УДК 340 (075.4)
ББК 76.0я729
М 48
Гриф надано Міністерством освіти і науки України. Лист від 21.02.01 №
14/18.2-169
Рецензенти:
А.В. Іщенко, докт. юрид. наук, Національна академія внутрішніх справ
України.
І.П. Лановенко, докт. юрид. наук, заслужений діяч науки і техніки,
член-кореспондент Академії правових наук України, професор Інституту
держави і права ім. Корецького НАН України.
Автори:
Мельник П.В., канд. екон. наук, професор;
Самілик Г.М., канд. юрид. наук, доцент – розділ IX;
Савченко Л.А., канд. юрид. наук, доцент – розділ III, V, VII, VIII, X;
Цимбал П.В., канд. юрид. наук, доцент – розділ XI;
Цимбалюк А.В., канд. екон. наук, доцент – розділ VI;
Бондаренко М.О., канд. юрид. наук, доцент – розділ IV;
Цимбал Т.Я. – розділ I;
Глух М.В. – розділ II.
М 48 Правознавство: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України,
2001. – 309 с.
ISBN 966-7257-51-7
Навчальний посібник “Правознавство” розрахований на абітурієнтів вищих
навчальних закладів, а також учнів загальноосвітніх шкіл та студентів
неюридичних факультетів.
У навчальному посібнику висвітлені загальні положення теорії держави і
права, викладені рекомендації щодо вивчення конкретних галузей права,
окремих його інститутів, основних нормативних актів.
ЗМІСТ
РОЗДІЛ І ДЕРЖАВА І ПРАВО
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/11.htm” Глава 1. Держава
§ 1. Загальні передумови виникнення держави
§ 2. Теорії походження держави
§ 3. Поняття держави, її ознаки та функції
§ 4. Історичні типи держави
§ 5. Форми держави
§ 6. Правова держава
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/12.htm” Глава 2. Право
§ 1. Поняття і види соціальних норм
§ 2. Поняття права, його ознаки, функції та джерела
§ 3. Система права: норми, інститути, галузі
§ 4. Систематизація правових актів
§ 5. Правовідносини
§ 6. Поняття законності та правопорядку
§ 7. Правопорушення
§ 8. Юридична відповідальність
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/2.htm” РОЗДІЛ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ
ПРАВО
§ 1. “Декларація про державний суверенітет” від 16 липня 1990 року
§ 2. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року
§ 3. Закон України “Про правонаступництво” від 12 вересня 1991 року
§ 4. Конституція України – основний закон держави
§ 5. Правовий статус людини і громадянина України
§ 6. Громадянство України
§ 7. Право громадян на об’єднання в політичні партії та громадські
об’єднання. Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1997
року
§ 8. Право громадян на свободу світогляду та віросповідання. Закон
України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня
1991 року
§ 9. Право на освіту. Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991
року
§ 10. Поняття і принципи виборчого права. Закон України “Про вибори
народних депутатів України” від 24 вересня 1997 року
§ 11. Поняття і види референдумів. Закон України “Про всеукраїнський та
місцеві референдуми” від 03 липня 1991 року
§ 12. Президент України – вища посадова особа держави
§ 13. Поняття і види влади
§ 14. Верховна Рада України
§ 15. Кабінет Міністрів і його компетенція
§ 16. Місцеві органи виконавчої влади
§ 17. Місцеве самоврядування
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/3.htm” РОЗДІЛ ІІІ ЦИВІЛЬНЕ
ПРАВО
§ 1. Цивільне право як самостійна галузь права
§ 2. Суб’єкти цивільно-правових відносин
§ 3. Поняття права власності та форми власності в Україні
§ 4. Право приватної власності
§ 5. Право колективної власності
§ 6. Право державної власності
§ 7. Захист права власності
§ 8. Цивільно – правові угоди та договори
§ 9. Зобов’язання
§ 10. Цивільно-правова відповідальність
§ 11. Спадкове право
§ 12. Авторське право
§ 13. Окремі види цивільно-правових договорів
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/4.htm” РОЗДІЛ IV ЖИТЛОВЕ ПРАВО
§ 1. Конституційне право громадян України на житло
§ 2. Загальна характеристика Житлового кодексу України
§ 3. Житловий фонд
§ 4. Порядок надання жилих приміщень
§ 5. Договір найму жилого приміщення
§ 6. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами
§ 7. Квартирна плата. Плата за комунальні послуги.
§ 8. Житлова субсидія
§ 9. Відповідальність за порушення житлового законодавства.
§ 10. Приватизація державного житлового фонду
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/5.htm” РОЗДІЛ V СІМЕЙНЕ ПРАВО
§ 1. Кодекс про шлюб та сім’ю України
§ 2. Поняття шлюбу, порядок і умови укладення шлюбу
§ 3. Шлюбний контракт
§ 4. Особисті і майнові права та обов’язки подружжя
§ 5. Припинення шлюбу
§ 6. Права та обов’язки батьків і дітей
§ 7. Опіка і піклування
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/6.htm” РОЗДІЛ VI
АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО
§ 1. Загальна характеристика Кодексу про адміністративні правопорушення
(1995 рік)
§ 2. Співвідношення переконання і примусу в державному управлінні. Види
примусу
§ 3. Поняття адміністративного правопорушення та його ознаки.
§ 4. Склад адміністративного правопорушення
§ 5. Адміністративна відповідальність
§ 6. Поняття та види адміністративних стягнень
§ 7. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності
§ 8. Органи, що регулюють справи про адміністративні правопорушення
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/7.htm” РОЗДІЛ VII ФІНАНСОВЕ
ПРАВО
§ 1. Бюджетна система України
§ 2. Бюджетний процес в Україні
§ 3. Фінансова діяльність держави та органи, що її здійснюють
§ 4. Поняття фінансового права
§ 5. Поняття податкового права та загальна характеристика податкового
законодавства
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/8.htm” РОЗДІЛ VIII ТРУДОВЕ
ПРАВО
§ 1. Трудове право як самостійна галузь права
§ 2. Колективний договір, його зміст та порядок укладання
§ 3. Поняття, зміст, сторони трудового договору, його види
§ 4. Укладання трудового договору. Прийом на роботу
§ 5. Особливості прийому на роботу неповнолітніх
§ 6. Підстави припинення трудового договору
§ 7. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника
§ 8. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу
§ 9. Робочий час і його види
§ 10. Поняття і види часу відпочинку
§ 11. Оплата праці
§ 12. Особливості праці молоді та жінок
§ 13. Дисциплінарна відповідальність працівників
§ 14. Матеріальна відповідальність працівників
§ 15. Розгляд трудових спорів
§ 16. Види пенсій відповідно до Закону України “Про пенсійне
забезпечення” від 05.11.91
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/9.htm” РОЗДІЛ IX КРИМІНАЛЬНЕ
ПРАВО
§ 1. Кримінальний кодекс України
§ 2. Поняття злочину
§ 3. Кримінальна відповідальність і її підстави
§ 4. Співучасть у злочині
§ 5. Обставини, які виключають суспільну небезпечність і протиправність
діяння
§ 6. Кримінальне покарання і його види
§ 7. Відповідальність за окремі види злочинів
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/10.htm” РОЗДІЛ Х ЕКОЛОГІЧНЕ
ПРАВО
§ 1. Правова охорона навколишнього природного середовища
§ 2. Екологічні права і обов’язки громадян
§ 3. Загальне і спеціальне використання природних ресурсів
§ 4. Земельний кодекс України
§ 5. Контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного
середовища
§ 6. Відповідальність за порушення екологічного законодавства
HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/pravo_M/-11.htm” РОЗДІЛ ХІ СУДОВА
СИСТЕМА ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ
§ 1. Судова система України
§ 2. Правоохоронні органи України
РОЗДІЛ І
ДЕРЖАВА І ПРАВО
Глава 1. Держава
Головним об’єктом юридичної науки (правознавства) є вивчення держави і
права, – це два найважливіші суспільні інститути, що закономірно виникли
внаслідок тривалого історичного розвитку цивілізації. Для кожної нації
чи народності виникнення власної держави і свого права – свідчення і
доказ переходу від первісного ладу до більш високого ступеня суспільного
розвитку.
Можна сказати, що держава і право – своєрідний результат природного
відбору людством кращих форм організації суспільного життя.
Цінність держави і права як соціального блага, що приносить відчутну
користь як суспільству, так і кожному його членові, виявляється у
здатності організовувати та упорядковувати малі й великі людські
колективи, суспільство в цілому. Держава і право виступають засобами
регулювання суспільних відносин, виключають із суспільного життя
безладдя і свавілля, сприяють матеріальному і духовному вдосконаленню
суспільства. За допомогою державно-правових інститутів здійснюється
захист суспільством кожної особи від зловживань, гарантується життя та
основні права людини.
Попри всі позитивні якості, не слід ідеалізувати державу і право, вони
зародилися у процесі розшарування на класи заможних і незаможних. Це
засоби, за допомогою яких заможні задовольняли, по-перше, свої класові
інтереси і, по-друге, загальносуспільні інтереси, необхідні для
існування суспільства в цілому. Тобто держава і право мають двояку
природу. Але на початкових етапах розвитку вони були, насамперед,
засобами підтримування устрою суспільства, цілком вигідного для
економічно сильніших верств, а загальносоціальна функція їх була
незначною. У цілому держава і право виступають знаряддям поліпшеного
панування тих верств, які стоять при владі. Причому ці верстви прагнуть
видати свої класові інтереси за інтереси всього суспільства.
§ 1. Загальні передумови виникнення держави
Держава виникає і розвивається в конкретних умовах життя людей і у
зв’язку з певним ступенем розвитку суспільства.
Безпосередня причина виникнення держави та права – розподіл суспільства
на класи з протилежними інтересами. Це дуже тривалий і складний процес.
У теорії держави і права розглядають такі передумови виникнення
держави:
а) три великі розподіли праці;
б) поява надлишкового продукту, патріархальної сім’ї, приватної
власності та майнової нерівності;
в) утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами та
виникнення міжкласових конфліктів;
г) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові
суперечності й конфлікти.
Розкриваючи ці передумови, треба наголосити, що економіка первісного
ладу прогресувала з подальшим удосконаленням знарядь праці. Щодо
розподілу праці, то потрібно мати на увазі виділення скотарства,
відокремлення ремесел від землеробства і появу купців, зайнятих лише
обміном.
За нових економічних умов одна сім’я мала змогу не тільки забезпечити
себе засобами існування, але й мати надлишковий продукт, який
зосереджувався в руках старійшин, військових начальників. Важливу роль
відігравали також майнова міжродова, а потім і внутрішньородова
нерівність, з’являється приватна власність, класи – групи людей, які
займають протилежне місце у суспільному виробництві.
У цих нових умовах родоплемінна організація існувати не могла. Потрібний
був орган, здатний зберегти та забезпечити функціонування суспільства як
цілісного організму. Новому органу потрібна була міцна влада з певними
установами, особливим загоном людей, які б займалися тільки управлінням
і володіли можливістю здійснювати організаційний примус. Таким органом і
стала держава.
Формування держави пройшло через ряд етапів, яким притаманне поєднання
рис родоплемінної та державної організації суспільства.
Закономірності виникнення держави в різних народів мали свою специфіку,
зумовлену історичними умовами. Розрізняють три основні форми виникнення
держави: афінську, римську й давньогерманську. В Афінах виникнення
держави проходило у класичній формі з внутрішніх протиріч. У
Стародавньому Римі цей процес був прискорений боротьбою плебеїв
(зайшлого населення) проти патриціїв (римської родової знаті), а в
давніх германців – завоюванням чужих територій, для панування над якими
родова організація була непридатна. У Київській Русі одразу склалася
своєрідна ранньофеодальна держава.
§ 2. Теорії походження держави
Існують різноманітні погляди на процес виникнення держави. До найбільш
поширених теорій виникнення держави можна віднести наступні:
Теологічна (Фома Аквінський) – визначає виникнення держави Божою волею.
Основна ідея – возвеличення держави, обгрунтування її вічності та
недоторканості.
Патріархальна (Арістотель, М.К. Михайловський) – визначає виникнення
держави як результат історичного розвитку сім’ї. Як необмеженою і
справедливою є влада батька в сім’ї, так священною визнається влада
монарха.
Договірна (Гроцій, Спіноза, Руссо, Радіщев) – пояснює виникнення держави
внаслідок об’єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про
те, що одні будуть управляти, а інші виконувати їх управлінські рішення.
Психологічна (Л.Й. Петражицький, Г. Тард) – пояснює виникнення держави
особливими властивостями людської психіки – потребою підкорятися волі
сильнішого, усвідомленням залежності членів роду від жерців і вождів у
період зародження держави.
Теорія насильства (Гумплович, Каутський, Дюрінг) – за цією теорією
держава виникає як результат завоювання одних племен іншими, поневолення
одного народу іншим.
Органічна (Герберт Спенсер) – проводить аналогію між державою і
біологічним організмом. Подібно біологічному організму держава
народжується, розмножується, старіє, гине.
Соціально-економічна теорія пояснює виникнення держави як наслідок
внутрішнього розвитку суспільства, його економіки, що призводить до
виникнення соціальних груп різноманітних інтересів, необхідності
впорядкування суспільних відносин та функціонування суспільства як
цілісної системи.
Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна,
технократична.
Отже, в теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності
виникнення держави. Існують численні доктрини виникнення держави, а
також історичні, географічні, демографічні та інші особливості
виникнення держави у різних народів.
§ 3. Поняття держави, її ознаки та функції
Слова “держава”, “публічна влада”, “суверенітет” знають всі, але в чому
полягає суть цих юридичних понять і які їх основні ознаки, відомо далеко
не кожному.
Нерідко поняття “держава” ототожнюється з поняттям “країна”, тобто
виступає як політико-географічне утворення (Україна – держава, що займає
певну частину суші). Автори багатьох публікацій, використовуючи термін
“держава”, мають на увазі суспільство, наприклад, коли пишуть, що
Великобританія – промислово-розвинена держава, а країни Тропічної Африки
– економічно відсталі держави.
Але у нашому випадку держава розглядається, перш за все, як організація
політичної влади, яка існує в певній країні.
Дати визначення держави, яке б відображало всі грані цього складного
суспільного явища, практично не вдавалося нікому, хоча спроби робилися
багатьма видатними філософами, політиками, юристами. Наприклад,
Арістотель стверджував, що держава – це зосередження усіх розумових і
моральних інтересів громадян. Цицерон розглядав державу як союз людей,
об’єднаних загальною користю і справедливістю. Представники класової
теорії стверджували, що держава – це диктатура панівного класу.
Що ж таке держава?
Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що
характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером,
реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність
спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням
обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного
функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних
повноважень.
Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від
суспільної влади в додержавний період і, по-друге, підтверджують її роль
як основного знаряддя здійснення політичної влади.
Кожній державі притаманні:
– територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на які
поширюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється
у громадян;
– публічний характер влади, що втілюється в державно-правових
інститутах, відособлених від населення, має призначення здійснювати
політичну владу та регулювати суспільні відносини;
– суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що
виявляється в її верховенстві, незалежності, єдності;
– механізм держави, тобто система органів та організацій, що створюються
державою для реалізації її функцій і завдань;
– загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми, які розробляє,
приймає та охороняє держава і які визначають сферу відносин, що
охороняються державою, роблять державні рішення обов’язковими на рівні
суспільства і визначають можливе покарання за порушення встановлених
правил;
– система податків – платежів обов’язкового характеру загальнодержавного
чи місцевого значення, що встановлюються для утримання державного
апарату, а також для виконання загальносоціальних функцій держави у
сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо.
Перед будь-якою державою постають завдання, на вирішення яких вона
спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Ці
завдання держава виконує через здійснення функцій, які дуже тісно
пов’язані із завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться лише
до них. Аналіз функцій держави повинен відповідати на головні питання:
що і як повинна робити держава на певному етапі свого розвитку; на чому
повинні бути сконцентровані зусилля її органів і відомств?
Чимало спеціалістів вважають, що функції держави – це, перш за все,
певні напрями діяльності держави, в яких виражається службова роль,
завдання, мета і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава
реалізує свої завдання та цілі, які стоять перед суспільством чи можуть
бути поставлені.
Держава виконує надзвичайно багато функцій, які аналізуються загальною
теорією держави і окремими галузевими науками. Теорія держави і права
аналізує лише основні функції держави, їх можна класифікувати таким
чином:
1. За соціальним значенням державної діяльності:
а) основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні,
найважливіші напрями її діяльності. Це, наприклад, функції оборони
країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод
громадян;
б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але сутність
держави не розкривають. Так, у складі такої основної функції, як оборона
країни, можна виділити низку допоміжних: зміцнення збройних сил,
розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням та
ін.
2. За сферами діяльності функції поділяються на:
а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави та
виражаються в її внутрішній політиці, а саме: регулювання економічних
відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку,
законності, прав і свобод громадян, соціальний захист населення, охорона
та раціональне використання природних ресурсів;
б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення зовнішньої політики
держави. Це такі функції: оборона країни, підтримання міжнародного миру,
економічного співробітництва.
3. Державні функції з точки зору тривалості їх здійснення у часі
поділяються на:
а) постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування
держави. Це оборона країни, охорона правопорядку;
б) тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування
держави.
Можливий розподіл функцій держави за сферами суспільного життя, в яких
вони здійснюються. Відповідно до цього функції поділяються на
економічні, політичні, гуманітарні.
§ 4. Історичні типи держави
Розмаїття держав, що мали місце в історії та існують сьогодні,
потребують певної упорядкованості, класифікації за загальними та
особливими ознаками.
Основною класифікацією держав є їх розподіл та об’єднання за типами.
Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак,
притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства.
Відповідно до класифікації суспільно-економічних формацій все розмаїття
держав в історичному контексті поділяється на такі типи: рабовласницькі,
феодальні, сучасні.
Рабовласницький – це перший в історії тип держави, який не мав
загального розповсюдження і був перехідним. Це зумовило наявність у
рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного
ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної
організації суспільства.
Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну
основу складала приватна власність і такий засіб виробництва як раб.
Членами держави визнавалась меншість населення – у першу чергу,
рабовласники та, у деяких випадках, представники інших верств населення
(селяни-общинники, ремісники, торгові люди).
У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального
типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона базується, в
основному, на сільськогосподарському виробництві, характерне вже
визнання селянина членом держави, який, не маючи права власності на
землю, володіє іншими засобами виробництва (хатою, іншими будівлями,
інвентарем). Феодальна держава об’єднує всіх членів суспільства, але
вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани;
існує в цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю
сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілого, що
існує на певній території та спроможне виступати зовні у вигляді єдиних
органів. Тому пануючою закономірністю становлення феодального
суспільства є централізація управління, а провідною формою державної
організації – монархія (ранньофеодальна, централізована,
станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави
підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового
представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства
вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й
ієрархії їх взаємовідносин.
Феодальне право – жорстоке, відверто класове, неузгоджене та
розпорошене. Значний вплив мають релігійно-правові норми.
Буржуазна держава та буржуазне право виникли в результаті буржуазних
революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та
феодальних відносин. Для них характерні такі риси:
– феодальне проголошення і закріплення рівноправ’я, законності,
непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів,
невтручання держави у суспільне життя;
– цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших
цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади;
– зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях;
– множинність форм правління (конституційна монархія, демократична
республіка), зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин.
Соціалістичному типу держави і права притаманні нігілістичне ставлення
до права, спроби його ототожнення з політичною доцільністю, проголошення
принципу фактичної рівності (зрівнялівка), управління суспільством за
допомогою репресивних методів, ототожнення права і законодавства,
визнання тимчасового характеру держави і права, необхідності їх
скасування при комунізмі як вищої стадії розвитку соціалістичного
суспільства.
Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю,
демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної
влади, правовою формою та характером державної діяльності.
Сучасні держави найбільш розвинутих суспільств забезпечують задоволення
загальнолюдських потреб, реальне здійснення та захист основних прав
людини. Їх економічною основою є наявність серед населення значної
кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та
рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та
державної.
Суттєвою рисою сучасної держави є відображення, забезпечення і захист
природних прав людини.
§ 5. Форми держави
Кожна держава характеризується певною формою, яка визначає процес
організації та здійснення державної влади.
Форма держави поєднує три елементи:
– державне правління;
– державний устрій;
– державний (політичний) режим.
1. Форма державного правління відображає певний порядок утворення та
організації вищих органів влади.
За формою правління держави поділяють на монархії та республіки.
Монархія – це форма правління, за якої вища влада в державі належить
одній особі – монарху.
Монархія буває абсолютною та обмеженою.
Абсолютна монархія – це історичний тип монархії, якій властива
належність монарху необмеженої влади. Вона характеризується відсутністю
представницьких органів, правом монарха видавати закони та призначати
чиновників (класичним прикладом є Російська імперія часів Петра I чи
Французька монархія часів Людовіка XІV).
Обмежена монархія – це форма правління, що передбачає чітке визначення
повноважень монарха. Цей різновид монархії поділяється на конституційну
та дуалістичну.
Конституційна монархія характеризується певним співвідношенням
повноважень монарха та парламенту (Англія, Данія, Швеція, Японія).
Дуалістична монархія характеризується особливим процесом призначення та
контролювання уряду. Вона передбачає двопалатний парламент, нижня палата
якого обирається населенням, а верхня – призначається монархом; уряд
призначається ним самостійно або через прем’єр-міністра, який
призначається монархом; глава держави має право вето щодо актів
парламенту (країни Африки та Близького Сходу).
Республіканська – це форма правління, відповідно до якої вища влада
належить виборному органу – парламенту. Для неї характерні наявність
вищих виборних органів влади; базування діяльності держави на принципах
демократії та поділу державної влади.
Залежно від особливостей повноважень глави держави та їх співвідношення
із повноваженнями парламенту республіки поділяють на парламентські,
президентські, змішані.
Парламентська республіка характеризується верховенством влади
парламенту; підзвітністю йому уряду; наявністю посади прем’єр-міністра,
якого призначає парламент; обов’язком президента діяти лише за згодою
уряду (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія, Австрія).
Президентська республіка характеризується наявністю глави держави –
президента, який може поєднувати повноваження глави держави та уряду.
Президент призначає уряд, що несе перед ним політичну відповідальність;
він може застосовувати право вето щодо актів парламенту; президент за
певних обставин може розпустити парламент, а останній може ініціювати
процес відсторонення президента від влади у разі порушення ним
конституції чи скоєння злочину (США, Аргентина, Мексика, Росія).
Змішана республіка поєднує риси парламентської та президентської. Уряд
затверджується парламентом за пропозицією президента; він є підзвітний
президенту та підконтрольний парламенту; президент підписує та обнародує
закони, що приймаються парламентом (Україна, Франція).
2. Форма державного устрою відображає спосіб територіального устрою
держави, який визначає порядок взаємодії центральної, регіональної та
місцевої влад.
За формою устрою держави поділяють на прості й складні.
Простою або унітарною (від латинського unites – єдність) є держава, що
характеризується цілковитою політичною єдністю. Останнє виявляється в
тому, що держава має єдину структуру державного апарату, який поширює
свої повноваження на всю територію держави; всі адміністративні одиниці
мають рівний юридичний статус стосовно держави; жодна з адміністративних
одиниць не має політичної самостійності та ознак суверенітету; держава
має єдине громадянство, єдину систему права, судову та грошову системи
(Франція, Японія, Єгипет, Україна).
До складних держав належать федерація, конфедерація, імперія.
Федерація – це союзна держава, що складається з територій суб’єктів
(складових держави), які мають обмежений суверенітет. Для неї характерна
наявність двох рівнів державного апарату, що складають органи федерації
та її суб’єктів; наявність двопалатного парламенту, єдиного громадянства
та дворівневої правової системи – федерації в цілому та її суб’єктів
(США, Мексика, Індія, Росія).
Конфедерація – це договірний союз держав, кожна з яких зберігає повний
суверенітет. Конфедерація характеризується відсутністю єдиного
громадянства; добровільним об’єднанням, необхідним для вирішення
спільних справ і коштів, створенням спільних органів шляхом рівного
представництва держав. Ця форма державного устрою нині практично не
зустрічається і має здебільшого лише історичний характер (Північна
Америка ХVІІІ ст., Німеччина ХІХ ст. та ін.).
Імперія – це складна держава, яка включає суверенну державу – метрополію
і підвладні їй несуверенні держави – колонії. Ця форма державного устрою
вже відійшла в історію.
3. Форма державного правового режиму – це сукупність засобів, прийомів і
способів реалізації державної влади, що відображають її характер і
зміст. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.
Основними ознаками демократичного режиму є свобода особи у сфері
економічної діяльності, гарантії особистих прав і свобод, захищеність
особи від свавілля та беззаконня, плюралізм в політичній, економічній,
ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей, правовий характер
діяльності державного апарату та ін.
У сучасному суспільстві демократичний режим проявляється у трьох
різновидах: ліберально-демократичному, консервативно-демократичному,
соціально-демократичному.
Недемократичний режим поділяється на тоталітарний і авторитарний.
Тоталітарний режим – це сукупність таких засобів, прийомів і способів
реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і
кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на
всіх рівнях формується однією особою чи кількома людьми з правлячої
верхівки, не контролюється населенням, відсутня будь-яка можливість
вільного виявлення інтересів усіх груп населення, звичним є грубе
втручання в особисте життя людини і громадянина.
Авторитарний режим – це така сукупність засобів, прийомів, способів
реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках
правлячої верхівки; припускається незначне розмежування політичних сил,
відстоювання інтересів певних верств населення.
Серед недемократичних режимів розрізняють військово-поліцейський,
фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу,
іншої групи чи прошарку в соціально-неоднорідному суспільстві.
§ 6. Правова держава
Серед сучасних політичних і юридичних ідей однією з найпопулярніших є
ідея розбудови України як правової держави. Ця ідея отримала офіційне
закріплення у ст.1 Конституції України.
Виходячи із сучасних поглядів, правова держава характеризується такими
суттєвими рисами:
1. Джерелом державної влади має бути народ. Через представницьку чи
пряму демократію він формує органи влади.
2. Панування права в управлінні державними справами.
3. Верховенство законів у регулюванні суспільних відносин.
4. Пріоритет права і свободи особи. Кожна людина має невід’ємні, дані їй
від народження, права і свободи: право на життя, на особисту
недоторканість тощо. Ці права і свободи не даються жодною державою,
жодним законом, і отже, не можуть бути взяті ними.
5. Наявність ефективної правоохоронної системи.
6. Висока правова культура суспільства та особи. Висока правова культура
суспільства – це розвиненість усіх його правових інститутів:
законодавства, правотворчої та правореалізуючої діяльності правового
захисту особи. Правова культура особи містить знання права, повагу до
нього, уміння правильно реалізовувати правові знання на практиці,
безумовне виконання громадянами правових заборон та обов’язків.
7. Відповідальність держави перед суспільством. Це означає, що держава в
особі винних осіб мусить нести моральну та юридичну відповідальність за
рішення і дії, які призвели до шкоди суспільству.
8. Наявність поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову.
Отже, правова держава – це держава, яка складається з громадян, котрі
мають високу правову культуру і формують державну владу, що є
демократично організованим і залежним від суспільства апаратом
управління, який за допомогою ефективних законів забезпечує реалізацію
суверенних прав і свобод громадян.
Глава 2. Право
§ 1. Поняття і види соціальних норм
Будь-яка спільність людей, а тим більше суспільство в цілому, вимагає
певної внутрішньої організації, узгодженості та упорядкованості,
відповідних правил людських стосунків і поведінки.
Упорядкування суспільних відносин або соціальне регулювання здійснюється
за допомогою соціальних норм – правил поведінки загального характеру, що
регулюють різні сфери суспільних відносин, маючи зміст, зумовлений
рівнем економічного, соціального і культурного розвитку суспільства, та
забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.
Оскільки суспільне життя складне і різноманітне, то соціальні норми
відрізняються одна від одної не лише за регульованими сферами суспільних
відносин, а й за способами свого встановлення та забезпечення.
За сферами суспільних відносин розрізняють політичні, економічні,
організаційні, культурні, естетичні, соціально-технічні та інші норми.
За способами встановлення і забезпечення соціальні норми поділяються на
норми права, норми моралі, звичаї, традиції, норми об’єднань громадян,
релігійні норми.
Крім того соціальні норми поділяються на усні та письмові; свідомі та
стихійні, а також залежно від того чим забезпечується їх виконання
(внутрішнім переконанням суб’єктів, об’єднаннями громадян, суспільством
чи державою).
Серед усіх соціальних норм найбільш поширеними і значущими для
суспільства є мораль і право. Мораль і право відрізняються належністю та
мають ряд спільних рис. Їх єдність засновується на тому, що обидва
засоби соціального регулювання є соціальними нормами, існують у реальній
поведінці людини, мають основним змістом права та обов’язки, протидіють
свавіллю і беззаконню, певним чином встановлюються, закріплюються та
гарантуються.
Але наявність цих рис не означає повної тотожності норм права та моралі,
кожна з яких виконує своєрідні функції у процесі впорядкування
суспільних відносин. Вони й визначають відмінності вказаних норм.
Право існує лише в соціально неоднорідному суспільстві, в межах якого
виникає держава, а мораль існує як у державному, так і додержавному
суспільстві.
Право регулює лише найважливіші суспільні відносини, а мораль такі
відносини, які здебільшого не регулюються правом (дружба, кохання).
Право має, як правило, письмовий характер та існує у формі офіційного
документа, а моральні норми існують в основному в усній формі.
Правові норми поширюються на громадян держави та осіб, які перебувають
на її території, а моральні лише на те населення або соціальну групу,
яка дотримується саме цих моральних норм.
Право має обов’язковий характер, а моральні норми виконуються лише у
випадку авторитетності норми для суб’єктів.
Право реалізується за допомогою спеціальних органів держави, а мораль
гарантується суспільством у цілому, а не окремими його структурами.
Порушення правових норм веде до застосування одного з видів юридичної
відповідальності, а наслідком порушення норм моралі є застосування
засобів громадського впливу, які не мають примусового характеру.
Отже, мораль і право характеризуються як спільним призначенням у процесі
регулювання суспільних відносин, так і різним впливом та значенням у
забезпеченні системності суспільства.
Правові норми розподіляються на окремі види за певними суттєвими
ознаками, які визначають специфічну роль кожного різновиду норм у
процесі регулювання суспільних відносин.
1. За функціями:
– регулятивні норми, що визначають зміст суб’єктивних юридичних прав і
обов’язків та умови їх дії, наприклад, норма, що визначає порядок
укладення шлюбу;
– охоронні норми, що визначають умови застосування до суб’єкта засобів
державно-примусового характеру у випадку скоєння правопорушення, а також
зміст цих засобів.
2. За галузями права визначають норми конституційного,
адміністративного, трудового, цивільного, кримінального та інших галузей
права.
3. За юридичною силою розрізняють норми законів і підзаконних актів.
4. За характером правил поведінки:
– зобов’язуючі норми, що встановлюють обов’язок вчиняти позитивні дії
(норма про сплату за проїзд у міському транспорті);
– уповноважуючі норми, що дають учасникам правовідносин можливість
здійснювати конкретні дії з метою задоволення своїх інтересів (право
отримати певний рівень освіти);
– заборонні норми, що встановлюють заборону вчиняти недозволені дії чи
зловживати правом (заборона переходити вулицю на червоне світло).
Існує також поділ норм на загальні та спеціальні; постійні та тимчасові;
імперативні та диспозитивні, а також на загальні, відомчі, місцеві та
локальні.
§ 2. Поняття права, його ознаки, функції та джерела
Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те,
що вони виникають, коли формується держава; встановлюються або
санкціонуються державою; виражають волю керівної частини суспільства;
утворюють внутрішню узгоджену систему; формулюють правила поведінки у
вигляді прав і обо’язків; формально визначені та мають чітке визначення
форми зовнішнього вираження.
Праву як особливому виду соціальних норм притаманні певні ознаки.
Основними вважають такі:
– нормативний характер, тобто право складається з норм – правил
поведінки загального характеру, що визначають права, обов’язки та
відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів;
– норми, що мають загально-обов’язковий характер, поширюються на всіх
учасників правовідносин і виконуються без виключень і незалежно від
ставлення до норм;
– у нормах виявляється воля держави;
– право – це система норм, тобто правові норми – це не просто
сукупність, а єдина система, що діє на основі єдиних принципів, виконує
єдині функції та складається з інститутів і галузей, що регулюють
однорідні суспільні відносини;
– це система формально-визначених норм, зміст яких закріплено в тексті
правового документа;
– право гарантоване державою, яка охороняє та забезпечує його силою
державного примусу;
– право формулює правила поведінки у вигляді прав і обов’язків.
Отже, право це – система загальнообов’язкових, формально визначених
правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються
державою з метою упорядкування суспільних відносин.
Право – це соціальне явище, що може розглядатися як єдність об’єктивного
та суб’єктивного.
Поняття “право” у юридичній літературі вживається у різних значеннях.
Насамперед, право розуміється як певна об’єктивна реальність, один із
видів соціальних норм, що діють у державі.
Крім того, право – міра дій конкретної особи (у цих випадках вживається
термін “суб’єктивне право”).
Застосування права до кожного конкретного випадку супроводжується
переходом від об’єктивного до суб’єктивного права. Тобто, доки норма
права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери
життєдіяльності, вона є об’єктивною. Основною її вимогою є відповідність
соціальним, економічним, політичним та іншим факторам об’єктивної
діяльності, що викликали її до життя. Коли ж ця норма торкається
конкретної ситуації та реалізується в поведінці суб’єкта, то стає
суб’єктивною.
Суб’єктивне право є закріпленою правовими засобами можливістю чинити
активні дії самостійно; вимагати активних дій від інших суб’єктів;
звертатись до держави за захистом прав.
Активна роль права у житті суспільства знаходить свій вияв через його
функції, тобто напрями правового впливу на суспільні відносини. Серед
них необхідно виділити регулятивні та охоронні функції права.
Регулятивні функції – напрями правового впливу, спрямовані на
забезпечення нормальної організації корисних для людини і суспільства
відносин, їх функціонування відповідно до умов об’єктивних законів
суспільного розвитку. Розрізняють регулятивну статистичну та регулятивну
динамічну функції. Регулятивна статистична функція знаходить свій вияв
через вплив права на суспільні відносини шляхом закріплення в тих чи
інших правових інститутах. Наприклад, в інституті права власності
статистична функція виражена також в інститутах політичних прав і свобод
громадян, винахідницького, авторського права та ін.
Регулятивна динамічна функція виявляється через вплив на суспільні
відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки). Вона знаходить
відображення в інститутах адміністративного, цивільного, трудового
права, які опосередковують господарські процеси в економіці.
Охоронна функція – напрям правового впливу, спрямований на охорону
певної системи суспільних відносин, їх недоторканість і відповідно до
цього – на витіснення відносин, неприйнятних для існуючого суспільного
ладу.
Виховна функція права полягає у формуванні за допомогою юридичних
приписів такої особистості, яка поважає прийняті демократичним шляхом
закони, проявляє правову активність, володіє високим рівнем правової
культури.
Правові норми, що регулюють поведінку учасників суспільних відносин,
повинні бути відомими, вираженими у певних формах (джерелах).
Джерела права – це державно-офіційні способи закріплення та зовнішнього
прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість.
До джерел права належать:
1) правовий звичай – історично обумовлене неписане правило поведінки
людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом
тривалого часу. Така форма права у нас майже не збереглася, але була
дуже розповсюджена в Україні, особливо на Запорізькій Січі (покарання
запорожців за різні провини та злочини);
2) правовий прецедент – рішення суду чи адміністрації з конкретної
справи, що розглядалась вперше, яке має загальнообов’язковий характер
для вирішення аналогічних справ надалі. Ця форма права розповсюджена у
США та у країнах Британської співдружності, іноді її називають
англосакською системою права;
3) нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу
держави, у якому закріплено правило поведінки загального характеру, що
забезпечується державою. Нормативно-правові акти поділяються на закони
та підзаконні акти.
Закон – це нормативний акт, що приймається органом влади чи референдумом
в особливому порядку, регламентує найважливіші сфери суспільних відносин
і має вищу юридичну силу (Конституція, конституційні закони, звичайні
закони).
Підзаконний нормативний акт – це документ компетентного органу держави,
що приймається на основі та відповідно до закону. Залежно від юридичної
сили підзаконні акти поділяються на:
– загальні, що поширюються на всю територію та населення держави
(постанови Верховної Ради України, укази Президента України, акти
Кабінету Міністрів України);
– відомчі, що поширюються на певну сферу суспільних відносин (акти
міністерств, відомств і державних комітетів);
– місцеві, які мають чинність на території певної адміністративної
одиниці (акти місцевих органів виконавчої влади);
– локальні акти, що регламентують діяльність конкретних підприємств і
поширюються на їх працівників (накази та розпорядження адміністрації
підприємств, установ та організацій);
4) нормативний договір – документ загального характеру, що
встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і
забезпечується державою;
5) міжнародно-правовий акт – документ міжнародного співтовариства, який
з санкції держави поширюється на її територію.
§ 3. Система права: норми, інститути, галузі
Система права – це внутрішня побудова права, розподіл його на
взаємодіючі норми, інститути і галузі.
Первинним похідним елементом системи права є норми права – своєрідний
матеріал, з якого складається вся правова будова. Своє оформлення вони
одержують у статтях нормативних актів. Як різновид соціальних норм,
правові норми покликані регулювати суспільні відносини. Вони містять у
собі більш-менш детальні моделі соціальних ситуацій і вчинків людей,
оцінюють доречність і корисність людської поведінки та вказують на її
наслідки, служать взірцем зразкової поведінки.
Норми права – це загальнообов’язкові, формально визначені правила
поведінки, які виходять від держави і охороняються нею, надають
учасникам суспільних відносин юридичні права і накладають на них
юридичні обов’язки.
Норми права мають певну структуру. Вона складається з гіпотези,
диспозиції та санкції.
Гіпотеза – частина правової норми, де визначені фактичні обставини, з
настанням яких слід керуватися певною нормою, тобто вказується за яких
умов можуть виникнути передбачені нормою юридичні права та обов’язки.
Диспозиція – частина правової норми, яка вказує, якою повинна бути
поведінка при наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин.
Санкція – частина норми права, яка передбачає заходи впливу, що
застосовуються до осіб, котрі порушують приписи правових норм.
Наприклад, санкція ст. 206 Кримінального кодексу України встановлює
покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт за скоєння
хуліганства.
Норми права діють у тісному зв’язку між собою. Одні норми (регулятивні)
регулюють позитивні дії людей і складаються із гіпотези і диспозиції,
інші (правоохоронні) – охороняють права людини від порушень.
Розрізняють також норми матеріального і процесуального права. Норми
матеріального права регулюють суспільні відносини, які задовольняють
різні потреби і встановлюють юридичні права й обов’язки їх учасників.
Норми процесуального права регулюють процедуру (порядок) діяльності
компетентних органів держави у здійсненні та захисті прав учасників
суспільних відносин, що охороняються законом.
Галузь права – це сукупність норм права, які регулюють якісно однорідну
сферу суспільних відносин (майнових, трудових, управлінських та ін.).
Систему права становлять такі галузі, як державне право, адміністративне
право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, процесуальні
галузі права та ін.
Інститут права – це сукупність досить відокремлених юридичних норм, які
регулюють найбільш однорідні суспільні відносини у самій галузі права і
тісно пов’язані між собою. Наприклад, у цивільному праві – інститут
власності, зобов’язання, у державному – інститут громадянства.
§ 4. Систематизація правових актів
Систематизація – це один із методів удосконалення законодавства,
приведення його у відповідність із системою права. Під систематизацією
розуміють діяльність органів держави щодо впорядкування та вдосконалення
правових актів, приведення їх у певну систему шляхом складання збірників
та інших нормативних актів.
Систематизація здійснюється такими основними способами.
Інкорпорація – спосіб систематизації нормативних актів, який полягає в
об’єднанні за певним критерієм групи актів у даному збірнику без
переробки змісту норм.
Види інкорпорації:
– за юридичним значенням – офіційна (підготовка і видання збірників
правотворчими органами) і неофіційна (підготовка збірників будь-якими
організаціями та особами);
– за обсягом – загальна, галузева, міжгалузева і спеціальна (за окремими
інститутами галузі);
– за критерієм об’єднання – предметна (за предметом регулювання),
хронологічна (за датою прийняття).
Своєрідним видом інкорпорації є консолідація, коли розрізнені акти з
одного питання поєднуються в єдиному новому акті, що приймається
відповідним органом. У консолідованих актах нормативні приписи
розміщуються в логічній послідовності і піддаються редакційній обробці,
хоча зміни не вносяться.
Кодифікація – це спосіб систематизації правових актів, який полягає у
змістовній переробці та погодженні групи норм, що мають спільний предмет
регулювання, та об’єднані в одному нормативному акті.
Розрізняють такі види кодифікації: за обсягом – галузева, міжгалузева,
спеціальна; за формою вираження – основи законодавства, кодекси,
статути, положення тощо.
§ 5. Правовідносини
З правом пов’язано ряд інших понять, які широко вживаються в юридичній
науці. Одне з перших місць тут посідає поняття правовідносин.
Правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини,
учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що
забезпечуються державою.
Структуру правовідносин становлять такі елементи: суб’єкти, об’єкти,
юридичний і фактичний зміст.
Суб’єктами правовідносин вважають учасників, до числа яких можуть
належати:
а) фізичні та юридичні особи;
б) державні та громадські організації;
в) різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ та ін.).
Фізичні особи, як суб’єкти правовідносин можуть бути громадянами
України, іноземними громадянами, особами без громадянства.
Юридичними особами визнаються організації, що мають відокремлене майно,
можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав,
виконувати обов’язки, бути позивачами у загальному, арбітражному чи
третейському суді та нести відповідальність за свої вчинки.
Усі суб’єкти правовідносин мають володіти правосуб’єктністю, тобто
здатністю бути носіями прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені
і нести юридичну відповідальність за свої вчинки. В юридичній науці
розрізняють такі елементи правосуб’єктності:
а) правоздатність – здатність бути носієм суб’єктивних прав та юридичних
обов’язків;
б) дієздатність – здатність своїми діями набувати і самостійно
здійснювати суб’єктивні права та виконувати юридичні обов’язки;
в) деліктоздатність – можливість самостійно нести відповідальність за
свої протиправні вчинки.
