Погорiлко В.Ф. та iн. 1997 – Права та свободи людини i громадянина в Українi (книга)

Погорiлко В.Ф. та iн. 1997 – Права та свободи людини i громадянина в
Українi

1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ПРАВ, СВОБОД ТА ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Терміни «права», «свободи» і «обов’язки» вживаються досить часто в
національному праві різних країн світу, в тому числі й в українському
праві. їм приділяється значна увага як в Конституції України, так і в
законодавчих актах майже всіх галузей законодавства: конституційного,
адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного,
кримінального тощо.

Важко знайти інший інститут сучасного міжнародного права, де б існувала
така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій, як щодо прав і свобод
людини і громадянина. Десятки міжнародних договорів з гуманітарних
питань — переконливий показник нормативної забезпеченості в галузі прав
людини. Лише в рамках Міжнародної організації праці (МОП) укладено понад
170 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людину. Якщо до цього
додати результати діяльності органів ООН (Генеральна Асамблея,
Економічна та Соціальна Ради), її спеціалізованих закладів (ЮНЕСКО, ВООЗ
та ін.) та органів і установ, що діють відповідно до міжнародних
конвенцій (Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет із
прав людини, Комітет із проблем ліквідації дискримінації щодо-жінок
тощо), секретаріату та управління Верховного Комісара ООН у справах
біженців, Ради Безпеки ООН, Ради в справах жінки, Комісії міжнародного
права, Міжнародного суду, численних міжнародних конференцій з питань
прав людини,— то можна переконатися, що права людини в міжнародному
праві посідають досить значне місце. Та й механізми реалізації, які
використовуються в цій сфері, більше розвинуті, ніж в інших галузях і
інститутах міжнародного права1.

Що ж собою являють поняття «права», «свободи», «обов’язки», з яких
структурних елементів складаються, яку мають класифікацію, за якими
видами розподіляються? У нормативних актах і літературі існує досить
розмаїта характеристика і класифікація прав та демократичних свобод
людини і громадянина. На жаль, і в теорії конституційного права немає
єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх
класифікації,

Одні автори стверджують, що основні права людини — це певні можливості
людини, які необхідні для її існування та розвитку в
конкретно-історичних умовах і які об’єктивно визначаються досягнутим
рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути
рівними для всіх людей. При цьому права як певні можливості
ототожнюються з поняттям «свободи», хоч вживання останнього терміну
визнається недоцільним2.

Інші вважають, що такі норми встановлені Законом та гарантовані державою
і надають громадянину певні юридичні можливості для набуття
матеріальних, соціальних та духовних благ. Такими благами можуть бути
праця, освіта, відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, при
інвалідності тощо3.

Треті не розрізняють окремо поняття «права людини» та «права
громадянина» і визначають лише останнє, розуміючи під правами
громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися
свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя,
привласнення соціальних благ та цінностей4. Найчастіше у юридичній
літературі права громадянина визначаються як міра та вид можливої
поведінки, встановлені й захищені державою.

Можна погодитись з П. М. Рабіновичем та Б. В. Щетиніним, що свободи це
ті ж права (тому їх часто ототожнюють між собою). Однак свободи мають
свою специфікуй. Свобода — це конкретне соціальне становище людини або
людей у їх взаємовідносинах з державою. Це образ можливої та дозволеної
поведінки людини у суспільстві. Як і права людини, свободи — це
соціальне благо суспільства, головний показник демократизму суспільства
і держави, зокрема правової держави і громадянського суспільства.

За основними компонентами права людини та права громадянина, на нашу
думку, співпадають. До того ж вони забезпечуються одними і тими ж
державно-правовими, економічними та соціальними механізмами.

Права і свободи людини і громадянина закріплені у міжнародному праві у
вигляді загальновизнаних стандартів, що містяться у міжнародних угодах
та пактах.

Головна вимога забезпечення конституційних прав людини — дотримання
принципу, за яким в усіх діях людини та громадянина, незалежно
здійснюються вони державними чи приватними установами або посадовими
особами, першочергова увага приділяється охороні та захисту інтересів і
потреб людини.

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.) має спеціальний розділ,
присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави
держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і
співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні свободи
належать кожній людині від народження, вони невід’ємні і гарантуються
законом. їх додержання і повне здійснення — основа свободи,
справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи
виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та
рівності можливостей для кожної людини.

У своїй основі право громадянина є завжди право на те, що потрібно
людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її
забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що
визначається як соціальне благо, соціальна цінність. Тому право
громадянина є за своєю сутністю право на певне соціальне благо, певну
соціальну цінність. Ці соціальні цінності, як бачимо з «Паризької Хартії
для нової Європи», досить різнобічні, вони складаються із потреб та
інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного,
соціального та іншого характеру.

Скажімо: право власності — економічне благо; право мирних зборів —
соціальне та політичне благо; користування правом на культуру, освіту —
культурна цінність тощо. Зрозуміло, що всі ці блага та цінності тісно
пов’язані між собою, їх важко відокремити одне від іншого і уявити у
чистому вигляді.

Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні;
як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій,
вони давно стали об’єктом міжнародно-правового регулювання.

Питання про співвідношення між правами людини та громадянина, як і
співвідношення між правами та свободами, багато в чому визначаються
Конституцією, яка, зрозуміло, не може вмістити всі права та свободи
людини і громадянина, а лише найбільш важливі та суттєві з них.

Притаманна конституційним правам, свободам та обов’язкам громадян
внутрішня єдність та соціальна обумовленість за наявністю різниці у
конкретному змісті дає змогу характеризувати їх як систему. Права та
свободи людини і громадянина — це забезпечені Конституцією та іншими
законами України можливості мати, володіти, користуватися та
розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими
соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки
у межах закону. Права і свободи людини і громадянина, закріплені
Конституцією, як вказано у ст. 22, не є вичерпними, вони не можуть бути
скасовані. Це означає, що коло прав та свобод людини може бути розширене
при прийнятті нових законів, але не допускається звуження їх змісту і
обсягу. Це нова і дуже важлива конституційна гарантія.

Конституція України піднесла права і свободи людини і громадянина на
якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку
особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування с неприпустимим.
Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.

У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав
людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і
свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи
місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної
їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є
положення про те, що «особа не несе відповідальності за відмову давати
свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів»
(ст. 63).

Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно
зі ст. 55 судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи,
на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був
вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їхніх прав взагалі
виключалося із судової юрисдикції.

У статті 29 Конституції закріплено суб’єктивне право кожної людини на
свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина
може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу.
Таке розуміння свободи не відповідає обов’язку особи додержуватись
Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного
життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору
варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином,
щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства,
держави та інших громадян. Тобто свобода громадянина є у своїй основі
визнана або надана законом можливість користуватися і розпоряджатися тим
або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або
якусь життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей,
його вчинки мають бути правомірними.

Конституція України закріплює і гарантує права і свободи не тільки
громадянина, але й людини. Причому права і свободи людини поставлені на
перше місце. Це означає, що Україна відповідно до положень Міжнародного
пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту
про громадські та політичні права, положень, закріплених Загальною
декларацією прав людини, на конституційному рівні ввела норми
забезпечення прав і свобод людини.

На території України можуть перебувати особи, які належать до
громадянства іноземних держав, або взагалі без громадянства. Незважаючи
на це, Конституція гарантує основні права і свободи кожної людини.
Причому терміни «кожна людина», «кожний» повторюються у переважній
більшості статей другого розділу Конституції.

Громадянство України — це належність фізичної особи до держави Україна,
що проявляється у стійкому правовому зв’язку з суверенною Україною,
завдяки чому вона набуває права та свободи громадянина України і виконує
всі обов’язки громадянина за її законодавством, а також набуває право на
захист себе та своїх інтересів з боку України як у межах української
території, так і за її межами. Правовий статус громадян України
визначається Законом про громадянство України.

Разом з тим кожна людина може або бути громадянином України, або
перебувати в Україні, не маючи громадянства. Незважаючи на це, Україна
визнає за кожною людиною (громадянином чи не громадянином) і гарантує
комплекс загальнолюдських прав та свобод.

Питання класифікації та юридичного розуміння прав і свобод з давніх
часів були предметом наукової думки. Досить згадати про класифікацію
прав особи у Мілля або Дюгі, Есмена або Орну, Тарановського або
Ковалевського. Розробці теоретичних питань прав та свобод людини значну
увагу приділяв Михайло Драгоманов. Розглядаючи основні права та свободи
людини як загальнолюдську цінність, Драгоманов вважав за необхідне
надання національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати
національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у
життя5. Нові правові школи змінили акценти та пріоритети у тому, що
відноситься до систематики прав та свобод людини, але принципових рішень
не принесли. Виняток становить лише те, що пов’язано з так званим
прайвесі, тобто подальшого відходу держави від втручання у особисте
(приватне) життя людини.

При відсутності суперечностей у концептуальній побудові прав людини та
особи, загальновизнаним є неприйняття державного контролю, який виходить
за суворо окреслені межі. Відхиляється також державна опіка над людиною,
за якою в умовах тоталітарних режимів пильно стежать, яку підслуховують,
дисциплінують, на щось націлюють, попереджають тощо.

В зарубіжній літературі та міжнародно-правових актах існують різні
підходи щодо класифікації основних прав і свобод людини та громадянина.
Одні автори встановлюють групу соціально-економічних прав; політичні
права та демократичні свободи; рівні права громадян; особисті права і
свободи. Інші диференціювали систему прав та демократичних свобод на
соціально-економічні, політичні права та особисті свободи6.

Треті всі права та свободи розподіляли на чотири групи: 1)
соціально-економічні права і свободи; 2) політичні права і

свободи; 3) особисті свободи громадян; 4) рівність прав громадян7.

Пропонувався розподіл прав громадянина: 1) як трудівника; 2) як
громадсько-політичного діяча; 3) як особи8.

Заслуговує на увагу система класифікації основних прав людини,
запропонована американськими вченими у книзі «Права американців як вони
є і якими вони мають бути», що була видана у Нью-Йорці під редакцією
професора Н. Дорсена. Всі права та свободи розподілені на 5 розділів
(груп): 1) права громадян, що складають необхідні умови їх життя; 2)
політичні права; 3) права, що забезпечують свободу особи; 4) права осіб,
що підозрюються та звинувачують ся у злочинах, права неповнолітніх тощо;
5) права окремих категорій населення (молоді, жінок, військових,
вчителів тощо)9.

Наближеною до сучасних проблем уявляється класифікація прав людини,
зроблена Українським центром прав людини у своєму звіті про стан справ у
галузі прав людини в Україні. Діяльність по забезпеченню основних прав і
свобод людини в Україні тут охарактеризована за такими напрямками:
політичні права і свободи; соціально-економічні права; міжнаціональні
відносини; свобода слова; права дитини; політичні партії та громадські
організації10.

