П.С. Пацурківський 1997 – Правові засади фінансової діяльності держави проблеми методології (книга)

П.С. Пацурківський 1997 – Правові засади фінансової діяльності держави
проблеми методології

ВСТУП

Відомий французький дослідник фінансів, фінансової науки та фінансового
права Поль Марі Годме в свій час дозволив собі сентенцію про своїх
співвітчизників: “Проблеми фінансів добре знайомі кожному”‘. В наш час
ми вправі повторити ці слова і про громадян України. Майже усім їм
щоденно доводиться так чи інакше відчувати на собі зміст та характер цих
проблем, як правило, емпірично пізнавати складну фінансову теорію і
практику. На нашу думку, це ситуація природня, особливо для суспільства
перехідного типу від адміністративно-командної до ринкової економіки.

Але зовсім неприроднім, прикритим є той факт, що цим же методом спроб і
помилок здійснює власну фінансову діяльність українська держава. В
кінцевому рахунку саме відсутність завершених концептуальних наукових
досліджень проблем фінансової політики держави в умовах
постсоціалістичного суспільства та теоретично вивірених рекомендацій по
її здійсненню і є корінною причиною усіх фінансових негараздів держави,
по суті кризи її фінансової політики, яка проводилась до нині.

Історичний досвід суспільного розвитку переконує, що державним фінансам
належала провідна роль у всіх соціально-економічних формаціях. Ними
нерідко зумовлювались найгостріші суспільні конфлікти, які відображали
глибинш проблеми суспільного розвитку. Проблеми фінансів та фінансової
діяльності держави нерідко ставали безпосереднім приводом
суспільно-політичних потрясінь, в тому числі і революцій. Як ілюстрацію
останнього можна пригадати “соляні” та “мідні” бунти в Росії, конфлікт
короля і парламенту з приводу корабельного податку в Англії, який став
безпосереднім приводом англійської буржуазної революції 1648 року;
відмову американських колоній сплачувати непрямі податки, встановлені
англійським парламентом, і “бостонське чаювання”, які стали прелюдією
війни за незалежність США; фінансовий крах російського царизму, який
спричив в найбільшій країні світу аж дві революції протягом 1917 року —
лютневу буржуазну та жовтневу соціалістичну, а також багато інших
відомих історичвих фактів.

Особливо важлива роль державних фінансів в умовах переходу до ринкової
економіки. Вони — один з найдієвіших інструментів впливу на всі
суспільні процеси. Проте, будучи категорією об”єктивною, вони не
прощають волюнтаризму та суб”єктивізму у поводженні із собою, жорстоко
мстять кожному, хто до цього вдається. Особливо дорого доводиться
розплачуватись суспільству, коли непродуманою стає

фінансова діяльність держави, коли в правовому суспільстві, яке
проголошене в Конституції України однією з найвищих цінностей, фінансова
діяльність здійснюється раз за разом не просто з порушенням норм і
принципів права, а навіть всупереч їм. Причому це не тільки наслідки
інерції минулого, складності завдань, що доводиться розв”язувати, але й
у величезній мірі породження відсутності досвіду правового регулювання
фінансових відносин, нерозробленості методологічних проблем правових
основ фінансової діяльності держави в умовах постсоціалістичного
суспільства.

А як добре відомо ще з древніх часів, немає кращого способу управляти
державою та суспільством, як з допомогою фінансів. Держава, спрямовуючи
у необхідні їй русла потоки грошових коштів, сприяє розвитку та
піднесенню тих або інших суспільних сфер і, навпаки, скорочуючи чи
ліквідовуючи взагалі фінансування відповідних структур або галузей
господарства, ставить їх в умови занепаду чи навіть відмирання. Все це
вона здійснює з допомогою фінансового права.

Процеси суспільних перемін, що охопили усі прошарки суспільства,
набирають інерції, стають незворотніми. У важких, часом драматичних
умовах економічної і політичної кризи перехідного періоду, різкого
загострення суспільних протиріч у всіх постсоціалістичних країнах
здійснюється складний, суперечливий процес народження і розвитку
громадянського суспільства, правової держави. В руслі цього процесу
переосмислюються старі правові форми і уявлення, формуються принципово
нові оцінки і орієнтири, зароджуються і розвиваються нові –
демократичні, гуманістичні правові інститути. Корінну ломку переживають,
вимагають якісного оновлення всі без винятку галузі права і правова
наука в цілому.

Особливо гостро стосуються ці зміни фінансового права^. Сьогодні вже
чітко намітились деякі з головних контурів нової фінансової системи
постсоціалістичних держав і поступово, у важких пологових муках,
народжується їх оновлене фінансове право як самостійна галузь права. На
порядок денний стало питання оновлення і науки фінансового права.

Саме оновлення, а не створення нової науки фінансового права, як це
нерідко стверджується в наукових.публікаціях окремими авторами. Адже
вона виникає не на пустому місці, а виростає передусім методом
діалектичного зняття з науки радянського фінансового права та жадібно
вбирає в себе все більш елементів науки фінансового права західної
цивілізації. Поширені підходи відкидати радянську школу фінансового
права, розцінювати її однобоко лише як втрачений час і можливості в
основі своїй не наукові і не менш замішені на ідеологічних

постулатах, як гірші зразки радянського канонізованого правознавства.
Водночас не все з радянської фінансово-правової школи може бути
механічно перенесене у готовому вигляді в оновлену науку фінансового
права.

В розвитку радянської науки фінансового права можна виділити два якісно
відмінних між собою періоди. Перший охоплює час від взяття більшовиками
політичної влади у жовтні 1917 року до кінця 30-х років, коли завершився
перехідний період відкапіталізму до соціалізму, що означало на практиці
повну заміну базисних та надбудовчих суспільних відносин на принципово
відмінних від попередніх засадах^ Це період важкого, а в окремі роки
трагічного внутріутробного розвитку цієї науки, час її формування,
визрівання, відмежування від інших, одним словом, виникнення.

Високорозвинуту російську дореволюційну науку фінансового права
більшовики в цей час ліквідували, розігнавши кафедри фінансового права у
вузах, а з 1929 року припинивши її викладання зовсім. І хоч під тиском
суворих реалій та великодержавних інтересів фінансове право в дуже
скороченому вигляді, наскрізь ідеологізоване, в 1939 році знову було
допущене до викладання на правознавчих спеціальностях вузів, належні
йому роль і місце не були повернуті.

Головне завдання новоїнауки фінансового права більшовиками було
сфоромульовано ще у 1918 році в розділі V Конституції РСФРР, який
називався “Бюджетне право”. В ньому визначалась суть фінансової політики
нової влади. На перше місце однозначно ставились бюджетні інтереси
“диктатури трудящих”. Не випадково першою науковою працею з питань
фінансового права в Радянській Росії стала монографія А.М.Гурвіча
“Бюджетне право за законодавством РСФРР” (М., 1918). Крім Гурвіча А.М.,
яскравими представниками радянської фінансово-правової думки цього
періоду були С.А.Котляревський^, М.А.Гурвіч^, М.Д.Загряцков’. Своіми
науковими розробками вони підготували грунт для створення власне науки
радянського фінансового права.

Початокдругого етапу іїрозвиткуможнавіднести до 1940року, коли було
опубліковано принципово важливу статтю Ю.А.Ровінського’ на цю тему та
перший радянський підручник з навчальної дисципліни “Фінансове право “^
В них раніше фрагментарні, неповні, безсистемні знання з радянського
фінансового права були вибудовані в струнку, внутрішньо логічну систему
категорій і понять, з чітко окресленим предметом науки та й методом.

Це відбулося в ході найбільш плідної з довоєнних дискусій про систему
права та систему законодавства, яка проходила на рубежі 30-40-х років.
Одним з найістотніших її наслідків стало остаточне

оформлення як окремої галузі права фінансового права, обгрунтування
першої наукової, хоч ще з істотніші внутрішніми пробілами, системи
фінансового права.

З цього приводу основоположник радянського фінансового права
Ю-А.Ровінський писав: “фінансове право СРСР, як сукупність юридичних
норм регулювання відносин в галузі державних фінансів, є самостійною
галуззю права, що покликана регулювати діяльність соціалістичної держави
в сфері планової акумуляції і планового розподілу державних грошових
засобів з метою забезпечення будівництва комуністичного суспільства””.
“Внутрішню систему” “фінансового права СРСР” Ю.А.Ровінський ділив на
наступні основні структурні елементи:

1. Норми права, якими визначались принципи та організація єдиної
фінансової системи країни. В цю групу включались норми, що встановлювали
принципи і організацію бюджетної системи СРСР, податкової системи,
державного кредиту і державної ощадної справи, державного страхування,
банківської та грошової системи СРСР.

Джерелами цієї групи були Конституція СРСР і конституції союзних
республік; відповідні фінансові закони держави; положення про роботу
окремих фінансових інститутів, затверджені в чинному порядку; інструкції
фінансових органів, розроблені та введені в дію у відповідності з цими
законами і положеннями.

2. Норми бюджетно-правового регулювання, що склали бюджетне право СРСР.
В цю групу входили:

а) бюдокетно-правові норм, що встановлювали обсяг єдиного державного
бюджету і регулювали порядок одержання та витрачання бюджетних коштів,
розподілу доходів та видатків всередині бюджетної системи між різними
рівнями бюджету – союзним, республіканським, місцевими;

б) бюджетно-правові норми, якими регулювався порядок складання,
розгляду, затвердження та виконання єдиного державного бюджету СРСР та
його видів, порядок складання і затвердження звітності про виконання
бюджетів і порядок контролю за виконанням бюджетів.

Джерелами для цієї групи норм служили Конституція СРСР та конституції
союзних республік; закон про єдиних державний бюджет СРСР, який щорічно
готувавсь та затверджувавсь; закони, які регулювали бюджетні права
органів державної влади зверху до низу; положення та інструкції, що
регулювали бюджетний процес та визначали контрольні функції в галузі
бюджету.

3. Правові норми, що визначали податкову систему СРСР і

регулювали відносини між фінансовими органами та підприємствами і
організаціями народного господарства. Сюди включались норми:

а) якими визначалась податкова система СРСР; б) що регулювали порядок
розрахунку та стягнення податків і зборів з населення;

в) які регулювали порядок розрахунку податків та зборів з .підприємств
та організацій народного господарства;

г) що визначали порядок фінансування народного господарства, управління
та оборони країни.

Джерелами для цієї групи норм були: Конституція СРСР; податкове
законодаство СРСР та союзних республік; законодавство, що регулювало
фінансування соціалістичного господарства; відповідні положення та
інструкції фінансових органів та кредитних закладів.

4. Норми, які встановлювали правові основи короткострокового
кредитування, розрахунків і грошового обігу СРСР. В цю групу включались
норми, які:

а) регулювали процес складання, затвердження та виконання кредитних
планів Держбанку СРСР;

б) встановлювали контрольні та регулюючі функції Держбанку України як
органу державної влади в сфері короткострокового кредитування і
розрахунків;

в) регулювали касове виконання держбюджету СРСР;

г) встановлювали порядок і відповідальність Держбанку в справі
регулювання грошового обігу СРСР;

д) регулювали валютні операції на території СРСР.

Джерелом для цієї групи норм були: Конституція СРСР; Статут Держбанку
СРСР; валютне законодавство СРСР; положення та інструкції Держбанку в
галузі кредитування розрахунків і порядку регулювання грошового обігу.

5. Норми, які встановлювали правові основи державного страхування,
державного кредиту і ощадної справи в СРСР. В цю групу норм включались
ті, які регулювали:

а) відносини між Держстрахом, з одного боку, та Наркомфіном і
Держбанком, з іншого, що виникали на основі дііїльності Держстраху як
державно-фінансового інституту по акумуляції коштів дия потреб
фінансування народного господарства;

б) порядок випуску, розміщення і погашення державних позик;

в) відносини між фінансовими органами, з одного боку, і державними
органами, установами, кооперативними організаціями, з іншого боку, з
приводу акумуляції частини їх заощаджень у формі державної позики;

г) відносини між ощадкасами, з одного боку, і

Наркомфіном та Держбанком, з іншого, які встановлювали порядок
розміщення та зберігання коштів ощадних кас.

Джерелом для цієї групи норм були: Конституція СРСР; законодавство, що
регулювало діяльність держсоцстраху, випуск, розміщення і погашення
державних позик, а також діяльність ощадних кас; відповідні положення та
інструкції, що встановлювали взаємовідносини між перерахованими вище
фінансовими інститутами.

6. Норми, які встановлювали систему і порядок здійснення фінансового
контролю держави. Сюди відносились норми, які визначали:

а) систему фінансового контролю держави; б) права та обов’язки органів
державної вдада і управління по здійсненню систематичного фінансового
контролю; положення та інструкції по фінансовому контролю”.

Як бачимо, цим самим в науці фінансового права було здійснено справжню
революцію – виділено її із інших наук як окрему, самостійну галузь науки
Так було остаточно подолано традицію дореволюційної російської,
захудноєвропейської континентальної та англо-американської наукових
фінансово-правових шкіл, які не відділяли науку фінансового права від
фінансової науки. Прихильники цих шкіл донині вважають, що фінансові
відносини не існують поза фінансовими правовідносинами, тому розглядати
фінансово-правову науку окремо від фінансової науки вони вважають за
неможливе. Як відомо, цю точку зору поділяють і деякі вчені в
пострадянських державах, переважно економісти-фінансисти.

Водночас попри це без сумніву історичне досягнення поділу системи
фінансового права на загальну та особливу частини ще не було зроблено.
Також тоді не завершились пігідно дискусії щодо проблеми про систему
фінансового законодавства країни”.

Таку ж помітну позитивну роль у розвитку науки радянського фінансового
права відіграли навчальний посібник М.А.Гурвіча “Радянське фінансове
право”, виданий у 1952 році і перевиданий у 1954 році та основні наукові
праці найвидатнішого теоретика радянського фінансового права
Ю.А.Ровінського'”. В цих та ряді інших робіт всупереч державному
тоталітаризму та ідеологічному пресингу було завершено розробку основ
теорії соціалістичного фінансового права. Завдяки всебічному
обгрунтуванню таких категорій та понять, як предмет, суть, система і
джерела фінансового права, фінансова діяльність соціалістичної держави,
фінансова система соціалістичної держави, фінансово-правові акти та ряд
інших

концепція науки соціалістичного фінансового права набула цілісного
вигляду.

Особливо велике значення для подальшої розробки системи радянського
фінансового права мало висунення та обгрунтування в 1952 році
Р.О.Халфіною пропозиції про необхідність виділення загальної та
особливої частин при систематизації норм цієї галузі права”. Така її
пропозиція була підтримана та розвинута іншими дослідниками і дозволила
науці фінансового права набути по суті сучасних ІЇ форм. Внаслідок цього
стало можливим підняти на якісно вищий рівень як дослідження загальних
проблем теорії фінансового права, так і розробку питань, пов’язаних з
розвитком та вдосконаленням окремих правових інститутів на підставі
врахування потреб суспільної практики. Інакше кажучи, виділення
загальної та особливої частин у фінансовому праві сприяло істотному
поліпшенню пізнання цієї галузі права в цілому, полегшило користування
відповідним законодавством, сприяло розв’язанню проблеми кодифікації
фінансового законодавства.

Звичайно, фінансове право після цього ще не набуло класичних ознак
викінченої наукової теорії. В трактуванні різних дослідників його зміст
та особливості продовжували відображатись ще далеко не ідентично.
Наприклад, згадувана нами Р.О.Халфіна виділяла в системі фінансового
права такі інститути, як бюджетне право, податки і збори, мито, доходи з
державного майна, організація кредиту, грошова система, фінансування
народного господарства, культури, управління і оборони.

Ю.А.Ровінський відносив до інститутів фінансового права бюджетне право,
обов’язкові платежі державних підприємств, організацій, податкове право,
державні позики та ощадну справу, державне страхування, державні
вида-пки, кредагно-грошову систему”.

Значний різнобій у підходах до тлумачення суті та структури системи
фінансового права має місце і в наші дні”. Це зумовлено сукупністю
факторів. Очевидно, найбільшу роль серед них відіграє те, що концепція,
яка розглядала систему права як об’єктивну реальність, не одержала в
свій час достатнього і послідовного розвитку в працях більшості
юристів-фінансистів, дослідженнях представників інших галузевих наук
правознавства. Більше того, деякі положення цієї концепції стали
тлумачитись спрощено і навіть перекручуватись, підмінятись по суті
іншими.

За цих умов стара концепції системи права як системи навчальних
дисциплін, яка сповідує довільну побудову системи права, і по наш день
зберегла свої позиції. Під впливом її з”являються раз за

разом спроби довільно “перебудувати” систему права, вносяться навіть
“принципи” такої “перебудови”, формулюються критерії “достатності
підстав для формування нових галузей права на основі другого, третього і
т.д. поділу”. Серед “достатніх критеріїв” такого поділу, називаються
“специфіка предмету, наявність певної єдності в даному комплексі
суспільних відносин, його суспільне значення та обсяг відповідного
нормативного матеріалу””. Як видно з перерахованого, вказані критерії
настільки ж неконкретні, наскільки і необ’єктивні, неоднотипні.

Заради справеддивості відзначимо, що на практиці таке “будівництво” та
“перебудова” різного роду галузей права в рамках цієї концепції не
одержало більш або менш помітного розвитку. Однак цей “пробіл”, якщо
його так можна назвати, був сповна компенсований в рамках іншої хибної
концепції – концепції основних і комплексних галузей права.

Яскравим прикладом цього на сучасному етапі розвитку юридичної науки
може бути позиція доктора юридичних наук Г.А.Тосуняна. В пояснювальній
записці до розробленого та опублікованого ним “Проекту програми
навчального курсу “Основи банківського права Російської Федерації” для
юридичних та економічних вузів'”” Г-А.Тосунян відзначає, що “сукупність
юридичних норм, якими регулюється створення і діяльність кредитних
організацій, в першу чергу банків, а також тих норм, що регламентують
банківські операції, не виступають ні галуззю, ні під галуззю права,
оскільки вона не відповідає критеріям галузі права, визнаним в нашій
юридичній науці. В неї відсутні специфічні, тільки їй притаманні предмет
і метод правового регулювання””. Тому ІЇ, дану сукупність юридичних
норм, автор розглядає лише як “комплексну галузь законодавства'”*.

Інший відомий правознавець-фінансист, доктор юридичних наук, професор
М.І.Піскотін, виступаючи в обговоренні цього проекту програми, називає
такий висновок Г.А.Тосуняна “непомірною обережністю”” і пропонує
розглядати банківське право “в якості самостійної комплексної галузі
права”^, зазначаючи навздогін, щоб лише не забути при цьому ІЇ
“родовід”, її місце в загальній системі права. “Розрізнення в даному
Випадку галузі законодавства і галузі права, -резюмує хід своїх
міркувань М.І.Піскотін, – видається штучним. Воно може лише затемнити
суть справи”^.

В Україні одним із представників подібного підходу до розуміння понять
“галузь права” і “галузь законодавства” та їх співвідношення між собою є
В.Б.Колесник. “Кажучи про систему права, – зазначає він в одній із своїх
статей, – правильно було б представляти

її як ієрархію різних за обсягом структур, в якій будь-який елемент
одержує можливість реалізувати свої нові сторони і властивості не тільки
через механізм цієї структури, в якій він є елементом, але одночасно і
через механізм всіх інших структур ієрархії, оскільки економічна
потреба, формуючи сукупності норм права в певні структури галузей права,
в той же час сприяє їх органічному проникненню однієї в іншу і створенню
в місцях, цього “синтезу” структур іншого рівня. Ці структури об’єднують
у собі за тією чи іншою предметною, тематичною або цільовою ознакою
юридичне різнорідні правові норми, створюючи тим самим комплексні галузі
права”.

“Юридичні норми, що входять у комплексні утворення, -продовжує
В.Б.Колесник, – залишаються за своїми висхідними моментами в головній
структурі, в основних галузях і на них поширюються загальні положення
відповідних галузей. У вторинну структуру вони входять, весь час
залишаючись нормами цивільного, кримінального, адміністративного,
трудового і т.д. права. І все ж це особлива юридична цілісність. Норми
комплексного утворення за іншим предметом і за іншими, хай неголовними,
юридичними особливостями, вторинно, нічуть не порушуючи архутектоніки
основних галузей і не виключаючи з їх складу ні єдиної норми,
об’єднуються в особливу спільність. Юридичні
особливосгіданоїстльнос-гівираженів особливих принципах, загальних
положеннях, окремих специфічних прийомах регулювання, що свідчить про
існування спеціального, хоча й не видового, юридичного режиму””.
Резюмуючи хід своїх попередніх міркувань, В.Б.Колесник підкреслює:
“Специфічні принципи, загальні положення, прийоми регулювання,
встановлені в результаті комплексної кваліфікації, мають значення
своєрідного силового поля, яке не тільки об ‘єднує юридичне різнорідний
матеріал в певну цілісність, але і надає йому хоча й вторинний, проте
специфічний галузевий відтінок, особливе забарвлення і в кінцевому
підсумку виявляється, що хоч норми комплексної галузі чи інституту можна
і потрібно “розподіляти” за основними галузями, але “замкнути” їх тільки
в рамках основних галузей не можливо.

Такою окремого, комплексною галуззю права, що регулює суспільні
відносини в процесі організації банківської системи і в процесі
здійснення банківських операцій, і є банківське право””.

Будь-якому неупередженому досліднику очевидно, що зроблений
В.Б.Колесником висновок зовсім не випливає з усього попереднього ходу
його міркувань. Він штучний, необгрунтований. Адже хто може посгавити
знак рівності між “вторинним” “специфічним галузевим відтінком”,
“особливім забарвленням” правових норм і

“окремою… галуззю права”? Не вдалося В.Б.Колеснику хоча б задовільно
обгрунтувати свій основний висновок і в подальшому викладі статті.
Основною хибою позиції даного автора, як і всіх інших прихильників
концепції “комплексних” галузей права, є свідома підміна понять “галузь
права”, “галузь законодавства” та підміна класичних наукових критеріїв
виділення галузі права і галузі законодавства штучними, внутрішньо
суперечливими суб’єктивістськими конструкціями на цю тему.

Зіткнення такого, йому подібних та багатьох інших підходів до розуміння
проблеми суті та співвідношення системи права і системи законодавства
мають місце в науці фінансового права раз за разом. А періодично,
приблизно через кожні 15-20 років, в правовій науці в цілому спалахують
та розгоряються з цих питань гострі дискусії. Остання з них мала місце в
70-х роках.

Нова така дискусія уже по суті розпочалась вищезгадуваними нами
публікаціями М.І.ГОскотіна, Г.А.Тосуняна. Не важко зпрогнозувати, що в
додаток до поставпеної ними проблеми про роль і місце банківського права
у системі права та системі законодавства постсоціапістичних держав буде
поставлена проблема сутності, ролі та місця їх податкового права та
законодавства. Про це свідчить, зокрема) активна розробка в ряді
пострадянських країн податкових кодексів. Не уникнуть прискіпливого
дискуойного розгляду і питання бюджетного права, які у радянський період
були розроблені найглибше і найдетальніше з поміж інших проблем
фінансового права. І сьогодні безсумнівною цінністю є розробки проблем
бюджетної компетенції, бюджетних повноважень, бюджетно-правового
статусу адміністративно-територіальних одиниць. Найбільший внесок в цю
справу зробили видатні юристи-фінансисти Л.К.Воронова”,
В.В.Бесчеревних^, М.І.Піско-гін”, Н.І.Хімічева^, С.Д.Ципкін^.

Водночас слід зазначити, що розробка даних категорій в статтях,
підручниках, в кандидатських та докторських дисертаціях здійснювалась в
умовах панування публічних фінансів, функціювання
жорсткихцентралізованихфіиансовихструктур, виключних державних
повноважень центру, бюджетної системи, що спирадась на Закон про
бюджетні права СРСР і союзних республік від ЗО жовтня 1959 року. В
сучасних умовах, які докорінно змінились і для бюджету, потрібна свого
роду інвентаризація бюджетно-правових категорій і понять, їх нове
прочитання, а також висвітлення ряду принципово нових аспектів
бюджетного права, покликаних до життя сучасними реаліями.

Перехід до ринкової економіки зробив необхідним переглянути всю систему
науки фінансового права, починаючи від й предмету та

методів і закінчуючи окремими категоріями та поняттями. Він одночасно
розширив і звузив об’єкт пізнання науки фінансового права, звільнив й
методологію від ідеологічних пут, відкрив дорогу для нових пошуків
істини. На порядок денний сьогодні постало завдання уточнення та
поглиблення наявних категорій і понять науки, виключення з їх числа
застарілих, формулювання нових категорій і понять, реабілітації старих
категорій і понять, від яких вчені-правознавці змушені буливідмовитись
на рубежі 20 – 30-х років, тобто істотньо змінюється вся система науки
фінансового права.

Фінансове право переживає сьогодні етап особливо бурхливого ренесансу та
розвитку. Звідси очевидно, що все-таки в центрі дискусії з фінансового
права опиняться перш за все проблеми його методології та загальної
теорії, а вже після цього – теоретичні аспекти окремих правових
інститутів та норм права.

Оскільки постсоціалістичні країни однозначно обрали нині повернення до
цінностей відкритого громадянського суспільства, їм не уникнути широкого
використання досвіду управління державними фінансами, набутого в
розвинутихкраїнах Заходу. Неприпустимелише механічне перенесення цього
досвіду на специфічний грунт перехідних суспільств. Окрім шкоди, останнє
нічого доброго не принесе.

Запозичення такого досвіду, на нашу думку, спід розпочати перш за все із
рівня з’ясування концепцій, механізмів, способів управління державними
фінансами, стратегії і тактики фінансової політики передових держав. А
ще актуальніше стоїть проблема широкого ознайомлення наукової
громадськості, державних спужбовців постсоціалістичнихкраїн з
досягненнями науки фінансового права цих країн. Тим більше, що за роки
радянської влада були зроблені лише окремі переклади цінних праць в цій
галузі та опубліковані російською мовою. Це, зокрема, роботи блискучих
французьких юристів-фінансистів Г.Жеза^ і П.Годме”.

Доброю послугою сучасній науці фінансового права стало б також
перевидання крупних наукових досліджень з проблем науки фінансового
права прогресивних дореволюційних українських і російських вчених. Вони
жили і творили в суспільстві, основні цінності якого витримали перевірку
часом і досягли в своїй творчосгі вражаючих результатів”.

Важливо також розірвати інерцію ізоляціонізму в науці фінансового
права, що перейшла до нас від попереднього суспільства і розпочати на
практиці налагоджувати ділові двосторонні і багатосторонні зв’язки
спеціалістів та викладачів фінансового права пострадянських країн між
собою, з їх колегами з далекого зарубіжжя,

якнайшвидше, якнайповніше ввести в науковий обіг їх дослідження
фінансово-правових проблем. Цьому в значній мірі сприяло 6 створення
міжнародної асоціації юристів-фінансистів, видання цією асоціацією
спеціального наукового журналу.

Таким чином, із соціалістичної науки фінансового права поступово
формується, виростає нова міжнародна фінансово-правова наукова школа,
складається нова наука фінансового права. Постсоціалістичні держави,
суспільства в цілому вже сьогодні гостро потребують ії розробок і
наукових рекомендацій. Тому дуже важливо не затримуватись на старті, не
затягувати оновлення і розвиток даної науки, не припуститися в цій
справі прикрих помилок, які можуть тільки ускладнити розв’язання
фінансово-правових, а через них й інших суспільних проблем, спричинити
серйозні наслідки в суспільній практиці.

Нерозробленість на достатньому науковому рівні цих питань, наявність
багатьох спірних теоретичних і навіть методологічних проблем та
зумовлених цим складностей застосування правових норм у фінансовій
діяльності держави й зумовили вибір теми монографічного дослідження.

Детальний аналіз суті, об”єкту, суб”єкту, змісту, правових принципів,
форм і мепвдв фінансової діяльності держави, узагальнення досвіду
реалізації нових правових норм, що були введені законодавцем для
регулювання фінансових відносин в умовах переходу до ринкової економіки,
сприятиме з”ясуванню правових причин наявних проблем фінансової
політики держави, виробленню ефективних заходів по їх подоланню.

Основна мета монографічного дослідження полягає в тому, щоб на основі
врахування досягнень науки, узагальнення правозастосувальної практики,
вітчизняного і зарубіжного досвіду суттєво оновити наукову концепцію
правових засад фінансової діяльності держави, піднести її до рівня
сучасного стану науки фінансового права, пристосувати цю концепцію до
умов перехідного суспільства з тим, щоб вона могла бути використана в
якості теоретичної основи при підготовці чи уточненні відповідних
положень чинного законодавства, насамперед його якісно нових принципів
та норм.

Відповідно до поставденої мети монографічного дослідження зроблена
спроба вирішення наступних завдань:

— з”ясувати поняття, суспільну сутність і правову природу, об”єкт,
суб”єкт та зміст фінансової діяльності держави;

— дослідити основні галузеві принципи та конституційні основи

фінансової діяльності держави, вплив на неї принципів окремих
інститутів даної галузі права, а також особливості застосування
міжгалузевих та загальноправових принципів;

— проаналізувати найбільш вживані та якісно нові правові методи
фінансової діяльності держави, розкрити їх внутрішню динаміку і
перспективи;

— охарактеризувати правові форми, фінансової діяльності держави;

— виробити практичні рекомендації щодо вдосконалення правових засад
фінансової діяльності держави в умовах переходу до ринкової економіки,
насамперед вивірити та уточнити методологічні орієнтири і критерії цієї
діяльності.

Об”єктом дослідження монографічної роботи стали норми чинного
законодавства України в галузі регулювання фінансових правовідносин, що
містяться в Конституції України, Законах України “Про державну податкову
службу в Україні”, “Про бюджетну систему України”, “Про банки і
банківську діяльність”, “Про систему оподаткування”, “Про митну справу в
Україні”, “Про прибутковий податок з громадян України, іноземних
громадян та осіб без громадянства”, “Про єдиний митний тариф”, “Митному
кодексі України” та в багатьох інших законах, в Постановах Верховної
Рада України, декретах Кабінету Міністрів Україні, наказах,
розпорядженнях, інструкціях Міністерства фінансів України, інших
органів, що на законних підставах здійснюють від імені держави або за ії
безпосереднім дорученням фінансову діяльність.

Методологічною основою монографічної роботи стали класичні гаукові
принципи об”єктивності та історизму і дослідницькі методи, що
грунтуються на них. Основним серед сукупності цих методів, що
використовувались при написанні монографічної роботи, був
формально-догматичний метод. В правовій літературі його нерідко ще
називають спеціально-юридичним методом. З допомогою цього методу
досліджувалась юридична природа фінансових правовідносин, здійснювалась
зовнішня наукова обробка правового матеріалу. Найбільш повно автором
були використані такі прийоми цього методу, як опис та аналіз
фінансово-правових відносин, їх правових принцишв, методів та форм. З їх
допомогою робились узагальнення емпіричних фактів, формулювались
визначення, досліджувались прості і складні поняття проблеми,
формулювалась загальна концепція дослідження.

Особливо важливу роль зіграв формально-догматичний метод у
систематизації та класифікації емпіричного матеріалу. Він зробив
можливим розглядати всю сукупність фінансових правовідносин у їх

діалектичному взаємозв”язку та взаємодії, як органічне ціле, адекватне
об”єкту дослідження. З допомогою формально-догматичного методу правові
засади фінансової діяльності держави розглядались у трьох аспектах: а)
якими воші є у чинних нормативних актах; б) чи можливе їх застосування
саме в такому вигляді, а якщо так, то в якій саме мірі у конкретних
життєвих ситуаціях; в) якими повинні бути ці правові засади, щоб
найповніше відповідати корінним завданням фінансової діяльності держави
на сучасному етапі.

Широко використовувався в ході написання монографії і метод
порівняльно-правового дослідження. З його допомогою з”ясовувалось
закономірне і випадкове, загальне і особливе в змісті досліджуваних
явищ. Позитивну роль зіграли також методи звернення до інших
правознавчих наук, статистичної обробки емпіричного матеріалу,
конкретно-соціологічного дослідження, живого пізнання, особистого
спостереження і ряд інших. Причому кожен з них у конкретному випадку
використовувався не в чистому вигляді, а в поєднанні з іншими.

Теоретичні узагальнення, що є наслідком дослідження, дали змогу
обгрунтувати якісно оновлену концепцію правового регулювання фінансової
діяльності держави в умовах переходу до ринкової економіки. Автор
розуміє, що значна кількість запропонованих узагальнень, оцінок та
висновків є неоднозначними, спірними, а, можливо, окремі з них й не
підтвердяться подальшою суспільною практикою, тобто, виявляться хибними
та неперспективними. Така діалектика наукового пізнання. Воно
просувається вперед, до істинного знання, шляхом заперечення
заперечення, методом переходу кількісних параметрів знань у якісні їх
параметри.

‘ ГодмеП. Финансовое право. – М.: Прогресс, 1978. – С. 25.

^ Деякі аспекти цієї проблеми стосовно науки фінансового права в
Російській Федерації особливо та пострадянських державах в цілому див.:
Беяьский К.С. Финансовое право. Наука, история, библиография. – М.:
Юрист, 1995.- 208 с.; Горбунова О.Н. Финансовое право в системо
российского права (Актуальньіе проблеми) // Государство й право.
-1995.-№2.-С. 14-21.

‘ На нашу думку, періодизація розвитку радянської науки фінансового
права, запропонована К.С.Бельським (у книзі “Финансовое право. Наука,
история, библиография”. – С. 52-57), не наукова, оскільки за критерії
віднесення меж етапу розвитку науки ним взятий хоч і досить істотній,
особливо в той час, але суб’єктивний за своєю суттю фактор -життя
Й.В.Сталіна. Воно не е іманентний рубіж дия розвитку науки

радянського фінансового права, а тому і не може розглядатись як
водорозділ двох періодів його розвитку. ^Див.: Котляревський С.А. Його
основні роботи з фінансового права: БюджегСРСР.-Л.,
1925;Бюджетімісцевіфінанси.-М., 192б;Фінансове право СРСР. – М., 1926.

^ Див.: ГурвічМ.А. Його основні роботи з фінансовго права: Основні
питання радянського фінансового права. – М., 1940 (у співавторстві);
Радянське фінансове право. Навчальний посібник. – М., 1952. ‘ Див.:
Загряцков М.Д. Його основні роботи з фінансового права: Бюджетні права
місцевих Рад. – М., 1924; Адміністративно-фінансове право. – М., 1928.

^ Див.: Ровинский Е.А. Предмет советского финансового права // Советское
государство й право. – 1940. -№ 3.-С. 32-48. ^ Див.: Гурвич М.А„
Шварцман А.О. Основнне вопросьі советского финансового права. – М.,
1940.

” Ровинский Е.А. Предмет советского финансового права // Советское
государство й право. – 1940. -№3.-С. 42. ‘”Див.: Там же.-С. 46-48.

” Див., наприклад: Клейнерман А. Закон о фонде директора. – В помощь
финработнику. -1936.-№5; За большевистский порядок в бюджетном
устройстве Советского Союза // В помощь финработнику.- 1938. – № ІЗ;
Бюджетное законодательство Союза ССР за 20 лет. – М., 1938, та ін.

” Див.: Ровінський Ю.А. Його основні наукові праці: Фінансова система в
СРСР. – М., 1951; Радянське фінансове право. Навчальний посібник. – М.,
1957; Основні питання теорії радянського фінансового права. -М., 1960.

“Див.: Халфина Р.О. К вопросу о предмете й системо советского
финансового права. – Вопросьі советского административного й финансового
права. – М., 1952. – С. 182-214. ^ Див.: Ровинский Е.А. Основнне
вопросьі теории советского финансового права. Автореф. дисс. на соиск.
учен> степени докт. юрид. наук. – М., 1961. – С. 6.

” Див.: Цьіпкин С.Д. Финансово-правовьіе институтьі, их роль в
соверіпенствованиифинансовойдеятельностигосударства. – М., 1983;
Советское финансовое право: Учебник для вузов / Отв. ред. Л.К.Воронова,
Н.И.Химичева. – М., 1987; Грачова Е.Ю, Куфакова Н.А„ Пепеляев С.Г.
Финансовое право России. – М.: ТЕИС, 1995. – С. 10; Жданов А.А.
Финансовое право РФ. Учебное пособие. – 2-е изд. – М.: ТЕИС, 1995. – С.
12-13; Фінансове право: Навчальний посібник для студентів юридичних
вузів та факультетів / За ред Л.К.Воронової і

Д.А.Бекерської. – К.: Вентурі, 1995. – С. Зі-32; Финансовое право.
Учебник / Отв. ред. Н.И.Химичева. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – С. 22-23.
“Див.: Дембо Л.И. О принципах построения системьі права // Советское
государство й право. – 1956. -№8.-С. 91; Пискотин М.И. Об учебном курсе
“Основи банковского права РФ” // Государсі-во й право. – 1996.

-№1.-С. 107.

” Див.: Тосунян Г.А. Программа учебного курса “Основьі банковского права
Российской Федерации”. Проект // Государство й право. – 1995.

-№11.-С. 37-42.

” Див.: Тосунян Г.А. Пояснительная записка к проекту программьі учебного
курса “Основьі банковского права Российской Федерации”. Проект //
Государство й право. – 1995. -№11.-С. 33. ” Там же. – С. 34.

” Див.: Пискотин М.И. Об учебном курсе “Основи банковского права РФ” //
Государство й право. – 1996. -№1.-С. 107. ” Див.: Там же. – С. 108. ^
Див.: Там же.

” Колесник В.П. Понятие банковского права как отдельной комплексной
отрасли права.-В кн.: Правовне аспекти межбанковских расчетов. Сборник
статей по банковскому праву. – К., 1994. – С. 7. ^ Там же. – С. 7-8.

“Див. її головні праці з фінансового права: Лекції з особливої частини
радянського фінансового права. – К.: КДУ, 1966; Радянське фінансове
право. – К.: Вища школа, 1973; Бюджетно-правовое регулирование в СССР. –
К.: Вища шкода, 1975; Правовне основьі расходов государственного бюджета
в СССР. – К.: Вища школа, 1981; Советское финансовое право. Учебное
пособие. – К.: Вища школа, 1983 (в співавторстві з Мартьяновим І.В.);
Правовое регулирование кредитно-расчетньіх отношений в народном
хозяйстве. – К.: Вища школа, 1988 та інші. В 1987 р. під редакцією
Л.К.Воронової та Н.І.Хімічевої в московському видавництві “Юридическая
литература” вийшов останній радянський підручник “Советское финансовое
право”. В 1995 р. під редакцією Л.К.Воронової та О.А.Бекерської вийшов
перший навчальний посібник “Фінансове право (За законодавством України)”
для студентів юридичних вузів і факультетів України. ^ Див.: Основьі
бюджетной компетенции Союза ССР й принцшіьі разграничения бюджетной
компетенции между Союзом ССР й союзньми республиками. – Управление й
право. Вьш. 4. – М., 1978. “Див.: Налоги с сельского населення СССР. –
М., 1957; Советское бюджетное право. – М., 1971; Социализм и
государственное управление.

– М., 1984 та інші.

^ Див.: Правовьіе основьі бюджетного процесса в СССР. – Саратов, 1966;
Субьектьі советского бюджетного права. – Саратов, 1979; Правовьіе
основьі банковского кредитования в СССР. Методические указания. –
Саратов, 1981 та ін. В 1995 р. під керівництвом і редакцією
Н.І.Хімічевої вийшов найновіший з наявних нині підручник “Финансовое
право”, підготовлений на основі нового російського законодавства.

” Див.: Правовое регулирование налоговьіх отношений в СССР. – М., 1955;
Доходьі государственного бюджета СССР. Правовьіе вопросьі. -М., 1973;
Финансово-правовьіе институтьі, их роль в совершенствовании финансовой
деятельности государства. – М., 1983 таю.

^ Див.: Жез Г. Общая теория бюджета / Пер. с франц. под ред.
Г.Г.Соловьяи К.К.Шмакова. – М., 1930. ” Див: Годме П. Финансовое право.
– М.: Прогресе, 1978. “Див.,наприклад:ЛебедевВ.А. Финансовоеправо.Т.
1-2.-СПб., 1882-1885; Янжул Й.Й. Финансовое право. – М., 1889; Озеров
И.Х. Государственньій кредит. Конспект лекций по финансовому праву. -М.,
1901; Озеров И.Х. Финансовое право. Конспект лекций. (Бюджет, форми
взьімания й местньіе финансьі). – М., 1901; Озеров Н.Х. О приемах
изучения финансовой науки. – М., 1903; Озеров Н.Х. Финансовое право. –
СПб, 1905; Тарасов И.Т. Очеркнаукифинансового права. – Ярославль, 1883;
Львов Д.М. Курс финансового права. -Казань, 1887; Львов Д.М. Налог с
наследств. – СПб, 1898; Яроцкий В.Г. Учебник финансового права. – СПб,
1898; Берендгс З.Н. Русское финансовое право. – СПб, 1914; Патлаевский
И.Ю. Курс финансового права. – Одесса, 1885; Иловайский С.И.
Определение, содержание й значение науки финансового права в связи с
кратким очерком финансового положення главнейших государств.
Вступительная лекция. – Одесса, 1887; Иловайский С.И. Косвенное
обложение в теории й на практико. Вьш. 1-2. – Одесса, 1892; Иловайский
С.И. Казенньіе монополии как способ обложения предметов потребления. –
Одесса, 1896; Иловайский С.И. Учебник финансового права. – Одесса, 1912.

РОЗДІЛ І. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ.

1. Поняття фінансової діяльності держави.

Одаією з базисних категорій фінансово-правової науки е категорія
“фінансова діяльність держави”. Через неї дається визначення предмету
фінансового права, розкривається його суть та особливості, місце в
системі права в цілому, на її основі будуються інші фундаментальні
категорії фінансово-правової науки.

Стосовно умов радянського суспільства, в якому безроздільно панували
публічні фінанси і до них фактично були включені по суті всі наявні в
країні фінансові відносини, власне фінансова діяльність держави носила
глобальний, тотальний характер. Вона пронизувала наскрізь усе суспільне
життя. Природньо, що це знайшло адекватне відображення і в науковій
категорії “фінансова діяльність держави”. Дана категорія під назвою
“фінансова діяльність Радянської держави” була вперше оприлюднена М.А.
Гурвічем у 1952 р. у його навчальному посібнику’ і всебічно розвинулась,
досягла своїх класичних змісту та форми у працях Ю.А. Ровінського, перш
за все у його докторській дисертації та основній монографії. В ній він,
зокрема, резюмує, що “фінансова діяльність – це правомірні дії органів
держави, спрямовані на мобілізацію, розподіл і використання Радянською
державою грошових коштів, що складають частину національного доходу СРСР
і утворюють загальнодержавний фонд, необхідний для здійснення функцій
соціалістичної держави. Тобто, фінансова діяльність – це особливий вид
державної діяльності, в сфері якої складаються грошові відносини, що
регулюються фінансовим правом”. З деякими модифікаціями це визначення
відтворювалось у всіх наступних підручниках та навчальних посібниках з
фінансового права радянського періоду* , а також перейшло в підручники
та навчальні посібники, що з’явились уже після розпаду Радянської
держави та виникнення замість неї молодих демократичних держав. 3 нього
тільки випав надзвичайно важливий, на нашу думку, елемент, який Ю.А.
Ровінський ставив на перше місце, а саме – правомірний характер цієї
діяльності.

Істотньо відрізняється від вище наведених тлумачень змісту фінансової
діяльності держави лише визначення, яке дає у своїй монографії^ та
авторському підручнику із загальної частини фінансового права^ А.І.
Худяков. Зокрема, в останньому він підкреслює: “фінансову діяльність
держави можна визначити наступним чином: цедіяльність держави, що
виступає в цілому чи в особі уповноважених на це органів, по створенню
грошової інфраструктури країни і по забезпеченню її належного
функціонування, а також по формуванню, розподілу і організації
використання державних грошових фондів”*.

Існує ще одна точка зору вчених-правознавців на цю проблему. Окремі з
них, наприклад, К.С. Бельський, як реакція на етатастський характер
колишньої тоталітарної радянської держави і з метою запобігання такій
практиці в майбутньому пропонують взагалі не надавати легітимності
категорії “фінансова діяльність держави” в правовій державі і замінити
її на більш “скромну” типу “управління державними фінансами”, яка б
поширювалась виключно на публічно-правову сферу і одночасно з “повагою
відносилась” до приватно-правовоР . 3 приводу цієї точки зору відразу
зазначимо, що подібні наміри ряду правознавців-фінансистів благородні і
варті похвали. Однак засіб, з допомогою якого вони сподіваються
розв’язати цю проблему, ілюзорний. Справа в тім, що від простої заміни
назви суть суспільного явища, що стоїть за цією назвою, не змінюється,
оскільки фінансові суспільні відносини об’єктивні в своїй основі. Більше
того, це явище, неадекватно відображене, загрожує залишитись не до кінця
з’ясованим теоретично і в силу цього здатним піднести несподіваний
негативний сюрприз ^.

Вже сам факт наявності таких різних підхощв до тлумачення сугі і змісту
категорії “фінансова діяльність держави” змушує відшукати причини цього
різнобою і методологічний ключ до істинного визначення даної категорії
фінансово-правової науки. Необхідність поглибленої розробки
фінансово-правовою наукою категорії “фінансова діяльність держави в
умовахпереходу до ринкової економіки зумовлюється ще й тим, що в
порівнянні з попереднім періодом істотньо змінився і сам зміст
фінансової діяльності держави”, коло суспільних відносин, які нею
охоплюються. Воно одночасно розширилось за рахунок входження до нього
якісно нових суспільних фінансово-правових відносин (наприклад,
більшості видів податків) та звузилось внаслідок яипадання з меж
фінансово-правового регулювання інших суспільних фінансово-правових
відносин, пов’язаних із виникненням приватної фінансово-правової сфери.
Щоб об’єктивно і методологічно правильно розібратись у цьому складному
переплетенні непростих суспільних явищ, необхідно вибрати адекватні
критерії, початкову точку відліку.

В цьому питанні дисертант повністю поділяє позицію Карасьової М.В., яка
вважає, що з методологічної точки зору аналіз фінансової діяльності
держави найбільш послідовно може бути

здійснений на основі системно-структурного аналізу з позицій
праксеологічної теорії” . Дана теорія дозволяє розглянути фінансову
діяльність держави як єдине ціле у його структурі та взаемозв”язках
через мету, суб”ект, об”ект і зміст діяльності”. Саме тому, на нашу
думку, Карасьова М.В. більше від інших наблизилась до істинного
розуміння фінансової діяльності держави в умовах ще не ринкової, але й
уже не соціалістичної економіки”.

2. Мета фінансової діяльності держави.

Мета фінансової діяльності держави зумовлена перш за все і головним
чином фінансовими потребами самої ж держави. Квінтесенцією їх є покриття
всіх фінансових витрат держави. Ця кінцева стратегічна мета фінансової
діяльності держави може бути усіошно досягнута лише через реалізацію
проміжних тактичних цілей даної діяльності, їх можна виділити безліч.
Проте якісно окресленими і достатніми для реалізації кінцевої мети
можуть вважатись і є такими, поза сумнівом, по-перше, збір державою
грошових коштів у свої фінансові фонди; по-друге, розподіл їх у
відповідності з потребами на основі конкуренції державних пріоритетів,
оскільки жодній державі ніколи не вистачає зібраних нею коштів для
повного задоволення всіх своїх потреб; по-третє, безпосереднє
використання зібраних грошових коштів для реалізації державних завдань.
Як бачимо, кінцева мета фінансової діяльності держави є до певної міри
недосяжним ідеалом, шлях до якого пролягає виключно через успішну
реалізацію проміжних цілей.

В умовах переходу до ринкової економіки кардинально змінились пріоритети
фінансової діяльності держави. Так, за часів адміністративно-командної
економіки найважливішим з ироміжних завдань фінансової діяльності
держави було вчасне і повне використання коштів державного бюджету на
заплановані ціпі підприємствами, організаціями, установами. В
протилежному випадку завдання держави розв”язувались не повністю і,
відповідно, не сповна досягалась мета забезпечення державних витрат. Ось
чому в радянській державі в юридичному плані найактивніше розроблялась
нормативна база не доходів, а видатків бюджету.

Збирання грошових коштів у державну казну в тих умовах здійснювалось
відносно легко, оскільки платники цихкоштів за ситуації відсутності
ринку, а також фактичної тотальної державної власності на всі засоби
виробництва не були і не могли бути зацікавлені в збереженні, економії
чи нагромадженні грошових коштів. Тому вони без істотних перепон і
перераховували встановлені державою платежі в бюджет. Цьому сприяло
також і чимало суб”єктивних факторів: неминучість і суворість покарань
за порушення фінансових приписів держави, суспільна мораль, традиції,
сила інерції і т.д.

Така дивна, за мірками сьогоднішнього дня, ситуація у фінансовій
діяльності держави, коли найважчим і найскладнішим завданням було
безпосереднє витрачання зібраних грошових коштів для реалізації
державних завдань, для попереднього суспільства насправді природня і
зрозуміла. Вона якраз і засвідчувала неспівпадання у дуже багатьох
випадках корінних інтересів держави, з одного боку, і суспільства в
цілому та окремих його складових частин, виробничих колективів зокрема,
ілюструвала цим самим наявність гострих протиріч між ними, які в часі
мали тенденцію до їх посилення. Така ситуація склалась в суспільстві в
силу багатьох обставин, однак найвпливовішою з них, поза сумнівом, було
фактично повне одержавлення засобів виробництва і адекватне усунення від
власності на них і навіть на результати своєї праці безпосередніх
виробників. Саме тому попередня, тоталітарна держава не втрималась і
розвалилась.

В сучасних умовах ця ситуація докорінно змінилась. Стали зовсім іншими
обсяг, характер, структура і зміст фінансових потреб держави. З
відродженням різних форм власності і ринкових відносин на перше місце
серед тактичних цілей фінансової діяльності держави, поза сумнівом,
вийшов збір грошових коштів у державні фінансові фонди. Здійснювати його
стало незрівнянно важче в порівнянні з попереднім періодом. По-перше, в
господарюючих суб”єктів з “явився об”єктивний інтерес до нагромадження
власних фінансових ресурсів, тому вони намагаються всіма легітимними і
нелегітимними шляхами звести до мінімуму платежі у бюджет та
позабюджетні державні фонди грошових ресурсів , а то й зовсім уникнути
їх як шляхом одержання собі різних пільг, так і шляхом переведення
значної частини коштів у тіньову економіку. Як свідчить досвід
цивілізованих країн світу, це -постійно діючий фактор і державі у своїй
фінансовій діяльності необхідно з ним рахуватись.

Відчутно поки що дає знати про себе ще один об”єктивний фактор
фінансової діяльності держави, який носить тимчасовий характер. Це –
різке скорочення сфери суспільного виробництва і, відповідно, джерел
надходження коштів у державні грошові фонди. Коли запрацює нормально
економіка країни – а раніше чи пізніше це станеться неодмінно – вплив
цього чинника на фінансову діяльність держави відпаде.

Також дуже відчутно дає про себе знати відсутність у молодої держави
достатнього досвіду роботи в нових умовах, недосконалість державного
фінансового механізму, неадекватність правової бази фінансовим завданням
держави. Саме тому в правовій сфері сьогодні найактивніше розробляється
нормативна база державних доходів. Це в цілому методологічно правильний
вибір законодавця. Однак, на жаль, останнє нерідко здійснюється методом
спроб і помилок, оскільки нова теоретична концепція державних доходів та
їх адекватне правового забезпечення фінансовою та фінансово-правовою
науками ще не розроблені.

Мета фінансової діяльності держави особливо яскраво і повно
розкривається у й фінансовій політиці. Фінансова політика держави -це
сукупність державних заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових
ресурсів, їх розподіл і використання для виконання державою й функцій.
Вона є відносно самостійним явищем в галузі фінансових відносин держави
і водночас як складова частина входить до фінансової діяльності держави
в цілому.

Як і політика взагалі, фінансова політика держави складається з трьох
основних елементів. По-перше, це вибір і постановка головних цілей,
конкретизація перспективних і ближчих в часі завдань, які необхідно
розв”язати для досягнення стратегічних цілей за певний період життя
суспільства. По-друге, це розробка методів, засобів і конкретних форм
організації відносин, з допомогою яких дані цілі досягаються в
найкоротигі терміни, а ближчі і перспективні завдання відповідним чином
оптимізуються. По-третє, це підбір і розстановка кадрів, здатних
усігішно розв”язати поставлені завдання.

Сама по собі фінансова політика держави не може розглядатись як добра чи
погана. Методологічним критерієм для її оцінки є міра відповідності
цієїполітики інтересам держави, суспільства в цілому чи частини його та
ступінь задоволення цих інтересів. Причому результативність фінансової
політики тим вища, чим більше і повніше вона враховує інтереси всіх груп
і прошарків суспільства, конкретні історичні умови та особливості їх
житія.

Фінансова політика перш за все спрямована на формування максимально
можливого обсягу фінансових ресурсів, які є матеріальною основою
необхідних суспільних дій чи перетворень. В період поступального
еволюційного розвитку суспільного життя і стабільного державного устрою
фінансова політика держави розв”язує однеголовне завдання – це
забезпечення збереження і зміцнення існуючої в даному суспільстві
системи суспільних відносин. В період глибоких якісних змін, а саме
такий переживає Україна нині, політичні сили, зацікавлені в зміні старої
системи, здійснюють політику, спрямовану на й руйнування та на
формування нової системи суспільних відносин. За цих умов роль
фінансової політики держави особливо велика, оскільки в цей час
відбувається перш за все радикальний перерозподіл фінансових ресурсів. В
основі цього розподілу лежить вибір суб”єктів-власників і тих, хто
розподіляє фінансові ресурси, встановлення нових пріоритетів
використання фінансових ресурсів, джерел і методів формування фінансових
ресурсів, ступеня їх централізації в руках держави. Ці завдання
розв”язуються в залежності від сутності та функцій держави.

Головне завдання фінансової політики української держави в умовах
переходу до ринкової економіки полягає не тільки в тому, щоб забезпечити
ці перетворення матеріально, але й щоб пом”якшити і по мірі можливостей
зняги соціальну напругу в суспільстві, максимально полегшити труднощі
переходу від однієї системи відносин до іншої. Нинішнє напруження
відносин в суспільстві зумовлене полярністю матеріального стану окремих
груп населення, і чим чисельніша та частина, яка програє від соціальних
перетворень, ідім вищий ступінь непередбачуваності як ходу, такі
результатів здійснюванихполітичних і економічних перетворень. В основу
визначення меж перерозподілу фінансових ресурсів повинна бути покладена
необхідність формування оптимальної структури економіки, яка б перш за
все забезпечувала цивілізовані умови життя і рівень оплати праці всього
населення, а вже після цього – обороноздатність держави і престижний
рівень розвитку військово-промислового і космічного комплексів.

Розробка та здійснення фінансової політики молодої українськоїдержавив
1991-1996 рр. проводились в умовахнеобхідаості невідкладних заходів по
фінансовому оздоровленню, стабілізації грошового обігу. Основною метою
її став перехід до економічних методів регулювання грошового обороту
через: підвищення ролі банківського кредиту в стимулюванні
зацікавленості підприємств в ефективному використанні позичених коштів;
більш гнучкий підхід до надання кредитів, формування банківських
резервів; формування фінансового ринку (купівля і продаж цінних
паперів); різке скорочення необгрунтованого переливу грошей із сфери
безготівкового обігу в готівковий; поетапне переведення
зовнішньоекономічних зв”язків із країнами – бувшими членами РЕВ та
країнами – бувшими радянськими республіками на умови світових цін і
розрахунків у вільно конвертованій валюті; здійснення реформи та
конвертування гривні; реорганізацію ощадної та страхової справи.

Таким чином, фінансова політика української держави цього періоду
визначалась якісно новими підходами до функціонування господарства з
врахуванням різних форм власності, економічної самостійності
підприємств, самоуправління і самофінансування до певної міри регіонів,
реформи цін, оплати праці, податкової і кредитної системи і була
спрямована на формування фінансового механізму ринкової економіки. Проте
посипенняроліі значеннядецентралізованих фондів фінансових ресурсів,
підвищення самостійності регіональної фінансової політики, розмежування
функцій управління фінансами різних рівнів державної влади не привели
поки що до одночасного посилення ролі фінансового впливу держави на
економічну ситуацію в Україні в цілому.

3. Суб’єкт фінансової даяльносгі держави.

Мета фінансової діяльності держави реалізується в рамках
суб”єктно-об”єктних відносин. При цьому під суб”єктом розуміється
той, хто здійснює фінансову діяльність держави.

По-перше, це може бути держава в цілому. І хоч цей випадок трапляється
не так часто, як інші, він все-таки має місце. Класичним прикладом цього
є відносини державної позики.

По-друге, що зустрічається найчастіше, суб”єктом фінансової діяльності
держави може виступати її відповідний орган. В даному випадку цей орган
може діяти як від імені держави в цілому, так і від власного імені, але
за дорученням і в інтересах держави. При цьому, на нашу думку, немає
значення, спеціалізований цей орган чи ні і здійснює фінансову
діяльність держави поряд з якоюсь іншою, наприклад, господарське
міністерство, чи як головну, наприклад, Національний банк України, або
єдину, як це робить Мінфін. Інакше б мало місце, як резонно зауважувала
у свій час Р.О. Халфіна, штучне і нічим не виправдане звуження галузі
фінансового права. Вона переконливо обгрунтувала, що до нього
відносяться всі норми, які регулюють фінансову діяльність держави,
незалежно від того, які саме органи цю діяльність здійснюють ^.

Природньо, не всі грошові операції міністерств, відомств і інших органів
державного управління відносяться до фінансової діяльності держави. Для
цього необхідна, на думку А.І. Худякова, наявність наступних умов: 1)
діяльність цих суб”єктів повинна виражати процеси збирання, розподілу і
організації використання грошових фондів, що входять до складу
фінансової системи держави; 2) суб”єкт повинен виступати в якості
органу держави, наділеного відповідними повноваженнями; 3) в його діях
повинен бути відображеним в першу чергу загальнодержавний інтерес, який
реалізує в даному випадку функцію держави; 4) економічні відносини, що
при цьому виникають, за своїми економічними і правовими ознаками повинні
бути фінансовими”.

В цілому поділяючи таку постановку питання А.І. Худяковим, водночас
зазначимо, що його спроба уточнити предмет фінансового права в частині
“використання грошових фондів”, що входять до складу фінансової системи
держави, на “організацію використання грошових фондів” по суті нічого не
змінює, оскільки об’єктивно діяльність держави по використанню грошових
фондів носить власне організаційний характер, тобто виходить тавтологія.

При дотриманні вище перерахованих умова їх сукупності грошова діяльність
міністерств, відомств і інших органів державного управління може і
повинна розглядатись в якості фінансової діяльності держави. В
протилежному випадку реальна сфера діяльності була б різко звужена, а
органи держави, наприклад, міністерства, довелося б розглядати не як її
робочі інструменти, а як самостійні і не пов”язані з нею господарюючі
суб”єкти, тобто по суті органи держави були б протиставлені самій
державі.

Принагідно зазначимо, що в сучасних умовах на практиці нерідко так і
відбувається. Внаслідок здійснюваної реформи державної влади і
управління чимало державних управлінських структур виявилось
реорганізованими у різні об “єднання, державно-акціонерні товариства,
холдингові компанії і т.д„ в яких відбулося фактичне злиття державних
управлінських функцій з функціями господарюючих суб”єктів, з наданням
останнім рис яскраво вираженого комерційного характеру.

В результаті склалась парадоксальна ситуація. З одного боку, і орган
державний, і гроші у його розпорядженні державні, тобто наяву не що
інше, як фінанси та фінансова діяльність держави. З другого боку,
виступаючи в ролі господарюючих суб”єктів, ці органи і їх діяльність
зазнають сильних деформацій, внаслідок чого державний інтерес нерідко
підмінюється навіть не просто відомчим інтересом, як це було органічно
притаманно галузевим органам управління в колишньому СРСР, а
вузькокорисливим інтересам чистоганного типу. А для досягнення власного
прибутку ними сповна використовується і монопольне, «к правило,
становище в економіці і, що особливо небезпечно, ті владні повноваження,
якими вони наділені як державні органи.

Особливо яскраво таке поєднання державних завдань і підприємницького
інтересу в Україні спостерігається в діяльності багатьох комерційних
банків, які одержали дозвіл працювати за певних умов з державними
грошовими коштами. Подібне поєднання різнорідних функцій не вкладається
навіть в ту розроблену в свій час представниками господарсько-правової
школи модель подвійної компетенції, якою традиційно наділені
господарські міністерства: з одного боку – орган і виразник інтересів
держави, з іншого – орган і виразник інтересів галузевої господарюючої
системи. Згідно цієї теорії міністерства хоч і визнавадись носіями двох
інтересів -загальнодержавного і галузевого – у кожному випадку вони
виступали в одній якості: органів управління. Банки ж у нашому прикладі
(а їх можна при потребі замінити чисельними іншими аналогічними
прикладами) виступають у двох різних якостях: як органи управління і як
суб”єкти підприємницької діяльності.

