.

П.М.Рабінович 2005 – Філософія права (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 42409
Скачать документ

П.М.Рабінович 2005 – Філософія права

ЗМІСТ

TOC \h \z \t “передумова;1;розділ;2;параграф;3” HYPERLINK \l
“_ФІЛОСОФІЯ_ПРАВА:_” \o “ПЕРЕДМОВА 7” HYPERLINK \l “_top”
передмова………………………………………………………
……………7

HYPERLINK \l “_Toc108415512” частина і. філософія права: наукознавча

характеристика………………………………………………….
…….. PAGEREF _Toc108415512 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc108415513” Розділ 1. Предмет і методологія
філософії права………….. PAGEREF _Toc108415513 \h 12

HYPERLINK \l “_Toc108415514” §1. Що є предметом філософії
права………………………………….. PAGEREF _Toc108415514 \h
12

HYPERLINK \l “_Toc108415515” §2. Поняття та склад методології
філософії права………………. PAGEREF _Toc108415515 \h 16

HYPERLINK \l “_Toc108415516” §3. Трансформації у вітчизняному
загальнотеоретичному праводержавознавстві та їх вплив на

методологію філософії
права…………………………………………. PAGEREF
_Toc108415516 \h 21

HYPERLINK \l “_Toc108415517” §4. Антропологічна парадигма як прояв
тенденції антропологізації предмета філософії
права…………………….. PAGEREF _Toc108415517 \h 35

HYPERLINK \l “_Toc108415518” частина іі. деякі проблеми філософії
права в антропологічній
перспективі…………………………………. PAGEREF
_Toc108415518 \h 93

HYPERLINK \l “_Toc108415519” Розділ 2. Загальні проблеми
праворозуміння (герменевтико-лінгвістичний
підхід)…………………………. PAGEREF _Toc108415519 \h 93

HYPERLINK \l “_Toc108415520” §1. Поняття герменевтико-лінгвістичного
підходу та загальні можливості його застосування у філософсько-правових
дослідженнях……………………………………………………
…………… PAGEREF _Toc108415520 \h 93

HYPERLINK \l “_Toc108415521” §2. Правоназви як закономірний прояв
праворозуміння……. PAGEREF _Toc108415521 \h 105

HYPERLINK \l “_Toc108415522” §3. Офіційне правотлумачення як прояв
герменевтичних
закономірностей…………………………………………………
……….. PAGEREF _Toc108415522 \h 135

HYPERLINK \l “_Toc108415523” Розділ 3. Деякі проблеми природного
права

(філософсько-антропологічний підхід)……………………. PAGEREF
_Toc108415523 \h 152

HYPERLINK \l “_Toc108415524” §1. Поняття філософсько-антропологічного
підходу та його загальні потенції у філософсько-правових

дослідженнях……………………………………………………
…………. PAGEREF _Toc108415524 \h 152

HYPERLINK \l “_Toc108415525” §2. Особливості сучасного поняттєвого

апарату людинорозуміння у правовій науці………………….. PAGEREF
_Toc108415525 \h 158

HYPERLINK \l “_Toc108415526” §3. Гідність людини як фундамент її
природних прав……….. PAGEREF _Toc108415526 \h 184

HYPERLINK \l “_Toc108415527” §4. Людська гідність:
релігійно-антропологічна

інтерпретація…………………………………………………..
………….. PAGEREF _Toc108415527 \h 194

HYPERLINK \l “_Toc108415528” §5. Свобода віросповідання як одне з

природних прав
людини………………………………………………. PAGEREF
_Toc108415528 \h 210

HYPERLINK \l “_Toc108415529” §6. Природно-правова рівність людей та
їх вільні

волевиявлення…………………………………………………..
………… PAGEREF _Toc108415529 \h 235

HYPERLINK \l “_Toc108415530” §7. Діалектика загального й особливого у
природних

правах
людини…………………………………………………………
…. PAGEREF _Toc108415530 \h 255

HYPERLINK \l “_Toc108415531” Розділ 4. Природні права людини та
об’єктивне

юридичне право (потребовий підхід)…………………………
PAGEREF _Toc108415531 \h 271

HYPERLINK \l “_Toc108415532” §1. Поняття потребового підходу та його
роль у з’ясуванні соціальної сутності правових
явищ………………………………. PAGEREF _Toc108415532 \h 271

HYPERLINK \l “_Toc108415533” §2. Соціальна сутність прав
людини…………………………………. PAGEREF _Toc108415533 \h
275

HYPERLINK \l “_Toc108415534” §3. Цінність юридичних норм для особи:

інструментальна та
власна…………………………………………… PAGEREF
_Toc108415534 \h 286

HYPERLINK \l “_Toc108415535” §4. Юридичні засоби захисту прав людини
крізь призму

потребово-інструментального підходу………………………….
PAGEREF _Toc108415535 \h 314

CONTENTS

TOC \h \z \t “передумова;1;розділ;2;параграф;3” HYPERLINK \l
“_Toc108415511” HYPERLINK \l “_ФІЛОСОФІЯ_ПРАВА:_” \o “ПЕРЕДМОВА 7”
HYPERLINK \l “_top”
preface………………………………………………………..
……………….7

HYPERLINK \l “_Toc108415512” part i. philosophy of law: scientific

characterization………………………………………………..
……. PAGEREF _Toc108415512 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc108415513” Chapter I. Subject and Methodology of
Philosophy of
Law……………………………………………………………
…………………….. PAGEREF _Toc108415513 \h 12

HYPERLINK \l “_Toc108415514” §1. What is the Subject of Philosophy of
Law?……………………………… PAGEREF _Toc108415514 \h 12

HYPERLINK \l “_Toc108415515” §2. Notion and Composition of
Methodology of

Philosophy of
Law……………………………………………………………
…… PAGEREF _Toc108415515 \h 16

HYPERLINK \l “_Toc108415516” §3. Transformations in Domestic
General-Theoretical

Law-and-State Science and Their Influence

on the Methodology of Philosophy of
Law………………………………. PAGEREF _Toc108415516 \h 21

HYPERLINK \l “_Toc108415517” §4. Anthropologic Paradigm as
Consequence of

Anthropologization of Subject of Philosophy of Law…………………
PAGEREF _Toc108415517 \h 35

HYPERLINK \l “_Toc108415518” part ii. some issues of philosophy of
law in anthropologic
prospect………………………………………….. PAGEREF
_Toc108415518 \h 93

HYPERLINK \l “_Toc108415519” Chapter II. General Issues of Law
Comprehension

(Hermeneutical-Linguistic Approach)…………………………
PAGEREF _Toc108415519 \h 93

HYPERLINK \l “_Toc108415520” §1. Notion of Hermeneutical-Linguistic
Approach and General

Measures of Its Applying in Legal-Philosophic Researches………..
PAGEREF _Toc108415520 \h 93

HYPERLINK \l “_Toc108415521” §2. Law Names as Consequence of Law
Comprehension…………….. PAGEREF _Toc108415521 \h 105

HYPERLINK \l “_Toc108415522” §3. Official Interpretation of Law as
Consequence of Hermeneutical
Regularities……………………………………………………
…………………… PAGEREF _Toc108415522 \h 135

HYPERLINK \l “_Toc108415523” Chapter III. Some Issues of Natural Law

(Philosophic-Anthropologic Approach)……………………. PAGEREF
_Toc108415523 \h 152

HYPERLINK \l “_Toc108415524” §1. Notion of Philosophic-Anthropologic
Approach and General

Measures of Its Application in Legal-Philosophic Researches……
PAGEREF _Toc108415524 \h 152

HYPERLINK \l “_Toc108415525” §2. Peculiarities of Contemporary
Notional

Apparatus of Human Being Comprehending in Law
Science……………………………………………………………………….
PAGEREF _Toc108415525 \h 158

HYPERLINK \l “_Toc108415526” §3. Human Dignity as Foundation of
Natural Human Rights………… PAGEREF _Toc108415526 \h 184

HYPERLINK \l “_Toc108415527” §4. Human Dignity:
Religious-Anthropologic Interpretation………… PAGEREF
_Toc108415527 \h 194

HYPERLINK \l “_Toc108415528” §5. Freedom of Religion as Natural Human
Right……………………….. PAGEREF _Toc108415528 \h 210

HYPERLINK \l “_Toc108415529” §6. Natural Law Equality of Human Beings
and

Their Free
Expressions…………………………………………………….
….. PAGEREF _Toc108415529 \h 235

HYPERLINK \l “_Toc108415530” §7. Dialectics of General and Peculiar
in Natural Human Rights…… PAGEREF _Toc108415530 \h 255

HYPERLINK \l “_Toc108415531” Chapter IV. Natural Human Rights and Law
of State

(‘Needs’ Approach)
……………………………………………………….
PAGEREF _Toc108415531 \h 271

HYPERLINK \l “_Toc108415532” §1. Notion of ‘Needs’ Approach and Its
Role in Revealing the Social Essence of Legal
Phenomena…………………………………………………
PAGEREF _Toc108415532 \h 271

HYPERLINK \l “_Toc108415533” §2. Social Essence of Human
Rights………………………………………….. PAGEREF
_Toc108415533 \h 275

HYPERLINK \l “_Toc108415534” §3. Value of Legal Rules for Person:
Instrumental and Own…………. PAGEREF _Toc108415534 \h 286

HYPERLINK \l “_Toc108415535” §4. Human Rights Remedies in View of
‘Needs’-and-Instrumental
Approach……………………………………………………….
…………………… PAGEREF _Toc108415535 \h 314

Передмова

Однією з сучасних тенденцій розвитку вітчизняного загальнотеоретичного
правознавства є фундаменталізація його методології, що знаходить вияв,
насамперед, у неабиякій інтенсифікації філософсько-правових досліджень в
Україні та використанні їх результатів у навчальному процесі, у
„реставрації” вітчизняної філософсько-правової спадщини й, нарешті, у
проведенні низки спеціальних науково-організаційних заходів.

Серед останніх відзначимо виділення філософії права в окрему наукову
спеціальність, з якої нині можна захищати дисертації як в межах
загальнотеоретичної юриспруденції, так і науки філософії. Прикметним у
цьому аспекті є проведення Інститутом держави і права імені
В.М. Корецького спільно з Інститутом філософії імені Григорія Сковороди
НАН України навесні 2003 року круглого столу з актуальних проблем
філософії права, а Національною академією внутрішніх справ України (за
участю тодішнього президента Міжнародної асоціації філософії права та
соціальної філософії Є. Булигіна) – науково-практичної конференції
„Філософія права: стан і тенденції розвитку в Україні та світі”, на
якій, зокрема, було розширено склад фахової громадської організації
„Всеукраїнська асоціація філософії права і соціальної філософії”.
Представники цієї організації згодом взяли участь у роботі ХХІ конгресу
Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії „Право і
політика в пошуках балансу” (серпень 2003р., м. Лунд, Швеція) та у її
ХХІІ конгресі „Право та справедливість у глобальному суспільстві”
(травень 2005р., м. Ґранада, Іспанія). Вельми важливим є й
започаткування у 2003 році Інститутом держави і права НАН України імені
В.М. Корецького та Чернівецьким національним університетом імені Юрія
Федьковича видання журналу „Проблеми філософії права”.

Як відзначалось, одним із проявів філософсько-правового „ренесансу” в
Україні є запровадження у провідних юридичних навчальних закладах
самостійних курсів з філософії права та видання відповідних посібників і
методичних матеріалів для студентів спеціальності „Правознавство”.

Певних заходів у такому напрямку вжито й на юридичному факультеті
Львівського національного університету імені Івана Франка. Тут протягом
декількох років викладається зазначений предмет, а також проводяться
розгорнуті філософсько-правові дослідження (у тому числі дисертаційні),
результати яких оприлюднюються у наукових журналах і в доповідях на
наукових форумах.

Це дало факультету можливість організувати у Львові спільно з Інститутом
держави і права імені В.М. Корецького НАН України й Львівською
лабораторією прав людини та громадянина НДІ державного будівництва і
місцевого самоврядування Академії правових наук України круглий стіл на
тему: „Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан,
проблеми, перспективи)” (вересень 2005р.). Взяти участь у ньому
погодились, крім львівських науковців, знані фахівці із Запоріжжя
(кандидат наук Л.Г. Удовика), Києва (доктори наук – М.І. Козюбра, О.М.
Костенко, М.В. Костицький, Б.Ф. Чміль; кандидати наук – В.С. Бігун, Є.В.
Бурлай, Н.В. Кушакова, М.В. Тесленко), Луганська (кандидат наук О.М.
Литвинов), Макіївки (кандидат наук О.М. Губар), Харкова (доктори наук –
С.І. Максимов, В.В. Шкода; кандидат наук В.М. Шаповал), Чернівців
(доктор наук А.А. Козловський) тощо.

Одним із результатів роботи львівської „дільниці” вітчизняних
філософсько-правових досліджень є й пропонований посібник. Він
покликаний сприяти студентам юридичного факультету ЛНУ імені Івана
Франка у засвоєнні низки тем того курсу філософії права, котрий
викладається саме тут. Можливо, ця книга стане у пригоді й студентам
інших юридичних навчальних закладів.

Співавторами даного посібника стали співробітники лабораторії
дослідження теоретичних проблем прав людини юридичного факультету
Львівського національного університету імені Івана Франка:

Грищук О.В. – кандидат юридичних наук, науковий співробітник лабораторії
дослідження теоретичних проблем прав людини, доцент кафедри теорії та
історії держави і права юридичного факультету ЛНУ – §3 розділу 3 (у
співавторстві з П.М. Рабіновичем);

Гудима Д.А. – науковий співробітник лабораторії дослідження теоретичних
проблем прав людини, асистент кафедри теорії та історії держави і права
юридичного факультету ЛНУ – §4 розділу 1 (у співавторстві з Ю.І.
Анохіним), §1 і 2 розділу 3; §5 розділу 3 (у співавторстві з Л.В.
Ярмол);

Дудаш Т.І. – співробітник лабораторії дослідження теоретичних проблем
прав людини юридичного факультету ЛНУ – §2 розділу 2;

Добрянський С.П. – кандидат юридичних наук, завідувач лабораторії
дослідження теоретичних проблем прав людини, доцент кафедри теорії та
історії держави і права юридичного факультету ЛНУ – §7 розділу 3 (у
співавторстві з П.М. Рабіновичем);

Пашук Т.І. – науковий співробітник лабораторії дослідження теоретичних
проблем прав людини, аспірант кафедри теорії та історії держави і права
юридичного факультету ЛНУ – §4 розділу 4.

Рабінович П.М. – доктор юридичних наук, головний науковий співробітник
лабораторії дослідження теоретичних проблем прав людини, професор
кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету ЛНУ,
член-кореспондент Академії правових наук України – §1, 2, 3 розділу 1;
§1 і 3 розділу 2; §3 розділу 3 (у співавторстві з О.В. Грищук); §6
розділу 3; §7 розділу 3 (у співавторстві з С.П. Добрянським); §1, 2, 3
розділу 4.

До складу авторського колективу також увійшли:

Анохін Ю.І. – аспірант кафедри теорії та історії держави і права
юридичного факультету ЛНУ, юрисконсульт ТзОВ „Фокстрот” – §4 розділу 1
(у співавторстві з Д.А. Гудимою);

Рабінович С.П. – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник
Львівської лабораторії прав людини та громадянина НДІ державного
будівництва і місцевого самоврядування Академії правових наук України –
§4 розділу 3.

Ярмол Л.В. – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник
Львівської лабораторії прав людини та громадянина НДІ державного
будівництва і місцевого самоврядування Академії правових наук України –
§5 розділу 3 (у співавторстві з Д.А. Гудимою).

Науково-допоміжну роботу з підготовки посібника до друку виконав Д.А.
Гудима.

Авторський колектив буде вдячний тим читачам, котрі висловлюватимуть
критично-конструктивні зауваження й рекомендації стосовно поліпшення
науково-методичного рівня цього посібника.

Частина І.

Філософія права: наукознавча

характеристика

Розділ 1. Предмет і методологія філософії права

§1. Що є предметом філософії права

Відповідь на це запитання має постати в результаті аналізу принаймні
двох його аспектів: змісту праворозуміння та специфіки предмета власне
філософії.

Щодо першого з них, то усім добре відомо, що інтерпретація поняття права
ніколи не була й сьогодні не лишається однозначною. Тому вже з цієї
причини предмет філософії права, будучи явищем похідним від
праворозуміння, не зможе змістовно витлумачуватись завжди, повсюди й
усіма однаково. І якщо саме філософія покладає на себе місію визначати:
що є право або, інакше сказати, яке явище відображається зазначеним
терміно-поняттям, то скільки існувало й існує різних „філософій”,
стільки було й буде неоднозначних праворозумінь. А тоді, отже, проблема
змістовної, неформальної уніфікації предмета філософії права може
видатись принципово нерозв’язуваною.

Це проявляється, наприклад, у тому, що філософи та й, зрештою, юристи
часто-густо аксіоматизують певний варіант праворозуміння (скажімо,
вважають правом одне з таких явищ (а висловлюючись більш точно, – певні
їх різновиди), як-от: свобода, справедливість, мораль, інтереси, деякі
суспільні відносини, деякі ідеї, внутрішній психічний стан, переживання,
індивідуальний досвід людини), а вже потім вдаються до філософського
осмислення, освоєння „обраного” праворозуміння. Але ж саме таке
постулювання є, зі свого боку, продуктом і виявом певної
світоглядно-філософської доктрини, ідеології, установки, яка, вочевидь,
сформувалась небезпричинно, невипадково.

Можливість неоднозначного праворозуміння породжується, взагалі кажучи,
складно-структурністю, різнорівневістю, багатоякісністю того явища, яке
відображають терміно-поняттям „право”. Але це – тільки-но можливість
(гносеологічна передумова) плюралізації праворозуміння. Дійсністю ж вона
стає тоді, коли у процес інтерпретації поняття права включаються –
причому, зазвичай, досить опосередковано, неявно, а іноді й
неусвідомлювано – певні індивідуальні та групові потреби й інтереси, які
зумовлюють акцентування (іноді аж до спотвореного гіперболізування) того
чи іншого аспекту, „зрізу” цього явища. У цьому полягає соціальна
передумова плюралізації праворозуміння.

Визнання впливу двох означених чинників неоднозначної філософської
інтерпретації онтології й сутності права, конкретизація цього впливу у
процесі аналізу й оцінки різних філософсько-правових течій – це,
по-перше, неодмінна складова демістифікації наукових уявлень про феномен
права. А по-друге, це дозволяє раціонально пояснити, обґрунтувати ті або
інші типологічні характеристики праворозуміння, „вивести” їх як із
специфіки його предмета, так і з особливостей умов життя, потреб та
інтересів якоїсь частини певного суспільства або ж усього певного
суспільства.

Як би то не було, але обґрунтування невипадковості (а можливо, й навпаки
– випадковості) виникнення й поширення тих чи інших поглядів щодо
онтології та сутності права завжди лишатиметься актуальним завданням
науки.

Ситуація принципово не міняється й тоді, коли замість терміна поняття
„право” використовується терміно-поняття „правова реальність”. Скажімо,
якщо у літературі обговорюється питання про філософські способи та рівні
осмислення правової реальності, то віднесення того чи іншого явища саме
до „правового”, зазвичай, попередньо не доводиться, а просто начеби
постулюється. У такий спосіб, так би мовити, віз ставиться поперед коня:
те, що має стати результатом, висновком філософсько-правових досліджень,
бездоказово покладається як їхній вихідний, першопочатковий пункт, в
який досить повірити.

Менш вразливим видається інший шлях: визначити в онтологічному й
соціальному аспектах гранично загально, абстрактно (а отже, значною
мірою беззмістовно) той феномен, який кваліфікується як правова
реальність. Розкриття ж його сутності залишити тим філософсько-правовим
„школам”, кожна з яких вже змістовно досліджує лише один з аспектів
цього явища (хоча результати такого дослідження вона прагне потім
гіпертрофовано поширити на все явище у цілому і вважає сутністю даного
явища те, що насправді становить лише один із його проявів).

З огляду на викладене, можна вважати, що предметом науки філософії права
є найзагальніші (гранично загальні) об’єктивні закономірності
виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке
відображається терміно-поняттям „право”. А сама ця наука становить,
відповідно, систему знань про такі закономірності.

Втім, специфічність наукознавчої ситуації, яка розглядається, полягає у
тому, що зазначене явище неминуче виступає спільним об’єктом дослідження
двох самостійних наук: філософії та загальної теорії права. Проте кожна
з них „освоює” цю „спільну територію” під різними кутами зору.

У рамках першої науки, філософія права виявляє такі закономірності права
(сказати точніше – закономірності того явища, котре відображається
терміно-поняттям „право”), які притаманні усім без винятку явищам
природи й суспільства, а цим якраз і забезпечується гранично загальний,
тобто суто філософський, рівень знань про „право”. У рамках же
загальнотеоретичної юридичної науки філософія права виявляє саме
специфіку прояву зазначених („філософських”) закономірностей. Отже,
кожна з названих наук досліджує феномен права під кутом зору лише тих
об’єктивних законів, які становлять їх відповідні предмети й котрі є
невипадковою, несвавільною підставою розрізнення, відмежування цих наук.

Нагадаємо у зв’язку з цим концепцію державно-правових (точніше –
право-державних) закономірностей, згідно із якою такими закономірностями
є об’єктивні, необхідні, суттєві й для певних умов сталі взаємозв’язки
державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними
феноменами, які (взаємозв‘язки) безпосередньо зумовлюють якісну
визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивостях.
Інакше кажучи, це такий зв’язок, який опосередковує юридично (тобто за
посередництвом державно-вольової діяльності) соціальну детермінованість,
структуру, функціонування, розвиток і соціальну впливовість, дієвість
державно-правових явищ. Саме наявність специфічних державно-правових
закономірностей якраз й виступає об’єктивною основою для виділення
теоретичної юриспруденції (праводержавознавства) у самостійну науку в
системі всього суспільствознавства.

Актуальність з‘ясування проблеми співвідношення філософії права із
загальною теорією права у черговий раз виявилась на згаданому ХХІ
конгресі Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії.
Серед тем його робочих груп і спеціальних секцій були, зокрема, такі,
як-от: „Правова теорія та філософія”, „Логічний аналіз юридичної
аргументації”. А на ХХІІ конгресі прозвучали доповіді, зокрема на такі
теми, як-от: „Загальна юриспруденція”, „Європейський конституційний
процес: теоретичний погляд”, „Чи можемо ми виправдовувати державу
загального благоденства в епоху глобалізації?”, „Що може дати філософія
для юридичного тлумачення?”, „Теорія та мисленнєве відновлення правової
аргументації”, „Про теорію права, право та права”, „Теорія права та
глобалізація”, „Теорії правової інтерпретації”.

Варто також зазначити, що під егідою Міжнародної асоціації філософії
права та соціальної філософії було в останні роки видано цикл праць,
об’єднаних назвою „Компендіум правової філософії та загальної
юриспруденції” (до складу цієї серії входять монографії професорів Є.
Паттаро (Болонський університет, Італія) – „Реальність, яка має бути, і
право”; Х. Ротлеузнера (Вільний університет, Німеччина) – „Підвалини
права”; Р. Шайнера (Університет Альберти, Канада) – „Правові інститути і
джерела права”; О. Печеника (Лундський університет, Швеція) – „Наукова
юридична доктрина як знання права й як джерело права”; Дж. Сартора
(Болонський університет, Італія) – „Правове обґрунтування”. Така
ситуація відображає, як видається, той підхід, згідно з яким галузь
знань, котра за нашою традицією зветься „загальна теорія права”,
вважається складовою частиною науки філософії права, тобто начеби
поглинається останньою. Отож, зазначена проблема потребує подальших
досліджень.

§2. Поняття та склад методології філософії права

Методологія філософії права – це система концептуальних підходів,
загальнонаукових і спеціальних методів та засобів дослідження її
предмета, а також знання про закономірності їх застосування.

Концептуальним підходом можна вважати побудовану на гранично загальних
(філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну ідею (засаду), яка
постулює загальну стратегію дослідження, відбір досліджуваних фактів та
інтерпретацію результатів дослідження. Серед таких підходів
вирізняються, зокрема, діалектичний, метафізичний, матеріалістичний,
ідеалістичний, гностичний, агностичний, антропологічний, потребовий,
персоналістичний (людиномірний), комунітарний (колективістський),
комунікативний, герменевтичний, синергетичний.

Концептуальний підхід реалізується за допомогою певних методів
дослідження – як загальнонаукових, так і власне філософсько-правових.

Спеціальні (філософсько-правові) дослідницькі методи можна розуміти як
процедури інтерпретації та застосування гранично загальних
(філософських) категорій у процесі дослідження тих явищ, котрі
відображаються терміно-поняттям „право” (наприклад, метод дослідження
переходу кількісних змін відповідного явища в якісні). Такі методи
реалізуються за допомогою відповідних способів (прийомів) дослідження.

Способи (прийоми) дослідження – це зумовлені певним концептуальним
підходом і відповідними йому пізнавальними методами діяльнісні операції
(інтелектуальні й фізичні), які спрямовані на виявлення та інтерпретацію
тих явищ, що належать до предмета філософії права.

Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільствознавстві України (та
й інших країн колишнього Союзу РСР), яка характеризується переходом від
колись уніфікованої, єдино дозволеної, „одержавленої” методології до
розмаїття методологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на
вітчизняну філософію права. Демонополізація або, інакше кажучи,
роздержавлення методології, – безперечно, плідний процес, який збагачує,
демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію,
дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження – гранично
загальні закономірності того явища, яке відображено терміно-поняттям
„право”.

Однак методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на
методологічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, так
би мовити, „всеїстивність”.

Плюралістичне використання концептуальних підходів, дослідницьких
методів і засобів, аби не призводити до такого анархізму, має
відповідати, „підпорядковуватись” принаймні таким трьом гносеологічним
постулатам:

об’єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом.
Саме предмет дослідження (тобто певна сторона, грань, властивість
об’єкта дослідження) „веде” за собою дослідницький метод, визначає межі
його застосовуваності, придатності;

необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести
й перевірити за допомогою певного об’єктивного критерію. (Щоправда, якщо
поняття істинності інтерпретувати як відповідність суспільствознавчих
положень об’єктивним інтересам (потребам) лише окремих частин соціально
неоднорідного суспільства, тоді доведеться визнавати плюралізм істин: їх
буде стільки, скільки існуватиме видів таких „часткових”, групових
інтересів. Та чи не буде такий „плюралізм” своєрідним проявом
агностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали
чиїмось інтересам? Це питання вимагає подальших дискусій.);

неодмінним показником прийнятності, евристичності певного
концептуального підходу та дослідницького методу є їх спроможність
наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явища, що
вивчається (а не до приховування, затушовування її). Гадаю, що такою
сутністю, взагалі кажучи, є здатність явища задовольняти потреби й
інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких
випадках – й усіх його членів).

Наведені положення видаються наукознавчими аксіомами: вони стверджені
реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь вчених.

Проте у сучасних процесах плюралізації концептуальних підходів і
дослідницьких методів (у тому числі філософсько-правових) зазначені
аксіоми подекуди ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації
методологічного безладдя, еклектизму, „хаосу”. Ці, можна сказати,
методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

використання певних загальнонаукових й інших методів дослідження поза
межами їх застосовуваності, тобто абсолютизації, гіперболізації їх
евристичних можливостей (зокрема, через ігнорування закономірної
залежності між предметом і методом дослідження);

„оприродничування” закономірностей соціальних явищ (зокрема, так би
мовити, космізації, фізикалізації, біологізації дослідницьких засад щодо
права і держави), тобто „механічного” виведення праводержавних
закономірностей безпосередньо з положень природничих наук;

надмірної, тобто соціально-беззмістовної, „вихолощувальної”,
абстрактизації понять про досліджуванні соціальні явища (шляхом
використання загальнолюдських термінів без конкретно-історичної
сутнісної інтерпретації смислу понять, що такими термінами
позначаються). Але чи мають ці поняття (скажімо, поняття прав людини)
дійсно загально-, а не частковолюдське значення, виявляється лише тоді,
коли вони „заземлюються”, тобто застосовуються у конкретних умовах місця
й часу, якими, власне, і визначається соціально-змістовне розуміння,
смислове „наповнення” відповідних термінів. А воно ж, як свідчить
соціальна практика, нерідко буває досить неоднозначним, неодноманітним;

факторної „зрівнялівки”, тобто прокламування рівнозначності, однаковості
впливу на досліджуване явище численних різноманітних обставин, від яких
воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності
між необхідними й випадковими зв’язками явищ, створюється ґрунт для
заперечення й дискредитації поняття об’єктивного закону або ж підміни
його більш широким (проте менш змістовним) поняттям „залежність”;

методологічної „зрівнялівки”, тобто проголошення абсолютної
рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь-якої їх
субординованості (у той час як така субординованість об’єктивно
зумовлюється різноякісністю, багатогранністю досліджуваних явищ);

„термінологічної мімікрії”, тобто словесного „перевдягання”, як-то
кажуть, зміни „вивісок”, дослідницьких підходів і методів. Йдеться про
ситуації, коли внаслідок своєрідної „термінологічної алергії” колишні
назви (які справді дискредитовані помилковою практикою використання
понять, що позначаються ними) замінюються на інші, котрі хоча й звучать
надто „модерно”, проте реально застосовуються, інтерпретуються у тому ж
значенні, зречення від якого було задекларовано ззовні.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання методологічної
дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не „одержавленої”).
Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної
запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, й,
врешті-решт, істиннісної „дисципліни”, свободу від необхідності
вдаватися до такого визначального критерію підставності методології, як
реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме
ця практика й „вирішує”, якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не
існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання,
абсолютно нейтральної у соціально змістовному аспекті, тобто
методології, так би мовити, соціально дистильованої, „очищеної” від
залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і
установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним
продуктом певних соціальних і природних умов, певних обставин життя його
носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об’єктивно
відповідають, „слугують” результати дослідження.

§3. Трансформації у вітчизняному загальнотеоретичному

праводержавознавстві та їх вплив на методологію філософії права

У жовтні 1996 р. вперше у незалежній Україні в м. Києві відбулася
ініційована Академією правових наук України науково-практична
конференція „Проблеми методології сучасного правознавства”. В ухвалених
нею Рекомендаціях відзначалось, зокрема, наступне: „Загальний стан
розробки методологічних проблем українського правознавства відстає від
сучасних потреб, хибує відчутними недоліками. Поширення набули
методологічна невизначеність, еклектизм, некритичне запозичення певних
методів та методичних засобів інших наук поза межами їх можливого
використання у дослідженнях соціально-правових проблем. Мають місце
непоодинокі прояви абстрактного соціально-беззмістовного визначення
державно-правових явищ, нерозбірливого застосування концепцій та норм,
що належать до різних, нерідко протилежних зарубіжних правових систем,
недооцінки правових принципів, вимог відповідності об’єктивній
реальності, потребам та критеріям практики”.

Яка ж доля цих висновків і пропозицій? Якою мірою вдалося їх
реалізувати? Та й загалом, в якому стані перебуває нині методологія
вітчизняної юридичної науки (праводержавознавства) – насамперед її
загальнотеоретичної частини?

Стан методології праводержавознавства (як, зрештою, й інших суспільних
наук) визначається принаймні такими обставинами:

потребами, запитами соціальної практики;

зумовлюваними ними модифікаціями об’єкта й предмета цієї науки –
відповідно право-державної дійсності та її специфічних праводержавних
закономірностей;

розвитком як цієї галузі суспільствознавства, так й інших наук, чиї
здобутки можуть використовуватися нею для вдосконалення власного
методологічного арсеналу.

Розглянемо коротко, які ж методологічні зрушення відбулися (та й
продовжують відбуватись) у вітчизняному загальнотеоретичному
праводержавознавстві під впливом зазначених чинників.

1. Глибинним змістом потреб соціальної практики в Україні,
„квінтесенцією” сучасних практичних запитів є забезпечення переходу до
такого способу суспільного виробництва, до такої організації виробничих
відносин (і в першу чергу – відносин власності на засоби виробництва),
які дозволили б стимулювати якісно вищий рівень продуктивності праці –
вищий настільки, аби на цій основі кожна людина змогла би своєю працею
створювати гідні умови життя для себе й своєї сім’ї. Гуманізація,
олюднення (російською – „очеловечивание”) усіх сфер суспільного життя,
передовсім сфери економічної, становить стратегічну мету їх радикального
реформування.

Ця фундаментальна потреба сучасного українського суспільства дістає
відповідну конкретизацію у певних запитах, вимогах до тих або інших
видів діяльності його суб’єктів.

Стосовно саме методології загальнотеоретичного праводержавознавства
найактуальнішим із запитів практики виявився наступний: відмовившись від
тих положень неподільно пануючої у радянський період
світоглядно-філософської доктрини, які було, так чи інакше, спростовано
соціальною практикою, виробити (або обрати) такі філософсько-правові
підходи, котрі якнайбільше відповідали б означеній основній потребі
перехідного періоду існування цього суспільства, сприяли б її
задоволенню. У цьому, як видається, й можна вбачати об’єктивну причину
стрімкого зростання уваги вітчизняних дослідників до філософії права,
положення та висновки якої утворюють світоглядно-концептуальну складову
методології науки, що розглядається.

Процес такої фундаменталізації правознавчої методології набуває дуже
важливого значення: адже, як зауважував свого часу один із корифеїв
української теорії права П. Недбайло, саме філософсько-правові засади
юридичної науки (як і будь-якої іншої суспільної науки) визначають
загальний підхід до мети і спрямування дослідження, до відбору
досліджуваних фактів і явищ та до інтерпретації результатів дослідження.
Тому, до речі, було би добре, якби й представники філософії права завжди
чітко і відповідально уявляли та визнавали, до яких дослідницьких та й,
зрештою, практико-прикладних наслідків може призвести використання
обстоюваних ними постулатів і рекомендацій.

Зараз уже можна констатувати, що на цій ділянці української
загальнотеоретичної юриспруденції вдалося подолати
світоглядно-філософський монізм, притаманний адміністративно-командній
„системі” радянського періоду, відійти від низки положень єдино
дозволеної у той час історико-матеріалістичної парадигми, які не
виправдали себе повністю навіть у тодішній практиці, та, спираючись на
дорадянський і зарубіжний досвід, запровадити у дослідницькі пошуки такі
філософсько-правові підходи, котрі раніше розглядались у нас лише як
об’єкт нищівної критики з огляду на їх суб’єктивно- чи
об’єктивно-ідеалістичне підґрунтя. Завдяки цьому, як вже констатувалось,
і відбулась неабияка плюралізація філософсько-правових підходів і
концепцій.

Такі філософсько-правові напрацювання помітно відрізняються між собою і
за предметною тематикою, і ще більше за світоглядною основою, внаслідок
чого їхнє методологічне навантаження стає досить неоднозначним. З одного
боку, ця „строкатість” сприяє різноаспектності досліджень такого
складного, багатогранного, неоднорівневого соціального явища, яке
відображається поняттям „право”. А з іншого, вона здатна обертатись,
якщо можна висловитись образно, філософсько-правовим розсудом.

Про останній можна говорити, зокрема, тоді, коли спочатку, суто
апріорно, якийсь соціальний феномен (скажімо, індивідуальна свідомість
або ж окремі її елементи – воля, почуття тощо) постулюється,
декларується як предметний корелят терміно-поняття „право”, а вже потім
під це „проголошення” вибудовується, конструюється певна
світоглядно-філософська концепція. І при цьому, зазвичай, питання про
те, чому ж саме таке явище, а не якесь інше задекларовано „правом”
(„правовою реальністю”), майже не обговорюється. А тому відповідь на
нього лишається, як зазначалось вище, радше брати на віру, аніж
діставати з раціональної аргументації.

Усі такі ситуації є ще одним свідченням того, наскільки актуальними
лишаються дослідження специфіки предмета філософії права, її
наукознавчого статусу, зокрема її зв’язків та співвідношення із
загальною теорією права і держави. (Нагадаємо, що ця проблема інтенсивно
обговорювалась ще у радянські часи).

Уявляється, що загальнотеоретичне праводержавознавство покликане,
принаймні не меншою мірою аніж філософія права (якщо, зрозуміло, її не
включати до його складу), давати відповідь на запитання „що є право?”, а
кажучи точніше – яке ж, власне, явище має відображатись терміно-поняттям
„право” і чому саме.

Далі спробуємо схарактеризувати сучасні тенденції у зміні об’єкта й,
відповідно, предмета загальнотеоретичної юриспруденції та з’ясувати,
яким чином вони позначаються на стані її методології. До таких тенденцій
передовсім, гадаємо, належать глобалізація, деформалізація й
антропологізація.

Глобалізація. Стосовно загальнотеоретичного правознавства ця тенденція
проявилася в тому, що його об`єктом – окрім національних держав та їхніх
правових систем – все більшою мірою стають також їхні „сім`ї” (групи,
різновиди), а також міжнародно-правові системи, причому різних рівнів –
як всесвітнього, так і регіонального.

Що ж торкається методології юридичної науки, то названий процес
відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих
пізнавальних процедур і методів, котрі його обслуговують, –
структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього
підходу – коли національна правова система осмислюється як елемент
(реальний або ж потенційний) іншої правової системи, скажімо, правової
системи Ради Європи чи Європейського Союзу, – можна науково обґрунтувати
умови, вимоги, напрямки, засоби й наслідки перетворень, яких повинна
зазнати перша, аби набути відповідних системоутворюючих параметрів і
органічно „вписатись” у системно-правове утворення більш „високого”
рівня. Згаданий методологічний підхід – обов’язковий інструмент розробки
рекомендацій щодо адаптації правової системи України до
пан’європейського правового поля.

У зв`язку з цим, декілька слів про так зване „інтегративне
праворозуміння”, або, інакше кажучи, „інтегральний підхід” до
праворозуміння. Такі варіації, започатковані ще на початку ХХ ст. у
Росії, а через півстоліття розвинуті деякими західними теоретиками,
зустрічаються й нині у російській літературі; вони не виключені і в
Україні.

Названий підхід об’єктивно зумовлений низкою закономірних соціальних
процесів – у тому числі й тим, про який щойно йшлося. Однак він не
тільки не повинен суперечити вимогам системного підходу, а має бути його
своєрідною конкретизацією, інструментом реалізації його вимог. У
протилежному випадку “інтеграція” є нічим іншим як еклектизацією, тобто
механічним, досить довільним перемішуванням декількох, зазвичай добре
відомих, теорій, концепцій, поглядів. І хоча при першому, поверховому,
сприйнятті такої „суміші” може виникнути враження новизни, однак якісно
нові знання тут навряд чи вдасться здобути. Будь-яке справді інтегральне
праворозуміння не може не розбудовуватись навколо певного
концептуально-змістовного ядра, певного світоглядно-філософського
стрижня. Розшукавши, виявивши (назвавши) це „ядро”, ми дістаємо
можливість аналізувати фундамент, базис, основу інтегрування, з`ясувати
принципи й механізми останнього, а відтак і його обґрунтованість.

Процес глобалізації предмета й метода юридичної науки зумовив також,
ясна річ, неабияку актуалізацію порівняльно-правових досліджень. Він
призвів до, можна сказати, своєрідного прориву у формуванні вітчизняного
порівняльного правознавства як вагомого підрозділу загальнотеоретичної
юриспруденції. Накопичення відомостей про колишні і нинішні правові та й
державні системи, про їхні угруповання, їх спільні та відмінні риси
дозволило й в Україні поступово запроваджувати ці знання у закладах
вищої юридичної освіти.

Зауважимо, до речі, що об`єктом зазначених досліджень виступають також і
національні , а також регіональні наукові школи, течії, напрямки і,
відповідно, ті концептуальні парадигми й інструменти, котрі ними
використані. Навіть з цієї причини увагу вітчизняних теоретиків права і
держави не можуть не привертати суто методологічні дослідження колег,
насамперед з Росії (з огляду на значну схожість завдань, які розв`язують
наші країни), а також з „далекого зарубіжжя”. Тим більше, що
фундаментальних праць саме з такої проблематики в Україні обмаль.

Проте й у нинішніх вітчизняних загальнотеоретичних порівняльно-правових
та порівняльно-державознавчих розвідках не виключені певні „збої”,
спричинені, гадаємо, методологічними огріхами. Скажімо, у разі, коли
здобуті шляхом порівняльно-правового аналізу висновки „механічно”
застосовуються до юридичних систем чи державних формувань не однакових
за їх соціальною сутністю, можуть робитись такі помилкові висновки, які
призводитимуть до негативних практичних наслідків.

Ще більш істотна пізнавальна вада, що її здатне спричинити перебільшення
можливостей порівняльного методу може зумовити таке явище, яке було
колись названо „втеча від сутності”. Адже у нинішньому порівняльному
правознавстві групування правових систем здійснюється, зазвичай, за суто
юридичними, тобто формальними, здебільшого зовнішніми, властивостями.
Знання, які продукуються такими порівняльними процедурами, у багатьох
випадках є, безперечно, вельми корисними, пізнавально й практично
необхідними. Однак соціальної сутності правових систем такі знання не
розкривають. (Аналогічна ситуація досить поширена й у порівняльному
державознавстві). І лише від того, що окремі автори просто
перейменовують на „типи” деякі класифікаційні різновиди правових „сімей”
або ж різновиди держав залежно від форми правління чи від політичного
режиму останніх, – знання про соціальну сутність порівнюваних явищ
отримати не вдається.

Нагадаємо у зв`язку з цим, що такою сутністю є підстави вважати
здатність правової системи (або, відповідно, держави) задовольняти
основні потреби й інтереси індивідів, їхніх спільнот й об`єднань, а
також усього суспільства.

Наведене, гадаємо, ще раз засвідчує актуальність того дослідницького
підходу, що його було названо „потребовим”. Саме його застосування якраз
і дозволяє встановити, потребам й інтересам якої частини соціально
неоднорідного суспільства (а серед них завжди є потреби специфічні,
незагальні) відповідає найбільшою мірою реальне функціонування держави
та права, а потребам якої його частини воно, можливо, навіть і
суперечить.

Якщо ж і є місце для застосування порівняльного методу, коли йдеться про
соціальну сутність праводержавних явищ, то якраз при зіставленні їх не
за формально-юридичними – зовнішніми, „явищними” – властивостями, а з
огляду на їхню роль у задоволенні, відповідно, індивідуальних, групових
(колективних) та загальносоціальних потреб.

І нарешті, у зв`язку із розглядуваними змінами в об`єкті й предметі
юридичної науки, видається доречним запропонувати до обмірковування таку
наукознавчо-методологічну гіпотезу: чи не прийшов час більш чітко
диференціювати і, відповідно, розпрацьовувати а) загальну теорію
національного праводержавознавства, б) загальну теорію міжнародного
права і міжнародно-державних інституцій (включаючи й міждержавні) та в)
загальну теорію будь-якого права й будь-яких державних утворень?

Саме остання покликана відкривати, виявляти такі закономірності та
формулювати такі положення, котрі, зазвичай, поширюються на які б то не
було правові й державні явища.

І якраз з огляду на зазначену глобалізацію, потреба у формуванні такої –
гранично загальної – теорії права та держави стає нині надто актуальною,
а це – ще одна причина констатованої вище інтенсифікації
філософсько-правових досліджень.

Деформалізація об’єкта і предмета загальнотеоретичних
праводержавознавчих досліджень теж є однією з тих тенденцій, які
відчутно впливають на стан методології таких досліджень, включаючи й
філософсько-правові.

Названа тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, котре
відображається поняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість.
Воно плавно дифузіюється, начеби зливається з деякими суміжними,
„родинними” соціальними феноменами: найбільше із мораллю та правовою
свідомістю, дослідження яких, зазвичай, вимагає „власних”, специфічних
методів.

Цей правоперетворювальний процес теж не є випадковим, він закономірно
зумовлений реальними потребами перехідного стану, в якому перебуває нині
Україна, зокрема необхідністю забезпечити підвищену динамічність,
рухливість, гнучкість державно-юридичних інституцій, їх здатність швидко
реагувати на соціальні зміни, пристосовуватись до них (а ці зміни, як
відомо, бувають досить неоднозначними, навіть суперечливими й до того ж
не завжди прогнозованими).

Деформалізація зачіпає, насамперед, зміст об’єктивного юридичного права,
що знаходить прояв, зокрема, у розширенні сфери „загальнодозволeнного”
регулювання і застосування методу диспозитивності, у зростанні в
законодавстві питомої ваги норм, відносно визначених за їх змістом, –
оціночних, альтернативних тощо. Але вона торкається також і зовнішніх
форм („джерел”) цього права, які стають за сучасних умов більш
різноманітними, плюралістичними. Такі зрушення у державно-юридичному
регулюванні мають загалом гуманістичну, людиноцентристську
спрямованість: адже вони дають можливість при вирішенні юридичних справ
брати до уваги конкретні особливості кожної життєвої ситуації,
ретельніше враховувати й повніше реалізовувати індивідуальні інтереси
окремих осіб – суб`єктів правовідносин, забезпечувати не тільки
законність і обґрунтованість, але й справедливість правозастосувальних
рішень.

Відповідно до цього відбувається новелізація праводержавознавчої
методології на основі використання у пізнавальній діяльності здобутків
різних видів антропологій, герменевтики, соціопсихолінгвістики,
синергетики, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні,
творчі потенції державно-юридичних інструментів і механізми реалізації
таких можливостей.

За посередництвом таких пізнавальних засобів можна досить коректно
вивчати якраз такі державно-юридичні явища, котрі не є цілком
визначеними у формальному аспекті: скажімо, правотлумачний і
правозастосувальний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з
оціночними поняттями, практику визначення „балансу”, „пропорційності”
між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо,
систематично вдається Європейський суд з прав людини).

На філософсько-правовому рівні означена тенденція проявилась, наприклад.
у тому, що в дефініцію загального поняття права деякі вчені пропонують
включити категорію справедливості (хоча вона, як відомо, ніколи не
інтерпретувалась та й навряд чи коли-небудь буде інтерпретуватись
однаково).

У методології ж правознавства, зокрема, філософії права, внаслідок
відзначених змін дістали „друге дихання” такі випробувані дослідницькі
інструменти, як діалектична логіка, конкретно-соціологічні дослідження
правосвідомості, зокрема громадської думки, узагальнення
правозастосувальної, передовсім судової, практики.

Проте й тут, як видається, не все однозначно. Так, подекуди виникає
невиправданий дефіцит формальної визначеності державно-юридичного
регулювання. А між тим, якраз ця властивість останнього у багатьох
випадках становить значну цінність саме для людини, оскільки забезпечує
так потрібну їй нині чіткість, організованість, надійність,
передбачуваність правових відносин. І сьогодні не втрачає актуальності
відоме обґрунтування того, що формальна визначеність юридичних
інструментів – це неабияке особистісне й соціальне благо, що сприяє,
зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед
судом.

Послаблення формальної визначеності юридичного регулювання не могло не
позначитися і на методології праводержавознавства. Нині ж такі засоби
наукового (та й практико-прикладного) пізнання, як нормативи та
процедури формальної логіки, правила філологічного (текстового) та
систематичного тлумачення законодавства, за допомогою яких значною мірою
з’ясовується законність чи, навпаки, незаконність діянь, рішень, дещо
відійшли у тінь, відсунулись на другий план наукознавчих пошуків. А якщо
вони й згадуються, то нерідко у критичному аспекті – як знаряддя того
юридичного позитивізму (нормативізму), який за певних
соціально-політичних умов неабияк дискредитував себе, а тому буцімто
взагалі нічого доброго дати не може.

Однак кожен юрист-практик, якщо він прагне чинити законно, має бути
логіком, навіть „формалістом” – хоча й у позитивному, соціально
корисному сенсі цього поняття. Вихваляння ж, „оспівування”
невизначеності у праві нерідко слугує виправдовуванню сваволі.
Дискредитація, „нігілізація” методів, завдяки яким зберігається
змістовна визначеність юридичної регламентації, „лиє воду на млин”
правопорушників.

Прикладом теоретико-методологічної конструкції, спрямованої на
розв’язання реально існуючої суперечності між формальною визначеністю і,
так би мовити, углядовістю у правовому регулюванні, може слугувати
досить відома концепція „лібертарно-юридичного” праворозуміння, тривалий
час відстоювана російським вченим В. Нерсесянцем. Як би не ставитись до
цієї концепції, все ж не можна не схвалювати того, що, висуваючи на
перший план природне право (загальносоціальну свободу людини), її автор
робить це не за рахунок заперечення формальної рівності осіб, а навпаки,
визнаючи останню іманентною, невід’ємною властивістю того явища, яке
відображається поняттям „право”.

Зауважимо, що більшість із новелізованих підходів і методів юридичної
науки, про які йшлося вище, являють собою, на наш погляд, не що інше, як
сучасну конкретизацію класичних принципів і вимог діалектики –
„вічнозеленої” пізнавальної парадигми суспільствознавства.

Антропологізація. Вона полягає у тому, що саме людина стає центральним
об’єктом загальнотеоретичного праводержавознавства (включаючи й
філософію права), а її природні правові властивості та закономірності їх
державно-юридичного забезпечення поступово перетворюються на
найважливішу складову предмета цієї науки.

Одним з переконливих проявів названої тенденції є відчутне посилення
уваги науковців до антропології права (юридичної антропології) –
міждисциплінарної, комплексної галузі знань, яка найближче дотична,
„причетна”, мабуть, до загальної теорії права, особливо ж до її
філософсько-методологічної частини. Міждисциплінарний статус
антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей
багатьох суспільних і гуманітарних наук.

Та хіба що не найяскравішим свідченням людиноцентристського “повороту”
вітчизняного праводержавознавства стали включення до його предмета
закономірностей виникнення, функціонування й розвитку загальносоціальних
(тобто до- і неюридичних) прав, свобод і обов’язків людини та, як
наслідок, становлення – в його рамках – основ загальної теорії прав
людини як неодмінного підрозділу, а тепер, на наш погляд, навіть
концептуального ядра вітчизняної загальної теорії права та держави.

У методології загальнотеоретичного праводержавознавства щойно
констатовані зміни в його об’єкті й предметі спричиняють істотне
розширення застосування так званого персоналістичного підходу, а також
помітно актуалізують необхідність використання потребового підходу
(тобто інтерпретації й оцінки державно-юридичних явищ як інструментів,
важелів, засобів задоволення певних потреб людини, соціальних спільнот,
суспільства в цілому). З позицій цих підходів у загальній теорії прав
людини використовуються не тільки традиційні методи юридичної науки, але
й методологічно значимі положення „суміжних” гуманітарних наук – етики,
психології, соціології, різних видів антропологій тощо.

Водночас і на цьому науковому напрямку можна спостерігати, як видається,
деякі методологічні неадекватності. Так, в окремих працях названі
дослідницькі підходи надмірно гіперболізуються, „завищуються” їхні
евристичні можливості. Внаслідок цього людина протиставляється
суспільству, розглядається „атомістично” – ізольовано, у відриві від
конкретно-історичного соціуму, поза яким вона не існує.

Подекуди також спостерігається виключення з кола загальнотеоретичних
досліджень проблеми обов’язків людини (як загальносоціальних, так і
юридичних), „відрив” від них її прав. Не завжди досить чітко
розрізняються природні права людини, з одного боку, та юридичні права
фізичних осіб як суб’єктів державного (об’єктивного юридичного) права –
з іншого, через що деякі дослідницькі підходи й методи застосовуються,
так би мовити, не за належною адресою.

Однак такі методологічні „втрати” у процесі реалізації зазначеної
тенденції не перешкоджають визнанню евристичної ефективності
антропологічної парадигми. Її характеристиці та демонстрації можливостей
застосування на її основі деяких підходів до дослідження актуальних
філософсько-правових проблем присвячено весь наступний матеріал
посібника.

§4. Антропологічна парадигма як прояв тенденції

антропологізації предмета філософії права

Загальне поняття наукової парадигми. Образ науки ХХI століття як системи
суто формальних знакових побудов, співвідносних із реальністю через
механізм емпіричного підтвердження (верифікації) чи спростування
(фальсифікації), – системи, що не залежить від культури, історії,
соціальної організації, психології чи технічної бази, – помітно
відрізняється від тієї науки, з якою мали справу вчені у XXст., тобто
науки, котра була „тісно пов’язана з технікою, промисловістю й
експериментом, з діяльністю товариства вчених, із загальною культурою
епохи, її цінностями і переконаннями”. Повернення до метафізичних
припущень про науку як про культурну практику змінило уявлення про
притаманну раціоналізму XX ст. розуміння її як маніфесту абсолютного
розуму.

Історії науки відомо, що в різний час та у різному обсязі всі науки
проходять такі закономірні етапи розвитку, як описовий (тоді
здійснюється збір фактів та їх первинна систематизація),
логіко-аналітичний (коли з тих чи інших методологічних позицій
здійснюється якісний аналіз досліджуваного предмета), і, насамкінець,
вищий етап (на якому забезпечується гармонійна єдність якісних і
кількісних методів наукового пізнання).

Як відомо, теоретична частина будь-якої науки поділяється на дві
складові: теоретичне знання про досліджувану реальність, тобто
теоретичне пізнання (теорія) реальності – онтологічна частина; і
теоретичне знання про пізнання цієї реальності, тобто теоретичне
пізнання (теорія) самого пізнання (іншими словами, теорія наукового
пізнання, теорія науки) – гносеологічна (епістемологічна) частина.

Загальна теорія наук – це теорія наукових теорій, яка аналізує прийоми
наук, коли постає питання про те, як саме різні науки створюють свої
поняття, які методи ними використовуються та які засади покладено в їх
основу.

Теорія пізнання, епістемологія – це „сукупність питань і відповідей,
проблем та їх вирішень з приводу самої науки, постійних пошуків
основоположних принципів наукового пізнання, простір для пошуку основ
науки, особливе інтелектуальне поле звернення професійного вченого до
самого себе, саморефлексія, самопізнання вченого”.

Доменом епістемології виступають: базові засади науки (предмет і метод
науки) з притаманними їм особливостями розуміння предметної сфери й
дисциплінарних меж, впорядкований набір і послідовність пізнавальних
процедур з чіткістю професійної метамови науки, визначенням соціальних
функцій вченого тощо.

Загальна теорія науки, як зазначається у літературі, має свою структуру,
котра складається з двох частин: предметології (предметознавства) науки
та її методології. Предметологія (предметознавство) займається
визначенням об’єктів і предметів наук, їх структури (в тому числі і
дисциплінарної), на основі чого подає класифікацію наук, досліджує
процеси їх інтеграції та диференціації, виявляє міждисциплінарні
зв’язки. Методологія науки як специфічна сфера науково-теоретичного
знання охоплює вчення про всю сукупність відомих науці підходів, методів
і способів пізнання реальності.

Для вирішення питання про місце і статус антропології в системі
суспільствознавства принципове значення, крім визначення меж між цією
наукою та суміжними дисциплінами, має з’ясування поняттєвого апарата,
який використовує ця наукова дисципліна. Використання таких наукових
понять, своєрідної „метамови науки” визначає потребу у з’ясуванні
значення слів „поняття”, „термін”, „парадигма”.

Поняття – це результат узагальнення предметів певного класу й уявного
виділення самого цього класу за певною сукупністю загальних і
розпізнавальних для його предметів ознак. Іншими словами, це спосіб
розумової діяльності, в основі якого стоїть виділення класів предметів
за допомогою операцій узагальнення. Поняття, що відображають
найістотніші й загальні ознаки предметів, входять до складу суджень,
виконуючи в них роль суб’єкта або предиката.

Термін повинен представляти, позначати поняття. „Термін дорівнює своїй
дефініції, а дефініція відповідає обсягу поняття й передає його основний
зміст. Термін, найважливішою рисою якого є однозначність його вживання,
іменує поняття й конституюється за допомогою дефініції. Поняття
відображає явище, а термін позначає відповідне поняття. Тому часто-густо
у науковій термінології поняття, яке позначається конкретним терміном,
називається „терміно-поняттям”.

Парадигма ж – у порівнянні з поняттями науки – дозволяє не тільки
змістовно, але й логічно систематизувати отримані дані. Через парадигми
відбувається формування теорій, які можуть набувати універсального
характеру. Прикладом може слугувати, скажімо, парадигма діалектичного
розвитку всього сущого, відстоювана, зокрема, Гегелем, К. Марксом. Вона
дозволяє все різноманіття соціальних явищ розмістити у рамках певної
схеми, що, безсумнівно, корисно для самої науки. Отже, парадигми – це
вищий, ніж поняття, рівень побудови теоретичних знань. І без них не може
обійтися жодна наукова дисципліна, у тому числі й філософія права.

Після опублікування у 1965 році книги Т. Куна „Структура наукових
революцій” чимало гуманітаріїв, включаючи й антропологів, під впливом
його теорії парадигм були схильні розглядати галузі своїх досліджень як
такі, що знаходяться ще на допарадигмальній стадії розвитку. Вже тоді
виникли сумніви стосовно необхідності визначення дисциплінарного статусу
соціальних наук, особливо науки про людину (антропології).

У беконівській традиції визнання вирішальної ролі за науковцями у
формуванні, реалізації, оцінці розвитку й відстоюванні наукових
відкриттів, методів і способів наукової діяльності Т. Кун розробив
теорію парадигм, яку сьогодні широко застосовують у контексті філософії
науки та яка дозволяє простежити у загальному вигляді розвиток науки.
Цей розвиток відбувається за такими стадіями:

початкова, допарадигмальна стадія розвитку науки (характеризується
наявністю різних поглядів, відсутністю фундаментальних теорій,
загальновизнаних методів та цінностей);

досягнення консенсусу учасниками наукового товариства, об’єднаними
спільним полем діяльності, при вирішенні розв’язуваних ними завдань
(створення парадигми);

здійснення на основі парадигми планомірного розвитку науки, накопичення
фактів, вдосконалення теорій і методів на підтвердження цієї парадигми;

виникнення у цьому процесі певних „аномальних фактів”, що призводять до
кризи, а згодом і до наукової революції, внаслідок якої виникає нова
парадигма.

Система знань, яка виступає в якості науки, стверджує Т. Кун, довший час
знаходиться на допарадигмальній стадії і характеризується наявністю
значної кількості конкуруючих шкіл, напрямків, різноманітних методів і
поглядів на фундаментальні питання науки. Визнання будь-якого факту,
експерименту, пояснення чи теорії за зразок означає завершення
допарадигмального періоду та формування нової парадигми. З настанням
цього моменту поведінка наукового товариства істотно змінюється. Вчені
припиняють дискусії навколо парадигми та проголошують її принципи
загальновизнаними й безспірними.

Нова парадигма виконує дві функції: окреслювальну та проективну. Вона
заперечує, відкидає усі факти, концепції, методи і проблеми, котрі її не
стосуються, не узгоджуються з нею, – так би мовити, окреслює власні
межі. Водночас вона стимулює дослідження лише в одному напрямку, сприяє
досягненню консенсусу та пропонує, досить умовно, гарантії успіху.
Консенсус стосовно основних положень парадигми є найважливішою
соціальною характеристикою саме наукового товариства. Внаслідок
досягнення консенсусу група вчених, які визнали дану парадигму,
перетворюється у професійне наукове товариство. Саме тому парадигма як
система норм, теорій, методів, фундаментальних фактів і зразків наукової
діяльності визначає дане наукове товариство. І навпаки: товариство
вчених є тим колективом, котрий визначає певну парадигму, сталість і
загальновизнаність якої є ознакою нормального стану науки.

Сутність нормальної науки, згідно з теорією парадигм, вичерпується
трьома видами наукової діяльності: експлікацією, новим формулюванням
парадигми, вдосконаленням (уточненням) теорій, що виникають на її
основі, та експериментальними пошуками нових фактів і їх уточненням.

Т. Кун вказує на два основні визначення парадигми, підкреслюючи, що її у
жодному разі не слід ідентифікувати з поняттями „теорія” чи „метод”.
Перше з них відображає сукупність певних установок, переконань, прийомів
і знань, якими керується наукове товариство. Друге ж відбиває
найважливіший елемент вказаної сукупності, зразок вирішення завдань, які
досліджуються науковим товариством у нормальний період розвитку науки.
Потреба в радикальних змінах виникає тоді, коли вирішення принципових
питань науки стає неможливим у силу методологічного вакууму, що виникає
в межах даної парадигми.

Необхідною умовою розвитку науки є криза, під час якої розвивається
екстраординарна наука, яка вже не підпорядковується правилам старої
парадигми і не підпадає під правила нової, ще не сформованої парадигми.
У період екстраординарної науки відбувається виявлення та обґрунтування
нових постулатів (своєрідних „наукових формул”), що пояснюється
епістемологічним аналізом тих правил, стандартів і методів, які
застосовувались в епоху „нормальної” науки і які сприймались як такі, що
не потребують доведення (підтвердження), проте у період кризи стали
сумнівними. Саме тому кризовий стан науки характеризується значною
кількістю нових підходів, свого роду „творчим бумом”. Зазвичай він
пов’язаний з посиленням уваги вчених до філософських проблем, точніше до
можливості філософського вирішення наукових проблем. У період кризи
інтерес науки до філософії різко зростає. І навпаки, подолання кризи
призводить до послаблення інтересу до філософії як засобу вирішення
проблем науки.

Зміна парадигм свідчить про настання наукової революції, що призводить
до значних змін сукупності прийнятих наукових співтовариством норм,
цінностей та установок. Згідно з Т. Куном, наукові теорії, що одержали
перемогу над своїми попередниками, описують об’єктивну реальність далеко
не набагато правильніше, але вони „краще, ніж попередні, пристосовані
для вирішення головоломок у тих, деколи цілком інших, умовах, в яких
вони застосовуються”. Парадигми якраз і слугують одним із найважливіших
засобів вирішення „наукових головоломок”, оскільки вони являють собою,
як уже було відзначено, і теорії, визнані науковим співтовариством, і
норми наукової діяльності, і системи методів дослідження предмета науки,
а своєрідність парадигм полягає у їхній здатності до паралельного
співіснування з перемінним домінуванням однієї над іншою.

Парадигми у філософії права можна визначити як раціональні методологічні
моделі високого ступеня узагальнення, що вимагають розроблення
конкретних проблем філософії права у руслі певних вихідних світоглядних
та пізнавальних принципів і мають імперативну силу для багатьох поколінь
дослідників таких проблем. Про одну з найбільш нових і цікавих
філософсько-правових парадигм – парадигму антропологічну – йтиметься
далі.

Поняття антропології та її різновиди. У середині ХХ ст. знаний психолог
Б. Ананьєв передбачав, що теоретичне та практичне людинознавство стане
одним з найважливіших центрів наукового розвитку. Стверджуючи це, вчений
виходив з трьох важливих особливостей сучасної науки, пов’язаних з
проблемою людини, а саме: 1) перетворення такої проблеми у загальну
проблему всієї науки, усіх її розділів, включаючи точні та технічні
науки; 2) зростаючої диференціації наукового вивчення людини,
поглибленої спеціалізації окремих дисциплін та їх подрібнення на ряд
окремих вчень; 3) тенденції до об’єднання різних наук, аспектів і
методів дослідження людини у різноманітні комплексні системи, до
побудови синтетичних характеристик людського розвитку.

Біосоціальний індивід, як зазначав М. Бубер, „усвідомив той жахливий
факт, що він є батьком демонів, володарем котрих він більше не може
бути. І питання, який сенс має ця влада та безвладдя в одній людині,
виливається у питання про сутність людини, котре тепер отримало нове,
потужне практичне значення”.

Перетворення людини на найбільш загадковий об’єкт науки, активізація
досліджень антропологічної проблематики і формування системи
людинознавства, яка покликана забезпечити цілісне знання про
біосоціального індивіда, зумовлюють необхідність з’ясування поняття
антропології, визначення та систематизації її різновидів, а також
встановлення зв’язків між цими різновидами, а також між ними й деякими
суміжними галузями знань.

Потреба у розв’язанні означених проблем у рамках філософії права тісно
пов’язана з трансформаційними перетвореннями у методології
праводержавознавства, зумовленими, як було констатовано вище,
антропологізацією його предмета, і, як наслідок, розвитком в Україні
філософсько-правової та юридичної антропологій.

Кожна історична епоха має свою антропологію як спосіб розуміння людини
та свою антропологічну історію як об’єктивну реальність. Однак на
запитання, що таке антропологія, – однозначної відповіді ми не
отримаємо. Відомо, що сам термін „антропологія” (англ. anthropology,
нім. Anthropologie, фр. anthropologie) був введений Арістотелем у
„Нікомаховій етиці” й тлумачився ним у контексті духовних людських
якостей. Проте у 1501 році М. Ґундт у праці „Антропологія про гідність,
природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського
тіла” поширив „дію” цього терміна на фізичні особливості людини, а у
праці протестантського гуманіста Касмана „Антропологія” остання
тлумачилась як наука про двоїсту духовно-тілесну природу людини. Отож,
розуміння антропології як вчення про фізичні та психічні якості людини
домінувало у науці тривалий час. Зараз же існує декілька підходів до
визначення антропології.

1. Антропологія – це система наук, які вивчають людську істоту у
суспільстві, у багатоманітності форм її життєдіяльності або, іншими
словами, соціальну значимість людини. Цей погляд склався під впливом
французьких просвітників (зокрема, Ж.-Ж. Руссо, який у своїх „Роздумах
щодо походження нерівності” зазначав, що „світ населений народами, про
котрих ми знаємо лише імена, а попри те зважуємося розмірковувати про
людство”). І в такому розумінні терміно-поняття „антропологія” є
близьким за обсягом до терміно-поняття „людинознавство”. Відмінність, на
нашу думку, полягатиме у тому, що останнє охоплює не лише вивчення
людини у суспільстві, але й, зокрема, наукові пошуки тих характеристик,
особливостей людини, котрі відірвані від соціальних зв’язків останньої.

2. Близьким до описаного є підхід, запропонований І. Кантом в останній
його книзі „Антропологія з прагматичного погляду” (1798), в основу
котрої покладено курс лекцій з антропології, прочитаний ним приблизно у
1770 – 1798 рр. Філософ стверджує, що антропологія – це системне вчення
про людину, яке охоплює дослідження того, що робить з людини природа
(фізіологічне людинознавство), а також, що робить, може та повинна
робити з себе сама людина (прагматичне людинознавство). У такому
розумінні антропологія постає в якості цілісного наукового знання про
людську істоту – як комплекс наук, котрі „збирають” людину з окремих
ідеалізованих наукових уявлень, що склалися внаслідок „розпаду” людини
на тисячі досліджуваних наукою частин і проекцій.

3. Антропологія – це наука про природу, походження, еволюцію людини та
її ареальних груп (рас) і про нормальні варіації фізичної будови людини
у часі та просторі. Зауважимо, що іноді у тлумачних словниках
української мови наголошується на тому, що антропологія вивчає лише
біологічну природу людини.

У цьому значенні антропологія – за класифікацією Б. Кедрова – є видом
природничих наук (провідним методом якої є антропометрія) або (як це
зараз прийнято вважати у нас й інших пострадянських країнах) розділом
знань, що „займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними
дисциплінами” і, за висловлюванням Ф. Енгельса, „опосередковує перехід
від морфології й фізіології людини та її рас до історії”.

У такому розумінні антропологія включає у себе три розділи:

морфологію (антропоморфологію), що вирішує питання, пов’язані з
індивідуальною мінливістю людського фізичного типу, його віковими
змінами, явищами статевого диморфізму, аналізом тих особливостей
фізичної організації людського індивіда, котрі виникають під впливом
різних умов його життя та праці. Вона складається з мерології (вивчає
зміни окремих органів, тканин людини та їх взаємозв’язок) і соматології
(займається вивченням будови людського тіла в цілому, тобто пошуком
закономірностей варіацій росту, маси, окружності грудей, пропорцій
тощо). Допоміжними дисциплінами для морфології виступають: нормальна
анатомія (відмінність між ними полягає у тому, що нормальна анатомія
вивчає біосоціального індивіда узагальнено, не вдаючись до
характеристики варіацій людського типу, їх причин, закономірностей і
значення, як це робить морфологія), ембріологія та гістологія людини;

антропогенез (антропосоціогенез), котрий розглядає питання про місце
людського індивіда у системі тваринного світу, відношення його як
зоологічного виду до інших приматів, відновлення шляху розвитку вищих
приматів, виділення стадій у процесі людської еволюції, вивчення умов і
причин становлення людини сучасного типу, „процес формування фізичного
типу та соціальних якостей людини” і включає приматознавство
(дослідження сучасних і викопних мавп і напівмавп), еволюційну анатомію
людини та палеоантропологію (вивчення викопних форм людини). Допоміжними
дисциплінами для антропогенезу є: з наук природно-історичних – геологія
четвертинного та третинного періодів, фізіологія вищої нервової
діяльності; з наук соціально-історичних – археологія палеоліту; з наук
філософських – психологія.

Проте, як слушно зазначає В. Якимов, антропогенез – це процес виникнення
та розвитку людини, а тому позначення цим терміном розділу антропології
є некоректним. У зв’язку з цим доцільно, говорячи про назву однієї з
частин антропології, вживати термін „вчення про антропогенез”, а
говорячи про антропогенез (як, у принципі, й про етно-, расо- чи
антропосоціогенез), – наголошувати на можливій двозначності цього
терміно-поняття;

расознавство (або етнічну антропологію), що вивчає походження,
класифікацію рас, закономірності змін расових типів, розповсюдження
останніх на території Землі, причини расоутворення, етногенез різних
народів. Суміжними дисциплінами є: з біологічних наук – генетика та
біометрія, з соціально-історичних наук – археологія пізнього палеоліту й
наступних епох, етнографія, мовознавство, власне історія.

Зазначимо, що у виділенні зазначених розділів антропології (як і у
визначенні суміжних до них дисциплін) однозначної думки серед вчених не
простежується. Так, В. Дяченко до зазначених розділів додає біологію
людини, С. Сегеда виділяє, крім антропогенезу, такі два розділи:
морфологію та фізіологію людини (котрі вивчають міжгрупову мінливість
морфофізіологічних ознак серед населення Землі) і расогенез поряд з
етнічною антропологією (завданням останніх є реконструкція процесу
расоутворення, етногенезу й етнічної історії давніх і сучасних народів).
А в „Енциклопедії сучасної України” цей автор ставить в один ряд з
антропогенезом та расогенезом ще й етногенез – розділ, який має на меті
з’ясувати умови виникнення генетично й соціально споріднених людських
популяцій, їх консолідаційний розвиток і процеси історичного буття,
наслідком яких є утворення самоорганізованих, самодостатніх,
самоусвідомлених людських згромаджень – етносів або народів.

Деякі вчені до антропології включають також археологію (доісторичну
антропологію), етнографію – як у Великобританії чи США (слід зазначити,
що у цих країнах антропологія у розумінні нашої вітчизняної науки
складає лише один вид групи антропологічних наук – фізичну (біологічну
або соматичну) антропологію). Хоча варто зауважити, що дослідження з
фізичної антропології, зокрема у США, проводяться в межах одного
підрозділу водночас з дослідженнями з культурної (соціальної)
антропології, а в Сполученому Королівстві та Франції – окремо, проте
разом з дослідженнями біологічними.

Доречно буде згадати й те, що згідно з класифікацією антропологій
професора Нью-Йоркського університету Дж. Спіндлера самостійним видом
антропології, поряд із біологічною, лінгвістичною та культурною, є
антропологія археологічна .

4. Антропологія – це „наука, котра вивчає культуру первісних,
традиційних і сучасних суспільств; те саме, що етнографія, етнологія,
культурна антропологія”. Цей підхід навряд чи можна вважати
обґрунтованим з таких міркувань:

у цілому антропологія не обмежується вивченням лише культури;

культура суспільств є об’єктом дослідження не лише етнографії,
етнології, культурної антропології;

згадані науки взаємопов’язані, проте предмети дослідження у них різні;

якщо поняття „антропологія” за обсягом тотожне поняттю „культурна
антропологія”, то нелогічним буде виділення фізичної, політичної,
педагогічної, філософської та інших видів антропологій, оскільки
предмети їхніх досліджень не є видовими стосовно предмету культурної
антропології.

Далі терміно-поняття „антропологія” буде нами вживатися на позначення
системи наук про людину, її природу, ознаки, властивості, характер і
способи існування у суспільстві та її зв’язки з елементами Всесвіту.

Слід зазначити, що у системі антропологічних знань виділяють два
структурні рівні: теоретичний і практичний. Перший (теоретична
антропологія) охоплює дослідження, в ході яких здійснюється формування
поняттєвого апарату антропології, побудова й аналіз антропологічних
концепцій і теоретичне узагальнення наявного фактичного матеріалу, що
дозволяє віднести емпіричні дані до того чи іншого предмету дослідження.

Другий структурний рівень – практична (прикладна) антропологія –
передбачає збір і первинне узагальнення емпіричних даних про людину, а
також застосування результатів антропологічних досліджень для вирішення
соціальних проблем. Зокрема, до завдань практичної антропології (а саме
такого її розділу, як антропологія дії) входить пошук найбільш зручних й
ефективних способів розв’язання цих проблем і реалізації соціальної та
культурної політики.

Існують й інші класифікації антропології. Так, виділяють її генетичну та
структурну системи. Генетична система залежить від своєрідності того
культурного середовища, в якому вона виникає, і є регіональною. Сюди
належать західноєвропейська, індійська, китайська, латиноамериканська та
інші антропології. Основою генетичної системи, як стверджує М. Булатов,
є чотири форми духовності, а саме: мистецтво, релігія, філософія та
наука. Їм відповідають певні їх різновиди, а останнім – і види
антропологій.

Загалом ця схема має такий вигляд:

Мистецтво: література, скульптура, музика… – літературна, скульптурна,
музична та інші антропології;

Релігія: християнство, іслам, буддизм тощо – релігійна антропологія –
християнська, магометанська, буддистська, інші антропології;

Філософія – структуралізм, марксизм, трансцендентальна філософія, інші
напрямки – структурна, марксистська, трансцендентальна, інші види
антропології;

Наука – біологія, психологія, історія, політика, економіка тощо –
біологічна, психологічна, історична, політична, економічна та інші види
антропологічних знань.

Структурна ж система дає уявлення про основні види знань про людину у ту
чи іншу епоху й включає пізнавальну, політичну, глобальну та філософську
антропології, причому перші три, котрі мають практичне спрямування, є
поєднанням філософської антропології як рефлексії більш високого рівня з
відповідними спеціально-науковими антропологіями, оскільки кожен вид
антропології так чи інакше є синтезом загальної проблеми людини з наукою
або науками про останню. Щоправда, слід зауважити, що політичну та
філософську антропології більшість вчених розглядають, власне, як
спеціально-наукові.

Пізнавальна антропологія займається проблемами виникнення пізнання як
суттєвої властивості людської істоти, перетворення його на засіб влади
над навколишнім світом, еволюції цієї влади, її історичних етапів і
тенденцій.

Політична антропологія, розглядаючи політику як явище, що є не лише
соціальним, але й водночас природним, досліджує людину в соціальних
структурах і організаціях, національну та етнокультурну специфіку
політичних відносин.