У навчально-методичній літературі залежно від виду суб’єктів цих
можливостей запропоновано розрізняти права людини, права нації, права
людства. Основні права людини класифікуються насамперед за сферою
суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що
виступають їх об’єктом».

З урахуванням міжнародно-правових актів та стандартів, загальнолюдських
вимірів та цінностей побудовано розділ II Конституції України «Права,
свободи та обов’язки людини і громадянина», закріплена нова концепція
прав людини. Конституція України рішуче відходить від патерналістичного
розуміння прав, згідно з якими свої права людина отримує від держави.

Як це випливає із змісту Конституції України, основні права та свободи
людини і громадянина доцільно класифікувати за такими ознаками:
громадянські; політичні; економічні; соціальні; культурні права і
свободи.

Це основні конституційні права громадянина. Вони конкретизуються,
деталізуються у законодавчих актах, якими встановлюються засоби захисту
таких прав. Конституційне право громадянина у той же час є інститутом
відповідної галузі права і саме в останній воно знаходить розгорнуту
конкретизацію, доповнення, необхідні для повної реалізації основного
права у житті людини.

Зміст конституційних обов’язків складають загальні вимоги суспільства та
держави до людини і громадянина у сфері соціальної дійсності. З цього
приводу висловлюються різні точки зору. Скажімо Л. Д. Воєводін визначав
конституційний обов’язок як закріплену в конституції потребу
(необхідність), що приписує кожному громадянину певний вид та міру
поведінки і відповідальність за неналежну реалізацію цього положення12.

Н. І. Матузов розглядав поняття «обов’язки» в межах соціальної
відповідальності особи перед суспільством13.

Н. В. Вітрук поняття та зміст конституційних обов’язків пов’язував з їх
соціально-правовою природою, у взаємодії моральних і правових
факторів14.

В. А. Масленніков розглядає конституційні обов’язки як мінімум вимог
суспільства до особи, елементарні домагання потрібної (бажаної)
поведінки, виконання яких абсолютно необхідне для нормального
функціонування суспільства15.

Хоча вимоги певної поведінки людини та громадянина сформульовані
переважно у загальній формі, дещо абстрактно, проте їх імперативний
характер не викликає сумнівів.

Ця особливість конституційних обов’язків громадянина пояснюється тією
обставиною, що держава при виборі засобу впливу на поведінку людини і
громадянина поряд з правовими заборонами та дозволами використовує і
такий, як постановка певної цілі або завдання.

Конституція України, ґрунтуючись на засадах Міжнародної хартії прав
людини, встановлює права людини та громадянина як завдання, до виконання
якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і
кожний державний орган завжди намагалися шляхом освіти та роз’яснення
сприяти поважанню прав і свобод людини і забезпеченню шляхом
національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного
визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед
народів, що перебувають під юрисдикцією України.

Норми Конституції вимагають від людини і громадянина безумовного
виконання тих мінімальних вимог, які властиві, як зазначено у Загальній
декларації прав людини, «всім членам людської сім’ї», є основою свободи,
справедливості та загального миру і разом з тим суттєво не обмежують
його у прояві ініціативи та самостійності. Це означає, що для
конституційних обов’язків характерним є їх тісний зв’язок з вимогами
міжнародно-правових пактів про права людини та з морально-етичними
вимогами суспільства і, що важливо — перенесення їх принципів до статей
Конституції України.

Неповнота визначення понять конституційних обов’язків громадянина
згаданими вище дослідниками полягає, на нашу думку, саме тому, що вони
не враховували норм міжнародних пактів у галузі прав людини.

Вимоги міжнародно-правових актів та загальнолюдської моралі втілюються,
звичайно, і в інших нормах права, але в конституційних обов’язках їх
«вага» значно більша, ніж в інших правових нормах. Можна навіть
стверджувати, що в конституційних нормах ми спостерігаємо змістовні
повторення багатьох норм-принципів, закладених у міжнародній Хартії прав
людини (насамперед — у Загальній декларації прав людини, Міжнародних
пактах про економічні, соціальні, культурні, громадянські та політичні
права), а в деяких випадках — і пряме їх злиття. Отже, Конституційний
принцип формування обов’язків людини та громадянина у порівнянні з
нормами галузевого та поточного законодавства найбільш наближений до
змісту міжнародно-правових пактів про права людини, а також до моральних
вимог. Тобто йдеться про узагальнення юридичних обов’язків людини та
громадянина, що випливають з міжнародних договорів України, але з
позицій правових норм нашого суспільства.

Конституційний обов’язок — це різновид юридичного обов’язку, під яким
розуміється продиктована законодавством міра

Не перевірено

необхідної, обов’язкової поведінки людини. Як і конституційний,
юридичний обов’язок надто важливий елемент правового статусу особи
(людини і громадянина), суттєва частина юридичного змісту правовідносин
тісно пов’язана з іншою її частиною. Юристам добре відома формула: «нема
прав без обов’язків і нема обов’язків без прав». Права особи без
обов’язків залишаються незахищеними і нереальними.

Отже, конституційні обов’язки можна визначити як морально-правові
принципи, різновид юридичних обов’язків, які визначають обов’язкову
(бажану) для всіх громадян і суспільства поведінку людини і громадянина
у державно-правовій та соціальній сферах, їх зміст складають
конституційні норми, узагальнені з позицій міжнародноправових актів та
принципів загальнолюдської моралі.

Слід зазначити, що надмірне включення норм — принципів міжнародного
права до конкретних законодавчих актів, до національного законодавства
не сприятиме ефективному виконанню юридичних обов’язків громадянами
України. З цього приводу в літературі висловлена слушна
думка-пропозиція: у законодавстві не слід зловживати включенням до актів
політичних, моральних і т. п. норм. Вони «засмічують» правний комплекс,
маючи зовсім інший механізм реалізації16.

Наведене вище дає змогу зробити висновки про суттєве значення
конституційних обов’язків у механізмі реалізації положень та норм
Конституції України. Втілюючи вимоги міжнародних пактів про права
людини, моральні принципи, конституційні обов’язки громадян сприяють
розвитку демократії, розбудові правової держави. Разом з тим вони мають
на меті забезпечити бажану з точки зору суспільства поведінку всіх
громадян України.

2. ГРОМАДЯНСЬКІ І ПОЛІТИЧНІ ПРАВА І СВОБОДИ

Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські
права. Ці права вважаються природними, оскільки їх має або може мати
кожна людина незалежно від громадянства з початку життя. За попередньою
Конституцією ці права в переважній більшості називались особистими
правами, хоча їх коло було значно вужче від кола громадянських прав.

За новою Конституцією до громадянських прав і свобод відносяться: право
на життя (ст. 27); право на свободу та особисту недоторканність (ст.
29); недоторканність житла (ст. ЗО); таємниця листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); невтручання в
особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.

Серед основних прав людини найважливіше місце за своєю суттю займає
право на життя. Як зазначається в Конституції, воно є невід’ємним правом
кожної людини. Цим правом засвідчується, що людина ні перед ким не є
юридично зобов’язаною своїм народженням та життям, що порушення її
фізичної цілістності не може бути обумовлено ні суспільними, ні
державними, ні етнічними, релігійними або будь-якими іншими цілями чи
інтересами. Життя людини визнається тим самим найвищою соціальною
цінністю, рівноважливою і для особи, і для суспільства, оскільки від
реального забезпечення цього права залежить не тільки існування окремих
людей, але також і розвиток суспільства в цілому.

Звичайно, механізм реалізації права людини на життя є досить складним,
він охоплює багато соціальних рівнів та повністю пронизує комплекс
засобів підтримання життєдіяльності всієї соціальної системи. Його
основа є тісно пов’язаною з досягненням найголовнішої на сьогодні мети
цивілізацій — збереження та розвитку життя на Планеті, життя і кожної
окремої людини, і людства взагалі. Окремі особистості та безліч різних
організацій на міжнародному та національному, державному рівнях
спрямовують свої зусилля виключно в цьому напрямку. їх діяльність — це
теж частина зазначеного механізму, але в різних соціальних зв’язках,
зорієнтованих на забезпечення права людини на життя. Конкретизуючи їх,
Конституція прямо покладає на державу обов’язок захищати життя людини, а
особі надає при цьому право оберігати як своє життя і здоров’я, так і
життя та здоров’я інших людей.

Виконання зазначеного обов’язку вимагає від держави активної діяльності
в різних соціальних сферах. З надійним захистом життя людей пов’язаний і
розвиток системи охорони здоров’я, що включає, зокрема здійснення
санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, контроль за
виробництвом лікарських препаратів та дотримання технологій в медицині;
утримання установ невідкладної допомоги; заборона незаконного
лікарювання і т. ін. Важливе значення в сучасному світі має виконання
зазначеного обов’язку держави у випадках, породжених різноманітними
проявами технічного прогресу,

що обумовлює необхідність підтримання безпеки на транспорті,
протипожежної безпеки, безпеки праці, радіаційної безпеки, захисту від
забруднення навколишнього середовища тощо. Держава також має дбати про
захист життя людей від стихійних явищ та екологічних катастроф,
допомагати тим, хто за цих умов залишився без засобів на існування.

Всі напрямки діяльності перерахувати в цій праці майже неможливо,,але
найголовніші з них, пов’язані із забезпеченням кримінологічної безпеки,
зазначимо: на цьому напрямку захист життя людини від проявів злочинності
покладається на систему правоохоронних органів та суди, які охороняють
людину і суспільство від насильства, переслідують злочинців та
призначають їм відповідне покарання за скоєні злочини. Особливу загрозу
життю людей на сьогодні становить тероризм, в тому числі і міжнародний,
інші найбільш небезпечні прояви злочинності. Все це вимагає від держави
постійно удосконалювати правоохоронну та судову системи, рішуче вести
боротьбу зі злочинністю.

Сучасна держава має досить широкі можливості захищати життя людини, але
не в усіх випадках держава здатна вчасно і ефективно прийти на допомогу
конкретній людині. І тому природньо, що не зважаючи на опіку держави, за
особою зберігається право активно діяти на користь як особистого
захисту, так і захисту життя і здоров’я інших людей від протиправних
посягань. Кожна людина вправі рішуче протистояти таким нападкам,
застосовуючи при цьому будь-які необхідні, адекватні обставинам засоби.
Такі дії, якщо вони здійснені в межах дозволеної самооборони або ж за
обставин крайньої необхідності, визнаються чинним законодавством
правомірними, що закріплено в статтях 15 і 16 Кримінального кодексу
України. Слід звернути увагу на те, що захист життя і здоров’я інших
людей це не тільки право, але у певних випадках також і обов’язок особи.
Не надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя
становищі, є неприпустимим і карається за законом (ст. 111—113
Кримінального кодексу).