Об’єкт правовідносин – це ті реальні соціальні блага, що задовольняють
інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають,
змінюються чи припиняються правовідносини. Їх поділяють на матеріальні
та духовні блага, дії суб’єктів правовідносин, результати їхньої
діяльності.
Юридичний зміст – це суб’єктивні юридичні права та обов’язки суб’єктів
правовідносин.
Фактичний зміст – це самоповедінка суб’єктів, їхня діяльність, у якій
реалізуються суб’єктивні юридичні права та обов’язки сторін.
Існування правовідносин пов’язане з юридичними фактами.
Юридичні факти – конкретні життєві обставини, передбачені правовою
нормою, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.
Серед юридичних фактів розрізняють дії, настання яких залежить від
суб’єктів, та події, тобто обставини, що виникають незалежно від волі
суб’єктів правовідносин (стихійне лихо та ін.).
§ 6. Поняття законності та правопорядку
Законність – один із основоположних принципів діяльності державних
органів, громадських організацій, роботи посадових осіб і поведінки
громадян. Дотримання законності є найважливішим напрямом формування
правової держави.
Законність – це такий режим державного і суспільного життя, при якому
забезпечується повне й неухильне дотримання і виконання законів,
підзаконних актів усіма без винятку органами держави, громадськими
організаціями, посадовими особами і громадянами.
До основних принципів демократичної законності належать:
– нерозривний зв’язок, підпорядкування, зумовленість законності режимом
демократії;
– обов’язковість вимог законності для усіх громадян, посадових осіб,
державних органів та громадських організацій;
– забезпечення верховенства закону в системі правових актів;
– зв’язок законності із загальною та правовою культурою населення,
посадових осіб;
– єдність законності та справедливості;
– встановлення дійового контролю та нагляду за дотриманням законності;
– невідворотність відповідальності за правопорушення, будь-які порушення
режиму законності.
Слід зазначити, що і законність в цілому, і всі без винятку принципи
законності мають за мету забезпечення та захист прав і свобод громадян,
їх правового статусу. Саме на цю мету зорієнтований режим законності,
реалізація якого базується на системі гарантій. Юридичними гарантіями
законності є:
1. Чіткість і конкретність норм чинного права, ефективність санкцій, що
захищають ці норми.
2. Виконання правосуддя як спеціальної форми універсальної, здійснюваної
на основі права та справедливості діяльності суддів, яка забезпечує
реалізацію чинного права, захист прав і свобод громадян.
3. Здійснення вищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів з
боку органів прокуратури.
4. Діяльність державних інспекцій та контрольно-ревізійного апарату, які
в межах своєї компетенції здійснюють роботу із запобігання, виявлення та
припинення порушень законності у різних сферах державного і суспільного
життя.
У результаті дотримання режиму законності в суспільстві встановлюється
правовий порядок (правопорядок). Правопорядок – це система суспільних
відносин, будь-яких інших дій, що мають правове значення, здійснюються в
суспільстві у певній відповідності з вимогою норм права.
Законність – це принцип діяльності, режим дій і відносин. Правопорядок –
це результат реалізації цього принципу, режиму та дотримання законності.
Законність і правопорядок перебувають між собою в тісному зв’язку.
Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень
правопорядку. Порушення законності веде до ослаблення правопорядку.
Правопорядок є важливою умовою реалізації інститутів демократії,
оскільки вони розвиваються на базі всебічного зміцнення законності.
§ 7. Правопорушення
Будь-яка спроба відступити від закону, порушити або обійти його, чим би
вона не мотивувалась, виправданою бути не може. Правопорушення є
антиподом правомірної поведінки.
Правопорушення – це суспільно небезпечне протиправне, винне діяння (дія
чи бездіяльність), скоєне деліктоспроможною особою (суб’єктом), що
досягла вказаного у законі віку, яке тягне за собою юридичну
відповідальність.
Кожне правопорушення є конкретним, характеризується чітко визначеними
ознаками. До таких ознак належать:
1. Суспільна небезпечність (шкідливість) правопорушення, тобто
заподіяння шкоди суспільним відносинам, які охороняються правом.
2. Протиправність діяння означає суперечність його тій чи іншій правовій
нормі, що може виражатися або в невиконанні юридичних обов’язків, або у
зловживанні правом.
3. Деліктоспроможність суб’єкта, що скоїв правопорушення.
Деліктоспроможною є особа, яка відповідно до закону може самостійно
виконувати юридичні обов’язки і нести юридичну відповідальність.
4. Винність особи, що скоїла суспільно небезпечне діяння.
Правопорушенням визнається діяння, яке скоєне винною особою навмисно або
з необережності.
5. Юридична відповідальність винної особи має бути обов’язково
передбачена в санкції відповідної правової норми.
Традиційно виділяють такі види правопорушень:
1) дисциплінарні правопорушення, які на практиці є порушенням трудових
чи службових обов’язків (у законодавстві ці правопорушення іноді
називають дисциплінарними проступками);
2) майнові (цивільні) правопорушення, які можуть бути або невиконанням
чи неналежним виконанням зобов’язань, або ж заподіянням шкоди;
3) адміністративні правопорушення, які називають також адміністративними
проступками;
4) кримінальні правопорушення, які є найтяжчими за своїм характером, їх
у законодавстві називають злочинами.
§ 8. Юридична відповідальність
Юридична відповідальність – це засіб забезпечення правомірної поведінки
суб’єктів права і боротьби з правопорушеннями. Юридична відповідальність
установлюється компетентними органами держави і пов’язана із здійсненням
державного примусу.
Таким чином, юридична відповідальність – це правовідношення між державою
і суб’єктом правопорушення, що характеризується засудженням
протиправного діяння правопорушника та накладанням на нього обов’язку
притерпіти відповідно до санкції порушеної норми права сприятливі
наслідки особистого, майнового і організаційного характеру.
Юридична відповідальність служить, по-перше, меті охорони суспільного
ладу (правопорядку); по-друге, меті виховання людей. Функція виховання
складається із виправлення і перевиховання правопорушника.
Досягненню зазначених цілей юридичної відповідальності служать основні
принципи її здійснення: відповідальність тільки за поведінку, а не за
думки, психічні процеси, почуття; відповідальність тільки за винні,
протиправні діяння; законність, справедливість, доцільність,
невідворотність і своєчасність.
Залежно до якої галузі належить юридична відповідальність, який вид
правопорушення вчинений, виділяються:
– кримінально-правова відповідальність, конкретним проявом якої є
кримінальне покарання;
– адміністративна відповідальність – у формі адміністративних стягнень;
– дисциплінарна відповідальність, яка настає у формі різних
дисциплінарних стягнень;
– майнова (цивільно-правова) відповідальність у вигляді відшкодування
завданої шкоди, відшкодування збитків або ж штрафу, пені, неустойки.
Підставою для застосування санкції закону, яка передбачає юридичну
відповідальність, повинен бути факт скоєння правопорушення.
Не всі зовні протиправні діяння в дійсності є такими. Є обставини, що
виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння. У кримінальному
праві такими обставинами є необхідна оборона та крайня необхідність.
Особа, яка діяла у стані крайньої необхідності або необхідної оборони,
не підлягає адміністративній відповідальності. У цивільному праві
підставою звільнення від відповідальності є нанесення шкоди в умовах
крайньої необхідності (нанести меншу шкоду, щоб запобігати більшій). Є й
інші обставини, що виключають юридичну відповідальність.
РОЗДІЛ ІІ КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО
§ 1. “Декларація про державний суверенітет” від 16 липня 1990 року
“Декларація про державний суверенітет” була прийнята за часів існування
СРСР, тому її положення зводилися до забезпечення суверенітету в складі
СРСР. Деякі положення “Декларації” застаріли, але основні з них не
втратили свого значення і сьогодні.
Декларація стала основою для прийняття нової Конституції, законів
України, проголосивши три види суверенітету: державний, національний і
народний.
Державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині
держави і незалежність її у зовнішніх відносинах.
Національний суверенітет – це здійснення українською нацією свого
невід’ємного права на самовизначення.
Народний суверенітет – це повновладдя народу, який здійснює свою владу
незалежно від інших соціальних сил.
Суть Декларації зводиться до таких положень, які викладені в 10
розділах.
1. Україна є суверенною національною державою, яка реалізує своє
невід’ємне право на самоврядування в межах існуючих кордонів.
2. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Україні.
Повновладдя народу реалізується як безпосередньо, так і через народних
депутатів. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада
України.
3. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного
життя. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу
на законодавчу, виконавчу і судову.
4. Україна має своє громадянство і забезпечує рівність перед законом
усіх громадян держави, незалежно від походження, соціального і майнового
стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови,
політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять,
місця проживання та інших обставин.
5. Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути
змінена та використана без її згоди.
6. Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його
в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і
розпорядження національним багатством України.
7. Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи на
території держави, порядок використання природних ресурсів, гарантії
екологічної безпеки.
8. Україна забезпечує національно-культурне відродження українського
народу, його історичної свідомості і традицій, гарантує всім
національностям, що проживають на території держави, право їх вільного
національно-культурного розвитку.
9. Україна має право на власні Збройні Сили, має внутрішні війська та
органи державної безпеки. Україна проголошує, що має намір в майбутньому
стати нейтральною державою.
10. Україна виступає у міжнародних відносинах як рівноправний учасник,
активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки.
§ 2. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року
Акт проголошення незалежності України юридично закріпив повну
самостійність України як незалежної держави поза СРСР.
Цей акт Верховна Рада України прийняла 24.08.91, виходячи з небезпеки,
яка нависла над Україною в результаті державного перевороту в СРСР
19.08.91. Верховна Рада України проголосила незалежність України та
створення самостійної держави – України.
Проголошувалося, що територія України є неподільною і недоторканою.
Закріплювалося, що з моменту проголошення незалежності на території
України мають чинність виключно Конституція та закони України.
§ 3. Закон України “Про правонаступництво” від 12 вересня 1991 року
У зв’язку з тим, що в Україні була проголошена незалежність і
самостійність Актом проголошення незалежності та Декларацією про
державний суверенітет, у державі сталися кардинальні зміни. Права СРСР у
певній мірі перейшли до України як суб’єкта конституційного права.
Іншими словами, виникло правонаступництво. І тому 12.09.91 було прийнято
Закон “Про правонаступництво”. Цей закон встановлює органи державної
влади, кордони, законодавчі нормативні акти, міжнародні права та
обов’язки Української держави.
Цей закон складається з 9 статей і проголошує такі основні положення:
З моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної
влади України є Верховна Рада України.
До прийняття нової Конституції України діє Конституція Української РСР.
На території України діють закони та інші нормативні акти Української
РСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після
проголошення незалежності України.
Органи державної влади й управління, інші державні органи, сформовані на
основі Конституції УРСР, діють до створення державних органів на
підставі нової Конституції.
Державним кордоном України є колишній кордон УРСР у складі СРСР станом
на 16.07.90.
Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами,
укладеними УРСР до проголошення незалежності України.
Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами
СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам України.
Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР за станом на
16.07.90 і не несе зобов’язань за кредитними договорами та угодами СРСР,
укладеними після 01.07.91 без згоди України.
Громадянами України є всі громадяни СРСР, які на момент проголошення
незалежності України постійно проживали на території України.
§ 4. Конституція України – основний закон держави
Конституція – найважливіший нормативний акт держави, її основний закон.
Такої назви не мають жодні інші нормативно-правові акти. Конституція
стоїть на першому місці в законодавстві держави і містить у собі вихідні
засади національної системи права. Усі правові акти повинні
співвідноситися з Конституцією і не можуть їй суперечити.
Норми Конституції за юридичними характеристиками є також основоположними
для всіх державних органів, службових осіб, громадських об’єднань,
громадян.
Конституція є основним законом, тому що закріплює:
– державний устрій держави, тобто визначає, яке значення в державі
належить державній владі, визначає взаємозв’язок і взаємодію політичних
партій, влади, релігії, громадських організацій;
– взаємовідносини держави та особи, тобто права й обов’язки громадян.
Україна дотримується Загальної декларації прав людини, яку вона
ратифікувала;
– відносини, пов’язані з організацією адміністративно-територіального
устрою держави, тобто поділ території на райони, області, Автономну
Республіку Крим;
– відносини, що регулюють порядок організації, систему і компетенцію
державних органів.
Конституція приймається в особливому порядку вищим представницьким
органом держави або безпосередньо народом шляхом референдуму.
Діюча Конституція була прийнята на V сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року і складається з 15 розділів.
I. Загальні засади. Закріплюються принципи конституційного ладу в
Україні.
II. Права, свободи та обов’язки людини й громадянина. Регулюються
питання, пов’язані з основами правового статусу людини і громадянина.
III. Вибори. Референдум. Регулюються питання, пов’язані з прямим
народовладдям: основні його форми, принципи виборів, підстави проведення
та обмеження щодо референдумів.
IV. Верховна Рада України. Визначається правовий статус Верховної Ради
України.
V. Президент України. Визначається місце і роль Президента в державі,
окреслюється коло його відповідальних повноважень, регламентується
порядок обрання Президента та припинення його посадових функцій, форми
співпраці Президента з органами законодавчої влади, участі у формуванні
судової влади.
VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.
Регламентуються основні повноваження Кабінету Міністрів України та
місцевих держадміністрацій.
VII. Прокуратура. Регулювання діяльності прокуратури в окремому розділі
означає, що виконання покладених на них функцій є самостійним видом
державної діяльності.
VIII. Правосуддя. Закріплюються основні гарантії незалежності суддів.
Визначаються основні засади судочинства. Тут не відтворено всю систему
судів, вона буде визначатися галузевим законодавством.
IX. Територіальний устрій України. Закріплено принципові основи
територіального устрою України, зафіксовано його засади.
X. Автономна Республіка Крим. Закріплено статус Автономної Республіки
Крим у складі України.
XI. Місцеве самоврядування. Конкретизуються положення загальних засад
конституційного ладу в Україні з питань місцевого самоврядування.
XII. Конституційний Суд України. Затверджується правове становище
Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції
в Україні, порядок обрання та вимоги до суддів Конституційного Суду
України, компетенція Конституційного Суду України.
XIII. Внесення змін до Конституції України. Визначається порядок
внесення змін до Конституції, перегляду її окремих положень.
XIV. Прикінцеві положення. Присвячені набуттю Конституцією чинності,
тобто введенню її в дію.
XV. Перехідні положення. Містяться нові принципи організації суспільства
і держави. Закріплюють порядок і строки зміни чинного законодавства, а
також строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та
місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності
новою Конституцією України.
§ 5. Правовий статус людини і громадянина України
Перш ніж говорити про права людини і громадянина, необхідно встановити
зміст понять “людина”, “особа”, “громадянин”.
Людина – біологічна істота, тобто одна з форм земного життя, яка
наділена здатністю мислити, створювати й використовувати знаряддя праці,
володіти членороздільною мовою й нормально розвиватися лише в широкому й
тісному спілкуванні із собі подібними. Цей термін характеризує
представника людського роду (індивіда) як особливу колективістську
біологічну істоту.
Особа – людина як суб’єкт, що вже має індивідуальні, саме цій конкретній
людині притаманні інтелект, моральні та інші якості, сформовані у
процесі суспільного життя.
Громадянин – це особа, яка перебуває у сталих юридично визначених
зв’язках із конкретною державою, що знаходить своє вираження в наявності
відповідного громадянства.
Права людини – це певні можливості особи, що необхідні для її існування
та розвитку в певних конкретно-історичних умовах. Це міра можливої
поведінки, що дозволяє конкретному громадянину вибирати вид діяльності з
метою задоволення особистих інтересів.
Права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами
життєдіяльності індивіда.
У Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну
групу обов’язків.
1. Громадянські права і свободи людини. Ця група прав і свобод громадян
забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадянських
організацій, службових осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і
гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя (ст.
25 – право на громадянство; 27 – право на життя; 28 – право на повагу
гідності; 29 – право на свободу і власну недоторканість; 30 – право
недоторканості житла; 31 – таємниця листування, недоторканість
особистого життя; 33 – свобода пересування; 34 – свобода думки і слова;
35 – свобода світогляду; 40 – право звертання до органів державної
влади; 48 – право на гідний життєвий рівень; 49 – право на безпечне для
життя середовище; 51 – право на свободу сім’ї; 52 – право на дітей; 55 –
право на судовий захист своїх прав і свобод; 56 – право на відшкодування
збитків; 57 – право захисту своїх прав і обов’язків; 58 – право не
відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як
правопорушення; 59 – право на правову допомогу; 60 – право невиконання
незаконних розпоряджень і наказів; 61 – право індивідуального характеру
відповідальності; 62 – принцип презумпції невинуватості; 63 – право
підсудного на захист).
2. Політичні права і свободи громадян України – визначені законодавством
можливості громадян, які забезпечують реальну можливість для них
безпосередньо впливати на громадське та політичне життя країни (ст. 63 –
право на свободу об’єднань; 38 – право участі у керівництві державними
справами; 39 – право на участь у зборах, мітингах і т. п.).
3. Економічні, соціальні та культурні права і свободи людини та
громадянина.
Економічні права – це можливості людини брати участь у виробництві
матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному громадянинові.
Вони визначають місце людини в економічному й соціальному житті та
складають основу правового статусу громадянина як трудівника. (ст. 41 –
право на приватну власність; ст. 42 – право на підприємницьку
діяльність; ст. 13, 41 – право на користування об’єктами державної та
комунальної власності).
Соціальні права – це певні можливості людини користуватися соціальними
благами у сфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти,
здоров’я, відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Конституції
України (ст. 43 – право на працю; ст. 44 – право на страйк; ст. 45 –
право на відпочинок; ст. 46 – право на соціальний захист; ст. 47 – право
на житло; ст. 49 – право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне
страхування).
Культурні права – це суб’єктивні права людини в культурній (духовній,
ідеологічній) сфері, це певні можливості доступу до духовних здобутків
свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання та участі у
подальшому їх розвитку (ст. 53 – право на освіту; ст. 54 – право на
результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, свобода
літературної, наукової та технічної творчості).
Рівність прав громадян України означає, що надання будь-яких привілеїв
або запровадження певних обмежень для громадян України за ознаками раси,
кольору шкіри, політичних та інших переконань, соціального походження,
майнового стану, за мовними або іншими ознаками належить розглядати як
порушення Конституції та законів України, а винних у цьому притягають до
відповідальності. Особливо підкреслюється принцип рівності прав жінки і
чоловіка, зокрема, надання жінкам рівних з чоловіками можливостей у
громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і
професійній підготовці, у праці та винагороді за неї, а також рівність
прав дітей незалежно від походження або від того, народжені вони у шлюбі
чи поза ним.
У розділі ІІ Конституції України, крім прав і свобод людини та
громадянина, зафіксовано й конституційні обов’язки. Конституційний
обов’язок – це міра обов’язкової поведінки, якої повинен дотримуватися
кожний для забезпечення нормального функціонування інших
суб’єктів-громадян суспільства. Так, ст. 65 Конституції проголошує, що
захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України,
шанування її державних символів є обов’язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Захист своєї Батьківщини є не тільки правовою, а й моральною вимогою до
кожного громадянина. Виконання цього обов’язку передбачає захист країни,
її населення, матеріальних і духовних цінностей, територіальної
цілісності та суверенітету. Захист держави виражається у забезпеченні
оборони і безпеки, що досягається за допомогою політичних, економічних,
правових, соціальних, військових та інших заходів. Для оборони країни
утворюються Збройні Сили і встановлюється військовий обов’язок громадян,
основною формою виконання якого є проходження військової служби.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від
25.03.92 “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”. На
військову службу призиваються громадяни чоловічої статі віком від 18 до
29 років, які не мають прав на звільнення або відстрочку від призову.
Передбачається можливість вступу чоловіків та жінок на військову службу
за контрактом.
Відповідно до Закону України від 12.12.97 “Про альтернативну
(невійськову) службу” формою реалізації військового обов’язку є
проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є державною
службою поза Збройними Силами України чи іншими військами, що
запроваджується замість проходження військової служби.
Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального
військового обов’язку мають громадяни України, які належать до діючих,
згідно із законодавством, релігійних організацій, віровчення яких не
допускає користування зброєю та службу в армії1.
Обов’язковими атрибутами держави є: Державний Прапор, Герб і Гімн. Ці
символи встановлюються ст. 20 Конституції України та законами України і
як атрибути суверенності та незалежності потребують відповідної поваги й
захисту.
Ст. 66 Конституції України покладає на своїх громадян обов’язок не
заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані
збитки.
Цей конституційний обов’язок знайшов своє відображення в ряді законів
України. Так, Закон України від 25.06.91 “Про охорону навколишнього
природного середовища“ зобов’язує громадян раціонально використовувати
природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псування,
забруднення, виснаження природних ресурсів, негативного впливу на стан
навколишнього природного середовища.
Законом України “Про охорону і використання пам’яток історії та
культури“ від 13.07.78 визначаються вимоги щодо охорони пам’яток історії
та культури.
Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови
добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушенням порядку
використання і охорони природних ресурсів, пам’яток історії та культури,
відповідні спори вирішуються в судовому порядку.
Одним із конституційних обов’язків громадян України є обов’язок кожного
сплачувати податки і збори в порядку та розмірах, встановлених законом.
Згідно зі ст. 67 Конституції України усі громадяни щорічно подають до
податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий
стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів
та інших обов’язкових платежів, напрями їх зарахування і використання,
перелік платників податків та об’єктів оподаткування, а також
відповідальність за порушення податкового законодавства визначаються
Законом України “Про систему оподаткування”.
Контроль за дотриманням податкового законодавства і правильністю
обчислення, повнотою і вчасністю сплати податків, зборів та інших
платежів і внесків до державних цільових фондів здійснюється органами
державної податкової служби України.
У ст. 68 Конституції України закріплено обов’язок кожного неухильно
додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на
права і свободи, честь і гідність інших людей.
Даний обов’язок є однією з передумов формування в Україні правової
держави. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Встановлення чинним законодавством норм про юридичну відповідальність
пов’язане з незадовільним рівнем загальної правової культури багатьох
громадян, навіть з правовим нігілізмом, коли ігнорується або
принижується абсолютна цінність державних організацій суспільства та
правової системи.
§ 6. Громадянство України
Громадянство України визначає постійний правовий зв’язок особи та
Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та
обов’язках.
Право на громадянство є невід’ємним правом людини. Громадянин України не
може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство.
Громадяни України, незалежно від підстав і порядку набуття громадянства,
мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення
громадянства України визначаються Законом України “Про внесення змін до
Закону України “Про громадянство” від 16 квітня 1997 року.
Так, відповідно до з цього закону громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення
незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на
території України;
2) особи, які на момент набрання чинності Законом України “Про
громадянство”(13 листопада 1991 року) постійно проживали в Україні,
незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
місця проживання, мовних чи інших ознак, і які не є громадянами інших
держав;
3) особи, які народилися або постійно проживали на території України, а
також їх нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 року
проживали за межами України, не перебувають у громадянстві інших держав
і до 31 грудня 1999 року подали у встановленому цим Законом порядку
заяву про визначення своєї належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянства України відповідно до цього Закону.
Згідно зі ст. 11 Закону громадянство України набувається:
1) за народженням;
2) за походженням;
3) через прийняття до громадянства України;
4) через поновлення у громадянстві України;
5) за іншими підставами, передбаченими цим Законом;
6) за підставами, передбаченими міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Закон також визначає підстави припинення громадянства. Громадянство
припиняється:
1) внаслідок виходу з громадянства України;
2) внаслідок втрати громадянства України;
3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Громадянство України втрачається:
1) якщо громадянин України добровільно набув громадянства іншої держави;
2) внаслідок вступу особи на військову службу, в службу безпеки,
правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади
іноземної держави без згоди на те державних органів України та за
поданням відповідних державних органів України;
3) якщо особа, яка перебувала за межами України, не стала без поважних
причин на консульський облік протягом семи років.
Іноземці та особи без громадянства можуть бути за їх клопотанням
прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства
України є:
1) визнання і виконання Конституції України та законів України;
2) неперебування в іноземному громадянстві;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України
протягом останніх п’яти років.
Це правило не поширюється на осіб, які виявили бажання стати громадянами
України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що хоча б один із
батьків, дід чи баба народилися на її території;
4) володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;
5) наявність законних джерел існування.
Заяви з питань громадянства, закріплені підписом заявника із зазначенням
дати складання, у письмовій формі подаються на ім’я Президента України
через органи внутрішніх справ за місцем постійного проживання заявника,
а особами, які постійно проживають за кордоном – через відповідні
дипломатичні представництва або консульські установи України.
§ 7. Право громадян на об’єднання в політичні партії та громадські
організації.
Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1997 року
Громадяни України мають право на свободу об’єднання. Це право є
невід’ємним і закріплене Загальною декларацією прав людини, гарантується
Конституцією та іншими законами України.
Закон складається із 6 розділів (34 статей):
І. Загальні положення. У цьому розділі йдеться про те, що об’єднання
громадян – це добровільне громадське формування, створене на основі
єдності інтересів для спільної реалізації громадянами прав і свобод.
Незалежно від назви, об’єднання громадян визнається політичною партією
або громадською організацією.
Політична партія – це об’єднання громадян-прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, головною метою яких
є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади,
місцевого самоврядування та представництво в їх складі.
Громадська організація – це об’єднання громадян для задоволення та
захисту своїх соціальних, економічних, культурних та інших інтересів.
Об’єднання громадян, метою яких є: пропаганда війни та релігійної
ворожнечі, зміна шляхом насильства конституційного ладу, обмеження
загальновизнаних прав людини тощо, не підлягають легалізації.
Забороняється створення політичних партій в органах виконавчої, судової
влади, Збройних Силах, Прикордонних військах.
ІІ. Засади діяльності та статус об’єднань громадян. Закріплюються
принципи створення та діяльності об’єднань громадян, статус спілки
об’єднань громадян, взаємовідносини держави та об’єднань громадян.
ІІІ. Порядок створення та припинення діяльності об’єднань громадян.
Йдеться про засновників, членство в об’єднаннях громадян, статут
об’єднань громадян, легалізацію, реєстрацію, символіку об’єднань
громадян.
ІV. Права об’єднань громадян, господарська та інша комерційна
діяльність. Розділ роз’яснює правовий статус об’єднань громадян, право
власності, господарську та іншу комерційну діяльність об’єднань
громадян.
V. Нагляд та контроль за діяльністю об’єднань громадян. Відповідальність
за порушення законодавства. Державний контроль здійснюється державними
органами відповідно до законодавства.
Нагляд за виконанням та додержанням законності об’єднаннями громадян
здійснюють органи прокуратури. Органи державної податкової служби та
фінансові органи здійснюють контроль за сплатою податків та джерелами і
розмірами надходжень.
За порушення законодавства про об’єднання громадян застосовуються такі
стягнення: попередження, штраф, тимчасова заборона окремих видів
діяльності, примусовий розпуск (ліквідація).
VІ. Міжнародні зв’язки об’єднань громадян. Міжнародні об’єднання
громадян. Громадські організації, їх спілки можуть засновувати
міжнародні громадські організації або вступати в них, укладати
відповідні угоди, утворювати міжнародні спілки об’єднань громадян.
Міжнародні громадські об’єднання, філіали, відділення, представництва
громадських організацій іноземних держав на території України діють
відповідно до цього закону, інших законодавчих актів.
§ 8. Право громадян на свободу світогляду та віросповідання.
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23
квітня 1991 року
Кожному громадянину України гарантується право на свободу совісті. Це
право включає свободу мати, приймати та змінювати релігії або
переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими
сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти
релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні
або атеїстичні переконання.
В Україні усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті та
діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України,
зокрема цим законом.
Закон складається із шести розділів (32 статті).
Завданнями цього закону є: гарантування права на свободу совісті
громадянам України та здійснення цього права, забезпечення прав та
інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення
обов’язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов’язків
релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання
негативних наслідків державної політики щодо релігії та церкви.
Закон регулює питання створення і діяльності різних релігійних
організацій.
У розділі ІІІ йдеться про майновий стан релігійних організацій.
Крім цього, в законі закріплені права релігійних організацій та
громадян, пов’язані зі свободою віросповідання, трудова діяльність у
релігійних організаціях та на їх підприємствах.
За порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації
службові особи і громадяни несуть відповідальність, встановлену
законодавством України.
§ 9. Право на освіту. Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991
року
Освіта – основа духовного, соціального, економічного, культурного
розвитку суспільства і держави.
Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості, розвиток її
талантів, виховання високих моральних якостей, забезпечення народного
господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами.
Закон “Про освіту” складається із 7 розділів (61 стаття).
І. Загальні положення. Цей розділ визначає завдання законодавства про
освіту, основні принципи освіти: доступність для кожного громадянина
усіх форм і типів освітніх послуг, які надаються державою.
У цьому розділі дається перелік органів державного управління освітою та
їх повноваження, інші загальні засади освіти України.
ІІ. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура системи
освіти, що включає дошкільне виховання, загальну середню освіту,
професійну освіту, вищу освіту, післядипломну підготовку (стажування,
клінічна ординатура тощо), аспірантуру, докторантуру, підвищення
кваліфікації, перепідготовку кадрів, позашкільне навчання і виховання;
самоосвіту.
ІІІ. Учасники навчально-виховного процесу. Цей розділ визначає учасників
навчально-виховного процесу. Ними можуть бути: вихованці, учні,
студенти, курсанти, слухачі, стажисти, аспіранти, докторанти,
вихователі, вчителі, викладачі, методисти, навчально-допоміжний
персонал; батьки або особи, що їх замінюють; представники підприємств,
установ, організацій, які беруть участь у навчально-виховному процесі.
Визначено права, обов’язки, види соціально-матеріального забезпечення
учасників навчально-виховного процесу.
ІV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база
навчально-виховних закладів. Держава забезпечує бюджетні асигнування на
освіту, а також валютні асигнування на основну діяльність. Поряд з цим,
виділено додаткові джерела фінансування: плата за надання додаткових
освітніх послуг; кредити і позички банків; кошти, одержані за
підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно
до укладених договорів; добровільні грошові внески, матеріальні
цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих
громадян. Бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не
підлягають вилученню. Матеріально-технічна база навчально-виховних
закладів освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації,
обладнання, транспортні засоби та інше майно.
Житлова площа, збудована за рахунок власних коштів навчально-виховних
закладів, не підлягає вилученню.
V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право
укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв’язки з
навчальними закладами зарубіжних країн, мають право на
зовнішньо-економічну діяльність відповідно до законодавства та ін.
VІ. Міжнародні договори діють тоді, коли цими договорами встановлено
інші правила, ніж ті, що передбачені законами України.
VІІ. Відповідальність за порушення законодавства про освіту несуть
службові особи і громадяни, які допустили такі порушення, відповідно до
законодавства України.
§ 10. Поняття і принципи виборчого права. Закон України “Про вибори
народних депутатів України” від 24 вересня 1997 року
Виборче право – це система норм, які регулюють порядок формування
виборчих державних органів та здійснення виборцями своїх прав.
Закон України “Про вибори народних депутатів” формулює принципи
виборчого права.
Загальне виборче право не означає, що виборчими правами можуть
користуватися всі жителі України. Стаття 70 Конституції передбачає деякі
спеціальні умови для їх отримання. До них належать:
– ценз громадянства – виборчих прав не мають іноземці та особи без
громадянства, які проживають в Україні;
– віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни України,
яким на день виборів виповнилося 18 років.
Рівне виборче право означає участь виборців у виборах народних депутатів
на рівних засадах, тобто рівну для кожного виборця можливість впливу на
результат виборів.
Пряме виборче право означає, що депутати обираються безпосередньо
виборцями, і його слід відрізняти від непрямого виборчого права, яке
застосовується в деяких країнах.
Принцип таємного голосування полягає у забороні зовнішнього нагляду і
контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі.
Реалізація принципу таємного голосування забезпечується встановленням
відповідальності осіб, які порушили таємність голосування.
Після прийняття нової Конституції одним з найважливіших кроків на шляху
політичної реформи стало ухвалення 24 вересня 1997 року Закону України
“Про вибори народних депутатів України”, до якого були внесені зміни і
доповнення законами України від 25 та 30 грудня 1997 року.
Закон встановлює змішану, мажоритарно-пропорційну виборчу систему, за
якої 225 народних депутатів України обираються відповідно до
мажоритарної системи відносно більшості голосів і ще 225 – за списками
кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі
пропорційного представництва. Така система є оптимальною для сучасного
етапу розвитку українського суспільства. З одного боку, вона дозволяє
громадянам України, виборцям зорієнтуватися щодо конкретних кандидатів у
народні депутати, з іншого – визначитися в українській політичній
палітрі й, отже, сформувати національну політичну еліту. Ця система
вперше після досягнення незалежності України створює умови для
повноцінної політичної структуризації суспільства, значного підвищення
відповідальності політичних сил, які будуть представлені в Парламенті1.
За своєю структурою Закон “Про вибори народних депутатів України”
складається з одинадцяти розділів і 53 статей. Серед розділів Закону:
реєстрація кандидатів у депутати; передвиборна агітація; фінансування
виборчої кампанії; голосування; підрахунок голосів і визначення
результатів виборів; повторне голосування, повторні вибори, порядок
заміни народних депутатів, позачергові вибори; заключні положення;
прикінцеві положення.
Крім принципів виборчого права, що вже розглядалися, цей Закон
регламентує, що вибори народних депутатів можуть бути черговими,
позачерговими, повторними, а також вибори замість депутатів, які вибули.
Так, чергові вибори проводяться у визначені ст. 77 Конституції України
строки: в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної
Ради України.
Позачергові вибори, відповідно до Конституції України, призначаються
Президентом України у зв’язку із достроковим припиненням повноважень
Верховної Ради України і проводяться в період 60-ти днів з дня
опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної
Ради України.
Повторні вибори можуть бути призначені Центральною виборчою комісією у
випадках, коли вибори в певному виборчому окрузі визнані недійсними або
такими, що не відбулися.
Вибори замість депутатів, які вибули, призначаються Центральною виборчою
комісією в одномандатних округах у випадках, коли достроково
припиняються повноваження народних депутатів України, обраних у
відповідних округах.
Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією з
приблизно рівною кількістю виборців у кожному виборчому окрузі на всій
території України за пропозиціями Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад з урахуванням
адміністративно-територіального устрою України та компактності
проживання національних меншин.
Територією багатомандатного загальнодержавного виборчого округу є вся
територія України, а його центром – місто Київ. Виборцями цього округу є
всі громадяни України, які мають виборче право.
Для проведення голосування і підрахунку голосів територія виборчих
округів поділяється на виборчі дільниці.
Вибори організовують і проводять:
– Центральна виборча комісія;
– окружні виборчі комісії;
– дільничні виборчі комісії.
Дільнична виборча комісія уточнює списки виборців, після чого вони
підписуються головою та секретарем комісії і не пізніше як за 15 днів до
дня виборів подаються для загального ознайомлення, а також для перевірки
їх правильності.
На всій території України в день виборів голосування проводиться з
сьомої до двадцять другої години, що дозволяє виборцям прийти на виборчі
дільниці в зручний для них час.
Дільнична виборча комісія зобов’язана сповістити виборців про час та
місце голосування не пізніше як за 15 днів до дня виборів. Для
безпосередньої участі у виборах кожному виборцю видається бюлетень
встановленої форми.
Після закінчення голосування дільнична виборча комісія на підставі
списку виборців встановлює загальну кількість виборців, які взяли участь
у голосуванні, а потім підраховує кількість голосів, поданих за кожного
кандидата у депутати, а також за кожен список кандидатів у депутати від
політичних партій, виборчих блоків партій.
Результати підрахунку заносяться до протоколу, перший примірник якого
відправляється до окружної виборчої комісії, яка також складає протокол
на підставі даних дільничних виборчих комісій. Перший примірник
протоколу окружної виборчої комісії негайно надсилається до Центральної
виборчої комісії.
Депутатські мандати між політичними партіями, виборчими блоками партій,
списки кандидатів у депутати, від яких отримані чотири або більше
чотирьох відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно
кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча
квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного
мандата.
Обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів
виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, які
балотувалися в даному виборчому окрузі.
При однаковій кількості голосів проводиться повторне голосування.
Рішення про визнання народного депутата обраним приймає окружна виборча
комісія. Це рішення може бути оскаржене до Центральної виборчої комісії
у тижневий строк.
Підсумком виборів вважається встановлення особи, обраної депутатом.
Особи, які допустили порушення законодавства про вибори, несуть
відповідальність, встановлену Законом України.
§ 11. Поняття і види референдумів. Закон України “Про всеукраїнський та
місцеві референдуми” від 3 липня 1991 року
Референдум – це голосування всього населення держави або певної частини
її населення з метою вирішення найважливіших питань державного та
суспільного життя. Брати участь в референдумі можуть особи, які досягли
18 років.
Залежно від певних ознак референдуми поділяються на ряд видів.
Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і
законодавчий, обов’язковий і факультативний референдуми.
Нормативний акт, ухвалений імперативним референдумом, набуває найвищої
юридичної сили й не потребує затвердження ніякими іншими суб’єктами.
Консультативний референдум ставить за мету виявлення точки зору
населення з приводу якогось питання, яка не має обов’язкової юридичної
сили для органів держави.
Конституційний референдум вирішує питання щодо прийняття Конституції чи
внесення до неї поправок.
Обов’язковий референдум проводиться для вирішення питань, які,
відповідно до Конституції, можуть бути розв’язані тільки шляхом
референдуму.
Відповідно до ст. 73 Конституції обов’язкові референдуми мають
призначатися Верховною Радою для вирішення питань щодо зміни території
України або Президентом – для затвердження змін до розділів І, ІІ, ХІІІ
Основного Закону.
Всеукраїнський референдум може призначатися Президентом України з
народної ініціативи для вирішення якогось конкретного питання, якщо
цього вимагають не менше як три мільйони громадян України, які мають
право голосу.
Предметом всеукраїнського референдуму може бути:
– затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до
Конституції України змін і доповнень;
– прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих
положень;
– прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України,
законів України та інших правових актів.
Предметом місцевого референдуму може бути:
– прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених
законодавством України до відання місцевого самоврядування;
– прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад народних
депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.
Даний закон визначає порядок призначення референдумів, їх підготовку,
принципи участі громадян у референдумах, порядок голосування, визначення
підсумків та інші питання.
Як і в багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів,
що стосуються податків, бюджету чи амністії, проведення референдуму не
допускається.
§ 12. Президент України – вища посадова особа держави
Стаття 102 Конституції визначає Президента України як главу держави,
який виступає від її імені. Це дає підставу вважати його уособленням
держави та державної влади в цілому.
Президент України обирається громадянами України на основі загального,
рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Конституція встановлює, що Президент України обирається строком на п’ять
років. Президент має бути громадянином України, бо неприпустимо, щоб
главою держави була особа, яка не має сталих правових зв’язків з цією
державою.
Кандидат у Президенти повинен досягти 35 років. Вважається, що саме в
цьому віці особа набуває певного життєвого досвіду, має достатньо
здоров’я та енергії, які необхідні для виконання повноважень, покладених
на Президента.
Кандидат у Президенти повинен проживати на території України протягом
десяти останніх перед днем виборів років та володіти державною мовою.
Цей строк є необхідним для того, щоб кандидат у Президенти міг
орієнтуватися в особливостях суспільного життя країни, правильно
визначити потреби і шляхи його вдосконалення.
Кандидат у Президенти України повинен мати право голосу, тобто ним може
бути лише особа, яка не обмежена у виборчих правах і володіє активним
виборчим правом. Конституція визначає, що одна й та сама особа не може
бути Президентом України більше, ніж два строки підряд. Ця норма
застосована для того, щоб одна особа не перебувала тривалий строк при
владі, оскільки, як свідчить історія, це часто призводить до
встановлення антидемократичних державних режимів.
Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.
Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів
після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складання
присяги народові. Президент України користується правом недоторканості
на час виконання повноважень, яку слід розглядати як особисту гарантію,
що створює умови для безперешкодного здійснення президентських
повноважень.
Конкретні повноваження Президента України, що закріплюються в
Конституції, можна поділити на кілька груп:
– представницькі, коли Президент представляє державу в міжнародних
зносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників
інших держав;
– такі, що стосуються діяльності Верховної Ради України – припинення її
повноважень, якщо протягом 30 днів чергової сесії пленарні засідання не
можуть розпочатися;
– у сфері законодавства – призначення всеукраїнського референдуму щодо
змін у Конституції України, право вето з наступним поверненням законів
на повторний розгляд Верховної Ради України;
– щодо призначення та звільнення посад членів Кабінету Міністрів та
інших посадових осіб;
– установчі – утворення та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра,
міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;
– у галузі правосуддя – утворення судів, здійснення помилування;
Перераховані групи повноважень нерозривно пов’язані із сутністю посади
Президента як глави держави. Тому Президент не може делегувати своє
повноваження іншим особам або органам.
Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання
на території України.
Повноваження Президента України припиняються у разі:
– відставки;
– неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;
– усунення з поста в порядку імпічменту;
– смерті.
Адміністрація Президента – це робочий апарат Президента, який подає йому
консультативну допомогу, проробляє варіанти рішень глави держави,
прогнозує можливі політичні міжнародні наслідки, їх прийняття,
організаційно забезпечує діяльність Президента.
До її складу входять ряд служб (юридична, з питань території, з
міжнародних питань та інші) і відділів (у питаннях громадянства,
помилування, прийому громадян), також існує група помічників,
канцелярія, відділ кадрів тощо.
§ 13. Поняття і види влади
Влада – це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті,
хто має владу, визначають поведінку підвладних осіб. Це реальна
можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її
іншим людям при використанні різних засобів і методів, включаючи примус.
Звідси, влада – це завжди двобічні відносини, де воля носія влади
здійснюється через підлеглість підвладного.
Владу можна класифікувати за різними підставами:
а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу;
б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах –
державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань.
Ми зупинимося на понятті політичної та державної влади.
Політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних
програм усіма суб’єктами політичної системи1.
Державна влада здійснюється за допомогою соціального управлінського
апарату на визначеній території, на яку поширюється державний
суверенітет, має можливість використовувати тут засоби організованого і
законодавчо встановленого примусу і насильства.
Ідея поділу влади має далеку історію. У Біблії можна прочитати про владу
Божу і владу кесареву. Монтеск’є, видатний філософ ХVІІІ століття,
доводив, що поділ влади є найпершою умовою правової організації
суспільства і держави, що рівновага влад покликана забезпечити існування
політичних свобод.
Єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється
законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає
змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх
спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі
реалізації єдиної державної влади в Україні згідно з Конституцією.
Особливе місце в системі органів державної влади в Україні має Президент
України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте
його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими
він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.
Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на
підставі державних програм.
Законодавча влада – це влада, на яку покладена функція прийняття та
видання законів – нормативних актів вищої юридичної сили, якщо інше не
передбачено референдумом.
Виконавча влада – це правозастосовна влада, на яку покладається функція
виконання законів. Виконавча влада діє на підставі таких принципів:
пріоритет прав і свобод громадян, законність, демократизм.
Судова влада забезпечує належну дію механізму держави, шляхом здійснення
правосуддя. Правосуддя здійснюється виключно судами. Завдання правосуддя
– захист від будь-яких посягань на суспільний лад України, політичну
систему, права і свободи громадян.
§ 14. Верховна Рада України
Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Виходячи з принципу розподілу влад, жодна влада не має переваг, вона
незалежна від інших. Верховна Рада України має вплив на діяльність інших
державних органів та органів місцевого самоврядування виключно через
прийняття відповідних законів, які є загальнообов’язковими.
Верховна Рада України складається з однієї палати. Конституційний склад
Верховної Ради України – це 450 депутатів, які обираються громадянами
України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом
таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.
Повноваження Верховної Ради України нового скликання починаються у день
відкриття її першого засідання. Особи, обрані до Верховної Ради України,
повинні здійснювати депутатські повноваження на постійній основі, тобто
вони не можуть перебувати на державній службі. Повноваження народних
депутатів виникають з моменту прийняття присяги. Народним депутатам
гарантується депутатська недоторканість. Верховна Рада України здійснює
свою роботу посесійно.
Конституція України закріплює повноваження Верховної Ради України. С.Л.
Лисенков поділяє їх на кілька груп за суттю і призначенням:
– пов’язані зі змінами Конституції України;
– пов’язані з прийняттям законів;
– бюджетні;
– пов’язані з визначенням засад політики держави та програм суспільного
розвитку;
– що визначають взаємовідносини Верховної Ради та Президента;
– пов’язані з формуванням інших державних органів;
– контрольні;
– пов’язані з організацією адміністративно-територіального поділу
країни;
– пов’язані зі здійсненням зовнішніх функцій держави1.
– Стаття 92 Конституції визначає перелік питань, які регулюються
виключно законами:
– питання прав і свобод людини та громадянина, гарантії цих прав і
свобод, основних обов’язків громадянина;
– питання громадянства, право суб’єктивності громадян, статусу іноземців
та осіб без громадянства;
– питання демографічних та міграційних процесів, прав корінних народів і
національних меншин, порядку застосування мов;
– питання фінансових відносин у державі, порядок формування Державного
бюджету та бюджетної системи України, основи грошового обігу та
валютного регулювання;
– питання, пов’язані з порядком направлення підрозділів Збройних Сил
України до інших держав і порядок допуску та умови перебування
підрозділів збройних сил інших держав на території України.
Конституція України визначає порядок прийняття законів.
Так, стаття 93 Конституції визначає, що право законодавчої ініціативи у
Верховній Раді України належить Президентові, народним депутатам,
Кабінету Міністрів України і Національному банку України.
Розгляд законопроектів Верховною Радою України згідно з Регламентом
Верховної Ради України здійснюється в трьох читаннях.
Ухвалений Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України і
невідкладно направляє його Президентові.
Президент протягом 15 днів після отримання закону підписує його та
оприлюднює або повертає до Верховної Ради України з пропозиціями для
повторного розгляду. Після повторного розгляду закон має бути підписаний
і оприлюднений протягом 10 днів. Якщо протягом визначеного строку
Президент не повертає закон до Верховної Ради, то він вважається
схваленим і має бути підписаний Президентом і офіційно оприлюднений.
Конституцією встановлюється, що закон набуває чинності через 10 днів з
дня офіційного оприлюднення, якщо щось інше не передбачено самим
законом.
Згідно з Конституцією України керівництво Верховною Радою України
здійснюють Голова Верховної Ради України, Перший заступник Голови
Верховної Ради України і заступник Голови Верховної Ради України, які
обираються Верховною Радою України зі свого складу та відкликаються нею.
Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України;
організовує підготовку питань для розгляду на засіданнях Верховної Ради
України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє
Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади
України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату
Верховної Ради України.
Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради
України, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють законопроектну
роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до
повноважень Верховної Ради України.
У разі необхідності для підготовки і попереднього розгляду питань, що
входять до повноважень Верховної Ради України, але мають тимчасовий
характер або не потрапляють у коло питань, що підлягають розгляду в уже
існуючих комітетах, Верховна Рада створює тимчасові спеціальні комісії.
Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес,
Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії.
Конституція не закріплює конкретний порядок організації та діяльності
комітетів Верховної Ради України, її тимчасових, спеціальних і слідчих
комісій, а покладає вирішення цих питань на відповідне законодавство.
§ 15. Кабінет Міністрів і його компетенція
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої
влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та
підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах Конституції.
До складу Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр, Перший
віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.
Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою
більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.
Конституція передбачає вирішальну роль Прем’єр-міністра у визначенні
основних напрямів і порядку організації діяльності уряду, які повинні
відповідати Конституції, законам України, указам Президента.
Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним
Президентом.
Основні повноваження Кабінету Міністрів закріплені в ст.116 Конституції
України і стосуються управління найважливішими напрямами державного
життя:
– забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності
України;
– здійснення ефективної внутрішньої та зовнішньої політики;
– дотримання прав і свобод людини й громадянина;
– розробка та здійснення загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального й культурного розвитку України;
– управління об’єктами державної власності;
– розробка та виконання Державного бюджету України, звіт про його
виконання перед Верховною Радою України;
– забезпечення обороноздатності й національної безпеки України,
громадського порядку, боротьба із злочинністю та ін.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і
розпорядження, які є обов’язковими щодо виконання.
Акти Кабінету підписує Прем’єр-міністр України.
Кабінет Міністрів України повинен здійснювати контроль за виконанням
прийнятих ним правових актів безпосередньо або через підлеглі йому
органи.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів
України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади
визначаються Конституцією і законами України.
§ 16. Місцеві органи виконавчої влади
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києва та Севастополя
здійснюють місцеві державні адміністрації.
Склад держадміністрацій формують голови відповідних місцевих
адміністрацій.
Голови місцевих держадміністрацій призначаються на посаду і звільняються
з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
При здійсненні своїх повноважень голови місцевих держадміністрацій
відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів, підзвітні та
підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Місцеві держадміністрації підзвітні та підконтрольні радам у частині
повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
Рішення голів місцевих держадміністрацій, що суперечать Конституції та
законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути
відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої
держадміністрації вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації, згідно зі статтею 119, на відповідній
території забезпечують:
1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та
культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного
проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх
національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших, наданих державою, а також делегованих відповідними
радами, повноважень.
§ 17. Місцеве самоврядування
Питання місцевого самоврядування закріплені в розділі XІ Конституції
України і конкретизуються в Законі України “Про місцеве самоврядування в
Україні” від 27 травня 1997 року.
Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи
добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища
та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах
Конституції і законів України.
Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та
Севастополі визначаються окремими законами України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку,
встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляються спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах відносяться до
компетенції міських рад.
Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів
створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації
населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які
обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного,
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири
роки.
Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого
права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки
відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює
виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.
Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження,
порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.
Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і
очолюють виконавчий апарат ради.
Стаття 143 зазначає, що територіальні громади села, селища, міста
безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування
управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми
соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх
виконання; затверджують бюджети відповідних
адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання;
встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують
проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів;
утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства,
організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю;
вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої
компетенції.
Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та
культурного розвитку відповідних областей і районів, контролюють їх
виконання; затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з
коштів державного бюджету, для їх відповідного розподілу між
територіальними громадами або для виконання спільних проектів та коштів,
залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації
спільних соціально-економічних і культурних програм; контролюють їх
виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої
компетенції.
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі
повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих
повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету
України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому
законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам
місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень
органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої
влади.
Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законом,
приймають рішення, які є обов’язковими щодо виконання на відповідній
території.
Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності
Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом
порядку з одночасним зверненням до суду.
Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку,
визначеному загальними правилами цивільного законодавства про форму
угод.
РОЗДІЛ ІІІ ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО
§ 1. Цивільне право як самостійна галузь права
У процесі своєї життєдіяльності особи вступають між собою в певні
відносини, які регулюються нормами права. Цивільне право як галузь права
регулює майнові відносини, тобто ті відносини, які пов’язані з
приналежністю, набуттям, користуванням та розпорядженням майном.
Майнові відносини, які регулюються цивільним правом, за змістом
поділяються на два види:
1) майнові відносини, пов’язані з приналежністю майна певним особам – це
відносини власності (відображають існуючий розподіл матеріальних благ
між конкретними особами, тобто закріплюють матеріальні блага за
конкретним власником);
2) майнові відносини, пов’язані з переходом майна від одних осіб до
інших – це відносини в галузі товарообігу (вони виникають на основі
договорів).
Цивільне право також регулює і особисті немайнові відносини. Ці
відносини виникають у зв’язку із здійсненням особою своїх особистих
прав. А особисті права – це блага, які невіддільні від особи: життя,
здоров’я, честь, гідність, авторство. Вони індивідуалізують особу,
втілюють її моральну оцінку з боку суспільства.
Особисті немайнові відносини поділяються на два види:
1) особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими (наприклад,
відносини, що виникають у зв’язку із створенням творів літератури,
науки, мистецтва);
2) особисті немайнові відносини, які виникають таі існують незалежно від
майнових, тобто ті, які не пов’язані з майновими (наприклад, відносини,
об’єктом яких є честь, гідність, право на ім’я тощо).
Цивільне право регулює майнові та особисті немайнові відносини на
засадах юридичної рівності. Тобто кожна із сторін є самостійною,
незалежною, не може нав’язувати свою волю іншій, їх стосунки базуються
на взаємній згоді.
Цивільним правом регулюються вищезазначені відносини:
а) юридичних осіб між собою;
б) громадян між собою;
в) громадян з юридичними особами.
Отже, з вищезазначеного можна зробити висновок, що цивільне право – це
галузь права, яка регулює на засадах юридичної рівності майнові та
особисті немайнові відносини з метою задоволення матеріальних і духовних
потреб та інтересів учасників суспільних відносин.
Основним нормативним актом, який регулює цивільні правовідносини, є
Цивільний кодекс України, введений в дію з 1 січня 1964 року.
Цивільний кодекс вміщує такі розділи: “Загальні положення (суб’єкти
цивільних правовідносин, позовна давність, представництво і
довіреність)”, “Право власності”, “Зобов’язальне право”, “Окремі види
договорів”, “Авторське право”, “Право на відкриття, винахід і
раціоналізаторську пропозицію”, “Спадкове право”, “Правоздатність
іноземних громадян і осіб без громадянства”, “Застосування цивільних
законів іноземних держав і міжнародних договорів”.
На сьогоднішній день цивільне право змінюється, оновлюється відповідно
до вимог ринкової економіки. З моменту проголошення суверенітету України
прийнято ряд важливих законів, які містять у собі цивільно-правові
норми. Зокрема, це Закони “Про підприємства”, “Про підприємництво”, “Про
власність”, “Про авторське право і суміжні права” та інші.
Подальший розвиток ринкових відносин в Україні вимагає створення цілком
нового Цивільного Кодексу України. Вже підготовлено остаточний варіант
такого кодексу і передано на розгляд Верховної Ради України.
Проект Цивільного Кодексу України від 25 серпня 1996 р. складається з
двох частин: Загальної та Особливої. Загальна частина складається з 5
розділів і 18 глав (основні положення, особи, об’єкти цивільних прав,
правочинне представництво, строки та терміни, позовна давність).Особлива
частина складається з
7 книг: “Особисті немайнові права фізичних осіб”, “Речове право”, “Право
інтелектуальної власності”, “Зобов’язальне право”, “Сімейне право”,
“Спадкове право” та “Міжнародне приватне право”.
§ 2. Суб’єкти цивільно-правових відносин
Особи, які вступають між собою в певні стосунки з приводу майна чи
особистих немайнових прав, називаються суб’єктами цивільних
правовідносин. У цивільних правовідносинах завжди повинно бути не менше
двох суб’єктів (дві сторони), тому що це відносини між особами. Згідно з
Цивільним кодексом України суб’єктами цивільних правовідносин можуть
бути:
– фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);
– юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи,
акціонерні товариства, орендні підприємства, громадські та інші
організації).
Українська держава як суб’єкт цивільного права має відокремлене майно,
несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями та інше.
Усі суб’єкти цивільних правовідносин мають певні права і виконують певні
обов’язки.
Суб’єктами цивільних правовідносин є перш за все громадяни України. Але
для того щоб бути суб’єктом цивільних правовідносин, громадяни повинні
мати належну правоздатність і дієздатність.
Правоздатність – це здатність особи мати певні цивільні права та
обов’язки. Усі громадяни незалежно від віку, стану здоров’я наділені
цивільною правоздатністю. Правоздатність виникає в момент народження і
припиняється смертю.
Правоздатність у всіх фізичних осіб рівна незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової та національної приналежності,
статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду, характеру занять, місця
проживання та інших обставин. Жоден громадянин не може бути позбавлений
цивільної правоздатності. Але законодавство України передбачає певні
випадки обмеження правоздатності.
Зміст цивільної правоздатності визначається Цивільним кодексом України,
який проголошує, що громадяни відповідно до закону можуть мати майно на
основі права власності, право користування жилими приміщеннями та іншим
майном, успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце
проживання, мати право автора твору науки, літератури і мистецтва,
відкриття, винаходу та інших результатів інтелектуальної творчості, а
також інші майнові та особисті немайнові блага.
Цивільна дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати
цивільні права і створювати для себе цивільні обов’язки.
На відміну від правоздатності, яка виникає в момент народження
громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров’я.
Розрізняють такі види дієздатності:
– повну;
– часткову;
– мінімальну;
– обмежену;
– визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто з 18 років.
Повна дієздатність – це здатність громадянина власними діями набувати і
здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе
й виконувати будь-які обов’язки.
Якщо закон дозволяє одружитися до досягнення 18-річного віку, то
громадянин, який не досяг такого віку, набуває дієздатності в повному
обсязі з моменту одруження.
Повнолітні особи можуть самостійно вчиняти будь-які цивільно-правові
угоди і самостійно відповідають за заподіяну шкоду.
Часткова дієздатність характеризується тим, що за громадянином
визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.
Часткову дієздатність мають громадяни віком від 15 до 18 років. Вони
мають право учиняти дрібні побутові угоди. Також ці особи можуть
розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, здійснювати свої
авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи,
раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, права на свої
відкриття, право вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися
ними, право на володіння, користування і розпорядження майном трудового
або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених
господарств. Особи від 15 до 18 років можуть бути членами громадських
організацій.
Неповнолітні віком від 15 до 18 років відповідають за заподіяну ними
шкоду, якщо вони мають майно чи заробіток. Коли у неповнолітнього віком
від 15 до 18 років немає майна або заробітку, достатнього для
відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині повинна
бути відшкодована його батьками або піклувальниками, якщо вони не
доведуть, що шкода заподіяна не з їх вини.
Мінімальна дієздатність у осіб, які не досягли 15 років. Ці особи мають
право вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади у кредитні установи
і розпоряджатися ними. Але якщо вклад був внесений на ім’я
неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до досягнення
15-річного віку будуть батьки та інші законні представники
неповнолітнього.
За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, відповідають
його батьки (усиновителі) або опікун, якщо не доведуть, що шкода сталася
не з їх вини.
Цивільний кодекс України передбачає обмеження дієздатності громадян при
настанні певних умов:
а) якщо громадянин зловживає спиртними напоями або наркотичними
засобами;
б) ставить у тяжке матеріальне становище себе та свою сім’ю.
Під зловживанням спиртними напоями (наркотиками) слід розуміти як
систематичне пияцтво, так і надмірне вживання алкоголю (наркотиків).
Обмеження дієздатності можливе, коли внаслідок зловживання спиртними
напоями або наркотичними засобами особа ставить у тяжке матеріальне
становище водночас сім’ю і себе.
Обмеження дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку.
Обмежено дієздатній особі суд призначає піклувальника. Обмежено
дієздатний громадянин може лише за згодою піклувальника укладати угоди
щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші
види доходів і розпоряджатися ними.
Обмежено дієздатний громадянин має право укладати дрібні побутові угоди,
а також несе цивільну відповідальність за заподіяну шкоду. Обмеження в
дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином
зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами.
Можливе визнання громадянина недієздатним у судовому порядку, якщо
внаслідок душевної хвороби або недоумства громадянин не може розуміти
значення своїх дій або керувати ними. Цій особі суд призначає опікуна.
За шкоду, заподіяну недієздатним громадянином, відповідають його опікун
або організація, які зобов’язані здійснювати за ним нагляд, якщо не
доведуть, що шкода виникла не з їх вини.
Учасниками майнових і особистих немайнових відносин, що регулюються
сучасним цивільним законодавством, крім громадян, виступають
різноманітні організації – державні, кооперативні, громадські,
господарські товариства, орендні і колективні підприємства, господарські
об’єднання та інші організації. Але для того, щоб ці організації стали
суб’єктами цивільних правовідносин, вони повинні бути юридичними
особами.
Цивільний кодекс України встановлює, що юридичними особами визнаються
організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені
набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути
позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. З
даного визначення можна виділити певні ознаки юридичної особи:
а) організаційна єдність (тобто юридична особа – колективне утворення);
б) наявність відокремленого майна (майно відокремлено як від членів
трудового колективу даної організації, так і від майна держави чи інших
організацій та осіб);
в) можливість виступати від свого імені в суді, арбітражному чи
третейському суді;
г) здатність нести самостійну майнову відповідальність (відповідає за
майно, що належить за зобов’язаннями).
Крім того, юридичні особи мають рахунок у банку, свій статут чи
положення, на основі якого діють, свою печатку тощо.
Як суб’єкт цивільних правовідносин, юридична особа, так як і громадянин,
має правоздатність і дієздатність. У юридичних осіб правоздатність і
дієздатність виникають одночасно з моменту їх державної реєстрації, а у
певних випадках, передбачених законодавчими актами, з моменту реєстрації
статуту. Правоздатність юридичної особи встановлюється відповідно до
цілей діяльності даної юридичної особи.
У нинішніх умовах значно розширено господарську самостійність, а отже, і
цивільну правоздатність підприємств, господарських товариств,
кооперативів. Так, відповідно до ст. 1 Закону “Про підприємства”,
незалежно від форм власності на засоби виробництва та інше майно,
підприємство може здійснювати будь-які види діяльності, якщо вони не
заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим у
статуті підприємства.
Цивільні права та обов’язки юридичних осіб виникають з різних підстав,
насамперед, з договорів. Зміст цивільної правоздатності юридичної особи
складає також здатність юридичної особи мати особисті немайнові права та
обов’язки – це право на найменування, виробничу марку, право на честь,
гідність та інші.
Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки
через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм законом або
статутом (положенням), на підставі якого діє юридична особа.
Юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством.
Підприємство, наприклад, може створюватися за рішенням власника майна
або уповноваженого органу, а також у результаті виділення із складу
діючих підприємств, організацій одного чи декількох структурних
підрозділів.
Юридична особа припиняє своє існування шляхом ліквідації або
реорганізації (злиття, поділу або приєднання).
§ 3. Поняття права власності та форми власності в Україні
Право власності – це сукупність правових норм, що регулюють і
закріплюють суспільні відносини щодо володіння, користування і
розпорядження майном. Під володінням розуміють закріплення матеріальних
благ за конкретним власником.
Користуванням називається вилучення з майна його корисних властивостей.
Розпорядження – це можливість власника визначати долю майна (продати
річ, подарувати і т.п. ). В юридичній науці термін “право власності”
вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.
Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність норм, що
регулюють суспільні відносини щодо володіння, користування і
розпорядження майном.
Право власності в суб’єктивному значенні – це закріплення в нормах права
можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися
майном.
Коло суб’єктів права власності необмежене. Власниками, відповідно до
Закону України “Про власність”, можуть бути окремі громадяни в особі
трудового колективу або селянського господарства; колективні утворення –
кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства
і асоціації; різноманітні громадські організації (політичні,
науково-освітні, екологічні та інші) щодо майна, яке вони можуть мати у
власності відповідно до характеру їх діяльності та статутних завдань;
релігійні організації.
Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономні
республіки та інші національно-державні утворення (автономні округи
тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони).
Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визначає
народ України. В Україні власниками визнаються не лише громадяни України
і юридичні особи, а й спільні підприємства, іноземні організації,
іноземні держави.
Об’єктом права власності може бути будь-яке майно (засоби виробництва і
предмети вжитку), але тільки те, яке індивідуально визначене, інакше
власник не зможе до нього ставитися як до свого.
Відповідно до ст. 1 названого вище Закону власністю може бути земля, її
надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального
шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно.
В Україні існують такі форми власності: приватна, колективна, державна.
Усі форми власності є рівноправними.
§ 4. Право приватної власності
Відповідно до Закону України “Про власність” суб’єктами права приватної
власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без
громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються
правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна
нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими
актами України.
Важливе значення в законодавстві про власність має встановлення принципу
рівності всіх суб’єктів права приватної власності. Але можливе
встановлення певних обмежень у придбанні іноземними громадянами та
особами без громадянства окремих видів майна, або його використання
(наприклад, земельних ділянок). Об’єктами права приватної власності є
жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові
будинки, предмети домашнього вжитку, продуктивна і робоча худоба,
насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, грошові кошти,
акції, інші цінні папери, інше майно споживчого і виробничого
призначення, а також твори науки, літератури, мистецтва, відкриття,
винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці.
Склад, кількість і вартість майна, що може бути у приватній власності,
не обмежується, крім випадків, передбачених законом.
Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення
господарської та іншої не забороненої законом діяльності, тобто
“дозволяється все, що не заборонено законом”.
Основним джерелом приватної власності є трудова участь громадян у
суспільному секторі економіки. Важливими джерелами набуття приватної
власності є договори (купівля-продаж, дарування та інші). Громадяни
набувають права власності на доходи від індивідуальної праці,
підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи,
акціонерні товариства.
Законодавством України встановлений перелік майна, яке не може бути у
приватній власності громадян – це зброя, боєприпаси, вибухові речовини,
наркотичні речовини та інше.
На деякі види майна встановлено спеціальний порядок набуття права
приватної власності громадянами (наприклад, мисливська зброя).
§ 5. Право колективної власності
Колективна власність – це майно, що належить колективу, тобто певній
групі осіб.
Суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних
підприємств, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні
товариства, господарські товариства, об’єднання, професійні спілки,
політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші
організації, що є юридичними особами.
Право колективної власності виникає на підставі:
– добровільного об’єднання майна громадян і юридичних осіб для створення
кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств,
об’єднань;
– передачі державних підприємств в оренду;
– викупу трудовими колективами державного майна;
– перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства;
– безкоштовної передачі майна державного підприємства у власність
трудового колективу;
– державних субсидій, пожертвувань організацій, громадян та інше.
Об’єктами права колективної власності можуть бути будови, споруди,
вироблена продукція, отримані доходи, а також інше майно, отримані на
законних підставах.
Відповідно до Закону “Про власність” коло об’єктів колективної власності
визначається характером діяльності того чи іншого колективу. Так,
наприклад, об’єктом права власності колективу орендарів є вироблена
продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не
заборонених законом. Об’єктами права власності колективного підприємства
є вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, яке набуте на
підставах, не заборонених законом. Об’єктами права власності
акціонерного товариства є майно, отримане за рахунок продажу акцій або
внаслідок його господарської діяльності, а також інше майно, придбане на
законних підставах. Об’єктами права власності господарського товариства,
яке є юридичною особою, є грошові і майнові внески його членів, а також
майно, отримане внаслідок його господарської діяльності, та інше майно,
придбане на законних підставах. Закон “Про об’єднання громадян”
визначає, що об’єднання громадян також може мати у власності кошти та
інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності (наприклад,
об’єктом права власності релігійної організації є культові споруди,
предмети релігійних обрядів, жилі будинки, грошові кошти та інше майно,
яке є необхідним для забезпечення її діяльності).
§ 6. Право державної власності
Державна власність є особливою суспільною формою привласнення
матеріальних благ в інтересах народу. Державна власність понад 70 років
займала основне місце серед усіх форм власності в СРСР.
До державної власності відноситься загальнодержавна власність і
власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).
До особливого різновиду державної власності віднесена також власність
Автономної Республіки Крим.
Об’єктами права загальнодержавної власності може бути будь-яке майно,
необхідне для виконання державою своїх функцій. До цього майна Закон
відносить перш за все майно, що забезпечує діяльність Президента,
Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно
Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних та внутрішніх
військ, оборонні об’єкти. Державним майном визнається єдина енергетична
система, системи транспорту загального користування, зв’язку та
інформації, що мають загальнодержавне значення. Крім цього, до
державного майна відносяться кошти Державного бюджету, Національний
банк, інші державні банки та їх установи, резервні, страхові та інші
фонди: майно державних підприємств, вищих навчальних закладів, об’єкти
соціально-культурної сфери, а також інше майно, яке становить
матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та
соціальний розвиток.
Суб’єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні
одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад
народних депутатів.
Об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність
відповідних Рад і утворюваних ними органів. До комунальної власності
відносяться кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти
житлово-комунального господарства, майно закладів освіти, культури,
охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно
підприємств, місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та
інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним
підприємствам, установам, організаціям, а також інше майно, необхідне
для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної
території.
У комунальній власності знаходиться також майно, передане у власність
відповідній адміністративно-територіальній одиниці іншими суб’єктами
права власності.
§ 7. Захист права власності
Нашим законодавством завжди приділялась велика увага захисту права
власності. Приватна, колективна та державна власність є основою розвитку
Української держави.
На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного права, а
й інших галузей права, зокрема, кримінального, адміністративного,
трудового, сімейного, житлового тощо.
Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні
умови захисту права власності.
Цивільно-правовий захист права власності ставить за мету виховання
громадян у дусі дбайливого ставлення до власності, відновлення
порушеного права, тобто відновлення попереднього майнового стану особи,
права якої порушено.
Захист, як правило, здійснюється судом, арбітражним або третейським
судом шляхом подання позову.
Законодавством встановлено декілька цивільно-правових способів захисту
права власності:
а) відшкодування завданих власнику збитків;
б) витребування майна з чужого незаконного володіння;
в) усунення порушень права власності, не поєднаних з втратою володіння.
У разі видання акта органом державного управління або місцевим органом
державної влади, що не відповідає закону і цим порушуються права
власника, останній має право на відшкодування завданих йому збитків. При
цьому збитки відшкодовуються уповному обсязі згідно з реальною вартістю
майна на момент припинення права власності, включаючи і недоотримані
доходи.
Припинення права власності на будинок, інші будови, споруди чи
насадження у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони
знаходились, допускається лише у випадках, встановлених законодавством і
з попереднім відшкодуванням збитків власнику в повному обсязі.
Власнику надається право на компенсацію, пов’язану із зниженням цінності
жилого будинку, яка викликана діяльністю підприємств і організацій, що
привела до порушення рівня шумової та екологічної захищеності території.
У випадках технологічних і екологічних катастроф та за інших обставин
надзвичайного характеру, які виключають можливість здійснення власником
його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому
відшкодовуються збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості
майна до моменту припинення права власності, включаючи і недоотримані
доходи, або передається у власність інше рівноцінне майно.
Важливим цивільно-правовим способом захисту є витребування власником
майна із чужого володіння. Тобто, якщо якась річ вибула з володіння
власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Проте
витребувати річ він може лише від незаконного володільця, тобто від
такого, який володіє річчю без законних підстав (наприклад, особа, що
вкрала річ або купила її не у власника, а у громадянина, до якого річ
перейшла за договором схову). Коли в особи, яка вкрала річ, цієї речі
немає, то до неї можна пред’явити позов про відшкодування заподіяної
шкоди. Власником може бути витребувана лише своя річ, а тому вона
повинна мати індивідуально-визначені ознаки.
Власник має право вимагати не лише повернення свого майна, а й
повернення або відшкодування всіх доходів, які отримав незаконний
володілець чи повинен був отримати, користуючись майном.
Відповідно до Цивільного кодексу України володілець може бути
добросовісним (якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої
він придбав річ, не мала права її відчужувати) і недобросовісним (якщо
він знав чи повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала
права її відчужувати).
Власник має право вимагати від недобросовісного володільця повернення
або відшкодування доходів, які він отримав або повинен був отримати за
весь час володіння; від добросовісного володільця – всіх доходів, що він
отримав чи повинен був отримати з часу, коли дізнався або повинен був
дізнатися про неправомірність свого володіння.
Володілець, як добросовісний так і недобросовісний, має право вимагати
від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з
часу, з якого власнику належать доходи від майна.
У недобросовісного володільця власник має право витребувати своє майно в
будь-якому випадку. У добросовісного володільця власник має право
витребувати своє майно, коли існують такі умови: майно придбане
добросовісним володільцем безкоштовно і коли майно вибуло з володіння
власника без його волі (наприклад, річ була викрадена).
Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його
володіння річчю, а, зокрема, може бути порушено право користування та
розпорядження. Наприклад, коли особа самовільно зайняла приміщення в
будинку власника. У даному випадку власник продовжує володіти будинком,
але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, що може
перешкодити власнику здійснити і право розпорядження. Власник має право
вимагати усунення порушень його права, тобто звернутися до суду з
позовом про усунення порушень його прав, зрозуміло, що дії, якими
порушується право власника, повинні бути протиправними.
§ 8. Цивільно-правові угоди та договори
До найпоширеніших юридичних фактів відносяться угоди. Це вольові та
правомірні дії, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків. В угоді виявляється воля її учасників.
Закон допускає різні форми зовнішнього вияву волі: усно, письмово,
поведінкою особи.
Угоди укладають як юридичні так і фізичні особи.
Угоди бувають односторонніми(для виникнення такої угоди достатньо
волевиявлення однієї сторони); двосторонніми(для виникнення угоди
необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін); багатосторонніми (для їх
виникнення необхідне волевиявлення трьох і більше сторін).
До двосторонніх угод належать договори.
Договір – це угода двох або більше осіб, яка направлена на встановлення,
зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Сторони, які укладають договір, рівні між собою, тобто ніхто з них не
користується ніякими перевагами.
Договори можуть укладатися в усній або письмовій формі. Письмова форма
може бути простою (наприклад, розписка, що дається за договором позики)
або нотаріальною (наприклад, договір купівлі-продажу будинку).
Якщо в угоді діям однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони
вчинити зустрічну дію, то така угода називається оплатною. Якщо в угоді
одна сторона зобов’язана вчинити дію, а інша має право вимагати вчинення
цих дій без учинення зустрічних дій, то така угода називається
безоплатною (наприклад, договір дарування, безоплатного користування
майном). Деякі угоди можуть бути як оплатними, так і безоплатними
(наприклад, договір схову).
Розрізняють угоди реальні і консенсуальні. Реальні угоди вважаються
укладеними з моменту фактичної передачі речі (наприклад, угода позики,
дарування, перевезення). Консенсуальні – це угоди, які вважаються
укладеними з моменту досягнення згоди сторін за основними умовами угоди
(наприклад, купівля-продаж, найм та інші).
Договори, які щоденно укладають юридичні особи і громадяни, є досить
різноманітними.
Розрізняють договори планові та регульовані. До планових відносяться ті
договори, які укладаються відповідно до планового завдання. Регульовані
(позапланові) укладаються вільно між суб’єктами.
Договори можуть бути односторонніми – коли одна сторона має право, а
інша – обов’язок (наприклад, договір дарування); двосторонніми –коли є
дві сторони і кожна з них має права та обов’язки; багатосторонніми –
коли є три і більше сторони і кожна з них має певні права та обов’язки.
Крім того, цивільним законодавством України передбачені такі конкретні
види договорів: договір купівлі-продажу, договір міни, дарування,
поставки, майнового найму, підряду, перевезення, страхування, позики,
доручення, схову, довічного утримання і т. д.
Кожний договір має свій зміст, тобто сукупність умов, які сформульовані
сторонами або випливають із закону, на підставі якого укладається
договір. Розрізняють істотні (необхідні), звичайні та додаткові
(випадкові) умови договору.
Істотними визнаються такі умови договору, без яких договір не може
вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визнані такими
за законом або необхідні для договору даного виду. Наприклад, у договорі
купівлі-продажу істотними будуть такі умови, як предмет і ціна; у
договорі поставки істотними умовами є строк, предмет і ціна.
Звичайні умови, як правило, в договір не включаються, оскільки вони
передбачені в нормах цивільного права. До звичайних умов відносяться ті,
які самі по собі передбачаються, наприклад, місце виконання договору –
якщо воно не вказано, то діє норма Цивільного кодексу (місцезнаходження
будови, місцезнаходження кредитора та інше).
Випадкові (додаткові) умови встановлюються за угодою сторін. Додаткові
умови, якщо вони включені до договору, повинні бути виконані. Наприклад,
винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому
дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про
винагороду, то повірений має право вимагати її виплати.
Всі угоди (договори), які укладаються, повинні бути укладені та
оформлені відповідно до вимог закону. Таких вимог можна назвати декілька
– це умови дійсності угод:
1) Всі особи, які заключають угоди, повинні бути правоздатними і
дієздатними в повному обсязі, що дає їм право на здійснення угод.
Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення певного
результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи
іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньою
психічною зрілістю.
2) Всі угоди за своїм змістом повинні відповідати закону або не
суперечити йому. Наприклад, при продажу частки у спільній власності
сторонній особі з порушенням прав привілейованої купівлі інший учасник
спільної власності може звернутися до суду з позовом про перевід на
нього прав і обов’язків покупця. У даному випадку зміст угоди
купівлі-продажу не відповідає закону і тому співвласник має право у
межах, встановлених законом, вимагати переведення на нього прав і
обов’язків покупця за укладеною угодою.
3) Форма угоди, що обирається за розсудом осіб, які його укладають, за
винятком випадків, коли закон зобов’язує укласти угоду у певній формі.
Так, наприклад, договір комісії укладається завжди в письмовій формі, а
договір позики між громадянами на невелику суму укладається усно, але,
за бажанням сторін, може укладатися в письмовій формі.
4) Волевиявлення осіб, які її укладають. Наявність угоди свідчить про
те, що обидва учасники бажали її укласти і що зовнішнє вираження їх волі
(волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Це означає, що ніхто не може
фізично чи психічно тиснути на особу, примушувати її укладати ту чи іншу
угоду. Всі угоди, які укладаються під тиском насильства, погрози, обману
або внаслідок збігу тяжких обставин, можуть бути визнані судом
недійсними, якщо потерпіла сторона подасть позов до суду і буде вимагати
визнання угоди недійсною у зв’язку з тим, що в ній волевиявлення не
відповідає внутрішній волі даної особи.
§ 9. Зобов’язання
Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових
відносин. Особи щоденно по декілька разів вступають між собою чи з
організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються
зобов’язально-правовими.
Зобов’язання – це таке правове відношення, в силу якого одна сторона –
боржник – зобов’язана вчинити на користь іншої сторони – кредитора –
певну дію (передати майно, виконати роботу тощо) або утриматися від
певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його
обов’язку.
Суб’єктами зобов’язання можуть бути фізичні та юридичні особи. Сторона,
яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або
утримання від неї (наприклад, передати майно, виконати роботу, сплатити
гроші і т. д.) називається кредитором, а сторона, яка зобов’язана
виконати вимогу кредитора, називається боржником. Наприклад, при
заподіянні шкоди потерпілий має право вимагати відшкодування завданих
збитків (він є кредитором), а заподіювач зобов’язаний відшкодувати
нанесені ним збитки (він є боржником).
Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Наприклад, у
договорі купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця
передати йому куплену річ. Цьому праву покупця відповідає обов’язок
продавця передати покупцеві продану ним річ. Ось такі права та обов’язки
сторін у зобов’язанні (договорі) і складають його зміст.
У зобов’язаннях чітко визначений склад осіб – боржник і кредитор, тобто
зобов’язання передбачають переміщення майна взагалі не до всіх, а лише
до чітко визначених осіб (наприклад, від заподіювача до потерпілого).
Важливою рисою зобов’язальних відносин є також конкретність їх змісту.
Боржник у кожному конкретному зобов’язанні повинен вчинити чітко
визначені дії чи утриматися від них (наприклад, боржник не може бути
зобов’язаний до повернення боргу взагалі, а тільки з вказівкою
конкретної суми).
Зобов’язально-правові відносини, як правило, встановлюються на певний,
конкретно визначений строк.
Підставою виникнення зобов’язання є передбачені законом юридичні факти,
з наявністю яких правові норми пов’язують виникнення прав і обов’язків
сторін. Зобов’язання можуть виникати з договорів, і вони називаються
договірними зобов’язаннями. Наприклад, сторони уклали договір, за яким
одна сторона приймає на себе зобов’язання збудувати дім, а замовник –
оплатити вартість робіт. Це зобов’язання, за яким кожна із сторін має
права і несе обов’язки, що визначаються договором, який, звичайно,
укладається відповідно до вимог закону.
Переважна частина зобов’язально-правових відносин – це договірні
відносини, але значна частина зобов’язань встановлюється не договором, а
іншими юридичними фактами. Це, зокрема, адміністративні акти, в тому
числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій
(наприклад, органи управління видають розпорядження про поставку
продукції), акти планування матеріально-технічного постачання, збуту,
закупівлі сільгосппродукції та інші (за цими актами одна сторона має
право вимагати від іншої укласти з нею договір про поставку продукції
тощо).
Підставами виникнення зобов’язання є охорона і рятування суспільного
майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі,
набуття чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх
підстав та інше.
Оскільки зобов’язальні правовідносини діють протягом певного часу, то
вони можуть у період свого існування як зазнати деяких змін, так і
припинити існування. Обставини, з якими пов’язано припинення
зобов’язань, називаються підставами припинення зобов’язань. У Цивільному
кодексі України є спеціальна глава, присвячена загальним підставам
припинення зобов’язань. Крім того, існують окремі види зобов’язань, що
мають свої специфічні підстави, вказівка про які міститься в розділах
кодексу, що регламентують даний вид зобов’язань.
Найбільш поширеною підставою припинення зобов’язання є його виконання.
Тобто зобов’язання припиняє своє існування, якщо воно виконане згідно з
його змістом і оформлене належним чином.
У цивільному законодавстві вказується ще на ряд підстав припинення
зобов’язань, які часто зустрічаються.
По-перше, зобов’язання припиняються при збігу в одній особі боржника і
кредитора, що у відносинах між громадянами можливе при спадкуванні, коли
спадкодавець і спадкоємець були зв’язані зобов’язанням і спадкоємець у
порядку правонаступництва отримав від спадкодавця права і прийняв
обов’язок щодо зобов’язання, став одночасно і боржником, і кредитором.
По-друге, зобов’язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про
заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.
По-третє, зобов’язання припиняється при неможливості його виконання.
Крім того, зобов’язання припиняється з урахуванням зустрічної однорідної
вимоги. Також зобов’язання припиняється через смерть боржника (якщо
зобов’язання не може бути виконано без особистої участі боржника) чи
кредитора (якщо виконання проводиться особисто для кредитора), або
ліквідацією юридичної особи. Таким чином, припиненню за цією підставою
підлягає тільки те зобов’язання, яке не може бути виконане без особистої
участі боржника чи кредитора (наприклад, зобов’язання автора написати
твір).
У цивільному праві є таке поняття, як “забезпечення виконання
зобов’язань”, під яким розуміють спеціальні правові міри майнового
характеру, які встановлені законом або договором з метою забезпечення
точного виконання зобов’язання. У випадку невиконання договору боржником
кредитор має право домагатися виконання у примусовому порядку шляхом
звернення до суду чи арбітражного суду, примушуючи боржника до виконання
зобов’язання. Але примус до виконання застосовується не до кожного
зобов’язання, іноді він не дає потрібного ефекту. Тому необхідні
додаткові міри, які б гарантували задоволення вимог кредитора чи
відшкодування збитків, що виникли внаслідок неналежного виконання
зобов’язання.
Способи забезпечення виконання зобов’язань зазначені в Цивільному
кодексі України:
1) неустойка;
2) застава;
3) завдаток;
4) порука;
5) гарантія.
Ці способи забезпечення виконання зобов’язань є додатковими до тих
зобов’язань, на забезпечення яких вони направлені.
Виконання зобов’язань може забезпечуватись згідно з законом або
договором-неустойкою, заставою і порукою. Крім того, зобов’язання між
громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а
зобов’язання між організаціями – гарантією.
Неустойка – це визначена законом чи договором грошова сума, яку боржник
повинен сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного
виконання зобов’язання. Різновидністю неустойки є штраф і пеня. Якщо
неустойка встановлюється в договірному порядку, а не на підставі закону,
то угода про неустойку повинна бути укладена в письмовій формі.
Недотримання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку.
Застава – це таке правовідношення, в силу якого
кредитор-заставодержатель має право в разі невиконання боржником
(заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення
з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. При
цих відносинах в особі кредитора виступає заставодержатель – особа, що
бере майно під заставу, а заставодавець – особа, що передає майно під
заставу; ним, як правило, виступає боржник. Застава може виникати в силу
договору або закону. Договір застави повинен бути укладений у письмовій
формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні
засоби, товари в обігу або у переробці, договір застави повинен бути
нотаріально засвідчений.
Завдаток – це грошова сума, яка дається однією із сторін іншій в рахунок
належних з неї за договором платежів у підтвердження укладення договору
і забезпечення його виконання. Завдаток в основному застосовується в
побутових договорах між громадянами та організаціями, але не має місця
при відносинах між організаціями. Якщо за невиконання договору
відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається в іншої
сторони. Угода про завдаток повинна бути оформленою письмово, інакше
вона визнається недійсною.
За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої
особи відповідати за невиконання нею свого зобов’язання в повному обсязі
або частково. Тобто кредитор у випадку невиконання зобов’язання
боржником має право пред’явити вимогу про погашення боргу як до самого
боржника, так і до поручителя. Договір поруки повинен бути укладений у
письмовій формі.
Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується лише у
відносинах між організаціями. За таким договором організація-гарант
зобов’язується перед організацією-кредитором погасити заборгованість
організації-боржника, якщо остання цього не зробить. Гарантом може бути
лише організація, вищестояща по відношенню до боржника, і її
відповідальність наступає лише при відсутності коштів у боржника.
§ 10. Цивільно-правова відповідальність
Цивільно-правова відповідальність – це такий вид юридичної
відповідальності, яка наступає за невиконання або неналежне виконання
зобов’язань (договорів) і яка передбачена в діючому цивільному
законодавстві або угодою сторін, що не суперечить чинному законодавству.
Відповідальність настає лише при наявності певних умов:
а) вини;
б) протиправності дії (бездіяльності);
в) наявності майнової шкоди;
г) причинного зв’язку між протиправною дією і шкодою.
Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини,
тобто відповідальність настає лише тоді, коли заподіювач винен у
нанесенні шкоди. Вина – це психічне ставлення особи до своєї
протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або необережності.
Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і
бажає їх настання або ставиться до настання їх байдуже, діє умисно (вина
в формі умислу). Необережність – це коли особа передбачає настання
негативних наслідків, але легковажно гадає їх відвернути, тобто не
бажає, щоб настали негативні наслідки. Підставою цивільно-правової
відповідальності є вина як у формі умислу, так і в формі необережності.
В окремих випадках цивільним законодавством передбачена
відповідальність, яка наступає без вини, коли шкода заподіяна джерелом
підвищеної небезпеки і таку шкоду відшкодовує власник джерела підвищеної
небезпеки.
Відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної
небезпеки, регулюються ст. 450 Цивільного кодексу. Джерело підвищеної
небезпеки – це будь-яка діяльність, у тому числі діяльність з
використання, трансформування, збереження предметів матеріального світу,
яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої шкоди
через неможливість безперервного і високоякісного контролю за нею
людини. Дана стаття передбачає приблизний перелік організацій і
громадян, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою: транспортні
організації, промислові підприємства, власники автомобілів, трамваї
тощо.
Для того, щоб накласти відповідальність, дія або бездіяльність, якими
заподіяно шкоду, повинні бути протиправними, тобто забороненими законом.
До протиправних дій відносяться невиконання або неналежне виконання
договору, заподіяння шкоди особі чи її майну.
Під шкодою розуміють будь-яке зменшення або знищення будь-якого
особистого чи майнового блага (тобто шкода може бути моральною і
матеріальною).
Необхідною умовою виникнення цивільно-правової відповідальності є
наявність певного причинного зв’язку між протиправною дією особи і тим
негативним наслідком, що настає у результаті цієї протиправної дії.
У деяких випадках боржник звільняється від відповідальності за
невиконання зобов’язання або заподіяння шкоди, коли мають місце
непереборна сила або випадок. Непереборна сила – це такі явища природи,
яким людина не могла запобігти (наприклад, землетрус). Випадок – такий
збіг обставин, за яких виконання зобов’язання стало неможливим, але в
цьому ніхто не винен. Непереборну силу усунути людина не може, випадок,
як збіг обставин, можна усунути і тим запобігти негативним наслідкам.
Залежності від характеру порушеного правовідношення розрізняють
договірну і позадоговірну відповідальність. При невиконанні обов’язку,
що випливає з укладеного договору, настає договірна відповідальність. У
разі порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом,
виникає позадоговірна відповідальність. Для неї характерна відсутність
договірних відносин між особою, на користь якої встановлено
відповідальність, і тією, яка її несе, наприклад, якщо особа заподіяла
шкоду іншій особі (чи її майну) або організації.
Відповідно до Цивільного кодексу України боржник, що не виконав або
неналежним чином виконав зобов’язання, повинен повністю відшкодувати
завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та
пошкодження майна, а також неодержані доходи). Реалізація принципу
повної цивільно-правової відповідальності дозволяє належним чином
задовольнити інтереси учасників цивільного обороту, а також інтереси
потерпілих, оскільки це забезпечує відновлення їх майнового стану, який
мав місце до правопорушення.
Для цивільної відповідальності характерна особлива відповідальність
неповнолітніх. Неповнолітній віком від 15 до 18 років відповідає за
заподіяну ним шкоду на загальних підставах. У випадках, коли
неповнолітній віком від 15 до 18 років не має майна або заробітку,
достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній
частині повинна бути відшкодована його батьками (усиновителями) або
піклувальниками, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини.
Цей їх обов’язок припиняється при досягненні особою, яка заподіяла
шкоду, повноліття, а також у разі, коли у неї до досягнення повноліття
з’явиться майно або заробіток, достатній для відшкодування шкоди.
Якщо особи, що не досягли 15 років, заподіяли шкоду, то за них
відповідають батьки (усиновителі) або піклувальники, якщо не доведуть,
що шкода сталася не з їх вини.
§ 11. Спадкове право
Спадкування виникло разом з виникненням цивілізації і буде існувати,
доки існуватиме цивілізація.
Спадкування – це перехід майна померлої особи до інших осіб.
Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок
переходу майна померлої особи до інших осіб.
Особа, після смерті якої залишилось майно, називається спадкодавцем.
Особи, до яких це майно переходить після смерті спадкодавця, називаються
спадкоємцями. Спадкоємство виникає у випадку смерті громадянина чи
визнання його померлим у судовому порядку. Після ліквідації юридичних
осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути лише
громадяни, а спадкоємцями можуть бути фізичні особи, юридичні особи і
держава.
Майно, що залишилося після смерті спадкодавця і переходить до
спадкоємців, називається спадщиною. Спадщина складається з прав і
обов’язків спадкодавця (наприклад, сплата боргу). Якщо спадкоємець
приймає спадщину, то приймає всі права і обов’язки по ній. Право
спадкоємця – прийняти таку спадщину або відмовитися від неї.
Нормами цивільного права встановлюються два види спадкування – за
законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування за заповітом і за
законом. Наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а друга
частина успадковується за законом.
Спадкоємцями можуть бути громадяни, які були живими на момент смерті
спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті і народжені після
його смерті. Громадяни і держава можуть бути спадкоємцями як за
заповітом, так і за законом, а юридичні особи – тільки спадкоємцями лише
за заповітом.
Певні особи не мають права бути спадкоємцями:
1) особи, які навмисне позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із
спадкоємців або зробили замах на їх життя;
2) після смерті дітей батьки, які на момент відкриття спадщини були
позбавлені батьківських прав відносно них;
3) батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялись від виконання
покладених на них у силу закону обов’язків по утриманню спадкодавця,
якщо це підтверджено в судовому порядку.
Спадкоємство за заповітом має місце тоді, коли спадкодавець при житті
розпоряджається своїм майном так, що воно після його смерті переходить
до тих осіб, які визначені в заповіті.
Заповіт – це розпорядження власника своїм майном на випадок його смерті.
Заповіт може укладати лише дієздатна особа. Якщо буде встановлено, що
заповідач діяв у стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій,
заповіт може бути визнаний недійсним. Заповіт укладається в нотаріальній
формі. Закон передбачає також те, що деякі заповіти можуть
прирівнюватися до нотаріальних (наприклад, заповіти громадян, котрі
перебувають на лікуванні в лікарнях, засвідчені головними лікарями цих
лікарень, їх заступниками). Заповіт повинен бути законним (наприклад,
заповідач не може позбавити повністю спадщини неповнолітніх дітей).
Заповіт заповідач може в будь-який час змінити, скасувати, написати
новий. Заповіт обов’язково підписується спадкодавцем. Якщо заповідач
внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може
власноручно підписати заповіт, то за його дорученням, у його присутності
та в присутності нотаріуса заповіт може підписати інший громадянин.
Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Спадкування за законом має місце у таких випадках:
1) якщо немає заповіту;
2) заповіт визнано недійсним (наприклад, його укладала недієздатна
особа);
3) спадкоємці, які вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або
відмовились її прийняти.
Існує дві черги спадкоємців. Спадкоємцями першої черги в рівних долях
визнаються діти (у тому числі усиновлені), чоловік (дружина), батьки
(усиновителі) померлого, а також дитина померлого, яка народилася після
його смерті. Онуки і правнуки спадкоємця є спадкоємцями за законом, якщо
в час відкриття спадщини немає в живих того із їх батьків, який був би
спадкоємцем.
За відсутності спадкоємців першої черги чи не прийнятті ними спадщини, а
також у випадку, коли всі спадкоємці першої черги не призиваються до
спадкування, успадковують у рівних долях рідні брати і сестри померлого,
а також дід і баба померлого як зі сторони батька, так і зі сторони
матері (це спадкоємці другої черги).
До числа спадкоємців за законом відносяться непрацездатні особи, які
знаходились на утриманні померлого не менше одного року до його смерті.
При наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні із
спадкоємцями тієї черги, які призиваються до спадкування.
Закон передбачає право на обов’язкову долю в спадщині. Неповнолітні або
непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також
непрацездатний чоловік (дружина), батьки (усиновителі) та утриманці
померлого успадковують, незалежно від заповіту, не менше, 2/3 долі, яка
була б надана кожному з них при успадкуванні по закону.
У певних випадках спадщина переходить до держави:
1) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за заповітом, ні за законом;
2) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини;
3) якщо всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;
4) якщо ніхто із спадкоємців не прийняв спадщину.
Для прийняття спадщини спадкоємець повинен фактично вступити в
управління або володіння спадковим майном, або подати державній
нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття
спадщини. Зазначені дії спадкоємець повинен учинити протягом 6 місяців з
дня, коли відкрилася спадщина (часом відкриття спадщини визнається день
смерті спадкодавця).
Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом
спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини
видає свідоцтво про право на спадщину.
§ 12. Авторське право
Авторське право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини,
що виникають внаслідок створення і використання творів літератури,
науки, мистецтва. Відносини, що складаються у зв’язку із створенням і
використанням творів літератури, науки, мистецтва, регулюються Законом
України “Про авторське право і суміжні права” та іншими нормативними
актами.
Основні завдання авторського права – встановити найсприятливіші умови
для творчої діяльності, гарантувати здійснення авторських прав і
забезпечити доступність результатів цієї діяльності для суспільства.
Об’єктами авторського права є твори науки, літератури, мистецтва,
зокрема:
– літературні письмові твори наукового, технічного чи практичного
характеру (книги, брошури, статті і т. д.);
– виступи, лекції, інші усні твори;
– музичні твори з текстом і без тексту;
– драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші
твори, створені для сценічного показу;
– скульптури, картини, малюнки, інші твори образотворчого мистецтва;
– твори архітектури;
– фотографії та інші твори.
Твір – це результат творчої праці автора, комплекс ідей, образів,
поглядів тощо. Твори можуть бути усні (промови, лекції), письмові
(літературні, наукові), музичні твори тощо.
Об’єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, який
є результатом творчої діяльності і виражений у певній формі, яка є
придатною для відтворювання, сприймання (рукопис, ноти, картина тощо).
Основним суб’єктом авторського права є автор твору. Крім того,
суб’єктами авторського права можуть бути також фізичні та юридичні
особи, для яких право може виникати в силу закону, договору або
спадкування.
Відповідно до Закону “Про авторське право і суміжні права” автор має
особисті немайнові та майнові права.
Автору належать такі особисті немайнові права:
1) вимагати визнання свого авторства, згадування його імені в зв’язку з
використанням твору, якщо це практично можливо;
2) заборонити згадування свого імені, якщо він, як автор, бажає
залишитися анонімним:
3) вибирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;
4) протидіяти будь-якому викривленню чи іншій зміні твору чи будь-якому
іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора;
5) на обнародування твору.
Будь-яке використання твору може бути лише за дозволом автора або його
правонаступників. Автору чи іншому володільцю авторського права належить
виключне право дозволяти чи забороняти:
– відтворення творів;
– публічне виконання творів;
– переклади творів;
– будь-яке повідомлення в ефірі та інше.
Закон “Про авторське право і суміжні права” охороняє також суміжні права
виконавців, виробників фонограм і організацій радіомовлення (суміжні
права).
Виконавці здійснюють свої права при умові дотримання ними прав авторів
творів, які виконуються. Виробники фонограм і організації радіомовлення
повинні дотримуватися прав авторів і виконавців.
Захист особистих і майнових прав авторів здійснюється в порядку,
встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.
§ 13. Окремі види цивільно-правових договорів
Найбільш поширеними договорами, які укладають фізичні та юридичні особи,
є: договір купівлі-продажу, договір майнового найму, договір позики та
договір дарування.
Договір купівлі-продажу – це угода, за якою одна сторона – продавець
зобов’язується передати майно у власність іншій стороні – покупцеві, а
покупець зобов’язується взяти майно і сплатити за нього певну грошову
суму. Цей договір є оплатним, двостороннім, консесуальним і спрямований
на безповоротне відчуження майна продавцем і перехід його у власність
покупця. Однак не всі учасники цивільно-правових відносин можуть
набувати майно у власність. Так майно, що є державною власністю і
закріплюється за державним підприємством, належить йому на праві повного
господарського відання, а майно, що закріплюється за державною
установою, яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві
оперативного управління.
Відповідно до законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу є
покупець і продавець. Істотними умовами договору є умови про предмет і
ціну.
Договір майнового найму – це угода, за якою одна сторона (наймодавець)
зобов’язується надати інший стороні (наймачеві) майно у тимчасове
користування за плату. Цей договір є двостороннім, оплатним,
консенсуальним. Укладається він в усній або письмовій формі. Строк
договору за загальним правилом визначається за погодженням сторін, якщо
інше не передбачено законом. Сторонами договору є наймач і наймодавець,
які мають певні права та обов’язки. Предметом договору майнового найму
можуть бути індивідуально-визначені, неспоживчі речі, оскільки надане
майно підлягає поверненню.
Договір позики – це угода, за якою одна сторона (позикодавець) передає
іншій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління)
гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник
зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну
кількість речей того ж року і такої ж якості.
Договір позики є одностороннім, реальним, оплатним або безоплатним.
Відповідно до договору об’єктом позики можуть бути гроші та інші речі,
визначені родовими ознаками, які передаються позикодавцем у власність
позичальнику.
За договором дарування, одна сторона (дарувальник) передає безоплатно
іншій стороні (обдарованому) майно у власність. Договір дарування є
безоплатним, реальним, одностороннім і спрямованим на безповортне
припинення права власності дарувальника і виникнення права власності у
обдарованої особи. Сторонами у договорі можуть бути як громадяни, так і
юридичні особи, а у окремих випадках – і держава. Предметом договору
дарування може бути будь-яке майно, не вилучене з товарообігу (тобто,
те, яке можна вільно купувати і продавати і яке може бути у власності
особи, якій воно дарується). Договір дарування укладається у формі,
визначеній загальними правилами цивільного законодавства про форму угод.
Розділ IV ЖИТЛОВЕ ПРАВО
§ 1. Конституційне право громадян України на житло
Відповідно до ст. 47 Конституції України держава гарантує право на житло
і створює умови, за яких кожний громадянин має змогу побудувати житло,
придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою
та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них
плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути позбавлений житла інакше, як на підставі закону за
рішенням суду.
Конституція України (стаття 30) гарантує кожному громадянинові право на
недоторканість житла. Це означає, що ніхто не має права проникнення до
житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку
тільки за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням житла людей та майна
чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні
злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до
житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку.
Такі випадки передбачені Законом “Про міліцію”,
Кримінально-процесуальним кодексом України та іншими законами.
Житлове законодавство складається з Житлового кодексу України, який
прийнятий 30 червня 1983 року і набув чинності з 1 січня 1984 року,
Закону “Про приватизацію державного житлового фонду”, глави 26
Цивільного кодексу України та інших законів.
Крім названих Законів, житлові правовідносини регулюються нормативними
актами виконавчої влади. Серед них можна назвати “Правила обліку
громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм жилих
приміщень в Україні”, затверджені Радою Міністрів України і Укрсовпрофом
11 грудня 1984 року, Постанову Кабінету Міністрів України від 4 лютого
1995 року “Про надання населенню субсидій для відшкодування витрат на
оплату житлово-комунальних послуг” та інше.
§ 2. Загальна характеристика
Житлового кодексу України
Житловий кодекс України прийнятий Верховною Радою України 30 червня 1983
року і набув чинності з 1 січня 1984 року.
Житловий кодекс України регулює весь комплекс житлово-правових відносин.
Завданнями Житлового кодексу є:
1) забезпечення гарантованого Конституцією права громадян на житло;
2) належне використання і збереження житлового фонду;
3) забезпечення законності в сфері житлових відносин.
Житловий кодекс закріплює право громадян на житло відповідно до
Конституції України, визначає поняття житлового фонду, його види,
регулює питання управління житловим фондом, компетенцію місцевих органів
влади, відомчих органів по використанню, експлуатації і забезпеченню
його збереження.
У кодексі конкретизовані житлові права та обов’язки громадян. Зокрема,
стаття 9 даного кодексу визначає, що громадяни мають право на одержання
у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в
будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках
житлово-будівельних кооперативів. Громадяни мають право на приватизацію
квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у
житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального
житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах,
передбачених законодавством України.
Крім прав, громадяни України мають обов’язки – вони зобов’язані бережно
відноситись до будинку, в якому проживають, дотримуватися правил
користування житловими приміщеннями та інше.
Житловий кодекс визначає порядок надання житла, норми житлової площі;
порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного,
громадського та індивідуального житлового фонду, користування службовими
жилими приміщеннями, гуртожитками; питання найму і піднайму жилих
приміщень; порядок втрати жилого приміщення; обмін жилих приміщень.
У кодексі встановлюється відповідальність за порушення житлового
законодавства, порядок вирішення житлових спорів та інші питання.
Житловий кодекс має такі розділи:
І. Загальні положення.
II. Управління житловим фондом.
III. Забезпечення громадян жилими приміщеннями. Користування жилими
приміщеннями.
IV. Забезпечення збереження житлового фонду, його експлуатація та
ремонт.
V. Відповідальність за порушення житлового законодавства.
VI. Вирішення житлових спорів.
VІІ. Заключні положення.
§ 3. Житловий фонд
Житлові будинки, а також житлові приміщення в інших будівлях, що
знаходяться на території України і які призначені для проживання
громадян, утворюють житловий фонд. Житлові будинки – це будови зі всіма
зручностями для людини, які забезпечують можливість її проживання.
Житлові приміщення в інших будівлях – це ті житлові приміщення, які
знаходяться в нежилих приміщеннях, наприклад, в будівлях, які
використовуються як адміністративні будівлі або для невиробничих потреб.
Проте вони, як і житлові приміщення в жилих будинках, повинні мати
вигоди для людини, які забезпечують можливість постійного проживання.
Житловий фонд України – це сукупність всіх видів житла приватної,
державної та колективної власності.
Склад житлового фонду.
До житлового фонду України належать:
– жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі
(державний житловий фонд);
– жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать
колективним сільськогосподарським підприємствам, кооперативним
організаціям (об’єднанням) та іншим громадським організаціям
(громадський житловий фонд);
– жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд
житлово-будівельних кооперативів);
– жилі будинки і квартири, що є в приватній власності громадян
(приватний житловий фонд).
До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках,
призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового
характеру.
§ 4. Порядок надання жилих приміщень
Громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на
отримання в користування жилого приміщення в будинках державного чи
громадського житлового фонду. Житлові приміщення надаються громадянам
України, що постійно проживають у даному населеному пункті, як правило,
одна квартира на сім’ю.
Громадяни самостійно здійснюють право на отримання приміщення в будинках
державного і громадського житлового фонду з настанням повноліття, тобто
при досягненні вісімнадцятирічного віку, а особи, які вступили в шлюб до
досягнення вісімнадцятирічного віку – відповідно до часу вступу в шлюб
чи влаштування на роботу.
“Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і
надання їм жилих приміщень в Україні” та Житловим кодексом України
визначається порядок обліку громадян, які потребують поліпшення житлових
умов і виділення їм житла.
Категоріями громадян, які визнаються такими, що потребують поліпшення
житлових умов, є:
1) забезпечені житловою площею меншою за рівень, що визначається в
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України і Українською радою
профспілок;
2) проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і
технічним вимогам;
3) хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв’язку з чим
не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами
своєї сім’ї. Перелік таких хвороб затверджується Міністерством охорони
здоров’я України і Українською радою профспілок;
4) проживають за договором піднайму житлового приміщення в будинках
державного чи громадського житлового фонду чи за договором найму жилого
приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів;
5) проживають тривалий час за договором найму в будинках, що належать
громадянам на правах приватної власності;
6) проживають у гуртожитках.
Громадяни, які потребують поліпшення житлових умов беруться на облік для
одержання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового
фонду.
Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, здійснюється,
як правило, за місцем проживання у виконавчому комітеті районної,
міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів.
У певних випадках, передбачених законодавством, громадяни можуть бути
взяті на облік і не за місцем їх проживання.
Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов і які працюють
на підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і
ведуть житлове будівництво, здійснюється за місцем роботи, а за їх
бажанням – також і за місцем проживання. Громадянам, які перебувають на
обліку для поліпшення житлових умов, житлові приміщення надаються в
порядку черговості.
Порядок визначення черговості надання громадянам жилих приміщень
встановлюється правилами Житлового кодексу та іншими Законами України.
Крім загальної черги, де черговість надання жилих приміщень визначається
за часом взяття на облік, діючим Житловим кодексом передбачається
першочергове та позачергове надання жилих приміщень.
Право на першочергове отримання житлових приміщень мають:
– інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які
загинули чи пропали безвісти і прирівняні до них у встановленому порядку
особи;
– Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці, а також особи,
нагороджені орденами Слави, Трудової слави, “За службу Батьківщині у
Збройних силах СРСР” усіх трьох ступенів;
– особи, які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань,
перерахованих у списку захворювань, затвердженому у встановленому
законом порядку;
– особи, які перебували у складі діючої армії в період громадянської і
Великої Вітчизняної воєн та під час інших бойових операцій по захисту
Батьківщини, партизани та інші особи, які брали участь у бойових
операціях;
– інваліди праці і II групи, інваліди І і II групи із числа
військовослужбовців;
– сім’ї осіб, які загинули при виконанні державних або громадських
обов’язків, обов’язків громадянина щодо рятування життя людини, охорони
державної власності та правопорядку або загинули на виробництві
внаслідок нещасного випадку;
– робітники і службовці, які тривалий час сумлінно працювали на
виробництві;
– матері, яким присвоєно звання “Мати-героїня”, багатодітні сім’ї та
одинокі матері;
– військовослужбовці, які виконували інтернаціональний обов’язок;
– військовослужбовці і сім’ї загиблих або померлих від ран і контузій,
які виконували інтернаціональний обов’язок у Республіці Афганістан;
– особи, які постраждали під час ліквідації наслідків Чорнобильської
катастрофи і віднесені до І і ІІ категорій;
– сім’ї, у яких народились близнюки;
– вчителі, педагогічні працівники загальноосвітніх шкіл і
професійно-технічних навчальних закладів та інші особи.
Поза чергою житлове приміщення надається:
– громадянам, житло яких внаслідок стихійного лиха стало непридатним для
проживання;
– особам, які повернулися з державного дитячого закладу, від родичів,
опікуна чи піклувальника, громадянам, незаконно засудженим і згодом
реабілітованим, при неможливості повернення їм жилого приміщення, яке
вони раніше займали;
– особам, які направлені у порядку розподілу на роботу в іншу
місцевість;
– особам, обраним на виборну посаду, коли це пов’язано з переїздом в
іншу місцевість.
Громадянам, які перебувають на обліку для поліпшення житлових умов,
житлові приміщення надаються в межах норми житлової площі.
Максимальний розмір житлових приміщень, що надаються, повинен
відповідати встановленій в Україні нормі житлової площі на одну особу –
13,65 кв. м. Вказана норма не співпадає з рівнем фактичної
забезпеченості громадян житлом, який може бути і вищим, і нижчим цього
рівня. З перевищенням норми житлове приміщення може бути надане, якщо
воно складає одну кімнату (однокімнатну квартиру) або призначено для
осіб різної статі.
Окремим категоріям громадян понад норму надається додаткова житлова
площа (наприклад, громадянам, які страждають тяжкими формами хронічних
хвороб), а також громадянам, яким ця площа необхідна за умовами і
характером їх роботи (наприклад, для наукових співробітників,
композиторів, для суддів та інших), надання житлових приміщень нижче
мінімальної норми не дозволяється.
Житлові приміщення, які надаються громадянам, повинні відповідати
встановленим санітарним і технічним вимогам.
Житло в будинках державного житлового фонду місцевих Рад народних
депутатів надається громадянам виконавчими комітетами при участі
житлової комісії, що створюється при виконкомах. Житлові приміщення в
будинках відомчого житлового фонду надаються за спільним рішенням
адміністрації і профкому підприємств, установ, організацій з
повідомленням виконкому.
Житлові приміщення в будинках громадського житлового фонду надаються за
спільним рішенням органів відповідної організації та її профспілкового
комітету з наступним повідомленням виконкому відповідної Ради народних
депутатів.
На підставі рішення про надання житла в будинках державного чи
громадського житлового фонду виконком відповідної Ради народних
депутатів видає громадянину ордер, який є підставою для вселення в
надане житлове приміщення.
§ 5. Договір найму жилого приміщення
На підставі ордера громадянин (наймач), на ім’я якого він виданий,
укладає договір найму жилого приміщення з житлово-експлуатаційною
організацією (наймодавцем), а в разі її відсутності – з відповідним
підприємством, установою, організацією.
Договір найму жилого приміщення в будинках, що належать громадянам на
правах особистої власності, укладається з власником будинку.
Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і
громадського житлового фонду є окрема квартира чи інше ізольоване
житлове приміщення, а також одноквартирний жилий будинок. Не можуть бути
самостійним предметом договору найму:
– жиле приміщення, яке хоча і є ізольованим, але розмір якого менший від
установленого для надання одній особі:
– частина кімнати або кімнат, з’єднаних з іншою кімнатою спільним
входом;
– підсобні приміщення (кухня, коридор та ін.).
Члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з
наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, які випливають з договору
найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім’ї несуть солідарну з
наймачем відповідальність, що виникає з договору найму жилого
приміщення. До членів сім’ї наймача належать дружина наймача, їх діти і
батьки. Членами сім’ї можуть бути визнані й інші особи, які постійно
проживають з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (наприклад,
брат, дід та інші).
Наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового
фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які проживають
разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах,
передбачених законодавством.
Наймач має право в установленому порядку з письмової згоди всіх членів
сім’ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення
свою дружину (чоловіка), дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення
до батьків їх неповнолітніх дітей вказаної згоди не потрібно.
Наймач житлового приміщення має право за згодою членів сім’ї, які з ним
проживають, і за згодою наймодавця здавати в піднайм житлове приміщення.
Наймач житлового приміщення має право за згодою членів сім’ї в будь-який
час розірвати договір найму. Договір найму жилого приміщення в будинках
державного і громадського житлового фонду може бути розірваний на вимогу
наймодавця лише на підставах, які встановлені законом, і тільки в
судовому порядку, крім випадків виселення із будинків, що загрожують
обвалом.
§ 6. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами
Якщо наймач жилого приміщення або члени сім’ї тимчасово відсутні, то
жиле приміщення за ним зберігається протягом шести місяців.
У випадках, коли наймач або члени його сім’ї були відсутні понад шість
місяців, але з поважних причин, цей строк може бути продовжено за заявою
відсутнього наймодавця, а в разі спору – судом.
Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами
його сім’ї понад шість місяців у таких випадках:
– призов на дійсну строкову військову службу, а також призов офіцерів
запасу на дійсну військову службу на строк до трьох років – протягом
усього періоду проходження служби; перебування на дійсній військовій
службі прапорщиків, мічманів і військовослужбовців надстрокової служби –
протягом перших п’яти років проходження служби;
– тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і
характером роботи (екіпаж суден, працівники геологічних партій,
експедицій тощо) або у зв’язку з навчанням (студенти, аспіранти тощо) –
протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання;
– поміщення дітей на виховання в державний дитячий заклад, до родичів,
опікуна чи піклувальника – протягом усього часу перебування, якщо в
жилому приміщенні, з якого вибула дитина, залишились проживати інші
члени сім’ї; якщо в такому жилому приміщенні не залишилися інші члени
сім’ї, воно може бути надане іншим громадянам, але після повернення
таких дітей їм надається жиле приміщення позачергово;
– виїзд у зв’язку з виконанням обов’язків опікуна (піклувальника) –
протягом усього часу виконання цих обов’язків;
– виїзд для лікування в лікарняно-профілактичному закладі – протягом
усього часу перебування в ньому;
– взяття під варту – протягом усього часу перебування під слідством і
судом.
У названих випадках право користування жилими приміщеннями зберігається
за тимчасово відсутніми протягом шести місяців з дня закінчення
зазначених строків.
§ 7. Квартирна плата. Плата за комунальні послуги
Розмір плати за користування жилими приміщеннями в будинках державного і
громадського житлових фондів встановлюється Кабінетом Міністрів України.
В одинарному розмірі оплачується жила площа, що належить наймачеві та
членам його сім’ї за встановленими нормами 13,65 м2, а також зайва
площа, коли її розмір не перевищує на всю сім’ю половини норми жилої
площі, яку належить мати одній особі. Плата за користування рештою
зайвої жилої площі береться в підвищеному розмірі, що встановлюється
Кабінетом Міністрів України.
Плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, електричну, теплову
енергію та інші послуги), крім квартирної, нараховується згідно з
тарифами затвердженими Кабінетом Міністрів України.
§ 8. Житлова субсидія
З метою соціального захисту населення у зв’язку з поступовим підвищенням
обсягу відшкодування ним фактичних витрат, пов’язаних з користуванням
житлом, його утриманням та з оплатою послуг водо-, тепло-,
газопостачання і водовідведення, вивезенням побутового сміття та рідких
нечистот (житлово-комунальні послуги), 4 лютого 1995 року Кабінет
Міністрів України прийняв Постанову “Про надання населенню субсидій для
відшкодування на оплату житлово-комунальних послуг”.
Житлова субсидія – це зниження за рахунок місцевих бюджетів щомісячної
плати за житлово-комунальні послуги сім’ям, у яких нарахована плата за
житло та комунальні послуги у межах норм споживання перевищує 15 % їх
сімейного сукупного доходу.
§ 9. Відповідальність за порушення житлового законодавства
Підставою для накладення відповідальності за порушення житлового
законодавства є поведінка особи. За неналежне використання житлового
фонду та інші порушення житлового законодавства встановлена кримінальна,
адміністративна і цивільна відповідальність.
Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність за такі дії:
– заняття житлової площі підопічного внаслідок зловживання опікунськими
правами;
– незаконний обшук;
– незаконне виселення чи інші дії, які порушують недоторканість житла
громадян;
– самовільне будівництво жилого будинку, якщо за ці дії протягом року
було застосоване адміністративне стягнення та інше.
Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлений перелік
адміністративних правопорушень у сфері житлових прав,
житлово-комунального господарства і благоустрою, за скоєння яких
накладається адміністративна відповідальність. До таких правопорушень
відносяться:
– порушення посадовими особами порядку постановки на облік громадян, які
потребують покращення житлових умов;
– недотримання встановлених строків заселення житлових будинків і жилих
приміщень;
– порушення правил експлуатації жилих будинків, безгосподарське їх
утримання;
– самовільне переобладнання і перепланування жилих будинків;
– самовільне заняття жилого приміщення;
– порушення правил утримання собак, котів та інше.
За невиконання сторонами зобов’язань за договором найму жилого
приміщення може накладатись цивільна відповідальність. Так, наприклад,
за невиконання наймодавцем обов’язку щодо ремонту жилого приміщення у
випадках, які викликані невідкладною необхідністю, дає право наймачу
провести ремонт і стягнути з наймодавця (ЖБК) вартість ремонту чи
зарахувати її в рахунок квартирної плати.
Наймач, який допустив самовільне переобладнання чи перепланування жилого
або підсобного приміщення, зобов’язаний за свій рахунок привести
приміщення в попередній стан.
Підприємства, установи, організації, а також громадяни, які заподіяли
шкоду жилим будинкам, жилим приміщенням, об’єктам благоустрою і зеленим
насадженням на ділянках, які прилягають до будинків, зобов’язані
відшкодувати заподіяну шкоду.
§ 10. Приватизація державного житлового фонду
Приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі Закону
України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 19 червня 1992
року. Цей Закон визначає правові основи приватизації житла, що
знаходиться в державній власності, його наступного використання та
утримання.
Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для
здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у
житлі, залучення громадян до участі в утриманні та збереженні існуючого
житла та формування ринкових відносин.
Приватизація державного житлового фонду – це відчуження квартир,
(будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень
(підвалів, сараїв та ін.) державного житлового фонду на користь громадян
України.
До об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків та
одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму.
Не підлягають приватизації:
– квартири-музеї;
– квартири (будинки), які знаходяться на території закритих військових
поселень, підприємств, установ і організацій, природних і біосферних
заповідників, національних парків, парків-пам’ятників, садово-паркового
мистецтва, музеїв, заповідників та інше;
– кімнати в гуртожитках;
– квартири (будинки), які віднесені у встановленому порядку до числа
службових, а також квартири (будинки), які знаходяться в зоні
безумовного (обов’язкового) відселення, забрудненої внаслідок аварії на
Чорнобильській АЕС.
Приватизація здійснюється шляхом:
1) безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку
санітарної норми 21 кв.м загальної площі на наймача і кожного члена
сім’ї та додатково 10 кв.м на сім’ю;
2) продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам
України, що мешкають в них або знаходяться на черзі для поліпшення
житлових умов.
Для проведення приватизації громадянами України використовуються
спеціальні приватизаційні документи – житлові чеки, які видаються
наймачу та членам його сім’ї у випадку, якщо загальна площа житла менша
за нормативи, передбачені в Законі.
За громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло,
зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах
найму. Крім цього, громадяни до приватизації можуть переселитися у
квартири меншої площі і отримати відповідну компенсацію.
Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на
це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами
місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями,
установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні
яких знаходиться державний житловий фонд.
Розділ V СІМЕЙНЕ ПРАВО
§ 1. Кодекс про шлюб та сім’ю України
Кодекс про шлюб та сім’ю України, який був прийнятий у 1969 році і
вступив у дію з 1 січня 1970 року, діє і нині з багатьма змінами та
доповненнями.
Завданнями Кодексу про шлюб та сім’ю України є:
– подальше зміцнення сім’ї;
– побудова сімейних відносин на добровільному шлюбному союзі чоловіка й
жінки, на вільних від матеріальних розрахунків почуттях взаємної любові,
дружби та поваги усіх членів сім’ї;
– виховання дітей сім’єю з обов’язковим піклуванням батьків про їх
здоров’я, фізичний, духовний, моральний розвиток, навчання і підготовку
до праці;
– всебічна охорона інтересів матері і дітей;
– виховання почуття відповідальності перед сім’єю.
Цей кодекс встановлює порядок і умови одруження, регулює особисті та
майнові відносини, які виникають в сім’ї між подружжям, між батьками і
дітьми, між іншими членами сім’ї, відносини, які виникають у зв’язку з
усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання,
порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів
громадянського стану.
Кодекс про шлюб та сім’ю України складається з таких розділів:
І. Загальні положення.
ІІ. Шлюб.
ІІІ. Сім’я.
ІV. Опіка й піклування.
V. Акти громадянського стану.
VI. Застосування законодавства України про шлюб та сім’ю до іноземних
громадян та осіб без громадянства. Застосування законів про шлюб та
сім’ю іноземних держав та міжнародних договорів.
Здійснювані в Україні соціально-економічні реформи вимагають прийняття
нового шлюбно-сімейного законодавства. У проект Цивільного кодексу
України, який подано до Верховної Ради України на розгляд, є книга шоста
“Сімейне право”, яка складається з трьох розділів: “ Шлюб”, “Сім’я та
родина”, “Опіка та піклування”.
Проект книги шостої “Сімейне право” викладено за текстом проекту
Цивільного кодексу України, опублікованим у науково-практичному часописі
“Українське право”, – 1996 рік, № 2.
Положення запропонованого проекту більш детально регламентують сімейні
відносини, що сприятиме захисту прав подружжя, батьків і дітей.
§ 2. Поняття шлюбу, порядок і умови укладення шлюбу
Шлюб – це добровільний союз вільних, рівноправних чоловіка й жінки, який
укладається у встановленому законом порядку з метою створення сім’ї.
Відповідно до Конституції України шлюб знаходиться під захистом держави.
Шлюб – це моногамний союз чоловіка і жінки. Шлюб – це, в принципі, союз
на все життя, бо його метою є створення сім’ї, народження й виховання
дітей, взаємна моральна і матеріальна підтримка.
Шлюб – це союз, який укладається у встановленій державою формі, тобто
державні органи, які реєструють його, пред’являють до нього ряд вимог.
Для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і
досягнення ними шлюбного віку.
Взаємна згода при одруженні передбачає вільне волевиявлення чоловіка і
жінки при реєстрації шлюбу, тобто відсутність при цьому будь-якого
насильства (фізичного чи психологічного), погроз зі сторони батьків,
інших осіб. Вільне волевиявлення досягається тим, що особи особисто
подають заяву про одруження й особисто присутні при реєстрації шлюбу.
Другою умовою укладення шлюбу є досягнення особами шлюбного віку: для
чоловіків – 18 років, для жінок – 17. Державні адміністрації районів,
районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних
в містах Рад народних депутатів можуть знижувати шлюбний вік у
виняткових випадках, коли між особами фактично вже склалися сімейні
стосунки, наступила вагітність, народилася дитина. Обмеження щодо
максимального віку для укладення шлюбу наше законодавство не встановлює.
Також не має значення і значна різниця у віці осіб, які укладають шлюб.
Крім умов вступу до шлюбу, законодавство передбачає перелік обставин,
які є перешкодами для укладення шлюбу.
Зокрема, не допускається укладення шлюбу:
1) між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі (під іншим
шлюбом розуміється зареєстрований шлюб і не припинений на момент вступу
в другий шлюб);
2) між родичами по прямій висхідній і низхідній лініях (наприклад,
бабуся, мати, онук), між повнорідними і неповнорідними братами і
сестрами, а також між усиновителями і усиновленими;
3) між особами, якщо хоча б одна з них визнана судом недієздатною
внаслідок душевної хвороби або недоумства, тому що ця особа не може
розуміти своїх дій і проявляти свідомої волі при укладенні шлюбу.
Особи, які одружуються, повинні бути взаємно обізнані про стан здоров’я
один одного.
Особи, які бажають укласти шлюб, подають заяву до державного органу
реєстрації актів громадянського стану. Заява подається за місцем
проживання однієї з осіб, які бажають взяти шлюб, або за місцем
проживання їх батьків. При прийомі заяви орган РАГСу повинен ознайомити
осіб, які бажають одружитися, з порядком і умовами реєстрації шлюбу,
роз’яснити їм права й обов’язки як майбутньому подружжю і батькам.
Укладення шлюбу відбувається після закінчення місячного строку з часу
подання заяви особами, які бажають одружитися, до РАГСу. В окремих
випадках на прохання осіб, які одружуються, цей строк, при наявності
вагомих причин, може бути скорочений органами РАГСу. Серед вагомих
причин можуть бути: наявність спільних дітей, вагітність жінки, що бере
шлюб, призов на військову службу, важка хвороба та інші причини, які
підтверджуються відповідними документами (медична довідка, свідоцтво про
народження дитини та ін.).
Сімейне законодавство не передбачає продовження місячного строку
реєстрації шлюбу. Але в окремих випадках за згодою осіб, які одружуються
і бажають, наприклад, зареєструвати шлюб в урочистій обстановці в
Центральному Київському палаці реєстрації шлюбу, цей строк може бути
продовженим.
У випадку неявки осіб, які подали заяву в орган РАГСу протягом місячного
строку, призначеного для реєстрації шлюбу, без попередження причини
неявки заява втрачає силу.
Реєстрація шлюбу за бажанням осіб, які одружуються, проводиться в
присутності родичів, знайомих. Присутність свідків при укладенні шлюбу
необов’язкова.
Реєстрація шлюбу встановлюється як у державних і громадських інтересах,
так і з метою охорони особистих і майнових прав та інтересів подружжя і
дітей. Права й обов’язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у
державних органах реєстрації актів громадянського стану.
Час виникнення прав і обов’язків у подружжя визначається моментом
реєстрації шлюбу в органах РАГСу.
За наявності законних перешкод для укладення шлюбу орган РАГСу відмовляє
в його реєстрації.
§ 3. Шлюбний контракт
Особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати шлюбний
контракт.
Шлюбний контракт – це угода осіб про вирішення спільних питань життя
сім’ї. Він укладається до реєстрації шлюбу і набуває чинності з моменту
його реєстрації.
Питання, пов’язані з порядком укладання шлюбного контракту, регулює
Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 року “Про
порядок укладання шлюбного контракту”.
У шлюбному контракті передбачаються майнові права та обов’язки подружжя,
зокрема, питання, пов’язані з правом власності на рухоме майно, придбане
як до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дарунок чи
успадковане одним із подружжя, а також питання, пов’язані з утриманням
подружжя, та інші. У шлюбному контракті можуть також передбачатись
немайнові, моральні чи особисті зобов’язання.
Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становища подружжя
порівняно із законодавством України.
Шлюбний контракт укладається в нотаріальній формі, за місцем проживання
однієї із сторін або за місцем реєстрації шлюбу.
любного контракту неповнолітніми проводиться за згодою їх батьків чи
інших законних представників.
У самому шлюбному контракті особи можуть передбачити положення про зміну
умов контракту. Такі зміни можуть вноситися протягом існування шлюбу за
згодою сторін.
При розірванні шлюбу та визнанні його недійсним майнові спори, спори про
дітей та інші вирішуються судом на підставі чинного законодавства з
урахуванням шлюбного контракту.
Кожен із членів сім’ї, який укладав шлюбний контракт, має право на
судовий захист у разі недотримання іншим з подружжя умов шлюбного
контракту.
На сьогодні шлюбні контракти не набули поширення, оскільки діюче
законодавство є недосконалим, бо воно встановлює, що умови шлюбного
контракту не можуть вийти за рамки Кодексу.
§ 4. Особисті і майнові права та обов’язки подружжя
Подружжя, яке перебуває в зареєстрованому шлюбі, набуває особистих і
майнових прав та обов’язків.