Глобальна (загальна) антропологія породжується всією сукупною діяльністю
людини в усіх її формах і проявах; „її зміст становить положення про те,
що в сучасну епоху науковий розум і практична діяльність набули
планетарного характеру, стали сумірними з геологічними силами землі,
навіть перевершують їх, що і є причиною руйнації природи людиною, хоча
остання і за походженням, і за способом буття є частиною природи”.
Фактично, предметом глобальної антропології виступають закономірності
прояву ноосфери, ядро якої складають глобальні проблеми сучасності, що є
масштабним, узагальненим виявом людської сутності.

Філософська антропологія, на думку М. Булатова, відмінна від глобальної.
Основна відмінність полягає у тому, що „перша досліджує людину як таку,
в її універсальності, а отже, і кожну окрему особу; друга розглядає
людство як сукупність осіб, їх суму чи масу”. Інша відмінність – це
тривала (така що майже збігається з історією філософської думки) історія
філософської антропології. Глобальна її варіація є відбитком сучасності.

З’ясовуючи корені кожного різновиду антропології, слід зазначити, що
проблема людини так чи інакше присутня в усіх науках, хоча науками і не
обмежена. К. Гірц зазначає, що „антропологи не завжди належно оцінювали
той факт, що антропологія існує не тільки у торговій крамниці, у форту в
горах, у погоні за вівцями, але й у книзі, у статті, в лекції, в
музейній експозиції і останнім часом навіть у фільмі”.

У науках антропологічна проблематика відображена по-різному: у деяких
вона головна, у деяких – одна з багатьох, проте така, що за відповідних
соціальних умов може стати головною та спрямувати на своє вирішення всі
зусилля представників певної сфери наукового знання. Так і виникають
спеціально-наукові антропології та їх відгалуження, про які йтиметься
далі.

Зауважимо, що залежно від держави кількість, види, найменування галузей
антропології можуть варіюватись (так, у США виділяють в основному
фізичну, археологічну, культурну та лінгвістичну антропології, а у
Великобританії – лише перші три). До того ж, згідно з поширеним у
літературі підходом, філософська та релігійна антропології не
виділяються як спеціально-наукові антропології, а становлять поряд із
групою спеціально-наукових антропологій (науковою антропологією) або
самостійні галузі антропологічного знання, або релігійна антропологія
розглядається як вид філософської.

Наукова антропологія – це сукупність досліджень людини, що проводяться
різними науками. Сюди відносять, зокрема, фізичну, соціокультурну,
психологічну, педагогічну, юридичну тощо.

Дещо про фізичну антропологію було сказано під час висвітлення третього
підходу до розуміння антропології. Додамо лише те, що цей різновид
антропології останнім часом все частіше звертається до даних етології
(поведінкової біології) – сучасної науки про біологічні основи поведінки
тварин й інших живих організмів у природних для них умовах існування,
тобто науки, котра займається, головним чином, аналізом генетично
обумовлених (інстинктивних) компонентів поведінки, проблемами їх
еволюції та дослідженнями механізмів біокомунікації і тісно пов’язана з
фізіологією, зоопсихологією, експериментальною (порівняльною)
психологією, гештальтпсихологією, екологією, популяційною генетикою та
генетикою поведінки.

Етологія сформувалася у 30-х рр. ХХ століття на базі польової зоології й
еволюційної теорії та виділилася з біології у самостійний науковий
напрямок, що спершу протиставив себе фізіологічній і психологічній
школам дослідження поведінки (зоопсихології, біхевіоризму тощо).
Становлення етології пов’язане, зокрема, з діяльністю У. Крейґа, Ч.
Уїтлесна, О. Гейнрота та роботами К. Лоренца та Н. Тінберґена, котрі
заклали основи теорії інстинктивної поведінки, а її стрімкий розвиток у
60-х рр. минулого століття зумовлений посиленням контактів етології з
популяційною екологією, що дало поштовх дослідженням соціальної
поведінки та етологічної структури популяцій тварин.

З часом, завдяки взаємовпливу етології й етнології, психології,
соціології, фізичної та соціокультурної антропологій почала формуватися
– як синтетична дисципліна – соціальна етологія, котра залежно від
дослідницької перспективи може виступати чи то як етноетологія, чи то
етологія людини. Її метою є вивчення єдності різноманіття культурних
характеристик і єдиної біологічної природи людини, дослідження природи
таких реакцій, як мімічні, емоційні та деяких рухових стереотипів.
Найбільш вагомий внесок у її розвиток зробили Н. Тінберґен, Дж. Блуртон,
Дж. Боулбі, М. фон Кранах, І. фон Ейбл-Ейбесфельдт.

Серед самостійних напрямків етології – відносно нових наукових дисциплін
– можна назвати також нейроетологію (Е. фон Гольст), когнітивну
етологію, соціобіологію. Остання за своєю проблематикою близька до
фізичної антропології та етології людини; її основні поняття були
сформульовані у працях І. Гамільтона та Р. Тріверса.

Предметом соціобіології є вивчення біологічних основ соціальної
поведінки, об’єктами виступають як тварини, так і люди, а методологічні
засади закладені у положеннях дарвінізму про природний відбір. У центрі
уваги цієї дисципліни стоять проблеми співвідношення біологічного та
соціального, психічного і фізіологічного, генетичних передумов і
виховання всіх живих істот тощо, котрі досліджували Е. Уїлсон, Д. Береш,
Р. Докінс, Р. Александер, У. Кетон, Л. Елліс, Ван дон Берг, Ч. Ламсден,
М. Р’юз. Природу людини соціобіологи розглядають з позицій теорії
геннокультурної коеволюції, в основу котрої закладено ідею взаємодіючих
процесів органічної та культурної еволюції.

Тепер зупинимося на антропології соціокультурній або етнокультурній. У
літературі немає єдиної думки щодо виділення в окремі різновиди
соціальної антропології (social anthropology) та культурної антропології
(cultural anthropology). Так, К. Леві-Стросс писав, що перша „займається
здебільшого вивченням інституцій, що розглядаються як системи уявлень”,
а друга – „вивченням засобів, а в окремих випадках ще й вивченням
інституцій, що сприймаються як засоби для обслуговування соціального
життя”. Звернемо увагу на те, що іноді у літературі стверджується, ніби
об’єкти соціокультурних досліджень існують лише у доіндустріальних
аграрних соціумах. Справді, значна частина вказаних досліджень
зосереджувала увагу на „первісних” суспільствах, однак предмет
соціокультурної антропології не обмежується лише їх вивченням.

А. Ручка розглядає соціальну та культурну антропологію як єдиний розділ
антропологічної науки – соціокультурну антропологію, – що досліджує
„процес взаємин людини і культури, становлення людини як соціальної
істоти, основні структури, інституції, що сприяють процесу
соціологізації людини”; „вивчає давню чи сучасну культуру різних
народів, намагаючись пояснити культурну розмаїтість за допомогою
порівняльного аналізу звичаїв, норм, інститутів та інших соціальних
зумовленостей”, а також проводить дослідження процесів диференціації
людського соціуму й культури від біологічного контексту в ході їх
становлення, яким присвятили свої праці американські антропологи І.А.
Геллоуелл і П. Богеннанн, бельгійський дослідник Е. Вермірш тощо.

Фактично, підґрунтям для розрізнення соціальної та культурної
антропології є різні за акцентами дослідницькі традиції в межах єдиної
дисципліни. Так, британські антропологи („науковим батьком” яких
вважають еволюціоніста Е. Тайлора – розробника таких методів
антропологічного аналізу, як порівняльно-еволюційний і метод
пережитків), як правило, зосереджувалися на вивченні соціальної
структури та політичної організації суспільства, тому свої наукові
розвідки називали соціально-антропологічними. Американські ж антропологи
предметом своїх досліджень визначали культуру – позагенетичну пам’ять,
механізм міжґенераційної трансляції досягнень соціуму – і пов’язували
праці з терміно-поняттям культурної антропології, яке набуло поширення і
за межами США, де відчувався значний вплив американських наукових
центрів. Слід також зауважити, що використання терміно-поняття
„соціальна антропологія” не обмежилося кордонами держав Британської
співдружності. Навіть у США є університети, в яких у назвах
департаментів (факультетів) воно фігурує.

Не можна не звернути увагу на той факт, що на європейському просторі
(поза Сполученим Королівством) еквівалентом британської соціальної та
американської культурної антропологій була етнологія (термін вперше
вжито у 1784 році А. Шаванном для вивчення цивілізаційного розвитку
народів) або, як її часом називають, етнічна антропологія, котра була
розташована за класифікацією гуманітарних наук Ж.-Ж. Ампера між історією
й археологією та існувала паралельно зі ще одним відгалуженням
соціології – етнографією.

На відміну від етнології, котра залежно від держави може мати інший
предмет (однаковий із соціокультурною антропологією чи відмінний від її
предмета), етнографія (термін запроваджений у 1607 році Й. Зоммером на
позначення опису елементів традиційної культури різних народів) у всіх
країнах розуміється однаково – як наука, головним об’єктом якої є минула
та сучасна традиційно-побутова культура (що становить етнічну
специфіку), народи світу та яка, за визначенням К. Леві-Стросса,
„займається спостереженням і аналізом людських груп із врахуванням
властивої їм своєрідності… і намагається якомога точніше відтворити
життя кожної з них, тоді як етнологія порівнює подані етнографами
матеріали”. Тобто етнографії відводиться роль описової дисципліни –
системи знань про всі народи світу, етноси (як високорозвинуті, так і
відсталі; як малочисельні, так і багаточисельні; як існуючі, так і
відмерлі) та їх характерні риси, – тоді коли етнологія виступає
теоретичною наукою, що вивчає закономірності виникнення, функціонування
й взаємодії етнічних спільнот. І хоча етнологію цікавлять саме етноси,
вченими часом висловлюється думка, що головним об’єктом етнології
виступає особа в усіх її проявах, а не етнос як історична спільність
людей.

Варто згадати, що першим спробу розмежувати етнологію та етнографію
зробив Дж. Фрезер, який у своїй лекції на відкритті першої в історії
кафедри соціальної антропології у Ліверпульському університеті (1908)
залишив у „віданні” етнології класифікацію народів, реконструкцію
історичного процесу їх розселення та культурної взаємодії, а етнографію
позбавив статусу самостійної наукової дисципліни, посилаючись на
буквальний переклад з давньогрецької її назви („народоопис”), і надав їй
значення початкового етапу дослідницької діяльності в етнології, що
полягає у підборі, первинній обробці та описі фактичного матеріалу з
життя досліджуваних народів.

Зазначимо також, що у ХІХ столітті в Російській імперії найбільш
вживаним був термін „етнографія”, який після 1917 року змінили на
„етнологія”, а після 1929 року, коли нарада етнографів постановила, що
„оскільки етнологія претендує на звання окремої від соціології
дисципліни, вона повинна бути визнана не чим іншим, як буржуазним
сурогатом суспільствознавства”, етнографія й етнологія спочатку
ототожнювалися, а потім термін „етнологія” взагалі був штучно виведений
з наукового вжитку. Власне тоді етнографія й утвердила свій статус не
тільки описової, але і теоретичної дисципліни. У зв’язку з цим тепер на
пострадянському просторі, виступаючи за повернення в науковий оборот
терміна „етнологія”, вчені часто говорять про необхідність
„етнологізації” етнографії, тобто більш активного запровадження в
етнографії нових методик, розвиток нових напрямів досліджень,
поглиблення пошуків у сфері етнологічної методології та теорії. Хоча, як
бачимо, тенденція до ототожнення вказаних терміно-понять ще
прослідковується.

Суміжними дисциплінами до етнології й етнографії, крім вищеназваних
історії, археології і соціології, є культурологія, етика, мовознавство,
фольклористика, мистецтвознавчі дисципліни, фізична антропологія,
релігієзнавство, педагогіка, психологія, метрологія, метеорологія, деякі
галузі медицини та ветеринарії тощо.

Варто згадати той факт, що нерідко поряд із термінами „етнографія” й
„етнологія” як синонімічні використовуються терміни „антропологія”
(згідно з твердженнями К. Леві-Стросса) чи (у слов’янських мовах)
„народознавство”. Існує й інший погляд: народознавство поділяється на
теоретичне (етнологія) й описове (етнографія). Проте згідно з більш
поширеним підходом народознавство (за аналогією з людинознавством) є
всеохоплюючою системою знань про всі сфери життєдіяльності того чи
іншого народу, тобто дисципліною, що не обмежується етнографією та
етнологією. Стосовно ж етнології у літературі інколи стверджують, що цим
терміно-поняттям охоплюються антропологія й етнографія, хоча цей підхід
навряд чи можна вважати обґрунтованим.

Повертаючись до дискусії про британський і американський підходи до
соціальної та культурної антропології, зазначимо таке: сучасні
антропологи здебільшого визнають, що різниця між зазначеними
дослідницькими орієнтаціями не має істотного теоретико-методологічного
значення, бо соціальне життя та культура – нерозривні сторони людського
існування, яке є соціальним і культурним водночас, оскільки процес
соціалізації людини передбачає інкультурацію останньої. Власне тому
використання терміно-поняття „соціокультурна антропологія” є
виправданим. Хоча, на думку соціологів, соціальна антропологія з 70-х
рр. ХХ століття злилася на теоретичному рівні з соціологією та є
розділом останньої, об’єктом вивчення якого є примітивні та традиційні
суспільні системи. Щодо культурної антропології, то її монопольне
становище у вивченні культури давно втрачене, оскільки цією
проблематикою займаються, зокрема, культурологія, соціологія,
політологія і навіть економіка.

Стосовно методології соціокультурної антропології, потрібно зазначити,
що її основу становлять окремі методи соціологічної та історичної наук
(хоча з приєднанням до проведення антропологічних досліджень
представників природничих наук, зокрема зоолога А. Хеддона,
патологоанатома Ч. Зеліґмана, фізіолога та психіатра У. Ріверса, котрі
ввійшли до так званої Кембриджської школи, методологія соціокультурної
антропології збагатилася деякими методами цих наук). Власне, особливістю
вказаного виду спеціально-наукової антропології був її розвиток як
„культурної історії”, головною проблемою якої була реконструкція
історії, інтерпретація та оцінка минулих подій. Один з основоположників
цієї антропології – Ф. Боас – пов’язує її формування з іменами таких
авторів етнографічних розвідок, як Геродот, Цезар, Тацит, Ібн Батута, з
узагальнюючими ідеями Ж.-Ж. Руссо, Ф. Шіллера. І.-Г. Ґердера, з роботами
історика культури Ґ. Клемма та соціального історика Ґ. Вайца. Відомий
американський антрополог-теоретик А. Кребер навіть вважав, що
„антропологія може бути лише історією або нічим”.

Проте згодом відбулася заміна історичної орієнтації з її монографічним і
функціональним методами соціологічною, котра характеризувалася
використанням порівняльного методу (саме цими методами, на думку Г.
Маузера та Ф. Сім’яна різняться історія й соціологія). Становлення
соціальної антропології як особливої теоретичної дисципліни зі своїм
специфічним предметом і методологічним інструментарієм відбулося у
боротьбі з еволюціонізмом (Е. Тайлор, Л. Морган), котру на початку ХХ
століття проводила американська історична школа Ф. Боаса,
філософсько-історичну основу якої розробив А. Кребер. Концептуальні
основи згаданої школи полягали у висуненні на передній план етнологічних
досліджень культури, у наданні переваги індуктивним методам проведення
досліджень, в ідеї унікальності культур. Саме з Ф. Боасом пов’язаний
принцип відносності при розгляді цінностей різних культур, суть якого
полягає у тому, що зміст і оцінка явищ будь-якої культури не можуть
визначатися з позиції носія настанов інших культур. Як відомо, М.
Хорсковітц у своїх працях пізніше розвинув принцип відносності у вчення
культурного релятивізму.

До другої світової війни головною рисою соціокультурної антропології був
холістичний підхід, згідно з яким досліджувані суспільства розглядалися
як ізольовані цілісні феномени. Тоді ж британцями Б. Маліновським і А.Р.
Радкліфф-Брауном – засновниками функціоналізму – було розпочато
міжкультурні порівняння окремих інститутів і структурних особливостей
соціальних устроїв. Перший – відомий як ініціатор і прихильник
використання соціологічного підходу в антропології – зосереджував увагу
на зв’язку між явищами культури та цікавився функціями соціуму,
спрямованими на задоволення біологічних і психологічних потреб людини, а
другий – представник раннього структурного функціоналізму, – утверджуючи
ідеї соціологізму в антропологічних дослідженнях культури, наполягав на
необхідності вивчення суспільства як системи регулярних взаємодій
біосоціальних індивідів, котрі живуть у фізичному середовищі та
впливають на нього безпосередньо за допомогою знарядь праці й
опосередковано через культуру.

Так поступово сучасна соціокультурна антропологія набула характеру
„порівняльної соціології”, що дозволило з’ясувати функціональні
залежності між соціальними фактами та відкрити основні властивості
людських минулого, теперішнього і майбутнього суспільств. Проте,
оскільки дослідження британських функціоналістів були спрямовані на
забезпечення державної політики „непрямого керування” колоніальними
народами, у подальшому від їх ідей відмовилася група вчених (Дж. Барнес,
К. Мітчелл, Ф. Мейр та ін.), пов’язаних з кафедрою соціальної
антропології Манчестерського університету, очолюваної М. Глакменом. І
якщо класичний функціоналізм мав за мету об’єктивне пізнання
підпорядкованих метрополії народів для ефективного керівництва ними, то
нове покоління антропологів здійснило пізнавальну переорієнтацію,
поставивши собі завдання суб’єктивно зрозуміти ці народи для того, щоб
вести з ними рівноправний діалог. Так у британській соціокультурній
антропології з 60-х рр. ХХ століття утвердилася тенденція до розуміння
змісту культур, що вивчаються, – феноменологізм (напрям у філософії
кантіанства).

Загалом після другої світової війни вказаний різновид антропології
розвивається двома шляхами. Перший – дослідження не лише залишків
племінних суспільств, але й народів, які живуть законами сучасної
цивілізації. Другий – надання пріоритетного значення дослідженням
проблематики культурних змін.

На розвиток соціокультурної антропології у післявоєнний період вплинули
роботи американського вченого, автора терміна „культурологія”,
засновника неоеволюціонізму Л.А. Уайта, присвячені аналізу культури як
наукової категорії, що відображає особливу сферу дійсності, яка
притаманна лише людському соціуму та має свої власні закони
функціонування і розвитку. Л.А. Уайт проголосив символ вихідним
елементом для розуміння природи людської поведінки та цивілізацій,
сутнісною ознакою суспільного життя в цілому, котра дає ключ до
розуміння витоків прояву такого життя.

Схоже розуміння завдань соціокультурної антропології притаманне і для К.
Леві-Стросса, який наполягав на визнанні її семіотичною наукою. Він
вважав, що первісні форми культури лягають в основу механізму вирішення
основних протиріч людського існування. На думку К. Леві-Стросса,
емпірична реальність людини не є структурованою, а тому не можна
побудувати структурну модель цілісної соціальної системи; можливо
створити тільки модель окремих сторін соціуму, котрі піддаються
структуруванню та формалізованому опису. Хоча інші представники
структурної антропології, зокрема М. Фортес, робили спроби побудувати
загальні моделі, що включають властивості різних окремих моделей.

Довершений вигляд таке моделювання отримало у системному функціоналізмі
Т. Парсонса та його учнів. Визначаючи місце антропології серед наук про
людину, Т. Парсонс стверджував, що коло інтересів антропології включає
аналітичне вивчення явищ культури, структурованих символічно значимих
систем, в яких і через які орієнтуються та скеровуються соціальні
системи та люди. Соціальна ж антропологія в основному вивчає соціальні
структури та процеси відносно до культурних умов і зв’язків, а особливо
щодо первісних суспільств, які, з погляду Т. Парсонса, відрізняються від
розвинених за ступенем їх структурної диференціації.

Варто зазначити, що дослідження проблематики культурних змін, як
зазначається у літературі, в існуючих соціумах вже не можна будувати на
теоретичних схемах, напрацьованих на матеріалі дописемних культур.
Соціокультурна антропологія у співпраці з соціологією зосередилась на
емпіричних дослідженнях, тоді як основну теоретичну базу вивчення
феномену культури розробляє культурологія – колись частина
соціокультурної антропології, а тепер система знань про сутність,
закономірності існування та розвитку культури, механізми функціонування
її конкретних форм і сторін (Є. Подольська), про сучасне культурне
життя, структуру культури, її функції та перспективи розвитку (Ю.
Ананьєв), котра має три основні пізнавальні орієнтації – філософську,
історичну та теоретичну (В. Розін) – і повинна ввібрати у себе безліч
піднаук і об’єднати їх в єдину велику науку (Дж. Фейблман), здатну
осмислити як цілісний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво,
етичні та естетичні пристрасті (Є. Подольська). Щоправда, західна
наукова громадськість не сприйняла культурологію як самостійну наукову
дисципліну, віднісши її предмет до „відання” соціокультурної
антропології, соціології, структурної лінгвістки, семіотики, психології
тощо.

Стосовно дисциплінарних зв’язків соціокультурної антропології з
соціологією, то з огляду на частково спільний предмет їх досліджень
існує проблема делімітації сфер пізнання цих систем знань, і єдиної
позиції вчених щодо їх співвідношення немає. А. Кребер намагався
вирішити цю проблему з погляду дослідницької перспективи кожної з наук,
наголошуючи на тому, що соціологія зосереджує увагу на суто соціальних
явищах. Якщо вона і враховує культурну проблематику, то цікавиться,
передусім, соціальним аспектом. А соціокультурна антропологія,
розрізняючи соціальні та культурні аспекти, приділяє увагу їм обом, але
увагу зосереджує саме на культурі.

Тепер для повноти уявлення про соціокультурну антропологію варто
звернутися до деяких її відгалужень і дати їм коротку характеристику.

Структурна антропологія розглядається деякими авторами як соціологічне
відгалуження філософської антропології, основи якого під впливом
французької соціологічної традиції Е. Дюркгейма й англо-американської
школи культурної антропології Б. Маліновського, А.Р. Радкліфф-Брауна та
інших розробив К. Леві-Стросс на основі досліджень первісної культури з
використанням досягнень точних наук – інформатики, фізики, математичної
логіки, структурної лінгвістики. Проте предмет дослідження структурної
антропології дозволяє дійти висновку, що це, швидше, різновид
соціокультурної антропології, ніж філософської.

Основним структуруючим фактором соціальної реальності структурна
антропологія вважає так зване колективне несвідоме, котре на відміну від
індивідуального та різноманітного підсвідомого, за К. Леві-Строссом, є
обумовленим загальнолюдською специфікою діяльності кори нашого головного
мозку та виступає у ролі об’єктивного начала, незалежного від почуттів,
думок і намірів індивідів, які складають будь-яке (не лише первісне)
суспільство.

Найдосконалішою моделлю людських відносин – відносин „символічного
обміну” – у структурній антропології виступає мова, хоча адекватною
формою осягнення реальності тут є й мистецтво, зокрема, музика.

Власне, вивчення екзотичних мов у контексті культур традиційних
суспільств зумовило формування лінгвістичної антропології, біля витоків
якої стояв разом з Ф. Боасом його учень Е. Сепір.

У післявоєнний період в США розвиток методів формально-семантичного
аналізу спричинив виникнення коґніфікативної антропології, базисом якої
є уявлення про культуру як систему символів, як специфічно людський
спосіб пізнання, організації та ментального структурування дійсності, а
предметом – виявлення і порівняння коґніфікативних категорій у різних (в
основному неписьменних) культурах. На думку представників
коґніфікативної антропології, у мові закладено всі коґніфікативні
категорії, що лежать в основі людського мислення та становлять сутність
культури. Ці категорії не властиві іманентно людському мисленню, а
набуваються індивідом у процесі його інкультурації, засвоєння існуючих
навиків і норм поведінки, притаманних певній культурі, що здійснюється
крізь призму категорій суспільної організації, міфології та звичаєвого
права. Тобто розумова діяльність людини та процеси пізнання нею світу
детермінуються соціальними інститутами (М. Дуґлас).

Символічна антропологія як напрям соціокультурної антропології, який
розширює антропологічну методологію за допомогою методів лінгвістики й
орієнтований на розуміння інших культур, виникла у зв’язку з
феноменологічною тенденцією 60-х рр. ХХ століття. Сутність символічної
антропології (і численних її варіацій) зводиться до розгляду культури як
динамічної системи символів, кожен з яких має багато рівнів значень для
людей досліджуваного суспільства (В. Тернер).

У середині ХХ століття поглибилася взаємодія соціокультурної
антропології з екологічною психологією, культурною та соціальною
географією, екологією людини, що зумовило розробку
культурно-екологічного підходу в антропології й зародження нового
антропологічного напряму – екологічної антропології. Його
репрезентантами є М. Бейтс, Дж. Стюард, М. Левін, С. Толстов та інші.

Іншим відгалуженням соціокультурної антропології є антропологія
психологічна (назва дисципліни запроваджена Ф.Л.К. Хсю), що
розглядається у літературі як міждисциплінарна галузь знань, яка
досліджує етнічні, культурологічні, психологічні особливості людей,
національний характер, закономірності формування та функції національної
самосвідомості, етнічних стереотипів; вивчає вплив культури і соціальної
структури на життя індивідів, включаючи їх поведінку та душевне здоров’я
(Дж. Хоніґман); досліджує долі індивідів у специфічному культурному
контексті, інтерпретує отримані дані, використовуючи для інтерпретації
фактичного матеріалу найрізноманітніші психологічні теорії (Т.Р.
Уїльямс), та прагне до інтегративного знання про людину, котра існує в
умовах різних культур. Найважливішою ознакою психологічної антропології
Ф.К. Бок вважає взаємодію „між антропологічними проблемами і
психологічними теоріями, що співіснують з цими проблемами”.

Загалом, предмет психологічної антропології у літературі формулюється,
як міжкультурний аналіз того, яким чином мислить (пізнає, сприймає), діє
й емоційно реагує (відчуває) особистість (індивід, людина), живучи в
умовах різних культур, а головною характеристикою цієї галузі
антропологічного знання є вивчення загальнозначимих ідей, розповсюджених
серед людей, які складають ту чи іншу спільність, і таких, що цими
людьми поділяються (Ф.Л.К. Хсю).

Зауважимо, що у літературі дуже поширеним є підхід, згідно з яким цей
напрям соціокультурної антропології ототожнюється з етнопсихологією (чи
етнічною, або етнологічною психологією). Проте стверджувати так не
зовсім вірно, зважаючи на те, що хоча етнопсихологічні дослідження і
становлять основу, ядро психологічної антропології, проте вона ними не
обмежується, виділивши їх у свій окремий розділ – антропологічну
етнопсихологію.

Слід наголосити також на тому, що сучасна етнічна психологія тематично
не становить єдиного цілого. У ній можна виділити ряд самостійних
напрямків:

Порівняльні, кросскультурні дослідження етнічних особливостей
психофізіології, когнітивних процесів, пам’яті, емоцій, мови тощо, котрі
теоретично та методологічно складають невід’ємну частину відповідних
розділів психології.

Культурологічні дослідження, спрямовані на розкриття особливостей
символічності світу й ціннісних орієнтацій народної культури, нерозривно
пов’язані з відповідними розділами етнографії, фольклористики,
мистецтвознавства, культурології та інших систем знань.

Дослідження етнічної свідомості та самосвідомості, що запозичують
поняттєвий апарат і методологію з відповідних розділів соціальної
психології (теорія соціальної перцепції, соціальних установок, між
групових відносин тощо).

Дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей, поняттєвий апарат
і методологія яких близькі до соціології виховання.

Близькі за змістом проблеми, котрі входять у сферу досліджень
психологічної антропології, виділив А. Бєлік:

аналіз етнічної ідентичності у різноманітних її історичних формах;

культура та мислення; особливості сприйняття і пізнання у різних
культурах;

культура, особистість, екологія;

психоантропологія релігії; аналіз ритуалів;

антропологія (етнологія) дитинства;

аналіз моделей норми та патології у різноманітних культурах;
етнопсихіатрія; вивчення форм „народної” терапії;

змінені стани свідомості: проблема їх класифікації й функцій у сучасному
та традиційному суспільствах;

культура і біологія; психобіологічне вивчення особистості в умовах
культурного різноманіття;

особистість і економічний розвиток; психологічні основи різних типів
економіки; проблема адаптації особистості до змін.

Інтегративний характер психологічної антропології, як стверджує цей же
автор, виражається, передусім, у спробах наблизити
соціально-психологічний аспект аналізу особистості з підходами, які
існують у біологічних науках про людину. Ці спроби на практиці
втілюються двома шляхами: 1) використання поняттєвого апарату,
проблемних сфер і частково методів дослідження етології людини; 2)
розробка та міжкультурне вивчення проблеми співвідношення культури,
біології, особливостей особистості, душевних захворювань і видозмінених
станів свідомості.

В якості ж основних підходів, методів реалізації означених вище шляхів
виділяють такі: 1) психоаналітичний підхід; 2) коґнітивістська
орієнтація; 3) етологічний підхід; 4) інтеракціоністська орієнтація.

Ще у 1860 році М. Лацарусом і Г. Штейнталем було проголошено створення
нової дисципліни – психології народів. Психічна єдність індивідів, які
належать до відповідної нації та їх самосвідомість отримали назву
„народний дух”, зміст якого розкривався через порівняльне вивчення мови,
міфології, моралі та культури. Таким чином, основним предметом
психології народів були конкретно-історичні форми об’єктивації
„народного духу” – традиції, звичаї, ритуали, міфи, мистецтво.

З другої половини ХІХ століття етнічна психологія стала вивчати проблеми
народної творчості та проблеми шлюбно-сімейних відносин (Л. Морган, В.
Зомбарт, Ф. Енгельс), а також специфіку норм права й суспільного устрою
різних країн і народів (В. Липинський, Н. Ковалевський). На зміну
теоріям „народного духу”, котрі виявили свою неспроможність через
виправдання поділу націй на панівні та підпорядковані, прийшла
біологічна інтерпретація національного характеру. Ці ідеї отримали
розвиток і часткову реалізацію на початку ХХ століття у 10-томній праці
В. Вундта „Психологія народів”, в основу якої було покладено
логіко-методологічну схему Г.В.Ф. Гегеля. В. Вундт зробив першу спробу
розробити методологію культурно-історичного пізнання особливостей „духу”
різних етнокультурних спільностей – мови, міфології (релігії), традицій
(звичаїв). Близькі ідеї щодо вказаної методології висловили Дж. Г. Мід
(з позицій соціальної психології та біхевіоризму), представник філософії
життя В. Дільтей (відносив до форм об’єктивації „народного духу” також
право), Л. Виготський тощо.

Одночасно розвивалася (передусім у Франції) групова психологія, предмет
якої становили механізми взаємодії людей у суспільстві, способи
передання емоційних станів й особливостей поведінки біосоціальних
індивідів у колективі (Г. Лебон, Г. Тард). Завдяки цьому відгалуженню
психології було виділено ті соціально-психологічні феномени, за
допомогою котрих здійснюється взаємодія людей – наслідування, навіювання
та психологічне зараження.

Власне психологічна антропологія (до 1960 року на позначення цього
напряму соціокультурної антропології використовувався термін
„культура-і-особистість”) виникла в 1920 – 1930 рр. у США як наслідок
тісної взаємодії соціокультурної антропології з психологією (зокрема,
соціальною), як продовження наукової традиції, що полягала у дослідженні
„народного духу”. Однак, якщо у предмет психології народів входили, як
зазначалось вище, конкретно-історичні форми об’єктивації „народного
духу”, то предметом психологічної антропології є формування
об’єктивованими формами духовної культури особливостей поведінки людини
та змісту її внутрішніх переживань.

Слід зауважити, що соціальна психологія також цікавиться впливом
культури на людину. Як стверджує Дж. Г. Мід, соціальна психологія
„припускає підхід до досвіду з погляду індивіда, але намагається
визначити зокрема те, що належить цьому досвіду внаслідок належності
самого індивіда до соціальної структури чи соціального устрою. Провести
чітку межу між соціальною і індивідуальною психологією неможливо”, як і
не вдається провести чітке розмежування соціальної психології з
психологічною антропологією. Зважаючи на їхній предмет, можливим є
розгляд останньої як розділу першої.

Повертаючись до огляду історії розвитку психологічної антропології,
зазначимо, що перший період її розвитку (кінець 20-х – початок 50-х рр.
ХХ століття) проходив під знаком успіху робіт піонерів американської
етнопсихології Р. Бенедикт і М. Мід, натхненником яких був Ф. Боас.
Фактично, до 50-х рр. психологічна антропологія ототожнювалася з
неофрейдистською теорією, в якій робилася спроба вивести властивості
національного характеру з так званої базової особистості, котра
асоціювалася з типовими для даної культури методами виховання дітей. З
середини ХХ століття, коли завдяки теоретичним розробкам вищевказаних
вчених, а також М. Спіро та Дж. Хоніґмана було сформовано
поняттєво-категоріальний апарат напряму „культура-та-особистість”,
американська етнопсихологія в особі А. Кардинера, М. Мід, Р. Мертона, Р.
Лінтона взяла за основу ідеї моделі „середньої особи”, визначаючи
окремих індивідів через культуру, поведінку та інші феномени та
формулюючи при цьому узагальнені висновки про їх психологію, що значно
вплинуло на розвиток психологічної антропології. З 70-х рр. психологічна
антропологія поширилася за межами США.

Говорити про психологічну антропологію як про окремий різновид
антропології доволі складно, зважаючи на її надто тісний зв’язок з
соціокультурною антропологією, з однієї сторони, та психологією
(включаючи психіатрію), етнографією й етнологією, з іншої.

Крім деяких вищезгаданих міждисциплінарних зв’язків психологічної
антропології, слід згадати про її пов’язаність висновками фізичної
антропології (у дослідженнях етногенезу), генетики та мікробіології (в
частині генетичних особливостей етносів), етології (для аналізу
поведінкових особливостей людей-представників різноманітних культур),
лінгвістики (при вивченні особливостей психолінгвістики окремих етнічних
груп), соціології (щодо досліджень взаємодії соціально-класових і
етнокультурних явищ) тощо.

Звернення антропологів до транскультурного контексту зумовило формування
педагогічної антропології (термін запроваджено К. Ушинським) – системи
педагогічних поглядів, що ґрунтується на даних наук про людину і прагне
в основному у межах біолого-педагогічного, соціологізаторського та
психологічного напрямів розкрити людський вимір виховання й освіти,
процеси формування людини у транскультурній перспективі (educational
anthropology). Як стверджує І. Аносов, саме педагогічна антропологія
(яка сформувалася у 60-70-х рр. ХХ ст.) принесла у тематичне поле
антропології проблематику цінностей, що, на думку Р. Неша, мало сприяти
створенню продуктивних відносин між системою виховання та антропологією,
котра концентрувалася на дослідженні соціальних структур і відносин.

Загалом, зазначає О. Огурцов, педагогічну антропологію у цілому можна
охарактеризувати як спосіб антропологічного обґрунтування освіти. Ця
досить загальна характеристика вказаного різновиду антропології
конкретизується її представниками у філософії освіти, а погляди на
предмет, завдання та цілі педагогічної антропології визначаються
передусім тими традиціями, з якими пов’язані ті чи інші її науковці.

Зауважимо, що одні вчені вважають педагогічну антропологію емпіричною
теорією та філософським аналізом понять педагогіки; другі вбачають
основне завдання цієї галузі антропологічного знання у розроблянні
теорії особистості; треті наголошують на тому, що педагогічна
антропологія є окрему сферу наук про освіту; четверті оцінюють її як
науку про міждисциплінарне поле комунікацій, в які вступає людина та
котрі є предметом різних наук, що об’єднуються саме педагогічною
антропологією. Так, для прикладу, педагогічну антропологію розглядають
як: емпіричну науку (Г. Рот, Г. Здарзіл); теорію самореалізації
особистості (Й. Дерболав); метод (К. Дінелт); антропологічний спосіб
розгляду (О. Больнов); феноменологію (В. Лох, М. Лангевелд);
екзистенційну аналітику (Е. Фінк); варіант трансценденталізму (К.-Х.
Дікопп); біологічно зорієнтовану науку (М. Лідтке).

Політична антропологія одночасно сформувалася і як галузь наукового
антропологічного знання, і як філософсько-політологічна концепція, в
основі якої лежить принцип подолання дегуманізації – відносин, в яких
людина виступає „ґвинтиком”, „фактором”, а не повноцінним суб’єктом
політичного життя, – та переорієнтація політики на максимальне
забезпечення реалізації інтересів біосоціального індивіда. Відповідно,
основними завданнями цієї антропології є, по-перше, визначення
субординації людини у суспільстві, а по-друге, – дослідження процесу
політичної соціалізації біосоціального індивіда та формування
характеристик людини як суб’єкта політики – образу людини політичної.

Юридична (правова) антропологія (за іншою термінологією – антропологія
права або юридична (правова) етнологія) – це донька колонізації, а в
сучасних умовах – і глобалізації, галузь знань, де висвітлюються основні
проблеми відносин людини з правовою реальністю: 1) роль людини у
створенні правової реальності; 2) буття людини всередині правової
реальності; 3) буття правової реальності всередині людини; 4)
деструктивні форми людської активності, що руйнують правовому реальність
поза нею і в ній самій.

Актуалізація питання про предмет даного виду антропології, на думку О.
Пучкова, викликана такими факторами:

появою нових практичних вимог до процесу правотворчості та
правозастосування. У негативній формі ці вимоги виступають, наприклад,
як фіксація фактів неефективності правового регулювання – як створення у
процесі правотворчості юридичних норм, які, не враховують багатьох
особливостей природи людини, надто обмежують її свободу, складні для
розуміння і т.п.; ці ж недоліки впливають на правозастосування);

вимогами врахування нових концепцій і наукових поглядів, які впливають
на „склад” предмета юридично-антропологічного дослідження (інтерпретація
правового нігілізму).

Філософсько-методологічну основу антропології права складають висновки
соціокультурної антропології, проте вона також взаємодіє з
психологічною, політичною, педагогічною та іншими видами антропологій, а
також використовує філософські, юридичні, психологічні, історичні,
соціологічні, етнографічні, етнологічні, лінгвістичні та інші знання для
виявлення антропологічних основ права. У зв’язку з різними варіантами
співвідношень юридичної антропології з іншими науковими дисциплінами її
розглядають або як окрему науку, або як самостійний науковий напрям
досліджень у межах певної науки (зокрема, філософії права), або ж як
міждисциплінарний науковий напрям.

Антропологічний, а точніше – етно-антропологічний, дослідницький підхід
зосереджений на виявленні того, яким чином, за допомогою яких якостей і
здібностей людина створює таке нормативно-ціннісне середовище, яке
одночасно і відповідає її природі, і суперечить цілому ряду її
параметрів, насамперед тих із них, що визначають
деструктивно-кримінальні форми соціальної поведінки. Антропологія права
конкретизує загальнофілософське питання про те, що таке людина і надає
йому прикладного характеру: „Що таке людина юридична?” або „Що таке
людина законослухняна і людина злочинна?” ЇЇ цікавлять антропологічні
підстави, що змушують людину або дотримувати, або порушувати норми
права. Їй важливо з’ясувати, як з антропологічного континууму вітальних,
соціальних і духовних якостей людини з’являються передумови права і
неправа, закону і злочину та до якої міри деструктивні нахили людей
підлягають правовому блокуванню.

Будь-яка галузева антропологія пов’язана з характеристикою певного зрізу
цілісності людини. Тому визначення предмету, зокрема, юридичної
антропології означає розкриття та вивчення внутрішнього світу людини,
який дозволяє їй реалізувати себе як творця правової і державної
реальності, а також вивчення закономірностей і процесів об’єктивації
духовного світу людини в правових нормах, цінностях. Об’єктом
дослідження антропології права виступає правове існування людини в
нормативних системах, а безпосереднім об’єктом, відповідно, правове
буття людини в об’єктивно існуючій правовій системі конкретного
суспільства.

Підсумовуючи вищевказане, можна запропонувати для подальшого обговорення
таке положення, що предметом юридичної антропології є закономірності
правового буття людини в об’єктивно існуючій нормативній системі
(система соціальних регуляторів поведінки, позитивне право), яке отримує
свій зовнішній вияв у можливості (суб’єктивне право) та необхідності
(суб’єктивний обов’язок) певної поведінки людини. (Таке розуміння
предмету, як видається, охоплює собою як об’єктивне, так і суб’єктивне
право, включає юридичну антропологію до сфери правових наук. При цьому
ще раз наголосимо на тому, що змістовна інтерпретація предмету юридичної
антропології буде похідною від типу праворозуміння. З незначним
перебільшенням можна стверджувати, що таких інтерпретацій буде стільки,
скільки буде різновидів праворозуміння).

Як зазнається у вітчизняній літературі, з часом, у міру накопичення
юридико-антропологічних знань, із визначенням предмета та методології
юридичної антропології, формуванням її поняттєвого апарату, існує
реальна ймовірність того, що антропологія права стане в Україні відносно
самостійною галузевою юридичною наукою.

Філософська антропологія. Загалом філософську антропологію можна
розглядати у трьох аспектах.

А) Як самостійна галузь знань філософська антропологія розрізняється:

1) у широкому розумінні – це сукупність філософських висловлювань і
вчень про фундаментальні властивості людини, її природу, сутність,
призначення, відношення до різних „відчужених” від людини сфер буття,
інших людей і самої себе, що об’єднує ряд антропологічних шкіл і течій
(персоналізм, філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм,
герменевтика тощо), які формуються, як правило, у періоди криз культури.
Згідно з цим підходом філософська антропологія є філософією людини,
„продовженням” якої вважають метаантропологію.

Тобто у широкому розумінні вказаний різновид антропології співпадає з
історією філософії (в частині антропологічного зрізу останньої),
оскільки будь-яка філософська теорія містить так чи інакше
антропологічні твердження та судження;

2) у вузькому розумінні – це філософська течія (школа) західної
філософії ХХ ст., котра зародилася у 20-х рр. і переживала своє
піднесення між двома світовими війнами. Основні представники: М. Шелер,
А. Гелен, Г. Плеснер.

Засновник цієї школи М. Шелер так визначив завдання даного виду
антропології: „Завдання філософської антропології полягає у тому, щоб
виробляти на основі окремих наукових визначень єдину систематичну теорію
людини”.

Сучасна філософська антропологія розглядає людину у контексті її
природного та соціально-історичного буття. Іншими словами, опираючись на
досвід галузевих соціальних наук, філософська антропологія досліджує й
осмислює становище людського індивіда у природі, соціумі, історії,
намагаючись „віднайти” фундаментальні властивості людини чи її „буттєву
сутнісну структуру”.

Метою філософської антропології, на думку

Б. Григор’яна, є:

спроба визначити основи і сфери „власне людського” буття,
індивідуальності людини, її суб’єктивно-творчих можливостей;

спроба зробити людину „мірою всіх речей”, з неї та через неї пояснити як
її власну природу, так і смисл та значення оточуючого світу;

прагнення виділити в якості спеціального предмета філософське пізнання
окремого індивіда (його „типізовану модель”) у найрізноманітніших
вимірах, що характеризують природу людини у специфічних якостях.

Б) Як світогляд цей різновид антропології поглиблює антропоцентричну
установку, перетворюючи її в якості антропологічної стратегії у
домінанту культури – у світовідчуття, пов’язане з осмисленням
антропологічної кризи та розкриттям перспектив людини. Філософська
антропологія стає фундаментальною та центральною філософською наукою
лише тоді, коли людина постає як проблема, коли вчені починають
задумуватися над запитаннями: хто така людина, звідки вона прийшла у цей
світ, чим вона відрізняється від інших живих істот тощо;

В) Як методологія філософська антропологія є особливим типом
філософування – антропологізмом, – що задає конкретним наукам вихідні
положення, навчаючи здійснювати наукові пошуки не від множинності
проекцій (образів) людини до її багатомірності й цілісності, а навпаки,
від багатомірної єдності людини до ситуацій, де ця єдність проявляється,
актуалізується, розширюючи діалог між усіма контекстами буття, в які
потрапив сучасний біосоціальний індивід.

Таким чином, філософська антропологія може слугувати методологічною
основою для будь-яких інших наук, які так чи інакше пов’язані з
вивченням людини. Стосовно ж специфіки цієї антропології, то, незважаючи
на різноманітність поглядів на неї, можна виділити деякі спільні
загальні особливі ознаки:

Філософська антропологія – це не сума наукового та філософського знання
про людину, а особливий вид філософської рефлексії – самосвідомість
культури у такі періоди її розвитку, коли біосоціальний індивід стає
проблемою для самого себе;

Історія філософсько-антропологічної думки не є безперервним розвитком
ідей, понять, принципів (хоча на кожному етапі історичного розвитку
можна знайти окремі судження філософів антропологічного характеру);

Характерною рисою цієї галузі антропологічного знання є принцип
індивідуації: філософ-антрополог повинен „вловлювати” конкретне людське
„Я”, руйнуючи попередні (надто абстрактні) образи біосоціального
індивіда та ставлячи на місце ідеї людини проблему її самовизначення.

Релігійна антропологія – одна з богословських дисциплін, пов’язана з
трактуванням сутності людини у світлі догматики тієї чи іншої конфесії,
що досліджує природу людини через визначення її співвідношення з
божественною реальністю. Іноді, як зазначалось, релігійну антропологію
розглядають як різновид філософської антропології.

Таким чином, можна виділити антропологію іудаїстську (М. Бубер),
християнську – католицьку (Г. Марсель, Ж. Маритен, П. Тейяр де Шарден),
православну (Є. Трубецькой, П. Флоренський, М. Бердяєв), протестантську
(Р. Нібур, П. Тілліх), – ісламістську тощо.

Загалом релігійну антропологію у християнській традиції умовно поділяють
на два різновиди – теологічну та філософсько-релігійну. Єдиного погляду
на їх співвідношення немає, однак домінує погляд про те, що вказані
різновиди релігійної антропології мало чим змістовно відрізняються,
оскільки як перша, так і друга виходять з ідеї про можливість пізнання
людини, виходячи з її надприродного начала та неодмінного зв’язку між
нею й Богом. Хоча зустрічаються і прихильники чіткого розмежування
обидвох видів релігійної антропології.

Предметом теологічної антропології (котра розглядається і як особлива
теологічна дисципліна, і як наскрізна тематика основних розділів
теології) є буття людини як створеної Богом істоти та осмислення
відносин між нею й Творцем. Теологічній антропології (як різновиду
теології) притаманні загалом ті самі завдання, що і теології. Систему ж
цього виду антропології формують біблійна антропологія (яка складається
з антропологій Старого та Нового Завітів), а також систематизовані
теоретичні роздуми про людину, котрі входять до відповідних розділів
теології.

Філософсько-релігійна антропологія становить теоретичну систему, що
виникла на стику сучасної філософії та теології християнських конфесій,
і має на меті розроблення такого образу людини, котрий би у контексті
релігійної думки показував сутнісний зв’язок людського індивіда з Богом.
Різниця з теологічною антропологією полягає у тому, що
філософсько-релігійна антропологія „трактує образ людини не як готову
онтологічну структуру, на основі якої можна відобразити драму існування
людини в її християнському розмінні, а як такий, який тільки потрібно
буде теоретично представити і котрий потім зможе вказати й умови
можливості цієї буттєвої драми, зображенням і осмисленням котрої
займаються інші різновиди релігійної антропології, й передусім власне
теологічна антропологія”.

Таким чином, філософсько-релігійна антропологія намагається з
філософських позицій представити основні характеристики християнського
сутнісно-онтологічного образу людини так, щоби зв’язок біосоціального
індивіда з Богом з необхідністю слідував зі структури цього образу; вона
не займається осмисленням християнських антропологічних постулатів, що
входить у предмет теологічної антропології, теології моралі,
христології, вчення про спасіння тощо, і є, так би мовити, одним з
варіантів „філософської теології”.

Багатство різновидів антропологій є закономірним результатом
багатогранності людини, наявності у неї багатьох „образів”, „проекцій”,
частині з яких відповідають певні антропологічні дисципліни. В. Войтенко
виділяє дванадцять таких образів: Homo sapiens (людина розумна), Homo
faber (людина-виробник), Homo aestheticus (людина-поціновувач краси),
Homo pasionaris (людина, схильна до екстатичної творчості та лідерства),
Homo socialis (людина суспільна), Homo ludens (людина, схильна до
ігрової поведінки), Homo patiens (людина стражденна, схильна до душевних
мук), Homo religiolis (людина релігійна), Homo sexualis (людина
сексуальна), Homo suicidalis (людина, схильна до самогубства), Homo
bicerebralis (людина двоголова, мозок якої складається з двох півкуль).
Справедливо буде згадати і про такий сучасний образ „нової” людини, в
якої творчі можливості значно зменшуються або обмежуються
знаково-цифровими символами, як Homo numeralis), а також про цінні для
праводержавознавства образи Homo humanis (людини гуманної), Homo
juridicus (людини правової) та Homo legitimus (людини юридичної).

Цінність антропологічного знання загалом і для філософії права зокрема
полягає у тому, що воно виступає своєрідною противагою як
раціоналізації, так й ідеологізації культури, її феноменів (у тому числі
права), будучи продуктом діяльності конкретної людини, яка освоює буття
не лише теоретично, але і духовно-практично.

Антропологічна парадигма та філософія права. „Антропологічний бум”, що
спостерігається останнім часом у праводержавознавстві, гадаємо, свідчить
про формування саме людиноцентричних установок і переконань серед
науковців, про становлення антропологічної парадигми – системи
науково-дослідницьких установок, переконань, підходів і знань щодо
з’ясування антропної природи права та правових явищ, світоглядну основу
якої (системи) становлять висновки антропології й інших наукових систем
про сутність людини, її природу та взаємозв’язки з суспільством і
соціальними групами. При цьому означена парадигма претендує на домінуюче
становище серед інших парадигм праводержавознавства загалом і філософії
права зокрема.

Зазначимо, що у теоретичній юриспруденції антропологічна парадигма
виявилася, по-перше, у формуванні самостійної галузевої юридичної
дисципліни – антропології права чи (за іншою термінологією) правової
(юридичної) антропології та, по-друге, у виділенні в структурі філософії
права однойменної її частини, крім частин традиційних – онтології,
гносеології та аксіології права.

Як бачимо, складається ситуація, за якої цей „новий” розділ філософії
права існує поряд з однойменною галузевою юридичною дисципліною, предмет
та об’єкт дослідження якої відмінні від предмета й об’єктів розділу
філософії права з такою ж назвою. Задля уникнення повної плутанини у
майбутньому спробуємо внести ясність у даний „галузево-науковий
конфлікт”.

Філологічне тлумачення поняття „антропологія права” дозволяє зробити
висновок про те, що ми маємо справу з „наукою про людину права”, а
точніше – про так звану правову (юридичну) людину, як номінують останню,
зокрема, В. Нерсесянц, С. Максимов, Ж. Карбоньє. Дана система знань не є
суто галузевою наукою юриспруденції, її розвиток завдячує багато у чому
здобуткам історії, етнографії, археології. Підтвердження цьому знаходимо
в А. Ковлера. Однак звернемо увагу на те, що юридична (правова)
антропологія (чи антропологія права) склалася, власне, у системі наук
юридичних, досліджуючи усі можливі форми (джерела) права, які існували
коли-небудь у людському суспільстві, починаючи з табу й закінчуючи
сучасними законами, та буття людини у праві конкретної форми і типу або
„правове буття людини на всіх стадіях розвитку цього буття, від
архаїчних до сучасних”. Тобто вона є системою парадигм, теоретичних
конструкцій, висновків й абстракцій, наукою „про людину як соціальну
істоту в її правових проявах, вимірах, характеристиках”, наукою, що
„вивчає правові форми суспільного життя” і в межах якої культивуються
такі парадигми, як-от: парадигма правового розвитку (прогресу, регресу,
стагнації), парадигма структурної функціональності правового середовища,
парадигма людини як центру та критерію соціально-нормативного
регулювання. А фундаментальною основою правової (юридичної) антропології
є антропо-етнічна парадигма (як різновид парадигми антропологічної), в
основі якої, на думку В. Бігуна, лежать дві ідеї про людину: 1) як
одиничного (автономного) індивіда („антропос” – людина) і 2) як елемента
цілісності, множини („етнос” – народ, стійка соціальна група).

Отже, юридичну (правову) антропологію (антропологію права) людина
цікавить тільки як творець права, тому акцент досліджень робиться у
даному випадку саме на останньому феномені, на його формах і їх впливі
на індивіда, соціальні групи, суспільство. Вона зосередила увагу на
„праві у множині”, на ідеї правового плюралізму, котра, як зауважує К.
фон Бенда-Бекманн, „допомагає краще зрозуміти те, що відбувається,
відповісти на запитання, чому так часто дія того чи іншого закону не дає
результатів”. У зв’язку з цим можна стверджувати, що юридична
антропологія ставить перед собою таку мету: крок за кроком вивчати на
прикладах різноманітних правових систем, яким чином єдність (цілісність
системи права) та внутрішнє розмаїття (правове багатоманіття)
співіснують у різних культурах, не стаючи при цьому системами
взаємовиключними, що дозволяє заперечити еволюціонізм у формах права,
який полягає у постійному тяжінні до єдиної уніфікованої форми, котра
претендує на панівну роль серед інших.

Тепер звернемося до правової антропології як розділу філософії права. Чи
має вона однаковий з однойменною галузевою юридичною наукою предмет і
об’єкти дослідження? Який різновид антропологічної парадигми лежить в
основі даного розділу філософії права?

На нашу думку, ця галузь філософсько-правового знання вивчає, перш за
все, людину, з’ясовує її сутність (проте не „взагалі”, а як суб’єкта,
носія природних прав), торуючи шлях до глибшого розуміння феномена та
категорії прав людини, а відтак – до більш повного дослідження такого
явища, як право. Отож, якщо наука юридична (правова) антропологія
(антропологія права) розкриває означене явище через аналіз багатьох його
форм, то правова антропологія як галузь філософії права з’ясовує такі
основоположні „характеристики” біосоціального індивіда, його природу,
сутність, ціннісні орієнтації, котрі закономірно „виводять” на природні
права людини. Тому можна стверджувати, що дана галузь
філософсько-правового знання має філософсько-антропологічну базу.
Основне підґрунтя для її висновків дає філософія людини (на відміну від
науки юридичної антропології, яка сформувалася завдяки розробці
етнологами й етнографами проблем правової охорони самобутності корінних
малочисельних народів, проблем узгодження правової системи аборигенів і
правової системи, внесеної (часто нав’язаної) ззовні). З огляду на це
недоречними видаються намагання деяких вчених поширити „сферу дії”
правової антропології у філософії права на предмет дослідження
антропології права як окремої юридичної науки. Так, В.Бачинін у своїх
лекціях з філософії права визначає антропологію права як галузь знань,
що охоплює основні проблеми відносин людини з правовою реальністю: 1)
роль людини у створенні такої реальності; 2) буття людини всередині неї
(одне з провідних питань теорії права А. Кауфмана); 3) буття правової
реальності всередині людини; 4) деструктивні форми людської активності,
які руйнують згадану реальність поза людиною й у ній самій.

Безперечно, буття індивіда у праві досліджується правовою антропологією
у рамках філософії права, проте винятково крізь призму сутнісних
характеристик носія та творця права. А для їх з’ясування
використовується, зокрема, досвід філософії людини (філософської
антропології), психології, соціальної філософії, культурології, що якраз
і дозволяє виявляти антропологічні основи права.

Типи ж форми останнього, гадаємо, не входять до предмета даного розділу
філософії права; їх вивчення є завданням науки юридичної антропології,
котра саме і досліджує буття людини в конкретно-існуючому праві.
Філософія ж права є та повинна бути наукою про належне, а не лише про
суще (у тому числі – неналежне); вона покликана вникати у сутність явища
(права), з’ясовувати його смисл та призначення, а не тільки аналізувати
його буття. „Філософія права… зобов’язана виходити за межі безпосередньо
споглядальних даностей і поглиблюватися у сферу їхніх початків,
оголювати причинно-наслідкові, генетичні і логічно-смислові зв’язки між
соціальними фактами і їхніми онтологічними передумовами й основами”.

Загалом же можна погодитись із інтерпретацією правової антропології у
філософії права як вчення про спосіб і структуру буття людини-суб’єкта
права чи вчення про право як спосіб людського буття. В.Бачинін пише, що
людина та право виступають як сторони, наділені взаємними креативними
властивостями: людина творить правову реальність, а право бере участь у
створенні справді людських форм існування, котрі відповідають критеріям
цивілізованості. Таким чином, у результаті, так би мовити, спільних
зусиль цих „сторін” створюється єдина соціально-правова антропосфера,
скріплена символічними, нормативними, ціннісними, смисловими зв’язками,
– цілісний світ людського буття. У той же час необхідно наголосити на
тому, що справа не тільки у взаємних властивостях, але й у прямій
залежності феномена права від людини (так, залежно від того, як ми
розумітимемо природу біосоціального індивіда, буде визначатись і наше
розуміння його прав як невід’ємної „приналежності” кожної людини).

Тому у філософії права для з’ясування закономірностей, що виявляються у
„відносинах” між правом та його носієм і творцем, слід звертатися,
передусім, до досвіду філософії людини (філософської антропології), в
якій біосоціальний індивід пізнається через осмислення його сутності, в
якій він вивчається як особливий рід сущого з притаманними йому
ціннісними орієнтаціями. Як зазначає С. Максимов, „правова антропологія
як нове (для нашої культурно-історичної ситуації) бачення права є
альтернативою сцієнтистського, функціонально-інструментального підходу
до права. По суті справи, це є підхід до права з позицій вчення про
природу (сутність) людини, котрий долає однобокість класичних концепцій
природного права”.

Виходячи з цього, було би, вважаємо, більш доцільним (коректним) правову
антропологію як галузь філософії права називати філософсько-правовою
антропологією, адже, розвиваючись у межах філософсько-антропологічного
різновиду антропологічної парадигми (котрий співіснує з різновидом
етно-антропологічним), вона має саме філософське (а не етнологічне чи
історичне) підґрунтя. Звичайно, це не виключає проникнення на її
„територію” соціологічного, або того ж етнологічного, етнографічного чи
іншого знання, проте тільки з метою розкриття проблеми, вирішення якої
лежить, насамперед, у площині філософії, а точніше – філософської
антропології (філософії людини).

Таким чином, філософсько-правова антропологія – це розділ філософії
права, який, за допомогою методології, заснованої на
філософсько-антропологічному та деяких інших концептуальних підходах,
вивчає людину, її потреби, інтереси, специфічні юридичні властивості як
правової істоти, з’ясовує сутність, природу біосоціального індивіда з
метою встановлення зв’язків між розумінням людини, її прав і правом як
соціальним явищем, розкриваючи у такий спосіб закономірності, що входять
у предмет філософії права.

Висновки філософсько-правової антропології становлять неабияку цінність
для юридичної науки, правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної
діяльності, оскільки правникові необхідно мати уявлення про ті критерії
правового впливу на індивідів, котрі він використовує у ході своєї
діяльності, про людину як вихідне начало юридичної активності.
Юрист-практик має, зокрема, орієнтуватися у людських станах
(психологічних, душевних тощо), індивідуальних особливостях сприйняття
юридичних норм, їх застосування, інтерпретації, причинах, умовах певної
поведінки особи, „потребовому механізмі” людської життєдіяльності,
функціях принципу відповідальності, що дозволить будувати роботу на
раціональній основі з урахуванням „людського чинника”, сприятиме
гуманізації правотворчої, правозастосувальної та правотлумачної
діяльності. При цьому перед правниками-науковцями поставатиме завдання,
використовуючи, зокрема, філософсько-антропологічний дослідницький
підхід, збирати, систематизовувати науковий матеріал, виробляти нові
ідеї, за допомогою яких можна „творити” цінності, вводити їх у модель
ціннісних орієнтацій юриста та утверджувати антропоцентричну систему
його світогляду.

Частина ІІ.

Деякі проблеми філософії права в антропологічній перспективі

Розділ 2. Загальні проблеми праворозуміння

(герменевтико-лінгвістичний підхід)

§1. Поняття герменевтико – лінгвістичного підходу

та загальні можливості його застосування

у філософсько-правових дослідженнях

Загальне поняття герменевтико-лінгвістичного підходу.
Герменевтико-лінгвістичний підхід – це вихідна аксіоматична ідея про
необхідність дослідження явищ соціальної дійсності крізь призму
загальних закономірностей розуміння та інтерпретації мовних знаків, що
ними ці явища позначаються, яка зумовлює загальну стратегію дослідження,
відбір досліджуваних фактів та інтерпретацію результатів дослідження.

У сучасній Україні водночас із радикальними перетвореннями в усіх сферах
її суспільного життя поступово зазнає певної трансформації й правовий
менталітет професійних юристів. Це знаходить прояв, зокрема, у поширенні
серед них уявлень щодо „природних”, невідчужуваних прав людини (навіть
тих, які закріплено у Конституції й інших законах) як безпосереднього
критерію правомірності будь-якої юридичної діяльності, і щодо примату
міжнародно-правових норм порівняно із нормами національного права, і
щодо певної правотворчої ролі деяких судових актів (зокрема актів
Конституційного Суду України), і щодо використання так званого
функціонального або, іншими словами, еволюційного способу тлумачення
юридичних норм як засобу пристосування текстуально не змінюваного
законодавства до задоволення нових актуальних потреб людини, соціальних
груп, спільнот, суспільства.

Науково-ідеологічним відображенням цих трансформаційних процесів у
професійно-юридичному та інших „секторах” суспільної правосвідомості є
помітна актуалізація в юриспруденції держав, що утворились на теренах
колишнього Союзу РСР, різноманітних інтерпретаційних проблем правового
регулювання. Причому таких проблем, які вже не можуть бути розв’язані
лише за допомогою накопичених раніше положень теорії правотлумачення, а
вимагають використання наукових здобутків загальної теорії розуміння
(інтерпретації) — так званої герменевтики з її складовими і
різноманітними розгалуженнями (семіотикою, логічною семантикою,
лінгвістичною соціопсихологією та ін.) Яскравим свідченням такої
актуалізації юридичної герменевтики є, зокрема, те, що у деяких сучасних
працях з філософії права герменевтико-лінгвістичному підходу надається
мало не визначального значення в обґрунтуванні, оцінці та дослідженні
природних явищ (а це – ще один доказ антропологізації предмета вказаної
науки). Так, висловлювалась думка, що саме філософська герменевтика
(метод герменевтичного дослідження) має стати „універсальною мовою” у
вивченні „універсалій правового мислення, юриспруденції в цілому”. В
одній із вітчизняних праць застосовано формулу „правова філософія як
герменевтика”. Герменевтичні сюжети включаються до навчальної програми
курсу „Філософія права”.

Усе це вимагає спеціального, здійснюваного із сучасних наукових позицій
аналізу низки герменевтичних аспектів правотворчої, правозастосувальної
та, мабуть, у першу чергу, правотлумачної діяльності. Декотрі з них
розглядаються у даній статті.

Розуміння у правотворчості. Відомо, що такі якості юридичного права у
демократичній державі соціальної орієнтації, як гуманістичність,
справедливість, науковість, повинні бути забезпечені активною участю у
правоутворенні широких верств населення, врахуванням громадської думки,
пропозицій науковців і спеціалістів-практиків. При цьому всі їхні
висловлювання щодо удосконалення законодавства мають бути адекватно
витлумачені законодавцем (правотворчим суб’єктом), аби нормативний акт,
що приймається, був обґрунтованим, корисним і дійсно відповідав
потребам, інтересам, волі більшості громадян. Тому суб’єкти
правотворчості (а також створені ними консультативні, підготовчі органи)
повинні володіти методами, технікою, навичками адекватного розуміння
правотворчих пропозицій, починів, ініціатив.

Певна складність в інтерпретації правотворчих пропозицій зумовлюється,
зокрема, тим, що вони: а) торкаються різноманітних сфер громадського
життя, а це накладає відбиток і на своєрідність мови відповідних
висловлювань; б) формулюються особами, які розрізняються за рівнем
компетенції, освіченості, спеціальної (професійної) підготовленості, а
також за вмінням адекватно висловлювати й обґрунтовувати свої
рекомендації; в) виражаються у різній формі (усній, письмовій) та через
різноманітні канали (звернення до органів держави, посадових осіб,
засобів масової інформації, публікації у пресі, виступи на зібраннях,
сесіях, з’їздах й ін.); г) узагальнюються, опрацьовуються у процесі
законопідготовчої діяльності, внаслідок чого можуть втрачати деякі свої
особливості, „деталі”, котрі, проте, є значущими для адекватного
витлумачення таких пропозицій. Так, преса не завжди достовірно
відображує громадську думку з питань удосконалення законодавства. Між
тим робити висновок про правильність інтерпретації правотворчим органом
громадської думки слід не тільки з того, котрі з підтримуваних нею
пропозицій враховано, реалізовано у прийнятому ним нормативному акті,
але й з того, які з них відхилено. Тому при висвітленні результатів
обговорення громадськістю певного законопроекту доцільно публічно
пояснювати, мотивувати, чому саме та чи інша пропозиція, на думку
правотворчого органу, не може бути прийнята.

Отже, значення розробки проблеми розуміння у правотворчості полягає,
зокрема, у виявленні додаткових можливостей для забезпечення найбільш
повної відповідності законів, інших нормативно-правових актів волі,
інтересам, намірам усіх або більшості громадян.

Проблема розуміння постає також і при виданні нормативних актів, що
конкретизують закон (підзаконна нормотворчість). Не розв’язавши її,
навряд чи можливо з’ясувати особливості саме правотворчого тлумачення
юридичних норм на відміну від правозастосувального їх тлумачення.

У літературі вже було обґрунтовано специфіку тлумачення та нормативної
конкретизації законодавчих актів; послідовність, „черговість” цих
операцій (конкретизуватись може лише достатньо уяснена, правильно
з’ясована норма); здійснено також класифікацію нормативної конкретизації
норм права на проміжну й остаточну; схарактеризовано умови її
законності. Залучаючи ідеї герменевтики, висловимо деякі додаткові
міркування з даного питання.

Здійснюване органом конкретизуючої правотворчості тлумачення норми, яке
є цілком придатним для проміжної нормативної конкретизації, може, однак,
виявитись недостатнім для конкретизації остаточної. Тому й правотворче
тлумачення норми, що опосередковує її „рух” до застосування та
реалізації, також слід розгалузити на проміжне й остаточне.

Оскільки безпосереднім об’єктом застосування є, як правило, така
юридична норма, яка дістає остаточну правотворчу конкретизацію, то її
уяснення, розуміння кожним правозастосовником мало би бути, в ідеалі,
однаковим, тотожним саме з остаточним правотворчим тлумаченням. Що ж до
проміжних правотворчих тлумачень, то вони впливають на
правозастосувальне тлумачення лише опосередковано.

По мірі „просування” проміжних правотворчих інтерпретацій закону до
остаточної інтерпретації їх неоднозначність повинна зменшуватись. Тим
самим кількість можливих значень, смислів норми (юридичного поняття), що
тлумачиться, є, так би мовити, прямо пропорційною ступеню її
абстрактності або ж, навпаки, зворотно пропорційною рівню її
конкретності. Отже, правотворче проміжне розуміння закону може мати
більше ступенів свободи, більше смислових варіантів, аніж тлумачення
правозастосувальне.

З герменевтичних позицій можна висловити деякі міркування і щодо
юридичних актів Конституційного Суду України, які, як відомо, здатні
набувати нормативно-юридичного характеру, породжувати юридичні наслідки
загального значення.

Конституційний Суд України як єдиний орган офіційного тлумачення
Конституції у багатьох випадках буде змушений займатися не стільки
„смисловідшуковуванням”, скільки смислотворенням. Слушним є положення
про те, що здійснюючи офіційну інтерпретацію законів, у тому числі
Конституції, „орган конституційного контролю… сам виступає активним
суб’єктом законодавчої влади. Адже відповідні акти тлумачення, що мають
юридично обов’язковий характер, можуть не тільки скасовувати окремі
положення законів, а й встановлювати відмінні від них нові нормативні
приписи”.

Дослідження правотворчості крізь призму процесів розуміння – з
урахуванням їхніх загальних закономірностей – сприятиме пізнанню
механізмів смислотворення, смисловтілення і смисловідтворення, які так
чи інакше використовує правотворчий орган за допомогою тексту
нормативного акта. А свідоме, науково обґрунтоване використання таких
механізмів – важливий шлях підвищення якості законодавчої та
„обслуговуючої” її правотворчої діяльності відповідних органів.

Розуміння у тлумаченні, застосуванні та реалізації юридичних норм. У
герменевтиці нині вироблено такі поняття, положення, методики,
процедури, використання котрих дозволяє піднести наукову і
практико-прикладну розробку тлумачення юридичних норм на якісно новий
рівень. Йдеться, наприклад, про поняття смислу, поняття інформативності
тексту (тобто системи його властивостей, характеристик, що обумовлюють
його правильну інтерпретацію, яка, проте, не є тотожною його
інформаційній насиченості) та класифікацію текстів залежно від цієї ж
властивості, а також про такі поняття, як адекватність смислової
інтерпретації, інтерпретаційна модель, інтерпретаційний „зсув”
(зрушення), переосмислювання („перекодовування”) тексту, рівень
семіосоціопсихологічної підготовки суб’єктів, семіосоціопсихологічна
група. Наведені поняття дозволяють, зокрема, виявити умови адекватності
уяснення закону, ступінь відповідності тлумачення закону задуму (волі)
законодавця, рівень інформативності закону, ступінь підготовленості,
здатності адресатів законів до його адекватного тлумачення, уточнити
причини нерозуміння закону, передумови і межі допустимості офіційного
„перетлумачення” даного закону відповідним органом.

Евристичні можливості загальної теорії розуміння (зокрема, того її
розділу, що репрезентований працями Т. Дрідзе, ми спробували свого часу
використати при проведенні серії емпіричних досліджень, спрямованих на
уточнення передумов і факторів однакового, відповідного до задуму
законодавця розуміння текстів законів їхніми виконавцями.

Мета одного з таких досліджень полягала у тому, аби визначити
співвідношення використовуваних у законодавстві тих загальновживаних
слів і спеціальних (термінологічних) словосполучень, котрі стали
предметом офіційного нормативного судового тлумачення. Було встановлено,
що 92% усіх слів (словосполучень), роз’яснених у порядку такого
тлумачення, належать до загальновживаних і лише 8% – до юридичних
термінів. Інакше кажучи, у законодавстві рівень інформативності перших є
набагато нижчим, аніж рівень інформативності термінологічних
конструкцій. Пояснити це можна, принаймні, тим, що за допомогою
загальновживаних слів у законодавстві позначаються такі поняття, які
відображують здебільшого звичайні, нормальні, „природні” відносини, що
виникають, як правило, не безпосередньо із закону, а із
загальносоціальних умов існування та розвитку суспільства, груп,
індивідів (передусім відносин майнових, трудових, сімейних). Проте у
законодавстві такі слова нерідко вживаються не у загальноприйнятому
смислі, а в особливому, спеціальному значенні, яке не завжди буває
відоме юристам. У цьому і полягає причина „різночитань” закону,
своєрідного інтерпретаційного зсуву.

Що ж до юридичних термінів, то вони використовуються для позначення
понять, якими відображаються суспільні відносини, котрі виникають вже
безпосередньо із закону (наприклад, відносини судочинства). Їх
учасниками завжди, так чи інакше, стають професійні юристи, а вони
фахово розуміються на цих термінах. Важливим є й те, що певна частина
юридичних термінів оздоблюється авторським (автентичним) тлумаченням,
яке вміщується у тому ж самому нормативному акті, де вони вперше
використовуються (наприклад, ст.ст. 11, 14, 15, 36-39 КК України, ст.32
КПК України).

Проведене дослідження дозволило сформулювати наступні рекомендації. У
тих випадках, коли законодавець („нормовстановлювач”) використовує у
тексті юридичної норми загальновживані слова у спеціальному, вузькому
значенні, він повинен, як правило, включати до відповідного
законодавчого акта і своє роз’яснення цього значення.

За матеріалами офіційної судової інтерпретаційної практики досліджувався
також порівняльний ступінь інформативності слів закону, що позначають
основні різновиди юридично значущих явищ, а саме: 1) дії адресатів норми
(ознаки цих дій); 2) суб’єктів, діяльність котрих регулюється нормою (їх
демографічні, соціальні, психофізичні, особистісні властивості); 3)
події; 4) матеріальні предмети; 5) мислительні об’єкти (ідеальні
конструкції, поняття). Було встановлено, що частіше (у 78% випадків)
роз’яснювались поняття закону, котрі позначають дії, вчинки, діяльність.
Отже, саме діяльнісна частина текстів юридичних норм, яка становить їхню
серцевину, має відносно меншу інформативність, а тому потребує найбільш
досконалої семантичної обробки.

В іншому емпіричному дослідженні малось на меті конкретизувати ті
фактори, від котрих залежить ступінь правильності (адекватності)
населення. Для цього з трьох галузей права – трудового, цивільного
(включаючи сімейне) та кримінального — було відібрано поняття,
визначення яких дав сам законодавець у законі („трудовий договір”,
„прогул”, „угода”, „позовна давність”, „батьківські права”,
„співучасть”, „хуліганство”). У кожному з таких автентичних визначень
були виділені найменування суттєвих ознак тих явищ, що відображені
відповідними поняттями. А потім останні пропонувались (ясна річ, без їх
змістовного розшифрування) різним професійним групам громадян для
письмової інтерпретації. Зіставлення отриманих від них відповідей із
легальними, „еталонними” дефініціями таких понять дозволило виявити, яка
частина ознак кожного із понять, котрі визначались опитаними
громадянами, співпала з ознаками, закріпленими у відповідній легальній
дефініції. Таким шляхом було враховано (у відсотках) рівень
правильності розуміння запропонованих понять кожною групою реципієнтів.

До опитування було залучено декілька груп громадян, які розрізняються
передусім за освітою та видом занять (робітники, інженерно-технічна
інтелігенція й інтелігенція, яка не зайнята у виробництві, службовці
підприємств і службовці організацій у сфері обслуговування, студенти
неюридичних спеціальностей та ін.) — разом майже 300 осіб. Як виявилось,
найбільш точну інтерпретацію дістали поняття трудового права (коефіцієнт
правильності розуміння склав у різних групах від 39 до 57%), найменш
точну – поняття кримінального права (25-42%). При цьому відмінності у
ступені правильності розуміння громадянами одних і тих же юридичних
понять фіксувались не стільки у зв’язку із формальною приналежністю
реципієнтів до відповідної соціально-демографічної групи, скільки
внаслідок їх залученості до конкретної сфери соціальної комунікації. Чим
інтенсивнішою є їхня участь у тому чи іншому виді знакового спілкування,
тим вагомішим є їх лінгвосоціопсихологічний досвід, пов’язаний із
відповідною сферою соціальної практики, з їхньою причетністю до
користування текстами законів, що її регламентують, і, як наслідок, тим
більш адекватною є інтерпретація ними цих текстів.

