.

Поняття та сутність інституту адвокатури. (підручник)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 24460
Скачать документ

Глава І

Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня «advocare»,
«advocatus» («закликати», «запрошений»)1.

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура
в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів,
відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно
до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому
вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який
може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту2.
Зокрема, у стародавніх племенах південної Африки спостерігаються зародки
адвокатури. Так, у кафрів (Південне-Східна Африка) позивач приходив до
суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких
країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист родичам
або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так
звані, муфтії – – знавці ісламського права, які були його коментаторами,
їх обов’язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим
особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв
захисни-

Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. —
СПб, 1890. —Т. 1, — С. 167; Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. —
Ч. 1.

> — СПб, 1893,—С. 1,47—48.

” Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — С. 5.

ком міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося
священним обов’язком: «робіть добро, прагніть до справедливості,
допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних
країнах Середземномор’я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча
особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб,
які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у
суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами.
Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі
оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен. Слід зазначити,
що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до
правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, греки не виявили
себе в юриспруденції, а з іншого — цей народ був значною мірою схильним
до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток
світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і
безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно
вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її.
Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін
професійної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді
люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презентації на
форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів:
консулів, преторів або цензорів.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична
підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди —
кандидати в адвокати прослухову-вали курс риторики у фахівців
ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих
правознавців, відвідували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні
строк, ні навіть обов’язковість цих занять не були закріплені законом.
Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід,
могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. У цей
період адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим
шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей
період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк
Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала
великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської
професії як вільної. Так, за кодексами Юстиніана адвокатура вводилася у
рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до
державної служби. Адвокати стали представниками стану (ordo), під яким
розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються
однією професією, без будь-якого відношення до їх внутрішньої
організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого
адміністративно-судового чиновника провінції або міста. Не допускалися
до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі,
німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної
відповідальності, жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був
закінчити спеціальний (п’ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та
скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotu-1а) за префектурами
у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною
(primas). Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuti) та
позаштатних (supernume-rarii). Різниця між ними полягала в тому, що
перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а
другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні
адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних.
Головними, професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта,
вимагання великих гонорарів, кляузництво та ін. За ці та подібні їм
порушення професійних обов’язків накладалося єдине покарання — заборона
адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива
професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до
розгляду кожної судової справи. У цій присязі адвокати зобов’язувалися
докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі
вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час,
навіть під

час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від
того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови
адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого,
щоб, як наголошувалося в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони
не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з
яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли
продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових.
На суді адвокат був зобов’язаний утримуватись від образливих висловів та
не зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи
адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту
він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір
гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд
призначав гонорар, враховуючи складність справи, талановитість адвоката,
традиції адвокатури і ранг судової інстанції. Заняття адвокатською
діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей
період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три
правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що
існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.

Обидві форми організації римської адвокатури як республіканського
періоду, так і часів імперії не вплинули у більшій або в меншій мірі, на
устрій адвокатури в державах Західної Європи.

У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адвокатури зазнають
певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього
необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити
присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був
обов’язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою
абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати права на
заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на
невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в
Англії. Тут особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській
діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і
через три роки отримувала

звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали
права виступати в судах. Ще через п’ять років навчання внутрішні
адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і
отримували право практикувати.

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було
таке. У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було.
Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег по
професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже
з’являється зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі
релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община
адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її
членами. Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у
зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх
членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які
й сьогодні готують та об’єднують у єдину корпорацію практикуючих
юристів: суддів і адвокатів.

Гонорарна практика у цей період йде по шляху, накресленому юстиніановим
законодавством. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала
максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат,
обумовлювати її розмір до початку процесу. Якщо ж такої умови не було
або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то розмір його визначався
парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом до суду в разі
ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлювалася
такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права
практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а
іноді навіть тілесному покаранню. •

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання
юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Значних змін
зазнала у середні віки діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У
цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на
таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у
кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля
Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним
дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність
чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від
судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з
судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення
гонорару.

Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово набирає іншого вигляду. У
нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову
організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції становлення
самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду
«общини адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом
самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії
організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони
перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких
були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання
адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою
дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Німеччині за
статутом 1878 р. адвокати об’єднувалися у адвокатську камеру (або
адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У СІЛА за законом 1871 р.
адвокати Нью-Йорка об’єдналися в одну самоврядну колегію на чолі з
виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та
повірені теж об’єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на
шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до
адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної роботи або
стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася
наявність трирічного практичного стажу або п’ятирічне стажування. У
Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до
самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за
захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за
особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта,
який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у
Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати
його

Ю

повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гонорару
відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар
обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред’явити до
клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та
проходячи через різноманітні фази свого розвитку, досягає повного
розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є
родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних
народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до
сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у
напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся
у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на
професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається
неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з
економічним і соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у
суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі
законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони
адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією,
римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та
вирішило питання винагороди римських юристів. Організація
республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення
правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи
професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління
змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів зайняли
інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим
представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність
підпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільного
пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього
періоду принципами її організації були: відсутність станової
організації; відокремлення правозаступництва від судового
представництва; відносна свобода професії, тісний зв’язок з судовими
органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система
визначення гонорару. У насту-

11

пні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах.
Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна
безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солідарності,
перетворившись на силу, яка активно використовується в усьому світі для
забезпечення демократичних прав і свобод людини.

Якою ж життєвою потребою викликане існування адвокатури? У чому полягає
її поняття та сутність?

З цього приводу не можна не погодитись з думками Є.В.Васьковського,
висловленими ще у 1893 році в його праці «Организация адвокатуры»: «На
перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові
норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і
кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не
звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві
відносини стають різноманітнішими та зап-лутанішими, а разом з тим
ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає
значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної
підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога
людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами
процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально
займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або
здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти – – правознавці
одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова
являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами —
юридичну допомогу, шо надається тим, хто в ній має потребу,
спеціалістами — правознавцями»1.

Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю
природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних
юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних
інтересів громадян та організацій2. Головна соціальна місія,
фундаментальне

1 Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — С. 5.

2 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. — Львов: Свит. —
1992. — С. 8.

12

призначення адвокатури –це захист прав людини. А звідси реальна
здійсненність і надійна захищеність прав людини -найвищий критерій
гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури1.

Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким
чином. Адвокатура – – це громадська, самостійного виду організація
професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію – – захист
прав і законних інтересів громадян і організацій.

Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. — К.:
Ін Юре. — 1997.—С. 80, 81.

13

Запитання для самоконтролю

1. Як була організована правова допомога на нижчих ступенях розвитку
людського суспільства?

2. З адвокатури якої держави почався розвиток сучасної адвокатури?

3. Яких змін зазнала адвокатура в період середньовіччя?

4. Якої форми набула адвокатура у нові часи?

5. Якою життєвою потребою викликано існування адвокатури?

14

Глава II

Історичний Іллях розвитку адвокатури в Україні

§ 1. Адвокатура в Україні

у дореволюційний період

(1864-1917 pp.)

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно
простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й
законодавчо закріплена як особливий правовий інститут. Щоправда, й до
цього в Україні існувало так зване судове представництво.

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у
судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного
життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного
факту)1. В цей період, коли українське судочинство характеризувалося
суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над
писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського,
товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в
моральній підтримці своєї сторони2.

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період
польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.). Як відомо, землі України в
останній чверті XIV ст. були підпорядковані Великому князівству
Литовському, а після укладення в 1569 р.

1 Правда Русская: В 2-х т. М.-Л. 1947. Ст. 18, 21, 22, 31, 37, 46, 49,
66, 85.

2

Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. Львів, 1934. С. 31.

15

Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі
Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні
негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило
певний позитивний вплив, зокрема, на формування основ правової системи
України. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і
магдебурзьке право.

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення
звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося
магдебурзьке (німецьке) право (XIV—XV ст.), а дещо пізніше — й у
загальнодержавних судах (XV ст.). Вперше станова професійна адвокатура
з’являється у міських судах, а згодом – – у загальних публічних. Назва
«адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Правах,
по которым судится малороссийский народ»1 — пам’ятці козацького права
1743 p., тобто в період гетьманщини в Україні. Доти ж перший Литовський
статут 1529 р. вживає термін «прокуратор»2. Щоправда, вживаються слова
«адвокат» — «адвокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців
-(війтів)3. Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити
слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування
звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила
громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво
досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських,
товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж
сторони»4. Однак в міру того, як право писане -закон витісняє право
звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним
правом — тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час
народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного
оформлення ще був віддалений у часі.

Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке
право, в міських судах вперше у XV ст. і

1 Права, за якими судиться малоросійский народ. 1743. — К., 1997.

2 Статут Великого княжества Литовского 1529 г. — Минск. 1960.

3 Падох Я. Ґрунтовий процес гетьманщини. Львів, 1938. С. 25—26.

4 Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. — С. 32.

16

з’являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні
будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа
могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний
повноправний мешканець міста1.

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих —
господарських, а також у судах гродських і земських, з’являється новий
тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, або речника»2. Так,
Литовський статут, який діяв на українських землях аж до 1842 р.3 в усіх
своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 pp.) встановлює умови,
необхідні для виконання обов’язків прокуратора в судах. Зокрема, у ст.
10 VI розділу першого Литовського статуту наводиться умова, за якою
прокуратором у судах не міг бути іноземець, а лише чоловік «у Великом
княжестве оселый»4.

Найдокладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут,
який прокураторам присвячує п’ять артикулів (57—61) IV розділу5.

Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина
(навіть не шляхтич) за винятком духовних осіб та судового персоналу
замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб
могла виконувати обов’язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як
представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був
подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти
інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно
підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий
захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Ось
як про це сказано: «Тогды вряд маеть таковому прокуратора дармо
придавати и казати от

Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. С. 32.

2 Там же.

3Там же. С. 34.

Статут Великого княжества Литовского 1529 г. Ст. 10.

Статут Великого княжества Литовского 1588 г.; Тексты. Справочник.
Комментарии. Минск. 1989.

2 9-382

17

них у права мовити, и прокуратор маеть в том уряду быти послушен; а если
бы прокуратор уряду в том послушон быти не хотел, таковому прокуратору и
от инших особ у того суду мовенье не маеть быти допущоно». Зокрема,
цього захисника позбавляли права практикувати в даному судовому окрузі.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення
захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з
матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної
сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права
адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме
вчинення шкоди клієнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без
поважних причин не з’явився в судове засідання й не довів через присягу
причину своєї відсутності перед судом, «такие прокураторы горлом карани
быти мають». Тобто передбачалася смертна кара.

Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба
впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську
діяльність як певну професію1.

Норми Литовського статуту й магдебурзького права залишалися діючим
правом й у період гетьманщини (1648 — кінець XVIII ст.). Однак ні
Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже
магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного
застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація
українського права, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був
вироблений проект кодексу українського права під назвою: «Права, по
которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей
законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на
практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п’ять (7—11) артикулів, що
містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського
права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або
«повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката:
«Адвокат, пленипо-тент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот,
который в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет,
ответствует и росправляется».

1 Чубатий М. Вказ. праця. С. 33.

18

«Права» також уперше передбачають обов’язок реєстрації професійних
адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов’язок
приносити присягу такого змісту: «Я (имя) присягаю Господу Богу
всемогущему, что хощу быть суду послушным в тех делах, в которих по
правам должен есм, и что должность мою повереническую верно, тщателно,
совершенно, безволокитно, не с умишлением о размножении споров, править,
и дело, мне от челобитчика или от вступка повереное, по силе ума моего,
по совести и по найлутшому размишлению защищать буду. Уведав же правый
умысл, совесть и всякие доводы своея стороны, ничего того противной
стороне, ани ея повереному и помощникам, словом, писмом, показанием, ни
чрез себе самого, ни чрез иного, ко вреду своея стороны объявлять не
допущуся, и к оной противной не приклонялся, при своей первой стороне до
окончания того дела стоять, и все то, что доброму, верному и правдивому
поверенному принадлежит, исправлять, и то не опущать для милости,
приязни, даров и для всякого прибытка своего имею. Так, Господи Боже,
помози мне». З наведеного тексту бачимо, які етичні вимоги ставив
український кодекс до професійного адвоката. Тут слід також наголосити
на тому, що передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних
судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний,
самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих
випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів,
визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред’являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без
будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумове й фізично Дужі,
світського* стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а
духовні — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не
могли займатися судові службовці у своїх округах1.

В українському кодексі важлива суспільна роль відводиться адвокатурі.
Зокрема наголошується «…от чего понеже явствует, что повереным быть не
что другое ест, токмо пособ-ствовать ближнему в его нуждї и служить
справедливости, того

Падок Я. Вказ. праця. С. 26.

2-9-382

19

ради, яко дело и звание повереного честное єсть, толко б оного не
употреблял на зло…» Тобто головним обов’язком адвокатів є допомога
ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові
заборонялося брати справу, яка суперечила праву та справедливості і якої
«без повреждения совести производить невозможно».

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат
повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови,
сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності
сумлінного виконання обов’язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред’явивши «верчое челобитие», яке
він отримував від клієнта.

Якщо адвокат порушував свої обов’язки, які спричинили шкоду
підзахисному, то на нього покладався обов’язок відшкодування її в
подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов’язаний був
позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати
його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за
умисне порушення адвокатом своїх обов’язків передбачалося навіть
відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за
це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання
адвокатом своїх обов’язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають
відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього
захисника тюремним ув’язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий
стан, хоча і не була об’єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку української адвокатури,
слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна
територія) перебувала у складі Російської імперії, що було оформлено
результатом народно-визвольної війни українського народу під проводом
Б.Хмельницького, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями
Земського Собору від 1 жовтня 1653 р.1, Переяславської Ради

1 Воссоединение Украины с Россией. Документи и материалы: В 3-хт. М.,
1953. И. 3. С. 406-414.

20

від 18 січня 1654 р.1 і Березневими статтями 1654 р.2 Ними Україні була
надана широка автономія, яка грубо порушувалася царизмом, а в кінці
XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при
характеристиці процесу заснування дореволюційної адвокатури на Україні в
основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським
урядом.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена
після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи, в
результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних
принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний
для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплене й право
обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури
дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р.3
(зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії —
присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й
практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники
присяжного повіреного –не менше п’яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах
самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних
повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В
Україні до Жовтневої революції існували тільки три округи судових палат
— Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних
повірених.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або
вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів,
установлених правил; призначення повірених для надання безкоштовної
юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження,
догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного
року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін.

Там же. С. 516.

о

Там же. С. 565.

Судебные уставы императора Александра II. СПб., 1883.

21

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до
адвокатури, а також обов’язковий щорічний внесок, який сплачували
присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих
внесків встановлювався радою й коливався від 10 до ЗО крб. Для контролю
за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був
утворений інститут нинішньої ревізійної комісії.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне
свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до
списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального
відома.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і
захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були
приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного
повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і
цивільних справ, Київської — 81,3, Одеської — 88,6і.

Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав від
їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад
присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася
такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також
публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання
безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних,
їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час
ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї
гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної
відповідальності.

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли
бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали
права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали
своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно
було скласти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали
свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових

1 История русской адвокатуры. Т. 2. М., 1916. С. 49.

22

справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публікувалися в
«Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні
могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які,
відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу
Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних
повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській —
120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в
Одеській — 441 і 467, Київській — 492 й 417і. Щодо приватних повірених,
то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до
загальної кількості присяжних повірених, Одеської -7,1% і Київської –
10,7%2.

Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами судових округів
України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис.
населення Харківського округу, 23,7 тис. — Одеського й 32,3 тис.
Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис., 17,4 тис., 16,1 тис.3

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами
організації. До неї вступило багато прогресивних учених, громадських
діячів (М.Жученко, О.Гольденвейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з’явилося
розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних
повірених з передачею їх функцій окружним судам.

У цьому ж році міністрові юстиції було надано право виключати з
адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними. 8
листопада 1889 р. був виданий указ, у якому вказувалося, що євреї можуть
бути зараховані до адвокатури лише з дозволу міністра юстиції4, а з 12
березня 1912 р. прийняття їх взагалі заборонялося5.

Є необхідність окремо зупинитися на організації та діяльності адвокатури
в західноукраїнських землях через те, що

История русской адвокатуры. С. 3. 2 Там же. С. 53. Там же. С. 42.

4 Право. 1915. 18янв. С. 135.

5 Право. 1916. 24янв. С. 191.

23

ця досить значна територія в силу певних історичних обставин упродовж
багатьох віків була відірвана від України.

Так, ще на початку XI ст. Закарпаття було загарбане угорськими
феодалами, в середині XIV ст. Польща заволоділа Галицькими землями і
частиною Західної Волині, а в XIV ст. до Молдавського князівства
відійшла Північна Буковина, яка в XVI ст. потрапила під владу Туреччини.
Й лише в першій половині XX ст. історична справедливість була відновлена
— відбулося воз’єднання західноукраїнських земель у єдиній Українській
державі.

Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину XVI
ст., коли ці землі входили до складу шляхетської Польщі. Тоді було дві
категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали
«квазідікус», другі — особи без спеціальної освіти, які вели менш
важливі справи1.

Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли
вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 р. Так,
адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням
про суд 1781 р. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську
діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права,
пройти практику адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський
іспит2. 16 серпня 1849 р. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 р.
-постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє
законодавство про адвокатуру.

За Положенням 1849 р. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь
доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й
прокуратурі або в адвоката.

До 1855 р. адвокати перебували при шляхетських судах у Львові,
Станіславі, Тарнаві і Чернівцях.

У 1859 р. в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою
діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868
р. підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом,
необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування
і

1 Ганкевич Л. Союз українських адвокатів. Львів. 1933. С. 3. Лициняк В.
Українські адвокатські апліканти в Галичині // 36.: Ювілейний
альманах СУД. Львів, 1934. С. 109.

24

скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому
перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія
адвокатської палати (в Галичині – у Львові) здійснювала нагляд за їхньою
діяльністю. Проте, загальне керівництво адвокатурою належало міністрові
юстиції1.

Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була
спроба скликання першого з’їзду правників і утворення своєї організації,
яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця
слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх
особливостей та специфічних рис. Адже, як відомо, Україна у ці роки не
мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною
мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політичного права для
кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що
особливо проявились у період козаччини2, не міг не позначитися на
адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з’явилися у «Правах,
по которым судится малороссийский народ», де досить чітко були
сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що
пред’являються до нього, обов’язки, принципи оплати адвокатської праці,
відповідальність адвоката за порушення своїх професійних обов’язків.

Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних
засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної
діяльності адвокатури риси. Зокрема, передбачений у «Правах, по которым
судится малороссийский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних
судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний,
самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

В цілому ж ці перші організаційні форми української адвокатури несли в
собі принципи, привнесені у європейську

Радянське право. 1967. № 7.

2

Антонович В. Коротка історія козаччини. — К.: Україна, 1991. С. 12.

25

адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобода
адвокатської професії, тісний її зв’язок з судовими органами, система
визначення гонорару тощо1.

§ 2. Адвокатура в Україні

у післяреволюційний період

(1917 — грудень 1992 pp.)

Становлення адвокатури в Україні (1917-1921 pp.)

Після перемоги Жовтневої революції влада в Україні певний час залишалась
у Центральної Ради, яка частково реформувала судову систему царської
Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних
повірених не внесено будь-яких змін2. Коли Україну було проголошено
Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народний
Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову «Про введення народного
суду»3, якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також
інститути присяжної та приватної адвокатури. У постанові передбачалося,
що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й
захисниками в суді та на попередньому слідстві. Аналогічно вирішувалося
питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням,
затвердженим 23 лютого 1918 р.4

14 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд
вдруге ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну
адвокатуру/(після окупації України в лютому 1918 р. кайзеровською
Німеччиною), і затвердила «Тимчасове положення про народні суди і
революційні трибунали УСРР»5, яке передбачало також порядок організації
захи-

1 Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. —СПб., 1893.

2 Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України.
К., 1992. С. 63, 64.

3 Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради,
постанов і розпоряджень Уряду Української РСР (1917—1941 pp.). К., 1963.
Т. 1.

4 Там же. С. 68—69. 5СУУССР. 1919. № 11. Ст. 141.

26

сту в народних судах і революційних трибуналах/ Так, для захисту були
створені колегії правозаступників в народних судах та окремі — при
революційних трибуналах. Члени перших обирались з числа громадян, що
відповідали вимогам, установленим для виборців1. У повітах члени колегії
обиралися відповідними виконкомами, в містах — міськими Радами, при
ревтрибуналах — губвиконкомами.

Тимчасове положення встановлювало обов’язкову участь захисника в усіх
справах, підсудних революційним трибуналам. Але питання про його допуск
у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. Саме
з цього часу починається активне втручання державних органів у
діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах цими структурами.
Згідно з Тимчасовим положенням до сформування колегій правозаступників
функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати
громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами
губви-конкомів. У народних судах і радах народних суддів функції
захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати
особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або
повітових виконкомів на пропозицію суду2. Крім того, згідно з Декретом
РНК УРСР від 16 квітня 1919 р. «Про трудову повинність спеціалістів по
судовій частині»3 на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним
уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з
колишніх судових установ і присяжної адвокатури.

Про значне одержавлення адвокатури, обмеження професійної свободи та
незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники
перебували на державній службі й одержували заробітну плату.

26 жовтня 1920 р. було прийняте Положення про народний суд УРСР4. Ним
правозаступники обов’язково залучалися як захисники обвинувачених у
кримінальних справах, що розгляда-

1 Конституція УСРР. X., 1920. Ст. 20.

Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров по НКЮ УССР. X.
1920. Вып.1.С. 24;

3 СУ УССР. 1919. № 36. Ст. 436.

4 СУ УССР. 1920. № 25. Ст. 536.

27

лися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії
правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі
родичі, працівники державних установ, члени громадських організацій.
Діяльність колегії правозаступників при ревтрибуналах регулювалася
«Тимчасовим положенням про революційні трибунали УСРР» від 14 лютого
1919 р.

Існування окремих колегій, які обслуговували тільки трибунали, на нашу
думку, було порушенням права людини на захист, оскільки обмежувало
вільний вибір адвоката. Такі колегії стали прообразом діючої до
недавнього часу міжреспубліканської колегії адвокатів для обслуговування
військових трибуналів і спецсудів. У лютому 1919 р. в усіх містах
України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному
місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним
затвердженням виконкомом. 18 жовтня 1921 р. постановою РНК УРСР «Про
встановлення зборів у доход республіки за НКЮ»! було запроваджено оплату
за юридичну допомогу та участь правозаступника в судовому процесі. Однак
і в цьому правовому акті передбачалося положення, що незаможні особи
звільнялися від встановленої оплати за надання їм юридичної допомоги на
підставі відповідних документів, виданих відділами соціального
забезпечення, волосними комітетами, комітетами незаможних селян або
профспілковими організаціями.

У 1920 р. в Україні налічувалося понад 160 юридичних консультацій, у
яких працювало 365 правозаступників. У 1921 р. кількість
правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік. Тоді ж було
організовано 192 бюро для надання безплатної юридичної допомоги2.

Слід зазначити, що організовані відповідно до Тимчасового положення про
народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії
правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії адвокатури
України це був період її становлення.

Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки
вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період
адвокатура політизувалася, що було

1 СУ УССР. 1921. № 1. Ст. 599.

2 Сборник НКЮ по статистическому отделу за 1921 год. Х., 1922. С. 16.

28

небезпечним явищем. Адже адвокати покликані керуватися лише інтересами
їх підзахисних.

Ці перші деформації відіграли певну негативну роль, проклали місток до
викривлення правового становища адвокатури, яке проявилося в
недосконалості її організаційного устрою, а головне — призвели у
багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки,
зокрема, у політичних процесах в Україні, де захист перетворювався на
формальну процедуру1.

Правові основи оформлення інституту адвокатури України

Новий етап в історії адвокатури України пов’язаний з введенням у
республіці нової економічної політики, що зумовило необхідність судової
реформи 1922 p., яка, в свою чергу, поставила на порядок денний і
організаційне оформлення адвокатури. Працівники юстиції висловлювали
різні думки з цього питання. Зокрема, пропонувалося створити приватну
адвокатуру2. Проте здебільшого відстоювалася концепція, згідно з якою
адвокатура повинна була перебувати під постійною опікою, тобто
позбавлялася своєї самостійності й незалежності, наприклад,
пропонувалося встановити нагляд прокурора за діяльністю адвокатури, не
допускати до адвокатури колишніх присяжних повірених, затверджувати
перший склад захисників губвиконкомом, заборонити сумісництво
захисників3. А Нарком юстиції УРСР М.О.Скрипник на одній із нарад
виступив проти надання адвокатурі автономії, за встановлення за нею
судового нагляду. В січні 1922 р. в Харкові відбувся перший
Всеукраїнський з’їзд працівників юстиції, в одній із резолюцій якого
«Про адвокатуру»4 були сформульовані такі принципи створення адвокатури:
організувати колегії правозаступників при губернських відділах юстиції,
оплату праці захисників визначати за таксою з конкретним визначенням
випадків звільнення від оплати, при виборі захисника у кримінальних і
представницт-

Історія адвокатури України / За ред. Т.В.Варфоломеєвої, О.Д.Святоцького.
К.: Либідь, 1992. — С. 15.

Вестник советской юстиции. 1922. № 1. С. 7. 3Там же. 1922. № 5—7. С.
162. 4 Там же. № 2. С. 58—59.

29

г

ва у цивільних справах враховувати побажання особи, яка потребує
юридичної допомоги, вважати недопустимим сумісництво членів колегії
захисників із посадами в НКЮ, РНК, міліції, розшуку. З’їзд також доручив
Наркоматові юстиції розробити відповідний законопроект реформи колегій
правозаступників, який 2 жовтня 1922 р. й було прийнято після
обговорення Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом як Положення
про адвокатуру Української РСР1. 14 листопада 1922 р. на його підставі
НКЮ УРСР затвердив Інструкцію про організацію губернських колегій
захисників при губрайнарсудах2.

За цими нормативними актами у республіці при губернських радах народних
судів створювалися губернські колегії захисників у кримінальних і
цивільних справах. Члени колегії першого складу затверджувалися
президією губвиконкому за поданням губернської ради народних судів.
Надалі прийом у члени колегії здійснювався президією колегії. Членами
колегії могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж
роботи в органах юстиції (прокурори, члени губсудів та військових
трибуналів, помічники прокурорів, слідчі, консультанти й інспектори) або
відповідну теоретичну й практичну підготовку, ступінь і порядок якої
визначався спеціальною інструкцією НКЮ. Дворічна робота на зазначених
посадах звільняла цих осіб від іспитів при вступі до членів колегій
захисників, але за умови, що з часу залишення ними роботи минуло не
більше як шість місяців3. Не могли входити до колегії захисників особи,
які не досягли повноліття, були позбавлені виборчих прав, перебували під
слідством і судом або опікою, а також виключені раніше з колегії
захисників. Члени колегії не мали права обіймати посади в державних
установах і на підприємствах. Виняток становили особи, які перебували на
виборних державних посадах або займалися науково-викладацькою
діяльністю.

На членів колегії захисників покладалося ведення кримінальних і
цивільних справ за призначенням, а також за угодою з особами й
організаціями, котрі зверталися за їхнім сприян-

1 СУ УССР. 1922. № 43. Ст. 630.

2 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 15. 3Там же. 1924. № 45.

ням; ведення справ в адміністративних органах, наділених судовими
правами; складання документів у судових та адміністративних справах;
укладення угод і договорів, надання усних і письмових порад; участь у
діяльності юридичних консультацій, а також у зборах захисників свого
судового округу.

Для обговорення загальних питань своєї діяльності, обрання президії й
заслуховування її звіту, встановлення розміру відрахувань у фонд колегії
та юридичної консультації президією або на вимогу не менш п’ятої частини
членів колегії скликалися загальні збори колегії захисників губернії. На
них обирали зі свого середовища президію колегії (від трьох до семи
осіб), на яку покладалося: розгляд заяв про вступ у члени колегії,
нагляд і контроль за виконанням захисниками їхніх обов’язків та
накладення дисциплінарних стягнень, призначення безплатного захисту й за
таксою, організація юридичних консультацій тощо.

Положенням про адвокатуру було закріплено такий порядок оплати праці
захисників: а) підсудні в справах, в яких участь захисника була
обов’язковою, а також особи, визнані спеціальною постановою народного
суду незаможними, звільнялися від плати; б) робітники державних і
приватних підприємств, члени комнезамів, військовослужбовці, службовці
державних установ і підприємств оплачували послуги захисників за таксою,
встановленою НКЮ; в) в інших випадках винагорода захисників визначалася
за погодженням із заінтересованою стороною.

Захисники з своєї винагороди вносили у фонд колегії певне процентне
відрахування, що встановлювалося НКЮ. Так, згідно з правилами про
регулювання діяльності колегій захисників, затвердженими НКЮ республіки
19 грудня 1922 р.1, цей внесок становив 3% з кожної штати, що надходила
захисникові за ведення цивільної або кримінальної справи.

Крім членів колегії захисників, до захисту допускалися близькі родичі
обвинуваченого й потерпілого, уповноважені представники державних
установ, підприємств, а також профспілкових і громадських організацій.
Інші особи допускалися до захисту лише з особливого дозволу суду, в
провадженні якого була дана справа.

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 19.

ЗО

31

1

Таким чином, першим Положенням про адвокатуру Української республіки
замість колегій правозаступників були створені нові адвокатські органи,
які відрізнялися ширшими правами самоврядування. Так, якщо члени колегії
правозаступників перебували на державній службі, то члени колегії
захисників для обговорення загальних питань своєї діяльності могли вже
скликати загальні збори, обирати свій керівний орган — президію, на яку
покладалося вирішення значної частини питань діяльності колегії. Однак
вже перше Положення про адвокатуру України наділило широкими правами
Наркомат юстиції щодо контролю за діяльністю колегій захисників, тим
самим обмеживши їхню самоврядність.

На розвиток Положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 р.
затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги
населенню, що організовується колегіями захисників1. Усі члени колегії
захисників водночас були й членами консультації. На чолі кожної
консультації стояв завідуючий, обраний строком на шість місяців
загальними зборами членів даної консультації з наступним затвердженням
президією колегії захисників. Чергування кожного захисника протягом
певної кількості годин у консультації було обов’язковим. Юридична
допомога надавалася у формі порад, підготовки паперів тощо.

Кошти консультацій складалися з сум, що надходили на їх утримання від
президії колегії захисників, а також із прибутків самої консультації. З
викладеного видно, що колегії захисників у ці роки вже мали жорстку
структуру, суворе підпорядкування юридичних консультацій президії
колегії, узаконювалося її втручання в професійну діяльність адвокатів
шляхом безпосереднього керівництва, постійних перевірок, контролю за
їхньою роботою; процвітало адміністрування. Значним було й втручання з
боку НКЮ. Це почало негативно позначатися на самостійності,
принциповості адвокатів при виконанні ними професійних повноважень2.

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 24.

2 Історія адвокатури України. С. 18—19.

Слід підкреслити, що Положення про адвокатуру вже в перші роки після
прийняття зазнало деяких змін, зумовлених проведенням у республіці
судової реформи. Так, 16 грудня 1922 р. ВУЦВК прийняв Положення про
судоустрій Української РСР1, яке запровадило єдину систему судових
установ, що складалася з народних і губернських судів, Верховного Суду
УРСР. Положення передбачало, що з метою забезпечення трудящим юридичної
допомоги при вирішенні цивільних спорів та надання захисту в
кримінальних справах при губернських судах (і під їхнім наглядом) діють
колегії захисників. Тепер замість губернських рад народних судів нагляд
за діяльністю колегій захисників покладався на губернські суди. Отже,
адвокатура постійно перебувала під чиїмось наглядом і контролем, що
заважало розвиткові демократичних засад.

29 жовтня 1924 р. постановою ЦВК CPGP були затверджені Основи судоустрою
СРСР і союзних республік2, у ст. 17 яких зазначалося, що для надання
юридичної допомоги населенню, в тому числі з метою виконання завдань
судового захисту, засновуються колегії правозаступників (оборонців).
Вони діють на підставі Положення про судоустрій, загальні принципи якого
визначаються союзним законодавством.

У зв’язку зі скасуванням у червні 1925 р. ВУЦВК
адміністративно-територіального поділу України на губернії й поділом її
території на 41 округів3, були перебудовані й органи юстиції: замість
губернських судів і колегій захисників, що перебували при них, були
створені окружні суди, при яких діяли колегії захисників4. Нове
Положення про судоустрій Української РСР від 23 жовтня 1925 р.5
підтвердило цей статус колегій захисників. Про організацію та діяльність
колегій захисників у цьому Положенні мова не йшла.

Слід зазначити, що у вересні 1927 р. НКЮ був запроваджений при президії
колегії захисників інститут стажистів і практи-

1 СУ УССР. 1922. № 54. Ст. 779.

2 33 СРСР. 1924. № 24. Ст. 203. 3ЗУ УРСР. 1925. № 29—30. Ст. 233.

4 Бюлетень НКЮ УРСР. 1925. № 34.

5 ЗУ УРСР. 1925. № 92—93. Ст. 522.

32

З 9-382

33

кантів1. Стажистами могли бути випускники юридичних факультетів, а
практикантами — особи, що мали дворічний трудовий стаж. Строк стажування
й практики встановлювався не більше року. Він складався з трьох частин:
а) робота в консультації; б) підготовка справ до виступу в суді; в) самі
виступи. Після кожного етапу та закінчення стажування чи практики
керівник стажиста (практиканта) обов’язково звітував про роботу
останнього, заслуховувалася також доповідь самого стажиста. Якщо
керівник, а потім президія позитивно характеризували стажиста
(практиканта), то його зараховували до складу колегії без іспиту.
Критично оцінюючи введений інститут стажистів і практикантів, необхідно
наголосити на тому, що встановлені вимоги до стажистів і, особливо, до
практикантів були досить заниженими. Це в кінцевому результаті негативно
позначалося на професійному рівні адвокатів.

Колегії захисників уже в перші роки свого існування намагалися піднести
престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1926 р. Харківська губернська
колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК про те, щоб назву
«колегія захисників» змінити на «адвокатура». На жаль, ця слушна
пропозиція не знайшла підтримки, оскільки тоді над суспільною думкою
тяжіло спотворене класовим мисленням уявлення про дореволюційну та
зарубіжну адвокатуру.

