.

Пилипенко, Бурак, Синчук та ін – Право соціального забезпечення, 2006 (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 53792
Скачать документ

Пилипенко, Бурак, Синчук та ін – Право соціального забезпечення, 2006

Передмова

Поява тієї чи іншої галузі права у системі вітчизняного права зумовлена
зазвичай об’єктивними чинниками, серед яких визначальна роль відводиться
предмету правового регулювання. Саме завдяки розвитку та автономності
відповідної сфери суспільних відносин і необхідності їх правового
забезпечення норми права набувають ознак системності та формуються в
єдину структуру — галузь права. Разом з тим цей закономірний,
об’єктивний процес систематизації правових норм не позбавлений впливу на
його розвиток і деяких суб’єктивних чинників, що також відіграють не
останню роль у диференціації системи права. При цьому вони залежать від
багатьох обставин і пов’язані зі станом розвитку самого суспільства,
рівнем його демократизації, правової свідомості, культури тощо.
Суб’єктивні чинники переважно знаходять своє вираження у тих функціях,
які відповідно до Конституції покладаються на державу. Відомо, що
остання як організація публічної влади здійснює керівництво
суспільством, у тому числі і шляхом правотворчої діяльності. А отже,
формуючи нормативну базу, держава так чи інакше змушена враховувати
інтереси розвитку суспільних відносин і забезпечувати виконання
покладених на неї завдань з метою впливу на ці відносини.

Проголошення України незалежною, демократичною, соціальною та правовою
державою (ст. 1 Конституції України) зумовлює відповідну увагу
законодавця до розширен-

3

Передмова

ня правових засад, необхідних для реалізації нею своєї соціальної
функції. І в цьому плані цілком закономірно можна стверджувати про
існування інтересу держави щодо формування в системі вітчизняного права
окремої, достатньо великої групи норм — соціального права. За своїм
характером та правовою природою ця група норм може претендувати на
належне їй місце у системі права України не лише як самостійна галузь, а
й як певна підсистема, що об’єднує декілька однорідних правових галузей.
Уже тепер існує достатньо підстав, аби розглядати соціальне право
рівноправним партнером серед інших відомих складових системи права —
приватного і публічного права1.

Право соціального забезпечення у структурі соціального права займає одне
з чільних місць. І незважаючи на те, що і серед вчених-юристів, і серед
практичних працівників немає належного розуміння важливості цієї галузі
для забезпечення ефективності правового регулювання відповідних
суспільних відносин на сучасному етапі розвитку нашої держави, ця галузь
права, як і соціальне право загалом, стала невід’ємним елементом системи
права України.

Право соціального забезпечення веде свій родовід від всесвітньо відомих
міжнародно-правових актів, у яких були проголошені найважливіші
соціальні права людини. Це передусім Загальна декларація прав людини
(ООН, 1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні
права (ООН, 1966), а також Європейська соціальна хартія (Рада Європи,
1961) та її нова редакція — Переглянута європейська соціальна хартія
(1996). Вони стали взірцем і основою для кодифікації правових норм
переважної більшості держав, які міжнародні стандарти соціального
забезпечення громадян адаптували до своїх національних систем

права.

Як про самостійну галузь у системі тоді ще радянського права про право
соціального забезпечення почали активно

ТтихамировЮ.А.Пуб^чш* право: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – С. 25
26.

4

Передмова

говорити наприкінці 60-х років минулого століття. Це був період, коли у
структурі суспільних відносин з’явились яскраво виражені соціальні
елементи, що проявлялись у забезпеченні радянською державою своїх
зобов’язань з виплати пенсій та допомог громадянам, які їх потребували.

Саме тоді ця галузь права отримала свою нинішню назву — право
соціального забезпечення. Однак уже наприкінці 70-х, після проголошення
у Конституції СРСР 1976 р. права громадян на соціальний захист,
з’явилися пропозиції про перейменування цієї галузі на право соціального
захисту. Та попри всі дискусії й рекомендації (а вони подекуди тривають
і дотепер), право соціального забезпечення і надалі в усіх офіційних
класифікаторах подається у своєму первинному варіанті назви. Наприклад,
відомий класифікатор наукових спеціальностей за номером 12.00.05 має
назву «трудове право; право соціального забезпечення». Зрештою, проблема
не у тім, як має називатися галузь права, а в сутності тих суспільних
відносин, що виступають предметом регулювання її норм. А вони за своєю
юридичною природою вважаються соціально-забезпечувальними відносинами і
належать до одного з різновидів відносин, що є значно ширшим за своїм
змістом, — відносин соціального захисту, та потребують регулювання
нормами декількох галузей права. Ці та деякі інші аспекти, що стосуються
проблеми співвідношення понять «соціальне право», «соціальна держава»,
«соціальний захист», «соціальне забезпечення», «право соціального
захисту» тощо, автори підручника намагалися розкрити максимально
доступно і зрозуміло для читача у межах того, як це дозволяють обсяг та
правила написання навчальної літератури.

Як галузь вітчизняного права право соціального забезпечення здійснює
регулювання надзвичайно важливої сфери суспільних відносин. Це відносини
щодо формування соціальних фондів, надання пенсій та різного виду
допомог, соціальних пільг і соціального обслуговування.

5

Передмова______________________________________________________________

Останніми роками право соціального забезпечення динамічно розвивається
на основі нових концепцій та принципів, охоплює відносини, які раніше
перебували поза сферою правової регламентації. Необхідність
удосконалення правового регулювання відносин щодо соціального
забезпечення в сучасних умовах, поява нових організаційно-правових форм
та соціальних інститутів, формування недержавних видів соціального
забезпечення підвищують значимість цієї галузі права для системи
вітчизняного права.

Маючи досвід викладання курсу «Право соціального забезпечення» у
Львівському національному університеті імені Івана Франка, де ця
навчальна дисципліна читається як самостійна вже майже десять років,
автори підручника намагалися при висвітленні основних тем відобразити
найновіші досягнення, що існують у сфері науки права соціального
забезпечення та практики застосування норм цієї галузі у складних умовах
реформування соціальних відносин у нашій державі, та показати важливість
вивчення цього курсу студентами юридичних навчальних закладів, що
здійснюють підготовку фахівців-юристів.

Зацікавлені читачі знайдуть у навчальному посібнику чимало нових,
принципових положень, що не завжди відтворюють усталені формулювання,
які утвердилися в радянській та вітчизняній науці права соціального
забезпечення. Аргументи, якими користувалися автори підручника для
пояснення своїх теоретичних позицій, видаються достатньо обґрунтованими.
Вони базуються на найновіших досягненнях теорії права, економічної
науки, напрацювань сучасних соціальних наук та міжнародного досвіду
забезпечення невід’ємних прав і свобод людини й громадянина у державах з
розвиненою ринковою економікою.

Основні засади, на яких базуються загальні висновки про право
соціального забезпечення, виходять з того, що воно є особливим
соціальним інститутом сучасної держави, виступає показником соціальної
впевненості та соціальною гарантією гідного розвитку кожного члена
суспільства і збере-

6

Передмова

ження засобів для існування в разі настання соціальних ризиків. Норми
права і соціальні стандарти, що ухвалюються законодавчими органами нашої
держави, повинні виходити з необхідності забезпечення матеріального
розподілу благ для задоволення життєво необхідних особистих потреб
(фізичних, соціальних, інтелектуальних) осіб похилого віку, хворих,
інвалідів, дітей, осіб, котрі втратили годувальника, безробітних з метою
охорони здоров’я й відтворення продуктивних сил за рахунок спеціальних
страхових фондів та асигнувань держави.

Структура навчального посібника обрана з урахуванням існуючих щодо цього
традицій та у відповідності з програмою курсу «Право соціального
забезпечення», що затверджена Вченою радою юридичного факультету
Львівського національного університету імені Івана Франка 29.06.2002 р.
(Протокол № 9). При цьому, з огляду на важливість тієї чи іншої теми для
вивчення всього курсу та значимість відповідних інститутів для самої
галузі права, деякі розділи підручника відрізняються за обсягом поданого
матеріалу. Маючи на меті донести до студентів лише загальні правила
регулювання соціального забезпечення і порядку нарахування й призначення
пенсій, допомог та інших соціальних виплат, автори акцентують увагу
винятково на загальних засадах здійснення розрахунків при обчисленні
страхового стажу, середнього заробітку, визначення розмірів виплат, щоб
не перевантажувати підручник та не перетворювати його на практичний
посібник для фахівців органів соціального захисту.

Відомо, що відсутність відповідної навчальної літератури негативно
позначається на авторитеті тієї чи іншої навчальної дисципліни,
послаблює інтерес закладів освіти щодо включення її до планів підготовки
юристів, не сприяє розвитку наукових та методичних досліджень. Саме
такий стан, як видається, і є характерним для права соціального
забезпечення на ринку сучасної навчальної літератури з юридичних
спеціальностей. Тому не претендуючи на якісь особливі відзнаки в цьому
плані, автори пропонованого навчального

7

Передмова

посібника мають надію, що їх скромна праця сприятиме посиленню уваги до
права соціального забезпечення та стимулюватиме його вивчення у вищих
навчальних закладах правничого профілю. Автори також сподіваються, що
цей посібник може бути корисним для викладачів та аспірантів юридичних
вузів і факультетів, слухачів системи підвищення кваліфікації й
перекваліфікації кадрів. Не завадить він і практичним працівникам
органів соціального захисту, страхових фондів, юридичних і кадрових
служб підприємств, установ, організацій та профспілкових об’єднань.

Автори свідомі того, що наша держава, як основний гарант соціальних прав
своїх громадян, уже найближчим часом зуміє забезпечити належні умови їх
реалізації та достатній рівень захисту. Відповідність їх міжнародним
стандартам має стати найвищою метою для демократичної, соціальної і
правової держави, якою проголосила себе Україна.

При написанні навчального посібника авторами було використано
нормативно-правові акти станом на 1 серпня 2006 р.

б

тт^ч

г

Розділ 1

Поняття права соціального забезпечення та його місце в системі права
України

1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у забезпеченні
соціальних прав громадян

Соціальна сутність сучасних держав виражається у їх загальнонаціональних
функціях щодо освіти, культури, охорони здоров’я, пенсійного
забезпечення та інших форм соціального захисту своїх громадян. Держава
набуває соціальних ознак, якщо реалізація цих функцій відбувається на
основі панування права, створення гарантій прав людини, дотримання
демократичних принципів здійснення соціально-економічної політики.

Соціальна держава спрямовує свою політику в напрямі розвитку ринкової
економіки, соціальної справедливості, соціальної захищеності,
соціального партнерства і соціальної солідарності членів суспільства. її
основними завданнями визнаються досягнення стабільності рівня життя
населення, захист та здійснення прав і свобод громадян, створення
сучасних систем охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення,
підтримки злиденних та бідних соціальних верств, попередження і
вирішення соціальних конфліктів.

Поняттям «соціальна держава» у науковій літературі почали оперувати ще в
середині XIX ст. під впливом філософії

9

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце…

Гегеля. Один з основних розробників теорії соціальної держави німецький
державознавець Лорен фон Штейн виходив з того, що завданням такої
держави має бути досягнення суспільної рівності й особистої свободи, а
також створення умов для піднесення бідних і слабких класів до рівня
багатих і сильних. Держава, вважав він, повинна втручатися в економічне
життя суспільства з метою перерозподілу доходів на користь трудящих та
зниження соціальної нерівності.

Найбільш повно концепцію соціальної держави обґрунтував наприкінці XIX
ст. відомий німецький економіст А. Ваг-нер. Він охарактеризував шляхи
перетворення буржуазної держави на державу «загального благоденства»,
яка за своїми ознаками відповідає параметрам сучасної соціальної
держави1.

Після завершення Другої світової війни розпочався новий етап у розвитку
теорії соціальної держави, який позначився піднесенням основних положень
про неї до рівня конституційних норм. Поняття «соціальна держава»
дістало своє закріплення у Конституції ФРН 1949 р., Конституції Франції
1949 р., Конституції Іспанії 1978 р. та конституціях багатьох інших
держав.

Переважна більшість сучасних держав визначає у своїх Основних Законах
місце і роль держави у регулюванні справедливого розподілу доходів між
працею і капіталом, у забезпеченні рівності і свободи громадян та
турботи імущих та працюючих про неімущих і непрацюючих, для досягнення
соціального миру і злагоди у суспільстві.

Основний Закон нашої держави у ст. 1 проголошує Україну суверенною і
незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. При цьому
наголошується, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю. А права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед

1 Волгин Н. А. Грищенко Н. Н„ Шаркон Ф. И. Социальное государство:
Учебник. — М.: Дашков и К°, 2003. — С. 42-43.                           
                                ?’* •

10

______1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у
забезпеченні…

людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод
людини є головним обов’язком нашої держави. Отже, основною метою
соціальної держави є максимальне задоволення постійно зростаючих
матеріальних і духовних потреб громадян, послідовне підвищення рівня
життя усього населення та зниження соціальної нерівності, створення
максимальних можливостей для доступу до основних соціальних благ —
якісної освіти, медичного і соціального обслуговування тощо.

Ідея соціальної держави з її орієнтацією на розвиток людини, створення
для неї гідних умов для життя дістали своє закріплення й у нормах
Загальної декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у
грудні 1948 р. У ній, зокрема, наголошується, що всі люди народжуються
вільними та рівними у своїй гідності і кожна людина повинна мати усі
права і свободи, проголошені у Декларації, без будь-яких обмежень.

Такими правами є, зокрема, визначені у ст. б Декларації економічні,
соціальні та культурні права людини, у тому числі і право на соціальне
забезпечення, на працю і вільний вибір роботи, на життєвий рівень,
необхідний для підтримки здоров’я і благополуччя, на освіту, на участь у
культурному житті тощо.

Ці ж права пізніше були відтворені й у інших важливих
міжнародно-правових актах світового та європейського рівня: Міжнародному
пакті про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966),
Європейській соціальній хартії (Рада Європи, 1961) та Переглянутій
соціальній хартії (Рада Європи, 1996).

Конституція України у розділі другому проголосила основні права і
свободи людини та громадянина, у тому числі й у соціальній сфері. При
цьому ст. 22 Основного Закону наголошує, що всі ці права і свободи
людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними, а
здійснення їх гарантується державою.

11

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

Обравши статус соціальної держави, наша країна тим самим визначила для
себе не лише проголошення основних соціально-економічних прав і свобод
громадян, а й взяла зобов’язання забезпечити їх здійснення та реалізацію
в умовах ринкової економіки. Для цього держава як гарант соціальних прав
і свобод своїх громадян проводить відповідну соціальну політику, що
представляє собою систему адміністративно-правових заходів, спрямованих
на забезпечення гарантій здійснення громадянами проголошених прав і
свобод. Основна суть цієї соціальної політики полягає у тому, що держава
з допомогою спеціальних правових механізмів, які зазвичай базуються на
відповідному економічному підґрунті, бере на себе додаткові обов’язки
для забезпечення соціального захисту тих громадян, які в силу
об’єктивних обставин неспроможні самостійно чи без підтримки держави
здійснювати свої конституційні права. Наприклад, як потенційно слабшу
ланку у трудових правовідносинах держава захищає найманих працівників,
гарантуючи їм 40-годинний робочий тиждень та мінімальний розмір оплати
праці. Особам, що втратили роботу і не можуть самостійно
працевлаш-туватися, вона сприяє у пошуку підхожої роботи і на період
безробіття гарантує виплату допомоги по безробіттю. Тим своїм
громадянам, які досягли похилого віку або з інших причин (хвороба,
каліцтво) втратили працездатність, держава зобов’язується забезпечити
виплату пенсій чи надання інших соціальних пільг для неімущих та
непрацездатних. За рахунок держави громадяни вправі реалізувати свої
соціальні права на освіту, охорону здоров’я, житло. Отже, здійснюючи
притаманну їй соціальну функцію, держава тим самим забезпечує соціальний
захист своїх громадян у сфері суспільних відносин.

Соціальний захист є одним з головних завдань соціальної держави. Більше
того, соціальний захист особи має відношення і до такої категорії, як
мораль. Вважається, що з огляду на стан соціальної захищеності особи у
суспільстві визна-

12

1.1. Соціальна сутність сучасної держави та Тіроль у забезпеченні…

чаються його моральні засади, тобто соціальний захист є своєрідним
критерієм зрілості суспільства і самої держави.

Соціальний захист у широкому значенні цього терміна являє собою окрему
ланку суспільних відносин, що існують у державно організованому
суспільстві з метою забезпечення достатніх можливостей особи для її
всебічного розвитку та нормальної життєдіяльності. Як об’єкт правового
забезпечення, ця сфера суспільних відносин є предметом регулювання
різних галузей права — адміністративного, трудового, екологічного,
соціального забезпечення, судового та ін. І Суб’єктами соціального
захисту виступають усі громадяни, а \ не лише ті, що в силу об’єктивних
обставин втратили роботу (безробітні), пенсіонери, хворі, інваліди тощо.
Проголошуючи, наприклад, право громадян на безпечне і здорове довкілля
(ст. 50 Конституції України), держава тим самим гарантує соціальний
захист кожному громадянинові, а не тільки тим, що постраждали внаслідок
техногенних катастроф. Або ж, створюючи можливості здобуття освіти своїм
громадянам, держава піклується про кожного з них, забезпечуючи гарантії
соціального захисту права на освіту (ст. 53 Конституції України).

Соціального захисту потребують особи, які працюють, займаються
підприємницькою діяльністю, служать у війську, правоохоронних органах
тощо. У разі порушення законних прав і свобод людини держава гарантує
соціальний захист ними своїх прав шляхом звернення до суду, до
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і навіть до
відповідних міжнародних судових установ чи до інших органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції
України).

Отже, соціальний захист є поняттям досить містким та широким на відміну
від іншого терміна, яким доводиться оперувати при характеристиці
соціального захисту як системи суспільних відносин і який має своє
власне значення та зміст. Йдеться про поняття соціального забезпечення.

13

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце-_________

Термін «соціальне забезпечення* вважається більш поширеним та відомим,
аніж попереднє поняття — «соціальний захист». Досить часто і на
практиці, і в літературі ці два поняття ототожнюються, що є, однак, не
зовсім правильним. Насправді ми маємо справу з двома різними за змістом
поняттями, які опосередковують собою дещо відмінні між собою суспільні
явища, котрі співвідносяться як частина і ціле.

Існують декілька варіантів наукового визначення поняття «соціальне
забезпечення». Зокрема, воно розглядається як: форма розподілу, що
гарантує громадянам нормальний рівень життєвого та культурного стандарту
понад винагороду за працю з настанням старості, втрати працездатності чи
годувальника1; система матеріального забезпечення і обслуговування
громадян за віком, через хворобу, інвалідність, безробіття, на випадок
втрати годувальника, виховання дітей та в інших випадках, передбачених
законодавством2; спосіб розподілу частки валового внутрішнього продукту
шляхом надання громадянам матеріальних благ з метою вирівнювання їхніх
особистих доходів у разі настання соціальних ризиків за рахунок засобів
цільових фінансових джерел в обсязі та на умовах, встановлених державою
для підтримання їх повноцінного соціального статусу3.

Тобто соціальне забезпечення як явище суспільного порядку трактується
доволі неоднозначно. Його називають формою, способом або системою
розподілу матеріальних благ. Очевидно, що такий неоднозначний підхід до
визначення одного й того ж поняття не може вважатися прийнятним для
подальшого його з’ясування і характеристики як об’єкта правового
регулювання. Дещо інше визначення поняття соціального забезпечення
знаходимо у працях Н. Б. Болоті-

1 Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспечению в СССР. — М.,

1986. —С. 22.

2 Батшин К. С. Право социального обеспечения. Общая часть: Учебное
пособие. —

М., 1998. —С. 7.

3 Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Право социального обеспечения России:
Учебник. —

М.:Изд-во БЕК, 2001. —С. 15.

14

_______1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у
забезпеченні…

ної. Вона, зокрема, визначає його як «організаційно-правову діяльність
держави щодо матеріального забезпечення, соціального утримання,
обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально
створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику,
внаслідок якого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не
можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців»1.

Тут уже акцент робиться не на функції держави щодо розподілу
матеріальних благ поміж особами, які цього потребують в силу об’єктивних
обставин, про що йдеться у попередніх визначеннях соціального
забезпечення, а на тому, що це є організаційно-правова діяльність
держави. Очевидно, такий підхід можна вважати більш правильним, оскільки
держава справді є неодмінним учасником відповідних суспільних відносин
та гарантом соціальних прав громадян.

Тим не менше, держава, беручи участь своїми організаційними та правовими
заходами у сфері соціальних відносин, не є єдиним їх учасником і не
здійснює своєї соціальної функції лише задля власного іміджу. Зрозуміло,
що вся її (держави) «організаційно-правова діяльність» спрямована на
забезпечення соціальних прав та інтересів інших неодмінних суб’єктів
соціального забезпечення — громадян. Тому, коли розглядати соціальне
забезпечення як суспільне явище, то необхідно виходити з того, що ми
маємо справу з певним видом суспільних відносин. І ці відносини
передбачають наявність взаємних прав і обов’язків суб’єктів з приводу
матеріального забезпечення осіб, які в силу об’єктивних обставин
втратили роботу, здоров’я, працездатність, а разом — і засоби до
існування та не можуть себе матеріально забезпечити.

Якщо соціальний захист у суспільстві досягається завдяки здійсненню
державою своєї соціальної функції і зрештою ми отримуємо певну сферу
суспільних відносин, то соціальне

1 Болотіна Н. Б. Право людини на соціальне забезпечення в Україні:
проблема термінів і понять // Право України. — 2000. — № 4. — С. 38.

15

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце.-

забезпечення — всього лиш елемент, складова соціального захисту і
окремий вид суспільних соціально-захисних відносин, які дістали назву
соціально-забезпечувальні відносини і стали об’єктом правового
регулювання.

Стаття 46 Конституції України, проголошуючи право громадян нашої держави
на соціальний захист, передбачає, що воно включає право на забезпечення
їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати
годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у
старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як бачимо, законодавець до соціального захисту відносить соціальне
забезпечення і при цьому робить наголос на окремих його видах, що
традиційно розглядаються у науковій та навчальній літературі саме як
різновиди соціального забезпечення. Однак для повного і об’єктивного
визначення соціального забезпечення важливе значення має і друга частина
цитованої статті Основного Закону. Тут, зокрема, наголошується, що «це
право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ
і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального
забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних
закладів для догляду за непрацездатними*. А отже, соціальне забезпечення
— це не тільки заходи держави як основного соціального гаранта,
спрямовані на матеріальну допомогу непрацездатним, хворим, інвалідам,
безробітним тощо, а й створення спеціальної мережі соціального
страхування з метою мобілізації коштів (страхових внесків) роботодавців,
найманих осіб для забезпечення гарантій соціального захисту громадян.
Тобто, якщо визначати відносини соціального забезпечення, то норма ст.
46 Основного Закону України цілком адекватно відображає сутність цих
суспільних відносин, з відповідними суб’єктами, об’єктами та характером
змісту. Поза сферою соціального забезпечення залишаються інші види
соціального захисту: медична допо-

16

1.1. Соціальна сумність сучасної держава та їіроль у забезпеченні…

мога і медичне страхування, соціальне житло, екологічна безпека,
обов’язкова освіта, соціальне партнерство тощо.

Таким чином, соціальне забезпечення можна визначити як систему
суспільних відносин для створення завдяки мережі соціального
страхування, бюджету та іншого фінансування достатніх умов для життя і
діяльності осіб, які з незалежних від них обставин втратили засоби до
існування.

Визначення соціального забезпечення саме як системи суспільних відносин
має не лише теоретичне, а й важливе прикладне значення. З огляду на
необхідність створення належних гарантій додержання прав громадян у
сфері соціального захисту населення соціальне забезпечення як
самостійний вид суспільних відносин об’єктивно потребує своєї
законодавчої регламентації, тобто цілком закономірно стає об’єктом
правового регулювання. У правничій літературі такі відносини дістали
назву соціально-забезпечувальні відносини.

Теоретичні засади формування системи соціально-забез-печувальних
відносин вперше дослідив В. С. Андрєєв. У 1966 р. він, з огляду на тоді
ще радянську систему соціального забезпечення, обґрунтував особливості
цих відносин: 1) аліментарний характер; 2) специфічний суб’єктний склад
(громадяни та державні органи); 3) фінансове джерело — суспільні фонди;
4) підстава виникнення — особа не працює через непрацездатність або
звільнена державою від цього обов’язку1.

Згодом у галузевій правовій літературі з’явилось декілька концепцій
обґрунтування сфери соціально-забезпечувальних відносин, кожна з яких
доводила необхідність формування на їх основі окремої галузі права.
Найбільш відомими вважаються чотири концепції: непрацездатності,
соціальної аліментарності, індивідуальної форми розподілу та соціального
ризику.

Андрєєв В. С. Конституционньїе основьі советского права социального
обеспе-чения // Вопросьі теории и практики социального обеспечения. —
М.: НИЙ труда, 1978. — С. 7-8.

17

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце—________

Автори концепції непрацездатності В. С. Андрєєв, Я. М. Фотель виходили з
того, що відносини соціального забезпечення — це відносини щодо надання
допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним громадянам.
Непрацездатність розглядалась ними як неспроможність людини самостійно
здійснювати суспільно-корисну діяльність за станом здоров’я, за віком та
з інших причин.

Ця концепція була однією з найперших, а тому цілком закономірно, що в
сучасних умовах вона не зовсім повно відображає систему
соціально-забезпечувальних відносин. Адже за рахунок соціальних фондів
також здійснюється фінансування соціальних виплат і працездатним
громадянам. Зокрема, ця теорія залишає поза сферою
соціально-забезпечувальних відносин ті з них, що стосуються забезпечення
сімей з дітьми державними допомогами; надання населенню субсидій,
матеріальної адресної допомоги малозабезпеченим сім’ям, допомоги по
безробіттю тощо.

Концепція соціальноїаліментарності (А. Д. Зайкін, Р. І. Іванова)
базується на тому, що соціально-забезпечувальні відносини мають
аліментарний характер, тобто матеріальне забезпечення та послуги за
рахунок державних позабюджетних фондів соціального призначення,
державного чи місцевих бюджетів здійснюється безоплатно та поза зв’язком
з трудовою діяльністю чи сплатою страхових внесків, безеквівалент-но,
але з урахуванням трудового (страхового) стажу, чи частково
нееквівалентно, як правило, на недоговірній основі.

Незважаючи на те, що соціальна аліментарність все ще є переважаючою,
вона тим не менше не може бути визначальною ознакою
соціально-забезпечувальних відносин, а тому її не можна покласти в
основу виокремлення останніх з-поміж інших суспільних відносин
соціального захисту. Спираючись на концепцію соціальної аліментарності,
не можна обґрунтувати, наприклад, природу відносин по наданню державних
допомог та відносин у сфері державної форми навчання.

18

______1.1. Соціальна сутність сучасної держави та її роль у
забезпеченні…

За концепцією індивідуальної форми розподілу (В. Ш. Шай-хатдінов)
відносинами соціального забезпечення вважаються нідносини щодо
безпосереднього матеріального (грошового) набезпечення конкретного
громадянина (наприклад, надання пенсії). Але таке обґрунтування відносин
соціального забезпечення теж не беззаперечне. Індивідуальна форма
розподілу не може бути визначальною при з’ясуванні
соціально-забезпечувальних відносин, оскільки одним із видів соціального
забезпечення вважається також соціальне обслуговування. А воно зазвичай
передбачає колективні форми споживання соціальних фондів (сюди належать:
соціальне обслуговування громадян у будинках-інтернатах, будинках для
людей похилого віку тощо), а отже, зрозуміло, що форма споживання
(індивідуальна чи колективна) не може бути визначальною при виділенні
соціально-забезпечувальних правовідносин.

І, нарешті, остання концепція визначення соціально-забезпечувальних
відносин базується на доволі поширеній тепер теорії соціального ризику.
Більшість вчених у сучасній галузевій літературі (Н. Б. Болотіна, О. Є.
Мачульська, В. Д. Роїк) вважають, що саме соціальні ризики — події,
внаслідок яких особа втрачає засоби до існування через незалежні від неї
обставини1, є тим визначальним критерієм, завдяки якому можна найбільш
повно і об’єктивно окреслити сферу соціально-забезпечувальних відносин.

Такий підхід до визначення соціально-забезпечувальних відносин, з огляду
на об’єктивний характер тих критеріїв (соціальні ризики), які покладені
в основу виникнення у особи права на соціальне забезпечення, можна
вважати найбільш прийнятним для характеристики одного з важливих видів
суспільних відносин, що складаються у сфері соціального захисту
населення. Разом з тим, потрібно мати на увазі, що соціальне
забезпечення як суспільні відносини щодо матеріальної підтримки осіб,
які зазнали соціального ризику

1 Детальніше про соціальні ризики див. у розділі 6 цього навчального
посібника^* 1

19

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

(події), полягають у виплаті пенсій, допомог, наданні пільг і соціальних
послуг, в основі свого існування мають конкретні, визначені
законодавством обставини (дії), а учасниками таких відносин виступають,
крім того, спеціалізовані страхові фонди, державні органи, комунальні та
приватні заклади, що покликані надавати допомогу та догляд таким особам.
Тому соціально-забезпечувальні відносини не можна визначати лише з
огляду на соціальні ризики, які лежать в основі виникнення у особи права
на соціальне забезпечення. Фактично такі відносини матимуть місце при
здійсненні (реалізації) особою цього права на соціальне забезпечення.

1.2. Предмет права соціального забезпечення

Відомо, що право як система загальнообов’язкових норм існує для
врегулювання відносин, які об’єктивно складаються у
соціально-організованому суспільстві між людьми, державними органами,
юридичними особами та іншими їх учасниками. Тим не менше, право не може
і не повинно регулювати всі без винятку відносини чи соціальні стосунки
членів суспільства. Чимало з них впорядковується за допомогою інших
соціальних норм і правил, котрі є відмінними від правових норм. До таких
належать звичаєві норми, норми моралі, корпоративні правила тощо. Тобто
на кожному конкретному етапі розвитку суспільства сфера застосування
правових норм для регулювання суспільних відносин може змінюватися.
Більше того, самі суспільні відносини є доволі динамічним соціальним
явищем. Одні з них існують від зародження соціально-організованого
суспільства і до його найвищих форм розвитку, інші — зникають після
спливу певного часу, а ще інші, навпаки, — з’являються на більш пізніх
етапах розвитку суспільства. Саме до останніх можна зарахувати відносини
щодо соціального захисту, які достатньо виразно постали лише з появою
ринкових капіталістичних відносин і необхідністю використання найманої
праці. У зв’язку з цим виникла потреба впорядкувати стосунки між
капіталом та трудящими, і держава взяла на себе обов’язок

20

1.2. Предмет права соціального забезпечення

оахисту інтересів слабшої ланки цих відносин — найманих працівників.

Суспільні інтереси, які і є тими рушіями, що визначають потреби
суспільного розвитку, значно пізніше, вже у XX ст., зумовили
необхідність появи у системі відносин соціального захисту окремого їх
різновиду — відносин соціального забезпечення. І цілком закономірно, що
ці відносини так само потребували свого юридичного впорядкування, тобто
підпадали під сферу правового регулювання. їх правовий характер не лише
досить виразно проявлявся в індивідуальних інтересах членів суспільства,
а й відображав загальносоціальні інтереси. При цьому взаємні інтереси
учасників цих відносин могли найбільш повно реалізуватися за умови, коли
кожен із них погоджувався на певне ущемлення власних інтересів заради
задоволення інтересів іншого. Крім того, згода учасників відносин
соціального забезпечення виконувати певні правила, з огляду на “їх
обов’язковість, у разі необхідності може бути посилена застосуванням
державного примусу.

Якщо врахувати, що завдяки цим ознакам визначається сфера правового
регулювання, то зрозуміло, що відносини соціального забезпечення
виступають об’єктом нормативного впливу і формують таким чином предмет
окремої галузі права — права соціального забезпечення.

Про право соціального забезпечення як самостійну галузь права почали
згадувати в середині 60-х років минулого століття. Вважається, що на
теренах колишнього Радянського Союзу найбільш повно ідею самостійності
цієї галузі обґрунтував В. С. Андрєєв1.

За останні півстоліття відносини соціального забезпечення зазнали
суттєвих змін, і закономірно, що це не могло не позначитися на
визначенні предмета права соціального забезпечення. Ці відносини набули
ще більш вираженого соціального характеру. На зміну планово-розподільчій
си-

Болотіна Н.Б. Вказ. праця.

21

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

стемі матеріального забезпечення непрацездатних та членів їх сімей, де
провідну роль відігравала держава в особі своїх уповноважених органів,
прийшли нові, більш сучасні форми соціального захисту прав громадян, які
базуються на соціальному страхуванні. Останнє передбачає активну участь
у фінансуванні соціальних виплат не лише держави, а й роботодавців та
самих найманих працівників. Відповідно, право соціального забезпечення
як самостійна галузь ще міцніше утвердилось на чільних позиціях системи
права України.

При визначенні предмета права соціального забезпечення необхідно мати на
увазі, що крім соціально-забезпечувальних відносин, які за своїм складом
не є однорідними, до сфери правового регулювання цієї галузі входять ще
деякі самостійні види суспільних відносин, які покликані забезпечити
існування соціально-забезпечувальних відносин. Такими, зокрема, є
соціально-страхові відносини та відносини, пов’язані із встановленням
юридичних фактів, що є підставою для реалізації особою права на
соціальне забезпечення. Останні прийнято називати процедурними
відносинами.

Процедурними відносинами у сфері соціального забезпечення вважаються
такі відносини, які виникають та існують при визначенні і встановленні
юридичних фактів, що є необхідними для існування матеріальних відносин
соціального забезпечення.

Окрім процедурних відносин, деякі вчені до предмета права соціального
забезпечення включають також відносини процесуального характеру, які
виникають при захисті права на соціальне забезпечення у судах1. Та
очевидно, що процесуальні відносини з приводу захисту права на пенсію,
матеріальну допомогу чи інший вид соціального забезпечення за своїм
характером нічим особливим не відрізняються, наприклад, від аналогічних
відносин щодо захисту у суді трудових прав. А тому за своєю юридичною
природою такі відно-

^ЗахаровМ. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 66.

22

1.2. Предмет права соціального забезпечення

сини, напевно, все ж мають знайти місце у системі відповідних
процесуальних галузей права.

Що ж до процедурних відносин, то їх значення для предмета права
соціального забезпечення є досить вагомим. Адже порушення процедури при
встановленні юридичних фактів, необхідних для виникнення матеріальних
відносин, може призвести до відмови у призначенні того чи іншого виду
соціального забезпечення.

Процедурні відносини за своїм характером подібні до процесуальних
відносин, оскільки передбачають певний порядок послідовних дій,
спрямованих на встановлення обставин, що мають істотне значення для
функціонування фактичних матеріальних відносин. Процес з’ясування
відповідних обставин передбачає дотримання певної процедури при
встановленні юридичних фактів. Однак процедура для процесу — це лише
засіб досягнення очікуваного результату. Тому процесуальні відносини
передбачають існування певних обов’язкових стадій розгляду справи, кожна
з яких відбувається за встановленою процедурою. Послідовність дотримання
порядку вирішення справи за усіма стадіями є неодмінною умовою
процесуальних відносин. Крім того, на котрійсь із стадій цих відносин
обов’язково повинен з’явитися суд як основний їх учасник.

Що стосується процедурних відносин, в тому числі й у Сфері соціального
забезпечення, то вони зазвичай не містять якихось визначених стадій,
передбачають спрощений порядок встановлення фактів, і оцінка їх
здійснюється не судом, а іншими уповноваженими на те органами. Тому
процедурні відносини (а вони є характерними і для адміністративного,
земельного, трудового та деяких інших галузей права) доповнюють
переважно систему матеріальних відносин, які формують предмет
відповідної галузі права. Отже, процедурні відносини щодо встановлення
юридичних фактів та реалізації права на соціальне забезпечення належать
до предмета права соціального забезпечення і доповнюють тим са-

23

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

мим соціально-забезпечувальні відносини, що, як вже було зазначено,
становлять основу предмета цієї галузі.

Важливу роль у структурі предмета права соціального забезпечення
відіграють соціально-страхові відносини. Вони традиційно доповнювали
соціально-забезпечувальні відносини, але фактично тільки з кінця
минулого століття їм, як і належить, було надано у нашій державі статус
відносин соціального захисту. Після ухвалення 14 січня 1998 р. Основ
законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування та низки законів щодо соціального страхування1 окремих видів
соціального забезпечення2 соціально-страхові відносини стали невід’ємною
частиною предмета вітчизняного права соціального забезпечення.

Соціально-страховими вважаються відносини, які існують у сфері
загальнообов’язкового державного соціального страхування, щодо
організації соціального страхування, утворення соціальних страхових
фондів, формування коштів останніх та розподілу цих коштів між особами,
котрі потребують соціального забезпечення.

Дуже часто соціально-страхові відносини за своїм характером нагадують
фінансові чи адміністративні відносини (система загальнообов’язкових
зборів на соціальне страхування, управління фондами
загальнообов’язкового соціального страхування тощо). Однак юридична
природа цих відносин така, що ефективності правового регулювання у сфері
загальнообов’язкового державного соціального страхування можна
об’єктивно досягти лише за умови належності їх до сфери права
соціального забезпечення.

Галузевий характер соціально-страхових відносин не менш виразно
проявляється і в тому, що їх існування зумовлено необхідністю створення
достатніх можливостей для

1 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 23. — Ст. 121.

2  Закони України «Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування на

випадок безробіття», «Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

24

1.2. Предмет права соціального забезпечення

реалізації громадянами свого конституційного права на соціальне
забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати
працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних причин, а
також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Тобто ці
відносини логічно доповнюють соціально-забезпечувальні відносини.

Існує, щоправда, проблема із визначенням юридичної природи відносин, що
складаються у сфері недержавного соціального страхування. Суб’єктами
такого страхування виступають приватні пенсійні фонди, недержавні
соціальні заклади, роботодавці, фізичні особи. Держава ж, яка на
законодавчому рівні встановлює недержавне пенсійне страхування чи
страхування від нещасного випадку, бере під свій контроль діяльність
таких страхових фондів і тим самим стає учасником відповідних відносин.
Тому відносини недержавного соціального страхування мають подвійний
характер: за винятком тієї їх частини, що належить до сфери цивільного
права, решта стосується предмета права соціального забезпечення.

Як уже зазначалося, соціально-забезпечувальні відносини, що виступають
основою (ядром) предмета права соціального забезпечення, теж не є
однорідними і поділяються на декілька відносно самостійних видів
суспільних відносин. Спільним, що їх об’єднує в одну групу і завдяки
чому вони розглядаються як єдиний вид суспільних стосунків, є визначені
законом соціальні ризики, з настанням яких у особи виникає право на
соціальне забезпечення1.

Зміст права на соціальний захист, що проголошується у ст. 46 Конституції
України, дає підстави для виділення у структурі
соціально-забезпечувальних відносин трьох окремих їх різновидів:
пенсійних відносин; відносин щодо надан-

Соціальні ризики також лежать в основі виникнення права на медичну
допомогу та деяких інших соціально-економічних прав {права на безпечне
для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням
цього права шкоди). Але відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією
громадянами цих прав, автори схильні віднести до предмета медичного та
екологічного права. Детальніше про це див. у наступних розділах цього
навчального посібника.

25

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

ня матеріальних допомог та відносин щодо надання соціальних послуг.

Необхідно зазначити, що кожен із цих різновидів
соціально-забезпечувальних відносин може бути поділений на певні
підвиди, а в структурі останніх можна виділити ще дрібніші, але
порівняно самостійні групи суспільних відносин.

Пенсійні відносини поділяються, зокрема, на відносини щодо пенсійного
забезпечення за рахунок соціального страхування та відносини щодо
пенсійного забезпечення з державного бюджету, яке застосовується до
окремих категорій громадян.

Відносини щодо пенсійного забезпечення за рахунок соціального
страхування являють собою сукупність таких відносин, як: відносини щодо
пенсій за віком, по інвалідності, у зв’язку із втратою годувальника.

Серед відносин щодо надання матеріальних допомог можна виділити:
відносини, пов’язані з наданням допомог у зв’язку з безробіттям;
відносини щодо надання допомог у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю;
відносини щодо забезпечення допомогами сімей, які мають дітей; відносини
з приводу надання допомог на поховання та ін.

Таке доволі багате розмаїття відносин соціального забезпечення або, як
зазвичай їх називають, — соціально-забезпечувальних відносин, не впливає
на характер їх правової природи, яка зумовлена сутністю соціального
захисту громадян як одного з обов’язків і завдань соціальної держави.
Разом з відносинами соціального страхування та процедурними відносинами
вони становлять якісно однорідну групу суспільних відносин, що існують у
життєво важливій сфері суспільства і формують тим самим предмет
правового регулювання самостійної галузі права — права соціального
забезпечення.

Отже, предметом права соціального забезпечення є комплекс якісно
однорідних суспільних відносин, що існують у сфері соціального
забезпечення осіб, які зазнали соціального ризику
(соціально-забезпечувальні відносини), а та-

26

І

1.3. Методи права соціального забезпечення

кож пов’язані з ними процедурні та соціально-страхові відносини.

1.3. Методи права соціального забезпечення

Важливе значення для характеристики будь-якої галузі права, крім
предмета правового регулювання, має і метод, тобто специфічний спосіб
впливу держави (законодавця) на відповідні суспільні відносини. Зазвичай
такий вплив здійснюється за допомогою правових норм та інших юридичних
засобів1. Вважається, що метод, так само як і предмет, є визначальними
критеріями, які впливають на побудову системи права, оскільки з їх
допомогою можна відмежувати одну галузь права від іншої. Та насправді ці
два чинники не є рівнозначними для об’єднання юридичних норм в окрему
галузь. Основна роль належить предмету правового регулювання. Він є
первинним і визначальним критерієм поділу системи права і формування
галузі права. Метод, на відміну від предмета, — всього лиш додатковий
критерій. Він є похідним від предмета, визначається характером
суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання, і
значною мірою залежить від законодавця, який, фіксуючи у Правових нормах
різні за своїм значенням приписи, визначає способи впливу на поведінку
людей та інших учасників суспільних відносин.

Проте більш суттєво на характер методу впливають самі суспільні
відносини, які формують предмет регулювання. Наприклад, при
рівноправності учасників відносин використовується один метод правового
регулювання, а якщо у відносинах учасники є нерівними і один з них має
владні повноваження щодо іншого — метод регулювання відрізняється від
попереднього.

У теорії права, у зв’язку з цим, виділяють два основні методи правового
регулювання: диспозитивний та імперативний.

1 І’абінович, 17. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч.
посіб. — К.: Атіка, 2001. —С. 119.

27

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

Диспозитивний (децентралізований) метод передбачає взаємну координацію
цілей та інтересів учасників суспільних відносин. Він характерний для
галузей права, що належать до сфери приватного права.

Імперативний (централізований) метод регулювання суспільних відносин
базується на субординації учасників цих відносин. Завдяки йому
регулюються відносини, у яких пріоритетними визнано загальносоціальні
інтереси. У державно-організованому суспільстві загальносоціальні
інтереси виражає передусім держава, яка здійснює централізоване
управління соціальними процесами. Вона наділяє учасників цих відносин
владними повноваженнями, які вони використовують в інтересах усього
суспільства.

Вже із загальної характеристики цих двох методів, що їх прийнято
виділяти в теорії права, стає зрозумілим, що ознаки, які характеризують
імперативний метод, найбільше відповідають сутності
соціально-забезпечувальних відносин. Тому цілком закономірно, що саме
імперативний метод використовується правом соціального забезпечення для
врегулювання тих суспільних відносин, що формують його предмет.

Однак не можна обмежитися лише констатацією того, що методом права
соціального забезпечення є імперативний метод, оскільки його
характеристика при цьому буде неповною. Адже методів правового
регулювання існує лише два, а галузей права — понад півтора десятка і
кожна з них формується на базі певної групи достатньо самостійних
суспільних відносин, що різняться і за змістом, і за суб’єктним складом,
і за іншими ознаками. За цих умов не менш важливим для ефективності
правового регулювання є спосіб впливу на суспільні відносини, який
застосовує законодавець.

Розрізняють три основні способи поведінки учасників суспільних відносин:
чинити тільки так (припис); так не чинити (заборона); чинити так, як
вважають за потрібне (дозвіл)1. Кожен із цих способів поведінки
знаходить своє

‘Лившиц Р. 3. Теория права: Учебник. — М., 1994. — С. 96.

28

!

1.3. Методи права соціального забезпечення

відображення у нормі права, яка визначає вчинки учасників суспільних
відносин. І залежно від набору комбінацій зазначених способів та від
того, які з них переважають у правових нормах, визначається метод
правового регулювання. Наприклад, для імперативного методу характерним є
переважання приписів, а для диспозитивного — дозволів. Спосіб заборон
може проявлятися і у першому, і в другому випадках і тим самим впливати
на специфіку методу окремої галузі права.

Загалом, імперативний та диспозитивний методи застосовуються у поєднанні
і є фактично наскрізними для усіх галузей права. Тим не менше, як
зауважує С. С. Алексєєв, «галузеві методи не можна звести до
найпростіших прийомів. Кожен галузевий метод як складне, багатогранне
правове ивище виражає особливий юридичний режим регулювання, який існує
лише у конкретному нормативному матеріалі і тісно пов’язаний з
відповідною групою суспільних відносин — предметом правового
регулювання»1. Тому для характеристики методу кожної конкретної галузі
застосовують додаткові юридичні ознаки, завдяки яким проявляється
специфіка тих суспільних відносин, які формують її предмет. Такими
ознаками є: характер юридичних фактів, що виступають підставами для
виникнення правових відносин; правове становище суб’єктів правовідносин;
характер встановлення прав та обов’язків; характер юридичних засобів
впливу для забезпечення виконання зобов’язань (санкції).

Передбачаючи загалом імперативний характер методу права соціального
забезпечення, в якому переважають нор-ми-приписи, поглянемо, яким чином
впливають на специфіку методу додаткові ознаки. При цьому не варто
забувати, що предмет права соціального забезпечення формують декілька
видів самостійних відносин: соціально-забезпечу-иальні,
соціально-страхові та процедурні. А тому названі ознаки можуть
по-різному проявлятися щодо кожного із них

‘ Алексєєв С7с. Теория права. — X.: Изд-во БЕК, 1994. — С. 157.

29

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…_________

і тим самим комплексно впливати на специфіку методу правового
регулювання.

Характер юридичних фактів, що виступають підставами для виникнення
правових відносин1.

Найбільш суттєво ця ознака методу проявляється стосовно
соціально-забезпечувальних правовідносин, які становлять ядро предмета.
І це, зрештою, характеризує усі галузі соціального права. В основі
правовідносин за правом соціального забезпечення лежать соціальні права
людини. Вони хоч і не породжують безпосередні правовідносини, але саме
факт юридичного проголошення цих прав презюмує появу в перспективі
правовідносин щодо кожного з них. Тобто держава, встановлюючи в
імперативному порядку приписи — гарантувати, надати, сплатити,
забезпечити тощо, визначає спосіб реалізації громадянами своїх прав на
соціальне забезпечення.

Ще однією обставиною, яка досить суттєво впливає на характер методу
права соціального забезпечення, є те, що реалізація права на соціальний
захист можлива, як правило, тільки з настанням обставин, незалежних, як
правило, від волі людини (подій), так званих соціальних ризиків —
смерті, каліцтва, хвороби, втрати роботи та ін. Але ці соціальні ризики
не породжують фактичних правовідносин. Вони лише є підставою для
звернення заінтересованої особи до уповноважених органів про призначення
їй відповідного виду соціального забезпечення. Без такого звернення
особи матеріальне забезпечення не надаватиметься. І, нарешті,
завершальною ланкою у цій низці обставин, яка стане підставою для
виникнення відносин соціального забезпечення, є

1 Відзначаючи цю ознаку методу правового регулювання (юридичні факти),
деякі вчені акцентують увагу не лише на підставах виникнення
правовідносин, а й на відповідних підставах зміни та припинення їх.
Однак при характеристиці методу зосереджуються переважно тільки на
підставах виникнення, залишаючи поза увагою інші юридично значимі факти
(див., напр.: Иосифиди Д. Г. Право социального обеспечения Российской
Федерации: Учебн. для вузов. — М.: Право и государство, 2003. — С.
24-25). Очевидно, що це не випадково, адже насправді специфіка методу
виражається тільки фактами, які лежать в основі виникнення
правовідносин. Юридичні факти, що змінюють чи припиняють правовідносини,
залежать від попередніх, а тому не є визначальними для методу.

ЗО

1.3. Методи права соціального забезпечення

рішення компетентного державного органу про призначення того виду
соціального забезпечення, на який претендує особа. Схематично виникнення
соціально-забезпечувальних відносин виглядає таким чином:

Право на соціальне забезпечення

Соціальний – ризик

Звернення

особи

(її волевиявлення)

Рішення компетентного – органу про призначення матеріального
забезпечення

Соціально-страхові відносини, що теж є предметом права соціального
забезпечення, мають підставами своєї появи юридичні факти, які
випливають із імперативних приписів про обов’язкову реєстрацію
страхувальників та обов’язкову сплату ними страхових внесків. Цей аспект
методу є домінуючим для соціально-страхових відносин. Тим не менше,
система загальнообов’язкового державного соціального страху-ішиня
допускає можливість також добровільного соціального страхування певних
категорій фізичних осіб. А отже — підставами виникнення
соціально-страхових правовідносин може бути добровільний вступ до них
фізичних осіб і набуття у зв’язку з цим статусу і страхувальників, і
застрахованих осіб.

Що ж до процедурних правовідносин, які пов’язані із истановленням
юридичних фактів, то вони лише доповнюють соціально-забезпечувальні
правовідносини і є типовим иидом адміністративних (управлінських)
правовідносин, мри цьому суттєво не впливають на характер методу права
соціального забезпечення.

Правове становище суб’єктів правовідносин. Така додаткова ознака методу
правового регулювання, на перший погляд, навряд чи матиме вплив на
визначення його специфіки, оскільки саме з огляду на правове становище
суб’єктів правових відносин прийнято виділяти два основні мотоди
правового регулювання. Нагадаємо: якщо учасники рівноправні, то метод
має диспозитивний характер, а якщо один з них має владні повноваження
щодо іншого, то в наявності — імперативний метод.

31

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

Тим не менше, з’ясування цієї додаткової ознаки не може вважатися
зайвим, оскільки диспозитивні чи імперативні відносини самі по собі не є
однорідними і специфіка рівноправності чи підпорядкованості
(субординації) може по-різному проявлятися щодо певної групи суспільних
відносин. Підпорядкованість (субординація) учасників адміністративних,
кримінальних, фінансових, земельних правовідносин є неоднаковою.
Аналогічно, правове становище учасників соціально-забезпечувальних
правовідносин має свою специфіку, яка істотно впливає на характер
імперативного методу права соціального забезпечення.

Загалом, коли стверджується, що «правове становище суб’єктів
правовідносин соціального забезпечення має таку особливість, що між ними
немає ні відносин рівності, ні відносин субординації»1, то складається
враження, що ми маємо справу не з правовим явищем (правовідносинами), а
з таким видом соціальних стосунків, які не потребують правового
регулювання. Очевидно, що це не так. У соціально-забезпечувальних
правовідносинах, як це і належить відносинам імперативного характеру,
суб’єкти перебувають у підпорядкуванні один стосовно іншого. Але їх
підпорядкування (субординація) все ж відрізняється від класичної
субординації, що властива, наприклад, адміністративному праву.

Якщо в управлінських (адміністративних) правовідносинах субординація
суб’єктів майже завжди одностороння і держава та її органи мають владні
повноваження щодо інших учасників правовідносин, то у
соціально-забезпечувальних правовідносинах субординація суб’єктів
виглядає дещо інакше. Тут держава і її органи виступають зобов’язаними
суб’єктами стосовно інших основних учасників цих відносин, які наділені
правом вимагати відповідної поведінки від них. Така субординація
спостерігається вже на етапі так званих абсолютних правовідносин, коли
держава, проголосивши відповідні соціальні права, бере на себе зо-

1 Иосифиди Д. Г. Вказ. праця. — С. 29.

32

_____________________________1.3. Методи права соціального забезпечення

бов’язання забезпечити реалізацію їх потенційними суб’єктами при
настанні соціального ризику. Класичний варіант субординації
адміністративного характеру властивий лише процедурним правовідносинам,
які виникають при потребі встановлення юридичних фактів, що мають
юридичне значення для виникнення матеріальних правовідносин. У цих
відносинах державні органи мають владні повноваження і ннраві вимагати
від осіб, що претендують на соціальне забезпечення, відповідних
документів та вчинення ними певних дій.

Фактичні соціально-забезпечувальні правовідносини позначені
субординацією, що є аналогічною абсолютним право-иим відносинам.
Уповноважені державні органи виступають тут зобов’язаними суб’єктами, і
їх діяльність врегульована на основі категоричних приписів. Вони не
вправі на власний розсуд вирішувати, призначати (виплачувати) чи не
призначати (не виплачувати) певний вид соціального страхування. Отже, у
соціально-забезпечувальних правовідносинах правове становище суб’єктів є
відмінним від класичного адміністративного варіанта субординації
(підпорядкування). Належним, зобов’язаним суб’єктом виступають держава
та її органи, що уповноважені здійснювати забезпечення соціальних прав
громадян. Такий варіант субординації є результатом проголошення державою
соціальних прав та здійснення мою соціальних функцій.

Характер встановлення прав та обов’язків. Імперативний мотод правового
регулювання, як уже зазначалося, має й Іншу назву — централізований.
Тому, зрозуміло, що за такої назви може йтися лише про централізоване
встановлення прав і обов’язків суб’єктів, а на виявлення якихось
додатко-их ознак, характерних для методу права соціального забезпечення,
годі сподіватися. Тим не менше, специфіка предме-цієї галузі позначилася
і на юридичній природі правил, які гулюють соціально-забезпечувальні
відносини. Зрозуміло, о умови, порядок, види соціального забезпечення
визначався законами і не можуть бути змінені на договірному

1141

33

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

рівні. Однак у соціально організованому суспільстві реалізація
соціальних прав неможлива без залучення до участі у формуванні правових
інститутів усіх соціальних партнерів — держави, роботодавців та
профспілок. Тому генеральна, галузеві та регіональні угоди, що
ухвалюються за взаємної згоди усіх соціальних партнерів, містять
спеціальні договірні норми, спрямовані на поліпшення прав і обов’язків
суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин.

Договірне регулювання можливе і на рівні колективного договору.
Роботодавці та профспілки, що представляють інтереси найманих
працівників, вправі передбачити у колективному договорі підвищені
розміри допомог сім’ям з дітьми, допомог одиноким матерям тощо.

Фактично у сфері договірного регулювання перебувають відносини, що
визначають умови матеріального забезпечення поза державною системою
соціального забезпечення.

Отже, встановлення прав і обов’язків учасників
соціально-забезпечувальних правовідносин відбувається переважно на
централізованому рівні, хоч допускається застосування і договірних норм,
які ухвалюються в результаті соціально-партнерських стосунків.

Характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання
зобов’язань. Цю додаткову ознаку іноді називають — санкції. І у такому
варіанті намагаються показати наявність самостійних санкцій, що
використовуються для захисту порушених прав учасників правових відносин.
Однак санкції за своєю юридичною природою не є численними, і вони
властиві тільки для деяких самостійних галузей права: адміністративного,
кримінального, цивільного, трудового, фінансового і деяких інших.
Натомість чимало галузей права не мають своїх власних санкцій, а тому
при необхідності захисту порушених прав суб’єктів правовідносин
використовують засоби впливу (санкції), що містяться в інших галузях
права. Право соціального забезпечення саме і належить до таких галузей.
Основними способами впливу на порушників соціально-забезпечувальних
правовідносин вважаються

34

1.4, Система (структура) права соціального забезпечення

санкції адміністративної та майнової відповідальності. При цьому заходи
юридичної відповідальності в основному застосовуються лише щодо
громадян, які є носіями суб’єктивних Прав, або щодо їх страхувальників
(роботодавців). Відповідальність державних страхових фондів і державних
органів, що надають соціальне забезпечення громадянам, не передбачена.
Тому для забезпечення виконання ними своїх обов’язків перед
застрахованими особами використовуються традиційні методи оскарження дій
державних органів і страхових фондів до вищих органів або до суду. Як
бачимо, для лпхисту порушених прав учасників соціально-забезпечувальних
правовідносин використовується відповідний набір засобів, властивих
імперативному методу правового регулювання.

З’ясувавши, таким чином, специфіку прояву додаткових ознак методу
правового регулювання стосовно соціально-забезпечувальних правовідносин,
можемо сформулювати визначення методу права соціального забезпечення.

Отже, метод права соціального забезпечення має імперативний характер, що
зумовлений реалізацією громадянами права на соціальне забезпечення та
соціальними ризиками, які лежать в основі правовідносин, передбачають
підпорядкованість держави та її органів, централізоване, в основному,
встановлення прав і обов’язків суб’єктів, а також
адміністративно-судовий захист порушених прав.

1.4. Система (структура) права

соціального забезпечення                                               й

Право соціального забезпечення як окрема галузь права — сукупність
правових норм, покликаних регулювати якісно однорідну групу суспільних
відносин. При цьому така сукупність правових норм не є якоюсь хаотичною,
безсистемною і такою, що позбавлена певної внутрішньої організації.
Норми права, які формують галузь права, розташовуються у певному
порядку, який об’єктивно зумовлений характером суспільних відносин.
Тобто система будь-якої галузі права —

35

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце…

це зумовлене характером суспільних відносин внутрішнє розташування
правових норм усередині галузі.

Норма права вважається найдрібнішим структурним елементом системи
будь-якої галузі права. Та зазвичай суспільні відносини, які формують
предмет правового регулювання, за своїм характером не є однорідними. А
це дає підстави виділяти всередині кожної з галузей права відносно
стійкі групи правових норм, які забезпечують регулювання відповідних
груп однорідних суспільних відносин. Вони відомі як інститути права або
правові інститути. Зрозуміло, що й у структурі системи права соціального
забезпечення можна виділити галузеві правові інститути, які об’єднують
близькі за змістом і характером правові норми.

Усі правові інститути залежно від того, чи вони містять норми, які є
визначальними для всієї галузі права і мають вплив на увесь комплекс
суспільних відносин, що формують предмет правового регулювання, чи їх
дія обмежується лише певним видом суспільних відносин, в теорії права
прийнято поділяти на загальні інститути та спеціальні.

Такий загальнотеоретичний підхід до розподілу правових інститутів за їх
значенням для конкретної галузі права дає підстави для виділеня в
системі права соціального забезпечення Загальної і Спеціальної частин1.
Відповідно, кожна із цих частин містить властиві їй правові інститути, а
останні, у свою чергу, складаються з норм права, які є найнижчою
(найдрібнішою) ланкою внутрішньої структури галузі права.

1 У російській правничій літературі при характеристиці системи галузі
права поряд із Загальною частиною виділяють «Особенную часть», а не
«Специальную». Видається, що ті вітчизняні автори, які услід за
росіянами поділяють галузі національного права на Загальну та Особливу
частини, не зовсім послідовнішу використанні української термінології.
Річ у тім, що українське «особливий» відповідає російському «особенньїй»
і «особьш», де «особьій* — це щось надзвичайне. Тому норми, які
регулюють певні однорідні види суспільних відносин, що мають специфічні
особливості, найкраще об’єднати у Спеціальну, а не Особливу частину.

36

_________'”;? 1-4- Система (структура) права соціального забезпечення

Отже, система права соціального забезпечення — це зумовлена характером
суспільно-забезпечувальних та пов’язаних з ними відносин внутрішня
структура галузі права, яка виражається у розподілі всіх норм за
правовими інститутами, що залежно від їх значимості формують Загальну та
Спеціальну частини.

Схематично система права соціального забезпечення може Лути виражена
таким чином:

Право соціального забезпечення — • галузь права

— Спеціальна частина                  І

Розподіл правових інститутів за Загальною та Спеціальною частинами у
галузевій юридичній літературі прийнято иизначати з огляду на структуру
основного нормативного акта, яким переважно є кодекс. Право ж
соціального забезпечення належить до тих небагатьох галузей вітчизняного
пранії, які не мають свого кодифікованого акта. Правові норми, котрі
регулюють соціально-забезпечувальні та пов’язані з ними відносини,
містяться у законах та інших нормативних нктах, що здійснюють правову
регламентацію певних груп суспільних відносин. Об’єднання цих актів у
єдину систему відбувається фактично на основі галузевої інкорпорації
правових норм. Тому при визначенні місця того чи іншого інституту права
у структурі права соціального забезпечення, а от-

37

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його місце…

же — і приналежність його до Загальної чи Спеціальної частини, крім
об’єктивних чинників, використовуються й і суб’єктивні критерії. Йдеться
передусім про наукове обґрун- І тування розміщення відповідного
інституту права у певному 1 місці системи права соціального
забезпечення.                           1

У навчальній літературі, зокрема, точиться дискусія щодо 1 сформованості
Загальної частини права соціального і забезпечення. Російські вчені М.
Л. Захарові Є. Г. Тучкова, | азнимийД.Г. Іосіфіді вважають, що на
сьогодні формуван- І ня цієї частини ще не завершене, оскільки повністю
несфор- 1 мованими виявились її основні інститути1.                     
           1

Враховуючи, що деякі аргументи, наведені авторами в 1 обґрунтування
своєї позиції, не є достатньо переконливими,'” а також ту обставину, що
крім об’єктивних чинників на формування системи права відповідний вплив
мають суб’єктивні підходи різних авторів, можна вважати, що Загальна
частина права соціального забезпечення на даний час усе ж є сформованою
і реально відображає стан соціально-забезпечувальних відносин у нашій
державі.

Як уже зазначалося, склад Загальної частини формують ті правові
інститути, які відображають специфіку галузі права і мають визначальне
значення для більшості інститутів Спеціальної частини. Такими є,
зокрема, інститут, що визначає сферу дії та об’єкт правового
регулювання; інститут пра-восуб’єктності учасників правових відносин;
інститут дер- ? жавних соціальних стандартів та соціальних гарантій;
інститут соціальних ризиків; інститут, що визначає принципи права
соціального забезпечення; інститут загальнообов’язкового державного
соціального страхування; інститут оформлення реалізації права на
соціальне забезпечення (процедурні норми).

Серед цих правових інститутів, що формують Загальну частину, найбільш
вагоме місце відводиться нормам, які визначають сферу дії та об’єкт
впливу. І якщо у тих галузях

1 Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 83; Иосифиди Д. Г,
Вказ. праця. — 1

с. зо.                                                                 
                             ч

38

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

права, де існує кодифікований акт (кодекс), це визначається спме у
ньому, то для права соціального забезпечення визначальними у цьому плані
є норми, які містяться у ст. 46 Конституції України. Тут у
концентрованому вигляді окреслено той комплекс суспільних відносин, що
потребує самостійного правового регулювання, тобто визначено предмет
галузі п [шва.

Не менш важливим для Загальної частини права соціального забезпечення є
інститут правосуб’єктності учасників гоціально-забезпечувальних та
пов’язаних з ними правових иІдносин. Тут, зокрема, визначаються основні
елементи пра-нового статусу цих учасників. Цей інститут має комплексний
характер, оскільки його норми містяться не лише у актах національного
права — Конституції України, законах, иідзаконних актах, а й у деяких
міжнародно-правових документах (угодах, укладених між державами —
учасницями (‘І ІД), на які було надано згоду Верховною Радою України.

Відносно новим для вітчизняного права соціального забезпечення є
інститут Загальної частини — соціальні ризики. Після ухвалення Основ
законодавства України про загально-сібов’язкове державне соціальне
страхування від 14 січня 1998 р. норми цього інституту дістали своє
довершення і зайняли чільне місце у структурі галузі права. Ще більш
повним цей інститут став після прийняття низки законів щодо окремих
видів соціального забезпечення: «Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою итратою працездатності та
втратами, зумовленими народженням та похованням*; Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності»; «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування
на випадок безробіття».

Комплексним інститутом, що теж був фактично заново сформований у
структурі Загальної частини права соціального забезпечення, став
інститут загальнообов’язкового державного соціального страхування. Він
вважається чи не

39

найбільшим правовим утворенням цієї галузі. А тому можна у його
структурі виділити норми, що мають якісну однорідність та слугують
регулятором відносно самостійної групи соціально-страхових відносин —
відносин страхового стажу. Тобто у складі комплексного інституту
загальнообов’язкового державного соціального страхування виділяється
самостійний підінститут — страховий стаж.

Загальний характер цього підінституту і його вплив та вирішальне
значення для більшості норм Спеціальної частини є очевидним. Тому не
можна погодитися з деякими вченими, які слідом за В. С. Андрєєвим
намагаються обґрунтувати місце цього інституту у структурі Спеціальної
частини права соціального забезпечення1. Норми, які регламентують
страховий стаж осіб, що мають право на соціальне забезпечення, єдині для
більшості видів соціального забезпечення, а тому недоцільно виводити їх
за межі Загальної частини, а тим більше вилучати із структури норм, які
формують комплексний інститут загальнообов’язкового державного
соціального

страхування.

Спеціальна частина права соціального забезпечення, на відміну від
Загальної частини, є менш сформованою. Принципово основні інститути цієї
структурної ланки визначені достатньо повно, і проблем щодо належності
їх саме до Спеціальної частини фактично не існує. Є лише проблеми із
внутрішнім нормативним наповненням самих інститутів цієї частини права
соціального забезпечення.

Реформування системи законодавства у сфері соціального захисту і
приведення його у відповідність до Конституції України та ринкових
перетворень у нашій країні призводять до якісних змін і оновлення цілого
ряду правових інститутів. Суттєво змінився інститут страхових та
державних (нестра-хових) пенсій. Після прийняття та набрання чинності
Законом України «Про державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р.
повністю оновлено ту частину інституту, яка

1АндреевВ.С. Право социального обеспечения в СССР. — М.: Юрид. лит-ра,
1987. — С. 43; Захаров М. Л., Тучкова 9. Г. Вказ. праця. — С. 85.

40

^___________1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

формувалася за рахунок норм, що регулюють страхові пенсії. Загалом цей
інститут набув ще більш виразного соціального характеру.

Що ж до такого важливого інституту Спеціальної частини, як інститут
страхових та державних допомог, то його сформованість і наповненість
виглядають більш стабільними І визначеними. Нормативні акти, норми яких
становлять .іміст цього правового інституту, пройшли апробацію впродовж
декількох останніх років і засвідчили свою ефективність у забезпеченні
відносин щодо надання допомог по безробіттю, в разі тимчасової
непрацездатності, у зв’язку з ішгітністю і пологами та ін.

Достатньо вагоме місце у структурі Спеціальної частини права соціального
забезпечення займає інститут соціальних пільг та соціального
обслуговування. Тут об’єднані норми, икі спрямовані на забезпечення
медико-реабілітаційних, соціально-трудових, житлово-побутових та інших
соціальних пільг, які надаються для підтримання життя особи з настанням
соціальних ризиків, а також на здійснення соціального обслуговування та
надання соціальних послуг.

Для Спеціальної частини характерна комплексність її основних інститутів.
Наприклад, інститут страхових та державних (нестрахових) пенсій має у
своїй структурі принаймні два відносно самостійні утворення — страхові
пенсії ти державні (нестрахові) пенсії. При цьому норми, які формують
кожен із цих підінститутів, можна об’єднати у менш іначні за обсягом
групи, що забезпечуватимуть регулювання подібних за характером груп
соціально-забезпечувальних «ідносин: пенсій за віком, у зв’язку з
інвалідністю, втратою годувальника тощо.

Крім системи права соціального забезпечення, розрізняють також систему
науки права соціального забезпечення та систему навчальної дисципліни:
«Право соціального забезпечення». Існує також поняття «система
законодавства щодо соціального забезпечення».

41

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

Система законодавства, на відміну від системи галузі права, є сукупністю
взаємопов’язаних між собою нормативно-правових актів, покликаних
забезпечити певну сферу суспільних відносин.

Вважається, що система права має вплив на характер системи
законодавства. Оскільки система права є об’єктивним формуванням, то її
розвиток зумовлює трансформацію системи законодавства, яку творить
законодавець1. Можна погодитися з таким трактуванням, якщо розглядати
право як загальносоціальне явище, котре формується не лише з нормативних
актів державних органів, а й з актів договірного характеру, судової
практики. Коли ж об’єктивне юридичне право розглядати лише як результат
правотворчості уповноважених державних органів, то віднайти особливі
відмінності між системою права і системою законодавства практично
неможливо. Р. 3. Лівшиць з цього приводу висловив думку, що «неможливо
провести межу між нормою права і нормативним актом, оскільки у кінцевому
підсумку і одне, і друге — всього лише сукупність правових норм, а отже
як сукупності і галузі права і галузі законодавства виявляються
тотожними за змістом»2.

Право соціального забезпечення якраз і належить до тих галузей, які
базуються фактично на нормативно-правових актах, а це дає підстави
вважати, що система соціально-забезпечувального законодавства є
аналогічною системі права соціального забезпечення. Та обставина, що не
існує єдиного кодифікованого акта, який виражав би собою структуру
системи законодавства у цій сфері, не впливає на формування системи
соціально-забезпечувального законодавства. Адже існує цілий ряд галузей
права (фінансове, аграрне, екологічне), у яких нормативний матеріал
розкидано по різних юридичних актах і на єдиний кодифікований акт тут
годі й сподіватися. Більше того, комплексний характер предмета

1 Поленина С. В. Взаимодействие системи права и системи законодательства
в

современной России // Государство и право. — 1999. — № 9. — С. 5.

2 Лившиц Р. 3. Теория права: Учебник. — М., 1994. — С. 115.

42

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

цих галузей права та достатньо тривала практика їх існування у системі
вітчизняного права засвідчують недоцільність кодифікації нормативних
актів таких галузей. Отже, система законодавства, яке покликане
регулювати соціально-за-бс-зпечувальні відносини, фактично відповідає
системі права соціального забезпечення.

Право соціального забезпечення як галузь права і суспільне явище є
об’єктом вивчення галузевої правничої науки. На сьогодні достатньо
виразно визначився такий її напрям, як наука права соціального
забезпечення. Вона є системою наукових поглядів, правових знань, ідей
стосовно права соціального забезпечення як явища правової дійсності.

Крім вивчення права соціального забезпечення, його структури, характеру
норм, окремих інститутів, предмета, методу, принципів, правосуб’єктності
учасників правових відносин тощо, наука права соціального забезпечення
досліджує також цілий ряд інших важливих у науковому плані аспектів, що
мають безпосереднє відношення до цієї галузі права. Як і кожна галузева
правнича наука, вона вивчає Історичний аспект становлення і розвитку
права соціального ;ійбезпечення, міжнародний досвід регулювання відносин
у цій сфері, а також роль та значення актів міжнародних організацій і їх
вплив на стан правового забезпечення соціальних прав громадян у нашій
країні. Важливим напрямом науки права соціального забезпечення є
вироблення наукових рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення
правового регулювання суспільних відносин та практики застосування
галузевих норм у сфері соціального забезпечення.

Як бачимо, предмет науки права соціального забезпечення значно ширший
від предмета цієї галузі права.

Важливо зазначити, що достатньо розвинута наука має не-мбиякий вплив на
розвиток і вдосконалення галузі права як системи норм. Більше того,
багатьма вченими-теоретиками обґрунтовується ідея про те, що право як
загальносоціальне нпище — це не тільки акти державної правотворчості, а
й правова ідеологія, правова наука і правові відносини. Тому

43

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

від фактичного стану правової науки залежить рівень правового
забезпечення соціально-забезпечувальних відносин та його ефективність.

Донедавна вважалося, що вітчизняна наука права соціального забезпечення
не набула ознак самостійності і є складового науки трудового права1.
Однак за останній період, особливо наприкінці минулого століття,
відбувся досить виразний процес формування наукової бази саме у сфері
соціального забезпечення, що дає підстави вважати науку права
соціального забезпечення самостійним напрямом правничої науки. Чималий
внесок у її становлення і розвиток внесли Я. І. Безугла, Н. Б. Болотіна,
Б. С. Стичинський, І. М. Сирота, С. М. Синчук, Б. І. Сташків та інші
вчені.

Наука права соціального забезпечення як система наукових поглядів і
знань теж має свою внутрішню структуру. Зазвичай вона будується за
аналогією із структурою системи галузі права. Адже вивчення тих чи інших
правових явищ є найбільш доступним з огляду на відповідні інститути та
норми, що розташовані у закономірній послідовності у структурі галузі.
Тому у системі науки права соціального забезпечення традиційно виділяють
Загальну та Спеціальну частини, які в свою чергу поділяються на
відповідні інститути. Відмінність лише в тому, що самих інститутів є
дещо більше. Це особливо характерно для Загальної частини.

Як уже зазначалося, предмет науки права соціального забезпечення значно
ширший за предмет галузі права. Тому у структурі Загальної частини мають
місце такі інститути, як історія права соціального забезпечення,
теоретичні засади становлення і розвитку галузі, міжнародне
співробітництво у сфері соціального забезпечення та ін.

Спеціальна частина науки права соціального забезпечення містить наукові
знання і теоретичні позиції про конкретні правові інститути та
підінститути, що регулюють відповідні види відносин соціального
забезпечення.

1 Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права. — Л.: Вид-во ЛНУ ім.
І. Франка, 1999. — С. 23.

44

1.4. Система (структура) права соціального забезпечення

Подібною до системи науки права соціального забезпечення є система
навчальної дисципліни (курсу) «Право соціального забезпечення», яка
вивчається у багатьох вищих навчальних юридичних закладах. Система курсу
«Право соціального забезпечення» зазвичай відповідає структурі
навчальної програми. Відмінність від системи галузевої науки полягає
лише в тому, що відповідні інститути тут мають назву «теми». Для
прикладу, програма курсу «Право соціального забезпечення» для студентів
юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана
Франка, а отже — і система цієї навчальної дисципліни має такий вигляд:

І. Загальна частина передбачає вивчення таких тем:

1. Соціальне забезпечення — пріоритетний напрям соціальної політики
держави.

2. Державні соціальні стандарти та соціальні гарантії в системі
соціального забезпечення.

3.  Поняття, предмет, метод та система права соціального забезпечення.

4. Правовідносини у сфері соціального забезпечення.

5. Соціальні ризики як підстава виникнення у особи права на соціальне
забезпечення.

6. Організаційно-правові форми соціального забезпечення.

7. Принципи права соціального забезпечення.

8.  Форми права соціального забезпечення України.

9. Організація загальнообов’язкового державного соціального страхування.

II. Спеціальна частина містить такі теми:

1.  Система страхових пенсій за законодавством України.

2. Державні (нестрахові) пенсії.

3. Система страхових допомог за законодавством України.

4. Державні допомоги.

5. Соціальні пільги як вид соціального забезпечення.

6. Соціальне обслуговування.

7. Міжнародні стандарти соціального забезпечення.

45

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

Право соціального забезпечення як самостійна галузь вітчизняного права
за останні декілька десятків років цілком закономірно утвердилось на
чільних позиціях системи права України. Зародившись у надрах колишнього
радянського трудового права, спочатку як самостійний інститут, воно з
середини 60-х років минулого століття сформувалося в окрему галузь
соціалістичного права. У нашій державі право соціального забезпечення
набуло свого довершеного вигляду лише з прийняттям Конституції України,
яка закріпила основні права громадян у сфері соціального захисту.

Ухвалення низки законів, що визначають систему соціального страхування
та гарантії реалізації соціально-економічних прав нашими громадянами в
умовах ринкової економіки, посилення їх соціальної захищеності ще більше
зміцнило позиції цієї галузі у системі вітчизняного права. Закономірно,
у зв’язку з цим постає питання про необхідність з’ясувати місце права
соціального забезпечення у цій системі та встановити співвідношення і
взаємодію його з іншими суміжними галузями права.

Відомо, що система права є внутрішньою побудовою (структуру), яка
передбачає єдність та диференціацію правових норм. При цьому важливо
зауважити, що основна мета цієї системи полягає в обґрунтуванні водночас
інтеграції та поділу нормативного масиву на галузі й інститути для
одержання системної характеристики позитивного права загалом. Не зайвим
буде наголосити також і на тому, що система права (його структура)
зумовлює форму права (систему законодавства), тобто обидва ці системні
утворення є дуже тісно пов’язаними і взаємозалежними одне від одного.

Увесь історичний шлях становлення і розвитку права засвідчує, що всі
правові системи сучасного позитивного права тією чи іншою мірою
базуються на диференціації останнього на приватне й публічне право, де
перше усі свої регулятивні властивості спрямовує на задоволення потреб і
захист

46

1,5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

Інтересів окремих осіб, а друге забезпечує регулювання затильних
інтересів держави й суспільства.

Такий поділ позитивного права на дві відносно самостійні Групи не дістав
належного схвалення радянською правовою доктриною, а тому лише після
розпаду Союзу з’явилися наукові доробки, де сучасні теоретики правової
науки поверталися до відомої ще з часів римського права концепції
приватного і публічного права. Та попри всі зрушення у цьому напрямку і
фактичне утвердження у сучасній правничій науці Ідей про розподіл усіх
галузей права за двома відомими напрямами, варто зазначити, що не лише
радянська правова наука, а й правові школи і наукові течії у різні часи
не .шнжди однозначно ставилися до диференціації системи пранії на
публічне і приватне1.

Достатньо виразно у пізнавальному плані історію зародження і розвитку
ідей «публічного» та «приватного» в праві показав Ю. А. Тихомиров у
своєму підручнику «Публичное право», виданому в Москві у 1995 р.
Відзначаючи повернення на теренах колишнього СРСР до концепції
приватного і публічного права, він, зокрема, наголошує, що зміни, які
сталися на початку 90-х років минулого століття, повалення тоталітарних
основ державності і відродження ідей природного права посилили
деструктивні процеси у сфері форму-іімпня системи права.

Підтримуючи ідею дуалізму в праві, вчені-юристи вважали за потрібне
підкреслити пріоритети приватного права, яке подавалось як головний
чинник системи права, як носій правового прогресу. Вважалося, що завдяки
йому відбу-иасться захист і розвиток основних цінностей цивілізованого
гніту — свободи особи, приватної власності, ринкових відносин2. Відома
теза про те, що приватне і публічне право як дві рівнозначні частини
системи права, що логічно доповнюють одна одну і тим самим утворюють
паритетну, цілісну структуру» була порушена на користь надання
пріоритетів приват-

1 Тихомиров Ю. М. Публичное право: Учебник. »Т«мсамо. — С. 20.

М.:Изд-во БЕК, 1995. —496 с.

47

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

ному праву. Знаний авторитет радянської (а тепер і російської) правової
науки С.С. Алексеєв писав з приводу цього, що саме приватному праву
належить виражати особливий правовий устрій та правовий порядок, який
формується на основі свободи людини, а тому в новій правовій системі на
? перших позиціях має бути приватне, цивільне право. Він наголошував, що
право лише тоді право, коли у ньому високе місце займає приватне право1.

Насправді ж фактичні реалії розвитку суспільних відносин вкотре
продемонстрували невідворотність об’єктивних законів і їх вплив на
формування системи позитивного права. Ринкова економіка, як це не
парадоксально, не може функціонувати без держави та її органів, роль
яких усе більше зростає. А досвід розвинутих країн засвідчує, що держава
при цьому активно впливає на стан ринкових процесів, надаючи особливого
значення розвитку соціальної сфери. Тобто значення публічного правового
напряму регулювання суспільних відносин у сучасний період зовсім не
зменшується. Інша річ, що публічне право вже не те, що було раніше, воно
набирає якісно нових ознак. Акценти його правового впливу починають
зміщуватися з охорони інтересів держави на задоволення потреб та
інтересів окремих осіб. Ще минулого століття у структурі публічного
права розпочинають формуватися якісно нові правові норми, які формуються
завдяки так званому соціальному законодавству, що історично розвинулось
наприкінці XIX ст. і було пов’язане з необхідністю охорони інтересів
найманих працівників.

Після Другої світової війни соціальний напрям у сфері публічного права
продовжував активно розвиватися вже за рахунок посилення соціальної
функції держави, в результаті чого утворилась ціла правова спільність,
яка зрештою отримала назву соціального права.

\Алексеев С. С. Не просто право — частное право // Известия. — 1991. —
19 октября.

48

1,5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

І Поява цього, як пише Ю. А. Тихомиров, «третього партнера» у системі
права є цілком закономірним і об’єктивним пнищем. Адже «соціальне» стає
«публічним» через те, що гиїтове співтовариство, суспільство і держава
беруть на себе •обов’язання гарантувати громадянам реалізацію стандартів
ІХ особистих прав на освіту, здоров’я, безпечне для життя і адоров’я
довкілля тощо, маючи на меті добровільну згоду і- громадян скористатися
цими гарантіями без втручання в [і си-обисту сферу1. Соціальна держава
як гарант прав і свобод «?моїх громадян стає суб’єктом правових
відносин, які є підмінними від традиційних публічних, адміністративних :
відносин. Соціальна спрямованість таких відносин зумовле-? мп передусім
захистом особистих інтересів членів суспільства, а не загальносуспільних
інтересів, як це існує в класичному публічному праві.

Важливою ознакою відносин, котрі регулюються соціальним правом, можна
вважати і те, що їх формування відбувається під безпосереднім впливом
держави та пов’язане із вдійсненням нею своєї соціальної функції2. Тобто
соціальна функція держави дістає своє втілення у соціальному праві, •ікс
може розглядатися як окреме структурне утворення у системі права, поряд
із традиційними її складовими — Публічним та приватним правом. Соціальне
право об’єднує правові норми, покликані регулювати відносини соціального
захисту громадян та забезпечувати їм гарантії реалізації : основних
соціально-економічних прав.

Отже, соціальне право — це не окрема галузь у системі і права, а
своєрідна правова спільність, яка об’єднує в собі І Цілу низку
самостійних галузей, для яких визначальним | чинником є забезпечення
соціального захисту громадян, котрі в силу об’єктивних обставин
потребують допомоги держави як основного соціального гаранта.

‘Тихомиров Ю. А. Вказ. праця. — С. 26.

‘ Мпикова О. Е. Роль функций государства в формироваяии предметного и
фуяк-

ционального критериев вьіделения отраслей в системе права // Вестник

ОмГУ. — 1998. — Вьгп. 3. — С. 84.- , •                 „лЧ\ ч

49

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

Зародження соціального права пов’язують із появою трудового права, яке
з’явилось у зв’язку зі становленням капіталістичних ринкових відносин та
найманої праці. Робото-давці-підприємці, для яких основною метою було
отримання прибутку, намагалися досягти його завдяки надмірній
експлуатації робочої сили, що викликало невдоволення найманих
працівників. Розпочалися масові акції протесту останніх з вимогами
нормування робочого часу, гарантій оплати праці, охорони праці тощо. Для
запобігання загрозі соціальних конфліктів в цей процес змушена була
втручатися держава, яка шляхом встановлення обмежень тривалості робочого
дня, заборони використання праці неповнолітніх, інших соціальних пільг у
сфері праці встановила певні стандарти найму робочої сили. Тобто держава
як політична організація виступила своєрідним гарантом трудових прав
найманих працівників, взявши на себе їх охорону як сторони потенційно
слабшої у системі суспільно-трудових відносин. Трудові відносини, які ще
донедавна базувались на приватних правових засадах і найм робочої сили
відбувався за правилами цивільного (приватного) права, дістали свій
подальший розвиток завдяки втручанню у їх сферу публічно-правових засад.
Ця обставина суттєво вплинула на стан подальшого регулювання праці, що
зрештою виявилося у формуванні трудового права як права, спрямованого на
захист інтересів найманих працівників. Держава тут відіграла досить
значну роль, реалізуючи свою, на той час не зовсім сформовану, соціальну
функцію.

Вже пізніше, у XX ст. і особливо після Другої світової війни, коли
соціальне призначення і соціальна функція держави стали невід’ємними
атрибутами їх існування, розпочався наступний етап формування
соціального права. При цьому чималу роль у його розвитку відіграло і
світове співтовариство, яке у повоєнний період максимум зусиль
спрямувало н забезпечення прав і свобод людини у соціальній сфері. Зй
галька декларація прав людини (1948), Пакт про економічні соціальні і
культурні права (1966) та інші важливі міжна

50

1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

(мідні документи стали визначальними для багатьох держав Ири ухваленні
ними своїх основних законів, де важливе Місце займали норми, які
проголошували соціально-еко-Иомічні права і свободи громадян. Гарантії
соціального захисту зумовлюють подальший розвиток соціального права.
в*являється право соціального забезпечення, медичне право, Право охорони
навколишнього природного середовища, житлове право, право соціального
партнерства та ін., для яких основним завданням стає регулювання
соціальних прав.

Соціальне право в Європі розглядається науковцями саме як системна
правова структура. Таким воно сприймається, аокрема, й французькою
правовою доктриною. А соціальне алконодавство ЄС включає такі важливі
інститути, як: трудовий договір; робочий час; час відпочинку; охорона
праці і ялоров’я працівників; участь трудящих в управлінні виробництвом;
рівність чоловіків та жінок у сфері трудових відносин; соціальне
страхування та соціальне забезпечення й деякі інші1. Натомість чимало
вітчизняних науковців, а також деякі російські вчені розглядають
соціальне право лише як окрему галузь у системі права, а не як особливу
правову спільність2. При цьому більшість із дослідників соціального
права наголошує на його складній і багатогранній структурі, що зумовлена
соціальним захистом як одним із основних завдань соціальної держави. У
той самий час вони намагаються показати його крізь призму становлення
права соціально-п) забезпечення і тим самим звести все до ознак галузі
права. Ііозумовно, що такий підхід до проблеми соціального права по
можна вважати достатньо виваженим. Та обставина, що право соціального
забезпечення було наступним після трудо-иого права і виділилось в окрему
галузь права на рубежі

Нилотіна Н. Б. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми
формування та розвитку // Право України. — 2000. — № 12. — С. 27. ‘
І’абінович П., Панкевич О. Соціальне право: деякі питання загальної
теорії // Право України. — 2003. — № 1. — С. 10І-107; Яковюк І. В.
Соціальна держава: питання теорії і шляхи її становлення: Автореф. канд.
дис. — X., 2000, — С. 13; Коробов С. Є. Государство социальное и
социалистическое // Юрист. — 1998. — № 3. — С. 36-39.

51

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…_________

60-70-х років минулого століття, ще не означає, що його можна
ототожнювати із соціальним правом. Адже соціальне забезпечення, як уже
наголошувалося, — це всього лише один з елементів соціального захисту, з
яким, власне, асоціюється соціальне право. Крім соціального
забезпечення, соціальний захист передбачає також соціальну безпеку,
медичну допомогу, безплатну освіту, соціальне житло, соціальне
страхування тощо. І коли за цих умов розглядати, наприклад, екологічне
право як соціальне право1, то навряд чи предмет його правового
регулювання становлять ті ж самі відносини, що й права соціального
забезпечення. Більше того, коли вважати, що соціальне право — це окрема
галузь права, то постає логічне запитання: а яке місце у ньому займає
трудове право? Адже останнє, як відомо, поклало початок становленню
соціального права і з’явилось задовго до появи права соціального
забезпечення, яке намагаються подавати як аналог соціального права.

Названі аргументи підтверджують, що соціальне право не є окремою галуззю
у системі права, а являє собою своєрідну функціонально-структурну
підсистему, яка виражає відносини соціального захисту індивідів, що
складаються внаслідок здійснення державою своєї соціальної функції. Це
правова спільність, яка утворилась в результаті об’єктивних процесів
розвитку суспільних відносин і публічного права та оформилась у відносно
самостійну структуру на перетині з приватним правом, увібравши в себе як
публічні, так і приватні правові засади.

З огляду на соціальну функцію держави та здійснення нею соціального
захисту соціальне право формується за рахунок таких галузей права, як
трудове право, право соціального забезпечення, медичне право, екологічне
право, освітянське право, житлове право, право соціального партнерства.
При цьому деякі з названих галузей (трудове, житлове, екологіч-

1 Колбасов О. С. Международно-правовая охрана окружающей средьі. — М.,
1982; Красавчикова Л. О. Право на благоприятную окружающую среду
(гражданско-правовой аспект) // Российский юридический журнал. — 1993. —
№ 2.

52

І               1.5. Місце права соціального забезпечення у системі
права України

І и», соціального забезпечення) є достатньо сформованими і І
івгпльновизнаними правовими структурами, а інші (медичне, освітянське,
соціального партнерства) перебувають на стпдії становлення та
утвердження і їх місце у системі національного права є менш виразним.
Але, як показує досвід розпитку соціально орієнтованих держав, існують
об’єктивні чинники, які дають підстави вважати, що і ті галузі, які ще
по зовсім сформувались в окремі структурні утворення, з [ часом все ж
займуть належне їм місце у складі галузей соціального права. Установчі
документи Європейського Союзу прямо зазначають необхідність формування
соціального законодавства держав-учасниць з метою підвищення ріння
соціального захисту трудящих1.

І Право соціального забезпечення належить до тих галузей соціального
права, які лягли в основу становлення останнього. З приводу
правомірності перебування цієї галузі у системі ИІтчизняного права
особливих сумнівів не виникає. Те, що останнім часом його почали
ототожнювати з так званим пра-цом соціального захисту — це всього лише
результат неоднозначного тлумачення широкого за змістом терміна
соціальний захист, яким позначається одне з основних завдань сучасної
держави. Якщо ж виходити зі змісту ст. 46 Конституції України, то
неважко переконатися, що право на Соціальне забезпечення є одним із
складових елементів Соціального захисту. І власне, терміну «соціальний
захист» відповідатиме соціальне право як правова спільність, що містить
самостійні галузі права, в тому числі і право соціального забезпечення.
[г Переважно галузі права, що входять до групи соціального права,
активно взаємодіють між собою. При цьому така ?іюсмодія може виражатися
як у наявності спільних міжгалузевих інститутів (соціального страхування
для права

Право Европейского Союза: правовое регулирование торгового оборота:
Учебн. пособие / Под ред, проф. В. В. Безбаха, доц. А. Я. Капустина,
проф. В. К. Пучинского.— М., 1999.— С. 74-79. .                        _

53

Розділ 1. Поняття права соціального забезпечення та його
місце…________

соціального забезпечення і медичного права), так і у єдиних завданнях та
функціях, що вони виконують.

Чимало спільних дотичних рис мають право соціального забезпечення і
трудове право. Історично право соціального забезпечення виділилось із
трудового права. Інститут пенсійного права перебував раніше у системі
трудового права. Близькими за своїм характером є вихідна допомога при
звільненні працівників, що регулюється трудовим правом, та окремі види
допомог, які надаються особам за правом соціального забезпечення.
Юридично значимими для права соціального забезпечення можуть бути факти,
що встановлюються за правилами трудового законодавства: шкідливі умови
праці, середній заробіток та ін. Норми інституту працевлаштування
застосовуються при пошуку роботи безробітними, а залучення їх до
виконання громадських та сезонних робіт відбувається за правилами, що
регулюють трудовий договір, оплату праці, робочий час тощо.

Аналогічні паралельні взаємодії права соціального забезпечення та його
окремих інститутів можна простежити і щодо інших галузей соціального
права. Важливо при цьому не забувати, що сутність системи права
виражається не лише в диференціації і поділі на окремі галузі, але і в
єдності всіх цих галузей та їх інститутів. Тому право соціального
забезпечення як елемент соціального права взаємодіє з деякими суміжними
галузями публічного та приватного права. Зокрема, класичне
адміністративне право забезпечує регулювання тих відносин соціального
захисту, які пов’язані із визначенням правового становища та діяльності
органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування у
сфері соціального забезпечення. А у цивільному і господарському праві
можна віднайти норми, якими врегульовуються відносини недержавного
соціального страхування.

Отже, право соціального забезпечення є однією з галузей вітчизняного
права, що належить до сфери соціального права. Останнє ж являє собою
відносно самостійну правову спільність, яка оформилась наприкінці
минулого століття

54

І

І

1.5. Місце права соціального забезпечення у системі права України

ініпслідок посилення соціальної функції держав. Соціальне право у
системі права перебуває на перетині приватного і публічного права,
забезпечуючи взаємодію усіх правових норм та інститутів юридичного права
з метою задоволення приватних, публічних та соціальних інтересів у
державно-оргянізованому суспільстві.

Запитання для самоконтролю

1, Дайте визначення соціальної функції сучасної Української дер-

жави.

2. Розмежуйте поняття «соціальний захист» та «соціальне забезпе-

чення».

Ь, Які саме відносини є предметом права соціального забезпечення? Які їх
види?

А. Назвіть особливості методу права соціального забезпечення.

6. Спробуйте схематично зобразити систему права соціального
забезпечення.

0,  Як співвідносяться між собою система права соціального забез-

печення та система законодавства про соціальне забезпечення? Т. Дайте
визначення соціального права та назвіть галузі права, що формують його
систему.

Література

1, Нолотіна Н. Б. Право соціального захисту: становлення і розви-

ток в Україні. — К.: Знання, 2005. — 381 с.

2,  Иванова Р. И., Тарасова В. А. Предмет и метод советского права

социального обеспечения. — М.: Наука и техника, 1982. —

176 с. |. Стаховська Н. М. Соціальне забезпечення чи захист // Предпри-

нимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 8. — С. 54-57. 4. Статків
Б. І. Теорія права соціального забезпечення: Навч.

посіб. — К.: Знання, 2005. — 405 с.

,-)*’? ‘І-‘н

55

Розділ 2

Принципи права соціального забезпечення

2.1. Поняття та види принципів права соціального забезпечення

Право як явище об’єктивної дійсності будується за відповідними
принципами, що виражають його сутність та призначення у суспільстві.
Принципи права — це такі засадничі ідеї, вихідні положення, крізь які
проявляється зміст права як системи норм1. Вважається, що ці вихідні
положення повинні відповідати характеру суспільних відносин,
економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються у
суспільстві. Така залежність зумовлює характер правотворчості, зміст
правових норм, способи й методи реалізації норм права2.

Принципи права визначають також шляхи вдосконалення правових норм і є
тим самим керівними ідеями для законодавця. Вони — своєрідна сполучна
ланка між основними закономірностями розвитку й функціонування
суспільства та правовою системою. Завдяки принципам права система
адаптується до найважливіших інтересів і потреб людини та суспільства,
стає сумісною з ним.

1 Латинський термін «принцип» (ргіпсіріит) відповідає українському
«засада,

основа».

2 Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998. — С. 21.

56

2.1. Поняття та види принципів права соціального забезпечення

Донедавна вважалося, що принципи права — це продукт Людської діяльності,
що їх джерелами є сфера ідеології, і щоб одержати статус принципів
права, певні керівні поло-Ммншя мають бути відображені у самому праві, у
змісті норм ?Ірина. Однак нині домінуючою в теорії права є думка про
Н«*риинність принципів права відносно норм права і його си-«гггми. Вони
не обов’язково потребують свого закріплення в іфішових нормах, а є
найзагальнішим вираженням основин х, керівних засад, вихідних положень
науки права в цілому чи окремої галузі або ж інституту. Тобто принципи
права Існують об’єктивно і незалежно від того, знайшли вони своє
відображення у праві чи ні. Як слушно зазначає Р. Давид, Принципи
відображають залежність права «від повелінь (ніриведливості у тому “її
значенні, як вона трактується відповідною епохою і на певний момент»1.

Відомо, що право як загальносоціальне явище виникає та Існує незалежно
від держави. Воно формується всіма соціальними інститутами
громадянського суспільства, виникле на засадах безпосередньої взаємодії
суб’єктів і існує у вигляді найбільш зрозумілих принципів правового
порядку регулювання суспільних відносин. Тобто це таке право, яке
безпосередньо утворює саме суспільство. Воно зумовлене Природною
свідомістю людей, їх життєвими потребами. Лише з появою держави виникає
юридичне право у надрах уже Існуючого загальносоціального права. Тому
вважається, що Принципи юридичного (позитивного) права необхідно шукати
не в ідеологічних категоріях, а виводити безпосередньо з правової
матерії. Відомий теоретик трудового права IV 3. Лівшиць зазначив, що
«принципи права охоплюють усю правову матерію — і ідеї, і норми, і
відносини — та надають їй логічності, послідовності, збалансованості. У
принципах права ніби синтезується світовий досвід розвитку права, досвід
цивілізації. Принципи — це свого роду «сухий залишок» найбагатшої
правової матерії, її суть, звільнена від конкретики. Принципи відіграють
роль орієнтирів у форму-

Цавид Р. Основньїе правовьіе системи современности. — М., 1988. — С.
145.

57

Розділ 2. Принципи права соціального забезпечення_____________________

ванні права»1. Отже, юридичне право не може суттєво відступати від
усталених і апробованих постулатів загально-соціального права. Зрештою,
більшість з них держава закріплює у нормативних актах і вони продовжують
свою регулятивну функцію вже як юридичне право.

«Принципи загальносоціального права, — наголошує А. М. Колодій, —
передаються юридичному праву, тому що законодавець не може не
враховувати думки суспільства і тому що ця думка акумулюється насамперед
у цих принципах — особливо це стосується демократичного (громадянського)
суспільства»3.

Принципи права як основа системи юридичного права, підґрунтя, на якому
воно розвивається, не перетворюються на якісь інші правові субстанції, а
існують реально і одночасно з самою системою права.

Система чинного юридичного права повинна своїм змістовним нормативним
наповненням чітко відповідати конкретним принципам права. Якщо через
якісь об’єктивні обставини ті чи інші принципи права припиняють своє
існування, то норми права, інститути або галузі, які на них опиралися,
зазвичай втрачають свої регулятивні властивості. Так само, якщо певні
правові акти розроблено і прийнято законодавцем без урахування вимог
принципів права, то вони не забезпечуватимуть ефективного регулювання
суспільних відносин і їх, зрештою, потрібно буде або скасувати, або
вдосконалювати3.

Принципи права як надбання всього історичного процесу розвитку людської
цивілізації не можна змінювати, скасовувати чи, навпаки, створювати
певним політичним силам чи. групам, які визначають політику держави,
зокрема і в сфері правотворення. їх можна лише пізнавати, вивчати з
більшою чи меншою проникливістю в їхню сутність і додержуватись

1 Лившиц Р. 3. Теория права. — М., 1994. — С. 195-196.

2 Колодій А. М. Вказ. праця. — С. 42.

3  Законотворчість в Україні останнім часом є яскравим прикладом для
ілюстрації

невідповідності принципам права цілого ряду законів, прийнятих Верховною
Радою. Декілька разів змінювався Земельний кодекс, закони про вибори,
податкові закони тощо.

58

2.1. Поняття та види принципів права соціального забезпечення

(*Л Ігнорувати — собі ж на шкоду) також з більшим чи меншим хистом, а
відтак — із більшим чи меншим успіхом. Відмінності можуть виявлятися не
в природі принципів права {капіталістична, соціалістична чи ще якась),
а, щонайбільше — лише в різному акцентуванні того чи іншого з них, в їх
щміпжуванні у національних, територіальних, історичних та Інших системах
права.

Отже, принципи (засади) права соціального забезпечення йі і. 25 проголошує, що кожна людина має право на такий

123

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення_____

Джерелами права соціального забезпечення є норматив акти міністерств та
інших органів виконавчої влади, зареєстровані Міністерством юстиції
України. Як і постанови Кабінету Міністрів України, вони можуть мати
самостійний характер або прийматися на виконання положень нормативних
актів, які мають вищу юридичну силу і регулювати відносини матеріального
та процедурного характеру, спрямовані на реалізацію прав громадян у
сфері соціального забезпечення.

Нормативні акти органів центральної виконавчої влади можуть визначати
додаткові умови призначення матеріального забезпечення. Так, відповідно
до спільного наказу Міністерства праці та соціальної політики України і
Головного управління державної служби України «Про врегулювання питання
призначення пенсій державним службовцям у зв’язку з інвалідністю та
втратою годувальника на випадок смерті державного службовця»1 умовою
призначення вказаних пенсій є наявність загального стажу та спеціального
стажу не менше 10 років.

Акти центральних органів виконавчої влади можуть видаватися також з
метою роз’яснення порядку застосування документів, затверджених
Кабінетом Міністрів України.

У структурі джерел права соціального забезпечення можна віднайти також
незначну кількість нормативно-правових актів органів місцевого
самоврядування. Ці органи видають та затверджують нормативні акти в
межах своїх повноважень з питань соціального захисту, що віднесені до
їхнього відання і фінансуються з місцевих бюджетів. Прикладом можуть
бути положення щодо надання матеріальної допомоги малозабезпеченим
верствам населення та деякі інші акти. Ухвалами органів місцевого
самоврядування затверджуються місцеві бюджети, які зазвичай передбачають
фінансування витрат на соціальне забезпечення. Зокрема, ухвалою

1 Наказ від 31 липня 2000 р. № 181/40 // Офіційний вісник України. —
2000. — № 34. — Ст. 1466.

124

3.3. Нормативно-правові акти як джерела права соціального
забезпечення…

Львівської міської ради «Про міський та районні бюджети м. Львова на
2005 рік» встановлено додаткове матеріальне іінбезпечення, що не було
передбачене нормативними документами органів законодавчої чи центральної
виконавчої плади, яким визначено фінансування видатків на придбання
проїзних документів у громадському транспорті для проїзду репресованих
та реабілітованих громадян, які не користуються пільгами згідно з
прийнятими законами України. Серед видатків передбачено також доплати до
пенсії воїнам УПА та ін.

Так загалом виглядає стан нормативно-правового забезпечення відносин
соціального захисту у нашій державі. Подальший розвиток законодавства у
цій сфері має бути спрямований на створення максимальних умов для
забезпечення гарантій права на соціальний захист громадян України та
приведення його у відповідність до міжнародних стандартів.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення джерел (форм) права соціального забезпечення.

2. Які Ви знаєте види джерел права соціального забезпечення?

3. Чи є акти соціального партнерства джерелами права соціального

забезпечення?

4.  Назвіть основні ознаки нормативно-правових актів як джерел

права соціального забезпечення, б. Спробуйте класифікувати
нормативно-правові акти, що є джерелами права соціального забезпечення.

6.  Чи є джерелом вітчизняного права соціального забезпечення

Європейська соціальна хартія?

7.  Охарактеризуйте роль та значення двосторонніх міжнародних

договорів, що належать до джерел права соціального забезпечення.

8.  Чи є акти локального характеру джерелами права соціального

забезпечення?

125

Розділ 3. Джерела (форми) права соціального забезпечення

Література

1.  Бурах В. До питання про джерела права соціального забез-

печення // Вісник Львівського національного університету. Серія
юридична. — № 38. — С. 362-369.

2. Право социальногообеспечения: Учебник. — 2-е изд., перераб

танное и дополненное / Под ред. К. Н. Гусова. — М.: ООО «Т Велби», 2002.
— 328 с.

3. Сирота І. М. Право соціального забезпечення в Україні: Підруч-

ник. — X.: Одісей, 2001. — С. 38-53.

4.  Статків Б. І. Міжнародно-правові акти як джерела права

соціального забезпечення / Держава і право: 36. наук, праць. Юридичні і
політичні науки. — Вип. 23. — К.: Ін-т держави і праваім. В. М.
КорецькогоНАНУкраїни, 2004. —С. 337-344.

л*

126

відповідного виду соціального
забезпечення. Кожен із цих                І і -плинних фактів, що у
сукупності формують юридичний                \, іад, г, необхідним для
виникнення еоціально-зобезпечу-                §. !ьних правовідносин.
Відсутність хоча б одного з еле-                || лтів цього ланцюжка
виключає можливість становлення                | жових відносин.       
                                                                       
                                і. !? Об’єктивні факти — це такі
передбачені юридичними ігор-                іц ^і 11 конкретні соціальні
обставини, які є необхідними для                ::-пикнення у особи
права на певний вид соціального забез-                ]’. іоння. Воші
бувають абсолютно та відносно об’єктивними                 ?[ ктами.   
                                                                       
                                       ,; і Абсолютно об’єктивними
фактами, тобто такими, що не                П іежать від волі самого
суб’єкта правовідносин, вважають-                 ,! соціальні ризики та
стать особи. Вони визначають вид пра-                 і ‘йдноеин та
умови їх динаміки.                                                     
                ;? Відносно об’єктивними фактами с обставини, наявність 
               !; відсутність яких ставиться у залежність від волі
суб’єктів мвовідносин. Такими є страховий стаж особи, її заробіток деякі
інші.

Другий елемент юридичного складу повністю стосується                 !:

і’ри свідомого волевиявлення суб’єкта права на соціальне               
  ” “іезпечення, а тому такі факти прийнято називати діями. об
правовідносини соціального забезпечення постали в ре-

135

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

альності, необхідним є волевиявлення (ініціатива) громадянина або іншої,
визначеної законодавством, особи, яка діє в інтересах отримувача.
Волевиявлення зазвичай має письмову форму і проявляється у вигляді заяви
до відповідного компетентного органу, який ухвалює рішення про надання
особі належного виду соціального забезпечення.

Найбільш характерним прикладом елементів волевиявлення, що властиві
правовідносинам соціального забезпечення, можуть бути підстави
виникнення пенсійних правовідносин усіх видів. Вони постають за
наявності визначеної у законодавстві певної сукупності юридичних фактів,
яка є індивідуальною для кожного з видів таких правовідносин. Так, для
виникнення пенсійних правовідносин за віком юридичний склад повинен
містити такі елементи: досягнення особою пенсійного віку; наявність
страхового стажу зазначеної тривалості; волевиявлення громадянина та
рішення компетентного органу про призначення пенсії. Для виникнення
пенсійних правовідносин у зв’язку із забезпеченням інвалідів юридичними
фактами є: наявність однієї з трьох груп інвалідності у поєднанні з її
причиною (загальне чи професійне захворювання); наявність страхового
стажу певної тривалості (для пенсійного забезпечення по інвалідності
внаслідок загального захворювання); волевиявлення інваліда та акт
відповідного компетентного органу про призначення пенсії у зв’язку з
інвалідністю.

Необхідним елементом юридичного фактичного складу є і рішення державного
органу. Саме воно і зумовлює динаміку соціально-забезпечувальних
правовідносин.

Рішення про призначення пенсії констатує наявність усіх необхідних умов
для виникнення, зміни чи припинення пенсійних правовідносин. У
фактичному складі — це завершальний елемент, який у сукупності з іншими
призводить до певних юридичних наслідків — призначення соціальної
виплати, зміни її розміру, припинення виплати тощо.

У сфері недержавного пенсійного забезпечення зовнішнім проявом
волевиявлення сторін (скажімо, пенсійного фонду

136

4.2. Загальна характеристика соціально-забезпечувальних правовідносин

та вкладника) може стати пенсійний контракт. Змістом цього договору
вважатимуться пенсійні ризики, настання яких зумовлює виникнення у
особи-учасника права на пенсію, істотні умови застосовуваної пенсійної
програми та умови реалізації пенсійного права особи. Укладення
пенсійного контракту є первинним елементом юридичного фактичного складу
у сфері недержавного пенсійного забезпечення.

Варто зазначити, що традиційна класифікація юридичних фактів за
правовими наслідками на правовстановлюючі, правозмінюючі,
правоприпиняючі у сфері соціального забезпечення є до певної міри
умовною. Тут за певних обставин один і той самий юридичний факт може
мати різні правові наслідки. Так, смерть пенсіонера припиняє
правовідносини з матеріального забезпечення пенсією за віком і може
стати підставою для призначення виплати у зв’язку із втратою
годувальника.

Соціально-забезпечувальні правовідносини, утворюючи єдину цілісну
структуру, є, тим не менше, досить неоднорідними, що дає підстави
класифікувати їх за різними критеріями.

Найпоширенішою можна визнати класифікацію за видами соціального
забезпечення, де, як відомо, виділяють пенсійне забезпечення, допомоги,
соціальні пільги та соціальне обслуговування. Зазначені види зумовлюють
відповідний поділ соціально-забезпечувальних правовідносин на пенсійні,
допомогові та правовідносини щодо надання соціальних пільг і
обслуговування. Натомість чимало з цих видів можна класифікувати на
окремі підвиди залежно від виду соціального забезпечення, на який
претендує особа. Так, правовідносини у сфері державного пенсійного
забезпечення поділяють на правовідносини пенсійного забезпечення за
віком, у зв’язку з інвалідністю внаслідок загального захворювання,
внаслідок професійного захворювання та внаслідок втрати годувальника (у
солідарній пенсійній системі), щодо забезпечення довічною пенсією чи
одноразовою виплатою (у накопичувальній системі).

137

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

Для класифікації допомогових правовідносин, як і для класифікації самих
видів допомог, використовуються дещо інші критерії. Так, за характером
суб’єктного складу всі ці правовідносини поділяються на правовідносини з
надання соціальних допомог сім’ям з дітьми, тимчасово непрацездатним
громадянам, безробітним, малозабезпеченим особам, особам, що постраждали
внаслідок аварій, катастроф, стихійного лиха; а за джерелами
фінансування — на правовідносини по допомозі в системі
загальнообов’язкового державного соціального страхування та у бюджетній
сфері.

Чимало з цих видів потребує ще більш детального поділу. Так,
класифікуючи допомоги сім’ям з дітьми за соціальним ризиком, можна
виділити: допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами, одноразові
допомоги при народженні дитини, допомоги для догляду за дитиною,
допомоги на дітей одиноким матерям тощо.

4.3. Об’єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

Об’єктами соціально-забезпечувальних правовідносин вважаються конкретні
матеріальні блага, з приводу яких во- . ни виникають. Такими, зазвичай,
є визначені законодавст- -вом види соціального забезпечення. Як уже
зазначалося, до них належать: пенсії, соціальні допомоги, соціальні
пільги •?• та соціальне обслуговування. Кожен з цих видів соціального
забезпечення, що виступає об’єктом правових відносин, має властиві йому
особливості, завдяки яким їх можна відрізняти від інших аналогічних
виплат чи послуг.

Варто наголосити, що незважаючи на доволі активне впровадження до сфери
суспільних відносин термінів і по- ; нять, що визначають соціальний
захист населення, існування розвиненої нормативної бази, законодавець
так і не спромігся закріпити легальне визначення поняття жодного з
об’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин. Навіть ті положення
законів, які на сьогодні легалізують поняття ‘

ОКремИХ ВИДІВ ПеНСІЙ, ДОПОМОГ ЧИ ПІЛЬГ, Є НІЧИМ ІНШИМ, ЯК:

138

4.3. Об’єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

спробою дати пояснення, в якому значенні вживаються ці терміни у
відповідних законах1. Тому чимало науковців вважало за потрібне
долучитися до проблеми з’ясування поняття, ознак та видів соціального
забезпечення. І найбільш дослідженою тут, як видається, є пенсія.

Поняття «пенсія» має латинське походження і у буквальному перекладі
означає «платіж (виплата)». Беручи за основу таке її розуміння,
вчені-правники визначають пенсію як щомісячну (регулярну), періодичну
виплату, що надається громадянам у грошовій формі2.

При визначенні пенсії акцентується увага на її грошовій формі. І це
закономірно, адже саме грошова форма пенсійного забезпечення пройшла
випробування часом й дістала визнання світового співтовариства. Вона
вважається найбільш прийнятною та оптимальною завдяки тому, що не
обмежує можливостей пенсіонера у задоволенні своїх потреб.

Характерними ознаками пенсії називають регулярність та систематичність
пенсійних грошових виплат. Вона виплачується не у вигляді одноразової
виплати, не епізодично, а щомісячно (систематично протягом тривалого
проміжку часу) з тим, щоб бути постійним джерелом засобів до існування.
Як виняток, у недержавній пенсійній системі існує одноразова виплата
пенсії у випадках, що прямо зазначені у законодавстві.

Ще однією ознакою пенсії вважається її компенсаційний характер. Найбільш
повно це знаходить своє відображення через механізм призначення пенсії.
Розмір пенсії визначається у прямій залежності від обсягу винагороди,
яку особа отримує за трудову діяльність. Зазвичай пенсія є нижчою від
заробітної плати і встановлюється вона у відсотках до неї.

1 Закони України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне
страхування*, «Про

недержавне пенсійне забезпечення».

2 Цікаво, що у польській мові слово «пенсія» використовується для
позначення за-

робітної плати, яка виплачується працівникові у трудових
правовідносинах. А пенсія у тому значенні, яке надається їй в
українській мові, польською звучить як «емеритура», або «рента».

139

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

При визначенні поняття «пенсія» у навчальній літературі звертається
увага на підстави її призначення та виплати. При цьому наголошується, що
виплата її провадиться державою у зв’язку з настанням певної обставини у
житті людини — досягнення відповідного віку, інвалідності, смерті
годувальника1. Та, як видається, така ознака не є характерною для
визначення «пенсії». Адже переліку визначенні всіх підстав пенсійного
забезпечення призведе до ускладнення самого поняття пенсії та позбавить
його лаконічності. Більше того, воно зовсім не ідентифікуватиме пенсію в
системі інших видів соціального забезпечення, оскільки право на
будь-який вид соціального забезпечення, в тому числі на допомоги,
соціальні пільги, виникає за умови настання соціальних ризиків
(пенсійного віку, інвалідності, втрати годувальника тощо).

Отже, пенсією вважатиметься грошове зобов’язання держави чи
уповноваженого нею суб’єкта, що виплачується особі для її утримання з
підстав та на умовах, передбачених законом у розмірі, що залежить від
страхового стажу особи та її доходу.

Вітчизняне законодавство передбачає виплату двох видів пенсій: страхових
та спеціальних.

Страхова пенсія — це щомісячні грошові виплати, які здійснюються
застрахованим громадянам при досягненні ними пенсійного віку,
встановленні інвалідності чи у зв’язку з втратою годувальника за рахунок
коштів соціальних страхових фондів у порядку і розмірах, визначених
законами України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»
та «Про недержавне пенсійне забезпечення».

Страхова пенсія передбачає три види пенсійних виплат, які призначаються
та виплачуються особі окремо у солідарній, накопичувальній обов’язковій
та недержавній пенсійних системах. У кожній з них особа має право лише
на

1 Захаров М. Л., Тучкава 3. Г. Азбука соціального обеспечения. — М.,
1987. — С. 105.

140

4.3. Об’єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

один, визначений законом чи пенсійним контрактом, вид пенсії.

У солідарній пенсійній системі особа має право на пенсію за віком, по
інвалідності та у зв’язку з втратою годувальника. Накопичувальна
обов’язкова система передбачає виплату довічної пенсії або одноразової
пенсійної виплати, а система недержавного пенсійного забезпечення —
довічної пенсії, пенсії на визначений період або ж одноразової пенсійної
виплати.

Другим видом пенсійних виплат є спеціальні пенсії. Умови та порядок
призначення таких пенсій встановлюються спеціальним законодавством, яким
визначається особливий правовий статус осіб, що виконують державні чи
інші суспільно значимі функції, мають особливі заслуги перед державою, а
також тих, що постраждали внаслідок техногенних та екологічних
катастроф. Єдиного закону про спеціальні пенсії в Україні немає. Тому
при визначенні пенсійного забезпечення таких осіб використовується
декілька відповідних законодавчих актів.

За суб’єктами, що мають право на спеціальні пенсії, їх поділяють на
пенсії для:

— військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу внутрішніх
справ;

—  осіб, які виконують обов’язки державної служби (державні службовці та
прирівняні до них особи, посадові особи місцевого самоврядування,
народні депутати, судді та службові особи органів прокуратури);

— наукових (науково-педагогічних) працівників; осіб, які мають особливі
заслуги перед Україною;

—  осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Варто зазначити, що за цільовим спрямуванням спеціальні пенсії
виплачуються як додаток до страхової пенсії, яку особа може мати у
солідарній пенсійній системі. А тому існують спеціальні пенсії за віком,
по інвалідності та у зв’язку з втратою годувальника.

141

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

Пенсія за віком у системі спеціальних пенсій має назву пенсія за вислугу
років. Основною особливістю, що є властивою для пенсії за вислугу років,
є те, що вона призначається за умови припинення особою виконання
трудової діяльності, яка зумовила право на такий вид пенсії. Ця
обставина береться до уваги при визначенні пенсії за вислугу років.
Вважається, зокрема, що це щомісячні грошові виплати із Державного
бюджету чи Пенсійного фонду, що призначаються пожиттєво, з метою
компенсації заробітку, втраченого у зв’язку з припиненням роботи чи
служби, особам, які мають встановлену законом тривалість вислуги років1.

Коло суб’єктів, які мають право на спеціальну пенсію за віком,
визначається відповідно до окремих законів України: «Про пенсійне
забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу
органів внутрішніх справ та деяких інших осіб», «Про статус ветеранів
війни, гарантії їх соціального захисту», «Про державну службу», «Про
державну підтримку засобів масової інформації та спеціальний захист
журналістів», «Про дипломатичну службу», «Про судову експертизу», «Про
службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного
депутата», «Про статус суддів», «Про прокуратуру», «Про наукову і
науково-технічну діяльність», «Про пенсії за особливі заслуги перед
Україною», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи», а також Митним кодексом України.

Крім пенсій, окремим видом матеріального соціального забезпечення, що є
об’єктом соціально-забезпечувальних правовідносин, вважаються соціальні
допомоги.

В юридичній літературі існує чимало визначень цього виду соціального
забезпечення. Усі вони, як правило, відображають найбільш характерні
ознаки та особливості, властиві соціальним допомогам за правом
соціального забезпечення.

1ИосифидиД. Г. Вказ. праця. — С. 289.

142

4.3. Об’єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

Передусім наголошується, що допомоги у переважній більшості надаються
лише у грошовій формі. Відзначається також, що вони, як правило, мають
тимчасовий характер. їх виплачують або одноразово, або періодично
впродовж нетривалого строку. Так, допомога по вагітності та пологах за
загальним правилом призначається на весь період однойменної соціальної
відпустки, що надається для догляду за дитиною до досягнення нею 3
років.

При визначенні соціальних допомог вважається за потрібне відобразити їх
цільове призначення. Воно залежить від виду допомоги, яка надається
особі. Так, допомоги мають на меті компенсацію втраченої заробітної
плати особи (наприклад, допомога в разі тимчасової непрацездатності) або
ж спрямовані на підтримку особи незалежно від факту її трудової
діяльності (наприклад, одноразова допомога при народженні дитини є нічим
іншим, як додатковою соціальною підтримкою сім’ї у випадку народження
дитини).

Ще однією ознакою соціальних допомог є те, що умови та порядок їх
призначення передбачені законами України. Органи місцевого
самоврядування можуть ухвалювати рішення про надання додаткових видів
допомог за кошти місцевих бюджетів, що, однак, не позбавляє особу права
на всі, передбачені законодавством види соціальних допомог.

Остання ознака, яка характеризує соціальні допомоги як вид соціального
забезпечення, — це їх розміри. За чинним законодавством допомога може
виплачуватися у відсотках співвідносно до заробітної плати особи та
еквівалентно її страховому стажу (це правило переважно стосується
соціальних допомог, які виплачуються в системі загальнообов’язкового
державного соціального страхування) або ж у встановленій законом твердій
сумі (фіксований розмір мають допомоги, які виплачуються за рахунок
коштів місцевих бюджетів).

Враховуючи усі зазначені обставини, соціальну допомогу можна визначити
як короткострокову грошову виплату, що надається з метою компенсації
втраченого особою заробітку

143

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

чи для її додаткової підтримки в разі настання соціального ризику за
рахунок коштів соціальних страхових фондів чи бюджетів різних рівнів.

Видовий поділ допомог та критерії їх розмежування визначаються
здебільшого законодавцем у відповідних нормативно-правових актах. Тому в
науковій літературі соціальні допомоги прийнято класифікувати за
підставами їх настання (соціальними ризиками) та за суб’єктами, що мають
право на такі допомоги. Видами тут є: допомоги у зв’язку з тимчасовою
непрацездатністю, по безробіттю, від нещасного випадку на виробництві чи
професійного захворювання, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги на
поховання, допомоги малозабезпеченим сім’ям, дітям-інвалідам чи
інвалідам з дитинства. Кожен із названих видів можна поділити на підвиди
залежно від соціальних ризиків, що лежать в основі виникнення права на
такі допомоги.

Важливе значення має поділ усіх допомог залежно від джерела їх виплати.
Саме така класифікація визначає особливості правової природи кожного з
видів допомог. За цим критерієм розрізняють страхові та державні
(нестрахові) соціальні допомоги.

Страховими допомогами вважаються одноразові або періодичні грошові
виплати короткострокового характеру, які здійснюються за рахунок коштів
соціальних страхових фондів при настанні страхового випадку. На відміну
від страхових, державні допомоги виплачуються незастрахованим особам за
кошти державного або місцевого бюджетів. Лише страховими бувають
допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, нещасним випадком на
виробництві. Натомість допомоги малозабезпеченим сім’ям, особам, що
постраждали від Чорнобильської катастрофи, дітям-інвалідам чи інвалідам
з дитинства є виключно нестраховими. Змішаний характер, залежно від
того, застрахована особа в системі загальнообов’язкового державного
соціального страхування чи ні, мають допомоги у зв’язку з безробіттям,
допомоги сім’ям

144

4.3. Об’єкти соціально-забезпечувальних правовідносин

з дітьми. Щоправда, від того, чи застрахована особа у системі
соціального страхування, залежить розмір такої допомоги.

Ще одним видом соціального забезпечення громадян є соціальні пільги.
Вони передбачають право особи на безкоштовне користування певними видами
послуг (безоплатний проїзд у міському транспорті) чи їх привілейоване
одержання (переважне право вступу до вищих навчальних закладів).
Соціальні пільги — це певна підтримка, що є додатковим соціальним
забезпеченням особи. Вони надаються їй незалежно від будь-яких інших
видів соціального забезпечення.

Найперше, що варто зазначити при характеристиці соціальних пільг, є те,
що їх призначення та надання пов’язане зазвичай із соціальними ризиками
так званого публічного характеру. Йдеться про випадки, коли особа
постраждала від певних подій в державі чи, навпаки, її діяльність стала
особливо значимою для держави та була визнана особливими заслугами.

Соціальні пільги надаються:

— ветеранам війни;

— ветеранам праці;

— особам, які мають особливі заслуги перед державою;

— багатодітним сім’ям;

—  особам, які належать до постраждалих від Чорнобильської катастрофи;

— дітям-сиротам;

—  реабілітованим особам, пенсіонерам, інвалідам, дітям-інвалідам.

Отже, соціальними пільгами вважаються передбачені законодавством
можливості повного чи часткового звільнення особи від виконання
обов’язку або надання додаткових прав при настанні соціального ризику за
наявності у особи значних заслуг перед державою. За характером усі
соціальні пільги можна поділити на:

— житлово-комунальні;

— медико-реабілітаційні;

— транспортні;                                                         
          “У

— соціально-побутові; –

145

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

— пенсійні;                                                           
 ; а

— соціально-трудові.

Ще одним видом соціального забезпечення, що виступає об’єктом
соціально-забезпечувальних правовідносин, є соціальне обслуговування
особи. Соціальне обслуговування визначається як діяльність державних
органів чи уповноважених державою установ щодо надання громадянам
соціально-побутових, соціально-медичних, психолого-педагогічних,
соціально-правових послуг та матеріальної допомоги з метою їх соціальної
адаптації та реабілітації.

Чинним законодавством передбачено, що соціальне обслуговування може
надаватись як соціальні послуги або як матеріальна підтримка громадян.
Залежно від суб’єкта (отримувача соціальних послуг) вони бувають
декількох видів. Зокрема, ті з них, що надаються особам, застрахованим у
системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, або
особам, прирівняним до них, можуть бути поділені з огляду на соціальні
ризики на: соціальні послуги безробітним, тимчасово непрацездатним та
особам похилого віку. Соціальне обслуговування громадян похилого віку та
одиноких непрацездатних громадян за формою його здійснення можна
поділити на: соціальні послуги вдома та ‘, стаціонарне соціальне
обслуговування. За цим критерієм розрізняють також стаціонарне соціальне
обслуговування інвалідів, соціальне обслуговування дітей, соціальну
реабілі тацію та адаптацію інвалідів, санаторно-курортне лікуваї ня,
забезпечення протезно-ортопедичними виробами, нада; ня засобів
пересування.

Матеріальна підтримка як різновид соціального обслуг; вування у
переважній більшості є натуральною за формою та полягає у наданні особі,
яка потрапила у важкі життєві об-! ставини, необхідних матеріальних
благ: речей, одягу, засобів пересування тощо.

4.4. Страховий стаж

за правом соціального забезпечення

Страховий стаж, що є одним з юридичних фактів, які забезпечують
реалізацію соціальних прав громадян України,

146

4.4. Страховий, стаж за правом соціального забезпечення

є порівняно новою обставиною, з якою норми права пов’язують виникнення
правових відносин. Ще донедавна аналогічну функцію виконував інший
юридичний факт — трудовий стаж. Термінологічно обидві ці обставини є
подібними, однак вони відмінні за своїми змістовними характеристиками.

Трудовий стаж визначається як тривалість (період) трудової діяльності
особи в системі суспільної організації праці і обчислюється на підставі
записів до трудової книжки працівника. На відміну від нього, страховий
стаж передбачає обчислення тривалості сплати особою або на її користь
іншими зобов’язаними суб’єктами страхових внесків до спеціальних
страхових фондів.

Запровадження в системі соціального захисту страхового стажу замість
трудового є віддзеркаленням нових економічних перетворень та змін у
соціальній політиці держави. Відмова від планово-розподільчої системи та
перехід до соціально-ринкових відносин, де головна увага акцентується на
особистій відповідальності особи за майбутні соціальні ризики, зумовили
переорієнтацію в оцінці юридичних фактів. Тепер для одержання особою
соціальних виплат у системі загальнообов’язкового соціального
страхування необхідним є не лише факт заняття нею суспільно корисною
діяльністю, а й факт сплати соціальних страхових внесків. За відсутності
останнього особа такої допомоги не отримає. Страховий стаж є своєрідним
відображенням часткової участі особи у формуванні загальнообов’язкової
державної системи соціального страхування та слугує підставою для
обчислення її майбутніх соціальних виплат.

Страховому стажу у системі права соціального забезпечення надається
досить важливе значення. В одних випадках з ним пов’язане виникнення
самого права на відповідний вид соціального забезпечення, в інших — від
його тривалості залежить розмір соціально-забезпечувальної виплати.
Зокрема, при загальній тривалості страхового стажу особи до 5 років
розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності стано-

147

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

витиме 60 % її заробітку; від 5 до 8 років — 80 %; понад 8 років — 100%.

Найузагальненіше визначення страхового стажу міститься в Основах
законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Тут він визначається як період (строк), протягом якого особа підлягає
загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню та сплачуються
внески (нею, роботодавцем) на страхування, якщо інше не передбачено
законодавством.

Страховий стаж є водночас правостворюючим юридичним фактом (оскільки
необхідний для призначення різних видів соціальних виплат) і
правозмінюючим {його збільшення призводить до зміни і перегляду суми вже
призначених пенсій). Законодавець в одних випадках надає значення
тривалості страхового стажу як умові для призначення того чи іншого виду
соціального забезпечення (всіх видів пенсій, наприклад), а в інших —
його тривалість лише пре-зюмується. Зокрема, для призначення допомоги по
вагітності та пологах чи у разі нещасного випадку на виробництві, що
спричинив втрату працездатності, законодавством не вимагається
кількісного критерію страхового стажу. Достатнім вважається факт, що
особа є застрахованою, а отже, передбачається, що вона є потенційним
носієм страхового стажу.

Особливості обчислення страхового стажу стосовно певних видів
загальнообов’язкового державного соціального страхування визначаються
відповідними законами України. Зокрема, в Законі «Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з
тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими з
народженням та похованням» цьому присвячено статті 6 і 7, у Законі «Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок
безробіття» це статті 4 і 5, Закон «Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» відвів
для цього статті 8-11, а Закон

148

4.4. Страховий стаж за правом соціального забезпечення

«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» — статті 11 і
12.

Як уже зазначалося, наявність страхового стажу визначається фактом
сплати страхових внесків (платежів) уповноваженими суб’єктами. Розмір
таких внесків встановлено законодавчими актами.

Базовими величинами для обчислення страхових внесків у системі
загальнообов’язкового державного соціального страхування є заробітна
плата особи або інший дохід, у тому числі і дохід від підприємницької
діяльності. Страхові внески сплачуються особою самостійно, або (та) її
роботодавцем. До страхового стажу зараховуються також періоди трудової
діяльності (трудового стажу) особи, набуті нею до запровадження у нашій
країні загальнообов’язкової системи соціального страхування, тобто до
1998 р.

Страховий стаж є сукупністю відповідних періодів, протягом яких особа
самостійно або на її користь інші уповноважені суб’єкти сплачують
страхові внески до спеціалізованих страхових фондів. Тобто факт
виконання особою якоїсь певної роботи чи зайняття нею підприємницькою
або іншою суспільно корисною діяльністю не впливає на характер самого
страхового стажу й не дає підстав виділяти (як це прийнято, наприклад,
щодо трудового стажу) загальний чи спеціальний страховий стаж. Від того,
яку роботу, вид діяльності виконує чи посаду займає застрахована особа і
які вона у зв’язку з цим має доходи, залежить лише розмір страхових
внесків та розмір соціально-забезпечувальних виплат. Отже, страховий
стаж за своїм характером є в усіх випадках однорідним явищем. І він або
є, або його немає зовсім, якщо особа не застрахована у встановленому
законом порядку.

Тривалість страхового стажу безпосередньо впливає на зміст
правомочностей суб’єктів правовідносин. Чим більша тривалість страхового
стажу, тим більшими зазвичай є розміри соціальних страхових виплат.
Страховий стаж є юридичним фактом, з яким пов’язано призначення усіх
видів пенсій у солідарній пенсійній системі, та допомоги по

149

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

тимчасовій непрацездатності, а також допомоги по безробіттю.

Деякі вчені, характеризуючи страховий стаж, виділяють як різновид
останнього так званий спеціальний стаж1. При цьому вони наголошують, що
інститут спеціального стажу виник як наслідок запровадження в державі
особливих програм пенсійного забезпечення відповідних категорій
працівників, тобто намагаються зосередити увагу саме на особливостях
умов та змісту виконуваної працівником роботи.

Як уже зазначалося, робота в певних умовах праці чи на відповідних
посадах, з якою законодавець пов’язує пільгове (або за особливими
правилами) забезпечення пенсіями, не може впливати на характер
страхового стажу, а тому відсутні об’єктивні умови для виділення його
спеціального виду. Очевидно, що йдеться не про страховий, а про трудовий
стаж спеціального виду у його традиційному значенні. Тобто для одержання
відповідного пенсійного забезпечення застрахована особа повинна мати,
крім страхового стажу, ще й спеціальний трудовий стаж.

Спеціальний трудовий стаж, якому надається значення юридичного факту для
виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин, поділяється на два
види: 1) спеціальний стаж, який дає право на призначення пільгового
пенсійного забезпечення в солідарній системі загальнообов’язкового
державного пенсійного страхування на підставі Закону України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування »; 2) так звана
вислугу років як особливий вид спеціального страхового стажу, що
зумовлює виникнення права на пенсію за вислугу років, якщо це
передбачено спеціальними законами.

З огляду на правила обчислення, перший вид спеціального трудового стажу
можна поділити на декілька підвидів. Це, зокрема:

1 Никонов Д. А., Стремоухов А. В. Право социального обеспечения. — М.:
Закон и право, 2004. — С. 68-100.

150

4.4, Страховий стаж за правом соціального забезпечення

а)   стаж на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і
особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день
дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, визначених Списком №
Iі;

б) стаж працівників, які безпосередньо зайняті на роботах із шкідливими
і важкими умовами праці, зайнятість на яких повний робочий день дає
право на пенсію за віком на пільгових умовах, визначених Списком № 22;

в) період трудової діяльності, яка здійснювалась в районах Крайньої
Півночі та місцевостях, прирівняних до них3;

г) період трудової діяльності на територіях радіоактивного забруднення
внаслідок Чорнобильської катастрофи4.

Другий вид спеціального трудового стажу, що застосовується у пенсійному
забезпеченні, має назву вислуга років.

Вислугою років вважаються відповідні періоди виконання особою особливого
виду трудової діяльності, а саме: державної служби, військової служби,
служби і роботи в правоохоронних органах, а також іншої суспільно
корисної діяльності, які дають право на пенсію незалежно від віку, але
за умови звільнення зі служби (роботи), у зв’язку з якою призначається
пенсія5.

Важливою рисою вислуги років є те, що вона, як і вік та страховий стаж,
належить до основних підстав, що зумовлюють право на пенсію. Таке її
значення безпосередньо випливає із законодавчої презумпції про втрату
професійної працездатності чи придатності внаслідок тривалого виконання
того чи іншого виду діяльності до настання віку, який дає право на
пенсію за віком на загальних підставах.

і Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження списків
виробництв, робіт, професій, посад і показників, зайнятість в яких дає
право на пенсію за віком на пільгових умовах» від 16 січня 2003 р.

2 Там само.

3  Закон “України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали
внаслідок

Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р. № 796-ХІІ.

4   Україна за своїм географічним розміщенням розташована далеко від
районів

Крайньої півночі. Переважно цей вид стажу береться до уваги щодо тих
осіб, які за радянських часів працювали у відповідних районах. г’
Иосифиди Д. Г. Вказ. праця. — С. 232.

151

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

Як вид спеціального трудового стажу вислугу років поділяють залежно від
суб’єктів, для яких вона є необхідною при пільговому пенсійному
забезпеченні. Найперше, вислуга років використовується для нарахування і
виплати пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового
складу органів внутрішніх справ. Правове її регулювання у цьому разі
здійснюється на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення
військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів
внутрішніх справ».

Крім того, Законом України «Про державну службу» вислуга років
встановлена також для державних службовців. Порядок обчислення стажу
державної служби визначається спеціальною постановою Кабінету Міністрів
України від З травня 1994 р. До державної служби, що зараховується як
вислуга років прирівнюється також трудова діяльність: 1) працівників
Національного банку, які безпосередньо беруть участь у виконанні його
функцій та займають посади, передбачені штатним розписом (Закон України
«Про Національний банк України»); 2) журналістів державних і комунальних
засобів масової інформації (Закон України «Про державну підтримку
засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»); 3)
митників (Митний кодекс України); 4) посадових осіб органів місцевого
самоврядування (крім виконання обов’язків на виборних посадах), (Закон
України «Про службу в органах місцевого самовряду-; вання»); 5)
помічників-консультантів народних депутатів (Положення про
помічника-консультанта народного депута-‘ та України); 6) працівників
державних спеціалізованих: установ судових експертиз (Закон України «Про
судову експертизу»); 7) дипломатичних працівників (Закон України «Про
дипломатичну службу»); 8) народних депутатів (Закон України «Про статус
народного депутата»).

Важливо зазначити, що стаж державної служби має подвійне значення. З
одного боку, це період, протягом якого особа підлягає
загальнообов’язковому державному пенсійно-

152

4.4. Страховий стаж за правом соціального забезпечення

му страхуванню, тобто йдеться про страховий стаж, що дає право на
пенсійне забезпечення за Законом України «Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування». З іншого боку, він розглядається як
спеціальна підстава пенсійного забезпечення державного службовця за
Законом України «Про державну службу» (ст. 37).

Спеціальними законами передбачено порядок обчислення трудового стажу
суддів (Закон України «Про статус суддів») та прокурорсько-слідчих
працівників (Закон України «Про прокуратуру»). Тут, зокрема,
передбачено, що періоди трудової діяльності цієї категорії працівників
зараховуються до спеціального стажу державної служби, що дає право на
соціальне забезпечення за Законом України «Про державну службу». Але
періоди проходження державної служби не можуть бути зараховані до
спеціального стажу суддів чи прокурорсько-слідчих працівників.

Ще одним видом вислуги років є спеціальний трудовий стаж
науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів освіти III і
IV рівнів акредитації. Цей вид стажу встановлений Законом України «Про
наукову і науково-технічну діяльність» та постановою Кабінету Міністрів
України «Про затвердження переліку посад наукових (науково-педагогічних)
працівників підприємств, установ, організацій, вищих навчальних закладів
III—IV рівнів акредитації, перебування на яких дає право на призначення
пенсії та виплату грошової допомоги у разі виходу на пенсію відповідно
до ст. 24 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність»
від 4 березня 2001 р.

Щодо цієї категорії працівників законодавець передбачив можливість
взаємного зарахування державної служби та науково-педагогічного стажу.
Тобто періоди здійснення науково-педагогічної діяльності у разі
необхідності зараховуються до державної служби, і навпаки.

Різновидом спеціального страхового (трудового) стажу є строкова
військова служба. Період, протягом якого особа пере-

153

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

буває у Збройних Силах, виконуючи свій загальний військовий обов’язок,
зараховується до стажу будь-якого виду.

4.5. Процедурні правовідносини

Процедурними правовідносинами, що є складовим елементом правових
відносин соціального забезпечення, можна вважати врегульовані галузевими
нормами відносини, які виникають в результаті встановлення юридичних
фактів, що є необхідними для функціонування соціально-забезпечувальних
правовідносин.

Процедурні правовідносини вважаються допоміжними правовими відносинами.
їх основним призначенням є сприяння у виникненні і створенні умов для
реалізації матеріальних правовідносин. За своїм характером вони належать
до так званих правозастосовчих правових відносин. Об’єктом цих
правовідносин є юридично значиме рішення компетентного органу про
встановлення відповідних юридичних фактів.

Процедурні правовідносини виникають у результаті добровільного
волевиявлення особи, яка претендує на той чи інший вид соціального
забезпечення. Зазвичай воно виражається у формі заяви самої особи або її
законних представників до відповідного уповноваженого органу про
встановлення юридично значимого факту для призначення конкретного виду
соціального забезпечення. Слід мати на увазі, що для виникнення
процедурних правовідносин на момент подачі такої заяви особа повинна
мати суб’єктивне право на отримання певного виду соціального
забезпечення. Тому законодавець зобов’язує громадянина разом із заявою
подавати необхідні документи, що підтверджують це його право. Без них
заява сама по собі не матиме юридичного значення для вирішення питання
по суті.

Суб’єктами процедурних правовідносин соціального забезпечення
виступають: з одного боку — фізична особа, що звертається до
компетентного органу за встановленням відповідного юридично значимого
факту, а з іншого — упов-

154

4.5. Процедурні правовідносини

новажені державою органи, на які покладається обов’язок встановлювати
юридичні факти та приймати рішення про призначення соціального
забезпечення.

Основу змісту процедурних правовідносин становлять взаємні права і
обов’язки учасників цих правових відносин. На уповноважений орган
покладається обов’язок встановити юридичний факт та призначити за
наявності всіх необхідних об’єктивних підстав і документів, що їх
підтверджують, той чи інший вид забезпечення, на який претендує і має
право громадянин. Особа ж має право звернутися із заявою до
компетентного органу про встановлення відповідних юридичних фактів та
призначення належного їй виду соціального забезпечення. При цьому на неї
покладається обов’язок подати необхідні документи і докази, що
підтверджують її право на соціальне забезпечення. Додатковими елементами
змісту процедурних правовідносин можуть бути інші взаємні права й
обов’язки сторін: право вимагати від зобов’язаного суб’єкта сприяти у
встановленні доказів, яких не вистачає; право вимагати своєчасного
виконання зобов’язань іншою стороною; за наявності права на декілька
видів соціального забезпечення, що виключають один одного, обирати на
власний розсуд один із них тощо.

Визначальним для змісту цих правовідносин є, безперечно, конституційне
право особи, якому відповідає кореспондуючий обов’язок компетентного
правозастосовчого органу розглянути заяву із доданими до неї документами
та прийняти відповідне рішення — встановити юридичний факт або ж
зафіксувати наявність повного юридичного складу з призначенням
конкретного виду соціального забезпечення.

Саме результат діяльності компетентних органів, що фіксується у
відповідному рішенні і який в подальшому стає юридично значимим фактом,
необхідним для виникнення матеріальних соціально-забезпечувальних
правовідносин, є об’єктом процедурних правовідносин.

Для з’ясування характерних особливостей процедурних правовідносин їх
прийнято поділяти на окремі види. Зокре-

155

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

ма, з огляду на матеріальні правовідносини, які вони обслу говують,
розрізняють: процедурні правовідносини у пенсійному забезпеченні;
процедурні правовідносини у сфері соціальних допомог тощо.

За цільовим призначенням процедурні правовідносини соціального
забезпечення можна класифікувати на правовідносини, які пов’язані із
встановленням юридичних фактів, та правовідносини, які спрямовані на
констатацію юридичного фактичного складу та призначення конкретного виду
соціального забезпечення. До першої групи належать правовідносини, що
постають між: особою та відповідними органами медичних лікувальних
закладів з приводу встановлення факту тимчасової непрацездатності, або ж
причини і ступеня стійкої втрати працездатності із встановленням групи
інвалідності; органами РАГСу з приводу встановлення факту смерті,
народження; органами праці та соціального захисту з приводу
підтвердження факту малозабезпеченості тощо. Другу групу становлять,
наприклад, правовідносини, що виникають між громадянином та пенсійними
фондами з приводу призначення відповідної пенсійної виплати, або пра- ?
вовідносини, у яких беруть участь органи праці та соціального захисту
щодо призначення різних видів допомог.

4.6. Соціально-страхові правовідносини

Чільне місце у структурі правових відносин соціального забезпечення
займають соціально-страхові правовідносини. Такими, зокрема, вважаються
врегульовані нормами права суспільні відносини щодо збору страхових
внесків та акумуляції коштів соціальними страховим фондами. Вони, як і
процедурні правовідносини, є допоміжними та існують задля обслуговування
основних соціально-забезпечувальних правовідносин. Саме завдяки
соціально-страховим правовідносинам реалізується право застрахованих
осіб (членів їхніх сімей) на отримання соціальних виплат за кошти
соціальних страхових фондів у разі настання страхового випадку.

156

4.6, Соціально-страхові правовідносини

Суб’єктами соціально-страхових правовідносин є застраховані громадяни, а
в окремих випадках — члени їхніх сімей та інші особи, а також
страхувальники і страховики. Застрахованою вважається фізична особа, на
користь якої здійснюється загальнообов’язкове державне соціальне
страхування. Коло тих осіб, які можуть бути застрахованими, визначається
законами, які регулюють окремі види загальнообов’язкового соціального
страхування.

Суб’єктами правовідносин соціального страхування є також страхувальники.
Це ті особи, які зобов’язані (або мають бажання) сплачувати страхові
внески відповідно до закону чи договору. Суб’єктами, що зобов’язані
перераховувати до фонду внески, є роботодавці. Наймані працівники, які
також сплачують їх на свою користь, теж належать до суб’єктів цього
виду. Страхувальником, що сплачує страхові внески за власним бажанням,
може бути будь-яка фізична особа, яка виявила інтерес до участі у
соціальному страхуванні. Це можуть бути так звані самозайняті особи
(підприємці без створення юридичної особи, адвокати, приватні нотаріуси
тощо).

Страховиками у соціально-страхових правовідносинах виступають цільові
страхові фонди: пенсійного страхування, страхування у зв’язку з
тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням
та похованням; страхування на випадок безробіття і страхування від
нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

З-поміж усіх цих учасників центральним суб’єктом соціально-страхових
правовідносин вважається застрахована особа, адже саме її інтерес слугує
об’єктом страхування.

Участь суб’єктів у соціально-страхових правовідносинах є доволі
різноплановою за характером та змістом. Зокрема, правові стосунки
страхувальників і застрахованих осіб майже відсутні у площині
соціального страхування. Тут обов’язки участі страхувальників у
соціально-страхових правовідносинах зумовлені наявністю трудових
правовідносин із застрахованою особою, тобто якихось додаткових
зобов’язань між страховиком і застрахованою особою щодо сплати

157

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення_____________________

страхових внесків не виникає. Вони встановлені законом і виникають у
результаті укладення трудового договору.

Інакшою є ситуація із взаємовідносинами страхувальників та страховиків.
Специфіка таких правовідносин проявляється у тому, що об’єктом
соціально-страхових правовідносин між страхувальником та страховиком є
страхові внески, які і становлять основу соціальних коштів. Натомість
інший їх різновид — правовідносини щодо організації соціального
страхування (реєстрація платників страхових внесків, персоніфікований
облік, видача застрахованим документів, які підтверджують факт
страхування, тощо) мають своїм об’єктом результат дій суб’єктів, який
відображений у правовому акті, що фіксує здійснення соціального
страхування щодо конкретної особи.

Змістовні ознаки соціально-страхових правовідносин виражаються не лише в
обов’язку страхувальників сплачувати страхові внески. Суб’єкти цих
правовідносин можуть мати й інші права та обов’язки. Так, роботодавець
як суб’єкт соціально-страхових правовідносин зобов’язаний в
установленому порядку надавати виконавчій дирекції відповідного Фонду
загальнообов’язкового державного соціального страхування України
відомості про: прийняття на роботу працівників; їх заробітну плату,
використання робочого часу; сплату страхових внесків, у тому числі
застрахованими особами; ліквідацію чи реорганізацію підприємства,
установи, організації, зміну юридичної адреси тощо. Фонд
загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасного
випадку на виробництві, крім збору та акумуляції коштів, здійснює
заходи, спрямовані на запобігання нещасним випадкам, усунення загрози
здоров’ю працівників та ін.

Особливості виникнення, зміни і припинення соціально-страхових
правовідносин зумовлені тим, що вони тісно пов’язані і до певної міри
залежні від трудових чи цивільних правовідносин. Так, момент виникнення
соціально-страхових правовідносин визначений законом та зумовлений
обов’язковістю страхування всіх осіб, які працюють на умо-

158

4.6. Соціально-страхові правовідносини

вах трудового договору (контракту). А таке ж страхування особами, які
забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі
працівники, які не є членами творчих спілок), та громадянами —
суб’єктами підприємницької діяльності виникає з моменту добровільного
укладення ними договору. Уклавши трудовий договір, працівник стає
застрахованою особою і вправі вимагати від роботодавця перерахунку
страхових внесків до соціальних страхових фондів. Роботодавець набуває
статусу платника страхових внесків у 10-денний термін від дня отримання
ним свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької
діяльності або з дня укладення трудового договору з найманим
працівником.

Розірвання трудового договору зумовлює припинення сплати страхових
внесків, що, однак, не позбавляє особу статусу застрахованої особи в
системі загальнообов’язкового державного соціального страхування,
оскільки припинення трудових правовідносин може призвести до виникнення
інших правових відносин. Наприклад, факт безробіття особи породжує право
на продовження її участі в системі загальнообов’язкового державного
соціального страхування на випадок безробіття, тільки вже у статусі
забезпечуваної особи. Тобто тут виникають соціально-забезпечувальні
правовідносини щодо виплати допомоги по безробіттю.

Та обставина, що соціально-страхові правовідносини мають допоміжний
характер, зовсім не свідчить про їх вторинність або меншовартість для
права соціального забезпечення та вітчизняного права загалом. Структура
суспільних відносин настільки різноманітна і мінлива, що повнота їх
правового регулювання досягається саме завдяки поєднанню і
збалансованості основних і допоміжних правових механізмів юридичного
впливу на ці відносини.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення та розкрийте співвідношення понять «правовідносини
соціального забезпечення» та «соціально-забезпечувальні правовідносини
».

159

Розділ 4. Правовідносини соціального забезпечення

2.  Назвіть критерії класифікації правовідносин соціального заб

печення.

3.  Вкажіть основні ознаки соціально-страхових правовідносин,

характеризують їх як правовідносини соціального забезпеченн

4.  Яке значення відводиться процедурним правовідносинам у с

стемі правовідносин соціального забезпечення?

5.  Назвіть основні ознаки та дайте визначення понять «пенсія

«допомога», «соціальнапільга», «соціальнеобслуговування»

6.  Як співвідносяться між собою поняття «страховий стаж», «тр

довий стаж» та «спеціальний трудовий стаж»?

Література

1.  Иванова Р. И. Правоотношения по социальному обеспечению

СССР. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1986. — 176 с.

2. Кульчицька О. /. Зміст правосуб’єктності громадян за правом с

ціального забезпечення // Держава і право: Збірник науков праць.
Юридичні і політичні науки. — Вип. 21. — К.: Інстит держави і права
імені В. М. Корецького НАН України, 2003. С. 281-287.

3.  Сташків Б. І. Юрид. факти в праві соціального забезпечення:

Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.05 // КНУ ім. Т. Шевченка. —
К., 1997. — 19 с.

4.  Субботенко В. К. Процедурньїе правоотношения в социальном

обеспечении. — Томск: Изд-во Томского ун-та, 1980. — 198 с.

5.  Тарасова В. А. Юридические фактьі в области пенеионного обес-

печения. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1980. — 198 с.

6.  Шайхатдинов В. М. Теоретические проблемьі советского права

социального обеспечения. — Свердловск: Изд-во Уральского ун-та, 1986. —
156 с.

160

.”>F. •”

Розділ 5

Суб’єкти права соціального

забезпечення

5.1. Поняття суб’єктів права соціального забезпечення та їх властивості

Суб’єктами права соціального забезпечення є особи, які виступають
носіями передбачених законом прав та обов’язків у сфері соціального
захисту.

Щоб стати суб’єктом права соціального забезпечення, особа повинна бути
наділена правоздатністю та галузевим правовим статусом. Правоздатність у
сфері соціального забезпечення є складовою загальної правоздатності, яка
належить до природних властивостей людини. Отже, правоздатність — це не
сукупність прав і обов’язків, що ними наділена особа, а така
властивість, яка передбачає можливість мати будь-які права та обов’язки.
Правоздатність належить до соціально-правових властивостей особи й існує
тому, що у суспільстві наявним є право, завдяки дії якого особа і є
правоздатною.

Іншою властивістю, яка характеризує суб’єкта права, є галузевий правовий
статус. Це певна сукупність закріплених у Конституції та законах
основних прав і обов’язків осіб у сфері соціального захисту. Правовий
статус суб’єктів права соціального забезпечення характеризується тим, що
в основу галузевого правового статусу одних суб’єктів покладено
суб’єктивне право на соціальне забезпечення, яке виникає з

6 6-545

161

Розділ 5. Суб’єкти права соціального
забезпечення_________________________

настанням соціального ризику. А основу галузевого правового статусу
інших суб’єктів цієї галузі становить обов’язок надавати соціальне
забезпечення. Тобто, суб’єктами права соціального забезпечення
вважаються правоздатні особи, які в силу свого галузевого правового
статусу виступають носіями відповідних прав та обов’язків.

Суб’єктів права соціального забезпечення необхідно відмежовувати від
суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин передусім тому, що не
всі суб’єкти права соціального забезпечення можуть бути суб’єктами
соціально-забезпечувальних правовідносин. Наприклад, Законом України
«Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та
дітям-інвалідам» від 16 листопада 2000 р. передбачено надання допомоги
дітям-інвалідам. Однак реалізовують це право їх батьки або законні
представники, що беруть безпосередню участь у правовідносинах із
відповідними органами соціального захисту. Тим самим діти-інваліди є
суб’єктами права соціального забезпечення, а учасниками (суб’єктами)
правовідносин з приводу реалізації належних їм прав виступають батьки
або законні представники.

Крім того, щоб стати учасником (суб’єктом) правовідносин, особа повинна
володіти так званою правосуб’єктністю1. її визначають як здатність особи
бути суб’єктом правових відносин. При цьому, щоб бути учасником
соціально-забезпечувальних правовідносин, особа повинна мати ще й
галузеву правосуб’єктність.

Така правосуб’єктність є складним явищем і охоплює галузевий правовий
статус, правоздатність і дієздатність за правом соціального
забезпечення. Окрім властивостей, що характеризують суб’єктів права
соціального забезпечення (правоздатність та галузевий правовий статус),
правосуб’єктність доповнюється ще й третім елементом — дієздатністю.

1 Проблеми общей теории права и государства: Учебник для юридических
вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М.: Изд-во Норма, 2001. — С. 373;
Сирих В. М. Тєория государства и права: Учебник для вузов. — 4-е изд.,
стер. — М.: ЗАО Юстицинформ, 2005. — С. 319; Загальна теорія держави і
права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришнна. — X.:
Право, 2002. — С. 340.

162

5.1. Поняття суб’єктів права соціального забезпечення та їх властивості

За визначеннями, що подаються в загальній теорії права, дієздатність
полягає у здатності особи своїми діями набувати прав і виконувати
обов’язки. Іноді до складу право-суб’єктності зараховують ще й
деліктоздатність, що визначається як здатність відповідати за вчинені
правопорушення. Оскільки ж відповідальність є різновидом юридичного
обов’язку, то деліктоздатність, відповідно, належить до дієздатності, а
тому виділяти її у складі правосуб’єктності немає необхідності.

Отже, наявність дієздатності перетворює суб’єктів права на суб’єктів
правових відносин. На відміну від правоздатності, вона є юридичною
властивістю особи, оскільки встановлюється законодавством. Дієздатність,
як здатність своїми діями набувати та здійснювати права і самостійно
виконувати обов’язки, передбачає можливість усвідомлювати свої дії та
керувати ними. Очевидно, що така можливість не є вродженою властивістю
людини. Вона приходить з віком, досвідом та знаннями, що набуваються
особою. Тому момент виникнення дієздатності визначається у відповідності
із законодавством для всіх громадян. Переважно це відбувається
встановленням відповідних норм у галузевому законодавстві.

З приводу моменту виникнення дієздатності фізичних осіб за правом
соціального забезпечення існує декілька відмінних позицій серед
науковців. М. Л. Захаров та Е. Г. Тучко-ва вважають, наприклад, що
дієздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення настає
одночасно з виникненням права на відповідний вид забезпечення, а тому
момент її виникнення залежить від виду соціально-забезпечувальних
правовідносин1. Тобто в одних випадках дієздатність громадян виникає
одночасно із цивільною (наприклад, право на будь-який вид державної
соціальної допомоги особа може реалізувати з моменту досягнення
повноліття), в інших — з трудовою (право на соціальну допомогу у системі

1Захаров М. Л„ Тучкова 9. Г. Право социального обеспечения Росеии:
Учебник. — 2-е изд., испр. и перераб. — М.: Изд-во БЕК, 2002. — 560 с„.
? , . ,

163

Розділ 5. Суб’єкти права соціального забезпечення

загальнообов’язкового державного соціального страхування може бути
реалізоване з моменту укладення трудового договору), ще в інших — з
досягненням певного віку (право на пенсію за віком особа може
реалізувати, досягнувши 60 років — чоловіки і 55 років — жінки).

Видається, що виникнення дієздатності не може залежати лише від настання
юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення права на відповідний
вид соціального забезпечення. На наявність дієздатності громадян за
правом соціального забезпечення впливають вік та п&#