Такі дослідження правотлумачних процесів можуть слугувати основою для
розробки типології законодавчих текстів з огляду на їх інформативність,
а також типології суб’єктів права, зважаючи на їх
лінгвосоціопсихологічну підготовку. Ці типології корисно враховувати й у
правотворчості – і для удосконалення текстів нормативно-правових актів,
і при їх офіційному роз’ясненні (з метою уніфікації праворозуміння в
інтересах єдності законності), й у процесі правового навчання та
просвітництва.

Положення герменевтики можна застосувати також і до розуміння смислу
правозастосувальних актів, яке порівняно з тлумаченням актів
нормативно-правових має ряд особливостей. Так, якщо уяснення
нормативно-правових актів у процесі їх застосування має своїм
безпосереднім результатом, як правило, дію інтелектуальну
(правозастосувальне рішення), то уяснення правозастосувальних актів
закінчується найчастіше діями фізичними (реалізація права). Тому у тих
випадках, коли практичному втіленню закону у життя передує його
застосування, належна реалізація права залежить, вочевидь, від
адекватної інтерпретації не стільки нормативного акта, скільки акта
правозастосувального.

Доробки герменевтики можуть принести значну користь у вивченні та
поліпшенні взаєморозуміння учасників і такого правового спілкування, яке
відбувається в усній формі (переговори контрагентів з приводу укладення
договору, дебати у судовому процесі, допит на попередньому слідстві,
розгляд питання на засіданні колегіального органу та ін.). Адекватне
розуміння у таких випадках – одна із необхідних умов правильного
вирішення справи, та й взагалі реалізації права.

Розглядувана проблематика стосується розуміння смислу не тільки мовних
висловлювань – письмових чи усних, – яким притаманна відповідна юридична
значущість, а й фізичних дій, актів поведінки, діяльності, які
визнаються юридичними фактами (зокрема, актів реалізації права, а також
правопорушень). Проте механізм витлумачування вчинків відрізняється від
механізму інтерпретації текстів. Встановлення юридичної значущості дій у
багатьох випадках ґрунтується на розумінні їх соціального смислу (тобто
об’єктивної значущості для інших суб’єктів) і смислу особистісного
(тобто того значення, якого надавав цим діям їх суб’єкт для досягнення
своєї мети, здійснення своїх намірів, інтересів). У цьому пункті
правового регулювання інтерпретація більш чітко, ніж у будь-якому
іншому, постає у вигляді проблеми осмислення. Чи є дані дії
конклюдентними, визнавати їх такими чи ні, – це залежить від того, який
смисл з них „вичитується” (а точніше кажучи, у них „закладається”).

Отже, загальна теорія розуміння (герменевтика) має „виходи” мало не на
всі етапи та зони правового регулювання остільки, оскільки вони з
необхідності опосредковуються свідомістю, осмислюються. А це – вагома
підстава для застосування висновків цієї науки у загальнотеоретичному
праводержавознавстві та філософії права.

Резюмуємо деякі методологічні положення загальної теорії розуміння, які
видаються найбільш вагомими для дослідження проблем правового
регулювання.

Розуміння будь-якого явища, якщо воно залучене (чи може бути залучене) у
людську практику, є нічим іншим, як засвоєнням, пізнанням його
соціальної сутності. Соціальна ж сутність явища – це його роль,
призначення, функції, можливості впливу на життєдіяльність тих чи інших
суб’єктів, це – в кінцевому рахунку, а деколи й у першу чергу —
здатність задовольняти їх певні потреби. Соціальна сутність явища,
предмета розкривається у його „здатності” бути засобом для задоволення
потреби, а інакше кажучи, для досягнення тієї мети, в якій ця потреба
втілюється, відбивається. Тому пізнати, з’ясувати соціальну сутність
явища — це означає витлумачити, осмислити його саме як такий засіб,
інструмент.

Цей підхід: 1) розкриває об’єктивну основу розуміння; 2) дозволяє
матеріалістично витлумачувати феномен розуміння; 4) допомагає виявити та
пояснити глибинні причини змін у розумінні, здавалося б, одних і тих же
– за зовнішніми, формальними ознаками – явищ і завдяки цьому
прогнозувати наступні трансформації в їх розумінні. Ось чому проблема
розуміння адекватно вирішується з позицій такого методологічного
підходу, котрий можна – з декотрою умовністю – назвати потребовим.

Щодо юриспруденції, небезпідставність наведених положень переконливо
ілюструється, наприклад, розумінням того, що є право, тобто того, яке
явище відображується останнім поняттям. Однак ця велетенська проблема
вимагає окремої розмови.

§2. Правоназви як закономірний прояв праворозуміння

Дослідницькі гіпотези. Філософсько-правові розвідки проблеми
праворозуміння, здійснювані, зокрема, за допомогою герменевтичного
інструментарію, у поєднанні останнього з положеннями лінгвістики,
передбачають насамперед вивчення мовної грані цього мисленнєвого процесу
– процесу правоназивання.

Для встановлення закономірностей правоназивання (що, безперечно,
сприятиме розв’язанню й низки проблем праворозуміння) герменевтичний
інструментарій філософсько-правових досліджень має бути, на наш погляд,
також поєднаний із положеннями семіотики й лінгвістики.

Герменевтика зобов’язує звернутися до мови людини – суб’єкта пізнання й
суб’єкта права з огляду на те, що розуміння соціальної, зокрема
“правової”, реальності є мисленнєвим процесом, результати якого
об’єктивуються за посередництвом мови – неодмінного засобу мислення.
Водночас у мисленні людини немає нічого такого, чого не було б у
соціальному досвіді. Таким чином, герменевтика формує цілісний підхід до
„мови як досвіду світу”, де мова виступає „горизонтом онтології”.
Спираючись на ідеї Ф. Шлейєрмахера, можна описати діалектику
взаємозалежності між мовою й мисленням, між мовленнєвими та мисленнєвими
процесами у термінах герменевтики: з одного боку, мова еволюціонує,
оновлюється, змінюється внаслідок впливу на неї її автора мислення –
суб’єкта пізнання, розуміння, а з іншого, останній, створюючи текст, вже
залежить від певних правил, норм, лексики мови. Безкінечні, на перший
погляд, можливості індивідуального самовираження автора за формою все ж
таки визначені й обмежені мовою як цілісністю, а за змістом – соціальним
досвідом відповідного суб’єкта. Таким чином, автор начеби
„передзнаходить” себе у мові. Разом з тим смислові значення знаків мови
визначаються і даним індивідуальним контекстом – поглядами, уявленнями,
досвідом автора. Після так званого „онтологічного повороту” у
герменевтиці щойно викладені ідеї згаданого вченого були уточнені Г.-Г.
Ґадамером, зокрема у частині взаємозв’язку між мовою і світом (інакше
кажучи, суспільством. – Т.Д.). „Основоположний зв’язок між мовою та
світом, – писав він, – не означає, що світ стає предметом мови. Швидше
те, що є предметом пізнання й висловлювання, завжди вже оточене світовим
горизонтом мови”.

Наведені положення герменевтики цілком підтверджуються лінгвістичним
баченням тріади „дійсність – мислення – мова”, а отже і так званого
„семантичного трикутника”: „явище – поняття – слово”. Явища, предмети та
процеси соціальної дійсності сприймаються спочатку на чуттєвому рівні,
потім стають об’єктами мисленнєвої діяльності й відображаються у
поняттях. Поняття ж, своєю чергою, об’єктивуються, стають доступними для
сприйняття й оцінки, для формування тверджень, висновків, для називання
(номінації) тільки через мову, тобто позначаються словом як певним їх
знаком. При цьому „будь-яке сприйняття, уявлення несе у собі явні риси
вибіркової зацікавленості суб’єкта пізнання (у термінах герменевтики –
автора), що є властивим для живих систем, які відображають дійсність у
процесі адаптативної поведінки”. Саме вибірковою зацікавленістю як
процесом рефлекторним, об’єктивним і пояснюється вплив індивідуальних
особливостей автора на мову, який розглядається Ф. Шлейєрмахером на
аксіоматичному рівні, хоча такий вплив обмежений соціальним досвідом як
контекстом. Таким чином, положення герменевтики й лінгвістики взаємно
доповнюють одні другі, а тому за допомогою лінгвістики видається
можливим пояснити інтерпретацію (смислопокладення) та розуміння як
„герменевтико-мисленнєві” процеси.

Це пов’язано з тим, що саме знакова репрезентація світу через людську
свідомість опосередковує ставлення суб’єкта пізнання до об’єкта
розуміння – у даному випадку до того явища, яке відображатиметься
поняттям права. Інакше кажучи, така репрезентація виявляє наявні у
певній мові – за конкретно-історичних умов, в яких у ній відбуваються
номінаційні процеси, – інтелектуальну діяльність з називання,
номінування, тобто словесного позначення, поняття права.

Чверть століття тому професор П. Рабінович висунув наукову гіпотезу про
те, що слово „право” використовується для позначення низки понять про
різноманітні соціальні явища аж ніяк не випадково. Адже саме це слово –
принаймні в межах слов’яномовної лексики – якнайкраще, на його думку,
сприяє виправдовуванню, переконуванню тими або іншими суб’єктами,
передовсім державою, у справедливості якихось із цих явищ (зокрема
певних соціальних можливостей, чи вимог певних благ, чи певних
суспільних відносин, чи певних соціальних норм). Тим самим зазначене
слово полегшує обґрунтування й певного праворозуміння. „Про це свідчить,
зокрема, й … етимологія” зазначеного терміна, – писав тоді П.
Рабінович, посилаючись на окремі висновки мовознавців.

Цими положеннями, можна вважати, було започатковано новий у вітчизняній
загальнотеоретичній юриспруденції напрямок наукових досліджень –
етимолого-правовий.

У площині цього напрямку нами, під керівництвом автора наведеної вище
гіпотези, було здійснено кількарічний науковий пошук, спрямований на її
перевірку, спираючись вже на якісно ширшу етимологічну базу й на
досягнення сучасної лінгвістики (зокрема загальної теорії номінації).
При цьому не оминались й герменевтичні аспекти.

У процесі такого дослідження згадана гіпотеза була доповнена нами ще й
таким припущенням: не лише праворозуміння обумовило називання поняття
про певне соціальне явище словом „право” (якщо вдаватися до
слов’яномовної термінології), але й, навпаки, саме правоназивання
виступає необхідною (хоча й недостатньою) детермінантою того чи іншого
праворозуміння: такому називанню об’єктивно притаманна здатність
змістовно скеровувати праворозуміння у певному напрямі.

Спираючись на цю гіпотезу, є, гадаємо, підстави стверджувати, що
неодмінною складовою дослідження означеної проблеми якраз і має бути
аналіз відповідних правономінаційних процесів.

Між тим, такий аналіз, здійснюваний на досить широкому
мовно-„представницькому”, в ідеалі – світовому, масиві (який охоплював
би принаймні усі основні мовні сім’ї) покищо, наскільки нам відомо, не
проводився. Це і спонукало нас вдатись до дещо нетрадиційного наукового
пошуку, деякі результати якого викладаються нижче.

Характеристика методології дослідження. Дослідження правономінаційних
процесів у різних мовних сім’ях уможливлюється лише у тому випадку, якщо
вживана у них лексема (слово), що позначає поняття права, є
вмотивованою. А це означає, що а) відповідним суб’єктом усвідомлюється
стрижнева основа найменування та б) є відомою та причина, з огляду на
яку дане значення виражене саме цим, а не іншим набором звуків, тобто
саме цим словом.

Відповідь на питання про вмотивованість чи про невмотивованість
конкретного слова, яке позначає поняття про право, слід шукати,
вочевидь, саме в етимології цього слова. Відтак, досліджувати
правоназивання можливо значною мірою шляхом вивчення етимології
праворозуміння. Таке дослідження покликане насамперед виявити, якими є
первинні значення тих слів, котрі вмотивовано позначають поняття права.
Тим самим може бути отримана відповідь на фундаментальне, методологічно
значуще запитання про предметну (так звану денотативну) віднесеність
правоназви, тобто запитання про те, яке ж явище було відображене
поняттям права, позначеним відповідним словом. А відповідь на означене
запитання, мабуть, і здатна слугувати, як відзначалося, досить
переконливим проявом власне того праворозуміння, яке дістало
об’єктивацію у даній правоназві.

Пошук відповідей на ці питання зобов’язує, насамперед, обумовити
структуру основної одиниці мови – слова, якою ми будемо послуговуватися
у процесі подальшого аналізу. Як відомо, слово включає в себе щонайменше
два основні компоненти, а саме: предметну або, як висловлюються фахівці,
денотативну віднесеність (це функція слова, котра полягає у позначенні
поняття про об’єкт, предмет, ознаку, дію, відношення) і значення (це
функція вичленування окремих властивостей у предметі, їх узагальнення та
включення поняття про цей предмет у відому систему категорій).

Як відомо, сучасна лінгвістична наука розподіляє усі природні мови на
приблизно двісті мовних сімей, найпоширенішими з них вважають наступні
дванадцять: індоєвропейську, семіто-хамітську, кавказьку,
фінно-угорську, самодійську, тюркську, монгольську, тунгусо-манчжурську,
китайсько-тибетську, тайську, аустронезійську, аустроазіатську.
Правоназивання саме у цих мовних сім’ях становило загальний предмет
нашого дослідження.

Будь-яке праворозуміння імпліцитно включає виявлення денотата поняття (з
відповідною йому правоназвою) в результаті мисленнєвого процесу
розуміння, який водночас є й наслідком інтерпретації та оцінки певного
соціального явища. Тому дослідження правоназивання (за умови, якщо
останнє становить закономірний, а не випадковий процес) дозволяє виявити
якраз ту закріплену в сигніфікаті поняття права ознаку (котра є
ідеальним відображенням певної властивості соціального явища), яку
покладено в основу найменування означеного поняття саме цим, а не іншим,
словом. Вказівка на ознаку, що її покладено в основу даної номінації,
буде водночас і вказівкою на певну грань денотата поняття права, а
точніше – на пізнану властивість, особливість такого денотата.

В ранг методологічних засад даного дослідження піднесено положення
теорії мовної номінації. Така теорія розкриває механізми закріплення за
мовним знаком певного сигніфікату поняття, який виражає деякі ознаки
денотата, тобто властивості, якості, атрибути явища дійсності, котре цим
поняттям відображається. Номінація за допомогою лексичних одиниць
здійснює зовнішню репрезентацію (представлення) таких явищ і
безпосередньо пов’язана зі знакоутворенням, а також виконує функцію
ідентифікації або ж предикації – залежно від того, які саме поняття є
предметом номінації.

Акти номінації (називання) уможливлюються й зумовлюються
людино-прагматичними факторами, які залишають свій слід у сигніфікаті.
Зокрема, як вважає П. Рабінович, вибір ознаки поняття про явище,
покладеної в основу номінації, та ставлення суб’єктів, котрі здійснюють
позначання, до такої ознаки й до означуваного якраз і є проявами впливу
практико-прагматичних запитів, вимог, потреб суб’єктів, потреб
соціальної практики на процес номінації – впливу, що є визначальним для
результату номінації. Інакше кажучи, цей вибір і таке ставлення є
наслідками насамперед потреб „номінаторів” (а частіше – соціальної
групи, яку вони представляють) та соціальної практики задоволення таких
потреб. Тому-то герменевтико-лінгвістичний дослідницький підхід має
органічно поєднуватись із підходом потребовим.

Розрізняють номінації первинну та вторинну. Суть першої – прямої –
полягає у тому, що вона є проявом первісного словоутворення, тобто
йдеться про ситуацію, коли відповідне слово раніше ніколи не
використовувалося для позначення поняття про будь-який об’єкт світу, і
при цьому використання такого слова має викликати однакові уявлення в
межах угруповання, котре користується спільною знаковою системою.
Вторинна ж номінація – це використання в акті номінації уже існуючої
мовної одиниці в ролі імені для нового (іншого) означуваного – шляхом
зміни денотативної (предметної) віднесеності слова.

У термінах теорії мовної номінації правоназивання у природних мовах
можна визначити як процес і результат закріплення за мовним знаком
певної ознаки поняття про практично-значущу властивість того явища,
котре є об’єктом праворозуміння. (Заради точності зауважимо, що
терміно-поняття „правоназивання” слід було б віднести до зазначеного
процесу; а ось власне результат останнього – відобразити й позначити
терміно-поняттям „правоназва”.)

У дослідженні проблеми правоназивання застосовуватимемо й так званий
семасіологічний (семантичний) метод за посередництва якого смисл імені
(тобто значення слова), яке позначає сигніфікат поняття, розглядається
як спосіб вичленування, а потім і відповідного називання реалії (у
даному випадку вичленування й називання– якоїсь властивості певного
соціального явища як денотата поняття). При цьому співвідношення
сигніфіката й денотата поняття та спрямованість в акті правоназивання
цього співвідношення від значення слова до об’єкта позначення утворюють
так звану базову структуру номінації.

З огляду на методологічну роль вживаних у даному дослідженні
лінгвістичних терміно-понять, нагадаємо коротко зміст тих з них, які ще
не роз’яснювались вище.

Основу сигніфіката поняття утворює внутрішня форма слова – структурна і
семантична співвіднесеність морфем, що складають слово, з іншими
морфемами даної мови. Вона лежить в основі номінації при утворенні
нового лексичного значення слова, мотивує звукову форму слова, виявляє
причину, через яку дане значення слова виражене саме цим набором звуків.
Кажучи інакше, наявність внутрішньої форми у певного слова свідчить про
те, що усвідомлюється основа найменування цього слова. Як зазначалося
вище, усвідомленість номінації дає підставу вважати останню
вмотивованою.

У процесі закономірного розвитку мови внутрішня форма слова може начеби
„стиратися”. Якщо внутрішня форма слова стерлася, тоді й номінація слова
стає невмотивованою, а відтак втрачається можливість визначити саме ту
ознаку поняття про явище, яку першопочатково було покладено в основу
найменування.

З’ясування наявності чи відсутності закономірностей у правоназиванні в
межах певної мовної сім’ї вимагає перш за все відповісти на запитання:
чи є вмотивованим те слово, що позначає поняття про право (тобто, іншими
словами, чи обрання ознаки поняття, покладеної в основу правоназивання,
було зумовлене адекватним пізнанням (включаючи й оцінювання) людиною –
суб’єктом правоназивання (номінатором) певних властивостей якогось
соціального явища або ж цей акт номінації, навпаки, не залежав від
такого пізнання?). Йдеться, інакше кажучи, про об’єктивну зумовленість
номінації.

Для відповіді на сформульоване запитання потрібно визначити ті
передумови, за яких мовний знак вважається вмотивованим. Згідно з
відомими положеннями загальної теорії номінації, необхідними умовами
вмотивованості слова є: 1) віднесеність такого називання до первинних
номінаційних процесів, що проявляється у незмінності денотативної
віднесеності слова, незважаючи на подальше збагачення його
сигніфікативного значення; і 2) наявність підтвердженої етимологічно
семантичної закономірності у значенні слова, яка знаходить прояв у
збереженні внутрішньої форми слова.

Крім того, якщо слово є результатом не первинної, а вторинної номінації
або ж результатом запозичення його з іншої мови, то і це не виключає
існування семантичної закономірності у значенні цього слова. Адже за
наявності такого виду вторинної номінації, як семантична транспозиція,
яка не змінює матеріального вигляду мовної одиниці, що переосмислюється,
і призводить до полісемії, ті смислові компоненти, які переходять у
вторинне значення при переосмисленні слова, утворюють внутрішню форму
цього значення. Залежно від того, збереглася чи стерлася ця внутрішня
форма, розрізняють вмотивовані та невмотивовані значення слів,. Таким
чином, поряд із вмотивованими і невмотивованими словами, у мові існують
вмотивовані чи невмотивовані значення слів.

Вмотивованість чи невмотивованість слів виявляється за допомогою
дослідження їх етимології (походження, „біографії”). Основним завданням
і результатом етимологічного дослідження є з’ясування вихідної
морфо-семантичної будови основи, що досліджується, її стародавніх форм і
значень або ж її першоджерельної мовної належності. Етимологія слова: 1)
виявляє ознаку поняття, покладену в основу номінації даної реалії, 2)
з’ясовує внутрішню форму слова – семантичний устрій назви реалії і 3)
встановлює кореневу морфему основи, що реконструюється.

Додатково зазначимо, що етимологія будь-яких слів (у тому числі й тих,
що у різних мовах позначають поняття права) покликана а) встановити саме
значення конкретного слова як його функцію вичленування окремих
властивостей явища та б) пояснити введення поняття про це явище у відому
систему категорій (в результаті виконання першого із зазначених завдань,
тобто внаслідок виявлення ознаки поняття, закріпленої у сигніфікаті
поняття, що покладається в основу номінації). Сама ж денотативна
віднесеність слова входить до предмета дослідження інших – вже
немовознавчих – наук.

Щодо правоназивання, останнє положення зумовлюється тим, що ознака
поняття права, покладена в основу номінації в конкретно-історичний
період, коли відбувалися відповідні номінаційні процеси, є мисленнєвим
відображенням пізнаної властивості певного соціального явища, і цінність
етимології відповідних слів, що позначають поняття про право, якраз і
полягає в тому, що вони дають змогу побачити той „ареал”, той набір
значень, котрі є первинними і вичленовують, дають змогу побачити ті
пізнані властивості соціального явища, які відображаються цим поняттям.

Денотативна (предметна) віднесеність правоназви може вважатись незмінною
з огляду на принаймні такі два фактори. По-перше, з’ясування походження
слова, спираючись на етимологічні словники, неодмінно передбачає
встановлення етимону (первинної форми і першопочаткового значення)
слова. Адже етимологія завжди фіксує слово як результат первинної
номінації (щонайменше, зобов’язана це робити); така фіксація забезпечує
незмінність денотативної віднесеності слова як результата власне такої
номінації. Вторинні ж процеси номінації (у тому числі й
термінологізація), необхідним наслідком яких є зміна денотативної
віднесеності слова, є предметом окремого, самостійного дослідження.

По-друге, виникнення у людини здатності мислити логічно, абстрактно (у
формі понять) є, мабуть, точкою відліку для виникнення саме „правових”
понять, які, в свою чергу, приходять на зміну „правовим” уявленням.

На думку професора П. Рабіновича, це пов’язано з тим, що коріння
моральних оцінок на зразок „корисне-шкідливе”, „добре-погане”,
„справедливе-несправедливе”, ”праведне-неправедне” випливає з об’єктивно
існуючої потреби оцінювати значення діяльності одних суб’єктів для
існування й розвитку інших. Без такого оцінювання (без оцінки) соціальні
стосунки, відносини між людьми взагалі неможливі. Отже, оцінювальна
діяльність та використання її результатів є закономірністю
функціонування суспільства, закономірністю існування суб’єкта в соціумі.
Потреба ж у такому оцінюванні, у таких оцінках може виявлятися (а відтак
і задовольнятися) лише за посередництва мови – шляхом номінації
„правових” понять адекватними словами, невипадковість (чи випадковість)
вживання яких якраз і спроможний виявити етимологічний аналіз.

Аналіз первинних форм та значень правоназв (на прикладі слов’янських
мов). Відповідно до щойно охарактеризованої методології було проведено
„польові” – можна сказати, емпіричні – пошуки коренів праворозуміння,
закріплених у тих правоназвах, які використані у основних природних
мовах – з тим щоб підтвердити або ж спростувати гіпотезу, викладену у
вступній частині роботи.

Дослідженням правоназв, в якому використовувались відповідні
етимологічні словники, були охоплені такі мовні сім’ї, групи й окремі
мови (понад 50): індоєвропейська мовна сім’я (індійська група (мови
санскрит, хінді, урду), іранська група (мови перська, афганська,
таджицька, осетинська); слов’янська група, балтійська група (литовська
мова); германська група (мови датська, шведська, норвезька, ісландська,
англійська, голландська, німецька); романська група (мови латинська,
французька, італійська); грецька група (старогрецька мова);
семіто-хамітська мовна сім’я (арабська мова семітської мовної групи);
кабардино-черкеська та інші мови адигейської (черкеської) та
картвельської групи кавказької мовної сім’ї, башкирська, турецька,
азербайджанська, узбецька, каракалпакська, ногайська, хакаська, якутська
мови тюркської мовної сім’ї, фінська , угорська, марійська та комі мови
фінно-угорської мовної сім’ї, евенкійська, евенкська, негидальська,
орочська, удегейська, солонська тунгусо-маньчжурської мовної сім’ї,
індонезійська та малазійська мови а аустронезійської мовної сім’ї;
корякська чукотсько-камчатської групи палеоазіатської мовної сім’ї,
китайсько-тибетська та далекосхідна мовна сім’я (мови китайська та
японська).

Проте у даному розділі посібника, з огляду на обмеженість його обсягу,
висвітлимо лише ситуацію у слов’янських мовах індоєвропейської мовної
сім’ї – як приклад застосування герменевтико-лінгвістичного підходу для
дослідження зазначеної гіпотези. А вже потім подамо узагальнені
результати дослідження правоназв у всіх досліджених мовах. Ці результати
дали можливість співвіднести конкретні правоназви з певним типом
праворозуміння, який було покладено в основу мотивації останніх.

Насамперед, звернемося до слова „право”, яке позначає поняття про певне
соціальне вище у слов’янських мовах. Розглянувши відповідні етимологічні
словники, можемо дійти висновку про те, що останнє є вмотивованим за
значенням з огляду на наявність обидвох зазначених детермінант
вмотивованості. По-перше, воно є результатом первинної номінації, що
підтверджується незмінністю денотативної співвіднесеності цього слова,
незважаючи на збагачення його сигніфікативного значення (а саме: слово
„право” позначає поняття, яке відображає відповідне явище соціальної
дійсності). По-друге, етимологія слова “право” свідчить про наявність
семантичної закономірності у значенні цього слова. Етимологічно воно
підноситься до слова прaвuй – „протилежний лівому; справедливий; прямий;
[перпендикулярний]”, яке є етимоном (первісним значенням і первісною
формою) слова „право”; тобто генетично значення й форма слів „право” і
„правий” ототожнюються. Так, П. Стучка, посилаючись на П. Лафарга,
пояснював таку етимологію слова „право” тим, що „… об’єднання в одному
слові понятть прямий і право стосується первинного вимірювання землі”, і
тому вбачав витоки цього слова в економічних відносинах. С. Алєксєєв
схиляється до етичного походження мовного знаку „право”. Згідно з даними
деяких мовознавчих досліджень, слово право в різних мовах пов’язане з
такими первинними значеннями, як „прямий” (звідси – „правити”,
„направляти”) і „правда” (справедливість, істина). Відтак, у
слов’янських мовах етимологія цього слова „право” містить мотивацію, яка
вказує на наявність двох первинних сем у його значенні. Це пов’язано,
власне, з наявністю двох значень у первинній формі „правий” залежно від
наголосу. Звідси можна дійти висновку, що гносеологічною передумовою
полісемії слова „право” є наявність двох сем у його етимоні.

Спираючись на викладені вище положення загальної теорії номінації, можна
стверджувати, що слово „правий” виступає опорним значенням щодо слова
„право” – отже, якраз тим поняттям про певні властивості декотрих
соціальних явищ, з яким асоціювалося поняття права. Таким чином,
актуальне значення цього слова є результатом вмотивованої за значенням
номінації, тобто вибір мовного знака для позначення певного поняття про
право вмотивований через понятійні асоціації актуалізованого значення
слова „право” з опорним значенням мовного знаку „правий”. У конкретному
акті мовлення опорний мовний знак „правий”, котрий мав два значення
(залежно від контексту), актуалізувався і, як наслідок, став мовним
знаком для поняття, що відображало пізнану – на основі вибіркової
здатності людини – властивість певного соціального явища. Із декількох
варіантів такого позначення співрозмовник вибирав те, яке було очевидним
і прийнятним (мабуть, насамперед зважаючи на певні потреби та інтереси)
як для нього, так і для слухача.

З огляду на наявність, як відзначалося, двох значень опорного слова
“правий”, розмежування яких можливе навіть без урахування контексту, а
лише завдяки опціям щодо наголосу, – актуалізація саме того опорного
значення, завдяки якій відбувався акт правоназивання, супроводжувалася
водночас втратою можливості такого розмежування. Тому лише одна із двох
ознак опорного поняття “правий”, які покладені в основу його номінації,
стає саме тією ознакою, яку й було покладено в основу правоназивання.

Таким чином, вибір – задля правоназивання – тієї чи іншої ознаки
опорного поняття „правий” уможливлюється завдяки асоціативній здатності
та вибірковій зацікавленості мислення людини (психофізична передумова).
Цей вибір залежить від принаймні трьох таких обставин: а) наявного у
мові опорного значення слова, яке позначає поняття найбільш близьке до
того, що відображає пізнану властивість певного соціального явища і є
об’єктом номінації; б) певного контексту ситуації мовлення, в якій
відбувся акт номінації (гносеологічна передумова); й нарешті, в)
прийнятності для суб’єкта покладання в основу правоназивання саме цієї,
а не іншої ознаки (соціальна передумова).

Запозичення правоназв з арабської та слов’янських мов. З огляду на
наявні закономірності природних мов зазначимо що одна з них –
запозичення певною мовою слів з інших мов в процесі історичного розвитку
суспільства (а відтак і розвитку мовної спільноти) може суттєво впливати
на правоназви. Як приклад, згадаємо правоназву „право”, яка, як відомо,
виникла в слов’янській мовній групі індоєвропейської мовної сім’ї, але в
процесі історичного розвитку деяких народів була запозичена у такі мови
(а отже, й відповідних мовних спільнот): кабардино-черкеську кавказької
мовної сім’ї, ногайську, хакаську, якутську тюркської мовної сім’ї,
марійську фінно-угорської мовної сім’ї, евенкійську
тунгусо-маньчжурської мовної сім’ї, корякську чукотсько-камчатської
групи палеоазіатської мовної сім’ї. Такі запозичення слов’янської
правоназви у мови з різних мовних сімей (незважаючи на те, що у кожній х
цих мов вже існував символ для позначення „правових” понять, про що
детальніше йтиметься далі) належать до тих змін у мові, котрі обумовлені
зовнішніми, а не внутрішніми причинами, а саме – найчастіше –
контактуванням мов, яке найбільше впливає на запозичення такого ярусу
мови, як лексика. Крім того, слід окремо відзначити ту обставину, що чи
не всі мовні спільноти, у мовах яких відбулося запозичення слов’янської
правоназви, входили до складу народів Союзу РСР. Як зазначається у
сучасних підручниках із загального мовознавства, у тоталітарному
суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов насправді
відбувався у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х
років, посилюється тенденція до істотного обмеження вжитку національних
мов на всьому геополітичному просторі СРСР. Відбувається русифікація
всіх народів. Спочатку стосовно деяких мов адміністративно
запроваджувався алфавіт на російській основі (за винятком республік
Прибалтики, Грузії та Вірменії). Згодом обґрунтовувалась концепція
формування нової наднаціональної спільноти людей (радянського народу),
які добровільно обирають російську мову як „язык межнационального
общения”, який одночасно є „языком мира и дружбы”. Мабуть, саме ці
зовнішні чинники й спричинили те, що у колишніх „радянських”
неслов’янських мовах різних мовних сімей і на сучасному етапі продовжує
використовуватись саме та правоназва, яка має слов’янський корінь
„прав”.

Окрім того, зазначимо, що етимологічні словники тюркських,
тунгусо-маньчжурських, адигейських та картвельських мов (кавказька мовна
сім’я) мов не містять реконструкції запозиченої у літературні мови
відповідних народів здебільшого в кінці ХІХ – ХХ ст. правоназви. Проте в
цих словниках етимологічному аналізу піддані переважно автохтонні
„правові” номінації (тобто ті, що позначають „правові” поняття). Однак
останні номінації не лягли в основу утворення саме правоназви, яка, як
зазначалося, була запозичена з іншої мовної сім’ї.

Наголосимо знову ж, що суспільне життя є неможливим без суб’єктивних
оцінок явищ соціальної дійсності та поведінки членів суспільства як
„корисне-шкідливе”, „правильне-неправильне”,
„справедливе-несправедливе”. А це закономірно спричиняє виникнення
відповідних понять, які відображають такі оцінки, а відтак і обумовлює
потребу в символах для позначення цих понять. Тому, як видається, такі
символи, слова, „правові” номінації (про обґрунтування назви „правові”
номінації йтиметься далі) містяться у кожній мові. Інша справа, чи були
вони покладені в основу утворення власне правоназви саме внаслідок
запозичення останньої з інших мов, а не на основі „рідної”, автохтонної
назви. Можна висловити припущення, що за відсутності запозичень
правоназви з інших мов, остання була би все одно сформована на базі
наявних у даній мові „правових” номінацій (тобто слів, які позначають
поняття про „правильне-неправильне”, „справедливе-несправедливе”). Адже
без таких понять, як і без оцінювальної діяльності, суспільне життя
взагалі неможливе.

Досить поширеним виявилось запозичення правоназв з арабської мови. В
японську мову правоназви запозичували з мови китайської.

Загальні закономірності правоназивання у природних мовах. Умотивованість
тих слів (значень слів), які позначають поняття права у досліджуваних
мовах, простежується насамперед у наявності спільних із цими словами
кореневих морфем і лексем (у межах певної мовної групи). Це дає
можливість констатувати, що у цих мовах процес правоназивання відбувався
не випадково, а підпорядковувався певним закономірностям. Серед останніх
можна виокремити лінгвістичні та загальносоціальні.

До лінгвістичних закономірностей правоназивання (у широкому розумінні)
належать: а) семантичні (або ж семантико-морфологічні), б) словотворчі
та в) мовленнєві.

Семантичні закономірності відображають невипадкове співвіднесення
мовного знака, що позначає поняття права в природних мовах, з пізнаною
властивістю певного соціального явища (або ж з його пізнаними
властивостями – у тому випадку, коли є наявними дві первинні семи у
семантичному поля того слова, що позначає поняття права). Семантика
слова, що позначає поняття права, є наслідком закріплення абстрактним
мисленням людини пізнаних в її практиці і, відтак, позначених у цьому
слові ознак поняття та властивостей якогось соціального явища –
денотату. Як було зазначено, наявність чи відсутність семантичної
закономірності можна простежити в етимології тих слів, що позначають
поняття права у слов’янських мовах індоєвропейської сім’ї. Наявність
спільних кореневої морфеми та лексеми у первинного слова (етимона) та й
у більш пізніх слів у межах певної мови чи мовної групи якраз і свідчить
про підпорядкування цих слів єдиній семантичній закономірності та про
морфологічно закономірні зміни цих слів.

Можна виділити наступні види прояву семантичних закономірностей
правоназивання за таким критерієм, як наслідок їх дії.

По-перше, стосовно слів „право” (слов’янські мови), „right” (англійська
мова), „recht” (німецька мова), „oikea” (фінська мова), які позначають
поняття права, зазначимо, що проявом семантичної та морфологічної
закономірностей є бісемія первинного значення (тобто семи
спрямовуваності та семи справедливості), що прослідковується й у
похідних словах водночас зі збереженням у таких словах кореневої
морфеми.

По-друге, щодо слів „?j?h”(позначає поняття права на мові санскрит,
„droit” (позначає це поняття у французькій мові та „diritto” (позначає
це поняття в італійській мові) таким наслідком є наявність семи
спрямованості у первинних значеннях цих слів та спільної з цим словом (і
похідними від нього) кореневої морфеми.

По-третє, стосовно слова „dike”, що позначає поняття права у
старогрецькій мові, а також слова „hakk”, що позначає поняття права у
арабській мові та в інших мовах, у які його було запозичено, таким
наслідком є наявність семи справедливості та її збереження у похідних
словах одночасно зі збереженням кореневої морфеми.

По-четверте, наслідком прояву таких закономірностей щодо слова “bar”
(позначає поняття права в осетинській мові) є наявність семи бажання,
можливості (свободи) у його первинному значенні та утворення похідних
від нього зі збереженням цієї лексеми та відповідної морфеми.

По-п’яте, результатом дії семантичної закономірності стосовно слова
„quanli” в китайській мові є наявність такої ознаки у структурі
сигніфіката поняття про певне соціальне явище, як здатності владно
зважувати інтереси осіб.

Лише у латинській мові має місце переривання семантичного зв’язку між
словом „ius”, що позначає поняття права, та його етимоном – воно
проявилося у зміні денотативної віднесеності цього слова; проте й у
цьому випадку семантична закономірність, як видається, збереглася з
огляду на вмотивованість значення цього слова та покладання в основу
номінації похідних слів такої ознаки поняття права, як встановленість,
усталеність обов’язковість, і на збереження відповідної кореневої
морфеми. Таким чином, у латинській мові має місце окремий, специфічний –
п’ятий – вид, прояв семантичної закономірності.

Наявність означених видів прояву семантичної закономірності у
правономінації в індоєвропейських мовах можна пояснити – з урахуванням
викладених раніше положень стосовно вмотивованості слів та значень –
принаймні такими двома прагматичними факторами: 1) асоціацією (в процесі
мисленнєвої діяльності людини) понять, які позначаються словами, котрі
мають таку ж кореневу морфему, як і слово – етимон того слова, яке
позначає поняття права у відповідній мові, – асоціацією, зумовленою
соціальним досвідом людини, який, власне, й детермінує межі таких
можливих асоціацій; 2) вибір ознаки, покладеної в основу правоназивання,
відбувався в процесі мовленнєвого акту номінації і був обмежений
асоціаціями поняття про пізнані властивості явища права з поняттями про
якісь інші явища.

Таким чином, біографії слів, що ними позначаються поняття права в
індоєвропейських мовах, свідчать про наявність морфологічної та
семантичної закономірностей правономінації з огляду на те, що
етимологічно як форми, так і значення відповідних лексем, котрі є
первинними стосовно тієї лексеми, яка позначає поняття права,
реконструйовані в етимологічних словниках природних мов.

Мовленнєві (власне мовні) закономірності правоназивання відображають
невипадкові процеси функціонування правоназви. Вони випливають із
семантичних та словотворчих закономірностей правоназивання, оскільки
стосуються результату процесу номінації й пов’язуються із розумінням
відповідного поняття та можливостями неоднозначної інтерпретації
правоназви в процесі комунікації. Адекватне ж пояснення мовних
закономірностей вже є неможливим без застосування герменевтичного
інструментарію дослідження.

Оскільки в основу правоназивання покладалася ознака (або ж по черзі дві
ознаки – як у слов’янських та у германських мовах) поняття права,
значення якої закріплено у семі (семах) опорних значень, тому й у
кожному конкретному комунікативному акті правоназва могла вживатися
тільки в одному значенні – на основі лише однієї ознаки сигніфікату
поняття права, зафіксованої у семі відповідного слова. Вибір ознаки,
покладеної в основу правоназивання, є, власне, технічним прийомом для
забезпечення процесу номінації; тому така ознака у жодному разі не
вичерпує сутності явища права, проте вона вважається суттєвою з огляду
на вмотивованість правоназви. Вона виконує функцію вказівки на пізнану
властивість, грань відповідного соціального явища задля відмежування
останнього від інших явищ (так звана дистинктивна функція).

Лише в процесі історичного розвитку суспільства виникає потреба у, так
би мовити, „навішуванні” інших сем на попередню, вже існуючу правоназву,
наслідком чого може бути збагачення її сигніфікативного значення,
проходження вторинних номінаційних процесів (що якраз і спричиняє зміну
денотативної віднесеності правоназви та її полісемію). У цьому випадку
(зокрема у мовах санскрит, старогрецькій, латинській, французькій,
італійській, осетинській) полісемія правоназви може з’явитися лише у
зв’язку зі збагаченням сигніфікативного значення останньої. У латинській
же мові мала місце вторинна номінація понять вже наявною правоназвою –
задля задоволення певних потреб.

Таким чином, мовленнєві (власне мовні) закономірності функціонування
правоназви детермінують або достатню дистинктивну здатність тієї ознаки,
що покладається в основу правономінації (як це має місце у більшості
досліджених мов, зокрема у мовах санскрит, старогрецькій, латинській,
французькій, італійській, китайській та осетинській), або ж недостатню
її дистинктивну здатність поряд із конотацією – коли у поняття
включаються ті ознаки, які не включені в його сигніфікат, але оточують
його у мові в силу різних, зокрема пізнавальних, асоціацій – (як це має
місце у слов’янських, фінських та германських мовах). Проте внаслідок
вторинних номінаційних процесів, зокрема термінологізації, в усіх цих
мовах виникає полісемія правоназви.

Запозичення правоназви з іншої мови (яка є окремим проявом
закономірності розвитку мови – запозичення слів з іншої мови внаслідок
впливу конкретно-історичних факторів) у ряді випадків набуває
самостійного значення як мовленнєва закономірність правоназивання. Цій
закономірності підпорядковані правоназви, зокрема, в іранській групі
індоєвропейської мовної сім’ї, а також у далекосхідній, кавказькій,
тюркській, тунгусо-маньчжурській, палеоазіатській та фінно-угорській
мовних сім’ях. Вплив такої закономірності мав своїм наслідком механічне
перенесення правоназви з арабської мови в мови іранської групи без
будь-якої зміни її значень, з китайської мови у мову японську, з мови
санскрит в угорську, зі слов’янських мов у кабардино-черкеську
кавказької мовної сім’ї, ногайську, хакаську, якутську тюркської мовної
сім’ї, марійську фінно-угорської мовної сім’ї, евенкійську
тунгусо-маньчжурської мовної сім’ї, корякську чукотсько-камчатської
групи палеоазіатської мовної сім’ї. Внесена таким чином в іншу мову
правоназва функціонує, підпорядковуючись тим закономірностям, під
впливом яких вона утворена, і може покладатись в основу утворення
похідних слів. Автохтонні ж мовні символи, що позначають „правові”
поняття у мовах іранської групи, а) функціонують паралельно з, так би
мовити, „інорідними елементами”, привнесеними у ці мови, тобто із
запозиченими правоназвами (як це має місце щодо мов перської та
афганської, де поряд із запозиченою з арабської мови правоназвою “haqq”
для позначення поняття про справедливість використовують і слово
“adal?t”), або б) функціонують паралельно з тими похідними від
запозичених правоназв, які позначають ті ж самі поняття, що й автохтонні
слова (наприклад, у таджикській мові, це ж поняття позначають словами
„хакконият” (похідне від „хак”) та „адолят”), або ж в) піддаються
забуттю і зникають з мовного обігу.

Перший варіант має місце щодо перської та афганської мов
індоєвропейської мовної сім’ї, де для позначення поняття про
справедливість використовують – поряд із запозиченою правоназвою „haqq”
– слово „adal?t”; у деяких тюркських мовах, де для позначення поняття
про правду, справедливість використовують – поряд із правоназвою „хак /
hak” – слова „герчек”, „герті”. Другий варіант спостерігається у
таджикській мові індоєвропейської сім’ї, в якій поняття справедливості
позначають словами „хакконият” (похідне від „хак”) та „адолят”; а також
у башкирській мові тюркської мовної сім’ї, в якій це ж поняття
позначають словами „хаклык” (похідне від „хак”) та „fezeллек”,
„mozролок”. Нарешті, третій варіант має місце стосовно основи тюркського
слова „OH / o?”, яка має значення „правий”, „правильний”,
„справедливий”, „право”, „добро”, „благо” і є загальнотюркською, тобто
була представлена в усіх ареальних (класифікаційних) групах тюркських
мов

Загальносоціальні закономірності правоназивання розподілимо умовно на а)
психофізичні та б) власне соціальні.

До перших можна віднести асоціативну здатність та вибіркову
зацікавленість людського мислення – прагматичні фактори, що детермінують
правоназивання. При цьому асоціативна здатність мислення людини
спирається на явище конотації та впливає на вибір мовної форми, яка
покладається в основу правоназивання на основі асоціативної сітки
відповідних понять – означуваного й опорного.

Зокрема правоназви в індоєвропейських мовах первинно асоціювалися –
завдяки пізнавальної конотації – з поняттями а) спрямування, визначення
обов’язкової поведінки, б) справедливості, в) свободи або ж г) одночасно
(інтегровано) із поняттями справедливості (правди) та спрямування
поведінки.

Вибіркова зацікавленість мислення людини, яка виражається у певному її
ставленні, у певній оцінці навколишньої дійсності та самої себе, у
певному переживанні цього ставлення, дістала свій прояв у поняттєвому
відображенні лише деяких властивостей відповідного цілісного явища – а
саме тих його властивостей, граней, які – з огляду на потреби людини,
групи, суспільства – стали предметом оцінки (хоча об’єктом розуміння
було явище в цілому). Як було зазначено, на основі такої вибіркової
зацікавленості відбувся вибір тієї ознаки, що її покладено в основу
правоназивання. І хоча у понятті права , мабуть, були відображені ще й
інші пізнані властивості соціального явища, проте суттєвою (тобто такою,
що зрештою була покладена в основу номінації) вважали саме таку, а не
іншу ознаку, що й знайшло закріплення у конкретній правоназві в межах
певної мови.

До других, власне соціальних, закономірностей правоназивання можна
віднести його обумовленість суспільними факторами. До останніх належать
насамперед: конкретно-історичний етап розвитку суспільства з наявною
матеріальною та культурною базами, соціальний досвід
людини-комунікатора, набутий нею на цьому етапі розвитку суспільства,
досвід спільноти (до якої належить ця людина – суб’єкт правоназивання).
Такий досвід впливає на правоназивання як безпосередньо, так і
опосередковано.

Безпосередній вплив соціального досвіду на правоназивання дістає
закономірний прояв у тому, що такий досвід обумовлює соціально-змістовне
наповнення матеріального носія, який забезпечує асоціативну здатність
мислення людини, скеровуючи таким чином відповідні її асоціації саме на
опорне поняття правоназви та детермінуючи актуальне значення об’єкта
правоназивання опорним значенням (значеннями). Саме соціальний досвід
визначає межі денотату поняття права, а відтак встановлює денотативну
віднесеність слова.

Опосередкований же вплив соціального досвіду на процес правоназивання
має місце в процесі вибору ознаки, що її покладено в основу
правоназивання саме такою, а не іншою, звуковою формою. А такий вибір,
як зазначалося раніше, зумовлений потребами та інтересами людини –
суб’єкта правоназивання (або ж потребами спільноти, до якої вона
належить) в ході акту комунікації. Такий акт є нічим іншим, як
актуалізацією, проявом соціального досвіду такого суб’єкта. Безперечно,
вплив соціального досвіду людини має місце і щодо результату
правоназивання – правоназви. Це проявляється у тому, що такий досвід,
набутий людиною в тій чи іншій мовній спільноті, встановлює межі
значення правоназви, а відтак – і межі значення, межі розуміння
відповідного соціального явища.

Така власне соціальна закономірність правоназивання, як його
конкретно-історична зумовленість, проявляється у тому, що в
гносеологічному плані до початкового моменту встановлення номінативного
значення правоназви належить вибір підстави правоназивання ще за умов
первісності – з появою силабічних систем писемності. Та й загалом,
будь-які конкретно-історичні умови розвитку суспільства накладають свій
відбиток на соціальний досвід суб’єкта правоназивання, а відтак і на сам
акт правоназивання, впливаючи навіть на такий, здавалося б „технічний”
момент, як вибір підстави правоназивання. Таким чином, пояснення
вмотивованості правоназви, її невипадковості неможливе без урахування
конкретно-історичних умов існування суспільства, за яких виникла й
функціонує правоназва.

Загальні закономірні зв’язки між праворозумінням і правоназиванням. Такі
зв’язки видається можливим відобразити у наступних висновках здійсненого
нами герменевтико-лінгвістичного аналізу.

1. Гіпотеза про невипадковість залежності між праворозумінням і
правоназвами (правоназиванням) знайшла певне підтвердження у нашому
дослідженні. Виявлено щонайменше два різновиди правоназв, кожен із яких
прямо корелює з відповідним основним типом праворозуміння –
„позитивістським” або ж „природним”. Тим самим виявляється, окрім
іншого, історична першопочатковість саме таких типів праворозуміння:

а) в основних мовних сім’ях світу (на час, коли у них відбувалися
номінаційні процеси) правоназви мали такі денотативні (предметні)
віднесеності:

явище, яке має властивість (здатність) – чи то ззовні як владне джерело,
чи то як внутрішній самообов’язок (сумління, віросповідування) –
спрямовувати поведінку людини у суспільстві (санскрит, мови латинська,
французька, італійська,);

явище, атрибутом якого є свобода (мови осетинська, литовська);

явище, яке стало предметом оцінювання як „справедливе-несправедливе” й
було визнане справедливим (мови арабська, старогрецька, перська,
афганська, хінді, урду (та інші, у які відповідна правоназва „haqq” чи
„dike” була запозичена);

явище, яке спрямовує людську поведінку саме у такому напрямку , аби вона
оцінювалась як справедлива (мови слов’янські, германські, зокрема
англійська, німецька, норвезька, голландська, шведська, датська,
ісландська (та інші, в які правоназва „право”, „recht”, „right”була
запозичена), фінно-угорські, зокрема фінська, мордвинська, черемиська
мови);

явище, яке має властивість (здатність) владно зважувати інтереси (осіб)
(китайська мова та інші мови, в які правоназва „quan li”запозичена).

Окремого пояснення вимагає констатація денотативної віднесеності тих
правоназв, в основу номінації яких покладено таку ознаку поняття про
певне явище соціальної дійсності, як справедливість.

Можна погодитися з професором П. Рабіновичем, що справедливість сама по
собі не є окремим, „автономним” явищем соціальної дійсності, а становить
лише властивість тих чи інших явищ – причому таку властивість, яка
„приписується” їм в результаті оцінювального пізнання їх значимості
(тобто змісту їх впливу) для життєдіяльності певних суб’єктів. З огляду
на це, справедливість (або ж, навпаки, несправедливість) не утворює
самостійну денотативну віднесеність; а у ролі останньої виступає, у
даному випадку, якраз те явище, якому притаманна саме така значимість
(“справедлива”, тобто позитивна, корисна, або ж “несправедлива”, тобто
негативна, шкідлива). Можна говорити лише про „вплетення” ознаки
справедливості у структуру сигніфіката поняття про певне соціальне
явище. Іншими словами, поняття справедливості неодмінно, невідворотно
використовується суб’єктами суспільного життя для оцінки явищ соціальної
дійсності, що має закономірним наслідком начеби „вростання” цього
поняття у саме поняття про відповідне явище.

Встановлення денотативної віднесеності правоназви у германській та
слов’янській мовних групах індоєвропейської мовної сім’ї, та фінської
мови фінно-угорської мовної сім’ї вимагає, як виявилося, вже
інтегрованого врахування двох первинних сем спрямовуваності та
справедливості поведінки внаслідок бісемії опорного значення залежно від
наголосу (слов’янські мови (прaвий, правuй)) або ж від наявності двох
опорних значень (германські мови, фінська мова).

Денотативна віднесеність правоназви у латинській мові є, як виняток,
зміненою внаслідок вторинної номінації, проте зі збереженням семантичної
закономірності, яка проявляється у невипадковості номінації;

б) проаналізувавши вказані предметні віднесеності правоназв, можна
констатувати, що у світових процесах правоназивання простежуються,
віддзеркалюються принаймні два основні типи (різновиди) праворозуміння:
„позитивістський” (зокрема у мовах санскрит, латинській, французькій,
італійській, китайській) і „природний” (зокрема у мовах старогрецькій,
перській, афганській, хінді). До природного праворозуміння, мабуть,
тяжіють і такі правоназви, які позначають поняття про свободу (в
осетинській та литовській мовах). У правоназвах деяких мов можна
побачити начеби певні модифікації („комбінації”) основних типів
праворозуміння. Так, як відзначалось, у германських та слов’янських
мовах правоназви позначають поняття про такі явища, які здатні ззовні
спрямовувати поведінку саме у бік справедливості (правди). Отже, у
правоназиванні відбувалася об’єктивація того праворозуміння, яке
існувало у мовній спільноті за тих конкретно-історичних умов, коли мали
місце відповідні правономінаційні процеси.

в) Як зазначалося, предметна віднесеність правоназв у всіх досліджених
природних мовах (за винятком латинської) залишилася незмінною (з огляду
на їх умотивованість). Тому ті типи праворозуміння, які лягли в основу
утворення правоназви саме з такою – незмінною протягом усієї історії
розвитку певної мови – предметною віднесеністю також не зазнали
принципових змін.

2. У процесі історичного розвитку суспільства, розширення соціального
досвіду відбувалося семантичне збагачення сигніфікативного значення
правоназв з огляду на пізнання нових властивостей того соціального
явища, для відображення якого використовувалось поняття права.
Позначення правоназвою понять також і про інші соціальні явища відкрило
новий етап у розвитку правоназивання – термінологізацію правоназви.

3. Саме полісемія правоназви в більшості досліджених мов якраз й утворює
об’єктивну передумову неоднозначної інтерпретації позначуваних нею
понять, а відтак і плюралізму праворозуміння у різноманітних актах
комунікації (усної чи письмової) як на професійно-практичному –
нормотворчому, нормотлумачному, нормозастосовному, нормореалізаційному,
так і на доктринальному рівнях. При цьому, попри полісемію правоназв, їх
денотативна віднесеність у зазначених мовах залишається незмінною.

4. Запозичення правоназв (зокрема слов’янських, семітських та китайської
мов) у інші мовні сім’ї становить одну із закономірностей правоназивання
з огляду на обумовленість такого процесу причинами конкретно-історичного
характеру та на подібність функціонування запозиченої правоназви як у
„материнській”, так й у інших мовах.

5. Наявність у кожній із природних мов слів для позначення тих понять,
що відображають оцінку суспільних явищ та поведінки людей, є мінімальним
рівнем терміно-поняттєвого закріплення у мові будь-якого суспільства
природного розуміння моралі як первинного, незалежно від того, чи
подальше утворення правоназви відбулося на основі саме цих номінацій, чи
такого утворення не відбулося, оскільки відповідна правоназва була
запозичена з іншої мови.

В одних випадках природно-моральні номінації „переросли” у правоназви
природного праворозуміння. Інакше кажучи, ті самі слова, які
використовувалися для оцінок „справедливе-несправедливе”,
„порядне-непорядне”, почали функціонувати як мовні позначення тих явищ,
які вважались природним правом. Водночас ці назви продовжували
функціонувати у сфері суто моральних оцінок (як це виявилось у
переважній більшості досліджених мов).

В інших же випадках природно-моральні номінації так і не вийшли за межі
суто моральних уявлень, а для позначення явищ, які почали відображатися
поняттям права, були „винайдені” самостійні терміни. При цьому останні
могли бути утворені в рамках виключно даної мови – з її власного
словникового матеріалу (зазвичай, це мало місце стосовно правоназв, які
стали результатом позитивістського праворозуміння, наприклад, у
китайській мові). Або ж такі правоназви „механічно” запозичувались з
інших мов (як це мало місце у тюркських та тунгусо-маньчжурських мовах).

§3. Офіційне правотлумачення

як прояв герменевтичних закономірностей

Вступні зауваження. Дослідження означеної у назві проблеми видається
досить актуальним, зважаючи, принаймні, на такі обставини.

За умов перехідного періоду, в якому перебуває нині Україна (формування
ринкової економіки, плюралістичної політичної системи, правової держави
тощо), особливого значення набувають створення та використання юридичних
засобів, за допомогою котрих держава впливає на відповідні
трансформаційні процеси. Одним із таких засобів, як свідчить досвід
багатьох країн, є офіційні інтерпретаційно-нормативні акти, яким
надається (чи то лише фактично, чи то ще й юридично) значення
прецедентних джерел права. Вивчення причин і логіко-гносеологічних
механізмів формування таких актів та соціальних наслідків останніх є
вельми важливим для української юридичної практики, у котрій, як відомо,
прецедент ніколи офіційно не визнавався джерелом об’єктивного юридичного
права. Легалізація такої його ролі відсутня й нині.

Герменевтичні закономірності – фундамент інтерпретації текстів юридичних
норм. Правоінтерпретаційна діяльність, як і будь-яка інша юридична
діяльність, „підвладна” певним об’єктивним закономірностям, пізнання та
врахування яких становить необхідну передумову забезпечення її
обґрунтованості й ефективності. Оскільки ж наука герменевтика досліджує
загальні закономірності змістовної інтерпретації смислу всіляких
знакових носіїв інформації, у тому числі письмових текстів (зокрема
досліджує принципову поліваріантність інтерпретацій їхнього смислу),
тому, не звертаючись до її положень і висновків, навряд чи можна
просунутись у розвитку теорії тлумачення юридичних текстів, здобути нові
знання й сформулювати обґрунтовані рекомендації щодо поліпшення
правоінтерпретаційної діяльності.

Не вдаючись тут до характеристики всіх основних ідей юридичної
герменевтики, котра останнім часом привертає неабияку увагу вітчизняної
філософії та теорії права, нагадаємо лише ті з них, котрі, як видається,
можуть дати помітний евристичний ефект у дослідженнях розглядуваної
юридичної практики (зокрема юрисдикційної практики офіційного тлумачення
Конституції будь-якої держави чи, скажімо, тлумачення Конвенції про
захист прав людини й основних свобод):

Будь-який письмовий текст є системою (єдністю) певних семантичних
значень і тих знаків, якими ці значення позначаються. Ця єдність
(знакова система) є конвенційною в межах відповідного соціокультурного
ареалу та певного мовного простору, а тому вона здатна розумітись у
певних межах більш-менш однаково.

Будь-який письмовий текст покликаний бути виразником („носієм”) того чи
іншого смислу. Смисл тексту – це його цільове призначення, його цільова
функція у задоволенні певних потреб й інтересів тих або інших суб’єктів.

У багатьох випадках один і той же текст об’єктивно спроможний бути
носієм декількох неоднозначних смислів, оскільки він може
використовуватись різними суб’єктами як інструмент („опосередковував”)
задоволення їхніх потреб. А тому той смисл, який „закладається” у
письмове повідомлення його автором, і той смисл, який вбачають
(„вичитують”) у цьому повідомленні його читачі (реципієнти), можуть не
співпадати.

Реципієнти тексту схильні „вичитувати” (за іншою термінологією
„приписувати”) у ньому насамперед такий смисл, котрий найбільше
сприятиме або ж якомога більше не перешкоджатиме задоволенню їхніх
потреб й інтересів. У нормальному випадку інтерпретатор прагне
витлумачити текст у такий спосіб, аби ним можна було скористатись як
засобом для задоволення потреб, реалізації інтересів, досягнення цілей
чи то цього інтерпретатора, чи то певної соціальної групи, чи то
суспільства в цілому. Отже, реципієнт намагається шляхом тлумачення
пристосувати, так би мовити, інструменталізувати текст для виконання
останнім певної функції. А це дає підставу назвати таке тлумачення
функціональним, а ще точніше – пристосувальним.

З огляду на все це, неавторська інтерпретація тексту опосередковується
інтелектуально-вольовими процесами не тільки (й не стільки)
„смисловідшукування”, але й смислотворення, смислонародження. У
конкретній герменевтичній ситуації співвідношення між цими процесами
зумовлюється: а) об’єктивними властивостями самої мови; б)
закономірностями комунікативної діяльності, що їх досліджує, зокрема,
соціосеміопсихологія; в) ступенем співпадіння чи, навпаки, неспівпадіння
цілей (інтересів, потреб) автора та реципієнта тексту. Тому у кожному
випадку згадане співвідношення може бути виявлене шляхом ситуативного
аналізу впливу всіх зазначених чинників на змістовний результат
інтерпретації.

Різноманітність і неспівпадіння потреб „споживачів” письмового тексту у
соціально неоднорідному суспільстві, а також неминучий розвиток таких
потреб є об’єктивним соціальним чинником неоднозначності інтерпретації
цього тексту, а також змін у його інтерпретації (переінтерпретації) з
плином часу. Засобом же такої діяльності слугує відповідний
герменевтичний механізм.

Отож, оскільки фундаментальними, глибинними чинниками будь-якої
правоінтерпретаційної діяльності виступають людські потреби й інтереси,
остільки її дослідження не може відбуватися поза межами антропологічної
парадигми, конкретизованої у герменевтико-лінгвістичному підході.

Пристосування норм законодавства як функція їх офіційного тлумачення.
Виходячи з вищенаведеного (в умовах поліваріантності можливих смислів
нормативних юридичних текстів), цілком підставним видається запитання
про те, який же зміст потрібно передовсім вкладати у поняття „право”.
Гадаємо, слушними є міркування з цього приводу І. Грязіна, чия концепція
правового тексту, вочевидь, у цілому може бути охарактеризована як
герменевтична: „Мова, текст права розглядається нами у розумінні
опосередкованої форми права… Право взагалі не може існувати, не будучи
втіленим у текстуальну форму. Сказане, природно, не означає, що право
можна звести й пояснити на рівні його текстуальної форми, однак це усе ж
означає, що ця форма іманентна праву, а відтак є об’єктом правового
сприйняття, тобто набуває рис однієї з філософсько-правових проблем”.
Тобто і цей текст являє собою, насамперед, систему знаків, що
перебувають у відношенні референції з відповідними феноменами оточуючого
світу, а екзистенція права не вичерпується текстом нормативно-правового
акта й не дана нам раз і назавжди (сказане, проте, жодним чином не
применшує важливості самої форми, про що йтиметься нижче).

Оскільки офіційна правоінтерпретаційна діяльність є невід’ємним
елементом механізму державно-юридичного регулювання, то така
інтерпретація юридичного тексту має певні межі: ті або інші смисли
можуть офіційно „приписуватися” витлумачуваному тексту не довільно, а на
основі означеного вище домінуючого соціального інтересу та поширених у
суспільстві соціокультурних установок. На даному етапі розвитку
громадянського суспільства у демократичних правових державах основний
зміст суспільно узгодженого (державного) інтересу має становити
максимальне забезпечення, здійснення, охорона і захист прав та свобод
людини. Саме такий інтерес якраз і повинен бути чи не основним чинником
офіційної інтерпретації юридичних текстів у зазначених державах.

Офіційне визнання можливості неоднозначного тлумачення
нормативно-правових актів і зумовленої нею необхідності офіційного
„спрямування” правоінтерпретаторів лише на один, уніфікований варіант
такого тлумачення (включаючи й вияснення ними змісту юридичних норм) –
причому на такий варіант, який „обслуговує” саме права громадянина, –
можна зустріти, наприклад, у деяких приписах законодавства України. Так,
у ст.4 п.4.1 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників
податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” від 21 грудня
2000р. встановлено, що у разі сумнівів, неясностей, розбіжностей у
тлумаченні норм податкового законодавства таке тлумачення має
здійснюватись „на користь платника податків”. (До речі, таке ж
колізійно-інтерпретаційне правило закріплено й у п.7 ст.3 Податкового
кодексу Російської Федерації).

Для підтвердження викладених вище міркувань наведемо також деякі дані
стосовно правоінтерпретаційної діяльності органів конституційної
юрисдикції окремих країн. Так, Федеральний Конституційний Суд ФРН
визначає право як щось більше, ніж просто сукупність законів. Завдання
правосуддя полягають, за його уявленнями, аж ніяк не у тому, аби
тлумачити і застосовувати у конкретних випадках закон тільки в межах
його буквального змісту. Призначення судового рішення полягає також і в
тому, щоб у ході вирішення конкретної справи виявити уявлення про ті
реальні цінності, котрі, можливо, і не зафіксовані у писаному праві, і
саме їх покласти в основу рішення. Федеральний Конституційний Суд
вважає, що соціально-політичні погляди та суспільні відносини настільки
змінюються за час дії закону, що неможливо адекватно реагувати на
конфлікт між нормою закону та матеріальними уявленнями про
справедливість, застосовуючи застарілий, на думку суду, закон.

Така ж позиція простежується й у німецькій конституційній доктрині:
„Конституційні положення, котрі претендують на ефективність дії та
нормативну силу, повинні враховувати реальні обставини й відповідати їм.
Звідси випливає, що конституційні норми підпорядковуються своєрідному
„принципові відносності”, тобто обумовлені та зорієнтовані на сили,
котрі формують державу і є її опорою. Між конституційною реальністю та
нормою неминуче виникає деяке напруження. Проте воно не долає тієї межі,
за якою постає загроза дії конституційної норми. Означена ефективність
від самого початку ставиться під сумнів у разі, коли норма не враховує
реальних обставин і перспектив розвитку, орієнтуючись, натомість, на
недосяжні ідеали… Наведене стосується не лише первинного тексту
Конституції та його пізніших редакцій, але й подальшого тлумачення”.

Яскравою ілюстрацією такої практики можуть слугувати, наприклад, і
протилежні інтерпретації Верховним Судом США четвертої поправки до
Конституції цієї держави. У 1928 році у справі „Olmstead v. US”
представники захисту оспорювали можливість використання як доказів у
справі стенограм телефонних розмов, що прослуховувалися поліцією без
дозволу судової влади, внаслідок чого нібито мали місце „необґрунтовані
обшуки та арешти” (тобто було порушено вказану поправку до Конституції
США). Верховний Суд постановив, що ця поправка стосується виключно
„необґрунтованих обшуків та арештів” матеріальних об’єктів: дому, майна,
паперів або ж самої людини. З точки зору суду, неможливо провести
аналогію між цими об’єктами та телефонним кабелем, до якого було
підключено прослуховуючий пристрій, оскільки не можна говорити про
обшук, арешт, захоплення тощо у контексті прослуховування. Телефонний
кабель перебуває поза домом, а тому телефонні повідомлення не підпадають
під захист четвертої поправки. (Маємо у даному випадку буквальне
тлумачення – „plane meaning method”).

Майже сорок років американські суди дотримувалися прецеденту,
сформованого цим рішенням. Проте у 1967 році в ході слухання справи
„Katz v. US” Верховний Суд Сполучених Штатів дав нове тлумачення
четвертої поправки до Конституції. Агенти ФБР прослуховували без санкції
судді розмови обвинуваченого, які той вів із кабіни громадського
телефону-автомата. Позиція Верховного Суду у цій справі містила низку
принципових новел: по-перше, четверта поправка захищає не місця,
об’єкти, речі, а людину; по-друге, призначення четвертої поправки –
захист приватного життя громадян від будь-якого незаконного втручання з
боку влади. Тому, здійснюючи переговори з кабіни телефону-автомата,
громадянин вправі розраховувати на захист з огляду на четверту поправку.
(Тут маємо приклад вже так званого „вільного тлумачення” – „loose
interpretation method”). У даному випадку Верховний Суд здійснив
тлумачення, виходячи з реалій американського життя 60-х років, потреб
тодішнього суспільства та застосовуючи на практиці доктрину „живої”
Конституції, згідно з якою, Конституція розглядається як явище, що
перебуває у постійному розвитку, а це резервує за вищими суддями право
давати нове тлумачення її тексту, котре відповідатиме існуючим на час
тлумачення соціально-політичним реаліям життя, а також дозволить
уникнути вельми складної та дорогої процедури внесення поправок до
конституційного тексту.

Гадаємо, запропоновані вище міркування стосовно об’єктивних меж
офіційної інтерпретації можуть бути використані і для відмежування
офіційної правотлумачної діяльності від діяльності законодавчої, а отже,
і для розмежування компетенції органу законодавчої влади та органу
конституційної юрисдикції (в Україні, як і в багатьох інших державах,
законотворчість, з одного боку, та офіційна правоінтерпретація, з
іншого, є прерогативами різних інститутів влади).

Функцією законодавчого органу повинно бути формулювання за допомогою
правничих термінів (оформлення, „озвучення” за допомогою відповідних
мовних засобів) приписів, котрі виражають узгоджений інтерес джерела
державної влади.

Офіційна ж інтерпретація законодавства є наступним після законотворчості
етапом здійснення правової політики, об’єктом якого є текст права.
Законодавець формулює юридичний текст, проте останній в силу своїх
об’єктивних властивостей може бути носієм кількох різних смислів
(„комунікативних інтенцій”). Іншими словами, одне й те ж формулювання
потенційно може бути використане у різних цілях завдяки його неоднаковій
інтерпретації. Орган конституційної юрисдикції, здійснюючи інтерпретацію
правового тексту, формально не творить нову норму, а обирає той
смисловий варіант з-поміж існуючих, котрий принципово узгоджується із
семантичним значенням тексту законодавця та відповідає пануючому у
суспільстві „стратегічному” (а не кон’юнктурному) інтересу, юридично
охороняючи його таким чином від неадекватних (з погляду означеного
інтересу) інтерпретацій та неправильного (знову ж таки з погляду
означеного інтересу) втілення в життя. Як уже зазначалося вище, текст
пропонується розглядати як „процесуальне”, зовнішнє оформлення діючої у
суспільстві, фактично панівної на даному історичному етапі регулятивної
системи („фактичної конституції”), яка здатна зазнавати певних змін,
пристосовуючись з метою захисту охоронюваного нею інтересу до змін у
соціальній реальності, насамперед у змісті та впливовості інтересів
різних суб’єктів суспільства.

Наведене, як видається, може бути використане для теоретичного
обґрунтування так званого „пристосувального” (або, за іншою
термінологією, функціонального, динамічного) правотлумачення. Останнє
(мова йде про зміну офіційного тлумачення права, що викликана зміною
ситуації у суспільстві) відповідає соціальній сутності держави,
юридичного права, „фактичній конституції”, а тому повинно узгоджуватись
із політикою держави в цілому.

З одного боку, „пристосувальне” тлумачення права передбачає нову
інтерпретацію тексту юридичної норми, наповнення її новим оціночним
змістом. Тож можна припустити, що на практиці цей різновид
правоінтерпретації доволі складно відрізнити (по суті, а не за
формальними критеріями) від власне нормотворчої діяльності. Вочевидь, за
таких умов прецедент (тобто рішення органу конституційної юрисдикції як
джерело права), мабуть, буде неминучим.

Проте і „пристосувальне” тлумачення має свої межі: воно залишається
інтерпретацією чинних законів у відповідності з інтересами джерела
державної влади, втіленими у „фактичній конституції”. Ці інтереси якраз
і слугують реальними, „матеріальними” межами розглядуваного тлумачення.
(Хоча, ясна річ, можуть існувати й інші межі).

Інститутом, покликаним здійснювати функцію „з’єднуючої ланки” між
текстом Конституції (чи інших законів) та „фактичною конституцією”,
можуть, як видається, слугувати так звані типологічні та
конкретно-історичні принципи права, що розкривають соціальну сутність
правової системи конкретної держави та, зазвичай, безпосередньо
фіксуються у Конституції й інших найважливіших законах (наприклад,
принцип рівноправності усіх форм власності, принцип політичного
плюралізму тощо). „Озвучення” цих принципів – прерогатива законодавця,
особливо у континентальній правовій системі (на відміну від системи
„загального права”).

Щодо діяльності Конституційного Суду України, то в його рішеннях наразі
відсутні неоднозначні інтерпретації одних і тих же юридичних норм.
Можливо, це пояснюється, зокрема, відносною короткочасністю існування
цього органу. Але це не є свідченням принципової неможливості таких його
інтерпретацій у майбутньому. Так, певні „натяки” на „пристосувальність”
актів офіційного тлумачення законів цим органом можна побачити вже в
його Рішенні у справі про смертну кару від 29 грудня 1999 року. Цим
Рішенням було визнано неконституційною наявність в Україні зазначеного
виду покарання. Щоправда, приводом для розгляду даної справи стало
конституційне подання щодо відповідності Конституції України деяких
положень Кримінального кодексу 1961 року, а не щодо їх офіційного
тлумачення. Проте ухваленню будь-якого рішення з приводу
конституційності того чи іншого нормативного положення не може не
передувати, принаймні, тлумачення-уяснення.

Передбачена цим кодексом смертна кара застосовувалася впродовж майже 40
років. У той період доцільність, виправданість застосування смертної
кари не викликала в державі та й, значною мірою, у суспільстві якихось
сумнівів, навіть попри чинність на той час Конституції УРСР від 20
квітня 1978 року, котра, незважаючи на значний ступінь декларативності
її положень, водночас загалом відзначалася гуманістичною спрямованістю.
Щоправда, у її тексті право на життя, як і можливість застосування
смертної кари, безпосередньо не були закріплені, хоча ст.55 цього акта
гарантувала громадянам право на судовий захист від посягань на життя, а
отже, підтверджувала визнання державою цієї загальнолюдської цінності.
Тим не менше, використовуючи наведені вище терміни, можемо констатувати,
що у той період ст.24 Кримінального кодексу офіційно „приписувалася”
цілком позитивна оцінка (позитивний смисл): смертна кара розглядалася як
соціально обґрунтований, виправданий засіб реалізації кримінальної
політики, зміцнення законності, захисту держави, суспільства та його
цінностей.

Після ж проголошення Україною незалежності текстуальне оформлення ст.24
Кримінального кодексу дещо змінилося, однак ця норма й надалі допускала
застосування смертної кари, щоправда, тепер уже як виняткової міри
покарання, тимчасово, до її повного скасування. І згодом ст.24, як і
низка інших пов’язаних із нею статей Кримінального кодексу 1961 року,
врешті-решт, були визнані неконституційними. Нагадаємо, що у Конституції
України, як і в Конституції Української РСР 1978 року, застосування чи,
навпаки, заборона смертної кари прямо не передбачені. На можливість
неоднакового розуміння змісту ч.2 ст.27 Конституції України звернула
увагу і Венеціанська комісія Ради Європи „За демократію через право” у
своєму Висновку про конституційні аспекти смертної кари в Україні (33
пленарне засідання, 12-13 грудня 1997 року). Проте Конституційний Суд
України при розгляді справи про смертну кару вдався до системного
аналізу конституційних положень, результатом якого стали надзвичайно
вагомі в умовах сьогодення аргументи проти застосування цього виду
покарання (невід’ємність і не відчужуваність права людини на життя,
неможливість його конституційного скасування тощо, а також реалії
практики правозастосування, дані кримінологічних досліджень, можливість
судової помилки).

Що ж спонукало державу (Україна проголосила себе правонаступницею
Української РСР) в особі Конституційного Суду переглянути свою позицію
щодо тієї самої статті Кримінального кодексу і, як наслідок, змінити її
інтерпретацію? У загальній формі спроба дати відповідь на це запитання
була зроблена вище: відбулися суттєві зміни у напрямку трансформації
соціальної сутності держави, змінився домінуючий у суспільстві інтерес,
а отже, й офіційне тлумачення того ж самого нормативного положення.
Визнання людини, її життя та здоров’я, прав та свобод найвищою
соціальною цінністю, поступове прилучення до загальнолюдських,
гуманістичних правових здобутків, конституційне закріплена принципова
орієнтація на людину, а не державу якраз і відображають певні об’єктивні
зміни, що відбуваються у самому суспільстві, в його політичній,
соціальній, юридичній системах тощо.

Застосування герменевтико-лінгвістичного підходу простежується також і в
рішеннях Європейського суду з прав людини (надалі – Суд), зокрема в
рішеннях, ухвалених 28 вересня 1986 року у справах за позовами Козіка,
Глазенап та Фоґт проти Німеччини.