Такий стан речей, згідно теорії управління, не відповідає ні принципам
організації державного управління, ні принципам господарювання. Органи
державного управління за своєю природою повинні бути лише органами
держави, що реалізують її функції в рамках галузі чи сфери діяльності.
Їх грошова діяльність повніша бути тільки фінансовою і здійснюватись в
інтерсах держави.

На цьому більшість вчених-фінансистів вичерпують перелік суб”єктів
фінансової діяльності держави, що, на нашу думку, є методологічно хибним
і по суті обмежує фінансову діяльність держави лише галуззю
загальнодержавних фінансів. Дійсно, як резонно зауважує Воронова Л.К., в
галузі загальнодержавних фінансів держава безпосередньо чи в особі
уповноважених фінансових і кредитних органів сама мобілізує, розподіляє
і витрачає кошти, фінансуючи народне господарство, установи
соціально-культурної сфери, оборону, охорону порядку в країні,
управління, створення матеріальних і фінансових резервів”.

Щодо другої частини державних коштів, продовжує Л.К. Воронова, то
держава надає повноваження на утворення відповідних грошових фондів та
їх витрачання державним підприємствам, об”єднанням та їх
міністерствам”. Ці грошові фонди є фінансами галузей народного
господарства. З централізованими фондами вони тісно пов”язані
податковими платежами і при потребі – фінансуванням з них.

Співвідношення між фінансовою діяльністю, що здійсшоється державою
безпосередньо і діяльністю, яка здійснюється через господарські
організації, останнім часом значно змінилося і продовжує змінюватись у
напрямку одночасного скорочення обсягу першої та відповідного розширення
обсягу другої, оскільки підприємства та інші господарюючі суб”єкти
сплачують в бюджет обов”язкові податкові і неподаткові платежі,
фінансуючи свої витрати лише за рахунок власних прибутків. Таке явище
має місце тому, що у правовому відношенні чітко розмежовується фінансова
діяльність, яка здійснюється державою безпосередньо і фінансова
діяльність держави, яка ведеться через органи господарського управління
підприємств, установ і організацій. Цей принцип закріплено у статтях 92
і 95 Конституції України”.

Більше того, як відзначає П.М. Годме, бувають випадки, коли навіть
приватні або напівприватні організації одержують право здійснювати деякі
прерогативи публічної влади і можуть використовувати в процесі своєї
діяльності заходи примусу. Держава бере до уваги загальну зацікавленість
в діяльності цих організацій і надає їм можливість використання засобів
публічної влади. В цих випадках грошові кошти, які використовуються
приватними організаціями в процесі здійснення функцій публічної влади, є
державними грошовими коштами. Вони використовуються в процесі здійснення
державної влади, відображають один із зрізів фінансової діяльності
держави і в даному випадку не підпорядковуються законам ринкової
економіки, що характеризують приватні фінанси. Як конкретний приклад
П.М. Годме наводить кошти, що знаходяться у розпорадженні кас
соціального забезпечення або кас забезпечення сім “ї. Не дивлячись на
приватний характер цих організацій, їх кошти він розглядає як державні
грошові кошти, оскільки вони виконують функцію державної влади як в
процесі формування своїх ресурсів, так і при їх розподілі. Саме тому в
державній системі обліку і звітності грошові кошти цих організацій
об”єднуються з коштами державного бюджету і в рубриці “обов”язкові
внески” показуються разом”.

Таким чином, як бачимо, фінансова діяльність держави завжди пов”язана з
державною власністю на грошові кошти. Через канали фінансових відносин
гроші переходять з недержавної у державну власність, або переміщуються
всередині останньої, чи виходять з державної власності у недержавну, що
частіше всього пов”язано з відносинами по використанню грошових фондів.

В той же час, злійснюючи власне фінансову діяльність, держава завжди
виступає одночасно і як суб”єкт політичної системи суспільства. Тим не
менше, не розуміючи цього моменту або нехтуючи ним, в літературі
розділяють фінансову діяльність держави на ії діяльність як
держави-власника і як держави-суб”єкта політичної системи суспільства,
а інколи й протиставляють один вид діяльності іншому.

Зокрема, А.І. Худяков пише, що, встановлюючи податки, “держава,
звичайно ж, діє не як власник…, а як політичний суб’єкт”. “Більше
того, – продовжує він, -в певних ситуаціях фінансова діяльність держави
взагалі напряму не пов’язана з процесами формування, розподілу і
використання грошових фондів, рамками яких ця діяльність обмежується у
всіх традиційних визначеннях даної діяльності. Мова йде про формування
державою грошової системи в своїй країні і організацію грошового
обігу””.

Щодо останнього необхідно зазначити, що хоч фінанси і є невід”ємною
частиною грошових відносин, вони докорінно відрізняються від грошей як
за змістом, так і за своїми функціями. Гроші, як встановлено економічною
наукою, – це всезагальний еквівалент, з допомогою якого вимірюються
затрати праці асоційованих працівників^. Фінанси ж – це економічний
інструмент розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту і
національного доходу, знаряддя контролю за утворенням і використанням
фондів грошових коштів. Головне їх призначення полягає в тому, щоб
шляхом утворення грошових доходів і фондів забезпечити не тільки потреби
держави і підприємств у грошових коштах, але й контроль за витрачанням
фінансових ресурсів”. Тому у фінансову діяльність держави аж ніяк не
може входити формування нею грошової системи у своїй країні і організ
ація грошового обігу. До цього варто зауважити, на нашу думку, що
грошова система в суспільстві, як і самі гроші, стихійно виникають і
формуються ще до історичного виникнення держави. Остання ж лише на
пізніших етапах свого розвитку монополізує грошову систему суспільства.

Що ж стосується відриву держави-власника від держави-суб”єкта
політичної системи суспільства чи навіть протиставлення однієї іншій в
аналізі ії фінансової діяльності, як це було показано вище на прикладі
Худякова А.І., то такі підходи до проблеми хибні в своїй основі і
містять загрозу помилкових висновків. Як держава-власник, так і
держава-суб”єкт політичної системи суспільства невіддільні одна від
одної, оскільки це е функції держави в цілому, через які проявляється ії
суспільна природа у сфері фінансової діяльності. Тому у кожному
конкретному випадку, здійснюючи фінансову діяльність, держава виступає
одночасно і як власник, і як суб”єкт політичної системи суспільства.
Правда, у зв”язку з тим, що держава є найвпливовішим політичним
інститутом суспільства і, як зазначалось вище, здійснює фінансову
діяльність перш за все і головним чином у власних інтересах, особливо
актуальною завжди була, є і залишається проблема оптимізації балансу
державою власних фінансових інтересів з інтересами інших суб”єктів,
включених у сферу фінансової діяльності держави. До цієї сфери входять,
наприклад, платники податків,

одержувачі бюджетних і податкових кредитів і т.д. А правила реалізації
цих суспільних відносин задає тільки один їх суб”єкт – держава. У
випадау недотримання нею балансу власних інтересів та інтересів вище
вказаних осіб держава ризикує зазнати невдач і поразок у своїй
фінансовій діяльності. Так, є аксіомою, що податки, різноманітні збори і
мито і т.д. тільки до певної міри збагачують державу, а при перевищенні
цієї межі вони перетворюються в гальмо ІЇ розвитку. Саме така кризова
ситуація з державними податками і зборами склалася в Україні в останні
роки. Щоб пдно вийти з на, більше того – щоб вижили наші держава і
суспільство, держава повинна чим швидше знизити рівень державних
податків і зборів до оптимальних розмірів і відповідно до своїх реальних
фінансових можливостей скоротити власні фінансові витрати. В
протилежному випадку молоду українську державу очікує неминуче
повторення долі попередньої радянської тоталітарної держави, яка, як
відомо, розвалилась під тягарем створених нею ж проблем.

4. Об’єкт фінансової діяльності держави.

Основою виділення фінансової діяльності держави в окрему систему
державної діяльності є, поза сумнівом, ІЇ об”єктний склад, тобто, те,
на що вона націлена. Таким безпосереднім об”єктом фінансової діяльності
держави є не що інше, як фінанси, але не всі, а лише державні. Щоб
адекватно розкрити цей об”єкт, передусім необхідно з”ясувати, який
саме зміст вкладає економічна наука у поняття фінансів та фінансових
відносин, оскільки це саме її категорії. Зробити останнє, як виявляється
на практиці, дуже складно. Тому в силу об”єктивних причин і
суб”єктивних обставин ще тут, на самому початку тих або інших
теоретичних конструкцій вчених-правознавців закладаються похибки
методологічного характеру, які пронизують після цього як окремі
дослідження окремих вчених, так і цілі наукові концепції, що інколи
навіть претендують на роль наукових теорій”.

Справа в тім, що юристи, як іронізував з цього приводу ще в 1985 р.
відомий вчений Е.А. Вознесенський, “звернувшись до сіібціальної
економічної літератури, виявили, що дискусійними є практично всі
основоположні питання теорії”^ фінансів і фінансових відносин. Ще
гострішого дискусійного характеру набули ці питання в умовах переходу до
ринкової економіки^. Хіба що лише в одному співпадають позиції
представників різних наукових шкіл і навіть різних авторів
фінансово-економічної науки – що фінанси е грошовими відносинами і що в
рамках відносин обов’язково відбувається рух грошових кош’гів. А далі їх
точки зору розходяться, і досить часто принципово.

Наявність дискусійних питань щодо сутності та функцій фінансів, не
дивлячись на тривалу історію існування фінансів як наукового поняття,
зумовлена тим, що не до кінця ще розкрита їх суспільна природа. Останнє
ускладнюється тим, що вона глибоко скрита за зовнішніми формами ії
проявів, в яких різні фінансові явища постають на поверхні суспільного
життя.

До числа дискусійних у фінансовій науці відноситься перш за все питання
про економічну природу і межі фінансових відносин. Зокрема, одні вчені
вважають, що фінанси виникають на другій стадії відгворювального
процесу, а саме при розподілі вартості суспільного продукту^. Інші
розглядають фінанси як категорію процесу розширеного суспільного
відтворення в цілому, включаючи до складу фінансів також грошові
відносини на стадії обміну^.

Правомірність розширеної трактовки фінансів у більшості
вчених-фінансисгів викликає сумнів. 1 ми також поділяємо їх точку зору.
Розподіл і обмін – це все-таки різні стадії відтворення, кожна з яких
наділена своїми, особливими економічними формами вираження. Тому зовсім
нелогічно позначати різні за характером грошові відносини, що виникають
на різних стадіях відтворювального процесу, однією і тією ж категорією –
фінанси.

Більш правомірне вважати, на нашу думку, що різні види грошових відносин
знаходять своє відображення в різних економічних формах: відносини,
пов”язані з розподигом грошової форми вартості суспільного продукту,
складають зміст категорії фінансів, а відносини, що виникають у процесі
товарного обміну на основі систематичних актів купівлі-продажу,
набувають форми розрахунків, здійснюються через посередництво грошей, як
всезагального еквіваленту та ціни, як грошового вираження вартості.

Вчені, які підкреслюють розподільний характер фінансових відносин, не
заперечують того факту, що фінанси є категорією відтворювального
процесу. Стверджуючи про виникнення та функціонування фінансів тільки на
другій стадії відтворювального процесу, вони вказують лише місце і межі
дії фінансових відносин, їх специфіку в системі фінансових відносин, а
не суспільну галузь і напрямок впливу. Фінансові відносини, будучи
розподільними за своєю суттю, одночасно виступають невід”емною
складовою частиною всієї системи виробничих відносин, органічно
пов”язані з усіма стадіями відтворювального процесу і здійснюють на них
свій вплив. Обмеження фінансів лише відносинами другої стадії
відгворювального процесу не виключає їх із складу активних економічних
важелів, оскільки розподіл не є лише пасивним результатом виробництва і
обміну. Він сам здійснює на них значний зворотній вплив.

Більшість економістів, що поділяють розподільну трактовку суті фінансів,
включають до складу останніх як відносини первісного розподілу вартості,
так і її перерозподілу. Ми також підтримуємо цю точку зору. На нашу
думку, вони обгрунтовано заперечують проти обмеження фінансів тільки
перерозподільними відносинами (в основному – бюджетними), оскільки
завдяки фінансам (безпосередньо чив поєднанні
зіншимивартіснимикатегоріями) здійснюютьсяпроцеси первісного розподілу
вартості на окремі складові частини, кожна з яких одержує певне цільове
призначення.

До числа дискусійних відноситься і питання про якісні ознаки, якими
визначається специфіка фінансів як економічної категорії. Спір іде в
основному про те, включати чи не включати у визначення фінансів таку їх
ознаку, як імперативність. Причому термін “імперативність” трактується
різними вченими по-різному. Одні вбачають в ній активну роль держави по
організації фінансових відносин, інші – причину, що породжує
функціонування фінансів. Відношення до різних трактовок одного і того ж
терміну не може бути однаковим. З методологічної точки зору, саме тут
закладаються передумови істинного чи хибного тлумачення суспільної
природи фінансів і всіх наступних конструкцій, що виводяться з них.

На нашу думку, не може викликати сумніву об”єктивний характер змісту
фінансових суспільних відносин. Це аксіома. Вони існують незалежно від
волі і свідомості окремих індивідів чи держави в цілому, оскільки
зумовлені потребами усього суспільства на певному етапі його розвитку.
Водночас також є аксіомою, що на відміну від змісту фінансових
суспільних відносин форми їх прояву завжди відображають діяльність
суб”єкта, організовуються ним. Тому, якщо
підімперативністюрозумітипрактичну діяльність держави, спрямовану на
організацію фінансових відносин, вироблення форм їх прояву і
використання, то таке вживання терміну “імперативність” не може, на нашу
думку, викликати заперечень. Але в щойно наведеній інтерпретації
“імперативність” нічого не додає до характеристики сутності фінансів,
оскільки, по-перше, є рисою, що характеризує форму прояву фінансових
відносин, а не їх суть, і, по-друге, продуктом діяльності держави
виступають не тільки форми прояву фінансових, але й будь-яких інших
економічних відносин.

Тим не менше рядом авторів імперативність трактується як сутністна риса
фінансових відносин. Ними навіть підкреслюється, що

при характеристиці категорії “фінанси” без використання даної риси не
обійтись, оскільки, як стверджують вони, саме держава створює нові
розподільні фінансові відносини, що безпосередньою причиною виникнення і
розвитку фінансів є діяльність держави і й органів.

Поширена ця думка і серед частини юристів-фінансистів. Зокрема, уже
згадуваний нами А.І. Худаков зазначає з цього приводу: “Що стосується
нашої позиції, то ми, пов’язуючи поняття фінанси і фінансове право
(точніше – його предмет), поділяємо думку тих авторів, які визнають
фінанси атрибутом держави, а державу – атрибутом фінансів. Тому
висловлювання “державні фінанси” здається нам тавтологією: фінанси не
можуть бути недержавними”^. Причому цю свою позицію автор відстоює
свідомо і послідовно. В цій же монографії він продовжує: “імперативність
виступає властивістю форми фінансових відносин, причому форми,
невіддільної від змісту і яка впливає на нього. Тому дану ознаку –
імперативність – допустимо використовувати як в якості, що сприяє
встановленню природи економічного відношення, так і в якості критерія,
що дозволяє виділяти фінансові відносини із загальної маси грошових.
Інакше кажучи, фінансовими є лише ті грошові відносини, правова форма
яких характеризується імперативністю”^.

На нашу думку, таке звужене тлумачення фінансів в економічній науці в
минулі роки склалось під впливом дії чинників лише соціалістичного
суспільства. В умовах соціалізму, де основною і пануючою формою
власності була тільки державна, а приватна власність взагалі не існувала
і в силу цього державне регулювання економіки набуло всезагального
характеру, практично всі фінансові відносини в суспільстві відзначались
державно-владним, імперативним характером і охоплювались фінансовою
діяльністю держави.

В сучасних умовах таке звужене тлумачення фінансів з акцентом на їх
виключно державно-владний характер вступає в протиріччя з практикою
розвитку ринкових відносин та їх відображенням в чинному законодавстві
постсоціалістичних країн, в т.ч. України. Нині, в умовах бурхливого
розвитку товарно-грошових відносин, фінанси в системі суспільних
відносин висвітлюються багатьма новими гранями, наповнюють новим змістом
свої традиційні форми.

До числа останніх належать відносини з бюджетом, з державними
позабюджетними фондами, всередині бюджетної системи і т.д. Всі вони
пов”язані із збиранням, розподілом та використанням фінансових фондів
держави і відзначаються державно-владним, імперативним характером.
Будучи за своєю

суттю об”єктивними суспільними відносинами, вони водночас нерозривно
пов”язані з фактом існування самої держави, якій для виконання й
функцій органічно потрібні фінансові ресурси. Тому держава для
забезпечення власної життєдіяльності, для здійснення іманентних їй
завдань і функцій сама встановлює такі форми фінансових взаємовідносин з
підприємствами, громадянами і т.д., які їй необхідні. В протилежному
випадку відносини з державою як цілісна система не виникли б взагалі, а
якщо і виникли б, то зовсім не в тих формах і суті, в яких має потребу
держава для здійснення своєї місії в суспільстві.

Поряд з цим сьогодні у зв”язку із швидким розвитком приватного сектора
економіки все сильніїле заявляє про себе й інша, якісно відмінна від
попередньої, система фінансових відносин. Це фіїіансові відносини
всередині підприємтв, організацій, об “єднань недержавної форми
власності. До них належать фінансові відросини з приводу спрямування
коштів у фінансові фонди недержавних підприємств, організацій; з приводу
виплат дивідендів юридичним особам-засновникам, фінанси приватних
національних і транснаціональних корпорацій, що з “являються на теренах
постсоціалістичних економік і т.д.

Тому цих дві докорінно відмінних системи фінансів необхідно розрізняти
між собою, не забуваючи при цьому, що коли фінанси підприємств
загальнодержавної і муніципальної форм власноті повинні в цілому
розглядатись як децентралізовані фонди держави, то фінанси приватних
підприємств належить аналізувати під кутом державного впливу на них
зовсім з інших позицій. Відомий французький дослідник цієї проблеми Поль
Марі Годме, аналізуючи фіїіанси французького суспільства, де державні і
приватні фінанси давно досягли класичних форм зрілості (а в Україні та
інших постсоціалістичних країнах вони ідуть до цього швидкими кроками),
писав: “В жодному випадку не слід забувати про фундаментальну
відмінність між державними і приватними фінансами. Основна відмінність
між ними зумовлена тим фактом, що стан приватних фінансів і динаміка
приватних фіїіансів залежать від законів ринкової економіки. Так, попит
і пропозиція на ринку зумовлюють визначення розміру процентної ставки.
Стан же і динаміка державних фінансів визначаються рішеннями держави і
діями публічної влади””. Він дав розгорнуту характеристику відмінностей
приватних фінансів від державних, які можна звести до наступних:

1. Держава може в примусовому порядку забезпечити собі прибутки шляхом
запровадження податкової системи, в той час як застосувати примус до
самої держави неможливо. Приватні особи не

можуть в примусовому порядку забезпечити власні прибутки і, відповідно,
можуть виявитись неспроможними виконати свої зобов”язання.

2. Державні фінанси пов”язані з державною грошовою системою, тоді як
грошова система не залежить від волі приватного власника, який є
розпорядником власних фінансів.

3. Приватні фінанси зорієнтовані на одержання прибутку. Державні
фінанси, навпаки, є засобом задоводення так званого. загального
інтересу.

4. Розмір державних фінансів незрівнянно більший, ніж розмір фінансів
будь-якого приватника, окремо взятого. “Цих відмінностей цілком
достатньо – резюмує П. М. Годме, – щоб розглядати фінансове право як
самостійну науку, яка, не дивлячись на свій зв’язок з приватними
фінансами, чітко відмежовується від останніх””.

Звідси очевидно, що не всі фінансові відносини, що існують в
суспільстві, є об”єктом фінансової діяльності держави, а тільки та
частина з них, яка зумовлена існуванням самої держави та ІЇ специфічних
фінансових потреб. Ці останні фінансові відносини не з”являються самі
по собі, так би мовити, в чистому вигляді. Вони, будучи нерозривно
пов”язані з існуванням власне держави, і проявляються не інакше, як у
формах, визначених державою. Тобто, держава, враховуючи суспільні
потреби, які завжди детерміновані рівнем розвитку продуктивних сил,
масштабами державної діяльності, соціальними завданнями на даному етапі
розвитку і т.д., надає фінансовим відносинам, що об’єктивно
народжуються, адекватні правові форми. Вона з допомогою права встановлює
конкретні види платежів (податків, зборів, мита) і порядок їх
зарахування в державні грошові фонди, визначає напрями використання
фінансових ресурсів, принципи їх розподілу і т.д.

Але сам факт існування держави фінансових відносин не породжує. Подібні
твердження неправомірні, адже, як було розгдянуто вище, не сама
діяльність держави, а об”єктивні потреби суспільного розвитку перш за
все викликають існування фінансів. Перебільшення ролі держави у
виникненні фінансових відносин є не тільки хибним методологічно, але й
може завдати і завдавало не раз великої практичної шкоди, оскільки несев
собі небезпеку волюнтаристського розв”язання питань господарської
практики.

Класичним прикладом останнього може бути фактичне і юридичне
одержавлення в СРСР грошових коштів колгоспів і кооперативних
організацій. Воно було здійснене під лозунгом створення умов дія
перетворення всіх форм власності в країні в одну – державну, якій таким
чином на так званий “перехідний період” підпорядковувалась
колгоспно-кооперативна власність. За своєю суттю

це було не що інше, як неправомірне розширення юрисдикції невласника
(держави) на об’єкти чужої власності, з одного боку, і адекватне
обмеження прав власника (колгоспів) на об’єкт власності, з іншого боку.
І хоч це фактичне захоплення чужої власності відбулося з допомогою
відповідних юридичних форм і актів, воно в котрий раз підтвердило
правильність постулату про детермінованість правових відносин, як
надбудовчих, економічними відносинами, як базисними.

В результаті волюнтаристське включення грошових коштів колгоспів до
складу державних фінансів не пішло на користь, що природньо, ні державі,
ні колгоспам. Навпаки, різке обмеження самостійності колгоспів у
використанні власних грошових коштів, яке нерідко перетворювалось у
повну відсутність й, послужило однією з головних причин різкого
погіршення їх фінансового стану, що в свою чергу, вимагало від держави
надання їм значної грошової допомоги у формі субсидій на
сільгосппродукцію, прямих бюджетних інвестицій в колгоспний сектор
економіки, неодноразового списання державою їх боргів за банківськими
кредитами тощо. Все це не тільки не зміцнило державних фінансів, а,
навпаки, ще більше послабило їх, а в сукупності з іншими факторами
зумовило їх повний крах.

Рецедиви подібного підходу до розуміння суті і змісту фінансової
діяльності держави нерідко зустрічаються і в суверенній Україні. Це,
насамперед, державне регулювання фонду споживання в недержавному секторі
економіки, пов”язування росту заробітної плати з ростом обсягів
виробництва, встановлення обмежень у використанні готівки і т.д.
Зрозуміло, частина цих заходів з боку держави викликана до життя
надзвичайними умовами перехідного періоду, носить тимчасовий характер і
об”єктивно необхідна на певний час. Не слід забувати, що у фінансовій
діяльності держави перехідного періоду від адміністративно-командної до
ринкової економіки чітко видідяються три блоки функцій: а) функції
тоталітарного порядку; б) трансформаційні функції: в) функції ринкового
регулювання економіки^. Тобто, закономірно, що в перехідний період
функції держави у фінансовій сфері не тільки не скорочуються, з чим, як
правило, асоціюються роздержавлення і лібералізація, а, навпаки,
розширюються і ускладнюються.

Той факт, що грошові фонди недержавних суб “єктів, яких стає все більше,
не повинні входити до складу фінансів держави, зовсім не означає, що
вона взагалі не повинна регулювати їх грошову діяльність і що з ними у
держави не можуть і не будуть виникати ніякі фінансові відносини. Такі
відносини вже існують і будуть розвиватись, наприклад, податкові
відносини, відносини по наданню державних банківських

позик тощо. Але правове регулювання власної грошової діяльності таких
суб”єктів повинно здійснюватись не фінансово-правовими методами, які з
авжди переспідують мету підпорядкування цієї діяльності фінансовим
інтересам держави, а цівільно-правовими, що забезпечують захист їх прав
та інтересів як товаровиробників.

Адекватного розуміння фінансів неможливо досягти без з”ясування їх
функцій. Але, як виявляється, і це питання також е дискусійним в науці

про фінанси. Більшість вчених-фахівців вважає, що фінанси виконують дві
функції – розподільну і контрольну. Проте нерідко в літературі можна
знайти твердження, що фінансам, крім названих, притаманні й інші
функції: виробнича (різні автори називають й по-різному), стимулююча,
регулююча і т.д. Останні твердження, на нашу думку, хибні і є
результатом підміни питання про функції фінансів взаємопов”язаним з
ним, але все-таки іншим питанням -про їх роль в суспільному виробництві.
Поза сумнівом, фінансам належить виключно важлива роль у суспільстві. З
їх допомогою можна стимулювати ефективне використання різних факторів
виробництва, регулювати вартісні пропорції, забезпечувати умови для
здійснення режиму економії і т.д.

Однак ототожнювати ці результати, досягнуті завдяки функціонуванню
фінансів, з їх функціями неправомірно. Адже функція – це спосіб
вираження суті відповідної категорії, в даному випадку фінансів. Тому і
діє функція завжди в рамках тих економічних відносин, які складають
зміст відповідної категорії. Якщо ж дія, а точніше – вплив поширюється
на об”єкт, що лежить за межами відповідних відносин, які складають дану
категорію, то в цих випадках мова іде не про функції категорії, а про
роль, тобто, про конкретні результати, одержані від використання
функцій.

Справді, фінанси як категорія представлені розподільними відносинами,
пов”язаними з утворенням доходів, формуванням і використанням грошових
фондів цільового призначення. Розподільна і контрольна функції фінансів
виражають спосіб дії цієї категорії в рамках власне фінансових відносин.
Одночасно з допомогою функцій фінансів регулюється вартістна структура
суспільного виробництва, стимулюється використання виробничих фондів,
зміцнюється режим економії, тобто регулюється, стимулюється, зміцнюється
не сама система фінансових відносин, а ті об”єкти, на які спрямований
вплив функцій фінансів.

Деякі автори не визнають розподільної функції фінансів, вважаючи, що
вона не виражає їх специфіки, оскільки процеси вартісного розподілу
обслуговуються різними економічними

категоріями^. Така позиція не зовсім безпідставна, хоч водночас і
недостатньо аргументована. Так, прихильники розподільної функції
фінансів зовсім не вважають, що вона породжена самим фактом
функціонування фінансів на другій стадії відтворювального процесу.
Навпаки, вони пов”язують цю функцію із специфічним суспільним
призначенням фінансів, підкреслюючи, що жодна інша категорія, яка діє на
стадії вартісного розподілу, не е настільки “розподільною”, як фінанси.

Окремі економісти вважають, що фінансам притаманні три функції:
формування грошових фондів (доходів), використання грошових фондів
(доходів), контрольна”. Не заперечуючи в принципі такого підходу до
конструювання функцій, необхідно, однак, зауважши, що перші дві реально
існують, тільки кожна з них виражає спосіб дії не фінансів в цілому, а
лише частини економічних відносин, що складають зміст цієї категорії. До
того ж вони більше нагадують механізм реалізації розподільної функції,
ніж самостійний спосіб дії категорії “фінанси”.

Наявність дискусійних питань зумовлює необхідність дальшої розробки
теоретичних проблем сутносгі і функцій фінансів. Поглиблене знання
економічної природи фінансів, притаманних їм властивостей дозволить
активніше розробляти шляхи кращого використання їх в практиці
господарювання, науково обгрунтувати заходи, спрямовані на фінансове
оздоровлення економіки і вдосконалення системи фінансових
взаємозв”язків в країні, нарешті, адекватніше розкрити предмет
фінансів.

Таким чином, з”ясування економічної суті і функцій фінансів дає
підстави перенести у фінансово-правову науку наступне визначення
категорії фінанси: фінанси – це грошові відносини, що виникають в
процесі розподілу і перерозподілу вартості валового суспільного продукту
і частини національного багатства у зв”язку з формуванням грошових
доходів і накопичень у суб”єктів господарювання і держави і
використання їх на розширене відтворення, матеріальне стимулювання
працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства^ .
Відповідно, державні фінанси – це економічні відносини, пов”язані з
формуванням, розподілом і використанням централізованих і
децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і
завдань держави. Вони і складають безпосередньо об”єкт фінансової
Діяльності держави.

До складу цього об”екту входять відносини з приводу: 1) надхоження
податків і неподаткових платежів держави; 2) надходження державі сум
коштів за державними позиками; 3) формування грошових

фондів державних підприємств, міністерств та відомств; 4) розподілу та
перерозподілу фінансових ресурсів через державні грошові фонди; 5)
витрачання коштів з державних грошових фондів у формах
фінансування.кредитування, дотацій, субвенційіт.д„ а такожрядінших
відносин. Характерними рисами цих відносин завжди виступають їх грошовий
характер та обов”язкова участь у них в якості одного із суб”єктів
держави, представленої прямо чи опосередковано. Причому останній момент
зовсім не впливає на зміст цих суспільних відносин.

5. Зміст фінансової діяльності держави.

Під змістом фінансової діяльності держави розуміють, як правило,
сукупність всіх її елементів, властивостей і процесів”. Причому
сукупність не будь-яку, а вибудувану певним чином, у відповідності з
метою діяльності, яка пронизує увесь її зміст”.

Сукупність взаемопов”язаних між собою дій, спрямованих на вирішення
якісно відокремлених завдань в рамках фінансової діяльності держави,
складає, на думку В.Н. Карташова, окрему операцію^. Такий запропонований
ним прийом поділу фінансової діяльності держави в цілому на окремі
операції дозволяє повніше розкрити її зміст. До числа таких операцій, на
нашу думку, можуть бути віднесені наступні: а) встановлення державою
обов”язкових фінансових платежів, а саме податків, зборів, мита, а
також державних позик; б) розробка та прийняття Державного бюджету (в
т.ч. бюджетів державних позабюджетних фондів); в) документальне
виконання бюджету; г) касове виконання бюджету; д) складання, розгляд та
затвердження звіту про виконання бюджету; е) оперативне управління
державними грошовими коштами; є) контроль за використанням державних
грошових коштів; ж) формування і використання фінансових фондів
державних підприємств і відомств і т.д.

Кожна з цих операцій містить в собі певні дії суб”єкта фінансової
діяльності держави. Так, встановлення державою обов”язкових фінансових
платежів складається з: 1) розробки відповідних проектів правових актів
про встановлення, зміну чи відміну податків, зборів, мита і т.д.; 2)
внесення законопроектів у відповідні комісії Верховної Ради України; 3)
прийняття Верховною Радою України відповідних законопроектів^.

Операція по прийняттю бюджету складається з: 1) розробки і складання
проекту бюджету; 2) розгляду і внесення поправок у зведений проект
міністерствами і відомствами; 3) підготовки проектів зведеного

бюджету і Державного бюджету; 4) розгляду бюджету – спочатку
виконавчими органами (Кабінетом Міністрів України, Кабінетом Міністрів
Автономної Республіки Крим, виконавчими комітетами Рад народних
депутатів), а потім законодавчими органами (Верховною Радою України,
Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радами народних депутатів);
5) затвердження бюджету.

Операція по документальному виконанню бюджету складається з: 1)
документального відображення фінансовими органами відповідних рівнів в
“Розпису доходів і видатків і врахуванні змін до бюджету” фактів
зарахування і витрачання грошовихкошгів в бюджети і з бюджетів на основі
інформації Національного банку України та його обласних управлінь, а
також Казначейства України; 2) виділення грошових коштів з бюджету
фінансовими органами відповідних рівнів шляхом передачі в банк розходних
розписів і бюджетних доручень на основі головного оперативного плану
виконання бюджету згідно показників затверджених бюджетів.

Операція по касовому виконанню бюджету складається з: 1) прийняття і
зарахування Національним банком України та його обласними відділеннями і
уповноваженими комерційними банками на рахунки відповідних бюджетів
грошових коштів від різних суб”єктів господарювання; 2) надання в
розпорядження підприємств, організацій, закладів грошових коштів з
бюджету в межах відкритих бюджетних кредитів; 3) ведення обліку касового
виконання державного бюджету та складання відповідаої звітності; 4)
розробки нормативно-методичних документів щодо бухгалтерського обліку і
звітності про касове виконання бюджетів.

Операція по складанню, розгляду та затвердженню звіту про виконання
бюджету включає в себе: 1) складання звіту про виконання бюджету; 2)
розгляд звіту про виконання бюджету; 3) затвердження звіту.

Операція по оперативному управлінню державними грошовимикоштами включає
в себе безліч дій, з числа якихнасамперед доцільно виділити: 1) надання
відстрочок по податкових та інших платежах в бюджет; 2) перерозподіл
коштів в ході виконання бюджету Верховною Радою України; 3) прийняття
Кабінетом Міністрів України ріїпень про виділення коштів з резервного
фонду уряду і т.д.

Операція по контролю за використанням державнихгрошових коштів
передбачає: 1) перевірку платників податків і одержувачів бюджетних
кредитів; 2) накладення фінансових санкцій на порушників фінансової
дисципліни; 3) надання відстрочок по штрафах за порушення податкового
законодавства.

Операція по формуванню і використанню фінансових, фондів державних
підприємств і відомств включає в себе: 1) прийняття керівником
підприємства чи відомства рішення про види фінансових фондів і розміри
відрахувань в ці фонди (у випадку невизначеносгі нього питання в статуті
державного підприємства чи в положенні про відомство); 2) прийняття
рішення про використання фінансових фондів у відповідності з потребами
та можливостями; 3) безпосереднє виділення грошових коштів з цих фондів
та їх витрачання.

Як вказані вище, так і не вказані тут дії, які складають зміст
фінансової діяльності держави, можуть бути поділені на ще дрібніші
операції. Однак за будь-яких умов вони здійснюються суб”єктом цієї
діяльності в рамках відносин, які складаються з двох видів. По-перше, це
відносини, які виникають лише між органами, що здійснюють фінансову
діяльність держави. До них, перш за все, належать відносини між різними
органами виконавчої влади з приводу розробки проектів бюджету та звітів
про їх виконання; відносини між Національним банком України, його
обласними управліннями та фінансовими органами різних рівнів з приводу
розходнш. розписів; відносини між НБУ та Міністерством фінансів з
приводу розміщення державних позик і т.д. По-друге, це відносини між
органами, що здійснюють фінансову діяльність держави, з одного боку, і
підприємствами, організаціями, фізичними особами, з другого боку.
Прикладом відносин цього виду можуть бути відносини між податковою
інспекцією і підприємством з приводу перевірок, накладення фінансових
санкцій, надання відстрочок по сплаті штрафів і т.д.

Відносини (інколи, як це було показано вище, вони називаються ще діями
або операціями), що складають зміст фінансової діяльності держави,
неоднорідні не дише за суб”єктним складом, як ми вже мали можливість
переконатися, але й за своїм змістом. Одва частина цих відносин
опосередковує рух грошових коштів, а тому має розподільний чи
перерозподільний характер та ряд інших споріднених з цими ознак,
властивих фінансам. До цього виду відносин належать всі відносини, що
опосередковують операції по касовому виконанню бюджету, відносини по
використанню фінансових фондів державних підприємств і деякі відносини з
державного кредиту. Решта відносин (дій, операцій), що складають зміст
фінансової діяльності держави, з економічної точки зору не є
фінансовими, тому що в рамках цих відносин не здійснюється рух грошових
коштів, а саме це, як було показано вище, головна ознака фінансів.

На підставі викдаденого можна стверджувати, що всі відносини, які
складають об”єкт фінансової діяльності держави, не

відокремлені, а включені безпосередньо в зміст цієї діяльності. Ті дії
чи операції, які не виступають в якості фінансових відносин
безпосередньо, спрямовані на те, щоб, як оригінально кваліфікує цю
ситуацію М.В. Карасьова, “створити” фінансові відносини, або
впорядкувати їх, або забезпечити їх розвиток ддя досягнення цілей
фінансової діяльності держави””.

І дійсно, без встановлення податків, зборів, мита, затвердження
бюджетів, фінансового контролю, документального виконання бюджетів і
безлічі інших процесуальних дай, які здійснюються в рамках нефінансових
відносин, проте водночас з цим складають частину змісту фінансової
діяльності держави, неможливі дії та операції по касовому виконанню
бюджету. Інакше б Національному банку України та його обласним
управлінням нічого було 6 зараховувати в бюджет і не було б чого
виділяти з бюджету. Взагалі без реалізації цих нефінансових в
матеріальному розумінні слова відносин функція НБУ по обслуговуванню
бюджету втрачає будь-який сенс. Як бачимо, без реалізації величезного
комплексу безпосередньо нефінансових відносин (дій, операцій), які
складають частину змісту фінансової діяльності держави, було б неможливе
в принципі досягнення її кінцевої мети -покриття державних витрат.

В рамках змісту фінансової діяльності держави реалізується
взаємозв”язок суб”єкта та об”єкта цієї діяльності. Держава як
суб”єкт фінансової діяльності бепосередньо чи в особі відповідних
компетентних органів через до чи операції, що реалізуються в рамках
нефінансових відносин, впливає на об”єкт, в якості якого виступають
відповідні об”єктивно існуючі фінансові відносини. Держава лише прагне
впорядкувати їх, спрямувати ці фінансові відносини на досягнення
поставленої мети. Тобто, наяву управлінський характер впливу суб”єкта
фінансової діяльності держави на її об”єкт, а також відповідне
підпорядкування об”єкта суб”екту цій діяльності.

Таким чином, є достатні підстави для висновку про те, що між суб”єктом
і об”єктом фінансової діяльності держави існують відносини управління,
а сама фінансова діяльність держави виступає в якості державної
управлінської діяльності. Такої ж точки зору дотримується і ряд
вчених-адміністративістів^. Проте при цьому не слід забувати, що ця
діяльність е державною управлінською діяльністю не у вузькому, а в
широкому розумінні слова, тобто вона здійснюється органами не лише
виконавчої, але й представницької влади.

У зв”язку з цим у значній мірі з”ясовується питання про співвідношення
понять “фінансова діяльність держави” та “державне управління
фінансами”, поставлене у свій час А.І. Худяковим^. Поняття

”державне управління фінансами”, точніше кажучи, сам процес управління
(а поняття його лише відображає), як ми мали змогу переконатися,
відбиває характер зв”язку суб”єкта і об”єкта фінансової діяльності,
тобто управління фінансами в дійсності входить в структуру фінансової
діяльності держави, е її однією з найістотніших рис. В реальному житті
фінансова діяльність держави поза фактичним , управлінням фінансами,
тобто поза цілеспрямованим впливом держави на рух грошових коштів в ії
фонди, всередині їх, між ними та вихід коштів за рамки цих фондів,
втрачас будь-який сенс, перестає взагалі бути видом державної
правлінської діяльності. Тому всі відносини, що виникають в процесі
фінансової діяльності держави, доцільно досліджувати та вивчати тільки в
рамках фінансового права як науки і як навчальної дисципліни. Звичайно,
це не заперечує того факту, що окремі аспекти управління фінансами
можуть бути водночас і предметом наук адміністративного та
конституційного права.

Як бачимо, управлінський взаємозв”язок суб”єкта і об”єкта фінансової
діяльності держави проявляється в самому змісті цієї діяльності. Остання
складається з операцій та дій, які можна згрупувати за якісними ознаками
у дві групи відносин. Перша група об”єднує відносини власне фінансові,
в рамках яких відбувається рух грошових коштів від різних суб”єктів до
держави, між різними державними фондами грошових коштів та від держави
знову ж таки до різних суб”єктів. Друга група цих відносин – це
відносини з приводу управління фінансами. В їх рамках рух грошових
коштів не відбувається. Замість цього здійснюється впорядковуючий,
координуючий вплив суб”єкта фінансової діяльності держави на ії
об”єкт.

На нашу думку, методологічно хибна позиція тих юристів-фінансистів, які
стверджують, що фінансові відносини як об”єкт фінансової діяльності
держави не існують до початку цієї діяльності, не передують їа**. В
дійсності ж має місце саме останнє – фінансові відносини існують і тоді
та там, коли і де з якихось причин фінансова діяльність не здійснюється,
тобто вони передують їй апріорі. В протилежному випадку це означало б не
що інше, як те, що фінансові відносини не об”єктивні за своєю природою
і що вони не породжені об”єктивним ходом суспільного розвитку на
певному етапі його прогресу. А це саме так, а не інакше, що було
показано нами вище. Цей факт аж ніяк не означає, що об”єкт фінансової
діяльності держави відірваний від ії змісту, розташований якось
осторонь.

Навпаки, об”єкт фінансової діяльності держави по суті входить в зміст
цієї діяльності, проявляється в ході цієї діяльності і складає її
органічну частину. Це зумовлено тим, що держава є суб “єктом

фінансової діяльності і одночасно необхідною стороною відносин, що
складають об”єкт цієї діяльності. По суті, суб”єкт фінансової
діяльності держави вмонтований в об”єкт цієї діяльності.

Звідси держава як суб”єкт фінансової діяльності активізує роль об”єкта
в межах усього діапазону фінансових відносин, однією з обов”язкових
сторін яких виступає вона сама. На практиці це означає, що фінансова
діяльність здійснюється державою безпосередньо для самої ж себе і в
значній мірі по відношенню до самої ж себе. Дійсно, держава встановлює
податки для того, щоб зібрати їх у свої фінансові фонди, здійснює
фінансовий контроль у значній мірі для того, щоб перевірити правильність
і законність виділення фінансових ресурсів із власних фондів, поповнення
цих фондів новими грошовими ресурсами іт.д.

Як і будь-яка інша сутність в природі, зміст фінансової діяльності
держави проявляється в ії функціях. Стосовно діяльності держави взагалі
функції означають основні напрямки цієї діяльності, в яких проявляються
ії сутність і зміст. Всі операції і дії, що складають зміст фінансової
діяльності держави та випливають з компетенції органів, що здійснюють цю
діяльність, можна згрупувати у три напрямки, якісно відмінних між собою.
По-перше, це операції і дії, які забезпечують збирання державою грошових
коштів у свої фінансові фонди; по-друге, це операції і дії, які
забезпечують розподіл та перерозподіл фінансових ресурсів всередині
фінансової системи держави; по-третє, це операції і дії, через
посередництво яких здійснюється використання державою фінансових
ресурсів.

Таким чином, в ході фінансової діяльності держави реалізується три
якісно відмінних між собою функції: збирання, розподіл і використання
грошових коштів з метою виконання завдань, що стоять перед державою на
відповідному етапі й розвитку та прогресу суспільства.

В період переходу до ринкової економіки найактивніше здійснюється
державою функція збирання грошових коштів. Це пов”язано з необхідністю
створення оптимальної системи державних доходів, що відповідала б
потребам ринкової економіки, з новизною та не аби якою складністю, як
об”єктивною, так і суб”єктивною, розв”язання цієї проблеми. Звичайно,
функції розподілу і використання грошових коштів також зазнають істотних
змін, зумовлених розвитком ринкових відносин. Проте ці зміни не такі
яскраві і помітні, як у першому випадку.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ПРИНЦИПИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ.

1. Поняття правового принципу фінансової діяльності держави.

Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування
базується на певних принципах — галузевих, принципах окремих інститутів
галузі права, міжгалузевих та загальноправових принципах. Причому в
теорії права існує два поняття: “принципи права” і “правові принципи”,
які нерідко вживаються як синоніми, хоча в дійсності це далеко не одне і
те ж саме. Правові принципи виникають, як правило, задовго до появи
системи права і законодавства. І тільки значно пізніше, діставши своє
закріплення в системі права і законодавства, правові принципи
трансформуються в принципи права.

Правові принципи, за визначенням теоретиків права, це головні ідеї, які
виражають основні вимоги до системи права тієї чи іншої держави^.
Правові принципи — це перш за все категорії суспільної правосвідомості і
вони далеко не завжди виражені в системі права і в правових нормах.
Іноді правовими принципами називають головні засади, основи, начала, на
підставі яких будується система права^. Ігнорування їх в процесі
правотворчосгі з неминучістю веде до появи протиріч в системі права, що
потім негативно позначається на реалізації права.

Визначагочи принципи права, відомий югославський фахівець в галузі
теорії права Р.Лукіч писав, що вони “відносяться до похідних понять. Це
— абстрактні норми, виведеш з менш абстрактних норм, що діють у
випадках, охоплених нормами нижчого порядку”^. Саме цим і зумовлена
об’єктивна природа взаємозв’язку принципів права різних рівнів. З цього
приводу Керімов Д.А. підкреслював, що взаємозв’язок основних,
міжгалузевих і галузевих принципів права у загальнометодологічному плані
є не що інше, як співвідношення загального, особливого та окремого. Ні
загальне не існує поза особливим та окремим, ні окреме — поза особливим
та загальним. Загальне не може охоплювати конкретніших проявів
дійсності, останні ж, в свою чергу, будучи багатограннішими,
змістовнішими, більш наповненимя буттям права, водночас позбавлені
переваги всезагальності^.

Інший відомий дослідник методологічних проблем права С.Н.Братусь під
принципами права розуміє нровідне начало, правило існування даного
явища, що зазнало зворотнього впливу його

специфіки. Він шдкреслює, що основні принципи права відображаються в
специфіці суспільних відносин, що регулюються відповідною галуззю права.
Для виявлення таких принципів має значення не лише логіко-формальний
аналіз текстів законів, але й практика (адміністративна, арбітражна,
судова), глибокий науковий пошук. З”ясування принципів галузі права
дозволяє правильніше застосовувати норми даної галузі та краще розуміти
їх суть і соціальне призначення^.

Найповнішу на даний час класифікацію принципів права, за визначенням
самих теоретиків права^, дав Л.С.Явіч^. Але й він фактично обійшов
аналіз сугі та змісту принципів права. Тому сьогодні, на жаль, можна з
певністю констатувати недостатність загальнотеоретичної розробки як
самого поняття “принципи права”, так і видів правових принципів та їх
системи, співвідношення основних (загальних) принципів права та
принципів галузей права. В свою чергу, це стоїть на заваді з’ясування
принципів правового регулювання різних видів суспільних відносин.

Загальна теорія права до основних (головних) принципів права відносить:
повновладдя народу; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;
відповідальність держави перед людиною і суспільством і навпаки, людини
перед державою; верховенство права і Конституції над усіма законами і
підзаконними нормативними актами; принцип законності; принцип
демократизму; принцип справедливості; принцип гуманізму; принцип
“дозволено все, що не заборонено законом”, длягромадян і “дозволено лише
те, що визначено законом”, для держави.

Серед основних принципів права нерідко виділяють правові презумпції та
аксіоми — це такі ідеї, положення, які приймаються без доведення.
Аксіоми і презумпції дуже важко відрізнити. Серед них найчастіше
виділяють такі:

— право існує в трьох формах: нормативних актах, правовідносинах і
правосвідомості;

— будь-яка діяльність, що не заборонена законом, дозволена; — закон
зворотньої сили не має, якщо інше не встановлено законом;

— закон, який встановлює чи посилює кримінальну відповідальність,
зворотньої сили не має; — незнання закону не звільняє від юридичної
відповідальності; — ніхто не зобов”язаний сам себе звинувачувати; —
ніхто не може бути суддею у власній справі; — презумпція невинності:
ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також були
притягнутим до кримінальної відповідальності інакше, як за вироком суду;

—тягар, обов”язок доведення по кримінальних справах лежить на державі,
а по цивільних справах — на позивачеві;

— не може бути два або більше покарання за одне і те ж правопорушення; —
закон хоч і суворий, але закон; — немає прав без обов”язків, як і
обов”язків без прав; — як ми відносимось до природи, так і вона до нас;
— хай буде вислухана й інша сторона при здійсненні правосуддя.

Проте одних лише загальних принципів права для регулювання суспільних
відносин, як переконує історичний досвід, недостатньо. Практична
реалізація основних принципів права в регулюванні суспільних відносин не
може бути здійснена поза міжгалузевими та галузевими його принципами.
При цьому під міжгалузевими принципами в даному випадку слід розуміти не
змішані принципи, властиві міжгалузевій систематизації законодавства, а
дійсні принципи права, які характерні не для однієї його галузі, а для
всієї якісно відмінної автономної групи галузей права. Галузеві ж
принципи — це принципи кожної окремої галузі права.

З позицій методологічного підходу діалектика загального, особливого і
конкретного не дозволяє однобоко трактувати обов”язок між основними та
галузевими принципами права. В літературі найчастіше підкреслюється те,
що основні принципи права втілюються в його галузевих принципах. І це
дійсно так, якщо тільки не випускати з поля зору того, їдо самі основні
принципи (як загальні) є до певної міри найбільш абстрактним вираженням
галузевих принципів права, не менше пов”язаних з реаліями життя, ніж
основні принципи, але в незрівнянно вужчій сфері юридичної практики. З
наведеного вище з неминучістю випливае, що галузеві та міжгалузеві
принципи права неправильно уявляти собі як механічне застосування
основних принципів до певної сфери автономного регулювання і що в той же
час основні принципи права не є арифметична сума принципів, характерних
всім галузям його системи.

В загальнотеоретичному, методологічному аналізі природньо
відштовхуватись від основних принципів даного типу права. Водночас з
цього зовсім не випливає, що реальний генезис таких принципів йшов
осторонь формування принципів окремих галузей права. Галузеві юридичні
науки при дослідженні принципів, як правило, відштовхуються від
особливостей предмету регулювання, з чого знову ж таки не виплизає з
необхідністю той факт, що дійсний генезис принципів даної галузі права
відбувався і здійснюється

осторонь впливу на нього основних принципів, властивих всій правовій
системі.

Міжгалузеві та галузеві принципи права, водночас як і принципи
інститутів права, нерідко називають принципами правового регулювання”. І
хоч назва ця до певної міри умовна, вона, на нашу думку, образно
відображає особливу залежність цих принципів від сутності права та
специфіки правового регулювання суспільних відносин. Інакше кажучи,
принципи галузей права — це такі специфічні юридичні принципи, що
відображають характер суспільних відносин, з допомогою яких регулюються
останні (предмет регулювання), а також власне зміст регулювання та його
засоби (метод регулювання). Звичайно, при викладі системи принципів
певної галузі права нерідко включають до числа останніх і
загальноправові принципи. Проте, на нашу думку, якщо послідовно
дотримуватись наукової методології аналізу правової дійсності, то до
галузевих принципів права загальноправові принципи механічно додавати
неправильно. В цьому плані ми вважаємо досить продуктивною позицію, яку
займає уже згадуваний нами Братусь С.Н. Він закликає не зупинятись на
механічному визнанні загальних принципів права, а іти далі, показувати,
як з їх допомогою трансформується суспільна дійсність, як ці загальні
принципи у зміненому виді проявляються у специфіці відповідної
конкретної галузі права чи групі споріднених галузей права.

Тим більше, що сама по собі загальна теорія права не може встановлювати
і не встановлює галузевих принципів права. Очевидно, саме тому при
знайомстві із загальним описом галузей системи права в теорії ми майже
ніколи не знаходимо викладу їх специфічних принципів. В тих же випадках,
де такий опис галузевих принципів права все-таки роблять спробу
здійснювати, то по суті він підмінюється описом принципів “побудови”
системи права”.

Насамперед у подібних випадках ми вважаємо некоректною саму постановку
питання про “побудову” системи права. В будь-якій країні завжди система
права формується об’єктивно, адекватно системі суспільних відносин, що
мають в ній місце, і розвивається водночас із розвитком цієї системи.
Жоден законодавець без врахування цієї об’єктивної основи будь-якої
правової системи ніколи й нізащо не може вибудувати щось волюнтаристське
— воно все одно розвалиться. Приймаючи Конституцію держави. Кодекси
законів, Основи законодавства, окремі закони, інші нормативні акти,
законодавець активно сприяє об’єктивному процесу суспільного розвитку
шляхом формування адекватної йому правової системи. В протилежному
випадку цей розвиток гальмується.

З метологічної точки зору туї мова іде про зворотній активний вплив
зовнішньої форми вираження права на його внутрішню, структурну форму, а
тим самим і на його зміст. Останню обставину неможливо не враховувати
тому, що й самі закони — не беззмістовні форми. В них містяться нові
правові норми, які майже завжди істотньо впливають на зміст правового
регулювання. Але при цьому ніколи не слід забувати, що
нормативно-правові акти є лише безпосередніми джерелами права, а його
матеріальне джерело лежить глибше — в системі суспільних відносин, перш
за все виробничих відносин суспільства.

Структура суспільних відносин, їх властивості і система вирішальним
чином впливають на систему чинного в країні права, на його внутрішню
єдність та поділ на галузі. Цілі і завдання законодавця, що здійснює
правотворчість, сисіематизація чинних правових актів, узагальнення
правозастосувальної практики — одним словом, весь комплекс діяльності,
спрямований на вироблення, встановлення юридичних норм і їх
застосування, визначається в своїй основі об”єктивним характером
суспільних відносин.

Вважаємо невдалою постановку питання про принципи “побудови” системи
права і з іншої причини. Справа не лише в тому, що в реальності система
права ніким раціонально не будується, але й в тому, що в даному випадку
основою системи права, тобто її принципами, називають предмет і метод
правового регулювання^. Таким чином, ототожнюють принципи системи права
з предметом (методом) правового регулювання. В той час як правовою
наукою вже давно встановлено, що кожна галузь права має власний предмет
та адекватні йому методи, а також і принципи правового регулювання. Має
власні принципи і вся система права в цілому.

Але у системі права в цілому немає і не може бути єдиного предаету
правового регулювання і якогось загального для всіх галузей права методу
регулювання. Специфічним предметом і методом регулювання
характеризуються галузі чи їх якісно споріднеш групи, але не вся правова
система”, оскільки специфіка правового регулювання на відміну від
загального правового закріплення суспільних відносин та
ідейно-інформаційного впливу на діяльність людей полягає саме в
опосередкуванні конкретних суспільних відносин відповідного виду.

Предмет і метод правового регулювання — не принципи “побудови” правової
системи, а класифікаційні ознаки, згідно яких норми права належить
відносити до тієї чи іншої галузі. Ці ознаки відображають об’єктивні
властивості внутрішньої структури права в

цілому та кожної його галузі зокрема. Дані властивості необхідно
обов’язково враховувати при виборі засобів юридичного впливу на
суспільні відносини та при кодифікації законодавства.

Тобто, на нашу думку, немає і не може мати місця ні “побудова” правових
систем, ні, відповідно, принципи цієї “побудови”. Але об’єктивно мають
місце певні властивості змісту якісно споріднених груп галузей права,
крупних автономних структур права, що утворились історично, тобто
елементів правових систем. Є те, що інші теоретики правильніше, на нашу
думку, називають міжгалузевими принципами права^. Наприклад, існують
загальні принципи, що діють у сфері матеріального права та в сфері
процесуального права; мають місце загальні принципи регулювання,
характерні юридичному опосередкуванню відносин координації та відносин
субординації. В першому випадку прикладом такого принципу є принцип
диспозитивносгі, а в другому — імперативності.

Обидва ці принципи чисто юридичні і ніяк не протиставлені один одному.
Вони в однаковій мірі забезпечують поєднання суспільних та особистих
інтересів, але кожний своїм чином. Відомий теоретик права С.С.Алексєєв
називає ці принципи найпросгішими прийомами регулювання, якими
визначається якість суб”єктивних прав і обов”язків, особливості
дозволів та заборон. Він, зокрема, пише: “Держава може регламентувати
поведінку учасників суспільних відносин або безпосередньо, зверху
(імперативне регулювання), або опосередковано, з наданням суб”єктам
дозованої можливості самим визначати умови своєї поведінки (диспозитивне
регулювання)””.

Ці принципи, втілені в характері юридичних норм, на практиці поєднуються
з певними юридичними засобами впливу, що знаходять своє вираження у
багатьох сторонах та елементах прав і обов”язків, правовідносин,
притаманних відповідній галузі, наприклад, фінансовому праву. Тобто, в
ході правореалізації вони істотньо трансформуються, видозмінюються під
дією системи конкретних чинників. Проте свого роду певний юридичний фон,
специфіка правової атмосфери, притаманні кожній галузі права, задають
все-таки той або інший із згаданих принципів. Такий діалектичний
характер взаємозв”язку міжгалузевих принципів та принципів конкретних
галузей права.

Значний елемент імперативності регулювання управлінських та інших
суспільних відносин об”єктивно зумовлений фактичним розташуванням
сторін цих відносин у суспільній ієрархії, а також, на нашу думку, і
тим, що в сфері надбудовчих відносин вкрай низький ступінь безпосередньо
матеріальної детермінації поведінки. З іншого

51

боку, значна міра диспозитивності майнових та інших ненадбудовних
відносин^ об”єктивно зумовлюється і без того істотньою матеріальною
детермінацією поведінки суб”єктів, а також характером їх
взаєморозташування в ієрархії суспільних відносин.

Принципи імперативності чи диспозитивності — сутністні специфічні
юридичні начала міжгалузевого характеру. Вони впливають не лише на
юридичні норми, визначаючи, зокрема, і питому вагу різних видів норм
(забороняючих, зобов”язуючих, уповноважуючих) в окремих галузях права^,
але й на правове становите суб”єктів суспільних відносин, що
регулюються відповідною галуззю права, тобто втілюються як в
об”єктивному, так і в суб”єктивному праві.

Більше того, історичний досвід свідчить, що нерідко міжгалузеві
принципи, точнісінько так же, як і принципи загальні чи галузеві,
формуються спочатку юридичною практикою в комплексі суб “єктивних прав і
вже після цього, часто з великим запізненням, закріплюються в юридичних
нормах.

Таким чином, на нашу думку, є достатні підстави для висновку про те, що
кожна галузь права, в тому числі і фінансове право, характеризуються: 1)
загальними для всіх галузей основними принципами права; 2) міжгалузевими
принципами, які притаманні об”єктивному та суб”єктивному праву
порівняно великих автономних, якісно споріднених груп галузей; 3)
принципами, що мають відношення тільки до даної галузі права,
зумовленими сутністю предмету регулювання (виду суспільних відносин) і
які безпосередньо впливають на методи юридичної регламентації; 4)
принципами інститутів відповідної галузі права. Цими двома останніми
видами принципів права в найбільшій мірі зумовлюється внутрішня єдність
і стабільність кожної галузі права, ц специфічні риси та особливості.

Вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що в галузі регулювання
переважно “вертикальних” суспільних відносин (відносин субординації) як
в радянський, так і в новітній період мала місце та продовжує залишатись
яскраво виражена тенденція до ототожнення принципів політичної системи
суспільства чи в кращому випадку загальноуправлінських принципів з
принципами відповідної галузі права. Сказане в повній мірі відноситься і
до фінансового права, яким регулюється фінансова діяльність держави та
інших суб’єктів фінансових правовідносин. В той час коли в дійсності ці
принципи не тотожні ні галузевім принципам фінансового права, ні
міжгалузевим принципам усієї якісно спорідненої групи галузей права, що
регулюють суспільні відносини субординації. По суті е аксіомою, що для
будь-якої галузі матеріального

права, що опосередковує відносини влади — підпорядкування, і в першу
чергу та в найбільшій мірі для фінансового права, притаманний,
наприклад, міжгалузевий принцип імперативності.

Особливість прояву цього міжгалузевого принципу у фінансовому праві
полягає в тому, що імперативність фінансово-правової норми виражена в
категоричній формі, яка в жодній мірі не дозволяє суб”єктам фінансових
правовідносин змінювати волю держави. Причому останнє в однаковій мірі
стосується як забороняючих та зобов”язуючих, так і уповноважуючих норм.
В останньому випадку в категоричній формі встановлюються межі
застосування уповноважуючих норм. Наприклад, згідно чинного
законодавства України розпорядник бюджетних коштів має право на
пересунення бюджетних асигнувань з однієї статті на іншу, за винятком
статей 1 і 8 бюджетного розпису, а в разі наявності дефіциту бюджету, що
тепер стало, на жаль, не винятком, а загальним правилом, в першу чергу в
обов”язковому порядку фінансуються поточні видатки^. Ця виняткова
категоричність застосування міжгалузевого принципу імперативності у
фінансовому праві зумовлена особливостями забезпечення держави
матеріальними ресурсами для виконання нею власних функцій. Такі ресурси
завжди обмежені. Їх ніколи не вистачає. Тому законодавець, відображаючи
об”єктивну волю суспільства і держави, особливо ретельно регламентує
умови збору, розподілу за пріоритетами державних потреб і витрачання
зібранихкошгів держави.

