.

Проць О.Є. 2005 – Правознавство. Курс лекцій (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 12903
Скачать документ

Проць О.Є. 2005 – Правознавство. Курс лекцій

Зміст

Вступ 7

Частина 1. Основи теорії держави і права 9

Тема 1. Основи теорії держави 9

Держава: поняття, ознаки, основні закономірності та причини виникнення,
теорії походження держави.

Сучасні концепції сутності держави 9

Функції держави. Механізм і апарат держави 14

Форми держави (форми правління, форми державного устрою,

форми державного режиму) 16

Тема 2. Основи теорії права 21

Поняття, ознаки та класифікація правових норм.

Система права. Функції права. Джерела права 21

Правові відносини: поняття, склад 25

Правомірна поведінка, її види 27

Правопорушення: поняття, склад, ознаки. Види правопорушень.

Поняття, види і функції юридичної відповідальності 27

Частина 2. Окремі галузі національної системи права 32

Тема 3. Основи трудового права України 32

Поняття, принципи і джерела трудового права 32

Трудовий договір – основа трудових відносин:

поняття, зміст, строки, форма; порядок укладення і припинення 34

Особливості трудових правовідносин за участю неповнолітніх 41

Трудова дисципліна і відповідальність за її порушення 42

Матеріальна відповідальність у трудовому праві 43

Тема 4. Основи сімейного права України 46

Поняття, предмет і джерела сімейного права України 46

Шлюб: умови і порядок укладення. Шлюбний договір 47

Особисті та майнові права й обов’язки подружжя, батьків, дітей 49

Припинення шлюбу. Недійсність шлюбу 52

Правові засади усиновлення, опіки, піклування 53

Тема 5. Основи цивільного і цивільно-процесуального

права України 56

Цивільне право: поняття, предмет, джерела.

Цивільно-правові відносини. Фізичні та юридичні особи як суб’єкти

цивільно-правових відносин 56

Поняття та основні види цивільно-правових договорів 61

Спадкове право 63

Захист цивільних прав. Позовна вимога. Строки позовної давності 65

Тема 6. Основи господарського права України 68

Господарське право України: поняття, предмет правового

регулювання, джерела 68

Суб’єкти господарського права та їх види 70

Система оподаткування в Україні: поняття,

нормативно-правова база, види податків 74

Тема 7. Основи адміністративного права України 79

Поняття, предмет і джерела адміністративного права.

Суб’єкти адміністративного права 79

Адміністративне правопорушення: поняття, види.

Адміністративна відповідальність 82

Провадження у справах про адміністративні правопорушення 86

Тема 8. Основи кримінального права України 88

Кримінальний кодекс України – єдине джерело кримінального права:
поняття, завдання, структура;

його чинність у часі, просторі, за колом осіб 88

Поняття і ознаки злочину, його відмінність від інших правопорушень.
Склад злочину, його види і стадії.

Співучасть у злочині 90

Обставини, що виключають злочинність діяння 94

Кримінальна відповідальність.

Звільнення від кримінальної відповідальності 96

5. Кримінальне покарання, його види.

Обставини, що пом’якшують покарання. Обставини, що обтяжують

покарання. Звільнення від покарання та його відбування. Судимість 97

6. Особливості кримінальної відповідальності

і покарання неповнолітніх

Тема 9. Основи екологічного і земельного права України 102

Екологічне право: поняття, предмет, джерела 102

Екологічні права та обов’язки громадян України. Поняття і види

природокористування, права та обов’язки природокористувачів 104

Відповідальність за порушення екологічного законодавства 106

Загальна характеристика земельного права.

Земельний кодексУкраїни як основне джерело земельного права 108

Короткий словник юридичних термінів 113

Предметний покажчик 123

Іменний покажчик 126

Нормативно-правові акти та література 127

Вступ

Необхідною передумовою розбудови і зміцнення України як демократичної
правової держави є підвищення рівня правових знань громадян України, їх
правосвідомості і правової культури. Особливої актуальності набуває
питання про необхідність правової просвіти населення і вдосконалення
системи юридичної освіти у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України
28 червня 1996 року Конституції України, яка стала базою для розвитку й
удосконалення усіх галузей національної системи права. Без розуміння
основ конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та інших
галузей права неможлива свідома участь особи у суспільному та державному
житті. Потреба у правових знаннях великою мірою задовольняється за
допомогою юридичної літератури. Протягом останніх років в Україні вийшла
друком велика кількість юридичних видань, розрахованих на читачів різних
категорій. Серед них окрему групу становлять студенти вищих закладів
освіти неюридичних спеціальностей, які вивчають нормативну дисципліну
“Правознавство”. Предметом вивчення цієї навчальної дисципліни є
сукупність державно-правових явищ у процесі їх виникнення,
функціонування і розвитку. Завданням цієї дисципліни є забезпечення
підготовки висококваліфікованих спеціалістів, що володіють теоретичними
знаннями і практичними навичками, необхідними для використання основ
законодавства України у повсякденному житті та професійній діяльності.

Курс лекцій “Правознавство” за структурою, змістом і формою подачі
матеріалу, може слугувати базою для вивчення правознавства студентами
усіх спеціальностей, оскільки в цілому відповідає навчальній програмі з
дисципліни “Правознавство”, затвердженій Ученою радою Дрогобицького
державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Посібник складається з двох частин. У першій частині “Основи теорії
держави і права” дається загальнотеоретична характеристика держави і
права як соціальних явищ. Висвітлюються питання про виникнення,
історичні типи і форми держави, її функції, взаємозв’язок держави і
права, поняття і структуру норми права, елементи системи права і системи
законодавства, правовідносини, поняття правопорушення та юридичної
відповідальності.

У другій частині “Окремі галузі національної системи права”
розглядаються такі галузі права України, як трудове, сімейне, цивільне і
цивільно-процесуальне, господарське, адміністративне, кримінальне,
екологічне й земельне. Зазначимо, що у посібнику враховано поточну
законотворчість, зокрема, такі нормативно-правові акти, як Кримінальний
кодекс від 05.04.2001 р., Земельний кодекс України від 25.10.2001 р.,
Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р., Господарський та Цивільний
кодекси України від 16.01.2003 р.

Матеріал подається у формі, доступній для широкого загалу читачів.

Усе, що викладається у посібнику, є результатом творчого опрацювання
законодавства України, а також багатьох монографій, посібників і
підручників вітчизняних авторів.

Посібник рекомендується студентам усіх спеціальностей, які за його
допомогою отримають необхідні знання з правознавства. Сподіваємося, що
він сприятиме формуванню у студентів навичок діяти згідно з нормами
права у конкретних життєвих ситуаціях, користуватися
нормативно-правовими актами, юридичною літературою тощо.

Частина 1. Основи теорії держави і права Тема 1. Основи теорії держави
План:

Держава: поняття, ознаки, основні закономірності та причини виникнення,
теорії походження держави. Сучасні концепції сутності держави.

Функції держави. Механізм та апарат держави.

Форми держави (форми правління, форми державного устрою, форми
державного режиму).

1. Держава: поняття, ознаки, основні закономірності та причини
виникнення, теорії походження держави. Сучасні концепції сутності
держави

Першим етапом у розвитку людської цивілізації був первіснообщинний лад.
У цей час ще не існувало держави і права. Першими державами в історії
людства стали держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Персія), які
сформувалися в кінці IV – на початку III тисячоліття до н.е., в Європі
цей процес почався на 1-1,5 тис. років пізніше.

Загальними передумовами виникнення держави вважаються:

три великі поділи праці (виділення скотарства, відокремлення ремесла від
рільництва, виникнення і розвиток торгівлі);

поява надлишкового продукту, патріархальної сім’ї, приватної власності
та майнової нерівності;

утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами і поява
міжкласових конфліктів;

неспроможність суспільної влади врегулювати ці конфлікти і виникнення
держави як політичної організації публічної влади.

У юридичній науці виникали і виникають різноманітні теорії походження
держави, уявлення і думки про те, як і чому утворилась держава. Серед
них:

теологічна теорія, або релігійна, що є однією з найдавніших (засновник
Фома Аквінський), проголошує походження держави від Бога, чим
обгрунто-вує її вічність і непорушність. Усе на землі, у тому числі
держава, створено Богом. Будь-яке посягання на державу – гріх, оскільки
влада вкладена в руки правителя Богом і покликана захищати благо всіх;

патріархальна теорія (започаткована Арістотелем) стверджує, що держава
походить від сім’ї, є результатом її історичного розвитку і розростання,
а влада правителя є продовженням батьківської влади;

психологічна теорія (автор – Л.Й.Петражицький) обумовлює виникнення
держави психологічними особливостями людей, а саме: потребою покори,
залежності від сильної особистості, наслідування її;

4) теорія насильства (представники – Л.Гумплович, Є.Дюринг.

К.Каутський) стверджує, що держава утворилася внаслідок завоювання слаб-

ших народів сильнішими і для утримання їх у покорі;

органічна теорія (основоположник – Г.Спенсер) вважає, що держава подібна
до біологічного організму і повинна мати “тіло”, кожен орган якого
виконує певну функцію. Як живий організм, держава народжується,
розвивається, вмирає тощо;

договірна теорія, або теорія суспільного договору (Г.Гроцій, Т.Гоббс,
Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо) стверджує, що утворення держави відбувається у
результаті укладення угоди між людьми про те, що одні керуватимуть
суспільством, а інші виконуватимуть їхні управлінські рішення і
розпорядження;

7) космічна теорія – сучасна теорія, яка пояснює виникнення держави
“втручанням” інших космічних цивілізацій.

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у
соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку
суспільства, здійснює керівництво ним, врівноважує інтереси різних
соціальних груп, забезпечує задоволення загальносоціальних потреб.

О з н а к и, які відрізняють державну владу від влади первісного
суспільства:

Первісне суспільство Державна влада

1. Влада виражає інтереси всього суспільства. 1. Влада виражає інтереси
домінуючої частини суспільства.

2. Носії влади професійно і статусно не відокремлюються від інших
членів. 2. Носії влади відокремлені від суспільс-

тва у певні структури.

3. Встановлюються податки, які є фінан-

совою основою держави

4. Функції влади розподіляються між ок-

ремими органами, виникає специфічна

структура влади.

3. Населення не оподатковується.

4. Органи влади не поділяються за окремими функціями на види.

5. Влада поширюється на всіх членів роду, племені незалежно від
території. 5. Поширюється на всіх людей на певній території, що належить
державі.

6. Між членами суспільства існують кровноспоріднені зв’язки. 6.
Населення пов’язане з державою особливим правовим зв’язком
(громадянством або підданством).

6. Правила поведінки (звичаї, традиції, табу) не мають
загальнообов’язкового характеру. 6. Встановлюються особливі
загальнообов’язкові правила поведінки – юридичні норми.

7. Дотримання правил поведінки забезпечується самим суспільством. 7.
Загальнообов’язкові правила поведінки забезпечуються державним примусом.

0 з н а к и, що відрізняють державу від інших організацій у соціально
неоднорідному суспільстві:

Держава Інші організації

1. На певній території, що відокремлена державними кордонами, існує
тільки одна держава. 1. У державі може існувати багато різноманітних
організацій (політичні партії, об’єднання громадян).

2. Є офіційним представником усього суспільства. 2. Організації
репрезентують частину

суспільства (наприклад, молодіжні

організації представляють інтереси

молоді).

3. Організації можуть виконувати тільки

окремі завдання, наприклад, профспілки

захищають трудові та соціально-

економічні інтереси своїх членів.

4. Організації функціонують

за рахунок членських внесків,

благодійних пожертвувань, доходів від

підприємницької діяльності.

3. Може вирішувати загальносуспільні справи.

4. Має свій апарат і матеріальні засоби для виконання своїх завдань.

5. Може встановлювати загальнообов’язкові для всього
населення правила поведінки. 5. Норми, що встановлюються організаціями,
мають обов’язковий характер тільки для їх членів.

6. Державна влада характеризується суверенітетом, що включає формальну
незалежність влади від будь-якої організації чи особи як у даній
країні, так і за її межами. 6. Організації не мають суверенітету,
держава впливає на них за допомогою переконання чи примусу, спрямовує їх
діяльність на виконання загальносуспільних завдань.

Усі держави, які існували в історії розвитку людства чи існують нині,
потребують певної впорядкованості, класифікації за загальними та
особливими критеріями. Розподіляти держави на певні різновиди (типи,
класи) можна за:

методами здійснення влади (демократичні, тоталітарні);

характером і рівнем технічного розвитку (доіндустріальні або аграрні,
індустріальні, постіндустріальні або інформаційні);

ставленням держави до релігії (теократичні, світські, атеїстичні);

4) географічним розташуванням (східні, західні, європейські та ін.).

Одним із найважливіших критеріїв є соціальна сутність держави, тобто її

здатність задовольнити певні потреби та інтереси тієї чи іншої спільноти
(соціальної групи, частини суспільства). Історія існування держави – це
історія зміни її соціальної сутності. Тому й типи держав є історичними
типами. Історичний тип держави – це система суттєвих рис, притаманних
усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин
і які виражають соціальну змістовну сутність і соціальне призначення
держави.

Основні причини зміни історичних типів держав: розвиток продуктивних сил
і виробничих відносин, зміна соціальної (класової) структури
суспільства, зміна керівної групи (панівного класу), встановлення нового
співвідношення соціальних груп тощо.

Історії відомі такі типи держав:

рабовласницька держава – найдавніша, виникла у ІУ-Ш тисячолітті до н.е.
в країнах Близького Сходу, але найбільшого розвитку досягла у
Стародавній Греції та Римі. Вільними людьми держава визнавала передусім
рабовласників та представників деяких інших соціальних груп (ремісники,
купці, вільні общинники). Раби були лише “знаряддям праці, що вміє
розмовляти”;

феодальна держава, яка виникає в Європі у 5-6 ст., об’єднує усіх членів
суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом. Основні
засоби виробництва і політична влада знаходяться у руках феодалів,
основна маса селянства залежна від них;

буржуазна держава – формується у 17-18 ст. внаслідок впровадження
капіталістичного способу виробництва. Формально проголошується рівність
усіх людей, декларуються права і свободи особи. Розширюється сфера
впливу держави, зростає її апарат;

держава соціальної демократії, яка формується у сучасному світі.

За визначенням П.М.Рабіновича, “це організація політичної влади
трудів-ників-власників (що становлять більшість суспільства), яка
забезпечує максимальне здійснення і захист основних прав людини, прав
нації і народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості і
солідарності”. Для такої держави характерними є соціальна спрямованість,
демократичність, законність. Економічною основою держави соціальної
демократії є рівноправність різних форм власності, утворення особливої
соціальної групи – трудівників-власників. Такий тип держави формується у
колишніх “радянських республіках”, у т.ч. в Україні.

Сучасна наука характеризується множинністю концепцій, що пояснюють
сутність і соціальне призначення держави. Наприклад, теорія держави
загального благоденства, створена в період між двома світовими війнами
англійським економістом Дж.Кейнсом, стверджує, що сучасна держава
втратила класовий характер, її репресивно-каральні функції відмирають за
рахунок розширення соціально-економічних функцій. За допомогою
економічних важелів (цінова, податкова, інвестиційна політика,
кредитування) та соціальних послуг (охорона здоров’я, матеріальна
допомога, підвищення розміру заробітної плати і пенсії) така держава
здатна забезпечити благо усіх членів суспільства.

Теорія еліт, яку створили на поч. ХХ ст. італійські політологи Г.Моска і
В. Парето, базується на тому, що народ не здатний управляти
суспільством, це прерогатива окремих, вибраних індивідів – еліти.
Правляча еліта рано чи пізно вироджується і на її місце шляхом
насильства, переворотів, революцій приходить нова, більш життєздатна.
Поступово ця теорія трансформувалася у теорію неоелітаризму, або
елітарної демократії. Вона стверджує, що в суспільстві існують уже
кілька еліт, що конкурують між собою у процесі здійснення державної
влади, народ може контролювати їх діяльність за домомогою загального
виборчого права, засобів масової інформації, більше того – доступ в
еліту відкритий для кращих представників народних мас. Однією з течій
цієї теорії є доктрина технократії (Т.Веблен, Ф.Тейлор), за якою
суспільством повинні керувати кращі представники науково-технічної
інтелігенції.

Теорія соціальної держави – одна із сучасних концепцій юридичного
спрямування. Сутність її полягає в тому, що держава є виразником
інтересів усього суспільства й інтересів кожного громадянина. Така
держава повинна дбати про соціально незахищених осіб (безробітних,
непрацездатних), створювати сприятливі умови для більшості громадян для
їх діяльності, виявлення їх професійних, ділових, творчих можливостей у
власних інтересах і в інтересах усього суспільства. Соціальна держава
має забезпечити людей роботою, перерозподіляти доходи через державний
бюджет, забезпечувати людині прожитковий мінімум, охороняти найману
працю, піклуватися про сім’ю, охорону здоров’я, розвивати освіту й науку
тощо.

Теорія правової держави виникла ще в античний період, але і зараз є
актуальною для більшості держав. Сучасні вчені визнають правовою
державою таку, яка функціонує у громадянському суспільстві і яка
юридичними засобами реально забезпечує захист основних прав і свобод
людини і громадянина. Ознаками правової держави є:

реальність прав і свобод людини і громадянина, їх закріплення у
Конституції та законах держави;

панування законів у всіх сферах суспільного життя, верховенство закону в
ієрархії нормативно-правових актів;

чіткий розподіл функцій держави між законодавчими, виконавчими і
судовими органами, незалежність кожної із гілок влади, неможливість
узурпації влади якоюсь особою чи окремим органом;

велике значення у суспільстві судової влади;

юридична захищеність особи, тобто охорона і захист її основних прав і
свобод за допомогою правових засобів;

взаємна відповідальність особи і держави;

висока правова культура населення, що включає наявність правових знань і
вміння керуватися нормами права у всіх видах суспільних відносин.

Правова держава може існувати тільки в громадянському суспільстві, під
яким розуміють спільність вільних, незалежних і рівноправних людей із
високим рівнем соціальної, економічної, політичної культури. Це
суспільство не залежить від держави, але взаємодіє з нею для загального
блага. Громадянське суспільство є основою правової держави. Вона, у свою
чергу, підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству.

2. Функції держави. Механізм і апарат держави

Функція (від лат. гшкдіо – виконання, звершення) – в широкому розумінні
тлумачиться як напрямок, аспект діяльності. Кожна держава має коло
завдань, для виконання яких вона використовує власні політичні та
ідеологічні сили, бюджет тощо. Ці завдання мають об’єктивний характер,
оскільки обумовлені потребами життя суспільства. Основні напрямки
діяльності держави, у яких відображається її сутність і завдання,
називаються функціями держави. Їх можна класифікувати за такими
критеріями:

за соціальним призначенням – основні (безпосередньо характеризують
соціальну сутність і призначення держави, наприклад, забезпечення
територіальної цілісності і недоторканості території держави) і
неосновні (допоміжні, наприклад, управління персоналом);

за територіальною спрямованістю – внутрішні (характеризують внутрішню
політику держави, наприклад, охорона правопорядку) і зовнішні
(виконуються за межами держави, наприклад, участь у забезпеченні
ненасильницького миру у різних регіонах земної кулі);

за часом виконання – постійні (здійснюються упродовж усього часу
існування держави, наприклад, підтримання добросусідських стосунків з
іншими державами) і тимчасові (виконуються у випадку необхідності,
наприклад, ліквідація наслідків стихійного лиха).

за сферами суспільного життя – економічні (наприклад, створення умов для
розвитку виробництва), соціальні (наприклад, охорона здоров’я),
політичні (наприклад, забезпечення участі у здійсненні державної влади
усіх громадян), гуманітарні (наприклад, забезпечення, охорона і захист
основних прав людини).

Для виконання завдань, що стоять перед нею, держава використовує такі
форми:

установчу (утворення, реорганізація, ліквідація державних органів та
організацій);

правотворчу (підготовка та прийняття нормативно-правових актів);

правозастосовчу (реалізація юридичних норм);

правоохоронну (контроль за дотриманням норм права та застосування до
порушників заходів примусу).

При здійсненні завдань і функцій держави використовуються такі методи:
1) переконання (навчання, виховання), 2) заохочення (надання пільг,
нагород), 3) примусу (застосування покарань до правопорушників).

Для здійснення своїх завдань і функцій держава сворює свій механізм, до
якого входять: державні підприємства, державні установи, органи
державної влади.. Механізм держави – цілісна ієрархічна структура, що
характеризується наступними ознаками:

утворюється особливою групою людей, відокремлених від суспільства;

здійснює управління суспільством;

реалізує завдання і функції держави за допомогою організаційних,
фінансових, матеріальних засобів;

має нормативно визначені повноваження та ін.

Державні підприємства – це самостійні господарюючі суб’єкти, які мають
самостійний баланс і права юридичної особи, здійснюють виробничу,
науково-дослідницьку, комерційну діяльність з метою одержання прибутку.
Мають право займатися будь-якою не забороненою господарською діяльністю,
якщо вона відповідає цілям, визначеним у статуті. До механізму держави
належать підприємства, засновані на загальнодержавній власності.
Підприємства створюють матеріальні цінності для задоволення суспільних
потреб.

Державні установи – це державні організації, які займаються невиробничою
діяльністю у сфері освіти, науки, виховання, охорони здоров’я та ін. У
своїй діяльності керуються статутом, наділені правами юридичної особи,
мають визначену організаційну структуру та повноваження, фінансуються з
державного бюджету.

Державні органи – частина державних організацій, які безпосередньо
наділені владними повноваженнями. Вони утворюють апарат держави. Основою
організації та діяльності державного апарату є принципи:

демократизму, який передбачає залучення громадян до формування і
діяльності органів державної влади;

законності, тобто суворого дотримання всіх законів держави;

розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову, чітке розмежування
повноважень відповідних органів;

професіоналізму, який означає підбір найкваліфікованіших кадрів;

соціальної справедливості, тобто забезпечення рівноваги інтересів різних
соціальних, національних, етнічних груп тощо.

Первинною “клітинкою” апарату держави є орган держави. Це один державний
службовець чи колектив державних службовців, організований державою чи
безпосередньо народом, наділений владними повноваженнями, створений для
виконання конкретних завдань і функцій держави. Види державних органів:

1) за місцем у системі: первинні (створюються через вибори) і вторинні
(походять від первинних);

за змістом або напрямками діяльності: органи законодавчої влади, глава
держави, органи державного управління, судові, контрольно-наглядові
органи;

за часом функціонування: постійні, тимчасові;

за складом: одноособові, колегіальні;

за територією, на яку поширюються їх повноваження: загальні, або
центральні; місцеві, або локальні.

У різних країнах системи державних органів залежать від багатьох
факторів: географічного, національного, політичного, ідеологічного та
ін. У сучасному світі розрізняють три моделі систем державних органів:

централізовано-сегментна – виходить з принципу розподілу влади, який
визначає сегментність даної системи. Органи держави об’ єднані у цілісну
(централізовану) систему загальними завданнями, метою і методами
управління;

моноцефальна – заснована на принципі єдиновладдя. Очолює її один орган
чи посадова особа, наділена всією повнотою влади, окремі повноваження
можуть бути делеговані іншим органам. Характерна вертикальна
підпорядкованість, однопартійність, відсутність політичного плюралізму,
гіпертрофування ролі держави;

монотеократична існує в державах, де іслам проголошений офіційною
релігією. Основою духовно-державного єдиновладдя є поєднання в одній
людині глави держави та вищої духовної особи країни.

Найбільш прогресивною у сучасному світі вважається
централізовано-сег-ментна система державних органів. В Україні вона
закріплена Конститицією та законодавством.

3. Форми держави (форми правління, форми державного устрою, форми
державного режиму)

Держава – це організація влади в суспільстві, а здійснення державної
влади відбувається за певними принципами, за допомогою конкретних
методів і способів. Форма держави – це спосіб організації і характер
здійснення державної влади. Форма держави – поняття комплексне, яке
характеризує її з різних точок зору, і складається з трьох елементів:

форма державного правління – розкриває спосіб організації вищих
державних органів, їх структуру, компетенцію, взаємодію;

форма державного устрою – визначає спосіб поділу держави на певні
складові частини і розподілу влади між нею та цими частинами;

форма державного (політичного) режиму – визначає, за допомогою яких форм
і методів здійснюється державна влада в суспільстві.

Форма правління і форма державного устрою характеризують структурний
аспект форми держави; державний режим – функціональний.

Форма держави закріплюється у праві, її елементи фіксуються у
законодавстві кожної держави.

Форма державного правління – це спосіб організації вищих органів
державної влади, порядок їх утворення, характер взаємозв’язку з іншими
органами держави, з політичними партіями і соціальними групами. Цей
елемент вважається основним, оскільки розкриває суть держави.

Основними історичними формами правління є монархія і республіка.

Монархія – така форма правління, при якій верховна державна влада
юридично належить одній особі – монарху. Ознаки монархії: 1)
безстроковість влади монарха; 2) володіння владою за спадком, за правом
крові (хоча іноді монарха можуть обирати); 3) монарх представляє державу
за власним правом, а не за її дорученням.

Виділяють дві групи монархій:

необмежені монархії, в яких влада ніким і нічим не обмежена. У такій
державі не існує ні органів, ні законів, що могли б реально вплинути на
волю монарха. До необмежених монархій відносять деспотичну й абсолютну
монархії.

Деспотична – це монархія, у якій монарх офіційно визнається божеством, а
його влада – божественною. Деспотична монархія існувала у країнах
Стародавнього Сходу. Необмежена влада правителя була необхідна для
управління суспільством, утримання у покорі рабів, захисту від численних
нападів войовничих сусідів, а також для забезпечення виконання великого
обсягу громадських робіт. Разом з тим особливе містичне відношення до
влади правителів було характерним для древньосхідних цивілізацій.

Абсолютна (від лат.аЬєоІїгіш – безумовний, необмежений) – форма
державного правління, яка грунтується на самоуправстві володаря.
Верховна політична влада цілком належить монарху, але він уже не
визнається божественною особою. У державі відсутні органи політичної
влади, що були б формально незалежними від установчої й адміністративної
влади монарха. Абсолютна монархія набула свого розвитку в епоху
феодалізму (Франція, Австрія та ін.). У сучасному світі абсолютна
монархія існує в Саудівській Аравії, Марокко, Омані;

обмежені монархії, у яких конституцією закріплено існування
законодавчого представницького органу – парламенту, що обирається на
загальних виборах, а також вводяться правові та інституційні обмеження
повноважень монарха. Залежно від ступеня такого обмеження розрізняють:

дуалістичну монархію (Йорданія, Непал), у якій є два центри реальної
влади – парламент і монарх. Повноваження монарха обмежені переважно у
сфері законодавства, але досить широкі у сфері виконавчої влади. Монарх
має право відхиляти закони, прийняті парламентом, розпускати його,
видавати надзвичайні укази, що мають силу закону, призначає уряд, який
несе перед ним відповідальність, може замінити міністрів у будь-який
час;

парламентську монархію (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія,
Норвегія), у якій влада монарха практично не поширюється на сферу
законодавства і значно обмежена у сфері управління. За монархом
формально зберігається статус глави держави з представницькими
повноваженнями. Уряд формується парламентом і несе відповідальність
перед ним. Акти монарха потребують схвалення глави уряду або
відповідного міністра.

Особливий різновид монархії – виборча (Малайзія). Глава держави одержує
владу не в порядку престолонаслідування, а обирається на певний строк.
За надзвичайних обставин монарха можуть обирати і в спадкових монархіях.

Республіка – така форма правління, при якій вищу державну владу здійснює
виборний колегіальний орган, котрий обирається населенням країни на
певний термін. Сучасні держави у переважній більшості є республіками:
президентськими, парламентськими або змішаними.

Президентською є така республіка, в якій президент обирається народом –
безпосередньо чи опосередковано – і є одночасно главою держави і главою
виконавчої влади, тобто очолює уряд (адміністрацію). Президент особисто
або з подальшим схваленням парламентом формує склад уряду, який йому
підзвітний. Парламент не має права виносити вотум недовіри уряду.
Президент не має права розпуску парламенту. Президентські республіки
існують у США, Аргентині, Бразилії, Мексиці.

Парламентською є така республіка, в якій президент обирається
парламентом і є лише главою держави (Німеччина, Італія, Угорщина,
Греція). Прем’єр-міністром стає, як правило, лідер партії, що перемогла
на виборах. Парламент здійснює контроль над урядом і може винести йому
вотум недовіри, що тягне за собою відставку уряду. Але уряд, замість
виходу у відставку, може вимагати розпуску парламенту і призначення
нових виборів

Змішані види республік (парламентсько-президентські чи
президентсько-парламентські) частково поєднують риси обох основних видів
з тими чи іншими перевагами (Франція, Фінляндія, Португалія, Україна).

Форма державного устрою – це територіальна організація влади, спосіб
поділу держави на певні складові частини і розподілу влади між нею та
цими складовими. Розрізняють прості й складні держави.

Проста (унітарна) держава – така форма державного устрою, за якої
частини держави не мають свого суверенітету, всіх ознак державності. Ці
частини є адміністративно-територіальними одиницями (воєводства в
Польщі, графства в Англії, провінції в Італії). Юридичні ознаки
унітарної держави: 1) до її складу не входять суверенні державні
утворення; 2) існує єдина система державних органів; 3) діє єдина
конституція і єдина система законодавства; 4) існує єдине громадянство;
5) у міжнародних стосунках виступає як єдине ціле. Деякі унітарні
держави можуть мати у своєму складі автономні утворення (Іспанія,
Данія).

Складні держави – це такі держави, які виникли з окремих державних
утворень, що мали суверенітет і всі ознаки держави, але певну частину
своїх повноважень добровільно передали вищим органам союзної держави.

Федерації – союзні держави, частини яких мають ознаки державності та
наділені суверенітетом. Основні ознаки: 1) наявність конституції і
системи законодавства федерації в цілому й у кожного з її суб’єктів; 2)
існування громадянства як всієї федерації, так і громадянства її
суб’єктів; 3) у міжнародних відносинах можуть брати участь як федерація
у цілому, так і кожен з її суб’єктів. Федеративними державами є США,
Канада, Індія, ОАЕ.

Конфедерація – тимчасовий союз держав, що створюється для виконання
певних завдань у політичній, економічній і військовій сферах. Суб’єкти
конфе-дераціїї зберігають усі свої суверенні права. Вони не мають
спільної території, конституції, законодавства, але мають спільний
конфедеративний орган, який складається із делегатів суверенних держав.

Імперії – це складні і великі держави, які об’єднують інші держави у
результаті завоювань, колонізації і складаються з головної держави
(метрополії) і колоній. Імперії тримаються на державному примусі з боку
метрополії. У свій час існували Римська імперія, Російська імперія та
ін.

Державний режим – різновид політичного режиму, що домінує в суспільстві.
Це сукупність чи система способів, прийомів, методів здійснення
державної влади в суспільстві. Розрізняють:

демократичний режим – державна влада здійснюється з дотриманням основних
прав людини, забезпечується вільне волевиявлення і врахування інтересів
різних соціальних груп. Ознаки: 1) представницькі органи формуються
шляхом виборів; 2) плюралізм у всіх сферах суспільного життя;

3) рівноправність людей; 4) демократизм правосуддя; 5) рівноправність
усіх форм власності; 6) пріоритет загальнолюдських цінностей;

антидемократичний режим – державна влада здійснюється шляхом обмеження
або порушення основних прав людини, забороняється діяльність опозиційних
партій та громадських об’єднань. Різновиди: тоталітарний, авторитарний.

Тоталітарний режим означає контроль за всіма сферами життя у суспільстві
і над особистістю. Ліквідуються демократичні права і свободи,
встановлюється партійно-державна монополія влади, офіційна ідеологія,
недопущення будь-якої опозиції, масовий безособовий терор, агресивна
зовнішня політика. Різновиди: фашистський, расистський,
військово-диктаторський.

Авторитарний режим передбачає зосередження влади у руках однієї особи чи
групи осіб. Права і свободи людини, діяльність політичних партій і
громадських організацій обмежуються; можливості опозиції мінімальні;
допускаються політичні репресії; поширений командний метод керівництва.

Для загальної характеристики поняття “форми держави” див. схему на стор.
20.

Форми держави

1

форми державного устрою

форми державного режиму

складна

І. І, І,

.3

&

а § демократична

я.

8^

о X

ц

о X

я-

І

&

о о

НІ

1

о

X

& О

г

и

І

&

о

г

Питання і завдання для самоконтролю:

Які причини виникнення держави мають об’єктивний характер?

Проаналізуйте відомі вам теорії походження держави.

Назвіть основні ознаки держави.

З яких елементів складається поняття “форми держави”?