При розгляді позовів перших двох осіб Суд здійснив аналіз чинної у
Німеччині доктрини „Беруфсфербот”, котра вимагає від усіх цивільних
службовців складання присяги на вірність Конституції та її цінностям;
пані Глазенап висловила певні судження, котрі свідчили про те, що вона
певною мірою симпатизувала крайнім „лівим” політичним силам; пан Козік
же симпатизував правому політичному крилу. В обох випадках уряд
відмовився надати постійний статус цивільного службовця заявникам, кожен
із яких був прийнятий на посаду шкільного вчителя на випробувальний
строк. Ухваливши рішення про прийнятність дій уряду у відповідності до
вимог ст.10 Конвенції, в обох випадках Суд відзначив, що Європейська
конвенція про права людини 1950 року не гарантує доступу до посад
цивільних службовців.

Водночас 26 вересня 1995 року Суд ухвалив протилежне за змістом рішення
у справі Фогт, де вчителька середньої школи була звільнена з постійної
роботи у зв’язку з її членством та діяльністю у Комуністичній партії
Німеччини. Вказуючи на відмінності позицій держав-членів Ради Європи
стосовно необхідності складання зазначеної присяги, на відмінності між
різними землями у Німеччині, а також на те, що німецька комуністична
партія не була забороненою політичною партією, Суд далі відзначив, що ці
фактори не відповідали суворості обраної дисциплінарної санкції за
порушення присяги у вигляді звільнення, а відсутність загрози безпеці,
котру могло би становити викладання французької та німецької мов у
середній школі, обумовила те, що в даному випадку було визнано порушення
ст.10 Європейської конвенції.

Як видається, схожість фабул згаданих трьох справ дає достатньо підстав
для того, аби констатувати зміну інтерпретації Судом ст.10 Конвенції про
захист прав людини й основних свобод у зв’язку із об’єктивною зміною
соціально-історичного контексту та, вочевидь, певною трансформацією
сприйняття й оцінок відповідних явищ у межах європейського простору.

Ще однією ілюстрацією наведених вище герменевтичних положень може, на
наш погляд, слугувати позиція Суду стосовно тлумачення окремих аспектів
ст.8 вказаної Конвенції. У двох справах – „Різ проти Сполученого
Королівства” (1986) та „Коссі проти Сполученого Королівства” (1990) –
Суд ухвалив, що за ст.8 держава зовсім не зобов’язана корегувати
офіційні метричні записи у випадку зміни статі. Але в останній справі
Суд зазначив, що в майбутньому держава має гарантувати транссексуалу
право на одруження, незважаючи на „неправильний” запис про стать у
свідоцтві про народження. Проте у цих справах Суд не знайшов порушення
права на шлюб, яке гарантує ст.12, але визнав порушення права на повагу
до приватного життя у справі „Б. проти Франції” (1992), в якій факти
були практично тотожними до фабул справ Різа та Коссі. Мотивом
останнього рішення стало те, що право і практика стосовно громадянського
стану транссексуалів становлять значно більше проблем для таких осіб у
Франції, ніж у Сполученому Королівстві.

Наведений приклад демонструє як певний історичний, так і територіальний
релятивізм рішень Суду, їх адаптаційний характер. Очевидним є також
відхід Суду у необхідних, на його думку, випадках від буквального
тлумачення нормативного юридичного тексту, яке (саме у цій ситуації) не
змогло би забезпечити досягнення цілей охорони та захисту прав і свобод
людини, гарантованих Конвенцією 1950 року. У цьому випадку Суд діє
згідно з виробленим у його практиці принципом ефективного захисту прав
людини, суть котрого полягає у тому, що норму потрібно тлумачити й
застосовувати у такий спосіб, який може забезпечити максимально
ефективний, дієвий захист таких прав.

Отже, при здійсненні правотлумачної діяльності Європейський Суд не
стільки робить спробу „відшукати” у нормативному юридичному тексті
первинні наміри його творця, скільки пристосовує семантичне значення
нормативних положень до цілей (інтересу) європейської спільноти –
максимального забезпечення й захисту прав і свобод людини. Семантичне
значення тексту стає тут об’єктом цілеспрямованої інтерпретації, в ході
якої системі знаків (а точніше, концептів, signatum, котрі мають певне
значення, signans), що потенційно може бути витлумачена у різний спосіб
(може мати різні смисли), на основі семантичного значення, яке є
продуктом так званої „мовної конвенції” (тобто є приблизно однаковим для
всіх), присвоюється певний смисл, котрий відповідає цілям правової
політики (у Конвенції 1950 року такі цілі проголошено безпосередньо в її
преамбулі).

На закінчення ще раз зауважимо, що здатність нормативного юридичного
тексту бути потенційним носієм різних смислів (інтерпретаційна здатність
тексту норм права) є його об’єктивною, невід’ємною, а отже, неминучою
властивістю. Корені її, вочевидь, потрібно шукати як у різноманітності
соціальних інтересів, так і в особливостях самої мови, закономірностях
здійснення комунікативної діяльності та внутрішньої структури текстового
повідомлення. Зазначимо, однак, що цю характеристику тексту (його
багатозначність) не варто сприймати негативно. Більше того, видається
можливим її ефективне, соціально корисне використання. Юридична норма в
її текстуальному оформленні – це, насамперед, інструмент урегулювання
суспільних відносин, що повинен бути максимально зручним й ефективним (а
отже, гнучким і пристосовуваним до змін у суспільстві, у так званій
„фактичній конституції”). Це положення першочергово може бути
застосоване до норм вищої юридичної сили, що визначають сутність і
принципи побудови правової системи певного історичного типу та котрі
розраховані на досить тривалий історичний період (в ідеалі – до істотної
зміни соціальної сутності держави та її „фактичної конституції”). Це
водночас не виключає необхідності у деталізованих, формально визначених
за змістом юридичних нормах, які є набагато більш однозначними,
регламентуючи здебільшого процесуальний порядок вчинення конкретних дій
(та якраз внаслідок зазначеної властивості таких „інструкцій” їх
доводиться міняти значно частіше аніж закони).

Зауважимо, що і здійснюваний у зв’язку з офіційним тлумаченням
нормативних юридичних актів процес „смислошукання” також має місце, але
об’єктом цієї діяльності є вже не сам текст: „смисли” останнього
потрібно шукати не у ньому, а, насамперед, у „фактичному праві”, у
„фактичній конституції”. Що ж до власне юридичного тексту, то стосовно
нього здійснюється процес „смислотворення”, а кажучи точніше, процес
„приписування” йому саме того смислу, котрий уже „відшукано” у
зазначених позатекстових джерелах.

Розділ 3. Деякі проблеми природного права

(філософсько-антропологічний підхід).

§1. Поняття філософсько-антропологічного підходу

та його загальні потенції у філософсько-правових дослідженнях

З’ясувавши у §4 першого розділу цього посібника поняття антропології та
її різновидів і встановивши деякі міждисциплінарні зв’язки різних видів
антропологій між собою й з іншими науками, розглянемо тут питання про
те, якими дослідницькими установками слід керуватись, вивчаючи предмет
філософсько-правової антропології. Адже визначення сфери дослідження
тягне за собою обрання методології, найбільш придатної для роботи та для
отримання об’єктивних (наскільки це можливо) результатів.

Визначаючи поняття філософсько-правової антропології, ми вже зазначали,
що дослідження, які „вписуються” в означений розділ філософії права,
ґрунтуються, передусім, на філософсько-антропологічному дослідницькому
підході. Отож, сформулюємо його робочу дефініцію.

Філософсько-антропологічний дослідницький підхід – це світоглядна
аксіоматична ідея про найвищу цінність біосоціального індивіда. Дана
ідея має світоглядний характер, оскільки у ній виражається уявлення
науковця про світ і своє місце у ньому. Аксіоматичність цієї ідеї
відображає зорієнтованість вченого на отримання „людиномірних” знань і
визначається як формальними, так і соціально-змістовними ознаками.

До формальних ознак можемо віднести, наприклад, визнання у Декларації
про державний суверенітет України пріоритету загальнолюдських цінностей
над класовими (абзац 3 Розділу Х); прийняття Верховною Радою Конституції
України, виходячи з потреби дбати про забезпечення прав і свобод людини
та гідних умов її життя (абзац 4 преамбули до Конституції); закріплення
у цьому Основному Законі України положень про найвищу соціальну цінність
людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності, безпеки,
про визначальний і зобов’язальний характер людських прав (ст.3), про їх
невідчужуваність, непорушність (ч.2 ст.21), невичерпність (ч.1 ст.22)
тощо.

Соціально-змістовні ознаки аксіоматичності ідеї про людину як вихідний
пункт проведення будь-яких досліджень (особливо у гуманітарних науках,
однією, з яких є юриспруденція) зводяться до історичної зумовленості
потреби у „людинозорієнтованій” системі знань. До них належать, зокрема,
і активізація наукових пошуків у царині прав людини, і виникнення нових
дисциплін, які, так чи інакше, вивчають індивіда, і встановлення
міждисциплінарних зв’язків між науками, одним з об’єктів яких є людина
або її властивості чи характеристики.

Таким чином, в основі філософсько-антропологічного підходу лежить віра
(переконання) дослідника у власну цінність і в цінність усіх людей як
представників єдиного біологічного виду. Цим зумовлюється відбір
науковцем досліджуваних фактів й інтерпретація результатів наукових
пошуків. Тому в свідомості вченого, який використовує даний підхід,
людина стає принципом, що визначає характер дослідження, та водночас
стає метою останнього. До того ж, її правам і свободам (як її
невід’ємним атрибутам) створюються можливості для утвердження в якості
визначального ціннісного орієнтира суспільного розвитку.

У зв’язку з цим можна констатувати, що філософсько-антропологічний
підхід є методологічною основою для проведення антропологічних
досліджень у філософії права та розроблення сучасної вітчизняної
антрополого-філософської правової доктрини, одним з „елементів” якої є
вчення про права людини. І важливим аспектом розвитку філософії права
(зокрема, філософсько-правової антропології) є використання при
проведенні вказаних досліджень досвіду філософської антропології
(філософії людини) – фундаментальної сучасної моральної і правової
філософії (П. Рікер), оскільки тільки інтеграція висновків філософського
вчення про право і людину з „чинними” теоретичними напрацюваннями
юриспруденції дозволяє створити надійну методологічну базу останньої,
частково позбавити правничу науку догматизму і коментування норм
законодавства, а правозастосувальну сферу – окремих недоліків її
функціонування.

Підстави так стверджувати є. ХХ століття внесло багато нового у
розуміння людини та її меж. Воно стало „антропологічним поворотом” у
філософії, причиною якого була так звана „людська криза”, що зумовила
зміну уявлень про становище людини у суспільстві та й загалом у
Всесвіті. (Про наявність такого „повороту” у юриспруденції можна
говорити з особливою впевненістю з середини минулого століття, а саме
після завершення Другої світової війни). Це спричинило особливу
зацікавленість філософів біосоціальним індивідом і формування окремої
галузі філософського знання – філософії людини, – знання, котре
претендує на те, щоб стати новою фундаментальною наукою, висновки якої
будуть основою сучасного природного праворозуміння. Підтвердження цьому
знаходимо, зокрема, в А. Ауера, який пише: „Природне право – це питання
філософської антропології, що розглядає людину в її метафізичній
людській гідності”.

Право об’єктивно покликане сприяти задоволенню людських потреб.
Вирішення цього завдання здійснюється шляхом забезпечення безперешкодної
реалізації в конкретних історичних умовах прав людини – виразу
особистісної цінності права. Проте зрозуміти смисл категорії „правa”
неможливо без з’ясування сутності їх носія. „Від нашого розуміння
людини, – пише К. Вальверде, – залежить і наше розуміння сім’ї,
суспільства, економіки, політики, права, всіх гуманітарних наук. Звідси
велике значення тієї науки про людину, яку ми називаємо сьогодні
антропологією”. Як зазначає С. Максимов, будь-яке праворозуміння
опирається на відповідні концепції природи чи сутності біосоціального
індивіда – „особливого виду тварини” (М. Шелер), тварини „символічної”
(Е. Кассірер), котра є „недостатньою” (А. Гелен) „ексцентричною” (Г.
Плеснер) „юридичною” (Ж. Карбоньє), „правовою” (В. Нерсесянц) істотою.

Серед основних філософсько-антропологічних концепцій можна виділити
такі: суб’єктивістські (екзистенціалізм, персоналізм, прагматизм та
ін.), об’єктивістські (фізикалізм, неопозитивізм, біхевіоризм тощо),
інтегральні (феноменологія, психоаналіз, німецька
філософсько-антропологічна школа та ін.). Їх множинність зумовлена тим,
що „людина, насправді, – настільки складна і загадкова істота, що
нелегко дати її повний опис, який би задовольнив усіх”.

Отже, філософсько-антропологічний дослідницький підхід у філософії права
тісно пов’язаний з висновками філософії людини (що, звичайно, не
заперечує його зв’язок зі здобутками соціокультурної, психологічної,
інших антропологій, соціологією, етологією, культурологією тощо). Така
ситуація зумовлена, зокрема, тим, що перед сучасним біосоціальним
індивідом постала так звана проблема його кінцевості, що спричиняє у
нього постійне відчуття непередбачуваності власної долі, невпевненості у
завтрашньому дні, випадковості існування, приреченості. „Людина більше
не в стані панувати над створеним нею самою світом, який стає сильнішим
за неї, він звільняється від неї, він протистоїть їй в елементарній
незалежності, і людині більше невідоме слово, котре могло би вигнати та
знешкодити створеного нею Голема”. Щоб усунути небезпеки, які на нас
чатують, необхідна мобілізація нових знань про біосоціального індивіда,
тобто, стверджує О. Бандура, подолання старих, спрощених уявлень про
його сутність, місце у природі та історії.

Піднесення філософської антропології як спроба обґрунтувати весь світ,
виходячи з людської природи, зумовило й іншу тенденцію – пошуки шляхів
для подолання „антропологічного повороту” через об’єктивне знання,
відмежоване від людини. В. Губін та О. Некрасова зауважують, що спір між
цими двома тенденціями досі не вирішений, а тому „філософській
антропології потрібно весь час доводити законність свого існування,
створюючи нові та більш вагомі аргументи на користь своєї необхідності,
доводити, наприклад, що без антропологічного обґрунтування всі інші
проекти та картини світу втрачають внутрішній смисл”.

Підсумовуючи все вищенаведене, зазначимо, що застосування
філософсько-антропологічного дослідницького підходу має на меті
формування й утвердження уявлення про державу та здійснюване нею
юридичне регулювання як про інструменти забезпечення умов для реалізації
і захисту прав людини. Даний методологічний підхід до права дозволяє,
зокрема, обґрунтувати сутність останнього, виходячи з природи, людини,
охарактеризувати образи останньої у праві, сформулювати загальне поняття
прав людини, довести наявність залежності між інтерпретацією людських
прав, визначенням їх меж і обраною концепцією розуміння правоносія, його
потребами та інтересами.

У наступних параграфах цього розділу робиться спроба детально
продемонструвати можливості та результати застосування
філософсько-антропологічного підходу у дослідженні низки фундаментальних
проблем загальної теорії природних прав людини.

§2. Особливості сучасного поняттєвого апарату

людинорозуміння у правовій науці

Поняття людинорозуміння у правовій науці. Дозволимо собі розпочати
відразу з дефініції. Людинорозуміння у правовій науці – це сформована
загальнотеоретичною юриспруденцією на основі здобутків суспільних та
інших наук (передусім, філософії) система соціальних значень й
особистісних смислів тих терміно-понять, котрі відображають місце
людських індивідів у процесі еволюції всього живого на Землі,
закономірності їх соціалізації та життєдіяльності.

В юридичній науці людинорозуміння є відображенням людини у
правосвідомості; воно призначене показати, як людина представлена на
рівні правової ідеології, які її „образи” існують у теоретично
осмисленій правосвідомості. Водночас зауважимо, що людинорозуміння у
праві не вичерпується тільки рівнем правової ідеології, але й постає з
буденної юридичної практики, конкретних життєвих ситуацій (тобто
конституюється й у правовій психології).

Певне людинорозуміння (хоча й, можливо, не завжди таке, яке можна
вважати сформованим теоретичною юриспруденцією) відображають, так чи
інакше, міжнародні договори, внутрішньодержавне законодавство, юридична
література, оскільки саме у них використовуються терміни, що позначають
поняття, які завжди пов’язані з носієм певних можливостей (прав).
„Індивід”, „істота”, „людина”, „індивідуальність”, „особистість”,
„особа”, „персона”, „суб’єкт”, „громадянин” – усі ці та деякі інші
терміно-поняття, котрими здебільшого оперують у сфері приватного права і
які безпосередньо пов’язані з поняттям людини, якраз і мають складати
поняттєвий апарат людинорозуміння у правознавстві. І хоча такий апарат
повинен мати системний характер, однак досить часто простежується
відсутність єдиного підходу до інтерпретації кожного з його елементів.
Непорозуміння на цьому ґрунті частково зумовлені неоднозначністю
(варіативністю) перекладів на українську мову тих чи інших термінів з
інших мов, частково – неоднаковістю значень (смислів), наданих
(„знайдених”) на різних рівнях осмислення (ідентифікації, референції,
інтерпретації, оцінки, емпатії) одних і тих же термінів, а частково –
відсутністю налагодженого зв’язку, активної співпраці між представниками
різних напрямів суспільствознавства, що вивчають людину. Слід наголосити
також на тому, що відсутність у деяких соціумах понять, позначуваних
вищезгаданими термінами, використовувалася там навіть як аргумент проти
визнання прав людини за членами тих соціальних груп, котрим такі поняття
взагалі не відомі з огляду на специфіку культури даного суспільства та
вироблених форм самореалізації біосоціальних індивідів усередині
відповідного соціального утворення.

Для юридичної науки значимість вирішення означеної проблеми вбачається у
тому, що воно дозволяє, по-перше, з’ясувати зміст (значення, смисли)
низки понять, котрі постійно використовуються у правознавстві, хоча
першочергово розробляються соціально-філософською антропологією
(соціальною філософією, філософською і соціокультурною антропологіями);
по-друге, – знайти відмінності у філософському та юридичному їх
розумінні; по-третє, – наблизитись до з’ясування
сутнісно-антропологічних характеристик права.

Загальна характеристика поняттєвого апарату людинорозуміння у правовій
науці. Перш ніж перейти до аналізу поняття „людина”, слід з’ясувати
зміст понять, які є родовими щодо нього, а саме: „індивід” (синонім –
„індивідуум”) й „істота”.

Терміном „індивід” (від лат. individuum – „неподільне”; в англ. мові –
„individual”) законодавство України не оперує, однак у наукових правових
дослідженнях вчені до нього зверталися. Так, М. Матузов розглядав
індивіда як живу істоту, яка знаходиться у нерозривній єдності з умовами
свого існування (середовищем). Філософські ж словники так визначають
індивіда: 1) одиничне, на відміну від сукупності, маси; окрема жива
істота, особа, людина, на відміну від колективу, соціальної групи,
суспільства у цілому; 2) одиничний, окремий, фіксований, тим чи іншим
способом виділений, відмежований предмет; окрема сутність чи істота;
особина, кожний самостійно існуючий організм; окрема людська особа.
Аналогічні значення подають „Словник іншомовних слів”, „Тлумачний
словник української мови” та „Новий тлумачний словник української мови у
трьох томах” (хоча у ньому поняття „індивідуум” також ототожнюється з
поняттями „особистість”, „персона”, „суб’єкт”, що, видається,
невиправданим, з огляду на змістовну відмінність останніх понять як з
першим, так і між собою).

Стосовно терміно-поняття „істота”. Тлумачні словники розкривають його
через поняття „живий організм”, „людина”, „тварина”, „сотворіння”,
„створіння”, що свідчить про змістовну близькість (однак не
ідентичність) його з поняттям „індивід”.

Із зазначеного випливає, що кожна людина – це жива істота, індивід, але
не всі істоти та індивіди – люди. Говорячи про останніх, доцільно
використовувати як синоніми терміно-поняття „людські істоти”, „людські
індивіди” або „біосоціальні індивіди” (зважаючи на те, що людина –
окремий біологічний вид, який поєднує у собі природні та вироблені у
процесі соціалізації якості, а поняття „біологічний індивід” означає
винятково „індивіда у позиції і в момент, коли імпульси підтверджують
цілісне взаємовідношення з об’єктами довкола нього.., даний термін
робить наголос на живій реальності, яку можна відрізнити від
розмірковування”). На користь цього свідчить те, що англійське
терміно-поняття „human being” (синонімом якого є „man”, хоча
зустрічаються також терміни „person”, „individual”), вжите, зокрема, у
Загальній декларації прав людини, буквально перекладається, як „людська
істота”, проте загальноприйнятим виявився відповідник „людина”. У той же
час український переклад Конвенції про права дитини від 20 листопада
1989 року, котра набула чинності для України 27 вересня 1991 року, у
ст.1 закріплює термін „людська істота” на позначення дитини (можливий
варіант – „людська особина”, проте це словосполучення некоректно
відображає сутність позначуваного ним у юриспруденції поняття, оскільки
термін „особина” має здебільшого біологічне забарвлення, тобто робить
наголос винятково на біологічній природі людини). Додамо також те, що у
російському перекладі ч.1 ст.40 Конституції Ірландії принцип рівності
громадян перед законом виводиться з їх природи як „людських істот”. Як
зрозуміло, тут мова йде про людину, оскільки їй у силу природи
притаманна властивість підпорядковуватися тим чи іншим нормам, будуючи з
них ієрархічні піраміди. З погляду етології таке бачення відповідає
об’єктивним законам розвитку біологічних видів.

Повертаючись до терміно-поняття „біосоціальний індивід”, зауважимо, що
воно може стосуватися і деяких тварин, а саме тих, котрих відносять до
соціальних (евсоціальних), оскільки „кожна форма соціальної поведінки
обов’язково має генетичну основу, котра „змушує” індивідів діяти так,
аби забезпечити успіх для себе та родичів”. Тому зараз, мабуть, не
зовсім коректно стверджувати, що „соціальність” або „суспільність” є
формою суто людського існування.

Будучи членом певної спільності, біосоціальний індивід виділяється і як
неповторний суб’єкт – особа, здатна до усвідомленого способу діяльності.
Тому визначником його специфіки виступає не стільки тілесна
окремішність, скільки певна сукупність духовно-психологічних рис, які
становлять самобутній характер його „Я”. Тобто людський індивід
розглядається крізь призму його дій у специфічних особливостях, котрі не
зводяться до родових і загальних характеристик. А ці особливості
позначаються терміном „індивідуальність”.

Індивідуальність – це неповторна своєрідність якого-небудь явища,
окремої істоти, людини, рівень розвитку людської особистості, сукупність
успадкованих і вироблених у процесі онтогенезу фізичних і психічних
особливостей, котрі відрізняють даного індивіда від усіх інших; це
окрема людина як носій неповторної сукупності психічних властивостей.
Таким чином, якщо терміно-поняття „індивід” вказує на належність
біологічної істоти до єдиного роду, то „індивідуальність” випливає,
зокрема, зі сукупності ставлень такої істоти до світу природи,
суспільства та залежить, окрім іншого, від позиції споглядання цього
індивіда, характеру діяльності останнього й рівня його оригінальності.
Народившись біологічною істотою, людина у житті реалізовує свою
індивідуальність незалежно від того, хоче вона цього чи ні, усвідомлює
це чи не усвідомлює. „Індивідуальність живої людини зберігається від
моменту запліднення протягом усього розвитку й аж до смерті, змінюється
тільки фенотип (зовнішній вигляд). Сьогодні це доведений як елементарний
принцип біології факт”.

Стаття 300 Цивільного кодексу України закріпила серед особистих
немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, право
на індивідуальність, зміст якого залишається не розкритим. Хоча згідно з
частиною 2 цієї статті воно пов’язується з національною, культурною,
релігійною, мовною самобутністю фізичної особи. Тому, гадаємо, перед
правозастосовною та правоінтерпретаційною практикою ще постане питання
про те, яким же особистісним смислом наповнити зазначене
терміно-поняття. На нашу думку, його філософське тлумачення має бути
обов’язково враховане задля того, аби, по-перше, знайти „відправну
точку” для подальшої роботи (з’ясувати його соціальне значення), а
по-друге, розмежувати індивідуальність та особистість (право на розвиток
якої також закріплене у законодавстві), оскільки індивідуальність
свідчить про неповторність людини, котра може бути особистістю, але
індивідуальністю може й не бути; індивідуальність є основою всіх
новаторських, оригінальних, творчих дій людини, її особистого внеску у
розвиток людської культури.

Тепер звернемося до поняття „людина” (англ. „man”, „human”, „human
being”). За критеріями зоологічної систематики всі люди належать до виду
Homo sapiens або Homo sapiens sapiens („людини розумної”) сімейства Homo
підряду вищих приматів ряду приматів підкласу плацентарних класу ссавців
підтипу хребетних типу хордових. Цей вид розглядається як сукупність
поліморфних популяцій, котрі вільно змішуються між собою та дають
плодюче потомство. Таким чином, за будовою тіла, внутрішніх органів,
способом розмноження людина належить до тваринного світу, і ця обставина
вдало використовується у медицині, зокрема для пересадки органів і
тканин.

Тим не менше, людина явно (для себе) виходить за рамки світу тварин і
навіть протистоїть йому завдяки деяким своїм здатностям. І перед
сучасною наукою ставиться завдання сформувати як загальне поняття людини
(„людини загалом”), так і специфічні, умовно кажучи, галузеві поняття
людини („людини зокрема”).

Зазвичай, вчені виходять з того, що людина – це істота, яка уособлює
нерозривну єдність біологічної, соціально-історичної, культурної,
духовно-моральної сторін її існування. Проте проблема грані між людиною
та твариною в історичній антропології ще далека від остаточного
розв’язку. Достатньо навести два протилежні погляди: 1) морфологічної
грані між найрозвинутішими людиноподібними мавпами та першолюдьми не
існує; лише знахідки штучно виготовлених знарядь праці вказують на те,
що викопні кісткові рештки належать людині (Ж. Антоні, М. Урісон); 2)
між людиною та твариною можна провести так званий „мозковий рубікон”,
який становить 700-800 см3 (В. Якимов, В. Кочеткова). До того ж,
еволюціоністським теоріям походження людини активно (і не завжди
безпідставно) протистоять концепції креаціонізму та космізму.

Традиційно вважається, що людина – це суспільна істота, яка являє собою
найвищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб’єкт
суспільно-історичної діяльності та культури, особу як втілення високих
інтелектуальних і моральних властивостей, котра відрізняється від усього
матеріального світу притаманним лише їй якісно специфічним способом
буття – практикою, що визначає і такі суто людські ознаки, як
свідомість, творчість, свобода, а також членороздільна мова, котрі
перетворюють біосоціального індивіда на суспільну істоту. Проте людина є
чимось „завжди більшим, ніж сукупність її соціальних властивостей. Це
більше, ще не реалізоване, тут і там стає вирішальним для розуміння
конкретної людини: друга, коханого, ворога, самого себе – у дослідженні
фактів біографії”.

Як бачимо, наведені вище дефініції різнобічно, проте абстрактно
підходять до визначення поняття людини, оскільки єдиний об’єктивний
критерій для побудови „всеохоплюючої” дефініції відсутній. Якщо у
визначенні поняття людини перерахувати кілька притаманних останній
ознак, то сутність її залишиться все ж не з’ясованою, та й дати повний
перелік характеристик біосоціального індивіда неможливо. Тому він був і
„безперим двоногим з м’якою мочкою вуха та плоскими нігтями” (Платон), і
„політичною істотою”, і „розумною твариною” (Арістотель), і „мислячою
річчю” (Р. Декарт), і „служителем й інтерпретатором природи” (Ф. Бекон),
і „виробником знарядь праці” (Б. Франклін), і „твариною з особливою
зовнішньою організацією та здатністю користуватися зброєю та знаряддями
праці” (К.А. Гельвецій), і „людиною розумною” (К. Лінней), і „єдиною
істотою, яка знає, що вона є” (К. Ясперс), і „людиною-актором” (Й.
Гейзінге), і „сукупністю всіх суспільних відносин” (К. Маркс), і
„синтезом” (С. К’єркегор), і „канатом, закріпленим між звіром і
Надлюдиною” (Ф. Ніцше), і „запитуючим Буттям” (М. Гайдеґґер), і „єдиною
істотою, котра не хоче бути самою собою” (А. Камю), й „істотою
символічною” (Е. Кассірер), і „сумою цінностей” (А. де Сент-Екзюпері), і
„обездоленою твариною” (М. Шелер), й „істотою дисципліни” (А. Гелен), і
„ексцентричною істотою” (Г. Плеснер) тощо.

Кожен з перелічених „образів” біосоціального індивіда характеризував
лише певну сторону людської природи. У зв’язку з цим для формування
загальної дефініції поняття людини доцільніше визначити ті сторони її
існування, „сума” яких і складає її сутність (біологічна,
соціально-історична, духовно-моральна, культурна „природи” або єдність
природного, соціального та духовного, у тому числі душевного). Адже
людське у людині зосереджене головним чином в освоєних нею формах і
способах життєдіяльності, що завжди реалізуються у певному
соціально-культурному контексті.

Отже, поняття „людина” відображає загальні риси, притаманні людському
роду. Однак „всі філософські твердження, котрі містять термін „людина”,
ніколи не обґрунтовуються, виходячи з яких-небудь антропологічних
властивостей, з якого-небудь конкретного образу людини, оскільки… вони
завжди мають на увазі можливу людину, яка ніколи не є якимось попереднім
чи майбутнім станом, а завжди актуальним станом, хоча й таким, що не
зводиться до жодного з сущих”. Тому дати визначення поняття
біосоціального індивіда, котре претендувало би на загальне визнання,
неможливо. Кожен період розвитку суспільства зумовлюватиме виникнення
нових (чи відродження „старих”) концепцій сутності (природи) людини, але
завжди актуальним і достовірним буде те, що „всі люди належать до одного
і того ж виду та мають спільне походження. Вони народжуються рівними у
гідності та в правах (питання лише, чи в усіх правах і в яких саме. –
Д.Г.), й усі вони становлять невід’ємну частину людства” (п.1 ст.1
Декларації про расу та расові передсуди, прийнятої Генеральною Асамблеєю
ООН 27 листопада 1978 року).

Таким чином, людина – жива істота, яка поєднує фізичне та духовне,
природне і соціальне, успадковане та набуте при житті. Причому момент
його настання (зачаття, пологи) достеменно визначити нікому поки що не
вдалося (а тому немає загальноприйнятого уявлення, з якого ж моменту
людину можна вважати саме людиною). А це, до речі, є, так чи інакше,
перешкодою для визначення моменту виникнення в особи прав і обов’язків.
Тому український законодавець закріпив неспростовну презумпцію про те,
що правоздатність людини виникає у момент її народження, проте у
випадках, встановлених законом, охороняються й інтереси зачатої, але ще
не народженої дитини (ч.2 ст.25 Цивільного кодексу України). А
відповідно до ч.1 ст.6 Закону України „Про охорону дитинства” дитина має
право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за
критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я.

У той же час зарубіжний досвід дає приклади інакшого підходу. Так,
згідно з п.1 ст.4 Американської конвенції про права людини від 22
листопада 1969 року (набрала чинності у 1978 році) право на повагу до
життя „захищається законом і, зазвичай, з моменту зачаття”. А
підпараграф 30 ст.40 Конституції Ірландії встановлює: „Держава визнає
право на життя ненародженого та, маючи на увазі рівне право на життя
матері, гарантує у своїх законах повагу і, наскільки це можливо, захищає
та підтримує своїми законами це право”. Подібне положення закріплено й у
ч.1 ст.15 Конституції Словацької Республіки, де проголошено охорону
життя людини до її народження.

Необхідно зазначити, що загальнотеоретична юриспруденція та філософія
права, роблячи спроби дати дефініцію „галузевого” (правового,
юридичного) типу біосоціального індивіда або ж обмежуючись констатацією
наявності такого типу, також не залишилися осторонь проблеми сутності
біосоціального індивіда і поширеної у суспільних науках тенденції до
створення образу „своєї” людини. Мова йде про оперування в юриспруденції
поняттями „юридична людина”, „правова істота” тощо. Ж. Карбоньє вважав,
що тільки людина може бути юридичною істотою, оскільки їй притаманна
здатність створювати та сприймати юридичне. В. Малахов стверджує, що
„правова істота співпадає з людиною. Правовимірність життя є те, що
іманентно притаманне людині. Право – властивість людини, а людина –
субстанція права”. Дещо протилежної позиції дотримується В. Нерсесянц,
на думку якого „можна сказати, що людина за своєю природою – істота
правова. Але подібні судження зовсім не означають апріорності, природної
даності, вродженої притаманності людині політичної чи правової сутності,
політичних чи правових властивостей і якостей”.

Аналізуючи погляди вищезазначених вчених, зауважимо, що, на нашу думку,
поняття „юридична істота” не є тотожним поняттям „правова істота” та
„людина”. Як перше, так і друге охоплюють не лише людей, але й інших
живих організмів, однак у першому випадку – таких, що наділені державою
юридичною правосуб’єктністю, а у другому – таких, яким притаманні
вроджені правові властивості – невід’ємні, природні права.

Зважаючи на те, що, з одного боку, народившись, ми вже застаємо систему
„винайдених” державою юридичних норм, а з іншого, частина науковців –
прихильників природно-правової концепції – схильна виводити певні норми
права з самої природи людини, можна стверджувати, що „людина у праві”
(терміно-поняття, запроваджене Г. Радбрухом, на позначення філософської
концепції „картини людини” в юриспруденції) має два образи: правової
людини та людини юридичної. Правова людина – це людський індивід,
котрому – з огляду на його біологічну природу – притаманні вроджені
правові якості (природні, невід’ємні, основні права), що є найважливішою
складовою загальносоціального права. А юридична людина – це людський
індивід, котрий у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізовувати
та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове,
юридичне, „позитивне”) явище, яке є елементом сформованої у певному
суспільстві культури. Саме через юридичне (позитивне) право
біосоціальний індивід „реалізує можливості та силу розуму – свою
виняткову і вражаючу… здатність осягати оточуючий світ, передбачати,
оцінювати, приймати рішення та впроваджувати ці рішення у життя. Звідси
– свою здатність бути творцем, створювачем, імпульсом й активною силою в
розвитку дійсності”. Лише у контексті культури, котра є такою ж
неприродною, як і людська свідомість, людина може бути самою собою,
проте не повинна втрачати свої правові риси (властивості, якості).
Соціальність „складає тільки максимум космологічного звершення можливого
в еволюції природи від хаосу до порядку та гармонії. Цей антропологічний
дискурс до впорядкування сущого зумовлений органічною конституцією
людини, в якій розгортаються тілесні потреби, захоплюючи думку в
службовому напрямі забезпечити насичення тіла, підтримати та зберегти
життя”.

Наведені інтерпретації правового та юридичного образів людини разом
відображають як обмежену константність і незмінність „частини” загальної
людської сутності, так й обмежену її мінливість. Це дозволяє розглядати,
так би мовити, „юриспруденційну” сутність біосоціального індивіда як
„природно-позитивну”. Інакше ж, „якщо припустити, що людина є безмежно
податливою, безвольною істотою (біологічним індивідом. – Д.Г.), то у
такому разі вона без спротиву опинилася би під гнітом норм й інститутів,
які позбавляють людську природу можливості мобілізувати свої внутрішні
сили та спрямувати їх на зміну цих систем”, а „якщо би людина була
всього лише творінням культурних систем (соціальним індивідом. – Д.Г.),
критика чи оцінка соціальних явищ з позиції благополуччя людини була би
неможливою через відсутність місця для поняття «людина»”.

Статистика представленого у Конституції України правового
людинорозуміння свідчить, що терміно-поняття „людина” вживається у ній
31 раз, але найпоширенішим в Основному Законі є терміно-поняття
„громадянин” (зустрічається 75 разів). Як відомо, громадянин – це
„людина, яка наділена усією повнотою, насамперед, політичних прав і має
право та можливість безпосередньо (як урядовець) чи опосередковано (як
виборець) брати участь в управлінні державою”; „це особа, яка несе
відповідальність і має певні обов’язки перед власним народом, державою
та суспільством”, „фізична особа, правовий статус якої обумовлений її
належністю до громадянства певної держави”.

Наведені визначення дозволяють виділити найбільш істотні „ознаки” особи
як громадянина: 1) громадянином може бути тільки людина – фізична особа;
2) він наділений комплексом прав, серед яких домінують політичні (у
людини ж домінують „вітальні” (фізичні) та особистісні права); 3)
„обсяг” його правового статусу обумовлений належністю до громадянства
конкретної держави; 4) громадянин бере участь (вправі брати участь) в
управлінні державою; 5) він виконує обов’язки та несе відповідальність
не тільки перед собою та суспільством (народом), але й перед державою;
6) йому притаманна „громадянськість” – ознака, яка свідчить про те, що
громадянин може „функціонувати” і поза державою, перебуваючи в її
громадянстві, і при цьому не втрачати своїх якісних характеристик.

Оскільки не кожна людина є громадянином, існують, як відомо, певні
відмінності у правових статусах людей, які перебувають на території
держави; громадянство держави (на відміну від так званого „громадянства
Землі”) надає людині ширший каталог прав і створює обов’язки, додаткові
до природних. Хоча іноді може спостерігатися й протилежна тенденція:
звуження державою обсягу природних (вроджених, основних, абсолютних,
невідчужуваних) прав і покладення на громадянина надмірної кількості
зобов’язань (наприклад, визнання одним з видів покарань (однією з меж
права на життя) смертної кари, а також запровадження обов’язку
працювати). Зазвичай, коли йдеться про права людини, використовуються
конструкції „кожний”, „ніхто”, „усі”, „визнається право”, „гарантується
свобода” або інші словосполучення безособового характеру. Стосовно ж
прав громадян, то такі права, здебільшого, адресуються саме останнім
(„громадянин може”), проте можуть формулюватися і як права народу
(Японія) або, скажімо, права осіб певної національної належності
(Іспанія, ФРН).

Поняття „особистість” (англ. „personality”, рос. „личность”), як і
поняття „людина”, мало та має різну інтерпретацію, котра залежить від
філософської позиції інтерпретатора, а також від предмета тієї науки, в
якій відповідне поняття використовується. Нині „особистість” – це
загальновживаний і науковий термін (спільний для психології, філософії,
соціології, юриспруденції), що може позначати поняття про: 1) стійку
систему соціально значимих рис, які характеризують індивіда як члена
того чи іншого суспільства або спільноти (психологія); 2)
індивідуального носія цих рис як вільного та відповідального суб’єкта
свідомої вольової діяльності (філософія); 3) сукупність соціальних ролей
окремої людини (соціологія). Зауважимо, що, окрім цього, у тлумачних
словниках української мови терміно-поняття „особистість” виступає
синонімом терміно-понять „індивідуальність” та „особа”, що створює,
швидше, додаткові труднощі, ніж допомагає в інтерпретації.

Кожна з наук здійснює „свою” типологізацію особистостей: у філософії –
відповідно до соціально-історичної або культурно-світоглядної
періодизації, у психології – з погляду структури та функціонування
людської психіки, у соціології – відповідно до видів міжгрупової чи
внутрішньогрупової взаємодії, суспільно-групової „приналежності”. І хоча
правнича наука не дає власного визначення загального поняття
особистості, проте, виходячи із його дефініції, можна дійти висновку, що
поняттям „правова особистість” охоплюється правова людина як її „носій”
та притаманні такій людині природні (невід’ємні, основні) права, що
забезпечують можливість її функціонування у певних життєвих ситуаціях.
Поняття ж „юридична особистість” відображає ті соціально зумовлені
якості, характеристики „юридичної людини”, які закріплені у
спеціально-соціальному (юридичному, „позитивному”) праві конкретного
історичного типу. На користь цього свідчить те, що „особистість
конкретно-історичного типу, будучи об’єктом аналізу історичної науки,…
може слугувати пояснюючим принципом для характеристики тих або інших
особливостей індивідуального прояву загальних, типових рис особистості у
конкретно-історичних обставинах”. Таким чином, юридична особистість – це
стійка система соціально значимих якостей юридичної людини –
забезпечуваних і/або наданих їй суб’єктом юридичної правотворчості, – що
відображає рівень свободи цієї людини, межі її відповідальності у
певному суспільстві й у відповідній правовій системі.

З викладеного випливає, що поняття правової та юридичної особистостей не
співпадають за обсягом. В ідеалі юридична особистість повинна
„розвивати” особистість правову; необхідно, щоби перша повністю
охоплювала другу та забезпечувала (гарантувала) незмінність
(стабільність, необмежуваність) властивостей останньої і можливостей для
їх прояву. Проте вся історія людства складається якраз з таких ситуацій,
коли юридична особистість повністю чи частково „витісняє”, а не
„розвиває” правову, обмежуючи природні права. Кожне суспільство
намагається врегулювати відносини не тільки щодо „позитивних”
(державно-вольових, юридичних, неосновних) прав, але й стосовно прав
природних (невід’ємних, основних), обмеження яких обґрунтовується
культурною специфікою, історичною необхідністю тощо.

Будь-яка людина для забезпечення свого існування й розвитку, для того,
щоб стати особистістю, повинна мати певні можливості для власної
свідомої діяльності, для самоутвердження, а їх сукупність характеризує
той чи інший стан свободи, який слугує, таким чином, найбільш загальною,
важливою передумовою задоволення потреб й інтересів кожного
біосоціального індивіда. Однак, „уся свобода” не повинна творитися через
придушення, утискання „неприродними межами” тієї „частини свободи”,
котра притаманна правовій людині та становить її сутність. Навпаки, „уся
свобода” має бути сумою органічно поєднаних правової та юридичної
сутностей людини. За такої умови „юридична особистість” не виводитиме за
свої межі „правову особистість”, залишаючи не охопленою (а отже, й не
забезпеченою) частину останньої або „спустошуючи” її внутрішній зміст;
така юридична особистість становитиме, так би мовити, „юридичну
самоцінність”. Дещо перефразовуючи К. Леві-Строса, можна було би
сказати, що кожен людський індивід має власну юридичну особистість як
тотем: вона є „означником його означеного буття”.

Стаття 1 Декларації про право на розвиток, затвердженої резолюцією
41/128 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986, проголошує право на
розвиток невід’ємним правом людини, в силу якого кожен біосоціальний
індивід і всі народи „мають право брати участь у такому економічному,
соціальному, культурному та політичному розвитку, при якому можуть бути
повністю реалізовані права людини й основні свободи, а також сприяти
йому і користуватися його благами”. Європейський суд з прав людини у
рішенні, ухваленому 13 лютого 2003 року у справі „Одьювре проти
Франції”, констатував, що право на індивідуальний розвиток, поміж інших
інтересів, захищається ст.8 Конвенції про захист прав людини та основних
свобод. „Концепція індивідуального розвитку, – зауважив Суд, – охоплює
можливість особи володіти докладною інформацією, що допомагає
визначитись їй як людській істоті, а також враховує життєво важливий
інтерес особи в одержанні інформації, яка правдиво розкриває важливі
аспекти її людської індивідуальності…”. За створення належних умов для
всього вищезазначеного відповідальними є держави, котрі повинні
співпрацювати одна з одною з метою забезпечення розвитку й усунення
перешкод на його шляху (ст.3 згаданої Декларації), а „кожна людина має
обов’язки перед таким суспільством, в якому лише й можливий вільний і
повний розвиток її особистості” (ч.1 ст.29 Загальної декларації прав
людини). У зв’язку з цим більшість європейських держав закріпили право
людини на розвиток її особистості (ч.1 ст.5 Конституції Греції, ст.23
Конституції України, ч.1 ст.2 Конституції ФРН тощо).

Юридичне регулювання формування та прояву поведінки особистості
пов’язане, передусім, з необхідністю усунення чи виправлення відхилень
від встановлених державою соціальних норм. Хоча первинним суб’єктом
формування особистості (якщо вторинними вважати суб’єктів юридичної
правотворчості) є сім’я, котра, будучи „природним головним осередком
суспільства” (ч.3 ст.14 Конституції Республіки Намібія), „основою
суспільства та держави” (ч.1 ст.38 Конституції Литовської Республіки),
моральним інститутом, який володіє невід’ємними та невідчужуваними
правами, що передують будь-якому позитивному праву і є вищими щодо нього
(підпараграф 1.10 ст. 41 Конституції Ірландії), а також „природним
середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного,
соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення”, несе
відповідальність за створення належних умов для цього (ч.1 ст.11 Закону
України „Про охорону дитинства”), однак „ні держава, ні церква, ні
національність, ні даний суспільний клас, ні община, ні сім’я не можуть
повністю підпорядкувати собі особистість саме тому, що до такого
підпорядкування прагнуть усі вони спільно. Точно так само, хоча
особистість і є продуктом суспільства, проте вона ніколи не є простим
відображенням того, чим живе та керується дане окреме суспільство. Кожна
особистість – продукт спільного впливу декількох суспільств, і майже
щодо кожної є своя особлива комбінація таких суспільних впливів”.

З огляду на те, що особистістю не народжуються, а стають завдяки
набутому за життя досвіду, освіті, вихованню, у літературі
стверджується, що дитина – не особистість, душевно хворий – також.
Стосовно такої позиції зауважимо, що формальні критерії дорослості та
сформованості людини (як от: досягнення нею 18-річного віку, вступ у
шлюб) не дозволяють визначити, стала вона особистістю чи ні. Іноді за
цими, а також за фізіологічними, соціальними показниками перед нами може
стояти малолітня людина, проте рівень її інтелекту, манери поведінки і
таке інше все ж свідчитимуть, що вона – особистість. Незважаючи на даний
підхід, закон проводить градацію можливостей людини, спираючись на
залежність між ступенем розвитку її особистості та віковими,
фізіологічними й іншими „особливостями” (див. наприклад, ст.31-35
Цивільного кодексу України, ст.4, 22, 23, 26 Сімейного кодексу України);
однак такі обмеження спрямовані на впорядкування суспільних відносин і
накладаються в інтересах соціуму. Водночас зауважимо, що з факту
становлення людини як особистості тільки у соціальній діяльності та
через неї зовсім не випливає, що пояснення всіх проявів особистості
вичерпуються лише її попереднім досвідом. „Адже особистість людини
визначається не тільки тим, що вона (людина) вже є, але й тим, чим вона
хоче бути, до чого прагне як до віддаленої цілі, які завдання ставить
перед собою”.

Тепер звернемося ще до двох термінів, котрі позначають не завжди одні й
ті ж поняття у філософії та правовій науці. Йдеться про терміни
„суб’єкт” і „особа”.

За умови вияву активності, спрямованої на конкретний об’єкт,
біосоціальний індивід стає суб’єктом (англ. „entity”, „person”,
„subject” тощо) – носієм предметно-практичної діяльності та творчим
началом у пізнавальному процесі, яким є не просто людина, а, власне,
особа (англ. „person”, рос. „лицо”, „личность”) – індивід як суб’єкт
соціальної дійсності, людина у системі суспільних зв’язків і відносин.

Очевидно, загальна філософія виходить з того, що суб’єктом є тільки
представник людського роду (хоча деякі сучасні філософські течії схильні
відносити до суб’єктів й інших індивідів). Для філософсько-правової
науки суб’єкт права – це „істота, котра розглядається певним, історично
даним правом як самоціль”. „Людина – особа не тому, що вона жива істота,
наділена тілом і душею, а тому, що вона відповідно до правопорядку
представляє собою самоціль”. Самоцілі ж „виключають систему
підпорядкування одна одній. Поняття особи тому – поняття рівності”. Без
останнього „було би немислимим приватне право, тому що приватне право…
– сфера зрівняльної справедливості… Але результати рівні, якщо
суб’єкти, котрі ними обмінюються, також рівні. Індивідуалістичні та
соціальні правові погляди виходять тому з поняття рівності осіб”.

Визнання особи самостійним суб’єктом юридично захищених прав,
володільцем правоздатності та дієздатності тягне за собою її звільнення
від повного поглинання суспільством, дарує можливість стояти перед лицем
останнього „як деяка самостійна сила, як деяка юридична самоцінність”. У
загальній теорії права суб’єкт – це особа, наділена хоча би
правоздатністю (а щодо певних відносин – ще й дієздатністю); бути
суб’єктом – означає володіти правосуб’єктністю. Тобто, як не кожна
людина є особистістю, так і не кожна людина може бути суб’єктом права.
Останнім може визнаватися лише біосоціальний індивід, який має
свідомість і волю, наділений якістю особистості, здатний здійснювати
активні дії та нести за них відповідальність (однак з цього принципу
існують і винятки: наприклад, згідно зі ст.56 Конституції Республіки
Угорщина кожна людина у цій країні визнається суб’єктом права). У той же
час таким суб’єктом може стати не лише біосоціальний індивід (фізична
особа), але й державне чи громадське об’єднання (а серед них левову
частку становлять юридичні особи), соціальна спільнота (трудовий
колектив, територіальна громада, народ тощо) і навіть тварина. Це
дозволяє говорити про наявність як „правосуб’єктного людинорозуміння”,
так і „юридичного суб’єкторозуміння”, котре не обмежується осмисленням
винятково фізичних осіб.

Як бачимо, правова наука розвинула зміст філософських терміно-понять
„особа” та „суб’єкт”, позначивши терміном „особа” більш широке коло
суб’єктів соціальної дійсності та начеби створивши нових суб’єктів
соціальної дійсності – осіб юридичних. Проте постає запитання: чи
наділені останні тими ж правами та обов’язками, що й особи фізичні? На
перший погляд, відповідь мала би бути однозначною: ні. Але якщо виходити
з сутності (природи) кожної категорії осіб, до єдиної відповіді дійти
неможливо. Стосовно обов’язків, то більшість держав світу не визнають,
наприклад, кримінальну відповідальність юридичних осіб, що вже відрізняє
їх статус від статусу осіб фізичних. Так само можна з упевненістю
стверджувати, що фізичні (вітальні) та особистісні права людини є
„чужими” для юридичної особи, оскільки остання не має ані потреби в них
(якщо такий суб’єкт взагалі може мати власні потреби), ані можливості
фактично їх реалізувати. Щодо інших прав, то можна звернути увагу на ч.3
ст.19 Конституції ФРН, котра встановлює: „Основні права розповсюджуються
також на юридичних осіб ФРН, оскільки ці права, по суті, можуть бути до
них застосовані”. Більш коректно подібна норма сформульована у ч.2 ст.9
Конституції Естонської Республіки: „Перелічені в Основному Законі права,
свободи та обов’язки поширюються на юридичних осіб остільки, оскільки це
узгоджується із загальними цілями юридичних осіб і суттю таких прав,
свобод та обов’язків”.

У тих же державах, в яких норма про права юридичних осіб не відображена
у Конституції, раніше чи пізніше це питання постає у ході тлумачення
змісту прав людини. Так, Конституційний Суд Російської Федерації у
Постанові №20-П від 17 грудня 1996 року (справа про безспірне стягнення
податків і штрафів) вказав: „… конституційне право людини та громадянина
… поширюється на юридичних осіб тією мірою, якою це право за своєю
природою може бути до них застосовано…. Вони були створені громадянами
спеціально з метою спільної реалізації … конституційних прав” (абз.1,
2 п.4 мотивувальної частини). А Конституційний Суд України у Рішенні
№1-рп/99 від 9 лютого 1999 року (справа про зворотну дію в часі законів
та інших нормативно-правових актів) дійшов висновку, що загальне правило
ч.1 ст.58 Конституції України про зворотну дію в часі нормативних актів
у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність,
стосується лише фізичних осіб, оскільки воно міститься у розділі ІІ
„Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Суд водночас
зауважив, що принцип зворотної дії може поширюватися і на юридичних
осіб, однак тільки у випадках прямої вказівки на це у відповідному
нормативно-правовому акті (п.3 мотивувальної частини рішення).

Ясна річ, представлені тут результати дослідження не претендують на
повноту та вичерпність і потребують подальшої перевірки. Однак, як
видається, з’ясування змісту складових поняттєвого апарату
людинорозуміння з використанням філософського досвіду дозволяє:
по-перше, впорядкувати існуюче багатоманіття термінів, котрі стосуються
поняття людини; по-друге, запропонувати чи уточнити визначення
позначуваних ними понять (що певною мірою сприяє розв’язанню проблеми
неоднозначної інтерпретації останніх); по-третє, визначити
співвідношення цих терміно-понять і, по-четверте, дещо удосконалити мову
юриспруденції.

§3 Гідність людини як фундамент її природних прав

Терміно-поняття „гідність” у юридичних актах. Останнім часом в Україні,
як і в інших країнах Європи , відчутно актуалізується право людини на
захист її честі й гідності та на компенсацію моральної шкоди,
спричиненої внаслідок порушення будь-яких її прав. У цьому, гадаю,
невипадковому процесі знаходить прояв закономірна тенденція зростання
самоцінності кожної людини. А стан і рівень реалізації цієї тенденції у
тій або іншій державі можуть слугувати хіба що не вирішальним критерієм
суспільного прогресу, найбільш переконливим показником
„людиноцентристської” орієнтації відповідної країни.

Відображення зазначеної тенденції можна спостерігати як на міжнародному,
так і на національному рівнях правового регулювання.

Так, відзначимо, що поняття “гідність людини” вельми інтенсивно
використано у низці фундаментальних міжнародно-правових актів. Для
прикладу, за нашими підрахунками, з проаналізованих нами 97 таких актів
згадку про людську гідність містять 54 акти. А в одному із актів Ради
Європи це поняття включено навіть до назви акта: “Конвенція про захист
прав і гідності людини з огляду на застосування досягнень біології та
медицини” (прийнята 4 квітня 1997р.).

Особливе значення у цьому відношенні має Загальна декларація прав людини
1948 р., яка спричинила засадничий ідейний вплив на розвиток
міжнародного захисту прав людини. Людська гідність стала однією з
центральних категорій міжнародних правових актів власне через її
закріплення у вказаному правовому акті. Цей документ звертається до
поняття людської гідності шість разів. Серед них розрізняються:

загальне чи абстрактне звернення до людської гідності. Застосовується з
метою виділення основних соціальних цінностей і засад функціонування
суспільства. Зокрема, у преамбулі Загальної декларації вказано, що
визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї та рівних і
невід’ємних їхніх прав, є основою свободи, справедливості та загального
миру в усьому світі. Підкреслено, що народи ООН підтвердили свою віру в
основні права людини та в гідність і цінність людської особи;

нормативне. Таке звернення до людської гідності визначає систему
ідеальних або бажаних соціальних зв’язків, які лежать в основі
взаємовідносин між людьми. Так, ст.1 вказує, що всі люди народжуються
вільними й рівними за своєю гідністю та правами. Вони наділені розумом і
совістю та повинні діяти один стосовно одного у дусі братерства;

позанормативне. Зокрема, ст.5 вказує, що ніхто не повинен зазнавати
тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську
гідність, ставлення чи покарання. Ст.22 закріплює право кожної людини на
соціальне забезпечення, а також на реалізацію необхідних для підтримки
її гідності й вільного розвитку особистості прав у економічній,
соціальній і культурній сферах. Ст.23 закріплює право кожного, хто
працює, на справедливу й задовільну винагороду, яка забезпечує гідне
людини існування.

У цьому аспекті особливе місце належить і Міжнародному пакту про
економічні, соціальні та культурні права і Міжнародному пакту про
громадянські і політичні права. У преамбулах цих пактів міститься
посилання на Загальну декларацію прав людини (загальне звернення до
людської гідності). Однак визначальне місце у них посідає нормативне
звернення до людської гідності: „всі права випливають з властивої
людській особі гідності”. З такого формулювання випливає кілька суттєвих
висновків:

людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься
на рівень принципу права;

людська гідність належить кожному, незалежно від її законодавчого
закріплення;

право людини на гідність випливає з принципу людської гідності.

В інших міжнародних правових актах терміно-поняття „людська гідність”
застосовується у двох випадках:

відсилкове застосування – у вигляді посилання у преамбулах таких актів
на відповідні формулювання Загальної декларації прав людини;

безпосереднє застосування поняття „людська гідність” – здебільшого
нормативне чи позанормативне.

У разі безпосереднього застосування поняття людської гідності вона
розглядається як:

Філософська основа, елемент антропологічної концепції. Так Декларація
ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації наголошує на
необхідності забезпечення поваги гідності людської особистості;

Морально-правовий стандарт. Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею
людьми і з експлуатацією проституції третіми особами визнає проституцію
й торгівлю людьми несумісними з гідністю і цінністю людської особи і
такими, що загрожують благополуччю людини, сім’ї та суспільства.
Декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок визнає, що
остання „несумісна з гідністю жінки як людини, благополуччям сім’ї та
суспільства”;

Елемент законодавчих дефініцій, що формулюється для досягнення
конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту. Конвенція ООН
про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього визначає „злочин
апартеїду” як посягання на свободу чи гідність;

Стандарт, якому суперечить явище, що засуджується відповідним
міжнародним правовим актом. Це можуть бути, наприклад, голод, релігійна
неповага, дискримінація жінок, расова дискримінація, тортури, нелюдське
або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

Об’єкт протиправних порушень – без одночасної вказівки таких
протиправних порушень. Декларація ООН про захист жінок та дітей у
надзвичайних ситуаціях і в період збройних конфліктів зазначає, що
гідність людської особи і в подальшому зазнає значних порушень;

Об’єкт можливих протиправних порушень з одночасною вказівкою на них.
Декларація ООН про використання науково-технічного прогресу в інтересах
миру і на благо людства зазначає, що науково-технічні досягнення можуть
потягнути за собою небезпеку для громадянських і політичних прав окремої
особи чи групи осіб і для людської гідності;

Об’єкт державно-правового захисту. Зокрема, остання згадана Декларація
ООН зазначає, що „всі держави вживають ефективних заходів, включаючи
законодавчі, з метою попередження і недопущення використання
науково-технічних досягнень на шкоду правам людини і основним свободам і
гідності людської особистості”;

Ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним
правовим актом. Скажімо, Декларація про поширення серед молоді ідеалів
миру, взаємної поваги і взаєморозуміння між народами наголошує на тому,
що головною ціллю ООН у галузі прав людини є досягнення кожною людиною
максимуму свободи і гідності. ООН настійно закликає до подвоєння зусиль
з метою забезпечення всім людям життя, що відповідає вимогам свободи і
гідності.

Поряд з цим жоден з міжнародних правових актів не містить загального
визначення поняття „людська гідність”. Це зумовлює неоднозначне
розуміння зазначеного поняття і може призвести до його невиправдано
звуженого тлумачення. Чітке ж визначення у таких актах поняття „людська
гідність” могло б виступати формальною підставою для розширення
можливостей забезпечення, охорони й захисту прав людини.

Поняття „гідність людини” дістає втілення й у конституціях деяких
держав. Так, ст.3 Конституції Італії, ухваленої 27 грудня 1947р.,
закріплює положення про те, що „всі громадяни мають однакову суспільну
гідність”. (І це закріплення відбулося ще за рік до прийняття ООН
Загальної декларації прав людини, у ст.1 якої виголошено, що всі люди
народжуються “рівними у своїй гідності”).

Процес конституційного відображення феномену гідності людини кардинально
інтенсифікувався у тих державах Центральної й Східної Європи, які
належать до перехідних (постсоціалістичних). Поняття гідності
зустрічаємо нині, зокрема, у конституціях Білорусі, Болгарії, Естонії,
Литви, Македонії, Молдови, Росії, Словаччини, Словенії, Узбекистану,
Хорватії, Чехії. У Конституції Республіки Польща зафіксовано, що
„природжена й невід’ємна гідність людини є джерелом свобод і прав людини
і громадянина. Вона є непорушною, а її повага і захист становлять
обов’язок органів публічної влади” (ст.30).

Окрім цього, у конституціях деяких держав йдеться, так чи інакше, про
право людини і громадянина на відшкодування (компенсацію) моральних
збитків (Білорусь, Естонія, Литва, Словаччина, Україна, Хорватія,
Чехія).А щодо судового захисту цього права ухвалювались спеціальні
постанови Пленумів Верховного Суду України (1995р., зі змінами у 2001р.)
та Пленуму Верховного Суду Російської Федерації (1994р.).

З огляду на усі такі обставини, й сучасна юридична наука приділяє все
більшу увагу різноманітним проблемам юридичного захисту людської
гідності та юридичного забезпечення права людини на компенсацію
моральної шкоди. Ці проблеми досліджувались, зокрема, у монографіях А.
Загорулько (Харків, 1996), А. Ерделевського (Москва, 1996, 1997, 1998),
І. Марогулової (Москва, 1998), М. Гошовського та О. Кучинської (Київ,
1998), І. Полякова (Москва, 1998), А. Шпунара (Будгощ, 1999), Я. Гайди
(Люблін, 2000), К. Голубєва і С. Наріжного (Санкт-Петербург, 2000), В.
Паліюка (Харків, 2000), А. Власова (Москва, 2000), Р. Стефанчука (Київ,
2001), у міжнародній збірці статей „Гідність людини як категорія права”
(Варшава, 2001).

З цієї тематики лише у другій половині 90-х років минулого століття в
Україні й Росії було захищено понад десять кандидатських дисертацій.

Усе це якраз і є свідченням невипадковості, закономірності згаданої
гуманістичної тенденції у розвитку інституту прав людини.

Що ж до наукового осмислення, теоретичної інтерпретації зазначеної
проблематики, то кидається у вічі неабияка строкатість, неоднаковість
поглядів юристів з багатьох питань, котрі охоплюються нею (йдеться,
зокрема, про: сутність, характер і види моральної шкоди; підстави
виникнення права на її компенсацію, коло суб’єктів, у яких це право
виникає; критерії визначення грошової або ж іншої компенсації; юридичний
механізм реалізації цього права).

Та навряд чи такий плюралізм сприяє здійсненності й ефективності захисту
(передовсім судового захисту) права, що розглядається. Одна із основних
причин існуючих розбіжностей вбачається у тому, що право людини на
компенсацію моральної шкоди досліджується, зазвичай, із
юридично-галузевих позицій, у той час як воно, на мою думку, має
загальноюридичний (а ще точніше – загальноправовий) характер . А вже
давно відомо, що вирішенню „часткових”, більш-менш конкретних питань має
неодмінно передувати розв’язання проблем найбільш загальних, зокрема
конструювання вихідних, базових, методологічно визначальних категорій
(моральна шкода, компенсація моральної шкоди, право людини на таку
компенсацію).

Суб’єктивна й об’єктивна (антропна) гідність людини. Існують такі
доктринальні інтерпретації категорії гідності людини, котрі залежно від
суб’єкта оцінювання можуть бути позначені як:

„суб’єктивістський” (самооцінка людиною її власної цінності,
значущості). Так, людина усвідомлює своє становище у суспільстві,
колективі. Їй притаманні самоповага та потреба у поважанні її іншими
людьми. Ця внутрішня самооцінка власних якостей, здібностей, світогляду,
свого суспільного значення і є, на думку М. Малеїна, гідністю. Схожого
погляду дотримується Ю. Скуратов. В. Здравосмислов під гідністю розуміє
поважання високих моральних якостей у самому собі;

„об’єктивістсько-соціальний” (соціальна- групова чи загальносуспільна –
оцінка гідності людини). М. Коржанський визначає гідність особи як право
на громадську повагу, що ґрунтується на визнанні суспільством
громадської цінності цієї особи. Він розглядає гідність як публічну
цінність особи;

„суб’єктивістсько-соціальний” (самооцінка людиною її соціальної оцінки,
сформульованої іншими суб’єктами). Так, С. Братусь, О. Красавчиков
поняття гідності визначали як відображення у свідомості громадянина його
оцінки соціумом, тобто самооцінку особою її суспільної оцінки.

Коли йдеться про гідність конкретної людини, то мається на увазі у першу
чергу самооцінка, тобто внутрішня оцінка людиною самої себе. Самооцінка
– це судження біосоціального індивіда про міру наявності у нього тих чи
інших якостей, властивостей у співвідношенні з певним еталоном, зразком,
котрий формується суспільством або певною його групою (найчастіше –
групою домінуючою). Така самооцінка буде тим правильнішою,
достовірнішою, чим точніше вона відображатиме ту оцінку, яку дають цій
людині інші люди, у відносинах з котрими вона перебуває. Остання
обставина дає підставу ставити питання про істинність чи хибність
самооцінки.

Самооцінка є формою вияву, центральним компонентом самосвідомості, тобто
усвідомлення людиною себе самої як особистості: зокрема, усвідомлення
своєї життєдіяльності у суспільстві, стосунків з іншими людьми, рис
свого характеру, своїх вчинків, їх мотивів, цілей, своїх розумових,
фізичних, моральних якостей.

У такому випадку гідність людини – це внутрішня оцінка людиною власної
самоцінності, яка ґрунтується на об’єктивно існуючій цінності даної
людини для інших суб’єктів.

Власне оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є
суттєвим засобом впливу на самосвідомість людини. На підставі такої
оцінки формується еталон вимог, котрі ставляться до поведінки людей у
конкретній ситуації. Враховуючи ці вимоги, людина самостійно (але
тільки-но на основі практики своїх стосунків з іншими суб’єктами!)
отримує уявлення про особисту (власну) гідність.

Біосоціальний індивід набуває свою особисту (власну) гідність і може її
втратити як у власних очах, так і в оцінці інших людей. Гідність, що
розуміється в такий спосіб, не належить „автоматично” кожній людині, а
залежить від її поведінки в щоденному житті. На думку деяких вчених,
особа, в якої досить розвинуте почуття власної гідності:

діє згідно з власною системою цінностей і переконань, намагається бути
вірною собі. Вище цінує правду ніж одноразову користь. Життя розуміє як
акт самоствердження;

вміє захищати свою самобутність і індивідуальність. У випадку загрози
панує над собою, контролює свої емоції та агресію;

не піддається на маніпуляції, не вимінює своєї індивідуальності на
матеріальну користь чи доступ до влади;

з обережністю сприймає нові ідеї щодо світосприйняття. Лише достатні
аргументи можуть її переконати змінити свою систему цінностей і засади
поведінки;

поводить себе гідно та розважливо.

Універсальною і, можна сказати, мінімально константною гідністю людини є
її антропна гідність. Йдеться про гідність, якою наділений кожен без
винятку, безвідносно до його індивідуальних особливостей чи соціального
статусу. В основу такої інтерпретації покладено так званий
об’єктивістсько-антропологічний підхід до розуміння гідності людини.
Його втілено у тих міжнародно-правових положеннях, згідно з якими
гідність людини є властивістю усіх членів людської сім’ї, й усі люди є
рівними у своїй гідності (про що йдеться, зокрема, у преамбулах до
кожного із трьох актів, які складають Міжнародну хартію прав людини).

Теоретичним відображенням такого підходу можна вважати дефініцію, згідно
з якою антропна гідність – це самоцінність людини як біосоціальної
істоти – унікального родового суб’єкта, який уособлює найвищий рівень
розвитку буття на Землі.

Така гідність людини, якраз з огляду на її природу, є абсолютною,
об’єктивно недоторканною, незайманою; вона сама по собі не може якимось
чином безпосередньо ушкоджуватись, не може бути об’єктом порушення. Тому
навряд чи можна об’єктивістсько-антропологічне розуміння гідності
безпосередньо пов’язати з правом людини на компенсацію моральної шкоди,
спричиненої приниженням „антропної” гідності людини. Однак саме оцінка
навіть такої гідності може принижуватись, вражатись, спотворюватись,
зокрема, коли порушується будь-яке право людини (причому незалежно від
того, зафіксоване воно у національному законодавстві чи ні). Тоді у цієї
людини може виникати моральна шкода та, за певних умов, право на
компенсацію останньої.

Підрив, руйнація гідності людини – це неминучий супутник, соціальна
„тінь” будь-чийого зазіхання на усяке право, оскільки й у таких випадках
в потерпілого ,зазвичай, виникають почуття приниженості, образи й інші
негативні переживання , стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у
цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає
непрямим об’єктом правопорушення.

Одним словом, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь
свободи, завжди потерпає людська гідність. Саме такий різновид
неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз
вимога щодо її компенсації висувається потерпілим – принаймні у
вітчизняній юридичній практиці – ще не завжди).

§4. Людська гідність: релігійно-антропологічна інтерпретація

Методологічні зауваження. Проблема людської гідності залишається
джерелом дискусій серед представників правознавства та інших
гуманітарних наук. Причиною цього є, як видається, принаймні три
обставини. По-перше, – це гносеологічна та мовна багаторівневість
терміно-понять „людський” та „людина”, які можуть використовуватись як в
узагальненому значенні, так і на позначення конкретної особи. По-друге,
– різноманіття аспектів розгляду категорії людської гідності та їх
можливих поєднань (етичний, аксіологічний, психологічний,
державно-юридичний тощо). Так, наприклад, у правничих дослідженнях
поняття гідності людини розглядається як провідний компонент
соціально-правової характеристики особистості (М. Придворов); як базисне
поняття для її самоідентифікації (П. Хаберле); як основа суб’єктивних
прав людської особи (К. Штерн); як принцип, що виступає критерієм
справедливості конституційного правопорядку (А. Ауер, П. Хаберле); а
також як об’єкт суб’єктивного юридичного права (Ф. Люшер, М. Малеїн, С.
Братусь, О. Красавчиков, К. Ярошенко, Р. Стефанчук, Г. Земба-Залуцька).
Нарешті, по-третє, – плюралізм вихідних світоглядних позицій та
методологічних підходів, з яких відбувається такий розгляд. Відтак,
диференціація дослідницьких аспектів, гносеологічних рівнів та
методологічних підходів, які можуть використовуватись для аналізу
категорії людської гідності, а також урахування властивих їм меж є
неодмінною умовою для різнобічної філософсько-правової інтерпретації
цієї категорії.

Людська гідність як категорія етики. Термін „гідність людини” походить
від латинського dignus – „цінний”, „відповідний” (лат. dignitation –
репутація). Загальноетичне значення гідності людини відображається
сучасними дослідниками у наступних дефініціях: „Гідність людини є
поняттям моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність кожної
людини як моральної особистості, а також категорія етики, котра означає
особливе моральне ставлення людини до себе самої і ставлення до неї з
боку суспільства, в якому визнається „цінність особистості”; „гідність
людини є виразом її особистісної цінності”.

Таким чином, в етиці поняття людської гідності виступає аксіологічною
категорією, котра безпосередньо пов’язана із категоріями цінності та
оцінки. При цьому можна виділити а) релятивно-ціннісну та б)
абсолютно-ціннісну її інтерпретації. У першому випадку релятивність
гідності може проявлятись у її конкретно-історичній зумовленості; місці
у загальній ієрархії цінностей; у можливості оцінки „рівня гідності”
окремих людей. Релятивно-ціннісна інтерпретація має місце при розгляді
гідності на індивідуальному рівні та при суб’єктивістському чи
соціально-об’єктивістському підходах до гідності людини. У другому
випадку гідність трактується як індетермінована об’єктивна цінність.
Можна погодитись із зауваженням М. Придворова, що правова держава
визнає, юридично закріплює та захищає як абсолютну, так і відносну
цінність (грані гідності) людської особи.

Сучасний російський політолог А. Хованська вважає, що „внутрішньо
притаманна гідність, яка згадується у міжнародних документах є видом
цінності, котрий рівною мірою належить усім людським істотам і є
визнаною базовою цінністю буття людей… Гідність людини – це її
цінність як людської істоти”. О. Грищук виділяє наступні значення
поняття „людська гідність”, що вживаються у міжнародних правових актах:
філософська основа, елемент антропологічної концепції; морально-правовий
стандарт; елемент законодавчих дефініцій, що приймається для конкретних
цілей відповідного міжнародного правового акту; об’єкт протиправних
порушень, без одночасної вказівки таких порушень; об’єкт можливих
протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень; об’єкт
державно-правового захисту; ідеал, до якого має призвести процес,
підтримуваний даним міжнародним правовим актом.

Як зазначає С.Добрянський, міжнародно-правові та конституційні
положення, за якими гідність людини проголошено джерелом її прав і
свобод, слід розуміти як визнання гідності людини тим первинним
„духовним легітиматором”, ідеологічною складовою усіх без винятку
можливостей, які складають інститут прав людини та спрямовані на
забезпечення цієї властивості людини.

Католицька антропологія як світоглядна основа інтерпретації людської
гідності. Кожна правова конструкція ґрунтується на певних уявленнях про
людину та її сутність, інакше кажучи, на певному виді філософської
антропології. Зазначене положення є особливо характерним для католицької
природно-правової доктрини, яка у філософсько-методологічному відношенні
спирається на специфічний різновид християнської антропології –
католицьку антропологію.

У концептуальному відношенні єдиної християнської антропології не існує.
В дослідницькій літературі виділяють антропологічні концепції у
контексті православ’я, католицизму та протестантизму. При цьому найбільш
розробленою є католицька антропологія. У католицизмі існує декілька
антропологічних систем, що склалися історично: августиніанська,
неотомістична, тейярдистська, екзистенційно-трансцендентальна (яка
поєднує у собі елементи усіх вище названих), система німецького теолога
К. Ранера та інші. Найбільш авторитетним напрямом у сучасній католицькій
антропології є неотомістичний. Антропологія сучасного неотомізму
представлена, зокрема, у працях Е. Пшивари, К. Ранера, Е. Корета, Й.
Лотца, Г. Шерера, Р. Гвардіні, К. Войтили.

У католицькій антропології виділяють два основних напрямки:
есенціалістський (від лат. еssentia — сутність) і екзистенційний (від
лат. existentia — існування). Есенціалістський напрямок (Ю. Бохенські)
синтезує елементи томізму й платонізму. Його прихильники вивчають
основні фактори, що визначають людину, безвідносно до тих чи інших
моментів її існування (екзистенції). Інакше кажучи, в даному випадку
властивості людини та її дії виводяться виключно із „природи” самої
людини.

На думку ж представників екзистенційного напрямку (Ж. Марітен, Е.
Жільсон, М. Кромпець), статична есенціалістська концепція поглиблює
конфлікт католицької церкви із сучасним розумінням людини як динамічно
діючої істоти. Тому екзистенційний напрямок, який домінує у сучасному
католицизмі, акцентує увагу на необхідності розгляду існування людини і
супутніх йому факторів. Відтак, сьогодні для католицької церкви
характерним є „динамічне” бачення людини: „Людське життя є безперервним
рухом, безперервним діянням, що також виражає образ Творця. Тому
моральний ідеал людини не може мати статичного характеру, але повинен
мати динамічний характер” (Ч. Стжешевскі). Представники екзистенційного
напрямку вважають, що опис людини повинен реалізуватись крізь призму
„існування у світі”, а це, в свою чергу, дозволить подолати
есенціалістське замикання на деяких незмінних властивостях людини як
одного з багатьох буттів. Так, на думку М. Кромпеця, саме екзистенційний
метод дозволяє акцентувати увагу на діяльності людини, на її зв’язках із
природою та іншими людьми.

„ 

?x?x?6?Ae

AE

$@Bvxz~?‚„†?AAAeAE\

^

?

?

?

 

c

¤

Ue

TH

a

a

j3

j’

.N.?/>0

1

11

”§†§§§§

ph

hDi@?oey

?

hDi@?uey

v

?