Міжгалузевий принцип імперативності в праві по даний час не знайшов, на
нашу думку, ґрунтовного аналізу його в науковій літературі. Очевидно,
перш за все це пояснд)егься тим, що він пронизує такі галузі права, як
конституційне, адміністративне, фінансове та ряд інших, де одним із
яокраво виражених суб”єктів правовідносин виступає держава. Соціальне
замовлення правознавцям видати бажане за дійсне, показати особливий
демократизм радянського суспільства та соціалістичної держави змушувало
науковців лукавити, стверджувати, що прямих аналогів цьому принципу “в
устоях самої суспільно-політичної структури” тогочасного суспільства
“немає і бути не може”, що це __ “типово регулятивний принцип””. Як
природня реакція абсолютної більшості правознавців-науковців на це стали
намагання обійти боком “невдячну” проблему, промовчати. Нині, в умовах
якісно іншої суспільної ситуації, своєрідне замовчування даної проблеми
е, на нашу думку, ні чим іншим, як наслідком набутої інерції. З часом
цей наслідок буде неодмінно подоланий.

53

2. Галузеві пріінципи фінансового права.

В основі безпосереднього правового регулювання фінансової діяльності
держави лежать відповідні галузеві принципи фінансового права. Їх, на
нашу думку, неправильно ототожнювати ні з єдиними принципами державного
управління, хоч, поза сумнівом, фінансова діяльність держави є видом її
управлінської діяльності, ні із загальноправовими принципами.
Законодавець України, як, між іншим, законодавці й інших держав, не
дають в нормативних актах ні наукового визначення суті принципів
фінансової діяльності держави, ні їх систематизованого переліку.

Автори цілого ряду книг з фінансового права, в тому числі й
навчально-методичних видань, поступаючи у відповідності із
вищезазначеною традицією, взагалі обходять мовчанням проблему сутності
та змісту принципів фінансової діяльності держави^. Лише доктор
юридичних наук, професор Хімічева Н.І. правильно, як на нашу думку,
відзначає, що принципи фінансової діяльності держави — це основоположні
правила і вимоги, які відображають її найістотніші особливості і
цілеспрямованість, а основний зміст їх визначається Конституцією держави
та нормами права, що безпосередньо регламентують цю діяльність”.

Об”єктивно з “ясувати, що ж таке принципи фінансової діяльності держави
в дійсності та в чому їх суть, надзвичайно важливо. Від правильної
відповіді на це питання в кінцевому рахунку залежить доля держави та
громадянського суспільства, функціонування державних органів, надійність
державно-правового регулювання фінансових правовідносин, обгрунтування
та реалізація, в кінцевому рахунку, тенденцій розвитку законодавства про
фінансову діяльність в країні.

Принципи фінансової діяльності держави, як основні начала правового
регулювання, виступають своєрідним камертоном всієї наступної
нормотворчосгі у даній сфері суспільних відносин. Вони гарантують
безперервність та послідовність нормотворчого процесу, забезпечують
взаємозв”язок фінансового законодавства та фінансової політики.
Особливо велика роло принципів права у формуванні судової та
адміністративної практики, у відміні застарілих та прийнятті нових
юридичних норм, тлумаченні правових актів та усуненні прогалин в
законодавстві.

Методологічним орієнтиром і водночас критерієм істинності сформульованих
принципів фінансової діяльності держави є сутність, найістотніші
особливості, характер та зміст самих суспільних відносин,

що регламентуються фінансовим правом, інакше кажучи, його предмет. Зміст
та обсяг цього предмету на сучасному етапі визначається, на нашу думку,
такими об”єктивними чинниками, як необхідність та неминучість втручання
держави в економіку та в суспільні процеси взагалі і допустимі межі
цього втручання, тобто ті рамки, в яких державне втручання в економіку
приносить в кінцевому рахунку позитивні результати.

Ринковий механізм вільної конкуренції, під прапором переходу до якого
здійснюються нині в Україні усі суспільні перетворення, має багато
позитивних рис. Його можливості великі, але все-таки не безмежні. Існує
чимало сфер суспільного буття, де механізм вільної конкуренції не
спрацьовує, де необхідне втручання держави. По-перше, це правильна
організація грошового обігу.

По-друге, це надання державою так званих суспільних товарів. Механізм
вільного ринку дозволяє задовільняти потреби, що виражаються в грошовій
формі через попит. Проте існують і такі потреби, які неможливо виміряти
в грошах і перетворити в попит. Мова перш за все іде про послуги
колективного користування: національну оборону, державне управління,
єдину енергеіичну систему, національні лінії комунікацій, охорону
суспільного порядку, вакцинацію, хлорування питтєвої води тощо. Тут аж
ніяк не обійтись без втручання держави в економіку.

По-третє, це усунення наслідків зовнішніх чинників. В процесі ринкового
виробництва та споживання неодмінно виникають час від часу своєрідні
дефекти, що не мають грошового вираження і тому не фіксуються ринком. Ці
зовнішні чинники порушують ринкову рівновагу та зумовлюють неоптимальний
розподіл ресурсів, що також робить необхідним втручання держави в
економіку. Такими зовнішніми чинниками є екологічне забруднення
довкілля, вплив військового виробництва на індивідуальний добробут
членів суспільства, автомобільні пробки на автострадах тощо. Держава,
виконуючи притаманні їй функції, виявляє ці зовнішні чинники, вимірює їх
в грошовій формі, приймає на основі цього рішення, що компенсують
недосконалість ринкової системи. А вслід за цим відбувається швидка
реакція на кроки держави господарюючих суб “єктів, що знаходить свій
прояв у зміні макроекономічних параметрів — перерозподілі доходів,
ресурсів, зміні структури цін і т.д.

Функції, що здійснюються державою по організації грошовою обігу, наданню
суспільних товарів та усуненню наслідків зовнішніх чинників згідно
економічної теорії, складають максимальні межл її втручання в економіку
вільного ринку”. Водночас ці функції утворюють

мінімально необхідні межі регулювання реального ринку. Як бачимо,
ринку, нерегульованого взагалі, не лише не буває, а й бути не може, тому
що ніколи жодна ринкова економіка не існує поза суспільством, а
цивілізоване суспільство немислиме без держави.

Якщо звернутись до реального стану економіки України, то в ній виявиться
ще надзвичайно багато інших чинників ії функціонування, де очевидна
обмеженість механізму ринку, що робить необхідним ширше втручання
держави в господарські та соціальні процеси. Сукупність таких галузей,
де необхідне втручання держави, визначає максимально допустимі межі
втручання держави в економіку. В найкоротшому викладі ці сфери є
наступними.

Перерозподіл доходів. Ринок визнає справеддивими доходи, одержані в
результаті вільної конкуренції на ринках факторів виробництва. Розміри
доходів залежать від ефективності вкладення факторів виробництва.
Водночас в суспільстві є люди, що не володіють ні землею, ні капіталом,
навіть і працездатністю — тобто неімущі і непрацездатні, їм нічого
пред”явити на ринки факторів виробництва. Вони не можуть взяти участі в
конкуренції, не одержують жодних прибутків. Непрацездатними є діти, люди
похилого віку, інваліди. В суспільстві існують безробітні, які
потенційно працездатні, але не можуть знайти ринкового застосування
своєї праці. Навіть людям, що й пред”являють той чи інший фактор
виробництва, ринковий розподіл не гарантує мінімуму прибутків, які б
відповідали прийнятому в суспільстві стандарту виживання, не кажучи вже
про стандарт благополуччя. Ринковий розподіл прибутків зовсім не може
бути застосований до тих, хто зайнятий виробництвом суспільних
продуктів. їх утримання стає турботою держави, а не ринку.

У всіх перерахованих випадках та ще в багатьох, навіть не названих нами,
держава не дише вправі, але й зобов”язана втрутитись в перерозподіл
доходів, тому що те, що є справеддивим з позицій ринкового механізму,
абсолютно несправедливе з позицій загальнолюдської моралі, порушує
гарантоване Конституцією право людини на гідне існування в суспільстві,
на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім”ї, що включає
достатнє харчування, одяг, житло^. Країни з розвинутим ринковим
господарством на шляху до власного благополуччя пройшли через гострі
соціальні конфлікія, м знадобилось багато часу, щоб прийти до суспільної
злагоди, усвідомлення різними соціальними верствами абсолютної цінності
права людини на гідне життя. В результаті розширились економічні функції
держави, вона активно включилась в перерозподіл доходів. Зайнятість.
Механізм ринку не реалізує автоматично

конституційне право на працю для тих, хто може і хоче працювати.
Забезпечення вказаного права не тотожне наділенню всіх працездатних
членів суспільства гарантованими робочими місцями. Для ефективної роботи
ринку необхідний оптимальний резерв робочої сили. З цілого ряду причин в
ринковій економіці неминуче безробіття, що ставить перед державою немало
складних проблем. Її обов”язком стає регулювання ринку робочої сили з
метою підтримки певного рівня зайнятості, матеріального забезпечення
людей, що втратили робочі місця чи не зуміли їх знайти.

Монополізм та інфляція—важкі “хронічні хвороби” ринкової економіки —
також вимагають від держави постійної антимонопольної та антиінфляційної
профілактики.

Не під силу ринковому механізму і розвиток фундаментальних наукових
досліджень та пов”язані з ними крупні інвестиції з довготривалими
строками окупності, високим рівнем риску та непевністю по відношенню до
прибутку. В цій справі в принципі неможливо обійтись без держави, яка
стимулює структурну політику та науково-технічний прогрес. Ринок,
навпаки, ефективно працює на етапі комерційного освоєння нових внздв
техніки та технології.

Держава здійснює регіональну політику, розв”язуючи проблеми, що
виникають при впливі на економіку історичних, національних,
демографічних та інших неринкових факторів.

Реалізація національних інтересів в світовій економіці передбачає
проведення державою відповідної зовнішньоекономічної політики, її
втручання в міжнародну міграцію капіталів і робочої сили, вплив на
валютні курси, управління платіжними балансами тощо.

Такими е в загальних рисах верхні максимально допустимі межі державного
втручання в ринкову економіку. Ці рамки достатньо широкі для того, щоб
розуміти , що лише симбіоз державного регулювання і ефективного
механізму ринку дозволяє успішно розв”язувати основні
соціально-економічні проблеми сучасного суспільства.

Якщо ж держава намагається робити більше, ніж їй дано ринкового
економікою — продовжує розподіляти виробничі ресурси, утримувати
адміністративний контроль над цінами, прощає підприємствам кредитну
заборгованість, зберігає робочі місця в технологічно відсі’алих
виробництвах, здійснює фіскальну податкову політику, намагається
забезпечити високу соціальну захищеність населення без врахування
реальних можливостей економіки, то в народному господарстві
консервується відстала структура виробництва, низька якість продукції,
збільшується відставання від розвинутих країн в галузі
науково-технічного прогресу та рівня життя

народу. В результаті страдають ті, заради кого держава здійснювала
перевищення меж розумного втручання в економіку. В такому випадку рано
чи пізно стає необхідним роздержавлення економіки, звільнення її від
надмірного державного втручання.

Таким чином, основними напрямками фінансової діяльності держави є
наступні: а) забезпечення нормальних умов роботи ринкового механізму; б)
виконання функцій, окреслених мінімально необхідними та максимально
допустимими межами втручання держави в ринкову економіку; в) розробка,
прийняттяі організація виконання фінансового законодавства. Вся ця
багатогранна діяльність і здійснюється на основі головним чином
відповідних галузевих принципів фінансового права.

Стрижневий принцип фінансової діяльності держави, який пронизує всю ії
наскрізь та вибудовує в стрункий ряд інші принципи галузі фінансового
права, зумовлений публічною суттю самих державних фінансів і полягає в
публічному характері цієї діяльності. Докорінну відмінність державних
фінансів від фінансів приватних ми розкрили у попередньому розділі
монографії. В ньому було показано, що публічні фінанси призначені для
задоволення загального інтересу. Інакше кажучи, державні фінанси — це
сукупність відносин, організованих державою, в Процесі яких здійснюється
формування, розподіл і використання загальнодержавних фондів грошових
коштів для здійснення ії економічних, соціальних і політичних завдань.

Фінансова діяльність держави виступає як важлива і необхідна складова
частина механізму соціального управління. Це знаходить свій прояв у
тому, що акумульовані державою грошові кошти спрямовуються в галузі
народного господарства, соціальну та інші сфери із врахуванням
пріоритетності заходів, що фінансуються на відповідних етапах розвитку
країни, його зовнішніх та внутрішніх умов. Завдяки фінансовій діяльності
держави створюється матеріальна база, необхідна для успішного
функціонування органів державної влади і управління, правоохоронних
органів, забезпечення обороноздатності країни.

Вплив на соціально-економічні процеси здійснюється не тільки у формі
прямої фінансової підтримки, виділення коштів на певні плани, програми
тощо, але й опосередковано — шляхом податкових пільг, застосування
низьких кредитних ставок при кредитуванні чи безпроцентних кредитів,
надання відстрочок з податкових та інших платежів з метою стимулювання
діяльності того чи іншого виду, визнаної державою з певних міркувань
пріоритетною.

Вся ця багатогранна діяльність держави носить характер управління
публічними фінансами. Вона здійснюється через систему

відносин, що зумовлюються історичними, економічними і політичними
факторами та підпорядковані фінансовій політиці держави. У відповідності
з фінансовою політикою визначається обсяг розподілу та перерозподілу
національного доходу через фінансову систему та окремі ії ланки. Міра
перерозподілу, в свою чергу, залежить від ролі держави у фінансуванні
соціальних видатків, стимулюванні заощаджень як джерел виробничого
інвестування та науково-технічного прогресу.

Система господарювання, що має місце в тій чи іншій країні, визначає
коло фінансових відносин, що відносяться до сфери управлінських функцій
безпосередньо держави та ії органів. В країнах з розвинутою ринковою
економікою велика частина фінансових відаосин знаходиться поза
управлінням державою, оскільки тут основна частина фінансових ресурсів
формується і використовується їх власниками у відповідності з їх же
бажаннями.

В умовах розвинутих товарно-грошових відносин кругооборот фондів
корпорацій матеріалізується у формі грошового капіталу в різних грошових
фондах. Держава здійснює вплив на цю сферу фінансових відносин лише
через податкову політику, регламентацію кредитних відносин, регулювання
фінансового ринку, формування амортизаційного фонду, систему державної
підтримки. Тобто в даному випадку має місце уже не безпосереднє
управління фінансами з боку держави, а вплив держави через фінанси,
реалізація й фінансової політики. В залежності ^ і, концептуальності
засад держава або витримує взятий курс у фінансовій політиці, або
посилює чи послаблює своє втручання у регулювання відповідних сторін
суспільних відносин.

У сферу безпосередньо державного управління входять лише державні
фінанси. Це відносини по формуванню лише тієї частини фінансових
ресурсів, які мобілізуються державою в Державний і місцеві бюджети,
спеціальні урядові фонди чи належать державним підприємствам. Управління
державними фінансами в економічно розвинутих державах регулюється вищими
законодавчими органами через прийняття фінансового законодавства,
затвердження державного бюджету і звіту про його виконання,
запровадження чи відміну окремих видів подаікій, встановлення граничних
меж державного боргу та інших фінансових параметрів.

В залежності від державного устрою та політичної системи такими
законодавчими органами є Верховна Рада в Україні, парламент у
Великобританії, Національні збори у Франції, Конгрес у США, Бундестаг в
ФРН, Федеральні Збори в Російській Федерації і т.д.

Організація оперативного управління фінансами здійснюється виконавчою
владою держави через її відповідний фінансовий апарат.

Звідси цілком очевидний другий принцип фінансової діяльності держави,
який полягає в розподілі функцій в цій галузі між представницькими
органами влади та виконавчими органами влади на основі конституційного
принципу розподілу компетенцій законодавчої та виконавчої влад взагалі”.
Представницькі органи влади приймають необхідні рішення, а виконавчі
органи влади зобов”язані виконувати їх.

Так, у відповідності зі статтею 32 Конституції України, “виключно
законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна
система України; система оподаткування, податки і збори; засади
створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та
інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус
іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення
державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу
державних цінних паперів, їх види і типи…””. А “прийняття законів”
стаття 85 Конституції України відносить до повноважень Верховної Ради
України”^. Вона є “єдиним органом законодавчої влади в Україні”””.

Кабінет Міністрів України як уособлення всієї виконавчої влади держави,
у відповідності зі статтею 116 Конституції України, “забезпечує
проведення фінансової,, цінової, інвестиційної та податкової політики”,
“розробляє проект Закону цро Державний бюджет України і забезпечує
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету
України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання”™ , тобто
практично здійснює фінансову діяльність держави та несе відповідальність
за її наслідки.

Природньо, що в реальному житті функції органів представницької та
виконавчої влади в галузі фінансової діяльності тісно переплітаються між
собою. Зокрема, майже у всіх випадках органи виконавчої влади беруть
участь у підготовці рішень органів законодавчої влади. Класичним
прикладом такої їх взаємодії є, наприклад, бюджетний процес. В свою
чергу, органи законодавчої влади, насамперед через їх контрольну
функцію, постійно тримають в полі зору процес практичної реалізації
виробленої ними фінансової політики та в міру потреби вносять у цю
політику необхідні корективи. Реально забезпечувати це покликана
Рахункова палата^, створена у відповідності з чинною Конституцією
України”.

З принципом розподіду функцій представницької та виконавчої влад у
фінансовій діяльності держави надзвичайно тісно пов”язаний

ще один ганузевин принцип фінансового права — пріоритет в галузі
фінансової діяльності держави представницьких органів влади перед
виконавчими органами влади. По суті він ніби випливає з принципу
розподілу функцій законодавчої і виконавчої влад у сфері фінансів, є
його зворотною стороною. Обидва ці принципи нерозривні один з одним і
завжди проявляються одночасно, лише кожен у своїй специфічній ролі.

Тому так само, як і у випадку з представницькими органами влади, склад і
структура виконавчих органів державної влади також об”єктивно зумовлені
державним устроєм і в різних країнах істотньо відрізняються одні від
одних. Оперативне управління фінансами в економічно розвинутих державах,
як правило, здійснюється декількома державними органами. В США це
Міністерство фінансів (Казначейство). Воно є представником уряду США і
розробляє фінансову, перш за все податкову, політику, здійснює емісію
грошових знаків і чеканку монет, займається питаннями внутрішніх позик і
управлінням державним боргом, здійснює контроль за виконанням фінансових
законів, за збором внутрішніх доходів, за грошовим обігом. Другим
фінансовим відомством в США є Адміністративно-бюджетне управління при
Президенті. Воно складає витратну частину федерального бюджету і
розробляє фінансові програми, організовує оперативний контроль по
управлінню бюджетом і є провідним органом виконавчої влади.

Управління виконанням бюджету розподілено в США між Міністерством
фінансів (яке проводить збір внутрішніх доходів, таких, як платежі з
індивідуального прибуткового податку, соціального страхування, податків
з корпорацій, майна, дарунків і непрямих податків, тобто біля 90
процентів всіх податкових доходів, що поступають у федеральний бюджет),
Митною службою і Бюро з алкогольних напоїв, тютюнових виробів та
вогнепальної зброї (які зайняті збором відповідно митнихдоходів від
оподаткування названих товарів)”.

У Великобританії органом оперативного управління фінансами виступає
Казначейство. Воно розробляє, складає і виконує державний бюджет,
виробляє податкову політику, здійснює фінансово-економічне
прогнозування, міжнародні фінансові відносини та контроль за витрачанням
коштів державними підприємствами. Виконання бюджету в частиш збору мит і
акцизів організовує Митне і Акцизне управління^. У ФРН органом
оперативного державного управління фінансами є Міністерство фінансів.
Воно розробляє основи податкової, валютної і кредитної політики, складає
проекти бюджету і середньо-

бі

термінового фінансового плану, здійснює касове обслуговування бюджету,
контроль за виконанням бюджету і розробку основ розподілу фінансових
ресурсів між ланками бюджетної системи. В оперативному управлінні
фінансами беруть участь Федеральне відомство з фінансів і Федеральне
управління державним боргом, підпорядковані Федеральному міністерству
фінансів. Перше відомство займається перевіркою сплати податків
підприємствами, оподаткуванням іноземних капіталовкладень, проблемами
усунення подвійного оподаткування; друге — операціями з випуску та
погашення позик і фінансуванням бюджетного дефіциту”.

У Франції оперативне управління фінансами здійснює Міністерство
економіки, фінансів і бюджету. В його функції входять: розробка
державного бюджету і контроль за його виконанням, касове обслуговування
бюджету; збір податків, мита і інших надходжень в казну; контроль за
фінансовими операціями; здійснення зв”язку держави з підприємствами в
якості акціонера, кредитора чи гаранта; державний облік і контроль
(останні дві функції розподілені між відповідними управліннями)^.

В Італії оперативним управлінням фінансами зайняті чотири державних
органи: державними видатками і фінансовим контролем — Казначейство;
доходами — Міністерство фінансів; складанням державного бюджету і
координуванням фінансових ресурсів — Міністерство бюджету і планування;
місцевими фінансами — Міністерство внутрішніх справ”.

Таким чином, багатогранний зарубіжний досвід переконує, що характер
державного фінансового апарату залежить від складу і стану фінансової
системи. Її особливості у великій мірі визначають фінансові права
держави, ступінь та грані, критерії їх розмежування як між державою і
окремими ланками фінансової системи, так і між останніми.

В Україні після Жовтневої революції 1917 р. і завоювання більшовиками
політичної влади та утвердження соціалізму фінансова політика була
спрямована на максимальну концентрацію в центрі левової частки
фінансових ресурсів як матеріальної бази економічних перетворень
соціалістичної держави. У відповідності з цим склад і структура
фінансової системи відзначались високим ступенем централізації. Основною
ланкою фінансової системи була бюджетна система, в якій домінуючу роль
відіграв союзний бюджет. Державне майнове і особисте страхування,
державне соціальне страхування і соціальне забезпечення, кредитна
система, хоча й вважались самостійними ланками загальнодержавних
фінансів, на практиці були настільки тісно пов”язані з державним
бюджетом по використанню їх

фінансових ресурсів, що фактично відігравали роль допоміжних ланок,
підпорядкованих єдиній бюджетній політиці.

В даний час система оперативного управління державними фінансами в
Україні зазнала докорінних змін. її реформа в основному завершена. До
неївходять Міністерство фінансів Україниякключовий орган такого
управління, Державна податкова адміністрація і Митний комітет України.
При Міністерстві фінансів України дає Контрольної ревізійне управління.
Ці органи державної виконавчої влади, взяті в сукупності, забезпечують
реалізацію в нашійкраїні фінансовоїполітики держави.

Серед галузевих принципів фінансової діяльності держави, на нашу думку,
ключова роль належить принципу пріоритеіносгі публічних видатків по
відношенню до прибутків казни. В широкому розумінні даного поняття цей
принцип виступає одним з основних критеріїв розмежування публічних та
приватних фінансів. Приватні фінанси головним чином переслідують мету
одержати прибутку, виходячи при цьому з того факту, що обсяг тих або
інших витрат визначається розмірами вже одержаних чи майбутніх
прибутків”. Публічні ж фінанси, навпаки, в якості такої відправної точки
відліку визнають державні видатки, необхідагі для фінансування усієї
діяльності держави”.

Об”ективно здійснення державою її функцій не може ставитись у
прямопропорційну залежність від величини доходу державного бюджету.
Інакше в певні періоди розвитку це загрожувало б державі різким
скороченням її дієздатності чи навіть загибедлю та глибокими
катаклізмами суспільству. Саме подібну до цієї ситуацію переживає нині
Україна. Тому, визначаючи в пріоритетному порядку обсяг публічних
видатків, уряд вираховує у відповідності з одержаними результатами
господарювання розміри необхідних для фінансової рівноваги державних
доходів і подає їх Верховній Раді на узаконення^.

Процедурні відступи від цього принципу, що знаходять своє відображення у
затвердженій деякими парламентами процедурі схвалення спочатку доходної
частини бюджету, а вже після цього — його видаткової частини, по суті не
порушують логіки існування публічних фінансів і пояснюються головним
чином намаганням забезпечити безперервність доходів у казну у випадку
парламентських зволікань із затвердженням бюджету в цілому, а також до
певної міри властивим парламентам популізмом та інтересами міжпартійної
і міжфр акційної боротьби.

У вузькому розумінні цього поняття принцип пріоритетності публічних
видатків означає, що до бюджету в ході його формування необхідно
включати лише ті видатки, які необхідні для виконання власне

функцій держави, і нічуть не біяьше. Це досягається дійсним
забезпеченням на практиці вільної конкуренції прав суб”єктів фінансових
правовідносин на наявні в розпорядженні публічної влади фінансові
ресурси, тобто “конкуренцією заявлених потреб”. У відповідності з
принципом пріоритетності державних видатків недоцільне, на нашу думку,
будь-яке ухилення від вимоги єдності і повноти бюджету, як і цільова
прив”язка конкурентних доходів до певних видів видатків, оскільки при
цьому неможливо перевірити в достатній мірі такі видатки на їх
необхідність.

Аби не виникло небезпеки для існування держави з іншого боку — ЇЇ
банкрутства, необхідно прийняти всебічно виважені правові акти по
регулюванню меж та характеру й внутрішнього і зовнішнього боргу. Цей
крок необхідно зробити нашій держави ще й тому, що його з неминучістю
вимагає не менш вагомий від попереднього й інший принцип фінансової
діяльності держави — так званий “принцип здорових фінансів”.

Цей принцип був сформульований вченими-фінансистами ще в XIX столітті.
Він був викликаний до життя прискореним розвитком економічних і
соціальних функцій держави та ІЇ фінансів. Зокрема, західні економісти в
XIX столітті розвинули теорію державних послуг, яка в XX столітті була
трансформована у концепцію “суспільних товарів””. Це та сфера
виробництва, яка розрахована на загальносуспільне використання і повинна
фінансуватись цілком за рахунок держави, а ІЇ продукти повинні
передаватись населенню безкоштовно або за ціною, істотньо нижчою від
ринкової.

Паралельно розвивалась сфера кредитних відносин, у якій задіювалось все
ширше коло осіб, йшов розвиток фінансового ринку. До цієї сфери
залучалась і держава, а ії інститути стали розміщувати свої
зобов”язання. В свою чергу, ці зобов”язання стали предметами
купівлі-продажу на фінансовому ринку, надійними для покупця —
безризиковими та високоліквідними.

Дані обставини мали значний вплив на виникнення нових концепцій
державного кредиту. Однак, на наш погляд, не можна не відзначити
консервативності багатьох фінансових шкіл у ставленні до цієї проблеми.
Розглядаючи можливість фінансування держави за рахунок боргу, теоретики
цієї проблеми висували різноманітні умови для розвитку кредитних
відносин держави. Ці умови можна звести до двох груп факторів. Перша —
до числа “суспільних товарів” входили видатки на військові потреби, як і
раніше, державний боргпов’язувався з військовими непродуктивними
видатками. Друга група полягала в тому, що становище в кредитній сфері
зумовлює ціну грошей, їхню

кількість в обігу, валютний курс і т.д. У зв’язку з цим виникає обережне
ставлення до розвитку державного кредиту, як сфери відносин, пов’язаної
з непродуктивними витратами та механізмом “перекачування” фінансових
потоків із продуктивної до непродуктивної сфери. Розвиток інфляції в
60-90-х роках нашого століття посилив підозру до державного боргу як до
засобу фактичного підриву грошового обігу.

Принципово важливою, з огляду на це, стала в історії фінансової думки
теорія Д.Кейнса. Логіка цієї теорії зводиться до наступного. По-перше,
економіка в умовах ринку розвивається циклічно і тому за ситуції
вільного нерегульованого ринку неможливо подолати спади та піднесення,
що виникають внаслідок цього. По-друге, ринкові відносини вимагають
регулярних державних інтервенцій для досягнення економічної рівноваги
між попитом та пропозицією. По-третє, державне втручання втілюється на
підставі фіскальної політики, відповідаю до спаду виробництва.
По-четверте, для підтримання виробництва необхідно забезпечити достатній
сукупний попит, тому фінансова політика повинна бути спрямована на
стимулювання схильності до попиту. По-п”яте, держава має розширювати
свій власний попит для балансування падіння попиту приватного сектору.
По-шосте, для фінансування державнихвидатків, що повинні забезпечити
розширення попиту, необхідно збільшити до певного розміру державні
податки, а якщо податкових надходжень буде недостатньо, то слід
здійснювати державну позику. Таким чином, теорія державної інтервенції в
економіку за своєю економічною та правовою суттю є нічим іншим, як
теорією фінансового регулювання. Прицьому, як стверджує Д.Кейнс,
діяльність державних органів не піддається впливу тих самих економічних
спонук, які керують приватними збереженнями, тобто в урядових колах
існує принципово інша точка зору щодо боргів^.

Результатом зростання видатків, що фінансуються за допомогою позик, як
свідчить історичний досвід, є збільшення заборгованості державних і
місцевих органів влади. При фінансуванні капітальних видатків зростають
інвестиції, а при фінансуванні поточного бюджетного дефіциту зростає
“схильність до споживання”. В загальній теорії Д.Кейнса первинною
ознакою в регулюванні економіки розглядається попиті Із цього випливає
необхідність його стимулювання за допомогою фінансових механізмів, в
тому числі шляхом випуску державних позик.

Принципово новим у цій концепції було те, що держава за допомогою
фіскальної політики державного кредиту впливає на відтворювальний
процес. Принципи інтервенціоналізму пов”язувались

з двома положеннями теорії державних фінансів: можливістю й
необхідністю в певних випадках бюджетного дефіциту і зростанням
державного боргу. Американський фінансист Ф.Ліндхольм віздначав, що
“тривалий час основним питанням було балансування державного бюджету,
сьогоденне ж питання стоїть так, щоб бюджет балансував економіку”^. Як
писав шотландський фінансист М.Браунригг, “якщо уряд підтримувати баланс
між .видатками і податками, то його політика буде пасивною. Це
стосується як його здатності досягати визначених економічних цілей, так
і можливостей змінювати економічне становище. Балансування бюджету може
негативно вплинути на розвиток економіки”^. Таким чином, Д.Кейнсом та
його послідовниками по суті було відкиную принцип “здорових фінансів”.

Теорія дефіцитного фінансування розвивається послідовниками Д.Кейнса за
різними напрямками. Першим із них є концепція бюджетного дефіциту на
активний і пасивний. Пасивний виникає тому, що при кризовому спаді
виробництва зменшуються доходи населення, прибутки корпорацій, обсяг
торгівлі і через це — податкові надходження. Активний дефіцит
створюється внаслідок державного втручання в подолання кризи. Це може
бути зниження податкових ставок і введення додаткових податкових пільг
дия стимулювання інвестуваннятаособистого споживання, а також зростання
державних видатків з метою збільшення державного споживання. Тому
державний борг також можна поділити умовно на дві частини. Перша
створюється автоматично, друга — на підставі дискретних засобів урядових
органів. Питання державної заборгованості, як відзначав С.Вайнтрауб,
“завжди викликають бурхливі дискусії”^.

Критики сучасної бюджетної політики в Україні, як, між іншим, практично
у всіх країнах, зосереджують свою увагу на двох закономірних наслідках
державного боргу, що неухильно зростає: по-перше, що зростання боргу
може призвести до фінансового банкрутства і, по-друге, що це накладає
важкий тягар на майбутні покоління. У зв”язку з цим вважаємо особливо
корисним та цікавим знати для української держави, яке саме теоретичне
обгрунтування державного боргу дається зарубіжними, в першу чергу
американськими вченими на прикладі їх же держав.

Чи можливе таке становите, коли державний борг буде цілком погашено ? Як
зазначає з цього приводу Р.Масгрейв, така постановка питання некоректна.
Якщо розглядати домашнє господарство, то борги, які виникли за отримані
в кредит товари та послуги, будуть своєчасно погашет. В погашенні ж
державного боргу, на його думку, немає необхідності, оскільки економіка
і бюджет постійно

розвиваються. Тому на практиці одш облігації викупляються в умовлені
строки, а замість них випускаються інші, тобто державний борг постійно
“рефінансуеться”. Таким чином, на його думку, операції рефінансування
боргу є не платіжними проблемами, а проблемами керування державним
боргом.

Проблема полягає в тому, вважає Р.Масгрейв, як процентні платежі за
боргом впливають на ліквідність.в економічних відносинах: чи здатна
держава сплачувати проценти своїм кредиторам, чи достатньо буде тих
додаткових податків, які були введені, щоб забезпечити кредиторам
гарантований державою дохід. С.Вайнтрауб, Р.Масгрейв та інші вважають,
що до тих пір, пока зростання національного доходу випереджатиме
підвищення процентних платежів, вага державної заборгованості, яка
дорівнює процентам за боргом, зменшуватиме національний продукт.
Процентні платежі можна враховувати як доходи, і вказане вище
співвідношення повинно бути меншим або дорівнювати одиниці. В цьому
випадку доходів завжди буде достатньо для виконання зобов”язань,
пов”язаних з боргом. Але нагромадження боргів під час світових війн
було таким значним, що призвело до фіскального банкрутства й анулювання
боргів у післявоєнний період. На думку Р.Масгрейва, причин для турботи з
цього приводу ддятакоїпотужноїдєржави світу, як США, немає, навіть у
тому становищі, коли бюджетний дефіцит зростає, але не всі держави світу
мають підстави бути такими впевненими^.

Інший відомий американський економіст, А.Лернер, розглядає концепцію
“функціональних фінансів”, у якій значну увагу приділяє державному
боргу. Як відомо, англійська класична політекономія розглядала державний
борг як тягар, що накладається на майбутні покоління, підриває їх
накопичення. Ця теза міцно закріпилася серед економістів-фінансистів та
юристів-фінансістів, які займаються проблемами державних фінансів і
фінансової політики. Саме тому кейнсіанська теорія намагалася довести,
що питання перекладення частини боргу на майбутні покоління неправильно
розглядати прямолінійно. В дійсності справа значно складніша. А.Лернер
при розгляді суті, наслідків державного боргу вирізняє дві його частини
— внутрішній і зовнішній борг. На його думку, внутрішній борг не можна
розглядати як тягар, накладений на майбутні покоління. Просто особи
різних вікових груп позичають один одному певні грошові кошти. Під час
погашення боргів грошові потоки повертаються до власників. В результаті
рівень споживання не зменшується, а відбувається лише перерозподіл
доходів. Щодо зовнішнього боргу, то, з точки зору А.Лернера, важливим

є те, з якою метою робились позики: ддя фінансування поточних чи
каігітальних видатків держави. Якщо позики використовуються дня
фінансування поточних видатків, то майбутні покоління зі своїх майбутніх
доходів будуть змушені гасити борг і проценти по ньому зовнішнім
кредиторам. Якщо ж позики використовуються для фінансування капітальних
державних витрат, то проблема полягатиме в. тому, як продуктивно будуть
використовуватись одержані кошти. Приріст національного доходу,
отриманого внаслідок економічного піднесення, дссягнутого завдяки
зовнішнім кредитам, дасть можливість не тільки сплатити проценти, а й
збільшити доходи держави і населення^.

У тісному зв”язку з теоретичним обірунтуванням державного боргу
розглядається зарубіжними вченими-фінансистами участь держави у
фінансовому ринку взагалі. В американській літературі розглядасться
питання про вплив державних позик на приватні інвестиції. Американські
економісти Х.Розен, О.Екстайн відзначають, що фінансування державних
видатків шляхом вилучення коштів із ринку веде до так званого “ефекту
витіснення”. Фінансування державних видатків за рахунок податкових
надходжень веде до зменшення сукупного споживання, а фонд накопичення
майже не змінюється. Податкова політика сприяє перекладанню основної
фіскальної ваги на фонд нагромадження. Державні позики “витісняють”
приватних позичальників з фінансового ринку. Діяльність держави на ринку
капіталів розглядається як одна з причин підвищення процентної ставки,
тобто вартості кредиту. Таким чином, за рівних умов у приватних
підприємців збільшуються видатки, що скорочує обсяг інвестицій.

М.Браунригг, розглядаючи фіскальну політику, пояснює появу “ефекту
витіснення” тим, що в новітній час особливо проявилась чутливість до
процентних ставок видатив у приватному секторі. На його думку,
можливість “ефекту витіснення” була однією з причин, чому в політиці
М.Тетчер головною метою було скорочення державного втручанняв
економіку^. Підвпливомрозвитку концепції “витіснення” приватних
інвестицій державними змінюється ставлення до методів фінансування
бюджетного дефіциту. Традиційне негативне ставлення до фінансування
шляхом випуску грошей в обіг замінюється більш обережним підходом: що в
дану мить краще для економіки — скорочення інвестицій у приватному
секторі чи додатковий випуск грошей ?

Проблема фінансування бюджетного дефіциту надзвичайно складна та
актуальна не лише УкраїнГта іншим постсоціалістичним

державам, але й високорозвинутим державам світу. Якщо його фінансувати
шляхом випуску додаткових грошових знаків, то дефіцитність набере
інфляційного характеру. Якщо зростання дефіциту іде шляхом випуску
позик, то це неодмінно призведе до скорочення приватних
капіталовкладень, що підірве темпи економічного розвитку. З цього
приводу автори знаменитої “Економікс” К.Макконел та С.Брю пишуть:
“Емісія грошей за своїм характером є більш стимулюючим засобом
фінансування дефіцитних видатків у порівнянні з поширенням позик”””.
Вони пояснюють це положення з позицій збільшення державних видатків для
стимулювання інвестицій і споживання.

Інший відомий американський економіст О.Екстайн вважає, що борг, який
виник у федерального уряду під час 1974-1975 років, стимулював
економічний розвиток і нові капітальні вкладення. В роки кризи фінансові
ресурси використовували не повністю, держава ж за рахунок позик
повернула їх в обіг. На думку О.Екстайна, “середній американець” боїться
боргу, як джерела інфляції. Борг створює при повній зайнятості
підвищений попит, що веде до інфляції. У США борг зростає за кризової
ситуації в економіці, він втягує в обіг вільні ресурси. Борг може
викликати зростання цін, але при цьому зростають ваповий національний
продукт та зайнятість”.

В сімдесяті роки почали утверджуватись нові погляди на макроекономічні
проблеми, а кейнсіанські принципи фінансової діяльності держави
критикуються. Як відзначає М.Браунригг, основною проблемою стає розвиток
ринкових відносин. Інтервенціоналістська політика держави руйнує
конкуренцію та спотворює розвиток монополій та олігополій, ринкові
відносини порушуються, виробник стає все менше здатним захистити свій
прибуток. Державне втручання призводить до все чисельніших обмежень,
квот, норм, які швидко старіють і стають гальмом для виробництва. Високі
податки обмежують підприємницьку ініціативу, зменшується бажання
підприємців розширювати виробництво і торгівлю.

На цій підставі пропонується теоретиками та практиками фінансової
діяльності держави так зване дерегулювання економіки. Як писав
вашингтонський кореспондент англійського журналу “Есопопші”, ще не так
давно дії офіційних осіб оцінювалися відповідно до того, скільки вони
планують видатків на розв’язання певної проблеми. В наш час вони
характеризуються відповідно до того, як швидао і в якому обсязі вони
скоротять державні видатки і збапансують бюджет^. В середині сімдесятих
років утворилася нова наукова школа,

яка назвала себе “школою економіки пропозицій”. Логічний розвиток
фінансової теорії, якої додержувалися М.Фалдстайн, Р.Манделл, А.Лаффер,
С.Стейн йшов в протилежному напрямку від кейнсіанської. По-перше, для
подолання циклічного розвитку необхідно заохочувати сукупну пропозицію,
що призведе до поліпшення умов виробництва, зайнятості і прискорить
економічний злет. По-друге, з цією метою уряд повинен дерегулювати
ринкові відносини, сприяти розвитку конкуренції, що підвищить
ефективність економіки. По-третє, слід провести податкову реформу, щоб
скоротити “податковий клин”, який було “вбито” між доходами суб’єктів
економічних відносин до сплати ними податків та тією решткою, яка
залишалася у них після сплати цих податків. Реформування податкової
системи пропонувалось з метою підтримки приватної ініціативи, що завжди
веде до підвищення ефективності економіки.

Ще за двадцять років до цього, в середині п”ятдесятих років,
активізується монетаристська теорія, основним постулатом якої є теза:
“Гроші мають значення”. Згідно цієї теорії, в основі процвітання нації
лежить повноцінна валюта. Дану теорію розвинув М.Фрідмен, який вважає,
що регулювання економіки повинно відбуватись переважно шляхом
запровадження виваженої грошової політики і що уряд повинен постійно
тримати під контролем приріст грошей в обігу. М.Фрідмен вивів правило,
що середній приріст валового національного продукту у США за певний
період станбвив 4 проценти, тому зростання в обігу грошової маси за
аналогічний період також має становити саме 4 проценти. Це і приведе, на
його думку, до стабільності цін та мінімізації рівня інфляції.

Оскільки в сучасному світі промислово розвинутих країн випуск грошей в
обіг пов”язаний з державним боргом, то монетаристи пропонують скоротити
дефіцитність державного бюджету, борг, регулювати кредитну емісію.
М.Фрідмен вважає, що головною причиною інфляції е фіскальна політика
держави, спрямована на зростання державних видатків, що покриваються
випуском позик. Книга М.Фрідмена “Історія грошей у США, 1867-1960” має
не меншу популярність, жж книга Д.Кейнса “Загальна теорія зайнятості,
процента і грошей”. На основі вивчення грошового обігу за сто років
монетаристи дійшли таких висновків:

І. Суттєві зміни в грошовому обігу, як правило, відбуваються
післярозривів, пов”язаних із змінами в рівні капіталовкладень та
ділової активності.

2. Значні зміни у грошовому обігу — результат зміни цін та високої
інфляції.

3. Зменшення кількості грошей в обігу відбувалося під час зниження рівня
ділової активності.

4. Періодам стабільних цін та рівня виробництва передував стабільний
грошовий обіг або грошовий обіг з невеликим темпом зростання.

Як стверджує М.Фрідмен, інфляція скрізь і завжди є грошовим феноменом.
Із цієїконцеіщіївін виводить принцип фіскальної політики: менші видатки
держави — менше дефіцитності бюджету і державних боргів”. Таким чином,
наяву достатні підстави для висновку про те, що М.Фрідмен та неокласична
школа практично повертаються до принципу “здорових фінансів”.

Цей принцип стає визначальним у фінансовій діяльності
українськоїдержавиз осені 1994року, післяпроголошення Президентом
України Л. Кучмою нового економічного курсу. Жорстка політика НБУ,
спрямована на подолання інфляції, що стала проводитись з цього часу
послідовно та наполегливо, з неминучістю привела, поряд з чисельними
іншими наслідками, і до істотнього обмеження надання кредитів уряду та
комерційним банкам. Останні внаслідок цього змушені були внести
корективи у власну фінансову діяльність та помітно скоротити державні
видатки і кредитування виробництва. Мистецтво державного управління в
цей період полягає в мінімазації фінансових витрат. Різні країни у
відповідні періоди з різною мірою ефективності розв”язували цю
проблему. Що ж стосується української держави, то досвід останніх трьох
років свідчить про те, що вона цим мистецтвом, на жаль, ще не овоподіла.

Зниження темпів росту заборгованості уряду та комерційних банків перед
НБУ супроводжується не лише сповільненням інфляції (індекс споживчих цін
у 1993-1995 роках складав 10256, 501 і 282 проценти), а також небувалими
щорічними падіннями ВНП — відповідно на 14,2, 23 і 11,8 процента^.
Скорочення реального виробництва при сповільненні росту цін зумовило
відносне зменшення прибуткової частини бюджету та необхідності
скорочення витратної з причини росту бюджетного дефіциту. Останній, як
уже було показано вище, небезпечний потенційною загрозою непомірного
емісійного покриття чи ростом зовнішньої і/або внутрішньої позики.

В умовах антиінфляційної політики перший сценарій найменш бажаний. Тому
держава вимушена звернутися до пошуку оптимальних комбінацій податкового
законодавства, раціональної структури бюджетних видатків, а також
зовнішніх і внутрішніх позик. При цьому найпростішим (проте не
обов”язково найефективнішим) методом є

71

механічне скорочення бюджетних витрат з одночасним збільшенням
внутрішніх та зовнішніх позик.

Фінансова діяльність української держави протягом останнього періоду
засвідчує, що державне управління в Україні вже достатньо розвинуто для
усвідомлення необхідності та початку боротьби з інфляцією, але ще не
настільки, щоб вибирати найменш болючі форми ії реалізації. Досягнуте за
1996 рік зниження індексу споживчих цін та бюджетного дефіциту
супроводжувалось різким зростанням заборгованості з бюджетних виплат.
Одночасне покриття останньої, поза сумнівом, потягло б за собою різкий
стрибок обох вищезазначених показників, адже із врахуванням його скритої
частини бюджетний дефіцит наближається до 10 процентів ВНП і має стійку
тенденцію до подальшого зростання”.

Переосмислення ж фінансової політики держави з неминучістю передбачає
критичну оцінку як принципів та результатів, так і кінцевих завдань цієї
політики. Б останній час таке переосмислення почалося з діаметрально
протилежних, взаємовиключних позицій. Як прояв цього можна назвати
статтю доктора економічних наук Т.Ковальчука “Глухі кути ортодоксального
монетаризму”^ та статтю доктора економічних наук С.Корабліна “Хай живе
інфляція і””. Істина знаходиться поміж крайнощами, висловленими в
кожному із вищезазначених підходів, і шлях до неї буде довгим та
складаим.

З принципом “здорових фінансів” пов’язаний принцип фінансової безпеки
держави. Фінансову безпеку будь-якої держави визначає насамперед ЇЇ
фінансова незалежність. При цьому великого значення набуває розмір
зовнішньої допомоги з боку міжнародних фінансових інституцій,
економічних угрупувань, урядів окремих країн, обсяг іноземних інвестицій
в національну економіку.

Рівень фінансової безпеки держави зумовлений: ступенем розвитку ринку
капіталів, на якому обертається велика кількість акцій суб”єк-гів
господарювання, діють численні фінансові інститути; мірою відкритості
внутрішнього ринку; набором фінансових інструментів; схильністю
населення до операцій з фондовими цінностями; концентрацією
інтелектуальних ресурсів, задіяних у розвитку фінансового ринку. У
великій мірі фінансова безпека держави визначається характером
фінансово-кредитної політики, яку вона провадить, причому не лише
зовнішньої, але й внутрішньої. Ще більше фінансова безпека держави
залежить від формування Державного та місцевих бюджетів, стану ії
платіжного балансу, співвідношення грошей в офіційній і тіньовій
економіці, ступеня повернення обігових коштів до банків, руху валютних
коштів.

Останнім часом з”явидися посилання навіть на таку специфічну категорію,
як інфляційна безпека. Так, у червні 1996 року голова Центробанку Росії
Сергій Дубінін, коменгуючи рішення Держдуми про позбавлення головного
банку прибутку в розмірі 5 трлн. рублів, заявив, що такі дії були
останньою краппею, що поставила країну на межу інфляційної безпеки^.

Водаочас зниження рівня інфляції дозволяє залучати додаткові ресурси до
офіційної економіки. Як зазначив на прес-конференції 24 червня 1996 року
Голова правління НБУ В.Ющенко, “гроші йдуть туди, де більша
стабільність”. За його словами, в результаті монетарної політики, яку
здійснює Нацбанк України, внутрі держави гроші, які знаходяться в обігу,
повертаються в банки з коефіцієнтом понад 90 процентів, хоча поза
банками ще продовжувало залишатись 316 трлн. крб., а “коефіцієнт
повернення валюти” становив 52,3 процента^.

На фінансову безпеку держави сильно впливає політичний клімат країни.
Так, якщо остання передвиборна гонка в Україні завдала величезних
збитків фінансовій системі у вигляді незібраних податків і внутрішнього
та зовнішнього боргів, які значно збільшились, то, скажімо, відразу
після завершення минулорічних президентських виборів в Росії на її
фінансових ринках з “явились ознаки пожвавлення. Ціни акцій неухильно
пішли вгору, а ціни облігацій засвідчили більше довір “я до уряду.

Фінансовій безпеці держави в цілому, безумовно, сприяє організація
нормального обліку та розподілу фінансових ресурсів між галузями,
регіонами, країнами. На фінансовій безпеці держави останнім часом
позначається і значне розширення арсеналу фінансових інструментів, які
використовують вітчизняні суб”єкти господарювання. Це ускладнює
органам, що займаються фінансовим регулюванням, здійснення нагляду за
великими господарськими структурами, які володіють значним портфедем
банківських послуг і цінних паперів.

Пряму загрозу фінансовій безпеці держави становить виготовлення
фальшивих грошей, тому з цим необхідно вести непримиренну боротьбу.
Фальшиві гроші наповнюють ринок, і складається ситуація, коли економічна
влада (а за певних умов — і політична) переходить до рук організованої
злочинності. Ось чому фінансова безпека держави залежить від
ефективності боротьби з фінансовими злочинами. Взірцем Україні у цьому
можуть бути США, де у Міністерстві фінансів функціонує спеціальний
відділ по боротьбі з фінансовими злочинами.

Враховуючи значущість повноцінного бюджету для забезпечення нормальної
життедаільності будь-якої країни, цілком

впевнено можна стверджувати, що основу фінансової безпеки держави в
цілому складає ії бюджетна безпека — тобто, стан забезпечення
платоспроможності держави з урахуванням доходів і видатків Державного та
місцевих бюджетів.

В цілому бюджетна безпека держави зумовлюється, по-перше, чинною в
країні бюджетною системою як сукупністю різних взаємопов”язанихі
взаємозалежних видів бюджетів. Виходячи з цього, необхідне органічне
поєднання досягнення бюджетної безпеки держави в цілому і бюджетної
безпеки окремих регіонів.

По-друге, на бюджетній безпеці сильно позначається чинна правова база,
ретельність розробки і процедура розгляду та затвердження бюджету.
Наприклад, проект федерального бюджету СШАна 1996фінансовийрік
ледаерозмістивсявп”ятиоб”ємнихтсмах. А у Франції, за традицією, депутати
і сенатори відводять три місяці для детального обговорення доходів і
видатків держави. Вітчизняна ж практика формування бюджету вкладається у
куди більш скромні межі. На жаль, українська держава поки що не
відзначається подібною ретельністю у такій важливій справі.

По-третє, на бюджетну безпеку держави впливають масштаби бюджетного
фінансування, тобто надання без повернення коштів з Державного бюджету
підприємствам, установам і організаціям для повного або часткового
відшкодування їх витрат. При цьому за інших рівних умов ступінь
бюджетної безпеки обернено пропорційний рівню бюджетного фінансування.

По-четверте, бюджетна безпека держави залежить від вибору на тому чи
іншому етапі її розвитку певної бюджетної класифікації, тобто
систематизованого економічного групування доходів і витрат бюджету за
однорідними ознаками, що визначається економічною та юридичною природою
Державного бюджету. Звичайно, підхід до формування бюджету і можливості
його виконання залежатимуть від надання пріоритетності предметній чи
галузевій бюджетній класифікації (визначення витрат за гапузями
господарського комплексу й управління), економічній (диференціювання
витрат за господарськими ознаками чи виробничими елементами; капігальні
вкладення, заробітна плата, дотації тощо), змішаній чи комбінованій
(поєднання відомчих і предметних ознак), цільовій (врахування
загальнонаціональних, політичних, економічних і соціальних цілей або
програм), функціональній (розгляд державних коштів як інструменту
уряду), бюджетній класифікації за фінансовими ознаками (витрати
диференціюються на такі, що не повертаються, тимчасові й умовні).
По-п”яте, ступінь бюджетної безпеки держави зростає або

знижується за наявності чи відсутності бюджетних резервів, тобто фондів,
що утворюються в Державному бюджеті для безперервного фінансування
намічених заходів і забезпечення нових невідкладних витрат.

По-шосте, бюджетна безпека повинна підтримуватись досконалою системою
бюджетного обліку, тобто бухгалтерського обліку виконання бюджету і
кошторисів витрат бюджетних установ. Гостро назріла потреба в прийнятті
законодавцем України спеціального закону про бухгалтерський облік.

Не в останню чергу бюджетна безпека визначається тим, чи вдається на
стадії формування та затвердження бюджету знайти формулу узгодження
фінансово-економічних інтересів різних верств населення. Причому треба
зазначити, що між різними джерелами формування Держбюджету існує
безпосередній зв”язок. Наприклад, тісно пов”язані між собою збір
податків і фінансування дефіциту бюджету за рахунок позичок на ринку
державних цінних паперів. Незадовільний стан збору податків може
призвести до вибирання Мінфіном з ринку державних цінних паперів усіх
грошей без врахування ціни позичок і руху котировок.

В цілому ж для досягнення справжньої бюджетної безпеки України, на нашу
думку, треба йти шляхом: вдосконалення бюджетної систематизації процесу
розробки і процедури розгляду та затвердження бюджету; оптамізації
масштабів бюджетного фінансування; визначення характеру бюджетної
класифікації та обрання його найоптимальнішої моделі; формування
достатніх бюджетнихрезервів; якісного поліпшення бюджетної дисципліни,
обліку та контролю.

Навряд чи сьогодні знайдуться опоненти твердженню, що стійкість
національної валюти, ії конвертованість — неодмінний атрибут фінансової
безпеки будь-якої країни, суб”єктів господарювання та окремих громадян.
При цьому умовами досягнення справжньої стабільності й обіговості є і
досконале валютне законодавство, і чітка національна валютна система, і
наявність валютних угод, і валютний ринок, що нормально функціонує. На
жаль, поки що не доводиться говорити про стабільне українське валютне
законодавство як систему правових норм, що регулюють порядок здійснення
угод з валютними щнностями всередині країни, угод між організаціями і
громадянами однієї країни та організаціями і громадянами іншої, а також
порядок ввезення, вивезення, переведення і пересипання із-за кордону
іноземної та національної валюти, інших валютних цінностей. Нині
основними джерелами надходження іноземної валюти в Україну є надходження
експортної

виручки, іноземні кредити і завезення валютних коштів для здійснення
обмінних операцій.

Проблема фінансової безпеки держави сьогодні вже вийшла за національні
кордони. В економічному комюніке Ліонської зустрічі в верхах 28 червня
1996 року, зокрема, зазначалось, що глобалізація фінансових ринків може
призвести до нових ризиків нестабільності і це потребує від усіх країн
проведення розумної.економічної політики і структурних реформ. Це, в
свою чергу, вимагає розширення міжнародного співробітництва. Тому
керівники “сімки” закликали для забезпечення майбутнього прогресу
адаптувати міжнародні інституційні структури, лібералізувати ринки,
запровадити чесні правила гри та застосувати їх і щодо нових гравців.

Нові можливості і нові виклики створюються зростаючою інтеграцією
світових ринків капіталу, змінами в обсягах та структурі фінансових
потоків, зростанням кількості різних кредиторів та позичальників. Саме
тому з метою забезпечення фінансової стабільності було запропоновано ряд
заходів щодо міжнародної фінансової системи, зокрема Міжнародного
валютного фонду, щоб дати їм можливість ефективно вирішувати ці
проблеми. Були ігідсилені наглядові функції МВФ, запроваджено норми
постачання ринків економічною і фінансовою інформацією та створено
механізм надзвичайного фінансування. Певних успіхів досягнуто у питаннях
вирішення криз ліквідності держав-позичальників завдяки ринковій
дисципліні.

Водночас існуючі процедури подолання надзвичайних ситуацій у сфері
міжнародних фінансів вимагають поліпшення з тим, щоб у майбутньому
скоротити до мінімуму необхідність офіційної державної підтримки
приватних учасників міжнародного фінансового ринку. Однак повне усунення
чи самоусунення держави від цих процесів не лише небезпечне, але й
неможливе, оскільки між фінансовою діяльністю і грошовою системою
держави існує нерозривний взаємозв”язок.

Принцип єдності фінансової діяльності і грошової системи держави
об”єктивно зумовлений тим, що фінанси — це невід”ємна складова частина
гроптових відносин. Тому сама роль і значення фінансів залежить перш за
все від того, яке місце грошові відносини займають в економічних
відносинах. Однак не будь-які грошові відносини, як було показано нами у
попередньому роздагі, виражають фінансові відносини.

Фінансами е лише ті грошові відносини, які виникають між: 1)
підприємствами в процесі придбання товарно-матеріальних цінностей,
реалізації продукції і послуг; 2) підприємствами і вищестоячими
організаціями при створенні централізованих фондів грошових коштів

і їх розподілі; 3) державою і підприємствами при сплаті ними податків в
бюджетну систему і фінансуванні видатків; 4) державою і громадянами при
внесенні ними податків, інших обов”язкових та добровільних платежів; 5)
підприємствами, громадянами і позабюджетними фондами при внесенні
платежів і одержанні ресурсів; 6) окремими ланками бюджетної системи; 7)
органами майнового і особистого страхування, підприємствами, населенням
при сплаті страхових внесків і відшкодування шкоди за умови настання
страхового випадку; 8) грошові відносини, що опосередковують обіг фондів
підприємств.

Головним матеріальним джерелом грошових доходів і фондів є національний
дохід країни — заново створена вартість, або інакше — вартість валового
внутрішнього продукту за вирахунком спожитих в процесі виробництва
знарядь і засобів виробництва. Обсяг задоволення доходу визначає
можливості задоволення загальнодержавних потреб і розширення суспільного
виробництва. Саме на основі врахування розмірів національного доходу і
його складових частин — фонду споживання і фонду нагромадження —
визначаються пропорції розвитку економіки і її структура. Ось чому саме
у всіх країнах без винятку надасться таке важливе значення статистиці
національного доходу.

Без участі фінансів національний дохід не може бути розподілений.
Фінанси —невід”ємна пов”язуюча ланка між створенням і використанням
національного доходу. За своїм матеріальним змістом вони —це не що інше
як цільові фонди грошовихкоштів, що складають в сукупності фінансові
ресурси країни. Головною умовою зростання фінансовихресурсів держави є
збільщеннянаціонального доходу. Такий багатогранний органічний
взаємозв”язок існує між фінансовою діяльністю держави і грошовою
системою.

Сучасна грошова система промислово розвинутих країн складається із
наступних елементів: грошової одиниці; масштабу цін; видів грошей;
емісійної системи; державного чи кредитного апарату. Складовою частиною
грошової системи є також національна валютна система, хоч водночас вона
відросно самостійна і нерідко розглядається вченими та практиками як
окреме явище економічного життя держави.

Грошова одиниця — це встановлений в законодавчому порядку грошовий знак,
який вимірює і виражає ціни всіх товарів. Грошова одиниця поділяється,
як правило, на дрібні кратні частини. В більшості країнсвітуіснує
десятичнасистемаподілу: 1: 10: 100(наприклад, 1 долар США дорівнює 100
центам, 1 фунт стерлінгів — 100 пенсам і тд.).

Офіційний масштаб цін втратив економічний зміст в ході розвитку
державного монополістичного капіталізму і припинення

розміну кредитних грошей на золото. В результаті Ямайської валютної
реформи 1976-1978 рр. офіційна ціна золота і золотий вміст грошових
одиниць відмінені.

Види грошей, що є законним платіжним засобом — це головним чином
кредитні банківські білети, а також паперові гроші (казначейські білети)
і розмінна монета. Наприклад, в США в обігу знаходяться: банківські
білети в 100,50, 20, 10,5,2 і 1 доларів (випуск банкнот в 500 доларів і
більше припинений); казначейські білети в 100 доларів; срібно-мідні і
мідно-нікелеві монети в 1 долар, 50,25, 10 та 1 цент. У Великобританії в
обігу знаходяться банкноти в 50, 20, 10, 5 і 1 фунт стерлінгів, монет в
1 фунт стерлінгів, 50, 10, 5, 2 пенси, 1 і 0,5 пені. Також зберегли свою
купівельну спроможність старі монети в 2 та І шилінг, які за своєю
вартістю відповідають новим 10 та 5 пенсам’^. Якщо в промисаово
розвинутих країнах, як правило, не випускаються державні паперові гроші
у вузькому розумінні цього слова (казначейські білети), то в ряді країн,
що розвиваються, вони досить поширені. В Індонезії, наприклад,
випускаються казначейські білети номінальною вартістю в 50, 25, 10, 5, 1
сен, в Індії — в і рупію.

Емісійна система в розвинутихкапіталістичних країнах означає випуск
банківських білетів центральними банками, а казначейських білетів і
монет— казначействами у відповідності із законодавче встановленим
емісійним правом. Головний канал емісійних грошей в цих країнах —
депозитно-чекова емісія: збільшення депозитів на рахунках клієнтів і
відповідно маси чеків, що обслуговують платіжний обіг. В ній задіяні
комерційні банки і інші кредитні установи. Наприклад, в США право
випуску банкнот надано Федеральній резервній системі (Центральний банк),
а дрібно-купюрних грошових білетів, срібних доларів і розмінної монети —
казначейству”‘.