Закон, всебічно захищаючи людину, водночас допускає в певних випадках
можливість правомірного позбавлення її життя. Як встановлено чинним
законодавством України та визнано міжнародною практикою не вважається
порушенням права людини позбавлення її життя за умов неминучої потреби у
застосуванні сили, а саме: при захисті будь-якої людини від незаконного
насильства; при

здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно
перебуває під вартою; у діях, законно вчинених з метою придушення бунту
або заколоту. Такий підхід, наприклад, закріплено і у ч. 2 ст. 2
Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950
p.). Важливо, щоб за цих та інших обставин не було допущено свавілля.

Прагнучи до цього, держава намагається щонайчіткіше регламентувати,
наприклад, порядок застосування зброї працівниками правоохоронних
органів.

У деяких країнах закон дозволює здійснювати позбавлення життя особам,
які є безнадійно хворими і змушені при цьому переносити значні
страждання. Крім того, з проблемами дещо штучного позбавлення життя
пов’язано розвиток медицини в галузі трансплантації органів. В Україні
ці питання поки що чекають на своє законодавче визначення.

Також не вважається проявом свавілля та порушенням зазначеного права
позбавлення людини життя на підставі вироку суду, винесеного після
визнання особи винною у скоєні тяжкого злочину, за який законом
передбачено покарання у вигляді смертної кари. Такі дії держави є
правомірними, але їх здійснення закон відносить до виняткових випадків,
прямо наголошуючи на тимчасовому характері цієї міри покарання (ч. 1 ст.
24 Кримінального кодексу). У цьому зв’язку слід наголосити, що,
по-перше, кримінальний закон в усіх випадках поряд зі смертною карою
передбачає також і інший вид покарання за скоєний злочин; по-друге, за
засудженим до смертної кари неодмінно залишається право на помилування;
по-третє, за українським законодавством смертна кара не призначається
особам, які на час скоєння злочину не досягли вісімнадцятирічного віку,
а також не призначається і не виконується щодо вагітних жінок (ч. 2 ст.
24 Кримінального кодексу).

Таке право публічної влади розпоряджатися життям винної у скоєнні
тяжкого злочину особи на сьогодні критикується світовою громадськістю.
Під впливом критики перебуває і наша країна, оскільки смертна кара
продовжує в ній застосовуватися. Проте таке становище буде ще певний час
зберігатися, бо шлях до повної відміни смертної кари як виду
кримінального покарання не є легким, він пов’язаний і з необхідністю
трансформації суспільної думки, і з побудовою нової системи захисту
суспільства від проявів злочинності, з реорганізацією порядку
призначення і відбуття покарання та з іншими змінами в суспільстві.

Таким чином, в демократичному суспільстві ніхто не вправі безпідставно,
свавільно порушити чиєсь право на життя. Перекреслити це право може лише
сама особа, відверто ступивши на анти-суспільний та злочинний в крайніх
його проявах шлях.

Так реалізується право на життя в мирних умовах існування суспільства.
За обставин воєнного часу «ціна» життя людини суттєво змінюється, про що
також свідчать положення статей глави XI «Військові злочини»
Кримінального кодексу.

Життя людини складається, в тому числі і із її особистого ставлення до
себе, і із того, як ставляться до неї інші люди. Воно базується на
визнаних в суспільстві моральних постулатах, які в своїй сукупності
формують розуміння людської гідності і честі. Це надзвичайно важлива
складова частина людського життя, соціальна цінність якої відноситься до
рівня першооснов організацій громадського суспільства, що чітко
закріплено в ст. З та ст. 21 Конституції.

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах — так починається
розділ другий Конституції, що, окрім іншого, закріплює одвічну повагу до
гідності кожної людини незалежно від соціальних та родинних зв’язків, що
її оточують. Така повага є невід’ємною від самої особи, її непорушним
правом. Вона тісно пов’язана із здійсненням особою соціально важливих і
життєнеобхідних дій, з вступом в різноманітні суспільні відносини. Вона
досить часто визначає їх конкретний характер, а інколи виступає в якості
найголовнішої умови на шляху досягнення людиною тієї чи іншої мети.

Не тільки в загальній формі, але також і в конкретній нормі Конституція
закріплює право кожної людини на повагу до її гідності (ст. 28),
встановлюючи: ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність. Ця норма передбачає,
що гідність людини залишається під захистом при будь-яких обставинах, в
тому числі і тоді, коли її притягнуто до адміністративної
відповідальності, або ж коли проти неї здійснюється кримінальне
переслідування чи відбуття кримінального покарання, перебування в
різного роду закритих установах, чи перебування на примусовому медичному
лікуванні. Тобто притягнення особи до відповідальності або ж обмеження
її в правах та свободах не має супроводжуватись жорстоким, нелюдським чи
іншим поводженням, що принижує людську гідність.

Різні тортури, катування в будь-якому його вигляді як найбільш жорстокий
та нелюдський вид поводження з людиною не може мати

місця, в тому числі і в сфері кримінальної юстиції. При визначенні мети
покарання закон прямо встановлює, що кримінальне покарання не має на
меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність (ч. 2
ст. 22 Кримінального кодексу). Разом з тим біль та страждання, що
виникають у особи з приводу законного позбавлення волі, не слід
розглядати різновидом катування (ст. 1 Конвенції проти катувань та інших
жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність людини видів поводження і
покарання, прийнятої у 1984 p., учасницею якої є і Україна). Також не
слід розглядати порушенням права на повагу до гідності особи її
залучення до проведення різних слідчих дій при розслідуванні
кримінальної справи, які пов’язані з оглядом, обшуком, відібранням
зразків для проведення експертизи, допитом тощо. Сама процедура їх
проведення побудована з урахуванням необхідності шанобливого ставлення
до осіб, що беруть в них участь, в тому числі і до особи підозрюваного
або ж обвинуваченого. Окремі з них мають додаткові гарантії і
проводяться виключно у присутності осіб тієї ж самої статі та не можуть
здійснюватися таким чином, щоб цілеспрямовано принижувати гідність особи
або складати небезпеку для її здоров’я (ст. 184, 193, 194 та інші
Кримінально-процесуального кодексу). При цьому з огляду на специфічність
відносин кримінальний закон встановлює досить суворе покарання за
застосування насильства або примушування особи давати свідчення при
допиті (ст. 175 Кримінального кодексу України).

Важливе значення має й останнє положення цієї статті, де встановлюється,
що кожна людина без її вільної згоди не може буги піддана медичним,
науковим чи іншим дослідженням. Можливість примусового використання
конкретної людини в якості об’єкту або ж засобу будь-якого дослідження
суперечить не тільки її праву на життя, свободу та особисту
недоторканість, але також і поважному ставленню до такої соціальної
цінності, як людська гідність. Це один із відправних постулатів
організації життя в умовах демократії, який прямо закріплено в статті 7
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

В цілому реалізація права людини на повагу до її гідності забезпечується
широким колом різних правових засобів, серед яких адміністративні,
кримінальні, цивільно-правові та інші вимоги та правила. Закон охороняє
людину від проявів хуліганства (ст. 173 Кодексу України про
адміністративні порушення та ст. 206 Кримі-

нального кодексу), від наклепів та образ (ст. 125, 126 Кримінального
кодексу), від посягань на людську гідність, пов’язаних з посяганням на
життя та здоров’я (ст. 99—102, 105—107 Кримінального кодексу). В
цивільно-правовому порядку закон захищає честь, гідність та ділову
репутацію людини, встановлює порядок спростування неправдивих відомостей
про особу та порядок відшкодування як майнової, так і моральної шкоди,
завданої поширенням неправдивих відомостей про особу (ст. 7, 440, 440і
та інші Цивільного кодексу). Але ці правові засоби мають постійно
удосконалюватися і поповнюватися новими положеннями.

Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини є свобода. Лише в її
умовах людина повною мірою може задовольнити власні потреби і інтереси,
може ставити перед собою найрізноманітніші цілі і намагатися їх досягти,
може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності тощо.
Але людина живе в суспільстві в оточенні не тільки гармонії, а і
суперечностей та конфліктів. Тому важливо, щоб її свобода була надійно
підкріплена гарантіями захищенності від зовнішнього неправомірного
втручання.

Фактично право на свободу і право на особисту недоторканість — це два
окремих права людини, що мають самостійні сфери регулювання і механізми
реалізації. Але вони настільки тісно доповнюють одне одне, що і в
конституційній практиці і в міжнародно-правових документах досить часто
закріплюються в єдиній правовій формулі. Наслідуючи цій традиції,
Конституція теж об’єднала їх в одному положенні, проголосивши, що кожна
людина має право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29).

Юридична природа цього права грунтується на розумінні, що кожна людина
народжується вільною, що вона має право вільно обирати для себе характер
і спосіб спілкування з зовнішнім для неї світом, з будь-якими людьми та
природою, що вона має право за власним розумінням будувати той світ,
який її безпосередньо оточує, світ близьких для неї думок, почуттів,
людей та речей, що людина вправі без обмежень та примусу здійснювати на
свій розсуд будь-які дії, узгоджені з вимогами закону, що вона вправі
вимагати від інших людей та держави поважного ставлення до неї та
невтручання в її справи і життєві обставини.

Право людини на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним,
його юридичні межі обумовлюються необхідністю узгодження як з правами і
свободами інших людей, так і з

суспільними інтересами. Так, право людини на свободу є настільки повним,
наскільки воно не вступає в суперечність з реалізацією такого ж права
іншими людьми, а, в свою чергу, право на особисту недоторканність завжди
дещо обмежується у випадках, наприклад, переслідування злочинців і
проведення кримінального розслідування, здійснення заходів, пов’язаних з
захистом людей та матеріальних цінностей від стихійних лих, катастроф
тощо. Тобто межа цього права проходить по границі співставлення між
собою різних соціальних цінностей.

Як право на свободу, так і право на особисту недоторканність закріплені
в ст. 29 Конституції в найбільш загальному вигляді, що складає основу
для реалізації свободи людини в будь-яких площинах соціальної
діяльності, у її політичному, соціальному, економічному, духовному та
інших вимірах, та концентрує у собі весь комплекс різноманітних гарантій
від неправомірного втручання у справи та життя людини. Відповідно і
механізм реалізації зазначеного права включає в себе умови і порядок
втілення в життя значної кількості конституційних положень, в яких
конкретизуються ті чи інші види різноманітних свобод та гарантій
недоторканності особи. Він буде поступово висвітлюватися в міру розгляду
наступних статей цього розділу Конституції.