??&?

??ђ??????????????

?

B B eD iD ?D ?E ?E ?E aeE
/?/?iciciciaUiOiOiOiOiIiOiOiOiOiAiAiOic»ciciOiOiOiOiOiAiOiOiciOiAiAiAiIi
Oi

Pчас потрібно зауважити, що антропологічні основи католицького
праворозуміння в ході розвитку останнього дістають все більш
послідовного екзистенціального тлумачення, що особливо виразно
засвідчується у документах ІІ Ватиканського Собору та працях Івана Павла
II. Ці зміни у соціальній доктрині католицизму відіграють важливу
позитивну роль, відкриваючи широкі можливості для соціально-історичного
аналізу, котрий виявляє особливості „існування” людини у певний момент
часу та за певних соціальних обставин.

Одним із філософських напрямків, який визначає суттєві особливості
католицької антропології, став персоналізм (терміном „персоналізм”
прийнято позначати як філософський напрямок, так і соціальний принцип,
що відображає особоцентричну світоглядну установку). Персоналізм являє
собою теїстичну тенденцію у філософії, яка визнає особистість та її
духовні цінності найвищим смислом земної цивілізації. Звідси
онтологічні, етичні, соціальні проблеми розглядаються персоналістами під
кутом розкриття специфічної людської („особової”) реальності –
персональності. Серед розмаїття персоналістичних концепцій, котрі тією
чи іншою мірою вплинули на католицьку антропологію, виділяються вчення
етичного персоналізму М. Шелера, французького католицького персоналізму
(Е. Муньє, М. Недонсель, Ж. Лакруа, П. Тібо, Ж. Марітен тощо),
християнського діалогічного персоналізму (Р. Гвардіні, T. Штейнбюхель
тощо).

Антропологічні позиції сучасного католицизму відображені у концепції
Івана Павла II (К. Войтили), яка спирається передовсім на
екзистенціальні підходи до проблеми людини. Вчення Івана Павла ІІ про
людину ставить проблему конкретної та історичної людини, природа
(сутність) якої проявляється у багатоманітті культурних умов і тому є
„конкретно-історично зумовленою природою”. Водночас теологом
зазначається, що така культурно-історична зумовленість не має
детермінуючого значення: соціальні умови можуть лише полегшувати чи
ускладнювати людині здійснення її трансцендентного покликання.

У працях К. Войтили подано також і детальний філософсько-антропологічний
аналіз категорії „суб’єктності” людини, яка розглядається як специфічна
„екзистенційна” властивість людини бути суб’єктом взагалі. Так, у
монографії К. Войтили „Особа і чин” (1969) суб’єктність аналізується у
контексті детермінації людських вчинків. При цьому робиться наголос на
активності особистості, яка виступає причиною екзистенційних змін.
Теолог стверджує суб’єктну концепцію людини як діючої самовизначальної
моральної особи.

В есе „Суб’єктність і те, що не піддається редукції в людині” (1994) К.
Войтила пропонує розглядати людську суб’єктність як синонім того, що не
піддається редукції (l’irreductible, the irreducible) в людині, на
противагу предметності, пов’язаної із загальним уявленням про можливість
зведення людини до світу матеріальних об’єктів, природи. Сучасна
католицька антропологія пропонує „не редукований” – „інтегральний”,
багатовимірний образ людини як мети для себе самої, котрий „не зводиться
до homo economicus, homo laborans, homo sociologicus чи homo technicus”
(Ф. Мазурек).

Відтак, згідно з католицькою антропологією, кожна людина є особою, тобто
істотою розумною і вільною, самовизначальним суб’єктом. Людська
суб’єктність („особовість”) у сучасній католицькій антропології
розглядається у позитивному та негативному методологічних аспектах. У
першому випадку суб’єктність означає невід’ємну властивість людини бути
особою, тобто свідомим суб’єктом вільного морального вибору, який
реалізується в її внутрішніх рішеннях та зовнішніх вчинках, наділених
трансцендентною моральною цінністю. Тут, по суті, ототожнюються людська
суб’єктність та моральна суб’єктність людини. У негативному ж аспекті
категорія суб’єктності наповнюється змістом в рамках дихотомії
„суб’єкт-об’єкт”, завдяки чому розкривається етична теза про
недопустимість ставлення до будь-якої людини як до предмета вжитку.
Соціальним засобом морального пошанування людської особи як суб’єкта
виступає реальне забезпечення в суспільстві прав людини.
Трансцендентно-ціннісною основою цих прав, згідно з антропологією
сучасного католицизму, є людська гідність.

Історичний розвиток католицького вчення про людську гідність. Класична
для католицизму концепція божественної гідності людини належить Томі
Аквінському, котрий запровадив це поняття задля розмежування античної та
християнської думки. У контексті ж новочасної проблематики прав людини
категорія людської гідності вперше з’являється в енцикліці папи
римського Лева ХІІI „Rerum novarum” (1891). Тут гідність людини постає
як гідність людського „духу”, котрий, своєю чергою, є „тим, що носить
образ і подобу Божу” (Imago Dei), і як спільна ознака всіх людей, що
відображає їхню рівність в аспекті загального духовного покликання (до
Бога). У соціальному вченні папи Пія ХІІ (1939-1958) ідея гідності
набуває статусу формалізованої доктринальної засади католицької теорії
прав людини. Починаючи з Різдвяного послання Пія ХІІ 1942р. „Гідність
людини є гідністю образу Божого”, у католицькій природно-правовій думці
виникає нерозривний взаємозв’язок понять гідності людини та її
невід’ємних прав. Концепція даної Богом людської гідності дістає своє
подальше підтвердження і розвиток у церковних документах, прийнятих на
ІІ Ватиканському соборі (1962-1965), в енцикліках римських пап Івана
ХХІІІ (1958-1963), Павла VІ (1963-1978) та Івана Павла ІІ (1978-2005).
Зокрема, перша глава Конституції „Gaudium et spes” (1965), прийнята ІІ
Ватиканським собором присвячена розкриттю католицького розуміння
гідності людини, яке постає з християнсько-персоналістичного бачення
людської особи. У документі робиться висновок, що найглибший смисл
людської гідності полягає у божественному покликанні людини. Починаючи з
ІІ Ватиканського Собору, в католицькій інтерпретації гідності зростає
розуміння історичності змістовного наповнення цієї категорії. Так, уже
папа Павло VІ у своєму зверненні з нагоди Соціальних тижнів в Італії від
14 вересня 1968 р. веде мову про одвічний та історичний (!) зміст
гідності людської особи, заявляючи, що саме з нього можна вивести
практичний зміст поняття спільного блага людських спільнот. „Папа прав
людини” – Іван Павло ІІ – у своїх енцикліках, посланнях і промовах
неодноразово наголошував на притаманній кожній людській особі
трансцендентній гідності, говорив про “особисту гідність як незнищенну
власність кожної людської істоти” і надавав поняттю людської гідності
значення “джерела права”.

Поняття людської гідності у сучасній католицькій антропології. У
сучасному католицизмі термін „гідність” нерідко виступає як синонім
поняття „моральна цінність”. Так, у багатьох доктринальних документах
йдеться про „гідність людини”, „гідність людської природи”, „гідність
людської особи”, про „гідність розуму”, „гідність праці”, „гідність
морального сумління” тощо. Поняття ж людської гідності відображає у
католицькій антропології насамперед об’єктивну, універсальну цінність
людини як особи. Такий підхід, згідно із запропонованою вище
класифікацією, належить до об’єктивістських. Є очевидним також і
об’єктивізм тих дефініцій гідності, котрі даються сучасними католицькими
теологами: „Людська гідність – це просто особа як цінність… Бути
цінністю – це бути для особи, для її свободи у всьому тому, що
відповідає її гідності”.

У католицькому природно-правовому вченні можна виділити два основні
значення терміну „гідність людини”: 1) гідність людини – це сакральна
цінність людини-особи як образу особистісного Бога. У такому розумінні
гідність є загальною трансцендентною онтичною характеристикою, котра
притаманна кожній окремій людині як носієві єдиної загальнолюдської
природи; 2) гідність людини – це „втілена”, репрезентована у
конкретно-історичних соціальних умовах трансцендентна гідність людини.
Перше визначення відображає універсальний аспект
трансцендентно-об’єктивістської антропологічної інтерпретації гідності,
тоді як друге – індивідуальний аспект такої інтерпретації.

Обґрунтування людської гідності та її сутнісні властивості. Для
розуміння того значення, котрого набуває розглядувана категорія у
католицькому вченні, є важливим специфічне антропологічне обґрунтування
об’єктивної моральної цінності людини, звідки випливають сутність і
властивості людської гідності. Згідно з епістемологічною традицією
католицизму, таке обґрунтування здійснюється у двох площинах: природній
та надприродній. У першому випадку обґрунтування людської гідності
здійснюється у площині „природної” антропології: людська особа має
вроджену й таку, що не може бути втрачена, гідність з огляду на
притаманні людській природі розум, свободу і сумління.

Надприродне обґрунтування здійснюється насамперед у площині
трансцендентної телеології, згідно з якою визначальним аспектом
осмислення сутності людини є її божественне покликання. Основою
християнсько-антропологічної характеристики людини є інтерпретація її як
образу і подоби особистісного Бога (Іmago Dei). Сучасне католицьке
трактування людини-особи ґрунтується на розумінні кожної людини як
істоти, сутність і призначення якої проявляються через боговтілення та
викуплення. Водночас католицька антропологія використовує й інші,
зокрема, персоналістські й феноменологічно-екзистенціалістські методи
обґрунтування людської гідності. Так, зокрема, К. Войтила з
феноменологічних позицій обстоює думку про сутнісну суб’єктність людини
як про принципову неможливість її редукування, про істотну здатність
людини до виходу за межі себе самої в акті трансцендування –
„безкорисливого дару з себе самої”.

Відтак католицька аргументація людської гідності може бути зведена до
наступних положень. 1. Природне обґрунтування: людина за своєю природою
є особою (персоною) – самовизначальним моральним суб’єктом, наділеним
розумом і свободою волі і здатним до любові. 2. Надприродне
обґрунтування: людина наділена гідністю, оскільки вона

а) є особою, створеною за образом і подобою Бога. Вона є відображенням
трансцендентного особистісного Абсолюту, в силу чого характеризується
найвищою цінністю (концепція Imago Dei);

б) є єдиним створінням на землі, яке Бог „схотів задля нього самого”
(концепція гідності як „божественного дару”);

в) покликана до спілкування з Богом, до трансцендентного єднання з ним
(концепція божественного призначення і покликання людини);

г) Син Божий Ісус Христос втілився в людину та викупив її з гріховного
стану (концепції втілення і викуплення) .

Концепції створення, боговтілення і викуплення (спасіння) визначають
сутнісні властивості людської гідності:

1) людська гідність є трансцендентною (тобто боговстановленою, а отже,
такою, що не залежить від будь-яких особистих чи соціальних чинників,
сакральною абсолютною цінністю).

2) гідність у рівній мірі притаманна усім людям; оскільки: а) існує
єдине, спільне для всіх людей походження і єдина природа людини; б) усі
люди в рівній мірі викуплені Христом.

Природно-правове значення людської гідності. Людська гідність і права
людини. Визнаючи загальну гуманістичну спрямованість наведених вище
положень, слід, як видається, погодитись із Д. Голенбахом, який
зауважує, що у розглядуваній концепції „саме поняття гідності майже
порожнє за своїм значенням… Без уточнення взаємозв’язку між
трансцендентною цінністю людини і конкретними матеріальними,
міжособовими, соціальними і політичними структурами людського існування
гідність людини й далі буде порожньою ідеєю”. Тому гідність людини як її
найвища цінність у католицизмі виступає джерелом вимог, котрі стосуються
окремих людей та їхніх спільнот, у тому числі держави. Про такі „вимоги
людської гідності” неодноразово йдеться у найважливіших документах
соціального вчення католицької церкви. Гідність людини зумовлює низку
імперативів морального характеру, дотримання яких повинно забезпечити
людині гідні умови існування і розвитку в усіх сферах її буття. Відтак,
моральні вимоги гідності вказують на окремі права людини. Тому людську
гідність необхідно пов’язувати із конкретними нормами соціальної моралі
– правами людини, які, в свою чергу, становлять основу
позитивно-правового статусу людської особи. Отже, через визначення
окремих прав людини здійснюється соціально-змістовна конкретизація
поняття гідності у католицизмі. Згідно католицького природно-правового
вчення, права людини – це вимоги боговстановленого, універсального,
справедливого суспільного порядку, що випливають з її трансцендентної
гідності, відображаються у моральній свідомості людини, спрямовані на її
вільний інтегральний розвиток та вдосконалення в межах спільного блага,
зумовлюються як загальноантропними, так і соціокультурно-історичними
факторами й потребують державно-юридичного забезпечення. Відтак, як
видається, слід погодитись із Ю. Малевич, яка зазначає, що саме права
людини є, серед інших засобів, “інструментом розуміння людської
гідності”.

Слід звернути увагу й на те, що на цьому етапі саме
ідеологічно-світоглядні особливості тієї чи іншої концепції гідності
можуть ставати визначальними для змісту правового статусу особи, котрий
обґрунтовується такою концепцією. Так, наприклад, лібералістична
концепція „гідність = вільне цілевстановлення” А. Гевірса і А.
Хованської, на нашу думку, може слугувати, зокрема, легітимації
заперечуваної католицькою церквою свободи використання штучного
гетерологічного запліднення, евтаназії, самогубства тощо. Натомість,
об’єктивно-телеологічна концепція гідності апріорно встановлює моральну
недопустимість зазначених дій і, таким чином, обмежує “академічну”
свободу в її ліберальному розумінні.

Підсумовуючи концептуальне значення категорії людської гідності у
католицизмі, доречно процитувати Д. Голенбаха, котрий зауважує, що
“гідність людини є більш основоположним поняттям, ніж будь-яке
специфічне право людини. Вона є джерелом усіх моральних принципів, а не
моральним принципом як таким…”. Інтерпретована у такий спосіб ідея
трансцендентної гідності дозволяє католицизму обґрунтувати не лише права
людини як такі, але й також їхню історичну змінюваність: „Гідність
людини можна захистити в різних соціальних і політичних утвореннях саме
тому, що вона не ототожнюється з будь-яким із них”. Тому важливо
наголосити на тому, що сьогодні католицизм, окрім одвічного змісту
людської гідності, котрий, очевидно, виводиться із зазначених вище її
сутнісних властивостей, визнає також історичність змісту гідності
людини, що є підтвердженням неможливості апріорного „дедукування” видів
та конкретного змісту прав людини безпосередньо з гідності людини.
Сучасна католицька антропологія розглядає гідність людини як той
„спільний знаменник”, який завжди присутній у різноманітті культурних
умов.

Розглянута концепція людської гідності має не лише історико-філософське,
але й політико-правове значення. Останнє вбачається у тому, що ця
концепція становить важливий внесок християнства до міжнародної
ідеології прав людини. Серед іншого це підтверджується, й у преамбулі до
Хартії Європейського Союзу про основні права, де безпосередньо перед
згадкою про принцип людської гідності вміщено відсилку до спільної
духовної (у німецькомовній версії – „духовно-релігійної” (!) спадщини
народів Європи. Тому сьогодні ідея людської гідності справедливо
вважається засадничою для усієї європейської християнської культури.

Висновки. Представлене у католицькій антропології трактування людської
гідності містить як специфічні, „партикулярні” положення, так і такі
методологічні засади, котрі становлять певний внесок до філософії права
загалом і філософії прав людини зокрема. До першої групи положень
належать ірраціоналістичний зміст надприродної аргументації прав людини.
Адже необхідний антропологізм прав людини не є конче християнським
антропологізмом. Будь-яка конкретна аргументація прав людини з
необхідністю апелює до окремих апріорних постулатів. Тому й плюралізму
антропологій права, очевидно, уникнути неможливо. Слід погодитися із
думкою Ж. Марітена про те, що „марним було б шукати загальне раціональне
обґрунтування прав людини”.

Водночас слід зауважити, що ідея людської гідності людини як
аксіоматичне підґрунтя декількох сучасних концепцій невід’ємних прав
людини принципово не може бути верифікована у рамках жодної з них. Така
верифікація потребує створення метатеорії природного права.
Обґрунтування всезагальної людської гідності є насамперед
світоглядно-аксіологічною проблемою та виступає саме одним із тих
пунктів, де й має відбуватись „злиття раціональних та ірраціональних
знань про світ” (Г. Мальцев). Відтак загальнометодологічне значення
розглянутої концепції для сучасної філософії прав людини полягає у
підтвердженні того, що переконливим способом обґрунтування непорушності
людської гідності та прав людини, природно-правових засад рівності та
рівноправності може виступати лише об’єктивістська антропологічна
інтерпретація людської гідності як абсолютної цінності.

Як видається, евристичний потенціал християнської концепції людської
гідності може бути ефективно реалізованим у системі правового виховання
в Україні, виховання, до якого сьогодні мають залучатися як державні,
так і громадські інституції. У сучасних умовах широкомасштабної кризи
духовних цінностей католицька природно-правова доктрина може та повинна
слугувати одним із засобів подолання правового нігілізму й формування
високого рівня морально-правової свідомості та культури, в основі якої
знаходитиметься повага до людини, її гідності і невід’ємних прав.

§5. Свобода віросповідання як одне

з природних прав людини

Вступні зауваження. Перший нормативний акт, в якому було закріплено
основи релігійних прав людини, датується 313 роком. Мова йде про так
званий Міланський едикт, виданий імператорами Римської імперії
Костянтином і Ліцинієм, у котрому вони надавали християнам і всім іншим
повну свободу (liberam potestatem) дотримуватися тієї релігії, яку кожен
вважає для себе найкращою.

З того часу людство встигло не лише запровадити спеціальні терміни для
позначення понять, що стосуються релігійних прав, але й значно розвинути
їх зміст. „Віротерпимість”, „недискримінація за релігійною ознакою”,
„свобода віровизнання”, „свобода віросповідання”, „свобода релігії”,
„свобода світогляду”, „свобода совісті”, – усі ці та деякі інші
терміно-поняття відображають різні змістовні сторони означених прав, що
переплітаються з правами на повагу до приватного й сімейного життя, на
свободу слова, на свободу мирних зібрань і свободу асоціації.

Вихідні соціально-філософські поняття. Серед природних, невід’ємних прав
людини свобода віровизнання та свобода віросповідання є одними із
найважливіших. Вони є складовими елементами особистісного самовизначення
людини. Основою свободи віровизнання та свободи віросповідання є віра
людини як обов’язковий елемент її світогляду, свідомості. Хоча основним
предметом дослідження є такий складник світогляду, як віра, необхідно
насамперед визначити саме поняття світогляду, а також розкрити елементи,
з яких він складається.

Отож, світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе,
про світ, про свої взаємини зі світом, про своє місце у світі та своє
життєве призначення. Світогляд синтезує цілу низку інтелектуальних
утворень, таких, як знання, бажання, інтуїція, віра, надія, життєві
мотиви, цілі тощо. Через це складовими світогляду постають погляди,
переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та
стереотипи.

За іншим із джерел, елементами світогляду є: ціннісні орієнтації, віра,
ідеали, переконання, спосіб життя людини й суспільства (як форма
реалізації духовної сутності світогляду).

Розглянемо докладніше зазначені складники світогляду людини.

1. Віра (від латинських слів veritas, що означає “істина”, та verus –
“істинний”). У давньоєврейській мові поняття віри віддзеркалює усю
складність духовної настанови віруючого. Два корені є переважаючими:
“аман” (амінь), що викликає в уяві поняття твердості, впевненості, та
“батах” – забезпеченості й довіри.

Згідно з науковими дослідженнями, віра є обов’язковим елементом
нормальної свідомості людини. Звідси випливає, що людей “невіруючих” у
принципі немає. “Очевидно, – пише П. Джонсон, – існує природна тенденція
вірити. Кожний є віруючим. Не всі вірять в одне й те ж, але всі вірять у
що-небудь”. В іншому джерелі знаходимо, що “… знайти людину, котра ні в
що не вірить, неможливо”.

З теологічної (християнської) точки зору, віра, зокрема віра в Бога, є
також невід’ємним елементом свідомості кожної людини. А. Введенський
писав, що “…людина не може не вірити… багатоманітними і різними
голосами… Бог безперестанно нагадує про себе людині. Адже людській душі,
створеній Богом, притаманне стремління до свого Творця”. О. Мень
зазначав, що “історія не знає жодного народу, який був би остаточно
позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми справді
невіруючими. Ідеологічні міфи, які сприймаються ними на віру, – це, по
суті, перелицьована релігія. В результаті виникають вірування атеїзму,
які намагаються втілити смисл у безглуздя і примирити людину з тим, що
вона, за своєю природою, не може прийняти”. В енцикліці Папи Римського
Івана Павла ІІ “Про співвідношення віри й розуму” зазначено, що
“…релігійність закладена у природі кожної людини”.

Феномен віри – явище складне й багатогранне, а тому досліджуване з
позицій різних суспільних наук, зокрема філософії, психології,
соціології, культурології.

Філософське розуміння віри полягає в тому, що “віра – це прийняття за
істину чого-небудь, що не потребує повного підтвердження істинності,
прийнятого почуттями і розумом, і, відповідно, не може претендувати на
об’єктивну значущість… Віра завжди є ризиком, тому що це почуття може
помилятися. Вона за своєю суттю завжди “сліпа”, інакше та віра, котра
має надійну основу і об’єктивну гарантію, – не справжня…”. В іншому
філософському словнику зазначається, що “віра – це таке ставлення до
подій і навіть вигадок, коли вони сприймаються як достовірні та істинні
без доказів. У цьому розумінні віра – антипод знання”.

З культурологічної точки зору, віра виступає як “стан певної
зацікавленості, психологічна настанова, світоглядна позиція, акт, що
полягає у визнанні безумовного існування та істинності чого-небудь з
такою рішучістю і твердістю, які перевищують значення фактичних та
логічних доказів і не залежать від них усупереч усім сумнівам… Віра
розуміється перш за все як упевненість у недостовірному чи недостатньо
достовірному знанні, тобто такому знанні, основи якого не дані чи
приховані”.

З позицій психології релігії феномен “віри” досліджували такі вчені, як
К. Платонов, Ю. Борунков, Д. Угринович та інші. З точки зору цієї науки,
віра виступає як особливий емоційно-психологічний стан людини й
одночасно її ставлення до певних явищ навколишнього світу і людської
свідомості. Зазначалося, що поняття “віра” вживається в тих випадках,
коли йдеться про не повністю доведене, гіпотетичне, або про ті явища і
процеси, які належать до майбутнього.

Отже, віра – це, у широкому розумінні, впевненість в існуванні якогось
явища, визнання його реальності незалежно від характеру доказів, фактів,
на котрих ця переконаність ґрунтується.

Слід зауважити, що будь-яка віра має свій об’єкт. Людина не просто
вірить, а вірить у щось. Об’єкт віри може бути як релігійним (зокрема,
віра в існування Бога), так і нерелігійним (віра в “ідеальне”
суспільство, у фізичне безсмертя людства тощо).

Залежно від об’єкта й суб’єкта віри розрізняють декілька її різновидів,
а саме:

наївну буденну віру (тобто впевненість в існуванні навколишнього світу,
інших людей, свого тіла і духу). Вона є наївною остільки, оскільки її
носій не усвідомлює протилежності між собою та дійсністю;

первісну віру (вона відображає повсякденну діяльність, а також початкові
ступені філософії й науки);

релігійну віру (тобто впевненість в існуванні надприродних і
надісторичних сил – богів, духів тощо, які “керують” життям людини);

філософську віру (термін К. Ясперса) як переконаність в існуванні
трансцендентного буття, яке є зовсім іншим, аніж буття реальне (земне),
і в котре ми не входимо, але на якому засновані і до якого належимо.
Таке буття К. Ясперс називає Богом. Бог не має того особистісного сенсу,
який притаманний релігії. Віра в абстрактне трансцендентне буття має, на
його погляд, долати ворожнечу між релігіями;

соціальну віру – визнання, утвердження певних ідеалів майбутнього,
впевненість у можливості їх реалізації у практичній діяльності .

Кожен із зазначених різновидів віри характеризується, безперечно,
неоднаковою поширеністю, неоднаковим впливом на долі людей, їхніх
спільнот, різноманітних суспільств. Особливу та, мабуть, найвагомішу
роль у життєдіяльності численних поколінь людства відіграла саме
релігійна віра. Можемо погодитися, що “…ментальний феномен релігійної
віри, як показує суспільний досвід, знаходиться структурно в дещо
відмінній площині, ніж, скажімо, феномен віри раціональної, наукової” ;
однак це, як бачимо, не виключає й інших “варіантів” віри (вірувань).

Окрім цього, іноді розрізнення віри релігійної та нерелігійної буває аж
ніяк не очевидним. Між тим, таке розмежування у деяких випадках може
набувати безпосередньо практичного характеру, зважаючи, зокрема, на
наявність у багатьох державах, включаючи й Україну, “спеціалізованого”
законодавства щодо релігійних організацій та здійснення кожною людиною
її права на свободу віросповідання. Наприклад, у Данії в 1996 р.
Товариству свідомості Крішни було відмовлено у виданні спеціальної
ліцензії на право підтвердження шлюбу (таке право мають релігійні
організації). Відмова обґрунтовувалася тим, що дане товариство не є
релігійною громадою у звичайному розумінні цього слова. Зауважимо, що в
Україні Товариство свідомості Крішни визнане релігійною організацією.

Наведене “розмаїття” вір (а можливі, мабуть, й інші їх класифікації)
якраз і зумовлюється різноманітністю, онтологічною різноякісністю
об’єктів віри.

2. Знання – це перевірений практикою результат пізнання дійсності,
правильне її відображення у мисленні людини; володіння досвідом і
розумінням, які є правильними в суб’єктивному і в об’єктивному сенсі і
на основі котрих можна побудувати судження і висновки, котрі здаються
достатньо надійними для того, щоб розглядати їх саме як знання. Досить
важливим у контексті розглядуваних нами складників світогляду є питання
про співвідношення віри та знання. Торкнемося лише в загальному
співвідношення вказаних явищ.

У радянській літературі обґрунтовувалося положення про те, що релігійна
віра за своєю природою принципово несумісна зі знанням. І навпаки,
нерелігійна віра може опиратися на знання, базуватися на них і їм не
суперечити. В іншому джерелі зазначається, що “віра нездатна вжитися,
узгодитися не з будь-яким знанням взагалі, а лише із розвинутим,
раціоналізованим, тобто переважно з науковим знанням. Із синкретичним,
нерозвинутим знанням віра не тільки вживається, але навіть використовує
його для підкріплення своїх позицій”. З наведеними положеннями ми не
можемо цілковито погодитися. “…Віра не боїться розуму, а шукає його
допомоги і довіряє йому… віра спирається на розум і вдосконалює його”, –
зазначено в одній з енциклік Папи Римського Івана Павла ІІ. Св. Августин
писав, що “віра є не що інше, як згода розуму… Кожен, хто вірує,
роздумує – віруючи, роздумує і, роздумуючи, вірує… Якщо віра не є
предметом роздумів, то її зовсім немає”.

А. Введенський виділяє три основні види віри в залежності від її
ставлення до знання: наївну, сліпу і допущену критичним розумом. Віра
наївна допускається розумом, але без розгляду її згоди з логікою і
фактами; віра сліпа зустрічає протест із боку розуму як така, що
суперечить або логіці, або фактам. Віра, котра розглядається і
допускається розумом, підлягає його критичному розглядові, але розум не
протестує проти неї, хоча визнає її недоказаною (щоправда, водночас – і
неспростованою), тобто такою, що не суперечить ані логіці, ані фактам.

Отже, можемо зробити висновок, що між вірою та знанням можуть існувати
різні співвідношення. В залежності від цих співвідношень можна виділити
наступні види віри: наївну, сліпу і допущену критичним розумом.

Е. Фромм, аналізуючи у суто соціально-психологічному аспекті поняття
віри як риси характеру людини, виділяє такі її різновиди: раціональну та
ірраціональну (залежно від характеру досвіду, на якому вона базується).
При цьому ірраціональна віра – це віра в особу, ідею чи символ, котра
ґрунтується не на власному інтелектуальному чи чуттєвому досвіді, а на
емоційному підкоренні якомусь авторитету; раціональна ж віра – тверде
переконання, яке спирається на продуктивну інтелектуальну й емоційну
активність. В структурі останньої важливою складовою є мислення.

С. Франк зазначав, що “вірити у що-небудь недостовірне, твердити про
істинність того, що підлягає сумнівам, означає або виявляти
легковажність або ж якимось чином насилувати, форсувати свідомість,
умовляти себе самого в тому, що, власне, по-справжньому залишається для
нас сумнівним… В упертому відстоюванні неперевірених переконань, у
схильності чи готовності визнавати істинним недостовірне я не можу
вбачати ні необхідності, ні заслуги”. Таке розуміння віри Франк
використовував для пояснення і виправдання перш за все релігійної віри.
Він писав, що “віра є в кінцевому підсумку зустріч людської душі з
Богом, явлення Бога людській душі… сприймаємо ми реальність Бога сильно
чи слабо, ясно чи невиразно, зблизька чи здалеку, ця реальність у
кінцевому результаті не може бути засвідчена нічим іншим, окрім самої
себе. Якою б складною не була мережа проводів, що з’єднує людську душу з
Богом, струм, котрий іде цими проводами й запалює світло в нашій душі, –
це світло, яке ми називаємо вірою, – може виходити тільки з першоджерела
світової енергії – від самого Бога”.

3. Переконання. Вони займають центральне місце серед складників
світогляду, є його ядром. Переконання – усталений погляд на що-небудь,
базований на певних положеннях, думках, пов’язаних у свідомості людини
із глибоким та щирим визнанням і переживанням їх істинності й безспірної
переконливості. Переконання тлумачиться і як тверда впевненість,
певність у чому-небудь; віра у щось. А. Ковальов пише, що “під
переконанням необхідно розуміти глибоку і обґрунтовану віру людини в
ідеали, яких вона дотримується у своєму житті”. Л. Смирнов зазначає, що
в переконанні завжди більш-менш легко можна виділити два елементи:
знання і віру в певні цілі та ідеали. Віра, чи впевненість, є
суб’єктивною стороною переконання, певним станом свідомості і психіки
людини. Знання ж – його об’єктивною стороною. Отже, віра виступає
складовим елементом переконань людини.

4. Принципи. Правила поведінки. Принцип (від лат. principius – “основа”,
“початок”) – 1) у суб’єктивному розумінні – основне положення,
передумова; 2) в об’єктивному розумінні – вихідний (початковий) пункт,
першооснова, найперше. Норма (лат. norma – “правило”,
“взірець”) – припис, взірець поведінки чи дії, міра висновку про
що-небудь і міра оцінки. Принципи, правила поведінки також посідають
вельми важливе місце з-поміж усіх складників світогляду людини. Так,
віра, переконання базуються й проявляються у діяннях, регульованих
певними правилами поведінки (нормами).

5. Ідеали. Цінності (ціннісні орієнтації). Ідеал (франц. ideal) –
взірець, праобраз, поняття досконалості, вища мета прагнень. Ціннісні
орієнтації – це система матеріальних і духовних благ, які людина та
суспільство визнають як владну силу над собою, котра визначає думки,
вчинки і взаємовідносини людей. Ідеали, ціннісні орієнтації людини
окреслюють, визначають її справжню духовну серцевину.

Істинна сутність людини визначається не окремими її рисами й інколи
випадковими вчинками, а переважаючими ціннісними інтересами. Життя
суспільства чималою мірою залежить від того, які переконання й ідеали
сповідує освічена частина суспільства, що вона вважає найвищою цінністю
на шкалі ціннісної ієрархії.

Отже, з огляду на наведене, можна констатувати, що віра виступає
невід’ємним складником світогляду людини, однак не єдиним.

Свобода віровизнання та свобода віросповідання. Віру людини можна
розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність
людини, спрямовану на вибір об’єкта віри і визначення свого внутрішнього
ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає
поняття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати і як
зовнішню (фізичну) діяльність, що виступає проявом віровизнання.
Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття –
свобода віросповідання.

Свобода віровизнання та свобода віросповідання людини як
загальносоціальні (природні) явища належать до основних прав людини –
особистісних. Як відомо, основні права людини – це певні її можливості,
необхідні для існування й розвитку у конкретно-історичних умовах, які
об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути
загальними та рівними для всіх людей. Слід зауважити, що терміни “права”
і “свободи” людини практично вживаються як синоніми. Якщо зміст поняття
“права людини” розкривається через філософську категорію “можливість”,
то така його інтерпретація охоплює й свободи людини.

Свобода віровизнання виступає важливим загальносоціальним (природним)
правом людини, котре неминуче передує свободі віросповідання, однак не
може бути предметом юридичного забезпечення. П. Рабінович зазначає, що
“свобода віровизнання – це не є свобода вибору тільки релігійної віри
або ж вибору між вірою й безвір’ям. Така свобода є ніщо інше, як
можливість вільного вибору об’єкта віри”. Уточнивши наведене визначення
поняття, можемо зазначити, що свобода віровизнання як природне право
людини – це можливість людини вільно обирати об’єкт своєї віри і
визначати власне внутрішнє ставлення до нього. Іншими словами, це
можливість внутрішнього самовизначення людини з питань віри. Право як
спеціально – соціальне (юридичне) явище не може регулювати вибір віри
так само, як і вибір переконань, думок, котрі в сукупності формують
світогляд людини. Юридичному регулюванню підлягає лише свобода
віросповідання.

Віросповідання (у природно-правовому аспекті) – це зовнішній прояв,
зокрема, сповідування віри – як релігійної, так і нерелігійної. Тому не
можна погодитися з тим, що віросповідання – це лише належність людини до
певної релігії, церкви, того чи іншого релігійного напрямку. Сам факт
приналежності людини до якоїсь релігії, церкви ще не розкриває повністю
сутність категорії віросповідання. Крім того, як уже зазначалося, віра
людини може бути як релігійною, так і нерелігійною. На нашу думку,
свобода віросповідання як природне право людини – це можливість людини
вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, завдяки чому
об’єктивується її віровизнання.

Свобода віровизнання у міжнародних і національних юридичних актах.
Міжнародні та національні юридичні акти неоднозначно підходять до
визначення переліку релігійних прав індивіда. Так, Загальною декларацією
прав людини 1948р. передбачено право на свободу думки, совісті та
релігії (ст.18). Таку ж юридичну конструкцію закріпили: Європейська
конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950р. (ч.1 ст.9),
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966р. (ч.1 ст.18),
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
1965р. (п.d(VII) ст.5), Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості
та дискримінації на основі релігій або переконань 1981р. (ч.1 ст.1),
Конвенція про права дитини 1989р. (ч.1 ст.14), Рамкова конвенція про
захист національних меншин 1995р. (ст.7), Хартія Європейського Союзу про
основні права 2000р. (ч.1 ст.10). Подекуди конструкція „триєдиної”
свободи відображена у такому самому вигляді і на національному рівні
(ч.1 ст.60 Конституції Республіки Угорщина 1949р., ч.1 ст.40 Конституції
Естонської Республіки 1992р.).

Стосовно України необхідно зауважити, що до 12 липня 1999 року, коли
Міністерством закордонних справ, Міністерством юстиції й Українською
комісією з питань правничої термінології було затверджено офіційний
переклад Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.
(далі – Конвенція 1950 р.) на українську мову, у неофіційних перекладах
цього договору термін „religion”, вжитий у статті 9, перекладався як
„релігія”. В офіційному ж перекладі Конвенції міститься термін
„віросповідання”. У такий спосіб українську термінологію ст.9
міжнародного договору було уніфіковано з термінологією ст.35 Конституції
України (в якій закріплено право на свободу світогляду та
віросповідання). Тому відповідно до законодавства України
терміно-поняття „свобода релігії” та „свобода віросповідання” тотожні за
змістом, хоча, на нашу думку, при буквальному тлумаченні термін „свобода
віросповідання” за логічним обсягом позначуваного ним поняття ширший,
ніж термін „свобода релігії”, оскільки передбачає прийняття людиною та
її рішучість дотримувати всупереч існуючим сумнівам тих ціннісних
орієнтирів, які можуть не вписуватися у рамки однієї зі світових
релігій; віросповідання – це „можливість самостійного вільного вибору
об’єкта вірувань та їх відповідного змісту”, а також дотримання ритуалів
і приписів („Cha’are Shalom Ve Tsedek v. France” (2000), §73).

Світова правотворча практика свідчить також і про те, що релігія та
віросповідання можуть протиставлятися, інакше кажучи, ці терміно-поняття
можуть мати різні логічні обсяги. Так, за змістом ч.2 ст.26 Конституції
Литовської Республіки „кожна людина має право на свободу вибору
будь-якої релігії чи віри”.

Якщо звернутися до ст.35 Конституції України, ми побачимо, що вона
перебуває у нерозривному зв’язку з положеннями ч.1 ст.34, в якій
закріплено права на свободу думки, слова, вільне вираження поглядів і
переконань, та ст.15 цього акта у частині визнання ідеологічної
багатоманітності й заборони визнання державою обов’язковості будь-якої
ідеології (у тому числі релігійної, на що вказує спеціальна норма ч.3
ст.35 Конституції). Стаття 35 розглядає право на свободу світогляду та
віросповідання як єдине право, що, можливо, не зовсім узгоджується з
його роз’ясненням, викладеним у другому реченні ч.1 даної статті. В
останньому зазначене право інтерпретується лише з погляду віросповідання
(вираження світогляду захищається ст.34 Конституції). Зважаючи на це, на
наш погляд, використаний у формулюванні права, закріпленого у ч.1 ст.35,
термін „світогляд”, зазвичай, позначає поняття, що у частині свободи
сповідування чи не сповідування релігії охоплює віросповідання, проте
ним не обмежується, оскільки, як було зазначено вище, світогляд – це
більш „об’ємне” поняття.

Свобода світогляду людини – це можливість людини вільно самовизначатися
у світі, знаходити життєве призначення у ньому, виражати власне
ставлення до різних явищ дійсності. Ще раз уточнимо, що юридичне право
може регулювати лише зовнішні прояви свободи світогляду людини, тобто її
зовнішнє самовизначення у світі, об’єктивоване ставлення до оточуючих
явищ. Зовнішні прояви світогляду людини можуть стосуватися різних сфер
суспільного життя (політичної, моральної, релігійної, економічної та
інших) й торкатися, відповідно, будь-якого права людини.

Для розкриття змісту свободи совісті ключовим є власне поняття
“совість”. За визначенням В. Даля, “совість – це моральне почуття
людини, внутрішнє усвідомлення добра і зла, тайник душі, в якому
відкликається схвалення чи засудження кожного вчинку”. Як уже
зазначалося, юридичне право не може регулювати питання совісті людини.
Зовнішнє ж вираження останньої може охоплювати усі сфери людської
життєдіяльності, а так само торкатися будь-яких прав людини. Аналіз
наукової літератури, інших джерел дозволяє стверджувати, що зміст
свободи совісті не охоплює власне поняття совість. Так, свободу совісті
розглядають у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні ця
свобода пов’язується зі ставленням людини до релігійного й атеїстичного
світоглядів. Наприклад, В. Савельєв зазначає, що свобода совісті – це
забезпечення у суспільстві таких демократичних прав і свобод, які
реально гарантують особі вільний вибір між релігійним і атеїстичним
світоглядом та можливість проявити свої переконання у суспільстві.
Подібні погляди висловлювали й інші автори. Так, А. Ловінюков зазначає,
що свобода віросповідання і свобода атеїзму склали свободу совісті у її
сучасному звучанні. Ю.А. Розенбаум у запропонованому проекті Закону СРСР
“Про свободу совісті” також пов’язує це право людини з вибором
релігійних чи атеїстичних переконань. Ф. Рудинський і М. Шапіро,
аналізуючи зміст свободи думки, совісті і релігії (саме таке
формулювання використовується у міжнародно-правових актах ООН),
зазначають, що “свобода совісті – це можливість безперешкодного вибору
світогляду у сфері духовного життя, вираження релігійних і атеїстичних
поглядів і, нарешті, свобода релігії, що передбачає вчинення релігійних
обрядів, богослужінь, свободу церкви”.

У широкому ж розумінні свобода совісті охоплює всю сферу духовного,
світоглядного буття людини і не зводиться до вибору лише релігійних чи
атеїстичних переконань. Так, М. Бабій зазначає, що свободу совісті
недоцільно співвідносити лише зі сферою релігійного чи секулярного
світосприйняття. Йтиметься про всю сукупність переконань, життєво
важливих смислових орієнтирів і цінностей людини, її поглядів на світ та
на своє місце в ньому, на сенс життя. Автор вважає, що “свобода совісті
– це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає
внутрішню інтенцію та здатність суверенного суб’єкта до вільного, не
спровокованого зовнішніми гетерономними чинниками самовизначення в
духовній сфері, а також можливість його творчої й відповідальної
самореалізації на основі ціннісно-орієнтованого вибору”. Отже, свобода
совісті як один із атрибутів особистості характеризуючи її внутрішню
здатність до осмислення, оцінювання різних світоглядних, у тому числі й
релігійних, парадигм; здатність вільно, без зовнішнього примусу робити
вибір, визначатися щодо них, переводити їхні ціннісно-смислові параметри
у площину власних життєвих настанов, а також реальні можливості
безперешкодної самореалізації, самоствердження на їх основі. Свобода
совісті як релігієзнавчо-правова категорія саме в предметному полі свого
вияву – ставленні людини до релігії – повною мірою розкриває свою
сутність через поняття “свобода релігії”. М. Бабій, у свою чергу,
зазначає, що “свобода совісті” і “свобода релігії” – взаємопов’язані,
але не тотожні категорії. Перше поняття охоплює широку сферу духовного,
світоглядного буття людини, в якій остання самовизначається і
самореалізується. Друге ж поняття – “свобода релігії” – відображає
свободу вибору й самоствердження індивіда лише у системі релігійних
координат. Структурно поняття “свобода релігії” включає два основних
елементи: “свободу віросповідань” і “свободу церкви”. За своєю суттю
свобода віросповідання постає як свобода вибору релігійного світогляду і
виявляється як внутрішня здатність особистості до релігійного
самовизначення, як право на вибір тієї чи іншої релігійної парадигми, а
також право самореалізації у “силовому полі” дії цієї парадигми.
“Свобода церкви” – поняття, котре відображає ступінь автономності,
незалежності внутрішнього устрою, структури управління релігійного
об’єднання, його правовий статус, можливості реалізації завдань, заради
яких воно створювалося. Вищевказаний погляд на співвідношення свободи
совісті і свободи релігії, а також складники останньої знаходимо і в
іншому джерелі.

Широке розуміння свободи совісті зустрічаємо й у інших джерелах. Так,
Ю. Зуєв зазначає, що “свобода совісті – широкий спектр особистих
переконань людини в філософській, політичній, морально-етичній,
естетичній та інших сферах життя” .

Дещо нетрадиційний підхід до розуміння свободи совісті запропонували
російські вчені Ю. Дмитрієв та Г. Черемних. Суть його полягала в тому,
щоб об’єднати суб’єктивні права на свободу думки, слова, вираження думок
і переконань, право на свободу пошуку і поширення інформації та свободу
совісті в комплексне поняття “інтелектуальна свобода людини”.

У міжнародних актах з прав людини зміст розглядуваної свободи також не
обмежується правом вибору тільки-но релігійних або ж, навпаки,
атеїстичних переконань. Н. Лернер зазначає, що термін “переконання” у
ст.18 Загальної декларації прав людини має особливе значення. Його
вживання у зазначеній ст.18 та у відповідних статтях інших документів
(мається на увазі, міжнародних) слід тлумачити лише у зв’язку із
терміном “релігія”. Даний термін не стосується переконань іншого
характеру – політичних, культурних, наукових чи економічних, що також
потребують правового захисту, але не належать до царини, яку ми зазвичай
окреслюємо словом “релігія”. Термін “переконання” було введено до
Загальної декларації прав людини для захисту нерелігійних переконань –
таких, як атеїзм чи агностицизм, а його значення остаточно було
з’ясовано в ході дискусій стосовно різноманітних документів, дотичних до
релігійних прав.

У результаті тривалих обговорень різними міжнародними органами було
визнано, що формулювання “релігія чи переконання” включає в себе
теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання” . Так, Комітет з прав
людини ООН 1993 р. видав “Загальний коментар №22 (48) до статті 18
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права”, де зазначалося,
що ця стаття захищає теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання.
Також підкреслювалося, що терміни “релігія” (religion) та “переконання”
(beliefs) слід розуміти широко, і тому необхідно відкидати усякі спроби
дискримінації релігії чи переконань на будь-якій підставі, в тому числі
й на тій, що така релігія є новою або її репрезентує релігійна меншина,
котра є об’єктом ворожого ставлення з боку чисельнішої релігійної
спільноти. Як бачимо, термін “belief” перекладається як переконання.
Слід зазначити, що спершу його перекладали як “віра”; пізніше ж у
документах з питань релігійних прав з’явилися й інші значення цього
слова – вірування, віросповідання, переконання.

З приводу вищенаведеного можемо зазначити, що міжнародні акти з прав
людини, проголошуючи свободу релігійних та інших переконань, вкладають у
їхній зміст (у широкому розумінні) свободу віри, перш за все релігійної,
але не тільки такої.

Європейські стандарти свободи віросповідання та Конституція України.
Слід зазначити, що встановлена ст.35 Конституції України „структура”
права на свободу світогляду та віросповідання, як і „структура” права на
свободу совісті, передбаченого згаданим Законом України, формально не
відповідає ст.9 Європейської конвенції про захист прав людини та
основних свобод. Конституція і Закон майже однаково визначають окремими
п’ятьма елементами відповідного права такі свободи: 1) сповідувати чи не
сповідувати релігію; 2) відправляти релігійні культи та ритуальні
обряди; 3) вести релігійну діяльність (за Конституцією); 4) мати,
приймати й змінювати релігію або переконання; 5) виражати і поширювати
релігійні або атеїстичні переконання (за Законом). У той же час
Конвенція 1950 р. свободу думки, совісті та релігії інтерпретує тільки
через два елементи: 1) свободу змінювати свою релігію або переконання;
2) свободу сповідувати свою релігію чи переконання. А формами останньої
Конвенція 1950 р. називає: 1) індивідуальне і спільне з іншими
сповідування (критерій – кількісний склад суб’єктів); 2) сповідування у
публічному чи приватному порядку (критерій – відкритість доступу); 3)
сповідування у богослужінні, вченні, відправленні релігійних і
ритуальних обрядів (критерій – зовнішній вираз конкретних дій). „Тим не
менше, вона (Конвенція. – Д.Г.) не захищає будь-яку дію, мотивовану чи
спричинену релігією чи переконаннями” (Hasan et Chaush v. Bulgaria,
§60).

Виходячи з викладеного, можна вважати помилкою розмежування сповідування
релігії та відправлення релігійних культів. Стосовно таких культів також
видається дивним їх розмежування з ритуальними обрядами. Складається
ситуація, за якої ритуальний обряд завжди є не пов’язаний з релігією та
культом, а відправлення релігійного культу виключає здійснення
ритуальних обрядів; хоча саме шляхом здійснення останніх найчастіше і
відправляється релігійний культ, який є вираженням у ритуальній формі
релігійного переконання. Підхід розробників Конвенції 1950 р. є більш
послідовним, оскільки формулювання „відправлення релігійних і ритуальних
обрядів” передбачає випадки, коли конкретний ритуал не буде мати нічого
спільного з існуючими у світі релігіями, проте, як і при сповідуванні
цих релігій, буде формою відправлення певного культу.

Щодо ведення релігійної діяльності – третього конституційного елемента
права на свободу світогляду та віросповідання, – то така діяльність
включає у себе будь-які не заборонені законом дії, спрямовані на
задоволення відповідних потреб віруючих і їх організацій. Таким чином,
„релігійна діяльність” – це поняття, ширше за обсягом, ніж поняття
„сповідування релігії”, однак таке, що у кінцевому підсумку спрямоване
на забезпечення сповідування (релігійною діяльністю, наприклад, є
заснування й утримання релігійними управліннями та центрами монастирів,
духовних навчальних закладів, місіонерство, прозелітизм).

Стосовно визначення меж релігійних прав людини Європейський суд з прав
людини у справі „Kokkinakis v. Greece” констатував наступне:
„Основоположна природа права, закріпленого у п.1 статті 9 Конвенції,
також відображена у формулюванні пункту, що встановлює обмеження цього
права. На відміну від п.2 статей 8, 10, і 11, котрий охоплює всі права,
зазначені у п.1 цих статей, п.2 статті 9 стосується лише „свободи
сповідувати свою релігію чи переконання”. Таким чином, він визнає, що у
демократичному суспільстві, в якому кілька релігій співіснують серед
одного й того ж населення, може бути необхідно встановити обмеження цієї
свободи з метою узгодження інтересів різних груп і для забезпечення
поваги до вірувань усіх людей” (§33). Однак, „крім виняткових випадків,
право на свободу віросповідання, як воно ґарантується Конвенцією,
виключає оцінку Державою леґітимності релігійних віросповідань або
способів їх вираження” (Hasan et Chaush v. Bulgaria, §78)

Доходимо висновку, що ст.9 Конвенції розрізняє дві сторони свободи
думки, совісті та релігії: 1) свободу особи щодо власних думок, совісті,
віросповідання („внутрішня”) і 2) свободу вираження своєї релігії чи
вірування („зовнішня”), котра підлягає обмеженням.

Зазначимо, що ч.2 ст.35 Конституції України передбачає такі підстави
обмеження права на свободу світогляду і віросповідання: 1) інтереси
охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення
(Конвенція 1950 р. передбачає також інтереси громадської безпеки); 2)
захист прав і свобод інших людей. Особливістю даної норми є те, що у ній
закріплена можливість повного обмеження права, ґарантованого ч.1 ст.35.
Це, зрозуміло, не відповідає п.2 ст.9 Конвенції 1950 р., в якому
говориться про обмеження тільки сповідування релігії та переконань, що
дозволяє зробити висновок про неможливість обмеження свободи змінювати
релігію і переконання й свободи вести релігійну діяльність у частині, що
виходить за межі сповідування релігії.

Ще одна особливість ст.9 Конвенції 1950 р.: це єдина стаття даного
міжнародного договору, котра не дозволяє державі посилатися на
національну безпеку для обмеження закріпленого у вказаній статті права.
Стаття ж 34 Конституції України дозволяє обмеження в інтересах
національної безпеки свободи думки, котра є елементом права,
передбаченого у ст.9 Конвенції. Це свідчить про часткову невідповідність
обмежень, передбачених Конституцією України нормі Конвенції.

Таким чином, проаналізувавши деякі загальнотеоретичні проблеми,
пов’язані з визначенням свободи віросповідання як природного права
людини, необхідно визнати той факт, що держави не одностайні у розумінні
релігійних прав, їх змісту та меж, але діяльність цих держав у
правозахисній сфері часто залежить від впливу політики „сусідів” і
міжнародних інституцій, у зв’язку з чим уніфікація (стандартизація)
згаданих прав відбувається за регіональним принципом. В Європі значний
внесок у цей процес робить Європейський суд з прав людини, який, однак,
здебільшого розуміє гарантії релігійних прав досить вузько, і,
безсумнівно, держави мають більше можливостей для визначення своєї
політики щодо того чи іншого права і вирішення релігійних справ.

§6. Природно-правова рівність людей та їх вільні волевиявлення

Вступні зауваження. Матеріалом для філософсько-антропологічного
осмислення означеної проблеми у даному параграфі слугує такий
фундаментальний законодавчий акт, як Цивільний кодекс України (далі –
ЦК). І не випадково.

У сучасній Україні одним із найяскравіших показників радикальності
реформування її правової системи стало прийняття нового Цивільного
кодексу. Це проявилось, зокрема, у тому, що він – вперше в українській
історії – надав „природним” (антропним, загальносоціальним,
позадержавним) правам і свободам людини безпосередньо юридичного
значення, визнав їх напряму діючим джерелом суб’єктивних юридичних прав
і обов’язків у певних суспільних відносинах.

Іншими словами Українська держава „вустами” її ЦК офіційно
санкціонувала, начеби освятила, власне природне праворозуміння,
поставила цивільно-юридичне регулювання на службу невідчужуваним правам
і свободам людини.

Нагальна необхідність такого „повороту” вітчизняної цивілістики
зумовлювалась не тільки власними потребами перехідного періоду, який
переживає українське суспільство, але й певними міжнародними чинниками.
Так, у Конвенції про захист прав людини і основних свобод (яка після її
ратифікації Україною у 1997 році стала складовою частиною національного
законодавства) йдеться про такі „цивільні” права, які були проголошені
ще у Загальній декларації прав людини саме як природні, недержавні
(преамбула й ч.1 ст.6 Конвенції).

Нагадаємо також, що у цій Декларації та в одному з Міжнародних пактів
ООН 1966 року виділяються civil rights – „цивільні” права (назва яких
була свого часу некоректно перекладена російською мовою як
„гражданские”, а потім – за радянських умов – скалькована в українському
офіційному перекладі як „громадянські” права).

Радикальність цієї трансформації зумовлюється ще й тим, що професійна
правосвідомість абсолютної більшості вітчизняних юристів-практиків, які
з січня минулого року почали застосовувати ЦК, була сформована (як
отриманою ними освітою, так і попередньою їхньою роботою) на засадах
протилежного – позитивістського – праворозуміння. І ось тепер перед ними
постало непросте завдання: одночасно реалізовувати у своїй професійній
діяльності ці дві діаметрально протилежні філософсько-правові доктрини.

Робочими інструментами виконання цього завдання покликана стати низка
норм (статей) ЦК, які визнають, уможливлюють пряму регулятивну дію
природних прав і свобод людини. І флагманом, „лідером” цих юридичних
приписів є, безперечно, ст. 1 ЦК. Вона становить, можна сказати,
світоглядно-концептуальний фундамент юридичного регулювання у
специфічній, надзвичайно широкій сфері суспільних відносин. Тому саме ця
стаття – як історична віха, як „дороговказ” такого регулювання в Україні
– заслуговує на ретельний аналіз з позицій загальнотеоретичного
праводержавознавства, передусім загальної теорії прав людини, а також
філософії права.

Природно-правовий вимір Цивільного закону. Нагадаємо насамперед зміст
ст. 1 ЦК:

“1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові
відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності,
вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому
владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до
податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується,
якщо інше не встановлено законом”.

Отже, „кваліфікаційними” ознаками тих суспільних відносин, що їх бере
під свій захист ЦК, причому ознаками, які виникають й існують незалежно
від держави, об’єктивно щодо неї, – є:

юридична (тобто – як далі аргументуватимемо – формальна) рівність
учасників особистих відносин;

їхнє вільне волевиявлення (вільне – як нижче знову ж буде доводитись – з
формальної сторони, у формальному аспекті);

майнова самостійність цих суб’єктів.

Надання державного захисту означеним суспільним відносинам видається
переконливим проявом кардинальної гуманізації цивільно-юридичного
регулювання в Україні. Адже у такий спосіб держава підтримує, стимулює й
охороняє такі загальнолюдські цінності, як-от:

гідність (самоцінність) кожного, неодмінним складником визнання якої є
повага до власного вибору людиною своєї поведінки, тобто повага до її
свободи;

справедливість у стосунках учасників суспільного життя, фундаментальною
ознакою (критерієм, показником) якої є формальна рівність останніх;

добровільна особиста активність, ініціативність людини у взаєминах із
іншими суб’єктами.

Отже, ст. 1 ЦК, яка слугує нормативною основою, маяком державного
захисту приватних прав фізичної особи (та й інших учасників суспільного
життя), насправді є виразником, „уособленням” гуманістичної філософії
прав і свобод людини.

Окрім цього, істотна перевага усього блоку норм ЦК, які, спираючись на
його ст.1, встановлюють загальні положення державно-юридичного
забезпечення особистих – насамперед немайнових – прав людини (ч.1 ст.6,
ч.2 ст.8, ч.1 ст.11, ч.3 ст.270, ст.271), вбачається у тому, що вони
визнають відкритість, неостаточність, невичерпність „переліку” даних
прав. Така регламентація цілком відповідає формулі ч.1 ст.22 Конституції
України й втілює загальнодозволенний тип юридичного регулювання
поведінки людей у цій сфері відносин. Але тут видається більш важливим
констатувати те, що означені положення слугують начеби „місточками” між
державно-вольовим (юридичним) регулюванням та дією положень природного
права.

Таким чином, є підстави констатувати, що ЦК демонструє відхід від
жорсткої легістсько-позитивістської інтерпретації предмета
цивільно-юридичного регулювання „за рахунок” використання природного
праворозуміння. Й у цьому можна вбачати вагоме досягнення даного закону.

Окремо слід наголосити на тому, що зазначена особливість ЦК забезпечена,
не в останню чергу, вміщенням у низці його статей терміно-понять
філософсько-правового (конкретніше – антрополого-правового) ґатунку, а
також втіленням деяких положень загальної теорії прав людини.
(Нагадаємо, наприклад, закріплену у ст. 271 дефініцію загального поняття
особистого немайнового права як можливості людини вільно, за власним
розсудом, обирати свою поведінку; або ж зафіксоване у ст. 269 положення
про те, що такі права виникають у неї насамперед від народження, існують
пожиттєво („довічно”) і не можуть бути скасовані). І це, безперечно, у
цілому підвищило рівень наукової обґрунтованості цього фундаментального
законодавчого акта.

Проникнення природно-правових засад у ЦК можна вбачати й у тому, що,
визначаючи носіїв цивільних прав і обов’язків, він використовує
терміно-поняття „людина” (ст.24). Тут знайшла прояв неодноразово
згадувана сучасна тенденція, так би мовити, антропологізації правової
ідеології, котра внаслідок цього змістовно гуманізується.

Показовим є, мабуть, і те, що у ст.1 ЦК мовиться не про суб’єктів права,
а про „учасників” відносин, а такими учасниками люди стають не стільки
тому, що до цього їх спрямувала держава, скільки в силу об’єктивних –
природничих (біотичних, психофізіологічних, та інших) і
загальносоціальних – закономірностей їх існування й розвитку. У цьому
терміновживанні теж можна констатувати впровадження природного
праворозуміння у „позитивну” цивілістику.

Та поряд з цим, відзначені гуманістичні риси ЦК мають – як це нерідко
буває – й свою, так би мовити, зворотну сторону: вони, гадаю, породжують
деякі неясності й суперечності, які не тільки торкаються теорії
цивільного права, але й можуть створювати певні проблеми в юридичній
практиці. Зазначимо деякі з них.

Можливість неоднозначної інтерпретації змісту природних прав людини, що
їх захищатиме ЦК. Як відзначалось, ЦК не претендує на вичерпність того
переліку природних („особистих немайнових”) прав людини, який у ньому
зафіксовано. Отож, припускається сучасне існування й інших таких прав, а
також виникнення згодом і якихось нових, нині ще не відомих прав. Тому
неминуче постають наступні питання: які ж саме з двох останніх груп
людських прав належать до природних і як розуміти зміст (та й обсяг)
кожного з них?

Відповідь на означені питання буде значною мірою залежати, вочевидь, від
того, які уявлення матиме застосовувач відповідних норм ЦК щодо сутності
такого явища як права людини взагалі та стосовно походження останніх.

Між тим, як відомо, з цих питань у науці має місце неабиякий плюралізм
поглядів – зокрема й з-поміж деяких розробників ЦК. Не виключено, що й
суддя, застосовуючи ЦК, дотримуватиметься відмінного від позиції його
авторів і коментаторів різновиду природного праворозуміння – скажімо,
соціального, психологічного або так званого комунікативного…

Чи узгоджуватиметься такий плюралізм із констатованою ЦК рівністю
учасників природних „цивільних” правовідносин? Так чи інакше, проблема
тут існує.

З огляду на означений плюралізм, можна стверджувати, що ЦК є результатом
компромісу серед представників різних видів праворозуміння (інколи
навіть в межах одного й того ж його типу). А усякий компроміс,
розв’язуючи певні проблеми, водночас породжує інші.

Колізії природного й позитивістського праворозуміння у нормах ЦК.
Відзначимо з-поміж них такі:

1. Визначивши, здавалось би, гранично широко – на філософсько-правовому
рівні – зміст особистого немайнового права людини (фізичної особи), ЦК
обмежив його лише сферою „приватного життя”. Між тим, розуміння цієї
сфери, її змісту й обсягу (меж) лишається досить неоднозначним. За
відсутності у ЦК інтерпретації загального поняття „приватне життя” вона,
виходить, віддається на розсуд юристів-практиків і
коментаторів-теоретиків.

У самому ж ЦК серед означених прав зазначаються, зокрема, права на
отримання достовірної інформації про стан довкілля (а згідно зі ст. 302
її мають надавати „публічні” суб’єкти) і на поширення такої інформації –
ч.1 ст.293, а також інформації, поданої посадовою, службовою особою при
виконанні нею службових обов’язків – ч.3 ст.302 (поширення ж таких
„інформацій” здійснюється фізичною особою аж ніяк не тільки у суто
приватних колах, у приватному житті); на належні безпечні умови праці чи
навчання – ч.4 ст.293 (а ця діяльність відбувається, зазвичай, у
закладах, які функціонують публічно); на свободу об’єднання у політичні
партії та громадські організації (ч.1 ст.314); на мирні зібрання –
конференції, фестивалі тощо (ч.1 ст.315).

Навряд чи всі наведені права торкаються лише приватного життя людини.
Видається, що ознаки публічності наявні у них досить виразно.

Описана ситуація є ще одним свідченням обґрунтованості тези про те, що у
природних правах людини не завжди можливо провести жорстку „демаркаційну
лінію” між сферами її приватного й публічного життя. (Хоча сам той факт,
що ЦК поширює свій захист і на деякі природні публічні або ж, принаймні,
на природні приватно-публічні відносини, теж є радше його перевагою,
аніж вадою).

2. ЦК вказує на два джерела виникнення розглядуваних прав людини: 1)
факт її народження і 2) закон держави (ч.1 ст.269). Встановлюючи
однаковий рівень захисту таких прав незалежно від того, як саме вони
виникли, законодавець наче би підносить юридичне забезпечення природних
прав до забезпечення прав „позитивних” (юридичних). І це, безперечно, –
гуманне прагнення.

Однак не можна не зважати й на те, що обидві зазначені групи прав не є
тотожними за їхньою соціальною природою. Адже в одному випадку джерелом
можливостей (прав) людини може бути її фізична природа (біологічні,
фізіологічні, енергетичні потенції), у другому – соціальна природа
(інтелектуальні, духовні, моральні потенції), а в третьому – державний
закон. Так, зміст і обсяг природних прав людини обумовлюється – якщо
розуміти їх як феномен природно-соціальний – досягнутим рівнем розвитку
суспільства (хоча потім держава втручається, так чи інакше, у
„дозування” здійсненності таких прав); а ось зміст і обсяг
законостворених прав безпосередньо визначається державою, виходячи не
тільки з інтересів суспільства, але й із її державно-корпоративних
інтересів, з її відносно самостійної політики (хоча й у цьому випадку
вона не може не рахуватись із об’єктивно існуючими можливостями
суспільства).

Далі. Якщо закон лише визнає вже існуючі природні права, то
державно-вольові (юридичні) права він породжує, створює. Якщо природні
права й справді не можуть бути скасовані (ч.3 ст.269 ЦК) – вони
залишаються „при людині”, які б обмеження щодо їх здійснення не
запроваджувались, то права законостворені можуть все ж таки зникати – у
разі скасування відповідного законодавчого припису.

Неврахування зазначених істотних відмінностей – а подекуди й неминучих
розбіжностей – між правами загальносоціальними (природними) та
спеціально-соціальними (державно-вольовими, юридичними) може викликати
певні проблеми у державно-юридичному регулюванні відповідних відносин
(скажімо, у захисті тих природних прав, яких ЦК навіть і не згадує, хоча
абстрактно не виключає їх появи у майбутньому).

3. Хоча ЦК фіксує визначення загального поняття, здавалося б, усіх й
усіляких особистих прав немайнового характеру (ст. 271), проте свій
захист він поширює лише на певну їх частину.

Здійснення, використання людиною її прав – з огляду на їх соціальну
природу – неминуче зачіпає, так чи інакше, інтереси (права) інших
суб’єктів. Отож особисті права стають здійсненними тільки-но за
посередництвом стосунків, контактів, взаємодії їх носія з іншими
учасниками відносин. І ЦК намагається більш-менш чітко визначити, в яких
саме відносинах (або, інакше кажучи, у відносинах з якими властивостями)
мають здійснюватись права фізичної особи, аби їх захищало цивільне
законодавство (ч.1 ст.1 ЦК).

Проаналізую ці властивості.

Особисті відносини. За визнанням розробників ЦК, у його ст.1 (ч.1)
малось на меті вказати, що предметом регулювання цивільним
законодавством є дві групи відносин: а) особисті та б) майнові, кожна з
яких існує начеб автономно, „паралельно” одна до другої.

Однак вжитий у ній текстуальний вираз (“особисті немайнові та майнові
відносини”) – якщо тлумачити його буквально, адекватно – дає підставу
для дещо іншого висновку, а саме: відносини немайнові та відносини
майнові є видами такого родового явища, як особисті відносини. Тому цю
ситуацію варто проаналізувати докладніше.

Коли у ч.1 ст.1 ЦК згадуються „особисті відносини”, то мовиться,
вочевидь, про відносини осіб. Але якщо йдеться про осіб природних, то у
суспільстві відносин не між особами (а між кимось іншим), тобто відносин
неособистих, взагалі існувати не може. Інша річ, що особи (ч.1 ст.1 ЦК)
як „учасники” таких відносин можуть бути або індивідуальними (окремі
люди), або ж колективними (об’єднання чи спільноти людей). Причому
колективні особи існують не менш реально й „фізично”, ніж індивідуальні
(люди). Отож, лише однієї зазначеної властивості відносин, ясна річ,
недостатньо, аби виділити їх у самостійний предмет юридично-галузевого
регулювання.

Щоправда, у деяких випадках „особистими” вважаються не усі й не будь-які
суспільні відносини, а лише їх певний різновид (наприклад, коли
суспільні відносини (а до речі, й права людини та громадянина) поділяють
– з тією чи іншою мірою умовності – на економічні, політичні, культурні,
побутові, суто особисті тощо). І тоді прикметник „особисті” вживається у
вузькому, спеціалізованому значенні. Але у цих випадках таке його
значення мало би бути офіційно (або хоча б доктринально) витлумачено,
застережено. Однак ЦК такого роз’яснення не подає. Тому-то й стає
можливим тлумачити означене терміно-поняття досить довільно (а зрештою –
й тавтологічно: особисті відносини – це відносини осіб).

Певною неточністю дефініції предмета регулювання цивільним
законодавством (ч.1 ст.1 ЦК) видається й те, що самі лише особисті
відносини –як немайнові, так і майнові – відразу ж названо „цивільними”.
Це слово, гадаю, треба було б помістити аж наприкінці дефініції – після
зазначення видових ознак тих особистих відносин, які справді захищаються
ЦК.

З існуючого ж варіанта дефініції випливає наступний висновок: цивільним
законодавством регулюються „цивільні” відносини, а до „цивільних”,
виходить, належать ті відносини, які регулюються цивільним же
законодавством. Таке твердження виглядало б, очевидно,
формально-логічним колом, якщо не взяти до уваги, що цивільними
вважаються й такі відносини, які регулюються не законодавством, а навіть
і не легалізованими договорами та звичаями.

А тепер – про кваліфікуючі ознаки того різновиду „особистих” суспільних
відносин, які врегульовує й захищає ЦК (тобто ознаки, зафіксовані у ч.1
ст.1).

А) Це відносини, засновані на „юридичній рівності” їх учасників. На
перший погляд, йдеться, мабуть, ні про що інше, як про однаковість
взаємних прав і обов’язків суб’єктів у їхніх конкретних відносинах. Та
одразу ж виникає запитання: яких прав та обов’язків – природних
(загальносоціальних) чи державно-вольових (спеціально-соціальних,
„юридичних”)?

Відповідь можлива така: як перших, так і других. Адже ЦК, як
зазначалось, однаковою мірою визнає можливість виникнення у особи
„цивільних” прав як із самого факту її народження, так і з державного
закону.

У такому разі напрошується висновок про те, що термін „юридична”
використано у ст. 1 ЦК як синонім слова „правова”. Але таке
терміновживання ускладнює розрізнення права й закону , сприяє
нівелюванню, „розмиванню” відмінностей між природним і позитивним
праворозумінням . Адже одна справа, коли самі учасники відносин
самостійно визнають (кожен у своїй свідомості, а згодом – і своєю
поведінкою) один другого взаємно рівними. І зовсім інша справа, якщо
такими їх визнає держава (або міжнародні акти – „стандарти” – з прав
людини).

Тому, вважаю, у даному випадку більш доречним було би термінологічне
словосполучення „формальна рівність”. Така рівність може бути, ясна річ,
передбачена державним законом (державно-вольова рівність). Але вона може
бути й природно-правовою.

Згадаємо, наприклад, марксові яскраві описи ринково-майнових,
товарно-грошових відносин. Він писав, що у цих відносинах „люди повинні
лише мовчазно відноситись один до одного як до приватних власників
відчужуваних речей, а значить, і як до незалежних одна від одної осіб”.
Зокрема, якщо йдеться про укладення договору між власником засобів
виробництва і власником робочої сили, який наймається до першого, то
вони „зустрічаються на ринку і вступають між собою у відносини як
рівноправні товаровласники… , отже обидва – юридично рівні особи”. Ці
відносини, оформлені у вигляді договору, К. Маркс визначав як вольові
юридичні відносини – незалежно від того, закріплені вони законом чи ні.
Достатньо лише, аби їх учасники „повинні визнавати один другого
приватними власниками”.

Уявлення про таку – позадержавну, „загальносоціальну” – формальну
рівність активно використовується прихильниками розуміння права як акту
визнання, тобто свідомого, інтелектуального, внутрішньо-суб’єктивного
визнання одним учасником певних відносин того, що інший їх учасник має
(саме у них!) такі ж самі права, як і перший.

З огляду на викладене, ознака „цивілістичності”, яка щойно
обмірковується, могла би бути сформульована, скажімо, у такий спосіб:
„…відносини, засновані на формальній рівності (природно-правовій чи
державно-вольовій, юридичній)”. Але це, знову ж таки, – тільки на перший
погляд.

Насправді ж така рівність притаманна лише природним правам людини. Що ж
до державних (юридичних) прав, то вона властива лише особистим
немайновим правам; майнові ж „позитивні” права осіб досить часто є якраз
нерівними. І єдиний атрибут людини, який може бути безвинятково
однаковим у всіх і кожного, – це лише здатність її (здатність іманентна,
об’єктивна, антропо-соціальна) мати природні права. Йдеться, отже, про
здатність бути носієм природних прав або, іншими словами , – про
природну правоздатність .

З огляду на це, можна стверджувати, що формальна рівність людей – це
цілковита однаковість насамперед їхньої здатності (однаковість як за її
змістом, так і за обсягом) мати певні, обумовлені їх біологічними та
соціальними властивостями, можливості задовольняти потреби їхнього
існування й розвитку. Іншими словами, йдеться про якісну („змістовну”) і
кількісну („об’ємну”) абсолютну рівнозначність, тотожність невід’ємного
від кожного індивіда такого його людського атрибуту, як здатність
володіти певними можливостями, необхідними для існування та розвитку у
суспільстві.

Зазначені можливості нерідко відображають терміно-поняттям „права
людини”, а його загальну спроможність мати такі права – терміно-поняттям
„правоздатність”.

Формальна рівність людей існує у двох онтологічних статусах
(різновидах): об’єктивному й суб’єктивному. Перший випливає з
однаковості, „одноякісності” усіх людей саме як біосоціальних істот,
котрі належать до єдиного людського роду, тобто є – у цьому сенсі –
якісно однорідними істотами. Тому об’єктивну їх взаємну рівність можна
відобразити (й означити) терміно-поняттям „антропна” (або
„природно-правова”). Індивіду досить бути (народитись) біосоціальною
істотою – й у такій якості він вже є рівним з такими ж іншими істотами
(навіть незалежно від того, чи усвідомлено кимось цю обставину).

Суб’єктивна рівність (може, буде більш точним назвати її
„суб’єктивізована”) є результатом, проявом свідомого волевиявлення
певних суб’єктів, наслідком визнання (підтвердження) ними чи державою
об’єктивної формальної рівності людей. Це вже рівність
„позитивно-правова” (або, висловлюючись умовно, юридична). Хоча вона має
спиратись, так чи інакше, на рівність об’єктивну, відображати її,
зумовлюватись нею, проте – під впливом тих або інших
конкретно-історичних умов, чинників – може й не співпадати з останньою
повністю, „відхилятись” від неї. Історія позитивного, державно-вольового
права дає безліч прикладів цього.

Суб’єктивна формальна рівність – залежно, так би мовити, від „автора” її
встановлення – може бути розподілена на такі види:

міжнародна (згадаємо, для прикладу положення ст.1 Загальної декларації
прав людини про те, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та
правах);

державна (наприклад, положення ст.24 Конституції України);

індивідуальна (скажімо, договір між „фізичними” особами, який відображає
їхнє обопільне визнання один другого як формально рівних однакових
учасників певних взаємних відносин).

Отож, формальна рівність людей – це ніщо інше як рівність передусім
їхніх особистих природних правоздатностей. А з огляду на наведену вище
двохвидову класифікацію „рівностей”, правоздатність людини завжди існує
як природна, а – окрім цього – може також існувати й як „позитивна”
(юридична).

Наявність у кожної людини однакової природної правоздатності –
об’єктивна першооснова, фундамент також і рівної з іншими людьми
юридичної (державно-вольової) правоздатності.

Б) Відносини, засновані на „вільному волевиявленні”. Оскільки, живучи у
суспільстві, людина у своїх волевиявленнях, взагалі кажучи, не може бути
абсолютно вільною, незалежною від будь-яких інших суб’єктів, то у даному
випадку поняття „вільне” може вживатись лише у спеціальному, вузькому
значенні. Вільне від кого (чи від чого) – це вимагає якщо не офіційного,
то принаймні доктринального роз’яснення.

Вважаю, що тут йдеться про вільне, незалежне знову ж таки лише від
державно-владного нав’язування, диктування, „накидання” учаснику
відносин чужої, зовнішньої щодо нього волі (насамперед волі представника
держави), якій він має підпорядкувати свою поведінку. Але це аж ніяк не
усуває його фактичну (соціальну, матеріальну, моральну,
ідеологічно-духовну, емоційну чи іншу) залежність, тобто невільність
одного учасника цивільних відносин від інших учасників. Абсолютно вільне
волевиявлення – це міфічний індетермінізм. А будь-яка фактична
залежність людини, яка об’єктивно обумовлюється соціальною природою її
існування й розвитку у суспільстві, засадничо виключає однаковість її
реального соціального статусу зі статусом іншої людини.