У зв”язку з тим, що грошова політика тісно пов”язана з кредитною, в
умовах сучасного капіталізму здійснюється державне грошово-кредитне
регулювання економіки. В багатьох промислово розвинутихкраїнах з 70-х
років було запроваджене таргетування, тобто встановлення цільових
орієнтирів в регулюванні приросту грошової маси в обігу і кредиту, яких
дотримуються в своїй політиці центральні банки. Наприклад, в США з 1975
р. Федеральна резервна система (ФРС), періодично звітує перед Конгресом
про заплановані темпи зростання чи скороченая грошової маси в обігу на
найближчий рік. ФРС регулярно публікує в засобах масової інформації
цільові орієнтири і темпи приросту грошових коштів’^.

Характерними рисами сучасних грошових систем промислово розвинутих
капіталістичних країн є: відміна офіційного зодотого

вмісту, забезпечення та розмін банкнот на золото: перехід до нерозмінних
на золото кредитних грошей, які перероджуються в паперові гроші; випуск
грошей в обіг не лише в порядку банківського кредитування господарюючих
суб”єктів, але й в значній мірі для покриття видатків держави
(емісійним забезпеченням є головним чином державні цінні папери);
переважання в грошовому обігу безготівкового обороту; посилення
державного монополістичного регулювання.

Валютні блоки, що утворилися в період і після світової економічноїкризи
1929-1933 років, забезпечили збереження в країнах, що розвиваються,
грошових систем, залежних від монополій, які контролювали емісійні
інститути та їх операції. Розміри емісій зумовлювались станом платіжних
балансів, а не потребами економіки. Під час другої світової війни на
базі довоєнних валютних блоків були створені валютні зони, характерними
рисами яких є: підтримка твердого курсу валют по відношенню до основної
валюти: збереження національних валют в банках країни-гегемона;
пільговий порядок валютних розрахунків внутрі валютної зони. На початку
80-х років в більшості малих держав, в тому числі і острівних, були
створені національні грошові системи. Забезпечення їх стабільності є
однією з найважливіших умов розвитку національних економік.

Офіційною грошовою одиницею (валютою) України, згідно статті 99
Конституції України, е гривня. Забезпечення її стабільності є основною
функцією центрального банку держави — Національного банку України'”. У
відповідності зі статтею 12 Закону України “Про банки і банківську
діяльність”, НБУ здійснює управління грошовим обігом. Національному
банку належить право на випуск в обіг і регулювання кількості грошей, що
знаходяться в обігу. НБУ також визначає вид знаків , їх номінал,
відмінні ознаки і систему захисту. Основні ж напрями грошово-кредитної
політики щорічно затверджуються Верховною Радою України'”.

Протягом січня 1992-1996 років в Україні було здійснено грошову реформу,
яка пройшла у три етапи: випуск у готівковий обіг тимчасової перехідної
валюти — купоно-карбованця (січень 1992 р.); випуск цієї ж валюти в
безготівковий обіг (листопад 1992 р.); випуск у загальний обіг постійної
національної валюти гривні замість тимчасової—купоно-карбованця
(вересень 1996року). Нанашудумку, усі вказані заходи слід розглядати, як
послідовні етапи єдиного процесу, в результаті якого Україна одержала
остаточно сформовану грошову систему з постійною національною валютою.

Грошова реформа в Україні в широкому її розумінні переспідувала
щонайменше три мети: а) створити національну грошову

систему самостійної української держави; б) забезпечити стабільність
національних грошей на рівні, достатньому для стимулювання з допомогою
грошових інструментів економічного і соціального розвитку країни; в)
забезпечити функціонування нової грошової системи відповідно до вимог
законів ринкової економіки.

Такий багатоцільовий характер та особливі умови проведення реформи
визначили її багатоетапність і значну тривалість. Першої мети було
досягнуто на пертому і другому етапах реформи. Випуск карбованця
спочатку в готівковий обіг, а потім і в безготівковий дав можливість
витіснити російський рубль, який став наступником радянського рубля. Тим
самим було встановлено монополію української держави на випуск законних
платіжних засобів, створено власний емісійний механізм, економіку
України будо виведено з рубльового простору.

Проте глибока економічна криза та гіперінфляція зумовили появу в
економіці України долара США — спочатку як засобу заощадження, а потім
як платіжного засобу. Доларизація внутрішнього ринку досягла такого
рівня, що перетворилася в могутній інфляційний фактор, який загрожував
національним грошам. Тому НБУ заборонив із 1 серпня 1995 р.
використовувати готівкову іноземну валюту як засіб платежу на території
України: як засіб платежу відновлено монополію національних платіжних
засобів на обслуговування внутрішнього ринку.

Другої мети грошової реформи було досягнуто на етапі підготовки до
введення гривні, коли після тривалої і високої інфляції НБУ вдалося
перейти до рестрикційної грошово-кредитної політики, яка привела до
істотного зниження рівня інфляції. Якщо за 1993 р. рівень роздрібних цін
зріс у 102,3 раза, то за 1994 рік — у 5 разів, а за
1995р.—у2,8раза.Щебільшезнизивсярівеньінфляціїу 1996р.: у травні,
червні, липні він не перевищував 1 процента, у серпні становив 5,7
процента, а у вересні — 2 проценти^. Довгий час залишався стабільним, а
в окремі періоди навіть підвищувався курс карбованця щодо іноземних
валют. Це дає пістави стверджувати, що до початку осені 1996 р.
національна валюта України досягла високого рівня сталості, чим і була
підготовлена база для випуску гривні в обіг.

Отже, другої мети грошової реформи в Україні було значною мірою
досягнуто не в момент випуску гривні, а в процесі підготовки до цього
заходу. Це є одним із свідчень того, що випуск гривні у вересні 1996 р.
— ніщо інше, як завершальний, лише ззовні видимий момент тривалої,
періодами драматичної боротьби за стабілізацію грошової

системи як однієї з головних цілей реформи. Тільки істотне наближення до
цієї мети зробило можливим випуск гривні.

Третя мета грошової реформи — створення грошової системи ринкового типу
— переслідувалася протягом усього терміну її проведення. За цей період
було створено принципово новий механізм регулювання грошового обігу,
запроваджено в практику нові інструменти грошово-кредитної політики,
лібералізовано механізм ціно- та курсоутворення, почали формуватися
ринок цінних паперів, валютний і кредитний ринки. Тим самим були
створені сприятливі умови для проведення НБУ ефективної антиінфляційної
політики, яка й забезпечила передумови дия введення гривні.

Проте завдання, що визначаються третьою метою грошової реформи, ще
повністю не виконані, оскільки в Україні ще не створено повноцінного
ринкового механізму. Нинішня грошова система має такий же перехідний
характер, як і економіка, котру вона обслуговує. Тому ринкове
вдосконалення грошової системи триватиме і після введення гривні.

Надзвичайно важливий принцип фінансової діяльності держави, який, на
нашу думку, несправедливо замовчується по сьогоднішній день як
аналітиками, так і практиками, полягає в міжгалузевому характері цієї
діяльності. Він зумовлений об”єктивно міжгалузевою суттю фінансів
взагалі, в тому числі й даіжавних фінансів. Акумуляція, розподіл і
використання фінансових ресурсів зачіпає всі галузі і сфери державного
управління, суспільного життя. Крім того, в процесі фінансової
діяльності держава контролює роботу всіх органів влади і правління, а
також підприємств, організацій, установ по реалізації їх завдань.

Міжгалузевий характер фінансової діяльності держави зумовлюється
вторинним розподілом та перерозподілом національного доходу. Ией
перерозподіл пов”язаний з: міжгалузевим і територіальним перерозподілом
коштів в інтересах найбільш ефективного і раціонального використання
доходів і нагромаджень підприємств і організацій; наявністю поряд з
виробничою сферою невиробничої сфери, в якій національний дохід не
створюється (освіта, наука, охорона здоров “я, управління, соціальне
страхування та соціальне забезпечення); перерозподілом доходів між
різними регіонами, галузями народного господарства та соціальними
групами населення. В результаті перерозподілу утворюються вторинні, або
похідні доходи. До них належать доходи, що одержуються в галузях
невиробничої сфери, та податки й інші платежі державі. Вторинні доходи
призначені забезпечиш формування кінцевих пропорцій використання
національного доходу.

Беручи активну участь у розподілі та перерозподілі національного
доходу, фінанси сприяють трансформації пропорцій, що виникають внаслідок
первинного розподілу національного доходу, в пропорції його остаточного
використання. Доходи, що утворюються внаслідок такого перерозподілу,
повинні забезпечувати відповідальність між матеріальними і фінансовими
ресурсами, а , насамперед між розміром грошових фондів та їх структурою,
з одного боку, і обсягом та структурою засобів виробництва і предметів
споживання — з іншого.

Перерозподіл національного доходу в Україні відбувається в інтересах
структурної перебудови народного господарства, розвитку пріоритетних
галузей економіки (сільське господарство, транспорт, енергетика,
конверсія військово-промислового комплексу), в користь найбільш
вразливих соціальних прошарків населення (діти, пенсіонери, студенти,
одинокі та багатодітні матері тощо).

Таким чином, перерозподіл національного доходу здійснюється між
виробничою та невиробничою сферами народного господарства, галузями
матеріального виробництва, окремими регіонами країни, формами власності,
класами і соціальними групами населення. Кінцева мета розподілу та
перерозподілу національного доходу і валового внутрішнього продукту, що
здійснюється з допомогою фінансів, полягає в розвитку продуктивних сил
країни, створенні ринкових структур економіки, зміцненні держави,
забезпеченні високої якості життя широких верств населення. При цьому
роль фінансів підпорядкована завданням підвищення матеріальної
зацікавленості окремих працівників і колективів підприємств та
організацій в поліпшенні фінансово-господарської діяльності, досягненні
максимальних результатів господарювання при мінімальних затратах коштів
та зусиль.

Фінансова діяльність держави відноситься до компетенції як центральних
органів законодавчої та виконавчої влади держави, так і органів
місцевого самоврядування. Причому повноваження між ними чітко
розподілені Конституцією України. Повноваження Верховної Ради України та
Кабінету Міністрів України в цій сфері нами уже розкриті при з”ясуванні
більшості галузевих принципів фінансової діяльності держави.

Компетенція органів місцевого самоврядування в галузі фінансової
діяльності держави чітко викладена у статті 142 Конституції України. В
ній, зокрема, зазначається: “Матеріальною і фінансовою основою місцевого
самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші
кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальнихгромад
сіл, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої

спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об”еднувати на
договірних засадах об”єкти комунальної власності, а також кошти
бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування
(утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати
для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого
самоврядування, фінансове підтримує місцеве самоврядування. Витрати
органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів
державної влади, компенсуються державою”””.

Таким чином, очевидно, що ще одним галузевим правовим принципом
фінансової діяльності держави є- повна самостійність у встановлених
чинним законодавством держави межах фінансової діяльності органів
місцевого самоврядування. Керуючись Конституцією України, іншими
відповідними законами України, територіальні громади села, седища, міста
безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування
утверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і
контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори
відповідно до вимоги закону, вирішують інші фінансові питання місцевого
значення, віднесені законом до їх компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та
культурного розвитку відповідних областей та районів і контролюють їх
виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з
коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між
територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з
коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для
реалізації спільних, соціально-економічних і культурних програм;
контролюють їх виконання; вирішують інші фінансові питання, віднесені
законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватись законом окремі
повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих
повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету
України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому
законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам
місцевого самоврядування відповідні об”єкти державної власності^.

Принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави також
випливає з цілого ряду статей Конституції України. Зокрема, в статті 1
Конституції підкреслюється, що Україна є ”

соціальна… держава”‘^. Статтія 3 Конституції України гласить:
“Людана, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека
визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов”язком
держави”‘^.

Стаття 48 Конституції України гарантує кожному “право на достойний
життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування,
одяг, житло”””. Конкретну соціальну спрямованість несуть і багато інших
статей Конституції України.

Тобто, політика української держави спрямована на створення умов, що
забезпечують кожному громадянину гідне життя та вільний розвиток. У
відповідності з цією політикою передбачена охорона праці і здоров “я
людей з боку держави, встановлення гарантованого мінімуму оплати праці,
забезпечення державою підтримки сім”ї, материнства, батьківства і
дитинства, інвалідів та громадян похилого віку, розвиток соціальних
служб, встановлення державних пенсій, допомоги та інших гарантій
соціального захисту. Для реалізації всіх цих цілей державі необхідно
зосередити у своєму розпорядженні необхідні фінансові ресурси та
розподілити їх на певні цілі, тобто здійснити фінансову діяльність
відповідної спрямованості.

Ще одним принципом фінансовоїдіяльносгі держави є принцип плановості.
Він полягає в тому, що діяльність держави по утворенню, розподілу і
використанню фінансових ресурсів здійснюється на основі фінансових
планів, що розробляються у відповідності до державних, регіональних та
місцевих планів і програм соціально-економічного розвитку, а також
планів такого розвитку підприємств, організацій, установ. Про
найголовніші форми фінансового планування мова йде безпосередньо в
Конституції України. Перш за все це стосується бюджетів різних рівнів як
ядра фінансових планів соціально-економічного розвитку”‘.

Історичний досвід свідчить, що людське суспільство є системою, що сама
регулює власну життєдіяльність. На перших порах в суспільстві почав
здійснюватись простий товарообмін. В його результаті з “явився грошовий
обіг, а ще через значний відрізок часу після цього людство, об”єднане
державами, почало систематично рахувати свої доходи і витрати, спочатку
лише ті, які вже здійснилися, а з часом — й очікувані дохода і видатки.
Воно таким чином винайшло інструмент власного суспільного
саморегулювання у виді фінансового плану, основу якого складає бюджет та
ще включаються в нього відповідні позабюджетні

фонда. Тобто, планування суспільного розвитку, в тому числі фінансове
планування, є атрибутом не тільки соціалістичного суспільства, як це
стверджувалось до недавнього часу, а всезагальним атрибутом людського
суспільства на відповідному етапі розвитку. Це планування може
відрізнятися лише методами здійснення — бути адміністративним чи
індикативним, ринковим за своїм характером.

Жодна держава не може існувати, нерозрахувавши свої доходи і видатки на
наступний рік. А здійснити це можна тільки з допомогою перспективного
фінансового плану, яким і є бюджет держави. Як узагальнений зріз
багатьох конкретних річних бюджетів держави, як свого роду матрицю ії
щорічного фінансового планування, можна розглядати закон держави про її
бюджетний устрій чи бюджетну систему. За своїм юридичним змістом та
економічною природою Закон України “Про бюджетну систему України”^ е
нічим іншим, як об’єднаними в систему плановими актами держави, які
лежать в основі всього подальшого фінансового планування: кошторисів
бюджетних установ, балансів підприємств і організацій, загального
балансу доходів і видатків населення, грошового балансу — готівкової і
безготівкової маси грошей, що обслуговують обіг, тощо. На його ж основі
складається окремий план по доходах держави і такий окремий план по її
видатках. Це робочі плани фінансових органів, що уточнюють і деталізують
бюджетні показники. По бюджету, фінансових балансах, кошторисах та інших
фінансових планах можна найефективніше здійснювати фінансовий контроль.
Тобто, принцип плановості є неодмінною умовою всій фінансової діяльності
держави.

В умовах переходу до ринкової економіки фінансове планування зазнало
значних якісних змін в порівнянні з попереднім періодом суспільного
розвитку. В ньому вже у великій мірі відсутнє пряме вульгарне
адміністрування, зроблено значні кроки по шляху запровадження в нього
ринкових методів. Зазнали повного провалу спроби певних політичних кіл
трактувати планування як атавізм, як атрибути соціалізму. Як
з”ясувалось на практиці, фінансове планування не лише не суперечить
принципам ринкових відносин, а навпаки, є необхідною умовою їх успішного
розвитку, виступає як важливий елемент регулювання економічного та
соціального розвитку і управління фінансами, набуває нових характерних
рис та особливостей.

В умовах ринкової окономіки фінансове планування спирається не на
директивні приписи розподільного характеру, а на ринковий механізм
обміну товарами і послугами, визнання затрат на їх виробництво суспільно
необхідними на основі закону попиту і пропозиції. Така основа вимагає
посилення прогнозування у визначенні

цілей спрямування фінансових ресурсів для їх подальшого використання, а
з цим, знову ж таки, нерозривно пов”язане фінансове планування. В
процесі фінансового планування в Україні використовуються прогнози і
програми у різних сферах і галузях суспільного розвитку на близьку і
більш віддалені перспективи. На їх основі здійснюється прогнозування
мобілізації, розподілу і використання фінансових ресурсів на тривалий
період, а також щорічне фінансове планування.

Фінансовим плануванням охоплені всі ланки фінансової системи. Воно
здійснюється на всіх територіальних рівнях, а також в різних галузях і
сферах народного господарства, в рамках підприємств, організацій і
установ. В масштабі держави в цілому складається зведений фінансовий
баланс, в якому враховуються наявні фінансові ресурси України, а також
реальні можливості збільшити їх за рахунок вигідних чи просто допустимих
за відповідних умов позичок і кредитів. Такі ж самі фінансові баланси
складаються і в масштабах адміністративно-тврнггоріальних одиниць
держави.

Важливим галузевим принципом фінансового права є принцип гласносп.
Основи його встановлені Конституцією України. Зокрема, стаття 57
Конституції України стверджує: “Кожному гарантується право знати свої
права і обов’язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов”язки
громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку»
встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов”язки
громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому
законом, є нечинними”^. Причому що стосується законів, то стаття 94
Конституції України стверджує: “Закон набирає чинності через десять днів
з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим
законом, але не раніше дня його опублікування” “^

Принцип гласності знайшов своє закріплення і в спеціальному фінансовому
законодавстві. Так, в статті 28 Закону України “Про бюджетну систему
України” підкреслюється: “Закон про Державний бюджет України
публікується для загального відома””^. А в статті 40 цього ж закону
зазначаеіься: “Постанова Верховної Ради України щодо звіту про виконання
Державного бюджету України публікується для загального відома””‘.

В літературі з фінансового права серед галузевих принципів фінансової
діяльності держави ще називають “принцип законності'””, “участь громадян
у фінансовій діяльності держави і органів місцевого

самоуправління”‘”, деякі інші. Щодо першого випадку зазначимо лише, що
принцип законності є загальноправовим принципом і застосування його у
кожній із галузей права не робить його галузевим. В даному випадку мова
може іти лише про галузеві особливості прояву цього загальноправового
принципу.

Друга позиція дещо складніша. Дійсно, у відповідності зі статтею 38
“громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами”””.
А фінансова дііяльність держави е однією з форм управління суспільними
справами. Проте мусимо зазначити, що, по-перше, мати право приймати
участь в управлінні державними справами і брати дійсну участь в цьому
управлінні не одне і те ж. А така форма безпосередньої демократії в
управлінні справами держави і суспільства, як референдум, у
відповідності зі статтею 74 Конституції України, взагалі “не
допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету”‘^ Тому, на
нашу думку, невірно відносити до галузевих принципів фінансового права і
участь громадян у фінансовій діяльності держави та органів місцевого
самоврядування.

3. Пршщиіш основних шстіггутів фінансового права.

У фінансовій діяльності держави надзвичайно важливу роль відіграють не
тільки загальногалузеві принципи фінансового права, але й принципи його
окремихінститугів, перш за все бюджетного права. Так, основоположним
принципом бюджетного права більшості країн світу є конституційна вимога
обов”язкового оформлення бюджету актом, який приймається
представницьким органом влади. Зокрема, стаття 85 Конституції України
гласить, щодо виключних “повноважень Верховної Ради України належить:
… затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;
контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення
щодо звіту про його виконання”‘”.

Більше того, бюджет, як правило, приймається у формі відповідного
закону, що знову ж таки закріплюється в Конституції держави. Так, згідно
Конституції України, “виключно законами України визначаються…
Державний бюджет України і бюджетна система України”‘”. Аналогічна норма
міститься в статті і 10 Основного Закону ФРН, яка гласить, що “бюджет
затверджується бюджетним законом”. Стаття 3 Основного закону Ізраїлю
“Про державну економіку” також зазначає, що “державний бюджет
приймається у формі закону… Проект бюджету доповнюється оцінкою джерел
фінансування бюджету”. Цей факт законодавчого оформлення

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ПРИНЦИПИ ФІНАНСОВОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ.

1. Поняття правового принципу фінансової діяльності держави.

Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування
базується на певних принципах — галузевих, принципах окремих інститутів
галузі права, міжгалузевих та загальноправових принципах. Причому в
теорії права існує два поняття: “принципи права” і “правові принципи”,
які нерідко вживаються як синоніми, хоча в дійсності це далеко не одне і
те ж саме. Правові принципи виникають, як правило, задовго до появи
системи права і законодавства. І тільки значно пізніше, діставши своє
закріплення в системі права і законодавства, правові принципи
трансформуються в принципи права.

Правові принципи, за визначенням теоретиків права, це головні ідеї, які
виражають основні вимоги до системи права тієї чи іншої держави^.
Правові принципи — це перш за все категорії суспільної правосвідомості і
вони далеко не завжди виражені в системі права і в правових нормах.
Іноді правовими принципами називають головні засади, основи, начала, на
підставі яких будується система права^. Ігнорування їх в процесі
правотворчосгі з неминучістю веде до появи протиріч в системі права, що
потім негативно позначається на реалізації права.

Визначагочи принципи права, відомий югославський фахівець в галузі
теорії права Р.Лукіч писав, що вони “відносяться до похідних понять. Це
— абстрактні норми, виведеш з менш абстрактних норм, що діють у
випадках, охоплених нормами нижчого порядку”^. Саме цим і зумовлена
об’єктивна природа взаємозв’язку принципів права різних рівнів. З цього
приводу Керімов Д.А. підкреслював, що взаємозв’язок основних,
міжгалузевих і галузевих принципів права у загальнометодологічному плані
є не що інше, як співвідношення загального, особливого та окремого. Ні
загальне не існує поза особливим та окремим, ні окреме — поза особливим
та загальним. Загальне не може охоплювати конкретніших проявів
дійсності, останні ж, в свою чергу, будучи багатограннішими,
змістовнішими, більш наповненимя буттям права, водночас позбавлені
переваги всезагальності^.

Інший відомий дослідник методологічних проблем права С.Н.Братусь під
принципами права розуміє нровідне начало, правило існування даного
явища, що зазнало зворотнього впливу його

специфіки. Він шдкреслює, що основні принципи права відображаються в
специфіці суспільних відносин, що регулюються відповідною галуззю права.
Для виявлення таких принципів має значення не лише логіко-формальний
аналіз текстів законів, але й практика (адміністративна, арбітражна,
судова), глибокий науковий пошук. З”ясування принципів галузі права
дозволяє правильніше застосовувати норми даної галузі та краще розуміти
їх суть і соціальне призначення^.

Найповнішу на даний час класифікацію принципів права, за визначенням
самих теоретиків права^, дав Л.С.Явіч^. Але й він фактично обійшов
аналіз сугі та змісту принципів права. Тому сьогодні, на жаль, можна з
певністю констатувати недостатність загальнотеоретичної розробки як
самого поняття “принципи права”, так і видів правових принципів та їх
системи, співвідношення основних (загальних) принципів права та
принципів галузей права. В свою чергу, це стоїть на заваді з’ясування
принципів правового регулювання різних видів суспільних відносин.

Загальна теорія права до основних (головних) принципів права відносить:
повновладдя народу; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;
відповідальність держави перед людиною і суспільством і навпаки, людини
перед державою; верховенство права і Конституції над усіма законами і
підзаконними нормативними актами; принцип законності; принцип
демократизму; принцип справедливості; принцип гуманізму; принцип
“дозволено все, що не заборонено законом”, длягромадян і “дозволено лише
те, що визначено законом”, для держави.

Серед основних принципів права нерідко виділяють правові презумпції та
аксіоми — це такі ідеї, положення, які приймаються без доведення.
Аксіоми і презумпції дуже важко відрізнити. Серед них найчастіше
виділяють такі:

— право існує в трьох формах: нормативних актах, правовідносинах і
правосвідомості;

— будь-яка діяльність, що не заборонена законом, дозволена; — закон
зворотньої сили не має, якщо інше не встановлено законом;

— закон, який встановлює чи посилює кримінальну відповідальність,
зворотньої сили не має; — незнання закону не звільняє від юридичної
відповідальності; — ніхто не зобов”язаний сам себе звинувачувати; —
ніхто не може бути суддею у власній справі; — презумпція невинності:
ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, а також були
притягнутим до кримінальної відповідальності інакше, як за вироком суду;

—тягар, обов”язок доведення по кримінальних справах лежить на державі,
а по цивільних справах — на позивачеві;

— не може бути два або більше покарання за одне і те ж правопорушення; —
закон хоч і суворий, але закон; — немає прав без обов”язків, як і
обов”язків без прав; — як ми відносимось до природи, так і вона до нас;
— хай буде вислухана й інша сторона при здійсненні правосуддя.

Проте одних лише загальних принципів права для регулювання суспільних
відносин, як переконує історичний досвід, недостатньо. Практична
реалізація основних принципів права в регулюванні суспільних відносин не
може бути здійснена поза міжгалузевими та галузевими його принципами.
При цьому під міжгалузевими принципами в даному випадку слід розуміти не
змішані принципи, властиві міжгалузевій систематизації законодавства, а
дійсні принципи права, які характерні не для однієї його галузі, а для
всієї якісно відмінної автономної групи галузей права. Галузеві ж
принципи — це принципи кожної окремої галузі права.

З позицій методологічного підходу діалектика загального, особливого і
конкретного не дозволяє однобоко трактувати обов”язок між основними та
галузевими принципами права. В літературі найчастіше підкреслюється те,
що основні принципи права втілюються в його галузевих принципах. І це
дійсно так, якщо тільки не випускати з поля зору того, їдо самі основні
принципи (як загальні) є до певної міри найбільш абстрактним вираженням
галузевих принципів права, не менше пов”язаних з реаліями життя, ніж
основні принципи, але в незрівнянно вужчій сфері юридичної практики. З
наведеного вище з неминучістю випливае, що галузеві та міжгалузеві
принципи права неправильно уявляти собі як механічне застосування
основних принципів до певної сфери автономного регулювання і що в той же
час основні принципи права не є арифметична сума принципів, характерних
всім галузям його системи.

В загальнотеоретичному, методологічному аналізі природньо
відштовхуватись від основних принципів даного типу права. Водночас з
цього зовсім не випливає, що реальний генезис таких принципів йшов
осторонь формування принципів окремих галузей права. Галузеві юридичні
науки при дослідженні принципів, як правило, відштовхуються від
особливостей предмету регулювання, з чого знову ж таки не виплизає з
необхідністю той факт, що дійсний генезис принципів даної галузі права
відбувався і здійснюється

осторонь впливу на нього основних принципів, властивих всій правовій
системі.

Міжгалузеві та галузеві принципи права, водночас як і принципи
інститутів права, нерідко називають принципами правового регулювання”. І
хоч назва ця до певної міри умовна, вона, на нашу думку, образно
відображає особливу залежність цих принципів від сутності права та
специфіки правового регулювання суспільних відносин. Інакше кажучи,
принципи галузей права — це такі специфічні юридичні принципи, що
відображають характер суспільних відносин, з допомогою яких регулюються
останні (предмет регулювання), а також власне зміст регулювання та його
засоби (метод регулювання). Звичайно, при викладі системи принципів
певної галузі права нерідко включають до числа останніх і
загальноправові принципи. Проте, на нашу думку, якщо послідовно
дотримуватись наукової методології аналізу правової дійсності, то до
галузевих принципів права загальноправові принципи механічно додавати
неправильно. В цьому плані ми вважаємо досить продуктивною позицію, яку
займає уже згадуваний нами Братусь С.Н. Він закликає не зупинятись на
механічному визнанні загальних принципів права, а іти далі, показувати,
як з їх допомогою трансформується суспільна дійсність, як ці загальні
принципи у зміненому виді проявляються у специфіці відповідної
конкретної галузі права чи групі споріднених галузей права.

Тим більше, що сама по собі загальна теорія права не може встановлювати
і не встановлює галузевих принципів права. Очевидно, саме тому при
знайомстві із загальним описом галузей системи права в теорії ми майже
ніколи не знаходимо викладу їх специфічних принципів. В тих же випадках,
де такий опис галузевих принципів права все-таки роблять спробу
здійснювати, то по суті він підмінюється описом принципів “побудови”
системи права”.

Насамперед у подібних випадках ми вважаємо некоректною саму постановку
питання про “побудову” системи права. В будь-якій країні завжди система
права формується об’єктивно, адекватно системі суспільних відносин, що
мають в ній місце, і розвивається водночас із розвитком цієї системи.
Жоден законодавець без врахування цієї об’єктивної основи будь-якої
правової системи ніколи й нізащо не може вибудувати щось волюнтаристське
— воно все одно розвалиться. Приймаючи Конституцію держави. Кодекси
законів, Основи законодавства, окремі закони, інші нормативні акти,
законодавець активно сприяє об’єктивному процесу суспільного розвитку
шляхом формування адекватної йому правової системи. В протилежному
випадку цей розвиток гальмується.

З метологічної точки зору туї мова іде про зворотній активний вплив
зовнішньої форми вираження права на його внутрішню, структурну форму, а
тим самим і на його зміст. Останню обставину неможливо не враховувати
тому, що й самі закони — не беззмістовні форми. В них містяться нові
правові норми, які майже завжди істотньо впливають на зміст правового
регулювання. Але при цьому ніколи не слід забувати, що
нормативно-правові акти є лише безпосередніми джерелами права, а його
матеріальне джерело лежить глибше — в системі суспільних відносин, перш
за все виробничих відносин суспільства.

Структура суспільних відносин, їх властивості і система вирішальним
чином впливають на систему чинного в країні права, на його внутрішню
єдність та поділ на галузі. Цілі і завдання законодавця, що здійснює
правотворчість, сисіематизація чинних правових актів, узагальнення
правозастосувальної практики — одним словом, весь комплекс діяльності,
спрямований на вироблення, встановлення юридичних норм і їх
застосування, визначається в своїй основі об”єктивним характером
суспільних відносин.

Вважаємо невдалою постановку питання про принципи “побудови” системи
права і з іншої причини. Справа не лише в тому, що в реальності система
права ніким раціонально не будується, але й в тому, що в даному випадку
основою системи права, тобто її принципами, називають предмет і метод
правового регулювання^. Таким чином, ототожнюють принципи системи права
з предметом (методом) правового регулювання. В той час як правовою
наукою вже давно встановлено, що кожна галузь права має власний предмет
та адекватні йому методи, а також і принципи правового регулювання. Має
власні принципи і вся система права в цілому.

Але у системі права в цілому немає і не може бути єдиного предаету
правового регулювання і якогось загального для всіх галузей права методу
регулювання. Специфічним предметом і методом регулювання
характеризуються галузі чи їх якісно споріднеш групи, але не вся правова
система”, оскільки специфіка правового регулювання на відміну від
загального правового закріплення суспільних відносин та
ідейно-інформаційного впливу на діяльність людей полягає саме в
опосередкуванні конкретних суспільних відносин відповідного виду.

Предмет і метод правового регулювання — не принципи “побудови” правової
системи, а класифікаційні ознаки, згідно яких норми права належить
відносити до тієї чи іншої галузі. Ці ознаки відображають об’єктивні
властивості внутрішньої структури права в

цілому та кожної його галузі зокрема. Дані властивості необхідно
обов’язково враховувати при виборі засобів юридичного впливу на
суспільні відносини та при кодифікації законодавства.

Тобто, на нашу думку, немає і не може мати місця ні “побудова” правових
систем, ні, відповідно, принципи цієї “побудови”. Але об’єктивно мають
місце певні властивості змісту якісно споріднених груп галузей права,
крупних автономних структур права, що утворились історично, тобто
елементів правових систем. Є те, що інші теоретики правильніше, на нашу
думку, називають міжгалузевими принципами права^. Наприклад, існують
загальні принципи, що діють у сфері матеріального права та в сфері
процесуального права; мають місце загальні принципи регулювання,
характерні юридичному опосередкуванню відносин координації та відносин
субординації. В першому випадку прикладом такого принципу є принцип
диспозитивносгі, а в другому — імперативності.

Обидва ці принципи чисто юридичні і ніяк не протиставлені один одному.
Вони в однаковій мірі забезпечують поєднання суспільних та особистих
інтересів, але кожний своїм чином. Відомий теоретик права С.С.Алексєєв
називає ці принципи найпросгішими прийомами регулювання, якими
визначається якість суб”єктивних прав і обов”язків, особливості
дозволів та заборон. Він, зокрема, пише: “Держава може регламентувати
поведінку учасників суспільних відносин або безпосередньо, зверху
(імперативне регулювання), або опосередковано, з наданням суб”єктам
дозованої можливості самим визначати умови своєї поведінки (диспозитивне
регулювання)””.

Ці принципи, втілені в характері юридичних норм, на практиці поєднуються
з певними юридичними засобами впливу, що знаходять своє вираження у
багатьох сторонах та елементах прав і обов”язків, правовідносин,
притаманних відповідній галузі, наприклад, фінансовому праву. Тобто, в
ході правореалізації вони істотньо трансформуються, видозмінюються під
дією системи конкретних чинників. Проте свого роду певний юридичний фон,
специфіка правової атмосфери, притаманні кожній галузі права, задають
все-таки той або інший із згаданих принципів. Такий діалектичний
характер взаємозв”язку міжгалузевих принципів та принципів конкретних
галузей права.

Значний елемент імперативності регулювання управлінських та інших
суспільних відносин об”єктивно зумовлений фактичним розташуванням
сторін цих відносин у суспільній ієрархії, а також, на нашу думку, і
тим, що в сфері надбудовчих відносин вкрай низький ступінь безпосередньо
матеріальної детермінації поведінки. З іншого

51

боку, значна міра диспозитивності майнових та інших ненадбудовних
відносин^ об”єктивно зумовлюється і без того істотньою матеріальною
детермінацією поведінки суб”єктів, а також характером їх
взаєморозташування в ієрархії суспільних відносин.

Принципи імперативності чи диспозитивності — сутністні специфічні
юридичні начала міжгалузевого характеру. Вони впливають не лише на
юридичні норми, визначаючи, зокрема, і питому вагу різних видів норм
(забороняючих, зобов”язуючих, уповноважуючих) в окремих галузях права^,
але й на правове становите суб”єктів суспільних відносин, що
регулюються відповідною галуззю права, тобто втілюються як в
об”єктивному, так і в суб”єктивному праві.

Більше того, історичний досвід свідчить, що нерідко міжгалузеві
принципи, точнісінько так же, як і принципи загальні чи галузеві,
формуються спочатку юридичною практикою в комплексі суб “єктивних прав і
вже після цього, часто з великим запізненням, закріплюються в юридичних
нормах.

Таким чином, на нашу думку, є достатні підстави для висновку про те, що
кожна галузь права, в тому числі і фінансове право, характеризуються: 1)
загальними для всіх галузей основними принципами права; 2) міжгалузевими
принципами, які притаманні об”єктивному та суб”єктивному праву
порівняно великих автономних, якісно споріднених груп галузей; 3)
принципами, що мають відношення тільки до даної галузі права,
зумовленими сутністю предмету регулювання (виду суспільних відносин) і
які безпосередньо впливають на методи юридичної регламентації; 4)
принципами інститутів відповідної галузі права. Цими двома останніми
видами принципів права в найбільшій мірі зумовлюється внутрішня єдність
і стабільність кожної галузі права, ц специфічні риси та особливості.

Вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що в галузі регулювання
переважно “вертикальних” суспільних відносин (відносин субординації) як
в радянський, так і в новітній період мала місце та продовжує залишатись
яскраво виражена тенденція до ототожнення принципів політичної системи
суспільства чи в кращому випадку загальноуправлінських принципів з
принципами відповідної галузі права. Сказане в повній мірі відноситься і
до фінансового права, яким регулюється фінансова діяльність держави та
інших суб’єктів фінансових правовідносин. В той час коли в дійсності ці
принципи не тотожні ні галузевім принципам фінансового права, ні
міжгалузевим принципам усієї якісно спорідненої групи галузей права, що
регулюють суспільні відносини субординації. По суті е аксіомою, що для
будь-якої галузі матеріального

права, що опосередковує відносини влади — підпорядкування, і в першу
чергу та в найбільшій мірі для фінансового права, притаманний,
наприклад, міжгалузевий принцип імперативності.

Особливість прояву цього міжгалузевого принципу у фінансовому праві
полягає в тому, що імперативність фінансово-правової норми виражена в
категоричній формі, яка в жодній мірі не дозволяє суб”єктам фінансових
правовідносин змінювати волю держави. Причому останнє в однаковій мірі
стосується як забороняючих та зобов”язуючих, так і уповноважуючих норм.
В останньому випадку в категоричній формі встановлюються межі
застосування уповноважуючих норм. Наприклад, згідно чинного
законодавства України розпорядник бюджетних коштів має право на
пересунення бюджетних асигнувань з однієї статті на іншу, за винятком
статей 1 і 8 бюджетного розпису, а в разі наявності дефіциту бюджету, що
тепер стало, на жаль, не винятком, а загальним правилом, в першу чергу в
обов”язковому порядку фінансуються поточні видатки^. Ця виняткова
категоричність застосування міжгалузевого принципу імперативності у
фінансовому праві зумовлена особливостями забезпечення держави
матеріальними ресурсами для виконання нею власних функцій. Такі ресурси
завжди обмежені. Їх ніколи не вистачає. Тому законодавець, відображаючи
об”єктивну волю суспільства і держави, особливо ретельно регламентує
умови збору, розподілу за пріоритетами державних потреб і витрачання
зібранихкошгів держави.

Міжгалузевий принцип імперативності в праві по даний час не знайшов, на
нашу думку, ґрунтовного аналізу його в науковій літературі. Очевидно,
перш за все це пояснд)егься тим, що він пронизує такі галузі права, як
конституційне, адміністративне, фінансове та ряд інших, де одним із
яокраво виражених суб”єктів правовідносин виступає держава. Соціальне
замовлення правознавцям видати бажане за дійсне, показати особливий
демократизм радянського суспільства та соціалістичної держави змушувало
науковців лукавити, стверджувати, що прямих аналогів цьому принципу “в
устоях самої суспільно-політичної структури” тогочасного суспільства
“немає і бути не може”, що це __ “типово регулятивний принцип””. Як
природня реакція абсолютної більшості правознавців-науковців на це стали
намагання обійти боком “невдячну” проблему, промовчати. Нині, в умовах
якісно іншої суспільної ситуації, своєрідне замовчування даної проблеми
е, на нашу думку, ні чим іншим, як наслідком набутої інерції. З часом
цей наслідок буде неодмінно подоланий.

53

2. Галузеві пріінципи фінансового права.

В основі безпосереднього правового регулювання фінансової діяльності
держави лежать відповідні галузеві принципи фінансового права. Їх, на
нашу думку, неправильно ототожнювати ні з єдиними принципами державного
управління, хоч, поза сумнівом, фінансова діяльність держави є видом її
управлінської діяльності, ні із загальноправовими принципами.
Законодавець України, як, між іншим, законодавці й інших держав, не
дають в нормативних актах ні наукового визначення суті принципів
фінансової діяльності держави, ні їх систематизованого переліку.

Автори цілого ряду книг з фінансового права, в тому числі й
навчально-методичних видань, поступаючи у відповідності із
вищезазначеною традицією, взагалі обходять мовчанням проблему сутності
та змісту принципів фінансової діяльності держави^. Лише доктор
юридичних наук, професор Хімічева Н.І. правильно, як на нашу думку,
відзначає, що принципи фінансової діяльності держави — це основоположні
правила і вимоги, які відображають її найістотніші особливості і
цілеспрямованість, а основний зміст їх визначається Конституцією держави
та нормами права, що безпосередньо регламентують цю діяльність”.

Об”єктивно з “ясувати, що ж таке принципи фінансової діяльності держави
в дійсності та в чому їх суть, надзвичайно важливо. Від правильної
відповіді на це питання в кінцевому рахунку залежить доля держави та
громадянського суспільства, функціонування державних органів, надійність
державно-правового регулювання фінансових правовідносин, обгрунтування
та реалізація, в кінцевому рахунку, тенденцій розвитку законодавства про
фінансову діяльність в країні.

Принципи фінансової діяльності держави, як основні начала правового
регулювання, виступають своєрідним камертоном всієї наступної
нормотворчосгі у даній сфері суспільних відносин. Вони гарантують
безперервність та послідовність нормотворчого процесу, забезпечують
взаємозв”язок фінансового законодавства та фінансової політики.
Особливо велика роло принципів права у формуванні судової та
адміністративної практики, у відміні застарілих та прийнятті нових
юридичних норм, тлумаченні правових актів та усуненні прогалин в
законодавстві.

Методологічним орієнтиром і водночас критерієм істинності сформульованих
принципів фінансової діяльності держави є сутність, найістотніші
особливості, характер та зміст самих суспільних відносин,

що регламентуються фінансовим правом, інакше кажучи, його предмет.
Зміст та обсяг цього предмету на сучасному етапі визначається, на нашу
думку, такими об”єктивними чинниками, як необхідність та неминучість
втручання держави в економіку та в суспільні процеси взагалі і допустимі
межі цього втручання, тобто ті рамки, в яких державне втручання в
економіку приносить в кінцевому рахунку позитивні результати.

Ринковий механізм вільної конкуренції, під прапором переходу до якого
здійснюються нині в Україні усі суспільні перетворення, має багато
позитивних рис. Його можливості великі, але все-таки не безмежні. Існує
чимало сфер суспільного буття, де механізм вільної конкуренції не
спрацьовує, де необхідне втручання держави. По-перше, це правильна
організація грошового обігу.

По-друге, це надання державою так званих суспільних товарів. Механізм
вільного ринку дозволяє задовільняти потреби, що виражаються в грошовій
формі через попит. Проте існують і такі потреби, які неможливо виміряти
в грошах і перетворити в попит. Мова перш за все іде про послуги
колективного користування: національну оборону, державне управління,
єдину енергеіичну систему, національні лінії комунікацій, охорону
суспільного порядку, вакцинацію, хлорування питтєвої води тощо. Тут аж
ніяк не обійтись без втручання держави в економіку.

По-третє, це усунення наслідків зовнішніх чинників. В процесі ринкового
виробництва та споживання неодмінно виникають час від часу своєрідні
дефекти, що не мають грошового вираження і тому не фіксуються ринком. Ці
зовнішні чинники порушують ринкову рівновагу та зумовлюють неоптимальний
розподіл ресурсів, що також робить необхідним втручання держави в
економіку. Такими зовнішніми чинниками є екологічне забруднення
довкілля, вплив військового виробництва на індивідуальний добробут
членів суспільства, автомобільні пробки на автострадах тощо. Держава,
виконуючи притаманні їй функції, виявляє ці зовнішні чинники, вимірює їх
в грошовій формі, приймає на основі цього рішення, що компенсують
недосконалість ринкової системи. А вслід за цим відбувається швидка
реакція на кроки держави господарюючих суб “єктів, що знаходить свій
прояв у зміні макроекономічних параметрів — перерозподілі доходів,
ресурсів, зміні структури цін і т.д.

Функції, що здійснюються державою по організації грошовою обігу, наданню
суспільних товарів та усуненню наслідків зовнішніх чинників згідно
економічної теорії, складають максимальні межл її втручання в економіку
вільного ринку”. Водночас ці функції утворюють

мінімально необхідні межі регулювання реального ринку. Як бачимо,
ринку, нерегульованого взагалі, не лише не буває, а й бути не може, тому
що ніколи жодна ринкова економіка не існує поза суспільством, а
цивілізоване суспільство немислиме без держави.

Якщо звернутись до реального стану економіки України, то в ній виявиться
ще надзвичайно багато інших чинників ії функціонування, де очевидна
обмеженість механізму ринку, що робить необхідним ширше втручання
держави в господарські та соціальні процеси. Сукупність таких галузей,
де необхідне втручання держави, визначає максимально допустимі межі
втручання держави в економіку. В найкоротшому викладі ці сфери є
наступними.

Перерозподіл доходів. Ринок визнає справеддивими доходи, одержані в
результаті вільної конкуренції на ринках факторів виробництва. Розміри
доходів залежать від ефективності вкладення факторів виробництва.
Водночас в суспільстві є люди, що не володіють ні землею, ні капіталом,
навіть і працездатністю — тобто неімущі і непрацездатні, їм нічого
пред”явити на ринки факторів виробництва. Вони не можуть взяти участі в
конкуренції, не одержують жодних прибутків. Непрацездатними є діти, люди
похилого віку, інваліди. В суспільстві існують безробітні, які
потенційно працездатні, але не можуть знайти ринкового застосування
своєї праці. Навіть людям, що й пред”являють той чи інший фактор
виробництва, ринковий розподіл не гарантує мінімуму прибутків, які б
відповідали прийнятому в суспільстві стандарту виживання, не кажучи вже
про стандарт благополуччя. Ринковий розподіл прибутків зовсім не може
бути застосований до тих, хто зайнятий виробництвом суспільних
продуктів. їх утримання стає турботою держави, а не ринку.

У всіх перерахованих випадках та ще в багатьох, навіть не названих нами,
держава не дише вправі, але й зобов”язана втрутитись в перерозподіл
доходів, тому що те, що є справеддивим з позицій ринкового механізму,
абсолютно несправедливе з позицій загальнолюдської моралі, порушує
гарантоване Конституцією право людини на гідне існування в суспільстві,
на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім”ї, що включає
достатнє харчування, одяг, житло^. Країни з розвинутим ринковим
господарством на шляху до власного благополуччя пройшли через гострі
соціальні конфлікія, м знадобилось багато часу, щоб прийти до суспільної
злагоди, усвідомлення різними соціальними верствами абсолютної цінності
права людини на гідне життя. В результаті розширились економічні функції
держави, вона активно включилась в перерозподіл доходів. Зайнятість.
Механізм ринку не реалізує автоматично

конституційне право на працю для тих, хто може і хоче працювати.
Забезпечення вказаного права не тотожне наділенню всіх працездатних
членів суспільства гарантованими робочими місцями. Для ефективної роботи
ринку необхідний оптимальний резерв робочої сили. З цілого ряду причин в
ринковій економіці неминуче безробіття, що ставить перед державою немало
складних проблем. Її обов”язком стає регулювання ринку робочої сили з
метою підтримки певного рівня зайнятості, матеріального забезпечення
людей, що втратили робочі місця чи не зуміли їх знайти.

Монополізм та інфляція—важкі “хронічні хвороби” ринкової економіки —
також вимагають від держави постійної антимонопольної та антиінфляційної
профілактики.

Не під силу ринковому механізму і розвиток фундаментальних наукових
досліджень та пов”язані з ними крупні інвестиції з довготривалими
строками окупності, високим рівнем риску та непевністю по відношенню до
прибутку. В цій справі в принципі неможливо обійтись без держави, яка
стимулює структурну політику та науково-технічний прогрес. Ринок,
навпаки, ефективно працює на етапі комерційного освоєння нових внздв
техніки та технології.

Держава здійснює регіональну політику, розв”язуючи проблеми, що
виникають при впливі на економіку історичних, національних,
демографічних та інших неринкових факторів.

Реалізація національних інтересів в світовій економіці передбачає
проведення державою відповідної зовнішньоекономічної політики, її
втручання в міжнародну міграцію капіталів і робочої сили, вплив на
валютні курси, управління платіжними балансами тощо.

Такими е в загальних рисах верхні максимально допустимі межі державного
втручання в ринкову економіку. Ці рамки достатньо широкі для того, щоб
розуміти , що лише симбіоз державного регулювання і ефективного
механізму ринку дозволяє успішно розв”язувати основні
соціально-економічні проблеми сучасного суспільства.

Якщо ж держава намагається робити більше, ніж їй дано ринкового
економікою — продовжує розподіляти виробничі ресурси, утримувати
адміністративний контроль над цінами, прощає підприємствам кредитну
заборгованість, зберігає робочі місця в технологічно відсі’алих
виробництвах, здійснює фіскальну податкову політику, намагається
забезпечити високу соціальну захищеність населення без врахування
реальних можливостей економіки, то в народному господарстві
консервується відстала структура виробництва, низька якість продукції,
збільшується відставання від розвинутих країн в галузі
науково-технічного прогресу та рівня життя

народу. В результаті страдають ті, заради кого держава здійснювала
перевищення меж розумного втручання в економіку. В такому випадку рано
чи пізно стає необхідним роздержавлення економіки, звільнення її від
надмірного державного втручання.

Таким чином, основними напрямками фінансової діяльності держави є
наступні: а) забезпечення нормальних умов роботи ринкового механізму; б)
виконання функцій, окреслених мінімально необхідними та максимально
допустимими межами втручання держави в ринкову економіку; в) розробка,
прийняттяі організація виконання фінансового законодавства. Вся ця
багатогранна діяльність і здійснюється на основі головним чином
відповідних галузевих принципів фінансового права.

Стрижневий принцип фінансової діяльності держави, який пронизує всю ії
наскрізь та вибудовує в стрункий ряд інші принципи галузі фінансового
права, зумовлений публічною суттю самих державних фінансів і полягає в
публічному характері цієї діяльності. Докорінну відмінність державних
фінансів від фінансів приватних ми розкрили у попередньому розділі
монографії. В ньому було показано, що публічні фінанси призначені для
задоволення загального інтересу. Інакше кажучи, державні фінанси — це
сукупність відносин, організованих державою, в Процесі яких здійснюється
формування, розподіл і використання загальнодержавних фондів грошових
коштів для здійснення ії економічних, соціальних і політичних завдань.

Фінансова діяльність держави виступає як важлива і необхідна складова
частина механізму соціального управління. Це знаходить свій прояв у
тому, що акумульовані державою грошові кошти спрямовуються в галузі
народного господарства, соціальну та інші сфери із врахуванням
пріоритетності заходів, що фінансуються на відповідних етапах розвитку
країни, його зовнішніх та внутрішніх умов. Завдяки фінансовій діяльності
держави створюється матеріальна база, необхідна для успішного
функціонування органів державної влади і управління, правоохоронних
органів, забезпечення обороноздатності країни.

Вплив на соціально-економічні процеси здійснюється не тільки у формі
прямої фінансової підтримки, виділення коштів на певні плани, програми
тощо, але й опосередковано — шляхом податкових пільг, застосування
низьких кредитних ставок при кредитуванні чи безпроцентних кредитів,
надання відстрочок з податкових та інших платежів з метою стимулювання
діяльності того чи іншого виду, визнаної державою з певних міркувань
пріоритетною.

Вся ця багатогранна діяльність держави носить характер управління
публічними фінансами. Вона здійснюється через системувідносин, що
зумовлюються історичними, економічними і політичними факторами та
підпорядковані фінансовій політиці держави. У відповідності з фінансовою
політикою визначається обсяг розподілу та перерозподілу національного
доходу через фінансову систему та окремі ії ланки. Міра перерозподілу, в
свою чергу, залежить від ролі держави у фінансуванні соціальних
видатків, стимулюванні заощаджень як джерел виробничого інвестування та
науково-технічного прогресу.

Система господарювання, що має місце в тій чи іншій країні, визначає
коло фінансових відносин, що відносяться до сфери управлінських функцій
безпосередньо держави та ії органів. В країнах з розвинутою ринковою
економікою велика частина фінансових відаосин знаходиться поза
управлінням державою, оскільки тут основна частина фінансових ресурсів
формується і використовується їх власниками у відповідності з їх же
бажаннями.

В умовах розвинутих товарно-грошових відносин кругооборот фондів
корпорацій матеріалізується у формі грошового капіталу в різних грошових
фондах. Держава здійснює вплив на цю сферу фінансових відносин лише
через податкову політику, регламентацію кредитних відносин, регулювання
фінансового ринку, формування амортизаційного фонду, систему державної
підтримки. Тобто в даному випадку має місце уже не безпосереднє
управління фінансами з боку держави, а вплив держави через фінанси,
реалізація й фінансової політики. В залежності ^ і, концептуальності
засад держава або витримує взятий курс у фінансовій політиці, або
посилює чи послаблює своє втручання у регулювання відповідних сторін
суспільних відносин.

У сферу безпосередньо державного управління входять лише державні
фінанси. Це відносини по формуванню лише тієї частини фінансових
ресурсів, які мобілізуються державою в Державний і місцеві бюджети,
спеціальні урядові фонди чи належать державним підприємствам. Управління
державними фінансами в економічно розвинутих державах регулюється вищими
законодавчими органами через прийняття фінансового законодавства,
затвердження державного бюджету і звіту про його виконання,
запровадження чи відміну окремих видів подаікій, встановлення граничних
меж державного боргу та інших фінансових параметрів.

В залежності від державного устрою та політичної системи такими
законодавчими органами є Верховна Рада в Україні, парламент у
Великобританії, Національні збори у Франції, Конгрес у США, Бундестаг в
ФРН, Федеральні Збори в Російській Федерації і т.д.

Організація оперативного управління фінансами здійснюється виконавчою
владою держави через її відповідний фінансовий апарат.

Звідси цілком очевидний другий принцип фінансової діяльності держави,
який полягає в розподілі функцій в цій галузі між представницькими
органами влади та виконавчими органами влади на основі конституційного
принципу розподілу компетенцій законодавчої та виконавчої влад взагалі”.
Представницькі органи влади приймають необхідні рішення, а виконавчі
органи влади зобов”язані виконувати їх.

Так, у відповідності зі статтею 32 Конституції України, “виключно
законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна
система України; система оподаткування, податки і збори; засади
створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та
інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус
іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення
державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу
державних цінних паперів, їх види і типи…””. А “прийняття законів”
стаття 85 Конституції України відносить до повноважень Верховної Ради
України”^. Вона є “єдиним органом законодавчої влади в Україні”””.

Кабінет Міністрів України як уособлення всієї виконавчої влади держави,
у відповідності зі статтею 116 Конституції України, “забезпечує
проведення фінансової,, цінової, інвестиційної та податкової політики”,
“розробляє проект Закону цро Державний бюджет України і забезпечує
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету
України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання”™ , тобто
практично здійснює фінансову діяльність держави та несе відповідальність
за її наслідки.

Природньо, що в реальному житті функції органів представницької та
виконавчої влади в галузі фінансової діяльності тісно переплітаються між
собою. Зокрема, майже у всіх випадках органи виконавчої влади беруть
участь у підготовці рішень органів законодавчої влади. Класичним
прикладом такої їх взаємодії є, наприклад, бюджетний процес. В свою
чергу, органи законодавчої влади, насамперед через їх контрольну
функцію, постійно тримають в полі зору процес практичної реалізації
виробленої ними фінансової політики та в міру потреби вносять у цю
політику необхідні корективи. Реально забезпечувати це покликана
Рахункова палата^, створена у відповідності з чинною Конституцією
України”.

З принципом розподіду функцій представницької та виконавчої влад у
фінансовій діяльності держави надзвичайно тісно пов”язаний

ще один ганузевин принцип фінансового права — пріоритет в галузі
фінансової діяльності держави представницьких органів влади перед
виконавчими органами влади. По суті він ніби випливає з принципу
розподілу функцій законодавчої і виконавчої влад у сфері фінансів, є
його зворотною стороною. Обидва ці принципи нерозривні один з одним і
завжди проявляються одночасно, лише кожен у своїй специфічній ролі.

Тому так само, як і у випадку з представницькими органами влади, склад і
структура виконавчих органів державної влади також об”єктивно зумовлені
державним устроєм і в різних країнах істотньо відрізняються одні від
одних. Оперативне управління фінансами в економічно розвинутих державах,
як правило, здійснюється декількома державними органами. В США це
Міністерство фінансів (Казначейство). Воно є представником уряду США і
розробляє фінансову, перш за все податкову, політику, здійснює емісію
грошових знаків і чеканку монет, займається питаннями внутрішніх позик і
управлінням державним боргом, здійснює контроль за виконанням фінансових
законів, за збором внутрішніх доходів, за грошовим обігом. Другим
фінансовим відомством в США є Адміністративно-бюджетне управління при
Президенті. Воно складає витратну частину федерального бюджету і
розробляє фінансові програми, організовує оперативний контроль по
управлінню бюджетом і є провідним органом виконавчої влади.

Управління виконанням бюджету розподілено в США між Міністерством
фінансів (яке проводить збір внутрішніх доходів, таких, як платежі з
індивідуального прибуткового податку, соціального страхування, податків
з корпорацій, майна, дарунків і непрямих податків, тобто біля 90
процентів всіх податкових доходів, що поступають у федеральний бюджет),
Митною службою і Бюро з алкогольних напоїв, тютюнових виробів та
вогнепальної зброї (які зайняті збором відповідно митнихдоходів від
оподаткування названих товарів)”.

У Великобританії органом оперативного управління фінансами виступає
Казначейство. Воно розробляє, складає і виконує державний бюджет,
виробляє податкову політику, здійснює фінансово-економічне
прогнозування, міжнародні фінансові відносини та контроль за витрачанням
коштів державними підприємствами. Виконання бюджету в частиш збору мит і
акцизів організовує Митне і Акцизне управління^. У ФРН органом
оперативного державного управління фінансами є Міністерство фінансів.
Воно розробляє основи податкової, валютної і кредитної політики, складає
проекти бюджету і середньо-

термінового фінансового плану, здійснює касове обслуговування бюджету,
контроль за виконанням бюджету і розробку основ розподілу фінансових
ресурсів між ланками бюджетної системи. В оперативному управлінні
фінансами беруть участь Федеральне відомство з фінансів і Федеральне
управління державним боргом, підпорядковані Федеральному міністерству
фінансів. Перше відомство займається перевіркою сплати податків
підприємствами, оподаткуванням іноземних капіталовкладень, проблемами
усунення подвійного оподаткування; друге — операціями з випуску та
погашення позик і фінансуванням бюджетного дефіциту”.

У Франції оперативне управління фінансами здійснює Міністерство
економіки, фінансів і бюджету. В його функції входять: розробка
державного бюджету і контроль за його виконанням, касове обслуговування
бюджету; збір податків, мита і інших надходжень в казну; контроль за
фінансовими операціями; здійснення зв”язку держави з підприємствами в
якості акціонера, кредитора чи гаранта; державний облік і контроль
(останні дві функції розподілені між відповідними управліннями)^.

В Італії оперативним управлінням фінансами зайняті чотири державних
органи: державними видатками і фінансовим контролем — Казначейство;
доходами — Міністерство фінансів; складанням державного бюджету і
координуванням фінансових ресурсів — Міністерство бюджету і планування;
місцевими фінансами — Міністерство внутрішніх справ”.

Таким чином, багатогранний зарубіжний досвід переконує, що характер
державного фінансового апарату залежить від складу і стану фінансової
системи. Її особливості у великій мірі визначають фінансові права
держави, ступінь та грані, критерії їх розмежування як між державою і
окремими ланками фінансової системи, так і між останніми.

В Україні після Жовтневої революції 1917 р. і завоювання більшовиками
політичної влади та утвердження соціалізму фінансова політика була
спрямована на максимальну концентрацію в центрі левової частки
фінансових ресурсів як матеріальної бази економічних перетворень
соціалістичної держави. У відповідності з цим склад і структура
фінансової системи відзначались високим ступенем централізації. Основною
ланкою фінансової системи була бюджетна система, в якій домінуючу роль
відіграв союзний бюджет. Державне майнове і особисте страхування,
державне соціальне страхування і соціальне забезпечення, кредитна
система, хоча й вважались самостійними ланками загальнодержавних
фінансів, на практиці були настільки тісно пов”язані з державним
бюджетом по використанню їх

фінансових ресурсів, що фактично відігравали роль допоміжних ланок,
підпорядкованих єдиній бюджетній політиці.

В даний час система оперативного управління державними фінансами в
Україні зазнала докорінних змін. її реформа в основному завершена. До
неївходять Міністерство фінансів Україниякключовий орган такого
управління, Державна податкова адміністрація і Митний комітет України.
При Міністерстві фінансів України дає Контрольної ревізійне управління.
Ці органи державної виконавчої влади, взяті в сукупності, забезпечують
реалізацію в нашійкраїні фінансовоїполітики держави.

Серед галузевих принципів фінансової діяльності держави, на нашу думку,
ключова роль належить принципу пріоритеіносгі публічних видатків по
відношенню до прибутків казни. В широкому розумінні даного поняття цей
принцип виступає одним з основних критеріїв розмежування публічних та
приватних фінансів. Приватні фінанси головним чином переслідують мету
одержати прибутку, виходячи при цьому з того факту, що обсяг тих або
інших витрат визначається розмірами вже одержаних чи майбутніх
прибутків”. Публічні ж фінанси, навпаки, в якості такої відправної точки
відліку визнають державні видатки, необхідагі для фінансування усієї
діяльності держави”.

Об”ективно здійснення державою її функцій не може ставитись у
прямопропорційну залежність від величини доходу державного бюджету.
Інакше в певні періоди розвитку це загрожувало б державі різким
скороченням її дієздатності чи навіть загибедлю та глибокими
катаклізмами суспільству. Саме подібну до цієї ситуацію переживає нині
Україна. Тому, визначаючи в пріоритетному порядку обсяг публічних
видатків, уряд вираховує у відповідності з одержаними результатами
господарювання розміри необхідних для фінансової рівноваги державних
доходів і подає їх Верховній Раді на узаконення^.