Але які б різномантні сфери та площини застосування цього права ми не
розглядали, неодмінним залишається головне — для реалізації будь-якої
окремої свободи або ж свободи в цілому необхідно, щоб людина фактично
перебувала на волі, оскільки тимчасове чи тривале позбавлення волі
автоматично перешкоджає реалізації права на свободу у будь-якому вимірі.
Відбиття саме цієї закономірності і знайшло місце в ст. 29, де разом із
закріпленням права на свободу та особисту недоторканність визначається
загальний порядок застосування таких заходів, як затримання особи, її
арешт і тримання під вартою, включаючи позбавлення волі за вироком суду,
тобто форм правомірного обмеження свободи людини з боку держави.

Слід зазначити, що цей порядок, а також порядок проведення огляду та
обшуку житла або іншого володіння особи (ст. 30), згідно з п. 13
Перехідних положень передбачено ввести в дію лише через п’ять років
після набуття чинності цієї Конституції. Такий підхід обумовлено
необхідністю підготовки великого масиву нового законодавства в цій сфері
та забезпечення умов його реалізації. Але слід сподіватися, що з
прийняттям та введенням в дію нового Кри-

мінально-процесуального кодексу України та ряду інших важливих законів
відкриється можливість дещо раніше перейти до визначеного в Конституції
нового порядку арешту, тримання під вартою і затримання осіб,
підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядку проведення огляду та
обшуку житла або іншого володіння особи.

І хоча цей порядок буде введений в дію лише в майбутньому, але вже
сьогодні він орієнтує у певному напрямку розвиток відповідного
законодавства, він увібрав у себе загальні принципи побудови відносин
між державою і особою, він є частиною цілісного конституційного
механізму, і тому заслуговує на увагу та має бути у загальних рисах
висвітлений у цій праці.

Насамперед Конституція із зазначеного приводу констатує, що арешт і
тримання під вартою надалі, на відміну від нинішнього порядку, має
здійснюватись не за санкцією прокурора, а, як прийнято у більшості країн
світу — на підставі вмотивованого рішення суду. Це, безперечно,
позитивна новела. Судова процедура містить у собі значні гарантії
реалізації прав людини, вона дає можливість більш об’єктивно оцінити
підстави та причини обмеження свободи людини в конкретному випадку.
Перехід до судового порядку здійснення арешту і тримання під вартою — це
суттєвий крок до утвердження права на свободу та особисту
недоторканність людини, це крок до ліквідації тих недоліків, що були
обумовлені конкуренцією різнопланових функцій прокуратури, коли
прагнення будь-якою ціною розкрити злочин «брало гору» над функцією по
захисту прав і свобод громадян.

У Конституції також зазначається, що у разі нагальної необхідності
запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи
можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний
захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути
перевірена судом. Слід зазначити, що це положення сформульовано не
досить вдало. Нагальна необхідність запобігти злочинові чи його
перепинити обумовлює головним чином правомірність застосування сили
проти особи, що робить замах на злочин або діє злочинно, тобто обумовлює
«зняття» з неї за цих обставин особистої недоторканності, а не
позбавлення її волі. В свою чергу, метою запобіжного заходу у вигляді
тимчасового тримання особи під вартою є: забезпечення умов для
здійснення перевірки даних, що свідчать про причетність особи до скоєння
злочину; перешкодження особі ухилитися від розслідування; недо-

пушення знищення нею слідів злочину; недопущення здійснення нею
незаконного впливу на потерпілих та свідків і т. ін. Тобто ч. З ст. 29
Конституції, на нашу думку, не досить вірно відображає зміст тимчасового
обмеження права особи на свободу, за обставин підозри її у скоєнні
злочину, що має бути враховано при подальшому удосконаленні
законодавства в цій сфері. В розвиток вищезазначеного слід підкреслити,
що у ряді випадків абсолютно виправданим є допущення і адміністративного
затримання особи на короткий термін. Але і з цього приводу в даній
статті нічого не зазначається.

У будь-якому разі затримання особи чи її арешту органи, що здійснюють
вказане обмеження, мають негайно повідомити про це родичів затриманого
чи заарештованого (ч. 6 ст. 29). В загальному вигляді це правило діє і
сьогодні, але в Конституції воно сформульовано більш чітко і
категорично, оскількі для людини, що тримається під вартою, є
надзвичайно необхідним постійне підтримання звичних соціальних зв’язків.
Це сприяє збереженню її психологічної рівноваги та реалізації права на
захист.

Логічним доповненням до визначеної Конституцією виключної юрисдикції
суду щодо застосування арешту і тримання під вартою є встановлення права
кожного затриманого на оскарження в суді у будь-який час свого
затримання. Зрозуміло, що це правило стосується і тих випадків, коли
обмеження здійснено в кримінально-процесуальному порядку, і тих — коли в
адміністративному.

Надзвичайно важливим для забезпечення законності арештів та тримання під
вартою є надання необхідних гарантій. Так, в Конституції категорично
стверджується, що затримана особа має бути негайно звільненою, якщо
протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено
вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. За новим майбутнім
порядком також передбачається, що кожному затриманому чи заарештованому
невідкладно має бути повідомлено про мотиви затримання чи арешту,
роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати
себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

За умовами порядку, що закладено в Конституції на майбутнє, проникнення
до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку
має здійснюватися також за вмотивованим рішенням суду, за виключенням
обставин, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з
безпосереднім переслідуванням

осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ст. ЗО), тобто коли життєва
ситуація вимагає негайних рішучих дій. На відміну від діючої процедури
порушення недоторканності житла за санкцією прокурора, судовий порядок
обмеження цього права людини є більш демократичним і більш відповідаючим
канонам правової держави.

В цілому основні риси закладеного на майбутнє в Конституції нового
порядку затримання підозрюваної у скоєнні злочину особи, її арешту і
тримання під вартою, проведення огляду та обшуку житла або іншого
володіння особи відповідають демократичним принципам побудови відносин
між державою та людиною, вони орієнтують розвиток законодавства у
напрямку, визначеному нормами міжнародно-правових актів, серед яких: ст.
9 і 12 Загальної Декларації прав людини; ст. 9 і 17 Міжнародного пакту
про громадянські та політичні права, ст. 5 і 8 Європейської конвенції з
прав людини т. ін., але викладення цих конституційних норм потребує на
уточнення і удосконалення в процесі відпрацювання механізму
взаємовідносин в цій сфері.

Поряд з тим, що значна частина положень 29 та ЗО статей Конституції
мають спрямування на перспективу, основні їх постулати вступили в силу з
моменту прийняття Конституції і разом з загальними нормами щодо захисту
прав і свобод людини складають вагому основу реалізації права на
свободу, особисту недоторканність та недоторканність житла. Щодо
останнього, то значення цієї гарантії важко переоцінити.

Кожна людина значною мірою потребує того, щоб відчувати себе «повним
господарем у власному домі», самостійно будувати його «атмосферу», бути
впевненим, що забезпечена його автономність та захищеність від
стороннього втручання. Конституція заклала широке розуміння в поняття
житло людини, включивши в нього не тільки приміщення для проживання, але
також і всі інші володіння особи (будівлі, споруди тощо), чим суттєво
збільшила межі дії зазначеної гарантії. Остання, відтепер, значно
наблизилась до категорії «недоторканість приватної власності», що
утвердилась в багатьох країнах світу.

Недоторканність житла — це майже абсолютна правова гарантія людини.
Проникнення до житла вважається правомірним лише у крайніх випадках,
пов’язаних із врятуванням життя людей та майна, наприклад, за умов
пожежі, землетрусу, повені тощо. А також коли проникнення обумовлено
безпосереднім переслідуванням осіб, які

підозрюються у вчиненні злочину. В цих випадках допускається проникнення
не тільки у те житло, де в небезпечному становищі перебувають люди чи
майно, або сховався злочинець, але також і в інші, що розташовані поруч,
але проникнення у них обумовлено обставинами рятувальних робіт або ж
переслідування злочинця.

Також, як і своє життя, людина має право будь-якими не забороненими
законом засобами захищати від протиправних втручань у своє житло та інше
володіння (ч. 5 ст. 55). «Мій дім — моя фортеця» — наголошує народна
мудрість, чим стверджує стародавню природу цього права.

Важливу частину життя людини складає сфера її комунікативних зв’язків,
спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під
захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в
тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється за допомогою засобів
зв’язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формі таємниці
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.
31). В умовах постійного розвитку засобів зв’язку ця норма поширюється
на будь-які його види, в тому числі на електронну пошту, кореспонденцію,
надіслану факсом, тощо. Конституційний обов’язок зберігати зазначену
таємницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв’язку,
так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в
сфері інформаційної комунікації. Порушення таємниці листування,
телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень громадян, що
передаються засобами зв’язку, згідно зі ст. 131 Кримінального кодексу
карається виправними роботами на строк до одного року або штрафом.

Якщо особа веде законослухняний спосіб життя, то вона вправі
розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише тоді,
коли органам кримінального переслідування стане відомо про те, що
конкретні особи під час листування, телефонних розмов, телеграфних
повідомлень можуть передати інформацію щодо обставин злочину, по якому
триває розслідування, або ж про підготовку до скоєння злочину, то вони
вправі за рішенням суду встановити підслуховування телефонних розмов, а
також здійснити огляд телеграфних повідомлень, листів, бандеролей,
посилок тощо.

Але ці винятки можуть мати місце лише за обставин, коли органи
розслідування доведуть суду, що іншими засобами одержати зазначену
інформацію неможливо. Крім того, вказані дії здійсню-

ються лише в межах кримінально-процесуальної процедури закріпленої в
ряді статей Кримінально-процесуального кодексу України (ст. 14і, 185,
187 та інші). Порушення таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції в профілактичних цілях, в цілях
проведення оперативно-розшукових дій є неприпустимим.

Конституція оголошує недопустимим втручання в особисте і сімейне життя
людини. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне
життя, окрім випадків, передбачених Конституцією, що є принципово новим
положенням щодо прав особи (ст. 32).

Далі в Конституції зазначається, що не допускається збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про
особу без її згоди, окрім випадків, визначених законом, і лише в
інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Разом з тим кожний громадянин має право знайомитися в органах державної
влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з
відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом
таємницею.

Ці права надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що
кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну
інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення
будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і
моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та
поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32).

Поряд з громадянськими правами пріоритетним видом прав і свобод особи в
Україні, які передбачені Конституцією, є політичні права і свободи. Вони
властиві, як правило, лише громадянам України. Це їх суб’єктивні права і
свободи у політичній сфері або переважно у цій сфері. Вони
опосередковують собою взаємовідносини особи і держави як політичної
організації суспільства, особи і органів державної влади та місцевого
самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела
влади, особи і політичних партій та інших інститутів держави і
суспільства.

До цих прав і свобод відносяться: свобода пересування, вільний вибір
місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на
території України; право вільно залишати територію України, за винятком
обмежень, що встановлюються законом (ст. 33); право брати участь в
управлінні державними справами, у

всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути
обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування
(ст. 38); право направляти індивідуальні чи колективні письмові
звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що
зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у
встановлений законом термін (ст. 40); право на свободу об’єднання у
політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту
своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених
законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку,
охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст.
36); право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги,
походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи
виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст. 39) тощо.

