.

Островська О.А. – Управлiння фiнансовою санацiєю пiдприємства (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 34296
Скачать документ

Островська О.А. – Управлiння фiнансовою санацiєю пiдприємства

ЗМІСТ

TOC \o “1-5” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc180318784” Тема 1.
Фінансова санація підприємства: сутність, економічний зміст, порядок
проведення PAGEREF _Toc180318784 \h 5

HYPERLINK \l “_Toc180318785” 1.1.Фінансова криза на підприємстві:
фази, види та фактори виникнення PAGEREF _Toc180318785 \h 5

HYPERLINK \l “_Toc180318786” 1.2. Економічна сутність санації та
випадки, в яких приймається рішення про санацію.  Поняття та порядок
проведення досудової санації PAGEREF _Toc180318786 \h 7

HYPERLINK \l “_Toc180318787” 1.2.1. Економічна сутність санації
підприємств PAGEREF _Toc180318787 \h 7

HYPERLINK \l “_Toc180318788” 1.2.2. Випадки, в яких приймається
рішення про проведення санації PAGEREF _Toc180318788 \h 8

HYPERLINK \l “_Toc180318789” 1.2.3.Поняття та порядок проведення
досудової санації PAGEREF _Toc180318789 \h 9

HYPERLINK \l “_Toc180318790” 1.3. Класична модель фінансової санації
PAGEREF _Toc180318790 \h 10

HYPERLINK \l “_Toc180318791” 1.4. Антикризовий фінансовий менеджмент
PAGEREF _Toc180318791 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc180318792” Тема 2. Контролінг : сутність, завдання,
методи та роль у санації підприємств PAGEREF _Toc180318792 \h 13

HYPERLINK \l “_Toc180318793” 2.1. Сутність та основні завдання
фінансового контролінгу PAGEREF _Toc180318793 \h 13

HYPERLINK \l “_Toc180318794” 2.2. Характеристика методів контролінгу
PAGEREF _Toc180318794 \h 14

HYPERLINK \l “_Toc180318795” 2.2.1.Опитування (анкетування) PAGEREF
_Toc180318795 \h 14

HYPERLINK \l “_Toc180318796” 2.2.2. Факторний аналіз відхилень
PAGEREF _Toc180318796 \h 14

HYPERLINK \l “_Toc180318797” 2.2.3. Софт-аналіз ( аналіз сильних і
слабких сторін підприємства) PAGEREF _Toc180318797 \h 16

HYPERLINK \l “_Toc180318798” 2.2.4. Портфельний аналіз PAGEREF
_Toc180318798 \h 17

HYPERLINK \l “_Toc180318799” 2.2.5. Вартісний аналіз PAGEREF
_Toc180318799 \h 17

HYPERLINK \l “_Toc180318800” 2.2.6. Аналіз точки беззбитковості
PAGEREF _Toc180318800 \h 18

HYPERLINK \l “_Toc180318801” 2.2.7. Нуль-базис- бюджетування (zbb,
zero-base-budgeting) PAGEREF _Toc180318801 \h 19

HYPERLINK \l “_Toc180318802” 2.2.8. АВС (XYZ)-аналіз PAGEREF
_Toc180318802 \h 19

HYPERLINK \l “_Toc180318803” 2.2.9. Бенчмаркінг PAGEREF
_Toc180318803 \h 20

HYPERLINK \l “_Toc180318804” 2.3. Система раннього попередження та
реагування. Методи прогнозування банкрутства PAGEREF _Toc180318804 \h
21

HYPERLINK \l “_Toc180318805” 2.3.1.Характеристика системи, завдання,
етапи створення PAGEREF _Toc180318805 \h 21

HYPERLINK \l “_Toc180318806” 2.3.2. Методи прогнозування банкрутства
PAGEREF _Toc180318806 \h 22

HYPERLINK \l “_Toc180318807” 2.3.2.1. Підходи до моделей
прогнозування банкрутства PAGEREF _Toc180318807 \h 22

HYPERLINK \l “_Toc180318808” 2.3.2.2. Моделі прогнозування
банкрутства PAGEREF _Toc180318808 \h 22

HYPERLINK \l “_Toc180318809” 2.4. Зміст та розробка плану санації
PAGEREF _Toc180318809 \h 26

HYPERLINK \l “_Toc180318810” Тема 3. Санаційний аудит PAGEREF
_Toc180318810 \h 30

HYPERLINK \l “_Toc180318811” 3.1. Сутність, мета та характерні риси
санаційного аудиту. PAGEREF _Toc180318811 \h 30

HYPERLINK \l “_Toc180318812” Санаційна спроможність. PAGEREF
_Toc180318812 \h 30

HYPERLINK \l “_Toc180318813” 3.2. Методи та програма санаційного
аудиту PAGEREF _Toc180318813 \h 32

HYPERLINK \l “_Toc180318814” 3.3. Порядок проведення санаційного
аудиту PAGEREF _Toc180318814 \h 32

HYPERLINK \l “_Toc180318815” 3.3.1. Дослідження наявної санаційної
концепції PAGEREF _Toc180318815 \h 32

HYPERLINK \l “_Toc180318816” 3.3.2. Аналіз виробничо-господарської
діяльності PAGEREF _Toc180318816 \h 33

HYPERLINK \l “_Toc180318817” 3.3.2.1. Дослідження загальної
виробничої структури підприємства PAGEREF _Toc180318817 \h 33

HYPERLINK \l “_Toc180318818” 3.3.2.2. Дослідження рівня технології
виробництва PAGEREF _Toc180318818 \h 34

HYPERLINK \l “_Toc180318819” 3.3.2.3. Дослідження витрат на
виробництво PAGEREF _Toc180318819 \h 34

HYPERLINK \l “_Toc180318820” 3.3.2.4. Дослідження основних фондів та
амортизаційних відрахувань. Оцінка майнового стану PAGEREF
_Toc180318820 \h 34

HYPERLINK \l “_Toc180318821” 3.3.2.5. Дослідження показників праці
PAGEREF _Toc180318821 \h 35

HYPERLINK \l “_Toc180318822” 3.3.3. Аудит фінансової сфери
підприємства. PAGEREF _Toc180318822 \h 35

HYPERLINK \l “_Toc180318823” 3.3.3.1. Оцінювання динаміки та
структури валюти балансу PAGEREF _Toc180318823 \h 35

HYPERLINK \l “_Toc180318824” 3.3.3.2. Аудит власного капіталу
PAGEREF _Toc180318824 \h 36

HYPERLINK \l “_Toc180318825” 3.3.3.3. Оцінка ліквідності активів
підприємства та його платоспроможності PAGEREF _Toc180318825 \h 37

HYPERLINK \l “_Toc180318826” 3.3.3.4. Аудит позичкового капіталу та
кредиторської заборгованості PAGEREF _Toc180318826 \h 39

HYPERLINK \l “_Toc180318827” 3.3.3.5. Аудит дебіторської
заборгованості PAGEREF _Toc180318827 \h 40

HYPERLINK \l “_Toc180318828” 3.3.3.6. Аудит реальних та фінансових
інвестицій (вкладень) PAGEREF _Toc180318828 \h 40

HYPERLINK \l “_Toc180318829” 3.3.3.7. Аналіз Cash-flow PAGEREF
_Toc180318829 \h 41

HYPERLINK \l “_Toc180318830” 3.3.3.8. Оцінка ділової активності
підприємства PAGEREF _Toc180318830 \h 42

HYPERLINK \l “_Toc180318831” 3.3.4. Додатки PAGEREF _Toc180318831
\h 43

HYPERLINK \l “_Toc180318832” 3.3.4.1. Таблиця 1.Показники оцінки
майнового стану PAGEREF _Toc180318832 \h 43

HYPERLINK \l “_Toc180318833” 3.3.4.2. Таблиця 2. Показники фінансової
незалежності та структури капіталу PAGEREF _Toc180318833 \h 44

HYPERLINK \l “_Toc180318834” 3.3.4.3. Таблиця 3. Показники
ліквідності та платоспроможності PAGEREF _Toc180318834 \h 44

HYPERLINK \l “_Toc180318835” 3.3.4.4. Таблиця 4. Показники ділової
активності підприємства PAGEREF _Toc180318835 \h 45

HYPERLINK \l “_Toc180318836” 3.3.4.5. Таблиця 5. Показники
прибутковості підприємства PAGEREF _Toc180318836 \h 45

HYPERLINK \l “_Toc180318837” 3.3.4.6. Таблиця 6. Показники ринкової
активності PAGEREF _Toc180318837 \h 45

HYPERLINK \l “_Toc180318838” 3.3.5.Оцінка підприємства на ринку
факторів виробництва та на ринку збуту готової продукції PAGEREF
_Toc180318838 \h 46

HYPERLINK \l “_Toc180318839” 3.4. Складання та зміст акту
аудиторської перевірки PAGEREF _Toc180318839 \h 46

HYPERLINK \l “_Toc180318840” Тема 4. Cанація балансу PAGEREF
_Toc180318840 \h 47

HYPERLINK \l “_Toc180318841” 4.1. Власний капітал, його функції та
складові PAGEREF _Toc180318841 \h 47

HYPERLINK \l “_Toc180318842” 4.2. Збитки підприємства та джерела їх
покриття PAGEREF _Toc180318842 \h 49

HYPERLINK \l “_Toc180318843” 4.3. Економічний зміст санації балансу
та призначення санаційного прибутку PAGEREF _Toc180318843 \h 50

HYPERLINK \l “_Toc180318844” 4.4.Цілі та методи зменшення статутного
фонду підприємств PAGEREF _Toc180318844 \h 50

HYPERLINK \l “_Toc180318845” 4.4.1. Деномінація та конверсія акцій
PAGEREF _Toc180318845 \h 51

HYPERLINK \l “_Toc180318846” 4.4.2. Санація викупом акцій (придбання
часток) у власників PAGEREF _Toc180318846 \h 51

HYPERLINK \l “_Toc180318847” Тема 5. Фінансові джерела санації
підприємства PAGEREF _Toc180318847 \h 52

HYPERLINK \l “_Toc180318848” 5.1. Внутрішні фінансові джерела санації
підприємств PAGEREF _Toc180318848 \h 52

HYPERLINK \l “_Toc180318849” 5.1.1 Поняття та класифікація внутрішніх
джерел фінансової стабілізації PAGEREF _Toc180318849 \h 52

HYPERLINK \l “_Toc180318850” 5.1.2. Збільшення вхідних грошових
потоків PAGEREF _Toc180318850 \h 53

HYPERLINK \l “_Toc180318851” 5.1.2.1. Збільшення виручки від
реалізації PAGEREF _Toc180318851 \h 53

HYPERLINK \l “_Toc180318852” 5.1.2.2. Реструктуризація активів
PAGEREF _Toc180318852 \h 54

HYPERLINK \l “_Toc180318853” 5.1.3. Зменшення вихідних грошових
потоків PAGEREF _Toc180318853 \h 55

HYPERLINK \l “_Toc180318854” 5.1.3.1. Зниження собівартості продукції
PAGEREF _Toc180318854 \h 56

HYPERLINK \l “_Toc180318855” 5.1.3.2. Згортання інвестицій та
зменшення витрат, які не належать до собівартості продукції PAGEREF
_Toc180318855 \h 57

HYPERLINK \l “_Toc180318856” 5.2. Зовнішні фінансові джерела санації
підприємств PAGEREF _Toc180318856 \h 58

HYPERLINK \l “_Toc180318857” 5.2.1. Фінансування санації за рахунок
акціонерного (пайового) капіталу PAGEREF _Toc180318857 \h 58

HYPERLINK \l “_Toc180318858” 5.2.1.1. Основні цілі та порядок
збільшення статутного фонду PAGEREF _Toc180318858 \h 58

HYPERLINK \l “_Toc180318859” 5.2.1.2. Методи та джерела збільшення
статутного фонду PAGEREF _Toc180318859 \h 59

HYPERLINK \l “_Toc180318860” 5.2.1.2.1. Збільшення кількості акцій
існуючої номінальної вартості PAGEREF _Toc180318860 \h 59

HYPERLINK \l “_Toc180318861” 5.2.1.2.2. Збільшення номінальної
вартості корпоративних прав PAGEREF _Toc180318861 \h 60

HYPERLINK \l “_Toc180318862” 5.2.1.2.3. Обмін облігацій на акції
PAGEREF _Toc180318862 \h 61

HYPERLINK \l “_Toc180318863” 5.2.1.3. Альтернативна санація PAGEREF
_Toc180318863 \h 62

HYPERLINK \l “_Toc180318864” 5.2.2. Участь кредиторів у фінансовому
оздоровленні боржника PAGEREF _Toc180318864 \h 62

HYPERLINK \l “_Toc180318865” 5.2.2.1.Форми реструктуризації
заборгованості PAGEREF _Toc180318865 \h 63

HYPERLINK \l “_Toc180318866” 5.2.2.1.1.Трансформація боргу у
власність PAGEREF _Toc180318866 \h 63

HYPERLINK \l “_Toc180318867” 5.2.2.1.2. Пролонгація та списання
заборгованості PAGEREF _Toc180318867 \h 63

HYPERLINK \l “_Toc180318868” 5.2.2.2. Санаційні кредити PAGEREF
_Toc180318868 \h 64

HYPERLINK \l “_Toc180318869” 5.2.3. Фінансова участь персоналу в
санації підприємства PAGEREF _Toc180318869 \h 65

HYPERLINK \l “_Toc180318870” Тема 6. Реструктуризація підприємства
PAGEREF _Toc180318870 \h 65

HYPERLINK \l “_Toc180318871” 6.1.Cутність , форми, види та передумови
реструктуризації підприємств PAGEREF _Toc180318871 \h 65

HYPERLINK \l “_Toc180318872” 6.2. Реорганізація, спрямована на
укрупнення підприємств (злиття, приєднання, поглинання) PAGEREF
_Toc180318872 \h 70

HYPERLINK \l “_Toc180318873” 6.3. Реорганізація підприємств,
спрямована на їх розукрупнення (поділ, виділення) PAGEREF
_Toc180318873 \h 72

HYPERLINK \l “_Toc180318874” 6.4. Перетворення PAGEREF
_Toc180318874 \h 73

HYPERLINK \l “_Toc180318875” 6.5.Передавальний та розподільний
баланси PAGEREF _Toc180318875 \h 73

HYPERLINK \l “_Toc180318876” Тема 7. Економіко-правові аспекти
санації, банкрутства та ліквідації підприємств PAGEREF _Toc180318876
\h 74

HYPERLINK \l “_Toc180318877” 7.1. Необхідність, функції та завдання
інституту банкрутства підприємств PAGEREF _Toc180318877 \h 74

HYPERLINK \l “_Toc180318878” 7.2. Порядок порушення справи про
банкрутство PAGEREF _Toc180318878 \h 75

HYPERLINK \l “_Toc180318879” 7.3. Підготовче засідання господарського
суду PAGEREF _Toc180318879 \h 78

HYPERLINK \l “_Toc180318880” 7.4. Процедура розпорядження майном
боржника.  Функції та повноваження розпорядника майна PAGEREF
_Toc180318880 \h 79

HYPERLINK \l “_Toc180318881” 7.5. Попереднє засідання господарського
суду PAGEREF _Toc180318881 \h 80

HYPERLINK \l “_Toc180318882” 7.6. Проведення зборів кредиторів і
утворення комітету кредиторів PAGEREF _Toc180318882 \h 80

HYPERLINK \l “_Toc180318883” 7.7. Санація боржника на ухвалу
господарського суду PAGEREF _Toc180318883 \h 81

HYPERLINK \l “_Toc180318884” 7.7.1.Винесення ухвали про проведення
санації боржника. Функції та повноваження керуючого санацією PAGEREF
_Toc180318884 \h 81

HYPERLINK \l “_Toc180318885” 7.7.2. Продаж в процедурі санації майна
боржника як цілісного майнового комплексу PAGEREF _Toc180318885 \h 83

HYPERLINK \l “_Toc180318886” 7.7.3. Звіт керуючого санацією PAGEREF
_Toc180318886 \h 84

HYPERLINK \l “_Toc180318887” 7.8. Ліквідаційна процедура PAGEREF
_Toc180318887 \h 85

HYPERLINK \l “_Toc180318888” 7.8.1. Функції та повноваження
ліквідатора та членів ліквідаційної комісії PAGEREF _Toc180318888 \h
85

HYPERLINK \l “_Toc180318889” 7.8.2. Ліквідаційна маса PAGEREF
_Toc180318889 \h 86

HYPERLINK \l “_Toc180318890” 7.8.3. Черговість задоволення вимог
кредиторів PAGEREF _Toc180318890 \h 86

HYPERLINK \l “_Toc180318891” 7.8.4. Звіт ліквідатора. Ліквідаційний
баланс PAGEREF _Toc180318891 \h 87

HYPERLINK \l “_Toc180318892” 7.9. Мирова угода PAGEREF
_Toc180318892 \h 89

HYPERLINK \l “_Toc180318893” 7.10. Припинення провадження у справі
про банкрутство PAGEREF _Toc180318893 \h 90

HYPERLINK \l “_Toc180318894” 7.11. Приховане, фіктивне та зумисне
банкрутство PAGEREF _Toc180318894 \h 90

HYPERLINK \l “_Toc180318895” 7.12. Методика виявлення ознак
неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування
банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства
PAGEREF _Toc180318895 \h 91

HYPERLINK \l “_Toc180318896” Тема 8. Особливості банкрутства окремих
категорій суб’єктів підприємницької діяльності PAGEREF _Toc180318896
\h 94

HYPERLINK \l “_Toc180318897” 8.1.Особливості банкрутства
містоутворюючих підприємств PAGEREF _Toc180318897 \h 94

HYPERLINK \l “_Toc180318898” 8.2.Особливості банкрутства особливо
небезпечних підприємств PAGEREF _Toc180318898 \h 95

HYPERLINK \l “_Toc180318899” 8.3.Особливості банкрутства
сільськогосподарських підприємств PAGEREF _Toc180318899 \h 96

HYPERLINK \l “_Toc180318900” 8.4. Особливості банкрутства страховиків
PAGEREF _Toc180318900 \h 97

HYPERLINK \l “_Toc180318901” 8.5.Особливості банкрутства професійних
учасників ринку цінних паперів PAGEREF _Toc180318901 \h 97

HYPERLINK \l “_Toc180318902” 8.6.Особливості банкрутства суб’єкта
підприємницької діяльності – громадянина PAGEREF _Toc180318902 \h 98

HYPERLINK \l “_Toc180318903” 8.7.Особливості банкрутства селянського
(фермерського) господарства PAGEREF _Toc180318903 \h 100

HYPERLINK \l “_Toc180318904” 8.8. Особливості банкрутства боржника,
що ліквідується власником PAGEREF _Toc180318904 \h 102

HYPERLINK \l “_Toc180318905” 8.9.Особливості банкрутства відсутнього
боржника PAGEREF _Toc180318905 \h 102

HYPERLINK \l “_Toc180318906” 8.10. Особливості провадження санації
боржника його керівником PAGEREF _Toc180318906 \h 103

HYPERLINK \l “_Toc180318907” 8.11. Особливості санації, банкрутства
та ліквідації комерційних банків PAGEREF _Toc180318907 \h 103

HYPERLINK \l “_Toc180318908” 8.11.1. Причини, симптоми та наслідки
фінансової кризи банківської установи PAGEREF _Toc180318908 \h 103

HYPERLINK \l “_Toc180318909” 8.11.2. Санація комерційного банку .
Функціонування банку в режимі фінансового оздоровлення PAGEREF
_Toc180318909 \h 104

HYPERLINK \l “_Toc180318910” 8.11.3. Призначення тимчасової
адміністрації для управління комерційним банком PAGEREF _Toc180318910
\h 107

HYPERLINK \l “_Toc180318911” 8.11.4. Ліквідація та реорганізація
комерційного банку PAGEREF _Toc180318911 \h 108

HYPERLINK \l “_Toc180318912” Тема 9. Форми, правила та умови
фінансування санації підприємств PAGEREF _Toc180318912 \h 110

HYPERLINK \l “_Toc180318913” 9.1. Форми фінансової санації PAGEREF
_Toc180318913 \h 110

HYPERLINK \l “_Toc180318914” 9.2. Визначення потреби в капіталі
PAGEREF _Toc180318914 \h 111

HYPERLINK \l “_Toc180318915” 9.2.1. Зміст та види потреби в капіталі
PAGEREF _Toc180318915 \h 111

HYPERLINK \l “_Toc180318916” 9.2.2. Потреба в капіталі для проведення
санації підприємства PAGEREF _Toc180318916 \h 112

HYPERLINK \l “_Toc180318917” 9.2.2.1. Визначення потреби в
інвестиційному капіталі PAGEREF _Toc180318917 \h 113

HYPERLINK \l “_Toc180318918” 9.2.2.2. Визначення потреби в оборотному
капіталі PAGEREF _Toc180318918 \h 113

HYPERLINK \l “_Toc180318919” 9.3. Забезпечення фінансової рівноваги
на підприємстві PAGEREF _Toc180318919 \h 114

HYPERLINK \l “_Toc180318920” 9.4. Правила фінансування PAGEREF
_Toc180318920 \h 115

HYPERLINK \l “_Toc180318921” 9.4.1. Золоте правило фінансування
PAGEREF _Toc180318921 \h 115

HYPERLINK \l “_Toc180318922” 9.4.2. Золоте правило балансу PAGEREF
_Toc180318922 \h 116

HYPERLINK \l “_Toc180318923” 9.4.3. Правило вертикальної структури
капіталу PAGEREF _Toc180318923 \h 117

HYPERLINK \l “_Toc180318924” 9.4.4. Ефект фінансового лівериджу
PAGEREF _Toc180318924 \h 117

HYPERLINK \l “_Toc180318925” Тема 10. Оцінювання вартості майна
підприємства PAGEREF _Toc180318925 \h 119

HYPERLINK \l “_Toc180318926” 10.1. Необхідність, завдання та принципи
експертного оцінювання вартості майна підприємства PAGEREF
_Toc180318926 \h 119

HYPERLINK \l “_Toc180318927” 10.2. Порядок оцінювання вартості майна
PAGEREF _Toc180318927 \h 120

HYPERLINK \l “_Toc180318928” 10.3. Методи оцінювання вартості майна
PAGEREF _Toc180318928 \h 120

HYPERLINK \l “_Toc180318929” 10.3.1. Метод балансової вартості
PAGEREF _Toc180318929 \h 120

HYPERLINK \l “_Toc180318930” 10.3.2. Метод ринкової вартості
PAGEREF _Toc180318930 \h 121

HYPERLINK \l “_Toc180318931” 10.3.2.1. Метод витрат PAGEREF
_Toc180318931 \h 121

HYPERLINK \l “_Toc180318932” 10.3.2.2. Метод   аналогів PAGEREF
_Toc180318932 \h 122

HYPERLINK \l “_Toc180318933” 10.3.3. Метод капіталізованої вартості
PAGEREF _Toc180318933 \h 122

HYPERLINK \l “_Toc180318934” 10.4. Інвентаризація майна як складова
частина оцінки його вартості PAGEREF _Toc180318934 \h 123

HYPERLINK \l “_Toc180318935” 10.5. Аудиторська перевірка фінансової
звітності PAGEREF _Toc180318935 \h 125

HYPERLINK \l “_Toc180318936” 10.6. Оцінювання вартості підприємства
як цілісного майнового комплексу PAGEREF _Toc180318936 \h 126

HYPERLINK \l “_Toc180318937” 10.7. Оцінювання вартості корпоративних
прав PAGEREF _Toc180318937 \h 127

HYPERLINK \l “_Toc180318938” 10.8. Оцінювання об’єктів нерухомості
PAGEREF _Toc180318938 \h 129

HYPERLINK \l “_Toc180318939” 10. 9. Оцінювання вартості
нематеріальних активів і рухомого майна підприємств PAGEREF
_Toc180318939 \h 131

HYPERLINK \l “_Toc180318940” 10.10. Звіт про експертне оцінювання
вартості майна PAGEREF _Toc180318940 \h 132

HYPERLINK \l “_Toc180318941” Тема 11. Державна фінансова підтримка
санації підприємств PAGEREF _Toc180318941 \h 133

HYPERLINK \l “_Toc180318942” 11.1. Зміст та необхідність державної
санаційної підтримки підприємств PAGEREF _Toc180318942 \h 133

HYPERLINK \l “_Toc180318943” 11.2. Форми та методи державної
фінансової підтримки підприємств PAGEREF _Toc180318943 \h 134

HYPERLINK \l “_Toc180318944” 11.2.1. Пряме державне фінансування
санації підприємств PAGEREF _Toc180318944 \h 134

HYPERLINK \l “_Toc180318945” 11.2.2. Непрямі форми державного
фінансового сприяння санації підприємств PAGEREF _Toc180318945 \h 136

HYPERLINK \l “_Toc180318946” Ключові слова до теми 1: PAGEREF
_Toc180318946 \h 137

HYPERLINK \l “_Toc180318947” Ключові слова до теми 2: PAGEREF
_Toc180318947 \h 137

HYPERLINK \l “_Toc180318948” Ключові слова до теми 3: PAGEREF
_Toc180318948 \h 138

HYPERLINK \l “_Toc180318949” Ключові слова до теми 4: PAGEREF
_Toc180318949 \h 138

HYPERLINK \l “_Toc180318950” Ключові слова до теми 5: PAGEREF
_Toc180318950 \h 138

HYPERLINK \l “_Toc180318951” Ключові слова до теми 6: PAGEREF
_Toc180318951 \h 139

HYPERLINK \l “_Toc180318952” Ключові слова до теми 7: PAGEREF
_Toc180318952 \h 139

HYPERLINK \l “_Toc180318953” Ключові слова до теми 8: PAGEREF
_Toc180318953 \h 140

HYPERLINK \l “_Toc180318954” Ключові слова до теми 9: PAGEREF
_Toc180318954 \h 140

HYPERLINK \l “_Toc180318955” Ключові слова до теми 10: PAGEREF
_Toc180318955 \h 140

HYPERLINK \l “_Toc180318956” Ключові слова до теми 11: PAGEREF
_Toc180318956 \h 141

Тема 1. Фінансова санація підприємства: сутність, економічний зміст,
порядок проведення

1.1.Фінансова криза на підприємстві: фази, види та фактори виникнення

Фінансова криза – це фаза розбалансованої діяльності підприємства та
обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що
виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою ідентифікується
загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його
в неприбутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для
успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий
стан підприємства полягає в його нездатності здійснювати фінансове
забезпечення поточної виробничої діяльності.

Для вибору найефективніших форм санації, прийняття правильних рішень
щодо усунення негативних процесів передовсім необхідно ідентифікувати
причини фінансової неспроможності суб’єкта господарювання.

Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві,
поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності
підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від
підприємства).

Екзогенні фактори фінансової кризи на підприємстві:

спад кон’юнктури в економіці в цілому;

зменшення купівельної спроможності населення;

значний рівень інфляції;

нестабільність господарського та податкового законодавства;

нестабільність фінансового та валютного ринків;

посилення конкуренції в галузі;

криза окремої галузі;

сезонні коливання;

посилення монополізму на ринку;

дискримінація підприємства органами влади та управління;

політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в
країнах підприємств — постачальників сировини (споживачів продукції);

конфлікти між засновниками (власниками) тощо.

Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер.
Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент
неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або
недосконало функціонує система раннього попередження та реагування,
одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.

До ендогенних факторів фінансової кризи можна віднести:

1. Низька якість менеджменту.

2. Дефіцити в організаційній структурі.

3. Низький рівень кваліфікації персоналу.

4. Недоліки у виробничій сфері.

5. Прорахунки в галузі постачання.

6. Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції.

7. Прорахунки в інвестиційній політиці.

8. Брак інновацій та раціоналізаторства.

9. Дефіцити у фінансуванні.

10. Відсутність або незадовільна робота служб контролінгу.

Наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-господарський
стан підприємства :

втрата клієнтів і покупців готової продукції;

зменшення кількості замовлень і контрактів з продажу продукції;

неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;

підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці;

збільшення розміру неліквідних оборотних засобів і наявність
наднормативних запасів;

виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності
кадрів;

підвищення тиску на ціни;істотне зменшення обсягів реалізації і, як
наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.

Три види кризи:

стратегічна криза – коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал
і відсутні довгострокові фактори успіху;

криза прибутковості – коли перманентні збитки вихолощують власний
капітал, що призводить до незадовільної структури балансу;

криза ліквідності – коли підприємство є неплатоспроможним або існує
реальна загроза втрати платоспроможності.

Між розглядуваними видами кризи існують тісні причинно-наслідкові
зв’язки: стратегічна криза спричинює кризу прибутковості, яка, у свою
чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності. Зумовлене
зовнішніми та внутрішніми факторами зменшення обсягів реалізації
продукції призводить, з одного боку, до зниження прибутковості та до
збитковості, а з іншого — до зниження рівня ліквідності та
платоспроможності. Закономірним результатом розвитку симптомів
фінансової кризи є непомірна кредиторська заборгованість,
неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є
ідентифікація глибини фінансової кризи.

Три фази кризи:

а) фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства
(за умови переведення його на режим антикризового управління);

б) фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує
негайного проведення фінансової санації;

в) кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і
призводить до його ліквідації.

Розрізняють два види реакції підприємств на фінансову кризу:

1. Захисна стратегія – передбачає різке скорочення витрат, закриття та
розпродаж окремих підрозділів підприємства, скорочення та розпродаж
обладнання, звільнення персоналу, скорочення окремих частин ринкового
сегмента, зменшення відпускних цін і (або) обсягів реалізації продукції.

2. Наступальна стратегія – передбачає активні дії: модернізацію
обладнання, впровадження нових технологій та ефективного маркетингу,
підвищення цін, пошук нових ринків збуту продукції, розробку та
реалізацію прогресивної стратегічної концепції контролінгу та
управління.

До найважливіших першочергових заходів, спрямованих на поліпшення
ліквідності активів підприємства, можна віднести:

реалізацію частини основних фондів, що не беруть безпосередньої участі в
процесі виробництва;

використання зворотного лізингу;

оптимізацію структури розміщення оборотного капіталу;

стягнення дебіторської заборгованості – підприємства, які опинились на
межі банкрутства, мають значний рівень дебіторської заборгованості, що є
суттєвим резервом відновлення платоспроможності;

рефінансування дебіторської заборгованості.

До основних форм рефінансування дебіторської заборгованості належать:

факторинг ;

облік векселів (операції комерційних банків з викупу векселів у
підприємств за цінами, які залежать від суми векселя, строків погашення
та ризику непогашення);

продаж векселів на фондовому ринку,

форфейтинг.

1.2. Економічна сутність санації та випадки, в яких приймається рішення
про санацію.  Поняття та порядок проведення досудової санації

      Серед підприємств, справи про банкрутство яких перебувають на
розгляді, значна кількість таких, у яких вартість активів набагато вища
за кредиторську заборгованість. За умови проведення оздоровчих або
реструктуризаційних заходів ці підприємства можуть розрахуватися за
боргами і успішно працювати далі.

    1.2.1. Економічна сутність санації підприємств

      Найдієвішим засобом запобігання банкрутству підприємства є
фінансова санація. У чому полягає сутність фінансової санації
підприємств ?

     Термін “санація” походить від латинського “sanare” — оздоровлення,
видужання.

     Згідно із Законом України “Про банкрутство” від 1992 р., під
санацією розуміється задоволення вимог кредиторів і виконання
зобов’язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у
тому числі кредитором, що добровільно бере на себе задоволення
зазначених вимог та виконання відповідних зобов’язань. Отже, згідно з
таким підходом санація за своєю правовою основою є лише інститутом
переведення боргу.

     Новий Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом”, прийнятий у 1999 році, розрізняє поняття
“санація” та “досудова санація”. У цьому разі санація розглядається як
система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про
банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на
оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному
обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування,
реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та
виробничої структури боржника. Досудова санація — система заходів щодо
відновлення платоспроможності боржника, здійснюваних власником боржника,
інвестором, з метою запобігати його ліквідації, вдавшись до
реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських,
інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів у
межах чинного законодавства до початку порушення справи про банкрутство.

     Досконалішим є визначення, дане відомими зарубіжними економістами
(Н. Здравомислов, Б. Бекенферде, М. Гелінг), та вітчизняним фахівцем у
питаннях виведення підприємств із фінансової кризи О.О.Терещенком :
санація — це система фінансово-економічних, виробничо-технічних,
організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення
чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і
конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді.
Тобто санація — це сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести
підприємство до фінансового оздоровлення. Це визначення втілює
комплексний підхід до розглядуваного поняття, є універсальним і всебічно
висвітлює економічну сутність санації підприємств.

     Особливе місце у процесі санації посідають заходи
фінансово-економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що
випинають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх
фінансових джерел оздоровлення підприємств.

     Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на
умовах позики або на умовах власності; на поворотній або безповоротній
основі.

     Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення
причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й
платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості,
поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових
ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів
виробничо-технічного характеру.

     Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на
вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно
правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення
підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення
виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому
контексті розрізняють два види санації.

     1. Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу
підприємства-боржника.

     2. Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного
статусу санованого підприємства (реорганізація).

     Виробничо-технічні санаційні заходи пов’язані насамперед з
модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та
підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу,
поліпшенням якості продукції та зниженням її собівартості,
вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та
мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.

     Оскільки санація підприємства пов’язана, як правило, зі скороченням
зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального
характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення
підприємств-гігантів або підприємств-міст. В такому разі звільнення
працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме
тому слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв’язку із
реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути
передбачені такі заходи, як створення та фінансування системи
перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць,
додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик
тощо.

     На практиці досить часто із санацією ідентифікується поняття
“реструктуризація”. Реструктуризація суб’єкта господарювання — це
проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних
заходів, спрямованих на зміну його структури, системи управління, форм
власності, організаційно-правових форм, які здатні відновити
прибутковість, конкурентоспроможність та ефективність виробництва.

     Можна стверджувати, що “санація” є ширшим поняттям, ніж
“реструктуризація”. Реструктуризацію доцільно розпочинати на ранніх
стадіях кризи. Вона спрямована переважно на подолання причин
стратегічної кризи та кризи прибутковості. А санація включає в себе як
реструктуризацію (заходи щодо відновлення прибутковості та
конкурентоспроможності), так і заходи фінансового характеру (спрямовані
на відновлення ліквідності та платоспроможності).