Процедурні відступи від цього принципу, що знаходять своє відображення у
затвердженій деякими парламентами процедурі схвалення спочатку доходної
частини бюджету, а вже після цього — його видаткової частини, по суті не
порушують логіки існування публічних фінансів і пояснюються головним
чином намаганням забезпечити безперервність доходів у казну у випадку
парламентських зволікань із затвердженням бюджету в цілому, а також до
певної міри властивим парламентам популізмом та інтересами міжпартійної
і міжфр акційної боротьби.

У вузькому розумінні цього поняття принцип пріоритетності публічних
видатків означає, що до бюджету в ході його формування необхідно
включати лише ті видатки, які необхідні для виконання власне

функцій держави, і нічуть не біяьше. Це досягається дійсним
забезпеченням на практиці вільної конкуренції прав суб”єктів фінансових
правовідносин на наявні в розпорядженні публічної влади фінансові
ресурси, тобто “конкуренцією заявлених потреб”. У відповідності з
принципом пріоритетності державних видатків недоцільне, на нашу думку,
будь-яке ухилення від вимоги єдності і повноти бюджету, як і цільова
прив”язка конкурентних доходів до певних видів видатків, оскільки при
цьому неможливо перевірити в достатній мірі такі видатки на їх
необхідність.

Аби не виникло небезпеки для існування держави з іншого боку — ЇЇ
банкрутства, необхідно прийняти всебічно виважені правові акти по
регулюванню меж та характеру й внутрішнього і зовнішнього боргу. Цей
крок необхідно зробити нашій держави ще й тому, що його з неминучістю
вимагає не менш вагомий від попереднього й інший принцип фінансової
діяльності держави — так званий “принцип здорових фінансів”.

Цей принцип був сформульований вченими-фінансистами ще в XIX столітті.
Він був викликаний до життя прискореним розвитком економічних і
соціальних функцій держави та ІЇ фінансів. Зокрема, західні економісти в
XIX столітті розвинули теорію державних послуг, яка в XX столітті була
трансформована у концепцію “суспільних товарів””. Це та сфера
виробництва, яка розрахована на загальносуспільне використання і повинна
фінансуватись цілком за рахунок держави, а ІЇ продукти повинні
передаватись населенню безкоштовно або за ціною, істотньо нижчою від
ринкової.

Паралельно розвивалась сфера кредитних відносин, у якій задіювалось все
ширше коло осіб, йшов розвиток фінансового ринку. До цієї сфери
залучалась і держава, а ії інститути стали розміщувати свої
зобов”язання. В свою чергу, ці зобов”язання стали предметами
купівлі-продажу на фінансовому ринку, надійними для покупця —
безризиковими та високоліквідними.

Дані обставини мали значний вплив на виникнення нових концепцій
державного кредиту. Однак, на наш погляд, не можна не відзначити
консервативності багатьох фінансових шкіл у ставленні до цієї проблеми.
Розглядаючи можливість фінансування держави за рахунок боргу, теоретики
цієї проблеми висували різноманітні умови для розвитку кредитних
відносин держави. Ці умови можна звести до двох груп факторів. Перша —
до числа “суспільних товарів” входили видатки на військові потреби, як і
раніше, державний боргпов’язувався з військовими непродуктивними
видатками. Друга група полягала в тому, що становище в кредитній сфері
зумовлює ціну грошей, їхню

кількість в обігу, валютний курс і т.д. У зв’язку з цим виникає
обережне ставлення до розвитку державного кредиту, як сфери відносин,
пов’язаної з непродуктивними витратами та механізмом “перекачування”
фінансових потоків із продуктивної до непродуктивної сфери. Розвиток
інфляції в 60-90-х роках нашого століття посилив підозру до державного
боргу як до засобу фактичного підриву грошового обігу.

Принципово важливою, з огляду на це, стала в історії фінансової думки
теорія Д.Кейнса. Логіка цієї теорії зводиться до наступного. По-перше,
економіка в умовах ринку розвивається циклічно і тому за ситуції
вільного нерегульованого ринку неможливо подолати спади та піднесення,
що виникають внаслідок цього. По-друге, ринкові відносини вимагають
регулярних державних інтервенцій для досягнення економічної рівноваги
між попитом та пропозицією. По-третє, державне втручання втілюється на
підставі фіскальної політики, відповідаю до спаду виробництва.
По-четверте, для підтримання виробництва необхідно забезпечити достатній
сукупний попит, тому фінансова політика повинна бути спрямована на
стимулювання схильності до попиту. По-п”яте, держава має розширювати
свій власний попит для балансування падіння попиту приватного сектору.
По-шосте, для фінансування державнихвидатків, що повинні забезпечити
розширення попиту, необхідно збільшити до певного розміру державні
податки, а якщо податкових надходжень буде недостатньо, то слід
здійснювати державну позику. Таким чином, теорія державної інтервенції в
економіку за своєю економічною та правовою суттю є нічим іншим, як
теорією фінансового регулювання. Прицьому, як стверджує Д.Кейнс,
діяльність державних органів не піддається впливу тих самих економічних
спонук, які керують приватними збереженнями, тобто в урядових колах
існує принципово інша точка зору щодо боргів^.

Результатом зростання видатків, що фінансуються за допомогою позик, як
свідчить історичний досвід, є збільшення заборгованості державних і
місцевих органів влади. При фінансуванні капітальних видатків зростають
інвестиції, а при фінансуванні поточного бюджетного дефіциту зростає
“схильність до споживання”. В загальній теорії Д.Кейнса первинною
ознакою в регулюванні економіки розглядається попиті Із цього випливає
необхідність його стимулювання за допомогою фінансових механізмів, в
тому числі шляхом випуску державних позик.

Принципово новим у цій концепції було те, що держава за допомогою
фіскальної політики державного кредиту впливає на відтворювальний
процес. Принципи інтервенціоналізму пов”язувались

з двома положеннями теорії державних фінансів: можливістю й
необхідністю в певних випадках бюджетного дефіциту і зростанням
державного боргу. Американський фінансист Ф.Ліндхольм віздначав, що
“тривалий час основним питанням було балансування державного бюджету,
сьогоденне ж питання стоїть так, щоб бюджет балансував економіку”^. Як
писав шотландський фінансист М.Браунригг, “якщо уряд підтримувати баланс
між .видатками і податками, то його політика буде пасивною. Це
стосується як його здатності досягати визначених економічних цілей, так
і можливостей змінювати економічне становище. Балансування бюджету може
негативно вплинути на розвиток економіки”^. Таким чином, Д.Кейнсом та
його послідовниками по суті було відкиную принцип “здорових фінансів”.

Теорія дефіцитного фінансування розвивається послідовниками Д.Кейнса за
різними напрямками. Першим із них є концепція бюджетного дефіциту на
активний і пасивний. Пасивний виникає тому, що при кризовому спаді
виробництва зменшуються доходи населення, прибутки корпорацій, обсяг
торгівлі і через це — податкові надходження. Активний дефіцит
створюється внаслідок державного втручання в подолання кризи. Це може
бути зниження податкових ставок і введення додаткових податкових пільг
дия стимулювання інвестуваннятаособистого споживання, а також зростання
державних видатків з метою збільшення державного споживання. Тому
державний борг також можна поділити умовно на дві частини. Перша
створюється автоматично, друга — на підставі дискретних засобів урядових
органів. Питання державної заборгованості, як відзначав С.Вайнтрауб,
“завжди викликають бурхливі дискусії”^.

Критики сучасної бюджетної політики в Україні, як, між іншим, практично
у всіх країнах, зосереджують свою увагу на двох закономірних наслідках
державного боргу, що неухильно зростає: по-перше, що зростання боргу
може призвести до фінансового банкрутства і, по-друге, що це накладає
важкий тягар на майбутні покоління. У зв”язку з цим вважаємо особливо
корисним та цікавим знати для української держави, яке саме теоретичне
обгрунтування державного боргу дається зарубіжними, в першу чергу
американськими вченими на прикладі їх же держав.

Чи можливе таке становите, коли державний борг буде цілком погашено ? Як
зазначає з цього приводу Р.Масгрейв, така постановка питання некоректна.
Якщо розглядати домашнє господарство, то борги, які виникли за отримані
в кредит товари та послуги, будуть своєчасно погашет. В погашенні ж
державного боргу, на його думку, немає необхідності, оскільки економіка
і бюджет постійно

розвиваються. Тому на практиці одш облігації викупляються в умовлені
строки, а замість них випускаються інші, тобто державний борг постійно
“рефінансуеться”. Таким чином, на його думку, операції рефінансування
боргу є не платіжними проблемами, а проблемами керування державним
боргом.

Проблема полягає в тому, вважає Р.Масгрейв, як процентні платежі за
боргом впливають на ліквідність.в економічних відносинах: чи здатна
держава сплачувати проценти своїм кредиторам, чи достатньо буде тих
додаткових податків, які були введені, щоб забезпечити кредиторам
гарантований державою дохід. С.Вайнтрауб, Р.Масгрейв та інші вважають,
що до тих пір, пока зростання національного доходу випереджатиме
підвищення процентних платежів, вага державної заборгованості, яка
дорівнює процентам за боргом, зменшуватиме національний продукт.
Процентні платежі можна враховувати як доходи, і вказане вище
співвідношення повинно бути меншим або дорівнювати одиниці. В цьому
випадку доходів завжди буде достатньо для виконання зобов”язань,
пов”язаних з боргом. Але нагромадження боргів під час світових війн
було таким значним, що призвело до фіскального банкрутства й анулювання
боргів у післявоєнний період. На думку Р.Масгрейва, причин для турботи з
цього приводу ддятакоїпотужноїдєржави світу, як США, немає, навіть у
тому становищі, коли бюджетний дефіцит зростає, але не всі держави світу
мають підстави бути такими впевненими^.

Інший відомий американський економіст, А.Лернер, розглядає концепцію
“функціональних фінансів”, у якій значну увагу приділяє державному
боргу. Як відомо, англійська класична політекономія розглядала державний
борг як тягар, що накладається на майбутні покоління, підриває їх
накопичення. Ця теза міцно закріпилася серед економістів-фінансистів та
юристів-фінансістів, які займаються проблемами державних фінансів і
фінансової політики. Саме тому кейнсіанська теорія намагалася довести,
що питання перекладення частини боргу на майбутні покоління неправильно
розглядати прямолінійно. В дійсності справа значно складніша. А.Лернер
при розгляді суті, наслідків державного боргу вирізняє дві його частини
— внутрішній і зовнішній борг. На його думку, внутрішній борг не можна
розглядати як тягар, накладений на майбутні покоління. Просто особи
різних вікових груп позичають один одному певні грошові кошти. Під час
погашення боргів грошові потоки повертаються до власників. В результаті
рівень споживання не зменшується, а відбувається лише перерозподіл
доходів. Щодо зовнішнього боргу, то, з точки зору А.Лернера, важливим

є те, з якою метою робились позики: ддя фінансування поточних чи
каігітальних видатків держави. Якщо позики використовуються дня
фінансування поточних видатків, то майбутні покоління зі своїх майбутніх
доходів будуть змушені гасити борг і проценти по ньому зовнішнім
кредиторам. Якщо ж позики використовуються для фінансування капітальних
державних витрат, то проблема полягатиме в. тому, як продуктивно будуть
використовуватись одержані кошти. Приріст національного доходу,
отриманого внаслідок економічного піднесення, дссягнутого завдяки
зовнішнім кредитам, дасть можливість не тільки сплатити проценти, а й
збільшити доходи держави і населення^.

У тісному зв”язку з теоретичним обірунтуванням державного боргу
розглядається зарубіжними вченими-фінансистами участь держави у
фінансовому ринку взагалі. В американській літературі розглядасться
питання про вплив державних позик на приватні інвестиції. Американські
економісти Х.Розен, О.Екстайн відзначають, що фінансування державних
видатків шляхом вилучення коштів із ринку веде до так званого “ефекту
витіснення”. Фінансування державних видатків за рахунок податкових
надходжень веде до зменшення сукупного споживання, а фонд накопичення
майже не змінюється. Податкова політика сприяє перекладанню основної
фіскальної ваги на фонд нагромадження. Державні позики “витісняють”
приватних позичальників з фінансового ринку. Діяльність держави на ринку
капіталів розглядається як одна з причин підвищення процентної ставки,
тобто вартості кредиту. Таким чином, за рівних умов у приватних
підприємців збільшуються видатки, що скорочує обсяг інвестицій.

М.Браунригг, розглядаючи фіскальну політику, пояснює появу “ефекту
витіснення” тим, що в новітній час особливо проявилась чутливість до
процентних ставок видатив у приватному секторі. На його думку,
можливість “ефекту витіснення” була однією з причин, чому в політиці
М.Тетчер головною метою було скорочення державного втручанняв
економіку^. Підвпливомрозвитку концепції “витіснення” приватних
інвестицій державними змінюється ставлення до методів фінансування
бюджетного дефіциту. Традиційне негативне ставлення до фінансування
шляхом випуску грошей в обіг замінюється більш обережним підходом: що в
дану мить краще для економіки — скорочення інвестицій у приватному
секторі чи додатковий випуск грошей ?

Проблема фінансування бюджетного дефіциту надзвичайно складна та
актуальна не лише Україні та іншим постсоціалістичним

державам, але й високорозвинутим державам світу. Якщо його фінансувати
шляхом випуску додаткових грошових знаків, то дефіцитність набере
інфляційного характеру. Якщо зростання дефіциту іде шляхом випуску
позик, то це неодмінно призведе до скорочення приватних
капіталовкладень, що підірве темпи економічного розвитку. З цього
приводу автори знаменитої “Економікс” К.Макконел та С.Брю пишуть:
“Емісія грошей за своїм характером є більш стимулюючим засобом
фінансування дефіцитних видатків у порівнянні з поширенням позик”””.
Вони пояснюють це положення з позицій збільшення державних видатків для
стимулювання інвестицій і споживання.

Інший відомий американський економіст О.Екстайн вважає, що борг, який
виник у федерального уряду під час 1974-1975 років, стимулював
економічний розвиток і нові капітальні вкладення. В роки кризи фінансові
ресурси використовували не повністю, держава ж за рахунок позик
повернула їх в обіг. На думку О.Екстайна, “середній американець” боїться
боргу, як джерела інфляції. Борг створює при повній зайнятості
підвищений попит, що веде до інфляції. У США борг зростає за кризової
ситуації в економіці, він втягує в обіг вільні ресурси. Борг може
викликати зростання цін, але при цьому зростають ваповий національний
продукт та зайнятість”.

В сімдесяті роки почали утверджуватись нові погляди на макроекономічні
проблеми, а кейнсіанські принципи фінансової діяльності держави
критикуються. Як відзначає М.Браунригг, основною проблемою стає розвиток
ринкових відносин. Інтервенціоналістська політика держави руйнує
конкуренцію та спотворює розвиток монополій та олігополій, ринкові
відносини порушуються, виробник стає все менше здатним захистити свій
прибуток. Державне втручання призводить до все чисельніших обмежень,
квот, норм, які швидко старіють і стають гальмом для виробництва. Високі
податки обмежують підприємницьку ініціативу, зменшується бажання
підприємців розширювати виробництво і торгівлю.

На цій підставі пропонується теоретиками та практиками фінансової
діяльності держави так зване дерегулювання економіки. Як писав
вашингтонський кореспондент англійського журналу “Есопопші”, ще не так
давно дії офіційних осіб оцінювалися відповідно до того, скільки вони
планують видатків на розв’язання певної проблеми. В наш час вони
характеризуються відповідно до того, як швидао і в якому обсязі вони
скоротять державні видатки і збапансують бюджет^. В середині сімдесятих
років утворилася нова наукова школа,

яка назвала себе “школою економіки пропозицій”. Логічний розвиток
фінансової теорії, якої додержувалися М.Фалдстайн, Р.Манделл, А.Лаффер,
С.Стейн йшов в протилежному напрямку від кейнсіанської. По-перше, для
подолання циклічного розвитку необхідно заохочувати сукупну пропозицію,
що призведе до поліпшення умов виробництва, зайнятості і прискорить
економічний злет. По-друге, з цією метою уряд повинен дерегулювати
ринкові відносини, сприяти розвитку конкуренції, що підвищить
ефективність економіки. По-третє, слід провести податкову реформу, щоб
скоротити “податковий клин”, який було “вбито” між доходами суб’єктів
економічних відносин до сплати ними податків та тією решткою, яка
залишалася у них після сплати цих податків. Реформування податкової
системи пропонувалось з метою підтримки приватної ініціативи, що завжди
веде до підвищення ефективності економіки.

Ще за двадцять років до цього, в середині п”ятдесятих років,
активізується монетаристська теорія, основним постулатом якої є теза:
“Гроші мають значення”. Згідно цієї теорії, в основі процвітання нації
лежить повноцінна валюта. Дану теорію розвинув М.Фрідмен, який вважає,
що регулювання економіки повинно відбуватись переважно шляхом
запровадження виваженої грошової політики і що уряд повинен постійно
тримати під контролем приріст грошей в обігу. М.Фрідмен вивів правило,
що середній приріст валового національного продукту у США за певний
період станбвив 4 проценти, тому зростання в обігу грошової маси за
аналогічний період також має становити саме 4 проценти. Це і приведе, на
його думку, до стабільності цін та мінімізації рівня інфляції.

Оскільки в сучасному світі промислово розвинутих країн випуск грошей в
обіг пов”язаний з державним боргом, то монетаристи пропонують скоротити
дефіцитність державного бюджету, борг, регулювати кредитну емісію.
М.Фрідмен вважає, що головною причиною інфляції е фіскальна політика
держави, спрямована на зростання державних видатків, що покриваються
випуском позик. Книга М.Фрідмена “Історія грошей у США, 1867-1960” має
не меншу популярність, жж книга Д.Кейнса “Загальна теорія зайнятості,
процента і грошей”. На основі вивчення грошового обігу за сто років
монетаристи дійшли таких висновків:

І. Суттєві зміни в грошовому обігу, як правило, відбуваються
післярозривів, пов”язаних із змінами в рівні капіталовкладень та
ділової активності.

2. Значні зміни у грошовому обігу — результат зміни цін та високої
інфляції.

3. Зменшення кількості грошей в обігу відбувалося під час зниження
рівня ділової активності.

4. Періодам стабільних цін та рівня виробництва передував стабільний
грошовий обіг або грошовий обіг з невеликим темпом зростання.

Як стверджує М.Фрідмен, інфляція скрізь і завжди є грошовим феноменом.
Із цієїконцеіщіївін виводить принцип фіскальної політики: менші видатки
держави — менше дефіцитності бюджету і державних боргів”. Таким чином,
наяву достатні підстави для висновку про те, що М.Фрідмен та неокласична
школа практично повертаються до принципу “здорових фінансів”.

Цей принцип стає визначальним у фінансовій діяльності
українськоїдержавиз осені 1994року, післяпроголошення Президентом
України Л. Кучмою нового економічного курсу. Жорстка політика НБУ,
спрямована на подолання інфляції, що стала проводитись з цього часу
послідовно та наполегливо, з неминучістю привела, поряд з чисельними
іншими наслідками, і до істотнього обмеження надання кредитів уряду та
комерційним банкам. Останні внаслідок цього змушені були внести
корективи у власну фінансову діяльність та помітно скоротити державні
видатки і кредитування виробництва. Мистецтво державного управління в
цей період полягає в мінімазації фінансових витрат. Різні країни у
відповідні періоди з різною мірою ефективності розв”язували цю
проблему. Що ж стосується української держави, то досвід останніх трьох
років свідчить про те, що вона цим мистецтвом, на жаль, ще не овоподіла.

Зниження темпів росту заборгованості уряду та комерційних банків перед
НБУ супроводжується не лише сповільненням інфляції (індекс споживчих цін
у 1993-1995 роках складав 10256, 501 і 282 проценти), а також небувалими
щорічними падіннями ВНП — відповідно на 14,2, 23 і 11,8 процента^.
Скорочення реального виробництва при сповільненні росту цін зумовило
відносне зменшення прибуткової частини бюджету та необхідності
скорочення витратної з причини росту бюджетного дефіциту. Останній, як
уже було показано вище, небезпечний потенційною загрозою непомірного
емісійного покриття чи ростом зовнішньої і/або внутрішньої позики.

В умовах антиінфляційної політики перший сценарій найменш бажаний. Тому
держава вимушена звернутися до пошуку оптимальних комбінацій податкового
законодавства, раціональної структури бюджетних видатків, а також
зовнішніх і внутрішніх позик. При цьому найпростішим (проте не
обов”язково найефективнішим) методом є

механічне скорочення бюджетних витрат з одночасним збільшенням
внутрішніх та зовнішніх позик.

Фінансова діяльність української держави протягом останнього періоду
засвідчує, що державне управління в Україні вже достатньо розвинуто для
усвідомлення необхідності та початку боротьби з інфляцією, але ще не
настільки, щоб вибирати найменш болючі форми ії реалізації. Досягнуте за
1996 рік зниження індексу споживчих цін та бюджетного дефіциту
супроводжувалось різким зростанням заборгованості з бюджетних виплат.
Одночасне покриття останньої, поза сумнівом, потягло б за собою різкий
стрибок обох вищезазначених показників, адже із врахуванням його скритої
частини бюджетний дефіцит наближається до 10 процентів ВНП і має стійку
тенденцію до подальшого зростання”.

Переосмислення ж фінансової політики держави з неминучістю передбачає
критичну оцінку як принципів та результатів, так і кінцевих завдань цієї
політики. Б останній час таке переосмислення почалося з діаметрально
протилежних, взаємовиключних позицій. Як прояв цього можна назвати
статтю доктора економічних наук Т.Ковальчука “Глухі кути ортодоксального
монетаризму”^ та статтю доктора економічних наук С.Корабліна “Хай живе
інфляція і””. Істина знаходиться поміж крайнощами, висловленими в
кожному із вищезазначених підходів, і шлях до неї буде довгим та
складаим.

З принципом “здорових фінансів” пов’язаний принцип фінансової безпеки
держави. Фінансову безпеку будь-якої держави визначає насамперед ЇЇ
фінансова незалежність. При цьому великого значення набуває розмір
зовнішньої допомоги з боку міжнародних фінансових інституцій,
економічних угрупувань, урядів окремих країн, обсяг іноземних інвестицій
в національну економіку.

Рівень фінансової безпеки держави зумовлений: ступенем розвитку ринку
капіталів, на якому обертається велика кількість акцій суб”єк-гів
господарювання, діють численні фінансові інститути; мірою відкритості
внутрішнього ринку; набором фінансових інструментів; схильністю
населення до операцій з фондовими цінностями; концентрацією
інтелектуальних ресурсів, задіяних у розвитку фінансового ринку. У
великій мірі фінансова безпека держави визначається характером
фінансово-кредитної політики, яку вона провадить, причому не лише
зовнішньої, але й внутрішньої. Ще більше фінансова безпека держави
залежить від формування Державного та місцевих бюджетів, стану ії
платіжного балансу, співвідношення грошей в офіційній і тіньовій
економіці, ступеня повернення обігових коштів до банків, руху валютних
коштів.

Останнім часом з”явидися посилання навіть на таку специфічну
категорію, як інфляційна безпека. Так, у червні 1996 року голова
Центробанку Росії Сергій Дубінін, коменгуючи рішення Держдуми про
позбавлення головного банку прибутку в розмірі 5 трлн. рублів, заявив,
що такі дії були останньою краппею, що поставила країну на межу
інфляційної безпеки^.

Водаочас зниження рівня інфляції дозволяє залучати додаткові ресурси до
офіційної економіки. Як зазначив на прес-конференції 24 червня 1996 року
Голова правління НБУ В.Ющенко, “гроші йдуть туди, де більша
стабільність”. За його словами, в результаті монетарної політики, яку
здійснює Нацбанк України, внутрі держави гроші, які знаходяться в обігу,
повертаються в банки з коефіцієнтом понад 90 процентів, хоча поза
банками ще продовжувало залишатись 316 трлн. крб., а “коефіцієнт
повернення валюти” становив 52,3 процента^.

На фінансову безпеку держави сильно впливає політичний клімат країни.
Так, якщо остання передвиборна гонка в Україні завдала величезних
збитків фінансовій системі у вигляді незібраних податків і внутрішнього
та зовнішнього боргів, які значно збільшились, то, скажімо, відразу
після завершення минулорічних президентських виборів в Росії на її
фінансових ринках з “явились ознаки пожвавлення. Ціни акцій неухильно
пішли вгору, а ціни облігацій засвідчили більше довір “я до уряду.

Фінансовій безпеці держави в цілому, безумовно, сприяє організація
нормального обліку та розподілу фінансових ресурсів між галузями,
регіонами, країнами. На фінансовій безпеці держави останнім часом
позначається і значне розширення арсеналу фінансових інструментів, які
використовують вітчизняні суб”єкти господарювання. Це ускладнює
органам, що займаються фінансовим регулюванням, здійснення нагляду за
великими господарськими структурами, які володіють значним портфедем
банківських послуг і цінних паперів.

Пряму загрозу фінансовій безпеці держави становить виготовлення
фальшивих грошей, тому з цим необхідно вести непримиренну боротьбу.
Фальшиві гроші наповнюють ринок, і складається ситуація, коли економічна
влада (а за певних умов — і політична) переходить до рук організованої
злочинності. Ось чому фінансова безпека держави залежить від
ефективності боротьби з фінансовими злочинами. Взірцем Україні у цьому
можуть бути США, де у Міністерстві фінансів функціонує спеціальний
відділ по боротьбі з фінансовими злочинами.

Враховуючи значущість повноцінного бюджету для забезпечення нормальної
життедаільності будь-якої країни, цілком

впевнено можна стверджувати, що основу фінансової безпеки держави в
цілому складає ії бюджетна безпека — тобто, стан забезпечення
платоспроможності держави з урахуванням доходів і видатків Державного та
місцевих бюджетів.

В цілому бюджетна безпека держави зумовлюється, по-перше, чинною в
країні бюджетною системою як сукупністю різних взаємопов”язанихі
взаємозалежних видів бюджетів. Виходячи з цього, необхідне органічне
поєднання досягнення бюджетної безпеки держави в цілому і бюджетної
безпеки окремих регіонів.

По-друге, на бюджетній безпеці сильно позначається чинна правова база,
ретельність розробки і процедура розгляду та затвердження бюджету.
Наприклад, проект федерального бюджету СШАна 1996фінансовийрік
ледаерозмістивсявп”ятиоб”ємнихтсмах. А у Франції, за традицією, депутати
і сенатори відводять три місяці для детального обговорення доходів і
видатків держави. Вітчизняна ж практика формування бюджету вкладається у
куди більш скромні межі. На жаль, українська держава поки що не
відзначається подібною ретельністю у такій важливій справі.

По-третє, на бюджетну безпеку держави впливають масштаби бюджетного
фінансування, тобто надання без повернення коштів з Державного бюджету
підприємствам, установам і організаціям для повного або часткового
відшкодування їх витрат. При цьому за інших рівних умов ступінь
бюджетної безпеки обернено пропорційний рівню бюджетного фінансування.

По-четверте, бюджетна безпека держави залежить від вибору на тому чи
іншому етапі її розвитку певної бюджетної класифікації, тобто
систематизованого економічного групування доходів і витрат бюджету за
однорідними ознаками, що визначається економічною та юридичною природою
Державного бюджету. Звичайно, підхід до формування бюджету і можливості
його виконання залежатимуть від надання пріоритетності предметній чи
галузевій бюджетній класифікації (визначення витрат за гапузями
господарського комплексу й управління), економічній (диференціювання
витрат за господарськими ознаками чи виробничими елементами; капігальні
вкладення, заробітна плата, дотації тощо), змішаній чи комбінованій
(поєднання відомчих і предметних ознак), цільовій (врахування
загальнонаціональних, політичних, економічних і соціальних цілей або
програм), функціональній (розгляд державних коштів як інструменту
уряду), бюджетній класифікації за фінансовими ознаками (витрати
диференціюються на такі, що не повертаються, тимчасові й умовні).

По-п”яте, ступінь бюджетної безпеки держави зростає або

знижується за наявності чи відсутності бюджетних резервів, тобто
фондів, що утворюються в Державному бюджеті для безперервного
фінансування намічених заходів і забезпечення нових невідкладних витрат.

По-шосте, бюджетна безпека повинна підтримуватись досконалою системою
бюджетного обліку, тобто бухгалтерського обліку виконання бюджету і
кошторисів витрат бюджетних установ. Гостро назріла потреба в прийнятті
законодавцем України спеціального закону про бухгалтерський облік.

Не в останню чергу бюджетна безпека визначається тим, чи вдається на
стадії формування та затвердження бюджету знайти формулу узгодження
фінансово-економічних інтересів різних верств населення. Причому треба
зазначити, що між різними джерелами формування Держбюджету існує
безпосередній зв”язок. Наприклад, тісно пов”язані між собою збір
податків і фінансування дефіциту бюджету за рахунок позичок на ринку
державних цінних паперів. Незадовільний стан збору податків може
призвести до вибирання Мінфіном з ринку державних цінних паперів усіх
грошей без врахування ціни позичок і руху котировок.

В цілому ж для досягнення справжньої бюджетної безпеки України, на нашу
думку, треба йти шляхом: вдосконалення бюджетної систематизації процесу
розробки і процедури розгляду та затвердження бюджету; оптамізації
масштабів бюджетного фінансування; визначення характеру бюджетної
класифікації та обрання його найоптимальнішої моделі; формування
достатніх бюджетнихрезервів; якісного поліпшення бюджетної дисципліни,
обліку та контролю.

Навряд чи сьогодні знайдуться опоненти твердженню, що стійкість
національної валюти, ії конвертованість — неодмінний атрибут фінансової
безпеки будь-якої країни, суб”єктів господарювання та окремих громадян.
При цьому умовами досягнення справжньої стабільності й обіговості є і
досконале валютне законодавство, і чітка національна валютна система, і
наявність валютних угод, і валютний ринок, що нормально функціонує. На
жаль, поки що не доводиться говорити про стабільне українське валютне
законодавство як систему правових норм, що регулюють порядок здійснення
угод з валютними щнностями всередині країни, угод між організаціями і
громадянами однієї країни та організаціями і громадянами іншої, а також
порядок ввезення, вивезення, переведення і пересипання із-за кордону
іноземної та національної валюти, інших валютних цінностей. Нині
основними джерелами надходження іноземної валюти в Україну є надходження
експортної

виручки, іноземні кредити і завезення валютних коштів для здійснення
обмінних операцій.

Проблема фінансової безпеки держави сьогодні вже вийшла за національні
кордони. В економічному комюніке Ліонської зустрічі в верхах 28 червня
1996 року, зокрема, зазначалось, що глобалізація фінансових ринків може
призвести до нових ризиків нестабільності і це потребує від усіх країн
проведення розумної.економічної політики і структурних реформ. Це, в
свою чергу, вимагає розширення міжнародного співробітництва. Тому
керівники “сімки” закликали для забезпечення майбутнього прогресу
адаптувати міжнародні інституційні структури, лібералізувати ринки,
запровадити чесні правила гри та застосувати їх і щодо нових гравців.

Нові можливості і нові виклики створюються зростаючою інтеграцією
світових ринків капіталу, змінами в обсягах та структурі фінансових
потоків, зростанням кількості різних кредиторів та позичальників. Саме
тому з метою забезпечення фінансової стабільності було запропоновано ряд
заходів щодо міжнародної фінансової системи, зокрема Міжнародного
валютного фонду, щоб дати їм можливість ефективно вирішувати ці
проблеми. Були ігідсилені наглядові функції МВФ, запроваджено норми
постачання ринків економічною і фінансовою інформацією та створено
механізм надзвичайного фінансування. Певних успіхів досягнуто у питаннях
вирішення криз ліквідності держав-позичальників завдяки ринковій
дисципліні.

Водночас існуючі процедури подолання надзвичайних ситуацій у сфері
міжнародних фінансів вимагають поліпшення з тим, щоб у майбутньому
скоротити до мінімуму необхідність офіційної державної підтримки
приватних учасників міжнародного фінансового ринку. Однак повне усунення
чи самоусунення держави від цих процесів не лише небезпечне, але й
неможливе, оскільки між фінансовою діяльністю і грошовою системою
держави існує нерозривний взаємозв”язок.

Принцип єдності фінансової діяльності і грошової системи держави
об”єктивно зумовлений тим, що фінанси — це невід”ємна складова частина
гроптових відносин. Тому сама роль і значення фінансів залежить перш за
все від того, яке місце грошові відносини займають в економічних
відносинах. Однак не будь-які грошові відносини, як було показано нами у
попередньому роздагі, виражають фінансові відносини.

Фінансами е лише ті грошові відносини, які виникають між: 1)
підприємствами в процесі придбання товарно-матеріальних цінностей,
реалізації продукції і послуг; 2) підприємствами і вищестоячими
організаціями при створенні централізованих фондів грошових коштів

і їх розподілі; 3) державою і підприємствами при сплаті ними податків в
бюджетну систему і фінансуванні видатків; 4) державою і громадянами при
внесенні ними податків, інших обов”язкових та добровільних платежів; 5)
підприємствами, громадянами і позабюджетними фондами при внесенні
платежів і одержанні ресурсів; 6) окремими ланками бюджетної системи; 7)
органами майнового і особистого страхування, підприємствами, населенням
при сплаті страхових внесків і відшкодування шкоди за умови настання
страхового випадку; 8) грошові відносини, що опосередковують обіг фондів
підприємств.

Головним матеріальним джерелом грошових доходів і фондів є національний
дохід країни — заново створена вартість, або інакше — вартість валового
внутрішнього продукту за вирахунком спожитих в процесі виробництва
знарядь і засобів виробництва. Обсяг задоволення доходу визначає
можливості задоволення загальнодержавних потреб і розширення суспільного
виробництва. Саме на основі врахування розмірів національного доходу і
його складових частин — фонду споживання і фонду нагромадження —
визначаються пропорції розвитку економіки і її структура. Ось чому саме
у всіх країнах без винятку надасться таке важливе значення статистиці
національного доходу.

Без участі фінансів національний дохід не може бути розподілений.
Фінанси —невід”ємна пов”язуюча ланка між створенням і використанням
національного доходу. За своїм матеріальним змістом вони —це не що інше
як цільові фонди грошовихкоштів, що складають в сукупності фінансові
ресурси країни. Головною умовою зростання фінансовихресурсів держави є
збільщеннянаціонального доходу. Такий багатогранний органічний
взаємозв”язок існує між фінансовою діяльністю держави і грошовою
системою.

Сучасна грошова система промислово розвинутих країн складається із
наступних елементів: грошової одиниці; масштабу цін; видів грошей;
емісійної системи; державного чи кредитного апарату. Складовою частиною
грошової системи є також національна валютна система, хоч водночас вона
відросно самостійна і нерідко розглядається вченими та практиками як
окреме явище економічного життя держави.

Грошова одиниця — це встановлений в законодавчому порядку грошовий знак,
який вимірює і виражає ціни всіх товарів. Грошова одиниця поділяється,
як правило, на дрібні кратні частини. В більшості країнсвітуіснує
десятичнасистемаподілу: 1: 10: 100(наприклад, 1 долар США дорівнює 100
центам, 1 фунт стерлінгів — 100 пенсам і тд.).

Офіційний масштаб цін втратив економічний зміст в ході розвитку
державного монополістичного капіталізму і припинення

розміну кредитних грошей на золото. В результаті Ямайської валютної
реформи 1976-1978 рр. офіційна ціна золота і золотий вміст грошових
одиниць відмінені.

Види грошей, що є законним платіжним засобом — це головним чином
кредитні банківські білети, а також паперові гроші (казначейські білети)
і розмінна монета. Наприклад, в США в обігу знаходяться: банківські
білети в 100,50, 20, 10,5,2 і 1 доларів (випуск банкнот в 500 доларів і
більше припинений); казначейські білети в 100 доларів; срібно-мідні і
мідно-нікелеві монети в 1 долар, 50,25, 10 та 1 цент. У Великобританії в
обігу знаходяться банкноти в 50, 20, 10, 5 і 1 фунт стерлінгів, монет в
1 фунт стерлінгів, 50, 10, 5, 2 пенси, 1 і 0,5 пені. Також зберегли свою
купівельну спроможність старі монети в 2 та І шилінг, які за своєю
вартістю відповідають новим 10 та 5 пенсам’^. Якщо в промисаово
розвинутих країнах, як правило, не випускаються державні паперові гроші
у вузькому розумінні цього слова (казначейські білети), то в ряді країн,
що розвиваються, вони досить поширені. В Індонезії, наприклад,
випускаються казначейські білети номінальною вартістю в 50, 25, 10, 5, 1
сен, в Індії — в і рупію.

Емісійна система в розвинутихкапіталістичних країнах означає випуск
банківських білетів центральними банками, а казначейських білетів і
монет— казначействами у відповідності із законодавче встановленим
емісійним правом. Головний канал емісійних грошей в цих країнах —
депозитно-чекова емісія: збільшення депозитів на рахунках клієнтів і
відповідно маси чеків, що обслуговують платіжний обіг. В ній задіяні
комерційні банки і інші кредитні установи. Наприклад, в США право
випуску банкнот надано Федеральній резервній системі (Центральний банк),
а дрібно-купюрних грошових білетів, срібних доларів і розмінної монети —
казначейству”‘.

У зв”язку з тим, що грошова політика тісно пов”язана з кредитною, в
умовах сучасного капіталізму здійснюється державне грошово-кредитне
регулювання економіки. В багатьох промислово розвинутихкраїнах з 70-х
років було запроваджене таргетування, тобто встановлення цільових
орієнтирів в регулюванні приросту грошової маси в обігу і кредиту, яких
дотримуються в своїй політиці центральні банки. Наприклад, в США з 1975
р. Федеральна резервна система (ФРС), періодично звітує перед Конгресом
про заплановані темпи зростання чи скороченая грошової маси в обігу на
найближчий рік. ФРС регулярно публікує в засобах масової інформації
цільові орієнтири і темпи приросту грошових коштів’^.

Характерними рисами сучасних грошових систем промислово розвинутих
капіталістичних країн є: відміна офіційного зодотого

вмісту, забезпечення та розмін банкнот на золото: перехід до
нерозмінних на золото кредитних грошей, які перероджуються в паперові
гроші; випуск грошей в обіг не лише в порядку банківського кредитування
господарюючих суб”єктів, але й в значній мірі для покриття видатків
держави (емісійним забезпеченням є головним чином державні цінні
папери); переважання в грошовому обігу безготівкового обороту; посилення
державного монополістичного регулювання.

Валютні блоки, що утворилися в період і після світової економічноїкризи
1929-1933 років, забезпечили збереження в країнах, що розвиваються,
грошових систем, залежних від монополій, які контролювали емісійні
інститути та їх операції. Розміри емісій зумовлювались станом платіжних
балансів, а не потребами економіки. Під час другої світової війни на
базі довоєнних валютних блоків були створені валютні зони, характерними
рисами яких є: підтримка твердого курсу валют по відношенню до основної
валюти: збереження національних валют в банках країни-гегемона;
пільговий порядок валютних розрахунків внутрі валютної зони. На початку
80-х років в більшості малих держав, в тому числі і острівних, були
створені національні грошові системи. Забезпечення їх стабільності є
однією з найважливіших умов розвитку національних економік.

Офіційною грошовою одиницею (валютою) України, згідно статті 99
Конституції України, е гривня. Забезпечення її стабільності є основною
функцією центрального банку держави — Національного банку України'”. У
відповідності зі статтею 12 Закону України “Про банки і банківську
діяльність”, НБУ здійснює управління грошовим обігом. Національному
банку належить право на випуск в обіг і регулювання кількості грошей, що
знаходяться в обігу. НБУ також визначає вид знаків , їх номінал,
відмінні ознаки і систему захисту. Основні ж напрями грошово-кредитної
політики щорічно затверджуються Верховною Радою України'”.

Протягом січня 1992-1996 років в Україні було здійснено грошову реформу,
яка пройшла у три етапи: випуск у готівковий обіг тимчасової перехідної
валюти — купоно-карбованця (січень 1992 р.); випуск цієї ж валюти в
безготівковий обіг (листопад 1992 р.); випуск у загальний обіг постійної
національної валюти гривні замість тимчасової—купоно-карбованця
(вересень 1996року). Нанашудумку, усі вказані заходи слід розглядати, як
послідовні етапи єдиного процесу, в результаті якого Україна одержала
остаточно сформовану грошову систему з постійною національною валютою.

Грошова реформа в Україні в широкому її розумінні переспідувала
щонайменше три мети: а) створити національну грошову

систему самостійної української держави; б) забезпечити стабільність
національних грошей на рівні, достатньому для стимулювання з допомогою
грошових інструментів економічного і соціального розвитку країни; в)
забезпечити функціонування нової грошової системи відповідно до вимог
законів ринкової економіки.

Такий багатоцільовий характер та особливі умови проведення реформи
визначили її багатоетапність і значну тривалість. Першої мети було
досягнуто на пертому і другому етапах реформи. Випуск карбованця
спочатку в готівковий обіг, а потім і в безготівковий дав можливість
витіснити російський рубль, який став наступником радянського рубля. Тим
самим було встановлено монополію української держави на випуск законних
платіжних засобів, створено власний емісійний механізм, економіку
України будо виведено з рубльового простору.

Проте глибока економічна криза та гіперінфляція зумовили появу в
економіці України долара США — спочатку як засобу заощадження, а потім
як платіжного засобу. Доларизація внутрішнього ринку досягла такого
рівня, що перетворилася в могутній інфляційний фактор, який загрожував
національним грошам. Тому НБУ заборонив із 1 серпня 1995 р.
використовувати готівкову іноземну валюту як засіб платежу на території
України: як засіб платежу відновлено монополію національних платіжних
засобів на обслуговування внутрішнього ринку.

Другої мети грошової реформи було досягнуто на етапі підготовки до
введення гривні, коли після тривалої і високої інфляції НБУ вдалося
перейти до рестрикційної грошово-кредитної політики, яка привела до
істотного зниження рівня інфляції. Якщо за 1993 р. рівень роздрібних цін
зріс у 102,3 раза, то за 1994 рік — у 5 разів, а за
1995р.—у2,8раза.Щебільшезнизивсярівеньінфляціїу 1996р.: у травні,
червні, липні він не перевищував 1 процента, у серпні становив 5,7
процента, а у вересні — 2 проценти^. Довгий час залишався стабільним, а
в окремі періоди навіть підвищувався курс карбованця щодо іноземних
валют. Це дає пістави стверджувати, що до початку осені 1996 р.
національна валюта України досягла високого рівня сталості, чим і була
підготовлена база для випуску гривні в обіг.

Отже, другої мети грошової реформи в Україні було значною мірою
досягнуто не в момент випуску гривні, а в процесі підготовки до цього
заходу. Це є одним із свідчень того, що випуск гривні у вересні 1996 р.
— ніщо інше, як завершальний, лише ззовні видимий момент тривалої,
періодами драматичної боротьби за стабілізацію грошової

системи як однієї з головних цілей реформи. Тільки істотне наближення
до цієї мети зробило можливим випуск гривні.

Третя мета грошової реформи — створення грошової системи ринкового типу
— переслідувалася протягом усього терміну її проведення. За цей період
було створено принципово новий механізм регулювання грошового обігу,
запроваджено в практику нові інструменти грошово-кредитної політики,
лібералізовано механізм ціно- та курсоутворення, почали формуватися
ринок цінних паперів, валютний і кредитний ринки. Тим самим були
створені сприятливі умови для проведення НБУ ефективної антиінфляційної
політики, яка й забезпечила передумови дия введення гривні.

Проте завдання, що визначаються третьою метою грошової реформи, ще
повністю не виконані, оскільки в Україні ще не створено повноцінного
ринкового механізму. Нинішня грошова система має такий же перехідний
характер, як і економіка, котру вона обслуговує. Тому ринкове
вдосконалення грошової системи триватиме і після введення гривні.

Надзвичайно важливий принцип фінансової діяльності держави, який, на
нашу думку, несправедливо замовчується по сьогоднішній день як
аналітиками, так і практиками, полягає в міжгалузевому характері цієї
діяльності. Він зумовлений об”єктивно міжгалузевою суттю фінансів
взагалі, в тому числі й даіжавних фінансів. Акумуляція, розподіл і
використання фінансових ресурсів зачіпає всі галузі і сфери державного
управління, суспільного життя. Крім того, в процесі фінансової
діяльності держава контролює роботу всіх органів влади і правління, а
також підприємств, організацій, установ по реалізації їх завдань.

Міжгалузевий характер фінансової діяльності держави зумовлюється
вторинним розподілом та перерозподілом національного доходу. Ией
перерозподіл пов”язаний з: міжгалузевим і територіальним перерозподілом
коштів в інтересах найбільш ефективного і раціонального використання
доходів і нагромаджень підприємств і організацій; наявністю поряд з
виробничою сферою невиробничої сфери, в якій національний дохід не
створюється (освіта, наука, охорона здоров “я, управління, соціальне
страхування та соціальне забезпечення); перерозподілом доходів між
різними регіонами, галузями народного господарства та соціальними
групами населення. В результаті перерозподілу утворюються вторинні, або
похідні доходи. До них належать доходи, що одержуються в галузях
невиробничої сфери, та податки й інші платежі державі. Вторинні доходи
призначені забезпечиш формування кінцевих пропорцій використання
національного доходу.

Беручи активну участь у розподілі та перерозподілі національного
доходу, фінанси сприяють трансформації пропорцій, що виникають внаслідок
первинного розподілу національного доходу, в пропорції його остаточного
використання. Доходи, що утворюються внаслідок такого перерозподілу,
повинні забезпечувати відповідальність між матеріальними і фінансовими
ресурсами, а , насамперед між розміром грошових фондів та їх структурою,
з одного боку, і обсягом та структурою засобів виробництва і предметів
споживання — з іншого.

Перерозподіл національного доходу в Україні відбувається в інтересах
структурної перебудови народного господарства, розвитку пріоритетних
галузей економіки (сільське господарство, транспорт, енергетика,
конверсія військово-промислового комплексу), в користь найбільш
вразливих соціальних прошарків населення (діти, пенсіонери, студенти,
одинокі та багатодітні матері тощо).

Таким чином, перерозподіл національного доходу здійснюється між
виробничою та невиробничою сферами народного господарства, галузями
матеріального виробництва, окремими регіонами країни, формами власності,
класами і соціальними групами населення. Кінцева мета розподілу та
перерозподілу національного доходу і валового внутрішнього продукту, що
здійснюється з допомогою фінансів, полягає в розвитку продуктивних сил
країни, створенні ринкових структур економіки, зміцненні держави,
забезпеченні високої якості життя широких верств населення. При цьому
роль фінансів підпорядкована завданням підвищення матеріальної
зацікавленості окремих працівників і колективів підприємств та
організацій в поліпшенні фінансово-господарської діяльності, досягненні
максимальних результатів господарювання при мінімальних затратах коштів
та зусиль.

Фінансова діяльність держави відноситься до компетенції як центральних
органів законодавчої та виконавчої влади держави, так і органів
місцевого самоврядування. Причому повноваження між ними чітко
розподілені Конституцією України. Повноваження Верховної Ради України та
Кабінету Міністрів України в цій сфері нами уже розкриті при з”ясуванні
більшості галузевих принципів фінансової діяльності держави.

Компетенція органів місцевого самоврядування в галузі фінансової
діяльності держави чітко викладена у статті 142 Конституції України. В
ній, зокрема, зазначається: “Матеріальною і фінансовою основою місцевого
самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші
кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальнихгромад
сіл, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої

спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних
рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об”еднувати на
договірних засадах об”єкти комунальної власності, а також кошти
бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування
(утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати
для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого
самоврядування, фінансове підтримує місцеве самоврядування. Витрати
органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів
державної влади, компенсуються державою”””.

Таким чином, очевидно, що ще одним галузевим правовим принципом
фінансової діяльності держави є- повна самостійність у встановлених
чинним законодавством держави межах фінансової діяльності органів
місцевого самоврядування. Керуючись Конституцією України, іншими
відповідними законами України, територіальні громади села, седища, міста
безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування
утверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і
контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори
відповідно до вимоги закону, вирішують інші фінансові питання місцевого
значення, віднесені законом до їх компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та
культурного розвитку відповідних областей та районів і контролюють їх
виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з
коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між
територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з
коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для
реалізації спільних, соціально-економічних і культурних програм;
контролюють їх виконання; вирішують інші фінансові питання, віднесені
законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватись законом окремі
повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих
повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету
України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому
законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам
місцевого самоврядування відповідні об”єкти державної власності^.

Принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави також
випливає з цілого ряду статей Конституції України. Зокрема, в статті 1
Конституції підкреслюється, що Україна є ‘

“соціальна… держава”‘^. Статтія 3 Конституції України гласить:
“Людана, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека
визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов”язком
держави”‘^.

Стаття 48 Конституції України гарантує кожному “право на достойний
життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування,
одяг, житло”””. Конкретну соціальну спрямованість несуть і багато інших
статей Конституції України.

Тобто, політика української держави спрямована на створення умов, що
забезпечують кожному громадянину гідне життя та вільний розвиток. У
відповідності з цією політикою передбачена охорона праці і здоров “я
людей з боку держави, встановлення гарантованого мінімуму оплати праці,
забезпечення державою підтримки сім”ї, материнства, батьківства і
дитинства, інвалідів та громадян похилого віку, розвиток соціальних
служб, встановлення державних пенсій, допомоги та інших гарантій
соціального захисту. Для реалізації всіх цих цілей державі необхідно
зосередити у своєму розпорядженні необхідні фінансові ресурси та
розподілити їх на певні цілі, тобто здійснити фінансову діяльність
відповідної спрямованості.

Ще одним принципом фінансовоїдіяльносгі держави є принцип плановості.
Він полягає в тому, що діяльність держави по утворенню, розподілу і
використанню фінансових ресурсів здійснюється на основі фінансових
планів, що розробляються у відповідності до державних, регіональних та
місцевих планів і програм соціально-економічного розвитку, а також
планів такого розвитку підприємств, організацій, установ. Про
найголовніші форми фінансового планування мова йде безпосередньо в
Конституції України. Перш за все це стосується бюджетів різних рівнів як
ядра фінансових планів соціально-економічного розвитку”‘.

Історичний досвід свідчить, що людське суспільство є системою, що сама
регулює власну життєдіяльність. На перших порах в суспільстві почав
здійснюватись простий товарообмін. В його результаті з “явився грошовий
обіг, а ще через значний відрізок часу після цього людство, об”єднане
державами, почало систематично рахувати свої доходи і витрати, спочатку
лише ті, які вже здійснилися, а з часом — й очікувані дохода і видатки.
Воно таким чином винайшло інструмент власного суспільного
саморегулювання у виді фінансового плану, основу якого складає бюджет та
ще включаються в нього відповідні позабюджетні

фонди. Тобто, планування суспільного розвитку, в тому числі фінансове
планування, є атрибутом не тільки соціалістичного суспільства, як це
стверджувалось до недавнього часу, а всезагальним атрибутом людського
суспільства на відповідному етапі розвитку. Це планування може
відрізнятися лише методами здійснення — бути адміністративним чи
індикативним, ринковим за своїм характером.

Жодна держава не може існувати, нерозрахувавши свої доходи і видатки на
наступний рік. А здійснити це можна тільки з допомогою перспективного
фінансового плану, яким і є бюджет держави. Як узагальнений зріз
багатьох конкретних річних бюджетів держави, як свого роду матрицю ії
щорічного фінансового планування, можна розглядати закон держави про її
бюджетний устрій чи бюджетну систему. За своїм юридичним змістом та
економічною природою Закон України “Про бюджетну систему України”^ е
нічим іншим, як об’єднаними в систему плановими актами держави, які
лежать в основі всього подальшого фінансового планування: кошторисів
бюджетних установ, балансів підприємств і організацій, загального
балансу доходів і видатків населення, грошового балансу — готівкової і
безготівкової маси грошей, що обслуговують обіг, тощо. На його ж основі
складається окремий план по доходах держави і такий окремий план по її
видатках. Це робочі плани фінансових органів, що уточнюють і деталізують
бюджетні показники. По бюджету, фінансових балансах, кошторисах та інших
фінансових планах можна найефективніше здійснювати фінансовий контроль.
Тобто, принцип плановості є неодмінною умовою всій фінансової діяльності
держави.

В умовах переходу до ринкової економіки фінансове планування зазнало
значних якісних змін в порівнянні з попереднім періодом суспільного
розвитку. В ньому вже у великій мірі відсутнє пряме вульгарне
адміністрування, зроблено значні кроки по шляху запровадження в нього
ринкових методів. Зазнали повного провалу спроби певних політичних кіл
трактувати планування як атавізм, як атрибути соціалізму. Як
з”ясувалось на практиці, фінансове планування не лише не суперечить
принципам ринкових відносин, а навпаки, є необхідною умовою їх успішного
розвитку, виступає як важливий елемент регулювання економічного та
соціального розвитку і управління фінансами, набуває нових характерних
рис та особливостей.

В умовах ринкової окономіки фінансове планування спирається не на
директивні приписи розподільного характеру, а на ринковий механізм
обміну товарами і послугами, визнання затрат на їх виробництво суспільно
необхідними на основі закону попиту і пропозиції. Така основа вимагає
посилення прогнозування у визначенні

цілей спрямування фінансових ресурсів для їх подальшого використання, а
з цим, знову ж таки, нерозривно пов”язане фінансове планування. В
процесі фінансового планування в Україні використовуються прогнози і
програми у різних сферах і галузях суспільного розвитку на близьку і
більш віддалені перспективи. На їх основі здійснюється прогнозування
мобілізації, розподілу і використання фінансових ресурсів на тривалий
період, а також щорічне фінансове планування.

Фінансовим плануванням охоплені всі ланки фінансової системи. Воно
здійснюється на всіх територіальних рівнях, а також в різних галузях і
сферах народного господарства, в рамках підприємств, організацій і
установ. В масштабі держави в цілому складається зведений фінансовий
баланс, в якому враховуються наявні фінансові ресурси України, а також
реальні можливості збільшити їх за рахунок вигідних чи просто допустимих
за відповідних умов позичок і кредитів. Такі ж самі фінансові баланси
складаються і в масштабах адміністративно-тврнггоріальних одиниць
держави.

Важливим галузевим принципом фінансового права є принцип гласносп.
Основи його встановлені Конституцією України. Зокрема, стаття 57
Конституції України стверджує: “Кожному гарантується право знати свої
права і обов’язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов”язки
громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку»
встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов”язки
громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому
законом, є нечинними”^. Причому що стосується законів, то стаття 94
Конституції України стверджує: “Закон набирає чинності через десять днів
з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим
законом, але не раніше дня його опублікування” “^

Принцип гласності знайшов своє закріплення і в спеціальному фінансовому
законодавстві. Так, в статті 28 Закону України “Про бюджетну систему
України” підкреслюється: “Закон про Державний бюджет України
публікується для загального відома””^. А в статті 40 цього ж закону
зазначаеіься: “Постанова Верховної Ради України щодо звіту про виконання
Державного бюджету України публікується для загального відома””‘.

В літературі з фінансового права серед галузевих принципів фінансової
діяльності держави ще називають “принцип законності'””, “участь громадян
у фінансовій діяльності держави і органів місцевого

самоуправління”‘”, деякі інші. Щодо першого випадку зазначимо лише, що
принцип законності є загальноправовим принципом і застосування його у
кожній із галузей права не робить його галузевим. В даному випадку мова
може іти лише про галузеві особливості прояву цього загальноправового
принципу.

Друга позиція дещо складніша. Дійсно, у відповідності зі статтею 38
“громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами”””.
А фінансова дііяльність держави е однією з форм управління суспільними
справами. Проте мусимо зазначити, що, по-перше, мати право приймати
участь в управлінні державними справами і брати дійсну участь в цьому
управлінні не одне і те ж. А така форма безпосередньої демократії в
управлінні справами держави і суспільства, як референдум, у
відповідності зі статтею 74 Конституції України, взагалі “не
допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету”‘^ Тому, на
нашу думку, невірно відносити до галузевих принципів фінансового права і
участь громадян у фінансовій діяльності держави та органів місцевого
самоврядування.

3. Принципи основних шстигутів фінансового права.

У фінансовій діяльності держави надзвичайно важливу роль відіграють не
тільки загальногалузеві принципи фінансового права, але й принципи його
окремихінститугів, перш за все бюджетного права. Так, основоположним
принципом бюджетного права більшості країн світу є конституційна вимога
обов”язкового оформлення бюджету актом, який приймається
представницьким органом влади. Зокрема, стаття 85 Конституції України
гласить, щодо виключних “повноважень Верховної Ради України належить:
… затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього;
контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення
щодо звіту про його виконання”‘”.

Більше того, бюджет, як правило, приймається у формі відповідного
закону, що знову ж таки закріплюється в Конституції держави. Так, згідно
Конституції України, “виключно законами України визначаються…
Державний бюджет України і бюджетна система України”‘”. Аналогічна норма
міститься в статті і 10 Основного Закону ФРН, яка гласить, що “бюджет
затверджується бюджетним законом”. Стаття 3 Основного закону Ізраїлю
“Про державну економіку” також зазначає, що “державний бюджет
приймається у формі закону… Проект бюджету доповнюється оцінкою джерел
фінансування бюджету”. Цей факт законодавчого оформлення бюджету, як
правило, пов’язують з принципом згоди публічної влади на стягнення
податків, які трактуються як фінансова основа парламентаризму.В деяких
країнах (Норвегія, Фінляндія та ін.) затвердження бюджету оформляється
шляхом прийняття не закону, а особливої парламентської резолюції. В США
бюджет проводиться через резолюцію палат, яка повинна співпасти. Причому
проект цієї спільної резолюції готують бюджетні комітети Палати
представників і Сенату, а приймає Конгрес. У Франції парламент приймає
щорічний фінансовий закон, в якому “передбачається утворення і
дозволяється використання протягом кожного календарного року комплексу
ресурсів і видатків держави” (ст. 2 Ордонансу про фінанси 1959 р.)'”.
При цьому сам бюджетний документ в цілому законодавчою владою не
затверджується, а щорічно складається як допоміжний, технічний документ,
який механічно об’єднує в собі загальний бюджет, багаточисельні
спеціальні рахунки казначейства та приєднані бюджети.

Бюджетні акти, як правило, відзначаються великим обсягом (в деяких
країнах це цілі бюджетні книги) і складаються із трьох основних частіш:
а) пояснювальної записки, яка готується, як правило, міністром фінансів
і містить короткий виклад еволюції рівня суспільного добробуту, звіт про
кошторисні періоди, ще не “захищені” законами про виконання бюджету,
огляд стану справ у казначействі, пропозиції по вдосконаленню
фінансового законодавства тощо; б) власне тексту бюджетного акту; в)
документів в додатках: таблиць розподілу кредитів по міністерствах,
дифіцитів міністерства, боргу і т.д.

Цілу групу принципів бюджетного устрою України законодавець сформулював
і розкривав у Законі України “Про бюджетну систему України”. В ньому,
зокрема, говориться, що бюджетний устрій України визначається із
врахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу
України. Бюджетний устрій української держави грунтується на принципах
єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності і самостійності
усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи України’^.

Принцип єдності бюджету означає існування єдиного рахунку доходів і
видатків кожної ланки бюджетної системи. Єдність бюджетної системи
забезпечується єдиною правовою базою, єдиною бюджетною класифікацією,
єдністю форм бюджетної документації, погодженими принципами бюджетного
процесу, єдиною грошовою системою, единою соціально-економічною
політикою, наданням необхідної статистичної та бюджетної інформації
одного рівня бюджету іншому.

Принцип повноти полягає у відображенні в бюджеті всіх доходів

і видатків, що тільки можливо передбачити. Уряд не повиненмати
будь-яких доходів і видатків, крім тих, що передбачені бюджетом. Повний
бюджет виключає існування так званих “чорних кас”. Закон зобов’язує уряд
передбачити окремо всі державні доходи і видатки, без будь-яких
деформацій останніх, щоб вони в обов’язковому порядку одержали санкцію
публічної влади та пробували під й контролем. Здійснення цього принципу
на практиці відбувається через прийняття бюджету – брутто, або валового
бюджету, в якому знаходять відображння всі фінансові операції уряду як
по доходах, так і по видатках. На відміну від нього бюджет – нетто
містить лиш кінцеві, сальдові результати. Так, податкові надходження в
такому бюджеті повинні вказуватись після вирахунку витрат на Їх
збирання, тобто видатків на утримання податкової ажіністрації, судових
витрат і т.д. Це в ідеальному випадку, теоретично. На практиці ж
найчастіше зустрічаються так звані змішані бюджети, які містять в собі
елементи нетто і брутто бюджетів. В таких бюджетах, наприклад, податкові
надх.одження можуть показуватись вадовою сумою, а діяльність підприємств
державного сектора тільки через сальдо.