Що ж являють собою ці права і свободи особи за своїм змістом. Це, як
правило, багатогранні явища, кожне з яких є комплексом, групою прав і
свобод і має систему гарантій правового, організаційного, політичного,
економічного та іншого характеру. Пріоритетним політичним правом, яке
належить громадянам України, є право брати участь в управлінні
державними справами, у всеукраїнському і місцевому референдумах, вільно
обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.

Право брати участь у референдумах і обирати громадяни набувають, як
правило, з 18 років, а право бути обраним (пасивне виборче право) — в
залежності від виду виборів. Зокрема, народним депутатом України може
бути обраний її громадянин, який досяг на день виборів 21-го року;
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35
років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх
перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Складовою частиною права брати участь в управлінні державними справами є
право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого
самоврядування (ст. 38). За новою Конституцією усі мають право
направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто
звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування
та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглядати
звернення і дати обгрун-

товану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40). Одним з
найважливіших політичних прав є право на свободу об’єднання у політичні
партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і
свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та
інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах
національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення
або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36).

Щодо політичних партій в Конституції також заначається, що політичні
партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі
громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути
за цією Конституцією лише громадяни України. Обмеження щодо членства у
політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами
України. Як складова частина права громадян України на об’єднання
закріплюється їх право на участь у професійних спілках з метою захисту
своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36). Щодо
гарантій цього права в Конституції зазначається, що ніхто не може бути
примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у
правах за належність чи неналежність до політичних партій або
громадських організацій.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

–

th

uev

o

z

th

?

h- A@?

врядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах,
у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях, що
було поширеним явищем протягом тривалого часу.

Відповідно до ст. 25 Конституції громадянин України не може бути
вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує
піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час
повернутися в Україну.

До політичних прав також відносяться й передбачені Конституцією права на
свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань
(ст. 34) та право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій
спосіб на свій вибір (ст. 34), хоча ці права і свободи, на наш погляд, є
переважно культурними (духовними), у зв’язку з чим про них йтиме мова
далі.

3. ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ І КУЛЬТУРНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І
ГРОМАДЯНИНА

Центральним видом прав і свобод людини і громадянина, які проголошує і
гарантує нова Конституція, є їх економічні права, тобто суб’єктивні
права в економічній сфері, у сфері економічних (майнових) відносин. До
цих прав відносяться насамперед право власності особи, тобто право
приватної власності; право на підприємницьку діяльність та право на
користування об’єктами права публічної власності, зокрема права
державної та комунальної власності.

Суб’єктами права приватної власності, як видно із змісту статті 41,
можуть бути не лише громадяни України, а й інші особи: іноземці, особи
без громадянства тощо.

Але будь-яка особа визнається суб’єктом права власності лише за умов,
якщо вона набула право приватної власності в порядку, визначеному
законом.

Об’єктами права приватної власності можуть бути як майно (речі, гроші,
цінності), так і результати інтелектуальної, творчої діяльності особи,
тобто духовні цінності, зокрема твори науки, літератури, мистецтва,
інформація тощо.

Зі змісту ст. 41 Конституції випливає також, що об’єктами права
приватної власності практично може бути будь-яке майно, за винятками,
передбаченими цією Конституцією і законами. Зокрема, відповідно до ст.
13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря,

юані та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території
України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної
(морської) економічної зони є об’єктами права власності українського
народу. Громадянам гарантується лише право власності на землю.

Право приватної власності за новою Конституцією (ст. 41) розуміється і
закріплюється всебічно, у повному обсязі, як право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної творчої діяльності. В Конституції також зазначається, що
ніхто не може бути противоправно позбавлений права власності і що право
приватної власності є непорушним.

Щодо примусового відчуження об’єктів права приватної власності, то в
Конституції зазначається, що воно може бути застосоване лише як виняток
з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку,
встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування
вартості (ст. 41). Причому примусове відчуження таких об’єктів з
наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах
воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у
випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Разом з тим в Конституції зазначається, що використання власності не
може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам
суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і якості землі (ст. 41).

Наступним за своїм значенням конституційним економічним правом є право
на підприємницьку діяльність. У ст. 42 Конституції зазначається: «Кожен
має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом». Це
право досить багатогранне, зокрема, воно включає як право на створення
підприємств, так і ведення цієї діяльності тощо.

Дане право, як і право приватної власності, всебічно гарантується
системою загальних і спеціальних гарантій. Так, держава відповідно до
названої статті забезпечує захист конкуренції у підприємницькій
діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і
межі монополії визначаються законом.

Разом з тим держава захищає права споживачів, здійснює контроль за
якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє
діяльності громадських організацій споживачів (ст. 41). Тобто

держава стоїть на боці інтересів не лише підприємця, виробника, але й
того, хто завершує увесь цикл підприємницької діяльності — споживача.

Але право на підприємницьку діяльність не є всеосяжним не лише за
об’єктами цього права, але й за його суб’єктами.

У Конституції, наприклад, зазначається, що підприємницька діяльність
депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів
місцевого самоврядування обмежується законом (ст. 42).

Іншим економічним правом є традиційне конституційне право — право на
користування об’єктами права суспільної власності: загальнонародної,
загальнодержавної та комунальної. Зокрема, в ст. 13 Конституції
зазначається, що кожний громадянин має право користуватися природними
об’єктами права власності народу відповідно до закону, а в ст. 41
проголошується, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть
користуватися об’єктами права державної та комунальної власності
відповідно до закону.

Одним з найчисельніших видів прав, проголошених і закріплених новою
Конституцією є соціальні права. Цей вид прав був пріоритетним і
розмаїтим і в попередній Конституції, але за даною Конституцією
соціальні права певною мірою розширені і наповнені новим змістом.

Новим Основним Законом, зокрема, передбачені такі соціальні права, як
право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок
(ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47),
право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров’я,
медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49) тощо.

Пріоритетним соціальним правом є право на працю. З огляду на важливість
цього права і з метою упередження неоднозначного тлумачення його в
Конституції дається загальне визначення цього права і передбачається ряд
гарантій його здійснення. Зокрема, в Конституції зазначається: кожний
має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя
працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи
це право, держава створює умови для повного здійснення громадянами права
на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії, реалізує програми
професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів
відповідно до суспільних потреб.

Право на працю за Конституцією (ст. 43) включає право на вшаежні.
безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу вія
визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного
звільнення. Нарешті, проголошується право на своєчасне одержання
винагороди за працю не нижче від визначеної законом.

Поряд з цим в Конституції встановлюються певні обмеження хтя окремих
видів праці, зокрема забороняється використання примусової праці. При
цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна
(невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою
за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний
і про надзвичайний стан. Забороняється використання праці жінок і
неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.

В Основному Законі передбачається таке якісно нове соціальне право, як
право на страйк. Зокрема, в ст. 44 зазначається, що працюючі мають право
на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок
здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням
необхідності гарантування національної безпеки, охорони здоров’я, прав і
свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути
примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива
лише на підставі закону.

Поряд з названими правами проголошується і гарантується право на
відпочинок тих, хто працює. Це право забезпечується наданням днів
щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки,
встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і
виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку
та оплачуваної щорічної відпуски, вихідні та святкові дні, а також інші
умови здійснення цього права визначаються законом. Центральним
соціальним конституційним правом є право на соціальний захист. Це право
за Конституцією включає право на забезпечення громадян у разі повної,
часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника,
безробіття з незалежних від нього причин, а також у старості та в інших
випадках, передбачених законом. Поряд з цим порівняно детальним
визначенням права на соціальний захист в Конституції закріплюється в
ряді відносин якісно нова система його гарантій. Зокрема, в Конституції
(ст. 46) зазначається, що це право гарантується загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням за рахунок страхових

внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних
та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних,
комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; пенсії,
інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом
існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового
мінімуму, встановленого законом.

За Конституцією кожен має також право на житло. Після проголошення права
на житло в Конституції насамперед зазначається, що держава створює
умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати
його у власність або взяти в оренду. 1 лише щодо осіб, які потребують
соціального захисту (на відміну від попереднього порядку) передбачається
можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування
безплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Право власності та інші права на житло надійно гарантуються. Зокрема, в
Конституції зазначається, що ніхто не може бути примусово позбавлений
житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47).

У Конституції передбачається також право кожного на достатній життєвий
рівень для себе і своєї сім’ї, що включає належне харчування, одяг,
житло (ст. 48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне
страхування (ст. 49). При цьому зазначається, що держава створює умови
для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування
і що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична
допомога надається безплатно, а існуюча система таких закладів не може
бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм
власності і дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує
санітарно-епідемічне благополуччя (ст. 49).

У новому Основному Законі закріплюється і гарантується й ряд інших
соціальних прав: щодо шлюбу і сім’ї, навколишнього середовища тощо.

Так, у Конституції зазначається, що шлюб грунтується на вільній згоді
жінки і чоловіка, і що кожен з подружжя має рівні права і обов’язки у
шлюбі та сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх
повноліття.Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх
непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство
охороняються державою (ст. 50). Діти рівні у своїх правах незалежно від
походження, а також від того, народилися вони у шлюбі чи

поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація
пересилуються законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, держава
заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо алей.

За Конституцією кожен має також право на безпечне для життя і здоров’я
навколишнє середовище та на відшкодування завданої порушенням цього
права шкоди (ст. 50), що є вельми важливим для кожного в Україні.

Разом з тим кожному гарантується право вільного доступу до інформації
про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а
також право на їх поширення.

Право громадян на сприятливе навколишнє середовище є одним із
фундаментальних прав людини. Вперше його було закріплено в Декларації
Стокгольмської конференції ООН з охорони навколишнього природного
середовища (1972 p.), принцип перший якої проголошує: «Люди мають
фундаментальне право на вільні, якісні та адекватні умови життя в
навколишньому середовищі, якість якого дає змогу вести гідне та
благополучне життя».

Через 20 років у Декларації ООН з навколишнього середовища та розвитку
(1992 p., Ріо-де-Жанейро) у першому принципі було підкреслено: «Люди
перебувають у центрі інтересів сталого розвитку. Вони мають право на
здорове та плідне життя у гармонії з природою».

Вступ України до Ради Європи зобов’язує дотримуватися норм міжнародних
договорів, зокрема договору Ради Європи від 29 червня 1987 р. з
поправками від 7 лютого 1992 p., де у ст. 1ЗОР розділу XVI
підкреслюється значення захисту прав людини в галузі охорони природного
середовища.