      1.2.2. Випадки, в яких приймається рішення про проведення санації

     Рішення про проведення санації може прийматися у випадках:

     1. З ініціативи суб’єкта господарювання, який перебуває в кризі —
якщо існує загроза неплатоспроможності та оголошення його банкрутом в
недалекому майбутньому. Рішення про санацію приймається до звернення
кредиторів в арбітражний суд із заявою про оголошення банкрутом даного
підприємства (досудова садація)

     2. Після того , як боржник з власної ініціативи звернувся до
господарського суду із заявою про порушення справи про своє банкрутство
(якщо підприємство стало фінансове неспроможним або існує реальна
загроза такої неспроможності). Одночасно з поданням заяви боржник має
подати до господарського суду план санації та (або) проект мирової
угоди. Зрозуміло, що рішення про санацію приймається лише у разі, якщо
підприємство доведе кредиторам, що воно є санаційно спроможним.

     3. По закінченні місячного терміну з моменту опублікування в
офіційному друкованому органі Верховної Ради чи Кабінету Міністрів
України оголошення про порушення справи про банкрутство даного
підприємства — якщо надійшли пропозиції від фізичних чи юридичних осіб,
які бажають задовольнити вимоги кредиторів до боржника та подали
акцептовані комітетом кредиторів та господарським судом пропозиції щодо
санації (реорганізації) неспроможного підприємства. У разі згоди
кредиторів з умовами та механізмом задоволення їхніх претензій
господарський суд приймає рішення про припинення провадження у справі
про банкрутство та про здійснення фінансової санації юридичної особи.

     4. З ініціативи фінансово-кредитної установи згідно із Законом
України “Про банки та банківську діяльність” .

     5. З ініціативи заставодержателя цілісного майнового комплексу
підприємства. У разі невиконання зобов’язань, забезпечених іпотекою
цілісного майнового комплексу підприємства, заставодержатель має право
здійснити передбачені договором заходи щодо оздоровлення фінансового
стану боржника, включаючи призначення своїх представників у керівні
органи підприємства, обмеження у праві розпоряджатися випущеною
продукцією та іншим майном відповідного суб’єкта господарювання. Якщо
санаційні заходи не привели до поновлення платоспроможності
підприємства, то заставодержатель має право звернутися до господарського
суду із заявою про стягнення майна, яке перебуває в іпотеці.

     6. З ініціативи Державного органу з питань банкрутства, якщо
йдеться про державні підприємства.

    7. З ініціативи Національного банку України — якщо йдеться про
фінансове оздоровлення комерційного банку. Режим санації є превентивним
заходом впливу НБУ на комерційний банк перед застосуванням санкцій,
передбачених Законом України “Про банки та банківську діяльність”.

    1.2.3.Поняття та порядок проведення досудової санації

     На виконання Закону України ”Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутрм” 17 березня 2000 року Постановою
Кабінету Міністрів України від 17 березня 2000 р. за N 515 затверджено
Порядок проведення досудової санації державних підприємств , в якому
визначено , що досудова санація – це система заходів щодо відновлення
платоспроможності державного підприємства-боржника, які здійснюються
органом, уповноважаним управляти державним майном боржника з метою
запобігання його банкрутству до початку порушення провадження у справі
про банкрутство. Ініціатива щодо проведення досудовоі санації може
виходити від уповноважених органів, кредиторів або інших осіб.
Пропозиції щодо проведення досудовоі санації подаються уповноваженому
органові.

     Уповноважений орган у разі виявлення ознак неплатоспроможності
підприємства приймає рішення про проведення досудової санації. Про
рішення щодо проведення досудової санації кредиторів повідомляє керівник
підприємства у п’ятиденний термін з дня його отримання. Для розроблення
плану досудової санації на підприємстві утворюється робоча група на чолі
з керівником підприємства, до складу якої входить також представник
уповноваженого органу та можуть залучатися кредитори. У разі надходження
пропозицій від потенційних інвесторів план досудової санації
розробляється за їх участю.

     План досудовоі санації розробляється у місячний термін з дня
прийняття рішення щодо її проведення і подається на затвердження
уповноваженому органові.

     План досудової санації повинен містити: реквізити підприємства
(повна назва, юридична адреса, організаційно-правова форма, орган
управління); відомості про фінансово-господарське, становище; заходи
щодо відновлення платоспроможності (реструктуризація підприємства,
перепрфілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв,
відчуження основних засобів, передача майна в оренду ,відстрочення та
(або) розстрочення платежів, переоформлення короткотермінових кредитів у
довготермінові, скорочення чисельності працюючих тощо) і терміни їх
здійснення; розрахунок необхідних коштів для реалізації заходів;
визначення джерел фінансування заходів (зобов’язання інвесторів,
кредиторів щодо погашення боргу або надання фінансової допомоги, кошти
державного бюджету, кошти, отримані від оренди майна, відчуження
основних засобів, погашення дебіторської заборгованостї, кредити банків
тощо) ; умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової
санації ; очікувані наслідки виконання плану досудової санації.

     Термін проведення досудової санації не повинен перевищувати 12
місяців. В окремих випадках уповноважений орган може продовжити термін,
але не бїльше, ніж на 6 місяців.

     Уповноважений орган у місячний термін розглядає та затверджує або
відхиляє поданий підприємством план досудової санації. Рішення про
відхилення плану досудової санації приймається уповноваженим органом,
якщо запропоновані заходи не забезпечують відновлення платоспроможності
підприємства.

     Досудова санація державних підприємств провадиться за рахунок
коштів державних підприемств та інших джерел фінансування Обсяг коштів
для провелення досудової санації державних підприємств за рахунок коштів
Державного бюджету України щорічно встановлюється законом про Державний
бюджет України. Уразі, коли витрати на реалізацію заходів, передбачених
планом досудової санації, пропонується фінансувати за рахунок коштів
державного бюджету, пропозиції про включення відповідних видатків до
проекту державного бюджету на планований рік подаються Мінфіну та
Мінекономіки.

1.3. Класична модель фінансової санації

     Згідно з класичною моделлю санації процес фінансового оздоровлення
підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової кризи.

     Наступним етапом санації є проведення причинно-наслідкового аналізу
фінансової кризи. На підставі поданої інформації (первинні бухгалтерські
документи, рішення зборів акціонерів, фінансові плани тощо) визначаються
зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, її глибина та якість
фінансового стану фірми.

     У рамках аналізу здійснюється експертна діагностика
фінансово-господарського стану підприємства, аналізуються його сильні та
слабкі сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу,
згідно з класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну
спроможність підприємства, доцільність чи недоцільність санації
відповідної господарської одиниці. Якщо виробничий потенціал
підприємства зруйновано, ринки збуту продукції втрачено, структура
балансу незадовільна, то приймається рішення про консервацію та
ліквідацію суб’єкта господарювання.

     У противному разі санація означатиме лише відстрочку в часі
ліквідації підприємства і нічого окрім додаткових збитків для власників
та кредиторів не принесе. Ліквідація може здійснюватися на добровільній
основі та у примусовому порядку.

     Добровільна ліквідація підприємства-боржника – це процедура
ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється позасудовими
органами на підставі рішення власників або угоди, укладеної між
власниками даного підприємства та кредиторами і під контролем
кредиторів.

     Примусова ліквідація підприємства – це процедура ліквідації
неспроможного підприємства, яка здійснюється за рішенням господарського
суду (як правило, у процесі провадження справи про банкрутство).

     У разі, якщо підприємство має реальну можливість відновити
платоспроможність, ліквідність та прибутковість, володіє достатньо
підготовленим управлінським персоналом, ринками збуту товарів,
виробництво продукції відповідає пріоритетним напрямкам економіки
країни, то приймається рішення про розробку санаційної концепції з метою
проведення фінансового оздоровлення з одночасним визначенням цільових
орієнтирів. Чим раніше на санаційно спроможному підприємстві
розпочнеться санація, тим більші шанси на її кінцевий успіх.

     Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування
стратегічних цілей і тактики проведення санації. При визначенні цілей
санації слід враховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси,
обмежені можливості збуту продукції та має здійснювати свою діяльність у
рамках правового поля держави, в якій воно розташоване. Головною
стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності
підприємства в довгостроковому періоді.

     Стратегія являє собою узагальнену модель дій, необхідних для
досягнення поставлених цілей шляхом координації та розподілу ресурсів
компанії. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не
відображаються. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні
довгострокових конкурентних вигод, які б забезпечили компанії високу
рентабельність. Суть стратегії полягає у виборі найкращих варіантів
розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

     Згідно з обраною стратегією розробляється програма санації, яка
являє собою послідовний перелік основних етапів та заходів, що
передбачається здійснювати в ході фінансового оздоровлення підприємства.
Конкретизація програмних заходів здійснюється в плані санації. Програма
формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи,
аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення
стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.

     Наступним елементом класичної моделі санації є її проект, який
розробляється на базі санаційної програми і містить у собі
техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових
ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні
графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння
інвестицій та їх окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а
також прогнозовані результати виконання проекту.

     Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль
за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств має
своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також
приймати об’єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих
перешкод при здійсненні оздоровчих заходів. Відчутну допомогу тут може
надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує в собі
інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну
функції. Завданням санаційного контролінгу є ідентифікація оперативних
результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо
використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

1.4. Антикризовий фінансовий менеджмент

    Антикризове фінансове управління підприємством слід розглядати в
двох аспектах:

    по-перше, – це комплекс профілактичних заходів, спрямованих на
попередження фінансової кризи: системний аналіз сильних та слабких
сторін підприємства, оцінка ймовірності банкрутства, управління ризиками
(виявлення, оцінка та нейтралізація), впровадження системи
попереджувальних заходів;

    по-друге, – це система управління фінансами, спрямована на виведення
підприємства з кризи, в тому числі шляхом проведення санації чи
реструктуризації суб’єкта господарювання.

    Під антикризовим управлінням фінансами слід розуміти особливий режим
виконання функцій фінансового менеджменту, який полягає в організації
фінансової роботи на підприємстві із врахуванням необхідності
профілактики та нейтралізації фінансової кризи. Головне завдання
антикризового фінансового менеджменту полягає в ефективному використанні
фінансового механізму з метою запобігання банкрутства та забезпечення
фінансового оздоровлення підприємства.

1. Функціональні аспекти антикризового фінансового управління

    Фази антикризового управління фінансами:

діагностика наявних проблем;

загальне формулювання цілей та розробка антикризової стратегії;

оперативне планування;

прийняття рішення та реалізація планів;

внутрішній та зовнішній контроль;

рапортування (рекомендації щодо корекції планів та діяльності).

    Логічні взаємозв’язки між цими фазами наведені на рис.

Структурно-логічна схема антикризового фінансового менеджменту.

2.Інституційні аспекти антикризового фінансового управління

   З інституційної точки зору, до антикризового менеджменту відносять
всіх фізичних (чи юридичних) осіб, які уповноважені власниками суб’єкта
господарювання чи силою закону здійснювати планування, реалізацію та
контроль цілей, стратегії та заходів, спрямованих на виведення
підприємства з кризи, тобто здійснювати фактичне управління
підприємством на період його оздоровлення.

   На відміну від звичайного фінансового менеджменту, функції
антикризового фінансового менеджменту можуть виконувати як штатні
працівники підприємства, так і фахівці, залучені ззовні, на тимчасовій
основі.

   Штатні фінансові менеджери, як правило, належать до топ-менеджменту.

   До інституцій та осіб, які, для виконання функцій антикризового
менеджменту, залучаються (чи призначатися) ззовні належать:

керуючі санацією, які призначаються відповідно до рішення господарського
суду;

представники банківських установ чи інших кредиторів у рамках заходів
щодо супроводження проблемних кредитів, у томі числі консорціумних;

контролюючі органи, наприклад, податкові;

тимчасова адміністрація, яка призначається НБУ з метою фінансового
оздоровлення банку у разі істотної загрози його платоспроможності;

аудитори, незалежні експерти, консультанти.

   Вибір інституцій, які здійснюватимуть антикризові функції залежить
від конкретних умов прийняття рішення щодо переведення підприємства на
режим антикризового управління. Перш за все це залежить від того, в
судовому чи в досудовому порядку реалізовуватимуться антикризові заходи,
від виду діяльності суб’єкта господарювання, а також від ініціаторів
фінансового оздоровлення.

   Професійною діяльністю в галузі антикризового менеджменту займаються
арбітражні керуючі при здійсненні ними функцій керуючого санацією.
Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор)
– фізична особа, яка має вищу юридичну чи економічну освіту та ліцензію,
видану в установленому законодавством порядку. Як керуючий санацією,
арбітражний керуючий реалізує комплекс заходів, спрямованих на виведення
підприємства з фінансової кризи, здебільшого, за рішенням господарського
суду.

Тема 2. Контролінг : сутність, завдання, методи та роль у санації
підприємств

2.1. Сутність та основні завдання фінансового контролінгу

    Поняття “контролінг” походить від англійського “ to control ”, яке в
економічному розумінні означає управління, спостереження, регулювання,
контроль. Контролінг – це функціональна система планування, контролю,
аналізу відхилень, координації, внутрішнього консалтингу та загального
інформаційного забезпечення керівництва підприємством, це спеціальна,
саморегулівна система методів та інструментів, яка спрямована на
функціональну підтримку менеджменту підприємства (зокрема фінансового
менеджменту) і включає в себе інформаційне забезпечення, планування,
координацію, контроль та внутрішній консалтинг.

    Контролінг можна також охарактеризувати як систему визначення цілей,
прогнозування й планування механізмів та інструментів досягнення цих
цілей, а також перевірки того, наскільки успішно виконані поставлені
цілі, тобто контролінг є системою спостереження та вивчення економічного
механізму конкретного підприємства і розробки шляхів для досягнення
мети, яку воно ставить перед собою; це система, зорієнтована на
майбутній розвиток підприємства.

        Контролінг вирішує завдання:

збір та аналіз внутрішньої і зовнішньої інформації, яка стосується
об’єкта контролінгу;

виявлення та ліквідація “вузьких місць” на підприємстві;

своєчасне реагування на появу нових шансів і можливостей (виявлення й
розвиток сильних сторін);

забезпечення постійного аналізу та контролю ризиків у
фінансово-господарській діяльності, а також розробка заходів щодо їх
нейтралізації;

виявлення резервів зниження собівартості продукції;

оцінювання повноти та надійності ведення бухгалтерського обліку,
операційного та адміністративного контролю;

розробка стратегії розвитку підприємства та координація роботи з
планування фінансово-господарської діяльності;

аналіз відхилень фактичних показників діяльності від запланованих та
вироблення на цій основі пропозицій щодо корекції планів або усунення
перешкод на шляху їх виконання;

забезпечення постійного контролю за додержанням співробітниками
встановленого документообороту, процедур проведення операцій, функцій та
повноважень згідно з покладеними на них обов’язками;

надання рекомендацій структурним підрозділам підприємства у процесі
планування, розроблення і впровадження нових продуктів, процесів,
систем;

проведення внутрішнього консалтингу та розробка методичного забезпечення
діяльності окремих структурних підрозділів;

проведення внутрішнього аудиту та координація своєї діяльності з діями
незалежних аудиторських фірм під час зовнішнього (у тому числі
санаційного) аудиту підприємства з метою забезпечення оптимальних умов,
за яких аудиторські фірми можуть з довірою покластися на висновки служби
внутрішнього , уникнувши дублювання зусиль.

    Із наведених завдань контролінгу випливає необхідність його
впровадження на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі.

2.2. Характеристика методів контролінгу

     Служби контролінгу в процесі виконання своїх функцій вдаються до
багатьох методів — як загальнометодологічних і загальноекономічних
(спостереження, порівняння, групування, аналіз, трендовий аналіз,
синтез, систематизація, прогнозування), так і специфічних.

    До головних специфічних методів контролінгу належать :

опитування (анкетування);

факторний аналіз відхилень;

СОФТ- аналіз (аналіз сильних та слабких місць);

портфельний аналіз;

вартісний аналіз;

аналіз точки беззбитковості;

нуль-базис бюджетування;

АВС (XYZ) – аналіз;

бенчмаркінг.

  2.2.1.Опитування (анкетування)

      Щоб правильно діагностувати підприємство, яке перебуває в кризі,
виявивши слабкі сторони та санаційні резерви, з методологічного погляду
доцільним є опитування працівників усіх структурних підрозділів та
керівництва підприємством. Успішно використати цей метод контролінгу
можна в разі додержання умов:

1) керівництво підприємства має брати безпосередню участь в організації
опитування ;

2) з керівництвом потрібно заздалегідь узгодити питання, які вносяться в
анкету для опитування;

3) керівництво має бути готовим сприйняти конструктивну критику й
побажання підлеглих;

4) опитування не повинно спровокувати конфлікт чи ускладнити стосунки
між керівництвом та працівниками;

5) участь керівництва та співробітників в опитуванні має бути
добровільною;

6) анонімність анкетування та оцінки;

7) участь в організації анкетування нейтральної сторони;

8) результати аналізу опитування мають бути матеріалізовані у формі
конкретних заходів щодо вдосконалення тієї чи іншої функціональної
ділянки підприємства.

   2.2.2. Факторний аналіз відхилень

    Мета методу полягає у визначенні та оцінюванні причини відхилень
фактичних показників витрат від нормативних (планових). Аналіз відхилень
вважається основним інструментом оцінювання діяльності центрів витрат
(прибутковості). Відхилення обчислюють за кожним місцем виникнення
витрат та за кожною їх групою.

Методика формалізованого розрахунку факторних впливів на прибуток від
реалізації продукції.

Розрахунок загальної зміни прибутку (?P )від реалізації продукції:

?P = P1 – P0 ,

де P1-прибуток звітнго року,

P0- прибуток базисного року.

Розрахунок впливу на прибуток змін відпускних цін на реалізовану
продукцію (?P1):

?P1 = Np1 – Np1, 0 = ?p1q1 – ?p0q1,

де Np1 = ?p1q1 – реалізація в звітному році в цінах звітного року (р –
ціна виробу, q – кількість виробів);

Np1, 0 = ?p0q1 – реалізація в звітному році в цінах базисного року.

Розрахунок впливу на прибуток змін в обсязі продукції (?P2) (власне
обсягу продукції в оцінці за плановою(базисною) собівартістю):

?P2 = Р0К1 – Р0 = Р0 (К1 – 1 ),

де К1 – коефіцієнт зростання обсягу реалізації продукції:

К1 = S1,0 / S0 ,

S1,0 – фактична собівартість реалізованої продукції за звітний період в
цінах і тарифах базисного періоду;

S0 – собівартість базисного року (періоду).

Розрахунок впливу на прибуток змін в обсязі продукції, обумовлених
змінами в структурі продукції(?P3):

?P3 = P0 ( К2 – К1 ),

де К2- коефіцієнт зростання обсягу реалізації в оцінці за відпускними
цінами:

К2 = N1,0 / N0 ,

N1,0 – реалізація в звітному періоді за цінами базисного періоду;

N0 – реалізація в базисному періоді.

Розрахунок впливу на прибуток економії від зниження собівартості
продукції (?P4):

?P4 = S1,0 – S1 ,

де S1, 0 – собівартість реалізованої продукції звітного періода в цінах
і тарифах базисного періоду;

S1 – фактична собівартість реалізованої продукції звітного періода.

Розрахунок впливу на прибуток змін собівартості за рахунок структурних
зрушень у складі продукції (?P5):

?P5 = S0K2 – S1,0.

Окремим розрахунком за даними бухгалтерського обліку визначають вплив на
прибуток змін цін на матеріали та тарифів на послуги(?P6) , а також
іншої економії(?P7).

    Сума факторних відхилень дає загальну зміну прибутку від реалізації
за звітний перод , що можна відобразити в формулі:

?Р=Р1 – Р0 = ?Р1 + ?Р2 + ?Р3 + ?Р4 + ?Р5 + ?Р6 + ?Р7 ,   або

де ?Рi – зміна прибутку за рахунок і-того фактора.

Недоліки методу:

1. Враховуються лише внутрішні співвідношення між плановими та
фактичними показниками, оскільки базою для порівняння є результати
діяльності одного підприємства. Відсутність порівняння з показниками
діяльності інших підприємств зумовлює небезпеку суб’єктивного тлумачення
результатів аналізу та помилкових висновків.

2. Період, в якому виникли відхилення, не збігається з періодами, коли
здійснюється аналіз та настає відповідна реакція на відхилення.

Цінність аналізу значно підвищується, якщо вдається дібрати інформацію
для порівняння показників діяльності досліджуваного підприємства з
аналогічними показниками інших суб’єктів господарювання, зокрема тих,
які здійснюють той самий вид діяльності або використовують споріднені
методи, процеси чи технології. Це можна зробити засобами бенчмаркінгу.

  2.2.3. Софт-аналіз ( аналіз сильних і слабких сторін підприємства)

    В процесі СОФТ- аналізу:

визначається повнота врахування в санаційній концепції всіх причин та
факторів, які призвели до кризової ситуації;

перевіряється, чи правильно були використані методи ідентифікації причин
кризи;

встановлюється, чи діють причини кризи й досі чи вони вже подолані (або
зникли самі по собі);

визначаються вид та фаза фінансової кризи;

систематизуються причини кризи;

виявляються фактори, які позитивно чи негативно вплинули на кінцеві
показники діяльності підприємства;

систематизуються сильні та слабкі сторони в діяльності підприємства.

    СОФТ-аналіз (SOFT-analysis) — це аналіз сильних (Strength) та
слабких (Failure) сторін, а також можливостей розвитку (Opportunity) і
ризиків (Threat). В економічній літературі СОФТ- аналіз називають ще
СВОТ- аналізом (SWOT- analysis , в цьому випадку слабкі сторони в
перекладі W – Weakness)

    Цей метод контролінгу може застосовуватися :

до всього підприємства;

до його структурних підрозділів;

до окремих видів продукції.

   Мета аналізу:

усунення наявних слабких місць;

нейтралізація ризиків;

ефективне використання існуючого потенціалу (сильних сторін).

використання додаткових шансів.

    До S (сильних сторін) вітчизняних підприємств можна віднести:

Наявність кваліфікованого персоналу;

Низькі витрати на заробітну плату;

Наявність власних виробничих потужностей.

    До О (можливостей розвитку або додаткових шансів) можна віднести:

Зацікавленість інвесторів;

Підтримка державою вітчизняного товаровиробника ( вжиття
протекціоністських заходів, пільги в оподаткуванні).

    До F(W)(слабких сторін) слід віднести:

Зловживання керівництва;

Крадіжки на виробництві;

Застарілий асортимент продукції;

Висока енергомісткість продукції;

Неефективна діяльність служби збуту.

    До Т (ризиків) відносять:

Інфляцію;

Криміногенний ризик;

Неплатоспроможність та банкрутство контрагентів;

Зміна податкового законодавства.

  2.2.4. Портфельний аналіз

    Портфельний аналіз є ефективним інструментом стратегічного
контролінгу. Розрізняють два види портфельного аналізу:

Аналіз портфелю цінних паперів;

Аналіз портфеля продукції.

    Аналіз портфелю цінних паперів застосовують з метою оптимізації
портфеля цінних паперів інвестора. В основу портфельного аналізу
покладено два оцінні критерії:

теперішня вартість очікуваних доходів від володіння цінними паперами
(проценти, дивіденди);

рівень ризикованості вкладень.

    За аналогією з цінними паперами проводиться аналіз портфеля
продукції (послуг) підприємства.  Портфельний аналіз доцільний на тих
підприємствах, які виробляють багато видів продукції. У процесі аналізу
окремі групи продукції розглядаються як відповідні стратегічні
“бізнес-одиниці”, кожна з них оцінюється щодо прибутковості та
ризикованості виробництва.     На підставі результатів портфельного
аналізу приймаються рішення про додаткові інвестиції в окремі виробничі
програми, реінвестиції чи дезінвестиції, а також визначається стратегія
управління ризиками за кожною зі стратегічних бізнес-одиниць.

2.2.5. Вартісний аналіз

    Вартісний аналіз полягає в дослідженні функціональних характеристик
продукції, що виробляється, з погляду еквівалентності їх вартості та
корисності, тобто досліджуються функціональні та вартісні параметри
продукції (робіт, послуг). Вартісний аналіз має на меті класифікувати
функції продукту на функціональні класи:

головні функції;

додаткові функції ;

непотрібні функції.

    Далі розробляються пропозиції щодо мінімізації витрат на виконання
кожної функції, а також анулювання другорядних функцій, які потребують
значних витрат.

    Основні завдання вартісного аналізу:

зменшення вартості окремих компонентів продукції без зменшення обсягів
її виробництва та реалізації;

покращання функціональних параметрів продукції за мінімальних витрат.

    З огляду на ці завдання вартісний аналіз зосереджує увагу на
мінімізації витрат під час перегляду функціональних параметрів у разі:

а) зменшення вимог до якості продукції (якщо споживачі нехтують
підвищеною якістю продукції або не готові сплачувати належну ціну за
вищу якість);

б) підвищення вимог до якості (якщо споживачі готові сплачувати вищу
ціну за якіснішу продукцію).

    Вартісний аналіз є одним з найдієвіших інструментів скорочення
собівартості продукції, зокрема витрат на сировину та матеріали. У
процесі аналізу досліджуються всі без винятку характеристики продукту,
статті калькуляції з метою виявлення резервів зниження собівартості. За
оцінками західних експертів, успішний вартісний аналіз може виявити
резерви зниження витрат в розмірі до 20% повної собівартості продукції.

    Вартісний аналіз може стосуватися не лише продукції (робіт, послуг),
а й окремих структурних підрозділів (центрів витрат) чи виробничих
процесів.

2.2.6. Аналіз точки беззбитковості

    Аналіз точки беззбитковості зводиться до визначення мінімального
обсягу реалізації продукції (у разі незмінних цін та умовно – постійних
витрат), за якого підприємство може забезпечити беззбиткову операційну
діяльність у короткостроковому періоді. Точка беззбитковості
характеризує такий обсяг виробництва та реалізації продукції, якому
відповідає нульовий прибуток підприємства — обсяг реалізації продукції
дорівнює валовим витратам на її виробництво та реалізацію.     Витрати
підприємства поділяють на:

постійні – витрати, сума яких не залежить від зміни обсягу виробництва і
реалізації продукції в межах певного часового періоду, та які
здійснюються навіть за умови відсутності основної діяльності ( орендна
плата, знос малоцінних та швидкозношувальних предметів, запчастини для
ремонту устаткування);

змінні – витрати, обсяг здійснення яких перебуває в прямій залежності
від зміни обсягу виробництва і реалізації продукції ( сировина, основні
матеріали, покупні напівфабрикати, тара тощо).

Маржинальний прибуток (сума покриття) = чиста виручка – умовно-змінні
витрати

Маржинальний прибуток — показник, що характеризує частину виручки, яка
спрямовується на заміщення умовно-постійних витрат і формування прибутку
від реалізації. Його можна розраховувати як на весь обсяг реалізації,
так і на одиницю продукції. В останньому разі це різниця між оптовою
ціною та умовно-змінними витратами на виробництво одиниці продукції.

Маржинальний прибуток на одиницю продукції (сума покриття) = оптова ціна
одиниці продукції – умовно-змінні витрати на виробництво одиниці
продукції.

    За допомогою суми покриття обчислюють приріст прибутку від випуску
та реалізації кожної додаткової одиниці продукції.     На практиці точку
беззбитковості, як правило, знаходять, обчислюючи в ній чисту виручку
від реалізації (чистий дохід, обсяг реалізації) або кількість
реалізованої продукції. З цією метою застосовують формули:

де V, беззбитк.,грош.од. — це чиста виручка від реалізації (виручка з
вирахуванням непрямих податків, або чистий дохід або обсяг релізованої
продукції у вартісному виразі) в точці беззбитковості в грошових
одиницях.;

V, беззбитк.,шт. — обсяг реалізованої продукції в точці беззбитковості в
натуральному виразі.

    Позитивне значення різниці між фактичною чистою виручкою від
реалізації та виручкою від реалізації, що відповідає точці
беззбитковості, називається зоною безпеки.

Зона безпеки = Vфакт.,грош.од. – Vбеззбитк.,грош.од., де
Vфакт.,грош.од.- це чиста виручка фактича .

    На цю різницю підприємство може знизити обсяги реалізації або
підвищити рівень витрат без загрози зазнати збитків. Кожне підприємство
має прагнути розширити зону безпеки, оскільки чим вона менша, тим
більший ризик одержання збитків.     Аналізуючи точку беззбитковості,
визначають, наскільки успішно підприємство працює (у разі його
прибутковості) і наскільки глибокою є криза (у разі збитковості). На
підставі відповідних висновків розробляються рекомендації щодо шляхів
зменшення збитковості та збільшення прибутковості операційної діяльності
підприємства.

  2.2.7. Нуль-базис- бюджетування (zbb, zero-base-budgeting)

    На підставі стратегічних цілей та довгострокових планів розвитку
підприємства розробляються оперативні плани. Основною формою
оперативного планування є бюджетування. План санації можна розглядати як
систему бюджетів.

    Бюджетування включає в себе розробку двох основних видів бюджетів:
операційного бюджету та оперативного фінансового плану.

    Операційний бюджет складається з виробничої програми, плану
реалізації, плану витрат тощо. У ході оперативного фінансового
планування складається баланс надходжень і видатків, платіжний календар,
а також плануються показники прибутків та збитків, балансу підприємства.

    Розрізняють два основні методи бюджетування: традиційне бюджетування
та нуль-базис-бюджетування (ZВВ). Основна відмінність ZВВ від
традиційного планування полягає в тому, що традиційне значною мірою
зорієнтоване на показники діяльності і, зокрема, показники рівня витрат
попередніх періодів (які можуть бути невиправдано завищеними). Базою для
нуль-базис-бюджетування є так звана “точка-нуль”. Планові показники за
цим методом обчислюються на підставі нового обрахунку всіх норм та
нормативів витрат, їх складу та структури. Головною метою ZВВ є
визначення оптимального рівня валових витрат підприємства, а також
пріоритетних напрямків використання обмежених фінансових ресурсів. У
рамках ZВВ аналізуються всі статті витрат і за кожною з них визначаються
можливості економії.

2.2.8. АВС (XYZ)-аналіз

    АВС-аналіз полягає у виявленні та оцінюванні кількісних значень
небагатьох величин, частка яких у загальній сукупності вартісних
показників найбільша, здійснюється з метою селективного добору
найцінніших для підприємства постачальників і клієнтів, найважливіших
видів сировини та матеріалів, найбільш вагомих елементів витрат,
найрентабельнішої продукції, найефективніших напрямків капіталовкладень.
Кінцева мета- концентрування уваги на пріоритетних напрямках зниження
собівартості продукції, а також визначення реальних шляхів підвищення
обсягів реалізації.

    Оскільки в структурі собівартості продукції більшості вітчизняних
підприємств найвагоміша частка припадає на витрати з придбання сировини
й матеріалів, суб’єктам господарювання доцільно здійснювати АВС-аналіз
саме цього елемента витрат як за окремими постачальниками, так і за
видами сировини й матеріалів. В останньому разі аналіз спрямований на
добір видів сировини (матеріалів, комплектуючих), на які у вартісному
вираженні припадає найбільша частка у структурі собівартості за даним
елементом витрат.

    При АВС-аналізі сировини здійснюється класифікація окремих її видів:

1) А-сировина — види сировини, на які припадає понад 50% витрат у
загальній структурі закупок;

2) В-сировина — види сировини, відповідна частка яких перевищує 25%;

3)С-сировина – інші, незначні за внеском у собівартість види сировини .

    Найбільші резерви зниження витрат за елементом “сировина ”
виявляються під час аналізу А-сировини.

    Заходами для розкриття таких резервів можуть бути:

обчислення норм витрат за методом нуль-базис бюджетування;

добір економічніших технологій;

переговори з постачальниками щодо зниження закупівельних цін; пошук
альтернативних постачальників;

посилений контроль за збереженням сировини , тощо.

    З метою оптимізації запасів на практиці досить часто АВС-аналіз
комбінують з іншим методом контролінгу — XYZ-аналізом, який широко
використовується з метою нормування оборотних коштів, для створення
виробничих запасів. Під час XYZ -аналізу здійснюється класифікація
сировини залежно від рівномірності споживання :

1) Х-сировина — рівномірно споживана у процесі виробництва без істотних
коливань;

2) У-сировина — споживана з відчутними коливаннями, залежними,
наприклад, від виробничого циклу чи сезонності виробництва;

3) Z-сировина — споживана нерегулярно.

    Потреба в Х-сировині вимагає найвищої, в У- сировині середньої
точності прогнозування й нормування, потребу в Z-сировині спрогнозувати
дуже важко. Робиться висновок щодо оптимізації розміру запасів (обсягу
оборотних коштів, які заморожуються в них):

запаси Х-сировини повинні бути мінімальними;

У — високими в певні періоди;

Z — постійні запаси створювати недоцільно.

    Основною метою АВС (XYZ) – аналізу є пошук резервів зниження
собівартості за окремими центрами витрат, оптимізація портфеля
продукції, що її виробляє та реалізує підприємство, максимізація обсягів
реалізації продукції.

2.2.9. Бенчмаркінг

      Бенчмаркінг – це процес порівняння товарів (робіт, послуг),
виробничих процесів, методів та інших параметрів досліджуваного
підприємства (структурного підрозділу) з аналогічними об’єктами інших
підприємств чи структурних підрозділів. Основна мета бенчмаркінгу
полягає у виявленні негативних відхилень у значеннях порівнюваних
показників і причин таких відхилень та розробці пропозицій щодо їх
усунення.

      Види бенчмаркінгу:

Внутрішній бенчмаркінг – зводиться до аналізу та порівняння показників
діяльності різних структурних підрозділів одного й того самого
підприємства.

Бенчмаркінг, зорієнтований на конкурентів, — сконцентрований на
порівняльному аналізі товарів (робіт, послуг), продуктивності виробничих
процесів та інших параметрів досліджуваного підприємства з аналогічними
характеристиками підприємств-конкурентів.  Найкращий аналог для
порівняння є “ринковий лідер”. Ідентифікація факторів, які призводять до
відставання досліджуваного підприємства від лідера, дає змогу розробити
рекомендації щодо скорочення відставання.

Функціональний бенчмаркінг – має на меті проаналізувати окремі процеси,
функції, методи й технології в порівнянні з іншими підприємствами, які
не є конкурентами розглядуваного. Фірми, які застосовують схожі методи,
прийоми чи технології і не є конкурентами, охоче йдуть на взаємний обмін
первинною інформацією та зацікавлені в реалізації спільних проектів,
спрямованих на вдосконалення тих чи інших порівнюваних операцій.

     Порівняльні аналоги при бенчмаркінгу :

“ринкові лідери”;

підприємства-конкуренти;

суб’єкти господарської діяльності інших галузей;

структурні підрозділи досліджуваного чи інших підприємств.

     Об’єкти бенчмаркінгу:

методи,

процеси,

технології,

якісні параметри продукції,

показники фінансово-господарської діяльності підприємств (структурних
підрозділів).