Ті владні відносини, які конституюються за посередництвом
державно-імперативного („публічного”) метода юридичного регулювання,
найбільше поширені у галузях позитивного публічного права (хоча й не
безвинятково) – конституційного, адміністративного, фінансового,
податкового, екологічного, кримінального, процесуального та іншого. І в
ч.2 ст.1 ЦК прямо застережено, що навіть якщо ці відносини є майновими,
то й тоді до них цивільне законодавство не застосовується (щоправда,
крім випадків, передбачених законом).

Вказавши, „від кого” вільними повинно бути волевиявлення учасника
цивільних відносин, можна також додати й „від чого” воно має бути
вільним: згідно з положеннями ЦК – від обману, насильства (ст. 230, 231)
тощо. Щоправда, такі „впливи” повинні бути не просто свідомими, а –
більше того – цілеспрямованими, тобто умисно спрямованими на
„провокування” певних дій іншої особи (об’єкта такого впливу). Суб’єктом
таких впливів може бути вже будь-яка (а не тільки державно-владна)
особа.

Водночас видається деяким перебільшенням закріплене у ч.2 ст.1 ЦК
положення про те, що наявність будь-якого („іншого”) владного
підпорядкування одного учасника відносин іншому учасникові виключає
застосовуваність до цих відносин норм цивільного законодавства. Адже
владність (нерівність) у стосунках суб’єктів може ґрунтуватись і на
таких чинниках (у тому числі – природних), які не пов’язанні із
державною волею, не залежать від неї (наприклад, влада батьків стосовно
їхніх неповнолітніх дітей; влада тренера спортивної команди щодо її
членів; влада релігійної „посадової” особи над віруючими особами). Якщо
тлумачити наведене положення ЦК буквально, то й до зазначених
„особистих” відносин даний закон не повинен би застосовуватись. Та хіба
відповідатиме такий висновок прагненню розробників ЦК максимально
розширити коло відносин (обсяг особистих прав), які можуть бути об’єктом
захисту цивільним законодавством? Навряд чи.

Про це свідчить і перелік тих особистих немайнових благ, які
охороняються цивільним законодавством: здоров’я, життя, честь, гідність
і ділова репутація, ім’я, авторство, свобода творчості (ч.1 ст.210 ЦК).

Тому у ч.2 ст.1 ЦК точніше було б вказувати не на „інше”, а саме на
„державне” владне підпорядкування.

В) Відносини, засновані „на майновій самостійності їх учасників”.
Вважається, що ця властивість відносин теж є необхідною, аби вони набули
статусу “цивільних”. Проте, гадаю, й тут не все так просто.

По-перше, якщо говорити про відносини майнові, то не виключені такі
ситуації, коли правоздатний суб’єкт, який володіє майновою
правоздатністю, взагалі ще не має майна чи то у власності, чи у
володінні, а тільки-но користується майном, яке належить іншим особам
(скажімо, дитяче ліжко, пеленки, які „використовує” малюк). То в якому
сенсі тут можна говорити про „самостійність”?

А по-друге (і це більш важливо), відносини „особисті немайнові” – за їх
визначенням, за їх сутністю – мають, звісно, немайнову (у цивілістичному
розумінні) природу. Питання ж про майнову самостійність виникатиме у
них, як правило, лише у разі відшкодування (компенсації) шкоди,
спричиненої порушенням немайнових особистих прав. Сама ж наявність таких
прав та їх нормальне, безперешкодне використання зазвичай не потребують
від їх носіїв майнової самостійності.

Отож, розглядувана ознака, як видається, навряд чи має
загальноцивілістичний характер: вона торкається не всіх, а лише частини
цивільних відносин. Адже особисті немайнові відносини (як
природно-правові, так і позитивно-правові) виникають й існують незалежно
від того, чи мають їх учасники яке-небудь майно у власності або ж у
володінні, чи у користуванні.

Основні висновки.

1. Як резюме з усього викладеного, запропонуємо – з розрахунку на
подальше обговорення – наступну інтерпретацію предмета позитивного
цивільного (приватного) права: таким предметом є відносини суб’єктів,
чия природна правоздатність, виникаючи від їх народження, є однаковою
(рівною) за змістом та обсягом і реалізується на основі їх вільного від
державно-владного впливу волевиявлення.

Або інший варіант: це відносини суб’єктів, формально рівних за їх
природною правоздатністю, що виникає з моменту народження й реалізується
ними на основі вільного, не залежного від державно-владного впливу,
волевиявлення.

2. Які б зауваження не викликав ЦК України, які б юридично-регулятивні
проблеми не „загрожували” його застосуванню, необхідно акцентувати
головне: сприйнявши певною мірою природно-правову доктрину, ЦК
забезпечив “прорив” невідчужуваних антропо-соціальних прав людини в
українське цивільне законодавство і тим самим підніс на якісно вищий
рівень їх державну охорону й захист. З огляду на це, він став
винятковим, унікальним галузевим законодавчим актом української держави.

У цьому вбачається величезна заслуга, – можна сказати, законотворчий
подвиг – розробників ЦК.

3. Втіливши певні здобутки загальнотеоретичного праводержавознавства,
зокрема загальної теорії людських природних прав, ЦК слугує, своєю
чергою, певним імпульсом для її подальшого розвитку. Адже цей кодекс
вміщує чимало своєрідних, нових не тільки для цивілістики,
загальноправових положень. І вони – навіть попри (а, можливо, навіть з
огляду на) їх дискусійність – не можуть „не помічатись” теоретиками та,
зокрема, й філософами права.

§7. Діалектика загального й особливого у

природних правах людини

Універсалізація у розвитку прав людини. Як відомо, у XX—XXI століттях
однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини є його
глобальна універсалізація. Про це свідчить, наприклад, те, що до
найвизначніших договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту
про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини. Конвенції про
ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, Конвенції про
ліквідацію усіх форм расової дискримінації – приєднались від 70 до 90
відсотків усіх держав світу, а заключний документ проведеної під егідою
ООН 1993 р. у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали
представники усіх 170 держав, котрі брали в ній участь.

У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить прояв у тому, що
нині абсолютна більшість держав:

визнали існування проблем здійснення і захисту невід’ємних, „природних”
прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких
проблем;

погодились із закріпленням у Загальній декларації прав людини мінімально
необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців,
що на них має бути зорієнтовано політику кожної цивілізованої,
демократичної держави (і справді: більшість цих назв відтворено у
переважній частині сучасних конституцій чи інших фундаментальних
національних законів);

домовились про створення міжнародних (наддержавних чи міждержавних)
органів, котрі ними ж уповноважені відслідковувати стан дотримання прав
людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму
контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень
цих органів;

дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань, пов’язаних із
порушенням прав людини у різних державах та визначенням заходів
міжнародного реагування на такі порушення.

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно
виявляється й інша – зрештою, протилежна – загальна тенденція, а саме:
урізноманітнення конкретного змісту і обсягу прав людини залежно від
того, в якій країні вони мають реалізовуватись.

Диверсифікація змісту прав людини. Ця, друга, тенденція найчастіше
знаходить свій прояв у процесі розв’язання (теоретичного і практичного)
таких проблем;

з’ясування сутності (визначення поняття) феномена прав людини та
можливостей його однозначного розуміння;

„дозування” прав людини, тобто законодавчу визначення їх конкретного
змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень стосовно
їх здійснення;

витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони і
захисту та можливість (чи, навпаки, неможливість) його офіційної
уніфікації на всесвітньому або навіть на регіональному
(континентальному) рівнях.

У цій статті розглянемо лише останню із названих проблем. При цьому
основна увага приділятиметься характеристиці соціальних чинників, що її
викликають, та аналізу логіко-герменевтичного механізму її розв’язання.

1. Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять
її основні права, – навіть на всесвітньому, глобальному рівні –
визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту і обсягу в
різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про
реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально)
універсальними та незмінними. Інша ж причина „різночитань” у тлумаченні
основних прав людини корінитися в тому, що їх розуміння не може не
залежати і від своєрідних, специфічних інтересів, різних етносів,
народів, націй, класів і численних соціальним утворень. А такі інтереси
є вже не загальнолюдські, всесвітні, а особливі, „часткові”.

Звідси випливає, що для закріплення і здійснення за допомогою
внутрішньодержавного („національного”) законодавства основних прав
людини набувають принципового методологічного значення проблеми
розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та
іншими суб’єктами даного суспільства. А розв’язання цих проблем має
досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння
(інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за
традицією, герменевтикою. Як вже зазначалось, опираючись на цю науку
можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної
держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних
прав людини, досить часто не збігається (при чому не стільки
термінологічно, скільки саме у соціально змістовному плані) із
закріпленими у міжнародних нормативних документах „стандартами” таких
прав, а ще більшою мірою – із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності,
котрі у міжнародних документах декларуються і вважаються
загальнолюдськими (зокрема основні, невід’ємні права людини), є такими
переважно за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх
реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком
конкретним, здебільшого неоднозначним, змістом і обсягом, а отже,
насправді функціонують не як загально-, а як окремо- (особливо – )
людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини – це виявляється
лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих
проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних
обставин.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли у
процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає
проблема меж (обмежування) змісту й обсягу прав людини. Практичне
розв’язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було
універсальним, одноваріантним, уніфікованим. Аналіз проблеми, яка
розглядається, має спиратись на певне розуміння таких „параметрів” прав
людини, як їх зміст і обсяг.

2. Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними
якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються
насамперед змістом прав людини. Поняття змісту прав людини та поняття
обсягу прав людини зустрічаються, наприклад, у ст.22 Конституції
України. Зокрема, ч.3 цієї статті встановлює, що при прийнятті нових
законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження
змісту та обсягу існуючих прав людини. Згадане положення є дуже
важливим, оскільки у ньому Конституція України торкається проблеми
обмеження прав людини. Адже звуження змісту і скорочення обсягу прав
людини якраз і є основним наслідком їх обмеження.

Характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську
категорію змісту. Як відомо, з філософської точки зору, зміст – це
певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють
предмет чи явище. Структура, внутрішня впорядкованість є необхідним
компонентом змісту. Зі зміною структури, організації суттєво змінюється
зміст об’єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому
явищі, як права людини?

Центральним, стрижневим елементом змісту прав людини є певні можливості
людини – можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій
задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії
діяльності, остання характеризується певними складовими, властивостями,
рисами. До них належать: мета, предмет (об’єкт) діяльності, умови
діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати
діяльності та інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них
є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність
використання можливостей суб’єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття
змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі складають
можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та
розвитку. Таке розуміння розглядуваного поняття сприятиме дослідженню та
оцінці міри (ступеня) реальності прав людини.

Щодо кількісних показників прав людини, то вони можуть відображатися
поняттям обсягу прав людини. Кількість – це визначеність предмета, яка
характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву
тієї чи іншої властивості. Обсяг прав людини, як і будь-яка кількість,
визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість
певних можливих варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ,
розмір пільг та ін.). Одиниці виміру „кількості” (обсягу) прав людини не
можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і
будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється,
насамперед, змістом можливостей, які відображено відповідними правами, а
також особливостями носіїв (суб’єктів) прав та специфікою об’єктів цих
прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на свободу вибору
віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій,
які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу освіту
характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, в яких
можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за якими готують
фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України
характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу),
протягом якого можливо його здійснювати.

Отже, зазначені вище одиниці виміру якраз і можуть використовуватися для
визначення обсягу відповідних прав людини.

З огляду на викладене розуміння змісту прав людини і обсягу прав людини,
а також на щойно наведені приклади, співвідношення цих „параметрів” може
відображатися таким положенням; звуження змісту прав людини неодмінно
тягне за собою і звуження їх обсягу. Зміни ж в обсязі прав людини, на
нашу думку, не завжди (не обов’язково) викликають зміни у змісті права.
Поняття змісту прав людини і поняття обсягу (кількісних показників) прав
людини не слід ототожнювати із змістом та обсягом поняття про права
людини. Останній визначається за правилами формальної логіки.

3. Законодавство стосовно прав людини звичайно осмислюється
(інтерпретується, витлумачується) – причому як при його створенні,
встановленні, так і при застосуванні, реалізації – у такий спосіб, аби
воно могло слугувати реальним засобом, інструментом для досягнення
змістовних цілей тих суб’єктів суспільного життя (соціальних спільнот,
їх індивідуальних чи колективних представників – як державних, так і
недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим
законодавством. А оскільки цілі різних суб’єктів суспільних відносин у
багатьох випадках не збігаються та й не залишаються незмінними у процесі
соціального розвитку; інтерпретація цими суб’єктами правовик текстів,
насамперед нормативних, принципово (засадничо) не може бути однозначною,
односмисловою, уніфікованою. Будь-яке тлумачення законів „спрямовується”
на поліпшення умов існування та життєдіяльності його суб’єкта (або тих
спільнот, угруповань, об’єднань, інтереси яких він – усвідомлено чи
неусвідомлено – відображає).

У цьому аспекті особливого значення набуває офіційне (тобто формально
обов’язкове для правозастосовників) нормативне тлумачення законодавчих
та інших нормативно-правових актів. Таке тлумачення, з огляду на його
реальну роль, місію у державно-юридичному регулюванні суспільних
відносин, можна позначити такими термінами-синонімами, як, скажімо:
„динамічне”, „інструментальне”, „функціональне”, „адаптаційне”,
„пристосувальне”. І, видається, саме останній з цих термінів – як би
„радикально” він не звучав – найбільш точно, адекватно позначає поняття
про розглядуване тлумачення. Адже соціальне призначення такого
тлумачення полягає, у багатьох випадках, саме у пристосуванні
державно-юридичного регулювання до тих змін, котрі відбулися у
суспільстві, або ж у наданні домінуючого становища у цьому регулюванні
саме такій інтерпретації закону, яка об’єктивно здатна якнайкраще
задовольнити потреби певної соціальної групи. Відбувається, так би
мовити, інструменталізація закону з огляду на досить конкретні соціально
змістовні цілі. Чи не найпереконливішим свідченням цього слугує
правотлумачна практика органів конституційного судочинства багатьох
країн (і практика Конституційного Суду України, гадаю, не становитиме
винятку у цьому відношенні). Зважаючи на це, можна стверджувати, що
основна мета діяльності суб’єктів офіційного нормативного (зокрема
прецедентного) тлумачення якраз і полягає у забезпеченні певної
соціальної доцільності державно-юридичного регулювання суспільних
відносин шляхом пристосування (адаптації) обов’язкового варіанта
інтерпретації законодавства до оновлених цілей такого регулювання або ж
до нових засобів їх досягнення.

Викладені висновки яскраво ілюструє і практика тлумачення Конвенції про
захист прав людини і основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція)
Європейським судом з прав людини (далі – Суд). Так, у рішенні у справі
„Косадо Кока проти Іспанії”, ухваленому 24 лютого 1994 р., Суд
постановив, що застосування керівництвом колегії адвокатів
дисциплінарних санкцій до адвоката, котрий рекламував власні послуги, не
порушує ст.10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів). Суд
відзначив, що правила, які регулюють використання реклами членами
колегії адвокатів, варіюються залежно від країни; більшість
держав-учасниць намагається пом’якшити ці правила, посилаючись на
розвиток суспільства та посилення ролі засобів масової інформації. Суд
зауважив також і те, що керівництво колегії адвокатів та національні
суди знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародний суд для того, аби
визначити, яким на той чи інший час буде оптимальний баланс між вимогами
належного відправлення правосуддя, професійною гідністю, правом кожного
отримувати інформацію про правову допомогу, з одного боку; і можливістю
для адвоката робити рекламу своїх послуг, – з іншого. З огляду на це суд
дійшов висновку; що на той час (1982 – 1983 рр.) дисциплінарні санкції
не могли розглядатися як такі, що не відповідали поставленій меті.

Ще один приклад. У рішенні, ухваленому в справі „Брумареску проти
Румунії” 23 січня 2001р. Суд відхилив попереднє заперечення уряду
Румунії, за яким заявник нібито не використав усіх національних засобів
правового захисту (він не звернувся з новим позовом до суду про
повернення належного йому майна, хоча міг це зробити). З цього приводу
Суд дійшов висновку, що уряд не міг посилатися на неподання заявником
нового позову, оскільки результат такого позову є дуже сумнівним,
особливо з огляду на дію принципу res judicata. Отже, у даній справі Суд
відійшов від буквального тлумачення нормативного юридичного тексту;
оскільки таке тлумачення (саме у цій ситуації!) не змогло б забезпечити
досягнення цілей захисту прав, закріплених у Конвенції. Суд діє згідно
із виробленим у його практиці принципом ефективного захисту прав людини,
суть котрого полягає у тому, що норму потрібно тлумачити і застосовувати
у такий; спосіб, який може забезпечити максимально ефективний, дієвий,
реальний захист прав людини саме уданому випадку.

Для реалізації цього принципу Суд не стільки робить спробу відшукати у
нормативному юридичному тексті наміри „творця норми”, закладені останнім
в її текст, скільки пристосовує семантичне значення витлумачуваних
нормативних положень до цілей європейської спільноти – забезпечити та
захистити права і свободи людини. Семантичне значення тексту стає тут
об’єктом цілеспрямованої – „прагматичної” у зазначеному сенсі –
інтерпретації, в ході якої системі знаків (а точніше, концептів,
signatum), котра потенційно може бути витлумачена у різний спосіб (мати
різні смисли), на основі семантичного значення як продукту так званої,
мовної конвенції якраз і присвоюється, „приписується” певний смисл, що
відповідає цілям правової політики Ради Європи (стосовно згаданої
Конвенції такі цілі проголошено безпосередньо в її Преамбулі). У такий
спосіб Суд реалізує неодноразово проголошений ним фундаментальний
постулат, за яким Конвенція є „живим організмом, котрий постійно
розвивається”.

У розділі другому вже доводилося аргументувати положення про те, ще
здатність нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм різних
смислів (інтерпретаційна здатність тексту юридичних норм) є його
об’єктивною, невід’ємною, а отже, неминучою властивістю. Корені її
потрібно шукати, вочевидь, як у різноманітності соціальних інтересів,
так і в особливостях самої мови, а також у закономірностях здійснення
комунікативної діяльності. Це положення, яке відображає одну із
загальних герменевтичних закономірностей, переконливо підтверджується
практикою офіційної інтерпретації юридичних норм саме щодо прав і свобод
людини.

У вітчизняній юриспруденції набуло певного поширення положення про те,
що поняттям прав людини відображаються необхідні для існування і
розвитку людини її можливості, які об’єктивно зумовлюються досягнутим
рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх
людей. У такому розумінні розглядуваного феномена реалізовано
методологічний підхід, який можна назвати „потребовим”. Адже зазначені
можливості людини покликані використовуватись для задоволення її життєво
необхідних потреб і насамперед у цьому полягає їх (можливостей, тобто
прав) особистісна значущість, цінність.

Тому-то й згадана вище інструменталізація законодавства включає,
по-перше, істинне пізнання об’єктивно існуючих можливостей для існування
та розвитку всіх людей (а також їх об’єднань і спільнот); а по-друге,
„наділення” законодавства – у процесі його інтерпретації – таким смислом
(змістом), аби воно могло послугувати засобом, важелем здійснення цих
можливостей, тобто інструментом використання відповідних прав (а тим
самим – і задоволення певних потреб).

У цьому вбачається конкретно-історична об’єктивна зумовленість
„смислотворчої” інтерпретації юридичних норм, які закріплюють права
людини та засоби їх реалізації. Така інтерпретація, особливо ж її
офіційно-нормативний різновид, з необхідністю включає-гносеологічну
складову а отже, дозволяє застосувати до неї категорію об’єктивної
істини.

Ідеологічним віддзеркаленням об’єктивної діалектики загального та
особливого (а подекуди й одиничного) у правах людини є наявність
декількох неоднозначних філософсько-антропологічних її інтерпретацій.
Найбільш поширеними серед них є концепції абсолютного універсалізму,
поміркованого універсалізму та культурного релятивізму.

Абсолютний універсалізм. Окремі науковці обстоюють можливість
застосування у всесвітньому масштабі єдиної, універсальної концепції
прав людини. Зокрема, А. Робертсон стверджує, що права людини належать
індивіду внаслідок самого факту належності до роду людського і мають
бути гарантовані на основі принципу рівності (без жодної дискримінації).
Неприпустимими є будь-які відмінності на основі принципу регіоналізму:
африканець або американець повинен мати права, тотожні тим, якими
володіють, скажімо, європеєць чи азіат. Таку позицію слід, очевидно,
кваліфікувати як абсолютний універсалізм, тобто доктрину, яка не визнає
існування жодних обставин, які могли б якось впливати на модифікацію
реалізації прав людини залежно від конкретних часово-просторових умов.

Синонімом терміно-поняття абсолютного універсалізму, яке традиційно
характеризує моральні поняття певного суспільства, слід вважати поняття
монізму (останнє використовується нами для характеристики елементів
змісту прав людини). Представники цієї течії вважають, що людина як член
певного суспільства може не лише може оцінювати моральні системи інших
суспільств, але й також встановлювати, яке життя чи життєвий шлях є
справжнім людським життям.

Центральною тезою цієї концепції є те, що а) моральність має об’єктивну
основу, оскільки людські істоти повинні жити у гармонії з природою та
б) людська істота володіє засобами, здатними виявити закономірності
людської природи, а відтак набути об’єктивне та загальнозначуще знання
про те, яким саме має бути життя людини.

Задля цього слід абстрагуватися від усяких культурних умов і досягти
стану трансцендентальної свідомості (чистої раціональності), що, в
кінцевому підсумку, і дасть можливість пізнати справжню людську природу.

Об’єктивно існуючий моральний плюралізм різних суспільств моністи
пояснюють, посилаючись на такі чинники, як незнання моральних норм,
„нерівномірний розподіл” інтелектуальних здібностей, а також вказівкою
на регулювання відмінними (за змістом) нормами таких сфер людського
життя, які є морально індиферентними, як-от: способи одруження,
поховання померлих, виховання дітей. Характерно, що цей напрямок отримав
своє продовження у працях деяких класиків лібералізму (Дж. Локк, А.
Токвіль, Д. Міль), для яких справжнє людське життя побудоване на
принципах автономії, раціонального осмислення, секулярного світогляду,
матеріального багатства та технологічного опанування природи.

Поміркований універсалізм. Проміжну позицію як щодо монізму (абсолютного
універсалізму), так і щодо релятивізму, займає поміркований
(мінімальний) універсалізм. Представники цього напряму поділяють
постулат про те, що моральне життя може бути організоване декількома
різними рівноцінними способами. Іншою тезою їхнього вчення є те, що
моральне життя різних людських спільнот повинно будуватися на системі
загальновизнаних моральних цінностей.

Представники поміркованого універсалізму, з одного боку, поділяють
положення моністів щодо існування певної загальної системи цінностей
(обмежуючись, проте, визнанням самого факту існування такої системи).
Однак їхні розбіжності з моністами полягають у тому, що між різними
способами організації суспільного життя немає ієрархічних відносин, а
також у тому, що існує певний мінімум, „поріг” моральних цінностей,
забезпечуючи дотримання яких суспільство може організовувати своє життя
так, як воно цього забажає.

Всередині течії поміркованого універсалізму немає одностайності щодо
того, як можна визначити такий мінімум універсальних моральних
принципів. Одні автори пропонують звертатися до людської природи, інші –
до емпірично підтвердженого міжкультурного консенсусу, треті – до
раціонально обґрунтованих принципів гіпотетичного консенсусу за умов
незнання своїх специфічних, партикулярних властивостей (Дж. Роулз,
Хемшає). Однак, незважаючи на спосіб, у який пропонується досягнути
системи мінімальних загальних (спільних) властивостей, усі автори
сходяться на думці про те, що такі властивості все ж існують.

Утім (навіть враховуючи недоліки інших конкуруючих із ним позицій)
поміркований універсалізм все ж може бути підданий критиці на підставі
таких аргументів:

1) цей напрям ґрунтується на тому, що загальнозначущі принципи можна
вивести із загальної людської природи або ж із універсального чи
гіпотетичного консенсусу. Тим не менше залишається дискусійним питання
про те, чи можна з’ясувати характеристики людської природи у
позакультурному середовищі; людська природа, що її риси, властивості
виводяться із культур різних суспільств, виявляється надто багатогранною
та суперечливою, щоб на її основі можна було би з’ясувати принципи,
придатні для побудови внутрішньо несуперечливої, змістово визначеної
системи моральних цінностей;

2) що стосується загального консенсусу щодо принципів, притаманних усім
людським культурам, то вони формулюються настільки абстрактно, що
втрачають усяке нормативне значення або ж визначаються змістово у такий
спосіб, що не можуть бути сприйняті іншими культурами без звинувачення в
етноцентризмі. До перших (абстрактно сформульованих) віднесемо, скажімо,
принцип захисту життя людини; до других – принцип безумовного захисту
права приватної власності чи вільного вибору партнера по шлюбу.

Наприклад, упродовж майже всієї історії людства у різних спільнотах
нерівність статей вважалася цілком прийнятним явищем. Расизм,
дискримінаційне ставлення до іноземців, зневага до бідних – це явища,
культивовані багатьма культурами. В історичному аспекті такі риси
властиві багатьом суспільствам, однак навряд чи їх можна вважати
загальними принципами людських відносин.

Культурний релятивізм. Саме поняття культурного релятивізму, як його
розуміють у межах теорії захисту прав людини, не є суто юридичним,
оскільки воно було запозичене з категоріального апарату моральної
філософії та антропології.

Культурний релятивізм у контексті теорії прав людини визначено як „точку
зору, згідно з якою місцеві культурні традиції (включаючи релігійну,
політичну та юридичну практику) детермінують існування громадянських та
політичних прав, що ними користуються особистості у певному
суспільстві”.

Культурний релятивізм вбачає сутність історичного розвитку не у
поступовому формуванні єдиної всесвітньої цивілізації, а в ізольованому
співіснуванні окремих культур, які є сукупністю систем
соціально-культурних цінностей, що не взаємодіють і не збігаються.

Отже, головною тезою цього вчення є заперечення існування будь-яких
універсальних юридичних або моральних стандартів прав людини, які можна
було б вважати надійним і об’єктивним критерієм, якому має відповідати
внутрішня політика кожної держави.

Розглянемо головні положення концепції релятивізму. Головною його
засадою є теза про те, що системи моральних цінностей різних суспільств
детерміновані такими явищами, як історія, традиції, географічні
обставини та світогляд.

Представники цього напряму стверджують, що, на відміну від наукового
пізнання та його наслідків, які ґрунтуються на об’єктивних критеріях,
системи моральних вірувань не можуть бути предметом самостійного
дослідження чи перевірки на підставі достеменно відомих фактів.

Людина як представник певного суспільства не може оцінювати систему
моральних цінностей іншого суспільства, оскільки її розуміння оточуючої
дійсності (як у матеріальній, так і в нематеріальній формах) сформоване
культурою її середовища настільки, що вона неспроможна „чисто”
(неспотворено) сприймати інші моральні цінності.

Відповідно, релятивісти заперечують можливість дослідження феномена
культури крізь призму природи людини, яка, на їхнє переконання, не може
існувати у позакультурному (позасоціальному) середовищі.

Застосовуючи порівняльний метод дослідження, звернемо увагу на той факт,
що кожна з вищенаведених концепцій (як універсалізму, так і релятивізму)
так чи інакше відображає діалектику взаємовідносин індивіда,
суспільства, держави.

Видається, що антагонізм розглядуваних позицій зумовлений наголосом, як
правило, на одній зі сторін розглядуваних концепцій: а) в одному випадку
– на принципових та незмінних характеристиках природи індивіда; б) в
ішому ж – на вічно змінних соціальних (у широкому розумінні) умовах.

За такого підходу відбувається механічне роз’єднання діалектично
пов’язаних елементів, які не тільки перебувають у постійному зв’язку,
але й зберігають, детермінують свої суттєві ознаки лише через та завдяки
механізмові такої їх взаємодії.

Права людини можуть бути реальними лише за двох умов: якщо вони
виражають, з одного боку, головні цілі усього людства (як сучасної
світової спільноти, пов’язаної загальними інтересами, потребами,
суперечностями), а з іншого – цілі кожної людини, породжені відносинами,
які характеризують її становище, як фактичне, так і юридичне, у кожній
державі.

Розділ 4. Природні права людини та

об’єктивне юридичне право

(потребовий підхід)

§1. Поняття потребового підходу

та його роль у з’ясуванні соціальної сутності правових явищ

Поняття й вимоги потребового дослідницького підходу. Таким підходом є
аксіоматична ідея про те, що соціальна природа, соціальна сутність явищ
– це їх здатність слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів
суспільства.

З огляду на це, стає зрозумілим, що розкрити сутність соціального явища
можливо тільки встановивши: а) потреби яких суб’єктів (тобто чиї
потреби) задовольняє досліджуваний феномен: чи потреби окремих індивідів
(фізичних осіб), чи-то їхніх спільнот, об’єднань, чи-то суспільства в
цілому та б) які ж саме види таких потреб він задовольняє.

Ідея, настанова, „парадигма”, котра спрямовує дослідження на виявлення
зазначених соціальних фактів, якраз і втілює, „уособлює” такий
дослідницький підхід, який названо потребовим.

У вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції терміно-поняття
„потребовий підхід” було вперше застосовано, якщо не помиляюсь, на
початку 80-х років минулого століття й інтерпретовано тоді як виявлення
історично зумовлених певних потреб суб’єктів суспільного життя і
встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих або
інших предметів, явищ у задоволенні таких потреб.

Нині ж потребовий підхід вирізняється й аналізується – у його власне
методологічному статусі – також в інших галузях знань.

Не вдаючись до потребового підходу, взагалі навряд чи можливо встановити
соціальну сутність явищ (зрозуміло, за умови, якщо таку сутність
витлумачувати саме так, як було щойно викладено). Отож, гадаю, не буде
надмірним перебільшенням стверджувати, що потребовий підхід – це єдино
можливий інструмент з’ясування соціальної сутності будь-яких явищ
соціуму (зокрема й явищ правових).

Викладеним зумовлюються місце та роль такого підходу в усій системі
дослідницьких підходів до вивчення яких би то не було соціальних явищ. З
одного боку, він не може абсолютизуватись, фетишизуватись, оскільки – як
і будь-який інший підхід – має об’єктивні межі своєї застосовуваності, а
тому не підміняє й не витісняє інші дослідницькі підходи. Проте, з
другого боку, останні втрачають свою евристичність, наукову
ефективність, корисність, якщо залишається невідомою (або ж спотвореною)
сутність тих явищ, котрі становлять їх об’єкт, тобто якщо застосування
інакших підходів не спирається на осягнення цієї сутності.

Варто відзначити, що свого часу спробу такого підходу задекларував
відомий український вчений-правознавець С. Дністрянський, опублікувавши
– як „виїмок з університетських викладів” брошуру „Чоловік і його
потреби у правнім системі”. Метою цієї праці він, виходячи з того, що
„на людських потребах стоїть також право, в першім ряді право приватне”,
і що „право служить цілям заспокоєння людських потреб”, вважав ,
зокрема, за необхідне, зокрема, „познакомитись з правною сутию потреб”.
Адже, на його погляд, право має обов’язок висказувати правила про
способи набування дібр[добра?– це, у даному випадку, синонім слів
„блага”, „цінності” – П.Р.] для заспокоювання всіх потреб – як
індивідуальних, так [і] суспільних.

Для використання потребового підходу у дослідженні сутності правових
явищ повинні бути забезпечені принаймні дві передумови.

По-перше, слід осягнути загальне розуміння потреб суб’єктів (що вимагає,
зокрема, з’ясування співввідношення цих потреб з такими суміжними,
„спорідненими” явищами, як інтерес, мотив, цілі суб’єктів), а також
виокремити основні різновиди таких потреб, здійснюючи їх класифікацію.

По-друге, мають бути здобуті змістовні знання загальносоціальних
(„національних”), групових та індивідуальних потреб у тому суспільстві,
де сформувався, функціонує та розвивається досліджуваний правовий
феномен.

За реалізації зазначених передумов якраз і стає можливим з’ясувати, чи
здатне досліджуване правове (зокрема державно-юридичне) явище бути
засобом, інструментом задоволення певних – чи-то індивідуальних, чи-то
групових, чи-то загальносоціальних – потреб (і якщо здатне, то якою
мірою). Зокрема з’ясувати чи є воно єдиним таким явищем (у разі
ствердної відповіді на це питання відповідні потреби можна буде вважати
правовими), чи є лише одним із таких засобів.

Застосування потребового підходу істотно полегшується, якщо в
об’єктивному юридичному (позитивному) праві – насамперед у законодавстві
– текстуально задекларовується, заради задоволення яких потреб
встановлено певні юридичні норми.

Проведений мною саме під таким кутом зору аналіз Конституції України та
п’ятнадцяти чинних українських кодексів виявив наступне.

В Основному Законі терміно-поняття „потреби” вживається у 5 статтях (де
згадуються, зокрема, потреби мовні (ст.12), громадян (ст.41),
соціального захисту (ст.47). ЦК вміщує його у 17 статтях (в яких
йдеться, зокрема, про потреби особисті (ст.865), побутові (ст.31),
власників квартир (ст.382), у матеріальному забезпеченні та догляді
(ст.749). У СК згадане терміно-поняття фіксується у 5 статтях (де
мовиться, зокрема, про потреби дитини (ст.97,188), у матеріальній
допомозі (ст.199). У ГК воно включено до 18 статей (в яких згадуються,
зокрема, потреби громадян (ст.39), особитсті (ст.62), господарські
потреби учасників асоціації (ст.120,152). У ЖК розглядуване
терміно-поняття використано у 9 статтях (де зазначаються, зокрема,
потреби побутові (ст.4,186), у поліпшенні житлових умов (ст.35,54,59). У
ЗК його вміщують 28 статей, у ВК – 25, у ГПК – 12, у МК – 11, у КЗПП –
10, у КПК – 9, у ЦПК та КН – по 8, у ЛК – 5, у КУАП – 4, у КК – 3, у БК
– 1 стаття.

Загалом же у проаналізованих законах терміно-поняття „потреби” вжито 178
разів!

До цього варто також додати ще й випадки застосування у законодавстві
України терміно-поняття „інтерес”. Адже останній є зазвичай ні чим
іншим, як усвідомленням певними суб’єктами своїх потреб. Текстовий
аналіз усіх зазначених вище законів виявив, що поняття інтересу
зустрічається у них понад 100 разів.

Така законодавча стилістика, безперечно, сприяє реалізації потребового
підходу – причому не тільки у теоретичній юриспруденції, але й у
практичній .

А далі спробуємо застосувати (або принаймні схарактеризувати можливості
застосування) потребового підходу у з’ясуванні сутності такого явища,
яке відображається терміно-поняттям „права людини”.

§2. Соціальна сутність прав людини

Вступні зауваження. З давніх-давен філософією встановлено, що кожному
феномену завжди притаманні сутність і явище. Суб’єктам соціуму явище
стає відомим вже у процесі їхньої буденної, „утилітарної” практики.
Сутність же може бути виявлена зазвичай лише за посередництвом
спеціалізованої – наукової – діяльності.

Ці положення видаються, зрештою, аксіоматичними.

Осягнення, збагнення сутності якого б то не було явища – головна функція
науки. Теорія, котра не виконує цієї функції, навряд чи взагалі може
заслуговувати на науковий статус.

Викладене, вочевидь, стосується й феноменів соціальних, а також усіх тих
наук, що їх досліджують.

Коли на початку 90-х років минулого століття у вітчизняній
загальнотеоретичній юриспруденції виникла необхідність випрацювати нові
теоретико-методологічні засади, зорієнтовані насамперед на людину, на
забезпечення її прав і свобод, тоді видалося підставним підтримати
соціальний (точніше – соціально-детерміністичний) підхід до
інтерпретації таких прав. І тоді, відповідно до цього підходу, було
запропоновано наступне визначення їх загального поняття: права людини –
це певні можливості , які необхідні для її нормального існування й
розвитку за конкретно-історичних умов, які об’єктивно зумовлюються
досягнутим рівнем розвитку суспільства та мають бути загальними та
рівними для всіх людей.

Вдумливе читання цієї дефініції дозволяє, гадаю, дійти висновку про те,
що відображена у ній інтерпретація прав людини ґрунтується не просто на
соціальному, а, власне, на соціально-потребовому підході. Адже існування
й розвиток людини відбувається зазвичай тільки-но в процесі задоволення
її потреб; а цей процес, ясна річ, опосередковується здебільшого такими
„засобами”, які є природно-історичними наслідками діяльності інших
суб’єктів, тобто результатами суспільного виробництва (і матеріального,
і духовного).

Проте у наведеннй вище дефініції означений підхід ще не був виражений
явно, словесно; він закладений у неї лише начеби імпліцитно, так би
мовити, латентно. Тому останнім часом, аби гранично чітко
„викристалізувати” названу методологічну засаду, задекларувати її
„відкритим текстом”, дефініцію загального поняття прав людини було
уточнено у такий спосіб, що у ній вже прямо вказано на такі можливості
людини, які необхідні саме „для задоволення потреб” її нормального
існування й розвитку.

У „знятому” вигляді наведений аспект розуміння прав людини може бути
стисло – як квінтесенція – відображений таким твердженням: будь-яке
право людини – це право на задоволення її певних потреб.

У цьому дістає прояв (окрім іншого) гуманістичність потребової
інтерпретації прав людини, й у цьому вбачається чи не найістотніша її
перевага.

З обстоюваного тут розуміння прав людини випливають додаткові аргументи
й щодо класифікування людських прав, яке було запропоновано мною бодай
п’ятнадцять років тому. Нагадаю, що з усіх можливих таких класифікацій
основною була названа така, підставою (критерієм) якої послугували різні
види (групи, комплекси) індивідуальних потреб, котрі задовольняються
шляхом здійснення, використання певних прав.

З огляду на такий критерій було виділено:

– фізичні права (або, за іншою термінологією, життєві, вітальні,
соматичні), здійснення яких задовольняє найважливіші, базові,
визначальні потреби людини у забезпеченні її біологічного, „тілесного”
існування, виживання, безпечного психофізичного розвитку. У разі
порушення, руйнації, ліквідації прав цієї групи втрачають сенс,
зводяться нанівець будь-які права людини, що належать до інших груп.
Саме тому основне класифікування прав людини має розпочинатись якраз із
фізичних прав;

– особистісні права, здійснення яких задовольняє потреби людини у
формуванні, безпечному функціонування й розвитку її як особистості,
тобто носія тих або інших духовно-моральних індивідуальних властивостей;

– культурні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у доступі
до культурних надбань свого народу та інших народів (зокрема у здобутті
знань), у її самореалізації шляхом створення різноманітних цінностей
культури.

Спільною особливістю усіх означених видів прав є те, що їх належність
кожній людині та їх використання нею не може формально залежати від яких
би то не було соціальних чи „демографічних” властивостей людини. Тому-то
й у структурі розглядуваної класифікації прав людини вони
„розташовуються”, так би мовити, на першому плані. Й у цьому, до речі
виявляється гуманістичність потребового дослідницького підходу.

Далі йдуть:

– економічні права, здійснення яких задовольняє потреби людини в її
самореалізації у господарській (економічній) діяльності, зокрема шляхом
участі у виробництві матеріальних благ або у наданні послуг;

– нарешті, політичні права, реалізація яких задовольняє потреби людини у
визначенні загальних соціальних умов свого індивідуального існування й
розвитку шляхом її участі в управлінні суспільством і державою.

Таким чином, саме з позицій потребового підходу стає можливим
обгрунтувати й продемонструвати недовільність, невипадковість певної
ієрархізації названих видів прав людини, більш переконливо аргументувати
термінологічні позначення кожного з цих різновидів.

Адже відносна субординованість прав людини має бути в основі своїй
похідною від „піраміди” індивідуальних потреб. А останні, як відомо,
фундаментально класифікуються на, передовсім, базові –
біологічно-матеріальні (їм відповідають життєві, вітальні права), а далі
– духовні (які задовольняються здебільшого особистісними й культурними
правами) і соціальні – у вузькому, спеціальному значенні (яким в
основному економічні та політичні права).

Як наслідок, стає можливим уточнити належність існуючих (та й –з часом –
майбутніх) прав людини до однієї з вище названих їх груп (так, право на
гідний рівень життя і споживання, права на безпечне природне довкілля,
житло, соціальне забезпечення належатимуть, вочевидь, до прав фізичних;
право знати своїх батьків, жити у своїй сім’ї „тяжіє” до групи
особистісних прав).

Варто зауважити, що наведена градація прав людини має не тільки
дослідницьке і навчальне значення, але й може бути корисною у
конструюванні та вдосконаленні юридичних механізмів їх охорони і
захисту, оскільки ефективність таких механізмів значною мірою
зумовлюється специфікою відповідних прав, яка якраз і відбивається
їхньою класифікаційно-видовою належністю.

Додамо також, що й інші відомі у літературі класифікації людських потреб
можуть бути використані задля побудови різноманітних своєрідних
класифікацій прав людини (скажімо, поділ потреб на індивідуальні та
колективні).

Споживчі права людини крізь призму потребового підходу. Йдеться про те,
що розглядуваний підхід до „праволюдинної” проблематики неминуче
висвітлює й такий її фрагмент, як право людини на достатній (гідний)
рівень життя, зокрема на належне споживання.

Будь-яке право людини – це, як відзначалось, визнання можливості
задоволення її потреб. Цю соціальну сутність прав людини хіба що не
найбільш рельєфно, безпосередньо, демонструє блок споживчих прав – (які
є, вважаю, конкретизацією права на гідний рівень життя).

Споживчі права людини – це порівняно „молода” ділянка її прав: питання
про них постало лише у XX ст. Проте на сьогодні вже сформовані
міжнародні – всесвітні та європейські – стандарти таких прав. А у
багатьох державах запроваджено певні юридичні механізми їх охорони та
захисту, створено державні й громадські структури для спостереження й
контролю за дотриманням прав споживачів. Інтенсифікуються наукові
дослідження зазначеного інституту та його вивчення у вищих навчальних
закладах економічного й юридичного профілів.

Безпосередні прояви потребового підходу стосовно інтерпретації прав
споживачів можна спостерігати насамперед у тому, що саме поняття потреб
досить інтенсивно використовується у характеристиках, описах,
визначеннях поняття цієї групи прав як в офіційних джерелах, – чи то
міжнародних, чи то національних – так і в джерелах доктринальних
(наукових, навчальних, довідкових). Проілюструємо цю ситуацію низкою
прикладів.

По-перше, коли декларується цільова спрямованість, соціальне призначення
споживчих прав, тоді нерідко безпосередньо згадуються людські потреби.
Так у затверджених Резолюцією 39/48 Генеральної Асамблеї ООН від 9
квітня 1985 р. „Керівних принципах на захист прав споживачів”
виголошується, що ці принципи спрямовані „на задоволення таких законних
потреб”, серед яких є, зокрема, захист економічних інтересів споживачів
(п.3 розд. ІІ); а одна з цілей даних принципів полягає у тому, аби
”сприяти створенню програм виробництва і розподілу, які б відповідали
потребам і бажанням споживачів” (п.1б розд. І). У цьому ж документі
також наголошується на тому, що політика ефективної підтримки сталого
розвитку має враховувати цілі „задоволення базових людських потреб усіх
членів суспільства” (п.5 розд.ІІ).

У преамбулі Програми захисту прав споживачів на 2003-2005 роки,
затвердженій Указом Президента України від 11 грудня 2002 року, йдеться
про „задоволення потреб споживачів” у продовольчих і промислових
товарах.

Якщо брати до уваги, що мета суб’єкта відображає, так чи інакше,
усвідомлений його інтерес, то до наведених прикладів можна додати й такі
випадки, коли в юридичних актах з проблематики прав споживачів мовиться
про інтереси останніх. Наприклад, у Програмних діях Європейського Союзу
(далі – ЄС) щодо захисту прав споживачів (1975р.) констатується,
зокрема, й право на „захист економічних інтересів”. А в Амстердамському
договорі ЄС виголошується, що до загальної мети ЄС належить і “захист
економічних інтересів споживачів” (ст.153, колишня ст.129а).

Ще більш рельєфно, „наочно” потребові засади подекуди проявляються тоді,
коли у класифікаціях (або ж у переліках) споживчих прав виділяють як
самостійне, окреме „право на задоволення основних потреб” (так ставить
питання Міжнародна організація спілок споживачів – International
organization of consumer’s unions або інакше – Consumer’s International
(СI) Означене право деякі фахівці розшифровують як „право на основні
(базові) товари і послуги, які забезпечують виживання, – на адекватне
харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров’я, освіту”,
тобто майже ототожнюючи його з правом на достатній рівень життя. А між
іншим, “достатність” життєвого рівня навряд чи може бути виявлена поза
врахування рівня задоволення потреб (зокрема питомої ваги тих потреб,
які цілком задоволені).

Аналогічна позиція спостерігається й у тих випадках, коли поняття
споживчих прав визначається як можливості людини забезпечувати її
життєві потреби (фізичні, соціальні, духовні й інші) за посередництва
надбання й споживання якісних товарів та послуг.

Оскільки з позиції реалізації споживчих прав йдеться про споживання
якісних (належної якості), а не будь-яких товарів і послуг, то й
інтерпретація поняття „якість” у даному випадку навряд чи можлива поза
межами потребового підходу. І справді, наприклад, Міжнародною
організацією зі стандартизації (ISO) було санкціоновано у 1994 році таку
дефініцію згаданого поняття: „якість продукції – це сукупність
характеристик об’єкта, що відносяться до його здатності задовольняти
існуючі та передбачувані потреби”.

Розглядуваний підхід знаходить чіткий прояв і тоді, коли розкривається
зміст поняття, можна сказати, базового для означеної групи прав –
поняття „споживач”. Так, у Законі Російської Федерації „Про захист прав
споживачів” від 7 лютого 1992 року визначається, що споживач – це
громадянин, який замовляє, придбаває або використовує товари, послуги
„виключно для особистих, домашніх та інших потреб, не пов’язаних із
здійсненням підприємницької діяльності”. У дещо неявній формі така
позиція відображається й у Хартії захисту прав споживачів, затвердженій
Резолюцією 25-ої сесії Консультативної Асамблеї ЄС (1973 р.), де
встановлюється, що споживач – це „особа, яка користується товарами і
послугами з особистою метою”.

У доктринальних джерелах можна зустріти, скажімо, такі дефініції, згідно
з якими споживач – це „особа, яка використовує діяльність інших
суб’єктів безпосередньо для задоволення своїх потреб”.

І нарешті, коли розкривається сутність такого поширеного знаряддя
забезпечення споживчих прав, як послуга, потребовий підхід теж
об’єктивується. Скажімо, у Законі України „Про житлово-комунальні
послуги” від 24 червня 2004 року визначається, що комунальна послуга –
це „результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення
потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою
водою, водовідведенні, газо- та електропостачання, опалення…”(ст.1).

Хоча використання категорії потреб є притаманним майже всім
доктринальним інтерпретаціям поняття послуги, проте серед них більш-менш
чітко вирізняються такі три позиції: 1) послугою є власне сама (і не
тільки сама) діяльність, яка й становить безпосередній предмет
споживання, суто споживче благо; 2) послугою є матеріалізований
результат цієї діяльності, відокремлений від неї, у процесі споживання
якого потреба й задовольняється; 3) послугою може бути як сама
діяльність, так і відокремлений від неї її матеріалізований результат.

З приводу цих позицій дозволимо собі висловити декілька міркувань.
Видається, що є підстава розрізняти наступні явища: а) діяльність зі
створення умов (передумов) і відносно самостійних засобів для
задоволення потреб; далі б) діяльність, яка сама по собі, як така, вже є
засобом задоволення потреб; і нарешті, в) діяльність, яка є засобом
усунення перешкод, „гальм” у процесі задоволення потреб.

Перший вид діяльності можна відобразити поняттям „робота” (і
опосередковується він здебільшого договорами підряду). Другий же
різновид діяльності якраз і може найбільш адекватно відображатись
поняттям „послуга” (й опосередковується він найчастіше договорами
надання послуг). А третій вид діяльності є, власне, правозахисним,
правоохоронним її варіантом, засобом гарантування ефективності двох
попередніх видів інструментів задоволення людських потреб (і
опосередковується він, зазвичай, вже недоговірними зобов’язаннями).

Такі міркування можуть слугувати обгрунтуванням нетотожності
терміно-понять „робота” і „послуга”, які вживаються, зокрема, в
українському законодавстві. У протилежному ж випадку ці терміно-поняття
доведеться вважати синонімами.

Наведені щойно матеріали, вважаємо, досить виразно демонструють
неодмінність, неминучість застосування потребового підходу у визначенні
соціальної сутності, а також шляхів і засобів юридичного забезпечення й
гарантування споживчих прав і тим самим – права людини на достатній
рівень її життя (та й, зрештою, яких би то не було її інших прав).

Загальні висновки. На закінчення нагадаємо, що евристичний потенціал
означеного концептуального підходу аж ніяк не обмежується таким об’єктом
дослідження, як права людини. Цей підхід – наголосимо ще раз – був і
лишається неперевершеним, незамінним, можна сказати, єдино можливим
дослідницьким інструментом виявлення сутності будь-яких соціальних явищ,
зокрема держави та кожного з елементів її правової системи та її
механізму юридичного регулювання (законодавства, законності, офіційної
правової ідеології, юридичних відносин тощо).

Спроби з’ясувати – саме з позицій даного підходу – сутність деяких з
державно-юридичних явищ нам вже доводилося робити раніше.

Й останнє. Не буде, мабуть, особливим перебільшенням положення про те,
що оскільки „людська історія є історією людських (суспільних) потреб та
їх задоволення” , остільки й історія права є історією задоволення потреб
людини за посередництва права. Цим і зумовлюється значення
концептуально-дослідницького потребового підходу в праводержавознавстві.

§3. Цінність юридичних норм для особи:

інструментальна та власна

Водночас із „реструктуризацією” у філософії права такого її підрозділу,
як правова аксіологія, почастішали публікації з ціннісно-правової
тематики. Проте цей – загалом безперечно позитивний – процес подекуди
супроводжується оминанням, „забуттям” деяких попередніх вітчизняних (у
широкому розумінні) праць, які здавалося б, не повинні лишатись поза
увагою й сучасних дослідників (ну хоча б тому, щоб останнім не
доводилося, як то кажуть, „винаходжувати велосипеди”).

З огляду на це, видається доречним відтворити низку положень загальної
теорії цінностей та, спираючись на потребовий підхід, застосувати їх для
аксіологічної характеристики такого „легістсько-позитивістського”
феномена, як державно-вольове, тобто об’єктивне юридичне, право.

Є й ще одна причина, що спонукає до цього. Під впливом антропологізації
праводержавознавства – процесу цілком виправданого й своєчасного –
відбувається інтенсивне відродження й поширення „природного”
праворозуміння. На цьому фоні у названій науці дещо відійшли в тінь,
„поскромнішали” дослідження суто юридичних – державно-нормативних – явищ
(більше того: критика останніх іноді набуває „нищівного” характеру).
Послабити такий дисбаланс – це друга мета, якій підпорядкована ідея (і
назва) пропонованого параграфа.

Потребовий підхід як підґрунтя аксіолого-правових досліджень.
Загальносоціальне поняття „соціальна цінність” характеризує ті явища
об’єктивної дійсності – як матеріальні, так і ідеальні – (або ж їхні
властивості), які здатні задовольнити певні потреби суб’єкта, необхідні,
корисні для його існування й розвитку. Це поняття нерідко позначається й
терміном „благо”. Етимологія вказаних термінів також підтверджує таке
слововживання Справді, якщо предмет відноситься до розряду благ, то
якраз через те, що він визнається, оцінюється як корисний, потрібний.

Тому видається, що найбільш точною є інтерпретація поняття цінності саме
як позитивної значимості об’єкта для задоволення потреб суб’єкта.

Воно, таким чином, розкриває позитивне значення різноманітних явищ для
життя й діяльності людини, соціальних спільнот, груп, всього суспільства
у цілому. Поза їх потреб немає й цінностей. Зміни у потребах –
об’єктивна основа й зміни цінностей. Оскільки цінність визначається як
властивостями об’єкта – „носія” цінності, так і потребами суб’єкта,
вона, отже, втілює єдність об’єктивного й суб’єктивного, опосередковує
специфічний, так званий суб’єктно-об’єктний, зв’язок. Елементами цього
зв’язку, стосунку виступають: предмет (об’єкт), який має властивість,
здатність задовольняти потреби суб’єкта, і суб’єкт, який потребує цього
предмета.

У ролі цінностей можуть виступати: біологічний, психологічний,
психофізіологічний стан людини (життя, здоров’я, спокій тощо.); умови
суспільного життя (соціальні й природні), за яких відбуваються
виникнення, розвиток й задоволення потреб; предмети та засоби
задоволення потреб – продукти матеріального і духовного виробництва.
Оскільки потреби суб’єкта не завжди їм самим усвідомлюються (або ж
усвідомлюються не завжди правильно), предмет може ставати цінністю й
незалежно від того, чи осмислений він суб’єктом у цій якості, чи ні.
Цінність не перестає бути такою лише від того, що вона не є
рефлектованою у свідомісті; вона може бути й прихованою (латентною), У
протилежному випадку проблема розпізнавання, знаходження, тлумачення
цінностей взагалі не виникала б.

Для того, щоб розмежувати об’єктивно існуючі цінності, з одного боку, та
їх відображення у свідомості суб’єкта – з іншого, розрізняють цінність
(як об’єктивної значимості об’єкта у задоволенні потреб суб’єкта) і
оцінку (як відображення цієї значимості у свідомості суб’єкта, тобто як
„цінності свідомості”).

Коли ж йдеться про значимість стосовно потреб, то вона й може бути
виявлена на основі так званого потребового підходу, тобто шляхом
виявлення історично визначених потреб суб’єктів суспільного життя та
встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих або
інших предметів , явищ у задоволенні таких потреб.

З викладених вихідних засад випливають наступні методологічні положення
для вивчення цінності об’єктивного .юридичного права.

1. Цінність права можна стисло визначити як його позитивну значимість
(роль) у задоволенні потреб суб’єктів. Дане поняття може бути позначено
також терміно-сполученням „корисність права”.

Деякі автори визначають цінність права як його здатність задовольняти
потреби. Така, в принципі прийнятна, дефініція акцентує, однак, лише
можливу цінність права. Якщо ж мати на увазі його справжню цінність, то
більш точним видається розуміння її як реальної значимості, як фактично
здійснюваної правом функції.

2. У тому сенсі, в якому „право… не має своєї власної історії”., воно
не має й своєї абсолютної цінності: остання визначається його конкретною
роллю, його дійсним значенням у задоволенні історично визначених,
змінюваних потреб учасників суспільного життя .

Отже, встановлення цінності права потребує з’ясувати, принаймні, два
основних питання: по-перше, щo являють собою потреби суб’єкта (індивіда,
групи, всього суспільства), котрі задовольняються цим правом; а
по-друге, які у права є властивості, завдяки котрим воно здатне такі
потреби задовольняти. Ось чому цінність права може бути розкрита
передусім у рамках потребового дослідницького підходу. Останній же, слід
зазначити, може застосовуватися до тієї частини правової аксіології, яка
„… складається як із вчення про ідеали державно-правового будівництва,
так і з оцінки тих явищ, що вивчаються, з точки зору цих ідеалів”, котрі
розглядаються в якості „відповідних наукових, культурних цінностей”.
Адже походження, зміст і призначення таких ідеалів-цінностей можуть бути
пояснені, в кінцевому підсумку, тими потребами, задоволенню яких вони
покликані сприяти.

Інструментальна цінність права. Вона конкретизується, по-перше, як
цінність інструментально-розподільча. У соціально неоднорідному
суспільстві об’єктивне юридичне право виступає передусім як державний
засіб розподілу, надання основних соціальних благ, тобто воно є начеб їх
формальним джерелом. Воно стає, так би мовити, „співучасником”
задоволення найважливіших потреб суб’єктів, співорганізатором їх
життєзабезпечення. Ясна річ, розподіляє блага не само по собі це право,
а його „автор” – держава; але вона здійснює це за допомогою якраз
об’єктивного юридичного права.

Рівень розподільчої цінності права обумовлюється, вочевидь, двома
факторами: по-перше, змістом й обсягом потреб суб’єкта, а по-друге,
конкретними видами та обсягами тих благ, котрі саме через право
надаються у розпорядження суб’єкта для задоволення його потреб. Тому
встановити цінність права у зазначеному аспекті, а також визначити його
місце у загальній системі соціальних засобів задоволення потреб
відповідного суб’єкта можливо лише виходячи з того, яка ж частина цих
потреб задовольняється благами, які забезпечуються саме таким правом.
Операціональними показниками, що дозволяють вимірювати „розмір”(рівень)
такої цінності права, отримувати її кількісну характеристику, можуть
бути, зокрема, наступні індикатори:

питома вага тих потреб, що задовольняються тільки за посередництвом
права, у складі усіх потреб суб’єкта;

порівняльна значимість для життєдіяльності суб’єкта тих потреб, котрі
поза правом не можуть бути задоволені, і тих, котрі задовольняються поза
ним;

ступінь (рівень) задоволення потреб, яке опосередковується правом.

Вочевидь, такі індикатори самі по собі є позаюридичними,
„загальносоціальними”, хоча їх відбір проходить на тлі права, начебто за
його участю. Кількісне значення (величина) таких показників може
змінюватись передусім унаслідок загальносоціальних змін – через:
а) виникнення нових потреб (тобто потреб у нових благах); б) розширення
чи звуження сфери прояву вже існуючих потреб (тобто збільшення чи
зменшення кола суб’єктів, які мають такі потреби); в) кількісної зміни
самої потреби (її збільшення чи зменшення); г) актуалізації відповідної
потреби, тобто посилення її нагальності у життєдіяльності суб’єктів та
відображення цієї обставини в ієрархії усвідомлених установок суб’єктів.

Будь-які коливання означених показників, які можуть бути викликані
вказаними причинами, будуть відображати зміни цінності права в її
інструментально-розподільчому аспекті. Але при цьому очевидно, що як
підвищення такої цінності права не можна ставити „у заслугу”
безпосередньо йому, так й її зменшення не слід ставити йому „у провину”.
Якщо об’єктивне юридичне право безпосередньо не виробляє матеріальні і
духовні блага, то воно само й не „відповідає” за їх вид і обсяг. Тому у
даному аспекті цінність права є його похідною, залежною, вторинною
характеристикою. Право „у даному відношенні є цінністю такою самою
мірою, якою якість цінності мають і політика, і економіка, і мораль, і
духовне життя суспільства у цілому. Тут право – при всій його
важливості, багатогранності – нічого принципово нового у загальну
„номенклатуру” соціальних цінностей не додає (хоча й суттєво посилює,
збагачує їх)”, Воно лише начеби забарвлюється у колір тої цінності,
котру розподіляє.

По-друге, інструментально-позначаюча цінність права полягає у тому, що
юридичні норми називають, позначають, вказують ті явища (предмети, дії),
які –з позиції держави – призначені задовольняти потреби тих чи інших
суб’єктів і тому належать до цінностей. Само ж право виступає тут
цінністю тому, що задовольняє інформаційно-орієнтаційні потреби особи.

Для відображення цінностей у законодавстві може використовуватися
описова (дескриптивна) форма викладу, – це має місце зазвичай у
преамбулах законів. Проте основною формою вираження цінностей у праві
слугують прескриптивні, деонтичні судження. Так, у вигляді обов’язків
фіксуються вчинки, котрі мають цінність для відповідних (управоважених)
суб’єктів, для держави. У вигляді ж прав подається опис вчинків, які
здатні принести користь носіям цих прав та іншим суб’єктам. Нарешті, у
формі заборон вказуються такі вчинки, які несумісні з певними
цінностями, тобто такі, що руйнують цінні для відповідних суб’єктів й
схвалювальні чи допустимі державою суспільні відносини, а також вчинки,
що породжують антисуспільні відносини. У праві зазначаються також й
„антицінності”, використання яких заборонено для задоволення навіть
соціально прийнятних потреб (наприклад, використання при досудовому
розслідуванні кримінальної справи насильства, погроз, обману для
отримання свідчень). Загальна особливість законодавчого відображення
цінностей полягає в його офіційному характері, в обов’язковому для всіх
значенні.

Безпосередніми об’єктами такого позначення можуть виступати:

а) предмети (явища, події, дії, відносини), корисність яких є очевидною.
Причому вони можуть номінуватись у вельми абстрактній формі. (Щоправда,
в окремих випадках правозастосовнику юридично дозволяється дещо
переоцінювати, коректувати думку законодавця щодо значимості відповідних
вчинків, зафіксованих у законодавстві, і за своєю власною оцінкою
виключати їх з кола цінностей, що розподіляються або охороняються
правом);

б) сама по собі значимість вчинків (явищ, предметів, подій, відносин)
без вказівки їх формально визначених ознак, які можуть бути зафіксовані
емпірично. Яскравим прикладом такого позначення можуть слугувати
оціночні поняття, що вживаються у законодавстві (скажімо, поняття
поважних причин, відповідності інтересам дітей, тяжких наслідків). Вони
характеризують значимість (особистісну, групову, загальносоціальну)
таких вчинків, формально визначені ознаки яких у нормативних актах
взагалі не описуються.

Об’єктивна необхідність вдаватися у законодавстві до таких понять
обумовлюється тим, що у багатьох випадках ті дії, які є однаковими за
їхніми формально визначеними, емпірично фіксованими зовнішніми ознаками,
набувають, проте, неоднакової соціальної значимості та й навпаки: дії,
різні за формальними ознаками, можуть мати однакову соціальну
значимість. Оскільки встановлена у нормах права юридична значимість
фактів втілює реакцію держави передусім на їх соціальну значимість, то в
наведених випадках використання оціночних понять у нормативно-правових
актах стає неминучим. З огляду на це, навряд чи буде перебільшенням
висновок про те, що використання оціночних понять в юридичному
регулюванні – це специфічна державно-правова закономірність. Звичайно, у
різних видах суспільних відносин, у різних галузях права сфера дії даної
закономірності не є однаковою.

Коли правозастосовнику потрібно звернутись до оціночного поняття для
вирішення справи, він повинен встановити, які реальні факти у
досліджуваній ситуації справді мають (чи мали) саме ту соціальну
значимість, яка зафіксована у такому понятті і з якою, отже,
законодавець пов’язує відповідні юридичні наслідки.

Правозастосовник у даному випадку начеби продовжує й доводить до кінця
розпочате законодавцем виявлення цінностей (або ж, навпаки,
антицінностей), яким надається юридичне значення;

в) нарешті, одночасно й значимість, і ті відповідні за формальними
показниками дії, які таку значимість мають, які її начеби „породжують”.
Саме таким шляхом ціннісне (аксіологічне) відображення у законодавстві
соціальних реалій забезпечується найповніше.

Завдяки своїй інструментально-позначальній цінності об’єктивне юридичне
право використовується як надійний орієнтир у сфері задоволення потреб:
„…якісь функції світлофору чи дорожнього знаку, якщо така аналогія
доречна, воно виконує на шляху спрямування думки суб’єкта до відповідних
цілей та засобів їх досягнення” .

По-третє, інструментально-співвимірна цінність права. Відомо, що
значимість вчинків, предметів, явищ не є однаковою для кожного суб’єкта
і що вона, крім того, змінюється у соціальному часі та соціальному
просторі. „ Отже, сама ціннісна предметність об’єктивно ієрархізована, і
ця ієрархія є обов’язковою для відповідного способу існування
суспільного суб’єкта”. Їй має відповідати, ясна річ, і суб’єктивна
ієрархія цінностей (оцінок). У соціально неоднорідному суспільстві одним
із засобів формування останньої якраз і слугує право. Воно відбудовує
таку ієрархію відповідно передусім до потреб, інтересів домінуючої
частини суспільства. Як відзначила А. Поезна у статті „До питання про
співвідношення систем цінностей і системи правових норм”, при створенні
ієрархії цінностей, котрі являють собою вихідний пункт для
правотворчості та які охороняються правопорядком, вирішальним фактором
стає співвідношення різних соціальних сил у суспільстві”.

Юридичні норми, що закріплені у системі державних нормативно-правових
актів, відображають субординацію різних цінностей, фіксують розрізнення
щодо їх рівня, характеризують їх, так би мовити, нерівноцінність – так,
як це уявляє собі у першу чергу та частина суспільства, яка „володіє”
державою. Завдяки цьому такі норми використовуються задля ранжування,
співвимірювання цінностей, яке набуває істотного значення для вибору й
прийняття рішень у процесі управління (самоуправління) людською
поведінкою.

Така роль об’єктивного юридичного права набуває підвищеної значимості
тому, що воно формалізує відповідну ієрархію цінностей та забезпечує її
всезагальну обов’язковість.

Інструментально-співвимірна функція права зазвичай реалізується за
посередництва таких техніко-юридичних засобів:

А. Розташування опису праворозподілюваних (і правоохоронюваних)
цінностей – відповідно до їх порівняльної значимості – у
нормативно-правових актах різної юридичної сили. У такий спосіб
суб’єктивна (встановлена державою) ієрархія нормативно-правових актів
покликана і здатна відображати, більш чи менш точно, об’єктивну ієрархію
цінностей.

Б. Відповідна субординація існує, як відомо, й між різними галузями
права. Тому порівняльна значимість праворозподілюваних чи
правоохоронюваних цінностей може відображатися також шляхом закріплення
їх у нормах різної галузевої приналежності.

В. Розподіл, розміщення легального опису цінностей у різних підрозділах
(розділах, главах, статтях) одного закону. Послідовність останніх
своєрідно відображає порівняльну значимість відповідних цінностей
(зазвичай, від більшої до меншої). У ряді випадків шляхом переміщення
опису праворозподілюваних (правоохоронюваних) об’єктів з одного розділу
законодавчого акта до іншого офіційно фіксується зміна їх порівняльної
значимості.

Г. Включення у нормативно-правовий акт вказівки на черговість чи
перевагу у виборі тих або інших цінностей у відповідній ситуації,
зокрема у разі їх „конфлікту”, коли правотворчий орган „мусить віддавати
перевагу відповідним інтересам і цінностям чи захищати одні інтереси та
цінності , завдаючи шкоди іншим”

Д. Законодавче закріплення заборони, безумовної неприпустимості
зазіхання на певні цінності, які у даній системі суспільних відносин
визнаються абсолютними (наприклад, честь і гідність людини, відповідний
державний і суспільний лад, громадська безпека). Інші ж блага, яким, з
точки зору законодавця, в якихось ситуаціях, зокрема при захисті
цінностей абсолютних, може бути завдана та чи інша шкода, є – у
порівнянні з першими – цінностями відносними (скажімо, майно).

Е. Встановлення у законодавстві різноманітних за видом (змістом) і
розміром (кількістю) заохочень відповідно до рівня цінності дій
суб’єкта. Прикладом може бути система державних нагород, „градуйована”
стосовно того чи іншого ступеня соціальної корисності певного різновиду
вчинків, а також особи, котра їх вчинила.

Є. Законодавче ранжування видів та розмірів санкцій за правопорушення
залежно від ступеня цінності об’єкта посягання. Чим більшу цінність має
об’єкт, якому завдано шкоду, внаслідок неправомірного вчинку, тим більш
сувора санкція передбачається за скоєння останнього. Таким чином,
ієрархія санкцій (якщо вона правильна, обґрунтована), будучи начеби
прямо пропорційною ступеню корисності правоохоронюваних цінностей,
виступає своєрідним відображенням їх власної ієрархії. Крім того,
офіційне градуювання самих заходів юридичної відповідальності за
ступенем їх тяжкості характеризує порівняльну значимість тих цінностей,
що їх держава позбавляє правопорушника залежно від тяжкості
правопорушення.

По-четверте, інструментально-охоронювальна (захисна) цінність
об’єктивного юридичного права полягає у тому, що воно регламентує дії з
охорони, захисту цінностей, а у разі їх пошкодження, знищення встановлює
порядок їх „ремонту”, відновлення. Тому будь-яке порушення юридичної
норми саме „завдяки цінності, яка нею охороняється, діє на суспільство
безпосередньо і дуже відчутно”. І, до речі, особливості в юридичному
нормуванні процедури захисту різних цінностей також є своєрідним
відображенням їх нерівнозначності, ієрархічності. Отож дана функція
права щільно примикає до попередньої.

Нарешті, по-п’яте, інструментально-пізнавальна цінність права. Будь-яка
соціальна норма імпліцитно втілює узагальнену оцінку, відображення
цінності тих відносин, регулювання яких вона здійснює. Завдяки цьому
така норма здатна виступати засобом „розшифровки” значимості фактів, на
які вона розрахована, до яких вона має застосовуватись. Як зазначалось,
правова норма фіксує, в тій чи іншій формі, державну оцінку
(відображення) об’єктивної значимості явищ, предметів задля задоволення
потреб суб’єктів. Тому здійснювана через таку норму юридична
кваліфікація фактів завжди являє собою – за її гносеологічною природою –
пізнання їх соціальної сутності. Остання ж якраз і є ніщо інше, як роль,
значимість таких фактів у задоволенні потреб.

Отже, виконуючи усі зазначені вище функції, об’єктивне юридичне право
якраз і виступає вельми важливою інструментальною цінністю чи то для
окремої людини, чи то для певної (здебільшого домінуючої) частини
суспільства, чи то для всіх учасників суспільного життя. І тут дуже
важливо підкреслити обставину, на яку, між іншим, у свій час звернули
увагу румунські фахівці І.Ш. Горганеану і А.К. Олару у статті „До
питання про аксіологічну перспективу у вивченні юридичних явищ”: після
того (і внаслідок того), як соціальна цінність отримує юридичне
закріплення , спирається на підтримку права, вона „змінює своє місце у
першопочатковій системі цінностей”. Інакше кажучи, правове
обслуговування тих чи інших благ спричиняє зміну (частіше за все у
напрямку підвищення) рівня їх цінності. Й у цьому „побічному продукті”
функціонування права також можна вбачати його своєрідну, так би мовити,
інструментально-коректуючу цінність.

Рівень виконання об’єктивним юридичним правом вказаних функцій залежить
від низки обставин. Серед них вирішальну роль відіграє його соціальна
сутність: саме зацікавленістю домінуючої частини суспільства, чию волю
виражає здебільшого таке право (а подекуди й зацікавленістю усього
суспільства), у відповідних цінностях обумовлюється те, яким чином
держава застосовує своє право в якості інструмента (засоба) розподілу та
захисту останніх. Вельми важливою є роль права й у здійсненні
загальносоціальних завдань, однак і вона здійснюється правом також під
контролем інтересів домінуючої частини суспільства – виконується у тому
обсязі й у тій формі, які ними коректуються.

Якість виконання правом інструментально-ціннісних функцій значною мірою
залежить від повноти й точності пізнання, по-перше, потреб особи,
домінуючої частини суспільства та інших суб’єктів, а врешті-решт – й
усього суспільства і, по-друге, ролі права у задоволенні тих потреб,
котрим держава надає юридичного значення. Йдеться, таким чином, про
гносеологічну передумову інструментальної цінності права.

У зв’язку з цим ще раз підкреслимо, що пізнання цінностей тих явищ,
відображувати, ранжувати, розподіляти, захищати які має держава за
допомогою об’єктивного юридичного права, є пізнання його соціальної
сутності. Остання ж, відповідно до природи будь-якого соціального, є
ніщо інше, як значимість (роль, функція) явищ у суспільній практиці –
передусім у задоволенні потреб суб’єктів. Суспільне буття речей, дій й
подій – це їх загально-функціональне, тобто ціннісне, буття, це їх
суспільне функціонування. Інакше кажучи, соціальна значимість – це,
власне, і є соціальна сутність. Тому аксіологічне вивчення явищ не може
не бути сутнісним; і навпаки: пізнання соціальної сутності явища – це
завжди його оцінювання, котре резюмується у характеристиці його
цінності, в його оцінці.

Таке розуміння оцінювання й оцінок дає підставу повною мірою застосувати
до них категорії істинності й помилковості.

Задоволення потреб, у процесі якого тільки й конституюється соціальна
сутність явища, відбувається у відносинах (зв’язках, контактах,
залежностях) суб’єкта(носія) потреби з іншими учасниками суспільного
життя, з оточуючою дійсністю в усьому її різноманітті. Отже, виявити
цінність (значимість) явища можна шляхом вивчення відносин із
задоволення потреб (потребових відносин). Дослідження таких відносин в
їх особистісному (суб’єктному), поведінковому й речово-предметному
проявах якраз і призводить до пізнання цінності об’єктів потреби.

Результати такого – аксіолого-сутнісного – пізнання фіксуються в
оціночних поняттях. Чимало з них, як вже зазначалось, часто
використовуються у законодавстві, оскільки держава прямо пов’язує певні
юридичні наслідки з відповідною соціальною значимістю явища. Але й у тих
випадках, коли оціночні поняття безпосередньо не включаються у норму,
передумовою її формування завжди є все ж судження про цінності.
„Судження про цінності, корисності того чи іншого способу поведінки, –
писала О. Лукашова, – яке відповідає здійсненню інтересів суспільства,
класу, групи, стає незалежним від конкретної діяльності, вчинку, але
набуває значення масштабу, критерію оцінки майбутніх форм поведінки.
Будучи об’єктивованою, оцінка виступає у вигляді вимоги до майбутніх
вчинків. Так відбувається трансформація судження про цінність у норму”.

Співвідношення оцінок (зокрема, оціночних понять) і соціальних норм (у
тому числі норм юридичних) характеризується тим, що будь-яка така норма
імпліцитно містить оцінку, хоча не у вигляді самостійної частини норми і
не в явно об’єктивованій, „наочній” мовній формі. Оцінка начеби
занурилась у норму, не вичерпавши її. Але й норма є явищем, яке дещо
відрізняється від оцінки. „Оцінка не наказує безпосередньо, норма не дає
безпосередньо оцінки, не кваліфікує”. Норма виконує роль масштабу,
оцінювання поведінки саме тому, що в ній „знята”, перероблена оцінка.

З огляду на це, однією з найважливіших передумов дієвості норми є її
істинність як адекватного відображення (оцінки) значимості тих явищ, які
здатні задовольнити потреби суб’єктів. Помилки у пізнанні цінностей
можуть мати у правовому регулюванні своїм наслідком: неспівмірність
юридичної сили різних нормативних актів із рівнем цінностей, що ними
закріплюються; недоліки у встановленні галузевої приналежності,
„прописки” правової норми; неадекватність засобів позитивного юридичного
стимулювання чи засобів правового захисту рівню цінності відповідних
відносин.

Якщо першим кроком у пізнанні цінностей, які підлягають
державно-юридичному розподілу, захисту, є виявлення потреб, то всі
відомості стосовно останніх, що містяться в офіційних й інших
матеріалах, які постачають різні науки, мають використовуватися у
правотворчості. Але пізнання потреби є завжди разом з тим і виявленням
тих предметів, об’єктів, які здатні її задовольнити. Отже, інформація
про зміст, структуру, класифікацію цінностей, що повинні дістати
юридичне закріплення, – інформація, яка надходить з різноманітних
джерел, – мусить також максимально враховуватись правотворчими органами.