Цікавим є факт, що у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла
звернення до членів колегій, яке містило норми професійної етики2. Це
була перша спроба привернути увагу до цього вкрай необхідного і досить
важливого елемента адвокатської діяльності. Важливість цього звернення
полягала ще й у тому, що в ті й наступні роки серед працівників юстиції
панувала суперечлива думка відносно етики адвоката. Зокрема, вважалось,
що «адвокатська етика — це загальна етика для радянського робітника,
судді, прокурора. Вона нічим не повинна від них відрізнятися»3.
Повертаючись до окремих моментів своєрідного «кодексу честі» адвоката,
слід виділити те, що

Збірник чинних установ, інструкцій, обіжників НКЮ й Найвищого Суду УРСР.
X., 1930. Ст. 40.

2 Вестник Советской юстиции. 1923. № 5. С. 139, 140.

3 Вісник Радянської юстиції. 1929. № 13(143). С. 386—387.

34

в ньому досить цікаво висловлена позиція щодо суду та його
співробітників. У ньому, зокрема, зазначалося, що захисники повинні
ввічливо й коректно ставитися до суду і всіх учасників процесу. Йшлося
також й про норми щодо колегії, президії та своїх колег. Особливе
значення надавалося взаєминам з клієнтами. Підкреслювалося, наприклад,
що захиснику слід використовувати всі передбачені законом засоби для
відстоювання інтересів клієнта, надання безкоштовної допомоги тощо.

У роки становлення адвокатури основними формами діяльності колегій
захисників були: приватна практика й певна робота в юридичних
консультаціях. Причому перша, як і раніше, переважала. Проте статистика
свідчить, що в ці роки серед громадян республіки зростав авторитет
юридичних консультацій, де юридична допомога в основному надавалася
безкоштовно. Так, у 1927 р. в Україні діяло 717 юридичних консультацій,
у яких за період від 1 жовтня 1926 р. до 1 вересня 1927 р. було надано
78122 поради, з них 73,9% безплатно. Через консультації захисники взяли
участь у 17187 судових справах, з яких 89,5% — безплатно1.

Таким чином, уже в цей час готувався відповідний грунт для запровадження
нової — колективної — форми організації праці захисників.

Підводячи підсумок характеристики першого Положення про адвокатуру
України у післяжовтневий період, слід відзначити, що запроваджені ним
нові адвокатські органи відрізнялися широкими правами самоврядування.
Однак уже перше Положення про адвокатуру Української республіки
запровадило жорстку структуру в колегіях захисників, суворе
підпорядкування юридичних консультацій президії колегії, наділило
широкими правами НКЮ щодо контролю за діяльністю колегій захисників. Усе
це негативно позначилося на самостійності, незалежності адвокатів при
виконанні ними професійних повноважень, обмежувало самоврядність колегій
захисників.

історія адвокатури України. С. 21.

3*9-382

35

Перехід адвокатури Нові методи господарювання, що

України на колективні стали запроваджуватися в Україні у форми
організації праці вказаний період, вимагали реоргані-(кінець 20-х —
середина зувати й форми діяльності захисни-30-х років)
ків. У зв’язку з цим серед практич-

них працівників юстиції розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації
колегій захисників, в результаті якої сформувалося п’ять точок зору.
Першої дотримувалися ті, хто вважав, що економічні та політичні
передумови вимагають скасування існуючого інституту адвокатури й
запровадження колегій правозаступників, які б утримувались виключно за
рахунок держави. Представники другої точки зору виходили з тих же
передумов, але наполягали, що момент для остаточного одержавлення
адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників мають бути
реорганізовані в інститут державної адвокатури зі скасуванням приватних
кабінетів і запровадженням державних адвокатських контор на засадах
госпрозрахунку та самоокупності. Автори третьої точки зору вважали, що
перетворення адвоката на державного чиновника суперечить основній ідеї
адвокатури, однак у зв’язку з необхідністю юридичного обслуговування
державних і кооперативних установ доцільно було б створити кооперативні
артілі адвокатів із самостійними (артільними) адвокатськими конторами.
Прихильники четвертої точки зору, виходячи з економічних передумов,
пропонували реорганізувати існуючі юридичні консультації в колективні
кабінети захисту, які поступово витіснили б існуючу індивідуальну форму
діяльності адвоката. Й, нарешті, п’ята точка зору грунтувалася на
доцільності залишення існуючої форми організації колегій захисників, яка
цілком себе виправдала1. Оптимальною для того часу була точка зору про
перехід адвокатури республіки на колективні форми роботи, її
дотримувалася більшість членів колегій захисників. Зокрема, представник
Харківської колегії Б.Т.Подольський зазначав, що єдиною формою юридичної
допомоги, яка відповідає економіці та організації нашої надбудови, на
його думку, може бути колективна форма роботи2. До речі, наприкінці 1927
р.

1 Вестник Советской юстиции. 1928. № 1(107). С. 10—13. 2Там же. 1938. №
1(107). С. 9.

36

групою захисників Харківської колегії був створений перший колективний
кабінет із 10 чоловік.

Члени Одеської та Луганської колегій захисників пропонували в порядку
досвіду розпочати створення колективів, а з часом прийти до єдиного
колективу захисників і вбачали за необхідне ліквідувати практику1.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла постанову «Про
реорганізацію колегій захисників»2, якою було визнано доцільним перехід
на колективні форми організації праці захисників. Причому постановою
наголошувалося на добровільному характері прикріплення захисників до
консультацій і ліквідації приватних кабінетів.

Крім того, вводився обов’язковий інститут практикантів. Було передбачено
щорічне визначення контингенту членів окружної колегії захисників для
кожного округу, який належало встановлювати судом і затверджувати
Наркомюстом. Після прикріплення до консультацій членам колегії
захисників заборонялося займатися приватною практикою. Плата за послуги
членів колегії захисників, згідно з постановою, мала вноситися до
консультації й розподілятися між її членами в порядку, встановленому
президією колегії. Суми оплати встановлювалися президією й
затверджувалися пленумом окружного суду. За порушення такси
передбачалася кримінальна відповідальність. Слід наголосити на тому, що,
враховуючи особливий порядок зарахування до консультацій членів колегій
захисників, які ліквідували свої приватні кабінети, колегія НКЮ 1 жовтня
1928 р. затвердила тимчасове, додаткове до діючого, Положення про
юридичні консультації, до яких прикріплювалися такі члени колегії3.

Згідно з постановою 1929 р. в Україні відбувалася реорганізація форм
роботи членів колегії захисників, перехід на колективні форми,
скасування приватної адвокатської практики.

Вестник Советской юстиции. 1938. № 1(107). С. 12. *Там же. № 20 (126).
С. 609. Там же. 1928. № 21(127). С. 643.

37

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 p.1 було
передбачено, що колегії захисників перебувають при окружних судах і
діють на підставі як цього Положення, так і наказів та розпоряджень НКЮ
УРСР.

Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затвердив Положення про
колективні форми роботи колегій захисників2. В межах округу
організовувався єдиний колектив захисників, куди входили всі члени
колегії захисників даного округу. Юридична допомога надавалася тільки
через консультації. Кожний член колегії захисників повинен був брати
участь у роботі консультації на підставі правил внутрішнього трудового
розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здійснювати лише
за ордером юридичної консультації або президії колегії. Члени колегії
мали право працювати за сумісництвом юрисконсультами. Кошти колегії
складалися як з прибутків юридичної консультації, так і з інших
надходжень. Члени колегії захисників одержували заробітну плату в
порядку, встановленому загальними зборами і затвердженому окружним
судом.

За першими підсумками ліквідації приватної адвокатської практики й
переходу колегій захисників на колективні форми праці вважалося, що цей
досвід певною мірою себе виправдав3. На сторінках юридичних видань того
часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій дали
можливість усунути з їхнього складу «чужі» елементи (було виключено 14%
загальної кількості членів колегій4), розширити коло громадян, яким
надавалася юридична допомога, сконцентрувати в колективах усю роботу з
правового обслуговування державних установ та організацій5. Кількість
захисників скоротилася з 3197 чоловік у 1929 р. до 1884 у 1931 р.6 У
чому ж причина? Мабуть, у переводі членів колегії захисників на
колективні форми роботи, які певна частина працюючих не прийняла.

1 33 УРСР. 1929. № 26. Ст. 203.

2 Бюлетень НКЮ УРСР. 1929. № 10. Ст. 61.

3 Вісник радянської юстиції. 1929. № 22(152). С. 675—676. 4Там же. №
13(143). С. 386—387.

5Там же. 1930. № 4(158). С. 124—12. Революційне право. 1934. № 7. С. 41.

38

Деякої частини захисників позбулися під час проведення перевірки
наявного складу колегій тощо. Кількісний стан не вплинув на обсяг
юридичної допомоги, адже збільшувалося навантаження, яке припадало на
одного захисника в цей

період.

Окремо слід спинитися на питанні оплати праці захисників після переходу
на колективні форми роботи. Адже необхідно було знайти найдоцільніший
варіант, який відповідав би й новим методам діяльності захисників й
стимулював їхню працю. До цього часу практика оплати праці захисників у
республіці знала різні форми. Так, однією з перших була
преміально-марочна система, за якою захисникові виплачувалася певна
частина його заробітку, а решта, за винятком витрат на управлінський
апарат, надходила до загального фонду, з якого кожному захисникові
видавали певну суму залежно від кількості встановлених йому за
кваліфікацією марок1. При цьому не враховувалася кількість і якість
праці захисника. Тому з 17 травня 1931 р. наказом НКЮ міжрайонним
колегіям захисників2 була запропонована розрядно-пайова форма.
Захисникові присвоювався розряд, залежно від якого оплачувалася праця:
1-й розряд — один пай; 2-й розряд – 1,5; 3-й розряд –2; 4-й — 2,5;
5-й — 3 паю. При цьому мінімум і максимум заробітної плати для кожної
колегії встановлював НКЮ. Проте й така система не містила достатніх
стимулів для підвищення кваліфікації, якості роботи захисників. У
зв’язку з цим у грудні 1931 р. була запропонована 7-розрядна сітка3, за
якою співвідношення між нижчим й вищим розрядами встановлювалася в
пропорції 1:3. Якщо затверджувалися нові оклади для захисників, то вони
не мали бути нижчими від загального мінімуму зарплати. За певні
показники роботи захисника встановлювалася додаткова зарплата. Та й ця
форма оплати праці виявилася непридатною, оскільки поділ на розряди не
мав відповідних критеріїв та обгрунтування.

Купрішин В., Сусло Д. На сторожі прав трудящих та інтересів держави. К.
1973. (С. 53-54.

‘ Бюлетень НКЮ УРСР. 1931. № 15. Там же.

39

Намагаючись урахувати невдалий досвід уже випробуваних форм оплати праці
захисників, усунути виявлені недоліки, що стали їх результатом, з 26
квітня 1932 р. НКЮ УРСР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна
юридична консультація колегії перетворювалася на госпрозрахункову
бригаду1. В чому полягав зміст цієї системи? Юридичній консультації
давався певний оперативний план, який розроблявся на матеріалах її
минулої роботи, роботи суду, з обліком усієї кон’юнктури району
(кількості населення тощо). Він обов’язково пов’язувався з планом роботи
інших організацій юстиції району. На основі цього плану консультації
давався фінансовий план, який передбачав контрольну цифру прибутків,
тобто суму гонорарів за платну юридичну допомогу. А витратна частина
йшла на утримання самої консультації, масову роботу. При перевиконанні
оперативного плану юридична консультація мала право на одержання
приробітку. Для цього створювався фонд із залишків надходжень понад
контрольну цифру. Розмір відрахувань у цей фонд бригадного приробітку
встановлювався від ЗО до 50% — залежно від ступеня перевиконання
оперативного плану. За наявності заощадження у розрахунковій частині,
частина заощадженої суми • • від 40 до 60%, залежно від відсотка
заощадження до загальної суми витрат -теж передавалася в преміальний
фонд бригади. Він розподілявся між окремими членами бригади пропорційно
їхній заробітній платі2.

Слід підкреслити, що ця система зустріла досить сильний опір колегій
захисників, які справедливо вважали адвокатську діяльність такою
специфічною галуззю, яку ніяк не можна планувати3. Між тим система
планування поглинула всі сфери суспільства, у тому числі й адвокатуру.
Ця порочна практика існувала аж до недавнього часу. Навіть на початку
90-х років робилися неодноразові спроби з боку державних органів
встановлювати фінансові плани колегіям адвокатів, обкладати їх податками
та зборами, помилково прирівнюючи роботу адвокатів до різних побутових
послуг, що надаються населенню.

1 Революційне право. 1932. № 3—4, 13—14.

2 Там же. 1934. № 7. С. 39-ЧО.

3 Там же.

40

Певним логічним завершенням введеної системи госпрозрахунку, зміцнення
фінансової бази колегій захисників республіки стало утворення в березні
1933 р. централізованого фонду коштів колегій та прийняття у зв’язку з
цим постанови НКЮ «Про централізацію коштів колегії захисників»1. Це
дало можливість поліпшити матеріально-побутові умови членів колегій,
їхнє пенсійне забезпечення, організувати безперебійну роботу з надання
юридичної допомоги й виплати гарантованої плати. Централізація коштів
також сприяла тому, що колегії захисників мали можливість маневрувати
фінансовими резервами. Все це дало змогу забезпечити кожний район
України юридичною консультацією. Однак кошти колегій захисників в
основному були сконцентровані в НКЮ республіки, який не завжди
справедливо та об’єктивно ним розпоряджався2. У зв’язку з цим указаний
фонд 10 травня 1934 р. був ліквідований3.

У вересні 1930 р., в республіці скасовувалися округи й запроваджувалася
двоступенева система управління: центр -район4. Щоб пристосувати судові
органи республіки до нової системи управління, 29 вересня цього ж року
ВУЦВК і РНК УРСР затвердили постанову «Про реорганізацію місцевих
установ юстиції»5, НКЮ – – Інструкцію про порядок ліквідації окружних
судів, прокуратур і президій колегій захисників6. За цими актами
водночас із ліквідацією місцевих органів юстиції були ліквідовані й
президії окружних колегій захисників, а замість них створені міжрайонні
та їхні президії.

У зв’язку з цим НКЮ УРСР у травні 1931 р. був виданий наказ7, який
передбачав завдання, організацію та структуру міжрайонної колегії
захисників, функції її керівних органів, питання коштів і розподілу
доходів, порядок прийому до колегії тощо. Цим наказом встановлювався
порядок призна-

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1933. № 8—9. Совесткая юстиция. 1934. № 13. С.
23—24. Революційне право. 1934. № 7. С. 44.

4 33 УРСР. 1930. № 23. Ст. 225.

5 Там же. № 22. Ст. 223.

6 Бюлетень НКЮ УРСР. 1930. № 13—14.

7 Там же. 1931. № 15.

41

чення пенсій членам колегії, які досягли 60-річного віку. Пенсію можна
було виплачувати виключно з коштів страхового фонду, а її розмір
обчислювала президія з наступним затвердженням на загальних зборах.
Визначалися функції й районних уповноважених президії.

При президії міжрайонної колегії захисників створювалась іспитова
комісія.

Нове Положення про судоустрій УРСР від 25 вересня 1931 р.1 фактично
залишило без змін принципи організації колегій захисників, що існували
раніше. Проте воно вперше закріпило права колегії захисників як
юридичної особи. Оскільки двоступенева система управління в республіці
була визнана неефективною, то на сесії ВУЦВК 9 лютого 1931 р. її
територія була поділена на п’ять областей: Київську, Харківську,
Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську2. Відповідно до цього постановою
НКЮ від 11 лютого 1932 р. «Про структуру та функції обласних органів
НКЮ»3 скасовувалися міжрайонні колегії захисників, а натомість
утворювалися колегії при обласних судах, під їхнім керівництвом і
наглядом. Було підтверджено, що єдиною формою діяльності колегій
захисників є колективна. При президії колегії для здійснення нею своїх
завдань утворювалися сектори: кадрів, організаційно-інспекторський,
масової роботи, соціально-побутовий, господарська частина, бухгалтерія,
які очолювалися членом президії.

З викладеного видно, що колегії адвокатів протягом багатьох років
зазнавали різних перетворень, які дедалі більше підпорядковували
адвокатуру державним органам, посилювали адміністрування, контроль з
боку держави. Саме впровадження «колективізації» в адвокатуру створило
найсприятливіші умови.

Враховуючи, що після прийняття Положення про колективні форми роботи
колегій захисників фактично не існувало правил накладення та оскарження
заходів дисциплінарного впливу на членів колегії, в листопаді 1933 р.
наказом наркома юстиції такий порядок був встановлений4. Зокрема,
розгляд

1 33 УРСР. 1931. № 35. Ст. 281.

2 Там же. 1932. № 5. Ст. 28.

3 Бюлетень НКЮ УРСР. 1932. № 4-5.

4 Бюлетень НКЮ УРСР. 1933. № 31.

42

дисциплінарних справ на членів колегії покладався на президію обласної
колегії, а скарги на її постанови мали подаватися до президії обласного
суду.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 26 червня 1934 р. «Про
розширення прав Найвищого Суду»1 безпосереднє керівництво колегіями
захисників покладено на Найвищий суд, який 4 липня 1934 р. затвердив
нове Положення про форми роботи юридичних консультацій2. Захисникам
гарантувалося 2/3 визначеної і встановленої їм тарифної ставки.
Приробіток не міг перевищувати основну ставку. Зберігалося положення, що
кожна юридична консультація являє собою госпрозрахункову одиницю.