     Фази бенчмаркінгу.

Підготовча стадія. На цій стадії здійснюють вибір об’єкта бенчмаркінгу
та порівняльних аналогів; визначають оцінні показники (наприклад,
собівартість, затрати часу, частка браку); збирають необхідну для
аналізу інформацію.

Аналіз. На підставі порівняння з підприємством-партнером виявляються
недоліки в об’єктах бенчмаркінгу та ідентифікуються причини їх
виникнення. Критерієм оцінювання процесів, функцій, методів чи
виробничих процесів є показники їх продуктивності.

Впровадження. Виконується робота щодо реалізації результатів аналізу в
практичній діяльності підприємства. Увага зосереджується на розробці
стратегії і тактики нейтралізації виявлених у ході бенчмаркінгу слабин
підприємства.

   Досліджуючи за допомогою бенчмаркінгу виробничі процеси, методи чи
технології виробництва збуту продукції, головна увага приділяється
пошуку резервів зниження витрат виробництва та підвищенню
конкурентоспроможності продукції.

2.3. Система раннього попередження та реагування. Методи прогнозування
банкрутства

2.3.1.Характеристика системи, завдання, етапи створення

    Система раннього попередження та реагування( СРПР) – це особлива
інформаційна система, яка сигналізує керівництву про потенційні ризики,
які можуть насуватися на підприємство як із зовнішнього, так і з
внутрішнього середовища. СРПР доцільно впроваджувати на підприємствах з
метою швидкої ідентифікації фінансової кризи, виявлення причин, що її
зумовлюють, та розробки антикризових заходів . СРПР розглядають як один
з важливих інструментів системи контролінгу.

    Завдання системи раннього попередження :

своєчасне виявлення кризи на підприємстві;

виявлення можливостей розвитку або додаткових шансів для підприємства;

виявлення загрози банкрутства.

    Розрізняють дві підсистеми СРПР:

систему, зорієнтовану на внутрішні параметри діяльності підприємства
(спрямована на ідентифікацію ризиків та можливостей розвитку, які
криються на підприємстві, задля цього будується система управління
ризиками, яка включає їх ідентифікацію, оцінку та нейтралізацію).

систему, зорієнтовану на зовнішнє середовище ( прогнозування загроз з
боку держави, контрагентів, конкурентів тощо (прикладом застосування
цієї підсистеми СРПР є проведення установами банків аналізу підприємств
з метою оцінки їх кредитоспроможності.)

    6 етапів створення системи раннього попередження :

    І етап – створення системи – визначення сфер спостереження, полягає
у визначенні об’єктів діагностики . Розрізняють внутрішню (фінансова,
збутова, виробнича, організаційна ) та зовнішню (аналіз ситуації на
ринку, макроекономічної ситуації в країні тощо) діагностику.

    ІІ етап – визначення індикаторів раннього попередження, які можуть
вказувати на розвиток того чи іншого негативного процесу (ними можуть
бути показники: обсяг реалізованої продукції, витрати на 1 грн.ТП, обсяг
реалізованої продукції в точці беззбитковості, коефіцієнти автономії,
заборгованості, ліквідності тощо);

    ІІІ етап – розрахунок цільових показників та інтервалів їх змін в
розрізі кожного індикатора (зона безпеки, рівень фінансових показників
ліквідності, автономії в порівнянні з нормативними значеннями, тощо) ;

    IV етап – формування конкретних аналітичних завдань для аналітичних
центрів (прогнозування банкрутства підприємства, SOFT-аналіз,
бенчмаркінг тощо).

    V етап – ключовий: служби контролінгу узагальнюють отримані
аналітичні висновки та готують пропозиції щодо розвитку сильних та
мінімізації слабких сторін ;

    VI етап – технічний : формування інформаційних каналів між системою
та її користувачами — керівниками всіх рівнів. антимонопольного
законодавства.

   3.4. Фінансовий план . Містить в собі: а) прогноз обсягів випуску та
реалізації продукції;

  2.3.2. Методи прогнозування банкрутства

     Прогнозування банкрутства є одним із головних завдань СРПР.

    Значення прогнозування банкрутства :

своєчасна розробка контрзаходів, спрямованих на подолання на
підприємстві негативних тенденцій.

    Зміст прогнозування :

передбачення та оцінювання можливих негативних сценаріїв діяльності
підприємства, які можуть призвести до його неплатоспроможності і втрати
ліквідності.

    Існують різноманітні моделі прогнозування банкрутства. Одним
притаманний фундаментальний підхід, іншим – технічне вирішення проблеми
прогнозування банкрутства.

2.3.2.1. Підходи до моделей прогнозування банкрутства

Фундаментальний підхід – заснований на збиранні та аналізі всієї
інформації про підприємство із внутрішніх та зовнішніх стосовно нього
джерел. На підставі зовнішньої інформації оцінюється поточна і
перспективна ситуація в галузі, до якої належить підприємство, загальний
розвиток кон’юнктури тощо. З огляду на здобуті загальноекономічні дані,
внутрішні джерела інформації та фінансові плани досліджуваного
підприємства прогнозуються результати його господарської діяльності на
найближчий період. Фундаментальний підхід до оцінювання
кредитоспроможності та прогнозування банкрутства підприємства
зорієнтований на внутрішнє фінансове планування й бюджетування та на
оцінку перспективного розвитку суб’єкта господарювання.

Технічний підхід прогнозування банкрутства – грунтується на аналізі
даних звітності попередніх періодів .

    Одним із найважливіших інструментів системи раннього попередження
банкрутства підприємств та методом його прогнозування є дискримінантний
аналіз, зміст якого полягає в тому, що за допомогою
математично-статистичних методів будується функція та обчислюється
інтегральний показник, на підставі якого з достатньою ймовірністю можна
передбачити банкрутство суб’єкта господарювання. Дискримінантний аналіз
базується на емпіричному дослідженні фінансових показників багатьох
підприємств, певна частка з яких збанкрутіли, а решта успішно діють
далі. При цьому добирається сукупність показників — коефіцієнтів, для
кожного з яких визначається питома вага в “дискримінантній функції”.
Вагомість, як і граничне значення розглядуваних коефіцієнтів, може
коригуватися. Вона залежить від галузі, до якої належить підприємство,
загальної економічної та політичної ситуації в країні, рівня інфляції та
інших факторів. Значення інтегрального показника дає підстави для
висновку про належність об’єкта аналізу до підприємств-банкрутів чи
підприємств, які успішно функціонують.

2.3.2.2. Моделі прогнозування банкрутства

    Найважливішим інструментом системи раннього попередження та методом
прогнозування банкрутства підприємств є дискримінантний аналіз. Під
дискримінантним аналізом здебільшого розуміють комплекс методів
математичної статистики з допомогою якого здійснюється класифікація
досліджуваних одиниць (підприємств) в залежності від значень обраної
сукупності показників у відповідності до побудованої метричної шкали.

    Розрізняють однофакторний та багатофакторний дискримінантний аналіз.

    І. Однофакторний дискримінантний аналіз. В основі однофакторного
(одновимірного) аналізу покладене сепаратне дослідження окремих
показників (які є складовою певної системи показників) та класифікація
підприємств за принципом дихотомії. Віднесення підприємства до категорії
“хворих” чи “здорових” здійснюється у розрізі окремих показників у
відповідності до емпірично побудованої шкали граничних значень
досліджуваного показника. Наприклад, згідно зі шкалою значень показника
рентабельності активів, граничне значення цого показника складає 2%. Це
означає, що підприємства, в яких рентабельність активів >2% за цим
критерієм вважаються “здоровими”, якщо ж значення цього показника 0,32 – підприємство знаходиться під загрозою банкрутства;

   0,32 > Z > 0,236 – неможливо чітко ідентифікувати, потребує
додаткового якісного аналізу

   Z 0,55 – фінансовий стан підприємства є задовільним.

   У разі, якщо значення показника Zі знаходиться в межах, для яких
однозначні висновки щодо якості фінансового стану зробити неможливо,
рекомендується додатково застосувати експертні методи аналізу. В рамках
чого аналізується динаміка основних абсолютних показників фінансового
стану підприємства за два-три роки: валюта балансу; робочий капітал;
обсяг виручки від реалізації; величина чистого прибутку (збитку); чистий
грошовий потік від операційної діяльності. За результатами додаткового
аналізу базовий показник Zi коригується на коефіцієнт (DZ) зміни
основних абсолютних показників. Для визначення вагомості впливу окремих
абсолютних показників на коефіцієнт коригування можна застосувати
загальну методологію дискримінантного аналізу. Скоригований за
результатами додаткового експертного аналізу інтегральний показник слід
інтерпретувати таким же чином, як це рекомендується вище.

2.4. Зміст та розробка плану санації

    План фінансового оздоровлення розробляють, як правило, фінансові та
контролінгові служби підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі,
представники потенційного санатора, незалежні аудиторські та
консалтингові фірми. Для розробки плану санації використовують весь
методичний та функціональний арсенал контролінгу. Слід керуватися
принципами:

завершеність – врахування всіх найважливіших обставин справи (усі
позиції плану мають базуватися на цілком перевірених даних);

змістовність – розгляд тих обставин, які стосуються процесу санації;

правильність – правдиве висвітлення проблематики кризи з відображенням
усіх передумов ;

ясність – правдиве та однозначне висвітлення інформації;

об’єктивність — чітке розмежування між фактичними даними, власним
поглядом контролера та висновками.

    Планування охоплює фінансові, виробничі й трудові ресурси
підприємства, процеси господарської діяльності тощо. План санації може
складатися зі вступу та чотирьох розділів.

    Вступ містить загальну характеристику об ‘єкта планування: відомості
про правову форму організації бізнесу, форму власності, організаційну
структуру, сфери діяльності, коротку історичну довідку про розвиток
підприємства. Визначаються мета складання плану, його замовник та методи
розробки.

Розділ 1 відбиває вихідну ситуацію на підприємстві.

Оцінювання зовнішніх умов, у яких функціонує підприємство, є основою
стратегічного планування і включає в себе вивчення загальних
політико-економічних тенденцій, аналіз галузі та ринкового сегмента.
Враховуються розвиток економіки в цілому, демографічна ситуація,
технологічні новації, зміна політичного середовища.

Аналіз фінансово-господарського стану охоплює два аспекти:

виробничо-господарську діяльність;

фінансовий стан.

    Наводяться дані про фактичний фінансовий та майновий стан
підприємства (фактичний обсяг реалізації, величина прибутків (збитків),
рівень заборгованості, коефіцієнти платоспроможності, ліквідності,
фінансового лівериджу тощо).

Аналіз причин фінансової кризи та слабких місць – полягає в
систематизації та оцінюванні відповідних чинників і їх впливу на
фінансово-господарську діяльність підприємства.

Наявний потенціал. Характеризуються сильні сторони підприємства, його
можливі шанси та наявний потенціал у кадровій, виробничій,
технологічній, маркетинговій та інших сферах. Потенціал розвитку
підприємства визначається такими головними чинниками:

фінансове забезпечення та можливості залучення додаткового капіталу;

наявність кваліфікованого персоналу;

наявність надійних та дешевих джерел постачання сировини ;

наявність ринків збуту продукції;

виробничий потенціал;

ефективна організаційна структура;

висока якість менеджменту.

    У разі тривалої фінансової кризи чинники, що визначають потенціал
підприємства, поступово втрачають силу, а позиції підприємства
послаблюються.

    На підставі аналізу вихідної ситуації доходять висновку про
доцільність та можливість санації підприємства чи про необхідність ного
ліквідації.

    Розділ 2 має характеризувати стратегічні цілі санації підприємства,
цільові орієнтири та розробку стратегії. Подається оперативна (Crash-)
програма, що відбиває заходи, спрямовані на покриття поточних збитків,
відновлення платоспроможності та ліквідності підприємства.

    До переліку санаційних заходів згідно з Crash-програмою можуть
входити:

рефінансування дебіторської заборгованості (форфейтинг, факторинг,
звернення до господарського суду);

мобілізація прихованих резервів завдяки продажу окремих позицій активів;

зменшення та збільшення статутного капіталу;

реструктуризація кредиторської заборгованості;

заморожування інвестиційних вкладень;

зворотний лізинг;

розпродаж за зниженими цінами товарів, попит на які низький.

    Третій розділ є основною частиною плану санації. Він включає в себе
конкретний план заходів щодо відновлення прибутковості та
конкурентоспроможності підприємства в довгостроковому періоді. В
загальному вигляді, основні позиції третього розділу плану наведено на
рис.

    Наведемо коротку характеристику змісту підрозділів основної частини
плану:

    План маркетингу та оцінка ринків збуту продукції. У цьому підрозділі
визначають ринкові фактори, які впливають на збут продукції та місткість
ринку; мотивацію споживачів; ступінь еластичності попиту та рівень
платоспроможного попиту на продукцію підприємства; умови збуту; галузеві
ризики; ситуацію на суміжних товарних ринках. Кількісна оцінка частини
ринку, яка належить підприємству, проводиться за основними споживачами
готової продукції з посиланням на поточні обсяги реалізації та на
перспективи її збільшення. Крім того, дається перелік можливих
конкурентів, їхні переваги та недоліки, а також схема реалізації
продукції, методи стимулювання реалізації та пропозиції щодо
оптимального співвідношення реалізаційної ціни й собівартості.
Визначаються можливості та шляхи розширення ринків збуту. Дається оцінка
діяльності підприємства з погляду антимонопольного законодавства.

План виробництва: містить дані про планові обсяги виробництва продукції
в розрізі окремих її видів, а також характеристику виробничих
потужностей, необхідних для виробництва планових обсягів продукції.
Наводиться інформація про рівень зносу виробничих засобів, витрати,
пов’язані з відновленням (придбання нового обладнання, ремонт та
реконструкція), можливості оренди чи лізингу. Слід вказати, яке саме
обладнання, технічну документацію, технологію, “ноу-хау”, у кого, на
яких умовах та в який термін потрібно придбати, суму витрат на
придбання. На основі цього проводиться оцінка потреб в інвестиціях.
Також характеризується виробничий цикл, його тривалість, “вузькі” місця,
комерційні зв’язки з постачальниками сировини (включаючи наявність
альтернатив). Конкретні заходи щодо покращення асортименту продукції та
підвищення її якості з тим, щоб досягти конкурентних переваг.

Рис. Структура основної частини плану санації

Організаційний план. Тут відображають організаційну структуру
підприємства, можливості реструктуризації (реорганізації) та
перепрофілювання, аналізують управлінський та кадровий склад, фактичну
кількість працівників та пропозиції щодо її зменшення, пропонуються
заходи щодо посилення мотивації працюючих та покращення організації
менеджменту. У разі необхідності, визнаються можливості злиття,
приєднання чи розукрупнення з урахуванням вимог антимонопольного
законодавства.

Система фінансових планів включає в себе:

а) первинний бюджет, яким здебільшого є бюджет продаж

б) бюджет виробництва з необхідним набором часткових бюджетів (бюджет
товарно-матеріальних запасів, бюджет матеріальних витрат, бюджет витрат
на персонал тощо);

в) план інвестицій;

г) план прибутків та збитків (складається на основі показників бюджетів
поо доходах і витратах за всіма видами діяльності);

д) прогнозні графіки грошових надходжень та видатків (графік грошових
надходжень від реалізації продукції, залучення позик, графіки грошових
виплат за придбану сировину та матеріали тощо), які складаються з
урахуванням показників відповідних бюджетів та коефіцієнтів інкасації
кредиторської та дебіторської заборгованості;

е) фінансовий бюджет (складається на основі графіків грошових надходжень
та витрат);

є)зведений бюджет, яким є, як правило плановий баланс чи прогнозний звіт
про Cash flow, складений за непрямим методом.

   У фінансовому плані також відображається сума затрат на розробку
плану санації та проведення санаційного аудиту (у разі необхідності). На
основі показників фінансового бюджету розраховується загальна потреба
підприємства в фінансових ресурсах із зовнішніх джерел. Обсяг
зовнішнього фінансування дорівнює різниці між загальною потребою
підприємства у фінансових ресурсах (інвестиції в основні та оборотні
засоби) та прогнозованою величиною виручки від реалізації окремих
об’єктів активів, продаж яких здійснюється в рамках санації. Одержана
величина коригується на позитивний чи негативний операційний Cash-Flow,
який очікується в період проведення санації. Іншими словами, для
визначення необхідного обсягу залучення зовнішній джерел санації слід
розрахувати прогнозний Free Cash-flow, тобто сумарний чистий грошовий
потік в результаті операційної та інвестиційної діяльності.

    Розділ 4 містить розрахунок ефективності санації, а також перелік
заходів щодо організації реалізації плану та контролю за її перебігом.
Деталізуються очікувані результати виконання проекту, а також
прогнозуються можливі ризики й збитки.

    Основні критерії оцінювання ефективності санації :

ліквідність та платоспроможність;

прибутковість;

додаткова вартість, створена в результаті санації;

конкурентні переваги.

    Якщо за основу брати критерій прибутковості, то ефективність санації
визначається:

    Результати санації (окрім подолання неплатоспроможності та
відновлення конкурентоспроможності) можна оцінити, знаючи додатковий
прибуток підприємства, тобто різницю між сумою прибутків після санації і
розміром прибутків (збитків) до її проведення. 

Додатковий прибуток підприємства в результаті проведення санаційних
заходів = розмір прибутків після санації – розмір прибутків (збитків) до
проведення санації.

    Додаткова вартість, створена в результаті санації, являє собою
абсолютний приріст вартості активів підприємства, який очікується в
результаті реалізації плану санації. Вона обчислюється як різниця між
потенційною вартістю підприємства (після проведення санації) та його
вартістю до санації. Потенційна вартість визначається за допомогою
приведених до теперішньої вартості майбутніх грошових потоків.

    Цей метод оцінювання ефективності санації базується на дисконтуванні
майбутнього Cash –Flow. Проблема полягає в точності прогнозування
майбутнього грошового потоку.

    Оскільки додаткова вартість може визначатися як різниця між вартістю
підприємства після санації (за відрахуванням суми знову залученого
капіталу) та ліквідаційною вартістю підприємства, зіставлення зазначених
величин відіграє вирішальну роль у прийнятті кредиторами рішення щодо
акцептування плану санації чи ліквідації підприємства. Ця вартість
підприємства береться до уваги й інвесторами, які можуть фінансувати
санацію на умовах пайової участі.

    Санація вважається успішною, якщо за допомогою зовнішніх та
внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та
виробничо-технічних удосконалень підприємство виходить з кризи
(нормалізує виробничу діяльність та уникає оголошення банкрутства) і
забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у
довгостроковому періоді.

    План санації в рамках провадження справи про банкрутство має
особливості порівняно з тим, який складається в рамках досудової санації
.

Тема 3. Санаційний аудит

3.1. Сутність, мета та характерні риси санаційного аудиту.

Санаційна спроможність.

    З прийняттям Закону України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”, яким передбачена можливість
досудової санації, а також санації підприємства та укладання мирової
угоди під час провадження справи про банкрутство, питання проведення
саме санаційного аудиту підприємств набуває надзвичайної актуальності,
оскільки рішення санаторів, кредиторів, господарського суду щодо
застосування процедури санації чи мирової угоди істотно залежить від
висновків санаційного аудиту досліджуваного підприємства.

    Законом передбачено, що для з’ясування фінансового стану боржника
суддя на підготовчому засіданні суду чи під час розгляду справи про
банкрутство може призначити експертизу фінансового стану та наявного в
підприємства плану санації. Якщо боржник звернеться до суду із заявою
про порушення справи про своє банкрутство, на підготовчому засіданні
з’ясовуються ознаки його неплатоспроможності. Господарський суд в ухвалі
щодо порушення справи про банкрутство може зобов’язати боржника подати
аудиторський висновок або провести аудит. Якщо в боржника немає для
цього коштів, господарський суд може призначити аудит за рахунок
кредитора лише за згодою останнього. У такому разі йдеться, з одного
боку, про аудит з метою встановити наявність підстав для порушення
справи про банкрутство, а з іншого — про санаційний аудит, що має
визначити доцільність санації підприємства.

    Аудит – це незалежна експертиза публічної бухгалтерської та
фінансової звітності, іншої інформації щодо фінансово-господарської
діяльності суб’єктів господарювання, мета якої – перевірити
достовірність їх звітності, визначити повноту та відповідність чинному
законодавству здійснюваного обліку та сформувати висновки про реальний
фінансовий стан підприємства.

    Аудит проводиться зовнішніми, незалежними від підприємства органами,
найчастіше спеціалізованими аудиторськими фірмами або аудиторами.

    Основні принципи аудиту :

цілісність та повнота;

об’єктивність;

незалежність;

конфіденційність;

компетентність;

документальне оформлення.

Санаційний аудит є окремим напрямком діяльності аудиторських фірм, який
має свої особливості як щодо методів, так і щодо об’єктів і цілей
проведення. Характерною рисою санаційного аудиту є те, що він
проводиться на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі. Мета
санаційного аудиту — оцінити санаційну спроможність підприємства на
підставі аналізу фінансо-господарської діяльності та наявної санаційної
концепції.

    Замовники санаційного аудиту :

потенційний санатор (якщо вирішується питання про санацію підприємства
реорганізацією);

саме підприємство (якщо воно виходить з пропозицією про укладання
мирової угоди та проведення санації під час провадження справи про
банкрутство);

нинішні та потенційні власники корпоративних прав підприємства (якщо
приймається рішення про збільшення статутного капіталу);

позикодавці (якщо вирішується питання про надання санаційного кредиту);

державні органи (якщо вирішується питання про надання підприємству
державної санаційної підтримки).

    Зовнішнім замовникам аудиту потрібна інформація, яка має
підтвердити, що:

1) дані про фінансово-майновий стан боржника є достовірними і повними;

2) план санації є реалістичним;

3) обрано найраціональніший із можливих варіантів розвитку підприємства.

    Замовники доручають аудиторові провести економіко-правову експертизу
наявної санаційної концепції та зробити висновки про доцільність
вкладання коштів в об’єкт санації.

    Санаційний аудит проводять зовнішні аудитори в тісній співпраці з
внутрішніми службами підприємства, особливо з відділом контролінгу.
Особи, які здійснюють санаційний аудит, мають бути не лише
висококваліфікованими економістами, а й розумітися на галузевих
особливостях діяльності того чи іншого підприємства. У правовому та
економічному плані аудитор має бути повністю незалежним як від
підприємства, котре він перевіряє, так і від замовника аудиторського
висновку (кредиторів та інвесторів).

    Етапи санаційного аудиту:

Ідентифікація даних — збір інформації, на підставі якої можна судити про
справжнє становище підприємства.

Експертиза – всебічний аналітичний процес, спрямований на здобуття
об’єктивних висновків про поточний і перспективний стан об’єкта аудиту.

Висновки – дані експертизи, наявні докази та їх комплексний аналіз
створюють підгрунтя для висновків про санаційну спроможність
підприємства та рекомендацій.

Вироблення рекомендацій щодо вдосконалення санаційної концепції

    Санаційний аудит не слід ототожнювати з причинно-наслідковим
аналізом фінансового стану підприємства, який здійснюється під час
розробки плану санації і є складовою частиною класичної моделі санації.
В обох випадках використовуються одні й ті самі методи аналізу, схожі
цілі, але між причинно-наслідковим аналізом та санаційним аудитом існує
принципова різниця: у першому випадку йдеться про складову процесу
розробки плану санації, у другому — про перевірку достовірності та
реальності наведених у плані санації даних.

    Головним критерієм прийняття рішення щодо санації чи ліквідації
підприємства є його санаційна спроможність. Водночас кінцевою метою
фінансової санації суб’єкта господарювання є забезпечення його
життєдіяльності в довгостроковому періоді. Отже, санаційна спроможність
визначається здатністю підприємства до виживання.

    Санаційна спроможність — це наявність у підприємства, що перебуває у
фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових
можливостей, які визначають його здатність до успішного проведення
фінансової санації.

    Загальні передумови санаційної спроможності :

наявність у підприємства ефективної санаційної концепції ;

наявність у підприємства потенціалу для майбутньої успішної діяльності (
стійких позицій на ринку та реальних можливостей збільшення обсягів
реалізації, конкурентних переваг, виробничого та кадрового потенціалу
тощо).

    Економічні критерії санаційної спроможності підприємства:

здатність до забезпечення ліквідності;

здатність до відновлення прибутковості ;

одержання конкурентних переваг;

продисконтована очікувана вартість майбутніх активів (за умови успішної
санації) повинна перевищувати вартість ліквідаційної маси підприємства
перед проведенням санації;

з правового погляду санаційно спроможним підприємство буде тоді, коли
воно здатне підтримувати фінансову рівновагу в довгостроковому періоді,
тобто якщо є достатні передумови для відновлення та збереження
стабільної платоспроможності, щоб кредитори не мали підстав звернутися
із заявою до господарського суду, порушуючи справу про банкрутство.

 3.2. Методи та програма санаційного аудиту

    Методи санаційного аудиту загалом збігаються з методами контролінгу.

    До головних методів належать :

опитування (анкетування) співробітників;

факторний аналіз відхилень;

СОФТ-аналіз ;

портфельний аналіз;

нуль-базис-бюджетування;

вартісний аналіз.

    Перш ніж проводити аудит, аудитор має підготувати в письмовому
вигляді програму санаційного аудиту, яка визначає процедури, необхідні
для досягнення поставлених цілей. До програми потрібно включити завдання
аудиту з кожного напрямку, щоб вона допомагала контролювати виконувану
роботу.

    Перелік питань, які доцільно включити в програму санаційного аудиту:

1. Вивчення наявної санаційної концепції (плану санації} та збір
необхідної інформації.

2. Оцінювання відбитих у плані санації вихідних даних про підприємство:

        а) аналіз виробничо-господарської діяльності;

        б) аудит фінансового стану підприємства;

        в) дослідження ситуації підприємства на ринку факторів
виробництва та збуту готової продукції.

3. Перевірка правильності визначення причин кризи , сильних і слабких
сторін підприємства.

4. Експертна оцінка запланованих санаційних заходів.

5. Правова оцінка діяльності підприємства та запропонованої санаційної
концепції.

6. Оцінка ефективності санації.

7. Оцінка ризиків.

8. Оформлення висновків про результати аудиту.

3.3. Порядок проведення санаційного аудиту

        Етапи та порядок проведення санаційного аудиту :

3.3.1. Дослідження наявної санаційної концепції

загальне ознайомлення з санаційною концепцією та планом фінансового
оздоровлення. Збирається та систематизується інформація, що
використовується в процесі санаційного аудиту. Аудитор для виконання
своїх завдань з оцінювання санаційної спроможності суб’єкта
господарювання дістає доступ до всієї комерційної інформації про нього.

    Аудитор має взяти в керівника підприємства пояснювальну записку до
плану санації, що підлягає експертизі. Записка підтверджує повноту й
достовірність плану, а також фактичного матеріалу, на якому він
базується, і водночас визначає повноваження аудитора.

    Дані про підприємство мають характеризувати його оперативний і
стратегічний стан .

    Джерела інформації для проведення санаційного аудиту:

   Які характеризують оперативний стан підприємства:

баланси підприємства за 2—3 попередні роки та за звітний період;

звіти про фінансові результати та їх використання;

документи про результати інвентаризації;

звіт про витрати на виробництво продукції;

розрахунок нормативу власних оборотних коштів;

розшифрування дебіторської та кредиторської заборгованості;

звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію;

дані про наявність та рух коштів на банківських рахунках, в т.ч.
валютних;

висновки попередніх аудиторських перевірок та акти перевірок
підприємства державними контролюючими органами;

дані про кадровий склад підприємства та рівень заробітної плати;

дані про наявність на балансі підприємства об’єктів соціальної
інфраструктури;

аналіз виконання фінансових планів;

інша бухгалтерська та фінансова інформація.

Які характеризують стратегічний стан підприємства:

дані про оперативний стан підприємства;

бізнес-плани, фінансові плани та інші прогнозні розрахунки;

аналіз ринків збуту та конкурентоспроможності продукції, матеріали
маркетингових досліджень;

звітні та прогнозні дані про розвиток економіки в цілому, галузевий
аналіз;

оцінка впливу виробничої діяльності підприємства на екологічну ситуацію
та зайнятість у регіоні;

законопроекти Верховної Ради та проекти нормативних актів Уряду України;

інша інформація.

    Відбиті в санаційній концепції вихідні дані про оперативний
(фактичний) та стратегічний стан підприємства оцінюються у процесі
поглибленого аналізу його фінансово-господарського стану. При цьому
послідовно вирішуються такі завдання:

1) аналізується виробничо-господарська діяльність;

2) аналізується фінансовий стан підприємства;

3) досліджується ситуація, в якій перебуває підприємство на ринку
факторів виробництва та збуту готової продукції.

3.3.2. Аналіз виробничо-господарської діяльності

В процесі аналізу виробничо-господарської діяльності підприємства
визначається відповідність фактичного стану даним, відбитим в плані
санації.

3.3.2.1. Дослідження загальної виробничої структури підприємства

досліджуються основні техніко-економічні показники структурних
підрозділів (обсяги виробництва, чисельність, основні фонди, фонд оплати
праці тощо);

визначається кількість та місцезнаходження окремих структурних
підрозділів, у тому числі допоміжних і обслуговуючих, оптимальність їх
розташування, а також стан будівель і споруд;

проводиться експертиза доцільності та можливості виокремлення
підрозділів в процесі майбутньої реструктуризації;

досліджуються основні види продукції, обсяги їх випуску та реалізації за
попередній і звітний роки, а також прогнозні показники на наступні роки
для кожного структурного підрозділу та для підприємства в цілому,
визначається частка кожного виду продукції в загальному її обсязі.

3.3.2.2. Дослідження рівня технології виробництва

аналізується наявність сучасних передових технологій;

вивчається наявність власних інноваційних розробок, застосування
автоматизованих систем управління;

звертається увага на циклічність технологічних процесів, їх
безперервність, повторне використання продуктів переробки (відходів),
наявність науково-обґрунтованих норм виготовлення продукції, серійність
виробництва.

3.3.2.3. Дослідження витрат на виробництво

здійснюється факторний аналіз відхилень факту від плану;

вивчається ефективність планування собівартості ;

визначається питома вага та склад витрат у собівартості продукції, які
не пов’язані з виробничо-господарською діяльністю;

аналізується фактична (у натуральному та вартісному виразі) наявність
сировини, матеріалів, палива, купованих напівфабрикатів, інших
товарно-матеріальних цінностей, які не стосуються виробництва продукції,
на цій основі розробляються рекомендації щодо їх подальшого
використання, зокрема продажу;

досліджується правильність віднесення витрат на собівартість продукції
та на валові витрати для цілей оподаткування з метою уникнення штрафів у
разі порушення вимог Закону “Про оподаткування прибутку” в частині
формування валових витрат .

3.3.2.4. Дослідження основних фондів та амортизаційних відрахувань.
Оцінка майнового стану

Звертається увага на основні фонди, які було придбано, реалізовано,
ліквідовано або здано в оренду протягом останніх періодів, при цьому
враховується , що балансова вартість окремих майнових активів майже
ніколи не дорівнює їх реальній ринковій ціні.

Показники завантаженості основних фондів, зносу, матеріало- та
енергомісткості, прогресивності технологічних процесів порівнюються з
аналогічними показниками діяльності підприємств, що працюють у
відповідній галузі найуспішніше.

Перевіряється правильність проведення та відбиття у звітності операцій,
пов’язаних з рухом основних фондів: індексація основних фондів;
надходження та реалізація; ліквідація та інші види вибуття; ремонт та
амортизація; інвентаризація.

здійснюючи оцінку майнового стану, обчислюють та аналізують такі основні
показники: сума наявних у підприємства господарських коштів, питома вага
активної частини основних засобів, коефіцієнт зносу, коефіцієнт
придатності, коефіцієнт оновлення, коефіцієнт вибуття.

    Показник сума наявних у підприємства господарських коштів дає
узагальнену вартісну оцінку активів балансу підприємства. В літературних
джерелах найчастіше зустрічається трактування зростання цього показника
як свідчення про збільшення майнового потенціалу підприємства та ознаки
фінансової стійкості. Таке твердження не може сприйматись беззаперечно.
Якщо в результаті дослідження виявляється, що збільшення валюти балансу
відбулося за рахунок залучення додаткових кредитів , збільшення
простроченої заборгованості, збільшення неліквідних оборотних активів та
застарілих основних засобів, то таке зростання підсумку балансу навряд
чи є ознакою позитивної діяльності підприємства.

    Зростання показника питома вага активної частини основ них засобів в
динаміці розцінюється як позитивна тенденція.

    Коефіцієнти зносу та придатності характеризують частку зношених
основних засобів у загальній їх вартості та відображають частку вартості
основних засобів, що залишилася до списання в наступних періодах.

    Коефіцієнти оновлення та вибуття відображають, яку частину наявних
на кінець звітного періоду основних засобів становлять основні засоби та
яка частина основних засобів, з котрими підприємство почало діяльність у
звітному періоді, вибула з причин зносу та з інших причин.

    Формули та порядок розрахунку показників з використанням форм
звітності наведено в таблиці 1 в додатках до теми.

3.3.2.5. Дослідження показників праці

досліджується динаміка чисельності працівників та рівня заробітної
плати;

аналізується плинність кваліфікованих робітників та інженерно-технічних
кадрів;

з’ясовуються причини, які призвели до втрат робочого часу (відсутність
замовлень, сировини, втрата традиційних ринків збуту, висока ціна
продукції, незадовільна робота обладнання, відсутність маркетингових
досліджень тощо);

робиться висновок про відповідність (невідповідність) кількості
працівників потребам виробництва.

    3.3.3. Аудит фінансової сфери підприємства.

    Основним джерелом інформації при аналізі фінансової сфери є форми
річної бухгалтерської звітності підприємств. В методологічному аспекті
можна скористатися :

Методикою проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану
неплатоспроможних підприємств та організацій , затвердженою наказом
Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій
від 27 червня 1997 р. N 81 ,

Методикою інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та
організацій , затвердженою Наказом Агентства з питань запобігання
банкрутству підприємств та організацій 23.02.98 N 22 ,

Положенням про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств,
що підлягають приватизації, затвердженим Міністерством фінансів України,
Фондом державного майна України 26 січня 2001 р.№ 49/121 ,

Методичними рекомендаціями щодо виявлення ознак неплатоспроможності
підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного
банкрутства чи доведення до банкрутства, затвердженого Міністерством
економіки України 17 січня 2001 за №10.

Аудит фінансової сфери передбачає:

оцінювання динаміки та структури валюти балансу;

аудит власного капіталу;

оцінювання ліквідності активів підприємства та його платоспроможності;

аудит позичкового капіталу та кредиторської заборгованості;

аналіз дебіторської заборгованості;

аудит реальних та фінансових інвестицій;

аналіз Cash-flow;

оцінювання ділової активності підприємства.

