Проблеми професійної підготовки слідчих 2007 (книга)

Проблеми професійної підготовки слідчих 2007

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

11.05.2007 м.Київ №465

Про підготовку кадрів для органів досудового слідства системи
Міністерства внутрішніх справ України

Слідчі апарати органів внутрішніх справ, розслідуючи щорічно понад 90%
усіх учинених у державі злочинів, на сьогодні мають серйозні проблеми з
рівнем підготовки слідчих працівників у навчальних закладах системи МВС.

За останні три роки зі служби в органах внутрішніх справ звільнилося
майже 3 тис. слідчих, у переважної більшості з яких є достатні навички
слідчої роботи, що суттєво вплинуло на якість професійного ядра
слідства. На даний час кожен другий слідчий має вік до 30 років, 40%
працівників – стаж слідчої роботи до 3 років.

Верховною Радою України 19 квітня 2007 року прийнято Закон України «Про
внесення змін до статті 112 Кримінально-процесуального кодексу України
«, яким до підслідності слідчих органів внутрішніх справ віднесено
навмисні вбивства, доведення до самогубства, зґвалтування та ряд інших
злочинів проти життя, здоров’я, честі, гідності і недоторканності особи.
Це вимагає більш якісної підготовки майбутніх слідчих, участі в
зазначеному процесі як навчальних закладів системи МВС, так і практичних
підрозділів на місцях.

27.04.2007 р. на базі Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ відбулася науково-практична конференція з проблемних
питань професійної підготовки слідчих, під час якої висвітлювалися
питання необхідності вдосконалення навчальних планів у частині набуття
майбутніми спеціалістами практичних навичок розслідування злочинів,
координації роботи навчальних закладів системи МВС з практичними
підрозділами при проходженні курсантами практики та стажування,
приділення більшої уваги складанню процесуальних документів, тактиці
проведення конкретних слідчих дій, оцінюванню як матеріалів дослідчих
перевірок, так і зібраних доказів тощо.

Міністерством внутрішніх справ створено робочі групи для ретельного
вивчення вказаних питань на місцях.

У зв’язку з викладеним

ВИМАГАЮ:

1. Ректорам вищих навчальних закладів системи МВС (за списком):

Підвищити відповідальність за якість підготовки кадрів для органів
досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ. Особливу
увагу звернути на відпрацювання практичних навиків розслідування
злочинів, організацію взаємодії слідчих підрозділів з іншими службами
органів внутрішніх справ України. Приділяти більшу увагу навчанню
складати процесуальні документи, оцінювати матеріали дослідних перевірок
іа зібрані у справах докази, тактиці проведення конкретних слідчих дій.

Щорічно до 5 січня та ЗО червня надсилати до Головного слідчого
управління МВС України матеріали з проблемних питань досудового слідства
для включення до збірнику «Слідча практика».

2. Начальникам головних управлінь, управлінь МВС України в Автоно-

мній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на
транспорті:

Закріпити одного з керівників слідчих апаратів відповідальним за
взаємодію з вищими навчальними закладами, які займаються підготовкою
слідчих для органів внутрішніх справ. Розробити та затвердити конкретні
плани організації співпраці на цьому напрямку, забезпечити активну
участь практичних підрозділів у навчальному процесі.

Виключити факти формалізму з боку керівників міськрайлінорганів при
проходженні курсантами практики та стажування в органах внутрішніх
справ. Заборонити їх використання як помічників слідчих і кур’єрів.

Під час проходження практики та стажування основну увагу зосередити на
участі курсантів у роботі слідчо-оперативних груп з огляду місця подій і
проведенні інших слідчих дій, підготовці процесуальних документів і
безпосередньому розслідуванні обставин злочинів під контролем
наставника.

Об’єктивно і критично відображати результати проходження курсантами
практики та стажування в органах внутрішніх справ. У відгуках за
результатами проходження практики чи стажування зазначати недоліки в
підготовці майбутнього спеціаліста та допущені ним прорахунки для їх
усунення під час подальшого навчання.

3. Ректорам вищих навчальних закладів системи МВС, начальникам го-

ловних управлінь, управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим,

областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті про проведену
роботу

доповісти до 01.06.2007.

Заступник Міністра полковник міліції

В.?. Боднар

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ
ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ

О.В. Негодченко

доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України
(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ПІДГОТОВКА СЛІДЧИХ У ГАЛУЗЕВІЙ СИСТЕМІ ОСВІТИ МВС УКРАЇНИ

Підготовка кваліфікованих фахівців для органів внутрішніх справ вимагає
подальшого вдосконалення галузевої освіти на базі чинного законодавства
про освіту, нормативних актів Президента, Постанови Кабінету Міністрів
України “Про реорганізацію вищих навчальних закладів та
науково-дослідних установ Міністерства внутрішніх справ” від 8.09.2005
р. № 880, Плану заходів з реформування системи МВС України від
01.02.2007 р., вимог рішення колегії МВС України „Про стан відомчої
освіти, заходи щодо її вдосконалення та покращення якості підготовки
фахівців для системи МВС” від 5.02.2007 р.

Сучасна система галузевої освіти МВС України створена відповідно до
вимог і стандартів, визначених законодавством України, враховує
особливості діяльності МВС та забезпечує підготовку фахівців для органів
внутрішніх справ за всіма напрямами оперативно-службової діяльності,
здійснює підготовку науково-педагогічних кадрів і проведення наукових
досліджень з проблем правоохоронної діяльності.

Галузева освіта побудована за принципом регіональних навчально-наукових
комплексів, створених на базі університетів внутрішніх справ, до складу
яких входять юридичні інститути, науково-дослідні установи та базові
практичні органи. Регіональний принцип функціонування університетських
комплексів забезпечує їх інтеграцію у національний освітній простір і
дозволяє впроваджувати пропорційність замовлень комплектуючих
підрозділів на підготовку фахівців для органів внутрішніх справ.

З даних МВС України стосовно розподілу випускників галузевих вищих
навчальних закладів МВС у період з 2002 по 2006 рік згідно з протоколами
персонального розподілу вбачається, що досудове слідство є однією з
провідних служб МВС України щодо замовлення на підготовку кваліфікованих
фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст»:

Служба органів внутрішніх справ Кількість випускників

Слідство 5041

Карний розшук 4615

Громадська безпека 1096

БЕЗ 2482

Важливим є перелік вищих навчальних закладів МВС України, які готують
майбутніх працівників попереднього слідства, а також відповідні обсяги
щорічного набору при комплектуванні ВНЗ МВС на денну форму навчання (на
прикладі 2006 р.):

Найменування ВНЗ Обсяг набору

Київський національний університет внутрішніх справ 220

Харківський національний університет внутрішніх справ 220

Кіровоградський юридичний інститут ХНУВС 60

Одеський юридичний інститут ХНУВС 60

Херсонський юридичний інститут ХНУВС 140

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ 90

Запорізький юридичний інститут ДДУВС 100

Луганський державний університет внутрішніх справ 100

Донецький юридичний інститут ЛДУВС 90

Львівський державний університет внутрішніх справ 90

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого 153

Якщо за перший рік свого перебування у системі МВС, у 1963 р., слідчі
розслідували близько 63 тис. справ, то сьогодні їх кількість зросла
майже до 500 тис, а отже, близько 12 тисяч слідчих МВС України
розслідують 90% злочинів, що вчинюються в державі.

Прийняття у поточному році до підслідності злочинів, передбачених
статтями 115 – 120, 137, 140 – 146, 152 Кримінального кодексу

України, обумовить передачу слідчим органів внутрішніх справ зі
слідчого апарату прокуратури декількох тисяч кримінальних справ, що,
очевидно, буде вимагати збільшення чисельності слідчих міліції. Усе це
ускладнює навантаження на слідчий апарат і актуалізує проблеми
підготовки кадрів для слідчих підрозділів органів внутрішніх справ. При
цьому треба враховувати, що в службі слідства існує багато факторів, що
обумовлюють недоліки його функціонування. Соціально-економічні зміни в
країні за останні півтора десятка років вплинули на суттєве омолодження
слідчих кадрів, зниження рівня професійного ядра в слідчому апараті
(58,7 % мають стаж слідчої роботи до 5 років), наявність вищої юридичної
освіти лише у 83,9 % слідчих; надмірне робоче навантаження, висока
плинність кадрів (9-10 % щороку). За рік звільняються 1200 слідчих, у
той час коли готують їх трохи більше за 1100 чоловік за той же період.

Керівництво слідчого апарату МВС України, здійснюючи моніторинг щодо
практики адаптації молодих спеціалістів до сфери службової діяльності,
умов слідчої роботи і побуту, водночас з’ясовує негативні фактори, що
стосуються підготовки фахівців, зазначає їх недостатню практичну
орієнтацію, слабкі знання та некомпетентність у сфері управління та
організації взаємодії служб і підрозділів органів внутрішніх справ при
розслідуванні злочинів, вади в опануванні методик розслідування окремих
видів злочинів, прогалини щодо складання найбільш важливих процесуальних
документів та інші недоліки.

Отже, діяльність Головного слідчого управління МВС України та
Департаменту освіти та науки МВС України вимагає вирішення таких
завдань.

Удосконалення системи комплектування перемінним складом та його
науково-педагогічного забезпечення:

запровадити економічно обґрунтований та раціональний механізм взаємодії
територіальних підрозділів ОВС і ВНЗ МВС щодо їх комплектування, відбору
кандидатів на навчання й підготовку слідчих для органів внутрішніх
справ;

розробити обгрунтований прогноз галузевої потреби у слідчих, для чого
запровадити систему моніторингу і прогнозування потреб досудового
слідства у фахівцях відповідної кваліфікації і при розробці планів
комплектування вносити корекцію відповідно до регіональних потреб і
перспектив;

– забезпечити реалізацію принципу безперервності навчання та

створити чітку, економічно обгрунтовану систему післядипломної освіти з
відповідними рівнями управління і координації наукової,
науково-методичної і практичної підтримки, нормативно-правовим і
матеріально-технічним забезпеченням;

продовжити підготовку слідчих за рахунок коштів фізичних та юридичних
осіб в межах ліцензованого обсягу прийому;

нормативно врегулювати процедуру відбору та порядок закріплення на
службі в органах внутрішніх справ молоді з числа студентів, які
навчаються у ВНЗ МВС України на договірній основі з оплатою за рахунок
фізичних осіб;

впровадити системне стажування в слідчих підрозділах ОВС, підвищення
кваліфікації фахового та педагогічного спрямування.

Основні принципи вдосконалення практичної підготовки:

підготовку слідчих розглядати як комплексну задачу, продукт спільної
діяльності замовника (практичні підрозділи ОВС) і виконавця (ВНЗ МВС
України);

створити на місцях розміщення ВНЗ науково-практичні комплекси ГУ МВС –
ВНЗ з передбаченням в їх структурі об’єднаних профільних кафедр,
професійно-кваліфікаційних комісій, об’єднаного відділу навчальної
практики та стажування тощо.

До функцій комплексу віднести:

-розроблення навчально-методичних матеріалів з відпрацювання типових
фахових вмінь та навичок слідчих;

-організацію, супроводження та методичне забезпечення навчальних
практик, стажування курсантів;

-узагальнення результатів практики й стажування і напрацюван-ня
пропозицій з вдосконалення відповідних програм;

моніторинг потреб практичних підрозділів у цільових наукових розробках
за актуальними проблемами досудового слідства;

-впровадження в діяльність міліції результатів дисертаційних досліджень
і наукових розробок ад’юнктів, докторантів, здобувачів та інших
науково-педагогічних працівників з проблем досудового слідства.

Забезпечити реалізацію принципу постійного наукового супроводження
практичної діяльності органів внутрішніх справ, для чого:

визначити пріоритетні напрями підвищення якості практичної підготовки
фахівців слідчих;

запровадити практику залучення працівників із комплектуючих органів
внутрішніх справ до участі в роботі комісій по захисту ре-

о о зультатів стажування та державної атестації;

посилити складову практичної підготовки курсантів, практикувати
залучення курсантів III – IV курсів навчання до добових чергувань у
складі слідчо-оперативних груп:

Практичну підготовку слідчих організовувати виключно на наукових
засадах, які повинні визначити пріоритетні напрями змісту навчання та її
відповідність сучасним вимогам правоохоронної діяльності.

Удосконалення наукової діяльності передбачає наступні цілі:

підготовка та підвищення кваліфікації науково-педагогічних кадрів,
розширення напрямів науково-дослідної курсантів майбутніх слідчих;

отримання відповідного наукового результату та його реалізація в
практичної діяльності слідчих підрозділів органів внутрішніх справ;

організація й координація науково-дослідної роботи ВНЗ та НДІ і правове
забезпечення реалізації наукових розробок у практику Департаменту освіти
та науки МВС України, який спільно з вченими радами:

планує та координує тематику науково-дослідних робіт, котра повинна
відповідати сучасним проблемам удосконалення діяльності органів
внутрішніх справ;

забезпечує взаємодію ВНЗ, НДІ та практичних підрозділів у розробці
комплексних програм і їх втілення в практичну діяльність слідчих
підрозділів;

налагоджує інформаційно-аналітичні зв’язки між галузевими підрозділами
ОВС та ВНЗ.

Практичне навчання має стати пріоритетом у навчальному процесі галузевих
закладів освіти, передбачаючи послідовне наближення характеру навчальної
діяльності до специфіки роботи майбутнього слідчого, зміцнення зв’язків
навчального закладу з діяльністю слідчих підрозділів органів внутрішніх
справ та систематичний аналіз рівня підготовки випускників.

Особливо гострою є вирішення проблеми зв’язку закладів освіти з
підрозділами ОВС, об’єднання зусиль науково-педагогічного колективу й
фахівців-практиків, організація їх співпраці за рахунок: збіль-шенш
частки практичного навчання з прикладних та спеціальних дисциплін;
участі працівників досудового слідства органів внутрішніх справ у
проведенні практичних занять; проведення практичних занять та навчань на
базі органів внутрішніх справ; проходження курсантами навчальної
практики і стажування на посаді слідчого.

Ефективним засобом забезпечення практичної спрямованості навчального
процесу, використання передового досвіду діяльності органів внутрішніх
справ у навчальному процесі є діяльність філій кафедр ВНЗ, які
створюються за спільними наказами начальників УМВС України в областях і
ректорів. Науковці й викладачі спільно з найбільш досвідченими
працівниками досудового слідства повинні впроваджувати у практику і
навчальний процес передовий досвід та розглядати: навчальні програми;
тематичні плани та інші методичні матеріали навчального процесу;
кваліфікаційні характеристики випускників за спеціалізацією слідчого;
спрямованість практичного навчання; хід практики та стажування; стан
формування практичних навичок та вмінь випускників тощо.

Вони мають сприяти добору: кандидатів до магістратури й ад’юнктури,
кандидатів резерву на заміщення посад викладацького складу з числа
працівників слідства; узагальнюють та впроваджують досвід викладання
профільних дисциплін; залучають провідних слідчих до проведення
практичних занять, перепідготовки та підвищення кваліфікації; вивчають
та аналізують роботу випускникїв-слідчих в базових органах та працюють
над складанням практичних фабул слідчих ситуацій, ділових ігор, навчань,
рецензують дидактичні матеріали, обговорюють теоретичні й прикладні
проблеми практичної діяльності слідчих ОВС.

З метою наближення навчального процесу до діяльності слідчих ОВС
необхідно переглянути навчальні плани й програми навчальних дисциплін у
напряму їх профілізації і практичної спрямованості навчання.

Діяльність ОВС в умовах соціально-економічних змін засвідчує
необхідність їх реагування на суттєві ускладнення криміногенної
обстановки, прояви нових небезпечних форм і методів злочинної діяльності
(організована злочинність, тероризм тощо), що вимагає постійної
випереджувальної діяльності науково-педагогічного складу з вивчення
зазначених явиш, готовності до гнучкого корегування, спеціалізації
випускників-слідчих. Така діяльність з урахуванням потреб МВС має
забезпечуватись за рахунок швидкого впровадження заздалегідь
напрацьованих спецкурсів.

При розробці новітніх навчальних планів і програм підготовки слідчих
особливу увагу слід звернути на досягнення швидкої професіоналізації
особи майбутнього фахівця. З цією метою необхідно суттєво удосконалити
нормативно-правову базу МВС України.

МВС України не має державних стандартів освіти, не розроблено типових
кваліфікаційних характеристик випускників вузів, не визначено й не
закріплено відповідними державними документами перелік спеціальностей,
за якими необхідно готувати слідчих для органів внутрішніх справ.

Вищі навчальні заклади потребують універсальних навчальних планів щодо
спеціалізації, типових програм навчальних дисциплін, підручників, які
рекомендовані МВС для підготовки слідчих.

Навчальними закладами повинні практикуватися проведення тематичних
семінарів на замовлення ГСУ та СУ УМВС України в областях з нагальних
проблем практичної діяльності слідчих ОВС щодо застосування
законодавства, розслідування та запобігання злочинів шляхом отримання.

Завданням науковців, викладачів є здійснення пріоритетних
фундаментальних і прикладних досліджень на замовлення слідчого апарата
МВС та його підрозділів на місцях.

Важелем підвищення ролі наукових досліджень для практичної діяльності
органів внутрішніх справ є визначення єдиного підходу щодо узгодження
тем дисертаційних досліджень, які б відповідали потребам правоохоронної
діяльності, ефективного впровадження та апробації їх результатів.
Нагальною потребою є створення в системі МВС інформаційного банку для
науково обґрунтованих пропозицій і практичних рекомендацій щодо
діяльності слідчих, доступних форм використання такої інформації для
впровадження у практичну діяльність. Фахівцям слідчої справи та
науковцям було б бажано заснувати галузеве періодичне науково-практичне
видання “Слідчий”.

Для покращання практичної спрямованості наукової роботи необхідно
використовувати можливості діяльності філій кафедр на громадських
засадах, що стосується організації проведення наукових досліджень з
актуальних проблем досудового слідства, узагальнення практики
кваліфікації злочинів, передового досвіду слідчих, профілактики злочинів
тощо.

Необхідно створювати сприятливі умови для залучення курсантів і слухачів
до науково-дослідної роботи, адже сьогодні майже не працює система
організації і проведення відомчих міжвузівських конкурсів на кращі
наукові розробки у галузі теорії і практики досудового слідства.

Повільно розгортається робота щодо створення єдиної комп’ютерної мережі
відомчої системи освіти і науки з метою використання інформаційних
ресурсів навчальних закладів. Відсутність такої системи ресурсів з її
постійним поновленням з будь-якого напрямку (наукового, кадрового,
господарського тощо) гальмує розвиток відомчої освіти і науки.

А.К. Давидюк

заслужений юрист України (Головне слідче управління МВС України)

ПРОБЛЕМИ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ ДЛЯ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Слідчий апарат Міністерства внутрішніх справ України сьогодні є найбільш
потужним у системі правоохоронних органів та нараховує близько 12 тис.
працівників, які розслідують 90 % усіх злочинів, що вчинюються в країні.
В процесі досудового провадження кримінальних справ слідчі притягують до
кримінальної відповідальності понад 200 тис. осіб, з яких 70 тис.
заарештовуються за вчинені злочини.

В системі досудового слідства створена та функціонує спеціалізація від
районних відділів до Міністерства внутрішніх справ України за
визначеними напрямками розслідування злочинів: проти здоров’я та життя
особи, економіки, незаконного обігу наркотиків, злочинів, що вчинюються
неповнолітніми, злочинів проти безпеки дорожнього руху та експлуатації
транспорту та іншими. Слідчі органів внутрішніх справ розслідують також
вбивства, бандитизм, зґвалтування та інші тяжкі та особливо тяжкі
злочини.

У найближчий час слідчий апарат МВС України прийме до провадження
додатково щорічно понад 5 тис. кримінальних справ, які зараз розслідують
слідчі прокуратури, а отже, питання підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації слідчих для органів внутрішніх справ набуде ще
більшої актуальності. Поряд з цим постає складне питання щодо
необхідності введення посад слідчих-криміналістів та їх підготовки.

За часи незалежності України у державі створена галузева система вищих
навчальних закладів МВС України, які займаються підготовкою фахівців для
провідних служб та підрозділів органів внутрішніх справ і, зокрема, для
попереднього слідства. Крім того, певна незначна частина працівників
слідства отримує освіту в інших вищих навчальних закладах юридичного
профілю.

Актуальним це питання є й тому, що щорічно слідчу роботу в органах
внутрішніх справ залишає понад тисячі фахівців, некомплект у службі
складає на сьогодні 1,2 тис. фахівців. Вже за перший квартал поточного
року звільнено майже 300 спеціалістів, а прийнято – 7, резерв нового
прийому – 520 чоловік.

Складним є становище з формуванням професійного ядра слідчого апарата. В
службі слідства на сьогодні працює 60 % слідчих зі стажем до 3-х років,
а віковий ценз слідчих до 30 років складає 59 %.

Узагальненням інформації, що надійшла з СУ(СВ) ГУМВС-УМВС(Т),
встановлено, що протягом 2004-2006 рр. на посади слідчих в підрозділах
органів внутрішніх справ призначено 28815 випускників вищих навчальних
закладів системи МВС України, як видно з таблиці:

№ з/п Навчальний заклад Кількість випускників

1 Київський національний університет внутрішніх справ 483

2 Київський юридичний інститут внутрішніх справ 58

3 Харківський національний університет внутрішніх справ 519

4 Кіровоградський юридичний інститут ХНУВС 58

5 Кримський юридичний інститут ХНУВС 52

6 Одеський юридичний інститут ХНУВС 65

7 Херсонський юридичний інститут ХНУВС 295

8 Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ 46

9 Запорізький юридичний інститут ДДУВС 255

10 Луганський державний університет внутрішніх справ 319

11 Донецький юридичний інститут ЛДУВС 179

12 Львівський державний університет внутрішніх справ 65

13 Прикарпатський юридичний інститут ЛвДУВС 10

14 Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого 411

Як видно з наведеної таблиці, найбільша кількість молодих спеціалістів
призначається на посади слідчих з випускників Харківського (18,44%) і
Київського (17,16%) національних університетів внутрішніх справ,
Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого (14,6%),
Луганського державного університету внутрішніх справ (11,33%),
Херсонського юридичного інституту Харківського національного
університету внутрішніх справ (10,48%) та Запорізького юридичного
інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
(9,06%).

У розрізі СУ(СВ) ГУМВС-УМВС(Т) інформація про кількісний склад молодих
спеціалістів вказаної категорії виглядає наступним чином (див. табл.).

Відповідно до інформації з місць вбачається, що лише випускники
Харківського і Київського національних університетів внутрішніх справ та
Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого
призначалися на посади слідчих майже в усіх ГУМВС-УМВС(Т). Випускники ж
решти вищих навчальних закладів системи МВС України призначалися на
посади слідчих в областях, де функціонують ці вищі навчальні заклади,
або прилеглих до них областях.

Так, із загальної кількості випускників Херсонського юридичного
інституту Харківського національного університету внутрішніх справ (295)
працівниками слідчих підрозділів УМВС України в Херсонській області
призначено 175 (або 59,32%) осіб. З 65 випускників Львівського
державного університету внутрішніх справ працівниками слідчих
підрозділів УМВС України у Львівській області призначено 48 (або 73,85%)
осіб. З 46 випускників Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ працівниками слідчих підрозділів УМВС України в
Дніпропетровській області призначено 39 (або 84,78%) осіб.

Якість підготовки фахівців. Аналізом інформації”, надісланої з органів
внутрішніх справ, встановлено, що майже всі молоді спеціалісти,
призначені на посади слідчих, які закінчили навчальні заклади системи
МВС України протягом 2004-2006 рр., мають хороші або задовільні
теоретичні знання з кримінального законодавства України, дещо гірші з
кримінально-процесуального права України та основ криміналістики, однак
не завжди вміють використовувати теоретичні знання на практиці. Труднощі
виникають при кваліфікації злочинів, при визначенні матеріалів дослідних
перевірок та прийнятті рішень в порядку ст. 97 КПК України, при
проведенні першочергових невідкладних слідчих дій (насамперед, огляду
місця події, вилучення, огляду та належного оформлення речових доказів).

Відмічається недостатній рівень знань та практичних навичок щодо
складання процесуальних документів у кримінальних справах.

Як зазначають керівники слідчих підрозділів областей, вмінню якісно та
правильно складати процесуальні документи молоді спеціалісти переважно
навчаються в процесі роботи, однак, незважаючи на це, в цих документах
присутня велика кількість граматичних, орфографічних та стилістичних
помилок. При цьому слід указати, що при вступі до навчальних закладів в
обов’язковому порядку приймаються іспити з української мови, а в процесі
навчання передбачено вивчення предмету „Ділова українська мова».
Очевидно, що на цю обставину слід звернути увагу науково-педагогічному
складу відповідних кафедр, з’ясувати та усунути зазначені вади у
підготовці фахівців.

Серйозною вадою є те, що молоді спеціалісти при складанні обвинувачення
не конкретизують дії останніх у вчиненні злочину, не завжди призначають
необхідні у справі криміналістичні експертизи, а якщо і призначають, то
на їх вирішення ставиться не весь перелік питань, необхідних для
встановлення фактичних обставин учинення злочину. Водночас це знов-таки
відслідковується при винесенні молодими слідчими постанов про
призначення експертиз та про притягнення особи як обвинуваченого.

При проведенні молодими спеціалістами допитів не завжди
про-слідковується їх вміння всебічного встановлення обставин злочину,
причетності підозрюваних чи обвинувачених до вчинення нерозкри-тих
злочинів, їх співучасників тощо. Не використовуються теоретичні знання
щодо особливостей розслідування окремих видів злочинів.

Найбільш проблемними залишаються розслідування дорожньо-транспортних
пригод, злочинів проти життя та здоров’я особи, економічних злочинів
(молоді фахівці не знають, що таке інвентаризація, ревізія, для чого
призначається бухгалтерська експертиза).

Випускники галузевих вищих навчальних закладів недостатньо володіють
методикою розслідування справ про тяжкі тілесні ушкодження та інші
злочини проти життя і здоров’я особи, а також дорожньо-транспортні
пригоди. Так, при винесенні постанов про призначення експертиз експерту
не завжди надаються необхідні вихідні дані, зокрема: розміри проїзної
частини дороги та місце розташування на ній транспортних засобів, їх
швидкість перед дорожньо-транспортною пригодою, швидкість
пішоходів-потерпілих, які перетинали проїзну частину дорогу тощо.

Крім того, молоді спеціалісти недостатньо володіють методикою проведення
відтворення обстановки і обставин подій як загалом, так і в злочинах
проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту. Вони не мають
практичних навичок щодо вимірювання, складання та креслення масштабних
планів схем тощо.

Проте слід констатувати, що знання з основ взаємодії з іншими службами в
розкритті та розслідуванні злочинів слабкі у випускників всіх без
виключення навчальних закладів системи МВС України.

На сьогодні є недостатньою кількість висококваліфікованих фахівців на
місцях, які б надали можливість становленню курсантів як слідчих в
період служби. Важливо прищепити навички самопідготовки та дати базові
знання, оскільки слідчому доручаємо долю людини.

З керівників слідчих підрозділів є за що питати (якість, строки
розслідування, дотримання законності, реагування на скарги, дотримання
реєстраційно-облікової дисципліни тощо). В той же час виникає питання:
звідки молоді фахівці вчаться не заповнювати реквізити на процесуальних
документах, підписувати чисті бланки, фальсифікувати протоколи тощо.
Адже з 50-60 слідчих, які щорічно притягуються до кримінальної
відповідальності, 30% притягуються за порушення норм
кримінально-процесуального права. Йдеться про якість, обґрунтування,
мотивацію обвинувальних висновків.

Отже, можна підсумувати, що в роботі молодих спеціалістів виникають одні
й ті ж проблеми – як правило, загалом більше-менш достатня теоретична
підготовка, але неготовність до застосування отриманих знань на
практиці. Однак слід зазначити, що якісному навчанню новопризначених
слідчих заважає велика плинність кадрів (таблиця 2), через що немає
можливості відповідним чином та якісно організувати наставництво.

Відповідно до інформації з місць, відмічається найбільш якісна
підготовка молодих спеціалістів у Національній юридичній академії
України ім. Ярослава Мудрого, Харківському та Київському національних
університетах внутрішніх справ, випускники яких, як зазначалося вище,
працюють майже в усіх обласних підрозділах.

У той же час слід зазначити, що якість підготовки фахівців не завжди
залежить від навчального закладу, який закінчили молоді спеціалісти, але
й від особистих якостей самих випускників. Так, відпо-

відно до інформації керівництва Слідчого управління УМВС України в
Харківській області якість підготовки випускників Харківського
національного університету внутрішніх справ можна охарактеризувати як
добру. В той же час керівництво Слідчого управління УМВС України в
Сумській області якість підготовки випускників зазначеного ВНЗ вважає
низькою.

Проблемні питання та причини звільнення молодих спеціалістів. Головне
слідче управління МВС України постійно працює над питаннями
удосконалення кадрової політики служби в роботі з молодими
спеціалістами. Відповідно до наданої із слідчих підрозділів інформації,
основними проблемними питаннями, що виникають в роботі молодих
спеціалістів, є наступні:

психологічна непідготовленість до реальних умов служби та режиму роботи;

недостатні навички до самостійної роботи, відсутність поняття
самопідготовки;

відсутність почуття відповідальності за доручену ділянку службової
діяльності;

відсутність навичок керівництва слідчо-оперативною групою при зборі
доказів на місці вчинення злочину;

невміння організувати взаємодію з оперативними службами з розкриття та
розслідування злочинів;

неякісне складання процесуальних та службових документів, а інколи і
взагалі невміння складати їх;

абсолютна безініціативність при розслідуванні кримінальних справ
(розслідування проводиться за „шаблоном», незважаючи на те, що ситуація
в справах буває різною);

некомпетентність щодо використання знань спеціалістів під час
розслідування кримінальних справ.

Молоді фахівці приходять у слідчі підрозділи морально непідго-товленими
до роботи в наявних умовах, не маючи життєвого досвіду та навичок до
самостійності. За таких умов при перших ускладненнях, що виникають у
службовій діяльності та побуті, вони відмовляються працювати надалі,
мотивуючи це недостатньою зарплатнею, відсутністю пільг, неналежним
матеріально-технічним забезпеченням, відсутністю перспективи отримання
власного житла, ненормова-ним робочим часом. Тобто це й є основними
причинами звільнення новопризначених слідчих з органів внутрішніх справ.

Ще однією з причин звільнення молодих фахівців є те, що навчальні
заклади системи МВС України використовуються ними для отримання вищої
юридичної освіти з одночасною можливістю уникнення від служби в Збройних
силах України.

В процесі навчання у вищих навчальних закладів системи МВС України особи
курсантів (слухачів) вивчаються недостатньо, не з’ясовується питання, чи
бажають вони взагалі працювати в органах внутрішніх справ і в слідчих
підрозділах зокрема. Враховуючи існуючу систему відбору вступників до
вищих навчальних закладів МВС України, слід покращити її якість,
починаючи з комплектуючих органів внутрішніх справ і більш принципової
та критичної оцінки якостей курсантів на початку навчання.

Пропозиції щодо вдосконалення підготовки фахівців.

Необхідно посилити вимоги до якісного підбору кандидатів на навчання у
вищі навчальні заклади системи МВС України. Вимагає спеціального
дослідження проблема вікового цензу, з якого призначаються на посаду
слідчого (відсутність життєвого досвіду, необхідність професійних і
ділових якостей).

Термін навчання у вищих навчальних закладах системи МВС повинен складати
не менше 5 років. Таким чином, при призначенні на посади слідчих
випускникам галузевих вищих навчальних закладів виповниться як мінімум
25 років, тобто на цей час вони набудуть достатнього професійного рівня,
сформуються як особистість, набудуть позитивних життєвих та професійних
принципів, таких як сумлінне ставлення до виконання службових
обов’язків, дисциплінованість, самокритичність, принциповість, що у свою
чергу приведе до їх становлення як слідчих у більш стислі строки.

Враховуючи, що молоді спеціалісти, маючи певні знання теорії
кримінального та кримінально-процесуального законодавства і основ
криміналістики, не мають відповідної підготовки щодо застосування цих
знань на практиці, необхідно більше уваги приділяти практичним заняттям,
зокрема задачам із кваліфікації злочинів, тактиці проведення слідчих дій
(огляду місця події, відтворення обстановки та обставин події,
пред’явлення для впізнання, очних ставок тощо, в тому числі для
проведення даних слідчих дій надавати конкретні ввідні задачі).

Навички щодо правильного проведення огляду місця події та відтворення
обстановки та обставин події бажано відпрацьовувати на навчальних
полігонах, де є макети житлових будинків, магазинів, офісів, частин
доріг тощо. До практичних занять доцільно залучати працівників органів
внутрішніх справ, які мають досвід практичної роботи в слідстві,
експертній діяльності.

Більш ретельно вивчати відомчі накази, які регламентують діяльність
слідчих та їх взаємодію з іншими службами при розкритті та розслідуванні
злочинів (наказ МВС України «Про заходи щодо забезпечення законності при
розслідуванні злочинів органами внутрішніх справ України» від 3
листопада 2003 р. № 1288; наказ МВС України «Про затвердження Інструкції
з організації взаємодії органів досудо-вого слідства з оперативними
підрозділами органів внутрішніх справ України у виявленні,
документуванні та розслідуванні злочинів у сфері економіки» від 8
вересня 2005 р. №760; наказ МВС України «Про затвердження Інструкції з
організації взаємодії органів досудо-вого слідства з оперативними
підрозділами органів внутрішніх справ України на стадіях документування
злочинних дій, реалізації оперативних матеріалів, розслідування
кримінальної справи та її розгляді в суді» від 7 вересня 2005 р. № 777;
наказ МВС України «Про організацію діяльності органів досудового
слідства системи Міністерства внутрішніх справ України» від 20 лютого
2005 р. № 160 та ін.).

Необхідно приділяти більше уваги складанню процесуальних документів,
звертаючи їх увагу на недопущення порушення законності при їх
заповненні. Особливо це стосується складання постанов про притягнення
особи як обвинуваченого, протоколів огляду місця події, відтворення
обстановки та обставин події, призначення експертиз.

Передбачити в системі підготовки складання макетів кримінальних справ з
розслідування злочинів різних категорій. При перевірці цих макетів
кримінальних справ особливу увагу звертати на правильність
систематизації матеріалів справи, правильність та якість складання
процесуальних документів, відповідність проведеного розслідування
фактичним обставинам учиненого злочину, дотримання вимог ст.22 КПК
України щодо повноти, об’єктивності та всебічності дослідження всіх
обставин справи, а також збір достовірної доказової бази.

З метою вдосконалення підготовки слідчих необхідно наблизити навчання у
вищих навчальних закладів системи МВС України до умов реальної
діяльності в територіальних підрозділах.

Курсантам (слухачам) при проходженні практики (стажування) в планах
надається велика кількість завдань при обмеженому часі практики (до двох
тижнів). Тобто фактично практика зводиться до сидіння в кабінеті і
складання документів, які потрібно здати для отримання заліку, а на
реальну роботу, з якою слухач має ознайомитись практично та яка чекає
його після прибуття на службу, часу не вистачає.

З урахуванням того, що навчальні заклади системи МВС України мають
готувати майбутніх правоохоронців, а не цивільних юристів, адвокатів та
інших фахівців (для навчання яких існує велика кількість юридичних
закладів освіти) збільшити кількість часу щодо викладання спеціальних
юридичних дисциплін (необхідних для роботи слідчим) – кримінального
права, кримінального процесу, криміналістики, теорії кваліфікації
злочинів тощо за рахунок скорочення навчальних дисциплін, не пов’язаних
з майбутньою професією. Удосконалити програму навчання слідчих з
урахуванням пропозицій найбільш досвідчених практичних працівників
досудового слідства.

Визнати доцільним введення в системі досудового слідства МВС України
посад слідчих-криміналістів та вжити заходів для їх підготовки у
галузевих вищих навчальних закладах.

При формуванні науково-педагогічного складу галузевих вищих навчальних
закладів МВС України віддавати перевагу призначенню на посади викладачів
(особливо кримінального права, кримінального процесу, криміналістики,
теорії кваліфікації злочину), які мають досвід достатньої практичної
роботи в слідчих підрозділах органів внутрішніх справ.

З метою вдосконалення підготовки фахівців, зокрема слідчих, у процесі
навчання направляти молодих фахівців для проходження практики на місця
терміном на шість місяців (або навіть один рік) з метою отримання ними
практичних навичок і втілення початкових теоретичних знань у практику,
щоб останні мали уяву про майбутню професію, освоїлися з режимом роботи,
навантаженням, усвідомили свою відповідальність за проведену роботу
тощо. Ввести посаду слідчий-стажист.

Вимагає суттєвого покращання підготовка слідчих щодо розслідування
кримінальних справ про нерозкриті злочини, адже на сьогодні їх кількість
становить 1 млн. 400 тис. та щорічно збільшується на 60 тисяч.

Необхідним є опрацювання питання щодо створення спеціального галузевого
вищого навчального закладу з підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації слідчих працівників замість ситуації, в якій одинадцять
галузевих вищих навчальних закладів готують слідчих сьогодні.

В.А. Мисливий

доктор юридичних наук, професор (Дніпропетровський державний університет
внутрішніх справ)

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Проблема співвідношення теорії і практики є наріжним каменем для
дискусій у будь-якій сфері життєдіяльності суспільства та майже
першочерговою у сфері надання вищої освіти. За інформацією Головного
слідчого управління МВС України, молоді спеціалісти володіють добрими
або задовільними знаннями з кримінального права, дещо гіршими – з
кримінально-процесуального права та криміналістики, однак мають проблеми
з використанням теоретичних знань на практиці. Існують труднощі при
кваліфікації злочинів, при визначенні матеріалів дослідчих перевірок та
прийнятті рішень у порядку ст. 97 КПК України, при проведенні
першочергових невідкладних слідчих дій, зокрема, огляду місця події,
вилучення, огляду та належного оформлення речових доказів.

На наш погляд, для недопущення цих й інших вад у процесі підготовки
фахівців необхідно доведення умінь і практичних навичок майбутніх
слідчих до автоматичного відтворення за певним алгоритмом. Отже,
фахівець, у першу чергу, має чітко уявляти формулу кваліфікації діяння,
що можливо лише за умови знання усіх ознак елементів складу злочину, з
яким ідентифікуються ознаки суспільно небезпечного діяння.

За наявності дотримання цієї похідної позиції при вивченні матеріалів та
прийнятті рішень про відмову в порушенні кримінальної справи або її
порушенні, слідчий може більш цілеспрямовано аналізувати матеріали, що
збираються працівниками карного розшуку, дільничними інспекторами,
службою боротьби з економічними злочинами та іншими працівниками
міліції.

На практиці при кваліфікації суспільно небезпечних діянь перед ним
постає задача щодо визначення одного або декількох складів злочинів при
конкуренції двох, рідше трьох кримінально-правових норм. У всіх випадках
необхідно виходити з визначення спочатку одного зі складів злочинів,
який за ознаками найбільш точно охоплює суспільно небезпечне діяння. При
цьому найбільш оптимальним є застосування алгоритму встановленого складу
злочину через формулювання фабули звинувачення. Якщо надані слідчому для
вирішення матеріали зібрані повно, але не містять достатніх ознак, що
необхідні для підтвердження фабули звинувачення, слід дійти висновку –
склад злочину відсутній, в іншому випадку матеріали вимагають додаткової
перевірки.

Недостатній рівень практичних навичок щодо складання процесуальних
документів у кримінальних справах свідчить про необхідність підвищення
уваги до напрацювання у майбутніх слідчих навичок самостійної підготовки
процесуальних документів у різних слідчих діях. На наш погляд, для цього
існують цілком реальні можливості для роботи під час самостійної
підготовки, яка є обов’язковим елементом навчально-виховного процесу у
спеціалізованих навчальних закладах МВС України.