Охарактеризувати форми Української держави

Тема 2. Основи теорії права

План:

Поняття, ознаки та класифікація правових норм. Система права. Функції
права. Джерела права.

Правові відносини: поняття, склад.

Правомірна поведінка, її види і значення.

Правопорушення: поняття, склад, ознаки. Види правопорушень. Поняття,
види і функції юридичної відповідальності.

1. Поняття, ознаки та класифікація правових норм. Система права. Функції
права. Джерела права

Регулювання і охорона суспільних відносин у державі здійснюється за
допомогою соціальних норм. Соціальні норми – це загальні правила, що
регулюють поведінку людей, зумовлені об’єктивними потребами розвитку
суспільства, спрямовані на упорядкування життя в ньому. Загальний
характер означає , що вони стосуються не конкретної особи, а певного
кола чи всіх людей. Серед соціальних норм особливе місце займають норми
права.

10) забезпечуються, крім інших засобів, державним примусом, 10)
забезпечуються тільки звичкою, внутрішнім переконанням, моральним,
громадським впливом.

Правова норма – це загальнообов’язкове, формально визначене правило
поведінки суб’єкта права, що містить у собі державновладне веління
нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується
державою для регулювання суспільних відносин.

Норма права має свою внутрішню структуру, тобто поділяється на такі
елементи:

гіпотеза – це частина норми, що містить умови, при настанні яких можна
чи необхідно виконувати правило поведінки;

диспозиція – частина норми права, що містить саме правило поведінки;

санкція – частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання
чи невиконання вищеназваного правила поведінки.

Юридичні норми поділяються:

за суб’єктами, що прийняли нормативно-правовий акт (норми законодавчого,
виконавчого чи іншого органу);

за галузями (конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні та
ін.);

за функціями у правовому регулюванні (матеріальні, процесуальні);

за терміном дії (постійні, тимчасові);

за дією в просторі (загальнодержавні, місцеві);

6) за колом осіб, на яких поширюють свою дію (загальні, спеціальні).

Норми права можуть об’єднуватись в інститути і галузі права.

Інститут права – відокремлена група взаємозв’язаних правових норм, які

регулюють певний вид суспільних відносин. Наприклад, інститут
зобов’язань, інститут права власності, інститут президенства та ін.

Галузь права – сукупність правових норм, які регулюють певну сферу
однорідних суспільних відносин. Інакше кажучи, критерієм розподілу
правових норм за галузями права є предмет і метод регулювання:
конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, цивільне і т.д.
Серед галузей права розрізняють: профілюючі галузі, які утворюють
обов’язкову частину системи права (конституційне, кримінальне);
процесуальні галузі, які закріплюють порядок застосування права
(кримінальний, цивільний та інші процеси); спеціальні галузі, які на
базі профілюючих забезпечують спеціальний правовий режим для певного
виду суспільних відносин (трудове, сімейне, житлове).

У своїй сукупності юридичні норми певної держави утворюють систему
права. Не існує такої норми, яка б не входила до того чи іншого
інституту і до певної галузі права.

Поняття “система права” необхідно відрізняти від поняття “правова
система”. Правова система – це система всіх юридичних явищ, які існують
в певній державі чи групі однорідних держав. До складу правової системи
входять: різноманітні правові акти, різні види і прояви правосвідомості,
правові відносини, стан законності, правопорядок тощо.

Залежно від того, який елемент є домінуючим у правовій системі, їх
розподіляють на такі різновиди – правові сім’ї:

нормативно-актна (домінують нормативні акти). Історично усталена назва –
романо-германська, або європейсько-континентальна (Італія, Франція,
Бельгія, Португалія, ФРН, Австрія, Швейцарія);

судово-прецедентна (домінують прецеденти). Традиційна назва –
англосаксонська, або система загального права (Англія, Канада, Австралія
США);

релігійно-канонічна (домінують приписи канонічних релігійних джерел) –
Іран, Ірак, Ізраїль;

4) традиційно-общинна (домінують звичаї) – країни Африки.

Соціальне призначення права відображається у його функціях, під якими

розуміють основні напрямки його впливу на людину і суспільство, на
суспільні відносини. Функції права можна поділити на дві групи:

1. Загальносоціальні функції, які виконуюються не тільки правом, але й

іншими соціальними явищами – моральними нормами, релігією, громадськи-

ми об’єднаннями:

гуманістична (здійснення і захист прав людини, нації, народу, людства);

організаторська (на підставі норм права встановлюються, змінюються,
припиняються відносини між учасниками суспільного життя);

комунікативна (норми права інформують про державно-владну волю);

орієнтаційна (норми права вказують на соціально правильні шляхи
задоволення своїх потреб);

оцінювальна (за допомогою правових норм здійснюється оцінка власних та
вчинків інших суб’єктів);

ідеологічно-виховна (правові норми впливають на формування світогляду,
переконань);

гносеологічна, або пізнавальна (норми права виступають як джерело знань
про суспільство).

2. Спеціальносоціальні (юридичні) функції права:

регулятивна функція, спрямована на впорядкування суспільних відносин
шляхом їх закріплення, сприяння їх розвитку;

охоронна функція, спрямована на захист існуючої системи суспільних
відносин, відновлення порушених прав учасників цих відносин, покарання
правопорушників.

Принципи права – це керівні засади (ідеї), зумовлені об’єктивними
закономірностями існування та розвитку людини і суспільства, що
визначають зміст, спрямованість правового регулювання. Їх значення
полягає в тому, що вони концентровано відображають найсуттєвіші риси
права. Принципи права можна поділити на такі види:

загально-правові принципи, які втілюють найкращі здобутки правової
історії людства: закріплення і захист основних прав людини, юридична
рівність всіх суб’єктів перед державою і законом, єдність прав і
обов’язків, загально-дозвільний принцип для людей і спеціальнодозвільний
принцип для органів і службових осіб держави, здійснення правосуддя
тільки спеціальними органами та інші.

галузеві принципи, які охоплюють одну галузь права, міжгалузеві – кілька
галузей права певної держави (принцип диспозитивності у цивільному
праві, принцип гласності судочинства у цивільному і кримінальному
процесі).

Джерела права – це способи юридичного виразу права, засоби встановлення
правових норм. До них належать:

правовий звичай – звичаєве правило поведінки, яке сформувалося протягом
тривалого часу, санкціоноване державою;

правовий прецедент – рішення компетентного органу держави у конкретній
справі, якому надається формальна обов’язковість під час розв’язання
всіх наступних аналогічних справ;

нормативний договір – формально обов’язкові правила поведінки загального
характеру, що встановлені за домовленістю двох чи більше суб’єктів;

нормативно-правовий акт – рішення компетентних суб’єктів, що виноситься
в установленому порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд
офіційного документа у письмовій формі, забезпечується державою та
породжує юридичні наслідки. Нормативно-правові акти поділяються на
закони і підзаконні нормативно-правові акти. Закони – нормативно-правові
акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і
регулюють найважливіші суспільні відносини. Підзаконний
нормативно-правовий акт – результат нормотворчої діяльності компетентних
органів держави, що розвиває чи деталізує окремі положення законів.
Розрізняють нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів
України, міністерств, державних адміністрацій тощо.

Система усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів
утворює систему законодавства. Система законодавства має горизонтальну
структуру (галузі законодавства) і вертикальну (за юридичною силою
нормативно-правових актів). Система законодавства формується шляхом
видання і систематизації нормативно-правових актів.

Систематизація нормативних актів – це спеціальна діяльність, спрямована
на їх впорядкування, вдосконалення, узгодження. Проводиться з метою
виявлення і усунення недоліків законодавства, підвищення його
ефективності, забезпечення зручності користування ним. Є такі форми
систематизації законодавства:

інкорпорація – зведення у збірниках у певному порядку (хронологічному,
алфавітному, предметному) без зміни змісту;

кодифікація – змістовна переробка і створення зведеного нормативного
акта (кодекс, статут, положення), що має тільки офіційний характер
(здійснюється спеціально уповноваженими на те суб’єктами).

2. Правові відносини: поняття, склад

У суспільстві існує багато різноманітних за своїм змістом відносин:
моральні, політичні, економічні, правові.

Правові відносини – це передбачені юридичною нормою суспільні відносини,
які виражаються у взаємних юридичних правах і обов’язках суб’єктів.

Основними ознаками правових відносин є:

правові відносини мають державно-владний характер, тобто вони закріплені
у системі діючих нормативно-правових актів;

правові відносини охороняються і захищаються від порушень державою;

учасниками правовідносин є конкретні суб’єкти, пов’язані суб’єктивними
правами та обов’язками;

правові відносини виникають, змінюються і припиняються на підставі
юридичних фактів.

Соціальне призначення правовідносин – створювати суб’єктам права
конкретні можливості для задоволення своїх потреб власними діями або
діями інших суб’ єктів.

Правовідносини поділяються на такі види:

за кількісним складом – прості (виникають між двома суб’єктами), складні
(учасників більше двох);

за характером дій зобов’язаного суб’єкта – активні (суб’єкт повинен
вчинити певні дії), пасивні (суб’єкт повинен утриматися від певних дій);

за розподілом прав і обов’язків – односторонні (кожна сторона має або
лише права, або лише обов’язки), двосторонні (кожна із сторін має як
права, так і обов’язки);

за галузями права – конституційні, цивільні, адміністративні, трудові,
кримінальні, сімейні, фінансові та ін.;

за функціональним призначенням – регулятивні (поведінка суб’єкта
відповідає нормам права) і охоронні (виникають з факту неправомірної
поведінки);

за тривалістю в часі – короткочасні і триваючі;

за ступенем визначеності – абсолютні (у яких визначена лише одна сторона
– носій суб’єктивного права, а всі інші визнаються зобов’язаними),
відносні (точно визначені права і обов’язки усіх учасників).

Правові відносини мають свою структуру, яка включає три елементи: 1)
суб’єкти (учасники), 2) об’єкт (особисте або соціальне благо), 3) зміст
(юридичні права та обов’язки суб’єктів). Деякі вчені зараховують до
складу правовідносин і юридичні факти, оскільки вони відіграють важливе
значення в існуванні правових відносин.

Суб’єктами правових відносин вважаються їх учасники серед яких: фізичні
і юридичні особи, територіальні і національні спільності; також вступати
у правові відносини може українська держава в цілому.

Суб’єкти правовідносин повинні бути:

правоздатними (тобто бути носіями суб’єктивних прав і юридичних
обов’язків);

дієздатними (здатними своїми діями набувати і здійснювати права і
виконувати обов’язки);

3) деліктоздатними (здатними нести юридичну відповідальність за свої
дії).

Об’єкти правових відносин – це матеріальні і нематеріальні блага, які

здатні задовольняти потреби учасників правових відносин, найчастіше ними
є речі, гроші і цінні папери, дії, результати творчої та інтелектуальної
діяльності, ім’я, честь, гідність особи тощо.

Зміст правових відносин складає сукупність прав та обов’язків їх
учасників, передбачених нормою права. Під суб’єктивним правом розуміють
можливості суб’єкта: а) діяти на власний розсуд; б) вимагати від інших
суб’єктів певних дій; в) звертатися за захистом до уповноваженого органу
чи особи. Суб’єктивний обов’язок – це передбачена правовою нормою
необхідна поведінка особи, причому вона може бути як активна (вчинення
дій), так і пасивна (утримання від порушень).

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, на підставі яких
виникають, змінюються чи припиняються правові відносини, в залежності
від чого їх можна поділити на правостворюючі, правозмінюючі,
правоприпиняючі. За волевиявленням юридичні факти поділяються на дії
(вольова поведінка фізичних чи юридичних осіб) та події (не залежать від
волі суб’єктів). У свою чергу, дії розрізняють одноразові (наприклад,
дарування) та триваючі, які ще називають юридичними станами (наприклад,
перебування в шлюбі).

3. Правомірна поведінка, її види

Правомірна поведінка – це такі вчинки (діяння), які не суперечать
приписам правових норм або основним принципам права держави.

Правомірна поведінка є необхідною, бажаною і допустимою з точки зору
інтересів суспільства. Суб’єкт, який чинить правомірно, має певні
переваги: наприклад, інші суб’єкти зобов’язані сприяти йому чи не
втручатися у його дії, у випадку порушення його прав держава гарантує їх
захист і поновлення.

Види правомірної поведінки:

за суб’єктами – правомірна поведінка громадян, органів держави,
громадських об’єднань тощо;

за сферою суспільних відносин – економічна, політична, екологічна і
т.д.;

за об’єктивною стороною (за формою зовнішнього прояву) – активна
(вчинення дії), пасивна (утримання від вчинення дії);

4) за суб’єктивною стороною (залежно від психологічного ставлення

суб’єкта до своїх дій) – принципова, зумовлена особистими переконаннями

поводитись правомірно; звичаєва, зумовлена звичкою; пристосувальна,
зумо-

влена прагненням не відрізнятись від інших; маргінальна, зумовлена
загрозою

відповідальності;

залежно від зафіксованості в законодавстві – врегульована або не
врегульована чинним законодавством;

залежно від ставлення держави до правомірної поведінки – схвалювана,
стимульована (заохочувана), допустима;

за формою зовнішнього прояву – фізична (діяльнісна), вербальна (усна),
письмова, або документована.

Правомірна поведінка є соціально корисною і має позитивні юридичні
наслідки, зокрема, задоволення потреб та інтересів учасників суспільних
відносин.

4. Правопорушення: поняття, склад, ознаки. Види правопорушень. По-

няття, види і функції юридичної відповідальності

Правопорушення – це протиправне винне діяння (дія чи бездіяльність)
деліктоздатного суб’єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи
небезпечним, і за яке законом передбачена юридична відповідальність.

Соціальна сутність правопорушення – причинення шкоди тим особистим,
груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені
державою. Склад правопорушення – це його структура, що включає чотири
елементи: 1) суб’єкт – деліктоздатна фізична особа або деліктоздатне
об’єднання, які вчинили правопорушення. У фізичної особи
деліктоздатність пов’язана з віком і станом психічного здоров’я. За
різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку.
Особи, які внаслідок психічного захворювання чи недоумства не
усвідомлюють власних дій і не можуть ними керувати, не можуть бути
притягнуті до юридичної відповідальності;

об’єкт – певні суспільні відносини, на які спрямоване діяння (дія чи
бездіяльність). Об’єктом можуть бути різноманітні матеріальні чи
нематеріальні цінності (особисті або соціальні), наприклад, право
власності, виборче право, честь і гідність особи;

об’ єктивна сторона – протиправне діяння, його шкідливий чи небезпечний
результат і причинний зв’язок між ними. Протиправність діяння полягає у
його юридичній забороненості. Діяння може бути виражене в:

активних діях (суб’єкт не дотримується забороняючих норм);

бездіяльності (суб’єкт не виконує зобов’язуючі норми).

До об’єктивної сторони зараховують також місце, час, обставини вчинення
правопорушення. Думки, світогляд, бажання, соціальні чи особисті
властивості юридичної відповідальності не тягнуть;

суб’єктивна сторона – психічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної
поведінки та її наслідків, яке відображається поняттям вина (провина).
Вина існує у двох формах: умислу і необережності.

Умисел має місце тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого
діяння, передбачає його негативні наслідки і бажає їх настання чи
свідомо їх допускає.

Необережність – це така форма вини, за якої суб’єкт теж усвідомлює
протиправність свого діяння, але ставлення його до наслідків інше. Коли
суб’єкт сподівається, що негативні наслідки не виникнуть, має місце
протиправна са-монадіяність; коли суб’єкт не передбачає настання
негативних наслідків, хоча міг і повинен був це зробити, має місце
протиправна недбалість.

До суб’єктивної сторони правопорушення належать також мотив (внутрішні
спонукання до вчинення правопорушення) і мета (бажаний результат), але
їх не завжди можна виділити зі складу правопорушення.

Кожне правопорушення характеризується рядом ознак, що дають змогу
відрізнити його від інших діянь. До таких ознак належать:

протиправність, тобто порушення вимог норм права, закріплених у
нормативно-правових актіах. При цьому діє стаття 68 Конституції України:
“Незнання закону не звільняє від юридичної відповідальності”;

небезпечність (шкідливість), тобто правопорушення може здійснити
негативний вплив на суспільні відносини, завадити нормальному існуванню
людини і суспільства;

винність, тобто наявність певного психологічного ставлення
правопорушника до вчиненого діяння та його наслідків;

караність – можливість застосування до правопорушника заходів юридичної
відповідальності, передбачених законом.

Класифікувати правопорушення можна за ступенем суспільної небезпечності:
1) проступки (шкідливі правопорушення); 2) злочини (небезпечні
правопорушення).

Серед проступків можна назвати:

конституційні провопорушення (наприклад, порушення народним депутатом
Регламенту Верховної Ради України);

цивільні правопорушення (заподіяння шкоди майновим і особистим
не-майновим інтересам суб’єкта, наприклад, пошкодження речі, образа,
наклеп);

адміністративні правопорушення (посягання на громадський або державний
порядок, за яке передбачено адміністративну відповідальність, наприклад,
торгівля з рук у невстановлених місцях, безквитковий проїзд у
громадському транспорті, порушення тиші у нічний час);

дисциплінарні правопорушення (порушення правил внутрішнього трудового
розпорядку підприємств, установ, організацій).

Злочином визнається передбачене Кримінальним кодексом суспільно
небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом
злочину (ст. 11 Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р.).

Причинами правопорушень є ті явища соціальної дійсності, які викликають
або полегшують вчинення правопорушень. Це можуть бути: недоліки
законодавства, недостатній контроль за дотриманням правил техніки
безпеки, недоліки в роботі державних органів, незнання особою вимог
закону тощо. Для профілактики і зменшення кількості правопорушень велике
значення має підвищення правової свідомості громадян.

Правосвідомість є формою суспільної свідомості (так само як політична,
моральна, філософська свідомість). Це сукупність поглядів, почуттів,
ідей, теорій, що характеризують ставлення людини до права, форм і
методів правового регулювання. Елементи правосвідомості виступають
головними чинниками правової культури та правового виховання.

Роль педагога у процесі формування правосвідомості підростаючого
покоління надзвичайно велика. Учитель повинен не тільки дати учням
знання і розуміння чинного права. Його завданням є також вплив на
поведінку школярів з метою відповідності її вимогам правових приписів.
При досягненні цієї мети буде усунено ряд причин, що зумовлюють
правопорушення неповнолітніх (зокрема, це правовий нігілізм, потреба
довести свою “винятковість”, вплив дорослих правопорушників тощо).

Вчинення правопорушення тягне за собою юридичну відповідальність.

Юридична відповідальність – це закріплений у законодавстві і
забезпечуваний державою обов’язок правопорушника зазнати примусового
позбавлення певних цінностей, що йому належать.

Соціальною сутністю юридичної відповідальності є природна негативна
реакція суспільства на порушення певних соціальних інтересів, на
пошкодження соціальних чи особистих благ. Соціальним призначенням
юридичної відповідальності є охорона суспільних відносин

Принципи юридичної відповідальності:

принцип законності, який означає, що юридична відповідальність настає
тільки на підставах і у порядку, передбаченому чинним законодавством;

принцип невідворотності, зміст якого полягає у тому, що жодне
правопорушення не повинно залишатись без відповідного реагування
компетентних органів;

принцип доцільності, тобто досягнення мети відповідальності;

принцип справедливості, або індивідуальності, який слід розуміти як
відповідність обраного в межах закону заходу відповідальності
правопорушника негативному соціальному значенню конкретного
правопорушення.

Підставами юридичної відповідальності є: склад правопорушення (об’єкт,
суб’єкт, об’єктивна і суб’єктивна сторона), деліктоздатність суб’єкта,
передбачення даного правопорушення у нормативно-правових актах.

Види юридичної відповідальності розрізняють за такими критеріями:

за органами, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на
таку, що накладається органами державної виконавчої влади, судовими та
іншими правоохоронними органами;

щодо правопорушників розрізняють індивідуальну і колективну юридичну
відповідальність;

залежно від виду правопорушення розрізняють конституційну,
адміністративну, цивільну, дисциплінарну, матеріальну, кримінальну
відповідальність.

Конституційна відповідальність настає, наприклад, у разі вчинення
Президентом України державної зради чи іншого злочину і полягає в
усуненні його з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту.

Адміністративна відповідальність – це відповідальність за порушення
чинних в управлінні та інших сферах загальнообов’язкових правил.
Проявляється в накладенні адміністративних стягнень (попередження,
штраф, позбавлення спеціального права та ін.).

Цивільна відповідальність – це відповідальність за цивільне
правопорушення, наприклад, невиконання договірних зобов’язань,
заподіяння шкоди, порушення особистих прав. Правопорушника можна
зобов’язати відшкодувати збитки, сплатити штраф (неустойку, пеню),
спростувати відомості, що ганьблять честь і гідність особи.

Дисциплінарна відповідальність – відповідальність працівника за
порушення трудової дисципліни із застосуванням до нього догани чи
звільнення. До окремих категорій працівників, наприклад, державних
службовців, можуть бути застосовані інші дисциплінарні покарання
(попередження про неповну службову відповідність).

Матеріальна відповідальність пов’язана з дисциплінарною, оскільки обидві
настають у зв ‘язку з трудовими відносинами. Полягає у повному або
частковому відшкодуванні збитків, заподіяних винними протиправними діями
працівника майну підприємства, установи чи організації.

Кримінальна відповідальність має певні особливості, оскільки настає за
вчинення особою кримінально караного діяння (злочину) тільки у судовому
порядку і передбачає найбільш суворі засоби державного примусу
(обмеження волі, позбавлення волі, конфіскація майна та ін.).

Функції юридичної відповідальності:

каральна – застосування до порушника державного примусу;

правоохоронна – захист правопорядку від можливих або вчинених
(триваючих) правопорушень;

попереджувальна – спеціальна превенція (тобто попередження вчинення
нових правопорушень самим правопорушником) і загальна превенція (вплив
на поведінку усіх інших схильних до правопорушень осіб);

4) компенсаційна – поновлення порушених прав фізичних чи юридичних осіб.

Питання і завдання для самоконтролю:

Що таке право як волевиявлення держави?

Що є основним джерелом права в Україні?

З яких елементів складається система права?

Дайте визначення правовідносин.

Що таке правосуб’єктність?

Які елементи входять до складу правопорушення?

Назвіть види юридичної відповідальності.

Частина 2. Окремі галузі національної системи права Тема 3. Основи
трудового права України План:

Поняття, принципи і джерела трудового права.

Трудовий договір – основа трудових відносин: поняття, зміст, строки,
форма; порядок укладення і припинення.

Особливості трудових правовідносин за участю неповнолітніх.

Трудова дисципліна і відповідальність за її порушення.

Матеріальна відповідальність у трудовому праві.

1. Поняття, принципи і джерела трудового права

Трудове право – галузь права, що регулює суспільні відносини, які
виникли у зв’язку з використанням найманої праці громадян у державних,
колективних, громадських організаціях і установах, на підприємствах
будь-якої форми власності.

Об’єктом регулювання трудового права є суспільні трудові відносини,
змістом яких є праця. Трудове право регулює й інші відносини, що
безпосередньо пов’язані з працею. До них належать, наприклад, відносини
по працевлаштуванню, які передують трудовим відносинам. На
підприємствах, в установах та організаціях створюються трудові
колективи, професійні спілки, внаслідок чого виникають колективні
трудові відносини, що передбачають участь працівників в управлінні
виробництвом, у встановленні умов праці, у застосуванні законодавства
про працю. Виробництво матеріальних благ зумовлює виникнення відносин
щодо їх розподілу. Якщо розподіл здійснюється у формі заробітної плати,
він є елементом трудових правовідносин. Коли працівник через хворобу,
вік чи інвалідність тимчасово або постійно не може виконувати своїх
обов’язків, він отримує соціальну допомогу, розмір якої залежить від
заробітку; пенсійні відносини теж виникають в залежності від трудової
діяльності.

Таким чином, предмет трудового права – це усі суспільні відносини, що
виникають у результаті застосування людиною своєї здатності до праці в
суспільному виробництві, відносини по працевлаштуванню, колективні
трудові відносини і відносини по матеріальному забезпеченню працівника у
випадку тимчасової або постійної втрати працездатності.

Основні засади правового регулювання трудових відносин закріплені в
Конституції України та законодавчих актах про працю, які є джерелами
трудового права.

У статті 43 Конституції України право на працю визнається за кожною
людиною. Це означає можливість заробляти собі на життя працею, яку
людина сама для себе обирає чи на яку погоджується. Держава повинна
створити умови для зайнятості працездатного населення, рівні можливості
для громадян у виборі професії і роду трудової діяльності, здійснювати
програми професійно-технічного навчання і підготовки, перепрофілювання
працівників відповідно до їх інтересів і потреб суспільства.

Забороняється використання примусової праці, за винятком роботи, що
визначена для певних осіб вироком суду або при введенні надзвичайного чи
воєнного стану.

Кожний громадянин, який працює, має право на умови праці, що
відповідають вимогам безпеки та гігієни праці, і не є шкідливими для
здоров’я, а також на оплату своєї праці, яка повинна бути справедливою і
забезпечувати гідні умови життя працівнику і його сім’ї (стаття 43
Конституції України).

Стаття 45 Конституції України гарантує право на відпочинок людині, яка
працює: “Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право
забезпечується наданням днів щотижневого відпочину, а також оплачуваної
щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих
професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку
та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні, святкові дні, а також інші
умови здійснення цього права визначаються законом”.

Трудові відносини в Україні регулюються системою законодавчих актів,
серед яких основним є Кодекс законів про працю України (прийнятий
10.12.1971 р., введений в дію 01.06.1972 р., чинний у даний час зі
змінами).

Стаття 2 Кодексу законів про працю України конкретизує працю на працю,
визначаючи, що воно реалізується шляхом укладення трудового договору на
підприємстві, в установі, організації.

Стаття 21 закріплює принцип договірного характеру трудових відносин
(трудова функція визначається угодою між сторонами).

Статті 36-41 та 45 визначають принцип стабільності трудових відносин
(вони можуть припинятись лише з підстав, передбачених цими статтями).

Закон України “Про зайнятість населення” від 01.03.1991 р. закріплює
право громадян вільно обирати види діяльності, які не заборонені
законодавством. Цим же Законом закріплено добровільність праці, виду
діяльності, безплатне навчання безробітних новим професіям,
перепідготовка в начальних закладах або в системі державної служби
зайнятості (стаття 4).

Закон України “Про колективні договори і угоди” від 01.07.1993 р.
визначає порядок урегулювання виробничих, трудових,
соціально-економічних відносин між власником (уповноваженим органом) і
трудовим колективом, тобто закріплює принцип участі трудового колективу
у встановленні умов праці, здійсненні контролю за додержанням
законодавства про працю тощо.

Закон України “Про оплату праці” від 24.03.1995 р. конкретизує право на
винагороду і закріплює принцип матеріальної зацікавленості працюючих у
наслідках своєї праці.

Закон України “Про охорону праці” від 14.10.1992 р. відображає принцип
безпеки праці, встановлює єдиний порядок організації охорони праці в
Україні.

Закон України “Про відпустки” від 15.11.1996 р. містить визначення
відпусток та встановлює різноманітні за своїм характером і призначенням
види відпусток.

2. Трудовий договір – основа трудових відносин: поняття, зміст, строки,
форма; порядок укладення і припинення

Трудовий договір є основною підставою виникнення трудових правовідносин.

Стаття 21 Кодексу законів про працю дає визначення трудового договору:
“Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства,
установи, організації або уповноваженим ним органом, чи фізичною особою,
за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією
угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник
підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи
фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і
забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені
законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін”.
Сторонами у трудовому договорі виступають працівник і власник
підприємства, установи чи організації або уповноважений ним орган
(особа). Змістом трудового договору є права та обов’язки сторін. Умови
договору поділяються на: а) безпосередні, що визначаються сторонами; б)
похідні, що передбачені в законодавстві. Безпосередні, в свою чергу,
поділяються на необхідні, без яких договір не може бути укладеним
(узгодження місця роботи, спеціальності, кваліфікації, посади та розміру
заробітної плати), та додаткові – випробування при прийнятті на роботу,
суміщення професій, соціально-побутові пільги (житло, дитячий садок,
організація громадського харчування).

До похідних умов належать умови щодо охорони праці, матеріальної і
дисциплінарної відповідальності та ін.

Стаття 23 Кодексу законів про працю визначає такі види трудових
договорів за їх дією в часі:

а) безстроковий, що укладається на невизначений строк;

б) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

в) укладається на час виконання певної роботи.

Трудовий договір укладається, як правило у письмовій формі. Обов’язковою
письмова форма є у випадках, спеціально передбачених трудовим
законодавством (стаття 24):

при організованому наборі працівників;

при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими
природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного
ризику для здоров’я;

при укладенні контракту;

у випадку, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у
письмовій формі;

при укладенні трудового договору з неповнолітнім;

в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт
або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках,
передбачених законодавством, також документ про освіту (спеціальність,
кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням
власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на
роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи
розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до
роботи.

Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за
медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров’я
(стаття 24 Кодексу законів про працю України).

З укладенням трудового договору кожна з сторін набуває певних
суб’єктивних прав і несе відповідні обов’язки. Суб’єктивні трудові права
працюючих становлять собою реалізацію і конкретизацію основних прав, що
визначені Конституцією України та іншими законодавчими актами про працю
(право на працю, відпочинок, здорові і безпечні умови праці).

Обсяг і характер трудових обов’язків залежить від багатьох факторів і
конкретизується залежно від роду роботи (спеціальність, кваліфікація) і
особи працівника. До найбільш загальних і важливих обов’язків працюючих
належить: виконання обумовленої при поступанні на роботу трудової
функції, що визначається спеціальністю, кваліфікацією або посадою
переважно без визначення строку; тимчасове виконання роботи, що не
відноситься до трудової функції працівника при наявності в цьому
потреби; додержання встановленої міри праці (кількість продукції або
час, протягом якого повинна виконуватись робота), забезпечення належної
якості роботи; додержання режиму робочого дня, правил техніки безпеки,
технологічного режиму; бережливе ставлення до майна.

До початку роботи за укладеним трудовим договору власник або
уповноважений ним орган зобов’язаний роз’яснити працівникові його права
та обов’язки, проінформувати під розписку про умови праці (в т.ч.
небезпечні, шкідливі та можливі наслідки їх впливу на здоров’я),
ознайомити з правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним
договором; визначити робоче місце; забезпечити необхідними засобами,
проінструктувати з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці
та протипожежної охорони. Важливими обов’язками власника є своєчасна
виплата винагороди за працю та проведення інших виплат.

Суб’єктивні права і обов’язки учасників трудових правовідносин тісно
пов’язані між собою і утворюють єдину систему, яка реалізується у
трудовому процесі.

Для того, щоб стати працівником, громадянин повинен володіти трудовою
правоздатністю і трудовою дієздатністю.

Трудова правоздатність громадян України є рівною для всіх, оскільки її
обсяг визначається єдиною ознакою – особистою здатністю до праці
незалежно від статі, національності, раси, майнового та соціального
стану. Виникає трудова правоздатність, як правило, з 16 років. Як
виняток, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть
бути прийняті на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки
молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів
загальноосвітніх шкіл, професійних навчально-виховних закладів для
виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує
процесу навчання у вільний від навчання час після досягнення 14 років.
Допускаючи в окремих випадках працю неповнолітніх, трудове законодавство
передбачає для них такі умови праці, які забезпечують їм нормальний
фізичний і духовний розвиток – додаткові заходи про охороні праці,
скорочення тривалості робочого дня, продовжені відпустки тощо
(див.нижче).

Обмеження трудової правоздатності може полягати в обмеженні права
громадянина виконувати певну роботу чи займати певні посади. Таке
обмеження за рішенням суду застосовується в інтересах суспільства у
випадках, коли громадянин використовує чи може використовувати заняття
тією чи іншою діяльністю на шкоду суспільству.

Трудова дієздатність настає з того ж віку, що й трудова правоздатність.

При прийнятті на роботу громадянин користується рядом гарантій:

забороняється необгрунтована відмова, пряме чи непряме обмеження прав,
встановлення прямих переваг залежно від походження, соціального і
майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови,
політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять,
місця проживання (стаття 22 Кодексу законів про працю);

забороняється відмова у прийнятті на роботу жінки з мотивів вагітності
або прийнятті на роботу матері, яка має малу дитину, а також зниження
заробітної плати або звільнення з роботи з цих же мотивів (стаття 134
Кримінального кодексу);

забороняється вимога відомостей про партійну і національну
приналежність, походження та документи, подання яких не передбачене
законодавством (стаття 25 Кодексу законів про працю).