3.3.3.1. Оцінювання динаміки та структури валюти балансу

    Досліджуючи динаміку валюти балансу та його структуру,
використовують трендовий метод аналізу (кожну позицію балансу порівнюють
із даними попередніх років) та бенчмаркінг (окремі статті порівнюють з
аналогічними середньогалузевими показниками та показниками підприємств,
котрі є провідними в галузі). Робиться висновок про основні тенденції
динаміки показників. Тенденція до зменшення валюти балансу свідчить про
скорочення підприємством обсягів своєї господарської діяльності, що може
бути причиною його неплатоспроможності.

3.3.3.2. Аудит власного капіталу

    З огляду на функції власного капіталу, його роль як джерела
фінансових ресурсів на підприємстві аудит власного капіталу є головним у
процесі аудиту фінансової сфери. Під час аудиту увага зосереджується на
таких питаннях:

склад і структура джерел власних фінансових ресурсів;

структура сукупного капіталу підприємства;

правильність формування статутного фонду та порядок оцінювання вкладів;

можливості збільшення статутного фонду та необхідність санації балансу;

можливості реструктуризації статутного фонду;

структура та джерела формування додаткового капіталу;

наявність резервних (страхових) фондів;

наявність нерозподіленого прибутку (непокритих збитків).

звертається увага на можливості та умови здійснення інвестицій у власний
капітал потенційними санаторами (якщо це передбачено санаційною
концепцією), аналізуються напрямки використання залучених у такий спосіб
фінансових ресурсів.

    На цьому етапі аудиту обчислюють показники, наведені в табл. 2
додатків.

    Основними коефіцієнтами, які використовуються при аналізі
довгострокової платоспроможності підприємствата та характеризують
фінансову незалежність та структуру капіталу є коефіцієнти автономії
(незалежності, концентрації власного капіталу), концентрації позикового
капіталу, фінансової залежності, фінансової стабільності,
заборгованості, фінансового лівериджу, покриття відсотка, маневрування
власного капіталу та інші.

    Коефіцієнт концентрації власного капіталу визначає частку коштів
власників підприємства в загальній сумі коштів, вкладених у майно
підприємства та характеризує незалежність підприємства від позикових
коштів. Чим вище значення цього показника, тим більш фінансове стійке,
стабільне і незалежне від кредиторів підприємство.

    Коефіцієнт концентрації позикового капіталу є доповненням до
коефіцієнту концентрації власного капіталу – їх сума дорівнює 1.
Показник характеризує частку позикових коштів у загальній сумі коштів,
вкладених у майно підприємства. Чим нижчий цей показник, тим менша
заборгованість підрприємотва, тим стійкіший його стан. Зростання
коефіцієнту в динаміці означає збільшення частки позикових коштів у
фінансуванні підприємства.

    Коефщієнт фінансової залежності є оберненим до коефіцієнту
незалежності. Його збільшення в динаміці свідчить про збільшення питомої
ваги позикових коштів в фінансуванні підприємства.

    Перевищення власних коштів над позиковими вказує на те, що
підприємство має достатній рівень фінансової стійкості і відносно
незалежне від зовнішніх фінансових джерел. Якщо коефіцієнт фінансової
стабільності менший 1, потрібно з’ясувати причини зменшення фінансової
стабільності ( падіння виручки, зменшення прибутку, необгрунтоване
збільшення матеріальних запасів тощо).

    Коефщієнт заборгованості відображає, скільки позикових коштів
припадає на одиницю власних коштів, вкладених в активи підприємства.
Зростання показника в динаміці свідчить про посилення залежності
підприємства від кредиторів, тобто про зниження його фінансової
стійкості.

    Показник фінансового лівериджу характеризує залежність підприємства
від довгострокових зобов’язань і має важливе значення в процесі аналізу
джерел власних коштів. Зростання коефіцієнту в динаміці свідчить про
зростання фінансового ризику, тобто можливість втрати платоспроможності.

    За допомогою коефіцієнту забезпеченості за відсотками оцінюється
потенційна можливість підприємства погасити позику. Показник показує
ступінь захищеності кредиторів від несплати відсоткових платежів,
відображає, чи достатньо прибуток підприємства покриває проценти за
зобов’язаннями підприємства.. Низьке покриття процентів вказує на
небезпечне становище підприємства. Зменшення значення коефіцієнта
порівняно з аналогічним коефіцієнтом попереднього періоду свідчить про
збільшення витрат підприємства на виплату відсотків за кредит.

    Коефщієнт маневрування власного капіталу показує, яка частина
власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності,
тобто яку вкладено в оборотні кошти, а яку капіталізовано.

    Оптимізація структури капіталу — одне з найважливіших і
найскладніших завдань фінансового менеджменту. Не існує єдиних підходів
до визначення оптимального співвідношення між власним і позичковим
капіталом. Вони залежать від особливостей фінансово-господарської
діяльності конкретного підприємства, галузі, до якої воно належить,
обсягів діяльності та інших факторів. Наведені в табл. 2 додатків
рекомендовані значення показників є доволі умовними і можуть бути лише
певним узагальненим орієнтиром.

    Аудит власного капіталу акціонерного товариства включає в себе також
розрахунок показників ринкової активності підприємства, до яких належать
показники акціонерного капіталу (ринкової активності, прибутковості
акцій) , які характеризують положення підприємства на ринку цінних
паперів.

    Про важливість цієї групи показників свідчить той факт, що згідно з
П(С)БО №3 розрахунок декількох з них є обов’язковим при складанні Звіту
про фінансові результати (форми № 2, III розділу) акціонерними
товариствами, прості акції або потенційні прості акції яких відкрито
продаються та купуються на фондових біржах, включаючи товариства, які
перебувають у процесі випуску таких акцій

    Показник дохід на акцію відображає розмір доходу, що припадає на
одну звичайну акцію. Саме цей показник та показник дивіденди на одну
просту акцію істотно впливають на ринкову ціну акцію і розраховуються
при складанні річної звітності.

    Коефіцієнт рентабельності акції характеризує відсоток повернення від
капіталу, вкладеного в акції підприємства.

    Показник цінність акції слугує індикатором попиту на акції
підприємства, оскільки відображає, як багато згодні сплачувати інвестори
за одиницю прибутку на акцію. Зростання коефіцієнту в динаміці свідчить
про те, що інвестори очікують більш швидкого зростання обсягій прибутку
підприємства.

    Дивідендний дохід вказує на частку чистого прибутку, що сплачується
акціонерам у вигляді дивідендів. Значення коефіцієнту залежить від
інвестиційної політики підприємства.

    Методику розрахунку деяких показників ринкової активності викладено
в П(С)БО 3 “Звіт про фінансові результати” та в П(С)БО 24″ Прибуток на
акцію”, а також наведено в табл. 6 додатків до теми.

    3.3.3.3. Оцінка ліквідності активів підприємства та його
платоспроможності

    На цьому етапі аудиту вирішуються завдання:

аналізуються оборотні активи;

визначається рівень ліквідності активів;

оцінюється платоспроможність підприємства;

визначається, як виконуються умови забезпечення фінансової рівноваги.

    В процесі аудиту активи підприємства та їх структура вивчаються як з
погляду їхньої участі у виробництві, так і з погляду оцінки їх
ліквідності. Ліквідність означає здатність окремих елементів активів
трансформуватися в грошові кошти. Платоспроможністю (ліквідністю)
підприємства називається його спроможність здійснювати платежі наявними
засобами або такими, що безперервно поповнюються за рахунок його
діяльності. Для дослідження фінансової рівноваги застосовують групу
показників ліквідності та платоспроможності, що є пріоритетними під час
визначення глибини фінансової кризи та оцінювання санаційної
спроможності підприємства. Порядок обчислення показників наведено в
таблиці 3 додатків до теми.

    Здіснюючи оцінку ліквідності активів підприємства та його
короткостроковорї платоспроможності , обчислюються наступні основні
показники: величина власних оборотних коштів (робочий, функціонуючий
капітал), коефіцієнти абсолютної, швидкої(проміжної) та
загальної(поточної) ліквідності, коефіцієнт маневрування власних
оборотних коштів, частка оборотних коштів в активах, частка запасів в
поточних активах, частка власних оборотних коштів у покритті запасів та
інші.

    Різниця між поточними активами та поточними зобов’язаннями становить
чистий робочий ( функціонуючий) капітал підприємства або величину
власних оборотних коштів. Показник величина власних оборотних коштів
характеризує частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом
покриття поточних активів підприємства. Наявність чистого робочого
капіталу (позитивне значення показника) свідчить про те, що підприємство
не тільки здатне сплатити поточні борги, а й має фінансові ресурси для
розширення діяльності та інвестування. Оптимальний розмір показника
залежить від сфери діяльності, обсягу реалізації, кон’юнктури ринку. Для
оцінки достатності чистого робочого капіталу можна провести його
порівпяння з аналогічним показником інших підприємств. Але в будь-якому
випадку зростання цього показника розглядається як позитивна тенденція.

    Логіка обчислення коефіцієнту поточної ліквідності (покриття)
полягає в тому, що підприємство погашає поточні зобов’язання за рахунок
поточних активів. Він дає загальну оцінку ліквідності активів ,
показуючи, скільки гривень поточних активів підприємства припадає на
одну грошову одиницю поточних зобов’язань. Якщо поточні активи
перевищують поточні зобов’язання, підприємство може розглядатися як
успішно фукціонуюче. Коефіцієнт покриття , більший 2, свідчить про
сприятливий стан ліквідності активів підприємства. Такий підхід
пояснюється практикою, що склалася, згідно якої при ліквідації активів
їх продажна ціна на аукціоні становить приблизно половину їх ринкової
вартості. Іншими словами, якщо вартість активів знизиться наполовину,
виручки, що залишилася, буде досить для погашення поточної
заборгованості в тому випадку, якщо до ліквідації коефіцієнт дорівнював
2. Але за нормальних обставин підприємство не ліквідує свої оборотні
активи. Тому коефіцієнт покриття не є абсолютним показником спроможності
повернути борги, оскільки він характеризує лише наявність оборотних
активів, а не їх якість.

    Коефіцієнт швидкої ліквідності ( в літературі має ще назву показник
“кислотного тесту”) на відміну від попереднього враховує якість активів
і є більш суворим показником ліквідності, оскільки при його розрахунку
враховуються найбільш ліквідні поточні активи ( запаси не
враховуються).Слід зазначити, що хоча в літературі визначено орієнтовне
нижнє значення показника 1, ця оцінка носить умовний характер.
Аналізуючи динаміку цього коефіцієнта, слід звертати увагу на фактори,
що обумовили його зміну. Так, наприклад, якщо зростання коефіцієнта
відбулося за рахунок збільшення розмірів дебіторської заборгованості, то
це навряд характеризуватиме діяльність підприємства з позитивної
сторони.Тому доповненням до цього показника є коефіцієнт абсолютної
діквідності.

    Коефіщієшт абсолютної ліквідності характеризує частину
короткострокової заборгованості, яку підприємство має можливість
погасити негайно.Є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства.
Зростання цього показника є однозначно позитивною тенденцією. Не менше
20 % поточних зобов’язань підприємство повинно мати змогу погасити в
будь-який момент.

    Коефіцієнт маневрування фукціонуючого капіталу характеризує частину
власних оборотних коштів, яка має абсолютну ліквідність. Зростання цього
показника є позитивною тенденцією .

    Часка оборотних коштів в активах відображає, яка частина всіх коштів
підприємства припадає на поточні активи.

    Частка запасів в поточних активах відображає, яку частину поточних
активів складають виробничі запаси.

    Часка власних оборотних коштів у покритті запасів характеризує
частину вартості запасів, яка покривається власними оборотними коштами.

    Управління ліквідністю дозволяє уникнути тривалої, а нерідко й
тимчасової неплатоспроможності і полягає в гнучкому, оперативному
плануванні та координуванні виплат за борговими зобов’язаннями з огляду
на грошові надходження на рахунок підприємства.

    Активи залежно від швидкості перетворення їх на грошові кошти
поділяють на чотири групи.

1. Найбільш ліквідні активи (А1) — грошові кошти в касі, на поточному
рахунку, валютному та інших рахунках, а також поточні фінансові
інвестиції.

2. Активи, які можна швидко реалізувати (А2) — дебіторська
заборгованість .

3. Активи, які повільно реалізуються (АЗ), — статті другого розділу
активу за вирахуванням А2 та А1 (переважно запаси)

4. Активи, що важко реалізуються (А4), — переважно статті першого
розділу активу балансу.

    Групування є досить умовним, оскільки окремі об’єкти основних фондів
досить часто можуть бути набагато ліквіднішими, ніж окремі позиції
дебіторської заборгованості чи запасів і витрат. Окремі активи можна
віднести також до категорії неліквідних, наприклад дебіторську
заборгованість, яка має ознаки безнадійної, деякі види застарілого
обладнання і т. ін.

    Пасиви балансу розбиваються на чотири групи залежно від терміну їх
сплати .

1.  Найбільш термінові зобов’язання (П1) — слід віднести кредити та
позики, не погашені в строк, а також розрахунки за товари, роботи,
послуги, не сплачені в строк.

2. Короткострокові пасиви (П2) — короткострокова заборгованість за
вирахуванням найбільш термінових зобов’язань.

3.  Довгострокові пасиви (П3) — довгострокові кредити та позики.

4.  Постійні пасиви (П4) — власний капітал.

    Поточна ліквідність балансу підприємства визначається порівнянням
окремих груп пасивів та активів. Баланс вважається ліквідним, якщо
виконуються такі нерівності:

П 1;

П 2;

П З;

П 4.

    Невиконання цих нерівностей означає, що на підприємстві порушена
фінансова рівновага. Якщо наявних активів у ліквідній формі недостатньо
для задоволення в установлений строк вимог, висунутих до підприємства з
боку кредиторів, та виконання зобов’язань перед бюджетом, то такий суб
‘єкт підприємницької діяльності вважається неплатоспроможним.

    У разі, коли підприємство не здатне виконати грошові зобов’язання
протягом трьох місяців після настання строку їх погашення, кредитори
можуть звернутися до господарського суду із заявою про оголошення
боржника банкрутом.

    Для того щоб зробити правильні висновки про причини зміни пропорції
у структурі активів, докладно аналізують розділи й окремі статті активу
балансу.

3.3.3.4. Аудит позичкового капіталу та кредиторської заборгованості

    У ході аудиту позичкового капіталу та кредиторської заборгованості
вирішуються такі завдання:

визначаються склад і структура позичкових засобів;

розшифровується поточна кредиторська заборгованість;

визначається розмір простроченої заборгованості й оцінюються можливості
пролонгації та реструктуризації заборгованості;

вивчаються можливості емісії облігацій та залучення додаткових позик.

    Аудитор має перевірити повноту відображення в балансі та у
фінансовому плані підприємства поточної заборгованості, тобто
заборгованості, яку слід погасити найближчим часом. Особлива увага
приділяється тому, чи враховані всі платежі до бюджету (зокрема
нараховані штрафи), чи правильно визначена частка довгострокових позик,
що її потрібно погасити в короткостроковому періоді, заборгованість із
заробітної плати тощо.

    Аналізуючи довгострокову кредиторську заборгованість, звертають
увагу на цільове використання довгострокових кредитів банків та інших
позикових коштів, які одержано протягом останніх років, а також на
розміри штрафних санкцій, відсотків, сплачених через порушення
розрахунково-платіжної дисципліни. Робиться висновок щодо відносин між
підприємством і банками, котрі його кредитують, між підприємством і його
найбільшими кредиторами — виробничими партнерами. Оцінюються можливості
одержання платіжних знижок, розробляються пропозиції та заходи щодо
стимулювання участі кредиторів у санації підприємства-боржника.

    У процесі санаційного аудиту за даними аналітичного обліку на
останню звітну дату розшифровується кредиторська заборгованість з
фіксуванням дати її виникнення та суми.

    Суми кредиторської заборгованості (перед державними підприємствами),
щодо яких строк позовної давності минув, підлягають перерахуванню
дебітором до відповідного бюджету .

    Аудитор має також оцінити можливості емісії та розміщення облігацій,
якщо це передбачено санаційною концепцією підприємства. При цьому
аналізується попередня діяльність підприємства стосовно випуску
облігацій (якщо він був), а також визначається ефективність використання
коштів, залучених у результаті емісії.

3.3.3.5. Аудит дебіторської заборгованості

    У процесі санаційного аудиту, за даними аналітичного обліку, на
останню звітну дату проводиться розшифровка дебіторської заборгованості
та її класифікація з фіксацією дат виникнення і сум у розрізі окремих
контрагентів. Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку
інформації про дебіторську заборгованість та її розкриття у фінансовій
звітності дано в ПБО 10 “Дебіторська заборгованість”.

    Виділяють поточну дебіторську заборгованість (яка виникає в ході
нормального операційного циклу або буде погашеною протягом дванадцяти
місяців від дати складання балансу) та довгострокову дебіторську
заборгованість (яка не виникає в ході нормального операційного циклу та
буде погашеною пізніше ніж через дванадцять місяців від дати складання
балансу). На відміну від поточної дебіторської заборгованості
довгострокова заборгованість відображається в першому розділі активу
балансу, що зумовлено меншим рівнем її ліквідності.

    Поточна дебіторська заборгованість включається до підсумку балансу
за чистою реалізаційною вартістю, яка визначається як різниця між
поточною заборгованістю та резервом сумнівних боргів.

    Аудитор повинен оцінити реальні можливості рефінансування
дебіторської заборгованості, а також тенденції її розвитку. Зростання
дебіторської заборгованості свідчить про надання підприємством товарних
позик споживачам своєї продукції. Кредитуючи їх, підприємство фактично
ділиться з ними частиною свого прибутку. Водночас кредитор може брати
позики для забезпечення своєї діяльності, що призводить до збільшення
власної кредиторської заборгованості.

3.3.3.6. Аудит реальних та фінансових інвестицій (вкладень)

    Згідно з міжнародними стандартами бухгалтерського обліку до
інвестиційної діяльності підприємства відносять операції з придбання
(спорудження, виготовлення) і продажу майна, що амортизується, —
основних фондів, нематеріальних активів та інших необоротних активів, а
також довгострокових та короткострокових фінансових інвестицій.

    Цей напрямок аудиту охоплює аспекти:

склад, структура та доцільність реальних інвестицій;

склад, структура та прибутковість фінансових вкладень;

джерела фінансування інвестицій та правильність їх відбиття в обліку.

    Під реальними інвестиціями розуміється вкладення коштів підприємств
у відтворення основних засобів, приріст матеріальних цінностей. Реальне
інвестування є головною формою реалізації стратегії економічного
розвитку підприємства. Реальне інвестування включає: нове будівництво,
реконструкцію, модернізацію, технічне переозброєння підприємства та інші
напрямки поповнення основних засобів. Метою управління реальними
інвестиціями є оцінка найефективніших реальних інвестиційних проектів і
забезпечення реалізації окремих інвестиційних програм.

    До фінансових інвестицій належать вкладення коштів у придбання
цінних паперів. Фінансові інвестиції розглядаються як активна форма
ефективного використання тимчасово вільного капіталу. Фінансове
інвестування здійснюється в формах:

вкладення капіталу в статутні фонди спільних підприємств;

вкладення капіталу в дохідні види грошових інструментів;

вкладення капіталу в дохідні інструменти фондових бірж. Основними
фондовими інструментами є боргові цінні папери, державні цінні папери,
цінні папери муніципальних органів, цінні папери, емітовані комерційними
банками, цінні папери підприємств , інш.

Оцінка ефективності реальних і фінансових інвестицій здійснпюється
шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат із сумою грошового потоку
від здійснення інвестування.

    Під час аудиту операцій, пов’язаних з капітальними вкладеннями,
досліджується перелік об’єктів інвестування, встановлюється наявність
кошторисів, актів введення в експлуатацію та обгрунтованість витрат.

    Існування довгострокових фінансових вкладень свідчить про
інвестиційну спрямованість підприємства. Якщо підприємство перебуває у
фінансовій кризі і йому загрожує неплатоспроможність, необхідно
розшифрувати інвестиційні вкладення, дати оцінку їх ліквідності та
визначити доцільність відволікання коштів до цих активів.

3.3.3.7. Аналіз Cash-flow

Базою аналізу Cash-flow є дані звіту про прибутки та збитки . Показник
Cash-flow характеризує обсяги чистих грошових потоків, утворюваних у
результаті операційної та інвестиційної діяльності, які залишаються в
розпорядженні підприємства в певному періоді.

 Cash-flow = прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства у
визначеному періоді + амортизаційні відрахування за цей період.

Cash-flow відображає, яку суму грошових коштів із загального обсягу
виручки від реалізації можна спрямувати на погашення кредитів та
відсотків за ними, на інвестиції чи виплату дивідендів.

У рамках аналізу Cash-flow обчислюється коефіцієнт, що являє собою
відношення Cash-flow і заборгованості (нетто):

Коефіцієнт характеризує здатність підприємства розрахуватися зі своїми
боргами за результатами господарської діяльності.

У цьому аналітичному блоці розраховуються також група показників
прибутковості , досліджується процес формування і використання прибутку
(табл. 5 додатків). Визначається, як змінюються протягом певного періоду
значення валового та чистого прибутку, розглядаються фактори, що
призводять до їх зміни. Крім того, вивчається вплив на валовий та чистий
прибуток таких показників, як: дохід(виручка) від реалізації продукції,
сума непрямих податків, собівартість реалізованої продукції, а також
фінансових результатів від операційної діяльності, надзвичайних доходів
і витрат, тощо.

Прибутковість підприємства характеризується комплексом показників.
Коефіцієнт рентабельності активів (всього капіталу) відображає, скільки
прибутку за рік отримано на кожну одиницю коштів, вкладених у
підприємство незалежно від джерела їх залучення. Показник є одним з
найважливіших індикаторів конкурентоспроможності підприємства. При
здійсненні аналізу порівнюється з середньогалузевим.

Коефіцієнти рентабельності реалізації 1 і 2 відрізняються один від
одного тим, що перший відображає, скільки валового, а другий – скільки
чистого прибутку міститься в кожній грошовій одиниці реалізованої
продукції. В них знаходять відображення зміни в політиці ціноутворення
та здатність підприємства контролювати собіваргість реалізованої
продукції. Динаміка коефіцієнтів може свідчити про необхідність
перегляду цін або посилення контролю за використанням
матеріально-виробничих запасів.

Коефіцієнт рентабельності основної діяльності відображає співвідношення
отриманого прибутку від реалізації та витрат на виробництво продукції,
виробництво і реалізація якої є головною метою створення підприємства і
забезпечують основну частку його доходів.

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу відображає, скільки грошових
одиниць чистого прибутку “заробила” кожна грошова одиниця, інвестована
власниками підприємства, тобто дозволяє визначити ефективність
використання цього капіталу та порівняти цей показник з можливим
отриманням прибутку від вкладання цих коштів в інші цінні напери.

Показник періоду окупності власного капіталу є оберненим до попереднього
і визначає, через скільки років капітал, авансований в діяльність
підприємства буде поверненим власнику за рахунок отриманого
підприємством прибутку.

Під час оцінювання прибутковості (збитковості) підприємства слід
звернути особливу увагу на розмір збитків підприємства, до яких
призводять крадіжки на виробництві, та з’ясувати, яких заходів вживає
керівництво, щоб подолати це негативне явище.

3.3.3.8. Оцінка ділової активності підприємства

    Ділова активність — це діяльність підприємства, що забезпечує йому
виробничі досягнення. Основними їх критеріями показники, розрахунок яких
наведено в таблиці 4 додатків до теми.

    Показники ділової активності дають змогу оцінити, наскільки
ефективно підприємство використовує свої кошти. До цієї групи
відносяться показники обертання, які мають велике значення для оцінки
фінансового стану підприємства, оскільки швидкість обороту коштів, тобто
швидкість перетворення їх в грошову форму безпосередньо впливає на
платоспроможність підприємства.

  Коефіцієнт обертання активів (трансформації капіталу, ресурсовіддача)
характеризує ефективність використання підприємством всіх наявних у
нього ресурсів незалежно від джерела їх залучення та відображає, скільки
разів за рік здійснюється повний цикл виробництва та обігу, або скільки
одиниць реалізованої продукції принесла кожна одиниця акгивів.

    Коефіцієнт обертання дебіторської заборгованості показує, скільки
разів за рік обернулися кошти, вкладені в розрахунки, тобто скільки
разів вона утворюється та погашається на протязі року .Чим більша
кількість оборотів, тим краще. Використовуючи цей коефіцієнт, шляхом
ділення тривалості звітного періоду ( при аналізі даних за рік беремо
для розрахунку 360 днів) на коефіцієнт обертання дебіторської
заборгованості, розрахуємо більш наочний показник – тривалість обороту
дебіторської заборгованості в днях (період інкасації), який показує час,
протягом якого дебіторська заборгованість перетвориться в грошові кошти.

    Слід зазначити, що подібним чином обчислюються показники тривалості
обороту в днях при розрахунку періоду оборотності кредиторської
заборгованості та виробничих запасів. Поділивши тривалість звітного
періоду на коефіцієнт обертання запасів, отримаємо кількість днів,
необхідну на один оборот, або матимемо інформацію, через скільки днів
необхідно здійснювати поповнення запасів для збереження поточного рівня
продажу.

    Поділивши тривалість звітного періоду на коефіцієнт обертання
кредиторської заборгованості, отримаємо середню кількість днів, протягом
яких підприємство оплачує рахунки кредиторів. Порівняння термінів
погашення дебіторської і кредиторської заборгованості дозволить зробити
висновки про платоспроможність підприємства. Перевищення терміну
погашення кредиторської заборгованості над дебіторською свідчить про
погіршення платоспроможності підприємства.

    Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості відображає,
скільки підприємству потребується оборотів для сплати виставлених йому
рахунків.

   У більшості сфер діяльності необхідно підтримуваити певний обсяг
запасів для забезпечення відповідного обсягу продажу. З другого боку,
надмірні запаси відвертають грошові кошти, які можна використати більш
прибутково для інших цілей. Підтримувати запаси слід на можливо низькому
рівні, достатньому для реалізації відповідного обсягу продаж. Коефіцієнт
обертання запасів показує, як часто обертаються запаси для забезпечення
поточного обсягу продаж. Чим вищий цей коефіцієнт, тим швидше
обертаються запаси. Зменшення коефіцієнта, розрахованого на кінець
звітного періоду, порівняно з коефіцієнтом, розрахованим на початок
звітного періоду, свідчить про зменшення швидкості оборотності запасів,
тобто про зниження ефективності їх використання.

    Коефіцієнт обертання власного капіталу відображає обсяг реалізованої
продукції, що припадає на одиницю власного капіталу, авансованого у
виробництво. З фінансової точки зору він характеризує швидкість обороту
вкладеного капіталу. Якщо значення показника занадто високе (що означає
значне перевищення рівня реалізації над вкладеним капіталом), це тягне
за собою збільшення кредитних ресурсів та можливість досягнення тієї
межі, за якою кредитори починають приймати більшу участь у справах
підприємства, ніж його власник. Низький показник свідчить про
бездіяльність частини власних коштів. В цьому випадку показник обертання
власного капіталу вказує на необхідність вкладення власних коштів в
інше, більш сприятливе в склавшихся умовах джерело доходів.

    Ефективність використання основних фондів характеризується
показником фондовіддачі, який відображає, скільки реалізованої продукції
припадає на одиницю коштів, вкладених в основні фонди. Величина
показника значно змінюється в залежності від особливостей галузі та її
капіталомісткості. Тому цей показник слід порівнювати із
середньогалузевим. Однак в будь-якому випадку зростання фондовіддачі
свідчить про підвищення ефективності використання основних фондів, а
його низький рівень – про недостатній обсяг реалізації або про занадто
високий рівень вкладень у ці види активів.

    Про ефективність використання оборотних фондів та про оптимальність
вкладень в цю частину акгивів свідчить значення коефіцієнту обертання
засобів. Зменшення значення коефіцієнту на кінець звітного періоду в
порівнянні з його значенням на початок року свідчить про уповільнення
обороту оборотних засобів.

    Операційний цикл – це проміжок часу між придбанням запасів для
здійснення діяльності та отриманням коштів від реалізації виробленої з
них продукції. Показник тривалості операційного циклу відображає,
скільки днів в середньому потребується для виробництва, продажу та
сплати продукції підприємства, тобто на протязі якого періоду часу
грошові кошти зв’язані в матеріально-виробничих запасах.

    Показник тривалості фінансового циклу демонструє, що фінансовий цикл
коротший за операційний за рахунок кредиторської заборгованості, наявної
у підприємства.

    Низькі значення таких показників є попередженням для потенційних
інвесторів, санаторів, кредиторів про недоцільність партнерства з таким
підприємством.

3.3.4. Додатки

3.3.4.1. Таблиця 1.Показники оцінки майнового стану

3.3.4.2. Таблиця 2. Показники фінансової незалежності та структури
капіталу

3.3.4.3. Таблиця 3. Показники ліквідності та платоспроможності

3.3.4.4. Таблиця 4. Показники ділової активності підприємства

3.3.4.5. Таблиця 5. Показники прибутковості підприємства

3.3.4.6. Таблиця 6. Показники ринкової активності

Показники ринкової активності.

3.3.5.Оцінка підприємства на ринку факторів виробництва та на ринку
збуту готової продукції

    Під час санаційного аудиту доцільно перевірити географію поставок
вцілому та за окремими постачальниками. Досліджують, чи немає фактів
закупівлі сировини, матеріалів за завищеними цінами. У разі виявлення
таких фактів необхідно з’ясувати їх причини (корисливий інтерес певних
відповідальних за закупівлю осіб, мотиви ухилення від оподаткування,
диктат постачальників тощо).

    З огляду на аналітичну базу суб’єкта господарювання та зовнішні
джерела інформації у процесі санаційного аудиту вивчаються основні
параметри маркетингової політики, відбиті в санаційній концепції.
Головну увагу слід приділити таким із них:

1) визначення попиту на продукцію та його прогнозування;

2) вивчення конкурентоспроможності товарів та створення конкурентних
переваг;

3) забезпечення відповідності рівня якості товарів вимогам ринку;

4) розроблення концепції життєвого циклу товарів (на стадіях
впровадження, росту, зрілості та спаду);

5) управління товарним асортиментом (розроблення нових видів,
модифікація існуючих, зняття з виробництва застарілих моделей);

6) розрахунок прогнозних обсягів виробництва та визначення номенклатури
продукції;

7) розширення інноваційної діяльності, спрямованої на розроблення нових
товарів з урахуванням ринкових вимог та стратегії підприємства.

    В процесі аудиту необхідно перевірити наявність контрактів,
договорів намірів та інших документів, які свідчать про можливості
підприємства на ринку збуту продукції. Здобуту інформацію слід зіставити
з даними, наведеними в плані санації.

    При вивченні діяльності підприємства у сфері збуту слід перевірити,
чи немає фактів реалізації продукції за цінами, нижчими за ринкові (чи
взагалі за собівартістю або дешевше). За наявності таких фактів потрібно
розкрити їх причини.

    Якщо підприємство здійснює бартерні розрахунки, слід проаналізувати
продукцію, що надходить за бартером, стосовно її ліквідності,
необхідності для підприємства, а також цін.

    Типовим прикладом зловживань при здійсненні експортно-імпортних
операцій є документальне оформлення експорту за заниженими цінами, а
імпорту — за завищеними. Різниця між реальними ринковими цінами і тими,
які зафіксовані в експортно-імпортних контрактах, найчастіше, надходить
на приватні рахунки керівництва підприємства в зарубіжних банках.

    Такі дії можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві. У
процесі санаційного аудиту їх слід виявити й розробити рекомендації щодо
унеможливлення розглянутих порушень.

3.4. Складання та зміст акту аудиторської перевірки

    На підставі здобутих у результаті санаційного аудиту даних
розробляються загальні висновки та пропозиції щодо доцільності
ліквідації чи санації підприємства.

    Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, структура балансу
незадовільна, ринки збуту продукції втрачено, стратегія розвитку
підприємства відсутня, концепція санації недосконала, то робиться
висновок про санаційну неспроможність підприємства та доцільність його
ліквідації.

    Якщо санаційний аудит показав, що підприємство має реальну
можливість відновити платоспроможність, має достатньо підготовлений
менеджмент, ринки збуту продукції, а також реальні можливості для
залучення фінансових ресурсів зовнішнього санатора, то робиться висновок
про можливість проведення його санації.

    Акт аудиторської перевірки може складатися з таких розділів:

1. Основні відомості про аудитора та аудиторську фірму:

назва аудиторської фірми, номер і дата ліцензії, виданої Аудиторською
палатою, адреса, телефон;

відомості про аудитора: прізвище, ініціали, номер, дата видачі
сертифіката аудитора.

2. Підстави для здійснення аудиту, мета, методи та обсяг.

    Зазначаються замовники аудиту, відповідні законодавчі підстави,
об’єкт аудиту (реквізити підприємства), мета та завдання цього заходу,
основні документи й методи, використані під час його здійснення.

    Акт адресується клієнтові, як того потребують умови взятого
аудитором зобов’язання, і має містити ще й інформацію про те, чи брав
аудитор участь у розробці плану санації, чи він працював з уже готовим
планом; період, протягом якого проводився аудит.

3. Оцінка достовірності інформації та наданих доказів.

    Акт має чітко викладати думку аудитора про відбитий у звітності
фінансовий стан підприємства, а також про наведені у плані санації дані
з погляду їх повноти, достовірності, реальності та об’єктивності.

    Аудитор має констатувати виконання неодмінних передумов здійснення
аудиту:

а) фінансова інформація була підготовлена згідно з нормативною базою,
якою керується підприємство у практичній діяльності;

6) подана інформація за обсягом достатня для оцінювання плану санації;

в) усі матеріальні питання, що стосуються правильного розуміння
фінансової інформації, відбиті адекватно.

4. Висновки про санаційну спроможність чи неспроможність.

    Остаточний висновок можливий у трьох варіантах.

1. Однозначно стверджується, що концепція санації відбиває реальний стан
справ і підприємство є санаційно спроможним.

2. Зазначається, що план санації можна реалізувати, виконавши певні
рекомендації, зроблені під час санаційного аудиту.

3. План санації визнається нереальним, а сама санація — неможливою.

    Якщо аудитор установлює, що санація підприємства є можливою лише при
виконанні певних рекомендацій, зроблених у ході аудиту, то він має
зробити посилання на зміст даних рекомендацій.