Підводячи підсумок даному періодові розвитку адвокатури України, слід
підкреслити, що перехід колегій захисників республіки на нові,
колективні форми діяльності був певним кроком, який мав вирішальне
значення для її подальшої історії. Колективні форми організації праці
адвокатів, об’єднавши їх, водночас дали змогу посилити втручання в
професійну діяльність адвокатів. Нестабільність законодавства, зокрема,
стосовно адвокатури, не сприяла її зміцненню й подальшому поступові
демократичних засад.

Організація адвокатури України за першим загальносоюзним Положенням про
адвокатуру (1936—1941 pp.)

Подальший розвиток організаційних форм діяльності адвокатури України
пов’язаний з прийняттям нових Конституцій: 5 грудня 1936 р. Конституції
(Основного Закону) СРСР, а ЗО січня 1937 р. — Конституції (Основного
Закону) Української РСР. Зокрема, такі норми Конституцій, як
забезпечення обвинуваченому права на захист (відповідно ст. 111 і 91),
недоторканність особи (відповідно ст. 127 і 107) розширили діяльність
адвокатури.

У січні 1937 р. в структурі Наркомату юстиції УРСР був створений відділ
судового захисту й юридичної допомоги населенню, на який покладалося
здійснення загального керівництва і нагляду за діяльністю колегій
захисників та організація

^33 УРСР. 1934. № 26. Ст. 223. Революційне право. 1934. № 12.

43

юридичної допомоги населенню1. Колегії захисників перейшли у відання НКЮ
і стали йому підзвітні.

15 жовтня 1937 р. НКЮ УРСР затвердив наказ про колегії захисників2, за
яким фактично зберігалися організаційні форми роботи колегій захисників.
Так, вказувалося, що судовий захист та юридичну допомогу громадянам,
державним і громадським організаціям колегії захисників надають через
юридичні консультації. Відносно оплати праці членів колегії захисників
були передбачені нові форми. Зокрема, заробіток між членами юридичної
консультації розподіляв завідуючий за кількістю й якістю виконаної
захисником роботи. При цьому завідуючий консультацією мав враховувати
складність справ, кваліфікацію кожного члена колегії та його
навантаження. Кожному захиснику забезпечувалось одержання повного його
заробітку за певною таксою, за винятком відрахувань на утримання
президії і витрат на колективні потреби, які не могли перевищувати 30%
заробітку кожного захисника. Ця система значно підвищила заробіток
захисників.

16 серпня 1939 р. Рада Народних Комісарів СРСР затвердила Положення про
адвокатуру СРСР3. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її
діяльністю, структура та порядок прийому і виключення з колегії
адвокатів, дисциплінарна відповідальність.

Насамперед слід звернути увагу на відсутність у Положенні слова
«захисник» та введення терміну «адвокатура», «адвокат». Повернення до
вживання більш виправданих термінів було зустрінуто переважною більшістю
працівників юстиції схвально4.

‘Згідно з Положенням організація колегій адвокатів в Україні та загальне
керівництво їх діяльністю здійснювалось НКЮ СРСР через НКЮ УРСР та
управління НКЮ при обласних Радах депутатів трудящих.

1 Революційне право. 1937. № 6. С. 32.

2 Там же. № 22. С. 34—37.

3СП СССР. 1939. № 49. Ст. 394.

“Советская юстиция. 1937. № 14. С. 20; Социалистическая законность.
1937. № 1. С. 56—58.

44

У Положенні зазначалося, що колегії адвокатів надають юридичну допомогу
у вигляді порад, довідок, роз’яснень тощо, складають заяви, скарги та
інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств,
беруть участь у судових процесах як захисники звинувачених, представники
інтересів відповідачів та інших зацікавлених осіб.

Колегії адвокатів наділялись правами юридичних осіб. Тільки особи, що
стали членами колегій адвокатів, могли займатися адвокатською
діяльністю. Проте в окремих випадках та в порядку, визначеному
інструкцією НКЮ СРСР1, з дозволу народного комісара юстиції республіки
до занять адвокатською діяльністю допускались особи, що не були членами
колегій адвокатів. Така практика мала місце у віддалених місцевостях, де
юридичні консультації не організовувалися з причин їх нерентабельності.
У зв’язку з цим за рекомендаціями місцевих керівних організацій
дозволялося займатись адвокатською діяльністю вчителям, лікарям та іншим
представникам інтелігенції2.

Положення визначило порядок прийому і виключення з членів колегій
адвокатів. Необхідно зазначити, що підвищувалися вимоги до осіб, які
вступали до адвокатури. Так, у ст. 6 Положення вказувалося, що членами
колегії адвокатів мажуть бути особи, які мають вищу юридичну освіту або
закінчили юридичні школи – – за наявності стажу практичної роботи в
судових, прокурорських та інших органах юстиції не менше одного року;
які не мають юридичної освіти, але пропрацювали не менше ніж три роки
суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами. Особи, що закінчили
юридичні школи, але не мали стажу практичної роботи в судових,
прокурорських та інших органах юстиції, могли бути прийняті в колегію
адвокатів стажистами. Прийом у члени колегії здійснювався президією
колегії адвокатів.

Положення встановлювало порядок виключення з членів колегії адвокатів.
Підставами до цього могли бути: вчинення злочинів, вчинків, що ганьблять
звання адвоката, порушення правил внутрішнього трудового розпорядку
колегії адвокатів.

Советская юстиция. 1939. № 21—22. С. 68.

2

Семянников В.В., Сухарев И.Ю. Советская адвокатура. М., 1982. С. 8.

45

Рішення президії про виключення, а також про відмову у прийомі в члени
колегії могли оскаржуватися народному комісару юстиції республіки, а
його рішення — наркому юстиції СРСР, рішення якого було остаточним.

Члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних та
громадських установах і підприємствах, за винятком осіб, які займали
виборні посади у державних і громадських установах та організаціях, а
також викладачів і наукових працівників.

Згідно з Положенням у всіх областях України утворювалися колегії
адвокатів, що були добровільними об’єднаннями осіб, котрі займались
адвокатською діяльністю. Всі питання, пов’язані з організацією та
діяльністю колегії адвокатів, вирішувалися загальними зборами та
президією колегії. На загальні збори покладалися, зокрема, вибори
президії та ревізійної комісії колегії адвокатів таємним голосуванням
терміном на два роки; заслуховування звітів про діяльність президії і
ревізійної комісій; затвердження штатів та кошторису колегії, правил
внутрішнього розпорядку. Порядок виборів голови президії колегії, його
заступника, секретаря, голови та секретаря ревізійної комісії
встановлювався прийнятим 26 жовтня 1939 р. наказом НКЮ СРСР, у
відповідності з яким останні обиралися на засіданнях цих органів
відкритим голосуванням із числа обраних загальними зборами членів
президії та ревізійної комісії. На президію обласної колегії адвокатів
покладалися прийом у члени колегії та виключення з неї; організація
юридичних консультацій та керівництво їх діяльністю; розгляд справ про
вчинення членами колегії проступків, порушень дисципліни та накладення
на них дисциплінарних стягнень тощо.

Ревізійна комісія колегії адвокатів проводила систематичні ревізії
фінансово-господарської діяльності президії колегії та юридичних
консультацій.

Положенням були скасовані колективи захисників, які діяли у межах
колегій, та визначено, що вся практична діяльність здійснюється через
юридичні консультації. Юридичною консультацією керував завідуючий, що
призначався президією колегії адвокатів, і відповідав за всю роботу
консультації. Він розподіляв справи між адвокатами, визначав розмір
оплати за

46

юридичну допомогу згідно з таксою та здійснював контроль за якістю
роботи адвокатів.

У Положенні були врегульовані і питання дисциплінарної відповідальності
адвокатів. Встановлювався перелік дисциплінарних стягнень (зауваження,
догана, сувора догана, відсторонення адвоката від роботи на строк до
шести місяців, виключення із складу колегії адвокатів). Накладення
дисциплінарного стягнення можна було оскаржити народному комісару
юстиції республіки.

Згідно з Положенням у структурі наркомата юстиції УРСР був створений
відділ адвокатури. Для здійснення загального керівництва колегіями
адвокатів крім відділу адвокатури при НКЮ України при обласних Радах
депутатів трудящих були створені управління НКЮ1.

Необхідно відмітити, що на протязі 1939-1940 pp. в Україні відбулись
істотні зміни адміністративно-територіального поділу, що стало
результатом возз’єднання Західної України і Північної Буковини в єдиній
Українській державі. Як відомо, ці території були насильно включені
відповідно до складу Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р. і
Румунії за Сен-Жерменським (1919 р.) та Севрським (1920 р.) договорами.
До 1944 р. ще залишалася на правах колонії Закарпатська Україна.

В зв’язку з цим є необхідність у більш докладнішій характеристиці
особливостей організації адвокатури в західних областях України.

Перш за все слід наголосити на тому, що на Галичині всіх адвокатів і
правників було об’єднано у Спілку українських адвокатів (СУА). Це
об’єднання сталося у травні 1923 р. у Львові на установчих зборах2.
Усіма, справами СУА керувало правління з 10 членів на чолі з
президентом. В місцевостях окружних судів діяло 12 делегатур СУА. З 1927
р. Спілка українських адвокатів видавала свій часопис «Бюлетень СУА», а
з 1928 р. органом СУА було «Життя і право»3.

ЗП УРСР. 1939. № 37. Ст. 178.

І

‘ Ганкевич Л. Союз українських адвокатів. — Львів. 1933. С. 12. Ганкевич
Л. Вказ. праця. С. 28—29.

47

і

За даними СУА, в Галичині в 1926 р. працювало 230 українських адвокатів,
із них 109 були членами Спілки. В 1933 р. їх уже налічувалося 371 (242 —
члени СУА)1.

Структурно Спілка входила до складу львівської Палати адвокатів, де
брала участь у різних комісіях та правлінні2.

СУА захищав у Палаті як інтереси адвокатів-українців, так і інтереси
української адвокатури в Польщі.

Палати адвокатів (їх було у Польщі вісім) мали своє представництво у
Верховній (головній) адвокатській раді у Варшаві. Важливе місце в ній
належало представникові української адвокатури3.

Всі адвокати мали (й зобов’язані були мати) вищу юридичну освіту.
Адвокати мали титул «доктор», який присвоювався ще з часів панування
Австрії після написання докторської праці. А за Польщі адвокатам, які
закінчували університет, присвоювали титул «магістр». У судах адвокати
виступали в чорних мантіях, що було символом вільної думки адвоката,
його незалежності й служіння тільки законові4.

Прогресивні погляди українських адвокатів непокоїли польський уряд, тому
він дедалі більше ускладнював вступ до адвокатури української молоді.
Так, ще законом від 7 жовтня 1932 р. були значно обмежені права
адвокатури. А відповідно до закону від 4 травня 1938 p., що мав назву
«Права про устрій адвокатури», окружна адвокатська рада приймала до
адвокатури осіб, котрі мусили відповідати таким вимогам: мати польське
громадянство й користуватися всіма громадянськими та цивільними правами;
мати витриманий характер і своєю поведінкою гарантувати збереження честі
адвокатського стану; належно володіти польською мовою усно й письмово;
мати університетську юридичну освіту й скласти належно іспит; відбути
певну судову практику в загальних або військових судах і скласти іспит;
пройти дворічний стаж адвокатської практики й скласти адвокатський
іспит. Крім цього, кожний новоприйнятий адвокат, перед тим як розпочати
свою професійну діяльність, повинен був

1 Ганкевич Л. Вказ. праця. С. 13—14.

2 Історія адвокатури України. С. 90.

3 Там же.

4 Там же. С. 91.

сплатити внесок і перед «деканом» дати присягу такого змісту: «Пам’ятаю
про благо держави, а також честь стану адвокатського, обіцяю урочисто,
що обов’язки адвоката виконуватиму згідно з правом і справедливістю,
віддаючись їм з усією совістю й старанністю, начальства буду слухатись,
а в своїй поведінці буду керуватися принципами честі й чесності»1.

За згаданим нормативним актом без проходження стажування до адвокатури
приймалися: професори й доценти юридичних факультетів, судді Найвищого
адміністративного трибуналу, судді при стажі три роки, провізори з таким
же трудовим стажем, вищі службовці кодифікаційних комісій, Ради
Міністрів, міністерства юстиції, сейму та сенату. За адвокатурою
встановлювався нагляд Міністерства юстиції Польщі2.

У 1939 р. в Галичині було 2713 адвокатів, із них 439 (або 16,2%)
українців.

Після возз’єднання у 1939—1940 pp. Західної України і Північної Буковини
в єдину Українську державу адвокатура в цих областях організовувалася з
допомогою діючих колегій адвокатів України.

Повертаючись до загальної характеристики адвокатури республіки, слід
відзначити, що в цей період НКЮ СРСР у розвиток Положення про адвокатуру
видав ряд нормативних актів. Так, наказом від 11 вересня 1939 р. він
зобов’язував президії колегій адвокатів реорганізувати існуючі колективи
адвокатів в юридичні консультації, затвердити кількість,
місцезнаходження і склад юридичних консультацій3. 2 жовтня 1939 р. НКЮ
затвердив «Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, що
надається адвокатами населенню»4, а також видав роз’яснення до такси
оплати праці адвокатів. З метою поліпшення юридичного обслуговування
підприємств, установ і організацій НКЮ СРСР наказом від 24 січня 1941 р.
дозволив персональне прикріплення адвокатів до них, затвердив таксу
оплати за надання юридичної допомоги юрконсуль-таціями колегій адвокатів
підприємствам, установам і органі-

1 Революційне право. 1940. № 17—18. С. 20—22.

Історія адвокатури України. С. 92. 3 Сборник приказов и инструкций НКЮ
СССР. М.,1940. Вып. 1. С. 147—148.

Советская адвокатура. М., 1944. С. 9.

48

4 9-382

49

заціям, а також 4 квітня 1941 р. Типові правила внутрішнього трудового
розпорядку для адвокатів.

Незважаючи на те, що реформування адвокатури у розглядуваний період мало
як негативні, так і позитивні наслідки, її місце і роль була зведена
нанівець з прийняттям деяких правових актів, які порушували законність і
обмежували права громадян, що було результатом пануючого на цей час в
країні культу особи Сталіна. Постановою Президії ЦВК від 1 грудня 1934
р. «Про порядок ведення справ по підготовці або вчиненню терористичних
актів»1 усувалась участь захисника в суді. Аналогічний порядок вводився
14 вересня 1937 р. і в справах про шкідництво та диверсії2. Негативну
роль зіграла також Особлива нарада, «трійки», «двійки», які розглядали
справи без адвоката3.

Слід зазначити, що прийняте загальносоюзне Положення про адвокатуру
певним чином підвело підсумок роботи по створенню адвокатури. Цілі і
завдання адвокатури, принципи її формування і діяльності значною мірою
зумовлювалися тими процесами, що відбувалися у суспільстві та
пристосувалися до пануючої тоталітарної системи.

Адвокатура в Україні в Велика Вітчизняна війна внесла сут-період
окупації фашист- тєві корективи в характер діяльності ською Німеччиною
адвокатів. Так, у зв’язку з прийнят-

(1941 — 1945 pp.) тям Президією Верховної
Ради

СРСР 22 червня 1941 р. Указу «Про

військовий стан»4, в місцевостях, переведених на військовий стан, всі
справи про злочини, що мали на меті порушити громадський порядок та
державну безпеку, передавалися на розгляд військових трибуналів. У
подальшому цей перелік був розширений. Військовим трибуналам надавалося
право розглядати справи через 24 години з моменту вручення обвинува-

1 СЗ СССР. 1935. № 64. Ст. 459. 2СЗ СССР. 1937. № 61. Ст. 165.

3 Советское государство и право в период строительства социализма (1921—
1935 гг.). М., 1968, Кн. 2. С. 619.

4 Ведомости Верховного Совета СССР. 1941. № 29.

50

ченому обвинувального висновку. Вони розглядали справи у складі трьох
постійних членів, їх вироки касаційному оскарженню не підлягали і могли
бути скасовані або змінені лише в порядку нагляду. Спеціальних
адвокатських органів для захисту підсудних у Радянській Армії та
Військово-Морському флоті не було створено. Військові трибунали
розглядали більшість віднесених до їх провадження справ не тільки без
участі адвокатів, а й прокурорів. Таке становище пояснювали важкими
фронтовими умовами. Але це було суттєвим порушенням прав людини.

Розгляд справ у загальних судах на недовгий час був припинений у зв’язку
з тим, що вже у кінці жовтня – – на початку листопада 1941 р. гітлерівці
окупували майже всю Україну. 25 грудня 1941 р. союзний НКЮ у своєму
листі «Про призначення захисту на вимогу судів»1 визначив порядок
виділення адвокатів для захисту обвинувачених у справах, що розглядалися
військовими трибуналами і загальними судами. Так, президії колегій
адвокатів повинні були направляти адвокатів для розгляду справ у
військових трибуналах при умові отримання від останніх повідомлення
напередодні слухання справи, по інших справах — не пізніше ніж за три
дні до судового засідання.

В міру звільнення території України від ворога налагоджувалася робота
багатьох державних установ та організацій, відновлювалися і колегії
адвокатів.

Як і раніше, кадрами адвокатури займалися державні органи2, про що
свідчать інструкція НКЮ СРСР від 26 грудня 1944 р. «Про організацію
контролю за якістю роботи адвокатів»3, директивний лист від 21 квітня
1945 р. «Про контроль за якістю роботи адвокатів, що обслуговують
установи, підприємства й організації»4.

Мала свої особливості організація роботи адвокатури на Закарпатті, яке
за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським

1 ЦГАОР СССР. Ф. 9492. Оп. 1. Д. 1005. Л. 83, 84.

Історія адвокатури України. С. 36-37.

Сборник приказов и инструкций Министерства юстиции СССР
(1936—

1948 гг.). М., 1949. С. 395—396. ‘ 4 Там же. С. 413—414.

4*9-382

51

(1920 p.) договорами одержала Чехословаччина, а в 1938— 1944 pp. тут був
встановлений режим угорських фашистів.

У листопаді 1944 р. Радянська Армія звільнила від окупантів територію
Закарпатської України. В містах і селах почали діяти органи народної
влади — Народні комітети. Для встановлення порядку, забезпечення охорони
державного майна та прав громадян Народними комітетами були створені:
народна міліція, органи внутрішніх справ і державної безпеки, народна
дружина1.

26 листопада 1944 р. в Мукачеві відкрився І з’їзд Народних Комітетів
Закарпатської України, котрий одноголосно прийняв Маніфест про
возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

У зв’язку з появою на території Закарпатської України нової системи
прокурорських і судових органів для обслуговування населення, надання
юридичної допомоги тощо вийшов декрет від 12 січня 1945 р. «Про
організацію роботи народної адвокатури»2. В розвиток його Уповноважений
Народної Ради в справах юстиції розпорядженням від 20 лютого 1945 р.
затвердив «Тимчасове положення про організацію та діяльність народної
адвокатури», а 5 березня 1945 р. видав розпорядження «Про таксу
адвокатів та їхніх заступників»3.

Відповідно до цього документа при відділі юстиції в Ужгороді було
засновано організаційне бюро колегії адвокатів. Оргбюро здійснювало
прийом нових членів до адвокатури з числа осіб, що мали юридичну освіту
та дворічний стаж роботи в правових і державних установах. Положення
допускало також прийом осіб, які не мали юридичної освіти, але раніше
працювали в судових і прокурорських органах чи перебували на
адміністративних та інших державних посадах.

Колегія складалася з адвокатів і заступників (захисників). Причому
адвокатами були як члени оргбюро, так і ті члени колегії, які склали
адвокатський екзамен або мали закінчену

Кульчицький B.C., Настюк М.І., Ткач А.П. та ін. Возз’єднання Закарпаття
з Радянською Україною (соціально-політичні і правові основи). Львів,
1985. С. 117.

2 Вісник Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ). 1945. № 1. С. 7.
3Там же. С. 47, 97.

52

I

юридичну освіту та дворічний стаж роботи в суді чи адвокатурі Решта
членів народної адвокатури були заступниками (захисниками). Приватна
адвокатська практика заборонялася.

Робота народної адвокатури будувалася за принципом обов’язкового
об’єднання адвокатів і заступників в юридичні консультації, утворені у
кожному окружному центрі й у містах, де працювали народні суди.

29 червня 1945 р. у Москві був підписаний договір між СРСР і
Чехословацькою Республікою, згідно з яким Закарпатська Україна увійшла
до складу Української РСР. Цей договір був ратифікований 27 листопада
1945 р. Президією Верховної Ради СРСР, цим був завершений процес
возз’єднання всіх українських земель у єдину Українську РСР.

22 січня 1946 р. на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР у складі
УРСР була утворена Закарпатська область. 24 січня 1946 р. Указом
Президії Верховної Ради УРСР на території Закарпатської області було
запроваджено законодавство України. Декрет і Тимчасове положення про
організацію та діяльність народної адвокатури припинили свою дію.

Завершуючи аналіз періоду діяльності адвокатури України в роки Великої
Вітчизняної війни, можна зробити висновок, що її організація і
діяльність, як і всієї держави, визначалася умовами військового часу.

Вітчизняна війна не скасувала існуючу систему колегій адвокатів, не
внесла докорінних змін у правові основи їх організації і діяльності.
Найбільш серйозні зміни, які внесла воєнна обстановка у діяльність
адвокатури, полягала в розширенні сфери участі адвокатів в засіданнях
військових трибуналів.

Організація та діяльність Після закінчення Великої Вітчизня-

ної війни форми організації адвокатури України залишилися без істотних
змін.

З 1952 р. у колегіях адвокатів (президіях і юридичних
консультаціях) України було запроваджено кодифікацію законодавства, в

53

адвокатури України в післявоєнний період (1945 — середина 70-х років)

зв’язку з чим Міністерство юстиції УРСР затвердило методичні вказівки
щодо організації цієї роботи.

У червні 1952 р. Міністерством юстиції СРСР було затверджене Положення
про юридичні консультації колегії адвокатів, яке докладно регламентувало
організацію і порядок роботи юридичних консультацій. Однак у квітні 1956
р. воно було скасовано у зв’язку з введенням нових Типових правил
внутрішнього трудового розпорядку для адвокатів, до яких були включені і
відповідні норми Положення про юридичні консультації (порядок прийому
громадян у юрконсультаціях, обов’язки адвокатів, їх робочий час, основні
обов’язки завідуючих юрконсультаціями тощо).

Особлива увага в цей час була приділена питанню оплати праці адвокатів,
яка існувала ще з 1939 р. і на цей час, безумовно, себе вичерпала.

Враховуючи це, Міністерством юстиції СРСР наприкінці 1955 р. прийнято
нове Положення про порядок оплати праці адвокатів. За цим Положенням
всім адвокатам встановлювався гарантований мінімум заробітної плати та
доплата до неї залежно від їх навантаження.

В ці роки адвокати все наполегливіше стали порушувати питання про те, що
союзне Положення про адвокатуру 1939 р. потребує змін, доповнень і
уточнень. Особливої гостроти набуло питання участі адвоката в
кримінальній справі, його процесуального становища як захисника.

В квітні 1956 р. Міністерство юстиції визнало за необхідне переглянути
чинне Положення про адвокатуру СРСР і як результат цього відділом
адвокатури МЮ СРСР був розроблений новий проект Положення. Однак
законодавець пішов шляхом децентралізації адвокатури.

В грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про
судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік1, Основи
кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік2, Основи
кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік3, а в грудні
1961 р. — Основи

1 Ведомости Верховного Совета СССР. 1959. № 1. Ст. 12.

2 Там же. Ст. 6.

‘Там же. Ст. 15.

54

цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік1 й Основи
цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік2.

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу

РСР, союзних і автономних республік Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р.
прийняла Закон про судоустрій Української РСР3, а 28 грудня I960 р.
затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси УРСР із
введенням їх у дію з 1 квітня 1961 р.4 Згідно з Основами цивільного
судочинства Союзу РСР і союзних республік Верховна Рада УРСР 18 липня
1963 p., затвердила нові Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси
Української РСР5.

Ці нормативні акти стали правовою основою для ряду змін у правовому
статусі адвокатури. Так, Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР,
союзних і автономних республік передбачили право союзних республік
приймати законодавчі акти про адвокатуру (ст. 13), а Закон про
судоустрій УРСР визначав, що колегії адвокатів є добровільними
об’єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю та діють на
підставі Положення про адвокатуру, яке затверджується Верховною Радою
УРСР. Відповідно до норм кримінального і цивільного судочинства адвокат
допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної
справи. Він без будь-яких обмежень був наділений правом участі у
розгляді справ як у загальних судах, так і у військових трибуналах.
Адвокат брав участь не тільки в судовому розгляді, а й на попередньому
слідстві. Кримінально-процесуальний кодекс значно розширив права
захисника і підвищив його роль у кримінальному судочинстві. До цього
часу участь в кримінальній справі передбачалася лише зі стадії судового
розгляду. Тепер же в ст. 44 КПК зазначалося, що захисник допускається до
участі в справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення
попереднього слідства і пред’явлення йому всіх

Ведомости Верховного Совета СССР. 1961. № 50. Ст. 525. Там же. Ст. 526.

З

Відомості Верховної Ради УРСР. 1960. № 23. Ст. 176. 4Там же. № 23. Ст.
14, 15. 5 Там же. 1963. № 25. Ст. 406.

55

матеріалів справи для ознайомлення. В справах про злочини неповнолітніх,
а також осіб, які через свої фізичні або психічні вади не могли самі
здійснювати своє право на захист, захисник допускався з моменту
пред’явлення обвинувачення. У справах, в яких попереднє слідство не
проводилося, захисник міг здійснювати захист тільки після віддання
обвинуваченого до суду. В порівнянні з КПК 1927 р. діючий КПК (ст. 45)
передбачив більше випадків обов’язкової участі захисника в розгляді
справ у суді, а саме, коли підсудний неповнолітній; коли підсудний через
свої фізичні або психічні вади не може сам здійснити свого права на
захист; коли підсудний не володіє мовою, якою ведеться судочинство; за
наявності суперечностей між інтересами підсудних, коли хоча б один з них
має захисника; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин,
передбачає смертну кару; коли в судовому розгляді справи бере участь
прокурор, а також громадський обвинувач при відсутності громадського
захисника; при розгляді в суді справи про застосування примусових
заходів медичного характеру. При цьому зазначалося, що у випадках, коли
підсудний є неповнолітнім або має фізичні чи психічні вади, участь
захисника є обов’язковою на попередньому слідстві з моменту пред’явлення
обвинувачення, а у випадках, коли підсудний не володіє мовою, якою
ведеться судочинство, — з моменту оголошення обвинуваченому про
закінчення попереднього слідства.

Кримінально-процесуальний кодекс визначив процесуальні права й обов’язки
захисника як учасника кримінального процесу, конкретизував права
захисника на попередньому слідстві, регламентував його участь у період
судового розгляду і в стадії касаційного провадження.

Важливе положення встановлювала ст. 48 КПК, згідно з якою захисник
зобов’язаний здійснювати захист лише зазначеними в законі засобами і
способами.

Відповідно до Закону про судоустрій УРСР Міністерством юстиції
республіки був розроблений проект Положення про адвокатуру, яке Верховна
Рада затвердила 25 вересня 1962 р.1

Стаття 1 Положення підтверджувала, що колегії адвокатів є добровільними
об’єднаннями осіб, які здійснюють захист на

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1962. № 39. Ст. 494.

56

попередньому слідстві І в суді, представництво в цивільних справах у
суді і арбітражі, а також подають іншу юридичну допомогу громадянам,
підприємствам, установам, організаціям та колгоспам.

Завдання адвокатури, організаційна побудова обласних колегій адвокатів і
юридичних консультацій в цілому змін не зазнали. Але новим у
республіканському Положенні порівняно з союзним Положенням про
адвокатуру 1939 р. було те, що значно посилювалася роль місцевих Рад
депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Таким чином, не
тільки Міністерство юстиції, а й Ради прагнули здійснювати організацію,
керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів.

Положення передбачало, що членами колегій адвокатів могли бути громадяни
СРСР, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю
юриста не менше шести місяців. Як виняток, з дозволу виконкому обласної
Ради депутатів трудящих у члени колегії могли прийматися особи, що не
мали вищої юридичної освіти, але за наявності в них стажу роботи за
спеціальністю юриста не менше п’яти років. Особи, які не мали стажу
роботи за спеціальністю юриста, приймалися до колегії адвокатів лише
після проходження стажування строком не менш шести місяців.

Про кожний факт прийому в члени колегії адвокатів президія колегії
доводила до відома в семиденний строк виконавчий комітет обласної Ради
депутатів трудящих, яка користувалася протягом місяця з дня повідомлення
про прийом нового члена до колегії адвокатів правом відводу кандидатури
прийнятого. Право виключення із колегії адвокатів надавалося президіям
колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудящих і міністру юстиції
України.

Постанову президії колегії адвокатів про відмову в прийомі у члени
колегії, як і про виключення із адвокатури, зацікавлена особа могла
оскаржити до виконкому обласної Ради депутатів трудящих в місячний строк
з дня її прийняття. Виконавчий комітет мав право відмінити постанову
президії колегії адвокатів і прийняти рішення по суті.

Положення надавало право займатися адвокатською діяльністю тільки членам
колегії адвокатів. Таким чином, приватна адвокатська практика, що мала
місце за Положенням про

57

адвокатуру СРСР 1939 р., не допускалась. Цей порядок, а також право,
надане загальним зборам колегій щодо встановлення чисельності колегій
обмежило до деякої міри можливості багатьох кваліфікованих юристів стати
адвокатом1.

Знову підтверджувалося положення про те, що колегії адвокатів
користувалися правом юридичної особи.

Організаційна структура колегії адвокатів залишилася без змін. Органами
колегії адвокатів були загальні збори членів колегії, президія і
ревізійна комісія.

Вищим органом управління колегії адвокатів були загальні збори членів
колегії, права яких були значно розширені. До їх компетенції віднесилися
також питання встановлення чисельності адвокатів колегії, прийняття
рішень з питань роботи колегії та розгляд будь-яких інших питань,
пов’язаних з діяльністю колегії адвокатів. Крім того, було закріплено
право загальних зборів відміняти постанови президії колегії адвокатів у
разі їх невідповідності закону або Положенню про адвокатуру. Загальні
збори тепер почали скликатися не рідше одного разу на рік.

У діяльності виконавчих органів колегії адвокатів — президії та
ревізійної комісії — в основному змін не сталося. Зокрема, президія
повинна була вивчати, узагальнювати та поширювати позитивний досвід
роботи юридичних консультацій і адвокатів; вивчати та узагальнювати
причини злочинних проявів й інших порушень законності і на основі цього
вносити відповідні пропозиції у державні та громадські організації.

Положення вперше регламентувало компетенцію голови президії колегії
адвокатів.

Знову було закріплено положення про те, що вся різнобічна практична
діяльність адвокатів здійснювалася через юридичні консультації на чолі
із завідуючим.

Новим у Положенні про адвокатуру Української РСР було те, що вводився
розділ про права та обов’язки адвокатів. Кожен адвокат мав право обирати
та бути обраним до складу органів колегії адвокатів, брати участь в
обговоренні питань, пов’язаних з діяльністю колегії, користуватися
допомогою по

1 Історія адвокатури України. С. 41.

58

тимчасовій непрацездатності, а також мав право на пенсійне забезпечення
на загальних засадах. Зберігалося правило, згідно з яким члени колегії
адвокатів не могли перебувати на службі в державних та громадських
установах, організаціях і на підприємствах. Виняток становили адвокати,
що займалися педагогічною чи науковою діяльністю.

На адвоката покладався обов’язок використання всіх вказаних у законі
засобів та способів захисту прав і законних інтересів громадян,
підприємств, організацій, колгоспів, що звернулися до нього за юридичною
допомогою. Адвокат був зобов’язаний не розголошувати відомості, що були
повідомлені йому довірителем у зв’язку із наданням юридичної допомоги в
даній справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про
обставини, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язку
захисника в даній справі. Йому заборонялося відмовлятися від прийнятого
на себе захисту обвинуваченого.

Окремі розділи Положення про адвокатуру УРСР закріпили види заохочення і
дисциплінарну відповідальність адвокатів.

Праця адвоката оплачувалася з коштів, що надходили до юридичної
консультації від громадян, підприємств, організацій і колгоспів за
подання їм юридичної допомоги.

У Положенні зазначалося, що кошти колегії адвокатів утворюються з сум,
які відраховувалися юридичними консультаціями від сплат за подання
юридичної допомоги та інших надходжень. Розмір відрахувань
встановлювався загальними зборами членів колегії адвокатів, але не
повинен був перевищувати 30% суми гонорару, що надходив до юридичної
консультації.

Проте, нове Положення про адвокатуру вже незабаром зазнало значних змін.
Так, 21 березня 1963 р. Міністерство юстиції республіки було
ліквідовано1 і на його основі 23 березня 1963 р. створено Юридичну
комісію при Раді Міністрів УРСР2, на яку покладалося методичне
керівництво роботою обласних колегій адвокатів. За її поданням 15 червня
1965 Р. до Положення про адвокатуру УРСР були внесені зміни і

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1963. № 13. Ст. 242.

2 ЗП УРСР. 1963. № 4. Ст. 31.

59

доповнення1. Зміст їх зводився до того, що керівництво і контроль за
діяльністю колегій адвокатів знову покладалися на Юридичну комісію2, яка
затверджувала кількісний склад колегій адвокатів, організовувала та
проводила вибори керівних органів колегії, затверджувала за погодженням
з профспілковими органами правила внутрішнього трудового розпорядку
колегій адвокатів, видавала інструкції та інші акти з питань діяльності
адвокатури тощо. Для виконання цих функцій у складі Юридичної комісії
було створено відділ адвокатури.

Зазнав змін і порядок виборів керівних органів обласних колегій
адвокатів: президія і ревізійна комісія обиралися загальними зборами
колегії шляхом відкритого голосування строком на два роки. Дещо
розширювалася компетенція президії колегії адвокатів.

8 грудня 1965 р. Радою Міністрів Української РСР було затверджено нову
Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, яка подавалася
адвокатами громадянам, підприємствам, установам, радгоспам, колгоспам та
іншим організаціям республики3 та нове Положення про оплату праці
адвокатів в Українській РСР4. Так, за Положенням гарантований мінімум
місячного заробітку адвоката становив 75 крб. Розміри оплати їх праці
встановлювалися таким чином: у містах, віднесених до 1 групи — до 150
крб.; у містах, віднесених до II, III, IV груп і в районах — до 140 крб.
Додаткове нарахування не могло перевищувати половини встановленого
адвокату місячного розміру оплати праці.

У 1970 р. було ліквідовано Юридичну комісію при Раді Міністрів УРСР і на
її основі відновлено Міністерство юстиції республіки, на яке знову було
покладено контроль за діяльністю колегій адвокатів.

Необхідно зазначити, що в серпні 1972 р. Указом Президії Верховної Ради
УРСР «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального
кодексу Української РСР» була

Відомості Верховної Ради УРСР. 1965. № 26. Ст. 248. 1 Положення про
адвокатуру Української РСР. К., 1965. s ЗП УРСР. 1965. № 12. Ст. 153.

Там же.

60

розширена участь захисника на попередньому слідстві1. Захисник мав право
брати участь у будь-якій справі з моменту пред’явлення обвинувачення,
якщо прокурор про це винесе відповідну постанову. Перед цим адвокати
допускалися до участі в справі тільки по конкретно обумовлених КПК
категоріях справ. Проте вказаний вище порядок не дістав значного
застосування.

25 квітня 1975 р. було прийняте нове Положення про оплату праці
адвокатів2, яке в основному зберегло порядок оплати, встановлений
Положенням 1965 р.

Таким чином, до середини 70-х років адвокатура України пройшла певний
шлях свого реформування та пошуків найефективніших форм і методів
подання юридичної допомоги громадянам і організаціям. Однак говорити про
престиж адвокатури та ефективність її діяльності у 70-ті роки не
доводиться, оскільки знову дала взнаки недооцінка та приниження
принципів демократії, порушення прав людини, декларативний характер
основних законодавчих актів. Адвокатура все ще залишалася під пильним
наглядом державних органів.

Конституційне оформ- Подальший розвиток законодавства лення правового
статусу про адвокатуру в Україні був зумов-адвокатури України
лений прийняттям 20 квітня 1978 р.

(1976—1985 pp.) Верховною Радою Конституції

УРСР, яка закріпила конституційні

основи діяльності адвокатури республіки. Зокрема, вона передбачила
положення, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям
діють колегії адвокатів.

Конституційне оформлення статусу адвокатури зумовило необхідність
вироблення нового законодавства про неї.

Нове Положення про адвокатуру УРСР3, затверджене Верховною Радою України
1 жовтня 1980 p., більш детально

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1972. № 36. Ст. 314.

Сборник приказов, постановлений коллегии, инструкции и указаний
МЮ СССР. М., 1976. С. 30.

Друга сесія Верховної Ради Української РСР 10 скликання. К., 1981. С.
140— 142.

61

регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширило види
юридичної допомоги, що надається адвокатами громадянам.

Відповідно до конституційного положення про призначення адвокатури в
Положенні про адвокатуру УРСР перш за все визначалося її основне
завдання — надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. В ньому
зазначалося, що адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів
громадян і організацій, здійсненню правосуддя, додержанню і зміцненню
законності, вихованню громадян у дусі точного і неухильного виконання
законів, бережного ставлення до народного добра, додержання дисципліни
праці, цоваги до прав, честі й гідності інших осіб.

Положення про адвокатуру, визначаючи природу адвокатури, підкреслює її
особливий статус — добровільне об’єднання осіб, які займаються
адвокатською діяльністю. Положення також встановлювало порядок
формування колегій адвокатів на території республіки: вони створювалися
за заявою групи засновників — громадян чи юридичних осіб. Документально
оформлена пропозиція про утворення колегії надсилалася до Міністерства
юстиції України, яке в разі згоди з нею передавало її до виконавчого
комітету для затвердження і реєстрації.

Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом,
який вже існував до цього. Створювалися обласні і Київська міська
колегії адвокатів. Крім того, у законодавстві передбачалася можливість
створення колегій адвокатів не тільки за територіальним принципом. Так,
за згодою Міністерства юстиції могли створюватися міжтериторіальні та
інші колегії адвокатів (наприклад, Ін’юрколегія). Але ця норма мала
декларативний характер.

Положення про адвокатуру УРСР залишило без змін структуру органів
колегії адвокатів, встановивши, що вищим органом колегії є загальні
збори членів колегії, її виконавчим органом — президія колегії,
контрольно-ревізійним — ревізійна комісія.

Обсяг повноважень загальних зборів визначався в ст. 6 Положення.
Зокрема, загальні збори членів колегії адвокатів обирали президію і
ревізійну комісію; заслуховували щороку і затверджували звіти про їх
діяльність; встановлювали чисель-

62

ний склад, штати, кошторис і витрати колегії; затверджували за
узгодженням з профспілковим органом правила внутрішнього трудового
розпорядку колегії; визначали порядок оплати праці адвокатів.

Президія керувала колегією адвокатів у період між загальними зборами. У
Положенні було відновлено норму, згідно з якою обрання президії
провадилося шляхом таємного голосування, що відповідає демократичним
основам організації адвокатури і покликано забезпечити свободу
волевиявлення адвокатів. У Положенні вказувалося, що президія має широкі
повноваження, а її діяльність будується на основі колективності
керівництва, гласності, регулярної звітності перед членами колегії,
широкого залучення адвокатів до роботи президії.

Повсякденне керівництво роботою президії здійснював її голова, якого
вона обирала відкритим голосуванням і наділяла певними правами й
обов’язками.

Ревізійна комісія перевіряла фінансово-господарську діяльність президії
колегії й юридичних консультацій, а також здійснювала контроль за
порядком та строками вирішення пропозицій, заяв і скарг.

Ревізійна комісія не наділялася правами виконавчого органу. Всі свої
зауваження, пропозиції і висновки вона адресувала президії чи загальним
зборам, які повинні вжити заходів щодо усунення виявлених недоліків.
Ревізійна комісія була підзвітна вищому органу колегії і тільки йому
подавала звіт про свою діяльність.

З метою зміцнення кадрів адвокатури і підвищення якості їх праці в
Положенні передбачалися більш високі вимоги до осіб, які приймаються до
колегії адвокатів. Так, відповідно до ст. 15 Положення в члени колегії
приймалися громадяни, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за
спеціальністю юриста не менше двох років.

Новим було також і правило, згідно з яким прийом у члени колегії
адвокатів вказаних осіб міг бути зумовлений проходженням іспитового
строку тривалістю до трьох місяців, І якщо результат випробування
виявлявся незадовільним, то президія колегії виносила рішення про
відрахування.

Випускники юридичних вузів, які не мали дворічного -тажу практичної
роботи за спеціальністю юриста або при

63

недостатності такого стажу приймалися в колегію лише після успішного
проходження стажування строком від шести місяців до одного року.
Керівництво роботою стажистів і контроль за їх підготовкою до
самостійної діяльності здійснювала президія колегії адвокатів.

Положення конкретизувало і розширило перелік прав і обов’язків адвокатів
при наданні ними юридичної допомоги громадянам і організаціям. Права
членів колегії адвокатів, які встановлювалися в ст. 18 Положення, можна
поділити на дві групи. Одна група прав, яка випливала з членства в
колегії, стосувалася адвокатів по відношенню до самої колегії, до її
окремих ланок і органів. Зокрема адвокати мали право обирати і бути
обраними в органи колегії. Вони мали право контролювати роботу виборних
органів шляхом участі в їх засіданнях, ставити перед органами колегії
питання, які стосуються її діяльності, вносити пропозиції щодо
поліпшення її роботи, брати участь в засіданні органів колегії і на
зборах в юридичних консультаціях і вимагати відповіді по суті
поставлених запитань. Будь-який адвокат, який присутній на засіданні
органів колегії, був вправі ставити питання і висловлювати свою думку по
суті справи, що розглядалася. Адвокати мали право брати особисту участь
в усіх випадках обговорення їх поведінки на засіданнях органів колегії і
на зборах в юридичних консультаціях. Член колегії був вправі знати, що
саме є предметом обговорення, і давати свої пояснення. Крім того,
адвокат мав право за власним бажанням вийти зі складу членів колегії.

Іншу частину прав, що передбачалися ст. 18 Положення і яка випливала з
членства в колегії, адвокат отримував, вступаючи у взаємовідносини з
державними і громадськими органами, з громадянами та іншими суб’єктами.
Так, він міг представляти осіб, що звернулися за юридичною допомогою, в
усіх державних і громадських організаціях, до компетенції яких входило
вирішення відповідних питань. Це право звільняло адвоката від
необхідності виконувати свої професійні обов’язки лише в одній
місцевості, а також давало змогу громадянам звертатися за юридичною
допомогою до будь-якої консультації. Крім того, член колегії мав право
запитувати через юридичну консультацію довідки, характеристики та інші

64

документи, необхідні у зв’язку з наданням юридичної допомоги. Цьому
праву адвокатів відповідав обов’язок державних і громадських організацій
видавати ці документи або їх копії у встановленому порядку. Необхідно
відмітити, що до прийняття чинного Закону про адвокатуру таким правом
була наділена тільки юридична консультація.

Враховуючи особливості діяльності адвоката, Положення зберегло вже
відоме правило про те, що «адвокат не може бути допитаний як свідок про
обставини, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням обов’язків
захисника або представника» (ст. 13). Тобто адвокат не міг бути
допитаний як у випадку участі в справі як захисника, так і представника
потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Допит
виключався не тільки в кримінальному судочинстві, айв інших
провадженнях. Адвокат не міг бути допитаний й про ті обставини, які йому
повідомив обвинувачений, так і про ті, про які адвокат довідався від
родичів чи близьких обвинуваченого та інших осіб або з інших джерел у
зв’язку із здійсненням професійних функцій. Закріплена в Положенні,
вказана норма є ефективною гарантією адвокатської діяльності.

Встановлюючи коло обов’язків членів колегії адвокатів, Положення про
адвокатуру в УРСР підкреслювало, що адвокат зобов’язаний у своїй
діяльності точно і неухильно додержувати вимог чинного законодавства,
використовувати всі передбачені законам засоби і способи захисту прав і
законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за
юридичною допомогою.

Положення закріплювало перелік випадків, коли адвокат не вправі приймати
доручення по наданню юридичної допомоги.

За наявності таких обставин адвокат повинен відмовитися від здійснення
функцій захисника. З тих же підстав він усувався на попередньому
слідстві постановою слідчого або прокурора, а в суді ухвалою суду.
Рішення про усунення необхідно було мотивувати і забезпечити особі
можливість отримати юридичну допомогу від іншого адвоката. Дана норма
Положення покликана була забезпечити інтереси осіб, яким надається
юридична допомога, і правосуддя від небажаного впливу.

5 9-382

65

Адвокат також не мав права розголошувати відомості, повідомлені йому
довірителем в зв’язку з наданням юридичної допомоги. Збереження
дорученої таємниці клієнта є професійний, моральний обов’язок адвоката.
Необхідність цієї норми зумовлена зацікавленістю суспільства і держави у
належному здійсненні юридичної допомоги, що неможливо без довіри до
адвокатів з боку осіб, які звертаються до них за юридичною допомогою.

Положення про адвокатуру досить лаконічно встановлювало заходи
дисциплінарного стягнення, порядок накладання, зняття і оскарження
стягнень. Порушити справу про дисциплінарну відповідальність адвоката
могли виший орган колегії, її президія, а також голова президії. Але
застосувати дисциплінарне стягнення вправі була лише президія колегії.

Крім того, у Положенні передбачалося право службових осіб органів
юстиції республіки запропонувати президії колегії або її голові порушити
справу про дисциплінарну відповідальність адвоката. Підставою для цього
могло бути безпосереднє виявлення органами юстиції проступку, за який
можна було накладати на винного дисциплінарне стягнення. Воно
накладалося на адвоката не пізніше як через місяць з дня виявлення
проступку і не пізніше шести місяців з дня його скоєння.

Постанова про накладення дисциплінарного стягнення оскаржувалася
загальним зборам у місячний строк з дня вручення адвокату копії
постанови президії. Якщо така постанова була винесена президією колегії
з порушенням чинного законодавства, то вона могла бути оскаржена і
міністру юстиції республіки. Проте останній не вправі був змінювати чи
відміняти постанову президії колегії. Він мав право лише припинити дію
рішення і передати питання про дисциплінарну відповідальність органу
колегії для нового обговорення.

Вся практична робота адвоката проходила, як і раніше, в юридичних
консультаціях, які створювалися у містах та інших населенних пунктах.
Місцезнаходження і кількість працюючих у юридичних консультаціях
адвокатів визначалися президією колегії за погодженням з відділом
юстиції. З ним також повинно було узгоджуватися призначення завідуючого
юридичною консультацією.

66

Серед передбачених у Положенні про адвокатуру видів юридичної допомоги
важливе місце в діяльності адвоката відводилося наданню громадянам
консультацій і роз’яснень з юридичних питань, написанню заяв, скарг та
інших документів правового характеру. Адвокати проводили значну роботу
по складанню для громадян різних документів правового характеру.
Активніше адвокати стали надавати правову допомогу в справах про
адміністративні правопорушення. Вони допомагали у написанні скарг на дії
органів чи службових осіб, що наклали адміністративне стягнення. Однією
із важливих сфер адвокатської діяльно ті є здійснення представництва в
суді в цивільних справах.

Особлива необхідність у юридичній допомозі виникає в обвинувачених,
підсудних, потерпілих. Для виконання своїх професійних обов’язків
адвокат був наділений певними правами на всіх стадіях кримінального
процесу.

Республіканське Положення про адвокатуру не вичерпувало видів юридичної
допомоги, вказуючи на те, що адвокати надають громадянам і організаціям
також й іншу юридичну допомогу.

Згідно з ст. 24 Положення про адвокатуру робота адвокатів оплачувалася
із коштів, які надходили до юридичної консультації від громадян і
організацій за надану їм юридичну допомогу.

Певні зміни в оплаті праці адвокатів були внесені Положенням про оплату
праці адвокатів від 25 квітня 1975 р.1 і відповідною Інструкцією про
оплату юридичної допомоги, що надавалася адвокатами громадянам,
підприємствам, установам і організаціям, від 4 серпня 1977 р.2

Деякі види юридичної допомоги надавалися адвокатами безкоштовно, випадки
якої перелічувалися у Положенні про адвокатуру. Крім того,
республіканське Положення надавало право завідуючому юридичною
консультацією, президії колегії, а також органу попереднього слідства,
прокурору і суду, в

Сборник приказов, постановлений коллегии, инструкций и указаний
Министерства юстиции СССР. М., 1976. С. 491—493.

Бюллетень нормативних актов министерств и ведомств СССР. 1978. № 6. С.
16-22.

5*9-382

67

провадженні яких перебуває справа, звільняти громадян повністю або
частково від оплати юридичної допомоги, виходячи з їх майнового стану.

Положення про адвокатуру України встановлювало взаємовідносини
адвокатури з державними і громадськими організаціями. Згідно з ним
керівництво колегіями адвокатів повинні були здійснювати Ради народних
депутатів та їх виконавчі і розпорядчі органи відповідно до
законодавства, яке визначало їх компетенцію, як безпосередньо, так і
через республіканське Міністерство юстиції і відділи юстиції виконкомів
обласних, Київської міської Ради народних депутатів.

Як і раніше, передбачалися досить широкі можливості керування діяльністю
адвокатури. Так, відповідно до Положення республіканське Міністерство
юстиції і відділи юстиції обласних, Київської міської Рад народних
депутатів у межах своєї компетенції: контролювало додержання колегіями
адвокатів вимог законодавства, що регулює діяльність адвокатури;
встановлювало порядок подання адвокатами юридичної допомоги громадянам і
організаціям; сприяло створенню умов для найповнішого використання
адвокатами наданих їм законом прав і виконання покладених на них
обов’язків; узагальнювало практику роботи колегій адвокатів і
здійснювало інші повноваження, пов’язані із загальним керівництвом
адвокатурою республіки.

Міністерство юстиції України також отримувало від президій колегій
повідомлення про діяльність колегій адвокатів, визначало порядок
стажування в колегіях, розглядало скарги на постанови президії колегії,
якщо вони суперечили чинному законодавству.

Міністерству юстиції УРСР було надане право зупиняти виконання рішення
загальних зборів чи постанови президії колегії адвокатів у разі
невідповідності їх чинному законодавству.

У червні 1981 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий новий закон «Про
судоустрій Української РСР»1, ст. 15 якого врахувала положення
Конституції республіки про забезпечення обвинуваченому права на захист,
а ст. 16 вмістила норми

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1981. Додаток до № 24. Ст. 357.

68

щодо надання адвокатами юридичної допомоги громадянам І організаціям.

Підсумовуючи даний період у розвитку адвокатури України, слід зазначити,
що нове законодавство надало колегіям адвокатів вагомі повноваження у
самоврядуванні, вирішенні своїх внутрішньорганізаційних питань,
здійсненні керівництва і контролю за професійною адвокатською
діяльністю. Водночас у ці роки в нашому суспільстві ще нехтувалися
демократичні інститути, фактично були відсутні критика й гласність.
Конституції як союзна, так і України, незважаючи на закріплені в них
прогресивні положення, не змогли забезпечити їх реалізацію, чому
перешкоджали недооцінка і приниження основ демократії і законності,
занепад часів застою. Щодо адвокатури це виявилось у фактичному її
одержавленні, про що свідчать перелічені вище повноваження органів
державної влади та управління стосовно загального керівництва колегіями
адвокатів1.

Формування правової У 1985 р. були зроблені перші кроки держави
в Україні і до оновлення правової основи дер-

необхідність подальшого жавного та суспільного життя
Укра-реформування їни. Виникла потреба в значному пі-

адвокатури двищенні ролі адвокатури.

13 листопада 1989 р. Верховною Радою СРСР були прийняті нові Основи
законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій2, відповідно
до яких значно розширювалася сфера діяльності захисника в кримінальному
процесі. Згідно з ст. 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому й
підсудному гарантувалося право на захист, яке забезпечувалося шляхом
участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред’явлення
обвинувачення. Як відомо, раніше захисник допускався до участі в справі
лише з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього
слідства та пред’явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення.
Цоправда, за постановою прокурора захисник міг бути допу-

2 Історія адвокатури України. С. 51—52.

Відомості з’їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. 1989. №
23. Ст. 441.

69

щений до участі в справі з моменту пред’явлення обвинувачення (ст. 44
КПК УРСР). Але дана норма застосовувалася дуже рідко.

Обов’язкова участь захисника з моменту пред’явлення обвинувачення
передбачалася лише у справах про злочини неповнолітніх та осіб, які
через свої фізичні чи психічні вади (німий, глухий, сліпий та ін.) не
могли самі здійснювати своє право на захист (п. п. 1, 2 ст. 45 КПК
УРСР).

Згідно з Основами законодавства про судоустрій були внесені зміни й
доповнення до Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних
республік, які конкретизували участь захисника на попередньому слідстві
та в суді. Зокрема, встановлювалося, що захисник допускається до участі
в усіх справах з моменту пред’явлення обвинувачення, а у випадках
затримання особи, яка підозрювалася в вчинення злочину, або застосування
до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред’явлення
обвинувачення — з моменту оголошення їй протоколу затримання або
постанови про застосування цього запобіжного заходу, але’не пізніше 24
годин з моменту затримання. Якщо в цей термін обраний підозрюваним або
обвинуваченим захисник з’явитися не може, їм пропонувалося запросити
іншого захисника або забезпечувався захисник через юридичну
консультацію.

Захисник став брати участь у дізнанні, попередньому слідстві й у
судовому розгляді. Тепер не тільки у справах неповнолітніх та осіб, які
через фізичні та психічні вади не могли самі здійснювати своє право на
захист, а й осіб, котрі не володіли мовою, якою ведеться судочинство,
захисник обов’язково брав участь з моменту пред’явлення обвинувачення
або затримання особи, яка підозрювалася у вчиненні злочину або до якої
було застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту до
пред’явлення обвинувачення.

Обов’язкова участь захисника в справах про злочини, за які могла бути
призначена смертна кара, передбачалася з більш раннього моменту — з
пред’явлення обвинувачення.

Встановлювалося, як і раніше, що захисниками могли бути не тільки
адвокати, а й представники професійних спілок та інших громадських
організацій, але тепер вони допускалися тільки у справах членів цих
організацій. Захисниками могли

70

бути й інші особи, яким таке право надавалося законодавством.

Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі
захисників допускалися (ухвалою суду або постановою судді) близькі
родичі, законні представники, а також інші особи.

В цей період поширилася практика допуску до участі в судовому розгляді
членів правових кооперативів, які створювалися повсюдно.

З 1991 р. відповідно до закону України «Про підприємництво»1
допускається здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видається
Міністерством юстиції особам, котрі мають юридичну освіту.

Важливим було положення, згідно з яким підозрюваний, обвинувачений,
підсудний повинні забезпечуватись допомогою адвоката для здійснення
захисту. В передбаченому законодавством порядку вони могли бути
звільнені цілком або частково від оплати юридичної допомоги за рахунок
держави.

15 листопада 1991 р. Кабінет Міністрів України прийняв спеціальну
постанову «Про порядок оплати праці адвокатів по наданню юридичної
допомоги у кримінальних справах», а Міністерство юстиції України та
Міністерство фінансів України розробили Положення про порядок оплати
праці адвокатів за надання юридичної допомоги громадянам у кримінальних
справах, яке було затверджене 27 листопада 1993 р.

Значно було розширені права захисника, обов’язком якого було
використовувати всі вказані в законі засоби та способи захисту з метою
виявлення обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого або
підсудного, пом’якшують їхню відповідальність. Для цього з моменту
допуску до участі в справі захисникові надаються конкретні права. Проте
слід зауважити, що тепер встановлювалися й деякі обмеження, яких раніше
не було. Наприклад, побачення з підозрюваним або обвинуваченим захисник
мав тільки після першого допиту їх; перелічувалися документи, з якими
захисник мав право ознайомлюватися з моменту допуску.

Відомості Верховної Ради Української РСР. 1991. № 14. Ст. 168.

71

У зв’язку з постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. «Про
проголошення незалежності України» та прийняттям Акта проголошення
незалежності України 12 вересня 1991 p., Верховна Рада України прийняла
постанову «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів
законодавства Союзу РСР»1, якою встановила, що до прийняття відповідних
актів законодавства України на території республіки застосовуються акти
законодавства Союзу РСР з питань, не врегульованих законодавством
України, за умови, що вони не суперечать Конституції України. Тобто до
внесення відповідних змін у Кримінально-процесуальний кодекс в Україні
діють у вказаному порядку положення Основ кримінального судочинства щодо
участі захисника.

Підвищення ролі адвокатури в суспільстві зумовило й зміни в питанні
оплати праці адвокатів. Так, починаючи з 1988 р. новою Інструкцією про
оплату юридичної допомоги2 була знята максимальна межа місячного
заробітку адвоката. Підвищено розцінки за юридичні послуги адвокатів з
усіх видів робіт. Уперше було передбачено положення, згідно з яким
оплата праці адвокатів в окремих випадках могла встановлюватися не
тільки за таксою, але й за погодженням. Ця система оплати праці
адвокатів була гнучкішою, сприяла поліпшенню роботи адвокатів,
підвищенню їхньої професійної відповідальності, зміцненню етичних
принципів у стосунках адвоката з клієнтом. Однак, згодом стало
очевидним, що вона не сприяла переходові адвокатури на ринкові
відносини. У зв’язку з цим Правління Спілки адвокатів України увійшло з
пропозицією про внесення змін у чинну Інструкцію. Враховуючи це, 10
квітня 1991 р. була затверджена нова Інструкція про оплату юридичної
допомоги, яка надається адвокатами громадянам, підприємствам, установам,
організаціям і кооперативам3. Інструкція закріпила основний принцип
оплати юридичної допомоги – – погодження між адвокатом і особою, що
звернулася по правову допомогу. За відсутності такого погодження оплата
проводиться за мінімальними ставками, встано-

1 Відомості Верховної Ради України. 1991. № 46. Ст. 621.

2 Історія адвокатури України. С. 55. Там же.

72

вленими Інструкцією. Цей принцип оплати праці адвокатів цілком
відповідав як потребам нових економічних відносин, так і інтересам
адвокатів та їхніх клієнтів, був покликаний підвищити професіоналізм та
ефективність адвокатської діяльності.

Здійснюючи важливу конституційну функцію захисту прав і законних
інтересів громадян, надання їм необхідної юридичної допомоги, члени
колегій адвокатів республіки широко почали впроваджувати у свою
діяльність нові види та форми. Так, правова допомога почала надаватися
телефоном, за місцем роботи та проживання громадян, на консультаційних
пунктах, у місцях позбавлення волі. Стали укладатися договори на
строкове обслуговування. Щоб запобігти втратам громадянами часу й
сприяти поліпшенню діяльності судів, адвокати почали складати проекти
судових позовних заяв, скарги у справах приватного обвинувачення,
представляти інтереси громадян у різних органах та організаціях.

У зв’язку з переходом економіки республіки на ринкові відносини та
введенням різноманітних форм власності змінюються й форми юридичної
допомоги підприємствам, організаціям, об’єднанням та окремим особам. У
цьому напрямі практикується складання адвокатами проектів статутів,
положень, договорів тощо. Особлива увага почала приділятися наданню
юридичної допомоги малим та спільним підприємствам як за договорами, так
і за разовими дорученнями.

Особливо гостро в цей час постала проблема організаційного оформлення
адвокатури, що, нарешті, вирішило б питання її незалежності.

Враховуючи це, 20—22 вересня 1990 р. в м. Києві відбувся установчий
з’їзд адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів
України — незалежна, самоврядна організація, метою якої відповідно до
прийнятого з’їздом статуту було об’єднання зусиль адвокатів республіки в
напрямі формування демократичної правової держави, підвищення рівня
юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організаціям, у
тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету
адвокатури в суспільстві й державі; сприяння законодавчому закріпленню
індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення
адвокатурою повної самостійно-

73

сті та самоврядування; захист професійних прав і соціальних інтересів
адвокатів, їхніх честі та гідності; поширення історичних традицій
української адвокатури; розвиток і поглиблення міжнародних зв’язків
адвокатів1.

Було обрано правління Спілки адвокатів України, до складу якого увійшли
представники 22 колегій адвокатів. Першим президентом Спілки став член
Київської міської колегії адвокатів В.В.Медведчук.

Делегати установчого з’їзду прийняли ряд звернень, в яких
наголошувалося, що під час існування тоталітарної системи, адвокатура
Української РСР не завжди здійснювала специфічну функцію соціального
контролю за застосуванням прав та свобод громадян, які порушувалися
державою. Нині ж виникла реальна можливість для виконання завдань
адвокатури, консолідації з прогресивними течіями та рухами усіх країн
світу. Гуманність і благородність адвокатської професії зобов’язує всіх
адвокатів зробити все можливе для пропаганди ідей миру, добра, довіри,
співробітництва, взаємної поваги з тим, щоб законні права та інтереси
громадян завжди були під надійним захистом Закону та держави2.

Для виконання цих завдань у 23 областях та м.Києві були створені
відділення Спілки адвокатів України.

Зусилля правління Спілки адвокатів України спрямовані на вирішення
різноманітних питань, які постають перед адвокатами. Це й організаційні
проблеми, пов’язані з наданням юридичної допомоги населенню, сприяння
підвищенню професійної майстерності адвокатів, їх правовий та соціальний
захист, законотворча робота.

Спілка допомагає професійному об’єднанню адвокатів різних регіонів,
підвищенню ролі й .престижу адвокатури в суспільстві. Зростають
міжнародні контакти Спілки, практикуються стажування членів Спілки за
кордоном, проводяться міжнародні конференції, семінари3.

Неодноразово Спілка зверталася до Верховної Ради України, уряду,
міністерств і відомств з приводу різних питань,

11сторія адвокатури України. С. 58.

2 Історія адвокатури України. С. 59.

3 Закон і бізнес. 1992. № 27.

74

що поставали перед колегіями адвокатів, розв’язання проблем, пов’язаних
з професійною діяльністю адвокатів, і допомагала їх вирішенню1. Спілкою
було створено фонд соціального захисту адвокатів (1992 p.). Розуміючи
гостру потребу реформування адвокатури й необхідність прийняття
республіканського Закону про адвокатуру, члени правління Спілки
адвокатів України в січні 1991 р. детально обговорили запропоновану
законопроектною комісією Спілки концепцію закону про адвокатуру України
та після тривалої дискусії затвердили його проект, який у порядку
законодавчої ініціативи було подано до Верховної Ради України2.

На той час існувало кілька точок зору, підходів до проблеми організації
адвокатури України. Зокрема, Мінюст розробив проект закону про
адвокатуру, в якому передбачалося подальше існування колегій адвокатів
як єдиної форми адвокатських об’єднань.

В грудні 1991 р. була створена група з науковців, адвокатів, працівників
Мінюсту України для узгодження цих двох проектів.

19 грудня 1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про
адвокатуру»3.

Новий закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті відновити
престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у
суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і
свобод громадян.

Історія адвокатури України. С. 62. “Там же. Відомості Верховної ради
України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.

75

Запитання для самоконтролю

1. Коли сформувалася професійна адвокатура в Україні?

2. Як була організована адвокатура в період гетьманщини?

3. Коли було запроваджено адвокатуру в Україні як самостійний правовий
інститут?

4. Як було організовано адвокатуру в Галичині і на Буковині під час їх
перебування в складі Австро-Угорської імперії?

5. Як було організовано захист і судове представництво в перші
післяреволюційні роки?

6. Як було організована адвокатура України за Положенням про адвокатуру
1922 p.?

7. Коли було ліквідовано приватну адвокатську практику і здійснено
перехід колегій захисників на колективні форми роботи?

8. Як було організовано адвокатуру України за Положенням про адвокатуру
СРСР 1939 p.?

9. Які особливості організації адвокатури були в західних
українських землях до їх возз’єднання з Українською РСР?

76

10. Як регулювалась діяльність адвокатури Положеннями про адвокатуру
Української РСР 1962 і 1980 років?

11. Як регулювалось питання про порядок оплати праці адвокатів в різні
періоди існування адвокатури в Україні?

Глава III

Організація сучасної адвокатури України

§ 1. Принципи та гарантії адвокатської діяльності

За Законом адвокатура України є добровільним професійним громадським
об’єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти
законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства,
юридичних осіб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу.

Таке визначення поняття адвокатури як правового інституту є значним
кроком у напрямі визнання адвокатури як громадської організації, адже до
цього часу в законодавстві не робилося акцентування на цю важливу ознаку
юридичної природи адвокатури1. За своєю природою вона є вільною
професією^ а звідси й має громадський характер.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства
закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка стосується гарантій
адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь і
гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання
в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника,
посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань відомос-

1 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. — С. 5—9.

78

тей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони також не
можуть допитуватись як свідки.

Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають
оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.

Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з
оперативно-розшуковими заходами без рішення суду.

Не допускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання,
слідства, суду на правову позицію адвоката у справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу.

Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним
прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки
Крим, областей, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до
кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати їі
застосуванням у зв’язку з наданням юридичної допомоги громадянам та
організаціям.

Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути громадянин України, який
має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або
помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні
іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю
та прийняв Присягу адвоката України. Він не може працювати в суді,
прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки,
державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Для визначення рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися
адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі) кваліфікаційно-дисциплінарні
комісії адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента
України від 5 травня 1993 р1. Ці комісії діють у складі двох палат
-атестаційної та дисциплінарної.

Голос України. — 1993. — 13 трав.

79

Атестаційна палата має у своєму складі 11 членів. До неї входять чотири
адвокати, чотири судді та по одному представнику від Ради Міністрів
Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської
міських Рад народних депутатів і відповідних управлінь юстиції, а також
відділення Спілки адвокатів України.

Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до неї документами осіб,
які виявили бажання займатися адвокатською діяльністю, приймає
кваліфікаційні іспити, ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі
свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Особа, яка має бажання займатися адвокатською діяльністю, подає до
атестаційної палати заяву, нотаріально засвідчену копію диплома про вищу
юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю
юриста або помічника адвоката тривалістю не менше двох років. Подані
документи розглядаються палатою протягом одного місяця від дня
надходження.

Кваліфікаційні іспити включають відповіді на усні запитання з різних
галузей права, вирішення практичних завдань, співбесіди тощо. Програми
цих іспитів розробляються і затверджуються Вищою кваліфікаційною
комісією адвокатури.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх
повторно через рік.

Рішення щодо видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю або про відмову у його видачі приймається відкритим
голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів палати.

Відмова у видачі свідоцтва може бути в місячний строк оскаржена до Вищої
кваліфікаційної комісії адвокатури.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті
Міністрів України і діє на підставі Положення про неї, яке
затверджується Президентом України1. До складу комісії входять по одному
представнику від кожної кваліфіка-

Перше Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури затверджене
Указом Президента України від 5 травня 1993 р. // Голос України. — 1993.
— 13 трав.

80

ційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду України, Міністерства
юстиції, Спілки адвокатів.

Вища кваліфікаційна комісія має право запитувати необхідну для
здійснення її повноважень інформацію від судів, органів юстиції, слідчих
органів, адвокатських об’єднань, інших підприємств, установ та
організацій, а також посадових осіб.

Вища кваліфікаційна комісія виконує такі функції: розглядає скарги на
рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій про відмову у видачі
свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; про притягнення
адвоката до дисциплінарної відповідальності; розробляє і затверджує
програми і порядок складання кваліфікаційних іспитів; здійснює контроль
за діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій. Скарги на їх
рішення розглядаються у місячний строк від дня надходження.

Вища кваліфікаційна комісія має право: скасовувати або змінювати в межах
своєї компетенції рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій;
надсилати їм у необхідних випадках матеріали справи для додаткового
вивчення; запрошувати на засідання комісії осіб, які звернулися зі
скаргою на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, представників
адвокатських об’єднань, інших установ, організацій, а також посадових
осіб.

Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури очолює голова та його заступник,
які обираються відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної
кількості членів комісії. Члени комісії звільняються від виконання своїх
посадових обов’язків на час її роботи.

Вища кваліфікаційна комісія, яка є юридичною особою, щороку інформує
Кабінет Міністрів України про свою роботу.

6 9-382

81

§ 2. Організаційні форми діяльності адвокатури

Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською
діяльністю, має право практикувати індивідуально, відкрити своє
адвокатське бюро або об’єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми,
контори та інші адвокатські об’єднання, які діють відповідно до Закону
про адвокатуру і своїх статутів.

Діяльність адвокатських об’єднань грунтується на засадах добровільності,
самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в
Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам
влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право
занаття адвокатською діяльністю.

Закон про адвокатуру України відносить порядок утворення адвокатських
об’єднань, питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації,
структури, штатів, функцій, порядку витрачання коштів, прав та
обов’язків керівних органів, порядку їх виборів та інші питання до
компетенції відповідних об’єднань.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами.
Вони, як і адвокати, що приватно практикують, мають рахунки у банках на
території України (а у встановленому законодавством порядку — і в
іноземних банках), печатку і штамп із своїм найменуванням.

Закон визначає відносини адвокатури з державними структурами, гарантуючи
при цьому їі самостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство
юстиції забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок
держави у випадку участі адвоката в кримінальній справі за призначенням
та при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює
статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здійсненню
заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів. Стосовно місцевих
органів державного управління, то вони у межах своєї компетенції
сприяють адвокатам та адвокатським об’єднанням у вирішенні соціальних
питань, забезпечують їх приміщеннями для роботи тощо.

Адвокати України виконують за Законом такі функції: дають консультації
та роз’яснення з юридичних питань, усні і

82

письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші
документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах,
які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних
органах; надають юридичну допомогу підприємствам, установам,
організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та
зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують
свої обов’язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством,
під час дізнання та на попередньому слідстві. Разом з тим адвокату
надається можливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної
допомоги.

Закон про адвокатуру вперше надав адвокатам та адвокатським об’єднанням
право створювати регіональні, загальнодержавні та міжнародні спілки та
асоціації, які представляють інтереси адвокатів у державних органах і
громадських об’єднаннях, захищають їх соціальні та професійні права,
здійснюють методичну і видавничу діяльність, сприяють підвищенню
професійного рівня адвокатів, а також створюють спеціальні фонди.
Об’єднання і асоціації діють на підставі статутів і реєструються в
Міністерстві юстиції України.

У контексті зазначеного слід підкреслити, що організаційне оформлення
української адвокатури, її незалежне від державних структур існування,
як зазначалося вище, сталося у вересні 1990 р. на установчому з’їзді
(20—22 вересня), коли була створена Спілка адвокатів України —
добровільна, громадська, незалежна, самоврядна організація. Метою Спілки
за її статутом є об’єднання зусиль адвокатів у розбудові демократичної
правової держави, поліпшення юридичної допомоги, надаваної громадянам,
установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним
особам), підвищення ролі і авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння
розвитку індивідуальної адвокатської практики, а також набуттю
адвокатурою повної самостійності й самоврядування, захист прав і
законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні традиції
української адвокатури, розвиток і поглиблення міжнародних зв’язків та
ін.

Статутом Спілки передбачені її завдання, форми діяльності, структура,
джерела формування коштів та майна тощо. Детально регламентуються
питання членства, яке може бути

f
ОЭ

6*9-382
So

як індивідуальним, так і колективним, права і обов’язки членів.
Керівними органами Спілки є з’їзд, конференція, правління, ревізійна
комісія. Керують Спілкою президент та три віце-президенти.

У областях (Автономній Республіці Крим) створені відділення Спілки, її
почесними членами є адвокати з США, Канади, Аргентини, Польщі, Болгарії.

Проте це не єдина форма об’єднання українських адвокатів у спілки чи
асоціації, які входять до складу Міжнародної спілки (співдружності)
адвокатів1.

§ 3. Професійні та соціальні права адвоката, його обов’язки

До професійних прав адвоката Закон про адвокатуру відносить:
представництво, захист прав та законних інтересів громадян і юридичних
осіб за їх дорученнями в усіх органах, установах, організаціях; збирання
відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних,
господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні
правопорушення. Отже, адвокату надано право збирати докази для передачі
їх у органи дізнання, слідства, прокуратури, загальні й арбітражні суди.

Перелік прав адвоката при збиранні доказів не є вичерпним. Зокрема, він
може: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств,
установ, організацій, об’єднань, а від громадян — за їх згодою;
ознайомлюватися на підприємствах, в установах, організаціях з
необхідними для виконання доручення документами, за винятком тих,
таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові висновки
фахівців з питань, що потребують спеціальних знань. Практично це означає
можливість одержання від установ, які провадять експертизи
(судово-медичні, автотехнічні, бухгалтерські тощо), а також від
спеціалістів висновків для судових, слідчих, прокурорських органів.
Адвокат може застосовувати згідно з чинним

1 Адвокат. — 1992. — № 5—6.

84

законодавством науково-технічні засоби. Йдеться про використання
відеомагнітофонів, диктофонів, засобів множення та ін. при вивченні
матеріалів справи, збиранні доказів, при допитах, в судових засіданнях,
при відтворенні обстановки і обставин події тощо. Слід зазначити, що усе
це достатньою мірою законодавчо не врегульовано, не передбачений і
механізм реалізації. Щоб скористатись цим правом, адвокат має одержати
дозвіл відповідної посадової особи (слідчого, прокурора, судді).

Адвокат має право викладати клопотання і скарги на прийомі у посадових
осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані
відповіді на ці клопотання і скарги, бути присутнім при розгляді своїх
клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення
за суттю клопотань і скарг, а також виконувати інші дії, передбачені
законодавством (ст. 6 Закону про адвокатуру).

Закон надає адвокату право мати помічника або кількох помічників. Слід
підкреслити, що цей інститут вже відомий українській адвокатурі — він
існував до жовтня 1917 р.1.

Помічником адвоката може бути особа, яка має вищу юридичну освіту. Умови
роботи помічника визначаються контрактом між ним і адвокатом (або
адвокатським об’єднанням) з додержанням законодавства про працю. Ним не
можуть бути особи, перелік яких є перешкодою для зайняття адвокатською
діяльністю.

Помічник користується рівними з адвокатом соціальними правами. Щодо
оплати праці, то вона визначається угодою між ним та адвокатом (чи
адвокатським об’єднанням). Але закон наголошує, що заробітна
плата.помічника не може бути нижчою від встановленого державою
мінімального розміру.

Згідно з Законом про адвокатуру адвокати користуються правом на
відпустку та на усі види допомоги по державному соціальному страхуванню.
Щодо розміру внесків до нього, то вони сплачуються адвокатом як особою,
що займається діяльністю, заснованою на особистій власності фізичної
особи та виключно на її праці.

Історія адвокатури України. — С. 9.

85

Призначення і виплата допомог та пенсій адвокатам здійснюються
відповідно до законодавства про соціальне страхування і соціальне
забезпечення.

Слід зазначити, що адвокати — члени Спілки адвокатів України на відміну
від решти адвокатів, що не є членами Спілки, користуються рядом пільг.
Так, в 1992 р. рішенням правління Спілки затверджено Положення про фонд
соціального захисту адвокатів України1. Цей фонд є центром акумуляції
коштів, що спрямовуються на соціальний захист членів Спілки.

Основними завданнями фонду є: збирання і накопичення внесків; виплата
різних видів допомог, організація санаторно-курортного лікування і
відпочинку членів фонду та їх сімей; фінансування навчання членів фонду;
забезпечення розширеного відтворення засобів фонду на основі принципів
самофінансування; міжнародне співробітництво з проблем, пов’язаних з
соціальним захистом адвокатів; організація страхування адвокатського
ризику; надання стипендій дітям членів фонду – студентам юридичних
вузів; кредитування членів фонду для професійної роботи, оренди
приміщень, надання довгострокових позик на пільгових умовах тощо,

Майно фонду складається із засобів як у грошовій, так і у іншій
матеріальній формі, що надходять від засновників, спонсорів, членських
внесків, засобів від діяльності фонду, інших надходжень.

Членом фонду може бути лише член Спілки адвокатів України, який
звернувся із заявою про вступ до фонду і бере участь своїми членськими
внесками у формуванні його майна, виконує інші обов’язки, передбачені
Положенням про фонд.

Органи фонду складаються з ради фонду — органу управління, дирекції —
виконавчого органу.

Дієздатність фонду в цивільному і торговельному обігу здійснюється від
імені і за дорученням Спілки адвокатів України.

Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином
(юридичною особою) і адвокатським об’єднанням або адвокатом. У разі
участі останнього в кримінальній

1 Закон і бізнес. — 1992. —Жовтень.

86

справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати
юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката
здійснюється за рахунок держави.

Коли договір розривається достроково, оплата праці провадиться за
фактично виконану роботу. При неналежному виконанні доручення внесена
плата повертається громадянину або юридичній особі повністю або
частково, а при виникненні спору — за рішенням суду.

При здійсненні своїх професійних обов’язків адвокат зобов’язаний діяти
відповідно до вимог закону, використовувати лише передбачені ним засоби
захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб та інші, що
не суперечать закону. Адвокат не вправі використовувати свої
повноваження на шкоду особі, інтереси якої він представляє, а також
відмовитись від прийнятого на себе захисту. Використовувати дані,
одержані адвокатом у зв’язку з його професійною діяльністю, можна лише
для захисту клієнта.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний визнає свою вину у вчиненні
злочину, адвокат, за наявності підстав для цього, має обстоювати перед
судом, слідчим, прокурором його невинність. При цьому він зобов’язаний
погодити свою позицію з підзахисним, оскільки колізія між позиціями
адвоката і підзахисного є неприйнятною. Адвокат не може визнавати
доведеною вину свого підзахисного, якщо останній її заперечує.

Адвокат не вправі прийняти доручення про надання юридичної допомоги,
якщо він надавав чи надає таку допомогу у цій або іншій пов’язаній з нею
справі, особам з протилежними інтересами, що може зашкодити особі, яка
звернулася по юридичну допомогу.

Адвокат також не вправі виступати як такий, якщо він, працюючи раніше
дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею, секретарем судового засідання,
експертом, перекладачем, чи будучи громадським обвинувачем,
спеціалістом, представником потерпілого, цивільного позивача, свідком,
понятим брав участь у дізнанні, розслідуванні, судовому розгляді цієї чи
Іншої пов’язаної з нею справи щодо особи, що звернулася за захистом.

87

He може адвокат прийняти доручення на ведення справи і в тому випадку,
коли у розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з
якою він перебуває у родинних стосунках.

Згідно з вимогами ст. 61 КПК України за наявності перелічених обставин
адвокат повинен відмовитись від виконання обов’язків захисника. На цих
підставах він може бути усунутий від участі в справі слідчим, прокурором
чи судом. Рішення про це оформляється мотивованою постановою органу,
якому це стало відомо. Постанова може бути оскаржена як захисником, так
і підзахисним відповідному прокурору або суду.

Слід зазначити, що адвокат не може виступати як захисник чи представляти
інтереси декількох осіб, якщо ці інтереси не збігаються чи істотно
відрізняються.

Якщо кримінально-процесуальним законодавством передбачений відвід
захисника, то ЦПК України він детально не врегульований. Однак зі змісту
ч. З ст. 116 ЦПК випливає, що адвокати не можуть бути представниками в
суді, якщо вони прийняли доручення з порушенням правил, встановлених
законодавством. Тобто, можна зробити висновок, що з прийняттям Закону
про адвокатуру (ст. 7) усунуто неповноту ЦПК у цій частині.

Адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом і змістом
якої є обставини, котрі вимусили громадянина або юридичну особу
звернутися до адвоката, а також зміст консультацій, порад, роз’яснень та
інших відомостей, одержаних адвокатом під час здійснення професійних
обов’язків.

Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату, можуть бути
розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у
розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно
з чинним законодавством.

Закон також наголошує, що адвокату, його помічнику, посадовим особам
адвокатських об’єднань забороняється розголошувати відомості, що
становлять предмет адвокатської таємниці, а також використовувати їх у
своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

§ 4. Дисциплінарна відповідальність адвоката

Дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюється дисциплінарною
палатою, яка, як вже зазначалося, створюється в
кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі 9 членів: п’яти
адвокатів, двох суддів, по одному представнику від управління юстиції,
Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і
Севастопольської міських державних адміністрацій, відділення Спілки
адвокатів України.

Дисциплінарна палата розглядає скарги громадян, а також окремі ухвали
судів і постанови судців, постанови, подання слідчих органів, заяви
адвокатських об’єднань, підприємств, установ, організацій на дії
адвокатів; вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної
відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи.

До адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення:
попередження; зупинення на строк до одного року дії свідоцтва про право
на заняття адвокатською діяльністю, а також його анулювання. Закон про
адвокатуру обмежує випадки, коли адвокатська діяльність може бути
припинена рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, а видане
свідоцтво анульоване. Це може статися лише у випадку засудження адвоката
за вчинення злочину (після набрання вироком чинності), обмеження судом
дієздатності або визнання адвоката недієздатним, втрати громадянства
України, грубого порушення вимог Закону про адвокатуру, інших актів
законодавства, що регулюють діяльність адвокатури, а також Присяги
адвоката.

При накладенні стягнення враховуються: характер порушення та його
наслідки, серйозність проступку, особа адвоката, ступінь його вини.
Питання про дисциплінарну відповідальність члена адвокатського
об’єднання регулюється й статутом останнього.

Адвокат може бути підданий дисциплінарному стягненню не пізніше одного
місяця від дня виявлення проступку. Воно не може бути накладене пізніше
шести місяців від дня його вчинення.

89

Право порушити дисциплінарне провадження належить голові дисциплінарної
палати, який попередньо розглядає матеріали, що стосуються підстав
притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, знайомить його
з їх змістом і вимагає від нього письмового пояснення. До початку
розгляду справи може провадитись додаткова перевірка підстав
притягнення, яку голова доручає одному з членів дисциплінарної палати.

Дисциплінарна справа має бути розглянута у місячний строк. Під час її
розгляду участь адвоката є обов’язковою. Під час засідання він вправі у
будь-який момент заявляти клопотання і давати додаткові пояснення. За
розсудом дисциплінарної палати можуть бути заслухані інші особи,
запрошені з ініціативи як адвоката, так і палати, оголошені документи,
що є в справі, а також додатково подані матеріали.

Рішення виносяться у відсутності адвоката, щодо якого порушено
дисциплінарну справу.

Рішення про накладення дисциплінарного стягнення може бути оскаржено
протягом трьох місяців до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури або в
судовому порядку.

Якщо адвоката протягом року від дня накладення на нього дисциплінарного
стягнення не буде піддано новому, він вважається таким, що не піддавався
заходу впливу.

Через шість місяців від дня накладення стягнення дисциплінарна палата
може зняти його достроково при бездоганній поведінці адвоката і
сумлінному ставленні до виконання обов’язків.

90

Запитання для самоконтролю

1. На яких принципах здійснює свою діяльність адвокатура України?

2. Які існують гарантії адвокатської діяльності?

3. Хто може бути адвокатом?

4. Які повноваження кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури і
Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури?

5. Які організаційні форми діяльності адвокатури?

6. Які функції виконуються адвокатами?

7. Які професійні і соціальні прававнадано адвокатам?

8. Які обов’язки покладено на адвоката?

9. Що є предметом адвокатської таємниці?

10. Як оплачується праця адвоката?

11. На яких підставах адвокати притягуються до дисциплінарної
відповідальності?

91

12. Які права має помічник адвоката?

13. Які завдання Спілки адвокатів України?

Глава IV

Адвокат у кримінальному процесі

§ 1. Адвокат — захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного

Конституція України проголошує, що підозрюваний, обвинувачений чи
підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63). Забезпечення обвинуваченому
цього права є однією з основних засад судочинства (п. 6 ч. З ст. 129).
Для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє
адвокатура (ч. 2 ст. 59). В Конституції України також закріплено принцип
презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у
вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах,
одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо
доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 1, 2 і 3 ст.
62).«Конституційні принципи забезпечення підозрюваному, обвинуваченому,
підсудному права на захист і презумпції невинуватості є важливою
гарантією об’єктивного розслідування і судового розгляду справи та
запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинних осіб.

Підозрюваний –це особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину
або до якої застосовано запобіжний захід (наприклад, підписка про
невиїзд з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без
дозволу органу діз-

93

нання чи слідчого) до винесення постанови про притягнення її як
обвинуваченого (ч. 1 ст. 43і КПК).

Обвинувачений — це особа, щодо якої є досить доказів, які вказують на
вчинення нею злочину, і на цій підставі слідчим винесено постанову про
притягнення її як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43 КПК). Після віддання до
суду обвинувачений називається підсудним, а після винесення вироку —
засудженим або виправданим.

Право вказаних осіб на захист включає як право захищатися від підозри чи
обвинувачення, так і право на захист своїх особистих і майнових
інтересів. Функція захисту виникає одночасно з функцією обвинувачення і
здійснюється паралельно з нею на всіх етапах руху кримінальної справи,
поки існує обвинувачення.

Функцію обвинувачення в кримінальному процесі здійснюють слідчі органи,
прокурор, громадський обвинувач, а також потерпілий, цивільний позивач
та їх представники. Це — сторони обвинувачення.

Функцію захисту від підозри й обвинувачення здійснюють підозрюваний,
обвинувачений, підсудний і засуджений (надалі для стислості ми будемо
говорити переважно про обвинуваченого), їх захисник, громадський
захисник, а також цивільний відповідач та його представник. Це • –
сторони захисту.

Оскільки сторони обвинувачення і захисту відстоюють кожна свою позицію,
свій процесуальний інтерес, кримінальний процес набуває змагального
характеру, що забезпечує повне, всебічне і об’єктивне дослідження всіх
обставин справи та її правильне, з врахуванням законних інтересів
сторін, вирішення. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду
своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є однією з
основних засад судочинства (п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України).

Обвинувачений заінтересований в тому, щоб не бути: притягнутим до
кримінальної відповідальності і засудженим, якщо він є невинним, або за
більш тяжкий злочин, ніж той, який дійсно вчинив; без встановлених
законом підстав підданим арешту та іншим заходам процесуального примусу;
підданим несправедливому покаранню, тобто такому, яке призна-

94

чено без врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності
вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом’якшують чи
обтяжують відповідальність; обмеженим у правах, наданих законом; щоб
була надана можливість реалізувати ці прав