Необхідно погодитись з пропозиціями керівників слідчих підрозділів щодо
необхідності суттєвого покращання не тільки правильного складання
процесуальних документів курсантами протягом навчання, але й їх змісту з
огляду на мовний чинник, літературний стиль, граматичний рівень та інші
складові, адже заслуговує на увагу тенденція щодо недостатньої базової
підготовки учнів під час навчання у загальноосвітніх школах. Очевидно,
що значне число граматичних, орфографічних та стилістичних помилок у
процесуальних документах вимагає від науково-педагогічного складу кафедр
українознавства та мовної підготовки звернути серйозну увагу на вивчення
ділової української мови. Необхідно покращити рівень викладання,
навчально-методичного забезпечення відповідних кафедр для негайного
усунення зазначених вад у підготовці фахівців.

Важко пояснити недостатню підготовленість молодих спеціалістів щодо
володіння знаннями, уміннями та навичками, необхідними для призначення
криміналістичних експертиз, адже порівняно з минулим сьогодні в Україні
розроблені та нормативно закріплені відповідні методичні рекомендації
майже для усіх видів судових експертиз та визначено блоки питань,
вирішення яких входить до компетенції експертів. Не викликає сумніву, що
недоліки у підготовці слідчих з цього напрямку пов’язані у першу чергу з
недостатнім рівнем практичного навчання курсантів.

Проблеми, з якими стикаються молоді фахівці при розслідуванні
дорожньо-транспортних пригод, злочинів проти життя та здоров’я

особи та економічних злочинів, вказують на необхідність покращання
процесу опанування курсантами методик розслідування окремих видів
злочинів, як у курсі криміналістики . Про це свідчить ненадання при
призначенні експертиз експерту необхідних вихідних даних, наприклад:
щодо розмірів проїзної частини дороги, розташування на ній транспортних
засобів, швидкості транспортного засобу перед пригодою, швидкості руху
пішоходів-потерпілих тощо. Очевидно, що опанування курсантами методики
проведення огляду місця події, допитів, відтворення обстановки і
обставин події, набуття практичних навичок вимірювання, складання та
креслення масштабних планів схем тощо у злочинах проти безпеки
дорожнього руху та експлуатації транспорту має викладатися в
теоретичному і практичному плані в рамках спеціального курсу методики
розслідування окремих видів злочинів.

Підготовка майбутніх слідчих у галузевих вищих навчальних закладах
створює найкраще підґрунтя для отримання досконалих знань щодо питань
організації та управління в системі органів внутрішніх справ України, а
також організаційно-правових засад та особливостей співпраці служб і
підрозділів у виявленні, розкритті та розслідуванні злочинів. Проте
очевидно, що завжди ґрунтовні знання з основ взаємодії попереднього
слідства з іншими службами в розкритті та розслідуванні злочинів у
випускників галузевих вищих навчальних закладів пов’язані з рядом
конкретних причин: недостатньою галузевою спеціалізованою спрямованістю
навчальних планів і програм з окремих дисциплін; недосконалим рівнем
міждисциплінарних зв’язків; залишенням поза увагою галузевих нормативних
актів (настанов, наказів інструкцій тощо) з питань взаємодії служб і
підрозділів органів внутрішніх справ; слабким рівнем професійної
підготовки окремих викладачів спеціальних дисциплін тощо.

Особливої уваги вимагає проблема виховання майбутніх фахівців у дусі
відданості принципам справедливості, дотримання законності, гуманізму та
людяності в професійній діяльності. Адже виникає питання: чому молоді
фахівці свідомо не заповнюють реквізити процесуальних документів,
підписують їх чисті бланки, фальсифікують матеріали кримінальних справ
тощо. Характерно, що, за даними МВС України, ЗО % слідчих щорічно
притягується до кримінальної відповідальності за порушення норм
кримінально-процесуального права. Злочини проти правосуддя …. Йдеться
про якість, обґрунтування, мотивацію обвинувальних висновків.

Очевидно, що це сприятиме усуненню плинності кадрів.

Навчальними закладами повинні практикуватися проведення тематичних
семінарів на замовлення ГСУ та СУ УМВС України в областях з нагальних
проблем практичної діяльності слідчих щодо застосування кримінального
законодавства, розслідування та запобігання злочинів, а також здійснення
пріоритетних фундаментальних і прикладних досліджень на замовлення.

Важелем підвищення ролі наукових досліджень для практичної діяльності є
узгодження тем дисертаційних досліджень, які б відповідали потребам
досудового слідства та ефективного впровадження й апробації їх
результатів. Нагальною потребою є створення в системі МВС інформаційного
банку для науково обґрунтованих пропозицій і практичних рекомендацій
щодо діяльності слідчих, доступних форм використання такої інформації
для впровадження у практичну діяльність. Фахівцям слідчої справи та
науковцям було б бажано заснувати галузеве періодичне науково-практичне
видання “Слідчий”.

Для покращання практичної спрямованості наукової роботи необхідно
використовувати можливості діяльності філій кафедр на громадських
засадах щодо організації проведення наукових досліджень з актуальних
проблем досудового слідства, узагальнення практики кваліфікації
злочинів, передового досвіду слідчих, профілактики злочинів тощо.

1 л

і1*

І.Г. Богатирьов

доктор юридичних наук (Дніпропетровський державний університет
внутрішніх справ)

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СЛІДЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Підготовка слідчих завжди була актуальною проблемою як для науки, так і
для практики. Сучасні її витоки знаходяться у постійному пошуку і
завдяки цьому слідча діяльність має достатній потенціал удосконалення.

Проведений нами порівняльний аналіз підготовки слідчих у різні історичні
часи показує, що в XXI столітті змінилися пріоритети до професії
слідчого. Так, за останні два роки із слідчих підрозділів МВС України
пішли у відставку ЗО відсотків, що суттєво вплинуло на стан слідства.
Відсутність, нажаль, моделі слідчої діяльності певним чином створило
суттєві проблеми вікового статусу слідчого, закріплення його на службі,
створення належних умов роботи.

Розглядаючи слідчу діяльність, не можна обійти її без науки управління,
яка розглядає будь-яку діяльність на основі збору, обробки і аналізу
інформації, тому не є виключенням вивчення також і діяльності слідчих
підрозділів органами внутрішніх справ.

Серед поширених актуальних питань слідчої діяльності можна виділити:

намагання керівництва управління, міністерства внутрішніх справ
об’єктивно оцінити результати роботи кожного слідчого підрозділу;

кількість кримінальних справ, які знаходяться у провадженні слідчого;

кількість кримінальних справ, по яким закінчено провадження;

кількість кримінальних справ, які направлені до суду;

кількість кримінальних справ, які направлені на додаткове розслідування;

кількість кримінальних справ, які закриті, без висновків їх
обгрунтування;

кількість кримінальних справ, які залишились на кінець звітного періоду.

Оцінка діяльності слідчого має давню історію, з цього приводу проведено
велику кількість наукових і практичних дискусій, захищено дисертації.
Намагання об’єктивно оцінити роботу слідчого, результати його діяльності
поки що не знайшли свого втілення, тому і сьогодні дана тема залишається
актуальною.

Особливо, на нашу думку, серйозної уваги з боку керівництва МВС,
потребує удосконалення показників слідчої діяльності. Серед них в першу
чергу важливо виділити:

обсяг виконаної роботи слідчим за місяць, основний показник цієї роботи,
кількість кримінальних справ у провадженні слідчого;

аналіз напруженості праці слідчих, чи відповідає виконання роботи КЗпП.
Аналіз праці слідчого показує, що він щоденно виконує трудові функції з
перевантаженням до ЗО відсотків.

Цікавим питанням, на нашу думку, є аналіз проведених досліджень у
напрямку створення методики оцінки ефективності праці слідчих.

З цього приводу є слушною думка О.Ф. Штанько, який виділяє 4 види
показників оцінки слідчої діяльності.

I група. Повнота і своєчасність розкриття злочинів.

II група. Дотримання законності і прав людини.

група. Інтенсивність роботи слідчих.

група. Стан профілактичної роботи.

В цілому дані показники слідчої діяльності у сукупності можуть визначати
результат праці слідчого (підрозділу) загалом.

Критерії оцінки мають бути прості і зрозумілі кожному, і, крім того не
повинні вимагати проведення яких-небудь додаткових підрахунків,
анкетувань тощо. Вони повинні ґрунтуватися лише на звітних даних.

На жаль, існуюча нині статистична звітність слідчої діяльності не
відповідає показникам реальним витратам праці кожного слідчого.
Потребують удосконалення такі показники слідчої діяльності як:

додаткове розслідування за нововиявленими обставинами;

порушення терміну слідства в результаті поновлення незакін-ченої раніше
кримінальної справи. Це та інше не завжди залежить від слідчого.

Дані показники суттєво впливають потім на активну діяльність слідчих у
розкритті злочинів. На якість і своєчасність розслідуваних кримінальних
справ, дотримання законності у їх розслідуванні.

Важливо збалансувати слідчу діяльність з готовністю слідчого до

о г виконання слідчих функцій. Слідчий повинен бути психологічно готовий
до слідчої роботи. Кожна кримінальна справа це не шаблон, це
інтелектуальна боротьба, це знання, граматика, взаємодія, це вміння,
навички співпраці з учасниками кримінального процесу.

Серед недоліків, які впливають на слідчу діяльність можна виділити
наступні:

знання слідчим проведення огляду місця події у складі оперативної групи;

взаємодія слідчого з оперативними підрозділами ОВС, які заді-яні до
розслідування і розкриття кримінальної справи;

культура спілкування з потерпілим і затриманим, свідками;

якість складання процесуальних документів.

Узагальнюючи вищевикладене, констатуємо, що підняті на семінарі питання
слідчої діяльності є актуальними, але постановочними, тому вони
потребують подальшого вивчення і глибокого дослідження.

В.В. Лень

кандидат юридичних наук, доцент (Дніпропетровський державний університет
внутрішніх справ)

ДО ПРОБЛЕМИ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Проблема якісної підготовки слідчих для органів внутрішніх справ завжди
відзначалася своєю актуальністю.

Процес підготовки висококваліфікованих фахівців у такій галузі
юриспруденції, як досудове слідство – це складне, багатоаспектне
завдання. Наразі у слідчих підрозділах органів внутрішніх справ
спостерігається, на жаль, велика плинність кадрів, певною мірою втрачено
професійне ядро.

Проект Закону України “Про статус слідчого” багато років знаходився у
Верховній Раді без подальшого розгляду.

Науково обґрунтоване навантаження на одного слідчого у кількості 35
кримінальних справ на рік зовсім не дотримується. У різних регіонах
України у провадженні одного слідчого органів внутрішніх справ перебуває
від 5 до 40, а інколи й більше кримінальних справ

одночасно.

Відтак, про яку якість роботи може йтися? Чи дотримується принцип
повного, всебічного й об’єктивного розслідування справи? Чи дотримуються
відповідні права і свободи людини та громадянина?

За різними офіційними джерелами, слідчі ОВС по Україні розслідують
близько 75%, 84%, 93% всіх кримінальних справ. При цьому заробітна
платня у слідчих органів внутрішніх справ, навпаки, суттєво менша, ніж у
слідчих прокуратури та Служби безпеки України. Матеріально-технічне
забезпечення, умови праці, як правило, гірші. Будь-які пільгові умови
служби відсутні.

Але незважаючи на цей всім відомий, багаторічний комплекс проблем,
хотілося б торкнутися такого аспекту у підготовці слідчих, як
проходження практики під час навчання у вузах системи МВС.

Переконані, і про це неодноразово надавали пропозиції, що проходження
практики курсантами факультетів з підготовки слідчих повинно відбуватися
не лише у слідчих підрозділах органів внутрішніх справ, а обов’язково у
прокуратурі та суді (не 3-7, а, як мінімум, ЗО днів).

Це, на наш погляд, сприятиме більш якісній, професійній підготовці
слідчих. Вони будуть мати реальну можливість ознайомитися з
функціональними обов’язками (на прикладі районної прокуратури)
прокурора, його заступника, помічника (напрямок – досудове слідство в
МВС), вимогами прокурорських працівників згідно з КПК, Законом України
“Про прокуратуру”, нормативно-правовими документами, що регламентують
діяльність органів прокуратури (безумовно, в першу чергу, стосовно
органів внутрішніх справ, зокрема досудового слідства). Це, врешті,
здатне призвести до відчування атмосфери у прокурорському колективі,
взаємопорозуміння з колегами з прокуратури, ставлення останніх до
працівників міліції, зокрема слідчих.

Це стосується і проходження практики курсантами в судах. У них знову
буде реальна можливість ознайомитися з усіма етапами судового
провадження – від моменту надходження кримінальної справи, її вивчення
суддею, підготовкою справи до судового розгляду, спостерігання виявлених
недоліків, можливих причин повернення кримінальної справи на додаткове
розслідування суддею і, нарешті, судового розгляду (які можуть виникнути
на ньому питання або проблеми) тощо. Знову ж таки, у
курсантів-практикантів з’явиться реальне бачення ставлення суддів до
виконання своїх функціональних обов’язків, їх співпраці з працівниками
прокуратури, ролі адвокатів у судовому засіданні.

Тільки при завершеному циклі проходження (реальному ознайомленні з
функціонуванням складного механізму досудового і судового слідства
(ланка „слідчий – прокурор – суддя”) буде можливою якісна підготовка
висококваліфікованих кадрів для слідчих підрозділів МВС України. Більш
того, в курсантів з’явиться розуміння важливості справи, відданість
обраній професії.

О.П. Дячкін

(Лінійне управління на Придніпровській залізниці УМВС України на
транспорті)

ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО ЯКОСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ
ОВС У вищих НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ

Здатність системи вищої освіти забезпечувати високий рівень фахової
теоретичної підготовки випускників навчальних закладів та їх вміння
швидкої адаптації до умов практичної діяльності є одним з найважливішим
її завданням. Саме вказані якості значною мірою визначають рівень
професійної підготовки молодого фахівця. Достатній рівень професійної
підготовки юриста, який після закінчення навчального закладу вступає на
службу до органів внутрішніх справ у посаді слідчого, крім вказаних,
вимагає від нього широкого кругозору, що базується на отриманих знаннях,
здатності до аналітичного та критичного мислення, комунікабельності,
уміння переконувати інших, високого рівня психологічної підготовки та
багато інших. З урахуванням важливості для держави та суспільства в
цілому функцій слідчого, вимоги щодо його рівня професійності мусять
бути високими.

«Всякий, бажаючий бути практиком-криміналістом, повинен, незалежно від
посади яку обіймає, твердо усвідомити собі, що цей рід роботи вимагає
від працівника особливих здібностей, величезної праці,
самопожертвування, постійного удосконалення і, нарешті, сильної волі та
залізного здоров’я. Той, хто цими якостями не володіє, хай краще
звернеться до якої-небудь іншої діяльності, так як, працюючи у якості
криміналіста, він не тільки не вчинить нічого важливого, але навіть може
потрапити в дуже важке для себе становище» – ще на початку XX століття
писав австрійський професор-криміналіст Граць-

кого університету Ганс Гросс, який тривалий час працював слідчим, і
сьогодні володіння слідчими вказаними якостями залишаються актуальними.

Основними критеріями, за якими дається оцінка якості досудово-го
слідства, безумовно, є статистичні дані про стан досудового слідства,
дисципліни та законності у слідчих підрозділах. У 2006 році слідчими
Лінійного управління на Придніпровській залізниці УМВС України на
транспорті було закінчено провадженням 68,99% кримінальних справ, з тих
що знаходились в їх провадженні, при середньому показникові в державі –
47,29%. На 26% зменшилась кількість кримінальних справ, повернутих на
додаткове розслідування, і становила 2,55% проти 4,22% по державі.
Закінчено у строк понад 2 місяці 1,07% проти 1,77%о в цілому у державі.
До 1,88% знизилась кількість кримінальних справ, закритих провадженням.
Середній показник в Україні – 4,39%». При цьому середнє навантаження на
одного слідчого складало 3,51 кримінальні справи проти 4,78 у державі, а
продуктивність – 2,74 проти 3,73. Таким чином, зі своїми основними
оперативно-службовими завданнями слідчий апарат ЛУ на Придніпровській
залізниці у 2006 році справився, що формально засвідчує про відповідний
рівень його професійності. Але в наш час слідчий апарат МВС України
перебуває напередодні свого реформування і зміни критеріїв оцінки своєї
діяльності. Та чи цілком об’єктивно свідчать про вказане цифри
статистики? Сьогодні саме на пріоритеті якісних характеристик слідства
над кількісними показниками та збереженні його незмінного пріоритету:
захисту прав та свобод громадян, безумовного дотримання законності у
повсякденній діяльності наголошує заступник міністра-начальник Головного
слідчого управління МВС України B.C. Боднар.

10,7% особового складу слідчих підрозділів ЛУ на Придніпровській
залізниці – це слідчі, які перебувають у займаній посаді до одного року.
З них 66% є випускниками вищих навчальних закладів. 13,1% слідчих зі
стажем в посаді від 1 до 3 років, 18% – від 3 до 5 років, від 5 до 10
років – 24%, 33% – від 10 до 20 років та 1,2% на слідчій роботі понад 20
років.

За період з 2003 року до цього часу особовий склад слідчих підрозділів
управління оновився на 77,5%. З них 44% звільнено з ОВС за різними
підставами, а 34,5% переведено в інші підрозділи. Такий рівень плинності
кадрів у слідчих підрозділах лінійного управління суттєво впливає на
стан розкриття та розслідування злочинів. її при-

зо чини мають багатогранний характер і також, певною мірою, відображають
рівень професійної підготовки слідчих у навчальних закладах.

Вивченням рівня професійної підготовки слідчих, призначених на посади у
Лінійному управлінні на Придніпровській залізниці, а також проблем, що
ускладнюють навчання у навчальних закладах слідчих та підготовку їх до
самостійного виконання службових завдань, проведеного шляхом опитування
слідчих та керівників слідчих підрозділів було встановлено, що абсолютна
більшість з них вважає: рівень теоретичної підготовки випускників вищих
навчальних закладів з кримінального та кримінально-процесуального права,
а також криміналістики є недостатнім для самостійної роботи слідчим.
Особливо низьку оцінку має підготовка на заочній формі навчання. На
переконання практичних слідчих, навчальні програми в навчальних закладах
перевантажені навчальними дисциплінами, які є другорядними для
професійної підготовки слідчого або зовсім не впливають на її рівень,
проте, кримінальне право, кримінально-процесуальне право,
криміналістика, юридична психологія викладаються в об’ємах явно
недостатніх для належної підготовки. Значна кількість навчального часу
витрачається на заходи, що не пов’язані з навчальним процесом,
наприклад, несення служби в нарядах, залучення до господарських робіт
тощо.

Близько 35% опитаних вважають рівень теоретичної підготовки випускників
таким, що відповідає вимогам практичної діяльності слідчого на
початковому етапі його роботи, але під керівництвом досвідченого
наставника. При цьому відмічається, що випускники відомчих навчальних
закладів мають кращу теоретичну підготовку з вказаних навчальних
дисциплін та також практичні навички, а тому швидше адаптуються в
слідчих підрозділах ніж випускники цивільних навчальних закладів.

15% респондентів вважають, що рівень теоретичних знань, необхідних для
роботи на посаді слідчого, отриманих ними або їх підлеглими під час
навчання, є достатнім.

Однак практично всі опитані дотримуються думки, про те, що в системі
підготовки слідчих існує проблема суттєвого відставання їх практичної
підготовки від теоретичної. Серед питань, на які найбільше вказують як
такі, що вимагають приділення більшої уваги під час навчання, є
збільшення кількості навчальних годин з профілюючих навчальних
дисциплін. При цьому відпрацювання практичних навичок виконання дій,
пов’язаних з провадженням досудового слідства

повинно займати суттєву частку навчального процесу і базуватися на
включенні в навчальну програму з підготовки слідчих таких спеціальних
курсів як застосування норм кримінального права, організація розкриття
та розслідування злочинів у різних сферах життєдіяльності,
кримінально-процесуальне діловодство тощо. Найбільші труднощі у молодих
слідчих виникають при оцінці матеріалів досудових перевірок на предмет
наявності приводу та достатніх підстав для прийняття в порядку ст. 97
КПК рішення про порушення кримінальної справи, визначення статті
кримінального кодексу, за ознаками якої необхідно порушити справу,
визначенні остаточної кваліфікації злочину, а також при оглядах місць
подій з ознаками злочинів, складанні процесуальних документів, особливо
протоколів огляду, обшуку, виїмки, пред’явлення для впізнання, постанов
про притягнення в якості обвинувачуваного, призначення експертизи,
подання про причини та умови, що сприяли вчиненню злочину та їх
усунення, а також обвинувального висновку.

Більшість молодих слідчих вважає, що практика і стажування курсантів та
студентів у практичних підрозділах ОВС організуються не на належному
рівні, а тому недостатньо ефективні через їх використання не за
призначенням, а також для виконання доручень другорядного значення.
Вбачається, що було б доцільним спільне затвердження програм проходження
практики та стажування наказами по навчальним закладам та УМВС, а також
встановлення більш дієвого контролю за їх виконанням.

Важливим критерієм підготовки слідчих є забезпечення їх необхідним
мінімумом теоретичних знань та практичних навичок на рівні, що надасть
їм можливість вже на початковому етапі своєї робот самостійно визначати
предмет доказування злочину та обставини, що підлягають встановленню в
ході досудового слідства у кримінальній справі, організовувати її
розслідування у повному обсязі та у встановлені законом строки,
забезпечувати відшкодування завданої злочином шкоди а також усунення
причин та умов, що сприяли його вчиненню.

Успішному вирішенню вказаних питань, безумовно, сприяють рівень
професійної підготовки слідчого у навчальному закладі, а також його
ерудиція, життєвий досвід та багато особистих якостей, наявність яких
вимагає професія. Фігура слідчого для будь-якої держави є надзвичайно
важливою, а тому мусить знаходитись під її захистом. Але в Україні вже
тривалий час залишається без законодавчого визначення статус слідчого.
Закон про нього, який приймався Верховною радою вже 5 разів, так і не
набув законної сили. Ця обставина разом з постійними безсистемними
змінами, сумнівної якості та доцільності, кримінального та
кримінально-процесуального законодавства, які ускладнюють слідчим
проведення досудового слідства, низьким рівнем матеріально-технічного
забезпечення, дискримінаційним положенням відносно працівників інших
служб ОВС, яким встановлене пільгове обчислення вислуги років, та
залежністю від начальника органу дізнання, а також фактичною ліквідацією
соціальних пільг та гарантій на фоні низького рівня грошового
забезпечення, негативно впливають на можливість якісного відбору
кандидатів на посади слідчих ОВС, закріплення молодих спеціалістів на
посадах слідчих, на їх морально-психологічний стан, та, в кінцевому
підсумку, на забезпечення належного рівня слідства в державі.

Питання реформування слідчого апарату мусується з давніх часів, але на
сьогодні в Україні його невідкладне вирішення є об’єктивно необхідним
для держави та суспільства. Тому, з урахуванням того, що його вирішення
можливе тільки у проведенні комплексних організаційних змін та
законодавчого забезпечення всього кримінального судочинства, Україні
потрібна правова реформа, першим кроком якої повинна стати її концепція.
Найважливішими чинниками успішної правової реформи є сучасні досягнення
у відповідних галузях науки, адаптація вищої юридичної школи, покликаної
забезпечити розробку концепції та самої реформи, а також підготовку
відповідного рівня фахівців в галузях права.

А.П. Черненко

кандидат юридичних наук, доцент (Дніпропетровський державний університет
внутрішніх справ)

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ ДЛЯ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Питання підготовки слідчих для органів внутрішніх справ набувають
особливої актуальності в даний час, коли передбачається певне збільшення
навантаження на слідчих органів внутрішніх справ, пов’язане із передачею
кримінальних справ, підслідних слідчим прокуратури в підслідність
слідчих підрозділів міліції. Це питання було досить актуальним і до
цього рішення, бо кадровий склад слідчих підрозділів міліції був і
залишається досить молодим, а отже і позбавлений професійного досвіду
із-за плинності кадрів. Далеко не всі слідчі підрозділи міліції мають
належне кадрове забезпечення. Багато вакантних посад залишається саме в
тих підрозділах, які працюють на територіях з великим рівнем
злочинності, а отже в умовах значного навантаження на кожного слідчого.
Передача кримінальних справ, які зараз є підслідними органам
прокуратури, особливо у таких підрозділах, призведе до якості
розслідування всіх злочинів і особливо цієї категорії, досвіду
розслідування яких у слідчих підрозділах міліції бракує. В такій
ситуації питання кадрового забезпечення цих підрозділів є в край
необхідним, а питання підготовки слідчих набувають особливого значення.

Питаннями підготовки слідчих для міліції займаються ряд вищих навчальних
закладів МВС України, а з недавнього часу й Дніпропетровський державний
університет (далі – ДДУВС). Питання підготовки слідчих для нас є новим,
але досить знайомим, бо випускники ДДУВС вже давно призначаються на
посади слідчих в міліцейських підрозділах і зарекомендували себе досить
підготовленими. Однак говорити, що питання підготовки таких спеціалістів
не потребують удосконалення є безвідповідальними. Знаючи це, ректорат
ДДУВС й виступив з ініціативою проведення науково-практичної конференції
присвяченій цьому вкрай важливому для всієї держави питанню.

Хотілось би звернути увагу присутніх на такі аспекти підготовки слідчих.

Навчальними планами підготовки слідчих міліції для вивчення такої
дисципліни, як Кримінально-процесуальне право відводиться дуже мало
часу-180 годин, яке є основою професійних знань для слідчого. Про те, що
такого часу для опанування такою дисципліною мало можна говорити досить
багато, я наведу лише такий аргумент. КПК України містить понад 450
статей, вивчити які згідно навчального плану потрібно за 180 годин,
тобто на вивчення однієї статті КПК відводиться менше 2 годин
навчального часу, не говорячи про те, що в цей час входить певна
кількість часу для вивчення суто теоретичних положень (принципів
кримінального процесу, форм міжнародної взаємодії в сфері кримінального
судочинства тощо, які не містяться в КПК).

Мало навчального часу присвячується навчальним часом для вивчення
курсантами теоретичних та практичних питань щодо написання
кримінально-процесуальних документів. Відсутність у курсантів навичок та
вмінь у складанні процесуальних документів призводить до негативним
наслідків в їх майбутній роботі.

Адвокат вдови Георгія Гонгадзе Валентина Теличенко на суді не
приховувала: правоохоронці діяли з багатьма порушеннями одразу після
виявлення страшної знахідки. За її словами, багато їхніх дій викликають
обурення: «Починаючи з того, що тіло знайдено 2 листопада, а викопали
його 3-го. І в ночі його ніхто не охороняв…Закінчуючи тим, як
складалися процесуальні документи, як працювали з речовими доказами,
знайденими на місці виявлення тіла…» Одне слово, в пані Валентини є
підстави припускати, що «все було зроблено з такими порушеннями, які
просто халатністю можна назвати з великою натяжкою».

В даному виступі я хотів би звернути увагу саме на таку обставину, як
недостатня кількість навчального часу для професійної підготовки
слідчих. Вирішити її за рахунок зменшення часу на інші, не менш важливі
дисципліни, думаю, буде не вірно. Бачу єдиний вихід з такої ситуації
збільшення терміну навчання курсантів, як найменше до 5 років,
передбачивши у навчальних планах, збільшення кількості навчального часу
на стажування тощо.

І.В. Солов’євич

кандидат юридичних наук, доцент (Запорізький юридичний інститут
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ)

ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ В ПІДГОТОВЦІ СЛІДЧИХ

ДЛЯ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ (з досвіду кафедри кримінального процесу
факультету з підготовки слідчих Запорізького юридичного інституту
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ)

Завдання, що були поставлені перед вищими навчальними закладами України
Державною програмою розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки,
затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України №1183 від 08.09.2004
року, спонукали науково-педагогічний персонал кафедри кримінального
процесу з підготовки слідчих ЗЮЗ ДДУВС продовжити пошук шляхів
забезпечення підвищення якості професійно-тактичної підготовки курсантів
та посилення партнерських зв’язків із роботодавцями, тобто практичними
працівниками слідчого апарату.

Систематичний аналіз результатів практик та стажувань курсантів, а також
роботи молодих спеціалістів-слідчих ОВС в перші роки виконання ними
своїх службових обов’язків, дали підстави зробити такі висновки:

курсанти, вивчивши курс дисциплін кримінального циклу, в цілому на
достатньому рівні набувають знань норм кримінального,
кримінально-процесуального права. Разом з тим, деякі курсанти виявляють
відсутність практичних навичок щодо застосування вказаних норм в
конкретних практичних ситуаціях під час розслідування кримінальних
справ, особливо, під час прийняття процесуальних рішень;

зважаючи на багатогранність та багатоаспектність процесу до-судового
розслідування, за межами навчальних програм залишалося певне коло питань
організаційного характеру, пов’язаних з процесуальною та непроцесуальною
діяльністю слідчого ОВС. Вирішення цих питань, як правило, носить
ситуаційний характер і залежить від специфіки роботи того чи іншого
підрозділу досудового слідства в системі ОВС;

незважаючи на достатній рівень криміналістичної підготовки курсантів,
оволодіння ними основами криміналістичної техніки та тактики,
організації розкриття та розслідування злочинів, достатньо поширеними
були випадки допущення тактичних помилок під час провадження окремих
слідчих дій, особливо тих, які пов’язані з конфліктними ситуаціями, або
потребують ретельної підготовки та максимальної уваги (допити
підозрюваних, обвинувачених, проведення очної ставки, відтворення
обстановки та обставин події, обшуків тощо).

До 2004 року навчальним планом ЗЮІ МВС України для курсантів III курсу
була передбачена літня виробнича практика, яка проходила після шостого
семестру на базі слідчих відділів, відділень та груп тих органів та
підрозділів внутрішніх справ, які направляли курсанта на навчання.
Наслідком такої організації проведення практики для курсантів III курсу
стала непропорційність розподілу курсантів на практику: в окремі районні
відділи внутрішніх справ (переважно м. Запоріжжя та Запорізької області)
одночасно направлялася значна кількість курсантів (по 10-15 чоловік на
райвідділ). В результаті курсантам не наділялася достатня увага з боку
практичних працівників слідчих підрозділів через необгрунтовано велику
кількість самих курсантів та завантаженість слідчих підрозділів. Таким
чином, втрачався належний контроль за виконанням курсантами програми
практики, а сама практика була відірвана від основного навчального
процесу в інституті.

З метою подолання вказаних негативних тенденцій у підготовці
спеціалістів-слідчих, співробітниками кафедри кримінального процесу
факультету з підготовки слідчих у тісній співпраці з керівництвом СУ
УМВС України в Запорізькій області був вжитий комплекс заходів,
направлених, в першу чергу, на підвищення ролі практичної складової в
професійній підготовці майбутніх слідчих. В рамках вказаних заходів у
2004-2005 навчальному році науково-педагогічним персоналом кафедри
кримінального процесу факультету з підготовки слідчих був розроблений та
запроваджений для апробації “Спеціалізований курс практичної підготовки
слідчих” (спеціальна виробнича практика курсантів III курсу).

Розробка та запровадження курсу практичної підготовки слідчих була
викликана потребами слідчої практики, необхідністю вивести навчальний
процес на якісно новий рівень, який відповідав би сучасним запитам
професійної підготовки працівників слідчих підрозділів в системі МВС
України, невід’ємною складовою якої є власне практична підготовка.

Навчально-методичне забезпечення “Спеціалізованого курсу практичної
підготовки слідчих” було розроблено таким чином, щоб мінімізувати
кількість теоретичних викладок, і зосередити увагу курсантів на
практичних питаннях, пов’язаних з організацією розкриття, розслідування
та попередження злочинів органами внутрішніх справ. При цьому значна
увага була приділена відомчим нормативним актам МВС України, що
визначають структуру, організацію діяльності підрозділів досудового
слідства та дізнання в системі МВС України, порядок їх взаємодії з
оперативними, експертно-криміналістичними підрозділами, підрозділами
адміністративної служби органів внутрішніх справ та регламентують окремі
організаційно-тактичні положення досудового розслідування, що
провадиться слідчими органів внутрішніх справ.

Місцем проведення всіх без виключення занять курсу є безпосередньо
органи та підрозділи внутрішніх справ міста, де розташований навчальний
заклад. Такі заняття проходять одразу після основних занять в інституті.
Графік відвідання курсантами райвідділів розроблений таким чином, щоб в
один день один райвідділ відвідували 3-4 курсанти. Заняття проводяться
практичними працівниками та викладачами інституту, які здійснюють
методичне керівництво такими заняттями. Таким чином забезпечується
поєднання теоретичної та практичної підготовки майбутніх правоохоронців,
закріплення знань, отриманих в інституті шляхом вироблення навичок щодо
їх застосування при вирішенні конкретних практичних питань по розкриттю,
розслідуванню та попередженню злочинів.

Кожне заняття має чітко визначену тему, до якої наведений перелік питань
та завдань практичного характеру, обов’язкових для вивчення, засвоєння
та виконання. Крім того, проведення заняття передбачає вивчення
курсантами відомчих нормативних актів МВС України (наказів, положень,
інструкцій), які безпосередньо стосуються теми заняття. Список таких
нормативних актів міститься до кожної теми курсу. За підсумками заняття
курсант зобов’язаний заповнити щоденник, де необхідно відобразити
отримані знання та результати виконання окремих практичних дій.

Проведення занять в слідчих підрозділах ОВС передбачає складання
курсантами процесуальних та інших документів, які безпосередньо
пов’язані з темою заняття. Перелік документів, обов’язкових для
складання курсантами подається до кожного заняття. Процесуальні
документи, складені курсантами під час занять, накопичуються в окремій
теці, яка разом зі щоденником є формою звітності курсанта за
результатами вивчення спеціалізованого курсу підготовки слідчих.

Тематика курсу практичної підготовки слідчих охоплює комплекс питань
процесуального, тактичного та організаційного характеру, пов’язаних з
провадженням по кримінальним справам у досудових стадіях. Логічна
послідовність тем курсу відображає всі етапи процесу досудового
розслідування, починаючи з отримання органами та підрозділами внутрішніх
справ інформації про злочини, що вчинені або готуються і закінчуючи
складанням обвинувального висновку по кримінальній справі.

Таким чином, в результаті запровадження в навчальний процес
“Спеціалізованого курсу практичної підготовки слідчих” (спеціальна
виробнича практика курсантів III курсу) були досягнуті наступні цілі:

– теоретичне вивчення таких базових навчальних дисциплін, як
“Кримінальний процес”, “Кримінальне право”, “Криміналістика”,
“Оперативно-розшукова діяльність” та деяких інших доповнилося надбанням
суто практичних навичок, напрацьованих курсантами під час перебування у
райвідділі безпосередньо після занять в інституті;

оптимізовано вирішення окремих організаційних питань, пов’язаних з
проведенням спеціальної виробничої практики курсантів III курсу;

забезпечено належний поточний та підсумковий контроль за виконанням
курсантами програми виробничої практики;

забезпечено індивідуальний підхід до кожного курсанта при вивченні
“Спеціалізованого курсу практичної підготовки слідчих”, визначено рівень
його готовності до виконання практичних завдань в сфері слідчої
діяльності;

постійне перебування курсантів у райвідділі ставить перед практичними
працівниками вимогу відповідального ставлення до виконання своїх
фунційних обов’язків, постійного підвищення свого професійного рівня;

проведення “Спеціалізованого курсу практичної підготовки слідчих”
передбачає тісну співпрацю викладачів-кураторів та практичних
працівників органів внутрішніх справ – безпосередніх керівників практики
в підрозділі. Таким чином, вдалося значно активізувати співробітництво
практичних працівників органів внутрішніх справ з науково-педагогічним
персоналом Запорізького юридичного інституту МВС України, запровадити
результати науково-дослідної роботи в практичну діяльність, а також
використати досягнення практики в навчальному процесі.

О.О. Титаренко

кандидат юридичних наук В.М. Шкут

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ СЛІДЧИХ ДЛЯ ОВС: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ
ПРОБЛЕМИ

Основна роль у розслідуванні злочинів та встановленні істини по
кримінальній справі належить слідчому органів внутрішніх справ (далі
ОВС). Якість та істинність результатів розслідування, залежить в першу
чергу від особи слідчого, його професійних навичок. Нажаль, сьогодні
Міністерство внутрішніх справ (далі МВС) зіткнулося з проблемою
некваліфікованих та некомпетентних працівників слідчого апарату. Не менш
важливою є проблема неукомплектованості кадрами слідчих підрозділів. На
сьогодні практичним органам не вистачає близько 2 тис. слідчих,
незважаючи на те, що в Україні 11 вищих навчальних закладів (далі ВНЗ),
які готують слідчих для МВС.

Одним з напрямків вирішення проблеми якісної підготовки кадрів є їх
спеціалізація. Це стосується і проблем перепідготовки слідчих для
розслідування злочинів у бюджетній сфері, що викликано суспільною
шкідливістю, розмірами збитків, тяжкістю та невідворотністю наслідків
від злочинних посягань на бюджетні кошти. Адже наявність стабільного
бюджету, здійснення необхідного контролю за його ефективним та цільовим
витрачанням, є запорукою стабільної економічної ситуації в країні.

Знайти шляхи вирішення проблеми можливо лише за умови детального
вивчення причин їх виникнення. Тому вважаємо за необхідне окреслити
причини, які зумовлюють необхідність проходження курсів підвищення
кваліфікації слідчих у ВНЗ МВС України:

Робота в міліції без наявності вищої юридичної освіти. Значна частина
слідчих має середню освіту, або вищу, але не юридичну. Через що у
слідчого відсутні базові знання про особливості розслідування злочинів.

Психологічна нездатність працювати слідчим. Така ситуація може мати
місце у починаючого слідчого, коли не завжди вдається правильно провести
слідчі дії, професійно та грамотно оформити процесуальні документи. У
особи з’являється комплекс неповноцінності, втрачається інтерес до
роботи, а невдовзі – небажання працювати на цій посаді.

Низький рівень знань законодавства у молодих спеціалістів, відсутність
уявлення про роботу слідчого, взаємодію з іншими підрозділами ОВС,
прокуратурою та судом. Недостатні знання кримінально -процесуального,
кримінального законодавства, правильної кваліфікації та розслідування
злочинів, а також основної нормативної бази, яка регламентує діяльність
слідчого.

Відсутність кваліфікованих викладачів – практиків у ВНЗ МВС з
кримінального, кримінально – процесуального права, які б могли донести
до курсантів реалії роботи в міліції та навчити розслідувати злочини,
правильно проводити слідчі дії, складати процесуальні документи та
кваліфікувати протиправне діяння осіб, які вчини злочин.

Недостатня кількість у ВНЗ МВС курсів підвищення кваліфікації слідчих з
розслідування окремих злочинів (в бюджетній сфері, в сфері приватизації,
захисту інтелектуальної власності).

Отже, коротко з’ясувавши детермінанти не кваліфікованості слідчих,
хотілося б зазначити, що однією зі сфер недостатньої кваліфікації є
діяльність слідчого з розслідування злочинів у бюджетній сфері. З метою
усунення цієї проблеми пропонуємо такі шляхи підвищення кваліфікації
слідчих з розслідування злочинів, пов’язаних з використанням бюджетних
коштів:

Вдосконалити навчальну програму, зробити її більш вузько направленою та
орієнтованою на підготовку справжнього професіонала з розслідування
злочинів у бюджетній сфері.

Збільшити кількість годин для вивчення економічної теорії,
бухгалтерського обліку, бюджетного законодавства, яке регламентує процес
формування, використання та контролю за використанням бюджетних коштів.

Забезпечити обов’язкове проведення практичних занять для закріплення
теоретичних знань.