    Якщо план санації визнано недосконалим, аудитор має обгрунтувати цей
висновок, назвати позиції плану, які є недостовірними або сумнівними
щодо здатності підприємства їх реалізувати й продовжувати свою
фінансово-господарську діяльність у майбутньому. Якщо аудитор
переконаний у тому, що підприємство не в змозі надалі функціонувати, він
має дати таке формулювання: концепція санації є хибною.

Тема 4. Cанація балансу

4.1. Власний капітал, його функції та складові

Фінансова санація підприємства починається з санації балансу, тобто з
формального покриття відбитих у балансі збитків, що є неодмінною
передумовою залучення коштів збільшенням статутного фонду та одержанням
санаційних кредитів. Санація балансу пов’язана зі зміною розмірів та
структури першого розділу пасиву балансу підприємства – його власного
капіталу. Для залучення коштів збільшенням статутного капіталу не
потрібні ні застава майна, ні гарантії третіх осіб. Ресурси, вкладені у
статутний фонд підприємства, довго лишаються в його розпорядженні.

У науково-практичній літературі часто застосовуються такі поняття, як
власний капітал, додатковий капітал, статутний фонд, статутний капітал,
номінальний капітал.

Власний капітал підприємства — це підсумок першого розділу пасиву
балансу. Основними його складовими є статутний фонд, додатковий капітал,
резервні фонди та прибуток. Показник власного капіталу є одним із
головних індикаторів кредитоспроможності підприємства, підставою для
визначення фінансової незалежності підприємства, його фінансової
стійкості та стабільності.

Згідно Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку додатковий капітал
– це сума приросту майна підприємства, яка виникла в результаті
переоцінювання (індексації), безоплатно одержаних матеріальних цінностей
та від емісійного доходу.

Терміни “статутний фонд”, “статутний капітал”, “номінальний капітал” є
тотожними й означають суму вкладів власників підприємства в його активи
за номінальною вартістю згідно із засновницькими документами. Це та сума
капіталу, у межах якої засновники підприємства (АТ, ТОВ) матеріально
відповідальні перед його кредиторами. Саме тому зменшення статутного
фонду за наявності заперечень кредиторів не допускається.

Статутний фонд акціонерного товариства поділений на певну кількість
акцій однієї і тієї самої номінальної вартості. Статутний фонд
товариства з обмеженою відповідальністю поділяється на частки, розмір
яких визначається установчими документами. У разі добровільної чи
примусової ліквідації (банкрутства) господарських товариств таких видів
за недостатності іншого майна підприємства на погашення його зобов’язань
спрямовуються кошти , які формують статутний фонд.

Сутність статутного капіталу підприємства виявляється в його функціях.
Основні функції статутного фонду:

1. Функція заснування та введення в дію підприємства. Статутний фонд є
фінансовою основою для запуску в дію нового суб’єкта господарювання.

2. Функція відповідальності та гарантії. Статутний капітал є свого роду
кредитним забезпеченням для кредиторів підприємства. Статутному капіталу
в пасиві балансу відповідають чисті активи на активному боці балансу.
Чим більший власний капітал підприємства, і зокрема статутний фонд, тим
більших збитків може зазнати підприємство без загрози інтересам
кредиторів.

3. Забезпечення життєдіяльності підприємства. Чим більший статутний
фонд, тим захищенішим є підприємство від впливу загрозливих для його
існування факторів. Якщо через збиткову діяльність перманентне
зменшується власний та статутний капітал, то підприємство може опинитися
на межі банкрутства.

4. Функція фінансування та забезпечення ліквідності. Вкладами учасників
та засновників до статутного фонду поряд зі спорудами, обладнанням,
цінними паперами та іншими матеріальними цінностями можуть бути грошові
кошти, що підвищує ліквідність підприємства.

5. Функція забезпечення незалежності. У разі високого рівня
заборгованості та залежності від позичкових джерел фінансування в
оперативну діяльність підприємства можуть втручатися кредитори. Цього
можна уникнути, якщо в підприємства великий статутний фонд та власний
капітал. Отже, статутний капітал забезпечує право на управління
виробничими факторами та майном підприємства.

6. База для нарахування дивідендів. Одержаний протягом року прибуток або
розподіляється та виплачується власникам корпоративних прав у вигляді
дивідендів, або спрямовується на збільшення статутного фонду, на
виробничий розвиток чи до резервних фондів. Дивіденди, як правило,
нараховуються за встановленою ставкою згідно з часткою акціонера
(пайовика) у статутному фонді.

7. Функція управління та контролю. Власники підприємства можуть брати
участь у його управлінні. Найвищим органом АТ чи ТОВ є збори учасників
товариства, які призначають керівні органи та ревізійну комісію.
Фактичним власником підприємства є власник контрольного пакета його
корпоративних прав. Той, хто володіє контрольним пакетом, здійснює
власну стратегічну політику розвитку підприємства, формує дивідендну
політику, контролює кадрові питання.

8. Рекламна (репрезентативна) функція. Солідний статутний фонд (власний
капітал) підприємства створює підґрунтя для довіри до нього не лише з
боку інвесторів, а й з боку постачальників факторів виробництва та
споживачів готової продукції, підприємству із солідним власним капіталом
набагато легше залучити кваліфікований персонал.

Щоб характеризувати співвідношення між власним капіталом та статутним
фондом підприємства, обчислюють балансовий (розрахунковий) курс
корпоративних прав, передусім акцій. Балансовий курс показує суму чистих
активів, які припадають на одну акцію (частку, пай). Він дорівнює
вираженому в процентах відношенню між власним капіталом та статутним
фондом.

Від балансового курсу визначально залежить формування попиту та
пропозиції на корпоративні права підприємства, тобто він є основою для
встановлення їх ринкового курсу.

Якщо балансовий курс вищий від номінального, тобто перевищує 100 % , це
означає, що власний капітал перевищує статутний фонд. Отже, у
підприємства сформований додатковий капітал, резервні фонди та (або) є
нерозподілені прибутки.

У разі, якщо номінальний курс перевищує балансовий, тобто останній є
меншим 100 %, це означає, що власний капітал підприємства є меншим за
статутний фонд. Це можна спостерігати лише тоді, коли підприємство має
непокриті резервними фондами та іншими джерелами збитки. Перед таким
підприємством постає необхідність у санації балансу.

4.2. Збитки підприємства та джерела їх покриття

     Згідно з П(С)БО 3 “Звіт про фінансові результати” збитки – це
перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання якого були
здійснені ці витрати.

    На збитковість підприємства впливають ті самі фактори, які
визначають його прибутковість.Основними причинами, які призводять до
збитків підприємства є :

зменшення обсягів реалізації;

зменшення цін на реалізовану продукції;

висока собівартість продукції;

вимушені простої;

знецінення запасів;

курсові різниці та збитки від інших позареалізаційних операцій.

    З 1997 року вітчизняні підприємства збитки від
фінансово-господарської діяльності показують у першому розділі пасиву
балансу , а не в активі, як це було раніше. Збитки відбиваються в статті
“Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)”. Сума непокритого збитку
наводиться в дужках та вираховується при визначенні підсумку власного
капіталу.

    На підставі прийнятого рішення про джерела покриття непокритих
збитків підприємства їх списують за рахунок:

1) резервних (страхових) фондів;

2) засобів цільового призначення (спеціальні фонди і цільове
фінансування);

3) санаційного прибутку.

    Підприємство, якщо це передбачено законодавством, створює з прибутку
резервний фонд для покриття непередбачених втрат і збитків. Згідно
Закону України “Про господарські товариства” на кожному підприємстві,
заснованому у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю тощо, має бути сформований резервний (страховий) фонд.
Розмір цього фонду регламентується засновницькими документами, але він
не може бути меншим від 25% статутного фонду підприємства. Розмір
щорічних відрахувань до резервного фонду також передбачається
засновницькими документами, але не може бути меншим за 5% суми чистого
прибутку підприємств.

    Прибуток, його використання або збиток протягом року відбивається в
балансі окремими статтями розгорнуто. Затверджені суми використаного за
звітний рік прибутку списуються під час складання річного
бухгалтерського звіту. У річній звітності може відбиватися лише
непокритий збиток звітного та минулих років.

    Підприємства не зацікавлені відбивати збитки у своїй звітності,
зокрема в балансі. Особливо це стосується акціонерних товариств,
оскільки їхні баланси публікуються в пресі. За наявності балансових
збитків суб’єктам господарювання дуже важко розраховувати на залучення
фінансових ресурсів із зовнішніх джерел, оскільки як для кредиторів, так
і для потенційних інвесторів збиткове підприємство є непривабливим
об’єктом фінансування. Крім того, у таких підприємств можуть виникнути
складнощі з постачальниками факторів виробництва та зі споживачами
продукції. Відбиття в балансі непокритих збитків означає, що всі наявні
в підприємства джерела покриття їх уже вичерпані, тобто відсутні
резервні (страхові) фонди.

    Якщо збитки перевищують суму всіх інших статей першого розділу
балансу, то підприємство має від’ємний показник власного капіталу. Це
означає, що всіх активів підприємства не вистачає для виконання
зобов’язань з погашення позик. Така структура балансу є незадовільною і
свідчить про те, що підприємство є напівзбанкрутілим.

    Єдиним виходом з такої ситуації, який залишається у підприємства, є
спроба одержати санаційний прибуток з метою спрямування його на покриття
збитків і в такий спосіб провести санацію балансу.

4.3. Економічний зміст санації балансу та призначення санаційного
прибутку

     Санація балансу полягає в покритті відображених у балансі збитків
та створенні необхідних резервних фондів за рахунок одержання
санаційного прибутку. Основна мета – приведення у відповідність
статутного капіталу підприємства із чистими активами, які йому
відповідають. Санацію балансу називають також “чистою санацією” чи
“формальною санацією”. Балансовий курс корпоративних прав при цьому
досягає або перевищує позначку 100 %. Це уможливлює залучення фінансових
ресурсів шляхом додаткової емісії корпоративних прав.

    Санація балансу за рахунок санаційного прибутку доцільна лише тоді,
коли вичерпано решту можливостей покриття балансових збитків (після
спрямування на це всіх відкритих та прихованих резервів). Зазначений
прибуток утворюється в результаті зменшення статутного фонду
підприємства, добровільних доплат власників його корпоративних прав або
у разі списання кредиторами підприємства-боржника своїх вимог.

    Санаційний прибуток — це прибуток, який виникає внаслідок викупу
підприємством власних корпоративних прав (акцій, часток) за курсом,
нижчим від номінальної вартості цих прав (дизажіо), у результаті їх
безкоштовної передачі до анулювання, зниження номінальної вартості або у
разі одержання безповоротної фінансової допомоги від власників
корпоративних прав, кредиторів та інших зацікавлених у санації
підприємства осіб.

    Перша складова санаційного прибутку — дизажіо — дорівнює різниці між
номінальною вартістю корпоративного права та ціною його викупу емітентом
і затратами, пов’язаними з процедурою викупу прав і зменшення статутного
фонду. Якщо корпоративні права надаються до анулювання безкоштовно, то
санаційний прибуток дорівнює номінальній вартості наданих до анулювання
прав за мінусом витрат, пов’язаних зі зменшенням статутного капіталу.
Дизажіо можна розглядати як один із видів емісійного доходу.

    Безповоротна фінансова допомога — це сума коштів, переданих
підприємству на умовах, які не передбачають відповідної компенсації чи
повернення таких коштів. Вона може здійснюватися:

1) власниками корпоративних прав наданням фінансових ресурсів для
покриття збитків та проведення санації;

2) кредиторами підприємства в разі повного або часткового списання
заборгованості;

3) іншими зацікавленими в санації підприємства-боржника особами.

    Санаційний прибуток у частині емісійного доходу не є об’єктом
оподаткування. Безповоротна фінансова допомога включається до складу
валових доходів підприємства-одержувача і підлягає оподаткуванню на
загальних підставах. Якщо ж підприємство має непокриті збитки, то
фінансова допомога не оподатковується в тій частині, яка спрямовується
на покриття збитків підприємства. Сума, яка залишається після погашення
збитків, оподатковується на загальних підставах. Якщо безповоротну
фінансову допомогу здійснює юридична особа, то суму зазначеної допомоги
вона має відносити на рахунок власних коштів підприємства, які
залишаються після сплати податків.

    Якщо санація балансу здійснюється за рахунок емісійного доходу, то в
результаті такої операції змінюється лише структура власного капіталу, а
загальна його сума лишається незмінною. Якщо ж підприємство отримало
санаційний прибуток у вигляді безповоротної фінансової допомоги, то
власний капітал збільшується на суму отриманої допомоги за відрахуванням
податкових платежів.

4.4.Цілі та методи зменшення статутного фонду підприємств

     Одержання санаційного прибутку та санація балансу пов’язані зі
зменшенням статутного фонду підприємства.

     Цілі зменшення статутного фонду :

одержання санаційного прибутку, який спрямовується на покриття
балансових збитків;

зрівноваження (або перевищення) номінальної вартості акцій (часток) з їх
ринковою ціною, оскільки в період фінансової кризи може скластися
ситуація, коли біржова ціна буде суттєво меншою за номінальну вартість
акцій;

приведення у відповідність величини основних та оборотних засобів
підприємства з розміром його власного капіталу, оскільки з метою
підвищення платоспроможності підприємство може прийняти рішення про
продаж частини свого майна, що може стати причиною виникнення такої
невідповідності;

концентрація статутного капіталу в руках найбільш активних власників.

    Державною комісією із цінних паперів та фондового ринку затверджено
Положення про порядок збільшення (зменшення) статутного фонду
акціонерних товариств, цим Положенням та Законом України “Про
господарські товариства” передбачено два методи зменшення статутного
фонду акціонерного товариства:

1) зменшенням номінальної вартості акцій (деномінація);

2) зменшенням кількості акцій існуючої номінальної вартості (конверсія,
консолідація).

  4.4.1. Деномінація та конверсія акцій

     Зменшення номінальної вартості акцій (часток, паїв) називається
деномінацією. Застосування цього методу означає здійснення емісії акцій
за новою номінальною вартістю, після чого старі акції обмінюються на
нові.

     Конверсія акцій — це об’єднання кількох акцій в одну (або обмін за
встановленим співвідношенням однієї кількості акцій на іншу). Наприклад,
конверсія акцій у відношенні 4 : 3 означає, що на кожні чотири акції
можна обміняти три акції нової емісії. Конверсія є одним зі способів
зменшення кількості акцій, які є в обігу.

    І конверсія, і деномінація мають на меті приведення у відповідність
номінальної вартості випущених в обіг акцій з розміром статутного фонду
в разі його зменшення.

    Якщо певні акції не подаються до деномінації чи консолідації, в
зарубіжній практиці акціонерне товариство визнає акції недійсними.
Замість них в процесі обміну емітуються нові акції, які негайно
реалізуються на біржі, а виручка від їх реалізації зараховується на
рахунок акціонерів, чиї акції оголошені недійсними.

    Згідно вітчизняного законодавства рішенням акціонерного товариства
про зменшення розмірів статутного фонду об’єднанням акцій, акції, не
подані до анулювання, визнаються недійсними, але не раніше, ніж через
шість місяців після повідомлення про це всіх акціонерів. Встановлено, що
підприємство має покрити збитки акціонерів, пов’язані зі зменшенням
статутного фонду. У разі, коли акціонер відмовився від обміну акцій
через зменшення статутного фонду зменшенням номінальної вартості акцій,
емітент зобов’язаний запропонувати акціонерові викупити його акції за
вартістю, не нижчою від номінальної.

  4.4.2. Санація викупом акцій (придбання часток) у власників

     Зменшити кількість акцій, які є в обігу, можна не лише об’єднанням
акцій, а й викупом їх з метою анулювання. Акціонерне товариство має
право викупити в акціонера оплачені ним акції для цілей:

для їх наступного перепродажу;

розповсюдження серед своїх працівників;

з метою анулювання.

    Викуплені акції мають бути реалізовані або анульовані протягом не
більш як одного року. Упродовж періоду, коли господарське товариство
володіє власними корпоративними правами, розподіл прибутку та
голосування на зборах акціонерів відбуваються без врахування вказаних
акцій (часток, паїв). Це саме стосується й товариства з обмеженою
відповідальністю щодо придбання ним часток учасників товариства .

    Акціонерне товариство може викупити власні акції за цінами,
установленими рішенням зборів акціонерів, або за цінами, які склалися на
ринку (біржові ціни). В останньому разі можливі три варіанти:

1) акції викупаються за ціною, вищою від номіналу;

2) викуп акцій за номіналом;

3) акції викупаються за ціною, нижчою від номінальної вартості.

Варіант 1 означає, що ринкова ціна акцій є вищою за номінал, оскільки за
умови нормального функціонування фондового ринку підприємство може
викупити акції власної емісії лише на таких самих умовах, як і інші
інвестори (коли інше не передбачено рішенням зборів акціонерів).
Джерелом викупу акцій є статутний фонд та додатковий капітал, зокрема
емісійний дохід. Якщо ж останній відсутній, то на зазначені цілі можна
спрямувати прибуток. Для санаційних цілей розглянутий варіант не
придатний, оскільки санаційний прибуток не виникає.

Варіант 2 (суто теоретичний) передбачає, що ринкова ціна акцій дорівнює
їх номінальній вартості. На практиці такого майже не буває. Джерелом
викупу акцій при цьому є статутний капітал.

Варіант 3 означає, що ринкова ціна акцій є нижчою за їх номінальну
вартість, інакше жоден акціонер добровільно не продав би підприємству
свої акції за ціною, нижчою від номінальної. Ціна акцій може бути нижчою
від їх номінальної вартості насамперед у випадку збиткової діяльності
підприємства. На придбання акцій спрямовується лише частина активів
підприємства, яка відповідає еквівалентній частці статутного фонду. При
цьому підприємство отримує санаційний прибуток у вигляді емісійного
доходу, який дорівнює різниці між номінальною вартістю корпоративного
права та ціною його викупу емітентом і затратами, пов’язаними з
процедурою викупу прав та зменшення статутного фонду. Якщо корпоративні
права надаються до анулювання безкоштовно, то санаційний прибуток
дорівнює номінальній вартості наданих до анулювання прав за
відрахуванням витрат, пов’язаних зі зменшенням статутного капіталу.

    Для акціонерного товариства викуп акцій є доцільним лише за курсом,
нижчим за номінальну вартість. В противному разі, санаційний прибуток,
який може бути спрямований на покриття балансових збитків, не виникає, а
отже, зменшувати статутний фонд немає сенсу. При використанні даного
методу санації підприємство може покрити засвідчені в балансі збитки,
однак його платоспроможність та ліквідність дещо погіршуються, оскільки
для придбання власних корпоративних прав витрачаються ліквідні засоби.

    Часто великі акціонери, власники контрольних пакетів акцій надають
свої акції до анулювання безкоштовно, вносячи таким чином посильний
вклад у фінансування санації.

    За економічним змістом зменшення статутного фонду з метою покриття
балансових збитків підприємства означає приведення у відповідність
розміру номінального капіталу до його реальної вартості, яка випливає зі
стану балансу. Збитки для власників виникають не в момент зменшення
номіналу (чи анулювання акцій), а тоді, коли підприємство отримало
збитки від фінансово-господарської діяльності.

Тема 5. Фінансові джерела санації підприємства

5.1. Внутрішні фінансові джерела санації підприємств

    5.1.1 Поняття та класифікація внутрішніх джерел фінансової
стабілізації

    Залежно від обраної стратегії підприємство добирає той чи інший
каталог внутрішньогосподарських санаційних заходів, тобто тих, які
беруть свій початок на підприємстві і не пов’язані з фінансовою участю
третіх сторін (власників, кредиторів, держави). Використовуючи внутрішні
фінансові резерви, підприємство може не тільки подолати внутрішні
причини кризи, а й значною мірою зменшити залежність ефективності
санації від залучення зовнішніх фінансових джерел. Проте на
підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі, повністю вичерпуються
такі класичні джерела самофінансування, як прибуток та амортизація.

    Мобілізація внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства
спрямована насамперед на підвищення (або відновлення) його
платоспроможності та ліквідності. Цього можна досягти :

збільшенням обсягів вхідних грошових потоків :

за рахунок збільшення виручки від реалізації,

продажу частини основних фондів,

рефінансування дебіторської заборгованості;

в результаті скорочення вихідних грошових потоків :

зменшення витрат, які відносяться на собівартість продукції

зменшення витрат , які покриваються за рахунок при бутку, що залишається
в розпорядженні підприємства.

5.1.2. Збільшення вхідних грошових потоків

     Вхідні грошові потоки підприємства класифікують таким чином:

1) виручка від реалізації основної продукції;

2) надходження у вигляді інших операційних доходів;

3) доходи від інвестиційної діяльності;

4) кошти, залучені в результаті емісії корпоративних прав;

5) кошти, залучені на умовах позики;

6) державні дотації та субсидії.

  До внутрішніх джерел збільшення грошових надходжень відносять перші
три позиції. Можливості підприємства, що перебуває у кризі, скористатися
останніми трьома джерелами фінансових ресурсів залежать від суб’єктивних
мотивацій та спроможності третіх сторін: інвесторів (акціонерів,
пайовиків), кредиторів, держави.

   Відновити платоспроможність можна, збільшивши вхідні грошові потоки.

5.1.2.1. Збільшення виручки від реалізації

     Першим симптомом фінансової кризи на переважній більшості
підприємств є зменшення рівня реалізації продукції. Навпаки, досягнення
необхідного рівня реалізації продукції є головним критерієм успіху
санації суб’єкта господарювання. У довгостроковому періоді збільшення
виручки від реалізації і на цій основі досягнення прийнятного рівня
прибутковості є головним завданням санації підприємства, оскільки всі
короткострокові заходи щодо поліпшення фінансового стану підприємства
втрачають сенс, якщо через дефіцити у сфері збуту продукції підприємство
через деякий час знову стає фінансове неспроможним. Саме тому заходи
щодо активізації збутової політики підприємства належать до числа
найбільш пріоритетних.

    Коли йдеться про мобілізацію внутрішньовиробничих санаційних
резервів, аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від
реалізації продукції, виробництво і збут якої є предметом діяльності
підприємства. Дії, спрямовані на збільшення виручки від основної
реалізації, рідко приносять відчутні результати в короткостроковому
періоді, оскільки заходи щодо розширення ринків збуту продукції мають,
як правило, стратегічний характер.

    Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів:

обсягу реалізованої продукції;

ціни одиниці такої продукції.

    Щоб збільшити обсяги реалізації, слід максимально активізувати
збутову (маркетингову) політику підприємства. Тип санаційних заходів у
цій сфері залежить від конкретного підприємства та обраної ним стратегії
маркетингу. У стратегічному плані менеджмент підприємства має прийняти
рішення з трьох основних питань.

1. Яка номенклатура продукції та за якими цінами пропонуватиметься?

2. Якого обсягу реалізації за окремими періодами підприємство має намір
досягти?

3. Якою частиною ринку необхідно заволодіти?

    Відповіді на поставлені запитання залежать від підприємницької
філософії суб’єкта господарювання, а також від того, як спрямована його
діяльність — на задоволення певних потреб споживачів, на забезпечення
зайнятості населення чи на максимізацію прибутковості.

    Усі заходи щодо збільшення виручки мають базуватися на системі
короткострокових прогнозів обсягів збуту з урахуванням динаміки цін та
відповідних їм обсягів реалізації. Головним інструментом маркетингу є
ціноутворення. Рішення про зміни цін слід приймати на підставі
поглибленого аналізу наслідків цих змін.

    Основні санаційні заходи у сфері збуту :

аналіз ринків та шляхів збуту готової продукції;

перевірка порядку ціноутворення;

підвищення якості обслуговування клієнтів та підвищення ефективності
роботи з громадськістю;

аналіз сервісних послуг;

застосування гнучкої системи преміювання для продавців (реалізаторів);

запровадження гнучкої системи знижок та використання системи знижок за
прискорену оплату продукції.

здійснення рекламних акцій та акцій зі спеціального розпродажу, тощо.

5.1.2.2. Реструктуризація активів

    Ця група санаційних заходів пов’язана зі зміною структури та складу
активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у
складі та структурі пасивів).

    Види санаційних заходів в рамках реструктуризації активів:

Мобілізація прихованих резервів.

    Приховані резерви — це частина капіталу підприємства, що не відбита
в балансі. Розмір прихованих резервів на активному боці балансу дорівнює
різниці між балансовою вартістю окремих майнових об’єктів підприємства
та їх реальною (вищою) вартістю.

    Заходи з мобілізації прихованих резервів:

реалізація окремих об’єктів основних та оборотних засобів, які
безпосередньо не пов’язані з процесом виробництва та реалізації
продукції (будівлі й споруди невиробничого призначення, корпоративні
права інших підприємств, боргові цінні папери, нематеріальні активи,
понаднормові запаси сировини й матеріалів тощо);

індексація балансової вартості майнових об’єктів, які не можна
реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (цей метод
реструктуризації активів не пов’язаний із реальним підвищенням
платоспроможності, проте може безпосередньо поліпшити
кредитоспроможність підприємства). У разі індексації основних фондів
змінюється також структура пасивів (збільшується стаття “Статутний
капітал” чи “Додатковий капітал”).

2. Використання зворотного лізингу. У середньостроковій та
довгостроковій перспективі використовувати основні фонди на умовах
лізингу підприємству значно невигідніше, ніж використовувати їх на
умовах власності. Проте платоспроможність його відчутно підвищується, що
дає змогу розрахуватися з поточними зобов’язаннями та уникнути порушення
справи про банкрутство.

3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються
у виробничому процесі.

4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення
частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та
матеріалів, незавершеного виробництва тощо). Надмірні запаси зумовлюють
не лише зниження ліквідності підприємства, а й додаткові витрати,
зокрема складські чи робочої сили. Окрім того, існує ризик щодо втрати
якості чи знецінення певних видів сировини й матеріалів.

5. Продаж окремих низькорентабельних структурних підрозділів та об’єктів
основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство може отримати
інвестиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш
прибуткові види діяльності.

    У разі продажу основних фондів (деталей, агрегатів, демонтованого
обладнання) такі операції підлягають оподаткуванню податком на додану
вартість за ставкою 20%. Згідно із Законом України “Про оподаткування
прибутку підприємств” сума перевищення виручки від продажу окремих
об’єктів основних фондів над їх балансовою вартістю включається до
валових доходів підприємства, а сума перевищення балансової вартості над
виручкою від такого продажу погашається за рахунок прибутку після
оподаткування. Балансова (залишкова) вартість основних фондів — це
різниця між їх початковою вартістю та нарахованою сумою зносу.

6. Рефінансування дебіторської заборгованості — це форма
реструктуризації активів, що полягає в переведенні дебіторської
заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти,
короткострокові фінансові вкладення тощо. Одним із факторів, які
негативно впливають на фінансовий стан підприємств, зокрема на їх
платоспроможність, є високий рівень невиправданої дебіторської
заборгованості . Погашення такої заборгованості є важливим резервом
відновлення платоспроможності підприємств, що опинилися у фінансовій
кризі.

    Основні форми рефінансування дебіторської заборгованості :

   1)  Факторинг . Функції факторингу :

фінансування та кредитування: підприємства поступаються правом на
одержання грошових коштів згідно з платіжними документами на поставлену
продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської
заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій
фірмі);

покриття ризику : ризик неповернення кредиторської заборгованості
переходить до фактора;

управління дебіторською заборгованістю: робота зі стягнення
заборгованості переходить до компетенції фактора.

  2)   Облік, або дисконтування векселів. Банк, придбавши вексель за
іменним індосаментом, терміново його оплачує пред’явникові, а платіж
отримує лише з настанням зазначеного у векселі строку погашення.
Держатель векселя достроково реалізує його банку, тобто комерційний
кредит перетворюється на банківський. За достроковий платіж банк утримує
з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто
оплачує вексель за мінусом знижки. Різниця між сумою, що її заплатив
банк, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у
строк платежу, називається дисконтом.

  3)  Форфейтинг .

  4)  Комплекс процедур з примусового стягнення заборгованості, зокрема
й за позовом до господарського суду.

    Усі схарактеризовані вище санаційні заходи призводять до змін в
окремих статтях активу балансу. Розглянуті далі дві групи заходів
пов’язані здебільшого зі змінами у звіті про фінансові результати та їх
використання (звіт про прибутки і збитки).

  5.1.3. Зменшення вихідних грошових потоків

     Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та
відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у
фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків.

     Вихідні грошові потоки підприємства класифікуються наступним чином:

1) оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;

2) оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;

3) здійснення реальних та фінансових інвестицій;

4) сплата податків та інших платежів до бюджету;

5) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.

    На обсяг останніх двох напрямків витрачання грошових коштів
можливості впливу підприємства обмежені. Розмір податкових та інших
платежів до бюджету залежить від установленого державою порядку
визначення об’єктів оподаткування, ставок та термінів сплати. Обсяг
платежів з повернення позик і процентів визначається умовами кредитних
договорів та умовами випуску облігацій і значною мірою залежить від
готовності кредиторів до участі в санації підприємства-боржника .

    Можливості впливу підприємств на обсяги вихідних грошових потоків за
першими трьома напрямками є набагато більшими. Зниження собівартості
продукції та витрат, джерелом покриття яких є прибуток, що залишається в
розпорядженні підприємства, — головний внутрішній санаційний резерв
суб’єктів господарювання, що перебувають у фінансовій кризі.

5.1.3.1. Зниження собівартості продукції

       У короткостроковому періоді санаційні резерви, пов’язані зі
зниженням собівартості продукції, набагато легше виявити та
мобілізувати, ніж, скажімо, резерви збільшення виручки від реалізації
продукції. Заходи щодо зниження вихідних грошових потоків за даним
напрямком безпосередньо впливають на рівень ліквідності та
платоспроможності підприємства.

     Зниження рівня витрат істотно залежить від рішучості керівництва та
персоналу проводити радикальні зміни на підприємстві, спрямовані на
ощадливе використання всіх наявних ресурсів. Витрати на виробництво
продукції у вартісному вираженні формують її собівартість.

    Плани ощадливого використання ресурсів можуть розроблятися за
окремими видами продукції, окремими видами витрат, а також за місцем їх
виникнення. Резерви економії виробничих витрат виявляються під час
планування останніх та аналізу відхилень фактичних результатів від
запланованих. Перш ніж розробляти план із собівартості продукції на
підприємстві, слід всебічно проаналізувати його виробничо-господарську
діяльність за попередній період. Особлива увага має приділятися аналізу
причин виникнення витрат, не зумовлених і нормальною організацією
виробничого процесу, а саме:

перевитрати палива, енергії, сировини та матеріалів;

доплати робітникам за відхилення від нормальних умов праці та роботу
понад норму;

втрати від простоїв (недозавантаженість) машин і агрегатів; аварії;

відсутність налагоджених господарських зв’язків із постачальниками
сировини, матеріалів і т. ін.;

порушення трудової та технологічної дисципліни.

   Витрати на сировину, матеріали, куповані комплектуючі вироби,
напівфабрикати, паливо та енергію розраховують на підставі даних:

1) обсяг виготовлення окремих виробів;

2) технічно обгрунтовані норми витрат матеріальних ресурсів на одиницю
продукції, установлені для планового року з урахуванням передбачених
планом змін щодо використання техніки, технології та організації
виробництва.

     З огляду на фактори, від яких залежить обсяг витрат на сировину та
матеріали, можна визначити відповідні резерви економії, вдавшись до
таких заходів:

переглянути норми витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції, це
можна зробити за допомогою вартісного аналізу та
нуль-базис-бюджетування, яке полягає в перерахунку всіх діючих
нормативів витрат;

з’ясувати можливості придбати (чи залучити на умовах лізингу)
економічніші види обладнання;

оцінити можливості зменшувати втрати сировини у відходах виробництва;

переглянути основних постачальників сировини, аби їх диверсифікувати,
зменшити кількість посередників та виявити можливості дешевше
закуповувати безпосередньо у виробників необхідні предмети праці;

особливу увагу слід звернути на попередження крадіжок на виробництві,
для чого на підприємствах доцільно створювати службу безпеки.

    Основну та додаткову заробітну плату персоналу, зайнятого у
виробництві продукції, розраховують окремо для робітників, які працюють
на умовах відрядної оплати та робітників, працю яких оплачують
погодинно.

     Сума основної заробітної плати робітників у разі відрядної оплати
праці визначається на підставі даних:

1) обсяг виробництва відповідних видів продукції;

2) установлена трудомісткість (норми виробітку);

3) відрядні розцінки та середня годинна тарифна ставка. Сума основної
заробітної плати робітників, які працюють погодинно, визначається згідно
з їх плановою чисельністю і середньою тарифною ставкою або посадовим
окладом.

    Фінансова санація підприємств обов’язково супроводжується
радикальним зменшенням витрат на персонал, особливо якщо виробництво
продукції скорочується. Економії за цією статтею можна досягти,
зменшивши заробітну плату (переглянувши систему тарифів та надбавок) або
скоротивши необхідний робочий час (трудомісткість продукції).

    Заходи з вивільнення робочого часу :

запровадження неповного робочого тижня (неповного робочого дня);

достроковий вихід на пенсію;

неоплачувані відпустки;

звільнення персоналу.

    Масові звільнення працівників слід поєднувати із санаційними
заходами соціального характеру.

    В розглянутих елементах витрат містяться головні резерви зниження
собівартості, оскільки на більшості підприємств витрати за статтями
сировина, матеріали, паливо, енергія та заробітна плата становлять понад
90 % собівартості продукції.

    Розрізняють основні групи чинників, що впливають на собівартість
продукції.     Це — зміна:

1) обсягів виробництва;

2) структури (номенклатури та асортименту) продукції;

3) технічного рівня виробництва;

4) організації виробництва та умов праці.

    На кожному конкретному підприємстві залежно від специфіки та умов
виробництва перелік таких чинників може бути дещо іншим. Він має бути
доволі повним, охоплювати всю сукупність умов, що тягнуть за собою зміни
витрат.

5.1.3.2. Згортання інвестицій та зменшення витрат, які не належать до
собівартості продукції

   Зменшити вихідні грошові потоки та підвищити платоспроможність
підприємства можна й за рахунок зменшення чи заморожування витрат на
інвестиції та інших витрат, які не належать до собівартості продукції.

    Витрати на інвестиції належать до витрат, джерелом фінансування яких
є чистий прибуток. Зменшення таких витрат є важливим резервом підвищення
платоспроможності підприємства.

   Доцільність прийняття рішення про згортання капіталовкладень залежить
від конкретних умов діяльності підприємства, його платоспроможності,
строків окупності інвестицій та розміру здійснених витрат. При цьому
враховуються три основні аспекти.

1. Термін окупності інвестицій. Строк окупності інвестицій (особливо
зовнішніх), здійснюваних підприємством, яке перебуває у фінансовій
кризі, повинен бути якомога меншим. Окупність капіталовкладень може
відбуватися або збільшенням грошових доходів, або зменшенням витрат. У
рамках фінансової санації може бути прийняте рішення про заморожування
ризикових інвестиційних проектів та інвестицій з довготривалим строком
окупності.