Принципи повноти бюджету та єдності бюджету взаємодоповнюють один
одного, стають серйозною перешкодою на шляху тих, хто під виглядом
турботи про публічний інтерес пересдгідує виключно власний приватний
інтерес. Зацікавленість окремих урядових кіл у відступі від принципів
єдності і повноти бюджету пояснюється намаганням останніх створити
привілейоване становище для окремих статей при визначенні доцільності та
пріоритетності державних видатків, послабити ефективність бюджетного
контролю з боку парламенту та міністерства фінансів, а також прагненням
приховати дійсний стан справ у фінансовому господарстві держави. На
практиці, що добре відомо і з досвіду України, це проявляється в появі
різних спеціальних та позабюджетних фондів, створенні приєднаних та
надзвичайних бюджетів, збільшенні понадбюджетних та понадкошторисних
асигнувань.

Принцип достовірносгі – це формування бюджету на основі реальних
показників, науково обгрунтованих нормативів та відображення у звіті про
виконання бюджету тільки тих доходів і видатхів, які є результатом
їонцевих касових операцій банків. Вимога правдавосіі та реальності
бюджету спрямована перш за все на боротьбу з фальсифікацією бюджетних
розписів. А останнє явище, на жаль, в практиці фінансової даільносгі
української держави, особливо в останні роки, досить поширене і має
тенденцію до розростання. В той час як фінансова політика держави матиме
успіх лише в тому випадку, коли вона будуватиметься на якнайточнішому
знанні і відображенні

об’єктивних реалій. Достовірність бюджету в першу чергу залежить від
якості та результатів економічного прогнозування та від повноти
інформації про виконання поточного бюджету.

Принцип гласності забезпечує висвітлення в засобах масової інформації
показників бюджетів і звітів про їх виконання. Так, в статті 95
Конституції України зазначається: “Регулярні звіти про доходи і видатки
Державного бюджету України мають бути оприлюднені'”^.. Стаття 97
Конституції України прямо називає і суб’єкт, який зобов’язаний це
зробити: “Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до
Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України.
Поданий звіт має бути оприлюднений” “^

Згідно статті 40 Закону України “Про бюджетну систему України” також
публікується для загального відома Постанова Верхової Ради України щодо
звіту про виконадня Державного бюджету України'”, а згідно статті 41
цього ж закону оприлюднюються і рішення Верховної Ради Автономної
Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів щодо звіту про
виконання республіканського бюджету Автономної Республіки Крим,
обласного, міського, районного бюджетів’^.

Міністерство фінансів України складає зведений звіт про виконання
Державного бюджету України та бюджетів Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва і Севастополя на підставі звіту про виконання
Державного бюджету України та одержаних від уряду Автономної Республіки
Крим, виконавчих органів обласних і міських рад народних депутатів
звітів про виконання бюджетів, що входить до бюджетної системи
відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Зведений звіт
надсилається Верховній Раді України, а узагальнені показники зведеного
звіту підлягають опублікуванню^.

Винятки з правила публічності та гласності бюджету допускаються тільки з
міркувань вищих державних інтересів і пов “язаяі із збереженням
державної та військової таємниці. В той же час подібні виключення не
повинні впливати на ефективність парламентського контролю, що
гарантується використанням спеціальних процедур при обговоренні
військових та інших подібних статей бюджету і скдаданням додаткової
бюджетної документації “для службового користування”.

Принцип наочності полягає у відображенні показників бюджетів у
взаємозв”язку із загальноекономічними показниками в Україні та за ІЇ
межами шляхом використання засобів максимальної інформативності
результатів порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій
економічного розвитку.

Наочність бюджету, або, інакше кажучи, представлення його в найбільш
інформативній та доступній для розуміння формі, має виключно велике
значення для реалізації парламентських бюджетних повноважень. Наочність
дозволяє парламентарям на стадії затвердження бюджету, а потім і
контролю за його виконанням самим “прочитати” основний фінансовий
документ року; з’ясувати джерела і розмір прибутків; цілі, на які
спрямовуються видатки; величину видатків, що спрямовуються на
фінансування конкретних державних завдань і проектів.

Реалізація наочності бюджету забезпечується цілим рядом
юридико-технічних прийомів, серед яких насамперед необхідно відзначити
використння бюджету-брутто, деталізацію бюджетної класифікації, заборону
подвійної калькуляції – тобто заборону розміщення коштів, призначених на
одні і ті ж видатки, на кількох різних позиціях бюджету.

Принцип самостійності уах бюджетів, що входять до бюджетної системи
України, полягає в тому, що Державний бюджет України. республіканський
бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, міські, районні, районні в
містах, сепищні, сільські бюджети є не просто автономними, а
самостійними. Самостійність бюджетів забезпечується наявністю власних
доходних джерел і правом визначення цілей їх використання відповідно до
законодавства України.

Так, у відповідності із Законом України “Про бюджетну систему України”
доходи Державного бюджету України формуються за рахунок:

частини податку на добавлену вартість, яка визначається Законом про
Державний бюджет України на наступний рік;

частини акцизного збору, яка визначається Законом про Державний бюджет
України на наступний рік;

податку на прибуток підприємтсв і організацій усіх форм власності (крім
комунальної) і підпорядування у розмірі, що дорівнює ЗО відсоткам від
ставки, передбаченої законодавством для відповідної категорії платежів;

податку на майно підприємств і організацій усіх форм власності і
підпорядкування у розмірі, що дорівнює ЗО відсоткам від ставки,
передбаченої законодавством України;

плати за землю, що дорівнює ЗО відсоткам від ставки, передбаченої
законодавством України; надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;
частини доходів від приватизації державного майна, що перебуває в
загальнодержавій власності, яка визначається Законом про

Державний бюджет України на наступний рік;

надходжень від реалізації державного майна, що перебуває в
загальнодержавній власності;

орендної паати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що
перебувають у загальнодержавній власності; внесків до Пенсійного фонду
України;

внесків до Фонду для здійснення, заходів щодо ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

внесків до Державного фонду сприяння зайнятості населення; внесків до
інших загальнодержавних цільових фондів, створення яких передбачено
законодавством України; надходжень від внутрішніх позик;

перевищення доходів над видатками Національного банку України;

повернутих державі позик, процентів по наданих державою позиках і
кредитах;

дивідендів, одержаних від акцій та інших цінних паперів, що належать
державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю
підприємств загальнодержавної власності; плати за спеціальне
використання природніх ресурсів; інших доходів, встановлених
законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету
України””.

У доходи республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних,
Киівського і Севастопольського міських бюджетів зараховується:

частина податку на добавлену вартість, яка визначається Законом про
державний бюджет України на наступний рік, але не менш як 20 відсотків;

частина акцизного збору, яка визначається Законом про Державний бюджет
України на наступний рік, але не менш як 20 відсотків;

податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім
комунальної) і підпорядкування у розмірі, що дорівнює 70 відсоткам від
ставки, передбаченої чинним законодавством для від повідної категорії
платників, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств та
організацій комунальної власності цього рівня;

частина прибуткового податку з громадян; 70 вігеотків податку на майно
підприємств і організацій усіх форм власності і підпорядкування; плата
за землю, що дорівнює 10 відсоткам від ставки,

передбаченої законодавством України до республіканського бюджету
Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів і 70 відсотків — до
Київського і Севастопольського міських бюджетів;

надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, що
проводяться за рішенням відповідних Рад народних депутатів, згідао з
законами України;

частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається
Законом про Державний бюджет України на наступний рік;

відрахування, дотації і субвенції з Державного бюджету України;

надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у
комунальній власності цього рівня;

дивіденти, одержані від акцій і цінних паперів, що належать державі в
акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств
комунальної власності цього рівня; інші надходження, встановлені
законами України”‘. У доходи районних бюджетів, міських (міст обласного
підпорядкування) бюджетів в порядку, на умовах і в межах, встановлених
законами України, зараховуються:

податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім
комунальної) і підпорядкування у розмірі, визначеному Радою народних
депутатів вищого рівня, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств
та організацій комуналтіної власності цього рівня;

прибутковий податок з громадян у розмірі, визначеному Радою народних
депутатів вищого рівня;

плата за землю до районних бюджетів у розмірах, визначених Радою
народних депутатів вищого рівня, і 60 відсотків — до міських бюджетів
(міст обласного підпорядкування); податок на нерухоме майно громадян;

місцеві податки і збори, крім винятків, передбачених законодавством
України;

частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається
Радою народних депутатів вищого рівня;

надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у
комунальній власності цього рівня;

відрахування, дотації і субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня;
інші надходження'”.

У доходи районних у містах бюджетів зараховуються:

податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім
комунальної) і підпорядкування у розмірі, визначеному місцевою Радою
народних депутатів вищого рівня, та 100 відсотків податку на прибуток
підприємств та організацій комунальної власності цього рівня;

прибутковий податок з громадян у розмірі, визначеному місцевою Радою
народних депутатів вищого рівня, але не менше, як 50 відсотків;

плата за землю у розмірах, визначених Радою народних депутатів вищого
рівня;

місцеві податки і збори у розмірах, визначених міською Радою народних
депутатів, крім винятків, передбачених законодавством України;

частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається
Радою народних депутатів вищого рівня;

надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у
комунальній власності цього рівня;

відрахування, дотації і субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня;
інші надходження'”.

Види податків та інших платежів, які підлягають зарахуванню до районного
в місті бюджету, встановлюються міською Радою народних депутатів
відповідно до законів України, чинного законодавства Автономної
Республіки Крим і рішень відповідних Рад народних депутатів вищого
рівня, прийнятих у межах їх компетенції.

У доходи міських (міст районного підпорядкування), селищних, сільських
бюджетів у порядку і на умовах, встановлених законами України,
зараховуються:

податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім
комунальної) і підпорядкування у розмірі, визначеному Радою народних
депутатів вищого рівня, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств
та організацій комунальної власності цього рівня;

прибутковий податок з громадян у розмірі, визначеному Радою народних
депутатів вищого рівня;

плата за землю, що дорівнює 60 відсоткам від ставки, передбаченої
законодавством;

місцеві податки і збори, крім винятків, передбачених законодавством
України;

частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається
Радою народних депутатів вищого рівня;

надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у
комунальній власності цього рівня;

відрахування, дотації і субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня;
інші надходження’^.

Якщо внаслідок відсутності достатньої фінансової бази районною Радою
депутатів відповідно до частини шостої статті 2 Закону України ” Про
бюджетну систему України” приймається рішення про ліквідацію сільського
чи селищного бюджету, то платежі, які належать виключно бюджетам цього
рівня, зараховуються до відповідного районного бюджету.

З Державного бюджету України до бюджету Автономної Республіки Крим,
бюджетів областей, міст Києва і Севастополя може передаватись частина
доходів у вигляді процентних відрахувань від загальнодержавних податків,
зборів і обов”язкових платежів, які справляються на даній території,
або дотацій і субвенцій. Розмір цих відрахувань затверджується Верховною
Радою України в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік
за поданням Президента України із врахуванням економічного, соціального,
природного і економічного стану відповідних територій.

До проекту закону про Державний бюджет України Кабінетом України
додається техніко-економічне обгрунтування відрахувань, дотацій і
субвенцій бюджетам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя, яке повинно містити:

статистичні дані про економічний, соціальний, природний та екологічний
стан зазначених адміністративно-територіальних одиниць;

розрахунки необхідних витрат для вирівнювання економічного) соціального,
екодогічного стану та ефективного використання природних умов
адміністративно-територіальних одиниць;

інформацію про урядові та регіональні програми подолання різниці між
адміністративно-територіальними одиницями; програми, виконані в
попередні роки, та досягнуті результати; діючі програми та такі, що
розробляються, з прогнозом наслідків виконати.

&

u?u?u?u?ua?u?u?u?U?I?I?u?u?u?u?u?u?u?u?u?u?u?u?uC?u?u?u?u?u?u?u?u?u?u?u?
u?u?u?

?

b

?

oeUeeOoOoOAOeOoOAOeOAOoOoOoOoOoO±OAoOoO¤™OAOAOoOoOeO“O?™

ue

?????????@?* ue

( @

u

th

??????@?астопольським міськими бюджетами і бюджетами районів, міст
республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим, міст
обласного підпорядкування, районів у містах (міст Києва і Севастополя),
здійснюється відповідно Верховною Радою

Автономної Республіки Крим, обласними, міськими (міст Києва і
Севастополя) Радами народних депутатів, із врахуванням економічного,
соціального, екологічного, природного стану відповідних районів та
населених пунктів за поданням Рад нижчих рівнів.

Процентні відрахування від окремих видів доходів в межах, визначених
законами України, затверджуються:

до бюджетів районів і міст республіканського (Автономної Республіки
Крим) та обласного підпорядкування — Верховною Радою Автономної
Республіки Крим та обласними Радами народних депутатів;

до бюджетів міст, селищних і сільських бюджетів — р айонними та міськими
(міст обласного підпорядкування) Радами народних депутатів;

до районних у містах бюджетів, до бюджетів міст, що знаходяться в
адміністративному підпорядкуванні іншого міста — міськими Радами
народних депутатів. Причому перегляд процентних відрахувань щодо
затвердженого бюджету, який в силу різних причин має місце, не може
поширюватися на час, що вже минув.

Порядок і умови надання і використання дотацій та субвенцій з Державного
бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і
місцевих бюджетів затверджуються Верховною Радою України.

Принцип самостійності кожного бюджету з неминучістю включає і наявність
власних закріплених видатків. Так, кошти Державного бюджету України
витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про Державний
бюджет України. Кошти республіканського бюджету Автономної Республіки
Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах,
затверджених відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим,
місцевими Радами народних депутатів. До Державного бюджету України не
включаються видатки, які не передбачені законами України. Розподіл
видатків між бюджетами здійснюється, як уже зазначалось вище, відповідно
до Закону України “Про бюджетну систему України”.

Органи державної виконавчої влади і виконавчі органи місцевих Рад під
час складання проектів бюджетів, уточнення бюджетів в ході їх виконання,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних
депутатів під час розгляду проектів бюджетів, їх затвердження та
уточнення в ході виконання в межах своєї компетенції в інтересах
держави, населення відповідної території, мешканців населеного пункту
громадян відповідно мають право:

визначати із своїх бюджетів обсяг фінансування заходів
соціально-культурного розвитку відповідних адміністративно-

теригоріальних одиниць в межах планових бюджетних доходів, наданих
дотацій, субвенцій, а також із врахуванням залучених коштів;

визначати напрями використання коштів бюджетів на інвестиції, власні
цільові програми, а також спільні програми з органами влади інших
адміністративно-територіальних одиниць, на зовнішньоекономічну
діяльність, заходи щодо охорони навколишнього середовища, відновлення
пам”яток природи і культури, що знаходяться у віданні відповідних
органів влади, на благоустрій міст, сепищ та сіл, утримання та
капітальний ремонт житлового фонду і об”єк-гів комунального
призначення, мережі шляхів відповідного підпорядкування, установ та
закладів освіти, охорони здоров”я, соціального забезпечення, науки і
культури, фізичної культури і спорту, засобів масової інформації, на
утримання органів державної влади та самоврядування, захист прав
споживачів, інші цілі;

збільшувати в межах наявних коштів видатки на утримання
житлово-комунального господарства, установ та закладів освіти, охорони
здоров”я і соціального забезпечення, наукиі культури, фізичної культури
і спорту, охорону навколишнього середовища та на інші цілі;

визначати у встановленому порядку в межах додатково вишуканих протягом
року коштів додаткові пільги на допомогу громадянам, які потребують
соціального захисту;

утворювати у складі свого бюджету в межах обсягу його доходів резервні
та цільові фонди, якщо їх створення передбачено законами України;

визначати розміри дотацій, субвенцій бюджетам нижчого територіального
рівня та їх цільове використання;

об”еднувати на договірних засадах кошти своїх бюджетів з коштами інших
бюджетів, а також підприємств, установ, організацій, об”єднань громадян
та громадян для фінансування будівництва, ремонту і утримання об”єктів
виробничого та невиробничого призначення, крім винятків, встановлених
законами України’^.

При цьому на Кабінет Міністрів України покладається обов”язок:
узагальнювати і готувати пропозиції про скорочення видатків бюджету;

розробляти і пропонувати заходи з метою підвищення ефективності
бюджетних витрат;

давати висновки щодо відповідності законопроектів, які вносяться на
розгляд Верховної Ради України, Закону про Державний бюджет України на
поточний бюджетний рік і основним напрямком бюджетної політики на
наступний бюджетний рік, в тому числі на пленарних засіданнях Верховної
Ради України, якщо прийняття таких

законів не відповідає вимогам Закону України “Про бюджетну систему
України».

Надзвичайно важливим принципом бюджетного права є конституційне
визначення тривалості повного бюджетного періоду в часі. За загальним
правилом, державний бюджет приймається на сучасному етапі в
цивілізованих країнах на один рік. Хоч в різних країнах початок
фінансового (бюджетного) року датується по-різному, що є одним з об
“єктивних пояснень асинхронності бюджетного процесу в різних країнах
світу. В статті 96 Конституції України зафіксовано, що “Державний бюджет
України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1
січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на інший період”””.

Цікаво та корисно провести порівняльний аналіз бюджетного періоду в
різних країнах світу. Так, у Франції, Нідерландах, Швейцарії, Бельгії
бюджетний рік, так як і в Україні, співпадає з календарним роком. У
Великобританії, Канаді та Японії бюджетний рік починається з 1 квітня. В
Італії та деяких скандинавських країнах — з 1 липня, а в США його
відраховують з 1 жовтня кожного року. Бюджетний рік, збільшений на
тривалість пільгового періоду — часу, протягом якого завершується
фінансування окремих програм та закриття фінансових рахунків — складає
поняття рахункового періоду. Рахунковий період означає фактичний термін
виконання бюджету”‘.

Перехід від багаторічних до однорічних бюджетів стався головним чином на
межі ХІХ-ХХ століть. З одного боку, він став наслідком істотного
зміщення рівноваги від виконавчої в користь законодавчої влади, з іншого
ж боку, сприяв ще більшому зростанню ролі парламентів у формуванні
бюджетів та контролі за їх виконанням. Якщо ж оцінювати даний історичний
факт в більш широкому суспільному аспекті, то це було одне з вирішальних
свідчень утвердження в країнах цивілізованого громадянського суспільства
та встановлення між ним та державою нового балансу сил і співвідношення
ролей.

Водночас фактично по сьогоднішній день фінансове законодавство ряду
країн допускає існування також багаторічних бюджетів. Так, у статті 110
Основного закону ФРН зазначається, що “бюджет затверджуетьоі бюджетним
законом на один фінансовий рік або на декілька років, окремо по роках,
до початку першого звітного періоду. Для деяких частин бюджету можна
передбачити їх дію в різні відрізки часу, рознесені по звітних роках”.
Пункт 6 статті 79 Конституції Греції допускає встановлення законом
“можливості вироблення дворічного бюджету”.

Деякі країни приймають на кілька років не весь бюджет, а лише певні
його частини. Наприклад, в Німеччині військовий бюджет приймався на 7
років (військовий септенат) за умови щорічного санкціонування видатків
рейхстагом. Консолідований фонд, що містить в собі доходи і видатки,
розміри яких не включаються в щорічні кошториси, бере свій початок з
кінця XVII століття у Великобританії. Дозвіл парламенту, що стосується
їх, залишається в силі до того часу, поки нові закони не внесуть в них
змін. До державних видатків, що звільнені від щорічного затвердження їх
голосуванням, у Великобританії належать також розходи по утриманню
королівського двору (цивільний лист), проценти по консолідованому та
біжучому боргу, платня та пенсії високопоставленим чиновникам тощо^.

Розробка багаторічних програм державних капіталовкладень, реалізація
крупномасштабних інвестиційних проектів, строки фінансування яких далеко
виходять за рамки бюджетного року, призвели до появи так званого
ланцюгового бюджету. В ньому містяться схвалені представницьким органом
влади видатки на цивільні і військові капіталовкладення на декілька
років. Річні розбивки з цих видатків включаються в бюджет відповідного
року без додаткової санкції парламенту. Як деформований ланцюговий
бюджет можна розглядати, на нашу думку, п”ятирічні фінансові плани
розвитку народного господарства, що мали місце в СРСР до його розпаду.

Принцип бюджетної рівноваги науковці та фахівці практики відносять до
числа “технічних” принципів бюджетного права””. Тим не менш він внесений
до числа конституційних принципів бюджетного права. Зокрема, в статті 95
Конституції України підкреслюється, що “держава прагне до
збалансованості бюджету України'”^. Дещо конкретніше цей принцип
викладено в Законі України “Про бюджетну систему України”. Так, у статті
21 цього закону зазначається: “Збалансованість бюджетів, які входять до
складу бюджетної системи України, є необхідною умовою
фінансово-бюджетної політики'”^.

Перевищення доходів над видатками становить надлишок бюджету.
Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету. При
визначенні розміру дефіциту бюджету кредити та позики в джерело доходів
не враховуються. Граничний розмір дефіциту та джерела його покриття
визначаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою
Автономної Республіки Крим, Радами народних депутатів під час
затвердження відповідних бюджетів. Покриття дефіциту бюджету
здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних
держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик до
Державного бюджету

України в кожному конкретному випадку приймає Верховна Рада України.

Розмір внутрішніх республіканських позик Автономної Республіки Крим
встановлюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, а внутрішніх
місцевих позик — обласними та міськими Радами народних депутатів, під
час затвердження відповідних бюджетів і може уточнюватися під час
внесення змін чи доповнень до

них.

Регулювання загального обсягу випущених внутрішніх позик здійснюється
Верховною Радою України в межах визначеного законом граничного розміру
внутрішнього державного боргу.

В разі наявності дефіциту бюджету в першу чергу фінансуються поточні
видатки. При затвердженні бюджету граничний розмір дефіциту бюджету не
повинен перевищувати розмір видатків бюджету на розвиток, інакше може
виникнути небезпечна за своїми потенційними наслідками криза державних
фінансів.

Закон України “Про бюджетну систему України” передбачає можливість в
разі виникнення стійкого дефіциту бюджету пропорційного скорочення за
пропозицією Кабінету Міністрів України, виконавчих органів відповідних
Рад затверджених бюджетних видатків щомісячно по всіх статтях бюджету
(крім захищених статей, перелік яких визначається відповідною Радою) до
кінця бюджетного року. Рішення про пропорційне скорочення відповідного
бюджету приймають Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної
Республіки Крим чи місцева Рада народних депутатів. У випадку ж
неприйняття Верховною Радою Україки такого рішення з будь-яких причин
законодавець надав право Президенту України зупинити або скоротити
фінансування окремих видатків, попередивши про це Верховну Раду України
за два тижні^. Місцеві органи державної влади, виконавчі органи
місцевого самоврядування таким правом не наділені.

Верховна Рада України, уряд України, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, уряд Автономної Республіки Крим, Ради народних депутатів та їх
виконавчі органи, приймаючи рішення, які зумовлюють скорочення
надходжень або виникнення чи збільшення видатків з Державного бюджету
України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих
бюджетів, зобов”язані передбачати джерела їх покриття.

В разі, коли у ході виконання бюджету Рада вищого рівня, або її
виконавчий орган, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції
приймає рішення, яке призводить до зменшення доходів

або збільшення видатків бюджету нижчого територіального рівня, то
відсутні у зв”язку з цим для збалансування мінімального бюджету кошти
компенсуються органом, який прийняв рішення, за рахунок коштів його
бюджету або коштів, передбачених для цього законом. В цьому разі при
визначенні нестачі коштів не враховується вільний залишок коштів бюджету
нижчого територіального рівня, який утворився на початок поточного
бюджетного року і який не було використано до моменту прийняття
зазначеного рішення.

Ради народних депутатів нижчого рівня та їх виконавчі органи мають право
не приймати до виконання рішення вищих органів влади, якщо ці рішення не
забезпечені бюджетними ресурсами відповідно до вимог статті 34 Закону
України “Про бюджетну систему України”^.

В разі, коли в ходї виконання бюджету вищий або нижчий орган влади
приймає рішення з питання, що не входить до його компетенції, яке завдає
збитків бюджету нижчого або вищого рівня, відшкодування цих збитків
провадиться саме цим органом влади за рахунок коштів його бюджету.

Внесення змін, уточнень та доповнень до бюджетів протягом бюджетного
року здійснюється в порядку, передбаченому Законом України “Про бюджетну
систему України” для затвердження відповідних бюджетів. Причому Закон,
реалізація якого веде до зменшення доходів або збільшення видатків
бюджетного поточного року, вводиться іі дію після внесення відповідних
змін, уточнень та доповнень до Закону про Державний бюджет України.

Вільний залишок коштів бюджету, що утворився на початок поточного
бюджетного року, а також доходи бюджету, додатково одержані в процесі
виконання бюджету, та суми перевищення доходів над видатками, що
утворилися в результаті збільшення надходжень до бюджету чи економії у
видатках, згідно чинного бюджетного законодавства України не підлягають
вилученню органами державної виконавчої влади вищого рівня. Рішення про
їх подальше використання, в тому числі про вкладення цих коштів у
господарські заходи, в акції та інші папери, а також про надання
процентних та безпроцентних бюджетних позичок приймає відповідний орган
державної виконавчої влади та місцевого самоврядування з наступним
затвердженням цих рішень відповідними Радами’^. Причому бюджетні позички
їуб”єктам господарської діяльності не можуть бути безпроцентними чи
такими, проценти за які нижчі розрахункового рівня інфляції на період
надання позички.

Оскільки власний досвід української держави в діяльності по
збалансуванню бюджетів усіх рівнів ще дуже незначний, то особливу

цінність являє собою такий досвід цивілізованих країн світу, де сучасні
ринкові відносини давно набули класичних форм. Тим більше, що бюджетне
законодавство більшості зарубіжних країн особливо ретельно підходить до
проблеми збалансування прибуткової та витратної частин бюджету. Це
зумовлено тим, що різні непередбачені обставини з неминучістю вимагають
відкриття вже після затвердження збалансованого бюджету чисельних
додаткових.кредитв, які являють собою асигнування, що дозволяються
парламентом ( а в деяких виняткових випадках — урядом) після прийняття
щорічного фінансового закону. Цілком зрозуміло, що додаткові кредити з
неминучістю ведуть до появи та подальшого зростання бюджетного дефіциту.

Стримати цю тенденцію у французькому законодавстві намагаються через
прийняття виправленого бюджету, який змінює, якщо цього вимагають
обставини, кошториси та дозволи, що містяться у щорічному фінансовому
законі. Згідно традицій додаткові кредити повинні супроводжуватись у
виправленому бюджеті вказівкою на джерело фінансування. Правда, останнім
часом цю вимогу стали вихолощувати, включаючи в текст закону загальну
фразу: “видатки будуть покриті за рахунок коштів біжучого року'”^.

Розвиток інтеграційних процесів приводить до того, що вимога
збалансованості бюджету знаходить своє відображення в ряді
міжнародно-правових актів. Прийняті в Маастріхтіекономічнікритерії, що
створюють необхідні передумови переходу країн ЄС до валютного союзу,
чинять дисциплінуючий вплив на національну бюджетну політику і
встановлюють, зокрема, граничний розмір дефіциту бюджетів громадського
сектора на рівні 3 процентів вадового внутрішнього продукту.

Фінансове право зарубіжних країн велику увагу приділяє питанням
взаємодії державного бюджету з іншими ланками бюджетної системи. Причому
їх вирішення безпосередньо залежить від форми державного устрою в кожній
країні. Основні правила, що регулюють відносини між бюджетом
центрального уряду і бюджетами суб”єктів федерації, автономних
адміністративно-територільних утворень, місцевих колективів, містяться в
джерелах державного права (конституціях, конституційних і органічних
законах). Зони встановлюють розподіл повноважень між частинами складної,
федеративної держави та між урядом і місцевою адміністрацію в унітарних
країнах. Стосовно бюджетного права це означає наявність загальних
підходів та принципів закріплення публічних видатків за основними
ланками фінансової системи.

Джерела державного права містять норми, якими визначається закріплений
чи загальний характер основних прибуткових надходжень. При цьому під
закріпленими доходами у фінансовому праві більшості зарубіжних країн
розуміють ті надходження в бюджет, які закріплюються законодавцем за
відповідною адміністративно-територіальною ланкою і спрямовуються в її
розпорядження в повному обсязі. Загальними доходами є ті, що ще належать
розподілу між центром і територіальними одиницями. Причому в останньому
випадку критерії визначення належної частки фінансів відповідному
суб”екту бюджетних правовідносин у різнихкраїнахрізні. Так, фінансове
право ФРН передбачає використання змінної квоти, яка розраховується в
залежності від видатків та доходів федерації та її земель. За японським
законодавством доходи від податкових зборів розподіляються між урядом
держави та місцевими органами влади у відповідності з розмірами
видатків, які їм належить нести. В Китаї загальні доходи розподіляються
між центральним та місцевими бюджетами згідно фіксованих нормативів.

Наявність загальних доходів дозволяє перерозподіляти надходження в
бюджет між центром , з одного боку, і суб”єктами федерації та
автономіями, з іншого (вертикальне фінансове нівелювання), а також по
горизонталі між самими суб”єктами федерації, а всередині кожного
федеративного утворення — між місцевими суб”єктами цих правовідносин.
Такі механізми бюджетного устрою сприяють вирівнюванню
загальноекономічного рівня в цілому, а також прискореному розвитку
відсталих в господарському аспекті районів.

Закріплення власних джерел доходу є неодмінною умовою здійснення
політики фінансової децентралізації. Саме тому відсутність власних
податків у фінансовому механізмі федеративних держав — явище надзвичайно
рідке. Одним з таких винятків є бельгійська податкова система, в якій
всі найважливіші податки носять загальний характер. При цьому прибуткова
частина бюджетів суб”єктів бельгійської федерації поповнюється за
рахунок дольової участі в загальнодержавних податках^.

Ключовий принцип бюджетного права полягає в тому, що у відповідності зі
статтею 95 Констигуції України “бюджетна система будується на засадах
справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між
громадянами і териіоріальними громадами””‘. Цей же принцип частково
одержав своє закріплення і в спеціальному фінансовому законодавстві.
Зокрема, у статті 26 Закону України “Про бюджетну систему України”
зазначається: “Через державний бюджет здійснюється перерозподіл частини
фінансових

ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями України з
урахуванням їх економічного, соціального, екологічного, природного
стану, при цьому враховується необхідність вирівнювання їх фінансового
забезпечення'””.

Очевидним є прямий зв”язок загального стану економіки та бюджетної
збалансованості. Економіка України на середину — Другу половину 1996
року ввійшла в період нестійкої рівноваги. З цього її стану з однаковою
ймовірністю може започатковуватись зростання економіки або ж не менш
ймовірне відтворення стагфляції взірця 1993-1994 років.

Водночас поки що не досягнуто позитивних зрушень у бюджетній
збалансованості. Навпаки, тут посилились негативні тенденції. Як
зазначено в Постанові Верховної Ради України “Про звіт про виконання
Державного бюджету України за і 995 рік”: “Граничний розмір дефіциту
державного бюджету перевищено на 39,2 трлн. карб.;

— Кабінетом Міністрів України отримано кредитів в Національному банку
України на 50,3 трлн. карб. більше, ніж затверджено Законом;

— По окремих видатках бюджетні кошти використані в обсягах, що
перевищують межу видатків, і поряд з цим ряд видатків, передбачених
Законом про Державний бюджет, зовсім не профінансовані”^. Такий стан
виконання консолідованого державного бюджету свідчить про посилення
невідповідності між його складовими. Між іншим, це не е особливістю лише
України, а характерна риса усіх держав з перехідною економікою^.

Існування бюджетів різних рівнів, з одного боку, та значна
нерівномірність фінансового стану різних регіонів та верств населення
об”єктивно зумовлює перерозподільчі процеси фінансових ресурсів.
Механізм перерозподілу бюджетних коштів є об”єктом централізованого
державного регулювання і багато в чому визначається системою
оподаткування, монетарною політикою, макроекономічними факторами, які
знаходяться в безперервному русі та розвитку. Тому так само є
об”єктивною і необхідність постійного вдосконалення самого цього
механізму. Це вимагає насамперед визначення пріоритетів такого
перерозподілу, його критеріїв з тим, щоб найоші’імальніше врахувати
загальнодержавні та регіональні інтереси, інтереси виробничої та
невиробничої сфер суспільства, його різних соціальних та майнових
верств.

Перерозподільчі процеси проявляються в русі грошових потоків, які
обслуговують в Україні державні фінансові організації — Міністерство
фінансів, НБУ, податкові органи, розрахунково-касові

центри, комерційні банки. Істотньою особливістю взаємодії цих грошових
потоків є наявність часового лагу між надходженнями грошових коштів в
бюджет (платежами юридичних та фізичних осіб) і витратами з нього, що є
однією з головних причин, на нашу думку, заборгованості держави по
заробітній платі перед працівниками бюджетних організацій і установ.

Для дослідження перерозподільчої функції бюджету вчені-фінансисти
пропонують використовувати поняттявідвідних і привідних бюджетних
потоків^. Під першими можна розуміти реальні грошові потоки платежів з
бюджетів усіх рівнів, що включають витрати і відрахування. Привідні
грошові потоки виражають фактичний грошовий потік платежів до бюджету,
що складається з доходів і надходжень.

На нашу думку, а також думку ряду інших вчених^, у механізмі
перерозподілу бюджетних коштів слід розмежовувати внутрішні і зовнішні
грошові потоки. Якщо внутрішні обмежені самою бюджетною системою,
регулюючими податками, бюджетними трансфертами, включаючи дотації й
субвенції, що передаються в позабюджетні фонди і в бюджети іншого рівня,
то зовнішні — зумовлені платежами в бюджет юридичних і фізичних осіб,
виплатами з нього коштів на користь шдариємств і організацій, а також
населення.

Нині в Україні об”єктивно визріла необхідність розробки нової концепції
бюджетного регулювання, в основу якої слід покдасти пріоритети
фінансування соціального розвитку регіонів і пристосування їх
господарства до найповнішого задоволення як загальнодержавних, так і
регіональних потреб в умовах перехідної економіки, яка є, як показала
практика, не швидкозмінним фактором.

Чи не найбільшою перепоною для узгодження привідних та відвідних
бюджетних потоків є неповне та несвоєчасне виконання зобов”язань перед
бюджетом платниками податків. В Україні ця ситуація у 1996 році набула
загрозливого характеру'” і по суті зумовила податкову реформу 1997 р.
чи, як її ще іменують окремі публіцисти, податковуреволюцію. Неплатежі в
бюджет або затримка їх створюють ефект блокування привідних бюджетних
потоків. Зростання дебіторськоїзаборгованості бюджетів угіхрівнів,
обмежуючи ціпотоки, зумовлює відповідне збільшення кредиторської
заборгованості перед одержувачами бюджетних коштів, тобто з неминучістю
скорочує відвідні бюджетні потоки. Збереження тенденції осідання в
грошовому обороті підприємницького сектора економіки коштів, що
передбачені для виплати у бюджет, означає побудову бюджетної ігірамщи,
що має надзвичайно хитку основу неплатоспроможності підприємств.

В умовах, що склалися в Україні останнім часом, реальне бюджетне
планування привідних грошових потоків є практично неможливе у зв”язку з
труднощами визначення величини доходів і витрат державного бюджету в
умовах високої інфляції і дії фактора, який називається у зарубіжній
фінансовій практиці ефектом Танці’^. Його суть полягає у високому
ступені залежності реальної величини бюджетних надходжень (за
купівельною спроможністю) від рівня інфляції та від затримок внесення до
бюджету податкових та інших платежів.

При встановленій податковій ставці — а саме це є одним з принципів
податкового законодавства — відстрочка платежів у часі, яка знаходиться
між моментом початку господарської діяльності і датою надходження
податку на неї в державну казну, виникає ситуація, коли чим вищі темпи
інфляції, тим нижча реальна вартість привідних грошових потоків.
Необхідно рахуватися і з тим фактом, що в міру посилення інфляції у
суб”єктів господарювання зростає бажання максимально відтягнути строк
платежу, а останнє в результаті його здійснення ще більше посилює дію
ефекту Танці. В період же стабілізації економіки і фінансової системи
дія зазначеного ефекту набуває зворотного характеру, збільшуючи реальну
вартість привідних потоків. Проблема оптимізації бюджетних потоків
вимагає дня свого вирішення прогнозування кількісних наслідків ефекту
Танці, хоч це й досить складно. Але зазначене надзвичайно важливе для
проведення ефективного бюджетного планування.

Незбалансованість доходної і витратної частини бюджету в країнах з
розвинутою ринковою економікою — явище звичайне. Пов”язане воно з тим,
що існує розгалужений ринок готівкових і безготівкових кредитних
ресурсів, на якому бюджет (держава) може виступати в різних ролях —
покупця, продавця грошових ресурсів і гаранта з грошових операцій, в
тому числі й валютних, перед третіми особами. Але враховуючи, що ринок
капіталів функціонує на основі специфічних законів, найголовнішим з яких
є прибуткове розміщення коштів кредиторами й інвесторами, можна зробити
висновок: діючи на ринку капіталів, бюджет має підлягати ринковим
законам, насамперед, бути здатним оплатити вартість залучених ресурсів.

В процесі бюджетного регулювання з “являється необхідність врахування
додатковихвідвіднихіпривідних потоків грошовихкоштів. Посилюється
альтернатива у вирішенні питання про те, який з методів їх регулювання
найбільш прийнятний в конкретній економічній ситуації, який підхід може
бути здійснений в оптимальні строки і з найменшими витратами. Наприклад,
наслідком розширення масштабів

функціонування додаткового привідного бюджетного потоку — залучення
коштів за рахунок внутрішнього й зовнішнього державного боргу — є
зростання витрат на його обслуговування. А це є додатковою частиною
відвідного потоку. Ця проблема, звичайно, актуальна не лише для України.

Бюджетна криза в США наприкінці 1995 року, коли Конгрес США примусив
президента Б.Клінтона відправити 680 тис. державних службовців у
відпустку за власний рахунок, бо бюджетні кошти на їх утримання були
вичерпані, свідчить не лише про реальність настання такого критичного
моменту, але й про можливість знаходження дійових шляхів вирішення
сьогоднішніх проблем бюджетного дефіциту не за рахунок майбутніх
поколінь. Стрімке зростання державного боргу відображає нездатність
політичних лідерів ефективно управляти централізованими фінансовими
ресурсами, мобілізація яких здійснюється без повернення.

Принцип спеціалізації доходів та видатків бюджету проявляється на всіх
стадіях бюджетного процесу. Він реалізується через розпис доходів
бюджету за джерелами, а видатків — за цільовим призначенням. Цій меті
підпорядкована бюджетна класифікація — спеціальний юридичний акт, що
лежить в основі всієї бюджетної діяльності фінансових органів.

В бюджетній класифікації доходи і видатки бюджету деталізуються і
групуються за галузевою та відомчою ознаками на розділи, глави,
параграфи і статті, що мають спеціальні назви та порядкові номери.
Необхідно підкреслити, що в основі класифікації доходів бюджетів усіх
рівнів лежить джерело доходу, а в основі класифікації видатків бюджетів
усіх рівнів лежить цільове призначення бюджетних коштів.

Чинна бюджетна класифікація для Державного та місцевих бюджетів України
затверджена наказом Міністра фінансів України № 28 від 2.05.1993 р. “Про
внесення змін до класифікації доходів і видаттав Державного та місцевих
бюджетів України”. В ньому будь-якому джерелу доходів — податку чи
обов’язковому платежу — за бюджетною класифікацією визначене своє
постійне місце в розділі, главі, параграфі. В такий самий спосіб
класифікуються всі видатки бюджету. Причому у видатках, крім розділів,
глав, параграфів виділені ще й статті (Ст. 1. Заробітна плата; ст. 2.
Нарахування на заробітну плату; ст. 3. Господарські та канцелярські
видатки; ст. 4. Відрядження та службові роз ‘їзди; ст. 5. На наукові
дослідження, навчальні витрати, придбання книжок для бібліотек; ст. 8.
Стипендії; ст. 9. Видатки на харчування; ст. 10. Придбання медикаментів
і перев’язувальних

засобів; ст. 12. Придбання твердого інвентаря; ст. ІЗ. Благоустрій; ст.
14. Придбання м’якого інвентаря та спецодягу; ст. 15.
Капітаяовкдадення;ст. 16. Калітальний ремонт; ст. 18. Інші видатки
(організація фізкультурно-масової роботи, художньої самодіяльності
тощо)). Кожен з напрямків видатків з бюджету відбивається у певному
порядку. Наприклад, фінансування охорони здоров’я відбивається за
розділом.201 параграфа 1-79. Фінансування освіти вміщено в розділі 200
параграфа 1-78.

Тобто, видатки бюджету групуються за функціональною, відомчою та
економічною ознаками. Функціональна ознака поділу бюджетних видатків
детермінується функціями держави — державне управління, міжнародна
діяльність, національна оборона і т.д. Всередині крупних функціональних
розділів видатки бюджету групуються за адресним виділенням коштів
бюджету, якомусь конкретному міністерству чи для фінансування якоїсь
конкретної програми. Після цього видатки бюджету ірупуються за
економічною ознакою, тобто детально розписуються, наприклад, на
зарплату, нарахування на всі види господарських видатків і т.д. Причому
при складанні економічної класифікації за основу доцільно брати
класифікацію видатків, що рекомендується Україні МВФ. Вона пройшла
притарку та добре зарекомендувала себе в більшості країн світу і
дозволяє значно точніше співставити внутрішні витрати з аналогічними
світовими показниками та тенденціями.

В практиці фінансової діяльності держави особливо важлива друга частина
принципу спеціалізації доходів та видатків бюджету, а саме спеціалізація
видатків. Тому що при затвердженні бюджету валовою, загальною сумою
будь-який уряд вправі самостійно розпоряджатись в заданих йому межах
виділеними коштами. Якщо ж бюджет спеціалізований, то самостійність
виконавчої влади обмежується. Під спеціалізацією видатків, яка у
фінансово-правовій літературі нерідко називається ще спеціалізацією
кредиту^, мається на увазі затвердження законодавчим органом публічної
влади конкретних цілей, на які вправі витрачатись виконавчою владою ті
або інші обсяги коштів. В такому випадку в ході виконання бюджету уряд
може витрачатя кошти законним чином тільки на передбачені при
затвердженні бюджету цілі. Як уже зазначалось вище, юридичною
передумовою спеціалізації кредату є порядок вотування бюджету (по
главах, розділах, статтях та параграфах). Якщо бюджет вотується за
главами (розділами), то за міністрами зберігаеться лише обмежене право
пересунення кредитів в межах виділеного кошторису тільки по статтях.
Перемішення кредитів з однієї глави кошторису в іншу заборонено чи

дозволяється тільки зі згоди парламенту. В тих же випадках, коли бюджет
вотується постатейно, парламентська санкція необхідна, як правило,
навіть при переведенні коштів з однієї статті на іншу в рамках однієї
глави.

Розасигнування кредитів та їх використання згідно передбаченого законом
призначення відноситься до компетенції розпорядника кредитів, головним
серед яких є міністр фінансів. За ним згідно обсягу наданих прав ідуть
розпорядники пертого ступеня (міністри,, чиї відомства одержують
кредит), другого ступеня (начальники департаментів і генеральних
дирекцій) і т.д. Сучасне законодавство ряду країн пердбачає, що державні
видатки можна робити тільки з дозволу головного контролера, який
здійснює контроль за виконанням бюджету в цілому.

Процедура бюджетного контролю в зарубіжних країнах має як загальні риси,
так і специфіку. До перших слід віднести обов”язкову процедуру
затвердження парламентом звіту про виконання бюджету. Звіт може
прийматись парламентом у формі закону або через резолюцію схвалення
звіту спеціальним контрольним органом. В США це Головне
контрольно-ревізійне управління, у Великобританії — Управління головного
контролера. В ряді країн створені квазісудові органи фінансового
контролю — Рахункові палати (Франція, ФРН, Нідерланди і т.д.).

Інша поширена форма здійснення бюджетного контролю — Державний ревізор
або контролер (в деяких скандинавських країнах, наприклад, парламент
обирає цілу групу ревізорів). В їх обов”язок входить вивчення
фінансових звітів, контроль за правильністю витрачання коштів з
державного бюджету, правильністю та своєчасністю надходжень доходів в
бюджет. Їм надається право вимагати від органів управління всі необхідні
відомості і документи. Органи бюджетного контролю подають парламентам
свої зауваження щодо річних звітів про виконання державного бюджету.

Іншийінститутфінансового права—податкове право—також поряд із
використанням загальногалузевих принципів має і власні специфічні
правові принципи, притаманні тільки цьому інституту. Правда, серед
вчених немає єдності поглядів на проблему, що саме є основними
принципами податкового права. Одні автори відносять до них соціальну
справедливість, економічну ефективність, стабільність та гнучкість’^.
Інші вважають такими однократність оподаткування, пільговість
оподаткування, забезпечення рівних умов з боку держави щодо всіх
господарюючих суб”єктів, створення однакових умов дня використання
платниками податків зароблених ними коштів,

загальнообов”язковість сплати податків, єдиний підхід до визначення
прав і обов”язків платників податків та податкових органів, рівність
захисту прав та інтересів платників податків і держави, резидентства””.
Існують ще й інші погляда науковців на перелік основних принципів
податкового права як інституту фінансового права'”.

Законодавець України до основних принципів податкового права відніс
такі, як принципи законності, загальнообов”язковості, економічної
доцільності, соціальної справедиивосгі, поєднання інтересів держави,
регіонів, підприємств і громадян, пріоритетності у встановленні податків
публічної влади над органами виконавчої влади'”.

Зокрема, в статті 92 КонституціїУкраїни закріплено положення про те, що
виключно законами України встановлюються “система оподаткування, податки
і збори” ‘°”. Встановлення і скасування податків, зборів, інших
обов’язкових платежів до бюджетів та внесків до державних цільових
фондів, а також пільг їх платникам, згідно Закону України “Про систему
оподаткування”, здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим
і місцевими Радами народних депутатів відповідно до цього Закону, інших
законодавчих актів України про оподаткування. Верховна Рада Автономної
Республіки Крим і місцеві Ради народних депутатгів можуть встановлювати
додаткові пільги щодо оподаткування у межах сум, що надходять до їх
бюджетів. Ставки податків і пільги щодо оподаткування не можуть
встановлюватися або змінюватися іншими законодавчими актами України,
крім законів про оподаткування'”.

18 лютого 1997 р. Закон України “Про систему оподаткування” було
істотньо оновлено і після цього він набув характеру своєрідної
податкової конституції. Зокрема, він включає принципово важливу норму
про те, що податки і збори, не передбачені системою оподаткування, не
підлягають сплаті. Причому, перш ніж запровадити новий податок,
необхідно в чинному порядку внести зміни до б-пового закону “Про систему
оподаткування”. А зміни і доповнення д., д>ого стосовно пільг, ставок
податків і зборів та механізму їх сплати вносяться, у відповідності з
тепер уже чинною редакцією Закону України “Про систему оподаткування”,
не пізніше шести місяців до початку нового бюджегаого року і забувають
чинності, як гласить стаття І даного закону, з його початком. Таким
чином. Верховна Рада України гарантувала платникам податків спокійний
перебіг очікуваних “податкових революцій”. Причому попередню норму
підсилює ст. 7 цього ж Закону України, яка вказує на те, що зміна
податкових ставок і механізм справляння податків і зборів (обов’язкових
платежів) не

можуть запроваджуватись Законом України про державний бюджет на
відповідний рік, як це мало місце раніше. Згідно з новою редакцією
Закону України “Про систему оподаткування” скасовано всі внески, які
існували до цього часу. Натомість, відповідно до вимог Конституції
України, введено збори, серед яких кілька нових. Всього в Україні зараз
нараховується 19 загальнодержавних та 14 місцевих податків і зборів'”.

В статті 67 Конституції України розкривається суть такого принципу
інституту податкового права, як загальнообов”язковість податків: “Кожен
зобов”язаний сплачувати податки і збори, — зазначається в ній, — в
порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають
до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій
майновий стан на доходи за минулий рік у порядку, встановленому
законом”‘”.

У відповідності із Законом України “Про систему оподаткування”,
“платниками податків таіншихобов’язковихплагежів є юридичні і фізичні
особи, на яких згідно із законодавчими актами покладено обов’язок
сплачувати податки та інші обов’язкові платежі”^.

Облік платників податків та інших обов”язкових платежів здійснюється
державними податковими інспекціями та іншими державними органами
відповідно до законодавства. Банки та інші кредитні установи відкривають
рахунки платникам податків та інших обов”язкових платежів лише за умови
пред”явлення ними документа, що підтверджує взяття їх на облік у
державній податковій інспекції, і у триденний термін повідомляють про це
податкову інспекцію^.

Згідно чинного законодавства платники податків та інших обов”язкових
платежів зобов”язані:

а) вести бухгалтерський облік, складати звітність про
фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у
терміни, встановлені чинним законодавством;

б) подавати до державних податкових адміністрацій та інших державних
органів відповідно до законодавства декларації, бухгалтерську звітність
та інші документи і відомості, пов”язані з обчисленням і сплатою
податків та інших обов”язкових платежів;

в) сплачувати належні суми податків та інших обов”язкових платежів у
встановлені законодавством терміни;

г) допускати службових осіб державних податкових адміністрацій до
обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи
пов”язані з утриманням об”єктів оподаткування, а також для перевірок з
питань обчислення і сплати податків та інших обов”язкових платежів’™.
Керівники та інші службові особи підприємств, установ,

організацій та громадяни під час перевірки, що проводиться державними
податковими адміністраціями, зобов”язані давати письмові пояснення з
усіх питань, що виникають, виконувати вимоги державних податкових
адміністрацій щодо усунення виявлених порушень законодавства про податки
та інші обов”язкові платежі і підписати акт про проведення перевірки.

Обов”язок юридичної особи щодо сплати податку або іншого обов”язкового
платежу припиняється із сплатою податку (платежу) або його скасуванням.
У разі ліквідації юридичної особи заборгованість з податку або іншого
обов”язкового платежу сплачується у порядку, встановленому
законодавством України. Обов”язок фізичної особи щодо сплати податку
або іншого обов “язкового платежу припиняється із сплатою податку
(платежу) або його скасуванням, а також у разі смерті платника.

Платники податків та інших обов”язкових платежів мають право: а)
подавати державним податковим адміністраціям документи, що підтверджують
право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому
законодавчими актами України; б) одержувати та ознайомлюватися з актами
перевірок, проведених державними податковими адміністраціями; в)
оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних податкових
адміністрацій та дії їх службових осіб”‘.

Відоовідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати
податків та інших обов”язкових платежів і додержання законодавства про
оподаткування покладається на платників податків та інших обов “язкових
платежів. Платники податків, які з об”єктивних причин не можуть у
встановлений для сплати податків або інших обов “язкових платежів термін
подати бухгалтерських звітів і балансів, декларацій і розрахунків з
податку (платежу) встановленої форми за відповідний період сплачують:
юридичні особи —10 процентів податку (платежу), обчисленого за
попередній звітний період, фізичні особи — суму податку, обчисленого за
попередній період, або в розмірі суми, розрахованої з оціночного доходу.
Після подання зазначених документів провадиться перерахунок податку
(платежу), виходячи з фактично одержаного доходу (прибутку) та інших
об”єктів оподаткування.

Платники податків та інших обов”язкових платежів за неподання або
несвоєчасне подання державним податковим інспекціям податкових
декларацій, розрахунків, аудиторських висновків та інших документів,
необхідних для обчислення податків та інших обов”язкових платежів, а
також за неподання або несвоєчасне подання установам

банків платіжних доручень на сплату податків та інших обов”язкових
платежів додатково сплачують до бюджету 10 відсотків належних до сплати
сум податків (платежів).

Уразі приховування (заниження) платниками суми податку або іншого
обов”язкового платежу з них стягується сума донарахованого податку або
іншого обов”язкового платежу і штраф у двократному розміру тієї ж суми,
у разі повторного порушення протягом року після встановлення порушення
попередньою перевіркою — штраф у п”ятикратному розмірі.

Сумидонарахованих податків та інших обов”язковихплатежів і фінансових
санкцій, про які йшлась мова вище, сплачуються до бюджетів і державних
цільових фондів підприємствами, установами і організаціями у
десятиденний термін з дня складання акту перевірки, а громадянами — у
п”ятнадцятиденний термін з дня прийняття державними податковими
адміністраціями відповідного рішення.

Суми податків та інших обов”язкових платежів, не внесені у встановлений
термін, а також суми штрафів та інших фінансових санкцій стягуються за
весь час ухилення від сплати податків та інших обов”язковихплатежів з
підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та
наслідків фінансово-господарської діяльності у безспірному порядку, а з
громадян — за рішенням суду або через нотаріальні контори за виконавчими
написами. Службові особи та громадяни, винні у порушенні законодавства
про оподаткування, притягуються до відповідальності згідно з чинним
законодавством Украйни.

Принцип економічної доцільності оподаткування — іноді він ще іменується
принципом економічної ефективності — має два аспекти. Перший, який
відображає фіскальну функцію податків, подягає в ефективності стягнення
самих податків. Ця ефективність передбачає і забезпечення повноти і
своєчасності сплати податків, максимальне виключення можливості ухилення
від податків, мінімальність витрат, пов”язаних з обліком платників і
збиранням податків, порівняно з надходженнями від цих податків. Немає
сенсу встановлювати такі податки, які надто складно мобілізувати в
бюджет, або такі, стягнення яких потребує дуже значних витрат.

Другий аспект відображає регулюючу функцію податків і характеризує
використання податків як фінансових інструментів. При цьому всі податки
поділяються на дві групи. Одні становлять ті податки, в які закладена
регулююча дія, другу — ті, які виконують регулюючу функцію в обмеженій
формі або опосередковано. Зрозуміло, що принцип економічної ефективності
стосується тільки тих податків,

які наділяються регулюючим впливом при їх створенні. При цьому слід
зазначити, що регулююча функція податків не завжди діє автоматично. Саме
тому податкова політика повинна забезпечити вплив податків на економічну
ефективність. Якщо це завдання не виконується, то необхідно або
корегувати механізм стягнення тих чи інших податків, або констатувати
непридатність діючих податків.

Принцип соціальної справедливості є одним із найскладніших в податковому
праві, хоч на перший погляд він багатьом видається чи не найпростішим —
відбирай, скільки вдається, у того, хто має, і віддавай все відібране
тому, хто не має нічого або майже нічого. Однак подібні уявлення
надавичайно далекі від істини.

На думку більшості вчених і практичних працівників державних податкових
адміністрацій, принцип соціальної справедливості в податковому праві
означає, що держава встановлює таку систему оподаткування, яка враховує
всі фактори діяльності юридичних і фізичних осіб — доходи і споживання,
майно і приріст’ грошового капіталу, ресурсну забезпечешгість і віддачу
вкладених коштів та ін.'”. Така система, за винятком окремих випадків,
не може бути надмірно жорсткою для одних чи безмежно ліберальною для
інших. Основою реалізації цього принципу є встановлені орієнтири
соціальної політики. Вони виступають первинним явищем, а податкова
політика — вторинним. Якщо ці орієнтири встановлені неправильно, то й
податкова політика не може бути справедливою.

Оскільки не існує абсолютної справедливості, то не може й бути
встановленої на всі часи абсолютно справедливої системи оподаткування.
Аналогічно не існує ідельно справедпивого податку. Кожний вид податку
більш влаштовує одні верстви населення і настільки ж не підходить іншим.
Принцип соціальної справедпивосгі реалізується не через пошук і
впровадження найбільш “оправедливого” податку, а шляхом поступового
встановлення, через не одне наближення до неї, оптимальної структури
податкової системи, яка має максимально задовільняти усі верстви
населення. Саме всі верстви, а не окремі групи, для яких може
встановлюватись пільговий механізм оподаткування, певні особливі умови.
Порушення принципу соціальної справеддивості в податковій політиці
неминуче приводить до напруженості в суспільстві, до труднощів в
екожшщі, до негараздів в духовній сфері.

Щодо новітніх позицій української держави на цей предмет Президент
України Л.Кучма зазначав: ” — основу податкової системи повинні
складати прямі податки, тобто податки, де об’єктом оподаткування є доход
фізичної особи, прибуток юридичної особи, земля, майно і капітал;

—непрямі податки повинні використовуватись тільки у формі акцизів з
метою обмеження споживання окремих видів товарів, можливостей
виробника-монополіста в одержанні необгрунтовано високих доходів, а
також для оподаткування предметів розкоші, захисту власного виробника;

— застосування при оподаткуванні обгрунтованої диференціації ставок
податків у залежності від виду діяльності і розміру одержуваного
прибутку або доходу”‘”.

Майже цілком протилежну позицію висловлює з цього приводу відомий
вчений, професор Гарвардського університету, академік угорської,
американської, шведської та фінської академій наук Янош Корнаїу своїй
знаменигійкнизі “Шдяхдо вільної економіки”^. Виходячи з конституційного
принципу рівності всіх громадян перед законом, на думку Я. Корнаї,
незалежно від виду податку ставка його повинна бути однаковою для всіх,
тобто не прогресивною, пропорційною. І хоч величезна більшість вчених,
Верховна Рада України, широка громадськість країни гаряче виступають
сьогодні саме за прогресивне оподаткування, однак не менш, а як на нашу
думку, а то і більш вагомі аргументи існують нині на користь
пропорційного оподаткування.

Я. Корнаї в користь пропорційного оподаткування наводить наступні
аргументи. Він розглядає принцип соціальної справедпивосгі у розподілі
не в тому вигляд і, щоб усі мали рівні доходи. На його думку, система
розподілу справедлива лише тоді, коли вона забезпечує послідовне
поліпшення стану нижчих верств населення у довгостроковому періоді без
вимоги перерозподілу чи порівняння у поперечному зрізі положення бідних
з набутками заможних і багатих. Він вважає, що “розподіл доходів повинен
бути найсильнішим стимулом до збільшення сукупного доходу суспільства,
оскільки це є необхідною умовою неухильного підвищення доходів
найбідніших. Поліпшення становища бідних за допомогою перерозподілу має
обмежений характер'””. Дійсно, проти цього не заперечиш.

“Візьмемо шмат хліба і розділимо його серед п-ої кількості людей: кожна
людина одержить п-ну частину шматка. Вимога справеддивосгі, проголошена
вище, може бути виконана лише тоді, якщо шмат хліба, який треба
розддшти, буде дедалі бідьайм. Відровідна вимога соціальної
справедливості невіддільна від вимоги створення стимулів зростання
доходів. Політик або економіст, який ігнорує цю вимогу, у кращому
випадку є гарячою головою, а в гіршому -демагог'”^.

Категорично виступає Я. Корнаї проти прогресивного оподаткування
якіснішої та складнішої праці, проти обмеження з його

допомогою понадурочної роботи. Ніби резюмуючи свої міркування з
проблеми прогресивного оподаткування, Я. Корнаї пише: “… коли
почнуться слухання в парламенті проекту закону про податки, я радив би
депутатам завжди мати на увазі таке питання: як впливатимуть податки на
продуктивність, виробництво і капіталовкладення ? Якщо ефект виявиться
негативним хоч би в одному з цих випадків, то краще •не приймати такий
закон. Він був би шкідливим для майбутнього розвитку економіки і згубним
з погляду добробуту суспільства (дивіться мої міркування про допомогу
бідним). Нарешті, він був би невигідним і з суто фіскальних міркувань.
Нині добре відомі дослідження фіскальної політики, що використовують
теоретичні моделі і емпіричні розрахунки, які ілюструють важливі
взаємозв’язки між податковими ставками і доходами бюджету””‘.

Не погодитись з такими аргументами неможливо. Необхідно визнати, що ці
пропозиції мають сенс і поіребують більш глибокого дослідження. Від себе
додамо, що перехід від прогресивного до пропорційного оподаткування, на
наше переконання, не зменшив би суми загальних податкових надходжень до
бюджету, оскільки 6 він створив у багато разів сприятливіший режим
оподаткування капіталів взагалі, чим сприяв би широкому виходу їх з
тіньової економіки під захист закону і розширенню цим самим бази
оподаткування. Таким чином, пропорційне оподаткування здатне принести
суспільству не аби який позитивний мультиплікаційний ефект.

З принципом соціальної справедливосгі тісно пов”язаний принцип
рівнонапруженості податкового пресу. Рівнонапруженість означає, що
обов”язки перед бюджетом встановлюються для всіх платників податків у
відповідності з їх можливостями і результатами діяльності. Саме
поєднання потенційних можливостей і досягнутих результатів може
забезпечити рівнонапруженість. Якщо податкова політика виходить тільки з
підсумків діяльності, то вона не враховує потенційних можливостей
платника. Якщо ж податкова політика відштовхується тільки від
потенціалу, то вона ігнорує різні результати його реалізації, на які
впливає безліч факторів як об”єктивного, так і суб”єктивного
характеру.