Конституції багатьох держав закріпили принцип права людини на життя в
якісному навколишньому середовищі. (Слід зазначити, що в різних державах
залежно від мовних традицій цей принцип визначається як право на чисте,
безпечне, екологічно збалансоване навколишнє серодовище). Україна
визначила даний принцип як право екологічно безпечного навколишнього
середовища.

Конституційне право громадян України на екологічно безпечне для життя та
здоров’я навколишнє середовище реалізується через інші суб’єктивні права
громадян, окремі права на отримання повної та достовірної інформації про
стан навколишнього середовища та його вплив на здоров’я людей; участь в
обговоренні проектів

законодавчих актів, матеріалів з питань розміщення, бчдівнюггва та
реконструкції об’єктів, що можуть негативно впливати на стаи довкілля,
та на внесення пропозицій у державні та інші органи з ци питань; участь
у проведенні громадської екологічної експертизи; подання до суду позовів
до державних органів, установ, організацій та громадян з метою
відшкодування збитків, заподіяних їх здоров’ю та майну внаслідок
негативного впливу на навколишнє середовище тощо (ст. 9 Закону України
«Про охорону навколишнього природного середовища»); здійснення контролю
органами спеціальної компетенції (органами Мінекобезпеки) та
прокурорського нагляду за дотриманням законодавства про охорону
навколишнього середовища.

Ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»
зазначає, що порушені права громадян в галузі охорони навколишнього
середовища мають бути відновлені, а їх захист здійснюваться в судовому
порядку.

Законодавець надає такі можливості для реалізації прав громадян на
екологічне безпечне навколишнє середовище в разі звернення до суду.

1. Відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю громадян вна

слідок негативного впливу на навколишнє середовище на підставі

ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного

середовища» та ст. 440 Цивільного кодексу України.

Шкода має бути відшкодована у повному обсязі, а відсутність спеціальних
методик не має бути перепоною при розгляді даної категорії справ. Як
правило, важко визначити причинний зв’язок між діяльністю забруднювача
та здоров’ям громадянина. Однак у багатьох випадках медична експертиза
може дати належні висновки щодо впливу певних речовин на стан здоров’я.

2. Відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян внаслідок

негативного впливу на навколишнє середовище, на підставі ст. 69

Закону України «Про охорону навколишнього природного середо

вища», ст. 440 Цивільного кодексу України, ст. 48, 51, 53 Закону

України «Про власність», ст. 117 Земельного кодексу. На наш

погляд, законодавець чітко врегулював відносини щодо захисту майна

громадян, відсутність же практики використання даних положень

законів зумовлюється неусвідомленням громадянами зв’язку між

діяльністю, пов’язаною із забрудненням навколишнього середовища,

та порушенням їх майнових прав.

Відшкодування моральної шкоди внаслідок негативного впливу

на навколишнє середовище на піставі ст. 440-1 Цивільного кодексу

України нам видається цілком обгрунтованим. Страждання батьків,

які переживають за майбутнє своїх дітей, безперечно, мають підлягати

відшкодуванню

Оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності державних

органів, юридичних чи службових осіб у тій сфері управлінської

діяльності, яка безпосередньо пов’язана з правом на екологічно

безпечне навколишнє середовище, наприклад, з приводу надання

інформації про стан навколишнього середовища, порушень у прове

денні екологічної експертизи (ст. 56 Конституції, ст. 248—248

Цивільно-процесуального Кодексу України).

Подання негаторного позову, тобто позову про усунення

перешкод для користування громадянами чистим природним

середовищем (ст. 11 Закону «Про підприємства в Україні», ст. 10

Закону «Про власність»). На жаль, практика подання таких позовів

відсутня, оскільки судді часто не бажають поширювати традиційні

норми цивільного права на екологічні відносини.

Важливими формами судового захисту прав громадян на екологічно безпечне
навколишнє середовище є подання позовів про захист прав і законних
інтересів громадян до загальних та арбітражних судів органами
прокуратури та Мінекобезпеки.

Заслуговує на увагу у зв’язку з прийняттям Конституції Закон «Про
охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р. Адже саме повітря є
одним з основних життєво важливих елементів навколишнього середовища.

Закон спрямований на збереження сприятливого стану атмосферного повітря,
його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки
життєдіяльності людини, а також відвернення шкідливого впливу на
довкілля.

Він визначає правові і організаційні основи та екологічні вимоги у
галузі охорони та використання атмосферного повітря. Завданням Закону
«Про охорону атмосферного повітря» є регулювання відносин у цій галузі з
метою збереження, поліпшення та відтворення стану атмосферного повітря,
відвернення і зниження шкідливого хімічного, фізичного, біологічного та
іншого впливу на атмосферне повітря, забезпечення раціонального
використання атмосферного повітря для виробничих потреб, а також
зміцнення правопорядку і законності у цій сфері. У статті 3 сказано, що
управління у галузі охорони

атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд
Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього
природного середовища, Міністерство охорони здоров’я, місцеві органи
державної виконавчої влади, інші державні органи та органи місцевого
самоврядування.

Законом встановлені нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря.
Для оцінки стану атмосферного повітря встановлюються єдині для території
України нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря:

гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у

атмосферному повітрі для людей і об’єктів навколишнього при

родного середовища;

гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного,

іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологчного впливу

на атмосферне повітря для людей і об’єктів навколишнього сере

довища. Законом визначені обов’язки підприємств, установ і ор

ганізацій щодо охорони атмосферного повітря. Так, підприємства

і організації, діяльність яких пов’язана з викидами забруднюючих

речовин у атмосферне повітря, зобов’язані:

здійснювати організаційно-господарські, технічні та інші

заходи щодо забезпечення виконання умов і вимог, передбачених

у допустимих нормах на викиди забруднюючих речовин;

вживати заходів щодо зменшення обсягів викидів забруд

нюючих речовин і зниження шкідливого впливу фізичних та

біологічних факторів;

забезпечувати безперебійну ефективну роботу споруд устат

кування і апаратури для очищення викидів та зменшення рівнів

іншого шкідливого впливу;

здійснювати контроль за обсягом і складом забруднюючих

речовин, що викидаються у атмосферне повітря;

мати заздалегідь розроблені спеціальні заходи щодо охорони

атмосферного повітря на випадок аварійних ситуацій і несприят

ливих метеорологічних умов та вживати заходів для ліквідації причин

та наслідків забруднення атмосферного повітря.

Порядок видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин у атмосферне
повітря стаціонарними джерелами встановлюється Кабінетом Міністрів
України.

Рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне
повітря встановлюються на основі нормативів, а у

випадках, коли на них видано дозвіл — мають додержуватися й інші вимоги,
передбачені цим дозволом.

Важливим видом конституційних прав і свобод людини і громадянина в
системі прав і свобод, передбачених новим Основним Законом України є
культурні (духовні) права і свободи. Ці права з різних обставин найменш
систематизовані, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю,
змістом, формами і гарантами.

В загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності особи,
яку гарантує їй держава з урахуванням умов життя і діяльності особи,
суспільства і держави.

За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і
громадянина — це суб’єктивні права особи в культурній (духовній,
ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для
особи, межі, грані або образ її поведінки чи діяльності у цій сфері. За
Конституцією безпосередньо до культурних (духовних) прав і свобод
відносяться насамперед такі права і свободи, як право на освіту (ст.
53), свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості
(ст. 54), право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності
(ст. 54), а також право на свободу думки і слова, на вільне вираження
своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на інформацію, тобто право
вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно,
письмово або в інший спосіб (ст. 34), право на свободу світогляду і
віросповідання (ст. 35) тощо. Безпосередньо ці права і свободи
закріплені в Конституції серед громадянських чи політичних прав і
свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно культурними (духовними)
правами і свободами.

Що ж являє собою кожне з названих культурних (духовних) прав і свобод?

Так, право на освіту охоплює собою право (права) практично на всі
основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава
забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної
середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних
навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої,
позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти,
різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема,
обов’язковість загальної середньої освіти; надання державних стипендій
та пільг учням і студентам; право громадян

безплатно здобувати вищу освіту в державних і комунаптп навчальних
закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, шишашяшй до закону
гарантується право на навчання рідною мовою чи ял вивчення рідної мови у
державних і комунальних навчальних ^МГЖЯГ» або через національні
культурні товариства (ст. 53).

Основою культурних (духовних) прав і свобод людини і громадянина є
передбачені Конституцією свобода літературної, художньої, наукової і
технічної творчості (ст. 54) та право на результати своєї
інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54). Ці права і свободи
гарантуються. Зокрема, свобода творчості гарантується захистом
інтелектуальної власності громадян, їх авторських прав, моральних і
матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами
інтелектуальної діяльності; право на результати інтелектуальної, творчої
діяльності гарантується, зокрема, забороною використовувати або
поширювати без згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої
діяльності, за винятками, встановленими законом. Крім того, держава
сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі
світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що
становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну
культурних цінностей народу, які перебувають за її межами (ст. 54).

Поряд з традиційним правом на свободу думки і слова, тобто на вільне
вираження своїх поглядів і переконань, вперше в новій Конституції
закріплено право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший
спосіб — на свій вибір (ст. 34).

Проте здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах
національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку
з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я
населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання
розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання
авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34).

Разом з тим слід пам’ятати, що названі права і свободи, зокрема свобода
слова, традиційно відносилась до політичних прав і свобод, що було і є
надмірною політизацією цієї свободи.

Є, на наш погляд, всі підстави віднести до культурних (духовних) прав та
свобод і передбачене Конституцією право на свободу світогляду і
віросповідання. Це право за своїм змістом визначається як свобода
сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно
відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні
обряди, вести релігійну діяльність. Це право нині безпосередньо не
виключає його заперечення — право вести атеїстичну пропаганду,
висловлювати атеїстичні погляди.

Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути за
Конституцією обмежене законом лише в інтересах охорони громадського
порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод
інших людей.

Разом з тим, як і раніше, церкви і релігійні організації в Україні
відокремлені від держави, а школа — від церкви.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, хоча це і не
заперечення існування національної релігії.

Не допускаються як обмеження прав з релігійних мотивів, так і звільнення
від обов’язків за цими мотивами. Ніхто не може бути увільнений від своїх
обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за
мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового
обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання
цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою
(ст. 35).

Обов’язки людини і громадянина. Поряд з правами і свободами, нова
Конституція України визначає й основні обов’язки її громадян. Коло цих
обов’язків значно вужче, ніж у попередній Конституції, проте воно
охоплює всі основні сфери життя і діяльності особи, суспільства і
держави: політичну, економічну, соціальну, культурну і зовнішню
(зовнішньополітичну) сфери.