2. Можливість використання лізингу замість вкладання коштів у реальні
інвестиції. Лізинг основних фондів дозволяє модернізувати обладнання (а
отже, здійснити санаційні заходи виробничо-технічного характеру) за
відсутності необхідних інвестиційних ресурсів. Тут слід ураховувати, що
з огляду на дефіцит ліквідності підприємства в короткостроковому періоді
альтернативи лізингу може не бути. Проте в середньо- та довгостроковому
періоді залучення основних фондів на умовах лізингу обходиться
підприємству дорожче, аніж їх купівля.

3.  Обсяг вже здійснених інвестицій та можливість реалізації об’єктів
незавершених капіталовкладень.

   У рамках заходів щодо зменшення вихідних грошових потоків слід також
переглянути інші витрати підприємства, які не відносяться на рахунок
собівартості продукції, а здійснюються за рахунок прибутку, що залишився
в розпорядженні підприємств після здійснення платежів у бюджет, та
чистого прибутку.

    До таких витрат належать:

штрафи за порушення господарських договорів із суб’єктами господарювання
, за несвоєчасне подання в податкову адміністрацію необхідних
розрахунків та за затримку перерахування коштів у бюджет і державні
цільові фонди;

проценти за прострочені банківські позички;

збитки у вигляді безнадійної заборгованості у разі, якщо кредитор не
звернувся з позовом до господарського суду щодо стягнення такої
заборгованості тощо.

    Зменшення вказаних витрат є суттєвим резервом покращення
платоспроможності підприємства.

5.2. Зовнішні фінансові джерела санації підприємств 

5.2.1. Фінансування санації за рахунок акціонерного (пайового) капіталу

     Найбільш зацікавленими в санації неспроможного підприємства особами
є його власники. Вони, як правило, несуть значний тягар фінансування
санаційних заходів.

Форми фінансування санації власниками :

а) внески на збільшення статутного фонду;

б) надання позик;

в) цільові внески на безповоротній основі.

    Найчастіше застосовують першу форму. У результаті санації балансу
підприємство не мобілізує додаткові кошти, проте створюються необхідні
передумови (зрівноваження номінальної вартості акцій (часток) з їх
ринковою ціною) для залучення зовнішніх фінансових джерел у майбутньому.
На практиці з метою санації нерідко слідом за зменшенням статутного
капіталу здійснюється його збільшення. Ця операція називається
двоступінчастою санацією.

5.2.1.1. Основні цілі та порядок збільшення статутного фонду

    Основні цілі збільшення статутного капіталу підприємства :

мобілізація фінансових ресурсів для виконання санаційних заходів
виробничо-технічного характеру, модернізації існуючих потужностей,
переобладнання чи розширення виробництва;

збільшення частки капіталу, у межах якої власники підприємства
відповідають за його зобов’язаннями перед кредиторами, спрямоване на
підвищення кредитоспроможності суб’єкта господарювання та його
фінансової стійкості;

поліпшення ліквідності та платоспроможності підприємства (збільшення
капіталу пов’язане, як правило, із залученням додаткових грошових
ресурсів);

акумуляція фінансового капіталу для придбання корпоративних прав інших
підприємств, у тому числі з метою посилення впливу на них, поглинання чи
придбання їх потужностей.

      З метою санації статутний фонд, як правило, збільшують, щоб
мобілізувати фінансові ресурси й підвищити фінансову стійкість
підприємства. Ще один важливий мотив — збільшення капіталу, за яким
власники несуть відповідальність перед кредиторами, завдяки чому
підвищується кредитоспроможність підприємства. Серед інших чинників, що
зумовлюють збільшення статутного капіталу, слід назвати зниження
ринкової ціни акцій. Високий курс перешкоджає широкій диверсифікації
акцій, оскільки приватні інвестори, як правило, побоюються вкладати
кошти в акції з високою купівельною ціною. Ефекту зниження курсу можна
досягти і без збільшення номінального капіталу, зменшивши номінальну
вартість акцій, а також збільшивши їх кількість (подрібнення).

    Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку затвердила
Положення про порядок збільшення (зменшення) статутного фонду
акціонерного товариства, де в загальних рисах визначаються методи,
джерела та порядок виконання операцій зі статутним фондом АТ, згідно
якого АТ має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені
акції повністю сплачені за вартістю, не нижчою від номінальної. Рішення
про збільшення статутного капіталу приймається більшістю в 3/4 голосів
акціонерів, які беруть участь у правомочних зборах. Збільшити статутний
фонд товариства не більш як на 1/3 можна за рішенням правління, якщо
таке передбачено статутом. Законодавчими актами заборонено випуск акцій
з метою покриття збитків, пов’язаних з господарською діяльністю
емітента. Проте коли йдеться про випуск акцій зі зміною їх номінальної
вартості без зміни розміру статутного фонду або зі збільшенням
статутного фонду в результаті індексації основних фондів, кошти емітента
не залучаються. Тому вимога законодавства щодо заборони випуску акцій
для покриття збитків, пов’язаних з господарською діяльністю, у цьому
разі не застосовується.

5.2.1.2. Методи та джерела збільшення статутного фонду

     Методи збільшення статутного фонду:

збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості;

збільшення номінальної вартості акцій;

обмін облігацій на акції.

5.2.1.2.1. Збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості

     Статутний фонд підприємства зростає за рахунок трьох джерел:

додаткових внесків учасників та засновників;

дивідендів (реінвестиції прибутку);

індексації основних фондів.

      Реальний приплив фінансових ресурсів на підприємство відбувається
в разі здійснення додаткових внесків інвесторів в обмін на корпоративні
права суб’єкта господарювання. Ця операція пов’язана з додатковою
емісією таких прав (в акціонерних товариствах — акцій).

    Після прийняття рішення про збільшення статутного фодду та виконання
інших загальних передумов з метою швидкого та ефективного розміщення
акцій емітенти вдаються до послуг фінансових посередників (професійних
торговців цінними паперами) – андеррайтерів. Посередники можуть взяти на
себе зобов’язання з розміщення всієї емісії. При цьому емітентові
надається гарантія розміщення емісії. Розрізняють такі основні форми
андеррайтингу:

повний або частковий викуп усієї емісії з подальшим продажем за вищою
ціною;

продаж акцій на комісійних засадах за ціною, встановленою емітентом;

викуп фінансовим посередником недорозміщеної підприємством частини
емісії.

    Коли йдеться про збільшення статутного фонду підприємства, що
перебуває у кризі, воно в пошуку потенційних інвесторів може зіткнутися
з труднощами, оскільки капіталовкладення в такого роду підприємства
пов’язані з підвищеним ризиком. Тоді з метою компенсації ризикованості
слід пропонувати різного роду пільгові умови вкладення капіталу, а саме:

переваги щодо розподілу майбутніх прибутків (авансована виплата
дивідендів, підвищений розмір дивідендів);

переваги під час прийняття управлінських рішень;

пільги в разі розподілу ліквідаційної маси тощо.

    Курс емісії – це курс, за яким передплачуються акції. З юридичного
погляду нижньою межею курсу емісії нових акцій є їх номінальна вартість,
а з економічного — номінальна вартість разом із витратами на здійснення
емісії.

    До основних витрат на здійснення емісії належать:

а) оплата послуг аудиторів;

б) оплата послуг фінансових посередників;

в) витрати на друкування бланків цінних паперів;

г) витрати на оплату державного мита при реєстрації емісії;

д) оплата послуг незалежного реєстратора;

е) витрати на рекламу та друкування проспекту нової емісії.

    Витрати, пов’язані з емісією цінних паперів, включаються до складу
валових витрат підприємства-емітента.

    Щоб стимулювати попит на акції нової емісії, їх максимальна вартість
має бути меншою за ринковий курс старих акцій. Отже, верхня межа курсу
емісії перебуває на рівні біржового курсу старих акцій.

    Правильний вибір курсу емісії є вирішальним чинником успіху її
розміщення.

    Чим вищий курс додаткової емісії, тобто чим ближчий він до біржового
курсу старих акцій, тим більший обсяг ліквідних засобів залучається на
підприємство за заданого обсягу збільшення статутного фонду й одного й
того самого збільшення капіталу і тим більшим буде емісійний дохід.

    Емісійний дохід (ажіо) — це сума перевищення доходів, отриманих від
емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом
таких акцій (інших корпоративних прав), це різниця між курсом емісії та
номінальним курсом акцій. Емісійний дохід є одним із джерел формування
додаткового капіталу підприємства. Суми одержаного підприємством
емісійного доходу не включаються до складу валового доходу з метою
оподаткування.

    Для підприємства високий курс емісії є вигіднішим, оскільки в такому
разі його власний капітал збільшується значною мірою за рахунок
додаткового капіталу, на який не потрібно нараховувати дивіденди.

    Згідно Положення про порядок збільшення (зменшення) статутного фонду
АТ одним із джерел збільшення статутного фонду є реінвестиція прибутку
(дивіденди) або власні кошти підприємства, які сформувалися знову ж таки
за рахунок тезаврування прибутку. З цією метою можуть бути використані
цільові фонди, які створені за рахунок прибутку або сам нерозподілений
прибуток. У такому разі розмір власного капіталу підприємства лишається
незмінним. Зміни відбуваються лише всередині першого розділу пасиву
балансу (статті “Додатковий капітал”, “Резервний фонд”, “Нерозподілений
прибуток” зменшуються, а “Статутний фонд” — збільшується). Активний бік
балансу в результаті такої операції не змінюється. Змінюються пропорції
капіталу.

    При збільшенні статутного фонду здійснюється випуск акцій тієї ж
номінальної вартості, що визначена по раніше випущених акціях. У разі
емісії акцій внаслідок збільшення статутного фонду за рахунок
реінвестицій чи індексації основних фондів акції додаткового випуску
розподіляються серед акціонерів пропорційно до їхньої частки у
статутному фонді відкритого акціонерного товариства на момент прийняття
рішення про додатковий випуск акцій.

    Обмежувати термін отримання акціонерами акцій додаткового випуску
неприпустимо. Якщо на момент прийняття рішення про додатковий випуск
акцій змінився власник акцій, то всі права та зобов’язання щодо
отримання акцій додаткового випуску переходять до нового акціонера.

5.2.1.2.2. Збільшення номінальної вартості корпоративних прав

     В цьому випадку акції попередніх випусків обмінюються на акції
нової номінальної вартості відповідно до кількості акцій, якими володіє
акціонер. Збільшення статутного фонду акціонерного товариства
збільшенням номінальної вартості акцій є підставою для анулювання
реєстрації попередніх випусків акцій. Тому потрібно зареєструвати випуск
акцій нової номінальної вартості.

    У разі збільшення номінальної вартості акцій статутний фонд
збільшується за рахунок джерел:

додаткових внесків власників корпоративних прав підприємства;

індексації основних фондів.

    Кожний акціонер може доплатити до визначеного рівня нової
номінальної вартості акцій. Якщо він відмовився зробити це, емітент
зобов’язаний запропонувати акціонерові викупити його акції.

    Якщо акціонер не доплатив за акції і не прийняв пропозицію емітента
щодо викупу належних йому акцій, він має отримати акції нової
номінальної вартості в тій кількості, яка визначається діленням
загальної номінальної вартості акцій, що йому належать, на нову
номінальну вартість акцій. При цьому нова номінальна вартість акцій має
бути визначена так, щоб забезпечити виконання умови неподільності акцій
та уможливити обмін акцій, які належать акціонеру, на цілу кількість
акцій нової номінальної вартості.

5.2.1.2.3. Обмін облігацій на акції

     У разі збільшення статутного фонду обміном облігацій існуючої
номінальної вартості на акції відповідного емітента статутний фонд
збільшується на загальну номінальну вартість облігацій, що обмінюються
на акції. При цьому номінальна вартість облігацій, умовами випуску яких
передбачається їх обмін на акції, має дорівнювати номінальній вартості
акцій. Метод збільшення статутного фонду обміном облігацій на акції
пов’язаний, передовсім, з облігаціями конверсійної позики.

    Облігації конверсійної позики (конвертовані облігації) — це іменні
облігації, які через певний час можна обміняти на звичайні акції
підприємства. Конверсійні облігації є особливо ефективним санаційним
інструментом, є однією з форм кредитування санації власниками та
кредиторами підприємства.

    Вкладаючи кошти в конверсійні облігації, інвестор досягає подвійної
мети:

1) відносної безпеки вкладень (у разі банкрутства підприємства претензії
власників облігацій задовольнятимуться нарівні з кредиторами);

2) можливості збільшити капітал, яку дають звичайні акції.

    Підприємства емітують такі облігації у випадках:

коли ставки на кредитному ринку високі,

курс акцій через низьку прибутковість має тенденцію до зниження,
внаслідок чого випуск звичайних акцій є проблематичним.

    Переваги конверсійних облігацій:

проценти за ними є нижчими за середню процентну ставку на кредитному
ринку, отже, інвестори дають згоду одержати нижчий процент, притаманний
конверсійним облігаціям, заради можливості обміняти їх згодом на
звичайні акції;

проценти за борговими цінними паперами відносяться на валові витрати
емітента, а дивіденди за акціями сплачуються за рахунок чистого
прибутку.

    Конверсійні облігації випускають, як правило, великі підприємства на
строк 5—10 років. Ринкова ціна конверсійних облігацій визначається їх
інвестиційною вартістю та ціною звичайних акцій, взятих для конверсії.

    Коефіцієнт конверсії — це відношення, за яким планується конверсія.
Він показує, скільки облігацій потрібно подати, аби одержати одну акцію,
і визначається діленням номінальної вартості всіх облігацій, які
перебувають в обігу, на обсяг збільшення (приріст) статутного фонду.
Якщо, наприклад, коефіцієнт конверсії становить 4 : 1 і номінальна
вартість облігацій відповідає номіналу акцій, то 4 облігації можна
обміняти,на одну звичайну акцію.

    Оскільки конверсія може відбуватися через кілька років після емісії
облігацій, за цей період прибутковість емітента та ринковий курс акцій
можуть значно змінитися. Щоб привести у відповідність реальну ціну акцій
з вартістю конверсії, умовами емісії можуть бути передбачені доплати,
які здійснюються під час обміну. Застосовують такі види доплат:

1) фіксованого розміру — курс емісії акцій визначається розміром доплат
та коефіцієнтом конверсії;

2) зростаючого розміру — курс емісії акцій із часом зростає, що сприяє
прискоренню конверсії;

3) спадного розміру — курс емісії акцій із часом зменшується, що сприяє
віддаленню конверсії;

4) прив’язані до дивідендів — розмір доплат збільшується або зменшується
пропорційно до ставки нарахування дивідендів за акціями підприємства;

5) компенсаційні — у разі конверсії окрім акцій держатель облігацій
отримує певну суму грошових компенсацій.

    Конверсія економічно виправдана тоді, коли курс її (вартість
облігацій плюс доплати) нижчий від біржового курсу акцій. Оскільки курс
емісії акцій визначається коефіцієнтом конверсії та доплатами, вони
мають бути встановлені так, щоб курс емісії акцій був не нижчим за їх
номінальну вартість.

    Рішення держателів облігацій щодо їх конверсії в акції залежить від
рівня прибутковості та надійності емітента. Емісія конверсійних
облігацій не повинна перевищувати 25% розміру оплаченого статутного
фонду підприємства.

5.2.1.3. Альтернативна санація

     Фінансова санація зусиллями власників підприємства, за якої
акціонер на добровільних засадах може зробити вйбір між деномінацією чи
консолідацією, з одного боку, та безповоротною фінансовою допомогою
підприємству — з іншого, називається альтернативною санацією.

     За такої форми санації акціонери (власники) мають зробити вибір:
або вони роблять цільові внески, щоб погасити балансові збитки
підприємства. і зберігають належну їм (в абсолютному і відносному
розмірах) частку номінальної вартості статутного фонду, або погоджуються
на зниження номінальної вартості своїх корпоративних прав, не здійснюючи
жодних доплат. При цьому можна комбінувати варіанти: одні акціонери
їожуть надати перевагу зменшенню номінальної вартості своїх
корпоративних прав, а інші — обрати доплати. Якщо правильно розрахувати
ставку доплат, фінансові наслідки обох видів санації для власників
корпоративних прав будуть однаковими. Суб’єкт господарювання також у
кожному разі отримає одну й ту саму суму санаційного прибутку. Проте
йому є сенс обрати додаткові внески. Адже тоді залучаються додаткові
ліквідні засоби, тобто поліпшується платоспроможність підприємства.

    Цільові внески акціонерів на покриття збитків можуть здійснюватися
лише на добровільній основі. Навіть рішення зборів акціонерів не може
зобов’язати окремого співвласника надати безповоротну фінансову допомогу
підприємству. Рішення акціонера на користь доплати чи анулювання акцій
залежить від того, як він оцінює перспективи розвитку підприємства,
зокрема майбутню динаміку біржового курсу його акцій.

    До форм фінансової участі власників у санації підприємства відносять
також надання фінансових ресурсів на умовах позики – безпосереднє
кредитування власниками свого підприємства, надання ними гарантій та
поручительств (інших видів кредитного забезпечення). Надання позик
власниками перед загрозою можливого банкрутства підприємства пов’язане з
надзвичайним ризиком. До такої форми фінансування вдаються, як правило,
комерційні банки, які володіють великим пакетом акцій підприємства, що
перебуває у фінансовій кризі.

  5.2.2. Участь кредиторів у фінансовому оздоровленні боржника

     Кредитори можуть діяти одним із розглянутих далі способів.

Звернення до господарського суду із заявою про оголошення боржника
банкрутом з подальшою його ліквідацією.

Мораторій. У такому разі кредитор не надає додаткових кредитів і
протягом певного періоду не вимагає виконання грошових зобов’язань,
строк сплати яких настав.

Участь у санації боржника. Рішення кредиторів щодо участі в санації
боржника залежить від багатьох факторів, зокрема від ризику неповернення
кредитів (як банківських, так і комерційних); очікуваних доходів у разі
успішного завершення санації; економіко-правових (у тому числі
податкових) наслідків участі в санації тощо.

    Форми фінансової участі кредиторів у санації боржника:

1) реструктуризація наявної заборгованості;

2) зменшення або списання заборгованості;

3) надання санаційних кредитів.

    Розрізняють групи кредиторів:

банки та інші фінансово-кредитні установи (за наданими позиками);

постачальники предметів та засобів праці (за поставлену сировину,
матеріали, комплектуючі, обладнання, устаткування тощо);

споживачі готової продукції (за авансами одержаної);

працівники підприємства (заборгованість з оплати праці);

державні органи (заборгованість щодо розрахунків із бюджетом та за
позабюджетними платежами).

5.2.2.1.Форми реструктуризації заборгованості

     До основних форм реструктуризації заборгованості належать:

а) трансформація боргу у власність та конверсія короткострокової
заборгованості в довгострокову;

б) пролонгація строків сплати.

5.2.2.1.1.Трансформація боргу у власність

     Реструктуризації заборгованості передбачає конверсію
(трансформацію) боргу у власність. Це означає, що підприємства-боржники
стимулюють кредиторів до придбання корпоративних прав в обмін на боргові
вимоги. У результаті такої операції боржник досягає подвійної мети:

1) підвищується ринковий курс корпоративних прав, оскільки відбувається
їх додаткова закупівля;

2) поліпшується структура балансу, оскільки співвідношення власних і
позикових коштів зазнає сприятливих для підприємства змін.

    Конверсія боргу у власність може відбуватися шляхом :

емісії нових корпоративних прав;

викупу часток (паїв, акцій) у власників з метою їх подальшого обміну на
боргові вимоги;

емісії (обміну) конверсійних облігацій.

    Трансформація боргу у власність здійснюється, як правило, великими
кредиторами (обслуговуючим банком), які повірили в санаційну
спроможність боржника і очікують на його прибутки в майбутньому.
Відповідну операцію можна розглядати як внесок кредитора до статутного
фонду боржника. Це можуть бути як грошові кошти, так і матеріальні
цінності.

    Конверсія боргу у власність може призвести до того, що колишні
власники втратять контроль над підприємством, а колишній кредитор,
ставши співвласником, братиме активну участь в управлінні підприємством
та у виробленні загальної стратегії його розвитку.

    Для кредитора такого роду операція пов’язана з ризиком повної або
часткової втрати вимог, оскільки після того як боржник стане власником
корпоративних прав, його вимоги погашатимуться нарівні з вимогами інших
співвласників після кредиторів.

5.2.2.1.2. Пролонгація та списання заборгованості

    Відстрочені (пролонговані) кредити — це кредити, за якими строк дії
кредитного договору продовжений та змінені його умови з об’єктивних
причин, які призвели до несвоєчасного повернення позики.

    Списання заборгованості означає відмову кредитора від своїх вимог.
Вона прирівнюється до безповоротної фінансової допомоги боржникові.
Списати заборгованість можна в одній із таких двох форм:

а) повної або часткової відмови від своїх вимог;

в) відмови від кредитного забезпечення.

    Списувати заборгованість, як і конвертувати борг у власність, можуть
великі кредитори, які зацікавлені в збереженні довгострокових
фінансового-господарських відносин з підприємством. У результаті
списання заборгованості поліпшується структура капіталу підприємства,
підвищуються його платоспроможність та ліквідність.

    Вітчизняне законодавство розглядає списання заборгованості як
безповоротну фінансову допомогу з усіма податковими наслідками. У
результаті списання заборгованості підприємство-боржник отримує
санаційний прибуток. Якщо одержувач санаційного прибутку має збитки за
результатами своєї господарської діяльності, то цей прибуток підлягає
оподаткуванню лише в частині, що перевищує збитки підприємства.

    Кредитори в разі виникнення простроченої заборгованості мають
негайно звертатися з позовом до господарського суду, тоді вони зможуть
зменшити об’єкт оподаткування на суму заборгованості. Інакше кредитор
покриває збитки (якщо виникає безнадійна заборгованість) за рахунок
прибутку, який залишається в його розпорядженні після оподаткування.

5.2.2.2. Санаційні кредити

      Завдяки наданню санаційних кредитів підвищується платоспроможність
боржника, оскільки залучаються ліквідні засоби. Проте структура капіталу
погіршується та знижується рівень фінансової незалежності підприємства
через зростання частки позичкового капіталу.

Особливості санаційних кредитів:

1) надання кредиторами позик за максимальними ставками ( підвищена
ризикованість);

2) вимога кредиторами першокласного кредитного забезпечення (мінімізація
ризику неповернення позик).

    За такої форми участі кредиторів у санації вони можуть або
безпосередньо надавати санаційні кредити, або ставати гарантом
повернення такого роду кредитів.

    Санаційні кредити можуть бути лише середньо- або довгостроковими,
оскільки лише за таких умов можуть фінансуватися капітальні вкладення,
тобто санаційні заходи виробничо-технічного характеру. Короткострокові
кредити, які надаються у разі тимчасових фінансових труднощів, не можна
розглядати як фінансову базу для проведення санації підприємств.

    Санаційні кредити надаються, як правило, комерційним банком, який
обслуговує підприємство; банком, що володіє пакетом корпоративних прав
боржника або банківським консорціумом. Вирішальним у наданні санаційного
кредиту є позитивний висновок аудитора про санаційну спроможність
підприємства, наявність якого є необхідною передумовою надання
санаційних кредитів.

    Іноді, щоб акумулювати кредитні ресурси (як у національній так і в
іноземній валюті) з метою кредитування значних за обсягом санаційних
програм, зменшення кредитних ризиків, додержання нормативного показника
максимального розміру ризику на одного позичальника, комерційні банки
можуть об’єднуватися у консорціуми (санаційні консорціуми).

    Банківські консорціуми — це засновані на паритетних засадах
тимчасові об’єднання банків, створювані для координації дій під час
виконання різного роду банківських операцій або для кредитування однієї,
але великої та ризикованої угоди. Банківські консорціуми для надання
санаційних кредитів сприяють об’єднанню кредитних ресурсів,
диверсифікації кредитного ризику, підтриманню ліквідності балансів
окремих банків.

    Кредитування санаційних проектів пов’язане зі значними ризиками.
Кредитори можуть зважитися на матеріальний ризик в обмін на майбутню
участь у прибутках підприємства-боржника чи на великий пакет його акцій
або сподіваючись отримати надійний ринок збуту своєї продукції (джерело
постачання сировини для виробництва) тощо. Можна вжити ряд заходів щодо
зменшення ризиків, пов’язаних із кредитуванням підприємств, що
перебувають у кризі. Поряд із консорціумним кредитуванням вельми
надійним засобом зменшення ризиків кредитора є призначення ним на період
санації на керівні посади підприємства-боржника своїх довірених осіб або
встановлення контролю над підприємством.

    Розглянуті заходи щодо участі кредиторів у санації
підприємства-боржника можуть застосовуватися в досудовому порядку, тобто
до початку провадження справи про банкрутство неспроможного
підприємства. Під час провадження справи на будь-якому її етапі між
боржником і кредиторами може бути укладена мирова угода, згідно з якою
кредитори також можуть брати участь у санації боржника.

  5.2.3. Фінансова участь персоналу в санації підприємства

    Основною причиною фінансової участі персоналу підприємства в санації
є надія зберегти робочі місця.

    Форми фінансування санації персоналом підприємства :

а) відстрочення або відмова від винагороди за виробничі результати;

б) надання працівниками позик;

в) купівля працівниками акцій свого підприємства.

   У зарубіжній практиці доволі поширеним є метод, коли менеджмент фірми
купує все підприємство або значний пакет його корпоративних прав. Іноді
значну частку корпоративних прав купує персонал. При цьому
заборгованість підприємства із заробітної плати конвертується у
власність: замість заробітної плати працівники одержують корпоративні
права підприємства, де працюють. Завдяки цьому підвищується
відповідальність керівників та персоналу за результати своєї діяльності,
а також посилюється їх мотивація до раціоналізаторства та ощадливого
використання наявних ресурсів.

   В Україні діє порядок, згідно якого керівництво підприємств, що
приватизуються, має право додатково викупити за грошові кошти за
номінальною вартістю пакет акцій акціонерних товариств, створених у
процесі акціонування державних підприємств. Розмір пакета акцій, який
може бути запропонований Фондом державного майна керівництву
підприємства, не повинен перевищувати 5% статутного фонду.

    Законодавством України передбачено специфічну форму санації в разі,
коли трудовий колектив державного підприємства, щодо якого порушено
справу про банкрутство, за згодою кредиторів орендує або викуповує це
підприємство у власність, беручи на себе його борги. Трудовий колектив
може в такому разі реалізувати своє право на участь у санації згідно з
вимогами Закону України “Про оренду державного майна”. Законом
передбачено, що трудовий колектив має заснувати певний вид
господарського товариства і вже в цій новій ролі пропонувати послуги
санатора державного підприємства, яке зазнало фінансового краху. За
наявності кількох претендентів на участь у санації державного
підприємства господарське товариство, засноване членами трудового
колективу, не користується жодними перевагами порівняно з іншими
претендентами і мусить брати участь у конкурсі на загальних засадах.

   Державне підприємство-боржник перетворюється на іншу юридичну особу,
засновану на колективній власності, згідно з угодою між вибраною
трудовим колективом організаційно-правовою формою організації
підприємства (акціонерне товариство, товариство з обмеженою
відповідальністю тощо) та уповноваженим державним органом.

Тема 6. Реструктуризація підприємства

6.1.Cутність , форми, види та передумови реструктуризації підприємств

     Одним із засобів фінансового оздоровлення підприємств є
реструктуризація. Законом України “Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом”, іншими нормативно-правовими
документами передбачено використання реструктуризації як ефективного
засобу відновлення платоспроможності підприємства, який рекомендується
включати до плану санації

    Міністерство економіки України затвердило Методичні рекомендації
щодо здійснення реструктуризації державних підприємств, Агентство з
питань банкрутства підприємств розробило Методику складання планів такої
реструктуризації. Велику роботу в напрямку методичного забезпечення
процесів реструктуризації суб’єктів господарювання виконує Фонд
державного майна України.

    У Методичних рекомендаціях щодо здійснення реструктуризації
державних підприємств наведено визначення реструктуризації підприємства
як сукупності організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних
заходів, що спрямовані на зміну структури підприємства, його управління,
форм власності, організаційно-правових форм і можуть забезпечити
фінансове оздоровлення підприємства, збільшення обсягів випуску
конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва.
Визначення є доволі загальним і охоплює весь комплекс заходів (крім
фінансових) щодо фінансової санації підприємства.

    У Законі України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом” наводиться точніше визначення: реструктуризація
підприємства — це здійснення організаційно-господарських,
фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на
реорганізацію підприємства, зміну форм власності, управління,
організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню
підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції,
підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів. У
цьому визначенні реструктуризація передбачає також вжиття фінансових
заходів, чого не було в попередньому визначенні.

    Слід робити чітке розмежування між категоріями “реструктуризація” та
“реорганізація” підприємства. Перше є ширшим за друге, оскільки
реорганізація підприємства – один з етапів його реструктуризації.

    Основний зміст реорганізації полягає в повній або частковій зміні
власника статутного фонду юридичної особи, а також у зміні
організаційно-правової форми здійснення бізнесу.

    Залежно від характеру застосовуваних заходів розрізняють форми
реструктуризації:

1) реструктуризація виробництва;

2) реструктуризація активів;

3) фінансова реструктуризація;

4) корпоративна реструктуризація (реорганізація).

    Реструктуризація виробництва передбачає внесення змін до
організаційної та у виробничо-господарську сферу підприємства з метою
підвищення його рентабельності та конкурентоспроможності. Заходи:

зміна керівництва підприємства;

впровадження нових, прогресивних форм та методів управління;

диверсифікація асортименту продукції;

поліпшення якості продукції;

підвищення ефективності маркетингу;

зменшення витрат на виробництво;

скорочення чисельності зайнятих на підприємстві.

    Реструктуризація активів передбачає заходи:

продаж частини основних фондів;

продаж зайвого обладнання, запасів сировини та матеріалів тощо;

продаж окремих підрозділів підприємства;

зворотний лізинг;

реалізація окремих видів фінансових вкладень;

рефінансування дебіторської заборгованості.

    Фінансова реструктуризація пов’язана зі зміною структури й розмірів
власного та позичкового капіталу, а також зі змінами в інвестиційній
діяльності підприємства. Отже, це такі заходи:

реструктуризація заборгованості перед кредиторами;

одержання додаткових кредитів;

збільшення статутного фонду;

заморожування інвестиційних вкладень.

    Фінансова реструктуризація обов’язково має супроводжуватися
реструктуризацією виробництва, інауше ліквідації підприємства пізніше
уникнути не вдасться.

      Найскладнішим видом реструктуризації є корпоративна
реструктуризація. Остання передбачає реорганізацію підприємства, що має
на меті змінити власника статутного фонду, створення нових юридичних
осіб і (або) нову організаційно-правову форму діяльності. У межах такої
реструктуризації виконують:

часткову або повну приватизацію;

поділ великих підприємств на частини;

виокремлення з великих підприємств тих чи інших підрозділів, зокрема
об’єктів соцкультпобуту та інших непрофільних підрозділів;

приєднання до інших чи злиття з іншими, потужнішими підприємствами.

    Перед проведенням санаційної реорганізації слід поглиблено
проаналізувати фінансово-господарський стан підприємства, яке перебуває
у кризі. На основі результатів аналізу робиться висновок про санаційну
спроможність підприємства. Якщо прийнято рішення про його реорганізацію,
потрібно розробити план реорганізаційних заходів, який має містити:

а) економічне обгрунтування необхідності проведення реструктуризації;

б) пропозиції щодо форм та методів реорганізації;

в) витрати на здійснення реструктуризації та джерела їх фінансування;

г) конкретні заходи, спрямовані на реалізацію плану;

д) оцінювання ефективності проекту реструктуризації.

   Ефективність реструктуризації забезпечується заходами, які покладені
в основу плану реструктуризації і спрямовані на вдосконалення
організації та управління виробничо-господарською діяльністю, поліпшення
фінансового стану підприємства. У плані слід відбити переваги обраних
організаційних форм і методів реструктуризації. У разі реорганізації
слід показати, які переваги дістане підприємство в результаті зміни
організаційно-правової форми, відокремлення окремих структурних
підрозділів чи приєднання інших підприємств.

    Розглядають три види реорганізації :

1) спрямовану на укрупнення підприємства (злиття, приєднання,
поглинання);

2) спрямовану на подрібнення підприємства (поділ, виділення);

3) без змін розмірів підприємства (перетворення).

  

 

 

    У разі реорганізації підприємства слід враховувати законодавчі
передумови та вимоги:

1)порядок державної реєстрації (перереєстрації) та ліквідації суб’єктів
господарювання;

2)вимоги антимонопольного законодавства;

3)вимоги щодо захисту інтересів кредиторів підприємства, його власників,
персоналу тощо;

4)порядок емісії акцій (у разі реорганізації акціонерного товариства);

5)можливі екологічні, демографічні та інші наслідки локального масштабу.

    1) – У результаті реорганізації підприємства постає потреба
скасувати державну реєстрацію одних суб’єктів господарювання і
зареєструвати або перереєструвати інших. Перереєстровувати підприємство
потрібно в тому разі, якщо його реорганізація спричинюється до змін:

організаційно-правової форми;

форми власності;

назви юридичної особи.

    Згідно з Положенням про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності юридичні особи перереєстровуються в тому
самому порядку, що й реєструються. У місячний термін з моменту настання
зазначених змін до органів державної реєстрації слід подати документи
для перереєстрації з підтвердженням того факту, що оголошення про
відповідні зміни опубліковане у друкованих засобах масової інформації.

     2) – Антимонопольним законодавством України передбачено, що в
окремих випадках, аби запобігти монополізації ринків, така санаційна
реорганізація, як злиття, поглинання або приєднання, можлива лише тоді,
коли на це є згода Антимонопольного комітету. Тому до складу робочих
груп з питань реорганізації можуть входити також представники
Антимонопольного комітету України.

     Згідно Закону України “Про захист економічної конкуренції “ від 11
січня 2001 року, N 2210-III монополізація – це досягнення суб’єктом
господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару,
підтримання або посилення цього становища. Суб’єкт господарювання займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу
інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та
збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів
господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

    Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта
господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 %, якщо він не
доведе, що зазнає значної конкуренції, або якщо його частка на ринку
товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної
конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток
ринку, які належать конкурентам.

    Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з
кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі
умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб’єктів господарювання, яким на
одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 %;

сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на
одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 % .

    З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання
монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи
Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за
концентрацією суб’єктів господарювання.

    Концентрацією визнається:

    1) злиття суб’єктів господарювання або приєднання одного суб’єкта
господарювання до іншого;

    2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або
кількома суб’єктами господарювання над одним або кількома суб’єктами
господарювання чи частинами суб’єктів господарювання, зокрема, шляхом:

а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність
іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або
структурного підрозділу суб’єкта господарювання, одержання в управління,
оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування
активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного
підрозділу суб’єкта господарювання, в тому числі придбання активів
суб’єкта господарювання, що ліквідується;

б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника
спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу
суб’єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з
перелічених посад в інших суб’єктах господарювання, або створення
ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради,
правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше
суб’єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;

в) створення суб’єкта господарювання двома і більше суб’єктами
господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати
господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до
координації конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що
створили цей суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним
суб’єктом господарювання;

   3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність
іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що
забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у
вищому органі управління відповідного суб’єкта господарювання.

    Учасниками концентрації визнаються:

суб’єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися
злиття, приєднання;

суб’єкти господарювання, які набувають або мають намір набути контроль
над суб’єктом господарювання, чи суб’єкти господарювання, щодо яких
набувається або має набутися контроль;

суб’єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких
набуваються у власність, одержуються в управління (користування),
оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх покупці (одержувачі),
набувачі;

суб’єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками
(учасниками) новостворюваного суб’єкта господарювання.

    Концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього
отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної
колегії Антимонопольного комітету України:

коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів
учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній
фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну
12 мільйонам євро, визначену за курсом Національного банку України, що
діяв в останній день фінансового року, і при цьому:

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг)
реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох
учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму,
еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку
України, що діяв в останній день фінансового року у кожного, та вартість
(сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів
в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин
контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за
курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового
року.

    При розрахунку обсягів реалізації товарів учасників концентрації
використовується сума доходу (виручки) від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за вирахуванням суми податку на додану
вартість, акцизного збору, інших податків або зборів, базою для
оподаткування в яких є оборот, за останній фінансовий звітний рік.
Кошти, отримані від реалізації товарів у межах однієї групи суб’єктів
господарювання, пов’язаних відносинами контролю, якщо такий облік
ведеться, не враховуються.

    Якщо учасниками концентрації виступають комерційні банки, для
розрахунку вартості активів та обсягів реалізації використовується
десята частина вартості активів комерційного банку. У випадках, коли
учасниками концентрації є страховики, для розрахунку вартості активів
страховика використовується сума неттоактивів, а для розрахунку обсягів
реалізації товарів – сума доходів від страхової діяльності, визначених
відповідно до законодавства України про страхову діяльність.

     Концентрація, яка може бути здійснена лише за умови попереднього
отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної
колегії Антимонопольного комітету України забороняється до надання
дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники
концентрації зобов’язані утримуватися від дій, які можуть призвести до
обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану.

    Підставою для надання дозволу Антимонопольним комітетом України чи
адміністративною колегією Антимонопольного комітету України на
концентрацію суб’єктів господарювання є те, що вона не призводитиме до
монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в
значній його частині. Кабінет Міністрів України може дозволити
концентрацію, на здійснення якої Антимонопольний комітет України не
надав дозволу , якщо позитивний ефект для суспільних інтересів
зазначеної концентрації переважає негативні наслідки обмеження
конкуренції. Але дозвіл не може бути наданий, якщо обмеження
конкуренції, зумовлені концентрацією, не є необхідними для досягнення
мети концентрації та становлять загрозу системі ринкової економіки.

    Розгляд заяв та справ про надання дозволу на концентрацію суб’єктів
господарювання , розгляд справ про порушення законодавства про захист
економічної конкуренції та відповідальність за порушення законодавства
про захист економічної конкуренції регламентовано розділами V-VII Закону
України “Про захист економічної конкуренції “ від 11 січня 2001 року.

3) – Підприємства, які мають кредиторську заборгованість, можуть бути
реорганізовані з додержанням вимог щодо переведення боргу:

а) переведення (перерахування) боржником свого боргу на іншу особу
допускається лише за згодою кредитора;

б) новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення,
які грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником;

в) порука та застава з боку третьої особи припиняються з переведенням
(перерахуванням) боргу, якщо поручитель або заставодавець не виявив
згоди відповідати за нового боржника;

г) поступлення вимоги та переведення боргу, що грунтуються на угоді,
укладеній у письмовій формі, мають бути здійснені також у письмовій
формі.

4) – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку затвердила
Положення про порядок реєстрації випуску акцій і інформації про їх
емісію при реорганізації акціонерного товариства. Воно регламентує
послідовність дій господарського товариства в разі реорганізації, що
відбувається за участю хоча б одного АТ або хоча б одне АТ створюється в
результаті реорганізації.

    Відкриті акціонерні товариства, які створюються в результаті
реорганізації злиттям, поділом, виокремленням та перетворенням, а також
товариства, до яких здійснюється приєднання, зобов’язані зареєструвати
інформацію про емісію акцій.

    Інформація про емісію акцій АТ, які створені у процесі
реорганізації, реєструється до державної реєстрації зазначених товариств
як суб’єктів підприємницької діяльності.

6) – Реорганізація підприємства, яка може призвести до екологічних,
демографічних та інших негативних наслідків, що торкаються інтересів
населення певної території, має бути погоджена з відповідною радою
народних депутатів.

  6.2. Реорганізація, спрямована на укрупнення підприємств (злиття,
приєднання, поглинання)

    До основних форм реорганізації, результатом яких є укрупнення
підприємств, належить злиття кількох підприємств в одне, приєднання
одного або кількох підприємств до одного, а також їх взаємне поглинання.

    Із санаційною метою зазначені форми реорганізації нерідко
застосовують, коли підприємство-боржник не в змозі розрахуватися зі
своїми боргами і змушене шукати санатора, який погасив би або перейняв
на себе заборгованість. Санатор переймає на себе, як правило, не лише
зобов’язання зі сплати заборгованості, а й контроль над боржником, який
втрачає свій юридичний статус у результаті приєднання, поглинання чи
злиття із санатором.

   Основні мотиви, які можуть спонукати санатора до реорганізації
поглинанням, приєднанням чи злиттям з підприємством, що перебуває у
фінансовій кризі:

1. Ефект синергізму. Синергізм — це умова, за якої загальний результат є
більшим від суми часток. Коли йдеться про реорганізацію,спрямовану на
використання ефекту синергізму, вартість підприємства в її результаті
перевищує сумарну вартість окремих підприємств до реорганізації. Ефект
синергізму виникає завдяки дії таких чинників:

а) економія на витратах, яка виявляється зі зростанням масштабів
виробництва;

б) економія фінансових ресурсів;

в) збільшення влади на ринку.

2.  Прагнення заволодіти ліцензіями, патентами, ноу-хау, які є в
розпорядженні підприємства, що перебуває в кризі.

3.  Отримання надійного постачальника факторів виробництва .

4.  Податкові переваги. Прибуткова фірма може придбати компанію, яка має
від’ємний об’єкт оподаткування та отримати економію на податкових
платежах.

5.  Придбання активів за ціною, нижчою за вартість їх заміщення,
передача технологічних і управлінських знань та навичок тощо.

6.  Диверсифікація активів та діяльності з метою зменшення ризиків.

7. Попередження захоплення компанії великими корпоративними “хижаками”
та збереження контролю над підприємством.

    Розрізняють горизонтальне злиття (приєднання, поглинання) та
вертикальне.

    Горизонтальне злиття — це об’єднання двох фірм, які виробляють
однаковий тип товару чи надають однакові послуги.

    Вертикальне злиття — це злиття одного підприємства з його
постачальником сировини чи споживачем продукції.

    Злиття кількох підприємств в одне. Така форма санаційної
реорганізації, як злиття, означає об’єднання підприємства (або кількох
підприємств), яке перебуває у фінансовій кризі, з іншим, фінансове
стійким підприємством (кількома підприємствами). У разі злиття
підприємств усі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до
новоствореного підприємства. Бухгалтерські баланси підприємств
консолідуються. Під час такої реорганізації активи і пасиви підприємств,
що реорганізуються, у повному обсязі передаються
підприємству-правонаступнику; підприємства, які злилися, припиняють
господарську діяльність і втрачають свій юридичний статус.

    Лише за наявності в засновницьких документах нової зареєстрованої
особи положень про правонаступництво уможливлюється оперативне зняття
підприємств-попередників з обліку контролюючих органів та вилучення з
державного реєстру.

    Основним документом, який визначає права та обов’язки сторін у
процесі реорганізації, має забезпечувати оперативне її здійснення, а
також безперебійну роботу відповідних підприємств, є угода про умови
проведення реорганізації.

    Реорганізація приєднанням. Приєднання — це спосіб корпоративної
реструктуризації, який передбачає приєднання всіх прав та обов’язків
однієї або кількох юридичних осіб — правопопередників до іншої юридичної
особи — правонаступника. В результаті такої реструктуризації
підприємства, що приєднуються , вилучаються з державного реєстру та
втрачають свій юридичний статус.

    Реорганізація приєднанням має певні особливості, зумовлені тим, що в
результаті приєднання нова юридична особа не створюється, а лише
вносяться зміни до засновницьких документів правонаступника. Ці зміни
можуть бути пов’язані зі збільшенням статутного фонду підприємства, до
якого здійснюється приєднання, зміною складу його засновників чи
організаційно-правової форми.

    Принципова різниця між злиттям та приєднанням полягає в тому, що в
першому випадку всі майнові права та обов’язки кількох юридичних осіб
концентруються на балансі підприємства, яке створюється, а в другому —
на балансі підприємства, що вже функціонує на момент прийняття рішення
про приєднання.

    Поглинання. Ця форма реорганізації полягає в придбанні корпоративних
прав фінансово-неспроможного підприємства підприємством-санатором.
Реорганізацію поглинанням слід відрізняти від продажу майна боржника як
цілісного майнового комплексу, що розглядається як один із методів
санації підприємства в процесі провадження справи про банкрутство. В
останньому разі йдеться про викуп майна підприємства, а в разі
поглинання — про придбання корпоративних прав. Поглинуте підприємство
може або зберегти свій статус юридичної особи і стати дочірнім
підприємством санатора, або бути приєднаним до підприємства-санатора і
стати його структурним підрозділом, втративши при цьому юридичний
статус. Майнові права та зобов’язання боржника переходять до
правонаступника.

  6.3. Реорганізація підприємств, спрямована на їх розукрупнення (поділ,
виділення)

     До розукрупнення підприємства (поділ, виокремлення) вдаються у
випадках:

1. Якщо в підприємства поряд із прибутковими секторами діяльності є
багато збиткових виробництв. Метою розукрупнення при цьому є
виокремлення підрозділів, які є санаційне спроможними, і їх подальше
фінансове оздоровлення, зокрема й за допомогою приватизації. Структурні
підрозділи, які не підлягають санації, залишаються в організаційній
структурі підприємства, яке з часом оголошується банкрутом.

2. У разі високого рівня диверсифікації сфер діяльності підприємств. які
підлягають санації. Якщо до таких підприємств виявляють інтерес кілька
інвесторів (санаторів), котрі цікавляться різними ділянками виробництва,
то в результаті розукрупнення, кожний з інвесторів може вкласти кошти в
ту сферу, яка його і найбільш приваблює, не обтяжуючи себе при цьому
непрофільними виробничими структурами.

3. Коли йдеться про передприватизаційну підготовку державних підприємств
з метою підвищення їх інвестиційної привабливості.

4. Якщо суб’єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим)
становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України у
відповідності із Законом України “Про захист економічної конкуренції “
від 11 січня 2001 року мають право прийняти рішення про примусовий поділ
такого суб’єкта господарювання.

    Примусовий поділ не застосовується у разі:

неможливості організаційного або територіального відокремлення
підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних
підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається
суб’єктом господарювання, перевищує 30% валового обсягу продукції
підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

    Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий
поділ суб’єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк,
який не може бути меншим шести місяців. Реорганізація суб’єкта
господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його
розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього
суб’єкта господарювання на ринку.

     Головною метою розукрупнення підприємств, які перебувають у
фінансовій кризі, є виокремлення санаційно спроможних виробничих
підрозділів (виробництв) для проведення їх фінансового оздоровлення й
оформлення як самостійних юридичних осіб.

B*

o

’t

????5??H?H???@

B

D

’”–I?OO0

2

4

h

B*

?h

j

l

n

p

r

t

v

x

°

?

?

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

?????????B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

?

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

j

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

B*

?

?&?

hYV?B*

?&?

hIj? h|t

2

2

:

D

F

p

:

p

?x??

h|t

?x??

h|t

h|t

h|t

??????¤???$?????

h|t

h|t

h|t

.

h

Ue

®

h

Ue

u

B

?

®

$

a

,

J

?

A

??????¤???$?????K?кий полягає в тому, що юридична особа припиняє свою
діяльність, а на її базі створюється кілька нових підприємств,
оформлених у вигляді самостійних юридичних осіб. У результаті поділу
підприємства до новостворених підприємств за розподільним актом
(балансом) у відповідних частинах переходять майнові права і обов’язки
(активи та пасиви) реорганізованого підприємства. Угода про
реорганізацію укладається між групами засновників підприємств, які
створюються в результаті поділу.

    Реорганізація виокремленням. Згідно Закону “Про підприємства в
Україні” підприємство може бути створене в результаті виокремлення зі
складу діючого підприємства одного чи кількох структурних підрозділів, а
також на базі структурної одиниці діючих об’єднань згідно з рішенням їх
трудових колективів і за згодою власників або уповноваженого ними
органу. Під час виокремлення з підприємства одного чи кількох нових
підприємств до кожного з них переходять за розподільним актом (балансом)
у відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого
підприємства.

   Реорганізація виділенням передбачає, що частина активів і пасивів
підприємства, яке реорганізується, передається правонаступнику або
кільком правонаступникам, утворюваним унаслідок реорганізації.
Підприємство, що реорганізується, продовжує свою фінансово-господарську
діяльність. Воно не втрачає статусу юридичної особи, а лише вносить
зміни до установчих документів згідно з чинним законодавством. Коли
йдеться про виокремлення, нова юридична особа (особи) створюється з
використанням лише частини належного реорганізованому підприємству
майна. Залишкова частина є базою для продовження господарської
діяльності. Під час виокремлення реорганізоване підприємство не
виключається з державного реєстру. При цьому новостворена юридична особа
може бути дочірнім підприємством.

  6.4. Перетворення

     Перетворення — це спосіб реорганізації, що передбачає зміну форми
власності або організаційно-правової форми юридичної осїби без
припинення господарської діяльності підприємства. Коли одне підприємство
перетворюється на інше, до підприємства, яке виникло, переходять усі
майнові права та обов’язки колишнього підприємства.

    Частка (у відсотках) кожного засновника (учасника) у статутному
фонді підприємства, що реорганізується, має дорівнювати його частці у
статутному фонді товариства, створеного в результаті перетворення.

    У разі перетворення закритого акціонерного товариства на відкрите і
навпаки номінальна вартість та кількість акцій акціонерного товариства,
створеного в результаті перетворення, має дорівнювати номінальній
вартості та кількості акцій акціонерного товариства на момент прийняття
рішення про реорганізацію, якщо рішення про перетворення не передбачає
збільшувати статутний фонд підприємства.

    Типові види перетворення:

товариства з обмеженою відповідальністю на відкрите акціонерне
товариство;

ЗАТ на ВАТ тощо.

  6.5.Передавальний та розподільний баланси

     Найважливішим документом, який складається під час реорганізації
підприємств, є передавальний (розподільний) баланс. Передавальний баланс
складається в разі злиття чи приєднання підприємств, а розподільний — у
разі поділу чи виокремлення.

    Передавальний баланс — це баланс підприємства, що реорганізується,
на день припинення його діяльності. Його підписують директори та головні
бухгалтери обох підприємств — того, що реорганізується, та
підприємства-правонаступника.

    Розподільний баланс — це баланс підприємства, що реорганізується, на
день припинення його діяльності, в якому окремими стовпцями відбиваються
активи і пасиви, розподілені між ним і підприємствами-правонаступниками,
тобто та частка майна, вимог і зобов’язань, яка передається
підприємствам, що утворюються в результаті поділу чи виокремлення. Цей
баланс має відбити баланси новостворених підприємств на момент початку
їх господарської діяльності.

    Загальні принципи, пропорції, строки та методи розподілу активів під
час реорганізації підприємства поділом чи виокремленням визначаються в
угоді про реорганізацію.

    Особливості складання розподільного балансу.

    Перший розділ активу. У результаті реорганізації за підприємствами,
що відокремлюються, закріпляються основні фонди. Майно має розподілятися
за принципом виокремлення цілісних майнових комплексів усіх структурних
підрозділів підприємств. Вартість основних фондів, які передаються
новоутвореним суб’єктам господарювання, визначається на підставі
інвентаризації. Складність полягає в об’єктивному оцінюванні вартості
окремих об’єктів основних фондів, оскільки балансова вартість майна
підприємства, як правило, не відбиває його реальної ринкової ціни. У
разі потреби на підприємство запрошується експерт з оцінювання вартості
майна. Іншою особливістю є те, що основні фонди не завжди розподіляються
пропорційно за окремими об’єктами. Так, деякі види нерухомості,
нематеріальних активів чи устаткування можуть використовуватися в одних
структурних підрозділах і бути непотрібними іншим. Такі об’єкти в
повному обсязі передаються підприємствам, що створюються на базі
відповідних структурних підрозділів.

    Коли підприємство, що реорганізується, має довгострокові фінансові
вкладення, у період підготовки до реорганізації слід вивчити можливість
їх реалізації для одержання коштів на погашення заборгованості.

    Другий і третій розділи активу. Коли йдеться про розподіл запасів
сировини та матеріалів, малоцінних та швидкозношуваних предметів,
незавершеного виробництва, готової продукції, має також діяти принцип
виокремлення цілісного майнового комплексу кожного структурного
підрозділу підприємства. Саме тому деякі види оборотних активів у
повному обсязі можуть перейти до одних новоутворених підприємств, а
решта – до інших. Тут також постає проблема об’єктивного оцінювання
вартості майна, особливо це стосується залишків неліквідних оборотних
активів (деякі види комплектуючих, готова продукція тощо).

    Перед розподілом окремих статей грошових коштів та розрахунків слід
провести інвентаризацію дебіторської заборгованості, щоб виявити
нереальну та безнадійну заборгованість і списати її в установленому
порядку, вилучивши з розподілу. Залишок грошових коштів та дебіторської
заборгованості розподіляється відповідно до частки активів, які
передаються тому чи іншому підприємству. Угодою про реорганізацію може
бути передбачено особливий порядок розподілу обігових коштів та
дебіторської заборгованості.

    Перший розділ пасиву. Відбивається власний капітал підприємства.
Основними складовими власного капіталу є статутний фонд, додатковий
капітал, резервний фонд та нерозподілений прибуток (непокриті збитки).
За загальним правилом зазначені статті мають розподілятися відповідно до
частки активів, якою наділяються новоутворені підприємства. Якщо збитки
неможливо покрити, то вони розподіляються пропорційно до суми статутного
фонду між новоутвореними підприємствами. Може бути узгоджено також
особливий порядок розподілу збитків. Якщо велика їх частина виникла
через неефективну діяльність одного з підрозділів, то згідно з
відповідним рішенням на підприємство, яке створюється на базі цього
підрозділу, може бути списана більша частина збитків.

    Другий , третій, четвертий і п’ятий розділи пасиву. Порядок
розподілу заборгованості визначається комісією з реорганізації
підприємства на підставі аналізу напрямків використання одержаних
кредитів та причин виникнення кредиторської заборгованості. При цьому
має діяти правило, згідно якого основний тягар погашення кредитів банку
припадає на підприємства, які утворюються на базі структурних
підрозділів, котрі використовували більшу частину кредитних ресурсів для
оновлення свого виробництва, модернізації тощо. Якщо кредиторська
заборгованість утворилася внаслідок невиконання одним зі структурних
підрозділів зобов’язань з відвантаження продукції, то підприємству,
створеному на його базі, за розподільним балансом має бути передана
відповідна частка заборгованості. Проте загалом слід додержувати
пропорційності між часткою активів, якими наділяються новоутворені
підприємства, та часткою належних їм пасивів.

Тема 7. Економіко-правові аспекти санації, банкрутства та ліквідації
підприємств

    7.1. Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства
підприємств

    В процесі еволюції законодавства про банкрутство підприємств до
нього дедалі більше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію
боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.

    Законодавство про банкрутство має виконувати три основні функції:

1) запобігати непродуктивному використанню активів підприємств;

2) реабілітувати підприємства, які опинилися на межі банкрутства, але
мають резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в
майбутньому (така реабілітація передбачає фінансову санацію
(реорганізацію);

3) сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

    Головне у провадженні справи про банкрутство підприємства – якомога
повніше задовольнити вимоги кредиторів, які пред’явлені до боржника.
Цього можна досягти:

а) у процесі ліквідаційної процедури продати майно боржника й
розподілити виручені кошти між кредиторами;

б) втілити в життя план санації (реорганізації) боржника, що передбачає
його збереження.

    Новий Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом” передбачає більше можливостей для відновлення
платоспроможності боржника до і після порушення справи про банкрутство.

    Сутність банкрутства випливає з визначень, наведених у законодавстві
про банкрутство. Згідно Закону України “Про банкрутство” від 1992 року
під банкрутством розуміють пов’язану з недостатністю активів у ліквідній
формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для
цього строк виставлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов
‘язання перед бюджетом.

    У червні 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”,
який введено в дію з 01.01.2000 року. Закон є революційним у сфері
банкрутства та санації підприємств і дає наступне визначення
банкрутства:

    Банкрутство — це визнана арбітражним судом неспроможність боржника
відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги
кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Суб’єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати
свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом. Суб’єктами
банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як
суб’єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема державні
підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному
фонді. Не можуть бути суб’єктами банкрутства відособлені підрозділи
юридичних осіб (філії, представництва, відділення).

    За своєю суттю інституція банкрутства є одним зі способів селекції
суб’єктів господарювання. Саме цим зумовлена необхідність такої
інституції. У ринковій економіці банкрутство підприємств — нормальне
явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається
20—30. Як свідчить статистика, лише 35—45% підприємств, на які подано
позови, оголошуються банкрутами.

  7.2. Порядок порушення справи про банкрутство

     Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і
розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Право на звернення до
господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають
боржник і кредитор. Справа про банкрутство порушується господарським
судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно
складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які
не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого
для їх погашення строку.

    Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або
кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника чи
кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або
установчими документами), громадянином – суб’єктом підприємницької
діяльності (його представником) і повинна містити:

найменування господарського суду, до якого подається заява;

найменування боржника, його поштову адресу;

найменування кредитора, його поштову адресу;

номер (код), що ідентифікує кредитора як платника податків і зборів;

виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, з
зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання,
розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа
про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку
боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до
виконання;

перелік документів, що додаються до заяви.

    Заява боржника повинна містити додаткові відомості:

суму вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями у розмірі, який не
оспорюється боржником;

розмір заборгованості по податках і зборах , по відшкодуванню шкоди,
заподіяної життю та здоров’ю, виплаті заробітної плати та вихідної
допомоги працівникам боржника, виплаті авторської винагороди;

відомості про наявність у боржника майна, у тому числі грошових сум і
дебіторської заборгованості;

найменування банків, що здійснюють розрахунково-касове і кредитне
обслуговування боржника.

    До заяви боржника додаються:

рішення власника майна боржника про звернення боржника до господарського
суду з заявою;

бухгалтерський баланс на останню звітну дату, підписаний керівником і
бухгалтером підприємства-боржника;

перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його
місцезнаходження та вартості на момент виникнення права застави;

протокол загальних зборів працівників боржника, на якому обрано
представника працівників боржника для участі в арбітражному процесі під
час провадження у справі про банкрутство;

інші документи, які підтверджують неплатоспроможність боржника.

    Боржник зобов’язаний звернутися в місячний строк до господарського
суду з заявою про порушення справи про банкрутство, якщо:

задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості
виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими
кредиторами;

орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або
законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення
про звернення в господарський суд з заявою боржника про порушення справи
про банкрутство;

при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства
встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги всіх кредиторів.

    У разі, якщо справа про банкрутство порушується за заявою боржника,
боржник зобов’язаний одночасно подати план санації.

    Заява кредитора повинна містити додатково такі відомості:

розмір вимог кредитора до боржника з зазначенням розміру неустойки
(штрафу, пені), яка підлягає сплаті;

виклад обставин, що підтверджують наявність зобов’язання боржника перед
кредитором, з якого виникла вимога, а також строк його виконання;

докази того, що сума підтверджених вимог перевищує суму в триста
мінімальних розмірів заробітної плати;

докази обгрунтованості вимог кредитора.

До заяви кредитора додаються документи:

рішення суду, господарського суду, які розглядали вимоги кредитора до
боржника;

копія неоплаченого розрахункового документа, за яким відповідно до
законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника, з
підтвердженням банківською установою боржника про прийняття цього
документа до виконання із зазначенням дати прийняття, виконавчі
документи (виконавчий лист, виконавчий напис нотаріуса тощо) чи інші
документи, які підтверджують визнання боржником вимог кредиторів;

докази того, що вартість предмета застави є недостатньою для повного
задоволення вимоги, забезпеченої заставою у разі, якщо єдина
підтверджена вимога кредитора, який подає заяву, забезпечена активами
боржника.

    Заява кредитора може грунтуватися на об’єднаній заборгованості
боржника щодо різних зобов’язань перед цим кредитором. Кредитори мають
право об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією
заявою. Така заява підписується всіма кредиторами, які об’єднали свої
вимоги.

    При проведенні процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів
представляє комітет кредиторів.

    До заяви кредитора – органу державної податкової служби чи інших
державних органів, які здійснюють контроль за правильністю та
своєчасністю справляння податків і зборів, додаються докази вжиття
заходів до отримання заборгованості по обов’язкових платежах у
встановленому законодавством порядку.

    Кредитор зобов’язаний при поданні заяви про порушення справи про
банкрутство надіслати боржнику копії заяви та доданих до неї документів.
Якщо на момент подання заяви про порушення справи про банкрутство в суд
вже надійшли одна або кілька заяв про порушення справи про банкрутство
одного боржника, суд розглядає всі заяви, включаючи заяву кредитора або
боржника, подану останньою.

    Суддя господарського суду відмовляє у прийнятті заяви про порушення
справи про банкрутство, якщо:

боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та
організацій України або до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності;

подано заяву про порушення справи про банкрутство ліквідованої або
реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної
особи;

стосовно боржника вже порушено справу про банкрутство;

якщо вимоги кредиторів, які подали заяву про порушення справи про
банкрутство, в сумі складають менше трьохсот мінімальних розмірів
заробітної плати;

вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою.

    У разі відмови у прийнятті заяви виноситься ухвала, яка
направляється заявнику не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви
разом з заявою та доданими до неї документами. Ухвалу про відмову у
прийнятті заяви може бути оскаржено . У разі скасування цієї ухвали
заява вважається поданою в день первісного звернення до господарського
суду.

    Суддя не пізніше п’яти днів з дня надходження повертає заяву про
порушення справи про банкрутство і додані до неї документи без розгляду,
про що виносить ухвалу, якщо:

заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою,
посадове становище якої не вказано;

у заяві не вказано повне найменування сторін, їх поштову адресу;

не подано доказів щодо сплати державного мита .

    Повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до
господарського суду в загальному порядку після усунення допущеного
порушення.

    Заява про порушення справи про банкрутство може бути відкликана
заявниками до опублікування в офіційному друкованому органі оголошення
про порушення справи про банкрутство або після такого опублікування,
якщо протягом місячного строку не надійшло інших заяв кредиторів щодо
задоволення їх вимог.

    Суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не
пізніше ніж на п’ятий день з дня її надходження виносить і направляє
сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення
провадження у справі про банкрутство, в якій вказується про прийняття
заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника,
призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання
суду, яке має відбутися не пізніше ніж на тридцятий день з дня прийняття
заяви про порушення справи про банкрутство, введення мораторію на
задоволення вимог кредиторів.

    До дати проведення підготовчого засідання боржник зобов’язаний
подати в господарський суд та заявнику відзив на заяву про порушення
справи про банкрутство, який повинен містити:

наявні у боржника заперечення щодо вимог заявника (заявників);

загальну суму заборгованості боржника перед кредиторами;

відомості про наявне у боржника майно, у тому числі кошти, які
знаходяться на його рахунках у банках чи інших фінансово-кредитних
установах.

    Відсутність відзиву боржника не зупиняє провадження у справі.

  7.3. Підготовче засідання господарського суду

     У підготовчому засіданні суддя оцінює подані документи, заслуховує
пояснення сторін, розглядає обгрунтованість заперечень боржника. З метою
виявлення всіх кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у
санації боржника, суддя виносить ухвалу, якою зобов’язує заявника подати
до офіційних друкованих органів у десятиденний строк за його рахунок
оголошення про порушення справи про банкрутство.

    Для визначення фінансового становища боржника в підготовчому
засіданні суду чи під час розгляду справи про банкрутство суддя може
призначити експертизу. За дорученням суду експертиза проводиться
державним органом з питань банкрутства із залученням для її проведення
спеціалістів.

    У разі звернення до суду боржника із заявою про порушення справи про
банкрутство у підготовчому засіданні з’ясовуються ознаки його
неплатоспроможності.

    Кредитор, вимоги якого забезпечені заставою, має право заявити
вимоги до боржника в частині, не забезпеченій заставою, або на суму
різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при
продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня для
повного задоволення його вимоги.

    За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у
підготовчому засіданні виноситься ухвала, в якій визначаються:

розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про
банкрутство;

дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, який має
бути складений та поданий до господарського суду на затвердження не
пізніше двох місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого
засідання суду;

дата попереднього засідання суду, яке має відбутися не пізніше трьох
місяців після дати проведення підготовчого засідання суду;

дата скликання перших загальних зборів кредиторів, які мають відбутися
не пізніше трьох місяців і десяти днів після дати проведення
підготовчого засідання суду;

дата підсумкового засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про
санацію боржника, чи про визнання боржника банкрутом і відкриття
ліквідаційної процедури, чи припинення провадження у справі про
банкрутство, яке має відбутися не пізніше шести місяців після дати
проведення підготовчого засідання суду.

    Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство
в офіційному друкованому органі всі кредитори незалежно від настання
строку виконання зобов’язань мають право подавати заяви з грошовими
вимогами до боржника .

    Господарський суд має право за клопотанням сторін або учасників
провадження у справі про банкрутство чи за своєю ініціативою вживати
заходів щодо забезпечення вимог кредиторів. Господарський суд за
клопотанням розпорядника майна, кредиторів або з власної ініціативи може
заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, а також
зобов’язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно
на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збереження
майна, про що виноситься ухвала.

    Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з
порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в
ухвалі господарського суду. Протягом дії мораторію на задоволення вимог
кредиторів:

забороняється стягнення на підставі виконавчих документів;

не нараховуються та не застосовуються фінансові санкції за невиконання
чи неналежне виконання грошових зобов’язань.

    Стягнення грошових коштів за вимогами кредиторів за зобов’язаннями,
на які не поширюється дія мораторію, провадиться з рахунку боржника в
установі банку. Контроль за такими стягненнями здійснює арбітражний
керуючий. Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у
справі про банкрутство.

  7.4. Процедура розпорядження майном боржника.  Функції та повноваження
розпорядника майна

      З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в ухвалі
господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство
або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про
введення процедури розпорядження майном боржника і призначається
розпорядник майна .

    Розпорядник майна призначається господарським судом із числа осіб,
зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні
керуючі. Розпорядником майна може бути призначено фізичну особу –
суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну чи економічну
освіту або володіє спеціальними знаннями, не є заінтересованою особою
стосовно боржника та кредиторів і яка має ліцензію арбітражного
керуючого.

    Розпорядником майна не можуть призначатися особи, які здійснювали
раніше управління боржником – юридичною особою, за винятком випадків,
коли з моменту усунення даної особи від управління боржником пройшло не
менше трьох років; мають судимість за вчинення корисливих злочинів.

    Розпорядник майна призначається на строк не більше ніж на шість
місяців. Цей строк може бути продовжений або скорочений судом за
клопотанням комітету кредиторів чи самого розпорядника майна або
власника боржника.

    Розпорядник майна має право:

скликати збори кредиторів і брати в них участь;

аналізувати фінансове становище боржника та рекомендувати зборам
кредиторів заходи щодо фінансового оздоровлення боржника;

залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірній
основі спеціалістів з оплатою їх діяльності з коштів боржника.

    Розпорядник майна зобов’язаний:

розглядати разом з посадовими особами боржника копії заяв кредиторів про
грошові вимоги до боржника, які надійшли до господарського суду у
зв’язку з порушенням справи про банкрутство;

вести реєстр вимог кредиторів;

повідомляти кредиторів про результати розгляду їх вимог боржником та
включення визнаних вимог до реєстру вимог кредиторів або про відмову
визнання вимог боржником;

вживати заходів для захисту майна боржника;

аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника,
його становище на товарних ринках;

виявляти ознаки фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства;

скликати збори кредиторів;

надавати державному органу з питань банкрутства відомості, необхідні для
ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено справу
про банкрутство;

надавати господарському суду та комітету кредиторів звіт про свою
діяльність, відомості про фінансове становище боржника, пропозиції щодо
можливості відновлення платоспроможності боржника.

    Повноваження арбітражного керуючого як розпорядника майна
припиняються з дня затвердження господарським судом мирової угоди чи
призначення керуючого санацією або призначення ліквідатора.

    Після призначення розпорядника майна органи управління боржника не
мають права приймати рішення про:

реорганізацію і ліквідацію боржника;

створення юридичних осіб або про участь в інших юридичних особах;

створення філій та представництв;

виплату дивідендів;

проведення боржником емісії цінних паперів;

вихід із складу учасників боржника юридичної особи, придбання в
акціонерів раніше випущених акцій боржника.

    Керівник або орган управління боржника виключно за погодженням з
розпорядником майна укладає угоди щодо:

передачі нерухомого майна в оренду, заставу, внесення зазначеного майна
як внеску до статутного фонду господарського товариства або
розпорядження таким майном іншим чином;

одержання та видачі позик , поручительства і видачі гарантій, уступки
вимоги, переведення боргу, а також передачі в довірче управління майна
боржника.

    Розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську
діяльність боржника. Призначення розпорядника майна не є підставою для
припинення повноважень керівника чи органу управління боржника.

    Конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення
провадження у справі про банкрутство, протягом тридцяти днів від дня
опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення
провадження у справі про банкрутство зобов’язані подати до
господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також
документи, що їх підтверджують. Копії зазначених заяв та доданих до них
документів кредитори надсилають боржнику та розпоряднику майном.

    Боржник разом з розпорядником майна за наслідками розгляду
зазначених вимог повністю або частково визнає їх або відхиляє, з
обгрунтуванням підстав відхилення, про що розпорядник майна повідомляє
письмово заявників і господарський суд. Вимоги кредиторів, визнані
боржником або господарським судом, включаються розпорядником майна до
реєстру вимог кредиторів.

    Фізичні особи та (або) юридичні особи, які бажають взяти участь у
санації боржника (далі – інвестори), можуть подати розпоряднику майна
заяву про участь у санації боржника та свої пропозиції щодо санації
(план санації).

  7.5. Попереднє засідання господарського суду

     Попереднє засідання господарського суду проводиться не пізніше
трьох місяців після проведення підготовчого засідання суду. У
попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог
кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які
не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів.

    За результатами розгляду господарський суд виносить ухвалу, в якій
зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються
розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата
проведення зборів кредиторів.

  7.6. Проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів

     Протягом десяти днів після винесення ухвали за результатами
попереднього засідання господарського суду розпорядник майна повідомляє
кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце і час проведення
зборів кредиторів та організовує їх проведення. Збори кредиторів
скликаються арбітражним керуючим за його ініціативою або ініціативою
комітету кредиторів чи інших кредиторів, сума вимог яких складає не
менше однієї третини всіх вимог, включених до реєстру вимог кредиторів,
та проводяться за місцезнаходженням боржника.

    До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про:

вибори членів комітету кредиторів;

визначення кількісного складу комітету кредиторів, визначення його
повноважень, дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або
окремих його членів.

    На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет
кредиторів у складі не більше семи осіб. Рішення про створення та склад
комітету кредиторів направляється до господарського суду.

    До компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення про:

вибори голови комітету;

скликання зборів кредиторів;

підготовку та укладення мирової угоди;

внесення пропозицій господарському суду щодо продовження або скорочення
строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника;

звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури
санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної
процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника
майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового
арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією,
ліквідатора), надання згоди на укладення арбітражним керуючим значних
угод боржника чи угод боржника, щодо яких є заінтересованість.

7.7. Санація боржника на ухвалу господарського суду  

7.7.1.Винесення ухвали про проведення санації боржника. Функції та
повноваження керуючого санацією

       Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що
не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, має право
винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого
санацією. Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, і за
клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей
строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.

        Комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури
керуючого санацією, вибір інвестора, схвалення плану санації боржника.
Кандидатури керуючого санацією та інвестора можуть бути запропоновані
комітету кредиторів будь-яким із кредиторів, представником органу,
уповноваженого управляти майном боржника. Керуючим санацією може бути
запропоновано особу, яка виконувала повноваження розпорядника майна, або
керівник підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або)
інвесторів. Одночасно з винесенням ухвали про санацію господарський суд
своєю ухвалою призначає керуючого санацією за наявності у нього
ліцензії.

       З дня винесення ухвали про санацію:

керівник боржника відсторонюється від посади, управління боржником
переходить до керуючого санацією,

припиняються повноваження органів управління боржника – юридичної особи.

      Керуючий санацією зобов’язаний:

прийняти в господарське відання майно боржника та організувати
проведення його інвентаризації;

відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з
кредиторами;

розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації
боржника;

організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та
фінансової звітності;

здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед
боржником; від імені боржника заявляти позови про стягнення
заборгованості з дебіторів боржника;

розглядати вимоги кредиторів щодо зобов’язань боржника, які виникли
після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном
боржника та санації;

заявляти в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника
вимог кредиторів;

звітувати перед комітетом кредиторів щодо послідовної реалізації плану
санації;

повідомляти у десятиденний строк з дня винесення господарським судом
відповідної ухвали державний орган з питань банкрутства про своє
призначення, затвердження мирової угоди, закінчення виконання плану
санації, звільнення від обов’язків.

    Затвердження звіту керуючого санацією або дострокове припинення
процедури санації тягне за собою припинення повноважень арбітражного
керуючого як керуючого санацією, про що зазначається у відповідній
ухвалі суду.

    Власник майна боржника (орган управління майном боржника) не може
обмежувати повноваження керуючого санацією щодо розпорядження майном
боржника.

      Протягом трьох місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника
керуючий санацією зобов’язаний подати комітету кредиторів для схвалення
план санації боржника. План санації повинен містити заходи щодо
відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів, за їх
наявності, у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів,
зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та
черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови
відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації
зобов’язань. У разі наявності інвесторів план санації розробляється та
погоджується за участю інвесторів.

    Заходами щодо відновлення платоспроможності боржника, які містять
план санації, можуть бути: реструктуризація підприємства;
перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв;
відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) частини
боргів, про що укладається мирова угода; ліквідація дебіторської
заборгованості; продаж частини майна боржника; зобов’язання інвестора
про погашення боргу (частини боргу) боржника, зокрема шляхом переведення
на нього боргу (частини боргу), та його відповідальність за невиконання
взятих на себе зобов’язань; виконання зобов’язань боржника власником
майна боржника та його відповідальність за невиконання взятих на себе
зобов’язань; продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для
недержавних підприємств); одержання кредиту для виплати вихідної
допомоги працівникам боржника, які звільняються згідно з планом санації,
який відшкодовується в першу чергу за рахунок реалізації майна боржника;
звільнення працівників боржника, які не можуть бути задіяні в процесі
реалізації плану санації. Вихідна допомога у цьому разі виплачується за
рахунок інвестора, а за його відсутності – за рахунок реалізації майна
боржника або за рахунок кредиту, одержаного для цієї мети; інші способи
відновлення платоспроможності боржника.

      План санації розглядається комітетом кредиторів, який скликається
керуючим санацією в чотиримісячний строк з дня винесення господарським
судом ухвали про санацію. План санації вважається схваленим, якщо на
засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як
половиною голосів кредиторів – членів комітету кредиторів.

      Комітет кредиторів може прийняти одне з таких рішень:

схвалити план санації та подати його на затвердження господарського
суду;

відхилити план санації і звернутися до господарського суду з клопотанням
про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

відхилити план санації, звернутися до господарського суду з клопотанням
про звільнення керуючого санацією від виконання ним обов’язків та про
призначення нового керуючого санацією.

     Схвалений комітетом кредиторів план санації та протокол засідання
комітету кредиторів подаються керуючим санацією в господарський суд на
затвердження не пізніше п’яти днів з дня проведення засідання комітету
кредиторів. Господарський суд затверджує план санації боржника, про що
виноситься ухвала.

      Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в
господарський суд не буде подано плану санації боржника, господарський
суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і
відкриття ліквідаційної процедури .

    7.7.2. Продаж в процедурі санації майна боржника як цілісного
майнового комплексу

       З метою відновлення платоспроможності та задоволення вимог
кредиторів боржника план санації може передбачати продаж майна боржника
недержавної власності як цілісного майнового комплексу. Заходи до
забезпечення вимог кредиторів стосовно майна боржника, яке підлягає
продажу згідно з планом санації, скасовуються ухвалою господарського
суду. При продажу майна боржника недержавної власності як цілісного
майнового комплексу в установленому порядку відчужуються всі види майна,
призначеного для здійснення підприємницької діяльності боржника, у тому
числі приміщення, споруди, обладнання, інвентар, сировина, продукція,
права вимоги, права на знаки (позначення), що індивідуалізують боржника,
його продукцію (роботи, послуги) (фірмове найменування, знаки для
товарів і послуг), інші права, які належать боржнику, за винятком прав і
обов’язків, які не можуть бути передані іншим особам. При продажу майна
боржника недержавної власності як цілісного майнового комплексу грошові
зобов’язання підприємства-боржника на дату прийняття господарським судом
заяви про порушення справи про банкрутство не включаються до складу
майнових активів підприємства-боржника. При продажу майна боржника
недержавної власності як цілісного майнового комплексу всі трудові
договори (контракти), що укладені до дати продажу майна боржника як
цілісного майнового комплексу, зберігають силу, при цьому права та
обов’язки роботодавця переходять до покупця майна боржника. Сума,
одержана від продажу майна боржника недержавної власності як цілісного
майнового комплексу, включається до складу майнових активів боржника.

        Продаж майна боржника недержавної власності як цілісного
майнового комплексу провадиться на відкритих торгах. Керуючий санацією
виступає організатором торгів. Керуючий санацією зобов’язаний
опублікувати оголошення про продаж майна боржника недержавної власності
як цілісного майнового комплексу на відкритих торгах у офіційних
друкованих органах за тридцять днів до дати проведення торгів.

        У разі якщо протягом строку, зазначеного в оголошенні, надійшла
заявка на участь у відкритих торгах з продажу цілісного майнового
комплексу від одного заявника, торги не проводяться. За згодою комітету
кредиторів цілісний майновий комплекс може бути продано такому заявнику
без проведення повторних торгів.

        Торги проводяться у формі аукціону. Особа, яка перемогла на
аукціоні, та керуючий санацією в день проведення аукціону підписують
протокол, в якому вказуються умови придбання цілісного майнового
комплексу, про що укладається договір купівлі-продажу. У разі проведення
торгів у формі конкурсу умови конкурсу погоджуються із комітетом
кредиторів. У разі проведення торгів у формі конкурсу на підставі
протоколу, підписаного переможцем конкурсу та організатором торгів у
день проведення конкурсу, не пізніше п’ятнадцяти днів з дати проведення
конкурсу підписується договір купівлі-продажу цілісного майнового
комплексу.

        Сума завдатку, сплачена особою, яка виграла торги, у разі її
відмови від підписання протоколу чи договору купівлі-продажу майна
боржника як цілісного майнового комплексу, включається до складу майна
боржника за вирахуванням витрат організатора торгів на його проведення.

        Якщо боржник за рахунок суми, вирученої від продажу майна як
цілісного майнового комплексу, задовольняє вимоги кредиторів у повному
обсязі, провадження у справі про банкрутство боржника підлягає
припиненню господарським судом за заявою керуючого санацією.

        Якщо суми, вирученої від продажу майна боржника як цілісного
майнового комплексу, недостатньо для задоволення вимог кредиторів у
повному обсязі, керуючий санацією пропонує кредиторам укласти мирову
угоду.

        У разі якщо мирова угода не укладена, господарський суд визнає
боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру. До затвердження
господарським судом мирової угоди або визнання боржника банкрутом і
відкриття ліквідаційної процедури керуючий санацією не має права
здійснювати розрахунки з кредиторами.

        З метою відновлення платоспроможності боржника та задоволення
вимог кредиторів план санації може передбачати продаж частини майна
боржника на відкритих торгах.

    7.7.3. Звіт керуючого санацією

     За п’ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності
підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією
зобов’язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт і повідомити їх про
час і місце проведення зборів.

    Звіт керуючого санацією має містити:

баланс боржника на останню звітну дату;

рахунок прибутків і збитків боржника;

відомості про наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути
спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника;

відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату подання звіту
та про нереалізовані права вимоги боржника;

відомості про стан кредиторської заборгованості боржника на дату подання
звіту.

    Одночасно із звітом керуючий санацією вносить на збори кредиторів
одну із пропозицій:

про прийняття рішення про дострокове припинення процедури санації у
зв’язку з відновленням платоспроможності боржника;

про прийняття рішення щодо припинення процедури санації і укладення
мирової угоди;

про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження
процедури санації;

про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника
банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

    Звіт керуючого санацією має бути розглянутий комітетом кредиторів не
пізніше десяти днів від дати його надходження.

    За наслідками розгляду звіту керуючого санацією комітет кредиторів
приймає рішення про звернення до господарського суду з клопотанням щодо:

припинення процедури санації у зв’язку з виконанням плану санації і
відновленням платоспроможності боржника;

продовження встановленого строку процедури санації;

припинення процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття
ліквідаційної процедури;

припинення процедури санації і укладення мирової угоди.

    Якщо зборами кредиторів не прийнято жодне з цих рішень або таке
рішення не подано в господарський суд протягом п’ятнадцяти днів з дня
закінчення санації чи виникнення підстав для її дострокового припинення,
господарський суд розглядає питання про визнання боржника банкрутом і
відкриття ліквідаційної процедури

    Звіт керуючого санацією, розглянутий зборами кредиторів, і протокол
зборів кредиторів направляються в господарський суд не пізніше п’яти
днів після дати проведення зборів кредиторів. Звіт керуючого санацією та
скарги кредиторів розглядаються на засіданні господарського суду.

    Якщо комітет кредиторів прийняв рішення про припинення процедури
санації у зв’язку з виконанням плану санації і відновленням
платоспроможності боржника, звіт керуючого санацією підлягає
затвердженню господарським судом. Про затвердження звіту керуючого
санацією або про відмову в затвердженні зазначеного звіту, чи про
продовження санації, або про затвердження мирової угоди виноситься
ухвала. За наявності клопотання зборів кредиторів про визнання боржника
банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, а також у разі відмови
господарського суду в затвердженні звіту керуючого санацією чи неподання
такого звіту в установлений строк, господарський суд може визнати
боржника банкрутом і відкрити ліквідаційну процедуру.

    Копія ухвали господарського суду та звіту керуючого санацією
направляється державному органу з питань банкрутства

7.8. Ліквідаційна процедура

7.8.1. Функції та повноваження ліквідатора та членів ліквідаційної
комісії

   Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти
місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців.

     З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника
банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням
технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її
продажу;

строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута вважається таким, що
настав;

припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших
економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

відомості про фінансове становище банкрута перестають бути
конфіденційними чи становити комерційну таємницю.

     З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника
банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження
органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження
його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута
звільняється з роботи у зв’язку з банкрутством підприємства.

   Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття
ліквідаційної процедури здійснюється ліквідатором у офіційних друкованих
органах за рахунок банкрута у п’ятиденний строк з дня прийняття
постанови про визнання боржника банкрутом.

    У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд
відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора. Господарський
суд має право призначити ліквідатором особу, яка виконувала повноваження
розпорядника майна або (та) керуючого санацією боржника. За клопотанням
ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів, господарський суд
призначає членів ліквідаційної комісії.

      Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження:

приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню
його збереження;

виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;

здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута ;

аналізує фінансове становище банкрута;

виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута;

очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;

пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської
заборгованості банкруту;

має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам,
що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується в
першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута;

з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури
повідомляє працівників банкрута про звільнення ;

вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна
банкрута, що знаходиться у третіх осіб;

реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру
вимог кредиторів;

повідомляє про своє призначення державний орган з питань банкрутства в
десятиденний строк з дня прийняття рішення господарським судом та надає
державному органу з питань банкрутства інформацію для ведення єдиної
бази даних щодо підприємств-банкрутів.

        З дня призначення ліквідатора до нього переходять права
керівника (органів управління) юридичної особи – банкрута.

      До складу ліквідаційної комісії включаються представники
кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності – також
представники державного органу у справах нагляду за страховою
діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з
питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та
представник органів місцевого самоврядування.

     При здійсненні своїх повноважень ліквідатор має право заявити
вимоги до третіх осіб, які несуть відповідальність за зобов’язаннями
боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених
вимог визначається виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і
ліквідаційною масою. Стягнені суми включаються в ліквідаційну масу і
можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів .

  7.8.2. Ліквідаційна маса

      Усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які
належать йому на праві власності або повного господарського відання на
дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної
процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком
об’єктів державного житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих
дошкільних закладів та об’єктів комунальної інфраструктури, які в разі
банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому
законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних
громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку. Речі,
визначені родовими ознаками, що належать банкруту на праві володіння або
користування, включаються до складу ліквідаційної маси. Майно банкрута,
що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але
використовується виключно для першочергового задоволення вимог
заставодержателя. Індивідуально визначені речі, що належать банкруту на
підставі речових прав, крім права власності і повного господарського
відання, не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси.

     Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі,
оцінюється арбітражним керуючим . Для майна, яке продається на аукціоні,
оціночна вартість є початковою.

    Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор
розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах. Ліквідатор
забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок
продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна.

     У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна
банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон).

    Ліквідатор зобов’язаний використовувати при проведенні ліквідаційної
процедури тільки один рахунок боржника в банківській установі. Інші
рахунки, виявлені при проведенні ліквідаційної процедури, підлягають
закриттю ліквідатором. Залишки коштів на цих рахунках перераховуються на
основний рахунок боржника. Кошти, які надходять при проведенні
ліквідаційної процедури, зараховуються на основний рахунок боржника. З
основного рахунку здійснюються виплати кредиторам

  7.8.3. Черговість задоволення вимог кредиторів

     Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на
задоволення вимог кредиторів у наступному порядку:

1) у першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому
числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов’язані з
набуттям ним прав кредитора щодо банку, у розмірі всієї суми
відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство в
господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі:

витрати на оплату державного мита;

витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про
банкрутство;

витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про
порядок продажу майна банкрута;

витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення
провадження у справі про банкрутство у зв’язку з визнанням мирової угоди
недійсною;

витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією,
ліквідатора), пов’язані з утриманням і збереженням майнових активів
банкрута;

витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за
рішенням господарського суду за рахунок їх коштів;

витрати на оплату праці арбітражних керуючих .

2) у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов’язань
банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком
повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду
підприємства), зобов’язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю
та здоров’ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також вимоги
громадян – довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших
суб’єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти)
довірителів (вкладників);

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені
заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов’язань у
процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

5) у п’яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів
трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6) у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

      Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження
на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення
вимог попередньої черги. У разі недостатності коштів, одержаних від
продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги
вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному
кредиторові однієї черги.

    Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх
подання, не розглядаються і вважаються погашеними.

     Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються
погашеними.

    У разі якщо господарським судом винесено ухвалу про ліквідацію
юридичної особи – банкрута, майно, що залишилося після задоволення вимог
кредиторів, передається власникові або уповноваженому ним органу, а
майно державних підприємств – відповідному органу приватизації для
наступного продажу. Кошти, одержані від продажу цього майна,
спрямовуються до Державного бюджету України.

  7.8.4. Звіт ліквідатора. Ліквідаційний баланс

      Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає
до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс, доякого додаються:

показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації);

відомості про реалізацію об’єктів ліквідаційної маси з посиланням на
укладені договори купівлі-продажу;

копії договорів купівлі-продажу та акти приймання-передачі майна;

реєстр вимог кредиторів з даними про розміри погашених вимог кредиторів;

документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів.

        Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора та
думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить ухвалу
про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу. Ліквідатор
повідомляє державний орган з питань банкрутства про завершення
ліквідаційної процедури.

        Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення
вимог кредиторів не залишилося майна, господарський суд виносить ухвалу
про ліквідацію юридичної особи – банкрута.

        Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги
кредиторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати
свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести ухвалу
про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише у разі,
якщо в неї залишилося майнових активів менше, ніж вимагається для її
функціонування згідно із законодавством.

       Якщо ліквідатор не виявив майнових активів, що підлягають
включенню до ліквідаційної маси, він зобов’язаний подати господарському
суду ліквідаційний баланс, який засвідчує відсутність у банкрута майна.

        Коли завершено реалізацію майнових об’єктів, що входять до
складу ліквідаційної маси й необхідні для повного задоволення всіх вимог
кредиторів, а виручені суми розподілені між ними, ліквідаційна комісія
має скласти й подати до арбітражного суду на затвердження звіт про
виконану роботу та ліквідаційний баланс, до якого додаються:

1) показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації);

2) відомості про реалізацію об’єктів ліквідаційної маси з посиланням на
укладені договори купівлі-продажу;

3) копії договорів купівлі-продажу та акти приймання — передачі майна;

4) реєстр вимог кредиторів з даними про розміри погашених вимог
кредиторів;

5)документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів. Ліквідаційним
є такий баланс підприємства, який складається після виконання
ліквідаційних процедур — реалізації майнових об’єктів, що входять до
складу ліквідаційної маси і необхідні для повного задоволення претензій
кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами.

      Ліквідаційна процедура впливає на стан активів і пасивів
підприємства. В ліквідаційному балансі наводяться показники виявленої
ліквідаційної маси (дані її інвентаризації) і відбивається стан активів
та пасивів після розподілу виручених сум.

       Залежно від фінансового стану підприємства, що ліквідується,
можливі різні комбінації активних і пасивних статей ліквідаційного
балансу. Основні з них:

1. Якщо діяльність підприємства була прибутковою, то після виконання
ліквідаційних процедур і задоволення претензій кредиторів в активі
ліквідаційного балансу залишаться майно, нематеріальні активи, грошові
кошти і (або) дебіторська заборгованість. У пасиві — власний. капітал
(статутний фонд, резервні фонди й прибуток).

2. Якщо підприємство було збитковим, то суми всіх його активів, навіть
за умови їх повної реалізації (перетворення на грошові кошти), може не
вистачити для проведення повних розрахунків з кредиторами. Тоді в активі
балансу не буде нічого, а в пасиві в першому розділі буде відбито
непокриті збитки (зі знаком “мінус”); у четвертому розділі — суми
непогашеної кредиторської заборгованості. При цьому четвертий розділ
пасиву дорівнюватиме від’ємному значенню першого його розділу.

3. Якщо ліквідаційна комісія не виявила майна боржника, це не звільняє
її від обов’язку подати до господарського суду ліквідаційний баланс,
який засвідчував би відсутність майна в банкрута. Наприклад, у справах
про банкрутство так званих фіктивних фірм, що порушуються переважно за
заявою податкових органів, здебільшого, будь-які активи боржника
відсутні, а достовірних відомостей про пасиви немає. Отже, у всіх
статтях ліквідаційного балансу (крім заборгованості перед бюджетом)
стоятимуть прочерки, а у статті “Розрахунки з бюджетом” буде відбито
суму непогашеної заборгованості перед державою.

       Достовірність і повнота, ліквідаційного балансу мають, бути
підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Ця вимога не стосується
тих організацій, які повністю утримуються за рахунок бюджету і не
здійснюють підприємницької діяльності, а також коли йдеться про
банкрутство фіктивних фірм за відсутності будь-якої відомості про їх
місцезнаходження. Ліквідаційний баланс підписують голова ліквідаційної
комісії, секретар комісії та один із її членів.

  7.9. Мирова угода

  Під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість
між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а
також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється
угодою сторін.

   Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається
комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів – членів комітету та
вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені
заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової
угоди.

    Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника
керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією,
ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та
керівника боржника і підписують її.

    Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету
кредиторів.

    У разі, коли умови мирової угоди передбачають розстрочку чи
відстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, орган стягнення
зобов’язаний погодитися на задоволення частини вимог з податків, зборів
(обов’язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою
забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому
податковий борг, який виник у строк, що передував трьом повним
календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про
банкрутство до господарського суду, визнається безнадійним та
списується, а податкові зобов’язання чи податковий борг, які виникли у
строк протягом трьох останніх перед днем подання заяви про порушення
справи про банкрутство до господарського суду календарних років,
розстрочується (відстрочується) або списується на умовах мирової угоди.
Зазначену мирову угоду підписує керівник відповідного податкового органу
за місцезнаходженням боржника.

   Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню
господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду
про припинення провадження у справі про банкрутство. Мирова угода
набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є
обов’язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких
забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг.

    Арбітражний керуючий протягом п’яти днів з дня укладення мирової
угоди повинен подати до господарського суду заяву про затвердження
мирової угоди.

    З дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення
вимог кредиторів згідно з умовами мирової угоди. Затвердження
господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження
у справі про банкрутство. З дня затвердження господарським судом мирової
угоди припиняються повноваження арбітражного керуючого.

   Керуючий санацією або ліквідатор виконують обов’язки керівника
(органів управління) боржника до призначення керівника боржника (органів
управління).

      За заявою будь-кого із кредиторів мирова угода може бути визнана
господарським судом недійсною, якщо:

боржником подані недостовірні відомості про своє майно в бухгалтерському
балансі або в інших документах, що свідчать про фінансове та майнове
становище боржника (банкрута);

виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства.

    Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення
провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом
виноситься ухвала.

   У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги
кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка
платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються в повному розмірі
у незадоволеній частині. У разі невиконання мирової угоди кредитори
можуть пред’явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією
мировою угодою. У разі порушення провадження у справі про банкрутство
цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову
угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою.

  7.10. Припинення провадження у справі про банкрутство

       Господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство,
якщо:

1) боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та
організацій України або до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності;

2) подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої
(крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;

3) у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж
боржника;

4) затверджено звіт керуючого санацією боржника,

5) затверджено мирову угоду;

6) затверджено звіт ліквідатора ;

7) боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами;

8) кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у
справі про банкрутство за заявою боржника.

       Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься
ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.

  7.11. Приховане, фіктивне та зумисне банкрутство

     Іноді підприємства, які фактично є фінансово неспроможними, з
певних мотивів приховують це. У такому разі можна говорити про приховане
банкрутство. Проте окремі суб’єкти господарювання, маючи певну мету,
можуть навмисне оголосити себе банкрутами, не будучи такими. Ідеться про
фіктивне банкрутство. Щоб запобігти зазначеним негативним проявам,
Кримінальний кодекс України встановив покарання підприємцям, які
вдаються до зазначених зловживань.

    Приховане банкрутство – це навмисне приховання факту стійкої
фінансової неспроможності через подання недостовірних даних. Якщо це
завдало матеріальних збитків кредиторам, карається позбавленням волі на
строк до двох років або штрафними санкціями до 300 мінімальних розмірів
зарплати з позбавленням права здійснювати певну діяльність протягом
п’яти років.

    Факт приховання банкрутства визначається ознаками:

надання кредитору неправдивих даних про фінансовий стан
неплатоспроможного боржника;

причинний зв’язок між поданням таких даних та збитками, що їх зазнав
кредитор.

    Мотиви та цілі приховання банкрутства:

надія на поліпшення фінансового стану або на виконання фінансових
обов’язань особами, які, у свою чергу, є боржниками даної особи;

спроба отримати банківський кредит для покриття фінансової
заборгованості або для привласнення одержаних коштів з наступною
ліквідацією підприємства;

прагнення отримати вигідне замовлення на виробництво товарів.

    Суб’єкти прихованого банкрутства:

засновники підприємства;

власники;

посадові особи.

    Мінімальне стягнення в разі виявлення факту прихованого банкрутства
застосовується:

якщо банкрутство є наслідком банкрутства іншої юридичної особи або воно
настало внаслідок порушення іншими підприємствами законодавства
(монополізація ринку цін, недобросовісна конкуренція, махінації з
фінансовими ресурсами);

якщо воно є наслідком дії форс-мажорних обставин.

    Максимальні санкції застосовуються, якщо банкрутство сталося через
невміння вести ефективну фінансово-господарську діяльність, брак
належної кваліфікації керівництва, халатності, крадіжок, різного роду
зловживань, прорахунків в оцінюванні ринків збуту і т.д.

    Фіктивне банкрутство – полягає в явно неправдивій заяві громадянина
– засновника або власника підприємства, а також посадової особи певного
підприємства про фінансову неспроможність виконання зобов’язань перед
кредиторами та бюджетом. Карається штрафом від 300 до 500 мінімальних
зарплат з позбавленням права здійснювати відповідну діяльність до 5
років. Ті самі дії, якщо вони завдали великого матеріального збитку
кредиторам або державі, караються позбавленням волі до трьох років з
конфіскацією майна. Великий матеріальний збиток — це збиток, який в 50 і
більше разів перевищує розмір неоподаткованого мінімуму. Збиток виникає
через неповернення боргів, несплату відсотків та податків.

    Цілі повідомлення неправдивої інформації :

порушення справи про банкрутство чи санація підприємства в рамках
провадження справи про банкрутство;

приховання незаконного витрачання коштів;

ліквідація, реорганізація чи приватизація підприємства з метою зміни
форми власності;

уведення в оману незалежного аудитора з метою одержання необ’єктивного
висновку про фінансовий стан підприємства.

   Доведення до банкрутства. Новим законодавством про банкрутство
введено положення про відповідальність за умисне банкрутство. Умисне
банкрутство – це свідоме доведення суб’єкта підприємницької діяльності
до стійкої фінансової неплатоспроможності, яка виникає внаслідок того,
що власник або посадова особа підприємства з корисливих міркувань
вдається до протиправних дій або не виконує чи неналежна виконує свої
службові обов’язки, завдаючи істотної шкоди державним або громадським
інтересам чи законним правам власників і кредиторів.

    Умисне доведення до банкрутства, коли це завдало істотної шкоди
державним чи громадським інтересам або таким, що їх захищає закон,
правам та інтересам кредиторів, — карається штрафом від 500 до 800
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права
обіймати певні посади або здійснювати певну діяльність на строк до 5
років. Ті ж дії, якщо вони завдали великої матеріальної шкоди, караються
позбавленням волі на строк до 5 років з конфіскацією майна.

  7.12. Методика виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та
ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи
доведення до банкрутства

     З метою забезпечення однозначності підходів при оцінці
фінансово-господарського стану підприємств, виявленні ознак поточної,
критичної або надкритичної їх неплатоспроможності та ознак дій,
передбачених статтями 1562 – 1564 Кримінального кодексу України, –
приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до
банкрутства, а також для своєчасного виявлення формування незадовільної
структури балансу для здійснення випереджувальних заходів щодо
запобігання банкрутству підприємств Міністерством економіки України
(Наказ від 17 січня 2001 року N 10 ) затверджено Методичні рекомендації
щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з
приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до
банкрутства.

    Ці Методичні рекомендації розроблені з метою забезпечення
однозначності підходів при оцінці фінансово-господарського стану
підприємств, виявленні ознак поточної, критичної чи надкритичної їх
неплатоспроможності та ознак дій, передбачених статтями 1562 – 1564
Кримінального кодексу України, – приховування банкрутства, фіктивного
банкрутства чи доведення до банкрутства, а також для своєчасного
виявлення формування незадовільної структури балансу для здійснення
випереджувальних заходів щодо запобігання банкрутству підприємств.

    Відповідність розрахованих, згідно з цими Методичними
рекомендаціями, економічних показників фінансового стану підприємств
різним рівням неплатоспроможності визначається державним органом з
питань банкрутства, арбітражним керуючим, підприємством, власником його
майна (органом, уповноваженим управляти майном підприємства),
інвестором, кредитором за власною ініціативою, а також у визначених
Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом” випадках, при проведенні експертизи фінансового
становища підприємства. Джерелами інформації для проведення розрахунків
економічних показників і виявлення ознак неплатоспроможності чи
банкрутства є вибіркові показники з документів фінансової звітності
підприємства .

    Поточною неплатоспроможністю може характеризуватися фінансовий стан
будь-якого підприємства, якщо на конкретний момент через випадковий збіг
обставин тимчасово суми наявних у нього коштів і високоліквідних активів
недостатньо для погашення поточного боргу, що відповідає законодавчому
визначенню, як неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності
виконати грошові зобов’язання перед кредиторами після настання
встановленого строку їх сплати, у тому числі із заробітної плати, а
також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових
платежів) не інакше, як через відновлення платоспроможності.

    Економічним показником ознак поточної платоспроможності (Пп) при
наявності простроченої кредиторської заборгованості є різниця між сумою
наявних у підприємства грошових коштів, їх еквівалентів та інших
високоліквідних активів і його поточних зобов’язань, формула:

Пп = А040 + А045 +А220 +А230 + А240 – П620 ,

де А040, А045, А220, А230, А240 – відповідні рядки активу балансу;

    П620 – підсумок IV розділу пасиву балансу.

    Від’ємний результат алгебраїчної суми зазначених статей балансу
свідчить про поточну неплатоспроможність суб’єкта підприємницької
діяльності.

    Фінансовий стан підприємства, у якого на початку і в кінці звітного
кварталу мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, відповідає
законодавчому визначенню боржника, який неспроможний виконати свої
грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо
сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців
після настання встановленого строку їх сплати.

    Ознаки критичної неплатоспроможності, що відповідають фінансовому
стану потенційного банкрутства, мають місце, якщо на початку і в кінці
звітного кварталу, що передував поданню заяви про порушення справи про
банкрутство, мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, а
коефіцієнт покриття (Кп) і коефіцієнт забезпечення власними засобами
(Кз) у кінці звітного кварталу менше їх нормативних значень. Критичними
значеннями в Методичних рекомендаціях (хоча ці твердження є спірними)
визначено 1,5 і 0,1 відповідно.

    Трактування та методика обчислення коефіцієнту покриття в
Рекомендаціях співпадає із запропонованою нами в розділі 3.3.3.3. і
характеризує достатність оборотних коштів підприємства для погашення
своїх боргів .Визначається, відповідно, як відношення суми оборотних
коштів до загальної суми поточних зобов’язань за кредитами банку, інших
позикових коштів і розрахунків з кредиторами. Формула:

Кп = А260 : П620 , де

А620 – підсумок II розділу активу балансу.

    Коефіцієнт забезпечення власними засобами характеризує наявність
власних оборотних коштів у підприємства, необхідних для його фінансової
сталості, і визначається, як відношення різниці між обсягами джерел
власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних
засобів та інших необоротних активів до вартості наявних у підприємства
оборотних активів – виробничих запасів, незавершеного виробництва,
готової продукції, грошових коштів, дебіторської заборгованості та інших
оборотних активів. Формула:

Кз = (П380 – А080) : А260 ,

де  П380 – підсумок розділу I пасиву балансу;

    А080, А260 – підсумки I і II розділів активу балансу відповідно.

    Якщо в кінці звітного кварталу хоча б один із зазначених
коефіцієнтів (Кп або Кз) перевищує його нормативне значення або протягом
звітного кварталу спостерігається їх зростання, перевага повинна
надаватися позасудовим заходам відновлення платоспроможності боржника
або його санації в процесі провадження справи про банкрутство.

    Якщо протягом терміну, установленого планом санації боржника,
забезпечується позитивний показник поточної платоспроможності і
перевищення нормативного значення коефіцієнта покриття (Кп > 1,5) при
наявності тенденції зростання рентабельності, платоспроможність боржника
може вважатися відновленою (відсутні ознаки потенційного банкрутства).

    Якщо за підсумками року коефіцієнт покриття менше 1 і підприємство
не отримало прибутку, то такий його фінансовий стан характеризується
ознаками надкритичної неплатоспроможності, коли задоволення визнаних
судом вимог кредиторів можливе не інакше, як через застосування
ліквідаційної процедури.

    Наявність ознак надкритичної неплатоспроможності (за підсумками року
Кп

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020