Рівнонапруженість досягається різними способами: в одних випадках шляхом
встановлення єдиних для всіх платників ставок, в інших, навпаки, — за
допомогою їх диференціації. Головне тут, на нашу думку, полягає в
забезпеченні рівноцінних стартових умов для всіх платників податків.
Винятки з цього правила допускаються тільки з огляду на певні орієнтири
економічної та соціальної політики, які на відповідних етапах розвитку є
пріоритетними для суспільства.

Принцип стабільності означає, що податкова політика повинна неодмінно
дотримуватись визначених на певний час орієнтирів у розвитку
суспільства, змінюватись поступово, еволюційним шляхом. Стабільність
податкової політики, по-перше, дає змогу всім суб”єктам фінансових
відносин мати сталі інтереси і виходячи з них вести перспективну
фінансову політику. Коли податкова політика змінюється щороку, а то й
декілька разів на рік (як, наприклад, в Україні в 1993 р.), то це
приводить до неврівноваженості і невпевненносгі у фінансовій діяльності
суб”єктів господарювання. Ні про яке нормальне фінансове планування за
таких умов не може бути й мови.

По-друге, стабільність податкової політики забезпечує високий рівень
податкової роботи, оскільки податкова служба теж повинна мати певний час
на освоєння механізму стягнення того чи іншого податку. Коли ж податки і
порядок їх стягнення весь час змінюється, то на невизначеність
фінансових інтересів платників накладається ще й плутанина в роботі
податкової служби.

Разом з тим слід зазначити, що стабільність податкової політики має і
певні обмеження. У зв”язку з тим, що соціально-економічна ситуація в
кожній країні весь час змінюється, необхідні і відповідні зміни в
податковій політиці. Ці зміни можуть відбуватись або шляхом податкової
реформи — саме це спостерігається в Україні нині, або еволюційним шляхом
поступового вдосконалення податкової системи, що, на нашу думку, має
принципові переваги перед першим варіантом. Нормальний, природній хід
суспільного розвитку носить планомірним поступальний характер.

Необхідність своєчасного реагування податкового права на зміни в
соціально-економічному житті суспільства визначає принцип гнучкості
оподаткування. Причому гнучкість податкової політики забезпечується
насамперед через поступову зміну податкової системи. Така податкова
політика легше сприймається населенням і приносить більше користі.
Податкова ж реформа проводиться при дуже нагальній необхідності, коли
безповоротно запізнилися із внесенням поступових планомірних змін у
податкову політику.

Принципи стабільності і гнучкості в податковій політиці перебувають у
постійній взаємодії та взаємозв”язку і держава повинна забезпечувати
оптимальне співвідношення між ними. Не будо і не може бути ідеальної
системи оподаткування для всіх часів і країн. Однак шкідливо і
безперервно змінювати податкову політику. І та, й інша крайність
призводять до негативних результатів.

Принцип поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян в
оподаткуванні полягає перш за все в розподілі усіх податків

і інших обов”язкових платежів на загальнодержавні і місцеві.
Законодавець України в оновленому Законі України “Про систему
оподаткування” від 18 лютого 1997 року встановив види податків і зборів,
що справляються на території України: загальнодержавні податки і збори
та місцеві податки і збори.

До загальнодержавних віднесено двадцять податків і зборів: податок на
додану вартість, акцизний збір, податок на прибуток підприємств, податок
на доходи фізичних осіб, мито, державне мито, податок на нерухоме майно
(нерухомість), податок на землю, рентні платежі, податок з власників
транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів, податок на
промисел, збір за геодогорозвідувальні роботи, виконані за рахунок
Держбюджету, збір за спеціальне використання природних ресурсів, збори
за забруднення навколишнього природного середовища, збір до Фонду для
здійснення заходів щодо ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та
соціального захисту населення, збір на обов”язкове соціальне
страхування, збори на обов”язкове державне пенсійне страхування, внески
до Державного інноваційного фонду, плата за торговий патент на деякі
види підприємницької діяльності.

З переліку загальнодержавних податків і зборів (обов”язкових платежів)
вилучено пункт про внески до Фонду сприяння зайнятості населення,
Пеясійного фонду. Пенсійний фонд залишився поки що єдиним узаконеним
позабюджетним фондом. Як було показано вище, введено збори на
обов”язкове державне пенсійне страхування. Законодавець водночас
визначив в оновленому Законі України “Про систему оподаткування”, що
державні та інші цільові фонди, які не передбачені даним Законом,
поповнюються виключно за рахунок прибутку підприємств, і відрахування до
них здійснюються на добровільних засадах. Розділ цього Закону
“Прикінцеві положення” скасував заборгованість платників податків і
зборів, в тому числі з платежів у галузеві та інші фонди,
обов”язковість сплати яких не передбачена статтями 14 та 15 Закону
України “Про систему оподаткування”. Така заборгованість станом на дату
введення Закону в дію сплаті не підлягає.

До місцевих податків і зборів законодавець відніс: податок з реклами,
комунальний податок, готельний збір, збір за припаркування
автотрансиорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру,
курортний збір, збір за учасгь у бігах на шодромі, збір за виграш на
бігах на шодромі, збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі
на шодромі, збір за право використання місцевої символіки, за право
проведення кіно- і телезйомок, збір за проведення місцевого аукціону,

конкурсного розпродажу і лотерей, збір за проїзд територією
прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, збір за
видачу дозволу на розміщення об”ектів торгівлі та сфери послуг, збір з
власників собак.

Законодавець не узаконив кілька видів платежів, котрі, на нашу думку,
могли б поповнювати місцеві бюджети: збір при наданні дозволу на
виділення земельної ділянки під індивідуальне будівництво, збір на
благоустрій сільських та селищних населених пунктів, збір за дозвіл на
відведення ділянки під будівництво гаражів у містах. Згідно з Законом
місцеві податки та збори, механізм і порядок їх сплати встановлюються
сільськими, селищними, міськими Радами відповідно до законодавства. Збір
за проїзд автотранспорту, що рухається за кордон територією прикордонних
областей, встановлює відповідна обласна Рада народних депутатів.

Такс групування різних за своєю юридичною природою та економічним
змістом обов”язкових платежів, як це вже неодноразово відзначалось
науковцями, немає в своїй основі достатніх юридичних підстав і вносить
суттєві непорозуміння у сприйняття структури податкової системи України.
Тут безсистемно змішані такі якісцо різні поняття податкового права, як
“загальнодержавні податки”, “місцеві податки”, “загальнодержавні збори”,
“податок”, “обов”язкові платежі”, “мито”. До певної міри цю ситуацію
можна пояснити тим, що у вітчизняній науковій та учбовій літературі з
фінансового права відсутні чіткі критерії, на підставі яких можна було б
розрізняти поняття (і в першу чергу явища, що стоять за ними) податку,
збору, мита, неподаткових платежів. Проте в зарубіжній науці з
фінансового права, ця проблема ужерозв”язана давно й успішно.
Квінтесенцією висновків зарубіжних вчених-фінансистів з цього питання є
положення про те, що різні види цих платежів підпорядковуються різним
правовим режимам. Детально це питання буде розкрито в III розділі
монографії.

Крім вище зазначеного, принцип поєднання інтересів держави, регіонів,
підприємств і громадян в податковому праві проявляється ще й в тому, що
у відповідності із Законом України “Про бюджетну систему України”
частина загальнодержавних фінансів перерозподіляється на користь
регіонів та підприємств, окремих громадян. Здійснюється це у формі
залишення в розпорядженні платників податків у формі податкового кредиту
на точно визначені цілі частини належних до сплати обов’язкових
платежів, а також у формі дотацій, субвенцій, перерозподілу на користь
регіонів частини загальнодержавнихподаттов та зборів'”. Інститут
податкового права наділений ще цілим рядом

іманентних, йому принципів, більшість з яких е в тій або іншій мірі
похідними від зазначених нами вище — принцип недопустимості зворотної
сили закону при поверненні на гірше, однократності оподаткування,
пільговості оподаткування, принцип захисту прав і інтересів платників
податків та держави, принцип резидентства та ряд інших.

Два з останніх названих нами принципів податкового права вважаємо за
необхідне розкрити дещо детальніше, оскільки в порівнянні з іншими
принципами вони не однозначно тлумачаться в науковій літературі.
Зокрема, принцип рівності захисту прав і інтересів платників податків
полягає в тому, що кожен з учасників податкових правовідносин має
законне право на захист своїх інтересів у встановленому законодавцем
порядку. Наприклад, податкові адміністрації вправі звернутися в суд про
стягнення недоїмки з громадян — платників податків’^. В свою чергу,
платники податків — фізичні (та юридичні) особи вправі звернутися в суд
(арбітражний суд) при їх незгоді з рішенням податкових адміністрацій про
безспірне стягнення заборгованості з податкових платежів”” і т.д.

Принцип резидентства означає місце проживання чи реєстрації платника
податку. Виходячи з цього критерію, в юридичній літературі всіх
платників податків справедливо поділяють на дві групи: що маюпь постійне
місце перебування у відповідній державі (резиденти) та тих, що не мають
такого місця (нерезиденти)'”. Юридичний зміст цього терміну полягає в
тому, що коли особа — громадянин України, іноземний громадянин чи особа
без громадянства — знаходиться на території України протягом
календарного року менше 183 днів (підряд або частинами), то вона не
сплачує прибуткового податку з фізичних осіб”»

Резидентство юридичних осіб в правовій літературі визначають в
залежності від відповідних критеріїв. Наприклад, за критерієм
“інкорпорація” юридична особа визнаєтьсярезидентом в державі, якщо вона
в ній заснована (зареєстрована). Виходячи з цього критерію всі
зареєстровані юридичні особи за законодавством України є її резидентами
та зобов’язані сплачувати тут податок з доходу, одержаного як на її
території, так і за межами України, якщо навіть ці юридичні особи
протягом усього відповідного часу не здійснювали в Україні
підприємницьку діяльтсть'”.

За критерієм “ділова мета” юридична особа визнається резидентом в
країні, якщо переважаючий обсяг ділових операцій здійснюється на
території даної країни. Наприклад, в Італії компанія визнається
резидентом, якщо на ії території вона має формальну чи

функціональну штаб-квартиру або ії основні ділові цілі реалізуються на
території Італії’^.

За критерієм “місце здійснення оперативного управління компанією”
компанія визнається резидентом в країні, якщо на ії території
знаходяться органи, що здійснюють оперативне управління діяльністю
компанії. Наприклад, у відповідності з чинним законодавством Антільських
(Нідерландських) островів, а також Португалії, резидентом визнається
компанія, якщо ії головний офіс чи виконавча дирекція знаходиться в цій
країні^.

Притаманні лише відповідним інститутам фінансового права мають свої
принципи і всі інші інститути цього права. Наприклад, до основних
принципів інституту митного права можна віднести, на нашу думку, такі,
як: 1) принцип охорони державної та суспільної безпеки; 2) принцип
захисту економічних інтересів держави; 3) принцип єдності митної
території; 4) принцип єдності ставок мита; 5) принцип диференціації
правового регулювання митних режимів; 6) принцип об “єднання в митному
законодавстві матеріальних, процесуальних і процедурних норм; 7) принцип
незалежності митної політики держави від митної політики інших держав
світу; 8) принцип суверенітету митної системи держави як атрибуту
суверенітету держави; 9) принцип самостійності митного регулювання
держави на власній території та ін.’^.

Інститут державного кредиту — суспільних економічних відносин, в яких
позичальником виступає держава, а юридачні і фізичні особи на
добровільних засадах виступають кредагорами — базується на таких
основних принципах як добровільність, строковість, зворотність і
відплатність. На відміну від банківського кредиту позики держави не
забезпечуються заставою. Принцип добровільності означає, що через
державний кредит гронгі залучаються тільки на началах вільного
волевиявлення юридичних та фізичних осіб. Принцип строковосгі означає,
що кошти державою залучаються на певний термін, після якого вони
неодмінно повертаються. Принцип зворотносгі означає обов”язЕове
повернення запозичених коштів кредитору, а принцип платності —
встановлення певного розміру доходу на позичені кошіи.

Відносини в галузі державного кредиту регулюються нормами двох галузей
права — цивільного і фінансового. Цивільно-правове регулювання охопляє
договірний бік від носик, а фінансово-правове — відносини по формуванню
централізованих фондів. І хоч у відносинах з державного кредиту держава
виступає позичальником, вона в однобічному порядку встановлює всі умови
цихвідносин (види, строки, відплатність тощо), а також нерідко змінює їх
в ході безпосередньої

реалізації цих відносин, забороняючи при цьому другій стороні змінювати
встановлені умови на її розсуд.

Інститут обов”язкового державного страхування також має іманентні йому
принципи. На нашу думку, ключовий з ідах принципів полягає в тому, що
відповідні страхові збори є централізованими доходами держави. Наступний
з принципів цього інституту полягає в централізованому порядку
встановлення та сплати зборів на обов”язкове соціальне страхування та
обов”язкове державне пенсійне страхування. Третім принципом цих зборів
є те, що вони за своєю юридичною природою та економічною суттю є
обов”язковими неподатковими платежами. Ще одним принципом інституту
обов”язкового державного страхування є строго цільова спрямованість у
використанні його коштів. Як і дия всіх страховихплатежів, для зборів на
обов”язкове соціальне страхування та зборів на обов”язкове державне
пенсійне страхування притаманний принцип зворотності. Нарешті, цей
інститут фінансового права характеризується також принципом відсутності
прямої прив”язки вказаних зборів до конкретних платників їх.

Таким чином, наяву достатні підстави для висновку про те, що фінансова
діяльність держави, будучи за своєю суттю одним із найскладніших видів
суспільних відносин, базується на складному, нерідко діалектично
суперечливому поєднанні суб”єктами цих відносин як загальноправових та
міжгалузевих принципів, так і принципів власне даної галузі права та
окремих й інститутів. Ці принципи являють собою вихідні нормативне-
керівні начала правового регулювання фінансової діяльності держави. В
них в концентрованому виді виражено суть, зміст та найважливіші основи
фінансового права.

Загальноправові та міжгалузеві принципи у фінансовій діяльності держави
виконують роль методологічних орієнтирів, найсуттєвіших критеріїв, які
визначають відповідність чи невідповідність цієї діяльності потребам
держави на відоовідному етапі її розвитку зокрема та суспільної практики
в цілому. Галузеві ж принципи та принципи окремих інститутів галузі,
взяті в сукупності, доповнюють, конкретизують та збагачують один одного,
забезпечують механізм реалізації фінансової політики держави. Тому без
послідовного слідування відповідним принципам ніякої політики здійснити
неможливо. Якість цієї політики в кінцевому рахунку визначається якраз
“якістю”, якщо можна так сказати, принципів, що покладені в її основу.

Українська держава ще не завершила переходу від попередніх принципів
своєї фінансової діяльності — соціалістичних — до ринкових

принципів. Тому й ця діяльність й відзначається непослідовним,
суперечливим характером. Механічно прискорювати цей перехід, за
відсутності необхідних об”єктивних умов, не менш небезпечно, як
відставати відназрілих перетворень. Тому в цій своїй діяльності державі
необхідно спиратись тільки на неупереджений науковий аналіз дійсності і
встановлювати черговість розв”язання тих завдань, для вирішення яких
вже визріли всі необхідаі об”єктивні умови і суб “єктивні фактори.

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ МЕТОДИ ФІНАНСОВОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ.

1. Правові методи формування грошових фондів держави.

Як уже зазначалось, за своїм матеріальним змістом фінансова діяльність
держави являє собою процес збирання, розподілу та використання грошових
коштів в її інтересах. Ця діяльність здійснюється з допомогою певних
методів. Під методами фінансової діяльності держави розуміють конкретні
прийоми і засоби, за допомогою яких уповноважений державою орган від її
імені мобілізує, розподіляє і використовує фонди коштів””.

Стосовно трьох основних напрямів фінансової діяльності держави можна
виділити і три відповідаих групи методів ціа діяльності, а саме: 1)
методи формування грошових фондів; 2) методи розподілу грошових фондів;
3) методи використання грошових фондів.

В першій групі методів фінансової діяльності держави – методів
формування грошових фондів провідна роль належить обов”язковому методу
мобілізації, який полягає у примусовому і безповоротному вилученні
частини грошових коштів у їх власників в користь держави. Цей метод
передбачає встановлення: 1) виду платежу; 2) точного його розміру; 3)
строку внесення; 4) обов”язкової поірози за порушення строку чи розміру
платежу у вигляді пені, штрафів за приховування та ряд інших
обов”язкових елементів.

Найвагоміший і найпоширеніший з цього виду платежів -податок. Він є
найдієвішим способом мобілізації коштів в доход держави, реалізації її
економічної політики. Будучи за своєю суттю порушенням свободи і права
власності платника податку, як вважає Годме П.М.’^, податок,
зарідкимивинятками, у всьому світівводиться лише рішенням органу
законодавчої влади. В даний час це уже стало чинною конституційною
нормою і в Україні”.

Податок — одна з найвагоміших фінансових та фінансово-правових
категорій, найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами
суспільства. Саме виникнення держави і спричинило появу податкових
платежів до державної скарбниці для фінансового забезпечення виконання
державою її функцій. На початкових етапах функціонування держави ці
платежі здійснювались у натуральній формі, а з розвитком
товарно-грошових відносин відбувся перехід до грошової форми
оподаткування. В сучасних умовах натуральні податки можуть
використовуватись лише в окремихкраїнах у виняткових випадках.

Податки являють собою обов”язкові платежі юридичних і фізичних осіб до
бюджету. За їх економічним змістом це фінансові відносини між державою і
платниками податків з метою створення загальнодержавного
централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання
державою ІЇ функцій. На відаіну від фінансів в цілому ці відносини мають
однобокий характер — від платників до держави. Повернення переплат
податків, що має місце на практиці і передбачене чинним законодавством
України, не може розглядатись як зворотній рух, оскільки воно пов”язане
не із сутністю податкових відносин, а з характером розрахунків із
бюджетом — якби вони були завжди правильними, тобто, щоб в силу
будь-якихпричин не мали місця переплати, то повернень переплачених
коштів не було б взагалі.

Оскільки жодній державі в світі не вистачає самих лише податкових
надходжень для фінансового забезпечення ії функцій, то державами у їх
практичній фінансовій діяльності запроваджується ще цілий ряд інших
обов”язкових грошових платежів, споріднених за економічним змістом з
податками, але не тотожних м.

У науці фінансового права до цих пір продовжуються дискусії, які
обов”язкові грошові платежі держави є податками, а які ні. Адже частина
коштів юридичних і фізичних осіб вноситься не до бюджету держави, а до
інших централізованих фондів.

Насамперед зазначимо, що з позиції ппатника податку, на нашу думку,
немає принципової різниці, як називається той або інший обов”язковий
платіж державі і куди він потім зараховується. Так чи інакше для нього
це все — витрати. Причому на практиці в умовах ринкової економіки не так
суттєво, як іноді це вбачається окремими вченими чи платниками, куди
відносяться законодавцем ті чи інші платежі — на собівартість продукції
чи прибуток. Як в першому, так і в другому випадку це витрати, що
збільшують ціну товарів та послуг і покладаються спочатку на
товаровиробника, а потім на споживача.

Скасування чи зменшення тих обов”язкових платежів, що

відносяться на собівартість, неминуче приводить за всіх інших рівних
умов до збільшення прибутку, а відтак, з одного боку, до розширення
фінансових ресурсів платника, а з другого — до можливостей зменшення
ціни, бо потреби в прибутку визначаються більш-менш сталими пропорціями
розширеного відтворення виробництва. Аналогічні наслідки спричиняє і
скасування чи зменшення обов”язковихплатежів, які вносяться з прибутку.
Тому, на нашу думку, коли платники відносять усі свої обов”язкові
платежі державі до податків, це є не стільки нерозумінням ними суті
даного фінансового явища, скільки відображенням їх прагматичних
інтересів, психологічним сприйняттям ними відгоргнення державою частини
їх власності.

З позицій держави також, як на нашу думку, немає принциповою значення,
як називається той чи інший обов”язковий платіж та яка його правова
природа. Головне для на — його повне і своєчасне надходження. Віднесення
конкретного обов”язкового платежу до певного централізованого фонду
може обмежувати державу тільки у використанні коштів — в одних випадках
вони мають цільове призначення, в інших — ні.

Тому вважаємо, що питання про виділення частки податків з усієї маси
обов “язкових платежів має переважно теоретичне значення і стосується
перш за все класифікації платежів юридичних і фізичних осіб державі.
Але, як відомо, немає нічого практичнішого науково обгрунтованої теорії.
Чи неголовною з конкретних причин фактичного провалу податкової політики
держави протягом останніх років є невирішеність саме методологічних,
теоретичних аспектів проблеми податків.

В нинішніх умовах податки мають тільки грошову форму і стягуються лише
тоді, коли існує передбачений законом фактичний склад — певний доход,
прибуток, майно. В теорії фінансового права його найчастіше називають
об”єктом оподаткування. При сплаті податку завжди має місце перехід
права власності. Там же, де власник в ході руху коштів від платника
обов”язкового грошового платежу до держави не змінюється, має місце не
оподаткування, а якісно ішла форма фінансової діяльності держави. Тому
необгрунтованим і хибним, на нашу думку, є твердження Воротіної Н.В. про
те, що платежі державних підприємств державі є “податками не тільки за
формою, а й за економічним змістом'”””.

Також важливою юридичною ознакою податку є його індивідуальна
безвідплатність. Це означає, що у зв”язку із сплатою податків
конкретним суб”єктом у держави не виникає конкретних

зобов”язань щодо нього, виражених у наданні йому адекватних
матеріальних цінностей, послуг і т.д. Однак, якщо поставити проблему
ширше, необхідно визнати, що все, що стягується з виробника як приватної
особи чи юридичної особи, прямо чи опосередковано йде йому на користь як
члену суспільства. Тут очевидний діалектичний взаємозв”язок податкової
системи та рівня розвитку суспільства в цілому. Так, ще Франческо Нітті
на початку XX століття писав: “Податок є та частина багатства, яку
громадяни примусово віддають державі і місцевим суспільно-правовим
органам з метою задоволення колективних потреб. Податок має примусовий
характер і призначений дня здійснення тих послуг, користь від яких
належить всім жителям і за своєю природою неподільна””‘. Тим не менше
підставою оподаткування є не майбутнє отримання вигід від держави
членами суспільства, а їх платіжні можливості. Цей принцип, на думку
Годме П.М., е головним і дороговказуючим у всій загальній теорії
оподаткування'”.

Важливим елементом юридичної характеристики податку є також і те, що він
в однаковій мірі обов”язковий для всіх відповідних суб”єктів. При
стягуванні податків держава застосовує обов”язковий (примусовий) метод
мобілізації коштів. Тому податок і має усі якості обов”язкового
платежу, такі як регулярність, рівномірність, стійкість надходження в
бюджет, можливість у необхідних випадках примусового стягнення.

Податок завжди сплачується в бюджет – в загальнодержавний або місцевий,
а також може розподілятися між ними. Він не призначений для конкретних
витрат. Всі надходження від податків змішуються у бюджеті у вигляді
грошових сум і звідси можуть іти на фінансування будь-яких цілей, що
становлять загальний інтерес. Тобто, здійснення видатків не
підпорядковано надходженню певних видів доходів. Призначення коштів, що
надходять у вигляді податків у бюджет, не встановлюється.

Нарешті, податок стягується у чітко визначені строки і у розмірах,
встановлених законом.

На підставі цих виділених юридичних ознак податку і можна дати його
визначення. При цьому зазначимо, що в літературі вже існує не один
десяток визначень податку, від зовсім невдалих, на нашу думку, до
близьких до істинного визначення. На наш погляд, найоптимальнішим з цих
визначень податку, яке найбільш повно відображає його суть, властивості
та юридичні ознаки, є наступне:

“податок — це встановлений законом для досягнення загальнодержавних або
місцевого значення цілей обов’язковий (або

примусовий) індивідуально безвідплатний грошовий платіж, який вноситься
юридичними та фізичними особами у державний чи місцевий бюджет (чи
розподіляється між ними) при наявності матеріальних передумов (доходу,
прибутку чи майна) у чітко визначені строки та у законодавче
передбачених розмірах і не призначений для конкретних витрат”^.

Оскільки жодній державі в світі ніколи не вистачає самих лише податкових
надходжень для фінансового забезпечення її функцій, то державами у їх
практичній фінансовій діяльності запроваджується ще цілий ряд інших, як
було показано вище, обов”язкових грошових платежів, споріднених за
економічним змістом з податком, але не тотожних їм. Це, перш за все,
плата та відрахування. В чому ж полягає суть та особливості їх
економічної та юридичної природи та який їх правовий режим ?

Як відомо, плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з
державою. Це є, наприклад, плата за землю, плата за спеціальне
використанняприродних ресурсів — за воду, за видобування торфу тощо,
попенна плата як форма лісового доходу і т.д. Розмір плати прямо чи
опосередковано залежить від розміру ресурсів, що використовуються, а
надходження плати державі визначається державною власністю на ці
ресурси. Якщо держава втратить право власності на них, то вона втратить
і ці доходи. Саме тому до роздержавлення державної власності, до її
приватизації необхідно шдходити особливо ретельно. Є такі її форми, і в
першу чергу дуже багато видів промиспових підприємств, житловий фонд та
ряд інших, де приватизацію необхідно всіляко стимулювати, знімаючи з
держави тягар невиправданих витрат та залучаючи тим самим сюди водночас
приватний капітал. Поряд з цим є такі форми державної власності, як іі
власність на землю, надра, воду, ліси, одним словом — на природні
ресурси, приватизація яких, на нашу думку, не відповідає корінним
інтересам держави, оскільки суб”екти господарської дяльносгі можуть
вносити державі за їх використання плату. Плата вноситься як за рахунок
включення й у собівартість, так і з прибутку. У кожному конкретному
випадку це визначається перебдаченим законодавцем механізмом її
стягнення. Як правило, цільового призначення плата не має і
зараховується до бюджету, як загальнодержавного, так і регіонального чи
місцевого.

Відрахування, на відміну від плати, передбачають цільове призначення
платежів. Воно буває або частковим, тобто встановленим згідно з
економічним змістом платежів, або повним, коли витрачання коштів у
повному обсязі проводиться тільки за цільовим призначенням.

Наприклад, часткове цільове призначення мають відрахування на
геологорозвідувальні роботи'”*. Оскільки вони вносяться лише до
загальнодержавного бюджету, то в загальній сумі його доходів це цільове
призначення по суті втрачається. При цьому розміри фінансування з
бюджету геодогорозвідувальних робіт можуть бути як більші, так і менші
від надходжень цих відрахувань. Коли фінансування менше за надходження,
цільове призначення залишку не зберігається і на наступний рік він не
переходить. І навпаки, коли фактичне фінансування не вкладається в
розмір надходжень від даних відрахувань, це не розглядається, як
підстава для припинення фінансування відповідних робіт.

Прикладом повного цільового призначення можуть бути відрахування і збори
у різні позабюджетні цільові фонди, зокрема, відрахування на соціальне
страхування: внески до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації
наслідків Чорнобільської катастрофи та соціального захисту населення;
збори на обов”язкове соціальне страхування; збори на обов”язкове
державне пенсійне страхування; внески до Державного інноваційного фовду.
Використовувати ці збори та внески не за призначенням не дозволяється, а
змінити цільове призначення їх можна тільки на законодавчій основі.

Відрахування, як правило, вздносятьсяна вигративиробництва і включаються
у собівартість продукції чи послуг. Окремі з них можуть перераховуватись
з прибутку, наприклад, відрахування та збори на будівництво, ремонт і
утримання автомобільних шляхів. Конкретні розміри відрахувань
встановлюються на нормативній основі до джереда сплати чи відповідно до
певного показника (наприклад, відрахування на соціальне страхування, у
Фонд сприяння зайнятості населення, у Фовдддя здійснення заходів щодо
ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту
населення, у Пенсійний фонд України — в процентах до фонду заробітної
плати).

Податки ж встановлюються для утримання державних структур і дия
фінансового забезпечення виконання ними функцій держави — соціальної,
економічної, управлінської, оборонної тощо. Вони безпосередньо не
містять в собі ні елементів конкретного еквівалентного обміну, як це має
місце у випадку з платою, ні конкретного цільового призначення, що має
місце у відрахуваннях. Проте якщо розгаянути податки з більш загальішх
методологічних позицій, то ці прикмети плати та відрахувань досить чітко
проглядаються і в податках.

Як бачимо, відмінності як в економічній природі, так і в правовому
режимі між податками, ішатою та відрахуваннями існують. І стосуються
вони не тільки рівня конкретизації цільового призначення

кожного з виду цих обов”язкових платежів, як зазначають окремі
автори’^. Так, при оподаткуванні обов”язково відбувається перехід права
власності від суб”єкта оподаткування до Держави, що не обов”язково має
місце при платі чи відрахуваннях. Якщо плата і відрахування можуть
сплачуватись як державі, так і інтим юридичним, а також фізичним особам,
то податки є атрибутом тільки держави.

Крім цього, різниця між цими трьома видами обов”язкових платежів
полягає і в тому, у який саме централізований фонд коштів держави вони
зараховуються — в бюджет чи в цільовий фонд. Якщо виходити із
загальноприйнятої нині в Україні термінології, то податки надходять
тільки до бюджету, а в цільові фонди — лише плата та відрахування. Разом
з тим у доходах бюджету є окремі види плати і відрахувань. Тому виникає
питання — чи існує природня потреба в чіткому розмежуванні кожного з цих
трьох видів обов”язкових платежів і в разі позитивної відповіді на це
питання що ж тоді є чистими податками ?

На перше з цих запитань істинною може бути лише позитивна відповідь,
оскільки, як уже зазначалось вище, у кожного з цих видів обов”язкових
платежів неоднакові економічна природа та правовий режим і неврахування
цього факту в практичній діяльності держави веде до негативних наслідків
на всіх рівнях — від загальнодержавного до місцевого, від постановки
всієї податкової справи в Україні до вирішення конкретних справ з
проблем оподаткування. Наприклад, чиннаредакціястатті 148-2
Кримінального кодексу Украшипередбачає відповідальність за ухилення від
сплати податків, зборів, інших обов”язкових платежів державі, причому
відповідальність ця диференційована і залежить від міри вини’^.

Окремі юристи-фінансисти пропонують, щоправда, поки лише в плані
загальної постановки питання, а не як уже виважену рекомендацію,
вираховувати суму прихованих податків не тільки з власне прихованих
податків і інших обов”язкових платежів державі, але й включати до неї і
штрафи та пеню, нараховані за весь час від моменту приховування до
моменту виявлення його'”. А це, зрозуміло, зробить загальну суму, у
відповідності з якою вживається санкція, більшою і, природньо, з
неминучістю потягне за собою ще сильнішу санкцію. Відстоюючи
запропонованим чином законність, можна досягти протилежного результату і
покарати порушника конкретного податкового правовідношення більше від
міри його вини. А це вже є пряме порушення конституційних прав і свобод
громадян. Причому санкція цієї правової норми передбачає надзвичайно
великий діапазон дня вибору міри покарання — від штрафу до десяти років
позбавлення

волі. А коли ще врахувати, що суб“єктами податкових правовідносин є всі
податководієздатні громадяни країни, особи без громадянства та юридичні
особи і що кожен з них в силу конкретних обставин потенційно може стати
порушником податкового правовідношення і тим самим потрапити під дію
санкції даної правової норми, то тим більше необхідно надзвичайно
ретельно розібратись в суті та межах . вище наведених понять та
суспільних явищ, які вони відображають.

На нашу думку, є достатні підстави віднести до податків тільки ті
обов”язкові платежі в державні грошові фонди, що вносяться фізичними та
юридичними особами, які: а) сплачуються лише на підставі податкового
закону; б) перераховуються безпосередньо в бюджет; в) не мають цільового
призначення; г) безпосередньо безвідплатні будь-чим з боку держави; д)
при їх внесенні обов”язково має місце перехід права власності від
платника податку на величину останнього до держави.

Всі інші обов”язкові платежі у державні фонди не є податками. Як було
показано вище, вони мають дещо іншу економічну природу і тому повинні
підпадати під дещо інший в порівнянні з податками, адекватний їх
суспільній суті, правовий режим. Причому ті з обов”язкових платежів,
які не є податками, але зараховуються до бюджетів, для зручності
класифікації всіх обов”язкових платежів державі доцільно було б
називати податковими платежами. Подібні пропозиції у фінансово-правовій
літературі уже висловдювались’^. В протилежному випадку не тільки не
уникнути плутанини в поняттях, алейв розробці та
реалізаціїподатпковоїполітики держави, податкового законодавства. А воно
у нас, на жаль, ще дуже хибує саме такою плутаниною.

Принагідно зазначимо, що не лише у вітчизняній, але й у зарубіжній
фінансово-правовій науці та практиці робились раніше і мають місце нині
спроби включити в поняття податків платежі в інші, крім бюджету, фонди
державних коштів'”. Наприклад, у США, Канаді та деяких інших країнах
відрахування на соціальне страхування називають податками на соціальне
страхування^. Певні ознаки податку вони дійсно мають, однак їх
економічна суть та правовий режим за своїми ознаками однозначно належить
до відрахувань, тим більше при системі персональних рахунків ддя
застрахованих платників. Логічним продовженням такого підходу’ було б
віднесення всіх видів надходжень у державні централізовані фонди в цих
країнах до податків, однак на практиці він поширюється лише на сферу
соціального страхування. На нашу думку, це лише данина традиції. Як було
показано вище, більш обгрунтованим є включення у

поняття податків тільки платежів у бюджет держави, і то не всіх. За
рівнем узагальненості бюджетних відносин вони найбільше відповідають
змістові податків. При цьому, на нашу думку, необхідно чітко розрізняти
три групи доходів бюджету: податки, податкові платежі у формі плати і
відрахувань та власні доходи держави. Податки і податкові платежі — це
надходження державі від інших форм власності, перехід власності із
приватної чи колективної форми у державну. Власні доходи виникають у
держави як власника засобів виробництва. Все, що створено в державному
секторі, належить державі. Вона як власник має неподільне право на весь
створений чистий дохід — прибуток державних підприємств та організацій.
Однак держава централізує у своїх грошових фондах лише частину прибутку.
При цьому вона використовує як прямий метод централізації за допомогою
платежів або відрахувань з прибутку, так і податковий метод. Проте
платежі державі державних підприємств е податками тільки за формою, а не
за економічним змістом, оскільки зміна власника на величину здійсненого
платежу тут не відбувається.

Крім названих нами видів, у доходах бюджету є також група так званих
неподаткових платежів. Відмінність між ними і податками, а також
податковими платежами очевидна і зумовлюється вона їх функціональним
призначенням. Якщо податки й податкові платежі із самого початку
створюються як фіскальні інструменти формування доходів бюджету, то
неподаткові платежі такого призначення не мають. У них може бути роль,
ніяк не пов”язана з бюджетом. Спрямування таких неподаткових платежів
до бюжету визначається тільки одним фактором, а саме тим, що бюджет є
основним централізованим фондом коштів держави, а ці платежі не мають
ніякого цільового призначення. Наприклад, доходи від конфіскованого
майна мають юридичний, а не мають фінансового змісту. Для них немає
спеціального фонду, тому вони надходять у бюджет. Неподаткові платежі,
як це видно з їх суті, посідають мізерне місце в доходах бюджету. Їх
можна лише прогнозувати, але аж ніяк не планувати. Вони не мають єдиних
для всіх видів таких платежів ні економічного змісту, ні правового
режиму.

Акцизний збір є також податком, але не прямим, оскільки він включається
до ціни товару і сплачується його споживачем. В Україні акцизний збір
був введений Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року
№ 18-82 “Про акцизний збір”^’. Цей збір має багато спільних рис з
податком з обороту, який існував раніше.

Об”єктами акцизного збору є в основному товари, що не належать до
предметів першої необхідності та рівень рентабельності яких досить
високий. Саме такі предмети виступали в минулому

об”єктами оподаткування податком з обороту. Щоправда, коли було
введено акцизний збір, то перелік товарів, на які він був встановлений,
був дещо звужений у порівнянні з переліком товарів, які піддягали
оподаткуванню податком з обороту.

Ставки акцизного збору, як і ставки податку з обороту, диференційовані
за окремими групами товарів. Різниця існує тільки у порядку визначення
суми. податку, що підлягає сплаті: для податку з оборогу вона
визначалась як різниця між роздрібною та оптовою ціною, а для акцизного
збору — в процентному відношенні до цін реалізації. Спільним для цих
податків є також і те, що вони можуть стягуватись лише один раз, як
правило, в кінцевій ланці виготовлення чи реалізації товарів (в той час,
як, наприклад, податок на додану вартість стягується на кожній стадії
виробництва та реалізації товарів), ними оподатковуються лише товари (а
податком на додану вартість — обороти по реалізації товарів, робіт,
послуг як виробничого, так і невиробничого характеру), об”єктами
оподаткування ними є повна вартість товарів (а податком на додану
вартість — лише її частина)^.

Особливо велику увагу цьому джерелу доходів державного бюджету приділив
вітчизняний законодавець протягом останніх півтора року. Так, 15 вересня
1995рокуприйнято Закон України “Про акцизний збір на алкогольні напої та
тютюнові вироби”^; 16 листопада 1995 року — Закон України “Про деякі
питання оподаткування підакцизних товарів”^, (яким до платників
акцизного збору та податку на додану вартість з 1 січня 1996 року було
віднесено також і всіх громадян, які ввозять (пересилають) предмети
(товари) через митний кордон України); 7 травня 1996 року — Закон
України “Про ставки акцизного збору і ввізного мита на спирт етиловий та
алкогольні напої”^; 11 липня 1996 року — Закон України “Про ставки
акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)”^. Протягом
останнього часу було прийнято також велику кількість інших нормативних
актів, що регулюють ці питання. Всі вони спрямовані на те, щоб
врегулювати масовий ввіз підакцизних товарів і водночас поповнити
бюджет.

Особливе місце серед обов”язкових платежів державі займає мито. Його
правова природа — одне з найбільш спірних питань у вітчизняній юридичній
та економічній науці. Одні дослідники — Болдирєв Б.Г., Козирін О.М.,
Котляревський С.А„ Родіонова В.М. та інші — розглядають мито в якості
різновидності непрямих податків^”. інші — Ровінський Ю.А., Угаров Б.М.,
Шерсньов Є.С. — відзначають неподаткову природу мита^. А автори статті
“Мито” “Фінансово-правового словника”, виданого в Україні у 1993 році,
по суті обійшли пряму відповідь на це корінне питання^.

Щодо Верховної Ради України, то вона в Законі України “Про систему
оподаткування”, на жаль, взагалі проігнорувала чи не зауважила істотних
відмінностей в економічній природі та правовому режимі мита і не
виділила його з “інших обов’язкових платежів та внесків до державних
цільових фондів”””. Зокрема, у статті 2 цього Закону зазначається:
“Сукупність податків, зборів, інших обов’язкових платежів до бюджетів і
внесків до державних цільових фондів (далі — податки та інші обов’язкові
платежі), що справляються в установленому порядку, становить систему
оподаткування””‘. З наведеного положення очевидно, що законодавець
України вживає також як родові поняття податку, збору, інших
обов’язкових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових
фондів, що методологічно невірно.

Правда, в Законі України “Про єдиний митний тариф” допущена помилка щодо
мита законодавцем виправлена і воно визначається у ньому як “податок на
товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон
України”^.

На нашу думку, мито має податкову природу і є одним з непрямих податків,
яким оподатковується транскордонний оборот — ввіз, вивіз та транзит
товарів через кордон. Миту властиві всі основні податкові риси: 1) його
сплата носить обов”язковий характер і забезпечується державновладним
примусом; 2) мито стягується без зустрічної відплати і тільки на
підставі норми Закону; 3) надходження від мита не можуть призначатись
для фінансування конкретних державних видатків (принцип заборони
спеціалізації податку); 4) при стягненні мита завжди має місце перехід
права власності на величину митного стягнення від власника товару, що
обкладається митом, до держави.

Мито має ряд спільних рис з акцизним збором. Воно, як і акцизний збір,
включається до ціни товару і сплачується покупцем. Тому мито, як і
акцизний збір, збільшує ціну реалізації товару. Спільне також і те, що
ставки мита та акцизного збору диференційовані за групами товарів.
Відрізняє мито від акцизного збору те, що перелік товарів, з яких воно
стягується, є ширшим (це не тільке високорентабельні та монопольні
товари, а за окремими винятками всі товари, що переміщуються через
митний кордон) та обов”язок його сплати виникає лише у випадку
переміщення товарів через митний кордон. Відрізняється також порядок
контролю за сплатою цих податків: надходження до бюджету мита
контролюють митні органи України — Державшій митний комітет України,
територіальні митні управління, митниці та інші митні установи України^,
а не податкові органи.

За допомогою мита держава може істотно впливати на експортно-імпортні
процеси, створювати сприятливі умови для деяких інших, держав або
спричиняти економічний тиск на деякі з них. Світовий досвід свідчить про
те, що мито у високорозвинутих країнах встановлюється лише на імпорт
товарів. Мито на експорт існує в основному в країнах, де недостатньо
розвинута ринкова економіка.

У відповідності з чинним законодавстовом в Україні застосовуються такі
види мита: 1) залежно від способу нарахування: адвалерне, що
нараховується у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів,
які обкладаються митом; специфічне, що нараховується у встановленому
грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які
обкладаються митом; комбіноване, що поєднує обидва ці види митного
обкладання. Застосування інших видів мит заборонено Законом”*;

2) залежно від порядку встановлення: автономне, що встановлюється
державою автономно і застосовується до будь-яких товарів та предметів,
незалежно від їхнього походження; конвенційне, що встановлюється за
договором з іншими державами і ставки його можуть бути нижчі від
звичайних;

3) залежно від функцій: протекційне — спрямоване на захист вітчизняного
виробника від конкуренції; префенційне — передбачає особливі переваги
держави щодо розміру ставок, які не надаються іншим державам; фіскальне
—• встановлюється для забезпечення надходжень коштів у бюджет держави;

4) залежно від того, на які товари нараховується — ввізне (імпортне) на
імпортні товари; вивізне (експортне) на експортні товари і транзитне —
на транзитні товари. У відповідності з чинним законодавстом України
ввізне мито нараховується на товари та інші предмети при їх ввезенні на
митну територію України. Ввізне мито е диференційованим:

до товарів та інших предметів, що походять з держав, які входять разом з
Україною до митних союзів або утворюють з неї спеціальні митні зони, і в
разі встановлетшя будь-якого спеціального преференційного митного режиму
згідно з міжнародними договорами за участю України, а також до товарів
та інших предметів, які походять з країн, що розвиваються,
застосовуються преференційні ставки ввізного мита, передбачені єдиним
митним тарифом країни;

до товарів та інших предметів, що походять з країн або економічних
союзів, які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння, котрий
означає, що іноземні суб”єкти господарської діяльності цих країн або
союзів мають пільги щодо мита, за винятком

випадків, коли визначене мито та пільги щодо нього встановлюються в
рамках спеціального преференційного митного режиму, застосовуються
пільгові ставки ввізного мита, передбачені Єдиним митним тарифом
України;

до решти товарів та інших предметів застосовуються повні (загальні)
ставки ввізного мита, передбачені Єдиним митним тарифом України^.

Вивізне мито нараховується на товари та інші предмети при їх вивезенні
за межі митної території України. Як і ввізне, воно нараховується за
ставками, передбаченими Єдиним митним тарифом України^.

На окремі товари та інші предмети законодавець передбачив можливість
встановлення сезонного ввізного і вивізного мита на строк не більше
чотирьох місяців з моменту їх встановлення^”;

5) залежно від характеру: антидемпінгове, компенсаційне, спеціальне.
Спеціальне мито застосовується:

як захисний захід у випадку, коли товари ввозяться на митну територію
України у таких кількостях або на таких умовах, які завдають чи
загрожують завдати Шкоди вітчизняним виробникам подібних або
безпосередньо конкуруючих товарів;

як запобіжний захід щодо учасників зовнішньоекономічної діяльності, які
порушують загальнодержавні інтереси в цій галузі, а також як захід
припинення недобросовісної конкуренції у випадках, що визначаються
законами України;

як захід у відповідь на дискримінаційні дії та недружні (або недружні)
дії з боку іноземних держав проти України або у відповідь на дії окремих
країн та їх союзів, які обмежують здійснення законних прав та інтересів
суб”єк-гів зовнішньоекономічної діяльності України. Ставка спеціального
мита встановлюється у кожному окремому випадку^.

Антидемпінгове мито застосовується у випадках: ввезення на митну
територію України товарів за ціною, істотно нижчою за їх конкурентну
ціну в країні експорту на момент цього експорту, якщо таке ввезення
завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних або
безпосередньо конкуруючих товарів чи перешкоджає організації або
розширенню виробництва подібних товарів в Україні;

вивезення за межі митної території України товарів за ціною, істотно
нижчою за ціни інших експортерів подібних або безпосередньо конкуруючих
товарів на момент цього вивезення, якщо таке вивезення завдає чи
загрожує завдати шкоди загальнодержавним інтересам України.

Ставка антидемпінгового мита не може перевищувати різниці між
конкурентною оптовою ціною об “єкта демпінгу в країні експорту на момент
цього експорту і заявленою ціною при його ввезенні на митну територію
України і середньою ціною експорту з України подібних або безпосередньо
конкуруючих товарів на той же період часу”‘.

Компенсаційне мито застосовується у випадках: ввезення на митну
територію України товарів, при виробництві або експорті яких прямо чи
побічно використовувалася субсидія, якщо таке ввезення завдає чи
загрожує завдати школи вітчизняним виробникам подібних або безпосередньо
конкуруючих товарів чи перешкоджає організації або розширенню
виробництва подібних товарів в Україні;

вивезення за межі митної території України товарів, при виробництві або
експорті яких прямо чи побічно використовувалась субсидія, якщо таке
вивезення завдає чи загрожує завдати шкоди державним інтересам України.

Ставка компенсаційного мита не може перевищувати виявленого розміру
субсидій.

Для встановлення фактів, що дають підстави дня застосування
спеціального, антидемпінгового та компенсаційного мита, Міністерством
зовнішньоекономічних зв”язків заява українських або іноземних
зацікавлених державних органів, підприємств, організацій, а також з
ініціативи Митно-тарифноїради України проводиться розслідування. І лише
у випадку виявлення достатніх підстав для цього у відповідності з чинним
вітчизняним законодавством застосовується спеціальне, антидемпінгове або
компесаційне мито.

Мито — не єдиний податок, що стягується митними органами. В арсеналі
методів фінансової діяльності держави ще є так звані прикордонні
податки, які за своїм економічним змістом і правовою природою дуже
близькі до мита, але не тотожні йому. Наявні формальні відмінності між
цими податками і митом відіграють важливу роль в реалізації
протекціоністських цілей держави. Запровадження прикордонних податків
дозволяє державі обходити договірні зобов”язання по обмеженню мита.

В зарубіжному митному та податковому законодавстві, в науковій
літературі ці податазі частіше всього позначаються терміном “митні
податки”^’. Очевидао, доцільно було б запозичити його і вітчизняним
законодавцю та науковцям. Ця проблема, як свідчать фахівці, поки що
залишається однією з найменш вивчених тем податкового права як у
постсоціалістичних країнах, так і в далекому зарубіжжі^.

Вся сукупність прикордонних податків може бути згрупована у два
різновиди їх:

а) спеціальні експортно-імпортні податки;

б) прикордонні вирівнювальні податки.

Спеціальні експортно-імпортні податки мають автономну природу. Вони
встановлюються органами законодавчої влади, які реалізують через
прийняття відповідних актів податковий суверенітет держави. З їх
допомогою уряд, не змінюючи конвенціональних ставок мита, може
здійснювати митну політику, спрямовану на захист вітчизняного виробника
і внутрішнього ринку.

Як правило, спеціальні імпортні податки використовуються як надзвичайні
заходи по скороченню імпорту та оздоровленню зовнішньоторгового балансу.
Вони виступають у якості своєрідного обхідного маневру у тих випадках,
копи швидке підвищення ставок мита ускладнено чи зовсім неможливе
внаслідок взятих державою раніше міжнародно-правових зобов”язань у
митній сфері.

В практиці зарубіжних держав спеціальні експортно-імпортні податки
застосовуються систематично і досить ефективно. Вони є одаим з
інтегральних показників зрілості фінансової політики держави. Наприклад,
у 1971 р. уряд США внаслідок значного дефіциту платіжного і торгового
балансу ввів десятипроцентний імпортний податок, що стягувався як
додаток до мита. По суті, це було завуальоване підвищення митної ставки.
Воно принесло американській казні за час його да 500 млн. дол.^ В деяких
європейських країнах існують імпортні податки на окремі види товарів
(нафту та нафтопродукти, антикваріат, дорогоцінності), що мають форму
так званого гарантійного мита^.

Молода українська держава поки що широко не застосовує спеціальні
експортно-імпортні податки. Здебільшого вони застосовуються у нас в
даний час у відношенні товарів, що свідчить про їх переважно фіскальну
спрямованість, а також про вкрай низький рівень економічного розвитку
нашої країни. Надходження від експортно-імпортних податків зараховуються
головним чином в загальнодержавний бюджет і лише в окремих випадках — у
місцеві бюджети.

Прикордонні вирівнювальні податки, що також стягуються митними органами
держави, як основну мету переслідують усунення перепон для поглиблення
міжнародного поділу праці та розвитку світової торгівлі, зумовлених
наявністю подвійного оподаткування. Справа в тім, що при переміщенні
товару через митний кордон він

потрапляє на іноземну територію, на якій чинне своє податкове та митне
законодавство. Внаслідок цього предмет зовнішньоекономічної угоди може
стати об”єктом оподаткування непрямими податками (ПДВ, акцизами і т.д.)
двічі: за місцем виробництва (походження), де він потрапляє під дію
податкового законодавства країни експортера, та за місцем споживання
(призначення), де він обкладається податками за ставками, що чинні в
країні імпортера. Для уникнення подвійного оподаткування
зовнішньоторгових поставок використовується метод звільнення (метод
виключення), який покладено в основу прикордонного податкового режиму в
більшості економічно розвинутих країн. У відповідності з цим методом
виключне право оподаткування непрямими податками належить країні, що
імпортує товар. В країні походження (виробництва) товару він
звільняється від сплати непрямих податків.

Непрямі податки, що стягуються за цим принципом, і мають назву
прикордонних вирівнювальних податків. “Прикордонними” — оскільки ці
податки стягуються митними органами при перетині митного кордону і
сплачуються особою, що підписала митну декларацію (декларантом).
“Вирівнювальними” — тому, що ставка податків, що стягуються при імпорті,
не повинна перевищувати ставок оподаткування аналогічних товарів
національного виробництва. Інакше кажучи, імпортним товарам таким чином
надається в крайп імпортера національний режим, що вирівнює їх по
параметрах оподаткування з вітчизняними аналогами.

Саме на це, як відомо, безпосередньо орієнтують учасників міжнародного
товарообороту і норми ГАТТ: “Товари, що походять з території будь-якої
сторони договору, не повинні оподатковуватись, прямо чи опосередковано,
внутрішніми податками або іншими внутрішніми зборами будь-якого роду, що
перевищували б, прямо чи опосередковано, податки і збори, що
застосовуються до аналогічних товарів вітчизняного походження”^.

Прикордонні вирівнювальні податки відрізняються від мита. Спільним дій
них є те, що їх стягнення здійснюється митними органами в момент
перетину митного кордону. Основна ж відміннсть між ними полягає в тому,
що акцизами і податком на додану вартість обкладаються як предмет
митного регулювання, так і товари, що не є об”єктом зовнішньоторгової
угоди. Інакше кажучи, кожному прикордонному вирівнювальному податку
можна знайти відповідний “внутрішній” податок. Мито можна розгладати як
своєрідну плату за право ввозу іноземних товарів, що стягуються
додатково до чинних внутрішніх непрямих податків. Прикордонний
вирівнювальний податок немає

жодних сутністних рис, щоб розглядати його в такій якості.

Чинна в Україні нормативна база з питань прикордонного оподаткування
поки що сильно відстає від потреб практики. Ні в Законі України “Про
єдиний митний тариф”, ні в “Митному кодексі України” не наводиться
перелік обов’язкових платежів, що стягуються митними органами. Очевидно,
він носить закритий характер. А ще ймовірніше всього, що такого
узагальненого переліку не має взагалі, що відкриває у такому випадку
шлях до зловживань в митних органах держави. Запровадження нових
непрямих податків передбачає їх стягнення насамперед з імпортних
товарів, тому що у вітчизняного виробника уже нічого взяти. Однак ці
податки знову ж таки не передбачені митним законодавством в якості
платежів, що сплачуються при переміщенні через митний кордон України.
Тобто, наяву об’єктивна необхідність якісного поліплешення
юридико-технічного рівня законів та підзаконних актів, що приймаються в
Україні.

Мито та митні (прикордонні) податки необхідно відрізняти від митних
зборів — плати за надання митницею послуг, яка має митну форму. У
відповідності зі статтями 76 і 77 “Митного кодексу України”, митні збори
стягуються за виконання покладених на митницю обов’язків та надання
послуг у галузі митної справи”‘. Тобто, митний збір, на відміну від мита
— це плата за здійснення різних заходів, що складають в сукупності
процедуру митного оформлення.

Образно специфіка правової природи мита і митного збору дуже чітко
проглядається на прикладі оподаткування товарів, що знаходяться в межах
вільної митної зони. За товар, розміщений на території вільної митної
зони, мито не сплачується, як це і передбачається правовим статусом
митного режиму вільної митної зони. Що ж стосується митних зборів, то
вони в даному випадку стягуються обов”язково, оскільки митні органи
надають експортерам і імпортерам певні послуги по збереженню товарів і
т.д.

Причому не всі збори, що здійснюються через митницю, є митними зборами у
повному розумінні цього слова. Наприклад, митні органи можуть виставляти
рахунки по різних транспортних, портових зборах, стягувати плату за
здійснення прикордонного контролю за якістю товару (метричний,
санітарний і інші види зборів), збір за перевезення товару з
використанням відповідної символіки і т.д. На нашу думку, митний збір—це
плата, що стягується за надання послуг, безпосередньо пов”язаних із
здійсненням митного контролю.

Митні збори бувають разовими (плата проводиться окремо за кожну
операцію, що здійснюється митним органом) і паушальними (вносяться єдина
оплата за весь комплекс наданих послуг). В деяких

випадках митні збори доповнюються локальними (регіональними)
надбавками. Вони, як правило, встановлюються адміністрацією місцевого
митного органу, яка при цьому виходить з усього обсягу послуг, що були
надані конкретному учаснику зовнішньоторгової операції, а також враховує
потреби в матеріальних засобах для розвитку митної інфраструктури.

Інколи митні збори можуть мати й інші найменування. Наприклад, у
Фінляндії та Швеції вони називаються ліцензійними зборами, у багатьох
країнах Латинської Америки — консульськими зборами тощо.

Методологічним критерієм для встановлення розміру митних зборів повинна
бути власна економічна та юридична природа митних зборів. Оскільки
митний збір є, як зазначалось вище, формою плати за надання митних
послуг, то і розміри його, як правило, повинні бути еквівалентні обсягу
наданих послуг. Саме на таку необхідність співвцщесення розмірів митних
зборів з вартістю наданих митних послуг безпосередньо вказується в
пункті 1 статті 8 тексту ГАТТ: “Всі збори і платежі будь-якого характеру
(крім імпортного та експортного мита і крім податків, про які йде мова в
статті 3)… повинні бути обмежені за своїм розміром приблизною вартістю
наданих послуг і не повинні бути непрямим покровительством для
вітчизняних товарів чи оподаткуванням імпорту або експорту з фіскальною
метою”^.

Виділяючи особливості правового регулювання стягнення митних зборів,
відзначимо, що вони можуть встановлюватись не тільки законами, але й
актами органів виконавчої влади, а тому вони відносно часто змінюються і
нерідко недостатньо відомі експортерам та імпортерам. Ці особливості
проявляються не тільки в процедурі встановлення митного збору,
алейпорядкуйого стягнення:митоподатковимиканаламизавжди потрапляє в
державний бюджет, а митні збори акумулюються на спеціальних
позабюджетних рахунках митних органів.

Імперативний характер мита виключає для суб”єктів мигно-тарифних
правовідносин можливість домовитись з питань розміру ставок, строків
сплати мита та з усіх інших його аспектів. Правове регулювання митних
відносин, як різновиду відносин, носить односторонній харакіер. Такий же
характер мають і всі інші митні податки. Заключення між державою та
підприємцем квазі-договорів, що в останні роки часто практикується в
Україні, не суперечить принципу одностороннього встановлення і
примусового стягнення мита та інших митних податків. Подібні угода не
встановлюють податків. Вони лише передбачають надання митно-тарифнх
(податкових) пільг з метою здійснення національних економічних планів і
програм, які до того ж не носять директивного характеру.

Таким чином, податкам належить провідна роль в обов”язковому методі
мобілізації коштів у державні грошові фонди. Функції податків як
фшансово-правовоїкатегоріївипливають з функцій фінансів. Останні, як
відомо, в цілому виконують дві функції — розподільну і контрольну.
Податки безпосередньо пов”язані з розподільною функцією в частині
перерозподілу вартості створеного валового національного продукту між
державою і юридичними та фізичними особами. Одночасно вони виступають
методом централізації ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби,
виконуючи таким чином фіскальну функцію.

Фіскальна функція є важливою характеристикою сутності податків. Вона
визначає їхнє суспільне призначення. З огляду на цю функцію держава
повинна отримувати не просто достатньо податків, а, головне — податків
надійних. Податкові надходження, щоб відповідати корінним інтересам та
суспільному призначенню держави, повинні бути постійними, стабільними,
справедливо розподілятись в регіональному та соціальному зрізах.
Постійність означає, що податки повинні надходити до бюджету не у
вигляді разових платежів з невизначеними термінами, а рівномірно
протягом бюджетного року в чітко встановлені строки. Оскільки
призначення податків полягає у забезпеченні витрат держави, то терміни
їх сплати мають бути погоджені з термінами фінансування видатків
бюджету. Стабільність надходжень визначається достатнім рівнем гарантій
того, що передбачені Законом про бюджет на поточний рік доходи будуть
отримані у повному обсязі. Вважаємо за безглуздя встановлювати такі
податки, які не принесуть гарантованих доходів у державну казну, тому що
в такому випадку виникне загроза провалу всієї фінансової діяльності
держави. Справедливість розподілу податків у соціальному і
територіальному зрізах необхідна для уникнення соціального напруження в
суспільстві і забезпечення достатніми доходами всіх ланок бюджетної
системи. Без цього неодмінно виникає, а інколи набирає дуже гострих
форм, як, наприклад, нині в Україні, потреба у значному перерозподілі
коштів між бюджетами. Останнє ж різко знижує рівень автономності кожного
бюджету, ступінь регіонального самоврядування і самофінансування та,
навпаки, веде до ще більшого загострення протиріч між різними
суспільствами.

Податки, як уже зазначалось, характеризуються рухом вартості від
юридичних і фізичних осіб до держави, їх сплата приводить до зменшення
доходів платників на величину розміру податку. Причому об”ективно
кожний платник заінтересований сплатити якомога меншу

суму, що може досягатись як за рахунок зменшення обсягів об”єкта
оподаткування, так і вибору пільгових щодо оподаткування умов
діяльності. Таким чином, у сутності кожного податку закладена і
регулююча функція. Вона, як і фіскальна функція, характеризує їх
суспільне призначення. Суть регулюючої функції полягає у активі податків
на різні сторони діяльності їх платників.

Оскільки регулююча функція податків є об”єктивним явищем, то вплив
податків на суспільні відносини, причому не лише фщансові, відбувається
незалежно від волі держави, яка їх встановлює. Разом з тим держава може
свідомо використовувати їх з метою регулювання певних пропорцій у
соціально-економічному житті суспільства. Але така цілеспрямована
податкова політика можлива тільки завдяки об”єктивно властивій податкам
регулюючі функції.

Використання податків як фінансових регуляторів — дуже складна і тонка
справа. Тут не може бути головного і другорядного — все головне. Іноді
незначні деталі в оподаткуванні можуть докорінно змінити суть впливу
податку, зробити його прямо протилежним щодо передбачуваного. Проблема
полягає в тому, що податки зачіпаготь усе суспільство, а це безмежна
гама інтересів, врахувати які дуже важко, але вкрай необхідно. Не може
бути оцінки регулюючої дії податків по принципу сальдового підходу — що
переважає, позитивний чи негативний вплив. Вже сама по собі присутність
негативного впливу, навіть незначного, свідчить про недоліки того чи
іншого податку, а інколи робить його просто неприйнятним.