Залучення до навчального процесу висококваліфікованих викладачів, у
минулому слідчих з розслідування злочинів у бюджетній сфері, а також
представників контрольно-ревізійних служб, суду, прокуратури, вчених
тощо.

Більш принципово підходити до видачі свідоцтв про проходження курсів
підвищення кваліфікації особам, які не в повній мірі засвої-

ли та не оволоділи навчальним матеріалом.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, слід відмітити, що основна база
знань та настанов відносно розслідування злочинів закладається у
навчальному закладі. І від того наскільки якісно буде організований цей
процес, залежатиме й рівень кваліфікованості та професійності слідчого.

О.В, Гриза

(Слідче управління УМВС України в Дніпропетровській області)

ПРОБЛЕМИ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ КАДРІВ ДЛЯ ОВС

Сучасний курс української держави на впровадження демократичних засад у
всіх сферах життєдіяльності вимагає спрямування правоохоронної системи
на захист конституційних прав і свобод людини та громадянина. Виконання
цього завдання можливо лише за наявності високого рівня професіональної
підготовки правоохоронців. У першу чергу це стосується належної
підготовки слідчих кадрів ОВС. Адже слідчі під час розслідування
кримінальних справ приймають юридично значущі рішення, пов’язані із
можливістю обмеження права і свобод людини, вживають заходів щодо
відновлення порушених прав. Від обгрунтованості, правильності та
своєчасності прийняття слідчим процесуальних рішень у справі залежатиме
дотримання принципу законності, ефективність забезпечення прав і свобод
людини.

На жаль, не всі слідчі працівники мають належний рівень професійної
підготовки, що призводить до порушення строків розслідування, прийняття
незаконних рішень у справі, повернення справ на додаткове розслідування,
незабезпечення відшкодування шкоди, завданої потерпілому від злочину, і
т.д. Тому підвищенню професійного рівня підготовки слідчих слід
приділяти особливу увагу.

Мабуть, ні для кого не буде новиною, що однією з причин низького
професіоналізму слідчих є неналежна їх підготовка в навчальних закладах.
Існуюча система підготовки у ВНЗ не забезпечує повною мірою оволодіння
тими вміннями та навичками, які висуваються життям до сучасного юриста.
Як відомо, для більні ефективного засвоєння слухачами знань, здобуття
ними необхідних вмінь та навичок роботи, навчання має здійснюватися як у
теоретичному, так й у практичному напрямках, кожен з яких має певні
вади.

До одних із суттєвих недоліків теоретичної підготовки слідчих кадрів
слід віднести відсутність належної спеціалізації. Особливо це стосується
слухачів, які працюватимуть на посадах слідчих. Відтак, вважаємо, що на
останніх курсах доцільно запроваджувати спеціалізацію навчання з метою
наближення слухачів до практичної діяльності слідчих ОВС. Викладанню
спеціалізованих дисциплін має бути приділено більше часу, в тому числі
за рахунок скорочення годин, які виділяються для викладання інших
навчальних предметів. Викладання спеціальних дисциплін має проводитися
досвідченими викладачами, обов’язково з великий досвідом практичної
роботи на посаді слідчих. Доцільним є залучення для проведення занять
практичних працівників.

Але завданням навчального закладу має стати не тільки надання глибоких
теоретичних знань, але й забезпечення початкової практичної підготовки
випускників як другого важливого напрямку підготовки слідчих кадрів ОВС.

Навчання практичним вмінням та навичкам має здійснюватися під час
проходження слухачами практики в слідчих підрозділах ОВС. Для цього
стажування не повинно зводиться лише до здійснення „технічної роботи”
(підшивання кримінальних справ, перекладання документів тощо). Необхідно
забезпечити її якісне наповнення, щоб курсанти мали можливість бути
присутніми при проведенні слідчих дій, вчилися роботі зі складання
процесуальних документів тощо. Для цього слід усунути формалізм у
складанні заліків за результатами проходження практики, забезпечити
належну взаємодію між представниками навчального закладу та органу, де
слухачі проходять практику, а наставниками закріплювати найбільш
досвідчених і відповідальних працівників.

Вбачається, що під час проходження практики доцільно зосередити зусилля
за такими напрямками:

– оволодіння практичними навичками із прийняття різних процесуальних
рішень, в тому числі правильного їх документального оформлення
(складання постанов, протоколів), обговорення із наставником стажування
припущених помилок;

– здобуття практичних навичок щодо організації і тактики проведення
огляду місця події, обшуку, допиту підозрюваних, свідків та інших
слідчих дій;

практичне ознайомлення із правилами кримінально-правової кваліфікації,
яке передбачає залучення слухачів до складання відповідних
кримінально-процесуальних документів: постанов про притягнення особи як
обвинуваченого, процесуальних документів щодо зміни, доповнення
обвинувачення, виключення з обвинувачення епізодів злочинної діяльності,
прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо особи
або закриття кримінальної справи тощо;

здобуття практичних навичок у застосуванні криміналістичної техніки при
проведенні слідчих та інших процесуальних дій;

формування вміння тлумачення і застосовування законів та інших
підзаконних нормативних актів;

закріплення теоретичних знань з методики розслідування злочинів, що
належать до підслідності ОВС, у тому числі вироблення вміння складання
планів розслідування кримінальних справ, планів проведення окремих
слідчих дій;

навчання вмінню користуватися різними інформаційними базами даних.

Слід також враховувати, що жодна система підготовки слідчих не може
надати практичним органам досвідченого спеціаліста. Після закінчення
навчального закладу і призначення на посаду слідчого молоді фахівці не в
змозі відразу повністю самостійно здійснювати свої професійні обов’язки.
Тому подальшим напрямком підготовки слідчих кадрів для ОВС має стати
навчання молодих спеціалістів. Значну роль у формування професійних
вмінь і навичок молодих спеціалістів повинен відігравати інститут
наставництва. Для ефективного його функціонування потрібно наставниками
закріпляти найбільш досвідчених працівників, які мають великий досвід
практичної роботи з розслідування різних категорій кримінальних справ і
можуть надати молодому фахівцеві реальну допомогу. Інститут наставництва
не повинен існувати лише „на папері”, молодим спеціалістам має
надаватися реальна практична допомога під час розслідування кримінальних
справ. Наставництво сприятиме підвищенню кваліфікації молодих
працівників, поглибленню, розширенню й оновленню ними професійних знань
та навичок за спеціальністю, підвищенню загального інтелектуального
рівня розвитку тощо.

С.В. Приходченко

(Дніпропетровський державний університет внутріїиніх справ)

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ПІДБОРУ ТА ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ КАДРІВ

Формуванню кваліфікованого складу правоохоронних органів приділяється
особлива увага, оскільки від того, хто прийде на службу в органи
внутрішніх справ, в значній мірі залежить ефективність боротьби зі
злочинністю. Зважаючи на це, все більшої актуальності набуває питання
добору і підготовки кадрів для роботи у правоохоронних органах, зокрема,
й насамперед, в системі органів МВС, підвищення вимог до якості їх
юридичної освіти та професійної підготовки.

Професія слідчого особлива тим, що пов’язана з підвищеною
відповідальністю за життя і здоров’я людей. Припущення слідчим помилок,
обумовлених наявністю прогалин у професійній підготовці, може мати
трагічні наслідки [1, 59]. Формування особи правознавця – це складний
процес перетворення положень і вимог чинного законодавства, яке містить
і моральні цінності українського суспільства і особисті якості, навички
та уміння того, хто обрав для себе правоохоронну діяльність [2, 135].

Робота слідчого дуже специфічна і складна, тому вимагає, крім наявності
необхідних якостей, усвідомленого бажання працювати правоохоронцем.
Специфіка діяльності вимагає від нього витримки, спостережливості,
уміння концентрувати увагу, здатність швидкого узагальнення інформації і
виділення головного, творчого підходу до рішення нестандартних завдань,
цілеспрямованості, наполегливості [3].

Економічні та соціально-політичні обставини в країні зумовили
екстенсивний шлях розвитку органів внутрішніх справ (далі – ОВС), що
призвело до набору на службу чимало людей без необхідної освіти,
професійно й етично не підготовлених до вирішення складних і
відповідальних правоохоронних завдань.

Спробуємо розглянути основні питання підбору та підготовки кадрів для
роботи в органах внутрішніх справ. Ключове значення при

вирішенні таких проблем має визначення кола потенційних кандидатів на
ту чи іншу посаду. На думку М.І.Ануфрієва, до кола потенційних
кандидатів для роботи в ОВС необхідно віднести: колишніх працівників,
які звільнились за власним бажанням і можуть повернутися самі чи
рекомендувати інших претендентів; випадкових претендентів, які
самостійно звернулися з приводу роботи й служби і повинні кожний раз
заноситись у картотеку; школи, ліцеї, коледжі, інститути, університети;
державні й комерційні агентства працевлаштування населення; рекламні
оголошення тощо [4, 76].

Виділення проблем підбору і підготовки кадрів будемо визначати під час
розгляду основних етапів кадрової політики, які виділяє більшість
учених.

Почнемо з першої ланки, а саме – з професійно-орієнтаційної роботи.
Професійна орієнтація – це діяльність, спрямована на сприяння вибору
професії, а також потреби певної організації, ознайомлення широкого кола
населення з певними професіями, що існують у сучасному суспільстві,
можливістю їх одержання та характером і специфікою майбутньої праці та
служби [5, 32]. Професійна орієнтація складається з двох елементів:
професійної інформації та професійної консультації, і ні в якому разі з
підбору, як зазначають деякі вчені, так як підбір – це уже наступний
етап діяльності кадрових підрозділів [5, 32].

Професійна інформація має на меті ознайомлення населення з основними
професіями та спеціальностями: змістом та умовами праці чи служби,
оплатою, режимом робочого дня, перспективою підвищення кваліфікації та
ін.

Професійну консультацію, як вид профорієнтаційної роботи, доцільно
визначити як систему психолого-педагогічних та методичних заходів, що
розкривають і оцінюють різнобічні здібності кожного, з метою надання
допомоги у більш обгрунтованому виборі майбутньої професії. Основне
завдання професійної консультації полягає у тому, щоб рекомендувати
особам, які звертаються за допомогою, найбільш сприятливі для них види
професій чи спеціальностей.

Недостатня розробка системи професійно-орієнтаційної роботи зменшує коло
кандидатів, з яких можна буде вибрати найбільш здібних до роботи на тій
чи іншій посаді.

Наступна ланка кадрової політики – це безпосередній підбір кандидатів,
тобто проведення заходів з виявлення тих чи інших якостей, необхідних
для виконання правоохоронної діяльності. В основі відбо-

-ти ру лежать сучасні вимоги, що враховують сукупність професійних,
фізичних і морально-етичних якостей, необхідних для здійснення
конкретної службової діяльності.

Велику роль у питаннях психологічного та професійного відбору кандидатів
на службу відіграють реорганізовані центри психодіагностики ОВС.

Всі, без винятку, дослідники вважають, що підбір кадрів необхідно
здійснювати за моральними та діловими якостями.

Значення моральних якостей полягає в тому, що вони є основою довіри і
поваги з боку цивільних осіб і особового складу до працівника; лежать в
основі визнання масами авторитету співробітника, його морального права
на правоохоронну діяльність і керівництво людьми.

До ділових якостей можна віднести досконале знання конкретної справи,
професіоналізм, компетентність; організаторські здібності;
працьовитість; високу політичну і правову культуру; здатність вміло і
рішуче вирішувати питання. Тільки органічна єдність ділових і моральних
якостей дозволяє співробітнику незалежно від посади і спеціальності
успішно виконувати службові обов’язки [6, 114].

Проблеми підбору полягають у застарілій методиці та низькому рівні
контролю за його здійсненням. Часто випускники вищих навчальних закладів
не можуть знайти роботу за спеціальністю, чи їх знання не відповідають
потребам замовників. Тому важливою є також проблема визначення попиту на
ту чи іншу спеціальність.

Рішення проблеми підготовки слідчих починається з питання: хто може
працювати слідчим і як відбирати кандидатів на навчання. Однак, з
урахуванням того, що в даний час немає можливості говорити про заміщення
посад слідчих особами, які мають вищу юридичну освіту, говорити про
відповідний добір кандидатів на навчання і роботу слідчими поки що
передчасно [7, 38].

Наступна ланка – це організація підготовки кваліфікованих працівників.
Підготовка кваліфікованих працівників, в значній мірі, покладена на
галузеві заклади освіти МВС. До недавнього часу в Україні не було
профільних вищих навчальних закладів з підготовки спеціалістів для таких
провідних служб, як слідство і дізнання, експертно-кримінальної,
державної служби охорони та багатьох інших. Досі система готувала
абстрактних спеціалістів з права – правознавців. Проте нині, з розвитком
суспільних відносин, на працівників ОВС покладаються нові функції, яким
повною мірою відповідає перелік спеціальностей, що вони набувають в
процесі підготовки у вищих закладах. Разом з тим, деякі напрямки
підготовки фахівців, яких потребують замовники, тобто галузеві служби та
підрозділи, зумовлюють необхідність поєднання знань, умінь і навичок
одночасно з декількох спеціальностей.

Відомча система освіти є органічною ланкою єдиної державної освітньої
системи України. З огляду на це, безпосередня структура системи
підготовки кадрів для органів внутрішніх справ повинна містити три
основні підсистеми [8,9-10]:

– довузівську підготовку як первинний професійний етап навчання, що
здійснюється в училищах професійної підготовки і забезпечує молодим
працівникам отримання кваліфікації без зміни загального освітнього
рівня;

підготовку у вищих навчальних закладах усіх рівнів державної
акредитації, які повинні здійснювати як підготовку, так і перепідготовку
кадрів з вищими освітніми та кваліфікаційними рівнями; післядипломну
освіту.

Така система підготовки кадрів є прогресивною, оскільки на кожній ланці
навчання здійснюється відбір найбільш здібних осіб, здатних якісно
виконувати та відповідально ставитися до своєї роботи. Але якість такого
відбору бажає бути кращою, через що і постає як одна з проблем
сьогодення.

Сьогодні випускники в значно більшій мірі, ніж у минулому, мають
довчатися на практиці, де обставини для цього не дуже сприятливі.

Отже, основні недоліки підготовки юридичних кадрів пов’язані з
глобальними соціально-економічними змінами, і, начебто, в найближчий час
позитивно вирішені бути не можуть. Однак, вплив на окремі „болючі місця”
можливий і не вимагає кардинальних витрат і перебудови. Наприклад,
звільнення з ОВС випускників спеціальних навчальних закладів МВС можна
частково вирішити обов’язком для осіб, що отримали освіту на бюджетній
основі, відшкодувати кошти, витрачені на їх навчання [2, 141].

Наступна і остання ланка кадрової політики – це управління кадрами.
Метод та стиль керівництва в органах, де випускник починає свою службу,
психологічно ототожнюється в нього з системою ОВС у цілому. Недбале чи
байдуже ставлення керівників до працівника у перші місяці роботи,
нездоровий психологічний клімат у підрозділі можуть викликати у молодого
фахівця бажання залишити службу в ОВС [9, 270]. Звільнення працівників з
ОВС може бути викликане специфікою службової діяльності слідчого
управління, відділу, відділення або недосконалістю системи управління
ним.

Отже, в підсумок сказаного, окреслимо нагальні проблеми кадрової
політики, що зумовлюють негативні явища, які відбуваються з кадровим
забезпеченням ОВС. До таких належать проблеми професій-но-орієнтаційної
роботи, проблеми підбору кандидатів, які можуть бути потенційними
працівниками ОВС, серйозні проблеми у професійній підготовці таких
кадрів та управління ними.

Для вирішення означених проблем необхідно здійснювати вдосконалення
системи підготовки фахівців за такими напрямками:

розробити нормативну базу, яка б чітко визначала права та обов’язки
випускників, керівників вищих навчальних закладів, а також замовників
спеціалістів за державними, регіональними та галузевими замовленнями;

підготувати пропозиції щодо вдосконалення мережі вищих навчальних
закладів, їх укрупнення та створення регіональних освітніх
навчально-виробничих комплексів навколо університетських центрів;

розробити методику визначення потреб держави у спеціалістах з різним
рівнем кваліфікації;

розробити державні програми підтримки та соціального захисту
науково-педагогічних працівників та курсантів;

запровадити ефективну систему використання випускників галузевих
навчальних закладів відповідно до рівня їхніх знань та навичок;

поширювати залучення до навчально-виховного процесу досвідчених
працівників ОВС, зокрема ветеранів служби та пенсіонерів;

запровадити різноманітні моделі навчального процесу, забезпечити
змагальність у навчальній діяльності;

поглибити спеціалізацію підготовки фахівців на старших курсах;

переглянути старі та запровадити нові методики підбору кадрів та їх
контроль.

Реалізація цих напрямків значно поліпшить систему підготовки кадрів для
органів внутрішніх справ України.

Отже, з викладеного можна зробити висновок, що підбір та підготовка
кадрів, як на посаду слідчого, так і кадрів для роботи в системі МВС
взагалі, є ключовим моментом для забезпечення ефективної, стабільної та
результативної роботи у боротьбі зі злочинністю, а вирішення проблем,
які виникають на цих етапах, є першочерговим завданням держави.

Література

1. Малоканова A.B. О психологическом содержании професіонального
становления следователей в высшем учереждении МВД России // Следователь.
– № 5,1999.

2 Алексеев О.О Сучасні проблеми криміналістичної підготовки слідчих //
Вісник Одеського інституту ВС. – 2002, № 4.

3. Васильєв В.Л. Психолого-педагогические аспекты подготовки
следователей // Правоведение. – 1993. – № 1.

4 Ануфрієв М І. Основні напрямки кадрового забезпечення органів ВС
України: Монографія. – Харків. Вид-во НУВС. – 2001.

Клемпарський М.М. Місце та значення професійно-орієнтаційної роботи в
системі МВС Украйні // Система початкової професійної підготовки
персоналу ОВС України-стан та перспективи: Матеріали науково-практичної
конференції – Харків. – 2004.

Манжула А. Проблеми кадрової політики та принципи організаційно-правової
роботи з кадрами в органах внутрішніх справ // Підприємництво,
господарство і право – 2005. -J65

7 Лукашевич В.Г. Визначальна роль Навчально-методичного центру в
розбудові системи освіти МВС України // Науковий вісник
Дніпропетровського юридичного інституту МВС України, – 2001. – № 3.

Ануфрієв М.І Система підготовки та перепідготовки персоналу органів
внутрішніх справ України // Науковий вісник Дніпропетровського
юридичного інституту МВС України, -2001.- №1.

Кисіль З.Р. Професійна адаптація молодих працівників ОВС до умов
службової діяльності // Вісник Львівського інституту ВС. – 2003. – № 2.

ПРОБЛЕМИ ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ З КРИМІНАЛЬНОГО
ПРАВА

С.Ф. Денисов

кандидат юридичних наук, доцент О.С. Філіпський

(Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ)

ПІДСТАВИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НАРУГУ НАДДЕРЖАВНИМИ СИМВОЛАМИ

Політичні, економічні й соціальні перетворення, які безперервно
відбуваються в Україні протягом останнього десятиріччя і сьогодні ще
далекі від фази свого завершення, характеризуються двома масштабними
тенденціями: з одного боку, це лібералізація та демократизація усіх сфер
суспільного життя й проведення відповідних правових реформ, а з іншого –
загострення відносин між державою та суспільством, руйнація духовних
цінностей і моральних підвалин суспільства. Інколи ці протиріччя
виражаються в демонстрації неповаги до державних символів.

Державні символи – це встановлені Конституцією або спеціальними законами
особливі, як правило, такі, що історично склалися, зовнішні офіційно
визначені, ідентифікаційні знаки конкретної держави, які уособлюють її
національний суверенітет, самобутність та іноді несуть певний
ідеологічний зміст [1, с. 962]. Статус державних символів України
визначається основним законом нашої держави – Конституцією, у ст. 20
якої, зокрема, зазначається: «Державними символами України є Державний
прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України» [2, с.
96], Водночас, ст. 338 Кримінального кодексу України передбачає
кримінальну відповідальність за «наругу над державними символами»,
санкція якої передбачає штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або арешт на строк до шести місяців [6, с. 413].

Об’єктом злочину є авторитет української держави, який підривається
посяганням на державні символи як України, так й іноземної держави. В
останньому випадку заподіюється шкода авторитету Української держави у
міжнаціональному масштабі, підкреслюючи неспроможність української влади
політичними та іншими засобами попередити демонстрацію неповаги до
державних символів певної іноземної держави, а тим самим – і до неї
самої. Способами наруги можуть бути знищення чи пошкодження прапора
(герба) через його спалення, ламання, розмальовування, нанесення на
прапор образливих написів, зле шаржування герба чи гімну. Обов’язковою
ознакою наруги над державними символами, що тягне кримінальну
відповідальність за ст. 338 КК, є публічний характер активних дій
(спрямовані на публіку). При цьому винна особа може, скажімо,
розмалювати прапор як у присутності інших людей, так і без них, але з
подальшим винесенням такого прапора для демонстрації іншим особам [3, с.
942].

Таким чином, публічність як обов’язковий елемент об’єктивної сторони
складу може виражатись у діях, що спрямовані на наругу і здійснюються:

-у присутності інших людей, які не є співучасниками злочину (наприклад,
під час мітингів, демонстрацій тощо);

-за відсутності інших людей, але у спосіб, який передбачає, що це стане
відомо невизначеній кількості людей (наприкаад, розсилка спортивних
зображень Державного Прапору, Державного Гербу чи перекрученого тексту
Державного Гімну України поштою або за допомогою електронних засобів,
розклеювання їх у людних місцях тощо) [6, с. 467].

Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений чинними правовими нормами
порядок використання державних символів України. Але чітко визначити
факт наруги не дозволяє відсутність єдиного законодавчого акта, який би
регулював правила поводження з державними символами України, що
негативно впливає на їх практичне застосування.

Найбільший прояв неповаги здебільшого спрямований на державний прапор.
Про надання державному символу особливого значення свідчить наявність
визначення разом із загальною кримінальною відповідальностю за публічну
наругу над усіма державними символами підстав відповідальності за
публічну наругу над офіційно встановленим або піднятим прапором
іноземної держави (ч. 2 ст. 338 КК), за підняття Державного Прапора
України на річковому або морському судні без права на цей прапор (ст.
339 КК)..Саме державний прапор стає головним об’єктом вираження неповаги
до держави під час проведення мітингів, демонстрацій та інших масових
заходів. Відсутність єдиного законодавчого акта, який би регулював
правила поводження з державними символами України, зокрема конкретно з
Державним Прапором, може створити передумови для перетворення байдужого
ставлення на явну неповагу до Державного Прапора України. На фоні
останніх подій, які відбуваються в нашій державі, активно зростає
кількість випадків неповаги до державних символів. Як наприклад, відомі
випадки, коли народні депутати Верховної Ради накривали державним
прапором свої робочі місця. Або під час мітингів, коли державний прапор
зазвичай стає об’єктом демонстрування неповаги до держави, що
проявляється у псуванні прапора або пошкодженні.

Залишається неврегульованою процедура використання державного прапору як
полотна, яке покриває труну під час похоронів військовослужбовців. Дана
процедура не передбачена Українським церемоніалом взагалі, і якщо прапор
і застосовується в траурних цілях, то як свого роду наслідування
подібному ритуалу, притаманного традиціям у Сполучених Штатах Америки.
Жодний законодавчий та підза-конний акт України не передбачає
ймовірність розташування державного прапору у горизонтальному положенні,
а тим більше для застелення будь-яких поверхонь тощо. Відповідно до
змісту кримінально-правової норми державний прапор повинен або висіти на
держаку (у приміщенні), або розвиватися на флагштоку, але немає вказівок
на те, що Державним прапором можна що-небудь накривати.

Наруга над державними символами, пов’язана з їх знищенням чи
пошкодженням, вчинена групою осіб із хуліганських спонукань, має
кваліфікуватися за ст. 338 та ч. 2. ст. 296 КК [7, с. 427; 8, с. 675].

Втім, є окремі законодавчі та підзаконні акти, які регламентують порядок
використання Державного прапора, основними серед яких є: Указ Президента
«Про Державний протокол і церемоніал України», Закон «Про місцеве
самоврядування в Україні», а також різні інструкції Міністерства
оборони, пов’язані з церемоніальними актами, що здійснюються Збройними
Силами України.

Міністерством юстиції розроблені проекти законів «Про Державний Гімн
України» та «Про Державний Прапор України». Необхідність прийняття
зазначених проектів законів обумовлена, передусім, положеннями ч. 6 ст.
20 Конституції України, відповідно до яких опис державних символів
України та порядок їх використання встановлюються законом, що
приймається не менш як двома третинами від конституційного складу
парламенту. Беручи до уваги зазначені вимоги, зауважимо, що від часу
прийняття Основного Закону Верховною Радою України 28 червня 1996 р. не
було прийнято закону, котрий унормовував би відносини опису та порядку
офіційного використання Державного Прапора. Дотепер лише окремі питання
регулюються постановою парламенту від 28 січня 1992 р., а нині чинний
Закон «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 р. містить тільки
чотири статті, які затверджують слова Гімну, проте доволі поверхово
регламентують відносини його виконання та порядку використання.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 20 Конституції України Державний Гімн –
національний гімн на музику М Вербицького. У проекті закону в ч. 1 ст. 2
встановлено інститут еталонної редакції Гімну у відповідній музичній
редакції й тональності, а також передбачено вимоги щодо нотного
матеріалу цієї редакції. Мета встановлення еталонної редакції Гімну, на
наш погляд, обумовлена потребами забезпечення його уніфікованого
варіанту та убезпечення музичної редакції від довільного аранжування й
вибору тональності. Згідно з ч. 2 ст. З законопроекту «Про Державний
Гімн України» виконання Гімну має відповідати тексту та еталонній
редакції, затвердженим цим Законом. У проекті також зазначається
відповідальність та розкривається зміст наруги – спотворення та
перекручування слів, підміна слів Гімну, спотворення музичної редакції з
метою прояву неповаги та принизливого ставлення до Гімну (ч. 1 ст 9
проекту) [4, с. 2]. Вочевидь, конкретизація вимог має забезпечити
відповід&иьне ставлення окремих осіб, зокрема музикантів та співаків, до
текстів та музичного супроводу своїх творів і запобігти вірогідності
настання негативних наслідків для визначеного кола осіб.

У свою чергу, норми ст. 1 та 4 проекту Закону «Про Державний Прапор
України» не лише відтворюють положення ч. 2 ст. 20 Конституції стосовно
синього й жовтого кольорів стягу, але й визначають співвідношення ширини
прапора до його довжини, розмірів древка та висоти флагштоку.

Водночас, частини 2 та 3 ст. 11 проекту Закону «Про Державний Прапор
України» вказують на можливість використання тільки офіційного
зображення Державного Прапора, а його відтворення здійснюється з
обов’язковим додержанням вимог, встановлених цим Законом. Даний
законопроект також розкриває зміст поняття „наруга” як знищення чи
пошкодження Державного Прапора, зривання, карбування на ньому
непристойних написів, зображень, що паплюжать Державний Прапор, чи інше
його використання у спосіб, що виражає зневажливе, цинічне ставлення до
Прапора, кепкування над ним як державним символом (ч. 1 ст. 19 проекту)
[5, с. 4].

Але й зазначені законопроекти містять певні недоліки. Так, наприклад, у
проекті Закону «Про Державний Прапор України» зазначено, що прапором
можуть вважатися тільки полотнища зі співвідношенням ширини до довжини
2:3. Тобто, якщо співвідношення складатиме 4 до 7, таке полотнище не
буде вважатись Державним Прапором.

Зазначимо також, що більш глибоке визначення законодавцем змісту самого
діяння, його розлоге тлумачення має практичну цінність для
правоохоронних органів та суду. Проте наявність кримінальної
відповідальності за публічну наругу над державними символами та
визначення у ч. 1 ст. 2 КК єдиної підстави кримінальної
відповідальності, а саме вчинення особою суспільно небезпечного діяння,
що містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом, дозволяє нам
визнати доцільність розкриття змісту об’єктивної сторони складу злочину
безпосередньо у положеннях КК, а не у законах, які декларують ознаки та
порядок використання державних символів.

Література

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За заг
ред Гончаренка В Г, Андрушка П П – К Форум, 2005

Конституція України від 28 06 1996 // Відомості Верховної Ради України –
1996 -№30 – Ст 20

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу Украши / За заг ред
Мельника М І, Хавронюка М І – К , 2007

Проект закону «Про Державний Гімн України» // http //legalreform gov
ua/mam php

Проект Закону «Про Державний Прапор Украши» // http //legalreform gov
ua/mam php

Коржанський М Й Науковий коментар Кримінального кодексу України – К,
2001

Уголовный кодекс Украины Комментарий / Под ред Ю А
Кармазина. ЕЛ Стрельцова -Х,2001

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України – 4-те вид,
пере-роб та доп / Вщп ред С С Яценко – К , 2005

А.Б. Барбуков

(Луганский государственный университет внутренних дел)

ОСОБЕННОСТИ КВАЛИФИКАЦИИ НЕЗАКОННОГО ОБРАЩЕНИЯ С ОРУЖИЕМ КАК
ПРЕСТУПЛЕНИЯ СО СМЕШАННОЙ ПРОТИВОПРАВНОСТЬЮ

Дальнейшее развитие Украины как правового государства среди прочего
предполагает совершенствование законодательства, использующегося в
борьбе с преступлениями и правонарушениями. Решение этой проблемы
требует дифференциации ответственности за противоправные деяния, а
именно четкого разграничения сфер уголовно-правового и
административно-правового регулирования. Вместе с тем необходимо
повышение эффективности правоприменительной деятельности по делам о
противоправных деяниях, находящихся “на стыке” уголовного и
административного права. Ответственность за совершение части таких
деяний предусматривает уголовный закон – в нормах с бланкетной
диспозицией, которая конкретизирует признаки преступления с помощью норм
административного права. Преступления, составы которых сформулированы с
помощью такой диспозиции, получили условное название преступлений со
смешанной противоправностью1, к числу которых относится и незаконное
обращение с оружием [3, с. 11].

1 Понятие “смешанная противоправность” употребляется в работах В.Н.
Кудрявцева, Н.Ф Кузнецовой к др. [3, с 56, 4, с. 118; 5, с. 98].

Противоправность, т.е. запрещенность законом, является одним из
обязательных признаков преступления. Эта точка зрения нашла всеобщее
признание и освещена в работах большинства ученых-криминалистов.
Преступлением может нарушаться не только уголовно-правовой запрет, но и
предписания других отраслей права, однако в конечном итоге уголовная
противоправность поглощает все остальные виды противоправности, и
последние теряют свое юридическое значение или существуют отдельно.
Например, признак административной противоправности нарушения порядка
приобретения, хранения, передачи иным лицам или продажи оружия (ст. 190
КоАП) поглощается уголовной противоправностью (ст. 263 УК Украины) при
наличии признаков преступления. Однако уголовная и гражданская
противоправности при этих обстоятельствах существуют самостоятельно. Они
реализуются в пределах различных охранительных правоотношений, не
сливаясь.

В упомянутой статье Уголовного кодекса Украины установлена уголовная
ответственность за незаконное обращение с оружием. Статье 263 УК той
либо иной степени корреспондирует целый ряд статей КоАП Украины, а
именно: ст. 133, 189, 190-1954. Наличие структурной связи норм различных
отраслей права накладывает отпечаток на все этапы реализации
уголовно-правовой нормы, особенно на стадию ее применения. Поскольку
квалификация преступления со смешанной противоправностью невозможна без
установления всех признаков состава иного правонарушения, применение
уголовно-правовой нормы с бланкетной диспозицией сопровождается
одновременным применением норм административного права. В итоге в одном
правоприменительном акте содержатся результаты двух относительно
самостоятельных квалификаций.

Следует также отметить то, что поскольку ст. 263 УК Украины носит
бланкетный характер, для ее верного уяснения и толкования необходимо
обращение к иным предписаниям, что, в свою очередь, не нарушает
положения про единый источник уголовного права -уголовный закон. Вопрос
о том, где эти предписания должны находиться, на наш взгляд, можно
разрешить, если обратиться к одному из центральных понятий,
употребляемому в данном составе преступления – “незаконное обращение с
оружием…”; “…без предусмотренного законом разрешения…” (курсив наш
– А.Б.). В нашем государстве правовые основы обращения с оружием
регулируются действующей нормативной базой, причем количество
нормативно-правовых актов составляет примерно сотню. Закона “Об оружии”,
который регламентировал бы основы обращения с оружием, в этой
нормативной базе, к сожалению, нет. К числу требующих законодательного
определения относятся и структурные составляющие понятия незаконного
обращения с оружием, такие как те, что относятся к предмету преступления
– “оружие”, “огнестрельное оружие”, “холодное оружие” и др. [2, с.
24-25; 7, с. 37-38, 6, с. 108-111]. Не нужно также переоценивать
существование ППВСУ “О судебной практике по делам о похищении и ином
незаконном обращении с оружием…”, которое выполняет несколько иные
задачи, которые, будем надеяться, носят временный характер.

Существование в уголовном праве преступлений со смешанной
противоправностью объясняется главным образом особенностями деяния,
запрещаемого уголовным законом. Без обращения к специальным правилам,
инструкциям и т.п. трудно определить признаки преступного деяния, сложно
установить характер и размер причиненного им вреда. Вопрос об
ответственности за незаконные деяния с оружием должен разрешаться с
учетом многочисленных нормативных актов (инструкций, правил, приказов и
т.п.), регулирующих порядок обращения с оружием, в которые постоянно
вносится большое количество поправок и изменений [3-5].

“Как правило, такое обращение к нормативным актам иных отраслей права не
требует ссылки на соответствующие статьи и пункты. Но иногда, как
справедливо указывают ученые-криминалисты и практические сотрудники
правоохранительных и судебных органов, для решения вопросов квалификации
преступлений со смешанной противоправностью приходится ссылаться на
дополнительный нормативный материал” [3, с. 7]. В основном такая
практика имеется при расследовании преступлений, связанных с нарушением
правил дорожного движения. Считаем, что подобным образом должна
происходить квалификация преступлений, связанных с незаконным обращением
с оружием, поскольку именно поэтому она приобретет обоснованный
характер. В противном случае квалификация будет приблизительной,
неполной.

На основании изложенного можно сделать определенные выводы, касающиеся
особенностей квалификации незаконного обращения с оружием как
преступления со смешанной противоправностью, а именно:

при квалификации такого рода преступлений игнорирование наличия
межотраслевой взаимосвязи норм способно привести к неверному толкованию
и, соответственно, применению уголовного закона;

смешанная противоправность незаконного обращения с оружием определяет
специфику формулирования уголовно-правовой нормы, что, в свою очередь,
обуславливает особенности квалификации преступного деяния;

только уголовный закон определяет границы преступного и неприступного
при незаконном обороте оружия, предписания административного права лишь
конкретизируют признаки состава преступления;

– при большом количестве разрозненных постоянно изменяюшихся
административно-правовых актов важным условием повышения эффективности
применения ст. 263 УК Украины в части установления ответственности за
незаконное обращение с оружием стало бы обеспечение сотрудников
правоохранительных и судебных органов необходимым нормативным
материалом.

Литература

Пост ПВСУ от 26 апреля 2002 г № 3 “О судебной практике по делам о
похищении и ином незаконном обращении с оружием, боевыми припасами,
взрывчатыми веществами, взрывными устройствами или радиоактивными
материалами” // ВВСУ – 2002 -№ 4 – Вкладка – С 2-9

Бшенчук П Д, Кофанов А В, Сулява О Ф Зброєзнавство правові основи обігу
вогнестрільної зброї Порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного
законодавства Україна Свропа Світ Монограф / За ред проф П Д Бшенчука –
К, 2004

Пикуров НИ Квалификация следователем преступлений со смешанной
противоправностью Учеб пособ – Волгоград, 1988

Кудрявцев В Н Объективная сторона преступления – М, 1960

Кузнецова НФ Преступление и преступность -М, 1969

Устинов А И, Портнов М Э Нацваладзе Ю А идр Холодное оружие и бытовые
ножи/Под общ ред А И Усгинова.-М, 1978

Хавронюк МІ Довідник з особливої частини Кримінального кодексу України –
К, 2004

Р.П. Галкин

(Луганский государственный университет внутренних дел)

НАРУШЕНИЕ ПРАВИЛ ОХРАНЫ НЕДР СОГЛАСНО УГОЛОВНОМУ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ
УКРАИНЫ

Конституция Украины закрепляет право собственности украинского народа на
землю, ее недра, атмосферный воздух, водные и иные природные ресурсы,
которые находятся в границах территории Украины. Право собственника,
согласно Конституции Украины, реализуют органы государственной власти и
органы местного самоуправления [2].

В научной литературе вопрос о праве собственности народа Украины на
природные ресурсы остается дискуссионным. Можно согласиться с мнением
тех ученых, которые указывают на то, что народ Украины не может
выступать в роли собственника, поскольку он вообще не может признаваться
субъектом гражданских правоотношений, поэтому особый статус государства
как субъекта права собственности на природные ресурсы четко обозначен в
Конституции Украины. Государство от имени народа Украины, через
соответствующие органы государственной власти и местного самоуправления,
устанавливает нормативно-правовые акты, регламентирующие отношения в
сфере охраны и использования природных ресурсов [1]. Исходя из
вышесказанного, можно сделать вывод: утверждения, что полезные
ископаемые, находящиеся в естественном состоянии, не имеют собственника
или таким собственником есть народ Украины, являются достаточно
спорными.

Несмотря на то, что государство как собственник обязано обеспечить
охрану окружающей природной среды и рациональное использование недр,
действующие правовые нормы не выполняют возложенных на них охранительных
функций в полном объеме. Это можно утверждать, анализируя преступления,
связанные с незаконной добычей полезных ископаемых на территориях
Луганской и Донецкой областей.

Наличие в Луганской области месторождений полезных ископаемых, которые
находятся практически на поверхности земли (например, каменного угля,
песка, гравия, глины) дает возможность преступникам, не владеющим
специальными навыками, незаконно, из корыстных побуждений их добывать.

Незаконная добыча полезных ископаемых подразумевает под собой не разовое
явление, а систематическое противоправное предварительно обдуманное
действие, которое длится в продолжение определенного периода времени и
влечет за собой нарушение правил охраны недр и окружающей природной
среды.

Для регионов, имеющих на своей территории месторождения природных
ископаемых общегосударственного значения, борьба с преступностью в
данной сфере является одной из первоочередных задач, требующих
немедленного разрешения. Преступники, осознавая противоправность и
безнаказанность своих действий, осуществляют незаконную добычу полезных
ископаемых общегосударственного значения в промышленных масштабах, что
приводит к значительному ухудшению экологической обстановки в местах
добычи.

Действующее уголовное законодательство предусматривает ответственность
не только за незаконную добычу полезных ископаемых, как это было в
уголовном кодексе 1960 г., но и за нарушение правил охраны недр, что
существенно расширяет возможность применение средств уголовно-правового
воздействия к лицам, нарушающим правила охраны недр и окружающей
природной среды. Поэтому объектом данного преступления являются не
только правоотношения, связанные с добычей полезных ископаемых, но и
установленный порядок рационального и комплексного использования, а
также охраны недр [5].

Под правилами охраны недр в узком смысле необходимо понимать те
нормативно-правовые акты, которые непосредственно регулируют
общественные отношения в сфере недропользования, а именно Кодекс Украины
о недрах от 27 июля 1994 г., Горный закон Украины от 6 октября 1999 г.,
Закон Украины «Об охране окружающей природной среды» от 26 июня 1991 г.
и другие. Поэтому можно утверждать, что диспозиция данной нормы является
бланкетной, то есть для уяснения ее содержания необходимо обратиться к
вышеуказанным нормативно-правовым актам.

В кодексе Украины о недрах определяется понятие недр как части земной
коры, которая расположена под поверхностью суши и дном водоемов и
простирается до глубин, доступных для геологического изучения и освоения
[4].