При укладенні шлюбу подружжя за своїм бажанням обирає прізвище одного з
подружжя як їх спільне прізвище, або кожен з подружжя зберігає своє
дошлюбне прізвище, або може приєднати до свого прізвища прізвище другого
з подружжя. З’єднання прізвищ не допускається, якщо дошлюбне прізвище
хоча б одного із подружжя є подвійним.
При розірванні шлюбу питання про прізвище кожен з подружжя вирішує
самостійно.
До особистих прав подружжя належить право на спільне вирішення питань
життя сім’ї, на вільний вибір професії, занять і місця проживання.
Законодавство гарантує рівні права подружжю при вирішенні будь-яких
питань життя сім’ї, які вирішуються подружжям разом, на основі взаємної
згоди, повної рівності.
Кожен з подружжя має право вільно обирати місце свого проживання. Це
означає, що зміна місця проживання одним із подружжя не тягне за собою
обов’язку іншого з подружжя також змінювати місце проживання.
Крім особистих прав і обов’язків, подружжя мають майнові права та
обов’язки.
Майно, нажите подружжям у період шлюбу, є його спільною сумісною
власністю. Кожен з подружжя має рівні права щодо такого майна. Подружжя
користуються рівними правами на майно і в тому разі, коли один з них був
зайнятий веденням домашнього господарства, здійснював догляд за дітьми,
навчався, хворів чи з інших поважних причин не мав самостійного
заробітку.
Майном, нажитим у період шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною
згодою. При укладенні угод одним із подружжя вважається, що він діє за
згодою іншого подружжя. Для укладення угод щодо відчуження спільного
майна подружжя, що потребують обов’язкового нотаріального посвідчення
(наприклад, договір купівлі-продажу будинку), згода іншого з подружжя
повинна бути висловлена в письмовій формі.
Подружжя може укладати між собою будь-які майнові угоди, але зміст цих
угод не може бути направлений на обмеження майнових прав дружини,
чоловіка, дітей.
Майно, яке належало кожному із подружжя до одруження, а також одержане
ним у період шлюбу в дарунок або у спадок, є власністю кожного з них.
Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального
користування (одяг, взуття тощо), хоча вони могли б бути придбаними під
час шлюбу. Кожен з подружжя самостійно розпоряджається, володіє і
користується належним йому роздільним майном.
Згідно зі статтею 32 Кодексу про шлюб і сім’ю України подружжя повинні
матеріально підтримувати одне одного, у випадку відмови в такій
підтримці той з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної
допомоги, а також дружина в період вагітності і протягом трьох років
після народження дитини (у разі, коли дружина перебуває у відпустці по
догляду за хворою дитиною, – на весь період відпустки, але не більше як
до досягнення дитиною шести років) мають право одержувати кошти на
утримання від іншого з подружжя, якщо останній спроможний їх надати. Це
право зберігається і після розірвання шлюбу.
Обов’язки подружжя щодо взаємного утримання не обмежені ніякими
строками. Для стягнення коштів на утримання не має значення, коли один з
подружжя став непрацездатним – до шлюбу чи під час перебування в шлюбі.
У певних випадках суд може звільнити одного з подружжя від обов’язку
утримувати іншого, який є непрацездатним і потребує матеріальної
допомоги (наприклад, нетривале перебування подружжя в шлюбних
відносинах, негідна поведінка в сім’ї того з подружжя, який потребує
допомоги та інше).
Право одного з подружжя на утримання припиняється в разі поновлення його
працездатності, або якщо він уже не потребує матеріальної допомоги, а
також у випадку укладення ним нового шлюбу.
§ 5. Припинення шлюбу
Під припиненням шлюбу розуміється припинення правовідносин між
подружжям, які викликаються настанням певних юридичних фактів. Шлюб
припиняється з різних підстав.
Шлюб може припинятися внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку
померлим одного із подружжя. Громадянин може бути оголошений померлим в
судовому порядку у випадку, якщо в місці його постійного проживання
немає відомостей про нього протягом трьох років, а якщо він пропав
безвісти – за обставин, що загрожували смертю (наприклад, обвал) чи які
дають підстави передбачити його загибель від нещасного випадку (пожежа)
протягом шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали
безвісти у зв’язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені
померлими не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення
воєнних дій.
У випадку, якщо з’явився той із подружжя, котрий був визнаний померлим,
суд скасовує своє попереднє рішення і шлюб вважається відновленим, якщо
інший із подружжя не вступив у новий шлюб.
Крім цієї підстави, шлюб може розриватися шляхом розлучення в судовому
порядку або через органи РАГСу.
За спільною згодою подружжя, які не мають неповнолітніх дітей і спорів з
приводу майна, розірвання шлюбу провадиться в органах РАГСу.
За заявою одного з подружжя в органах РАГСу шлюб може бути розірваний у
тих випадках, коли другий з подружжя:
1) визнаний судом безвісти зниклим (якщо протягом одного року за місцем
постійного проживання громадянина немає відомостей про нього, він може
бути в судовому порядку визнаний безвісти зниклим, і на підставі рішення
суду органи РАГСу реєструють розірвання шлюбу);
2) визнаний судом недієздатним внаслідок душевної хвороби або
недоумства;
3) засуджений за скоєний злочин до позбавлення волі на строк не менше
трьох років.
Основним способом розірвання шлюбу є судовий. У судовому порядку шлюб
розривається у таких випадках:
– коли один з подружжя не погоджується на розлучення;
– коли в подружжя є неповнолітні діти;
– коли між подружжям виникають спори щодо майна.
При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен встановити дійсні
мотиви розлучення, з’ясувати фактичні стосунки подружжя і зобов’язаний
вживати заходів до їх примирення.
Шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне
життя подружжя й збереження сім’ї стали неможливими.
Згідно ч. 2 ст. 38 Кодексу про шлюб та сім’ю України чоловік не має
права без згоди дружини порушити справу про розірвання шлюбу під час її
вагітності і протягом одного року після народження дитини.
§ 6. Права та обов’язки батьків і дітей
Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні
дітей, засвідченому у встановленому законом порядку.
Батьки і діти зобов’язані надавати один одному взаємну моральну
підтримку та матеріальну допомогу.
Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей.
Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов’язки щодо своїх
дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.
Права та обов’язки батьків і дітей поділяються на особисті та майнові.
До особистих прав і обов’язків батьків належать:
– право й обов’язок батьків визначати ім’я, по батькові, прізвище,
громадянство дитини;
– право та обов’язок батьків на представництво від імені дітей;
– право й обов’язок батьків визначати місце проживання дитини;
– право батьків на відібрання дітей у осіб, які їх незаконно утримують;
– право і обов’язок батьків на виховання своїх дітей.
Батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх дітей, піклуватися про
їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати
їх до праці. При неналежному виконанні (одним з батьків) обов’язків щодо
виховання або при зловживанні батьківськими правами діти мають право
звернутися до органів опіки і піклування за захистом своїх прав та
інтересів. Органи опіки і піклування надають допомогу батькам у
вихованні дітей і перевіряють виконання покладених на них обов’язків
щодо виховання дітей.
Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин в
основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх
одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть припинитися тільки у
випадках, передбачених законом.
За неналежне виконання або невиконання батьківських прав і обов’язків
допускається позбавлення батьківських прав, а також обмеження їх
здійснення.
Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до
першої відносяться різноманітні зв’язки батьків і дітей з приводу майна,
що знаходиться у сфері володіння сім’ї, до другої – аліментні
зобов’язання батьків і дітей.
За життя батьків діти не мають права на майно батьків, так само і батьки
не мають права на майно дітей. Таким чином, батьки мають права на те
майно, що належить їм, а саме: можуть його продати, подарувати, не
запитуючи згоди дітей. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх
особисту відповідальність за свої борги: батьки не відповідають за
зобов’язаннями своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не
відповідають за зобов’язаннями батьків.
Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки керують ним, тобто
фактично виконують права і обов’язки власників майна, діючи в інтересах
дітей. Проте вони не можуть передавати майно, що належить їх
неповнолітнім дітям, іншим особам у власність (дарувати, заповідати).
Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей (неповнолітніх і
непрацездатних повнолітніх), які потребують матеріальної допомоги. При
ухиленні батьків від цього обов’язку кошти на утримання дітей стягуються
з них у судовому порядку.
Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм
матеріальну допомогу. У більшості випадків повнолітні діти добровільно
надають своїм батькам матеріальну допомогу. Якщо діти відмовляються
добровільно утримувати своїх батьків, то батьки, які потребують
допомоги, мають право звернутися до суду із заявою про примусове
стягнення аліментів з повнолітніх дітей на своє утримання.
Розмір аліментів на дітей чи батьків визначається судом.
§ 7. Опіка і піклування
Опіка й піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, які
внаслідок смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, хвороби
батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а
також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей.
Опіка та піклування встановлюються також для захисту особистих і
майнових прав та інтересів повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не
можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов’язки.
Опіка і піклування встановлюються державними адміністраціями районів,
районів міст Києва та Севастополя, виконавчими комітетами міських і
районних – у містах, сільських, селищних Рад народних депутатів за
місцем проживання особи, яка підлягає опіці чи піклуванню або за місцем
проживання опікуна чи піклувальника.
Опіка встановлюється:
а) над неповнолітніми, які не досягли 15 років;
б) над особами, які визнані судом недієздатними внаслідок душевної
хвороби або недоумства.
Піклування встановлюється:
а) над неповнолітніми віком від 15 до 18 років;
б) над громадянами, які визнані судом обмежено дієздатними внаслідок
зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.
Опікуном чи піклувальником призначається близька підопічному особа або
інша особа, яка виділена громадською організацією. Опікун чи
піклувальник призначається за його згодою.
Особи, які не досягли 18 років, недієздатні, обмежено дієздатні,
позбавлені батьківських прав, а також особи, інтереси яких суперечать
інтересам підопічних, не можуть бути опікунами чи піклувальниками.
Контроль за діяльністю опікунів і піклувальників здійснюють органи опіки
й піклування за місцем проживання підопічного.
Опікуни і піклувальники можуть бути за їх проханням звільнені від
виконання своїх обов’язків, якщо орган опіки і піклування визнає, що
його прохання викликано поважними причинами (наприклад, хворобою).
Опіка припиняється:
а) після досягнення неповнолітніми 15 років, а також у випадку смерті
підопічного;
б) у разі повернення неповнолітніх (до 15 років) на виховання батькам;
в) у разі видужання або значного поліпшення здоров’я особи, яка була
визнана недієздатною, і поновлення її судом у дієздатності.
Піклування припиняється:
а) після досягнення підопічним 18 років, а також у випадку смерті
підопічного;
б) при одруженні неповнолітньої особи;
в) у разі скасування судом обмеження в дієздатності осіб, які
зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
г) якщо відпала причина, що викликала встановлення піклування над
особами, які за станом здоров’я не могли захищати свої права.
Розділ VI АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО
§ 1. Загальна характеристика Кодексу про адміністративні правопорушення
(1995 рік)
Завданням законодавства України про адміністративні правопорушення є
охорона суспільного ладу України, власності, соціально-економічних,
політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних
інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого порядку
управління, державного і громадського порядку, зміцнення законності,
запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і
неухильного додержання Конституції України, поваги до прав, честі та
гідності інших громадян, сумлінного виконання своїх обов’язків,
відповідальності перед суспільством.
Відповідно до основ законодавства України про адміністративні
правопорушення віданню нашої держави у галузі законодавства про
адміністративне порушення підлягають:
– визначення принципів і встановлення загальних положень законодавства
України про адміністративні порушення;
– встановлення адміністративної відповідальності за порушення правил:
стандартизації та якості продукції; випуску в обіг та утримання засобів
вимірювань і користування ними; обліку та статистики; безпеки руху та
користування засобами залізничного, повітряного, морського і
трубопровідного транспорту; дорожнього руху; військового обліку;
прикордонного режиму; паспортної системи; придбання, зберігання та
використання зброї, вибухових, радіоактивних речовин та інших об’єктів
дозвільної системи; охорони території України від занесення і поширення
карантинних та інших інфекційних хвороб;
– митних правил і правил щодо боротьби з контрабандою;
– правил обігу валюти; перебування в Україні іноземних громадян та осіб
без громадянства;
– визначення, в разі потреби, розгляду справ про окремі види
адміністративних правопорушень, відповідальність за які встановлюється
законодавством України.
Державні органи, громадські організації, трудові колективи розробляють і
здійснюють заходи, спрямовані на запобігання адміністративним
порушенням, виявлення й усунення причин та умов, що сприяють їх вченню,
виховання громадян у дусі високої свідомості і дисципліни, суворого
додержання законів України.
Ради народних депутатів, відповідно до Конституції України координують
на своїй території роботу всіх державних, недержавних та громадських
органів щодо запобігання адміністративних правопорушень, керують
діяльністю органів внутрішніх справ, адміністративних комісій та інших
підзвітних їм органів, покликаних вести боротьбу з адміністративними
правопорушеннями.
Додержання вимог законодавства при застосуванні заходів впливу за
адміністративні правопорушення забезпечуються систематичним контролем з
боку вищестоящих органів і службових осіб, прокурорським наглядом,
правом оскарження іншими встановленими законодавством способами.
§ 2. Співвідношення переконання та примусу в державному управлінні. Види
примусу
Основними методами державного управління є методи переконання,
заохочення й примусу.
Правильне застосування саме методів переконання, заохочення й примусу в
процесі здійснення державного управління забезпечує найбільшу
ефективність управлінської діяльності, її максимальну ефективність,
раціональне функціонування всіх адміністративно-правових інститутів,
непохитність правових устоїв у галузі управління.
Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління
застосовується для того, щоб забезпечити:
1) цілеспрямованість управлінської діяльності;
2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;
3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, за якого б
неухильно виконувались правові примуси усіх ланок управлінської системи;
4) нормальні взаємовідносини всіх учасників управлінських відносин.
Для того, щоб ці завдання були виконані, методи переконання, заохочення
й примусу, що є визначальними методами управління й боротьби з
правопорушеннями, повинні розумно поєднуватись, тобто не протистояти
одне одному, а доповнювати, підпорядковуватися загальним завданням
керівного впливу.
Правильне розуміння принципу розумного поєднання методів переконання,
заохочення й примусу забезпечує досягнення максимально корисних
результатів у процесі здійснення державного управління.
При цьому поєднання методів переконання, заохочення й примусу повинно
бути гармонійним. Перебільшення ролі того чи іншого методу керівництва
неухильно призводить до соціальних дисонансів порушення норм законності.
Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення і
примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як
методів психічного впливу на свідомість, а через неї – на поведінку
людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних,
пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність
вчинків і дій учасників управлінських відносин.
Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу
функціонування апарату державного управління.
При здійсненні державного керівництва господарством,
соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом, а також
у процесі правоохоронної діяльності органи державного управління
використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання та
заохочення як методи цілеспрямованого впливу.
Якщо звернутися до правоохоронної діяльності, то виявиться, що органи
держави найчастіше використовують:
1) правове пропагування, пояснення сутності законів, правової політики
держави;
2) постійне інформування населення про стан справ у галузі охорони
громадського порядку;
3) стимулювання ініціативи громадськості у справі надання правоохоронним
органам допомоги у боротьбі за забезпечення правопорядку;
4) забезпечення поширення позитивного досвіду в боротьбі з порушеннями
правопорядку;
5) проведення профілактичних заходів щодо недопущення антигромадських
проявів;
6) заохочення громадян, які активно виявили себе в боротьбі з
правопорушеннями.
Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання
й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських
управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування,
невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.
Останнім часом у правовій науці більше уваги приділяється такому методу,
як заохочення правомірної поведінки громадян.
Вважається, що цей метод ефективно використовується в ряді розвинених
країн (США, Японія, Німеччина, Швеція та ін.). Передбачається, що з
побудовою правової економічно розвиненої і стабільної держави, він
пошириться і в діяльності наших органів управління.
Однією із форм здійснення держорганом управлінської діяльності є
застосування службовими особами заходів адміністративного примусу.
Існують різні підходи щодо визначення поняття адміністративний примус:
– це метод вольового забезпечення згідно з правовою нормою поведінки
громадян, посадових та юридичних осіб за допомогою застосування заходів
впливу, урегульованих адміністративно-правовими нормами, з метою
досягнення відповідного порядку, припинення та попередження
правопорушень, притягнення порушників до відповідальності;
– це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених
правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб’єктів
правопорушень заходів попередження та запобігання правопорушенням,
притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності;
Адміністративний примус – поняття родове. Залежно від мети призначення
усі заходи адміністративного примусу можуть бути зведені у відповідні
однопорядкові групи.
Види заходів адміністративного примусу:
– заходи адміністративного попередження (перевірка документів, заборона
експлуатації несправних транспортних засобів) правопорушень;
– заходи адміністративного припинення (затримання, огляд) правопорушень;
– заходи адміністративної відповідальності (штраф, арешт) за
правопорушення.
Основні ознаки адміністративного примусу
1. Перш за все, необхідно відрізняти поняття “адміністративний примус“
від поняття “адміністративна відповідальності”. Адміністративна
відповідальність є частиною адміністративного примусу.
2. Як правило, вони застосовуються органами державного управління та їх
посадовими особами (міліція, ДПС, СБУ, прокуратура).
3. Функція адміністративного примусу, як прави-ло, закріплюється у
відповідних адміністративно-правових нормах (КпАП, Митний кодекс).
4. Багаточисельність органів і посадових осіб, яким надано право на його
застосування (ОВС, ДПА, ДСМУ, рибо-, лісо-, водо-, природоохорона,
екологія, газ, електроенергія, усі види транспорту і т. д.).
5. Засоби адміністративного примусу менш-суворі, ніж ті, що виникають
при застосуванні заходів кримінального примусу.
6. Ці засоби є профілактикою злочинної поведінки (ст. 23 КпАП), метою
адміністративного стягнення є попередження правопорушень.
7. Засоби адміністративного примусу можуть застосовуватися і до
законослухняних громадян, які не здійснюють ніяких порушень (заборона
при “надзвичайному стані” перебувати на вулицях та в інших громадських
місцях).
8. Багатоцільове спрямування заходів впливу (покарання за вчинок;
припинення правопорушення, попередження правопорушення; забезпечення
правослухняної поведінки суб’єктів правовідносин).
9. Засоби адміністративного примусу передбачені різними за юридичною
силою нормативними документами (кодекси, закони, постанови, положення,
правила (правила дорожнього руху).
10. Такі засоби застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб
(припинення діяльності чи розпуск об’єднань громадян).
11. Вони мають примусово-обов’язковий характер, застосовуються від імені
держави і в інтересах держави.
§ 3. Поняття адміністративного правопорушення та його ознаки
Основу адміністративної відповідальності складає адміністративне
правопорушення. Адміністративне правопорушення (проступок) – це діяння,
поведінка, вчинок, акт зовнішнього виразу ставлення особи до реальної
дійсності, до інших людей, держави, суспільства.
До складу адмінпорушень відносять ознаки, для яких характерні:
– загальний об’єкт адміністративного проступку. Це всі відносини, що
захищаються за допомогою Кодексу України про адміністративні порушення.
Ці відносини врегульовані адміністративним правом, нормами інших галузей
права, а також нормами моралі та звичаїв;
– родовий об’єкт адміністративного проступку. Це група відносин,
урегульованих соціальними нормами, які мають загальні ознаки;
– безпосередній об’єкт адміністративного проступку. Це конкретні
відносини, що захищаються відповідною адміністративно-правовою нормою;
– об’єктивна сторона адміністративного проступку. Це дія або
бездіяльність, негативні наслідки, що завдані проступком, та зв’язок між
діями і суспільно небезпечними наслідками;
– суб’єктом адміністративних правопорушень. Це осудні фізичні особи,
яким на момент скоєння адміністративних правопорушень виповнилося 16
років;
– суб’єктивна сторона адміністративного проступку. Це внутрішня сторона
проступку, психічне відношення суб’єкта правопорушення до скоєння
проступку, що характеризує його волю, яка проявляється у протиправній
дії, ставлення його до дії, яку він скоїв.
Адміністративним проступком може бути усвідомлений, вольовий акт
протиправної поведінки. Вина полягає у психічному відношенні суб’єкта до
дії, його згубних наслідків і може бути навмисним або через необачність.
Адміністративним проступком признається тільки така протиправна дія, за
яку законодавством передбачено особливий вид державного примусу –
адмінвідповідальність.
Ознаками суб’єктивної сторони правопорушення є:
– вина;
– мотив;
– мета правопорушення.
§ 4. Склад адміністративного правопорушення
Склад адміністративного порушення – це сукупність встановлених законом
об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують дію або
бездіяльність як адміністративний проступок.
Склади конкретних проступків виконують важливу функцію, так як вони є
юридичною основою адміністративної відповідальності і передбачають
можливість застосування міри адміністративного впливу, забезпечують
однакове застосування закону, правильну кваліфікацію проступку,
гарантують від безпідставного притягнення громадян до
адмінвідповідальності, обмежують відповідальність рамками скоєного.
До складу адміністративного порушення відносять ознаки, що
характеризують об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єктивну сторону і суб’єкт
проступку.
Місце, час, обставини, спосіб, засоби здійснення проступку можуть бути
обов’язковими ознаками, якщо вони включені до конкретного складу
проступку, або бути обставинами, що пом’якшують або обтяжують
відповідальність.
Адміністративні проступки поділяються на особисті та службові залежно
від того, хто є суб’єктом проступку: громадяни, службові особи,
працівники державних органів, об’єднання громадян, власники.
§ 5. Адміністративна відповідальність
Адміністративна відповідальність – інститут адміністративного права. Це
обов’язок особи, яка скоїла адміністративний проступок, нести
відповідальність за свої протиправні дії у межах встановленого законом
стягнення.
Згідно із ст. 9 КоАП адміністративний проступок – це протиправна, винна
(умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний
або громадський порядок, власність, права і свободи громадян,
невстановлений порядок управління, за яку законодавством передбачено
адміністративну відповідальність
Для правильного розуміння і визначення поняття адміністративної
відповідальності необхідно назвати її основні риси:
– підставою для адміністративної відповідальності є адміністративне
правопорушення (проступок). Законодавством передбачено адміністративну
відповідальність великої громадської небезпеки;
– притягнення до адміністративної відповідальності – обов’язок державних
органів, яким це право надано діючим законодавством;
– суть адміністративної відповідальності полягає у тому, що до винних у
здійсненні правопорушення застосовуються адміністративні стягнення, міри
впливу до неповнолітніх;
– законодавством встановлено особливий порядок притягнення до
адміністративної відповідальності. Це врегульовано нормами адмінправа, в
яких наведено повний перелік адміністративних стягнень і органів, що
можуть їх застосовувати.
Суб’єктами правопорушень можуть бути як фізичні (громадяни і посадові
особи), так і юридичні особи.
Таким чином, адміністративна відповідальність – це вид юридичної
відповідальності фізичних і юридичних осіб перед органами виконавчої
влади, а у випадках, встановлених законом, перед судом за порушення
загальнообов’язкових адміністративно-правових норм на основі
застосування до винних адміністративних стягнень, мір впливу (до
неповнолітніх).
Адміністративна відповідальність регулюється законодавством про
адміністративне правопорушення і складає цілісну систему. Головним
джерелом у цій системі є Кодекс України про адміністративні
правопорушення, прийнятий 07.07.84. У ньому кодифіковано законодавство
республіки про адмінвідповідальність. Поряд з матеріальними нормами
Кодекс вміщує адміністративно-процесуальні норми, що регулюють
виробництво у справах про адмінпорушення і порядок виконання постанов
про накладення адміністративних стягнень.
До системи законодавства про адмінправопорушення входять закони, норми
які не включені в КоАП. Питання адмінвідповідальності регулюються також
указом Президента, постановами КМУ. Акти, в яких відображені санкції
можуть видавати місцеві ради і виконавчі органи щодо питань боротьби зі
стихією, епідеміями і т. д. [3, С. 123].
Законодавство про адміністративні правопорушення ставить перед собою
мету:
– охорону громадського устрою України, власності, соціально-економічних,
політичних і особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних
інтересів підприємств, установ і організацій;
– встановлення порядку управління, державного і громадського порядку,
зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у
дусі точного і неухильного дотримання Конституції України і її законів,
поваги прав, честі і достоїнства інших громадян, правил проживання,
добросовісного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед
суспільством. Роль адмінвідповідальності у боротьбі з правопорушеннями
постійно росте. Різко збільшується кількість складу адмінправопорушеннь,
більш суворими стали санкції за дії, які раніше не належали до
правопорушень (корупція, порушення податкового законодавства,
недобросовісна конкуренція і т. д.)
Адміністративна відповідальність настає при наявності фактичної підстави
її застосування до правопорушника. Такою є адміністративний проступок
(різновид правопорушень). Крім того, до адмінвідповідальності може бути
притягнуто особу, що скоїла діяння, яке містить ознаки злочину але не
становить великої суспільної небезпеки, і на підставі цього звільнена
від кримінальної відповідальності.
Важливим є питання про обмеження адміністративних правопорушень від
кримінальних, дисциплінарних і цивільно-правових.
§ 6. Поняття та види адміністративних стягнень
Адміністративне стягнення – це форма реагування органів державного
управління на порушення тієї чи іншої адміністративно-правової норми у
вигляді застосування до порушника адміністративного примусу.
Вони застосовуються з метою виховання особи, що здійснила
адмінпорушення, у дусі дотримання законів, поваги правил громадського
життя, а також попередження здійснення нових правопорушень як
правопорушниками, так і іншими особами.
У ст. 24 КпАП встановлені види адміністративних стягнень: попередження,
штраф, повернення вилученого предмета, який був знаряддям здійснення або
безпосереднім об’єктом правопорушення; конфіскація грошей, одержаних
внаслідок здійснення адміністративного порушення; позбавлення
спеціального права, наданого громадянину (керування транспортом,
полювання і т. і.); адміністративний арешт.
Законодавством України може бути застосована адміністративна відправка
за межі України іноземних громадян, осіб без громадянства за здійснення
адмінправопорушень, порушень правопорядку.
Усі основні види правопорушень наведені у ст. 24 КпАП, окрім вилучення і
конфіскації предметів і грошей.
Види стягнень
Попередження – міра виховного характеру, яка виноситься у письмовій
формі. Попередження є дієвим, якщо застосовується одразу ж після
здійснення правопорушення.
Штраф – адміністративне стягнення грошового характеру, накладається на
громадян за адміністративне правопорушення. Він встановлюється у розмірі
необкладеного податком мінімального прибутку громадян.
Відшкодування вилученого предмета, що є знаря-ддям здійснення або
безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає у
примусовому вилученні з подальшою реалізацією даного предмета з
переданням виручки бувшому володарю з утриманням витрат на реалізацію.
Види предметів до вилучення і порядок їх застосування встановлені КпАП
України: (Ч.1, С.191 – боєприпаси, зброя; Ч.3 С.133 – транспортування
заборонених речовин і т. д.).
Конфіскація предметів, а також грошей, отриманих внаслідок здійснення
адмінпорушення. Конфіскат це примусове безпосереднє вилучення предмета,
або грошей, що знаходяться в особистій власності порушника, якщо інше не
передбачене законом.
Позбавлення спеціальних прав застосовується до громадян, які зобов’язані
строго дотримуватись правил і норм, що охоплюють сферу дії надання їм
спеціальних прав на транспортний засіб, право на полювання.
Питаннями позбавлення спеціальних прав займаються органи внутрішніх
прав, міністерства оборони, річкового транспорту і т. д.
Виправні роботи застосовуються на термін до 2-х місяців з відрахуванням
20 % зарплати і пенсії до доходу держави (накладає цей вид стягнення
міський або районний суд (хуліганство – ст. 173; розкрадання державного
або колективного майна (Ч.1, С.51) та інше). Даний, вид стягнень не
можна застосовувати до інвалідів І та II гр., вагітних жінок.
Адміністративний арешт застосовують у виключних випадках і за окремі
види адміністративних порушень терміном до 15 діб, якщо суд вирішить, що
інші види стягнень неефективні і недостатні (Ч.4, С. 141).
Сутність цього виду стягнень полягає у тому, що особи, які підлягають
арешту позбавляються свободи до 15 діб, знаходяться у спецприйомниках,
виконують фізичну роботу, зарплата їм не виплачується, але арештовані
платять за перебування, їжу, охорону.
Цей вид не застосовується до вагітних жінок, жінок що мають дітей до 12
років, осіб що не досягли 18 років та інваліди І і ІІ групи.
Відправлення за межі України застосовується тільки до іноземних громадян
і осіб без громадянства у зв’язку з їх діями, що суперечать інтересам
державної безпеки або правопорядку.
За здійснення адміністративного правопорушення до неповнолітніх віком
від 16 до 18 років згідно із
ст. 24 застосовуються такі міри:
– вибачення винного до потерпілого прилюдно або в іншій формі;
– попередження;
– догана або сувора догана;
– передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому
колективу з їх погодження, а також під нагляд окремих громадян за їх
проханням. Правила накладання адміністративного стягнення (Ч. 4, С. 142
– 148).
§ 7. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності
Порядок адміністративного провадження включає кілька передбачених
законом стадій:
– (І) прийняття справи про адміністративні правопорушення до розгляду;
– (II) розгляд справи та оцінка її фактичних обставин і доказів;
– (III) ухвалення та опротестування постанови (рішення);
– (IV) оскарження та опротестування постанови (рішення);
– (V) виконання постанов (рішень) про накладання адміністративних
стягнень.
Суть першої стадії (І) полягає у складенні протоколу уповноваженою на те
особою або представником громадського формування, до яких належать
посадові особи виконавчих органів сільських, селищних рад, органів
внутрішніх справ, транспорту, громадські інспектори охорони природи та
інші (С.255 КпАП).
Наявність протоколу про адміністративне порушення свідчить про те, що є
підстави для порушення справи.
Перша стадія провадження у справах про адміністративне порушення
закінчується з моменту надсилання протокола органу (посадовій особі),
уповноваженому розглядати справу про дане порушення. До нього можуть
додаватися пояснення свідків, протокол вилучення речей тощо.
Друга стадія (II) полягає у тому, що компетентний орган (посадова особа)
проводить остаточне розслідування у справі і дає правову оцінку діям
особи, яку зазначено у протоколі як правопорушника.
Отримавши матеріали справи, компетентний орган (посадова особа) готує її
до розгляду і вирішує:
– чи правильно складено протокол та інші матеріали справи про
адмінпорушення;
– чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і
місце розгляду;
– чи витребувано необхідні додаткові матеріали;
– чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягується до
адмін-відповідальності, потерпілого, їх законних представників і
адвоката.
Справа про адмінпорушення розглядається відкрито, як правило, за місцем
його вчинення, у п’ятиденний строк з дня одержання органом (посадовою
особою) протоколу про адмінпорушення та інших матеріалів справи.
Третя стадія (III). Розглянувши справу, орган (посадова особа) виносить
постанову у справі чи рішення.
Після розгляду справи орган (посадова особа) виносить, згідно із ст. 284
КпАП, одну з наступних постанов:
– про накладання адміністративного стягнення;
– про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24 КпАП;
– про закриття справи.
Адміністративне стягнення оголошується негайно після закінчення розгляду
справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається під розписку або
надсилається особі, щодо якої її винесено.
Оголошенням постанови у справі закінчується стадія розгляду справи про
адміністративне порушення.
Четверта стадія (ІV). Постанову у справі про адмінпорушення може
оскаржити особа, щодо якої її винесено, а також потерпілий.
За загальним правилом скарга подається до органу (посадовій особі), який
виніс постанову у справі, і протягом трьох діб надсилає її разом із
справою органу (посадовій особі), який уповноважений її розглядати.
Потім вона перевіряється на законність і обгрунтованість винесеної
постанови, тобто встановлює чи дійсно у діях особи є склад
правопорушення, чи правильно оформлено документи у справі, чи не
перевищив орган (посадова особа), який розглядав справу, своїх
повноважень тощо.
Після цього орган (посадова особа), який розглядав скаргу ( протест),
може прийняти одне з наступних рішень:
– залишити постанову без зміни, а скаргу або протест – без задоволення;
– скасувати постанову і закрити справу;
– скасувати постанову і надіслати справу на новий розгляд;
– змінити захід стягнення у межах, передбачених нормативним актом про
відповідальність за адмінпорушення, з тим, щоб стягнення не було
посилено.
Якщо постанову винесено органом некомпетентним розглядати справу, то
така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд
компетентного органу (посадової особи).
П’ята стадія (V). Її суть полягає у практичній реалізації
адмінстягнення, що призначене правопорушнику постановою.
Порядок виконання постанов про накладання адміністративних стягнень
врегульований у розділі 5 КпАП, Митному кодексі та інших законодавчих
актах. Необхідною умовою виконання постанови є набуття чинності.
Безпосереднє виконання постанов покладено на уповноважені на це органи:
органи внутрішніх справ, судових виконавців, митні органи та інші.
Контроль за правильним і своєчасним виконанням постанови про накладання
адміністративного стягнення здійснюється органом (посадовою особою),
який виніс постанову.
§ 8. Органи, що регулюють справи про адміністративні правопорушення
У ст. 213 КпАП наведено перелік органів (посадових осіб), уповноважених
розглядати справи про адміністративні порушення:
– адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, місцевих,
районних у містах, селищних, сільських радах;
– виконавчі комітети селищних, сільських рад:
– районні (міські) суди (судді);
– органи внутрішніх справ (міліції), органи державної інспекції та інші
органи (посадові особи, уповноважені на те законодавчими актами
України).
Адміністративна комісія може застосовувати попередження, штраф,
безплатне вилучення предмета, який є знаряддям або безпосереднім
об’єктом правопорушення, конфіскацію предмета, грошей, одержаних у
результаті вчинення адміністративного порушення.
Крім того, комісія може передати матеріали на розгляд товариського суду,
комісії з питань боротьби з пияцтвом тощо.
Розділ VII ФІНАНСОВЕ ПРАВО
§ 1. Бюджетна система України
Роль і значення державного бюджету вимагають суворої регламентації
відносин у галузі бюджету. Україна має свій власний державний бюджет.
Поняття “бюджет” у літературі та практиці вживається як економічна та
юридична категорія. Економічну категорію бюджету можна розглядати як:
матеріальне і суспільне поняття. З одного боку, бюджет – це
централізований фонд коштів. З іншого боку, бюджет – система економічних
відносин, зумовлених об’єктивно існуючим законом вартості,
товарно-грошовими відносинами. Бюджет – це завжди план, який пов’язаний
з іншими планами, що існують в державі. Крім того, це основний
фінансовий план утворення централізованого фонду коштів, який є
найважливішим засобом розподілу і перерозподілу грошових коштів між
виробничою і невиробничою сферами. Він також є засобом контролю за
процесами надходження і використання коштів, тобто є формою організації
руху коштів.
Поняття бюджету дає Закон України “ Про бюджетну систему України”, який
був прийнятий у 1991 році. Відповідно до даного закону бюджет – це план
утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій,
які здійснюються органами державної влади України, Автономної Республіки
Крим та місцевими радами народних депутатів.
Крім поняття бюджету, вказаний вище Закон визначає бюджетний устрій та
його принципи, бюджетний процес, бюджетний рік, види доходів і видатків
бюджетів тощо.
Державний бюджет затверджується вищим органом законодавчої влади, а
місцевий – Радою народних депутатів. Отже, як правова категорія бюджет –
це Закон України.
В Україні створена конституційна основа функціонування системи, яка
включає Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим; місцеві
бюджети. Місцеві бюджети, у свою чергу, включають обласні, міські,
районні, районні в містах, сільські та селищні бюджети. Бюджет
Автономної Республіки Крим об’єднує республіканський бюджет та бюджет
районів і міст республіканського підпорядкування Криму. Отже, сукупність
бюджетів, що згідно з чинним законодавством існують на території
України, складає її бюджетну систему.
Відповідно до ст. 95 Конституції України бюджетна система України
будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу
суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Усі бюджети, що входять до бюджетної системи України, будуються на
певних принципах:
– принцип єдності означає, що існує єдиний рахунок доходів і витрат
кожної ланки бюджетної системи, який забезпечується єдиною правовою
базою, єдністю форм бюджетної документації, єдністю грошової системи і
т. д.;
– принцип повноти означає, що в бюджеті відображені всі доходи і
витрати;
– принцип достовірності – це формування бюджету на науково обгрунтованих
і реальних показниках;
– принцип гласності, обов’язковості обговорення бюджетів на відкритих
засіданнях відповідних Рад народних депутатів пов’язаний із обов’язковим
обнародуванням рішень про всі види бюджетів для ознайомлення з ними;
– принцип самостійності забезпечується наявністю власних доходних джерел
і правом визначення напрямів їх використання відповідно до
законодавства.
Держава прагне до збалансованості бюджету України, тобто витрати повинні
покриватися доходами.
Сукупність принципів, на яких будується організація бюджетів,
представляє собою бюджетний устрій.
§ 2. Бюджетний процес в Україні
Одержання державою доходів, їх розподіл між ланками бюджетної системи і
використання не відбувається автоматично. Держава чітко розмежовує
порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету. Процедура
або порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету
ретельно регламентується правовими нормами: Законом України “Про
бюджетну систему України”, Правилами складання і виконання бюджетів,
затвердженими у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів.
Згідно з чинним законодавством України бюджетний процес складається з
наступних стадій (етапів):
– складання і розгляд проекту бюджету;
– затвердження і виконання бюджету;
– складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.
Кожна стадія (етап) здійснюється визначеними законодавством органами і
завершується прийняттям правового акта. Ці стадії повторюються щорічно.
Відповідно до ст. 96 Конституції Державний бюджет України затверджується
щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня до 31 грудня, а за
особливих обставин – на інший період. Однак з початку складання проекту
бюджету до затвердження звіту про виконання затвердженого Верховною
Радою України бюджету проходить майже 2 роки.
Перша стадія – складання і розгляд проекту бюджету. Процес його розробки
починається заздалегідь до його затвердження. Комітети Верховної Ради
розробляють свої пропозиції щодо проекту бюджету на наступний рік і
надсилають їх до комітету з питань бюджету не пізніше 20 травня
поточного року.
Комітет з питань бюджету розробляє проект постанови про основні напрями
бюджетної політики на наступний рік (бюджетну резолюцію), виносить її на
розгляд Верховної Ради не пізніше 15 червня поточного року. Ця резолюція
є орієнтиром для Уряду при розробці проекту бюджету і для Верховної Ради
при розгляді цього проекту.
Верховна Рада приймає Постанову про основні напрями бюджетної політики
не пізніше 1 липня.
Складання проекту Державного бюджету організовує Кабінет Міністрів.
Міністерство фінансів складає попередній проект зведеного бюджету
України і доводить відповідні показники до міністерств, відомств, інших
органів державної виконавчої влади. Усі органи державної виконавчої
влади у двотижневий строк розглядають доведені до них показники щодо
проекту зведеного бюджету та подають Міністерству фінансів свої
пропозиції. Міністерство фінансів розглядає зазначені пропозиції і готує
проект Державного бюджету. Міністерство фінансів України доповідає про
проект бюджету на засіданні Кабінету Міністрів. Важливо підкреслити роль
Прем’єр-міністра України, який єдиний має право представляти і захищати
проект Державного бюджету перед Верховною Радою.
Стадія розгляду проекту бюджету продовжується у Верховній Раді України.
Порядок розгляду встановлений Регламентом Верховної Ради України.
Відповідно до конституційної норми Кабінет Міністрів України
зобов’язаний не пізніше 15 вересня кожного року подавати до Верховної
Ради проект Закону про Державний бюджет на наступний рік. Це зумовлено
необхідністю дати можливість народним депутатам України, комітетам
Верховної Ради розібратися, проаналізувати і внести відповідні
пропозиції.
Наступна стадія – це затвердження і виконання бюджету. Якщо під час
постатейного голосування до проекту бюджету не було внесено істотних
змін, Закон про Державний бюджет приймається у цілому. Поки Верховна
Рада не проголосує за Закон про Державний бюджет в цілому, Державного
бюджету ще немає, є тільки проект. Затверджує бюджет Верховна Рада
України.
Виконання бюджету є основною стадією бюджетного процесу. Виконати бюджет
означає забезпечити повне і своєчасне надходження всіх передбачених у
бюджеті доходів і спрямувати кошти на фінансування видатків, включених
до бюджету. Виконання Державного бюджету організовує Кабінет Міністрів
через Міністерство фінансів, міністерства, відомства, інші органи
виконавчої влади, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, виконавчі
органи місцевих Рад народних депутатів.
Третя стадія бюджетного процесу – це складання, розгляд і затвердження
звіту про виконання бюджету.
Відповідно до чинного законодавства звіт про виконання Державного
бюджету України за минулий рік подається Кабінетом Міністрів України у
письмовому вигляді. Верховна Рада доручає зробити компетентну експертизу
поданого звіту комітету з питань бюджету. На найближчому засіданні, але
не раніше ніж через 10 днів, Верховна Рада заслуховує доповідь Кабінету
Міністрів про виконання Державного бюджету.
Протягом 2-х тижнів після заслуховування у парламенті доповіді Уряду
комітети повинні розглянути поданий урядом звіт про виконання Державного
бюджету і дати відповідні висновки. Звіт про виконання Державного
бюджету розглядається на засіданні Верховної Ради не пізніше 1 травня.
За підсумками обговорення висновків комітетів народні депутати України
приймають постанову про виконання Державного бюджету. Відповідно до
Конституції України затвердження звіту про виконання Державного бюджету
України має велику юридичну вагу. Постанова щодо затвердження звіту про
виконання бюджету, як і сам звіт, оприлюднюється, тобто доводиться до
загального відома (ст. 97 Конституції України).
§ 3. Фінансова діяльність держави та органи, що її здійснюють
Для розуміння природи й особливостей фінансової діяльності держави
необхідно мати уявлення про фінанси.
Поняття фінансів походить від французького finance. Це сукупність всіх
грошових коштів, що знаходяться у розпорядженні держави, підприємств,
установ, організацій, а також порядок їх формування розподілу і
використання.
Як явище фінанси виникають з появою держави і грошей. Для виконання
своїх завдань та функцій держава передбачає наявність державних
фінансів. Вони поділяються на централізовані (поступають у розпорядження
держави й утворюють централізовані грошові фонди) і децентралізовані
(поступають у розпорядження підприємств і утворюють децентралізовані
фонди грошових коштів).
У державі до початку планового фінансового року потрібно виявляти всі
можливі джерела доходів і правильно встановлювати напрями витрачання
коштів. Цим займаються відповідні органи, які починають планувати доходи
і видатки на плановий рік. Отже, вони займаються фінансовою діяльністю.
Фінансова діяльність держави – це діяльність відповідних державних
органів щодо утворення, розподілу і використання централізованих і
децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують виконання
функцій держави.
Фінансова діяльність пов’язана з акумуляцією доходів і проведенням
необхідних витрат, є обов’язково плановою та здійснюється у правовій
формі.
Метою фінансової діяльності є відповідність доходів видаткам, а також
забезпечення законності збирання, розподілу і використання грошових
фондів коштів.
Практично всі державні органи займаються фінансовою діяльністю. Проте її
масштаби та міра їх участі в ній неоднакові.
До органів, що здійснюють фінансову діяльність в Україні, належать:
– Верховна Рада України;
– Президент України;
– Кабінет Міністрів України;
– Міністерство фінансів України;
– Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим;
– Органи місцевого самоврядування;
– Державне казначейство України;
– Рахункова палата України;
– Органи державної податкової служби України.
Стратегічне, загальне керівництво й управління державними фінансами
забезпечують Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів
України.
Повноваження Верховної Ради України у сфері фінансової діяльності
визначені статтею 85 Конституції України: затвердження Державного
бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням
Державного бюджету України, прийняття рішень про надання Україною позик
та економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям,
а також про одержання Україною від іноземних держав, банків, міжнародних
фінансових організацій позик, непередбачених Державним бюджетом;
здійснення контролю за їх використанням. Крім цього, виключно закони,
які приймає Верховна Рада України, встановлюють Державний бюджет і
бюджетну систему (це сукупність усіх бюджетів), систему оподаткування
(сукупність податків і зборів, форми і методи їх побудови), засади
створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та
інвестиційного ринків тощо.
Президент України згідно зі ст. 102, 106 Конституції України здійснює
керівництво фінансовою діяльністю як глава держави, призначає Міністра
фінансів України; підписує закони, прийняті Верховною Радою України,
може скасувати акти Кабінету Міністрів України та акти Кабінету
Міністрів Автономної Республіки Крим і наділений правом вето щодо
прийнятих Верховною Радою законів.
Повноваження Кабінету Міністрів у сфері фінансової діяльності держави,
визначеними статтею116 Конституції України: забезпечення проведення
фінансової, цінової, інвестиційної, податкової політики, розробка
проекту Закону “Про Державний бюджет України”; забезпечення виконання
затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України;
подання Верховною Радою звіту про виконання бюджету.
Міністерство фінансів України згідно з пунктами 1, 4 Положення про
Міністерство фінансів України забезпечує реалізацію державної фінансової
політики і здійснює керівництво у сфері державних фінансів; організовує
роботу щодо підготовки і складання Державного бюджету; бере участь у
розробці прогнозних показників економічного і соціального розвитку
України на поточний період та перспективу; розробляє проект Державного
бюджету України; удосконалює методи складання бюджету, поряд з бюджетним
фінансуванням здійснює методичне керівництво у цій сфері; у межах своєї
компетенції виконує Державний бюджет України, складає звіт про виконання
Державного бюджету України тощо.
Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим складає проект
республіканського бюджету, розглядає звіт про його виконання, контролює
роботу і стан фінансів державних підприємств, установ, організацій, що
розташовані на підвідомчій території, здійснює інші функції, передбачені
чинним законодавством.
Місцеві державні адміністрації згідно зі статтею 119 Конституції України
забезпечують виконання Конституції та законів України, актів Президента
України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
організовують підготовку та виконання відповідних обласних і
регіональних бюджетів; подають звіти про виконання відповідних бюджетів
і програм, взаємодіють з органами місцевого самоврядування, забезпечують
виконання державних і регіональних програм соціально-економічного
розвитку.
Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері фінансової
діяльності визначені Законом України “ Про місцеве самоврядування “.
Так, наприклад, вони мають право самостійно розробляти, затверджувати і
повинні виконувати відповідні місцеві бюджети сіл, селищ, міст, районів
у містах тощо. Державне казначейство України організовує виконання
Державного бюджету України та здійснює контроль за його виконанням,
здійснює управління коштами Державного бюджету України, фінансує видатки
Державного бюджету України; веде облік виконання та складає звіт про
стан виконання Державного бюджету; управляє державним і внутрішнім, і
зовнішнім боргом; контролює надходження і витрачання коштів державних
позабюджетних фондів.
Рахункова палата України відповідно до Закону України “ Про Рахункову
палату України “ організовує і здійснює контроль за своєчасним і
повноцінним виконанням прибуткової та видаткової частини Державного
бюджету державними установами, фондами, за утворенням і погашенням
внутрішнього і зовнішнього державного боргу, законністю надання позик,
економічною допомогою іноземним державам, міжнародним організаціям і
одержанням кредитів від іноземних держав, міжнародних фінансових
організацій і позик, які не передбачаються Державним бюджетом, має право
здійснювати фінансові перевірки, ревізії у всіх органах держави тощо.
Відповідні повноваження у сфері фінансової діяльності мають органи
державної податкової служби. Ці повноваження визначає Закон України “Про
державну податкову службу”.
§ 4. Поняття фінансового права
В основу поділу права будь-якої держави на окремі галузі покладено
матеріальний зміст суспільних відносин, що регулюються нормами цих
галузей, тобто предмет правового регулювання. Фінансово-правові норми
регулюють фінансові відносини, які мають грошовий характер. У фінансових
відносинах інтереси держави представляють органи, наділені нею влад–ними
повноваженнями. Іншою стороною у фінансових відносинах виступають органи
держави, господарські організації різних форм власності, громадські
організації, об’єднання громадян, окремі громадяни, на яких покладені
обов’язки щодо внесення платежів державі або цільовому використанню
асигнувань, що відпускаються з фондів коштів. Не всі грошові відносини,
в яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є
фінансовими, бо грошовий характер мають відносини, що регулюються й
іншими нормами права – цивільного (наприклад, купівля-продаж, позика),
адміністративного (штраф за порушення правил дорожнього руху). Отже, ще
однією особливістю фінансових відносин є те, що це відносини з приводу
утворення, розподілу, використання фондів коштів як централізованих,
тобто тих, які надходять у розпорядження держави як суб’єкта влади, так
і децентралізованих, тобто утворених в усіх галузях народного
господарства з метою забезпечення виконання завдань і функцій держави.
Додатковою ознакою галузі права є метод правового регулювання, тобто
сукупність засобів правового впливу держави на поведінку учасників тих
чи інших правовідносин. У фінансовому праві застосовується метод владних
приписів, бо сторони діють лише так, як приписує держава.
Фінансове право регулює відносини, що виникають при встановленні
бюджетної системи, розподілі доходів та видатків між її ланками,
складанні, розгляді, затвердженні й виконанні бюджету та звіту про його
виконання; справляння податків та інших обов’язкових платежів з
підприємств, організацій та населення; фінансуванні та кредитуванні;
державному страхуванні, державних позиках та організації ощадної справи;
регулюванні грошової системи, розрахунках та валютних операціях.
З викладеного вище можна зробити висновок, що фінансове право – це
сукупність правових норм, які регулюють відносини в галузі утворення,
розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів
коштів з метою забезпечення виконання завдань і функцій держави.
Фінансове право є самостійною галуззю права. Воно тісно пов’язане з
усіма галузями правової системи. Як галузь права, фінансове право
поділяється на окремі правові інститути – бюджетне право; податкове
право; норми, що закріплюють державні видатки; емісійне право;
кредитно-розрахункові норми; валютне законодавство; норми, що
регламентують фінансовий контроль тощо.
§ 5. Поняття податкового права та загальна характеристика податкового
законодавства
У системі фінансових важелів держави як елементів фінансового механізму
важливе місце займають податки. Податки є найбільш важливим і впливовим
інструментом регулювання економічних відносин. Згідно зі статтею 67
Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в
порядку і розмірах, установлених законом. Податок – це вид обов’язкового
платежу, який справляється до бюджетів з юридичних і фізичних осіб у
порядку й на умовах, визначених законодавством України. Податок має ряд
особливостей, які визначають його сутність:
– регулюється актом вищої юридичної сили;
– індивідуальна безоплатність виражається в односторонньому русі коштів
від платника до держави;
– має безумовний характер, тобто його сплата не пов’язана з будь-якими
умовами про зустрічні дії з боку держави;
– нецільовий характер;
– обов’язковий характер.
Крім податків, які є основним джерелом доходів бюджетів, до державних
доходів відносяться збори та інші обов’язкові платежі. Сукупність
податків, зборів, інших обов’язкових платежів до бюджетів і внесків до
Державних цільових фондів, що справляються на території України у
визначеному законом порядку, становить систему оподаткування.
Для того, щоб мати повну уяву про сукупність явищ і процесів, які мають
місце у сфері оподаткування, необхідно звернутися до податкової системи.
У податковій системі знаходять відображення такі елементи оподаткування,
як принципи, форми й методи побудови податків, зборів та інших
обов’язкових платежів; процесуальні відносини з їх встановлення, зміни
або відміни; заходи, спрямовані на забезпечення їх сплати, контроль та
відповідальність за порушення податкового законодавства, а також
визначення кола суб’єктів, що беруть участь у цих відносинах.
Об’єднання податків у систему передбачає можливість їх класифікації за
різними підставами. Так, залежно від платника податки поділяють на
податки з юридичних осіб, податки з фізичних осіб та змішані податки,
тобто такі, що справляються з юридичних і фізичних осіб. Залежно від
форми обкладання податки поділяються на прямі (справляються в процесі
виробництва й акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром
об’єкта оподаткування, включаються в ціну товару і сплачуються
виробником або власником) та непрямі (справляються під час витрачання
матеріальних благ, визначаються розміром споживання, і включаються до
ціни товару у вигляді надбавки та сплачуються споживачем).Також податки
поділяються на загальнодержавні (встановлюються Верховною Радою України
і справляються на всій території України) та місцеві (встановлюються
органами місцевого самоврядування, зараховуються до відповідних місцевих
бюджетів).
Правові норми, якими закріплюються принципи побудови податкової системи,
права, обов’язки та відповідальність учасників податкових правовідносин,
види платежів тощо, складають підгалузь фінансового права – податкове
право.
Формування податкової системи України здійснюється з великими
проблемами, тому що вона формується в складний період переходу від
адміністративно-командної економіки до економіки ринкового типу. Часто
податкова система України повторює зміни російського законодавства.
На сьогодні діяльність у сфері оподаткування регулюється значною
кількістю нормативних актів. Лише з грудня 1990 по вересень 1995 року в
Україні було прийнято понад 116 нормативних актів, до яких було внесено
безліч змін і доповнень. До останнього часу не було чіткої концепції
побудови системи оподаткування. Так, Закон України “Про систему
оподаткування змінювався тричі, а Закон України “Про державну податкову
службу” – чотири рази, що свідчить про нестабільність податкової
системи, яка має багато недоліків і суперечностей.
Даючи характеристику податкового законодавства, хотілося б звернути
особливу увагу на такі Закони України: “Про систему оподаткування”, “Про
державну податкову службу в Україні”, “Про оподаткування прибутку
підприємств”, які визначають правову основу податкової системи.
У даних нормативних актах визначені й закріплені принципи побудови
системи оподаткування, дається перелік об’єктів оподаткування і видів
податків, встановлені розміри ставок податків, визначені права,
обов’язки й відповідальність платників податків та посадових осіб
державних податкових інспекцій, які здійснюють контроль за дотриманням
податкового законодавства та інше.
Закон України “Про систему оподаткування” є найбільш фундаментальним у
сфері регулювання оподаткування, який визначає методологічні основи
податкової системи, механізм використання податкових важелів. Він
складається з 3-х розділів. Перший розділ “Загальні положення” є
найважливішим розділом, оскільки він містить основний перелік податкових
інструментів, які конкретизуються в більш вузьких нормативних актах.
Зокрема, даний розділ визначає поняття податку і збору, системи
оподаткування, визначає платників податків і зборів, їх права,
обов’язки, облік та відповідальність, об’єкти оподаткування та інше.
Другий розділ даного закону містить перелік податків і зборів, порядок
їх зарахування до бюджетів і державних цільових фондів. Тут визначаються
норми, які регулюють види податків і зборів та їх закріплення за
відповідними рівнями бюджетів.
Закон “Про оподаткування прибутку підприємств” зі змінами й доповненнями
від 22.05.97 дає визначення основних термінів, які містяться в даному
законі, визначає платників податків, об’єкт оподаткування, ставки
податку та порядок нарахування і сплати податку, встановлює порядок
перенесення балансових збитків на наступні податкові періоди та
оподаткування операцій особливого виду. Також закон визначає
відповідальність платників податку за правильність нарахування,
своєчасність сплати податку та дотримання податкового законодавства та
інше.
Закон “Про оподаткування прибутку підпри-ємств” – один з перших
концептуальних, жорстких нормативних актів, розроблений на чисто
економічній основі. Тут вперше були реалізовані принципи стабільності
податкового законодавства.
Закон “Про державну податкову службу в Україні”, який був прийнятий 24
грудня 1993 року, визначає статус державної податкової служби в Україні,
її функції та правові основи діяльності. Основними завданнями органів
державної податкової служби є здійснення контролю за додержанням
податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і
своєчасністю сплати до бюджетів та державних цільових фондів податків,
зборів, а також інших неподаткових доходів, установлених законодавством,
внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення
податкового законодавства; прийняття у випадках, передбачених законом,
нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань
оподаткування; роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед
платників податків тощо. Також даний закон визначає функції державних
податкових інспекцій різних рівнів, їх права, обов’язки та
відповідальність.
Останнім часом в українській науковій літературі, а також у періодичних
виданнях обгрунтовується проблема Податкового Кодексу. З його прийняттям
пов’язують великі надії на покращання податкового законодавства.
Звичайно, на сьогоднішній день досить складно провести кодифікацію
податкового законодавства, тому що йде лише становлення податкової
системи, крім цього, податкове законодавство не стабільне, до нього
часто вносяться зміни та доповнення.
Потрібно спростити податкове законодавство, зробити його доступним і
зрозумілим.
Податковий кодекс буде актом, який повинен у найбільш повному вигляді
регламентувати основні інститути податкових відносин і врегулювати
податкову компетенцію і функції державних органів різного рівня,
процесуальні дії, податкові зобов’язання. Він повинен чітко визначати
суб’єктів податкових правовідносин, їх права й обов’язки, об’єкти
оподаткування, ставки, пільги, строки сплати податків, а також закріпити
порядок забезпечення ефективного контролю за дотриманням податкового
законодавства.
Кодекс повинен бути покликаний розвивати основні положення Конституції
України щодо побудови бюджетної системи, зокрема, що стосується
справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між
громадянами і територіальними громадами, збалансованості бюджету.
Розділ VIII ТРУДОВЕ ПРАВО
§ 1. Трудове право як самостійна галузь права
Трудове право України – це самостійна галузь права, яка регулює трудові
й тісно пов’язані з ними суспільні відносини. Трудові відносини – це
відносини між працівником і власником підприємства, установи,
організації або уповноваженим ним органом, згідно з якими працівник
зобов’язується виконувати певну роботу з підпорядкуванням внутрішньому
трудовому розпорядку, а власник або уповноважений ним орган зобов’язаний
оплачувати його працю, створювати належні умови для праці.
Трудове право також регулює інші суспільні відносини, які тісно
пов’язані з трудовими:
1) відносини працевлаштування, зокрема, якщо працівника звільняють з
роботи, то він може звернутися за допомогою в орган працевлаштування або
працевлаштовується самостійно. Орган працевлаштування пропонує
працівнику роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією,
спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності – здійснює підбір
іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб.
При необхідності працівника може бути направлено за його згодою на
навчання новій професії (спеціальності) з подальшим наданням йому
роботи;
2) відносини з виробничого навчання;
3) підвищення кваліфікації;
4) відшкодування збитків, заподіяних працівником підприємству, установі,
організації або навпаки.
Найважливішу роль у регулюванні трудових відносин відіграє Кодекс
законів про працю України (далі КЗпП), який був прийнятий у 1971 році та
набув чинності з 1 червня 1972 року. Кодекс законів про працю України
регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню
продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності
суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального та
культурного життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому
перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної
працездатної людини.
Структурно Кодекс складається з 18 глав та 265 статей. Крім загальних
положень, де визначаються завдання Кодексу законів про працю, права й
обов’язки працівників та деякі інші питання, він містить положення про
колективний і трудовий договір; забезпечення зайнятості вивільнюваних
працівників; робочий час і час відпочинку; нормування праці; заробітну
плату; гарантії та компенсації (як для працівників, так і у випадках
заподіяння матеріальної шкоди працівником підприємству, установі,
організації); трудову дисципліну; охорону праці; працю молоді й жінок;
трудові спори; державне соціальне страхування; пільги для працівників,
які поєднують роботу з навчанням та деякі інші.
§ 2. Колективний договір, його зміст та порядок укладання
Колективний договір – це угода, що укладається на основі чинного
законодавства, прийнятих сторонами зобов’язань з метою регулювання
виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження
інтересів працівників, власників та уповноважених ними органів. Порядок
укладання колективного договору, його зміст, строк чинності та інше
визначає Кодекс законів про працю України і Закон України “Про
колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 року.
Колективний договір укладається на підприємствах, в установах,
організаціях незалежно від форм власності та господарювання, які
використовують найману працю й мають права юридичної особи. Колективний
договір може укладатися в структурних підрозділах виробництва в межах
компетенції цих підрозділів. Колективний договір укладається між
власником або уповноваженим ним органом, з однієї сторони, й однією або
кількома профспілками чи іншими уповноваженими на представництво
трудовим колективом органами з іншої, а у разі відсутності таких органів
– представниками трудящих, обраними й уповноваженими трудовим
колективом.
Укладанню колективного договору передують колективні переговори.
Будь-яка із сторін не раніше, як за три місяці до закінчення строку дії
колективного договору, або у строки, визначені цими документами,
письмово повідомляє інші сторони про початок переговорів. Інша сторона
протягом семи днів повинна розпочати переговори. Початок ведення
переговорів з питань розробки, укладання або внесення змін до
колективного договору визначається сторонами й оформляється відповідним
протоколом. Для ведення переговорів і підготовки проектів колективного
договору створюється робоча комісія з представників сторін. Робоча
комісія готує проект колективного договору з урахуванням пропозицій, які
надійшли від працівників, що оформлюється відповідним протоколом.
Проект колективного договору обговорюється у трудовому колективі та
виноситься на розгляд загальних зборів трудового колективу. Після
схвалення проекту колективного договору він підписується уповноваженими
представниками сторін не пізніше як через п’ять днів з моменту його
схвалення, якщо інше не встановлено зборами трудового колективу.
Зміст колективного договору визначається сторонами. У колективному
договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання
виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:
– зміни в організації виробництва і праці;
– забезпечення продуктивної зайнятості:
– нормування й оплата праці, встановлення форм, системи, розмірів
заробітної плати та інших видів трудових виплат (премій, доплат та
інше);
– встановлення компенсацій, пільг;
– робочий час і час відпочинку;
– охорона праці та інше.
Положення колективного договору поширюються на всіх працівників
підприємства незалежно від того, чи є вони членами профспілки, та є
обов’язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для
працівників підприємства. Колективний договір набуває чинності з дня
його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у
колективному договорі. Після закінчення строку дії колективний договір
продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не
переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором. Якщо на роботу
приймаються нові працівники, їх потрібно ознайомити з положеннями
колективного договору. До колективного договору протягом строку його дії
можуть вноситися зміни та доповнення тільки за взаємною згодою сторін.
Контроль за виконанням колективного договору здійснюють сторони, що його
уклали, чи уповноважені ними представники.
§ 3. Поняття, зміст, сторони трудового договору, його види
Трудовий договір – це угода між працівником, з однієї сторони, і
власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним
органом, з іншої.
За цією угодою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену
цією угодою, дотримуватися внутрішнього трудового розпорядку, а власник
підприємства, організації, установи або уповноважений ним орган
зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати
умови праці, необхідні для виконання роботи й передбачені законодавством
про працю, колективним договором і угодою сторін.
Зміст трудового договору складають його умови, що визначають права й
обов’язки сторін. Розрізняють два види умов трудового договору залежно
від порядку їх встановлення: додаткові, що встановлюються за згодою
сторін (наприклад, тривалість робочого часу) й обов’язкові – це ті
умови, без погодження яких договір вважається не укладеним. У трудовому
договорі передбачаються найбільш важливі умови, зокрема, трудова функція
працівника, місце роботи і посада, розмір заробітної плати та інше.
Закон дозволяє працівникові укладати трудовий договір на одному або
одночасно на декількох підприємствах, установах, організаціях, якщо інше
не передбачено законодавством, трудовим договором або угодою сторін.
Трудовий договір може бути:
а) безстроковим – укладається на невизначений строк;
б) строковим – укладається на певний строк, що встановлюється за згодою
сторін;
в) на час виконання певної роботи.
У тих випадках, коли в трудовому договорі строк його дії не
обумовлюється, вважається, що він укладений на невизначений строк.
Строковий трудовий договір перетворюється в безстроковий, якщо після
закінчення раніше обумовленого строку трудові відносини продовжуються і
ні власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним
орган, ні працівник не проявили ініціативи для їх припинення.
Особливою формою трудового договору є контракт, у якому строк його дії,
обов’язки та відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови
матеріального забезпечення й організація праці працівника, умови
розірвання договору, в тому числі достроково, можуть встановлюватись
угодою сторін.
§ 4. Укладання трудового договору. Прийом на роботу
Трудовий договір, як правило, укладається в письмовій формі. Однак
частіше трудовий договір укладається усно й оформляється наказом про
прийом на роботу, проте законодавство передбачає обов’язкове дотримання
письмової форми трудового договору в таких випадках:
1) при організованому наборі працівників;
2) при укладанні контракту;
3) при укладанні трудового договору з неповнолітнім;
4) у випадках, коли працівник наполягає на укладанні трудового договору
в письмовій формі;
5) при укладанні трудового договору про роботу в районах з особливими
природними, географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного
ризику для здоров’я;
6) при укладанні трудового договору з фізичною особою;
7) в інших випадках, передбачених законодавством (наприклад, за умов
прийому на роботу надомників, викладачів).
Укладання трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням
власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівників на
роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи
розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до
роботи. Забороняється укладання трудового договору з громадянином, якому
за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом
здоров’я.
У разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою,
фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення
працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий
договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у
порядку, визначеному Міністерством праці і соціальної політики України.
При прийомі на роботу особи подають такі документи: заява, паспорт або
свідоцтво про народження (подають неповнолітні), військовий квиток чи
приписне свідоцтво (подають військовозобов’язані), трудова книжка (якщо
вона є). Якщо для виконання трудової функції чи для заняття посади
обов’язково потрібні спеціальні знання, працівник при укладанні договору
зобов’язаний подати документ про професійну підготовку чи освіту (лікар,
вчитель).
В окремих випадках, передбачених законодавством, прийому особи на роботу
передує обов’язковий медичний огляд (наприклад, осіб, які зайняті на
важких роботах, на роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці).
Згідно зі ст. 25 Кодексу законів про працю власник або уповноважений ним
орган не мають права вимагати від працівника, який влаштовується на
роботу, дані про його партійну, національну приналежність, походження та
документи, подання яких не передбачено законодавством.
При прийомі працівника на роботу власник або уповноважений ним орган
зобов’язаний:
1) роз’яснити працівнику його права й обов’язки;
2) ознайомити працівника з правилами внутрішнього розпорядку та
колективним договором;
3) визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для
роботи засобами;
4) проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії,
гігієни праці, протипожежної охорони.
§ 5. Особливості прийому на роботу неповнолітніх
Неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових
правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а у сфері охорони
праці, робочого часу та деяких інших умов праці користуються пільгами,
встановленими законодавством України.
Згідно зі ст. 188 Кодексу законів про працю прийом на роботу осіб віком
до 16 років не допускається. Поряд з цим, за виняткових обставин
приймаються на роботу особи, які досягли 15 років, але тільки за згодою
одного з батьків або особи, що його замінює. Для підготовки молоді до
продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів
загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і вищих навчальних закладів
для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує
процесу навчання, у вільний від навчання час до досягнення ними
чотирнадцятирічного віку за згодою одного із батьків або особи, що його
замінює.
Прийом на роботу осіб, які не досягли 18 років, здійснюється після
обов’язкового попереднього медичного огляду, і в подальшому до
досягнення ними 21 року вони підлягають щорічному обов’язковому
медичному огляду.
На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися спеціальний
облік працівників, які не досягли 18 років, із зазначенням дати їх
народження.
§ 6. Підстави припинення трудового договору
Припинення трудового договору – це закінчення його дії незалежно від
причин та підстав. Дотримання вимог законодавства у питаннях припинення
трудового договору є важливою юридичною гарантією здійснення громадянами
їх конституційного права на працю.
Перелік підстав припинення трудового договору наведений у ст. 36 КЗпП.
До їх числа належать:
1) угода сторін (за угодою сторін може бути припинений трудовий договір,
який укладався як на невизначений строк, так і на визначений);
2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично
тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на
альтернативну (невійськову) службу;
4) підстави, передбачені контрактом;
5) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім
випадків умовного засудження та відстрочки, виконання вироку) до
позбавлення волі, виправних робіт не за місцем основної роботи або інше
покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
6) переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в
установу, організацію або перехід на виборну посаду;
7) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом
з підприємством, установою, організацією, а також відмова від
продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці;
8) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи
власника або уповноваженого ним органу, або на вимогу профспілкового чи
іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;
9) направлення працівника за постановою суду до лікувально-трудового
профілакторію (ЛТП).
§ 7. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника
Законодавством встановлені правила розірвання безстрокового трудового
договору з ініціативи працівника та правила розірвання строкового
договору з ініціативи працівника. Працівник, який уклав трудовий договір
на невизначений строк (безстроковий), має право розірвати трудовий
договір у будь-який час, але потрібно попередити про це власника або
уповноважений ним орган письмово за два тижні.
При розірванні безстрокового трудового договору з поважних причин
власник або уповноважений ним орган повинен це зробити в строк, про який
просить працівник. Поважними причинами, які пов’язані з неможливістю
продовжувати роботу, можуть бути:
– переїзд на нове місце проживання;
– переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість;
– вступ до навчального закладу;
– неможливість проживання у певній місцевості, що підтверджено медичним
висновком;
– вагітність;
– догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або
дитиною-інвалідом;
– догляд за хворим членом сім’ї;
– вихід на пенсію;
– прийняття на роботу за конкурсом та інші поважні причини.
Строк, передбачений для попередження про звільнення за власним бажанням,
включає як робочі, так і неробочі дні (вихідні, свята, час хвороби і т.
д.). Строк вираховується з наступного дня після подачі працівником заяви
на звільнення.
Працівник, попередивши адміністрацію про розірвання трудового договору,
укладеного на невизначений строк, має право до закінчення строку
попередження відізвати свою заяву, і звільнення в такому випадку не
проводиться, якщо тільки на його місце не був запрошений інший працівник
і якому згідно з законом не може бути відмовлено в укладанні трудового
договору (наприклад, особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з
іншого підприємства, установи, організації за погодженням між
керівниками підприємств, установ, організацій не може бути відмовлено в
укладанні трудового договору).
Необхідно мати на увазі, що звільнятись за власним бажанням може
будь-який працівник незалежно від його посади. Забороняється лише
звільнення за власним бажанням осіб, які відбувають строк виправних
робіт без позбавлення волі, без дозволу органів, до компетенції яких
входить виконання цього виду покарання.
Працівник також має право у визначений ним строк розірвати трудовий
договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не
виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з
цих питань.
По-іншому вирішується питання про розірвання строкового трудового
договору з ініціативи працівника. Такий договір підлягає розірванню
достроково на вимогу працівника у випадках його хвороби або
інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення
власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю,
колективного або трудового договору, а також з інших поважних причин,
які пов’язані з неможливістю продовжувати роботу.
§ 8. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу
Власник або уповноважений ним орган мають право розірвати трудовий
договір зі своєї ініціативи лише на підставах, які безпосередньо
передбачені законодавством.
Однією з таких підстав є зміна в організації виробництва й праці, в тому
числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання
підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату
працівників. Про звільнення у зв’язку зі скороченням чисельності (штату)
або реорганізацією чи ліквідацією підприємства працівники персонально
попереджуються не пізніше, як за два місяці під розписку. При цьому їм
роз’яснюється про порядок подальшого працевлаштування, перепідготовку і
навчання новим професіям, спеціальностям, діючі пільги і компенсації.
Звільнення за цією підставою допускається, якщо неможливо перевести
працівника за його згодою на іншу роботу.
При звільненні працівників у зв’язку зі скороченням чисельності чи штату
переважне право на залишення на роботі мають працівники з більш високою
продуктивністю праці та кваліфікацією. За умов однакової продуктивності
праці та кваліфікації враховуються інші обставини (наприклад, особи –
інваліди війни, сімейні мають переваги в залишенні на роботі).
Працівники можуть бути звільнені у зв’язку з невідповідністю займаній
посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або
стану здоров’я, які перешкоджають продовженню цієї роботи. Звільнення за
цією підставою допускається, якщо неможливо перевести працівника за його
згодою на іншу роботу. Закон встановлює чіткі ознаки невідповідності
працівника займаній посаді або виконуваній роботі. Ними є лише
недостатня кваліфікація або стан здоров’я, які перешкоджають виконувати
цю роботу. Розірвання трудового договору з такої підстави не може бути
застосоване щодо осіб, які не мають потрібного виробничого досвіду у
зв’язку з незначним трудовим стажем.
Не може також провадитись звільнення за цією підставою і з мотивів
відсутності у працівника, якого звільняють, спеціальної освіти, якщо
вона не є згідно із законом обов’язковою умовою при укладанні трудового
договору, а за діловими рисами і за досвідом роботи цей працівник до її
виконання придатний.
Працівник може бути звільнений за систематичне невиконання без поважних
причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами
внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше
застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
Працівники, які систематично порушують трудову дисципліну, мають
дисциплінарне чи громадське стягнення за порушення трудової дисципліни і
порушили її знову, вважаються порушниками.
При звільненні за такою підставою враховуються заходи дисциплінарного й
громадського впливу. До останніх належать стягнення за невиконання
трудових обов’язків, які застосовуються до працівника трудовим
колективом, громадськими організаціями згідно з положеннями і статутами,
які визначають їх діяльність. Беруться до уваги лише ті дисциплінарні та
громадські стягнення, з дня накладення яких до видання наказу
(розпорядження) про звільнення пройшло не більше одного року, якщо вони
не зняті достроково. Не повинні враховуватись застосовані до працівника
інші заходи, які в силу закону не належать до числа дисциплінарних чи
громадських стягнень (наприклад, позбавлення премії, зміна часу чергової
відпустки та ін.).
Самостійною підставою розірвання трудового договору є прогул. Прогулом
вважається неявка на роботу без поважних причин протягом усього робочого
дня. Прогульниками також вважаються працівники, які були відсутні на
роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, до
них застосовуються ті ж міри відповідальності, які встановлені за
прогул. Прогулом також вважається самовільний, без дозволу власника або
уповноваженого ним органу, вихід працівника в чергову відпустку,
самовільне використання днів відгулу.
Працівник може бути звільнений за невихід на роботу протягом більше
чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не
рахуючи відпустки за вагітністю і пологами, якщо законодавством не
встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при
певному захворюванні. Можливість звільнення працівника при невиході на
роботу з хвороби, що продовжується більше чотирьох місяців,
розглядається залежно від виробничої необхідності в такому звільненні.
Підставою для звільнення може бути лише безперервна непрацездатність,
яка продовжується більше чотирьох місяців. Складання окремих строків,
протягом яких працівник був тимчасово непрацездатним, не допускається.
За працівниками, які захворіли на туберкульоз, місце роботи зберігається
протягом 12 місяців, а у випадку втрати працездатності у зв’язку з
трудовим каліцтвом або професійним захворюванням – до відновлення
працездатності чи встановлення інвалідності.
Законом допускається звільнення працівника у зв’язку з поновленням на
роботі працівника, який раніше виконував цю роботу. Звільнення за такою
підставою вважається законним, якщо неможливо перевести працівника за
його згодою на іншу роботу. У цьому випадку звільнення має місце, якщо
незаконно звільнений працівник був поновлений на попередній роботі за
рішенням суду або вищестоящого, в порядку підпорядкованості, органу.
Проте за цією підставою не можна звільнити працівника, якщо на цю роботу
претендує виборний працівник, строк повноважень якого на виборній роботі
закінчився.
Підставою звільнення працівника є поява його на роботі в нетверезому
стані, в стані наркотичного або токсичного сп’яніння. Для звільнення за
цією підставою достатньо, щоб працівник з’явився в нетверезому стані, в
стані наркотичного або токсичного сп’яніння в місці виконання своїх
трудових обов’язків у робочий час – на початку, в середині, в кінці чи в
будь-який інший час протягом робочого дня.
Поява на роботі в нетверезому стані, в стані наркотичного або токсичного
сп’яніння повинна бути засвідчена висновком медичної установи чи
підтверджена іншими доказами, наприклад, актом, складеним власником або
уповноваженим ним органом з участю представників громадських
організацій, показами свідків.
Також підставою для звільнення працівника з роботи є вчинення за місцем
роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого
вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до
компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або
застосування заходів громадського впливу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності
(крім невиходу на роботу протягом більше як чотирьох місяців підряд
внаслідок тимчасової непрацездатності), а також у період перебування
працівника у відпустці. Але потрібно запам’ятати, що це правило не
поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи,
організації.
Крім зазначених підстав, трудовий договір з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:
1) одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником
підприємства, установи, організації, його заступниками, головним
бухгалтером підприємства, його заступниками, а також службовими особами
митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно
персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної
служби та органів державного контролю за цінами;
2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або
товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього
з боку власника або уповноваженого ним органу;
3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального
проступку, не сумісного з продовженням цієї роботи.
§ 9. Робочий час і його види
Робочим часом вважається час, протягом якого працівник повинен
виконувати свої трудові обов’язки згідно з діючим законодавством про
працю, правилами внутрішнього трудового розпорядку і колективним,
трудовим договором.
Згідно з діючим законодавством можна виділити такі види робочого часу:
1) нормальна тривалість робочого часу;
2) скорочений робочий час;
3) неповний робочий час;
4) нормований і ненормований робочий час;
5) надурочний робочий час;
6) нічний робочий час.
Згідно зі ст. 50 Кодексу законів про працю України нормальна тривалість
робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Але
підприємства й організації при укладанні колективного договору можуть
установлювати меншу норму тривалості робочого часу, тобто менше 40 годин
на тиждень.
Скорочений робочий час установлюється для окремих категорій працівників.
До них відносяться неповнолітні віком від 16 до 18 років, яким
установлена тривалість робочого часу – 36 годин на тиждень, а для осіб
віком від 15 до 16 років (учні віком від 14 до 15 років, які працюють у
період канікул) – 24 години на тиждень.
Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у
вільний від навчання час, не може перевищувати половину максимальної
тривалості робочого часу (24, 36 годин) для відповідного віку.
Скорочений робочий час установлюється для працівників, зайнятих на
роботах з шкідливими умовами праці, – 36 годин на тиждень.
Крім того, законодавством установлюється скорочена тривалість робочого
часу для окремих категорій працівників – вчителів, лікарів та інших.
Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок
власних коштів на підприємствах і організаціях для жінок, які мають
дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може
встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний
робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки,
жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому
числі таку, що знаходиться під її опікою, або здійснює догляд за хворим
членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений
ним орган зобов’язаний установлювати їй неповний робочий день або
неповний робочий тиждень.
Цей вид робочого часу відрізняється від попереднього тим, що сторони
самі домовляються про час роботи, який не закріплений у законодавстві, й
оплата за працю проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно
від виробітку. У цьому випадку робочий час менший, ніж передбачений
законодавством для таких працівників. Неповний робочий час
використовується для більш повного використання праці людей, які не
можуть з різних причин працювати весь робочий день. Ці працівники
прирівнюються до працівників з нормальною тривалістю робочого часу в
трудових правах.
Також існує нормований робочий час – це коли існує певна норма
виробітку, і ненормований робочий час, який встановлюється для окремих
категорій працівників, праця яких не завжди, у зв’язку із специфікою і
характером їх роботи, вкладається в рамки нормального робочого дня. Цей
вид робочого часу, як правило, допускає роботу понад нормальний робочий
день і тиждень, за що ці працівники користуються додатковою відпусткою.
Проте законодавство допускає випадки, коли за роботу в умовах
ненормованого робочого дня окремим працівникам може проводитись доплата.
Оскільки ненормований робочий день є винятком із загальних правил
регулювання робочого часу, то він установлюється для обмеженого кола
працівників. До таких працівників відносяться, як правило, управлінський
персонал, працівники правоохоронних та інших державних установ.
Надурочний робочий час – це робота, яка виконується працівниками понад
нормальний робочий день і тиждень, якщо вона виконувалась за письмовим
чи усним розпорядженням власника або уповноваженого ним органу чи з його
відома.
Такі роботи, як правило, заборонені законодавством. Власник або
уповноважений ним орган може застосовувати їх у виняткових випадках,
передбачених законодавством, і лише з дозволу профкому. Перелік підстав
залучення до надурочних робіт, установлених законодавством, є вичерпним
(наприклад, під час проведення робіт, необхідних для оборони країни, для
відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії).
Загальна кількість надурочних робіт для кожного працівника не може
перевищувати чотирьох годин протягом двох днів підряд, 120 годин на рік.
Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт
кожного працівника.
Певні категорії працівників не дозволяється залучати до надурочних
робіт. Зокрема, до надурочних робіт забороняється залучати вагітних
жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, неповнолітніх та
інших осіб.
Жінки, які мають дітей від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть
залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Інваліди можуть
залучатися до надурочних робіт також за їх згодою і за умови, що це не
суперечить медичним рекомендаціям.
Нічним робочим часом вважається час з 22 години до 6 години ранку. Під
час роботи в нічний час встановлена тривалість роботи скорочується на
одну годину. Проте це правило не поширюється на працівника, для якого
вже передбачено скорочення робочого часу.
Тривалість нічної роботи прирівнюється до денної в тих випадках, коли це
необхідно для умов виробництва, зокрема, у безперервних виробництвах, а
також на змінних роботах при 6-денному робочому тижні з одним вихідним
днем.
Згідно з законодавством до роботи в нічний час забороняється залучати
вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років,
неповнолітніх та деяких інших осіб.
§ 10. Поняття і види часу відпочинку
Час відпочинку – це встановлений законодавством час, протягом якого
працівники звільняються від виконання своїх трудових обов’язків і який
вони можуть використовувати за своїм розсудом. Трудове законодавство
України регулює різні види часу відпочинку для того, щоб працівники
змогли відпочити і відновити свої фізичні та душевні сили для роботи.
Згідно із законодавством основними видами часу відпочинку є:
– перерви протягом робочого дня;
– щоденний відпочинок;
– щотижневі дні відпочинку;
– святкові та неробочі дні;
– відпустки.
За загальними правилами працівникам повинна надаватись перерва для
відпочинку та харчування тривалістю не більше двох годин (обідня
перерва). Цю перерву працівники можуть використовувати за своїм розсудом
і навіть за межами місця роботи. Основна перерва для відпочинку й
харчування повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку
роботи. Час початку й закінчення обідньої перерви встановлюється
правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. Ці перерви в
робочий час не включаються.
На тих роботах, де за умовами виробництва перерву встановити неможливо,
працівнику повинна надаватись інша можливість для харчування протягом
робочого дня.
Спеціальними нормативними актами встановлені для деяких категорій
працівників додаткові, визначеної тривалості перерви для відпочинку, які
включаються в робочий час і відповідним чином оплачуються (наприклад,
перерви для обігрівання в холодний період часу, вантажникам).
Другий вид часу відпочинку – це щоденний відпочинок (відпочинок між
робочими днями), тобто період після закінчення робочої зміни і до її
початку на наступний робочий день. Тривалість щоденного відпочинку
залежить від тривалості робочого дня та режиму роботи. Він повинен бути
не менший (в два рази), ніж тривалість робочого часу в день чи зміну.
Третій вид часу відпочинку – це щотижневий відпочинок або вихідні дні.
При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідні дні на
тиждень, при шестиденному робочому тижні – один вихідний день.
Тривалість щотижневого відпочинку повинна бути не менша як 42 години.
Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному
робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається
графіком роботи підприємства, установи, організації та, як правило, має
надаватися підряд із загальним вихідним днем.
На підприємствах, в організаціях, де робота не може бути перервана в
загальний вихідний день у зв’язку з необхідністю обслуговування
(магазини, театри, музеї тощо), вихідні дні встановлюються місцевими
Радами народних депутатів.
На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях,
зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через
необхідність безперервного обслуговування населення, а також на
вантажно-розвантажувальних роботах, пов’язаних з роботою транспорту,
вихідні дні надаються в різні дні тижня, почергово, згідно з графіком
змінності, що затверджений власником або уповноваженим ним органом, за
погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи,
організації.
Залучення працівників до роботи у вихідні дні забороняється. Тільки у
виняткових випадках, передбачених законодавством, і тільки з дозволу
профкому дозволяється залучати до роботи у вихідні дні окремих
працівників і лише за письмовим наказом власника або уповноваженого ним
органу.
Четвертий вид відпочинку – святкові і неробочі дні. До них належать: 1
січня – Новий рік; 7 січня – Різдво Христове; 8 березня –Міжнародний
жіночий день; 1-2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9
травня – День Перемоги; 24 серпня – День Незалежності України; 1 день
(неділя) – Пасха (Великдень); 1 день (неділя) – Трійця.
У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем,
вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.
У святкові дні допускається лише робота, зупинення якої неможливе з
виробничо-технічних умов, які викликані необхідністю обслуговування
населення (транспорт, зв’язок, лікарні і т. д.), а також невідкладні
ремонтні та вантажно-розвантажувальні роботи.
П’ятий вид часу відпочинку – це щорічні відпустки. Щорічна відпустка
надається працівникам зі збереженням місця роботи (посади) і середнього
заробітку.
Право на відпустку не залежить від місця роботи (державне, колективне
підприємство), від займаної посади чи строку трудового договору
(безстроковий, строковий чи на час виконання певної роботи).
Відпустки надаються тривалістю не менше 24 календарних днів. Порядок
вирахування тривалості щорічної відпустки визначається законодавством.