Випробування при прийнятті на роботу (стаття 26 Кодексу законів про
працю) встановлюється з метою перевірки відповідності працівника роботі,
яка йому доручається. Це обов’язково фіксується в наказі (розпорядженні)
про прийняття на роботу. Строк випробування встановлює стаття 27 Кодексу
законів про працю: а) для робітників – не більше 1 місяця; б) для інших
працівників – не більше трьох; в) в окремих випадках (для керівників) –
до 6 місяців. Для окремих категорій працівників випробування не
встановлюється (при прийнятті на роботу осіб до 18 років, молодих
робітників і спеціалістів, звільнених в запас, інвалідів та ін.). Якщо
строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він
вважається таким, що витримав випробування.

Якщо під час випробування встановлено невідповідність працівника
займаній посаді чи виконуваній роботі внаслідок недостатньої
кваліфікації чи досвіду роботи, трудовий договір розривається з
ініціативи власника.

Основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка
(стаття 48 Кодексу законів про працю). Трудові книжки ведуться на всіх
працівників підприємств, установ та організацій, які працювали на них
понад 5 днів. Питання, пов’язані з порядком веденння трудових книжок,
їхнього зберігання, виготовлення, постачання та обміну регулюється
постановою Кабінету Міністрів від 27.04.1993 р. №301 “Про трудові книжки
працівників” та Інстук-цією про порядок ведення трудових книжок на
підприємствах, в установах і організаціях від 29.07.1993 р. № 58.
Заповнення трудових книжок вперше проводить власник або уповноважений
ним орган не пізніше 1 тижня з дня прийняття на роботу. До неї вносяться
відомості про працівника, про роботу, переведення на іншу постійну
роботу, звільнення, нагородження і заохочення. Стягнення до трудової
книжки не заносяться. Усі записи провадяться відповідно до чинного
законодавства з посиланням на відповідну статтю, пункт закону. З кожним
записом працівник ознайомлюється під розписку в особистій картці.

Важливим інститутом трудового права є переведення на іншу роботу.
Розрізняють такі види переведень:

на тому ж підприємстві, в установі, організації за іншою спеціальністю,
кваліфікацією або на іншу посаду;

на інше підприємство, в установу, організацію в тій самій місцевості як
за тією ж спеціальністю, кваліфікацією, на таку саму посаду, так і за
іншими;

в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією.

Не вважається переведенням на іншу роботу переміщення працівника на інше
робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості,
доручення роботи на іншому механізмі, агрегаті в межах спеціальності,
кваліфікації чи посади.

Переведення на іншу роботу може бути постійним або тимчасовим. Постійне
переведення допускається тільки за згодою працівника (стаття 32 Кодексу
законів про працю України). Тимчасове здійснює власник або уповноважений
ним орган без згоди працівника у випадках, передбачених трудовим
законодавством у разі виробничої потреби: для відвернення стихійного
лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків; для
відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування державного
чи громадського майна та інших виняткових випадків, а також для заміни
відсутнього працівника. Термін такого переведення не може перевищувати
одного місяця, оплата здійснюється за виконану роботу, але не нижче від
середнього заробітку за попередньою роботою.

Стаття 35 Кодексу законів про працю забороняє переводити кваліфікованих
робітників на некваліфіковані роботи при простої або для заміни
відсутнього працівника.

Є випадки обов’язкового переведення працівника на іншу роботу. Стаття
170 Кодексу законів про працю зобов’язує власника або уповноважений ним
орган перевести працівника, який потребує за станом здоров’я надання
легшої роботи, за його згодою, на таку роботу тимчасово або без
обмеження строку. Переведення на іншу роботу за станом здоров’я може
здійснюватись при втраті працездатності у зв’язку з каліцтвом або іншими
ушкодженннями здоров’я, що сталось на виробництві, а також у разі
загального захворювання.

Стаття 178 Кодексу законів про працю регламентує переведення на легшу
роботу вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.
Вагітна жінка відповідно до медичного висновку має право на зниження
норм виробітку чи обслуговування або на переведення на іншу роботу, яка
є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів. Жінка, яка
має дитину віком до трьох років, переводиться на легшу роботу до
досягнення дитиною трьохрічного віку.

Закон надає працівникам, які переводяться на іншу роботу, певні
гарантії. Стаття 32 зобов’язує власника чи уповноважений ним орган
повідомити працівника не пізніше ніж за два місяці про зміну істотних
умов праці. До таких умов належать – система та розміри оплати праці,
пільги, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого
дня, суміщення професій та ін.

Стаття 120 Кодексу надає працівникам право на відшкодування витрат,
одержання інших компенсацій у зв’язку з переведенням на роботу в іншу
місцевість.

Припинення трудового договору (трудових відносин) здійснюється виключно
на підставах, визначених трудовим законодавством (ст.36 КЗпПУ). Їх можна
поділити на такі групи:

настання певної події;

за ініціативою працівника;

за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу;

за вимогою органу, що не є стороною трудового органу.

Настанням певної події вважають закінчення строку договору, смерть
працівника (п.2 ст.36 Кодексу законів про працю України).

Органи, що не є сторонами трудового договору, можуть вимагати припинення
трудових відносин у таких випадках:

призов або вступ працівника на військову службу, направлення на
альтернативну (невійськову службу) (п.3 ст.36 Кодексу);

вимога профспілкового органу щодо керівника, який порушує законодавство
про працю і не виконує зобов’язань за колективним договором (ст.45
Кодексу законів про працю України);

направлення працівника за постановою суду на примусове лікування до
лікувально-трудового профілакторію (ст.37);

набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено до
позбавлення волі (п.7 ст.36 Кодексу);

на вимогу батьків, усиновителів чи піклувальників щодо неповнолітнього,
якщо продовження роботи загрожує його здоров’ю або порушує його законні
інтереси (ст.199).

Підстави припинення трудового договору з ініціативи працівника викладені
у статтях 38-39 Кодексу законів про працю України. Договір, укладений на
невизначений строк, працівник може розірвати за умови письмового
попередження власника (уповноваженого ним органу) за два тижні. До
закінчення цього терміну працівник може відкликати свою заяву про
звільнення, якщо на його місце не запрошено іншого працівника, якому не
можна відмовити в укладенні трудового договору.

Якщо працівникові необхідно звільнитися в інший термін, власник
зобов’язаний задовільнити прохання працівника про звільнення, якщо він
не може продовжувати роботу з поважних причин (переїзд на нове місце
проживання, переведення одного з подружжя на роботу в іншу місцевість,
вступ на навчання, вагітність, догляд за дитиною до 14 років,
дитиною-інвалідом, хворим членом сім’ї, прийняття на роботу за конкурсом
і т.д.).

Строковий трудовий договір підлягає достроковому припиненню, якщо наявні
вищеназвані поважні причини у працівника, у разі його хвороби чи
інвалідності, а також у випадку порушення власником або уповноваженим
ним органом законодавства про охорону праці, умов колективного або
трудового договору.

Підстави припинення трудового договору з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу поділяються на:

підстави організаційного характеру;

підстави, пов’язані з особою працівника, але не викликані його винною
поведінкою;

підстави, пов’язані з особою працівника і спричинені його винною
поведінкою.

До підстав організаційного характеру відносяться: а) зміна в організації
виробництва, у тому числі ліквідація або перепрофілювання виробництва,
скорочення чисельності або штату працівників; б) поновлення на роботі
працівника, який раніше виконував цю роботу. Так, наприклад, при
скороченні чисельності або штату працівників роботодавець повинен
попередити працівників про звільнення за два місяці. При цьому він має
врахувати, які працівники користуються переважним правом на залишення на
роботі (ст.42 КЗпПУ).

Підстави, пов’язані з особою працівника, але не викликані його винною
поведінкою:

а) досягнення працівником пенсійного віку при наявності права на повну

пенсію по старості;

б) невідповідність займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок
недо-

статньої кваліфікації чи стану здоров’я, що перешкоджають виконанню
роботи;

в) невихід на роботу упродовж більше ніж 4 місяців внаслідок тимчасової

непрацездатності.

Підстави, викликані винною поведінкою працівника:

а) систематичне невиконання працівником без поважних причин своїх

обов’язків, якщо до цього працівника вже застосовувались заходи
дисциплі-

нарного чи громадського впливу;

б) прогул, у т.ч. відсутність на роботі більше 3 годин протягом робочого
дня

без поважних причин;

в) поява на роботі у стані алкогольного, токсичного чи наркотичного

сп’ яніння;

г) вчинення за місцем роботи розкрадання.

Звільнення з роботи окремих категорій працівників передбачено такими
додатковими підставами (ст.41 КзпПУ):

одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівним працівником;

винні дії працівника, що безпосередньо обслуговує грошові або товарні
цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього;

вчинення працівником, який виконує виховну функцію, аморального
проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

При звільненні працівника з ініціативи власника (уповноваженого ним
органу) особливе значення має дотримання процедури припинення трудових
правовідносин. Порушення процедури може бути підставою для поновлення
звільненого працівника.

Процедура звільнення передбачає отримання згоди профспілкового комітету,
у випадках, вказаних у законодавстві (стаття 43). Важливою умовою є
обов’язок власника або уповноваженого ним органу у день звільнення
видати працівникові належно оформлену трудову книжку і здійснити
розрахунок. Також працівник має отримати копію наказу про звільнення.

У деяких випадках при розірванні трудового договору працівникові
виплачується вихідна допомога в розмірі середньомісячного заробітку: при
звільненні у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці; при
виявленні невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній
роботі; при поновленні на роботі попереднього працівника (ст.40 КзпПУ).

Зауважимо, що законодавством заборонено звільняти працівника у період
його тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці.

3. Особливості трудових правовідносин за участю неповнолітніх

Трудове законодавство, враховуючи фізіологічні, психологічні та інші
особливості осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, встановлює
ряд пільг для неповнолітніх працівників (див. схему).

Особливості трудової діяльності неповнолітніх

н

трудова дієздатність особи настає з 16-річного віку

Н

для прийняття на роботу особи, молодшої 16-ти років, необхідна згода
одного із батьків чи особи, що їх заміняє

н

для неповнолітніх не встановлюється випробувальний термін

Н

особи, яким не виповнилось 18 років, приймаються на роботу тільки після
попереднього медичного огляду

для неповнолітніх працівників встановлюється скорочена тривалість
робочого часу: 36 год. на тиждень – для працівників віком від 16 до 18
років; 24 год. на тиждень – для працівників віком від 15 до 16 років;

забороняється застосовувати працю неповнолітніх на тяжких роботах, на
роботах зі шкідливими чи небезпечними умовами праці

забороняється залучати неповнолітніх працівників до нічних, надурочних
робіт та робіт у вихідні дні

тривалість щорічної основної відпустки неповнолітнього працівника
становить 31 календарний день, і надається вона до закінчення перших 6
місяців роботи у зручний час

якщо виконання трудового договору заважає навчанню неповнолітнього,
загрожує його здоров’ю, то ініціаторами припинення трудового договору
можуть виступати батьки, усиновителі чи піклувальники

Н

звільнення неповнолітнього працівника з ініціативи власника можливе за
згодою районної (міської) комісії у справах неповнолітніх

звільнення неповнолітнього працівника у зв язку з організаційними
причинами здійснюється як виняток і тільки з подальшим працевлаштуванням
неповнолітнього

4. Трудова дисципліна і відповідальність за її порушення

Трудова дисципліна – різновид дисципліни, яка означає своєчасне і точне
виконання певних вимог. Дотримання працівником трудової дисципліни
включає (ст.139): чесну і сумлінну працю; своєчасне і точне виконання
розпоряджень власника чи уповноваженого ним органу; підвищення
продуктивності праці; поліпшення якості продукції; додержання
технологічної дисципліни; дотримання вимог по охороні праці, техніці
безпеки та виробничої санітарії; збереження і зміцнення власності
підприємства, установи, організації.

До обов’язків власника (уповноваженого ним органу) належить
(ст.140-141): забезпечення трудової та виробничої дисципліни за
допомогою організаційних і економічних засобів; додержання законодавства
про працю та нормативних актів про охорону праці; уважне ставлення до
потреб і запитів працівників; охорона честі, гідності, ділової репутації
працівників; поліпшення умов їх праці та побуту.

Для забезпечення трудової дисиципліни використовуються:

метод переконання, спрямований на виховання позитивних якостей
працівника;

метод заохочення, тобто морального і матеріального стимулювання
працівника у випадку творчого підходу до трудової діяльності, досягнення
високих трудових показників, поліпшення якості продукції. Основні види
заохочень: подяка, премія, нагородження грамотами, державними відзнаками
і нагородами;

3) метод примусу, який включає заходи дисциплінарного характеру, ма-

теріальної відповідальності та громадського впливу.

Дисциплінарна відповідальність – один із видів юридичної
відповідальності, яка настає за вчинення працівником дисциплінарного
проступку (порушення трудової дисципліни, правил внутрішнього трудового
розпорядку).

Ст.147 Кодексу передбачає два види стягнень, які застосовуються до
порушників: 1) догана; 2) звільнення. За кожне порушення може бути
застосоване лише одне дисциплінарне стягнення (ст.149).

Догана – це офіційно виражена негативна оцінка ставлення до роботи та
результатів праці окремих працівників, що має негативні наслідки:
моральні (втрата довіри, авторитету) та матеріальні (до працівника не
застосовуються засоби заохочення).

Звільнення – припинення трудових правовідносин з ініціативи власника чи
уповноваженого ним органу.

До окремих категорій працівників (державні службовці, працівники органів
внутрішніх справ, прокуратури та ін.) можуть застосовуватись інші
дисциплінарні стягнення, передбачені статутами про дисципліну.

Дисциплінарне стягнення накладається власником або уповноваженим ним
органом не пізніше 1 місяця з дня виявлення проступку і не пізніше 6
місяців з дня його вчинення.

Порушник трудової дисципліни зобов’язаний дати письмове пояснення.
Обираючи вид дисциплінарного стягнення, власник повинен враховувати
ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини,
за яких вчинено діяння, попередню роботу працівника. Стягнення
оголошується в наказі (розпорядженні), повідомляється працівникові під
розписку, але до трудової книжки не заноситься. Дисциплінарне стягнення
має юридичну силу протягом одного року: якщо упродовж року після його
накладення працівник не буде підданий новому стягненню, то він
вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.

5. Матеріальна відповідальність у трудовому праві

Матеріальна відповідальність працівників – це виконання ним обов’язку
відшкодувати в установленому законом порядку і розмірі шкоду, заподіяну
підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на
нього трудових обов’язків. Мета цього виду юридичної відповідальності:
забезпечити збереження майна підприємства, установи чи організації,
зміцнення трудової дисципліни, виховання бережливого ставлення до
власності, гарантувати працівникам збереження частини заробітної плати
при притягненні до матеріальної відповідальності.

Загальні умови і підстави матеріальної відповідальності визначені
трудовим законодавством (ст.130 Кодексу законів про працю України). До
них належать:

наявність прямої дійсної шкоди майну підприємства, установи,
організації, тобто його зменшення чи погіршення стану наявного майна, а
втрачена вигода (неодержані прибутки) відшкодуванню не підлягають;

шкода, заподіяна протиправними діями чи бездіяльністю працівника. Це
означає, що поведінка працівника не відповідала вимогам закону, правилам
внутрішнього розпорядку, внаслідок чого було знищено або пошкоджено
майно підприємства, установи чи організації;

3) причинний зв’ язок між протиправним діянням і майновою шкодою;

4) вина працівника, тобто умисне чи з необережності заподіяння шкоди.

Трудове законодавство встановлює кілька видів матеріальної відповідаль-

ності, серед яких: обмежена, повна, кратна (підвищена).

Найпоширеніший вид матеріальної відповідальності – обмежена
відповідальність. Суть її в тому, що працівник несе відповідальність за
заподіяну шкоду у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше від
середньомісячного заробітку. Цей вид відповідальності застосовується,
якщо шкода завдана працівником з необережності (стаття 133 КзпПУ).

Повна матеріальна відповідальність передбачена ст.134 Кодексу. Працівник
зобов’язаний відшкодувати збитки, завдані з його вини, у повному
розмірі:

якщо між працівником і установою, організацією чи підприємством
укладений письмовий договір про взяття на себе повної матеріальної
відповідальності. Як правило, такий договір укладається із завідувачами
касами і складами, контролерами і касирами, тобто з тими особами, які
безпосередньо пов’язані зі зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням
або застосуванням у процесі виробництва наданих їм цінностей. Договір
про повну матеріальну відповідальність може бути укладений з
працівником, який досягнув 18-річного віку.

Колективна (бригадна) відповідальність є різновидом повної матеріальної
відповідальності. Вона застоовується при спільному виконанні
працівниками окремих видів роботи, пов’язаних із зберіганням, обробкою,
продажем, перевезенням чи застосуванням у виробництві переданих їм
цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність
кожного працівника. У такому випадку укладається письмовий договір про
колективну матеріальну відповідальність між власником (уповноваженим ним
органом) і всіма членами колективу;

коли майно чи інші цінності були одержані працівником під звіт за
разовою довіреністю чи іншими разовими документами;

якщо шкоду завдано діями працівника, що мають ознаки злочину;

коли шкоду завдав працівник у нетверезому стані;

якщо шкоди завдано недостачею, умисним знищенням, або псуванням
матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів, а також інструментів,
приладів, спецодягу тощо;

якщо на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за
шкоду, заподіяну підприємству, установі чи організації відповідно до
законодавства;

якщо шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;

коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні
працівника на іншу роботу.

Підвищена матеріальна відповідальність настає у передбачених
законодавством випадках за умисну шкоду і якщо її фактичний розмір
перевищує номінальний.

Розмір шкоди, заподіяної працівником підприємству, установі чи
організації, визначається на підставі даних бухгалтерського обліку,
виходячи із балансової вартості матеріальних цінностей з вирахуванням
зносу за встановленими нормами.

Працівник може покрити завдану ним шкоду добровільно; за згодою власника
він також може передати рівноцінне майно або поправити пошкоджене
(стаття 130 Кодексу законів про працю України).

Примусове відшкодування збитків, заподіяних з необережності,
здійснюється за розпорядженням власника чи уповноваженого ним органу про
утримання із заробітної плати працівника. Таке розпорядження видається
не пізніше двох тижнів з дня виявлення шкоди і звертається до виконання
не раніше семи днів після повідомлення працівника.

В інших випадках відшкодування проводиться шляхом подання позову
власником чи уповноваженим ним органом до суду. Термін – 1 рік з дня
виявлення заподіяної шкоди. Суд при визначенні розмірів шкоди враховує
обставини, в яких було заподіяно шкоду, особу працівника, його вину і
матеріальний стан.

Підприємства, установи, організації несуть матеріальну відповідальність
за шкоду заподіяну працівникам каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я
при виконанні ними своїх трудових обов’язків. Це означає, що
працівникові вип-лочуються грошові суми у розмірі заробітку або його
частини, якого він позбувся, внаслідок втрати чи зниження
працездатності, за вирахуванням пенсії по інвалідності. Також підлягають
компенсації додаткові витрати, викликані ушкодженням здоров’я.

Питання і завдання для самоконтролю:

Що таке трудове право як галузь права?

Назвіть нормативно-правові акти, які є джерелами трудового права.

Яке правове значення має колективний договір?

Які існують види трудового договору?

Проаналізуйте порядок укладення трудового договору.

Які особливості трудових правовідносин за участю неповнолітніх?

Які підстави припинення трудових відносин можуть бути застосовані до
педагогічних працівників? Чи є серед них особливі підстави? Наведіть
приклади.

Які види дисциплінарних стягнень закріплює трудове законодавство?

У якому випадку працівник несе обмежену матеріальну відповідальність за
завдану ним шкоду?

10. Які підстави повної матеріальної відповідальності працівника?

Тема 4. Основи сімейного права України План:

Поняття, предмет і джерела сімейного права України.

Шлюб: умови і порядок укладення. Шлюбний договір.

Особисті та майнові права й обов’язки подружжя, батьків, дітей.

Припинення шлюбу. Недійсність шлюбу.

Правові засади усиновлення, опіки, піклування.

1. Поняття, предмет і джерела сімейного права України Сімейне право
України – одна із галузей національної системи права. Це сукупність
правових норм, які регулюють сімейні (особисті) і пов’язані з ними
майнові відносини, що виникають між людьми на підставі шлюбу, кровного
споріднення, прийняття дітей у сім’ю.

Правове регулювання цих відносин здійснюється державою з метою:

зміцнення і вільного розвитку сім’ї як соціального інституту і як союзу
конкретних людей;

побудови сімейних відносин на вільному союзі чоловіка і жінки, основою
якого є почуття взаємної любові і поваги, взаємодопомоги і підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, що включає турботу про
її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання і
готування до праці;

утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами
сім’ї.

Основоположними принципами сімейного права України є:

рівноправність громадян у сімейних відносинах;

рівноправність чоловіка і жінки у шлюбі та сім’ї;

одношлюбство (моногамія);

свобода і добровільність укладення й розірвання шлюбу;

державна турбота про дитинство, материнство, батьківство.

До джерел сімейного права України передусім належить Конституція
-Основний закон України. Так, стаття 51 проголошує: “Шлюб грунтується на
вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і
обов’язки у шлюбі та сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх
повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх
непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство
охороняються державою”.

З 1 січня 2004 р. набув чинності Сімейний кодекс України, прийнятий 10
лютого 2002 р. Він відображає український та зарубіжний досвід правового
регулювання сімейних відносин. Цей кодекс став першим
нормативно-правовим актом у системі права України, що містить поняття та
ознаки сім’ї. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства.
Ознаками сім’ї є: спільне проживання осіб, спільний побут, взаємні права
та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина і чоловік
з поважних причин (навчання, лікування, робота) не проживають спільно.
Дитина (особа до досягнення повноліття) належить до сім’ї своїх батьків,
навіть коли спільно з ними не проживає. Крім того, права члена сім’ї має
одинока особа. Сімейні права та обов’язки не можуть бути передані іншій
особі. Закон забороняє втручання в сімейне життя особи, крім випадків,
передбачених Конституцією України.

Сімейний кодекс передбачає відродження звичаєвого права. Так, при
вирішенні сімейних спорів суд може врахувати місцеві звичаї чи звичаї
національних меншин, якщо вони не суперечать вимогам законів та
моральним засадам суспільства.

Іншими джерелами сімейного права є Закон України “Про державну допомогу
сім’ям з дітьми” (21.11.1992 р), Постанова Кабінету Міністрів України
“Про порядок укладення шлюбних контрактів” (10.06.1993 р.) та ін.

До сімейних відносин можуть бути застосовані норми Цивільного кодексу
України – в частині регулювання майнових прав та обов’язків подружжя,
батьків та дітей, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Частиною національного сімейного законодавства є міжнародні договори
України, ратифіковані Верховною Радою України.

2. Шлюб: умови і порядок укладення. Шлюбний договір

На сьогоднішній день немає однозначного тлумачення поняття “шлюб”.
Передусім шлюб – надзвичайно складне соціальне явище. Разом з тим він є
предметом дослідження права, отже, є явищем юридичним. Багато
вчених-юристів, намагаючись роз’яснити правову природу шлюбу, називають
його і договором, і союзом, і особливим правовим інститутом, і
комплексним пра-вовідношенням.

Законодавче поняття шлюбу міститься у ст.21 Сімейного кодексу: “Шлюбом є
сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі
реєстрації актів цивільного стану”. Звертає на себе увагу вимога
державної реєстрації шлюбу. Звідси випливає, що релігійний обряд шлюбу
не має правового значення, за винятком випадків, коли він відбувся до
створення чи відновлення відповідних державних органів. Значення
державної реєстрації шлюбу полягає у забезпеченні стабільності відносин
між жінкою та чоловіком, охороні їх законних прав та інтересів

Для укладення шлюбу необхідні:

добровільна і взаємна згода осіб. Не допускається примушування жінки чи
чоловіка до шлюбу, а так само будь-яке пряме чи непряме обмеження прав,
встановлення прямих або непрямих переваг при одруженні;

досягнення шлюбного віку. Шлюбним віком вважається той, який дає особі
право на шлюб. У чинному законодавстві встановлено шлюбний вік: 18 років
для чоловіків і 17 – для жінок. Сімейний кодекс також допускає зниження
шлюбного віку: за заявою особи, що досягла 14-річного віку, право на
шлюб може надати суд, причому не тільки у випадку вагітності чи при
народженні дитини, а й у інших випадках, коли таке “прискорене”
одруження відповідає інтересам неповнолітнього;

3) взаємна обізнаність осіб про стан здоров’я: особи перед укладенням
шлюбу повинні пройти медичне обстеження і повідомити одна одну про стан
свого здоров’я. Приховання відомостей про тяжку хворобу або небезпечну
для одного з подружжя чи їхніх дітей матиме негативні правові наслідки –
визнання шлюбу недійсним.

Чинне законодавство містить перелік осіб, які не можуть перебувати у
шлюбі між собою: родичі прямої лінії споріднення, повнорідні та
неповнорід-ні брати і сестри, усиновлювач та усиновлена ним дитина.
Новий кодекс забороняє також шлюби між двоюрідними братами і сестрами,
рідними тіткою, дядьком та племінником, племінницею. Разом з тим за
рішенням суду надаватиметься право на шлюб між рідною дитиною
усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між усиновленими дітьми.

Особи, які бажають зареєструвати шлюб, звертаються з відповідною заявою
до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за
їхнім вибором. Якщо чоловік і (або) жінка через поважні причини
(наприклад, стан здоров’я) не можуть зробити цього особисто,
допускається участь представника (представників) за наявності
нотаріально посвідченої довіреності.

З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу особи вважаються
зарученими. Сімейний кодекс відроджує цю давню народну традицію і надає
заручинам певного правового значення. Заручини не породжують обов’язку
взяти шлюб. Але у випадку відмови від шлюбу той, хто відмовився, має
компенсувати другій стороні витрати, пов’язані з приготуванням до
весілля. Передбачаються і випадки, коли такі витрати не компенсуються.
Ними, зокрема, є протиправна чи аморальна поведінка другої сторони,
приховання обставин, що мають істотне значення (наприклад, судимості).
Відмова від шлюбу зобов’язує повернути подарунки, одержані у зв’язку із
заручинами.

Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання заяви, а за
наявності поважних причин – раніше, наприклад, у разі вагітності
нареченої, народження нею дитини, шлюб реєструється у день подання
відповідної заяви. Місцем реєстрації шлюбу є приміщення державного
органу реєстрації актів цивільного стану. За заявою наречених реєстрація
шлюбу може відбутися в іншому місці, якщо на це є поважні причини
(наприклад, перебування на стаціонарному лікуванні). Присутність
наречених в момент реєстрації шлюбу є обов’язковою. Державна реєстрація
засвідчується Свідоцтвом про шлюб.

Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про
реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців з дня її
подання.

Інститут шлюбного договору (контракту) має давню історію і застосування
в західних країнах. З 1993 року можливість укладення шлюбного контракту
особами, які збираються вступити в шлюб, передбачена і в законодавстві
України. Але шлюбний контракт можна було укладати тільки до реєстрації
шлюбу, його умови не могли погіршувати становище будь-кого з подружжя
порівняно з чинним законодавством (тобто відступ від принципу “рівності
часток” не допускався) тощо. Ці проблеми вирішені у Сімейному кодексі
(глава 10). Залишена без змін норма щодо письмової нотаріально
посвідченої форми такого договору, але суттєво оновився його зміст.
Сторонам надається право самостійно визначати правовий режим майна,
подарованого у зв’язку з реєстрацією шлюбу, набутого під час шлюбу,
встановлювати порядок користування житлом, передбачати умови, розмір та
строки виплати аліментів, домовлятися про поділ майна у випадку
розірвання шлюбу. Однак забороняється зменшувати обсяг прав дитини і
ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне
становище.

Шлюбний договір мають можливість укладати не тільки наречені, а й особи,
що перебувають у шлюбі. Строк його дії визначається сторонами. На вимогу
одного із подружжя шлюбний договір може бути розірваний достроково або
взагалі визнаний недійсним судом.

В умовах формування в Україні ринкових відносин шлюбний договір має
велике значення. Цей інститут є основою для вільного вибору подружжям
принципів врегулювання майнових відносин. Із настанням
соціально-економічної стабільності в країні, підвищенням матеріального
добробуту населення його роль зростатиме.

3. Особисті та майнові права й обов’язки подружжя, батьків, дітей

З моменту державної реєстрації шлюбу виникають права та обов’язки
подружжя особистого та майнового характеру. До особистих належать:

право вибору прізвища подружжя (можливі варіанти: прізвище одного з них
як спільне прізвище, збереження дошлюбних прізвищ, складення двох
прізвищ);

право на материнство і батьківство;

право на повагу до своєї індивідуальності, на особисту свободу, на
фізичний і духовний розвиток, прояв своїх здібностей, працю та
відпочинок;

право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї;

обов’язок чоловіка-батька утверджувати повагу до матері і відповідний
обов’язок дружини-матері;

обов’язок чоловіка і дружини турбуватися про сім’ю, про побудову
відносин між собою на почуттях взаємної любові, поваги, дружби,
взаємодопомоги.

Якщо подружжя не уклало шлюбного договору, то майнові відносини між ними
регулюються законом, який розрізняє право особистої приватної власності
подружжя і право спільної сумісної власності подружжя.

Особистою приватною власністю чоловіка чи дружини є майно, набуте до
шлюбу; майно, набуте під час шлюбу, але за договором дарування чи в
порядку спадкування; речі індивідуального користування, в тому числі
коштовності; премії, нагороди, одержані за особисті заслуги. Той із
подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння, користування
і розпорядження ним з урахуванням інтересів дітей та інших членів сім’ї.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить чоловікові та дружині на
праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не
мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства,
догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку. Об’єктами права
спільної сумісної власності можуть бути будь-які речі, що знаходяться в
цивільному обігу, в тому числі речі для професійних занять (лікарське
обладнання, музичні інструменти, оргтехніка), які були придбані під час
шлюбу тільки для одного із подружжя. Кожен із подружжя має рівні права
на володіння, користування і розпорядження таким майном. Наприклад,
чоловік не має права продати квартиру, яка була придбана у шлюбі, без
письмової нотаріально посвідченої згоди дружини (і навпаки).

У разі поділу такого майна вважається, що частки чоловіка і дружини є
рівними. Суд може зменшити частку одного із подружжя, якщо буде
встановлено, що той знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на
шкоду інтересам сім’ї. Так само за рішенням суду частка чоловіка чи
дружини може бути збільшена, якщо з ним чи з нею проживають діти, а
розмір аліментів недостатній для забезпечення їхнього фізичного,
духовного розвитку та лікування.

Зазначимо, що у Сімейному кодексі міститься норма, яка регулює майнові
відносини між особами, що перебувають у “цивільному шлюбі”. Так, якщо
жінка і чоловік проживають однією сім’єю, але шлюб не зареєстрували, то
у них виникає право спільної сумісної власності на майно, набуте за час
спільного проживання.

Дружина та чоловік зобов’язані матеріально підтримувати один одного.
Право на утримання має той із подружжя, який є непрацездатним
(пенсіонер, інвалід) або потребує матеріальної допомоги (усі види
доходів не забезпечують прожиткового мінімуму). Вагітна дружина має
право на утримання, незалежно від того, працює вона чи ні, незалежно від
її працездатності та матеріального становища. Єдина умова: відповідне
матеріальне становище чоловіка.

Право на утримання (аліменти) не втрачається і після розірвання шлюбу.
Так, якщо непрацездатність того, хто потребує допомоги, настала не
пізніше одного року з моменту розірвання шлюбу, він має право на
утримання. Право на аліменти матиме і особа, яка стала непрацездатною
після одного року, за умови, що інвалідність була результатом
протиправних дій, застосованих до неї колишнім чоловіком (дружиною)
протягом вказаного терміну.

Розмір аліментів визначається судом у частці від заробітку (доходу)
другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі. Сплачуються
щомісячно або за взаємною згодою – наперед. Сімейний кодекс передбачає
специфічну “заміну” права на аліменти на право власності на нерухомість
(будинок, квартиру тощо).

Право на аліменти одного з подружжя припиняється у разі поновлення його
працездатності чи у випадку вступу у шлюб. Причому приховувати факт
повторного шлюбу буде невигідно: все те, що надійде як аліменти від
колишнього чоловіка (дружини), вважатиметься безпідставним збагаченням і
підлягатиме поверненню.

Права та обов’язки батьків і дітей є взаємними та рівними і не залежать
від того, перебувають батьки у шлюбі між собою чи ні. Батьки мають
право: визначати прізвище, ім’я та по-батькові своїх дітей; особисто
виховувати свою дитину та залучати до виховання інших осіб; бути
законними представниками своїх дітей без спеціальних на те повноважень;
визначати місце проживання дитини (після досягнення дитиною
десятирічного віку необхідна згода дитини). Комплекс батьківських
обов’язків включає: обов’язок забрати новонароджену дитину з пологового
будинку (залишити можна тільки тоді, коли дитина має істотні вади
фізичного чи психічного розвитку); обов’язок виховувати дитину в дусі
поваги до прав і свобод інших людей, піклуватися про здоров’я дитини,
поважати її гідність. У свою чергу дитина, повнолітні син чи дочка
зобов’язані піклуватися про своїх батьків, проявляти турботу і надавати
їм допомогу.

Суд може позбавити матір чи батька батьківських прав, якщо вона (він):

не забрали дитину з пологового будинку без поважних причин і протягом 6
місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

ухиляються від виховання дитини;

жорстоко поводяться з дитиною;

є хронічними алкоголіками або наркоманами;

примушують дитину до жебракування та бродяжництва;

засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Особа, позбавлена батьківських прав, втрачає особисті немайнові права
щодо дитини, перестає бути її законним представником, втрачає права на
пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми та ін. Але
вона не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини. Мати, батько,
позбавлені батьківських прав, можуть звернутися до суду з позовом про
поновлення батьківських прав, але це не можливо, коли дитина була
усиновлена, або дитина вже досягла повноліття.

Батьки зобов’язані утримувати свої неповнолітніх дітей. Способи
виконання цього обов’язку визначаються домовленістю між ними. У разі
спору розмір аліментів визначатиме суд. При цьому враховується низка
обставин (стан здоров’я і матеріальне становище дитини і платника
аліментів, наявність у останнього інших дітей, непрацездатних членів
сім’ї тощо). Мінімальний розмір аліментів – не менше одного
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на одну дитину.

Обов’язок батьків утримувати дітей зберігається і після досягнення ними
повноліття: якщо син чи дочка продовжують навчання і потребують
матеріальної допомоги – до досягнення 23-річного віку; якщо діти є
непрацездатними, а батьки мають можливість надавати допомогу.

Аналогічні зобов’язання покладаються і на повнолітніх працездатних дітей
щодо їх непрацездатних батьків. Крім сплати аліментів, дочка чи син
повинні брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою
хворобою, інвалідністю, немічністю. Від цього обов’язку звільняються
діти, батьки яких у свій час ухилялися від виконання батьківських
зобов’язань.

4. Припинення шлюбу. Недійсність шлюбу

Загальними підставами припинення шлюбу є смерть одного з подружжя чи
оголошення його померлим, а також розірвання шлюбу.

Державним органом реєстрації актів цивільного стану розривається шлюб:

за заявою подружжя, яке не має неповнолітніх дітей;

якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім;

якщо другий із подружжя визнаний недієздатним;

якщо другий із подружжя засуджений за вчинення злочину до позбавлення
волі строком більше ніж на три роки.

Шлюб також розривається судом. Подружжя, яке має дітей, має право подати
до суду заяву про розірвання шлюбу разом з письмовим договором про те, з
ким будуть проживати діти, яку участь у їх утриманні буде брати інший з
батьків. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу
одного місяця з дня подання заяви.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений і одним із подружжя.
Але чоловік позбавлений цього права протягом вагітності дружини та
протягом одного року після народження дитини. Суд вживає заходів щодо
примирення подружжя. Рішення про розірвання шлюбу постановляється, якщо
буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу
суперечило б інтересам одного з них чи інтересам їхніх дітей. Розірвання
шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному
органі реєстрації актів цивільного стану за заявою колишньої дружини чи
чоловіка.

Жінка та чоловік, шлюб між якими розірвано, можуть подати до суду заяву
про поновлення їхнього шлюбу, якщо жоден з них не перебував за цей час у
іншому шлюбі.

Сімейний кодекс пропонує принципово новий підхід до питання про
недійсність шлюбу. Він розрізняє абсолютно недійсні (нікчемні) шлюби і
відносно недійсні (оспорювальні) шлюби. Глава 5 Кодексу містить три
правові конструкції:

шлюб є недійсним (наприклад, між рідним братом і сестрою, з недієздатною
особою);

шлюб визнається судом недійсним (якщо він зареєстрований поза волею
особи, є фіктивним);

шлюб може бути визнаний недійсним (у випадку приховання тяжкої хвороби
або зареєстрований до досягнення особою шлюбного віку).

Право звернутися до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають
такі особи: дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені,
батьки, опікуни, піклувальники, прокурор.

Недійсність шлюбу має такі правові наслідки, як припинення прав та
обов’язків подружжя і повернення суб’єктів у первісний дошлюбний стан
(реституція). Правда, це не стосується взаємних прав та обов’язків
батьків та дитини, яка народилася у такому шлюбі.

5. Правові засади усиновлення, опіки, піклування

Важливим питанням сімейного права України є влаштування дітей,
позбавлених батьківського піклування. Правовими формами захисту
інтересів таких дітей є усиновлення (удочеріння), опіка, піклування.

Усиновлення (удочеріння) є прийняття у сім’ю особи на правах сина чи
дочки, що здійснюється на підставі рішення суду. Як правило, усиновленою
може бути дитина (особа, яка не досягла 18-річного віку). Як виняток,
може бути усиновлена повнолітня особа, яка не має матері, батька або
була позбавлена їхнього піклування.

Усиновлювачем може бути повнолітня дієздатна особа, старша за дитину
мінімум на 15 років (у разі усиновлення повнолітнього різниця у віці
повинна складати 18 років). Переважне право на усиновлення мають
громадяни України, які виховують власних дітей, які усиновлюють кількох
дітей (братів, сестер), які є родичами дитини, які є подружжям (потрібна
взаємна згода подружжя).

Закон забороняє бути усиновлювачами обмежено дієздатним і недієздатним
особам, позбавленим батьківських прав, особам, які перебувають на обліку
у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживають
спиртними напоями чи наркотичними засобами, не мають постійного місця
проживання та постійного заробітку (доходу).

Усиновлення здійснюється за вільною згодою батьків, яку вони можуть дати
після досягнення дитиною двомісячного віку. Без згоди батьків
провадиться усиновлення, якщо батьки невідомі, визнані безвісно
відсутніми, недієздатними, позбавлені батьківських прав, або понад 6
місяців без поважних причин не проживають з дитиною і не проявляють щодо
неї батьківської турботи і піклування.

Згода дитини на усиновлення теж потрібна і дається вона у формі, що
відповідає вікові дитини. Не потрібна згода дитини, якщо вона проживає у
сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.

Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення.
При постановленні рішення про усиновлення суд повинен врахувати всі
обставини, що мають істотне значення в даному випадку, в тому числі
мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину, її здатність
забезпечити відповідні умови для життя дитини, особу дитини та стан її
здоров’я тощо. Усиновлення вважається здійсненим у день набрання
чинності рішенням суду про усиновлення.

Сімейний кодекс врегульовує питання про таємницю усиновлення. Оскільки
Конвенція про права дитини передбачає її право знати про своє
походження, а ст.32 Конституції дозволяє кожному знайомитися з
відомостями про себе у різних державних органах, то це зумовлює
необхідність надання особі, яка досягла повноліття, права одержати
інформацію про своїх справжніх батьків. Таємниця усиновлення від
сторонніх осіб є абсолютною. Це означає, що усі особи, які володіють
інформацією щодо усиновлення, зобов’язані не розголошувати її, навіть за
умови, що сама дитина знає про усиновлення.

Усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо воно було
проведене без згоди батьків та дитини, а ця згода була необхідною; у
разі фіктивного усиновлення; якщо воно було проведене на підставі
підроблених документів. Усиновлення, визнане недійсним, анулюється з
моменту його здійснення.

Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:

воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;

дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну
хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на момент
усиновлення;

між усиновлювачем та дитиною склалися, незалежно від їх волі, стосунки,
що роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлю-вачем
своїх батьківських обов’язків.

У разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє права та
обов’язки, які виникли між дитиною та усиновлювачем та його родичами.

Опіка і піклування встановлюються над дітьми, які залишилися без
батьківського піклування: опіка – над дитиною до 14-річного віку, а
піклування -над дитиною у віці від 14 до 18 років. Опіка чи піклування
над дитиною встановлюються органом опіки та піклування, а також судом.
Опікуном чи піклувальником може бути за її згодою повнолітня дієздатна
особа. До обов’язків опікуна та піклувальника входить виховання дитини,
піклування про її розвиток та одержання нею повної загальної середньої
освіти. Ці обов’язки виконуються безоплатно.

Дитина, над якою встановлено опіку чи піклування має право: на
проживання в сім’ї опікуна чи піклувальника, на забезпечення їй умов для
всебічного розвитку, освіти, виховання, на збереження право
користуватися житлом, у якому вона раніше проживала, на захист від
зловживань з боку опікуна чи піклувальника.

Сімейний кодекс України передбачає відновлення в Україні інституту
патронату. Орган опіки та піклування передає дитину, яка позбавлена
батьківського піклування, на виховання у сім’ю іншої особи. На це
потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її
висловити. Патронат -ний вихователь виконує свої обов’язки за плату,
розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та
піклування. Патронатний вихователь зобов’язаний: 1) забезпечити дитину
житлом, одягом, харчуванням тощо; 2) створити дитині умови для навчання,
фізичного та духовного розвитку; 3) захищати дитину, її права та
інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.

Припиняється патронат у разі відмови від нього вихователя або дитини, що
досягла 14 років, а також у разі невиконання вихователем свої
обов’язків.

Питання і завдання для самоконтролю:

Дайте визначення шлюбу та сім’ї за Сімейним кодексом України.

Порівняйте Сімейний кодекс України (2002 р.) і Кодекс про шлюб та сім’ю
(1969 р.).

Які умови укладення шлюбу закріплені сімейним законодавством?

Яке правове значення мають заручини?

Які ви знаєте підстави для недійсності шлюбу?

Охарактеризуйте майнові та особисті права та обов’язки подружжя, батьків
та дітей.

Чи потрібно, на вашу думку, укладати шлюбний договір?

За яких умов шлюб може бути припинений?

Як здійснюється усиновлення (удочеріння)?

10. Чим відрізняються опіка і піклування?

Тема 5. Основи цивільного і цивільно-процесуального права України

План:

Цивільне право: поняття, предмет, джерела. Цивільно-правові відносини.
Фізичні та юридичні особи як суб’єкти цивільно-правових відносин.

Поняття та основні види цивільно-правових договорів.

Спадкове право.

Захист цивільних прав. Позовна вимога. Строки позовної давності.

1. Цивільне право: поняття, предмет, джерела. Цивільно-правові
відносини. Фізичні та юридичні особи як суб’єкти цивільно-правових
відносин

Як галузь права, цивільне право в правовій державі має велику соціальну
цінність. Цивільне право – сукупність правових норм, які регулюють на
засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних
формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини
за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень.

Предмет цивільного права становлять:

майнові відносини – тобто конкретні, вольові економічні відносини з
приводу виробництва, використання, переходу засобів виробництва,
предметів споживання та ін. Поділяються на групи: а) відносини
власності, які включають володіння, користування і розпорядження
матеріальними благами; б) майнові відносини у галузі товарообігу, які
пов’язані з використанням товарно-грошової форми;

особисті немайнові відносини, які виникають у зв’язку із здійсненням
особистих прав (пов’язаних з майновими, наприклад, право автора на
обнародування твору, і не пов’язаних з майновими, наприклад, ім’я,
честь).

Метод цивільно-правового регулювання, тобто засоби й способи впливу
цивільно-правових норм на поведінку учасників вищеназваних відносин,
характеризується такими особливостями, як:

загальна юридична рівність суб’єктів цивільних правовідносин, кожна з
сторін має свій комплекс прав і обов’язків і не підпорядкована іншій;

диспозитивність – можливість вибору поведінки в межах, встановлених
законом;

цивільно-правові санкції мають відновну функцію.

Цивільно-правові норми містяться у цивільному законодавстві, яке за
своєю будовою є поліструктурним. Передусім джерелом цивільного права є
Конституція України. Так, в Основному Законі нашої держави визначені
об’єкти виключної власності українського народу (ст. 13), особисті права
й свободи людини і громадянина (статті 27, 28, 29, 32 та ін.),
закріплено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.
41), право на судовий захист порушених прав (ст.55).

Базовим актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України,
прийнятий 16.01.2003 року, набув чинності з 01.01.2004 року. Цивільний
кодекс складається з шести книг, що охоплюють 90 глав і 1308 статей:

Книга 1. Загальні положення.

Книга 2. Особисті немайнові права фізичних осіб.

Книга 3. Право власності та інші речові права.

Книга 4. Право інтелектуальної власності.

Книга 5. Зобов’язальне право.

Книга 6. Спадкове право.

До системи цивільного законодавства також належать: Житловий кодекс
України, Повітряний кодекс України, Кодекс торгового мореплавства
України, закони України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”,
“Про підприємництво”, “Про господарські товариства”, “Про оренду майна
державних підприємств та організацій”, “Про заставу”. Значну роль у
регулюванні відносин відіграють і підзаконні акти Президента України,
Кабінету Міністрів України та відповідні нормативні акти міністерств,
відомств, органів місцевої державної влади та самоврядування.

Цивільно-правові відносини – це частина суспільних відносин,
врегульована цивільним правом. За ст.1 Цивільного кодексу, цивільним
законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини,
засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності їх учасників.

Види цивільних правовідносин за колом зобов’язаних осіб:

абсолютні (характерні тільки для цивільного права). Особі, яка має
суб’єктивне право (уповноваженій), протистоїть невизначене коло осіб,
які зобов’язані утримуватись від порушення цього права (наприклад, права
власності);

загальні (виникають між всіма особами). Суб’єктивне право є
декларованим, його реалізацію повинна забезпечувати держава (наприклад,
право на здорове навколишнє середовище);

конкретні (індивідуально-визначені). Суб’єкти – конкретні особи
(наприклад, купівля-продаж). Складають переважну частину
цивільно-правових відносин.

Залежно від структури цивільно-правові відносини поділяються на:

прості, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій – тільки
обов’язок (наприклад, позика);

складні, за яких сторони мають як права, так і обов’язки (наприклад,
купівля-продаж).

За змістом цивільно-правові відносини можуть бути:

майновими, які задовільняють майнові інтереси учасників (відносини
власності);

немайновими, які спрямовані на задоволення особистих немайнових
інтересів (авторські правовідносини).

За об’єктом цивільно-правові відносини поділяються на речові і
зобов’язальні (виникають на підставі договору, заподіяння шкоди).

Цивільні правовідносини мають у своєму складі три основні елементи: суб
‘єкти, об ‘єкти, зміст.

Суб’єкт – учасник цивільно-правових відносин. Учасниками цивільних
відносин можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без
громадянства, юридичні особи, Українська держава, Автономна Республіка
Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти
публічного права. Суб’єктам притаманні такі якості:

цивільна правоздатність – здатність мати цивільні права і обов’язки;

цивільна дієздатність – здатність набувати своїми діями цивільних прав і
створювати цивільні обов’язки та виконувати їх.

У фізичних осіб цивільна правоздатність виникає з моменту народження, а
припиняється зі смертю (або з визнанням особи померлою) (ст.25
Цивільного кодексу). Усі громадяни рівні за правоздатністю. Реальність і
невідчужуваність цивільної правоздатності в тому, що її не можна
позбавити.

Часткова дієздатність характерна для осіб до 14 років (малолітніх), які
мають право вчиняти дрібні побутові угоди, здійснювати особисті
немайнові права на результати інтелектуальної діяльності (стаття 31
Цивільного кодексу). Інші угоди від імені малолітніх укладають їх батьки
чи опікуни. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею
шкоду.

Неповну дієздатність мають неповнолітні від 14 до 18 років (стаття 32
Цивільного кодексу). Вона включає здатність вчиняти дрібні побутові
угоди, розпоряжатись заробітком (зарплатою, стипендією), здійснювати
авторські права, вносити вклади до кредитних установ, нести
відповідальність за шкоду у межах власних коштів. Інші правочини такі
особи можуть вчиняти за згодою батьків чи піклувальників.

Повна дієздатність виникає з 18 років або з моменту одруження до 18
років (стаття 34 Цивільного кодексу). Повна цивільна дієздатність може
бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим
договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також
неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини.

Обмежена дієздатність встановлюється і скасовується у судовому порядку
особам: 1) які внаслідок зловживання спиртними напоями (наркотичними
засобами) ставлять себе і свою сім’ю у тяжке матеріальне становище; 2)
які страждають на психічний розлад здоров’я і через це не можуть повною
мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ст.36
Цивільного кодексу). Обмежено дієздатний громадянин за згодою
піклувальника може укладати угоди по розпорядженню майном, отримувати
зарплату.

Визнання громадянина недієздатним здійснюється теж у судовому порядку,
якщо він внаслідок хронічної душевної хвороби або недоумства не може
розуміти своїх дій або керувати ними (ст.39 Цивільного кодексу). Над
такою особою встановлюється опіка. Правочини від імені недієздатної
особи та в її інтересах вчиняє опікун, він же несе відповідальність за
заподіяну нею шкоду.

Юридичними особами визнаються організації, створені і зареєстровані у
встановленому законом порядку (ст.80 Цивільного кодексу). Юридичні особи
можуть створюватися у формі товариств, установ та інших формах.
Правоздатність і дієздатність юридичної особи виникають одночасно – з
моменту її створення. Юридична особа набуває цивільних прав і обов’язків
і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих
документів та закону. Ці органи можуть бути єдиноначальними чи
колегіальними (керівник, загальні збори, правління).

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на
юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих
документів: статуту, засновницького договору, установчого акта. Як
правило, ці документи містять: найменування, місце знаходження, цілі і
предмет діяльності, склад органів управління тощо.

Юридичні особи публічного права створюється розпорядчим актом Президента
України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим
або органу місцевого самоврядування.

Правосуб’єктність юридичної особи припиняється з моменту припинення її
діяльності у формі ліквідації чи реорганізації.

Ліквідація здійснюється за рішенням її учасників або органу юридичної
особи, суду – у разі визнання недійсною державної реєстрації юридичної
особи, господарського суду – з підстав банкрутства, в інших випадках,
передбачених законодавством. Реорганізація (злиття, приєднання, поділ,
перетворення) передбачає правонаступництво, тобто перехід прав та
обов’язків однієї юридичної особи до іншої.

Україна як суверенна держава у цивільно-правових відносинах діє на
рівних правах з іншими учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні
права і обов’язки через органи державної влади в межах їх компетенції,
встановленої законом.

Об’єкт цивільно-правових відносин – це певні суспільні блага, з приводу
яких суб ‘ єкти і вступають у ці відносини. До таких благ належать
майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати
інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші блага
(ст.177 Цивільного кодексу). Найбільш поширеним об’єктом цивільних
правовідносин є річ – предмет матеріального світу, що здатний
задовольняти певні потреби. Речі поділяються на такі види:

речі, що перебувають у цивільному обігу (одяг, взуття); речі, обмежені у
цивільному обігу (мисливська зброя); речі, вилучені з цивільного обігу
(наркотичні речовини);

рухомі речі (транспортні засоби) і нерухомі речі (будинки);

родові речі (цегла, зерно) та індивідуально визначені (ювелірна
прикраса);

речі головні і належні (замок і ключ до нього);

речі подільні (борошно) та неподільні (телевізор) та ін.

Об ‘ єктами цивільно-правових відносин можуть бути дії та послуги
(ремонт побутової техніки, чистка одягу), результати творчої діяльності
(твори науки, літератури, мистецтва), особисті блага (життя, здоров ‘я,
честь і гідність, особиста недоторканість).

Зміст цивільних правовідносин складають суб’єктивні права та обов’язки
їх учасників. Здійснення цивільного права – це реалізація його змісту
шляхом вчинення уповноваженою особою певних дій. Реалізуючи свої
цивільні права, особа не повинна порушувати прав, законних інтересів
інших осіб, моральних та етичних правил, що діють в суспільстві; їй
дозволяється робити все, що не заборонено законом.

Суб’єктивне право завжди пов’язане з суб’єктивним обов’язком, покладеним
на зобов’язану особу. Виконання обов’язку є правовою гарантією
здійснення суб’єктивного права. Основним принципом виконання обов’язків
є належне і реальне виконання, тобто відповідно до всіх умов
зобов’язання, передбачених законом чи договором.

Носій цивільного права може реалізувати його особисто (тільки особисто
складється заповіт, оформляється довіреність), або через інших осіб –
представників. Представництво – це форма реалізації громадянами і
юридичними особами належних прав і обов’язків. Представництво може мати
місце не тільки за власною волею суб’єкта права, а також у зв’язку з
відсутністю у нього юридичної здатності та фізичної можливості вчиняти
певні дії.

Представництво являє собою складне правовідношення, в якому беруть
участь три особи. Сфера дії представництва дуже широка (правовідносини
між громадянами, між громадянами і юридичними особами, між юридичними
особами). У залежності від того, ким визначається представник і які його
повноваження, розрізняють представництво за законом (ст.242 Цивільного
кодексу) і за довіреністю (ст.244 Цивільного кодексу). У першому випадку
особа, яку представляють, не приймає участі в призначенні представника
(наприклад, представництво недієздатних осіб, неповнолітніх до 14
років), оскільки порядок призначення регулюється чинним законодавством.
Другий вид представництва грунтується на волі особи, яку представляють,
і яка особисто визначає повноваження представника та видає йому
довіреність. Довіреність оформляється письмово (іноді потребує
нотаріального засвідчення, наприклад, на купівлю-продаж будинку). Строк
дії визначається сторонами. Припинення довіреності відбувається
внаслідок: закінчення строку дії; припинення юридичної особи, яка видала
довіреність чи на ім’я якої видали; смерті громадян; визнання їх
недієздатними; скасування довіреності. При припиненні довіреність
негайно повертається.

2. Поняття та основні види цивільно-правових договорів Цивільно-правовий
договір – це домовленість двох і більше осіб (сторін),

яка встановлює, змінює чи припиняє цивільні права та обов’язки (ст.626

Цивільного кодексу). Договір може бути :

оплатним – кожна з сторін має вигоду з договору; безоплатним – тільки
одна сторона має вигоду;

реальним – набуває юридичного значення з моменту фактичної передачі
речі; консесуальним – набуває юридичного значення з моменту досягнення
згоди щодо істотних умов договору;

одностороннім, якщо обов’язки покладається на одну сторону, правами
наділена інша сторона; двостороннім, якщо обидві сторони наділені
правами і обов’язками.

Форма договору може бути усною та письмовою; у ряді випадків договір має
бути нотаріально засвідченим (наприклад, договір купівлі-продажу
житлового будинку).

Виділяють дві стадії укладення договору: 1) оферта – пропозиція однієї
сторони укласти договір; 2) акцепт – прийняття пропозиції.

Цивільно-правовий договір вважається дійсним, якщо він відповідає
закону, укладений дієздатними особами, виражає справжню волю сторін.

Цивільним законодавством України врегульована велика кількість
цивільно-правових договорів (глави 54 – 73 Цивільного кодексу), серед
яких можна назвати купівлю-продаж, обмінювання, дарування, позику,
майновий найм, підряд, перевезення, довічне утримання тощо.

Договір купівлі-продажу – це один із найпоширеніших у цивільному праві.
За цим договором одна сторона (продавець) зобов’язана передати у
власність певне майно іншій стороні (покупцю), покупець, у свою чергу,
зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну визначену
грошову суму. Договір оплатний, двосторонній, консесуальний.

Права і обов’язки у договорі купівлі-продажу взаємопов’язані. Продавець
має право продавати майно (якщо він є його власником або має відповідні
повноваження). Покупець має право придбати майно.

Обов’язки продавця: 1) передати покупцю продане майно; 2) забезпечити
виникнення у покупця права власності на це майно; 3) інформувати покупця
про якість майна, наявність дефектів; 4) попередити покупця про права
третіх осіб на майно; 5) зберігати продану річ у випадках, коли вона
продовжує залишатись у володінні продавця після переходу права власності
до покупця.

Покупець зобов’язаний: 1) прийняти придбане майно; 2) заплатити за нього
обумовлену ціну.

Порушення умов договору купівлі-продажу тягне відповідальність сторін.
Так, при невиконанні продавцем зобов’язання передати продану річ покупцю
останньому надається право вимагати передачі речі, або право розірвати
договір з відшкодуванням збитків.

Наслідки продажу речі неналежної якості виражаються в наданні покупцю
права потребувати заміни речі річчю належної якості, або безоплатного
усунення продавцем недоліку, або повернення затрат на усунення недоліку,
або розірвання договору.

Договір обмінювання передбачає відчуження кожною із сторін належного їй
майна. При цьому кожен з тих, хто бере участь в обмінюванні, вважається
продавцем того майна, яке він відчужує, і покупцем того майна, яке
отримує взамін. Тому до цього договору застосовуються відповідні правила
договору купівлі-продажу. Цей договір теж є двостороннім, оплатним,
консесуальним. Якщо обмінювані товари мають різну вартість, може бути
встановлена доплата за товар більшої вартості. Законодавство передбачає
також обмінювання товару на роботи чи послуги.

Договір дарування спрямований на припинення права власності на майно у
дарувальника і виникнення права власності у обдарованого. Відчуження
майна здійснюється власником добровільно і безоплатно. Договір
вважається укладеним з моменту прийняття обдарованим майна, документів,
які посвідчують право власності на річ, або символів речей (наприклад,
ключів від автомашини), тому цей договір належить до реальних.

Предметом договору дарування можуть бути тільки речі, що знаходяться у
цивільному обігу, а також майнові права. Договір дарування речей
особистого користування та побутового призначення укладається в усній
формі, майнових прав та речей, що мають особливу цінність – у письмовій
формі, нерухомих речей та валютних цінностей на суму більшу 50
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – у письмовій нотаріально
посвідченій формі.

На вимогу дарувальника договір може бути розірваний, якщо обдарований
умисно вчинив злочин проти життя, здоров’я, майна дарувальника або
відносно його батьків, подружжя, дітей; якщо внаслідок недбалого
ставлення обдарованого до речі, що має історичну, наукову чи культурну
цінність, вона може бути знищена або істотно пошкоджена та у інших
передбачених законодавством випадках. Для вимог про розірвання договору
дарування встановлена позовна давність 1 рік.

Договір позики належить до реальних договорів. Він вважається укладеним
з моменту, коли позикодавець передав позичальнику певну суму грошей чи
речі, визначені родовими ознаками (індивідуально визначені речі не
можуть бути предметом цього договору). Підтвердженням договору є
розписка позичальника. Позикодавець має право на одержання від
позичальника процентів на суму позики у розмірах і в порядку, що
встановлені договором. Якщо позичальникові передані речі, договір
вважається безпроцентним. Предмет позики повинен бути повернутий у
визначений договором строк, або і достроково.

Договір майнового найму укладається між наймодавцем і наймачем, якими
можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. За цим договором
наймо-давець зобов’язується передати наймачеві майно у тимчасове
користування за плату. Зазначимо, що наймач не набуває права власності
на це майно. Предметом договору можуть бути неспоживні речі (придатні
для тривалого використання) або майнові права.

Договір є двостороннім. Наймодавець зобов’язаний передати майно у
належному стані, за недоліки, які були застережені, він не відповідає.
Якщо наймодавець не надає майно у користування, наймач має право
витребувати це майно або розірвати договір і стягнути збитки, заподіяні
невиконанням договору. Наймодавець повинен за свій рахунок проводити
капітальний ремонт майна, якщо інше не передбачено законом чи договором.
При невиконанні цього обов’язку наймач може зробити невідкладний ремонт
за власні кошти і стягнути з наймодавця вартість робіт, або зарахувати
її в рахунок найомної плати, або розірвати договір і стягнути збитки.

Наймач зобов’язаний використовувати майно за цільовим призначенням і
відповідно до договору, своєчасно вносити плату за користування майном,
за власний рахунок проводити поточний ремонт, після закінчення строку
договору повернути майно у стані, у якому воно було одержано, з
урахуванням нормального зносу.

3. Спадкове право

“Спадкове право” – називається Книга 6 Цивільного кодексу України. Вона
містить систему цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу
прав і обов’язків померлої особи до інших осіб. Спадкодавцем називається
фізична особа, після смерті якої залишилося майно. Особи, до яких це
майно переходить, називаються спадкоємцями (ними можуть бути фізичні,
юридичні особи, інші учасники цивільних відносин). Майно, що залишилося
після смерті його власника, називається спадщиною. До спадщини входять
не тільки права, але й обов’язки спадкодавця (див. схему на стор. 64).

В Україні спадкування здійснюється за законом і за заповітом.

Спадкування за законом (глава 86 Цивільного кодексу) має місце якщо: а)
заповіту немає ; б) заповіт визнано недійсним; в) спадкоємці за
заповітом померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її. При
цьому часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця або день, коли
набрало чинності рішення суду про оголошення особи померлою.

Спадщина (спадкова маса)

актив

пасив

,-3

г

15

а

о

И

о іо о

Закон закликає до спадкування у порядку черги. Перша черга спадкоємців
за законом: діти, чоловік (дружина), батьки. Друга черга спадкоємців за
законом: рідні брати і сестри спадкодавця, дід і баба з обох боків.

Третя черга спадкоємців за законом: рідні дядько та тітка спадкодавця.

Четверта черга спадкоємців за законом: особи, які проживали зі
спадкодавцем однією сім’єю не менш, як 5 років до часу відкриття
спадщини.

П’ята черга спадкоємців за законом: інші родичі спадкодавця до шостого
ступеня споріднення включно.

Кожна наступна черга спадкоємців одержує право на спадщину у разі
відсутності спадкоємців попередньої черги, відмови їх від спадщини або
усунення їх від спадкування. Так, усуваються від спадщини особи, які:

умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого із можливих спадкоємців
чи вчинили замах на їхнє життя;

умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт чи внести до нього
зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на
спадкування у них самих;

батьки після смерті своїх дітей. щодо яких вони були позбавлені
батьківських прав;

особи, які ухилялися від виконання покладених на них обов’язків щодо
утримання спадкодавця.

Спадкування за заповітом (глава 85 Цивільного кодексу) передбачає
наявність заповіту -особистого розпорядження фізичної особи на випадок
своєї смерті. Заповіт може бути складений тільки дієздатною особою.
Особа повинна сама підписати заповіт. Якщо через фізичні вади вона не
може цього зробити, то за її дорученням у присутності нотаріуса заповіт
підписує інша особа, крім тої, на користь якої його зроблено.
Обов’язковою є письмова нотаріально посвідчена форма, у випадках
передбачених законом, заповіт може посвідчити інша посадова чи службова
особа (капітан річкового чи морського судна під час плавання, начальник
місця позбавлення волі, командир військової частини тощо). У цих
випадках обов’язкова присутність не менш як двох свідків. Нотаріальне
посвідчення при свідках здійснюється за бажанням заповідача. У
цивільному законодавстві розрізняють:

заповіт з умовою, у якому заповідач пов’язує виникнення права на
спадкування з виконанням певної умови (здобуття освіти, народження
дитини тощо), але вона не повинна суперечити закону і моральним засадам
суспільства;

секретний заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його
змістом і оголошується у присутності заінтересованих осіб і двох свідків
після смерті спадкодавця.

Для захисту окремої групи спадкоємців (неповнолітні діти, повнолітні
непрацездатні діти, непрацезатне подружжя та непрацездатні батьки) закон
встановлює обов’язкову частку спадщини. Незалежно від змісту заповіту
вони мають право на отримання частини спадкового майна, яка становить
половину частки, яка належала б їм за законом.

Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден із
спадкоємців не прийняв спадщини, або вони позбавлені права спадкувати,
майно померлої особи переходить до територіальної громади за місцем
відкриття спадщини.

Після відкриття спадщини державна нотаріальна контора за місцем її
відкриття або за місцезнаходженням спадкового майна вживає заходи щодо
охорони спадкового майна. Спадкоємцям, які прийняли спадщину, видається
свідоцтво про право на спадщину після закінчення шестимісячного терміну
від дня її відкриття.

4. Захист цивільних прав. Позовна вимога. Строки позовної давності

Стаття 55 Конституції України встановлює: “Права і свободи людини і
громадянина захищаються судом”. Способами захисту порушених цивільних
прав можуть бути (ст. 16 Цивільного кодексу):

визнання цих прав (наприклад, права на жиле приміщення за членом сім’ї
наймача);

відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення
дій, що порушують право (наприклад, у випадку використання літературного
твору без договору з автором забороняється випуск твору у світ);

присудження до виконання обов’язку в натурі (наприклад, при пошкодженні
майна, отриманого за договором найму);

припинення або зміни правовідношення (наприклад, при закінченні договору
піднайму);

компенсації моральної шкоди (наприклад, у випадку приниження честі,
гідності особи чи її ділової репутації);

стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках,
передбачених законом чи договором, – неустойки (пені, штрафу).

Всі вищеназвані способи є спеціальними, або позовними.

Позовна вимога (позов) – це процесуальний засіб порушення цивільної
справи у суді. Позов містить у собі вимогу до суду про захист права у
спірних провідносинах, вимогу позивача до відповідача і втілює право
заінтересованої особи на захист порушеного права.

Обов’язковими елементами позову є:

предмет позову – та частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу
позивача до відповідача, стосовно якої суд повинен постановити рішенння;

підстава позову – обставини, якими позивач обгрунтовує свій позов, і
докази, що підтверджують позов;

зміст позову – звернена до суду вимога позивача про проведення певних
дій із зазначенням способу судового захисту.

Особа може реалізувати право на позов за таких умов:

наявність цивільно-процесуальної правоздатності, тобто здатності мати
цивільні процесуальні права і обов’язки і бути сторонами у справі, яка
визнається за всіма громадянами і юридичними особами;

наявність спору про право, тобто розбіжності між суб’єктами
правовідносин з приводу їх прав і обов’язків, що зумовлює неможливість
їх здійснення без усунення перешкод у судовому порядку;

– віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів;
Прийняття заяви у цивільній справі здійснюється суддею одноособово.

Суддя може відмовити у прийнятті заяви, зокрема, якщо заява не підлягає
розглядові в судах, якщо заяву подано недієздатною особою та ін.
Необхідними елементами позовної заяви є:

назва суду, до якого подається заява;

точну назва позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження,
а також назву представника позивача, коли позовна заява подається
представником;

зміст позовних вимог;

виклад обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги;

зазначення доказів, що стверджують позов;

зазначення ціни позову;

підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання заяви.

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо позовна заява
подається представником позивача – також довіреність чи інший документ,
що стверджує повноваження представника. Позовна заява оплачується
державним митом.

Строк позовної давності – це встановлений чинним законодавством термін,
упродовж якого особа може подати до судових органів позов для захисту
своїх прав та законних інтересів. Загальний строк позовної давності
становить три роки (ст.257 Цивільного кодексу). Перебіг починається з
дня виникнення права на позов, коли особа дізналась про порушення її
права. Зупинення перебігу строку позовної давності відбувається під
впливом непереборної сили, перебування позивача або відповідача у
збройних силах, переведених на військовий стан. Після усунення таких
обставин перебіг продовжується. Строк позовної давності переривається
при пред’явленні позову у встановленому законом порядку.

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна
давність (ст. 258 Цивільного кодексу): скорочена (один рік – для
спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової
інформації) або більш тривала (5 років – про визнання недійсним
правочину, вчиненого під впливом насильства чи обману)

Закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою
для відмови у його задоволенні, але якщо суд визнає причину пропущення
строку поважною, порушене право підлягає захисту.

Розгляд цивільної справи відбувається в судовому засіданні, як правило,
суддею одноособово. При цьому суд заслуховує пояснення позивача і
відповідача чи їх представників, показання свідків, висновки експертів,
знайомиться з письмовими доказами, оглядає речові докази. У результаті
розгляду справи суд приймає рішення, яке має бути законним і
обгрунтованим.

Питання і завдання для самоконтролю:

Які відносини регулює цивільне право?

Які нормативні акти є його джерелами?

Що слід розуміти під цивільною правоздатністю? Дієздатністю? Визначте
групи громадян за обсягом їх дієздатності.

Яке майно не може перебувати у власності громадян?

Які види договорів регламентує Цивільний кодекс України? Проаналізуйте
один із них.

Якою є черговість спадкування за законом?

Які види заповітів встановлює цивільне законодавство?

Що таке позовна вимога?

Який загальний строк позовної давності?

10. Який орган здійснює захист порушених цивільних прав?

Тема 6. Основи господарського права України П л а н:

Господарське право України: поняття, предмет правового регулювання,
джерела.

Суб’єкти господарського права та їх види.

Система оподаткування в Україні: поняття, нормативно-правова база, види
податків.

1. Господарське право України: поняття, предмет правового регулювання,
джерела

Господарське право – це сукупність правових норм, які регулюють
суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництва та
реалізації продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання
прибутку. Становлення в Україні ринкових відносин, подолання кризових
явищ в економіці, входження нашої держави до світової економічної
системи багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових
реформ, від створення державою належних умов функціонування суб’єктів
господарської діяльності. Тому господарське право України є однією із
важливих галузей національної системи права.

Предметом правового регулювання господарського права є господарські
відносини, які виникають у процесі господарювання у сферах: виготовлення
та реалізації продукції; виконання робіт або надання послуг вартісного
характеру; торговельної діяльності; перевезення вантажів; капітального
будівництва; фінансової діяльності; зовнішньоекономічної діяльності;
іноземного інвестування; управління державним майном; державного
управління і контролю у сфері господарювання.

Господарське право є комплексною галуззю: воно грунтується на загальних
нормах цивільного права про правоздатність фізичних та юридичних осіб,
включає норми адміністративного, фінансового, трудового права, які
регулюють діяльність господарюючих суб’єктів. Тому господарське
законодавство має поліструктурний характер. Основні засади регулювання
господарських правовідносин визначаються Декларацією про державний
суверенітет України від 16.07.1990 року, Законом “Про економічну
самостійність Української РСР” від 03.08.1990 року. Норми господарського
права містяться в Конституції України ( статті 13, 42), Цивільному
кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення,
Кримінальному кодексі України та інших нормативно-правових актах.

2

4

r

c

¦

h?2

h?2

h?2

h?2

h?2

h?2

&

h?2

h?2

†?wi

&

F

?????x??&?

&

&

&

&

d y1$

&

F

1$

h?2

K¦L$N–OfQ S|T°VLWNWxWiaeOeOeAe·§§¤›‹?w

\?\????aUU

1

t|

h?2

oeaOA?§!?’’†x

&

F’

h?2

h?2

h?2

eUA????—…………z

h?2

h?2

h?2

h?2

ieieieiUI3/4I3/4I3/4I3/4I¶I3/4I3/4I3/4I3/4I3/4I3/4I°¦°I?I?I°I?I‹I‹°¦°¦I?
I3/4 h?2

h?2

I

?

h‰>x0Jg h?2

h?2

¤e1$

„a1$`„a

h?2

h?2

h‰>x0Jh h?2

h?2

h?2

l

E

U

$

B

U

oe

??????$??x?E

$

&

F`

??????$?ваність відповідно до вимог Конституції України, утвердити
суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти
гармонізації з іншими економічними системами”. Господарський кодекс
регулює широке коло питань господарської діяльності, зокрема:

Розділ І. Основні засади господарської діяльності (загальні положення
про господарювання в Україні; основні напрями та форми участі органів
державної влади та місцевого самоврядування у господарській діяльності;
обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання і споживачів
від недобросовісної конкуренції; підприємництво як вид господарської
діяльності).

Розділ ІІ. Суб’єкти господарювання (поняття і види, порядок створення,
функціонування та припинення діяльності).

Розділ ІІІ. Майнова основа господарювання (правовий режим майна
суб’єктів господарювання; використання у господарській діяльності
природних ресурсів, прав інтелектуальної власності, цінних паперів;
зміст корпоративних прав).

Розділ ІУ Господарські зобов’язання (поняття і види, їх виконання та
припинення; господарські договори; визнання суб’єкта підприємництва
банкрутом).

Розділ У. Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання
(поняття і принципи господарсько-правової відповідальності;
відшкодування збитків у сфері господарювання; штрафні,
оперативно-господарські та адміністративно-господарські санкції;
відповідальність за порушення антимонопольно-конкурентного
законодавства).

Розділ УІ. Особливості правового регулювання в окремих галузях
господарювання (гоподарсько-торговельній, комерційного посередництва,
перевезення вантажів, капітального будівництва, інноваційної та
фінансової діяльності, передачі для використання у підприємницькій
діяльності виключних прав (франчайзінг).

Розділ УІІ. Зовнішньоекономічна діяльність (поняття та види,
ліцензування, квотування та митне регулювання зовнішньоекономічної
діяльності; поняття, види і форми іноземних інвестицій, гарантії
здійснення іноземних інвестицій).

Розділ УІІІ. Спеціальні режими господарювання (правовий режим
спеціальних (вільних) економічних зон; концесійна діялність в Україні та
інші види спеціальних режимів господарської діяльності).

Розділ ІХ. Прикінцеві положення (встановлюють порядок набрання Кодексом
чинності та реалізації його положень).

2. Суб’єкти господарського права та їх види

За ст.55 Господарського кодексу суб’єктами господарювання визнаються
учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність,
реалі-зуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та
обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за
своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених
законодавством.

Суб’єктам господарського права притаманні такі ознаки:

наявність певної організаційно-правової форми, в якій здійснюється
господарська чи управлінська діяльність;

майнова відокремленість і самостійність, закріплена в установчих
документах;

можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права,
виконувати зобов’язання, нести юридичну відповідальність.

За змістом діяльності розрізняють такі види суб’єктів господарювання:

господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до
Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства,
створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні
особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в
установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як
підприємці;

філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських
організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення
господарської діяльності.

Утворення суб’єкта господарювання здійснюється за рішенням власника
(власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках,
передбачених законодавством – за рішенням інших органів, організацій та
громадян. Для утворення необхідні такі документи: рішення про утворення
суб’єкта господарювання або засновницький договір, а у випадках,
передбачених законодавством – статут (положення) суб’єкта
господарювання. Суб’єкт господарювання підлягає державній реєстрації,
яка проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради
або в районній державній адміністрації за місцем знаходження або
проживання даного суб’єкта. Для державної реєстрації подаються
передбачені законодавством документи (ст.58 Господарського кодексу):
рішення про утворення суб’єкта господарювання, установчі документи,
документ про сплату внеску до статутного фонду, документ про сплату
коштів за державну реєстрацію і реєстраційна картка встановленого
зразка. Державна реєстрація здійснюється у 10-денний термін. Скасування
(припинення) державної реєстрації суб’єкта господарювання здійснюється
за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду (наприклад,
при визнанні недійсними установчих документів або здійсненні діяльності,
що суперечить законодавству). Скасування державної реєстрації припиняє
господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо
ліквідації суб’єкта господарювання. Припинення діяльності суб’єкта
господарювання може здійснюватися і шляхом його реорганізації (злиття,
приєднання, поділу, перетворення). У цьому випадку права та обов’язки
попереднього суб’єкта господарювання переходять до новоутвореного
(правонаступника).

Основною організаційною формою господарювання є підприємство.
Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений
компетентним органом державної влади або органом місцевого
самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та
особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої,
науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в
порядку, передбаченому Господарським кодексом та іншими законами
(ст.62). Підприємство є юридичною особою, що діє на основі статуту, має
відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків,
печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство
не може мати у своєму складі інших юридичних осіб, але може складатися
із виробничих структурних підрозділів (цехи, відділення, дільниці,
бригади, лабораторії, бюро тощо). Управління діяльністю підприємства
здійснюється власником безпосередньо або через уповноважені ним органи
за участю трудового колективу.

За формою власності розрізняють такі підприємства: приватні, колективні,
комунальні, державні, змішані (на базі об’єднання майна різних форм
власності), з іноземними інвестиціями (якщо іноземна інвестиція у
статутному фонді становить не менше 10 відсотків).

За способом утворення та формування статутного фонду розрізняють
підприємства унітарні (створюються одним засновником) і корпоративні
(утворюються двома і більше засновниками за їх спільним рішенням, діють
на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності
засновників).

За кількістю працюючих та обсягом валового доходу від реалізації
продукції за рік розрізняють малі, середні та великі підприємства.
Малими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова
чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб,
а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей
період не перевищує суми, еквівалентної 500 тисячам євро за
середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими
підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова
чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а
обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей
період перевищує суму, еквівалентну 5 мільйонам євро за середньорічним
курсом Національного банку України щодо гривні. Усі інші підприємства
визнаються середніми.

Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою
господарську діяльність і створювати об’єднання (асоціації, корпорації,
консорціуми, концерни). Рішення про створення об’єднання обов’язково
погоджується з Антимонопольним комітетом України для запобігання
надмірної монополізації певної сфери господарської діяльності.
Об’єднання діють на основі установчого договору чи статуту, мають статус
юридичної особи, можуть мати самостійний і зведений баланси, рахунки в
установах банків. Управління їх діяльністю здійснюється вищим органом
(загальними зборами учасників) та виконавчими органами, передбаченими
статутом господарського об’єднання. Припинення об’єднання відбувається в
порядку його реорганізації в інше об’єднання або ліквідації. Іншими
формами об’єднання інтересів підприємств можуть бути союзи, спілки,
асоціації підприємців, промислово-фінансові групи, торгово-промислові
палати тощо.

Окремим видом підприємства є господарське товариство, поняття якого
міститься у ст.79 Господарського кодексу. Господарськими товариствами
визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені
юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і
участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання
прибутку. До господарських товариств належать:

акціонерне товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену
кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність
за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик
збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, в межах вартості належних
їм акцій. Акціонерні товариства, в свою чергу, поділяються на відкриті і
закриті. Акції відкритих товариств розповсюджуються через відкриту
передплату або продаж на біржі, закритих – розподіляються тільки між
засновниками;

товариство з обмеженою відповідальністю, статутний фонд якого поділений
на певні частки, несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки
своїм майном, а учасники, які повністю сплатили свої вклади, несуть
ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, в межах своїх
вкладів;

товариство з додатковою відповідальністю, статутний фонд якого поділений
на певні частки, несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним
майном, а в разі його недостатності учасники несуть додаткову солідарну
відповідальність в однаково кратному розмірі до свого вкладу;

повне товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними
договору здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і
несуть додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном;

командитне товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють
від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть додаткову
солідарну відповідальність усім своїм майном (повні учасники), а інші
присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Управління господарським товариством здійснюється його органами та
посадовими особами. Припинення діяльності відбувається шляхом його
ліквідації чи реорганізації відповідно до Господарського кодексу
України.

Суб’єктами господарювання можуть виступати і фізичні особи – громадяни.
За ст.128 Господарського кодексу громадянин визнається суб’єктом
господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови
державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи
відповідно до ст.58 цього кодексу. Громадяни, які мають намір
здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи,
подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою
про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного
номера громадянина – платника податків та інших обов’язкових платежів і
документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Громадянин
може здійснювати підприємницьку діяльність: безпосередньо як підприємець
або через приватне підприємство, що ним створюється; із залученням або
без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами. У
цьому випадку він має права та обов’язки відповідно засновника та/або
учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і
обов’язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну
діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи
підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст.44
Господарського кодексу:

вільного вибору видів діяльності;.

самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору
постачальників і споживачів продукції, залучення матеріально-технічних,
фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено
законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після
сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності,
використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій

розсуд.

В інтересах держави та суспільства законодавством України передбачені
певні обмеження здійснення господарської діяльності. Зокрема, не
допускається зайняття підприємницькою діяльністю таких громадян:
військовослужбовців, посадових осіб органів прокуратури, суду, державної
безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та місцевого
самоврядування, які покликані здійснювати контроль за діяльністю
підприємств. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не
можуть бути зареєстровані як підприємці до закінчення терміну,
встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за
корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, а також
займати посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Окремі види підприємницької діяльності можуть здійснюватися тільки за
спеціальним дозволом (ліцензією), що видається Кабінетом Міністрів
України чи уповноваженим ним органом. До ліцензованих видів
підприємництва належать: пошук (розвідка) корисних копалин, видобування
уранових руд, дорогоцінних металів та дорогоцінного й напівдорогоцінного
каміння; виготовлення виробів з цих металів і каміння і торгівля ними;
виробництво вибухових речовин та матеріалів, вогнепальної зброї та
боєприпасів до неї, холодної та пневматичної зброї та торгівля нею;
медична та ветеринарна практики; надання освітніх послуг
загальноосвітніми, професійно-технічними та вищими закладами освіти;
посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном тощо.

Лише державними підприємствами та організаціями можуть здійснюватися
види діяльності, пов’язані з обігом наркотичних засобів, психотропних
речовин, виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до
неї, експлуатацією супутникових систем тощо.

3. Система оподаткування в Україні: поняття, нормативно-правова база,
види податків

У механізмі державного регулювання господарської діяльності важливе
місце займають податки. Під податком розуміють обов’язковий внесок до
бюджету відповідного рівня або до державного цільового фонду, який
здійснює платник податку в порядку й на умовах, визначених законом.
Систему оподаткування утворює сукупність усіх податків, а також права,
обов’язки та відповідальність платників. Кожна держава встановлює власну
систему оподаткування, тобто визначає платників податків, об’єкти
оподаткування, види податків і порядок їх сплати. В Україні ці питання
врегульовані Законом від 18.02.1997 року “Про систему оподаткування”.
Ст.3 Закону встановлює принципи побудови системи оподаткування в
Україні:

стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної
активності – введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу),
спрямованого на розвиток виробництва;

обов’язковість – впровадження норм щодо сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про
об’єкти оподаткування за звітний період, та встановлення
відповідальності платників податків за порушення податкового
законодавства;

рівнозначність та пропорційність – справляння податків з юридичних осіб
здійснюється у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення
сплати рівних податків і зборів (обов’язкових платежів) на рівні
прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов’язкових платежів)
– на більші доходи;

рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації –
забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання при
визначення обов’язків щодо сплати податків і зборів (обов’язкових
платежів);

соціальна справедливість – забезпечення соціальної підтримки
малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно
обгрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

стабільність – забезпечення незмінності податків і зборів (обов’язкових
платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом року;

економічна обгрунтованість – встановлення податків і зборів
(обов’язкових платежів) на підставі показників розвитку національної
економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності
досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

рівномірність сплати – встановлення строків сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів) виходячи з неохідності забезпечення своєчасного
надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;

компетенція – встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових
платежів), а також пільг їх платникам здійснюється відповідно до
законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України,
Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними,
міськими радами;

10) єдиний підхід – забезпечення єдиного підходу до розробки подат-

кових законів з обов’язковим визначенням платника, об’єкта оподаткуван-

ня, джерела сплати податку, податкового періоду, ставок податку і збору

(загальнообов’язкового платежу), строків та порядку його сплати, підстав
для

надання податкових пільг;

11) доступність – забезпечення дохідливості норм податкового законодавс-

тва для платників податків і зборів (обов’язкових платежів).

Загальними ознаками податку є: примусовість і обов’язковість, тобто
відсутність у платника податку альтернативи, встановлення
відповідальності за ухилення від сплати податку; безоплатність, або
відсутність у держави зустрічних зобов’язань перед платником податку;
безповоротність, тобто кошти, сплачені у вигляді податку, до платника не
повертаються. Крім того, податки характеризуються адресністю до бюджету
(надходять до бюджету відповідного рівня, забезпечуючи близько 80 % його
дохідної частини). Цим податки відрізняються від зборів (обов’язкових
платежів), які надходять до державних цільових фондів.

Види податків:

за суб’єктом платника: податки з юридичних осіб (податок на прибуток
підприємств, податок на додану вартість) і податки з фізичних осіб
(прибутковий податок, податок на промисел);

за формою обкладення: прямі, або прибутковомайнові, які сплачуються в
процесі придбання та накопичення матеріальних ресурсів (податок на
доходи фізичних осіб, плата за землю) і непрямі, які стягуються в
процесі реалізації товарів чи послуг, сплачуються споживачем, оскільки
включені у вигляді надбавки до ціни товару чи послуги (акцизний збір);

за періодичністю стягнення: разові, що сплачуються один раз протягом
певного періоду часу (податок з власників транспортних засобів та інших
самохідних машин та механізмів) і систематичні, що сплачуються
періодично (податок на прибуток);

залежно від органу, яким встановлюються податки і за територією, на якій
вони справляються, розрізняють загальнодержавні і місцеві податки і
збори (загальнообов’язкові) платежі.

Загальнодержавні податки і збори (загальнообов’язкові платежі)
встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території
України. До них належать: 1) податок на додану вартість; 2) акцизний
збір; 3)податок на прибуток підприємств; 4) податок на доходи фізичних
осіб; 5)мито; 6) державне мито; 7) податок на нерухоме майно
(нерухомість); 8)плата (податок) за землю; 9) рентні платежі; 10)
податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та
механізмів; 11) податок на промисел; 12) збір за геологорозвідувальні
роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 13) збір за спеціальне
використання природних ресурсів; 14) збір за забруднення навколишнього
природного середовища; 15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо
ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту
населення; 16) збір на обов’язкове соціальне страхування; 17) збір на
обов’язкове державне пенсійне страхування; 18) збір до Державного
інноваційного фонду; 19) плата за торговий патент на деякі види
підприємницької діяльності; 20) збір на розвиток виноградарства,
садівництва та хмелярства; 21) єдиний збір, що справляється в пунктах
пропуску через державний кордон України; 22) збір за використання
радіочастотного ресурсу України.

Місцеві податки і збори (обов’язкові платежі): 1) податок з реклами;
2)ко-мунальний податок; 3) готельний збір; 4) збір за припаркування
автотранспорту; 5) ринковий збір; 6) курортний збір; 7) збір за участь у
бігах на іподромі; 8) збір за виграш на бігах на іподромі; 9) збір з
осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; 10) збір за
право використання місцевої символіки; 11) збір за право проведення
кіно- та телезйомок; 12)збір за проведення місцевого аукціону,
конкурсного розпродажу і лотерей; 13) збір за проїзд по території
прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; 14) збір за
видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі і сфери послуг; 15) збір
за видачу ордера на квартиру; 16) збір з власників собак.

Місцеві податки, механізм їх справляння та порядок їх сплати
встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до
наведеного переліку. Суми місцевих податків і зборів зараховуються до
бюджетів місцевих

рад.

Платниками податків в Україні є фізичні і юридичні особи. За стосунком
до держави вони поділяються на національних (резидентів) та іноземних
(нерезидентів). Правовий статус платника податку включає права та
обов’язки, серед яких:

право подавати державним податковим органам документи, що підтверджують
право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому законами
України;

право одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведених
державними податковими органами;

право оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних
податкових органів та дії їх посадових осіб;

обов’язок вести бухгалтерський облік, складати звітність про
фінансово-господарську діяльність і забезпечувати їх зберігання у
терміни, встановлені законом;

обов’язок подавати до державних податкових органів та інших державних
органів відповідно до закону декларації, бухгалтерську звітність та інші
документи та відомості, пов’язані з обчисленням і сплатою податків і
зборів (обов’язкових платежів);

обов’язок сплачувати належні суми податків і зборів (обов’язкових
платежів) у встановлені законом терміни;

допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження
приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов’язані з
утриманням об’єкта оподаткування, а також до перевірок з питань
обчислення і сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Платники податків і зборів (обов’язкових платежів) несуть
відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати
податків і зборів (обов’язкових платежів) відповідно до чинного
законодавства.

Суми податків, не внесені у визначений термін, а також суми штрафів та
інших фінансових санкцій стягуються за весь час ухилення від сплати
податків з юридичних осіб незалежно від форм власності та результатів
фінансово-господарської діяльності у беззаперечному порядку, а з
фізичних осіб у судовому порядку або через нотаріальні контори за
виконавчими листами.

Ст.164-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлює
адміністративну відповідальність у вигляді попередження або накладення
штрафу від шести до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
за ухилення від подання декларації про доходи. Адміністративну
відповідальність несуть фізичні особи, що ухиляються від подання
декларації про доходи від заняття кустарно-ремісничим промислом, іншою
індивідуальною трудовою діяльністю чи про інші доходи, що
оподатковуються прибутковим податком, а також за несвоєчасне подання
декларації, чи включення в неї завідомо перекручених даних.

Адміністративну відповідальність у вигляді штрафу до 15
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян несуть також посадові особи
органів державної влади і місцевого самоврядування за незаконне надання
окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у
привілейоване становище щодо інших підприємців (ст.166-3 Кодексу України
про адміністративні правопорушення).

Кримінальним кодексом України встановлена кримінальна відповідальність
за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів
(ст.212). Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок
оподаткування фізичних і юридичних осіб. З об’єктивної сторони він
проявляється в ухиленні від сплати податків шляхом неподання документів,
пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, приховування та заниження
об’єкта оподаткування, що призводить до фактичного ненадходження до
бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних, великих чи
особливо великих розмірах. Значним розміром вважається сума, яка в 1000
і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян,
великим – сума, яка в 3000 і більше разів перевищує неоподатковуваний
мінімум доходів громадян, особливо великим – сума, яка в 5000 і більше
разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Цей злочин
характеризується умисною формою вини та спеціальним суб’ єктом (платник
податку). Санкції даної статті передбачають такі кримінальні покарання:
від штрафу в розмірі від 300 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян до позбавлення волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією
майна.

Питання і завдання для самоконтролю:

Якими нормативно-правовими актами регулюються відносини у сфері
господарювання?

Які документи подаються для реєстрації суб’єкта підприємницької
діяльності – юридичної особи? Фізичної особи?

Визначіть види підприємницької діяльності, які не можуть здійснюватися
без ліцензії.

Які види підприємств можуть діяти в Україниі?

Що таке господарське товариство?

Наведіть приклади недобросовісної конкуренції та зловживання монопольним
становищем у підприємницькій діяльності.

Які податки і збори відносяться до загальнодержавних, а які до місцевих?

На яких принципах базується система оподаткування в Україні?

У чому полягають права і обов’язки платників податків?

10. Які види юридичної відповідальності встановлені за порушення подат-

кового законодавства?

Тема 7. Основи адміністративного права України План:

Поняття, предмет і джерела адміністративного права. Суб’єкти
адміністративного права.

Адміністративне правопорушення: поняття, види. Адміністративна
відповідальність.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення.

1. Поняття, предмет і джерела адміністративного права. Суб’єкти
адміністративного права

Адміністративне право – це система норм, які регулюють особливе коло
суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються в процесі
функціонування органів державної влади. Поняття “адміністративний”
походить від лат. administratio – керування, управління. Тому інакше
адміністративне право можна назвати правом державного управління. В
широкому розумінні державне управління – це діяльність усіх видів
органів держави (законодавчих, виконавчих, судових,
контрольно-наглядових). У вузькому значенні під державним управлінням
розуміють діяльність органів державної виконавчої влади, яка спрямована
на практичне виконання законів та інших нормативних актів у процесі
повсякденного й безпосереднього керівництва господарським, політичним,
соціальним і культурним життям суспільства. Адміністративне право
визначає основні принципи державного управління, способи забезпечення
законності та дисципліни в державному управлінні, урегульовує порядок
управління окремими сферами суспільного життя (виробництвом, культурою,
освітою, наукою тощо).

Предметом адміністративного права є відносини, що виникають в результаті
державно-владної управлінської діяльності. До них належать:

відносини, які виникають в процесі формування адміністративного апарату
(органів державної виконавчої влади);

відносини, які виникають всередині органів державної виконавчої влади
(внутрішнє управління);

відносини, які виникають під час реалізації органами державної
виконавчої влади своїх повноважень, і проявляються у їх взаємодії з
іншими органами влади і органами місцевого самоврядування, фізичними і
юридичними особами;

відносини, які виникають на рівні органів місцевого самоврядування при
реалізації ними повноважень, що виражають публічні інтереси;

відносини, що виникають у результаті оскарження в судовому порядку
неправомірних актів, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та їх
посадових осіб (адміністративна юстиція);

– відносини, які виникають у результаті порушення норм адміністративного
права фізичними та юридичними особами (адміністративно-деліктні
відносини).

У 1997 році в Україні розпочався процес реформування адміністративного
права, основною метою якої є зміна ідеології адміністративного права,
його ролі та призначення. За Конституцією України, зміст і спрямованість
діяльності держави визначають права і свободи людини і громадянина та їх
гарантії (стаття 3). У зв’язку з цим основним завданням
адміністративного права повинно бути забезпечення реалізації, охорони і
захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

Джерела адміністративного права можна поділити на кілька груп:

Конституція України, яка закріплює вихідні положення адміністративного
права (стаття 3 – гуманістичний зміст і спрямованість діяльності
держави; стаття 6 – принцип розподілу влад; стаття 38 – право громадян
брати участь в управлінні державними справами, право на державну службу
і службу в органах місцевого самоврядування; стаття 113 – статус уряду
та ін.);

закони, які закріплюють механізм реалізації державної виконавчої влади:
“Про державну службу” від 16.12.1993 року, “Про місцеві державні
адміністрації” від 09.04.1999 року та ін.; особливе місце серед джерел,
які мають силу закону, займає Кодекс України про адміністративні
правопорушення, прийнятий 07.12.1984 року, діє з 01.06.1985 року зі
змінами і доповненнями (детальніше буде розглянутий у наступному
питанні);

нормативні акти Президента України, наприклад, Указ Президента від
15.12.1999 року “Про систему центральних органів виконавчої влади”;

нормативні акти Кабінету Мністрів України, центральних та місцевих
органів виконавчої влади, наприклад, Постанова Кабміну від 15.02.2002
року, якою затверджено “Положення про порядок проведення конкурсу на
заміщення вакантних посад державних службовців”;

5) рішення рад та виконавчих органів місцевого самоврядування.

Суб’єктами адміністративного права є учасники адміністративно-правових

відносин, що мають відповідні права та обов’язки, визначені
адміністративно-правовими нормами. В залежності від того, чию волю та
інтереси вони виражають, від чийого імені виступають, суб’єкти
адміністративного права поділяються на дві групи: індивідуальні та
колективні. До індивідуальних суб’єктів належать громадяни України,
іноземні громадяни, особи без громадянства, посадові особи, державні
службовці, до колективних – органи державної влади, підприємства,
установи, трудові колективи.

Громадяни можуть вступати в адміністративно-правові відносини у зв’язку
з реалізацією належних їм конституційних прав (на освіту, медичне
обслуговування, соціальний захист) чи виконанням покладених на них
конституційних обов’язків (сплата податків, військовий обов’язок).
Громадяни можуть оскаржувати до суду неправомірні акти, дії
(бездіяльність) державних органів (посадових осіб), направляти звернення
в органи держави і місцевого самоврядування щодо недоліків у роботі
окремих органів, установ, організацій, посадових осіб тощо. Разом з тим
громадяни як суб’єкти адміністративного права виконують ряд обов’язків:
дотримуватися Конституції та законів України, правил поведінки у різних
сферах суспільного життя (наприклад, правил дорожнього руху і
користування громадським транспортом).

“Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи
міжнародними договорами України” (ст.26 Конституції України). Як
суб’єкти адміністративного права, вони не можуть перебувати на державній
службі, не виконують військового обов’язку, але повинні отримати дозвіл
для проживання в Україні, повідомляти органи внутрішніх справ про
переміщення по території держави та ін.

Серед колективних суб’єктів слід виділити органи державної виконавчої
влади: Кабінет Міністрів України, Раду Міністрів Автономної Республіки
Крим, міністерства, державні комітети, обласні та районні державні
адміністрації, територіальні органи центральних органів виконавчої
влади. Організація і діяльність державних органів здійснюється
державними службовцями. Питання про державну службу і статус державного
службовця регулюються Законом України “Про державну службу” від
16.12.1993 року.

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають
посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання
завдань і функцій держави. Ці особи є державними службовцями, мають
відповідні службові повноваження, займають певні посади і одержують
заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба базується на таких принципах: служіння народу України;
демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості;
пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності,
ініціативності, чесності, відданості справі; персональної
відповідальності за виконання службових обов’язків і дисципліни;
дотримання прав і законних інтересів органів місцевого та регіонального
самоврядування; дотримання прав підприємств, установ та організацій,
об’єднань громадян.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від
походження, соціального і майнового стану, расової і національної
приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця
проживання, які одержали відповідну освіту й професійну підготовку та
пройшли в установленому порядку конкурсний відбір, або за іншою
процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Статус державного службовця включає права та обов’язки. Державні
службовці мають право: користуватися правами і свободами, що
гарантуються усім громадянам України; брати у часть у розгляді питань і
прийнятті в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних
органів, підприємств, установ та організацій необхідну інформацію з
питань, що належать до їх компетенції; вимагати затвердженого керівником
чітко визначеного обсягу службових повноважень; на оплату праці залежно
від посади, рангу, якості, досвіду та стажу роботи; на просування по
службі; на соціальний і правовий захист та ін. Державні службовці
зобов’язані: дотримуватися Конституції та законів України; не порушувати
права і свободи людини і громадянина; забезпечувати ефективну роботу та
виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;
виконувати покладені на них службові обов’язки безпосередньо, сумлінно і
своєчасно; зберігати державну таємницю, не розголошувати конфіденційну
інформацію, що стала їм відома під час виконання обов’язків державного
службовця; не допускати дій, які можуть зашкодити інтересам державної
служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця та ін.

За невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, перевищення
своїх повноважень, вчинення дій, що дискредитують державного службовця
чи орган, в якому він працює, законодавством передбачені дисциплінарні
стягнення. Крім догани та звільнення, до державних службовців можуть
застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу: попередження про
неповну службову відповідність; затримка до одного року у присвоєнні
чергового рангу чи у призначенні на вищу посаду.

Проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та
функціональне управління державною службою забезпечує Головне управління
державної служби при Кабінеті Міністрів України.

2. Адміністративне правопорушення: поняття, види. Адміністративна
відповідальність

Законодавство України про адміністративні правопорушення складається з
двох частин: Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших
законів (кодексів), що містять норми про адміністративну
відповідальність (наприклад, Митний кодекс України від 11.07.2002 року,
Закони України “Про об’єднання громадян від 16.06.1992 року, “Про
правовий статус іноземців” від 04.04.1994 року та ін.).

Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – Кодекс)
містить основоположні норми, що стосуються цього інституту, зокрема:

визначення адміністративного правопорушення;

систему і види адміністративних стягнень, правила їх накладення;

підвідомчість справ про адміністративні правопорушення, порядок їх
порушення, розгляду і прийняття рішення;

порядок оскарження, опротестування та виконання постанов у справах про
адміністративні правопорушення;

– визначення юридичного складу адміністративних проступків, що
вчиняються у різних сферах суспільного життя.

За статтею 9 Кодексу адміністративним правопорушенням (проступком)
визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи
бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і
свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом
передбачена адміністративна відповідальність.

Ознаками адміністративного правопорушення є:

протиправність, тобто ці діяння заборонені нормативно-правовими актами
адміністративного та інших галузей права України (екологічного,
земельного, трудового);

винність особи у формі умислу чи необережності;

суспільна шкідливість, яка означає заподіяння шкоди окремій особі, групі
осіб чи суспільству в цілому, негативний вплив на інтереси певного
суб’єкта;

караність, тобто притягнення порушника до адміністративної
відповідальності, яка полягає у покладанні на винного певного виду і
міри адміністративного покарання (стягнення).

Адміністративній відповідальності, за статтею 12 Кодексу, підлягають
особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення
16-річного віку. Якщо особа віком від 16 до 18 років вчинила
адміністративне правопорушення, до неї можуть бути застосовані не
адміністративні покарання, а заходи виховного впливу, передбачені
статтею 24-1 Кодексу. Посадові особи підлягають відповідальності за
адміністративні правопорушення у сфері охорони порядку управління,
громадського порядку, здоров’я населення, забезпечення якої входить в їх
службові обов’язки.

Конкретні адміністративні правопорушення передбачені Особливою частиною
Кодексу та іншими законами України, що встановлюють адміністративну
відповідальність. Залежно від об’єкта, на який посягає адміністративне
правопорушення, розрізняють такі види адміністративних проступків:

адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я
населення (порушення чи невиконання колективного договору, ухилення від
медичного огляду чи медичного обстеження та ін.);

адміністративні правопорушення, що посягають на власність (дрібне
розкрадання державного або колективного майна та ін.);

адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання
природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури (псування і
за-брудення сільськогосподарських та інших земель, порушення вимог
пожежної безпеки в лісах, жорстоке поводження з тваринами та ін.);

адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та в галузі
використання електричної і теплової енергії (самовільне будівництво
будинків або споруд, порушення правил користування енергією чи газом у
побуті, пошкодження газопроводів при провадженні робіт та ін.);

адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Порушення
ветеринарно-санітарних правил (незаконні посів та вирощування
снотворного маку чи конопель, порушення правил щодо карантину тварин);

адміністративні правопорушення на транспорті, у галузі шляхового
господарства і зв’язку (перевищення водіями транспортних засобів
швидкості руху, невиконання сигналів регулювання дорожнього руху,
порушення правил перевезення людей, безквитковий проїзд, пошкодження
таксофонів);

адміністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян,
житлово-комунального господарства та благоустрою (порушення правил
користування жилими будинками і жилими приміщеннями, порушення правил
тримання собак і котів та ін.);

адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського
харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності
(порушення законодавства про захист прав споживачів, торгівля з рук у
невстановлених місцях, порушення правил про валютні операції та ін.);

адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості
продукції, метрології і сертифікації (випуск у продаж нестандартної
продукції, порушення правил користування засобами вимірювань та ін.);

адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і
громадську безпеку (дрібне хуліганство, поширювання неправдивих чуток,
завідомо неправдивий виклик спеціальних служб та ін.);

адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок
управління (прояв неповаги до суду, незаконі дії щодо державних нагород,
незаконне вилучення паспортів і прийняття їх у заставу та ін.).

До особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, застосовуються
такі види адміністративних стягнень (стаття 24 Кодексу):

попередження, яке полягає в офіційному засудженні проступку
уповноваженим органом держави і попередженні про недопустимість вчинення
подібних дій у майбутньому, що виноситься в письмовій формі;

штраф, тобто грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових
осіб у випадках і розмірі, передбачених законодавством;

оплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому
відчуженні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої
суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації
вилученого предмета;

конфіскація предмета, що став знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних внаслідок
вчинення адміністративного правопорушення, полягає в безоплатному
відчуженні цього предмета чи грошей у власність держави;

позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (наприклад, права
керування транспортним засобом, права полювання) застосовується за грубе
і систематичне порушення цього права на строк до трьох років;

виправні роботи, які призначаються на строк до двох місяців з
відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила
адміністративне правопорушення, з утриманням до 20 % її заробітку у
власність держави;

адміністративний арешт – найсуворіший вид адміністративного стягнення,
який полягає у фізичному обмеженні свободи особи на строк до 15 діб. Він
застосовується лише у виключних випадках за окремі види адміністративних
проступків (наприклад, за дрібне хуліганство; порушення організації і
порядку проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій;
прояв неповаги до суду). Адміністративний арешт не може бути
застосований до вагітних жінок, до жінок, які мають дітей віком до 12
років, до неповнолітніх та інвалідів І та ІІ груп.

Стаття 24 Кодексу передбачає, що законами України можуть бути
встановлені інші види адміністративних стягнень. Наприклад, для такої
категорії порушників, як іноземці і особи без громадянства, статтею 32
Закону України “Про правовий статус іноземців” передбачено видворення за
межі України за рішенням органу внутрішніх справ або Служби безпеки,
якщо: дії іноземця чи особи без громадянства суперечать інтересам
безпеки або охорони громадського порядку; це необхідно для охорони
здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України; у випадку
грубого порушення законодавства України про правовий статус іноземців.
Іноземець, стосовно якого прийнято рішення про адміністративне
видворення, зобов’язаний у встановлений термін залишити територію
України, інакше він підлягає примусовому видворенню, яке забезпечують
органи внутрішніх справ.

Вчинення адміністративного проступку неповнолітнім є обставиною, що пом’
якшує адміністративну відповідальність. Тому до осіб, які вчинили
адміністративний проступок у віці від 16 до 18 років, можуть бути
застосовані заходи впливу, які не є адміністративними покараннями:

зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у
потерпілого;

застереження;

догана або сувора догана;

передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх замінюють,
або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу за їх згодою, а
також окремим громадянам на їх прохання.

Згідно з статтею 38 Кодексу адміністративне стягнення може бути
накладено не пізніше як через 2 місяці з дня вчинення правопорушення, а
при триваючому правопорушенні – через 2 місяці з дня його виявлення.

Адміністративна відповідальність має на меті виховання особи, що вчинила
адміністративне правопорушення, та інших осіб з метою запобігання
правопорушень.

3. Провадження у справах про адміністративні правопорушення

За статтею 213 Кодексу справи про адміністративні правопорушення
уповноважені розглядати:

адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних і
міських рад – спеціальні органи адміністративної юрисдикції, яким
підвідомчі всі справи про адміністративні правопорушення, крім тих, що
належать до компетенції інших органів. Справи, підвідомчі
адміністративним комісіям, перелічені у статті 218 Кодексу;

виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад, компетенція яких
визначена у статті 219 Кодексу;

суди (судді), які уповноважені розглядати усі справи про проступки,
вчинені неповнолітніми, а також справи про правопорушення, за вчинення
яких законом передбачені адміністративні стягнення у виді
адміністративного арешту, виправних робіт, конфіскації та оплатного
вилучення предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом проступку;

органи внутрішніх справ (міліція), органи державних інспекцій (пожежного
нагляду, залізничного транспорту, державної контрольно-ревізійної
служби, державної податкової служби тощо) та інші органи (посадові
особи).

Провадження у справах про адміністративні правопорушення складається із
таких стадій:

Адміністративне розслідування. Розпочинається порушенням справи про
адміністративне правопорушення, підставою якого є вчинення проступку,
яке фіксується у спеціальному протоколі. У протоколі має бути вказані
такі дані: дата і місце його складання; дані про особу, яка склала
протокол; дані про особу порушника; місце, час вчинення і суть
провопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за це
правопорушення; інші матеріали, необхідні для вирішення справи. Протокол
підписує особа, яка його склала, порушник, а при наявності – свідки і
потерпілий. Протокол не складається у випадках, коли, згідно з
законодавством, адміністративний штраф накладається чи береться, а
попередження фіксується на місці вчинення правопорушення. На штраф
порушникові дається довідка (квитанція) встановленого зразка.

Розгляд справи. Справа про адміністративне правопорушення розглядається,
як правило, за місцем його вчинення і у присутності винної особи. Орган,
який розглядає справу, повинен з’ясувати: чи було вчинено
адміністративне порушення; чи винна дана особа у його вчиненні; чи
підлягає вона адміністративній відповідальності; чи заподіяні збитки та
інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Розгляд справи завершується виданням постанови, яка відразу оголошується
особі, яка притягнута до відповідальності, а у трьохденний термін їй
видається чи надсилається копія постанови.

Перегляд постанови. Постанова у справі про адміністративне
правопорушення може бути оскаржена особою, щодо якої вона була винесена,
а також потерпілим у судовому порядку. Скарга подається протягом 10 днів
від дня винесення постанови. Це зупиняє виконання постанови до її
розгляду, крім постанови про застосування попередження і
адміністративного арешту, а також у випадку стягнення штрафу, який
береться на місці вчинення адміністративного проступку. Постанова у
справі про адміністративне правопорушення і рішення по скарзі можуть
бути опротестовані прокурором.

При розгляді скарги чи протесту відповідний орган чи особа перевіряє
законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає одне із таких
рішень: постанову залишити без змін, скаргу чи протест – без
задоволення; відмінити постанову і направити справу на новий розгляд;
відмінити постанову і закрити справу; змінити міру стягнення, але щоб не
було збільшення її.

5. Виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є
обов’язковим. Виконання здійснюється уповноваженим органом у порядку,
встановленому законодавством. Наприклад, постанова про адміністративний
арешт виконується органом внутрішніх справ. Не підлягає виконанню
постанова, якщо її не було звернуто до виконання протягом 3 місяців з
дня винесення.

Якщо особа, яка вчинила адміністаративне правопорушення і була
притягнута до адміністративної відповідальності, протягом року не
вчинила нових порушень, то вона вважається такою, що не підлягала
адміністративному стягненню.

Питання і завдання для самоконтролю:

Охарактеризуйте предмет адміністративного права України.

Що таке державна служба і хто має право на державну службу в Україні?

Визначте права та обов’язки державних службовців.

Що таке адміністративне правопорушення?

Проаналізуйте склад конкретного адміністративного проступку.

Які ви знаєте види адміністративних стягнень?

Які заходи можуть бути застосовані до неповнолітніх, які вчинили
адміністративне правопорушення?

Які органи уповноважені розглядати справи про адміністративні
правопорушення?

Тема 8. Основи кримінального права України План:

Кримінальний кодекс України – єдине джерело кримінального права:
поняття, завдання, структура; його чинність у часі, просторі, за колом
осіб.

Поняття і ознаки злочину, його відмінність від інших правопорушень.
Склад злочину, його види і стадії. Співучасть у злочині.

Обставини, що виключають злочинність діяння.

Кримінальна відповідальність. Звільнення від кримінальної
відповідальності.

Кримінальне покарання, його види. Обставини, що пом’якшують покарання.
Обставини, що обтяжують покарання. Звільнення від покарання та його
відбування. Судимість.

Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх.

1. Кримінальний кодекс України – єдине джерело кримінального права:
поняття, завдання, структура; його чинність у часі, просторі, за колом
осіб

5 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла Кримінальний кодекс
України, який є правовою базою для боротьби зі злочинністю в
Україні.Слово “кримінальний”, застосоване у назві, походить від терміна
“crimen”, що вживався ще у римському праві у значенні “злочин”.
Відповідно назву “Кримінальний кодекс” можна витлумачити як “кодекс про
злочини”.

Кодекс є систематизованим нормативно-правовим актом, який охоплює всі
питання кримінального права і здійснює їх вичерпне регулювання.
Незважаючи на свою специфічну назву – “кодекс”, цей акт є законом,
приймається і змінюється у тому ж порядку, що й інші закони, і має
відповідну юридичну силу.

Зі змісту ч.1 ст.1 КК випливає, що його основними завданнями є правове
забезпечення охорони певних суспільних відносин та соціальних благ та
запобігання злочинам. Об’єктами, що підлягають охороні за допомогою КК,
є права і свободи людини, власність, громадський порядок і безпека,
довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.
Профілактичне завдання КК полягає в тому, що його норми не тільки
карають винних у вчиненні злочину, а й запобігають скоєнню нових
злочинів.

Виконання цих завдань здійснюється передусім шляхом визначення суспільно
небезпечних діянь, які є злочинами, та покарань, що застосовуються до
осіб, які вчинили ці злочини. Разом з тим значна кількість норм мають
універсальний (загальний) характер; вони систематизовані у 15 розділах
Загальної частини. Описи конкретних злочинів розміщені у 20 розділах
Особливої частини КК.

Ч. 1 ст. З підкреслює, що чинне законодавство про кримінальну
відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело
кримінального права – це Кримінальний кодекс. Цим воно принципово
відрізняється від інших галузей вітчизняного законодавства.

Не входить до системи кримінального законодавства і Конституція України,
незважаючи на найвищу юридичну силу та пряму дію її норм. Але,
відповідно до ст. 8 Конституції, закони України, в т.ч. про кримінальну
відповідальність, мають прийматися на основі Конституції і відповідати
їй.

КК грунтується також на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного
права: верховенство прав людини, суверенітет держав, дипломатичний
імунітет, мирне розв’язання спорів, боротьба зі злочинністю, правова
допомога, видача злочинців. Вони закріплені у відповідних пактах,
деклараціях, конвенціях та інших документах.

Забороняється застосування закону про кримінальну відповідальність за
аналогією, тобто заповнення прогалини у КК шляхом застосування його до
випадку, який прямо ним не передбачений, але є подібним, схожим.

Чинність Кримінального кодексу:

у часі діє принцип ультраактивності закону, згідно з яким застосовується
той закон, який діяв під час вчинення злочину. Зворотню дію має тільки
закон, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну
відповідальність (принцип ретроактивності).

за територією. Особи, які вчинили злочин на території України,
підлягають кримінальній відповідальності за КК України. До складу
території України входить суходіл, внутрішні води, надра, повітряний
простір, територіальне море, континентальний шельф, військові кораблі і
військові повітряні об’єкти, невійськові кораблі у відкритому морі,
невійськові повітряні об’єкти у відкритому повітряному просторі.

за колом осіб Кримінальний кодекс поширює свою дію на всіх осіб, які
вчинили злочин на території України, і є деліктоздатними.
Відповідальність за злочин за КК України несуть громадяни України,
іноземні громадяни, особи без громадянства. У ч. 4 ст. 6 закріплений
принцип екстериторіальності, тобто виключення певного кола осіб з-під
юрисдикції Української держави. Це, зокрема, стосується дипломатичних
представників іноземних держав, консульських посадових осіб,
дипломатичних і консульських кур’єрів, членів делегацій іноземних
держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах,
міжнародних конференціях чи нарадах та ін. осіб. Вони підлягають
кримінальній юрисдикції України лише у разі чітко висловленої на це
згоди акредитуючої держави. Якщо ж держава чи міжнародна організація не
вважає за можливе притягнення її представника до кримінальної
відповідальності за КК України, така особа може бути визнана персоною
non grata, що тягне видворення її за межі України в порядку,
передбаченому Законом України “Про правовий статус іноземців” (від
04.02.1994 року) і, за рішенням компетентних органів держави її
громадянства, притягнута до кримінальної відповідальності за
кримінальним законом цієї держави.

2. Поняття і ознаки злочину, його відмінність від інших правопорушень.
Склад злочину, його види і стадії. Співучасть у злочині

Поняття злочину міститься у ст.11 КК: “Злочином є передбачене цим
Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність),
вчинене субєктом злочину”.

Воно вказує на такі обов’язкові ознаки злочину:

злочином є лише діяння, тобто вольова усвідомлена поведінка (вчинок)
особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних
наслідків. Тому злочином не можуть бути визнані почуття, думки,
побажання, переконання, навіть і виявлені (наприклад, викладені в
особистому щоденнику), суб’єктивні якості особи ( наприклад, її поганий
характер, шкідливі звички). Під діянням у праві розуміють як дію
(активну поведінку), так і бездіяльність (пасивну поведінку).
Бездіяльність має злочинний характер, коли на особу покладається
спеціальний обов’язок і вона, маючи реальну можливость його виконати, не
вчиняє певних дій (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним
працівником);

це діяння повинно бути вчинене суб’єктом злочину. Під суб’єктом злочину
у кримінальному праві розуміють фізичну осудну особу, яка на момент його
вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст.
18). Звідси суб’єктом злочину не можуть бути юридичні особи (за винні
діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, несе
відповідальність фізична особа, яка їх вчинила). Не можуть бути
суб’єктами померлі особи (які перед тим вчинили злочин), тварини,
предмети чи сили природи. Суб’єктом злочину може бути тільки особа
осудна, тобто яка могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і
керувати ними. Навіть у психічно здорової людини здатність свідомості і
волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює,
що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення
злочину виповнилось 16 р.; особи віком від 14 до 16 років можуть бути
суб’єктом злочину лише у разі вчинення ним злочинів, передбачених ч.2
ст.22 (н-д, умисне вбивство, терористичний акт, крадіжка, грабіж, розбій
та ін.).

Вчинення злочину неповнолітнім визнається обставиною, що пом’якшує
покарання;

діянням має бути винним. Вина – це обов’язкова ознака будь-якого
злочину, яка визначає його психологічний зміст. Вина включає в себе
інтелектуальний та вольовий моменти, тобто охоплення свідомістю особи
фактичних обставин злочину і спрямування розумових чи фізичних зусиль на
досягнення мети чи на утримання від активних дій. Вина існує у двох
формах – умислу та необережності.

Умисел має місце тоді, коли особа: 1) усвідомлює суспільну небезпечність
свого діяння; 2) передбачає його суспільно небезпечні наслідки; 3) бажає
або свідомо допускає їх настання. Необережність поділяється на злочинну
самовпевненість (особа передбачала можливість настання суспільно
небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх
відвернення), і злочинну недбалість (особа не передбачала можливості
настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була
і могла їх передбачити).

Діяння, вчинене за відсутності вини, не може визнаватися злочином,
наприклад, рефлекторні, імпульсні, інстинктивні рухи тіла; казус, або
випадок (коли особа не передбачала і не могла передбачити можливості
настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння).

діяння має бути суспільно небезпечним. Наслідки злочинного посягання: 1)
реальне заподіяння істотної шкоди; 2) створення реальної загрози її
заподіяння конкретній фізичній чи юридичній особі, суспільству чи
державі. Порядок визнання шкоди істотною різний. Так, матеріальна шкода
часто визначається безпосередньо в законі (наприклад, кількість
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян); істотність нематеріальної
шкоди визначається у межах судової дискреції (лат. Вієсгеїю –
розв’язання якогось питання на власний розсуд), тобто безпосередьо
судом;

відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК. Особлива частина
КК у 20 розділах встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому, наприклад,
особа не може нести відповідальність за КК за шпигунство на шкоду
інтересам іншої держави, крім України, оскільки це діяння не
криміналізоване ( не включене в перелік злочинів);

кримінальна караність, що означає можливість застосування покарання до
особи, яка вчинила злочин.

За ст.12 КК злочини класифікуються за ступенем тяжкості, який
характеризує обсяг суспільної небезпеки. Критерієм для класифікації є
розмір санкцій (покарань) у виді позбавлення волі:

злочин невеликої тяжкості – передбачене покарання у виді позбавлення
волі на строк до 2 років або інше, більш м’яке покарання;

злочин середньої тяжкості – передбачене покарання у виді позбавлення
волі на строк не більше 5 років;

тяжкий злочин – передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк
не більше 10 років;

особливо тяжкий злочин – передбачене покарання у виді позбавлення волі
на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі.

Усі вчинювані злочини поділяються на закінчені і незакінчені. Якщо особа
повністю реалізувала злочинний намір, злочин вважається закінченим. У
разі недоведення задуманого злочину до логічного завершення можна
виділити такі його стадії (етапи):

готування до злочину – створення умов, необхідних для подальшого його
вчинення, наприклад, підшукування або пристосування засобів чи знарядь,
підшукування співучасників, змова на вчинення злочину, усунення
перешкод. Ця стадія має місце тільки у разі припинення дій винного з
причин, що не залежать від його волі (наприклад, раніше викрадені ключі
для вчинення квартирної крадіжки виявились непотрібними, оскільки
господарі змінили замок). Якщо дії припиняються за власною волею
суб’єкта злочину, має місце добровільна відмова при незакінченому
злочині (ст. 17);

замах на злочин, тобто вчинення діяння, але недоведення його до кінця з
причин, що не залежали від волі винного. Ця стадія можлива лише у
злочинах, вчинюваних з прямим умислом, замах може мати форму як активних
дій, так і бездіяльності (наприклад, мати не годує новонародженого,
бажаючи його смерті). Незавершеність злочину є вимушеною; причини не
залежать від волі суб’єкта злочину, а мають об’єктивний чи – рідше –
суб’єктивний характер (наприклад, активний опір потерпілого,
несправність зброї, випадкове заподіяння самому собі тілесного
ушкодження). Виділяють т. зв. замах з нікчемними засобами. Маються на
увазі випадки, коли особа внаслідок неуцтва чи релігійних забобонів
обирає засоби, об’єктивно не спроможні викликати бажаний позитивний
результат (ворожба, закляття, молитва тощо). Вони в кримінальному
порядку не переслідуються.

Не підлягає кримінальній відповідальності й особа, яка добровільно
припиняє свою діяльність у формі готування до злочину чи замаху на
злочин. Особливе значення має добровільність, тобто відмова продовжувати
злочин за власною ініціативою, а не під впливом причин, які не залежать
від волі винного. Так, не визнається добровільною відмова від
згвалтування, якщо насильникові не вдалося здійснити його з
фізіологічних причин.

Добровільна відмова, як правило полягає в бездіяльності – в утриманні
від подальших дій, хоча можлива і активна форма (наприклад, особа знищує
придбану для злочину зброю).

Якщо особі не вдалося протидіяти настанню суспільно небезпечних
наслідків, вона нестиме відповідальність за фактично заподіяну шкоду.
Наприклад, замах на життя із застосуванням отрути не був доведений до
кінця, застосована протиотрута врятувала потерпілого, але він отримав
тілесні ушкодження. За це діяння і настає відповідальність.

Склад злочину – це сукупність закріплених у кримінальному законі ознак,
за наявності яких реально вчинене суспільно небезпечне діяння визнається
злочином. Склад злочину включає 4 елементи:

1) об’єкт злочину, тобто охоронювані кримінально-правовими нормами
суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.
Наприклад, при розбої (ст.187) об’єктом є право власності, а також життя
чи здоров’я особи. Об’єкт злочину необхідно відрізняти від предмета
злочину (це матеріальний предмет, з приводу якого або шляхом дії на який
скоюється злочин);

об’єктивна сторона злочину – зовнішній акт суспільно небезпечного
посягання. Включає злочинне діяння (дію чи бездіяльність), суспільно
небезпечні наслідки і причинний зв’язок між ними. Доповнюється
об’єктивна сторона такими ознаками, як місце, час, спосіб, засоби і
знаряддя вчинення злочину;

суб’єкт злочину, тобто фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці,
з якого може наставати кримінальна відповідальність;

суб’єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у
свідомості особи у зв’язку з вчиненням нею злочину. Основною та
обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є вина; додатковими – мотив і
мета. Мотив – це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний,
вчиняючи злочин, а його мета – це той уявний результат, якого він
домагався.

Склад злочину

1 X.

Об’єкт

Об’єктивна сторона

Суб’єкт

Суб’єктивна сторона

.3 и

Діяння визнається злочином тільки за наявності усіх чотирьох елементів;
відсутність хоча б одного з них свідчить про те , що поведінка особи у
даному конкретному випадку не є злочином.

Співучасть у злочині – це участь у вчиненні злочину двох і більше
суб’єктів злочину, яка передбачає об’єднання зусиль усіх осіб і
спрямування їх на досягнення єдиного злочинного результату злочину.

Види співучасників злочину:

виконавець, тобто особа, яка безпосередньо виконує об’єктивну сторону
злочину або використовує для цього осіб, які за законом не підлягають
кримінальній відповідальності (малолітніх, душевнохворих);

організатор, тобто особа, яка організувала злочин, керувала ним,
утворила організовану групу чи злочинну організацію, їх фінансувала;

підбурювач , тобто особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення
злочину умовлянням, підкупом, погрозою, примусом;

– пособник, тобто особа, яка сприяла іншим співучасникам порадами чи
вказівками, наданням засобів чи знарядь, усуненням перешкод, заздалегідь
обіцяла сховати знаряддя чи засоби злочину, злочинця, предмети, здобуті
злочинним шляхом.

Добровільна відмова співучасників має свої особливості, зокрема,
організатор, підбурювач і пособник не підлягають кримінальній
відповідальності, якщо вони: 1) відвернули вчинення злочину виконавцем
(наприклад, попередили потерпілого, зробили непридатними знаряддя
злочину); 2) своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про
злочин, що готується чи вчиняється; щоб у цих органів (міліція, СБУ)
була реальна можливість припинити злочин (затримати виконавця,
забезпечити безпеку потерпілого тощо).

Співучасники не несуть відповідальності за ексцес виконавця (коли він
вчинив те, що не охоплювалося їх спільним умислом).

3. Обставини, що виключають злочинність діяння

У кримінальному праві обставинами, що виключають злочинність діяння,
визнаються діяння, що за своїми зовнішніми ознаками мають схожість зі
злочинами, але за певних умов вважаються правомірними. До них належать:

Необхідна оборона (ст.36)

Конституція України визнає право на оборону одним із фундаментальних
прав людини. Ст.36 КК конкретизує конституційні приписи. Кожна особа має
право вжити заходів оборони від суспільно небезпечного посягання,
незалежно від того, чи може вона уникнути посягання (наприклад,
забарикадувати двері) або звернутись за допомогою до представників влади
чи інших осіб. Необхідна оборона визнається правомірною, якщо дії, що
становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом прав й
інтересів фізичних чи юридичних осіб від суспільно небезпечного
посягання. Необхідна оборона має бути своєчасною, коли посягання вже
почалося і ще не закінчилося. Посягання має бути реальним, а не існувати
лише в уяві того, хто захищається. При необхідній обороні допускається
заподіяння шкоди лише тому, хто посягає, і лише такої, яка є необхідною
і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення
посягання. Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне
заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає
небезпечності посягання чи обстановці захисту. Відповідальність за
перевищення меж необхідної оборони настає лише при заподіянні шкоди двох
видів (тяжкого тілесного ушкодження; умисного вбивства — ст. 118, 124
КК).

Уявна оборона (ст.37)

За цією статтею, уявною обороною визнаються дії, пов’язані із
заподіянням шкоди, коли реального посягання не існувало. Особа помилково
сприйняла поведінку певної людини як посягання, і тому заподіяла їй
шкоду. Особа не несе відповідальності, якщо вона не усвідомлювала і не
могла усвідомлювати в даній ситуації помилковості свого припущення. В
іншому випадку настає відповідальність за шкоду, заподіяну з
необережності.

Затримання особи, що вчинила злочин (ст.38)

Здійснюється потерпілим чи іншими особами безпосередньо після вчинення
посягання, з метою доставлення цієї особи відповідним органам влади.
Заподіяння при затриманні шкоди менш значної, ніж смерть і тяжкі тілесні
ушкодження, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Крайня необхідність (ст.39)

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані
крайньої необхідності. Він має місце тоді, коли внаслідок дії стихійних
сил, механізмів, тварин існує небезпека, що реально загрожує особі,
суспільним інтересам чи інтересам держави, і ця небезпека не може бути
відвернена чи усунена іншим шляхом, крім заподіяння шкоди. При цьому
заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернута.

Перевищенням меж крайньої необхідності вважається заподіяння шкоди більш
значної, ніж та, яку вдалось відвернути, або умисне заподіяння шкоди.
Винний підлягає кримінальній відповідальності за вчинені дії.

Фізичний або психічний примус (ст.40)

Питання про кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин під
впливом фізичного примусу, виключається взагалі. Вчинення злочину під
впливом примусу психічного прирівнюється до стану крайньої необхідності.
Виконання наказу або розпорядження (ст.41)

На практиці часто виникають ситуації, коли особа заподіює шкоду,
виконуючи наказ свого начальника чи керівника. Дана норма вступає в дію
тоді, коли наказ чи розпорядження є законним, тобто відданий особою, яка
має на це повноваження, а невиконання його вважатиметься порушенням
трудових обов’язків. Діяння, повязане з ризиком (ст.42)

Ризик передбачає можливість виникнення шкоди внаслідок вчинення певних
дій (бездіяльності) для досягнення позитивного результату. Найчастіше
можуть бути вчинені у виробничій, медичній, науковій діяльності, під час
випробування технічних пристроїв тощо. Ризиковані діяння визнаються
виправданими, якщо вчиняються для значної суспільно корисної мети; були
вжиті заходи безпеки. Але якщо особа, що вчинила ризиковане діяння,
заздалегідь знала про можливість настання загрози для життя інших людей,
екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій, вона несе
кримінальну відповідальність.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття

злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації
(ст.43)

Спеціальне завдання можуть виконувати як штатні працівники
правоохоронних органів, так і особи, що негласно з ними
співробітничають. Виконання такого завдання повинно мати документальне
підтвердження і мету – попередження чи розкриття злочинної діяльності.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона у складі
організованої групи чи злочинної організації вчинила злочин вимушено
(щоб зберегти у таємниці факт виконання нею спеціального завдання ),
крім вчинення особливо тяжкого злочину, що спричинив тяжкі чи особливо
тяжкі наслідки (смерть, шкода здоров’ю, майнова шкода).

4. Кримінальна відповідальність. Звільнення від кримінальної
відповідальності

Кримінальна відповідальність – це особливий правовий інститут, який
означає обов’язок особи, що вчинила злочин, зазнати особливого виду
державного примусу – кримінального покарання. Підставою кримінальної
відповідальності є склад злочину. Кримінальна відповідальність має
об’єктивний характер – виникає з волі держави незалежно від бажання
особи, яка вчинила злочин, в момент його вчинення. Кримінальна
відповідальність матеріалізується в обвинувальному вироку суду і
включає: засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання,
його відбування, судимість.

Звільнення від кримінальної відповідальності означає відмову держави в
особі компетентних органів від застосування до особи, яка вчинила
злочин, кримінально-правових засобів примусового характеру. Іншими
словами, обвинувальний вирок суду не постановляється, до винного не
застосовується покарання і він вважається таким, що не має судимості.

Види звільнення від кримінальної відповідальності:

у зв’язку з дійовим каяттям – при вчиненні злочину невеликої тяжкості
вперше. Каяття підтверджується соціально корисними активними діями особи
(наприклад, вона дає правдиві свідчення, співчуває потерпілому, повністю
відшкодовує завдані збитки тощо);

у зв’язку з примиренням винного з потерпілим – при вчиненні злочину
невеликої тяжкості вперше. Під примиренням розуміється добровільна
відмова потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до
кримінальної відповідальності винного або прохання закрити уже порушену
справу. Разом з тим винний має повністю відшкодувати завдані збитки;

у зв’язку з передачею особи на поруки, якщо вперше вчинено злочин
невеликої чи середньої тяжкості. Застосовується на розсуд суду за
наявності клопотання колективу підприємства, установи чи організації.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності за умови протягом
року з дня передачі її на поруки виправдати довіру колективу, не
ухилятися від заходів виховного характеру і не порушувати громадського
порядку;

у зв’язку із зміною обстановки. Застосовується при вчиненні злочину
невеликої чи середньої тяжкості вперше. Включає дві самостійні підстави:
а) вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність (наприклад,
незаконна порубка лісу на ділянці, яка підлягала розчищенню), б) особа
перестала бути суспільно небезпечною (наприклад, тяжка хвороба,
внаслідок якої особа стала інвалідом)

5) у зв’язку із закінченням строків давності. Цей вид звільнення
застосовується за таких умов: закінчення визначених у законі строків,
невчинення нового злочину, неухилення особи від слідства або суду. У
Кримінальному кодексі встановлений 15-річний загальний строк давності,
по закінченні якого особа, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості,
звільняється від кримінальної відповідальності, навіть якщо вона
ухилялась від слідства і суду. Виняток становлять особливо тяжкі
злочини, за які може бути призначено довічне позбавлення волі (на розсуд
суду), і злочини проти миру і безпеки людства, щодо яких давність
взагалі не застосовується. Спеціальні (диференційовані) строки давності
щодо окремих видів злочинів регламентовані ст.49 КК. Наприклад, якщо
особа вчинила злочин середньої тяжкості, вона звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину і до дня
набрання вироком законної сили минуло 5 років.

5. Кримінальне покарання, його види. Обставини, що пом’якшують
покарання. Обставини, що обтяжують покарання. Звільнення від покарання
та його відбування. Судимість

Поняття покарання визначене у ст.50 КК: “Покарання є заходом примусу, що
застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної
винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні
прав і свобод засудженого”.

Система і види покарань чітко визначені ст.51 КК. Перелік вичерпний,
складає його 12 покарань, чотири з яких (громадські роботи, службові
обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі) є новелами,
які не були відомі раніше кримінальному законодавству України. Система
покарань побудована, на відміну від КК 1960 р., за принципом “від менш
суворого до більш суворого покарання”.

Встановлену систему покарань закон поділяє на три групи:

основні – застосовуються самостійно (громадські роботи, виправні роботи,
службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі,
тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення
волі на певний строк, довічне позбавлення волі);

додаткові – приєднуються до основного (позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу та конфіскація
майна);

покарання, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові (штраф
та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю).

Мета покарання – кінцевий результат, якого хоче досягти держава методами
кримінально-правового впливу. Проявляється у чотирьох площинах: 1) кара
щодо засудженого; 2) виправлення засудженого; 3) запобігання вчиненню
ним нових злочинів; 4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами (три
останні прояви мети досягаються не завжди).

При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого
злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують
покарання. У ст.66 КК наведений перелік обставин, що пом’якшують
покарання. До них належать: 1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або
активне сприяння розкриттю злочину; 2) добровільне відшкодування
завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; 3) вчинення злочину
неповнолітнім; 4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності; 5)
вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших
обставин; 6) вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або через
матеріальну чи іншу залежність; 7) вчинення злочину під впливом сильного
душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями
потерпілого; 8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої
необхідності; 9) виконання спеціального завдання з попередження чи
розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної
організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених ККУ
Ці обставини характеризують знижений ступінь суспільної небезпеки особи
злочинця та вчиненого ним діяння і слугують критерієм індивідуалізації
покарання. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його
пом’ якшують, й інші обставини (наприклад, стан здоров’я винної особи).

Ст.67 КК встановлює вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання.
Ними є: 1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів; 2)
вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; 3) вчинення злочину
на грунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату; 4)
вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового чи
громадського обов’язку; 5) тяжкі наслідки, завдані злочином; 6) вчинення
злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в
безпорадному стані; 7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомого для
винного перебувала у стані вагітності; 8) вчинення злочину щодо особи,
яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає
психічним захворюванням чи недоумством; 10) вчинення злочину з особливою
жорстокістю; 11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або
надзвичайного стану, інших надзвичайних подій; 12) вчинення злочину
загальнонебезпечним способом; 13) вчинення злочину особою, що перебуває
у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням
наркотичних або інших одурманюючих засобів. Закон надає суду право,
залежно від характеру вчиненого злочину, навівши мотиви свого рішення у
вироку, не визнавати окремі із вищепереліче-них обставин такими, що
обтяжують покарання (№№ 1, 3-5, 8, 11, 13).

Звільнення від покарання та його відбування є одним із проявів гуманізму
у кримінальному праві. Суть його полягає у тому, що за підстав,
передбачених КК, суд може звільнити засудженого від відбування покарання
чи подальшого відбування покарання, частину якого він уже відбув,
замінити покарання більш м’яким чи пом’якшити призначене покарання.

Перелік підстав, за яких застосовується цей інститут, міститься у
ст.75-87 КК (у зв’язку зі зворотною дією кримінального закону в часі, у
зв’язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку,
у зв’язку з хворобою, на підставі закону про амністію або акта про
помилування, звільнення від відбування покарання з випробуванням та ін.)

Судимість – це такий правовий стан особи, який виникає в результаті
визнання її винною у вчиненні злочину і призначення їй кримінального
покарання. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання
обвинувальним вироком законної сили і до погашення або зняття судимості.
Наявність судимості обтяжує відповідальність при призначенні покарання
за вчинення нового злочину (п.1 ч.1 ст.67). Судимість як одна із ознак,
що характеризують особу винного, враховується судом при призначенні
покарання. Крім того, судимість має негативні загальноправові наслідки.
Так, відповідно до ч.3 ст.76 Конституції України, не може бути обраним
до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення
умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у
встановленому законом порядку.

Найбільш поширеним способом припинення судимості є її погашення, при
якому особа втрачає статус судимої без будь-яких додаткових зусиль. Для
того, щоб судимість виявилася погашеною, необхідним є дотримання
встановлених Кримінальним кодексом України умов. При засудженні зі
звільненням від відбування покарання з випробуванням судимість
погашається одразу після успішного спливу іспитового строку. Якщо особа
відбула покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю; службового обмеження для
військовослужбовців; тримання у дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців; тримання на гауптвахті, то судимість погашається
одразу ж після відбування покарання. У всіх інших випадках умовами
погашення судимості є: 1) відбуття особою основного і додаткового
покарання; 2) сплив строку погашення судимості, визначеного ст.89 (від
одного до восьми років, залежно від виду покарання; 3) невчинення особою
протягом цього строку нового злочину.

Судимість може бути знята судом достроково за умови правомірної
поведінки особи та спливу половини строку погашення судимості.

6. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх

Кримінальний кодекс України передбачає специфіку вирішення цілої низки
питань про відповідальність за злочини, скоєні неповнолітніми (див.
схему на стор. 100) за загальним правилом, кримінальній відповідальності
підлягають особи, яким на момент вчинення злочину виповнилось 16 років

за злочини, передбачені у ч.2 ст.22 (умисне вбивство, крадіжка, грабіж,
розбій, зґвалтування та ін.) кримінальна відповідальність настає з
14-річного віку

неповнолітні можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності із
застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч.2 ст.105), якщо
він вперше вчинив злочин невеликої тяжкості і його виправлення можливе
без застосування кримінальних покарань

примусові заходи виховного характеру, які застосовуються до
неповнолітніх: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення
особливих вимог до поведінки; 3) передача неповнолітнього під нагляд
батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або
трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє
прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і
має майно, кошти або заробіток, обовязку відшкодування заподіяних
збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної
навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення,
але на строк, що не перевищує трьох років

до неповнолітнього можуть бути застосовані тільки ті кримінальні
покарання, які прямо передбачені ст.98 ККУ: штраф, громадські роботи,
виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк

н

до неповнолітнього не застосовується довічне позбавлення волі

звільнення від відбування покарання неповнолітніх з випробуванням
передбачає іспитовий строк від 1 до 2 років

для неповнолітнього встановлені скорочені строки давності звільнення від
кримінальної відповідальності (загальний 10 років)

І для неповнолітнього встановлені значно коротші строки погашення
судимості

Зазначимо, що розслідування справ про злочини неповнолітніх та їх
розгляд у суді першої інстанції теж має певні особливості. Так, слідчий,
що здійснює провадження у кримінальній справі про злочин
неповнолітнього, повинен врахувати його вікові особливості при
проведенні слідчих дій, зібрати дані про стан здоров’я і розвиток,
отримати характеристику особистості неповнолітнього тощо. Пред’явлення
обвинувачення неповнолітньому і його допит провадиться у присутності
захисника, а якщо неповнолітній не досяг 16 років або його визнано
розумово відсталим – у присутності педагога або лікаря, батьків чи інших
законних представників.

Судовий розгляд справи про злочин неповнолітнього може бути закритим, що
сприяє одержанню правдивих показань неповнолітнього і усуненню можливого
негативного впливу на нього сторонніх осіб. За наявності законних
підстав суд має право звільнити неповнолітнього від кримінальної
відповідальності чи кримінального покарання із застосуванням примусових
заходів виховного характеру. При призначенні покарання суд повинен
врахувати, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом’якшує
кримінальне покарання (ст.66 Кримінального кодексу України).

Питання і завдання для самоконтролю:

Чому Кримінальний кодекс України є єдиним джерелом кримінального права?

Дайте визначення поняття “злочин” і розкрийте його основні ознаки.

Які елементи входять до складу злочину? Проаналізуйте склад конкретного
злочину, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу України.

Які обставини виключають злочинність діяння? Наведіть приклади.

Які покарання належать до основних, а які до додаткових?

Що таке судимість і які наслідки вона має для особи?

Чим відрізняється зняття судимості і погашення судимості?

Які особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх?

Тема 9. Основи екологічного і земельного права України

План:

Екологічне право: поняття, предмет, джерела.

Екологічні права та обов’язки громадян України. Поняття і види
природокористування, права та обов’язки природокористувачів.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства.

Загальна характеристика земельного права. Земельний кодекс України як
основне джерело земельного права.

1. Екологічне право: поняття, предмет, джерела

Екологічне право – це галузь національної системи права, яка містить
норми, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього
природного середовища і раціонального використання природних ресурсів.
Інакше цю галузь називають “право навколишнього природного середовища”,
“природоохоронне право”, “енвайронментальне право”. Є комплексною
галуззю, до складу якої входять такі підгалузі, як водне, повітряне,
земельне, гірниче, лісове.

Екологічне право є правовою базою екологічної політики Української
держави, основними напрямками якої на сучасному етапі є:

забезпечення екологічної безпеки, тобто запобігання погіршення стану
навколишнього природного середовища і виникнення небезпеки для життя і
здоров’я людей;

досягнення ефективного використання природних ресурсів для забезпечення
різноманітних потреб людини, суспільства і держави та сприяння їх
відтворенню;

здійснення охорони та захисту навколишнього природного середовища як
важливого компонента біосфери, що забезпечує життєдіяльність людини.

Предметом екологічного права є нормативно врегульовані відносини з
охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів
(екологічні відносини).

Завданнями екологічного права України є: регулювання суспільних відносин
з охорони, раціонального використання і відтворення природних ресурсів;
закріплення, охорона та захист екологічних прав людини; запобігання і
ліквідація негативного впливу господарської та іншої діяльності на
навколишнє природне середовище. Для виконання вищеназваних завдань
екологічне право наділене такими функціями:

регулятивною, яка проявляється у впорядкуванні екологічних
правовідносин;

охоронною, яка полягає, зокрема, у визначенні за допомогою правових норм
природних об’єктів, що охороняються державою;

каральною, що виражається у застосуванні заходів державного примусу до
осіб, що порушують екологічні норми;

ідеологічно-виховною, яка означає вплив на свідомість і поведінку людей
з метою формування у них бережливого ставлення до навколишнього
природного середовища та неухильного виконання конституційного обов’язку
не заподіювати шкоду природі.

Джерелом екологічного права в Україні є екологічне законодавство, яке
утворює розгалужену систему. Основою цієї системи виступає Конституція
України, яка закріплює:

обов’язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків
Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження
генофонду Українського народу (стаття 16);

право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на
відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, право вільного
доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і
предметів побуту, а також право на її поширення (стаття 51);

обов’ язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,
відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66).

Конституційні засади регулювання екологічних відносин конкретизує Закон
України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991
року. Передусім Закон закріплює загальні принципи природоохоронної
діяльності:

пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання
екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних
ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої
діяльності;

гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я
людей;

запобіжний характер природоохоронної діяльності;

комплексний підхід до вирішення питань охорони довкілля в процесі
матеріального виробництва, нормування впливу господарської та іншої
діяльності на навколишнє природне середовище;

охорона та збереження різноманітності й цілісності природних об’єктів чи
комплексів, забезпечення відтворювання відновлюваних природних ресурсів;

обов’язковість екологічної експертизи;

безоплатність загального та платність спеціального використання
природних ресурсів для задоволення потреб людини, суспільства і держави;

стягнення збору за забрудення навколишнього природного середовища і
погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної
порушенням екологічного законодавства;

гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких може
вплинути на стан довкілля, формування у громадян екологічного світогляду
та екологічної культури;

– міжнародне співробітництво при вирішенні проблем охорони навколишнього
природного середовища та ін.

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” визначає
об’єкти, які підлягають державному регулюванню й охороні: 1) навколишнє
природне середовище як сукупність природних та природно соціальних умов
та процесів; 2) природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так
і не використовувані в господарстві в даний час; 3) ландшафти та інші
природні комплекси; 4) природно-заповідний фонд держави; 5) ділянки
суші, водний простір, атмосферне повітря; 6) генофонд рослинного і
тваринного світу; 7) здоров’я і життя людей.

Інші нормативні акти, які регулюють питання використання та охорони
окремих видів природних ресурсів: Земельний кодекс України від
25.10.2001 р., Водний кодекс України від 06.06.1995 р., Кодекс України
про надра від 27.041994 р., Лісовий кодекс України від 21.01.1994 р.,
Закони України “Про тваринний світ” від 03.03.1993 р., “Про
природно-заповідний фонд України” від 16.06.1992 р., “Про охорону
атмосферного повітря” від 16.10.1992 р., “Про правовий режим територій,
що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської
катастрофи” від 27.02.1991 р. та ін.

Важливе місце серед джерел екологічного права займає Закон України “Про
Червону книгу України” від 07.02.2002 р. Червона книга України містить
перелік рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів
тваринного і рослинного світу (близько 380 видів тварин і 540 видів
рослин і грибів), а також узагальнені відомості про сучасний стан цих
рослин і тварин та заходи для їх збереження і відтворення (зокрема, це
створення заповідників і заказників, штучне розведення і розселення
тварин і рослин, заборона полювання і лову тварин тощо). Офіційне
видання Червоної книги України здійснюється не рідше одного разу на 10
років.

2. Екологічні права та обов’язки громадян України. Поняття і види
природокористування, права та обов’язки природокористувачів

Екологічні права та обов’язки громадян – це юридично закріплені державою
повноваження і зобов’язання громадян у сфері використання та охорони
навколишнього природного середовища. Конституційні права та обов’язки
висвітлені при розгляді першого питання. Закон України “Про охорону
навколишнього природного середовища” встановлює такі екологічні права
(статті 9-11):

право на участь в обговоренні проектів законодавчих актів щодо
розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, що можуть негативно
вплинути на стан навколишнього природного середовища та внесення
пропозицій з цих питань до органів державної влади і місцевого
самоврядування;

право участі у розробці та здійсненні природоохоронних заходів;

право загального та спеціального використання природних ресурсів;

право об’єднання у громадські природоохоронні формування;

право доступу у встановленому порядку до повної та достовірної
інформації про стан довкілля та його вплив на здоров’я населення;

право участі у проведенні громадської екологічної експертизи;

право на здобуття екологічної освіти і виховання, тобто формування
знань, умінь та навичок природоохоронної діяльності та раціонального
використання природних ресурсів;

право подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної їх
здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне
середовище рішень та дій органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, окремих юридичних та фізичних осіб.

Екологічні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми екологічними
обов’язками. У статті 12 Закону “Про охорону навколишнього природного
середовища” міститься перелік цих обов’язків:

берегти природу, раціонально використовувати природні ресурси;

займатись господарською діяльнстю з додержанням вимог екологічної
безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних
ресурсів;

не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб’єктів;

вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів;

сплачувати штрафи за екологічні правопорушення;

компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом
на навколишнє природне середовище.

Природокористування – це процес використання природних ресурсів для
задоволення потреб та інтересів людини, суспільства і держави.
Розрізняють такі види природокористування:

за об’єктом – водокористування, землекористування, користування надрами,
користування атмосферним повітрям, користування рослинним і тваринним
світом, лісокористування;

за строками – постійне (без обмеження терміну) і тимчасове (здійснюється
протягом визначеного періоду);

за значимістю природних ресурсів – користування загальними природними
ресурсами, користування місцевими природними ресурсами;

за підставами виникнення – загальне і спеціальне.

Право загального природокористування виникає безпосередньо на підставі
нормативно-правових актів, зокрема, Конституції України, яка в статті 13
закріплює: “Кожний громадянин має право користуватися природними
об’єктами права власності народу відповідно до закону”. Загальне
природокористування спрямоване на задоволення життєво необхідних потреб
людини (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).
Реалізація цього права є безоплатною, безстроковою і не потребує
спеціального дозволу.

Спеціальне природокористування здійснюється на підставі спеціальних
дозволів, виданих у встановленому законом порядку, фізичними та
юридичними особами у процесі господарювання.

Спеціальне природокористування потребує виділення окремих частин
природних об’єктів у відособлене користування. Спеціальне використання
природних ресурсів є платним і визначеним в часі.

Суб’єкти природокористування мають такі права:

використовувати природні ресурси відповідно до їх цільового призначення;

використовувати корисні властивості природних ресурсів для задоволення
своїх потреб;

надавати природні ресурси у використання іншим суб’єктам на договірних
засадах;

отримувати доходи від використання природних ресурсів;

у судовому порядку оскаржувати рішення та дії державних органів і
посадових осіб, які порушують права природокористувача і вимагати
усунення перешкод у користуванні природними ресурсами та компенсації
шкоди, заподіяної природним ресурсам;

отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх
вилучення або добровільної відмови від користування ними тощо.

Законодавство покладає на природокористувачів ряд обов’язків:

забезпечувати використання природних ресурсів відповідно до їх цільового
призначення;

раціонально й економно використовувати природні ресурси на основі
широкого застосування новітніх технологій,

не допускати безгосподарного використання, здійснювати заходи щодо
запобігання псуванню, забруденню та виснаженню природних ресурсів,

застосовувати біологічні, хімічні та інші методи поліпшення якості
природних ресурсів;

додержуватися строків у природокористуванні;

своєчасно вносити плату за використання природних ресурсів та
забруднення навколишнього природного середовища, а також відшкодовувати
збитки, заподіяні в процесі природокористування іншим суб’єктам;

дотримуватися вимог екологічної безпеки.

3. Відповідальність за порушення екологічного законодавства

Порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища
в юридичній літературі називають екологічним правопорушенням. Закон
України “Про охорону навколишнього природного середовища” у ст.68
містить перелік таких правопорушень:

– порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне
середовище;

порушення норм екологічної безпеки;

порушення вимог законодавства України при проведенні державної
екологічної експертизи, у тому числі подання завідомо неправдивого
експертного висновку;

фінансування, будівництво та впровадження у виробництво нових технологій
і устаткування без позитивного висновку державної екологічної
експертизи;

порушення екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві,
реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств,
споруд, пересувних засобів та інших об’єктів;

допущення наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів
забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне
середовище;

перевищення лімітів та порушення інших вимог використання природних
ресурсів;

самовільне спеціальне використання природних ресурсів;

порушення строків внесення зборів за використання природних ресурсів та
забруднення навколишнього природного середовища;

невжиття заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків
аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;

невиконання розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у
галузі охорони навколишнього природного середовища, та вчинення опору їх
представникам;

порушення природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні,
використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захисту
рослин, мінеральних добрив, токсичних, радіоактивних речовин і відходів;

невиконання вимог охорони територій і об’єктів природно-заповідного
фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин
і рослин, занесених до Червоної книги України;

відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про
стан довкілля, а також про джерела забруднення, приховування випадків
аварійного забруднення навколишнього природного середовища або
фальсифікація відомостей про стан екологічної обстановки чи
захворюваності населення;

приниження честі і гідності працівників, які здійснюють контроль у
галузі охорони навколишнього природного середовища, посягання на їх
життя і здоров’я.

Основними видами юридичної відповідальності за екологічні правопорушення
є адміністративна, кримінальна, цивільно-правова. Адміністративні
правопорушення в екологічній сфері визначені у главі 7 Кодексу України
про адміністративні правопорушення. Серед них: псування і забруднення
сільськогосподарських та інших земель (ст.52); порушення правил
використання земель (ст.53); порушення вимог щодо охорони надр (ст.57);
порушення правил охорони водних ресурсів (ст.59); порушення правил
водокористування (ст.60); незаконна порубка, пошкодження та знищення
лісових культур і молодняка (ст.65); порушення вимог пожежної безпеки в
лісах (ст.77); самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків
(ст.77-1); порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених
до Червоної книги України (ст.90); перевищення лімітів та нормативів
використання природних ресурсів (ст.91-1) та ін.

Екологічні злочини передбачені розділом VIII Кримінального кодексу
України. До них належать: порушення правил екологічної безпеки (ст.235);
невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення
(ст.237); приховування або перекручення відомостей про екологічний стан
або захворюваність населення (ст.238); забруднення або псування земель
(ст.239); забруднення моря (ст.243); знищення або пошкодження лісових
масивів (ст.245); незаконна вирубка лісу (ст.246); незаконне полювання
(ст.248); порушення ветеринарних правил (ст.251) та ін.

Цивільно-правова відповідальність означає відшкодування (компенсацію)
шкоди, заподіяної фізичною або юридичною особою внаслідок порушення
екологічного законодавства. Відшкодування збитків може здійснюватися в
добровільному порядку, коли винна особа визнає факт екологічного
правопорушення і готова реально компенсувати заподіяну шкоду, і в
примусовому (судовому). В останньому випадку застосовуються такі
цивільно-правові форми захисту порушених прав, як віндикаційний і
негаторний позови, позови про відшкодування завданих моральних збитків і
витрат, пов’язаних з лікуванням – у разі заподіяння шкоди здоров’ю чи
втрати працездатності громадян. Цивільно-правова відповідальність
покладається на винних суб’єктів незалежно від притягнення їх до
адміністративної чи кримінальної відповідальності.

4. Загальна характеристика земельного права. Земельний кодекс України як
основне джерело земельного права

Земельне право є частиною екологічного права і водночас самостійною
галуззю національної системи права. Земельне право – це сукупність
правових норм, які регулюють земельні правовідносини з метою
забезпечення раціонального використання земельних ресурсів, створення
умов для підвищення ефективності землекористування, збереження і
відтворення родючості грунтів, а також охорони прав фізичних і юридичних
осіб як землевласників і землекористувачів.

Предметом правового регулювання є земельні відносини – суспільні
відносини щодо володіння, користування і розпорядження земельними
ресурсами, а також їх охорони і раціонального використання. Земля є
особливим об’єктом правового регулювання, оскільки вона визначає
просторові межі державного суверенітету України, є основою життя і
діяльності людського суспільства, частиною навколишнього природного
середовища і засобом виробництва.

Норми земельного права містяться у джерелах земельного права –
нормативно-правових актах, що утворюють систему земельного
законодавства. Особливе місце в цій системі належить Конституції
України, в якій врегульовані найважливіші земельні відносини. У статті
13 встановлено : “Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші
природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні
ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної
зони є об’єктами права власності Українського народу”. Стаття 14
закріплює: “Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це
право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами і
державою виключно відповідно до закону”.

Конкретизує положення Конституції України щодо регулювання земельних
відносин Земельний кодекс України, прийнятий 25.10.2001 року, чинний з
01.01.2002 року. Він складається із 10 розділів. Земельний кодекс
починається із загальних положень, які визначають принципи і завдання
земельного законодавства. Принципами земельного законодавства є:

поєднання особливостей використання землі як територіального базису,
природного ресурсу і основного засобу виробництва;

забезпечення рівності права власності на землю усіх суб’єктів і
невтручання держави в здійснення суб’єктами цього права;

забезпечення раціонального використання земель;

дотримання вимог екологічної безпеки.

Завдання земельного законодавства полягає в регулюванні земельних
відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб,
територіальних громад та держави, раціонального використання і охорони
земель.

Детально регламентовані в Кодексі повноваження органів державної влади
та органів місцевого самоврядування в сфері земельних відносин.
Первинними є повноваження Верховної Ради України, яка: приймає закони в
галузі регулювання земельних відносин, визначає засади державної
політики і затверджує загальнодержавні програми щодо використання і
охорони земель тощо. Відповідними повноваженнями наділені Верховна Рада
Автономної Республіки Крим, місцеві ради та органи державної виконавчої
влади.

Далі Земельний кодекс встановлює види земель в Україні та їх правовий
статус. Земельний фонд України утворюють усі землі в межах її території.
За цільовим призначенням їх можна поділити на категорії: землі
сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської
забудови; землі природоохоронного фонду; землі оздоровчого призначення;
землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення;
землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості,
транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Віднесення земель до певної категорії здійснюється на підставі рішень
органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно
до їх повноважень. Кожна категорія земель має свій правовий режим, тобто
встановлений законом порядок використання та охорони, допустимі межі і
способи розпорядження. Для прикладу, землями сільськогосподарського
призначення є землі, надані для виробництва сільськогосподарської
продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та
навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури
або призначені для цих цілей. Основну частину цих земель складають
сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті і
пасовища). Особливий правовий режим цих земель проявляється в охороні
від несільсь-когосподарського використання.

Земельним кодексом встановлені такі права на землю: право власності,
право постійного користування, право оренди земельної ділянки, право
земельного сервітуту.

Право власності на землю – це право володіти, користуватися і
розпоряджатися земельною ділянкою. Суб’єктами права власності на землю
можуть бути:

громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через
органи місцевого самоврядування – на землі комунальної власності;

держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади –
на землі державної власності.

Право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і
користування землею, що перебуває у державні чи комунальній власності,
без обмеження терміну.

Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове
платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною
орендареві для господарської діяльності. Може бути короткостроковою – до
5 років і довгостроковою – не більше 50 років.

Право земельного сервітуту – це право на обмежене платне або безплатне
користування чужою земельною ділянкою: право проходу та проїзду на
велосипеді, проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, право
прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв’язку, трубопроводів
та інших комунікацій.

Набуття і реалізація права на землю громадянами та юридичними особами
здійснюється за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого
самоврядування в межах їх повноважень.

Громадяни України мають право на безоплатне одержання у власність
земельних ділянок тільки для конкретних цілей і не більше визначених
законом розмірів:

для ведення фермерського господарства – не більше 100 га;

для ведення особистого селянського господарства – не більше 2 га;

для ведення садівництва – не більше 0,12 га;

для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських
будівель і споруд: у селах – не більше 0,25 га, у селищах – не більше
0,15 га, у містах – не більше 0,10 га;

для індивідуального дачного будівництва – не більше 0,10 га;

– для будівництва індивідуальних гаражів – не більше 0,01 га. Громадяни
подають заяву до відповідної районної державної адміністрації

або місцевої ради за місцезнаходженням земельної ділянки, рішення
приймається у місячний строк.

У Земельному кодексі передбачений такий спосіб набуття права власності
на землю, як набувальна давність. Громадяни, які добросовісно, відкрито
і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не
мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю землю,
можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого
самоврядування з клопотанням про передачу її у власність (або надання у
користування).

Юридичні особи України можуть набувати права власності та права
користування земельною ділянкою для здійснення підприємницької
діяльності.

Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи можуть набувати права
власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в
межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів у разі
придбання об’єктів нерухомого майна.

Суб’єкти права приватної власності на землю мають право розпоряджатися
своєю земельною ділянкою, наприклад, продавати (але до 2005 року
встановлений мораторій на купівлю-продаж землі, оскільки ще не
сформована відповідна інфраструктура: реєстратор для контролю та обліку
процесу купівля-продажу, бюро оцінки землі тощо).

Землевласники та землекористувачі мають певні права та обов’язки,
закріплені земельним законодавством. Права: самостійно господарювати на
землі, використовувати усі корисні властивості земельної ділянки, право
власності на вироблену сільськогосподарську продукцію, право
споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди тощо.
Обов’язки: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням,
зберігати корисні властивості землі і підвищувати родючість грунтів,
своєчасно вносити плату за землю, не порушувати прав власників суміжних
ділянок, дотримуватися правил добросусідства тощо.

Держава забезпечує захист прав громадян і юридичних осіб на землю. Він
здійснюється шляхом визнання права на землю у судовому порядку;
відшкодування збитків, завданих власникам земельних ділянок або
землекористувачам; відновлення стану земельної ділянки, який існував до
порушення права та ін.

Важливим завданням держави є також охорона земель. Це означає, що за
допомогою правових, організаційних, економічних та інших заходів держава
повинна забезпечити раціональне використання земель, відтворення і
підвищення їх родючості, захист від шкідливого атропогенного впливу
тощо. Зокрема, громадянам і юридичним особам, які за власні кошти
здійснюють заходи щодо охорони земель, передбачені загальнодержавними і
регіональними програмами, держава надає податкові і кредитні пільги. І
навпаки, за порушення земельного законодавства громадяни та юридичні
особи несуть юридичну відповідальність відповідно до ст.221 Земельного
кодексу (за укладення угод з порушенням земельного законодавства, за
самовільне зайняття земельної ділянки, за псування сільськогосподарських
угідь, непроведення рекультивації порушених земель тощо).

Державний контроль за використанням і охороною земель здійснюється
уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за
додержанням вимог законодавства про охорону земель – органами з питань
екології і природних ресурсів. Одним із завдань цих органів є ведення
моніторингу земель, тобто спостереження за станом земель з метою
своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації
наслідків негативних процесів. Органи виконавчої влади по земельних
ресурсах, органи з питань екології і природних ресурсів також
забезпечують ведення державного земельного кадастру. Державний земельний
кадастр – це сукупність відомостей та документів про місце розташування
і правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію, кількісну і
якісну характеристику. Призначення земельного кадастру в тому, щоб
забезпечити необхідною інформацією органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, а також
громадян з метою регулювання земельних відносин, контролю за
використанням та охороною земель.

Використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у
вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно
від грошової оцінки земель. Розміри та порядок плати за землю, а також
напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю,
відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і
справляння земельного податку врегульовані Законом України “Про плату за
землю” від 03.07.1992 року.

Питання і завдання для самоконтролю:

Охарактеризуйте нормативно-правові акти про охорону довкілля.

Визначте права і обов’язки людини в екологічній сфері.

За якими критеріями розрізняють види природокористування? Наведіть
приклади загального і спеціального природокористування.

Яка відповідальність встановлена за екологічні правопорушення?
Проаналізуйте склад конкретного правопорушення в екологічній сфері.

За яким критерієм розрізняють категорії земель?

Що означає право власності на землю і чим воно відрізняється від права
землекористування?

Короткий словник юридичних термінів

Абсолютизм – форма державного правління, яка грунтується на самоправстві
володаря й виключає існування незалежних від носія верховної влади
(тирана, монарха, царя та ін) органів законодавчої, виконавчої, судової
чи релігійної (духовної) влади.

Автономія – право самостійного управління, розв’язання фінансових,
адміністративних, соціальних питань певною частиною держави, яке
закріплене в загальнодержавной конституції та в правових актах
автономної одиниці.

Авторитаризм – антидемократичний режим, в якому відсутні демократичні
інституції, а державна влада сприрається, як правило, на
військово-каральний апарат, соціальну або партійну демагогію.

Адміністративна відповідальність – різновид юридичної відповідальності,
що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне
правопорушення, адміністративного стягнення.

Адміністративне право – це система норм, які регулюють особливе коло
суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються в процесі
функціонування органів державної влади.

Адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна
(умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський
порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок
управління і за яку законом передбачена адміністративна
відповідальність.

Адміністративне стягнення – примусовий захід державного впливу, який
застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення.

Адміністративно-територіальний устрій – внутрішній поділ території
держави на певні частини з урахуванням її природно-історичних,
етнонаціо-нальних, економічних, природних та інших особливостей, які є
просторовою сферою діяльності органів державної влади і місцевого
самоврядування.

Аналогія закону – застосування правової норми до подібних, не
врегульованих правом суспільних відносин.

Апеляційна інстанція – суд, що розглядає справи за апеляційною скаргою і
апеляційним поданням на судові рішення, прийняті судом першої інстанції.

Банкрутство – встановлена судом неспроможність суб’єкта підприємницької
діяльності задовольнити у встановлений строк вимоги кредиторів і
виконати зобов’язання перед бюджетом через брак активів у ліквідній
формі.

Батьківські права і обов’язки – особисті і майнові права і обов’язки,
які надає закон батькові і матері для забезпечення належного виховання і
матеріального утримання дітей, а також захисту їх прав і обов’язків.

Безпосередня демократія – це система форм безпосереднього вільного
волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в
Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів
державної влади та органів місцевого самоврядування і безпосередньому
прийнятті владних рішень з передбачених Конституцією та законами України
питань.

Безробітні – громадяни працездатного віку, які з не залежних від них
причин не мають роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості,
шукають роботу і бажають працювати.

Вибори – це форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу
шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і
кількісного складу представницьких органів державної влади і місцевого
самоврядування.

Виконавча влада – один із видів державної влади, який полягає у
забезпеченні виконання Конституції, законів, актів глави держави
відповідно до наданих повноважень з управління державними справами.

Вина – психічне ставлення особи до здійснюваних нею протиправних дій чи
бездіяльності та їх наслідків, що виступає у формі умислу чи
необережності.

Відкриття спадщини – юридичний факт, з настанням якого виникають
спадкові правовідносини.

Відповідач – у цивільному судочинстві сторона, якій пред’явлено позов.

Віндикаційний позов – застосовується в цивільному праві для витребування
майна з чужого незаконного володіння.

Власність – історично зумовлена суспільна форма володіння, користування
та розпорядження матеріальними і нематеріальними благами.

Галузь права – сукупність правових норм, які регулюють певну сферу
однорідних суспільних відносин.

Глава держави – одноособовий або колегіальний орган, що здійснює
загальне керівництво державними справами, найвищий представник держави у
зовнішніх відносинах.

Гіпотеза – це частина норми права, що містить умови, при настанні яких
можна чи необхідно виконувати правило поведінки.

Господарське право – це сукупність правових норм, які регулюють
суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництва та
реалізації продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання
прибутку.

Господарський суд – спеціалізований судовий орган, що здійснює
правосуддя у господарських правовідносинах, розглядаючи спори між
юридичними особами, а також справи про банкрутство.

Громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і
Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Громадянське суспільство – спільність вільних, рівноправних людей,
кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником,
користуватися економічною свободою і надійним соціальним захистом, а
також брати участь у політичному житті.

Демократія – народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо
(вибори, референдум) або через представницькі органи державної влади та
органи місцевого самоврядування.

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у
соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку
суспільства, здійснює керівництво ним, врівноважує інтереси різних
соціальних груп, забезпечує задоволення загальносоціальних потреб.

Державна влада – різновид соціальної влади, що здійснюється державою та
її органами і полягає у їх здатності й можливості управляти політичними,
економічними, правовими процесами та подіями, контролювати соціально
небезпечні явища і регулювати поведінку громадян.

Державна мова – це мова офіційного спілкування.

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають
посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання
завдань і функцій держави.

Державний лад – це організація (будівництво) і діяльність держави.

Державний режим – спосіб здійснення державної влади певними методами і
засобами.

Державні символи – це закріплені в законодавстві офіційні знаки
(зображення, предмети) чи звукові зображення, які в лаконічній формі
виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру та
символізують суверенітет держави.

Диспозиція – частина норми права, що містить саме правило поведінки.

Джерела права – це способи юридичного виразу права.

Дієздатність – закріплена законом можливість суб’єкта права (фізичної чи
юридичної особи) набувати своїми діями юридичних прав та створювати для
себе юридичні обов’язки.

Договір – взаємна угода, що виникає внаслідок волевиявлення двох або
більше сторін, про встановлення, зміну або припинення цивільних
правовідносин.

Екологічне право – це галузь національної системи права, яка містить
норми, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього
природного середовища і раціонального використання природних ресурсів.

Екологічні права та обов’язки громадян – це юридично закріплені державою
повноваження і зобов’язання громадян у сфері використання та охорони
навколишнього природного середовища.

Закон – нормативно-правовий акт, що видається законодавчими органами,
має вищу юридичну силу і регулює найважливіші суспільні відносини.

Законність – режим відповідності дій, поведінки, діяльності посадових
осіб, громадян та юридичних осіб законам і підзаконним
нормативно-правових актам держави, який утворюється в результаті
неухильного додержання останніх усіма суб’єктами права.

Законодавча влада – вид державної влади, головною функцією якої є
законотворчість і організація контролю за дотриманням чинного
законодавства усіма структурами держави, об’єднаннями громадян і
громадянами.

Заповіт – це письмове розпорядження особи щодо свого майна, зроблене на
випадок смерті.

Збори (обов’язкові платежі) – обов’язкові внески до державного цільового
фонду, здійснювані платниками у порядку і на умовах, що визначаються
законом.

Звичаєве право – обов’язкові для виконання звичаї, санкціоновані
державою.

Зворотна дія закону – поширення дії закону на факти, що мали місце до
набрання ним чинності.

Земельне право – це сукупність правових норм, які регулюють земельні
правовідносини з метою забезпечення раціонального використання земельних
ресурсів, створення умов для підвищення ефективності землекористування,
збереження і відтворення родючості грунтів, а також охорони прав
фізичних і юридичних осіб як землевласників і землекористувачів.

Злочин – це передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне
діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Зміст правових відносин – це сукупність прав та обов’язків їх учасників,
передбачених нормою права.

Імпічмент – прийняте Верховною Радою України за спеціальною процедурою
рішення про обвинувачення Президента України у вчиненні державної зради
чи іншого злочину.

Інкорпорація – зведення кількох нормативно-правових актів у збірниках у
певному порядку (хронологічному, алфавітному тощо) без зміни змісту.

Інститут права – відокремлена група взаємозв’язаних правових норм, які
регулюють певний вид суспільних відносин.

Касаційна інстанція – суд, що розглядає справи за касаційними скаргами і
протестами на вироки і ухвали суду першої інстанції, що не набрали
законної сили.

Кодифікація – змістовна переробка і створення зведеного нормативного
акта (кодекс, статут, положення), має тільки офіційний характер, тобто
здійснюється спеціально уповноваженими на те суб’єктами.

Конституційне право України – це сукупність правових норм і принципів,
які закріплюють основи повновладдя народу України в політичній,
економічній, соціальній та культурній сферах його життєдіяльності.

Конституція – це єдиний правовий акт або система таких актів, за
допомогою яких народ безпосередньо чи через представницькі органи
встановлює основні принципи устрою суспільства і держави, форми
безпосередньої демократії, визначає статус органів державної влади і
місцевого самоврядування, закріплює права й свободи людини і
громадянина.

Контракт – особлива форма трудового договору, в якому строк його дії,
права, обов’язки і відповідальність сторін можуть встановлюватися угодою
сторін.

Кримінальна відповідальність – це обов’язок особи, що вчинила злочин,
зазнати особливого виду державного примусу – кримінального покарання.

Кримінальне покарання – це особливий вид примусу, що застосовується від
імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні
злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод
засудженого.

Кримінальне право – галузь права, норми якої визначають підстави і
принципи кримінальної відповідальності, а також встановлюють, які
суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути
застосовані до осіб, які їх вчинили.

Ліцензія – дозвіл, який видається уповноваженою особою іншій особі на
здійснення певного виду діяльності.

Мажоритарна виборча система – система виборів, за якою обраним
вважається кандидат, який отримав більшість голосів виборців по
виборчому округу, де він балотувався.

Матеріальна відповідальність – це обов’язкок працівника відшкодувати в
установленому законом порядку і розмірі шкоду, заподіяну підприємству,
установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових
обов’язків.

Механізм держави – це сукупність державних організацій, які здійснюють
завдання і функції держави.

Мито – податок, яким обкладаються товари та інші предмети, які ввозяться
на митну територію або вивозяться за її межі через митний кордон.

Місцеве самоврядування – право територіальних громад самостійно
вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції та законів
України.

Місцеві податки і збори – обов’язкові платежі, які справляються з
фізичних і юридичних осіб і входять до системи доходів місцевих
бюджетів.

Негаторний позов – у цивільному праві спосіб захисту права власності від
таких посягань, які не пов’язані з позбавленням власника володіння
майна, але створюють перешкоди власнику в реалізації його правомочностей
щодо цього майна.

Нормативний договір – формально обов’язкові правила поведінки загального
характеру, що встановлені за домовленістю двох чи більше суб’єктів.

Нормативно-правовий акт – рішення компетентних суб’єктів, що виноситься
в установленому порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд
офіційного документа у письмовій формі, забезпечується державою та
породжує юридичні наслідки.

Об’єкти правових відносин – це матеріальні і нематеріальні блага, які
здатні задовольняти потреби учасників правових відносин.

Обов’язкова частка спадщини – це частина спадкового майна, яку отримують
незалежно від змісту заповіту неповнолітні діти, непрацездатне подружжя,
непрацездатні батьки спадкодавця.

Органи державної влади – передбачена Конституцією України система
установ, що здійснюють публічну політичну владу на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову.

Осудність – нормальний психічний стан фізичної особи, що
характеризується її здатністю усвідомлювати під час вчинення злочину
свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Підзаконний нормативно-правовий акт – результат нормотворчої діяльності
компетентних органів держави, що розвиває чи деталізує окремі положення
законів.

Підприємницька діяльність (підприємництво) – самостійна, на власний
ризик, постійна діяльність щодо виробництва продукції, виконання робіт,
надання послуг, продажу товарів з метою одержання прибутку.

Пільги – встановлені законодавством переваги, що надаються особі чи
групі осіб порявняно з іншими громадянами.

Позивач – фізична чи юридична особа, учасник цивільного або
кримінального процесу, який пред’являє через суд до відповідача позов по
спорах, що виникають у цивільних, сімейних, трудових правовідносинах.

Позовна заява (позов) – це процесуальний засіб порушення цивільної
справи у суді, що містить у собі вимогу до суду про захист порушених
прав.

Податки – обов’язкові платежі, що мають сплачувати фізичні і юридичні
особи для покриття державних видатків.

Помилування – повне або часткове звільнення засудженого від покарання,
яке здійснює Президент України.

Правова держава – це держава, яка функціонує у громадянському
суспільстві і яка юридичними засобами реально забезпечує захист основних
прав і свобод людини і громадянина.

Правова культура – знання і розуміння права, високосвідоме виконання
його вимог.

Правова норма – це загальнообов’язкове, формально визначене правило
поведінки суб’єкта права, що містить у собі державновладне веління
нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується
державою для регулювання суспільних відносин.

Правова система – це система всіх юридичних явищ, які існують в певній
державі чи групі однорідних держав.

Правова сім’я – сукупність національних правових систем, які об’єднані
спільністю історичного формування видів джерел права, провідних правових
галузей та інститутів, відносною одноманітністю процесів правоутворення,
правореалізації та правоохорони.

Правове виховання – соціально-правова та педагогічна допомога особі у
формуванні правової свідомості і правової культури.

Правовий звичай – це санкціоноване і забезпечуване державою звичаєве
правило поведінки.

Правовий прецедент – рішення компетентного органу держави, якому
надається формальна обов’язковість під час розв’язання всіх наступних
аналогічних справ.

Правові відносини – це передбачені юридичною нормою суспільні відносини,
які виражаються у взаємних юридичних правах і обов’язках суб’єктів.

Правомірна поведінка – це такі вчинки (діяння), які не суперечать
приписам правових норм або основним принципам права держави.

Правопорушення – це протиправне винне діяння деліктоздатного суб’єкта,
яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним.

Правосуддя – самостійний вид державної діяльності, яку здійснюють суди
шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних,
адміністративних, кримінальних та інших справ.

Природокористування – це процес використання природних ресурсів для
задоволення потреб та інтересів людини, суспільства і держави.

Принципи права – це керівні засади (ідеї), зумовлені об’єктивними
закономірностями існування та розвитку людини і суспільства, що
визначають зміст, спрямованість правового регулювання.

Ратифікація – остаточне затвердження міжнародного договору вищим органом
держави, після чого норми міжнародного договору стають частиною
національного законодавства.

Санкція – частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання
чи невиконання правила поведінки.

Система законодавства – це система усіх упорядкованих певним чином
нормативно-правових актів держави.

Система права – це сукупність усіх чинних правових норм певної держави.

Систематизація нормативних актів – це спеціальна діяльність, спрямована
на їх впорядкування, вдосконалення, узгодження, зведення до певної
внутрішньо узгодженої системи.

Сімейне право – це сукупність правових норм, які регулюють сімейні
(особисті) і пов’язані з ними майнові відносини, що виникають між людьми
на підставі шлюбу, кровного споріднення, прийняття дітей у сім’ю.

Склад правопорушення – це його структура, що включає чотири елементи:
об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону.

Спадкування – це перехід прав і обов’язків померлої особи (спадкодавця)
до інших осіб (спадкоємців).

Строк давності – термін, після якого особа звільняється від кримінальної
відповідальності за умови, що вона не ухилялася від слідства і суду.

Строк позовної давності – це встановлений чинним законодавством термін,
упродовж якого особа може подати до судових органів позов для захисту
своїх прав та законних інтересів.

Структура норми права – внутрішня будова норми, що включає три елементи:
гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Суб’єкти правових відносин – це їх учасники, наділені юридичними правами
та обов’язками.

Суверенітет – політико-правова властивість держави, що характеризується
верховенством, повнотою, самостійністю і неподільністю в межах її
території та рівністю і незалежністю у зовнішніх відносинах.

Судимість – правовий стан особи, який виникає у зв’язку з засудженням її
судом до конкретної міри покарання за вчинений злочин і тягне настання
для неї певних негативних наслідків.

Судова влада – один із видів державної влади, що реалізується судовими
органами, які забезпечують можливість будь-якої фізичної чи юридичної
особи захистити свої права у судовому порядку.

Судочинство – форма реалізації судової влади і порядок провадження у
судових справах.

Суспільний лад – це організація і діяльність суспільства.

Територіальна громада – спільнота мешканців сіл, селищ, міст, об’єднана
загальними інтересами власного життєзабезпечення, що має право
самостійного, в межах законів, вирішення питань місцевого значення.

Тлумачення норм права – діяльність із з’ясування чи роз’яснення змісту
норми права з метою її правильного сприйняття, застосування і
реалізації.

Трудова дисципліна – різновид дисципліни, яка означає своєчасне і точне
виконання працівником своїх трудових обов’язків і дотримання правил
внутрішнього трудового розпорядку.

Трудове право – галузь права, що регулює суспільні відносини, які
виникли у зв’язку з використанням найманої праці громадян у державних,
колективних, громадських організаціях і установах, на підприємствах
будь-якої форми власності.

Трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства,
установи, організації або уповноваженим ним органом, чи фізичною особою,
яка встановлює взаємні права та обов’язки учасників трудових
правовідносин.

Унітарна держава – проста за своїи устроєм держава, у складі якої
відсутні самостійні державні утворення і яка має тільки
адміністративно-територіальний поділ.

Усиновлення (удочеріння) – це прийняття у сім’ю особи на правах сина чи
дочки, що здійснюється на підставі рішення суду.

Федерація – форма державного устрою, за якого держава складається з
рівноправних одиниць (республік, земель, країв), що мають ознаки
державності.

Фізична особа – окрема людина, яка є суб’єктом права.

Фіктивний шлюб – шлюб, укладений без наміру створити сім’ю.

Форма держави – порядок організації та функціонування державної влади,
що включає в себе форму державного правління, форму державного устрою і
форму державного режиму.

Форма державного правління – порядок утворення і діяльності верховної
державної влади.

Форма державного режиму – сукупність способів і методів здійснення
державної влади.

Форма державного устрою – національно-територіальна і
адміністративно-територіальна організація державної влади, яка
характеризує співвідношення частин держави та її органів між собою і з
державою в цілому.

Функції держави – це основні напрямки діяльності держави, у яких
відображається її сутність і завдання.

Цивільне право – сукупність правових норм, які регулюють на засадах
юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах,
товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю
громадян, організацій та інших соціальних утворень.

Цивільно-правовий договір – це домовленість двох і більше осіб (сторін),
яка встановлює, змінює чи припиняє цивільні права та обов’язки.

Чинність закону – обов’язковість застосування закону протягом певного
часу, на певній території, щодо певного кола осіб.

Шлюб – це сімейний союз чоловіка і жінки, зареєстрований у державному
органі реєстрації актів цивільного стану.

Шлюбний договір – укладена в установленому законом порядку письмова і
нотаріально посвідчена домовленість подружжя або осіб, які звернулися із
заявою про реєстрацію шлюбу, про регулювання майнових відносин між ними.

Юридична відповідальність – це закріплений у законодавстві і
забезпечуваний державою обов’язок правопорушника зазнати примусового
позбавлення певних цінностей, що йому належать.

Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у
встановленому законом порядку.

Юридичні колізії – протиріччя і розходження між окремими
нормативно-правовими актами, які усуваються шляхом видання нових, т.зв.
колізійних норм.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, на підставі яких
виникають, змінюються чи припиняються правові відносини.

Предметний покажчик

адміністративна відповідальність, 83, 113 адміністративне право, 79, 113
адміністративне правопорушення, 83, 107 адміністративні стягнення, 30,
84, 85 аліменти, 50 апарат держави, 14, 15

галузь права, 22, 24, 32, 46, 56, 68, 102, 108, 114 гіпотеза, 22

господарське право, 68, 114 господарське товариство, 72 громадянське
суспільство, 14, 114

держава, 10, 115

держава соціальної демократії, 12 державна влада, 10, 11, 115 державна
служба, 81, 115 державний режим, 19, 115 державні органи, 15 джерела
права, 24, 115 диспозиція, 22

дисциплінарна відповідальність, 30, 42

екологічне право, 102, 115

закон, 24, 115 заповіт, 64, 116 земельне право, 108, 116 злочин, 29, 90

інститут права, 22, 116 історичний тип держави, 12

категорія земель, 109 конституційна відповідальність, 30 контракт, 35,
117

кримінальна відповідальність, 30, 96, 117 кримінальне покарання, 97, 117
матеріальна відповідальність, 30, 43, 117 механізм держави, 15, 117

норма права, 21

нормативно-правовий акт, 24, 118

опіка, 54

патронат, 55 підприємство, 71 піклування, 54

податок, 10, 74, 75, 118

позов, 66

правова держава, 13, 118 правова норма, 22, 119 правова система, 22, 119
правові відносини, 25, 119 правомірна поведінка, 27 119 правопорушення,
27, 28, 119 представництво, 60 принципи права, 23, 119
природокористування, 105, 119 проступок, 28, 29

санкція, 22

система законодавства, 24, 119 система права, 22

систематизація нормативних актів, 24, 120

сім’я, 46, 47

сімейне право, 46, 120

склад правопорушення, 27

соціальна держава, 13

соціальна сутність держави, 11

спадкування, 63, 64, 120

спадщина, 64

строк позовної давності, 67, 120 суверенітет, 11, 19 судимість, 96, 99

теорії походження держави, 9 трудова книжка, 37 трудове право, 32, 121
трудовий договір, 34, 121

усиновлення, 53, 54

фізичні особи, 58

форма держави, 16, 121

форма державного правління, 17, 121

форма державного режиму, 19, 121

форма державного устрою, 18, 121

функції держави, 14, 121

функції права, 23

цивільна відповідальність, 30 цивільне право, 56 цивільно-правовий
договір, 61, 121

шлюб, 47, 52, 53, 122 шлюбний договір, 49, 122

юридична відповідальність, 29, 30, 31, 122 юридичні особи, 59, 122
юридичні факти, 26, 122

Іменний покажчик

Аквінський Фома, 9 Арістотель, 9

Веблен Торстейн, 13

Гоббс Томас, 10 Гроцій Гуго, 10 Гумплович Людвіг, 10

Дюринг Євгеній, 10

Каутський Карл, 10 Кейнс Джон-Мейнард, 12

Локк Джон, 10

Моска Гаетано, 13

Парето Вільфредо, 13

Петражицький Лев, 9

Рабінович Петро, 12 Руссо Жан Жак, 10

Спенсер Герберт, 10

Тейлор Фредерік Вінслоу, 13

Нормативно-правові акти та література

Нормативно-правові акти

Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991 р.// Відомості
Верховної Ради України.- 1991.- № 38.

Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. // Голос
України.-2003.-14 березня. -№ 49-50.

Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 р.//
Відомості Верховної Ради УРСР- 1990.- № 31.

Закон України “Про всеукраїнський і місцевий референдуми” від 03.07.1991
р.// Відомості Верховної Ради України.- 1991.- № 33.

Закон України “Про систему оподаткування” від 25.06.1991 р.// Відомості
Верховної Ради України.- 1991.- № 39.

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від
25.06.1991 р.// Відомості Верховної Ради України.- 1991.- № 41.

Закон України “Про правонаступництво України” від 12.09.1991 р.//
Відомості Верховної Ради України.- 1991.- № 46.

Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 р.// Відомості Верховної
Ради України.- 1991.- № 53.

Закон України “Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 р. // Відомості
Верховної Ради України.- 1992.- № 34.

Закон України Про охорону праці” від 14.10.1992 р. // Відомості
Верховної Ради України.- 1992.- № 49.

Закон України “Про колективні договори і угоди” від 01.07.1993 р.
Відомості Верховної Ради України.- 1993.- № 33.

Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993. // Відомості
Верховної Ради України.- 1993.- № 52.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 04.02.1994 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 1994.- № 23.

Закон України “Про оплату праці” від 24.03.1995 р. // Відомості
Верховної Ради України.- 1995.- № 17.

Закон України “Про освіту” від 23.03.1996 р. // Відомості Верховної Ради
України.- 1996.- № 21.

Закон України “Про плату за землю” в ред. від 19.09.1996 р. // Відомості
Верховної Ради України.- 1996.- № 45.

Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 1996.- № 49.

Закон України “Про відпустки” від 15.11.1996 р. // Відомості Верховної
Ради України.- 1997.- № 2.

Закон України “Про місцеве самоврядування” від 27.05.1997 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 1997.- № 24.

Закон України “Про Центральну виборчу комісію” від 17.12.1997 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 1998.- № 5.

Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”
від 23.12.1997 р. // Відомості Верховної Ради України.- 1998.- № 20.

Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів
(конфліктів)” від 03.03.1998 р. // Відомості Верховної Ради України.-
1998.- №

34.

Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 1999.- № 20-21.

Закон України “Про загальну середню освіту” від 13.05.1999 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 1999.- № 28.

Закон України “Про громадянство” від 18.01.2001 р. // Відомості
Верховної Ради України.- 2001.- № 13.

Закон України “Про політичні партії в Україні” від 05.04.2001 р. //
Відомості Верховної Ради України.- 2001.- № 23.

Закон України “Про органи самоорганізації населення” від 11.07.2001 р.
// Відомості Верховної Ради України.- 2001.- № 48.

Закон України “Про Червону книгу України” від 07.02.2002 р. //Голос
України.- 2002.- 14 березня.- № 48.

Закон України “Про судоустрій України” від 07.11.2002 р. // Офіційний
вісник України.- 2002.- № 10.

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про вибори
Президента України” від 18.03.2004 р. //Голос України.-2004.-16 квітня.
-№ 71.

Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004 р.
// Голос України.-2004.-20 квітня. -№ 73.

Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, місцевих рад та сільських, селищних та міських голів” від
06.04.2004 р. // Голос України.-2004.-23 квітня. -№ 76.

Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. // Відомості Верховної Ради
України.- 2002.- № 3-4.

Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон Української РСР
від 07.12.1984 р. (з подальшими змінами і доповненнями). – К., 2001.

Кодекс законів про працю України: Закон Української РСР від 10.12.1971
р. (з додатком станом на 01.11.2001 р.).- К., 2002.

Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради
України.- 1996.- № 30.

Кримінальний кодекс України: Офіційний текст.- К.: Право, 2003.- 176с.

Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р.- К.: Велес, 2003. – 75 с.

Цивільний кодекс України: станом на 10.03.2004 р.- К.: Велес, 2004.- 278
с.

40. Цивільно-процесуальний кодекс України від 18.07.1963 p.: Офіційний
текст.- К.: Парламентське видавництво, .- 192 с.

Підручники і посібники

Аграрне право України: Підручник /За ред.В.З.Янчука.- К.: Юрінком Інтер,
2000.- 720 с.

Адміністративне право України: Підручник /За ред.Битяк Ю.П.- Х.: Право,
2000.- 528 с.

Баб’як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навч.
посібник. – К.: Атіка, 2001.- 216 с.

Бойко М.Д., Співак В.М., Хазін М.А Цивільно-правові документи.- К.:
Наукова думка, 2001.- 318 с.

Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права: Навч. посібник.- К.:
Знання, 2003.- 307 с.

Господарське право: Практикум: Навч. посібник /Під заг. ред.
В.С.Щербини.-К.: Юрінком Інтер, 2003.- 416 с.

Загальна теорія держави і права /За ред. В.В.Копейчикова.- К.: Юрінком

Інтер, 2001.- 320 с.

Історія держави і права України: Підручник /А.С.Чайковський,
В.І.Батрименко та ін. За ред. А.С.Чайковського.- К.: Юрінком Інтер,
2003.- 512 с.

Історія Української конституції.- К.: Право, 1997.- 441 с.

Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (З схемами,
косворда-ми, тестами).- К.: Кондор, 2002.- 352 с.

Конституційне право України: Підручник /За ред.В.Ф.Погорілка.- К.:
Наукова думка, 2003.- 734 с.

Котюк В.О. Основи держави і права: Навч. посібник.- К.: Атіка, 2001.-432
с.

Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.: Атіка,
2001.- 320 с.

Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина:
Підручник.- К.: А.С.К., 2001.- 352 с.

Мачуський В.В. Правове забезпечення підприємницької діяльності: Курс
лекцій.- К.: КНЕУ, 2002.- 348 с.

Мельник М.І., Хавронюк М.І. Правоохоронні органи та правоохоронна
діяльність: Навч. посібник.- К.: Атіка, 2002.- 576 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року /За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка.- К.: Каннон, А.С.К.,
2003.- 1104 с.

Нова Конституція України: Текст Основного Закону: Огляд і коментарі.-К.:
Наукова думка, 1996. – 131 с.

Hop B.T., Стецюк П.Б. Конституція – Основний Закон України в запитаннях
і відповідях. -Львів-Київ: Кальварія-Абрис, 1996.- 48 с.

Олійник А.Ю. та ін. Теорія держави і права України: Навч. посібник /

Ю.Олійник, С.Д.Гусарєв, О.Л.Слюсаренко.- К.: Юрінком Інтер, 2001.176 с.

Основи конституційного права України: Підручник /За ред. Копєйчикова

B.- К.: Юрінком Інтер, 2001.- 288 с.

Основи правознавства: Навч. посібник /За ред. С.В.Ківалова, М.П.
Орзіх.-К.: Знання, 2001.- 364 с.

23. Популярна юридична енциклопедія /Кол. авторів: В.К.Гіжевський,

В.В.Головченок та ін. Відп. ред. О.В.Лавринович.- К.: Юрінком Інтер,

2003.- 528 с.

Правознавство /За ред.М.Настюка.- Львів: Світ, 1994.- 272 с.

Правознавство. Навч. посібник.- К.: Видавничий Дім “Слово”, 2003.- 288
с.

Правознавство: Підручник /Авт. Кол.: Демський С.Е., Ковальський В.С.,
Колодій А.М. та інші; За ред. В.В.Копєйчикова.- К.: Юрінком Інтер,
2002.736 с.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Навч.
посібник.- К.: Атіка, 2001.- 176 с.

28. Сімейне право України: Підручник /Т.О.Ариванюк, І.А.Бірюков,

В.С.Гопанчук та ін.; За ред. В.С.Гопанчука.- К.: Істина, 2002.- 304 с.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції.- К.:
Товариство “Знання”, 1993.- 192 с.

Стичинський Б.С., Зуб І.В., Ротань В.Г. Науково-практичний коментар до
законодавства України про працю: Практ. посібник з комент.- К.: А.С.К.,
2003.- 1024 с.

Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального
кодексу України.- К.: А.С.К., 2002.- 1056 с.

Фрицький О.Ф. Конституційне право України. Підручник.- К.: Юрінком

Інтер, 2002.- 536 с.

Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право: Теорія і практика: Навч.
посібник.-К.: Атіка, 2002.- 496 с.

Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О Цивільне право: Навч. посібник.- К.:
А.С.К., 2001.- 832 с.- Рос.

Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник.- К.:
Каравела, Львів: Новий Світ-2000, Магнолія плюс, 2003.- 480 с.

36. Хрестоматія з правознавства: Навч. посібник /Уклад.: Л.О.Лоха,

О.Д.Наровлянський.- К.: Юрінком Інтер, 2003.- 736 с.

37. Цивільний кодекс України: Коментар /За заг.ред. Є.О.Харитонова та

О.М.Колітенко.- Х.: Одіссей, 2004.- 856 с.

Щербина B.C. Господарське право: Підручник.- К.: Юрінком Інтер, 2003.480
с.

Юридичний словник-довідник: За ред.Ю.С.Шемшученка.- К.: Феміна, 1996.-
696 с. (Nota bene).

Юридичні терміни: Тлумачний словник /За ред. В.Г.Гончаренка.- К.:
Либідь, 2003.- 320 с.

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Правознавство

Курс лекцій

Технічний редактор Святослав Сурма Комп’ютерна верстка Максим Стяжкін

Підписано до друку 17.12. 2004 р. Формат 60х84/16 Папір офс. №1. Умов.
друк. арк. 7,67.

Видавництво: колр.—

вул. Бориславська, 8, Дрогобич, 82100 тел. (03-244) 2-90-60, 3-87-32,
HYPERLINK “mailto:[email protected][email protected]

99

PAGE 12

PAGE 11

PAGE 18

PAGE 17

PAGE 20

PAGE 20

PAGE 38

PAGE 37

PAGE 41

PAGE 41

PAGE 41

PAGE 41

PAGE 41

PAGE 41

PAGE 40

PAGE 39

PAGE 58

PAGE 59

PAGE 64

PAGE 64

PAGE 64

PAGE 64

PAGE 64

PAGE 64

PAGE 86

PAGE 87

PAGE 88

PAGE 93

PAGE 94

PAGE 93

Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх

PAGE 100

PAGE 95

Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх

PAGE 116

PAGE 115

PAGE 118

PAGE 119

PAGE 122

PAGE 123

форми державного правління

проста (унітарна)

норми права інші соціальні норми

1) виникають, коли формується держава, 1) існують у будь-якому
суспільстві,

2) встановлюються або санкціонуються державою, 2) встановлюються або
санкціонуються іншими суб’єктами,

3) виражають волю домінуючої частини суспільства, 3) виражають волю
різних частин суспільства,

4) утворюють систему, 4) можуть не мати властивостей системи,

5) існують лише як одна (єдина) система, 5) існують у вигляді
кількох відносно

самостійних систем,

6) виражені не тільки через права й

обов’язки, а й через загальні принципи,

цілі, гасла,

7) позбавлені у багатьох випадках

формальної визначеності,

6) формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов’язків,

7) формально визначені за змістом,

8) мають цілком визначені форми зовнішнього виразу, 8) можуть
виражатись у будь-яких формах,

9) мають точно визначені межі дії, чинності, 9) не завжди мають точно
визначені межі дії,

Ознаки, що відрізняють норми права від інших соціальних регуляторів:

правомірні неправомірні

неосудність коли особа не усвідомлює своїх дій внаслідок душевного
захворювання чи слабоумства

необхідна оборона захист прав та законних інтересів особи, суспільства і
держави від протиправного посягання шляхом заподіяння шкоди тому, хто
посягає

крайня необхідність усунення небезпеки, що загрожує правам та законним
інтересам особи,

суспільства і держави, якщо цю небезпеку неможливо усунути іншим
способом, а заподіяна шкода менша, ніж відвернута

малозначність діяння діяння не заподіяло і не могло заподіяти істотної
шкоди особі, суспільству або державі

казус (випадок) відсутня вина особи

Однак існують обставини, коли особа не притягується до юридичної
відповідальності. Це нижченаведені обставини, які виключають
протиправність діяння:

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020