Оскільки ієрархія потреб визначає, „веде” за собою ієрархію цінностей,
то й наукова класифікація потреб набуває важливого методологічного
значення в інструментально-ціннісному використанні права: вона слугує
ефективним логіко-теоретичним засобом пізнання й ідеологічного
відтворення „піраміди” потреб. Як відомо, така класифікація може
здійснюватись за різними критеріями: зокрема, за сферою суспільних
відносин, життєдіяльності (потреби економічні, політичні, духовні,
оборонні тощо.); за ступенем нагальності (потреби насущні, актуальні,
перспективні); за суб’єктами (потреби особистісні, групові, – зокрема
класові, національні, – загальносоціальні); за роллю потреб у розвитку,
удосконаленні особи та суспільства (розумні, нерозумні); за ступенем
поширеності (загальні, специфічні, виняткові); за характером об’єктів,
що слугують засобом їх задоволення (матеріальні, духовні, соціальні); за
ступенем важливості для існування й розвитку суб’єкта (потреби
визначальні, основні, другорядні).

Історичність, динамічність потреб обумовлює й зміну відповідних
властивостей права як інструмента їх задоволення.

Все вищевикладене про інструментальну цінність права не вичерпує його
аксіологічної характеристики. Якраз з позицій потребового підходу до
вирішення аксіологічних проблем у праві можливо й необхідно вбачати в
об’єктивному юридичному праві ще й його власну цінність. Остання
заслуговує на окреме обґрунтування – знову ж з позицій погребового
підходу.

Власна цінність права. Положення про те, що праву притаманна не тільки
інструментальна (опосередкована), але й власна (неопосередкована)
цінність, обґрунтовувалось багатьма юристами. Однак питання, у чому ж,
власне, вона полягає, вирішується неоднозначно. Наприклад, О. Черданцев
вбачав відносну самостійність цінності права у тому що: „а) воно
виступає в якості засобу утвердження інших, первинних щодо нього,
цінностей; б) цінність права залежить від його змісту; в) цінність права
зумовлюється станом законності; г) цінність права є історично мінливою”.
Проте, вважаємо, усі вказані ознаки свідчать якраз про протилежне, а
саме: про залежність, похідність такої цінності права від інших явищ, що
знаходяться поза ним. Самостійність цінності права у наведеному
положенні навряд чи проглядається.

Деякі автори вбачають власну цінність об’єктивного юридичного права у
тому, що воно здатне надавати суспільним відносинам організованості,
узгодженості, сталості. Але ці властивості відносин забезпечуються, тією
чи іншою мірою, й іншими соціальними регуляторами. „Власність” же
цінності саме права (на відміну від цінності інших соціальних норм)
полягає, як видається, у тому, що у соціально неоднорідному суспільстві
воно у багатьох випадках здатне забезпечувати означені властивості у
найбільшому ступені, у максимальній мірі. Саме у рівні – найбільш
високому – задоволення специфічних особистих і суспільних потреб (їх
зміст буде схарактеризовано далі) полягає, на наш погляд, специфічність
власної цінності права.

Розрізнення двох аспектів цінності права знайшло своєрідне відображення
у пропозиціях деяких вчених використовувати, власне, два
терміносполучення: „цінності права” (стосовно до яких право – це
інструмент) і „правові цінності” (власні переваги права та інших
юридичних явищ). Інші ж автори вживають зазначені вирази як однозначні.
У зв’язку з цим заслуговує на увагу намагання розкрити зміст загального
поняття правових цінностей. Так, висловлювалась думка, що такими
цінностями слід вважати „…закріплені юридичними нормами види
поведінки, що виступають засобом досягнення цілей індивіда”. Це
твердження є цілком слушним як стосовно можливості чи необхідності такої
поведінки (і тоді мова може йти про цінність суб’єктивного юридичного
права або цінність юридичного обов’язку), так і щодо самої реальної
поведінки (тоді, вочевидь, мається на увазі цінність самої реалізації
норм об’єктивного юридичного права). Однак цінність усіх юридичних явищ
наведеною дефініцією не охоплюється, і тому вважати останню визначенням
вказаного загального поняття навряд чи можливо.

Питання про зв’язок і співвідношення інструментальної цінності та
власної цінності права може вирішуватись на основі наступного положення:
перша обумовлюється тим, щo розподіляє (захищає) право, а друга – як
воно це здійснює.

Це співвідношення характеризується передусім тим, що наявність і
„величина” власної цінності права зумовлюється, у кінцевому підсумку,
його інструментальною цінністю: оскільки право встановлює форму
задоволення потреб, то до нього можна повністю застосувати твердження
К.Маркса про те, що „форма позбавлена будь-якої цінності, якщо вона не є
формою змісту”.

Найголовнішим показником цінності права виступає, як зазначалось, його
здатність опосередковувати задоволення позаюридичних потреб суб’єктів; і
якщо право не здатне на це, то й питання про те, як воно це робить, ясна
річ, взагалі не виникає. Н. Нєновскі, який ввів розрізнення цінності
права як цілі та його цінності як засобу, зауважив, що „воно є ціллю у
певному відношенні, саме оскільки воно є важливим соціальним засобом”.
Якщо право „працює” у ролі інструментальної цінності, то його власна
цінність слугує показником, так би мовити, рівня, якості цієї
інструментальності – й не більше того.

Якісні властивості об’єктивного юридичного права, в яких здатна
конституюватися його специфічна цінність, найбільш докладно були
схарактеризовані С. Алєксєєвим. Однак ці властивості набувають статусу
цінностей лише тоді та остільки, коли й оскільки на них потребують ті чи
інші суб’єкти. Тому подальші кроки у дослідженні такої цінності права
вбачаються на шляхах предметного, конкретизованого виявлення тих
особливих потреб різних суб’єктів соціально неоднорідного суспільства,
задовольнити які здатне тільки право, інакше кажучи, – на шляхах
знаходження конкретно-історичного зв’язку між специфічними властивостями
об’єктивного юридичного права (в першу чергу – властивості його
формальної загальнообов’язковості) і такими потребами. Одне слово, мова
йде про встановлення притаманної різним учасникам суспільного життя
потреби у праві як у системі обов’язкових для виконання, забезпечуваних
державою загальних нормативів суспільних відносин.

Оскільки у соціально неоднорідному суспільстві існують потреби, які
задовольняються тільки правом (або хоча б головним чином, переважно
правом), то вони, з огляду на їх предметну характеристику, утворюють – у
загальній системі соціальних потреб – особливу групу (вид): потреби
правові. Потреба у праві, як і будь-яка інша, „має свій специфічний
зміст і відіграє не замінну нічим іншим роль у ході самоздійснення
суспільного життя”.

Правові потреби (або, кажучи інакше, потреби у праві) – це потреби тих
чи інших суб’єктів соціально неоднорідного суспільства у
загальнозначимості й загальнореалізовуваності відповідних відносин, а
тим самим – в їх державній обов’язковості, забезпеченості. І хоча
самостійне поняття про такі потреби було введено у науковий обіг досить
давно, однак лише наприкінці ХХ ст. воно дістало менш чи більш ґрунтовну
розробку у вітчизняній літературі. Відзначалось, зокрема, що потреба у
правовому регулюванні визначається у першу чергу високою значимістю тих
чи інших вчинків, а звідси виникає необхідність надати їм таких якостей
(загальнообов’язковість, максимальна реальність, гарантованість), які
можна забезпечити тільки за посередництва об’єктивного юридичного права.
Ставилось також питання про розробку критеріїв обґрунтування системи
пріоритетів у потребах правового регулювання..

Як і інші потреби, потреба у праві є явищем історичним. Подібно до того,
як „та чи інша організація матеріального життя залежить, звичайно…від
розвинутих вже потреб, а породження цих потреб, так само як і їх
задоволення, само є історичним процесом…”, так і організація правового
життя (правового регулювання, правового спілкування) багато у чому
залежить від потреб в об’єктивному юридичному праві, які самі, у свою
чергу, значною мірою обумовлюються попереднім та сучасним правовим
розвитком. Трансформації, коливання даної потреби якраз і визначають –
причому вже безпосередньо, „встик” – зміни власної цінності права.

Потреба у праві може змінюватися не тільки залежно від ступеня її
задоволення, але й унаслідок зміни інших потреб. Наприклад, задоволення
прагнення до спрощення відносин, що опосередковують доступ до
відповідних благ, може послабити потребу в їх юридичному регулюванні.
Або, скажімо, зіткнення людини з моральною несправедливістю, образою
нерідко здатне посилити потребу у праві.

Відносно самостійну, власну цінність має не тільки вся система юридичних
норм, але й також її окремі галузі та інститути. Як відзначав С.
Алєксєєв, з юридичної сторони цінність галузі права втілюється у сумі
способів, прийомів, принципів регулювання, що характеризують головні
особливості галузевого режиму регулювання. Рівнем досконалості таких
прийомів, способів якраз і здатна визначатись „величина” соціальні
цінності галузі права”.

Власна цінність притаманна, ясна річ, не тільки юридичним нормам, їх
різним системним утворенням, але й іншим різновидам юридичних явищ:
правосуб’єктності, суб’єктивним правам, обов’язкам, нормативним та іншим
юридичним актам, правовідносинам, актам реалізації юридичних норм
законності, правопорядку, юридичній відповідальності тощо. При цьому їх
оцінка в якості благ може бути як офіційною (відкрито визнаною,
вираженою, засвідченою державою), так і неофіційною (тобто не маючою
державного підтвердження). Наприклад, нормативно-юридичний акт має сам
по собі власну цінність щодо тієї норми, яка у ньому закріплена. Така
його оцінка спирається на розрізнення цінності значення та цінності його
знаку.. У першому випадку оцінюється те, щo повідомляється (правило
поведінки), у другому ж – те, щo передає це повідомлення (нормативний
акт).

Вельми важливою у теоретичному та практичному аспектах є проблема
ціннісної ієрархії всіх юридичних явищ. Про порівняльну цінність деяких
з них вже наводилися окремі судження. Так, зазначалось, що цінність
суб’єктивних прав є вищою, аніж цінність норм, у яких перші закріплено;
але ще більшу цінність має реалізація таких прав у практичній
діяльності, у правовідносинах. Однак загальна концепція ієрархії
юридичних цінностей як елементів єдиної правової системи (системи усіх
юридичних явищ) поки що відсутня. Її розробка передбачає вирішення
наступних питань: необхідність і критерії побудови такої ієрархії;
співвідношення у ній абсолютних та відносних моментів; її
обов’язковість; можливості її використання у практиці тощо.

Особистісна цінність права для людини. Потреби людини у певних
суспільних відносинах як передумова цінності права. У суспільстві
потреба особи у праві випливає з її потреби у загальнозначимих
соціальних нормах. Остання ж породжується тим, що людина – істота
суспільна й усі свої фундаментальні, передусім матеріальні, потреби може
задовольнити за посередництва суспільних відносин. Органічна, й разом з
тим суперечлива, єдність особи та суспільства, що виключає їх ізольоване
існування, – одна з найважливіших методологічних передумов виявлення
особистісних цінностей.

Усі можливості (свободи) для існування й розвитку людини як „родової
істоти” знаходяться у суспільстві. Воно є зосередженням усього того, що
потрібно людині. У людини не може бути таких можливостей, благ, якими не
володів би увесь людський родовий колектив. Тільки у колективі „індивід
отримує засоби, що надають йому можливість всебічного розвитку своїх
задатків”; його розвиток обумовлений розвитком усіх інших індивідів, з
якими він перебуває у прямому чи опосередкованому спілкуванні. Основні
особистісні цінності є соціальними і за джерелом формування, і за
способом, механізмом їх привласнення. Саме суспільство є для особи
найвищою цінністю. Тому, будучи цінністю для суспільства, соціальні
норми стають тією чи іншою мірою цінністю для кожної людини.

Наведені положення складають, однак, так би мовити, нульовий цикл у
встановленні цінності соціальних, зокрема юридичних, норм для особи:
суто особистісна специфіка тут ще не вбачається. Якщо ж, просуваючись
далі в їх аксіологічному аналізі, звернутись до виявлення цієї
специфіки, стає необхідним предметно проаналізувати роль права у
задоволенні особистісних потреб – як загальних
(інструментально-розподільча цінність) так і специфічно правових (власна
цінність права).

Особистісна цінність права як засобу розподілу благ полягає, як вже
зазначалось, у тому, що воно використовується в якості визначальника
міри споживання, „прокладає шлях” до багатьох благ, котрі є необхідними
для людини. Розглянемо дану здатність права стосовно такого блага, як
свобода.

Задля того, аби забезпечити своє існування й розвиток у суспільстві,
стати особою (особистістю), людина повинна мати певні можливості для
власних свідомих дій щодо інших людей, їхніх організацій, спільнот та й
щодо природи – можливості активної життєдіяльності, самоствердження.
Певна сукупність таких можливостей характеризує стан свободи, який,
отже, виступає найбільш загальною, найважливішою передумовою задоволення
будь-яких потреб людини чи, інакше кажучи, її універсальною потребою.

У будь-якому суспільстві свобода кожної окремої людини залежить,
по-перше, від рівня свободи, досягнутого суспільством у цілому (по
відношенню до природи і до самого себе), по-друге, від її
індивідуальної, особистої участі у суспільній свободі, мірою якої є
порівняння зі ступенем свободи іншої людини. Отже, питання зводиться до
того, як розподіляються можливості (свободи) усього суспільства між
окремими його індивідами.

У реальній історії люди ніколи не виступали в якості ізольованих
соціальних „монад”, а завжди були представниками певних соціальних
спільнот (націй, класів, організацій тощо). Тому й реальні можливості
людей залежали, у першу чергу, від обсягу свободи тих спільнот, до яких
вони належали, від його „питомої ваги” у свободі усього суспільства на
відповідному етапі його розвитку.

У класовому суспільстві міра (ступінь) свободи певних спільнот, – а
отже, їх окремих представників – завжди фіксувалась державою у тих чи
інших юридичних інститутах, нормах відповідно до інтересів і волі
домінуючого класу. Тому у певному сенсі можна сказати: саме норми права
виступали своєрідним джерелом свободи (чи, навпаки, несвободи) особи,
котра була членом певної соціальної спільноти. (Хоча, ясна річ, не можна
забувати, що свобода, яка забезпечується індивіду юридичною нормою,
зумовлена, врешті-решт, рівнем економічного й культурного розвитку
усього суспільства).

Отже, службова, інструментально-розподільча цінність права для особи
може полягати – у самому загальному вигляді – у тому, що воно здатне так
чи інакше задовольняти її потребу у свободі як передумові оволодіння
життєвими благами. Що ж стосується власної цінності права для людини, то
для її характеристики необхідно – відповідно до викладених вище
методологічних настанов – виявити особливі особистісні потреби у
загальнообов’язкових, загальноздійснюваних нормах, якими у соціально
неоднорідному суспільстві можуть бути лише норми державні, тобто
юридичні.

Життєдіяльність кожної людини відбувається за конкретних історичних умов
у системі певних соціальних відносин, що опосередковують виробництво,
розподіл і споживання необхідних їй благ. Існуючи в цих умовах, вона
зацікавлена у таких відносинах, які – завдяки властивостям, що їм
притаманні, – полегшують їй доступ до тих чи інших благ. Такі відносини
виконують роль процедури (процесу), яка слугує начеби дорогою, що веде
до благ. Саме у процедурі, що опосередковує оволодіння суб’єктом
необхідними йому благами, у процедурі, що породжується соціальними
нормами, слід вбачати специфічну цінність останніх. У цьому сенсі власна
цінність права для особи є цінністю встановленого ним шляху, на якому
вона оволодіває різноманітними благами.

Отже, завдання виявлення власної цінності права для особи зводиться до
того, аби визначити ті властивості процедури, яка ним запроваджується, –
властивості, що оптимізують процеси використання людиною свободи та
інших благ у суспільних відносинах. При цьому слід враховувати, що
оскільки поза діяльністю немає й суспільних відносин, остільки й
властивості таких відносин виступають водночас властивостями діяльності,
котра їх опосередковує.

Вивчення історичного досвіду формування й розвитку особи дає підстави
виокремити в якості пошукуваних властивостей суспільних відносин
(властивостей процедури, процесу) передусім: а) доступність; б)
оперативність; в) надійність; г) однаковість; г) безпечність. Здатність
права забезпечувати ці властивості, задовольняти потреби особи в них,
якраз й утворює, на наш погляд, його особистісну самоцінність.

Схарактеризуємо названі властивості більш докладно.

Доступність процедури знаходить прояв головним чином у таких показниках,
як простота (нескладність) і нечисленність дій (операцій), завдяки яким
реалізується доступ до благ; малокількісність суб’єктів –
„контрагентів”, від діяльності котрих залежить задоволення потреб;
незначний обсяг особистих зусиль, витрат, що є необхідними для отримання
благ. Кажучи коротше, дана властивість процедури (її зручність,
комфортність) полягає у відсутності зайвих та у найменшій кількості
проміжних її ланок; елементів.

Оперативність процедури полягає в її швидкості, тобто у мінімальній
тривалості діяльності, яка є необхідною для оволодіння благом (хоча ця
властивість може, подекуди, інтерпретуватись як один із показників
доступності процедури).

Надійність процедури характеризується її „стійкістю”, безвідмовністю,
здатністю протистояти деструктивним впливам, призводити за даних
обставин до досягнення мети, її забезпеченістю достатніми засобами й
ефективними гарантіями.

Однаковість процедури полягає у рівності можливостей, що її
опосередковують, для всіх людей.

Безпечність процедури полягає у тому, що вона виключає, запобігає
будь-які небажані, негативні впливи (збитки, втрати тощо) передусім для
того, хто нею безпосередньо користується, але й також і для інших осіб,
чи їхніх організацій. Встановлення певної процедури зазвичай призначено
для зменшення ризику, запобігання заподіянню шкоди будь-кому, для
уникнення чи послаблення конфліктів учасників суспільних відносин.

Якщо процедурі притаманні всі зазначені вище властивості, це дає
підставу вбачати у ній оптимальний шлях задоволення потреб особи.

Потреба особи у забезпеченні й максимізації таких властивостей
процедури, „працюючих” у комплексі, не може бути задоволена поза
соціальними нормами, що формують та розвивають певні відносини. Хоча й
окремі норми як моделі поведінки, що встановлюються свідомо, самі по
собі, зазвичай, не є первинним джерелом суспільних відносин, проте вони
здатні впливати на відповідні їх якості, чи то збагачуючи, посилюючи, чи
то, навпаки, послаблюючи останні.

Завдяки цьому норми й виступають одним із найважливіших засобів
задоволення потреби людини у доступності, надійності й інших сприятливих
параметрах того шляху, що веде до оволодіння необхідними їй благами.
Тому означена особистісна потреба може бути інтерпретована як специфічна
потреба у соціальних нормах, а у соціально неоднорідному суспільстві –
передусім у нормах юридичних.

Задовольняючи вказану потребу, об’єктивне юридичне право тим самим стає
у певному аспекті самостійною особистісною цінністю (самоцінністю). Ось
тут і розкривається більш докладно та теза, що власна цінність права є,
в принципі, цінністю того шляху до свободи, до благ, який воно
встановлює. Обґрунтованість даної тези підтверджується, наприклад,
витлумачуванням принципів загальної концепції реалізації прав і свобод
громадян. Так, В. Копєйчиков серед таких принципів, які – на його думку
– „мають особливе значення і якоюсь мірою спеціальний характер”,
виділяв, зокрема: простоту, гарантованість (забезпечуваність),
економічність й ефективність правореалізації.

Положення про те, що для особи право становить відносно самостійну
цінність, набуло сталого визнання в юридичній літературі (щоправда,
зміст особистісної цінності права розкривався різними авторами не завжди
однозначно). Якщо схарактеризувати загалом, „сумарно” особистісну
цінність права, то вона вбачатиметься, на наш погляд у тому, що право а)
надає людині –тією чи іншою мірою – свободу та б) встановлює певний
порядок використання її задля оволодіння людиною різноманітними благами.

При цьому слід підкреслити, що аксіологічна характеристика кожної із
«здатностей» права, що розглядались, не є абсолютною й однопорядковою,
адже цінність процедури (процесу) зумовлюється цінністю того блага, до
якого вона веде. Тому цінність права для людини визначається, у
кінцевому підсумку, мірою (змістом й обсягом) тих реальних можливостей
(свобод), які право надає їй за даних історичних умов. А відтак,
встановлення справжньої, реальної особистісної цінності права неможливо
без її конкретно-історичного аналізу.

§4. Юридичні засоби захисту прав людини

крізь призму потребово-інструментального підходу

Сучасна українська доктрина прав людини виходить з того, що процес
державно-юридичного забезпечення прав людини включає три напрями
діяльності держави: 1) сприяння реалізації прав людини; 2) охорону прав
людини; 3) захист прав людини. На сьогодні також можна вважати досить
поширеним уявлення про правову державу як про таку, в якій юридичними
засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону та захист
основних прав людини. Отже, юридичні засоби захисту прав людини
складають одну з означених трьох груп інструментів, за посередництвом
яких реалізовується основне призначення такої держави. З огляду на це
видається досить актуальною потреба у науковому пізнанні того явища, яке
відображається поняттям юридичного засобу захисту права людини,
виявлення його суттєвих ознак і видових проявів.

Відразу ж зауважимо, що дане поняття не має одноманітної інтерпретації у
сучасній вітчизняній юриспруденції – хоча б тому, що такі ключові для
цього поняття терміни, як „захист” та „засіб”, тлумачаться неоднозначно.
До того ж у загальнотеоретичній та галузевій літературі з цього питання
можна побачити поряд із „засобом” захисту цілу низку інших термінів, які
позначають близькі за змістом (а інколи — й ті ж самі) поняття: способи,
прийоми, форми, заходи захисту тощо. Як же розуміти власне
терміно-поняття „юридичні засоби захисту”? У пропонованому параграфі
спробуємо розкрити деякі, в основному концептуально-методологічні та
загальнотеоретичні, аспекти проблеми інтерпретації зазначеного
терміно-поняття.

Відомо, що дослідження будь-якого явища здійснюється за допомогою певної
методології, яка об’єктивно обумовлюється насамперед предметом
дослідження. Як зазначалось у літературі, „предмет дослідження „веде” за
собою дослідницький метод”. Видається, що при дослідженні такого явища,
як юридичні засоби захисту (та при розробці відповідної концепції),
прийнятними методологічними засадами можуть виступати, по-перше,
положення соціально-філософської теорії діяльності, а по-друге,
положення філософського й філософсько-правового інструменталізму (як
певного відгалуження філософії прагматизму, котре базується, по суті, на
потребовому підході).

Нам уже доводилось відзначати, що з позицій соціально-філософської
теорії діяльності будь-яка усвідомлювана людська діяльність має свою
структуру, до якої входять, зокрема, такі елементи, як потреба (вона
детермінує, „штовхає” суб’єкта на певний вид діяльності), ціль
(ідеальний образ бажаного результату такої діяльності), засіб (тобто те,
за допомогою чого здійснюється перетворення дійсності). (Слід, до речі,
зауважити, що у порівнянні із засобом, спосіб діяльності, тобто
конкретний шлях досягнення цілі, виділяють рідко). Специфіка ж названих
структурних елементів діяльності буде зумовлювати й її певні різновиди.
Так, діяльність буде вважатися юридичною, якщо її структура складається
із власне юридичних елементів: щонайменше із юридичної потреби,
юридичної цілі, юридичного засобу.

При відповіді на питання, яке ж явище вважати власне юридичним, виходимо
з того, що юридичними є ті явища, які узаконені формально-обов’язковими
волевиявленнями держави чи є наслідком таких волевиявлень.

Не буде винятком і подальша видова класифікація самої юридичної
діяльності. Так, правозахисна юридична діяльність, основним призначенням
і змістом якої є захист прав людини (чи інших суб’єктів), міститиме,
вочевидь, специфічні групи юридичних потреб (котрі обумовлюють лише
правозахисну, а не іншу юридичну діяльність), юридичних цілей та – що
найбільш важливо – юридичних засобів. Дана група юридичних засобів й
називатиметься юридичними засобами захисту.

Водночас слід застерегти, що юридичні засоби захисту (як і всі інші види
юридичних засобів) можуть використовуватись не тільки в діяльності
юрисдикційній (серед спеціальних ознак якої є офіційність, а її
суб’єктом є держава або уповноважений нею суб’єкт), але й у
правозахисній позитивній юридично значущій поведінці. Скажімо, в процесі
застосування особою необхідної оборони, оперативних санкцій юридичні
засоби захисту, безперечно, використовуються, хоча сама така
правозахисна діяльність є за її природою неюридичною (хоча й породжує
юридичні наслідки). Тому юридичні засоби захисту включають у себе
юридичні засоби як державного, так і недержавного – так би мовити,
„самостійного” – захисту.

Нагадаємо, що під державно-юридичним захистом права людини ми розуміємо
правозастосувальну юрисдикційну діяльність компетентних органів,
спрямовану або на примусове здійснення юридичного обов’язку, необхідного
для реалізації права людини, або на відновлення такого права, або ж на
попередження чи припинення його порушення. Запропонована інтерпретація
цього базового поняття, безперечно, зумовлює як тлумачення похідних від
нього понять про структурні елементи даної діяльності, так і їх видову
класифікацію.

Скажімо, юридичною потребою, яка спричиняє до юридичної правозахисної
діяльності, можуть виступати потреба у правосудді; потреба у формальному
визначенні прав та обов’язків суб’єкта в разі виникнення ситуації спору
(ситуації правової непевності); потреба у застосуванні такої юридичної
(а не якоїсь іншої) процедури, в результаті якої порушене право суб’єкта
адекватно відновлюється або ж ліквідовується загроза порушення права.

Юридичною ціллю такої діяльності (ідеальним образом бажаного результату)
можна вважати, власне, стан визначеності прав суб’єкта у зазначених
ситуаціях, їх захищеності внаслідок використання таких процедур. Кажучи
більш конкретно, ціль такої діяльності зводиться до ідеальних
результатів ліквідації наслідків порушення права суб’єкта або до
недопущення цього порушення, що об’єктивується у певному юридичному акті
(документальному або діяльнісному).

Отже, формулюючи загальне поняття, яке досліджується, можна визначити,
що юридичними засобами захисту прав людини є ті юридичні явища,
використання яких у державно-юридичній правозахисній діяльності (чи у
самостійній захисній діяльності носія таких прав) має забезпечити
задоволення потреби людини у захисті її прав.

Виходячи з потребово-інструментального підходу до пояснення юридичного
права, можна сказати, що весь механізм державно-юридичного впливу
(зокрема, об’єктивне юридичне право загалом) є, в певному сенсі,
засобом, інструментом для задоволення потреб суб’єктів суспільства, для
досягнення їхніх відповідних цілей. Власне придатність, спроможність
юридичних явищ задовольняти певні потреби і становить їх соціальне
призначення, соціальну сутність. Різноманітні класифікації юридичних
засобів вже пропонувались у літературі.

У контексті ж інструментальної теорії ми пропонували розподіляти їх на
такі групи:

1) юридичні засоби матеріального світу: а) засоби-інструменти (явища
правової форми і правового змісту — це нормативні акти, в яких
вміщуються юридичні норми); б) засоби-діяння, які можна поділити на
документовані дії і, так би мовити, фактичні, фізичні дії (скажімо, в
першому випадку — це наказ про звільнення, вирок суду чи рішення
пенсійного органу про призначення пенсії, в другому ж — це фактична
передача майна за цивільно-правовим зобов’язанням, відкрите голосування
шляхом піднімання руки, вчинки у стані крайньої необхідності, жести
міліціонера при регулюванні ним руху транспортних засобів);

2) юридичні засоби ідеального світу (сфери правосвідомості):

а) інтелектуальні засоби-інструменти (зокрема юридичні поняття);

б) інтелектуальні засоби-діяння. Прикладом може бути, скажімо, поняття
моральної шкоди – для першого випадку та процес юридичної кваліфікації
фактів правозастосувальним органом – для другого.

Юридичне поняття й об’єктивована юридична норма не є однорідними
явищами, оскільки юридичне поняття втілює певну систему знань,
сформованих на основі юридичних норм і практики їх застосування. З цього
також випливає, що згадане явище правосвідомості виправдано вважати
явищем юридичним.

Само собою зрозуміло, що усі види юридичних засобів, які відображено у
щойно наведеній їх класифікації, включають до свого складу й юридичні
засоби захисту прав людини.

Отож юридичні засоби захисту прав людини (далі — засоби захисту) можна
класифікувати наступним чином.

1. Перш за все, усі засоби захисту залежно від сфери діяльності, у якій
вони використовуються, поділяються на: а) засоби захисту недержавної
(„самостійної”) правозахисної діяльності (юридично значущої захисної
діяльності самого суб’єкта, права якого порушуються (наприклад,
діяльність особи в рамках необхідної оборони чи в процесі використання
оперативних санкцій); б) засоби захисту державно-юридичної правозахисної
діяльності (юрисдикційної діяльності судів чи інших органів).

2. З огляду на вищезгадану загальну класифікацію юридичних засобів з
позицій потребово-інструментального підходу засоби захисту можна
розподілити у такий спосіб.

За онтологічним статусом усі засоби захисту поділяються, передовсім, на
засоби матеріального світу та засоби сфери правосвідомості.

Засоби захисту у сфері правосвідомості поділяються на інтелектуальні
засоби-інструменти (наприклад, поняття цивільно-правового делікту,
поняття доказу, поняття необхідної оборони тощо) та інтелектуальні
засоби-діяння (наприклад, вже згадуваний нами процес юридичної
кваліфікації фактів при розгляді судом цивільної справи).

Засоби захисту сфери матеріального світу також поділяються на
засоби-інструменти та засоби-діяння. Останні (засоби-діяння), в свою
чергу, діляться ще на дві групи: документовані дії та фактичні дії.
Документованими діями можуть бути, наприклад, позовна заява, рішення
суду, постанова про порушення кримінальної справи — для засобів захисту
державно-юридичної правозахисної діяльності; письмове повідомлення про
неоплату товару до моменту його повної поставки в місце призначення —
для засобів захисту недержавної правозахисної діяльності.

Фактичними діями в означеній класифікації може виступати, наприклад,
явка в судове засідання — важливий засіб, передбачений процесуальним
законодавством, який дозволяє ефективно й справедливо здійснити
правосуддя, забезпечити сторонам можливість особисто наводити аргументи
на підтвердження своєї позиції у справі. Прикладом фактичних дій, які є
засобами захисту недержавної правозахисної діяльності, можуть бути дії,
вчинювані у стані необхідної оборони.

Загалом розуміння юридичних засобів захисту як діяльнісних процесів
можна відстежити у практиці Суду. Суд неодноразово наголошував, що
відсутність ефективного розслідування (тобто відсутність певних дій — як
документованих, так і фактичних) національними органами обставин
вчинення злочинів проти особи означає відсутність у національній
правовій системі ефективних юридичних засобів захисту.

Що ж стосується засобів-інструментів матеріального світу, то серед них
можна виділити такі види засобів захисту: а) засоби-інструменти
організаційно-правового характеру; б) засоби-інструменти
матеріально-правового характеру; в) засоби-інструменти
процесуально-правового характеру. Доцільність такого поділу може бути
підтверджена, зокрема, й класифікацією правових гарантій реалізації прав
та свобод людини, запропонованої у літературі. Пропонуючи розуміти
зазначені гарантії як встановлені державою формально обов’язкові
принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав (шляхом
належної регламентації порядку їх здійснення), а також їх охорони та
захисту, ці гарантії поділяють, зокрема, на: а) матеріальні (положення
правових норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи);
б) процесуальні (положення, які визначають процедуру реалізації
матеріальних гарантій); в) організаційні (положення, які, зокрема,
визначають систему правоохоронних та інших органів держави, встановлюють
їх функції та повноваження). Отож засоби захисту в частині
засобів-інструментів матеріального світу спрямовані на забезпечення
наступних аспектів юридичного захисту прав людини.

По-перше, вони забезпечують компетенцію, підвідомчість та повноваження
тих державних та уповноважених державою органів, які мають вирішувати
юридичний спір щодо певного права людини з можливістю прийняття рішення
по суті. Такі юридичні засоби захисту начеби відповідають на запитання:
хто здійснює захист? Ця група засобів захисту належить до засобів
організаційно-правового характеру і, очевидно, – в основному до засобів
захисту державно-юридичної правозахисної діяльності.

По-друге, засоби захисту забезпечують можливість застосування конкретних
видів державного примусу (у випадку державно-юридичної правозахисної
діяльності) або ж вчинення певних дій безпосередньо суб’єктом, право
якого порушується (у разі недержавної правозахисної діяльності), для
відвернення або недопущення порушення цього права, тобто для здійснення
його захисту. Ці юридичні засоби начеби відповідають на запитання, щ?
саме застосовано, використано в якості захисту (чи то компенсація
матеріальної шкоди, чи то визнання недійсним рішення органу державної
влади, або ж застосування оперативної санкції в рамках відповідних
правомочностей суб’єкта). Дану групу засобів можна вважати засобами
матеріально-правового характеру. Не важко помітити, що саме до цієї
частини засобів захисту належать і ті юридичні явища, які в літературі
найчастіше називаються матеріальними способами захисту цивільних прав і
які деякі автори все ж таки позначають терміном „засіб”. Зрозуміло, що
такого роду засоби торкаються не лише цивільних, а й на інших прав.

Нарешті, по-третє, засоби захисту регламентують процедуру здійснення
захисту права людини. Вони, будучи за своєю суттю приписами
процесуального права, визначають порядок начеби „активізації” засобів
матеріально-правового характеру. Тому ці засоби захисту відповідають на
запитання: як здійснюється захист? Їх слід вважати засобами
процесуально-правового характеру.

Резюмуючи, класифікацію засобів захисту за критерієм їх онтологічного
статусу можна зобразити у вигляді такої таблиці-схеми.

Юридичні засоби захисту прав людини

засоби сфери правосвідомості засоби сфери матеріального світу

інтелектуальні засоби-інструменти

інтелектуальні засоби-дії матеріальні засоби-інструменти матеріальні
засоби-діяння

засоби організаційно-правового характеру засоби матеріально-правового
характеру засоби процесуально-правового характеру засоби-документовані
дії засоби-фактичні дії

Запропоновані теоретичні висновки щодо виділення у сфері
засобів-інструментів матеріального світу згаданих видів засобів захисту
підтверджуються й практикою застосування Судом ст. 13 Конвенції про
захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція). У цій статті
закріплено вимогу до держав забезпечувати ефективні засоби правового
захисту в національному органі в межах внутрішнього правопорядку. Так,
вже класичним прецедентним положенням Суду стала його настанова про те,
що національні засоби правового захисту мають, по-перше, забезпечувати
розгляд скарги про порушення певного права по суті, а по-друге, у разі
необхідності передбачати відповідне відшкодування. Розглядаючи справи,
Суд нерідко наголошує на відсутності одного із зазначених моментів, що
призводить до порушення ст. 13 Конвенції.

Стосовно забезпечення першої вимоги, скажімо, у справі „Аманн проти
Швейцарії” (рішення від 16.02.2000р.) Суд зазначив, що оскільки
національний судовий орган мав повноваження приймати рішення за скаргами
заявника і він прийняв таке рішення, то порушення ст. 13 Конвенції не
було (у випадку ж відсутності такої компетенції право на ефективний
засіб правового захисту було б порушено). У справі „Хан проти
Сполученого Королівства” (рішення від 12.05.2000 р.) Суд встановив, що у
ситуації заявника національні суди не мали повноважень розглядати по
суті його скаргу на те, що втручання органів державної влади у його
право на повагу до приватного життя не відповідало закону. Таким чином,
держава не забезпечила можливості розглянути скаргу заявника по суті, не
кажучи вже про призначення якогось відшкодування. Як бачимо, у цих
випадках наголошується, передовсім, на юридичних засобах захисту
організаційно-правового характеру.

У справі „Вальсаміс проти Греції” (рішення від 18.12.1996 р.) до дочки
заявників адміністрацією школи було вжито дисциплінарний захід у вигляді
усунення її від занять. Суд встановив, що у них не було можливості
звернутися до національних судових органів з вимогою винести рішення про
незаконність цього заходу. Тому заявники не мали в розпорядженні
юридичних засобів захисту, які б забезпечили розгляд їхньої скарги по
суті. Таким чином, Суд вказав, перш за все, на відсутність засобів
захисту організаційно-правового, а також і процесуально-правового
характеру, оскільки у національних органів не було достатньої
компетенції ухвалити рішення по суті за скаргою заявників, як і не було
визначено процесуального порядку звернення до цих органів з такого роду
скаргою.

Друга вимога, яка нерозривно пов’язана з першою, передбачає обов’язок
держави забезпечити адекватне виправлення, ліквідацію порушення права
людини шляхом призначення компенсації чи в інший спосіб, або ж
недопущення такого порушення. У цих випадках Суд вже акцентує увагу на
засоби захисту матеріально-правового характеру, тобто на тих конкретних
заходах державного примусу, які потрібно вжити для ліквідації або
недопущення порушення права людини. Наприклад, у справі „Церква
Бессарабської Митрополії проти Молдови” (рішення Суду від 13.12.2001 р.)
заявники скаржились, зокрема, на відмову державних органів визнати їхню
церкву та зареєструвати її. Реєстрація дозволила б церкві отримати
статус юридичної особи, що забезпечило б, окрім іншого, й можливість
закріпити за нею певні майнові права. Суд встановив, що хоча скарга
заявників і розглядалася національними судовими органами, повноважними
приймати рішення по суті, однак законодавство держави, яке регулювало цю
сферу відносин, не містило положень про можливість застосування таких
засобів захисту, на які вказували заявники. Тому національні суди
відмовили у захисті, що не відповідало вимогам ст. 13 Конвенції.

У справі „Ротару проти Румунії” (рішення Суду від 4.05.2000 р.) заявник
стверджував, що зберігання неправдивої інформації про його минуле
органами служби безпеки було втручанням у його приватне життя і вимагав
знищення цієї інформації та спростування неправдивих відомостей.
Національні судові органи, розглядаючи скаргу заявника по суті,
відмовили в її задоволенні, оскільки законодавство не містило положень,
які б вказували на такий засіб захисту, про який просив заявник: архіви
колишньої служби безпеки були передані на зберігання, і вилучення певних
відомостей з них не допускалось. Як наслідок, Суд встановив порушення
ст. 13 Конвенції. У справі „Кормачова проти Росії” (рішення Суду від
29.04.2004 р.) заявниця скаржилась, зокрема, на відсутність засобів
правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду її справи.
Суд вказав, що у розпорядженні заявниці не було ні засобів, які б
дозволили пришвидшити провадження у справі, ні засобів, які б
забезпечили адекватну компенсацію за вже вчинене порушення. Отже, ці
справи також ілюструють розуміння засобів захисту як
засобів-інструментів матеріально-правового характеру.

3. Із запропонованої дефініції поняття державно-юридичного захисту прав
людини випливає, що такий захист передбачає можливість застосування
будь-якого виду державного примусу. В літературі можна зустріти різні
погляди щодо класифікації державного примусу, однак на сьогодні не
викликає заперечень поділ його, принаймні, на такі види: заходи
юридичної відповідальності, заходи відновлення, заходи присікання
(припинення), заходи попередження. Наголосимо, що кожна із цих груп
заходів державного примусу (тобто не тільки заходи відновлення, які в
літературі деколи звуться „заходами захисту” (рос. – „мерами защиты”))
може бути спрямована на забезпечення захисту прав людини. Зокрема,
скажімо, такий захід юридичної відповідальності, як компенсація
матеріальної шкоди, очевидно, теж виконує правозахисну функцію.

Тому залежно від виду державного примусу, який застосовується в процесі
захисту (тобто залежно від конкретної функції у здійсненні
правозахисту), усі засоби захисту сфери державно-юридичної правозахисної
діяльності поділяються на: а) засоби юридичної відповідальності;
б) засоби відновлення; в) засоби присікання (припинення); г) засоби
попередження.

Так, Суд уже багаторазово повторював, що відсутність призначення у
справі адекватної компенсації за шкоду, заподіяну порушенням права
людини, суперечить вимогам ст. 13 Конвенції. Тут, як бачимо, Суд вказує
на відсутність засобів відповідальності.

У згаданій нами справі „Ротару проти Румунії” виникла потреба у
застосуванні такого засобу захисту, як спростування чи знищення
неправдивої інформації. Отже, Суд констатував у цій справі відсутність
засобів відновлення.

Що ж до присікальних (припиняючих) засобів захисту наведемо приклад зі
справи „Плаксін проти Росії” (рішення Суду від 29.04.2004 р.). Заявник
стверджував, що тривалість цивільного провадження у національних судах
була надмірною і юридичних засобів захисту від такого порушення його
прав, гарантованих ч.1 ст.6 Конвенції, у нього не було. Суд застосував
правоположення, згідно з яким у таких ситуаціях національні правові
системи повинні, по-перше, передбачати можливість пришвидшити розгляд
справи у суді (тобто присікти порушення), а по-друге, призначити
компенсацію за вже вчинене порушення (за затримку, що вже відбулася).
Отже, у першому випадку йде мова про присікальні (припиняючі) засоби. Те
ж саме правоположення відтворене у справах „Мікулич проти Хорватії”
(рішення від 7.02.2002 р.), „Кормачова проти Росії” (рішення від
29.01.2004 р.), „Хартман проти Чехії” (рішення від 10.7.2003 р.), „Меріт
проти України” (рішення від 30.03.2004 р.) та у багатьох інших.

Ми вже наголошували на тому, що є випадки, коли Суд, інтерпретуючи
ст. 13 Конвенції, звертає увагу на попереджувальні юридичні засоби
захисту, за допомогою яких порушення права не допускається. Так, у
справі „Джабарі проти Туреччини” (рішення від 11.07.2000 р.) заявниця
(громадянка Ірану, що втекла з Ірану до Туреччини з метою уникнути
покарання за подружню зраду у вигляді закидування камінням)
стверджувала, що у разі її депортації до Ірану Туреччина порушить ст. 3
Конвенції, а саме: право людини не бути підданою катуванню. На її думку,
у неї не було ефективного засобу правового захисту за законодавством
Туреччини для того, аби оспорити рішення про депортацію, а отже, мало
місце порушення ст. 13 Конвенції. Оскільки стосовно такої категорії
справ, де розглядається питання про забезпечення права не бути підданим
катуванню, органи державної влади повинні здійснювати незалежний і
глибокий аналіз заяв осіб про можливе порушення цього права, Суд
постановив, що судовий механізм перевірки звернення п. Джабарі не
відповідав вимогам ст. 13 Конвенції. Аналогічні правоположення
формулювались Судом також у рішеннях, ухвалених у справах „Сорінг проти
Сполученого Королівства” від 07.07.1989 р., „Вільварджа та інші проти
Сполученого Королівства” від 30.10.1991 р., „G.H.H. та інші проти
Туреччини” від 11.07.2000 р., „Хілал проти Сполученого Королівства” від
06.03.2001 р. та інших.

Що ж стосується засобів захисту недержавної („самостійної”)
правозахисної діяльності, то вони не передбачають безпосереднє
застосування державного примусу, оскільки здійснюються суб’єктом
самостійно. Такі засоби захисту — залежно від конкретної функції у
здійсненні правозахисту — мають в основному присікальний (припиняючий)
характер: вони спрямовані на припинення порушення, яке вже, звичайно,
розпочалося.

4. Засоби захисту можуть поділятися на певні види й за іншими
критеріями. Так, залежно від галузі законодавства можна виділити засоби
захисту у сфері цивільного, сімейного, трудового, кримінального,
адміністративного права та ін. За суб’єктом використання засоби захисту
поділяються на: а) засоби людини (а також юридичної особи) (ними
державно-юридична правозахисна діяльність лише ініціюється, однак ще не
здійснюється; недержавна („самостійна”) правозахисна діяльність такими
засобами ініціюється та здійснюється); б) засоби держави (цими засобами
державно-юридична правозахисна діяльність не лише ініціюється, але й
здійснюється). За кількістю використання засоби захисту можуть бути
одноразові (рішення суду, самозахисні дії) або багаторазові
(об’єктивована юридична норма).

Отож засоби захисту становлять одну з трьох означених груп юридичних
засобів, за допомогою яких забезпечується функціонування правової
держави. Багатогранність явища засобу захисту зумовлює необхідність його
класифікації, що, безперечно, сприяє пізнанню даного явища. Знання
видових проявів засобів захисту дозволить перенести дискусію в площину
адекватного підбору юридичних засобів, необхідних для результативного
захисту права людини, що, власне, означає дослідження проблем
ефективності засобів захисту. У кінцевому підсумку такі
загальнотеоретичні дослідження покликані сприяти удосконаленню
концептуально-методологічної основи теорії захисту прав людини.

Навчальне видання

ФІЛОСОФІЯ ПРАВА: проблеми та підходи.

Навчальний посібник для студентів спеціальності „Правознавство”

За загальною редакцією професора П.М. Рабіновича

Переклад “Змісту” посібника англійською мовою – Т.І. Пашук

Коректування – Д.А. Гудима, Т.І. Дудаш

Комп’ютерний набір – Д.А. Гудима

Макетування – Д.А. Гудима, Т.І. Дудаш

Обкладинка – В.М. Рубанський

Умовних друкованих аркушів – 12,6. Тираж – 400.

Надруковано малим видавничим центром юридичного факультету

Львівського національного університету імені Івана Франка.

Див.: Вісник Академії правових наук України. – 2002. – №4. – С.4-6;
Юридичний вісник України. – 2002. – № 45. – С.2; Юридична Україна. –
2003. – №1. – С.20-21; Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. –
№1. – С.38-39.

Див.: Філософія права: Навч. посіб. / О.О.Бандура, С.А.Бублик,
М.Л.Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля. – К.,
2000; Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна,
С.І.Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г.Данільяна. – К., 2002; Бачинин
В.А. Философия права. Конспект лекций. – Х., 2002. Бачинін В.А., Панов
М.І. Філософія права. Підручник. – К., 2002; Философия права.
Хрестоматия. Учебн. пособие. Под ред. Н.И.Панова. – К., 2002;
Патей-Братасюк М.Г. Філософія права. Навч. посібник. Частина перша. –
Тернопіль, 2002; Козловський А.А. Філософія права. Навчально-методичний
посібник. – Чернівці, 2003; Кузнєцов В.І. Філософія права та сучасність.
Навч. посібник. – К., 2003; Філософія права: Словник. – К., 2003.

Див.: Антологія української юридичної думки. У 6 т. – Редкол.:
Ю.С.Шемчушенко (голова редколегії) та ін. Том І. Загальна теорія держави
і права, філософія та енциклопедія права /Упорядники: В.Д. Бабкін,
І.Б. Усенко, Н.М. Пархоменко. – К., 2002.

Див.: Гудима Д.А., Дудаш Т.І. Актуальні проблеми філософії права //
Право України. – 2003. – № 5. – С.151.

Див. Семенова Н. Розвиток філософсько-правової думки в Україні:
запозичення кращої світової спадщини // Право України. – 2003. – № 9. –
С.158-159.

Див., напр.: Вісник Академії правових наук України. – 2002. – №№ 1, 2,
3, 4; Право України. – 2002. – №4; Актуальні проблеми політики. Збірник
наукових праць. Вип. 13-14. – Одеса, 2002; Вісник Львівського
університету. – Випуск 37: Серія юридична. – Львів, 2002; Вісник
Академії правових наук України. – 2003. – №№ 2-3, 4; Проблеми філософії
права. – К.-Чернівці, 2003. – Т.1; Актуальні проблеми держави і права:
Збірник наукових праць. Вип. 18. – Одеса, 2003; Вісник Львівського
університету. – Випуск 38: Серія юридична. – Львів, 2003; Юридична
Україна. – 2003. – №№ 6, 9; Бюлетень Міністерства юстиції України. –
2003. – №№ 5, 8, 10; Вісник Академії правових наук України. – 2004. –
№4; Проблеми філософії права. – К.-Чернівці, 2004. – Т.2; Актуальні
проблеми політики. Збірник наукових праць. Вип. 18. – Одеса, 2004;
Вісник Львівського університету. – Випуск 39: Серія юридична. – Львів,
2004; Юридична Україна. – 2004. – №№ 7, 8; Бюлетень Міністерства юстиції
України. – 2004. – №№ 7, 11; Український правовий часопис. – 2004. –
Випуск 6 (11); Проблеми філософії права. – К.-Чернівці, 2005. – Т.3;
Вісник Львівського університету. – Випуск 40: Серія юридична. – Львів,
2005.

Див. огляди деяких заходів: Право України. – 2003. – № 5; Вісник
Академії правових наук України. – 2004. – №4; Право України. – 2004. –
№11; Юридичний вісник України. – 2004. – №42.

Детальніше див.: Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 1 –
С.44-46.

Детальніше див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С.
Шемчушенко (голова редкол.) та ін. – К., 1999. – Т.2. – С.162-163

Вісник Академії правових наук України. – 1997. – №1. – С.151.

Недбайло П.Е. Введение в общую теорию государства и права. (Предмет,
структура, функции). – М., 1971. – С.57-59.

Див., напр., видані у 1998-2003 рр. монографії О. Бандури, В. Бачиніна,
А. Гарника, А. Козловського, С. Максимова, Л. Петрової, В. Шкоди та
зазначені вище вітчизняні навчальні посібники з філософії права.

З’ясуванню цього питання було присвячено ще у 1967 році спеціальний
міжнародний симпозіум, в якому брав участь видатний український теоретик
права П. Недбайло, а також такі відомі зарубіжні вчені-юристи, як Є.
Врублевський, Г.-Л. Сайдлер (Польща), В. Кнапп (Чехословаччина), А.
Нашиц (Румунія) та ін. Їхні погляди були оприлюднені у низці монографій
і статей, виданих у 1968-1972 рр. Це питання не раз обговорювалося і на
всесвітніх конгресах Міжнародної асоціації філософії права та соціальної
філософії.

Див.: Ященко А.С. Синтетические теории права в юридических науках //
Журнал Министерства юстиции. – Январь 1912.

Див., напр.: Государство и право на рубеже веков (Материалы
Всероссийской конференции). Проблемы истории и теории. – М., 2001. –
С.107-119.

Див., напр.: Пацурківський П.С. Взаємозумовленість цілей та методів
пізнання права // Ерліхівський збірник. Вип.3. – Чернівці, 2002. –
С.18-27.

Див., напр.: Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х., 2000. –
С.558-693; Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи:
Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. Посібник. –
Х., 2002; Бахруз Х. Введение в сравнительное правоведение. Учебное
пособие. – Одесса, 2002; Луць Л.А. Сучасні правові системи світу.
Навчальний посібник. – Львів, 2003; Порівняльне правознавство. Підручник
/ За ред. В.Д. Ткаченка. – Х., 2003.

З останніх праць особливий інтерес викликають опубліковані у 2000-2002
рр. монографії С. Алексєєва, Ю. Гревцова, Д. Керімова, Г. Мальцева, В.
Нерсесянца, А.Полякова, І. Честнова, а також статті А. Бризгалова, Ю.
Ветютнева, М. Дамірлі, І. Невважая, М. Тарасова, Є. Чичнєвої.

Див., напр.: Право ХХ века: идеи и ценности. – М., 2001.

Див., зокрема: Селіванов В.М. Право і влада суверенної України.
Методологічні аспекти. – К., 2002. – С.332-634.

Рабінович П.М. Методологія правознавства: проблеми плюралізації //
Вісник Академії правових наук України. – 1995. – №3. – С.84.

Слід зазначити, що потребовий підхід за своїм змістом є різновидом
підходу антропологічного (адже він зорієнтований на потреби та інтереси
саме людини, а також інших учасників суспільного життя). Проте у зв’язку
зі зростанням кількості наукових досліджень потребово-мотивувальної
сфери діяльності суб’єктів соціуму та накопиченням значної кількості
цінних для праводержавознавства результатів цих досліджень потребовий
підхід нами було виділено у відносно самостійну методологічну „одиницю”.

Див., напр.: Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. –
Одесса, 2001. – С.23-32; Ковлер А.И. Антропология права. Учебник для
вузов. – М., 2002.

Критика современных немарксистских концепций философии науки. (Ракитов
А.И. и др.). – М., 1987. – С.78.

Добров Г.М. Наука о науке. – К., 1970. – С.20.

Див.: Дамирли М.А. Право и История: эпистемологические проблемы (Опыт
комплексного исследования проблем предмета и структуры
историко-правового познания). – СПб., 2002. – С.394.

Дамирли М.А. Вказ. праця. – С.395.

Див.: Ракитов А.И. Понятие науки и ее структура как объект общей теории
науки // Проблемы методологии и логики наук. – Вып.5. – Томск, 1965. –
С.105-106.

Научное знание: Логика, понятия, структура. – М., 1987. – С.14.

Див. напр.: Войшвилло Е.К. Понятие как форма мышления. – М., 1989. –
С.91.

Руденко К.Ф. Логіка. – К., 1976. – С.76.

Суперанская А.В., Подольская Н.В., Васильева Н.В. Общая терминология.
Вопросы теории. – М., 1989. – С.161.

До цього особливо прагне правотворча юридична техніка – система
наукових прийомів і способів викладу тексту нормативно-правового акта.
Однак варто зауважити, що іноді слід відрізняти терміни й поняття, які
закріплені у законодавстві, від тих термінів і понять, що
використовуються здебільшого в науці.

Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1985. –
С.38.

Кун Т. Структура научных революций. – М., 1977.

Варто зауважити, що, за словами Т. Куна, допарадигмальний період не
завжди закінчується створенням парадигми. Наприклад, цей вчений
сумнівався у можливостях існування парадигм у межах соціології. У
зв’язку з цим виникає ціла низка запитань. По-перше, не зовсім
зрозумілим видається, на наш погляд, чи є перехід до парадигмальної
стадії, тобто до „нормальної” науки обов’язковим і закономірним процесом
для всіх наук, чи це є простий емпіричний зліпок з певного етапу їх
розвитку? По-друге, чи можна стверджувати про ту чи іншу систему знань
як про науку, якщо у ній відсутні чи не можуть скластися парадигми?

Відомо, що будь-яка суспільна дисципліна будує свою методологію на
основі філософії з урахуванням тих специфічних особливостей, які
притаманні даній науки. Всі науки, у тій чи іншій мірі, знаходять у
філософії основоположні методологічні ідеї. Особливою ж є роль
філософського знання у переломні періоди людського розвитку, оскільки
тоді завжди здійснюється пошук нових світоглядних орієнтирів, нових
цінностей. Як справедливо відзначає Т. Кун: „…хоч вчені не зобов’язані і
не хочуть бути філософами, однак вони повинні ними бути – особливо в
періоди усвідомлення криз, коли вчені звертаються до філософського
аналізу як засобу для розв’язання загадок у їх сферах”. Однак, на наш
погляд, необхідно зважати на різницю між методами, якими оперують у
філософському та, у власне науковому пізнанні. Метод філософії, а
точніше – „філософування”, що використовується у філософії науки, є
методом всезагальної, безкомпромісної критики, у той час як метод
наукового дослідження, застосовуючи критику, орієнтований переважно на
досягнення консенсусу та на позитивний результат, на встановлення
загальних закономірностей розвитку науки.

Кун Т. Вказ. праця. – С.269.

Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. –
К., 2003. – С.238.

Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. – СПб., 2001. – С.4.

Бубер М. Проблема человека: Пер. с нем. – К., 1998. – С.47.

Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Філософська
антропологія в контексті сучасної епохи. – К., 2001. – С.5.

Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – К., 2001. – С.3.

Большая Энциклопедія. Словарь общедоступныхъ сведеній по всемъ
отраслямъ знанія подъ ред. С.Н. Южакова. Первый томъ. А – Арбростъ. –
С.-Петербургъ, 1900. – С.716.

Le Robert Methodique. Dictionnaire methodique du francais actuel.
Redaction dirigee par Josette Rey-Debove. – Paris, 1990. – P.56.

Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН
Г.В. Осипова. – М., 1999. – С.35; Социологический энциклопедический
словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках.
Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – М., 1998. – С.19.

Le petit Larousse. Compact 2003. En couleurs. – Paris, 2002. – P.70.

Табачковський В. Антропологія // Філософський енциклопедичний словник.
– К., 2002. – С.28.

Кант И. Критика практического разума // Соч.: В 4 т. – М., 1997. – Т.3
– С.351. // Цит. за вид.: Розин В.М. Человек культурный. Введение в
антропологию: Учеб. пособие. – М.; Воронеж, 2003. – С.3.

Розин В.М. Вказ. праця. – С.3.

Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН
Г.В. Осипова. – С.35; Словник іншомовних слів: 23 000 слів та
термінологічних словосполучень / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. – К., 2000.
– С.96; Современная украинская энциклопедия. Т.1. – Х., 2004. – С.239;
Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском,
немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В.
Осипов. – С.19; Табачковський В. Антропологія // Там само. – С.28;
Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П.
Коврига. – Х., 2002. – С.28; Якимов В. Антропология // Философская
энциклопедия. Гл. ред. В.Ф. Константинов. – М., 1960. – Т.1: А – Дидро.
– С.78.

Про антропологічні особливості українського народу див.: Вовк Х., проф.
Студії з української етнографії та антропології. – Ню Йорк, 1976. –
С.3-33.

Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,
виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 2003. – Т. 1: А –
К. – С.36.

Кедров Б.М. Наука // Философская энциклопедия. Гл. ред. В.Ф.
Константинов. – М., 1970. – Т.3. – С.683.

Сегеда С. Вказ. праця. – С.4.

Энгельс Ф. Диалектика природы. – М., 1955. – С.146.

Молчанов І.М. Антропосоціогенез // Енциклопедія сучасної України. Т. 1.
А. – К., 2001. – С.603.

Якимов В. Антропогенез // Философская энциклопедия. Гл. ред. В.Ф.
Константинов. – М., 1960. – Т.1: А – Дидро. – С.75.

Современная украинская энциклопедия. Т.1. – С.239.

Смирнов С.В. Антропогенез // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А. –
К., 2001. – С.592; Социологический энциклопедический словарь. На
русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор –
академик РАН Г.В. Осипов. – С.18.

Хомутов А.Е. Антропология. Изд. 2-е. – Ростов-на-Дону, 2003. – С.4-6.

Дяченко В.Д. Антропологія // Українська радянська енциклопедія. Видання
2-е. Т. 1. А – Борона. – К., 1977. – С.218.

Сегеда С. Вказ. праця. – С.3-4.

Сегеда С.П. Антропологія // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А. –
К., 2001. – С.596.

Павлюк С.П. Передмова до видання: Етногенез та етнічна історія
населення українських Карпат. У 4-х томах. Гол. ред. і керівник проекту
проф. С. Павлюк. Том 1. Археологія та антропологія. – Львів, 1999. –
С.6.

Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском,
немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В.
Осипов. – С.19.

Табачковський В. Антропологія // Там само. – С.28.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект:
Монографія. – К., 2003. – С.28.

Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН
Г.В. Осипова. – С.35; Социологический энциклопедический словарь. На
русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор –
академик РАН Г.В. Осипов. – С.19.

Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском,
немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В.
Осипов. – С.19.

Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Вказ. праця.
– С.8.

Там само. – С.27-28.

Там само. – С.10, 50.

Там само. – С.36.

Там само. – С.39-40.

 Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском,
немецком и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В.
Осипов. – С.19.

Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Вказ. праця.
– С.42.

Там само. – С.49.

Там само. – С.50.

Гірц К. Інтерпретація культур: Вибрані есе: Пер. з англ. – К., 2001. –
С.24.

Кравченко А.И. Социальная антропология: Учебное пособие для вузов. –
М., 2003. – С.15.

Див.: Кимелев Ю.А. Философия религии: Систематический очерк. – М.,
1998. – С.256.

Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В.Г.
Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. – К., 2003. – С.35.

Биологический энциклопедический словарь / Гл. ред. М.С. Гиляров;
Редкол.: А.А. Баев, Г.Г. Винберг, Г.А. Заварзин и др. – 2-е изд.,
исправл. – М., 1989. – С.742.

Зорина З.А., Полетаева И.И., Резникова Ж.И. Основы этологии и генетики
поведения. Учебник. 2-е изд. – М., 2002. – С.12.

Слід зазначити, що останнім часом етологія тісно „співпрацює” і з
юриспруденцією. С. Алєксєєв, звертаючись до праці „Неслухняне дитя
біосфери” В. Дольника, стверджує, що за свідченнями сучасної науки про
поведінку і вдачу живих організмів (етології) в особливо „організованих”
спільностях тварин можуть бути виявлені деякі (хоча і дуже далекі)
природні корені права. „Для цих спільностей, не раз з
високоорганізованою структурою спільної поведінки, характерна жорстка
ієрархічна побудова їх „соціальної організації”, у відповідності з якою
кожна особина виконує відповідно до існуючої ієрархічної піраміди суворо
„свої” функції (котрі отримали потім, вже щодо аналогічних явищ
людського співтовариства, назви „обов’язок”, „відповідальність”,
„порядок”, „дисципліна”)” (Алексеев С.С. Частное право:
Научно-публицистический очерк. – М., 1999. – С.6). Детальніше про
етологічні проблеми у праводержавознавстві див., напр.: Дольник В.Р.
Непослушное дитя биосферы. Беседы о поведении человека в компании птиц,
зверей и детей. Издание 3-е, дополненное. – СПб., 2003; Гудима Д.А.
Поняття „суб’єкт права”: до сучасних дискусій // Бюлетень Міністерства
юстиції України. – 2003. – №10. – С.40-53.

Аносов І.П. Вказ. праця. – С.140.

Зорина З.А., Полетаева И.И., Резникова Ж.И. Вказ. праця. – С.88.

Там само. – С.185.

Соціобіологія // Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний
словник-довідник. Укладачі: В.М. Піча, Ю.В. Піча, Н.М. Хома та ін. За
заг. ред. В.М. Пічі. 2-ге видання, стереотипне. – Львів, 2004. – С.353.

Як і немає єдиного підходу вчених до того, чи є соціокультурна
антропологія (її складові) різновидом філософської антропології, чи,
можливо, вона є самостійною галузевою антропологією. Наприклад, Б.
Головко, В. Табачковський розглядають її як різновид антропології
філософської (див.: Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч.
посібник. – К., 1997. – С.9-70; Філософія: Світ людини. Курс лекцій:
Навч. посібник / В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. –
С.29-33).

Леві-Стросс, Клод. Структурна антропологія: Пер. з фр. З. Борисик. –
К., 2000. – С.8.

Антропологія соціальна // Соціологія: терміни, поняття, персоналії.
Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М. Піча, Ю.В. Піча, Н.М. Хома
та ін. За заг. ред. В.М. Пічі. 2-ге видання, стереотипне. – С.13.

Ручка А.О. Антропологія соціальна і культурна // Енциклопедія сучасної
України. Т. 1. А. – К., 2001. – С.598.

Там само. – С.599.

Седов Л.А. Антропология социальная // Российская социологическая
энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. – С.36.

Детальніше див.: Коннертон, Пол. Як суспільства пам’ятають: Пер. з
англ. С. Шліпченко. – К., 2004. – 184с.

Аносов І.П. Вказ. праця. – С.141.

Етнографія України: Навч. посібн. / За ред. проф. С.А. Макарчука. –
Вид. 2-ге, перероб. і доп. – Львів, 2004. – С.9-10, 11.

Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. С.П. Павлюка. – 2-ге
вид., перероб. і доп. – К., 2004. – С.16. Про етнографічні особливості
українського народу див.: Вовк Х., проф. Вказ. праця. – С.34-354.

Леві-Стросс, Клод. Вказ. праця. – С.8.

Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. – Львів, 2004. – С.11.

Павлюк С.П. Передмова до видання: Етногенез та етнічна історія
населення українських Карпат. У 4-х томах. Гол. ред. і керівник проекту
проф. С. Павлюк. Том 1. Археологія та антропологія. – С.10-11.

Аносов І.П. Вказ. праця. – С.144.

Тиводар М. Вказ. праця. – С.8.

Бромлей Ю.В. Этнография // Российская социологическая энциклопедия. Под
общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. – С.642.

Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2004. – С.14-15;
Тиводар М. Вказ. праця. – С.7.

Етнографія України: Навч. посібн. / За ред. проф. С.А. Макарчука. –
С.3; Тиводар М. Вказ. праця. – С.9; Українське народознавство: Навч.
посіб. / За ред. С.П. Павлюка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – С.16.

Тиводар М. Вказ. праця. – С.10.

Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. С.П. Павлюка. – 2-ге
вид., перероб. і доп. – С.16.

Тиводар М. Вказ. праця. – С.12.

Седов Л.А. Вказ. праця. – С.35, 36.

Ручка А.О. Вказ. праця. – С.599.

Леві-Стросс, К. Вказ. праця. – С.7.

Аносов І.П. Вказ. праця. – С.162.

Американская социология. – М., 1972. – С.262-263.

Ручка А.О. Вказ. праця. – С.599.

Петрушенко В.Л., Подольська Є.А., Повторєва С.М. та ін. Культурологія.
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І – ІV
рівнів акредитації. – 2-ге видання, перероблене і доповнене. / За заг.
ред. проф. В.М. Пічі. – Львів, 2005. – С.14-15.

Ручка А.О. Вказ. праця. – С.599.

Митина С.М. Антропология структурная // Российская социологическая
энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. – С.36;
Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В.Г.
Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. – С.31-32.

Ручка А.О. Вказ. праця. – С.599.

Аносов І.П. Вказ. праця. – С.159.

Кон И.С. Этнопсихология (психологическая антропология) // Российская
социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова.
– С.643; Баронин А.С. Этническая психология. – К., 2000. – С.13.

Белик А.А. Специфика исследований психологической антропологии.
Психоанализ и психологическая антропология // Личность, культура, этнос:
современная психологическая антропология / Под общей ред. А.А. Белика. –
М., 2001. – С.37.

Белик А.А. Психологическая антропология (культура-и-личность).
Историко-теоретический очерк // Там само. – С.22; Белик А.А. Специфика
исследований психологической антропологии. Психоанализ и психологическая
антропология // Там само. – С.31-32.

Белик А.А. Психологическая антропология (культура-и-личность).
Историко-теоретический очерк // Там само. – С.7.

Там само. – С.22; Белик А.А. Специфика исследований психологической
антропологии. Психоанализ и психологическая антропология // Там само. –
С.31.

Белик А.А. Психологическая антропология (культура-и-личность).
Историко-теоретический очерк // Там само. – С.8; Белик А.А. Специфика
исследований психологической антропологии. Психоанализ и психологическая
антропология // Там само. – С.32.

Там само. – С.36.

Детальніше див.: Белик А.А. Психология культур: от архаических обществ
к современной культуре // Там само. – С.174-203.

Кон И.С. Вказ. праця. – С.643; Баронин А.С. Вказ. праця. – С.12.

Белик А.А. Психологическая антропология (культура-и-личность).
Историко-теоретический очерк // Там само. – С.23-24.

Там само. – С.7.

Там само. – С.23.

Там само. – С.9.

Мід Джордж Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального
біхевіориста: Пер. з англ. та передмова Т. Корпало. – К., 2000. – С.1.

Детальніше див.: Эдгертон Р.Б. Антропология, психиатрия и природа
человека // Личность, культура, этнос: современная психологическая
антропология / Под общей ред. А.А. Белика. – С.333-360; Уоллес Э.Ф.К.
Психические заболевания, биология и культура // Там само. – С.361-404.

Детальніше див., напр.: Куликов В.Б. Педагогическая антропология:
истоки, направления, проблемы. – Свердловск, 1988.

Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К., 1977. – С.27.

Слід також мати на увазі, що актуальним залишається питання про
співвідношення цього виду антропології з антропологією філософською,
оскільки серед філософів поширена думка, що педагогіка є застосуванням
філософії (у тому числі філософської антропології) на практиці.
Детальніше про це див.: Огурцов А.П. Педагогическая антропология: поиски
и перспективы // Человек. – 2002. – №1. – С.75-82.

Аносов І.П. Вказ. праця. – С.29-30.

Огурцов А.П. Вказ. праця. – С.72.

Там само.

Детальніше про ці концепції див.: Огурцов А.П. Педагогическая
антропология: поиски и перспективы (окончание) // Человек. – 2002. – №2.
– С.100-117.

Детальніше див., напр.: Баландьє Ж. Політична антропологія. – К., 2002.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вищ. навч. закладів. – К., 1997. – С.23.

Для цілей нашого навчального посібника вважатимемо ці терміно-поняття
синонімами, хоча детальний їх аналіз дозволяє дійти висновку, що не всі
з них мають однаковий логічний обсяг. Так, наприклад, Н. Рулан вказує на
різницю між юридичною (правовою) етнологією та юридичною (правовою)
антропологією чи антропологією права, розмежовуючи їх за методами, котрі
застосовують ці наукові дисципліни.

Рулан Н. Юридическая антропология. – М., 1999. – С 10.

Див.: Удовика Л.Г. Вплив глобалізаційних процесів на формування
юридичної антропології // Держава і право: Збірник наукових праць.
Вип.18. – С.34-40.

Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. –
К., 2003. – С.20.

Пучков О.А. О предмете юридической антропологии// Российский
юридический журнал. – 1999. – №4. – С.99.

Детальніше про це див.: Анохін Ю.І. Юридична антропологія: до
характеристики її предмета // Бюлетень Міністерства юстиції України. –
2004. – №7 (33). – С.104-107; Удовика Л.Г. Вплив етнології на формування
юридичної антропології // Підприємництво, господарство і право. – 2004.
– №9. – С.3-7.

Детальніше див., напр.: Анохін Ю.І. Вказ. праця. – С.100-110.

Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Вказ. праця. – С.20.

Див., напр.: Удовика Л.Г. Проблема статусу сучасної юридичної
антропології // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип.25. – К.,
2004. – С.11-13.

Н. Хамітов розглядає метаантропологію як побудоване на підходах
філософської антропології, персоналізму та екзистенціалізму, „більш
розгорнуте” вчення філософської антропології, котре включає проблематику
останньої та виходить за її межі (Хамитов Н. Философия человека: от
метафізики к метаантропологии. – К.; М., 2002. – С.117-121).

Як приклад такого підходу див.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С.
Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навч. посіб. / Під ред. Н.
Хамітова. – К., 2000. – 272с.

Кимелев Ю.А. Вказ. праця. – С.258.

Цит. за вид.: Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и
теории. – СПб., 1997. – С.16.

Кимелев Ю.А. Вказ. праця. – С.257.

Григорьян Б.Т. Философская антропология: критический очерк. – М., 1982.
– С.7.

Детальніше див.: Моторина Л.Е. Философская антропология: Учеб. пособие
для вузов. – М., 2003. – С.73-83.

Губин В., Некрасова Е. Философская антропология: Учебное пособие для
вузов. – М.; СПб., 2000. – С.9.

Детальніше див.: Моторина Л.Е. Вказ. праця. – С.83-89.

Там само. – С.73.

Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В.Г.
Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. – С.35.

Аносов І.П. Вказ. праця. – С.138.

Никонов К.И. Современная христианская антропология. – М., 1983. – С.21.

Див.: Кимелев Ю.А. Вказ. праця. – С.258-264.

Там само. – С.260.

Там само. – С.263.

Слід зазначити, що у такому розумінні філософсько-релігійну
антропологію можна розглядати як різновид філософської антропології.

Там само. – С.263-264.

Войтенко В.П. Феномен людини: Дванадцять дзеркал. – К., 1999. – С.14.

Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов. – М., 2002. – С.4.

Детальніше про останні два образи йтиме мова у параграфі 2 розділу 3.

Див. напр.: Філософія права: Навч. посіб. / О.О.Бандура, С.А.Бублик,
М.Л.Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля. – К.,
2000. – С.266-290; Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян,
Л.Д.Байрачна, С.І.Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г.Данільяна. – К.,
2002. – С.184-206; Бачинин В.А. Философия права: Конспект лекций. – Х,
2002. – С.290-303.

Як приклад синтезу знань цих наук див., напр.: Думанов Х.М., Першиц
А.И. Мононорматика и начальное право (статья первая) // Государство и
право. – 2000. – № 1. – С.98-103.

Див.: Ковлер А.И. Вказ. праця. – С.20.

Там само. – С.23.

Пучков О.А. Антропологическое постижение права. – Екатеринбург, 1999. –
С.128.

Рулан Н. Юридическая антропология: Пер. с франц. – М., 1999. – С.1.

Пучков О.А. Вказ. праця. – С.131.

Бігун В.С. Правова антропологія. До питання про дослідження людини в
праві // Часопис Київського університету права. – 2002. – №2. – С.17.

Протилежну думку висловлює Ж.Карбоньє, який вважає, що юридична
антропологія є наукою про людину як юридичне явище з її абстрактною
властивістю створювати та сприймати юридичне і з її відповідним
ментальним механізмом, який підтримує згадану властивість (Карбонье Ж.
Юридическая социология: Пер. с фр. и вступ. статья В.А. Туманова. – М.,
1986. – С.61).

Цит. за: Летняя школа по юридической антропологии в Звенигороде //
Государство и право. 1999. – № 11. – С.101.

Бачинин В.А. Философия права. Конспект лекций. – С.290.

Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. Підручник. – К., 2002. –
С.15.

Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна,
С.І.Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г.Данільяна. – С.185.

Бачинин В.А. Философия права. Конспект лекций. – С.290.

Для цілей цього посібника терміно-поняття „філософська антропологія”
розглядається у широкому розумінні – як синонім терміно-поняття
„філософія людини”.

Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления:
Монография. – Х., 2002. – С.194.

В українській філософсько-правовій навчальній літературі вже є приклади
такого підходу до визначення досліджуваного елемента структури філософії
права. Див.: Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. Підручник. –
С.273-354.

Див.: Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права. – Свердловск,
1972. – С.167—189; The European system for protection of human rights. –
L., 1993. – P.68-70. Для позначення такого тлумачення юридичних норм
більш адекватним, на наш погляд, видається термін „пристосувальне” (або
ж „актуалізуюче”).

У вітчизняному суспільствознавстві позитивні герменевтичні дослідження
помітно активізувались з другої половини 80-х років, тобто з початком
„перебудови” соціалізму (див., напр.: Гусев С.С., Тульчинский Г.Л.
Проблема понимания в философии. – М., 1985; Быстрицкий Е.К. Научное
познание и проблема понимания. – К., 1986; Тульчинский Г.А. Проблемы
осмысления действительности. – Л., 1986; Интерпретация как
историко-научная и методологическая проблема. – Новосибирск, 1986;
Доказательство и понимание. – К., 1986). Герменевтичний „бум” триває й
досі.

Малинова И. Б. Философия права (от метафизики к герменевтике). – М.,
1995. – С.4.

Бачинин В. А. Философия права и преступления. – Х., 1999. – С.18.

Див.: Чефранов В., Петрова Л. Щодо предмета і структури курсу з
філософії права // Вісник Академії правових наук України. – 1997. – № 2.
– С.67.