Власник підприємства може надавати відпустки більшої тривалості, ніж це
визначено законом.
Для окремих категорій працівників можуть встановлюватись відпустки,
тривалість яких більша. Зокрема, неповнолітнім щорічна відпустка
надається тривалістю 31 календарний день.
Деяким працівникам можуть надаватися додаткові відпустки (наприклад,
працівникам, які зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці).
Крім того, можуть бути надані відпустки за свій рахунок, тобто без
збереження заробітної плати за заявою працівника.
Всі відпустки повинні, як правило, використовуватись підряд або
частинами, якщо це можливо. Відпустку не можна заміняти грошовою
компенсацією, крім випадків, коли особа не використала її і
звільняється.
Відпустка за перший рік роботи надається працівникам після закінчення
одного року безперервної роботи на цьому підприємстві, в установі,
організації. За наступні роки відпустка надається протягом року згідно з
черговістю.
Для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших
випадках, передбачених законодавством, працівникам надається творча
відпустка.
§ 11. Оплата праці
Питання оплати праці регулюється Кодексом законів про працю та Законом
України від 24 березня 1995 року “Про оплату праці”.
Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений, як правило, в
грошовому вигляді, який за трудовим договором власник або уповноважений
ним орган виплачує працівнику за виконану роботу.
Оплата роботи працівників визначається їх особистим трудовим внеском з
урахуванням кінцевих наслідків роботи підприємства й максимальними
розмірами не обмежується. Забороняється будь-яке зниження розмірів
оплати праці залежно від статі, віку, раси, національності, соціального
й майнового стану, належності до громадських і політичних організацій,
ставлення до релігії.
Державою встановлюється мінімальна заробітна плата, нижче якої не може
проводитися оплата за фактично виконану працівником роботу – вона не
повинна бути нижче встановленого державою прожиткового мінімуму.
Форми, системи та розміри оплати працівників установлюються
підприємствами самостійно в колективному договорі.
Оплата праці складається з основної заробітної плати та додаткової
оплати праці. Основна заробітна плата залежить від результатів праці та
визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими
окладами, а також надбавками і доплатами. Крім цього, додаткова оплата
праці залежить від результатів господарської діяльності підприємства та
встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних виплат.
Заробітна плата виплачується у грошових знаках, що мають обіг на
території України. Можлива оплата банківськими чеками, а також часткова
оплата натурою, якщо це передбачено колективним договором.
Законодавством встановлено підвищену оплату праці працівників за умов
відхилення від звичайних умов роботи.
Робота в нічний час оплачується у підвищеному розмірі, що встановлюється
в колективному договорі, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки
(окладу) за кожну годину роботи в нічний час.
Робота в святкові та неробочі дні оплачується у подвійному розмірі.
Робота в надурочний час (при погодинній оплаті) оплачується за перші дві
години в полуторному розмірі, а за наступні години – у подвійному
розмірі. При відрядній оплаті (залежно від виготовленої продукції)
проводиться доплата в розмірі, встановленому чинним законодавством.
На важких роботах, на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами
праці, на роботах з особливими природними, географічними і геологічними
умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я встановлюється
підвищена оплата праці.
Заробітна плата виплачується не рідше, як кожні півмісяця. Але для
окремих категорій працівників законодавством можуть бути встановлені
інші строки виплати заробітної плати.
§ 12. Особливості праці молоді та жінок
Особливості правового регулювання праці жінок відображені в окремій
главі Кодексу законів про працю. Вони містять підвищені гарантії при
прийомі на роботу та звільненні вагітних жінок і жінок, що мають
неповнолітніх дітей, заборону праці жінок на важких і шкідливих для
здоров’я роботах, додаткові пільги.
Забороняється застосовувати працю жінок на важких роботах і на роботах
зі шкідливими умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється
залучення жінок до підняття й переміщення речей, маса яких перевищує
встановлені для них граничні норми.
Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і
робіт у вихідні дні та направлення у відрядження вагітних жінок і жінок,
які мають дітей віком до трьох років.
Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років, не можуть залучатися до
надурочних робіт або направлятися у відрядження без їх згоди.
Крім того, вагітні жінки, жінки, які мають дітей віком до 3 років,
згідно з медичною довідкою переводяться на легшу роботу із збереженням
середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, якщо нова робота
нижче оплачується.
Законодавством установлено, що забороняється відмовляти вагітним жінкам
і жінкам, які мають дітей, у прийнятті на роботу із вищевказаних
мотивів.
Для неповнолітніх законодавством установлені також певні пільги:
1) не допускається прийняття на роботу осіб, молодших 16 років (крім
окремих винятків);
2) на підприємствах, в установах, організаціях ведеться спеціальний
облік неповнолітніх;
3) прийом на роботу неповнолітніх здійснюється тільки після їх медичного
огляду;
4) забороняється залучати неповнолітніх до піднімання і переміщення
речей, маса яких перевищує встановлені граничні норми, а також до
нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні;
5) для неповнолітніх установлюється скорочений робочий день, а оплата
праці проводиться як за повний робочий день;
6) неповнолітнім щорічні відпустки надаються в літній час, а за їх
бажанням – в інший час.
Щорічні відпустки працівникам віком до 18 років повної тривалості у
перший рік роботи надаються за їх заявою до настання шестимісячного
терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі,
організації.
§ 13. Дисциплінарна відповідальність працівників
Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях
забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов
для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці,
методами переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю.
У трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень
трудової дисципліни. Щодо окремих працівників, які порушують трудову
дисципліну, в необхідних випадках застосовуються заходи дисциплінарного
та громадського впливу.
Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати
роботу працівників, створити умови для зростання продуктивності праці,
забезпечувати трудову й виробничу дисципліну, неухильно дотримуватись
законодавства про працю і правил охорони праці.
Порушенням трудової дисципліни вважається протиправне, неналежне
виконання працівником трудових обов’язків. За невиконання чи неналежне
виконання працівником покладених на нього трудових обов’язків на нього
може накладатись дисциплінарне стягнення.
Дисциплінарне стягнення – це передбачена законом міра примусу, що
застосовується певним органом до працівника, який порушив трудову
дисципліну.
Згідно з Кодексом законів про працю за порушення трудової дисципліни до
працівника можуть бути застосовані такі стягнення:
1) догана;
2) звільнення.
Законодавством, статутами та положеннями про дисципліну можуть бути
передбачені для окремих працівників й інші дисциплінарні стягнення
(наприклад, сувора догана).
Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право
прийняття на роботу такого працівника, або вищестоящим органом.
Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним
органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного
місяця з дня його виявлення і не пізніше 6 місяців з дня вчинення.
Днем виявлення проступку, з якого відраховується місячний строк для
накладання стягнення, вважається день, коли особі, якій по роботі
підпорядкований працівник, стало відомо про порушення дисципліни,
незалежно від того, чи наділений він правом накладання дисциплінарних
стягнень.
За один і той же дисциплінарний проступок може бути накладено лише одне
дисциплінарне стягнення. Перед тим, як накласти дисциплінарне стягнення,
власник або уповноважений ним орган повинен взяти від порушника трудової
дисципліни письмове пояснення. Якщо працівник відмовляється від
пояснень, то власник або уповноважений ним орган це фіксує у
відповідному акті та самостійно вивчає умови дисциплінарного проступку.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен
врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку, заподіяну ним шкоду і
попередню роботу працівника.
Накладання дисциплінарного стягнення оформляється наказом чи
розпорядженням власника або уповноваженого ним органу і повідомляється
працівнику під розписку. Якщо працівник відмовляється підписувати,
складається акт про відмову.
Накладання дисциплінарного стягнення працівник може оскаржити до суду
або комісії з трудових спорів.
Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення до
працівника не буде застосовано нового дисциплінарного стягнення, то він
вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не
допустив нового порушення трудової дисципліни та виявив себе як
сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного
року.
Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до
працівників не застосовуються.
Власник або уповноважений ним орган має право замість накладання
дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової
дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу.
§ 14. Матеріальна відповідальність працівників
Матеріальна відповідальність виражається в обов’язку працівника
відповідати за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.
Матеріальна відповідальність накладається, коли існують такі умови:
1) наявність прямої дійсної шкоди – втрат, викрадення, знищення,
пошкодження майна, що викликало необхідність зробити витрати на
відновлення чи придбання майна;
2) протиправна поведінка особи – це невиконання чи неналежне виконання
працівником його трудових обов’язків;
3) причинний зв’язок між протиправною дією та заподіяною шкодою;
4) вина працівника в заподіяній шкоді.
Трудове законодавство встановлює два види матеріальної відповідальності
працівників:
1) обмежена матеріальна відповідальність;
2) повна матеріальна відповідальність.
Обмежена відповідальність включає в себе обов’язок працівника
відшкодувати збитки в межах середнього місячного заробітку. Ця
відповідальність наступає у всіх випадках, крім тих, коли законодавством
передбачена повна матеріальна відповідальність.
Повна матеріальна відповідальність – це обов’язок працівника
відшкодувати шкоду в повному обсязі.
Згідно з законодавством повна матеріальна відповідальність наступає в
таких випадках, коли:
1) між працівником і підприємством, установою, організацією укладено
письмовий договір про взяття на себе повної матеріальної
відповідальності, і відповідно працівником, який незміг забезпечити
цілісність майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання;
2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою
довіреністю або за іншими разовими документами;
3) шкоди завдано діями працівників, які мають ознаки діянь, що
переслідуються у кримінальному порядку;
4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані:
5) шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;
6) службова особа винна у незаконному звільненні або переведенні
працівника на іншу роботу;
7) шкоди завдано нестачею, навмисним знищенням або навмисним псуванням
матеріалів, напівфабрикатів, виробів, при їх виготовленні, а також
інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших
предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові у
користування.
Покриття шкоди працівниками проводиться за розпорядженням власника або
уповноваженого ним органу або за рішенням суду.
§ 15. Розгляд трудових спорів
Трудові спори – це розбіжності (конфліктна ситуація), що виникають між
працівником і власником або уповноваженим ним органом.
Трудові спори можуть виникати, зокрема, з приводу звільнення з роботи,
переводу на іншу роботу, накладання дисциплінарного стягнення,
відшкодування підприємству матеріальної шкоди і т. д.
Органами, які розглядають трудові спори, є:
1) комісії з трудових спорів (КТС);
2) районні (міські суди).
Якщо розбіжності, що виникли на підприємстві, установі, організації,
неможливо врегулювати за спільною згодою, то подається заява до органів,
які можуть розглядати трудові спори.
Комісія з трудових спорів обирається загальними зборами (конференцією)
трудового колективу підприємства, установи, організації з чисельністю
працюючих не менше 15 чоловік. Порядок обрання, чисельний склад і строк
повноважень комісії визначаються загальними зборами трудового колективу
підприємства, установи, організації. При цьому кількість працівників
підприємства у складі комісії з розгляду трудових спорів повинна бути не
меншою за половину її складу.
За рішенням загальних зборів трудового колективу підприємства, установи,
організації можуть бути створені комісії з трудових спорів у цехах та
інших аналогічних підрозділах. КТС має свою печатку встановленого
зразка.Вона є обов’язковим первинним органом у розгляді всіх трудових
спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за
винятком таких, які зазначені у законодавстві (наприклад, ті, що
розглядаються безпосередньо у суді).
Працівник може звернутися до КТС у тримісячний строк з дня, коли він
дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Якщо цей
строк пропущено з важливих причин, КТС може його поновити. Усі заяви, що
надходять до КТС, підлягають обов’язковій реєстрації.
КТС розглядає трудові спори у десятиденний строк з дня подання заяви
працівником. Спори розглядаються у присутності працівника, який подав
заяву, представника власника або уповноваженого ним органу. Розгляд
спору при відсутності працівника допускається лише за його письмові
згоди. За бажанням працівника під час розгляду спору від його імені може
виступати представник профспілкового органу або ( за вибором працівника)
інша особа, у тому числі й адвокат.
Засідання КТС вважається правомірним, якщо на ньому присутні не менше
двох третин обраних до її складу членів. На засіданні КТС ведеться
протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.
З кожного спору КТС ухвалює рішення більшістю голосів її членів,
присутніх на засіданні. Копія рішення у триденний строк вручається
працівникові та власнику або уповноваженому ним органу.
Якщо працівник і власник або уповноважений ним орган не згідні з
рішенням КТС, то вони можуть оскаржити його до суду в десятиденний строк
з дня вручення їм витягу з протоколу засідання комісії чи його копії.
Рішення КТС підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у
триденний строк після закінчення десяти днів, передбачених на його
оскарження (до суду). У випадку невиконання власником або уповноваженим
ним органом рішення КТС у встановлений строк, працівникові видається
комісією з трудових спорів посвідчення, що має силу виконавчого листа,
на підставі якого судовий виконавець виконує рішення КТС у примусовому
порядку.
Другою інстанцією з розгляду трудових спорів є районні (міські) суди,
які розглядають спори за заявою працівника чи власника або
уповноваженого ним органу, коли вони не згідні з рішенням КТС, а також
прокуратура, якщо вона вважає, що рішення КТС суперечить діючому
законодавству.
Крім того, безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються
трудові спори за заявами:
1) працівників підприємств, установ, організацій, де КТС не обираються;
2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення
трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, про
оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи;
3) керівника підприємства, установи, організації, його заступника,
керівних працівників, які обираються, затверджуються чи призначаються на
посади органами державної влади й управління, а також громадськими
організаціями та іншими об’єднаннями громадян з питань звільнення, зміни
дати і формулювання причин звільнення, переведення на іншу роботу,
оплати за час вимушеного прогулу та накладання дисциплінарних стягнень;
4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками
матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;
5) працівників з питань застосування законодавства про працю та інше.
§ 16. Види пенсій відповідно до Закону України “Про пенсійне
забезпечення” від 05.11.91
Цей Закон відповідно до Конституції гарантує всім непрацездатним
громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок
суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних
пенсій.
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні,
мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах,
передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Виплата пенсій здійснюється з Пенсійного фонду України, який формується
із вкладів працюючих громадян, установ і підприємств. Наявність цього
фонду є гарантією для матеріального забезпечення всіх непрацюючих
громадян України за рахунок суспільства.
Згідно із законодавством розрізняють два види пенсій:
1) трудові пенсії;
2) соціальні пенсії.
Право на трудову пенсію мають особи, які працювали на підприємствах, в
установах, організаціях незалежно від форм власності, особи, які
займалися підприємницькою діяльністю, члени творчих спілок, інші особи,
які сплачували внески до Пенсійного фонду України.
Право на соціальну пенсію мають усі непрацюючі громадяни України.
Особам, які мають одночасно право на різні державні пенсії,
призначається одна за їх вибором, за винятком пенсій інвалідам внаслідок
поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали під час захисту
Батьківщини чи при виконанні інших обов’язків військової служби.
Розрізняють певні види трудових пенсій:
а) за віком (право на цю пенсію мають чоловіки після досягнення ними
віку 60 років і стажу роботи 25 років; жінки віком 55 років і стажу
роботи 20 років);
б) з інвалідності (призначаються у разі настання інвалідності, що
спричинила повну або часткову втрату здоров’я, внаслідок трудового
каліцтва, професійного захворювання);
в) у разі втрати годувальника (право на цю пенсію мають особи в разі
втрати годувальника, які були на його утриманні);
г) за вислугу років (призначаються окремим категоріям громадян, зайнятим
на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної
працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію
за віком (наприклад, працівники авіації, освіти);
д) наукова пенсія (призначається науковим працівникам).
Соціальні пенсії призначаються і виплачуються непрацюючим громадянам,
крім інвалідів з дитинства, при відсутності права на трудову пенсію.
Соціальні пенсії призначаються і виплачуються таким особам:
а) інвалідам І, II, III груп, а також інвалідам з дитинства;
б) особам, які досягли віку: чоловіки – 60 років, жінки – 55 років;
в) дітям – у разі втрати годувальника;
г) дітям-інвалідам віком до 16 років.
Усі пенсії призначаються і виплачуються районними (міськими) відділами
соціального забезпечення.
Розділ IX КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО
§ 1. Кримінальний кодекс України
Кримінальне право – це одна із галузей права України, яка представляє
собою сукупність юридичних норм, установлених вищим законодавчим органом
нашої держави – Верховною Радою України, що визначають злочинність
певних суспільно небезпечних діянь і ті покарання, які треба застосувати
до осіб, що їх скоїли. Особливість кримінально-правових норм полягає у
тому, що вони забороняють певні вчинки людей під загрозою застосування
особливих заходів державного примусу – кримінального покарання. Отже,
головне призначення кримінального права – охорона суспільних відносин
від злочинних посягань.
Основним кримінально-правовим актом є Кримінальний кодекс України,
прийнятий у 1961 році. Він характеризується внутрішньою єдністю та є
системою взаємозв’язаних правових приписів, визначає принципи й загальні
положення кримінального права, встановлює коло злочинних діянь і
покарань за їх скоєння, а також регламентує питання звільнення від
кримінальної відповідальності та покарання.
Слід зазначити, що Кримінальний кодекс розроблявся та приймався ще за
радянських часів, і хоч у нього прийняті багаточисельні зміни і
доповнення він не відповідає вимогам сьогодення. Проект нового
Кримінального кодексу знаходиться на розгляді у Верховній Раді, і можна
сподіватися, що він буде прийнятий найближчим часом.
Кримінальний кодекс має дві частини – Загальну й Особливу.
Загальна частина регламентує найбільш важливі загальні положення
кримінального права. У ній зокрема, сформульовані завдання кримінального
права (законодавства), закріплені підстави кримінальної
відповідальності, межі чинності кримінального закону в часі та просторі,
визначені поняття, система покарань, порядок призначення покарань за
скоєні злочини й порядок звільнення від кримінальної відповідальності та
покарання, поняття неосудності, співучасті у злочині, стадії скоєння
злочину й таке інше.
Особлива частина складається з норм, що визначають, які суспільно
небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють конкретні покарання, що
застосовуються до осіб, які вчинили злочини. Вона складається з 11 глав:
1. Державні злочини
2. Злочини проти власності
3. Злочини проти життя, здоров’я, волі та гідності особи
4. Злочини проти політичних і трудових прав громадян
5. Злочини проти особистої власності громадян
6. Господарські злочини
7. Службові злочини
8. Злочини проти правосуддя
9. Злочини проти порядку управління
10. Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного
здоров’я
11. Військові злочини
§ 2. Поняття злочину
Кримінальний кодекс визначає злочин як передбачене кримінальним
законодавством суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що
посягає на суспільний лад України, її політичну й економічну системи,
власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права й свободи
громадян, передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння,
яке посягає на правопорядок. Злочин характеризується такими
обов’язковими ознаками, що випливають із зазначеного визначення:
суспільна небезпека, протиправність, винність і караність.
Суспільна небезпека – це основна матеріальна ознака злочину. Вона
полягає у тому, що злочинне діяння завдає шкоди або створює загрозу
спричинити істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони, тобто
суспільному ладу України, її політичній чи економічній системам,
власності, особі, політичним, трудовим, майновим та іншим правам і
свободам громадян, а також іншим суспільним відносинам, які охороняються
кримінальним законом. Перелік суспільних відносин конкретизується та
доповнюється у статтях Особливої частини КК.
Не є злочином таке діяння особи, що, хоч формально і містить ознаки
злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки. Це
означає, що скоєне або зовсім не завдало шкоди суспільним відносинам,
або завдало чи могло завдати лише незначної шкоди.
Протиправність діяння означає, що злочином може бути визнане тільки таке
суспільно небезпечне діяння, яке передбачене законом. Тобто у кожному
випадку слід встановити, яка саме правова норма порушена. Наприклад,
особа, яка вчинила крадіжку індивідуального майна, порушила заборону
красти індивідуальне майно громадян. Ця заборона сформульована у ст. 140
Особливої частини КК.
Винність як обов’язкова ознака злочину означає, що кримінальній
відповідальності та покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні
злочину, тобто коли вона навмисно або з необережності скоїла діяння,
передбачене кримінальним законом. Вина особи проявляється у психічному
відношенні її до суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі
умислу чи необережності. Відсутність вини означає відсутність злочину, а
це означає і відсутність кримінальної відповідальності навіть у
випадках, коли невинна особа може завдати значної шкоди суспільним
відносинам (психічно хвора неосудна особа спричинила тілесні ушкодження
іншій особі).
Караність теж є обов’язковою ознакою злочину. Тому в кожній статті
Особливої частини КК передбачаються міри покарання, які й застосовуються
судом у кожному конкретному випадку скоєння злочину. Але встановлення
покарання за злочин не означає, що воно обов’язково застосовується у
кожному випадку скоєння діяння. Чинне законодавство передбачає
можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної
відповідальності й покарання.
§ 3. Кримінальна відповідальність і її підстави
Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної
відповідальності. Вона наступає у випадках вчинення злочину, тобто
порушення кримінального закону. З моменту скоєння злочину виникають
кримінально-правові відносини, змістом яких є те, що держава в особі
уповноважених органів має право притягти винну особу до кримінальної
відповідальності, а винний, у свою чергу, повинен відповісти за вчинене
суспільно небезпечне діяння.
Кримінальна відповідальність настає лише за умови, коли у скоєному
суспільно небезпечному діянні є склад конкретного злочину – вбивства,
крадіжки, хуліганства тощо. Тобто згідно з кримінальним законом єдиною
підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є
скоєння ним такого діяння, яке містить у собі ознаки конкретного складу
злочину.
Склад злочину – це сукупність передбачених кримінальним законом ознак,
які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину
створюють чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і
суб’єктивна сторона.
Об’єктом злочину є те, на що спрямоване злочинне діяння, чому воно
завдає шкоди чи створює загрозу спричинення шкоди. Такими об’єктами
виступають суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом.
Від об’єкта слід відрізняти предмет злочину. Предметом злочину можуть
бути конкретні матеріальні речі, цінності, наркотичні засоби, зброя й
інше.
Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочинної діяльності.
Описуючи той чи інший злочин, законодавець частіше вказує на ознаки саме
об’єктивної сторони. До них належать: суспільно небезпечне діяння (дія
чи бездіяльність), злочинні наслідки й причинний зв’язок між ними. Ці
ознаки є основними, тобто обов’язковими для більшості складів злочину.
Відсутність хоч би одного з них означає відсутність злочину взагалі.
Крім названих, об’єктивна сторона містить і деякі необов’язкові ознаки:
спосіб, обставини, час, місце, знаряддя і засоби злочину. Але якщо закон
безпосередньо вказує на які-небудь з них, то це означає, що така ознака
є також обов’язковою (наприклад, закон не забороняє полювання в певний
час і в певних місцях).
Суб’єктом злочину називають особу, яка вчинила передбачене законом
суспільно небезпечне діяння. Нею може бути тільки фізична особа, тобто
людина – громадянин України, іноземець чи особа без громадянства.
Юридичні особи, тобто установи, підприємства й організації не визнаються
суб’єктами злочину та не можуть нести кримінальної відповідальності. За
дії, скоєні від імені юридичних осіб, відповідають конкретні фізичні
особи. Це, як правило, посадові особи, які представляють відповідні
установи, організації чи підприємства і які наділені певними
повноваженнями.
Суб’єктом злочину може бути лише підсудна особа, тобто така, яка
усвідомлює свої дії та керує ними. Непідсудна особа не може бути
притягнута до кримінальної відповідальності. Тобто потрібно встановити,
що вона під час вчинення злочину не усвідомлювала суспільної небезпеки
своїх дій або не керувала ними.
Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності є досягнення фізичною
особою певного віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Закон
встановлює, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до
вчинення злочину виповнилося 16 років, а за скоєння окремих злочинів, у
визначених законом випадках, кримінальна відповідальність настає з 14
років. До цих злочинів належать вбивство, навмисне завдання тілесних
пошкоджень, які спричинили розлад здоров’я, зґвалтування, грабіж,
розбій, злісне або особливо злісне хуліганство та деякі інші. Суспільна
небезпека та їх протиправність добре відомі неповнолітнім уже з 14
років.
Не підлягають кримінальній відповідальності особи віком від 14 до 16
років за необережні злочини, крім вбивства з необережності.
Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, повинен обчислюватися
з моменту вчинення злочину відповідно до документів про народження. При
відсутності таких документів вік встановлюється за допомогою медичної
експертизи.
Застосовуючи до неповнолітніх міри покарання, суд враховує не лише
характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, але й
особи винного, особливості його психофізіологічного розвитку, обставини,
що пом’якшують і обтяжують відповідальність, а також причини вчинення
злочину. Вчинення злочину неповнолітнім відповідно до ст. 40 КК є
обставиною, яка пом’якшує відповідальність. До неповнолітніх не повинні
застосовуватись міри кримінального покарання за окремі незначні
правопорушення, які були вчинені як дитячі пустощі, а також за крадіжки
у батьків чи інших членів родини, якщо останні не звертались у
відповідні органи із заявами про вчинення злочину.
Кримінальний кодекс (ст. 10 і 11) передбачає застосування до
неповнолітніх заходів виховного характеру, що не є кримінальним
покаранням, якщо вчинені ними злочини не становлять великої суспільної
небезпеки.
До заходів виховного характеру, (які може застосовувати суд) закон
відносить:
1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у
потерпілого;
2) застереження;
3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх
заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його
згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;
4) покладання на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і
має майно або заробіток, обов’язок відшкодувати заподіяні збитки;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної
установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не
перевищує трьох років.
Такі заходи суд може застосовувати і до осіб у віці від 11 до 14 років,
якщо вони вчинили суспільно небезпечне діяння.
Суб’єктивна сторона злочину – це його внутрішня сторона, тобто психічне
ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його
наслідків. До обов’язкових ознак суб’єктивної сторони належить вина у
формі умислу чи необережності. Серед інших необов’язкових ознак
суб’єктивної сторони закон може розглядати мотив та мету скоєння
злочину, а також емоційний стан суб’єкта (так звані факультативні
ознаки).
Основною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина.
Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає особа, винна у
вчиненні злочину, про що прямо вказано у законі.
Злочин визнається вчиненим навмисно, коли особа, яка його вчинила,
усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або
бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала або
свідомо допускала настання цих наслідків. Необережність, як форма вини,
характеризує меншу суспільну небезпечність злочину й особи, яка його
скоїла. Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його
вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків
своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх
відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча
повинна і могла їх передбачити. Таким чином, закон визначає два види
необережної вини: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.
Мотивом злочину визнаються внутрішні спонукання до скоєння злочину. Це
такий активний стан психіки людини, який штовхає на скоєння злочину
(користь, помста й інше). Метою злочину є те, чого прагне досягти
злочинець.
§ 4. Співучасть у злочині
Злочин може бути скоєний однією особою або завдяки зусиллям декількох
осіб. В останньому випадку мова йде про співучасть у скоєнні злочину.
Кримінальний закон визначає співучасть як навмисну спільну участь двох
чи більше осіб у вчиненні злочину.
Безперечно, що скоєння злочину групою осіб є більш небезпечним, ніж
скоєння його однією особою. Тому скоєння злочину групою осіб закон
відносить до обтяжуючих обставин.
Деякі злочини можуть бути скоєні лише у співучасті: бандитизм, масові
безпорядки та деякі інші.
Характерними ознаками співучасті є:
а) участь у скоєнні одного й того ж злочину двох і більше осіб;
б) сумісність дій усіх співучасників, направлених на досягнення
злочинного результату:
в) наявність причинного зв’язку між діями співучасників та діями
виконавців злочину.
Крім того, з точки зору суб’єктивної сторони всі співучасники діють
тільки навмисно.
В окремих випадках під час скоєння злочину особи можуть розподіляти між
собою різні ролі. Тому закон виділяє такі види співучасників: виконавці,
організатори, підмовники, пособники.
Виконавцем злочину визнається особа, яка безпосередньо повністю або
частково виконує об’єктивну сторону складу злочину. Відсутність
виконавця означає відсутність співучасті.
Організатор злочину – це особа, яка організувала скоєння злочину або
безпосередньо керувала ним. Дії організатора злочину визнаються найбільш
суспільно небезпечними, бо саме він організовує і спрямовує злочинні дії
всіх співучасників злочину. Він може підшукувати учасників злочину,
розробляти плани злочину, давати інструктаж і таке інше.
Підмовником визнається особа, яка схилила до вчинення злочину іншу особу
шляхом прохання, умовляння, погрози, підкупу, шантажу, насильства тощо.
Тобто визначальним є те, що внаслідок активних дій впливу підмовник
схиляє іншу особу на скоєння злочину.
Пособником визнається особа, яка своїми активними діями або
бездіяльністю сприяла скоєнню злочину. Це можуть бути поради, вказівки,
надання засобів для скоєння злочину, усунення перешкоди, попередня
обіцянка приховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину або
предмети, здобуті злочинним шляхом.
Безпосередньо ні організатор, ні пособник, ні підмовник не беруть участі
у скоєнні злочину, але останнє стає можливим саме завдяки зусиллям всіх
співучасників.
Не обов’язково, щоб у кожному випадку співучасті у скоєнні злочину мали
місце всі види співучасників. У скоєнні злочину можуть брати участь,
наприклад, організатор і виконавець, підмовник і виконавець, пособник і
виконавець.
§ 5. Обставини, які виключають суспільну небезпечність і протиправність
діяння
У правоохоронній практиці зустрічаються випадки, коли окремі дії осіб
можуть здаватися суспільно небезпечними і зовні підпадають під ознаки
того чи іншого кримінального закону, але які через певні обставини
позбавлені суспільної небезпеки, а тому не можуть тягнути за собою
кримінальної відповідальності і покарання. Як зазначається у законі: “Не
є злочином дія або бездіяльність, що, хоча формально і містить ознаки
будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через
малозначність не становить суспільну небезпеку”. До обставин, які зовсім
виключають суспільну небезпечність діяння, але зовні мають вигляд
злочину, закон відносить: необхідну оборону, крайню необхідність
затримання злочинця.
У стані необхідної оборони, крайньої необхідності або при затриманні
злочинця завдається шкода суспільним відносинам, але враховуючи, що ці
дії спрямовані на захист інтересів держави, суспільства, законних прав
та інтересів окремих громадян, яким загрожує небезпека, вони не тільки
не є суспільно небезпечними, а навпаки – є суспільно корисними.
Кожна людина, незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися
за допомогою до інших осіб чи органів влади, має право на необхідну
оборону, тобто вчинення дії, як зазначено в законі, з метою захисту
інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів
суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання шляхом
завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою
негайного відвернення чи припинення посягання.
Правомірним буде застосування навіть зброї або будь-яких інших засобів
чи предметів з певними наслідками, якщо воно здійснене для захисту від
нападу озброєної особи, припинення протиправного насильницького
проникнення у житло чи інше приміщення.
“Не є злочином дія, – говориться у законі, – яка, хоча й підпадає під
ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані
крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує
інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини
або інших громадян, якщо цю небезпеку за таких обставин не можна було
усунути іншим способом і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж
відвернута шкода”. Ця небезпека може виникнути внаслідок стихійних сил
природи, злочинних дій, поведінки тварин і таке інше.
Наприклад, для врятування судна, яке потрапило в аварію, капітан наказує
викинути частину вантажу в море, або, щоб уникнути наїзду на дитину, яка
випадково вибігла на дорогу, водій спрямовує машину в будівлю чи іншу
споруду, завдаючи відповідно матеріальної шкоди, але рятуючи життя
людини.
Шкода може бути заподіяна і злочинцю з метою його затримання і
доставлення відповідним органам влади для подальшого вирішення питання
про відповідальність. Такі дії теж визнаються суспільно корисними, бо
сприяють боротьбі зі злочинністю. Тому “дії потерпілого та інших осіб
безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи,
яка вчинила напад, для доставлення її відповідним органам влади як
правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні
для затримання і відповідали небезпечності посягання й обставинам
затримання злочинця”.
§ 6. Кримінальне покарання і його види
Кримінальне покарання – це засіб державного примусу, який застосовується
судом у вироку до особи, що скоїла злочин, і виражає негативну оцінку
злочину й особи, яка його вчинила.
Не маючи за мету завдавати фізичних страждань або принижувати людську
гідність, закон визначає, що кримінальне покарання призначається для
виправлення і перевиховання засуджених, а також запобігання вчиненню
нових злочинів як з боку самих засуджених, так і з боку інших осіб.
У законі визначена система покарань і їх види. Виділяються покарання
основні та додаткові. Перелік їх є вичерпним.
І. Основні – це покарання, які призначаються судом лише як самостійні.
До них належить: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі,
позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю,
штраф, громадська догана, направлення військовослужбовців строкової
служби в дисциплінарний батальйон.
З 4 квітня 2000 року вступив у силу Закон України “Про внесення змін до
Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів
України” від 22.02.2000. Цей закон відмінив смертну кару. Смертна кара в
Україні застосовувалась як виключна тимчасова міра покарання за деякі
особливо тяжкі злочини проти держави та особистості (наприклад, за
посягання на життя державного діяча, за диверсію, умисне вбивство при
обтяжуючих обставинах і деякі інші). Замість смертної кари відтепер
застосовується довічне позбавлення волі, як основний вид покарання.
Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини
віком до 18 років, до осіб віком понад 65 років, а також до жінок що
були вагітними під час вчинення злочину або на момент винесення вироку
(ст. 25 КК)
ІІ. Додаткові – це покарання, які призначаються лише в доповнення до
основних і самостійно застосовуватись не можуть, а саме: конфіскація
майна, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення
батьківських прав.
Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю,
а також штраф як види покарань можуть застосовуватись і як основні, і як
додаткові.
§ 7. Відповідальність за окремі види злочинів
Найбільш високу ступінь суспільної небезпеки мають злочини проти
держави. Вони поділяються на особливо небезпечні злочини проти держави
та інші.
До першої групи закон відносить такі злочини, які посягають на зовнішню
безпеку України (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або на захоплення державної влади, диверсія) та
інші. Так, передбачається відповідальність у вигляді позбавлення волі
від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна за державну зраду,
тобто за перехід громадянина України на бік ворога у воєнний час або в
бойовій обстановці, за шпигунство чи надання іноземній державі,
організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної
діяльності проти України.
До інших злочинів проти держави закон відносить злочини, що посягають на
основи державного управління у сфері расової, національної та релігійної
рівноправності громадян; злочини, що посягають на основи державного
управління у сфері обороноздатності України (розголошення таємниці,
втрата документів, що містять державну таємницю, ухилення від призову на
строкову військову службу, незаконне перетинання державного кордону та
інші); злочини, що посягають на основи державного управління у сфері
громадської безпеки і громадського порядку (масові безпорядки,
бандитизм).
Зокрема, такий злочин як бандитизм посягає на основи державного
управління у сфері громадської безпеки. Бандитизм – це організація
озброєної банди, участь в озброєній банді чи у нападах, вчинюваних
бандою. Для складу бандитизму достатньо хоча б однієї із названих дій.
Характерними ознаками бандитизму є: стійкість співтовариства (банди),
озброєність і загальна злочинна мета її учасників – вчинення нападів на
державні, громадські установи, підприємства чи окремих громадян.
За вчинення бандитизму може бути призначено покарання у вигляді
позбавлення волі на строк від п’яти до п’ятнадцяти років з конфіскацією
майна.
Високий рівень суспільної небезпеки характерний для злочинів проти
життя. Це різні види вбивства, доведення до самогубства, погроза вчинити
вбивство. Найбільш тяжким злочином серед них є умисне вбивство при
обтяжуючих обставинах, за яке передбачено навіть застосування довічного
ув’язнення. До цього виду злочину закон відносить вбивства з корисливих
та хуліганських мотивів, умисне убивство, вчинене у зв’язку з виконанням
потерпілим службового або громадського обов’язку, умисне убивство двох
або більше осіб чи жінки, яка завідомо для винного була у стані
вагітності, або вбивство, вчинене з особливою жорстокістю чи способом,
небезпечним для життя багатьох людей, з метою приховання іншого злочину,
так само вбивство поєднане із зґвалтуванням. Сюди також віднесені умисне
вбивство, що скоєне особливо небезпечним рецидивістом, а також таке, що
скоєне повторно.
Закон відокремлює і передбачає відповідальність за інші види умисного
вбивства: без обтяжуючих і без пом’якшуючих обставин (просте вбивство);
при пом’якшуючих обставинах, а також вбивство з необережності.
До інших злочинів проти особи закон відносить тілесні ушкодження, побої
й мордування, зараження венеричною хворобою, незаконний аборт, залишення
у небезпеці, ухилення від сплати аліментів, зґвалтування, наклеп, образа
й інші.
Відповідальність за злочини проти власності передбачена другою й п’ятою
главами Кримінального кодексу. Найбільш поширеними є корисливі злочини,
пов’язані з розкраданням державного, колективного чи індивідуального
майна шляхом крадіжки, грабежу чи розбійного нападу, шахрайства або
розкрадання державного чи колективного майна шляхом привласнення,
розтрати або зловживання службовим становищем.
Якщо крадіжка – це завжди таємне викрадання державного, колективного чи
індивідуального майна, то грабіж – це відкрите заволодіння тим же
майном, тобто у присутності особи, якій воно належало чи було довірено,
або особи, яка охороняла його. При цьому грабіжник може застосувати
насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або
погрожувати застосувати таке насильство. Фізичне чи психічне насильство
під час грабежу є способом заволодіння майном або отримання його. Тому
порівняно з крадіжкою грабіж є більш небезпечним злочином.
Розбій характеризується нападом з метою заволодіння державним,
колективним чи індивідуальним майном, який поєднаний з насильством,
небезпечним для життя і здоров’я особи, на яку вчинено напад, або з
погрозою застосувати таке насилля. У більшості випадків під час розбою
застосовується вогнепальна зброя, ножі, кастети й інше. Тому цей злочин
стоїть поряд з найбільш небезпечними.
Глава Х Кримінального кодексу передбачає відповідальність за злочини
проти громадського порядку, громадської безпеки й здоров’я народу.
Хуліганство – це такі дії, які грубо порушують громадський порядок і
виражають відверту неповагу до суспільства, тобто зневажливе
протиставлення своїх особистих суспільним інтересам. Хуліганські дії
здійснюються переважно в громадських місцях мають публічний характер, і
стосуються громадських інтересів.
До злочинів проти здоров’я народу належать: незаконне лікування,
забруднення водоймищ і атмосферного повітря; забруднення моря
речовинами, шкідливими для здоров’я людей або живих ресурсів моря.
Передбачається диференційована відповідальність за дії, пов’язані з
наркотиками: незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення,
пересилання або збут наркотичних засобів; розкрадання наркотичних
засобів; посів або вирощування заборонених до вирощування опійного маку
і конопель; організація або утримання приміщень для вживання наркотичних
засобів й інше.
Розділ Х ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО
§ 1. Правова охорона навколишнього природного середовища
Життєвий рівень людини та, в першу чергу, її здоров’я багато в чому
залежать від умов навколишнього природного середовища.
На збереження і оздоровлення навколишнього природного середовища та
раціональне використання природних ресурсів спрямоване природоохоронне
законодавство.
Охорона навколишнього природного середовища здійснюється різними
засобами, у тому числі і правовими.
Правова охорона навколишнього природного середовища – це сукупність
правових норм, що встановлені державою і спрямовані на виконання заходів
щодо збереження і оздоровлення навколишнього середовища, раціонального
використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки та
інше.
Завдання правової охорони навколишнього природного середовища полягає у
регулюванні відносин у галузі його охорони, використання та відновлення
шляхом закріплення в законодавстві обов’язкової для всіх міри належної
поведінки щодо середовища проживання.
Сучасними нормативно-правовими актами, що регулюють основи організації
охорони навколишнього природного середовища, є Закони України “Про
охорону навколишнього природного середовища”, “Про тваринний світ”, “Про
охорону атмосферного повітря”, “Про карантин рослин”, “Про
природно-заповідний фонд України” та інші, а також відповідні кодекси
(земельний, водний, лісовий).
Важливе місце у системі законодавчих актів про охорону природи займає
Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, який
прийнятий 25 червня 1991 року і визначає правові, економічні та
соціальні основи організації охорони навколишнього природного
середовища.
Домінуюче положення цього закону зумовлене тим, що він регулює
екологічні відносини на базі єдиних для всього екологічного права
принципів і правил. У ньому вперше в законодавчому порядку отримали
самостійне закріплення екологічні права та обов’язки громадян,
екологічна експертиза, засоби забезпечення екологічної безпеки. Даний
закон також визначає повноваження Рад народних депутатів та органів
управління у галузі охорони навколишнього природного середовища. Так,
законом чітко визначені компетенцію Верховної Ради України, Верховної
Ради Автономної Республіки Крим у галузі охорони навколишнього
природного середовища, повноваження місцевих рад народних депутатів у
цій галузі.
До органів державного управління у галузі охорони навколишнього
природного середовища віднесено Кабінет Міністрів України, ради народних
депутатів та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально
уповноважені на те державні органи з охорони навколишнього природного
середовища і використання природних ресурсів.
Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного
середовища здійснюється громадськими об’єднаннями і організаціями, якщо
така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до
законодавства України.
Державній охороні і регулюванню використання на території України
підлягає навколишнє природне середовище як сукупність природних і
природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в
господарський обіг, так і невикористовувані в народному господарстві в
даний період (земля, води, надра, ліси та рослинність, тваринний світ та
інші природні комплекси).
Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної
обстановки підлягають також здоров’я і життя людей.
Закон визначає державну, громадську та інші види експертизи, закріплює
обов’язковість її проведення в процесі законотворчої, інвестиційної,
управлінської, господарської та іншої діяльності, що впливає на стан
навколишнього природного середовища.
В окремі розділи закону включені норми, які регламентують використання
природних ресурсів, контроль і нагляд, а також економічний механізм
забезпечення охорони навколишнього природного середовища.
§ 2. Екологічні права й обов’язки громадян
Діюче законодавство передбачає, що кожний громадянин України має право
на безпечне для його життя і здоров’я навколишнє природне середовище.
Громадяни мають право брати участь в обговоренні проектів законодавчих
актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів,
які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного
середовища, та внесення пропозицій до державних та господарських
органів, установ та організацій з цих питань.
Кожен громадянин України має право на участь у розробці та здійсненні
заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального
і комплексного використання природних ресурсів.
Громадяни можуть об’єднуватися у громадські природоохоронні формування,
а також отримувати у встановленому законом порядку повну і достовірну
інформацію про стан навколишнього природного середовища та його вплив на
здоров’я населення.
Громадяни мають право на загальне і спеціальне використання природних
ресурсів, на одержання екологічної освіти, подавати до суду позови до
державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про
відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок
негативного впливу на навколишнє природне середовище.
Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права
громадян.
Екологічні права громадян забезпечуються проведенням широкомасштабних
державних заходів щодо підтримки, відновлення і поліпшення стану
навколишнього природного середовища; обов’язком міністерств, відомств,
підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи
для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на
навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при
тестуванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації
народногосподарських об’єктів; участю громадських об’єднань та громадян
у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;
здійсненням державного та громадського контролю за додержанням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну
громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища; невідворотністю відповідальності за порушення
даного законодавства
Поряд з екологічними правами громадяни мають певні обов’язки. Так,
незалежно від того, чи є громадяни природокористувачами (тобто
використовують природні ресурси), чи ні – вони зобов’язані берегти
природу, раціонально використовувати природні ресурси, охороняти її
багатства, вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів
та штрафи за екологічні правопорушення (плата за спеціальне
природокористування встановлюється на основі нормативів плати і лімітів
використання природних ресурсів).
Крім того, громадяни України зобов’язані не порушувати екологічні права
і законні інтереси інших суб’єктів, а також компенсувати шкоду,
заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє
природне середовище.
§ 3. Загальне і спеціальне використання природних ресурсів
Громадяни використовують природні ресурси для задоволення різних потреб
та інтересів. Експлуатація землі, води, надр, лісів та інших природних
об’єктів здійснюється в порядку загального і спеціального їх
використання.
Суб’єктами права загального користування природними ресурсами можуть
бути, згідно із Законом України “Про охорону навколишнього природного
середовища”, всі громадяни. Закон гарантує громадянам право на
використання природних ресурсів для задоволення естетичних, оздоровчих,
матеріальних та інших потреб. Це право здійснюється громадянами
безкоштовно, без закріплення за ними певних природних ресурсів. Для його
здійснення не потрібно відповідного дозволу уповноважених органів і
осіб. Загальним є, наприклад, використання скверів, парків, водоймищ,
лісів (збір дикорослих ягід, грибів, горіхів і т. д.).
На відміну від загального використання природних ресурсів, спеціальне
природокористування здійснюється громадянами, підприємствами, установами
і організаціями у випадках, коли певні природні ресурси у встановленому
законодавством порядку надаються їм у володіння, користування чи в
оренду. Природні ресурси для спеціального користування надаються на
підставі спеціальних дозволів – державних актів на право володіння чи
право постійного користування землею, лісорубських квитків, мисливських
карток та інше.
Спеціальне використання природних ресурсів для здійснення виробничої чи
іншої діяльності можливе тільки за плату.
Природокористувачам забороняється погіршувати стан об’єктів природи,
заподіювати їй шкоду. Вони зобов’язані виконувати заходи щодо
раціонального використання природних ресурсів, проводити природоохоронні
і відновлювальні роботи, які спрямовані на збереження і покращання
навколишнього природного середовища.
§ 4. Земельний кодекс України
Земельний кодекс України прийнятий Верховною Радою України 13 квітня
1993 року. Він регулює відносини у сфері використання і охорони землі.
Завданням земельного законодавства є регулювання відносин з метою
створення умов для раціонального використання і охорони земель,
рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання,
збереження та відтворення родючості грунтів, поліпшення природного
середовища, охорона прав громадян, підприємств, установ і організацій на
землю.
Згідно з цільовим призначенням всі землі України поділяються на:
1) землі сільськогосподарського призначення;
2) землі населених пунктів;
3) землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого
призначення;
4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного,
історико-культурного призначення;
5) землі лісового фонду;
6) землі водного фонду;
7) землі запасу.
Власність на землю в Україні має кілька форм: державну, колективну,
приватну. Вони є рівноправними. Розпоряджаються землею ради народних
депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або
надають у користування та вилучають їх.
Користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним є
користування землею без раніше встановленого строку. Тимчасове
користування землею може бути короткостроковим – до трьох років і
довгостроковим – від трьох до двадцяти років.
У постійне користування земля надається радами народних депутатів із
земель, що перебувають у державній власності (наприклад, громадянам
України для ведення селянського (фермерського) та лісового господарства
і т. д.).
У тимчасове користування земля передається Радами народних депутатів із
земель, що перебувають у державній власності (наприклад, громадянам
України для городництва, сінокосіння і випасу худоби, громадським
об’єднанням, релігійним організаціям і т. д.).
Земельний кодекс регулює оренду землі, тобто передачу землі у тимчасове
користування за плату.
У тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам
України, підприємствам, установам і організаціям, громадським
об’єднанням і релігійним організаціям, колективним підприємствам,
міжнародним об’єднанням і організаціям з участю українських та іноземних
юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним
інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям,
іноземним юридичним особам та фізичним особам, особам без громадянства.
Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради народних
депутатів і власники землі.
Умови, строки, плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і
обумовлюються у договорі.
Земельний кодекс України регулює також порядок передачі земель у
власність і надання їх в користування, підстави припинення і переходу
прав на землю, питання вилучення земель, права і обов’язки власників
землі і землекористувачів та захист їх прав, питання охорони земель,
порядок відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам та
інше.
§ 5. Контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного
середовища
Контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища
здійснюється шляхом перевірки, спостереження, обстеження, інвентаризації
та інше.
Завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища
полягають у забезпеченні дотримання вимог законодавства про охорону
навколишнього природного середовища всіма державними органами,
підприємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності
і підпорядкування, а також громадянами.
Державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища
здійснюється радами народних депутатів та їх виконавчими і розпорядчими
органами, Міністерством охорони навколишнього природного середовища
України, його органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими
державними органами.
Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр,
поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої
рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних
ресурсів, територіальних вод та виключної економічної зони держави,
природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, стан
навколишнього природного середовища.
Громадський контроль у галузі навколишнього природного середовища
здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного
середовища. Порядок діяльності цих інспекторів визначається Положенням,
яке затверджує Міністерство охорони навколишнього природного середовища.
Громадські інспектори уповноважені проводити перевірки, складати
протоколи про порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища і подавати їх органам державного контролю і
правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності,
подавати допомогу органам державного контролю в діяльності щодо
запобігання екологічного правопорушення.
Нагляд за дотриманням законодавства про охорону навколишнього природного
середовища також здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані
йому органи прокуратури. У разі необхідності у складі органів
прокуратури України можуть створюватися спеціальні екологічні
підрозділи.
§ 6. Відповідальність за порушення екологічного законодавства
Підставою для юридичної відповідальності за порушення екологічного
законодавства є екологічні правопорушення. До них належать:
1) порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє середовище;
2) невиконання вимог екологічних експертиз;
3) порушення норм екологічної безпеки;
4) порушення екологічних вимог при проектуванні, розміщенні,
будівництві, реконструкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації
підприємств, споруд та інших об’єктів;
5) допущення наднормативних, аварійних та залпових викидів і скидів
забруднюючих речовин та інші шкідливі впливи на навколишнє природне
середовище;
6) самовільне спеціальне використання природних ресурсів;
7) несвоєчасна сплата платежів за використання природних ресурсів;
8) невиконання розпоряджень органів, які здійснюють державний контроль у
галузі охорони навколишнього природного середовища;
9) порушення вимог законодавства України при проведенні екологічної
експертизи, в тому числі поданні завідома неправдивого експертного
висновку;
10) перевищення лімітів та порушенні інших вимог використання природних
ресурсів;
11) невжиття заходів щодо попередження та ліквідації екологічних
наслідків аварії та іншого шкідливого впливу на навколишнє природнє
середовище;
12) невиконання вимог охорони територій та об’єктів природно-заповідного
фонду, інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і
рослин, занесених до Червоної книги України та інші екологічні
правопорушення.
За скоєння екологічних правопорушень винні особи несуть адміністративну,
цивільну, дисциплінарну і кримінальну відповідальність.
Дисциплінарна відповідальність застосовується у випадках порушення
екологічних вимог внаслідок недотримання трудової чи виробничої
дисципліни.
Адміністративні стягнення накладаються на винних, якщо порушення
екологічного законодавства характеризується невеликими ступенями
суспільної небезпеки (наприклад, порушення правил використання земель,
порушення правил використання водних ресурсів, знищення корисної для
лісу фауни і т. д.).
За скоєння злочинних екологічних правопорушень, наприклад, забруднення
водоймищ і атмосферного повітря, забруднення моря речовинами, шкідливими
для здоров’я людей або для живих ресурсів моря та інше, накладається
кримінальна відповідальність.
Законом закріплений обов’язок підприємств, установ, організацій і
громадян відшкодовувати збитки, заподіяну ними внаслідок порушення
екологічного законодавства, тобто нести цивільну відповідальність.
Pозділ ХІ СУДОВА СИСТЕМА ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ
§ 1. Судова система України
Згідно з ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється
виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих
функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
Судову систему в Україні складають:
1) Конституційний Суд України;
2) суди загальної юрисдикції;
3) арбітражні суди.
Конституцією України і законами України гарантуються незалежність та
недоторканість суддів.
Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду
України та суддів, які призначаються на посаду вперше.
Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках
народні засідателі та присяжні.
Правосуддя здійснюється на основі таких принципів:
1) законність – організація та діяльність суду здійснюються на основі
законів, у кожному конкретному випадку вимагається, щоб були посилання
на конкретну норму права при прийнятті рішення суду;
2) недоторканість житла – ніхто не має права без законної підстави
увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому;
3) недоторканість особи – ніхто не може бути позбавлений волі,
затриманий за підозрою у вчиненні злочину, заарештований не інакше, як
на підставі та в порядку, передбаченому законом;
4) охорона особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних
розмов і телеграфних повідомлень – ніхто не має права без законних на те
підстав втручатися в особисте, сімейне життя громадян чи посягати на їх
честь і репутацію;
5) здійснення правосуддя тільки судом – означає виключне право
(прерогативу) суду на визнання людини винною у вчиненні злочину та
призначення їй покарання;
6) колегіальний розгляд справ – цивільні, кримінальні, арбітражні справи
розглядаються колегіально (не менше двох осіб) або у випадках,
передбачених законом, – одноособово;
7) здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і
судом – незалежно від статі, расового походження, майнового стану до
всіх громадян застосовується одне і те ж законодавство;
8) приналежність та підкорення суддів і народних засідателів лише
законові – законодавством забезпечені умови для безпосереднього та
ефективного здійснення суддею чи народним засідателем прав та
обов’язків, будь-яке втручання в їх діяльність є недопустимим і тягне за
собою відповідальність згідно з чинним законодавством;
9) гласність судового розгляду – розгляд усіх справ у судах є відкритим,
за винятком тих, які передбачені законом (державна, комерційна таємниця
або наявність обгрунтованого заперечення однієї з сторін);
10) забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на
захист – кожний, незалежно від скоєного злочину, має право відстоювати
свої законні інтереси та користуватися послугами захисника,
законодавством передбачені випадки обов’язкової участі захисника,
незалежно бажає того чи ні особа, яка скоїла злочин;
11) національна мова судочинства – судочинство повинно вестись на
державній українській мові або ж мовою більшості населення даної
місцевості;
12) презумпція невинності – обвинувачений вважається невинним, поки його
вина у вчиненні злочину не буде доведена у передбаченому законом порядку
і встановлена вироком, що набрав законної сили;
13) участь громадськості в судочинстві – діюче законодавство передбачає
участь у судовому розгляді представників громадських організацій і
трудових колективів для викладення суду думки колективу з приводу
справи, що розглядається судом.
Конституційний Суд України
Відповідно до ст. 147 Конституції України та Закону України “Про
Конституційний Суд” від 16.10.1996 Конституційний Суд є єдиним органом
конституційної юрисдикції в Україні.
Завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції
України як Основного Закону на всій території держави.
Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються
Президентом України, Верховною Радою України та з’їздом суддів України
по 6 членів. Суддею Конституційного суду України може бути громадянин
України, якому на день призначення виповнилося 40 років, має вищу
юридичну освіту та стаж роботи за фахом не менше 10 років, проживає в
Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою.
Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права
бути призначеним на повторний строк.
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному
пленарному засіданні зі складу суддів Конституційного Суду України
шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.
Конституційний Суд України приймає рішення та робить висновки щодо:
1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів
України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов’язковість;
3) додержання конституційної процедури розслідування та розгляду справи
про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах,
визначених статтями 111 та 151 Конституції України;
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Суди загальної юрисдикції
Судова система судів загальної юрисдикції будується згідно ст. 125
Конституції України за принципами територіальності та спеціалізації.
Суди загальної юрисдикції розглядають цивільні, кримінальні справи та
справи про адміністративні правопорушення.
Система судів загальної юрисдикції складається з трьох ланок:
– районні суди (міські суди на правах районних), міжрайонні (окружні)
суди, військові суди гарнізонів;
– обласні (Київський та Севастопольський міські суди), Верховний Суд
Автономної Республіки Крим, міжобласний суд, військові суди регіонів та
Військово-Морських сил;
– Верховний Суд України, до складу якого входить Військова колегія, яка
наділена відповідними повноваженнями.
Суди першої ланки розглядають:
– всі цивільні та кримінальні справи, за винятком справ, що віднесені
законом до відання інших судів;
– у випадках, передбачених законодавством України, справи про
адміністративні правопорушення;
– вивчають та узагальнюють судову практику;
– подають правову допомогу товариським судам;
– здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.
Суди другої ланки розглядають:
– справи, віднесені до їх компетенції як суди першої інстанції;
– справи у касаційному порядку;
– справи у порядку нагляду та за нововиявленими обставинами;
– здійснюють нагляд за судовою діяльністю судів першої ланки;
– вивчають та узагальнюють судову практику, аналізують судову
статистику.
Верховний Суд України (ст. 125 Конституції України) є найвищим органом у
системі судів загальної юрисдикції. До його повноважень належать:
– розгляд справ як суду першої інстанції, у касаційному порядку, порядку
нагляду і у зв’язку з нововиявленими обставинами;
– вивчає та узагальнює судову практику;
– аналізує судову статистику;
– дає керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України з питань
застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ;
– здійснює контроль за виконанням судами України керівних роз’яснень
Пленуму Верховного Суду України;
– вирішує в межах своїх повноважень питання, що випливають з міжнародних
договорів України;
– має право прийняти до свого розгляду будь-яку справу підсудну
нижчестоящим судам.
При призначенні на посади суддів існують загальні для всіх вимоги:
– наявність громадянства України;
– вища юридична освіта;
– володіння державною мовою;
– постійне проживання на території України не менше 10 років;
– позапартійність;
– відсутність судимостей;
– відповідний віковий ценз (судді першої ланки –не менше 25 років, судді
другої ланки – 30 років, судді третьої ланки – 35 років);
– відповідний стаж роботи за юридичною спеціальністю (судді першої ланки
– не менше 3 років, другої ланки – не менше 5 років, у тому числі не
менше 3-х років на посаді судді, третьої ланки – не менше 5 років на
посаді судді).
Арбітражні суди України
Арбітражні суди розглядають справи між юридичними особами, державними
органами.
Завдання арбітражного суду:
– захист прав та інтересів учасників господарських правовідносин;
– сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;
– внесення пропозицій, які спрямовані на вдосконалення правового
регулювання господарської діяльності.
Арбітражним судам підвідомчі справи:
– у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні
господарських договорів;
– у суперечках про визнання недійсними актів ненормативного характеру;
– про банкрутство.
У своїй діяльності арбітражні суди України керуються такими принципами:
– законності;
– незалежності, у тому числі і від органів законодавчої, виконавчої
влади, а підкорення лише законові;
– арбітрування, тобто сприяння досягненню угоди між сторонами;
– гласності судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами;
– відкритого розгляду справ, за винятком тих випадків, коли це
суперечить інтересам охорони державної, комерційної таємниці або коли є
обгрунтовані заперечення однієї зі сторін;
– рівності сторін перед законом і арбітражним судом;
– обов’язковості виконання рішень, ухвал, постанов арбітражного суду;
– змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості.
Система арбітражних судів України складається з двох ланок.
До першої ланки належать:
– арбітражні суди на правах областей, міст Києва та Севастополя,
Автономної Республіки Крим.
До другої ланки належить Вищий арбітражний суд України.
За поданням Голови Вищого арбітражного суду України згідно із
Законом“Про арбітражний суд України” можуть утворюватись інші ланки
арбітражних судів (наприклад, міські, міжрайонні, районні арбітражні
суди).
Арбітражні суди першої ланки мають такі повноваження:
– вирішують господарські спори, які віднесені до їх компетенції;
– розглядають справи про банкрутство;
– у порядку нагляду переглядають рішення, ухвали, постанови цих судів;
– вивчають та узагальнюють практику застосування законодавства;
– аналізують статистику вирішення господарських спорів;
– вносять пропозиції Вищому арбітражному суду України, які спрямовані на
вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики
вирішення господарських відносин.
Вищий арбітражний суд України має такі повноваження:
– керує діяльністю арбітражних судів областей, міст Києва та
Севастополя, Автономної Республіки Крим, несе відповідальність за
організацію, стан та вдосконалення їх роботи;
– перевіряє й поширює позитивний досвід роботи арбітражних судів
України;
– згідно з Арбітражним процесуальним кодексом України має право приймати
до свого провадження будь-який господарський спір;
– вирішує господарські спори, які належать до його компетенції;
– у порядку нагляду переглядає рішення, ухвали, постанови:
а) Вищого арбітражного суду;
б) арбітражного суду Автономної Республіки Крим;
в) арбітражних судів областей;
г) арбітражних судів міст Києва та Севастополя.
– проводить роботу, спрямовану на попередження (недопущення)
правопорушень у сфері господарських правовідносин;
– вивчає, узагальнює та дає пояснення арбітражним судам з питань
практики застосування законодавства України, яке регулює відносини у
господарській сфері та порядок вирішення господарських спорів;
– аналізує статистику вирішення господарських спорів;
– займається підбором та підготовкою кандидатів на посади арбітрів;
– забезпечує підвищення кваліфікації працівників арбітражних судів;
– створює належні умови діяльності арбітражних судів;
– сприяє нормативному забезпеченню арбітражних судів та веденню
статистичного обліку.
§ 2. Правоохоронні органи України
Правоохоронні органи України – це такі державні та громадські
організації, які своєю діяльністю поставлені забезпечувати законність і
правопорядок, захист прав та інтересів громадян, трудових колективів,
суспільства і держави, попереджувати, присікати правопорушення та
злочини, застосовувати державний примус або заходи громадського впливу
до осіб, які порушили закон та правопорядок.
До правоохоронних органів належить прокуратура, податкова міліція,
органи внутрішніх справ, СБУ, митні органи, органи юстиції, адвокатура
та інші.
Прокуратура України
Згідно з Конституцією України прокуратура України становить єдину
систему, на яку покладається:
– підтримання державного обвинувачення в суді;
– представництво громадян або держави в суді у випадках, визначених
законом;
– нагляд за додержанням законів, органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
– нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
На Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів
покладається вищий нагляд за дотриманням і правилами застосуванням
законів Кабінету Міністрів України, міністерствами, відомствами, іншими
органами державного і господарського управління та контролю Автономної
Республіки Крим, місцевими радами народних депутатів, місцевими
державними адміністраціями, військовими частинами, політичними партіями,
громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами
та організаціями незалежно від форм власності, підпорядкованості та
приналежності, посадовими особами та громадянами.
Система органів прокуратури складається з трьох ланок:
До першої ланки належать:
– районні (міські на правах районних), міжрайонні прокуратури та
прокуратури військових гарнізонів.
До другої ланки належать:
– прокуратури областей (на правах обласних прокуратури міст Києва та
Севастополя), прокуратура Автономної Республіки Крим, військові
прокуратури регіонів та Військово-Морських сил України.
До третьої ланки належить Генеральна прокуратура України.
На рівні Генеральної прокуратури України, обласних та прирівняних до них
існують колегії прокуратури, які є дорадчим органом і розглядають
найбільш важливі питання, що стосуються додержання законності, стану
правопорядку, діяльності органів прокуратури, кадрових питань,
заслуховують звіти підпорядкованих прокурорів, начальників структурних
підрозділів та інше. У разі розбіжності між прокурором і колегією
прокурор проводить у життя своє рішення.
У структурі всіх ланок прокуратури передбачені слідчі, які безпосередньо
займаються розслідуванням злочинів. Прокурорами і слідчими прокуратури
можуть бути особи, які мають: громадянство України; вищу юридичну
освіту; необхідні ділові і моральні якості, від них також вимагається
знання державної мови та проживання на території України. На посади
прокурорів обласного рівня призначаються особи віком не менше 30 років,
які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не
менше 7 років; районних – не молодші 25 років, зі стажем роботи – не
менше 3-х років. Прокурорські працівники проходять атестацію один раз у
5 років. Військові прокурори та слідчі призначаються з числа офіцерів
Збройних Сил України.
Згідно з “Положенням про класні чини прокуратури”, яке затверджене
Постановою Верховної Ради України від 6 лютого 1991 року, працівникам
прокуратури залежно від посади та стажу роботи присвоюються такі класні
чини:
– державний радник юстиції України;
– державний радник юстиції: першого класу, другого класу, третього
класу;
– старший радник юстиції;
– радник юстиції;
– молодший радник юстиції;
– юрист першого класу, другого класу, третього класу.
Класні чини державного радника юстиції України, державних радників
юстиції першого, другого, третього класів присвоюються Президентом
України, інші – Генеральним прокурором.
За порушення закону та дисципліни прокурори та слідчі несуть
відповідальність згідно з дисциплінарним статутом прокуратури України,
який затверджений Постановою Верховної Ради України від 6 лютого 1991
року.
Поняття “прокурор” стосується: Генерального прокурора України та його
заступників, старших помічників та помічників прокурора, прокурорів
областей, районів, начальників управлінь та відділів, які діють у межах
своєї компетенції.
Роботу прокуратур на території України координує Генеральна прокуратура.
Генеральну прокуратуру очолює Генеральний прокурор України, який
призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради
України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада
України може висловити недовіру Генеральному прокурору України, що тягне
за собою звільнення його з посади. Строк його повноважень – 5 років.
Відставка може бути у разі:
– вчинення злочину;
– порушення виконання службових обов’язків;
– за станом здоров’я;
– за власним бажанням;
– втрати громадянства;
– порушення закону.
Генеральний прокурор України має такі повноваження:
– спрямовує роботу прокурорів та здійснює контроль за їх діяльністю;
– призначає першого заступника, заступників, керівників структурних
підрозділів та інших працівників Генеральної прокуратури України;
– затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів
прокуратури;
– призначає за згодою Верховної Ради Автономної Республіки Крим
прокурора Автономної Республіки Крим;
– призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим та всіх
прокурорів за посадою;
– видає накази, які є обов’язковими для всіх органів прокуратур,
розпорядження, затверджує Положення та інструкції;
– присвоює класні чини.
Вказівки Генерального прокурора України з питань розслідувань є
обов’язковими для всіх органів дізнання та слідства.
Податкова міліція
Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів з боротьби з
податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів
державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням
податкового законодавства.
Основними завданнями податкової міліції є:
– запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування,
їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні
правопорушення;
– розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів;
– запобігання корупції в органах державної податкової служби та
виявлення її законів;
– забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної
податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з
виконанням службових обов’язків.
Система податкової міліції складається з трьох ланок. У першу ланку
входять:
– відділи податкової міліції державних податкових інспекцій у районах
(містах на правах районних), міжрайонних та об’єднаних державних
податкових інспекцій.
У другу ланку входять:
– управління податкової міліції державних адміністрацій в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Третьою ланкою є Головне управління податкової міліції, що є одночасно
Першим заступником Голови Державної податкової адміністрації України.
Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань, має такі
повноваження:
– приймає та реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини
і правопорушення, віднесені до її компетенції, здійснює в установленому
порядку їх перевірку і приймає щодо них передбачені законом рішення;
– здійснює відповідно до закону оперативно-розшукову діяльність,
досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, проводить
дізнання та попереднє слідство у межах своєї компетенції, вживає заходів
щодо відшкодування заподіяних державі збитків;
– забезпечує безпеку працівників органів державної податкової служби та
їх захист від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням ними
посадових обов’язків;
– запобігає корупції та іншим службовим порушенням серед працівників
державної податкової служби;
– виявляє причини та умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших
правопорушень у сфері оподаткування, вживає заходів до їх усунення;
– збирає, аналізує, узагальнює інформацію щодо порушень податкового
законодавства, прогнозує тенденції розвитку негативних процесів
кримінального характеру, пов’язаних з оподаткуванням.
Органи внутрішніх справ
Органи внутрішніх справ – це система державних органів, яку очолює
Міністерство внутрішніх справ (віл лат. ministro – служу, управляю).
Керівництво МВС України здійснює міністр внутрішніх справ, який на
посаду призначається Президентом України, за поданням Прем’єр-міністра
та є членом Кабінету Міністрів України.
Діяльність МВС – багатофункціональна, в ході якої вирішується широке
коло питань. Залежно від напрямів діяльності в системі органів
внутрішніх справ діють окремі служби, які взаємодіють між собою при
вирішенні покладених на них основних завдань.
До основних служб ОВС належать:
– міліція;
– підрозділи попереднього слідства;
– державна пожежна охорона;
– забезпечуючі служби;
– внутрішні війська;
– учбові заклади.
Система органів внутрішніх справ складається з трьох ланок.
До першої ланки належать:
– районні (міські на правах районних) відділи (у місті Києві управління)
внутрішніх справ.
До другої ланки належать:
– управління (головні управління МВС областей), на правах областей міст
Києва та Севастополя та Автономної Республіки Крим.
До третьої ланки належить Міністерство внутрішніх справ України.
До основних завдань ОВС належить:
– підтримання правового режиму в державі;
– охорона прав та законних інтересів людини і громадянина, державних і
недержавних органів;
– профілактика, попередження і боротьба з протиправними посяганнями на
державний і суспільний лад, територіальну та економічну безпеку держави,
здоров’я та життя людини, правопорядок і громадський порядок;
– попередження й виявлення злочинів та інших правопорушень, притягнення
винних до відповідальності;
– розкриття злочинів, проведення дізнання та попереднього слідства;
– виконання рішень судових органів, у тому числі виконання покарань;
– забезпечення протипожежної безпеки в державі;
– охорона особливих режимних об’єктів, як державних так і недержавних;
– надання допомоги державним і недержавним підприємствам, установам у
забезпеченні їх діяльності;
– правова допомога громадянам, організаціям, установам тощо.
Основне навантаження у боротьбі зі злочинністю покладається на міліцію.
Міліція є єдиною системою органів, що входить у структуру Міністерства
органів внутрішніх справ, яка виконує адміністративну, профілактичну,
оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну
(на договірних засадах) функції. Вона складається з таких структурних
підрозділів: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки,
транспортна міліція; державна автомобільна інспекція; міліція
позавідомчої охорони; спеціальна міліція.
Для забезпечення громадського порядку на об’єктах і територіях, які
мають особливе народногосподарське значення або постраждали від
стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерство
внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України може
створювати спеціальні підрозділи міліції.
На службу в міліцію приймають на добровільних засадах громадян, які за
своїми особистими, діловими та моральними якостями, освітнім рівнем,
фізичною підготовкою і станом здоров’я можуть виконувати покладені на
міліцію завдання.
Працівники міліції приймають Присягу на вірність України, текст якої
затверджено Кабінетом Міністрів України.
Не можуть бути прийняті на службу особи, які раніше були судимі за
скоєний злочин чи знаходяться під слідством.
Закон “Про міліцію” надає право працівникам міліції в певних випадках
застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну
зброю, але спочатку повинно бути попередження про намір їх використання,
якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні
засоби можуть застосовуватися, коли виникла безпосередня загроза життю
або здоров’ю громадян чи працівників міліції.
Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби
та зброю до жінок з ознаками вагітності, осіб похилого віку, малолітніх,
крім випадків скоєння ними групового нападу, що загрожує життю і
здоров’ю людей, працівників міліції або збройного нападу.
Закон також визначає правове положення працівників міліції. Законні
вимоги працівників міліції є обов’язковими для виконання громадянами та
посадовими особами.
Втручання в діяльність міліції тягне за собою відповідальність згідно з
законодавством.
Служба безпеки України
Служба безпеки України (СБУ) – це державний правоохоронний орган
спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.
СБУ підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді
України.
На Службу безпеки України покладено – у межах визначеної законодавством
компетенції – захист державного суверенітету, конституційного ладу,
територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного
потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від
розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань
з боку окремих організацій та осіб.
До завдань СБУ також входять попередження, виявлення, припинення та
розкриття злочинів проти миру та безпеки людства, тероризму, корупції та
організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки,
боротьба з іншими протиправними діями, які безпосередньо створюють
загрозу життєво важливим інтересам України.
На СБУ покладені такі обов’язки:
– здійснювати розвідувальну й інформаційно-аналітичну роботу в інтересах
ефективного проведення органами державної влади й управління України,
внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони,
соціально-економічного будівництва, екології та інших питань, пов’язаних
з національною безпекою України;
– здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних
представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи,
пов’язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної і
зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян України за кордоном;
– виявляти, розкривати злочини, розслідування яких, згідно з
законодавством, належить до компетенції СБУ; проводити дізнання та
слідство з цих справ;
– розшукувати осіб, які переховуються після скоєння вказаних злочинів;
– здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження,
запобігання, виявлення і розкриття будь-яких форм
розвідувально-підривної діяльності проти України;
– забезпечити захист державного суверенітету, конституційного ладу і
територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку
окремих осіб та їх об’єднань;
– здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу
Збройних Сил України, військових формувань, а також інших об’єктів та
галузей господарств;
– брати участь у розробці і здійсненні заходів щодо захисту державних
таємниць України;
– сприяти забезпеченню режиму військового та надзвичайного стану у
випадку їх оголошення, наслідків ліквідації стихійного лиха, значних
аварій, катастроф, епідемій, інших надзвичайних ситуацій;
– інші завдання, які безпосередньо спрямовані на забезпечення
внутрішньої та зовнішньої безпеки держави.
СБУ свою діяльність будує на основі таких основних принципів, як
законність; повага до прав і гідності особи; позапартійність;
відповідальність перед народом; поєднання єдиноначальності та
колегіальності; поєднання гласності та конспірації.
СБУ очолює Голова Служби безпеки України, який призначається Президентом
України і йому підзвітний.
За поданням Голови СБУ, Президентом України також призначаються
заступники голови та начальники підрозділів Центрального управління СБУ.
Загальна структура, чисельність, функції СБУ затверджуються Верховною
Радою України.
Систему СБУ складають Центральне управління СБУ, Служба безпеки
Автономної Республіки Крим, обласні управління, районні, міжрайонні,
міські відділи (відділення) СБУ, органи військової контррозвідки,
військові формування, наукові, науково-дослідні заклади та інші установи
СБУ.
Для здійснення покладених на СБУ обов’язків їм надаються такі права:
– вимагати від громадян і посадових осіб припинення правопорушень,
перевіряти у зв’язку з цим документи, що засвідчують особу, проводити
огляд осіб та їх речей, транспортних засобів, якщо існує загроза втечі
підозрюваного або знищення чи приховування речових доказів злочинної
діяльності;
– одержувати за письмовим запитом дані та відомості, необхідні для
забезпечення державної безпеки, користуватися державною документацією та
звітністю;
– входити в розташування підприємств, установ, організацій, військових
частин, службові приміщення за погодженням з відповідною адміністрацією;
– мати слідчі ізолятори;
– використовувати в службових інтересах транспорт організацій, установ і
громадян з наступним відшкодуванням витрат;
– входити до житлових і службових приміщень, переслідуючи осіб, що
підозрюються у вчиненні злочину, з наступним повідомленням протягом 24
годин прокуророві;
– проводити гласні та негласні оперативні заходи.
Постійний контроль за дотриманням законодавства СБУ здійснює Комітет
Верховної Ради України з питань оборони та державної безпеки. Голова СБУ
регулярно інформує Верховну Раду про діяльність СБУ, стан державної
безпеки та інших питань. Контроль за СБУ також здійснює Президент
України через спеціально призначених посадових осіб, діяльність яких
визначається положенням, затвердженим Президентом.
Вищий нагляд за дотриманням і застосуванням законів СБУ здійснюється
Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами
Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Митні органи
Митні органи України безпосередньо здійснюють митну справу.
Вони становлять систему органів управління митною справою (митну
систему), що вимагає Державний митний комітет України, територіальні
митні управління, митниці та інші митні установи України.
Державний митний комітет України створюється Президентом України.
Територіальні митні управління створюються Кабінетом Міністрів України.
Створення, реорганізація й ліквідація митниць та інших митних установ
України здійснюється Державним митним комітетом України за погодженням з
Міністерством фінансів України.
Державні органи, установи та громадські організації не мають права
втручатися у службову діяльність митних органів України, крім випадків,
передбачених законами України.
Митні органи України здійснюють такі повноваження щодо:
– захисту економічних інтересів України;
– забезпечення виконання зобов’язань, які випливають з міжнародних
договорів України, стосовно митної справи;
– контролю за додержанням законодавства України про митну справу;
– використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при
переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів;
– митного оформлення та оподаткування товарів та інших предметів, що
переміщуються через митний кордон України;
– комплексного контролю разом з Національним банком України за валютними
операціями;
– здійснення заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і
додержання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних інтересів
на зовнішньому ринку за участю Міністерства зовнішньоекономічних
зв’язків України;
– створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та
товаро-пасажирського потоку через митний кордон України;
– боротьби з контрабандою та іншими порушеннями митних правил;
– співробітництва з митними та іншими органами зарубіжних країн, а також
з міжнародними організаціями з питань митної справи;
– ведення митної статистики.
Органи юстиції
Органи юстиції України складають таку систему:
– управління юстиції районів (міст на правах районів);
– управління Міністерства юстиції Автономної Республіки Крим, в
областях, містах Києві та Севастополі;
– Міністерства юстиції України.
Міністерство юстиції є центральним органом виконавчої влади, який
організовує здійснення державної правової політики, керує дорученою йому
сферою правління, несе відповідальність за її стан та розвиток.
Міністерство юстиції очолює міністр, якого за поданням Прем’єр-міністра
України на посаду призначає Президент України.
Основними завданнями міністерства юстиції є:
– організація здійснення державної правової політики;
– підготовка пропозиції щодо проведення в Україні правової реформи;
– сприяння розвитку правової науки;
– підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, розроблення
проектів нормативних актів та міжнародних договорів з правових питань,
здійснення правової експертизи проектів нормативних актів,
систематизація законодавства України;
– організаційне та матеріально-технічне забезпечення судів загальної
юрисдикції, організація виконання судових рішень, робота з кадрами,
експертне забезпечення правосуддя;
– організація роботи нотаріату, діяльності щодо реєстрації актів
громадянського стану;
– розвиток правової інформації, формування у громадян правового
світогляду;
– здійснення міжнародно-правового співробітництва.
У склад Міністерства юстиції входять органи державної виконавчої служби,
до яких належать:
– Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції;
– відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції
Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних,
Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;
– районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи
державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.
Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене
примусове виконання рішень судів та інших органів, передбачених законом.
Адвокатура України
Статтею 59 Конституції України передбачено, що для забезпечення права на
захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні
справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Адвокатура України є добровільним професійним об’єднанням, яке покликане
згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод громадян
України, представляти законні інтереси громадян України, іноземних
громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу
юридичну допомогу.
Адвокатура будує свою діяльність на таких основних принципах:
верховенство права; незалежність; демократизм; гуманізм;
конфіденційність.
Адвокатом може бути особа, яка є громадянином України, має вищу юридичну
освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не
менше двох років, яка склала кваліфікаційні екзамени та отримала
свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і прийняла
Присягу адвоката України.
Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті,
органах внутрішніх справ, Служби безпеки, державного управління.
Адвокати мають право займатися адвокатською діяльністю індивідуально,
відкривати свої адвокатські бюро або об’єднуватися з іншими адвокатами в
колегії, адвокатські об’єднання, фірми, контори.
Такі об’єднання діють на засадах добровільності, самоврядування,
колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об’єднань
проводиться Міністерством юстиції України згідно з Положенням “Про
порядок реєстрації адвокатських об’єднань”, яке затверджене Постановою
Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року № 302.
Адвокати виконують такі функції:
– дають консультації і роз’яснення з юридичних питань, усні та письмові
довідки щодо законодавства;
– складають заяви, скарги, інші документи правового характеру;
– посвідчують копії документів зі справ, які вони ведуть;
– здійснюють представництво в суді, інших державних органах перед
громадянами та юридичними особами;
– надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;
– здійснюють правове забезпечення підприємницької та
зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;
– здійснюють свої обов’язки згідно з кримінально-процесуальним
законодавством у процесі дізнання і попереднього слідства.
Адвокат може надавати й інші види юридичної допомоги, які передбачені
законодавством.
Адвокат може мати помічника або декількох помічників з осіб, які мають
вищу юридичну освіту.
Під час здійснення професійної діяльності адвокат має певні права і
обов’язки. Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються
законом.
За порушення вимог Закону “Про адвокатуру” та інших законодавчих актів
України рішенням дисциплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної
комісії до адвоката можуть застосовуватись такі дисциплінарні стягнення,
як попередження, зупинення дії свідоцтва про право займатися
адвокатською діяльністю та анулювання свідоцтва.
Рішення про накладання дисциплінарного стягнення може бути оскаржене до
Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, яка існує при Кабінеті
Міністрів.
Кримінальну справу проти адвоката має право порушити, у випадку скоєння
злочину, тільки Генеральний прокурор, прокурор Автономної Республіки
Крим, прокуратури областей, міст Києва та Севастополя, їх заступники.
Таким правом прокурори не наділені.
Розгляд кримінальних справ судами.
Кримінально-процесуальний кодекс України
Кримінальні справи розглядаються судами згідно з підсудністю, тобто
такою сукупністю юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи, на
основі яких кримінально-процесуальний закон визначає суд, що має право
розглянути її та вирішити щодо змісту пред’явленого обвинувачення.
Визначити підсудність – означає встановити суд, який згідно з законом
уповноважений вирішити конкретну кримінальну справу.
Чинне законодавство України встановлює такі види підсудності:
– родова або предметна – визначається предметом обвинувачення,
кваліфікацією злочину;
– територіальна або місцева – пов’язана з місцем вчинення злочину;
– спеціальна – вона визначається як місцем вчинення злочину, так і
особливостями його суб’єкта;
– персональна – різновид спеціальної. Це підсудність різним ланкам
військових судів справ військовослужбовців залежно від їх військових
звань та посад, які вони займають, а також підсудність справ про злочини
суддів, народних депутатів;
– альтернативна – коли належить розглядати кілька справ, що об’єднані в
одне провадження, які поступили з різних судів;
– за зв’язком справ – обумовлюється можливістю об’єднання в одному
провадженні справ за обвинуваченням однієї особи або групи осіб у
вчиненні одного чи декількох злочинів.
Кримінально–процесуальний кодекс України складається з таких розділів:
І. Загальні положення.
ІІ. Порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство.
ІІІ. Провадження справ у суді першої інстанції.
ІV. Касаційне оскарження вироків, ухвала постанов та внесення на них
подань прокурора.
V. Виконання вироку, ухвали і постанови суду.
VI. Застосування примусових заходів медичного характеру.
VII. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів. Провадження у
справах про злочини неповнолітніх.
У свою чергу перераховані розділи об’єднують 36 глав, які поділяються на
449 статей.
Розгляд цивільних справ судами.
Цивільно-процесуальний кодекс України
Цивільне процесуальне законодавство регламентує правила підсудності
цивільних справ суду, надає громадянам широкі можливості для судового
захисту своїх прав чи інтересів, які охороняються законом. У порядку
цивільного судочинства захищаються різні права громадян. Перш за все,
правосуддя з цивільних справ розраховано на розв’язання будь-яких
конфліктів, що виникають між громадянами, громадянами та організаціями.
Підвідомчість цивільних справ суду і конкретні її правила встановлені
статтею 21 ЦПК. Відповідно до цієї статті підвідомчі справи з спорів,
які виникають з цивільних, сімейних, трудових і колгоспних
правовідносин, якщо хоча б однією із сторін є громадянин, за винятком
випадків, коли їх віднесено законом до відання адміністративних чи інших
органів. Крім того, судам підвідомчі справи, які виникають з
адміністративно-правових відносин, справи особливого провадження та інші
справи, віднесені законом до їх компетенції, справи, в яких беруть
участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства
та організації.
Цивільно-правові спори – це, головним чином, спори майнового характеру:
– спори про право власності на певне майно, порядок користування
загальним майном, про розподіл загального майна, виділення з колгоспного
двору та виділення долі із загального майна;
– спори, які виникають внаслідок спричинення шкоди;
– спори, які виникають з приводу авторства на відкриття, винахід,
раціоналізаторську пропозицію та інше.
Відповідно до чинного цивільно-процесуального законодавства судам також
підвідомчі справи, які виникають із адміністративно-правових відносин, і
справи особливого провадження. До перших закон відносить справи: скарги
про неточності у списках виборців; заяви про висновок щодо наявності
підстав для відміни рішення про реєстрацію кандидата в депутати; скарги
про дії органів і посадових осіб у зв’язку з накладенням
адміністративних стягнень; скарги про неправомірні дії посадових осіб і
органів державного управління, які обмежують права громадян; стягнення з
громадян недоїмки з податків, самооподаткування сільського населення і
державне обов’язкове страхування.
У порядку особливого провадження суд розглядає справи: про визнання
громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним або оголошення
громадянина померлим; встановлення неточностей у записах актів
громадянського стану; встановлення фактів, які мають юридичне значення;
відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника; оскарження
нотаріальних дій чи відмову в їх здійсненні.
Перелік справ, які виникають з адміністративно-правових відносин, а
також справ особливого провадження несе виключний характер і є
вичерпним.
Цивільно-процесуальний кодекс України складається з шести розділів:
І. Загальні положення.
ІІ. Особи, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки.
ІІІ. Провадження справ у суді першої інстанції.
ІV. Провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях.
V. Виконання судових рішень.
VI. Цивільні процесуальні права іноземних громадян та осіб без
громадянства. Позови до іноземних держав, судові доручення і рішення
іноземних судів. Міжнародні договори.
У складі перерахованих розділів містяться 50 глав, які у свою чергу
об’єднують 400 статей.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