Ще одним з проявів методу обов”язкової мобілізації коштів у державні
грошові фонди е примусово-відплатне вилучення грошових коштів у фізичних
та юридичних осіб. У сучасній практиці це порівняно рідкий метод
фінансової діяльності держави. За своєю економічною природою та
юридичною суттю цей метод є ні чим іншим, як примусовою позикою. З його
допомогою держава відкрито відбирає гроші в заміну на обов”язок
повернути їх у майбутньому. Така позика, наприклад, застосовувалась
радянською державою у роки Великої Вітчизняної війни і ввійшла в історію
під назвою “воєнною позики”^.

В сучасних умовах як своєрідну форму такого методу можна розгдядаі-к
обов”язок державних підприємств, установ та організацій зберігати свої
грошові кошти у державному чи державно-комерційному банку, де вони
виступають в якості джерела їх позичкового фонду, а в кінцевому рахунку
— позичкового фонду самої держави.

Всі доходи держави, про які мова йшла вище, вона мобілізує з допомогою
основного — обов”язкового методу’ збирання фінансових ресурсів. Однак
цих засобів жодній державі світу ніколи не вистачає.

Особливо гострим стає дефіцит державних фінансових ресурсів у перехідні
періоди, коли економіка країни розбалансовується і доходи держави від
цього різко скорочуються. Тому в такі періоди держави особливо активно
вдаються поряд з примусовим методом фінансової діяльності також до
методу мобілізації грошових і матеріальних коштів від юридичних та
фізичних осіб, заснованому на принципах добровільності, строковості,
зворотності та відплатності. Цей вид фінансових правовідносин
називається державним кредитом. В основі цього методу лежить договір
позики і він широко використовується у всіх цивілізованих країнах.

Відносини державного кредиту не слід змішувати з банківським кредитом. В
останньому випадку позичковий фонд використовується для кредитування
підприємств, установ та організацій з метою забезпечення безперебійного
процесу розширеного відтворення виробництва та підвищення його
ефективності. Банківські кредити можуть одержувати і приватні особи.
Найхарактернішою рисою банківського кредитування господарюючих
суб”єктів е виробниче використання позичкового фонду. Таке використання
виробничих ресурсів як капіталу створює умови для погашення кредиту і
виплати позик за рахунок збільшення доданої вартості вироблюваного
продукту. При наданні банківського кредиту в якості гарантії його
повернення, як правило, виступають якісь конкретні цінності — дім,
квартира, товари на складі, незавершене будівництво і т.д.

У випадку ж державного кредиту позичені грошові кошти поступають в
розпорядження органів державноївлади, перетворюючись при цьому в
додаткові фінансові ресурси. Вони спрямовуються, як правило, на покриття
бюджетного дефіциту. Джерелом погашення державних позик і виплати
процентів по них виступають кошти бюджету. Державний кредит, пов”язаний
з функціюванням політичної надбудови і рухом бюджетних коштів, є
частиною фінансових відносин суспільства. При запозиченні коштів
державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що знаходиться у її
власності, чи майно відповідної територіальної одиниці або визначений й
дохід. Однак це лише уявна, потенційна застава. На практиці ж ніколи при
заключенні договору позики держави з кредиторами майнове забезпечення
цієї угоди з боку одержувача коштів не вказується.

Державний кредит являє собою відносини вторинного перерозподілу валового
національного продукту і частини національного багатства. В сферу
відносин в галузі державного кредиту потрапляє лише частіша доходів та
грошових фондів, що сформувались на стадії первинного перерозподілу. Як
правило, ними виступають

тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємсгв і організацій, не
призначені для поточного споживання. За певних умов населення в цілому
та трудові колективи зокрема можуть свідомо іти на обмеження поточного
споживання. В таких випадках джерелом державної позики виступають і
кошти, об”ективно покликані задовільняти потреби поточного споживання
або фінансування необхідних виробничих чи соціальних витрат підприємств,
але під впливом сукупності факторів, перш за все системи суспільних
інтересів, тимчасово вилучених для іншої мети.

Об”ективна можливість існування державного кредиту випливає з
особливостей формування і часу використання доходів, що одержують
юридичні та фізичні особи. В населення постійно утворюються тимчасово
вільні грошові кошти перш за все у зв”язку з нерівномірішм одержанням
доходів по найму (особливо в галузях із сезонним характером
виробництва), виплатою відпускних, гонорарів, премій, одержанням
спадщини тощо. Крім того, населенню доводиться свідомо обмежувати
поточне споживання у зв”язку з необхідністю нагромадити грошові кошти
для купівлі товарів тривалого використання з високою ціною їх придбання,
для літнього відпочинку, санаторно-курортного лікування і т.д.

Аналогічні тенденції мають місце і в русі коштів підприємств, установ та
організацій. Значні часові коливання і одержанні виручки від реалізації
продукції та послуг можуть мати місце у зв”язку з протяжністю
виробничого циклу чи сезонністю виробництва. Тимчасово вільні фінансові
ресурси в юридичних осіб можуть утворюватись і в силу нерівномірності
здійснення крупних капіталовкладень у виробництво та соціальну сферу.
Нерідко тимчасово вільними бувають резервні фонди підприємств.

Разом з тим формування державного кредиту перєдбачає не лише наявність
потреби держави в позичкових коштах, з одного боку, та тимчасово вільних
грошових коштів фізичних та юридичних осіб, з другого боку. Для цього
необхідне також правове закріплення можливості використання названих
коштів державою в якості кредитних ресурсів. Тобто для виникнення
державно-кредитних відносин необхідна ще одна умова — ^ правове
забезпечення.

Суспільні відносини, що виникають в галузі державного кредиту, носять
складний, багатоплаповий характер і регулюються нормами не тільки
фінансового, але й інших галузей права. Це зумовлено тим, що державний
кредит як явище суспільного життя знаходиться на стику двох видів
грошових відносин — фінансів і кредиту — і тому містмь в собі родові
ознаки як одних, так і інших.

В якості ланки фінансової системи він обслуговує формування та
використання централізованих грошових фондів держави, в першу чергу
бюджету.

Як один з видів кредиту державний кредит має ряд особливостей, що
відрізняють його від класичних фінансово-правових категорій, наприклад,
від податків. Як уже відзначалось вище, він має добровільний характер.
Якщо податки рухаються тільки в одному напрямку — від платника в бюджет,
то основою державного кредиту є його зворотність і відплатність.

Тобто, фінансові відносини в галузі державного кредиту, що регулюються
фінансовим правом, складаються лише з приводу формування, функціонування
та погашення державного боргу. Виникають ці відносини в процесі
фінансової діяльності держави. Їх об”ектом є запозичена частина
фінансових ресурсів держави.

Постійним суб”єктом державно-кредитних правовідносин, як у
фінансово-правових відносинах в цілому, завжди виступає держава в особі
ІЇ законодавчих чи виконавчих органів влади. Другим суб”єктом
державно-кредитних правовідносин може бути будь-який суб”ект фінансових
правовідносин. Держава у цьому випадку, як правило, в особі уряду,
виступає в якості одержувача запозичених коштів і сторони, на яку
покладається обов”язок повернення боргу та сплати процентів по ньому. З
другого боку виступають власники позичкових коштів — юридичні та фізичні
особи — кредитори. Тим не менше всі правовідносини в галузі державного
кредиту носять державно-владний характер.

Не дивлячись на те, що держава в цих відносинах виступає позичальником
коштів і в силу цього є боржником, саме вона в односторонньому порядку
встановлює, а інколи і змінює по ходу без будь-якої згоди іншої сторони
вже встановлені раніше умови державного кредиту: види, строковість,
пдатйість, умови зміни та припинення цих відаосин. Юридичні та фізичні
особи добровільно лише вступають у відносини державного кредиту. В
подальшому вони зобов”язані законом виконувати всі умови позики””.

На відміну від правовідносин з банківського кредиту суб”екти відносин
у галузі державного кредиту нерівноправні, оскільки основним методом
регулювання цього ряду правовідносин виступає метод державно-владних
приписів. Функція управління державним боргом належить державі. Часові
рамки дії правовідносин у галузі державного кредиту також в
односторонньому порядку встановлюються боржником — державою. Участь та
ролі представницьких і виконавчих органів

державної влади різного рівня, а також фінансових та кредитних органів
у правовідношеннях з державного кредиту визначені Конституцією
України””, Законами України “Про бюджетну систему України”^, “Про банки
і банківську діяльність””^ “Про цінні папери та фондову біржу”^, “Про
державний внутрішній борг України””^ іншими законами та нормативними
актами.

За Верховною Радою України закріплені таю повноваження як: вироблення
політики в. галузі державного внутрішнього боргу; встановлення граничних
розмірів державного внутрішнього боргу України, його структури, джерел і
строків погашення при затвердженні бюджету на відповідний фінансовий
рік; здійснення парламентського контролю за станом державного
внутрішнього боргу.

Кабінет Міністрів України, як. найвищий орган виконавчої влади
обґрунтовує потреби держави в кредитних ресурсах, їх доцільну структуру
і вносить на розгляд Верховної Ради України у складі проекту Державного
бюджету конкретні пропозиції щодо внутрішніх державних позик на
відповідний фінансовий рік. У випадку законного оформлення внесених
пропозицій про державну позику позичкові кошти залучаються державою саме
від імені уряду держави.

Також суб”єктами державно-кредитних відносин є органи влади Автономної
Республіки Крим та регіонального і місцевого самоврядування. Це
передбачено Конституцією України, а також Законом України “Про місцеві
Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” “^
Органи місцевої та регіональної влади у відповідності з приписами норм
вищезазначених правових актів наділені повноваженнями по визначенню
власних боргових зобов “язань та умов їх випуску.

У відповідності з чинним законодавством України суб”єктами
правовідносин у сфері державного кредиту є і Міністерство фінансів
України та Національний банк України. Зокрема, Міністерство фінансів в
порядку, погодженому з НБУ, здійснює управління державним внутрішнім
боргом. За дорученням Кабінету Міністрів Мінфін України від його імені
розміщує боргові зобов “язання уряду та надає від його імені гарантії їх
повернення. На НБУ покладаються функції визначення та проведення спільно
з Кабінетом Міністрів України грошової кредитної політики. Він здійснює
обслуговування державного внутрішньою боргу України при допомозі усієї
банківської системи шляхом проведення операцій по розміщеннюю облігацій
внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати
доходу по них у вигляді процентів або в іншій формі. Для фінансування
видатків по розміщенню, рефінансуванню,

виплаті доходів та погашенню боргових зобов”язань уряд у складі
Державного бюджету створює фонд обслуговування державного внутрішнього
боргу України. У відповідності зі статтею 8 Закону України “Про
державний внутрішній борг України” в цей фонд зараховуються в розмірі
п”ятьдесят процентів кошти, одержані від приватизації майна державних
підприємств, а також від інших надходжень^.

Як бачимо, в галузі державного кредиту виникають правовідносини не
тільки безпосередньо з приводу державних позичок (відносини між
позичальником — державою та її кредиторами — юридичними і фізичними
особами), але й правовідносини, опосередковані функціюванням державного
боргу. До них належать, перш за все, правовідносини між: 1) Кабінетом
Міністрів України та НБУ з приводу одержання та повернення кредитів на
підставі відповідних статей Закону про Державний бюджет України; 2)
Міністерством фінансів україни та НБУ з приводу вироблення угод про
порядок управління державним внутрішнім боргом України у відповідності
зі статею 6 Закону Украши”Про державний внутрішній борг України”^; 3)
Верховною Радою України, урядом України та НБУ з приводу перерахування з
ресурсів Державного бюджету України коштів на відшкодування витрат по
розміщенню, рефінансуванню, виплаті доходу та погашенню боргових
зобов’язань уряду у відповідності зі статею 8 Закону України “Про
державний внутрішній борг України” та відповідними статтями закону про
Державний бюджет України на відповідний рік”*, а також ряд інших
правовідносин.

На загальнодержавному рівні державний кредит частіше всього
відзначається нецільовим характером. І навпаки, запозичення коштів на
нижчих рівнях влади частіше всього носить чітко виражену цільову
спрямованість. Наприклад, місцеві органи влади нерідко останнім часом
беруть кредит, мобілізуючи кошти для будівництва нової каналізаційної
системи чи розширення або модернізації старої каналізаційної системи,
для спорудження школи, лікарні, об”їздної дороги, парку відпочинку,
реставрації особливо цінного історичного пам”ятника тощо.

Таким чином, у формуванні додаткових фінансових ресурсів держави за
рахунок мобілізації тимчасово вільних грошових коштів населення,
підприємств, організацій проявляється одна сторона, або функція,
відносин у сфері державного кредиту. Вона одержала в літературі
найменування фіскальної функції державного кредиту^. Через посередництво
цієї функції державного кредиту і відбувається формування
централізованих фондів державних коштів. В країнах з розвинутою ринковою
економікою державні позики вже давно стали

основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту. Достатньо сказати,
що в сучасних умовах надходження, що одержуються тут завдяки державним
позикам, стали другим після податків методи фінансування видатків
бюджету. Останнє явище пояснюється швидшим темпом зростання видатків
бюджету в порівнянні із збільшенням податкових надходжень.

Фінансування видатків капітального характеру за рахунок позичкових
коштів в певних межах має позитивне значення і справедяиве з точки зору
суспільної моралі. Та ж школа, дорога чи лікарня забезпечують потреби не
одного покоління. Чому ж тоді їх будівництво повинно бути оплачене
протягом кількох років за рахунок податків з тих, хто, ймовірно, навіть
не встигне скористатись їх послугами? Значно легше і справедливіше
перекласти фінансування таких об”єктів на всі покоління, які будуть
користуватись ними. Таке пропорційне розміщення джерел фінансування у
часі і досягається шляхом випуску позик на відповідний строк. В
останньому випадку покоління, яке будує, наприклад, школу, нестиме
приблизно такий же фінансовий тягар, що й наступні покоління, за рахунок
податків з яких виплачується як основний борг, так і проценти по ньому.

Таким чином, позитивний вплив фіскальної функції державного кредиту
подягає в тому, що з його допомогою податковий тягар рівномірніше
розподіляється в часі. Податки, які стягуються в період фінансування
видатків за рахунок державної позики, не збільшуються. Зате потім, при
погашенні позик, податки стягуються не тільки для її виплати, але й для
погашення процентів по заборгованості.

Податки є головним, але не єдиним джерелом фінансування видатків,
пов”язаних з обслуговуванням та погашенням державного боргу. Джерела
фінансування цих видатків залежать від цілеспрямованості застосування
позичкових коштів. У разі продуктивного виробничого використання
мобілізованих капіталів сама позика і проценти по ній погашуються за
рахунок частини прибутку. В цьому випадку ніякого посилення податкового
тягаря не відбувається.

У випадку непродуктивного використання мобілізованих шляхом державних
позик капіталів, наприклад, фінансування за їх рахунок військових,
соціальних чи управлінських видатків, практично єдиним цивілізованим
джерелом їх погашення стають податки чи нові позики, або грошова чи
кредитна емісія — одним словом, рефінансування державної позики.

Другою стороною державного кредиту є регулююча функція. Вступаючи у
кредитні відносини, держава впливає на стан грошового

обігу, рівень ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і
зайнятість. Так, мобілізуючи кошти фізичних осіб, держава зменшує їх
платіжний попит. А коли ще за рахунок такого кредиту фінансуються
виробничі витрати, наприклад, інвестиції, відбувається абсолютне
скорочення готівкової горошової маси в обігу. Якщо ж дефіцит державного
бюджету фінансується за рахунок залучення нагромаджень . юридичних осіб
(безготівкові грошові кошти), а одержані грошові кошти спрямовуються на
виплати населенню, кількість готівкових грошей в обігу зростає дуже
швидко.

Виступаючи на фінансовому ринку в якості позичальника, держава збільшує
попит на позичкові кошти і тим самим сприяє росту ціни кредиту. Чим
вищий попит держави, тим вищий за інших рівних умов рівень позичкового
процента, тим дорожчий кредит для підприємців. Дорожнеча позичкових
коштів змушує бізнесменів скорочувати інвестиції в сферу виробництва,
стимулюючи водночас нагромадження у формі придбання державних цінних
паперів.

До певних меж цей процес не чинить дуже відчутного негативного впливу на
виробництво. В тому випадку, коли в країні достатньо вільних капіталів,
його негативний вплив може бути навіть нульовим до повного поглинання
вільних коштів. Лише після цього активність держави на фінансовому ринку
потягне ріст позичкового проценту. Якщо ж іще залучені державою значні
долі грошовихкошгів будуть спрямовані не у виробничу сферу, то це
істотньо сповільнить темпи економічного росту і може навіть викликати
більш або менш тривале скорочення обсягів суспільного виробництва.
Останнє явище спостерігається протягом останніх років в Україні.
Щоправда, воно зумовлене не тільки державними позиками, але й іншими
факторами перехідного процесу, проте роль відносин в сфері державного
кредиту в кризі економіки українського суспільства дуже велика.

Найпоширеніша форма правовідносин у галузі державного кредиту — це коли
держава виступає в якості позичальника коштів дня власних потреб
безпосередньо. Значно рідше мають місце такі форми правовідносин в
галузі державного кредиту, коли держава виступає як позичальник і як
кредитор, відразу ж надаючи одержані нею позики іншим юридичним та
фізичним особам на умовах, що визначаються знову ж таки державою. У тих
випадках, коли держава не опосередковує кредит, а бере на себе тільки
відповідальність за погашення позик чи виконання інших зобов”язань,
взятихюридичними або фізичними особами, вона виступає в якості гаранта.

На відміну від двох перших видів кредитних відносин (позичальник,
кредитор), які відразу ж впливають на величину коштів

централізованих грошових фондів, останні — гарантійні правовідносини у
сфері державного кредиту — не обов”язково тягнуть за собою їх зміну.
Якщо боржник вчасно і в повному обсязі розрахується зі своїми
зобов”язаннями, то гарант не понесе додаткових затрат.

На практиці надійні позичальники не мають потреби в державних гарантіях.
Вони в змозі самостійно залучити кошти на кредитному ринку. Державні
гарантії, як правило, поширюються на недостатньо відомих, ненадійних
позичальників і відповідно досить часто тягнуть за собою неминучий ріст
видатків з централізованих грошових фондів держави. Яскравим прикладом
останнього можуть бути підприємства аграрно-промислового сектору
України.

Отже, з юридичної точки зору державний кредит є не чим іншим, як
врегульованими правовими нормами суспільними відносипами з приводу
акумуляції державою тимчасово вільних грошових коштів юридичних і
фізичних осіб на принципах добровільності, відплатності, строковості і
зворотності з метою покриття бюджетного дефіциту , регулювання грошового
обігу та інвестування.

В Україні в якості самостійних існують наступні форми державного
кредиту: а) державні позики; б) повернення частини вкладів населення в
державні позики; в) запозичення коштів загальнодержавного позичкового
фонду; г) казначейські позики; д) гарантовані позики^.

Державна позика як форма державного кредиту характеризується тим, що
тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємств, установ та
організацій залучаються для фінансування суспільних потреб шляхом
випуску і реалізації облігацій, казначейських зобов”язань та інших
видів державних цінних паперів. Причому серед них облігація —
найпоширеніший вид цінних паперів. Вона символізує державне боргове
зобов”язання та дає право її власнику після завершення визначеного
строку одержати назад позичену державі суму коштів та проценти по ній.
Продаючи облігацію, держава зобов “язується повернути суму боргу у
визначений сірок з процентами або виплачувати проценти на протязі всього
строку користування позичковими коштами, а після завершення цього строку
повернути і суму боргуй’.

Держава встановлює номінальну ціну облігації, яка повертається її
власнику в момент погашення і на неї нараховуються проценти. Проте
реальна прибутковість облігації часто буває нижчою або вищою від
встановленого номінального процента. Останнє зумовлено тим, що облігації
продаються по курсовій ціні, що майже завжди не співпадає з номінальною
ціною. Таке відхилення називається

курсовою різницею і залежить від цілого ряду факторів. До їх числа,
зокрема, відносяться: величина номінального процента по облігації;
насиченість ринку державними цінними паперами; стан економіки країни;
ступінь довіри населення уряду і т.д.

Другим видом державних цінних паперів в Україні є казначейські
зобов”язання. Головні їх відмінності від облігацій полягають в меті
випуску, формі виплати доходу і правилах обігу. Кошти, що поступають від
продажі облігацій, зараховуються в бюджет, в позабюджетні фонди держави
або можуть концентруватись на спеціальних рахунках взагалі для
фінансування спеціальних цілей. Кошти ж від реалізації казначейських
зобов”язань спрямовуються тільки на поповнення бюджету. По облігаціях
державних позик дохід може виплачуватись у вигляді процентів, виграшів
чи не виплачуватись взагалі, якщо це цільові позики. Умовами ж випуску
казначейських зобов”язань передбачена випалата доходу тільки у вигляді
процентів.Облігації бувають з обмеженим і необмеженим колом обігу серед
юридичних і фізичних осіб, а казначейські зобов “язання підлягають
реалізації лише серед населення.

Реалізовані серед юридичних і фізичних осіб облігації, казначейські
зобов”язання та інші види державних цінних паперів складають в сумі
більш широку форму державного кредиту, яка має назву державної
внутрішньої позики. Ця позика класифікується за рядом ознак. З точки
зору суб”єктного складу позики поділяються на такі, які розміщуються
центральними чи місцевими органами влади та управління. Найпоширенішими
є позики уряду держави. Заборгованість органів місцевої влади по
державному кредиту завжди незначна. За ознакою кредиторів позики бувають
такими, що реалізуються тільки середнаселення, або тільки середюридичних
осіб, або універсальними. В залежності від форми виплати доходів позики
поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні і
безпроцентні (цільові).

Власники боргових зобов”язань процентної позики одержують твердий
дохід щорічно шляхом оплати купонів або один раз при погашенні позики
шляхом нарахування процентів до номіналу цінних паперів, без щорічних
виплат. По виграшних облігаціях їх власники одержують весь дохід у формі
виграшів в момент погашення облігацій. В даному випадку дохід
виплачується не з всіх облігацій, а лише з тих, які потрапили в тираж
виграшів. Умовами випуску процентно-виграшних позик передбачається
виплата частини доходу купонами, а іншої частини — у формі виграшів.
Безгрограшні випуски позик гарантують, що протягом строку дії позики
виграш випаде на кожну

облігацію. Безпроцентні цільові позики не передбачають виплати доходів
держателям облігацій, але гарантують одержання відповідного товару,
попит на який перевищує пропозиції.

В залежності від методів визначення доходів боргові зобов”язання
держави поділяютьсяна зобов”юанняз твердим доходом та із змінним
доходом. У ряді випадків фіскальна ставка по цінних паперах є причиною
росту видатків держави на виплату процентів, в інших випадках вона
відлякує частину потенційних кредиторів, які очікують підвищення
процента.

Для покриття бюджетного дефіциту державі доводиться розміщувати позики
за умов відносно завищеного рівня процентної ставки. Якщо держава
встановить аналогічний процент по своїх боргових зобов “язаннях на весь
період позики, який може сягати до ЗО років, то вона покладе на плечі
платників податків додатковий тягар, звузить власні можливості
реалізації фінансових програм в майбутньому. З метою уникнення подібних
ситуацій уряди використовують, як правило, один з двох наступних
сценаріів розвитку подій.

Перший варіант передбачає покриття потреби в грошових коштах за рахунок
короткострокової чи середньострокової позики і випуску, коли впаде
процентна ставка, довгострокової позики. В цьому випадку вона несе
додаткові витрати, пов”язані з випуском, розміщенням та погашенням
довгострокової позики. Але водночас виключена можливість, що в
очікуванні підвищення ставки інвестори не проявлять інтересу до
довгострокового кредитування.

Другий варіант позитивно вирішує всі названі проблеми, оскільки
передбачає систематичний перегляд процента, що виплачується по цінних
паперах. В якості бази для такого перегляду беруть, якправило, ставкипо
міжбанківськихкредитахв країні. Проте такі позики мають інший великий
недолік — боржник (держава) не в стані спланувати до кінця дії строку
позики власні видатки по ній.

За строками погашення позики поділяються на короткострокові (строк
погашення до одного року), середньосірокові (строк погашення до 5 років)
та довгострокові (строк погашення понад 5 років). В Україні законодавець
передбачив можливість функціювання цінних паперів у рамках всіх трьох
строків^, проте поки що найширше використовуються короткострокові
позики. Зокрема, рішення про саме такого типу позику прийняв Кабінет
Міністрів України постановою “Про випуск облігацій внутрішньої державної
позики 1997 року” від 4 січня 1997 р. Облігації цієї позики мають термін
погашення 28, 63, 91, 182, 273 дні та один рік.Номінальна вартість
однієї облігації по цій

формі. Кошти, що надходять від розміщення державних облігацій цієї
позики, зараховуються до державного бюджету^.

В залежності від зобов”язання позичальникам твердо дотримуватись
строків погашення позики, встановлених при ІЇ випуску, позичкові кошти
ще можуть поділятися на зобов”язання з правом дострокового погашення та
зобов”язання без такого права. Питання про дострокове погашення
боргових зобов”язань стає актуальним переважно тоді, коли на
фінансовому ринку відбуваються істотні зміни. Наприклад, держава
випустила облігації із щорічним фінансовим доходом 10 процентів, а через
рік ставка банківського кредиту впала вдвоє і склала 5 процентів. В
цьому випадку держава зазнає значних фінансових втрат, тоді як інвестор
одержує адекватний виграш. Якщо дані облігації були випущені з правом
дострокового погашення, втрати позичальника і виграш кредитора можуть
бути зведені до мінімуму. Для цього державі достатньо випустити нову
позику і погасити за рахунок цього стару.

Фінансова та фінансово-правова науки розрізняють два варіанти погашення
заборгованості — одноразово та частинами. У другому випадку, в
залежності від розподілу суми боргу за строками погашення може бути
виділено ще три підваріанти:

коли позика погашається рівними частинами протягом певного строку.
Наприклад, протягом чотирьох років. Тоді, якщо сума позики склала 100
млн. гривнів, щорічно буде виплачуватись по 25 млн. гривнів;

коли позика погашаться наросгаючими долями. Наприклад, за перший рік
погашається борг 10 млн. гривнів, за другий — 20 млн. гривнів, за третій
рік — ЗО млн. гривнів та за четвертий рік решта 40 млн. гривнів. Така
система зручна державі у випадку нарощування ІЇ доходів з часом.
Наприклад, внаслідок піднесення економічної активності очікується
зростання податкових надходжень чи об “єкт, на спорудження якого
залучались позичкові кошти, неухильно збільшує свої потужності і
примножує тим самим доходи від своєї діяльності;

коли позика погашається долями у спадковій пропорції. Наприклад, за
перший рік погашається борг в 40 млн. гривнів, за другий рік — ЗО млн.
гривнів, за третій рік — 20 млн. гривнів, за четвертий рік — 10 млн.
гривнів. Така система має перевагу у випадку, коли очікується падіння
доходів держави чи збільшення ії видатЮв.

В залежності від обігу на ринку цінних паперів державні позики
поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові позики вільно продаються та
купуються. Вони є основними при фінансуванні бюджетного дефіциту.
Неринкові позики не можуть вільно змінювати своїх власників. Вони не
піддягають вільному обігу на ринку цінних паперів і, як правило,

розміщуються державою з метою залучення певних інвесторів, специфічним
інтересам яких і відповідають. Наприклад, в останні роки існування
радянської держави урядом СРСР були здійсненні декілька випусків
неринкових облігацій на розвиток вітчизняного легкового
автомобілебудування. На Заході неринкові державні облігації останнім
часом випускались з метою мобілізації коштів недержавних пенсійних .
фондів, страхових компаній, дрібних інвесторів.

В залежності від забезпечення боріових зобов”язань державні позики
поділяються на позики із засгавою і без застави. Заставні позики
забезпечуються чимось конкретним, найчастіше певним майном або певними
видами прибутків. Такі позики розміщуються, як правило, місцевими
органами влади. Беззаставні позики нічим конкретним не забезпечуються. В
якості забезпечення їх служить все майно держави чи відповідного органу
місцевої влади. Уряд держави, як правило, розміщує беззаставні позики.
Їх надійність і так дуже висока і тому кредитори не мають потреби ні в
яких додаткових гарантіях.

За методами розміщення державні позики поділяються на добровільні,
примусові і такі, що розміщуються за підпискою на них. Кожному методу
розміщення відповідає його спосіб реалізації. Так, облігації
добровільних позик вільно продаються і купуються торговцями цінними
паперами, якщо іншого не передбачено умовами їх випуску.

Примусові позики поширюються серед кредиторів в силу постанов уряду, які
передбачають сувору відповідальність за ухилення від покупки облігацій.

Позики, що розміщуються серед населення за підпискою з рострочкою їх
оплати, формально можуть бути віднесені до добровільних. Однак практично
завжди їх реалізація супроводжується такими масово-політичними кампанями
тиску, які фактично перетворюють ці позики в обов”язкові. Останнє
можливо в умовах тоталітарної держави. В Україні в даний час мають місце
лише добровільні державні позики.

Нарешті, державні позики бувають облігаційними і безоблігаційними.
Облігаційні позики супроводжуються емісією цінних паперів держави.
Беаоблігаційш оформлюються підписанням угод, договорів, шляхом записів в
боргових книгах чи на відповідних едектронних рахунках у системі
едектронного обігу цінних паперів з наступною видачею особливих
свідоцтв. Прикладом останнього виду позик в Україні є державна позика
1997 року.

У тісному зв”язку з державними позиками знаходиться така форма
державного кредиту, як перетворення у державні позики частини

внесків населення у Ощадбанк. На відміну від попередньої форми
державного кредиту, де юридичні і фізичні особи безпосередньо купують
цінні папери держави за рахунок власних тимчасово вільних грошових
коштів, Ощадбанк надає кредит державі за рахунок позичковихкошгів.
Наявність Посередника між державою і населенням в особі Ощадбанку
України та надання ним позики державі за рахунок позичкових коштів без
відома і тим більше згоди їх реального власника е, на нашу думку,
достатньою підставою для виділення цих відносин в якості особливої,
самостійної форми державного кредиту.

Повернення частини внесків населення в державні позики здійснюється як
шляхом купівлі Ощадбанком державних цінних паперів, так і оформленням
безоблігаційних позик. В Україні в даний час останнє частіше всього
здійснюється шляхом купівлі Ощадбанком України частини боргових
зобов”язань держави^*.

Запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду як форма
державного кредиту характеризується тим, що державні установи
безпосередньо, не купуючи державних цінних паперів, передають частину
кредитних ресурсів на покриття видатків уряду. Ця форма державного
кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку
інфляційних процесів. Тому утвердження цивілізованих відносин між
державною та кредитною системою можливе тільки на шляху визнання за
неможливе запозичення позичкових коштів для покриття бюджетного дефіциту
та повернення Національному банку України боргу, що утворився внаслідок
такого запозичення в попередні роки.

Нинішній борг вже незалежної України головним чином склався саме за
рахунок залучення урядом держави коштів загальнодержавного позичкового
фонду для фінансування бюджетних видатЮв. Це вкрай негативно
відобразилось на стані державних фінансів і грошового обігу в країні,
відучило уряд турбуватись про зміцнення джерел формування доходів
державного бюджету. Так, у 1993 та 1994 роках весь дефіцит Державного
бюджету України покривався кредитами НБУ. Більш як на дев”яносто
процентів за рахунок цього джерела він був покритий і в обидва наступні
роки — у 1995 та 1996 рр.

Казначейські позики як форма державного кредиту відображають відносини
надання фінансової допомоги підприємствам та організаціям державної
влади і управління за рахунок бюджетних коштів на умовах добровільності
строковосгі, платності та зворотносгі. В Україні ця форма державного
кредиту лиш починає активно використовуватись. Хоч життя ще значно
раніше однозначно поставило питання про повне відродження інституту
казначейських позик. З

іншого боку, створення системи органів Державного казначейства України
відкрило можливість практично зайнятись вирішенням цього питання.

Об”єктивна необхідність значно ширшого застосування державою
казначейських позик зумовлена докорінною реформою відносин власності, що
набирає в нашій країні обертів. Ця реформа супроводжується
роздержавленням та приватизацією господарюючих структур. Держава не
повинна і не може нести відповідальність за фінансові результати
підприємств та організацій замість іх правомочних власників. Разом з тим
за необхідності державні органи можуть надавати фінансову допомогу тим
суб”єктам господарювання, в стабільній роботі яких вони зацікавлені в
першу чергу, але на умовах строковосгі, платності та зворотності.

Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом банківського
кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових структур органи
державної влади і управління надають фінансову допомогу на інших умовах,
з інших причин та з іншою метою. Казначейські позики видаються на
пільгових умовах по строках і нормі проценту. Вони можливі у випадку
фінансових ускладнень підприємств або інших господарюючих суб “єкгів з
огляду їх особливого становища на ринку або погіршення економічної
ситуації в краюй, не переслідують комерційної мети, а є засобом
підтримки життєво важливих для народного господарства економічних
структур.

В окремих випадках уряд держави гарантує безумовне погашення позики,
випущеної органами місцевої чи регіональної влади та упраління або
навіть окремими господарюючими суб”єктами, а також виплату процентів по
них. В цих випадках мова іде про умовний державний кредит — гарантовані
позики. За цими позиками уряд реально несе відповідальність тільки у
випадках неплатоздатносгі платника. В Україні вже створені правові та
інші передумови для відродження гарантованих позик у зв”язку з наданням
місцевим органам влади, а також окремим господарюючим суб”єктам права
проводити операції з випуску позик^.

Істотно відмінну від попередніх групу кредитних правовідносин складають
правовідносини України з іноземними державами і міжнародними
фінансово-кредитними організаціями. Міжнародний державний кредит являє
собою сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому
фінансовому ринку в ролі позичальника чи кредитора. Ці відносини
набувають форми державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони
надаються на умовах строковості, зворотності і пиатності. Сума одержаних
зовнішніх з нарахованими

процентами позик включається в державний борг країни. Країнам, що
опинились в особливо скрутних економічних та фінансових умовах, зовнішні
позики можуть надаватись на пільгових умовах. Саме в такій ситуації
опинилась нині українська держава.

Надання зовнішніх державних позик здійснюється за рахунок бюджетних
коіпгів чи спеціальних урядових фоцдів. Одержувачами цих позик можуть
бути уряд держави чи місцеві органи влади. Кредиторами по даних позиках
можуть виступати уряди, фінансово-кредитні установи, інші юридичні особи
іноземних держав, приватні особи, а також міжнародні фінансово-кредитні
організації. Основною метою зовнішніх державних позик є сприяння
зміцненню економічного потенціалу держави, подоланню фінансових
труднощів уряду держави-одержувача позики, надання продовольчої допомоги
тощо.

Зовнішні державні позики надаються в грошовій чи товарній формі. Як
правило, вони бувають середньостроковими та довгостроковими. Грошові
позики випускаються у валюті країни-кредитора, країни-позичальника чи
валюті третьої країни. Погашення позик за згодою сторін здійснюється
товарними поставками або валютою, В часі погашення позик і виплата
процентів по них може здійснюватись відразу ж після закінчення терміну
позики, або після закінчення пільгового періоду, який в силу практики,
що склалася, як правило, продовжує термін початку погашення позики ще на
3-5 років пізніше.

Основними кредиторами України на міжнародній арені виступають розвинуті
країни світу — США, ФРН, Франція, Японія та ряд інших. Допомога нашій
державі з їх боку надається у формі міжурядових позик та міжбанківських
кредитів. Як правило, вони надаються для фінансування товарних поставок
за міжурядовими угодами, компенсаційних угод та регулювання платіжного
балансу країни-позичальника. Наприклад, на 1996 р. Україна одержала від
США пільговий кредит в 20 млн. доларів строком на 25 років під 2,5
процента річних. У відповідності з умовами про цей кредит передбачено
закупку Україною в США біля 40 тис. тон соєвого шроту як білкової
добавки до корму для худоби, а також тверду пшеницю для макаронного
виробництва^.

Ще відчутнішою в кредитуванні уряду України є роль міжнародних
фінансово-кредитних організацій, перш за все Міжнародного валютного
фонду та Світового банку. Ці міжнародні фінансові кредитні організації
фінансують програми економічної перебудови і розвитку різних держав
світу. Допомога МВФ Україні спрямована перш за все на стабілізацію
функціонування грошово-кредитної системи, а засоби Світового банку — на
фінансування

критичного імпорту та підтримку бюджету, а також на фінансування різних
інвестиційних проектів.

Якісно відмінною від попередніх методів фінансової діяльності держави по
формуванню й фондів грошових коштів є методи залучення грошових коштів
на основні реалізації державних послуг або передачі виключних прав.
Найтиповшшм проявом цього методу на практиці є державне мито, яке можна
розглядати в якості, плати за надану державою в особі того або іншого й
органу послугу юридичного характеру. У відповідності із Законом України
“Про державне мито” від 18 грудня 1991 року^, державне мито — грошовий
збір, що справляється в судових та арбітражних органах, органах
державного нотаріату, Міністерства внутрішніх справ України,
Міністерства закордонних справ України, Державного патентного відомства
Украйни, міських, сільських та селищних Рад народних депутатів та інших
органах, передбачених законодавством України, за вчинення ними окремих
дій та видачу документів^.

Державне мито є просте і пропорційне. Просте державне мито справляється
в твердій сумі. Пропорційне державне мито справляється у процентному
відношенні до відповідної суми. Розмір ставок державного мита
встановлено статтею 4 Закону України “Про державне мито”^. Причому
цілому ряду категорій фізичних та юридичних осіб сам законодавець
встановив пільги щодо сплати державного мита^”, а також уповноважив
місцеві Ради народних депутатів на надання додаткових пільг щодо
державного мита для окремих платників”‘.

Державне мито справляється:

1) з позовних заяв, із заяв (скарг) у справах окремого провадження, що
подаються до судів, з касаційних скарг на рішення судів і скарг на
рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій
документів;

2)3 позовних заяв, що подаються до органів арбітражного суду, та заяв
про перевірку рішень, ухвал, постанов у порядку нагляду, а також про їх
перегляд за нововиявленими обставинами;

3) за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами і
міськими, сільськими та селищними Радами народних депутатів, а також за
видачу дублікатів нотаріально засвідчених документів;

4) за реєстрацію актів громадянського стану, а також за видачу
громадянам повторних свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану
і свідоцтв у зв”язку із зміною, доповненням, виправленням і поновленням
записів актів громадянського стану;

5) за видачу документів на право виізду за кордон і запрошення

в Україну осіб з інших країн, за внесення змін до цих документів; за
реєстрацію і за продовження строків реєстрації закордонних паспортів або
документів, що їх замінюють; за видачу або продовження посвідок на
проживання; за видачу візи закордонного паспорта або документа, що його
замінює, на право виїзду з України і в “їзду в Україну, а також із заяв
про прийняття до громадянства України і про вихід з громадянства
України;

6) за прописку громадян;

7) за видачу дозволів на право полювання та рибальства;

8) за виплату громадянам України сум по грошових переказах, що надходять
з-за кордону; 9) за операції з цінними паперами:

за операції, що здійснюються на торгових, сировинних, валютних та інших
біржах; за проведення аукціону; за угоди, здійснювані на аукціонах;

за викуп майна державних підприємств відповідно до законодавства
України;

10) за інші договори цивільно-правового характеру;

11) за дії, пов”язані з патентуванням і реєстрацією об”єктів
промислової власності та підтриманням чинності відповідних охоронних
документів^.

Державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і
зараховується до місцевого бюджету, крім мита, що справляється із
позовних заяв, що подаються до органів арбітражного суду, із заяв про
перевірку рішень, ухвал та постанов арбітражних судів в порядку нагляду,
а також за дії, пов”язані з патентуванням і реєстрацією об”єктів
промислової власності та підтриманням чинності відповідних охоронних
документів, яке зараховується до Державного бюджету України. Державне
мито з позовних заяв, що надходять з інших держав та розглядаються
відповідними органами України, зараховується до Державного бюджету
України.

Державне мито сплачується готівкою, митними марками і шляхом
перерахувань з рахунку платника в кредитній установі. За бажанням
платника та за умов, що не суперечать вимогам законодавства України,
державне мито може сплачуватись і а іноземній валюті. При зверненні до
арбітражного суду з позовом в іноземній валюті державне мито сплачується
із врахуванням офіційного курсу грошової одиниці Національного банку
України. Фізичні особи та іноземні юридичні особи, що відповідно
постійно проживають або

знаходяться за межами України, сплачують державне мито, вказане у
підпункті “х” пункту 6 статті 4 Закону України “Про державне мито”
тільки у вільно конвертованій валюті з рахуванням офіційного курсу
грошової одиниці Національного банку України або в іншій валюті, якщо це
передбачено двосторонніми чи багатосторонніми угодами, учасниками яких е
Україна^.

Сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у
випадках:

1) внесення у більшому розмірі, ніж передбачено чіїнним законодавством;

2) повернення заяви (скарги) або відмови в її прийнятті, а також відмови
державних нотаріальних контор або виконавчих комітетів міських, селищних
і сільських Рад народних депутатів у вчиненні нотаріальних дій;

3) припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду,
якщо справа не підлягає розглядові в суді чи в арбітражному суді, а
також коли позивачем не додержано встановленого дия даної категорії
справ порядку попереднього вирішення спору або коли позов подано
недієздатною особою;

4) скасування у встановленому порядку рішення суду або арбітражного
суду, якщо при цьому державне мито будо вже стягнуто в доход бюджету;

5) в інших випадках, передбачених законодавством України. Повернення
державного мита проводиться за умови, якщо заяву подано до відповідного
органу, що справляє мито, протягом року з дня зарахування його до
бюджету^.

У фінансовій та фінансово-правовій науках, які обслуговували
адміністративно-командну економіку, було сформульовано тезу про те, що
складовою частиною цієї групи методів фінансової діяльності держави є
різного роду різновидності державного страхування — соціального,
медичного, пенсійного, майнового, особистого і т.д. — яке може бути як
обов”язковим, так і добровільним^. Ця теза мала велике практичне
значення. Вона дозволяла значну частину страхових сум використовувати в
якості доповнення бюджетних ресурсів держави, що в кінцевому рахунку не
могло не привести до фактичної деградації власне страхування. До речі, і
нині ряд авторів відносять страхування до методів фінансової діяльності
держави, а страхові внески розглядають як джерело доходів держави^.

В дійсності ж страхування, на нашу думку, є сукупність особливих
грошових відносин, що займають проміжне місце між фінансами і кредитом,
а тому їм об”єктивно належить особлива роль в

інфраструктурі ринку. Засоби, мобілізовані шляхом страхування,
утворюють особливі фонди цільового призначення.

Ще в минулому столітті економічною наукою було встановлено, що
страхування — необхідний самостійний елемент виробничих відносин^. Воно
пов”язанез компенсацією певних матеріальнихвтрат в процесі суспільного
виробництва. А, як відомо, найважливішою умовою природнього ходу
відтворювального процесу є його безперервність та безперебійність. Якщо
ж процес суспільного виробництва переривається чи порушується в
результаті руйнівного впливу стихійних сил природи або негативних
наслідків інших надзвичайних обставин (пожарів, вибухів, епідемій,
травматизму і т.д.), то суспільство вимушене перш за все вживати різних
попереджувальних заходів, а коли останні не забезпечують необхідних
результатів, то компенсувати завдані матеріальні збитки, відновлювати
нормальні умови для розширеного суспільного відтворення.

Стихійні та інші біди, що завдають матеріальних збитків, на перших порах
сприймались людьми як випадкові події. Проте багатовіковий досвід
історії показав, що періодичне настання руйнівних сил природи та інших
надзвичайних явищ є об “ективний, закономірний процес, пов”язаний перш
за все із суперечливим характером суспільного виробництва.

Процес суспільного виробництва поєднує в собі два суперечливих між собою
начала. З одного боку, діють протиріччя між людиною і природою,
пов”язані з боротьбою людини зі стихійними силами природи та іншими
надзвичайними явищами. З іншого боку — протиріччя, що виникають у самому
суспільстві внаслідок відмінностей в соціальних та майнових інтересах
людей, що вступили у виробничі відносини, внаслідок ускладнення
виробничих зв”язків між ними і т.д. Ці протиріччя створюють об”єктивні
передумови для настання подій та попердньо непередбачуваних обставин, що
мають негативні наслідки. Інакше кажучи, суспільному виробництву
об”єктивно притаманний ризиковий характер.

Якщо порушення нормального ходу розширеного суспільного відтворення
об”єктивно пов”язане з настанням раптових випадкових подій, що не
залежать від свідомої цілеспрямованої діяльності людей, тобто зумовлені
дією неконтрольованих сизі, то ці події в науці прийнято називати
страховими випадками””. Досить часто вони завдають суспільству
надзвичайної за своїми розмірами шкоди. Тому страхування перш за все
пов”язане з компенсацією надзвичайної шкоди, що настає внаслідок
страхових випадків. Ризиковий характер суспільного виробництва породжує

суспільні відносини по попередженню, подоланню, локалізації руйшвних
наслідків стихійних та інших бід, а також по безумовній компенсації
завданої шкоди. Ці об”єктивні відносини виражають реальні, найсуттєвіші
потреби людей у підтримці досягнутого ними життєвого рівня. Дані
відносини якісно відрізняються від усіх інших суспільних відносин і в
своїй сукупності складають категорію страхового захисту суспільного
виробництва.

Специфіку даних суспільних відносин зумовлює три їх особливості: а)
випадковий характер настання руйнівної події; б) надзвичайність завданих
збитків, що виражається в натуральних та грошових величинах; в)
об”єктивна необхідність подолання наслідків вказаних подій, включаючи
компенсацію матеріальної та іншої шкоди та попередження подібних подій.

Для цього необхідне відокремлення частини внутрішнього валового продукту
з метою формування страхового фонду. Таким чином категорія страхового
захисту суспільного виробництва знаходить своє матеріальне вираження в
страховому фонді, що являє собою сукупність різних страхових натуральних
запасів та грошових страхових фондів. Оскільки суспільне виробництво
охоплює відтворення матеріальних благ і робочої сили, категорія його
страхового захисту також включає дві ігідпоряддковаш суспільні
категорії: страховий захист матеріалізованого виробничого потенціалу та
страховий захист власності та доходів населення. В першому випадку
джерелом страхового фонду виступає частина додаткового суспільного
продукту, а в другому випадку—частина необхідного продукту. Тобто у
суспільних відносинах страхування присутні як розподільні, так і
перерозподільш відносини. В першому проявляються спільні риси
страхування з фінансовими відносинами і одночасно його відмінність від
кредитних відносин.

Але тільки цим вся специфіка страхування не вичерпується. “Страховий
фонд, — писав професор Л.А.Мотильов,—це абсолютно специфічний фонд,
спрямування якого можна тільки припускати, але непередбачиги точно,
оскільки завчасно неможливо визначити ні обсяг збитків, ні тим більше, в
якій саме сфері суспільного виробництва вони будуть завдані. Неможливо
завбачати, що буде знищено—чи то засоби виробництва, чи то готовий
продукт, призначений для споживання”^.

Внески по страхуванню для юридичних та фізичних осіб, що їх вносять,
безпосередньо невідплатні. При страхуванні здійснюється розкладка
завданої шкоди між учасниками страхування — страхувальниками, яка завжди
носить замкнутий характер.

Виникнення таких розкладочних відносин зумовлене тим, що

випадковий характер завдання шкоди тягне за собою матеріальні та інші
втрати, які, як правило, охоплюють не всі господарства, не всю територію
країни чи регіону, а лише їх частину. Це створює умови для компенсації
шкоди шляхом солідарної розкладки втрат одних господарств між усіма
застрахованими господарствами. При цьому чим ширше коло учасників
страхування, тим менша питома вага в розкладці шкоди випадає на кожного
страхувальника. Страхування стає найефективнішим методом компенсації
шкоди тоді, коли в ньому беруть участь мільйони страхувальників та
застраховані мільйони об”єкпв. Цим забезпечується
досгатняконцентраціягрошовихкоштів в єдиному страховому фонді. В
подібному випадку стає можливою компенсація максимальної шкоди за
мінімальних затрат кожного страхувальника.

Ознакою замкнутої розкладки шкоди страхування, перш за все,
відрізняється від фінансів. Останні, як відомо, допомагають формувати
доходи державного бюджету за рахунок платників — підприємств та
громадян. Однак використання цих мобілізованих грошових коштів завджи
виходить далеко за рамки платників внесків.

Страхування, таким чином, передбачає перерозподіл шкоди як між
територіальними одиницями, так і в часі. При цьому для перерозподілу
коштів страхового фонду в рамках одного року необхідна досить велика
територія і значне число страхувальників. Розкладка шкоди в часі
пов”язана з випадковим характером виникнення надзвичайних подій.
Декілька років підряд надзвичайні події не стаються, інакше вони уже
перестануть бути такими за своїм характером, хоча водночас ніколи
невідомий точний час їх настання. Ця обставина народжує необхідність
резервування у сприятливі роки частини страхових платежів, що поступили,
дня створення резервного фонду з тим, щоб він відігравав роль джерела
відшкодування надзвичайної шкоди у несприятливому році.

Замкнутий характер розкладки шкоди зумовлює зворотність коштів,
мобілізованих в страховий фонд. Страхові внески кожного страхувальника,
що вносяться в страховий фонд, мають тільки одне призначення —
компенсація ймовірної суми шкоди в певному територіальному масштабі
протягом певного періоду. Тому вся сума страхових внесків, без
врахування накладних витрат гієі організації, яка проводить страхування,
повертається у формі компенсадії шкоди протягом відповідного проміжку
часу в тому ж територіальному масштабі.

Таким чином, будучи безпосередньо безвідплатними для юридичних та
фізичних осіб, що їх вносять, страхові внески повертаються завжди для
всієї сукупності суб”єктів страхових відносин.

Наведені особливості розподільних та перерозподільних суспільних
відносин, що виникають при страхуванні, однозначно вказують на те, що
страхування — це система особливих суспільних відносин по захисту
майнових інтересів юридичних та фізичних осіб при настанні страхових
випадків за рахунок страхових фондів, що формуються ними внаслідок
сплати страхових внесків. Український законодавець правомірно та
обгрунтовано, на нашу думку, відносить страхування до одного з видів
цивільно-правових відносин і не розглядає його в числі методів
фінансової діяльності держави””. Хоча в фінансово-правовій літературі,
як нами уже зазначалось вище, ще продовжує бути досить поширеною точка
зору на страхування як на одам з методів фінансової діяльності держави
по мобілізації коштів у централізовані державні грошові фонди, а в
навчально-методичній літературі з фінансового права тема “Правові основи
страхування” традиційне включається до роздаху “Правове регулювання
державних доходів”.

Особливою різновидністю цієї підгрупи методів фінансової
діяльносгідержавипо мобілізаціїгрошовихресурсів уіїцентралізовані фонди
коштів е продажа державою належних їй виключних прав на певні види
діяльності. Правда, на відміну від попереднього періоду нині цей метод
використовується відносно не так часто. Суть його полягає в тому, що
держава оголошує який-небудь із видів суспільної діяльності або промисел
своєю монополією, після чого уступає це своє право за певні кошти
зацікавленим у даній діяльності юридичнім та фізичним особам —
відкупникам. Яскравим прикладом цього методу фінансової діяльності
держави в царській Росії була державна горілчана, соляна, тютюнова,
мідна та інші монополії, відкуп яких щорічно приносив державі чималий
дохід. Як аналогію цього методу в сучасній українській державі можна
розглядати, на нашу думку, систему ліцензування багатьох видів
господарської діяльності.

За своєю юридичною природою ліцензія є офіційним дозволом уповноваженого
державного органу господарюючому суб”єкту на вчинення точно визначених
у ліцензії видів діяльності. Єдиного правового акту, який би
регламентував правовий режим ліцензування в Україні, немає. З усієї
сукупності ліцензійних відносин можна виділити наступні види ліценяй,
досить поширених нині в Україні: на вивіз товарів народного споживання;
на певний вид діяльності; на експорт та імпорт; патентну. Вивіз за межі
України продовольчих товарів народного споживання фізичними та
юридичними особами (незалежно від форм власності), які займаготься
підприємницькою діяльністю, здійснюється на підставі ліцензій, що
видаються на клопотання

зацікавлених осіб на строк від трьох місяців до року в порядку,
передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 1991
року “Про порядок вивозу товарів народного господарства за межі
Української РСР”^.

Ліцензії на певний вид діяльності отримують підприємці — юридичні та
фізичні особи — які ставлять собі за мету паралельне з державними
установами займатись юридичною, медичною, ветеринарною практикою тощо.
Наприклад, для створення в Укоаигі комерційних банків за участю
іноземних юридичних і фізичних осіб, для здійснення операцій в іноземній
валюті Закон України “Про банки і банківську діяльність” передбачає
необхідність ліцензії Національного банку України^.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” розрізняє наступні
види ліцензій:

відкриту (індивідуальну) ліцензію —дозвіл на експорт (імпорт) товару
протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням
його загального обсягу;

генеральну ліцензію — відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції
по певному товару (товарах) та/або з певною країною (групою країн)
протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарах);

експортну (імпортну) ліцензію — належним чином оформлене право на
експорт (Імпорт) протягом встановленого строку певних товарів або
валютних коштів з метою інвестицій та кредитування;

разову (індивідуальну) ліцензію — разовий дозвіл, що має іменний
характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним
суб”єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший, ніж
той, що є необхідним дия здійснення експортної (імпортної) операції””.

Патентна ліцензія — це дозвіл, який видає власник винаходу (ліцензіар)
на його використання покупцем (ліцензіатом) протягом певного періоду
часу.

Суспільні відносини, що мають місце в застосуванні цього методу
фінансової діяльності держави, за формою подобні на відносини
купівлі-продажу. Однак необхідно підкреслити, що ця подібність тільки
зовнішня, оскільки послуги та права, що передаються за певну плату
державою суб”єкту чи суб”ектам господарювання, не є товаром і не мають
(та й не можуть мати в принципі!) вартісної оцінки. Їх ціна, що
встановлюється державою, має відносний харктер. Тобто плата, що
вноситься платником на відповідний рахунок за державне мито чи ліцензію,
не є вартісним еквівалентом оплаченої наданої відповідним

державним органом послуги, як це має місце у відносинах
купівлі-продажу. І дійсно, хіба можна розглядати сплачене у відовідносгі
з існуючим тарифом державне мито за реєстрацію шлюбу ціною чи вартістю
цього шлюбу? Тому ціпком правомірно і правильно поступають, на наш
погляд, тіюрисги-фінансисти, хто відносить такого роду платежі до так
званих відносно еквівалентних^”*.

Певна доля коштів, що надходять в ресурси державних грошових фондів,
спрямовується туди від власної господарської діяльності розпорядника
відповідного державного фонду. В сучасних умовах нерідко державний
орган, який є розпорядником того або іншого грошового фонду, що входить
до складу фінансової системи держави, одночасно виступає і в ролі
господарюючого суб”єкта та здійснюс діяльність, що дає йому можливість
одержання прибутку, наприклад, НБУ внаслідок кредитування недержавного
сектора. Перетворення такими суб”єктами частини прибутку, одержаного
внаслідок статутної діяльності, в свої грошові фонди чи перерахування їх
безпосередньо до бюджету можна з достатніми підставами розглядати як
метод фінансової діяльності держави, адже ці фонди перебувають у
державній власності, а їх керівні органи виконують функції одного з
фінансових органів держави.

Так, увідповідностііз Законом України “Про банки і банківську
даідьність” уже згадуваний нами НБУ може мати від своєї діяльності
власні прибутки. Верховна Рада України щорічно за поданням Національного
банку затверджує розподіл цих прибутків^. Згідно статті 4 “Правил
складання і виконання Державного бюджету України” перевищення доходів
над видатками НБУ безпосередньо зараховується до Державного бюджету
України. Проте, як свідчить практика, істотніх величин ці надходження не
складають. А останнім часом, як це помітили уважні фахівці, взагалі не
мали місця надходження до бюджету сум перевищення доходів над видатками
Національного банку України. НБУ пояснює це двома причинами: перша —
фінансовий 1995 рік у банківській системі закінчився значно пізніше
календарного року; друга — Мінфін України зобов’язаний спочатку
розрахуватися за одержані кредити, а вже після цього можуть
здійснюватясь відповідні платежі у бюджет^. Однак дужй чітко за цим
проглядається і добре відомий нам з ще недалекого минулого ї ак званий
“відомчий інтерес”, що суперечить загальнодержавному.

Нарешті, ще одним з поширених методів фінансової діяльності держави по
мобілізації грошових ресурсів у її фонди коштів де-факто виступає в
нинішніх умовах грошова емісія — випуск в обіг додаткових грошових
знаків. В принципі емісія, у відповідності з економічною

теорією, повинна бути чисто технічною операцією, пов”язаною або із
заміною грошових знаків, що прийшли у фізичну непридатність, або у
зв”язку із збільшенням грошової маси, що потрібна в силу збільшення
товарообороту при незмінній швидкості обігу грошей.

Однак нерідко держава, яка в нинішніх умовах є єдиним емітентом в
країні, використовує емісію як засіб одержання додаткового доходу, тобто
випускає в обіг додаткові грошові знаки, якими розплачується за своїми
зобов”язаннями. В останні роки одержала поширення так звана “кредитна
емісія”, суть якої полягає в тому, що держава нібито бере в борг гроші у
власного ж державного банку і пускає їх на цілі фінансування конкретних
власних видатків. Остання форма грошової емісії відрізняється від
класичної тим, що у цьому випадку гроші взагалі не потрібно друкувати.
Вони нарошуються у своїй безготівковій формі шляхом появи записів на
банківських рахунках держави^.

У вітчизняній економічній теорії панує однозначно негативне відношення
до грошової, в тому числі і кредитної, емісії як методу фінансової
діяльності держави по мобілізації грошових ресурсів у її фонди коштів.
Така емісія, у якій би із форм вона не виступала, майже завжди
розглядається виключно як джерело інфляції^.

В дійсності ж, на наше тверде переконання, це не завжди і не зовсім так.
Для ґрунтовних аналізу та висновків цієї проблеми тільки національного
досвіду недостатньо. Хоча й він висвітлюється майже завжди однобоко.
Зокрема, добре знаний у всьому світі як прогресивний реформатор
економіки післявоєнної Німеччини Людвіг Ерхард у своїй книзі
“Півстоліття роздумів” зробив твердий обгрунтований висновок: “Між
інфляцією і обсягом грошей, що є в обороті, немає жодного причинного
зв’язку. Інфляція породжується єдиним, що можуть виникнути доходи від
діяльності, яка не дає реальної користі економіці”^. Прямолінійно
пов’язувати рівень інфляції з рівнем емісії є грубою стратегічною
помилкою, від якої відмовилися свого часу і США””, і Японія”‘,
здійснюючи програми врятування національних економік. Звичайно, грошова
емісія являє собою потенційну небезпеку. Однак потенційна загроза,
наприклад, від ядеркої енергії аж ніяк не зумовлює відмов від ії
найширшого використанш у світі. Гроші — це “кисень” економіки, а
нормальний грошовий обіг — ії “капілярно-судинна” система. Штучно
обмежуючи доступ грошової маси в економіку країни, нинішня українська
держава власними руками умертвляє її.

Світова наука і практика, як це уже було частково показано нами,
підтверджують необхідність і доцільність випуску грошей

відповідно до суспільної потреби в них. При цьому якщо додаткова емісія
цілеспрямовано вкладаеться у розвиток продуктивних сил на базі
науково-технічного прогресу, то такий приріст грошової маси не тільки не
буде інфляційним, а навпаки, протидіятиме інфляційним тенденціям.

Емісійний дохід завжди і в усіх країнах з цивілізованими виробничими
відносинами, що функціонують на принципах розширеного відтворення, —
важлива стаття поповнення бюджету. Звичайно, випуск додаткових грошей —
це прихований похідний податок на пасивних учасників ринку, і
завуальовувати це не слід. Однак саме ці останні (наприклад, шахтарі
Донбасу) змушують уряд іти на спонтанні грошові ін”екції. Активні ж
суб”єкти грошових відносин компенсують інфляцію у процесі нормального
обороту коштів.

В Україні навпаки, на відміну від цивілізованих країн світу, проявили
небачену винахідливість, завдяки чому “відкрили” нове “джерело”
фінансування дефіциту державного бюджету — невиплати з бюджету коштів
бюджетній сфері. Так, заборгованість з виплати пенсій та грошової
допомоги з 1 січня до 1 травня 1996 року зросла більше ніж у 6 разів, з
7238,6 млрд. крб. до 45369,2 млрд. крб.™, а до кінця минулого року
збільшилась ще у декілька разів в порівнянні із травнем. Заборгованість
з виплати заробітноїплати, якої у жовтні 1994 р. ще фактично не було, на
1 січня 1995 р вже дорівнювала 3,5 млрд. крб. (32,4 млн. дол.), а те
кінець 1996 р. сягнула 3,5 млрд гривнів (350 трильошв крб., або 2 млрд.
дол.). Вона нині вдвічі перевищила місячний обсяг сумарної заробітної
плати в Україні і навіть теоретично не може бути ліквідована
традиційними заходами^.