Див.: Федотов М. А. Роль прессы в законотворчестве // Советское
государство и право. – 1986. – № 8. – С.17-18.

Детальніше про це див.: Известия высших учебных заведений.
Правоведение. – 1985. – № 6. – С.33-37.

Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції // Право
України. – 1997. – № 6. – С.6.

Відомо, наприклад, що такий орган, як Верховний Суд США, час від часу
змінює, суттєво коригує свої власні висновки, роз’яснення щодо чинного
законодавства (див.: Равное правосудие на основе закона. Верховный Суд в
жизни Америки. – М., 1995. – С.57-58, 63-65, 69-74, 78-79). Робив це
колись і Пленум Верховного Суду СРСР (див.: Судебная практика в
советской правовой системе. – М., 1975. – С.72-73, 124-125, 153-159).

Така можливість зумовлюється тим, що значна частина законодавчих текстів
(втім, як і багатьох інших знакових утворень) об’єктивно допускає
неоднозначну інтерпретацію, здатна слугувати носієм різноманітних
соціальних „смислів”, значень.

Див.: Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной
коммуникации // Проблемы семиосоциопсихологии. – М., 1984. – С.48-135.

У цих дослідженнях брали участь також М. Дякович (Садовська) і А.
Забродський.

Проблема розуміння вимагає окремого аналізу стосовно науки історії
вчень про державу і право. З цього приводу зауважимо лише те, що
положення герменевтики здатні стати дієвим інструментом дослідження,
скажімо, перетлумачування, деформування авторського смислу, вкладеного у
те чи інше вчення. Інтерпретація наукових текстів, „розуміння розуміння”
— це те „поле”, на якому герменевтика може, мабуть, найкраще виявити
свою продуктивність (див., напр.: Луковская Д.И. Политические и правовые
учения: историко-теоретический аспект. – М., 1985. – С.139-159).

Див.: Рабинович П.М. О понимании и определениях права // Известия
высших учебных заведений. Правоведение. – 1982. – №4.

Рабинович П.М. Проблемы теории законности развитого социализма. –
Львов, 1979. – С.14-21. Рабинович П.М. Социалистическое право как
ценность. – Львов, 1985. – С.38-47.

Денотат поняття відображає клас усіх предметів, явищ, процесів, щодо
яких певне слово можна правильно застосовувати для називання поняття про
них в системі даної мови. Сигніфікат поняття відображає сукупність тих
властивостей явища, котрі є суттєвими для його правильного найменування
даним словом у системі певної мови. (При цьому, якщо йдеться про явище
соціальне, то „правильним” можна вважати таке найменування поняття, яке
адекватно відображає соціальну сутність відповідного явища). Сигніфікат
є мисленнєвим образом об’єктивної сторони явища і фіксується у семі
слова – мінімальній одиниці змісту, котра забезпечує стійкість смислової
структури слова. Крім того, у структурі поняття виділяють його
інтенсіонал як правильне (у зазначеному вище сенсі) визначення поняття,
пов’язане з категорією сутності явища. Сигніфікат й інтенсіонал
перебувають у певних історичних відносинах, взаєминах між собою.

Уфимцев А.А., Разноуров Э.С., Кубрякова Е.С. Языковая номинация. – М.,
1977. – С.31; Колшанский Г.В. Соотношение субъективных и объективных
факторов в языке. – М., 1975. – С.56-64.

Докладніше про цей різновид антропологічного підходу йтиметься у
розділі 4.

Див.: Мартынов В.В. Семиологические основы информатики. – М., 1975. –
С.13.

Див.: Телия В. Н. Номинация // Лингвистический энциклопедический
словарь. – М., 1990. – С.336.

Див. напр.: Кубрякова Е.С. Номинативный аспект речевой деятельности. –
М., 1986. – С.50-62; Колшанский Г.В. Объективная картина мира в познании
и языке. – М., 1990; Панфилов В.З. Взаимоотношение языка и мышления. –
М., 1971. – С.6-19.

Див.: Внутренняя форма слова // Лингвистический энциклопедический
словарь. – М., 1990. – С.85-86.

Див. напр.: Канделаки Т.Л. Семантика и мотивированность терминов. – М.,
1977; Кубрякова Е.С. Номинативный аспект речевой деятельности. – М.,
1986; Курапова М.Н. Источниковедческий аспект мотивологии: На материале
этимологических словарей: Дис. … канд. филол. наук: 10.02.01. – Томск,
2002; Кияк Т. Мотивированность лексических единиц (количественные и
качественные характеристики). – Львов, 1988. – С.5-17.

Телия В.Н. Вказ. праця. – С.336.

Див.: Варбот Ж.Ж. Этимология // Лингвистический энциклопедический
словарь. – М., 1990. – С.596-597.

Севорртян Э.В. Этимологический словарь тюркских языков: Общетюркские и
межтюркские основы на гласные. – М: Наука, 1974. – С.40.

Див. напр.: Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. –
Львов, 1985.

У літературі зазначається, що “право” є типовим прикладом
слабовмотивованого слова, оскільки його вмотивованість простежується
лише через етимологію (Див. напр.: Онуфрієнко О.В. Релятивізм у
праворозумінні: термінологічне підґрунтя // Вісник Запорізького
юридичного інституту. – 2002. – №3).

Див. напр.: Етимологічний словник української мови: Т.4 – К., 2003. –
С.350-351; Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: Т. 3. – М.,
1987. – С.352.

Цит. за: Стучка П.И. Классовое государство и гражданское право. – М.,
1924. – С.13.

Алексеев С.С. Проблемы теории права: Т. 1. – Свердловск, 1972. – С.30.

Див.: Феллер М. Как рождаются и живут слова. – М., 1964. – С.121-125.

Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. – К., 2002. – С.45.

Русско-кабардино-черкесский словарь / Б.М. Карданов, А.Т. Бичоев. – М.,
1995. – С.603.

Русско-ногайский словарь / Под ред. Баскакова И.А. – М., 1956. – С.462;
Русско-хакасский словарь / Под ред. Д.И. Чанкова. – М., 1961. – С.653;
Русско-якутский словарь / Под ред. П.С. Афанасьева, Л.Н. Харитонова. –
М., 1968. – С.471.

Русско-марийский словарь / Редкол. И.С. Ралкин (главред). – М., 1966. –
С.562.

Русско-эвенкийский словарь / Под ред. А.А. Кудри. – М., 1988. – С.174.

Жукова А.Н. Русско-корякский словарь. – М., 1967. – С.167.

Кочерган М.П. Вказ. праця. – С.45.

Там само.

Проте таке розмежування є досить умовним, оскільки у правономінаційному
акті ці групи закономірностей проявляються діалектично, взаємно
детермінуючи одна одну та начеби випливаючи одна з одної внаслідок
взаємодії прагматичного (людського) й лінгвістичного факторів в акті
правоназивання. Та й саме правоназивання є лінгво-гносеологічним актом
абстрагування і передбачає активну роль людського „Я”, обумовлену як
певним соціальним досвідом, так і внутрішніми закономірностями
функціонування мови.

Див., напр.: Суслов В.В. Герменевтика и юридическое толкование //
Государство и право. – 1997. – №6.

Про первинне значення правоназви в арабській мові див.: Munged A??ulabi
dar El-Mashred Publishers. – Beirut, 1986. – С.132.

Наведений перелік мов включає лише, так би мовити, основні, оскільки
правоназви інших досліджених мов запозичені з наведених.

Даний висновок сформульовано спільно з професором П. Рабіновичем.

У цьому параграфі використано матеріали, надані магістром права Н.
Савчук.

Грязин И. Текст права. – Таллинн, 1983. – С.19-20.

Тесленко М. Взаємозв’язок права і політики в діяльності Конституційного
Суду України // Право України. – 1999. – №10. – С.12.

Категорія „цінності”, як відомо, тісно пов’язана з категоріями „потреби”
та „інтереси”.

Государственное право Германии. Сокращенный перевод немецкого
семитомного издания. – Т.1. – М., 1994. – С.14.

Там само. – С.13.

Лузин В.В. Методы толкования Конституции в деятельности Верховного Суда
США // Государство и право. – 1997. – №10. – С.90-93.

Детальніше див.: Рабінович П.М. Герменевтика і правове регулювання //
Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №2.

Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар,
офіційне тлумачення). – К., 2000. – С.863-869.

Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека
и Европейская социальная хартия: право и практика. – М., 1998. – С.385.

Там само. – С.366.

Детальніше див.: Савчук Н.І. Забезпечення прав людини як визначальна
детермінанта офіційної інтерпретації законодавства //Актуальні проблеми
політики. Збірник наукових праць. Вип.12. – Одеса, 2001.

Наведені норми Конституції неодноразово лягали в основу конституційних
подань, звернень, а також рішень Конституційного Суду України (див. хоча
б: абзац 2 п.3 мотивувальної частини Рішення №6-рп/2001 від 23.05.01
(справа щодо конституційності ст.2483 Цивільно-процесуального кодексу
України), абзац 4 п.2 мотивувальної частини Рішення №7-рп/2001 від
30.05.01 (справа про відповідальність юридичних осіб), абзац 2 п.2
мотивувальної частини Рішення №10-рп/2001 від 20.06.01 (справа про
виплату і доставку пенсій та грошової допомоги), абзац 2 п.3
мотивувальної частини Рішення №12-рп/2001 від 03.10.01 (справа про
відшкодування шкоди державою), абзац 2 п.1, абзац 6 п.5.1 мотивувальної
частини Рішення №13-рп/2001 від 10.10.01 (справа про заощадження
громадян), п.4 Окремої думки судді П. Євграфова у справі про заощадження
громадян (Рішення №13-рп/2001), абзац 1 п.4 мотивувальної частини
Рішення №15-рп/2001 від 14.11.01 (справа щодо прописки), абзац 8 п.2
мотивувальної частини Рішення №5-рп/2002 від 20.03.02 (справа щодо
пільг, компенсацій, гарантій), абзац 6 п.3 мотивувальної частини Рішення
№8-рп/2002 від 07.05.02 (справа щодо підвідомчості актів про призначення
або звільнення посадових осіб), абзац 10 п.4 мотивувальної частини
Рішення №10-рп/2002 від 29.05.02 (справа про безоплатну медичну
допомогу)).

„Протягом останнього століття, – пише К. Вальверде, – проводились
інтенсивні дослідження у сфері глибинної психології, етнології та інших
гуманітарних наук. Кількість накопичених даних безмірна. Систематизувати
їх, осмислити, об’єктивно оцінити – завдання не з легких. Такою багатою
та невичерпною є ця істота, яка називається людиною” (Вальверде К.
Философская антропология. – М., 2000. – С.11).

Цит. за вид.: Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.,
1998. – С.622.

Вальверде К. Вказ. праця. – С.12.

Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.,
2002. – С.191.

Вальверде К. Вказ. праця. – С.10.

Бубер М. Проблема человека: Пер. с нем. – К., 1998. – С.46.

Філософія права: Навч. посіб. / О.О. Бандура, С.А. Бублик, М.Л.
Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. – К.,
2000. – С.266.

Губин В., Некрасова Е. Философская антропология: Уч. пос. для вузов. –
М.; СПб., 2000. – С.5.

Таким чином, терміно-поняття „людинорозуміння” не обмежується
результатами осмислення винятково категорії людини, а охоплює розуміння
й тих понять, з яких ця категорія виводиться або які, навпаки, з неї
випливають.

Див.: Добрянський С.П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини:
Дис. на здоб. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львівський національний
університет ім. Івана Франка. – Львів, 2002. – С.33.

Детальніше про предмет соціально-філософської антропології див., напр.:
Барулин В.С. Основы социально-философской антропологии. – М., 2002. –
С.72-95.

Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы
субъективного права. – Саратов, 1972. – С.67.

Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев и др. –
2-е изд. – М., 1989. – С.212.

Философская энциклопедия в 5-ти томах. / Гл. ред. Ф.В. Константинов. –
М., 1964. – Т.2. – С.260.

Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень.
/ Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. – К., 2000. – С.467.

Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П.
Коврига. – Х., 2002. – С.235.

Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,
виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 2003. – Т. 1: А –
К. – С.790.

Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П.
Коврига. – С.240; Новий тлумачний словник української мови у трьох
томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – К.,
2003. – Т. 1: А – К. – С.798.

Мід Дж. Г. Біологічний індивід // Мід Дж. Г. Дух, самість і
суспільство. З точки зору соціального біхевіориста / Пер. з англ. та
передмова Т. Корпало. – К., 2000. – С.318-319.

Англо-русский юридический словарь. 3-е изд., исправл. / С.Н. Андрианов,
А.С. Берсон, А.С. Никифоров. – М., 2000. – С.322; Батлер У.Э.
Русско-английский юридический словарь. – М., 2001. – С.212; Борисенко
И.И., Саенко В.В. Русско-английский юридический словарь: 22 000
терминов. – К., 1999. – С.584; Карабан В.І. Українсько-англійський
юридичний словник: понад 65 000 слів та словосполучень юридичної підмови
та близько 160 000 англійських перекладних відповідників. – Вінниця,
2003. – С.423.

Борисенко И.И., Саенко В.В. Русско-английский юридический словарь:
22 000 терминов. – С.584.

Конституция Ирландии // Конституции государств Европейского Союза. Под
общ. ред. Л.А. Окунькова. – М., 1999. – С.349.

Детальніше про це див.: Алексеев С.С. Частное право:
Научно-публицистический очерк. – М., 1999. – С.6, 68; Дольник В.Р.
Непослушное дитя биосферы. Беседы о поведении человека в компании птиц,
зверей и детей. Издание 3-е, дополненное. – СПб., 2003. – С.109-114.

Кравченко А.И. Социальная антропология: Учебное пособие для вузов. –
М., 2003. – С.288-348; Зорина З.А., Полетаева И.И., Резникова Ж.И.
Основы этологии и генетики поведения. Учебник. 2-е изд. – М., 2002. –
С.83-88; Горелов А.А. Концепции современного естествознания: Учеб.
пособие для вузов. – М., 2004. – С.232-236.

Горелов А.А. Вказ. праця. – С.237.

Красиков В.И. Философия как концептуальная рефлексия (Философская
пропедевтика). – Кемерово, 1999. – С.338.

Філософський словник. – К., 1996. – С.229.

Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев и др. –
С.212.

Філософський словник. – С.228.

Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,
виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – С.466-467; Тлумачний
словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. –
С.235; Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид.
друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – Т.1: А – К. –
С.789-790; Философская энциклопедия в 5-ти томах. / Гл. ред. Ф.В.
Константинов. – М., 1964. – Т.3. – С.196.

Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,
виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – С.467; Тлумачний
словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. –
С.235; Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид.
друге, виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – Т.1: А – К. –
С.790.

Блехшмідт Еріх. Збереження індивідуальності: Людина – особа від самого
початку. Дані ембріології людини. – Львів, 2003. – С.24.

Осипова Е.В. Социальные системы и действующие личности // Проблема
человека в современной буржуазной философии. Препринты докладов
советских ученых к XVIII Всемирному философскому конгрессу „Философское
понимание человека” (Великобритания, Брайтон, 21-27 августа 1988 г.) /
Редкол.: И.И. Кравченко (ред.-сост.) и др. – М., 1988. – С.3.

Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. – К., 2001. – С.128.

Бігун В.С. Людина в праві: аксіологічний підхід: Автореф. дис. …
канд. юрид. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ
України. – К., 2004. – С.11.

Сегеда С. Вказ. праця. – С.143-144.

Детальніше про це див.: Бобильов Ю.П. Концепції сучасного
природознавства. – К., 2003. – С.87-92, 134-140, 197-199; Горелов А.А.
Вказ. праця. – С.240-241, 243-246; Гусейханов М.К., Раджабов О.Р.
Концепции современного естествознания: Учебник. – М., 2004. – С.488-495,
500-509; Кравченко А.И. Вказ. праця. – С.187-216; Рол Д. Генезис
цивилизации. Откуда мы произошли… – М., 2002. – 480с.; Тульчинский Г.Л.
Постчеловеческая персонология. Новые перспективы свободы и
рациональности. – СПб., 2002. – С.169-171; Фрэзер Д.Д. Фольклор в Ветхом
завете. 2-е изд., испр.: Пер. с англ. – М., 1985. – С.13-28.

Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев и др. –
С.736.

Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П.
Коврига. – С.302.

Філософський словник. – С.340.

Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,
виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – К., 2003. – Т. 2: К –
П. – С.115; Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова,
Л.П. Коврига. – С. 301-302.

Тульчинский Г.Л. Вказ. праця. – С.166.

Мамардашвили М.К. Проблема человека в философии. – HYPERLINK
“http://www.philosophy.ru/library/mmk/homo.htm”
http://www.philosophy.ru/library/mmk/homo.htm .

Проблеми з визначенням моменту їх припинення не мали би поставати,
оскільки він пов’язується зі смертю – повною та невідворотною втратою
мозком усіх його функцій (див. ст.15 Закону України „Про трансплантацію
органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999р.).

Цивільний кодекс Української РСР у ч.2 ст.9 жодних винятків для
ненароджених не встановлював, хоча у відповідності зі ст. 527 і ч.1
ст.529 передбачалася охорона інтересів ненародженої дитини щодо
спадкового майна після смерті її батька. Цей принцип відображений і у
ч.1 ст.122 Цивільного кодексу України.

Детальніше про деякі образи людини див., зокрема: Барулин В.С. Вказ.
праця. – С.386-403; Розин В.М. Человек культурный. Введение в
антропологию: Учеб. пособие. – М.; Воронеж, 2003. – С.26-39.

Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с фр. и вступ. ст. В.А.
Туманова. – М., 1986. – С.61.

Малахов В.П. Философия права. Учебное пособие. – М.; Екатеринбург,
2002. – С.251.

Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М., 1998. – С.40.

Детальніше див.: Гудима Д.А. Поняття „суб’єкт права”: до сучасних
дискусій // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – №10. –
С.40-53.

Проблема співвідношення неюридичного (за нашою термінологією –
правового) та юридичного не нова. Про неї свого часу писали С. Алєксєєв,
П. Рабінович, звертаючи увагу, зокрема, на неюридичні та юридичне
значення слова „право” (Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. Т.1. –
М., 1981. – С.53-54, 66-67; Рабинович П.М. Проблемы теории законности
развитого социализма. – Львов, 1979. – С.21). Не втратила своєї
актуальності згадана проблема і сьогодні (див., напр.: Раянов Ф.М.,
Минниахметов Р.Г., Пономарев Д.А. Право и законность в демократическом
обществе. – М., 2004. – С.18-25).

Детальніше про поняття загальносоціального та спеціально-соціального
права див.: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави.
Вид. 5-те, зі змінами. Навч. посібник. – К., 2001. – С.9.

Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. – М., 1999.
– С.17-18.

Тульчинский Г.Л. Вказ. праця. – С.173.

Закомлистов А.Ф. Юридическая философия. – СПб., 2003. – С.162.

Фромм Э. Человек для себя. – М., 2003. – С.36.

Бігун В. До питання про філософію та теорію прав людини: правове
людинорозуміння (деякі концептуальні та термінологічні аспекти) //
Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ІХ
регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003р., м.
Львів). – Львів, 2003. – С.7.

Безверхий О., Клинченко О. Особа в загальному плані // Віче. – 1994. –
№10. – С.53.

Шемчушенко Ю.С. Громадянин // Юридична енциклопедія: В 6 т. – Т. 1: А –
Г / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін. – К., 1998. –
С.640.

Зауважимо, що все зазначене нижче щодо громадян однаково стосується й
підданих – осіб, чий правовий статус визначається належністю до
підданства монархічних держав.

Мадіссон В. Право і влада: людина в правовому полі (до методологічних
проблем філософії приватного права) // Право України. – 1999. – №11. –
С.15.

Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы
субъективного права. – С.313.

Вілков В.Ю., Салтовський О.І. Людина і світ: Навч. посібник. – К.,
2001. – С.22.

Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень.
/ Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. – С.372; Новий тлумачний словник
української мови у трьох томах. Вид. друге, виправлене. / Уклад. В.
Яременко, О. Сліпушко. – К., 2003. – Т. 2: К – П. – С.493.

Миголова И.Н., Миголов С.В. К вопросу об исторической специфике типов
личности конкретного социального организма // В сб.: Человек: ценности,
потребности, интересы. Препринты докладов молодых учёных на
теоретическом семинаре при Отделе актуальных проблем исторического
материализма. – М., 1984. – С.20.

Слід зазначити, що не слід також ототожнювати терміно-поняття „юридична
особистість” і „юридична особа”.

Рабинович П.М., Витрук Н.В. Социалистическое право и личность //
Правоведение. – 1970. – №3. – С.17-18.

Леві-Строс Клод. Первісне мислення: Пер. з фр., вступне слово та
примітки С. Йосипенка. – К., 2000. – С.234.

Рішення Європейського суду з прав людини. Справа „Одьювре проти
Франції” (Odiuvre v. France) // Адвокат. – 2003. – №3. – С.31.

Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. 2-е изд. / Предисловие д-ра
юрид. наук, проф. И.Ю. Козлихина. – СПб., 2004. – С.276.

Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы
субъективного права. – С.69.

Тульчинский Г.Л. Вказ. праця. – С.174.

Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С. Аверинцев и др. –
С.633; Філософський словник. – С.669.

Філософський словник. – С.470.

Іноді в юридичній літературі поняттям „особа” охоплюють поняття
„людина” та „громадянин” (див.: Батанов О.В., Макаренко Л.О. Особа //
Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (голова
редкол.) та ін. – К., 1998. – Т. 4: Н – П. – 2002. – С.351).

Радбрух Густав. Философия права: Пер. с нем. – М., 2004. – С.146.

Там само. – С.148.

Там само. – С.146.

Там само. – С.147.

Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. Изд. 4-е, испр. –
М., 2003. – С.121.

Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М., 1950. – С.6.

Малеин Н.С. Человек – личность – субъект права // Конституция СССР и
правовое положение личности. – М., 1979. – С.68.

Детальніше див.: Гудима Д.А. Вказ. праця. – С.40-53.

Детальніше про поняття „суб’єкт права” та „юридична особа” див., напр.:
Фогельсон Ю.Б. О реальности юридических лиц // Правоведение. – 1996. –
№2. – С.30-42.

Детальніше про ці проблеми див., напр..: Никифоров А.С. Юридическое
лицо как субъект преступления // Государство и право. – 2000. – №8. –
С.18-27.

Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 17 декабря
1996 г. по делу о проверке конституционности пунктов 2 и 3 части первой
статьи 11 Закона Российской Федерации от 24 июня 1993 года „О
федеральных органах налоговой полиции”// HYPERLINK
“http://www.cityline.ru/politika/ks/d9620.html” HYPERLINK
“http://ks.rfnet.ru/pos/p20_96.html” http://ks.rfnet.ru/pos/p20_96.html
.

Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. – М.,
1985. – С.32.

Див.: Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. Особенная
часть. – М., 1996. – С.69.

Уголовное право России. Особенная часть: Учебник. – М., 1996. – С.74.

Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина Особлива. – К.,
1998. – С.223.

Див.: Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. –
М., 1963. – С.85.

Див.: Советское гражданское право. – М., 1972. – Т.1. – С.157.

Chytrowski W. Obrona ludzkiej godnosti podczas konfliktu zbrojnego i
stanow nadzwyczajnych // Miedzynarodowe prawo humanitarne / Red.
T.Jasudowicza. – Torun, 1997. – S.13.

Див.: Рабінович П.М. Право людини на компенсацію моральної шкоди //
Юридичний вісник України. – 2002. – №3.

Словарь по этике / Под ред. И.С. Кона. – М., 1981. – С.81-82.

Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. – М., 1975. – С.111.

Придворов Н.А. Вказ. праця. – С.330.

Хованская А.В. Достоинство человека: к либеральной стратегии права для
России // Политические исследования. – 2001. – № 4. – С.54.

Грищук О. Людська гідність у міжнародних правових актах // Проблеми
державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали Х
регіональної наукового-практичної конференції (5-6 лютого 2004р., м.
Львів). – Львів, 2004. – С.9.

Добрянський С. Права людини як специфічна форма буття (існування) моралі
// Там само. – С.7.

Томізм (від. лат. Thomas – Тома) – вчення Томи Аквінського (1225-1274)
і напрям у середньовічній філософії та католицький теології, що
сформувався під впливом його ідей. Засновником неотомізму вважається
бельгійський теолог, кардинал Д. Мерсьє (пом. 1926). До представників
природно-правової думки неотомізму у ХХ ст. належать: Ж. Марітен, М.
Віллі, А. Ауер, Е. Вельті, Й. Меснер, О. фон Нель-Бройнінг, А. Кноль, Х.
Ромен, А. Утц, А. Фердрос, Ф. Пуй, Дж. Геген, К. Войтила, М. Кромпець
тощо.

Овсиенко Ф.Г. Эволюция социального учения католицизма:
Философско-критический анализ. – М., 1987. – С.106.

Овсиенко Ф.Г. Эволюция социального учения католицизма: Философско–
критический анализ. – М., 1987. – С.107.

Гуревич П.С. Философская антропология: Учебное пособие. — М., 1997. —
С.418.

Современная западная философия: Словарь / Сост. В. Малахов, В. Филатов.
– М., 1991. – С.229.

Релігієзнавчий словник / За ред. Ю. Колодного і Б. Лобовика. — К.,
1996. – С.239; Майка Ю. Социальное учение католической церкви. Опыт
исторического анализа: Пер. с польск. – Рим-Люблин, 1994. – С.342-343.

Лев ХІІІ. Енцикліка Rerum novarum („Нові речі”) // Церква і соціальні
проблеми. Енцикліка „Сотий рік”. Матеріали міжнар. конф. – Львів, 1993 –
С.537.

Пастырская конституция „Радость и надежда” о Церкви в современном мире
// Второй Ватиканский Собор: Конституции. Декреты. Декларации. –
Брюссель, 1992. – С.344.

Лобье П. де. Три града. Социальное учение христианства: Пер. с франц. –
СПб., 2000. – С.199.

Див., напр.: Промови і проповіді, виголошені Святішим Отцем під час
візиту на Україну 23–27 червня 2001 року. Інформаційно-аналітичний звіт
Радіо «Воскресіння» // Агенція Релігійної інформації. – 2001. – № 6. –
С. 22; Покликання і місія мирян („Christifideles laici”).
Післясинодальне апостольське повчання Святішого Отця Івана Павла ІІ. –
Львів, 1998. – С.83.

У § 2 канону 616 Кодексу канонів Східних церков (CCEO), проголошеному
Іваном Павлом ІІ 18 жовтня 1990 р., закріплено обов’язок проповідників
слова Божого ознайомлювати віруючих „із наукою церкви про гідність
людської особистості та її основні права”. Див.: Кодекс канонів Східних
Церков, проголошений Іваном Павлом II (Авториз. переклад): Пер. з лат. –
Львів, 1995. – С.177.

Mazurek F. J. Prawa cz?owieka w nauczaniu spo?ecznym Ko?cio?a (od
papie?a Leona XIII do papie?a Jana Paw?a II). – Lublin, 1991. –S.53-54.

Див.: Шостек А. Бесіди з етики. – Львів, 1999. – С.56.

У „Новому словнику католицької соціальної думки” особливо наголошується
на таємничості й надприродності людської гідності, а також на тому, що
звернення до суто теологічної концепції гідності зумовлено потребою
соціальної конкретизації „аутентичної сутності людини” та “спільного
блага” суспільства і позначає собою відмову католицької соціальної думки
від природно-правової етики (див.: The New Dictionary of Catholic Social
Thought / Editor Judith A. Dwyer. – Collegeville, Minessota, 1994. –
P.732). Видається, однак, що останній висновок ґрунтується на вузькому
розумінні меж юснатуралізму і тому є надто категоричним. На наш погляд,
у даному випадку доречніше вести мову про модернізацію традиційної
природно-правової доктрини неотомізму, котра проявляється у зміщенні
акцентів у бік надприродної, „об’явленої” аргументації. Остання ж у
будь-якому разі залишається складовою саме природно-правової, у широкому
розумінні, думки.

Голенбах Д. Розвиток римо-католицької теорії прав людини // Релігійна
свобода і права людини: богословські аспекти: У 2 т. – Львів, 2000. –
Т.1. – С.98.

Іван Павло ІІ. Енцикліка „Сеntesimus annus” (“Сотий рік”) // Церква і
соціальні проблеми. Енцикліка „Сотий рік”. Матер. міжнар. конференції. –
Львів, 1993. – С.476, 513.

Малєвіч Ю. Незахідна концепція прав людини // “Ї”. Незалежний
культурологічний часопис. – 2001. – № 21. – С.272.

Голенбах Д. Вказ. праця. – С.191. У цьому ж контексті Ф. Мазурек
відокремлює норму моральності (norma normans), котрою є сама гідність,
від норми моралі (norma normata) як регулятора поведінки, інспірованого
цією гідністю (див.: Mazurek F.J. Цит. праця. – С.54).

Голенбах Д. Вказ. праця. – С. 192.

Хартия Европейского Союза об основных правах (2000) // Хартия
Европейского Союза об основных правах: Комментарии / Под ред. С.Ю.
Кашкина. – М., 2001. – С. 61.

Баумгартнер Х.М. Философская концепция для Европы // Актуальные
проблемы Европы (2000 – 1). Образ Европы: оценки и дискуссии: Реф. сб. /
РАН, ИНИОН. – М., 2000. – С. 15.

Недаремно Г. Кельзен, А. Фердрос, В. Туманов, Е. Цахер вважають, що
внутрішня логіка доктрини природного права у кінцевому рахунку
призводить до ідеї Бога. Як видається, позиція цих дослідників досить
адекватно відображає, умовно кажучи, саму „природу природного права”.
Попри те, що в історії правових учень відомі спроби використання ідеї
природного права „у світських цілях”, саме „божественне” природне право
є найбільш послідовним вираженням зазначеної ідеї.

Маритен Ж. Человек и государство: Пер. с англ. – М., 2000. – С.75, 78.

Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К., 2002. –
С.271.

Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів
вищих закладів освіти I-IV рівнів акредитації. – К.; Львів, 2001. –
С.14.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2000. – С.11-15.

Словник біблійного богослов’я / Ксав’є Леон-Дюфур та ін. / За
ред.Софрона Мудрого. – Львів, 1996. – С.20.

Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Энциклопедический словарь. – М.,
2000. – С.234.

Johnson P. Psychology of Religion. – N.-Y.-Nashville, 1945. – С.15.

Лукашевич М. Соціологія релігії. – Львів, 1999. – C.4.

Введенский А. Религиозное сознание язычества. – М., 1902. – С.10.

Мень А. История религии / Сост. А. Борисов и др. – М., 1999. – Кн.1: В
поисках пути истины и жизни. – С.8.

Енцикліка Святійшого отця Івана-Павла ІІ до єпископів католицької
церкви “FIDES ET RATIO” (“Про співвідношення віри і розуму”). – К. –
Львів, 2000. – С.117.

Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Губский Е.Ф. и др.
– М., 1999. – С.64.

Краткий словарь по философии / Под общ. ред. И.В. Блауберга, И.К.
Пантина. – М., 1982. – С.37.

Культурология. ХХ век. Энциклопедия / Ред.-сост. С.Я. Левит. – СПб.,
1998. – Т.1: А-Л. – С.107.

Платонов К.К. Психология религии. Факты и мысли. – М., 1967; Борунков
Ю.Ф. Структура религиозного сознания. – М., 1971; Угринович Д.М.
Психология религии. – М., 1986.

Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – М., 1985. – С.34.

Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П.
Андрущенка, М.І. Горлача. – К.-Харків, 1997. – С.86.

Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. – К.:
Академія, 2000. – С.30; Угринович Д.М. Введение в религиоведение. –
С.40.

Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П.
Андрущенка, М.І. Горлача. – С.86.

Речицький В.В. Свобода, віра та держава // Права людини в Україні.
Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту
прав людини: Вип. 15. – К.-Х, 1996. – С.48.

Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. –
1998. – №8. – С.32.

Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Е.Ф. Губский, Г.В.
Корабльова, В.А. Лутченко. – М., 2000. – С.161.

Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – С.42.

Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности. – Львов,
1989. – С.67-68.

Енцикліка “Fides et Ratio” – С.63.

Там само. – С.113.

Введенский А. Философскіе очерки. Выпускъ І. О философіи въ Россіи, о
мистицизмъ и критицизмъ В.С. Соловьева, о свободе воли, о смыслъ жизни,
объ отношеніяхъ въры къ знанію. – СПб., 1901. – 250с.

Фромм Э. Психоанализ и этика. – М., 1998. – С.306.

Франк С. Л. Духовные основы общества. – М., 1992. – С.220.

Там само.

Педагогическая энциклопедия / Под ред.: И.А. Каирова, Ф.Н. Петрова и
др. – М., 1968. – Т.4: Сн – Я. – С.338.

Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О.
Сліпушко. – К., 1998. – Т.3: Обе-Роб. – С.267.

Смирнов Л.А. Убеждение как философская категория. – Калинин, 1973. –
С.10.

Там само. – С.15.

Философский энциклопедический словарь / Ред. – сост.: Е.Ф. Губский,
Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. – С.363, 306.

Там само. – С.169.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посібник.
– 3-є вид. – К., 1995. – С.8; Рабінович П. Основні права людини:
поняття, класифікації, тенденції //Український часопис прав людини. –
1994. – №4. – С.16.

Рабінович П.М. Свобода віровизнання та проблеми її державного
забезпечення в Україні // Права людини в Україні.
Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту
прав людини: Вип. 15. – К.-Х., 1996. – С.43; Рабінович П.М. Свобода
віровизнання: філософсько-правові та державно-юридичні аспекти // Вісник
Академії правових наук України. – 2001. – №2 (25). – С.108.

Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодавче
закріплення // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 2
(25). – С.115-122.

Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А.Колодного, І.Б. Лобовика. –
К., 1996. – С.63.

Universal Declaration of Human Rights // HYPERLINK
“http://www.un.org/Overview/rights.html”
http://www.un.org/Overview/rights.html .

Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms
as amended by Protocol No. 11 // HYPERLINK
“http://conventions.coe.int/treaty/en/Treaties/Html/005.htm”
http://conventions.coe.int/treaty/en/Treaties/Html/005.htm .

International Covenant on Civil and Political Rights // HYPERLINK
“http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/a_ccpr.htm”
http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/a_ccpr.htm .

International Convention on the Elimination of All Forms of Racial
Discrimination // HYPERLINK
“http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/d_icerd.htm”
http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/d_icerd.htm .

Declaration on the Elimination of All Forms of Intolerance and of
Discrimination Based on Religion or Belief // HYPERLINK
“http://www1.umn.edu/humanrts/instree/d4deidrb.htm”
http://www1.umn.edu/humanrts/instree/d4deidrb.htm .

Convention on the Rights of the Child // HYPERLINK
“http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/k2crc.htm”
http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/k2crc.htm .

Framework Convention for the Protection of National Minorities //
HYPERLINK “http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/157.htm”
http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/157.htm

Charter of fundamental rights of the European Union // HYPERLINK
“http://europa.eu.int/eur-lex/pri/en/oj/dat/2000/c_364/c_36420001218en00
010022.pdf”
http://europa.eu.int/eur-lex/pri/en/oj/dat/2000/c_364/c_36420001218en000
10022.pdf .

Constitution of the Republic of Hungary // HYPERLINK
“http://net.jogtar.hu/jr/gen/getdoc.cgi?docid=94900020.tv&dbnum=62”
http://net.jogtar.hu/jr/gen/getdoc.cgi?docid=94900020.tv&dbnum=62 .

Constitution of Estonia // HYPERLINK
“http://www.oefre.unibe.ch/law/icl/en00000_.html”
http://www.oefre.unibe.ch/law/icl/en00000_.html .

Проте у більшості національних актів містяться інакші за формою
юридичні конструкції: ст.10 Декларації прав людини та громадянина 1789
р. встановлює заборону утисків навіть за релігійні погляди, якщо їх
прояв не порушує громадського порядку; Поправка І до Конституції США
1791 р. ( HYPERLINK “http://www.house.gov/Constitution/Amend.html”
http://www.house.gov/Constitution/Amend.html ) забороняє Конгресу
видання законів, які встановлюють будь-яку релігію чи забороняють її
вільне віросповідання; ст.19 Конституції Королівства Бельгія 1831 р.
передбачає свободу культів, їх публічне відправлення, а також свободу
виражати свої погляди у будь-який спосіб; ч.1 ст.14 Основного закону
Австрії 1867 р. „Про загальні права громадян королівств і земель,
представлених в імперській раді” ґарантує повну свободу совісті й
віросповідання; ст.19 Конституції Великого Герцогства Люксембурґ 1868 р.
встановлює свободу культів, їх публічного відправлення, так само як і
свободу вираження релігійних поглядів; §8 розділу 2 Форми правління
Фінляндії 1919р. надає громадянам право здійснювати релігійні обряди та
виходити з релігійної общини, до якої вони належать, і вільно вступати в
іншу; ст.44 Конституції Ірландської Республіки 1937 р. визнає, що повага
до публічного поклоніння є виконанням обов’язку перед Всемогутнім Богом
(ч.1), свобода совісті і свобода професійного та повсякденного
відправлення релігії гарантуються (ч.2.10); Конституція Японії 1946 р.
розмежовує свободу думки та совісті (ст.19) і свободу релігії (ч.1
ст.20); ст.19 Конституції Італійської Республіки 1947 р. закріплює право
вільно сповідувати свої релігійні вірування, пропагувати їх і
відправляти відповідний культ; ч.1 ст.4 Основного Закону Федеративної
Республіки Німеччина 1949 р. забезпечує непорушність свободи
віросповідання, совісті та свободи проголошення релігійних і
світоглядних поглядів; п.6 §1 глави 2 Форми правління Швеції 1974 р.
передбачає свободу релігії; ч.1 ст.13 Конституції Греції 1975 р.
проголошує непорушність свободи совісті, а ч.2 – визнає будь-яку відому
релігію вільною та забезпечує безперешкодне відправлення культових
обрядів; ч.1 ст.41 Конституції Португальської Республіки 1976р.
встановлює недоторканність свободи совісті, релігії і культу; ч.1 ст.16
Конституції Іспанії 1978 р. ґарантує свободу ідеології, віросповідання
та відправлення культу; п.a ст.2 Конституційного акта Канади 1982 р.
передбачає свободу совісті й віросповідання; ч.1 ст.6 Конституції
королівства Нідерланди 1983 р. надає кожному право вільно сповідувати
свою релігію чи релігійні переконання; ст.21 Конституції Намібії 1990 р.
наділяє кожного правом на свободу думки, совісті та переконань (п.b) і
свободою віросповідання й пропаганди релігії (п.с); ст.41 Конституції
Республіки Хорватія ґарантує свободу совісті, релігії та інших
переконань, а також вільне публічне сповідування релігії; ч.1 ст.37
Конституції Республіки Болгарія 1991 р. проголошує свободу совісті,
думки і вибору віросповідання та релігійних або атеїстичних поглядів;
ст.14 Декларації прав і свобод людини та громадянина Росії 1991 р.
ґарантує свободу совісті, віросповідання, релігійної чи атеїстичної
діяльності; ч.1 ст.41 Конституції Республіки Словенія 1991 р. передбачає
вільне сповідування релігійних й інших переконань; ч.1 ст.24 Конституції
Словацької Республіки закріплює свободу думки, совісті, релігії та
віросповідання; ч.1 ст.26 Конституції Литовської Республіки 1992 р.
забороняє обмеження свободи думки, віросповідання та совісті; ч.1 ст.15
Хартії основних прав і свобод Чеської Республіки 1992 р. встановлює
свободу думки, совісті та віросповідання; ст.31 Конституції Республіки
Узбекистан 1992 р. ґарантує свободу совісті й передбачає право
сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої і не допускає
примусове нав’язування релігійних поглядів; ст.28 Конституції Російської
Федерації 1993р. проголошує свободу совісті та віросповідання; ст.31
Конституції Республіки Білорусь 1994 р. закріплює право самостійно
визначати своє ставлення до релігії, сповідувати будь-яку релігію чи не
сповідувати ніякої, висловлювати та поширювати переконання, пов’язані зі
ставленням до релігії, брати участь у відправленні релігійних культів,
ритуалів, обрядів; ч.1 ст.31 Конституції Республіки Молдова гарантує
свободу совісті; ч.1. ст.35 Конституції України 1996р. забезпечує право
на свободу світогляду і віросповідання.

Конвенція про захист прав людини та основних свобод (офіційний
переклад) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення.
Коментарі. – 1999. – №2. – С.20.

Приклади такого підходу зустрічаються у ч.1 ст.37 Конституції
Республіки Болгарія, у ч.1 ст.24 Конституції Словацької Республіки тощо.

Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до
інтерпретації вихідних конституційних положень). – Х., 1997. – С.35.

Case of Cha’are Shalom Ve Tsedek v. France (Appl. no. 27417/95), ECHR
Judgment, 27/06/2000 // HYPERLINK
“http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32452&portal
=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49” \t
“_blank”
http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32452&portal=
hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49 .

Constitution of the Republic of Lithuania // HYPERLINK
“http://www3.lrs.lt/c-bin/eng/preps2?Condition1=239805”
http://www3.lrs.lt/c-bin/eng/preps2?Condition1=239805 .

Загалом же визнання релігії державною не вважається порушенням права на
свободу думки, совісті та віросповідання, що підтвердила Європейська
Комісія у справі „Darby v. Sweden”, констатувавши, що „системи з
державною релігією самі по собі не можуть вважатися такими, що порушують
ст.9 Конвенції. Насправді, подібний устрій існує у багатьох
державах-учасницях й існував там задовго до розробляння та підписання
Конвенції” (§45). Так, у ряді європейських держав існують різні варіанти
державних релігій: у Болгарії – Болгарська Православна Церква, у Греції
– Грецька Православна Церква, у Данії та Норвегії – лютеранство, на
Мальті – Римо-Католицька Церква, в Сполученому Королівстві –
Англіканська та Шотландська Церкви, у Фінляндії – Фінська
Євангелічно-Лютеранська та Фінляндська Православна Церкви, у Швеції –
Шведська Лютеранська Церква.

Толковый словарь живого великорусского языка / Сост. В.И. Даль: В 4 т.
– М., 1980. – Т. ІV. – С. 256.

Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. – М., 1991. – С.97.

Ловинюков А.С. Закон СССР “О свободе совести и религиозных
организациях” (1990 г.) // Советское государство и право. – 1991. – №4.
– С.11.

Розенбаум Ю.А. К разработке проекта Закона СССР “О свободе совести” //
Советское государство и право. – 1989. – № 2. – С.93.

Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий:
международно-правовые акты и национальное законодательство //
Государство и право. – 1992. – №5. – С.14.

Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче
осмислення. – К., 1994. – С.35; Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і
структура // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих
ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) /
За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. – К., 2000. – С.6.

Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Там само. – С.6.

Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. проф. А. Колодного. –
К., 2000. – С.669-671.

К разработке проекта Закона СССР “О свободе совести” (Отклики
читателей) // Советское государство и право. – 1989. – № 6. – С.64.

Черемных Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации – М., 1996. –
С.24.

Лернер Н. Релігійні права людини на основі документів ООН // Релігійна
свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т.– Львів, 2001. – Т. 2. –
С.126-127.

Ликвидация всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или
убеждения // Права человека: Серия исследований 2. – Нью-Йорк, 1989. –
С.3.

Лернер Н. Вказ. праця. – С.130.

Там само. – С.135.

Case of Hasan et Chaush v. Bulgaria (Application no. 30985/96), ECHR
Judgment, 26/10/2000 // HYPERLINK
“http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32635&portal
=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49” \t
“_blank”
http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32635&portal=
hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49 .

Відмовляючи у захисті права, передбаченого п.1 ст.9 Конвенції,
громадянину ФРН, який хотів, щоб його прах був розвіяний на рідній
землі, Комісія у 1981 році констатувала, що таке бажання „не можна
розглядати як сповідування переконання (виділення авт.) на практиці”,
оскільки сповідування розглядається як „відображення якого-небудь
послідовного погляду на основоположні проблеми”. (Гомьен Д., Харрис Д.,
Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская
социальная хартия: право и практика. – М., 1998. – С.342).

Мова йде, зокрема, про процеси богослужіння, медитації, ритуальних
танців і співів, читання молитов, проповідей, дотримання постів,
здійснення священних таїнств.

У справі „Arrowsmith v. the United Kingdom” (1978) Європейська комісія
зауважила, що „термін „відправлення” (виділення авт.), як він вживається
у пункті 1 статті 9, не охоплює кожну дію, в основі якої лежить та чи
інша релігія або переконання чи яка вчиняється під їх впливом” (Гомьен
Д., Харрис Д., Зваак Л. Указ труд. – Там само).

У справі „Kokkinakis v. Greece” (1993) Суд визначив відмінність між
проповідуванням і протиправним прозелітизмом: „Перше відповідає
справжньому євангелізму… Друге є його зловживанням або спотворенням.
Воно може… набувати форму пропонування матеріальних чи соціальних благ
з метою залучення нових членів до церкви або чинення неналежного тиску
на нещасних чи нужденних людей; воно може спричинити навіть жорстокість”
(§48). Прозелітизм не підлягає захисту згідно зі ст.9 Конвенції 1950р. і
у тому випадку, коли при цьому має місце зловживання державною (зокрема,
військовою) владою для вербування нових прихильників: „Те, що у
цивільній сфері могло вважатися безпечним обміном думками, котрі адресат
вправі прийняти чи відхилити, у рамках життя військових може бути
сприйнято як приставання або як чинення тиску” (Case of Larissis et al.
v. Greece, ECHR Judgment, 24/02/1998, §51 // HYPERLINK
“http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=31853&portal
=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49” \t
“_blank”
http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=31853&portal=
hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49 ).

Case of Kokkinakis v. Greece (Application no. 14307/88), ECHR Judgment,
25/05/1993 // HYPERLINK
“http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=31541&portal
=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49” \t
“_blank”
http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=31541&portal=
hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49 .

Case of Hasan et Chaush v. Bulgaria (Application no. 30985/96), ECHR
Judgment, 26/10/2000 // HYPERLINK
“http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32635&portal
=hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49” \t
“_blank”
http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&key=32635&portal=
hbkm&source=external&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49 .

Таку ситуацію можна було здавна спостерігати у цивільних законах
окремих європейських держав. Так, чинне нині австрійське Загальне
цивільне уложення 1811 року констатувало, що „кожна людина, будучи
істотою, наділеною розумом, має права з моменту народження і тому
повинна шануватись як особистість” (§ 16).

Прикметно, що останнім часом й у російській цивілістичній літературі
з’являються „перші ластівки” більш точного терміновживання (див., напр.:
Пиляева В.В. Цивильное право: Энциклопедический словарь. – М., 2003;
Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. – Саратов,
2003).

Це можна пояснити, зокрема, й тим, що проектанти ЦК, з одного боку,
повинні були в основному зберегти традиційний, можна сказати,
загальновживаний терміно-поняттєвий інструментарій, а з іншого –
прагнули відобразити у цьому законі нетрадиційний для нього, якісно
інший, предмет.

До таких прав можна віднести, наприклад, права на непогіршення умов
особистої життєдіяльності, на розвиток, на існування саме у суспільстві
(„право на соціум”), на вибір і сповідування певного, зокрема
релігійного, світогляду, на вибір мови навчання та спілкування.

Вельми важливе розмежування природних прав людини на фактичні чи
актуальні (як узаконені, так і нелегалізовані) та гіпотетичні або
потенціальні, зазвичай, не береться до уваги навіть тоді, коли
здійснюється розгорнута класифікація, здавалося б, усіх таких прав, що
їх бере під захист ЦК. (Див., напр.: Коробцова Н.В. Цивільно-правова
охорона таємниць особистого життя людини. – Х, 2005. – С. 28-34).

Так, на думку професора А. Довгерта сутністю таких прав є розумність і
справедливість (див., напр.: Довгерт А.С. Цивільне законодавство України
// Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. – К., 2004. –
С.11-13); це дає підставу вважати його, скоріше за все, прихильником так
званої етичної природно-правової доктрини. Натомість, професор З.
Ромовська схиляється до здебільшого біологічної інтерпретації цього
явища, в якій присутня й теологічна аргументація (див., напр.: Ромовська
З. Цивільна правоздатність громадян // Право України. – 1994. – №10. –
С.51-53).

Див., напр.: Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і
таємниці кореспонденції: Загальні підходи застосування статті 8
Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). – К.,
2004. – С.6-97.

Див., наприклад, Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й
публічного // Право України. – 2004. – №9.

До речі, є ситуації, коли з моменту народження людини у неї виникають і
майнові права – у тому числі й такі, які, будучи теж природними,
регулюються, однак, не цивільним , а іншим галузевим законодавством
(наприклад, права новонародженої дитини, від якої відмовились батьки,
або дитини-інваліда на забезпечення державою належних умов її існування
й розвитку). Більше того, навіть щодо окремих природних прав, які ЦК
відносить до немайнових (наприклад, право людини на сім’ю – ст.291), він
прямо застерігає можливість застосування до них не тільки цивільного
законодавства (ч.1 ст.9).

Див.: Довгерт А.С. Вказ. праця. – С.5.

Цього висновку, можливо, не виникало б, якби наведене формулювання мало
такий вигляд: “особисті та майнові відносини”.

Щоправда, у цивілістиці, як відомо, сконструйовано, крім поняття
„фізична особа”, ще й поняття „юридична особа” (ст.80, 83 ЦК). А явище,
яке відображається останнім, може у деяких випадках бути, так би мовити,
безлюдним – взагалі не включати живих осіб, а „уособлювати” лише якесь
майно, бути його штучною, умовною персоніфікацією та й більше того –
взагалі не мати матеріального субстрату, відповідника (хоч би, скажімо,
благодійні фонди).

Наприклад, відносини виборця з кандидатом у депутати – це теж
„особисті” (у широкому розумінні) відносини, але їх „виборчого” змісту
цивільне законодавство не торкається – незважаючи навіть на те, що їх
учасники формально не підпорядковуються один одному.

Певна інтерпретація прав, які (будучи відрізненими від прав фізичних
(вітальних, життєвих), культурних, економічних та політичних) було
названо „особистісними”, обґрунтовувалась мною здавна (див., напр.:
Права людини в Україні. Вип.3. – К., 1993. – С.8; Вісник Академії
правових наук України. – 1994. – №2. – С.26; Український часопис прав
людини. – 1995. – №1. – С.14-15.

До речі, терміносполучення „юридична рівність” викликає й таке
запитання: а що являє собою „неюридична” рівність (знову ж за умови ,
якщо „юридична” є синонімом слова „правова”)? І відповідь можлива,
мабуть, тільки одна: неюридична рівність є рівністю не формальною, а
фактичною, „матеріальною” (скажімо, однаковий ступінь, рівень
задоволеності неоднакових за змістом і обсягом потреб різних людей). Та
й розглядаючи рівність юридичну, слід розрізняти рівність суб’єктів між
собою та їх рівність перед законом, перед державою (судом).

Формальними” доречно вважати такі властивості, параметри феномена, які
характеризують як спосіб його внутрішнього конституювання (структуру),
так і зовнішній прояв, спосіб об’єктивування, „явлення”. Йдеться, отже,
про ознаки оформленості, сформованості певного змісту. Стосовно питання,
що розглядається, це – до того ж – властивості, котрі можуть бути
зафіксовані емпірично.

Див.: Маркс К. Капітал. Критика політичної економії. Т.1. – К., 1954. –
С.92, 170, 178, 537.

До таких вчених належать, насамперед Ю. Габермас (Німеччина) та деякі
його однодумці у Росії (А. Поляков, І. Честнов) і в Україні (С.
Максимов).

Взаємовідносини людей, наголошує Г.Плеснер, формуються за типом
„ворог-товариш”. Індивід виявляє в іншій особі щось близьке та знайоме,
„своє”, яке, однак, через належність іншому породжує почуття страху.
Тому, живучи у суспільстві, людина відчуває у собі зіткнення двох
протилежних начал: „свого” та „чужого”, при цьому останнє має
визнаватися усіма без винятку. У цьому, за словами Е. Левінаса, полягає
„право на незалежність”, оскільки індивід сам є „засобом скінченності”
відносно дій будь-кого іншого. Таке обмеження можливості реалізації прав
є первинним і створюється укоріненням різних форм моральної та
соціальної поведінки, а також відповідних звичаїв в інстинктивній сфері
буття. В А. Гелена воно отримало назву „інстинкт взаємності” й
інтерпретується як вроджена схильність людини діяти з урахуванням
інтересів інших, що визначає природу майже всіх форм нашої
життєдіяльності; у М. Шелера подібне явище розкривається через поняття
любові, яка є засобом пізнання абсолютних цінностей, що складають дух –
сутність індивіда (Д.Гудима).

У вітчизняній цивілістиці це поняття активно обґрунтовувалось, зокрема,
З. Ромовською (див., напр.: Ромовська З. Вказ. праця. – С.51-52).

Такі обов’язкові властивості психічно-вольової сфери учасника
„цивільних” відносин, як „вільність” і „власний розсуд” у його виборі
своєї поведінки, зафіксовано й у ч.1 ст.271. В іншому місці ЦК ще більш
категорично застерігає, що „волевиявлення учасника правочину має бути
вільним і відповідати його внутрішній волі” (ч.3 ст.203).

І чи не з цієї причини ЦК передбачив (ч. 1 ст. 9), що до сімейних
відносин (а вони, ясна річ, є природними) має застосовуватись, зазвичай,
не тільки цивільне, а й інше законодавство (у його, ясна річ,
приватноправовій частині)?

Це констатували, зокрема, А. Довгерт (див.: Українське право. – 1997. –
№1. – С.16) і Н.Кузнєцова (див.: Цивільний кодекс України.
Науково-практичний коментар. – С.220).

Дослідженню зазначених тенденцій, діалектики універсальних і
конкретно-історичних властивостей прав людини присвячено численні
наукові праці (див., напр.: Рабінович П.М. Права людини: концептуальні
засади // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні. —
К., 1998. – С.13; Заблоцька Л. Виникнення та формування міжнародник
стандартів у галузі прав людини // Український часопис прав людини. –
1995. – № 1. – С.38; Мережко О. Культурний релятивізм і природа
фундаментальних прав людини // Український часопис прав людини. – 1996.
– № 1. – С.55; Добрянський С. Застосування Конвенції про захист прав
людини та основних свобод як вияв діалектики загального та одиничного у
праворозумінні //Право України. – 2000. – № 12. – С.37; Апель К.О.
Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи
доповнюваність? // Політична думка. – 1994. – № 4. – С.85; Габермас Ю.
До легітимації через права людини. – К., 1999. – С.53.

Висвітлення інших див.: Український часопис прав людини. – 1995. – №1;
1997. – №3-4: Вісник Академії правових наук України. – 1995. – №2; 1996.
– №6.

Див., напр.: Равное правосудие на основе закона. Верховный Суд в жизни
Америки. – М., 1995. – С.57-58, 63-65, 69-74. 78-79.

Див., напр.: Правоведение. – 1983. – № 5; Правова держава. – К., 1998.
– Вип.9; Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 2.

Див., напр.: Космеда Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики:
формування і розвиток категорії оцінки. – Львів, 2000.

Про потребовий підхід та його евристичні можливості мова йтиме у
четвертому розділі.

Robertson A.H. Human Rights in the World. – New Heaven, 1972. – Р.14.

Tzvetan T. The Conquest of America // The Question of the Other. – New
York:, 1981. – Р.64.

Pieter Van D. A Common Standard of Achievement. About Universal
Validity and Uniform Interpretation of International Human Rights Norms
// Human Rights: Chinese and Dutch Perspective. – The Hague, Kluwer Law
International, 1996. – Р.72.

Minow M. Rights and Cultural Difference // Identities, Politics and
Rights, 2000. – Р.355.

Sohn L. The New International Law: Protection of the Rights of
Individuals Rather Than States // American Law Review. – 1982. – Vol.
32. – № 16. – Р.53.

Fernando R. International Human Rights and Cultural Relativism //
Virginia Journal of International Law. – 1985. – Vol. 12. – № 4. –
Р.870-871.

Minow M. Rights and Cultural Difference // Ibid. – P.350.

Серкова В.В. К вопросу о двойственном характере прав человека. – СПб.,
1996. – С.6.

Див., напр.: Рабінович П.М. Загальна теорія права і держави Конспект
лекцій. – Львів, 1992. – С.18-19; Рабінович П.М. Основи загальної теорії
права та держави. Посібник для студентів спеціальності „Правознавство”.
– Бородянка, 1993. – С.24-25.

Див., напр.: Рабінович П.М. Социалистическое право как ценность. –
Львов, 1995. – С.10.

Пізніше доводилося спостерігати опосередковане використання такого
підходу й у галузевій юридичній науці. (Див.,наприклад, Баринов Н.А.
Имущественные потребности и гражданское право.-Саратов,1987).

Див.,наприклад, Мусин Г.Х. Потребностный подход в
технико-технологической деятельности:Учебное издание.-Уфа, 2002; Галимов
Б.С., Мусин Г.Х. Биосоциосистема: опыт потребностного
подхода.-Уфа.-2000.

Тому, до речі, означений підхід можна назвати, з деякою умовністю,
соціально-сутнісним.

У літературі слушно відзначається, що „необхідність потребового підходу
до природи, суспільства, людини зумовлюється вже тим, що потреба є
сутнісною властивістю як „органічного, так і соціального світу”
(Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Вказ.праця. – С.32.)

Див.: Дністрянський С. Чоловік і його потреби у правнім системі.
Розвідка з австрійського права.-У Львові, 1900. Накладом Наукового
Товариства Шевченка.-С.3,4.

Крім досить відомих у вітчизняній (в її широкому розумінні) науці
фундаментальних праць Г.Ділігенського, А.Здравомислова, А.Лєонтьєва,
П.Симонова, виданих ще у 70-80-х роках минулого століття нещодавно з
цієї проблематики опубліковані нові монографії (див., наприклад, Туев
В.А. Человеческие потребности (эскиз философской теории).- Иркутск,1998;
Карпова И.П. Потребление как социокультурный процесс.-Новосибирск,2000;
Обуховский К. Галактика потребностей. Психология влечений человека.-СПБ,
2003; Мальцева А.П. Философия желания.-Ульяновск,2003; Коротаев А.В.
Социальная эволюция: факторы, закономерности, тенденции.-М.,2003.

Такі знання продукують насамперед соціальна антропологія, соціологія
соціальної структури суспільства, соціальна психологія та психологія
особистості.

Предметом такого дослідження були наступні кодекси: Цивільний (далі –
ЦК), Сімейний (далі – СК), Господарський (далі – ГК), Житловий (далі –
ЖК), законів України про працю (далі – КЗПП), Земельний (далі – ЗК),
Кримінальний (далі – КК), Кримінально-процесуальний (далі – КПК),
Цивільно-процесуальний (далі – ЦПК), Господарсько-процесуальний (далі –
ГПК), Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КУАП),
Митний (далі – МК), Бюджетний (далі – БК), Лісовий (далі – ЛК), Водний
(далі – ВК) і Кодекс України про надра (КН).

Окрім нього, з-поміж інших основних підходів до такої інтерпретації
вирізняються, як відомо: легістський (позитивістсько-нормативістський),
етичний, біологічний, психологічний, теологічний (релігійний).

Див., напр.: Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпеченння
(Основи загальної теорії права та держави). – К., 1991. – С.6.

При характеристиці різноманітних підходів до інтерпретації прав людини
вже доводилося вирізняти й такий, згідно з яким права людини – це ніщо
інше, як її потреби (Див.: Український часопис прав людини. – 1995. –
№1. – С.17). Втім, це, можливо, дещо гіпертрофоване, надто „радикальне”
відображення потребового підходу.

Див., напр.: Український часопис прав людини. – 1995. – №2.

У зв’язку з цим зауважу, що такі терміни, як „особисті” чи „особові”
(права), котрі нерідко використовуються для позначення даної групи прав,
видаються неадекватними. Адже будь-які права людини належать фізичній
особі, а отже, є – у широкому розумінні – особистими. Відомо, що особа
й особистість – явища нетотожні.

Див.: Ханик-Посполітак Р. Деякі аспекти захисту прав споживачів в
Європейському Союзі // Підприємництво, господарство і право. – 2002. –
№4. –С.34.

Див.: Ларін М. Захист прав споживачів: світовий досвід // Юридичний
вісник України. – 2003, 8-14 березня.

Язвінська О.М. Історія консюмерізму. Навч.посібник для студентів вищих
закладів освіти з підприємництва і торгівлі. 2-ге доповнене і
перероблене видання. – К., 2003. – С.8.

Див. Рабінович А.В. Вивчення прав споживачів у вищій школі:
науково-теоретичні та методичні аспекти // Держава і право. Вип.25. –
К., 2004. – С.303.

Язвінська О.М. Вказ. праця. – С.16.

.Там само.

Див.Рабінович А.В. Вказ.праця. – С.303.

Див., наприклад: Калмыков Ю.Х. К понятию обязательства по оказанию
услуг в гражданском праве // Советское государство и право. – 1996. –
№5. – С.116, 119; Шешенин Е.Д. Классификация гражданско-правовых
обязательств по оказанию услуг // Антология уральской цивилистики.
1925-1989. – М., 2001. – С.355; Кротов М.В. Обязательство по оказанию
услуг в советском гражданском праве. – Л., 1990. – С.4.; Степанов Д.И.
Услуги как объект гражданского права // Российская юстиция. – 2000 – №2;
Рабінович А.В. Захист прав споживачів: можливості удосконалення
юридичного механізму // Актуальні проблеми держави і права. Збірник
наукових праць. Вип.18. – Одеса, 2003. – С.553-554; Адміністративні
процедури та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для
України. / Автор-упорядник В.П.Тимощук. – К., 2003. – С.118.

Див., напр.: Рабінович П.М. Соціальна сутність держави:
національно-етнічний та національно-політичний аспекти / /Проблеми
державотворення і захисту прав людини в Україні. – Львів, 1996. – С.6-8;
Рабінович П., Лобода Ю. Соціальна сутність держави: до методології
дослідження // Право України. – 2001. – №8.

Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Вказ.праця. – С.211.

З досить рідких досліджень, виконаних з позицій такого підходу у
галузевих юридичних науках, див., наприклад: Баринов Н.А. Имущественные
потребности и гражданское право. – Саратов, 1987; Його ж. Проблема
имущественных потребностей (социально-правовой аспект) // Вестник
Саратовской государственной академии права. – 2003. – №2.

Див., напр.: Бандура О.О. Єдність цінностей та істини у праві:
Монографія. – К., 2000; Баранов П.П., Окусов А.П. Аксиология юридической
деятельности. – Ростов-на-Дону, 2003; Кравченко И.И. Политические и
другие социальные ценности // Вопросы философии. – 2005. – №2. – С.3-16.

Тугаринов В.П. О ценностях жизни и культуры. – Л, 1970. – С.11;
Дробницкий О.Г. Ценности // Философская энциклопедия. Т.5. – М., 1969. –
С.69.

Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2002. –
С.1366; Толковый словарь русского языка / Под ред. Д.Н.Ушакова. Т.4. –
М., 1940. – С.1214; Словарь современного русского литературного языка.
Т.1. – М., 1950. – С.471; Т.17. – М., 1965. – С.630 – 633;
Этимологический словарь русского языка. Т.1. Вып. 2. –М., 1965. – С.127.

Див.: Тугаринов В.В. Теория ценностей в марксизме. – Л., 1968. – С.9.

У цьому сенсі можна сказати: цінність – функція двох перемінних (Див.:
Василенко В.А. Ценность и ценностные отношения // Проблема ценности в
философии. – М.; Л.,1966. – С.45).

Див., напр.: Дробницкий О.Г. Мир оживших предметов. – М., 1967. – С.44,
292; Столович Л.Н. Природа эстетической ценности. – М., 1972. – С.55.

Див., напр.: Фаткуллин Ф.Н., Чулюкин Л.Д. Социальная ценность и
эффективность правовой нормы. – Казань, 1977. – С.12; Баранов В.М.
Взаимосвязь истинности и социальной ценности правовых норм в развитом
социалистическом обществе // Вопросы теории государства и права. –
Саратов,1980. – С.54.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. – Соч.2-е изд. Т.3. – С.64.

Недбайло П.Е. Введение в общую теорию государства и права. – К., 1971.
– С.106, 107.

Алексеев С.С. Право и наша жизнь. – М., 1978. – С.127.

Її можна назвати також вказівною, сигніфікативною, орієнтаційною.

Лазарев В.В. Социально-психологические аспекты применения права. –
Казань, 1982. – С. 101.

Брожик В. Марксистская теория ценностей. – М., 1982. – С.201.

Pravnicke studie. – Bratislava,1977, ro? 23. –S.102.

Naschitz A. Q otazkach hodnot a hodnoceni v pravu // Pravnik. – 1965. –
№5. – S.489; Нашиц А. Правотворчество. Теория и законодательная техника.
– М., 1974. — С.89.

Pojeznа А. К vyznamu axiologie pre vedy o state a prave // Pravny
obzor. – 1973. – № 3. – S.205.

Gorganeanu J. Ch., Olaru А. С. Сu privire la perspective axiologica in
abordarea fenomenului juridic // Revista de filozofie. – 1975. – № 5. –
Р.621.

Лукашева Е. А. Социалистическое правосознание и законность. – М., 1973.
– С.57. Див. також: Кобляков В. П. Об истинности моральных суждений //
Вопросы философии. – 1968. – № 5. – С.68.

Неновски Н. Право и ценности. – София, 1982. – С. 73-74.

Ціннісно-пізнавальні аспекти правотворчості аналізувались, зокрема, у
статтях А. Нашиц «Проблеми цінності і оцінки у праві» (Revista de
filozofie. – 1965. – № 5. – Р.580-581, 584-585) та В. Пєшкі «Цінності і
категорії у правотворчості» (Jogtudomanyi Kozlony. – 1981. – № 4. –
Р.239-247 old.).

Більшість з наведених вище аксіолого-правових положень було покладено в
основу кандидатської дисертації В.М. Косовича „Оцінювання й оцінки у
правовому регулюванні” (1976 р.).

Докладніше про це див.: Рабинович П.М. Социалистическое право как
ценность. – Львов, 1985. – С.29-37.

Черданцев А. Ф. Аксиологические проблемы правоведения // Актуальные
проблемы теории социалистического государства и права. – М., 1974. –
С.28.

Haney G. Bewertung, Wert und Werte des Rechts // Wissenschaftliche
Zeitschrift der Friedrich-Schiller-Universitat. – Jena. – 1979. – № 1. –
S.9; Оборотов Ю. Н. Основные вопросы теории правовой активности личности
социалистического общества. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.,
1979. – С.23.

Михайлова М. Ценност и ценностни ориентации в правото // Годишник на
Софийския университет. Юридически факултет. Т. 63. Кн. 2. – 1973. –
С.58.

Суслов Ю. А. Некоторые вопросы изучения правовых ориентаций // Человек
и общество. Вып. 12. – Л., 1973. – С.138.

Маркс К. Дебаты по поводу закона о краже леса. – Маркс К., Энгельс Ф.
Соч. 2-е изд. Т. 1. – С.159.

Неновски Н. Социалистическото право в светлината на марксиската теория
за ценностите // Правна мисъл. – 1972. – № 3. – С.41.

См.: Алексеев С. С. Социальная ценность права в советском обществе. –
М., 1971. – С.62-142.

Селиванов В. В. Генезис эстетических и художественных потребностей //
Проблема потребностей в этике и эстетике. – Л., 1976. – С.44.

Див., напр.: Научные основы советского правотворчества. – М., 1981. –
С.113-121; Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. – М.,
1982. – С.267-273.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч.
2-е изд. – Т.3. – С.71.

Алексеев С.С. Структура советского права. – М., 1975. – С.164-165.

Див.: Брожик В. Вказ. праця. – С.173.

Лукашева Е. А. Социально-психологические аспекты реализации прав
личности // Реализация прав граждан в условиях развитого социализма. –
М., 1983. – С.126.

Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года // Маркс К.,
Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т.42. – С.93-94.

Копейчиков В.В. Реализация субъективных прав граждан. – Советское
государство и право. – 1984. – № 3. – С.16-17.

Туманов В.А. Вступительная статья // В кн.: Давид Р. Основные правовые
системы современности. – М., 1967. – С.16; Рабинович П.М., Витрук Н.В.
Социалистическое право и личность // Правоведение. – 1970. – №3. –
С.17-22; Орзих М.Ф. Личность и право. – М., 1975. – С.107; Алексеев С.С.
Общая теория права. Т.1. – М., 1981. – С.101.

Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина. Навчальний
посібник. – К., 2004. – С.97.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Навчальний
посібник. – Тернопіль, 2002. – С.30.

Там само. – С.183.

Див.: Пашук Т. Концепція юридичних засобів: до загальнотеоретичної
характеристики // Юридична Україна. – 2004. – №8 – С.11.

Там само. – С.14.

У спеціальній літературі точаться дискусії стосовно проблем самозахисту
(в рамках якого виділяють, зокрема, необхідну оборону та крайню
необхідність), а також щодо застосування так званих оперативних санкцій
у цивільно-правових відносинах. (Див. детальніше про це, напр.:
Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М.,
1992. – С.109-155.; Басин Ю.Г., Диденко А.Г. Дисциплинирующее значение
оперативных санкций // Советское государство и право. – 1983. – №4. –
С.50-55). Саме цьому аспекту захисту суб’єктивного права присвячена
ст. 19 Цивільного кодексу України.

Пашук Т. Державно-юридичний захист прав людини: поняття та ознаки //
Бюлетень Міністерства юстиції. – 2004. – №11. – С.44.

Малько А.В., Шундиков К.В. Цели и средства в праве и правовой политике.
– Саратов, 2003. – С.74-93.

Пашук Т. Концепція юридичних засобів: до загальнотеоретичної
характеристики. – С.12-16.

Про виділення явищ правосвідомості в якості юридичних див., зокрема,
Алексеев С.С. Правовые средства: постановка проблемы, понятие,
классификация. // Советское государство и право. – 1987. – №6. – С.14.

Деякі автори, досліджуючи юридичні засоби захисту, висвітлюють лише
частину зазначеної їхньої групи. На думку цих вчених, дане поняття
означає: 1) рішення суду (Ромовская З.В. Защита в советском семейном
праве. – Львов, 1985. – С.30; Воробьев М.К. О способах защиты
гражданских прав // Труды по правоведению. – Новосибирск, 1968. –
С.93.); 2) позов (Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. – М.,
1965. – С.12, 27.; Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке
гражданского процессуального права. – М., 1967. – С.26.; Юдельсон К.С.
Советский гражданский процесс. – М., 1956. – С. 199.; Пушкар Е.Г.
Конституционное право на судебную защиту. – Львов, 1982. – С.123);
3) позов та інші засоби (скарга, заява) (Чечот Д.М. Субъективное право и
формы его защиты. – Л., 1968. – С.69-71.; Гражданское право. Учебник.
Ч.1. – М., 1998. – С.283.). Однак цими засобами, очевидно, не
вичерпується зміст поняття, що розглядається.

Між іншим, у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини
(далі – Суд) вже давно сформувався стандарт, відповідно до якого право
на справедливий судовий розгляд вважається порушеним, якщо справа
вирішена у відсутності однієї зі сторін і немає доказів про її виклик
належним чином (див., напр., рішення Суду у справі „Колозза проти
Італії” від 12.02.1985р. (§27,29) // http://www.echr.coe.int).

Пашук Т. Право на ефективний засіб правового захисту: інтерпретація
Європейським судом з прав людини // Адвокат. – 2004. – №6.– С.26.

Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Вказ. праця. – С.249-250.

У переважній більшості радянських праць „способи захисту” тлумачилися у
світлі радянського цивільного законодавства, зокрема ст. 6 Цивільного
кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року, яка встановлювала
конкретні шляхи захисту суб’єктивного цивільного права. Ст. 16 чинного
Цивільного кодексу України також містить норму, яка дає перелік способів
захисту цивільних прав: визнання правочину недійсним; припинення дії,
яка порушує право; примусове виконання обов’язку в натурі; відшкодування
збитків тощо.

Шевченко Я.Н. Средства защиты в гражданском праве // Советское
государство и право. – 1977. – №7. – С.55-62; Советское гражданское
право. Ч.1. – Л., 1982. – С.191; Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод
регулирования общественных отношений. – Свердловск, 1972. – С.117.

Рішення Суду у справах: “Класс та інші проти Німеччини” від 6.09.1978р.
(§64); “Сільвер та інші проти Об’єднаного Королівства” від 25.03.1983р.
(§113); “Леандер проти Швеції” від 26.03.1987р. (§77); “Муррей проти
Сполученого Королівства” від 28.10.1994р. (§100) //
http://www.echr.coe.int.

Рішення у справі “Аманн проти Швейцарії” від 16.02.2000р. // Практика
Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. – №2(6). –
С.23.

Рішення у справі “Хан проти Сполученого Королівства” від 12.05.2000р.
(§44) // http://www.echr.coe.int, а також: Практика Європейського суду з
прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. – №2(6). – С.147.

Рішення у справі “Вальсаміс проти Греції” від 18.12.1996р. (§§48-49) //
http://www.echr.coe.int, а також: Вибрані рішення Європейського суду з
прав людини (1993 – 2002рр.). Праці Львівської лабораторії прав людини і
громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН
України. Серія ІІ. Коментарі прав і законодавства. Вип.3. – Х., 2003. –
С.432-435.

Рішення у справі “Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови” від
13.12.2001р. (§§137-140) // http://www.echr.coe.int, а також: Практика
Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2002. – №1. –
С.109-113.

Рішення у справі “Ротару проти Румунії” від 04.05.2000 р. (§§70-72) //
http://www.echr.coe.int а також Практика Європейського суду з прав
людини. Рішення. Коментарі. – 2000. – №2. – С.135-141.

Рішення у справі “Кормачова проти Росії” від 29.04.2004р. // Юридична
Україна. – 2004. – №6. – С.90-93.

Серегина В.В Государственное принуждение по советскому праву. –
Воронеж, 1991; Бахрах Д.Н. Административная ответственность граждан
СССР. – Свердловск, 1989. – С.13-21; Коломоєць Т. Класифікація заходів
адміністративно-правового примусу // Право України. – 2003. – №2. –
С.105-111.

Пашук Т. Державно-юридичний захист прав людини: поняття та ознаки. –
С.37-38.

Рішення у справі “Айдер та інші проти Туреччини” від 8.01.2004р. //
Юридична Україна. – 2004. – №4. – С. 82-83; Рішення у справі “Пол та
Одрей Едвардз проти Сполученого Королівства” від 14.03.2002р. //
Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2002. –
№1(13). – С.169; Рішення у справі “Салман проти Туреччини” від
27.06.2000р. // Там само. – 2000. – №3(7). – С.146.; Рішення у справі
“Ільхан проти Туреччини” від 27.06.2000р. // Там само. – 2000. – №3(7).
– С.153.

Пашук Т. Право на ефективний засіб правового захисту: інтерпретація
Європейським судом з прав людини. – С.28.

Рішення у справі „Джабарі проти Туреччини” від 11.07.2000р. // Вибрані
рішення Європейського суду з прав людини (1993 – 2002 рр.). – С.86-89.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020