Недра являются исключительной собственностью народа Украины и
предоставляются только в пользование. Народ Украины осуществляет свое
право собственности на недра через Верховную Раду Украины, Верховную
Раду Республики Крым и местные советы народных депутатов.

Статья 240 УК Украины устанавливает ответственность только за незаконную
добычу полезных ископаемых общегосударственного значения, к которым
отнесены, согласно постановлению Кабинета Министров Украины от 12
декабря 1994 г. № 827, бурый и каменный уголь, глина, песок, мел и
другие [6].

Анализируя действующую уголовно-правовую норму, устанавливающую
ответственность за незаконную добычу полезных ископаемых, можно сделать
вывод, что законодателем недооценена повышенная общественная опасность
этого преступления, что неотвратимо приводит к росту уровня преступности
в сфере недропользования.

В соответствии со ст. 12 УК Украины преступление, предусмотренное ч. 1
ст. 240 УК Украины, является преступлением небольшой тяжести, поэтому
санкция предусматривает наказания, не связанные с лишением свободы. Это,
несомненно, создает условия для того, что, независимо от размера ущерба,
который причиняется охраняемым отношениям, виновным лицам может быть
назначено наказание в виде штрафа или ограничения свободы. Часть 2 ст.
240 УК Украины содержит квалифицирующие признаки, которые усиливают
уголовную ответственность вплоть до лишения свободы. Однако в ходе
анализа квалифицирующих признаков преступления, а именно таких, как «тех
же действий, совершенных на территориях и объектах природно-заповедного
фонда, или повторно, или повлекших гибель людей, их массовое заболевание
либо иные тяжкие последствия» [3], возникают некоторые сомнения в
эффективности такого правового обеспечения охраны правоотношений в сфере
недропользования.

Восточный регион Украины характеризуется наличием достаточно больших
запасов каменного угля. Следственная практика свидетельствует о том, что
основной объем незаконной добычи полезных ископаемых осуществляется на
территориях закрытых шахт, а также в местах выхода на поверхность
пластов каменного угля. Эта территория не может являться объектом
природно-заповедного фонда, однако залежи полезных ископаемых,
находящиеся в недрах, имеют большой экономический потенциал и
представляют особую ценность. При этом в указанных местах незаконная
добыча полезных ископаемых осуществляется с привлечением специальной
техники в промышленных масштабах, что, безусловно, отражается не только
на размере материального ущерба, но и на экологической ситуации в месте
совершения преступления.

Подводя итог, хотелось бы заметить, что практически каждое преступление
в сфере охраны недр совершается в соучастии, в составе организованной
группы или преступной организации, что существенно повышает не только
общественную опасность деяния, но и влияет на тяжесть наступивших
последствий в виде ущерба, причиненного окружающей среде. Зачастую целью
преступников при совершении преступлений в сфере охраны недр является не
просто незаконная добыча полезных ископаемых или нарушение правил охраны
недр общегосударственного значения, а именно желание лица получить
незаконное обогащение.

Литература

Екологічне право України’ Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. /
В.К. Попов, А.П Гетьман, СВ. Размстаєв та т., За ред. В.К. Попова та
А.П. Гетьмана – X., 2001.

Конституція України // Відомості Верховної Ради – 1996 -№30 -Ст 141

Кримінальний кодекс України Офіційний текст // Відомості Верховної Ради
України -2001 №25-26 -Ст 133

Кодекс України «Про надра» // Відомості Верховної Ради України – 1994
№ 36 Ст 340

Науково-пракгичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 р / За ред М 1 Мельника, МІ Хавронюка – К, 2002

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліків
корисних копалин загального то місцевого значення» № 827 от 12 12 1994 р

СФ. Денисов

кандидат юридичних наук, доцент М.М. Стрига

(Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ )

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ЗДОРОВ’Я ЛЮДЕЙ ПІД ПРИВОДОМ
ПРОПОВІДУВАННЯ РЕЛІГІЙНИХ ВІРОВЧЕНЬ ЧИ ВИКОНАННЯ РЕЛІГІЙНИХ ОБРЯДІВ:
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Стаття 35 Конституції України проголошує право громадянина на свободу
світогляду та віросповідання, яке включає в себе- право сповідувати
будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно
релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах
охорони громадського порядку, здоров’я та моральності населення або
захисту прав і свобод інших людей [1].

Стаття 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”
від 23.04.1991 р. гарантує кожному громадянину в Україні право на
свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати
релігію за своїм вибором, одноособово чи разом з іншими, сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні
культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або
атеїстичні переконання. Не допускається будь-яке примушування при
визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідування або
відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в
богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії [2].

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим
обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку,
життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян,
встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.

Вітчизняна наука кримінального права не приділяє достатньої уваги
„релігійним” злочинам, оскільки ці посягання є досить латентними, до
того ж у практиці відсутній достатній досвід притягнення до кримінальної
відповідальності за злочинні діяння у сфері віросповідання. Працівникам
правоохоронних органів набагато простіше кваліфікувати діяння за ст.
119, 121, 122, 152 КК України та ін. Тому ця сфера потребує подальшого
вивчення та оптимізації законодавства.

Питання кримінально-правової відповідальності за порушення законодавства
у сфері свободи віросповідання досліджували такі вчені, як В. Джунь [9],
Ю. Красіков [10], С. Лихова [13], К. Марисюк [14; 15; 16], М. Мельник
[17], А. Тарасенко [11; 20], М. Палій [19], М. Хавронюк [21; 22], С.
Яценко [18] та інші, однак вони зосереджували свою увагу на загальних
проблемах. Досить важливими для нас є роботи Р. Галіакбарова, який
досліджував окремі вузькі питання “релігійної” тематики, зокрема робота
“Кримінальна відповідальність за посягання на особу та права громадян
під виглядом виконання релігійних обрядів” [8].

Метою нашої роботи є дослідження позитивного досвіду іноземних держав у
сфері кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні діяння під
час проповідування або проведення релігійних обрядів. Питання
кримінальної відповідальності за посягання на здоров’я людей під
приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних
обрядів за законодавством Іспанії, Франції, Молдови, Киргизької
Республіки та Російської Федерації є предметом огляду в даній роботі.

Наприклад, у КК Іспанії відсутня окрема стаття, що передбачає
кримінальну відповідальність за нанесення фізичної або матеріальної
шкоди особі під час релігійного обряду або під приводом проповідування
релігії чи проведення релігійного обряду. Тобто законодавець не виділяє
в окрему статтю вищезазначені обставини спричинення шкоди особі. Подібні
дії кваліфікуються за статтями, які передбачають відповідальність за
завдану шкоду (наприклад, за ст. 147 – спричинення іншій особі шкоди, що
порушує її тілесну цілісність або фізичний чи психічний стан здоров’я,
якщо внаслідок нанесених тілесних ушкоджень, крім надання першої
допомоги, потрібне медичне лікування чи хірургічне втручання; ст. 178 –
посягання на статеву свободу іншої людини із застосуванням насильства
або залякування; ст. 181 – вчинення дій, що посягають на статеву свободу
іншої особи, без її згоди, але без застосування до неї насильства або
залякування та ін.) [6].

КК Франції також не криміналізує діяння у сфері віросповідання,
кваліфікувати таке діяння можливо лише за статтями, в яких передбачено
спричинення певної шкоди особі, тобто за зґвалтування, нанесення
тілесних ушкоджень та ін. (наприклад, за ст. 212-1 – масове і
систематичне катування або інші нелюдські дії, вчинені з релігійних
мотивів, організовані для виконання узгодженого плану проти групи
громадянського населення; ст. 222-1 – застосування до особи катування
або актів жорстокості та ін.) [3].

КК Республіки Молдова в ст.185 “Посягання на особу і права громадян під
виглядом проповідування релігійних віровчень і здійснення релігійних
обрядів” передбачає відповідальність за організацію, керівництво або
активну участь у групі, діяльність якої здійснюється під виглядом
проповідування релігійних віровчень і здійснення релігійних обрядів,
поєднаних із завданням шкоди здоров’ю громадян чи іншими посяганнями на
особу чи її права або зі спонуканням громадян до відмови від участі у
громадському житті чи виконання громадських обов’язків [4].

Таким же чином вирішує це питання КК Киргизької Республіки, але
передбачає також відповідальність за систематичну пропаганду, спрямовану
на вчинення зазначених діянь, в окремій частині статті (ч. 2 ст. 147),
та подібно до Кримінального кодексу України визнає злочином втягнення у
цю групу неповнолітніх. Проте в КК України дослівно можна трактувати, що
йдеться про групу неповнолітніх (тобто два і більше), а в КК Киргизької
Республіки для застосування ч. 2 ст. 147 досить втягнення у
вищезазначену групу й одного неповнолітньо-го [5].

Стаття 239 КК Російської Федерації передбачає кримінальну
відповідальність за організацію об’єднання, що посягає на особистість і
свободу громадян. У частині 1 цієї статті за створення релігійного або
громадського об’єднання, діяльність якого поєднана з насильством над
громадянами або іншим нанесенням шкоди їх здоров’ю чи з підбурюванням
громадян до відмови від виконання своїх громадських обов’язків або
вчинення інших протиправних діянь, а також керівництво таким
об’єднанням, передбачено покарання у виді штрафу у розмірі до 200 тис.
крб. чи в розмірі заробітної платні або іншого доходу засудженого за
період до вісімнадцяти місяців або позбавлення волі на строк до двох
років. У частині 2 за участь у діяльності вказаного об’єднання, а також
пропаганду діянь, зазначених у ч. 1 цієї статті, передбачена
відповідальність у виді штрафу в розмірі до 120 тис.крб. або у розмірі
заробітної платні чи іншого доходу засудженого за період до одного року
або позбавлення волі на строк до двох років [12].

Стаття 164 Модельного Кримінапьного кодексу для держав-учасницъ СНД
“Організація об’єднання, що посягає на особу і права громадян” вказує:
“Організація релігійного або громадського об’єднання, діяльність якого
поєднана з нанесенням шкоди здоров’ю громадян або іншими посяганнями на
особу і права громадян, а також керівництво таким об’єднанням – злочин
середньої тяжкості”. Дана норма ніби узагальнює здобутки законодавства
певної групи іноземних держав і перекликається зі ст. 181 КК України,
але водночас не передбачає, що така діяльність здійснюється під приводом
віросповідання [7].

Стаття 181 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну
відповідальність за посягання на здоров’я людей під приводом
проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів.
Відповідно до ч. 1 організація або керівництво групою, діяльність якої
здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи
виконання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю
людей або статевою розпустою, карається обмеженням волі на строк до
трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

У частині 2 зазначається, що за ті самі дії, поєднані із втягуванням у
діяльність групи неповнолітніх, передбачена відповідальність у виді
позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.

Як правильно зауважують деякі науковці, наприклад М. Хавронюк, С.
Лихова, ст. 181 КК України потребує вдосконалення, тому, на нашу думку,
потрібно дослідити кримінальне законодавство іноземних держав у цій
сфері і через призму особливостей національного менталітету та правової
системи використати позитивний досвід при оптимізації даної норми.

Література

1. Конституція України//ВВР.-1996 -№30 -Ст. 141.

Закон України Про свободу совісті та релігійні органиацц від Іі 04 1У96
р //ЗУ -К , 1996 Т І

Уголовный кодекс Франции – СПб, 2002

Уголовный кодекс Республики Молдова – СПб, 2003

Уголовный кодекс Кыргызской Республики – Бишкек, 1998

Уголовный кодекс Испании – М 1998

Уголовные кодексы стран СНГ (Россия, Беларусь, Украина, Молдова,
Казахстан), Модельный уголовный кодекс стран СНГ сопоставительная
таблица Учеб пособ / Общ ред Ветрова Н И – М, 2001

Гатткбаров Р Р Уголовная ответственность за посягательства на личность и
права под видом исполнения религиозных обрядов -Омск, 1981

Джунь В В Уголовная ответственность за нарушение права свободы совести –
К, 1985

Красиков Ю А Уголовно-правовая охрана политических, гражданских и иных
конституционных прав и свобод человека и гражданина в России – Саратов,
2000

Кримінальний кодекс України Науково-праи коментар / За заг ред В В
Сташиса В Я Тація -К, 2003

Кругликов Л Л Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации
(постатейный) -М.2005

Лихова С Я Злочини в сфері реалізації громадянських, полігачних та
соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої
частини КК України) Монограф -К, 2006

Марисюк КБ Кримінально-правова відповідальність за порушення
законодавства у сфері свободи віросповідання у державах пострадянського
простору // Право України -2003-№9 – С 31-34

Марисюк КБ Кримінально-правова відповідальність за порушення
законодавства у сфері свободи віросповідання у державах Центральної
Америки // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України
– 2004 – № 2 Додаток 2 – С 293-296

Марисюк КБ Кримінально-нравова відповідальність за порушення
законодавства у сфері свободи віросповідання у державах Європейського
Союзу // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України –
2006 – Вип 42 – С 284-289

Мельник МІ Хавронюк МІ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу
України – К, 2003

Науково-пракгачний коментар Кримінального кодексу / Бойко В Ф,
Кондратьев Я Ю , ЯценкаСС -К, 1997

Палій МВ Злочинність у сфері віросповідання та боротьби з нею Автореф
дис канд юрид на)* – К, 2002

Тарасенко А В Уюловная ответственность за воспрепятствование совершению
религиозного обряда Автореф дис канд юрид наук – X, 1995

Хавронюк МІ Кримінальне законодавство України та інших держав
континентальної Свропи порівняльний аналіз проблеми гармонізації
Монограф – К, 2006

Хавронюк МІ Довідник з Особчивої частини Кримінального кодексу України –
К 2004

Е.А. Письменский

(Луганский государственный университет внутренних дел)

ВИДЫ ПРАВОВЫХ ПОСЛЕДСТВИЙ СУДИМОСТИ

Правовые последствия судимости необходимо рассматривать посредством их
разделения на следующие две группы: благоприятные и неблагоприятные.

Благоприятные последствия судимости – это такие последствия наличия у
осужденного лица состояния судимости, которые связаны с предоставлением
ему помощи со стороны государства в процессе социальной адаптации,
ресоциализации, восстановлении лица в социальном статусе полноправного
члена общества. В частности, они могут выражаться в следующем:

предоставлении помощи лицам, освобожденным из мест отбывания наказания
(в порядке ст. 156-157 Уголовно-исполнительного кодекса Украины);

осуществлении социальной адаптации осужденных, а именно создании
жилищно-бытовых условий, оказании медицинской и социальной помощи (на
основании Закона Украины «О социальной адаптации лиц, отбывших наказание
в виде ограничения свободы или лишения свободы на определенный срок» от
10 июля 2003 г.);

предоставлении помощи в трудовом и бытовом устройстве (Приказ
Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний,
Министерства внутренних дел Министерства труда и социальной политики №
250/1562/342 «О порядке взаимодействия органов и учреждений исполнения
наказаний, территориальных органов внутренних дел и центров занятости
населения относительно предоставления лицам, освобожденным от отбывания
наказания, помощи в трудовом и бытовом устройстве, социальной
адаптации»).

По нашему мнению, следует отметить с позитивной стороны наличие
указанных законодательных актов, предусматривающих благоприятные
последствия судимости. Однако считаем необходимым расширить сферу их
действия путем:

внесения изменений в ст. 2 Закона Украины «О социальной адаптации лиц,
отбывших наказание в виде ограничения свободы или лишения свободы на
определенный срок» от 10 июля 2003 г.. где идет речь о лицах, на которых
распространяется действие этого Закона. Однако действие указанного
Закона, по нашему мнению, должно распространяться не только на лиц,
которые отбыли наказание в виде ограничения или лишения свободы, а на
все категории лиц, имеющих судимость, до ее прекращения в установленном
законом порядке;

создания при центрах социальной адаптации психологических служб, в
компетенцию которых входило бы оказание лицам, имеющим судимость,
психологической помощи, консультаций и т.п.

Неблагоприятные последствия судимости – это комплекс ограничений прав и
свобод осужденного лица, связанные с наличием у него состояния
судимости. К таким последствиям принято относить уголовно-правовые и
общеправовые [11, с. 59; 7, с. 429; 8, с. 230]. Мы также придерживаемся
указанной точки зрения. Однако некоторые авторы те же последствия
называют иначе. Например, А.И. Санталов выделяет последствия судимости,
вытекающие из уголовного законодательства, и последствия, вытекающие из
других отраслей законодательства (административного, трудового,
гражданского, семейного и т.д.) [9, с. ПО].

Уголовно-правовое значение судимости в соответствии с действующим
уголовным законодательством Украины определяется в ч. 2 ст. 88 УК
Украины, где говорится о том, что судимость учитывается при совершении
нового преступления, а также в иных случаях, установленных законом.
Отсюда следует, что уголовно-правовые последствия судимости законодатель
связывает с фактом совершения нового преступления, а значит, их правовое
значение ограничено задачами определения формы, объема и особенностей
ответственности за последующее преступление.

В юридической литературе неоднократно предпринимались попытки
классификации уголовно-правовых последствий судимости по разнообразным
критериям [5, с. 92-93; 4, с. 14; 1, ч. 15; 2, с. 53-54].

На основании анализа отдельных статей Общей и Особенной частей УК,
других законов Украины, а также научной литературы нами предлагается
выделить следующие виды последствий уголовно-правового характера:

судимость как основание для признания повторности и рецидива
преступлений;

судимость как обстоятельство, препятствующее освобождению лица от
уголовной ответственности;

судимость как обстоятельство, влияющее на назначение наказания;

судимость как обстоятельство, влияющее на освобождение лица от наказания
и его отбывания:

судимость как признак, влияющий на квалификацию преступлений.

На законодательном уровне вопрос о видах, содержании и пределах
общеправовых последствий, наступающих для судимого лица, остается не
разрешенным. В то же время подобного рода ограничений достаточно много,
так же как и нормативно-правовых актов, которыми они предусмотрены.

Под общеправовыми последствиями судимости понимают определенные правовые
ограничения, действующие в отношении ранее судимых лиц, которые
предусмотрены нормами различных отраслей права (кроме уголовного) и
применяются на протяжении всего или части срока судимости, но не связаны
с конкретным назначенным видом наказания.

В теории уголовного права попытки классификации общеправовых последствий
судимости также предпринимались неоднократно. Так, СИ. Зельдов, отмечая
сложность проведения такой классификации, считает наиболее
целесообразным разделение общеправовых последствий судимости на группы
по принципу отраслевой принадлежности норм, регламентирующих те или иные
правоограничения. К таким отраслям права он относит: государственное,
административное, гражданское, трудовое и другие [5, с. 93-97]. Сходного
подхода придерживается A.A. Абдурахманова, разделяя последствия
общеправового характера в зависимости от отраслей, которых они касаются
(конституционного, гражданского, трудового и административного права)
[1, с. 19].

В.И. Осадчий классифицирует общеправовые последствия судимости в
зависимости от той или иной сферы деятельности, в которой лицо может
претерпевать негативные последствия судимости. Например, в сфере
хозяйственной деятельности и трудовых отношений, личной жизни,
политической деятельности и прочих [6, с. 243-244].

Иного подхода придерживается В В. Голина, предлагающая классифицировать
общеправовые последствия в зависимости от «уровня имперагивности
запретов и ограничений, которые отражает вид преступления и судимость,
важность социальной сферы защиты, в соответствии с которой применяются
такие ограничения, или вид социальной деятельности, требования общества
к лицу, имеющему судимость» [3, с. 114]. С учетом данного критерия ею
производится разделение общеправовых последствий судимости на следующие
три группы, в которых предусмотрены:

абсолютный запрет занимать определенные должности, заниматься
определенными видами деятельности, исполнять определенные обязанности
или воспользоваться определенными правами вне зависимости от вида
преступления и связанной с ним судимости;

относительный запрет занимать определенные должности, заниматься
определенными видами деятельности, исполнять определенные обязанности
или пользоваться определенными правами, иметь определенный допуск,
который возникает только относительно соответствующих видов преступлений
и связанной с ними судимости;

ограничения и запреты, связанные с применением административного надзора
[4, с. 114-115].

Довольно часто в юридической литературе общеправовые последствия
судимости просто перечисляются с указанием нормативно-правовых актов,
предусматривающих ограничения прав и свобод судимого лица [10, с.
45-46].

Безусловно, каждый из рассмотренных видов классификации общеправовых
последствий судимости имеет свои преимущества, позволяя разделить
общеправовые последствия на группы по самым разнообразным критериям.

По нашему мнению, необходимо классифицировать все общеправовые
последствия судимости в зависимости от характера и сферы
пра-воограничений, распространяющихся на судимых лиц, а именно на:

ограничения, связанные с осуществлением государственной власти и
реализацией права свободного доступа к государственной службе, а также
органам местного самоуправления;

ограничения, связанные с реализацией избирательного права;

ограничения, связанные с реализацией права на труд и занятие
определенными видами деятельности;

ограничения, связанные с реализацией права на несение военной службы;

ограничения, связанные с реализацией права на свободу объединения и
участия в деятельности общественных организаций;

ограничения, связанные с реализацией права на получение гражданства
Украины и иммиграцию в Украину;

иные ограничения.

Литература

Абдурахманова A.A. Проблемы института судимости в уголовном праве
России: Авто-реф. дис…. канд. юрид. наук. – Махачкала, 2005.

Голіна B.B. Судимість. Монограф, – X., 2006.

Голіна B.B. Загальноправові наслідки судимості // Проблеми законності:
Респ. міжвід. наук, зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – X., 2005. – Вип. 76.

Грамматчиков М.В. Судимость: исторический, уголовно-правовой и
уголовно-исполнительный аспекты’ Автореф. дис. … канд. юрид. наук. –
Красноярск, 2002.

5 Зельдов СИ. О правовом статусе судимых лиц // Советское государство и
право. -1979.-Х»6.-С. 91-97.

Кримінальне право в запитаннях і відповідях: Загальна частина: Посіб.
для підг. до іспитів / За заг. ред. Клименка В.А. – К., 2003.

Кримінальне право України. Заг. частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і
фак. / За ред. П.С. Матишевського, ПІТ. Андрушка, С.Д. Шапченка. – К.,
1997.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5
квітня 2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К., 2002.

Сантаяов А.И. О правовом положении лиц, имеющих судимость // Вестник
Ленинградского университета. Серия. Экономика. Философия. Право. – Л.,
1977. – Вып. 17. -С. 110-115.

10 Стрюк М.В. Коментар до ст. 88 «Правові наслідки судимості» розділу ХШ
«Судимість» // Законодавство України. – 2004. – X» 10. – С. 43-46.

11. Ткачевский ЮМ. Уголовное право в борьбе с преступностью (обшиє
вопросы). – М., 1979.

В.Ф. Примаченко

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

СПІВВІДНОШЕННЯ КРИМШАЛЬНО-ПРАВОВОГО І КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО
ЗАТРИМАННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА РЕСПУБЛІКИ КАЗАХСТАН

У майбутній професійній діяльності слідчого інститут затримання особи,
яка вчинила злочин, займає важливе місце як з позиції його застосування
у кількісному вимірі, так й у зв’язку зі складністю правової оцінки.
Крім того, необхідно враховувати, що затримання – поняття широке й у
випадку вчинення затримуваним злочину не завжди може міститися у межах
кримінально-процесуального законодавства. В окремих випадках до
оформлення відповідних процесуальних документів може мати місце
кримінально-правове затримання, яке має ряд спільних ознак із
кримінально-процесуальним, проте суттєво від нього відрізняється.

Термін “кримінально-правове затримання” вперше почав використовувати
Г.В. Бушуєв. На його думку, таке затримання має місце до
кримінально-процесуального і використовується для доставлення особи, яка
вчинила злочин, у відповідні органи влади, де може відбутися
кримінально-процесуальне затримання. Поряд з цим вчений зазначає, що
кримінально-правове затримання – це доставляння особи (злочинця) до
відповідного органу, якщо воно не закінчується її
кримінально-процесуальним затриманням [1, с. 30-31].

Для ефективності роботи слідчому необхідно розрізняти ці два види
затримання, тому ми і розглянемо їх співвідношення. Для розширення
проблематики даного питання та більшої повноти його розгляду
використаємо компаративний метод дослідження, базуючись на відповідному
законодавстві України та Республіки Казахстан, оскільки в останній
країні схожа з вітчизняною правова система та норми, що регулюють
кримінально-правове і кримінально-процесуальне затримання.

У ч. 1 ст. 38 КК України зазначається, що “не визнаються злочинними дії
потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання,
спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її
відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення
заходів, необхідних для затримання такої особи”.

Досить схожою за своєю формою є конструкція ч. 1 ст. 33 КК Республіки
Казахстан: “Не є злочином заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин,
при її затриманні для доставлення державним органам та припинення
можливості вчинення нею нових посягань, якщо іншими засобами затримати
таку особу неможливо і при цьому не було допущено необхідних для цього
меж” [2, с. 99].

Кримінально-процесуальне затримання передбачено ст. 106, 115 КПК України
і надає право органу дізнання чи слідчому або, як зазначено у ч. 2 ст.
132 КПК Республіки Казахстан, органам, що здійснюють кримінальне
переслідування [3, с. 71], затримати особу, підозрювану у вчиненні
злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення
волі, лише за наявності однієї з таких підстав:

коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його
вчинення;

коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що
саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі
буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні
злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли особа намагалася
втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не
встановлено особи підозрюваного.

Кримінально-процесуальний кодекс України у вище згадуваних ст. 106 і 115
чітко визначає суб’єктів кримінально-процесуального затримання – орган
дізнання та слідчого. Крім того, в інших нормах КІЖ України
деталізується вичерпний перелік цих суб’єктів. Так, у ст. 101 визначено,
що органами дізнання є:

міліція;

податкова міліція;

органи безпеки;

начальники органів управління Військової служби правопорядку у Збройних
Силах України та їх заступники з питань провадження дізнання;

командири (начальники) військових частин, з’єднань, начальники
військових установ;

командири кораблів;

митні органи;

начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів,
лікувально-трудових профілакторіїв;

органи державного пожежного нагляду;

10) органи прикордонної служби;

11) капітани морських суден, що перебувають у далекому пла-

ванні.

А слідчими, відповідно до ст. 102 КПК України, є слідчі:

прокуратури;

органів внутрішніх справ;

податкової міліції;

органів безпеки.

Суб’єктами ж кримінально-правового затримання, виходячи із тлумачення ч.
1 ст. 38 КК України, можуть бути будь-які особи, в тому числі й ті, що є
суб’єктами кримінально-процесуального затримання. Тобто дані суб’єкти
співпадають за своїм фактичним правовим статусом, але здійснити
кримінально-правове затримання мають право також й особи, не наділені
спеціальними на це повноваженнями, а саме пересічні громадяни.

Однією з основних відмінностей кримінально-правового затримання від
інших видів затримання виступає саме суб’єкт, який має право його
здійснити. Українське законодавство не передбачає права на будь-яке
затримання правопорушника особою, яка не наділена певними спеціальними
повноваженнями щодо такої дії. Виняток становить лише право на
затримання особи, яка вчинила злочин, передбачене ст. 38 КК України.

Вбачається правильним вирішення даного питання у казахському
кримінально-процесуальному законодавстві. Так, у ч. 1 ст. 133 КПК
Республіки Казахстан передбачено, що потерпілий, а також будь-який інший
громадянин мають право затримати особу, яка вчинила злочин, з метою
припинення можливості вчинення нею інших посягань.

У ч. 2 цієї ж статті вказано, що у випадках, передбачених ч. 1 ст. 133
КПК України, до затриманої особи при вчиненні нею опору можуть бути в
межах, передбачених ст. 33 КК Республіки Казахстан, застосовані фізична
сила та інші засоби [3, с. 71].

Чинне кримінально-процесуальне законодавство України виключає можливість
затримати особу, яка вчинила злочин, неспеціальним суб’єктом. Це, у свою
чергу, дає підстави вважати, що правовою підставою такої дії може
виступати кримінальний закон. Дане твердження має певне пояснення.

Так, ст. 38 КК України має суттєву відмінність у своїй конструкції щодо
змісту затримання злочинця, ніж аналогічна норма в КК Республіки
Казахстан, оскільки поєднує у собі варіанти таких дій:

позбавлення громадянином особистої свободи особи, яка вчинила злочин,
без заподіяння їй шкоди;

заподіяння громадянином шкоди особі, яка вчинила злочин, при її
затриманні;

заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин, при її затриманні
суб’єктами, які мають спеціальний статус (наприклад, працівниками
правоохоронних органів).

Дана норма не випадково має назву “Затримання особи, що вчинила злочин”,
а не, наприклад, “Заподіяння шкоди при затриманні особі, яка вчинила
злочин”, оскільки вона передбачає і право затримувати особу, яка вчинила
злочин, і право їй заподіювати при цьому шкоду. У Казахстані
кримінальним законом регулюється лише заподіяння шкоди при затриманні,
що, на наш погляд, є правильним [2, с. 99].

Строк кршгінально-процесуального затримання згідно із ч. 10

ст. 106 КПК України (і, відповідно, ч. 2 ст. 136 КПК Республіки
Казахстан [3, с. 72]) не повинен перевищувати більше 72-х годин, тобто
він є чітко визначеним.

Строк кримінально-правового затримання не є конкретизованим (у всякому
випадку, законодавчо це не визначено ніуКК України, ні у КК Республіки
Казахстан), оскільки він залежить від ситуації, яка склалася, хоча за
можливості повинен бути максимально коротким.

При кримінально-процесуальному затриманні може бути затримано лише
особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено
покарання у вигляді позбавлення волі.

Підозрюваним, відповідно до ч. 1 ст. 43і КПК України, визнається:

особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину;

особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про
притягнення її як обвинуваченого.

Кримінально-правове затримання передбачає можливість затримати особу,
яка вчинила злочин (посягання). Проте зауважимо, що особа, яка
затримується, відповідно до ст. 38 КК України та ст. 33 Республіки
Казахстан, наділена меншими обмеженнями щодо свого затримання, ніж
особа, яка затримується згідно зі ст. 106, 115 КПК України.

Будь-яке затримання має певні негативні наслідки для затримуваного.
Внаслідок кримінально-процесуального затримання особу може бути
тимчасово позбавлено волі, взято під варту, або до неї застосують інші
запобіжні заходи.

Наслідки кримінально-правового затримання особи для неї набагато
різноманітніші і суттєво відрізняються від наслідків
кримінально-процесуального затримання. Ця різниця полягає в тому, що,
крім тимчасового обмеження особистої свободи, затримуваного може бути
позбавлено волі на певний термін або йому буде заподіяно шкоду (фізичну,
матеріальну).

Отже, можемо дійти висновку, що як за українським, так і за казахським
законодавством кримінально-правове затримання виникає з
кримінально-правових відносин і починається з моменту ухилення особи,
яка вчинила злочин, від затримання. За своїм юридичним статусом воно є
обставиною, що виключає злочинність діяння і має ряд особливостей, за
якими відрізняється від інших видів затримань.

Кримінально-процесуальне затримання тісно пов’язане з
кримінально-правовим, але воно є предметом кримінально-процесуальних
відносин і визначається як тимчасовий запобіжний захід процесуального
примусу. Він застосовується відповідними державними органами (посадовими
особами) з метою з’ясування причетності підозрюваної особи до вчинення
злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу у
вигляді взяття під варту (арешту).

Література

і Бушуев Г.В. Социальная и уголовно-правовая оценка причинения вреда
преступнику при задержании. – Горький, 1976.

Комментарий к Уголовному кодексу Республики Казахстан / Отв. ред.
Борчашви-ли И.Ш., Рахимжанова Г.К. – Караганда, 1999.

Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан: Учеб.-практич.
пособ. – Алмазы, 2002.

Д.А. Давидюк

(Дніпропетровський державний інститут внутрішніх справ)

ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ХУЛІГАНСТВА У ЧИННОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Хуліганством у кримінальному праві називається грубе порушення
громадського порядку (громадського спокою, громадської моралі), що
вчинюється з хуліганських мотивів і виражає явну неповагу до суспільства
(ч. 1 ст. 296 Кримінального кодексу України).

Законодавче визначення хуліганства подає невелику кількість його
загальних ознак, що значно ускладнює кваліфікацію діяння, передбаченого
ст. 296 КК, особливо при відмежуванні його від злочинів проти особи.
Пленум Верховного Суду України у зв’язку з цим вказав на необхідність
з’ясовувати всі фактичні обставини справи, в тому числі спрямованість
умислу, мотиви, ціль, наслідки і характер дій кожного з учасників
хуліганства, а також чи супроводилися ці дії порушенням громадського
порядку і явною неповагою до суспільства.

Це керівне роз’яснення Пленуму Верховного Суду має важливе значення для
кваліфікації хуліганства, але не вирішує всіх практичних проблем. І
сьогодні найбільше помилок допускається при відмежуванні хуліганства від
інших злочинів. Хоч у багатьох постановах вищих судових органів
зазначається, що хуліганство відрізняється очевидним і явно грубим
порушенням громадського порядку і неповагою до суспільства, але ці
вказівки мають незначну практичну цінність, оскільки майже всі умисні
злочини (якщо не всі) є грубим порушенням громадського порядку і
виражають явну неповагу до суспільства (вбивство, розбій, зґвалтування і
т. ін). Зокрема, заподіяння тілесних ушкоджень у громадських місцях із
застосуванням зброї або інших предметів завжди поєднане з грубим
порушенням громадського порядку і є проявом явної неповаги до
суспільства, але такі дії не у всіх випадках кваліфікуються за ст. 296
КК.

Найпоширенішими є помилки в кваліфікації злочинів, пов’язаних із
заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень. Нанесення побоїв або
заподіяння тілесних ушкоджень, що були викликані особистими неприязними
стосунками, за загальним правилом не можна кваліфікувати за ст. 296 КК
України.

Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, образою, нанесенням
побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім’ї, квартирі,
стосовно родичів, знайомих і викликані особистими неприязними
стосунками, неправильними діями потерпілих та ін., кваліфікуються за
статтями КК України, що передбачають відповідальність за злочини проти
особи. Такі дії можуть кваліфікуватися як хуліганство лише в тих
випадках, коли вони одночасно були поєднані з грубим порушенням
громадського порядку і виражали явну неповагу до суспільства.
Відмежування цих злочинів проводиться головним чином з урахуванням
мотиву діяння. Воно може кваліфікуватися як хуліганство за ст. 296 лише
в тому разі, якщо було вчинене з хуліганських спонукань. Пленум
Верховного Суду України в постанові від 22 грудня 2006 р. “Про судову
практику в справах про хуліганство” роз’яснив, що відрізняти хуліганство
від інших злочинів необхідно з урахуванням спрямованості умислу винного,
мотивів, цілей та обставин вчинених дій.

Відповідно до ст. 296 КК України хуліганство – це умисне грубе порушення
громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, яке
супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Суспільна
небезпечність хуліганства полягає в тому, що це один з небезпечних і
поширених злочинів проти громадського порядку.

Ознакою хуліганства є особлива зухвалість. Зокрема, за даною ознакою
хуліганством може бути визнано таке грубе порушення громадського
порядку, яке супроводжувалось, наприклад, насильством із завданням
потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень.

Тілесні ушкодження, відповідно до Правил судово-медичного вйзнання
ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Наказом МОЗ № 6 від
17.01.1995 р., поділяються на легкі, середні та тяжкі.

Хотілося зосередити увагу саме на середньої тяжкості ушкодженнях, які
заподіються в результаті хуліганських дій. Річ у тому, що санкція ч. 1
ст. 296 КК України більш м’яка, ніж ч. 1 ст. 122 („Умисне середньої
тяжкості тілесне ушкодження”) (ст. 296 – обмеження волі, ст. 122 –
позбавлення волі).

За постановою Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 р. № 10
“Про судову практику у справах про хуліганство”, хуліганство охоплює
легкі та середньої тяжкості ушкодження і не потребує додаткової
кваліфікації. Така норма суперечить основам кваліфікації, які вказують
на те, що діяння (хуліганство та заподіяння тілесних ушкоджень середньої
тяжкості) повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів. Про це ж
вказується в Ухвалі Судової Колегії у кримінальних справах Верховного
Суду України від 3 лютого 2004 р., а саме що такі діяння не охоплюються
жодною з частин ст. 296 КК.

Таким чином, проблема кваліфікації хуліганства із заподіянням середньої
тяжкості ушкоджень існувала ще з вересня 2001 р. і, незважаючи на
новітню постанову Пленуму ВС України, існує й наразі.

О.В. Самойлова

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ВИКОРИСТАННЯ ЗНАНЬ З КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
СЛІДЧОГО

Кримінальне право виникає разом з виникненням права взагалі на
відповідному етапі розвитку суспільства. Його основним завданням с
боротьба з вчинками членів суспільства, які суперечать загальноприйнятим
нормам та стандартам, визнаним у конкретній спільності людей на
відповідному етапі соціального розвитку.

Кримінальне право належить до публічних галузей системи права. Як
самостійна галузь права в системі права кримінальне право починає
виділятися у Європі в XII ст.. саме в цей період у Булонському
університеті вивчаються римське та канонічне кримінальне право.

Назва галузі походить від латинського crimen – злочин. Саме пониття
кримінального права містить у собі подвійне значення. З одного боку,
його розглядають як галузь законодавства – позитивне кримінальне право,
яке знаходить свій прояв у єдиному нормативному акті -Кримінальному
кодексі України. З іншого боку, як галузь юридичної науки – вчення про
кримінальний закон, практику його застосування, теоретичні проблеми
розвитку тощо.

Позитивне (об’єктивне) кримінальне право України – це сукупність
правових норм, що визначають загальні принципи, умови та підстави
кримінальної відповідальності; коло діянь, які внаслідок високого рівня
суспільної небезпеки визнаються злочином; види і розміри покарання та
інші види кримінально-правового впливу, що застосовуються до осіб, які
визнані винними у їх скоєнні, а також підстави та умови звільнення від
відповідальності та від покарання.

Предмет кримінального права становлять суспільні відносини, які
виникають при вчинені злочину між особою, яка його вчинила, та державою,
від імені якої виступають відповідні органи, вповноважені здійснювати
дії, скеровані на розслідування злочину та відправлення правосуддя у
кримінальних справах. Внаслідок врегулювання нормами кримінального права
вони набирають форми правовідносин.

c T

?^\?]^_?_j`,abob?d„e4f2g”giUE3/4??U??ii

–

^„c

eN1/41/41/4 N”?xm

^„Y

haei-CJ aJ

–

(

‚

F-

y1$`„?

`„Ay

„U

1$^„U

y1$`„m

Завдання кримінального права полягає в охороні найважливіших суспільних
відносин від крайніх форм її порушення. Виходячи зі специфіки завдань,
специфічним є і метод, за допомогою якого ця охорона здійснюється, що
вже зазначалося раніше.

Визначення кола суспільних відносин, які приймають під
кримінально-правову охорону, є виключною прерогативою вищого органу
державної влади України. У загальних рисах воно визначено в ст. 1 ККУ,
яка так і названо: „Завдання кримінального кодексу України”:

„1.ККУ має своїм завдання правове забезпечення охорони праві свобод
людини і громадянина, власності, громадського порядку, та громадської
безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних
посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання
злочинам”.

Реалізація завдань, які стоять перед Кримінальним кодексом (ст. \ КК),
неможлива без наявності відповідного апарату примусу, який
застосовується до осіб, що не підкоряються кримінально-правовим вимогам.
Таким апаратом є інститут кримінально покарання.

Покарання виникає одночасно із виникненням злочину і пов’язане з ним
нерозривними зв’язками, які обумовлюють практичну неможливість існування
одного без іншого.

Новому кримінальному законодавству в питаннях визначення основних
параметрів застосування покарання притаманні такі характеристики:

> Зміна система покарання – вона орієнтує на застосування, при
дотриманні усіх умов призначення покарання, насамперед більш м’яких,
гуманних його видів. При цьому за цим самим принципом будують і санкції
статей Особливої частини КК;

встановлено нові види покарання, які дають можливості для більш широкого
маневру в питаннях застосування покарання з урахування конкретних
характеристик злочинного діяння та особи винного;

знижені санкції норм, які передбачають відповідальність за значну
кількість злочинів;

здійснено крок у напрямі гуманізації” покарань, підтверджено скасування
смертної кари, замість якої впроваджено довічне позбавлення волі за
вчинення обмеженого кола особливо тяжких злочинів проти життя;

здійснена орієнтація на застосування за злочини невеликої й середньої
тяжкості насамперед покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

Призначення покарання фактично є підсумком всієї діяльності по
кримінальній справі, яка здійснювалась тривалий час працівниками органів
досудового слідства та суду. При цьому суд, зважаючи на всі зібрані у
справі докази, з урахуванням всіх обставин, які характеризують вчинений
злочин та особу винного, обирає покарання, яке повинно бути адекватним
ступеню суспільної небезпеки діяння та особи, що його вчинила.

Слідчий – учасник кримінального процесу, який прийняв відповідно до
закону кримінальну справу до свого провадження та вирішує завдання
кримінального процесу шляхом здійснення функції розслідування.

Слідчий процесуально самостійний і в своїй діяльності керується законом.
Його процесуальний статус характеризується такими об’єктивно-правовими
положеннями, що випливають із ст. 4, 22, 14, 144-1,115, 118, 121 КПУ.

Слідчий зобов’язаний вжити всіх передбачених законом заходів для
всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи,
вирішення завдань кримінального судочинства, виявити як пом’якшуючі, так
і обтяжуючі відповідальність обвинуваченого обставини,

Постанови слідчого, винесені відповідно до закону у кримінальних
справах, які перебувають у його провадженні, обов’язкові до виконання
всіма підприємствами, установами, організаціями, осадовими особами та
громадянами.

Слідчий має право затримати та допитати особу, яку підозрює у вчинені
злочину, в прядку та за підставами передбаченими законом.

Слідчий несе кримінальну відповідальність за примушування давати
показання шляхом незаконних дій – за ст. 373 ККУ, грубі порушення права
особи на захист – за ст. 374 ККУ, за відомо незаконні затримання, привід
або арешт особи – за ст. 371 ККУ, притягнення за відомо невинного до
кримінальної відповідальності – за ст. 372 ККУ та в інших передбачених в
законі випадках.

І.М. Романюк

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРЕДБАЧЕНИХ ЧИННИМ КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
ЗЛОЧИНІВ, ЩО ТЯГНУТЬ ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ЗДОРОВ’Ю

Одним з найбільш небезпечних посягань на здоров’я громадян є умисне або
необережне заподіяння шкоди здоров’ю особи. Закон ретельно диференціює
відповідальність за заподіяння злочинів проти здоров’я в залежності від
їх тяжкості і характеру суб’єктивної сторони злочину.

Однією із груп злочинів проти здоров’я особи є тілесні ушкодження. З
метою правильної кваліфікації злочинного заподіяння тілесних ушкоджень
потрібно, насамперед, визначити поняття тілесного ушкодження.

Визначення тілесних ушкоджень дуже різні. Під тілесними ушкодженнями
необхідно розуміти протиправне заподіяння без умислу вбити, порушення
анатомічної цілості чи нанесення шкоди здоров’ю іншої людини. Можна
також визначити тілесне ушкодження як протиправне заподіяння шкоди
здоров’ю іншій особі, що порушує фізіологічне відправлення й анатомічну
цілість чи психічну повноцінність

Дослідники проблеми поняття тілесних ушкоджень В.І. Курляндський, М.М.
Гродзинський, М.Д. Шаргородський, В,Д. Меньшагін, З.А. Вишинська, A.A.
Піонтковський, І.І. Слуцький зазначали, що заподіяння тілесних ушкоджень
– це заподіяння шкоди здоров’ю особи, яке виражене у тілесній цілісності
й нормальному функціонуванню органів його тіла. На цей час дослідники
цього питання відмовились від словосполучення “нормальне
функціонування”. Так, у визначеннях, які пропонують І.Б. Бойко, С.В.
Расторопов, йдеться лише про функціонування органів, без додатку
“нормальне”, але фраза “анатомічна цілісність” має місце у кожному
визначенні поняття “тілесне ушкодження”. Використання зазначених
словосполучень вважається недоцільним тому, що у кожному конкретному
випадку об’єктом посягання є не здоров’я особи, виражене в анатомічній
цілісності або нормальному функціонуванні органів його тіла на момент
вчинення злочину, а фактичний на момент посягання стан здоров’я, який
погіршується в результаті тілесного ушкодження.

Визначаючи кримінально-правове поняття «тілесне ушкодження», слід мати
на увазі необхідність виділення в ньому таких ознак:

протиправність – злочинне тілесне ушкодження за цією ознакою
відмежовується від правомірного, заподіяного в стані необхідної оборони,
при затриманні злочинця тощо;

винність – тілесне ушкодження є кримінально караним у тому разі, коли
воно заподіяно умисно або з необережності. Причому, як видно з поданої
схеми, необережне легке тілесне ушкодження не тягне за собою
кримінальної відповідальності (не передбачено за таке ушкодження й
адміністративної відповідальності);

спрямованість проти організму іншої людини. Заподіяння шкоди самому собі
не тягне за собою кримінальної відповідальності (за єдиним винятком –
коли таке ушкодження виступає способом ухилення від призову на військову
службу);

застосування насильства – зовнішнього фізичного або психічного впливу на
чужий організм.

Особливість тілесних ушкоджень полягає в тому, що вони мають зовнішні
прояви заподіяної здоров’ю шкоди – рани, переломи кісток, розриви шкіри
і тканин, кровотечу, і ця шкода може бути певно визначена.

В медицині ушкодження (травми) класифікують в залежності від:

наслідків (смертельні і несмертельні);

морфологічних і фізіологічних ознак дії на організм (анатомічні –
крововиливи, садна, рани, переломи та тріщини, вивихи, ушкодження
внутрішніх органів з порушенням їх цілісності чи без неї і т.д.;
функціональні – біль, струс окремих органів чи всього організму, шок);

3) чинників зовнішнього середовища, які діяли на організм (фізичні –
ушкодження, спричинені тупими та гострими предметами, вогнепальною
зброєю, дією крайніх температур, всі види механічної асфіксії, ураження
електричним струмом і т.д.; хімічні – отруєння, хімічні опіки;
біологічні – інфекційні та бактеріальні; психічні – стрес, переляк, дії
чи бездіяльність, що спричинили сильне душевне хвилювання й справили
негативний вплив на здоров’я.

Поняття «тілесне ушкодження» в кримінально-правових нормах
використовується в подвійному значенні для вказівки одночасно:

а) на суспільно небезпечне діяння – ушкодження, яке полягає в

заподіянні розривів, порізів, опіків, переломів, у порушенні функціо-

нування органів і тканин організму потерпілого;

б) на суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди здоров’ю.

Об’єктом тілесного ушкодження є здоров’я іншої людини. Будь-яке тілесне
ушкодження заподіює певну шкоду здоров’ю людини. У випадках, якщо
заподіяння шкоди здоров’ю виступає як засіб заподіяння суспільно
небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам,
відповідальність за цю шкоду може охоплюватись іншими статтями КК
(наприклад, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при вчиненні розбою
тягне відповідальність за ч.4 ст.187 КК).

Здоров’я людини як об’єкт злочинів проти здоров’я особи може виступати з
моменту початку родового процесу. Закон охороняє здоров’я кожної людини,
незалежно від її фізичного стану.

Тілесне ушкодження – це посягання на здоров’я іншої особи. Заподіяння
самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за загальним правилом
не є злочином і кримінальну відповідальність тягне лише у випадках, якщо
воно є засобом вчинення іншого злочину.

Зміни в людському організмі, викликані порушенням анатомічної цілісності
органів і тканин або функціонування тканин, органів, систем організму,
можуть бути більш чи менш істотними. Тому законодавець диференціює
відповідальність залежно від тяжкості заподіяних ушкоджень. Чинне
кримінальне законодавство України передбачає номінально 3 види тілесних
ушкоджень, а з урахуванням того, шо є два різновиди легкого тілесного
ушкодження, – фактично 4 види:

тяжке тілесне ушкодження;

середньої тяжкості тілесне ушкодження;

легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасну втрату
працездатності або короткочасний розлад здоров’я;

легке тілесне ушкодження без наслідків у вигляді короткочасної втрати
працездатності або короткочасного розладу здоров’я.

Вихідні положення для формування поняття тілесне ушкодження, а також
характер і ступень тяжкості тілесних ушкоджень визначається
судово-медичною експертизою на підставі “Правил судово-медичного
визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень”.

Враховуючи викладене, можна запропонувати таке широке визначення
тілесного ушкодження: тілесним ушкодженням називається протизаконне і
винне заподіяння шкоди фактичному на момент посягання стану здоров’я
іншої особи, яким порушено анатомічний стан або фізіологічні функції
тканин чи органів потерпілого, що виникає як наслідок дії одного чи
кількох зовнішніх шкідливих факторів – фізичних, хімічних, біологічних,
психічних, що зволікає суспільно небезпечні наслідки у вигляді шкоди
здоров’ю.

Література

Кримінальне право України: Особлива частина: Підруч. / М.І. Бажанов,
Ю.В. Бауяін, В.І. Борисов та ін.; За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В.
Сташиса, В.Я. Талія. – 2-е вид., перероб. і доп. – К., 2005.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронкжа. – К., 2002.

Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій /A.B. Савченко, В.В.
Кузнєцов, О.Ф. Штанько- К.,2005.

Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

ІД. Статіва

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ПРОБЛЕМИ КРИМШАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПІДСТАВИ ДО ПОРУШЕННЯ
КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

Стадія порушення кримінальної справи вже тривалий час є предметом
дослідження вчених-процесуалістів, більшість з яких вважає, що є всі
підстави для вдосконалення процесуальної форми діяльності на цій стадії
процесу.

Але більшість пропозицій полягає саме у вдосконаленні системи засобів
діяльності стадії. Так, пропонують дозволити проведення експертизи,
освідування, надати поясненню доказової сили допиту, а також дозволити
проводити до порушення кримінальної справи всі процесуальні дій, які не
містять у собі процесуального примусу.

Хоч як це парадоксально, але вирішити проблеми стадії порушення
кримінальної справи, які пов’язані з недосконалістю системи засобів
діяльності на цій стадії, неможливо шляхом удосконалення цих засобів.
Адже це призведе до зникнення різниці між стадією порушення кримінальної
справи та стадією досудового розслідування. Тому причину виникнення цих
прогалин, на нашу думку, слід шукати не в самих засобах діяльності в цій
стадії, а в наявності суперечностей між великим законодавчим обсягом
вирішуваних задач і обмеженим каталогом засобів їхнього розв’язання.

Згідно з ч. 2 ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу (далі -КГЖ)
України підставою до порушення кримінальної справи є достатні дані, які
вказують на наявність ознак злочину. На сьогоднішній день наука
кримінального права виділяє наступні ознаки злочину: суспільна
небезпечність, протиправність, винність та вчинення діяння суб’єктом
злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність
злочину. На основі цих ознак було сформовано законодавчо визначене
поняття злочину, згідно з яким злочином є передбачене Кримінальним
кодексом (далі – КІС) України суспільно небезпечне винне діяння (дія або
бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ст. 11 Кримінального кодексу
України). Деякі вчені до ознак злочин}’ відносять ще й караність, але це
питання є дискусійним.

Розберемо, що саме розуміється під цими ознаками. Перша з них, суспільна
небезпечність, є багатогранною і, як одностайно зазначається у
літературі з кримінального права, залежить від об’єкта, на який посягає
злочин, характеру та розміру заподіяної шкоди, об’єктивної сторони,
форми та ступеню вини, мотиву та мети злочину.

Протиправність як ознака злочину полягає у законодавчому закріпленні
суспільно небезпечного діяння як злочину.

Вчинення діяння суб’єктом злочину та його винність окремого роз’яснення,
принаймні у рамках цієї тези, не потребують, бо є загальновідомими.

Як бачимо, предмет доказування на стадії порушення кримінальної справи
містить у собі всі об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину. Встановлюючи
наявність ознак злочину як підставу до порушейня кримінальної справи,
законодавець не зазначив, що встановлення одних ознак є обов’язковим, а
інших – ні. Тому, згідно з законом, всі ознаки злочину потребують
встановлення до порушення кримінальної справи.

Але чи завжди можливо виконати таку високу вимогу? Нагадаємо, що однією
з ознак злочину є вчинення діяння суб’єктом злочину. Тобто фізичною
осудною особою, яка досягла віку, з якого настає кримінальна
відповідальність. У більшості випадків так і є. Але підстава до
порушення кримінальної справи – це не лише ознаки злочину, але й
наявність достатніх даних, які вказують на існування цих самих ознак
злочину. А як у тих випадках, коли не встановлена особа, яка вчинила
злочин, можна отримати докази того, що діяння вчинено саме суб’єктом
злочину? Це просто неможливо. Звичайно, спираючись на статистику,
життєвий досвід чи просто логіку можна припускати, що крадіжку з
квартири вчинила особа, яка досягла 14-ти річного віку та знаходилась
при цьому в стані осудності. Але припущення та логічні докази не можна
використовувати як докази у справі.

Поглянемо на проблему з іншого боку. Припустимо, що на стадії порушення
кримінальної справи були зібрані достатні дані, які свідчать про
наявність ознак злочину. А це всі об’єктивні та суб’єктивні ознаки. На
законних підставах порушується кримінальна справа і починається досудове
розслідування, основним змістом якого є доказування. Перелік обставин,
що підлягають доказуванню в кримінальній справі, дається в ст. 64 КПК
України. Це: подія злочину; винність особи у вчиненні злочину і його
мотиви; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також
обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та
обтяжують покарання; характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також
розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування
потерпілого від злочинного діяння. Тобто майже все, що потребує
доказування під час досудового розслідування (подія злочину, винність
особи, характер і розмір шкоди) вже повинно бути встановлено до
порушення кримінальної справи, бо відноситься до ознак злочину. Єдине,
що закон не вимагає встановлювати до порушення кримінальної справи, це
обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, пом’якшують чи
обтяжують покарання, а також обставини, що характеризують особу
обвинуваченого.

Саме тотожність завдань стадії порушення кримінальної справи Та стадії
досудового розслідування породжує проблему недостатності засобів
діяльності в першій стадії.

У раді навчально-методичної літератури з кримінального процесу вказано,
що для порушення кримінальної справи достатньо встановити ознаки лише
об’єктивної сторони злочину. Саме за такими підставами порушуються
кримінальні справи у практичній діяльності. Але як вже зазначалося вище,
підставою до порушення справи є наявність всіх ознак злочину.

Та навіть у тому випадку, коли підставою до порушення кримінальної
справи було б встановлення лише об’єктивних ознак злочину, все одно
залишалося б незрозумілим, чому об’єктивні ознаки знову потребують
доказування під час досудового розслідування.

На нашу думку, вирішення цього питання криється у ступені доказовості.
Що мається на увазі? Доведеність існування певного факту може бути
різною за своєю повнотою. Вона може бути абсолютною, тобто такою, що
виключає всі сумніви в існуванні факту та відкидає всі інші версії. А
також частковою, яка на основі існуючих доказів дозволяє зробити
висновок про існування певного факту, але в той же час обсяг доказів є
недостатнім для відхилення сумнівів та інших версій. Ці ступені
доведеності співвідносяться між собою, як достовірність та імовірність
або як впевненість та підозра.

Зі змісту ст. 94 КГЖ України можна встановити, що чинне формулювання
підстави для порушення кримінальної справи вимагає саме достовірного
встановлення ознак злочину. Тобто такого, яке дозволило б одразу після
порушення кримінальної справи пред’явити обвинувачення особі, яка
вчинила злочин. Але насправді справи порушуються при встановленні лише
високого рівня імовірності їх існування.

Тому ми пропонуємо підставу до порушення кримінальної справи формулювати
як наявність фактичних даних, на основі яких можна зробити висновок про
вірогідність існування ознак складу злочину.

А достовірне доказування має відбуватися вже після порушення
кримінальної справи – на стадії досудового розслідування. Таке рішення
повністю обґрунтує існуючу концепцію, згідно з якою рішення про
порушення кримінальної справи лише «дозволяє» проведення досудового
розслідування, але не має наперед встановленої сили у доведеності певних
обставин злочину. Це приведе до усунення проблем системи засобів
діяльності стадії і буде відповідати реаліям життя, адже встановити
достовірне існування ознак злочину до порушення кримінальної справи
практично неможливо через обмежене коло засобів діяльності та
недостатність дозволених строків перевірки.

ПРОБЛЕМИ ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ З
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Л.М. Лобойко

кавдидат юридичних наук, доцент (Дніпропетровський державний університет
внутрішніх справ)

ЦІЛІ ВИКЛАДАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ НА ФАКУЛЬТЕТІ З ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ
ДЛЯ ОВС

Для того, аби підготувати курсантів до роботи на посаді слідчого у
сучасних умовах боротьби зі злочинністю і забезпечення дотримання прав і
свобод людини, у межах викладання кримінального процесу слід досягти
наступних цілей:

1. Навчити курсантів самостійно аналізувати і тлумачити статті

кримінально-процесуального законодавства. Для цього донести до

курсантів:

логіку законотворення – «закони пишуть не люди, а час»:

Конституція 1996 року -> «мала» судова реформа 2001 року;

Євроінтеграція -* Євроконвенція 1950 року, Рішення Європейського з прав
людини.

логіку процесуального закону:

стадійність. Стадія досудового розслідування буде завжди, і таємниця
досудового слідства буде завжди. Ця стадія може бути об’єднана зі
стадією порушення кримінальної справи, але сутність її як підготовчого
(до суду) провадження навряд чи зміниться;

непорушні права учасників (права, які «не бояться» змін у
законодавстві). Вони теж будуть завжди або, принаймні, протягом
тривалого часу (права заінтересованих учасників подавати докази,
заявляти клопотання і відводи; право обвинуваченого на захист, право
вважатися невинним – презумпція невинуватості та інші).

2. Сформувати повагу до кримінально-процесуальної форми і не-

повагу до формалізму.

Чому треба поважати кримінально-процесуальну форму (процесуальний
порядок) – зрозуміло всім.

Щодо формалізму. Часто і ми – викладачі – винні у прививанні формалізму
курсантам:

Замість того, щоб навчити їх правильно працювати з учасниками слідчих
дій, ми концентруємо увагу на тому, як правильно скласти протокол. Але ж
правильне складання протоколу не означає правильності дій по суті
(згідно з законом). Наприклад, у протоколі можна написати, що слідча дія
виконувалася з понятими, а насправді під час виконання слідчої дії їх не
було.

Замість того, щоб на заняттях звертати увагу на проблемні питання
дотримання прав людини, доказування тощо, ми критикуємо курсантів і
знижуємо оцінки за те, що у складеному ними протоколі слідчої дії не у
тому місці поставлена кома.

3. Це, може, й не рівень нашої конференції, але про це не можу не

сказати. Треба нарешті націлювати майбутніх слідчих не на встанов-

лення істини у кримінальній справі як на обов’язок, а на всебічне, по-

вне і об’єктивне дослідження обставин кримінальної справи як шлях

до істини.

Слово «істина» красиве на папері, а коли доходить до практики
процесуальної діяльності, то:

істина встановлюється не завжди. Це має місце через різноманітні причини
(подія минулого, недосконалість методів пізнання, недосконалість
людських пізнавальних можливостей, намагання заінтересованих учасників
«виграти» справу шляхом давання неправдивих показань, протидії
розслідуванню тощо);

практик (слідчий), не встановивши істину, почуває себе «ущербним».
Думає: «Як же так ? В університеті вчили, що істину можна і треба
встановити, а я через свої розумові вади, лінощі не можу цього зробити».
Наслідок – апатія.

4. Треба йти у ногу з часом і подумати нарешті про опанування

курсантами Європейської Конвенції від 1 листопада 1950 р., ратифі-

ковану Україною ще у 1997 р., та Рішень Європейського Суду з прав

людини (ЄСШІ), що стосуються кримінального судочинства. Євро-

пейська інтеграція вимагає цього. Та й згідно з ч. 2 ст. 17 Закону

України від 23 лютого 2006 р. Рішення ЄСШІ є джерелом права !

Риторичне запитання: У якому ВНЗ системи МВС України під час вивчення
кримінального процесу викладаються хоча б основні положення Рішень ЄСПЛ
?

5. Сформувати впевненість, що слідчі – не писарчуки і не виконавці волі
начальника чи прокурора. Вони виконують волю законодавця, делеговану
йому народом. Тому треба працювати не на показники (цікаві і цінні для
бюрократів), а на людей.

бЛТІдготувати курсантів до якнайшвидшої адаптації на посаді слідчого:

Сформувати у них знання не лише щодо законодавчих стандартів
кримінально-процесуальної діяльності, сформульованих у КПК України, а й
щодо стандартів, вироблених практикою слідчої діяльності. Останні не
завжди повною мірою узгоджуються із законом. Наприклад:

здійснюється об’єднання не лише тих кримінальних справ, де є
обвинувачені (ч. 1 ст. 26), а й тих, у яких є лише підозрювані;

особа, яка провадить дізнання (ч. З ст. 26), ніколи на практиці
самостійно не приймає рішення про об’єднання чи виділення кримінальних
справ.

Починаючи від першого курсу, називати курсантів по імені й по-батькові,
що буде формувати у них почуття власної гідності.

Для того, щоб досягти цих цілей, потрібно:

подумати над формуванням нових навчальних програм і тематичних планів з
кримінального процесу, планів семінарських та практичних занять (за
участі ГСУ МВС України або, як мінімум, СУ УМВС України в областях).
Основне в них – підготовка до практичної діяльності, а не «голе»
теоретизування, наприклад, щодо поняття принципів кримінального процесу
та їхньої кількості. Основний акцент має бути зроблено на тому, як той
чи інший принцип реалізується у окремих главах КПК України та у практиці
слідчої діяльності. У постановах та у протоколах слідчі не посилаються
на статті КПК, у яких закріплені принципи;

змінити підходи до викладання цієї дисципліни. На лекціях не давати під
запис статті КПК, а аналізувати їх, звертаючи увагу курсантів на логіку
статті, її структуру, проблемні правила. На семінарах -обговорювати
теорію паралельно із практикою. На практичних заняттях – вирішувати
практичні ситуації, задачі. Причому задачі не 1950-60-х років –
«крадіжки горілки, гаманця», а сучасні ситуації, пов’язані з
розслідуванням справ про наркотики, «відмивання» коштів, «комп’ютерні»
злочини тощо.

В.М. Федченко

кандвдат юрвдичних наук (Дніпропетровський державний університет
внутрішніх справ)

УДОСКОНАЛЕННЯ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ З ПИТАНЬ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ
РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ДЕКІЛЬКОМА СЛІДЧИМИ У СКЛАДІ СЛІДЧОЇ
(СЛІДЧО-ОПЕРАТИВНОЇ) ГРУПИ

В перехідних умовах розвитку державності та вирішення завдань побудови
правової держави особливе значення має продуманість та обгрунтованість
перетворень у всіх галузях життєдіяльності держави, і в першу чергу, у
сфері правоохоронної діяльності, покликаної забезпечувати надійний
правовий захист усім членам нашого суспільства.

Діяльність людини є невід’ємною складовою способу її життя, важливим
засобом формування та розвитку її як члена суспільства і особистості. В
процесі професійної діяльності формуються навички, вміння,
відшліфовуються ціннісні орієнтації, рівень прагнень, самооцінка,
відбувається особисте зростання, з’являється професіоналізм.

Професійна діяльність слідчих як одного зі структурних підрозділів
правоохоронних органів – діяльність державна. Держава ставить перед ними
визначені цілі й задачі, спрямовані на захист від злочинних зазіхань
життя та здоров’я громадян, власності, припинення злочинів, що зазіхають
на порядок керування тощо.

Слідчі як учасники, що наділені власними повноваженнями щодо здійснення
розслідування у кримінальних справах та застосування заходів
процесуального примусу, працюють у рамках кримінального процесу і є його
активними учасниками з відповідними правами та обов’язками. їх
діяльність дуже різноманітна, вона пов’язана як із роботою державних
органів і посадових осіб, так і з охороною законних інтересів та прав
громадян.

У процесуальній діяльності слідчого домінуюче місце займає до-судове
провадження, яке починається з моменту порушення справи, а закінчується
направленням її прокуророві з обвинувальним висновком чи з постановою
про закриття справи або постановою про передачу справи до суду для
розгляду питання про застосування примусових заходів медичного
характеру. Також досудове слідство має місце і тоді, коли відсутнє
кримінальне переслідування (справа порушена за фактом, особа злочинця не
встановлена, засоби процесуального примусу не застосовувались).

Для досягнення успіху в своїй діяльності слідчий повинен мати певні
професійно важливі якості. Пізнавальна (пошукова) діяльність слідчого
вимагає розвитку всіх пізнавальних процесів. Особливо коли розслідуються
кримінальні справи про злочини, вчинені організованими злочинними
групами, розслідування яких є, як правило, складними та великим за
обсягом. Для швидкого, всебічного і повного розслідування таких злочинів
створюються слідчі (слідчо-оперативні) групи. їх діяльність має певну
специфіку, оскільки дозволяє членам групи проводити розслідування у
справі одночасно у декількох місцях та напрямках з всебічним
відпрацюванням усіх версій, а також дає можливість декільком слідчим
одночасно зосереджувати свої зусилля на якомусь одному важливому етапі
досудово-го провадження у справі.

Складаються такі групи з декількох слідчих, але зі складу слідчих групи
лише один призначається її керівником.

Під час розслідування справи групою слідчих відповідальність за хід її
розслідування та прийняття щодо неї рішення в цілому покладається на
слідчого, який прийняв справу до свого провадження, тобто на керівника
слідчої (слідчо-оперативної) групи. На сьогодні саме він несе особисту і
повну відповідальність за хід розслідування справи та прийняття щодо неї
рішення в цілому (закінчення, зупинення, закриття розслідування у
справі). Саме він під час такого розслідування керує та координує дії
слідчих – членів цієї групи, яка за своєю сутністю стає начебто
самостійним слідчим підрозділом, котрий протягом визначеного часу
здійснює провадження у відповідній справі, і саме слідчий, який прийняв
справу до свого провадження, виступає як керівник цього слідчого
підрозділу.

Керівник групи повинен швидко і вдало здійснювати керування групою і
своєчасно координувати діяльність слідчих групи та приймати інші
рішення, які виникають під час розслідування справи. Але чим більша
кількість учасників групи, тим складніше її керівникові виконувати свої
повноваження найбільш ефективно. До того ж не є таємницею, що на
сьогоднішній день у практичних підрозділах досу-дового слідства системи
МВС України склалася невтішна ситуація з наявністю кадрів та їх
кваліфікацією. Відомо, що некомплект у вказаних підрозділах становить
великий відсоток, а кваліфікація працівників через велику плинність
кадрів не є достатньою. Фактично передавати досвід роботи з
розслідування злочинів вже немає кому з причини суттєвого омолодження
кадрового складу підрозділів досудового слідства.

У той же час закон чітко наголошує на процесуальній самостійності і
незалежності кожного слідчого під час здійснення ним розслідування у
справі. Обмеження такої самостійності допускається лише у випадках,
чітко визначених законом, а саме коли для прийняття процесуальних рішень
чи проведення слідчих дій необхідно мати погодження прокурора, дозвіл
суду.

Ситуація, що склалась на сьогоднішній день стосовно питань повноважень
слідчого під час його діяльності у складі групи, має два шляхи свого
вирішення. Перший – залишати все як є, надавши можливість вирішувати ці
важливі (злободенні) питання різним відомствам та регіонам по-різному,
як вони самі того забажають. Про це свідчать і підсумки проведеного
анкетування серед слідчих ОВС, прокуратури, податкової міліції та СБУ в
АР Крим та 24 областях нашої держави. Так, 36,5% опитаних переконані, що
і під час групового провадження слідчий-член групи повинен мати усі
повноваження, передбачені ст.114 КПК України. Переважна більшість, а це
62% опитаних, вважають, що повноваження слідчого на час роботи у складі
групи, повинні бути частково обмежені щодо: пред’явлення обвинувачення,
застосування запобіжних заходів, прийняття рішення про закриття,
припинення досудового слідства у справі, виконання вимог, передбачених
ст.ст.217, 218, 220 – 225 КПК України.

Другий шлях – це нагальна потреба більш чітко законодавчо регламентувати
обсяг повноважень слідчого у складі групи з метою врегулювання протиріч
між окремими статтями КПК. Саме цей шлях відповідає завданням побудови
демократичної правової держави з високо розвинутою, достатньо повною і
несуперечливою системою права, як у цілому, так і в окремих його
галузях. Крім того, слід підтримати думку про те. що процесуальна
самостійність слідчого повинна бути тісно пов’язана з рішеннями та
діями, які він приймає самостійно, з його правом як приймати, так і
здійснювати ці рішення за своїм розсудом, але в такому випадку і нести
за них повну персональну відповідальність.

Важливий вплив на діяльність групи слідчих має і стиль керівництва. На
практиці можна зустріти два протилежних за своїм змістом керівних стиля.
Умовно їх можна назвати “авторитарний” та “демократичний”.

Жорсткі, беззаперечні вимоги керівника групи характерні для
авторитарного стилю. І навпаки, вирішення питань, які виникають під час
розслідування, з урахуванням думок усіх слідчих групи або їх більшості
характерне для демократичного стилю керування. Слід наголосити, що стиль
керування слідчою групою залежить і від таких чинників, як, по-перше, чи
створена група на весь час діяльності, чи лише для виконання окремих
слідчих дій; по-друге, існує чи ні у слідчих групи досвід групового
провадження слідства; по-третє, ступень стабільності її складу. Останній
чинник є чи не найголовнішою умовою успішного групового провадження
досудового слідства. І якщо у складі групи змін уникнути не вдається
(тяжке захворювання слідчого, відрядження в інший підрозділ, законно
заявлені вимоги у відводі або інші суттєві обставини), то керівник групи
повинен провести ці зміни таким чином, щоб їх наслідки негативно не
вплинули на строки та результати розслідування. Для цього з самого
початку розслідування керівник групи повинен продумати варіанти
взаємозамінності учасників розслідування і умови організації інформації
всередині групи. Щодо ж взаємозамінності учасників розслідування, було б
доцільно керівнику групи, коли існує така можливість, приймати участь у
допитах обвинувачених та проведенні інших ключових слідчих дій, які
можуть суттєво вплинути на хід розслідування справи. Такий підхід
дозволить йому при необхідності замінити на деякий час будь-кого зі
слідчих групи, доки “новий” слідчий не увійде в” курс” справи. Якщо ж
існує можливість відразу не звільняти “старого” слідчого з складу групи
то доцільно, щоб “новий” слідчий деякий час приймав участь під час
допиту обвинувачених, з якими йому прийдеться далі працювати. Це дасть
змогу “новому” слідчому не тільки відчути позицію, зайняту кожним з
обвинувачених, але й визначитися в найбільш прийнятних тактичних
прийомах до кожного з них. Більш того, це сприятиме встановленню
психологічно необхідних контактів під час проведення допитів вже
самостійно.

Важливе значення у питаннях підготовки слідчих для роботи у складі
слідчих (слідчо-оперативних) груп має напрацювання у вищих учбових
закладах системи МВС України відповідних методичних розробок щодо
діяльності слідчих слідчо-оперативних груп. На жаль, діючими тематичними
планами нашого учбового закладу не передбачено лекцій та інших видів
занять з теми групового провадження розслідування злочинів у складі
слідчої (слідчо-олеративної) групи.

Р.В. Бараннік

ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ КУРСАНТІВ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТЬ З
ДИСЦИПЛІНИ “СУДОВІ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ” ЯК СКЛАДОВА
ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНЬОГО СЛІДЧОГО

Останнім часом все більше вчених доходять висновку про те, що гідною
вивчення є, в першу чергу, звичайна світоглядна свідомість особистості
та її жиггєво-практнчт погляди на світ, тобто все те, що належить до
системи світоглядних уявлень, а не до світогляду як системи спеціально
оформлених та теоретично організованих поглядів на світ.

Формування особистості – складний та суперечливий процес, обумовлений не
лише природним (біологічним) розвитком людини, а й соціальними умовами,
в яких цей процес проходить. Явища світу відбиваються та перетворюються
у свідомості людини, відпиваючись у форму світоглядних уявлень, а потім
вже сама людина своєю діяльністю перетворює світ, приводячи обставини у
відповідність зі своїми світоглядними уявленнями.

Як світоглядні уявлення ми розглядаємо узагальнену форму розуміння
навколишнього та свого внутрішнього світу людиною, що виникає внаслідок
сприймання явищ світу та в результаті творчого процесу переробки вражень
про світ (їх синтезу, узагальнення та інтерпретації).

Саме світоглядні уявлення з їх звичайним, буденним змістом стають
найбільш реальним та діючим суб’єктивним засобом пізнання світу і себе
через світ – самопізнання засобом орієнтування і буття людини у світі.

Світоглядні уявлення – компонент свідомості особистості, визначальна
основа її світогляду. На відміну від світогляду у цілому, світоглядні
уявлення формуються у особи ще в шкільні роки, у найбільш критичний
період дитинства – підлітковий. Але вплив на формування світогляду в
цілому, у загальному розумінні цього поняття, продовжується
здійснюватись і в подальшому житті, наприклад, у роки навчання в
інституті.

Відомо, що оточуюче середовище здійснює визначальний вплив на формування
особистості. Безумовно, характер світоглядних уявлень багато у чому
залежить від характеру тих явищ, які стали основою для їх формування. На
жаль, в оточенні кожного курсанта зараз надто багато факторів, які не
можна вважати позитивними та гідними як вихідної основи для формування
ні світоглядних уявлень, ні самого позитивного світогляду
кваліфікованого та неупередженого право-охоронця-слідчого. Такі явища
реальні, і вони впливають на характер світоглядних уявлень курсантів.
Але не можна допускати того, щоб вони стали визначальними.

Кожна людина має виробити особисту систему взаємовідношення зі світом,
тип і характер світоглядних уявлень: створити себе відповідно до світу і
світ навколо себе, виходячи із принципу взаємозалежності людини і світу.
Світ людей, а також суспільні відносини залежать від характеру, типу та
рівня сформованості світоглядних уявлень кожної людини. А щодо самої
особистості, то ця залежність ще більш значуща: світ, що оточує людину,
складний та суперечливий. Що відчує людина, входячи в нього, зіткнувшись
із його протиріччями, – розгубленість, песимізм, нездатність до дії,
однобічну оцінку дійсності або зможе спокійно подолати, відповідно до
своїх світоглядних уявлень, проблеми, що виникли, і гармонійно
побудувати свої стосунки зі світом.

Викладач, не нав’язуючи своєї точки зору або принципів того типу
світогляду, який він вважає істинним чи нормативним, повинен розширити
межі того світу, що сприймає курсант, подати варіанти розуміння світу,
стосунків зі світом для того, щоб особа самостійно змогла вибрати для
себе прийнятний варіант і будувати на його основі свій світогляд.
Навчальна дисципліна “Судові та правоохоронні органі України” дає
курсантам, студентам і слухачам першу уяву про ці органи, розкриває
зміст таких питань, як функції, завдання, принципи організації, основні
напрямки діяльності судових та правоохоронних органів України, їх
структура, повноваження, основи і засади взаємовідносин між собою.

Саме в рамках цієї дисципліни розглядається процес формування і розвитку
таких ґрунтовних понять та інститутів, як правоохоронна діяльність,
правосуддя, принципи правосуддя, судова система і судові інстанції,
прокурорський нагляд, напрями прокурорської діяльності, функції органів
внутрішніх справ, система органів МВС, досудове слідство, система і
організація діяльності Служби безпеки України, система та функції
органів Державної податкової служби, особливості поліцейських систем
зарубіжних країн, на основі вивчення яких стає можливим продовження
навчального процесу із засвоєння базових і спеціальних юридичних
дисциплін.

Правильне уявлення про завдання і принципи організації судових та
правоохоронних органів допоможе надалі усвідомити сутність і
спрямованість норм кримінального, цивільного, адміністративного та інших
галузей права.

Сутність світоглядних уявлень дозволяє максимально розширювати обсяг
необхідних для їх формування сприймань, відчуттів, знань. Йдеться не про
збільшення кількості вихідної інформації (цього якраз достатньо), а про
виховання у курсантів дійсного інтересу до навколишнього світу у цілому,
до окремих його фактів та явищ. Бути у світі, виявляти життєву
зацікавленість до світу, бути залученим до нього.

Поряд із проблемою особистісної свободи, свободи творчого вибору завжди
стоїть проблема обов’язку. Тому треба вести мову про гуманістичну
спрямованість світоглядних уявлень. Саме у цьому випадку людина виробляє
гуманістичні засоби зв’язку зі світом, коли розв’язання суперечностей
світу здійснюється на основі уявлень про належне – про обов’язок. У
цьому й полягає завдання: знайти такі педагогічні методи, форми роботи,
щоб курсанти самостійно під керівництвом викладача здобували
гуманістичну світоглядну спрямованість, що у подальшому перейшла б у
гуманістичний тип світогляду, який поєднує у собі моральний та ціннісний
(аксіологічний) аспекти.

Особливості розвитку цивілізації обумовлюють потреби у некон-фліктному
різновиді світогляду. Уявлення, як і переконання, ідеали -це суб’єктивне
надбання і невід’ємна частка духовного світу людини. Але, на відміну від
переконань і ідеалів, уявлення відрізняються незавершеністю,
передбачають подальше міркування і ціннісний вибір. У цьому і є сила
світоглядних уявлень. Відкритість, критичність і самокритичність
світоглядних уявлень дозволяє людині бути поблажливою, толерантною щодо
інших поглядів і світоглядних систем взагалі. Для суспільства, що
випробувало на собі усі наслідки боротьби ідеологій, це особливо
важливо.

B.C. Березняк

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ У ДДУВС ЩОДО МІЖНАРОДНОГО
СПІВРОБІТНИЦТВА У СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Закон України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини» вимагає забезпечити
професійну підготовку працівників правоохоронних органів з питань
вивчення Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року та
практики Європейського суду з прав людини (частина 2 статті 13).
Виходячи з вимог сьогодення, перед вищими навчальними закладами МВС
України, а відповідно, і перед викладачами кафедри кримінального процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ постає
проблема якісної підготовки висококваліфікованих спеціалістів – слідчих.

Однією із специфічних рис роботи сучасного слідчого є міжнародне
співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю, а саме оголошення
міждержавного розшуку та екстрадиції осіб, які переховуються від
слідства та суду, арешт та конфіскація їх майна на території інших
держав, передача предметів та документів, які мають значення для
всебічного, повного та об’єктивного розслідування кримінальної справи,
виклик для допиту свідків, потерпілих, обвинувачених та інше.

За даними міжнародно-правового управління Генеральної прокуратури
України, тільки за 2006 р. органами слідства в іноземні держави було
направлено 1241 клопотання про надання правової допомоги, з них
виконання процесуальних дій – 938, передача кримінального переслідування
– 55, екстрадиція – 248. Вказана статистика свідчить о значущості
міжнародного співробітництва у боротьбі з транснаціональною злочинністю,
в тому числі з організованою, а також о головній ролі слідчого, який
бере безпосередню участь в процесі підготовки та виконування клопотань
про надання правової допомоги в рамках розслідуваної кримінальної
справи.

На теперішній час тема «Міжнародне співробітництво у сфері кримінального
судочинства» винесена на самостійне вивчення курса-

у9

нтами 2-го та 3-го курсу факультетів кримінальної міліції та громадської
безпеки. Це говорить про те, що вказана тема поглиблено курсантами не
вивчається.

Відкриття слідчого факультету в Дніпропетровському державному
університеті внутрішніх справ вказує на необхідність поглибленого
вивчення теми «Міжнародне співробітництво у сфері кримінального
судочинства» з курсу Кримінально-процесуальне право України з
урахуванням сучасних тенденцій у сфері кримінального переслідування
осіб, які вчинили злочин.

Необхідність та доцільність поглибленого викладання теми «Міжнародне
співробітництво у сфері кримінального судочинства» обґрунтовується
такими умовами. По-перше, вивчення вказаної теми істотно підвищить
кваліфікацію майбутнього спеціаліста-слідчого. По-друге, у кримінальних
справах, які розслідуються слідчими, проходить значна кількість осіб, що
знаходяться у розшуку і переховуються від слідства на території
іноземної держави, а також іноземні громадяни, які вчинили злочин або
яким завдано шкоду злочином на території України.

Специфіка вказаної теми полягає у вивченні міжнародних та
кримінально-процесуальних норм у сукупності, а також необхідності
вивчення міжнародних договорів, конвенцій, ратифікованих Україною і які
складають частину національного законодавства у сфері міжнародного
співробітництва, про що прямо зазначено у ст. 9 Конституції України 1996
р.

Викладання вказаної теми необхідно проводити за схемою: поняття – види –
норми, якими регулюється та чи інша сфера міжнародного співробітництва –
підстави – умови – процедура.

Особливу увагу необхідно приділити специфіці реалізації окремих видів
міжнародного співробітництва та можливості застосування норм
міжнародного та кримінально-процесуального права щодо конкретного виду.

Структура і зміст теми мають відповідати тим практичним завданням, що
стоять перед слідчими. Виходячи з вказаного, можна навести приклад щодо
викладання такої специфічної теми, як екстрадиція осіб, які
переховуються від слідства та суду.

В даному випадку структура та зміст мають виглядати так:

Поняття екстрадиції.

Види екстрадиції.

Норми, які регулюють екстрадицію.

юо

Підстави для екстрадиції.

Умови, при яких екстрадиція можлива або неможлива.

Структура і зміст клопотання про екстрадицію та необхідні додаткові
документи.

Порядок (процедура) направлення клопотання про екстрадицію.

Необхідно також звернути увагу на практичну підготовку курсантів за
вказаним питанням. У цьому випадку практична підготовка буде складатися
з двох етапів:

етап – розбір структури і змісту клопотання про екстрадицію та які
необхідно підготувати додаткові документи.

етап – вирішення курсантами практичного завдання з оформленням
процесуального документу.

Проблеми, що виникають на теперішній час при викладанні вказаної теми,
полягають в наступному: відсутність методичних розробок для викладання
теми; специфіка правового регулювання питань, пов’язаних з міжнародним
співробітництвом, в тому числі екстрадицією; відсутність практичних
матеріалів, які могли б використовувати курсанти при навчанні.

Як висновок вбачається необхідність в поглибленому вивченні питань,
пов’язаних із міжнародним співробітництвом, при цьому обов’язкову увагу
необхідно приділити питанням екстрадиції осіб, які переховуються від
слідства та суду. Необхідним є також розробка методичної бази для
вивчення курсантами вказаного питання: навчально-практичних посібників,
практики та списку нормативно-правових актів, навчальної літератури,
лекційного матеріалу.

Т.О. Гій

викладач

(Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ)

МЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ “ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ ДОСУДОВОГО
РОЗСЛІДУВАННЯ” ДЛЯ КУРСАНТІВ ФАКУЛЬТЕТУ З ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ

Модернізація юридичної освіти в Україні зумовлює якісно нові критерії
підготовки спеціалістів-правоохоронців. Сьогодні поряд із глибокими
теоретичними знаннями в структурі професійної підготовки юристів на
перший план виходять навички щодо практичного ви-користання таких знань.
Багаторічний досвід узагальнення результатів практик та стажувань
курсантів, моніторинг досвіду роботи випускників факультету з підготовки
слідчих на перших роках служби у слідчих підрозділах, активна співпраця
з органами та підрозділами досудового слідства всіх рівнів дозволила
виділити пріоритетні напрямки роботи зі вдосконалення практичної
підготовки спеціалістів для органів внутрішніх справ.

Враховуючи сучасні потреби правоохоронної діяльності, одним зі згаданих
напрямків стало проведення на базі Запорізького юридичного інституту
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ комплексу
навчально-методичних заходів, спрямованих на вироблення у курсантів
стійких навичок зі складання різного роду документів, безпосередньо
пов’язаних з їх подальшою роботою в практичних підрозділах органів
внутрішніх справ.

Традиційно на факультеті з підготовки слідчих в межах навчальних
дисциплін „Кримінальний процес”, „Криміналістика” та деяких інших
курсантам давалася загальна уява про процесуальні та службові документи,
які складає слідчий під час розслідування кримінальних справ. Однак
значний обсяг навчального матеріалу не давав змоги при вивченні
згадуваних дисциплін акцентовано та глибоко опановувати навички зі
складання таких документів. Крім того, навіть за умови складання
курсантами окремих процесуальних документів на заняттях з кримінального
процесу чи криміналістики, останні не отримували комплексного уявлення
про правила роботи з процесуальними документами. Виходячи з цих
міркувань, науково-педагогічним персоналом кафедри кримінального процесу
факультету з підготовки слідчих була розроблена та впроваджена у
навчально-виховний процес нова спеціалізована дисципліна „Процесуальні
акти досудового розслідування”, яка була спрямована на вироблення
практичних навичок у застосуванні норм кримінального та
кримінально-процесуального права в конкретних ситуаціях, пов’язаних зі
складанням процесуальних та оперативно-службових документів слідчим під
час провадження досудового розслідування.

Кримінально-процесуальна діяльність слідчого здійснюється у чітко
визначеній законом формі, суворе дотримання якої передбачає фіксацію у
відповідних процесуальних документах всіх дій і рішень, які приймаються
слідчим під час розслідування кримінальної справи. За таких умов
законність, обґрунтованість, вмотивованість, грамотність та логічність
процесуальних документів слідчого стають одними з основних показників
його професійної майстерності. Вміння правильно оцінювати процесуальні
акти слідчого з точки зору вказаних критеріїв є необхідною передумовою
ефективності прокурорського нагляду за діяльністю органів досудового
слідства та дізнання.

Основним завданням навчальної дисципліни “Процесуальні акти досудового
розслідування” є засвоєння курсантами та студентами теоретичних положень
та законодавчих норм, що стосуються процесуального оформлення дій і
рішень слідчого під час розслідування кримінальних справ, а також
вироблення у них практичних навичок щодо застосування вказаних знань під
час складання процесуальних документів.

Навчальна дисципліна “Процесуальні акти досудового розслідування”
ґрунтується на положеннях науки та навчальної дисципліни “Кримінальний
процес”, а відтак, основним нормативно-правовим актом, який складає
основу підготовки до занять, є Кримінально-процесуальний кодекс України.
В методичних рекомендаціях також міститься список рекомендованої
літератури до всіх тем курсу а також спеціальна література до кожної з
тем. Разом з тим, курс “Процесуальні ати досудового розслідування”
носить міждисциплінарний характер і акумулює в собі досягнення таких
наук та навчальних дисциплін, як “Кримінальне право”, “Криміналістика”,
“Оперативно-розшукова діяльність”, “Організація розкриття і
розслідування злочинів”, “Ділова українська мова”, “Основи діловодства”.
Саме тому підготовка до занять передбачає опрацювання не тільки списку
рекомендованої літератури, але й літератури з вказаних дисциплін.

Тематика та послідовність тем курсу “Процесуальні акти досу-дового
розслідування” побудовані таким чином, щоб відобразити поетапність
процесу розслідування кримінальної справи, акцентувати увагу курсантів
та студентів на ключові процесуальні документи слідчого.

Навчальна дисципліна “Процесуальні акти досудового розслідування” має
практичну направленість, а тому основною формою проведення занять є
вирішення курсантами практичних завдань, пов’язаних зі складанням
конкретних процесуальних документів за запропонованою викладачем фабулою
справи. Як правило, вихідні данні для подібного роду практичних завдань
стосуються одного злочину і, відповідно, однієї кримінальної справи.
Таким чином, по завершенні вивчення курсу кожен курсант складає макет
закінченої кримінальної справи, яка у підшитому та пронумерованому
вигляді надається викладачу на перевірку. За умови позитивної оцінки
викладача наданого макету кримінальної справи курсант допускається до
підсумкового контролю.

A.B. Захарко

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ ПРИ ЗАСВОЄННІ НИМИ СУТНОСТІ
ПІДПИСКИ ПРО НЕВИЇЗД ЯК ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ

Якісна підготовка слідчих виступає одним із пріоритетних напрямків
діяльності відомчих вищих навчальних закладів МВС, які спеціалізуються
на підготовці фахівців даної спеціалізації.

Закон надає слідчому найбільш вагомі кримінально-процесуальні важелі
впливу на учасників кримінального процесу при розслідуванні кримінальних
справ. Ці важелі виступають у формі заходів процесуального примусу не
тільки на підозрюваного та обвинуваченого, але й на інших учасників.
Вони є на порядок вищими порівняно з тими за ходами, які є „на
озброєнні” працівника міліції будь-якої іншої спеці алізації. Навіть не
обізнана в правовій галузі особа (пересічний громадянин) зазвичай,
виходячи із свого життєвого досвіду, розуміє авторитетність і
впливовість посади слідчого щодо розслідування злочинів. Тому значення
глибокої і якісної теоретичної підготовки слідчого взагалі важко
переоцінити.

/Для кваліфікованого і ефективного виконання обов’язків
кримінально-процесуальний закон України надав слідчому в розпорядження
інститут кримінально-процесуального примусу, який наділив слідчого
можливістю вольового вимагання від певних суб’єктів
кримінально-процесуальної діяльності виконання визначених законом вимог
чи дотримання специфічних правил поведінки. Особливе місце серед
інституту кримінально-процесуального примусу займають запобіжні заходи.
Кваліфіковане застосування слідчим запобіжних заходів є однією з
визначальних передумов успішного проведення слідства та його
результативності.

Аналіз слідчої практики свідчить, що при розслідуванні кримінальних
справ слідчі наряду з іншими запобіжними заходами найбільш часто
застосовують до підозрюваних такий запобіжний захід, як підписку про
невиїзд. Тому правильне розуміння курсантами-майбутніми слідчими
передумов виникнення, історичного розвитку та значення цього запобіжного
заходу є необхідним. Це сприятиме ґрунтовному й комплексному осмисленню
курсантами підстав, умов, сутності, ефективності й доцільності
застосування слідчими запобіжного заходу – підписки про невиїзд.

Відібрання виду на проживання або зобов ‘язання обвинуваченого підпискою
про явку до слідства та невідлучення з місця проживання було передбачене
главою 6 (Про запобігання обвинуваченому способів ухилення від слідства)
Статуту кримінального судочинства 1864 р. (далі – Статут). Відібрання
виду на проживання полягало в відібранні у підозрюваного
(обвинуваченого) паспорта, замість якого видавалася посвідка, що
виступала в ролі документа, який посвідчував особу. Зобов’язання
обвинуваченого підпискою про явку до слідства та невідлучення з місця
проживання полягало в відібранні в обвинуваченого відповідного
письмового зобов’язання.

І.Я. Фойницький зазначав, що хоча закон й вважав ці два заходи однаково
суворими, але перший для людей праці, які мали постійну потребу в
паспорті, був значно суворіший від другого. Він позбавляв підозрюваного
(обвинуваченого) можливості знайти роботу за наявності тієї посвідки, що
видавалася замість паспорту кримінальним судом. Недарма народ, за
свідченням І.Я. Фойницького, такі посвідки

називав “вовчими паспортами”. За вказаною причиною І.Я. Фойниць-кий
підкреслював, що відібрання виду на проживання необхідно застосовувати з
особливою обережністю.

Стаття 415 Статуту встановлювала, що всі особи, які знаходяться під
слідством, не повинні відлучатися без дозволу слідчого з того міста чи
дільниці, де провадиться слідство. Сутність підписки про явку до
слідчого полягала в тому, що цей захід співпадав з обов’язком цієї
особи, яка знаходилась під слідством, не відлучатися без дозволу
слідчого з того місця чи дільниці, де провадиться слідство. Наслідки
невиконання обвинуваченим даної ним підписки полягали в тому, що до
нього застосовувався більш суворий запобіжний захід.

Підписка ця має не стільки юридичне, скільки моральне значення, зазначав
В. Случевський. Аналогічно висловлювався А. Кістяків-ський,
характеризуючи даний захід. Він підкреслював, що “відібрання підписки
про невідлучення слід розглядати як юридичну форму природного обов’язку
кожної особи, яка знаходиться під слідством, і разом з тим не тільки як
самостійний, але й як додатковий запобіжний захід”. М.В. Духовський
вважав, що “підписку про явку до слідчого по суті не можна навіть
вважати запобіжним заходом, тому що кожен обвинувачений, який не бажає
бути підданим приводу, зобов’язаний і без попередньої підписки
з’являтися до судового слідчого за його викликами.”

Зобов’язання обвинуваченого явкою до слідчого застосовується і сьогодні
у вигляді письмового зобов’язання обвинуваченого не відлучатися з місця
постійного проживання чи тимчасового перебування, хоча запобіжним
заходом це зараз не визнається. Іншим сучасним відображенням
зобов’язання обвинуваченого став запобіжний захід у вигляді підписки про
невиїзд.

Підписка про невиїзд вперше документально закріплена в
Кримінально-процесуальному кодексі Української Радянської Соціалістичної
Республіки, що вийшов друком в першому виданні Зібрання Узаконень та
Розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України № 42 від 13.10.1922 р.
Глава 12 зазначеного кримінально-процесуального кодексу має назву:
“Запобіжні заходи”. Ст. 147 зазначеної глави містить в числі інших
запобіжних заходів підписку про невиїзд. В ст. 152 зазначеної глави
роз’яснено сутність запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд і
вказано, що підписка про невиїзд полягає у відібранні від обвинуваченого
зобов’язання не відлучатися з вибраного ним чи слідчим місця проживання
без дозволу слідчого або суду. У

і 06

випадку порушення обвинуваченим даної ним підписки вона замінюється
більш суворим запобіжним заходом, про що обвинуваченому повинно бути
оголошено при відібранні підписки про невиїзд. У виключних випадках
запобіжні заходи можуть застосовуватись і у відношенні підозрюваних осіб
до пред’явлення їм обвинувачення. В цих випадках пред’явлення
обвинувачення повинно відбутися не пізніше 14 діб з дня обрання
запобіжного заходу. При неможливості пред’явлення обвинувачення в
зазначений строк, запобіжний захід обов’язково скасовується.

Трохи іншого змістовного навантаження набуває підписка про невиїзд в
Кримінально-процесуальному кодексі Української Радянської Соціалістичної
Республіки, введеному в дію з 15.09.1927 р. В статті 147 глави 12
Кодексу вказано, що підписка про невиїзд полягає в відібранні від
обвинуваченого зобов’язання не відлучатися з місця проживання, обраного
судово-слідчим органом, без дозволу останнього. Місце проживання може
бути обране самим обвинуваченим за згодою судово-слідчого органу.

Таким чином, в КПК УРСР 1927 р., порівняно з КПК УРСР 1922 р., зміни
зазнала міра свободи вибору місця проживання особою, щодо якої
застосовується запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Коли в
попередньому КПК місце проживання вказаної особи (хоча б формально – від
авт.) обиралося альтернативно слідчим чи самою особою, щодо якої
застосовувався запобіжний захід, то в наступному КПК місце проживання
обирав судово-слідчий орган або була необхідна згода судово-слідчого
органу на проживання особи за певною адресою при обранні вказаного
запобіжного заходу. Крім того, в КПК 1927 р. також допускається
застосування запобіжного заходу до підозрюваної особи, але, на відміну
від кодексу 1922 р., термін пред’явлення обвинувачення в цьому разі
зменшився з 14 до 10 діб. При неможливості пред’явлення обвинувачення в
зазначений строк запобіжний захід обов’язково скасовується.

Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 р. знову змінив міру свободи
особи, щодо якої застосовується запобіжний захід у вигляді підписки про
невиїзд, на вибір місця проживання. В ст. 151 глави 13 КПК зазначено, що
підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного чи
обвинуваченого письмового зобов’язання не відлучатися з місця постійного
проживання чи з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого. Якщо
підозрюваний чи обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то
вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом. Про це
підозрюваному чи обвинуваченому повинно бути оголошено при відібранні
від нього підписки про невиїзд. Як бачимо, в статті нічого не сказано
про обов”язок особи, щодо якої застосовується запобіжний захід,
узгоджувати зі слідчим адресу свого проживання. Крім того, в коментарі
цього Кодексу прямо зазначено, що закон не передбачає права органів
розслідування, прокурора і суду при обранні підписки про невиїзд
визначати місце проживання обвинуваченому (підозрюваному) на період
провадження у справі. Він надає їм лише право заборонити обвинуваченому
(підозрюваному) залишати місце постійного проживання чи тимчасового
перебування без їх дозволу. В чинному кримінально-процесуальному
законодавстві сутність підписки про невиїзд не змінилася, тобто
залишилася відповідною кримінально-процесуальному кодексу 1960 р.

Таким чином, з вищевикладеного видно, що в різні часи при розслідуванні
кримінальних справ законодавець, з метою забезпечення присутності
обвинуваченої (підозрюваної) особи при досудовому та судовому слідстві,
допускав наступні (мінімально обмежуючі права обвинувачених) примусові
заходи щодо обвинувачених :

відібрання виду на проживання (суть якого зводилася до відібрання
паспорту в обвинуваченого та видачі замість нього посвідки -документа,
який посвідчував особу);

встановлення загального обов’язку всіх осіб, які знаходилися під
слідством, не відлучатися без дозволу слідчого з того міста чи дільниці,
де провадилося слідство (що, як правило, додатково супроводжувалося
відібранням підписки про явку до слідчого та не відлучення з місця
проживання);

зобов’язання обвинуваченого (підозрюваного) явкою до слідчого;

застосування запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.

З вищевикладеного видно, що проблема забезпечення присутності
обвинуваченої (підозрюваної) особи при досудовому та судовому слідстві
стояла перед органами кримінального переслідування завжди, а ефективне
провадження кримінального судочинства вимагало від органів досудового
слідства якихось додаткових гарантій забезпечення присутності зазначеної
особи. Такими гарантіями й ставали всі вищевикладені заходи, які
становлять собою лише незначну частку від загального переліку запобіжних
заходів. Цінність же зазначених заходів забезпечення присутності
обвинуваченого (підозрюваного) при досудовому та судовому слідстві
полягає в тому, що вони дуже обережно і незначною мірою обмежували права
обвинувачених (підозрюваних), залишали можливість даним особам вести
звичайний спосіб життя, працювати, приносити користь собі, своїм сім’ям
та суспільству.

М.Л. Орлов

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІДНІ КОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ЗЛОЧИНОМ, ЯК ВАЖЛИВИЙ
НАПРЯМОК ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ

Українська держава переживає сьогодні період становлення та розбудови
власної державності. В цей період відбуваються значні зміни економічних,
політичних та соціальних орієнтирів суспільства, здійснюється формування
власних політичних інститутів, національного законодавства тощо. На
даному етапі розвитку великої шкоди економіці держави завдають злочини
проти власності та в сфері господарської діяльності. Розкриття й
розслідування зазначеної категорії злочинів є пріоритетним напрямком у
діяльності правоохоронних органів нашої держави, зокрема слідчих.
Невід’ємною частиною розкриття та розслідування злочину, без якої не
можна говорити про повне розкриття й розслідування злочину, є
відшкодування шкоди, завданої злочином.

Успішне вирішення питання відшкодування шкоди, завданої злочином, сприяє
зміцненню економічної основи Української держави та добробуту її
громадян. Тим часом відшкодування матеріальної шкоди від злочинних
посягань є однією із слабких ділянок у діяльності правоохоронних
органів. Неправильне визначення предмету доказування при відшкодуванні
збитку, недостатня ефективність слідчих дій, слабка взаємодія між
слідчими й оперативно-розшуковими органами – це неповний перелік причин
незадовільного відшкодування шкоди, завданої злочинами. Серйозні
недоліки в забезпеченні відшкодування матеріальної шкоди мають місце,
насамперед, у справах про злочини

в сфері господарської діяльності. Проблема повного відшкодування шкоди
у справах даної категорії дуже актуальна, оскільки збитки від даних
злочинів найбільш великі. Вказане свідчить про практичну і теоретичну
значимість удосконалення діяльності слідчих органів із забезпечення
відшкодування шкоди, завданої злочинами.

Одним із напрямків посилення правових гарантій захисту прав та законних
інтересів потерпілих від злочинного посягання є покращання підготовки
слідчих щодо відновлення порушених прав шляхом повного відшкодування
шкоди, завданої злочинами.

Чинний процесуальний закон України передбачає ряд процесуальних способів
відшкодування шкоди, заподіяної злочином, які реалізуються лише при
наявності певних умов. Так, в стадії досудового розслідування
застосовуються такі форми відшкодування заподіяної злочином матеріальної
шкоди:

Відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди шляхом
пред’явлення, розгляду та вирішення цивільного позову в кримінальній
справі;

Відновлення порушеної майнової сфери потерпілих від злочину осіб шляхом
повернення їм об’єктів (предметів) злочинного посягання – речових
доказів у кримінальній справі (кримінально-правова реституція);

Добровільне відшкодування завданої шкоди.

Але, на жаль, питанням відшкодування шкоди, завданої злочинами, та
реалізації вищевказаних форм відшкодування при навчанні приділяється
невелика увага. Можливо, таку ваду викликано тим, що навіть законодавцем
відшкодування шкоди, завданої злочинами, не віднесено до завдань
кримінального судочинства.

Згідно зі статтею 2 КПК України завданнями кримінального судочинства є
охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть
в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття
винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожен,
хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний
не був покараний.

Уявляється, що якщо законодавець те чи інше діяння відніс до категорії
злочинних, назвав злочином, то в силу вимог, викладених у ст. 22 КПК
України, досліджуватись повинні всі обставини, що згідно зі ст. 64 КПК
України підлягають доказуванню у кримінальній справі, включаючи й
питання, які пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої злочином. Тому
останнє має розглядатися як одне із самостійних

по

завдань кримінального процесу в цілому, причому не факультативне,
другорядне, а таке завдання, що має рівну значимість із всіма іншими
завданнями кримінального процесу. У протилежному випадку і відношення до
цього завдання буде відповідне, що не може не позначитися на прийнятті з
боку слідчих, прокурорських, судових органів, усіх зацікавлених
учасників процесу (потерпілих, цивільних позивачів, їхніх представників)
належних необхідних і ефективних заходів до відшкодування будь-якої,
навіть незначної, але завданої злочином матеріальної шкоди.

Хоча держава і приймає на себе зобов’язання з охорони й захисту прав та
інтересів фізичних і юридичних осіб, вона реально не має можливості
запобігти злочинним посяганням проти них. Якщо держава не в змозі
забезпечити повну безпеку і недоторканність, то вона повинна зробити все
можливе для усунення наслідків злочину – відшкодування завданої злочином
шкоди. В новому Цивільному кодексі України (стаття 1177) законодавець
вже зараз передбачив норму, відповідно до якої «майнова шкода, завдана
майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо
не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є
неплатоспроможною».

Крім того, в різних постановах Пленуму Верховного суду України багато
уваги приділяється питанням відшкодування завданої злочином шкоди.

Все сказане свідчить про необхідність розширення змісту статті 2 КПК
України, насамперед шляхом включення в перелік завдань кримінального
процесу завдання відшкодування завданої злочином шкоди. Тим більше, що
завдання відшкодування шкоди, завданої злочином, не менш значиме, чим
завдання покарання винного у вчиненні злочину.

Продовжуючи обговорення питання відшкодування шкоди, завданої злочином,
як завдання кримінального процесу, спробуємо відповісти на запитання: чи
можна діяльність правоохоронних органів з виконання завдання
відшкодування завданої злочином шкоди вважати самостійною
кримінально-процесуальною функцією?

У юридичній літературі висловлювалися різні думки з даного питання. При
розгляді цього питання деякі процесу&чісти – прихильники трьох
процесуальних функцій (обвинувачення, захист, вирішення справи) виходять
з того, що такої кримінально-процесуальної функції не існує, включаючи
діяльність з відшкодування завданої злочином шкоди у функції
обвинувачення та захисту [2 с.12; 3 с.74]. Протилежні на точка зору
полягає в тому, що ні обвинувачення, ні захист, ні вирішення
кримінальної справи не можуть повністю включити до себе всіх елементів
діяльності з відшкодування завданої злочином матеріальної шкоди.
Виходячи з наявності в кримінальному процесі завдання відшкодування
завданої злочином матеріальної шкоди, а також системи процесуальних дій,
які необхідно здійснити для її успішного виконання, 3.3. Зінатулін, Ф.Н.
Фаткулін, А.П. Гуляєв стверджують, що відшкодування шкоди завданої
злочином є самостійною кримінально-процесуальною функцією [1, с. 24; 4,
с. 62; 5, с. 20-21]. А.Я. Ду-бинський підтримує їх точку зору та також,
поряд із іншими кримінально-процесуальними функціями, виділяє функцію
усунення шкідливих наслідків злочину та забезпечення відшкодування
шкоди, завданої злочинами [6, с. 19-26].

Як на мій погляд, вірно зазначає В.Т.Нор: відшкодування матеріальної
шкоди, завданої злочином, реалізація інших заходів захисту порушеного
майнового права потерпілих осіб – одне з найбільш важливих завдань, які
стоять перед кримінальним процесом. Вона вирішується в усіх без винятку
стадіях кримінального процесу за допомогою здійснення процесуальних дій
[7, с. 21]. Процесуальна діяльність, яка здійснюється ведучими
кримінальний процес органами, спрямована на вирішення вищевказаного
завдання, в загальному вигляді складається у визначенні характеру
матеріальної шкоди, завданої злочином, і її розміру; визначенні кола
осіб, що зазнали шкоди, з одного боку, і осіб, що повинні нести
матеріальну відповідальність за завдану шкоду – з іншого; виявленні та
вилученні майна, викраденого у потерпілого, встановленні матеріальних
джерел, за рахунок яких можливе відшкодування шкоди та вжиття заходів до
їхньої збереження для забезпечення відшкодування; прийнятті цивільного
позову, визнанні потерпілої особи цивільним позивачем, залученні до
справи цивільного відповідача; вирішення судом цивільного позову тощо.

Таким чином, відшкодування завданої злочином шкоди в кримінальному
процесі – окремий напрямок діяльності, що володіє всіма властивостями
кримінально-процесуальної функції: воно має своє специфічне завдання,
процесуальні форми вирішення, суб’єкти і процесуальні засоби, за
допомогою яких вирішується. Все це говорить про те, що кримінальному
процесу поряд з іншими властива і така функція як відшкодування шкоди,
завданої злочином.

Враховуючи вищевикладене, питання забезпечення відшкодування шкоди,
завданої злочинами, мають велике значення для кримінального судочинства
в цілому та є важливим напрямком підготовки слідчих, що сприятиме більш
ефективному відновленню порушених злочином майнових прав потерпілих.

Література

Зинатуллин 3.3. Возмещение материального ущерба в уголовном процессе. –
Казань, 1974.

Чельцов М.А. Гражданский иск в уголовном процессе. – М, 1945.

Нажимов В.П. Об уголовно-процессуальных функциях // Правоведение. –
1973. – № 5. – С. 74.

Фаткуллин Ф Н Обвинение и судебный приговор. – Казань, 1965

Гуляев А П. Следователь в уголовном процессе. – М., 1981.

6 Дубинский А.Я. Уголовно-процессуальные функции // Проблемы повышения
качества

уголовно-процессуальной деятельности в условиях перестройки. – Ижевск,
1989. 7, Нор В. Т Защита имущественных прав в уголовном
судопроизводстве. – К., 1989.

Л.А. Філяніна

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ПОНЯТТЯ, ФОРМИ (ВИДИ) МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ У КРИМІНАЛЬНИХ
СПРАВАХ

Міжнародне співробітництво у галузі боротьби зі злочинністю не існує
само по собі. Це складова частина міжнародних відносин. Необхідно
враховувати, що не всі держави знаходяться в тісних політичних чи
економічних відносинах, але, як правило, здійснюють роботу у галузі
запобігання та протидії міжнародній злочинності.

У зв’язку з цим актуальним є питання правильного розуміння та
застосування компетентними органами інституту міжнародної правової
допомоги.

Правова допомога у кримінальних справах як правовий інститут утворилась
у післявоєнні часи.

Міжнародне та кримінально-процесуальне право об’єднали в собі норми, що
регулюють відносини в сфері взаємної правової допомоги у кримінальних
справах між компетентними органами (національними та зарубіжними).
Характерною особливістю, яка відрізняє правову допомогу у кримінальних
справах від інших форм співробітництва в сфері боротьби зі злочинністю,
є передача державою, що запитує,компетенції щодо індивідуалізації
покарання^ іншій державі. Тобто передача сукупності встановлених в
офіційній – юридичній чи нею-ридичній – формі прав і обов’язків, тобто
повноважень будь-якого органу або посадової особи, які визначають
можливості цього органу, або посадової особи приймати обов’язкові до
виконання рішення, організовувати та контролювати виконання тощо.

Саме повноваження щодо отримання, виконання та здійснення
оперативно-розшукових заходів передається при взаємній правовій допомозі
державному органу, який відповідно до національного законодавства
приймає рішення щодо надання допомоги, однієї держави компетентному
органу іншої держави. Ця передача полягає в допущенні державою
можливості збирання доказів за кримінальною справою, яка розслідується
іноземним органом, а також у визнанні доказів, отриманих на засадах
зарубіжного законодавства, припустимими та задовольняючими вимоги
національного законодавства держави, що запитує.

Відтак, правова допомога у кримінальних справах – це обгрунтована
внутрішнім законодавством діяльність компетентного органу запитуваної
держави щодо виконання у формах, межах та умовах, передбачених
міжнародними (багатосторонніми чи двосторонніми) договорами, слідчих
доручень компетентних органів запитуючої держави щодо провадження на
території запитуваної держави процесуальних дій та оперативно-розшукових
заходів для отримання доказів у кримінальній справі, що розслідується у
запитуваній держави. Вона здійснюється згідно з основними принципами
міжнародного права та спеціальними принципами співробітництва щодо
надання правової допомоги у кримінальних справах.

2 Індивідуалізація покарання (франц. individualization, від лат.
individuum – неподільне) один із принципів кримінального права. Кожний
конкретний злочин чи особа, що його вчинила, за обставинами вчинення чи
за особистими рисами злочинця має свої індивідуальні особливості. Тому й
покарання за нього повинно бути максимально конкретизованим,
індивідуалізованим, виходячи з конкретних обставин та враховуючи особу
винного. Юридична енциклопедія: В 6 Т. / Ред кол.: Ю С.Шемшученко
(голова ред. кол) та ш -К.- “Укр. енцикл.”, 1998. С 679 744 с: іл..

Співробітництво між державами з питань надання взаємної правової
допомоги щодо боротьби зі злочинністю і розслідуванням кримінальних
справ здійснюється як у рамках укладених міжнародних договорів, так і
при їхній відсутності на умовах взаємності.

Правова допомога надається у будь-якій категорії справ, в яких
проводиться досудове слідство або дізнання (крім протокольної форми),
незалежно від підслідності. Разом з тим норми міжнародного права на
практиці застосовуються щодо: злочинів, вчинених на території України
іноземцями і постійно проживаючими особами без громадянства, а також
особами, що мають два і більше громадянства; злочинів, вчинених на
території України її громадянами, що переховуються в іноземних державах;
кримінальних справ, у яких потерпілими, цивільними позивачами,
цивільними відповідачами та їхніми представниками, а також законними
представниками обвинувачуваних є іноземці, особи без громадянства або
ті, що мають два і більше громадянства; злочинів, вчинених на території
України, при розслідуванні яких необхідно проводити експертні
дослідження за кордоном або проводити слідчі і процесуальні дії,
пов’язані з експертизою, допитом експерта іноземної держави, виїмкою,
оглядом вилучених предметів і документів. їхнім пересиланням через
кордон України і навпаки; злочинів, вчинених на території України,
пов’язаних з автотранспортом, культурними цінностями, радіоактивними,
психотропними і наркотичними засобами, якщо вони вивезені за кордон або
завезені з-за кордону, їхнім транспортуванням і поверненням потерпілим;
кримінальних справ, для прийняття процесуальних рішень у яких потрібні
тексти чинного або скасованого законодавства іноземної держави; справ, у
яких маються запити і доручення іноземних держав про надання правової
допомоги; кримінальних справ, у яких свідками є іноземці або особи, що
не мають громадянства і постійно проживають на території іноземної
держави; кримінальних справ, переданих для подальшого розслідування або
розгляду судом іноземної держави в Україну, а також Україною –
закордонній країні; осіб – громадян України і постійно проживаючих на її
території осіб без громадянства, що вчинили злочини поза межами України,
якщо вчинене ними діяння визнане злочином державою, на території якої
він вчинений, за умови, що ці особи не були засуджені в іноземній
державі; іноземних громадян і осіб без громадянства, що не проживають
постійно в Україні і вчинили злочини поза її межами, якщо це діяння
спрямоване проти інтересів України або якщо кримінальна відповідальність
таких осіб передбачена міжнародним договором України, за умови, що вони
не були засуджені в іноземній державі і підлягають кримінальній
відповідальності на території України; військовослужбовців військових
частин України, що дислокуються за межами України, при вчинені злочинів
такими особами на території іноземної держави.

Метою правової допомоги є виконання сторонами, що домовились, узгоджених
правил в сфері дії кримінальних і кримінально-процесуальних норм у
кримінальних справах. Обов’язковою умовою є обопільне добровільне їхнє
виконання.

Правова допомога надається при направленні сторонами письмових доручень.
Підставою для їхнього направлення є міжнародний договір. Сторона, що
направила такий документ, має назву „запитуюча”, а сторона, що виконує
доручення – „запитувана”.

Міжнародні доручення можуть носити назви: клопотання, прохання, запит,
вимога, але усі вони мають рівне значення та однакову юридичну силу при
наданні правової допомоги.

Надання правової допомоги у кримінальних справах, включаючи видачу
злочинців, всіма компетентними українськими та іноземними відомствами
здійснюється шляхом письмових зносин у встановленому порядку для кожного
відомства. Процедура визначається міжнародним договором. При виконанні
доручень застосовується національне кримінальне,
кримінально-процесуальне законодавство і норми міжнародного права.

Підставою для надання правової допомоги є міжнародний договір.

При укладанні міжнародних договорів країни самостійно визначають види
правової допомоги і порядок надання кожної з них. Деякі форми (види)
співробітництва сторони, що домовилися, погоджуються виконувати тільки
при визначених умовах. Тому ретельне вивчення кожного пункту
міжнародного договору повинно передувати його застосуванню і виконанню.
При цьому варто мати на увазі, що будь-яка сторона вправі внести
застереження як при укладанні договору, так і в період його дії.

Конкретна форма правової допомоги реалізується в тих процесуальних діях,
які виконує запитувана сторона виконуючи клопотання зарубіжного
компетентного органу.

Назва таких дій може бути різноманітною залежно від специфіки
національного кримінально-процесуального законодавства, форма допомоги
відбиває не дефініцію , а сутність дії, результат, на який вона
спрямована.

Таким чином, форму (вид) правової допомоги у кримінальних справах
можливо визначити як завдання щодо з’ясування істини та прийняттю
законного рішення у справі.

Зміст конкретних форм допомоги, особливо коли вони передбачають
застосування примусових заходів, зазвичай розкривається в окремих
статтях договору, в яких детально обумовлюється надання відповідного
виду допомоги.

При цьому список форм правової допомоги не є вичерпним. Важливим
моментом є те, щоб види допомоги, які записані у міжнародному договорі,
відбивали потреби сторін та відповідали тим заходам, які передбачені в
національному кримінально-процесуальному законодавстві або спеціальному
законі про взаємну правову допомогу в кримінальних справах.

Перелік видів правової допомоги в договорах зазвичай визначається
стандартно – в рамках, встановлених Типовим договором про взаємну
допомогу, у внутрішньому законодавстві держави він може бути розширеним
в залежності від потреби кримінально-процесуальної практики та існуючих
процесуальних можливостей.

Отже, відповідно до Типового договору про взаємну допомогу передбачені
наступні форми допомоги: допит свідка та заяви окремих осіб; сприяння в
наданні затриманих або інших осіб для дачі свідчень або для надання
допомоги в проведенні розслідування; надання судових документів;
проведення розшуку та арешту майна; обстеження об’єктів та ділянок
місцевості; надання інформації та речових доказів; надання оригіналів
або завірених копій відповідних документів та матеріалів, включаючи
банківські, фінансові, юридичні та ділові документи.

Разом з тим, сторони мають право вибрати необхідний для них вид
допомоги, додати будь-які інші заходи, які вони вважають за потрібні, а
також віддати перевагу положенням, що складеним із загальних фраз, тобто
обумовити виключно тільки сферу застосування договору.

Більшість країн іде шляхом встановлення максимальної кількості форм
взаємної правової допомоги у кримінальних справах, включаючи до неї як
слідчі дії, так і оперативно-розшукові заходи, роблячи розмежування цих
форм залежно від: каналу передачі відповідного доручення (через судові
органи або Інтерпол); порядку виконання (звичайний – для доказів,
спрощений – з оперативною метою); кола компетентних органів.

Враховуючи чинне криміншіьно-процесуальне законодавство України,
питання, що стосуються сфери надання взаємної правової допомоги у
кримінальних справах, а також конкретні види даної допомоги не
визначені. Спеціальний закон про взаємну правову допомогу в кримінальних
справах взагалі відсутній. Отже, вирішення пи-

тання надання або відмови у наданні взаємної правової допомоги взагалі
в тій чи іншій формі безпосередньо, а також припустимості застосування
при виконанні конкретних клопотань процесуальних норм запитуючої держави
приймається безпосереднім виконавцем виходячи з власних уподобань і на
основі особистої оцінки конкретної ситуації. Тому з метою максимально
швидкого та ефективного виконання доручення необхідно виробити
національні процесуальні стандарти в цій галузі та закріпити їх в
єдиному законодавчому акті – Законі України про взаємну правову допомогу
в кримінальних справах.

Література

1- Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність
кримінальних вироків: Закон України від 26 вересня 2002 р. // ВВР. –
2002. – № 46. – Ст. 343.

Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар /
За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К., 2003.

Статут міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол від
13.06.1956 р. II Зібрання міжнародних конвенцій про взаємну правову
допомогу у цивільних і кримінальних справах, учасницею яких є Україна. –
X., 2001.

Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних
та кримінальних справах 1993 р. // Україна в міжнародно-правових
відносинах. – К., 1996. -Книга перша: Боротьба із злочинністю та взаємна
правова допомога.

Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 р. // Україна в
міжнародно-правових відносинах. – К., 1996. – Книга перша: Боротьба із
злочинністю та взаємна правова допомога.

Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959
р. // Україна в міжнародно-правових відносинах. – К., 1996. — Книга
перша: Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога; Рамкова
конвенція Організації Об’єднаних Націй проти організованої злочинності,
1997 р. // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про
корупцію. – К., 1999.

Юридична енциклопедія: В 6-ти т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова
редкол ) та ін. -К., 1998.

М.Б. Халемін

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ СВІДОМОСТІ МАЙБУТНІХ СЛІДЧИХ ПРИ
ВИКЛАДАННІ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Сьогодні у практичних підрозділах досудового слідства системи МВС
України склалася невтішна ситуація з наявністю кадрів та їх
кваліфікацією. Не є таємницею, що некомплект у вказаних підрозділах
становить великий відсоток, а кваліфікація працівників через велику
плинність кадрів не є достатньою. Фактично зник інститут наставництва,
оскільки передавати досвід роботи з розслідування злочинів вже немає
кому з причини суттєвого омолодження кадрового складу підрозділів
досудового слідства.

З огляду на це одним з найважливіших чинників у подоланні вказаної
ситуації є підвищення якості професійної підготовки майбутніх слідчих у
вищих навчальних закладах системи МВС та її адаптація до умов
сьогодення. Вважаю за доцільне висловити шляхи її вдосконалення у таких
двох аспектах:

1. Уніфікація концепції розуміння і викладання
кримінально-процесуального права в межах однієї кафедри.

Зрозуміло, що викладачі кафедри є науковцями і в межах науки
кримінально-процесуального права схильні до напрацювань однієї з
декількох вітчизняних правових шкіл, прибічниками певної концепції. Не
завжди ці концептуальні погляди співпадають в межах однієї кафедри.
Курсанти та студенти при цьому опиняються в своєрідному замкненому колі:
лекційний матеріал отримують у одного викладача, відвідують семінарські
та практичні заняття іншого викладача, заліки та екзамени складають
третьому викладачу. Якщо концептуальних наукових спорів в межах кафедри
немає, то і проблем не виникає. Якщо ж навпаки, то ситуація є невтішною
саме для студента.

Отримавши лекційний матеріал, він вважає його єдино істинним і
правильним. Ознайомлюючись при самопідготовці із рекомендованою
літературою, зустрічає точки зору авторів, що концептуально різняться із
лекційним матеріалом, що в більшості випадків призводить до стану
розгубленості. Під час роботи на семінарському чи практичному занятті
або ж в ході індивідуальної чи групової консультації студент отримує
роз’яснення свого викладача і знов приймає одну з концепцій за істинну.
При складанні заліку чи екзамену або ж при захисті курсової роботи
студент, зрозуміло, виходить з тієї концептуальної позиції, яка була
доведена йому на аудиторному занятті чи під час лекції, причому ця
концепція може не співпадати з аналогічною у екзаменатора. В такому
випадку наслідки для студента можуть бути різними залежно від
особистості екзаменатора. До того ж вказане розмаїття концепцій може
створити у студента ілюзію «непотрібності» деякої частини отриманих
знань, що в цілому знижує активність у вивченні навчальної дисципліни,
розвиває до неї апатію.

Зрозуміло, що виходом з цього не є відмова викладача як науковця від
правової концепції, яку він сповідує, але й неправильним буде робити
«полем битви» за істинність тієї чи іншої наукової концепції мозок
студента. Для цього є наукові дискусії в межах роботи наукових гуртків,
участь у студентських науково-теоретичних та науково-практичних
конференціях, та й те – лише для тих студентів, які мають здібності і
бажання займатися науковою роботою. Для всіх інших при викладанні
кримінально-процесуального права в межах певної кафедри необхідно
узгодити уніфіковану, найбільш зрозумілу та дієву концепцію, від якої не
можна відхилятися, адже вивченню в межах навчальної програми підлягає
дисципліна, а не наука кримінально-процесуального права.

2. Уніфікація форм та змісту кримінально-процесуальних документів
слідчого.

Відомо, що в різних регіонах України в підрозділах досудового слідства
розроблені і застосовуються на практиці форма та зміст процесуальних
документів, які дуже часто нічим, окрім власного досвіду та вимог
керівництва, не обумовлені. Ця ситуація викликана тим, що вітчизняний
КПК, прийнятий ще у 1960 р., не містить суворих приписів та правил їх
складання. У ньому лише в деяких статтях (напр., ст.ст. 85, 106, 130
тощо) у дуже загальному вигляді зазначено зміст і в набагато меншому
обсязі – форма процесуальних документів. Деякі процесуальні документи
взагалі лише називаються, зміст і форма їх не регламентуються (напр.,
пояснення, запит тощо). Така сама ситуація раніше спостерігалася і у
Російській Федерації, але з 2001 р. форма і зміст процесуальних
документів там суворо регламентується Додатком до КПК.

На практичних заняттях і під час підготовки до них студенти здебільшого
користуються збірниками процесуальних документів чи їх бланків, а також
порадами викладача. Зрозуміло, що ці поради також від викладача до
викладача можуть суттєво різнитися. Безсумнівно, що ці поради
грунтуються на вимогах закону та власній практиці викладача в залежності
від місця його попередньої роботи. Там же, де той чи інший момент не
врегульовано законом або, наприклад, при зміні закону, викладач власне
сам формує практику складання процесуальних документів, якій навчає
студента. Після потрапляння до практичних підрозділів з’ясовується, що
форма і зміст процесуальних документів, яким його навчили, може не
співпадати з практикою їх формування в підрозділі досудового слідства,
що вимагає витратити чимало зусиль та часу на їх опанування знову.

Вихід з цієї ситуації вбачається наступний: на сьогодні ВНЗ системи МВС
перейшли на підготовку фахівців за державним замовленням за регіональним
принципом – із набором курсантів з числа молоді того регіону, де
розташовано ВНЗ. Зрозуміло, що і замовники теж представляють даний
регіон. Отже, в межах тієї чи іншої кафедри кримінального процесу
необхідно узгодити структуру і зміст процесуальних документів для їх
викладання та видати їх у збірниках, причому ці форма і зміст мають
грунтуватися як на вимогах закону, так і на практиці складання
процесуальних документів у тому чи іншому регіоні. Очевидно, що в такому
випадку не обійтися без тісної співпраці з практичними органами
досудового слідства в певному регіоні.

В.В. Литвинов

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЩОДО ЯКІСНОЇ ПІДГОТОВКИ ТА ЗАСВОЄННЯ КУРСАНТАМИ
ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ З ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

Робота слідчого – складний багатоступеневий процес встановлення
об’єктивної істини у справі, а значить, і прийняття у справі рішень на
підставі зібраних доказів, відповідно до КПК України. Вся робота
слідчого і органу дізнання зводиться до єдиного кінцевого результату,
від якого залежить подальший розгляд кримінальної справи в суді та
справедливе покарання винних. Але щоб прийняти правильне кінцеве рішення
у справі в стадії досудового розслідування, слідчому необхідно виконати
у справі ряд слідчій дій, на підставі яких він зможе прийняти єдине
правильне рішення. Законом не зазначена кількість необхідних доказів та
рішень, які повинні міститися у справі для її повного і якісного
вирішення. Кримінально-процесуальні рішення слідчий приймає на підставі
зібраних під час розслідування кримінальної справи доказів згідно зі
своїм внутрішнім переконанням щодо їх якості та кількості.

В умовах демократичних перетворень в Україні до якості досудового
слідства ставляться все більш жорсткі вимоги щодо забезпечення
обвинуваченому права на захист, своєчасних та правильних рішень в ході
досудового розслідування. До КПК України вносяться нові норми діяльності
слідчого, що відповідають демократичному напрямку розвитку нашої
держави. А тому якість підготовки слідчих повинна відповідати таким
вимогам, незалежно від того, працює слідчий на посаді один рік чи десять
років. Крім якісної теоретичної підготовки курсантів (майбутніх слідчих)
по курсу кримінально-процесуального права, необхідно приділяти належну
увагу практичній підготовці курсантів щодо проведення вивчених слідчих
дій та застосування на практиці теоретичних знань, напрацювання у
курсантів навиків прийняття правильних процесуальних рішень в ході
розслідування кримінальної справи.

В практиці не поодинокі випадки, коли, закінчивши вищий навчальний
заклад і прийшовши працювати на посаду слідчого, молоді спеціалісти
зустрічають певні труднощі при проведенні досудового слідства у
кримінальній справі, зокрема прийнятті процесуальних рішень. Такі
випадки нерідко призводять до неповноти досудового слідства, що тягне за
собою направлення прокурором чи судом кримінальної справи для
додаткового розслідування. А втім, це не свідчить про погану теоретичну
підготовку курсантів під час навчання у вищому навчальному закладі.
Неякісне розслідування кримінальної справи, перш за все, свідчить про
недостатню роботу щодо закріплення теоретичних знань практичними
навчаннями, а також про вміння курсанта приймати єдино правильне рішення
згідно з нормами КПК України при нестандартних ситуаціях в ході
розслідування кримінальної справи. Адже побачити та зрозуміти допущені в
ході досудового розслідування недоліки можливо лише побачивши їх на
практиці.

Тому з метою пізнавальної практики курсантам 3^4 курсів, які в
достатньому об’ємі пройшли вивчення курсу кримінально-процесуального
права, необхідно проводити ознайомлення з прийняттям рішень у
кримінальній справі на стадії досудового розслідування та судового
розгляду. Провести таке ознайомлення можливо, вивчивши матеріали
закінченої кримінальної справи. Так, в ході вивчення такої справи з
курсантами можливо детально вивчити, на яких підставах слідчим було
прийнято те чи інше рішення. Наприклад, на підставі сукупності яких
доказів слідчим прийнято рішення про притягнення особи як
обвинуваченого, чи то за яких підстав слідчим проведено експертизу чи
додаткову експертизу, чому слідчим прийнято рішення про об’єднання
кримінальних справ чи, навпаки, виділення справи в окреме провадження та
багато інших рішень. Проаналізувавши таким чином кримінальну справу,
курсанти дійдуть висновку про те, яке рішення і за яких підстав прийняте
у кримінальній справі. Також аналізується загальна сукупність доказів та
прийнятих рішень у справі та кінцеве рішення, прийняте на їх підставі
під час досудового розслідування. Курсантам буде доречно вивчити не
тільки ті справи що направляються до прокуратури згідно зі ст. 225 КПК
України, але й інші рішення, які приймаються у кримінальних справах,
наприклад, закриття кримінальних справ на підставі ст..6, 7,7-3 КПК
України або ж направлення справи до прокуратури згідно зі ст.22б КГІК
України для вирішення питання про застосування примусових заходів
медичного характеру.

Курсантів, які вивчили матеріали кримінальної справи та прийняті у ній
рішення на стадії досудового розслідування, необхідно залучати на
розгляд у суді вивченої ними справи. Адже під час судового розгляду
курсанти, які знають обставини кримінальної справи і прийняті у ній
рішення, зможуть проаналізувати зауваження та недоліки досудового
розслідування, виявлені у суді, та зробити певні висновки щодо допущених
під час досудового розслідування прорахунків. Це допоможе курсантам
набути сталі навички щодо прийняття у кримінальних справах правильних
рішень та збору у справі необхідних доказів.

Але такий метод вивчення курсантами досудового розслідування у
кримінальних справах має перешкоду. На жаль, не урегульовано питання
щодо можливості ознайомлення курсантів з даними досудового слідства у
кримінальній справі, у якій прийнято рішення. Проблеми пізнавальної
практики курсантів у слідчих підрозділах ОВС розглядались доцентом
кафедри кримінального процесу А.Г. ПІияном.

Ним розглядалась можливість ознайомлення курсанта з матеріалами
порушеної кримінальної справи з метою проаналізувати зміст та
відповідність прийнятого рішення згідно з КПК України. Дозвіл на
ознайомлення з матеріалами кримінальної справи курсант повинен отримати
від начальника слідчого підрозділу або його заступника та знайомитися з
нею в присутності наставника.

Вважаю, що в якісній професійній підготовці слідчих мають бути
зацікавлені як слідчі підрозділи ОВС України, так і суди, а тому,
урегулювавши послідовність такої практики ознайомлення курсантів з
проведенням у справі досудового слідства, буде надано змогу поліпшення
підготовки висококваліфікованих слідчих.

ПРОБЛЕМИ ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ З КРИМІНАЛІСТИКИ Й
ОРД

Є.І. Макаренко

кандидат юридичних наук, професор (Дніпропетровський державний
університет внутрішніх справ)

ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ У ВИЩИХ ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ МВС
УКРАЇНИ

Вихід на якісно новий рівень боротьби зі злочинністю в сучасних умовах є
неможливим без докорінного поліпшення професійної підготовки кадрів для
апаратів дізнання та досудового слідства. Необхідність
висококваліфікованих слідчих очевидна і з року в рік набуває все більшої
гостроти, адже непрофесіоналізм вкрай негативно позначається на кінцевих
підсумках роботи цих підрозділів, ставить під загрозу реалізацію
державної політики щодо посилення боротьби зі злочинністю. Тому одним із
пріоритетних напрямків роботи органів внутрішніх справ України є добір і
підготовка кваліфікованих спеціалістів, справжніх професіоналів, здатних
успішно протидіяти злочинному світу.

Успішному розв’язанню цієї проблеми значною мірою сприяє існуюча
національна система підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації особового складу органів внутрішніх справ. Буде доречно
нагадати, що зараз в системі відомчої освіти МВС України існує дійова
мережа вищих навчальних закладів, яку складають: п’ять університетів
внутрішніх справ (Київський, Харківський, Дніпропетровський. Луганський
і Львівський), які є вищими навчальними закладами освіти і виконують
функцію відомчих регіональних навчальних та науково-методичних центрів;
і 10 юридичних інститутів МВС України.

Майже в кожному з перелічених навчальних закладів створені факультети по
підготовці фахівців досудового слідства та дізнання. Однак лише
функціонування спеціалізованих факультетів, на наш погляд, ще недостатнє
для того, щоб вважати проблеми підготовки слідчих вирішеними. Навпаки,
відчинивши двері для молоді, яка прагне присвятити себе слідчій роботі,
факультети відразу ж поставили перед собою досить складні завдання,
пов’язані з розробкою науково обгрунтованих навчальних планів і програм,
зі створенням необхідної матеріально-технічної бази, підбором
висококваліфікованих кадрів викладачів, сучасною організацією
навчально-виховного процесу, зокрема, органічним поєднанням високої
теоретичної підготовки зі стійкими практичними навичками та уміннями
майбутніх слідчих і т. ін.

За роки існування ВНЗ МВС України кафедри зробили у цьому напрямку
чимало. Вже відбулося декілька випусків молодих фахівців, які зменшили
існуючий у слідчих апаратах ОВС некомплект кадрів. Але це аж ніяк не
означає, що в справі підготовки слідчих нема недоліків. Звичайно, ВНЗ не
в змозі забезпечити випускника знаннями на все життя і на всі випадки.
Проте основа, фундамент професії слідчого, зокрема, необхідні
криміналістичні знання та навички розкриття, розслідування і
попередження найбільш розповсюджених злочинів, безумовно мають бути
закладені якраз у процесі навчання курсантів.

У зв’язку з цим виникає перше запитання: чи дозволяє сьогодні
навчально-виховний процес забезпечити випускникам такий фундамент?
Вважаємо, що беззастережно цього стверджувати не можна, і причин тут
ціла низка. Не претендуючи на повноту, однозначність і безспірність
проблем, спробуємо коротко розглянути деякі з них та окреслити комплекс
заходів, котрі, як переконує 30-літній досвід роботи в системі вищої
школи МВС, безумовно спрямовані на підвищення рівня криміналістичної
підготовки курсантів, наближення навчального процесу до потреб слідчої
практики.

Перш за все звернемося до основних документів, які планують і
організують навчання, тобто навчального плану і навчальної програми з
криміналістики, адже саме вони визначають точно окреслену систему,
зміст, обсяг певних знань, а також логічну послідовність їх вивчення.
Безспірно й те, що головним завданням при цьому є досягнення
оптимального співвідношення між загальнонауковими (фундаментальними) і
спеціальними (профілюючими) дисциплінами. При цьому останні, згідно з
професіограмою підготовки слідчого МВС, повинні складати загалом більш
важливу і домінуючу частину навчального плану, бо саме вони максимально
сприяють отриманню знань і професійних навичок, котрі необхідні слідчому
для успішного вирішення службових завдань.

Це принципове положення ніким не спростовується, але, на жаль, і не
повною мірою враховується при розробці спеціалізованих навчальних
планів. Так, наприклад, прості розрахунки підтверджують, що згідно з
діючими в юридичних інститутах МВС навчальними планами на спеціальну
підготовку слідчого припадає приблизно третина бюджету навчального часу.
При цьому не інакше, як парадоксальним, треба вважати той факт, що
майбутнім слідчим МВС України на вивчення таких важливих, саме
профілюючих дисциплін, як кримінальне право, кримінальний процес та
криміналістика відведено загалом менший обсяг навчального часу, ніж на
вивчення таких другорядних для слідчих дисциплін, як філософія, іноземна
мова, фізична підготовка тощо. До того ж останні дисципліни, засвоєння
котрих слідчому необхідно переважно на рівні уявлень чи розпізнавання,
вивчаються протягом чотирьох-семи семестрів, а спеціальні дисципліни,
зокрема криміналістика, яка потребує набуття необхідних навичок,
вивчається лише протягом двох семестрів, що не можна охарактеризувати
інакше, як дивний парадокс. Отже, ні в якому разі не заперечуючи
необхідності всебічної підготовки слідчих, все ж переконані, що ні
глибокі пізнання в галузі філософії, ні блискуче знання прийомів
рукопашного бою, а тим більше володіння іноземною мовою не можуть
компенсувати слідчому нестачу суто професійних знань і практичних
навичок щодо розкриття та розслідування злочинів.

Таким чином, можна зробити перший висновок, над котрим належить глибоко
замислитись: концепція базової підготовки слідчих у вищому навчальному
закладі МВС України повинна відрізнятися від тої, до якої звикли у
цивільних вузах, де готують фахівців широкого профілю і лише наприкінці
навчання за допомогою маленьких спецкурсів здійснюють їх профілізацію з
урахуванням майбутнього місця державної служби. Щодо курсантів
університетів і юридичних інститутів МВС, то конкретна посада, яку вони
займатимуть у майбутньому, відома вже з моменту вступу до відповідного
факультету навчального закладу, а їх спеціалізація починається з першої
лекції «Введення в спеціальність» і триває впродовж усього навчання.

По-друге, ми мусимо відверто визнати, що частина загальнонау-кових і
спеціальних дисциплін у наших навчальних планах поки що не збалансована,
точніше, баланс не на користь останніх, і це свідчить про недосконалість
наших навчальних планів. Звідси виникає гостра необхідність усунення
очевидних диспропорцій у діючих навчальних планах з метою збільшення
питомої ваги профілюючих (спеціальних) дисциплін. Досягти цього можна
шляхом скорочення і виключення всього того, що не має прямого відношення
до підготовки слідчого МВС, і передусім усунення зайвого дублювання у
суміжних курсах чи окремих дисциплінах (зокрема, таких курсах, як
«Кримінально-процесуальне право», «Досудове слідство», «Дізнання в ОВС»
і «Криміналістика»). Якщо взяти до уваги влучний вираз професора О.Г.
Молібога про те, що «досконалим є не той навчальний план, до якого
нічого додати, а той, з якого нічого викинути» [1, с. 38], то ми
впевнені, що оперативне втручання з метою усунення дублювання і
паралелізму у викладанні сприятиме тому, що навчальний процес взагалі і
криміналістична підготовка зокрема тільки виграє.

Говорячи про це, ми, звичайно, розуміємо, що ця робота складна і
потребує всебічного та кваліфікованого аналізу навчальних програм і
тематичних планів усіх дисциплін. Але ж, якщо керуватися не сталими
традиціями, науковими інтересами чи штатним розкладом кафедр
Університету, а виключно вимогами до підготовки слідчих кадрів, то
процес удосконалення навчальних планів, програм, форм і методів навчання
потребує постійної уваги, тим паче, що підстави для цього є.

Звичайно, поліпшення потребує і викладання самого курсу криміналістики.
Подібна постановка питання обумовлює необхідність дуже серйозної уваги
до проблем теорії даної науки, рішучого викорінення зайвого
теоретизування, а так само і голого практицизму у викладанні
криміналістики, умілого поєднання в навчальному курсі теоретичних
положень і практичних рекомендацій, необхідність яких обумовлена
сучасним станом розвитку науки і практики боротьби зі злочинністю.

Передусім звернемося до змісту навчальної програми з криміналістики, бо
якраз вона має диктувати специфічне рішення таких кардинальних питань
вузівської дидактики, як: чому вчити, в якому обсязі та в яких
організаційних формах? На жаль, у цьому головному документі, на підставі
якого здійснюється криміналістичний вишкіл слідчих, нема повної ясності.
При цьому, якщо існування паралельних програм з криміналістики для
юридичних факультетів цивільних вузів (університетів, академій,
інститутів), з одного боку, і для вищих навчальних закладів МВС України,
– з другого, якось знаходить своє пояснення (хоча це дивує, адже вони
готують фахівців однієї й тієї ж спеціальності – 7.06701.01. –
«Правознавство»), то ми маємо з подивом констатувати наявність не
однієї, як це було за часів радянської доби, коли у всіх вищих школах
МВС діяла єдина типова навчальна програма з криміналістики від 25.32.84
р., а декількох навчальних програм з криміналістики для вузів МВС
України, тобто окремо для Київського, Харківського, Дніпропетровського,
Луганського та Львівського університетів внутрішніх справ і
підпорядкованих ним юридичних інститутів МВС. Будучи творінням і
надбанням невиправданої самодіяльної творчості кафедр окремих вузів, ці
програми інколи принципово різняться за своїм змістом і логікою побудови
не тільки у порівнянні з типовою програмою з криміналістики 1984 р., але
й поміж собою.

Зрозуміло, що зміни у змісті чи логіці побудови програми можна розцінити
позитивно, якщо поправки чи доповнення, що були внесені до неї, мають
вагомий характер, збагачують теорію, відображають сучасні потреби
слідчої практики та дієво служать останній. Цей висновок сформульовано
на підставі загальновизнаних законів розвитку науки, зокрема: «зв’язку і
спадковості між існуючими та виникаючими концепціями»; «обумовленості
криміналістичних рекомендацій потребами практики та удосконалення цієї
практики на базі положень криміналістичної науки» і т. ін. Але ж навіть
поверхове порівняння програм з криміналістики дозволяє зробити висновок,
що, на відміну від типової програми 1984 р., наприклад, програми ХНУВС
1993, 2000 рр. не просто оновилися, а змінилася настільки, що нагадують
60-річної давнини концепцію доцента Б.М. Шевера, котрий запропонував
поділити криміналістичну науку на загальну та особливу частину, однак це
«удосконалення» не одержало підтримки наукової криміналістичної
громадськості, й до наших днів всюди переважає чотирьохчленна система
курсу криміналістики (вступ у науку, криміналістична техніка,
криміналістична тактика і методика розслідування окремих видів
злочинів).

У всьому іншому програма ХНУВС побудована по-старому, хоча щодо
номенклатури, змісту тем і чіткості формулювання навчальних питань вона
дещо поступається перед програмою 1984 р. Так, наприклад, якщо в
останній, а так само в програмі з криміналістики нашого університету
вивчення механізму (способу) вчинення злочинів передбачено окремою
темою, то програмою ХНУВС вчення про способи учинення злочинів зовсім
проігноровано. Чомусь опинились відірваними одна від одної теми № 3
«Криміналістичні версії» і № 26 «Планування та організація розслідування
злочинів», а теми «Використання спеціальних знань (призначення
експертиз)» і «Взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими апаратами
ОВС» викладаються на початку курсу. Важливі загальні положення
трасології механічно об’єднані з темою «Слідчий огляд», в якій, до речі,
окрім огляду місця події, про інші види огляду не згадується. Щодо
змісту «Криміналістично!’ методики», то вона не містить в собі ніяких
рекомендацій стосовно методики розкриття й розслідування злочинів по
«гарячих слідах», а також актуальних положень щодо сьогоденної практики
боротьби зі злочинністю у фінансово-кредитній та банківській сфері, у
галузі підприємницької та комерційної діяльності тощо. Тому означені та
деякі інші недоліки, на жаль, не дозволяють охарактеризувати програму з
криміналістики ХНУВС інакше, як відомим висловом «крок вперед -два кроки
назад».

Як ми бачимо подальший розвиток вузівського курсу криміналістики?

Насамперед слід зазначити, що у викладанні тієї чи іншої науки завжди
має місце відправний пункт, вихідна точка, яка обумовлює існування
відповідної навчальної дисципліни (а так само науки) і, що головне,
дозволяє з логічною послідовністю розгорнути перед курсантами весь
навчальний матеріал курсу, всі його розділи і окремі теми. Так,
наприклад, для такої галузі науки і практики, як медицина, такою
вихідною точкою є будова і функції організму людини, після чого
вивчаються хвороби, котрими він може хворіти, і лише потім – методи і
засоби лікування останніх. Такий підхід виправданий багатовіковою
практикою існування цієї науки.

Щодо криміналістики, то подібна вихідна точка в її навчальному курсі, на
наш погляд, нечітко позначена у діючих навчальних програмах, що і є їх
головним недоліком. Проте цю вихідну точку ми вбачаємо у дефініції
предмету криміналістики, яка сформульована проф. P.C. Бєлкіним, згідно з
якою «криміналістика є наукою про закономірності механізму злочину,
виникнення інформації про злочин та його учасників, збирання,
дослідження, оцінки і використання доказів та розроблені на ґрунті цих
закономірностей спеціальні засоби і методи судового дослідження й
запобігання злочинам» [2, с. 7]. Отже, для криміналістики вихідною
точкою (базою) с злочин з його зв’язками і розвитком (виникнення
злочинного наміру, підготовка до нього, знаряддя злочину, безпосереднє
вчинення, приховування злочину, сліди злочину та ін.), а не
криміналістичні теорії (вчення) про ідентифіка-

цію і діагностику, використання спеціальних знань та призначення
експертизи і т. ін. Щоправда, зазначені питання раніше висвітлювалися в
межах криміналістичного вчення про спосіб учинення злочину, але ж
частково, через що курсанти не одержували конкретного, глибокого і
свідомого уявлення щодо механізму вчинення злочину та гносеологічних
основ виникнення криміналістичної інформації. Але ж це було раніше.
Сьогодні ж, як ми нагадували вище, курсанти зовсім не одержують знань
про способи учинення злочину, бо чинними програмами це не передбачено.

Підсумовуючи, зауважимо, що в основу програми, на нашу думку, необхідно
покласти найістотніший момент – анатомію злочину, тобто механізм його
вчинення, від якого подальший шлях у вивченні криміналістики повинен йти
до понять і категорій, а потім – виникнення видів криміналістичної
інформації, засобів і методів її збирання, дослідження, оцінки і тактики
використання в процесі розслідування окремих видів злочинів. Іншими
словами, докладний аналіз злочину як криміналістичної категорії саме на
початку вивчення курсу криміналістики дозволить повною мірою забезпечити
реалізацію логічної цілісності у викладанні цієї дисципліни, формування
своєрідного професійного стрижня слідчого – вміння реконструювати подію
злочину та його фрагменти за неповними даними; прогнозувати розвиток
слідчих ситуацій розслідування; вміння приймати грамотні тактичні
рішення в умовах дефіциту часу та інформаційної невизначеності тощо [3,
с. 4]. Цей же висновок також стосується і підручника з криміналістики
для курсантів вищих навчальних закладів МВС України, ідея створення
котрого, на жаль, до цього часу витає у повітрі. Натомість проф. М.В.
Салтевський видав друком підручник з криміналістики у сучасному викладі
[4, с. 3-11], зміст якого є дуже цікавим, але, на жаль, не співпадає з
жодною з існуючих навчальних програм з криміналістики.

Не менш важливим питанням є з’ясування, з якого семестру курсанти
повинні розпочинати вивчення криміналістики? За старими навчальними
планами вони починали її вивчали з четвертого семестру впродовж двох
років, випереджаючи таким чином кримінально-процесуальне право. Тепер
діючим в нашому Університеті новим навчальним планом 2006 р. вивчення
криміналістики передбачено впродовж п’ятого-шостого семестрів.

Глибоко переконані, що викладання курсу криміналістики має за мету
озброїти курсантів професійними знаннями та вмінням їх засто-

тзо

сувати у практичній сфері, навичками використання всього арсеналу
засобів і методів криміналістики. Досягнення означеної мети можливо
шляхом ретельного відпрацювання криміналістичних знань і практичних
навичок щодо розкриття та розслідування злочинів. Для цього необхідна
осмислена програма наскрізного практичного навчання, тобто послідовного
відпрацювання курсантами лабораторних завдань (практикумів), виїзних
практичних занять, кафедральних ділових ігор та міжкафедральних
оперативно-тактичних і слідчо-криміналістичних вчень, спеціалізованої
навчальної, позанавчальної практики і стажування курсантів на посаді
слідчого плюс відповідний набір і колективна оцінка дидактичних
матеріалів для виконання курсантами криміналістичних практикумів, котрі
були б зорієнтовані на вироблення й закріплення у них міцних
криміналістичних вмінь і навичок розслідування злочинів.

Досягнення належного рівня професіоналізму слідчих можливе за умови
наявності відповідної матеріально-технічної бази і запровадження у
навчальний процес сучасних інформаційних технологій, які б спиралися на
широке використання можливостей аудіовізуальної і комп’ютерної техніки
(мультимедіа-заставок, консультацій і навчальних посібників), які
містять в собі елементи графіки, звуку, анімаційні та відеосюжети. Це,
безумовно, сприятиме реалізації методологічної засади «вчити не наукам,
а вмінню вирішувати завдання практичної діяльності з розслідування
злочинів».

Впевнені, що за умови погодженості цілей тих, хто навчає, і тих, хто
навчається, та постійного зв’язку навчання з повсякденною діяльністю
слідчих апаратів ОВС, чотири роки поглибленого спеціалізованого навчання
дозволять опанувати майбутню професію на досить високому теоретичному
рівні, зробити звичними для себе прийоми роботи з
техніко-криміналістичними засобами збирання, фіксації, дослідження й
використання доказів у кримінальних справах.

Вважаємо, що реалізація цих ідей і положень сприятиме виходу вищих
закладів освіти МВС України на якісно новий рівень підготовки фахівців,
формуванню працівників досудового слідства нового типу.

Насамкінець, залишається лише додати, що запропоновані автором шляхи
поліпшення криміналістичної підготовки слідчих ОВС сформульовані з
урахуванням позитивного досвіду спеціальної юридичної освіти у вищих
навчальних закладах системи МВС [5]. Сподіваємося, що зазначені вище
проблеми будуть сприйняті Вами не лише як наше прагнення привернути
увагу до проблем викладацької

роботи, але як щира стурбованість долею нинішніх курсантів – майбутніх
слідчих ОВС, на плечі яких ляже основний тягар боротьби зі злочинністю в
Україні.

Література

Молибога А.Г. Вопросы научной организации педагогического труда в высшей
школе. -М., 1971.

Белтт P.C. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. – М., 1988.

Зав ‘ялов СМ. Спосіб вчинення злочину, сучасні проблеми вивчення та
використання у боротьбі зі злочинністю: Автореф. дис.канд. юрид. наук. –
К., 2005.

Салтевський М.В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. – К.,
2005

Більш докладніше про це див.: Салтевский М.В. Частная методика
преподавания курса криминалистики на базе среднего специального
юридического образования (некоторые проблемы криминалистической
дидактики). – 1986; Макаренко Є.І. Шляхи поліпшення викладання
криміналістики у вузах МВС України. / Вісник університету внутрішніх
справ. – 1996. – № 1. – С. 148-156; Бирюков B.B. Научные и практические
основы использования компьютерных технологий для фиксации
криминалистически значимой информации: Моногр. – Луганск, 2002.

О.В. Лускатов

кандидат юридичних наук (Дніпропетровський державний університет
внутрішніх справ)

НАВЧАННЯ ПЛАНУВАННЮ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ТА ОКРЕМОЇ СЛІДЧОЇ
ДІЇ -ВАЖЛИВИЙ НАПРЯМОК ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ

Слабкий рівень організації роботи слідчого, одним з аспектів котрої є
планування, негативно впливає в остаточному підсумку на розкриття
злочину. Наприклад, багатогодинне сидіння свідка перед кабінетом
слідчого не сприяє встановленню з першим психологічного контакту, тим
самим може впливати на результативність допиту, а в деяких випадках –
спричиняти й утаювання особою важливої інформації. У ситуації, коли з
боку свідка має місце цілеспрямована протидія, викликана тими або іншими
обставинами, шанси слідчого у разі його некоректної поведінки взагалі
наближаються до нуля.

Недосконале планування проведення окремої слідчої дії, наслідками якого
може стати її зрив або отримання бажаних результатів не в повному
обсязі, в кінцевому результаті веде до прогалин у розслідуванні
кримінальної справи в цілому. В свою чергу, гальмування роботи щодо
розкриття одного злочину впливає на інтенсивність діяльності слідчого у
інших кримінальних справах. Тож, у професійній підготовці слідчих
важливе місце повинне займати навчання плануванню їх діяльності у всіх
її аспектах.

Одна зі сторін організації роботи слідчого – урахування необхідності
проведення досудового слідства за всіма справами, наявними у його
провадженні, стикування процесів щодо їх розслідування.

У слідчого зазвичай знаходиться декілька кримінальних справ одночасно,
тому він повинен зв’язати плани розслідування, щоб розподілити свій час
і сили найбільш ефективно, провести розслідування за всіма справами у
належному темпі. Наявність календарного плану дозволяє не упустити
необхідність проведення розслідування у кожній зі справ. Враховуючи
режим роботи правоохоронного органу та свій графік, що залежить від
виконуваних функцій і службового навантаження, у календарному плані
співробітник відзначає години відповідних днів тижня, коли ним
заплановано виконання тієї чи іншої дії. При цьому в клітинці плану
необхідно вказувати не тільки вид самої дії, але і номер кримінальної
справи, у зв’язку з розслідуванням якої вона проводиться, а також робити
відмітку про те, виконано її чи внаслідок якихось причин перенесено на
пізніший термін.

Проведене анкетування слідчих показало, що 28 % співробітників протягом
місяця розслідують до 5 кримінальних справ, 43 % – від 5 до 10 справ, 15
% – від 10 до 15 справ, 7 % – від 15 до 20 справ і 7 % -більше 20
кримінальних справ. Безсумнівно, що навантаження на одного співробітника
понад 10 кримінальних справ перетворює його в оформлювана необхідного
комплекту документів, реєстратора злочинної події, позбавляє можливості
проведення повноцінного аналізу, зіставлення вже наявної й нової
інформації, що надходить, змушує працювати в авральному режимі. Особливо
в таких умовах роботи важливого значення набуває календарне планування.

Організація й планування – поняття взаємозалежні та, в остаточному
підсумку, спрямовані на розкриття злочину. Завдання організаційного
характеру носять достатньо загальний, універсальний характер, майже не
потребують коригування з урахуванням типової слідчої ситуації, на
відміну від завдань, що виникають при плануванні розслідування
конкретного злочину. На жаль, в цій сфері діяльності слідчого існує
чимало проблем.

Як свідчать результати вивчення матеріалів кримінальних справ

про нерозкриті злочини, плани складалися лише в 74 % випадків, та й

ті здебільшого формально. Так, у 62 % випадків версії в структурі

плану взагалі були відсутні, а в 35 % – висунуті занадто узагальнені.

Як негативний приклад варто навести “план узгоджених слідчо-

оперативних дій”, використовуваний як типова форма при розсліду-

ванні нерозкритих злочинів різних видів в одному з підрозділів, де

проводилось вивчення справ, відповідно до котрого “…для швидкого

розкриття злочину…необхідно перевірити такі версії: 1) злочин вчи-

нений особою або групою осіб, що займаються крадіжками; 2) злочин

вчинений особами, раніше засудженими за аналогічні злочини;

3) злочин вчинений наркоманами, п’яницями, особами, що не пра-

цюють, чи тими, що, можливо, звільнились нещодавно з місць позба-

влення волі, мешкають у місті”. Безсумнівно, що наявні в такому пла-

ні версії носять надто загальний характер, орієнтовані лише на

встановлення злочинця, припущення ж за часом, місцем, іншими об-

ставинами вчинення злочину взагалі не висуваються. Навіть за умови,

що зазначені версії будуть використані як основні напрямки в розслі-

дуванні, для перевірки кожної необхідно передбачити конкретні дії

процесуального та непроцесуального характеру. В аналізованих же

кримінальних справах у планах передбачався знову-таки типовий пе-

релік, відповідно до котрого необхідно: “1. Призначити

2. Допитати свідків по даній справі. 3. Дати окреме доручення .

4. Виконати інші невідкладні дії”‘. Тож не давно, що використання
подібних алгоритмів розслідування не призвело до розкриття злочинів.

Необхідність висунення усіх можливих у конкретній ситуації слідчих
версій і включення їх у план розслідування є важливою умовою,
недотримання якої на практиці призводить до того, що злочин залишається
нерозкритим [1, с. 151]. Наприклад, М.С. Гурєв за результатами
проведеного ним дослідження констатує, що у справах про вбивства,
вчинених у відкритих сутичках між організованими злочинними групами,
провадження у яких було зупинено через невста-новлення винного,
планування велося лише в 65 % випадків, кожен другий план був формальним
[2, с. 139]. Дослідження, проведені іншими науковцями, показують, що за
двома третинами з вивчених кримінальних справ не висувались та не
перевірялись усі можливі версії [3, с. 64].

Як справедливо вказував Г. Грос, важко скласти план розслідування, та ще
складніше дотримуватися його в точносгі. Він також зазначав, що головна
діяльність слідчого повинна бути спрямована на індивідуалізацію справи.
Виділивши одну справу з подібних до неї, слідчий зможе відшукати в ній
усі характерні риси [4, с. 18, 24].

Планування завжди індивідуальне, оскільки в кожному окремому випадку
проводиться за конкретним злочином, що відрізняється від інших за
суб’єктом, часом, місцем, обставинами його вчинення. Водночас, у
найбільш загальних положеннях даного процесу можна виділити ті
аналогічні риси, що дозволяють виробити типову форму плану розслідування
по кримінальній справі.

Нерідко в підручниках з криміналістики, інших публікаціях пропонується
включати до плану розслідування слідчі версії, обставини, що необхідно
з’ясовувати, слідчі дії й оперативно-розшукові заходи, виконавців і
можливі терміни виконання, примітки. Зазначена форма плану, як правило,
рекомендується у вигляді таблиці, що включає названі елементи. На нашу
думку, наявність у такому плані колонки, що відображає висунуті у справі
слідчі версії, істотно збільшує його розміри. Виникає необхідність за
кожною з версій вказувати перелік обставин, що підлягають встановленню,
а також слідчі дії й розшукові заходи для її перевірки. При цьому не
виключено, що при перевірці різних версій будуть поставлені завдання
встановлення тих самих обставин проведенням вже зазначених у плані
слідчих дій і розшукових заходів.

Окремими науковцями пропонується й більш компактна форма плану, у котрій
слідчі версії винесено перед таблицею, яка вміщує такі колонки: 1)
обставини, що потребують з’ясовування; 2) слідчі дії й розшукові заходи;
3) терміни виконання й виконавці; 4) примітки [5, с. 156; 6, с. 23].
Проте у зазначеній формі недостатньо чітко видно зв’язок між окремими
версіями та спрямованими на їх перевірку завданнями щодо встановлення
обставин, проведення слідчих дій і розшукових заходів. Для того щоб
такий зв’язок проявився, на нашу думку, в колонці “примітки”, у графі
навпроти кожної з запланованих дій треба зазначати номери версій із
наявного в плані переліку, які перевіряються при проведенні вказаної
дії. Це дозволить слідчому контролювати, чи усі версії відпрацьовуються,
чи не пропущена яка з них, у разі необхідності коригувати план. У такому
плані рекомендується вказувати кінцеві терміни виконання процесуальної
або непро-цесуальної дії, тобто календарні дати, до настання яких
слідчий бажає одержати криміналістично вагому або допоміжну інформацію,
відображену у певному документі (протоколі слідчої дії, рапорті про
проведення оперативно-розшукового заходу, висновку експерта, відповіді
на запит і т.д.). Працюючи над виконанням плану, співробітник повинен
реалізовувати все намічене, щойно представиться така можливість,
оскільки нерідкими є випадки, коли заплановані слідчі дії зриваються
через неявку кого-небудь з учасників, з вини окремих працівників
невчасно виконуються експертні дослідження, розшукові заходи, із
запізненням надходять відповіді на запити тощо.

Поряд із завданнями організаційного характеру, що стосуються в цілому
всього процесу розслідування у кримінальній справі, значно частіше
виникає необхідність організації проведення окремої слідчої дії. При
цьому реалізується план її підготовки, а саме: викликаються на певний
день та годину ті або інші учасники кримінального судочинства
(потерпілі, свідки, підозрювані тощо); запрошуються поняті, статисти;
вирішуються питання про виділення транспорту, застосування
техніко-криміналістичних засобів, використання необхідного приміщення.
Обов’язковими елементами такого планування, на нашу думку, повинні бути
визначення мети проведення слідчої дії та її ходу. Для того, щоб слідча
дія пройшла успішно та дозволила максимально отримати результат, якого
прагне слідчий, її мета має бути максимально конкретизована. В ході
підготовки до допиту таким буде чітке визначення кола обставин, що
необхідно з’ясувати у допитуваної особи: до обшуку – визначення переліку
об’єктів, котрі треба відшукати; до відтворенні обстановки та обставин
події – конкретних даних, які потребують перевірки на місці або
підтвердження експериментальним шляхом. Відповідно повинен детально
плануватись перебіг слідчої дії, спрямованої на досягнення поставленої
мети. Готуючись, наприклад, до допиту, досвідчений слідчий заново вивчає
матеріали кримінальної справи та формує перелік запитань, відповіді на
які бажає отримати. За необхідності таке планування ходу допиту
підкріплюється вибором тактичних прийомів, які можливо буде застосувати
при ставленні окремих запитань, та підготовкою наявних речових доказів
або матеріалів кримінальної справи, котрі доцільно пред’явити
допитуваному.

Оскільки підготовка та проведення слідчої дії є ЇЇ етапами, послідовно
розташованими один за одним, то й у плані вони повинні бути представлені
як окремі частини. Тож, пропонуємо складати план підготовки та
проведення слідчої дії, розрахованої на участь більше двох осіб, у
наступній формі:

1. Підготовка слідчої дії: а) мета (зазначаються конкретні результати,
яких бажають досягти); б) місце проведення (приміщення або окрема
територія, які за необхідності треба заздалегідь підготувати); в) час
проведення (дата, початок слідчої дії та приблизний термін її
проведення); г) склад учасників; д) необхідне матеріальне забезпечення
(техніко-криміналістичні та інші засоби, транспорт, речові докази, інші
предмети для реконструкції обстановки та обставин вчинення злочину
тощо).

2. Проведення слідчої дії: а) виконання процесуальних вимог на початку
слідчої дії; б) момент початку дій учасників (реалізації «сценарію»
слідчого щодо проведення слідчої дії); в) дії кожного з учасників в
певній послідовності із застосуванням необхідних предметів матеріального
забезпечення, включаючи фіксацію технічними засобами (детальний
«сценарій» слідчої дії); г) момент закінчення дій учасників; д)
виконання процесуальних вимог на кінець слідчої дії.

У кримінально-процесуальному законі не закріплена необхідність
планування слідчим його роботи, а тому криміналістичні рекомендації щодо
видів та форм планів можуть братись до відома, але не виконуватись
практичними співробітниками. Варто лише зазначити, що доцільність та
ефективність планування підтверджена багаторічним досвідом багатьох
слідчих та результативністю їх діяльності. Саме на цьому треба
наголошувати, навчаючи майбутніх «пінкертонів».

Література

Руководство для следователей: В 2-х ч. – М., 1981. – Ч. 1.

Гурее М.С. Убийства на “разборках” (методика расследования). – СПб.,
2001.

Клименко Н.И. Криминалистические знания в структуре профессиональной
подготовки следователя: Учеб. пособ. – К., 1990.

Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система
криминалистики. – М., 2002.

Руководство для следователей: В 2-х ч. – М, 1981. – Ч. 1.

Теория и практика планирования расследования преступлений; Учеб. пособ.
/ В.В. Бирюков, О.Б. Мельникова, Р.Н. Шехавцов, И.В. Попов. – Луганск,
2002.

Н.В. Павлова

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЛІДЧИХ ЩОДО РОЗСЛІДУВАННЯ
ШАХРАЙСТВА У СФЕРІ ЖИТЛА

Слід сказати, що невмілий і непідготовлений перехід до ринкової
економіки, становлення та розвиток її інститутів створили умови, за яких
порушення закону перетворилось у вимушений образ життя частини
населення, а злочинна діяльність стала вигідною. Це стало передумовою
появи різноманітних видів шахрайства, в тому числі й пов’язаних із
нерухомістю.

Намагаючись не відставати від сучасних досягнень науково-технічного
прогресу, шахраї виявляють кмітливість і оперативно застосовують у своїй
злочинній діяльності новітні науково-технічні досягнення, внаслідок чого
процес «технологізації» та «комп’ютеризації» суспільства зумовив винахід
унікальних способів вчинення злочинів різних категорій [1]. Шахрайства,
пов’язані з житлом, характеризуються швидкою адаптацією до новацій у
ринкових відносинах та змін у законодавстві, маскуванням під здійснення
цивільно-правових угод, створенням фіктивних фірм і нотаріальних контор,
використанням технічних засобів, знанням злочинцями правової
регламентації укладення правочинів тощо.

Зростання професіоналізації злочинності у сфері житла вимагає, щоб
шахраям протистояли досвідчені майстри, досконало знаючи «закони» і
умови їхнього життя, злочинної діяльності. Однак в останні роки
плинність кадрів призвела до різкого скорочення професійного ядра
слідства. В основної чистини працівників цих категорій стаж роботи не
перевищує 2-3 років. Разом з досвідченими співробітниками ідуть у минуле
знання особливостей кримінального середовища, апробовані форми та методи
боротьби з нею. Слід погодитися з дослідником злочинної діяльності Н.С.
Карповим, що відсутність стабільного ядра кваліфікованих кадрів міліції
є сьогодні однією з істотних причин низького рівня протидії професійній
злочинності [2]. І як наслідок – лише невеликий відсоток (35%)
кримінальних справ щодо шахрайств у сфері житла доходить до
стадіїсудового розгляду.

Як показали результати проведеного опитування працівників, які
спеціалізуються на розслідуванні злочинів вказаної категорії, існують й
інші чинники, що мають негативний вплив як на організацію розслідування,
так і на саме розслідування в цілому, зокрема:

відсутність у правоохоронних органах відділень з числа працівників, які
мали б окрему спеціалізацію щодо знань та вмінь виявлення, розкриття та
розслідування злочинів у сфері житла (у 79 % випадків);

труднощі щодо відмежування шахрайства від цивільно-правових деліктів (85
%);

втручання у процес досудового слідства заінтересованих осіб, які мають
вплив на відповідні рішення правоохоронних органів;

недостатня взаємодія слідчих і працівників органу дізнання зі
спеціалістами у питаннях щодо дійсності та відповідності оформлення
документів, пов’язаних з відчуженням житла;

ухвалення рішення про зупинення розслідування навіть без проведення всіх
необхідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;

активна протидія з боку злочинців тощо.

Крім того, особливості шахрайств у сфері житла та засоби боротьби з ними
у криміналістичній літературі не знайшли належного аналізу, а їх
розслідування не дістало належного науково-методичного забезпечення. У
підручниках з криміналістики, навчальних посібниках розглядається лише
методика розслідування загальних видів шахрайств, без урахування
специфіки способів і форм шахрайства у сфері житла. Потреби ж слідчої
практики вимагають розгляду цих питань та вимагають створення
структурної частини окремої криміналістичної методики, в якій мають
послідовно викладатися типові слідчі ситуації початкового та подальшого
етапів розслідування шахрайства, пов’язаного з житлом і відповідні до
умов цих ситуацій програми дій слідчого – програми (алгоритми)
розслідування. Сформульовані таким чином методичні рекомендації
відповідатимуть потребам практичних працівників, які на підставі
порівняння спеціальної слідчої ситуації, що виникла під час
розслідування злочину, з типовою зможуть обрати належні, найефективніші
криміналістичні засоби і методи встановлення істини у справі.

Програми (алгоритми) розслідування повинні допускати вибір дій та
варіантів рішення. Правильне обрання засобів слідчої діяльності,
обумовлених слідчими ситуаціями і даними про криміналістичну
характеристику шахрайств дозволить вирішити відповідні методичні та
тактичні завдання. Водночас засобами вирішенім тактичних завдань
розслідування шахрайства є й тактичні прийоми, що можуть застосовуватися
у межах окремої слідчої дії, окремі слідчі дії та комплекси слідчих дій,
оперативно-розшукових та організаційних заходів [3]. Без охоплення всіх
елементів певного етапу розслідування й орієнтування слідчого водночас
на комплекс завдань ускладнюється остаточне визначення напрямків його
діяльності, що негативно впливає на планування розслідування.

З метою удосконалення діяльності слідчих підрозділів МВС України
необхідно покращити їх взаємодію з оперативно-розшуковими службами ОВС,
об’єднати зусилля названих служб, що особливо важливо при розкритті та
розслідуванні складних та багатоепізодних шахрайств. Слідчому необхідна
інформація, котра отримана оперативним шляхом, для висунення версій,
підвищення ефективності процесуальних дій, забезпечення швидкого і
повного розслідування. Правильно організований зв’язок, чіткий розподіл
обов’язків різних служб, кінцевою метою яких є вирішення спільних
завдань та досягнення спільного результату, дозволяє досягнути його в
більш короткий термін з меншими витратами сил та засобів. Вельми
необхідною є й взаємодія з органами, які оформлюють документи щодо
відчуження житла та мають безпосереднє відношення до цього процесу.
Маються на увазі БТІ, відділ громадянства, імміграції та реєстрації
фізичних осіб, органи нотаріату та ін. Ці органи дозволять слідчому
з’ясувати зміст процесу відчуження житла, нададуть пояснення щодо його
етапів, документів, які повинні використовуватися при цьому та осіб, які
оформлювали необхідні документи, допоможуть відмежувати
цивільно-правовий делікт від злочинних діянь.

Загалом, слідча діяльність щодо розслідування шахрайств у сфері житла
вимагає від службової особи безпосереднього володіння певним обсягом
цивільно-правових, кримінально-правових, кримінально-процесуальних,
а також криміналістичних знань, щоб при розслідуванні кожної
кримінальної справи про вказаний злочин вміти відмежовувати кримінально
каране діяння від цивільно-правового делікту, робити вірний виважений
висновок про обставини вчинення шахрайства, причини та умови, за яких
воно відбулося, правильно зорієнтуватися у мотивації злочинця, з’ясувати
питання про віктимність потерпілого та наявність провокуючих дій з його
боку тощо. Для виконання цих завдань слідчому треба бути ще й тонким
психологом, і досить тактовною людиною, принципово використовувати
оцінні критерії стосовно інформації, яка надходить у зв’язку з
розслідуванням злочину та формує слідчу ситуацію.

Отже, удосконалення та витонченість способів злочинної діяльності
шахраїв щодо незаконного відчуження житла вимагає від слідчих
підрозділів органів внутрішніх справ більшого утручання, вмінь та знань
у різних галузях наук, правильної організації розслідування таких
злочинів. Шляхами удосконалення діяльності слідчих щодо розслідування
шахрайств у сфері житла є:

створення при УМВС областей відділень із числа найбільш кваліфікованих
фахівців, які спеціалізуються на питаннях щодо незаконних угод з
нерухомістю;

розробка та розповсюдження серед цих осіб відповідного методичного
забезпечення щодо розслідування шахрайств у сфері житла;

налагодження взаємодії між слідчими та працівниками оперативних
підрозділів, спеціалістами, державними та приватними органами, які мають
відношення до оформлення документів щодо відчуження житла та ін.;

кваліфікована підготовка майбутніх слідчих у вищих навчальних закладах
системи МВС України, які вивчатимуть спеціальний курс щодо методики
розслідування шахрайств тощо.

Література

Рущенко І.П. Соціологія злочинності: Монограф. – X., 2001.

Карпов Я. С. Злочинна діяльність: Монограф. – К., 2004.

З Волобуєє А Ф Розслідування і попередження розкрадань майна у сфері
підпришництва: Навч посіб. / За ред. проф. О.М. Бандурки. -X., 2000.

В.М. Плетенець

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ФОРМУВАННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ З РОЗСЛІДУВАННЯ ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВИХ ПОВІДОМЛЕНЬ
ПРО ЗАГРОЗУ БЕЗПЕЦІ ГРОМАДЯН: АКТУАЛЬНІСТЬ ТА ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ

Злочини, пов’язані з завідомо неправдивими повідомленнями про загрозу
безпеці громадян, знищення або пошкодження об’єктів власності, що
передбачені ст. 259 КК України, завдають немалих втрат державі й
суспільству, згубно в цілому впливають на економічний, соціальний та
культурний розвиток, ускладнюють криміногенну ситуацію в Україні.

Так, за статистичними даними МВС України, протягом 2006 р. зареєстровано
86 кримінальних справ за фактами зазначеного виду злочину, у 2001, 2002,
2003, 2004 та 2005 pp. відповідно – 122, 95, 180, 136, 83, що вказує на
зростання кількості таких злочинних діянь за останні 6 років.

На перший погляд може здатися, що кількість зазначених злочинів
починаючи з 2003 р. зменшується. Однак, проаналізувавши кількість
злочинів, зареєстрованих у 2001 p., кількість яких складала 122, а також
у 2002 p., кількість яких складала 95, простежується зменшення кількості
злочинів зазначеного виду майже на 33%. Але вже у 2003 р. кількість
злочинів склала 180, що майже у 2 рази перевищила кількість злочинів,
зареєстрованих у 2002 р.

Крім того, зменшення кількості зазначеного виду злочину може бути
пояснено загальним скороченням кількості зареєстрованих злочинів в
Україні.

Серед зазначеної кількості кримінальних справ у зв’язку з
невс-тановленням осіб, які їх вчинили, на підставі п. З ст. 206 КПК
України були зупинені у 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006 pp.
відповідно 52, 57, 120, 95, 53, 48 кримінальних справ, що складає у
відсотковому виразі до загальної кількості зареєстрованих злочинів
відповідно майже 42 %, 61 %, 67 %, 69 %, 63 %, 55 %.

У зазначений період часу в Україні було зареєстровано 702 злочини, серед
яких нерозкритими лишились 425, що складає майже 65 %.

Динамічні зміни у характері злочинної діяльності й умовах боротьби з нею
наочно демонструють недостатність старих засобів та методів правової,
організаційної, технічної і тактичної протидії злочинності та
необхідність їх істотного оновлення, вдосконалення і розвитку.

Безперечно, те, що існуючої рекомендації з «розкриття та розслідування
злочинів, пов’язаних із заздалегідь неправдивими повідомленнями про
загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів приватної,
колективної чи державної власності шляхом вибуху, підпалу або іншим
загально небезпечним способом» П.В. Коляди [1], явно недостатньо для
успішної боротьби з цією категорією злочинів.

Потребує удосконалення й розслідування злочинів, пов’язаних із завідомо
неправдивими повідомленнями про загрозу безпеці громадян, знищення чи
пошкодження об’єктів власності. Наявність чітких, науково вивірених і
апробованих практикою рекомендацій, які складали б окрему
криміналістичну методику розслідування завідомо неправдивих повідомлень
про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів
власності, полегшило б досягнення позитивних результатів у боротьбі з
вказаним видом злочину.

Одним із основних завдань, які повинна вирішувати криміналістика у
вказаному напрямі, – актуалізація наукового та методичного забезпечення
боротьби зі злочинністю, підвищення її результативності через
впровадження у діяльність правоохоронних органів найновіших наукових
досліджень, розробок та передового досвіду.

Як зазначає Г.Г. Зуйков, криміналістичні методичні рекомендації – це
науково розроблені і практично перевірені поради (пропозиції) з
організації здійснення розкриття, розслідування та попередження
конкретних видів злочину [2].

Ми вважаємо, що проблема формування криміналістичних методичних
рекомендацій з розслідування завідомо неправдивих повідомлень про
загрозу безпеці громадян полягає у першочерговості комплексної наукової
розробки основних теоретичних та практичних проблем розслідування
злочинів, пов’язаних з завідомо неправдивими повідомленнями про загрозу
безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності, шляхом:

– визначення структури криміналістичної характеристики злочинів,
пов’язаних із завідомо неправдивими повідомленнями про загрозу безпеці
громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності;

дослідження криміналістично вагомих ознак, що характеризують особу
злочинця, потерпілу сторону щодо зазначеного виду злочину;

розробки методичних рекомендацій з організації та планування
розслідування на початковому етапі, тактики проведення окремих слідчих
дій;

дослідження теорії та практики використання експертних досліджень в
розслідуванні завідомо неправдивих повідомлень про загрозу безпеці
громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності.

Література

Збірник методичних рекомендацій з питань розкриття та розслідування
злочинів слідчими та оперативними працівниками органів внутрішніх справ
/ Під ред. П.В Коляди. – К., 2001.

Зуйков Г.Г. Понятие криминалистической методики / Криминалистика: Т. 2 /
Под ред. проф РС. Белкина, В.П. Лаврова, И.М. Лузгина – М, 1988.

В.Є. Шаповал

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

КОМПЛЕКС ЗАХОДІВ ТА МЕТОДИКА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ
СЛІДЧИМИ

Боротьба з посяганнями на відносини власності є одним з головних завдань
здійснення кримінальної політики держави, важливої її функції –
забезпечення економічної безпеки, захисту права власності (ст. 17, 41
Конституції України).

Докорінні перетворення у сфері економіки, перехід до ринкових відносин,
реформування власності та низка інших причин соціального і правового
характеру призвели до істотних змін у стані, динаміці та структурі
злочинних посягань на відносини власності. Останнім часом зазначаються
певні особливості у механізмі злочинів, способах їх вчинення і
приховування в різних сферах економічної діяльності. Цьому сприяють
також недоліки у встановленому порядку грошового обігу, обліку
матеріальних цінностей, звітності документообігу. Відповідальність за
привласнення, розтрату майна або заволодіння ним зловживанням службовим
становищем передбачена ст. 191 КК України.

Методика розслідування злочинів, пов’язаних з привласненням, розтратою
майна або заволодіння ним зловживанням службовим становищем містить
загальні наукові рекомендації у справах про такі діяння. Криміналістична
характеристика і в цілому основи розслідування цих злочинів є базовими
для окремих методик розслідування діянь, що вчиняються в різних галузях
господарської та фінансової діяльності.

У системі методик розслідування виділяються також такі, що містять
рекомендації з урахуванням особливостей способу вчинення злочину. Це,
зокрема, способи, що мають “міжгалузевий” характер і часто
застосовуються злочинцями. У зв’язку з цим слід виділити методику
розслідування діянь, що вчиняються через випуск і реалізацію
неврахованої продукції, створення лишків у процесі прийому, збереження,
відпуску, транспортування матеріальних цінностей, здійснення так званих
безтоварних операцій.

Вивчення практики розслідування злочинів показує, що способи їх
підготовки, вчинення і приховування різноманітні. Разом з тим, вони
мають певну стабільність, повторюваність, хоча й видозмінюються під
впливом деяких чинників (зміни системи обліку, звітності, технології
виробництва, постачання і збуту, норм списання витрат тощо).

При розслідуванні розкрадань відповідно до вимог ст. 64 КПК України
підлягають встановленню такі обставини:

характеристика об’єкта злочину (галузь, вид діяльності, система обліку);

джерело майна (державне, колективне, приватне, враховане, невраховане
майно);

вид і розміри (кількість) майна (за всіма епізодами), що на початку
розслідування визначаються щодо встановлених документальних даних,
показань і т.д.;

місце і час виявлення привласненого майна (безпосередньо на місці
вчинення злочину: на виробничих дільницях, складах сировини і т.д.; поза
місцем вчинення злочину: створення лишків, збереження цього майна);

особа злочинця; склад злочинної групи: характеристика співучасників,
роль у злочині (досвід роботи, коло знайомих); спосіб життя (схильність
до азартних ігор);

вид і цінність майна, нажитого і привласненого злочинцями, можливі місця
його перебування, збереження і т.д.

Під час розслідування розкрадань виникає необхідність у проведенні
різних слідчих дій: огляду (місця події, приміщень, предметів, до-

кументів), відтворення обстановки та обставин події (слідчий
експеримент, перевірка показань на місці), обшуку, виїмки, накладання
арешту на майно, допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання,
одержання зразків для експертного дослідження, призначення судових
експертиз.

Специфіка проведення окремих слідчих дій, їх комплексів визначається
особливістю даного виду злочину, пов’язаного з порушенням
документального обліку майна, його рухом, технологією виробництва,
особливостями постачання, збуту і реалізації матеріальних цінностей та
ін. У зв’язку з цим важливо зазначити особливості тактики провадження
таких слідчих дій, як допит, огляд і призначення судових експертиз.

Профілактична діяльність слідчого у справах, що розглядаються, полягає у
виявленні обставин, що сприяли службовим посяганням на майно, і вжитті
заходів щодо їх усунення (ст. 23, 231 КПК України) внесенням подання у
відповідні органи, підприємства, установи, організації, де було вчинено
злочин, виступі слідчого в засобах масової інформації та ін.

Для виявлення обставин, що сприяли розкраданням, необхідно врахувати
найбільш типові з них:

безгосподарність; недбале ставлення службових і матеріально
відповідальних осіб до своїх обов’язків, пов’язаних із забезпеченням
цілості майна;

порушення правил обліку матеріальних цінностей і грошових коштів та
звітності;

порушення правил контролю (відомчого, контрольно-ревізійного, аудиту);

порушення правил відображення в документах кількісних і якісних
показників про матеріальні цінності;

порушення правил списання майна на різноманітні витрати у процесі
виробництва, збереження, транспортування, реалізації майна (природні
відходи, псування та ін.);

порушення правил упорядкування товарно-грошових документів;

порушення правил транспортування вантажів;

недоліки охорони матеріальних цінностей;

порушення принципу підбору працівників за діловими і морально-етичними
якостями;

безкарність службових осіб та інших працівників, які припускають
порушення, що призводять до злочинних посягань на майно;

порушення принципу оплати праці залежно від її кількості та

і 46

якості (невиплати, затримання зарплати, незаслужене матеріальне
заохочення тощо) та ін.;

Встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочинів, і вжиття запобіжних
заходів здійснюється вже на стадії порушення кримінальної справи і до
закінчення розслідування. При порушенні кримінальної справи слід вживати
заходів щодо запобігання злочину, що готується, або припинення
розпочатого.

Для виявлення обставин, що сприяли вчиненню злочинів, можуть бути
використані процесуальні дії (обшук, слідчий експеримент, перевірка
показань на місці, очна ставка).

Ефективним засобом виявлення обставин, що спряли вчиненню злочинів, є
ревізія, проведена за вимогою слідчого (ст. 66 КПК України). У такій
вимозі має бути спеціально передбачене встановлення таких порушень у
виробничій і господарсько-фінансовій діяльності підприємств, установ,
організацій, окремих службових осіб, що сприяли службовим посяганням на
майно.

О.Л. Христов

(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ)

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ МАТЕРІАЛІВ ОРС СТОСОВНО ОСІБ, ЩО ЗАЙМАЮТЬСЯ
НЕЗАКОННИМ, ПОЄДНАНИМ З НАСИЛЬСТВОМ, ЗАВОЛОДІННЯМ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ

З урахуванням практичного досвіду боротьби з незаконним заво-лодінням
транспортними засобами, поєднаним з насильством, випливає, що при
розкритті вказаної категорії злочинів одним з найефективніших заходів є
застосування оперативно-розшукового впізнання.

У теорії ОРД та кримінальному процесі ще й досі відсутня єдина позиція
науковців щодо розгляду такого питання, як проведення
оперативно-розшукового впізнання осіб, які вчиняють тяжкі та особливо
тяжкі злочини. Однією з найважливіших проблем при вирішенні цього
питання наразі є надання законного статусу цьому заходу та подальше
документальне закріплення його з майбутньою реалізацією як матеріалів
ОРС.

Проблемою реалізації матеріалів ОРС займалися як вітчизняні, так і
зарубіжні вчені, зокрема, B.C. Зеленецкий [1], Е.О. Дідоренко, CO.
Кириченко, Б.Г. Розовський, [2], H.A. Громов, В.А. Пономарен-ков, А.Н.
Гушин, Ю.В. Францифоров [3], О.О. Пунда [4].

Аналіз праць науковців свідчить, що матеріали ОРС стосовно осіб, що
вчиняють тяжкі й особливо тяжкі злочини, можна використовувати як
орієнтири для здобуття доказів і безпосередньо як докази. Але при
оперативно-розшуковому впізнанні виникає питання про законність його
здійснення та використання в майбутньому як доказу.

Нерідко у практичній діяльності останньою стадією пошукових заходів щодо
осіб, які вчиняють тяжкі та особливо тяжкі злочини (які переважно носять
відкритий характер), виступає оперативно-розшукове впізнання. У
результаті проведення такого впізнання часто застосовують цей захід,
використовуючи фотознімки осіб, які перебувають на оперативному обліку,
чи інших громадян, стосовно яких отримано інформацію про можливість ‘їх
причетності до злочин>’, в результаті чого встановлюються особи, які
вчиняють вищезгадані злочини. У зв’язку з цим виникає питання про
правові наслідки таких впізнань.

Згідно з КПК України, доказами у справі можуть бути тільки такі висновки
особи, що впізнає, які були отримані за умови дотримання процесуального
порядку пред’явлення особи для впізнання. Перш за все, проведення
впізнання має відбуватися для впізнаючого за умов які виключають
можливість бачити особу до її пред’явлення. Виходячи з цього положення,
попереднє пред’явлення, наприклад фотокартки, впізнаючому, на наш
погляд, може бути віднесено до порушень кримінально-процесуального
законодавства, у результаті чого знижується, а іноді зводиться нанівець
доказове значення результатів впізнання А оскільки у практичній
діяльності результати пред’явлення для впізнання осіб, які вчиняють
вказані злочини, часто є основним (іноді єдиним) прямим процесуальним
доказом, актуальність вирішення цієї проблеми набуває особливого
значення.

Сьогодні у законодавстві України, яке регулює діяльність оперативних
підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, не
закріплено застосування оперативно-розшукового впізнання як заходу ОРД.
Тобто вказаний термін знаходить своє відображення тільки в теорії
оперативно-розшукової діяльності та існує на рівні теоретичних знань і
практичних напрацювань.

З метою вдосконалення процесу доказування у кримінальних справах, які
стосуються тяжких та особливо тяжких злочинів, а також вдосконалення
діяльності оперативних підрозділів щодо застосування та проведення
оперативно-розигукового впізнання з подальшою реалізацією матеріалів
стосовно осіб, які вчиняють вказані злочини, наш погляд, необхідно:

внести доповнення до переліку прав підрозділів, які здійснюють
оперативно-розшукову діяльність (ст. 8 Закону України «Про
оперативно-розшукову діяльність» [6]), оперативно-розшукове впізнання,
чим надати законного статусу вказаному оперативно-розшуковому заходу;

до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» додати окремий
перелік ОРЗ, які можуть проводитись до заведення ОРС, до якого включити
оперативно-розшукове впізнання.

Отже, здійснивши такі зміни в законодавстві щодо оперативно-розшукової
діяльності, зникне проблемне питання про законність використання
оперативно-розшукового впізнання як заходу ОРД. Ці доповнення дадуть
можливість оперативним підрозділам процесуально застосовувати вказаний
захід у боротьбі зі злочинністю, що також позитивно вплине на підвищення
ефективності розкриття незаконних заволодінь транспортними засобами,
поєднаних з насильством.

Згідно із ч. 2 ст. 65 КПК України фактичні дані, які вважаються доказами
у кримінальній справі за результатами проведення ОРЗ, повинні міститись
у протоколах, складених органами, уповноваженими здійснювати ОРД. Тобто
за умови втілення зазначених змін у результаті проведення
оперативно-розшукового впізнання має бути складений протокол, який
вважається доказом при розслідуванні незаконних заволодінь транспортними
засобами, поєднаних з насильством.

Як наслідок, доповнення Закону України «Про оперативно-розшукову
діяльність» переліком ОРЗ, що можуть проводитись до заведення ОРС, до
якого слід включити оперативно-розшукове впізнання, дозволить знехтувати
реалізацією зазначеного заходу як матеріалів ОРС. У такому разі
протоколи проведення оперативно-розшукового впізнання можуть бути
відразу долучені до матеріалів дослідної перевірки чи до матеріалів
кримінальної справи.

Література

Зеленецкий B.C. Возбуждение уголовного дела. – X., 1998.

Дідоренко Е.О., Кириченко CO., Розовський Б.Г. Процесуальна
регламентація опера-тивно-розшукової діяльності потребує завершення:
Наук, доповідь. – Луганськ, 2002.

Громов H.A., Пономаренков В А., ГушинАН., ФрашщфоровЮ В. Доказательства,
доказывание и использование результатов оперативно-розыскной
деятельности: Учеб. пособ. – М., 2001.

Пукда О.О. Використання результатів регламентація оперативно-розшукової
діяльності у доказувати в кримінальному процесі // Держава і право: 36.
наук праць. – К., 2002. – Вил. 17.

Кримінатьно-процесуальний кодекс України (із змінами та доповненням
станом на 15 вересня 2001 р.). – X., 2001.

Закон України від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову
діяльність» №2135-XII станом на 15.12.2005 // HYPERLINK
“http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bii%5d/laws/main.cgi”
http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bii]/laws/main.cgi .

ДОВІДКА ПРО АВТОРІВ

Барбуков Андрій Борисович – ад’юнкт кафедри кримінального права
Луганського державного університету внутрішніх справ;

Бараннік Роман В’ячеславович – кандидат юридичних наук, доцент кафедри
кримінального процесу Запорізького юридичного інституту
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Березняк Василь Сергійович – науковий співробіник відділу організації”
наукової роботи, здобувач кафедри кримінального процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Богатирьов Іван Григорович – доктор юридичних наук, завідувач кафедри
кримінально-правових дисциплін Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ;

Галкін Руслан Петрович – викладач кафедри кримінального права факультету
підготовки слідчих Луганського державного університету внутрішніх справ;

Гій Тимофій Олександрович – викладач кафедри кримінальногопроце-су
Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ;

Гриза Олександр Вікторович – перший заступник начальника Слідчого
управління УМВС України в Дніпропетровській області;

Дави дюк Анатолій Костянтинович – заслужений юрист України, заступник
начальника Головного слідчого управління МВС України;

Давидюк Денис Анатолійович – курсант факультету з підготовки слідчих
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Денисов Сергій Федорович – кандидат юридичних наук, доцент, начальник
кафедри кримінального права та кримінології Запорізького юридичного
інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Дячкін Олександр Петрович – заступник начальника Лінійного управління –
начальник слідчого відділу на Придніпровській залізниці УМВС України на
транспорті;

Захарко Андрій Володимирович – ад’юнкт кафедри кримінального процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Лень Валентин Валентинович – кандидат юридичних наук, доцент, начальник
кафедри кримінального права та кримінології Дніпропетровського
державного університету внутрішніх справ;

Литвинов Валерій Валентинович – ад’юнкт кафедри кримінального процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Лобойко Леонід Миколайович – кандидат юридичних наук, доцент, професор
кафедри кримінального процесу Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ;

Лускатов Олександр Віталійович – кандидат юридичних наук, доцент кафедри
криміналістики, судової медицини та психіатрії Дніпропетровського
державного університету внутрішніх справ;

Макаренко Євген Іванович – кандидат юридичних наук, професор, професор
кафедри кримінально-правових дисциплін Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ;

Мисливий Володимир Андрійович – доктор юридичних наук, професор,
проректор з наукової роботи Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ;

Негодченко Олександр Володимирович – доктор юридичних наук, професор,
заслужений юрист України, ректор Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ;

Орлов Максим Леонідович – викладач кафедри кримінального процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Павлова Наталя Валеріївна – старший викладач кафедри криміналістики,
судової медицини та психіатрії Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ;

Письменський Євген Олександрович – викладач кафедри кримінального права
факультету підготовки слідчих Луганського державного університету
внутрішніх справ;

Плетенець Віктор Миколайович – ад’юнкт кафедри криміналістики, судової
медицини та психіатрії Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ;

Примаченко Віталій Федорович – заступник начальника відділу міжнародних
зв’язків Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Приходченко Сергій Володимирович – курсант факультету з підготовки
слідчих Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Романкж Інна Миколаївна – ад’юнкт кафедри кримінального права та
кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх
справ;

Самойлова Олександра Вікторівна – курсант факультету з підготовки
слідчих Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Солов’євич Інесса Владиславівна – кандидат юридичних наук, доцент,
начальник кафедри кримінального процесу Запорізького юридичного
інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Статіва Іван Ігорович – ад’юнкт кафедри кримінального процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Стрига М.М. – курсант факультету з підготовки слідчих Запорізького

юридичного інституту Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ;

Титаренко Олексій Олексійович – кандидат юридичних наук, доцент кафедри
кримінального права та кримінології Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ;

Федченко Володимир Михайлович – кандидат юридичних наук, доцент кафедри
кримінального процесу Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ;

Філіпський О.С – курсант Запорізького юридичного інституту
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Філиніна Людмила Анатоліївна – викладач кафедри конституційного та
міжнародного права Дніпропетровського державного університету внутрішніх
справ;

Халемін Максим Борисович – викладач кафедри кримінального процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Христов Олександр Леонідович – ад’юнкт кафедри олератявно-розшукової
діяльності факультету кримінальної міліції Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ;

Черненко Анатолій Павлович – кандидат юридичних наук, доцент, начальник
кафедри кримінального процесу Дніпропетровського державного університету
внутрішніх справ;

Шаповал Валентина Євгеніївна – курсант факультету з підготовки слідчих
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ;

Шкут Вікторія Миколаївна – здобувач кафедри кримінального права та
кримінології Дніпропетровського державного університету внутрішніх
справ.

ЗМІСТ

Вказівка МВС України № 465 від 11.05.2007

„Про підготовку кадрів для органів досудового слідства

системи Міністерства внутрішніх справ України” З

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ
ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ

0. 8. Негодченко

Підготовка слідчих у галузевій системі освіти МВС України 5

К. Давидюк

Проблеми підготовки слідчих для органів внутрішніх справ 12

А. Мисливий

Теорія і практика підготовки слідчих органів внутрішніх справ 21

1. Г. Богатирьов

Актуальні питання слідчої діяльності в Україні 25

В.В. День

До проблеми підготовки слідчих органів внутрішніх справ 27

О.П. Дячкін

Проблеми якості професійної підготовки слідчих ОВС

у вищих навчальних закладах України 29

А.ІІ. Черненко

Проблемні питання підготовки слідчих

для органів внутрішніх справ 33

І.В. Солов’свич

Інноваційні підходи в підготовці слідчих для органів внутрішніх справ (з
досвіду кафедри кримінального процесу факультету з підготовки слідчих
Запорізького юридичного

інституту Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ) 35

О.О. Титаренко, В.М. Шкут

Підвищення кваліфікації слідчих для ОВС:

теоретичні та практичні проблеми 40

О.В. Гриза

Проблеми підготовки слідчих кадрів для ОВС 42

С.В. Приходченко

Деякі проблеми підбору та підготовки слідчих кадрів 45

ПРОБЛЕМИ ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ З КРИМІНАЛЬНОГО
ПРАВА

С.Ф. Денисов, О.С. Філіпський

Підстави кримінальної відповідальності

за наругу над державними символами ..51

А.Б. Барбуков

Особенности квалификации незаконного обращения с оружием

как преступления со смешанной противоправностью 56

Р.П. Галкин

Нарушение правил охраны недр согласно

уголовному законодательству Украины 59

С.Ф. Денисов, М.М. Стрига

Кримінальна відповідальність за посягання на здоров’я людей

під приводом проповідування релігійних віровчень

чи виконання релігійних обрядів: порівняльний аналіз ….63

Е.А. Ііисьменский

Виды правовых последствий судимости 68

В.Ф. Примаченко

Співвідношення кримінально-правового і кримінально-процесуального
затримання

за законодавством України та Республіки Казахстан 72

Д.А. Давидюк

Проблеми кваліфікації хуліганства

у чинному законодавстві України 77

0. 8. Самойлова

Використання знань з кримінального права

у професійній діяльності слідчого 79

1. М. Романюк

Характеристика передбачених

чинним кримінальним законодавством України

злочинів, що тягнуть заподіяння шкоди здоров’ю 82

І.І. Статіва

Проблеми кримінально-процесуальної регламентації

підстави до порушення кримінальної справи 85

ПРОБЛЕМИ ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ З
КРИМШАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Л.М. Лобойко

Цілі викладання кримінального процесу

на факультеті з підготовки слідчих для ОВС 89

В.М. Федченко

Удосконалення підготовки слідчих з питань процесуальної

регламентації розслідування злочинів декількома слідчими

у складі слідчої (слідчо-оперативної) групи 92

Р.В. Бараннік

Формування світоглядної орієнтації курсантів під час проведення

занять з дисципліни “Судові та правоохоронні органи України”

як складова професійної підготовки майбутнього слідчого 96

B.C. Березняк

Актуальні питання підготовки слідчих у ДЦУВС щодо міжнародного
співробітництва

у сфері кримінального судочинства 99

Т.О. Гій

Методика викладання дисципліни “Процесуальні акти досудового
розслідування” для курсантів

факультету з підготовки слідчих 102

B. Захарко

Актуальні питання підготовки слідчих при засвоєнні

ними сутності запобіжного заходу „підписка про невиїзд” 104

М.Л. Орлов

Забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином,

як важливий напрямок підготовки слідчих 109

Л.А. Філяніна

Поняття, форми (види) міжнародної

правової допомоги у кримінальних справах 113

М.Б. Халемін

Проблеми формування професійної свідомості майбутніх

слідчих при викладанні кримінально-процесуального права 118

В. Литвинов

Деякі проблемні питання щодо якісної підготовки та засвоєння

курсантами теоретичних знань з досудового слідства 121

ПРОБЛЕМИ ТЕОРЕТИЧНОЇ ТА ПРАКТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ СЛІДЧИХ З КРИМІНАЛІСТИКИ
ТА ОРД

Є.І. Макаренко

Проблеми криміналістичної підготовки слідчих

у вищих закладах освіти МВС України 124

О.В. Лускатов

Навчання плануванню розслідування кримінальної справи

та окремої слідчої дії – важливий напрямок

професійної підготовки слідчих 132

Н.В. Павлова

Актуальні питання удосконалення діяльності слідчих

щодо розслідування шахрайства у сфері житла 138

В.М. Плегенець

Формування рекомендацій з розслідування за відомо

неправдивих повідомлень про загрозу безпеці громадян

(актуальність та окремі аспекти проблеми) 142

B.C. Шаповал

Комплекс заходів та методика розслідування

злочинів проти власності слідчими 144

О.Л. Христов

Особливості реалізації матеріалів ОРС

стосовно осіб, що займаються незаконним, поєднаним

з насильством, заволодінням транспортними засобами 147

Довідка про авторів 150

Мевдународная правовая помощь в уголовных делах. Инструкция. Издание №
і Швейцария, Берн Федеральное полицейское ведомство 1998 С 3-4.

У багатьох кримінальних справах були докази, що свідчили про вчинення
злочину певною особою, однак через прогалини слідства, слабку допомогу
оперативних працівників, несвоєчасне вжиття необхідних заходів злочини
щодо шахрайств, пов’язаних з відчуженням приватного житла, залишалися
нерозкритими, серед них 6,25 % кримінальних справ зупинено за п. ! ст.
206 КПК України; 56,25 % – за а. З ст. 206 КПК України.

PAGE 14

PAGE 19

PAGE 36

PAGE 80

PAGE 86

PAGE 96

PAGE 130

PAGE 136

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter