Пилипенко А.Я., Щербина В.С. 1996 – Господарське право
Зміст
Розділ І ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ
ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – З
1. Поняття та зміст підприємництва – З
2. Умови здійснення підприємництва – 8
3. Підприємець і держава – 11
Розділ ІІ ГОСПОДАРСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ ТА
ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО – 14
1. Предмет регулювання господарського права – 14
2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види – 15
3. Методи господарського права – 18
Розділ ІІІ ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО – 20
1. Поняття, ознаки та особливості
господарського законодавства – 20
2. Нормативні акти господарського законодавства: поняття і види – 25
3. Система господарського законодавства – 28
4. Проблеми вдосконалення господарського законодавства – 34
Розділ ІV СУБ’ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА – 41
1. Поняття суб’єкта господарського права – 41
2. Види суб’єктів господарського права – 43
3. Завдання, права та обов’язки суб’єкта
господарського права – 45
Розділ V ПРАВОВИЙ СТАТУС ПІДПРИЄМСТВ – 51
1. Поняття підприємства – 51
2. Організаційно-правові форми підприємств – 53
3, Створення підприємства – 58
4. Установчі документи підприємства – 61
5. Державна реєстрація підприємства – 63
6. Припинення діяльності підприємства – 66
Розділ VІ ПРАВОВИЙ СТАТУС АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ -71
1. Поняття та юридичний статус акціонерного товариства – 71
!!284
2. Засновники, учасники та порядок створення
акціонерного товариства – 74
3. Майно і майнові права в акціонерному товаристві – 77
4. Правовий режим акцій – 83
5. Правовий режим дивідендів – 85
6 Управління акціонерним товариством – 88
Розділ VІІ ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНШИХ
ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ – 94
1 Товариство з обмеженою відпонілальністю та
товариство з додатковою відповідальністю – 94
2. Повне товариство – 97
3. Командитне товариство – 99
Розділ VІІІ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ
ГОСПОДАРСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ – 101
1. Поняття господарського об’єднання.
Законодавство про господарські об’єднання – 101
2. Види господарських об’єднань – 104
3. Функції та компетенція господарського об’єднання – 107
Розділ ІX ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ – 109
1. Поняття та форми власності в економіці
України. Право власності – 109
2. Право державної власності – 111
3 Право колективної власності – 115
4. Право приватної власності – 122
5. Правовий режим майна державних підприємств.
Особливості правового режиму майна державних
бюджетних установ – 124
Розділ Х ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ – 131
1. Правова основа, поняття та особливі ознаки
господарського договору – 131
2. Класифікація і система господарських договорів
за законодавством України – 135
3. Функції господарського договору – 137
4. Форма господарського договору – 139
5. Порядок укладання господарських договорів – 140
6. Виконання господарських договорів – 142
!!285
Розділ XІ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – 144
1. Поняття відповідальності в господарському праві – 144
2. Функції відповідальності – 147
3. Види відповідальності – 149
4. Підстави відповідальності – 154
Розділ XІІ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА – 157
1. Поняття банкрутства. Суб’єкти банкрутства – 157
2. Підстави для застосування банкрутства – 159
3. Провадження у справах про банкрутство – 160
4. Наслідки визнання боржника банкрутом – 165
5. Черговість задоволення претензій кредиторів – 168
Розділ ХІІІ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРЕНДИ – 171
1. Поняття договору оренди. Об’єкти оренди – 171
2. Сторони в договорі оренди – 174
3. Порядок укладення договору оренди – 176
4. Умови договору оренди – 178
5. Припинення договору оренди – 181
6. Проблеми правового регулювання лізингових
операцій в Україні – 182
Розділ XІV ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРИВАТИЗАЦІЇ – 190
1. Поняття і головні цілі приватизації.
Законодавство про приватизацію – 190
2. Об’єкти приватизації – 193
3. Суб’єкти приватизації – 195
4. Приватизаційний процес – 205
5. Способи приватизації – 207
Розділ XV ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
БІРЖОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – 209
1. Поняття та юридичні ознаки біржі – 209
2. Функції, права та обов’язки біржі – 211
3. Види біржових угод – 213
4. Правила біржової торгівлі – 216
5. Правовий статус фондової біржі – 219
Розділ XVІ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН ТА
ЦІНОУТВОРЕННЯ – 221
1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення. 221
2. Види цін та порядок їх встановлення – 223
!!286
3. Правове регулювання контролю за додержанням
дисципліни цін та відповідальність за її порушення – 227
Розділ XVІІ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНО-
РОЗРАХУНКОВИХ ВІДНОСИН – 230
1. Поняття та види кредиту. Кредитний договір – 230
2. Порядок відкриття рахунків у банках – 235
3. Порядок та форми розрахунків у
господарському обігу – 239
Розділ XVІІІ ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ
МОНОПОЛІЗМУ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ – 247
1. Монопольне становище на ринку та
зловживання ним – 247
2. Правове становище антимонопольного комітету – 251
3. Відповідальність за порушення
антимонопольного законодавства – 253
4. Розгляд справ про порушення
антимонопольного законодавства – 255
Розділ XІX ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – 258
1. Зовнішньоекономічна діяльність та її регулювання – 258
2. Правовий режим іноземних інвестицій – 263
3. Правовий режим вільних економічних зон – 267
Розділ XX ЗАХИСТ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – 271
1. Правове становище арбітражних судів – 271
2. Підвідомчість справ арбітражним судам – 274
3. Доарбітражне врегулювання господарських спорів – 278
4. Вирішення спорів арбітражним судом – 280
Розділ 1
ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ
ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1. Поняття та зміст підприємництва
Стаття 1 Закону України від 7 лютого 1991 р. визначає підприємництво як самостійну ініціати-
ву, систематичну, на власний ризик діяльність по вироб-
ництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та за-
няття торгівлею з метою одержання прибутку.
Матеріальну основу підприємницької діяльності становить
власність. Власність як економічна категорія – це відноси-
ни між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні
або в належності матеріальних благ одним особам І відповід-
но у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.
Власник має право використовувати належне йому майно
(будівлі, споруди, засоби виробництва, вироблену продук-
цію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо)
для підприємницької діяльності. При цьому всім власникам
забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Суб’єкти підприємництва> Відповідно до ст.2 Закону суб’єктами підприємницької діяльності
(підприємцями) можуть бути:
– громадяни України, Інших держав, не обмежені зако-
ном у правоздатності(*1) або дієздатності(*2);
– юридичні особи всіх форм власності, встановлених За-
коном України .
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю та-
ких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб
органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх
(**1) Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільні права і
обов ‘язки. Правоздатність громадянина виникає у момент його
народження і припиняється зі смертю.
(**2) Цивільна дієздатність – це здатність громадянина своїми діями
набувати цивільних прав і створюнати для себе цивільні обов’язки.
Дієздатність у повному обсязі виникає з настанням повноліття,
тоб
то після досягнення вісімнадцятирічного віку.
!!3
справ, арбітражного суду. державного нотаріату, а також
органів державної влади і управління, які покликані здійсню-
вати контроль за діяльністю підприємств. Указом Прези-
дента України від 27 травня 1993 р.
заборонено займатися підприємницькою діяльністю безпо-
середньо або через посередників службовим особам адмініс-
трації Президента України, Кабінету міністрів України,
міністерств, інших центральних органів державної і вико-
навчої влади і місцевих державних адміністрацій.
Заборона безпосередньо займатися підприємницькою
діяльністю керівникам, заступникам керівників державних
підприємств, установ і організацій, Їх структурних підрозділів,
а також посадовим особам державних органів, органів місце-
вого і регіонального самоврядування встановлена Декретом
Кабінету міністрів України від 31 грудня 1992 р. . Це, однак, не
виключає їхнього права отримувати дивіденди від акцій, а
також доходи від інших корпоративних прав (доходи відпо-
відно до своєї частки майна в статутному фонді товариства з
обмеженою відповідальністю тощо).
Посадовими особами, на які поширюється дія зазначено-
го Декрету, вважаються працівники, діяльність яких пов’я-
зана зі здійсненням державно-владних повноважень, вико-
нанням організаційних, розпорядчих, адміністративних і
господарських функцій, прийняттям управлінських рішень.
Збереження за цими особами лише права на отримання ди-
відендів (доходів) означає, що право на управління належ-
ним їм майном (це – друга складова корпоративного права)
зазначені в Декреті посадові особи на період зайняття вка-
заних посад можуть передавати довіреним особам відповід-
но до чинного законодавства.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю,(*1)
не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здій-
(**1) Позбавлення права займатися певною діяльністю може бути
призначене судом на строк до 5 років як основне аби додаткове
покарання щодо осіб, які скоїли злочин (ст. 31 Кримінального кодексу-
України).
!!4
снення відповідного виду-діяльності до закінчення терміну
встановленою вироком суду. Особи, які мають непогашені.
судимість(*1) за крадіжки, хабарництво та інші корисливі зло-
чини, не лише не можуть бути зареєстровані як підпріиємці,
а й не можуть виступати співзасновниками підприємниць-
кої організації, а також займати в підприємницьких товари-
ствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади
пов’язані з матеріальною відповідальністю.
Свобода підприємницької діяльності. Суб’єкти підприєм-
ницькоЇ діяльності (підприємці) мають право без обмежень
приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку
діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Проте
в деяких видах діяльності у зв’язку з підвищеними вимога-
ми до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій
управління підприємництво застосовуватися не може. Пе-
релік таких видів діяльності встановлює Верховна Рада Ук-
раїни за поданням Кабінету міністрів України.
Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Крім
обмеження суб’єктивного складу підприемництва, законо-
давством України, зокрема Законом , встановлені певні обмеження, які стосуються здійснен-
ня окремих видів підприємницькоі діяльності. Ці обмеження
полягають, по-перше, в тому, що деякі види підприємницт-
ва вправі здійснювати лише певні суб’єкти (так, виготов-
лення і реалізація наркотичних засобів, військової зброї г
боєприпасів до неї, вибухових речовин можуть здійснюва-
тися тільки державними підприємствами, а проведення
ломбардних операцій – також і повними товариствами)
по-друге, в забороні здійснювати окремі види діяльності
перелік яких встановлює Верховна Рада України за подан-
ням Кабінету міністрів України, без спеціального дозволу
(ліцензії). Зокрема, без спеціального дозволу (ліцензії), що
видається Кабінетом міністрів України або уповноважених
ним органом, не можуть здійснюватися:
– пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних
копалин:
– виробництво, ремонт і реалізація спортивної. мислив-
(**1)Про погашення судимості див. ст. 55 Кримінального Кодексу України.
!!5
ської та вогнепальної зброЇ та боєприпасів для неї, а також
холодної зброї;
– виготовлення і реалізація медикаментів і хімічних речо-
вин;
– виготовлення пива і вина; виготовлення спирту, горіл-
чаних, лікерних та коньячних виробів; торгівля спиртом ети-
ловим з харчової сировини, горілчаними, лікерними, конь-
ячними виробами та іншими напоями, виготовленими з ви-
користанням спирту (див.: Декрет Кабінету міністрів Украї-
ни від ЗІ грудня 1992 р. );
– виготовлення тютюнових виробів: торгівля тютюнови-
ми виробами (див. там же);
– медична практика;
– ветеринарна практика:
– юридична практика:
– створення та утримання гральних закладів, організація
азартних ігор:
– торгівля алкогольними напоями тощо.
Перелік видів підприємницької діяльності, що підлягають
ліцензуванню, вміщено з Законі ,
проте і він не є вичерпним. Деякі види діяльності в галузі
зв’язку, що не можуть здійснюватись без ліцензії, визначені
Декретом Кабінету міністрів України віл 21 січня 1993 р.
.
Дозвіл (ліцензія) на здійснення підприємницької діяльносгі
видається Кабінетом міністрів України або уповноваженим
ним органом у строк не більше як за 30 днів з дня одержан-
ня заяви. Питання, пов’язані з видачею ліцензії, врегульо-
вані Положенням про порядок видачі суб’єктам підприєм-
ницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на
здійснення окремих видів діяльності, затвердженим поста-
новою Кабінету міністрів України від 17 липня 1994р. № 316.
Ліцензія видається за заявою суб’єкта підприємницької
діяльності. До заяви додаються :
– підприємцем – юридичною особою – копії засновниць-
ких документів;
!!6
– підприємцем-громадянином – копії документів, що
засвідчують рівень освіти І кваліфікації, необхідний для
здійснення відповідного виду діяльності (крім випадків, за-
значених у законодавстві).
За видачу ліцензії встановлюється така плата: з громадян –
у розмірі двох мінімальних заробітних плат; з юридичних
осіб – у розмірі шести мінімальних заробітних плат.
У ліцензії зазначаються найменування органу, що видав її,
прізвище, ім’я та по батькові, адреса проживання громадя-
нина або найменування і місце знаходження юридичної осо-
би, вид діяльності, на яку видається ліцензія, місце її
здійснення, особливі умови та правила здійснення даного
виду діяльності, номер реєстрації ліцензії, дата її видачі,
термін дії.
Строк ліцензії визначає орган, що її видає (як правило, це
уповноважені Кабінетом міністрів України міністерства, дер-
жавні комітети, відомства), але не може бути менше 3 років.
Продовження цього строку здійснюється у порядку, встанов-
леному для її одержання. Після припинення суб’єктом
підприємництва своєї діяльності надана ліцензія втрачає силу.
У разі порушення підприємцем зазначених у ліцензії особли-
вих умов і правил здійснення відповідного виду діяльності
орган, що видав ліцензію, може дати розпорядження про усу-
нення порушень чи зупинити її дію на визначений строк або
до усунення цих порушень. При повторному або грубому
порушенні правил діяльності, на яку видано ліцензію, остан-
ня може бути анульована за рішенням органу, що її видав.
Рішення про зупинення дії ліцензії чи її анулювання може
бути оскаржене підприємцем до суду або арбітражного суду.
Принципи підприємницької діяльності, тобто основні заса-
ди, на яких базується підприємництво, законодавче закріп-
лені в ст.5 Закону . До них відно-
сяться:
а) вільний вибір діяльності;
б) залучення на добровільних засадах до підприємницької
діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;
в) самостійне формування програми діяльності та вибір
постачальників І споживачів вироблюваної продукції, вста-
новлення цін відповідно до законодавства;
г) вільний найм працівників;
!!7
д) залучення і використання матеріально-технічних, фінан-
сових, трудових, природних та інших видів ресурсів, вико-
ристання яких не заборонено або не обмежено законодав-
ством;
е) вільне розпорядження прибутком, що залишається після
внесення платежів, установлених законодавством:
є) самостійне здійснення підприємцем – юридичною осо-
бою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-
яким підприємцем належної йому частки валютної виручки
на свій розсуд.
Слід зазначити, що деякі з перерахованих принципів (на-
приклад. вільне розпорядження прибутком, використання
належної підприємцю валютної виручки на свій розсуд та
ін.) сьогодні певною мірою обмежені рядом Декретів Кабі-
нету міністрів України, прийнятих ним за час тимчасового
(з 21 липня 1992 р. по 21 травня 1993 р.) делегування повно-
важень видавати декрети в сфері законодавчого регулюван-
ня питань підприємницької діяльності.
2. Умови здійснення підприємництва
Однією з головних умов здійснення підприємницької діяль-
ності є державна реєстрація підприємництва.
Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності
проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті
Ради народних депутатів або в районній, районній міст Києва
і Севастополя державній адміністрації за місцем знаходжен-
ня або проживання даного суб’єкта, якщо інше не передба-
чено законодавчими актами України. Для державної реєст-
рації суб’єктів підприємницької діяльності подаються такі
документи:
а) установчі документи:
– рішення власника майна або уповноваженого ним орга-
ну. Якщо власників або уповноважених ними органів два і
більше, таким рішенням є установчий договір;
– статут, якщо це необхідно для створюваної організацій-
ної форми суб’єкта підприємництва;
6) реєстраційна картка встановленого зразка,
в) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєст-
рацію.
!!8
Підприємці-громадяни, які здійснюють свою діяльність без
створення юридичної особи, подають заповнену реєстра-
ційну картку та документ, що засвідчує сплату коштів за
державну реєстрацію.
Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності
здійснюється (при наявності всіх документів) за заявниць-
ким принципом протягом не більше п’яти робочих днів.
Протягом цього терміну відповідний орган, який здійснює
‘реєстрацію, зобов’язаний видати свідоцтво про реєстрацію і
в 10-денний термін подати відомості до відповідної подат-
кової Інспекції та органу державної статистики. Органи дер-
жавної статистики встановлюють коди суб’єктів підприєм-
ницької діяльності.
Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємниц-
тва с підставою для відкриття рахунків в установах банків за
місцем реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, або
в будь-яких інших установах банків за згодою сторін, а та-
кож для виготовлення печаток і штампів.
У вищевикладеному порядку проводиться і перереєстра-
ція суб’єкта підприємницької діяльності. Підстави реєстрації
вказані в ст.8 Закону , відповідно до
якої перереєстрація проводиться у разі зміни форми влас-
ності, організаційної форми або назви суб’єкта підприєм-
ництва.
Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в су-
довому порядку.
Відповідальність за відповідність чинному законодавству
установчих документів, що подаються для реєстрації, несе
власник (власники) або уповноважені ним органи, які пода-
ють документи для реєстрації, та орган, який проводить
реєстрацію суб’єкта підприємництва.
За державну реєстрацію вноситься плата, розмір якої вста-
новлюється Кабінетом міністрів України залежно від суб’-
єкта підприємництва, обраної організаційної форми та виду
підприємницької діяльності. Так, згідно з Додатком до по-
станови Кабінету міністрів України від 29 квітня 1994 р.
розмір плати за державну реєстрацію суб’єктів підприєм-
!!9
ництва коливається від 1,5 мінімальних заробітних плат (для
громадян, що займаються підприємницькою діяльністю у
сфері освіти і культури) до 9 мінімальних заробітних плат
(для юридичних осіб, що займаються підприємництвом у
сфері надання торговельно-посередницьких послуг). Зако-
ном місцевим Радам народних депу-
татів надане право встановлювати пільгову плату за держав-
ну реєстрацію.
Законодавчими актами України можуть бути встановлені
спеціальні правила державної реєстрації окремих організа-
ційних форм підприємництва. Так, реєстрація банків
здійснюється відповідно до СТ.22 Закону України та згідно з , затвердженим
правлінням Національного банку України (протокол №16
від 17 липня 1992 р.). Для реєстрації комерційного банку
його рада подає в двотижневий строк після перевірки фінан-
сового стану засновників в управління Національного банку
за місцем створення банку такі документи: заяву про реєст-
рацію статуту банку за підписом уповноваженої особи (го-
лови ради); установчий договір, підписаний засновником
банку (підписи фізичних осіб завіряються нотаріально) та
завірений печатками; статут банку, затверджений на зборах
і підписаний уповноваженою особою; протокол установчих
зборів; економічні обгрунтування створення банку, бухгал-
терські баланси засновників, висновок аудиторської органі-
зації, яка має ліцензію НБУ; відомості про професійну при-
датність голови правління та головного бухгалтера; копію
платіжного документа про внесення плати за реєстрацію
банку, копію звіту про проведення відкритої підписки на
акції, довідку про наявність необхідного приміщення. Реєст-
рація банків здійснюється у місячний строк з моменту одер-
жання заяви та зазначених документів.
Для здійснення підприємницької діяльності підприємець
має право укладати з громадянами договори про викорис-
тання їх праці. При укладанні трудового договору (контрак-
ту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та
охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні
мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включа-
!!10
ючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпе-
чення відповідно до чинного законодавства. При втраті пра-
цездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкоду-
вання витрат у випадках і порядку, передбачених чинним
законодавством.
Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зо-
бов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середови-
щу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств,
установ, організацій і держави, що охороняються законом.
За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та Іншу
встановлену законом відповідальність.
Суб’єкт підприємництва – юридична особа – може бути
визнана арбітражним судом банкрутом у порядку, передба-
ченому Законом України .
2. Умови здійснення підприємництва
Однією з головних умов здійснення підприємницької діяль-
ності є державна реєстрація підприємництва.
Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності
проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті
Ради народних депутатів або в районній, районній міст Києва
і Севастополя державній адміністрації за місцем знаходжен-
ня або проживання даного суб’єкта, якщо інше не передба-
чено законодавчими актами України. Для державної реєст-
рації суб’єктів підприємницької діяльності подаються такі
документи:
а) установчі документи:
– рішення власника майна або уповноваженого ним орга-
ну. Якщо власників або уповноважених ними органів два і
більше, таким рішенням є установчий договір;
– статут, якщо це необхідно для створюваної організацій-
ної форми суб’єкта підприємництва;
6) реєстраційна картка встановленого зразка,
в) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєст-
рацію.
!!8
Підприємці-громадяни, які здійснюють свою діяльність без
створення юридичної особи, подають заповнену реєстра-
ційну картку та документ, що засвідчує сплату коштів за
державну реєстрацію.
Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності
здійснюється (при наявності всіх документів) за заявниць-
ким принципом протягом не більше п’яти робочих днів.
Протягом цього терміну відповідний орган, який здійснює
‘реєстрацію, зобов’язаний видати свідоцтво про реєстрацію і
в 10-денний термін подати відомості до відповідної подат-
кової Інспекції та органу державної статистики. Органи дер-
жавної статистики встановлюють коди суб’єктів підприєм-
ницької діяльності.
Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємниц-
тва с підставою для відкриття рахунків в установах банків за
місцем реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, або
в будь-яких інших установах банків за згодою сторін, а та-
кож для виготовлення печаток і штампів.
У вищевикладеному порядку проводиться і перереєстра-
ція суб’єкта підприємницької діяльності. Підстави реєстрації
вказані в ст.8 Закону , відповідно до
якої перереєстрація проводиться у разі зміни форми влас-
ності, організаційної форми або назви суб’єкта підприєм-
ництва.
Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в су-
довому порядку.
Відповідальність за відповідність чинному законодавству
установчих документів, що подаються для реєстрації, несе
власник (власники) або уповноважені ним органи, які пода-
ють документи для реєстрації, та орган, який проводить
реєстрацію суб’єкта підприємництва.
За державну реєстрацію вноситься плата, розмір якої вста-
новлюється Кабінетом міністрів України залежно від суб’-
єкта підприємництва, обраної організаційної форми та виду
підприємницької діяльності. Так, згідно з Додатком до по-
станови Кабінету міністрів України від 29 квітня 1994 р.
розмір плати за державну реєстрацію суб’єктів підприєм-
!!9
ництва коливається від 1,5 мінімальних заробітних плат (для
громадян, що займаються підприємницькою діяльністю у
сфері освіти і культури) до 9 мінімальних заробітних плат
(для юридичних осіб, що займаються підприємництвом у
сфері надання торговельно-посередницьких послуг). Зако-
ном місцевим Радам народних депу-
татів надане право встановлювати пільгову плату за держав-
ну реєстрацію.
Законодавчими актами України можуть бути встановлені
спеціальні правила державної реєстрації окремих організа-
ційних форм підприємництва. Так, реєстрація банків
здійснюється відповідно до СТ.22 Закону України та згідно з , затвердженим
правлінням Національного банку України (протокол №16
від 17 липня 1992 р.). Для реєстрації комерційного банку
його рада подає в двотижневий строк після перевірки фінан-
сового стану засновників в управління Національного банку
за місцем створення банку такі документи: заяву про реєст-
рацію статуту банку за підписом уповноваженої особи (го-
лови ради); установчий договір, підписаний засновником
банку (підписи фізичних осіб завіряються нотаріально) та
завірений печатками; статут банку, затверджений на зборах
і підписаний уповноваженою особою; протокол установчих
зборів; економічні обгрунтування створення банку, бухгал-
терські баланси засновників, висновок аудиторської органі-
зації, яка має ліцензію НБУ; відомості про професійну при-
датність голови правління та головного бухгалтера; копію
платіжного документа про внесення плати за реєстрацію
банку, копію звіту про проведення відкритої підписки на
акції, довідку про наявність необхідного приміщення. Реєст-
рація банків здійснюється у місячний строк з моменту одер-
жання заяви та зазначених документів.
Для здійснення підприємницької діяльності підприємець
має право укладати з громадянами договори про викорис-
тання їх праці. При укладанні трудового договору (контрак-
ту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та
охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні
мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включа-
!!10
ючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпе-
чення відповідно до чинного законодавства. При втраті пра-
цездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкоду-
вання витрат у випадках і порядку, передбачених чинним
законодавством.
Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зо-
бов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середови-
щу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств,
установ, організацій і держави, що охороняються законом.
За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та Іншу
встановлену законом відповідальність.
Суб’єкт підприємництва – юридична особа – може бути
визнана арбітражним судом банкрутом у порядку, передба-
ченому Законом України .
Розділ ІІ
ГОСПОДАРСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ ТА
ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО
1, Предмет регулювання господарського права
Господарське право, як і будь-яка інша юридична дисцип-
ліна, може бути визначене, насамперед, за предметною оз-
накою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регу-
люються нормами господарського права. З цієї точки зору
господарське право є системою норм, які регулюють госпо-
дарські відносини, відносини, в які вступають організації,
підприємці в ході своєї господарської діяльності. Господарські
відносини у сфері економіки України складають предмет
господарського права.
Зміст предмета господарського права визначається двома
основними поняттями: народне господарство і господарська
діяльність.
Зазначені поняття визначаються в чинному законодавстві
України. Так, згідно з Законом від 3 серпня 1990 р. (Відомості Верховної
Ради УРСР.-1990.-№34.-Ст.449) до народного господар-
ства України належать розташовані на її території підприє-
мства, установи, організації. В сукупності вони створюють
народногосподарський комплекс України (ст. 1). Це основне
коло суб’єктів, які здійснюють господарську діяльність. Істо-
рично склалося так, що абсолютна більшість цих суб’єктів є
державними організаціями. Це державний сектор економі-
ки України. У зв’зку з цим держава як власник цих
підприємств, установ та організацій здійснює в широких
межах державне регулювання економіки. Відносини, що
виникають при цьому, регулюються різними галузями пра-
ва: господарським, адміністративним, фінансовим та ін.
Поняття господарська діяльність слід визначати також, ви-
ходячи з позиції законодавця, тобто на підставі ст. І Зако-
ну України та ст.ст. І, 20-22 Закону
Господарська діяльність як
предмет господарського права – це виготовлення та реалі-
зація продукції, виконання робіт, надання послуг з метою
!!14
одержання прибутку. Здійснюють її господарюючі суб’єкти
– власники або володільці основних фондів і оборотних
коштів. Підприємства – суб’єкти господарського права мо-
жуть здійснювати всі види господарської діяльності, які не
заборонені законодавством України і не суперечать їх стату-
там (ст. 1 Закону ).
Господарське право України розвивається як система норм,
які регулюють три сектори економіки. Домінуючим є дер-
жавний сектор, до якого відносяться всі різноманітні госпо-
дарюючі суб’єкти, засновані на державній власності (загаль-
нодержавній та комунальній). Другий сектор складають
підприємства, засновані на колективній власності (західні
економічні теорії вважають його приватним, але у нас він
поки що настільки одержавлений, що вважати його приват-
ним немає достатніх підстав). Це колективні підприємства,
кооперативи, господарські товариства. Третім, найбільш ціка-
вим сектором, що швидко розвивається, є приватний сек-
тор. З розвитком процесу приватизації майна державних
підприємств питома вага цього сектора зростатиме. Норми
господарського права України будуть
(зменшуватиметься елемент державного регулювання). Воно
перетворюватиметься у комерційне право, яке діятиме па-
ралельно з цивільним.
У країнах ринкової економіки правові системи традицій-
но включають комерційне (не господарське, як у нас) пра-
во. Це системи норм права, що регулюють комерційну
діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і ку-
півлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні ). Комерційне право там кодифіковане в формі
комерційних кодексів (Німеччина, Франція, Сполучені Шта-
ти Америки), які діють паралельно з цивільними кодекса-
ми.
2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види
У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні
відносини, пов’язані з господарською діяльністю. Зокрема,
держава здійснює функції загального управління економі-
кою. З цією метою у центрі і на місцях діють органи держав-
ної виконавчої влади – міністерства, державні комітети,
!!15
відомства. Отже, у народному господарстві складаються уп-
равлінські відносини між цими органами і підприємствами.
Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто
є адміністративними правовідносинами.
У народному господарстві застосовується наймана праця
робітників і службовців. Відносини щодо організації її за-
стосування, оплати праці, часу праці і відпочинку, гарантій
та компенсацій тощо регулює трудове право.
Господарюючі суб’єкти в процесі господарювання володі-
ють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо
природокористування регулюються природоресурсовими
галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове, екологіч-
не і т.ін).
Господарюючі суб’єкти формують з прибутку і використо-
вують власні фінансові ресурси, є платниками податків тощо.
Отже, вони є суб’єктами фінансових правовідносин.
Між підприємствами, підприємцями та громадянами ви-
никають майнові відносини щодо задоволення особистих
потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відносини
регулює цивільне право.
Визнавати всі перераховані відносини господарськими, як
це іноді робиться в літературі, означало б, що спеціальної
категорії господарських відносин взагалі не існує. Перера-
ховані відносини об’єктивно необхідні для здійснення гос-
подарської діяльності. Але за своєю економічною природою
вони не є господарськими відносинами. Ці відносини лише
створюють організаційні, матеріальні, фінансові та інші пе-
редумови функціонування господарських відносин.
Господарсько-правова концепція визначає господарські
відносини у власному (спеціальному) розумінні. А саме; гос-
подарськими є відносини між господарюючими суб’єктами
(підприємствами, підприємцями) і органами управління, які
складаються у процесі організації І здійснення господарської
діяльності. Господарські відносини як предмет регулювання
складаються лише з двох елементів – організаційного (органі-
зація виробництва, обігу) і майнового. Сукупнісгь госпо-
дарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом
господарського права. За предметом у такому розумінні гос-
подарське право вирізняєгься з інших галузей права, норми
яких діюгь у народному господарстві.
!!16
Господарські відносини мають певні ознаки. Насамперед,
це обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб’єктів.
Такими суб’єктами є: господарські організації, створені для
безпосередньої господарської діяльності і зареєстровані як
юридичні особи, державні і недержавні органи, які здійсню-
ють управління економікою (міністерства, держкомітети,
господарські об’єднання, управління тощо); структурні
підрозділи господарських організацій, наділені компетенцією
щодо здійснення господарської діяльності: фізичні особи,
офіційно зареєстровані у статусі підприємців: державні І гро-
мадські установи та організації, що є споживачами продукції
(товарів), робіт, послуг. Особливим суб’єктом господарських
відносин є держава, від імені якої діють її органи.
Характерною ознакою господарських відносин є поєднан-
ня в них організаційних і майнових елементів. Таке поєднан-
ня викликане тим, що однією з правових підстав виникнен-
ня та функціонування господарських правовідносин між гос-
подарюючими суб’єктами та їх контрагентами є (ст. 152 ЦК УРСР), зокрема, державні контракти,
державні замовлення. Правовою підставою виникнення гос-
подарських правовідносин є рішення їх суб’екгів укласти
відповідний договір (п. І ст.21.. п.2ст.22 Закону ). Ці рішення грунтуються на планах
підприємств (плани економічного і соціального розвитку,
бізнес-плани). Третя ознака господарських відносин – Їх
матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реаліза-
ція (оборот) господарюючими суб’єктами продукції (вико-
нання робіт, надання послуг).
За наведеними ознаками господарських відносин можна
розмежувати предмети регулювання цивільного і господар-
ського права. Отже. норми цивільного права універсальні і
поширюються на фізичних і юридичних осіб незалежно від
діяльності, якою вони займаються. Норми господарського
права спеціальні в тому розумінні, що діють лише стосовно
юридичних осіб. Їх структурних підрозділів, окремих
підприємців, які здійснюють суспільну господарську
діяльнісгь і спожпваюгь її результати. Тобто, предмет гос-
поларською права вужчий від предмета цивільного права.
Цивільне право складається з норм однієї галузі, які на заса-
дах юридичної рівності суб’екгів регулюють майнові і осо-
!!17
бисті немайнові відносини; господарське право з точки зору
законодавства є комплексною галуззю. Воно грунтується на
загальних нормах цивільного права про правоздатність юри-
дичних осіб, зобов’язаннях та нормах про окремі види гос-
подарських договорів. В господарському праві об’єднуються
також ті норми адміністративного, фінансового та інших
галузей права, які регулюють господарську діяльність
підприємств та інших господарюючих суб’єктів.
Сукупність господарських відносин, які складаються між
господарюючими суб’єктами, їх контрагентами, органами
управління в процесі організації і здійснення господарської
діяльності: виробництва і реалізації продукції, виконання
робіт, надання послуг, – становить предмет господарського
права.
Виходячи з цього, господарське право можна визначити
як систему правових норм, які регулюють господарські відно-
сини у процесі організації та здійснення господарської діяль-
ності.
3. Методи господарського права
Методи господарського права являють собою сукупність
способів регулюючого впливу норм господарського права на
поведінку суб’єктів господарських правовідносин. Концеп-
туально методи господарського права базуються на двох
принципах: загальнодозвільному (), за яким діють підприємства І
підприємці, та зобов’язуючому (). Цей принцип в основному стосується таких
суб’єктів, як органи державного управління економікою.
Господарські відносини є комплексними відносинами.
Вони поєднують у собі організаційні і майнові (вартісні)
елементи. Тому у господарському праві як комплексній га-
лузі права загалом діють три (а не один, як у некомплексних
галузях) основні методи правового регулювання.
Передусім, це метод автономних рішень суб’єктів госпо-
дарських відносин. Він грунтується на тому, що підприєм-
ства, підприємці мають право з власної ініціативи приймати
будь-які рішення, які не суперечать законодавству України
!!18
(сі .27 Закону України , ст.ст.З, 5
Закону ). Це означає, що суб’єкти
господарських відносин самостійно: а) планують свою гос-
подарську діяльність; б) в межах законодавства вільно оби-
рають предмети господарських договорів і визначають зобо-
в’язання в них, всі необхідні умови господарських взає-
мовідносин (СТ.СТ.20, 21 Закону , ст.5 Закону ).
Другий – метод владних приписів (вимог законів і вказівок
компетентних органів, обов’язкових для суб’єктів господар-
ських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб’єктів
підпорядковується обов’язковим моделям правовідносин,
визначеним законодавством. Це, зокрема, обов’язковість
дотримання заборон закону щодо здійснення господарської
діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обо-
в’язок визначених у законодавстві підприємств укладати з
державою контракти та ін.
У господарському праві діє також метод рекомендацій. Дер-
жава регулює поведінку суб’єктів господарських відносин
шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідно-
син. Наприклад, зразкові форми договорів щодо окремих
видів відносин, методичні рекомендації відносно окремих
видів діяльності у сфері господарювання – це приклади за-
стосування державою зазначеного методу.
Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу
держави стосовно тих або інших господарських відносин та
інших факторів для регулювання господарського життя мо-
жуть використовуватися будь-які із зазначених методів, ви-
ходячи з того, який з них буде найефективнішим.
Розділ ІІІ
ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО
1. Поняття, ознаки та особливості
господарського законодавства
Норми господарського права як загальні правила поведін-
ки суб’єктів господарських відносин функціонують завдя-
ки своїй нормативній формі – формі нормативних актів.
Саме у формі нормативних актів норми господарського
права приймаються, вивчаються і застосовуються, тобто
функціонують як загальнообов’язкові правила господарю-
вання. Відповідно господарське законодавство загалом можна
визначити як систему нормативних актів, які згідно із за-
коном є інституційними джерелами господарського права.
Основними джерелами господарського права є саме зако-
ни та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай,
судовий прецедент, у цій сфері застосовуються виключно
рідко.
Система господарського права загалом обумовлена предме-
том регулювання. Офіційно межі цього предмета не визна-
чені через відсутність у даному законодавстві Господарсько-
го кодексу. Тому теоретично обгрунтовуються два визначення
меж предмета господарського законодавства.
Згідно з першим визначенням предметом господарського
законодавства є господарські відносини у спеціальному ро-
зумінні, тобто відносини між організаціями у виробництві і
реалізації (поставці, купівлі-продажу, міні) продукції, відно-
сини у капітальному будівництві, відносини у закупівлі
сільськогосподарської продукції у аграрних товаровиробників
(агропідприємств та фермерських господарств), відносини
організації всіх видів транспорту з клієнтами та між собою,
відносини у державному страхуванні, зовнішньоекономічній
діяльності, планові та господарсько-процесуальні відноси-
ни. Це точка зору представників теорії господарського пра-
ва. Згідно з нею господарське законодавство являє собою
самостійну галузь – систему нормативних актів, правила
яких регулюють господарські відносини шодо організації та
здійснення господарської діяльності в галузі суспільного ви-
робництва і обігу.
!!20
Теорія господарського права виходить з того, що як га-
лузь, господарське законодавство окреслене лише господар-
ськими відносинами і не включає всіх нормативних актів
(фінансового, адміністративного, трудового тощо права), які
теж регулюють народне господарство. У такому спеціально-
му значенні господарське законодавство кодифіковане лише
частково, стосовно лише окремих видів господарських відно-
син: транспортних, господарсько-процесуальних.
Друге значення предмета господарського законодавства
формулюється не за предметом регулювання (), а за – за відношен-
ням нормативних актів до народного господарства, адресо-
ваності їх цьому об’єктові (а не господарюючим суб’єктам
майнових відносин).
Згідно з цим визначенням господарське законодавство
являє собою сукупність нормативних актів, які регулюють
усі, а не тільки господарські, правовідносини у народному
господарстві. Таке визначення терміном господарське зако-
нодавство узагальнює адресоване економіці цивільне (це
справді господарське), трудове, фінансове, земельне, при-
родоресурсове та інші окремі системи законодавства. Тобто,
це безмежно широка законодавства (). Прихильники цієї теорії на-
зивають господарське законодавство не галуззю, а – терміном, змістовно-понятійні межі
якого з’ясувати важко. Він охоплює всі нормативні акти,
котрі так чи інакше стосуються народного господарства. З
урахуванням того, що і суто господарських актів у нас дуже
багато, наукова цінність цієї теорії досить сумнівна.
Ознаки та особливості господарського законодавства, од-
нією з яких є комплексний зміст основних нормативних
актів, більш повно характеризують цю галузь законодав-
ства. Переважна більшість нормативних актів господарсь-
кого законодавства включає норми двох і більше галузей
права.
Як приклад, можна навести Закон . Це акт господарського законодавства, який скла-
дається з норм господарського або цивільного (ст.ст.10,20,21),
адміністративного (ст.16), фінансового (ст.ст.18,23,24), тру-
пового (ст 19) та інших галузей права.
!!21
Комплексними є й інші (кодифіковані) акти господарсь-
кого законодавства, наприклад, транспортні статути та ко-
декси.
Другою ознакою І особливістю господарського законодав-
ства є те, що воно включає в себе одногалузеві акти госпо-
дарського (цивільного) законодавства. Такими, зокрема, слід
вважати Положення про поставки продукції виробничо-тех-
нічного призначення. Положення про поставки товарів на”.
родного споживання. Вони одногалузеві, бо регулюють відно-
сини щодо укладання та виконання відповідних господар-
ських договорів.
Об’єктивною ознакою господарського законодавства є
множинність актів, зумовлена тим, що: 1) це законодав-
ство регулює різні види господарської діяльності (промис-
лову, будівельну, транспортну, комерційну тощо), кожен
з яких має істотні особливості, які враховуються у спе-
ціальних актах; 2) в економіці наявні різні форми влас-
ності (приватна, колективна, державна), шо теж відповід-
ним чином диференціює акти господарського законодав-
ства; 3) на території України застосовуються акти законо-
давства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законо-
давством України (в тому числі і стосовно законодавчого
регулювання господарських відносин), за умови, шо вони
не суперечать Конституції і законам України; 4) відсутній
кодифікований акт господарського законодавства і, на-
томість, діє значна кількість актів, прийнятих органами
виконавчої влади.
З названих об’єктивних факторів і суб’єктивних причин
напрошується висновок про те, що кодифікувати господар-
ське законодавство навіть у великому акті (Господарському
кодексі. Підприємницькому кодексі чи Комерційному ко-
дексі) буде дуже важко. Тому як один з варіантів, як перший
крок на шляху систематизації господарського законодавства
важлива його інкорпорація, тобто прийняття Зводу госпо-
дарського законодавства України.
Наступною ознакою господарського законодавства Украї-
ни є його поєднання з комерційним правом інших країн та
міжнародними договорами з господарських питань. Воно
здійснюється згідно з певними принципами, зазначеними
нижче .
!!22
Принцип пріоритету спеціальних норм міжнародного договір-
ного права над загальними нормами господарського права Ук-
раїни. Цей принцип сформульований, зокрема, в ст.4 Зако-
ну : . З цього принципу виходить, наприклад, інвес-
тиційне законодавство України.
Принцип надання нормам міжнародних економічних договорів
статусу національного законодавства України. Законом Ук-
раїни від 11 грудня 1991 р. встановдено, що . Якщо такого порядку не вста-
новлено, пріоритет згідно з нормами міжнародного права
мають норми міжнародних договорів.
Третім принципом поєднання господарського законодав-
ства України з комерційним правом інших країн є право
сторін зовнішньоекономічних договорів обирати (погоджува-
ти вибір) право країни, яким визначаються права та обо-
в’язки сторін договорів. Законодавством України також пе-
редбачено, що за відсутності згоди сторін щодо застосову-
ваного права діє право країни місцезнаходження (основ-
ного місця діяльності, заснування, проживання) сторони-
виконавця договору: продавця, наймодавця, перевізника,
кредитора, поручителя тощо (ст.б Закону України ). Це так званий . Територіальний принцип діє також стосовно дея-
ких видів договорів (про створення спільного підприєм-
ства, про виконання будівельно-монтажних робіт та ін.),
коли застосовується право країни, на території якої ство-
рюється та реєструється СП, виконуються роботи чи
здійснюється інша діяльність.
Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що
поняттям господарське законодавство охоплюється як гос-
подарські закони у власному значенні, так й інші норма-
тивні акти з питань господарської життєдіяльності. Це зако-
!!23
нодавство включає в себе і так зване відомче господарське
законодавство. До відомчих нормативних актів відносяться
у даному разі ті, що мають нормативну силу стосовно прав і
обов’язків суб’єктів господарських відносин. Це нормативні
акти міністерств, державних комітетів, відомств, інших
органів державного управління економікою.
Незважаючи на те, що стосовно господарських відносин
запроваджено принцип прямої дії законів і сфера дій відом-
чого господарського законодавства таким чином обмежуєть-
ся, його питома вага у складі господарського законодав-
ства ще досить значна. З метою забезпечення законності
актів відомчого законодавства, їх відповідності законам та
підзаконним нормативним актам Указом Президента Ук-
раїни від 3 жовтня 1992 р. в Україні введено державну ре-
єстрацію відомчих нормативних актів, її здійснюють
Міністерство юстиції України (щодо актів, прийнятих цент-
ральними органами) та управління юстиції областей і міст
Києва і Севастополя (щодо актів місцевих органів управ-
ління).
До господарського законодавства належать також норма-
тивні акти, які в теорії права називають локальними або ста-
тутними. Це статути і установчі договори підприємств, гос-
подарських товариств, господарських об’єднань, положен-
ня про структурні підрозділи підприємств, у тому числі відо-
соблені (філії, представництва, відділення) і т.ін.
Сукупність цих нормативних актів с, з юридичної точки
зору, своєрідним елементом господарського законодавства.
По-перше, зазначені акти приймаються (затверджуються),
як правило, тими суб’єктами, статутні процедури функціо-
нування яких вони регулюють, тобто підприємствами (щодо
державних підприємств діє порядок затвердження їх статутів
уповноваженими на це органами), товариствами, концерна-
ми, корпораціями, асоціаціями тощо. Звідси джерелом юри-
дичної сили статутів, установчих договорів і т.ін. е нормо-
творчі повноваження саме цих осіб як заснованих на законі
соціальних інститутів. Межі даних повноважень визначені
законом, тобто статутне право грунтується на законі. По-
друге, з точки зору дії по колу осіб, такі акти с , поширюються лише на тих суб’єктів, шо їх прийняли.
Звідси визначення локальні.
!!24
2. Нормативні акти господарського законодавства:
поняття і види
Визначення нормативного акта господарського законодав-
ства грунтується на загальнотеоретичному понятті норматив-
ний акт.
Нормативний акт господарського законодавства являє со-
бою офіційний письмовий документ компетентного орга-
ну держави, який є джерелом норм господарського права,
тобто встановлює (замінює) або припиняє норми госпо-
дарського права.
Норми господарського права – це елемент системи комп-
лексної галузі господарського права. Нормативний акт діє
як елемент зовнішньої форми господарського права, еле-
мент комплексної галузі господарського законодавства.
З цього визначення випливають дві основні ознаки нор-
мативного акта господарського законодавства. Перша сто-
сується змісту, за яким нормативний акт являє собою офі-
ційне джерело правової інформації про чинні норми права
у сфері господарської діяльності. Друга ознака стосується
форми. Нормативний акт – це юридично-технічна форма
встановлення, опублікування і застосування норм госпо-
дарського права.
Як форма, господарське законодавство є основним видом
правової інформації, визначення якої дає Закон України від
2 жовтня 1992 р. .
Згідно з статтею 22 цього закону господарське законодав-
ство являє собою (про господарське право України).
Це означає, що державні органи зобов’язані забезпечувати
видання законів та інших нормативних актів господарсько-
го законодавства, причому . Ця норма, на жаль, виконується не
належним чином, особливо щодо підзаконних актів госпо-
дарського законодавства.
Поняття нормативного акта господарського законодавства
багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної
сили, форми і сфер дій нормативні акти. Тому вони класи-
фікуються на види шляхом визначення актів господарсько-
го законодавства за двома основним> критеріями: юридич-
!!25
ною силою актів та змістом норм господарського права, які
вони встановлюють.
Згідно з юридичною силою господарське законодавство
функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних
актів. Структура цієї системи обумовлена структурою органів
законодавчої і державної виконавчої влади, які мають зако-
нодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання гос-
подарської діяльності. В ній можна виділити декілька блоків,
головними з яких є господарське законодавство, що грун-
тується на статтях і нормах Конституції України про
власність, про підприємництво, про компетенцію вищих
органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабі-
нету міністрів) у нормативному регулюванні господарської
діяльності.
Другий блок складають господарські закони. Їх можна кла-
сифікувати як:
– загальні (Закон України ; Цивільний
кодекс, який регулює основні види господарських відносин
і договорів);
– закони про види і правовий статус господарюючих
суб’єктів (Закони , , тощо);
– закони про окремі види господарської діяльності (По-
вітряний кодекс України);
– закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний
процесуальний кодекс України).
Ще один блок нормативних актів господарського законо-
давства складають так звані законодавчі акти’, а) постанови
Верховної Ради України з господарських питань, які прий-
маються як акти поточного законодавства; б) Декрети Кабі-
нету міністрів з господарських питань, які приймалися Кабі-
нетом міністрів України на підставі тимчасових повнова-
жень, делегованих йому Верховною Радою України.
Великий за обсягом блок господарського законодавства
складають підзаконні нормативні акти’.
а) укази Президента України з господарських питань (на-
приклад, від 28 жовтня 1993 р., від 19 лютого 1994 р.);
!!26
б) розпорядження Президента України з окремих госпо-
дарських питань, які видаються як оперативні господарські
акти;
в) постанови і розпорядження Кабінету міністрів України
з господарських питань, які приймаються у відповідності до
статті 115 Конституції України;
г) господарські нормативні акти міністерств, державних
комітетів, відомств та інших центральних органів управлін-
ня народним господарством. Ці акти приймаються у вигляді
положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних нака-
зами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законо-
давства належать також акти, прийняті господарськими об’-
єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо),
та локальні нормативні акти господарюючих суб’єктів;
д) нормативні акти господарського законодавства місце-
вих Рад народних депутатів та місцевих держадміністрацій
(нормативні господарські акти територіальної дії).
Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті
є загальна класифікація нормативних актів господарства на
види за змістом тих норм господарського права, які офіцій-
но встановлюють ці акти. Залежно від змісту доктрина гос-
подарського права розрізняє чотири види актів:
– акти, норми яких є загальними правилами функціону-
вання господарських правовщносин. Такі норми містяться у
кодексах, які кодифікують окремі інститути господарського
права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про
договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж,
поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний
підряди; перевезення вантажів; інститут майнової відпові-
дальності господарюючих суб’єктів і т.ін. Щодо окремих видів
правовідносин діють спеціацьні кодифіковані акти госпо-
дарського законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси
та статути, загальні правила перевезення вантажів;
– компетенційні акти, які визначають види господарюю-
чих суб’єктів, а також Їх права і обов’язки щодо господарю-
вання, тобто господарську компетенцію;
– нормативні документи, що регулюють технічні пара-
метри виробництва та його результати, зокрема, технологічні
процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми
витрат матеріальних І трудових ресурсів, норми виробітку
!!27
тощо). Формами нормативних доку ментів є стандарти (дер-
жавні, галузеві, підприємств, технічні умови), а також дер-
жавні будівельні норми і правила;
– нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто
визначають своїм адресатам конкретні результати, яких ма-
ють досягти суб’єкти господарських відносин при належній
правомірній поведінці, а не загальні правила поведінки.
Юридично-технічною формою актів цього виду є акти пла-
нування, програми (технічна форма) і закони та постанови
про їх затвердження (юридична форма).
3. Система господарського законодавства
Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) сис-
теми, господарське законодавство має так звану горизон-
тальну систему. Ця система визначається предметом регу-
лювання у широкому розумінні, тобто видами господарсь-
кої (продукція, роботи, послуги) і функціональної (управ-
ління) фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяль-
ності, галузями народного господарства, видами господар-
ських відносин. Отже, основою системи господарського за-
конодавства у такому розумінні є матеріальний критерій,
зміст предмета регулювання.
У кодифікованих галузях законодавства їх системи визна-
чаються структурами кодексів. Господарське законодавство
не кодифіковане. Воно має офіційну інкорпорацію у формі
розділу ІV Зводу
законів УРСР (том 5). Ця форма розрахована на господарське законодавство. Отже, в своїй ос-
нові вона застаріла.
Структурними підрозділами системи господарського зако-
нодавства є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інсти-
тут являє собою групу (підсистему) нормативних актів, пред-
метом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяль-
ності.
Основою господарського законодавства є система статус-
них або компетенційних законів, тобто таких, які визначають
правове становище господарюючих суб’єктів (законодавчий
інститут господарюючих суб’єктів). Ці закони класифікуються
залежно від кола осіб, на які вони поширюються. Так, за-
!!28
гальні закони – , – поширюються на всі підприємства і на всіх
підприємців. Вони визначають види і організаційні форми
підприємств, порядок їх створення та реєстрації, економічні і
правові умови діяльності, порядок припинення діяльності
підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон
України від 14 травня 1992 р. (Відомості
Верховної Ради України.-1992.-№31.-Ст.440), який виз-
начає умови та порядок визнання підприємств (юридичних
осіб) банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.
Крім загальних законів, до статусних (компетенційних)
відносяться і закони, які визначають правове становище
окремих видів підприємств всіх галузей економіки. Зокре-
ма, це закон України (там
же.-1991.-№49.-Ст.682) від 19 вересня 1991 р., яким ви-
значаються поняття, види, умови створення і діяльності гос-
подарських товариств, тобто підприємств, які утворюються
і діють На договірних умовах шляхом об’єднання майна і
підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від
10 квітня 1992 р. (там же.-1992.- №30.- Ст.416) враховує особ-
ливості правового становища орендних підприємств. Ще один
приклад – Декрет Кабінету міністрів України від 20 травня
1993 р. (Голос Украї-
ни.-1993.-12 червня), розділ ІV якого врегульовує особливості правового
становища підприємства з кваліфікаційною іноземною інвес-
тицією. Аналогічно регулюється правове становище інших
окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, ко-
лективних сільськогосподарських підприємств та ін.
Другим інститутом господарського законодавства є група
нормативних актів, які регулюють правове становище об’-
єднань підриємств: асоціацій, корпорацій, концернів, кон-
сорціумів тощо.
Загальний порядок створення і державної реєстрації об’-
єднань підприємств регулюється законом . До цього правового інституту входять Дек-
рети Кабінету міністрів України та Укази Президента Ук-
раїни про об’єднання підприємств окремих галузей (вугіль-
ної промисловості; зв’язку; транспорту та дорожнього гос-
!!29
подарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, га-
зової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктоза-
безпечення). Сюди відносяться і відповідні локальні акти:
установчі договори, статути об’єднань.
Об’єднання підприємств створюються відповідно до ви-
мог антимонопольного законодавства України, яке грунтуєть-
ся на двох основних законах – від 18 лютого 1992 р. (Відомості Вер-
ховної Ради України.-1992.-№21.-Ст.296) та від 29 лис-
топада 1993 р. (Го-
лос України.-1993.-23 листопада). Це специфічне законо-
давство, яке покликане виконуватти функцію захисту ринків
України від зловживання монопольним становищем з боку
окремих господарюючих суб’єктів. Названі закони створю-
ють правову основу для обмеження і попередження моно-
полізму, недопущення у підприємництві недобросовісної
конкуренції, здійснення державного контролю за виконан-
ням вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих
законів забороняють монополії, контракти і змови щодо
обмеження конкуренції у виробництві та реалізації продукції
(робіт, послуг), угоди з монопольного встановлення цін та
інші монопольні явища і дії.
фундаментальним інструментом господарського законо-
давства є система нормативних актів, які на основі закону
України регулюють відносини щодо управ-
ління (володіння, користування) нерухомим майном у на-
родному господарстві. До цього інституту входять норма-
тивні акти:
-про управління державною власністю. Це в основному
постанови Кабінету міністрів, укази Президента України,
які деталізують положення статей 31-39 (про державну
власність) Закону України . Стосовно дер-
жавного сектора ці акти встановлюють правовий режим дер-
жавного .майна, яке знаходиться у повному господарському
віданні державних підприємств або в оперативному уп-
равлінні державних установ;
– про оренду майна державних підприємств та організацій;
– про приватизацію майна державних підприємств та
організацій.
!!30
Окремим важливим інстиутом господарського законодав-
ства є інститут господарського договірного (контрактного) пра-
ва. Значення його обумовлено тим, що інститут господар-
ського зобов’язання і господарського договору є фундамен-
тальним для всіх видів господарських відносин. Діюча сис-
тема законодавства про договірне господарське право грун-
тується на кодифікованих законах і нормативних актах про
окремі види договорів. Кодифіковані акти це: Цивільний
кодекс, що містить норми про зобов’язальне право та ок-
ремі види зобов’язань; Закон ,
в СТ.21 якого йдеться про господарські відносини підприєм-
ства, а в СТ.31 – про відповідальність за порядок врегулю-
вання розбіжностей і спорів при укладанні, зміні та розір-
ванні господарських договорів. До цього інституту належать
також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Со-
юзу РСР, якими регуяюються окремі види договорів: по-
ставки- Положення про поставки продукції виробничо-
технічного призначення та Положення про поставки товарів
народного споживання; підряду на капітальне будівництво
– Закон України від 18 вересня 1991 р. (Відомості Верховної Ради України.-1991.-
№47-Ст.646).
Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке грун-
тується на законі >. Воно охоплює такі ос-
новні закони і декрети:
– Закон України від 20 березня 1991 р. (там же.-№25.-Ст.281);
– Закон України від 18 червня 1991 р. (там же.-№38.-Ст.508), який визначає
умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює
посередницьку діяльність щодо обігу цінних паперів в Ук-
раїні;
– Декрет Кабінету міністрів України від 17 травня 1993 р.
(там же.- 1993.- №19.- Ст.207),
яким визначено поняття довірчого товариства, особливості
його створення та діяльності;
– Декрет Кабінету міністрів України від 19 лютого 1993 р.
(там же.-№17.-Ст.184). Він установлює режим
здійснення валютних операцій на території України, визна-
!!31
чає загальні принципи валютного регулювання, повноважен-
ня державних органів і функцій банків та інших кредитно-
фінансових установ України в регулюванні валютних опе-
рацій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, по-
рядок здійснення валютного контролю, відповідальність за
порушення валютного законодавства:
– Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. (Урядовий
кур’єр.-1994.-19 березня). Затверджене цим указом Поло-
ження про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії ви-
значає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних ком-
паній, порядок створення та умови ‘їх діяльності, здійснення
державного контролю, а також заходи щодо захисту інте-
ресів їх учасників.
Законодавство про страхування регулює відносини між стра-
ховиками (страховими компаніями, створеними у формі ак-
ціонерних, повних, командитних товариств або товариств з
додатковою відповідальністю) і страхувальниками (юридич-
ними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту
майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі на-
стання певних подій (страхових випадків) за рахунок гро-
шових фондів, що формуються шляхом сплати страхуваль-
никами страхових платежів (страхових внесків, страхових
премій). Дія цього законодавства не поширюється на дер-
жавне соціальне страхування.
Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основ-
ним нормативним актом тут є Закон України від 16 квітня1991
р. , який регулює такі
види зовнішньоекономічної діяльності; зовнішню торгівлю;
економічне і науково-технічне співробітництво; спеціаліза-
цію та кооперацію виробництва, науки і техніки; економічні
зв’язки в галузі будівництва; транспортні відносини; експе-
диторські операції; надання різноманітних послуг; банківські
(кредитні, розрахункові та ін.) операції.
Законодавство про нормативні документи (технічні норми)
та умови їх застосування. Воно в основному представлене
Декретами Кабінету міністрів: від 8 квітня 1993 р. (там же.-1993.- 20 квітня),
від 26 квітня 1993 р. (там же-11 травня), від 10 травня 1993 р. (там же-22 травня) та від 17
травня 1993 р. (там же.-
І червня).
Зазначене законодавство:
– встановлює правові основи державного нагляду за до-
держанням стандартів, норм І правил суб’єктами підприєм-
ницької діяльності (підприємцями), визначає їх відпові-
дальність за порушення цих стандартів, норм і правил;
– спрямоване на захист інтересів народного господар-
ства і громадян України, має на меті сприяння науково-
технічному і економічному прогресу на основі викорис-
тання результатів вимірювань гарантованої точності) вира-
жених у тих одиницях) що допускаються до застосування, і
створення сприятливих умов для розвитку міждержавних
зв’язків;
– визначає правові та економічні основи систем стандар-
тизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їх
функціонування на території України;
– встановлює правові основи державного контролю за
видобуванням, виробництвом, використанням, обігом, об-
ліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного
каменя, виконання операцій із зазначеними цінностями.
Законодавство про арбітражні суди (*1) та арбітражний про-
цес (*2) визначає організацію та діяльність арбітражного суду
– незалежного органу у вирішенні всіх господарських
спорів, що виникають між юридичними особами, держав-
ними та іншими органами, а також організацію та діяльність
міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду)
щодо вирішення спорів, які виникають при здійсненні зов-
нішньоторговельних та інших видів міжнародних економіч-
них зв’язків.
(**1) Закон України від 4 червня 1991 р. //
Відомості Верховної Ради УРСР.-199Ї.-№36.-Ст.469; Закон
України від 24 лютого 1994 р. //Голос України.-1994.- 20 квітня.
(**2)Арбітражний процесуальний кодекс України. Прийнятий Верхов-
ною Радою України 6 листопада 1991 р.//Відомості Верховної Ради
України-1992. -№6. – Ст. 56.
!!33
4> Проблеми вдосконалення господарського законодавства
Однією з умов функціонування ринкових відносин є пра-
вове забезпечення господарської діяльності, яке включає в
себе, зокрема, створення законодавчої основи господарської
діяльності, тобто системи нормативних актів (головним чи-
ном – у формі законів), що визначають правовий статус
суб’єктів господарювання та регламентують різні аспекти
господарської діяльності.
Становлення національного господарського законодавства
в Україні пов’язане з труднощами, викликаними, в першу
чергу, економічними та соціально-політичними факторами.
По-перше, прийняття законодавчих актів відбувається в
умовах існування старого загальносоюзного законодавства,
яке склалося в період панування державної власності як ос-
нови економічної системи, директивного планування та дії
принципу демократичного централізму в керівництві еко-
номікою. І хоча так званий нормативних актів з
питань радикальної економічної реформи (липень 1987 р.)
вніс певні демократичні засади в правове регулювання гос-
подарських відносин, проте суперечності з старим законо-
давством періоду адміністративно-командної економіки так
і не були усунені. Ось чому основоположні закони у галузі
економіки (, , ) відразу ж після набуття чинності
вступили в протиріччя з чинним законодавством (перш за
все з Цивільним кодексом, робота над оновленням якого
невиправдано затягується). Суперечності нового законодав-
ства з старим не лише перешкоджають творенню правопо-
рядку в господарських відносинах, але іноді безпосередньо
є причиною правопорушень та зловживань з боку суб’єктів
підприємництва.
По-друге, деякі з прийнятих нормативних актів (Закони
, ,
, декрет Кабі-
нету Міністрів України , укази
Президента України та тощо) на момент
прийняття були розраховані на регулювання не існуючих
!!34
або мало розвинених суспільних відносин. А оскільки будь-
який закон покликаний регулювати конкретні, а не абст-
рактні відносини виникли труднощі як з дією прийнятих,
так і з прийняттям нових нормативних актів (як це було з
антимонопольним законодавством, законодавством про при-
ватизацію). Крім того, відсутність чіткої і однозначної кон-
цепції побудови ринкової економіки в Україні ставить зако-
нодавця при розробці та прийнятті законопроектів Іноді в
складне становище; веде до невизначеності та очікування
природного розвитку подій.
По-третє, ще одна трудність викликана припиненням існу-
вання СРСР та проголошенням державної незалежності його
колишніх республік. Визнання верховенства законодавства
незалежних держав як одного з атрибутів державного суве-
ренітету поставило перед законодавцем завдання заповнити
в господарському законодавстві той вакуум, який склався
внаслідок того, що майже все господарське законодавство
було загальносоюзним І містило ряд принципово важливих
для правового регулювання господарської діяльності актів,
не продубльованих республіками (транспортні кодекси та
статути. Положення про поставки. Правила про договори
підряду на капітальне будівництво та ін).
Крім того, функціонування господарсь-
ких зв’язків (в першу чергу з державами ), необхідність їх відновлення та зміцнення вимагає ви-
рішення ще однієї проблеми – створення правової бази
міждержавної господарської діяльності, узгодженої з уже
прийнятими актами національного законодавства, яке, в свою
чергу, має бути узгоджене з нормами міжнародного права. З
огляду на це навряд чи можна погодитися з тим, що Україна
не підписала Угоду про принципи зближення господарсь-
кого законодавства держав-учасниць Співдружності, вчине-
ну в Бішкеку 9 жовтня 1992 р. державами-учасницями СНД.
Ця угода передбачає проведення роботи щодо зближення
законодавства, яке регулює господарську діяльність, в та-
ких, зокрема, напрямках: цивільне законодавство (в частині,
що регулює господарську діяльність); законодавство про
підприємства та підприємницьку діяльність, про порядок
розгляду господарських спорів, антимонопольне законодав-
ство; транспортне законодавство; законодавство про зовніш-
!!35
ньоекономічні відносини, включаючи законодавство про
іноземні інвестиції та валютне регулювання; законодавство,
що регулює митні правила і тарифи. (*1) Підписанням зазначе-
ної угоди можна було б не лише усунути наявні колізії в
законодавстві колишніх республік, але й уникнути їх появи
в майбутньому.
Крім зазначених об’єктивних факторів певні труднощі в
національному правотворенні зумовлюються причинами суб’-
єктивного характеру. Одна з них – тривала дискусія в нау-
ковому юридичному середовищі стосовно доцільності коди-
фікації господарського законодавства) форми та назви ко-
дифікованого акту. В умовах становлення законодавства, що
регулює ринкові відносини, ця дискусія набула дещо іншо-
го забарвлення, а саме – співвідношення цивільного, гос-
подарського та торгового законодавства. Висловлювані з
цього приводу пропозиції зводяться, в основному, до трьох
позицій: повного заперечення, необхідності кодифікації гос-
подарського законодавства і прийняття нового Цивільного
кодексу та Торгового кодексу як спеціального розділу ци-
вільного прав; (*2) проведення системи заходів стосовно роз-
межування предметів регулювання Цивільного, Господарсь-
кого і Торговельного кодексів; (*3) прийняття Цивільного та Гос-
подарського (Торгового) кодексів. (*4)
Негативно впливає на стан господарського законодавства
відсутність чіткої регламентації процесу розробки, узгоджен-
(**1) Бюлмтень международньіх договоров.-1993.- № 10.-С.3-5.
(**2) Див., напр.: Проблеми розвитая гражданского законодательства
й методологи> преподавания гражданско-правовьіх дисциплин: С6.
материаловнауч.-практ. семинара. -Харьков:ХНВД, 1993. – С. 12,
34, 36,39.
(**3) Перша Всеукраїнська конференція з питань кодифікації українсь-
кого законодавства. 29-30 червня 1993 року. Стенографічний звіт,
с.ЗЗ.
(**4) Така позиція знайшла підтримку законодавця. Пункт 2 постанови
Верховної Ради України від 28 квітня ї992р. передбачає підготовку окремих актів –
Цивільного кодексу Україна та Господарського (торгового) кодексу
України. Зрозуміло, що таке розмаїття поглядів певною мірою стри-
мує законодавчий процес, впливає на його зміст.
!!36
ня, експертизи та внесення на розгляд відповідних органів
проектів законів та підзаконних нормативних актів. Не можна
вважати нормальним для законотворення явищем внесення
змін до нормативних актів невдовзі після їх прийняття, як
це мало, наприклад, місце з Законом . До цього закону, який є одним з базових норма-
тивних актів господарського законодавства, (*1) вже понад де-
сять разів вносилися зміни, і 10 декретами Кабінету міністрів
дію ряду положень зупинено. Недоліками законотворчого
процесу можна пояснити І той факт, що до Закону вносилися зміни і доповнення чотирма
законами, прийнятими в один день – 16 грудня 1993 р.,
причому три з цих законів мали однакову назву: .
Звичайно, наявність в проекті Конституції України глави
17 , у разі її прийняття, повинна вне-
сти порядок у діяльність Верховної Ради щодо розгляду і
прийняття законопроектів, проте багато в чому недопущен-
ня зазначених недоліків залежить від урегулювання законо-
давчого процесу поза межами діяльності Верховної Ради, а
також від урегулювання діяльності самої Верховної Ради в її
Регламенті.
В законотворчій діяльності слід також суворо дотримува-
тися принципу правової економії, який означає прийняття
меншої кількості нормативних актів з одних І тих же пи-
тань, використання методів інкорпорації та кодифікації як
основних видів систематизації правових норм.
Важливим напрямком нормотворчої діяльності українсь-
кої держави в сфері правового регулювання господарських
відносин є видання нормативних актів міністерствами, Інши-
ми органами державної влади, органами господарського уп-
равління та контролю. В юридичній літературі та в практиці
иормотворення зазначені акти називаються відомчими нор-
мативними актами.
Відомчі нормативні акти, які видаються на виконання і в
рамках закону, покликані забезпечити чітке функціонування
(1) Закон було прийнято 27 березня 1991 р.
!!37
всіх ланок ринкового механізму. Вони є однією з форм дер-
жавного регулювання підприємницької (господарської) діяль-
ності і спрямовані на усунення прогалин в правовому регу-
люванні тих або інших суспільних відносин.
Принцип верховенства закону та його реалізація в механізмі
правового регулювання зумовлюють підвищені вимоги щодо
змісту відомчих нормативних актів господарського законо-
давства, відповідності їх іншим законодавчим актам та уз-
годженості з раніше прийнятими актами.
Як зазначалося раніше, з метою впорядкування видання
міністерствами, іншими органами державної виконавчої вла-
ди нормативних актів, забезпечення охорони прав, свобод І
законних інтересів громадян, підприємств, установ та орга-
нізацій в Україні було введено з 1 січня 1993 р. державну
реєстрацію відомчих нормативних актів Міністерством юс-
тиції.’
Відповідно до Положення про державну реєстрацію нор-
мативних актів міністерств, інших органів державної вико-
навчої влади, органів господарського управління та контро-
лю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси грома-
дян або мають міжвідомчий характер, затвердженого поста-
новою Кабінету міністрів України від 28 грудня 1992 р.
№ 73Р, на державну реєстрацію подаються акти, що містять
правові норми (правила поведінки), розраховані на неви-
значене коло осіб, підприємств, установ, організацій і не-
одноразове застосування, незалежно від строку Їх дії (постійні
чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в
них містяться, у тому числі з грифами , , та іншими, а також
прийняті в порядку експерименту.
За повідомленням Міністерства юстиції України протягом
1993 року Мінюстом перевірено відповідність чинному за-
конодавству 369 відомчих актів, з яких до Державного реє-
стру було внесено 209. 125 документів були відкликані на
‘Див.: Указ Президента України від 3 жовтня 1992 р. //Голос України.-1992.- Зжовтня.
‘Урядовий кур’єр.-1993.-18 лютого.
!!38
доопрацювання, 70 з них у подальшому були зареєстровані,
55 вдруге не подавалися. Головними недоліками таких актів
є перевищення компетенції органом, який їх видає, або за-
кладання нормативів інтереси (*1).
Наведені дані дають підстави позитивно оцінювати заходи
щодо недопущення до застосування відомчих нормативних
актів, які не відповідають чинному законодавству як з точки
зору створення правової бази ринкової економіки, так і з
огляду на правовиховнє та профілактичне значення відом-
чого господарського законодавства.
Водночас запровадження державної реєстрації відомчих
нормативних актів дозволило виявити окремі прогалини в
галузі відомчого нормотворення. Так, поза межами держав-
ної реєстрації опинилися нормативні акти Національного
банку України, оскільки останній не можна віднести до
органів державної виконавчої влади, господарського управ-
ління та контролю. Виходячи з того, що багато з прийнятих
Національним банком України нормативних актів мають
міжвідомчий характер і є обов’язковими для всіх юридич-
них та фізичних осіб (ст. 16 Закону ), було б доцільно поширити на них режим
державної реєстрації, встановлений Указом Президента Ук-
раїни від 3 жовтня 1992 р. та постановою Кабінету міністрів
України від 28 грудня 1992 р. №731. Це дозволило б, крім
всього іншого, привести деякі акти НБУ у відповідність до
вимог, встановлених Єдиною державною системою діловод-
ства, оскільки такі види документів як листи, телеграми, що
їх практикує Національний банк України, (*2) є узагальненою
назвою різних за змістом документів, що виділяються в зв’яз-
(**1) Див., напр.: Положення про безготівкові розрахунки в
господарському обороті України. Затверджене рішенням Правління
Національного банку України від 24.05.Ї993 р. //Діло-1993.-№49;
Інструкція про порядок відкриття розрахункових поточних та
бюджетних рахунків в установах банків. Затверджені Постановою
Правління НБУ від ЇЇ жовтня Ї994 р. № 169 //Закон / бізнес.-
1995.-15 лютого.
(**2) Див., напр.; лист Національного банку України від 24.12.93 р. №
1 9019/3027 //Урядовий кур’єр.-ї994~3 лютого.
!!39
ку з особливим способом передачі тексту, (*1) але не норматив-
ними актами відомчого характеру, які можуть видаватися,
зокрема, у вигляді постанови, наказу, інструкцій, вказівок
тощо (*2).
Не дивлячись на встановлений п. 15 Положення про дер-
жавну реєстрацію нормативних актів… обов’язок робити
посилання на номер і дату державної реєстрації норматив-
них актів, що публікуються, деякі засоби масової інформації
цього не роблять, чим дезінформують читачів щодо чин-
ності опублікованих актів. (*3) За даними Мінюсту України в
1993 році було виявлено опублікованих в пресі понад 200
незареєстрованих документів або їх проектів. (*4)
(**1) Див.: Единая государствення система делопроизводства (основньіе
положення). М.-1974,- С. 77.
(**2) Там же, с.9.
(**3) Див., напр.: Коммерсант Украйни.-1994.-№ 3.- С.13; Хреща-
тик.-Ї994.-5 січня.
(**4) Який норматив має чинність?//Урядовий кур’єр.-1994.-Ї7 лю-
того.
Розділ ІV
СУБ’ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА
1. Поняття суб’єкта господарського права
Поняття суб’єкта господарського права обгрунтоване тео-
рією господарського права, яка виходить з того, що суб’-
єктами господарського права є учасники господарських
відносин, тобто організації та структурні підрозділи. Окремі
громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без ство-
рення підприємства, згідно з цією теорією не належать до
суб’єктів господарського права. Вони є суб’єктами цивіль-
ного права. Тобто, господарське право з точки зору його
суб’єктів визначається як право колективних суб’єктів. Суб’-
єктами господарського права є: а) організації, які у вигляді
професійного промислу виробляють і реалізують для суспі-
льних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи,
надають послуги; 6) організації-споживачі результатів гос-
подарської діяльності; в) організації, що здійснюють про-
фесійну управлінську діяльність в економіці.
Суб’єкти господарського права діють або як власники ос-
новних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, гос-
подарські товариства), або як господарюючі суб’єкти, зас-
новані власниками (наприклад, державне підприємство, при-
ватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом).
Управлінські організації – міністерства, відомства – зако-
ном визначені як уповноважені власником (власниками) орга-
ни (ст.33 Закону , ст.5 Закону ).
Суб’єкти господарського права мають ряд ознак право-
суб’єктності, закріплених господарським законодавством. По-
перше, ці суб’єкти мають певну організаційно-правову форму,
у якій здійснюється господарська або управлінська діяльність.
Організаційно-правову форму можна визначити як перед-
бачену або санкціоновану правом організаційну структуру,
в якій діє суб’єкт господарського права. Це або одна з форм
підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або
організація (наприклад, об’єднання громадян, яке є учасни-
ком господарських відносин).
!!41
За загальним правилом, порядок створення, діяльності,
реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм
суб’єктів господарського права визначається законодавством
України (підприємства, об’єднання підприємств, міністер-
ства тощо). Крім того, підприємець має право вибору органі-
заційно-правової форми свого підприємства. Це може бути
одна з передбачених законом форм, або, навіть, і неперед-
бачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі
підприємець керується законом і
своїм статутом.
Другою ознакою суб’єкта господарського права є те, що
він має юриднчно відокремлене і закріплене за ним майно у
формі основних фондів, обігових коштів. Інших цінностей.
Тобто, у майновому відношенні суб’єкт господарського права
є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від заснов-
ників і учасників. Майно суб’єкта господарського права
відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі,
елементами якого господарське право визначило установчі
документи (установчий договір, статут, акт про створення,
положення) суб’єкта, самостійний або зведений (для госпо-
дарських об’єднань) баланс, який відображує вартість май-
на суб’єкта в цілому, розрахунковий та інший рахунки в бан-
ках.
Правом власності і господарським законодавством про
управління майном визначається правовий титул, на яко-
му майно належить суб’єктові. Це може бути право влас-
ності, право повного господарського відання (зокрема, щодо
державних підприємств), право оперативного управління
(щодо міністерств, Інших державних установ і організацій,
що перебувають на державному бюджеті), право оренди
(орендні та інші підприємства, утворені на базі орендова-
ного майна).
Третьою, суто юридичною, ознакою суб’єкта господар-
ського права є його господарська правосуб’єктність. Суб’єкт
господарського права має засновану на законі можливість
набувати від свого імені майнові та особисті немайнові пра-
ва, вступати в зобов’язання, виступати в судових органах.
Правосуб’єктність суб’єкта господарського права доктриналь-
но визначається як господарська компетенція, тобто су-
купність встановлених законодавством ( набутих у госпо-
!!42
дарських правовідносинах прав і обов’язків. Суб’єкти гос-
подарського права (крім підрозділів організацій) є юридич-
ними особами.
Отже, суб’єкти господарського права – це організації, які
на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї
господарської компетенції безпосередньо здійснюють гос-
подарську діяльність, використовуючи її результати, або уп-
равлінську діяльність в економіці.
2. Види суб’єктів господарського права
Господарське законодавство і право регулює умови ство-
рення і діяльності різних видів суб’єктів. Кожен вид має
законодавче визначені назву і правове становище.
Класифікація суб’єктів господарського права на види
здійснюється згідно з об’єктивним матеріальним критерієм.
Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або
функції суб’єкта, які він виконує в економічній системі Ук-
раїни.
З урахуванням особливостей функцій господарське зако-
нодавство визначає правове становище таких суб’єктів гос-
подарського права, як: 1) підприємства та їх структурні
підрозділи: 2) об’єднання підприємств; 3) фінансові і посе-
редницькі інститути; 4) органи державної виконавчої влади
в економіці. Крім того, у кожній з цих груп враховуються
особливості правового становища окремих видів суб’єктів
господарського права.
Підприємства відповідно до Їх функцій посідають головне
місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі
підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організа-
ційну ланку народного господарства України. Така кваліфі-
кація обумовлена тим, що підприємство є господарською
організацією, господарюючим суб’єктом. Коротко підприєм-
ство визначається як господарюючий суб’єкт, шо створюється
для здійснення господарської діяльності з метою одержання
прибутку, який має необхідні для цього повноваження і реє-
струється у визначеному законом порядку як комерційна
юридична особа. Терміну підприємство в зарубіжному ко-
мерційному праві відповідають поняття компанія або кор-
порація.
!!43
Суб’єктами господарської діяльності є також підрозділи
підприємств (ст.7 Закону ) та
інших господарських організацій. Вони створюються сами-
ми організаціями для певної господарської діяльності.
Функції і компетенцію даних суб’єктів визначають підприє-
мства у положеннях про них. Положення затверджують орга-
ни управління ораганізацій. Ці суб’єкти не реєструються як
юридичні особи.
Другим видом суб’єктів господарського права є об’єднання
підприємств, що визначається як господарська організація,
створювана на добровільних засадах двома і більше підприє-
мствами з метою спільного виконання делегованих учасни-
ками виробничих, комерційних, наукових та інших визна-
чених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юри-
дична особа. Об’єднаннями згідно із законодавством є асо-
ціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробни-
чо-господарські комплекси. Об’єднання підприємств ство-
рюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимоно-
польному законодавству України.
Третім видом суб’єктів господарського права є так звані
фінансові і посередницькі інститути, що відносяться до
інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об’єднує, –
обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визна-
чити як організацію, що засновується у формі акціонерного
або іншого товариства і реєструється як юридична особа,
яка забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.
Дані акціонерні та інші господарські товариства здійсню-
ють кредитування господарюючих суб’єктів, інвестування
об’єктів підприємництва та іншої діяльності, надають стра-
хові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих
суб’єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки,
інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії
(товариства), товарні та фондові біржі, довірчі товариства
тощо.
Четвертим видом суб’єктів господарського права є органи
державної виконавчої влади, які здійснюють управлінську
діяльність в економіці (органи управління).
Види органів управління – суб’єктів господарського пра-
ва системно визначені у Законі України від 18 лютого 1992 р.
. Це:
– центральні органи управління економікою підвідомчі
Кабінету міністрів України, – міністерства, державні комі-
тети;
– місцеві органи управління економікою у складі викон-
комів Рад народних депутатів, місцевих державних адмініст-
рацій (головні управління, управління, комітети, департа-
менти тощо);
– органи управління господарських об’єднань – асоці-
ацій, корпорацій, концернів, консорціумів та ін. На відміну
від державних, це органи, на які функції управління покла-
дені в межах повноважень, переданих їм підприємствами і
делегованих державними органами управління;
– органи управління об’єднання громадян, які здійсню-
ють управління своїми підприємствами.
Особливими суб’єктами господарського права слід визна-
ти фізичних осіб-підприємців: громадян України, іноземців,
осіб без громадянства.
Ці особи мають право здійснювати підприємницьку гос-
подарську діяльність у будь-яких організаційних формах на
їх вибір (ст. 6 Закону ). Зокрема, якщо
діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найма-
ної праці, вона реєструється як приватне підприємство.
Підприємець – фізична особа вправі також заснувати і
зареєструвати індивідуальне підприємство, яке функціонує на
його особистій власності та виключно на його праці (п. І
ст.2 Закону ).
Господарювання фізичної особи може здійснюватись і без
створення юридичної особи (підприємства) шляхом реєст-
рації індивідуальної трудової діяльності.
3. Завдання, права та обов’язки суб’єкта
господарського права
Кожен з видів суб’єктів господарського права має свої певні
завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську
діяльність, банк – кредитну, розрахункову та іншу діяльність,
орган державної виконавчої влади – управлінську діяльність
в економіці і т.ін. Правовою формою, в якій врегульовані
завдання суб’єктів господарського права, є їх статутні гос-
!!45
подарсько-правові акти – установчі документи (установчий
договір і статут), статут державного та іншого підприємства,
положення (про міністерство, про державний комітет). Ви-
ходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття,
як цілі і предмет діяльності суб’єкта господарського права
(функції щодо органів управління).
Підприємства згідно з законом мають право здійснювати
будь-які види законної господарської діяльності: виробни-
чої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства
с комерційними організаціями. Їх статутними цілями завж-
ди виступає здійснення певної господарської діяльності з
метою одержання прибутку. Прибуток є основним узагаль-
нюючим показником фінансових результатів господарської
діяльності підприємства (ст.ст.1,18 Закону , ст. І Закону ). Це є
майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює влас-
ник (власники) підприємства.
Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства
належить його засновникам, які виходять при цьому з своїх
підприємницьких можливостей. Закон дозволяє вносити в
статут будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої
законом.
Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб’єкта
господарського права виступають його права, захист яких
гарантує держава. Права суб’єктів визначаються господар-
ським законодавством залежно від їх видів: права під-
приємств, об’єднань підприємств, фінансових і посередниць-
ких інститутів, органів державної виконавчої влади.
Права суб’єктів можна класифікувати відповідно до їх
змісту.
Засновницькі права грунтуються на загальній нормі права
власності, згідно з якою власник (ст.4 Закону ). Ця
норма деталізована статтями 5 та 6 Закону та ст.5 Закону . Зас-
новницькі права включають право на вільний вибір заснов-
никами підприємства видів діяльності, право на вибір органі-
заційно-правової форми підприємства, право на прийняття
рішення про створення підприємства, право змінювати у
!!46
встановленому порядку як діяльність, так і форму підприєм-
ства. За загальним правилом ці та інші засновницькі права
належать власнику (власникам).
Права в галузі управління. Підприємства й інші суб’єкти
господарського права самостійно управляють своєю діяль-
ністю та справами. Порядок здійснення управління регу-
люється статутними актами згідно з принципами, визначе-
ними законодавством. Основним з них є принцип поєднан-
ня прав власника на господарське використання свого май-
на з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює
свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, ко-
лективне підприємство), так і через уповноважені ним орга-
ни (державні підприємства, господарські товариства). Влас-
ник і уповноважений ним орган в порядку, передбаченому
статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права
органу управління.
До управлінських належать, зокрема, права:
– самостійно визначати структуру підприємства, тобто
кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи
так звані відособлені підрозділи: філії, представництва,
відділення тощо:
– приймати і змінювати статут, інші установчі документи;
– затверджувати положення про структурні підрозділи;
– формувати органи управління і контролювати їх діяльність,
призначати посадових осіб, визначати їх обов’язки тощо.
Склад і юридична природа органів підприємства залежать
від того, до якої власності воно належить. Конкретно це
питання визначається статутними актами. Наприклад,
підприємства – суб’єкти права колективної власності –
мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший – це за-
гальні збори (наприклад, загальні збори акціонерного това-
риства) або конференція. Виконавчі функції в таких підпри-
ємствах здійснюють правління. Правління обирається влас-
никами підприємств на загальних зборах, які визначають і
затверджують у статуті повноваження цього органу. Правлі-
ння обирає з свого складу голову, заступників. Функції го-
лови (заступників) можуть по черзі виконувати члени прав-
ління. Керівники підприємств державної власності найма-
ються (призначаються) уповноваженими органами згідно з
контрактною системою.
!!47
Управлінські функції і повноваження мають також трудові
колективи державних підприємств (ст.15 Закону ). Реалізуються повноваження тру-
дового колективу згідно з статутом загальними зборами (кон-
ференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада
трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3
голосів) терміном на 2-3 роки.
Майнові права суб’єктів поділяються на загальні та спе-
ціальні.
Загальні майнові права підприємства, господарських об’-
єднань врегульовані на підставі статей 20-30, 37 Закону . До них можна віднести права:
– мати на підставі певного речового права (титулу) ос-
новні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких
відображується на самостійному балансі підприємства. Згідно
із законами, статутами підприємств та укладеними угодами
майно належить підприємствам, іншим суб’єктам на праві
власності або на праві повного господарського відання. Май-
но державної власності закріплюється за державними
підприємствами і належить їм на праві повного господар-
ського відання;
– вести господарську та комерційну діяльність; бути у зв’яз-
ку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному
суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені
підприємства;
– розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не
передбачене його статутом, має право: продавати (обміню-
вати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, застав-
ляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, спи-
сувати зношені основні фонди з балансу (*1);
– набувати на законних підставах майно. Підприємство
відповідно до свого статуту має право купувати, орендува-
ти, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб май-
но (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшува-
ти і т.ін.
(**1) Див.: пп.40-49 Положення про організацію бухгалтерського обліку
і звітності в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
від 3 квітня 1993 р.//Урядовий кур ‘єр.-1993.- 22 квітня.
!!48
Похідними від зазначених та інших майнових прав є дого-
вірно-майнові права підприємства. Це права укладати зас-
новницькі, господарські договори та інші контракти (і нес-
ти по них відповідальність); видавати закладні (застава) та
інші фінансові зобов’язання; позичати гроші; інвестувати і
реінвестувати кошти підприємства: одержувати рухоме і не-
рухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.
Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають спеці-
альні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів,
акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощад-
них, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеці-
альними, тому що обумовлені спеціальною правосуб’єктніс-
тю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство
має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних па-
перів, які спеціально визначені законом. Зокрема, акціонерні
товариства – акції, облігації; інші підприємства – облігації.
За аналогічною схемою систематизуються обов’язки
підприємств.
При заснуванні підприємства зобов’язані (законом) зат-
верджувати (перезатверджувати) установчі документи; у вста-
новленому законом порядку реєструватись як суб’єкти
підприємницької діяльності; на діяльність, що підлягає ліцен-
зуванню підприємства зобов’язані одержувати спеціальні
дозволи (ліцензії).
У процесі господарювання закон зобов’язує підприємства:
– виконувати господарські зобов’язання, обумовлені дер-
жавними контрактами та державними замовленнями, інши-
ми договорами;
– забезпечувати необхідну якість продукції, послуг, робіт;
– вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські
баланси) своєї роботи, надавати органам державної статис-
тики передбачену законом звітність;
– своєчасно подавати податковим органам декларації про
свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки,
інші обов’язкові платежі;
– не допускати недобросовісної конкуренції, інших пору-
шень антимонопольного законодавства, прав та інтересів
споживачів, будь-яких інших осіб.
Господарюючі суб’єкти мають також обов’язки, передба-
чені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону
!!49
та стаття 31 зобов’язують їх:
– раціонально використовувати природні ресурси:
– охороняти навколишнє середовище від забруднення,
іншого шкідливого впливу;
– своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення
та охорону природних ресурсів тощо.
За порушення своїх обов’язків підприємство несе майнову
та іншу відповідальність, встановлену законом, а також пе-
редбачену договорами.
Розділ V
ПРАВОВИЙ СТАТУС ПІДПРИЄМСТВ
1. Поняття підприємства
Домінуюче місце серед суб’єктів господарського права на-
лежить такому суб’єктові, як підприємство. Це зумовлено
особливими економічними і соціальними функціями
підприємства в економічній системі, а саме функціями то-
варовиробника, який задовольняє суспільні потреби у про-
дукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут
підприємства або господарюючого суб’єкта є центральною
частиною системи господарського права України) його пра-
вовою основою.
Усі основні закони та інші нормативні акти господарсько-
го законодавства приймаються, виходячи з економічного та
правового становища підприємства.
Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно,
по-перше, визначає підприємства як суб’єкти господарсь-
кого права стосовно всіх форм І видів власності в Україні
(організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане
поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає про-
мислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні,
сільськогосподарські, торгові та інші підприємства.
Підприємство як соціально-економічний і правовий інсти-
тут має певну сукупність економічних, організаційних і юри-
дичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий
суб’єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих
статтею 1 Закону , уніфікова-
но визначається правове становище підприємств усіх форм
власності і галузей народного господарства.
Закон визначає, що підприємство є основною організацій-
ною ланкою народного господарства України. Ця організа-
ційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму
господарської () організації, тобто організації) в
якій власники засобів виробництва і робочої сили об’єдну-
ють свої виробничі ресурси для здійснення господарської
діяльності з метою одержання прибутку. Визначення основ-
на ланка, з одного боку, відмежовує підприємство від інших
організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх
!!51
господарств, індивідуальних промислів без створення
підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншо-
го, – від суб’єктів господарського права, які не належать до
основної ланки: об’єднань підприємств, фінансових посе-
редницьких інститутів, органів управління економікою.
Закон також визначає, що підприємство – це господарю-
ючий суб’єкт. Суть визначення господарюючий суб’єкт по-,
лягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудо-
вим колективом, який на професійній основі (промисел)
виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку.
Як господарюючий суб’єкт підприємство здійснює вироб-
ничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін гос-
подарюючий говорить, що підприємства належать до комер-
ційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну
від неприбуткових організацій – релігійних, об’єднань гро-
мадян тощо).
Підприємство є самостійним господарюючим суб’єктом.
Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з
основних і необхідних умов діяльності підприємства як то-
варовиробника. Юридичний аспект даного визначення по-
лягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї госпо-
дарської діяльності
(ст.27 Закону ).
Нарешті, підприємство – це статутний господарюючий
суб’єкт. Статут підприємства як локальний акт господар-
ського законодавства нормативне визначає цілі і предмет
діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без
зміни статуту підприємству заборонено. Статут також виз-
начає межі спеціальної правоздатності підприємства як юри-
дичної особи. Це один з найважливіших правових актів
підприємства, тому стаття 9 Закону спеціально зазначає обов’язкові і альтернативні
пункти, які включаються до статуту підприємства.
Підприємство має необхідне для господарюючого суб’єкта
майно – основні і оборотні кошти, інші цінності, якими
воно володіє, користується і розпоряджається на певному
правовому титулі (на праві власності або повного господар-
ського відання). Це майно юридичне відмежоване, як пра-
вило, від майна власника підприємства і закріплене за
!!52
підприємством як суб’єктом права. Основні і оборотні кош-
ти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі,
гроші – на розрахунковому рахунку підприємства в банку.
Підприємство є самостійним суб’єктом права. З одного
боку, закон визначає його компетенцію (права та обов’яз-
ки) як господарюючого суб’єкта, з другого – зазначає, що
підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму
складі інших юридичних осіб (стаття 1 Закону ). Цим підприємство суттєво відрізняється
від об’єднань підприємств (господарських об’єднань), до
складу яких входять юридичні особи.
Як господарюючий суб’єкт з правами юридичної особи
підприємство починає діяти від дня його державної реєст-
рації.
Таким чином, підприємство – це самостійна господарська
організація, створена і зареєстрована у встановленому зако-
ном порядку для здійснення господарської діяльності з ме-
тою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, ро-
ботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі
статуту, користується правами і виконує обов’язки щодо своєї
діяльності, є юридичною особою, мас самостійний баланс,
розрахунковий та інші рахунки в банках.
2. Організаційно-правові форми підприємств
Законодавство України про підприємства оперує такими
поняттями, як організаційні форми, види і категорії
підприємств. Кожне з них вживається для класифікації
підприємств за певними ознаками.
Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає
класифікацію підприємств залежно від трьох форм власності,
визначених ст.2 Закону , та від способів роз-
межування в підприємствах окремих форм власності і уп-
равління майном. Юридичне значення цього полягає в ура-
хуванні в законодавстві, тобто в Законі і спеціальних законах, особливостей правового ста-
новища підприємств окремих видів.
Загалом організаційна форма і вид визначають суб’єкта,
який має право присвоювати результати діяльності підприєм-
ства. З точки зору організаційної форми підприємства ви-
!!53
значаються як державні, колективні, приватні та підприєм-
ства двох і більше форм власності (змішані).
Державне підприємство являє собою організаційно-правову
форму підприємства, заснованого на державній власності.
Визначення державне вказує, що дане підприємство має особ-
ливості правового становища порівняно з недержавними
підприємствами. Ці особливості обумовлені способом відмежу-
вання функцій власника від функцій управління майном в
державному підприємстві. Саме державне підприємство як
майновий комплекс є об’єктом права державної власності.
Підприємству як суб’єкту права це майно належить на праві
повного господарського відання. Дане право вужче, ніж пра-
во власності. Обсяг його залежить від цільового призначення
відповідного майна. Державне підприємство володіє, корис-
тується і розпоряджається цим майном, , тобто його статуту. Оскільки державне
підприємство є суб’єктом права повного господарського відан-
ня майном, а не суб’єктом права власності, щодо державних
підприємств діє спеціальна категорія – правовий режим май-
на державних підприємств (ст.37 Закону ). Вона
означає, що державні підприємства керуються спеціальними
правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні,
визначення цілей і предмета діяльності (статути затверджу-
ють і контролюють уповноважені органи), управління май-
ном, розподілу прибутку тощо.
Державні підприємства як суб’єкти одної форми власності
(організаційної форми) поділяються на види: а) державні
підприємства, засновані на загальнодержавній власності; б)
державні підприємства, засновані на республіканській (Рес-
публіки Крим) власності; в) державні комунальні підприєм-
ства, засновані на власності адміністративно-територіальних
одиниць. Усі ці підприємства – державні юридичні особи.
Колективне підприємство (точніше його можна було б на-
звати ) – це організа-
ційно-правова форма підприємства, заснованого на одному
або кількох видах колективної власності.
Визначення колективне означає, що підприємство нале-
жить колективу співвласників (засновників, учасників), які
діють як один суб’єкт права колективної власності. Право-
!!54
суб’єктність власника (у даному разі колективу або групи
власників, організованих у колективне підприємство з пра-
вами юридичної особи) реалізується через юридичну особу
– підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається
майном відповідно до свого статуту (ст.ст.6,20,21 Закону ). Це вид недержавної юридичної особи. Право
колективної власності у колективному підприємстві безпо-
середньо здійснюють його органи управління – вищий орган
управління (загальні збори або конференція) і правління.
Отже, колективне підприємство, поки воно діє, – це об’єкт
права власності відповідної юридичної особи. Його заснов-
ники і учасники є власниками часток (паїв, акцій, вкладів) у
майні підприємства.
Видів колективних підприємств стільки ж, скільки суб’єктів
права колективної власності названо в статті 20 Закону : колективні підприємства (наприклад, підприєм-
ство, приватизоване трудовим колективом державного
підприємства і не перетворене в інший вид; колективне
сільськогосподарське підприємство); акціонерне або інше
статутне господарське товариство (ст.ст.25,26 Закону ); виробничий кооператив (ст.24 Закону ); підприємство громадської організації (наприк-
лад, профспілкове – СТ.28 Закону ); підпри-
ємство релігійної організації (ст.29 Закону );
підприємство, створене господарським об’єднанням (ст.27
Закону ).
Специфічним видом колективного підприємства є також
орендне підприємство (ст.22 Закону ).
Приватне підприємство – це організаційно-правова форма
підприємства, заснованого на приватній власності однієї’ і
більше фізичних осіб.
Визначення приватне, крім форми власності, виражає го-
ловну особливість правового становища підприємства цієї
організаційної форми. Згідно із законодавством України влас-
ник уданому разі водночас є і підприємцем, тобто власність
і управління майном у приватному підприємстві не розме-
жовуються.
Відповідно до суб’єктів права приватної власності, визна-
чених Законом , можна назвати три види
приватних підприємств:
!!55
– індивідуальне приватне підприємство, засноване на при-
ватній власності і праці однієї фізичної особи (підприєм-
ство однієї особи);
– сімейне приватне підприємство, засноване на приватній
власності та праці громадян, що проживають спільно як члени
однієї сім’ї (наприклад, сімейним підприємством може бути
селянське (фермерське) господарство);
– приватне підприємство з правом найму робочої сили за-
сноване на приватній власності окремого громадянина Ук-
раїни, який використовує найману працю.
Якщо приватне підприємство має не одного, а кількох влас-
ників (наприклад, сімейне), його майно є спільною суміс-
ною власністю. Інша, тобто часткова спільна власність, по-
винна бути встановлена письмовою угодою власників майна
(ст. 18 Закону ).
Спільне підприємство – це організаційна форма підприєм-
ства, заснованого за законами України на базі об’єднання
майна різних форм власності (так звана змішана форма влас-
ності). (*1) Спільні підприємства, як правило, мають форму гос-
подарських товариств, тобто є суб’єктами права колектив-
ної власності.
Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні
особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цьо-
го є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні)
спільні підприємства; 6) спільні підприємства з іноземними
інвестиціями.
Спільне підприємство з іноземними інвестиціями – це
підприємство будь-якої організаційно-правової форми, ство-
рене за законами України, якщо в його статутному фонді
протягом календарного року є кваліфікаційна іноземна інвес-
тиція (тобто іноземна інвестиція, що становить не менше 20
відсотків статутного капіталу і при цьому не може бути мен-
ше суми, еквівалентної залежно від виду інвестиції 50 тися-
чам доларів США, 100 тисячам, 500 тисячам чи 1 млн.
доларів США). Правове становище і діяльність таких
підприємств, крім Закону ,
(**1) Ст.З Закону , ст.2 Закону .
!!56
регулюється Декретом Кабінету міністрів України від 20 трав-
ня 1993 р. та Зако-
ном України від 16 квітня 1991 р. .
Іноземне підприємство – це організаційно-правова форма
підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як
суб’єкт права згідно із законодавством іноземної держави,
майно якого повністю є у власності іноземних громадян,
юридичних осіб або держави.
Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що
підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. По-
рядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підпри-
ємства регулюється законодавством країни, якій воно нале-
жить. Законодавство України не регулює цих відносин. Ра-
зом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприє-
мства в Україні регулюються українським законодавством,
тобто на іноземні підприємства загалом поширюється на-
ціональний правовий режим господарської діяльності.
Крім форм і видів законодавець застосовує для класифі-
кації підприємств поняття категорії (ст.2 Закону ).
Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) кла-
сифікацію усіх підприємств усіх організаційно-правових форм
за кількістю працівників. За цією ознакою розрізняються
малі та інші (середні, великі) підприємства.
Кількість працівників, за якою підприємство відноситься
до малих, диференційована залежно від галузей народного
господарства:
– у промисловості та будівництві – до 200 чоловік;
– в інших галузях виробничої сфери – до 50 чоловік;
– у науці і науковому обслуговуванні – до 100 чоловік;
– у галузях невиробничої сфери – до 25 чоловік;
– у роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.
Малі підприємства виокремлені в самостійну категорію з
метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних
пільг, переваг тощо. З юридичного боку важливим є те, що
особливості їх створення і діяльності встановлюються як
загальним законодавством України про підприємства, так і
спеціальним законодавством України про підприємства цієї
категорії.
!!57
Особливості правового становища малих підприємств, крім
спеціальних статей Закону ,
врегульовані ще і постановою Ради міністрів УРСР від 22
вересня 1990 р. в редакції від 19 жовтня 1991 р. (ЗП УРСР.-
1991-№1-Ст.1; №11.-Ст.114).
Як зазначено в статті 28 Закону , держава стимулює розвиток малих підприємств Ук-
раїни, надає пільги при оподаткуванні, одержанні держав-
них кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих
підприємств та Інше.
3. Створення підприємства
Термін створення являє собою правове поняття госпо-
дарського права. Це поняття включає врегульовані пра-
вом умови фактичного виникнення та легітимації підприє-
мства в статусі правового господарюючого суб’єкта, суб’-
єкта права.
Виходячи з того, що в економіці України створюються і
функціонують підприємства різних організаційно-правових
форм, господарське законодавство визначає загальні і спеці-
альні умови їх створення. Загальні умови поширюються на
всі форми підприємств. Вони визначені Законом (ст.5), Законом (ст.6) та Цивільним кодексом, який регулює загальні
умови створення юридичної особи, в тому числі – і підприєм-
ства. Спеціальні умови створення підприємств визначені
законами про їх окремі види.
Як правове поняття створення включає визначення зас-
новників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності
щодо створення підприємства. Засновником є особа, що має
право створити у встановленому порядку підприємство
(організацію) як юридичну особу. За Законом
(ст.ст.6.33) і Законом (ст.5)
таким правом наділені безпосередньо власники засобів ви-
робництва та іншого майна та уповноважені власником (влас-
никами) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають
засновницьку право- і дієздатність. Отже, тут діє загальний
принцип, згідно з яким, засновниками (співзасновниками)
!!58
можуть бути .
Уповноважені органи, які можуть бути засновниками
підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загаль-
нодержавної масності – це підвідомчі Кабінету міністрів
України органи державної виконавчої влади, інші центральні
відомства. Вони приймають рішення про створення
підприємств державної власності, затверджують статути і
контролюють їх дотримання, укладають та розривають кон-
тракти з керівниками підприємств, контролюють ефек-
тивність використання закріпленого за підприємствами май-
на, його збереження.(*1) Це загальне правило. В окремих ви-
падках (наприклад, щодо підприємств будівельного комп-
лексу) зазначені функції і повноваження Кабінет міністрів
України делегує господарським об’єднанням: коропораці-
ям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної влас-
ності уповноваженими органами з засновницькими права-
ми є виконкоми обласних і міських Рад, місцеві державні
адміністрації та уповноважені ними органи.
Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання
організаційної форми підприємства; визначення цілей і пред-
мета його діяльності: прийняття рішення про його створен-
ня: затвердження в установленому порядку статуту: пере-
дачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та
обігових коштів; формування органів управління, визначен-
ня у статуті меж Їх повноважень тощо.
Створення підприємства в юридичному розумінні являє
собою затвердження та одержання передбачених законом до-
кументів: рішення власника (власників) або уповноважено-
го органу про створення підприємства, статуту (якщо цього
вимагає організаційна форма), посвідчення про державну
реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підпри-
ємства земельної ділянки сюди входять також документи на
землекористування (землеволодіння), визначені земельним
законодавством України.
(**1) Декрет Кабінету міністрів України від 15 грудня 1993 р. //Відомості
Верховної Ради України.-1993-№7-С.52.
!!59
Дозвіл на користування створюваним підприємством зе-
мельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами
видається за рішенням місцевої Ради народних депутатів за
місцезнаходженням підприємства в порядку, встановлено-
му Земельним кодексом України (ст.ст.19,21,23,32,34 та ін).
Відмова у наданні земельної ділянки може бути оскаржена у
встановленому законом порядку.
Господарське законодавство регулює також способи ство-
рення підприємств. Так, підприємство може бути створене
згідно з рішенням одного або кількох власників або уповно-
важеного ним органу.
Підприємство може створюватись внаслідок примусового
поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольно-
го законодавства України. Примусовий поділ підприємства
здійснюється згідно з розпорядженням Антимонопольного
комітету України, його територіальних управлінь. Розпоряд-
ження про поділ підприємства-монополіста є обов’язковим
для власника (власників) або уповноваженого ним органу.
Розпорядження про примусовий поділ визначає строк ство-
рення нових підприємств, який не може бути меншим 6
місяців.
Підприємство може створюватись шляхом реорганізації дію-
чого підприємства, тобто в результаті виділення із складу дію-
чого підприємства одного або кількох структурних підрозділів
за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода влас-
ника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може ство-
рюватись підприємство на баз) структурної одиниці діючого
об’єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збе-
реження за ними взаємних зобов’язань та укладених дого-
ворів з іншими підприємствами.
Підприємства мають право створювати на території Ук-
раїни та за її межами суб’єкти господарського права без прав
юридичної особи – свої відособлені підрозділи: філії, пред-
ставництва, відділення та ін. з правами відкриття поточних і
розрахункових рахунків. Відособлені підрозділи діють на
підставі положень про них, які затверджуються підприєм-
ством. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєст-
рації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний
орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєст-
раційну картку.
!!60
Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законо-
давством України, правом створювати дочірні підприємства
наділені підприємства двох організаційних форм: господарські
товариства (ст.9 Закону ) і
підприємства з іноземними інвестиціями (ст.24 Декрету ). Проте вони мають бути
зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації
підприємств.
4. Установчі документи підприємства
Установчими документами підприємства називається ком-
плект документів, встановленої законом форми, згідно з
якими підприємство виникає і діє як суб’єкт права. З точки
зору правової природи, установчі документи є локальними
нормативними актами, тобто актами, які набувають юри-
дичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома
засновниками підприємства.
Форму і зміст установчих документів визначають залежно
від видів підприємств загальні закони про підприємства та
закони про окремі види підприємств.
Стаття 8 Закону дає перелік актів,
які відносяться до установчих документів. По-перше, це
рішення одного або кількох власників або уповноваженого
ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо влас-
ників чи органів два і більше, таким рішенням визначено
установчий договір. По-друге, це статут підприємства.
Стаття 9 Закону визначає
перелік обов’язкових відомостей, які необхідно включати до
статуту підприємства як одного з його основних установчих
актів.
Зміст установчих документів (статутів, установчих дого-
ворів) господарських товариств регулюється статтями
4,37,51,65,67 і 76 Закону . Ці
статті визначають переліки основних даних, що підлягають
включенню до установчих документів товариств окремих
видів.
При розробці проектів установчих документів підприємств
необхідно керуватись також типовими нормативними акта-
ми. Щодо підприємств окремих видів законодавець засто-
!!61
совує типові форми установчих документів. Діють, зокрема,
статути: Типовий статут державного підприємства,(*1) Типо-
вий статут відкритого акціонерного товариства,(*2) Статут зак-
ритого акціонерного товариства,(*3) Статут товариства з обме-
женою відповідальністю,(*4) Статут орендного підприємства.(*5)
Крім того, фондом державного майна України затверджено
установчі договори: про створення товариства з обмеженою
відповідальністю,(*6) про створення закритого акціонерного
товариства (*7) та зразковий договір оренди (*8).
Установчі документи повинні містити обов’язкові дані про
підприємство, без яких вони вважаються такими, що не
відповідають вимогам законодавства. Це такі дані:
– найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) І вид
підприємства;
– зазначення власника (склад засновників, учасників) та
місцезнаходження підприємства;
– предмет і цілі діяльності підприємства;
– юридичний статус підприємства. Це статті про юридич-
ну особу підприємства, про його майно, про самостійний
баланс, розрахунковий, валютний та інші рахунки в банках,
про фірмову марку та товарний знак, про печатку з найме-
нуванням підприємства. Якщо підприємство має право ви-
пускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юри-
дичного статусу підприємства;
(**1) Затверджений Мінекономіки, Мінфіном, Мінпраці та ФДМУ 10
травня 1993 р.//Підприємництво і ринок України.-1993.-№7.-
Ст. 134-136.
(**2) Затверджений Мінекономіки, ФДМУ, Мінюстом ЗІ серпня 1993
р.//Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. -1993. –
№11.-Ст.28-39.
(**3) Затвердений ФДМУ 12 лютого Ї993р.//Тамже.-№3.- Ст. 46-
54.
(**4) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р.//Там же.-Ст.46-54.
(**5) Затверджений ФДМУ 16 жовтня 1992р.//Тамже.-1992.- №3/
4-Ст.22-30.
(**6) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993 р.//Там же.-№3.-Ст.ЗІ.
(**7) Затверджений ФДМУ 12 лютого 1993р.//Там же.- №3.- Ст.43.
(**8) Затверджений ФДМУ 16 жовтня 1992 р.//Там же.-1992-№3/
4.-Ст. 12-15.
!!62
– про склад майна підприємства: перелік фондів (основні,
оборотні, інше майно, статутний фонд; резервний фонд,
страховий фонд, інші фонди); порядок утворення майна;
порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок
випуску акцій (щодо акціонерного товариства). Якщо
підприємство не є власником майна, включається стаття про
те, що майно закріплене за ним на праві повного госпо-
дарського відання;
– про перелік органів управління підприємства, порядок
їх формування, компетенцію;
– про контрольні органи – спостережну раду, ревізійну
комісію;
– про порядок припинення діяльності підприємства:
підстави, орган, що приймає рішення про припинення; по-
рядок створення і роботи ліквідаційної комісії; умови роз-
рахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що за-
лишилося.
В установчих документах господарських товариств окре-
мими статтями визначається порядок внесення змін до ста-
туту (вищим органом, за рішенням 3/4 голосів акціонерів,
які беруть участь у зборах).
Крім обов’язкових, до установчих документів можуть вклю-
чатися альтернативні положення, які не повинні суперечи-
ти законодавству України. Це положення, пов’язанні з особ-
ливостями діяльності підприємства: про трудові відносини,
засновані на членстві (колективні підприємства, кооперати-
ви), про раду підприємства (порядок її створення, склад,
компетенцію), про інші органи, які реалізують повноважен-
ня трудового колективу (раду трудового колективу, проф-
спілковий комітет).
5. Державна реєстрація підприємства
Державна реєстрація підприємств є обов’язковою юридич-
ною дією при їх створенні. Вона встановлена статтею 6 За-
кону та статтею 8 Закону. Ці статті визначають державні органи, на
які покладена реєстрація підприємств (легалізуючі органи),
а також загальні умови і порядок реєстрації. Більш детально
вони визначаються Положенням про порядок державної
!!63
реєстрації підприємств, затвердженим Кабінетом міністрів
України.
Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією,
внаслідок якої підприємства включаються до державного реє-
стру підприємств України. Днем включення визначено день
реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати
підприємству формально-юридичних ознак суб’єкта права,
згідно з якими воно починає функціонувати у господарсь-
ко-правовому обороті як загальновідома для третіх осіб і
органів держави юридична особа. Запис у державному реє-
стрі про реєстрацію підприємства являє собою юридичний
факт виникнення підприємства – суб’єкта права з правами
юридичної особи. Відповідно до законодавства України
підприємство визначається діючим, стає юридичною осо-
бою, набуває прав та обов’язків з дня його державної реєст-
рації (ст.5 Закону ). Діяльність
незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого
боку, підприємство вважається таким, що припинило свою
діяльність, з моменту внесеня запису про це до державного
реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.
Законодавство визначає органи державної реєстрації
підприємств. За загальним правилом, це державні органи за
місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських,
районних у містах Рад народних депутатів; б) районні, районні
міст Києва і Севастополя державні адміністрації.
Законодавством визначені також органи, які здійснюють
державну реєстрацію окремих видів суб’єктів господарсько-
го права. Так, господарські товариства, що займаються бан-
ківською діяльністю, реєструє Національний банк України
в порядку, визначеному Законом . Фондова біржа підлягає державній реєстрації
Кабінетом міністрів України. (*1)
Для державної реєстрації реєструючому органу необхідно
подати документи, перелік яких визначено статтею 6 Зако-
ну та статтею 8 Закону (*2)
(**1) Стаття 33 Закону України .
(**2) Див. про це 2 розділу 1 навчального посібника.
!!64
За наявності всіх документів реєстрація підприємства
здійснюється у строк не більше 5 робочих днів. Протягом
цього часу реєструючий орган зобов’язаний надати заявни-
ку свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоц-
тво є юридичною підставою для відкриття підприємству ра-
хунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких
інших банках за згодою сторін. Банк зобов’язаний відкрити
рахунок і в триденний строк повідомити про це податкову
інспекцію.
Орган, який здійснює реєстрацію, зобов’язаний в 10-ден-
ний термін подати відомості до відповідної податкової
Інспекції та органу державної статистики. Ці органи вста-
новлюють коди підприємств відповідно до загального кла-
сифікатора галузей народного господарства Міністерства
статистики України.
У разі зміни форми власності, організаційної форми або
назви підприємства, воно підлягає перереєстрації, яка
здійснюється у порядку, встановленому для його реєстрації.
Відмова у державній реєстрації підприємства вважається
законною лише з двох підстав: внаслідок порушення вста-
новленого законом порядку створення підприємства; у ви-
падку невідповідності установчих документів вимогам зако-
нодавства.
Не допускається відмова в державній реєстрації підприємств
з мотивів його недоцільності.
Скасування державної реєстрації підприємства може бути
добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на
підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а)
визначення недійсними або такими, що суперечать чин-
ному законодавству, установчих документів; б) здійснен-
ня діяльності, що суперечить установчим документам та
чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного
повідомлення підприємством про зміну свого місцезна-
ходження.
Скасування державної реєстрації підприємства припиняє
підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його
ліквідації як господарюючого правового суб’єкта. Статусу
юридичної особи підприємство позбавляється після здійснен-
ня всіх заходів щодо ліквідації його як суб’єкта підприєм-
ницької діяльності.
!!65
6. Припинення діяльності підприємства
Припинення діяльності підприємства являє собою одне з
юридичних понять господарського права. Це специфічна
правова робота. В зміст поняття входять юри-
дичні підстави (), акти та процесуально-правові дії
щодо припинення діяльності підприємства як суб’єкта пра-
ва. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про
підприємства. Загальні підстави припинення діяльності
підприємств усіх видів визначені Законом (ст.11). Загальний процесуальний (процедурний)
порядок і форми припинення регулює Закон (ст.34-36). У разі банкрутства підприємства
правовідносини припинення регулюються Законом Украї-
ни від 14 травня 1992 р. (Відомості Верхов-
ної Ради України.-1992.-№31.-Ст.440), який теж поши-
рюється на підприємства всіх видів.
Особливі підстави і форми припинення підприємств ок-
ремих видів встановлені також законами про ці підприєм-
ства та іншими нормативними актами (зокрема, про корпо-
ратизацію, приватизацію та ін.).
Юридичні підстави. Діяльність підприємств припиняє
його власник (вищий орган підприємства, уповноважений
орган). Припинення за юридичними підставами, як за-
значалось вище, може бути двох видів: добровільним і при-
мусовим.
Юридичними підставами добровільного припинення підприєм-
ства є ініціатива власника підприємства або передбачені
законом чи установчими документами обставини. Мотиви
ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це
можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, зато-
варення тощо.
До передбачених законом чи установчим договором об-
ставин відносяться: а) закінчення строку, на який створю-
валося підприємство; б) досягнення мети, поставленої зас-
новниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону
). Установчі документи
підприємств можуть включати й інші підстави даного виду.
Рішення про припинення підприємства з цих підстав прий-
має його вищий орган. Підприємці зобов’язані припиняти
!!66
свою діяльність також у разі закінчення строку ліцензій (ст. 11
Закону ).
Види юридичних підстав примусового припинення підприєм-
ства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді
примірного переліку (ст.34 Закону , ст. 19 Закону ).
Примусово підприємства припиняються, по-перше, на
підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання не-
дійсними установчих документів підприємства (не-
відповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення
засновника) про створення підприємства. По-друге, підприє-
мство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного
суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність,
у разі систематичного або грубого порушення ним законо-
давства. По-третє, підприємство припиняється на підставі
рішення суду (арбітражного суду) у разі несвоєчасного по-
відомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні
місцезнаходження підприємство повинно в семиденний
термін повідомити про це реєструючий орган). По-четвер-
те, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішен-
ня арбітражного суду про визнання його банкрутом. Поря-
док такого припинення визначає Закон .
Закон передбачає дві правові форми припинення підприєм-
ства: ліквідацію і реорганізацію (ст.34 Закону ). У випадку ліквідації підприємство припи-
няється як суб’єкт права без правонаступництва. Реоргані-
зація передбачає виникнення на основі діючого підприєм-
ства одного або більше нових підприємств як суб’єктів пра-
ва. У разі реорганізації підприємства усі його права та обо-
в’язки переходять до правонаступника (правонаступників).
Законодавство визначає п’ять правових способів реоргані-
зації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та пе-
ретворення. З юридичної точки зори ці способи розрізня-
ються залежно від того, до якого суб’єкта права переходять
всі майнові права та обов’язки підприємства, що реєстру-
ються.
Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід
прав і обов’язків кожного з них до підприємства, що виник-
ло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку вини-
кає нове підприємство.
!!67
Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до
нього переходять права і обов’язки приєднаного підприєм-
ства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не
виникає.
Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого
підприємства двох і більше підприємств як суб’єктів права.
Це поділ усього майна підприємства. Даний спосіб реорга-
нізації передбачає затвердження власником (уповноваженим
ним органом) роздільного акту (балансу). Згідно з цим ак-
том частина майна та відповідні права та обов’язки реорга-
нізованого підприємства переходять до підприємств, ство-
рених внаслідок поділу.
Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються
один або більше структурних підрозділів, які створюються
як самостійні підприємства. Поділу всього майна підприєм-
ства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з розді-
льним актом (балансом) до них переходять частини майна
та відповідні права і обов’язки реорганізованого підприєм-
ства.
Перетворення підприємства як спосіб реорганізації озна-
чає перетворення однієї форми власності в Іншу (наприк-
лад, державної в колективну) і, відповідно, зміну організа-
ційно-правової форми підприємства. Даний спосіб реоргані-
зації масово застосовується в процесах корпоратизації і при-
ватизації майна державних підприємств. При перетворенні
до підприємства, яке щойно виникло, переходять права і
обов’язки колишнього підприємства.
Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою
виключення його з державного реєстру підприємства Украї-
ни. З дати виключення підприємство вважається реоргані-
зованим чи ліквідованим.
Статусу суб’єкта права і юридичної особи підприємство
позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є
ліквідаційним процесом, врегульованим законом. Зокрема, це
такі заходи:
1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що
призначається органом (особою), який прийняв рішення про
ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов’язок щодо
ліквідації підприємства на його органи управління.
2. Встановлення порядку і строків ліквідації. Їх встанов-
!!68
люе орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник,
уповноважений орган, суд, арбітражний суд). Встановлюється
також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не
може бути менше двох місяців з моменту оголошення про
ліквідацію.
3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов’язків: по-
відомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцем
знаходження), про порядок і строки ліквідації; вжиття не-
обхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості
підприємства, виявлення його кредиторів та претензій ос-
танніх. Кредитори та інші юридичні та фізичні особи, що
мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквіда-
цію письмово.
4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановле-
ним законом порядком: інвентаризації і оцінки майна органі-
зації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами І членами
трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і
подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію,
або власнику.
Майнові претензії кредиторів до ліквідовуваного підприєм-
ства задовольняються з його майна. При цьому законода-
вець припускає, що відповідного майна для задоволення
претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція
недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію
підприємств діє загальне правило щодо черговості задово-
лення боргів ліквідовуваним підприємством-боржником.
Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено
два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у зви-
чайному порядку, діє черговість, встановлена статтею 36
Закону . Вона має бути конк-
ретизована статутом.
Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість,
визначена статтею 21 Закону . Звичайна
черговість – це першочергові та інші борги підприємства-
боржника. Першочерговими є борги:
– перед бюджетом;
– витрати на відновлення природного середовища, якому
завдано шкоди ліквідованим підприємством;
– розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (кон-
трактами) ліквідованого підприємства;
!!69
– вимоги кредиторів, забезпечені заставою.
Черговість задоволення інших боргів має бути встановле-
на у статуті (установчому договорі). Вона повинна визнача-
тися згідно з ч-4.2,4,5 ст.36 Закону , а саме:
– друга черга – за вимогами органів державного соціаль-
ного страхування і соціального забезпечення. В межах цієї
черги здійснюється капіталізація платежів, належних з
підприємства у зв’язку з заподіянням каліцтва, іншого уш-
кодження здоров’я громадянина або в зв’язку з його смер-
тю:
– третя черга – своєчасно виявлені і заявлені вимоги кре-
диторів, не забезпечені заставою;
– четверта черга – повернення внесків членів трудового
колективу до статутного фонду підприємства і виплати по
акціях трудового колективу;
– п’ята черга – претензії, виявлені і заявлені після закін-
чення строку, встановленого для їх заявлення, а також будь-
які інші вимоги.
Суть черговості полягає в тому, що вимоги кожної наступ-
ної черги виконуються після повного задоволення вимог
попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для
повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється
між кредиторами пропорційно заявленим ними і визначе-
ним ліквідаційною комісією сумам.
При ліквідації підприємства застосовується категорія так
званих претензій (ч.З ст.Зб Закону ). Погашеними згідно з законом
визнаються претензії: а) не задоволені за браком майна; б)
не визнані ліквідаційною комісією. Останні можуть бути
оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. По-
зови про задоволення їх вимог мають бути подані кредито-
рами протягом місяця від дня одержання повідомлення про
повне або часткове невизнання претензій. Майно, що зали-
шається після погашення боргів підприємства, використо-
вується згідно з рішенням власника майна.
РОЗДІЛ VІ
ПРАВОВИЙ СТАТУС
АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ
1. Поняття та юридичний статус акціонерного товариства
Господарські статутні товариства кваліфіковано законом
як організаційно-правову форму підприємства, засновано-
го на колективній власності. Ця форма має істотні особли-
вості щодо створення, діяльності, юридичного статусу то-
вариств. Тому товариства діють на підставі Закону України
від 19 вересня 1991 р. , який
визначає поняття, види, правила створення і діяльності то-
вариств, а також права і обов’язки їх засновників та учас-
ників. Статутні товариства є різновидом підприємств, тому
вони діють також на підставі законодавства про підприєм-
ства.
Основною особливістю, за якою товариство відрізняєть-
ся від інших суб’єктів права (не товариств), є об’єднання
на підставі угоди майна та зусиль учасників для спільної
господарської діяльності. Товариство являє собою об’єднан-
ня на засадах угоди майна та підприємницької діяльності
фізичних осіб та/або юридичних осіб у формі підприєм-
ства (установи, організації) для спільної діяльності з метою
одержання прибутку. Всі товариства згідно з законом є
юридичними особами, діють на підставі установчих доку-
ментів, затверджених учасниками, мають власні назви із
зазначенням організаційно-правової форми товариства (ак-
ціонерне тощо).
Статутні товариства мають й інші ознаки суб’єкта права
типу підприємства, які визначені статтею 1 Закону . Підприємства, які стали учасника-
ми товариств, не ліквідуються як юридичні особи.
Історично товариства є традиційною формою підприєм-
ництва. Світовий бізнес відпрацював кілька видів товариств,
які різняться способами формування та функціонування ста-
тутного капіталу, межами відповідальності учасників за зо-
бов’язаннями товариства. Згідно з першим критерієм Закон
розрізняє акціонерні та не-
!!71
акціонерні (інші) товариства (класичний поділ: товариства
капіталів – акціонерні товариства, особові – інші). Відпо-
відно до другого критерію (межі відповідальності) розрізня-
ють товариства: а) з обмеженою відповідальністю; б) з до-
датковою відповідальністю; в) повні; г) командитні. Три
перших види товариств (акціонерне, з обмеженою відпові-
дальністю та з додатковою відповідальностю) створюються і
діють на підставі установчого договору і статуту. Це статутні
господарюючі суб’єкти – підприємства колективної (спільної
часткової) власності. Повне і командитне товариства діють
на підставі установчих договорів.
З наведеної класифікації випливає, що категорія господа-
рюючих суб’єктів типу товариств включає в себе загальні
для всіх видів товариств ознаки і особливі ознаки окремих
їх видів, які відповідним чином закріплені в Законі .
Поняття акціонерного товариства. Це так зване . Особливості його правового статусу виражає
визначення акціонерне. Ці особливості обумовлені акціонер-
ною власністю, акціонерним способом формування і функ-
ціонування статутного фонду товариства.
Акціонерним визнається засноване на установчому дого-
ворі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділе-
ний на визначену кількість акцій рівної номінальної вар-
тості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки май-
ном товариства. З визначення випливають особливості ак-
ціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його
юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонер-
ного товариства має акціонерну природу, формується шля-
хом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним
особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний ста-
тус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші това-
риства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товари-
ство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акцй
і зобов’язується своєчасно виконувати обов’язки, що вип-
ливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій
акціонерні товариства формують свої статутні фонди, і
збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціо-
нерних товариств допускаються до вільного продажу на умо-
вах, визначених Законом ,
!!72
іншими актами про фондовий ринок. По-третє, фізичні та
юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств,
фіксуються у книгах реєстрації акцій і набувають статусу
акціонерів. Права та обов’язки акціонерів визначені стаття-
ми 10,11 Закону , статтями
4,5,8,9 Закону . По-чет-
верте, особливою ознакою акціонерного товариства є обме-
ження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають
за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм
акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне
товариство належить до товариств з обмеженою відповідаль-
ністю.
Юридичний статус акціонерного товариства характери-
зується і деякими іншими рисами. Так, товариство має зас-
новницькі права щодо створення господарських об’єднань
(участі в існуючих об’єднаннях). Акціонерне товариство має
право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном,
яке належить товариству, призначати керівника та реалізу-
вати інші права власника дочірнього підприємства.
Законодавством передбачено, що акціонерне товариство
мас фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверд-
жуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-
промисловій палаті України.
Види акціонерних товариств. За способом функціонування
акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні това-
риства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджува-
тися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-
продажу на біржі (ст.6,7,8 Закону , ст.ЗО Закону ). В
закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між
засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом
підписки або купівлі-продажу. Засновники закритих акціо-
нерних товариств до дня скликання установчих зборів по-
винні внести не менш як 50 відсотків номінальної вартості
акцій.
Особливості юридичного статусу акціонерних товариств
врегульовані відповідно , та .
!!73
2. Засновники, учасники та порядок створення
акціонерного товариства
Засновниками та учасниками акціонерного товариства є
фізичні та юридичні особи, які згідно з статтею 2 Закону
та іншими законодавчими актами
можуть бути суб’єктами підприємницької діяльності. Сто-
совно акціонерних товариств їх коло визначено статтями 3 і
26 Закону . Стаття 26 спеці-
ально визначає функції засновників І тим самим відмежовує
цих осіб від учасників.
Засновниками є особи, які виконують передбачені законом
дії щодо заснування товариства. Основна особливість їх пра-
вового статусу полягає в тому, що вони несуть відпові-
дальність як перед тими, хто підписався на акції, так і перед
третіми особами за зобов’язаннями, що виникли до реєст-
рації товариства.
Учасники – це особи, які виконують обов’язки передплат-
ників на акції перед товариством засновників та акціонерів
перед акціонерним товариством.
Громадяни України можуть бути засновниками та учасни-
ками акціонерних товариств згідно з правилом , тоб-
то, якщо вони не мають обмежень підприємницької право-
суб’єктності згідно з статтею 2 Закону , статтею 16 Закону та ін.
Згідно із зазначеним правилом засновниками та учасни-
ками акціонерних товариств можуть бути особи без грома-
дянства; стосовно іноземних громадян діє Декрет Кабінету
міністрів України та
інше законодавство про іноземні інвестиції.
Недержавні юридичні особи можуть бути засновниками
акціонерних товариств практично без обмежень, якщо Їх
статутами (положеннями) не встановлено заборони займа-
тися підприємницькою діяльністю.
Державні юридичні особи (установи, організації) можуть
бути засновниками й учасниками акціонерних товариств за
принципом (). Зас-
новниками акціонерних товариств, по-перше, дозволено бути
підвідомчим Кабінету міністрів України міністерствам, дер-
!!74
жавним комітетам, іншим центральним органам державної
виконавчої влади, які уповноважені управляти майном за-
гальнодержавної власності.(*1) По-друге, це обласні державні
адміністрації, які можуть бути засновниками акціонерних
товариств (з боку власника) на базі комунальної власності (*2)
По-третє, держателями акцій, які є державною власністю,
визначено органи приватизації – Фонд державного майна
України, його регіональні відділення та представництва.
Державні підприємства відповідно до Декрету Кабінету
міністрів України від 31 грудня 1992 р. безпосередньо не можуть
бути засновниками акціонерних товариств (крім банків).
Іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть
бути засновниками та учасниками товариств нарівні з украї-
нськими юридичними особами (відповідно до законодав-
ства про іноземні інвестиції).
Створення акціонерного товариства покладається на заснов-
ників, які мають у зв’язку з цим спеціальну засновницьку
компетенцію (ст.ст.26,30,31,35 Закону ). Процес створення акціонерного товариства скла-
дається з ряду послідовних стадій, передбачених законом.
Перша стадія передбачає заснування фізичними та/або
юридичними особами простого товариства для створення
акціонерного товариства. Це суб’єкт права, який не має прав
юридичної особи. Товариство виникає і діє у формі догово-
ру про спільну діяльність щодо створення акціонерного то-
вариства. Договір укладають засновники товариства в пись-
мовій формі. Змістом договору є розподіл функцій сторін
щодо заснування акціонерного товариства, тому в ньому
обов’язково визначаються склад засновників, порядок і стро-
ки здійснення ними відповідних засновницьких процедур,
обсяги відповідальності кожного засновника перед перед-
(**1) Указ Президента України від 15 червня 1993 р. //Урядовий кур’єр.-1993.-17 червня.
(**2) Указ Президента України від ІЗ грудня 1993 р. //Голос України.-1993.-15 грудня.
!!75
платниками на акції і третіми особами. У договорі доцільно
визначити кількість акцій, яку купує кожний засновник (зас-
новники зобов’язані бути держателями акцій не менше 25
відсотків статутного фонду строком не менше 2 років). У
цьому разі відповідальність засновника визначається про-
порційно кількості його акцій. За зобов’язаннями, що ви-
никають до реєстрації товариства, засновники відповідають
солідарне, тобто незалежно від того, як їх відповідальність
врегульована договором.
Другою стадією є повідомлення в засобах масової інфор-
мації про намір створити товариство, яке повинні зробити
засновники. Це оголошення довільної форми, в якому за-
значаються основні статутні реквізити: назва товариства, мета
і предмет діяльності, засновники, розмір статутного фонду,
кількість і вартість акцій тощо.
Третьою стадією є відкрита підписка на акції, яка органі-
зується засновниками. Ця стадія передбачає здійснення ряду
юридичних дій, зміст яких визначено ст.ЗО Закону та ст.ст-6,7 Закону . Якщо товариство закрите, акції розпов-
сюджуються між засновниками.
Четвертою стадією є установчі збори, які повинні про-
вести засновники не пізніше двох місяців з моменту завер-
шення підписки на акції. Пропуск строку може призвести
до нестворення товариства, і особа, яка підписалася на акції,
має право після цього строку вимагати повернення сплаче-
ної нею частки за акції.
Установчі збори – це орган, до компетенції якого входить
створення товариства. Тому вони мають бути правомочни-
ми. Такими визнаються збори за участю кількості осіб, які
підписалися більш як на 60 відсотків акцій. Повторні збори
скликаються протягом двох тижнів, але, знову ж таки, для
заснування товариства, і на них має бути кворум.
Правомочні установчі збори здійснюють юридичні акти
щодо створення товариства шляхом голосування за прин-
ципом: одна акція – один голос. Це такі дії, як протокольне
рішення про створення; затвердження статуту товариства:
обрання спостережної ради, виконавчого (правління) та кон-
тролюючого (ревізійна комісія) органів; прийняття рішення
про створення дочірніх підприємств, філій, представництв.
!!76
Ці акти повинні бути прийняті кваліфікованою (3/4)
більшістю голосів. Установчі збори вирішують також інші
пов’язані з засновництвом питання: затверджують оцінки
вкладів у натуральній формі, визначають пільги засновників,
схвалюють чи не схвалюють укладені засновниками угоди,
визначають розмір статутного фонду залежно від попиту на
акції тощо. Інші питання компетенції установчих зборів
визначають установчі документи.
П’ятою стадією заснування є державна реєстрація акціо-
нерного товариства, яка теж покладається на засновників.
3. Майно і майнові права в акціонерному товаристві
Акціонерне товариство як суб’єкт і об’єкт права власності
(майновий комплекс) характеризується складною майновою
і фінансовою структурою. Майнова і фінансова структура
акціонерного товариства являє собою врегульовані правом
відносини щодо об’єднання вкладів засновників та учасників
у статутний фонд товариства як колективну власність акціо-
нерів, щодо випуску та обігу акцій, щодо розподілу майна у
фонди товариства та виплати дивідендів на акції.
Правові основи майнових відносин в акціонерному това-
ристві загалом врегульовані Законом , який
визначає товариство суб’єктом права колективної власності,
а його майно – об’єктами права колективної власності, а
також встановлює підстави виникнення права зазначеної ко-
лективної власності. Поняття майна акціонерного товариства
використовується, зокрема, в ст.24 Закону , відповідно до якої товариство .
Поняття майно товариства узагальнює всі види майна і
майнових прав даного суб’єкта права. Зміст його необхідно
визначати згідно з правилами ст. 10 Закону . Під майном мається на увазі всі акти і паси-
ви товариства. За ознакою функціонального призначення
окремих видів майна це: основні фонди, обігові кошти, інші
матеріальні цінності товариства.
Майно товариства юридичне відособлене від майна влас-
ників товариства, тобто акціонерів. Дане майно є власністю
саме товариства як юридичної особи. Товариство в статусі
!!77
суб’єкта права володіє, користується і розпоряджається май-
ном товариства, відособлення якого здійснюється на праві
колективної власності (спільної часткової власності).
Юридично-технічною формою, яка постійно відображає
майновий стан товариства, є його самостійний бухгалтер-
ський баланс, тобто документ про його активи і пасиви. Гро-
шові кошти товариства відображені на його розрахунковому
та інших рахунках в установах банків.
Закон визнає дві основні юридичні підста-
ви виникнення колективної власності товариства. Загальним
правилом для всіх товариств є добровільне об’єднання май-
на засновників і учасників для створення і діяльності това-
риства. Отже, однією з юридичних підстав виникнення пра-
ва колективної власності є умови відповідних договорів,
згідно з якими утворюється статутний фонд товариства (зас-
новники вносять свої вклади згідно з установчим договором
акціонерного товариства, інші акціонери – на умовах дого-
ворів купівлі-продажу акцій). Право колективної власності
виникає в результаті перетворення державних підприємств
в акціонерні товариства, тобто в порядку прийняття власни-
ком рішень про їх корпоратизацію та приватизацію. Дер-
жавне підприємство не перетворюється в акціонерне това-
риство на підставі спільного рішення трудового колективу і
уповноваженого державного органу про випуск акцій на всю
вартість майна підприємства. Згідно з цим рішенням ство-
рюється статутний фонд акціонерного товариства (ст.25 За-
кону ). Рішення про продаж акцій (прива-
тизацію майна) такого товариства приймає орган привати-
зації, якому передаються акції держави. В обох випадках
виникає право колективної власності, єдиним суб’єктом
якого стає товариство як юридична особа.
Об’єкти права власності акціонерного товариства різні.
Товариство визнається власником, по-перше, майна, яке
засновники і учасники згідно з установчим договором пере-
дають йому у власність. Це майно називається вкладами зас-
новників та учасників. З економічної точки зору вклади яв-
ляють собою фіксовані частки майнової участі цих осіб у
статутному фонді товариства, вартість яких у грошовому
виразі визначається вартістю акцій, на які поділений статут-
ний фонд.
!!78
Загальний розмір статутного фонду, а також номінальна
вартість та кількість акцій визначаються засновниками відпо-
відно до мети, предмета діяльності, мінімального легально-
го розміру статутного фонду акціонерних товариств. Заснов-
ники визначають в установчих документах і види вкладів до
статутного фонду. Як і в інших товариствах, це може бути
майно в прямому розумінні (будинки, споруди, устаткуван-
ня, машини, інші матеріальні цінності), цінні папери, гро-
шові кошти в національній та іноземній валюті, а також
майнові права. До майнових прав належать права користу-
вання зазначеним майном, природними ресурсами (землею,
водою, корисними копалинами і т.ін.), права на інтелекту-
альну власність.
Вклади в статутний фонд акціонерного товариства в нату-
ральній та нематеріальній формах підлягають оцінці в кар-
бованцях (отже, і в акціях). За загальним правилом, поря-
док оцінки вкладів визначається установчими документами
товариства, якщо інше не передбачено законодавством Ук-
раїни. Оцінку вкладів у статутний фонд акціонерного това-
риства, внесених в натуральній формі, затверджують уста-
новчі збори товариства. Дані правила безпосередньо стосу-
ються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб-акці-
онерів.
Вклади, які є майном державної власності, визначаються в
нормативне врегульованому порядку – згідно з Методикою
оцінки вартості об’єктів приватизації, затвердженою Кабі-
нетом міністрів України 8 вересня 1993р. Це означає, що
при створенні акціонерних товариств у процесі корпорати-
заціЇ й інших випадках діють загальні правила оцінки вкладів.
Сума випуску акцій товариства, яке створюється на базі дер-
жавного підприємства, повинна відповідати сумі статутного
фонду підприємства, яка вданому разі визначається відпов-
ідно до зазначеної Методики.
Крім вкладів, товариство виступає власником й іншого
майна, яке на відміну від статутного фонду називається влас-
ним капіталом товариство. Це виготовлена в процесі госпо-
дарювання продукція, доходи від продажу облігацій, інших
цінних паперів. Це також кредити банків, інвестиції під дер-
жавні контракти, надходження від продажу акцій, що нале-
жать державі, пожертвувань тощо.
!!79
Фонди акціонерного товариства – це передбачені нормами
права види або частини майна товариства відповідно до Їх
цільового призначення. Кожен фонд має певний правовий
режим.
Статутний фонд. Законодавство не визначає поняття та
призначення статутного фонду акціонерного товариства.
Виходячи із змісту статей ІЗ та 24 Закону , статутний фонд акціонерного товариства мож-
на визначити як колективну часткову власність акціонерів у
майні товариства, яка засвідчує його майнову правоздатність
як суб’єкта права і тому в процесі його діяльності не підля-
гає розподілу.
Статутний фонд є однією з майнових гарантій стабільності
товариства як ділового партнера. З цією метою статтею 24
Закону встановлено мінімаль-
ний розмір статутного фонду акціонерного товариства як
суму еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, ви-
ходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на
момент створення акціонерного товариства. Як спільна част-
кова власніть статутний фонд акціонерного товариства поді-
лений на визначену установчими документами кількість акцій
рівної номінальної вартості.
Оскільки статутний фонд у певному розумінні є неподіль-
ним майном акціонерного товариства, закон імперативне
регулює порядок його зміни – збільшення або зменшення.
Збільшення статутного фонду можливе лише за умови пов-
ної оплати акціонерами усіх раніше випущених акцій.
Збільшується він, зокрема, шляхом випуску нових акцій і
реалізації їх за рахунок додаткових грошових, матеріальних
або інших внесків акціонерів. Це так звана додаткова підписка
на акції. Вона здійснюється у тому ж порядку, що і випуск
акцій. Акціонери користуються переважним правом на прид-
бання акцій додаткового випуску перед іншими особами.
Збільшення статутного фонду можна здійснювати також зав-
дяки збільшенню номінальної вартості вже випущених акцій,
а також шляхом обміну облігацій на акції. Прийняття рішення
про збільшення статутного фонду належить до компетенції
загальних зборів (статутом товариства може бути передбаче-
но збільшення статутного фонду не більше, ніжна 1/3 за
рішенням правління товариства). Збільшення статутного
!!80
фонду – це зміна статуту, тому це питання вирішують спеці-
альні загальні збори (ст.40 Закону ).
Зменшення статутного фонду можливе шляхом зменшен-
ня номінальної вартості випущених акцій та викупу в акці-
онерів акцій для їх анулювання. Зменшення статутного фонду
неможливе при наявності заперечень кредиторів. Рішення
про зменшення статутного фонду приймається в такому ж
порядку, як і про збільшення.
Рішення товариства про зміни статутного фонду впливає
на майнові інтереси акціонерів, тому діє правило: товарист-
во зобов’язано відшкодувати власнику акцій збитки у зв’яз-
ку зі зміною статутного фонду. Порядок відшкодування
збитків повинні визначати загальні збори з питань зміни
статутного фонду. Спори про відшкодування збитків цієї
категорії вирішують суд. арбітражний суд.
Для покриття витрат, пов’язаних з відшкодуванням збитків,
позаплановими видатками товариства, останнє створює рє-
зервний фонд. Це фонд визначеного законодавством розміру.
Він має бути не менше 25 відсотків статутного фонду това-
риства. Формується резервний фонд за рахунок чистого при-
бутку шляхом щорічного відшкодування 5% прибутку до
отримання необхідної суми. Кошти фонду зараховуються на
спеціальний рахунок в установі банку. Рішення про вико-
ристання фонду приймає вищий орган управління товари-
ства. Резервний фонд має цільове призначення, тому дані
кошти на інші цілі не використовуються.
Обов’язковим фондом у товаристві є також фонд сплати
дивідендів. Це майновий фонд, який теж формується з чис-
того прибутку товариства.
Інші фонди створюються, якщо це передбачено статутом
товариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд,
страховий фонд тощо).
Майнові права в акціонерному товаристві. Купуючи акцію,
акціонер відчужує своє майно в статутний фонд товариства.
За це майно акціонер одержує специфічне право – право
участі в акціонерному товаристві. Зміст даного права зазна-
чено Законом
(ст.ст.10,11,26,29,30, 33,35,36,38) та Законом (СТ.СТ.4,5,8,9).
!!81
Право участі в акціонерному товаристві за змістом с ком-
плексним. До нього входять як майнові права та обов’яз-
ки акціонера, так і членські (управлінські) права та обо-
в’язки.
До майнових прав акціонера належать права:
– брати участь у розподілі прибутків товариства;
– отримувати частку прибутку товариства у вигляді диві-
дендів,
– отримувати частку вартості майна товариства у разі його
ліквідації. Ця частка мас бути пропорційною вартості акцій,
які належать акціонеру,
– розпоряджатися акціями: продавати, передавати, відчу-
жувати іншим способом у порядку, визначеному чинним
законодавством та статутом товариства,
– заповідати акції у спадщину;
– купувати додатково випущені акції товариства.
Акціонер несе майнові обов’язки стосовно товариства. Він
зобов’язаний вносити вклади, сплачувати основні та додат-
кові акції у розмірах, передбачених установчими документа-
ми товариства. Акціонер зобов’язаний сплатити повну
вартість акцій у строки, визначені установчими зборами, але
не пізніше року після реєстрації товариства. У разі несплати
в установлений строк акціонер сплачує за час прострочки
10% річних від суми простроченого платежу, якщо статут
товариства не передбачає іншої санкції. При несплаті пла-
тежів по акціях протягом 3 місяців після встановленого строку
платежу товариство має право реалізувати ці акції в поряд-
ку, передбаченому статутом.
Акціонери відповідають за зобов’язаннями товариства,
якщо його майна недостатньо, в межах належних їм акцій.
До другої групи прав та обов’язків відносяться управлінські
та інші права та обов’язки.
Це права:
– входити у товариство і виходити з нього;
– брати участь у загальних зборах акціонерів;
– обирати і бути обраними до органів товариства: спосте-
режної ради, правління, ревізійної комісії;
– брати участь в управлінні товариством у порядку, ви-
значеному статутом товариства і законодавством;
– отримувати Інформацію про діяльність товариства. На
!!82
вимогу акціонера товариство зобов’язане надавати йому річні
баланси, звіти, протоколи зборів.
Акціонери зобов’язані: додержуватися установчих доку-
ментів товариства, виконувати рішення загальних зборів та
інших органів товариства, не розголошувати комерційну тає-
мницю та конфеденційну інформацію про діяльність това-
риства.
4. Правовий режим акцій
Правовий режим акцій регулює Закон . Цей закон визначає поняття і функції
акцій, права власника акцій, порядок випуску і придбання
акцій та інші питання (ст.4-9).
Акція – це різновид цінного паперу, її юридична природа
обумовлена вкладом акціонера у статутний фонд товариства.
Статутні фонди неакціонерних товариств як колективну
часткову власність законом приписано розподіляти безпо-
середньо на частки учасників. Розміри часток визначають
установчі документи. Правовою формою часток неакціонер-
них товариств є свідоцтва, які визначають розміри часток і
права майнової участі членів товариств у статутних фондах.
Акція на відміну від свідоцтва регулює частки у статутних
фондах і права акціонерів більш уніфіковано.
Статутний фонд акціонерного товариства як колективну
часткову власність прийнято розподіляти на визначену
кількість акцій рівної номінальної вартості, тобто акція є
індивідуальним, але уніфікованим регулятором статутного
фонду і прав участі акціонера у ньому.
З економічної точки зору акція являє собою нематеріалі-
зований інтерес у майні товариства, з правової – обіговий
документ (правовий акт встановленої форми), який вира-
жає даний інтерес. Як правовий акт акцію можна визначити
в розумінні договору часткової участі акціонера в статутно-
му фонді товариства.Сторонами цього договору є акціонер і
товариство. Економічним змістом зазначеного договору є
умови про дивіденди, про частину виручки від реалізації
майна товариства, що припиняється, про ціну акції як вар-
тості права дольової участі. Правовою формою договору є
акція.
!!83
Оскільки акція є цінним папером, вона має точно визна-
чені законом реквізити: визначення акції, фірмову назву і
місцезнаходження товариства, порядковий номер, дату ви-
пуску, номінальну вартість, розмір статутного фонду на час
випуску акції, ім’я власника (для іменної акції), строк ви-
плати дивідендів і т.ін.
Крім права часткової участі, акція посвідчує членські пра-
ва акціонера.
Класи (види) акцій. Ст.4 Закону передбачає поділ акцій на класи або види. Юри-
дична суть класу (виду, серії) полягає в тому, що акції одно-
го класу дають їх власникам однакове за обсягом право май-
нової участі в товаристві.
За ознакою класу закон визначає, по-перше, привілейовані
і прості акції. По-друге, залежно від передбачених статута-
ми обмежень прав відчуження (трансферт), розрізняють та-
кож іменні акції і акції на пред’явника (пред’явницькі).
Простими іменними закон визначає акції з рівними пра-
вами участі акціонерів, імена яких входять до обов’язкових
реквізитів акції. Власники простих іменних акцій є, як пра-
вило, громадяни.
Статус іменних акцій має на увазі спеціальні правила їх
відчуження. Власники іменних акцій в принципі вільно роз-
поряджаються ними (продають, передають, відчужують
іншим способом), але з дотриманням цих правил.
Обіг іменних акцій фіксується товариством, яке зобов’яза-
но вести книгу реєстрації акцій. Реєстраційною інформа-
цією в даному разі є дані про кількість іменних акцій, про
всіх власників даних акцій, про час їх придбання, про пакет
акцій кожного акціонера.
Реєстрації підлягає і передача (трансферт) акцій іншим
особам, тобто перехід прав участі.
Статутами акціонерних товариств і бланками акцій визна-
чаються іменні акції, які підлягають і які не підлягають вільно-
му відчуженню іншим особам. Якщо в акції спеціально не
вказано, шо вона не підлягає передачі, передача здійснюєть-
ся шляхом іменного індосамента. Іменний індосамент – це
передаточний запис особи, якій передається акція, безпосе-
редньо на акції або в окремому документі. Цей запис по-
свідчує перехід права участі до акціонера-покупця акції.
!!84
Акції на пред’явника на відміну піл Іменних обертаються
вільно, тобто без індосамсніних процедур. Акціонерне то-
вариство фіксує в книзі реєстрації загальну кількість пред’-
явницьких акцій
Привілейовані акції – це акції з пільговими правами май-
нової участі. Власники таких акцій мають певні майнові
привілеї і несуть певним ризик порівняно з простими акціо-
нерами. Конкретні права привілейованих акціонерів визна-
чають загальні збори акціонерного товариства. Опис таких
прав міститься в статуті товариства.
Привілеями є, насамперед, переваги на одержання диві-
дендів, а саме: річний розмір днвіденда фіксується в про-
центах до номінальної вартості акції і виплачується неза-
лежно від річного прибутку товариства. Якщо прибутку не
вистачає, дивіденд виплачується з резервного фонду, а не
лише з фонду дивідендів.
Привілейована акція передбачає також доплату її власни-
ку у тому разі, якщо розмір дивіденду на привілейовану ак-
цію виявиться нижчим від дивіденду на просту акцію.
Привілеєм є також пріоритетна участь власника привілейо-
ваної акції в розподілі ліквідних активів товариства, яке при-
пиняється.
Оскільки власники привілейованих акцій ризикують як
підприємці менше, ніж власники простих акцій, вони ма-
ють обмежені управлінські права. За загальним правилом
привілейовані акціонери не мають права на участь в уп-
равлінні товариством, але статути можуть визначати коло
питань, у вирішенні яких бере участь і ця категорія акціо-
нерів.
Закон обмежує кількість привілейованих акцій, їх випуск
не повинен перевищувати суми, яка становить 10% статут-
ного фонду акціонерного товариства.
5. Правовий режим дивідендів
Правовий режим дивідендів можна визначити як врегу-
льований правом колективної() власності по-
рядок визначення розміру, оголошення та виплати акціоне-
рам доходів по акціях з чистого прибутку акціонерного това-
риства. Він має законодавчу основу. Це стаття 4 і стаття 9
Закону Закону .
Стаття 10 цього закону визначає право акціонера на дивіден-
ди, а стаття 41 відносить порядок розподілу прибутку (отже і
визначення дивідендів) до компетенції вищого органу (за-
гальних зборів) товариства. Окремі акти і статті законодавст-
ва про товариства деталізують правовий режим дивідендів.
Термін дивіденд латинського походження (quod dіvіdendum
est – те, що розподіляється). Закон коротко визначає цим
терміном частину прибутку акціонерного товариства, яку має
право одержати власник акції (ст.ст.4,5,9 Закону ). Теорія права дає більш широке
визначення: дивіденд – це частина чистого прибутку акціо-
нерного товариства, яка підлягає розподілу і привласненню
акціонерами пропорційно вартості належних їм акцій: це
також сума (величина, розмір) доходу акціонера на одну
акцію. Інакше кажучи, це частка від ділення фонду сплати
дивідендів на кількість акцій, власники (держателі) яких
мають право на дивіденди. В юридичному аспекті оголоше-
ний вищим органом товариства дивіденд с саме майновим
правом фізичного чи юридичного акціонера, тобто правом
майнової вимоги до товариства. Це право, яке захищається
судом (арбітражним судом) в позовному порядку.
Слід мати на увазі, що крім загального, діє окреме законо-
давче визначення дивіденду акціонера, який є державною
юридичною особою. Цей дивіденд теж визначається як час-
тина прибутку на долю державного майна у статутному фонді
товариства. (*1)
За правовим режимом дивіденд відрізняється від інших
виплат (дистрибуцій) товариства, зокрема, від процента (до-
ходу) на облігації. З юридичної точки зору процент завжди є
боргом товариства облігаціонеру, який підлягає задоволен-
ню із всього майна товариства і забезпечується позовним
захистом.
(**1) Декрет Кабінету міністрів України від 30 квітня 1993 р. .
!!86
Дивіденд стає боргом товариства акціонеру лише після його
оголошення і виплачується тільки з чистого прибутку.
Майно товариства, стосовно якого визначаються і з якого
сплачуються дивіденди акціонерам, закон називає в імпера-
тивній формі. Основний принцип акціонерного права вда-
ному разі полягає в тому, що діюче акціонерне товариство
не мас права сплачувати дивіденди за рахунок статутного
фонду й іншого капіталізованого майна підприємства (прин-
цип недоторканості статутного фонду діючого товариства).
Тому дивіденди по акціях виплачуються за рахунок чистого
прибутку товариства, тобто прибутку, (ст.9 Закону , ст. 15 Закону ).
Виходячи з такого визначення джерела формування диві-
дендів. Типовий статут відкритого акціонерного товариства
(п.7.3.2) деталізує, по-перше його правову форму і, по-дру-
ге, порядок виплати. На підставі Типового старту правовий
режим дивідендів детально регулюють статути конкретних
підприємств, а згідно з ними – проспекти емісій акцій.
В статутах товариств визначаються такі елементи правово-
го режиму дивідендів (окремі пункти):
– розмір дивідендів (у розрахунку на одну звичайну акцію
його визначають загальні збори товариства на пропозицію
правління),
– строк виплат (виплата дивідендів акціонерам здійснюєть-
ся один раз на рік протягом одного місяця після прийняття
зборами рішення про виплату дивідендів);
– спосіб виплат (дивіденд виплачується на рахунок, за-
реєстрований у реєстрі акціонера при реєстрації продажу
акції. У разі відсутності повної інформації про акціонера
дивіденд депонується на рахунку товариства. Проценти на
неодержані дивіденди не нараховуються. Акціонери зобов’-
язані в строк (протягом 2 тижнів) повідомляти про зміну
адреси і/або розрахункового рахунку. Інакше товариство не
відповідає за несвоєчасність сплати дивідендів);
– початок нарахування (дивіденди нараховуються з мо-
менту реєстрації особи як акціонера в реєстрі акціонерів
товариства, причому пропорційно внесеній за акції сумі);
!!87
– розмір дивідендів не може бути вище рекомендованого
правління. Загальні збори можуть знизити розмір дивідендів;
-порядок виплати дивідендів вибулим і новим акціоне-
рам (при купівлі акцій на вторинному ринку цінних паперів
дивіденди за минулий період виплачуються акціонеру, за-
реєстрованому в товаристві на момент виплати дивідендів.
На одержання дивідендів мають право акції, куплені не
пізніше, ніж за ЗО днів до офіційного оголошення дати ви-
плати дивідендів).
Щодо порядку та сплати дивідендів акціо-
нерам, які є державними юридичними особами, встановле-
но спеціальні правила;
– дивіденди на частку державного майна у статутних фон-
дах такі товариства зобов’язані визначати щоквартально;
– ці кошти перераховуються власникам, тобто у відповідні
бюджети: державний, Республіки Крим, областей, інших
суб’єктів права комунальної власності;
– перерахування має бути здійснене у п’ятиденний строк
з дня прийняття товариством рішення про розподіл прибут-
ку;
– правильність визначення і виплати цих дивідендів конт-
ролює державна податкова інспекція.
Юридичною підставою одержання дивідендів акціонера-
ми за загальним правилом визначено купонні листи на ви-
плату дивідендів (ст.4 Закону ). Купон є правовим актом, шо додається до акції і
посвідчує права акціонера на одержання дивідендів. Рекві-
зитами купона визначено порядковий номер акції, до якої
він належить, найменування акціонерного товариства, рік
виплати дивідендів. Оподаткування сум дивідендів регулюєть-
ся чинним законодавством про податки.
6. Управління акціонерним товариством
Господарські функції і права акціонерного товариства як
суб’єкта права у правовідносинах реалізують його органи
управління.
Акціонерне товариство є підприємством з найбільш склад-
ною управлінською структурою, шо обумовлено так званою
акціонерною власністю, тобто тим, шо акціонерне товари-
!!88
ство є об’єктом і суб’єктом права колективної (спільної)
часткової власності акціонерів, права на частки якої за за-
гальним правилом є трансферними, можуть вільно переда-
ватися ними іншим особам.
З урахуванням такої особливості даного виду спільної
часткової власності світова теорія акціонерного товариства
(компанії, корпорації) виробила три основних принципи
організації управління товариством, які традиційно засто-
совуються загальним і статутним акціонерним законодав-
ством та практикою. За відомою аналогією можна говори-
ти, що йдеться про правове розмежування у формі упра-
влінської структури товариства трьох влад: вищої, конт-
рольної і виконавчої.
Перший принцип – це розмежування компетенційними, пра-
вовими нормами (законодавчими, статутними) функцій ко-
лективного власника (акціонери) і функцій централізованого
управління діяльністю товариства. Іншими словами – роз-
межування економічної влади колективної власності і
функцій управління майном товариства в процесі звичайної
ділової активності. Даний принцип втілює організацію і ви-
ражає діяльність та управлінську компетенцію вищого органу
товариства, яким закон визначив його загальні збори. Це орган
влади й управлінської компетенції всіх акціонерів товариства.
Другий принцип – централізація керівництва поточною (зви-
чайною) діяльністю товариства в руках компетентного ви-
конавчого органу на чолі з керівником, який без доручення
діє від імені товариства. Централізацію втілюють і виража-
ють виконавчі органи, якими закон за загальним правилом
визначив правління товариства, голову і членів правління.
Статутом товариства можуть бути передбачені інші органи,
наприклад, рада директорів, президент. Це виконавча упра-
влінська влада в товаристві, яка складається з посадових осіб.
Згідно зі ст.48 Закону голо-
вою та членами правління товариства можуть бути особи,
які перебувають з товариством у трудових відносинах. Тоб-
то, дані посадові особи можуть мати у товаристві правовий
статус не тільки акціонерів (співвласників підприємства), а
й найманих працівників.
Третій принцип – вищого і постійного поточного контро-
лю акціонерів (як засновників і співвласників товариства)
!!89
за управлінською та фінансово-господарською діяльністю
правління. В організаційній структурі зазначені підконтрольні
сфери традиційно розділені. Тому товариство, за загальним
правилом, має два контрольних органи – вищий конт-
рольний і контрольний.
Вищий контроль управлінської діяльності правління това-
риства здійснює спостережна рада (рада) товариства. Це
незалежна від правління контрольна влада, яка є однією з
форм реалізації економічної влади колективної власності
акціонерів.
Контроль фінансово-господарської діяльності правління
здійснює ревізійна комісія товариства, яку обирають загальні
збори з числа акціонерів. Голова і члени ревізійної комісії є
посадовими особами.
Як функції, так і повноваження (компетенцію) трьох на-
званих влад у товаристві нормативне розмежовано компе-
тенційними (законодавчими та статутними) нормами.
В законодавстві функції та компетенцію органів товарист-
ва врегульовано методом виключення. Так, діє відкритий
перелік питань компетенції загальних зборів, їх рішенням,
згідно із статутом товариства, виконання окремих функцій
(з делегуванням відповідних повноважень) цього органу може
бути покладено на спостережну раду та правління. До ком-
петенції правління належать будь-які питання діяльності
товариства, крім тих, які знаходяться у віданні загальних
зборів та спостережної ради.
Функції, компетенція та порядок діяльності загальних зборів
врегульовані безпосередньо Законом (ст.41-46). Залежно від змісту їх функції треба ква-
ліфікувати на організаційні та фінансово-господарські.
Організаційні функції це: а) засновницькі (визначення орга-
нізаційної структури товариства; створення, реорганізація
та ліквідація дочірніх підприємств, філій, представництв; при-
пинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної
комісії, затвердження ліквідаційного балансу); б) нормотво-
рчі (внесення змін до статуту товариства; затвердження ста-
тутів та положень дочірніх підприємств, філій, представництв,
правил процедури загальних зборів та інших внутрішніх актів
товариства); в) (обрання та відкликання членів
спостережної ради товариства, членів правління, членів ре-
!!90
візійної комісії; визначення умов оплати праці посадових
осіб товариства, дочірніх підприємств, філій, представництв;
винесення рішень про притягнення до матеріальної відпов-
ідальності посадових осіб товариства).
Рішення щодо зміни статуту, припинення діяльності ство-
рення та припинення дочірніх підприємств, філій, представ-
ництв правомочні при прийнятті їх 3/4 учасників зборів, які
голосують. З решти питань правомочні рішення простої
більшості учасників зборів, що взяли участь у голосуванні.
Друга група повноважень і функцій товариства – це ви-
значення найбільш важливих господарських питань і зат-
вердження актів. Збори визначають: 1) основні напрями
діяльності товариства; 2) порядок покриття його збитків.
Збори затверджують такі господарсько-правові акти, як: а)
бізнес-плани та звіти про їх виконання; б) звіти правління
про річні результати діяльності товариства і дочірніх
підприємств; в) звіти і висновки ревізійної комісії; г) поря-
док розподілу прибутку; д) договори, укладені на суму, що
перевищує статутну компетенцію правління товариства. До
компетенції зборів належить питання придбання товариством
своїх акцій. Згідно із статутом збори (як вищий орган) мо-
жуть віднести до своєї компетенції й інші питання.
Функції і компетенція правління. Правління є органом уп-
равління товариства, який здійснює оперативне управління
його діяльністю. Це орган, підзвітний зборам. Збори визна-
чають персональний склад правління, стратегію його діяль-
ності. Оперативне управління товариством передбачає, що
правління вирішує усі питання, в тому числі делеговані збо-
рами, діяльності товариства, крім питань компетенції зборів
та спостережної ради.
Посадовими особами правління є голова та члени. Стат-
тею 23 Закону введені обме-
ження щодо посадових осіб товариств. Ці посади не можуть
займати члени виборних органів громадських організацій,
військові, посадові особи органів прокуратури, суду, служби
безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного
нотаріату, а також органів державної влади ) управління, які
контролюють діяльність товариств.
У правовідносинах товариства правління діє від його імені
в межах закону і статуту. Відповідні представницькі функції
!!91
покладено на голову. Статутом може бути надане право пред-
ставництва без доручення і членам правління. Голова І чле-
ни правління обираються або призначаються залежно від
того, як це визначено статутом.
Спостережна рада (рада) товариства є органом, який реа-
лізує законодавчі і статутні контрольні функції та повнова-
ження акціонерів як колективного власника. Призначення
цього органу і мета діяльності – захист інтересів акціонерів
(в акціонерних товариствах з участю державних підприємств
чи уповноважених органів – інтересів держави). Кабінетом
міністрів України 19 липня 1993 р. затверджене Положення
про спостережну раду (Державний інформаційний бюлетень
про приватизацію.-1993.-№8.-Ст.19), яке поширюється на
акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації
державних підприємств та закритих акціонерних товариств.
Цим актом, по-перше, визначено склад спостережних рад.
Це представники засновника, акціонерів (крім членів прав-
ління), уповноважені представники обслуговуючих банків-
ських установ. В корпоратизованих товариствах обов’язко-
вими є представники трудових колективів, органів привати-
зації. Щодо інших суб’єктів (без участі держави) визначення
складу спостережної ради відноситься до компетенції самих
товариств. Якщо товариство віднесено до категорії моно-
полістів, до спостережної ради може входити представник
Антимонопольного комітету. По-друге, персональний склад
ради в корпоратизованому товаристві формується зверху: за
пропозицією засновника (міністерства, відомства) його за-
тверджують Мінфін, Мінекономіки, Фонд державного май-
на України (їх спільна постійна комісія). Призначена зверху
рада діє до перших загальних зборів акціонерів, які склика-
ються після прийняття рішення про приватизацію майна
товариства. Перші збори обирають нову спостережну раду
товариства.
Функції спостережної ради поділяються на контрольні в
сфері управління та контрольні в сфері господарської діяль-
ності товариства. У першій сфері рада затверджує голову
правління (якщо це не директор корпоратизованого держав-
ного підприємства), за його поданням – членів правління,
аналізує дії правління щодо управління товариством. У другій
сфері рада розглядає і аналізує звіти правління) ревізійної
!!92
комісії товариства; аналізує дії правління щодо реалізації
інвестиційної, технологічної та цінової політики, додержан-
ня товариством номенклатури товару (послуг), є ініціато-
ром позачергових ревізій та аудиторських перевірок госпо-
дарських і фінансових результатів роботи товариства; по-
годжує операції товариства щодо розпорядження майном на
визначену статутом суму; вносить засновнику і зборам про-
позиції з питань діяльності товариства. Рада не має права
втручатися в оперативні дії товариства.
Для виконання контрольних функцій рала наділена пра-
вом отримувати інформацію про діяльність товариства: за-
слуховувати звіти правління та посадових осіб з окремих пи-
тань їх діяльності; припиняти повноваження тих членів прав-
ління, яких затверджує; залучати до аналізу окремих питань
експертів.
Формою роботи ради є засідання (правомочні при наяв-
ності на них 2/3 членів ради), на яких приймаються рішен-
ня більшістю голосів (вирішальним при рівності є голос го-
лови). Засідання проводяться щоквартально. Позачергові
засідання ради можуть бути скликані на вимогу голови ради,
правління та третини членів ради.
У межах повноважень члени ради як посадові особи това-
риства несуть відповідальність за дотримання інтересів дер-
жави, акціонерів.
Рада підзвітна засновникові (у процесі корпоратизаціЇ) і
зборам. Вона подає їм річний звіт про свою роботу. При
визнанні цими органами роботи ради незадовільною вони
подають комісії пропозиції про зміни у складі ради. Утри-
мується рада за рахунок товариства.
Розділ VІІ
ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНШИХ
ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ
1. Товариство з обмеженою відповідальністю та
товариство з додатковою відповідальністю
Одним з найпоширеніших видів господарських товариств
в економічній сфері України є товариства з обмеженою відпо-
відальністю. Відповідно до ст-50 Закону України товариством з обмеженою відповідаль-
ністю визнається товариство, що має статутний фонд, роз-
ділений на частки, розмір яких визначається установчими
документами.
Називаючи цей вид товариства товариством , законодавець не має на увазі обмеження
відповідальності товариства як суб’єкта господарського права
(юридичної особи) якимись певними розмірами майна або
грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного
фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності
учасників товариства, які несуть її в межах своїх вкладів до
статутного фонду. Установчими документами товариства з
обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що
учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за
зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної час-
тини вкладу.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється
статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше
суми еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам, ви-
ходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на
момент створення товариства. Однією з особливостей змісту
установчих документів товариства з обмеженою відповідаль-
ністю є те, що зазначені документи, крім відомостей, за-
гальних для всіх видів господарських товариств, повинні
містити відомості про розмір часток кожного з учасників,
розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відпові-
дальністю кожен з учасників зобов’язаний внести не менше
30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що
!!94
підтверджується документами, виданими банківською уста-
новою.
Учасник зобов’язаний повністю внести свій вклад не
пізніше року після реєстрації товариства.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за
згодою решти учасників уступити свою частку (Її частину)
одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо
інше не передбачено установчими документами, то і третім
особам. Учасники товариства користуються переважним
правом придбання частки учасника, який її уступив, про-
порційно їх часткам у статутному фонді товариства або в
іншому погодженому між ними розмірі.
При передачі частки (її частини) третій особі відбувається
одночасний перехід до неї всіх прав та обов’язків, що нале-
жали учаснику, який уступив ЇЇ повністю або частково.
Частка учасника товариства (після повного внесення ним
вкладу) може бути придбана самим товариством, яке протя-
гом одного року зобов’язане передати її іншим учасникам
або третім особам.
Будь-який з учасників має право вийти з товариства із
сплатою йому вартості частини майна товариства, пропор-
ційної його частці в статутному фонді. На вимогу учасника
та за згодою товаристві вклад може бути повернений по-
вністю або частково в натуральній формі.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю
с збори учасників, що складаються з учасників або призначе-
них ними представників.
До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою
відповідальністю належить:
а) визначення основних напрямів діяльності товариства і
затвердження його планів та звітів про їх виконання;
б) внесення змін до статуту товариства;
в) обрання та відкликання членів виконавчого органу та
ревізійної комісії;
г) затвердження річних результатів діяльності товариства,
звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу при-
бутку;
д) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх
підприємств, філій та представників, затвердження їх ста-
тутів та положень;
!!95
е) винесення рішень про притягнення до майнової відпо-
відальності посадових осіб товариства,
с) затвердження правил процедури та інших внутрішніх
документів товариства, визначення організаційної структу-
ри товариства;
ж} встановлення розміру, форми і порядку внесення учас-
никами додаткових вкладів:
з) вирішення питання про придбання товариством частки
учасника;
и) виключення учасника з товариства,
і) визначення умов оплати праці службових осіб товарист-
ва,
ї) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що
перевищує вказану в статуті товариства;
й) прийняття рішення про припинення діяльності това-
риства.
Статутом товариства до компетенції зборів учасників мо-
жуть бути віднесені й інші питання.
З питань, зазначених у пунктах , та необхідна
одностайність у вищому органі. З решти питань рішення
приймаються простою більшістю голосів (учасники мають
кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутно-
му фонді).
Збори учасників товариства з обмеженою відповідальніс-
тю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не
передбачено установчими документами. Збори учасників
вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники
(представники учасників), що володіють у сукупності більш
як 60 відсотками голосів, а з питань, що потребують одно-
стайності – всі учасники.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється
виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий
(директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Чле-
нами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не
с учасниками товариства.
Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності това-
риства, за винятком тих, що входять до виключної компе-
тенції зборів учасників. Ії повноваження при цьому визна-
чені ст.62 Закону та установ-
чими документами товариства.
!!96
Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з
обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що
утворюється зборами учасників товариства з Їх числа в
кількості не менше 3 осіб. її діяльність регламентована ст.63
Закону .
Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обме-
женою відповідальністю, має товариство з додатковою відпо-
відальністю. Особливість його (і головна відмінність від то-
вариства з обмеженою відповідальністю) полягає втому, що
учасники товариства з додатковою відповідальністю відпові-
дають по його боргах своїми внесками до статутного фонду,
а при недостатності цих сум – додатково належним їм май-
ном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до
внеска кожного учасника.
Граничний розмір відповідальності учасників передбачаєть-
ся в установчих документах.
2. Повне товариство
Повним товариством згідно з ст.66 Закону визнається таке товариство, всі учасни-
ки якого займаються спільною підприємницькою діяльніс-
тю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями
товариства усім своїм майном. Повне товариство створюється
і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид това-
риств не має). Крім загальних вимог щодо змісту установ-
чих документів господарських товариств, установчий договір
про повне товариство повинен визначати розмір частки кож-
ного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів,
форму їх участі у справах товариства.
Такі вимоги випливають з особливого характеру товари-
ства, зокрема, з ведення його справ, яке здійснюється за
загальною згодою всіх учасників.
Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма
учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають
від Імені товариства. Учасники, яким було доручено веден-
ня справ повного товариства, зобов’язані надавати решті
учасників на їх вимогу повну Інформацію про дії, що вико-
нують від Імені та в інтересах товариства.
Учасник повного товариства має право передавати свою
!!97
частку або її частину іншим учасникам товариства або третім
особам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки
(її частини) третій особі до останньої переходять всі права
та обов’язки, що належали учаснику, який вибув.
Оскільки всі учасники повного товариства займаються
спільною підприємницькою діяльністю, вони не мають пра-
ва від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди,
однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь
у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають од-
норідну з повним товариством ціль діяльності.
У разі порушення цієї вимоги, учасник товариства зобов’-
язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству.
Законодавством (ст.71 Закону ) встановлено особливий порядок виходу учасника з по-
вного товариства.
Якщо товариство було створено на невизначений строк,
його учасник може в будь-який час вийти з товариства, по-
передивши про це не пізніше як за 3 місяці. Вихід з товари-
ства, створеного на визначений строк, можливий лише з
поважних причин та з попередженням не пізніше як за 6
місяців.
Учаснику, який вибув, сплачується вартість його внеску та
належна йому частина прибутку одержана товариством у
даному році.
Як вже зазначалося, учасники повного товариства несуть
солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім
своїм майном. Механізм такої відповідальності конкретизо-
вано в ст.74 Закону . Полягає
він у тому, що якщо при ліквідації повного товариства ви-
явиться, що наявного майна не вистачає для сплачування
всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть со-
лідарну відповідальність його учасники усім своїм майном,
на які відповідно до законодавства України може бути звер-
нено стягнення. Важливим є те, що учасник товариства відпо-
відає за борги останнього незалежно від того, чи виникли
вони після або до його вступу до товариства. Якщо борги
товариства повністю сплатить один з учасників, він має право
звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до
решти учасників, які несуть перед ним відповідальність про-
порційно своїй частці у майні товариства.
!!98
3. Командитне товариство
Командитне товариство можна кваліфікувати як товарист-
во змішаного типу, яке включає поряд з одним або більшістю
учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями
товариства всім своїм майном (повні товариші), також одно-
го або більше учасників, відповідальність яких обмежується
вкладом у майні товариства (вкладники або командитисти).
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або
більше повних товаришів, вони несуть солідарну відпові-
дальність по боргах товариства.
Правовий статус командитного товариства визначається
нормами статей 67-74 Закону (тобто законодавством про повні товариства) з ураху-
ванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях
(ст. 78-83) Закону , безпосе-
редньо присвячених командитним товариствам.
Зокрема, установчий договір про командитне товариство
крім відомостей, які містить установчий договір про повне
товариство, має відображати участь вкладників в такому то-
варистві, а саме: стосовно вкладників вказується тільки су-
купний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір,
склад і порядок внесення ними вкладів.
Оскільки правовий статус повних товаришів розглянуто в
попередньому параграфі, тут доцільно зупинитися на особ-
ливостях участі в командитному товаристві вкладників.
Вкладник може вступати до командитного товариства шля-
хом внесення грошових або матеріальних вкладів.
Вкладники командитного товариства мають право:
– діяти від імені командитного товариства ^ьки у разі
наявності доручення і згідно з ним;
– вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учас-
никам з повною відповідальністю) у випадку ліквідації това-
риства:
– вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також
забезпечення можливості перевірки правильності їх скла-
дення.
Вкладники командитного товариства повинні вносити вкла-
ди і додаткові внески у розмірі, способами і у порядку, пе-
редбаченими установчим договором, проте сукупний розмір
!!99
їх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна това-
риства, зазначеного в установчому договорі. На момент реє-
страції командитного товариства кожний з вкладників по-
винен внести не менше 25 відсотків свого внеску.
Таким чином, вкладники беруть участь в діяльності ко-
мандитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких
визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі
в управлінні товариством вони не беруть.
Управління справами командитного товариства здійснюєть-
ся тільки учасниками з повною відповідальністю (повними
товаришами). Якщо в товаристві є тільки один такий учас-
ник, управління справами здійснюється ним самостійно.
Вкладники не вправі перешкоджати діям повних товаришів
по управлінню справами товариства.
Не дивлячись на те, що за загальним правилом відпові-
дальність вкладника обмежується вкладом у майні товари-
ства, в окремих випадках, передбачених законодавством (ст.82
Закону ), він також несе по-
вну відповідальність.
Так, якщо вкладник здійснює угоду від Імені і в інтересах
товариства без відповідних повноважень, то у разі схвален-
ня його дій командитним товариством він разом з повними
товаришами відповідає по угоді перед кредиторами усім своїм
майном, на яке відповідно до законодавства може бути звер-
нено стягнення.
Якщо ж схвалення не буде одержано, вкладник відповідає
перед третьою особою самостійно усім своїм майном.
Крім загальних підстав припинення діяльності господарсь-
ких товариств (ст. 19 Закону )
командитне товариство припиняється також у разі вибуття
всіх учасників з повною відповідальністю.
При вибутті з товариства всіх вкладників повні товариші
мають право замість ліквідації командитного товариства пе-
ретворити його в повне товариство.
Розділ VІІІ
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ
ГОСПОДАРСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ
1. Поняття господарського об’єднання.
Законодавство про господарські об’єднання
Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової кон-
куренції, підприємства прагнуть об’єднуватись у промислові,
промислово-фінансові та інші групи. Закон (ст.3) надає підприємствам право об’єднува-
тись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи
іншим принципом, якщо це не суперечить антимонополь-
ному законодавству України.
Такі групи підприємств визначаються в теорії господарсь-
кого права як господарські об’єднання, які слід відрізняти від
господарських товариств, що є підприємствами, а не об’єднан-
нями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає,
що господарське об’єднання являє собою один з видів суб’єктів
господарського права. Підприємства, які ввійшли до об’єднан-
ня, є його членами або його учасниками (ст.З Закону , ст.27 Закону ).
Як суб’єкт права об’єднання має свої економічні, організаційні
та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.
По-перше, підприємства консолідуються в групи-об’єднан-
ня на основі певних матеріальних (економічних) інтересів
(спільність інтересів). Закон
визначає ‘їх відкритим переліком. Це об’єднання виробничої,
науково-технічної, комерційної діяльності членів об’єднання,
централізація управлінських, координаційних функцій тощо.
Матеріальні інтереси як основа об’єднання визначаються
засновниками у договорі або статуті як мета, завдання та
функції об’єднання. Договір укладають між собою підприєм-
ства-засновники об’єднання. Єдність матеріальних інтересів
членів як основа об’єднання – це його економічна ознака.
По-друге, об’єднання як суб’єкт господарського права має
майно, юридичне відособлене від майна членів об’єднання.
Майном об’єднання є: а) основні фонди і оборотні кошти,
передані членами об’єднання на його баланс згідно з дого-
!!101
вором чи статутом: 6) майно набуте об’єднанням в резуль-
таті господарської діяльності; в) майно створених об’єднан-
ням підприємств.
Майно даного суб’єкта є колективною (спільною частко-
вою) власністю, право на частки в якій належить членам об’-
єднання. Майно членів об’єднання не входить до складу майна
об’єднання. З урахуванням цього розмежовується відпові-
дальність об’єднання і його членів як суб’єктів права: об’єднан-
ня не відповідає за зобов’язаннями своїх членів, а останні не
відповідають за зобов’язаннями об’єднання і один одного.
Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені
винятки з цього правила. Після припинення діяльності об’-
єднання майно, яке залишилося після задоволення вимог
кредиторів, розподіляється між його колишніми членами.
Порядок розподілу (як правило, відповідно до часткової участі)
визначається договором або статутом. Цю ознаку об’єднання
можна вважати економіко-юридичною ознакою.
Третьою ознакою об’єднання є централізація в руках об’-
єднання як суб’єкта права функцій і повноважень його членів.
Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які цент-
ралізує об’єднання, визначають його засновники у договорі
або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, нау-
ково-технічні, комерційні, правозастосовчі (захисні) та інші
функції. Юридичним вираженням їх централізації є делегу-
вання членами об’єднанню у відповідних частинах повнова-
жень, передбачених Законом ,
з метою централізованого керівництва їх діяльністю з боку
органів об’єднання. Правовою формою делегування є до-
говір або статут об’єднання.
Четвертою ознакою об’єднання є особлива (складна) пра-
восуб’єктність. її особливість обумовлена організаційною
структурою об’єднання. Членами об’єднання можуть бути
лише підприємства (організації) – юридичні особи, кожне з
яких при входженні до об’єднання зберігає права юридич-
ної особи і діє на підставі Закону . Цим об’єднання відрізняється від підприємства, яке
не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто, підпри-
ємства як члени об’єднання залишаються самостійними суб’-
єктами господарського права. З іншого боку, об’єднання
підприємств також є самостійним суб’єктом права, 06’єднан-
!!102
ня створюється і реєструється як суб’єкт права; діє на ос-
нові договору або статуту; володіє майном, яке юридичне
відособлене від майна членів об’єднання; має самостійний
(власний) і зведений (спільний для членів) баланси, розра-
хунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю
назвою, і є юридичною особою. Реєстрація об’єднання як
суб’єкта права здійснюється у тому ж порядку) який вста-
новлено для підприємств.
Отже, з точки зору правосуб’єктності, об’єднання являє
собою сукупність самостійних суб’єктів права, спільні май-
нові права та інтереси яких реалізує об’єднання. В теорії
господарського права такі організаційні структури визнача-
ються як господарські системи, в теорії цивільного та адмі-
ністративного права – як складні юридичні особи.
Таким чином, господарське об’єднання являє собою склад-
ну господарську організацію, яка створена на основі поєднан-
ня матеріальних інтересів підприємств-учасників, діє на
підставі установчого договору або статуту І реєструється як
юридична особа.
У господарському законодавстві відсутній окремий спеці-
альний нормативний акт, який би містив норми про госпо-
дарські об’єднання. Загальними для всіх видів об’єднань ак-
тами є, по-перше, Закон (ст.З).
Він визначає види господарських об’єднань, основи і поря-
док ‘їх створення та реєстрації, ознаки об’єднання як суб’єкта
права, правове становище підприємств-членів об’єднання; по-
друге, Закон , яким визначено господарське
об’єднання як суб’єкт права колективної власності (ст.20),
підстави виникнення цього права (ст.21), об’єкти права влас-
ності господарського об’єднання (ст.27); по-третє, декрети і
постанови Кабінету міністрів, якими створено господарські
об’єднання в окремих галузях народного господарства (зв’яз-
ку, вугільної промисловості, транспорту і дорожнього госпо-
дарства, енергетики, нафтової, газової, нафтопереребної про-
мисловості та нафтозабезпечення, будівельного комплексу
тощо), а також договори, статути та положення про окремі
об’єднання (тобто локальні нормативні акти, укладені або
затверджені засновниками і власниками майна об’єднань).
Оскільки, як зазначалося вище, створення господарських
об’єднань не може суперечити антимонопольному законо-
!!103
давству, законодавство про господарські об’єднання узгод-
жується з відповідними статтями Закону України та Закону від 26 листо-
пада 1993 р. .
2. Види господарських об’єднань
Види об’єднань – це їх класифікація за певними матері-
альними та юридичними критеріями з урахуванням зако-
нодавчих визначень.
Матеріальним критерієм класифікації об’єднань на види
закон визначає мету, або інакше, основу Їх створення та діяль-
ності. Це може бути: досягнення спільних матеріальних та
Інших інтересів членів об’єднання, координація ‘їх діяльності,
централізоване виконання виробничо-господарських І уп-
равлінських функцій, реалізація спільного інвестиційного
проекту (програми) тощо.
Юридичним критерієм класифікації об’єднань на види за-
кон визначає правовий режим членства учасників в об’єднан-
нях. Відповідно до цього критерію розрізняються договірні і
статутні об’єднання. Договірними згідно з статтею 3 Зако-
ну є асоціації та корпорації.
Статутними (недоговірними) закон визначає концерни і кон-
сорціуми.
Договірні і статутні об’єднання класифікуються також за-
лежно від їх організаційно-правової форми: державні, не-
державні, змішані.
Наведена класифікація об’єднань не є вичерпною, оскіль-
ки законом передбачено, що підприємства можуть об’єдну-
ватися і в Інші структури за галузевим чи територіальним
принципом. До них відносяться як договірні, так І статутні
об’єднання, що мають свої власні назви, відмінні від наве-
дених в статті 3 Закону . Це
можуть бути компанії (наприклад, Державна акціонерна суд-
ноплавна компанія ), виробничі об’єднання,
комбінати, трести та інші об’єднання підприємств з тради-
ційними назвами (наприклад, Південно-Західна залізниця,
Українське об’єднання тощо).
Договірні об’єднання. Серед об’єднань цього виду помітне
!!104
місце займають корпорації – найпоширеніший вид об’єднань
державних підприємств.
Корпорація являє собою договірне об’єднання, яке може
створюватися підприємствами будь-яких форм власності на
основі поєднання їх спільних виробничих, наукових І ко-
мерційних Інтересів та централізованого управління діяльні-
стю членів об’єднання. Для централізованого управління
діяльністю групи члени об’єднання делегують правлінню
частину своїх повноважень, визначених законом. Певний
ступінь централізації управлінських функцій і повноважень
в руках правління – це основна кваліфікаційна ознака кор-
порації як договірного об’єднання.
Другим видом договірного об’єднання визначено асоціа-
цію. Це договірне об’єднання, яке створюється учасниками
з метою координації їхньої діяльності, тобто узгодження дій
стосовно, наприклад, номенклатури продукції (робіт, послуг),
освоєння ринків збуту (маркетинг), визначення цін тощо.
Координація не вимагає централізації управління підприє-
мствами – членами асоціації. Тому асоціації (правлінню)
не дозволяється втручатися у виробничу та комерційну
діяльність підприємств.
Договірні об’єднання відрізняються від статутних право-
вим режимом створення і функціонування. Засновниками
цих об’єднань можуть бути підприємства всіх форм влас-
ності. Створюються вони на добровільних засадах. Заснов-
ники для створення договірного об’єднання укладають між
собою багатосторонній установчий договір, у якому визна-
чають усі необхідні умови діяльності об’єднання (склад
сторін, мета і предмет діяльності, спільне майно, централі-
зовані функції і повноваження). Юридичною основою ство-
рення договірного об’єднання є волевиявлення сторін дого-
вору. Тому, приміром, при створенні корпорації за рішен-
ням власника або уповноваженого ним органу необхідна згода
трудових колективів підприємств, які об’єднуються.
Основним у правовому становищі договірних об’єднань,
що відрізняє Їх від статутних, вважається принцип добро-
вільного членства. По-перше, підприємства добровільно вхо-
дять до цих об’єднань як їх засновники або члени. По-дру-
ге, підприємства-члени на свій розсуд (згідно з власними
рішеннями) можуть вийти зі складу діючого договірного
!!105
об’єднання. У випадках виходу зберігають силу взаємні зо-
бов’язання і укладені договори підприємств з об’єднанням і
між собою. Це загальне правило.
Право самостійного виходу з об’єднання не поширюється
на чотири категорії суб’єктів права, що входять до складу
об’єднання. Самостійні підприємства, що ввійшли до складу
об’єднання до 1 квітня 1991 р. (дата введення в дію Закону
) можуть вийти з нього за зго-
дою власника майна (уповноваженого органу) і з участю тру-
дового колективу. Аналогічний порядок виходу встановлений
для структурних підрозділів (одиниць) об’єднань. При виході
цим суб’єктам надаються права підприємств. За згодою об’-
єднання має право вийти з його складу підприємство, яке
створене об’єднанням (ст.27 Закону ). Право
підприємств на вихід з об’єднань окремих видів обмежується
також декретами Кабінету міністрів України, згідно з якими
створені відповідні об’єднання. Це стосується підприємств,
які функціонують у спільному для групи підприємств техно-
логічному процесі. До таких об’єднань відносяться галузеві
об’єднання транспорту, зв’язку, вугільної та інших галузей
промисловості, енергетики тощо.
Статутні об’єднання. Основним видом статутних об’єднань
визначено концерн. Це об’єднання промислових, будівельних,
транспортних, торгових підприємств, наукових організацій,
банків та ін., яке створене на основі повної фінансової за-
лежності членів об’єднання від одного або групи підприємств.
Фінансовою залежністю обумовлено те, що в концерні за-
стосовується найбільш високий ступінь централізації управ-
лінських функцій і повноважень підприємств концерну.
До статутних об’єднань відносяться також державні корпо-
рації (хоча за законом це – договірні об’єднання).
Особливості правового становища статутних об’єднань
полягають у тому, що:
– засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не
самі підприємства. Зокрема, це стосується державних концернів
і корпорацій. Так, українські корпорації та концерни загаль-
нодержавної власності створюються, реорганізуються та ліквіду-
ються рішеннями Кабінету міністрів України (декретами, по-
становами). Склад членів і статути цих об’єднань затверджу-
ють відповідні галузеві міністерства і держкомітети (безпосе-
!!106
редньо або за погодженням з Антимонопольним комітетом.