Першочерговим обов’язком громадян України за Конституцією (ст. 65) є
захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України,
шанування її державних символів. Пріоритетність цього обов’язку
зумовлена об’єктивною необхідністю всебічного утвердження її
внутрішнього і зовнішнього суверенітету, незалежності в політичній,
економічній, культурній та в інших сферах, забезпечення обороноздатності
країни, а також потребою формування поваги до всіх інститутів держави,
яка лише нещодавно стала дійсно суверенною державою, дійсно Вітчизною,
Батьківщиною.

Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного
збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних
ресурсів, Конституція покладає на своїх громадян обов’язок не
заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані
збитки (ст. 66).

Тривалий час Конституцією України не передбачалися як основний обов’язок
громадян сплата податків і зборів та подання декларацій про їх майновий
стан і доходи. За зміною економічних і соціальних основ суспільства і
держави, проголошенням і істотним збагаченням змісту ряду економічних
прав особи (права власності, права підприємницької діяльності тощо)
стало можливим і необхідним закріплення в Конституції якісно нового їх
обов’язку, а саме: обов’язку сплачувати податки і збори в порядку і
розмірах, встановлених законом, та щорічно подавати до податкових
інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за
минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67).

Конституція України, визнаючи людину, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю,
проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї
обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не
посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Держава має шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а
особа мусить шанувати державу, всі її інститути.

Незнання законів не звільнює нікого від юридичної відповідальності.

4. ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Юридичні гарантії — це норми права, які передбачають у своїй сукупності
правововий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна
характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи
права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм
усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а
також громадян між собою17.

Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення,
реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина;
першочергового значення вони набувають при практичній реалізації
суб’єктивних прав громадянина. Тобто юридичні гарантії — це передбачені
законом спеціальні (специфічні) засоби практичного забезпечення прав та
свобод людини і громадянина.

Конституція України створює широку юридичну основу для активізації
діяльності по забезпеченню юридичних гарантій прав людини та
громадянина.

Важливим напрямком розвитку та вдосконалення юридичних гарантій прав
громадянина є встановлення збалансованості правових засобів у
забезпеченні правомірної реалізації прав та свобод, а також посилення їх
зв’язків із засобами охорони прав, їх поступовий розвиток. Іншими
словами, закономірність посилення узгодженості та урівноваженості
розвитку юридичних гарантій охоплює не тільки всю їх систему, але й
складові її підсистеми засобів реалізації та охорони прав людини та
громадянина.

Серед науковців та юристів-практиків іноді існує дещо звужений підхід до
розуміння і вирішення проблеми юридичних гарантій прав людини. Під
такими гарантіями, як правило, розуміються лише правові засоби їх
охорони, що надто звужує дані поняття. їх система включає не тільки
засоби, що спрямовані на охорону прав людини, а й засоби, за допомогою
яких безпосередньо забезпечується їх реалізація на основі закону.

До юридичних засобів реалізації прав відносяться закріплені нормами межі
прав та засоби конкретизації, в тому числі шляхом конкретизації свобод
та обов’язків громадянина; юридичні факти, з якими пов’язана їх
реалізація; процесуальні форми здійснення прав; засоби примусу та
стимулювання (заохочення) правомірної реалізації прав і свобод.

Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує
кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і
свобод. Зокрема, кожна людина має право на вільний розвиток своєї
особистості та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується
вільний розвиток особистості (ст. 23 Конституції). Отже, до юридичних
гарантій прав та свобод людини і громадянина відносяться насамперед
норми-принципи Конституції та інших законів, які містять гарантії або є
гарантіями. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми.

До юридичних гарантій слід віднести також юридичні обов’язки та юридичну
відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється
встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок
правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які
йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав
на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це
форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм,
прав та свобод людини.

Правові обмеження як елемент (наслідок) юридичної відповідальності можна
розглядати і як самостійний та ефективний засіб правового забезпечення
прав і свобод людини і громадянина. Адже шляхом застосування спеціальних
нормативно-правових обмежень створюються умови, які спонукають
конкретних осіб до неухильного виконання конституційних обов’язків. Крім
того, виконання юридичних обов’язків може забезпечуватись шляхом
заохочення, матеріального стимулювання тощо.

Як бачимо, юридичні гарантії складаються з різноманітних правових та
організаційних механізмів (процедур), завдяки яким забезпечується
соціально-правова захищеність особи, прав та свобод людини і
громадянина.

Норми та положення Конституції про основні права, свободи та обов’язки
людини і громадянина з моменту вступу її в законну силу являють собою
норми прямої дії як безпосередньо діюче право вищої юридичної сили. На
практичну реалізацію всіх цих та інших конституційних приписів і має
бути спрямована діяльність державних органів та політичних організацій.

Переважна більшість конституційних норм про основні права та свободи
людини і громадянина діють через систему галузевого законодавства, через
закони, прийняті на основі Конституції. При цьому детальна нормативна
конкретизація законодавства не є, за загальним правилом, показником або
результатом недосконалості законів, а являє собою об’єктивно притаманну
правовому регулюванню якість. Під час конкретизації права відбувається
перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший
логічний рівень. Внаслідок цього формується відносно нове, більш
конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми
так, як конкретне відноситься до загального.

Закони, що приймаються з метою конкретизації конституційних прав і
свобод не можуть обмежувати останні у їх змісті, а мають перебувати у
повній відповідності зі змістом конституційних прав та свобод,
методологічними принципами та цілями, відповідати міжнародноправовим
стандартам та інтересам суверенної України як держави правової і
демократичної.

Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосуванням
(реалізацією) тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято
цей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав,
закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того
конституційного права, яке ним конкретизоване. Людина і кожний
громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма,
яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а
конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації
конституційної норми.

Принципово важливою в цьому відношенні є ст. 58 Конституції, згідно з
якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотньої дії в
часі, окрім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують
відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час
їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Це означає, що
нові закони не мають обмежувати права людини та громадянина, погіршувати
її становище.

Визначаючи місце та роль ряду інститутів демократії, прав, свобод та
обов’язків людини і громадянина, Конституція передбачає прийняття
законів, у яких мають бути закріплені порядок та підстави здійснення
прав і свобод людини у конкретних галузях громадських відносин.

Деякі статті Конституції дають пряму вказівку законодавцю про
встановлення законом певного порядку реалізації та забезпечення
конституційних прав і свобод («умови здійснення цього права визначаються
законом», «у встановленому законом порядку», «відповідно до закону»
тощо). Це означає, що деталі порядку використання конституційного права
та свободи визначаються поточним законодавством і не обов’язково, щоб
він у всіх без винятку випадках переглядався.

Проте законодавець за відсутності додаткової гарантії забезпечення права
людини, а також за наявності соціальної потреби може (і навіть
зобов’язаний) удосконалити встановлений чинним законодавством порядок
реалізації того або іншого конституційного права

чи свободи, може взагалі переглянути його. Підставою для цього є сам
зміст Конституції, потреба у наданні їй життєвої сили.

Наприклад, ст. 41 Конституції надає кожному право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної
власності набувається в порядку, визначеному законом. Такий закон був
прийнятий ще до нової Конституції України. Він є чинним і донині. Однак
законодавець може (за наявності, звичайно, економічної чи соціальної
потреби) вдосконалити порядок володіння, користування і розпорядження
правом приватної власності, або навіть змінити його.

Конституцією закріплено право направляти індивідуальні чи колективні
письмові звернення, або особисто звертатися до органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих
органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану
відповідь у встановлений законом термін (ст. 40). Це змінює природу
звернень, підвищує їх значення, встановлює і правові гарантії, які мають
знайти свою конкретизацію у поточних законодавчих актах. Вдосконалення
порядку розгляду та вирішення звернень громадян може тривати.

Законодавче забезпечення прав та свобод громадян включає відповідно і
вдосконалення процесуального порядку реалізації конституційних прав,
свобод та обов’язків, що конкретизуються у відповідних
нормативно-правових актах. Скажімо, ст. 48 Конституції закріплює право
кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає
достатнє харчування, одяг, житло. Ці загальні положення мають бути
конкретизовані у спеціальних законах, у яких мають бути закріплені
ефективні юридичні права на достатній життєвий рівень, встановлені
критерії та показники, за якими життєвий рівень людини може бути
визнаний достатнім.

Ще складніше стоїть питання юридичного забезпечення права на працю,
освіту, відпочинок, житло, соціальний захист. Один із шляхів вирішення
даної проблеми полягає не тільки у прийнятті відповідних законів, але й
у розбудові економіки, у підвищенні життєвого рівня людей.

Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав і свобод і
відповідних обов’язків — закономірність і наслідок проголошення
незалежності України. При цьому з необхідністю зростає значення права як
регулятора суспільних відносин, учасниками яких виступають громадяни. В
цьому зв’язку уявляється доцільним звести

до мінімуму практику видання підзаконних, відомчих нормативних актів
(положень, інструкцій, статутів тощо), які встановлювали або обмежували
б обсяг користування конституційними правами та свободами. Подібні акти,
хоч і реєструються у Міністерстві юстиції (а інколи і не реєструються),
не завжди відповідають закону в силу суб’єктивних обставин та відомчих
інтересів, а то і на шкоду правам та інтересам громадян. З цією метою
було б доцільним здійснити ревізію та перегляд саме відомчих нормативних
актів у відповідності з вимогами нової Конституції та законодавства
України.

Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та громадянина
поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони
їх прав та свобод. Звідси актуалізується проблема посилення зв’язків і
узгодженості різноманітних правових засобів та вдосконалення всіх видів
юридичних гарантій охорони прав людини.

Державні органи, громадські організації, посадові особи у межах,
встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та
свобод людини, вживати заходів до захисті’ порушених прав та свобод,
усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби
впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже
актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням
посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок
розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує
об’єктивне вирішення звернень громадян.

Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних
гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі конституційних прав
та свобод громадян України стоїть суд. «Права і свободи людини і
громадянина захищаються судом»,— сказано у ст. 55 Конституції. Кожному
гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після
використання всіх національних засобів правового захисту — аж до
відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій,
членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не
забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень
і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших
державних органів тощо (ст. 55).

Складніше буде реалізовувати попереднє положення даної статті щодо
реалізації права звертатися до відповідних міжнародних судових установ
чи до міжнародних організацій. Адже захистити свої права і свободи таким
чином буде не під силу багатьом громадянам навіть за
матеріально-економічних обставин. Дане положення потребує додаткових
пояснень і деталізації шляхом офіційного тлумачення та прийняття
відповідних нормативно-правових актів. Правосуддя, як відомо, засноване
на принципах рівності громадян перед законом та судом, гласності та
безпосередності. Тому право на судовий захист є якісно вищою юридичною
гарантією прав і свобод людини і громадянина.

Нормою прямої дії є зміст ст. 61 Конституції, за якою ніхто не може бути
двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те
саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний
характер.