Мінекономіки, Мінфіном України). Статутні об’єднання га-
лузевого масштабу створюють безпосередньо галузеві міністер-
ства і держкомітети (Мінтранс, Держкомвуглепром, Мінзв’яз-
ку). Територіальні статутні об’єднання комунальної власності
створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними
Радами народних депутатів чи держадміністраціями (наприк-
лад, державна корпорація );
– статутні об’єднання діють на підставі затверджених зас-
новниками статутів, тобто не мають установчих договорів.
Отже, предмет і цілі їх діяльності визначають власники (упов-
новажені органи), а не самі члени об’єднань:
– особливістю правового становища державних статутних
об’єднань є обмежене право виходу підприємств з них. Дер-
жавні підприємства мають право вийти з державних об’єднань
за згодою органів, визначених в актах про Їх створення.
Третім видом статутних об’єднань визначено консорціум.
Консорціум – це тимчасове статутне об’єднання промисло-
вого і банківського капіталу для досягнення статутної мети.
Консорціуми за загальним правилом створюються з метою
реалізації певних інвестиційно-будівельних проектів (програм).
Після досягнення статутної мети консорціум або ліквідуєть-
ся, або перетворюється рішенням його засновників і реєст-
рується як постійне господарське об’єднання.
3. Функції та компетенція господарського об’єднання
Функції та компетенція господарського об’єднання за загаль-
ним правилом визначаються в індивідуальному порядку тими
нормативними актами, якими створюється об’єднання.
Господарському об’єднанню, як правило, притаманні такі
функції;
– виконання завдань, визначених договором, статутом,
актом про створення об’єднання (промислова діяльність,
будівництво, транспортна діяльність та ін ї,
– вирішення спільних для групи підприємств питань, зок
рема, питань соціально-економічного розвитку;
– проведення спільної для галузі науково-технічної полі-
тики (поліпшення якості продукції, підвищення технічного
рівня виробництва ефективне використання потужностей,
!!107
зовнішньоекономічна діяльність і т.ін.);
– виконання при необхідності планових функцій, якщо
це передбачено статутом або установчим договором;
– захист прав та інтересів підприємств об’єднання тощо.
Існує також практика делегування Кабінетом міністрів
України окремим господарським об’єднанням функцій і
повноважень центральних органів державної виконавчої вла-
ди. Зокрема, це здійснено Декретом Кабінету міністрів Ук-
раїни від 19 лютого 1993 р. (Відомості Верхов. Ради України. –
1993. -№7.- Ст. 188). Цим декретом державним корпора-
ціям, створеним у будівництві та промисловості будівельних
матеріалів, надано статус центральних органів державної
виконавчої влади, тобто вони є вищестоящими органами
щодо підприємств, які входять до об’єднання.
Делегування функцій і відповідних повноважень означає,
що господарські об’єднання діють у відносинах з підприєм-
ствами, які до них входять, як вищестоящий орган. Це озна-
чає, що вони виконують такі функції і реалізують такі пов-
новаження:
– приймають рішення про створення, реорганізацію і
ліквідацію підприємств і організацій;
– затверджують статути даних суб’єктів або положення
про них;
– контролюють дотримання підприємствами статутів (по-
ложень);
– вживають заходів до керівників підприємств у випадках
порушення статутів (положень);
– здійснюють контроль за ефективним використанням і
збереженням майна, закріпленого за підприємствами;
– укладають і розривають контракти з керівниками
підприємств;
– дають згоду Фонду державного майна України на ство-
рення спільних підприємств, у статутні фонди яких пере-
дається майно, що є загальнодержавною власністю, тощо.
Корпораціям як центральним органам державного управ-
ління заборонено безпосереднє втручання в господарську
діяльність підприємств, вищестоящими органами щодо яких
вони є.
!!108
Розділ ІХ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ
1. Поняття та форми власності в економіці України,
Право власності
Власність як науковий термін вживається вдвох аспектах:
в економічному і в юридичному. В економічному – це при-
своєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності
наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці
державі, окремим колективам чи індивідам. Належність (при-
своєння) в даному випадку означає відношення суб’єкта
присвоєння до певних матеріальних благ, як до своїх, і, відпо-
відно, відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це
матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який ха-
рактеризує відношення людей до речі. Інший аспект при-
своєння матеріальних благ – це суспільні відносини влас-
ності, які характеризують відносини між людьми, шо грун-
туються на розмежуванні І . Суть його поля-
гає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших
суб’єктів від речі або. Інакше кажучи, в недопущенні ство-
рення будь-яких перешкод власнику в здійсненні пануван-
ня над річчю з боку невласника.
Згідно зі статтею 2 Закону України власність
в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна,
державна. При цьому вперше в українському законодавстві ‘
встановлено, що всі форми власності є рівноправними.
Право власності. Економічні відносини власності отриму-
ють юридичне закріплення в праві власності, яке виникає
внаслідок правового регулювання зазначених економічних
відносин. Правове регулювання відносин власності є одним
з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держа-
ви. За допомогою права держава регулює належність тих чи
інших об’єктів власності певному суб’єкту (громадянину,
колективу, державі), обсяг і зміст суб’єктивних повноважень
власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних
об’єктів; засоби і способи правової охорони відносин влас-
ності тощо.
!!109
Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відно-
сини власності, становить право власності в об’єктивному ро-
зумінні, Суб’єктивне право класності визначається Законом
України та Цивільним кодексом як врегульо-
вані законом суспільні відносини щодо володіння, користу-
вання і розпорядження майном. Володіння – це закріплення
матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами і
колективами, фактичне утримання речі у сфері господарюван-
ня цих осіб. Користування – це вилучення з речей їхніх корис-
них властивостей, які надають можливість задовольнити
відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження – це
визначення власником юридичної або фактичної долі речі.
Індивід або колектив здійснює володіння, користування і роз-
порядження речами (матеріальними благами) за своїм інтере-
сом незалежно від волі і бажання інших осіб.
Кожне із зазначених повноважень власник може передати
іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так,
при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює
охоронець: орендар володіє і користується зданим йому в
оренду чужим обладнанням: комісіонер володіє і розпоряд-
жається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець,
ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що знаходить-
ся в їхньому володінні, не стають. Право власності продов-
жує належати тому, кому воно належало до здачі майна на
схов, в оренду чи на комісію.
З іншого боку, можливі й такі випадки, коли права воло-
діння, користування і розпорядження одночасно зосеред-
жуються в особи, яка не с власником майна (наприклад,
право власності на майно, закріплене за державним підприєм-
ством, належить державі, а не підприємству, яке ним во-
лодіє, користується і розпоряджається).
Способи виникнення в припинення права власності. Всі спо-
соби набуття права власності, зазначені в законодавстві, поді-
ляються на первісні і похідні.
Первісними визначаються такі способи, коли право влас-
ності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх
власників. До них належать, зокрема, створення нової речі
внаслідок виробничої діяльності, націоналізація, реквізиція,
конфіскація, вилучення безгосподарно утримуваного май-
на, безхазяйне майно, знахідка, скарб, безоглядна худоба.
!!110
Похідними визнаються такі способи набуття права влас-
ності, при яких право нового власника грунтується на праві
попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення
останнього. У всіх випадках похідного набуття права влас-
ності має місце правонаступництво, тобто перехід прав від
однієї особи до іншої. Найбільш поширений похідний спосіб
набуття права власності – передача речі по договору (по-
ставки, купівлі-продажу, дарування тощо).
Підстави припинення права власності поділяються на такі,
що залежать від волі власника (угоди щодо відчуження май-
на, повне споживання майна внаслідок користування ним),
і такі, що від неї не залежать (примусовий продаж чи при-
мусове вилучення майна згідно з законом, загибель майна
внаслідок стихійного лиха тощо).
Суб’єкти права власності. Суб’єктами права власності в Ук-
раїні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи
та держава. Суб’єктами права власності відповідно до ст.З За-
кону України можуть бути також інші держа-
ви, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні органі-
зації, громадяни інших держав та особи без громадянства.
Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати влас-
никами майна в Україні у випадках придбання об’єктів при-
ватизації (див. Закони України та , а також внас-
лідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначе-
них Декретом Кабінету міністрів України .
Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності
законодавство допускає об’єднання майна, що є власністю
громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій
основі змішаних форм власності, в тому числі власності
спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян
інших держав.
2. Право державної власності
Державна власність, як і раніше, складає основу економі-
ки України. Навіть після проведення приватизації її питома
вага буде досить значною.
!!111
До державної власності в Україні належать загальнодер-
жавна, республіканська власність і власність адміністратив-
но-територіальних одиниць (комунальна власність).
Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в
особі Верховної Ради України, республіканської – Республі-
ка Крим, а суб’єктами права комунальної власності – ад-
міністративно-тєриторіальні одиниці в особі обласних, рай-
онних, міських, селищних, сільських Рад народних депу-
татів.
Згідно з чинним законодавством (Постанова Верховної
Ради Української РСР від 15 жовтня 1990 р. ) повноваження з
управління державним майном, що є у загальнодержавній
власності, покладено на уряд – Кабінет міністрів України.
Кабінет міністрів України декретом від 15 грудня 1992 р.
поклав здійснення функцій з управління зазначеним
майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету міністрів
України органи державної виконавчої влади. Як виняток,
функції з управління майном, що є у загальнодержавній влас-
ності, делеговано ряду корпорацій – , , , та ін.
Органи, які здійснюють управління майном, що є загаль-
нодержавною власністю, реалізують надані їм повноважен-
ня таким чином:
– приймають рішення про створення, реорганізацію,
ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих
на загальнодержавній власності;
– затверджують статути (положення) таких підприємств,
контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв’яз-
ку з порушенням статутів (положень);
– укладають і розривають контракти з керівниками
підприємств, установ і організацій, заснованих на загально-
державній власності;
– контролюють ефективність використання і збереження
закріпленого за підприємствами державного майна;
– дають згоду Фондові державного майна України на ство-
рення спільних підприємств будь-яких організаційно-пра-
вових форм, до статутного фонду яких передається майно,
що є загальнодержавною власністю;
!!112
– готують разом з відповідними місцевими Радами на-
родних депутатів висновки та пропозиції Кабінету міністрів
України щодо розмежування майна між загальнодержав-
ною, республіканською (Республіки Крим) і комунальною
власністю;
– беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних
договорів України з питань загальнодержавної власності.
При здійсненні зазначених повноважень з управління май-
ном міністерствам та іншим органам державної виконавчої
влади заборонено пряме втручання в господарську діяльність
підприємств.
Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного
майна, його значення для народу, держави, законодавство
відносить до об’єктів права загальнодержавної власності:
землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради
України та утворюваних нею державних органів; майно
Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і
внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну сис-
тему; системи транспорту загального користування, зв’язку
та інформації, що мають загальнодержавне значення; кош-
ти державного бюджету; національний банк та його устано-
ви і створювані ними кредитні ресурси; республіканські ре-
зервні, страхові та інші фонди; майно вищих І середніх спеці-
альних навчальних закладів; майно державних підприємств;
об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що
становить матеріальну основу суверенітету України і забез-
печує її економічний та соціальний розвиток. У загально-
державній власності може перебувати також інше майно,
передане у власність України іншими державами, а також
юридичними особами і громадянами.
Управління комунальною власністю від імені населення
адміністративно-територіальних одиниць здійснюють
відповідні місцеві Ради народних депутатів, а також уповно-
важені ними державні органи – в межах, визначених Рада-
ми. Відповідно до Закону України від 27 березня 1992 р.
органи місцевого самоврядування
мають право:
– вносити пропозиції про передачу або продаж у кому-
нальну власність відповідних адміністративно-територіаль-
!!113
них одиниць підприємств (об’єднань>, організацій і уста-
нов, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що нале-
жать до державної та інших форм власності, якщо вони ма-
ють особливо важливе значення для забезпечення комуналь-
но-побутових і соціально-культурних потреб населення даної
території, функціонування місцевого господарства;
– передавати об’єкти комунальної власності у тимчасове
або постійне користування, оренду, продавати їх підприєм-
ствам (об’єднанням>, організаціям і установам, окремим гро-
мадянам та об’єднанням громадян відповідно до законів про
приватизацію, а також перерозподіляти об’єкти комуналь-
ної власності на договірній та конкурсній основі між влас-
ними підприємствами (об’єднаннями), організаціями і ус-
тановами;
– на переважне придбання приміщень, споруд, інших
об’єктів, розташованих на Їх території, якщо вони можуть
бути використані для забезпечення комунально-побутових
та соціально-культурних потреб населення, особливо най-
менш соціальне захищеної його частини;
– мати об’єкти комунальної власності за межами відповід-
них адміністративно-територіальних одиниць.
Перелік об’єктів права комунальної власності визначено в
ст.35 Закону України . До нього входить
майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворю-
ваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний
житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господар-
ства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здо-
ров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно
підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, сис-
теми зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване май-
но, передане відповідним підприємствам, установам, органі-
заціям; інше майно, необхідне для забезпечення економіч-
ного і соціального розвитку відповідної території. У кому-
нальній власності перебуває також майно, передане у
власність області, району чи іншої адміністративно-терито-
ріальної одиниці іншими суб’єктами права власності.
У зв’язку з поділом державної власності на загальнодер-
жавну та комунальну Кабінетом міністрів України прийня-
то постанову від 5 листопада 1991 р. , якою затвер-
джено перелік державного майна України, яке передається
до власності адміністративно-територіальних одиниць. По-
становою також встановлено порядок розмежування майна
між власністю областей, міст, районів та інших адміністра-
тивно-територіальних одиниць.
Слід зазначити, що процес розмежування майна не завер-
шено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих
об’єктів із загальнодержавної власності у комунальну
власність і навпаки (наприклад, постановою Кабінету
міністрів України від 5 червня 1993 р. № 422 прийнято про-
позицію про передачу майна, що перебуває у комунальній
власності, до загальнодержавної власності).
Передача майна у зазначених випадках здійснюється у
порядку, передбаченому постановою Ради міністрів УРСР
від 28 квітня 1980 р. № 285 з наступним повідомленням про цс органів державної
статистики, податкових і фінансових органів.
3. Право колективної власності
Колективна власність охоплює майно, що належить окре-
мим організаційно оформленим колективам громадян, а та-
кож інших колективних організацій.
Члени таких організацій об’єднують свою працю (підприєм-
ницьку діяльність) і свої кошти для досягнення певних цілей.
Вони безпосередньо або через створювані органи визнача-
ють порядок використання майна, управління ним та роз-
поділу доходів.
Колективна власність в економіці України, яка прийшла
на зміну традиційним колігоспно-кооперативній власності
га власності громадських організацій, набуває сьогодні іншого
характеру. Вона мас значні можливості для розпитку і може
бути використана протягом тривалого часу
Чинним законодавством значно розширено коло суб’єктів
колективної власності. Ст.20 Закону України
відносить до нього трудові колективи державних підприємств,
колективи орендарів, колективні підприємства, кооперати-
!!115
ви, акціонерні товариства, господарські товариства, госпо-
дарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та
інші громадські об’єднання, релігійні організації, що є юри-
дичними особами. Разом з тим, стосовно такого специфіч-
ного об’єкту права власності, як земля, коло суб’єктів обме-
жене колективними сільськогосподарськими підприємства-
ми.’сільськогосподарськими кооперативами, садівницьки-
ми товариствами, сільськогосподарськими акціонерними
товариствами.
Трудовий колектив державного підприємства може бути суб’-
єктом права колективної власності щодо частини чистого
прибутку державного підприємства, яка може передаватися
йому у випадках, передбачених статутом підприємства (п.З
ст. 18 Закону ). Порядок роз-
поділу і використання цієї частини прибутку здійснюється
радою або зборами (конференцією) трудового колективу.
Колективу орендарів (організації орендарів) відповідно до
закону та Закону України від 10 квітня
1992 р. належить право власності на виготовлену на основі
орендованого майна продукцію. Інше майно, набуте ство-
реним ним (нею) підприємством, господарським товари-
ством тощо, а також на доход (прибуток), одержаний орен-
дарем. Договором оренди може бути передбачено, що пра-
во власності на майно, придбане організацією орендарів за
рахунок амортизаційних відрахувань, також належить ко-
лективу орендарів. Власністю організації орендарів с також
ті поліпшення (здійснені без відома орендодавця), які мо-
жуть бути відокремлені від орендованого майна без заподі-
яння йому шкоди.
Організації орендарів компенсуються затрати, пов’язані з
поліпшенням орендованого майна за згодою орендодавця.
Обов’язок компенсувати затрати покладено законом па орен-
додавця, якщо інше не визначено в договорі оренди.
Слід розмежовувати право власності організації орендарів
і право повного господарського відання створеного нею
підприємства, товариства. Відповідно до ст.27 Закону ство-
рене організацією орендарів підприємство, товариство тощо
наділяється правом повною господарського відання щодо
!!116
орендованого майна (в межах, встановлених статутом
підприємства, товариства), виробленої продукції, іншого
майна, набутого внаслідок господарської діяльності та з інших
підстав, не заборонених законом.
Власність колективного підприємства. У власності колек-
тивного підприємства є вироблена продукція, одержані до-
ходи, а також інше майно, придбане на підставах, не забо-
ронених законом.
Відповідно до Закону (п.2 ст.23) у майні
колективного підприємства визначаються вклади його пра-
цівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного
підприємства визначається залежно від його трудової участі
в діяльності державного або орендного підприємства, а та-
кож участі у збільшенні майна колективного підприємства
після його створення.
На вклад працівника колективного підприємства нарахо-
вуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначаєть-
ся трудовим колективом, виходячи з результатів господар-
ської діяльності підприємства.
Працівникові, який припинив трудові відносини з підприєм-
ством, а також спадкоємцям померлого працівника випла-
чується вартість вкладу.
Окрему групу об’єктів права колективної власності скла-
дає майно, належне кооперативам (колгоспам). За своїм пра-
вовим режимом, до цієї групи відноситься майно споживчої
кооперації, а також майно колективних сільськогосподар-
ських підприємств.
Власність споживчої кооперації є однією з форм колек-
тивної власності. Вона складається з власності споживчих
товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і органі-
зацій та їх спільної власності. Власністю споживчих това-
риств є засоби виробництва, вироблена продукція та інше
майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних
завдань. Споживчим товариствам та їх спілкам можуть на-
лежати будинки, споруди, устаткування, транспортні засо-
би, машини, товари, кошти та інше майно відповідно до
цілей їх діяльності. Власність споживчих товариств ство-
рюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реа-
лізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої
діяльності, не забороненої чинним законодавством.
!!117
Об’єкти права власності колективного сільськогосподар-
ського підприємства визначені ст7 Закону України від 14
лютого 1992 р Об’єктами права власності такого підприєм-
ства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва,
грошові та майнові внески ного членів, вироблена ними про-
дукція, одержані доходи, майно, придбане на законних
підставах. Об’єктами права власності підприємства є також
частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств
га об’єднань, учасником яких є підприємство
До характерних особливостей права колективної власності
кооперативу (колгоспу) слід віднести визначення часток
(паїв) членів кооперативів (колгоспів) у майні що належить
кооперативу (колгоспу)
Так, кожний член споживчого товариства має свою частку
в його майні, яка визначається розмірами обов’язкового пай-
ового та інших внесків, а також нарахованих на них диві-
дендів (п. 1 ст.9 Закону України від 10 квітня 1992 р )
У колективному сільськогосподарському підприємстві його
члену щорічно нараховується частина прибутку залежно від
частки у пайовому фонді яку іа його бажанням може бути
виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому
фонді Ці відносини регулюються статутом підприємства
Пай є власністю члена колективного сільськогосподар-
ського підприємства, проте право розпоряджатися своїм паєм
за власним розсудом член підприємства набуває після при-
пинення членства в підприємстві Пай може успадковувати-
ся відповідно до цивільного законодавства України У разі
добровільного виходу і кооперативу (колгоспу) громадянин
має право виділення належної йому частки в майні коопе-
ративу (колгоспу) в натурі грошах або цінних паперах
Здійснюючи повноваження власника, колективне підприє-
мство самостійно володіє, користується і розпоряджається
належними йому об’єктами власності
Право колективної власності здійснюють загальні збори
членів підприємства збори уповноважених або створений
ними орган управління підприємства якому передано ок-
ремі функції по господарському управлінню колективним
майном Раюм і гим здійснити передачу належного колек-
!!118
тивному сільськогосподарському підприємству майна дер-
жавним, кооперативним та іншим підприємствам) організа-
ціям і громадянам можна лише за рішенням загальних зборів
членів підприємства або зборів уповноважених.
Майно споживчих товариств та Їх спілок може бути про-
дано, передано в оренду, надано в позичку і безоплатне тим-
часове користування членам споживчих товариств, держав-
ним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим ко-
лективам, окремим громадянам тільки за рішенням загаль-
них зборів, конференцій та з’їздів відповідних спілок або
уповноважених ними органів.
При ліквідації кооперативу (колгоспу) майно, шо залиши-
лося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кре-
диторами, розподіляється між членами кооперативу (кол-
госпу). Це загальне правило конкретизоване, наприклад, в
ст. 18 Закону та в ст.ЗЗ Закону
.
Об’єктом права власності акціонерного товариства є май-
но, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в резуль-
таті його господарської діяльності, а також Інше майно, на-
буте на підставах, не заборонених законом.
Держателями акцій можуть бути підприємства, установи,
організації, державні органи, працівники даного товариства,
а також інші громадяни, якщо інше не передбачено законо-
давчими актами України або статутом товариства.
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні
юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути
засновниками та учасниками акціонерного товариства нарівні
з громадянами та юридичними особами України, крім ви-
падків, встановлених законодавчими актами України.
Слід мати на увазі, що Декретом Кабінету міністрів Украї-
ни від ЗІ грудня 1992 р. № 24-92 зупинено дію частин 1 та 2
статті 3 Закону України в
частині права державних підприємств бути засновниками та
учасниками господарських товариств (у тому числі і акціо-
нерних).
Державне підприємство за спільним рішенням трудового
колективу і уповноваженого на те державного органу може
!!119
бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску
акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані
від продажу акцій, після покриття боргів державного підпри-
ємства надходять у відповідний бюджет.
Особливості створення відкритих акціонерних товариств
шляхом корпоратизації визначені Указом Президента Ук-
раїни від 15 червня 1993 р. та Положенням про корпоратизацію
підприємств, затвердженим постановою Кабінету міністрів
України від 5 липня 1993 р. № 508.
Об’єкти права власності господарського товариства визна-
чені, крім ст.26 закону , також ст. 12 Закону
, згідно з якою товариство є
власником майна, переданого йому засновниками і учасни-
ками у власність; продукції, виробленої товариством у ре-
зультаті господарської діяльності: одержаних доходів, а та-
кож іншого майна, набутого на підставах, не заборонених
законом.
Вкладами учасників та засновників господарського това-
риства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші
матеріальні цінності, цінні папери, права користування зем-
лею, водою та іншими природними ресурсами, будинками,
спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому
числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому
числі в іноземній валюті.
Вклад, оцінений у карбованцях, складає частку учасника
та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів
визначається в установчих документах товариства, якщо інше
не передбачене законодавством України.
Об’єктом права власності господарського об’єднання
підприємств і організацій (асоціації, корпорації, концерну,
консорціуму тощо) є майно, добровільно передане йому
підприємствами й організаціями, а також набуте в резуль-
таті господарської діяльності та на інших підставах, не забо-
ронених законом.
Оскільки підприємства, які входять до складу зазначених
організаційних структур, зберігають права юридичної особи
і на них поширюється дія Закону , їх майно не входить до складу об’єктів права влас-
ності господарського об’єднання. Проте, майно створених
!!120
об’єднанням підприємств є власністю об’єднання. Такі
підприємства можуть вийти зі складу об’єднання лише за
його згодою. Якщо діяльність господарського об’єднання
припиняється, майно, яке залишилося, розподіляється між
підприємствами та організаціями, що входили до нього.
Об’єктами права власності громадських об’єднань, у тому
числі професійних спілок, благодійних та інших громадсь-
ких фондів, є кошти та інше майно, необхідне для здійснен-
ня їх статутної діяльності, в тому числі майно культурно-
освітнього та оздоровчого призначення, акції та інші цінні
папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробни-
чого призначення, обладнання, устаткування, транспортні
засоби та ін. Об’єднання громадян набуває право власності
на кошти та інше майно, передане йому засновниками, чле-
нами (учасниками) або державою, набуте від вступних та
членських внесків, пожертвуване громадянами, підприєм-
ствами, установами та організаціями, а також на майно, прид-
бане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не
заборонених законом.
З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстро-
вані об’єднання громадян можуть здійснювати необхідну
господарську та іншу комерційну діяльність шляхом ство-
рення госпрозрахункових установ та організацій зі статусом
юридичної особи, заснування підприємств у порядку, вста-
новленому законодавством. Громадські організації мають
право на майно та кошти, придбані в результаті господар-
ської та іншої комерційної діяльності створених ними госп-
розрахункових установ та організацій, заснованих
підприємств.
Право власності об’єднань громадян реалізують Їх вищі
статутні органи управління (загальні збори, конференції,
з’їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством Ук-
раїни та статутними документами.
Специфічний правовий режим чинним законодавством
встановлено щодо майна, належного політичним партіям та
організаціям. Зазначені об’єднання громадян можуть мати у
власності майно, необхідне виключно для забезпечення ви-
конання статутних функцій. Політичні партії, створювані
ними установи і організації не мають права засновувати
підприємства) крім засобів масової інформації, та займатися
!!121
господарською та іншою комерційною діяльністю за винят-
ком продажу суспільно-політичної літератури, інших про-
пагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною
символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій,
інших суспільно-політичних заходів. Законом України від
16 червня 1992 р. встановлено й
інші особливості правового режиму майна політичних партій,
зокрема, обмеження щодо одержання коштів та іншого майна
(ст.22 Закону).
Релігійні організації як суб’єкти права колективної влас-
ності володіють, користуються і розпоряджаються належ-
ним їм майном. В їх власності можуть бути будівлі, предме-
ти культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного
призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне
для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають
право власності на майно, придбане або створене ними за
рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, органі-
заціями або передане державою, а також придбане на інших
підставах, передбачених законом. Хоча релігійні організації
мають право відповідно до Закону України від 23 квітня
1991 р. здійсню-
вати виробничу та господарську діяльність, питома вага такої
діяльності в економіці України незначна.
4. Право приватної власності
Приватна власність в Україні, як і в інших державах –
республіках колишнього СРСР, має незначну питому вагу в
економічному житті. І хоч у процесі приватизації вона буде
зростати, проте, враховуючи економічні та історичні умови
розвитку України, ця форма власності навряд чи матиме
найближчим часом вирішальне значення і зможе стати ос-
новою господарювання.
Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадя-
ни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Іноземні громадяни та особи без громадянства користу-
ються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на те-
риторії України майна нарівні з громадянами України, якщо
інше не передбачено законодавчими актами України. Так,
іноземним громадянам та особам без громадянства земельні
!!122
ділянки у власність не передаються (ч.З ст. 11 Закону ).
Основою створення і примноження власності громадян є
їх праця. Громадянин набуває права власності на доходи від
участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці,
підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні
установи, акціонерні товариства, а також на майно одержа-
не внаслідок успадкування або укладення інших угод не за-
боронених законом.
Об’єктами права приватної власності є. жилі будинки, квар-
тири, предмети особистого користування, дачі, садові бу-
динки, предмети домашнього господарства, продуктивна і
робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній
ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транс-
портні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а
також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Склад, кількість І вартість майна, що може бути у власності
громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених за-
коном.
Відповідно до ст. 13 Закону Верховна Рада
України постановою від 17 червня 1992 р. затвердила перелік видів май-
на, що не може перебувати у власності громадян (зброя,
боєприпаси, бойова і спеціальна військова техніка, вибухові
та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, силь-
нодіючі отруйні лікарські засоби та ін.), та встановила спеці-
альний порядок набуття права власності громадянами на
окремі види майна: мисливську зброю, об’єкти – пам’ятки
історії та культури, радіоактивні речовини.
Окрема стаття Закону присвячена праву
приватної власності громадян на землю. Відповідно до ст. 14
громадяни України мають право на одержання у власність
земельних ділянок для ведення селянського (фермерського)
господарства; ведення особистого підсобного господарства;
будівництва та обслуговування жилого будинку і господар-
ських будівель (присадибна ділянка); садівництва, дачного і
гаражного будівництва.
Майно може належати громадянам на праві спільної влас-
ності (сумісної чи часткової). Так, майно, придбане внаслі-
док спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною влас-
!!123
ністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між
ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян,
що об’єдналися для спільної діяльності, є їх спільною част-
ковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою уго-
дою між ними. Розмір частки кожного визначається ступе-
нем його трудової участі.
Що ж стосується майна селянського (фермерського) гос-
подарства, правовий режим якого, крім ст. 18 Закону визначається також ст. 16-19 Закону України (в редакції закону від
24 червня 1993 р.), то воно належить особам, які об’єднали-
ся для ведення селянського (фермерського) господарства,
на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передба-
чене письмовою угодою між ними.
Важливим аспектом здійснення громадянами права при-
ватної власності є право використовувати належне їм майно
для ведення господарської та іншої не забороненої законом
діяльності.
5. Правовий режим майна державних підприємств.
Особливості правового режиму майна державних
бюджетних установ
Держава здійснює належні їй повноваження власника май-
на, що є державною власністю і закріплене за державним
підприємством, зокрема, у формі нормативно-правового
регулювання, зміст якого розкривається через категорію
правового режиму майна.
Під правовим режимом майна підприємства звичайно розу-
міють встановлені правовими нормами структуру цього май-
на, порядок його придбання (формування), використання і
вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.
Майно державних підприємств поділяється на різні фонди,
тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріаль-
них цінностей або грошових коштів, що мають спільне цільо-
ве призначення і підпорядковуються встановленому для кож-
ної з цих груп особливому правовому режиму. Закон (п.1 ст.10) називає три таких групи –
основні фонди, оборотні кошти, а також інші цінності, вартість
яких відображається в самостійному балансі підприємства.
!!124
Основну і визначальну частину складають виробничі фонди
– майно, призначене для безпосереднього використання в
виробничому процесі. Залежно від ‘їх ролі у цьому процесі та
від способу перенесення своєї вартості на продукцію вироб-
ничі фонди поділяються на основні та оборотні фонди (засоби).
Основні засоби підприємства – це сукупність матеріаль-
но-речових цінностей, що діють у натуральній формі протя-
гом тривалого часу. Погашення їх вартості здійснюється
шляхом віднесення зносу (амортизаційних відрахувань) за
затвердженими нормами на витрати виробництва, обігу про-
тягом терміну, за який первісна вартість повністю перено-
ситься на витрати виробництва та обігу.
До основних засобів належать будівлі, споруди, обладнан-
ня, транспортні засоби, продуктивна та робоча худоба, бага-
торічні насадження тощо.
Відповідно до Положення про організацію бухгалтерсько-
го обліку і звітності в Україні, затвердженого постановою
Кабінету міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 250 (з
наступними змінами і доповненнями) (*1), не належать до ос-
новних засобів та обліковуються на підприємствах як засоби
в обороті предмети терміном служби менше одного року
незалежно від їх вартості: предмети вартістю до 15 неопо-
датковуваних мінімумів доходів громадян за одиницю по ціні
придбання незалежно від терміну служби; спеціальні інстру-
менти і спеціальні пристосування незалежно від вартості,
спеціальний одяг і спеціальне взуття; форменний одяг; пред-
мети, призначені для видачі напрокат незалежно від вар-
гості та інше майно, зазначене п пункті 46 Положення.
Оборотні засоби (сировина, матеріали, паливо та інші пред-
мети праці) у відповідності до Закону України від 28 грудня
1994 р. , гудвіли,
знаки для товарів і послуг, вартість яких не зменшується в
процесі їх використання.
Основним повноваженням державного підприємства сто-
совно виробничих фондів є повноваження користування,
здійснюючи яке підприємство забезпечує раціональну органі-
зацію процесу виробництва. Підприємство зобов’язане до-
тримуватись встановлених державою або самим підприєм-
ством норм та нормативів; вести облік належних йому фондів;
закріпити за внутрішніми підрозділами виробничі фонди за-
собами бухгалтерського обліку; організувати і здійснювати
облік руху майна між своїми підрозділами; забезпечити ре-
монт та зберігання матеріальних цінностей, що відносяться
до виробничих фондів.
Щодо основних фондів підприємство зобов’язане прово-
дити амортизаційні відрахування від вартості цих фондів на
реконструкцію, модернізацію та капітальний ремонт фондів,
обчислені за їх балансовою вартістю відповідно до встанов-
лених норм, включаючи прискорену амортизацію активної
їх частини.
Підприємство, якщо інше не передбачено чинним зако-
нодавством та його статутом, має право продавати і переда-
вати іншим підприємствам, організаціям та установам, об-
мінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасо-
ве користування або в позику належні йому будинки, спо-
руди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сирови-
ну, та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з ба-
лансу. Водночас слід мати на увазі, що відчуження від дер-
жави засобів виробництва, що є державною власністю і за-
кріплені за державним підприємством, здійснюється ви-
!!126
ключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкур-
сом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом дер-
жавного майна України.
Державному підприємству також надано право, якщо
інше не передбачено чинним законодавством та його ста-
тутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати,
здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші
матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до
законодавчих актів України не можуть бути в їх власності.
Декретом Кабінету міністрів України від 15 грудня 1992 р.
№ 8-92 підприємства, що засновані на загальнодер-
жавній власності, позбавлені права передавати безоплат-
но громадянам засоби виробництва та інші матеріальні
цінност (*1).
Другу велику частину майна державного підприємства
складають спеціальні фонди. Це грошові кошти, що прямо і
безпосередньо не беруть участі у процесі виробництва, а
слугують іншим спеціальним цілям, передбаченим чинним
законодавством або статутом підприємства. Використання
коштів одного фонду для цілей іншого, як правило, не до-
пускається.
Серед фондів підприємства, передусім, слід виділити ста-
тутний фонд, що являє собою сукупність вкладів (у грошо-
вому виразі) учасників (власників) у майно при створенні
підприємства для забезпечення його діяльності в розмірах,
визначених установчими документами.
На відміну від законодавства про господарські товариства,
яким визначається мінімальний розмір статутного фонду та
порядок його формування як щодо господарських товариств
взагалі, так і щодо окремих їх видів (банків, інвестиційних
компаній та інвестиційних фондів), нормативні акти, що
регулюють діяльність державних підприємств (як, до речі, і
приватних та індивідуальних), не лише не визначають
мінімального розміру статутного фонду державного підприєм-
ства, але і взагалі не визнають його наявність обов’язковою
для даного виду підприємств.
(**1) Відомості Верховної Ради України, 1993, № 7, ст. 52.
!!127
Підприємство, якщо це передбачено законодавством, ство-
рює з прибутку резервний фонд для покриття непередбаче-
них втрат і збитків. Залишки невикористаних коштів цього
фонду переходять на наступний рік.
Відповідно до ст.21 Закону України від 14 жовтня 1992 р.
на підприємствах створюються фонди
охорони праці. Формування цього фонду здійснюється в по-
рядку, встановленому Положенням про державний, галузеві,
регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці
підприємств, затвердженим постановою Кабінету міністрів
України від 7 жовтня 1993 року, та Інстукцією про порядок
перерахування, обліку та витрачання коштів державного,
галузевих, регіональних фондів охорони праці та фондів охо-
рони праці підприємств, затвердженою наказом Держнагля-
дохоронпраці і Мінфіну України від 25 січня 1994 року (за-
реєстровано у Мінюсті України ІІ лютого 1994 р.).
Кошти вказаного фонду використовуються тільки на ви-
конання заходів, що забезпечують доведення умов і безпеки
праці до нормативних вимог або підвищення Існуючого рівня
охорони праці на виробництві.
Підприємство може створювати резерв сумнівних боргів для
розрахунків з іншими підприємствами із віднесенням суми
резерву на результати фінансово-господарської діяльності.
Сумнівним боргом визнається дебіторська заборгованість
підприємства за відвантажену продукцію (виконані роботи,
надані послуги) у разі зарахування її до обсягу реалізації та
визначення за нею прибутку, яка не сплачена у встановлені
договором терміни і не забезпечена відповідними гарантія-
ми.
Резерв створюється на основі результатів інвентаризації
дебіторської заборгованості підприємства окремо за кожним
сумнівним боргом залежно від фінансового стану (плато-
спроможності) боржника і оцінки можливості погашення
боргу повністю або частково.
Крім зазначених, з метою рівномірного включення наступ-
них затрат до витрат виробництва та обігу звітного періоду,
підприємство може створювати й інші резерви: на наступну
виплату відпусток працівникам, включаючи відрахування на
державне соціальне страхування з цих сум; на ремонт ос-
новних засобів (у межах норм амортизаційних відрахувань
!!128
на їх повне відновлення); на виробничі затрати для підго-
товчих робіт на підприємствах промисловості з сезонним
виробництвом; наступні затрати для ремонту предметів про-
кату.
Майновим фондом особливого роду можна вважати при-
буток підприємства. Правовий режим прибутку державно-
го підприємства охоплює і поняття прибутку, порядок та
методи його нарахування; зобов’язання підприємства щодо
сплати податків з прибутку та механізм їх здійснення; пра-
ва підприємства щодо використання прибутку.
Прибуток (доход) є основним узагальнюючим показником
фінансових результатів господарської діяльності на всіх (в
тому числі і державних) підприємствах. Для цілей оподатку-
вання прибутку підприємств, а також організації бухгалтер-
ського обліку і звітності в законодавстві вживається термін
, під яким розуміють загальну суму
прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний
період, отриману як на території України, її континенталь-
ному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні, так
і за її межами, яка відображена в його балансі і включає
прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), в тому числі
продукції допоміжних і обслуговуючих виробництв, що не
мають окремого балансу, основних фондів, нематеріальних
активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів
фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також при-
буток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також
від позареалізаційних операцій.
Для більшості підприємств переважну частку в балансово-
му прибутку становить прибуток від реалізації продукції
(робіт, послуг), тобто виручка від реалізації продукції (робіт,
послуг), зменшена на суму нарахованого (сплаченого) по-
датку на добавлену вартість (за винятком товарообмінних
операцій з нерезидентами), акцизного збору, ввізного мита,
митного збору та інших обов’язкових зборів і платежів, ви-
значених чинним законодавством, а також на суму витрат,
що включаються до собівартості реалізованої продукції (робіт,
послуг).
Порядок використання прибутку визначає власник підпри-
ємства або уповноважений ним орган згідно з статутом
підприємства та чинним законодавством.
!!129
Державний вплив на вибір напрямів та обсягів викорис-
тання прибутку здійснюється через установлені нормативи,
податки, податкові пільги, а також економічні санкції відпо-
відно до законодавства України.
Особливий правовий режим встановлено щодо викорис-
тання державними підприємствами надходжень в іноземній
валюті. Відповідно до Декрету Кабінету міністрів України
від 19 лютого 1993 р. № 15-93 та Указу Пре-
зидента України від 22 серпня 1994 року встановлено обов’язковий про-
даж через уповноважені банки на міжбанківському валют-
ному ринку України 50% надходжень у валюті на рахунку
резидентів (за винятком валютних коштів, що не підлягають
обов’язковому продажу). Продаж зазначеної валюти
здійснюється в такому порядку: 10% (за ринковим курсом)
направляються в офіційні валютні резерви Національного
банку України; 30% (за офіційним курсом) – через
Міжвідомчий комітет з питань визначення пріоритетів ви-
користання валюти; 10% (за ринковим курсом) реалізують-
ся на міжбанківській валютній біржі.
Загалом порядок використання державними підприємства-
ми валютних коштів регламентується нормами валютного
законодавства України.
Майнові фонди державних бюджетних установ складаються
з основних засобів і матеріалів і належать їм на праві опера-
тивного управління. Обсяг ‘їхніх прав значно вужчий порівня-
но з госпрозрахунковими підприємствами, оскільки вони
фінансуються з державного бюджету і, як правило, не зай-
маються виробничою чи іншою господарською діяльністю.
Сюди входять державні установи у сфері культури, охорони
здоров’я, освіти, адміністративного управління. Державні
бюджетні установи витрачають виділені їм кошти за бюд-
жетними кошторисами відповідно до призначення конкрет-
них цільових коштів. Якщо ж державним бюджетним уста-
новам (організаціям) дозволена певна господарча діяльність,
то доходами, отриманими від такої діяльності, вони розпо-
ряджаються самостійно.
!!130
Розділ Х
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ
1. Правова основа, поняття та особливі ознаки
господарського договору
Право України регулює майнові господарські та інші відно-
сини господарських суб’єктів з їх контрагентами завдяки
застосуванню двох основних нормативно-правових категорій:
договір та господарський договір. Це майнові договори.
Перша категорія – майновий договір – є загальною. Зако-
нодавче майнові договори усіх видів врегульовано Цивіль-
ним кодексом (ст. 151-160).
У господарському праві категорія договір використовуєть-
ся у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який
регулює ст. 153 Цивільного кодексу, у господарському праві
означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб’-
єктами господарського права. Але з точки зору статутної
діяльності господарського суб’єкта майнові договори є різні.
Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи
договір підряду на капітальне будівництво, з одного боку;
договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу,
канцелярських товарів і т.ін. – з іншого. Ці договори різні,
оскільки одні регулюють основну статутну діяльність госпо-
дарюючих суб’єктів, інші – обслуговуючу. Тому законода-
вець визначає і регулює договори про основну господарську
діяльність суб’єктів окремою юридичною категорією – ка-
тегорією господарського договору.
Термін господарський договір у право України введено Ар-
бітражним процесуальним кодексом України, який регулює
порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто
спорів між підприємствами, установами та організаціями,
які виникають при укладанні та виконанні господарських
договорів (ст. 1 АПК).
Отже, категорії договір і господарський договір співвідно-
сяться як загальне і особливе. Як особлива категорія госпо-
дарського законодавства і права України, господарський
договір має певну правову основу.
!!131
Господарські договори в Україні (за відсутності Господар-
ського або Торгового кодексів) регулюються: а) загальними
статтями Цивільного кодексу про зобов’язання, договір, зо-
бов’язання, що випливають з договорів: б) спеціальними
статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між
суб’єктами (підприємствами, установами, організаціями). Це,
зокрема, відносини: по поставках продукції (товарів); по
закупках сільськогосподарської продукції у товаровироб-
ників; по капітальному будівництву: по перевезеннях ван-
тажів та ін.
Крім того, дані договори регулюються загальними закона-
ми про господарюючих суб’єктів. Зокрема, згідно зі статтею
21 Закону господарські відно-
сини (а це предмет господарського договору) підприємства
з іншими підприємствами і організаціями в усіх сферах гос-
подарської діяльності здійснюються на основі договорів. У
даному разі йдеться про господарські договори. Господарські
договори регулюються також законами України про окремі
види господарської діяльності: інвестиційну, транспортну,
зовнішньоекономічну тощо.
Значну групу складають нормативні акти колишнього Со-
юзу РСР, які регулюють ті господарські договори, які пов-
ністю або частково не врегульовані законодавством Украї-
ни. Зокрема, це договори поставки продукції виробничо-
технічного призначення та товарів народного споживання;
договори перевезення вантажів залізничним, морським і
внутрішнім водним транспортом; частково-підрядні відно-
сини в капітальному будівництві.
Арбітражний процесуальний кодекс України визначає за-
гальний порядок врегулювання розбіжностей, що виника-
ють при укладанні господарських договорів (ст. 10) та при Їх
зміні і розірванні (ст. 11), а також регулює процесуальні відно-
сини щодо порушення позовного провадження з господар-
ських спорів та їх вирішення.
Отже, у визначенні поняття господарського договору слід
враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору,
і особливі його ознаки, відображені у господарському зако-
нодавстві.
Із загальноправової точки зору господарський договір являє
собою господарське правовідношення між двома або більше
!!132
суб’єктами, змістом якого є їх договірні майнові зобов’язан-
ня діяти певним чином: передати і прийняти майно, вико-
нати роботу, надати послуги І т.ін. Господарський договір –
це регулятор конкретних (одиничних) господарських відно-
син (зв’язків) між суб’єктами господарської діяльності, умо-
ви дії якого визначають самі ці суб’єкти.
Як спеціальна законодавчо-правова категорія, господарсь-
кий договір має особливі ознаки.
По-перше, господарське законодавство регулює даний до-
говір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову
мету. Господарський договір завжди укладається з господарсь-
кою (комерційною) метою для досягнення необхідних сторо-
нам господарських і комерційних результатів. Це виробниц-
тво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата
їх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські
договори – це майнові договори, що обслуговують безпосе-
редньо виробництво та господарський (комерційний) обіг.
За критерієм мети господарські договори відмежовуються від
інших договорів підприємств, установ і організацій, які не
обслуговують виробництво і обіг, і є допоміжними.
По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі
правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських
договірних зобов’язань. Законодавством про господарські
договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забез-
печення пріоритетних потреб України в продукції, роботах
та послугах, укладаються на підставі відповідних державних
замовлень. Юридичною особливістю в даному разі є те, що
зміст господарського договору, який укладається на підставі
державного замовлення, обов’язково має відповідати цьому
замовленню (ст. 152 Цивільного кодексу, ст.20 Закону ). В теорії такі договори визнача-
ються як плановані.
Але не всі господарські договори укладаються на підставі
державного контракту чи державного замовлення. Отже, ця
ознака господарського договору не є абсолютною.
Зміст господарських договорів, які укладаються без дер-
жавного контракту чи державного замовлення, має відпові-
дати господарським намірам і юридичне вираженій згоді
сторін. В теорії такі договори називаються регульованими,
тобто такими, що регулюються самими сторонами.
!!133
По-третє, закон обмежує коло суб’єктів, які можуть бути
суб’єктами господарських договорів. Згідно із статтею З
Цивільного кодексу та статтею 1 Арбітражного процесуаль-
ного кодексу суб’єктами господарських договорів є органі-
зації – юридичні особи (підприємства, установи, організації),
в тому числі колективні сільськогосподарські підприємства,
фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні
підприємства тощо.
Отже, господарський договір – це майнова угода господа-
рюючого суб’єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює,
припиняє) зобов’язання сторін у сфері господарської І ко-
мерційної діяльності: при виробництві І реалізації продукції,
виконанні робіт, наданні послуг.
Господарський договір згідно із законом співвідноситься з
юридичною категорією господарського зобов’язання. Госпо-
дарське зобов’язання – це врегульоване правом господарське
відношення, в силу якого одна сторона управнена (уповно-
важена) вимагати від іншої здійснення господарських
функцій – передачі майна, виконання роботи, надання по-
слуг тощо, а інша сторона зобов’язана виконати вимоги щодо
предмета зобов’язання і має право вимагати за це зустрічної
винагороди (сплати грошей, зустрічних послуг І т.ін.).
Категорія господарського зобов’язання водночас є І загаль-
ною (широкою), і частковою (вужчою) стосовно господарсь-
кого договору. Загальною вона є тому, що господарські зобо-
в’язання виникають з ряду підстав, а саме: із державного кон-
тракту чи державного замовлення; з іншого акта органу уп-
равління; із господарського договору, укладеного на підставі
держконтракту, держзамовлення чи іншого управлінського
правового акта; із господарського договору, укладеного за
простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать
закону (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).
Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише
частковою підставою виникнення господарських зобов’язань.
В цьому розумінні категорія господарського зобов’язання
узагальнює договірні господарські зобов’язання, засновані
на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору
– це сукупність господарських зобов’язань сторін, тобто їх
взаємних прав і обов’язків, що виникають саме з даного
договору. Тобто категорія господарського договору є уза-
!!134
гальненою щодо договірних господарських зобов’язань. Гос-
подарський договір – це юридичне джерело договірних гос-
подарських зобов’язань.
2. Класифікація і система господарських договорів за
законодавством України
Різноманітність господарської діяльності обумовлює широ-
ке коло господарських договорів. Кожному господарському
договору властиві і загальні риси даної правової категорії, і
ознаки, притаманні саме даному виду господарських дого-
ворів. Тому для їх (договорів) розмежування застосовуються
доктринальна і нормативна класифікації господарських до-
говорів, основою яких є їх юридичні (внутрішні) властивості.
Теорія зобов’язального права класифікує господарські до-
говори за кількома критеріями.
За суб’єктним складом розрізняються дво- і багатосторонні
договори. Прикладом першого є поставка продукції (сторо-
ни – поставщик і покупець – ст.245 Цивільного кодексу).
Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньо-
му беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажо-
одержувач – особа, уповноважена на одержання вантажу
(ст.358 Цивільного кодексу).
Залежно від юридичної підстави укладення договору розріз-
няються три різновиди господарських договорів:
– господарські договори, які визначені і регулюються як
державні контракти. Це договори поставки продукції, вико-
нання робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких
фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких ви-
ступають центральні державні органи (міністерства, відом-
ства). Держконтракти поєднують у собі юридичні власти-
вості держзамовлень (актів централізованого планування) і
власне господарських договорів. Особливою їх ознакою є
те, що держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг за
державними контрактами;
– господарські договори, які укладаються на підставі дер-
жавних замовлень і зміст яких повинен відповідати цим за-
мовленням. їх особливістю є те, що держава може надавати
економічні пільги виконавцям цих договорів. Як виконавці
державного контракту, так і виконавці державного замов-
!!135
лення забезпечують себе матеріально-технічними ресурса-
ми самостійно шляхом укладання прямих договорів з
підприємствами-постачальниками, державними постачаль-
ницько-збутовими та іншими посередницькими організаці-
ями. Виняток становлять окремі види ресурсів, виробницт-
во і споживання яких контролюється і централізовано роз-
поділяється державою;
– господарські договори, які укладаються на поставку про-
дукції, виконання робіт, надання послуг на підставі госпо-
дарських намірів сторін, юридичне виражених істотними
умовами договорів (регульовані договори).
Залежно від способу виникнення розрізняють формальні,
реальні і консенсуальні господарські договори. Для укла-
дання формального господарського договору необхідні два
моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та
вираження волі у певній (загалом визначеній законом) формі.
Форма господарських договорів письмова, причому здебіль-
шого регулюється імперативними нормами. Це їх істотна
ознака. Для укладання реального господарського договору
необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й передача
речі – об’єкта договору. Консенсуальні договори – це такі
господарські договори, які виникають в момент реальних
намірів сторін, недвозначно виражених словами або конк-
людентними діями. Консенсуальні господарські договори
повинні мати письмову форму.
За способом оферти і визначення змісту розрізняють:
– договори приєднання. Це господарські договори, у яких
одна сторона наперед визначає істотні умови майбутнього
договору. Іншій стороні залишається або прийняти їх, або
не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування
тощо);
– договори, зміст яких сторони визначають при Їх укла-
данні.
За змістом істотних умов розрізняють прості і складні гос-
подарські договори. Прості договори мають у своєму тексті
майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни,
перевезення і т.ін. У складних господарських договорах по-
єднуються майнові елементи двох і більше договорів. На-
приклад, у договорі підряду на капітальне будівництво –
поставка, підряд, майновий найом.
136
За регулятивними функціями розрізняють:
– попередні і основні господарські договори. Попередній
договір визначає умови, на яких сторони зобов’язуються у
певний строк укласти господарський договір (, протокол про наміри). Такий договір є необхідним
щодо тих господарських відносин, в яких для укладання
основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його
неможливо укласти (підряд на капітальне будівництво склад-
ного об’єкта);
– генеральні і поточні господарські договори. Перший ук-
ладається на весь період діяльності, яка регулюється. Гене-
ральний договір визначає істотні умови співробітництва
сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяль-
ності. Поточні (разові) договори укладаються на підставі ге-
нерального договору як такі, що розраховані на певні (ко-
роткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не
включають умов, не передбачених генеральним договором,
інакше це був би новий (окремий) договір.
Нормативна класифікація господарських договорів
здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів
майнових відносин, які є предметом відповідних договорів.
їх систему дає Цивільний кодекс як основний закон про
господарські договори (підрозділ ІІ розділу ІІІ ). Цивільний кодекс
систематизує господарські договори разом із цивільними.
За предметною ознакою закон розрізняє господарські до-
говори на передачу майна у власність (повне господарське
відання, оперативне управління), на передачу майна у стро-
кове сплатне користування, на виконання робіт, на переве-
зення вантажів (транспортні господарські договори) та на-
дання інших господарських послуг.
3. Функції господарського договору
Господарський договір, як і будь-який інший, виконує в
економіці ряд функцій.
Функції господарського договору- це передбачені або санк-
ціоновані законом регулятивні властивості його як юридич-
ного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні госпо-
дарські відносини.
!!137
Господарському договору властиві загальні договірні і спе-
цифічні, тобто господарсько-договірні, функції.
Загальними функціями договору є:
– ініціативна (договір як акт прояву ініціативи і узгодже-
ної волі сторін врегулювати певні відносини);
– програмно-координаційна (договір як програма пове-
дінки сторін щодо здійснення господарських відносин і засіб
узгодження, координації Їх дій відповідно до економічних
інтересів і намірів);
– інформаційна (договір завдяки формальній визначеності
його умов включає в себе інформацію про правове станови-
ще сторін у договорі, яка необхідна сторонам, у відповідних
випадках – юрисдикційним органам, третім особам);
– гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію
такі правові гарантії виконання договірних зобов’язань, як
неустойка, завдаток, застава тощо).
– правозахисна (договір є правовою формою відносин,
тобто формою, в межах якої забезпечується примусове ви-
конання зобов’язань сторін шляхом використання майно-
вих санкцій, засобів оперативного впливу).
Специфічними, властивими господарському договору є такі
функци:
– правового забезпечення економічних потреб стосовно
тих споживачів, потреби яких централізовано враховуються
державою і фінансуються за рахунок державного бюджету.
Цю функцію виконує такий особливий господарський до-
говір, як державний контракт;
– правового засобу реалізації державних замоалень. Дер-
жавні замовлення – це обов’язкові для виконавців юридичні
акти централізованого планування виробництва. У формі
держзамовлень планується: виробництво дефіцитної про-
дукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народ-
ного господарства; виконання міждержавних економічних
угод; експортно-імпортна діяльність; вирішення соціальних
проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом
укладання господарських договорів між його виконавцями і
споживачами продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше
кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональ-
ним правовим засобом реалізації державного замовлення,
– правового інструмента (засобу) децентралізованого пла-
!!138
нування господарської діяльності. Детально ця функція врегу-
льована статтею 20 За-
кону . Вона полягає в тому, що:
– юридичними актами планування діяльності підприємств
і їх плани: виробничого і соціального розвитку (затверджу-
ються як локальні правові акти) Плани на перспективу роз-
робляються підприємствами, виходячи з попиту на продук-
цію, роботи, послуги’
– попит визначається двома правовими формами держав-
ним замовленням та господарськими договорами, які
підприємства укладають із споживачами та поставщиками
матеріально-технічних ресурсів.
Таким чином, істотні умови господарських договорів є
обов’язковою економічною інформацією для складання
планів підприємств
4. Форма господарського договору
Щодо господарського договору діє загальне правило, за
яким він має бути укладений у письмовій формі Це прави-
ло встановлене статтею 44 Цивільного кодексу, яка нази-
вається . Закон вимагає щоб господарські
договори укладалися письмово і були підписані уповнова-
женими особами.
Разом з тим стаття 154 Цивільного кодексу дає змогу сто-
ронам обирати певну письмову форму господарського дого-
вору. Зокрема, такі господарські договори, як договір по-
ставки. міни, купівлі-продажу, можуть укладатися у формі
одного письмового документа, що підписується сторонами
Це так звана повна письмова форма. Крім того, договірні
відносини між сторонами можуть бути встановлені у так
званій скороченій письмовій формі – шляхом обміну лис-
тами. телетайпограмами, радіограмами, телеграмами і т ін
Письмовою формою договору поставки визнається також
замовлення покупця, прийняте до виконання Мається на
увазі, що поставка продукції, яка не розподіляється у цент-
0
z
|
O
O
^iH
Ae
AE
X
1/4
3/4
6
8
?
Z
E
8¬
?
t
i
D
?
„
o
\
I
B
¶
‚
i
?
u
ue
`
Ue
?
ue
?
u
> @ L N ¶ ,
”
(
d
f
O
,
?
ралізованому порядку, здійснюється безпосередньо за замов-
леннями покупців, які не відхилені поставщиками протягом
20 днів після їх одержання, якщо в зазначених замовленнях
є дані щодо кількості, розгорнутої номенклатури якості
!!139
продукції, строків поставки, ціни, інших необхідних для
здійснення поставки даних.
Стосовно окремих видів договірних господарських відно-
син (наприклад, підрядних та субпідрядних) договірна до-
кументація є типовою. Так, 4 грудня 1991 р. Держбудом
України затверджено типовий , на підставі якого
сторонами розробляється, як правило, повна письмова фор-
ма договору.
При укладанні ряду господарських договорів застосовують-
ся не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних
документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складан-
ня і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це
стосується форми договорів перевезення вантажів.
Так, згідно із статтею 38 Статуту залізниць Союзу РСР та
Правилами заповнення накладної і комплекту перевізних
документів формою договору перевезення вантажів залізнич-
ним транспортом є комплект перевізних документів: накладна
встановленої форми, дорожна відомість, корінець дорожної
відомості, квитанція на приймання вантажу.
Виконання повітряних перевезень вантажу здійснюється
на підставі договору повітряного перевезення. Форми доку-
ментів, які посвідчують цей договір, та правила їх застосу-
вання затверджує Міністерство транспорту України.
Аналогічно регулюють форму договору перевезення ван-
тажів й інші транспортні статути і кодекси.
На автомобільному транспорті формою договору є товар-
но-транспортна накладна, на внутрішньому водному – на-
кладна. На морському транспорті накладною оформляють-
ся перевезення вантажів. Для інших дого-
ворів морських перевезень вантажів застосовується така фор-
ма, як коносамент.
Недотримання встановленої законом форми господарсь-
кого договору не тягне за собою його недійсності, якщо інше
не передбачено законодавством.
5. Порядок укладання господарських договорів
Укладання господарського договору – це зустрічні дого-
вірно-процедурні дії двох або більше господарюючих суб’єктів
щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реаль-
!!140
ним намірам та економічним інтересам, а також юридичне
оформлення договору (надання цим умовам певної форми)
як правового акту.
Особливістю господарських договорів є те, що при Їх укла-
данні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто
порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та
прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.
Законодавством України (ст. 153-158 Цивільного кодексу)
встановлено загальний порядок укладання будь-яких цив-
ільних договорів (незалежно від Їх видів), який стосовно
господарських договорів діє тоді, коли сторони вільно укла-
дають господарські договори: на біржових торгах, ярмарках,
аукціонах тощо. При цьому пропозиція укласти договір має
бути чітко висловленою і виражати справжній намір госпо-
дарюючого суб’єкта вступити в договір. Пропозиція вважаєть-
ся достатньо визначеною, коли в ній зазначені всі істотні
умови договору або порядок їх визначення.
Договір визнається укладеним, якщо між сторонами до-
сягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих) які ви-
знані такими за законом або необхідні для договорів даного
виду), а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї з сторін
повинно бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти
договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір
вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропози-
цію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття
пропозиції протягом цього строку.
Другою особливістю укладання господарських договорів є
доарбітражне врегулювання розбіжностей) що виникають при
цьому. Такі розбіжності між підприємствами, організаціями
розглядаються керівниками чи заступниками керівників
підприємств та організацій або за їх уповноваженням інши-
ми особами.
При наявності заперечень щодо умов договору підприєм-
ство чи організація, які одержали проект договору, склада-
ють протокол розбіжностей) про що робиться застереження в
договорі, та в 20-денний строк надсилають іншій стороні два
примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним до-
говором. Підприємство, організація, які одержали протокол
розбіжностей, зобов’язані протягом 20 днів розглянути його,
вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою сторо-
!!141
ною, включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті роз-
біжності, їдо залишились неврегульованими, передати в цей
же строк на вирішення арбітражного суду.
Описаний порядок доарбітражного врегулювання розбіж-
ностей, що виникають при укладанні господарських дого-
ворів, визначений статтею 10 Арбітражного процесуального
кодексу України. Він с загальним і підлягає додержанню сто-
ронами, якщо інший (спеціальний) порядок не встановлено
діючим на території України законодавством, яке регулює
конкретний вид господарських відносин (ст.5 ДПК України).
Отже, третьою особливістю укладання господарських до-
говорів є те, що законодавство передбачає спеціальні по-
рядки укладання господарських договорів окремих видів. Сугь
Їх полягає в тому, що форми, строки укладання таких дого-
ворів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил
та положень про конкретні види господарських договорів.
6. Виконання господарських договорів
Загальні принципи і умови виконання договорів, у тому
числі господарських, врегульовані розділом 15 Цивільного кодексу (ст. 161-177). Щодо госпо-
дарських договорів діють і спеціальні умови виконання, пе-
редбачені нормативними актами про окремі види договорів.
На господарські договори поширюються такі інсгиіуіи і
категорії загального зобов’язального права, як загальні умови
виконання зобов’язань (ст. 161 ЦК), забезпечення виконання зо-
бов’язань (ст. 178-196 ЦК), відповіда.їьність за порушення зобо-
в’язань (ст. 203-215 ЦК), умови про строк (ст. 165, 166 ЦК) та
місце виконання зобов’язань (ст. 167 ЦК) тощо. Особливість
виконання господарських договорів полягає лише в тому, що
дані категорії та інститути значною мірою деталізуються ще й
господарським законодавством про окремі види договорів.
Принципи виконання господарських договорів. Ці принци-
пи є загальнодоговірними (ст. 161 ЦК). Коротко їх суть можна
визначити формулою: .
Основним принципом є принцип належного виконання
господарського договору. Це, зокрема, означає виконання
Його належним суб’єктом (боржником) відповідно до пред-
!!142
мета виконання, визначеного у договорі, у належному місці,
відповідним способом і т.ін.
З цього основного принципу випливає другий принцип –
реального виконання господарського договору. Він закріпле-
ний у статті 208 Цивільного кодексу, згідно з якою зобов’я-
зання повинно бути виконано в натурі. Це означає, що борж-
ник має вчиняти дії, які передбачені господарським догово-
ром, а саме: передати майно, виконати роботу, надати по-
слугу тощо. Замінювати ці дії Іншими можна лише за зго-
дою кредитора, але це вже буде інший договір.
Невиконання господарського договору реально, в натурі,
породжує право кредитора вимагати цього примусово (зок-
рема, вимагати відібрання майна – об’єкта договору майно-
вого найму – і передачі його кредитору).
З принципу належного виконання випливає і третій прин-
цип – виконання господарського договору в установлений
строк. Щодо всіх господарських договорів строк є, як пра-
вило, їх істотною умовою. Тому порядок включення цієї
умови в договір досить детально регулюється господарсь-
ким законодавством (наприклад, Положенням про постав-
ки продукції виробничо-технічного призначення та Поло-
женням про поставки товарів народного споживання – щодо
відносин поставки).
Наступний принцип виконання господарських договорів
відповідність виконання вказівкам закону. Категорію вказівки
закону слід тлумачити розширювальне, а не буквально. По-
перше, це вказівки закону в прямому розумінні: господарські
договори повинні виконуватися у відповідності з статтями
20,21,22,24 та іншими Закону ,
правилами Цивільного кодексу та інших законодавчих актів.
По-друге, вказівками закону у даному разі є норми поло-
жень про поставки, транспортних статутів, відповідних пра-
вил перевезення вантажів, прийнятих згідно з ними, тощо.
По-третє, це і норми відомчих нормативних актів: положень,
інструкцій, наказів, нормативно-технічних документів. Щодо
так званих планованих договорів діє принцип виконання їх
відповідно до актів планування.
Господарські договори, щодо яких не існує будь-яких , виконуються (ст. 161 ЦК).
!!143
Розділ XІ
ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
1. Поняття відповідальності в господарському праві
Відповідальність у господарському праві – це комплекс-
ний правовий інститут, який має свій особливий предмет
регулювання – господарські правопорушення.
Господарське правопорушення – це протиправна дія або без-
діяльність суб’єкта господарських відносин, яка не відповідає
вимогам норм господарського права, не узгоджується з юри-
дичними обов’язками зазначеного суб’єкта, порушує суб’-
єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб. Гос-
подарські правопорушення можна класифікувати за видами і
систематизувати в окремі групи за певними критеріями.
Так, залежно від юридичної підстави (тобто, які юридичні
норми порушені) розрізняються договірні та позадоговірні
правопорушення. В свою чергу, договірні правопорушення
поділяються на:
– правопорушення на стадії виникнення договорів: пору-
шення строків укладання договорів; процедури врегулюван-
ня розбіжностей, що виникають при їх укладанні; укладан-
ня договорів, що суперечать вимогам закону, цілям діяль-
ності юридичної особи, або укладання договорів з метою,
яка суперечить інтересам держави і суспільства (ст.48, 49, 50
Цивільного кодексу);
– порушення строків виконання договірних та інших гос-
подарських зобов’язань: щодо поставки продукції та товарів
(найпоширеніші в господарській практиці), перевезення ван-
тажів; виконання робіт та ін. Прострочення виконання зо-
бов’язання загалом тягне за собою сплату боржником зазна-
ченої законом чи договором неустойки, штрафу, пені (ст.
179, 213-215, 356 Цивільного кодексу);
– порушення господарських зобов’язань щодо якості по-
ставленої продукції (товарів), виконаних робіт, наданих по-
слуг;
– порушення державної дисципліни цін, пов’язані з ви-
конанням договорів. Закон України від 3 грудня 1990 р. (Відомості Верховної Ради УРСР.-
1990.-Ст.651) і Закон (ст.23)
передбачають, що у разі порушення підприємством ціни (при
реалізації за договором продукції) надлишкове одержана сума
підлягає вилученню в доход відповідного бюджету;
– порушення у сфері кредитних та розрахункових відно-
син, пов’язані з виконанням господарських договорів;
– порушення господарських зобов’язань щодо переве-
зень вантажів: зобов’язань з планів перевезень (неподача
перевізних засобів, непред’явлення вантажів до переве-
зення); простій транспортних засобів під навантаженням
І розвантаженням понад встановлені терміни; втрата, не-
стача, пошкодження вантажу; прострочення доставки ван-
тажу тощо.
Предметом господарсько-правової відповідальності є та-
кож позадоговірні правопорушення:
– порушення антимонопольного законодавства (зловжи-
вання господарюючим суб’єктом своїм домінуючим стано-
вищем на ринку: обмеження або припинення виробництва,
вилучення з обігу товарів для створення чи підтримання де-
фіциту, нав’язування контрагентам таких умов договорів, які
ставлять їх у нерівне становище або не відносяться до дано-
го виду договорів);
– порушення податкової дисципліни: приховування або
заниження прибутку, порушення встановленого порядку об-
ліку прибутку тощо. Ці порушення тягнуть за собою санкції,
встановлені актами податкового законодавства;
– порушення прав власника як поєднаних, так і не по-
єднаних з позбавленням прав володіння;
– заподіяння суб’єктом господарювання шкоди підприєм-
ствам, установам та організаціям тощо.
Вчинення суб’єктом господарського відношення правопо-
рушення тягне за собою застосування до правопорушника
передбаченої або санкціонованої нормами господарського
законодавства відповідальності. Оскільки це відповідальність
за господарські правопорушення (правопорушення, вчинені
у сфері господарської діяльності), санкції за них визначені
господарським законом. Даний вид відповідальності в теорії
господарського права визначається як господарсько-право-
ва відповідальність.
!!145
Господарсько-правовій відповідальності властиві особливі
ознаки:
З точки зору форми дана відповідальність є юридичною,
тобто являє собою дію (вплив) кредитора (потерпілого) на
правопорушника безпосередньо або за допомогою арбітраж-
ного суду (суду, третейського суду). Юридична природа даної
відповідальності полягає у негативній оцінці поведінки пра-
вопорушника з боку держави і в прямій вимозі або санкції
закону застосувати до нього заходи матеріального впливу у
вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки, штрафу,
пені тощо. Загальним принципом цієї відповідальності є
державна забезпеченість щодо застосування передбачених
договором чи законом майнових санкцій. Держава гарантує
застосування їх завдяки системі спеціальних і запільних пра-
возахисник державних органів, функцією яких є саме засто-
сування майнових санкцій.
Щодо змісту, господарсько-правова відповідальність за-
галом є матеріальною і застосовується у формі певної си-
стеми майнових (економічних) санкцій, передбачених або
дозволених нормами господарського законодавства. Гос-
подарюючі суб’єкти як організації можуть нести (потер-
пати) лише матеріальні витрати як відповідальність (при-
мусові виплати, неодержання належних сум, зменшення
майна внаслідок відшкодування збитків і т.ін.). Закон закріплює принцип повної мате-
ріальної відповідальності господарюючих суб’єктів аж до
банкрутства. Стаття 24 зазначеного закону передбачає, що
. Таким чином, найвищою економічною санкцією
згідно з законодавством можна вважати процесуальне (ар-
бітражне) оголошення господарюючого суб’єкта-боржни-
ка банкрутом.
Господарсько-правова відповідальність застосовується лише
у разі правопорушення, тобто на такій юридичній підставі,
як об’єктивні протиправні дії чи бездіяльність правопоруш-
ника, і загалом базується на презумпції його вини.
!!146
У функціональному відношенні господарсько-правова
відповідальність покликана стимулювати належне виконан-
ня господарських та інших зобов’язань. Отже. її головною
метою с забезпечення правопорядку в сфері економіки (в
господарських відносинах).
2. Функції відповідальності
Функції господарсько-правової відповідальності визнача-
ються як сукупність дій щодо застосування до правопоруш-
ника в сфері господарювання передбачених законом чи до-
говором санкцій, а також правових наслідків такого засто-
сування. Види і зміст функцій господарсько-правової відпо-
відальності в теорії господарського права визначаються по-
різному. Узагальнено є підстави виділити п’ять основних
функцій.
Стимулююча функція. Господарсько-правова відпові-
дальність, яка полягає в застосуванні до правопорушника
економічних (майнових) санкцій, передбачає спонукання
(негативне стимулювання) його і по припинення правопо-
рушення, і до реального википання зобов’язання Стиму-
лювання це є негативним у тому розумінні, що особа, яка
вчинила господарське правопорушення, несе певні майнові
витрати внаслідок застосування до неї економічних санкцій.
Стимулююча функція притаманна практично всім видам
санкцій, передбачених або санкціонованих нормами госпо-
дарського права. Вона має на меті, насамперед, задовольни-
ти економічний інтерес потерпілого суб’єкта шляхом сти-
мулювання (економічного, майнового) правопорушника до
правомірних дій. Є тут і суспільний інтерес. Реальне вико-
нання господарських зобов’язань підприємствами і органі-
заціями означає нормальне задоволення суспільних потреб
у продукції, роботах, послугах.
Штрафна функція. Відповідальність суб’єктів господар-
ських правовідносин є однією з форм юридичної відпові-
дальності. Як така. вона викликається протиправною нове-
пикою (господарським правопорушенням, невиконанням
або неналежним виконанням зобов’язань) правопорушни-
ка У цьому розумінні господарсько-правова відповідальність
є ретроспективою, тобто реакцією на вже скоєні протип-
!!147
ранні дії (бездіяльність) у вигляді саме відповідальності як
покарання правопорушника економічними санкціями. За-
галом штрафна функція покладена на такі види господарсь-
ко-правових санкцій, як неустойка, штраф, пеня (так звані
штрафні санкції).
Функція попередження правопорушень. Суть цісї функції
полягає в тому, шо завдяки застосуванню відповідальності
не тільки усувається факт господарською правопорушення,
а й застосовуються (арбітражним судом, судом) правові за-
ходи, спрямовані на усунення Ного причин та умов. Як по-
переджувальний засіб господарсько-правова відповідальність
найбільш ефективна в тих випадках, коли має місце матері-
ально-правовий зв’язок відповідальності господарюючого
суб’єкта з матеріальною відповідальністю його працівників,
передбаченою трудовим правом. Відшкодування господарю-
ючим суб’єктом збитків, сплата неустойки (штрафу, пені) –
це так звані невиробничі витрати, які відносяться на прибу-
ток підприємств та організацій. Отже, від недобросовісних
(неправомірних) дій окремих осіб майнові втрати несуть
трудові колективи. Звідси цілком справедливою с необхідність
персоніфікації матеріальної відповідальності господарюючих
суб’єктів, застосування майнових заходів згідно і нормами
трудового права до працівників, винних у застосуванні
санкцій до господарюючого суб’єкта.
Компенсаційна функція. Сутність компенсаційної (віднов-
ної) функції господарсько-правової відповідальності полягає
у відновленні порушеного правопорушенням майнового ста-
ну потерпілого шляхом застосування на його користь ком-
пенсаційних майнових санкцій, стягуваних з порушника.
Сторона-кредитор у договірних та інших зобов’язаннях
завжди ризикує своїм майновим становищем внаслідок по-
рушення зобов’язання боржником. Тому правові системи
цивілізованих країн відпрацювали і мають у своєму арсеналі
засоби правового захисту, які знаходяться у потерпілої сто-
рони зобов’язання. Ці засоби грунтуються на так званому
праві справедливості і застосовуються або безпосередньо
потерпілою стороною, або правозастосовчим органом.
Найбільш юридичне універсальним і дієвим засобом право-
вого захисту потерпілої сторони зобов’язання, яке застосо-
вується традиційно “по праву справедливості”, с відшкоду-
!!148
вання (компенсування) збитків. Сутність його полягає втому,
що кожне порушення договору чи іншого зобов’язання дає
потерпілій стороні право на відшкодування збитків, які вона
понесла. Так, стаття 203 Цивільного кодексу називається
. Термін відшко-
дувати якраз і вказує на те, що дана форма відповідальності
виконує компенсаційну (відшкодувальну) функцію.
Таку ж функцію законодавець покладає і на так звану залі-
кову неустойку. Відповідно до ч. І ст.204 Цивільного кодек-
су, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’-
язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки
відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штра-
фом, пенею).
Інформаційна (сигналізаційна) функція. Факт пред’явлення
претензії, позову, стягнення збитків чи неустойки – це юри-
дична інформація про неблагополучний стан, наявні недо-
ліки у господарській діяльності суб’єкта. Разом з тим це й
інформація про необхідність вжиття відповідних заходів щодо
поліпшення справ, наведення порядку на підприємстві, в
організації.
3. Види відповідальності
Відповідальністю є застосування до правопорушника вста-
новлених законом або договором санкцій, внаслідок чого
він зазнає майнових втрат. Отже, поняття господарсько-пра-
вової відповідальності включає в себе і майнові наслідки
застосування санкцій. В свою чергу, господарсько-правова
санкція являє собою визначену безпосередньо законом або
договором міру (масштаб, величину) відповідальності пра-
вопорушника. Це гранична величина майново-примусового
впливу на правопорушника, який може застосувати до ньо-
го кредитор або відповідний орган (суд, арбітражний суд).
Господарсько-правові санкції в своїй сутності є економіч-
но-юридичними. Тому в законодавстві визначення економічні
і майнові можуть вживатися як тотожні. Термін економічні
означає, що за змістом господарсько-правова відповідальність
є економічною. Це негативний економічний вплив на пра-
вопорушника з метою стимулювання виконання ним зобо-
в’язання.
!!149
Термін майнові санкції є юридичним еквівалентом попе-
реднього терміну і означає що і точки зору форми госпо
дарсько-правова відповідальність е юридичною відповідаль-
ністю Дана відповідальність застосовуються лише у правовій
формі якою і передбачені іаконом або договором майнові
(економічні за змістом) санкції.
Види господарсько-правової відповідальності розрізняються
залежно від видів господарських правопорушень і санкцій,
встановлених іа ці правопорушення За цим критерієм в теорії
права розрізняються 1) відшкодування збитків 2) штрафні
санкції 3) оперативно-господарські санкції
Відшкодування збитків як вид відповідальності різнобічно
врегульоване законом. По-перше визначено юридичні підста-
ви його застосування (ч. 1 ст 203 Цивільно-
го кодексу) По-друге визначено види втрат кредитора які
визначаються як збитки. Це витрати кредитора втрата або
пошкодження його майна доходи які він одержав би якби
зобов’язання було виконане боржником (ч. 2 ст 203 ЦК). Як
правило збитки не ( майновою санкцією заздалегідь визна-
ченого розміру Саме в цьому полягаі універсальність їх шс-
госування. З іншого боку груднощі в обрахуванні їх розміру
зумовлюють складність застосування зазначеноі санкції. По-
третє законодавець застосовує офіційне тлумачення збитків
та певні способи визначення їх розміру.
Відшкодування збитків застосовуеться як майнова санк-
ція, виходячи з аналізу відповідних статей Цивільного ко-
дексу та інших законодавчих актів
– у відносинах к упівлі-продажу між господарюючими суб –
єктами. Так продавець зобов’ язаний повідомити покупця
про всі права третіх осіб на продану річ, право орендаря,
право застави тощо. Невиконання цього правила дає право
покупцеві на розірвання договору і відшкодування збитків.
(**1) Див Временная методика опредения размера ушерба ( убьітков).
причиненного нарушениями хозяйственньіх договоров. Одобрена
Государственнои комиссией Совета Минштров СССР по
мономическои реформо 21 декабря 1990 г. Бюллетень нормативных
актов тинистерств и ведомст СССР 1991 №8
!!150
(СТ.229 ЦК). Якщо продавець продав річ, але на порушення
договору не передає її покупцеві, останній вправі вимагати
передачі проданої речі і відшкодування збитків, викликаних
простроченням виконання (ст.231 ЦК), або відмовитися від
договору і вимагати відшкодування збитків. Аналогічні пра-
ва має продавець у разі відмови покупця прийняти продану
річ або заплатити за неї встановлену ціну (ст.232 ЦК). Якщо
продана річ неналежної якості, покупець, як один з альтер-
нативних варіантів, може вимагати розірвання договору і
відшкодування збитків (ст.234 ЦК);
– у відносинах поставки постачальник відшкодовує покуп-
цеві збитки, завдані поставкою продукції неналежної якості
або некомплектної (ч.2 ст-253 ЦК);
– згідно з договором підряду на капітальне будівництво відпо-
відальна за невиконання або неналежне виконання обов’язків
сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшко-
довує збитки в сумі, не покритій неустойкою (ч. 1 ст. 356 ЦК);
– у перевезеннях вантажів вантажовідправник і вантажоо-
держувач зобов’язані відшкодувати перевізникові збитки,
завдані з їх вини внаслідок перевантаження транспортних
засобів, пошкодження рухомого складу при навантаженні
або розвантаженні, неправильних навантаженнях, пакуван-
ні, кріпленні вантажу;
– у випадках господарських деліктів (заподіяння шкоди)
збитки відшкодовуються господарюючими суб’єктами за пра-
вилами статей 440-442,450-453 ЦК.
Чинним законодавством передбачаються й інші випадки
відшкодування господарюючими суб’єктами збитків.
Штрафні санкції. Штрафна господарсько-правова відпові-
дальність відрізняється від відшкодування збитків насампе-
ред тим, що вона виконує каральну або дисциплінуючу функ-
цію. Господарське законодавство встановлює штрафну відпо-
відальність щодо тих видів господарських правопорушень,
за вчинення яких до суб’єктів господарських відносин доці-
льно застосовувати штрафні (каральні) економічні санкції.
Розмір цієї відповідальності загалом залежить від ступеня
серйозності господарського правопорушення, а не від суми
завданого кредиторові збитку. Крім того, штрафна відпові-
дальність може застосовуватися , якщо
законом або договором не визначено інше.
!!151
Штрафна відповідальність застосовується згідно з законодав-
ством у вигляді штрафних економічних санкцій. Ці санкції
встановлені, як правило, нормативними актами, що регулю-
ють окремі види господарських відносин (положення про по-
ставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути і т.ін.).
Загальне поняття штрафів як відповідальності у господарсь-
ких відносинах визначає законодавець. Згідно з статтею 179
Цивільного кодексу .
Закон розрізняє три види штрафних економічних санкцій:
штраф у власному розумінні, пеню, неустойку. Всі вони
покликані виконувати штрафну, каральну функцію, хоча
мають і певні відмінності.
Розмір штрафу як економічної санкції регулюється зако-
нодавством трьома способами:
– штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу с
штрафи, які сплачують перевізник і відправник за невико-
нання плану вантажних перевезень (ст.359 ЦК). Їх розміри
визначають транспортні статути і кодекси окремо стосовно
кожного виду транспорту;
– штраф у процентному відношенні до суми всього зобо-
в’язання або невиконаної частини зобов’язання. Наприк-
лад, якщо поставлена продукція не відповідає за якістю стан-
дартам чи умовам договору, постачальник сплачує покуп-
цеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції нена-
лежної якості;
– штраф у кратному розмірі до вартості того предмета,
який захищається штрафом. Наприклад, за пошкодження
вагонів або контейнерів відправником чи одержувачем ван-
тажу під час навантаження або розвантаження вантажів їх
засобами ці суб’єкти сплачують залізниці штраф у розмірі
п’ятикратної вартості пошкодженого майна.
Неустойка являє собою різновид штрафної економічної
санкції, розмір якої визначається законом або договором у
процентному відношенні до суми невиконаної частини зо-
бов’язання. Неустойка застосовується, як правило, як штраф-
на санкція в разі прострочення виконання майнових зобо-
!!152
в’язань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір не-
устойки за прострочення виконання зобов’язань загалом не
залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад,
за прострочення або недопоставку продукції поставщик спла-
чує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непо-
ставленої у строк продукції по кожній окремій позиції но-
менклатури. Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сто-
рона, яка порушила в даному випадку умови договору по-
ставки, відшкодовує Іншій стороні заподіяні внаслідок цьо-
го збитки без зарахування сум неустойок.
Разом з тим законом або договором передбачаються так
звані залікові неустойки (ст.204 ЦК). Залікова неустойка має
місце в тому разі, коли правопорушник відшкодовує іншій
стороні збитки у частині, не покритій неустойкою.
Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в
основному в разі прострочення виконання грошових зобо-
в’язань суб’єктами господарської діяльності.
Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процент-
ному відношенні до простроченої суми, причому за кожний
день прострочення, доки зобов’язання не буде виконане
(ст.214 ЦК). Тобто це санкція, розмір якої збільшується за-
лежно від продовження правопорушення. Залежністю суми
пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання
вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське
правопорушення.
Оперативно-господарські санкції. Це передбачені законо-
давством або договором засоби оперативного впливу на пра-
вопорушника, спрямовані на попередження господарського
правопорушення чи зменшення його шкідливих наслідків.
Дані санкції застосовуються безпосередньо самими суб’-
єктами господарських правовідносин в оперативному по-
рядку. На відміну від майнової відповідальності оперативні
санкції діють на правопорушника не загрозою державного
примусу, а оперативним втручанням, яке хоч і зачіпає май-
нову сферу правопорушника, але не дає ніяких видимих
компенсаційних благ його контрагентові, що вдався до опе-
ративних санкцій. Завдяки цьому оперативні санкції можуть
застосовуватися незалежно чи поряд зі стягненням штраф-
них санкцій і збитків, чим досягається більший профілак-
тичний ефект.
!!153
Оперативно-господарські санкції за своєю спрямованістю
поділяються на два види. До першого належать санкції, спря-
мовані на одностороннє припинення правовідносин в Інте-
ресах сторони, чиї права порушені. Такі санки” можуть ви-
ражатися у вигляді односторонньої повної чи часткової відмо-
ви від виконання договору, а також у відмові від прийняття
виконання та від зустрічного виконання. Другий вид опера-
тивних санкцій становлять ті, що спрямовані на зміну пра-
вовідносин (переведення несправного платника на акреди-
тивну форму розрахунків чи на попередню оплату продукції)-
У господарському праві виділяється ще одна група
санкцій – оцінні санкції (які залежать від оцінки діяльності
господарюючого суб’єкта). До цього виду належать еко-
номічні санкції, що впливають на розмір фондів матеріаль-
ного заохочення державних підприємств. Зокрема, фонди
матеріального заохочення державних підприємств зменшу-
ються внаслідок:
– виготовлення продукції з відхиленням від стандартів,
технічних умов;
– повернення покупцем підприємству-виробнику недо-
броякісної продукції;
– порушення підприємством державної дисципліни цін
тощо.
4. Підстави відповідальності
Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарсь-
ко-правова відповідальність грунтується на певних право-
вих підставах. Це, по-перше, нормативні підстави, тобто
сукупність норм права про відповідальність суб’єктів госпо-
дарських відносин. Другою правовою підставою є господарсь-
ка правосуб’єісгність правопорушника (боржника) і потерпі-
лого (кредитора). Сторонами правовідносин щодо застосу-
вання відповідальності даного виду можуть бути підприєм-
ства, установи, організації, інші юридичні особи незалежно
від форми власності майна, організаційно-правових форм,
тобто особи, що мають право звертатися до арбітражного
суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та
охоронюваних законом інтересів. Третя підстава називаєть-
ся юридико-фактичною. Це протиправні дія або бездіяльність
!!154
особи – господарського правопорушника, що порушують
права і законні інтереси потерпілої особи (кредитора) чи
заважають їх реалізації. Дана підстава складається з чоти-
рьох елементів, які в теорії права називаються умовами гос-
подарсько-правової відповідальності:
– факт господарського порушення, тобто порушення нор-
ми закону, умови договору, державного контракту тощо,
внаслідок чого завдаються збитки або інша шкода майно-
вим правам та інтересам потерпілого (кредитора);
– протиправність поведінки господарського порушника.
Дана умова визначається у господарському праві в широко-
му розумінні. Це може бути як дія, так .і бездіяльність, що
порушують правову норму, планове завдання, умови дого-
вору і т.ін.;
– причинний зв’язок між протиправною поведінкою по-
рушника і завданими потерпілому збитками. Йдеться про
так званий причинно-необхідний зв’язок, коли протиправ-
на дія чи бездіяльність є об’єктивною причиною такого на-
слідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому (кре-
диторові). Цей зв’язок необхідно доводити відповідними
доказами;
– вина господарського правопорушника. Це негативне
суб’єктивне ставлення правопорушника до прав і законних
інтересів потерпілого.
Вина у господарській і юрисдикційній практиці – це існу-
вання двох обставин, які дають підстави для застосування
відповідальності: наявність в особи-правопорушника реаль-
них можливостей для належного виконання; невжиття ним
всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення,
запобігання збиткам (шкоді) потерпілого. Формою вини може
бути як умисел, так і необережність правопорушника. У да-
ному разі діє принцип презумпції вини, (ст.209 ЦК)
Вина обох сторін підлягає взаємному заліку. Якщо невико-
нання або неналежне виконання зобов’язання виникло з
вини обох сторін, юрисдикційний орган (суд, арбітражний
суд, третейський суд) відповідно зменшує розмір відпові-
дальності боржника. Це має місце і тоді, коли кредитор на-
вмисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів
збитків або не вжив заходів до їх зменшення (ст.211 ЦК).
!!155
При наявності у невиконанні чи неналежному виконанні
зобов’язання вини кредитора у формі умислу чи необереж-
ності боржник звільняється від виконання зобов’язання. Інше
може бути встановлено законом.
Вина є однією з умов відповідальності в деліктних зобо-
в’язаннях між суб’єктами. Той, хто заподіяв шкоду,
звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду
заподіяно не з його вини (ч.2 ст.440 ЦК).
Вина підприємства (господарюючого суб’єкта) – це вина
його працівників. Отже, принцип відповідальності за вину
вимагає визначення конкретних працівників, дія або без-
діяльність яких спричинили невиконання зобов’язань чи
заподіяння шкоди.
Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юри-
дично-фактичні підстави господарсько-правової відповідаль-
ності.
Для застосування майнової відповідальності у вигляді
відшкодування збитків необхідна наявність усіх чотирьох
умов, тоді як для застосування неустойки (штрафу, пені)
досить лише двох з них: факту господарського правопору-
шення та протиправності поведінки порушника.
Розділ XІІ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА
1. Поняття банкрутства. Суб’єкти банкрутства
Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації
підприємств регулюється Законом (ст.ст-24,34). Порядок і умови визнання будь-яких
юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності
банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів ре-
гулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992 р. (Відомості Верховної Ради України. -1992.
-№31. -Ст.440).
Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний
процес регулюється також і законодавством України про
організацію та діяльність арбітражного суду, а провадження у
справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з ура-
хуванням вимог Закону .
Такі основні законодавчі акти про банкрутство, поняття
якого містить стаття 1 Закону . Це пов’я-
зана з недостатністю активів у ліквідній формі неспро-
можність юридичної особи – суб’єкта підприємницької
діяльності задовольнити в установлений для цього строк
пред’явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобо-
в’язання перед бюджетом. З наведеного визначення випли-
ває, що банкрутство має економічний і правовий характер.
З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю
продовження суб’єктом своєї підприємницької діяльності внас-
лідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб’єкт
підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобо-
в’язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред’яв-
лені у визначені для цього строки, то майна суб’єкта – активів
у ліквідній формі (*1) – не вистачить для Їх задоволення.
(**1) Активи у ліквідній формі – це майно на 6аліана суб’скта, що може
бути так чи інакше реалізоване (основні засоби й інвестиції, обігові
засоби і кошти; розрахункові документи й інші фінансові активи з
урахуванням заборгованості; ліквідні нематеріальні активи: майнові
права типу патентів, технологій, ліцензій тощо).
!!157
Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому,
що в суб’єкта є кредитори, тобто особи, що мають докумен-
товані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові
правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановле-
ному законом порядку може призвести до ліквідації суб’єкта
підприємництва.
Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає
комплекс процесуальних правовідносин: провадження у
справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про бан-
крутство, задоволення претензій кредиторів, припинення
справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесу-
альних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний
правовий процес щодо суб’єкта підприємництва.
Суб’єктами банкрутства закон визнає лише юридичних
осіб, причому осіб однієї категорії – суб’єктів підприєм-
ництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов’язан-
ня перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином,
мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності
і видів, визначених статтею 2 Закону , а також про господарські об’єднання згідно с стат-
тею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємниць-
ку діяльність. Зазначені суб’єкти поіменовані Законом боржниками або банкрутами.
Боржником відповідний суб’єкт вважається на всіх стадіях
провадження у справі про банкрутство, банкрутом – після
того, як арбітражний суд прийме постанову про визнання
боржника банкрутом.
Закон не поширюється на юридичних
осіб, які не займаються згідно з їх статутами (положеннями)
систематичною підприємницькою діяльністю.
З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кре-
дитори. Це можуть бути як громадяни, так І юридичні осо-
би, що мають підтверджені належними документами май-
нові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті
суб’єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заста-
вою.
Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або
більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про бан-
крутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати
комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, ство-
!!158
рення такого комітету є обов’язковим. Повноваження цього
органу визначають збори. Ці органи – збори, комітет –
необхідні для участі у провадженні у справах про банкрут-
ство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні
кредитори, а один спільний, об’єднаний кредитор.
2. Підстави для застосування банкрутства
Підставою для застосування банкрутства до суб’єкта
підприємництва є економічний фактор, визначений стат-
тею 1 Закону – неспроможність суб’єкта
як юридичної особи задовольнити своєчасно пред’явлені до
нього майнові вимоги кредиторів і виконати зобов’язання
перед бюджетом. Фактичною підставою для порушення спра-
ви про банкрутство може бути лише письмова заява до арбі-
тражного суду, яка називається . З такою заявою до
арбітражного суду може звернутися будь-хто з кредиторів –
громадянин чи юридична особа, яка має підтверджені на-
лежними документами майнові вимоги до боржника, або
кілька кредиторів. Як уже зазначалося, такого права не ма-
ють ті кредитори, майнові вимоги яких забезпечені заста-
вою.
Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи
про банкрутство юридичної особи лише у тому разі, якщо
остання неспроможна задовольнити визнані нею претензійні
вимоги (або сплатити борги за виконавчими документами)
протягом одного місяця.
Із заявою про порушення справи про банкрутство до арбі-
тражного суду може звернутися боржник з власної ініціати-
ви. Боржник реалізує таке право у разі його фінансової не-
спроможності або загрози такої неспроможності. Боржник
додає до заяви список своїх кредиторів і боржників, бухгал-
терський баланс, іншу інформацію про його фінансове і
майнове становище.
Заявники можуть відкликати свої заяви на будь-якій стадії
провадження, але до прийняття арбітражним судом поста-
нови про визнання боржника банкрутом. Якщо заявником є
боржник, він має право відкликати свою заяву лише за зго-
дою кредиторів.
!!159
Законом України від 17 червня 1993 р. перелік суб’єктів,
які можуть звернутися з письмовою заявою про порушення
справи про банкрутство, розширено за рахунок органів дер-
жавної податкової служби та державної контрольно-ревізій-
ної служби. Як випливає зі змісту статті 6 Закону , ці заявники не мають права відкликати подані
ними заяви.
3. Провадження у справах про банкрутство
Провадження по цій категорії справ здійснюють органи
правосуддя в господарських відносинах – арбітражні суди.
Підвідомчість цих справ арбітражним судам встановлює стат-
тя 4 Закону та ст.6 Закону , а провадження у справах про банкрутство ре-
гулюється Арбітражним процесуальним кодексом України з
урахуванням особливостей, передбачених Законом .
Провадження у справах про банкрутство має кілька стадій:
– порушення провадження у справі;
– попереднє засідання арбітражного суду;
– виявлення кредиторів і санаторій;
– утворення зборів і комітету кредиторів;
– прийняття рішення про санацію;
– визнання боржника банкрутом і оголошення про банк-
рутство;
– припинення справи про банкрутство.
На стадії порушення провадження у справі арбітражний суд
розгладає заяву на предмет того, чи підлягає вона прийнят-
тю, а справа – порушенню. При позитивному вирішенні
цього питання суд виносить ухвалу про порушення провад-
ження у справі. Ухвала має бути винесена не пізніше 5 днів
з дня надходження заяви. В ухвалі вирішуються питання про
прийняття заяви, про призначення справи до розгляду в по-
передньому засіданні арбітражного суду та про час і місце
його проведення. Згідно з ухвалою витребуються документи
про майнове і фінансове становище боржника, необхідні для
розгляду справи.
Ухвала розсилається боржникові, кредиторам та банкам, що
здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника.
!!160
Попереднє засідання арбітражного суду проводиться не
пізніш як через один місяць з дня порушення провадження
у справі. Воно необхідне для:
– оцінки документів;
– заслуховування пояснення сторін, банків;
– розгляду їх клопотань.
За результатами попереднього засідання арбітражний суд
у разі необхідності призначає розпорядника майна боржни-
ка, зобов’язує заявника подати до офіційного друкованого
органу Верховної Ради (газета ) чи Кабінету
міністрів України (газета ) оголошення про
порушення справи про банкрутство. В оголошенні мають місти-
тися: повне найменування боржника, його юридична адре-
са, банківські реквізити, а також найменування та адреса
арбітражного суду і номер справи.
Розпорядником майна боржника є банк, що здійснює розра-
хунково-касове обслуговування боржника; Фонд державного
(комунального) майна, якщо боржник – державне підприєм-
ство, або інша особа, яку запропонують боржник чи кредито-
ри. На розпорядника майна покладаються повноваження щодо
розпорядження і контролю за майном боржника.
Попереднє засідання арбітражного суду, як бачимо, ще не
вирішує справи про банкрутство по суті. В ньому вирішують-
ся інші питання, в тому числі щодо подання оголошення.
Оголошення необхідне, по-перше, для виявлення всіх кре-
диторів. Для того, щоб нагадати і виявити себе як кредитора
даного боржника, необхідно подати до арбітражного суду
письмову заяву, де вказати свої майнові вимоги. Останні
мають бути підтверджені документально. Строк подання такої
заяви – один місяць з дня опублікування оголошення про
порушення справи про банкрутство. Із заяв кредиторів, які
звертаються з майновими вимогами до боржника після ого-
лошення про порушення справи про банкрутство, справ-
ляється державне мито в розмірі 5 мінімальних розмірів заро-
бітної плати (без індексації).(*1) Арбітражний суд за резуль-
татами розгляду вимог сторін своєю ухвалою визнає Їх чи
(**1) Стаття 3 Декрету Кабінету міністрів України від 21 січня 1993
р. .
!!161
відхиляє. Ця ухвала може бути перевірена в порядку нагляду
за процедурою, встановленою Арбітражним процесуальним
кодексом України.
Метою оголошення про порушення справи про банкрут-
ство є, по-друге, виявлення можливих санаторів. Латинське
слово санація означає оздоровлення (лікування). В даному
випадку йдеться про оздоровлення фінансово-майнового
стану юридичної особи-боржника.
Санатори – це особи, які бажають своїми коштами чи
майном взяти участь у санації боржника, тобто перебрати
на себе всі борги юридичної особи або певну Їх частину, що
дало б змогу припинити справу про банкрутство.
Санаторами можуть бути і громадяни, і юридичні особи.
Якщо вони бажають взяти участь у санації боржника, то
повинні у місячний строк з дня опублікування оголошення
подати до арбітражного суду заяви з письмовим зобов’язан-
ням про переведення на них боргу. У заявах також вказу-
ються умови санації боржника.
Через місяць від дня опублікування у відповідному друко-
ваному органі оголошення про порушення справи про бан-
крутство арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов’язує
всіх осіб, що подали заяви з майновими вимогами до борж-
ника, скликати збори за їх участю, на яких в разі необхід-
ності створюється комітет кредиторів. Створення останньо-
го визначається законом обов’язковим, якщо кількість кре-
диторів перевищує десять осіб (юридичних та/або фізичних).
Створивши комітет, збори кредиторів визначають його
повноваження, а рішення про створення комітету та надані
йому повноваження подається арбітражному суду.
Після закінчення місячного строку, встановленою для
подання заяв з письмовим зобов’язанням про переведення
боргу на санаторів, арбітражний суд може винести ухвалу
про проведення санації боржника. Така ухвала виноситься:
а) якщо надійшли пропозиції від бажаючих задовольнити
вимоги кредиторів до боржника і виконати його зобов’язан-
ня перед бюджетом;
б) за умови згоди зборів (комітету) кредиторів зі строками
виконання цих зобов’язань і на переведення боргу.
Якщо юридична особа сама звернулася до арбітражного
суду із заявою про визнання її банкрутом, їй належить
!!162
право вибору умов санації. В такому разі санація може
бути здійснена або шляхом реорганізації (в порядку, вста-
новленому Законом ), або
шляхом приватизації (в порядку, встановленому привати-
заційним законодавством). У цьому випадку (у разі згоди
кредиторів на переведення боргу та заміну боржника) ар-
бітражний суд виносить ухвалу про припинення проваджен-
ня у справі, в якій затверджує узгоджені кредиторами, са-
наторами і боржником умови санації юридичної особи
боржника.
Законом встановлюються особливості
санації підприємств державної власності. Якщо порушень
справа про банкрутство державного підприємства, то це по
роджує певні права його трудового колективу. У цьому разі
колектив має право вимагати або передачі йому в оренду
підприємства, або перетворення його в інше підприємство
засноване на колективній власності. Умовою реалізації цьо-
го права є прийняття новим підприємством (орендним, ко-
лективним) боргів підприємства-боржника. Згоди кредиторів
на таку не вимагається.
Арбітражний суд визнає боржника банкрутом у разі:
– відсутності пропозицій щодо проведення санації;
– незгоди кредиторів з умовами санації боржника.
Про визнання боржника банкрутом приймається постано-
ва арбітражного суду, в якій призначаються ліквідатори з
представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів
а також Фонду державного (комунального) майна, якщо бан-
крутом визнано державне підприємство або організацію
Після прийняття постанови про банкрутство робиться ого-
лошення про банкрутство. Як дія оголошення означає, що
копії постанови про визнання боржника банкрутом надси-
паються відповідним органам. Перелік їх вміщує стаття 14
Закону . Це:
– засновник визнаної банкрутом юридичної особи;
– власник майна банкрута або уповноважений ним орган;
– банк, клієнтом якого є банкрут;
– Національний банк України (якщо банкрутом є банк);
– Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків України
(якщо банкрут зареєстрований як учасник зовнішньоеконо-
мічної діяльності);
!!163
– орган, що зареєстрував банкрута як суб’єкта підприєм-
ницької діяльності;
– державна служба зайнятості за юридичною адресою бан-
крута;
– відповідний профспілковий орган;
– прокуратура (якщо матеріали справи дають підстави
вважати банкрутство навмисним).
На призначених арбітражним судом ліквідаторів поклада-
ються обов’язки проведення процедури задоволення вимог
кредиторів.
Для цього вони створюють спеціальний орган – ліквіда-
ційну комісію. Крім представників названих органів, до складу
комісії обов’язково включається розпорядник майна борж-
ника.
Функції ліквідаційної комісії визначені статтею 16 Закону
. Це:
– управління майном банкрута;
– інвентаризація та оцінка його майна;
– визначення ліквідаційної маси І розпорядження нею;
– вжиття заходів до стягнення дебіторської заборгованості;
– реалізація майна банкрута;
– здійснення Інших заходів, спрямованих на задоволення
вимог кредиторів відповідно до Закону .
Як банкрут, так і кредитори мають право оскаржувати дії
ліквідаційної комісії до арбітражного суду.
За результатами своєї роботи ліквідаційна комісія складає
і подає, арбітражному суду ліквідаційний баланс.
Арбітражний суд зобов’язаний розглянути його, заслухати
членів ліквідкому і зборів (комітету) кредиторів. В резуль-
таті цього можуть бути винесені ухвали двох (за змістом)
видів:
– про затвердження ліквідаційного балансу. Якщо за ре-
зультатами ліквідаційного балансу не залишилось майна після
задоволення вимог кредиторів, виноситься також ухвала про
ліквідацію банкрута як юридичної особи;
– про затвердження ліквідаційного балансу і призначення
нових ліквідаторів.
Якщо майна банкрута вистачило для задоволення вимог
кредиторів, він вважається вільним від боргів, тобто стає знову
!!164
суб’єктом підприємницької діяльності. Ухвалу про реоргані-
зацію (ліквідацію) його як юридичної особи арбітражний
суд може винести лише з двох підстав: якщо майнових ак-
тивів залишилося менше, ніж вимагається для функціону-
вання юридичної особи згідно з законодавством, та коли
про це є клопотання власників майна юридичної особи. При
винесенні ухвали про реорганізацію (ліквідацію) юридичної
особи-боржника її майно передається власникові.
4. Наслідки визнання боржника банкрутом
Внаслідок оголошення про банкрутство підприємство юри-
дичне переходить у новий правовий статус – статус банкру-
та. Цей правовий статус передбачає ряд особливих юридич-
них положень:
– припиняється підприємницька діяльність боржника;
– право розпорядження майном, майнові права та обо-
в’язки банкрута переходять до ліквідаційної комісії;
– строки усіх боргових зобов’язань банкрута вважаються
такими, що минули;
– нарахування пені та процентів з усіх видів заборгова-
ності банкрута припиняється.
Арбітражний суд може визнати недійсною будь-яку угоду
щодо продажу майна боржником, здійсненого протягом трьох
місяців до початку провадження у справі за умови, якщо її
здійснено в Інтересах зацікавленої особи з боку боржника.
Таку ж дію арбітражний суд може вчинити щодо будь-якої
угоди боржника про продаж майна чи прийняття останнім
на себе зобов’язань протягом одного рокуло початку провад-
ження у справі про банкрутство, якщо продаж майна здійсне-
но з метою приховання цього майна або несплати боргів,
якщо боржник в результаті угоди отримав набагато менше
ніж реальна ціна угоди (майна), а також в разі, якщо борж-
ник на момент укладення угоди вже був фактично непла-
тоспроможним чи став неплатоспроможним у результаті
виконання цієї угоди. Визнання угод недійсними може мати
місце за поданням прокуратури, клопотанням боржника,
розпорядника майна або кредиторів.
Банкрутство – це найсуворіша майнова санкція щодо борж-
ника. Законом встановлено, що з метою погашення боргу
!!165
стягнення може бути звернено на все майно банкрута, що
належить йому на праві власності або повного господарсь-
кого відання.
Згідно з ч.2 СТ.18 Закону у випадках,
передбачених законодавчими актами, стягнення за претен-
зіями кредиторів може бути звернено і на інше майно. Тут
йдеться, зокрема, про господарські товариства: з додатко-
вою відповідальністю та повні.
Статутний фонд товариства з додатковою відповідальністю
поділений на частки визначених установчими документами
розмірів. Загалом учасники цього товариства відповідають при
його банкрутстві своїми внесками до статутного фонду. При
недостатності ж цього майна якраз і діє правило про , тобто наступає вже безпосередньо
відповідальність учасників товариства їхнім майном. Ця відпо-
відальність визначається (ч. 1 ст.65 Закону ). Граничний розмір відповідальності
учасників передбачається в установчих документах. Це межі
майнової відповідальності такого товариства.
Дещо Іншим є механізм відповідальності повних товариств.
Суть повного товариства полягає в тому, що всі його учас-
ники (ст.66 Закону ). Повна відповідальність у даному разі визна-
чається як відповідальність усім майном повних товариств,
на яке відповідно до законодавства України може бути звер-
нено стягнення.
Аналогічно регулюється відповідальність повних товаришів
командитного товариства (ст.ст. 75, 77 Закону ).
Оцінка майна банкрута. Щодо оцінки майна банкрута за-
кон користується бланкетною (відсилоч-
ною) нормою, роблячи посилання на Закон України . Згідно з статтею 9 зазначеного закону майно
банкрута оцінюється за так званою відновною вартістю на-
явних основних і оборотних коштів з урахуванням креди-
торської та дебіторської заборгованості даного підприємства.
!!166
Що означає ця категорія та як вона обраховується, визначе-
но в Методиці оцінки вартості об’єктів приватизації.(*1)
Методика встановлює порядок і спосіб оцінки майна, що
приватизується, за відновною вартістю з урахуванням його
складу. Вона використовується для визначення початкової
(аукціонної) ціни державного підприємства, розміру статут-
ного фонду господарського товариства, що створюється у
процесі приватизації, а також для визначення ціни майна
державного підприємства або окремих інвентарних об’єктів
при викупі.
Відновною вартістю основних фондів при приватизації слід
вважати їх балансову вартість, перераховану згідно з поста-
новою Кабінету міністрів України від 3 серпня 1993 р. № 598
.
Майно банкрута оцінюється як цілісний майновий комп-
лекс. Для цього:
– робиться повна інвентаризація відповідно до Положен-
ня про інвентаризацію майна державних підприємств, що
приватизуються, а також майна державних підприємств та
організацій, що передається в оренду, затвердженого поста-
новою Кабінету міністрів України від 2 березня 1993 р.
№ 1584;
– розробляється передаточний баланс;
– визначається вартість майна згідно з даними інвентари-
зації та балансу;
– складається акт оцінки вартості майна як цілісного май-
нового комплексу.
До переліку майна включаються:
– основні засоби та інші позаоборотні активи (в тому числі
незавершене будівництво);
– оборотні засоби – запаси і затрати, грошові кошти,
розрахунки та інші активи з урахуванням заборгованості.
Продаж майна. Продавцем майна банкрута визначено
ліквідаційну комісію. Цей орган приймає рішення про про-
даж майна за погодженням із зборами (комітетом) кредиторів.
(**1) Затверджена постановою Кабінету міністрів України від 8 вересня
1993 р. № 7І7//Урядовии кур’єр.-1993- 28 вересня.
!!167
Продаж майна банкрута є гласною акцією. Голова ліквіда-
ційної комісії забезпечує через засоби масової інформації
оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад,
умови і строки придбання майна.
У разі надходження двох і більше пропозицій голова ліквіда-
ційної комісії призначає проведення конкурсу (аукціону).
Порядок проведення конкурсу (аукціону) в такому випадку
визначається статтями 8,9,14-24 Закону …
Для майна, яке продається на аукціоні, оцінна вартість є
початковою.
5. Черговість задоволення претензій кредиторів
Майнові претензії кредиторів, які задовольняються за ра-
хунок коштів, виручених від продажу майна банкрута, задо-
вольняються згідно з принципом черговості. Це норматив-
ний (законодавчий) принцип, закріплений безпосередньо в
ст.21 Закону .
Суть принципу черговості полягає у встановленні законом
кредиторів першої, другої і т.д. категорій або черг. При цьо-
му діє правило про те, що вимоги кожної наступної черги
задовольняються після повного задоволення вимог поперед-
ньої. Тобто цей принципе протилежним принципу поділу
майна банкрута на частки, пропорційні майновим вимогам
кредиторів усіх категорій.
Передусім, поза чергою покриваються витрати, пов’язані
з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді
та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпо-
рядника майна, а також задовольняються вимоги кредиторів,
забезпечені заставою (*1).
Статтею 21 Закону встановлено, що у
першу чергу мають бути виконані майнові зобов’язання пе-
ред працівниками підприємства-банкрута. Йдеться про зо-
бов’язання по заробітній платі, пільгах та компенсаціях
звільненим працівникам, які передбачені трудовим законо-
(**1) ‘Відносини, пов’язані із заставою майна, регулюються Законом
України від 2 жовтня 1992 р. .
!!168
давством (Кодексом законів про працю України, Законом
України від 1 березня 1991 р. ).
З кола зобов’язань першої черги відносно працівників зроб-
лено винятки щодо повернення внесків членів трудового
колективу до статутного фонду підприємства або виплат по
акціях трудового колективу. Така позиція законодавця по-
яснюється тим, що в цьому плані працівники розглядаються
як співвласники майна банкрута і несуть спільну майнову
відповідальність за його борги на загальних підставах.
У другу чергу задовольняються вимоги по державних і місце-
вих податках та неподаткових платежах до бюджету. (*1) Сюди
ж віднесені вимоги органів державного страхування та соці-
ального забезпечення.
Третя черга є основною для кредиторів. З суми коштів від
продажу майна банкрута, що залишилась від попередніх
витрат, задовольняються вимоги усіх кредиторів, не забез-
печені заставою.
Четвертою є черга названих вище співвласників підприє-
мства-банкрута. З суми, що залишилася, задовольняються
вимоги щодо повернення внесків членів трудового колекти-
ву до статутного фонду підприємства та виплат по акціях
членів трудового колективу.
До п’ятої черги віднесені . Наприклад, чин-
ним законодавством передбачена категорія так званих – заборгованості, термін позовної давності щодо
стягнення якої минув. Ця заборгованість не скасовується. Вона
має виіображатися на балансі кредитора протягом п’яти років
з часу її списання на збитки внаслідок неплатоспроможносгі
боржника. В цей термін кредитор зобов’язаний вести спосте-
реження за майновим станом боржника з метою стягнення
заборгованості у випадку зміни цього стану. (*2) При банкрутстві
можуть бути заявлені вимоги і по таких сумнівних боргах.
(**1) Перелік податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що
справляються на території України, визначають ст. 14, 15 Закону
України від 2 лютого 1994 р. –//Урядовий
кур’єр. – 1994. -24 березня.
(**2) Див.: п. 62 Положення про організацію бухгаимврського обліку і
звітності в Україні. Затверджено постановою Кабінету міністрів
України від 3 квітня 1993р .// Там само. – 1993 – 22 квітня.
!!169
Щодо кожної окремої черги встановлено принцип само-
стійності задоволення вимог кредиторів, суть якого полягає
у пропорційному розділенні майна між кредиторами (про-
порційно належній кожному сумі) у разі недостатності май-
на для повного задоволення всіх вимог однієї черги.
Погашення (не задоволення) боргів має місце удвох випад-
ках: 1) щодо вимог, заявлених після закінчення строку, вста-
новленого для їх подання (прострочених); 2) щодо вимог, не
задоволених внаслідок недостатності майна банкрута.
Майно, що залишилося після задоволення вимог креди-
торів і членів трудового колективу, передаються власникові,
якщо арбітражний суд прийняв ухвалу про реорганізацію
(ліквідацію) юридичної особи-боржника.
Розділ XІІІ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРЕНДИ ^
1. Поняття договору орецдн. Об’єкти орецди.
Одним із напрямів підвищення ефективності використан-
ня майна державних підприємств і організацій в сучасних
умовах є передача його в оренду фізичним та юридичним
особам.
За допомогою оренди реалізуються як інтереси власни-
ка щодо отримання доходу з наявних у нього виробничих
фондів, так і інтереси орендаря, який не обтяжуючи себе
щоразу придбанням необхідного обладнання, устаткуван-
ня тощо у власність, має можливість ефективно викорис-
товувати найняте ним майно для здійснення своєї статут-
ної діяльності.
Загальне поняття оренди сформульовано в статті 2 Закону
України від 14 березня 1995 р. (*1). Відповідно до цієї статті орендою визнається засновану
на договорі строкове платне володіння і користування май-
ном, необхідним орендареві для здійснення підприємниць-
кої та іншої діяльності.
З наведеного визначення випливає, що:
– по-перше, орендні відносини мають виключно договір-
ний характер і не можугь виникати на підставі планових
завдань або інших адміністративно-управлінських актів;
– по-друге, оренда передбачає передачу майна у володіння
та користування (без надання права орендареві розпоряджа-
тися орендованим майном);
– по-третє, таке володіння і користування є платним, що
забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві оренд-
ної плати у визначених розмірах;
– по-четверте, оренда передбачає передачу майна у стро-
кове (тимчасове) володіння і користування. У разі закінчен-
ня строку, на який було укладено договір оренди, цей до-
говір припиняється.
(**1) ей закон е новою редакцією Закону України від 10 квітня 1992 р.
.
!!171
Майно, що передається в оренду, може використовуватися
орендарем для здійснення як підприємницької (виробництво
продукції, виконання робіт, надання послуг, заняття торгів-
лею), так і іншої (задоволення лікувально-оздоровчих, про-
світницьких, культурно-спортивних потреб тощо) діяльності.
Законодавство про оренду є одним з правових інститутів
господарського законодавства України. Відносини щодо
оренди державного майна регулюються, в першу чергу, За-
коном України , особливість
якого полягає в тому, що він регулює дві групи відносин:
– організаційні відносини, пов’язані з передачею в оренду
майна державних підприємств, їх структурних підрозділів;
– майнові відносини між орендодавцями та орендарями
щодо господарського використання державного майна.
Зазначений закон, незважаючи на його назву, має універ-
сальний характер, оскільки його положеннями (якщо Інше
не передбачено законодавством та договором оренди) може
регулюватися оренда майна Інших форм власності (приват-
ної та колективної).
Важливе значення для регулювання орендних відносин ма-
ють й інші акти законодавства України: Цивільний кодекс
(Глава 25 ); Декрети Кабінету міністрів
України від 29 грудня 1992 р. № 17-92 (*1), від 11
січня 1993 р. № 5-93 (*3); постанова Кабінету міністрів України від 10 серпня 1995
р. № 629 (*4) та ряд інших нормативних актів.
(**1) Голос України, 1993, 12 січня.
(**2) Голос України, 1993, 23 січня.
(**3) Урядовий кур’єр, 1993, 8 червня.
(**4) Урядовий кур’єр, 1995, 28 вересня.
!!172
Закон визначає, яке саме
майно може бути об’єктом оренди. В першу чергу об’єктами
оренди за цим законом є цілісні майнові комплекси держав-
них підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів,
дільниць). Закон (п. 1 ст.4) під цілісним майновим комплек-
сом розуміє господарський об’єкт з завершеним циклом
виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому дер-
жавою земельною ділянкою, на якій він розміщений, авто-
номними інженерними комунікаціями, системою енергопо-
стачання.
Оскільки майно підприємства, крім основних фондів, скла-
дають також оборотні кошти та інші цінності, законодав-
ством встановлений спеціальний порядок передачі їх орен-
дареві. Так, грошові кошти та цінні папери з урахуванням
дебіторської та кредиторської заборгованості орендодавець
надає орендареві на умовах кредиту за ставкою рефінансу-
вання Національного банку України. Надання орендареві в
кредит коштів та цінних паперів здійснюється на підставі
кредитного договору, який укладається одночасно з догово-
ром оренди. Строк надання кредиту не повинен перевищу-
вати строку дії договору оренди. У разі розірвання кредит-
ного договору, закінчення строку його дії або припинення
договору оренди орендар зобов’язаний повернути орендо-
давцеві надані йому кошти та цінні папери.
Інші оборотні матеріальні засоби (тобто не грошові кошти
і не цінні папери) викуповуються орендарем згідно з дого-
вором купівлі-продажу, який укладається одночасно з дого-
вором оренди. Плата за придбані оборотні матеріальні засо-
би вноситься орендарем протягом 30 календарних днів з
моменту укладання договору. Створеному членами трудово-
го колективу господарському товариству орендодавець може
продати оборотні матеріальні засоби в кредит, за умови оп-
лати ним не менш як 30 відсотків їхньої вартості. При цьому
термін оплати оборотних матеріальних засобів не повинен
перевищувати одного року з дати укладення договору купівлі-
продажу. Розміри чергових внесків та строки їх сплати виз-
начаються в договорі купівлі-продажу.
Об’єктами оренди за Законом можуть також бути нерухоме майно (будівлі, споруди,
приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно
!!173
(машини, устаткування та інші облікові одиниці основних
засобів, нематеріальні активи, малоцінні та швидкозношу-
вальні предмети, виробничі запаси, незавершене будівницт-
во, готова продукція, незавершене капітальне будівництво
та інші цінності, що виділяються в самостійний об’єкт орен-
ди).
Разом з тим не можуть бути об’єктами оренди цілісні май-
нові комплекси державних підприємств, їх структурних
підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність,
передбачену частиною першою статті 4 Закону-України . Це діяльність, пов’язана з виготовленням
і реалізацією наркотичних засобів, військової зброї і боє-
припасів до неї, вибухових речовин, охороною об’єктів дер-
жавної власності, а також проведення ломбардних операцій.
Законодавчими актами України може бути доповнено пе-
релік державних підприємств, майнові комплекси яких не
можуть бути об’єктами оренди. Так, згідно з Декретом Кабі-
нету міністрів України від 31 грудня І992 р. № 26-92 (*1)’
не допускається, зокрема, передача в оренду радіотелевізій-
них передавальних центрів та об’єктів, що становлять за-
гальнодержавну систему зв’язку; магістральних ліній елект-
ропередачі, магістральних трубопроводів; магістральних за-
лізниць, автомобільних шляхів державного значення, мет-
рополітенів; гідро- і атомних електростанцій; протирадіа-
ційних споруд тощо. Декретом також встановлено, що пе-
редача в оренду майнових комплексів чи відокремленого май-
на, які забезпечують діяльність Верховної Ради України,
Президента України, Кабінету міністрів України може про-
вадитися тільки з дозволу зазначених органів.
2. Сторони в договорі оренди
Суб’єктами оренди (сторонами в договорі оренди) є орен-
додавці та орендарі.
(**1) Урядовий кур ‘єр, Ї993, 14 січня.
!!174
Орендодавцями (тобто органам> та організаціями, що пе-
редають майно в оренду) є:
– Фонд державного майна України, його регіональні
відділення та представництва – щодо цілісних майнових ком-
плексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухо-
мого майна, що є загальнодержавною власністю;
– органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Рес-
публіки Крим та місцевими Радами народних депутатів уп-
равляти майном – щодо майна, яке перебуває відповідно у
власності Автономної Республіки Крим або у комунальній
власності;
– державні підприємства – щодо окремого індивідуаль-
но визначеного майна, а з дозволу зазначених вище орен-
додавців – також щодо цілісних майнових комплексів, їх
структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухо-
мого майна.
Орендарями (тобто юридичними або фізичними особами,
яким майно передається в оренду) згідно з Законом можуть бути господарські товариства, ство-
рені членами трудового колективу державного підприємства,
його структурного підрозділу, інші юридичні особи та грома-
дяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав,
міжнародні організації та особи без громадянства.
При цьому фізична особа, яка бажає укласти договір оренди
державного майна, до його укладення зобов’язана зареєст-
руватись як суб’єкт підприємницької діяльності.
Особливістю чинного Закону України с те, що він не передбачає створення органі-
зації орендарів як майбутнього орендодавця. Відтепер після
прийняття рішення про оренду цілісного майнового комп-
лексу члени трудового колективу державного підприємства,
його структурного підрозділу засновують відповідно до чин-
ного законодавства господарське товариство.
Рішення трудового колективу про оренду цілісного май-
нового комплексу вважається прийнятим, якщо за нього про-
голосувало більше половини членів трудового колективу.
До реєстрації у встановленому порядку господарського
товариства кожен член трудового колективу державного
підприємства або його структурного підрозділу, цілісний
майновий комплекс якого передається в оренду, має право
!!175
вступити у зазначене господарське товариство на підставі
особистої заяви.
Створене членами трудового колективу господарське то-
вариство має переважне перед іншими фізичними та юри-
дичними особами право на укладення договору оренди май-
на того державного підприємства, структурного підрозділу,
де створене це товариство.
3. Порвдок укладення договору оренди
Закон України досить
детально регламентує процедуру укладення договору орен-
ди державного майна.
Фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір
оренди майна державних підприємств, направляють заяву,
проект договору оренди, а також інші документи згідно з
переліком, шо визначається Фондом державного майна Ук-
раїни, відповідному орендодавцеві.
У разі оренди цілісного майнового комплексу орендода-
вець у п’ятиденний термін після дати реєстрації одержаної
заяви, надсилає копії проекту договору та інших матеріалів
до органу, уповноваженого управляти відповідним держав-
ним майном для дачі висновків щодо можливості оренди та
умов договору оренди.
У тих випадках, якщо:
– підприємство, його структурний підрозділ, щодо цілісно-
го майнового комплексу якого надійшла заява про оренду,
або ініціатор укладення договору оренди згідно з законодав-
ством займають монопольне становище на ринку;
– внаслідок укладення договору оренди підприємець або
група підприємців можуть зайняти монопольне становище
на ринку;
– сумарна вартість активів або сумарний обсяг реалізації
товарів (робіт, послуг), що належать об’єкту оренди та ініціа-
торові укладення договору оренди, перевищують показники,
визначені законодавством, – копії проекту договору оренди
та інших отриманих документів орендодавець надсилає та-
кож до органу Антимонопольного комітету України.
Орган, уповноважений управляти відповідним державним
майном, орган Антимонопольного комітету України розг-
!!176
лядають надіслані орендодавцем копії документів і протя-
гом п’ятнадцяти днів надсилають орендодавцеві висновки
щодо можливості оренди та умов договору оренди. У разі
неодержання орендодавцем висновків у встановлений термін
укладення договору оренди вважається з зазначеними орга-
нами погодженим.
Орендодавець протягом п’яти днів після закінчення термі-
ну погодження умов договору оренди дає згоду або відмов-
ляє в укладенні договору оренди державного майна і по-
відомляє про це заявника та орган, уповноважений управ-
ляти майном, і орган Антимонопольного комітету України.
Більш простим є порядок укладення договору оренди не-
рухомого та іншого окремого індивідуально визначеного май-
на. Заява про оренду цього майна не потребує узгодження з
органом, уповноваженим управляти державним майном і
органом Антимонопольного комітету України, тому у таких
випадках орендодавець повинен протягом п’ятнадцяти днів
після дати реєстрації заяви дати згоду або відмовити в укла-
денні договору оренди і повідомити про це заявника.
Закон містить приблизний
перелік підстав відмови у передачі в оренду об’єктів. Це, зокрема:
– прийняття рішення компетентним органом про прива-
тизацію цих об’єктів;
– включення об’єкту до переліку підприємств, що потре-
бують залучення іноземних інвестицій згідно з рішенням Ка-
бінету міністрів України чи місцевих органів влади;
– відсутність згоди органу Антимонопольного комітету Ук-
раїни на оренду;
– відсутність згоди органу, уповноваженого управляти
відповідним майном, на виділення структурного підрозділу;
– інші підстави, передбачені законами та постановами Вер-
ховної Ради України.
Надаючи пріоритетне право на укладення договору оренди
створеному трудовим колективом державного підприємства
господарському товариству, законодавством передбачено, що
укладення договору оренди з іншими фізичними та юридич-
ними особами можливе лише за умови відсутності заяви гос-
подарського товариства впродовж двадцяти днів з дня на-
правлення їм повідомлення про намір орендувати цілісний
майновий комплекс підприємства, структурного підрозділу.
!!177
У разі відмови в укладенні договору оренди, а також нео-
держання відповіді у встановлений термін заінтересовані
особи мають право звернутися за захистом своїх інтересів до
суду чи арбітражного суду.
4. Умови договору оренди
Надаючи важливого значення змісту договору оренди дер-
жавного майна, законодавець спеціально визначив істотні
умови договору, тобто ті, що мають юридичне значення, тобто
впливають на формування і суть правовідносин, що вини-
кають з даного договору. Значення визначення істотних умов
полягає в тому, їдо в разі недосягнення сторонами домовле-
ності хоча б по одній з істотних умов договору такий договір
не вважається укладеним.
Відповідно до статті 10 Закону істотними умовами договору оренди с:
– об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її
індексації). Оцінка об’єкта оренди здійснюється за Методи-
кою оцінки вартості об’єктів оренди, затвердженою постано-
вою Кабінету міністрів України від 10 серпня 1995 р № 629.
Зазначена Методика передбачає особливості оцінки вартості
цілісного майнового комплексу (при цьому обов’язковим є
проведення повної інвентаризації відповідно до Положення
про інвентаризацію майна державних підприємств, що при-
яатизуються, а також майна державних підприємств та органі-
зацій, яке передається в оренду, затвердженого постановою
Кабінету міністрів України від 2 березня 1993 р. № 158 (*1)); оці-
нки вартості будівель, споруд, приміщень, яка проводиться
експертним шляхом відповідно до Порядку проведення екс-
пертної оцінки при передачі в оренду державного майна, що
затверджується Фондом державного майна України, та оцін-
ки вартості іншого окремого індивідуально визначеного май-
на, яка проводиться з урахуванням вимог розділу ІV Методи-
ки оцінки вартості об’єктів приватизації, затвердженої поста-
повою Кабінету міністрів України від 18 січня 1995 р. № 36 (*2)
(**1) Урядовий кур’єр, 1993, 8 квітня.
(**2) Урядовий кур’єр, 1995, 24 січня.
!!178
– термін, на який укладається договір оренди, визначається
за погодженням сторін. В разі відсутності заяви однієї із
сторін про припинення або зміну договору після закінчення
його строку він вважається продовженим на той самий термін
і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після
закінчення терміну договору оренди орендар, який належ-
ним чином виконував свої обов’язки, має переважне право,
за інших рівних умов, на продовження договору оренди па
новий термін,
– орендна плата з урахуванням її індексації є платежем,
який вносить орендар орендодавцеві незалежно від наслідків
господарської діяльності, але не більше п’яти відсотків від
вартості орендованого майна. Методика розрахунку, граничні
розміри та порядок використання орендної плати визначаю-
ться Кабінетом міністрів України. Строки внесення оренд-
ної плати визначаються в договорі.
Орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій
формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орен-
даря орендна плата за згодою сторін може встановлюватись
у натуральній або грошово-натуральній формі.
Розмір орендної плати може бути змінено за погодженням
сторін, а також на вимогу однієї із сторін у разі зміни цін і
тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими
актами України.
Орендар має право вимагати відповідного зменшення орен-
дної плати, якщо з незалежних від нього обставин змінили-
ся умеви господарювання, передбачені договором, або Істотно
погіршився стан об’єкта оренди.
Порядок використання амортизаційних відрахувань. Амор-
тизацшні відрахування на орендоване майно залишаються у
розпорядженні орендаря і використовуються на відновлен-
ня орендованих основних фондів. Право власності на май-
но, придбане орендарем за рахунок амортизаційних відра-
хувань, належить власнику орендованого майна, якщо інше
не передбачено договором оренди.
Відновлення орендованого майна та умови його повернення.
У разі розірвання договору оренди, закінчення строку його
дії та відмови від його продовження або банкрутства орен-
даря він зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди
на умовах, зазначених у договорі оренди. Якщо орендар до-
!!179
пустив погіршення стану орендованого майна або його за-
гибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки,
якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися
не з його вини.
Орендар вправі залишити за собою проведені ним поліп-
шення орендованого майна, здійснені за рахунок власних
коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без
заподіяння йому шкоди.
Якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за зго-
дою орендодавця поліпшення орендованого майна, які не-
можливо відокремити від майна без заподіяння йому шко-
ди, орендодавець зобов’язаний компенсувати йому зазна-
чені кошти, якщо інше не визначено договором оренди.
Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орен-
дарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без
шкоди для майна, компенсації не підлягає.
Виконання зобов’язань за договором оренди має здійсню-
ватись відповідно до загальних вимог, встановлених Циві-
льним кодексом щодо виконання договорів.
Орендодавець зобов’язаний:
– передати об’єкт оренди орендареві у строки і на умо-
вах, визначених у договорі оренди. У разі порушення цього
зобов’язання орендар має право вимагати від орендодавця
передачі об’єкта та відшкодування збитків, завданих затри-
манням передачі, або відмовитись від договору і вимагати
відшкодування збитків, завданих йому невиконанням до-
говору оренди;
– провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого
в оренду майна, якщо інше не передбачено законом або до-
говором.
За договором оренди орендаря може бути зобов’язано ви-
користовувати об’єкт оренди за цільовим призначенням
відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства,
майно якого передано в оренду, та виробляти продукцію в
обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону. Орен-
дар також зобов’язаний:
-використовувати та зберігати орендоване майно відпо-
відно до умов договору, запобігати його пошкодженню, псу-
ванню;
– вносити орендну плату своєчасно і в повному обсязі.
!!180
Договором оренди можуть бути встановлені й інші обо-
в’язки сторін:
– відповідальність сторін за невиконання обов’язків за до-
говором оренди, в тому числі за зміну або розірвання дого-
вору в односторонньому порядку, встановлена законодав-
чими актами України, а також конкретними укладеними до-
говорами оренди;
– страхування орендарем взятого ним в оренду майна
здійснюється відповідно до законодавства України про стра-
хування.
За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передба-
чені й інші умови.
Умови договору оренди є чинними на весь строк дії догово-
ру і у випадках, коли після його укладення законодавством
встановлено правила, які погіршують становище орендаря.
5. Припинення договору оренди
Стаття 26 Закону України містить норму, згідно з якою одностороння відмова від
договору оренди не допускається.
Разом з тим законом встановлено вичерпний перелік
підстав припинення договору оренди. Такими підставами
закон визнає:
– закінчення строку, на який було укладено договір оренди;
– приватизацію об’єкта оренди орендарем (за участю орен-
даря). В разі переходу права власності на орендоване майно
до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового
власника;
– банкрутство орендаря;
– загибель об’єкта оренди.
Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін.
На вимогу однієї з сторін договір оренди може бути достро-
ково розірвано за рішенням суду, арбітражного суду у разі
невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав,
передбачених законодавчими актами України.
Так, відповідно до статті 269 Цивільного кодексу достро-
кове розірвання договору на вимогу наймодавця шляхом
пред’явлення позову в суді, арбітражному суді можливо в
тих випадках, якщо наймач:
!!180
1) користується майном не відповідно до договору або
призначення майна;
2) навмисне або з необережності погіршує стан майна;
3) не вніс плати протягом трьох місяців з дня закінчення
строку платежу;
4) не зробить капітального ремонту в тих випадках, коли
за законом або за договором капітальний ремонт лежить на
обов’язку наймача.
Дострокове розірвання договору на вимогу наймача (ст.270
Цивільного кодексу) можливе шляхом пред’явлення позову
до суду, арбітражного суду:
1) якщо наймодавець не робить капітального ремонту, що
лежить до його обов’язку;
2) якщо майно в силу обставин, за які наймач не відпові-
дає, виявиться в стані, непридатному для користування.
Згідно з Декретом Кабінету міністрів України від ІІ січня
1993 р. № 5-93 договори найму (оренди) з ко-
ристувачами будинків і приміщень, що є у державній влас-
ності та належать підприємствам, установам і організаціям
на праві повного господарського відання або оперативного
управління, вважаються розірваними з моменту прийняття
Кабінетом міністрів України рішення про розміщення в них
центральних державних органів, дипломатичних представ-
ництв і консульств іноземних держав.
6. Проблеми правового регулювання лізингових
операцій в Україні
Лізинг (від англійського leaze – оренда), як одна з прогре-
сивних форм забезпечення товаровиробників засобами ви-
робництва, є порівняно новим видом підприємницької діяль-
ності для нашої господарської системи. Як одна з різновид-
ностей оренди, лізингові операції на Заході почали інтен-
сивно розвиватися в період після другої світової війни (США,
Європа, Японія).
Сьогодні вони стали невід’ємною частиною економіки в
більшості промислове розвинених країн та країн, що розви-
ваються.
!!182
Спрямованість курсу української держави на дійсне ре-
формування економіки і побудову розвиненої ринкової гос-
подарської системи дає підстави сподіватися на те, що зав-
дяки науково обгрунтованій технічній та економічній (в т.ч.
фінансово-інвестиційній та податковій) політиці співвідно-
шення між господарюючими суб’єктами виробничої та не-
виробничої сфер в недалекому майбутньому зміниться на
користь товаровиробників. Умови ж господарювання, що
склалися протягом останніх років, об’єктивно не сприяли
оновленню парку машин, обладнання, устаткування та інших
основних засобів.
Отже, для того, щоб досягти рівня промислове розвине-
них країн в умовах жорсткої конкуренції, українські товаро-
виробники змушені будуть оснащувати своє виробництво су-
часними засобами виробництва, в тому числі виготовле-
ними за межами України. В цьому випадку саме лізинг може
відіграти роль прогресивної форми матеріально-технічного
забезпечення таких товаровиробників, особливо так званого
бізнесу.
Такий висновок грунтується на тому, що лізингові опе-
рації мають суттєву в нинішніх умовах перевагу перед інши-
ми формами матеріально-технічного забезпечення, що ви-
користовуються в Україні. Ця перевага полягає в тому, що
лізингові операції вимагають від товаровиробника набагато
менших фінансових затрат, пов’язаних з придбанням у во-
лодіння та користування обладнання, устаткування, будівель-
них машин і механізмів, транспортних засобів та інших пред-
метів лізингу, ніж якби зазначені основні засоби набувалися
шляхом укладання договорів куплі-продажу безпосередньо
між виробником та споживачем. Невисокі витрати (у виг-
ляді орендної плати) несе товаровиробник і під час експлуа-
тації орендованого майна, а остаточний розрахунок за пред-
мети лізингу у разі придбання їх у власність товаровиробни-
ка чи в його повне господарське відання проводиться з ура-
хуванням уже сплаченої у вигляді орендної плати частини
вартості майна, що орендувалося.
Не дивлячись на ці та інші переваги, лізингові операці ще
не набули поширення в практиці господарюючих суб’єктів
України. Такий стан речей пояснюється багатьма причина-
ми: організаційними (відсутністю лізингових компаній або
!!183
інших підприємств, для яких лізинг був би головним видом
статутної підприємницької діяльності), економічними (зро-
стаючими інфляційними процесами, за яких придбання пред-
метів лізингу і наступна їх оренда з поверненням орендо-
давцю часток його затрат протягом значного періоду є еко-
номічно невигідною, а часто і збитковою діяльністю для
орендодавця; спадом виробництва, порушенням господарсь-
ких зв’язків, що ускладнює для товаровиробника-орендаря
як процес придбання сировини для виробництва готової
продукції, так і процес реалізації останньої із-за незнання
ринку збуту та його кон’юнктури), історичними (існуван-
ням протягом десятків років централізованого державного
розподілу засобів виробництва, як правило, за рахунок бюд-
жетного фінансування та кредитів).
Однією з причин повільного запровадження лізингу в
нашій державі є відсутність правових норм, покликаних ре-
гулювати ці суспільні відносини. Це стримує від здійснен-
ня лізингових операцій тих суб’єктів підприємництва, які
вже сьогодні прагнуть і здатні ними займатися. Щоправда,
в статті 3 Закону України від 20 березня 1991 р. зазначається, що банки можуть
виконувати, зокрема, таку банківську операцію як прид-
бання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх
в оренду (лізинг).
Деякі основні положення щодо регулювання лізингу
містяться в нормах Цивільного кодексу України, що регу-
люють відносини майнового найму (ст. 256-272) та в За-
коні України від 14 березня 1995 р. . Проте зазначені норми не враховують (отже і не
врегульовують) особливостей здійснення лізингових операцій
в їх різновидах, вироблених господарською практикою еко-
номічно розвинених держав.
Прогалини в правовому регулюванні лізингових операцій
деякою мірою заповнив Закон України від 28 грудня 1994 р.
(*1) в якому вміщено
визначення понять , , . Під орендною (лі-
(**1) Голос України, І995, 14 лютого.
!!184
зинговою) операцією цей Закон розуміє господарську опе-
рацію суб’єкта підприємницької діяльності (орендодавця),
що передбачає передачу права користування матеріальними
цінностями іншому суб’єкту підприємницької діяльності
(орендатору) на платній основі та на визначений строк. При
цьому об’єктом орендних відносин є матеріальні цінності,
що входять до складу основних засобів (фондів), крім тих
первинна вартість яких повністю погашається протягом од-
ного виробничого циклу.
В світовій практиці поняттям лізингу охоплюються різно-
манітні угоди, починаючи від простого надання устаткуван-
ня для використання протягом нетривалого часу (1-2 років)
до встановлення складного комплексу тривалих взаємовід-
носин (фінансових, організаційно-технічних, економічних,
правових тощо).
Всі лізингові операції можна поділити на два принципово
відмінні види: лізинг з неповною окупністю (ЛНО) і лізинг з
повною окупністю (ЛПО).(*1)
До ЛНО відносяться всі угоди, в яких витрати орендодавця,
пов’язані з придбанням майна, що здається в оренду, не
відшкодовуються повністю протягом так званого початково-
го строку оренди. Цей вид лізингу характеризується тим що:
– орендодавець не розраховує амортизувати всі витрати
за рахунок надходжень від одного орендаря;
– строки дії договору не охоплюють терміну фактичного
зносу майна;
– ризик псування або втрати майна несе в основному орен-
додавець;
– по закінченню строку дії договору майно, як правило,
повертається орендодавцеві, який потім продає його або здає
в оренду іншому орендареві;
– ставки орендної плати при ЛНО вищі, ніж при ЛПО.
В іноземній літературі лізинг з неповною окупністю зви-
чайно називається оперативним лізингом.
На відміну від нього лізинг з повною окупністю називається
фінансовим лізингом (іноді вживається термін (*1). Переважну кількість лізингових угод в світовій і
господарській діяльності складає саме ця форма оренди, яку
іноді розглядають як рівноцінну з наданням орендареві дов-
гострокового кредиту (*2).
В операціях фінансового лізингу на початкових стадіях
беруть участь три суб’єкти:
– виробник або продавець устаткування, який уклавши
угоду купівлі-продажу або поставки, втрачає право власності
(право повного господарського відання) на зазначене устат-
кування;
– орендодавець (лізингова компанія), який укладає до-
говір купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає влас-
ником устаткування;
– орендар, який отримує майно у володіння та користу-
вання і здійснює орендні платежі.
Це традиційна і найпоширеніша з точки зору техніки її
проведення лізингова операція, яка повністю фінансується
орендодавцем і тому називається прямою лізинговою опе-
рацією (прямим лізингом). Разом з тим у комерційній прак-
тиці використовується непрямий лізинг, при якому до кола
суб’єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк,
що фінансує угоду. З урахуванням економічної ситуації в
Україні можна було б запропонувати дві схеми здійснення
непрямих лізингових операцій. За першою банк надає лізин-
говій компанії кредит на придбання устаткування під заста-
ву цього устаткування, а лізингова компанія, здавши устат-
кування в оренду, сплачує банку кредит і проценти за кори-
стування ним за рахунок отриманої від орендаря орендної
плати. За другою схемою банк сам купує устаткування (стає
його впасником), за допомогою лізингової компанії здає його
в оренду і отримує орендні платежі. Роль лізингової ком-
панії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому
можливе укладання договору про сумісну діяльність між бан-
ком та лізинговою компанією.
(**1) Див., напр.: Квас А., Лучная О. Инвестиционный лизинг: пути
преодоления депресспи//Україна Busіness, 1994, № 15, 16.
(**2) Див.: Мозговой О. Н. Лизинговьіе операции в международной тор-
говлае. К., 1991, с.8.
!!186
Серед численних видів лізингу, відомих комерційній прак-
тиці, (*1) можна виділити лізингові операції, що здійснюються
без участі банку та лізингової компанії. Орендодавцем май-
на, що передається по лізингу, є сам товаровиробник. Особ-
ливістю такого виду лізингу, яка відрізняє його від передба-
ченої п.5 ст.24 Закону постав-
ки в кредит із сплатою покупцем процентів за користування
цим кредитом, є те, що право власності (право повного гос-
подарського відання) на устаткування у разі двостороннього
лізингу залишається за товаровиробником-орендодавцем, тоді
як при поставці продукції в кредит право власності (право
повного господарського відання) переходить до покупця за
правилами статті 128 Цивільного кодексу.
Зрозуміло, що цей фактор є визначальним при обранні
найбільш доцільної форми передачі майна підприємством-
товаровиробником. Додамо, що Закон (п.5 ст.10) закріплює право підприємства здавати в
оренду належні йому будинки, споруди, устаткування, транс-
портні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні
цінності. Пункт 2 ст.22 цього ж Закону не обмежує переліку
угод, на основі яких підприємство здійснює реалізацію своєї
продукції.
Певний інтерес з точки зору перспектив застосування в
господарській практиці України становить так званий пово-
ротний лізинг (lease back). У разі виникнення потреби в гро-
шових коштах (наприклад, для повернення отриманого для
придбання устаткування кредиту і процентів по ньому)
підприємство-володілець устаткування може продати його
лізинговій компанії з тим, щоб потім взяти це устаткування
п оренду. Як правило, предметом такого виду лізингу є ус-
таткування, що певний час експлуатувалося.
Видом лізингу, здатним задовольнити як підприємства –
орендарів, так і лізингові компанії, уявляється компенсацій-
ний лізинг. При цьому виді лізингу орендар поставляє орен-
додавцеві частину продукції, що виробляється на орендо-
ваному устаткуванні. Заміна орендних платежів у грошовій
(**1) Див. напр.: Внукова Н. Лизинг й его осо6енности.//UBN. -1994. ~
№33.
!!187
формі розрахунками виробленою продукцією особливо при-
ваблива при міжнародному лізингу для товаровиробників,
що не мають валютних коштів для розрахунків з Іноземним
орендодавцем або для придбання імпортного обладнання у
інофірми-виробника. Та й для орендодавців України в умо-
вах інфляції часто вигідніше отримувати орендну плату не
знецінюваними карбованцями, а готовою продукцією (то-
варами). До речі, законодавство України про оренду таку
форму розрахунків допускає.
Незалежно від виду лізингових операцій, кількості їх учас-
ників, організаційно-технічних та інших ознак загальним для
них є певний вид зобов’язань, що виникають при здійсненні
лізингових операцій. Це, як вже зазначалося, зобов’язання,
виникають з договору майнового найму. Саме вони мають
бути кістяком правового інституту лізингу.
Проблема правового регулювання лізингу в зв’язку з його
особливостями, розглянутими вище, навряд чи зможе бути
вирішена шляхом застосування існуючих норм Цивільного
кодексу та законодавчих актів про оренду, тому в процесі
розроблення Господарського (Торгового) кодексу до нього
доцільно було б включити кілька спеціальних статей, при-
свячених правовому регулюванню лізингу. У разі відмови
законодавця від прийняття зазначеного кодексу норми про
лізинг можуть бути вміщені до нового Цивільного кодексу.
Однак, реалізація запропонованих змін до законодавства є
лише першим кроком до створення належної правової бази
лізингу, який не можна зводити до звичайного договору
майнового найму.
Лізингові операції являють собою певний комплекс органі-
заційних, фінансових та майнових відносин, ‘що вимагають
відповідного їм комплексного нормативного регулювання.
Таке регулювання доцільно було б здійснювати шляхом прий-
няття Закону України , який визначав би за-
гальні правові, економічні та організаційні засади здійснен-
ня лізингових операцій громадянами та юридичними особа-
ми на території України.
В зазначеному законі доцільно було б передбачити статті,
що містять загальне поняття лізингу та визначають особли-
вості його окремих видів (фінансового, оперативного, пово-
ротного, компенсаційного); окрему статтю, в якій були б.
!!188
перераховані терміни, що найчастіше вживаються в прак-
тиці лізингових операцій (груповий лізинг, дійсний лізинг,
лізинг з повним набором послуг, чистий лізинг, генераль-
ний лізинг тощо), та розкривався 6 їхній зміст; статті, що
визначають основні права та обов’язки сторін лізингового
договору, а також їх відповідальність за порушення договір-
них зобов’язань.
Враховуючи, що при здійсненні лізингових операцій не
виключена можливість участі в них користувачів, платосп-
роможність яких може викликати сумніви, в Законі бажано
закріпити додаткові способи забезпечення належного вико-
нання зобов’язань які б надійно захищали інтереси орендо-
давців: поруку, банківські гарантії, страхування комерцій-
ного ризику тощо.
З метою зацікавлення суб’єктів підприємницької діяльності
– орендодавців в законі слід було б передбачити пільговий
режим щодо оподаткування лізингових операцій.
Про те, наскільки актуальними є фінансові та податкові
аспекти лізингу, свідчить досвід законодавчої діяльності США
(там питання лізингу врегульовані, зокрема, в Законі про
податки на економічне відновлення 1981 р. тав Законі про
податкову реформу 1986 р.), а також Англії, де найбільш
повно питання лізингу врегульовані в Законі про фінанси
1980 р.
При підготовці проекту Закону мають бути
враховані основні положення Конвенції про міжнародний
фінансовий лізинг, прийнятої на дипломатичній конференції
в Оттаві в травні 1988 р.
Розділ XІV
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРИВАТИЗАЦІЇ
1. Поняття і головні цілі приватизації.
Законодавство про приватизацію
Поняття приватизації вживається в економічному і фор-
мально-юридичяому розумінні.
В економічному аспекті приватизація означає перетворен-
ня (трансформацію) державних засобів виробництва та іншо-
го майна у недержавні, тобто (згідно із Законом ) у приватну чи колективну власність. Отже, в еко-
номічному значенні сутність приватизації полягає у зміні
економічних відносин державної власності на відносини
приватної чи колективної власності на засоби виробництва.
Визначення приватизації у формально-юридичному зна-
ченні цього поняття дає Закон України від 4 березня 1992 р.
(Відо-
мості Верховної Ради України -1992 -№24 -Ст.348). Згідно
з зазначеним законом приватизація майна державних
підприємств України – це відчуження майна, що перебуває
у загальнодержавній, республіканській (Республіка Крим) і
комунальній власності, на користь фізичних та недержав-
них юридичних осіб (ст. 1).
З юридичної точки зору приватизація – це майнова угода
між суб’єктами приватизації, змістом якої є оплатнє, част-
ково сплатне або безоплатне відчуження державного майна.
Закон регулює даний вид угод як особливі угоди (звідси спе-
ціальні закони про приватизацію). Як окрема юридична ка-
тегорія угод вони мають власну назву:
(ст.27 Закону ). Оплатні і частково сплатні угоди згідно з за-
конодавством про приватизацію є особливими договорами
купівлі-продажу державного майна. Тому зміст, порядок
укладання та виконання цих договорів регулюються голов-
ним чином законодавчими актами про приватизацію, а та-
кож (додатково) – Цивільним кодексом.
Головні цілі приватизації є одним із засобів досягнення
результатів цього суспільно-економічного процесу. Вони
залежать від економічних і суспільно-політичних обставин,
!!190
що складаються у країні. В силу своєї динамічності головні
цілі приватизації регулюються державною програмою – за-
конодавчим актом, який щорічно перезатверджується. Таке
регулювання дає змогу оперативно враховувати цілей.
Державна програма (загальні положення) визначає такі
головні соціально-економічні та політичні цілі:
1. Фундаментальна соціально-економічна ціль. Державна
програма передбачає в перспективі . Ця ціль розрахована на
далеку перспективу, бо, як свідчить досвід східноєвропейсь-
ких приватизацій, на зміну відносин власності потрібен пев-
ний час.
2. Соцнільно-політнчна ціль передбачає створення прошар-
ку недержавних власників як основи багатоукладної соці-
альне орієнтованої економіки.
3. Економічні цілі приватизації – це:
– структурна перебудова економіки. Мається на увазі, що
після приватизації, яка ведеться адміністратив-
ними методами, у нашій країні буде відбуватися приватиза-
ція на ринковій основі. В такому разі екс-державні засоби
виробництва стануть звичайним товаром, який його влас-
ники вільно продаватимуть. Вільний рух цих товарів зумо-
вить найбільш доцільну галузеву структуру економіки;
– стабілізація економіки;
– розвиток конкуренції;
– обмеження монополізму;
– залучення іноземних інвестицій.
Законодавство України про приватизацію з точки зору його
змісту становить сукупність законів та інших нормативних
актів, що регулюють майново-правові та організаційні відно-
сини щодо приватизації майна державних підприємств. Це
комплексне законодавство, яке об’єднує норми цивільного,
адміністративного, фінансового та інших галузей права.
Законодавство України про приватизацію формується як
певна локальна система законів та інших актів. Системо-
творчими критеріями у даному разі є: а) об’єкти привати-
зації; б) суб’єкти приватизації; в) порядок, способи та умо-
ви приватизації.
!!191
Основним актом у цій системі є Закон України від 4 бе-
резня 1992 р. . Цей Закон, по-перше, визначає систему за-
конодавства. В його статті 3 зазначається, що законодавство
України про приватизацію складається з цього закону, указів
Президента України, іншого законодавства, що регулюють
здійснення приватизації. По-друге, даний Закон регулює
правові, економічні та організаційні основи приватизації
майна будь-яких державних об’єктів приватизації незалеж-
но від їх розмірів, тобто поширюється на всі об’єкти, що
підлягають приватизації. Разом з тим в Законі спеціально
передбачено, що він не поширюється на:
– приватизацію об’єктів державного земельного й житло-
вого фондів, а також об’єктів соціально-культурного при-
значення, за винятком тих, які належать підприємствам, що
приватизуються;
– зміну організаційно-правових форм власності колгоспів,
підприємств споживчої кооперації.
До законодавства про приватизацію також належать:
– Закон України від 6 березня 1992 р. (там
само.-Ст.350), що діє не як самостійний, а як допоміжний
щодо Закону . Він встановлює правовий механізм привати-
зації цілісних майнових комплексів невеликих державних
підприємств;
– Закон України від 6 березня 1992 р. (там само.-Ст.352), який визначає поняття і види
приватизаційних паперів (приватизаційних майнових сер-
тифікатів), умови та порядок їх випуску, обігу, розміщення
серед громадян України, використання та погашення;
-Державна програма приватизації, (*1) яка приймається що-
року і визначає умови проведення приватизації, завдання та
прогнози щодо зміни структури власності, завдання щодо
приватизації тощо.
(**1) Див., напр.: Державна прогрлиа приватизації на 1994 рік. Схвалена
Верховною Радою України 26 січня 1994 р.//Голос України.-1994-
18 березня.
!!192
У законодавстві про приватизацію окремо можна виділити
нормативні акти, які регулюють порядок створення і діяль-
ності фінансових посередників. Це, зокрема:
Декрет Кабінету міністрів України від 17 березня 1993 р.
(Голос України -1993 -2 квітня),
який визначає поняття довірчого товариства, особливості
його створення та діяльності;
Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні ком-
панії, затверджене Указом Президента України вад 19 люто-
го 1994 Р. (там само -11 березня). Це Положення визначає
поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній,
порядок створення та умови їх діяльності, здійснення дер-
жавного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів
учасників;
Положення про холдингові компанії, що створюються в
процесі корпоратизації та приватизації, затверджене Указом
Президента України від 11 травня 1994 р. (там само.-20 трав-
ня.). Це положення визначає порядок створення та діяль-
ності холдингових компаній, що створюються в процесі кор-
поратизації та приватизації підприємств, виробничих і нау-
ково-виробничих об’єднань, правовий статус яких раніше не
був приведений у відповідність із законодавством України.
Крім зазначених документів, законодавство про привати-
зацію охоплює постанови Верховної Ради України, Укази
Президента України та постанови Кабінету міністрів Украї-
ни, а також відомчі нормативні акти про приватизацію, прий-
няті Фондом державного майна України самостійно чи ра-
зом з іншими органами. Перелік цих актів досить значний.
Правові норми законодавства про приватизацію є окре-
мим правовим субінститутом інституту права власності.
2. Об’єкти приватизації
Правовою основою регулювання об’єктів приватизації є
ст. 5 Закону України , ст.2 Закону України , ст. І
Указу Президента України від 23 червня 1995р , нормативні
акти Кабінету міністрів України, що регулюють приватиза-
!!193
цію окремих категорій об’єктів.
Завдяки правовому регулюванню об’єктів вирішуються
принципові питання приватизації:
– визначається, яке саме державне майно – засоби ви-
робництва – підлягає приватизації, у якій послідовності
(пріоритети приватизації), за яких умов, якими способами
приватизуються різне групи об’єктів;
– визначаються групи і види об’єктів, приватизація яких
здійснюється за погодженням з Кабінетом міністрів України;
– встановлюються переліки груп і видів об’єктів (у тому
числі конкретні об’єкти), що не підлягають приватизації;
– затверджуються переліки підприємств, приватизацію
майна яких доцільно здійснити із залученням іноземних інве-
стицій.
Об’єкт приватизації з точки зору права власності – це
майно підприємств, що перебуває в загальнодержавній, рес-
публіканській (Республіка Крим) і комунальній власності. В
розумінні матеріальної форми (як річ, майно) об’єкти при-
ватизації – це три категорії відчуженого майна;
1. Майно підприємств у цілому як єдиних (цілісних) май-
нових комплексів, а також майно підрозділів підприємств –
цехів, виробництв, дільниць та ін. як єдиних майнових ком-
плексів, що виділяються у самостійні підприємства.
Указ Президента України від 23 червня 1995р містить цю
категорію об’єктів, класифіковану на групи залежно від пер-
вісної (балансової) вартості основних фондів, зазначеної в ба-
лансовому звіті за квартал, що передував даті прийняття
органом приватизації рішення про приватизацію об’єкта, і
якісних ознак. Об’єкти класифікуються таким чином:
– група А – об’єкти, вартість яких у цінах на 1 січня
1995 р. не перевищувала 33600 млн. крб. (крім підприємств
групи Г);
– група Б – об’єкти, вартість яких у цінах на 1 січня
1995 р. становила від 33600 до 2150000 млн. крб., а частка
вартості фондів, що припадала на одного працюючого, не
перевищувала номінальної вартості приватизаційного май-
нового сертифіката більш як у 1,5 раза (крім підприємств
ірупи Г);
– група В – об’єкти, вартість яких у цінах на 1 січня
1995 р. становила від 33600 до 2150000 млн. крб., а частка
!!194
вартості фондів, що припадала на одного працюючого, пе-
ревищувала номінальну вартість приватизаційного майно-
вого сертифіката більш яку 1,5 р. (крім підприємств гру-
пи Г);
– група Г – підприємства-монополісти, що визнані таки-
ми у встановленому порядку, незалежно від вартості; підприє-
мства військово-промислового комплексу, що підлягають
конверсії згідно з відповідною програмою, незалежно віл
вартості; підприємства, приватизація яких здійснюється із
залученням іноземних інвестицій за міжнародними догово-
рами України, незалежно від вартості; підприємства, вартість
яких перевищує 2150000 млн. карбованців.
2. Законсервовані об’єкти і об’єкти незавершеного будів-
ництва; майно ліквідованих підприємств. У зазначеному указі
Президента ця категорія об’єктів виділена в групу Д.
3. Частки (паї, акції), що належать державі в майні
підприємств із змішаною формою власності (згідно Указом
– об’єкти групи Е).
Правова класифікація об’єктів на групи Д-Б здійснена
для того, щоб залежно від групи об’єкта визначати способи
його приватизації (викуп товариством покупців, продаж на
аукціоні, за конкурсом тощо).
3. Суб’єкти приватизації
Коло суб’єктів приватизації визначається статтею 6 Зако-
ну у
формі вичерпного переліку, до якого входять: державні орга-
ни приватизації; покупці; продавці; представники і посе-
редники.
Систему державних органів приватизації визначено в зако-
нодавчому порядку. З метою прискорення процесу привати-
зації державного майна, забезпечення єдиного методологіч-
ного підходу до цього процесу та створення сприятливих умов
для виконання Державної програми приватизації Указом
Президента України від 19 лютого 1994 р. створено єдину систему
органів приватизації в нашій державі шляхом реорганізації:
– регіональних відділень Фонду державного майна Украї-
ни в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севасто-
!!195
полі і органів приватизації відповідних адміністративно-те-
риторіальних одиниць – у регіональні відділення Фонду дер-
жавного майна України;
– районних та міських органів приватизації – у представ-
ництва Фонду державного майна України в районах та містах.
Регіональні відділення Фонду державного мана України та
представництва Фонду державного майна України в райо-
нах та містах діють на підставі положень, затверджених Ка-
бінетом міністрів України. Очолює систему органів прива-
тизації Фонд державного майна України, який діє на підставі
Закону України та Положення про Фонд державного майна
України, що затверджується Верховною Радою України.(*1)
У своїй діяльності Фонд державного майна України підпо-
рядкований і підзвітний Верховній Раді України. Головним
у правовому становищі Фонду є те, що на нього покладено
виконання завдань, пов’язаних із:
– захистом майнових прав України на її території та за
кордоном;
– здійсненням прав розпорядження майном державних
підприємств у процесі їх приватизації, створенням спільних
підприємств;
– здійсненням повноважень щодо організації та прове-
дення приватизації майна підприємств, яке перебуває у за-
гальнодержавній власності;
– здійсненням повноважень орендодавця майна держав-
них підприємств і організацій Їх структурних підрозділів;
— сприянням процесові демонополізації економіки і ство-
ренню умов для конкуренції виробників.
Відповідно до покладених на нього завдань Фонд у про-
цесі приватизації здійснює повноваження, зазначені в статті
7 Закону
та в пункті 5 Тимчасового положення про Фонд державного
майна України.
(**1) Див.: Тимчасове положення про Фонд державного майна України.
Затверджено Постановою Верховної Ради України від 7 червня
1992 р. // Державний інформаційний бюлетень про приватизацію.-
І 992 -№1.
!!196
Державні засоби виробництва, що підлягають приватизації,
є особливим товаром, покликаним забезпечувати не лише
потреби приватизації, а й суспільні потреби в продукції,
роботах, послугах. Тому законодавець спеціально регулює
коло осіб, які можуть виступати покупцями в угодах прива-
тизації, та деталізує ряд елементів правового становища по-
купця як суб’єкта приватизації.
Визначено загальне коло осіб, що можуть бути покупця- .
ми. Це:
– громадяни України, іноземні громадяни, особи без гро-
мадянства;
– юридичні особи, зареєстровані на території України;
– юридичні особи інших держав.
Також визначено вичерпний перелік осіб, які не можуть
бути покупцями. Стосовно фізичних осіб йдеться про пра-
цівників Фонду державного майна України та його регіо-
нальних відділень і представництв (крім випадків викорис-
тання ними цінних паперів). Стосовно юридичних осіб діють
два обмеження:
– не можуть бути покупцями юридичні особи щодо об’єктів,
перелік яких визначається державною, республіканською (Рес-
публіки Крим) та місцевими програмами приватизації;
– не можуть бути покупцями юридичні особи, у майні
яких частка державної власності перевищує 25 відсотків.
Окремо в законодавстві встановлено, що не можуть бути
покупцями органи державної влади і управління.
Фізичні особи (громадяни, особи без громадянства) мають
право брати участь у приватизації спільно. З цією метою
вони можуть засновувати господарське товариство або това-
риство покупців. Правове становище господарських товариств
розглядалося в попередніх розділах, тому розглянемо більш
детально правове становище товариства покупців як суб’-
єкта права і учасника угод приватизації. Воно врегульовано,
крім Закону , спеціальним нормативним актом – Поряд-
ком створення та реєстрації товариства покупців, затверд-
женим наказом Голови Правління Фонду державного майна
України від 8 вересня 1992 р. (Державний інформаційний
бюлетень про приватизацію -1992 -с.50), та Угодою про
спільну діяльність (там само -с.54).
!!197
Товариство створюється за двома принципами: а) грома-
оянами за місцем проживання та б) членами трудового ко-
пективу підприємства, яке підлягає приватизації (тобто за
місцем роботи).
З точки зору правового статусу товариство є добровільним
об’єднанням громадян, які уклали угоду про спільну діяльність
і однією спеціальною метою – з метою придбання об’єкта у
колективну власність. У межах цієї мети і передбачених за-
коном повноважень товариство є спеціальним суб’єктом
права, користується правами юридичної особи.
Юридичною підставою участі громадянина у товаристві є
членство. Громадянин може бути членом:
– кількох товариств покупців;
– одного товариства покупців, створеного працівниками
підприємства, що приватизується (за місцем роботи);
– товариства покупців за місцем роботи і товариства, ство-
реного за місцем проживання, одночасно.
Членами товариства покупців підприємства можуть бути
його працівники, пенсіонери, звільнені за скороченням
штатів, за станом здоров’я і особи, які мають право по зако-
ну повертатися на попереднє місце роботи. Згода бути чле-
ном товариства покупців дається в письмовій формі з нота-
ріальним посвідченням підписів членів товариства.
Товариство покупців підприємства створюється згідно з
рішенням загальних зборів трудового колективу за умови
/часті в них більше 50 відсотків працівників. Рішення за-
гальних зборів приймається у вигляді протоколу загальних
зборів членів трудового колективу (за місцем роботи) або про-
поколу загальних зборів громадян (за місцем проживання).
Члени товариства покупців, створеного за місцем прожи-
вання, до проведення зборів фіксуються як такі у підписному
шсті учасників товариства на придбання об’єкта приватизації.
Товариство підлягає реєстрації, яку здійснює відповідний
орган приватизації в десятиденний строк від дня подачі не-
обхідних документів (протоколу загальних зборів та угоди
тро спільну діяльність).
Товариство покупців вважається створеним і діє як суб’єкт
права, юридична особа з чітко визначеними функціями з
моменту реєстрації протоколу та угоди. Правосуб’єктність
товариства як спеціальної юридичної особи вичерпно виз-
!!198
начається Законом . Товариство має повноваження на: 1) подання
заяви на приватизацію; 2) одержання кредитів; 3) участь в
аукціоні, конкурсі, викупі підприємства; 4) укладання дого-
вору купівпі-продажу; 5) прийняття майна у власність; 6) підго-
товку установчих документів і вирішення всіх організаційних
питань щодо створення господарського товариства чи Іншо-
го підприємства на основі приватизованого майна; 7) участь
як позивача або відповідача в суді, арбітражному суді.
Після досягнення мети товариство покупців припиняє свою
діяльність. Воно може бути ліквідоване також рішенням за-
гальних зборів, прийнятим одноголосне.
Стаття 6 Закону відносить до суб’єктів приватизації представ-
ників і посередників. Тут йдеться про різних щодо юридичної
природи та організаційно-правових форм суб’єктів права,
що входять до інфраструктури приватизації. Інфраструкту-
ра – це, насамперед, спеціалізовані організації, які обслуго-
вують продавців і покупців з метою зменшення їх ризиків
при розміщенні вкладів покупців в об’єкти приватизації, при
укладанні і виконанні угод приватизації. Організації Інфра-
структури обслуговують також ринок приватизаційних па-
перів, обіг приватизаційних майнових сертифікатів тощо.
Зазначена діяльність здійснюється організаціями інфраст-
руктури на договірних засадах. Це означає, що звернення
покупців до послуг посередницьких організацій при прид-
банні державного майна не є обов’язковим.
Закон
передбачає, що основними інфраструктурними організація-
ми приватизації є:
~ довірчі товариства;
– інвестиційні фонди;
– холдинги;
– інші фінансові посередники.
Однією з організаційно-правових форм суб’єкта представ-
ницької і посередницької діяльності у сфері приватизації є
довірче товариство. Функції і правове становище даного суб’-
єкта регулюються Законом України (загальні положення та особливості правового ста-
тусу господарських товариств з додатковою відповідальні-
!!199
стю), а також Декретом Кабінету міністрів України від 17
березня 1993 р. (Відомості Верхов-
ної Ради України.-1993.-№19.-Ст.207).
Довірче товариство – це господарське товариство з додат-
ковою відповідальністю, яке здійснює представницьку
діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителя-
ми майна щодо реалізації Їх прав власників. Майном – об’-
єктом договору між довірчим товариством і довірителем є
кошти, цінні папери, документи, які засвідчують право влас-
ності довірителя.
Особливості створення довірчого товариства визначені стат-
тею 2 Декрету. Так, його статутний фонд формується лише
за рахунок коштів і цінних паперів учасників. Предметом
діяльності товариства згідно з установчими документами є
так звані довірчі операції, тобто послуги товариства довірите-
лю. Для громадян це збереження відповідного майна дові-
рителів, представницькі, фінансово-посередницькі послуги
з його обслуговування. Для юридичних осіб це агентські
послуги, ведення банківських рахунків цінних паперів, гос-
подарське управління переданими товариству голосуючими
акціями шляхом участі у загальних зборах акціонерних то-
вариств. Якщо передбачено договором, товариство бере
участь від імені акціонерів-довірителів, державних органів
приватизації-довірителів в управлінні акціонерними това-
риствами.
Довірче товариство здійснює також (при наявності ліцензії
Фонду державного майна України) операції щодо розміщен-
ня приватизаційних паперів, у тому числі для товариств по-
купців. Для здійснення зазначеної діяльності сторони укла-
дають відповідний договір: на здійснення довірчих операцій;
на надання комплексу послуг по приватизації певного об’-
єкта; на фінансове посередництво з метою нагромадження
приватизаційних коштів для вкладення їх в об’єкти привати-
зації; на здійснення так званих трастових операцій, тобто на
управління майном довірителя з метою одержання ним мак-
симального прибутку, захисту його коштів від інфляції тощо.
Однією стороною договору є довіритель – юридична осо-
ба або громадянин, які передають товариству повноваження
власника належного їм майна згідно з умовами договору,
другою стороною – товариство як юридична особа.
!!200
ї Довірчі операції від імені товариства здійснюють його учас-
ники – фізичні або юридичні особи (представники, уповно-
важені цими особами), які називаються довіреними особами.
Товариство має розрахунковий рахунок у комерційному
банку, що обслуговує довірчі операції і зберігає майно як
товариства, так і довірителів. Відносини між товариством і
банком регулюються окремим договором на відповідне бан-
ківське обслуговування.
В установчому договорі довірчого товариства передбачаєть-
ся домовленість про відповідальність товариства і його учас-
ників за зобов’язаннями товариства перед банком і довіри-
телями, а також про право довірених осіб на підпис чеків,
отримання документів довірителів, що зберігаються у бан-
ку, та інші операції.
Учасники товариства відповідають за його зобов’язання-
ми перед довірителями і банком у розмірі своїх внесків до
статутного фонду. При недостатності цього майна учасники
відповідають додатково; належним їм майном у п’ятикрат-
ному розмірі до внеску кожного учасника.
Довірчі товариства є комерційними організаціями. Джере-
лом прибутків товариства є плата, яку отримують довірені
особи за здійснення довірчих операцій. Розмір плати вста-
новлюється в договорі між довірителем майна і довіреною
особою, якщо інше не передбачено законодавством.
Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Правовий ста-
тус цих фінансових посередників, крім Закону , визначається також Положенням про
інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженим
Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. (Голос
України.-1994.-11 березня.).
Інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у формі
закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну
діяльність у галузі спільного інвестування. Інвестиційні фонди
поділяються на відкриті і закриті. Відкриті фонди створю-
ються на невизначений строк і здійснюють викуп своїх інве-
стиційних сертифікатів (цінних паперів, що випускаються
виключно інвестиційним фондом або інвестиційною ком-
панією і дають право їх власникам на отримання доходу у
вигляді дивіденду) у строки, встановлені інвестиційною дек-
ларацією. Закриті фонди створюються на визначений строк
!!201
і здійснюють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів
після закінчення строку діяльності інвестиційного фонду.
Статутний фонд інвестиційного фонду повинен становити
не менше 2 тис. мінімальних зарплат, встановлених на мо-
мент його реєстрації, і бути сформованим за рахунок внесків
засновників у вигляді коштів, цінних паперів, нерухомого
майна (його частка в статутному фонді не повинна переви-
щувати 25 відсотків).
Учасниками інвестиційного фонду є фізичні та юридичні
особи, які придбали інвестиційні сертифікати цього фонду.
Номінальна вартість одного інвестиційного сертифікату не
може бути меншою за 10000 крб. і повинна дорівнювати
номінальній вартості однієї акції, що належить засновни-
кам. Для випуску інвестиційних сертифікатів укладається
договір з Інвестиційним керуючим, аудитором або аудиторсь-
кою фірмою, а також депозитний договір з депозитарієм,
проводиться реєстрація викупу інвестиційних сертифікатів,
публікуються інвестиційна декларація (складова частина ста-
туту інвестиційного фонду, в якій визначаються основні на-
прями та обмеження інвестиційної діяльності фонду, поря-
док випуску, продажу та викупу інвестиційного фонду, а
також інші питання його інвестиційної діяльності) та інфор-
мація про випуск інвестиційних сертифікатів.
Управління активами інвестиційного фонду від імені фон-
ду здійснює інвестиційний керуючий. Відповідно до Поло-
ження про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії інве-
стиційний керуючий:
~ готує проекти інформаційних повідомлень про випуск
інвестиційних сертифікатів;
– організовує продаж інвестиційних сертифікатів, у тому
числі шляхом залучення агентів;
– спільно з депозитарієм підраховує вартість чистих ак-
тивів з розрахунку на один випущений сертифікат і раз на
півроку публікує відповідну інформацію;
– зобов’язаний вживати заходів для викупу інвестиційних
сертифікатів (відкритого інвестиційного фонду) на вимогу
‘їх власників від імені та за рахунок коштів фонду, а в разі їх
відсутності – за рахунок власних коштів.
Важливу роль у забезпеченні діяльності інвестиційного
фонду відіграє депозитарій інвестиційного фонду. Це юри-
!!202
дична особа, яка здійснює відповідальне зберігання активів,
обслуговування операцій з активами інвестиційного фонду
та облік руху активів на підставі депозитного договору. Де-
позитний договір з депозитарієм укладає інвестиційний ке-
руючий. В договорі зазначаються предмет домовленості між
сторонами, права і обов’язки сторін, положення про взаєм-
ну відповідальність сторін за збитки, що можуть виникнути
внаслідок невиконання договору, зміст інвестиційної дек-
ларації, розмір винагороди депозитарієві за надання послуг
інвестиційному фонду та інші умови, включаючи застере-
ження про конфіденційність.
Інвестиційна компанія – це торговець цінними паперами,
який, крім провадження Інших видів діяльності, може залу-
чати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом
емісії цінних паперів та їх розміщення.
Інвестиційна компанія створюється у формі акціонерного
товариства або товариства з обмеженою відповідальністю.
Статутний фонд інвестиційної компанії, яка здійснює спільні
Інвестиції, повинен становити не менш як 50 тис. мінімаль-
них зарплат, визначених на момент її реєстрації.
Інвестиційна компанія для здійснення діяльності щодо
спільного інвестування зобов’язана заснувати взаємний фонд,
провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів,
опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про
випуск нею сертифікатів.
Взаємний фонд є філією інвестиційної компанії. Він має
окремий баланс, на який інвестиційна компанія може пере-
давати майно у вигляді цінних паперів та об’єктів нерухо-
мості. Інвестиційна компанія одержує прибутки від діяль-
ності, пов’язаної зі спільним інвестуванням, пропорційно
вартості майна, переданого нею у взаємний фонд, якщо інше
не передбачено інвестиційною декларацією.
Для здійнення спільного інвестування інвестиційні фонди,
а також інвестиційні компанії, що заснували взаємні фонди
(далі – фонди), випускають інвестиційні сертифікати, які
пропонують для розміщення серед учасників.
Інвестиційні сертифікати закритих фондів можуть обміню-
ватися на приватизаційні папери, якщо ці фонди у встанов-
леному Фондом державного майна України порядку отри-
мали дозвіл на здійснення комерційної діяльності з прива-
!!203
тизаційними паперами. Закриті фонди обслуговують влас-
ників приватизаційних паперів з такими обмеженнями; інве-
стиційні сертифікати підлягають викупові фондом не рані-
ше закінчення терміну використання приватизаційних па-
перів; учасниками інвестиційного фонду не гарантується
фіксований розмір дивідендів. Приватизаційні папери, які
перебувають у власності фонду, підлягають індексуванню у
разі загальної індексації приватизаційних паперів.
Холдингова компанія (холдинг). Це господарюючий суб’єкт,
.який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного
.або більше, господарюючих суб’єктів. При цьому під конт-
рольним пакетом акцій розуміється така кількість акцій (пай,
частка в статутному фонді), яка дає право холдинговій ком-
панії здійснювати фактичний контроль над господарюючим
суб’єктом (він називається дочірнім підприємством). Хол-
дингові компанії можуть створюватися в результаті:
– заснування їх органами, уповноваженими управляти дер-
жавним майном, державними органами приватизації само-
стійно або разом з іншими засновниками;
– поглинання одного господарюючого суб’єкта іншим
(придбання контрольного пакета акцій) у процесі привати-
зації. При цьому господарюючий суб’єкт, що поглинає, виз-
начається холдинговою компанією, а поглинутий – дочірнім
підприємством.
Холдингові компанії можуть бути дочірніми підприємства-
ми інших холдингових компаній.
Указом Президента України від 11 травня 1994 р. затверд-
жене Положення про холдингові компанії, що створюються
в процесі корпоратизації та приватизації (Голос України.-
1994.-20 травня.).
Визначаючи порядок створення холдингової компанії в
процесі корпоратизаціЇ, Положення встановлює, що заснов-
ником холдингової компанії може бути підприємство або
орган, уповноважений управляти державним майном.
Холдингова компанія створюється у формі відкритого ак-
ціонерного товариства шляхом об’єднання у статутному фонді
контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших
активів.
Управління холдинговою компанією, створеною в процесі
корпоратизації, здійснюється в порядку, передбаченому за-
!!204
конодавством про корпоратизацію. При цьому обов’язки
голови правління холдингової компанії у разі її створення
шляхом об’єднання контрольних пакетів акцій кількох
підприємств, покладаються на особу, призначену засновни-
ком (засновниками), а якщо холдингова компанія створена
на базі підприємства, що корпоратизується, – на керівника
цього підприємства.
Певні особливості створення холдингової компанії вста-
новлені Положенням щодо процесу приватизації. В цьому
випадку засновником холдингової компанії може бути:
– державний орган приватизації;
– підприємство, що підлягає приватизації;
– орган уповноважений управляти державним майном;
– відкрите акціонерне товариство, створене відповідно до
Указу Президента України від 15 червня 1993 р. .
Створення холдингової компанії в процесі приватизації
здійснюється відповідно до порядку, передбаченого для ство-
рення холдингової компанії в процесі корпоратизації.
4. Приватизаційний процес
Порядок приватизації державного майна передбачає на-
явність чотирьох стадій:
– подання заяви про приватизацію майна державного
підприємства або окремих його часток;
– розгляд заяви і прийняття рішення про приватизацію
об’єкта;
– опублікування інформації про прийняття рішення про
приватизацію об’єкта і створення відповідної комісії з при-
ватизації;
– затвердження плану приватизації майна державного
підприємства і його реалізація.
Заяви про приватизацію (від членів трудового колективу
чи покупців, визнаних такими статтею 8 Закону ) подаються до
Фонду державного майна України, його регіональних
відділень чи представництв за місцезнаходженням об’єкта,
що приватизується, у письмовій формі. Вони розглядаються
протягом одного місяця, після чого Фонд державного майна
!!205
України чи відповідний державний орган з приватизації
приймає рішення про приватизацію об’єкта і повідомляє про
це заявника та трудовий колектив підприємства, що прива-
тизується.
Відносини, які виникають на стадії подання заяви і прий-
няття рішення про приватизацію, детально регулює Поря-
док подання та розгляду заяви про приватизацію, затверд-
жений наказом голови Правління Фонду державного майна
України від 26 серпня 1992 р. (Урядовий кур’єр.–1992.- ЗО
жовтня.).
Державний орган з приватизації протягом місяця з дня
прийняття рішення про приватизацію об’єкта затверджує
склад комісії з приватизації об’єкта і встановлює строк по-
дання плану приватизації, який не повинен перевищувати
двох місяців з дня затвердження складу комісії.
Функції і компетенція комісії визначені статтею ІЗ Закону
та По-
ложенням про комісії з приватизації затвердженим наказом
голови Правління Фонду державного майна України від 8
вересня 1992 р. (там же).
До складу комісії входять: представники товариства по-
купців (по одному від кожного товариства), інші особи, що
подали заяву на приватизацію, або їх представники (по од-
ному від кожної особи), представники державного органу
приватизації, органу державного управління, місцевих Рад
народних депутатів, фінансових органів. Головою комісії
призначається представник органу приватизації або упов-
новажена ним особа.
Основними завданнями комісії є:
– контроль за проведенням інвентаризації майна об’єкта
приватизації;
– розробка плану приватизації об’єкта та подання його на
затвердження в орган приватизації;
– оцінка вартості і визначення початкової ціни об’єкта,
що приватизується, розміру статутного фонду господарсь-
кого товариства;
– визначення форми платежів та квоти обов’язкового за-
стосування приватизаційних майнових сертифікатів та ін.
Зміст плану приватизації та правовий режим його затвер-
дження врегульовано статтею 14 Закону та Положенням про план
приватизації, затвердженим наказом голови Правління Фонду
державного майна України від 10 листопада 1992 р. (Дер-
жавний інформаційний бюлетень про приватизацію.-1993.-
№1.-с.31-39).
План приватизації повинен передбачати:
– строки і організаційні форми приватизації;
– початкову ціну об’єкта приватизації (розмір статутного
фонду господарського товариства);
– врахування кредиторської і дебіторської заборгованості;
– рекомендовані форми платежу, квоти обов’язкового за-
стосування приватизаційних майнових сертифікатів.
Якщо трудовий колектив підприємства, майно якого при-
ватизується, не погоджується з проектом плану приватизації,
розробленим комісією, він може підготувати альтернатив-
ний варіант плану.
Проект плану, розроблений комісією, та альтернативний
проект плану трудового колективу подаються на розгляд
органів приватизації, які протягом 10 днів зобов’язані роз-
глянути подані проекти, затвердити план приватизації і до-
вести його до заінтересованих осіб. Рішення про затверд-
ження плану може бути оскаржене у 10-денний строк в Фонд
державного майна України, Верховну Раду Республіки Крим
та місцеві Ради народних депутатів.
5. Способи приватизації
Спосіб приватизації – це встановлені законом для кожної
кваліфікаційної групи об’єктів приватизації юридична підста-
ва і договірна угода щодо відчуження майна державного
підприємства суб’єктом приватизації – продавцем (держав-
ним органом приватизації) суб’єктові приватизації – по-
купцеві (недержавній юридичній або фізичній особі).
Відповідно до статті 15 Закону приватизація майна державних
підприємств може здійснюватися шляхом:
– продажу об’єктів приватизації та незавершеного будів-
ництва на аукціоні, за конкурсом, у тому числі з виключним
застосуванням майнових сертифікатів, вільно конвертова-
ної валюти. Цей спосіб приватизації здійснюється у поряд-
!!207
ку, встановленому розділом ІV Закону України . Згідно із за-
значеним законом продаж об’єктів на аукціоні полягає у
прямій передачі права власності покупцю, який запропону-
вав у ході торгів найвищу ціну, а продаж об’єктів за конкур-
сом – у передачі права власності покупцю, який запропо-
нував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта або за
рівних умов – найвищу ціну;
– продажу часток (акцій, паїв) у майні підприємств на
аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі та іншими спосо-
бами, що передбачають конкуренцію покупців. За загаль-
ним правилом продаж часток (акцій, паїв), що належать
державі в майні господарських товариств, здійснюється шля-
хом перетворення державних підприємств на акціонерні то-
вариства. Цей процес здійснюється відповідно до Указу
Президента України від 15 червня 1993 р. №210 (Урядовий кур’єр–1993.-17 чер-
вня) та Положення про порядок корпоратизації підприємств
України від 5 липня 1993р.(ГолосУкраїни.-1993-14 лип-
ня);
– викупу майна державного підприємства згідно з альтер-
нативним планом приватизації;
– викупу об’єктів малої приватизації товариствами по-
купців, створеними працівниками цих об’єктів. Детально
такий спосіб приватизації врегульований розділом ІІІ Зако-
ну України .
Загалом порядок застосування певних способів привати-
зації крім зазначених актів, регулюється Положенням про
застосування способів приватизації майна державних
підприємств, затвердженим наказом голови Правління Фонду
державного майна України від 4 лютого 1993 р. (Державний
інформаційний бюлетень про приватизацію.-1993.-№6.-
с.11).
Розділ XV
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
БІРЖОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1. Поняття та юридичні ознаки біржі
Слово біржа означає: 1) сукупність осіб, що постійно в
певному місці здійснюють торгові операції; 2) місце їх зібран-
ня; 3) сукупність угод, які укладаються у цьому місці.
Ці три значення поняття біржа узагальнені в законодавчо-
му його визначенні, що міститься в Законі України від 10
грудня 1991 р. (Відомості Верховної
Ради України.-1992-№10-Ст 139). Цей закон визначає
умови створення та діяльності товарних бірж на території
України.
Згідно з частиною 1 статті 1 Закону
товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізич-
них осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність,
і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, ви-
явлення товарних цін, попиту і пропозицій товарів, вивчен-
ня. упорядкування і полегшення товарообороту і пов’яза-
них з ним торговельних операцій. З цього визначення мож-
на зробити висновок: біржа е господарською організацією,
яка виконує певні, а саме ринкові регулятивні (організаційні
та економічні), функції в економіці завдяки виявленню кур-
су товарних цін, попиту і пропозиції. Основна її мета –
сприяти зведенню в одному місці (на біржі) попиту і пропо-
зиції на певні товари, обслуговування їх обігу. Це характе-
ризує біржу як економічну категорію.
Такі ж функції виконують ярмарки. Проте від ярмарку біржа
відрізняється тим, що вона:
– є постійним місцем (щоденним) взаємодії попиту і про-
позиції, тоді як ярмарок лише періодично виконує цю функ-
цію.
– мас постійний (зафіксований) контингент клієнтів і
відвидувачів. Ярмарок, за загальним правилом, відкритий для
всіх;
– ярмарок є місцем товарообороту: це ринок, де безпосе-
редньо виставляються на продаж товари. Товарооборот, яко-
!!209
му покликана сприяти біржа, здійснюється поза нею; без-
посередньо біржа товарів не виставляє, вона оперує загалом
інформацією про них (про кількість, якість, ціни, угоди
купівлі-продажу).
Залежно від предмета діяльності розрізняються фондові і
товарні біржі.
Фондова біржа – це біржа, що оперує цінними паперами,
тобто грошовими документами, що засвідчують право воло-
діння або відносини позики, визначають взаємовідносини
між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбача-
ють, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або
процентів, а також можливість передачі грошових та інших
прав, що випливають з цих документів, іншим особам.(*1)
Об’єктами операцій фондової біржі є акції; облігації рес-
публіки, місцевих позик і підприємств; казначейські зобов’-
язання республіки; ощадні сертифікати; векселі.
До цього переліку додані приватизаційні цінні папери, які
засвідчують право власника на безоплатне одержання у про-
цесі приватизації часток майна державних підприємств, дер-
жавного житлового фонду, земельного фонду (приватизаційні
майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони).
Поняття правове становище і діяльність фондової біржі ре-
гулюються розділом ІІ Закону України . Фондова біржа – це органі-
заційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому
здійснюється торгівля цінними паперами.
З точки зору правового становища фондова біржа являє
собою підприємство у формі акціонерного товариства, яке
зосереджує в собі попит і пропозицію цінних паперів, сприяє
формуванню їх біржового курсу.
Товарні біржі можуть бути класифіковані на види залежно
від ряду підстав.
Так, залежно від характеру асортименту товарів товарні
біржі поділяються на: вузькоспеціалізовані (предметом
торгівлі є один вид товарів); спеціалізовані (предметом біржо-
(**1) Ст. 1 Закону України від 18 червня і991 р. // Відомості Верховної Ради України.-1991.- №38.-
Ст. 508.
!!210
вої торгівлі є, як правило, однотипні групи товарів); універ-
сальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різнома-
нітних товарів).
Залежно від характеру біржових угод виділяють: біржі ре-
ального товару, на яких предметом купівлі-продажу є ре-
альний товар (як вироблений, так і намічений для виготов-
лення); ф’ючерсні, на яких здійснюється торгівля не реаль-
ними товарами, а контрактами на них; опціонні, предметом
торгів на яких с тільки права на купівлю або продаж реаль-
них товарів або контрактів на них у наступному періоді;
комплексні, на яких укладаються угоди щодо реального то-
вару, ф’ючерсні та опціонні угоди.
Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в тор-
гах) товарні біржі поділяються на відкриті (публічні), на яких,
крім членів біржі, в біржових операціях можуть брати участь
і відвідувачі торгів (постійні і разові), та закриті, на яких
право участі в біржових торгах і укладання біржових угод
мають лише члени даної товарної біржі.
2. Функції, права та обов’язки біржі
Функції (основні напрями діяльності) біржі випливають,
насамперед, з поняття цієї спеціальної господарської орга-
нізації. а саме:
– товарна біржа виконує функцію товаророзподильчого
каналу або механізму, завдяки якому товар розподіляється
між споживачами за реальною ціною;
– товарна біржа с свого роду господарюючим суб’єктом,
який організовує ринок. Тому її ще називають організова-
ним ринком. Вона створює необхідні умови учасникам біржо-
вих торгів у їх проведенні. На біржі здійснюються купівля-
продаж і обмін товарної маси, що характеризується взаємо-
замінюваністю і не потребує додаткового узгодження техніч-
них характеристик. Продукція, що надходить на біржу, має
відповідати стандартам;
– товарна біржа – це місце, де узгоджуються попит і про-
позиція на певний біржовий товар;
– товарна біржа є регулятором цін. Завдяки коливанню
біржового попиту і біржової пропозиції тут не може бути
державного регулювання цін;
!!211
– товарна біржа стабілізує ціни на біржовий товар. Функ-
ція стабілізації цін здійснюється через механізм біржової
спекуляції або гри на підвищення і зниження цін;
– біржа є місцем так званого
цін. Біржове котирування – це реєстрація біржовими орга-
нами курсів цін, що виникають стихійно, на окремі біржові
товари (цінні папери) з урахуванням укладених біржових угод;
– біржа здійснює збирання і обробку ринкової інформації,
тобто є інформаційним центром ринку щодо виробництва
біржового товару, динаміки попиту на товари, цін на біржо-
вих та інших ринках тощо. Біржа забезпечує інформаційне
обслуговування своїх клієнтів, у тому числі шляхом видання
біржового бюлетеня – періодичного органу, в якому публі-
куються курси цін на товари (цінні папери);
– товарна біржа розробляє товарні стандарти, встановлює
сорти товарів, реєструє марки фірм, допущених до біржової
торгівлі;
– товарні біржі виконують арбітражні функції, тобто роз-
глядають спори між членами біржі, а також між членами
біржі та їх контрагентами. Рішення арбітражних комісій бірж
є обов’язковими і мають силу виконавчого документа.
Відповідно до викладених функцій товарні біржі діють за
певними принципами, користуються правами та несуть вста-
новлені законом обов’язки.
Принципами діяльності бірж є: рівноправність учасників
біржових торгів; застосування вільних (ринкових) цін; пуб-
лічне проведення біржових торгів.
Товарна біржа має право:
– встановлювати відповідно до чинного законодавства
власні правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які
є обов’язковими для всіх учасників торгів;
– створювати підрозділи біржі та затверджувати положен-
ня про них:
– розробляти з урахуванням державних стандартів власні
стандарти і типові контракти;
– зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни
біржових угод протягом дня відхиляються більше, ніж на
визначений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;
– встановлювати вступні та періодичні внески для членів
біржі, плату за послуги, що надаються біржею;
!!212
– встановлювати інші грошові збори;
– встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі
плату за реєстрацію угод біржі та біржових правил;
– засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у
торговельних угодах; ,
– укладати міжбіржові угоди з Іншими біржами, мати своїх
представників на них, у тому числі на біржах, розташованих
за кордоном України;
– вносити вдержанні органи пропозиції з питань, що сто-
суються біржової діяльностіІ:
– видавати біржові бюлетені, довідники та інші інфор-
маційні та рекламні видання;
– здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.
Стаття 4 Закону визначає обов’язки
цієї організації. Товарна біржа, зокрема, забезпечує створен-
ня необхідних умов для біржової торгівлі, регулювання біржо-
вих операцій, регулювання цін на підставі співвідношення
попиту та пропозиції на товари, що обертаються на біржі.
Біржа зобов’язана надавати організаційні та інші послуги
членам і відвідувачам біржі, здійснювати збір, обробку і по-
ширення інформації, пов’язаної з кон’юнктурою ринку.
3. Види біржових угод
Залежно від місця укладання закон розрізняє біржові і
позабіржові угоди, що мають проте, однакову юридичну
природу.
Біржовими угодами є дії громадян і організацій щодо вста-
новлення, зміни або припинення цивільних прав або обо-
в’язків, які вчинені на біржі в результаті біржових торгів.
Укладаються ці угоди через посередників – брокерські кон-
тори і брокерів, а не самими продавцями і покупцями ре-
ального товару. Виконуються біржові угоди поза біржею (то-
вару як такого на біржі немає). Біржова угода має юридичні
ознаки звичайної угоди щодо змісту, структури тексту, фор-
ми тощо.
На біржові і позабіржові угоди поширюються одні й ті ж
правові норми про угоди. Йдеться, по-перше, про норми
розділу 1 глави 3 Цивільного кодексу УРСР (ст. 41-61), по-
друге, про відповідні статті розділу ІІ та статтею 17
Закону .
Детально біржові угоди регулюються Правилами біржової
торгівлі, затвердженими біржовими комітетами, а зміст цих
угод визначається Типовими контрактами, які також за-
тверджують біржові комітети.
Щоб відрізнити біржові угоди від звичайних, небіржових,
законодавець, по-перше, визначас, шо діяльність щодо їх
укладення називається біржовими операціями; по-друге, вста-
новлює особливі умови, яким мас відповідати біржова угода.
Предметом біржової угоди с так званий .
Згідно з пунктом а) статті 15 Закону
біржова угода може бути укладена на купівлю-продаж, по-
ставку та обмін товарів, які допущені для обігу на товарній
біржі. Вимоги до біржового товару регулюються правилами
біржової торгівлі окремих бірж.
Як правило, біржі здійснюють обмін (товарообіг) товарів,
що характеризуються якісною однорідністю (речі, визначені
родовими ознаками, взасмозамінюваний товар). Обов’язко-
вою вимогою є те, шо біржовий товар не повинен вимагати
додаткового узгодження його характеристик. Товар, який
подається біржі, має відповідати встановленим стандартам.
Якщо він частково втратив споживчі якості, відповідні дані
мають бути відомі всім учасникам біржового торгу.
Різниця між біржовими і небіржовими угодами полягає
також у тому, що суб’єктами (учасниками) біржових угод
можуть бути лише члени біржі.
Біржові угоди за різними критеріями поділяються на види.
Найбільш загальним критерієм поділу є час виконання уго-
ди. Згідно з цим критерієм є угоди:
– з негайним виконанням ( або
). Така назва угод обумовлена тим, що прид-
бання або відчуження товару передбачають у цьому разі саме
виконання угоди. За такою угодою товар має зна-
ходитися на одному з вказаних біржею складів і передавати-
ся покупцеві негайно. Конкретний термін визначається
Правилами біржової торгівлі;
!!214
– термінові угоди (угоди на строк). Згідно з такими угода-
ми організація-продавець передає у певний, визначений сто-
ронами, строк у власність (повне господарське відання)
організації-покупця товар, а покупець зобов’язується прий-
няти і оплатити товар на умовах (щодо строку платежу, ціни),
встановлених договором. По суті, це договори поставки
біржового товару, строки виконання яких визначаються на-
перед, на майбутнє. Оскільки йдеться про поставки в май-
бутньому, така біржова угода називається угодою на строк
або форвард. Строк зазначається у договорі (біржовому кон-
тракті). Найбільша тривалість цього строку теж регулюється
біржею в Правилах біржової торгівлі. До угод на строк відно-
сяться також біржові угоди з товаром, який знаходиться в
дорозі, а також з товаром з наступним надходженням. Ха-
рактерною особливістю угоди на строк є те, що договори
такого роду можна багаторазово перепродувати на біржі аж
до моменту остаточної поставки товару (ф’ючерси).
З огляду на юридичний спосіб забезпечення виконання
вирізняються біржові угоди із заставою. Особливістю цього
виду угод є те, що, крім основних предметів угод, до Їх змісту
входить і зміст іншого договору – договору застави. Він
полягає в тому, що в момент укладання основного договору
один контрагент виплачує другому суму, визначену догово-
ром як застава. Отже, щодо цієї угоди, крім основного, діє і
договір застави.
Залежно від особи заставодавця цей вид біржової угоди
має два підвиди: угода з заставою на купівлю (заставодавцем
є покупець) і угода з заставою на продаж (заставодавцем є
продавець).
У разі невиконання боржником забезпеченого заставою зо-
бов’язання задоволення майнових вимог кредитора прово-
диться за рахунок заставленої суми. У разі спору це відбу-
вається за рішенням біржового арбітражу.
Одним з видів біржових угод є ф’ючерсні угоди,
предметом яких є стандартні біржові контракти на стандар-
тизований товар з визначеним наперед строком виконання,
але за ціною, встановленою на день укладання контракту.
Особливості ф’ючерсної угоди полягають у тому, що:
– предметом ф’ючерсної угоди є купівля-продаж біржо-
вого контракту на певний товар, а не реального товару;
!!215
– предмет контракту і сам контракт мають бути стандарт-
ними (в тому числі щодо кількості і якості товару, способу
встановлення ціни тощо), оскільки це необхідно для підтрим-
ки біржового обігу ф’ючерсів;
– біржовий контракт (предмет ф’ючерса) укладається на
такій умові, що він має вказане біржею стандартне місце
поставки, але може вільно продаватись і купуватись на біржі
протягом усього строку своєї дії (до визначеного біржею
);
– особливістю прав продавця ф’ючерса є можливість зво-
ротного його викупу за біржовим курсом (ціною ф’ючерс-
ного ринку) у будь-який момент до закінчення ліквідацій-
ного строку. З свого боку, покупець має право вільного про-
дажу ф’ючерса по тому ж курсу і до того ж строку.
Таким чином, ф’ючерс, маючи стандартне місце постав-
ки, є предметом біржової купівпі-продажу протягом терміну
його дії. Обіг ф’ючерсів забезпечують біржові спекулянти
ф’ючерсами. Як учасники біржових торгів, вони привлас-
нюють різницю між ціною кожного ф’ючерса (ціною ф’ю-
черсного ринку) і реальною ціною на товар на момент ви-
конання ф’ючерса.
Комерційна ідея ф’ючерса полягає у страхуванні як про-
давця, так і покупця від несприятливого коливання цін на
даний товар.
Продавець реального товару має змогу залежно від курсу
цін реального і ф’ючерсного ринків викупити контракт і про-
дати товар за ціною, більш вигідною, ніж ціна контракту.
Покупець, якщо він не заінтересований у ціні контракту
на день його виконання, може продати його на біржі.
Купівля-продаж ф’ючерсів з метою страхування від неспри-
ятливого коливання цін на біржовий товар протягом строку
їх дії називається хеджуванням.
4. Правила біржової торгівлі
Правовий режим і функції Правил біржової торгівлі регу-
лює стаття 17 Закону . Ця стаття визна-
чає обов’язковий зміст Правил, коло питань діяльності біржі,
на які вони поширюються, основні заборони, що мають дія-
ти на товарній біржі. Правила регулюють:
!!216
– порядок здійснення біржових операцій;
-порядок ведення біржової торгівлі;
– процедуру біржового арбітражу з цих питань.
Правила біржової торгівлі визначають:
– строк та місце проведення біржових операцій;
– склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що
ставляться до них;
– порядок здійснення та реєстрації біржових операцій;
– порядок надання та розмір плати за користування по-
слугами біржі;
– відповідальність учасників та працівників біржі за не-
виконання або неналежне виконання правил біржової
торгівлі;
– інші положення, встановлені органами управління біржі.
Правила біржової торгівлі затверджуються загальними збо-
рами членів біржі або уповноваженим ним органом.
Закон передбачає, шо на кожній то-
варній біржі мають діяти загальні заборони, а саме:
– забороняється купівля і продаж товарів і контрактів з
метою впливу на динаміку цін (тобто навмисна їх скупка)
як однією особою безпосередньо, так і через підставних осіб;
– забороняються будь-які погоджені дії учасників біржової
торгівлі з метою зміни чи фіксації поточних біржових цін;
– забороняється поширення неправдивих відомостей, що
можуть призвести до штучної зміни кон’юнктури.
Не підлягає розголошенню зміст біржової угоди (за винят-
ком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку ви-
конання). Цю інформацію може бути надано тільки на пись-
мову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки,
внутрішніх справ, арбітражному суду та аудиторським органі-
заціям у випадках, передбачених законодавством України.
Правила біржової торгівлі регулюють процедуру проведення
біржових торгів, яка має приблизно такий вигляд.
1. Юридична особа, що бажає купити або продати біржо-
вий товар, подає брокеру заявку встановленої форми з пов-
ною інформацією щодо предмета угоди в строк, встановле-
ний Правилами (як правило, не пізніше, ніж за три доби до
проведення торгів). Заявки реєструються і вводяться до бан-
ку даних (інформаційної системи) біржі, де вони знаходяться
протягом певної кількості торгів, встановленої Правилами.
!!217
Разом з тим, наявні товари, що вимагають негайної реалі-
зації (протягом одного біржового дня), виставляються на біржі
шляхом безпосередньої подачі заявки біржовому брокеру у
встановлений час. Якщо такі товари не продані протягом
дня, вони або знімаються з торгів, або за згодою брокера-
продавця вводяться до банку даних.
2. У визначений час (за день до початку торгів) брокери
мають одержати інформаційні листи, в яких зазначається
перелік виставлених на торги товарів на даний біржовий день,
їх кількість, ціна.
Перед початком торгів проводиться реєстрація брокерів,
що прибули на торги. Після цього вони допускаються в тор-
говельний зал біржі.
3. Початок торгам дає встановлений сигнал. Після цього
виставлені на торги товари оголошуються на інформаційно-
му табло (на деяких біржах голосом). У момент оголошення
брокер-продавець і брокер-покупець голосом і спеціальни-
ми професійними жестами домовляються щодо укладення
майбутньої угоди.
Закінчуються біржові торги згідно з встановленим сигна-
лом, після чого укладати біржові угоди не можна.
Біржова угода вважається укладеною з моменту її реєст-
рації на біржі. Оформлення і реєстрацію біржових угод усіх
видів здійснює реєстраційне бюро (палата) біржі у встанов-
лений Правилами час. Угоди, зареєстровані на біржі, не
підлягають нотаріальному засвідченню.
За порушення Правил біржової торгівлі встановлюють-
ся (в самих же Правилах) санкції, які застосовуються
біржею. Як правило, це штрафи у визначених розмірах,
хоча може застосовуватися і така санкція, як позбавлен-
ня брокера права протягом певного часу брати участь у
торгах. Рішення про застосування санкцій за порушення
Правил біржової торгівлі приймається від імені біржово-
го комітету його відповідальним представником (наприк-
лад, генеральним директором біржі) у формі розпоряд-
ження.
Регулюючи особливості розгляду спорів по біржових уго-
дах, правила біржового арбітражу визначають склад біржо-
вого арбітражу, процедуру розгляду та вирішення спорів,
оголошення рішення, його виконання та перегляд.
!!218
5. Правовий статус фондової біржі
Фондова біржа являє собою організаційно оформлений,
постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля
цінними паперами, що можуть вільно продаватися і купува-
тися. Саме фондова біржа зосереджує попит і пропозицію
цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та
виконує інші функції, пов’язані з обігом цінних паперів.
Правову основу діяльності фондової біржі становить За-
кон України від 18 червня 1991 р. , інші акти законодавства України, статут та пра-
вила фондової біржі.
Фондова біржа створюється у формі акціонерного товари-
ства (закритого або відкритого) не менше як 20 засновника-
ми – торговцями цінними паперами (банками, акціонерни-
ми товариствами, статутний фонд яких сформовано за раху-
нок виключно іменних акцій, та іншими товариствами, для
яких операції з цінними паперами становлять виключний вид
їх діяльності). Засновники повинні мати дозвіл на здійснення
комерційної і комісійної діяльності з цінними паперами.
Фондова біржа набуває прав юридичної особи з моменту ЇЇ
реєстрації Кабінетом міністрів України.
Статут та правила фондової біржі затверджуються її ви-
щим органом – зборами акціонерів.
У статуті фондової біржі визначається: а) найменування І
місцезнаходження фондової біржі;
б) найменування і місцезнаходження засновників;
в) розмір статутного фонду;
г) умови і порядок прийняття в члени і виключення з членів
фондової біржі;
д) права і обов’язки членів фондової біржі;
е) організаційна структура фондової біржі;
є) компетенція і порядок створення керівних органів фон-
дової біржі;
ж) порядок і умови відвідування фондової біржі;
з) порядок і умови застосування санкцій, встановлених
фондовою біржею;
и) порядок припинення діяльності фондової біржі.
У статуті можуть передбачатися інші положення, що сто-
суються створення і діяльності фондової біржі.
!!219
Правила фондової біржі є локальним нормативним актом,
що регламентує діяльність фондової біржі, пов’язану з тор-
гівлею цінними паперами. В зв’язку з цим правила повинні
передбачати:
а) види угод, що укладаються на фондовій біржі;
6) порядок торгівлі на фондовій біржі;
в) умови допуску цінних паперів на фондову біржу:
г) умови і порядок передплати на цінні папери, що коти-
руються на фондовій біржі;
д) порядок формування цін біржового курсу та Їх публі-
кації:
е) обов’язки членів біржі щодо ведення обліку та інфор-
мації, внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі,
порядок їх діяльності:
є) систему інформаційного забезпечення фондової біржі;
ж) види послуг, що надаються фондовою біржею і розмір
плати за них;
з) правила ведення розрахунків на фондовій біржі;
и) інші положення, що стосуються діяльності фондової
біржі.
Законодавство передбачає особливі умови припинення
діяльності фондової біржі, її діяльність припиняється у тому
разі, коли число членів біржі стало менше 10. Якщо у фон-
довій біржі залишилося 10 членів, Її діяльність припиняєть-
ся у випадку неприйняття нових членів протягом шести
місяців.
Оскільки фондова біржа є акціонерним товариством, її
діяльність припиняється відповідно до законодавства України
про господарські товариства.
Розділ XVІ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН ТА
ЦІНОУТВОРЕННЯ
1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення
Основу ціни як економічної категорії становить вартість
товару, величина якої визначається суспільне необхідними
затратами праці. Як зазначав відомий український економіст
М.І.Туган-Бариновський, . (*1) З іншого боку, ціна є вираженням узгодженого
продавцем і покупцем грошового або іншого майнового ек-
віваленту, який покупець згоден заплатити за переданий йому
товар (роботи, послуги).
Суб’ктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціно-
утворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися
вимоги об’єктивних економічних законів (в першу чергу за-
кону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те,
що ціни лише фіксували рівень витрат того або іншого ви-
робництва, що склався. В багатьох випадках цей рівень був
досить далеким від суспільне необхідних витрат. Відірвані
від об’єктивної вартісної бази, ціни, таким чином, переста-
ли відповідати суспільне необхідним витратам праці і по
суті перетворилися в планово-обліковий вимірювач. Цілком
зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в
умовах реформування економіки, фундаментальним момен-
том якого в сфері ціноутворення є найбільш повне відобра-
ження в нових цінах суспільна необхідних витрат праці.
За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй
функції в період побудови ринкових відносин, а саме:
а) функцію обліку і виміру витрат суспільної праці. Викону-
ючи цю функцію, ціна виступає одним з найважливіших
показників народногосподарського виробництва, є орієнти-
ром для прийняття господарських рішень;
(**1) М.ї. Туган-Бариновський. Політична економія. Курс популярний.
К.-. Наукова думка, 1994, с. 110.
!!221
6) функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме
через ціну здійснюється зв’язок між виробництвом і спожи-
ванням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного
розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівно-
вага на ринку підтримується за допомогою цін, що відпові-
дають суспільне необхідним затратам:
в) стимулюючу функцію. В народному господарстві ціни
можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробницт-
ва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни,
які не забезпечують нормальної рентабельності або завда-
ють збитків, не заінтересовують підприємства у нарощенні
обсягів виробництва. З іншого боку, завищені ціни, які доз-
воляють отримати надмірний прибуток, створюють для
підприємства незаслужені економічні привілеї і в той же час
можуть викликати таке розширення виробництва, яке не
відповідає суспільним потребам;
г) розподілювальну функцію, пов’язану з можливістю відхи-
лення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на
певну продукцію (товар) дає можливість державі перерозпо-
діляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари
(послуги).(*1)
РИНКОВІ перетворення в економіці спрямовані на карди-
нальну перебудову не лише існуючої системи цін і методо-
логії їх встановлення, але й організації самого процесу ціно-
утворення. Підвищення відповідальності господарюючих
суб’єктів за результати своєї господарської діяльності, з од-
ного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів
ціноутворення та контролю за цінами, – з другого, визна-
чили лінію на демократизацію політики ціноутворення.
Політика ціноутворення є складовою частиною загальної
економічної і соціальної політики України і спрямована на
забезпечення:
– рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм
власності, економічної самостійності підприємств, організацій
І адміністративно-територіальних регіонів держави;
(**1) Див.: Политическая экономия: Учебник для вузов // Медведев
В.А., Абалкин Л.Й., Ожерельев О.И. и др. – М.: Политиздат,
1990, с. 556-557.
!!222
– збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і по-
слуг;
– протидії монопольним тенденціям виготовлювачів про-
дукції, товарів і послуг:
– об’єктивних співвідношень у цінах на промислову і
сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквіва-
лентність обміну;
– розширення сфери застосування вільних цін;
– підвищення якості продукції;
– соціальних гарантій в першу чергу для низькооплачува-
них і малозабезпечених громадян, включаючи систему ком-
пенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін і тарифів;
– створення необхідних економічних гарантій для вироб-
ників;
– орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового
ринку.
Відповідно до статті 7 Закону (*1) політика ціноутворення на
території України належить до її компетенції і визначається
її законодавством. Головну роль в цьому законодавстві
відіграє Закон України віл 3 грудня 1990 р. (*2) який визначає основні принципи встановлен-
ня і застосування цін і тарифів та організацію контролю за
їх дотриманням на території України. Закон поширюється
на всі підприємства й організації незалежно від форм влас-
ності, підпорядкованості і методів організації праці та ви-
робництва.
2. Вцди цін та порядок їх встановлення
В залежності від способу встановлення, суб’єктів ціноутво-
рення, сфери застосування тощо та відповідно до чинного за-
конодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів.
За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:
– вільні ціни і тарифи, що в свою чергу поділяються на
договірнім ціни, що встановлюються самостійно підприєм-
(**1) Відомості Верховної Ради УРСР-І990.-№34-Ст.499.
(**2) Відомості Верховної Ради УРСР-Ї990-№52. – Ст.650.
!!223
ствами і організаціями.(*1) Вільні ціни і тарифи встановлю-
ються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком
тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і та-
рифів;
– державні фіксовані та регульовані ціни І тарифи. Дер-
жавне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом вста-
новлення: а) державних фіксованих цін (тарифів); 6) гра;.
ничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від
державних фіксованих цін і тарифів. Державні фіксовані та
регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які
справляють визначальний вплив на загальний рівень і дина-.
міку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соці-
альне значення, а також на продукцію, товари і послуги,
виробництво яких зосереджено на підприємствах, що зай-
мають монопольне становище на ринку.
Постановою Кабінету міністрів України від 21 жовтня
1994 р. № 733 намічено скоротити обсяги державного регулю-
вання цін І тарифів, обмеживши їх тільки природними та
окремими штучними монополіями.
Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються дер-
жавними органами України. Зазначеною вище постановою
Кабінет міністрів затвердив повноваження органів державної
виконавчої влади щодо встановлення цін і тарифів на окремі
види продукції, товарів і послуг (додаток № 3 до постанови).
До органів, що наділені повноваженнями щодо встановлення
цін і тарифів, крім Кабінету міністрів, відносяться Мінеконо-
міки,(*2) Мінтранс, Мінзв’язку, інші міністерства та відомства (*3) а
також Уряд Автономної Республіки Крим, обласні та міські
(міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.
(**1) Див., напр.; п. 1 ст.23 Закону .
(**2) Див., напр.; наказ Мінекономіки України від 05.04.95 р. №51 (зареєстровано Мінюстом України
14.04.95 р. № 110/646).
(**3) Див., напр.: наказ Мінвуглепрому України від 27.03.95 р. № 93
(зареєстровано Мінюстом України
30.03.95 р. № 91/627).
!!224
Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву со-
бівартість продукції і забезпечити мінімальний рівень рен-
табельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо це^
рівень рентабельності не забезпечується державними ціна-
ми, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови
що продукція підприємства є суспільне необхідною. (*1)
Крім розглянутих вище Урядом України можуть вводи-
тись інші методи державного регулювання цін. Наприклад
з метою протидії монопольним тенденціям товаровиробників
спільним наказом Міністерства економіки та Антимонополь-
ного комітету України від 2 червня 1995 р. № 84, 20/01 зат-
верджено Перелік продукції монопольних утворень, ціни ні-
яку підлягають державному регулюванню. (*2) З цією ж метою
свого часу було запроваджено декларування підприємства-
ми-виготівниками зміни цін і тарифів на продукцію, товари
та послуги органам державної виконавчої влади, а Міністер-
ством економіки України наказом від 27.10.94 р. № 153 зат-
верджено Перелік продукції, товарів і послуг, за якими
підприємства-виготівники здійснюють таке декларування.
Певні особливості має ціноутворення при здійсненні екс-
портних та імпортних операцій. Відповідно до п. 1 ст.23 За-
кону та ст. 11 Закону України
у розрахунках Із зарубіжними
партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторго-
вельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світо-
вого ринку.
Важливе значення для впорядкування ціноутворення при
здійсненні експортно-імпортних операцій суб’єктами зов-
нішньоекономічної діяльності України має Указ Президен-
та України від 18 листопада 1994 р. (*3) та за-
тверджене ним Положення про індикативні ціни.
Під індикативними розуміються ціни на товари, які відпо-
відають цінам, що склалися чи складаються на відповідний
(**1) Див.; п.2 ст.23 Закону .
(**2) Урядовий кур’єр, 1995, 8 серпня.
(**3) Урядовий кур’єр, 1994, 24 листопада.
!!223
товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення
експортної (імпортної) операції з урахуванням умов постав-
ки та умов здійснення розрахунків, визначених відповідно
до законодавства України.
Індикативні ціни розробляє Міністерство зовнішніх еконо-
мічних зв’язків і торгівлі з урахуванням чинних в Україні стан-
дартів якості товарів, умов поставки і розрахунків, стану кон’-
юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, контрактної прак-
тики щодо відповідного товару, цінової та іншої інформації.
Індикативні ціни на товари переглядаються один раз на
місяць, а їх переліки, затверджувані Міністерством зовнішніх
економічних зв’язків і торгівлі, підлягають опублікуванню у
газеті не пізніше 5-го числа кожного міся-
ця і набирають чинності з дня публікації.
Значення індикативних цін для ціноутворення при
здійсненні експортно-імпортних операцій полягає в тому, що:
– по-перше, на товари, щодо яких в установленому поряд-
ку запроваджено індикативні ціни, фіксовані або граничні
рівні контрактних (зовнішньоторговельних) цін не встанов-
люються;
– по-друге, вони відіграють роль орієнтиру, як це випли-
ває із змін до Положення про індикативні ціни, внесених
Указом Президента України від 25 вересня 1995 р.,(*1) допус-
кається відхилення контрактних (зовнішньоторговельних) цін
(у бік зниження для експортних операцій та підвищення для
імпортних операцій) від індикативних цін на відповідні то-
вари. Дотримання їх не є обов’язковим.
В залежності від того, ким і кому реалізуються продукція і
товари, всі ціни (і вільні, і державні фіксовані та регульо-
вані) поділяються на оптові та роздрібні.
Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахунках
між підприємствами і організаціями – товаровиробниками
і споживачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова ціна
в таких випадках включає в себе собівартість, прибуток (нор-
матив прибутку) і податок на добавлену вартість. (*2) Якщо про-
(**1) Урядовий кур ‘єр, 1995, 30 вересня.
(**2) Див.: п.1 ст.7 Декрету Кабінету міністрів України від 26 грудня
1992 р. .
!!226
дукцію (товар) віднесено у встановленому законодавством
порядку до підакцизних, до ціни цієї продукції (товарів)
включається акцизний збір – непрямий податок на високо-
рентабельні та монопольні товари.’ В такому разі податок
на добавлену вартість обчислюється з урахуванням суми ак-
цизного збору.
У випадках реалізації продукції (товарів) через посеред-
ників за вільними цінами до ціни включаються також по-
стачальницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір
яких може обмежуватися державою. (*2)
Роздрібні ціни на товари формуються виходячи з оптової
ціни шляхом включення до неї торговельної надбавки (на-
цінки). Ці ціни, застосовуються у відносинах між підприєм-
ствами торгівлі та населенням, що споживає товари.
При розрахунках за продану сільськогосподарськими то-
варовиробниками сільськогосподарську продукцію застосо-
вують закупівельні ціни.
3. Правове регулювання контролю за додержанням
дисципліни цін та відповідальність за її порушення
Контроль за додержанням державної дисципліни цін є
одним з видів державного контролю за діяльністю господа-
рюючих суб’єктів. Державний контроль за цінами здійснюєть-
ся, головним чином, при встановленні і застосуванні дер-
жавних фіксованих та регульованих цін і тарифів. Стосовно
сфери дій вільних цін контролюється правомірність їх за-
стосування (зокрема, шляхом декларуваня та додержання
вимог антимонопольного законодавства).
Контроль за додержанням державної дисципліни цін
здійнюється спеціальними органами – державними інспек-
ціями з контролю за цінами, систему яких очолює Держав-
на інспекція з контролю за цінами Міністерства економіки
України. В умовах переходу економіки на ринкові принци-
(**1) Дпив. ст. 1 Декрету Кабінету міністрів України від 26 грудня 1992
р.
.
(**2) Див., напр.: Указ Президента України від 3 листопада 1993 р. №
508 .
!!227
пи органи державного контролю за цінами перебудовують
свою роботу в напрямку здійснення перевірок основних за-
сад формування собівартості продукції (робіт, послуг) у струк-
турі цін, а також вимог антимонопольного законодавства.
Закон не регулює детально
правовий статус державних органів по контролю за цінами,
права та обов’язки ‘їх посадових осіб. Він лише містить нор-
му, відповідно до якої державні органи, що здійснюють конт-
роль за цінами, та їх посадові особи мають права, викону-
ють обов’язки і несуть відповідальність, передбачену Зако-
ном України ,(*1)
крім повноважень, передбачених пунктами 6-9 статті 11 вка-
заного Закону. Виходячи з того, що завдання і функції дер-
жавних податкових інспекцій і державних інспекцій з конт-
ролю за цінами суттєво відрізняються, було б доцільним в
Законі більш повно і детально
визначити правовий статус державних органів з контролю
за цінами.
Відповідно до чинного законодавства державні інспекції з
контролю за цінами мають, зокрема, право:
– здійснювати на підприємствах, в установах і організа-
ціях, незалежно від форм власності, перевірки грошових до-
кументів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших
документів;
– одержувати від службових осіб у письмовій формі пояс-
нення, довідки, відомості з питань, що виникають під час
перевірок;
– обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні
приміщення підприємств, установ і організацій, незалежно
від форм власності та місця їх знаходження;
– вимагати від керівників та інших службових осіб
підприємств, установ, організацій усунення виявлених по-
рушень законодавства про ціни;
– зупиняти операції підприємств за розрахунковими, ва-
лютними, іншими рахунками в банках у разі відмови у про-
веденні документальної перевірки та в інших, передбачених
законом випадках;
________________________________________________________________________
___________________________________________1_
(**1) Голос України, 1994, 10 лютого.
!!228
– накладати адміністративні штрафи на керівників та інши’
службових осіб підприємств, установ, організацій за пору
шення державної дисципліни цін.
Закон зобов’язує господарюючих суб’єктів в установлено
му порядку подавати необхідну інформацію для здійсненн
контролю за правильністю встановлення і застосування ці?
Відповідальність господарюючих суб’єктів за порушення дер
жавної дисципліни цін встановлена Законами України (ст. 14) та (ст-23), а також іншими актами законодавства, що діют’
на території України.
Так, вся необгрунтована одержана підприємством, органі
зацією сума виручки в результаті порушення державної дис
ципліни цін підлягає вилученню в доход відповідного бюд
жету залежно від підпорядкованості підприємства, органі
заціЇ. Крім того, в позабюджетні фонди місцевих Рад народ
них депутатів стягується штраф у двократному розмірі необ-
грунтовано одержаної суми виручки. Вказані суми спису-
ються з рахунків підприємств і організацій в банківських
установах у безспірному порядку на підставі рішення дер-
жавної інспекції з контролю за цінами.
У разі незгоди підприємства, установи, організації з рішен-
ням державної інспекції з контролю за цінами воно може
бути оскаржено до арбітражного суду.
Певні санкції (як майнові, так і оперативно-господарські)
щодо підприємств і організацій, що порушили дисципліну
цін, мають право застосовувати самі господарюючі суб’єкти
Так, підприємства, організації та інші юридичні особи ма-
ють право оскаржити в арбітражному суді порушення цін з
боку державних органів, підприємств, організацій і вимага
ти відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації
їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законо-
давства про ціни.
Згідно з Положенням про поставки продукції виробниче
технічного призначення (п.24) та Положенням про постав-
ки товарів народного споживання (п. 19) покупець в одно-
сторонньому порядку має право відмовитися від виконання
договору (повністю або частково) при завищенні поставщи-
ком ціни на продукцію.
!!229
Розділ XVІІ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНО-
РОЗРАХУНКОВИХ ВІДНОСИН
1. Поняття та види кредиту. Кредитний договір
В юридичній літературі під кредитними правовідносина-
ми розуміють всі кредитні відносини, що виникають при
наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових
коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на
умовах повернення.
Закон України від 28 грудня 1994 р. дає загальне визначення поняття . За згаданим Законом – це господарча опе-
рація суб’єкта підприємницької діяльності, що передбачає
надання права на купівлю матеріальних цінностей і немате-
ріальних активів з відстроченням платежу, а також на позич-
ку грошових коштів з відстроченням Їх погашення. При цьо-
му в Законі зазначається, що кредитні операції здійснюються
у вигляді товарного, комерційного І фінансового кредитів.
Більш повне визначення міститься в Положенні , затвердженому постановою Правдіння Націо-
нального банку України від 28 вересня 1995 р. № 246. (*1) Цим
актом кредит визначається як позичковий капітал банку у
грошовій формі, що передаєгься у тимчасове користування
на умовах забезпеченності, повернення, строковості, плат-
ності та цільового характеру використання. Кредитна опе-
рація – це договір щодо надання кредиту, який супровод-
жується записами за банківськими рахунками, з відповід-
ним відображенням у балансах кредитора та позичальника.
Суб’єкти господарської діяльності можуть використовува-
ти такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинго-
вий, іпотечний, бланковий, консорціумний.
Банківський кредит надається суб’єктам кредитування УСІХ
форм власності у тимчасове користування на умовах, перед-
бачених кредитним договором.
(**1) Посредник, 1995,18 октября.
!!230
Кредити, які надаються банками поділяються – за стро-
ками користування на:
а) короткострокові-до 1 року і можуть надаватися банка
ми у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають
у звязку з витратами виробництва та обігу, не забезпечени)
надходженням коштів у відповідному періоді;
б) середньострокові – до 3 років; можуть надаватись на
оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капі
тальних вкладень;
в) Довгострокові – понад 3 роки; можуть надаватись для
формування основних фондів. Об’єктами кредитування мо-
жуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модерніза-
цію та розширення вже діючих основних фондів, на новє
будівництво, на приватизацію та інше;
– за забезпеченням на:
а) забезяечені заставою (майном, майновими правами
цінними паперами);
б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої
особи);
в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво стра-
ховоЇ організації);
г) незабезпечені (бланкові);
– за ступенем ризику на:
а) стандартні кредити;
б) кредити з підвищеним ризиком;
– за методами надання на:
а) кредити, що надаються у разовому порядку;
б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії.
Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредито-
ра надати кредит у майбутньому в розмірах, які не пере-
вищують заздалегідь обумовлені розміри за певний
відрізок часу без проведення додаткових спеціальних пе-
реговорів;
в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання,
за потребою, із стягненням комісії за зобов’язання);
– за строками погашення на:
а) кредити, що погашаються водночас;
б) кредити, що погашаються у розстрочку;
в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу креди-
тора або за заявою позичальника);
!!231
г) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (міся-
ця, кварталу).
Процес банківського кредитування здійснюється на прин-
ципах забезпеченості, повернення, строковості, платності та
цільової спрямованості.
Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку
права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від
неповернення боргу через неплатоспроможність позичаль-
ника.
Принципи повернення, строковості та платності означа-
ють, що кредит має бути поверненим позичальником банку
у визначений в кредитному договорі строк з відповідною
оплатою за його користування.
Цільовий характер використання передбачає вкладення
позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредит-
ним договором.
Наступною формою кредиту є комерційний кредит. Це то-
варна форма кредиту, яка визначає відносини з питань пе-
рерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну
угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. Учас-
ники кредитних відносин при комерційному кредиті регу-
люють свої відносини і можуть використовувати платіжні
засоби у вигляді векселів.
Погашення комерційного кредиту може здійснюватися
шляхом:
– оплати боржником за векселем;
– передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій
юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);
– переоформлення комерційного кредиту на банківський.
Лізинговий кредит – це відносини між юридичними осо-
бами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються
укладенням лізингової угоди.
Іпотечний кредит – це особливий вид відносин з приводу
надання кредитів під заставу нерухомого майна.
Консорціумний кредит – це форма кредиту’, що надається
банківським консорціумом такими способами:
а) шляхом акумулювання кредитних ресурсіву визначено-
му банку з подальшим наданням кредиту позичальникам;
б) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним
банком або групою банків;
!!232
викнявюм зміни гарантованих банками-учасниками квот
кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для
участі в консурціумній операції.
Головними ланками кредитної системи є банки та кре-
дитні установи, що мають ліцензію Національного банку
України, які одночасно виступають у ролі продавців і по-
купців наявних вільних коштів.
Згідно з Законом України (ч.5 ст.3) залучення і розміщення кредитів крім
банків іншими юридичними особами забороняється, за ви-
нятком випадків, визначених законодавчими актами Украї-
ни. Водночас слід мати на увазі, що відповідно до ст.8 за-
значеного закону до операцій Національного банку України
віднесено надання кредитів лише комерційним банкам, а
вже комерційні банки здійснюють безпосереднє кредитуван-
ня підприємств і організацій (ст.25 Закону ).
Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах
кредитних ресурсів, які вони утворюють в процесі своєї діяль-
ності. В разі необхідності вони можуть на договірних заса-
дах позичати ресурси один в одного або одержувати позич-
ки в Національному банку України (міжбанківські креди-
ти), залучати і розміщувати кошти у формі депозитів та
вкладів. Слід, однак, мати на увазі, що загальний розмір
отримання комерційними банками міжбанківських кредитів
обмежується двократним розміром власних коштів банку.
Банки здійснюють кредитування підприємств та органі-
зацій на договірних умовах шляхом укладення кредитних
договорів. Відповідно до Положення ці
договори укладаються в письмовій формі як шляхом скла-
дання одного документа, підписаного кредитором та пози-
чальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, те-
лефонограмами .
До умов кредитного договору можуть бути віднесені: об’-
єкти кредитування; розмір кредиту; умови видачі та пога-
шення позички; процентні ставки за користування креди-
том та порядок сплати процентів; умови здійснення банків-
ського контролю за використанням коштів; способи забез-
печення виконання зобов’язань за договором клієнтом; май-
нова відповідальність за порушення умов договору тощо.
!!233
Форма кредитного договору затверджена постановою Прав-
ління НБУ від 28 вересня 1995 р. як додаток до Положення
.
Суб’єкти підприємницької діяльності – резиденти Украї-
ни відповідно до ст.4 Закону мають право на отримання кредитів від інозем-
них суб’єктів господарської діяльності.
Кредити в Іноземній валюті юрдичні особи-резиденти Ук-
раїни можуть отримувати лише для здійснення діяльності,
передбаченої їх установчими документами, і тільки, для
цільового фінансування конкретного проекту.
Зазначені кредити рєзиденти України можуть отримувати
лише в безготівковій формі. Отримання і погашення кре-
дитних ресурсів має здійснюватися через систему кореспон-
дентських рахунків, відкритих уповноваженими банками або
Національним банком України в Іноземних банках.
Позичальники погашають отримані кредити в іноземній
валюті за рахунок валютних надходжень від всіх видів зовні-
шньоекономічної діяльності. Для погашення кредитів може
бути використана іноземна валюта, придбана на Українській
міжбанківській валютній біржі чи на міжбанківському ва-
лютному ринку України.
Відповідно до п.4 ст.5 Декрету Кабінету міністрів України
від 19 лютого 1993 р. № 15-93 одержання резидентами кре-
дитів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кредитів
переміщують встановлені законодавством межі, потребують
індивідуальної ліцензії Національного банку України. Згідно з
встановленим порядком, уповноважений банк, що має ліцен-
зію на право здійснення операцій з валютними цінностями,
може залучати кредитні ресурси від іноземних банків-корес-
пондентів без отримання ліцензії НБУ терміном до одного року.
Інші резиденти-позичальники повинні отримати ліцензію
у порядку, встановленому Положенням про порядок надан-
ня резидентам України індивідуальних ліцензій на отримання
кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів, за-
твердженим постановою Правління Національного банку
України від 28 вересня 1995 р.
Для отримання індивідуальної ліцензії резидент-позичаль-
ник (крім уповноваженого банку) повинен подати в НБУ:
!!234
– клопотання позикодавця;
– лист уповноваженого банку із згодою на обслуговуван-
ня кредиту і експертною оцінкою банку окупності проекту;
– кредитну угоду.
Якщо резидент-позичальник є державним підприємством,
йому необхідно додатково подати клопотання відповідно
державного органу про отримання кредиту, а якщо кредит-
ною угодою передбачена застава майна, – письмову згоду
оріану, уповноваженого управляти цим майном, на переда-
чу його в заставу.
Уповноваженому банку для отримання індивідуальної
ліцензії на залучення кредитних ресурсів від іноземних
банків-кореспондентів терміном понад один рік необхідно
подати Національному банку України клопотання і кредит-
ну угоду з нерезидентом з зазначенням графіку погашення
заборгованості по кредиту.
Індивідуальна ліцензія видається резиденту-позичальнику
для реалізації лише одного кредитного проекту. Вона дійсна
протягом всього часу користування кредитом, якщо на про-
тязі 60 днів з дня її видачі позичальник отримав кредит пов-
ністю або частково.
Отримування резидентом-позичальником кредиту в іно-
земній валюті від іноземного кредитора без індивідуальної
ліцензії НБУ тягне за собою застосування передбаченого ст.іб
Декрету Кабінету міністрів України штрафу у сумі, екві-
валентній сумі одержаного кредиту, перерахованій у валюту
України за курсом НБУ на день здійснення операції.
Контроль за погашенням кредиту, отриманого резиден-
том України в іноземній валюті від іноземного інвестора,
покладається на уповноважений банк.
2. Порядок відкриття рахунків у банках
За загальним правилом (ст.380 Цивільного кодексу) пла-
тежі за зобов’язаннями між організаціями провадяться в
порядку безготівкових розрахунків через кредитні установи,
в яких зазначені організації зберігають свої кошти.
З цією метою суб’єктам підприємницької діяльності, іншим
організаціям та установам незалежно від форм власності (на-
!!235
далі ) відкриваються розрахункові, поточні
та бюджетні рахунки. Відкриття зазначених рахунків
здійснюється на умовах, викладених в Інструкції про поря-
док відкриття розрахункових, поточних та бюджетних ра-
хунків в установах банків, затвердженій постановою Прав-
ління Національного банку України від 11 жовтня 1994 р.
№ 169(*1), а також в договорі на відкриття та обслуговування
банківського рахунку.
Договір на відкриття та обслуговування банківського рахун-
ку складається за довільною формою і має містити реквізи-
ти сторін, номер та вид рахунків, умови відкриття та закрит-
тя рахунків, види послуг, що надаються банком, зобов’язан-
ня сторін, відповідальність за невиконання зобов’язань, інші
положення за домовленністю сторін та умови, за яких до-
говір може бути розірвано.
Розрахункові рахунки відкриваються підприємствам, що
здійснюють виробничу, науково-дослідницьку і комерційну
діяльність з метою одержання прибутку, володіють або наді-
лені основними та оборотними коштами та мають само-
стійний баланс.
На цьому рахунку, на відміну від поточного, здійснюються
операції комерційного характеру.
Підприємствам, що мають філії, представництва, відділення
та інші відособлені підрозділи не за місцем свого знаход-
ження та/або знаходяться на окремому балансі, за клопо-
танням власника основного рахунку та за згодою установи
банку, в якій відкривається субрахунок, можуть бути відкриті
субрахунки для зарахування виручки та проведення розра-
хунків за місцем знаходження цих підрозділів.
Поточні рахунки відкриваються організаціям та устано-
вам: структурним підрозділам підприємств, розташованим
не за Їх місцезнаходженням; установам та організаціям,
що перебувають на державному бюджеті, керівники яких
не є самостійними розпорядниками коштів, або на ім’я
цих керівників; постійним уповноваженим різних гро-
мадських фондів; підприємствам, що приїхали на гастролі
і т.ін.
(**1) Урядовий кур ‘єр, 1995, 31 січня.
!!236
Бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, органі-
заціям; установам, яким виділяються кошти за рахунок дер-
жавного або місцевого бюджету для цільового Їх викорис-
тання.
Зазначені вище рахунки для зберігання коштів і здійснен-
ня всіх видів розрахунків, кредитних та касових операцій
відкриваються в установі банку за місцем реєстрації підприєм-
ства або у будь-якому банку України за згодою сторін.
Кожне підприємство може мати тільки один розрахунко-
вий або поточний рахунок. Якщо підприємство має в уста-
новах банків депозитні рахунки, то кошти на такі рахунки
перераховуються з розрахункового, поточного рахунку
підприємства і після закінчення строку зберігання поверта-
ються на цей же розрахунковий, поточний рахунок.
Для відкриття рахунків підприємства подають установам
банків такі документи:
а) заяву на відкриття рахунку встановленого зразка, підпи-
сану керівником та головним бухгалтером власника рахунку;
б) копію свідоцтва про державну реєстрацію, засвідчену
нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну
реєстрацію;
в) копію рішення про створення, реорганізацію підприєм-
ства того органу, якому надане таке право чинним законо-
давством, засвідчену нотаріально чи органом, який видав
таке рішення;
г) один з примірників належним чином затвердженого ста-
туту (положення) або його копію, засвідчену нотаріально;
д) картку із зразками підписів та відбитком печатки вста-
новленого зразка. Право першого підпису належить керів-
никові підприємства, якому відкривається рахунок, а також
службовим особам, уповноваженим керівником. Право дру-
гого підпису належить головному бухгалтеру та уповнова-
женим ним особам.
Наведений вище перелік документів є загальним. Для ок-
ремих видів підприємств законодавством передбачено подання
додаткових документів (наприклад, для орендного – нотарі-
ально засвідченої копії договору оренди); інші підприємства
звільнені від подання певних документів (так, статут не по-
дається повним та командитним товариством, фермерським
господарством, бюджетними установами та організаціями).
!!237
Рахунок відкривається з письмового дозволу керівника
установи банку на заяві про відкриття рахунку.
Рахунки юридичним особам-нерезидентам відкриваються
в порядку, передбаченому Національним банком України.
Юридичні особи-нерезиденти, які здійснюють інвестиції
в Україні, можуть відкривати рахунки в її валюті в уповно-
важених банках.
До таких рахунків відносяться:
а) поточні рахунки і вклади з вільним режимом викорис-
тання, умовно названі рахунками типу . Залишки коштів
на них можуть вільно конвертуватися в Іноземні валюти по
курсу встановленому Національним банком України, і пе-
реказуватися за кордон. Порядок відкриття і використання
зазначених рахунків встановлений Інструкцією НБУ від 6
липня 1992 р. № 19040-526;
б) поточні рахунки і вклади для зарахування прибутків і
доходів від діяльності спільних підприємств та підприєм-
ством із 100% іноземним капіталом, умовно названі рахун-
ками типу . Залишки коштів на них також можуть вільно
конвертуватися в Іноземні валютні і переказуватися за кор-
дон. Порядок відкриття і ведення рахунків типу викла-
дений в інструкції НБУ від 6 липня 1992 р. № 19040-527.
У разі переоформлення рахунку у зв’язку з реорганізацією
підприємства подаються такі ж документи, що і при ство-
ренні підприємства.
Розрахункові та поточні рахунки закриваються в устано-
вах банку:
а) на підставі заяви власника рахунку;
6) на підставі рішення органу, на який відповідно до зако-
нодавства покладено функції щодо ліквідації або реоргані-
зації підприємства;
в) на підставі відповідного рішення суду або арбітражного
суду про ліквідацію підприємства чи визнання його банкру-
том;
г) з інших підстав, передбачених чинним законодавством
України чи договором між установою банку та власником
рахунку.
Договір на відкриття та обслуговування банківського ра-
хунку може бути розірвано за погодженням сторін. Про-
тягом 10 днів з дати розірвання договору банк закриває
!!238
рахунок, а залишок коштів, що знаходиться на рахунку,
перераховує на інший рахунок за дорученням клієнта.
Установа банку повідомляє податкову інспекцію за місцем
реєстрації власника рахунку про закриття рахунку в 3-ден-
ний строк.
Від закриття рахунку слід відрізняти тимчасове припинен-
ня операцій з розрахунковими, поточними рахунками на
підставі рішень державних податкових інспекцій, судових,
правоохоронних органів та в інших випадках, передбачених
законодавчими актами.
Законодавством України встановлено спеціальний поря-
док відкриття валютних рахунків.
3. Порядок та форми розрахунків у господарському обігу
За загальним правилом на території України всі юридичні
особи усіх форм власності, а також фізичні особи-громадя-
ни України, іноземні громадяни, особи без громадянства,
які е суб’єктами, підприємницької діяльності, здійснюють
між собою розрахунки у безготівковому та готівковому по-
рядку через установи банків відповідно до правил здійснення
розрахункових та касових операцій, затверджуваних Націо-
нальним банком України.
Слід, однак, мати на увазі, що сфера застосування готівко-
вого обігу досить обмежена і визначається спеціальними
нормами(1), порушення яких тягне майнову відповідальність(*2).
Переважна ж більшість розрахунків між суб’єктами госпо-
дарського права здійснюється у безготівковому порядку у
встановлених законодавством формах.
З метою удосконалення організації банками розархунко-
во-касового обслуговування народного господарства Правлі-
ння Національного банку України постановою від 30 черв-
ня 1995 р. № 166 затвердило //Урядовий кур’єр, 1993, і 5 червня.
(**2) Див.: Указ Президента України від 12 червня 1995 р. // Голос України, І995, 15 червня.
!!239
ково-касового обслуговування комерційними банками
клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами.
Національного банку України та комерційними банками”(*1)
Відповідно до цього акту комерційний банк укладає договір
з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, яке вклю-
чає комплекс взаємних платіжних зобов’язань банку і клієнта
щодо користування коштами і банківськими послугами, а саме:
а) користування банком тимчасово вільними коштами
клієнта;
б) здійснення розрахункових операцій,
в) касове обслуговування;
г) транспортне обслуговування перевезень готівки.
Безготівкові розрахунки між суб’єктами господарювання
здійснюються відповідно до Положення про безготівкові
розрахунки в господарському обороті України, затвердже-
ного постановою Правління Національного банку України
від 24 травня 1993 р.(*2) та інших нормативних актів.
Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формах:
– платіжних доручень;
– платіжних вимог-доручень;
– платіжних вимог;
– чеків;
– акредитивів;
– векселів.
Положення про безготівкові розрахунки грунтується на
принципах вільного вибору суб’єктами форм розрахунків,
закріплення Їх сторонами у договорах і невтручанні установ
банків у ці договірні відносини. Разом з тим з метою забез-
печення стандартів документів, які впроваджуються в гос-
подарський обіг в Україні Положенням встановлено, що
документи, які подаються клієнтами в банк на перерахуван-
ня чи отримання коштів, повинні мати такі реквізити:
а) назва, номер розрахункового документа;
б) число, місяць, рік його виписки;
в) чітко визначене повне або скорочене найменування
платника;
(**1)Урядовий кур’єр, 1995, 11 липня.
(**2) Діло, 1993, № 49.
!!240
г) чітко визначені найменування, місцезнаходження, но-
мер (код) банку платника і одержувача;
д) суму платежу цифрами та прописом;
е) підставу для перерахування чи отримання коштів;
є) підписи платників, яким за статутом наявне право на ці
підписи, на першому примірнику та відбиток печатки.
Платіжне доручення – це бланк встановленої форми, який
підприємство подає у банк, який його обслуговує, для пере-
рахування визначеної суми зі свого рахунку.
Банки приймають до виконання доручення протягом де-
сяти календарних днів з дати його заповнення і тільки в
сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на ра-
хунку або за рахунок кредиту. Виключення з цього правила
становлять доручення на перерахування коштів у доходи
бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру
державних цільових фондів, включаючи відрахування на ут-
римання доріг, які приймаються банками незалежно від на-
явності коштів на рахунку клієнта.
Платіжні доручення застосовуються для здійснення попе-
редньої оплати за отримані товари, надані послуги, а також
для завершення розрахунків за актами звірки взаємної за-
боргованості суб’єктів господарської діяльності.
Платіжна вимога-доручення – це комбінований документ,
який складається з двох частин:
– верхня – вимога постачальника (одержувача коштів)
безпосередньо до покупця (платника) оплатити вартість по-
ставленої йому за договором продукції, виконаних робіт,
наданих послуг;
– нижня – доручення платника своєму банкові про пере-
рахування з його рахунку суми, проставленої у графі цифрами та прописом.
Платіжна вимога-доручення заповнюється постачальником
і надсилається безпосередньо покупцеві. З метою гаранто-
ваної прискореної доставки вимог-доручень платникам ре-
комендується передавати їх у комплекті розрахункових та
відвантажувальних документів за поставлену продукцію, ви-
конані роботи та надані послуги.
У разі згоди оплатити платіжну вимогу доручення платник
заповнює нижню частину цього документа і здає його в об-
слуговуючий банк.
!!241
Платіжну вимогу-доручення банк приймає до оплати в сумі,
яка може бути оплачена за наявними коштами на рахунку
платника або за рахунок кредиту.
Платіжна вимога – це документ, що містить вимогу
підприємства, установи, організації на безакцентне списан-
ня (безспірне стягнення) грошових коштів у випадках, вста-
новлених законодавством.
Підставами для здійснення безспірного стягнення (безак-
центного списання) коштів відповідно до чинного законо-
давства України можуть бути виконавчі документи згідно з:
– рішенням судів і арбітражних судів;
– статтею 48 Закону України в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. щодо
безспірного стягнення штрафу у розмірі неправомірно одер-
жаного доходу та вилучення з обігу фіктивних коштів;
– статтею 8 Арбітражного процесуального кодексу Украї-
ни про списання в безспірному порядку визнаної боржни-
ком суми претензії за розпорядженням заявника претензії;
– Декретом Кабінету міністрів України від 21 січня 1993
р. № 8-93 із застосуванням безспірного стяг-
нення згідно з ст.7 Декрету за переліченими джерелами по-
гашення недоїмки;
– Законом України (ст.7) від 10 листо-
пада 1994 р. про безакцентне списання коштів із споживачів
транспортних послуг;
– Указом Президента України від 25 червня 1993 р. та п.5
постанови Верховної Ради України від 22 грудня 1993 р. про безакцептне списання сум пені за переви-
щення нормативного терміну проходження платежів;
– Указом Президента України від 17 травня 1995 р. ;
– іншими актами законодавства України.
Також підлягають безакцептному списанню суми креди-
торської заборгованості за енергоносії та погашення кре-
дитів, одержаних на їх оплату, та деякі інші суми у випад-
ках, передбачених законодавством.
Чек є письмовим розпорядженням чекодавця банкові, який веде
його рахунок, оплатити чекодержателю вказану у чеку суму коштів.
Бланки чеків та чекові книжки банки-емітенти видають
юридичним особам, яким відкрито рахунки в банках. Строк
дії чекової книжки встановлює установа банку за погоджен-
ням з підприємством.
Гарантована оплата чека забезпечується:
– шляхом депонування чекодавцем коштів на окремому
рахунку у банку чекодавця;
– наявністю коштів на відповідному рахунку чекодавця,
але не вище суми, гарантованої банком за погодженням з
чекодавцем при наданні чекової книжки.
На обкладинці чекової книжки банк-проставляє граничну суму
– ліміт. Крім загальної суми банк може проставити на кожному
чеку граничну суму, на яку він може бути виписаний.
Виписаний для оплати чек при поданні його банкові одер-
жувача повинен бути завірений підписом службових осіб
чекодержателя та його печаткою, що підтверджує факт одер-
жання товару чи надання послуг.
Акредитив є грошовим зобов’язанням банку, яке видасть-
ся ним за дорученням клієнта на користь його контрагента
за договором, за яким банк, що відкрив акредитив (банк-
емітент), може здійснити постачальникові платіж або нада-
ти повноваження іншому банку здійснювати такі платежі на
умовах пред’явлення документів, передбачених в акредитиві.
Порядок розрахунків акредитивами крім Положення про
безготівкові розрахунки в господарському обороті України
регламентується також Уніфікованими правилами та звича-
ями для документарних акредитивів (редакція 1993 р., публ.
МТП № 500)(*1).
(**1) Урядовий кур’ер, 1994, 5 листопада.
!!243
У банку покупця або постачальника можуть відкриватися
такі акредитиви;
– покриті (депоновані у банку постачальника або у банку
платника);
– непокриті (гарантовані).
Акредитив може бути відкличний або безвідкличний. Відклич-
ний акредитив може бути змінений або анульований банком-
емітентом у будь-який момент без попереднього повідомлен-
ня бенефіціара. Безвідкличний акредитив може бути зміне-
ний або анульований тільки за згодою постачальника, на ко-
ристь якого він був відкритий. Акредитив повинен ясно вка-
зувати, чи є він відкличним або безвідкличним. За відсут-
ності такої вказівки акредитив вважатиметься безвідкличним.
Акредитив може відкриватися для розрахунків тільки з
одним постачальником. Строк дії та порядок розрахунків за
акредитивом встановлюється у договорі між платником і
постачальником.
Для одержання коштів за акредитивом, депонованим у бан-
ку постачальника, постачальник який відвантажив товари,
подає реєстр рахунків та передбачені умовами акредитива
документи в обслуговуючий банк до закінчення строку дії
акредитива. Банк після перевірки документів у разі відповід-
ності Їх умовам акредитива проводить виплату акредитива.
У разі використання акредитива, депонованого у банку плат-
ника, виплати постачальнику за акредитивом здійснювати-
муться у банку постачальника на підставі отримання від по-
стачальника реєстру рахунків з відповідними документами.
Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне гро-
шове зобов’язання векселедавця сплатити після настання
строку визначену суму грошей власнику векселя (векселе-
держателю).
Для запровадження комерційного кредиту (передбаченого
п.5 ст.24 Закону ), поліпшен-
ня розрахункових відносин між суб’єктами господарської
діяльності постановою Верховної Ради України від 17 черв-
ня 1992 р. (*1) введено вексельний обіг з використанням
(**1) Голос України, 1992, 27 червня.
!!244
простого і переказного векселів відповідно до Женевської
конвенції 1930 року.
Законодавством України передбачено, зокрема, викорис-
тання векселів:
– для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприєм-
ницької діяльності відповідно до Указу Президента України
від 14 вересня 1994 р. ;(*2)
– для сплати ввізного мита, податків та зборів українським
виконавцем при ввезенні на митну територію України да-
вальницької сировини, а також для сплати вивізного (екс-
портного) мита, податків та зборів українським замовником
при вивезенні давальницької сировини за межі митної тери-
торії України відповідно до Закону України від 15 вересня
1995 р. .(*3)
Розрізняють два види векселів: простий і переказний (ст.21
).
Простий вексель – це складений за суворо визначеною
формою документ, за яким боржник (векселедавець) прий-
має на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов’язання в
зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору
(векселедержателю) або тому, кому він накаже. При просто-
му векселі платником є сам векселедавець.
Переказний вексель (тратта) – складений за суворо визна-
ченою формою документ, в якому міститься проста і нічим
не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасан-
та) іншій особі, платнику (трасату) в зазначений строк
Здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту)
або тому, кому він накаже.
(**1) Урядовий кур’єр, 1994, 20 вересня.
(**2) Урядовий кур’єр, 1995, 2 лютого.
(**3) Голос України, 1995, 31 жовтня.
!!245
Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в
даному разі векселедатель сам платежу не здійснює, а пере-
казує цей свій обов’язок на свого боржника (платника по
векселю). Переказний вексель також може переказуватись
одним держателем іншому Відповідно до Положення про
переказний і простий вексель передаточний напис (індоса-
мент) векселя здійснюється векселедержателем (індосантом)
на зворотньому боці векселя або на додатковому аркуші па-
перу (аллонж до векселя)
Для здійснення платежу вексель пред’являється платнику
Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється напи-
сом на векселі.
При неодержанні платежу за векселем банк платника зо-
бов’язаний подати вексель для опротестування від імені до-
вірителя – банку векселедержателя.
Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотарі-
альних дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством
юстиції 14 червня 1994 р., векселі для вчинення протесту
про неоплату приймаються нотаріусами на наступний день
після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше
12-ої години наступного після цього строку дня.
Опротестований вексель з надписом про протест і актом
протесту повертається від нотаріуса векселедержателю.
Розділ XVІІІ
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ
МОНОПОЛІЗМУ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ
1. Монопольне становище на ринку та зловживання ним
Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить
багатоукладна економіка, передбачає створення рівних мож-
ливостей для суб’єктів господарської діяльності, а також їх
конкуренцію, під якою розуміється змагальність підприємців,
коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них
впливати назагальні умови рєалізації товарів на ринку і сти-
мулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач.
З конкуренції, що існує в умовах розвинутих товарно-гро-
шових відносин, виростає класична монополія. На відміну
від неї монополізм народився в умовах
досить специфічних форм економіко-організаційного роз-
витку нашої держави в складі СРСР. Він е наслідком свідо-
мої економічної політики соціалістичної держави (як носія
політичної влади і власника основних засобів виробництва)
щодо планового ведення народного господарства на основі
застосування переважно адміністративно-командних методів
керівництва економікою, що призвело, зрештою, до пере-
творення її в єдиний народногосподарський комплекс. Мо-
нополізм в нашій державі є також породженням політики
концентрації та спеціалізації виробництва та інших сфер
життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України
від 3 серпня 1990 р. (Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – .№34 – Ст.500)
зміст, мету і основні принципи економічної самостійності
України як суверенної держави, механізм господарювання,
регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінан-
сово-бюджетної, кредитної та грошової системи України,
Верховна Рада в постанові про реалізацію зазначеного зако-
ну включила до переліку законодавчих актів, які забезпечу-
вали б дію Закону ,
антимонопольне законодавство.
На сьогодні зроблено вагомі кроки на шляху формування
антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р.
прийнято Закон України (Відомості Верховної Ради України.-
1992.-№21-Ст.296), який визначає правові основи обме-
ження і попередження монополізму, недопущення недобро-
совісної конкуренції у підприємницькій діяльності та
здійснення державного контролю за додержанням норм ан-
тимонопольного законодавства. 26 листопада 1993 р. Вер-
ховна Рада України прийняла Закон , доручивши водночас підготувати і
подати на розгляд Верховної Ради проект Антимонопольно-
го процесуального кодексу України (Голос України.-1993.-
21 грудня). Порядок розгляду Антимонопольним комітетом
України і його територіальними відділеннями справ про
порушення антимонопольного законодавства визначається
в даний час Тимчасовими правилами розгляду справ про
порушення антимонопольного законодавства України, за-
твердженими розпорядженням Антимонопольного комітету
України від 19 квітня 1994 р. (зареєстрованими в Міністерстві
юстиції України 6 травня 1994 року).
Антимонопольне законодавство визначає поняття монополь-
не становище, під яким розуміється домінуюче становище
підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом
з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку
певного товару. Ринок товару – це сфера обороту товару
однієї споживчої вартості, в межах якої визначається моно-
польне становище.
Згідно із законодавством України монопольним визнаєть-
ся становище підприємця, частка якого на ринку певного
товару перевищує 35 відсотків. Разом з тим, рішенням Ан-
тимонопольного комітету може визначатися монопольним
становище підприємця, частка якого на ринку певного то-
вару менше 35 відсотків.
Саме по собі монопольне становище того або іншого підпри –
ємця не визначається порушенням антимонопольного зако-
нодавства. Таким порушенням Закон визнає зловживання монопольним ста-
новищем на ринку. Відповідно до статті 4 зазначеного закону
зловжиранням монопольним становищем вважаються:
– нав’язування таких умов договору, які ставлять контра-
!!248
гентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не відно-
сяться до предмета договору, в тому числі нав’язування то-
вару, не потрібного контрагенту;
– обмеження або припинення виробництва, а також ви-
лучення з обороту товарів з метою створення або підтри-
мання дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін.
Під монопольною ціною закон розуміє ціну, яка встанов-
люється підприємцем^ що займає монопольне становище на
ринку, і призводить до обмеження конкуренції і порушення
прав споживача;
– часткова або повна відмова від реалізації або закупівлі
товару при відсутності альтернативних джерел постачання
або збуту з метою створення або підтримання дефіциту на
ринку чи встановлення монопольних цін;
– інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок
(виходу з ринку) інших підприємців;
– встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок)
на свої товари, що обмежують права окремих споживачів.
– встановлення монопольне високих цін (тарифів, розці-
нок) на свої товари, що призводить до порушення прав
споживачів; , .
– встановлення монопольне низьких цін (тарифів, розці-
нок) на свої товари, що призводить до обмеження конку-
ренції.
Зловживання монопольним становищем на ринку складає
одну групу порушень антимонопольного законодавства. Другу
групу порушень складають неправомірні угоди між підприєм-
цями. Такими угодами між підприємцями стаття 5 Закону
визначає
угоди (погоджені дії), спрямовані на:
– встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів),
скидок, надбавок (доплат), націнок;
–розподіл ринків за територіальним принципом, асорти-
ментом товарів, обсягом ‘їх реалізації чи закупівель або за колом
споживачів чи за іншими ознаками з метою Їх монополізації;
–усунення з ринку або обмеження доступу на нього про-
давців, покупців, інших підприємців.
Монопольна діяльність – це не лише дії чи бездіяльність
підприємців, що займають монопольне становище на рин-
!!249
ку, а й дії (бездіяльність) органів влади і управління, спря-
мовані на недопущення) істотне обмеження чи усунення
конкуренції. Антимонопольне законодавство під органами
влади і управління розуміє органи державного управління,
місцеві органи влади і управління, органи управління гро-
мадських організацій, а також асоціації, концерни, міжгалу-
зеві, регіональні та інші об’єднання при виконанні ними
функцій управління в межах повноважень, переданих
підприємствами, організаціями, делегованих органами дер-
жавного управління.
З боку зазначених органів порушення антимонопольного
законодавства виявляється в дискримінації підприємців.
Дискримінація підприємців органами влади і управління стано-
вить третю групу порушень антимонопольного законодав-
ства, яка включає в себе:
– заборону створення нових підприємств чи інших органі-
заційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяльності,
а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів
діяльності, на виробництво певних видів товарів з метою
обмеження конкуренції;
– примушення підприємців до пріоритетного укладення
договорів, першочергової поставки товарів певному колу
споживачів;
– прийняття рішень про централізований розподіл товарів,
що призводить до монопольного становища на ринку;
– встановлення заборони на реалізацію товарів із одного
регіону республіки в інший;
– надання окремим підприємствам податкових та інших
пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших
підприємців, що призводить до монополізації ринку певно-
го товару;
– обмеження прав підприємців щодо набуття та реалізації
товарів;
– встановлення заборон чи обмежень відносно окремі
підприємців або груп підприємців.
Дискримінацією підприємців визначається також укладення
між органами влади і управління угод, створення структур
державного управління або наділення існуючих міністерств,
державних комітетів, інших структур державного управлін-
ня повноваженнями для впровадження вищезазначених дій.
!!250
2. Правове становище антимонопольного комітету
Державна політика у сфері обмеження монополізму в
підприємницькій діяльності, здійснення заходів щодо демо-
нополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної,
інформаційної, консультативної та іншої підтримки
підприємців, які сприяють розвитку конкуренції, здійсню-
ються уповноваженими на це органами влади і управління.
З метою забезпечення державного контролю за дотриман-
ням антимонопольного законодавства, захисту інтересів
підприємців та споживачів від його порушень утворено спеці-
альний державний орган – Антимонопольний комітет Ук-
раїни. Основними, завданнями Антимонопольного комітету
України є:
– здійснення державного контролю за дотриманням ан-
тіимонопольного законодавства;
– захист законних інтересів підприємців та споживачів
шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинен-
ня порушень антимонопольного законодавства, накладання
стягнень за порушення антимонопольного законодавства в
межах своїх повноважень;
– сприяння розвитку добросовісної конкуренції в усіх сфе-
рах економіки.
Правове становище Антимонопольного комітету Украї-
ни визначено Законами та , а його процесуальна діяльність щодо розгляду
справ регламентується згаданими тимчасовими правила-
ми розгляду справ про порушення антимонопольного за-
конодавства України.
Антимонопольний комітет та утворені ним територіальні
відділення (у Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі) становлять систему органів Антимонопольного
комітету України, яку очолює Голова Комітету.
Днтимонопольний комітет відповідно до покладених на
нього завдань:
– контролює дотримання антимонопольного законодав-
ства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих
суб’єктів, при перетворенні органів управління в об’єднай-
!!251
ня підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів гос-
подарських товариств та підприємств: при здійсненні гос-
подарської діяльності підприємцями та при реалізації пов-
новажень центральних та місцевих органів державної вико-
навчої влади, місцевого та регіонального самоврядування
щодо підприємців,
– розглядає справи про порушення антимонопольного
законодавства та приймає рішення за результатами розгляду
в межах своїх повноважень:
– звертається до суду чи арбітражного суду з позовами
(заявами) у зв’язку з порушеннями антимонопольного зако-
нодавства, в тому числі про:
а) визнання недійсними актів центральних та місцевих
органів державної виконавчої влади, органів місцевого й
регіонального самоврядування та припинення ними дій, що
обмежують конкуренцію, в разі невиконання ними у вста-
новлені строки розпорядження Антимонопольного комітету
про скасування неправомірних актів, припинення правопо-
рушень тощо;
б) відшкодування збитків, заподіяних порушенням анти-
монопольного законодавства:
в) вилучення прибутку, незаконно одержаного суб’єктами
підприємницької діяльності в результаті порушення анти-
монопольного законодавства;
г) з інших підстав, передбачених чинним законодавством,
а також надсилають до суду протоколи про адміністративні
порушення для накладання штрафів на посадових осіб відпо-
відно до чинного законодавства;
– дає рекомендації державним органам щодо проведення
заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;
– бере участь у розробці та вносить у встановленому по-
рядку проекти актів законодавства, що регулюють питання
розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демо-
нополізації економіки;
– бере участь в укладенні міждержавних угод, розробці і
реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює
співробітництво з державними органами і неурядовими
організаціями іноземних держав та міжнародними організа-
ціями з питань, що належать до компетенції Антимонополь-
ного комітету;
!!252
– узагальнює практику застосування антимонопольного
законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдоскона-
лення;
– розробляє і організовує виконання заходів, спрямованих
на запобігання порушень антимонопольного законодавства:
– систематично інформує населення України про свою
діяльність;
– здійснює інші дії з метою контролю за дотриманням
антимонопольного законодавства.
Антимонопольний комітет України утворюється у складі
Голови та десяти державних уповноважених.
Державні уповноважені є незалежними у здійсненні по-
кладених на них повноважень щодо контролю за дотриман-
ням антимонопольного законодавства та під час розгляду
справ про його порушення. Для виконання покладених на
них функцій державні уповноважені наділені широкими
правами, серед яких, наприклад, право безперешкодно вхо-
дити на підприємства і в організації, мати доступ до доку-
ментів та інших матеріалів, необхідних для проведення пе-
ревірки; вимагати усних або письмових пояснень посадових
осіб та громадян; розглядати справи про порушення анти-
монопольного законодавства тощо.
Вимоги державних уповноважених та голів територіаль-
них відділень Антимонопольного комітету України в межах
‘їх повноважень є обов’язковими для виконання у визначені
ними строки, якщо інше не передбачено чинним законо-
давством. Невиконання зазначених вимог тягне за собою
передбачену законом відповідальність.
3. Відповідальність за порушення антимонопольного
законодавства
Питанням відповідальності за порушення антимонополь-
ного законодавства присвячений розділ V Закону , а також деякі ок-
ремі статті як зазначеного Закону, так і Закону .
Загалом, виходячи з уже відомих положень про відпові-
дальність у господарському праві та спираючись на зміст актів .
!!253
антимонопольного законодавства, можна виділити такі види
санкцій, що застосовуються за порушення антимонопольно-
го законодавства до суб’єктів підприємницької діяльності:
– майнова відповідальність як санкція за порушення анти-
монопольного законодавства (в тому числі – за зловживан-
ня монопольним становищем на ринку, укладання непра-
вомірних угод між підприємцями, дискримінацію підпри-
ємців органами влади і управління га недобросовісну кон-
куренцію) передбачена статтею 19 Закону у формі штрафу, що накла-
дається на підприємців – юридичних осіб. Розмір штрафів
та порядок їх обчислення залежать від виду порушення.
Рішення щодо накладення штрафів приймаються територі-
альними управліннями або Антимонопольним комітетом на
його засіданнях.
Крім того, ст.21 зазначеного Закону встановлена майнова
відповідальність у вигляді стягнення до державного бюджету
прибутку, незаконно одержаного суб’єктами підприємниць-
кої діяльності в результаті порушення антимонопольного
законодавства (зловживання монопольним становищем, не-
правомірних угод між підприємцями та недобросовісної кон-
куренції), а статтею 22 цього Закону – у вигляді відшкоду-
вання збитків, заподіяних зловживанням монопольним ста-
новищем та недобросовісною конкуренцією. Встановлені
статтями 21 та 22 заходи майнової відповідальності застосо-
вуються арбітражним судом за позовами Антимонопольно-
го комітету. Таким чином, сам Антимонопольний комітет
застосовувати зазначені санкції не має права:
– оперативно-господарські санкції за порушення антимо-
нопольного законодавства можуть застосовуватися як самим
Антимонопольним комітетом (примусовий поділ монополь-
них утворень), так і відповідними органами влади і управлі-
ння (скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньо-
економічної діяльності).
У випадках, коли підприємці зловживають монопольним
становищем на ринку. Антимонопольний комітет України,
його територіальні відділення мають право прийняти поста-
нову про примусовий поділ монопольних утворень. Зазначена
санкція не застосовується у випадках:
!!254
– неможливості організаційного або територіального відок-
ремлення підприємств, структурних підрозділів чи структур-
них одиниць;
– наявність тісного технологічного зв’язку підприємств,
структурних підрозділів чи структурних одиниць, якщо частка
внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції
підприємства (об’єднання тощо) складає менше ЗО відсотків.
Скасування ліцензій здійснюється органами, зазначеними в
Положенні про порядок видачі суб’єктам підприємницької
діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на окремі види діяль-
ності, затвердженому постановою Кабінету міністрів України
від 17 травня 1994 р. (Урядовий кур’єр.-1994.-2 червня), за
поданням, внесеним Антимонопольним комітетом.
Статтею 19 Закону передбачено, що Антимонопольний комітет може
накладати штрафи на підприємців за ухилення від виконан-
ня або несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного
комітету про припинення порушень антимонопольного за-
конодавства, відновлення початкового стану або зміну угод,
що суперечать зазначеному Закону, а також за неподання,
несвоєчасне подання інформації або подання завідомо не-
достовірних даних Антимонопольному комітету.
Ці штрафи є, скоріше, санкціями процесуального (проце-
дурного) характеру, оскільки безпосередньо пов’язані з роз-
глядом справ та з виконанням прийнятих за результатами
розгляду рішень.
4. Розгляд справ про порушення антимонопольного
законодавства
Однією з основних функцій органів, що здійснюють держав-
ний контроль за дотриманням антимонопольного законодав-
ства, є розгляд справ про його порушення. Ця діяльність Ан-
тимонопольного комітету має здійснюватися у відповідності з
Антимонопольним процесуальним кодексом України. До його
прийняття діють Тимчасові правила розгляду справ про пору-
шення антимонопольного законодавства України, затверджені
Антимонопольним комітетом України 19 квітня 1994 року. Ці
Правила визначають порядок розгляду Антимонопольним ко~
!!255
мітетом України (далі – Комітет), його територіальними
відділеннями (далі – втілення) справ про порушення анти-
монопольного законодавства (далі ~ порушення) відповідно
до законів України та .
Справи про порушення у межах компетенції розглядають-
ся органами чи посадовими особами:
– Комітетом,
– постійно діючою адміністративною колегією;
– тимчасовою адміністративною колегією;
– державним уповноваженим;
– головою відділення.
Справи повинні бути розглянуті, якщо інше не передбаче-
но чинним законодавством, в такі строки:
– про примусовий поділ монопольних утворень – у шес-
тимісячний строк;
– всі інші справи – у тримісячний строк з дня прийняття
державним уповноваженим, головою відділення розпоряд-
ження про початок розгляду справи.
Ці строки можуть бути продовжені державним уповнова-
женим на два місяці.
Справи про порушення розглядаються на підставі: заяв
підприємців, органів влади і управління, громадських об’-
єднань, громадян; безпосередньо виявлення службовцем
Комітету, відділення ознак порушення.
Заява про порушення розглядається протягом 10 кален-
дарних днів державним уповноваженим чи головою відділен-
ня. При наявності ознак порушення державним уповнова-
женим, головою відділення приймається рішення про поча-
ток розгляду справи, про що письмово повідомляються за-
інтересовані сторони.
За результатами розгляду справи орган або посадова особа
приймає рішення (постанову – з питань примусового по-
ділу монопольних утворень та накладання штрафів; рішення ~
при вирішенні по суті інших справ про порушення), яке є
обов’язковим для виконання. У рішенні (постанові) вказу-
ються результати розгляду справи по суті, наводяться моти-
ви рішення, зазначаються дії, які сторони повинні виконати
або від яких утриматися, та строк виконання рішення.
!!256
Встановивши під час розгляду справи факт порушення
антимонопольного законодавства, орган чи посадова особа,
які розглядають справи, мають право вносити у відповідні
державні органи обов’язкові для розгляду подання щодо ска-
сування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономіч-
ної діяльності підприємців.
Встановивши дані, що свідчать про наявність ознак зло-
чину, орган чи посадова особа, які розглядають справу, вно-
сять подання у правоохоронні органи або надсилають їм
відповідні матеріали для розгляду по суті.
Рішення у справах про порушення антимонопольного за-
конодавства можуть бути оскаржені до суду, арбітражного
суду в порядку, передбаченому статтею 24 Закону України
. Відповідно до цієї статті у
випадках незгоди з рішенням Антимонопольного комітету
України і його територіальних відділень підприємці, органи
влади і управління, інші заінтересовані особи мають право
звернутися до суду, арбітражного суду із заявою про скасу-
вання чи зміну повністю або частково рішень Антимоно-
польного комітету України і його територіальних відділень.
Подання заяви не зупиняє виконання рішень на час роз-
гляду справи в суді чи арбітражному суді, якщо судом чи
арбітражним судом не винесено рішення про припинення
дії вказаних актів.
Розділ XІX
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1. Зовнішньоекономічна діяльність та її регулювання
Законом України від 3 серпня 1990 р. встановлено, їдо Україна самостійно
здійснює керівництво зовнішньоекономічною діяльністю,
бере безпосередньо участь у міжнародному поділі праці та
розвиває економічне співробітництво з іншими державами
на основі принципів заінтересованості, рівноправності і вза-
ємної вигоди. Підприємства і організації мають право всту-
пати у прямі господарські зв’язки та співробітничати з
підприємствами і організаціями інших держав, створювати з
ними спільні підприємства, асоціації, концерни, консорціу-
ми, союзи, інші об’єднання (ст. 12 Закону).
Зовнішньоекономічна діяльність підприємства, як зазна-
чається в статті 25 Закону , є
частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регу-
люється законами України. Чільне місце серед цих законів
посідає Закон України від 16 квітня 1991 р. (Відомості Верховної Ради
УРСР.-1991.-№21.-Ст.377), який визначає зовнішньоеко-
номічну діяльність як діяльність суб’єктів господарської діяль-
ності, побудовану на взаємовідносинах між ними, що має
місце як на території України, так і за її межами.
Зазначений Закон закріплює принципи, якими керуються
українські та іноземні суб’єкти господарської діяльності при
здійсненні зовнішньоекономічної діяльності:
а) принцип суверенітету народу України у здійсненні зов-
нішньоекономічної діяльності:
б) принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва;
в) принцип юридичної рівності і недискримінації;
г) принцип верховенства закону;
д) принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономіч-
ної діяльності;
е) принцип еквівалентності обміну, неприпустимості дем-
пінгу при ввезенні та вивезенні товарів.
!!258
Коло суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні
досить широке. До нього входять:
– фізичні особи – громадяни України, іноземні громадя-
ни та особи без громадянства, які мають цивільну право-
здатність і дієздатність згідно з законами України і постійно
проживають на її території;
– юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні І які
мають постійне місцезнаходження на території України, в тому
числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю
у власності Іноземних суб’єктів господарської діяльності;
– об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридич-
них осіб, які не є юридичними особами згідно з законами
України , але мають постійне місцезнаходження на тери-
торії України і яким цивільно-правовими законами України
не заборонено здійснювати господарську діяльність;
– структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської
діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами
України (філії, відділення тощо), але мають постійне місце-
знаходження на території України;
– спільні підприємства за участю суб’єктів господарської
діяльності України та іноземних суб’єктів господарської
діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають пос-
тійне місцезнаходження на її території;
– інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені за-
конами України.
При цьому всі вищезазначені суб’єкти зовнішньоекономіч-
ної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види,
прямо не заборонені законами України, незалежно від фор-
ми власності та інших ознак.
Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоеконо-
мічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздат-
ності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають
постійне місце проживання на території України, мають за-
значене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно
з Законом України , а фізичні особи,
які не мають постійного місця проживання на території
України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну
діяльність, якщо вони є суб’єктами господарської діяльності
за законом держави, в якій вони мають постійне місце про-
живання або громадянами якої вони є.
!!259
Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоеко-
номічну діяльність відповідно до їх статутних документів з
моменту набуття ними статусу юридичної особи.
Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України
мають право відкривати свої представництва на території
інших держав згідно з законами цих держав.
Іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійсню-
ють зовнішньоекономічну діяльність на території України,
мають право на відкриття своїх представництв на території
України. Реєстрація цих представництв здійснюється в по-
рядку, встановленому статтею 5 Закону України .
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть здійсню-
вати будь-які її види, не заборонені прямо і у виключній
формі законами України. До видів зовнішньоекономічної
діяльності, зокрема, належать:
– експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
– надання послуг суб’єктами зовнішньоекономічної діяль-
ності України іноземним суб’єктам господарської діяльності
і навпаки. Серед цих послуг – виробничі, транспортно-
експедиційні, страхові, консультаційні, маркетингові, екс-
портні, посередницькі, брокерські, агентські, консигнаційні,
управлінські, облікові, аудиторські, юридичні, туристські
та інші;
– наукова, науково-технічна, науково-виробнича, вироб-
нича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єкта-
ми господарської діяльності; навчання та підготовка спе-
ціалістів на комерційній основі;
– міжнародні фінансові операції та операції з цінними
паперами;
– кредитні та розрахункові операції, створення банків-
ських, кредитних та страхових установ як за межами Украї-
ни, так і на її території;
– спільна підприємницька діяльність, у тому числі ство-
рення спільних підприємств;
– підприємницька діяльність, пов’язана з наданням
ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших
нематеріальних об’єктів власності;
– організація та здійснення діяльності в галузі проведен-
ня виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів
260
тощо; організація та здійснення оптової, консигнаційної та
роздрібної торгівлі на території України;
– орендні, в тому числі лізингові операції;
– операції по придбанню, продажу та обміну валют на
валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківсько-
му валютному ринку;
– інші види зовнішньоекономічної діяльності.
Безпосереднє здійснення підприємствами зовнішньоеко-
номічної діяльності регулюється державою в особі її органів,
недержавних органів управління економікою (товарних,
фондових, валютних бірж, торговельних палат, асоціацій,
спілок та інших організацій координаційного типу), самих
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на підставі відпо-
відних координаційних угод, що укладаються між ними.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюєть-
ся з метою забезпечення збалансованості економіки та рівно-
ваги внутрішнього ринку України, стимулювання прогре-
сивних структурних змін в економіці та створення найбільш
сприятливих умов для залучення економіки нашої держави
в систему світового поділу праці та її наближення до ринко-
вих структур розвинутих зарубіжних країн.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
здійснюють Верховна Рада України, Кабінет міністрів Ук-
раїни, Національний банк України, Міністерство зовніш-
ньоекономічних зв’язків і торгівлі та Державний митний
комітет України відповідно до їх компетенції, визначеної
статтею 9 Закону (Відомості Верховної Ради України.-
1992.-№28.-Ст.238-239).
Однією з форм державного регулювання зовнішньоеконо-
мічної діяльності є встановлення режиму здійснення валют-
них операцій на території України. Такий режим встановле-
ний Декретом Кабінету міністрів України від 19 лютого
1993 р. № 15-93 (там же.-1993.-№17.-Ст.184), яким
водночас визначено загальні принципи валютного регулю-
!!261
вання. повноваження державних органів і функції банків та
інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні
валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних
відносин, порядок здійснення валютного контролю, відпові-
дальність за порушеня валютного законодавства.
Наступною формою є митне регулювання зовнішньоеко-
номічної діяльності, яке здійснюється згідно з Законом . Митним кодексом Украї-
ни, прийнятим Верховною Радою України 12 грудня 1991 р.
(там же.-1992.-№16.-Ст.203), Законом України від 5 лю-
того 1992 р. (там же.-№19.-
Ст.259) зі змінами і доповненнями, внесеними Декретами
Кабінету міністрів України від 11 січня 1993 р. № 4-93 (Урядовий кур’єр.-1993.-
28 січня) та від 23 квітня 1993 р. № 36-93 (Голос
України.-1993.-7 травня).
Ліцензування та квотування експорту та імпорту як форми
державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності
запроваджується Україною самостійно у випадках, передба-
чених статтею 16 Закону . Відповідно до зазначеної статті в Україні запро-
ваджуються такі види експортних (імпортних) ліцензій:
– генеральна ліцензія – відкритий дозвіл на експортні
(імпортні) операції по певному товару (товарах) та/або з
певною країною (групою країн) протягом періоду дії режи-
му ліцензування по цьому товару (товарах);
– разова (індивідуальна) ліцензія – разовий дозвіл, що має
іменний характер і видається для здійснення кожної окре-
мої операції конкретним суб’єктом зовнішньоекономічної
діяльності на період, не менший, ніж необхідний для
здійснення експортної (імпортної) операції;
– відкрита (індивідуальна) ліцензія – дозвіл на експорт
(імпорт) товару протягом певного періоду (але не менше
одного місяця) з визначенням його загального обсягу.
По кожному виду товару встановлюється лише один вид
ліцензій.
Ліцензії на експорт (імпорт) товарів видаються Міністер-
ством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі на підставі
заяв суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
!!262
Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму
видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг
експорту (Імпорту) за цими ліцензіями не повинен переви-
щувати обсягу встановленої квоти. В Україні запроваджу-
ються такі види експортних (імпортних) квот (контингентів):
– глобальні квоти (контингенти) – квоти, що встановлю-
ються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн
(груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких
він (вони) імпортується:
– групові квоти (контингенти) – квоти, що встановлю-
ються по товару з визначенням групи країн, куди товар екс-
портується або з яких він імпортується;
– індивідуальні квоти (контингенти) – квоти, що встанов-
люються по товару з визначенням конкретної країни, куди
товар може експортуватись або з якої він може імпортува-
тись.
По кожному виду товару встановлюється лише один вид
квоти.
Відповідно до чинного законодавства можуть застосовува-
тися й інші форми державного регулювання зовнішньоеко-
номічної діяльності – використання спеціальних імпорт-
них процедур, запровадження спеціальних економічних зон
та інших спеціальних правових режимів, застосування спе-
ціальних санкцій за порушення законодавства про зовніш-
ньоекономічну діяльність тощо.
2. Правовий режим іноземних інвестицій
Загальні правові, економічні та соціальні умови інвес-
тиційної діяльності на території України визначені Зако-
ном України від 18 вересня 1991 р. (Відомості Верховної Ради України.-1991.-
№47.-Ст.646). Цей Закон спрямований на забезпечення
рівного захисту прав, інтересів і майна суб’єктів інвести-
ційної діяльності незалежно від форм власності, а також
на ефективне Інвестування народного господарства Ук-
раїни, розвиток міжнародного економічного співробітницт-
ва та інтеграції. Він визначає інвестиції як всі види май-
нових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в
об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в ре-
!!263
зультаті якої створюється прибуток (доход) або досягається
соціальний ефект.
Відповідно до зазначеного Закону інвестиційною діяльніс-
тю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і
держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність
здійснюється, зокрема, і на основі іноземного інвестування,
здійснюваного іноземними громадянами, юридичними осо-
бами та державами, та спільного інвестування, здійснюва-
ного українськими та іноземними громадянами, юридични-
ми особами та державами.
Особливості режиму іноземних інвестицій на території
України визначаються Декретом Кабінету міністрів України
від 20 травня 1993 р. № 55-93 ).
Іноземні інвестиції на території України можуть здійсню-
ватись в різноманітних формах, які прямо та виключно не
заборонені законами України. Серед цих форм, зокрема, такі:
1) часткова участь у створюваних спільно з юридичними
та фізичними особами підприємствах або придбання частки
у діючих підприємствах;
2) створення підприємств, що повністю належать інозем-
ним Інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів
іноземних юридичних осіб або придбання у власність дію-
чих підприємств повністю;
3) придбання прямо не забороненого законами України
нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання
майна та майнових комплексів або у формі акцій, облігацій
та інших цінних паперів;
4) придбання самостійно або за участю українських юридич-
них чи фізичних осіб прав користування землею та концесій
на використання природних ресурсів на території України;
5) придбання інших майнових прав.
Порядок придбання іноземними інвесторами майна та
окремих видів майнових прав, крім норм, вміщених в Розділі
V Декрету , регламен-
тується також окремими законодавчими актами України (Зе-
мельним кодексом. Законами , , законодавством про валютне регулювання, про при-
ватизацію тощо).
Загалом щодо іноземних інвестицій та форм їх здійснення
на території України встановлюється національний режим
інвестиційної та іншої господарської діяльності. Винятки
!!265
передбачаються чинним законодавством та міжнародними
договорами України.
З метою заохочення вкладення іноземного капіталу в пріо-
ритетні галузі економіки України за рахунок надання подат-
кових пільг та страхових гарантій щодо найбільш ефектив-
них інвестиційних проектів, удосконалення правового регу-
лювання іноземного інвестування, розвитку інфрастуктури
міжнародного бізнесу та інших передумов іноземного інвес-
тування розробляються державні програми заохочення Іно-
земних інвестицій.(*1) В них визначаються пріоритетні сфери
для іноземного Інвестування; формулюються вимоги до інвес-
торів, які претендують на одержання додаткових пільг; роз-
кривається зміст пільг, які надаються щодо інвестиційних
проектів у пріоритетних сферах. До таких пільг, зокрема,
відносяться застосування норм прискореної амортизації ма-
шин і обладнання, збільшення періоду звільнення від по-
датку на прибуток (доход) залежно від обсягу іноземної
інвестиції, надання податкового кредиту на пільгових умо-
вах тощо.
Надання додаткових пільг щодо інвестиційних проектів і
створених та діючих підприємств з іноземними інвестиція-
ми здійснюється у відповідності з Тимчасовим порядком
надання додаткових пільг іноземним інвесторам, затвердже-
ним Агентством міжнародного співробітництва та інвестицій
ЗІ березня 1994 р. (Урядовий кур’єр.-1994.-14 квітня).
Бажаючи залучити в Україну іноземні інвестиції, держава
встановила певні державні гарантії захисту іноземних інвес-
тицій, в тому числі:
– гарантії від зміни законодавства;
– гарантії від примусових вилучень, а також незаконних
дій державних органів та їх службових осіб:
– компенсація і відшкодування збитків Іноземним інвес-
торам, заподіяних їм в результаті дій або бездіяльності дер-
жавних органів України чи Їх службових осіб;
– гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності;
(**1) Див.: Закон України від 17 грудня //Урядовий кур ‘єр. -1994. –
10 лютого.
!!266
– гарантії переказу доходів, прибутків та інших сум у зв’яз-
ку з іноземними інвестиціями:
– гарантії використання доходів, прибутків та інших
коштів, одержаних від іноземних інвестицій, на території
України.
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється
відповідно до Розділу ІІІ Декрету Кабінету міністрів Украї-
ни та Положення про
порядок державної реєстрації іноземних інвестицій в Ук-
раїні, затвердженого Міністерством фінансів України.
Проводять її Рада міністрів Республіки Крим, обласні,
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
до початку, в період або після фактичного здійснення інвес-
тицій шляхом подання іноземними інвесторами відповідної
інформації.
Специфіка регулювання іноземних інвестицій у спеціаль-
них (вільних) економічних зонах установлюється законодав-
ством України про спеціальні (вільні) економічні зони.
3. Правовий режим вільних економічних зон
Спеціальні (вільні) економічні зони (ВЕЗ) розглядаються
як один з важливих інструментів, за допомогою якого дося-
гається відкритість економіки нашої держави зовнішньому
світові і стимулюється міжнародне економічне співробітницт-
во на основі залучення іноземних інвестицій.
Вільна економічна зона (ВЕЗ) – це частина території Ук-
раїни, на якій встановлюється спеціальний правовий режим
економічної діяльності та особливий порядок застосування
чинного законодавства України. Для ВЕЗ характерним є те,
то на її території запроваджуються пільгові митні, валют-
но-фінансові, податкові та інші умови економічної діяль-
ності національних та іноземних юридичних та фізичних осіб.
Правовий режим ВЕЗ в Україні визначається, в першу чер-
гу, Законом України від ІЗ жовтня 1992 р. (Відомості Верховної Ради України.-
1992. -№50). Цей Закон визначає порядок створення і
ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних)
економічних зон на території України, загальні правові і еко-
!!267
номічні основи їх статусу, а також загальні правила регулю-
вання відносин суб’єктів економічної діяльності цих зон з
місцевими Радами народних депутатів, органами державної
виконавчої влади та іншими органами.
Важливе значення для активізації підприємницької діяль-
ності, нарощування експорту товарів і послуг та прискорен-
ня соціально-економічного розвитку регіонів шляхом ство-
рення БЕЗ має постанова Кабінету міністрів України від 14
березня 1994 р. № 167 , якою зазначена
Концепція була схвалена.
Згідно з Законом України в
Україні залежно від господарської спрямованості та економіч-
но-правових умов діяльності можуть створюватися такі БЕЗ:
– зовнішньоторговельні зони – частина території держави,
де товари іноземного походження можуть зберігатися, купу-
ватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з
їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути
вільні порти (), вільні митні зони (зони фран-
ко), митні склади;
– комплексні виробничі зони – частина теріторії держави,
на якій запроваджується спеціальний (пільговий податко-
вий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економіч-
ної діяльності з метою стимулювання підприємства, розши-
рення зовнішньоекономічних зв’язків, запозичення нових
технологій забезпечення зайнятості населення. Вони можуть
мати форму експортних виробничих зон, де розвивається на-
самперед експортне виробництво, орієнтоване на пере-
робку власної сировини та переважно складальницькі опе-
рації, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких –
розвиток імпортозамінних виробництв:
– науково-технічні зони – це ВЕЗ. спеціальний правовий
режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробни-
чого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональ-
них інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсив-
ного наукового розвитку, високотехнологічних промисло-
вих комплексів, науково-виробничих парків (технологічних,
дослідницьких, промислових, агропарків), а також локаль-
них інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;
!!268
– туристично-рекреоційні зони – це ВЕЗ, які створюються
в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та
історико-культурний потенціал, з метою ефективного його
використання і збереження, а також активізації підприєм-
ницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних
інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу:
– банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких
запроваджується особливо сприятливий режим здійснення
банківських та страхових операцій в іноземній валюті для
обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається
банківським та страховим установам, які були створені за
участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню
підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами
України:
– зони прикордонної торгівлі – частина території держави
на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений поря-
док перетину кордону і торгівлі.
Крім вищезазначених, в Україні можуть створюватися ВЕЗ
інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) еко-
номічні зони. які поєднують у собі риси та елементи зон
різних типів.
ВЕЗ можуть бути класифіковані й за іншими критеріями.
Так, за ознакою відкритості розрізняють інтеграційні ВЕЗ
(діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазо-
нальною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на
зв’язки із зовнішнім ринком). Залежно від місцерозташу-
вання ВЕЗ поділяються на зовнішні (розташовані на кордоні
з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх
районах країни).
Статус і територія ВЕЗ. а також строк, на який вона ство-
рюється, визначаються Верховною Радою України шляхом
прийняття окремого закону для кожної спеціальної (вільної)
економічної зони. ВЕЗ створюються Верховною Радою Ук-
раїни за ініціативою Президента України, Кабінету міністрів
України або місцевих Рад народних депутатів України та
місцевої державної адміністрації. Порядок їх створення, пе-
релік та зміст необхідних для створення ВЕЗ документів
визначаються статтями 5-7 Закону України .
!!269
Управління БЕЗ має певну специфіку, яка полягає в тому,
що структура, функції та повноваження органів управління
спеціальної (вільної) економічної зони визначаються залеж-
но від її типу, розмірів, кількості працівників та/або меш-
канців на території ВЕЗ. Проте, незалежно від типу БЕЗ їх
органами управління є: місцеві Ради народних депутатів та
місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень
(їх функції та повноваження щодо управління ВЕЗ визна-
чені статтею 10 Закону );
орган господарського розвитку і управління ВЕЗ, що ство-
рюється за участю суб’єктів економічної діяльності України
та іноземних суб’єктів такої діяльності (функції цього орга-
ну визначені статтею ІІ зазначеного Закону), може бути
покладено на одного з суб’єктів економічної діяльності ВЕЗ.
На всі об’єкти та суб’єкти економічної діяльності ВЕЗ по-
ширюється система державних гарантів захисту інвестицій,
передбачена законодавством України про інвестиційну
діяльність та іноземні Інвестиції.
Оскільки ВЕЗ є тимчасовим утворенням, вона вважається
ліквідованою з моменту закінчення строку, на який її було
створено, якщо цей термін, не буде продовжено Верховною
Радою України. За поданням Президента України або Кабі-
нету міністрів України ВЕЗ може бути ліквідованою з мо-
менту прийняття відповідного закону про її ліквідацію. Дер-
жава відповідно до законодавства України гарантує збере-
ження у повному обсязі всіх майнових і немайнових прав
суб’єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) еко-
номічної зони при її ліквідації.
Розділ XX
ЗАХИСТ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ
ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1. Правове становище арбітражних судів
Однією з необхідних умов успішного функціонування всіх
елементів створюваного в Україні ринкового механізму є
законність і дисципліна в діяльності суб’єктів господарю-
вання.
У процесі господарювання між підприємствами, держав-
ними та іншими органами виникають, функціонують та при-
пиняються численні господарські відносини. Ринковий ме-
ханізм, як і будь-яке інше складне явище) не може розвива-
тися без зіткнень, конфліктів, що призводять до суперечно-
стей між суб’єктами господарської діяльності. Такі супереч-
ності між підприємствами, організаціями, державними та
іншими органами стосовно їх прав та обов’язків у госпо-
дарських відносинах називаються господарськими спорами.
Саме ці господарські спори і є предметом розгляду і вирі-
шення арбітражного суду.
Арбітражний суд с однією з гілок судової влади (поряд з
Конституційним судом та загальними судами), на яку відпо-
відно до Конституції України покладено здійснення право-
суддя у господарських відносинах. Арбітражний суд с неза-
лежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що
виникають між юридичними особами, державними та іншими
органами.
Організація і діяльність арбітражного суду визначаються
Конституцією України, Законом України від 4 червня 1991 р.
(Відомості Верховної Ради Украї-
ни.-1992.-№36.-Ст.469), Арбітражним процесуальним ко-
дексом України, прийнятим Верховною Радою України 6
листопада 1991 р. (Відомості Верховної Ради України.-
1992.-№6.-Ст.56; 1993.-№33.-Ст.347), іншими законодав-
чими актами України, а також міждержавними договорами
й угодами, ратифікованими у встановленому порядку.
Арбітражний суд в Україні – правонаступник органів дер-
жавного арбітражу (існували з 1931 по 1991 рік) – хоча і
!!271
зберіг ряд притаманних державному арбітражу ознак, проте
зазнав великих змін як у правовому статусі, так і в регла-
ментації його діяльності. З органу, наділеного повноважен-
нями управлінського характеру (що обумовлювалось місцем
державного арбітражу в адміністративно-командній системі
керівництва економікою), його перетворено в орган, що
здійснює правосуддя в господарських відносинах і є неза-
лежним при виконанні цієї функції.
Правова природа арбітражного суду як органу правосуддя
визначається завданнями та повноваженнями, якими його
наділено для виконання цих завдань. Відповідно до статті З
Закону його завданнями є:
– захист прав та охоронюваних законом інтересів учас-
ників господарських правовідносин;
– сприяння зміцненню законності у сфері господарських
відносин:
– внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення
правового регулювання господарської діяльності.
Організація арбітражних судів в Україні. В Україні діють
Вищий арбітражний суд України, арбітражний суд Республ-
іки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севасто-
поля, які становлять єдину систему арбітражних судів. Вер-
ховна Рада України за поданням Голови Вищого арбітраж-
ного суду може утворювати й інші ланки арбітражних судів
(міські, міжрайонні, районні арбітражні суди тощо).
Місцеві арбітражні суди (Республіки Крим, областей, міст
Києва і Севастополя) є основною ланкою арбітражної судо-
вої системи, оскільки саме вони виконують майже весь об-
сяг роботи щодо вирішення господарських спорів і стоять
найближче до господарського життя та до конфліктів, які в
ньому виникають. Для виконання покладених на них зав-
дань місцеві арбітражні суди виконують такі повноваження:
– вирішують господарські спори, віднесені до їх компе-
тенції, розглядають справи про банкрутство:
– переглядають у порядку нагляду рішення, ухвали, по-
станови відповідного арбітражного суду:
– вивчають і узагальнують практику застосування законо-
давства, аналізують статистику вирішення господарських
спорів, вносять пропозиції Вищому арбітражному суду Ук-
раїни, спрямовані на вдосконалення правового регулюван-
!!272
ня господарської діяльності та практики вирішення госпо-
дарських спорів:
– ведуть роботу, спрямовану на попередження правопо-
рушень у сфері господарських відносин:
– здійснюють інші повноваження, надані їм законодав-
ством.
До складу місцевого арбітражного суду входять голова,
перший заступник голови, заступники голови та арбітри
(кількість їх у конкретному суді залежить від обсягу роботи,
зокрема, кількості справ, що розглядаються).
Для вирішення організаційних питань місцеві арбітражні
суди можуть утворювати президію.
Вищий арбітражний суд України очолює єдину систему
арбітражного суду. Він с найвищим органом у вирішенні
господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рішень, ух-
вал, постанов арбітражних судів України та контролю за їх
діяльністю. Вищий арбітражний суд України складається з
Голови, першого заступника Голови, заступників Голови,
арбітрів і діє у складі:
– пленуму Вищого арбітражного суду:
– президії вищого арбітражного суду:
– арбітражної колегії і розгляду спорів:
– арбітражної колегії і перегляду рішень, ухвалі, постанов.
Вищий арбітражнин суд України:
– вирішує господарські спори, віднесені до його компе-
тенції Арбітражним процесуальним кодексом України, іншим
законодавством України, міждержавними договорами й уго-
дами: може в межах підвідомчості арбітражних судів Украї-
ни прийняти до свого провадження будь-який спір:
– переглядає в порядку нагляду рішення, ухвали, поста-
нови Вищого арбітражного суду, арбітражного суду Респуб-
ліки Крим, арбітражних судів областей, міст Києва і Севас-
тополя:
~ вивчає і узагальнює практику застосування законодав-
ства, забезпечує однаковість практики, аналізує статистику
вирішення господарських спорів: дає роз’яснення арбітраж-
ним судам з питань практики застосування законодавства
України, яке регулює відносини в господарській сфері та
порядок вирішення господарських спорів. Роз’яснення Ви-
щого арбітражного суду є обов’язковими для арбітрів і учас-
!!273
ників господарських правовідносин, то застосовують зако-
нодавство, з якого дане таке роз’яснення,
– веде роботу, спрямовану на попередження правопору-
шень у сфері господарських відносин:
– здійснює організаційне керівництво місцевими арбіт-
ражними судами, несе відповідальність за організацію, стан
і вдосконалення їх діяльності, перевіряє і поширює пози-
тивний досвід арбітражних судів України.
– забезпечує підбір і підготовку кандидатів у арбітри, підви-
щення кваліфікації працівників арбітражних судів, органі-
зовує матеріально-технічне забезпечення арбітражних судів,
нормативне забезпечення, ведення статистичного обліку;
– здійснює інші повноваження, надані йому законодав-
ством.
Для підготовки науково обгрунтованих рекомендацій з
питань організації та діяльності арбітражного суду, розроб-
ки пропозицій щодо вдосконалення законодавства, порядку
і практики розгляду господарських спорів при Вищому ар-
бітражному суді України утворюється науково-консультатив-
на рада за участю провідних вчених та інших висококваліфі-
кованих спеціалістів, її склад та порядок організації і діяль-
ності затверджує президія Вищого арбітражного суду.
2. Підвідомчість справ арбітражним судам
В юридичній літературі немає загальноприйнятого визна-
чення поняття підвідомчості господарських справ. Вислов-
лені з цього приводу думки зводяться, в основному, до того,
що під підвідомчістю розуміється компетенція певних органів
або коло справ, віднесених до неї.
Інститут підвідомчості використовується як для визначен-
ня кола справ, віднесених до відання арбітражного суду, так
і для розмежування справ, що відносяться до відання того
чи іншого арбітражного суду. В цьому полягає практичне
значення підвідомчості.
Підвідомчість господарських справ розмежовується за двома
ознаками:
а) залежно від суб’єктів спору (предметна ознака);
б) залежно від предмета спору (предметна ознака).
Загальне правило суб’єктної ‘підвідомчості господарських
!!274
справ полягає в тому, що господарські справи у спорах між
юридичними особами, державними та іншими органами
підвідомчі арбітражному суду. Отже, господарські справи у
спорах, де хоча б однією стороною є громадянин-підприє-
мець, розглядаються загальними судами.
Стосовно предметної підвідомчості, яка охоплює такі по-
няття, як предмет спору, характер спору, сума договору (ціна
позову), діє таке ж загальне правило: господарські справи у
спорах, що виникають між юридичними особами, держав-
ними та іншими органами, підвідомчі арбітражному суду.
Але з цього правила є два винятки:
1) спори між організаціями, які випливають з договорів на
перевезення вантажу в прямому міжнародному залізнично-
му і повітряному вантажному сполученні, розглядаються за-
гальними судами;
2) деякі категорії спорів віднесено до відання інших органів
(вони розглядаються в адміністративному порядку). Це, зок-
рема:
– спори, шо виникають при погодженні стандартів та тех-
нічних умов;
– спори про встановлення цін на продукцію, а також та-
рифів на послуги (на виконання робіт), якщо ці ціни і тари-
фи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені
за угодою сторін;
– інші спори, вирішення яких віднесено законодавством
України та міждержавними договорами й угодами до відан-
ня інших органів.
Підвідомчість господарських справ арбітражному суду виз-
начається, в першу чергу, Законами України (ст.1),
(СТ.38, 39) та (ст.4), а також Арбітраж-
ним процесуальним кодексом України (ст.12-17).
Відповідно до статті 12 Арбітражного процесуального ко-
дексу України (далі – АПК) арбітражному суду підвідомчі:
– справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та
розірванні господарських договорів. В науці арбітражного
процесу ці спори умовно іменуються переддоговірними;
– справи у спорах, що виникають при виконанні дого-
ворів. Такі спори можуть виникати з приводу неналежного
виконання зобов’язань і стосуватися як виконання зобов’я-
!!275
зання в натурі, так і застосування до порушника передбаче-
них законом чи договором майнових санкцій (штрафів та
відшкодування збитків),
– справи у спорах, що виникають з інших підстав (на-
приклад, про відшкодування збитків, завданих підприємству
в результаті виконання вказівок державних чи інших органів
тощо). Спори, що виникають при виконанні договорів та з
інших підстав, також умовно називаються майновими:
– справи у спорах про визнання недійсними актів ненор-
мативного характеру (тобто таких, шо не встановлюють за-
гальнообов’язкових норм) з підстав, зазначених у законо-
давстві (наприклад, видання акта. що не відповідає компе-
тенції органу або вимогам законодавства, або виникнення у
зв’язку з цим спірних питань – стаття 27 Закону ),
– справи про банкрутство. Відповідно до статті 4 Закону
України провадження справ про банк-
рутство регулює АПК України з урахуванням особливостей,
передбачених зазначеним Законом, а про банкрутство банків
– також з урахуванням вимог Закону України .
Розмежування компетенції арбітражних судів щодо розг-
ляду зазначених вище господарських справ здійснюється за
двома ознаками: родовою (тобто родом справи) і територі-
альною (місцезнаходження сторін). В зв’язку з цим розріз-
няють родову підвідомчість, за допомогою якої розмежову-
ють компетенцію арбітражних судів , і тери-
торіальну підвідомчість, яка використовується для розмежу-
вання компетенції між арбітражними сулами одного рівня –
по горизонталі.
За родовою ознакою підвідомчість визначається:
– сумою договору – для переддоговірних спорів та спорів
про визнання недійсними договорів:
– ціною позову – для майнових спорів:
– рівнем органу, що видав акт, – для спорів про визнан-
ня недійсними актів ненормативного характеру.
Визнаючи родову підвідомчість господарських справ, стаття
14 АПК встановлює, шо Вищий арбітражний суд розглядає
справи у спорах:
– шо виникають при укладанні, зміні та розірванні госпо-
!!276
датських договорів на суму понад 100 000 розмірів мінімаль-
них заробітних плат (без індексації), а також при виконанні
договорів та з інших підстав при ціні позову понад 10 000
розмірів мінімальних заробітних плат (без індексації), про
визнання недійсними договорів на суму понад 100 000
розмірів мінімальних заробітних плат (без індексації), крім
спорів між сторонами, шо знаходяться на території Респуб-
ліки Крим, однієї області, міст Києва та Севастополя;
– про визнання недійсними актів ненормативного харак-
теру, виданих центральними органами державної виконав-
чої влади та іншими всеукраїнськими органами, об’єднан-
нями і спілками;
– про визнання недійсними актів ненормативного харак-
теру, виданих обласними. Київською та Севастопольською
міськими Радами народних депутатів, представниками Пре-
зидента України в областях, містах Києві та Севастополі,
обласними, Київською та Севастопольською міськими дер-
жавними адміністраціями;
– матеріали яких містять державну таємницю;
– що прямо віднесені до його компетенції законами Ук-
раїни, міждержавними договорами та угодами.
Вищий арбітражний суд може в межах підвідомчості арбіт-
ражних судів України прийняти до свого провадження будь-
яку справу.
Всі інші підвідомчі арбітражним судам справи, крім тих,
що віднесені до компетенції Вищого арбітражного суду, роз-
глядаються арбітражними судами Республіки Крим, облас-
тей. міст Києва та Севастополя за загальним правилом те-
риторіальної підвідомчості:
– справи у переддоговірних спорах та у спорах про визнан-
ня договорів недійсними розглядаються арбітражним судом
за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором
здійснити на користь іншої сторони певні дії: передати май-
но, виконати роботу’, надати послуги, сплатити гроші тощо;
-справи у майнових спорах та з інших підстав, а також
справи про визнання недійсними актів ненормативного ха-
рактеру розглядаються за місцезнаходженням відповідача:
– справи по спорах за участю кількох відповідачів розгля-
даються арбітражним судом за місцезнаходженням одного з
відповідачів за вибором позивача;
!!277
– справи про банкрутство розглядаються арбітражним су-
дом :іа місцезнаходженням боржника.
І-з загального правила територіальної підвідомчості зроб-
лено один виняток: віднесені до компетенції місцевих арбіт-
ражних судів справи у спорах, що виникають з договору
перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспор-
ту, розглядаються арбітражним судом за місцезнаходженням
цього органу.
3. Доарбітражне врегулювання господарських спорів
Чинне законодавство вимагає від підприємств та органі-
зацій, щоб вони до подання позову вжили заходів щодо вре-
гулювання господарських спорів з іншою стороною.
Доарбітражне врегулювання господарських спорів – це
сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємства-
ми та організаціями, права яких порушені, для безпосеред-
нього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та
організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до
звернення з позовом до арбітражного суду. Значення доар-
бітражного врегулювання господарських спорів розкривається
через функції, які виконує ця стадія господарського проце-
су. По-перше, доарбітражне врегулювання покликане забез-
печити якомога швидше відновлення порушених прав
підприємств та організацій. По-друге, воно сприяє виявлен-
ню і усуненню причин та умов виникнення господарських
правопорушень. По-третє, доарбітражне Врегулювання
сприяє організації та підвищенню рівня укладання та вико-
нання господарських договорів.
Виходячи зі змісту чинного законодавства, можна виділи-
ти: загальний порядок доарбітражного врегулювання госпо-
дарських спорів (він регламентований нормами розділу ІІ
АПК України – ст.5-11); спеціальний порядок доарбітражно-
го врегулювання господарських спорів (визначається нор- .
мами інших нормативних актів), який застосовується щодо
пред’явлення і розгляду претензій до органів транспорту,
зв’язку і т. ін.
Враховуючи, що порядок укладання господарських дого-
ворів раніше висвітлювався в даній роботі, схематично до-
арбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при
!!278
укладанні, зміні та розірванні договорів можна зобразити
таким чином:
а) підприємство, що одержало проект договору, за наяв-
ності заперечень щодо його умов складає протокол розбіж-
ностей і в 20-денний строк разом з підписанним договором
(із застереженням) надсилає його автору проекта договору.
Підприємство, що одержало протокол розбіжностей, зобов’-
язане протягом 20 днів розглянути його. вжити заходів до
врегулювання розбіжностей, а неврегульовані передати на
розгляд арбітражного суду;
б) підприємство, яке вважає за необхідне змінити чи розір-
вати договір, надсилає пропозиції про це другій стороні до-
говору. Сторона, яка одержала пропозицію, повинна відпо-
вісти на неї в 20-денний строк.
Доарбітражне врегулювання спору, що виник внаслідок
порушення прав і законних інтересів підприємства,
здійснюється шляхом пред’явлення підприємством-потерпі-
лим письмової претензії до підприємства-порушника. Пре-
тензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання.
Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється
в письмовій формі (так звана ). Над-
силання відповіді є обов’язковим незалежно від того, задо-
вольняються чи ні вимоги заявника. За порушення строків
розгляду претензії встановлена майнова відповідальність, яку
може застосувати арбітражний суд при прийнятті рішення –
стягнення в доход державного бюджету з підприємства, органі-
зації, що припустилися такого порушення, штрафу в розмірі
2% від суми претензії, але не менш як 5 розмірів мінімальних
заробітних плат (без індексації) і не більш як 100 розмірів
мінімальних заробітних плат (без індексації).
Разом з тим, слід мати на увазі:
– справи за заявою прокурора порушуються арбітражним
судом незалежно від вжиття сторонами заходів доарбітраж-
ного врегулювання спорів (ч.З ст.5 АПК);
– вимоги щододоарбітражного врегулювання господарсь-
ких спорів не поширюються на спори про визнання недійсни-
ми актів ненормативного характеру з підстав, зазначених у
законодавстві (ч.4 ст.5 АПК);
– правила про доарбітражне врегулювання спорів не за-
стосовуються щодо провадження у справах про банкрутство,
!!279
оскільки воно регламентує умови і процедуру визнання юри-
дичних осіб банкрутами, а не процес вирішення спорів. .
4. Вирішення спорів арбітражним судом
Діяльність арбітражного суду з розгляду господарських
справ і вирішення господарських спорів розвивається в певній
послідовності і складається з окремих стадій.
Порушення справи. Арбітражний суд порушує справи по-
зовними заявами:
– заінтересованих підприємств га організацій, чиї права
та охоронювані законом інтереси порушено:
– державних та інших органів, то звернулися до арбіт-
ражного суду у випадках, передбачених законодавчими ак-
тами України;
– прокурорів, які звертаються до арбітражного сулу в інте-
ресах державних органів, державних підприємств та органі-
зацій.
Позовна заява поласться до арбітражною сулу в письмовій
формі і підписується керівником підприємства або його зас-
тупником, прокурором. Позивач (прокурор) зобов’язаний при
поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та
доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін
немає. Зміст позовної заяви та документи, що додаються до
неї, визначені відповідно статтями 54 та 57 АПК. З позовної
заяви до арбітражного суду сплачується державне мито, роз-
міри якого встановлені Законом України від 1 1 липня 1995 р.
:
– із позовних заяв майнового характеру – 5% ціни позо-
ву, але не менше 0,25 неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян;
– із позовних заяв немайнового характеру – 5 неоподат-
ковуваних мінімумів доходів громадян;
– із заяв у переддоговірних спорах – 6 неоподатковува-
них мінімумів доходів громадян, якшо справа підлягає роз-
гляду в Вищому арбітражному суді України, та 5 неоподат-
ковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підля-
гає розгляду в інших арбітражних судах;
– із заяв про перевірку рішень – 50% ставки, що підтягає
сплаті при розгляді справи в першій інстанції, а із спорів
!!280
майнового характеру – ставки; обчисленої, виходячи з ос-
порюваної суми.
Питання про прийняття позовної заяви вирішує арбітр. При
цьому за наявності обставин, що свідчать про відсутність права
на позов (вони зазначені в статті 62 АПК), арбітр відмовляє в
прийнятті позовної заяви. Якщо ж заявник (позивач, проку-
рор) має право на подання позову, але припустився пору-
шень в його реалізації, тобто не дотримався правил подання
позовної заяви, арбітр повертає позовну заяву і додані до неї
матеріали без розгляду. Підстави повернення містить стаття
63 АПК. Після усунення допущених порушень заявник може
звернутися до арбітражного суду повторно.
У разі відсутності підстав для відмови в прийнятті позов-
ної заяви чи для повернення її заявникові, арбітр, прийняв-
ши позовну заяву, не пізніше 5 днів з дня її надходження
виносить ухвалу про порушення провадження у справі, в
якій зазначає час і місце проведення арбітражного засідання
та ті дії, які необхідно вчинити сторонам тощо.
З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення
господарського спору арбітр і сам вчиняє певні дії і підготовки
справи до розгляду (наприклад, призначає експертизу, витре-
бує необхідні докази, зобов’язує представників сторін з’явити-
ся в засідання, виконує інші дії згідно із статтею 65 АПК).
Основною стадією арбітражного процесу с вирішення госпо-
дарських спорів. Воно здійснюється арбітражним судом у складі
головуючого арбітра і представників сторін. Для вирішення
складних спорів до складу арбітражного суду вводяться до-
датково два арбітри. Разом з тим, справу може бути розгляну-
то і без представників сторін, тобто одноособове арбітром.
Порядок ведення засідання визначається арбітром, який
головує в засіданні. Як правило, справи розглядаються в
приміщенні арбітражного суду, хоча справи, що мають важ-
ливе громадське значення, можуть розглядатися безпосеред-
ньо на підприємствах та в організаціях.
При розгляді справи арбітражний суд може зіткнутися з
такими обставинами, за яких спір не може бути вирішено в
даному засіданні (неявка сторін, неподання витребуваних
доказів та ін.). В такому разі розгляд справи відкладається і
в ухвалі, що виноситься, вказується час і місце наступного
засідання.
!!281
Іноді арбітражний суд не в змозі розглянути справу до ви-
рішення пов’язаної з нею іншої справи або в разі призна-
чення експертизи, надсилання матеріалів до слідчих органів,
заміни сторони її правонаступником. В цих випадках він
зупиняє провадження у справі, а потім поновлює його після
усунення обставин, які зумовили зупинення.
Від зупинення провадження у справі слід відрізняти при-
пинення провадження^ яке має місце з підстав, зазначених у
статті 80 АПК. Це підстави, які перешкоджають розгляду
справи в арбітражному суді взагалі. Вони нагадують підста-
ви відмови в прийнятті позовної заяви.
Так само залишення позову без розгляду (стаття 81 АПК) за
своїми підставами має багато спільного з поверненням позову
(стаття 63 АПК). Можна говорити про те, що шляхом засто-
сування норм таких процесуальних інститутів, як припи-
нення провадження у справі та залишення позову без роз-
гляду арбітр має можливість виправити помилки, яких він
припустився при прийнятті позовної заяви.
Вирішенні спору по суті (тобто задоволення позову чи
відмова в позові повністю або частково) завершується прий-
няттям рішення. Рішення приймається арбітром (арбітра-
ми) і представниками сторін за результатами обговорення
всіх обставин справи. У випадках, зазначених в частині З
статті 82 АПК, рішення приймається арбітром (більшістю
голосів арбітрів). Воно повинно за формою та змістом відпо-
відати вимогам статті 84 АПК.
Якщо арбітражний суд не вирішує спір по суті (наприк-
лад, у разі відкладення розгляду справи, зупинення чи при-
пинення справи тощо), то він виносить ухвалу.
Рішення і ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який
бере участь в арбітражному процесі, третім особам не пізніше
п’яти днів після їх прийняття.
Рішення арбітражного суду набирають законної сили не-
гайно після їх прийняття і підлягають обов’язковому ви-
конанню підприємствами, організаціями, посадовими осо-
бами.
Виконання рішення арбітражного суду провадиться на
підставі виданого ним наказу, який є виконавчим докумен-
том. Наказ надсилається одночасно з рішенням. Органами
виконання рішення арбітражного суду є:
!!282
– установи банку (виконують накази про стягнення гро-
шових сум);
– судові виконавці (виконують інші накази).
Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до ви-
конання не пізніше трьох місяців з дня прийняття рішення.
За ухилення під виконання рішення підприємством чи
організацією, яким наказ пред’явлено до виконання, арбіт-
ражний суд може стягнути в доход державного бюджету
штраф у розмірі до 50% від суми виконання або до 1000
мінімальних зарплат, якщо виконання не пов’язане з пере-
рахуванням чи списанням грошових сум (ст. 119 АПК). У
разі втрати наказу арбітражний суд може видати його дуб-
лікат у порядку, визначеному статтею 120 АПК.
За загальним правилом, вирішення господарських спорів
завершується стадією виконавчого провадження. Проте в ар-
бітражному процесі є ще одна стадія – перевірка рішень,
ухвал та постанов у порядку нагляду. Ця стадія виникає лише
тоді, коли за заявою сторін чи за протестом прокурора ар-
бітражний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішен-
ня, ухвали, постанови арбітражного суду, третейського суду
або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує
господарський спір. Крім того, арбітражний суд має право
за своєю ініціативою перевірити в порядку нагляду законність
і обгрунтованість прийняття рішення.
З усього комплексу питань, пов’язаних з перевіркою
рішень, ухвал, постанов, виділимо найголовніші:
– заява про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку
нагляду подається, і протест прокурора приноситься не пізніше
двох місяців з дня прийняття рішення, ухвали, постанови:
– перевірка рішення здійснюється не пізніше двох місяців
з дня надходження заяви або протесту;
– рішення, ухвала, постанова можуть бути перевірені в
порядку нагляду не пізніше одного року з дня їх прийняття;
-заява про перевірку рішення, ухвали, постанови повин-
на бути оплачена митом. Заява надсилається через той ар-
бітражний суд, рішення, ухвала, постанова якого перевіря-
ються. Копія заяви (протесту) надсилається сторонам;
– за результатами перевірки в порядку нагляду приймається
постанова, яка надсилається сторонам, прокурору, який
приніс протест.
!!283
Полная законодательная база, Судебная практика, Формы и бланки,
Комментированное законодательство, Публикации, Статьи,
Юридическая консультация, Украинский Правовой форум.
Все это вы можете найти на www.zakoni.com.ua
Данный материал скачен с сайта Всеукраинский Юридический Портал –
www.zakoni.com.ua
Изменение текста документов и/или их использование, с какой либо другой
целью,
кроме личного пользования, является нарушением авторского права и
преследуется законом!
Этот материал, не несет в себе не какого коммерческого характера и
представлены
исключительно для ознакомительного просмотра, и подлежат уничтожению
после просмотра!!!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