Конкретизація та зміцнення процесуальних гарантій, конституційних та
конкретизуючих їх галузевих прав, свобод та обов’язків — одна із
характерних особливостей Конституції України, розвитку юридичних
гарантій їх реалізації. Конституція гарантує широке коло процесуальних
прав і свобод конкретної людини. Особливо це стосується тих прав людини
та громадянина, реалізація яких пов’язана з обмеженням свободи, з
інтересами людини, її близьких та родичів.

Зокрема, відповідно до ст. 62 Конституції особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у
вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах,
одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо
доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування
вироку суду, як неправосудного, держава відшкодовує матеріальну і
моральну шкоду, завдяки безпідставним засудженням.

Суттєвою і принципово новою юридичною гарантією прав та свобод людини є:
передбачене ст. 63 Конституції право особи відмовитись давати показання
або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначається законом. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право
на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина,
за винятком обмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду.

Конституція закріпила право кожного на відшкодування за рахунок держави
чи органів місцевого самоврядування матеріальної шкоди, завданої
незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади,
місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні
ними своїх повноважень (ст. 56). В цьому зв’язку не викликає сумнівів
той факт, що порядок розгляду судами справ даної категорії, який існував
до прийняття Конституції України, підлягає переосмисленню. Дещо
позитивне в цьому напрямку було вже зроблено у березні 1996 p., коли
набрав чинності Закон «Про внесення змін у статті 235, 236 і главу 31-А
Цивільного процесуального Кодексу України». Він повністю змінив редакцію
ст. 31-А ЦПК, яка іменується «Скарги громадян на рішення, дії або
бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері
управлінської діяльності». З прийняттям цього закону можуть
оскаржуватись дії не тільки одноособово вчинені посадовими особами (як
це було раніше), а й колегіальні, вчинені колективним суб’єктом —
органом управління як таким.

До них тепер належать органи державної влади та їх посадові особи;
органи місцевого самоврядування та їх посадові особи; керівники установ,
організацій, підприємств та їх об’єднань незалежно від форм власності;
керівні органи й керівники об’єднань громадян, а також посадові особи,
що виконують організаційно-розпорядчі адміністративно-господарчі
обов’язки або виконують такі обов’язки за спеціальними повноваженнями.

Значно розширено також і предмет судового оскарження. Якщо раніше
оскаржувалися лише дії, то тепер можна подавати позов і на
бездіяльність.

Відповідно до ст. 248-2 у новій редакції до рішень, дій або
бездіяльності суб’єктів оскарженням належать колегіальні та одноособові
рішення, дії або бездіяльність, у зв’язку з якими громадянин вважає, що:

порушено або порушуються його права та свободи;

створено або створюються перепони для реалізації ним своїх

конституційних прав чи свобод або що вжиті заходи щодо реалізації

його прав є недостатніми;

покладено на нього обов’язки, не передбачені законодавством,

або передбачені законодавством, але без врахування конкретних

обставин, за яких ці обов’язки мають покладатися, або що вони

покладені не уповноваженими на це особою чи органом;

— його притягнуто до відповідальності, яку не передбачено законом,або до
нього застосовано стягнення за відсутністю передбачених законом підстав,
або неправомочною службовою особою чи органом.

Не вдаючись до подальшого аналізу різнопланових наслідків редакційної
зміни предмету судового оскарження, зазначимо, що вони істотно
полегшують можливість обгрунтування обрання за тих чи інших обставин
відповідної форми судового захисту. Конституція України є важливим
кроком до демократизації відносин між громадянином і державою, вони
передбачають суттєві юридичні гарантії прав людини та громадянина.
Конституція є також істотною правовою основою для більш ефективного
використання громадянами судової форми захисту своїх прав і свобод.

Головне полягає у тому, щоб Конституція стала основним законом прямої
дії, щоб створені нею юридичні передумови справді відбулися, а
гарантований нею демократичний порядок захисту прав та свобод не зазнав
вихолощення у повсякденному житті.

Спеціального аналізу заслуговує організаційна діяльність державних
органів, громадських організацій у забезпеченні, реалізації та охороні
прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. В юридичній
літературі дане питання розглядається, однак в цілому воно досліджено
недостатньо. Частково це пояснюється тим, що правна система України
перебуває в стані глибокої кризи.

На організаційному значенні застосування правових норм зосереджував
увагу П. Є. Недбайло. Він писав, що застосування правових норм полягає в
активних діях по організації їх здійснення у правовідносинах, у
застосуванні їх до конкретних фактів18.

Організаційна діяльність компетентних державних органів та громадських
організацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм входить до
складу юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина; має
спеціальну організаційну діяльність державних органів та громадських
організацій, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізацію
загальних та спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина.

Навіть за наявності прогресивної і добре відлагодженої правової системи,
системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися, якщо
державними органами, посадовими особами та громадськими організаціями не
здійснюватиметься спеціальна організаційна робота по забезпеченню прав
та свобод людини і

іромадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і
громадянина, всієї системи їх гарантій.

У демократичному, правовому суспільстві значення організаційних гарантій
у реалізації прав та свобод громадянина підвищується, подальшого
розвитку набувають їх форми та методи. Нині за новою Конституцією широке
коло державних органів, посадових осіб та громадських організацій
зобов’язані забезпечувати реалізацію прав людини та громадянина.
Зокрема, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини (ст. 101).

Гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України (ст.
102).

В межах своєї компетенції організаційну діяльність по забезпеченню прав
і свобод людини, громадянина, відповідно до Конституції, здійснюють
Кабінет Міністрів (ст. 116, п. 2); місцеві державні адміністрації (ст.
119, п. 2); прокуратура (ст. 121); Конституційний Суд України та суди
загальної юрисдикції: органи місцевого самоврядування та інші. В Україні
діє близько 20 неурядових організацій, діяльність яких пов’язана з
правами людини. Серед них — Український центр людини,
Україно-Американське бюро захисту людини, Всеукраїнський комітет охорони
прав людини, Українська секція міжнародного товариства прав людини та
інші. Діяльність цих організацій надзвичайно важлива для забезпечення
гарантій прав людини: вони здійснюють і захищають правову просвіту,
здійснюють експертизу чинного законодавства України на предмет його
відповідності міжнародним стандартам з прав людини, готують освітні
програми з прав людини для різних спеціальних і професійних груп.

Нова Конституція покликана гарантувати, а не декларувати згадані вище
права людини. Поява значної кількості нових прав викликана приведенням
національного законодавства у відповідність з міжнародними пактами про
права людини.

Названі права — нові для українського конституційного законодавства, є
звичайними для світової практики. Україна зобов’язалась дотримуватись їх
відповідно до Міжнародних пактів про права людини, Віденських і
Паризьких підсумкових документів.

У звіті Українського центру прав людини (УЦПЛ) вказується, що Україна
ратифікувала 45 конвенцій МОП, брала участь у підго-

товці й прийнятті понад 60 резолюцій, декларацій, пактів, конвенцій,
угод та інших документів, які накладають на держави-члени конкретні
міжнародні зобов’язання. Окрім вищезгаданих міжнародних документів,
Україна досить оперативно ратифікувала Міжнародну конвенцію про
припинення злочину апартеїду і покарання за нього, Конвенцію проти
апартеїду в спорті, Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації
жінок тощо19.

Це свідчить про серьйозні наміри України включитись у процес
забезпечення прав людини за міжнародними стандартами, є проявом високої
правової культури держави.

ПРИМІТКИ

Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні.

Щорічник.- 1993.- К., 1995.- С 35.

Рабінович П. М. Основи державної теорії права та держави.— К., 1994.—

С. 7.

Щетинин Б. В. Проблемы теории советского государственного права.—

М., 1994.- С. 207-208.

Явич Л. С. Сущность права.— Л., 1985.— С. 64.

Драгоманов М. П. Турки внутренние и внешние // Вибране.— К., 1991.—

С. 237; Драгоманов М. П. Чудацькі думки // Вибране.— К., 1991.—

С. 469.

Уманский Я. Н. Сов. государственное право.— М., 1970.— С. 159.

Мазохина А. Г. Свобода личности и основные права граждан.— М.,

1965.- С. 132.

Воеводин Л. Д. Государственное право зарубежных социалистических

стран.— М., 1972.- С. 249.

Dorsen W. (ed) The Rights of Americans, what they Are-what they shold.—

N. J., 1971.- P.66.

Права людини в Україні: Щорічник. 1993.— К., 1995.— С. 77—85.

Рабінович П. М. Права людини та їх юридичне забезпечення.— К.,

1992.- С 5.

Воєводин Л. Д. Конституционные права и обязанности советских граж

дан.- М., 1968.- С. 35.

Матузов Н. И. Личность. Право. Демократия. Теоретические проблемы

субъективного права.— Саратов, 1972.— С. 275.

Витрук Н. В. Социальное содержание конституционных и иных прав

и обязанностей советских граждан: Доклады по вопросам конкретной

экономики и права.— Томск, 1963.— С. 35.

Масленников В. А. Конституционные обязанности граждан.— М., 1970.—

С. 20.

Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні.— К.,

1995.- С. 34.

Малеин Н. С. Повышение роли закона в охране личных и имуществен

ных прав граждан // Сов. гос. и право.— 1974.— № 6.— С. 41—48.

Недбайло П. Е. Применение советских правовых норм.— М., I960.— С.

129.

Звіт УЦПЛ про стан справ у галузі прав людини в Україні // Права

людини в Україні.— К., 1995.— С. 76—77.

ЗМІСТ

1. Поняття і види прав, свобод та обов’язків людини

і громадянина 4

Громадянські і політичні права і свободи 12

Економічні, соціальні і культурні права і свободи людини

і громадянина 27

4. Юридичні гарантії прав людини та громадянина 39

Примітки

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ Бібліотечка «Нова Конституція України»

ПОГОРІЛКО Віктор Федорович

ГОЛОВЧЕНКО Валентин Володимирович

СІРИЙ Микола Іванович

ПРАВА ТА СВОБОДИ

ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

В УКРАЇНІ

Художній редактор 0. Ю. Гаркавенко

Технічний редактор М. С. Чабан

Коректор Л. Д. Прокопенко

Підп. до друку 12.06.97. Формат 60×84/16. Папір офс. Друк офс.

Гарнітура «Тайме». Ум. друк. арк. 3,0. Обл.-вид. арк. 3,1. Тираж 5000
up.

Зам.7-212.

Видавництво «1н Юре»

Свідоцтво № 24385080. 11.10.96 р.

м. Київ, вул. Терещенківська, 4, тел. 224-69-72

Оригінал-макет підготовлено видавництвом «Логос» м. Київ, вул. Б.
Хмельницького, 19

Віддруковано в ВАТ «КДНК» м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 19

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter