.

Орлов П.І. 2004 – Основи правознавства (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 27084
Скачать документ

Орлов П.І. 2004 – Основи правознавства

Розділ 1. Основи теорії держави і права §1. Теорія держави (основні
поняття)

1.1 Виникнення держави

Перші держави на нашій планеті виникли близько п’ятдесяти століть тому.
Нині в юридичній науці існує досить широке коло теорій, які пояснюють
походження держави. Основні з них такі:

Теологічна. В цій теорії першопричиною виникнення держави назива

ється «слово Боже», Божественна воля з усіма її наслідками, тобто
безумов

ного, беззаперечного, покірного прийняття людьми даного їм Богом.

Патріархальна. Прихильники цієї теорії проводять паралель між при

родно необхідною владою батька в сім’ї (патріарха) і повноваженнями
верхов

ного владики в країні, підкреслюючи, що держава є продуктом історичного

розвитку сім’ї.

Договірна. Підставою появи держави, згідно з цією теорією, є «війна

всіх проти всіх», тобто для припинення існування людей у «природному ста

ні» виникла держава як угода між людьми, прояв їхньої волі і розуму.

Психологічна. Ця теорія пояснює державу особливими властивостями

людської психіки, якій властива потреба наслідувати і підкорятися
лідеру,

видатній особі, здатній управляти суспільством. Держава є організацією
для

здійснення такого управління.

Теорія насильства. Прихильники цієї теорії пов’язують виникнення

держави з властивими для історії розвитку людства війнами, як виявлення
за

кону природи підкорення слабких сильнішим. Для закріплення пригноблення

слабших і створюється держава як особливий апарат примусу.

Історико-матеріалістична. У вітчизняній юридичній науці ця теорія

набула домінуючого значення й отримала досить детальне висвітлення в на

вчальній літературі. Згідно з цією теорією, держава — це продукт
природно-

історичного розвитку суспільства. Первіснообщинне суспільство характе

ризувалося відсутністю держави. Проте економічний розвиток суспільства

спричинив появу матеріальних і соціальних умов виникнення держави.

Логіка процесу виникнення держави відображена в наступних моментах

розвитку суспільства. Спочатку відбувся великий суспільний поділ праці
(від

землеробства відділилося скотарство, потім ремесло і, нарешті,
діяльність

купців), що спричинило зростання продуктивності праці і появу так
званого

надлишкового продукту, оскільки одна сім’я чи навіть одна людина вироб-

ляла більше, ніж могла спожити. У попередніх економічних умовах цього
не було. Наслідком появи надлишкового продукту — головного моменту
розпаду первіснообщинного суспільства — стало виникнення приватної
власності, бідних і багатих, експлуататорів і експлуатованих. Останні —
це два класи з непримиренними інтересами. У суспільстві, розколотому на
два таких класи, виникла класова боротьба* Інтерес класу, який панував
економічно, був у збереженні і зміцненні свого становища, а поневоленого
класу — в позбавленні від неволі, зміні свого стану на кращий. Класова
боротьба зумовила появу держави як органу, здатного на підставі
організованого примусу і насильства забезпечити існування суспільства,
внутрішньосуперечного і єдиного цілого. При цьому економічно панівний і
наймогутніший клас одночасно ставав і класом, який панував політично,
тобто держава виникала перш за все як орган, що діяв в інтересах саме
цього класу. Поступово клас, який захопив публічну владу, формував і
корисні для нього органи влади.

У цій теорії розрізняють три основні форми виникнення держави: афінську,
римську і давньонімецьку. Перша, про яку говорилося раніше, є класичною
формою виникнення держави. На відміну від неї у Стародавньому Римі
процес утворення держави прискорила тривала боротьба плебеїв проти
патриціїв. Ця боротьба стимулювала розпад родоплемінного устрою. У
стародавніх німців утворення держави прискорилося внаслідок завоювання
чужих територій і підкорення народів, які там жили, поневолення яких
було неможливим без створення відповідного апарату примусу.

В історично-матеріалістичній теорії виникнення держави пов’язане не
тільки з появою у класовому суспільстві потреби в органі, який би
контролював класову боротьбу, виконував би функцію пригнічення панівним
класом інших. Економічний розвиток суспільства, який ускладнює, розвиває
його структуру, викликає потребу суспільства в органі, який би виконував
функцію управління «спільними справами» суспільства. Таким органом є
держава й досі.

Зазначені суспільні потреби, які виникають природно-історичним шляхом,
можна розглядати як два державотворчих чинники. Відповідно до їхньої дії
розрізняють появу двох типів держав: 1) європейських і 2) східних
(азіатських). Виникнення перших зумовлене головним чином класовим
розподілом суспільства. Щодо других, то цей процес характеризується
перетворенням первіснообщинного суспільства в державно-організоване,
поступовим переростанням первісного родоплемінного суспільства в
державу.

Виникнення східних держав має свої особливості, які пов’язані з тим, що
основу економіки східної держави складає не стільки приватна, скільки
суспільна власність. Саме колективна праця общинників зробила
вирішальний вклад у суспільне виробництво. Основою економічного достатку
східного суспільства було поливне землеробство, розвиток якого
потребував прове-

дення великомасштабних робіт, об’єднання значних територій і великих
груп людей та централізованого управління ними.

На фоні дії цих причин із апарату управління родоплемінними об’єднаннями
виникає власне державний апарат. Як продукт природно-історичного
розвитку суспільства, державний апарат поступово відділяється від
суспільства, а його функціонери стають панівним класом, який експлуатує
працю общинників.

Загальні передумови виникнення держави

Великий суспільний розподіл праці

Створення

класів,

поширення

конфліктів

між ними

Поява приватної власності, майнової нерівності

Потреба в сильній владі з особливими установами

й озброєними

загонами людей, які

здатні виконувати

організований примус

Виникнення держави як організації політичної влади економічно панівного
класу

1.2. Поняття держави

Держава — складне явище й охопити одним поняттям усі його аспекти
неможливо, тому дати досить повне уявлення про нього може тільки низка
визначень. В зв’язку з цим, перш за все, треба розрізняти поняття
держави в широкому і вузькому значенні слова.

У широкому розумінні держава — це всеохоплююча, правова, суверенна,
територіальна і політична організація суспільства, яка має спеціальний
апарат влади, що забезпечує існування суспільства як єдиного цілого,
його зовнішню і внутрішню безпеку (навіть із застосуванням примусу —
силового впливу). Іншими словами, держава — це форма організації
суспільства, яка виникає на певному етапі його історичного розвитку.
Слово «країна», «батьківщина», «суспільство», «держава» є синонімами,
якщо мається на увазі поняття держави в широкому значенні.

5

У вузькому розумінні держава — це механізм управління суспільством у
вигляді спеціального апарату суверенної влади (публічної, політичної),
яка поширюється на все населення країни і її територію, що володіє на
цій території монополією на застосування примусу, оподаткування, видання
нормативно-правових актів. Інакше кажучи, держава — це механізм
здійснення публічно-політичної влади в суспільстві, механізм управління
суспільством. Таке трактування держави тотожне поняттю державного
апарату, системи його органів, які наділені певними повноваженнями.
Серед визначень поняття держави є й такі, що акцентують увагу на державі
як на провідній учасниці міжнародних відносин, суб’єкті міжнародного
права, що характеризується наявністю в неї певної території, населення,
влади (державної), котра поширюється на все населення цієї держави і
його територію. Основною якісною ознакою держави як суб’єкта
міжнародного права є суверенітет. Тому не випадково 16 червня 1990 року,
в період розпаду СРСР, прагнучи до створення незалежної держави,
Верховна Рада УРСР як найвищий представницький орган державної влади
прийняв Декларацію про державний суверенітет України.

1.3. Основні ознаки держави

Різні визначення держави завжди вказують на ті чи інші ознаки держави.
Повноцінне висвітлення цих ознак неможливе без згадки про державну
(публічно-політичну) владу. Державна влада — це влада одночасно
політична і публічна. Публічною вона є тому, що офіційно управляє
справами всього суспільства і виступає від імені суспільства в цілому
при вирішенні питань у своїй компетенції. Політичною ж вона є тому, що в
особі державного апарату відділена від суспільства. Відносно самостійне
існування, стан у суспільстві і та сила, якою ця влада володіє, дають
змогу їй дієво керувати соціально-неоднорідним суспільством, тобто
таким, в якому здебільшого відсутня єдність, збіжність інтересів у
різних верств, груп і спільнот людей. Стосунки між ними складають сферу
політики як такої. Пряме призначення влади й є, перш за все, в
регулюванні цих відносин, що робить публічну владу політичною, причому
успіх у боротьбі інтересів, які не збігаються у різних соціальних
верств, груп і спільнот у соціально-неоднорідному суспільстві, завжди на
боці того, хто має державну владу. Оволодіння владою створює можливість
одній якій-небудь частині суспільства (більшій чи меншій або ж її
представникам) не тільки керувати справами всього суспільства,
забезпечувати його безпеку, існування як єдиного цілого, а й управляти
ним переважно у своїх інтересах, що й політизує публічну владу. Саме
тому вона завжди виступає як влада публічно-політична.

Державну владу не можна ототожнювати з самою державою, тобто її лад,
механізм існування як певних органів: судових, контрольно-наглядових,
військових та ін. Сама ж по собі державна влада — це спосіб управління
суспільством, для якого характерна опора на спеціальний апарат примусу.

б

Із цього випливає, що підставою дієвості державної влади є авторитет
сили, а не сила авторитету. Проте це зовсім не означає, що державна
влада — це сила, яка прагне до того, щоб бути авторитетною. Не випадково
в демократичних державах проводяться відповідні соціологічні
дослідження, вивчається суспільна думка з приводу державних рішень, які
плануються або вже відбулися. До того ж ефективність рішення багатьох
внутрішньодержавних, міжнародних проблем, як показує історія, не завжди
залежить від так званих «силових рішень» держави (держав).

Для будь-якої держави характерна наявність державної влади, яка є
суверенною. Державний суверенітет, який необхідно відрізняти від
національного чи народного суверенітету, має на увазі верховенство
державної влади всередині країни, її незалежність від будь-якої
іноземної влади. Суверенітет, який розглядається як порівняльна
властивість державної влади (і держави як її організації), свідчить про
її положення серед тих влад, які наявні в суспільстві — церковної,
батьківської, корпоративної й інших. Державна влада існує відокремлено
від зазначених влад і має верховенство стосовно них у сфері державних
справ. Крім того, будь-яка держава має визнати такий порядок речей у
системі відношень властей всередині держави і не втручатися в її
внутрішні справи, а також зважати на неї як на рівноправного,
самостійного, незалежного суб’єкта міждержавних відносин. Повага
суверенітету держави (незалежно від її території, кількості населення
тощо) — принцип міжнародного права і міжнародних відносин, який,
зокрема, і закріплений в Уставі ООН. Таким чином, усе сказане про
суверенітет акцентує увагу на тому, що в цілому суверенітет має
внутрішню і зовнішню сторони.

Вивчення держави свідчить, що її можна розглядати як організацію влади,
яка є всеохоплюючою. Тільки державна влада поширюється на всіх осіб
(фізичних, юридичних), які перебувають на території держави. Якщо
суверенітет розуміти як властивість державної влади, яка вказує на її
силу, то всеохоплюваність — це така властивість державної влади, яка
вказує на масштаб її дії в суспільстві. Ширше розуміння
«всеохоплюваності» як ознаки держави означає, що держава — це
організація суспільства в єдине ціле через інститут «громадянства»
(підданства), тобто держава — це всеохоплююча організація суспільства.

Держава є організацією влади, яка панує на чітко визначеній території,
тобто обмеженій частині поверхні планети (суші, моря, повітряного
простору). Територія держави може бути матеріальною підставою її
існування.

Існування держав невідокремлюване від наявності відповідного населення
країни (народонаселення, державного народу). Не випадково ж широко
поширене розуміння держави як суспільства, організоване державою, тобто
особливим способом організованого суспільства. Люди, народ, населення
країни — соціальна основа держави. Народ, який населяє територію країни,
є суб’єктом і об’єктом державної влади.

Держава об’єднує людей в єдине ціле, а належність їх до певної держави
відображає поняття «громадянство» (підданство). Громадянство
(підданство) — це стійкий правовий зв’язок особи з цією державою, яка
виражається в їх взаємних правах і обов’язках.

Державі властиве об’єднання людей за територіальною ознакою в один
територіальний колектив (громадяни держави, населення країни) й
одночасний поділ його з метою оптимізації управління на менші
територіальні колективи (населення області, районів і т.п.)

Державі властива наявність апарату управління, особливого розряду осіб,
професіоналів з управління. До органів управління належать: уряд, різні
міністерства, державні комітети і т.п. У разі опису держави слід
звертати увагу на так званий апарат примусу, тобто загони озброєних,
спеціально навчених людей, примусові заклади. Вони є силовою основою
дієвості держави. До «силових» відомств держави, в першу чергу, належать
збройні сили, органи охорони громадського порядку, органи державної
безпеки, каральні (пенітенціарні) заклади. Державі належить монопольне
право застосовувати примус на всій території.

Тільки держава має право видавати нормативно-правові атгги (закони,
постанови, накази тощо), обов’язкові для загального виконання.
Нормативно-правові акти закріплюють правові (юридичні) норми, в яких
виражена загальнообов’язкова державна воля. Юридичні норми розраховані
на добровільне їх додержання. У разі необхідності впровадження їх у
життя забезпечують спеціальні юридичні органи: податкові органи,
прокуратура, міліція й ін. Фінансову підставу діяльності держави
утворюють, у першу чергу, податки. Оподаткування є монопольним правом
держави. Інші надходження до бюджету (скарбниці держави) дають займи
(внутрішні і зовнішні), доходи від діяльності державних підприємств,
різні збори (судові, митні) й ін.

Держава — всеохоплююча суверенна організація політичної

влади, за допомогою якої задовольняються інтереси більшої

частини населення й управління загальносоціальними

Єдина політико-териториальна

організація

влади в масштабі

всієї країни

Головним

інструментом

виконання

завдань і

функцій держави

справами в соціально-неоднорідному суспільстві

Наявність Наявність

спеціального державного

апарату примусу суверенітету

(армія, поліція, (самостійність,

органи націо- повнота,

нальної безпеки, незалежність та

виконавчі неподільність

установи) влади)

1.4. Сутність держави

Характеризуючи головне в діяльності держав минулого і сучасності
сутність держави як соціального інституту виявляється в стійкій
загальній спрямованості її діяльності, яка пов’язана з забезпеченням нею
як загально-соціальних, так і вузькогрупових (у тому числі класових)
інтересів.

Сутність держави виражається в її функціях, тієї службової ролі, що вона
виконує стосовно суспільства. Сутність держави двоєдина (служіння
вузько-класовим, груповим і загальносоціальним інтересам) і історично
мінлива в плані співвідношення її сторін.

Зі зміною суспільства змінюється і сутність держави. Це можна
простежити, взявши, наприклад, за вихідну точку момент зародження
протистояння таких суспільних сил, як буржуазія і пролетаріат, у період
формування так званого «дикого» капіталізму (середина XIX ст.). З цим
періодом пов’язане розуміння сутності держави як знаряддя класової
боротьби, машини для придушення класових супротивників, підтримки
панування одного класу над іншим. Проте події всесвітньо-історичного
значення, що відбулися потім, такі, як Жовтнева революція 1917 р. у
Росії, Велика криза і Велика депресія кінця 20-х років, нанесли спочатку
політичний, а потім економічний удар по капіталізму і порушили питання
про його подальшу долю. Держава, економічна і політична еліти, які
правили, змушені були по-новому підійти до вирішення проблеми
стабілізації суспільства і конституційного ладу. Це виразилося,
насамперед, у посиленні соціальної захищеності особистості, у соціальній
орієнтованості держави. Гуманістичному відновленню капіталізму сприяв і
розгром фашизму як прояв найбільш реакційних і агресивних сил
монополістичного капіталу. Після цього в розвинених західних демократіях
держава поступова ставала засобом зняття, подолання суспільних протиріч
не шляхом насильства і придушення, а через досягнення суспільного
компромісу, консенсусу, хоча сам по собі механізм держави для підтримки
суспільного порядку мало в чому змінився. У діяльності ж держави все
більшою мірою стали оптимально сполучатися класові і загально-соціальні
цілі і функції.

Сутність сучасної соціально орієнтованої, демократичної, правової
держави полягає в тому, що вона є знаряддям досягнення в
соціально-неоднорідному суспільстві соціального компромісу і згоди.

1.5. Форма держави

Форма держави — це спосіб організації і реалізації державної влади. До
складу форми держави як її обов’язкові елементи входять:

форма державного управління;

форма державного ладу;

форма державного (політичного) режиму.

Форма державного управління — це організація верховної державної влади:
структура її органів, порядок їхнього утворення, взаємовідносини між
собою (розподіл між ними компетенції) і з населенням (ступінь участі
населення в їхньому формуванні). Ядро «правлячих» органів складають:
глава держави (який уособлює єдність державної влади), парламент
(законодавчий орган), уряд (центр системи виконавчих, управлінських
органів). Форма державного управління, власне кажучи, виражає структуру
«горизонтального» поділу державної влади. Цей елемент є провідним у
формі держави.

За формою управління держави поділяються на монархії і республіки. У
монархії вища державна влада, звичайно передана в спадщину, належить
цілком (абсолютна монархія) або частково (обмежена монархія) одній
особі. У республіці верховна державна влада належить органам, які
обираються населенням на певний строк. Існує три види республік:
парламентська, президентська і змішана. У парламентській республіці уряд
формується тільки парламентом і є підзвітним тільки парламенту. У
президентській республіці уряд формується главою держави (президентом)
самостійно (іноді з наступним схваленням верхньої палати парламенту). У
такій республіці глава держави керує урядом і визначає його політику.
Змішана республіка, що має ознаки президентської і парламентської
республіки, займає ніби проміжне положення між ними. Такого роду
республіка (змішана республіканська форма правління) іноді в навчальній
літературі називається «напівпрезидент-ською» республікою.

Президентськими республіками є США, Іран, Ірак тощо, парламентськими —
ФРН, Італія й інші, а змішана республіканська форма правління властива
Франції, Фінляндії, Україні та ін.

Форма державного ладу — це адміністративно-територіальна організація
держави, розподіл держави на складові частини і розподіл влади між ними
і керівним центром, характер взаємовідносин між центральними і місцевими
органами. Форма державного ладу виражає структуру «вертикального» поділу
державної влади (у межах систем «влада центру — влада на місцях», «влада
федерального центру — влада центру суб’єктів федерації на місцях
суб’єктів федерації») і визначає характер відносин між центральними і
місцевими органами.

За формою державного ладу держава може бути простою (унітарною) або
складною. Для унітарної держави характерний розподіл на
адміністративно-територіальні одиниці і наявність єдиних, загальних для
всієї країни вищих органів влади й управління. До складу унітарної
держави можуть входити автономні утворення. На відміну від
адміністративно-територіальних одиниць автономія, як правило, є
особливою формою адміністративно-територіального утворення, що
виражається в наданні їй внутрішнього самоврядування не тільки в
адміністративній сфері, а й у сфері законодавства. В автономії поряд із
загальнодержавними законами діють і закони, прийняті парламен-

10

том автономії з питань, належних до її компетенції. Розподіл
компетенції між загальнодержавним парламентом і парламентом автономії
закріплюється загальнодержавним законом. Парламент, уряд та інші органи
автономії формуються незалежно від центральних органів. Деякі державні
посади в автономії можуть обіймати особи, призначені центром.

Автономія може бути національно-територіальною й
адміністративно-територіальною. У сучасній Україні є, наприклад,
адміністративно-територіальна автономія — Автономна Республіка Крим
(АРК). АРК не має повноважень, що належать до сфери законодавства.
Україна — унітарна держава. Крім України, унітарними державами є
Франція, Італія й ін.

Складною державою є федерація — союзна держава. Для федерації характерна
наявність вищих органів влади й управління, загальних для держав—членів
федерації при збереженні ними в себе аналогічних органів, свого
законодавства, громадянства і податкової системи.

Прикладами федерацій можуть служити Сполучені Штати Америки, Російська
Федерація й інші.

Від федерації як складної держави варто відрізняти конфедерацію — союз
держав (таке утворення не охоплюється поняттям «форма держави»).
Конфедерації рідко довго існують і утворюються на договірній основі. У
представницьких органах конфедерації делегати виступають від суверенних
держав. Конфедерація суверенітету не має. У ній утворюються тільки
органи, необхідні для досягнення загальних цілей (наприклад військових).
Суб’єкти конфедерації мають право на нуліфікацію, тобто відмовитися
визнати або відмовитися застосувати акти конфедеративної влади. Останні
діють на території держав (суб’єктів конфедерації) тільки з їхньої
згоди.

Історія свідчить про недовговічність конфедерацій, які або розпадаються
після досягнення спільної мети, або перетворюються у федерації.
Хрестоматійний приклад: США як конфедерація була затверджена законодавчо
в 1781 році, а в 1787 році на її підставі було утворено федерацію
(закріплена Конституцією США, що діє досі).

Форма державного (політичного) режиму — це сукупність прийомів і методів
здійснення державної влади (політична обстановка в суспільстві, що
характеризується якісним і кількісним ступенем реальної участі населення
країни в реалізації політичної влади).

Основні види політичних режимів:

демократичний — характеризується реальною участю населення в

здійсненні державної влади, політичним курсом держави на дотримання

основних прав людини;

недемократичний — характеризується відсутністю дійсної участі насе

лення в здійсненні державної влади, недотриманням основних прав людини,

Зосередженістю всієї повноти державної влади в руках однієї особи або
коле

гіального органа, що репрезентує інтереси правлячої верхівки.

§2. Утворення держави України

Колишній Радянський Союз, відповідно до Конституції СРСР, був
федерацією, проте фактично це була унітарна держава, до складу якої
разом з іншими республіками — суб’єктами федерації входила й Україна.
При розпаді СРСР Україна взяла участь у «параді суверенітетів». 16 липня
1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний
суверенітет України, проголосивши державний суверенітет України як
верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в
межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх
відносинах.

У Декларації підкреслюється, що українська нація здійснила своє
невід’ємне право на самовизначення: утворена національна держава, і
будь-які насильницькі дії проти неї з боку окремих осіб або їх об’єднань
переслідується законом. У Декларації зазначається, що народ України є
єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України
здійснюється як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних у
Верховну Раду і місцеві ради. Державна влада в республіці здійснюється
відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.
Україна має своє громадянство. Територія України в існуючих межах є
недоторканною і не може бути змінена або використана без її згоди. У
Декларації вирішене питання про економічну самостійність держави як
матеріальної підстави суверенітету держави. Україна має право на свою
частину в загальносоюзному багатстві; самостійно утворює банківську,
цінову, фінансову, митну, податкову системи; формує державний бюджет, а
за необхідності вводить свою грошову одиницю. У Декларації щодо питання
екологічної безпеки зазначено, що держава піклується про екологічну
безпеку громадян, про генофонд народу, має право на відшкодування шкоди,
заподіяної її екології діями союзних органів. Декларація гарантує всім
національностям, що проживають на території країни, право їхнього
вільного національно-культурного розвитку. Водночас держава забезпечує
національно-культурне відродження українського народу, функціонування
української мови в усіх сферах громадського життя. Зовнішня і внутрішня
безпека України пов’язується з правом мати власні збройні сили,
внутрішні війська й органи державної безпеки. Україна має намір стати в
майбутньому нейтральною державою. У міжнародних відносинах Україна
виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, визнає
пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет
загальновизнаних норм міжнародного права стосовно норм
внутрішньодержавного права.

Декларація стала підставою для підготовки і прийняття нової Конституції,
законів України, а також визначила позиції республіки щодо укладання
міжнародних угод.

12 , ?

Принципи Декларації мали використовуватися при укладанні в подальшому
нової союзної угоди, але в серпні 1991 року у Москві був проголошений
так званий Державний комітет з надзвичайного стану (рос. ГКЧП). У його
діях убачалася загроза процесу демократичного відновлення СРСР, який ще
тільки починав набирати силу. У зв’язку з цим 24 серпня 1991 року
Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки було
проголошено незалежність України й утворення самостійної держави
України.

12 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про
право-наступництво України», відповідно до якого депутати Верховної Ради
України продовжили виконання своїх функцій, і далі діяли Конституція
УРСР і закони УРСР, якщо вони не суперечили тим законодавчим актам, що
були прийняті після проголошення незалежності України. Органи державної
влади, місцевого самоврядування, судів, прокуратури діяли до створення
нових. Україна підтвердила міжнародні договори і зобов’язання. Державний
кордон залишився незмінним.

Потім на загальнодержавному референдумі 1 грудня 1991 року народ України
схвалив Акт проголошення незалежності України, в одному з пунктів якого
зазначається: «Відтепер на території України діють винятково Конституція
і закони України».

1 грудня 1991 року — той день, коли в Європі з’явилася нова держава —
Україна. Першою країною, що визнала Україну як незалежну, самостійну
державу і висловила бажання установити з нею в повному обсязі
дипломатичні відносини, була Республіка Польща. Серед неєвропейських
країн першою Україну визнала Канада.

Подальший демократичний розвиток України ознаменувався прийняттям 1
листопада 1992 року Декларації прав національностей України, відповідно
до якого Українська держава гарантує всім народам, національним групам,
громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні,
соціальні і культурні права, обрання на засадах рівноправності в органи
державної влади всіх рівнів, право займати посади. Дискримінація за
національною ознакою забороняється і карається законом. У межах
адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна
національність, може функціонувати її мова нарівні з державною.
Українська держава гарантує своїм громадянам право сповідати свою
релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої
національні свята, а також право утворювати свої культурні центри і т.п.

8 червня 1995 року — ще одна знаменна дата. Це день укладання
(підписання) Конституційного Договору між Верховною Радою України і
Президентом України про основні засади організації і функціонування
державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до
прийняття нової Конституції України. У заключних положеннях цього
документа було сказа-

13

но про необхідність прискорення й успішного завершення конституційного
процесу в Україні прийняттям нової Конституції України в термін не
пізніше одного року з дня підписання цього Конституційного Договору.

До моменту прийняття нової Конституції України відбулося чимало різних
подій, що залишили свій слід в історичній пам’яті українського народу. У
низці цих подій привертає увагу факт прийняття України восени 1995 року
до Ради Європи, що сприяло підвищенню її авторитету на міжнародній
арені, свідчило про її визнання рівною серед рівних у Європі.

28 червня 1996 року український парламент зумів перебороти всі труднощі,
пов’язані з роботою над Основним Законом, виразив свою історичну волю,
прийнявши нову Конституцію України, відповідно до якої дотепер
відбувається поступальний розвиток української держави як держави
суверенної, демократичної, соціальної і правової.

§3. Функції держави

Функції держави — це напрямки її діяльності. Розрізняють функції
внутрішні і зовнішні. Внутрішні (основні) функції:

1) забезпечення народовладдя через діючу в політичній сфері систему по

літичних інститутів, установ, державних органів, тобто через
представницькі

органи, які обрані народом і уповноважені від імені народу здійснювати
дер

жавну владу в країні (наприклад Верховна Рада України); органи місцевого

самоврядування (наприклад, обласні, районні й інші ради); референдуми

(загальнодержавні, місцеві);

2) економічна. Економіка розвивається на підставі саморегулювання;

втручання до неї держави обмежене і зводиться до вироблення економіч

ної політики, керування підприємствами й організаціями, що належать до*

державної власності, встановлення правових основ ринку, цінової
політики,

регулювання зовнішніх економічних відносин; у періоди економічних криз,

на перехідних етапах утручання держави в економіку зростає;

соціальна — зняття і пом’якшення соціальних суперечностей фінансо

вою, матеріальною, програмною й іншою підтримкою осіб, що потребують со

ціального захисту: інвалідів, безробітних, біженців, багатодітних родин
тощо;

екологічна — забезпечення екологічної безпеки громадян;

оподатковування — для формування бюджету держави;

охорона і захист прав і свобод громадян. Виконання цієї функції по

в’язане насамперед із діяльністю органів правосуддя, прокуратури і
внутріш

ніх справ;

культурно-виховна — організація освіти, виховання, підтримка і роз

виток науки і культури.

14

Зовнішні (основні) функції:

інтегрування національної економіки у світову, залучення і підтримка

іноземних інвестицій — сучасний світ характеризується економічною вза

ємозалежністю держав; склався світовий поділ праці; приплив іноземних

інвестицій — джерело розвитку вітчизняної економіки;

оборона — випливає з призначення Збройних Сил України винятково

для захисту незалежності, територіальної цілісності держави і виконання

міжнародних зобов’язань;

підтримка світового порядку — співробітництво з іншими державами

у сфері боротьби з контрабандою, наркобізнесом, тероризмом; діяльність
для

збереження миру, роззброєння, ліквідації ядерної зброї;

співробітництво з іншими державами в вирішенні глобальних проблем

сучасності. Тільки спільні зусилля можуть зрушити з місця вирішення проб

лем, які стоять перед світовим співтовариством: екологічної, сировинної,

енергетичної, демографічної й ін.

§4. Поняття й ознаки правової держави

Правова держава — це держава, в якій організація і діяльність державної
влади у взаємовідносинах з індивідами й їхніми об’єднаннями засновані на
праві і відповідають йому.

Основні ознаки правової держави:

Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на за

конодавчу, виконавчу і судову, щоб не допустити зосередження всієї
повноти

державної влади в одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію од

нією особою, органом, соціальною верствою. Це закономірно призводить до

«жахливого деспотизму» (Ш. Монтеск’є).

Наявність Конституційного Суду — гаранта стабільності конститу

ційного ладу, органа, що забезпечує конституційну законність і верховен

ство Конституції, відповідність законів та інших актів законодавчої і
вико

навчої влади.

Верховенство закону, що означає: жоден орган, крім вищого представ

ницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий

нею закон. Всі інші нормативні акти (підзаконні) не повинні суперечити
за

кону. У разі невідповідності пріоритет належить законові. Самі ж закони,
що

можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямої
протилежності

права), мають відповідати праву, принципам Конституційного ладу. Закон є

не просто продуктом держави, «наказом», зміст якого визначається волею

держави. Не буває законів, позбавлених державної волі, але не повинно
бути

і законів, що не мають правового змісту (неправових законів).

Пов’язаність законом у рівному ступені як держави в особі його ор

ганів, посадових осіб, так і громадян та їх об’єднань. Держава, що
видала

15

закон, не може сама його порушити, що протистоїть можливим проявам
сваволі, свавілля, вседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

Взаємна відповідальність держави й особистості: особистість відпо

відальна перед державою, а й держава не вільна від відповідальності
перед

особистістю за невиконання взятих на себе зобов’язань і за порушення
прав і

свобод людини і громадянина.

Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і

свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механіз

му їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту як найефективнішим
спосо

бом — у судовому порядку.

Реальність і дієвість контролю і нагляду за здійсненням законів, інших

нормативно-правових актів, наслідком чого є довіра людей до державних

структур, звертання до них для вирішення виключно юридичних суперечок,

а не, наприклад, до газет, на радіо і телебачення.

Правова культура громадян, знання ними своїх обов’язків і прав, умін

ня ними користуватися; поважне ставлення до права, що протистоїть «право

вому нігілізму» (віра в право сили і невіра в силу права).

Правова держава — правова форма організації

та діяльності політичної влади громадянського

суспільства, яка виражає інтереси всіх його

груп і має особливий механізм управління,

головним знаряддям якого є закон

ПРИНЦИПИ

Розділ 2. Теорія права (основні поняття)

§1. Виникнення права

Досліджуючи питання про історичне виникнення права, насамперед необхідно
розрізняти два шляхи утворення права:

пов’язаний з діяльністю держави;

не пов’язаний з діяльністю держави.

Право виникає разом із державою, і це виявляється:

— у переродженні норм-звичаїв, властивих «додержавним» суспіль

ствам, у норми звичайного права, що складається зі звичаїв, які визнані
й

охороняються державою і підтримуються її примусовою силою;

— у безпосередньому правотворенні держави: виданні нею нормативно-

*? правових актів (наприклад, Законів XII таблиць Стародавнього Риму), а
також

у появі прецедентів (адміністративних і судових) рішень адміністративних
і судових органів у конкретних юридичних справах, що стали взірцями,
якими обов’язково необхідно керуватися під час вирішення подібних справ.

Історія розпорядилася так, що формування права шляхом видання
нормативних актів переважало в країнах континентальної Європи, а,
наприклад, в Англії право складалося переважно на основі судових
прецедентів.

Дослідження найдавніших юридичних пам’яток, таких, наприклад, як
індійські Закони Ману, Кодекс законів царя Хаммурапі, Закони XII таблиць
Стародавнього Риму, Руська Правда й інші свідчать, що в них присутні і
норми звичайного права, і судові прецеденти, і прямі законодавчі
положення.

Право з’являється і незалежно від держави. Про це свідчить, зокрема,
факт появи в Європі наприкінці Середньовіччя так званого «купецького
права» одночасно з виникненням зовнішньої торгівлі. Негоціантам, що
управляли потоками товарів і грошей, було недостатньо звичаїв, які
регулювали феодальні відносини. Поступово купці ввели в обіг власне
приватне право. Так виник договір між хазяїном судна і
капітаном-продавцем, страхування від морських ризиків, типові умови
продажу на ярмарку й у порту, вексель, інститут банкрутства і багато
іншого.

§2. Поняття права

«Право» — поняття неоднозначне, оскільки відображає одне з надзви

чайно складних суспільних явищ. Тому, перш за все, необхідно мати уяв

лення про те, що означають слова «позитивне право», «об’єктивне право»,

«суб’єктивне право» і «природне право». : ??————-•?— –?

‘””І

Позитивне право — це право, волевиявлення держави, її правотворчих
органів, результат їхнього волевиявлення. Терміни «позитивне право» та
«об’єктивне право» — синоніми, що означають сукупність чинних в Україні
юридичних норм. Нерідко в юридичній літературі замість терміна
«об’єктивне право» використовуються слова «право в об’єктивному
розумінні».

Як об’єктивна реальність, позитивне право існує в законах і інших
визнаних державою джерелах (формах) права. Ці норми існують об’єктивно,
тобто незалежно від будь-якої конкретної особи — суб’єкта права, а також
незалежно від того, знає чи не знає про них певна особа. Саме тому ця
система норм називається «об’єктивним правом».

Від «об’єктивного права» треба відрізняти так зване «суб’єктивне право»,
тобто забезпечену законом і державою можливість поведінки суб’єкта права
(якоїсь конкретної особи). Наприклад, власник будинку вправі ним
володіти, користуватися, розпоряджатися, тобто він може в ньому жити,
здати для найму частину житлових приміщень, продати або обміняти його на
що-небудь і т.ін. Що стосується співвідношення «об’єктивного права» та
«суб’єктивного права», то «суб’єктивне» виникає на підставі норм
«об’єктивного права» і ним передбачається. Наприклад, можливість особи
займатися підприємницькою діяльністю закріплена Законом України «Про
підприємництво».

Термінологія юристів-практиків нерідко відрізняється від тієї, яку вони
вивчали студентами. У своїй професійній мові юристи-практики, як
правило, термін «об’єктивне право» скорочують, висловлюються просто і
коротко: «право». У зв’язку з цим, наприклад, якщо вони говорять: «право
України», «право Англії», то мають на увазі не що інше, як усі чинні
юридичні норми певної держави, його об’єктивне право. Якщо вони говорять
«цивільне право», «карне право», то мають на увазі галузь права цієї
держави, а в разі використання термінів «патентне право» або «вексельне
право» — мають на увазі інститут галузі права. Норми, що є
волевиявленням держави, юристи називають «правовими нормами», «нормами
права» або «юридичними нормами». У багатьох державах, у тому числі в
Україні, «об’єктивне право» — це, головним чином, писане право, тобто
право, норми якого закріплені в основному в законодавстві — у законах і
підзаконних нормативно-правових актах. Тому нерідко юристи в таких
державах терміни «законодавство» і «право» вживають у мові як синоніми.

Визначення позитивного (об’єктивного) права можна сформулювати так:
«Право — це загальний нормативний регулятор суспільних відносин, система
формально-визначених, загальнообов’язкових норм, встановлених або
санкціонованих державою, які виражають її волю й є офіційним критерієм
правомірної чи протиправної поведінки».

18

Право — система загальнообов’язкових, формально-окреслених

правил поведінки (соціальних норм), установлених або

санкціонованих державою, які висловлюють волю більшої частини

громадського суспільства й які забеспечені можливістю застосування

засобів державного впливу і слугують регулятором

суспільних відносин

§3. Ознаки позитивного (об’єктивного) права

Ознаки позитивного (об’єктивного) права:

нормативність. Право складається з норм, правил поведінки загально

го характеру, розрахованих на кількаразове їхнє застосування,
адресованих

кожному, хто виявиться в умовах, передбачених нормами права;

системність. Право —’це не механічна сукупність норм. Усі права

покликані діяти узгоджено, утворювати єдине несуперечливе ціле — систему

правових норм;

формальна визначеність норм права складається з зовнішнього оформ

лення і закріплення їхнього змісту в статтях нормативно-правових актів,
чіт

кому визначенні прав і обов’язків їхніх адресатів. Позитивне право — це
в

основному система формально-визначених норм, установлених державою і

закріплених у законодавстві. Проте деякі норми є правовими, оскільки
санк

ціоновані державою, тобто визнані легально (шляхом закріплення в статті

нормативно-правового акта) або фактично (у судових рішеннях і інших
актах

державних органів);

4) загальність. Норми права поширюється на всіх членів суспільства,

стосуються одноково всіх тих, кому вони адресовані, тобто право — це за-

19

гальний нормативний регулятор суспільних відносин. Інші нормативні
системи, що діють у світській державі (релігійні норми, норми моралі
тощо) такого офіційного статусу не мають;

загальнообов’язковість. Правові вимоги підлягають безумовному ви

конанню всіма, кому вони адресовані;

гарантованість норм права пов’язана з можливістю застосування дер

жавного примусу для втілення правових вимог у життя.

§4. Сутність права

Суспільство є об’єктом права як нормативного регулятора суспільних
відносин, спрямованого на їхнє впорядкування і встановлення
правопорядку. У цьому плані важливо визначити соціальну сутність права.

Сутність права як соціального інституту в тому, що воно є
загально-соціальним регулятором суспільних відносин, спрямоване на
досягнення в суспільстві згоди і миру, а також свободи, рівності,
справедливості і відповідальності суб’єктів спілкування, що виражає
узгодженість їхньої свободи й інтересів. Такою є соціальна сутність
права в сучасному цивілізованому суспільстві, соціально орієнтованій,
демократичній, правовій державі. Згадування тут держави не випадкове.
Сутність держави і сутність права однотипні. Сутність держави, що завжди
є концентрованим відображенням і вираженням суспільства (яке суспільство
— така й держава), впливає на сутність права. Взагалі дві основи завжди
присутні в розумінні права і позначаються на його сутності —
цивілізаційна основа й основа політична.

Цивілізація — це період розвитку людства, джерела якого пов’язані з
переходом людей від економіки, яка привласнює, до економіки, яка
виробляє, коли життя людини перестало абсолютно залежати від «дарунків»
природи. Водночас окрема людина почала знаходити все більшу свободу в
суспільстві. Цивілізація створила людину як особистість — власника
свободи і свідомості. Людина свідомо реалізувала свою свободу у своїх
діях. Історія розвитку людства — це історія розвитку свободи особистості
в природі і суспільстві, що уособлює право як інструмент для створення
порядку в суспільстві. Право протистоїть сваволі (несвободи, анархії), і
завжди є мірою свободи — об’єктивно можливої і необхідної в суспільстві.

У стародавньому суспільстві свобода була мінімальною. Спочатку соціальні
норми стародавнього суспільства були орієнтовані на обмеження свободи і
формулювалися як заборони. Згодом з’явилися норми, що надавали свободу,
можливість здійснювати певні дії, тобто з’явилися права. Так виникло
власне право. Будучи мірою свободи, право водночас стало і ступенем
відповідальності за вільні вчинки. Свобода невіддільна від
відповідальності. Слід зазначити й те, що.право — це міра
справедливості. Справедливість, праведність, правда, правильність —
однокореневі слова, які безпосередньо 20

пов’язані з правом. Стародавні юридичні пам’ятки не випадково часто
називалися «правдами» (Руська Правда, Салічеська Правда). Давньоримські
юристи говорили: «Право є мистецтво добра і справедливості».

І ще є одна особливість права як ступеня рівності людей. Право — це
рівна міра свободи стосовно нерівних людей. Але право забезпечує не
фактичну, а формальну рівність людей.

Право — атрибут державно-організованого суспільства, і його зміст
неминуче виражає державну волю. Державна воля — політична категорія,
політичний інструмент, що може служити інтересам навіть меншості
населення країни на шкоду інтересів більшості. У зв’язку з цим,
наприкінці минулого століття, вказуючи на норми права, закріплені в
законодавстві, сформувалося розуміння сутності права свого часу та
попередніх епох (рабовласницької, феодальної) як зведеної в закон свобод
економічно і політично панівного класу, свободи, спрямованої на
формування в суспільстві порядку, вигідної і бажаної насамперед цьому
класу. При цьому підкреслювалося «усього лише свободи», «однієї лише
свободи», «саме свободи», тим самим застережувало-ся, що сутність права
припускає і щось інше, тобто те, що ми вже позначали як цивілізаційне
начало.

§5. Право як цінність

Право є соціальною цінністю, із низкою значних об’єктивних властивостей,
воно виступає як суспільне благо, яке відповідає потребам культури,
моралі. Право має крім інструментальної і соціальну цінність, яка
властива йому як унікальному соціальному явищу. Це полягає в тому, що
право забезпечує упорядковану свободу і справедливість, виступаючи
силою, яка здатна протистояти сваволі. Отже, інструментальна цінність
права складається з того, що право виступає як високоефективний
соціальний регулятор. У суспільстві немає такої системи соціальних норм,
що могла б забезпечити доцільне регулювання економічних,
державно-політичних та інших відносин, реалізуючи при цьому
демократичні, духовні, моральні цінності. Право має такі властивості,
завдяки яким можна ввести в соціальне життя систему типових правил
поведінки, які постійно функціонують. У цивілізованому суспільстві саме
право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організацію
громадського життя. Право — насамперед інструментальна цінність, що
виступає як засіб для забезпечення функціонування соціальних інститутів
та інших благ. Власна цінність права саме в демократичному суспільстві
набуває домінуючого значення, зводячи до мінімуму його функції з
інструментального боку. Таким чином, право — унікальна соціальна
цінність, заснована на тому, що втілює цілу низку соціальних підвалин
цивілізованих організацій життя суспільства, їхніх нормативних вимог.

21

§6. Функції права

Функції права—це напрямок його впливу на суспільні відносини. Основні
функції права такі:

1) регулятивні (напрямки правового впливу, націлені на впорядкування
суспільних відносин, уведення їх у певні рамки), що, у свою чергу,
поділяються на:

а) регулятивно-статистичну (закріплення визначених суспільних відносин);

б) регулятивно-динамічну (розвиток визначених суспільних відносин);

2) охоронну (охорона визначених суспільних відносин, забезпечення

їхньої недоторканності й одночасного витіснення відносин, які
протистоять охоронюваним відносинам). Існують і інші функції:

а) інформаційна (право — джерело знань про державно-організоване сус

пільство і правовий статус особистості, волі законодавця, вираженої в
юридич

них нормах і т.ін.);

б) орієнтаційна (право — джерело знань про механізм держави, про фор

ми поведінки, які дозволяються або забороняються);

в) оцінна (право — критерій оцінки поведінки як правомірного або про

типравного);

Регулятивно-статична: закріплює суспільний лад

Регулятивно-динамічна: забезпечує динамічний розвиток суспільства

г) виховна (право — чинник, що впливає на формування установок по

ведінки особистості).

1 Галузі права

? 1

±

Л

о

я

±

±

±

±

«і

X т

і

Я

3

*

ч

и

щ

“Е

Дер

1

і

коле

22

§7. Роль права в розвитку суспільних відносин в Україні

У системі соціальних нормативних регуляторів (норми моралі, релігійні
норми, звичаї і т.ін.) право виділяється своєю здатністю результативно
впливати на регульовані ним суспільні відносини. Норми права розраховані
на добровільне дотримання. У випадку ж їхнього недотримання до
порушників застосовується державний примус. Здатність права бути дієвим,
ефективним нормативним регулятором суспільних відносин — передумова його
свідомого використання для їхнього реформування, розвитку, коли цього
потребує соціальна справедливість.

Нині перед Україною стоїть низка економічних, політичних, екологічних і
інших проблем, рішенню яких, разом із дією таких істотних чинників, як
наявність матеріально-технічних, фінансових ресурсів, проведення
організаційних заходів, сприяє і належний рівень правового регулювання
суспільних відносин у відповідних сферах життєдіяльності суспільства.
Правова регламентація вносить у регульовані суспільні відносини елемент
упорядкованості і стабільності. Наявність правопорядку в державі
передбачає насамперед охорону сприятливих, з погляду інтересів
цивільного суспільства, мимовільно виниклих «правил гри» у діяльності
людей, які згодом своєчасно закріплюються в законодавстві. Наприклад,
біржові відносини в Україні виникли до видання біржового законодавства.
Разом з тим це передбачає і свідомо-планомірний розвиток за допомогою
правових засобів уже сформованих суспільних відносин у необхідному,
прогресивному, соціально-корисному напрямку (наприклад, реформування
судової системи, порядку судочинства).

Вплив права на розвиток суспільних відносин в Україні виразився,
зокрема, у тому, що з кримінального кодексу були вилучені статті
(комерційне посередництво, заняття приватнопідприємницькою діяльністю
тощо), які не вписуються в регульовану ринкову економіку. Водночас
статусу нових діянь, які забороняються кримінальним законом, набули
фіктивне банкрутство, приховування валютного виторгу, шахрайство з
фінансовими ресурсами і т.д.). Нові закони України про власність,
підприємництво, іноземні інвестиції, банки і банківську діяльність,
приватизацію майна державних підприємств, цінні папери і фондові біржі,
порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті тощо створюють умови
для розвитку виробництва, комерційного обігу. Демократичність політичної
системи України прямо пов’язана з законом, що регламентує діяльність
об’єднань громадян. Словом, видання кожного нового закону (з моменту
проголошення Декларації про державний суверенітет України їх уже
прийнято понад 400) безпосередньо торкається складного, суперечливого
процесу створення в Україні системи суспільних відносин, властивих
економічно благополучним, демократично розвиненим, цивілізованим
стосовно всього країнам світового співтовариства.

23

24

§8. Система права

Система права — це внутрішня структура права, яка виражається в єдності
й узгодженості всіх чинних норм права певної держави, а також у їхньому
розподілі по галузях і інститутах права.

«Система права» — поняття, що відображає упорядкованість безлічі всіх
чинних юридичних норм певної держави. Системність усіх чинних норм права
виявляється в їхній єдності, узгодженості, несуперечності правових
розпоряджень. Упорядкованість безлічі всіх чинних норм права виявляється
й у їхньому розподілі по галузях і інститутах. Галузь права, інститут
права, норма права — елементи системи права. Норми права — вихідні
компоненти, ті «цеглинки», з яких і складається в кінцевому підсумку вся
«будівля» системи права.

Галузь права — це самостійна частина системи права, сукупність правових
норм, що регулюють визначену сферу якісно однорідних суспільних відносин
(наприклад, цивільне право регулює майнові відносини).

Інститут права — це відокремлена частина галузі права, сукупність
правових норм, що регулюють визначений вид однорідних суспільних
відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право — інститути
цивільного права).

§9. Норми права: поняття, структура

Норма права — це встановлене або санкціоноване правило поведінки, яке
охороняється державою і визначає права і обов’язки осіб у регульованих
суспільних відносинах.

Структура норми права — це її внутрішня будова. До структурних елементів
норми права належать:

Гіпотеза: —

опис обставин

дії норми

Диспозиція: —

опис поведінки,

яка відповідає нормі

Санкції: — опис заходів впливу

та захисту, які

використовуються до

порушників норми

гіпотеза — частина норми, що вказує на фактичні обставини, при на

станні яких треба виконати встановлене правило;

диспозиція — частина норми, що містить саме правило поведінки, що

вказує на права та обов’язки сторін у регульованих відносинах;

санкція — частина норми, що передбачає заходи примусового впливу,

які застосовуються до порушників цього правила поведінки.

§10. Види правових норм

Види норм права розрізняють залежно від підстав (критеріїв). Якщо
критерієм виступає галузева належність норми права, то відповідно (за
галузями права) розрізняють норми конституційної, кримінальної,
цивільної, трудової й іншої галузей права. Залежно від виконуваної
функції в правовому регулюванні в системі норм права є норми
регулятивні, які розраховані на правомірну поведінку й які встановлюють
юридичні права та обов’язки учасників регульованих суспільних відносин,
і норми правоохоронні, котрі розраховані на неправомірну поведінку і
завжди містять санкції, застосовувані до правопорушників.

Якщо норми права розділяти залежно від характеру правил поведінки
(диспозиції), що містяться в них, то можна розрізняти норми
вповноважу-вальні (вказують на можливість здійснювати якісь дії);
зобов’язальні (зазначають про необхідність здійснювати певні дії);
заборонні (необхідно утримуватися від здійснення визначених дій). У
системі права України, як і в інших національних системах права, є
норми, що діють, наприклад, стосовно всіх громадян цієї держави, й є
норми, дія яких обмежується тільки визначеною категорією громадян
(пенсіонерів, співробітників органів внутрішніх справ, студентів тощо),
у зв’язку з чим норми права можна класифікувати залежно від кола осіб,
на яких поширюється їхня дія. У цьому плані розрізняють норми загальні і
спеціальні. Перші поширюються на все населення країни, інші — на вузьке
коло осіб. Крім того, виділяються так звані норми виняткові, котрі
виключаються із норм загальних і спеціальних.

Види норм права

Норми матеріального права

Регулятивні

Правоохоронні

Норми процесуального права

§11. Тлумачення правових норм

Тлумачення норм права — це діяльність для розкриття їхнього змісту. Ця
діяльність необхідна для правильної практичної реалізації юридичних
норм. Розрізняють наступні тлумачення норм права:

тлумачення-з’ясування, тобто розкриття змісту нормативного розпо

рядження «для себе»;

тлумачення-роз’яснення, тобто розкриття змісту нормативного розпо

рядження «для інших».

Необхідність тлумачення зумовлена викладом змісту норм права в текстах
нормативно-правових актів та інших актів-документів, що належать до
джерел права. Формулювання норм права відрізняються стислістю, лаконіч-

25

ністю, використанням спеціальної термінології. Правильне з’ясування
змісту текстуальних формулювань норм права завжди потребує високого
рівня розумової діяльності.

Тлумачення норм права — важлива ланка в процесі їхнього застосування.
Наприклад, винесенню рішення у юридичній справі судом завжди передує
юридична оцінка фактичних обставин конкретної справи. Ця оцінка
передбачає попередній скрупульозний аналіз змісту відповідної правової
норми. Встановлення не уявного, а дійсного змісту норми права при
аналізуванні текстів законоположень може бути зв’язане з використанням
описаних у спеціальній юридичній літературі способів тлумачення:
граматичного, логічного, систематичного, історичного. Суб’єктами
тлумачення можуть бути юристи-практики, юристи-вчені і взагалі будь-які
особи. Але значення роз’яснення змісту законоустановлення завжди різне
за юридичною обов’язковістю. Тлу-мачення-роз’яснення може мати офіційний
і неофіційний характер. Офіційне витлумачити певне положення
нормативно-правового акта може орган, що видав цей акт, або орган, якому
відповідним законом надане право тлумачення норм права. Акти офіційного
тлумачення обов’язкові для застосування у випадках рішення юридичних
справ, пов’язаних із нормами, яких було так витлумачено.

Згідно зі ст. 150 Конституції України офіційне тлумачення Конституції
України і законів України належить до повноважень Конституційного Суду
України.

§12. Джерела (форми) права України

Форма права — джерело права, зовнішня форма вираження і закріплення
юридичної норми, тобто право може існувати у вигляді нормативних
установок у свідомості людини, а зовні воно виражається,
матеріалізується через правила поведінки і фактичні дії людини.

Існують традиційні, історично сформовані джерела права, якими є правовий
звичай, судовий або адміністративний прецедент, нормативно-правовий акт,
нормативний договір.

Правовий звичай — правило поведінки, схвалене і санкціоноване, яке
охороняється державою, але не має чіткого документального вираження
зовні.

Звичай як джерело права характерний для всіх правових систем, але
особливо важливе значення він має в країнах з релігійним традиційним
правом.

Прецедент — рішення з конкретного судового або адміністративного права,
яке з’являється, коли виникають юридичні відносини.

Прецедент (види)

адміністративний

судовий

26

Нормативно-правовий акт — розпорядження державного органа, що є
основним джерелом права практично в усіх системах.

Нормативний договір — двостороння або багатостороння угода між
суб’єктами для врегулювання життєвих ситуацій (міжнародні правові угоди,
що мають силу закону і галузеві (профспілкові) угоди).

Поняття й ознаки нормативно-правового акта

Нормативно-правовий акт — письмовий документ, у якому закріплене
обов’язкове правило поведінки загального характеру і забезпечене на
випадок його порушення примусовою силою держави.

Риси нормативно-правового акта:

результат правотворчої діяльності уповноважених органів;

містить правила поведінки загального характеру;

має точно визначені зовнішні реквізити і завжди наділяється словес

ною документальною формою;

публікується спеціальним офіційним виданням;

поширює свою дію на визначену територію, на певне коло суб’єктів і

діє у конкретний час;

фіксується в Конституції і законах.

Закон як верховний правовий акт

Закон — це прийнятий у визначеному порядку акт вищого державного органа
влади, що має найвищу юридичну силу й авторитет і регулює найваж1 ливіші
життєві ситуації і відносини в суспільстві.

Ознаки закону:

акт найвищого органа державної влади, результат безпосереднього

правотворення;

регулює найзначніші суспільні відносини;

закон може бути тільки з нормативним змістом;

закон має найвищу юридичну силу стосовно інших нормативних актів,

усі інші нормативні акти мають відповідати законові і видаватися для
вико

нання закону;

закон може бути змінений або відмінений тільки таким самим актом,

тим самим органом влади;

6) закон приймається в особливому порядку.

Види законів:

1) за юридичною силою:

— конституційні (органічні), Конституція, закони, які конкретизують

окремі її положення;

звичайні (всі інші закони, що приймаються простою більшістю);

найвищого законодавчого органа;

2) за суб’єктом прийняття:

закони України;

закони АРК;

27

11,, і її

3) за способом прийняття:

прийняті референдумом;

прийняті сесією;

4) за часом:

постійні;

тимчасові;

5) за структурою:

поточні;

тематичні;

кодекси і зводи законів.

Конституція — основний закон держави, який визначає структуру влади,
структуру державного ладу, систему державної організації і порядок
їхнього формування, функції і компетенції, правовий стан особистості, а
в деяких конституціях — основи суспільного ладу.

Конституція — це система правових норм, що має найвищу юридичну силу,
яка регулює підставу відносин між людиною і суспільством, основи
організації самої держави.

Ознаки Конституції:

початок усієї правової системи, що є підставою, нормативно-правовою

базою правотворення актом прямої дії; Г

акт прямої дії; І

має ускладнений порядок прийняття і зміни.

писані змішані

Конституції (види)

неписані (англ.) кодифіковані некодифіковані

Підзаконні нормативно-правові акти та їх види

Підзаконні нормативно-правові акти — акти компетентних органів держави,
що видаються на підставі закону, відповідно до закону. Види підзаконних
нормативно-правових актів:

укази Президента України;

постанови Кабінету Міністрів;

інструкції і положення, прийняті міністерствами і відомствами;

рішення місцевих органів самоврядування;

накази й інструкції підприємств, організацій.

Дія нормативного акту — це породження тих юридичних наслідків, які в
ньому передбачені. Дія нормативного акта визначена часом, простором і
колом осіб.

28

Варіанти вступу в силу нормативного акта:

одночасно по всій території держави через десять днів з моменту його

опублікування в одному з офіційних видань;

передбачений інший термін набуття чинності в самому законі, але не

раніше ніж термін офіційного опублікування законів;

може бути передбачений настанням або ненастанним визначених умов;

укази Президента набувають чинності через п’ять днів з моменту

опублікування в газеті «Урядовий кур’єр» або в іншій, у зазначений
термін;

нормативні акти центральних міністерств і відомств та інших органів

центральної і виконавчої влади, органів господарського управління і
контро

лю, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, набувають

чинності після реєстрації їх у Міністерстві юстиції України.

Джерела права

Нормативні акти

Нормативний договір

Прецеденти

Правовий звичай

(про створення СНД, між

трудовим колективом і

адміністрацією тощо)

Закони

Підзак

§13. Правовідносини: поняття, ознаки, структура (елементи)

Правові відносини — це юридичний зв’язок, який виникає на підставі норм
права, учасники якого мають взаємні права та обов’язки, гарантовані
державою.

Ознаки правовідносин:

юридичний зв’язок між особами, який виникає на підставі норм права,

тобто правовідносини — це не будь-які фактичні відносини, а тільки ті,
що

врегульовані нормами права;

юридичний зв’язок, який здійснюється тільки через суб’єктивні права і

юридичні обов’язки, існує тільки через те, що його учасники є носіями
таких

прав і обов’язків, тобто у правовідносинах завжди є сторона
правоуповнова-

жена і правозобов’язана (контрагенти правовідносин);

юридичний зв’язок, що має індивідуальний характер, тобто суб’єктом

правовідносин завжди є персонально визначена особа — конкретна людина

29

або організація, яким належать суб’єктивні права й юридичні обов’язки в
цих правовідносинах. Індивідуальним є і об’єкт правовідносин;

4) юридичний зв’язок, що має вольовий характер, тобто виникнення, змі

на і припинення правовідносин може бути зумовлене:

а) волею правотворчих органів держави, які містяться в юридичних нор

мах, наприклад, в Україні за законом неповнолітні, або непрацездатні
діти

спадкодавця є учасниками спадкоємних правовідносин, навіть якщо їм буде

відмовлено в цьому в заповіті померлих;

б) волею осіб, які безпосередньо реалізують відповідні норми права (на

приклад, результатом вільного волевиявлення людей є встановлення договір

них правовідносин при підписанні угод купівлі-продажу, міни тощо);

в) волею посадових осіб, органів держави, які застосовують норми права

(наприклад, за заявою прокурора суд може визнати недійсною угоду, що не

відповідає вимогам закону).

юридичний зв’язок, що охороняється державою від порушень. На під

ставі норм права визначається юридична відповідальність осіб, які порушу

ють юридичні обов’язки або перешкоджають здійсненню суб’єктивних прав.

залежно від розподілу прав і обов’язків правовідносини розрізняють:

односторонні (договір, дарування), коли одна сторона має тільки пра

ва, а інша — тільки обов’язки;

двосторонні, коли обидві сторони мають і права, і обов’язки.

Зміст правовідносин має будову, яка складається з низки елементів:
суб’єкт, об’єкт, зміст правовідносин.

Правовідносини є синтезом юридичних і фактичних відносин. Розбіжності:

1) юридичний зміст — можливість визначених дій уповноваженої особи

і необхідність визначених дій зобов’язаної особи.

2) фактичний зміст — реалізація прав і обов’язків сторін.

Юридичний зміст може бути ширшим за своїм обсягом, оскільки містить

у собі невизначену кількість відносин.

Юридичний зміст правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні
обов’язки.

Суб’єктивне право — це вигляд і ступінь можливої поведінки суб’єкта,
уповноваженого в таких правовідносинах.

Суб’єкти правовідносин — це учасники правовідносин, що мають суб’єктивні
права й юридичні обов’язки.

До них належать:

індивіди (фізичні особи);

організації (юридичні особи);

соціальні спільноти.

Правосуб’єктність — це передбачена норма права, здатність бути учасником
правовідносин.

Правосуб’єктність складається з правоздатності і дієздатності.

ЗО

Правоздатність — передбачена нормою права здатність і можливість мати
юридичні право й юридичні обов’язки;

Дієздатність — передбачена нормами права здатність особи своїми діями
набувати і здійснювати юридичні права й юридичні обов’язки.

Формою дієздатності є деліктоздатність — здатність особи нести юридичну
відповідальність за здійснене ним правопорушення.

Суб’єкти правовідносин:

громадяни;

особи без громадянства;

іноземні громадяни;

організації можуть виступати суб’єктами правовідносин у разі:

реалізації своїх владних повноважень;

здійсненні господарської діяльності, не пов’язаної із владними повно

важеннями;

5) народ.

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому
законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і
дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем в суді. Держава
виступає як суб’єкт правовідносин:

міжнародних правовідносин;

внутрішніх правовідносин.

Об’єктом правовідносин є реальне благо, ио підлягає охороні суб’єктом
правовідносин. До них належать:

предмети матеріального світу;

предмети споживання;

нерухомість;

предмети домашнього побуту;

твори мистецтва.

§14. Юридичні факти як підстави виникнення, зміни і припинення
правовідносин

Юридичний факт — це зазначена в гіпотезі норми права конкретна життєва
обставина, котра є підставою виникнення, зміни або припинення
правовідносин.

Різновиди юридичних фактів:

1) факти, які викликають виникнення, зміну або припинення правовідносин,

називаються відповідно правотвірними, правозмінними, правоприпинними;

2) за вольовою ознакою факти поділяються на:

а) події;

6) діяння (дії, бездіяльність).

31

Настання подій не залежить від волі суб’єктів правовідносин (наприклад,
загибель застрахованого майна від пожежі або повені). Дії — це зовнішнє
вираження волі і свідомості людей (наприклад, складання заповіту,
дарування). Вони поділяються на дії правомірні (дозволені) і
неправомірні (заборонені), тобто правопорушення (крадіжка, торгівля в
недозволеному місці й ін.);

3) факт-стан (перебувати в стані кровних родинних зв’язків, трудового
договору, шлюбу, непрацездатності, стажу тощо) — це факт безперервної
юридичної дії, що викликає безліч правовідносин.

§15. Правомірна поведінка. Правопорушення

Фактична поведінка людей у плані його юридичної оцінки може бути
правомірною, неправомірою і юридично нейтральною, тобто не породжує
якихось юридичних наслідків (наприклад, відмова від обіцянки
одружитися).

Правомірна поведінка — це діяння (дія, бездіяльність) суб’єктів права,
що відповідає розпорядженням норм права або збігається з вимогами
принципів права.

«Законослухняна поведінка» —? це синонім терміна «правомірна поведінка»,
є метою держави і результатом дії права. Пряма протилежність правомірної
поведінки — правопорушення, здійснення якого спричиняє юридичну
відповідальність.

Ознаки правової поведінки:

поведінка, яка перебуває у сфері правового регулювання, що має відпо

відати вимогам правової норми;

характеризується тим, що є соціально й індивідуально корисним;

виражається у вигляді дії або бездіяльності особи;

має внутрішню суб’єктивну сторону, тобто усвідомлене, мотивоване

ставлення суб’єкта до свого вчинку;

5) юридичне вираження суспільно-корисної поведінки виражається

в юридичних правах і обов’язках.

Види правової поведінки:

1. Залежно від характеру правового розпорядження:

а) виконання;

6) використання;

с) застосування.

2. За суб’єктивною стороною правова поведінка поділяється на:

а) засновану на глибокому усвідомленні, переконанні людини в необхід

ності здійснення таких дій;

б) засновану на підпорядкуванні правовим розпорядженням без їх глибо

кого й усебічного усвідомлення — «звичайна» поведінка;

в) конформістську поведінку — за принципом: робитиму як усі;

32

г) таку, яка здійснюється громадянином під впливом державного примусу і
страхом перед покаранням.

3. Суб’єкти:

а) діяльність громадян, державних органів, суспільних об’єднань;

б) інших юридичних осіб.

4. Сфера суспільних відносин:

а) економіка;

б) політика;

в) культура й ін.

5. Форма зовнішнього прояву:

а) активна — здійснення правових дій;

б) пасивна — стримування від здійснення правих дій.

Правопорушення — це суспільно шкідливе або суспільно небезпечне,

протиправне, винне діяння, вчинене деліктоздатною особою, за яке вона
несе юридичну відповідальність.

Антиподом правомірної поведінки є правопорушення. Правопорушення
характеризується:

Небезпечною поведінкою, вираженою зовні у формі дії або бездіяль

ності. Думки не можуть бути правопорушенням, тобто носіїв певних ідей не

можна притягати до відповідальності.

Поведінкою, що суперечить правовій нормі.

Суспільною небезпекою (шкідливістю). Шкода може бути матеріаль

ною і має моральний характер, може бути відновлювана і невідновлювана,

вимірювана і невимірювана — характеристика шкоди залежить від виду по

рушених інтересів, суб’єктивних прав і об’єктів правопорушення.

Винність. Провина — це ставлення особи до протиправного діяння.

Каранність. Держава до правопорушника застосовує різні методи по

карання.

За ступенем суспільної небезпеки правопорушення поділяються на:

злочини;

проступки.

Головним критерієм розмежування злочину і провини служить характер і
ступінь суспільної небезпеки.

Характер або розмір заподіяної шкоди визначається:

— формою і ступенем провини;

—? мотивами і цілями правопорушення;

— суб’єктивним фактором, що впливає на визнання діяння протиправним.

Конституційне правопорушення — правопорушення, що завдає шкоди

державному ладу, конституційно-територіальній організації, діяльності
органів державної влади і главі держави.

33

Об’єктом конституційного проступку є конституційні права людини.

2 ОрловП. І.

Адміністративне правопорушення визначається різними видами
адміністративних деліктів. Адміністративне правопорушення має ознаку
суспільної небезпеки й істотно відрізняється від злочину ступенем
суспільної небезпеки.

Санкції за адміністративне правопорушення — процедура притягнення до
відповідальності, яка встановлена кодексом про адміністративні
правопорушення.

Цивільне правопорушення залежить від видів цивільних правовідносин:

договірне правопорушення;

позадоговірне правопорушення.

Трудове правопорушення (дисциплінарне) — засноване на протиправних
діяннях суб’єкта трудових правовідносин, тобто коли працівник порушує
правила трудової дисципліни, трудового розпорядку.

§16. Юридична відповідальність: поняття, підстави, цілі, види

Неправомірні дії (бездіяльність), тобто правопорушення — це юридичний
факт виникнення правовідносини між державою в особі її органів (суду,
прокуратури, міліції тощо) і правопорушником. У межах таких
правовідносин наявна юридична відповідальність, тобто обов’язок
правопорушника зазнати примусового позбавлення певних належних йому
благ. При дещо іншому підході до природи юридичної відповідальності вона
може розумітися як певний стан суб’єкта правопорушення, тобто юридична
відповідальність — це примусові вид і ступінь позбавлення визначених і
належних благ, які зазнає правопорушник.

Підставою юридичної відповідальності є склад правопорушення, тобто
сукупність передбачених законом ознак діяння, які характеризують його як
правопорушення. Елементи правопорушення:

а) об’єкт — суспільні відносини, які охороняються державою;

б) об’єктивна сторона — протиправне діяння (дія, бездіяльність), яка

перебуває в причинному зв’язку з його суспільно небезпечним або
суспільно

шкідливим результатом;

в) суб’єкт — деліктоздатна особа, що вчинила правопорушення. Делік-

тоздатність — це передбачена нормами права здатність особи нести юридич

ну відповідальність за здійснене нею правопорушення;

г) суб’єктивна сторона — провина, тобто ставлення особи до свого про

типравного діяння і його суспільно небезпечного або суспільно шкідливого

результату (намір, необережність).

Цілі юридичної відповідальності;

а) захист встановленого в державі правопорядку;

б) покарання правопорушника (позбавлення певних належних йому благ);

34

в) відновлення порушеного права (наприклад, відшкодування матеріаль

ної шкоди, заподіяної правопорушенням);

г) виховний вплив на правопорушника й інших людей фактом притягання

до юридичної відповідальності, щоб попередити здійснення ними правопо

рушень у майбутньому.

Види юридичної відповідальності: конституційна, адміністративна,
дисциплінарна, матеріальна, карна, цивільно-правова.

§17. Законність і правопорядок

Законність — це принцип державного і громадського життя, що виражається
в точному, неухильному й однаковому здійсненні правових норм усіма
суб’єктами права, тобто громадянами, їхніми об’єднаннями, посадовими
особами, державними органами. Це вузьке, суто юридичне розуміння
законності, яке вказує на загальнообов’язковість права. Ширше розуміння
законності пов’язане з тим, що її можна розглядати і в інших аспектах.
Наприклад, як принцип організації і діяльності державного апарату і
посадових осіб, що виражається в беззастережному виконанні законів і
виданих на їхній підставі актів.

Законність також можна розглядати і як метод здійснення державної влади,
і як необхідний елемент демократії. Законність безпосередньо пов’язана з
правопорядком. Правопорядок — це стан фактичної упорядкованості
суспільних відносин, що є результатом дії законності.

Запитання для самоконтролю:

Яка теорія виникнення держави домінує у вітчизняній юридичній
літературі?

Що таке суверенітет держави?

З яких елементів складається «форма держави»?

Що насамперед відрізняє президентську республіку від парламентської?

Чи має конфедерація суверенітет?

Що таке «верховенство закону»?

Як ви розумієте поняття об’єктивного і суб’єктивного права?

Як ви розумієте ознаку об’єктивного права як «нормативність»?

Чи існує оцінювальна функція права?

Які елементи системи права?

Які ви знаєте обов’язкові елементи структури норми права?

Як називають норми права, котрі розрізняють за характером диспозиції?

Що таке «тлумачення норм права»?

Які ви знаєте форми права?

Що таке «дієздатність»? >

о* ? 35

Які ви знаєте види юридичних фактів?

Що таке «правомірна поведінка»?

Що таке «правопорушення»?

Що таке «законність»?

Що таке «правопорядок»?

Нормативні акти і рекомендована література

Конституція (Основний Закон) України.

Декларація про державний суверенітет України. — К., 1991.

Акт проголошення незалежності України//Від. Верховної Ради Укпаїни —

1991. —№38.—Ст. 502.

Декларація прав національностей України//Від ВРУ. — 1991 № 53

Ст. 799. ‘ ‘ ‘

5. Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на тери

торії України окремих актів законодавства Союзу РСР»//Від ВРУ. 1991

№46. —Ст. 621.

Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України»//

Від. ВРУ — 1992.— №10. — Ст. 137.

Алексеев С.С. Государство и право: Начальний курс. — М., 1993.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. — Бородянка,

Общая теория государства и права. Академический курс: В 2-х т. / Отв ред

проф. М. Н. Марченко. — М., 1998.

Барнашев А.М. Теория разделения власти: становление, розвитие при-

менение. — Томск, 1998.

Коваленко А.И. Правовое государство: концепции и реальность. — М.,

Лившиц Р.З. Теория права. — М., 1994.

Нерсесянц В.С. Право и закон. — М, 1992.

Раянов Ф.М. Введение в правовое государство. — Уфа, 1994.

Розділ 3. Основи конституційного ладу України

§1. Конституційне право — провідна галузь права України

Конституційне право (провідна галузь права України, оскільки його норми
регулюють найважливіші суспільні відносини: основи конституційного ладу;
підстави правового статусу громадянина; територіальний устрій; підстави
організації і функціонування державної влади, органів місцевого
самоврядування; символи держави й т.ін. Основне джерело цієї галузі
права — Конституція України, що має на території держави найвищу
юридичну силу. Нормами конституційного права регламентуються суспільні
відносини, котрі характеризують корінні підвалини суспільного і
державного життя, і встановлюються основні правові принципи всіх галузей
права України.

Конституційне право — основа національної правової системи, оскільки
Конституція України як первинне джерело конституційного права закріплює
і регулює механізм влади, впорядковує політичний процес і
соціально-політичні інститути суспільства, визначає норми поведінки
суб’єктів конституційного права. Провідна роль конституційного права
визначається й тим, що саме Конституція встановлює напрямки розвитку
політичних процесів, створює можливісті їхнього вдосконалювання, є
підставою обмеження державної влади правом, це чинник стабілізації
суспільних відносин. Конституція України регламентує підстави політичної
організації держави, його взаємодії з цивільним суспільством. Це також
підтверджує особливу роль конституційного права в національній правовій
системі.

Специфіка відносин, які регулюються нормами конституційного права,
полягає в тому, що вони є ядром всіх інших відносин, які регулюються
нормами права. В них найчіткіше виявляється народовладдя, підстави
устрою суспільства і держави. В них особливе коло суб’ єктів, особливі
юридичні джерела закріплення суспільних відносин. (Конституція України,
Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення
незалежності України й ін.).

Конституційно-правові відносини за своїм цільовим призначенням
поділяються на правоустановчі і правоохоронні; за часом існування на
строкові і безстрокові. Підставою їхнього виникнення є юридичні
факти-дії (акт про створення державного органу, партії, громадської
організації, акт прийняття іноземцем громадянства України), події
(досягнення громадянином віку, що дає йому право бути учасником
виборчого процесу; аварії, катастрофи, стихійні лиха й ін.).

37

Суб’єктами державно-правових відносин є: народ України, населення
адміністративно-територіальної одиниці (при проведенні референдумів,
виборів, реалізації інших форм прямого волевиявлення); Верховна Рада
України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Президент України;
Кабінет Міністрів України; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим;
комітети Верховної Ради України; депутати місцевих Рад; політичні
партії, громадські організації, масові суспільні рухи; Конституційний
Суд України; органи місцевого самоврядування; виборчі комісії; трудові
колективи; громадяни України, іноземці тощо. Ці суб’єкти
державно-правових відносин вступають у зв’язки, спрямовані на реалізацію
владних функцій, формування державних структур, забезпечення законності,
виявлення політичної волі народу у найважливіших питаннях і т.д.
Особливістю цих суб’єктів є їхня пра-восуб’єктивність, тобто здатність
бути носіями прав і обов’язків, що мають політичний зміст, а також брати
участь у здійсненні політичної влади.

Об’єктом державно-правового відношення є те, на що воно спрямоване. Як
такі виступають влада, власність, територія, волевиявлення народу,
населення певної адміністративно-територіальної одиниці; права, свободи
і обов’язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства;
суверенітет, розподіл компетенції між Україною й Автономною Республікою
Крим; дії органів, посадових осіб та ін.

Джерелами конституційного права України є: Конституція України; між

народні пакти про права людини, ратифіковані Верховною Радою України;

Декларація про державний суверенітет України; Акт проголошення незалеж

ності України; закони України; нормативні акти органів влади Автономної

Республіки Крим; укази Президента України; Рішення Конституційного Суду

України; акти уряду України, міністерств і відомств, органів місцевого
само

врядування тощо. У системі державно-правових актів найвищу юридичну

силу має Конституція України. Конституційні і звичайні закони розвивають

її положення. ^

Запитання для самоконтролю:

Які поняття і призначення конституційного права?

Що є сутністю, видом і специфікою конституційно-правових відносин?

Які суб’єкти державно-правових відносин?

Які об’єкти державно-правових відносин?

Які джерела конституційного права України як галузі права?

38

§2. Основи конституційного ладу України

На зміну поняттю «суспільний і державний лад» у політичну практику
входить поняття «конституційний лад», тобто сукупність непорушних
основних політико-правових принципів, що закріплюють відносини між
людиною, цивільним суспільством і державою.

Основи конституційного ладу — це ключові конституційно-правові норми, що
визначають і закріплюють найважливіші принципи правового статусу
суб’єктів конституційно-правових відносин.

Це найзагальніші принципи конституційного права, що складають каркас
конституційного права і служать базою, на якій формуються
конституційно-правові зв’язки. Вони містять у собі основні принципи,
причому це найстійкіші принципи. Основи конституційного ладу містяться в
першому розділі Конституції і складаються з конституційних норм, серед
яких виділяються насамперед норми-цілі, норми-принципи,
норми-зобов’язання держави перед суспільством і громадянином. Так, у
статті 1 Конституції України встановлюється, що Україна є суверенною,
незалежною, демократичною, правовою, соціальною державою. На нинішньому
етапі державно-правового розвитку держави це швидше норма-мета, ніж
реальність.

Норма-зобов’язання закріплена у статті 7 Конституції, котра встановлює,
що держава визнає і гарантує місцеве самоврядування. У статті 8
Конституції визначається, що в Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Це норма-принцип.

У нормах конституційного ладу закладаються загальнодемократичні,
загальноцивілізовані цінності й інститути. За умов дезінтеграції масової
свідомості, зміни економічних, політичних та ідеологічних пріоритетів і
орієнтирів вони мають велике стабілізаційне значення. У них
закріплюється чітка система правових і моральних орієнтирів, містяться
принципи, що відображають народний суверенітет, неподільність держави,
межі втручання державної влади у справи суспільства, демократичний
статус людини, за якого він сам, його права і свободи є вищою цінністю,
рівність усіх перед законом, право на рівний захист законом,
верховенство закону, народовладдя, функціонування інститутів
безпосереднього волевиявлення народу, населення відповідної території,
гарантії народного представництва. У підставах конституційного ладу
закладається політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, що
включає гарантії різноманіття політичного життя, свободи економічної
діяльності, гарантії права власності, рівного правового захисту усіх
форм власності; загальні принципи дії механізму державної влади, у тому
числі встановлення республіканської форми правління, поділ влади;
закріплення гарантій прав особистості, формування соціальної держави,
включаючи визначення основних його соціальних завдань для розвитку
особистості, ви-

39

моги соціального захисту і безпеки громадян; пріоритет загальнолюдських
цінностей, дотримання загальновизнаних норм міжнародного права.

Єдність елементів конституційного ладу України — запорука ефективності
Конституції, її стабілізуючого значення. Тільки в такому випадку
Конституція може виконувати роль гаранта демократичної підстави
відношень людини, суспільства і держави, бути перешкодою руйнівним діям
різних галузей влади, які борються за першість у здійсненні владних
повноважень.

Норми основ конституційного ладу мають потребу в особливому захисті від
змін політичної кон’юнктури. Вони мають особливий юридичний статус.
Відповідно до їх положень будується вся Конституція, з ними мають
звірятися всі інші конституційні норми й інститути. У разі суперечностей
між суб’єктами державно-правових відносин і різними галузями влади для
Конституційного Суду України саме загальні принципи основ
конституційного ладу є критерієм законності або незаконності дій
відповідних суб’єктів відносин і насамперед владних структур.

Конституціоналізм як система політико-правових поглядів і відносин,
основних нормативно-правових розпоряджень починається з поваги і
виконання насамперед конституційно-правових принципів, які складають
підставу конституційного ладу держави.

В Україні діє принцип верховенства права. За підставу конституційного
ладу встановлюється верховенство Конституції в національній правовій
системі. Також установлюється, що її норми мають вищу юридичну чинність,
а закони, інші нормативно-правові акти мають прийматися на підставі
Конституції України і відповідати їй. Причому зазначається, що норми
Конституції є нормами прямої дії. Відповідно, звертання до суду для
захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо
гарантується на підставі Конституції.

В Основному Законі України визначаються економічні підстави
конституційного ладу. Зазначається, що земля, її надра, атмосферне
повітря, водні й інші природні ресурси в межах території України,
природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської)
економічної зони є об’єктами права власності українського народу, від
імені якого права власника здійснюють органи державної влади й органи
місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користуватися
природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Принципове значення має конституційне положення про те, що власність не
має використовуватися на шкоду людині і суспільству, що держава
забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання,
соціальну спрямованість економіки.-Основне значення має положення про
те, що всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Земля є
основним національним багатством України і перебуває під особливою
охороною держави. Право власності конституційно гарантується. Воно 40

набувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою
винятково відповідно до закону.

Після аварії на Чорнобильській АЕС проблеми забезпечення екологічної
інформації для народу України набули особливої значущості. Тому
Конституція України встановлює, що забезпечення екологічної безпеки і
підтримка екологічної рівноваги на всій території України, збереження
генофонду народу — найважливіший обов’язок держави.

У першому розділі Конституції України закріплюються підстави
національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Під
національною безпекою розуміється стан захищеності життєво важливих
інтересів людини, суспільства і держави від існуючих і можливих
внутрішніх і зовнішніх загроз у всіх галузях суспільних відносин. У
статті 17 Конституції визначаються основні положення, які стосуються
суверенітету, оборони, територіальної цілісності, економічної й
інформаційної безпеки України. Забороняється утворення і функціонування
збройних формувань, не передбачених законом. Це означає неприпустимість
утворення з якого б то не було приводу збройних формувань приватними
особами, суспільними об’єднаннями, у тому числі політичними партіями. На
території України не допускається розміщення іноземних військових баз.

Стаття 18 Конституції закріплює спрямованість зовнішньополітичної
діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки
шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства на підставі загальновизнаних принципів і
норм міжнародного права. Ці норми і принципи закладено, насамперед, у
Статуті ООН і в Декларації про принципи міжнародного права.

Конституція встановлює, що державними символами України є Державний
Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Опис
державних символів України і порядок їхнього використання встановлюються
законом, прийнятим не менше ніж двома третинами від конституційного
складу Верховної Ради України, тобто конституційними законами. Столицею
України є місто Київ.

Запитання для самоконтролю:

Які поняття і принципи конституційного ладу України?

Які поняття і види засад конституційного ладу?

Які види конституційно-правових норм?

Що таке конституціоналізм і яка його сутність?

Які державні символи України?

41

§3. Декларація про державний суверенітет — основа утвердження
суверенітету України

, Прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 року Декларація про державний
суверенітет України стала політико-правовою базою для укріплення*
незалежності і самостійності країни, розвитку її правової системи. У ній
закладено основні ідеї, на підставі яких ішов і відбувається далі процес
конституційного будівництва, забезпечується незалежність і самостійність
України. Метою прийняття Декларації було утвердження суверенітету і
самоврядування народу України, причому державний суверенітет України
проголошувався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність
влади в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх
зносинах. Це базове поняття суверенітету стало відправним моментом при
окресленні напрямків самовизначення української нації, становлення
народовладдя, прояву принципів функціонування державної влади і
територіального верховенства, визначення внутрішньої і зовнішньої
політики України.

Декларація про державний суверенітет України складається з преамбули і
10 розділів:

Самовизначення української нації.

Народовладдя.

Державна влада.

Громадянство України.

Територіальне верховенство.

Економічна самостійність.

Екологічна безпека.

Культурний розвиток.

Зовнішня і внутрішня безпека.

10. Міжнародні відносини.

У ній наявні такі основні ідеї, що визначають тенденції розвитку
державно-правових процесів у країні:

Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих

кордонах на підставі реалізації українською нацією свого невід’ємного
права

на самовизначення.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в державі. Його

складають громадяни України всіх національностей. Повновладдя народу

здійснюється на основі Конституції України як безпосередньо, так і через
на

родних депутатів. Від імені всього народу може виступати винятково парла

мент України, і жодна політична партія, громадська організація, інше
угрупо

вання або окрема особа не можуть виступати від імені всього народу
України.

Україна самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного

життя. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
за

конодавчу, виконавчу і судову.

42

Україна має своє громадянство і забезпечує рівність усіх громадян пе

ред законом, виявляє турботу і вживає заходів з охорони і захисту
інтересів

своїх громадян, що перебувають за межами Республіки.

Україна здійснює територіальне верховенство на всій своїй території,

її територія в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена
і

використана без її згоди.

Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його

в законах, установлює порядок організації охорони природи і порядок ви

користання природних ресурсів, самостійно вирішує питання науки, освіти,

культури, військової політики, виступає як рівноправний учасник міжнарод

ного спілкування.

За час, що пройшов після прийняття Декларації про державний суверенітет
України, у Республіці відбулися значні якісні зміни. Було сформовано
Збройні Сили, Прикордонні війська, Службу безпеки. Україна стала
активним учасником міжнародних зв’язків. Важливі зміни відбулися в
правовій системі країни: прийнято закони про громадянство; про
всеукраїнський і місцевий референдуми; про об’єднання громадян; про
Президента України; про статус народного депутата України, про
інформацію; про вибори народних депутатів України; про друковані засоби
масової інформації; про охорону навколишнього природного середовища; про
охорону атмосферного повітря; про власність; про міліцію; про судоустрій
України; про Конституційний Суд України й ін. Це створило міцну
нормативно-правову базу становлення державності України. Конституція
України виходить з основних ідей Декларації про державний суверенітет,
що стала політико-правовою базою становлення нової правової системи
суверенної України.

Запитання для самоконтролю:

Коли було прийнято Декларацію про державний суверенітет України?

Яка структура Декларації про державний суверенітет України?

Які основні ідеї та положення Декларації?

Які правові наслідки прийняття Декларації про державний суверенітет

України?

§4. Конституція України як джерело й підстава чинного законодавства

Конституція України — Основний Закон держави. У системі нормативних
актів вона має вищу юридичну силу, втілює в собі волю народу України,
його суверенітет. її прийнято 28 червня 1996 року.

Конституція — нормативний акт виняткової властивості, фундаментальна
база поточного законодавства, безпосереднє юридичне джерело націо-

43

нального права. Вона грунтується на загальнолюдських цінностях,
виступає гарантом демократії, волі і справедливості, вищих соціальних
цінностей.

Для Конституції як нормативного акта характерними особливостями є:
назва; особливий порядок розробки, прийняття, набрання чинності, зміни;
коло законодавчо-регульованих суспільних відносин.

Конституція України виконує такі функції:

Установча (закріплення вихідних засад правопорядку, системи пред

ставницьких і виконавчих органів влади і управління, судової системи,
під

став правового статусу громадян тощо);

Юридична (Конституція — основа правової системи, норми Конститу

ції — регулятори найважливіших суспільних відносин);

Політична (Конституція закріплює підстави політичного режиму, про

голошує народовладдя);

Ідеологічна (у Конституції закладаються основні політико-правові ідеї

народу);

Зовнішньополітична (закріплює підстави зовнішньополітичної діяль

ності. Конституція — своєрідний паспорт держави, інформаційне джерело

для інших народів і держав про конституційний лад);

Обмежувальна (обмеження державної влади правом. Конституційні

норми утворюють підставу і визначають межі діяльності державних органів,

запобігають узурпації і монополізації влади якимись структурами);

Стабілізуюча (норми Конституції забезпечують сталість державно-пра

вових інститутів, єдність правових норм в ієрархії правових актів
України, їх

несуперечність і раціональність);

Об’єднувальна (Конституція — це угода політичних сил в Україні,

документ, що санкціонує «суспільний договір», який закріплює широкий

комплекс прав і свобод громадян України).

Юридичними властивостями Конституції є:

нормативність;

установчий характер;

програмний характер;

вища юридична сила;

особлива юридична природа;

особливий предмет правового регулювання;

підвищена стабільність;

підвищений ступінь охорони з боку держави;

здатність до стимулювання суспільних відносин;

здатність ідеологічного, світоглядного впливу.

Верховенство Конституції України як юридичного джерела виявляється в:

нормах Конституції України, які мають основний характер для всіх

суб’єктів державно-правових відносин;

конституційні норми — юридична база не тільки для норм конститу

ційного права, а й для інших галузей права України;

44

Конституція як нормативний акт поширює свою дію на всіх громадян

України, на іноземців, на всі державні органи і посадові особи в
Україні;

всі нормативні акти (закони і підзаконні акти) не мають суперечити

нормам Конституції України, а в противному разі мають приводитися у від

повідність до положень Конституції;

Конституція може бути змінена тільки конституційно встановленими

для цього органами, в особливому процедурному порядку й актом, що має

рівну з Конституцією юридичну чинність;

текст Конституції України офіційно проголошується як Основний

Закон держави і ніякий інший акт у державі не може мати такої назви;

для захисту Конституції створено особливий орган — Конституційний

Суд України.

Конституційні принципи — це юридично виражені в конституційному акті
закономірності організації і функціонування політичної, економічної,
соціальної системи суспільства, правового статусу особистості. До
конституційних принципів належать:

народний суверенітет;

економічний, політичний та ідеологічний плюралізм;

законність;

свобода особи і її розвиток;

інтернаціоналізм;

поєднання представницької і безпосередньої форм демократії;

рівноправність громадян України.

Запитання для самоконтролю:

Які поняття і сутність Конституції, її значення для розвитку держави і

суспільства?

Якими є особливості конституції України як базового нормативного акта?

Які функції конституції?

Які юридичні властивості Конституції?

Які поняття і види конституційних принципів?

§5. Конституційний процес в Україні

Розвиток економічних і політичних процесів в Україні після розпаду СРСР
об’єктивно потребував прийняття нової Конституції. Це відбулося і в
Україні, й у всіх країнах СНД. У їх нових Основних Законах враховано
відповідні реалії, тенденції і досвід світової практики конституційного
регулювання суспільних відносин. В Україні конституційний процес
протікав вельми складно і Верховна Рада України прийняла нову
Конституцію України тільки 28 червня 1996 року.

45

Важливим етапом конституційного процесу було схвалення Верховною Радою
України 19 червня 1991 року «Концепції нової Конституції України», що
складалася з загальнометодологічних принципів, преамбули і дев’яти
розділів. Концепція відіграла велику роль у підготовці нової Конституції
України на якісно новій демократичній основі, оскільки в ній було
закладено основні цінності конституціоналізму, народовладдя, прав
людини, законності, поділу влади, зазначено, що через усю Конституцію
мають проводитися ідеали правової держави.

Концепція заклала підвалини, на яких слід будувати майбутню Конституцію.
У ній зазначалося, що новий Основний Закон має грунтуватися на
Декларації про державний суверенітет України, закріплювати, розвивати і
конкретизувати її положення. Аналізування опублікованих для всенародного
обговорення проектів нової Конституції України свідчило, що їх текстах
повністю втілено положення частин Декларації про державний суверенітет,
які безпосередньо належать до питань самовизначення української нації,
народовладдя, державної влади, громадянства України, територіального
верховенства, економічної самостійності, екологічної безпеки,
культурного розвитку.

У Концепції принципово було поставлене питання про те, що в центрі уваги
нової Конституції має бути людина як соціальна цінність, її права,
свободи й їхні гарантії. Тут підкреслюється, що вищою соціальною
цінністю є людина, її життя, честь, достоїнство, особиста
недоторканність, інші права і свободи, закріплені в Загальній Декларації
прав людини, у міжнародних пактах, інших документах про права людини.
Зазначається, що ці права мають розглядатися не як даровані державою, а
як природні, невідчужувані і недоторканні. Права і свободи людини і
громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених
Конституцією відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права. У
Концепції встановлювалося, що всі права і свободи людини і громадянина,
закріплені Конституцією і законом, підлягають захисту в судовому
порядку. Держава несе відповідальність за забезпечення прав людини і
громадянина.

Такий підхід до конституційного регулювання основних прав і свобод
людини і громадянина принципово відрізнявся від колишнього підходу, що
характеризується домінуванням держави над особистістю. Принципово
важливим положенням Концепції було те, що всі державні органи і посадові
особи зобов’язані поважати права людини і громадянина, сприяти їхній
реалізації і що всі громадяни рівні перед законом.

Ці найважливіші положення Концепції були втілені в тексті нової
Конституції України і реально здійснюються. Прийняття нового Основного
Закону — історична віха в становленні української державності на
демократичних засадах. Але з його прийняттям конституційний процес не
зупинився,

46

а продовжує свій розвиток на якісно новій базі. Відповідно до цього,
нині постало завдання істотного реформування правової системи України з
урахуванням світового досвіду конституціоналізму.

Запитання для самоконтролю:

Якими були передумови прийняття Конституції України 1996 року?

Яка концепція нової Конституції України та яка є її роль у підготовці
нової

Конституції України?

Які основні права і свободи людини та громадянина в Концепції нової

Конституції України?

§6. Референдум як найважливіша форма народовладдя

Народовладдя в Україні реалізується у формі прямої і представницької
демократії. Референдум — найважливіша форма прямого народовладдя, спосіб
прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших
рішень з найважливіших питань загальнодержавного і місцевого значення.

Існують такі види референдумів:

Всеукраїнський.

Референдуми Автономної Республіки Крим.

Місцеві (у межах адміністративно-територіальних одиниць).

За юридичною силою розрізняються звичайні референдуми і консультативні
(дорадчі).

Закони й інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу
юридичну силу стосовно законодавчих актів Верховної Ради України,
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, нормативних актів Президента
України, Кабінету Міністрів України, уряду Автономної Республіки Крим,
підзаконних актів міністерств і відомств України, рішень місцевих Рад.
Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу щодо
рішень рад народних депутатів, на території яких він проводиться.
Результати консультативного референдуму (дорадчого опитування) громадян
розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними
державними органами.

Новий Всеукраїнський референдум із питань, що виносилися раніше на
референдум, може бути проведений не раніше, ніж через 5 років, а
місцевий референдум — не раніше, ніж через рік із дня проведення
попереднього референдуму з цих же питань.

Предметом Всеукраїнського референдуму можуть бути питання утвердження
Конституції України, її окремих положень, внесення в Конституцію змін і
доповнень; прийняття, скасування чи зміна законів України або їх окре-”
мих положень; прийняття рішень, що визначають основний зміст Конституції

47

України й інших правових актів. Винятково Всеукраїнським референдумом
вирішується питання про реалізацію права народу України на
самовизначення і входження України в державні федеративні і
конфедеративні утворення або вихід з них. На Всеукраїнський референдум
не виносяться питання, віднесені законодавством України до ведення
органів суду і прокуратури, питання амністії і помилування тощо.

На місцеві референдуми можуть виноситися питання, віднесені
законодавством України до ведення місцевого самоврядування, а також
питання дострокового припинення повноважень відповідної місцевої Ради і
її голови. Винятково місцевим референдумом вирішуються питання про
найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей,
питання про об’єднання в одну кількох адміністративно-територіальних
одиниць, що мають спільний адміністративний центр.

Запитання для самоконтролю:

Які ви знаєте форми народовладдя?

Що таке референдум?

Які види референдумів в Україні?

Які питання можуть розглядатися на Всеукраїнському та місцевому рефе

рендумах?

§7. Територіальний устрій України

Територіальний устрій держави — це її територіальна або
національно-територіальна організація, а також
адміністративно-територіальний розподіл.

У дев’ятому розділі Конституції України «Територіальний устрій України»
вказується, що цей устрій базується на засадах єдності та цілісності
державної території, поєднання централізації і децентралізації у
здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного
розвитку регіонів, з урахуванням історичних, економічних, екологічних,
географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних
традицій. Комплекс державно-правових норм, у цьому розділі Конституції,
а також у поточному законодавстві складає окремий конституційно-правовий
інститут, значущість якого за умов становлення України як суверенної
держави істотно підвищується. Його зміст складає сукупність норм, що
закріплюють політико-територіаль-ну організацію української держави,
правове положення держави в цілому й Автономної Республіки Крим зокрема,
підстави їхніх відносин і розподіл їхніх повноважень.

17 березня 1995 року Верховна Рада України прийняла закони «Про
скасування Конституції і деяких законів Автономної Республіки Крим» і
«Про Автономну Республіку Крим», у яких визначено такі принципові
положення відносин між Україною й Автономною Республікою Крим: Автономна
Республіка

48

Крим самостійно вирішує питання, віднесені до її відома Конституцією
України, Законом «Про Автономну Республіку Крим», іншими законами
України і Конституцією Автономної Республіки Крим; зміни і доповнення до
Конституції Автономної Республіки Крим приймаються Верховною Радою Криму
і стають чинними після затвердження їх Верховною Радою України;
Конституція Автономної Республіки Крим — органічна частина законодавства
України і не може суперечити Конституції України; Автономна Республіка
Крим діє в межах території колишньої Кримської області й у складі
України; місто Севастополь є адміністративно-територіальною одиницею
загальнодержавного підпорядкування і не входить до складу Автономної
Республіки Крим, а статус цього міста визначається законом України;
Україна виступає гарантом правового статусу Автономної Республіки Крим.

Конституція України встановлює, що Автономна Республіка Крим має власну
Конституцію, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим і
затверджує Верховна Рада України не менше ніж половиною від
конституційного складу парламенту України. Зазначено, що
нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і
рішення Ради Міністрів республіки не можуть суперечити Конституції і
законам України і приймаються згідно з Конституцією України, законами
України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України і на їх
виконання. Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх
повноважень приймає рішення і постанови. Правосуддя в республіці
здійснюється судами, що входять до єдиної системи судів України. В
Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус
якого визначено законом.

Україна — унітарна держава, що складається з Автономної Республіки Крим,
24 областей, міст Києва і Севастополя. Ці міста мають спеціальний
статус, що визначається законом України. У систему
адміністративно-територіального устрою входять області, райони, міста,
райони в містах, селища і села.

Адміністративно-територіальний устрій України — науково обґрунтований
поділ території України на певні частини, відповідно до яких створюється
система місцевого самоврядування, що є підставою, поєднання всього
народу у єдине ціле, у межах якого здійснюється територіальне
верховенство держави.

Запитання для самоконтролю:

Що таке територіальний устрій держави?

Що таке адміністративно-територіальний устрій України?

Що означає «Україна як унітарна держава»?

Який правовий статус АРК?

49

§8. Правовий статус мов в Україні

Мовна проблема в Україні після проголошення суверенітету і незалежності
набула важливого політичного значення. Республіка визнає соціальну
цінність усіх національних мов і неухильно гарантує своїм громадянам
національно-культурні і мовні права. Україна як держава виходить із
того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов,
висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного
взаємозбагачення і зміцнення дружби народів.

Основи державної мовної політики в Україні визначаються статтею 10
Конституції, якою встановлено, що державною мовою в Україні є українська
мова і держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування
української мови в усіх сферах громадського життя на всій території
України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист
російської та інших мов національних меншин України. Держава сприяє
вивченню мов міжнародного спілкування. Вільне застосування мов в Україні
гарантується Конституцією України і визначається Законом.

Правовий статус мов в Україні регламентується Законом «Про мови в
Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, зі змінами та доповненнями від
6 березня 2003 року №594-ІУ, у якому підкреслюється, що українська мова
є одним із вирішальних факторів національної самобутності українського
народу. Держава забезпечує українській мові статус державної з метою
сприяння всебічного розвитку духовних і творчих сил українського народу,
гарантії його суверенної національно-державної майбутності. Україна
забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх
сферах громадського життя. Державні і суспільні органи, підприємства,
організації й установи мають створювати всім громадянам необхідні умови
для вивчення української мови і поглибленого оволодіння нею. Разом із
тим держава створює всі необхідні умови для розвитку і використання мов
інших національностей. Громадянам України гарантується право
користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою.

Будь-які привілеї або обмеження прав осіб за мовною ознакою, мовна
дискримінація неприпустимі. Публічне приниження або зневага, навмисне
перекручування змісту української або інших мов в офіційних документах і
засобах масової інформації, створення перешкод і обмежень у користуванні
ними, проповідування ворожнечі на мовному грунті тягнуть
відповідальність, встановлену законом.

В Україні мовою діловодства і документації, а також відносин державних і
суспільних органів, організацій і установ є українська мова.

Держава забезпечує збереження фондів і пам’яток української мови, інших
національних мов у науково-дослідних установах, архівах, бібліотеках,
музеях, а також їхню охорону і вільне використання.

50

Запитання для самоконтролю:

1. Якими нормативними актами регламентується правовий статус мов в

Україні?

Який правовий статус української мови?

У чому полягає право громадян на мовну та національно-культурну само

бутність?

Нормативні акти і рекомендована література

Конституція України.

Декларація про державний суверенітет України. —-К., 1991.

Концепція нової Конституції України//Від. ВРУ.— 1991. — № 35. —

Ст. 466.

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради

УРСР від 24 серпня 1991 р.//Від. ВРУ— 1991. — № 38. — Ст. 502.

Закон України «Про скасування Конституції і деяких законів Автоном

ної Республіки Крим»//Голос України. 1995. 18 березня.

6. Закон України «Про всеукраїнський і місцевий референдуми»//Від.

ВРУ— 1991. —№ 33. — Ст. 443.

7. Закон України «Про правонаступництво України»//Від. ВРУ. —

1991.— №46. — Ст. 617.

8. Закон України «Про економічну самостійність Української РСР»//Від.

ВРУ— 1990. — № 34. — Ст. 499.

“9. Закон України «Про міжнародні договори України»//Від. ВРУ.— 1994.
—№10. —Ст. 45.

Закон України «Про мови в Української РСР»//Від. ВРУ— 1989. —

№51. —Ст.631.

Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на

території України окремих актів законодавства Союзу РСР»//Від. ВРУ.—

1991. —№46. —Ст. 621.

Регламент Верховної Ради України//Від. ВРУ— 1994. — № 35. —

Ст. 338.

Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, під

стави, суб’єкти/ЯТраво України. — 2001. — № 10.

Поваляєва М. Інститути конституційного права України: поняття,

ознаки та критерії розмежування/ЯТраво України. — 2000. — № 5.

Російсько-український словник термінів з теорії держави і права. —

X., 1993.

Слюсаренко ОТ., Томенко М.В. Історія української конституції. — К.,

1993.

Тодьїка Ю.Н., Бурлака А.С. Конституции Украинн, стран СНГ в усло-

виях переходного периода. — X., 1993.

51

Тодьїка Ю.Н. Конституционное право Украйни: отрасль права, науки,

учебная дисциплина. — X., 1998.

Тодьїка Ю.Н. Конституционное право Украйни: проблеми теории и

практики. — X.: Факт, 2000.

Тодьїка Ю.Н. Основи конституционного строя Украйни. X., 1999.

Шаповал В. Суб’єкти конституційного права України: постановка

проблеми теоретичного визначення/ЯТраво України. — 2000. № 8.

Тацій В., Тодика Ю. Проблеми розвитку науки конституційного права

України/Яїраво України. — 1994. — № 10.

Розділ 4. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні

§1. Визначення засад правового статусу громадянина України

Правовий статус людини — це юридично закріплений правовий стан особи в
суспільстві і державі. Основу цього статусу складає
конституційно-правовий статус. За належністю до громадянства статус
осіб, що проживають в Україні, різний:

статус громадян України;

статус іноземців і осіб без громадянства.

Якнайширшим правовим статусом володіють громадяни України.

Правовий статус особистості містить у собі такі головні елементи:
громадянство; права, свободи та обов’язки; правосуб’єктність; взаємна
відповідальність держави й особистості; гарантії прав і свобод; принципи
правового статусу.

Розрізняють загальні, спеціальні й індивідуальний правові статуси.

Загальний правовий статус характеризує становище особистості як суб’єкта
відносин, що має рівні права й обов’язки з іншими особами незалежно від
якихось особливостей, соціального, службового, родинного стану і т.п.

Спеціальні правові статуси припускають наявність в особистості прав і
обов’язків, а також відповідальності, визначені специфікою
соціально-класового, службового, вікового стану тощо. Мова йде про
спеціальні права та обов’язки робітників, фермерів, депутатів,
військовослужбовців, учителів, дітей, батьків, юристів, медиків і т.ін.
Спеціальні правові статуси реалізуються за ступенем їхньої
конкретизації. Так, можна виділити спеціальний правовий статус
громадянина як депутата взагалі і спеціальні правові статуси громадянина
як депутата Верховної Ради України або місцевої ради. Іноземці й особи
без громадянства можуть мати як загальний, так і спеціальний правові
статуси. Тому виправдані розбіжності правових статусів дипломатів,
консулів, туристів, військовослужбовців, іноземних студентів, аспірантів
тощо.

Індивідуальний правовий статус — це правовий статус конкретної особи.
Він визначається специфікою зв’язків, у які вступає суб’єкт, його
соціальною активністю. Індивідуальний правовий статус конкретної особи
визначається загальним правовим статусом, а також набором спеціальних
правових статусів.

Передумовою правового статусу громадян є громадянство — правовий зв’язок
між фізичною особою і державою, зміст якого складають їхні взаємні права
та обов’язки.

53

Іноземці й особи без громадянства мають ті самі права і свободи і
виконують такі самі обов’язки, що й громадяни України, якщо інше не
передбачене Конституцією і законами України, а також міжнародними
договорами України. Зокрема, іноземці й особи без громадянства не можуть
брати участі в управлінні державою, обирати і бути обраними в органи
державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у референдумах,
бути членами політичних партій і т.ін.

Права громадян України, іноземців і осіб без громадянства забезпечуються
за допомогою соціально-економічних, політичних, організаційних і
юридичних гарантій.

Запитання для самоконтролю:

Що таке правовий статус людини?

Які види правового статусу людини?

Що є передумовою правового статусу громадянина?

Які гарантії прав і свобод в Україні ви знаєте?

§2. Принципи правового статусу особи

Правовий статус особи грунтується на конституційних принципах, що
відображають конкретні підстави відносин між державою і фізичною особою.
До конституційних принципів правового статусу особи належать: принцип
загальності прав і свобод; принцип рівності; принцип єдності прав і
обов’язків; принцип гарантованості прав і свобод; принцип взаємної
відповідальності держави й особи.

Принцип загальності прав і свобод означає, що всі люди є вільними і
рівними у своїй гідності та правах (стаття 21 Конституції України).

Принцип рівності означає, що права, свободи та обов’язки визнаються за
всіма в однаковому обсязі, незалежно від соціального походження,
майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови,
релігії, роду і характеру занять, місця проживання й інших обставин.
Принцип рівності проголошує рівність усіх перед законом і судом (стаття
24 Конституції України).

Принцип єдності прав і обов’язків виявляється в чіткій збалансованості
прав і обов’язків у правовому статусі особи. У соціально організованому
суспільстві в суб’єкта не може бути прав без обов’язків, як і обов’язків
без прав. Здійснення прав і свобод невіддільне від виконання людиною і
громадянином своїх обов’язків. У Конституції України встановлюється, що
кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при
цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед
суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її
особистості (стаття 23 Конституції України).

54

Принцип гарантованості прав і свобод полягає в тому, що держава
виступає як головний суб’єкт, який забезпечує можливість реалізації
конституційних прав і свобод за допомогою правових, політичних,
економічних, соціальних та інших засобів. Права і свободи гарантуються
державою і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів, а
також при внесенні змін у чинне законодавство не допускається звужування
змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Гарантованість прав і свобод
значним чином визначається політичним режимом, рівнем розвитку
демократії, наявністю спеціальних органів, захищають права і свободи,
високим рівнем правової культури, соціально-правовою активністю
особистості і т.д.

Принцип взаємної відповідальності держави і громадянина виявляється в
їхніх взаємних правах і обов’язках. Конституція України встановлює
відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття
З Конституції України).

Цікавим прикладом захисту права громадянина на особисту таємницю,
збереження конфіденційної інформації посадовою особою може бути справа,
остаточне рішення за якою було прийнято Головою Верховного Суду України.

Як було встановлено, постановою судді Франківського районного суду
Львова від 9 липня 2002 року на Д. на підставі статті 8 Закону від 5
жовтня 1995 року «Про боротьбу з корупцією» (далі — Закон) накладено
штраф у розмірі 255 грн.

Громадянина Д. визнано винним у тому, що він, обіймаючи посаду
начальника ВДВС Франківського районного управління юстиції (далі — РУЮ)
м. Львова, 3 червня 2002 року відмовив франківському РВ ЛМУ УМВСУ у
Львівській області в наданні особових справ підлеглих йому працівників
для ознайомлення.

Суддя розцінив зазначені дії Д. як учинення ним корупційного
правопорушення, передбаченого пунктом «г» частини 1 статті 5 Закону,
тобто порушення особою, вповноваженою на виконання функцій держави,
спеціального обмеження щодо відмови юридичним особам у інформації,
надання якої передбачено правовими актами.

Проте, встановлюючи вину особи у вчиненні будь-якого корупційного
правопорушення, в тому числі й порушення спеціальних обмежень, суду
необхідно виходити не тільки зі змісту положень статті 5 Закону, а й
ураховувати загальні ознаки корупції, що містяться в частині 1 статті 1
Закону.

Суть корупційного правопорушення, передбаченого пунктом «г» частини 1 ст
статті 5 Закону, полягає в тому, що особа, вповноважена на виконання
функцій держави, протиправно використовуючи надані їй повноваження,
відмовляє фізичній або юридичній особі в інформації, надання якої
передбачене правовими актами, умисно затримує її, надає недостовірну або
неповну

55

інформацію, керуючись при цьому власними корисливими чи іншими
інтересами, або діє таким чином в інтересах третіх осіб.

Як убачається зі справи і мотивувальної частини постанови, громадянин Д.
дійсно отримав запит від правоохоронних органів про надання їм для
ознайомлення особових справ підлеглих йому працівників, але відмовив у
наданні такої інформації, оскільки вона є конфіденційною.

У судовому засіданні ці обставини не було спростовано. Отже, Д. діяв
відповідно до вимог статей 28 — 38, 46 Закону України «Про інформацію»
від 2 жовтня 1992 року згідно з якими особа, вповноважена на виконання
функцій держави, вправі відмовляти в наданні інформації або надавати її
в неповному обсязі у разі, коли вона є конфіденційною. Згідно зі статтею
23 цього Закону забороняється збирання відомостей про особу без її
згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Будь-яких даних про те, що в зазначеному випадку громадянин Д. зловживав
наданими йому повноваженнями чи діяв із корисливих або інших інтересів
чи в інтересах третіх осіб, у справі немає. Відсутні у справі й
відомості, які б свідчили про те, що зазначений запит був зроблений
правоохоронними органами у зв’язку з провадженням ними дізнання чи
досудового слідства.

Таким чином, сама по собі відмова громадянина Д., як особи,
вповноваженої на виконання функцій держави, в наданні правоохоронним
органам конфіденційної інформації не може бути підставою для визнання
його винним у вчиненні корупційного правопорушення, передбаченого
пунктом «г» частини 1 статті 5 Закону.

На підставі зазначеного Голова Верховного Суду України постанову судді
скасував і справу закрив за відсутністю в діянні складу корупційного
правопорушення, передбаченого пунктом «г» частини 1 статті 5 Закону*.

Запитання для самоконтролю:

Які конституційні принципи правового статусу особистості ви знаєте?

У чому полягає принцип єдності прав і обов’язків?

Чим визначається гарантованість прав і свобод?

У чому полягає принцип загальності прав і свобод?

§3. Громадянство України

Правовий статус особистості визначається, насамперед, її належністю
державі, наявністю або відсутністю громадянства. У повному обсязі права
і свободи держава гарантує тільки власним громадянам. Відповідно, на
громадян накладається і більше обов’язків.

* Вісник Верховного Суду України — № 2. — Березень-квітень, 2003.

56

Основи правового регулювання інституту громадянства в Україні складають
Конституція України, Закон України «Про громадянство України», а також
інші нормативно-правові акти. Закон України «Про громадянство України»
визначає громадянство України як правовий зв’язок між фізичною особою й
Україною, що проявляються у їхніх взаємних правах і обов’язках.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про громадянство» громадянство
України грунтується на наступних принципах:

єдиного громадянства—громадянства держави України, що виключає

існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України.

Якщо громадянин України набув громадянства (підданства) іншої держави,

то в правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином

України. Якщо іноземецьнабув громадянства України, то в правових відно

синах з Україною він визнається лише громадянином України;

запобігання виникнення випадків без громадянства;

неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

визнання права громадянина України на зміну громадянства;

неможливості автоматичного набуття, а також припинення громадян

ства України;

рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, по

рядку і моменту набуття ними громадянства України;

збереження громадянства України незалежно від місця проживання

громадянина України.

Громадянами України є:

а) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення неза

лежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території

України;

б) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та

інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового
ста

ну, місця проживання, мовних та інших ознак, які на момент вступу в силу

Закону України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) по

стійно проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

в) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопа

да 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974
ро

ку органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України»,

а також діти таких осіб, що прибули разом із батьками в Україну, якщо на

момент прибуття в Україну вони не досягай повноліття;

г) особи, що набули громадянства України відповідно до законів України

і міжнародних договорів України.

Громадянство України набувається:

за народженням;

за територіальним походженням;

57

внаслідок прийняття до громадянства;

внаслідок відновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування;

внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздат

ною, опіки;

у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох бать

ків дитини;

внаслідок установлення батьківства;

10) на інших підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про громадянство України» умовами

прийому до громадянства України є:

визнання і дотримання Конституції України і законів України;

зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в

іноземному громадянстві;

безперервне проживання на законних підставах на території України

протягом останніх 5 років;

одержання дозволу на постійне проживання в Україні;

володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому

для спілкування;

наявність законних джерел існування.

Положення, передбачені пунктами 3—6, не поширюються на осіб, що мають
видатні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких у громадянство
України становить державний інтерес для України.

Громадянства України в силу статті 9 Закону України «Про громадянство
України» не можуть набути особи, які:

вчинили злочин проти людства або здійснювали геноцид;

засуджені в Україні до позбавлення волі за здійснення тяжкого злочину

до погашення або зняття судимості;

вчинили на території іншої держави дії, визнані законодавством Укра

їни тяжким злочином.

Запитання для самоконтролю:

Що таке громадянство?

Якими правовими актами регулюється інститут громадянства?

Які принципи громадянства України?

Які підстави набуття громадянства України?

Які обмеження при прийнятті у громадянство?

Умови набуття громадянства України

Підстави для набуття громадянства України

Підстави припинення громадянства

Унаслідок вибуття із громадянства України

Унаслідок втрати громадянства України

На підставах,

передбачених

міжнародними угодами

України

58

59

Підстави, на яких може бути відмовлено вийти з громадянства України

Унаслідок вступу на

Якщо громадянство

України набуте

внаслідок подання

завідомо неправдивих

даних або фальшивих

документів

військову службу,

Якщо особа,

перебуваючи за межами

України, не стала на

облік протягом 5 років

службу беспеки,

у поліцію, органи

юстиції або в інші

органи державної

влади й управління в

іноземній державі, без

згоди на те державних

органів України

§4. Зміст основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина

Конституція України містить широкий перелік прав і свобод людини і
громадянина: зі статті 161 Основного Закону правовому статусу особи
присвячено 48 статей — майже третя частина тексту Конституції. При цьому
права і свободи закріплено в іншому розділі Конституції, який іде після
розділу, що встановлює підстави конституційного ладу.

Конституційні (основні) права і свободи за змістом поділяються на
особисті, політичні, соціально-економічні, культурні та права в галузі
екології.

Особисті права і свободи містять у собі: право на життя; право на пова

гу честі і достоїнства; право на свободу й особисту недоторканність;
право на

недоторканність житла, таємницю листування, телефонних переговорів, те

леграфної й іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і
сімейне

життя; право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання,
пра

во на свободу думки і слова, право на свободу світогляду та
віросповідання

й інші права і свободи.

До політичних прав і свобод належать: право брати участь у керуванні

державними справами; право обирати та обиратися; право на свободу союзів

і асоціацій; право на свободу мирних зборів і т.д.

Соціально-економічними правами і свободами є: право володіти, ко

ристуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на свободу підприєм

ницької діяльності; право на працю; право працюючих на страйк для
захисту

всіх своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок;
право на

соціальний захист; право на житло; право на достатній життєвий рівень
для

себе і своєї родини; право на охорону здоров’я, медичну допомогу і
медичне

страхування й інші.

Культурні права — це: право на свободу літературної, художньої, на

укової і технічної творчості, право на захист інтелектуальної власності;
право

на вільний доступ до культурної спадщини; право на освіту й ін.

60

5. Уперше на конституційному рівні (стаття 50 Конституції України) у
нашій державі встановлюється, що кожен має право на безпечне для життя і
здоров’я довкілля і на відшкодування заподіяної порушенням цього права
шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про
стан навколишнього середовища, якості харчових продуктів і предметів
побуту, а також право на поширення такої інформації. Зазначені права
складають категорію екологічних прав і свобод.

Прикладом гарантії реалізації права на вільне пересування є рішення
Івано-Франківського міського суду, який розглядав цивільну справу за
позовом громадянина М. до громадянина В. про надання згоди на виїзд для
постійного місця проживання за кордоном.

Було встановлено, що громадянин М. просить суд надати дозвіл на виїзд в
Ізраіль на постійне місце проживання без письмової згоди відповідача,
який є його батьком. Останній не дає своєї письмової згоди на його
виїзд, не висуваючи при цьому ніяких претензій до позивача.

Відповідач заявив, що не має до сина ніяких претензій матеріального
характеру, не вимагає від нього ніякої допомоги та догляду. Він не
заперечував, що його мати, рідна сестра і старший син довгий час
постійно проживають в Ізраїлі. Сам відповідач теж проживав там з 1996 до
1999 року, але вирішив повернутися до України. Свою відмову надати згоду
на виїзд сина на постійне місце проживання він мотивував «внутрішнім
голосом» і особистими переконаннями.

Суд при розгляді справи зазначив, що відповідно до протоколу № 4
Міжнародної конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 р.
(Рим, 4 листопада 1950 року), ратифікованої Законом України № 475/97-ВР
від 17 липня 1997 року, кожна людина має право залишити будь-яку країну,
включаючи свою власну. Реалізація цього права не може бути обмежена за
винятком випадків, які вводяться законом та необхідні в демократичному
суспільтві в інтересах національної та громадської безпеки, з метою
збереження громадського порядку, попередження злочинів, для захисту
здоров’я або моралі, прав і свобод інших людей.

Суду не було надано доказів, які б свідчили про наявність обмежень для
реалізації громадянином М. свого права на виїзд за межі України, не
встановлено також ніяких зобовязань матеріального характеру позивача
перед відповідачем. Тому суд признав безпідставною відмову громадянина
В. надати згоду його сину М. на виїзд для постійного проживання за
кордоном і надав такого дозволу без його згоди.*

До основних обов’язків належать: обов’язок неухильно дотримуватися
Конституції України і законів України; не посягати на права, свободу,
честь і

* Юридическая практика. — № 48. — 2 декабря 2003.

61

Класифікація основних прав і свобод громадян

гідність інших суб’єктів; захищати Батьківщину, незалежність і
територіальну цілісність України; поважати державну символіку; не
заподіювати збитку природі, культурній спадщині, відшкодовувати
заподіяні збитки; платити податки і збори.

Запитання для самоконтролю:

Які є види прав та свобод людини?

Які ви знаєте обов’язки громадян України?

Чим права та свободи відрізняються від обов’язків?

§5. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні

Конституція України (стаття 11) установлює, що держава сприяє
консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості,
традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і
релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин
України. Україна виявляє турботу про задоволення національно-культурних
і мовних потреб українців, які проживають поза межами держави (стаття
12). На території країни нині проживають громадяни понад ста
національностей, що разом з українцями складають 50-мільйонний народ
України.

Державно-правова і політична практика країн СНД свідчить, що після
розпаду СРСР національне питання є одним з найгостріших. Українська
держава приділяє особливу увагу регулюванню правового статусу
національних меншин. Політика держави в цій сфері будується на підставі
положень Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991
року і Закону України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня
1992 року. Названі акти гарантують громадянам України незалежно від
їхнього національного походження рівні цивільні, політичні, соціальні,
економічні і культурні права і свободи. Держава зобов’язана
забезпечувати підтримку в розвитку національної самосвідомості і
самовираження. При цьому всі громадяни України

62

користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні
прав осіб, що належать до національних меншин, Україна виходить із того,
що ці права є невід’ємною частиною загальновизнаних у світі прав людини.

До національних меншин Закон відносить групи громадян України, що не є
українцями за національністю, але які виявляють почуття національної
самосвідомості і спільності між собою.

Відповідно до Закону, громадяни України мають право вільно обирати і
відновлювати свою національність, і, відповідно, кожен громадянин
України має право на національне прізвище, ім’я і по батькові. Громадяни
України, що належать до національних меншин, мають право обиратися і
призначатися на рівних підставах на будь-які посади в органи
законодавчої, виконавчої і судової влади, місцевого самоврядування,
армії, на підприємствах, в установах і організаціях. їм гарантується
право на збереження життєвого середовища в місцях їх історичного і
сучасного розселення.

Україна гарантує всім національним меншинам право на
національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання рідною
мовою або’ вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або
через національно-культурні товариства, розвиток національних культурних
традицій, використання національної символіки, святкування національних
свят, сповідання своєї релігії, задоволення потреб у літературі,
мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних
і навчальних закладів. У державному бюджеті України передбачаються
спеціальні асигнування для розвитку національних меншин.

Усе це свідчить про те, що в Україні створюються належні організаційні,
матеріально-фінансові і правові гарантії забезпечення прав національних
меншин. Чинне в Україні законодавство спрямоване на підтвердження
священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості,
рівноправності всіх етнічних груп народу України, що має велике значення
для зміцнення миру і злагоди в суспільстві.

Запитання для самоконтролю:

Що ви розумієте під терміном «національні меншини»?

Якими документами регулюється правовий статус національних меншин

в Україні?

У чому полягає право на національно-культурну автономію?

§6. Правовий статус іноземців в Україні

У будь-якій державі постійно або тимчасово перебувають або проживають
громадяни інших держав. їхній правовий стан визначається національним
законодавством і міжнародним правом. Відповідно до Закону України

63

від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства» іноземцями визнаються особи, що належать до громадянства
іноземних держав і не є громадянами України, і особи без громадянства —
особи, що не належать до громадянства будь-якої держави.

У світовій практиці існують два правових режими іноземців: національний
і спеціальний. Національний режим — це надання іноземцям прав, які майже
дорівнюють правам власних громадян. Проте повної рівності, як правило,
не буває, оскільки іноземці обмежені в політичних правах. Спеціальний
режим — це надання іноземцям прав і покладання на них обов’язків,
спеціально встановлених законодавством.

У загальному вигляді основи правового статусу іноземців в Україні
містяться в статті 26 Конституції України, згідно з якою іноземці та
особи без громадянства, що перебувають на території України на законних
підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі
самі обов’язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено
Конституцією України, законами або міжнародними договорами України.

В основі правового статусу іноземців лежить принцип рівності: іноземці є
рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового
стану, расової і національної належності, статі, мови, релігії, роду і
характеру занять, інших обставин. Здійснення іноземцями своїх прав і
свобод не має заподіювати шкоди національним інтересам України, правам,
свободам і законним інтересам її громадян і інших осіб, що проживають в
Україні. Іноземці зобов’язані поважати і дотримуватися Конституції і
законів України, поважати традиції і звичаї народу України.

Іноземці мають наступні права: право на інвестиційну діяльність, право
на трудову діяльність, право на відпочинок, право на охорону здоров’я,
право на соціальний захист, право на житло, майнові й особисті немайнові
права, право на освіту, право на користування досягненнями культури,
право на участь в об’єднаннях громадян, право на свободу совісті й інші
права.. Іноземці не можуть бути членами політичних партій України,
обирати й обиратися в органи державної влади і місцевого самоврядування,
брати участь у референдумах. Вони звільнені від проходження служби в
Збройних Силах України й інших військових формувань, утворених
відповідно до законодавства України. Для іноземців передбачено особливий
порядок пересування по території України і вибору місця проживання.
Обмеження свободи пересування і вибору місця проживання допускаються,
якщо це необхідно для забезпечення державної безпеки України, охорони
суспільного порядку і здоров’я, захисту прав і законних інтересів її
громадян та інших осіб, що проживають в Україні.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»
установлює порядок в’їзду в Україну і виїзду іноземців з України. 64

Так, в’їзд в Україну іноземцю та осіб без громадянства не дозволяється:
в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського
порядку; якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних
інтересів громадян України й інших осіб, що проживають в Україні; якщо
при порушенні клопотання про в’їзд в Україну він надав про себе завідомо
неправдиві відомості або підроблені документи; якщо його національний
паспорт або документ, який його заміняє, віза підроблені, зіпсовані чи
не відповідають установленому зразку або ж належать іншій особі; якщо
він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила
перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми
чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Державної
прикордонної служби України, митних та інших органів, що здійснюють
контроль на державному кордоні; якщо встановлено факти порушення ним
законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Виїзд з України іноземцю та особі без громадянства не дозволяється,
якщо: стосовно нього ведеться дізнання або попереднє слідство, або
кримінальна справа розглядається судом (до закінчення провадження у
справі); він засуджений за вчинення злочину (до відбування покарання або
звільнення від покарання); його виїзд суперечить інтересам забезпечення
безпеки України (до припинення обставин, що перешкоджають виїздові).
Виїзд іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових
зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні
або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах.
Іноземцю, який порушив законодавство України, якщо ці порушення не
передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може
бути скорочено визначений для нього термін перебування в Україні.
Іноземець, що вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після
відбування призначеного йому покарання чи виконання адміністративного
стягнення може бути виселений за межі України. Крім того, підставами
виселення іноземця та особи без громадянства за межі України є такі
випадки: якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус
іноземців, або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи
охорони громадького порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров’я,
захисту прав і законних інтересів громадян України.

Положення Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства» не стосуються встановлених законодавством України і
міжнародними договорами України привілеїв та імунітетів, наданих
співробітникам дипломатичних представництв і працівникам консульських
установ іноземних держав в Україні.

65

З ОрловП. І.

Запитання для самоконтролю:

Якими нормативними актами регламентується правовий статус іноземців

та осіб без громадянства в Україні?

Хто такі іноземці та особи без громадянства?

Які права та обов’язки іноземців в Україні?

Чим відрізняється правовий статус іноземця чи особи без громадянства і

громадянина України?

§7. Правовий статус біженців в Україні

Правовий статус біженців регулюється Законом України від 21 червня 2001
року «Про біженців», де міститься визначення біженця як особи, що не є
громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати
жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності,
громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або
політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської
належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає
користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи
громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого
попереднього постійного проживання, не може чи не бажає1 повернутися до
неї внаслідок зазначених побоювань.

Статус біженця не надається особам, які: вчинили злочини проти миру,
військові злочини або злочини проти людства і людяності, як їх визначено
в міжнародному праві; вчинили тяжкі злочини неполітичного характеру за
межами України до прибуття в Україну з метою одержання статусу біженця;
винні в здійсненні дій, що суперечать меті та принципам Організації
Об’єднаних Націй; до прибуття в Україну було визнано біженцями і вони
одержали притулок в іншій країні; до прибуття в Україну з наміром набути
статусу біженців перебували в третій безпечній країні.

Статус біженця надається на період дії обставин, що заважають біженцеві
повернутися до своєї країни. Посвідчення біженця видається терміном на
один рік і підлягає щорічній перереєстрації. Особа, що одержала статус
біженця, має право на: пересування, вільний вибір місця проживання,
вільний виїзд за межі України за винятком випадків, установлених
законом; роботу і підприємницьку діяльність; охорону здоров’я і
відпочинок; одержання грошової допомоги, пенсії й інших видів
соціального забезпечення, використання житла, наданого в місцях
тимчасового проживання; користування досягненнями культури; свободу
совісті і вільне відправлення релігійних обрядів; судовий захист від
посягань на честь і гідність, життя, здоров’я й особисту волю, а також
інші права. Закон установлює, що особи, яким надано статусу біженця в
Україні, є іноземцями й особами без громадянства, що перебувають на
території України на законних підставах. Вони користуються тими самими
правами і свободами, виконують ті самі обов’язки, що й громадяни

66

України, крім випадків, установлених Конституцією України, законами і
міжнародними договорами України.

До обов’язків біженців належать: обов’язок дотримуватися положень
Конституції і законів України, постанов і розпоряджень органів державної
влади і місцевого самоврядування, виконувати законні вимоги посадових
осіб.

Законодавством України забороняється висилка біженця або. його примусове
повернення в державу, з якої він прибув і де його життю або свободі
загрожує небезпека.

Україна співпрацює з іноземними державами, міжнародними організаціями з
метою усунення причин виникнення проблем біженців, поліпшення їх
правового і матеріального становища. Міжнародне співробітництво для
захисту біженців і надання їм допомоги здійснюється в межах міжнародних
організацій. В ООН діє Управління Верховного комісара ООН у справах
біженців. Діяльність цього комісара має гуманний характер і регулюється
Статутом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. У
міжнародному праві правовий статус біженців визначено Конвенцією про
статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1966 року.

Запитання для самоконтролю:

Якими нормативними актами регламентується правовий статус біженців

в Україні?

Хто такі біженці?

Які підстави для надання статусу біженця в Україні?

Які обов’язки біженців?

Якими актами регламентується статус біженців у міжнародному праві?

§8. Правовий статус громадських формувань і право громадян на об’єднання

Відповідно до Загальної Декларації прав людини 1948 року право громадян
на об’єднання є невід’ємним правом людини. З цього виходить Конституція
України, Закони України: «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992
року, «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року, «Про
свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року зі
змінами, «Про профспілки і гарантії їхньої діяльності» від 15 вересня
1999 року, «Про молодіжну і дитячу громадську організації» від 1999 року
зі змінами, «Про добродійність і благодійні організації» від 16 вересня
1997 року.

Конституція України встановлює, що громадяни України мають право на
свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації для
здійснення і захисту своїх прав і задоволення політичних, економічних,
соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень,
установлених законом в інтересах національної безпеки і суспільного
порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших
людей.

8, ? ( 67

Об’єднання громадян — добровільне громадське формування, створене на
підставі єдності інтересів для загальної реалізації громадянами своїх
прав і свобод. Об’єднання громадян відповідно до законодавства
поділяються на політичні партії і громадські організації, серед яких в
окремі групи виділяють молодіжні і дитячі громадські організації,
релігійні організації, професійні спілки, благодійні організації
виходячи з особливостей правового регулювання. Політична партія — це
зареєстроване відповідно до закону добровільне об’єднання громадян —
прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку,
які мають головною метою участь у виробленні державної політики,
формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування, і
представництво в їх складі. Членами політичних партій можуть бути тільки
громадяни України. Винятково Конституцією і законами України
встановлюються обмеження щодо членства в політичних партіях. Громадською
організацією вважається об’єднання громадян, створене для задоволення та
захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових,
національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Громадські організації не слід змішувати з органами самоорганізації
населення (будинковими, вуличними, квартальними комітетами, комітетами
мікрорайонів), що діють, як правило, у межах будинку, вулиці, району,
створюються за бажанням населення і на підставі положень, розроблених
державними органами, а їхні члени не сплачують внесків.

Релігійні організації — це релігійні громади, управління і центри,
монастирі, релігійні братства, місіонерські співтовариства, духовні
навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з зазначених
релігійних організацій, створених з метою задоволення релігійних потреб
громадян сповідати і поширювати віру.

Профспілки — добровільна неприбуткова громадська організація, яка
поєднує громадян за родом професійної діяльності з метою захисту своїх
трудових і соціально-економічних прав і інтересів.

Благодійна організація — недержавна організація, головною метою якої є
здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих
категорій.

Об’єднання громадян України утворюються і діють відповідно до
всеукраїнських, місцевих і міжнародних статусів. Політичні партії в
Україні створюються і діють тільки відповідно до всеукраїнського
статусу.

Щоб об’єднання громадян діяли на законних підставах, вони мають
легалізуватися, тобто офіційно визнатися державою. Видами офіційного
визнання є реєстрація або повідомлення про заснування. Профспілки
створюються без попереднього дозволу на підставі вільного вибору їхніх
членів. Проте для ведення переговорів на відповідному рівні договірного
регулювання трудових, соціально-економічних відносин, профспілки, їхньої
організа-68

ції, об’єднання профспілок підлягають легалізації шляхом реєстрації.
Про створення таких релігійних організацій, як релігійна громада,
повідомляти державні органи необов’язково. Для інших видів об’єднань
громадян легалізація є обов’язковою. Діяльність об’єднань громадян, які
не легалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, протизаконні.
Політичні партії і міжнародні всеукраїнські громадські організації
реєструються в Міністерстві юстиції України. Місцеві об’єднання — у
місцевих органах державної влади або виконавчих комітетах сільських,
селищних міських рад народних депутатів залежно від території діяльності
об’єднання. Органом, що здійснює реєстрацію релігійної громади, є
обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а в
АРК — Уряд АРК. Всі інші види релігійних організацій реєструються
державним органом України про права релігій. Реєстрація всеукраїнських
профспілок здійснюється Міністерством юстиції України, республіканських
— Головним управлінням юстиції Мінюсту України, в АРК, місцевих —
обласними, Київськими і Севастопольськими міськими, районними, районними
в містах, міськими (у містах обласного значення) управліннями юстиції.
Реєстрація всеукраїнських і міжнародних благодійних організацій
здійснюється Міністерством юстиції, а місцевих благодійних організацій —
відповідними місцевими органами виконавчої влади.

Забороняється створення і діяльність політичних партій і громадських
організацій, програмні цілі або дії яких спрямовано на:

ліквідацію незалежності України;

зміну через насильство конституційного ладу;

порушення суверенітету і територіальної цілісності держави;

підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іно

земної держави;

незаконне захоплення державної влади;

пропаганду війни, насильства або жорстокості, фашизму і неофашизму;

розпалення національної і релігійної ворожнечі;

8) посягання на права і свободи людини, здоров’я населення.

Політичним партіям і громадським організаціям забороняється мати

воєнізовані формування. Не допускається створення і функціонування
організаційних структур політичних партій в органах виконавчої і судової
влади та виконавчих органів місцевого самоврядування, військових
формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах
та інших державних установах і організаціях. Заборонити діяльність
об’єднань громадян можна тільки в судовому порядку.

Державний контроль за діяльністю об’єднань громадян здійснюється
державними органами в порядку, передбаченому законодавством України. За
порушення законодавства до об’єднань громадян можуть бути застосовані
наступні види стягнень:

69

попередження;

штраф; і

тимчасова заборона (припинення) окремих видів діяльності;

тимчасова заборона (припинення) діяльності;

примусовий розпуск (ліквідація).

Запитання для самоконтролю:

Які нормативні акти регламентують право громадян на об’єднання? •

Що таке політична партія?

Що таке громадська організація?

Які ви знаєте обмеження на створення і діяльність об’єднань громадян?

Які державні органи уповноважені здійснювати контроль за діяльністю

об’єднань громадян?

§9. Правовий статус засобів масової інформації в Україні і право
громадян на інформацію

За умов ідеологічного й економічного плюралізму, становлення структур
правової держави і цивільного суспільства, нової правової системи,
багатопартійності істотно зростає роль засобів масової інформації.
Держава визначає інформаційну політику в нормативних актах, що
регламентують правовий статус засобів масової інформації. В Україні
прийнято закони «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року із змінами і
«Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні» від 16
листопада 1992 року із змінами, що сприяли інформаційному суверенітету
країни, визначили форми міжнародного співробітництва нашої держави в
галузі інформації. Законодавством визначено загальні юридичні підстави
одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплене
право громадян на інформацію в усіх сферах суспільного і державного
життя країни, визначено систему інформації, її джерела, статус учасників
інформаційних відносин. У законах регламентується порядок доступу до
інформації, забезпечення її охорони, захисту громадян і суспільства від
помилкової інформації.

Інформаційні відносини в Україні будуються на таких основних принципах,
як гарантованість права на інформацію, її відкритість, доступність та
свобода її обміну, об’єктивність, вірогідність інформації, повнота і
точність інформації, законність одержання, використання, поширення та
зберігання її. Суб’єктами інформаційних відносин виступають громадяни
України, юридичні особи й особи без громадянства, держава Україна, інші
держави та міжнародні організації. Об’єктом інформаційних відносин є
документована або прилюдно оголошена інформація про події і явища в
галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у
соціальній, екологічній,

70

міжнародній та інших сферах. Інформаційна діяльність — це сукупність
дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і
держави. Основні види інформаційної діяльності — одержання,
використання, поширення і зберігання інформації. До основних видів
інформації належать: статистична, адміністративна, масова, інформація
про діяльність державних органів влади й органів місцевого
самоврядування, правова інформація, інформація про особу, інформація
довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.
Законодавством регулюється правовий режим функціонування цих видів
інформації. Режим доступу до інформації передбачено правовими нормами,
тобто чітко визначено порядок одержання, використання, поширення і
зберігання інформації. За режимом доступу інформація поділяється на
відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Держава здійснює
контроль за режимом доступу до інформації. Доступ до відкритої
інформації забезпечується шляхом:

систематичної її публікації в офіційних друкованих виданнях;

поширення її в ЗМІ;

безпосереднього надання її зацікавленим громадянам, державним ор

ганам і юридичним особам.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Інформація з обмеженим доступом з правового режиму поділяється на:

конфіденційну;

таємну.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні,
користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і
поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Порядок обміну таємною інформацією та її захистом визначається
відповідними державними органами за умови дотримання вимог, установлених
законом.

Право на інформацію охороняється законом. Відповідно до цього держава
гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості
доступу до інформації. Законом забороняється вилучення друкованих
видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних,
бібліотечних, музейних фондів і знищення їх з ідеологічних або
політичних міркувань. Інформація не може використовуватися для закликів
до змін конституційного ладу, порушення територіальної цілісності
України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалення расової,
національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини.
Забороняється розголошення відомостей, які складають державну або іншу,
передбачену законодавством таємницю. Забезпеченню особистих прав
громадян України служить положення про те, що не підлягають розголошенню
відомості, які стосуються лікарської

71

ЯГ

таємниці, грошових внесків, прибутків від підприємницької діяльності,
усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних
повідомлень, крім випадків, передбачених законом. Порушення
законодавства про інформацію тягне дисциплінарну, цивільно-правову,
адміністративну або кримінальну відповідальність.

Під друкованими засобами масової інформації (пресою) законом розуміються
періодичні і такі, що продовжуються, видання, що виходять під постійною
назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на
підставі свідоцтва про реєстрацію. Преса видається державною або іншою
мовами. Засоби масової інформації вільні, і тому забороняється створення
і фінансування державних органів, установ, організацій або посадових
осіб для цензури масової інформації. Держава гарантує економічну
самостійність і забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих
засобів масової інформації. Громадяни, юридичні особи, державні органи,
а також їхні законні представники мають право вимагати від редакцій
друкованих засобів масової інформації опублікування чи спростування
розповсюджених про них відомостей, які не відповідають дійсності або
ганьблять їхню честь і гідність. Таке положення закону спрямоване на
забезпечення гарантування честі і гідності різних суб’єктів
конституційно-правових відносин.

Запитання для самоконтролю:

Якими нормативними актами регламентується правовий статус засобів

масової інформації?

Які види засобів масової інформації ви знаєте?

Які види інформації ви знаєте?

Що таке інформаційна діяльність?

§10. Правовий режим надзвичайного стану

Реалізація прав і свобод громадянином значним чином визначається тим, за
яких обставин вони здійснюються —? нормальних або надзвичайних. Бувають
такі обставини, коли держава змушена вводити надзвичайний стан.

Надзвичайний стан — це передбачений Конституцією України особливий
правовий режим, що може тимчасово вводитися в Україні або в окремих її
місцевостях за виникнення надзвичайних ситуацій техногенного або
природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвів або
може викликати людські і матеріальні втрати, які створюють загрозу життю
і здоров’ю людей, або в разі захоплення державної влади або зміни
конституційного ладу України через насильство і передбачає надання
відповідним органам державної влади, військовому командуванню й органам
місцевого самоврядування повноважень, необхідних для запобігання загрози
і забезпе-

72

чення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування
національної економіки, органів державної влади й органів місцевого
самоврядування, захисту конституційного порядку, а також припускає
тимчасове, зумовлене загрозою обмеження в здійсненні конституційних прав
і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб
із зазначенням терміну дії цих обмежень.

Такий правовий стан уводиться у разі виникнення особливо складних
надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру (стихійного
лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів масового
ураження, пандемій, епізоотій тощо), що створюють загрозу життю і
здоров’ю значної кількості населення. Умовами введення надзвичайного
стану можуть бути не тільки природні, а й соціальні чинники: здійснення
масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей або
руйнуванням особливо важливих об’єктів життєзабезпечення; виникнення
міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення
окремих особливо важливих об’єктів чи місцевостей, що загрожує безпеці
громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади й
органів місцевого самоврядування; виникнення масових заворушень, які
супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їхні права і
свободи; спроби захоплення державної влади або зміни конституційного
порядку України через насильство; масового переходу державного кордону з
території суміжних держав; необхідності відновлення конституційного
правопорядку і діяльності органів державної влади.

Надзвичайний стан уводиться лише за наявності реальної загрози безпеці
громадян або конституційному порядку, усунення якої іншими способами є
неможливою.

Метою введення надзвичайного стану є усунення загрози і швидка
ліквідація особливо складних надзвичайних ситуацій техногенного або
природного характеру, нормалізація обстановки, відновлення правопорядку
при спробах захоплення державної влади або зміни конституційного порядку
шляхом насильства, для відновлення конституційних прав і свобод
громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення
умов для нормального функціонування органів державної влади й органів
місцевого самоврядування, інших інститутів цивільного суспільства.

При введенні надзвичайного стану в інтересах національної безпеки і
суспільного порядку з метою запобігання заворушень або злочинів, для
охорони здоров’я населення чи захисту прав і свобод інших людей на
період надзвичайного стану можуть уживатися такі заходи: встановлення
особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування
територією, де вводиться надзвичайний стан; обмеження руху транспортних
засобів і їхній огляд; посилення охорони суспільного порядку та
об’єктів, що забезпечують

73

життєдіяльність населення і народного господарства; заборона проведення
масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких
установлюється судом; заборона страйків. Крім цих заходів можуть
вживатися додаткові заходи режиму надзвичайного стану у зв’язку з
надзвичайними ситуаціями техногенного або природного характеру, такі,
як: тимчасова або безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для
проживання, з обов’язковим наданням їм стаціонарного або тимчасового
житла; установлення для юридичних осіб квартирної повинності для
тимчасового розміщення евакуйованого або тимчасово переселеного
населення, аварійно-рятувальних формувань і військових підрозділів,
притягнутих для подолання надзвичайних ситуацій; тимчасова заборона
будівництва нових, розширення діючих підприємств і інших об’єктів,
діяльність яких не пов’язана з ліквідацією надзвичайного стану або
забезпеченням життєдіяльності населення й аварійно-рятувальних
формувань; установлення карантину і проведення інших обов’язкових
санітарних і протиепідемічних заходів; упровадження особливого порядку
розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності;
мобілізація і використання ресурсів підприємств, установ і організацій,
незалежно від форми власності, для ліквідації небезпеки і надзвичайних
ситуацій з обов’язковою компенсацією втрат; зміна режиму роботи
підприємств, установ, організацій усіх форм власності, переорієнтація їх
на виробництво необхідної за умов надзвичайного стану продукції, інші
зміни виробничої діяльності, необхідні для проведення
аварійно-рятувальних і відбудовних заходів; усунення від роботи на
період надзвичайного стану, у випадку неналежного виконання своїх
обов’язків, керівників державних підприємств, установ і організацій, від
діяльності яких залежить нормалізація обстановки в районі надзвичайного
стану, і накладення тимчасового виконання обов’язків зазначених
керівників на інші особи.

Крім основних заходів можуть використовуватися додаткові заходи
правового режиму надзвичайного стану в зв’язку з масовими порушеннями
суспільного порядку, а саме: впровадження комендантської години;
перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках — проведення
особистого огляду, обшуку речей, транспортних засобів, багажу і
вантажів, службових приміщень і житла громадян; заборона призовникам і
військовозобов’язаним змінювати місце проживання без відома відповідного
військового комісаріату; обмеження або тимчасова заборона продажу зброї,
сильнодіючих хімічних речовин, які є отруйними, а також алкогольних
напоїв і речовин, вироблених на спиртовій основі; тимчасове вилучення в
громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в
підприємств, установ і організацій — також навчальної військової
техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів та сильнодіючих
отруйних хімічних речовин; заборона ви-

74

готовлення і поширення інформаційних матеріалів, що можуть
дестабілізувати обстановку; регулювання роботи цивільних теле- і
радіоцентрів, заборона роботи аматорських радіопередавальних засобів і
радіовипромінювальних пристроїв особистого і колективного користування;
особливі правила користування зв’язком і передачі інформації через
комп’ютерні мережі; порушення в порядку, визначеному Конституцією і
законами України, питання про заборону діяльності політичних партій,
громадських організацій в інтересах національної безпеки і суспільного
порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших
людей.

Запитання для самоконтролю:

Що таке «надзвичайний стан»?

Якими можуть бути підстави введення надзвичайного стану в Україні?

Які заходи можуть проводитися під час надзвичайного стану?

Які права людини і громадянина в умовах надзвичайного стану?

Нормативні акти і рекомендована література

Конституція України.

Декларація про державний суверенітет України. — К., 1991.

Закон України «Про громадянство України»//Від. ВРУ. — 2001.—

№13. —Ст.65.

Закон України «Про інформацію»//Від. ВРУ.— 1992. — № 48. —

Ст. 650.

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)

в Україні»//Голос України. — 8 грудня 1992.

Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану»//Від.

ВРУ— 2000. № 23. — Ст. 176.

Закон України «Про національні меншини в Україні»//Від. ВРУ.—

1992.—№36. —Ст. 529.

Закон України «Про правовий статус іноземців»//Від. ВРУ.— 1994. —

№23. —Ст. 161.

Закон України «Про біженців»//Від. ВРУ— 1994. — № 16. — Ст. 90.

Закон України «Про об’єднання громадян»//Від. ВРУ.— 1992. —

№ 34. — Ст. 504.

Закон України «Про мови в Українській РСР»//Від. ВРУ.— 1989.—

№51. —Ст. 631.

Закон України «Про політичні партії в Україні»//Від. ВРУ.— 2001. —-

№23. —Ст. 118.

13. Декларація прав національностей України//Від. ВРУ.— 1991. —

№53. —Ст. 799.

75

Концепція нової Конституції України//Від. ВРУ— 1991. — № 35. —

Ст. 466.

Білоус А.О. Політичні об’єднання України. — К., 1993.

Права людини: Міжнародні домовленості України. — К., 1992.

Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення. — К.,

1992.

Тодьїка Ю.Н., РишнякН.А. Гражданство Украиньї. —X., 1996.

Розділ 5. Органи державної влади і місцевого самоврядування

§1. Виборче право і виборча система

Органи державної влади в Україні або обираються, або призначаються.

Обрання депутатів Верховної Ради України, Президента України, депутатів
і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах,
обласних рад здійснюється на засадах демократичних принципів. Основними
принципами виборчого права України є: загальне, рівне, пряме виборче
право при таємному голосуванні. Вибори до органів державної влади та
органів місцевого самоврядування є також вільними. Принцип вільності
виборів полягає у тому, що громадянам України гарантується вільне
волевиявлення і вони самі визначають, чи брати їм участь у виборах, чи
не брати, і якщо брати, то як саме (реалізувати своє і активне, і
пасивне виборче право або ж тільки активне).

Виборче право України — це система правових норм, що регулюють порядок
формування представницьких органів держави, органів місцевого
самоврядування, Президента України. Розрізняється поняття виборчого
права в об’єктивному і суб’єктивному змісті. Об’єктивно — це сукупність
правових норм, а суб’єктивно — право громадян України обирати і бути
обраними. Активне виборче право, тобто право обирати, виникає при
досягненні 18-річного віку для всіх громадян України. По-іншому
регламентується вік пасивного виборчого права, тобто права бути обраним.
Депутатом місцевої ради можна стати, досягши 18-річного віку, а
Верховної Ради України — 21-річного.

Законодавством України встановлюється, що вибори депутатів є загальними:
право обирати мають громадяни України, яким на день голосування
виповнилося 18 років. При цьому депутатом Верховної Ради України може
бути обраний громадянин України, що має право голосу, досяг 21 року на
день виборів і який постійно проживає на території України не менше
п’яти останніх років.

Принцип загальності виборчого права виявляється й у тому, що будь-які
прямі або непрямі пільги або обмеження щодо виборчих прав громадян
України залежно від походження, соціального і національного стану,
расової і національної належності, статі, освіти, мови, релігії,
політичних переконань, роду і характеру занять забороняються.

77

г

Винятки з принципу загальності встановлені самою Конституцією. Так,
згідно з частиною 2 статті 70 Основного Закону права голосу не мають
громадяни, визнані судом недієздатними.

Принцип рівного виборчого права означає, що вибори депутатів є рівними:
громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах і кожен із виборців
має один голос.

Вибори депутатів прямі, оскільки депутати всіх ланок рад обираються
безпосередньо виборцями.

Голосування на виборах депутатів таємне: контроль за волевиявленням
виборців не допускається.

Виборчий процес в Україні здійснюється також на засадах: 1) законності
та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес; 2) політичного
плюралізму і багатопартійності; 3) публічності та відкритості виборчого
процесу; 4) рівності прав партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу;
5) рівності всіх кандидатів у депутати; 6) свободи передвиборної
агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації
незалежно від їх форми власності; 7) неупередженості органів виконавчої
влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів,
установ, організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до
партій (блоків), кандидатів у депутати.

Порядок виборів депутатів і визнання результатів виборів залежить від
виборчої системи. У світі є три різновиди виборчих систем.
Найпоширенішою є мажоритарна виборча система, сутність якої полягає у
тому, що обраним вважається кандидат, який набрав більшість голосів
виборців. Розрізняють мажоритарну виборчу систему відносної, абсолютної
та кваліфікованої більшості.

Другим видом виборчих систем є пропорційна система, за якою депутатські
мандати отримують кандидати від партій, передбачені партійними списками
і ці мандати розподіляють між партіями пропорційно кількості голосів,
зібраних кожною з них.

Третім різновидом є змішана виборча система, яка поєднує в собі елементи
мажоритарної та пропорційної виборчої систем і частина депутатів
обирається за мажоритарною виборчою системою, а частина — за
пропорційною.

Третій розділ Конституції України «Вибори. Референдум» закріплює тільки
засади виборчої системи України, не конкретизуючи її. Тому вибори
народних депутатів України до 1998 року проводилися за мажоритарною
виборчою системою, у 1998 та 2002 роках по змішаній системі, а законом
«Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року
№1665-ІУ передбачено, що депутати Верховної Ради України будуть
обиратися за пропорційною виборчою системою.

78

Запитання для самоконтролю:

Що таке виборче право?

Які принципи виборчого права ви знаєте?

У чому полягає принцип загальності виборчого права?

Які повноваження мають виборчі комісії?

§2. Верховна Рада України

Верховна Рада — єдиний орган законодавчої влади в Україні, що
складається з 450 народних депутатів, які обираються на підставі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування терміном на чотири роки. Не може бути обраний у парламент
України громадянин, що має судимість за вчинення навмисного злочину,
якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом
порядку.

Верховна Рада здійснює законодавчу, установчу і контрольну функції. До
її повноважень належать: внесення змін у Конституцію України; прийняття
законів; затвердження Державного бюджету України, внесення в нього змін,
контроль за його виконанням; визначення засад внутрішньої і зовнішньої
політики; затвердження загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку,
охорони навколишнього середовища; призначення виборів Президента,
заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про
внутрішній і зовнішній стан України; усунення Президента з поста в
порядку імпічменту; розгляд і ухвалення рішення щодо схвалення Програми
діяльності Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення
Президентом України Прем’єр-міністра України; здійснення контролю за
діяльністю уряду України; призначення на посаду і звільнення з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; схвалення рішення
про надання військової допомоги іншим державам, про направлення Збройних
Сил України в іншу державу або про допуск підрозділів збройних сил інших
держав на територію України; призначення третини складу Конституційного
Суду України; дострокове припинення повноважень Верховної Ради
Автономної Республіки Крим при наявності висновку Конституційного Суду
України про порушення нею Конституції України або законів України;
призначення чергових і позачергових виборів в органи місцевого
самоврядування; здійснення парламентського контролю і тощо.

Стаття 75 Конституції зазначає, що парламент є єдиним законодавчим
органом України, що підкреслює особливий правовий статус Верховної Ради
в державному механізмі. У наданні парламенту законодавчої влади
реалізується принцип народного суверенітету. Внаслідок цього парламент
законодавчо регулює життя країни і сприяє формуванню демократичної,
соціальної, правової держави. З цією метою Верховна Рада приймає закони,
постанови

79

й інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків,
передбачених Конституцією України. Винятково законами України
визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і
свобод; основні обов’язки громадян; громадянство, правосуб’єктність
громадян, статус іноземців і осіб без громадянства; права корінних
народів і національних меншин; порядок застосування мов; засади
використання природних ресурсів, виняткової (морської) економічної зони,
континентального шельфу, організації та експлуатації енергосистем,
транспорту і зв’язку; засади соціального захисту, форми і види
пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу,
родини, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти,
культури й охорони здоров’я; екологічної безпеки; правовий режим митної
справи; засади створення і діяльності політичних партій, інших об’єднань
громадян, засобів масової інформації, територіальний поділ України;
засади місцевого самоврядування й ін.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді належить Президентові
України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів, Національному
банку України.

Винятково законами встановлюється Державний бюджет і бюджетна система
України. Законом про держбюджет визначаються витрати держави на потреби
суспільства і цільове призначення цих витрат. Бюджетна система будується
на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного
багатства між громадянами і територіальними громадами. Держава прагне до
збалансованості бюджету України. Регулярні звіти про доходи і витрати
держбюджету України мають обнародуватися. Контроль за використанням
коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює
Рахункова Палата.

Верховна Рада працює сесійно. Вона є повноважною за умови обрання не
менше двох третин від її конституційного складу. Перше засідання
парламенту відкриває найстарший за віком народний депутат України.
Порядок роботи Верховної Ради встановлюється Конституцією України і
законом про регламент Верховної Ради України. Чергові сесії парламенту
починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня кожного
року. Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради,
Першого заступника і заступника Верховної Ради і відкликає їх. Парламент
затверджує перелік комітетів Верховної Ради, обирає голів цих комітетів.
Повноваження парламенту України припиняються в день відкриття першого
засідання Верховної Ради нового скликання.

Запитання для самоконтролю:

До якої гілки влади слід віднести Верховну Раду України?

Які функції Верховної Ради України?

80

Які повноваження Верховної Ради України?

Яка структура Верховної Ради України?

§3. Правовий статус народних депутатів України, місцевих рад народних
депутатів

Депутати — повноважні представники народу у відповідних радах народних
депутатів.

їхній статус регламентується Конституцією України, законами України «Про
статус народного депутата України», «Про місцеве самоврядування в
Україні», «Про статус депутатів місцевих рад народних депутатів» тощо.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній
основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата або
перебувати на державній службі. Перед вступом на посаду вони складають
присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюся всіма своїми діями
відстоювати суверенітет і незалежність України, піклуватися про благо
Вітчизни і добробут українського народу. Присягаю дотримуватися
Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в
інтересах всіх співвітчизників».

Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед
відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого
депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. Відмова
скласти присягу тягне втрату депутатського мандата. Повноваження
народних депутатів України починаються з моменту складання присяги.

Народні депутати, беручи участь у роботі рад, вирішують питання
державного, господарського і соціально-культурного будівництва,
організують упровадження рішень рад у життя, здійснюють контроль за
діяльністю державних органів, підприємств, організацій і установ. У
своїй діяльності депутат керується загальнодержавними інтересами,
враховує запити населення виборчого округу, домагається впровадження в
життя наказів виборців.

Депутати зобов’язані підтримувати зв’язок зі своїми виборцями. Так,
відповідно до законодавства народний депутат України підтримує зв’язки з
виборцями, колективами, що висунули його кандидатом у депутати, а також
колективами інших підприємств, організацій, установ, державних органів і
громадських об’єднань громадян, органами місцевого самоврядування,
розташованими у його виборчому окрузі.

Депутати користуються правом ухвального голосу з питань, розглянутих на
сесіях Ради і засіданнях його постійних комісій. Народний депутат
України має право обирати і бути обраним в органи Верховної Ради,
пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами,
вносити проекти постанов, інших актів, поправок до них, вносити
пропозиції і виправлення до проектів законів, має законодавчу
ініціативу.

81

Народний депутат України має право запиту до посадових осіб усіх
державних органів, керівників підприємств, установ, організацій, на
невідкладний прийом посадовими особами, вимагати припинення порушення
законності, брати участь у роботі місцевих рад.

Законодавством регламентуються основні гарантії депутатської діяльності.
Так, ніхто не має права обмежувати повноваження народних депутатів
України, за вийнятком умов, передбачених Конституцією України і Законом
«Про статус народного депутата України». їхні права не обмежуються
навіть при введенні надзвичайного і воєнного стану. Народного депутата
не можна притягнути до кримінальної відповідальності, арештувати або
притягнути до адміністративної відповідальності, що накладається в
судовому порядку, без згоди Верховної Ради. Законом гарантуються трудові
права народного депутата України, право на безплатний проїзд.

Депутат зобов’язаний дотримуватися регламенту Ради, інших нормативних
актів, що визначають порядок діяльності Ради й її органів, бути
присутнім на пленарних засіданнях Ради, засіданнях комітетів.

Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з
припиненням повноважень парламенту України. А достроково вони
припиняються у разі: складання повноважень за його особистою заявою;
набуття законної сили обвинувального вироку щодо нього; визнання його
судом недієздатним або безвісно відсутнім; припинення його громадянства
або виїзду на постійне проживання за межі України; смерті. Рішення про
дострокове припинення повноважень народного депутата приймається
більшістю від конституційного складу Верховної Ради. У разі невиконання
вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами
діяльності повноваження народного депутата України припиняються
достроково на підставі закону за рішенням суду.

Запитання для самоконтролю:

1. Якими нормативними актами регламентується статус народного депутата

України? 2.3 якого моменту народний депутат починає здійснювати свої
повноваження?

Які права і обов’язки народного депутата України?

Які основні гарантії депутатської діяльності?

§4. Президент України

Президент України — глава держави. Він обирається громадянами України на
основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному
голосуванні терміном на 5 років. Правовий статус Президента і порядок
його обрання регламентується Конституцією України, законами України «Про
вибори Президента України» від 18 березня 2004 року №1630-1V.

82

Президентом України може бути громадянин України не молодший 35 років
до дня виборів, що має право голосу, проживає на території України не
менше 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. Та
сама особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд.
Право висунення кандидата на пост Президента України належить громадянам
України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через
політичні партії та їх виборчі блоки, а також самовисуванням у порядку,
визначеному законом «Про вибори Президента України».

У попередній Конституції України встановлювалося, що Президент України є
главою держави і главою виконавчої влади. Визнання Президента главою
держави є традиційним у конституціях багатьох країн світу. Принципово
нове визначення статусу Президента України означає, що Президент займає
особливе місце в системі органів державної влади, безпосередньо не
входить у жодну з її галузей. У Конституції України закладено систему
гарантій, що перешкоджають перетворенню Президента України в
авторитарного правителя. Вони наявні в обмеженні періоду повноважень
Президента (5 років), у його обранні на основі прямих виборів шляхом
таємного голосування, їхнім альтернативним характером, неприпустимістю
заняття посади Президента більше за два терміни поспіль, можливістю
відсторонення його від посади, визнання не відповідними Конституції
України нормативних актів Президента України на підставі рішення
Конституційного Суду України.

Згідно зі статтею 102 Конституції Президент України є гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Це означає, що
Президент несе персональну відповідальність за безперебійну роботу
механізмів захисту Конституції України і прав людини, зобов’язаний
вживати заходів у випадках перебоїв для їхньої реалізації. Президент
України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави. У здійсненні всіх цих завдань Президент
України може використовувати тільки закріплені за ним конституційні
повноваження, діяти в межах Конституції України. Як глава держави
Президент представляє Україну всередині країни й у міжнародних
відносинах.

Новообраний Президент України вступає на посаду не пізніше ніж через ЗО
днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту
складання присяги на урочистому засіданні Верховної Ради. Президент
України, обраний на позачергових виборах, складає присягу в п’ятиденний
термін після офіційного оголошення результатів виборів. Він користується
правом недоторканності на час виконання повноважень. За посягання на
честь і гідність Президента винні особи притягаються до кримінальної
відповідальності на підставі закону. Звання Президента охороняється
законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не
був зміщений з посади в по-

83

рядку імпічменту. Президент виконує свої повноваження до вступу на
посаду новообраного Президента України. Повноваження Президента
припиняються достроково у разі:

а) відставки; І б) неможливості виконувати свої повноваження за
станом здоров’я;

в) усунення з посади в порядку імпічменту;

г) смерті.

Відставка Президента України набирає сили з моменту оголошення ним
особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.
Неможливість виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров’я
має бути встановлена на засіданні парламенту України і підтверджена
рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі
письмового подання Верховного Суду України — за зверненням Верховної
Ради і медичного висновку.

Президент України має значні повноваження. Він приймає рішення про
визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних
представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;
приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних
держав; припиняє повноваження парламенту України, якщо протягом ЗО днів
чергової сесії пленарні засідання не можуть початися; призначає за
згодою Верховної Ради прем’єр-міністра України, припиняє повноваження
прем’єр-міністра і приймає рішення про його відставку; призначає третину
складу Конституційного Суду України; скасовує акти Кабінету Міністрів
України й акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; здійснює
помилування; підписує закони, прийняті парламентом України; має право
вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з подальшим
поверненням їх на повторний розгляд парламенту України тощо. Президент
України протягом трьох днів після вступу в силу Конституції України має
право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом
прем’єр-міністра укази з економічних питань, які не врегульовані
законом, з одночасним поданням відповідного законопроекту в парламент
України. Усе це свідчить, що Президент України має досить широкі
повноваження для активного впливу на всі соціально-економічні і
політичні процеси в країні.

Запитання для самоконтролю:

Якими нормативними актами регламентується статус Президента України?

Яким вимогам має відповідати кандидат у Президенти України?

Які повноваження Президента України?

Які підстави дострокового припинення повноважень Президента України?

84

§5. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади

Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим
органом у системі органів виконавчої влади (стаття 113). Це визначення
розкриває юридичну природу уряду України, відображає його місце в
системі органів державної влади України і характеризує його діяльність.
Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів України здійснює
державне управління. Його акти обов’язкові для виконання на всій
території України. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом
України і підзвітний Верховній Раді України в межах, передбачених у
статтях 85, 87 Конституції України. Кабінет міністрів у своїй діяльності
керується Конституцією і законами України, актами Президента.

До складу Кабінету Міністрів входять: Прем’єр-міністр України, Перший
Віце-прем’єр-міністр, три Віце-прем’єр-міністри, міністри.
Прем’єр-міністр призначається Президентом України за згодою більше ніж
половини від конституційного складу Верховної Ради. Персональний склад
уряду призначається Президентом за поданням Прем’єр-міністра України.
Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраним Президентом
України. Прем’єр-міністр, інші члени Кабінету Міністрів України мають
право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка
Прем’єр-міністра тягне відставку всього уряду. Прийняті парламентом
України резолюції недовіри урядові України привоздить до відставки
Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів України, відставка якого прийнята
Президентом, з його доручення продовжує здійснювати свої повноваження до
початку роботи нового Кабінету Міністрів, але не більше 60 днів.

Для здійснення своїх завдань Кабінет Міністрів України має необхідні
повноваження. На нього Конституцією покладено: забезпечення державного
суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої
і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України,
актів Президента України; вживання заходів для забезпечення прав і
свобод людини і громадянина; забезпечення проведення фінансової,
цінової, інвестиційної і податкової політики; політики у сферах праці і
зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури,
охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Кабінет
Міністрів України розробляє і здійснює загальнодержавні програми
економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку
України, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює
управління об’єктами державної власності, розробляє проект Закону про
державний бюджет України, здійснює заходи з забезпечення
обороноздатності і національної безпеки України, суспільного порядку і
боротьби зі злочинністю.

85

У межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України видає постанови і
розпорядження, що є обов’язковими до виконання. Акти уряду підписує
Прем’єр-міністр України.

Виконавчу владу в областях, містах Києві і Севастополі здійснюють
місцеві державні адміністрації. Голови місцевих держадміністрацій
призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом за поданням
Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони
відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів України, підзвітні
і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві
держадміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень,
делегованих їм відповідними районними або обласними радами. Місцеві
держадміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади
вищого рівня. Рішення голів місцевих держадміністрацій, що суперечать
Конституції і законам України, іншим актам законодавства України, можуть
бути відповідно до законів скасовані Президентом України або головою
місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Місцеві держадміністрації на відповідній території забезпечують:

а) виконання Конституції і законів України, актів Президента, Кабінету

Міністрів, інших органів виконавчої влади;

б) законність і правопорядок; дотримання прав і свобод громадян;

в) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного

і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного

проживання корінних народів і національних меншин також програм їхнього

національно-культурного розвитку;

г) підготовку і виконання відповідних обласних і районних бюджетів та
ін.

Запитання для самоконтролю:

До якої гілки влади належить Кабінет Міністрів України?

Яка структура Кабінету Міністрів України?

Що входить до компетенції Кабінету Міністрів України?

Що входить до компетенції місцевих держадміністрацій?

§6. Правовий статус прокуратури України

Прокуратура України складає єдину систему державних органів. її очолює
прокурор України, що призначається на посаду за згодою парламенту і
звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада може виразити
недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його
відставку. Термін повноважень Генерального прокурора — 5 років.

У системі державного механізму Прокуратура України займає важливе місце.
На неї покладено: підтримку державного обвинувачення в суді;
представництво інтересів громадянина або держави в судах у випадках,
визна-

86

чених законом; нагляд за дотриманням законів органами, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за
дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах,
а також у разі застосування інших заходів примусового характеру,
пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

У порівнянні з положеннями Закону України «Про прокуратуру» функції
цього державного органу істотно звужено. Мова йде про загальнонаглядову
його діяльність і проведення слідства. Багато народних депутатів
України, а також деякі вчені вважають, що ці функції були передчасно
знято з прокуратури, оскільки злочинність у нашій країні не знижується,
а збільшується, і стан законності залишає бажати кращого. Виходячи з
цього, пункт 9 «Перехідних положень» Конституції України закріпив, що
прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію
нагляду за дотриманням і застосуванням законів і функцію попереднього
слідства — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних
органів для контролю за дотриманням законів і до сформування системи
досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її
функціонування.

Конституція України (стаття 123) установлює, що організація і порядок
діяльності органів прокуратури України визначається законом. Нині
розробляється Закон «Про прокуратуру України» в новій редакції.

Запитання для самоконтролю:

Який правовий статус органів прокуратури в Україні?

Які основні напрямки діяльності прокуратури?

Які перспективи розвитку інституту прокуратури в Україні?

§7. Органи судової влади

Правосудця (судова влада) здійснюється виключно судами. Відповідно до
Конституції судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом
України і судами загальної юрисдикції (стаття 124). З метою недопущення
правосуддя іншими органами державної влади в Конституції встановлюється,
що правосуддя здійснюється винятково судами. Делегування функцій судів,
а також присвоєння їхніх функцій іншими органами або посадовими особами
не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правопорушення, що
виникають у державі. Судові рішення приймаються судами від імені України
й є обов’язковими для виконання на всій території. Суди здійснюють
конституційне, адміністративне, господарське, цивільне і кримінальне
судочинство.

У здійсненні правосуддя в цілому або його окремих функціях має брати
участь народ через народних засідателів і присяжних. У здійсненні
функцій правосуддя бере участь прокуратура й інші державні органи.

87

Основним видом органів судової влади є суди загальної юрисдикції
(загальні суди), система яких будується за принципом територіальності
(обласні, районні, міські) і спеціалізації (господарські й інші суди).
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів
— відповідні суди. Відповідно до закону діють і місцеві суди. Принципове
значення має конституційне положення (стаття 125) про те, що створення
надзвичайних і особливих судів не допускається.

Організація і діяльність судів і суддів здійснюється на демократичних
принципах. Конституцією і законами України гарантується незалежність і
недоторканність суддів. Вплив на суддів будь-яким чином забороняється.
Суддю не можна без згоди парламенту України затримати або арештовати до
внесення обвинувального вироку судом. Судді обіймають посади
безстроково, крім судців Конституційного Суду України і суддів,
призначених на посаду вперше. Професійні судці не можуть належати до
політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати представницький мандат, обіймати які-небудь інші
оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької і творчої. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи,
що мають професійну підготовку з питань юрисдикції цих судів.

Основними принципами судочинства є: законність; рівність усіх учасників
судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності
провини; змагальність сторін і свобода в наданні ними судові своїх
доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості; підтримка
державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення звинуваченому
права на захист; гласність судового процесу і його повна фіксація
технічними засобами; забезпечення апеляційного і касаційного оскарження
рішення суду, крім випадків, установлених законом; обов’язковість рішень
суду. Поряд з цією системою принципів законом можуть визначатися також
інші принципи судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

В умовах формування правової держави істотно зростає роль конституційної
юстиції, необхідність забезпечення конституційної законності. Відповідно
до Конституції єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є
Конституційний Суд України, що вирішує питання про відповідність законів
та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення
Конституції і законів України. Конституційний Суд за зверненням
Президента або Кабінету Міністрів України дає висновок про відповідність
Конституції України чинних договорів, або тих міжнародних договорів, що
вносяться у Верховну Раду України для їхнього погодження. На звернення
Верховної Ради Конституційний Суд дає висновок про відповідність
конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення
Президента України з

88

поста в порядку імпічменту. Закони й інші правові акти за рішенням
Конституційного Суду визнаються неконституційними цілком або в окремій
частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була
порушена процедура їхнього розгляду, ухвалення або набрання ними
чинності. Закони й інші нормативно-правові акти або їхні окремі
положення, визнані неконституційними, втрачають силу з дня ухвалення
Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Матеріальний або моральний збиток, заподіяний фізичній або юридичній
особі актами і діями, визнаними неконституційними, відшкодовується
державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996
року діяльність цього Суду грунтується на принципах верховенства права,
незалежності, колегіальності, рівності суддів, гласності, повноти і
загальності розгляду справи й обгрунтованості прийнятих ним рішень.

Конституційний Суд складається з 18 суддів. Президент України, парламент
і з’їзд суддів України призначають по 6 суддів Конституційного Суду
України. Судді Конституційного Суду призначаються терміном на 9 років
без права бути призначеним повторно. Суддею цього Суду може бути
громадянин України, який досяг на день призначення 40 років, і має вищу
юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю не менше 10 років,
проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою.
Судді Конституційного Суду не можуть належати до політичних партій,
профспілок, мати представницький мандат, брати участь у політичній
діяльності, обіймати які-небудь оплачувані посади, виконувати іншу
оплачувану роботу, крім наукової, викладацької і творчої. Судді
Конституційного Суду, заступаючи на посаду, складають присягу на
засіданні Верховної Ради, що проводиться при участі Президента,
прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради. Повноваження судді
Конституційного Суду, а також його конституційні права і свободи не
можуть бути обмежені при введенні військового або надзвичайного стану.
Повноваження судді Конституційного Суду можуть бути припинені у разі:
закінчення терміну призначення; досягнення суддею 65-річного віку;
неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення
суддею присяги; набуття законної сили обвинувального вироку щодо нього;
припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або
оголошення його померлим; подання суддею заяви про відставку або при
звільненні з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються
у випадку смерті. Судді Конституційного Суду при здійсненні своїх
повноважень незалежні і підкоряються тільки Конституції України і
керуються Законом про Конституційний Суд, іншими законами України, крім
тих законів або окремих положень, що є предметом розгляду
Конституційного Суду. Особистість судді Конституційного Суду є
недоторканною.

89

Запитання для самоконтролю:

Які основні принципи здійснення правосудця в Україні?

Яка структура судової влади в Україні?

Яка структура і повноваження Конституційного Суду?

Які гарантії діяльності суддів?

§8. Органи міліції

Міліція України — це державний озброєний орган виконавчої влади, що
захищає життя, здоров’я, права і свободу громадян, власність, природне
середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Правовий статус міліції регламентується Конституцією України, Законом
«Про міліцію» від 20 грудня 1990 року із змінами і доповненнями, Законом
«Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року й іншими
нормативними актами.

Основні завдання міліції:

забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод,

законних інтересів;

попередження правопорушень і їх припинення;

охорона і забезпечення суспільного порядку;

виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх учинили;

забезпечення безпеки дорожнього руху;

захист власності від злочинних посягань;

виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

участь у наданні соціальної і правової допомоги громадянам, сприян

ня в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам,
установам,

організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Діяльність міліції будується на принципах законності, гласності,
гуманізму, соціальної справедливості, поваги до особистості; тісної
взаємодії з колективами, громадськими організаціями і населенням. У
підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів
та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету. Під час
виконання службових обов’язків працівники міліції незалежні від впливу
будь-яких політичних і суспільних об’єднань.

Правовою засадою діяльності міліції є Конституція України, Закон України
«Про міліцію», інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради
України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України,
нормативні акти МВС України, Загальна декларація прав людини 1948 року,
міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Міліція — це єдина система органів, які входять до структури МВС України
і складається з таких підрозділів:

90

кримінальної міліції;

міліції громадської безпеки;

місцевої міліції;

транспортної міліції;

державної автомобільної інспекції;

міліції охорони;

судової міліції;

спеціальної міліції.

Керівництво всією міліцією держави здійснює міністр внутрішніх справ
України.

Відповідно до своїх завдань на міліцію покладено наступні обов’язки:
забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок, припиняти і
розкривати злочини, вживати з цією метою оперативно-розшукові і
профілактичні заходи, передбачені чинним законодавством; приймати і
реєструвати заяви й повідомлення про злочини та адміністративні
правопорушення, своєчасно приймати щодо них рішення; здійснювати
досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, проводити
дізнання у межах визначених кримінально-процесуальним законодавством;
припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у
справах про них; виявляти причини й умови, що сприяють учиненню
правопорушень; брати участь у правовому вихованні населення; проводити
профілактичну роботу; виконувати в межах своєї компетенції покарання й
адміністративні стягнення; забезпечувати безпеку дорожнього руху; давати
дозвіл на придбання, збереження, носіння і перевезення зброї,
боєприпасів, вибухових речовин; контролювати дотримання паспортного
режиму тощо.

Працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він
займає, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього громадян або
службових осіб з заявою чи повідомленням про події, які загрожують
особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення
таких зобов’язаний вжити заходів до попередження і припинення
правопорушень, рятування людей, подання допомоги особам, які її
потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення,
охорони місця події і повідомити про це в найближчий підрозділ міліції.

Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні
засоби і вогнепальну зброю у випадках і порядку, передбачених законом
«Про міліцію».

На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні
за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем,
фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на міліцію
завдання. При прийнятті на службу може бути встановлено іспитовий строк
до одного року.

91

Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше
засуджувалися за вчинення злочину.

Міліція для виконання покладених на неї обов’язків наділена широкими
правами. Так, міліція має право вимагати від громадян і посадових осіб,
які порушують суспільний порядок, припинення правопорушень і дій, що
перешкоджають здійсненню повноважень міліції. Міліція має право
перевіряти в громадян при підозрі у вчиненні правопорушення документи,
виявляти і вести облік осіб, що підлягають профілактичному впливу,
затримувати і розміщати в спеціально відведених для цього приміщеннях
осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, а також осіб, щодо яких
запобіжними заходами обрано взяття під варту й ін. Міліція має право
застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну
зброю у випадках і в порядку, передбачених законом «Про міліцію».

Запитання для самоконтролю:

Що ви розумієте під терміном «міліція України»?

Які завдання міліції ви знаєте?

Якими правами та обов’язками наділені органи міліції?

Яка структура міліції України?

§9. Правовий статус адвокатури

В умовах формування в Україні демократичної правової держави зростає
необхідність посилення забезпечення прав і свобод громадян. Велика роль
у цьому належить адвокатурі, що є добровільним професійним громадським
об’єднанням, покликаним, відповідно до Конституції України, сприяти
захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України,
іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм
іншу юридичну допомогу.

Правовий статус адвокатури в Україні регламентується Законом України
«Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року, де чітко визначені принципи й
організаційні форми діяльності адвокатури, види адвокатської діяльності,
професійні права адвоката, його обов’язки, гарантії адвокатської
діяльності тощо.

Щоб особа набула право стати адвокатом, вона має бути громадянином
України та відповідати таким вимогам: мати вищу юридичну освіту і стаж
роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше ніж два
роки; скласти кваліфікаційні іспити й отримати свідоцтво про право на
заняття адвокатською діяльністю; скласти присягу адвоката України; не
працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх
справ, Служби безпеки, державного управління; не мати судимості.

Адвокатура України діє на засадах наступних принципів:

— верховенства закону;

92

незалежності;

демократизму;

конфіденційності;

добровільності;

самоврядування;

колегіальності;

гласності.

Адвокатські об’єднання реєструються в Міністерстві юстиції України, а
потім письмово повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а
адвокати — про одержання посвідчення про право займатися адвокатською
діяльністю. Адвокатські бюро, колегії, фірми й інші види адвокатських
об’єднань є юридичними особами.

Адвокати здійснюють таку діяльність: дають консультації і роз’яснення з
юридичних питань, усні і письмові довідки з законодавства; складають
заяви, скарги й інші документи правового характеру; засвідчують копії
документів у справах, які вони ведуть; представляють у суді, інших
державних органах інтереси громадян і юридичних осіб; надають юридичну
допомогу підприємствам, установам, організаціям; забезпечують правовий
захист підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності громадян і
юридичних осіб; виконують свої обов’язки відповідно до
кримінально-процесуального законодавства в період дізнання і
попереднього слідства. Адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську
таємницю, предметом якої є питання, з якими громадянин або юридична
особа зверталися до адвоката, зміст консультацій, порад, роз’яснень та
інших відомостей, отриманих адвокатом при здійсненні своїх професійних
обов’язків.

Законодавством установлено необхідні юридичні гарантії адвокатської
діяльності. Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються
законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність,
вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних
працівників адвокатських об’єднань відомостей, які складають адвокатську
таємницю. З цих питань їх не можна допитувати як свідків. Документи, що
позв’язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають огляду,
розголошенню або вилученню без згоди на це адвоката. Забороняється
прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з
оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора
України, його заступників, прокурорів Автономної Республіки Крим,
областей, міста Києва. Адвокатові гарантується рівність прав з іншими
учасниками процесу.

Запитання для самоконтролю:

Що ви розумієте під терміном «адвокатура»?

Які принципи діяльності адвокатури України?

93

Яким вимогам має відповідати адвокат?

Які види діяльності уповноважений здійснювати адвокат?

§10. Служба безпеки, органи юстиції

; У системі правоохоронних органів важлива роль належить Службі безпеки
України, правовий статус якої регламентується Законом «Про Службу
безпеки України» від 25 березня 1992 року. Це державний правоохоронний
орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку
України. Служба безпеки безпосередньо підпорядкована Президенту України
і підконтрольна Верховній Раді України. На неї покладаються обов’язки
захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної
цілісності України, законних інтересів держави і прав громадян від
розвідувальної діяльності іноземних спецслужб, економічного,
науково-технічного й оборонного потенціалу України тощо. Відповідно до
своїх завдань Служба безпеки України здійснює розвідувальну й
інформаційно-аналітичну роботу, бере участь у розробці і реалізації
заходів для захисту державних таємниць України, надає допомогу
Прикордонним військам України в охороні державного кордону та ін.

У систему правоохоронних органів входять органи юстиції, які очолює
Міністерство юстиції. Положення про Міністерство юстиції України
затверджено Указом Президента України від ЗО грудня 1997 року. Мінюст
України є головним органом у системі центральних органів виконавчої
влади щодо забезпечення реалізації держаної правової політики.
Міністерство юстиції бере участь у реалізації державної політики у сфері
захисту прав і свобод людини, у розробці проектів законодавчих актів і
їхньої систематизації. Воно забезпечує організаційну діяльність судів,
надання юридичної допомоги населенню, вдосконалення правової роботи в
народному господарстві. На Міністерство юстиції покладена державна
реєстрація нормативних актів міністерств, відомств, інших центральних
органів державної виконавчої влади. Міністерство здійснює легалізацію
політичних партій, всеукраїнських і міжнародних об’єднань громадян, що
діють на території України, контролює виконання ними положень своїх
статутів. Міністерство і його органи організовують і координують роботу
з правової інформації, поширення знань про державу і право, роз’яснення
чинного законодавства. Органи юстиції здійснюють організаційне
забезпечення виконання судових рішень, ведення судової статистики,
організують роботу державного нотаріату, сприяють роботі об’єднань
адвокатів, розвитку правової науки та ін.

На сучасному етапі досить гостро постало питання про підвищення
ефективності роботи правоохоронних органів. Від його вирішення значним
чином залежить зміцнення законності і правопорядку, забезпечення прав і

94

свобод громадян, темпи побудови в Україні демократичної правової
держави, формування структур цивільного суспільства.

Запитання для самоконтролю:

Якими актами регламентується правовий статус Служби безпеки України

та органів юстиції?

Які повноваження Служби безпеки України?

Які повноваження органів юстиції?

§11. Місцеве самоврядування

Конституція України приділяє значну увагу правовому регулюванню
місцевого самоврядування, що є правом територіальної громади самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів
України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в
порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи
місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради й їх виконавчі
органи. Органами місцевого самоврядування, що репрезентують загальні
інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні
ради. Питання організації управління районами в містах належать до
компетенції міських рад. Конституцією встановлюється, що сільські,
селищні і міські ради можуть давати дозвіл з ініціативи жителів
створювати будинкові, вуличні, квартальні й інші органи самоорганізації
населення і наділяти їх часткою власної компетенції, фінансів, майна. Це
має принципове значення для розвитку демократичних процесів на місцях.

На демократичній базі йде процес формування органів місцевого
самоврядування. До складу сільських, селищних, міських рад входять
депутати, що обираються жителями села, селища, міста на підставі
загального, рівного, прямого, виборчого права шляхом таємного
голосування терміном на 4 роки. Територіальні громади обирають міського
голову, що очолює виконавчий орган ради і головуючого на його
засіданнях. Голова районного і голова обласної ради обирається
відповідною радою й очолює виконавчий апарат ради.

Уперше в практиці конституційного регулювання в нашій країні в новій
Конституції досить широко закріплюються питання матеріально-фінансової
бази функціонування місцевого самоврядування. Його матеріальною і
фінансовою основою є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів,
інші грошові кошти, земля, природні ресурси, що перебувають у власності
територіальних громад, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти
їхньої загальної власності, що перебувають в управлінні районних і
обласних рад. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть поєднувати
на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти
бюджетів для виконання

95

спільних проектів або для спільного фінансування (утримання)
комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього
відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого
самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати
органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів
державної влади, компенсується державою. Територіальні громади в
матеріально-фінансовій, майновій сфері мають великі повноваження. Так,
територіальні громади села, селища,, міста безпосередньо або через
створювані ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що
перебуває в комунальній власності, затверджують програми
соціально-економічного і культурного розвитку і контролюють їх
виконання, затверджують бюджети відповідних
адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання,
встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону, забезпечують
проведення місцевих референдумів і реалізацію їх результатів, створюють,
реорганізують і ліквідують комунальні підприємства, організації й
установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю.

Важливою ланкою в системі місцевого самоврядування є обласні і районні
ради, які відповідно до Конституції України затверджують програми
соціально-економічного і культурного розвитку відповідних областей і
районів і контролюють їх виконання, затверджують районні та обласні
бюджети, сформовані з коштів державного бюджету для їхнього відповідного
розподілу між територіальними об’єднаннями або для виконання спільних
проектів.

Важливе значення має конституційне положення (стаття 143), що органу
місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження
органів виконавчої влади. Причому держава фінансує здійснення цих
повноважень у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету
України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому
законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам
місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності. Тому
органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень
органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої
влади.

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом,
приймають рішення, що є обов’язковими до виконання на відповідній
території.

Усе це свідчить про те, що Конституція України створила належну підставу
для подальшого вдосконалення правового статусу органів місцевого
самоврядування, ефективної реалізації ними своїх функцій. На цьому
базується реформування поточного законодавства про місцеве
самоврядування, що буде мати істотне значення для формування в Україні
правової держави і дієздатного громадянського суспільства.

96

Запитання для самоконтролю:

Що таке місцеве самоврядування?

Які повноваження органів місцевого самоврядування в Україні?

Що є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування в

Україні?

Яким чином формуються органи місцевого самоврядування в Україні?

Нормативні акти і рекомендована література

Конституція України.

Декларація про державний суверенітет України. — К., 1991.

Концепція нової Конституції України//Від. ВРУ. — 1991. — № 35. —

Ст. 466.

Закон України «Про вибори народних депутатів України» від

25.03.2004 р.№1665-ІУ.

Закон України «Про Центральну виборчу комісію» від 17.12.97 р.

із змінами і доповненнями, в т. ч. внесеними згідно із законом України
від

27.11.2003 р.№1349-ІУ.

Закон України «Про статус народного депутата України»//Від. ВРУ. —

2001.—№35.

Закон України «Про судоустрій»//Від. ВРУ. — 2002. — № 9.

Закон України «Про прокуратуру»//Від. ВРУ. — 1991. — № 53. — Ст.

793.

Закон України «Про міліцію»//Від. ВРУ.— 1991. — № 4. — Ст. 20;

1992. — № 36. — Ст. 526; 1993. — № 11. — Ст. 83; 1993. — № 22. — Ст.

234.

10. Закон України «Про Службу безпеки»//Від. ВРУ. — 1992. — №

27. — Ст. 382.

Закон України «Про адвокатуру»//Голос України. — 1993,29 січня.

Закон України «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про

прокуратуру»»//Голос України. — 1993, 13 грудня.

. 13. Конституційне право України. — К., 1999.

14. ТодьікаЮ.Н., Бурлака А.С. Конституция Украиньї и других стран СНГ

в условиях переходного периода. — X., 1993.

15. Юзьков Л.П. Конституційно-правові основи виконавчої влади в

Україні/ТВісн. Академії правових наук України. — 1993. — № 1.

16. Становлення і розвиток місцевого самоврядування в суверенній укра

їнській правовій державі. —Львів, 1991.

17. Тодика Ю.М., Бандурка О.М. Вибори народних депутатів Украї

ни.—X., 1994.

97

18. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України. — К., 1995.

4 Орлов П. І.

Тодьїка Ю.Н., Яворский В.Д. Внборьі народних депутатов Украйни:

конституционно-правовой аспект. — X., 1998.

Горьова С. Нормативна діяльність в умовах побудови в Україні право

вої держави/УПраво України. — 2000. — № 4.

Законодавство України про місцеве самоврядування та компетенцію

його органів. — X.: Факт, 2000.

Біпенчук П., Кравченко В., Підмогильний М. Місцеве самоврядування

в Україні (муніципальне право). Навч. посіб. — К.: Атіка, 2000.

Ковріга О. Відповідальність органів місцевого самоврядування за не

правомірні дії/УПраво України. — 2001. — № 2.

Розділ 6. Адміністративне право

§1. Адміністративне право і відносини, які воно регулює

Адміністративне право, як і будь-яка інша галузь права, є сукупністю
правових норм (правил поведінки), що регулюють певні суспільні
відносини. Адміністративне право регулює відносини управлінського
характеру, тобто відносини у галузі виконавчої діяльності держави.

Управлінські відносини виникають між органами виконавчої влади, не
пов’язаними відносинами підпорядкованості (наприклад між двома
міністерствами); вищими й органами нижчого підпорядкування виконавчої
влади (Міністерство культури — обласне управління культури); органами
виконавчої влади і підлеглими їм державними підприємствами, установами,
організаціями (Міністерство освіти і науки — вищий навчальний заклад);
органами виконавчої влади і недержавних підприємств, об’єднаннями
громадян (обласне управління юстиції — колегія адвокатів); органами
виконавчої влади і громадянами (місцева державна адміністрація —
громадянин, що звернувся з заявою).

Щоб суспільні відносини могли належати до управлінських, вони мають
відповідати двом основним умовам. По-перше, в них обов’язково мають
брати участь спеціальний суб’єкт — як правило, орган виконавчої влади
або його представник (в окремих випадках управлінські відносини
виникають у внутрішньоорганізаційній діяльності інших державних органів,
а також при здійсненні представниками деяких об’єднань громадян
зовнішньо владних функцій); по-друге, цей спеціальний суб’єкт має бути
наділений владними повноваженнями, тобто здійснювати
виконавчо-розпорядницьку діяльність.

Як видно з зазначеного, щодо адміністративно-правових відносин одна зі
сторін завжди є спеціальним суб’єктом, наділеним владними
повноваженнями. Іншими суб’єктами (іншою стороною) можуть бути органи
виконавчої влади, державні підприємства, установи, організації,
недержавні підприємства, об’єднання громадян, громадяни. Останні
виступають як системи, якими управляють.

У кожних конкретних адміністративно-правових відношеннях суб’єкти
здійснюють надані їм права і покладені на них обов’язки, пов’язані з
об’єктом правовідносин, тобто тим, із приводу чого вони виникають. Таким
об’єктом виступає поведінка суб’єктів. У певних випадках дії суб’єктів
можуть бути

4* 99

пов’язані з різними речами, результатами творчої діяльності, особистими
нематеріальними благами і т.п. Проте й у цих випадках об’єктом
правовідносин є поведінка, а перераховані блага — їх предметом.

Юридичні факти, у зв’язку з якими виникають, змінюються або припиняються
адміністративні правовідносини, різні. Ними можуть бути як дії
(правомірні і неправомірні), так і події.

§2. Поняття державного управління

Державне управління є частиною соціального управління, тобто управління
людьми і їхніми колективами з боку державних органів. Усі органи
державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) здійснюють певний
керуючий вплив. Стосовно цього говорять про управління державою, тобто
про регулювальну діяльність держави в цілому. Таке управління ще
називають державним управлінням у «широкому» значенні. Державне ж
управління в «вузькому» (або власному) розумінні здійснюється органами
виконавчої влади. Саме воно складає предмет адміністративного права.

Державне управління характеризується низкою специфічних ознак, що
визначають його суть. Воно має загальнодержавний характер, тобто охоплює
всі сторони життя суспільства: виконавча діяльність здійснюється на
засадах закону і тому називається підзаконною; об’єктами цієї діяльності
є галузі економіки, соціально-культурного й адміністративно-політичного
будівництва; у процесі зазначеної діяльності організуються відносини між
людьми і їх колективами, тобто вона має організуючий зміст; здійснюється
управлінська діяльність повсякденно і безупинно; вона має юридично
владний або розпорядницький характер. Таке управління найяскравіше
відображає специфіку державного управління. Кожному органу управління
держава надає визначений обсяг розпорядницьких прав, за допомогою яких
досягаються цілі виконавчої діяльності. Саме тому органи державного
управління називають виконавчо-розпорядницькими, а здійснювану ними
діяльність — виконавчо-розпорядницькою.

Таким чином, державне управління в Україні — це підзаконна, юридично
владна, організуюча діяльність особливої групи органів держави, що
полягає в практичному виконанні законів у процесі повсякденного
управління господарським, соціально-культурним і
адміністративно-політичним будівництвом.

§3. Організація державного управління освітою

Державне управління освітою в Україні здійснюється відповідно до Закону
«Про освіту» від 23 травня 1991 року.

Загальне управління освітою здійснюють Президент і Кабінет Міністрів
України. Центральними органами управління у цій сфері є Міністерство
освіти і науки, інші міністерства і відомства, у підпорядкуванні яких
перебу-100

вають навчально-виховні заклади (наприклад, МВС, Міністерство оборони,
Міністерство транспорту й ін.), Вища атестаційна комісія (ВАК).

До повноважень Міністерства освіти і науки, міністерств і відомств
належать вироблення й упровадження державної політики у галузі освіти,
визначення вимог до змісту, рівня й обсягу освіти, здійснення
координаційних, науково-методичних, контрольних функцій і державного
інспектування, проведення атестації й акредитування навчально-виховних
закладів республіканського значення, видача їм ліцензій і сертифікатів,
розробка умов прийому до навчальних закладів та ін.

ВАК організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних
кадрів. З цією метою при вищих навчальних закладах створюються
спеціалізовані вчені ради з захисту докторських і кандидатських
дисертацій.

На місцях державне управління навчально-виховними установами здійснюють
утворені для їх управління відділи освіти. Окремі функції державного
управління в цій галузі держава делегує місцевим радам, що здійснюють їх
як безпосередньо (сільські і селищні ради), так і через створені відділи
освіти (міські, районні ради в містах).

На місцеві органи управління покладається фінансування
навчально-виховних закладів, розвиток їхньої мережі; соціальний захист
працівників освіти; облік дітей дошкільного віку, які мають навчатися в
школах; контроль за забезпеченням обов’язкової середньої освіти;
здійснення опіки і піклування; видача ліцензій і сертифікатів
навчально-виховним закладам місцевого значення; формування державного
замовлення на підготовку педагогічних працівників і т.п.

§4. Сутність адміністративного примусу і його види

Адміністративний примус є одним з основних методів державного
управління. Водночас воно є одним із видів правового примусу (поряд із
цивільно-правовим, дисциплінарним, кримінально-правовим) і складається в
застосуванні до тих, ким управляють, спеціальних заходів впливу з метою
змусити їх виконувати вимоги правових норм.

Такий правовий примус характеризується низкою специфічних властивостей,
що визначають його сутність і особливості. До них належать:

регулювання адміністративного примусу, засад, умов і порядку засто

сування заходів впливу здійснюється нормами адміністративного права;

примусові заходи застосовуються, як правило, органами виконавчої

влади і їхніми посадовими особами без звернення в суд. Лише в окремих

випадках їхнє застосування покладається на суди (суддів) і представників

громадськості (наприклад, дружинників, громадських інспекторів і т.п.);

примусові заходи вправі застосовувати не всі органи виконавчої влади

і не всі їхні посадові особи, а лише ті з них, кому таке право надане
законо

давчими актами (державні інспекції, воєнізовані правоохоронні формування

(міліція, прикордонні війська, служба безпеки, внутрішні війська й ін.);

101

— адміністративний примус застосовується щодо організацій, посадових

осіб і громадян, які безпосередньо не підлеглі органам і посадовим
особам,

котрі використовують вплив; воно не може реалізуватися всередині тієї
або

іншої системи управління;

— примусові заходи дуже різноманітні, вони можуть мати характер

морального, майнового, особистісного впливу, припускається застосування

фізичної сили і вогнепальної зброї;

— застосовується адміністративний примус з метою забезпечення право

порядку через попередження і припинення правопорушень, покарання вин

них у їх учиненні.

Зі сказаного випливає, що адміністративний примус — це застосування
органами виконавчої влади і їх посадовими особами, а у випадках, прямо
зазначених у законі, — судами (суддями) або представниками
громадськості, передбачених адміністративно-правовими нормами заходів
впливу морального, майнового, особистісного й іншого характеру з метою
попередження і припинення правопорушень, притягнення винних до
відповідальності.

Залежно від конкретної мети застосування примусові заходи поділяються на
три види:

адміністративно-попереджувальні заходи (перевірка документів, осо

бистий огляд і огляд речей, адміністративний нагляд за особами,
звільненими

з місць позбавлення волі та ін.);

запобіжні заходи (вимога припинити протиправну поведінку, поміщен

ня в медвитверезник, адміністративна затримка, застосування фізичної
сили,

спеціальних заходів і вогнепальної зброї й ін.);

заходи адміністративного стягнення (попередження, штраф, адміні

стративний арешт тощо).

§5. Поняття і підстави адміністративної відповідальності

Адміністративна відповідальність як вид юридичної відповідальності є
застосування до осіб, що вчинили адміністративні правопорушення,
адміністративних стягнень, що тягне для цих осіб обтяжливі наслідки
майнового, морального або особистого характеру і накладаються
уповноваженими на те органами або посадовими особами на підставах і в
порядку, встановленими нормами адміністративного права.

Основним нормативним актом, що регулює адміністративну відповідальність,
є Кодекс про адміністративні правопорушення (КпАП), що закріплює поняття
адміністративного правопорушення, види адміністративних стягнень,
правила і порядок їхнього застосування, систему складів адміністративних
правопорушень тощо, тобто утворює нормативні засади адміністративної
відповідальності.

Фактичною підставою адміністративної відповідальності є адміністративне
правопорушення (проступок), під яким розуміється посягання на державний
або суспільний лад, власність, права і свободи громадян, на

встановлений порядок управління протиправною, винною (умисною або .
необережною) дією або бездіяльністю, за яку законодавством передбачено
адміністративну відповідальність.

Ознаками адміністративного правопорушення, як випливає з наведеного
визначення, є суспільна шкідливість, протиправність, винність і
адміністративна караність.

Суспільна шкідливість адміністративного правопорушення означає, що ним
заподіюється шкода суспільним відносинам, які охороняються: державному і
суспільному порядку, власності, правам і свободам громадян,
установленому порядку управління. Ця шкода може бути як матеріальною,
так і іншою (моральною, організаційною і т.п.).

Протиправність провини — це порушення загальнообов’язкових правил,
установлених державою. Адміністративне правопорушення може виражатися як
у протиправній дії, так і в протиправній бездіяльності. У першому
випадку відбувається дія, заборонена законом (наприклад розпивання
спиртних напоїв у громадських місцях), в іншому правопорушник не діє,
коли закон • вимагає активних дій (наприклад, відмова свідка з’явитися в
суд).

Під винністю адміністративного правопорушення розуміється ставлення
особи до вчиненої дії (бездіяльності). Провина може бути умисною або
необережною.

Адміністративна караність провини виражається в тому, що за його
вчинення законом передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративна караність означає можливість застосування до порушника
адміністративного стягнення, хоча реально воно може і не накладатися
(наприклад у разі звільнення від адміністративної відповідальності).

Юридичною підставою адміністративної відповідальності є склад
адміністративного проступку, під яким розуміють сукупність об’єктивних
та суб’єктивних ознак, які передбачені законом і характеризують
поведінку як адміністративне правопорушення. Названі ознаки поділяються
на обов’язкові (властиві для всіх проступків) та факультативні (властиві
лише для окремих проступків у передбачених законом випадках).

102

Адміністративна відповідальність — це застосування до осіб, що

вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягненнь, які

тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки морального, майнового

або особистого характеру і накладаються уповноваженими на те

органами або посадовими особами на підставах і в порядку,

встановлених нормами адміністративного права

Принципи адміністративної відповідальності

Законність

Відповідальність лише за здійснене протиправне діяння

Відповідальність лише за наявності провини

Індивідуалізація

Невідворотність

Гласність

відповідальності

відповідальності

відповідальності

Об’єктивна сторона

Склад адміністративного проступку

Об’єкт

Суб’єкт

Загальний

Суб’єктивна сторона

Обов’язкова ознака

Загальний —

фізична

свідома

особа, що

досягла віку

16-ти років

Родовий

Обов’язкова ознака

Факультативні ознаки

Беспосередній

Факультативні ознаки

Протиправне

антисуспільне

діяння

Вина

у формі

умислу або

необережності

Шкідливі

наслідки,

причинний зв’язок

Дія

між діянням і

наслідками, місце,

Бездіяльність

час, обстановка,

Мета і мотив

спосіб, засоби

вчинення

104

проступку

§6. Види адміністративних стягнень

Адміністративне стягнення є мірою адміністративної відповідальності,
окаранням і тягне для порушника визначені несприятливі наслідки,
застосується з метою його виховання і попередження вчинення нових
право-°орушень. У статті 24 КпАП названі сім видів адміністративних
стягнень: попередження, штраф, вилучення предмета відшкодування,
конфіскація, позбавлення спеціального права, виправні роботи й
адміністративний арешт. Попередження визнається адміністративним
стягненням у тому випадку, якщо воно виноситься в письмовій формі або
фіксується іншим установленим способом. Це стягнення носить характер
морального осуду правопорушника, офіційного застереження його від
здійснення нових порушень. Штраф — це майнове стягнення, що складається
з вилучення в порушника визначених грошових сум у доход держави. Тепер
розміри штрафу залежать від офіційно встановленого неоподатковуваного
податком мінімуму доходів громадян і в разі зміни останнього теж
змінюються.

Вилучення предмета відшкодування, що виявився знаряддям здійснення або
безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його
примусовому вилученні і подальшій реалізації з передачею виручених сум
колишньому власникові за винятком витрат для реалізації вилученого
предмета.

Конфіскація — це примусове безоплатне повернення майна у власність
держави. Адміністративне законодавство припускає конфіскацію конкретного
майна — предмета, що став знаряддям або безпосереднім об’єктом
адміністративного правопорушення, і грошей, отриманих унаслідок учинення
такого правопорушення. Конфіскований може бути, як правило, лише
предмет, що перебуває в особистій власності порушника.

Позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (право управляти
транспортним засобом, право полювання), — за грубе або систематичне .
порушення цього права на термін до трьох років.

Виправніроботи—натерміндодвохмісяцівізвідбуваннямїхзамісцемро-боти
правопорушника. Суть їх полягає в тому, що з заробітку особи утримується
до 20% у доход держави. Застосувати це стягнення може тільки суд
(суддя). Адміністративний арешт — якнайсуворіше адміністративне
стягнення. Що виражається в короткостроковому (до 15 діб) позбавленні
порушника волі і призначається тільки судом (суддею). Адміністративний
арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дітей у
віці до 12 років, до неповнолітніх, інвалідів І і II груп.

Крім розглянутих стягнень, КпАП передбачає можливість застосування До
іноземних громадян і осіб без громадянства адміністративного виселення
за межі України.

105

Адміністративне стягнення — захід адміністративної відповідальності,
якого вжито з метою виховання особи, що вчинила адміністративний
проступок, у дусі дотримання законів, поваги до правил гуртожитку, а
також попередження скоєння

нових правопорушень як тим самим правопорушником, так і іншими особами

Стягнення особистого характеру:

А) попередження; Б) адміністративний арешт

Стягнення майнового характеру:

А) штраф;

Б) конфіскація предмета або грошей;

В) можливе вилучення предмета;

Г) виправні роботи

Стягнення організаційно-правового характеру:

А) позбавлення

спеціального права; Б) адміністративне

повернення за межі

України іноземців

і осіб без

громадянства

§7. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх

Відповідно до статті 12 КпАП адміністративній відповідальності
підлягають особи, що досягай до моменту вчинення адміністративного
правопорушення 16-річного віку. У разі вчинення будь-якого діяння,
забороненого КпАП, неповнолітнім молодшим 16-ти років, до
адміністративної відповідальності можуть бути притягнуті його батьки або
особи, що їх замінюють.

До осіб, що вчинили адміністративні правопорушення у віці від 16-ти до
18-ти років, як правило, вживаються заходи впливу виховного характеру,
передбачені статтею 24 КпАП. До таких заходів належать: зобов’язання
привселюдно або в іншій формі попросити вибачення в потерпілого,
попередження, догана або сувора догана, передача неповнолітнього під
нагляд батькам або особам, що їх заміняють, педагогічному або трудовому
колективу з його згоди, а також окремим громадянам на їхнє прохання.

В окремих випадках неповнолітні у віці від 16-ти до 18-ти років можуть
нести адміністративну відповідальність на загальних підставах (у разі
здійснення дрібного розкрадання, порушення правил дорожнього руху,
дрібного хуліганства, стрілянини з вогнепальної зброї в населених
пунктах, злісної непокори законному розпорядженню чи вимогам працівника
міліції та порушення правил поводження з вогнепальною зброєю). Проте й у
цих випадках не виключається вжиття заходів, передбачених статтею 24і
КпАП, якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення й
особистості порушника до нього доцільно вживати такі заходи. Це правило
не поширюється лише на осіб, що вчинили злісну непокору, що завжди
несуть адміністративну відповідальність на загальних підставах.

106

Існують деякі особливості накладення адміністративних стягнень на
неповнолітніх, коли вони несуть відповідальність на загальних підставах.
Так, здійснення адміністративного правопорушення неповнолітнім
визнається обставиною, що пом’якшує відповідальність. До неповнолітнього
не застосовується найтяжче стягнення — адміністративний арешт.

§8. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності

Притягнення до адміністративної відповідальності здійснюється в межах
провадження в справі про адміністративне правопорушення, у ході якого
з’ясовуються всі обставини вчинення правопорушення, збираються і
досліджуються докази, обирається і реалізується конкретне стягнення.

Провадження в справі починається, як правило, зі складання протоколу про
адміністративне правопорушення уповноваженою на те посадовою особою
(працівником міліції, державним інспектором). У ньому відображаються
сутність і обставини вчинення правопорушення, дані про особистість
порушника й інші необхідні відомості. Оформлений належним чином протокол
та інші матеріали надсилаються до органу (посадовій особі), який
уповноважений розглянути справу про це правопорушення, якщо таке право
не надане самій особі, що склала протокол.

В окремих випадках закон припускає стягнення штрафу й оформлення
попередження на місці вчинення правопорушення (наприклад, штраф за
безплатний проїзд). При цьому протокол не складається, а про сплату
штрафу видається квитанція встановленого зразка. Проте, якщо порушник
заперечує стягнення, що накладається, має складатися протокол і
провадження здійснюється на загальних підставах.

Справи про адміністративні правопорушення вправі розглядати і вирішувати
багато органів і посадових осіб: адміністративні комісії, виконкоми
селищних і сільських рад, районні (міські) суди (судді), посадові особи
органів внутрішніх справ (міліції), державних інспекцій і інших органів
(наприклад, пожежного, санітарного нагляду, природоохоронних, митних
органів та ін.). Справа розглядається, як правило, у присутності
порушника. У разі потреби можуть бути запрошені свідки, потерпілі,
експерт, перекладач. Інтереси особи, яка притягнена до відповідальності,
а також потерпілого може представляти адвокат.

Орган (посадова особа), що розглядає справу, досліджує всі наявні
матеріали, заслуховує осіб, що беруть участь у справі, після чого
приймає рішення про накладення адміністративного стягнення або про
припинення справи. Стягнення може накладатися не пізніше ніж через два
місяці з дня вчинення провини (а якщо правопорушення тривале — з дня
його виявлення) й у межах, установлених законодавством за таке
правопорушення. При цьому мають ураховуватися характер провини,
особистість порушника, ступінь його

107

провини, майновий стан, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують
відповідальність.

Прийняте в справі рішення оформляється у вигляді постанови, де
відображаються всі обставини, встановлені в ході розгляду справи.
Постанова з’являється негайно після закінчення розгляду справи, а його
копія протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її
винесено, а також потерпілому на його прохання. Це правило має важливе
значення для реалізації права на оскарження постанови.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення в 10-денний термін
із дня його винесення може оскаржуватися особою, щодо якої її винесено,
і потерпілою особою, а також опротестовуватися прокурором. Постанова
суду (судді) остаточна й оскарженню в порядку розглянутого провадження
не підлягає. Постанова оскаржується у вищий орган (вищій посадовій
особі) або в суд, що зобов’язаний розглянути скаргу в 10-денний термін.
У цей же термін розглядається протест. Залежно від результатів розгляду
скарги або протесту уповноважений орган або посадова особа може:
скасувати постанову і припинити справу; направити справу на новий
розгляд; змінити міру стягнення в межах санкції відповідної статті, але
тільки в бік її пом’якшення; залишити постанову без зміни, а скаргу або
протест без задоволення.

Так, Постановою Печерського районного суду м. Києва від ЗО січня 2003
року громадянина Б. притягнуто до відповідальності за частиною 1 статті
1851 КпАП і застосовано стягнення у вигляді адміністративного арешту.

Громадянина Б. суд визнав винним у тому, що він 29 січня 2003 року о 10
годині 50 хвилин, перебуваючи на вул. Грушевського, 28/2 у м. Києві,
тримав у руках плакат, чим порушив встановлений порядок проведення
демонстрацій.

Відповідно до частини 1 статті 39 Конституції України громадяни мають
право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації, про проведення яких сповіщаються органи виконавчої влади
чи місцевого самоврядування.

Порядок проведення цих заходів у Києві встановлено рішенням Київської
міської ради «Про визначення порядку організації та проведення у Києві
недержавних масових громадських заходів політичного,
культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру»
від 24 червня 1999 року і додатком до нього.

Проте, як убачається, суд під час розгляду справи достатнім чином не
врахував норм зазначених правових актів, зі змісту яких випливає те, що
демонстрація є масовим заходом, який передбачає участь значної кількості
людей.

Водночас із рапортів працівників міліції вбачається, що громадянин Б.
тримав у руках плакат із написом політичного характеру одноосібно, без
участі в цьому будь-яких інших громадян.

За таких обставин висновок суду про порушення громадянином Б.
встановленого порядку проведення демонстрацій є передчасним, оскільки
судом

108

у постанові не наведено на підтвердження цього переконливих доказів,
відсутні в ній і будь-які твердження з цього приводу.

Тому Голова Верховного Суду України, розглянувши справу про постанову
місцевого суду, її скасував, а справу направив на новий судовий розгляд,
у ході якого суд має на підставі належних доказів визначити правову
природу дій громадянина Б., встановивши, чи дійсно він брав участь у
демонстрації з порушенням її проведення, чи реалізовував конституційне
право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (частина 1 статті
34 Основного Закону України), та прийняти рішення, яке б відповідало
вимогам закону*.

Якщо постанову про накладення адміністративного стягнення не оскаржено і
не опротестовано або скарга чи протест залишені без задоволення, орган
(посадова особа), яка винесла постанову, бере її до виконання. Порядок
виконання постанови залежить від вигляду накладеного стягнення.
Приміром, штраф має сплатитися порушником у 15-денний термін із дня
вручення йому копії постанови, а в разі його оскарження або
опротестування — не пізніше 15-ти днів із дня повідомлення про залишення
скарги або протесту без задоволення. Якщо штраф у встановлений термін
добровільно не сплачений, постанова направляється за місцем роботи або
навчання оштрафованого або в орган соціального захисту для утримання
суми штрафу з заробітку порушника, пенсії або стипендії. У разі
неможливості з якихось причин стягнути штраф із перелічених доходів,
постанова надсилається державному виконавцеві за місцем проживання
порушника для спрямування стягнення на належне йому майно. Виконанням
постанови виробництво у справі про адміністративне правопорушення
завершується.

Нормативні акти і рекомендована література

Конституція України.

Закон України «Про освіту»//Від. ВРУ. — 1991. — № 34. — Ст. 451.

Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посіб. / За ред.

А.Т. Комзюка. — X., 2001.

Адміністративне право України: Підруч./За ред. Ю.П. Битяка. —

X., 2000.

6. Ковпаків В.К. Адміністративне право України: Підруч. — К., 1999.

* Юридична газета. — № 1. — 15 січня 2004 р.

109

Розділ 7. Цивільне право України

§1. Поняття, предмет, метод, функції і принципи

цивільного права України. Цивільне законодавство України

Термін «цивільне право» вживається в різних взаємозалежних, але не
тотожних значеннях: як базова галузь права України; як галузь
законодавства; як галузь юридичної науки, і як одна з дисциплін, що
викладаються у вищих навчальних юридичних закладах. При цьому особливе
значення має визначення поняття цивільного права як галузі права
України.

З цього погляду цивільне право України є встановленою або санкціонованою
державою системою правових норм, які регулюють майнові й особисті
немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному
волевиявленню і майновій самостійності їхніх учасників, у тому числі
відносини, що складаються у галузі підприємництва.

Місце і значення цивільного права в єдиній системі права України цілком
визначається самим предметом цивільно-правового регулювання, тобто тими
суспільними відносинами, що регулюються нормами цивільного права.

$B?

&

&

F

d

„›

yyyy^„›

„–

d

d

d

d

d

d

d

?????????

&

&

ae

e

?????

?

e

&

?????????

?????

&

?????????

&

F

?????????

&

&

?

&

&

&

&

&

&

&

F

?????

„^

^„

?

&

&

&

F

&

F

?????????

&

&

&

&

&

&

&

?????????

&

&

&

&

?

&

F-

&

F#

AE

?

&

F”

AE

&

F”

&

F”

&

F$

&

F$

&

F#

&

F#

?

?????

&

F&

&

F)

d

???

&

F,

&

&

&

F,

?

&

???

&

F-

&

F-

&

?

Z

\

??F0

&

F0

???????

&

F3

&

F3

&

F2

&

F2

&

F4

&

F6

&

F7

&

F8

&

&

?

???

&

F:

&

F:

?

&

F

&

F?

&

FC

&

FB

AE

&

FE

&

FE

&

FF

&

FG

&

FG

&

FH

&

FH

&

FJ

&

FJ

&

FL

???????

&

FO

&

FP

&

FR

&

FQ

&

FS

&

FT

&

FU

?

&

FW

&

&

FX

&

FW

?

&

FX

&

&

&

FY

&

FZ

&

&

F[

&

F^

&

F]

&

F]

&

F`

&

F`

&

F_

&

F^

&

Fb

&

Fa

&

Fc

&

Fc

?????

&

&

Fd

???????

„+

???

„s

yyyy^„

&

Ff

&

Fe

?

3відносин, котрі є предметом цивільного права і найзиваються майновими.

Під майновими відносинами розуміються відносини, котрі виникають між
суб’єктами цивільного права з приводу різного роду матеріальних благ,
тобто речей, робіт, послуг, іншого майна в широкому смислі цього слова,
у процесі їхнього виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Проте слід мати на увазі, що не всі майнові відносини, котрі складаються
в нашому суспільстві, регулюються нормами цивільного права і відповідно
складають його предмет. Певна частина (набагато менша за своїм обсягом)

110

майнових відносин регулюється також нормами інших галузей права
України: адміністративного, трудового, фінансового, екологічного і
деяких інших.

Ознаками майнових відносин, що складають предмет цивільного права, є те,
що суб’єкти цих відносин виступають у них як юридично рівні, незалежні
один від одного, мають можливість вільного волевиявлення і майнову
самостійність. Насамперед цим ознакам відповідають відносини власності і
відносини економічного обороту — найважливіші види майнових відносин, що
складають предмет цивільно-правового регулювання.

Відносини власності вказують на належність особам (громадянам,
організаціям, територіальним громадам, державі) певних матеріальних
благ, а також на те, що ці особи (власники) володіють, користуються і
розпоряджаються такими благами як своїми. Всі інші особи мають це
визнавати і зважати на це. Відносини власності складають основу
будь-якого матеріального виробництва, всіх інших майнових відносин.

Відносини економічного обороту — це відносини, в межах яких відбувається
рух матеріальних благ. Розпоряджаючись своїм майном, власник вступає з
іншими особами у відносини купівлі-продажу, міни, позики й ін. Ці
майнові відносини, коли особи, які беруть участь у них, зобов’язуються
один перед одним здійснювати певні дії з надання свого майна, також
називаються зобов’язальними відносинами.

Іншу і більш важливу групу відносин, які регулюються цивільним правом,
складають особисті немайнові відносини. Об’єктом цих відносин є не речі
(не майно), а блага, невіддільні від особистості учасників таких
відносин (наприклад, їхня честь, гідність, ділова репутація й інші права
громадян, передбачені розділом II Конституції України) чи результати
їхньої творчої праці (літературний та художній твір, винахід тощо).

Перший вид особистих немайнових відносин, тобто відносин, об’єктом яких
є невіддільні від особистості їхніх учасників блага, зовсім позбавлені
економічного змісту. Ні честь, ні гідність, ні ділова репутація не
можуть виступати як товар. Вони позбавлені грошової оцінки і
невідчужувані. Тому ці особисті немайнові відносини називаються
особистими немайновими відносинами, не пов’язаними з майновими. Разом із
тим, значення цих відносин досить велике, оскільки, як передбачено
статтею 3 Конституції України, «людина, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні вищою
соціальною цінністю». Цивільне право властивими йому методами, разом з
іншими галузями права (кримінальним та адміністративним), охороняє ці
відносини від незаконних (неправомірних) посягань на них. їм надано
першорядного значення.

Інший вид особистих немайнових відносин, хоча об’єктом їх також є
нематеріальні блага, не позбавлений певного економічного змісту. За
особами, які своєю творчою працею створили витвір науки, літератури чи
мистецтва,

111

зробили винахід тощо, визнається не тільки право на авторство створених
ними зазначених творів, винаходів, а й право на їх реалізацію, внаслідок
якої вони можуть придбати майно (гроші). За ними також визнаються права,
котрі створюють економічну можливість використовувати особисто або через
інших осіб результати своєї творчої праці в різних галузях культурного і
господарського життя суспільства. Ці права називають інтелектуальною
власністю, а в цілому — це особисті немайнові відносини, пов ‘язані з
майновими.

Зі сказаного не важко дійти висновку, що цивільне право регулює ту
галузь суспільних відносин, на засадах яких задовольняються нормальні
(природні) матеріальні і культурні потреби їхніх учасників як членів
громадянського суспільства.

Питання про характер відносин, що складають предмет цивільного права,
має визначальне значення не тільки в плані розуміння того, що таке
цивільне право як галузь права України, а й для з’ясування того, як ці
відносини регулюються нормами цивільного права. Іншими словами, йдеться
про метод цивільно-правового регулювання.

Між предметом і методом існує якнайбезпосередніший зв’язок, що
виражається в тому, що саме особливості предмета правового регулювання
зумовлюють специфіку методу. Цей загальнотеоретичний постулат повною
мірою стосується взаємозв’язку предмета і методу цивільного права.

Метод цивільного права — це закріплені в його нормах прийоми і способи
впливу на поведінку суб’єктів цивільного права.

Оскільки суб’єкти цивільного права перебувають в рівному стані і не
підлягають одне одному, то й найважливішою ознакою методу
цивільно-правового регулювання є рівні правові можливості учасників
цивільних правовідносин, що виключають будь-який владний, односторонній
вплив. Ця ознака випливає зі статті 2 Цивільного кодексу України (ЦК),
відповідно до якої його норми не застосовуються до майнових відносин,
заснованих на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій.

До інших, не менш значущих ознак методу цивільного права належать такі
права суб’єктів цивільного права, закріплені в його нормах:

вільне волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну або припи

нення цивільних правовідносин шляхом підписання цивільно-правових угод

і здійснення інших дій, які передбачені законом або не суперечать йому;

вибір визначеного варіанта поведінки в межах, установлених законом,

оскільки значна частина норм цивільного права має диспозитивний
характер;

вибір способів захисту порушених цивільних прав, а також можли

вість їхнього захисту в позовному порядку звертанням до суду,
господарсько

го або третейського суду, тобто до органу, який стоїть поза сформованих
між

сторонами відносин.

112 ‘

Наведений перелік ознак методу цивільного права не є вичерпним, але
разом з тим досить повно відображає його особливості.

Функції цивільного права — це напрямки правового регулювання майнових і
особистих немайнових відносин, або службова роль цивільного права.
Оскільки майнові й особисті немайнові відносини є звичайними
відносинами, які існують поза порушеннями, беручи участь у яких фізичні
і юридичні особи задовольняють свої життєві потреби, то головною
функцією цивільного права є їхнє регулювання. Іншою важливою функцією є
забезпечення відновлення майнових і особистих немайнових відносин у разі
їхнього порушення або посягання на них (охоронна функція). І, нарешті,
немаловажне значення має виховна функція, суть якої зводиться до вимог
сумлінного здійснення громадянами й організаціями своїх прав і
обов’язків, неухильного дотримання законів і поваги правил моралі і
моральності, до припинення і попередження правопорушень. Крім того
розрізняють превентивну, інформаційну і відновлювальну функції
цивільного права.

Принципи цивільного права — це закріплені в його нормах основні ідеї
(засади, положення), відповідно до яких здійснюється регулювання
майнових і особистих немайнових відносин.

До загальних принципів цивільного права належать:

неприпустимість свавільного втручання в особисте життя людини;

неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, прямо

передбачених законом;

свобода договору;

свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

судовий захист будь-якого цивільного права й інтересу;

— справедливість, добросовісність та розумність (стаття З ЦК).

Поняття цивільного законодавства досить тісно пов’язане з поняттям

цивільного права як галузі права. Цей зв’язок виявляється в тому, що
норми цивільного права зовнішньо (об’єктивне) виражаються у відповідних
нормативних актах, виданих компетентними державними органами. Система
цих актів і складає цивільне законодавство.

Цивільне законодавство складає Конституція України. Чільна роль у
системі цивільного законодавства належить Цивільному кодексу України. Це
систематизований кодифікований звід, цивільно-правових норм, котрі
найповніше охоплюють своїм регулюванням відносини цивільного права, і
складає в цілому один закон. Чимало цивільно-правових норм міститься в
указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, інших
актах органів державної влади України, органів влади Автономної
республіки Крим. Через складність відносин і необхідності їх
комплексного врегулювання, цивільно-правові норми, які застосовуються до
цих відносин, подано в окремих кодифікованих актах, такими, зокрема, є
Житловий кодекс України

113 •

і Сімейний кодекс України. Значну частку регулювання складають
домовленості сторін — те, про що сторони домовилися і що має
виконуватися, якщо інше не встановлене законодавством.

Маємо зазначити, що у 2003 році нарешті прийнятий Новий ЦК України, який
складається з 6 книг: Книга перша — Загальні положення; Книга друга —
Особисті немайнові права фізичної особи; Книга третя — Право власності
та інші речові права; Книга четверта — Право інтелектуальної власності;
Книга п’ята — Зобов’язальне право і Книга шоста — Спадкове право.

Поряд із ЦК важливе значення для регулювання майнових і особистих
немайнових відносин мають також закони України, зокрема «Про власність»,
«Про господарчі товариства», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про
товарну біржу» тощо.

§2. Виникнення і захист цивільних прав

Цивільно-правові норми самі по собі не породжують цивільних
правовідносин і цивільних прав і обов’язків, які складають їх зміст. Для
їхнього виникнення необхідне настання певних обставин, передбачених
законодавством, або здійснення суб’єктами цивільного права юридично
значущих дій, тобто таких життєвих обставин, з якими закон пов’язує
виникнення, зміну і припинення цивільних прав і обов’язків, — юридичних
фактів, а в деяких випадках їхньої сукупності — юридичного складу.

Юридичні факти досить численні, до тих, які найчастіше трапляються в
житті, передбачені в статті 11 ЦК України. До них належать:

договори й інші правочини;

створення літературних, художніх творів, винаходів і інших результа

тів інтелектуальної, творчої діяльності;

заподіяння майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі;

інші юридичні факти.

Цивільні права можуть виникати безпосередньо з закону, в тому числі з

актів цивільного законодавства, а в спеціально встановлених випадках —
без

посередньо з актів державних органів, органів влади Автономної
Республіки

Крим або органів місцевого самоврядування. ,

Цивільні права та обов’язки можуть виникати і з рішення суду.

У встановлених законодавством або договором випадках підставою для
виникнення цивільних прав і обов’язків може бути настання певної події
або її ненастання.

У разі порушення цивільних прав вони можуть бути захищені судом у
встановленому законом порядку, господарським судом або третейським
судом.

Захист цивільних прав провадиться через:

визнання права (наприклад, якщо в члена родини наймача оспорюється

право на займану ним житлову площу);

визнання правочину недійсним;

114

відновлення стану, який існував до порушення права, і припинення дій,

що порушують право;

присудження до виконання обов’язку в натурі (наприклад, у випадках,

коли продавець не передає річ покупцеві);

зміну правовідношення;

відшкодування заподіяних збитків та інші способи відшкодування за

подіяної шкоди;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

іншими способами, передбаченими законом.

Низкою особливостей характеризується захист честі, гідності і ділової
репутації фізичної або юридичної особи. Так, згідно зі статтею 23 ЦК,
особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок
порушення її поваги, гідності і честі. У разі порушення заінтересована
особа має право вимагати через суд спростування відомостей, які не
відповідають дійсності або неправдиво викладені, й які ганьблять її
честь, гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що
вони відповідають дійсності.

Якщо ці відомості були поширені через засоби масової інформації
(друкованих або аудіовізуальних), то вони мають бути спростовані в тому
ж друкованому виданні, аналогічній радіо- або телепередачі або іншим
адекватним способом. Якщо відомості, котрі не відповідають дійсності і
завдають шкоду інтересам, честі, гідності або діловій репутації
громадянина чи організації, містяться в документі, що виходить з
організації, такий документ підлягає заміні або відкликається. Порядок
спростування в інших випадках установлюється судом.

Громадянин або організація, щодо яких поширено відомості, які не
відповідають дійсності і завдають шкоду їхнім інтересам, честі, гідності
або діловій репутації, вправі поряд зі спростуванням таких відомостей
вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди,
заподіяної їх поширенням.

§3. Суб’єкти цивільного права

Суб’єктами цивільного права виступають фізичні й юридичні особи.

Громадяни як учасники цивільних правовідносин називаються особами
фізичними. Юридична особа — організація, яка створена і зареєстрована у
встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною
правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді
(стаття 80 ЦК). При цьому вони також мають створюватися в одній із
передбачених законом організаційно-правових формах: приватного чи
державного підприємства, установи, того або іншого господарчого
товариства, громадської організації тощо.

Правове становище фізичних осіб або їх цивільно-правовий статус
визначається визнаною за ними законом правоздатністю і дієздатністю.

115

Правоздатність громадянина — це визнана за ним законом здатність мати
цивільні права та обов’язки, тобто здатність бути суб’єктом цивільних
правовідносин (стаття 25 ЦК). Правоздатність громадянина виникає в
момент його народження і припиняється в момент його смерті. При цьому
важливо підкреслити, що всі фізичні особи мають рівну правоздатність
незалежно від їхньої статі, віку, національності, соціального стану,
стану здоров’я або якихось інших ознак. Відповідно до статті 26
Конституції України іноземці й особи без громадянства, що перебувають в
Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і
свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України,
за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними
угодами України.

Дієздатність — це визнана за громадянином здатність своїми діями
набувати для себе права і створювати юридичні обов’язки. Дієздатність
безпосередньо залежить від можливості людини усвідомлювати значення
своїх дій і можливість ними керувати. У повному обсязі громадяни стають
дієздатними з моменту настання повноліття, тобто з 18-ти років. При
реєстрації шлюбу раніше цього віку вони також здобувають дієздатність у
повному обсязі. Дієздатність неповнолітніх є частковою. Так, особи у
віці до 14-ти років самостійно можуть здійснювати лише дрібні побутові
угоди, мати особисті права інтелектуальної власності. Особи у віці від
14-ти до 18-ти років, крім перерахованих дій, можуть самостійно
розпоряджатися своїм заробітком або іншими доходами, здійснювати свої
правоповноваження власника на майно селянського (фермерського)
господарства, бути вкладником кредитної установи. Всі інші дії ці особи
можуть здійснювати з дозволу батьків або попечителів. Правоздатність і
дієздатність громадян є властивостями невідчужувани-ми й у своєму
розумінні визначаються тільки законом. Тому ніхто не може бути обмежений
у правоздатності або дієздатності інакше як у випадках і в порядку,
передбачених законом.

Так, за здійснення деяких злочинів громадяни відповідно до кримінального
законодавства за вироком суду можуть бути обмежені в праві займатися,
певною діяльністю або обіймати певні посади.

Можливі випадки обмеження громадян у дієздатності або визнання їх
недієздатними передбачені в цивільному законодавстві. Так, особи, які
страждають психічним розладом, що істотно впливає на його здатність
усвідомлювати значення своїх дій чи (або) керувати ними, а також особи,
які зловживають спиртними напоями, наркотичними або токсичними
речовинами і ставлять себе або свою родину, а також осіб, яких
зобов’язані за законом утримувати, у скрутний матеріальний стан, за
рішенням суду можуть бути обмежені в дієздатності. Будучи обмеженими в
дієздатності, ці особи не можуть самостійно одержувати заробітну плату і
без згоди попечителів здійснювати будь-які інші дії, крім дрібних
побутових угод. Над ними при-

116

значається піклування, і тільки з дозволу призначених над ними
попечителів вони здійснюють усі значущі дії.

Фізичні особи, які внаслідок психічної хвороби або слабоумства не можуть
розуміти значення своїх дій або керувати ними, за рішенням суду можуть
бути визнані недієздатними. В цьому разі над ними встановлюється опіка.
Призначені опікуни від їхнього імені й у їхніх інтересах здійснюють усі
необхідні дії.

Юридичні особи як суб’єкти цивільного права також мають цивільну право-
і дієздатність. Проте за своїм обсягом право- і дієздатність юридичних
осіб залежить від мети їхньої діяльності. Мета діяльності юридичної
особи визначається в його статуті або положенні. Правоздатність і
дієздатність юридичних осіб є загальною, за винятком тих прав, що можуть
належати лише фізичним особам від природи. При цьому і правоздатність, і
дієздатність у юридичних осіб виникає одночасно, з моменту їхньої
державної реєстрації, а здійснюється через їхні органи управління, які
вибираються або призначаються у встановленому порядку і діють в межах
прав, наданих їм законом або статутом.

Усі угоди юридичних осіб, які суперечать їхній спеціальній
правоздатності, є недійсними.

Юридичні особи виникають у порядку, передбаченому законодавством
України, де міститься комплекс юридично значущих дій, які здійснюються
засновниками, і необхідні для створення юридичної особи.

Залежно від їхнього характеру, організаційно-правової форми юридичної
особи, цілей і видів його діяльності, розрізняють такі способи створення
юридичних осіб:

розпорядницький;

дозвільний;

нормативно-явочний;

договірно-правовий.

Суть розпорядницького способу полягає в тому, що юридична особа
створюється на підставі рішення (розпорядження) власника майна або
органа, уповноваженого власником керувати відповідним майном. При
розпорядницькому способі створюються державні, в тому числі підприємства
за рахунок скарбниці держави, частки, дочірні підприємства і деякі інші
юридичні особи.

У разі дозвільного способу для створення окремих юридичних осіб
потрібний попередній дозвіл компетентних органів, що підтверджує
доцільність їхнього утворення, виконання засновниками юридичної особи
встановлених законодавством України вимог тощо. При дозвільному способі
створюються, зокрема, комерційні банки, для чого їхні засновники мають
отримати попередній дозвіл Національного банку України.

117

Нормативно-явочний спосіб полягає в тому, що юридична особа виникає на
підставі загального дозволу держави, закріпленого у відповідних
нормативних актах. При такому способі виникає переважна більшість
юридичних осіб (господарчі товариства, об’єднання громадян і ін.).

У договірно-правовому порядку створюються господарчі товариства. В
основі їхнього створення лежить установчий договір.

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається в результаті їхньої
ліквідації або реорганізації.

Юридична особа ліквідується:

за рішенням власника або уповноваженого ним органа, який прийняв

раніше рішення про його створення, у разі недоцільності подальшої діяль

ності юридичної особи або з інших мотивів;

за рішенням суду або арбітражного суду у разі визнання юридичної

особи—суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом, визнання недійсни

ми установчих документів юридичної особи або рішення про його створення;

— за інших підстав, передбачених законодавством України.

Реорганізація юридичної особи може здійснюватися у формі злиття, поді

лу, приєднання, виділу і перетворення.

При злитті однієї юридичної особи з іншим або злитті кількох юридичних
осіб усі майнові права й обов’язки кожного з них переходять до юридичної
особи, що виникла внаслідок злиття.

При поділі юридичної особи до юридичних осіб, які виникли в результаті
поділу (дві або більше), переходять за розділовим актом (балансом) у
відповідних частинах майнові права та обов’язки розділеної юридичної
особи.

При приєднанні одного або кількох юридичних осіб до іншої до останньої
переходять усі майнові права та обов’язки приєднаної юридичної особи
(приєднаних юридичних осіб).

При виділі з юридичної особи одного або кількох юридичних осіб, до
кожної з них за розділовим актом (балансом) у відповідних частинах
переходять майнові права юридичної особи, з якої вони виділилися.

При перетворенні однієї юридичної особи в іншу до нової юридичної особи
переходять усі майнові права та обов’язки перетвореної юридичної особи.

Юридичні особи, можливість створення і діяльність яких в Україні
передбачено чинним законодавством, залежно від якогось критерію можуть
поділятися на такі:

— за формами власності — на юридичних осіб, заснованих на приватній,
комунальній, державній формі власності;

—за цілями діяльності — на комерційні, тобто створювані з метою
отримання прибутку, і некомерційні, створювані для досягнення інших
цілей, не пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності;

118

— за обсягом речового права — юридичні особи, які використовують у
своїй діяльності майно, і на юридичних осіб, що володіють правом
власності на це майно, правом повного господарського ведення або правом
оперативного управління.

За іншими ознаками юридичні особи поділяються також на прості і складні,
материнські і дочірні, договірні, договірно-статутні і статутні,
корпорації (спілки) й установи тощо.

Крім громадян (осіб фізичних) і організацій (юридичних осіб) суб’єктами
цивільного права є також територіальні громади і держава.

Територіальна громада — це жителі, об’єднані постійним проживанням у
межах села, селища, міста, що є самостійними
адміністративно-територіальними одиницями, або добровільними
об’єднаннями жителів кількох сіл, з єдиним адміністративним центром.

Територіальні громади здійснюють цивільні права і набувають обов’язку як
безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради й їх виконавчі
органи, а також через районні та обласні ради, що представляють спільні
інтереси територіальних громад.

Держава Україна, беручи участь у цивільних правовідносинах як єдине
ціле, діє через систему своїх органів, дії яких у межах їхньої
компетенції розглядаються як дії самої держави — суб’єкта цивільного
права. Таким чином держава виступає як суб’єкт права державної
власності, тобто вона володіє, користується і розпоряджається державним
майном, є суб’єктом зовнішньоторговельних відносин, може бути суб’єктом
авторських і винахідницьких правовідносин, спадкоємних та деяких інших.

Юридична особа

Ознаки

11

і

.3

Індивідуалізація

ц

?зі

и а

18

«І

1-а

119

§4. Правове регулювання відносин власності

Відносини власності займають провідне місце в системі відносин,
регульованих нормами цивільного права. Будучи врегульованими нормами
цивільного права, вони також приймають характер цивільних правовідносин.
Унаслідок цього учасники відносин власності виступають як носії
визначених суб’єктивних цивільних прав і обов’язків.

Право власності розглядається у двох аспектах:

об’єктивне право — система норм регулюючих відносини з належні

стю речі одній особі й відчуженість її від інших осіб;

суб’єктивне право — належні власникові правомочності володіння,

користування і розпорядження річчю (майном).

Правовідносини власності характеризуються низкою особливостей, властивих
лише їм.

По-перше, для правовідносин власності характерним є те, що носієм
суб’єктивних прав у них виступає тільки власник, а на протилежних щодо
цього осіб покладаються тільки обов’язки. Інакше кажучи, головне
значення у правовідносинах власності надається правомочностям власника,
які полягають у володінні, користуванні і розпорядженні майном, яке йому
належить, а не обов’язкам протилежних власникові осіб, що зводяться лише
до стримування від учинення якихось дій. Тому правовідносини власності і
визна- ? чаються через право власності як урегульовані законом суспільні
відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

По-друге, у правовідносинах власності власнику — правомочній особі
протистоїть як зобов’язаний суб’єкт не одна особа або певна кількість
осіб, а невизначена кількість зобов’язаних осіб. Усі особи, які є
навколо власника і перебувають в межах його юридичної досяжності, мають
зважати на належне йому право власності. У цьому розумінні
правовідносини власності є абсолютними правовідносинами.

По-третє, у правовідносинах власності власник має змогу впливати на
належну йому річ, не залучаючи до активного сприяння зобов’язаних осіб,
оскільки його право власності спирається безпосередньо на закон і існує
незалежно від права якої-небудь іншої особи на цю річ. Такі
правовідносини власності вважаються речовими правовідносинами.

По-четверте, право власності пов’язане з поведінкою самого власника, а
не зобов’язаних осіб. Тому поведінка останніх законом особливо (у
позитивному плані) не регламентується.

Нарешті, по-п’яте, право власності — найширше з усіх майнових прав. Якщо
інші майнові права створюють можливість особі використовувати річ в
одному якомусь відношенні (орендар має право володіти і користуватися,
зберігач — тільки володіти), то власникові належить і право володіння, і
право користування, і право розпорядження майном. Ці правомочності
складають зміст права власності.

120

Під володінням розуміється фізичне панування над річчю, під
користуванням — вилучення корисних властивостей із речі, а під
розпорядженням— можливість визначення юридичної долі речі (продаж,
дарування, застава тощо).

Конституцією України передбачено, що власність в Україні виступає в
таких формах: право власності українського народу, право приватної
власності, право державної і комунальної власності.

Суб’єктом права власності українського народу є всі громадяни України.
Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної
влади й органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією
України. Об’єктами права власності українського народу є земля, її
надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, розташовані на
території України, природні ресурси її континентального шельфу,
виключної (морської) економічної зони. Кожен громадянин має право
користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до
закону.

Суб’єктами права приватної власності визнаються фізичні особи або
створені фізичними особами юридичні особи. Об’єктами їхньої власності
можуть бути житлові будинки, квартири, предмети домашнього господарства,
засоби виробництва, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також
інше майно споживацького і виробничого призначення. Склад, кількість і
вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім
випадків, передбачених законом (наприклад щодо земельних ділянок).

Право комунальної власності — це право територіальної громади володіти,
ощадливо й ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і у
своїх інтересах належним їй майном як безпосередньо, так і через органи
місцевого самоврядування.

Об’єктами права комунальної власності є рухоме і нерухоме майно, доходи
місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, організації й
установи, в тому числі банки, страхові організації, а також пенсійні
фонди, житловий фонд, установи культури, освіти, спорту й інше майно,
визначені законодавством як об’єкти права комунальної власності.

Суб’єктом права державної власності визнається держава. Об’єктами цієї
форми власності є майно, необхідне для здійснення державою соціальної,
господарської, іншої діяльності і для забезпечення її безпеки (майно, що
забезпечує діяльність Верховної Ради України й утворених нею державних
органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, Державної
прикордонної служби і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; системи
транспорту загального користування; майно державних підприємств,
організацій і установ тощо).

Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують
питання створення державних підприємств і визначення цілей їхньої

121

діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за
ефективністю використання і схоронністю довіреного їм майна, а також
здійснюють інші, надані їм правомочності.

Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і
господарювання, при цьому всі суб’єкти права власності рівні перед
законом. Права власності, з огляду на його основне значення в усій
системі суспільних відносин, захищаються нормами різних галузей права:
конституційного, адміністративного, фінансового, земельного, трудового,
кримінального й цивільного. Разом з тим цивільне законодавство
передбачає специфічні способи захисту права власності, засновані на
сутності цього права як абсолютного і речового права. До них належать
насамперед позов про витребування майна з чужого незаконного володіння
(віндикаційний позов) і позов про усунення перешкод, що заважають
власникові здійснювати своє право власності на майно (негаторний позов).

Віндикаційний позов — це вимога власника, який не володіє майном, до
невласника, що незаконно, без відповідної правової підстави, заволодів
ним, про відновлення права володіння річчю (стаття 387 ЦК). Позивачем у
такому позові є власник, від якого майно неправомірно вибуло, а
відповідачем — особа, що володіє його майном без достатніх на те
підстав. Витребуваною може бути тільки та річ, що раніше перебувала у
власника. В разі загибелі цієї речі, що перебувала в незаконному
володінні в особи, до цієї особи пред’являється вже інший позов — позов
із заподіяння шкоди.

При вирішенні питання про повернення речі неволодіючому власникові, слід
також враховувати, чи є незаконний власник цієї речі сумлінним або
несумлінним її набувачем, а також придбана ним ця річ оплатно чи
безоплатно. Якщо майно придбане оплатно в особи, що не мала права його
відчужувати, про що набувач не знав і не мав знати (сумлінний набувач),
то власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли
майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником
у володіння, або викрадене в того або іншого, або вибуло з їхнього
володіння іншим шляхом не з їхньої волі. Від несумлінного набувача в цих
випадках майно витребується власником без якихось обмежень. У випадках
придбання як сумлінним, так і несумлінним незаконним власником майна
безоплатно, власник вправі витребувати своє майно також без якихось
обмежень (стаття 388 ЦК).

Негаторний позов спрямований не на вилучення речі, а на здійснення
певних дій для усунення перешкод, що заважають власникові повною мірою
використовувати та розпоряджатися своїм майном (стаття 391 ЦК).
Позивачем у цьому разі є власник, що володіє, а відповідачем — особа, що
своєю протиправною поведінкою заважає власникові користуватися річчю
(наприклад, якщо внаслідок складування будівельних матеріалів перекрито
виїзд із гаража і неможливо використати автомобіль за призначенням).

122

Слід особливо зазначити ту обставину, що й на державну (публічну) владу
покладається обов’язок дбайливого ставлення до права власності суб’єктів
цивільних правовідносин.

Правовий акт органу державної влади, органу влади автономної Республіки
Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і
порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом
незаконним та скасовується.

Власник майна, права якого порушено внаслідок видання правового акта
органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або
органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того
становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості
відшкодування попереднього становища власник має право на відшкодування
майнової та моральної шкоди (стаття 393 ЦК).

Власність

В об’єктивному розумінні —

сукупність правових норм, що

регулюють відносини власності

У суб’єктивному розумінні — сукупність правочин власника з володіння,
використання і розпорядження майном

Форми власності

Державна

“в

І

Зо

З в1

«.З «

І2 її

Змішана

Зміст права власності

Приватна

1 1

5

ю

о

о

о

а

ев № 8

Індивіду альї

123

1 Право власності

Право на захист

Право володіння ?—

Речові позови

і

Право використання ?| Компенсація моральної шкоди

Інші способи

§7. Спадкові правовідносини

Спадкуванням називається перехід цивільних прав і обов’язків померлого
громадянина (спадкодавця) до інших громадян або юридичних осіб
(спадкоємцям). Спадковні правовідносини, тобто відносини, пов’язані з
прийняттям спадщини, які врегульовані нормами права, виникають у разі
смерті громадянина або визнання його померлим.

Цивільне законодавство передбачає, що спадкування може здійснюватися за
законом або за заповітом.

Спадкування за законом може здійснюватися тільки тоді, коли воно не
змінене заповітом.

Заповіт — це письмове, нотаріально засвідчене розпорядження громадянина
про перехід у випадку його смерті належного йому майна до зазначених в
заповіті осіб.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при
оголошенні його померлим — день вступу в силу рішення суду про
оголошення його померлим. У тих випадках, коли громадянин пропав за
обставин, що загрожували йому смертю, або за підстав, що дають змогу
припускати його загибель від певного нещасного випадку, днем смерті суд
може визнати день передбачуваної загибелі цього громадянина.

130

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання
спадкодавця, а якщо воно невідоме, то місце, де перебуває майно або його
основна частина.

Спадщиною (спадковим майном, спадковою масою) є усі права й обов’язки,
що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, існування яких
не припиняються з його смертю.

Спадкодавцями як при спадкуванні за законом, так і за заповітом можуть
бути громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, але
не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи, а в деяких випадках
і держава. Громадяни можуть виступати спадкоємцями як за законом, так і
за заповітом, а юридичні особи — тільки при здійсненні спадкування за
заповітом. Не можуть бути спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом
особи, що навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь зі
спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. При спадкуванні за законом
спадкоємці поділяються на п’ять черг. Першими до спадкування
призиваються в рівних частках спадкоємці першої черги, до яких належать
діти, чоловік, жінка, батьки (усиновителі) померлих. До них належать і
діти, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті, а також
онуки і правнуки, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з
батьків, що був би спадкоємцем. У тих випадках, коли спадкоємці першої
черги відсутні або не приймають спадщину, успадковують у рівних частках
спадкоємці другої черги — рідні брати і сестри померлого, а також дід і
бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері. Якщо немає
спадкоємців другої черги, до спадкування включаються спадкоємці третьої
черги: рідні дядько і тітка спадкодавця. Якщо немає й їх, то в спадщину
можуть вступити спадкоємці четвертої черги — всі особи, що проживають зі
спадкодавцем однією родиною не менше п’яти років до відкриття спадщини.
При відсутності спадкоємців четвертої черги до спадкування призиваються
спадкоємці п’ятої черги — всі інші родичі спадкодавця до шостого ступеня
споріднення включно. При цьому родичі найближчого ступеня виключають
спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

За заповітом спадкодавець може залишити усе своє майно будь-якій особі
як фізичній, так і юридичній. Проте ця воля заповідального розпорядження
обмежена. Якщо заповідач цілком позбавляє спадщини своїх непрацездатних
або неповнолітніх дітей (у тому числі усиновлених), непрацездатного
чоловіка, батьків (усиновителів) і утриманців, то вони успадковують,
незалежно від заповіту, обов’язкову частку.

Для отримання спадщини необхідно, щоб спадкоємець його прийняв.
Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:

5* 131

якщо він фактично вступив в управління або володіння усім або ча

стиною спадкоємного майна;

якщо він подав у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини

заяву про прийняття спадщини.

Такі дії мають бути зроблені протягом 6 місяців із дня відкриття
спадщини. Не допускається прийняття спадщини з умовою або із
застереженням.

Спадкування — перехід прав і обов’язків від померлого до спадкоємців

Місце

відкривання спадщини

За місцем проживання

Час

відкривання спадщини

За місцем

перебування

майна

День смерті померлого

За законом

День чинності

рішення суду про

об’явлення померлим

[ За заповітом ]

г [ Відсутність заповіту*

І черга

III черга

II черга )—і

Один із

подружжя, що

пережив другого

Рідні дядько та тітка

Брати й сестри померлого

IV черга

Дід і бабка померлого

Діти померлого,

Діти померлого

що народилися

Особи, що проживали зі спадкодавцем не менше 5 років

після його

смерті

і 1 Г Утриманці

>{ Батьки померлого ] *

V черга

Утриманці

Усі інші родичі до 6 ступеня

• Визнання його недійсним, усунення або відмова спадкоємців — за
заповітом від спадщини

§8. Житлові правовідносини

Житловим називаються правовідносини для реалізації громадянами України
свого конституційного права на житло. Стаття 47 Конституції України
передбачає, що кожен громадянин має право на житло і держава створює
умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати
його у власність або орендувати. Наявність житла є одним з найважливіших
і необхідних умов нормального існування людини. Тому забезпечення
громадян житлом було і залишається лакмусовим папірцем у соціальній
орієнтації держави, його демократичності, прихильності до права. Держава
проводить житлову політику за допомогою норм права, що сукупно утворюють
житлове законодавство. Основними джерелами житлового законодавства є
Житловий

132 . ? ? ‘

кодекс України (ЖК); Правила обліку громадян, що потребують поліпшення
житлових умов, і надання їм житлових приміщень в Україні; Правила обліку
громадян, що бажають вступити в житлово-будівельний кооператив (ЖБК);
Типовий договір найму житлового приміщення в будинках державного і
суспільного житлового фонду в Україні; Правила обміну житлових приміщень
в Україні й ін.

Реалізувати своє право на житло, що є об’єктом житлових правовідносин,
громадянин може:

отримавши квартиру в будинках державного і громадського житло

вого фонду;

вступивши до ЖБК;

придбавши у приватну власність житло (квартиру або будинок).

1. Надання і користування житловими приміщеннями в будинках державного і
громадського житлового фонду. При переході України до ринкових відносин
у державі з’явилися громадяни, що успішно займаються підприємницькою
діяльністю, і бажають придбати право власності на житло за свій рахунок.
Держава в галузі житлової політики виходить із того, що безкоштовно або
за доступну для них плату житлові приміщення в державному житловому
фонді будуть надаватися тільки громадянам, котрі потребують соціального
захисту (стаття 47 Конституції України). Для одержання житлових
приміщень у державному і громадському житловому фонді громадяни мають
ставати на квартирний облік за місцем проживання або за місцем роботи.
На квартирний облік ставлять громадян, що потребують поліпшення житлових
умов. До них, зокрема, належать громадяни, забезпечені житловою площею
нижче рівня, визначеного Кабінетом Міністрів України і Федерацією
професійних союзів України (у м. Харкові ця норма складає 5,5 м2); які
проживають у приміщеннях, що не відповідають установленим санітарним і
технічним вимогам; проживають у гуртожитках; проживають за договором
піднайму в будинках державного або громадського житлового фонду, а також
інші громадяни, визнані такими відповідно зі статтею 34 ЖК і пункту 13
Правил обліку громадян, що потребують у поліпшення житлових умов, і
надання їм житлових приміщень в Україні.

Іншою необхідною умовою для ставання на квартирний облік є постійне
проживання і прописка в цьому населеному пункті протягом не менше
встановленого законом терміну. Водночас громадяни, що користуються
правом позачергового і першочергового одержання житлових приміщень
(статті 45, 461 ЖК), стають на квартирний облік незалежно від тривалості
проживання в такому населеному пункті.

Житлові приміщення надаються площею не нижче середньої норми
забезпеченості (у м. Харкові — 8,3 м2) і не більше максимальної норми
житлової площі, встановленої статтею 47 ЖК розміром 13,65 м2 на одну
людину. Окремі категорії громадян (науковці, особи творчих професій,
особи, що страждають хронічними захворюваннями тощо) користуються правом
на

133

додаткову житлоплощу у вигляді окремої кімнати або в додаткової площі в
розмірі 10 м2.

На підставі рішення про надання житлового приміщення в будинку
державного або громадського житлового фонду виконком відповідної ради
видає громадянинові ордер, що є єдиною підставою для вселення в надане
житлове приміщення. На підставі ордера громадянин у письмовій формі
укладає з наймодавцем — житлово-експлуатаційною організацією
безстроковий договір найму житлового приміщення. Члени родини наймача,
які проживають разом із ним, користуються нарівні з ним усіма правами і
виконують усі обов’язки, що випливають із договору найму житлового
приміщення. Повнолітні члени родини несуть солідарну з наймачем майнову
відповідальність щодо зобов’язань, зазначених у договорі (стаття 64 ЖК).

Основними обов’язками наймача є:

дбайливе ставлення до житла;

щомісячна оплата платежів за квартиру і комунальні послуги;

проведення поточного ремонту.

При цьому забороняється самовільне переустаткування і перепланування
житлових приміщень і т.п.

Наймодавець зобов’язується:

надати наймачеві житлове приміщення і необхідне санітарно-технічне

й інше устаткування в справному стані;

забезпечувати схоронність і належне утримання житлового будинку;

вчасно робити за свій рахунок капітальний ремонт і т.п.

Житловий кодекс та інші нормативні акти передбачають і інші обов’язки, а
також права сторін, що випливають з договору найму житлового приміщення.

Слід зазначити, що Концепція державної житлової політики передбачає
зміну напрямків у сфері забезпечення громадян житлом у міру входження
України в ринкові відносини. Пріоритетними напрямками на майбутнє є:
створення умов, за яких кожен громадянин вільно відповідно до своїх
потреб і можливостей може побудувати, придбати у власність або одержати
житло в оренду; надання житла на пільгових умовах у користування
громадянам, що потребують соціального захисту; поступовий перехід на
систему самоокупної плати за користування державним житлом з адресними
субсидіями окремим категоріям громадян на його утримання;
кредитно-фінансова допомога з метою сприяння громадянам у будівництві і
придбанні власного житла і т.п.

2. Громадяни з метою поліпшення своїх житлових умов вправі вступити до
ЖБК і одержати в ньому квартиру. Відповідно до постанови Кабінету
Міністрів України від 20 жовтня 1992 року № 593 «Про подальший розвиток
житлово-будівельної (житлової”) кооперації» передбачається надання
пільгових кредитів членам ЖБК. Кредити надаються ЖБК на будівництво
житлових будинків у розмірі 90% вартості будівництва будинку на термін
до 30 років з річним погашенням рівними частинами. До виплати членами
кооперативу всіх належних з них платежів весь будинок є власністю ЖБК.
Член житлового, житлово-будівельного кооперативу, що цілком уніс свій
пайовий внесок за

134

квартиру, надану йому в користування відповідно до статті 15 Закону
України «Про власність», здобуває на неї право власності. Стосунки
громадян з кооперативами регламентуються ЖК України, Правилами обліку
громадян, що бажають вступити в житлово-будівельний кооператив,
Зразковим статутом житлово-будівельного кооперативу й інших нормативних
актів.

3.1, нарешті, реалізувати своє конституційне право на житло громадяни
можуть, ставши власниками квартири або житлового будинку. Придбати право
власності на житло громадяни можуть виплатою пайового внеску за квартиру
в житловому, житлово-будівельному кооперативі; приватизувавши квартиру,
розташовану в будинку державного житлового фонду; побудувавши житловий
будинок.

Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового
фонду» й іншими нормативними актами про приватизацію житла, приватизації
підлягають усі житлові приміщення, на які місцевими радами видано
відповідні ордери. Приватизація здійснюється шляхом безкоштовної
передачі громадянам квартир (будинків) із розрахунку санітарної норми 21
м2 загальної площі на наймача і кожного члена його родини і додатково 10
м2 на родину.

Приватизоване або викуплене житло може вільно продаватися, обмінюватися,
успадковуватися і відчужуватися їхніми власниками будь-яким іншим
способом.

Побудувати житловий будинок громадянин може самостійно (своїми власними
силами або за допомогою родичів) або укласти договір підряду з
відповідною організацією. Обов’язковими передумовами для початку
індивідуального будівництва є: відведення земельної ділянки
землевпорядними організаціями в натурі і закріплення його певним актом у
власність або користування; проведення дослідних робіт; наявність
затвердженого архітектором типового або індивідуального проекту і т.п.
Право власності на житловий будинок виникає з моменту прийняття його до
експлуатації та реєстрації у виконкомі місцевої ради. Громадяни можуть
стати власниками житлових будинків і придбанням їх за договором
купівлі-продажу, міни, дарування або в порядку спадкування.

^У §9. Шлюбно-сімейні відносини

Родина є основною ланкою суспільства і природного середовища, як
зазначається в Конвенції про права дитини, ратифікованою Україною 27
лютого 1991 року. Тому стає ясно, яке важливе значення надається
належному регулюванню сімейно-шлюбних відносин нормами права, котрі
сукупно складають окрему галузь законодавства — сімейне законодавство.
Родина, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою, —
зазначається в статті 51 Конституції України. До основних джерел
сімейного законодавства належать Сімейний Кодекс України (СК), Закон
України «Про державну допомогу родинам із дітьми», Положення про порядок
призначення і виплати

135

державної допомоги родинам з дітьми, Положення про опіку і піклування,
Перелік видів заробітку (доходу), який належить облікові при вирахуванні
аліментів та ін.

Усі громадяни України мають рівні права в сімейних відносинах. Проте
важливо підкреслити, що правове регулювання шлюбних і сімейних відносин
здійснюється тільки державою і тільки шлюб, укладений в державних
органах реєстрації актів цивільного стану, визнається державою і
породжує відповідні права та обов’язки між людьми. Шлюб — це вільний
союз чоловіка і жінки, створений з метою продовження роду і породжує
після його реєстрації взаємні права та обов’язки.

Для реєстрації шлюбу необхідно дотримуватися обов’язкових умов:

по-перше, це взаємна згода осіб, що вступають у шлюб;

по-друге, необхідне досягнення шлюбного віку, що встановлюється

для чоловіків у 18 років і в 17 років — для жінок. У виняткових випадках

шлюбний вік може бути знижений відповідними виконавчими комітетами

рад народних депутатів;

по-третє, особи, які вступають у шлюб, мають бути взаємно інфор

мовані про стан здоров’я одне одного. Проте за чинним законодавством ця

умова не є обов’язковою.

Сімейний Кодекс України також передбачає перешкоди для реєстрації шлюбу.
Не допускається реєстрація шлюбу між особами, з яких хоча б одна вже
перебуває в іншому шлюбі; між родичами по прямій висхідній і спадній
лінії, між повнорідними і неповнорідними братами і сестрами, а також між
усиновителями й усиновленими; між особами, з яких хоча б одна визнана
судом недієздатною. При недотриманні таких вимог, а також у разі, якщо
буде встановлено, що шлюб укладався без наміру створити родину, у
судовому порядку такий шлюб визнається недійсним.

Зареєстрований в органах реєстрації актів цивільного стану шлюб породжує
між подружжям особисті і майнові права та обов’язки. До особистих
належать права чоловіка і жінки на вибір шлюбного прізвища, поваги один
до одного, громадянства, місця проживання, професії, а також права,
пов’язані з . вихованням дітей і вирішенням інших питань сімейного
життя. Багато є майнових прав та обов’язків, які умовно можна поділити
на три групи.

До першої групи належать права чоловіка і жінки на вступ одного з одним
у всі дозволені законом майнові угоди (купівля-продаж, міна, дарування
тощо), які, проте, не можуть обмежувати майнові права кожного з них або
їхніх дітей.

До другої групи належать права та обов’язки чоловіка і жінки з
управління майном, яке з’явилося в родині (заробітна плата й інші
доходи, предмети домашньої обстановки, засоби виробництва, предмети
домашнього вжитку).

Майно чоловіка і жінки поділяється на два види: загальне (спільне)
[роздільне (індивідуальне).

136

До загальної (спільної) власності чоловіка і жінки належить усе майно,
нажите подружжям під час шлюбу і на яке вони мають рівні права. При
розділі такого майна частки чоловіка і жінки визнаються рівними.

До роздільного (індивідуального) належить майно, що належало кожному з
подружжя до вступу в шлюб або отримане ними під час шлюбу в дарунок або
в спадщину, а також речі індивідуального користування (одяг, взуття й
ін.). Проте, якщо роздільне майно під час шлюбу істотно збільшилося у
своїй цінності внаслідок трудових або грошових витрат одного з подружжя
або їх обох (наприклад, дерев’яний будинок був обкладений цеглою і
капітально відремонтований), то воно може визнатися судом спільною
власністю чоловіка і жінки.

До третьої групи належать обов’язки чоловіка і жінки зі взаємного
утримання (аліментування). Аліменти на користь одного з подружжя, що є
непрацездатним і потребує матеріальної допомоги (до них належать дружини
в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини або
ті, що перебувають у відпустці для догляду за хворою дитиною до
досягнення нею 6 років), визначаються судом у твердій грошовій сумі.

Слід зазначити, що між особами, що одружуються, згідно з Порядком
укладання шлюбного контракту, затвердженого 16 червня 1993 року
Кабінетом Міністрів України, може укладатися шлюбний контракт, у якому
передбачаються майнові права та обов’язки чоловіка і жінки, питання
стосовно права власності на рухоме або нерухоме майно як придбане до
шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дарунок або
успадковане, а також питання щодо утримання чоловіка (жінки) і т.п.
Водночас умови шлюбного контракту не можуть погіршувати стану чоловіка і
жінки порівно з чинним сімейним законодавством.

Велику групу відносин, які регулюються сімейним законодавством,
складають особисті і майнові відносини між батьками і дітьми. Юридичною
підставою виникнення цих взаємних прав і обов’язків служить кровне
походження дітей від визначених осіб, засвідчене у встановленому законом
порядку. Якщо батьки були одружені, то вони записуються батьками в
органах реєстрації актів цивільного стану за заявою кожного з них. У
тому разі, коли батьки не одружені, реєстрація дітей провадиться за
їхньою спільною згодою, а якщо вона відсутня, то батьківство може бути
встановлене в судовому порядку за наявності обставин, передбачених
законом.

До особистих прав і обов’язків батьків стосовно своїх дітей належать:
визначення особисто-правового статусу дітей (ім’я, прізвище, по
батькові, громадянство і національність); репрезентування законних прав
і інтересів своїх дітей; визначення місця проживання своїх дітей і
витребування їх від будь-якої особи, що незаконно утримує чужих дітей;
виховання і навчання дітей. Якщо батьки ухиляються від виконання своїх
обов’язків або зловжива-

137

ють своїми батьківськими правами, то вони в судовому порядку можуть
бути позбавлені батьківських прав.

До майнових належать права батьків і дітей на майно, а також аліментні
обов’язки. За загальним правилом, при житті батьки не мають права на
майно дітей, так само, як і діти не мають права на майно батьків. Батьки
лише можуть управляти майном дітей у їхніх інтересах. Батьки зобов’язані
утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей,
що потребують матеріальної допомоги. При відхиленні від виконання цього
обов’язку з батьків у судовому порядку стягуються аліменти. Кабінетом
Міністрів України 26 лютого 1993 року затверджено перелік видів
заробітків (доходів), які належать облікові при стягненні аліментів.
Діти також зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, або таких, які
потребують допомоги, а аліменти з них на користь батьків стягуються у
твердій грошовій сумі, виходячи з матеріального і родинного стану
кожного з дітей і батьків.

У разі відсутності батьків або, якщо батьки з поважної причини не можуть
утримувати дітей, то цей обов’язок може бути покладено на інших родичів
(діда, бабку, брата, сестру, вітчима, мачуху або осіб, що постійно
виховують дітей).

Сімейне законодавство достатньо повно регламентує також питання, щодо
всиновлення (удочеріння) неповнолітніх дітей дієздатними фізичними
особами, не позбавленими батьківських прав. Усиновлення виникає з
моменту ухвалення рішення виконавчими комітетами районних, міських і
районних у містах рад народних депутатів. З цього моменту усиновлені й
усиновителі прирівнюються в правах і обов’язках до кровних батьків і
дітей.

Опіка і піклування є важливим інститутом сімейного законодавства і
встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, що залишилися без
батьківського піклування, для захисту особистих і майнових прав,
інтересів цих дітей, а також повнолітніх осіб, що за станом здоров’я не
можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов’язки.
Опіка встановлюється над неповнолітніми, що не досягай 14-річного віку,
і над громадянами, визнаними судом недієздатними, а піклування — над
неповнолітніми у віці від 14-ти до 18-ти років, над фізичними особами,
визнаними судом обмежено дієздатними, а також над особами, що за станом
здоров’я не можуть самостійно захищати свої права. Опікуном або
піклувальником призначаються за їхньою згодою повнолітні необмежені в
дієздатності і не позбавлені батьківських прав громадяни, з осіб,
близьких до підопічного. Опікуни самостійно укладають угоди й інші
юридично значущі дії в інтересах підопічних, діють як їхні законні
представники. Піклувальники над неповнолітніми або обмежено дієздатними
дають згоду на здійснення тих угод, що за законом ці особи не можуть
здійснювати самостійно. При піклуванні над дієздатними особами

138

піклувальники сприяють їм при здійсненні ними своїх прав і виконанні
обов’язків. Угоди, що торкаються життєво важливих інтересів підопічних,
можуть відбуватися тільки з дозволу органів опіки і піклування.

Нормативні акти і рекомендована література

Конституція України.

Цивільний кодекс України.

Житловий кодекс України.

Кодекс про шлюб і родину України.

Закон України «Про власність»//Від. ВРУ. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу»//Від. ВРУ.—

1991. — №38. — Ст. 508.

Закон України «Про господарчі товариства»//Від. ВРУ. — 1991.—

№ 49. — Ст. 682.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду»//Від.

Вру _ 1992. — № 36. — Ст. 524.

Цивільне право України//3а ред. А.А. Пушкіна, В.М. Самійленко. — X.,

1996. — Т. 1.

Цивільне право//3а ред. О.А. Підопригори і Д.В. Бобрової. — К.,

1996.—4.1.

Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. —М., 1991.

Справочник предпринимателя Украйни по правовим формам пред-

принимательской деятельности. — К., 1993.

Розділ 8. Трудове право

Право на працю є основним конституційним правом громадян України. Воно
проголошене статтею 43 Конституції України, визнається за кожною людиною
й є можливістю заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає або
на яку погоджується.

Трудове право регулює трудові й інші тісно пов’язані з ними суспільні
відносини. Трудові правовідносини — це угода між працівником і власником
підприємства, установи, організації, за якою працівник, увійшовши в
трудовий колектив підприємства, зобов’язується виконувати певну роботу,
визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а
власник зобов’язаний оплачувати його працю, створювати сприятливі умови
для праці. З трудовими правовідносинами тісно пов’язані правовідносини з
працевлаштування, виробничого навчання, підвищення кваліфікації, нагляду
і контролю за охороною праці, відшкодування збитку, заподіяного
працівником власникові і власником працівникові, з державного
соціального страхування, пенсійного забезпечення.

§1. Поняття трудового договору, його види

Стаття 21 кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) визначає
трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства,
установи, організації або уповноваженим ним органом або фізичною особою,
за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену нею,
дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства,
установи, організації або уповноважений ним орган або фізична особа зо-
• бов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати
умови праці, необхідні для виконання роботи.

Трудовий договір є правовою формою реалізації громадянами права на
працю, служить підставою виникнення й існування в часі трудових
правовідносин. Для реального здійснення громадянами цього права держава
створює певні умови, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду
трудової діяльності, реалізує програми створення робочих місць,
професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки працівників
відповідно до суспільних потреб.

Однією із сторін трудових правовідносин може бути тільки громадянин,
здатний до праці. Це право в нього виникає не з моменту фактичної
здатності

140

до праці, а з моменту, коли в нього з’являється здатність до
систематичної, регламентованої нормами трудового права праці, тобто з
появою трудової правосуб’єктності, що, за чинним законодавством, настає
при досягненні, за загальним правилом, шістнадцятирічного віку, а в
окремих випадках — з Досягненням п’ятнадцяти чи навіть чотирнадцяти
років. Обов’язок виконувати доручену роботу працівник має здійснювати
особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі (стаття ЗО
КЗпП). Трудова правоздатність громадян України є рівною для всіх,
оскільки її обсяг визначається єдиною ознакою — особистою здатністю до
праці незалежно від статі, національності, раси, майнового стану,
національного походження. Обмеження трудової правоздатності означає
обмеження в праві працювати за здібностями. А оскільки особиста праця,
як правило, є джерелом існування працездатних людей, повне позбавлення
права працювати не допускається. Обмеження трудової правосуб’єктності
може полягати в обмеженні права громадянина виконувати якусь роботу або
займати певні посади. Таке обмеження проводиться в інтересах суспільства
у випадках, коли громадянин використовує чи може використовувати заняття
тією чи іншою діяльністю на шкоду суспільству. Трудова дієздатність
настає з того ж віку, що й трудова правоздатність. Громадянин може бути
позбавлений трудової дієздатності повністю або частково лише за рішенням
суду.

Суб’єктом трудових правовідносин виступають також підприємства,
установи, організації, власники створюваних юридичних осіб, фізичні
особи, які надають працівнику роботу.

Зміст трудового договору — це сукупність умов, які обумовлюються у разі
його прийняття. У науці трудового права вони поділяються на два види:
безпосередні, які виробляються сторонами в процесі укладання договору, і
похідні — передбачені в законодавстві і поширюються на кожен укладений
трудовий договір. Безпосередні умови, у свою чергу, також поділяються на
дві групи: необхідні (обов’язкові) і додаткові (факультативні).

Необхідні — це такі умови, без досягнення угоди за якими трудовий
договір не може бути укладеним. Додаткові — це умови, наявність або
відсутність яких не впливає на сам факт укладання договору.

До необхідних умов трудового договору належать: місце роботи
(підприємство, установа, організація), трудова функція працівника
(спеціальність, кваліфікація, посада, професія) і розмір оплати праці.

Додатковими умовами трудового договору можуть бути угоди про іспит при
прийнятті на роботу, про суміщення професій, про режим роботи, про
надання житла тощо, але коли сторони побажали їх встановити і включили в
трудовий договір, вони є обов’язковими для сторін, за умови, що вони не
суперечать законодавству і нормативним угодам (відповідно до статті 9
КЗпП, умови трудового договору не мають погіршувати становище
працівника).

141

Трудовий договір укладається, як в усній, так і в письмовій формах.
Переважною, відповідно до частини 1 статті 24 КЗпП, є письмова форма,
додержання якої є обов’язковим при організованому наборі працівників;
при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на
укладенні трудового договору в письмовій формі; в інших випадках,
передбачених законодавством. При письмовій формі трудовий договір
укладається у двох примірниках, з яких один має бути у працівника. Тому
в разі відсутності у працівника примірника трудового договору в
письмовій формі необхідно вважати, що трудовий договір укладено в усній
формі. Укладення трудового договору в будь-якій формі оформлюється
наказом чи розпорядженням власника або уповноваженим ним органом про
прийняття працівника на роботу. Отже, трудовий договір вважається
укладеним і тоді (частина 3 статті 24 КЗпП), коли наказ чи розпорядження
не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Але при
цьому необхідно враховувати, що трудовий договір вважається укладеним за
умови, що виконання роботи без видання наказу чи розпорядження доручено
службовою особою, яка має право приймати на роботу або коли робота
виконувалася з її відома.

Законодавство про працю передбачає, що трудовий договір поділяється за
строком: безстроковий (на невизначений термін), строковий (на певний
строк, встановлений за узгодженням сторін), і на час виконання певної
роботи (тимчасові та сезонні робітники). Термін трудового договору має
юридичні наслідки. Працівник, що уклав трудовий договір на визначений
строк або на час виконання певної роботи, може звільнитися за власним
бажанням тільки при наявності поважних причин, а працівник, що уклав
безстроковий трудовий договір — без пояснення причин.

Варто мати на увазі, що відповідно до частини 2 статті 23 КЗпП строковий
трудовий договір укладається у випадках, якщо трудові відносини не
можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру
майбутньої роботи, або умов її виконання, або з урахуванням інтересів
працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Різновидами договорів, укладених на час виконання певної роботи, є
договори з сезонними та тимчасовими робітниками.

Сезонними вважаються роботи, котрі в наслідок природних і кліматичних
умов виконуються протягом певного періоду року — сезону, що не перевищує
шести місяців.

Особи, які приймаються на сезонні роботи, мають бути попередженні про це
при укладенні трудового договору, про що зазначається у наказі чи
розпорядженні.

Тимчасовими вважаються працівники, яких прийнято на роботу на строк до
двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими
зберігається їх місце роботи (посада), — до чотирьох місяців.

142

При оформленні трудового договору з тимчасовим працівником в наказі чи
розпорядженні про прийняття на роботу обов’язково має зазначатися, що
цей працівник приймається на тимчасову роботу або вказується конкретний
термін роботи.

Трудовий договір із тимчасовим працівником вважається продовженим на
невизначений термін, якщо він пропрацював понад два чи чотири місяці, і
жодна зі сторін не зажадала припинення трудових відносин, або якщо його
було звільнено і знову ж прийнято на ту саму роботу після перерви
тривалістю не більше одного тижня, а загальний стаж його роботи до і
після перерви перевищує в сукупності відповідно два чи чотири місяці.

Законодавство про працю надає громадянам право реалізувати свої
здібності до продуктивної і творчої праці укладенням трудового договору
на одному або одночасно на кількох підприємствах (частина 2 статті 21
КЗпП). Обіймання працівником, крім основної, іншої платної посади або
виконання іншої регулярно оплачуваної роботи називається сумісництвом.

Для роботи за сумісництвом потрібна лише згода працівника. Згода
власника або уповноваженого ним органу, а також профспілкового комітету
за основним місцем роботи не потребується. При сумісництві працівник
укладає два або більше трудових договорів. Робота за сумісництвом
виконується працівником понад нормальну тривалість робочого часу, у
вільний від основної роботи час.

Суміщенням професій вважається виконання роботи за кількома професіями
(спеціальностями) на одному й тому самому підприємстві чи організації
протягом робочого дня нормальної тривалості. Така робота може бути
дозволена власником або уповноваженим ним органом, де кількість видів
робіт, необхідних для виробництва, більше за робітників певних професій,
унаслідок чого працівник недостатньо завантажений роботою протягом
нормальної тривалості робочого часу. У разі суміщення професій
укладається один трудовий договір.

Різновидом укладення трудового договору є організований набір
робітників, що здійснюється органами зайнятості населення. Особи, які
укладають трудовий договір, як правило, направляються на фізичні роботи.
Тому перед прийняттям їх на роботу вони проходять медичний огляд.

У порядку організованого набору трудові договори укладаються тільки з
особами, які досягай вісімнадцятирічного віку, з чоловіками не старше 55
років і з жінками не старше 50 років, котрі за станом здоров’я можуть
виконувати фізичні роботи, на які вони направляються.

Також різновидами трудового договору є:

трудовий договір із трудящим-мігрантом;

трудовий договір про надомну роботу;

143

її:

трудовий договір із державним службовцем;

трудовий договір із молодим спеціалістом;

трудовий договір, укладений з роботодавцем — фізичною особою.

§2. Контракт як особлива форма трудового договору

Відповідно до частини 3 статті 21 КЗпП особливою формою трудового
договору є контракт. Особливість контракту полягає в тому, що контракт
завжди укладається на певний строк, у ньому встановлюється особлива
взаємна відповідальність сторін і можуть бути передбачені особливі
підстави розірвання договору (наприклад розголошення комерційної
таємниці). У контракті можуть бути передбачені особливі умови
матеріального забезпечення працівника й інших гарантій.

Основні питання, пов’язані з укладанням і розірванням контракту, його
змістом, визначаються у Постанові Кабінету Міністрів України «Про
впорядкування застосування контрактної форми трудового договору» від 19
березня 1994 року №170.

Частина З статті 21 КЗпП передбачає, що сфера застосування контракту
визначається законами України. Стаття 49 Закону України «Про освіту»
передбачає, що прийняття на роботу педагогічних працівників здійснюється
за конкурсом, трудовим договором або контрактом.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про впорядкування
застосування контрактної форми трудового договору» від 19 березня 1994
р. № 170 контракт має спрямуватися на забезпечення ініціативності і
самостійності працівника, підвищення взаємної відповідальності сторін,
правової і соціальної захищеності працівника. Умови контракту, що
погіршують становище працівника в порівнянні з законодавством, угодами і
колективними договорами вважаються недійсними.

§3. Загальний порядок прийняття на роботу

Відповідно до статті 25 КЗпП власник або уповноважений ним орган не
вправі вимагати від працівника, якого приймає на роботу, відомості про
його партійну, національну належність, походження і документи, подання
яких не передбачене законодавством.

При влаштуванні на роботу працівники зобов’язані подати трудову книжку і
паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Особи, які вперше
шукають роботу і не мають трудової книжки, мають пред’явити довідку з
бу-динкоуправління (ЖЕК) або сільської ради про останнє заняття,
паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку,
якщо робота, на яку він приймається, потребує спеціальних знань.
Неповнолітні, яким ще не виповнилося шістнадцяти років, замість паспорта
подають свідоцтво про 144

народження. Військовослужбовці, звільнені зі Збройних Сил України,
Національної Гвардії України, Служби безпеки України, Прикордонних
військ України, Цивільної оборони України, Управління охорони вищих
посадових осіб України та інших військових формувань, створених
відповідно до законодавства України, подають військовий квиток.
Звільнені з місць відбування кримінального покарання зобов’язані подати
довідку про звільнення.

Власник або вповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника
подання різного роду довідок, відомостей про партійну і національну
належність, походження, прописку та інших документів, подання яких не
передбачене законодавством.

§4. Особливості прийняття на роботу неповнолітніх

Відповідно до статті 188 КЗпП прийом на роботу осіб молодше шістнадцяти
років не допускається. Водночас у виняткових випадках можуть прийматися
на роботу особи, що досягай п’ятнадцятирічного віку, але тільки за
згодою одного з батьків або особи, що їх заміняє. Крім того, для
підготовки молоді до продуктивної праці припускається прийняття на
роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх
спеціальних навчальних закладів для виконання такої роботи, що не завдає
шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час
після досягнення ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з
батьків або особи, що їх заміняє.

Усі особи молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після
попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року,
щороку підлягають обов’язковому медичному огляду (стаття 191 КЗпП).
Використання їхньої праці на важких роботах і на роботах зі шкідливими
або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах
забороняється.

Для прийняття на роботу молоді місцеві органи державної виконавчої влади
визначають у межах, установлених Законом України від 1 березня 1991 року
«Про зайнятість місцевого населення», квоту (броню) робочих місць. Ці
місця використовуються для направлення на виробництво осіб, які
закінчили загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади, а
також інших осіб молодше вісімнадцяти років. Відмовляти у прийнятті на
роботу і професійне навчання особам, направленим в рахунок броні,
забороняється. Така відмова може бути оскаржена ними в судовому порядку.

§5. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника

Відповідно до статті 38 КЗпП працівник, що уклав трудовий договір на
невизначений термін, має право розірвати трудовий договір, попередивши
про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. При
розірванні трудового договору через поважні причини власник або уповно-

145

важений ним орган має розірвати договір у термін, в який просить
працівник. Поважними причинами можуть бути: переїзд чоловіка або дружини
на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в
іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживати у
цій місцевості, підтверджена медичною довідкою; вагітність; догляд за
дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або догляд за
дитиною-інвалідом.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не
залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або
уповноважений ним орган не вправі звільнити його з роботи за поданою
заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника,
якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладанні
трудового договору.

Інакше вирішується питання про розірвання строкового трудового договору
з ініціативи працівника. Такий договір підлягає розірванню достроково за
вимогою працівника у випадках його хвороби або інвалідності, які
перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або
уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або
трудового договору, а також у випадках, передбачених частиною 1 статті
38 КЗпП.

§6. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу

Власник або уповноважений ним орган вправі розірвати трудовий договір зі
своєї ініціативи лише у випадках, прямо передбачених у законодавстві, і,
як правило, з попередньої згоди профспілкового комітету підприємства.

Однією з таких підстав є зміни в організації виробництва і праці, у тому
числі ліквідація, реорганізація (банкрутство) або перепрофілювання
підприємства, установи, організації, скорочення кількості (штату)
працівників (пункт 1 статті 40 КЗпП).

Про майбутнє вивільнення у зв’язку зі скороченням кількості (штату),
реорганізацією або ліквідацією підприємства працівники персонально
попереджаються не пізніше ніж за два місяці під розписку. При цьому їм
роз’ясняюється порядок подальшого працевлаштування, перепідготовки і
навчання нових професій, спеціальностей, чинних пільг і компенсацій.

Звільнення за цих умов припускається, лише якщо неможливо перевести
працівника за його згодою на іншу роботу.

При звільненні працівників у зв’язку зі скороченням кількості або штату
переважне право на залишення на роботі мають робітники та службовці із
вищою продуктивністю праці і кваліфікацією. При рівній продуктивності
праці і кваліфікації враховуються інші обставини (стаття 42 КЗпП).

Робітники та службовці можуть бути звільнені у зв’язку з невідповідністю
обійманій посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої
кваліфікації 146

або стану здоров’я, що перешкоджають продовженню цієї роботи (пункт 2
статті 40 КЗпП). Звільнення на цій підставі припустиме, якщо неможливо
перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Закон установлює
чіткі ознаки невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній
роботі.

Невідповідність обійманій посаді або виконуваній роботі завжди припускає
відсутність у діях працівника провини. Розірвання трудового договору на
цій підставі не можливе стосовно осіб, що не мають достатнього
виробничого досвіду у зв’язку з нетривалим виробничим стажем.

Не може мати місце звільнення на цій підставі через відсутність у
працівника що звільняється фахової освіти, якщо вона не є, відповідно до
закону, обов’язковою умовою при укладені трудового договору, а за
діловими якостями і за досвідом цей працівник здатний до її виконання.

Розірвання трудового договору внаслідок невідповідності працівника
виконуваній роботі можливе при стійкому зниженні працездатності, що
перешкоджає належному виконанню працівником трудових обов’язків.

Працівника можна звільнити за систематичне невиконання без поважних
причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правил
внутрішнього трудового розпорядку, якщо до нього раніше застосовувалися
заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (пункт 3 статті 40
КЗпП), тобто робітники та службовці, що мають дисциплінарне чи
громадське стягнення за порушення трудової дисципліни і порушили її
знову, вважаються такими, що систематичнио порушують трудову дисципліну.

При звільненні на цій підставі враховуються заходи дисциплінарного і
громадського стягнення. До останнього належать стягнення за невиконання
трудових обов’язків, застосовані до працівника трудовим колективом,
громадськими організаціями відповідно до положень і статутів, що
визначають їхню діяльність.

Підставою розірвання трудового договору є прогул (пункт 4 статті 40
КЗпП). Прогул — це відсутність працівника на роботі без поважних причин
протягом усього робочого дня. Прогулом також слід вважати самовільне
використання працівником чергової відпустки, днів відгулу, залишення
роботи до закінчення строкового трудового договору. Прогулом визнається
також відсутність працівника на робочому місці без поважних причин понад
трьох годин протягом робочого дня безперервно або сумарно поза
територією підприємства.

Працівник може бути звільнений за неявку на роботу протягом чотирьох
місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності, не враховуючи
відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлено
триваліший термін збереження місця роботи або посади при певному
захворюванні (пункт 5 статті 40 КЗпП). У практиці можливість звільнення
працівника при неявці на роботу через хворобу, що тривала понад чотири
місяці, ставиться в

147

залежність від виробничої необхідності в такому звільненні. Підставою
для звільнення може бути лише безперервна непрацездатність, що
продовжується понад чотири місяці.

Законом допускається звільнення працівника у зв’язку з поновленням на
роботі працівника, який раніше виконував цю роботу (пункт 6 статті 40
КЗпП). Звільнення по цій підставі є законним, якщо неможливо перевести
працівника за його згодою на іншу роботу.

Працівнику, який був незаконно звільнений з роботи або посади у зв’язку
з незаконним засудженням або відсторонений від посади через незаконне
притягнення до кримінальної відповідальності, має надаватися попередня
посада або інша рівноцінна робота (посада).

Підставою для звільнення працівника є і його поява на роботі в
нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (пункт
7 статті 40 КЗпП). На цій підставі можуть звільнюватися працівники, що
перебували в робочий час на місці виконання трудових обов’язків у
нетверезому стані або в стані наркотичного або токсичного сп’яніння. При
цьому не має значення, відсторонявся працівник від роботи у зв’язку з
зазначеним станом чи ні. Для працівника, робочий день якого не
нормований, час перебування на роботі понад встановлену загальну
тривалість є робочим.

Нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп’яніння може
підтверджуватися як медичною довідкою, так і іншими видами доказів, що
мають відповідно оцінюватися судом.

Учинення за місцем роботи розкрадання (у тому числі дрібного) майна
власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи
постановою органу, до компетенції якого входить накладення
адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу
(пункт 7 статті 40 КзпП), також може бути підставою для звільнення
працівника з роботи.

Запитання для самоконтролю:

Які поняття і значення трудового договору, контракту?

Які сторони та зміст трудового договору (контракту)?

Який порядок укладення трудового договору? Які іспити проходять при

прийняті на роботу?

Які види трудового договору?

Які зміни трудового договору?

Як припиняється трудовий договір?

Які підстави припинення трудового договору:

припинення трудового договору за згодою сторін;

припинення трудового договору за ініціативою працівника;

148

припинення трудового договору за ініціативою власника;

припинення трудового договору за ініціативою третіх осіб?

Як оформляється звільнення?

Яка вихідна допомога при звільненні з роботи?

Нормативні акти та рекомендована література

Стовцева А.И, Хохрякова О.С. Трудовой договор. — М., 1983.

Лившщ Р.З., Чубайс В.М. Трудовой договор. — М., 1986.

Лившиц Р.З. Трудовое право; настоящее будущее. — М., 1989.

Кодекс законів про працю.

Типовне правила внутреннего трудового распорядка для рабочих и

служащих предприятий, учреждений, организаций, утвержденньїх постанов-

лением Госкомтруда СССР по согласованию с ВЦСПС от 20.07.84 // Бюлле-

тень Госкомтруда СССР, 1984. — № II.

Квалификационньш справочник должностей руководителей, специ-

алистов и служащих, утвержденньїй постановлением Госкомтруда СССР

и Секретариата ВЦСПС № 27.03.86 с последующими дополнениями —

М., 1989.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 з наступними

змінами і доповненнями «Про практику розгляду судами трудових спорів»//

Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 1995. — № 1—

С. 373—387.

Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах,

установах та організаціях. Затверджена спільним наказом Мінпраці, Мін-

юсту, Мінзахисту від 29.06. 93 № 58.

Постанова Кабінету Міністрів України від 03.04.93 № 245 «Про ро

боту за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і орга

нізацій». Положення, затверджене наказом Мінюста, Мінпраці, Мінфіну від

28.06.93 р.—№43.

Постанова Кабінету Міністрів «Про застосування контрактної форми

трудового договору з керівником підприємства, що є у загальнодержавній

власності» від 19.03.93 р. № 203.

Постанова Уряду «Про впорядкування застосування контрактної фор

ми трудового договору» від 19.0,3.94 р. № 170.

«Інструкція про проведення обов’язкових обстежень при прийнятті

на роботу та періодичних медичних оглядів трудящих». Від 19.06.1984 р.

№ 700//36. норматив, док. — К, 1995. — Т. 3. — С. 473.

149

§7. Робочий час та його види

Час, установлений законом або угодою сторін, протягом якого працівник
зобов’язаний виконувати обумовлену трудовим договором роботу, вважається
робочим часом.

Відповідно до статті 50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу не може
перевищувати 40 годин на тиждень. Це правило поширюється на всіх
працівників, крім тих, для кого встановлено скорочену тривалість
робочого часу.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється 36 годин на тиждень
для робітників та службовців у віці від 16-ти до 18-ти років. Для осіб у
віці від 15-ти до 16-ти років (учнів у віці від 14-ти до 15-ти років, що
працюють у період канікул) тривалість робочого часу встановлюється 24
години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, що працюють протягом навчального року у
вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної
тривалості робочого часу (24 або 36 годин) для осіб відповідного віку.

Робочий час робітників та службовців, зайнятих на роботах зі шкідливими
умовами праці, має складати не більше 36 годин на тиждень.

Скорочений робочий час встановлений і для деяких категорій працівників,
діяльність яких пов’язана з підвищеною інтелектуальною і нервовою
напругою. До них належать, наприклад, лікарі, медичні сестри, викладачі
і вчителі.

За згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом
неповний робочий день або неповний робочий тиждень може встановлюватися
як при прийнятті на роботу, так і згодом (стаття 56 КЗпП). Оплата праці
в цих випадках проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно
від виробітку.

Режими праці, що можуть встановлюватися при роботі з неповним робочим
днем, передбачають скорочення тривалості щоденної праці (зміни) на певну
кількість робочих годин у всі дні робочого тижня, скорочення кількості
робочих днів на тиждень при збереженні нормальної тривалості щоденної
роботи, а також скорочення тривалості щоденної роботи на певну кількість
робочих годин при одночасному скороченні кількості робочих днів на
тиждень. При встановленні режимів праці з неповним робочим днем
тривалість робочого дня, як правило, не може бути меншою за чотири
години, а робочого тижня — меншою за 20—24 години відповідно при п’яти-
і шестиденному тижні. Залежно від конкретних виробничих умов на
підприємстві може встановлюватися інша тривалість робочого часу.

Трудове законодавство надає керівникам усіх підприємств право вводити
неповний робочий час за домовленістю з працівником (стаття 56 КЗпП).
Коло осіб, для яких він може бути встановлений, нічим не обмежене. У
законі особливо обговорено, що на прохання вагітної жінки або жінки, що
має дитину у віці до 14-ти років (у тому числі яка перебуває на її
піклуванні) або здійснює догляд за хворим членом родини, відповідно до
медичного висновку встановлюється неповний робочий день або неповний
робочий тиждень. Цими 150

пільгами користуються і батьки, що виховують дітей без матерів, а також
опікуни (попечителі) неповнолітніх. За бажанням жінки в період
перебування її у відпустці для догляду за дитиною вона може працювати на
умовах неповного робочого часу або вдома. При цьому за нею зберігається
право на одержання допомоги в період частково оплачуваної відпустки для
догляду за дитиною.

Зазначеною пільгою можуть скористатися також батько дитини, бабуся, дід
або інші родичі, що фактично здійснюють догляд за дитиною і перебувають
у відпустці для догляду за нею.

Робота на умовах неповного робочого часу не тягне для працівників
якихось обмежень тривалості щорічної відпустки, вирахування виробничого
стажу й інших трудових прав (стаття 56 КЗпП). Записи про те, що
працівника прийнято на роботу з неповним робочим часом, у трудовій
книжці не робиться.

§8. Поняття і види часу відпочинку

Під часом відпочинку в трудовому праві розуміється встановлений законом
час, протягом якого робітники та службовці вільні від виконання своїх
трудових обов’язків і який вони можуть використовувати на свій розсуд.
Основними видами часу відпочинку є перерви протягом робочого дня,
щоденні перерви (щоденний відпочинок), щотижневі дні відпочинку,
святкові неробочі дні, відпустки.

Протягом робочого дня робітникам та службовцям має надаватися перерва
для відпочинку і харчування (обідня перерва), що не включається в
робочий час. Ця перерва має надаватися, як правило, через чотири години
після початку роботи. Обідня перерва надається тривалістю не більше двох
годин. Тривалість перерв і час її надання на кожному підприємстві
встановлюються правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Протягом робочого дня працівникам можуть надаватися додаткові перерви,
наприклад, для годування дитини, для обігріву, для відпочинку
працівникам, котрі працюють на вантажно-розвантажувальних роботах, на
роботах зі шкідливими умовами праці і т.д.

Щоденний відпочинок — це перерви в роботі між закінченням однієї зміни і
початком другої. Тривалість щоденного відпочинку залежить від тривалості
зміни, перерви на обід і режиму роботи. За загальним правилом тривалість
відпочинку між змінами має бути із часом на обідню перерву не менше
подвійної тривалості роботи в попередній день.

Робітникам та службовцям надаються вихідні дні. При п’ятиденному
робочому тижні робітникам та службовцям надаються два вихідних дні на
тиждень, а при шестиденному робочому тижні — один вихідний день.

Залучення робітників та службовців до роботи у вихідні дні
забороняється. Лише у виняткових випадках до роботи у вихідні дні
залучаються окремі працівники з дозволу профкому, і тільки у випадках,
визначених законодавством. Залучення працівників до роботи у вихідні дні
оформлюється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним
органу.

151

У святкові неробочі дні робота на підприємствах, в установах,
організаціях, як правило, не проводиться. У святкові дні допускаються
лише роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови
(безперервно діючі підприємства), роботи, викликані необхідністю
обслуговування населення (транспорт, зв’язок, лікарні тощо), а також
невідкладні ремонтні, вантажно-розвантажувальні роботи. У цих випадках
робота у святкові дні здійснюється відповідно до затвердженого графіка.
Робота у святкові дні оплачується в подвійному розмірі. Грошова
компенсація за роботу у святковий день може бути замінена наданням
іншого вихідного дня тільки за згодою працівника.

Робітники та службовці мають право на щорічні відпустки. Щорічні
відпустки надаються працівникам зі збереженням місця роботи (посади) і
середнього заробітку.

Право на відпустку не залежить від місця роботи, обійманої посади або
терміну трудового договору (безстроковий, строковий, на час виконання
певної роботи).

Щорічна відпустка надається працівникам тривалістю не менше 24
календарних днів. Порядок надання щорічних відпусток, її тривалість
встановлюється Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996
року.

Окремим категоріям працівників встановлюються подовжені основні
відпустки: науково-педагогічним працівникам встановлюється — 56
календарних днів, інвалідам І і II групи — ЗО календарних днів,
інвалідам III групи — 26 календарних днів, особам до 18 років — 31
календарний день.

Для деяких працівників встановлюються додаткові відпустки: за роботу зі
шкідливими і важкими умовами праці — до 35 календарних днів, за списком
виробництв, цехів, професій і посад, затверджених Кабінетом Міністрів
України (стаття 7 Закону «Про відпустки») за особливий характер праці —
від 7 календарних днів для працівників з ненормованим робочим часом, до
35 календарних днів особам, робота яких пов’язана з підвищеним
нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням (стаття 8 Закону «Про
відпустки»).

Загальна тривалість основної та додаткових відпусток не може
перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на
підземних гірничих роботах — 69 календарних днів.

Право працівника на щорічну основну та додаткові відпустки повної
тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців
безперервної роботи на цьому підприємстві.

Навідмінувідпопередньогозаконодавстванинізабажаннямпрацівникачас-тинащор
ічноївідпусткизаміняєтьсягрошовою компенсацією заумови, що тривалість
наданої працівникові відпустки має бути не менше 24 календарних днів.

Запитання для самоконтролю:

Які поняття і види робочого часу?

Які поняття та види робочого дня, робочого тижня, робочої зміни?

152 ‘

Який режим робочого часу та порядок його встановлення? Який облік

робочого часу?

Які поняття понаднормових робіт та порядок залучення до них?

Які поняття та види часу відпочинку?

Які перерви протягом робочого дня?

Який порядок надання працівникам щотижневих днів відпочинку?

Які святкові та неробочі дні?

Які щорічні відпустки та порядок їх надання?

Які додаткові відпустки у зв’язку з навчанням?

Яка творча відпустка?

Які соціальні відпустки?

Нормативні акти і рекомендована література:

Прокопенко В.І. Трудове право України: Курс лекцій. — К., 1995.

Венедиктов В.С. Рабочее время и время отднха. — X., 1987.

Кодекс Законів про працю України.

Закон України «Про відпустки» від 15.11.96 р.

Типовне правила внутреннего трудового распорядка для рабочих и

служащих предприятий, учреждений, организаций, утвержденньїх постанов-

лением Госкомтруда СССР по согласованию с ВЦСПС от 20.07.84 // Бюлле-

тень Госкомтруда СССР, 1984. — № II.

Положення про умови праці жінок, які мають дітей і працюють не

повний робочий день, затверджене постановою Держкомпраці СРСР від

29.04.80.

7. Рекомендації щодо надання працівникам з ненормованим робочим

днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер роботи, затвер

джені наказом Мінпраці та соціальної політики України від 10.10.97 № 7.

§9. Дисциплінарна відповідальність робітників та службовців

Порушенням трудової дисципліни є протиправне, винне невиконання
робітником або службовцем трудових обов’язків. Дія (бездіяльність)
працівника є порушенням трудової дисципліни лише при одночасній
наявності таких умов: дія (бездіяльність) має бути протиправними,
протиправна дія (бездіяльність) має бути винною, тобто зробленою
навмисно або через необережність. Протиправна і винна дія працівника
пов’язана з виконанням його трудових обов’язків.

Стаття 147 КЗпП як дисциплінарні стягнення передбачає догану і
звільнення. Для окремих категорій працівників можуть бути передбачені й
інші дисциплінарні стягнення.

До притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності власник або
уповноважений ним орган має зажадати від порушника трудової дисципліни
письмове пояснення, з тим щоб усебічно розібратися в причинах цього

153

порушення. Відмова від подання пояснення не звільняє керівника від права
накладання стягнення, а працівника — від дисциплінарної
відповідальності.

Дисциплінарне стягнення накладається не пізніше одного місяця з дня
виявлення проступку, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи
у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у
відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може накладатися пізніше шести місяців з дня
вчинення проступку.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути накладене тільки одне
дисциплінарне стягнення.

Дисциплінарне стягнення оголошується в наказі чи розпорядженні і
повідомляється працівникові під розписку в триденний строк.

Ознайомлення з наказом під розписку є гарантією того, що працівник у
разі незгоди зі стягненням може його оскаржити.

Дисциплінарне стягнення до трудової книжки не заноситься.

Якщо протягом одного року з дня накладення дисциплінарного стягнення на
працівника не накладалося нове дисциплінарне стягнення, то він
вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. При відсутності
нових порушень і нових дисциплінарних стягнень дисциплінарне стягнення,
таким чином, зйімається без спеціального наказу, а при їх наявності дія
первісного стягнення зберігає чинність.

Дисциплінарне стягнення може зніматися і до закінчення одного року, якщо
працівник виявив себе позитивно, не припускав нового порушення трудової
дисципліни.

Запитання для самоконтролю:

Які поняття, зміст та методи забезпечення трудової дисципліни?

Яке правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку?

Які обов’язки робітників та власника підприємства, установи, організації

чи уповноваженого ним органу?

Які заохочення за успіхи в роботі?

Яка дисциплінарна відповідальність та її види?

Який дисциплінарний проступок, його поняття та порядок притягнення до

відповідальності за його скоєння?

Нормативні акти і рекомендована література:

Конституція України.

Кодекс законів України про працю.

«Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підпри

ємствами, установами, організаціями» Закон СРСР//ВІД. Верховної Ради

СРСР. — 1983.— 15. — Ст. 78.

154

Типовьіе правила внутреннего трудового распорядка для рабочих и

служащих предприятий, учреждений, организаций, утвержденннх постанов-

лением Госкомтруда СССР по согласованию с ВЦСПС от 20.07.84 // Бюлле-

тень Госкомтруда СССР, 1984. — № II.

Про практику розгляду судами трудових спорів: Постанова №9 Плену

му Верховного Суду України від 6.11.92//Право України. — 1993. — № 2. —

С. 50—59.

Барабаш О.Т. Відповідальність за порушення трудової дисципліни. —

К.: Вища шк. —1977.

Симорот З.К. та ін. Застосування законодавства, що регулює дисци

пліну праці робітників і службовців. — К.: Наук, думка. — 1980.

§10. Матеріальна відповідальність робітників та службовців

Матеріальною відповідальністю за трудовим правом є встановлений законом
обов’язок сторони трудового договору відшкодовувати збитки, заподіяні
іншій стороні протиправними і винними діями.

Загальні підстави і умови матеріальної відповідальності визначені
статтею 130 КЗпП. На відміну від цивільного права, що також визначає
умови майнової відповідальності, трудове право виділяє з цих умов
підставу матеріальної відповідальності — пряму дійсну шкоду. Лише тільки
за наявності цієї підстави — шкоди — можна ставити питання про те, чи
може працівник бути притягнутий до відповідальності, чи є умови цієї
відповідальності.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 року № 14
«Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної
підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» роз’яснив, що
під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження
цінності майна, необхідність для підприємства провести витрати на
відновлення придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто
викликані внаслідок порушення працівником трудових обов’язків, грошові
виплати.

Шкодою має називатися шкода, котру реально завдали підприємству. Коли
працівник самовільно використовує для власних потреб техніку —
автомашини, трактори, станки, інше обладнання, — пряму дійсну шкоду
становлять амортизація техніки, витрати пального, мастильних матеріалів,
електроенергії, необхідність найму і використання техніки інших
підприємств.

Встановлення прямої дійсної шкоди досить часто викликає ускладнення.
Так, водій автобуса Р. після закінчення зміни пішов до каси здавати
виручені від продажу квитків гроші. При поверненні до автобуса він
виявив, що з кабіни зникла його сумка з квитками на суму 230 грн. На цю
суму до нього й було заявлено позов. Районний суд позов задовольнив
повністю, стягнувши зазна-

155

чену суму з шофера на користь автопідприємства. Судова колегія в
цивільних справах обласного суду скасувала рішення районного суду і в
позові до громадянина Р. відмовила, посилаючись на те, шо
автопідприємству не заподіяно дійсної шкоди. Судова колегія визнала, що
районний суд не мав підстав для покладення на громадянина Р.
матеріальної відповідальності, оскільки автопідприємству не заподіяно
прямої дійсної шкоди. Автобусні квитки не становлять матеріальної
цінності, оскільки вони мають реалізуватися. А для цього необхідно ще
перевозити пасажирів, експлуатувати транспорт, нести витрати із
заробітної плати. Не будучи реалізованими, квитки становлять собою лише
папір з нанесеними на ньому певними друкарськими знаками.

Пряма дійсна шкода є саме підставою, що зумовлює перевірку умов
можливості настання матеріальної відповідальності працівника. За
наявності шкоди для настання матеріальної відповідальності необхідні ще
три умови: протиправна поведінка працівника, причинний зв’язок між
протиправною поведінкою працівника і результат у вигляді шкоди, яку
завдано, і вина працівника.

Протиправними вважаються такі дії чи бездіяльність працівника, які
становлять порушення норм поведінки, встановлені законодавством,
правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями,
наказами і розпорядженнями власника або уповноваженого ним органу.

Протиправна поведінка може виражатися як дія, що заборонена законом, або
як бездіяльність, коли працівник був зобов’язаний вчинити певні дії
внаслідок своїх трудових обов’язків, але не вчинив їх. Тобто протиправна
поведінка працівника може проявлятися у двох формах: протиправної дії
або протиправної бездіяльності.

Законодавство про матеріальну відповідальність не пов’язує протиправну
поведінку працівника з порушенням конкретних правил, які було б
закріплено в нормативних актах. Тому це можуть бути конкретні обов’язки,
передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також
обов’язки, взяті на себе працівниками, трудовим колективом у трудових
договорах, контрактах, колективному договорі.

Відповідно до частини 4 статті 130 КЗпП на працівників не може бути
покладено відповідальність за шкоду, яка належить до категорії
нормального виробничо-господарського ризику, а також за неодержанні
підприємством прибутки, за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у
стані крайньої необхідності.

Нормальний виробничо-господарський ризик має погоджуватися з тією метою,
для якої його застосовують; коли бажаного результату не можна досягти
звичайними, неризикованими діями; можливість шкідливих наслідків при
нормальному ризику завжди має бути ймовірною. Там, де йдеться про
свідоме заподіяння шкоди, виправданий ризик відсутній. Ризикувати можна

156

тільки матеріальними цінностями, а не життям чи здоров’ям людини. При
цьому, до ризику потрібно ретельно готуватися.

1 Стан крайньої необхідності виключає протиправну поведінку працівника.
Дії визнаються вчиненими у стані крайньої необхідності, коли вони вжиті
для усунення загрози суспільним інтересам, майну підприємства, правам
особи або інших громадян, якщо загрозу за цих обставин не можна було
відвернути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є значно меншою, ніж
та, яку відвернено.

Безперечним підтвердженням протиправності дій чи бездіяльності
працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притягнення його за це до
кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності. Але
матеріальна відповідальність може покладатися на працівника не тільки у
випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної
відповідальності. Тому відмова в порушенні кримінальної справи,
адміністративного провадження, а також непритягнення працівника до
дисциплінарної відповідальності не свідчить про відсутність умов для
притягнення його до матеріальної відповідальності.

Якщо будь-які винні дії чи винна бездіяльність працівника, що викликали
заподіяння шкоди майну, будуть водночас і протиправними, то далеко не
всі протиправні дії чи бездіяльність будуть винними.

Розрізняють дві форми вини: умисел і необережність. Умисел може бути
прямим і побічним, необережність виражається у недбалості і
самовпевненості. Залежно від форми вини законодавство про матеріальну
відповідальність встановлює в окремих випадках різні види
відповідальності: обмежену чи повну.

Відповідно до статті 138 КЗпП обов’язок доведення наявності умов для
притягнення працівника до матеріальної відповідальності покладається на
власника або уповноважений ним орган. Відсутність підстави чи хоча б
однієї з умов матеріальної відповідальності виключає можливість
притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Чинне законодавство про матеріальну відповідальність працівників
встановлює три види матеріальної відповідальності робітників і
службовців: обмежену, повну і підвищену.

Обмежена матеріальна відповідальність при заподіянні шкоди працівником
полягає в обов’язку відшкодувати заподіяну з його вини шкоду в розмірі
прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного
заробітку. Цей вид відповідальності є основним і настає в усіх випадках,
коли чинним законодавством не передбачено більшого розміру
відшкодування. Така відповідальність є обмеженою, оскільки вона
обмежується розміром середнього місячного заробітку працівника.

157

За шкоду, заподіяну підприємству, працівники несуть матеріальну
відповідальність у повному обсязі тільки у випадках, прямо передбачених
законодавством України. Перелік цих випадків дає стаття 134 КЗпП, яка
передбачає вісім випадків такої відповідальності.

Досить часто трапляються випадки, коли фактична шкода в разі нестачі чи
псування цінностей значно перевищує їх номінальну вартість. Тому статтею
135 КЗпП передбачається підвищена матеріальна відповідальність
робітників і службовців за шкоду, заподіяну майну підприємства, коли
фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.

Таку відповідальність встановлено Законом України від 6 червня 1995 року
за шкоду, заподіяну підприємству працівниками, які виконують операції,
пов’язанні із закупівлею, продажем, перевезенням, доставкою,
пересиланням, зберіганням, сортуванням, пакуванням, обробкою або
використанням у процесі виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння, ювелірних, побутових і промислових виробів та матеріалів,
виготовлених із використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння, відходів та брухту, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне
каміння, а також валютні операції, й які є винними у розкраданні,
знищенні (псуванні), нестачі або понаднормових їх витрат (крім витрат,
що сталися у зв’язку з непередбаченими порушеннями технологічного
процесу, якщо їх припущено внаслідок недбалості у роботі, порушення
спеціальних правил, інструкцій).

Для визначення розміру суми, що підлягає стягненню з працівника за
завдану шкоду, необхідно встановити дійсний розмір шкоди. Саме розмір
дійсної шкоди становить той критерій, за допомогою якого у подальшому з
урахуванням виду відповідальності, конкретної обстановки, за якої було
завдано шкоду, матеріального стану працівника точно встановлюється сума,
що підлягає відшкодуванню.

У разі матеріальної відповідальності в межах середнього місячного
заробітку він визначається виходячи із заробітку за два останні
календарні місяці роботи працівника, що передували дню виявлення шкоди,
якщо шкоду виявлено після його звільнення. В разі, коли працівник
працював на цьому підприємстві менше двох місяців, його заробіток
обчислюється із заробітку за фактично відпрацьований час.

Законодавство про матеріальну відповідальність надає працівнику, який
завдав шкоду, можливість добровільно відшкодувати збитки повністю або
частково. Це відшкодування працівник може здійснити шляхом внесення
певної грошової суми в касу підприємства або відшкодувати збитки в
натурі. Для останнього необхідна згода власника або уповноваженого ним
органу. Відшкодовуючи шкоду в натурі, працівник може передати власнику
або уповноваженому ним органу рівноцінне майно на заміну втраченого або
відремонтувати пошкоджене.

158 ‘

Якщо працівник добровільно не відшкодував завданих збитків,
законодавством передбачено примусовий порядок відшкодування шкоди шляхом
утримання суми збитків із заробітної плати працівника за розпорядженням
власника або уповноваженого ним органу.

Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього
місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника підприємства
або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати.
Керівниками підприємств та їх заступниками відшкодування шкоди в межах
середньої місячної заробітної плати може здійснюватися за розпорядженням
вищого в порядку підлеглості органу.

Розпорядження власника підприємства або уповноваженого ним органу, а
також вищого в порядку підлеглості органу має видаватися не пізніше ніж
два тижні з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звертатися до
виконання не раніше, ніж за сім днів із дня повідомлення про це
працівникові. Ці сім днів надаються для того, щоб у разі незгоди з
відрахуванням або його розміром працівник міг оскаржити це розпорядження
до органу з трудових спорів: у комісію з трудових спорів, а в разі її
відсутності—до місцевого суду.

У випадках, коли розмір шкоди перевищує середню місячну заробітну плату,
її відшкодування провадиться через позов до суду.

Судовому розгляду підлягають заяви власника підприємства або
уповноваженого ним органу до працівника про відшкодування шкоди в
розмірі, що перевищує середній місячний заробіток. Шкода може
перевищувати й середню місячну заробітну плату, але відповідно до
законодавства працівник може нести відповідальність тільки в межах свого
середнього місячного заробітку. До суду власник або уповноважений ним
орган має звертатися також у випадку, коли розмір шкоди не перевищує
середнього місячного заробітку, але відшкодування не може проводитися за
розпорядженням власника або уповноваженого ним органу у зв’язку із
закінченням строку на видання розпорядження або в разі припинення
працівником трудових відносин із цим підприємством.

Питання про відшкодування завданої шкоди може розглядатися судом за
заявою працівника, який не погоджується з розпорядженням про
відрахування, зроблені власником або уповноваженим ним органом, чи з
розміром цього відрахування після розгляду його в комісії із трудових
спорів або безпосередньо в суді.

Запитання для самоконтролю:

Які поняття матеріальної відповідальності та її відмінність від майнової

відповідальності у цивільному праві?

Які підстави та умови настання матеріальної відповідальності?

Які види матеріальної відповідальності?

159

Який порядок покриття шкоди, заподіяної працівниками і її обчислення?

Які підстави і розмір матеріальної відповідальності підприємств,
установ,

організацій за шкоду, заподіяну ними працівникові?

Нормативні акти і рекомендована література:

Конституція України.

Кодекс законів України про працю.

«Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної

підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» Постанова 14 Пле

нуму Верховного Суду України від 29.12.92//Право України. — 1998.—

№5—6. —С. 45—50.

Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації

або уповноваженим органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням

здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків//Урядовий

кур’єр. — 1994. — 28 липня.

Наказ Міністерства праці від 12 травня 1996 р. № 43 «Перелік робіт,

при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матері

альна відповідальність, умови її застосування і Типовий договір про
колек

тивну (бригадну) матеріальну відповідальність».

Стависский П.Р. Проблеми материальной ответственности в совет-

ском трудовом праве. — К. — Одесса: Вища шк. — 1982.

§11. Розгляд трудових спорів

Органами, що розглядають трудові спори, є комісії із трудових спорів
(КТС) і районні (міські) народні суди.

Комісія із трудових спорів обирається загальними зборами (конференцією)
трудового колективу підприємства, установи, організації з кількістю
працюючих не менше як 15 осіб.

Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії
визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу
підприємства, установи, організації. При цьому кількість робітників у
складі комісії із трудових спорів підприємства має бути не менше
половини її складу.

Комісія із трудових спорів обирає зі свого складу голову, його
заступників і секретаря комісії.

За рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу
підприємства, установи, організації можуть бути створені комісії із
трудових спорів у цехах та інших аналогічних підрозділах. Ці комісії
обираються колективами підрозділів і діють на тих же підставах, що й
комісії із трудових спорів підприємств, установ, організацій.

160

У комісіях із трудових спорів підрозділів можуть розглядатися трудові
спори в межах повноважень цих підрозділів.

Організаційно-технічне забезпечення комісії із трудових спорів (надання
обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної
літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв
працівників і справ, підготовка та видача копій рішень та ін.)
здійснюється власником або уповноваженим ним органом.

Комісія із трудових спорів підприємства, установи, організації має
печатку встановленого зразка.

Працівник може звернутися до комісії із трудових спорів у тримісячний
строк з дня, коли він дізнався або мав дізнатися про порушення свого
права. У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія із
трудових спорів може його поновити. Заява працівника, що надійшла до
комісії, підлягає обов’язковій реєстрації.

Комісія із трудових спорів зобов’язана розглянути трудовий спір у
десятиденний строк з дня подання заяви. Спори мають розглядатися у
присутності працівника, який подав заяву, представників власника або
уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника
допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при
розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового
органу або за вибором працівника інша особа, в тому числі адвокат.

У разі нез’явлення працівника або його представника на засідання комісії
розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному
нез’явленні працівника без поважних причин комісія може винести рішення
про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права
подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли працівник
дізнався або мав дізнатися про порушення свого права.

Засідання комісії із трудових спорів вважається правомочним, якщо на
ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів.

Працівник і власник або уповноважений ним орган мають право заявити про
мотивоване відхилення будь-якого члена комісії. Питання про відхилення
вирішується більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні.
Член комісії, якого відхилено, не бере участі у вирішенні питання про
відхилення.

На засіданні комісії ведеться протокол, який підписується головою або
його заступником і секретарем.

У разі незгоди з рішенням комісії із трудових спорів працівник, власник
або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до народного
суду в десятиденний строк із дня вручення їм витягу з протоколу
засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою
відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, народний
суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. У разі коли
пропущений строк

161

6 ОрловП. І.

не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення
комісії із трудових спорів.

Рішення комісії із трудових спорів підлягає виконанню власником або
уповноваженим ним органом у триденний строк після закінчення десяти
днів, передбачених на їх оскарження (стаття 228 КЗпП), за винятком
випадків, передбачених частиною п’ятою статті 235 цього Кодексу.

Другою інстанцією розгляду трудових спорів є районний (міський) народний
суд, що розглядає спори за заявою працівника, власника, або
уповноваженого ним органу, у разі, якщо вони не згодні з рішенням КТС, а
також прокурора, якщо він вважає, що рішення КТС суперечить чинному
законодавству.

Крім того безпосередньо в районних (міських) народних судах
розглядаються трудові спори за заявами працівників підприємств, установ,
організацій, де комісії із трудових спорів не обираються; працівників
про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового
договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час
вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком
спорів працівників, зазначених у частині 3 статті 221 і статті 222 цього
Кодексу; керівника підприємства, установи, організації (філіалу,
представництва, відділу та іншого відокремленого підрозділу), його
заступників, керівних працівників, які обираються, затверджуються або
призначаються на посади органами державної влади й управління, а також
громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян, з питань
звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на
іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення
дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у
частині 3 статті 221 і статті 222 цього Кодексу; власника або
уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної
шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; працівників у
питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного
законодавства попередньо було вирішене власником або уповноваженим ним
органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації
(підрозділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в районних (міських) народних судах розглядаються також
спори про відмову у прийнятті на роботу: працівників, запрошених на
роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи,
організації; молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад
і у встановленому порядку направлені на роботу на це підприємство, в
установу, організацію; вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до
трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів — при наявності
дитини віком до 14 років; виборних працівників після закінчення строку
повноважень; інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган
відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий
договір.

162

У той же час Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1
листопада 1996 року (пункт 8) роз’яснив, що з урахуванням
конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється
винятково судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі (стаття 124 Конституції України), суди розглядають
усі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовляти
особі в прийомі позовної заяви або скарги на тих підставах, що вимоги
можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Отже,
тепер працівник може в будь-якому випадку звернутися до суду для захисту
своїх трудових прав безпосередньо, минаючи КТС, що не є обов’язковим
органом із розгляду трудових спорів.

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на
іншу роботу працівника має поновити на попередній роботі орган, який
розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає
трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові
середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку
за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше як за один рік.
Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не
з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення
про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким,
що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне
поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір,
зобов’язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення
у точній відповідності до формулювань чинного законодавства та з
посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне
формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало
працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір,
одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час
вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою
цієї статті.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або
уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток
за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного
на іншу роботу працівника, яке прийняв орган, котрий розглядає трудовий
спір, підлягає негайному виконанню.

Колективний трудовий спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між
сторонами соціально-трудових відносин щодо встановлення нових або зміни
існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту;
укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного

б* 163

договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства
про працю. Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових
спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року передбачає дотримання
примирливої процедури.

Вимоги найманих працівників на виробничому рівні формуються і
затверджуються загальними зборами (конференцією) найманих працівників
або формуються шляхом збору підписів і вважаються чинними за наявності
не менше половини підписів членів трудового колективу підприємства,
установи, організації чи їх структурного підрозділу. Разом із висуненням
вимог збори (конференція) найманих працівників визначають орган чи
особу, які будуть представляти їх інтереси.

Власник або уповноважений ним орган (представник) зобов’язаний
розглянути вимоги найманих працівників, категорій найманих працівників,
колективу працівників чи профспілки та повідомити їх представників про
своє рішення у триденний строк з дня одержання вимог.

Колективний трудовий спір (конфлікт) виникає з моменту, коли
уповноважений представницький орган найманих працівників, колектив
працівників або профспілки одержав від власника чи уповноваженого ним
органу повідомлення про повну або часткову відмову у задоволенні
колективних вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням власника чи
уповноваженого ним органу (представника), або коли строки розгляду
вимог, передбачені цим Кодексом, закінчилися, а відповіді від власника
не надійшло.

Про виникнення колективного трудового спору (конфлікту) орган, який
представляє інтереси найманих працівників або профспілки, зобов’язаний у
триденний строк письмово проінформувати власника чи уповноважений ним
орган (представника), місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого
самоврядування за місцезнаходженням підприємства та Національну службу
посередництва і примирення.

Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань встановлення
нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого
побуту та укладення чи зміни колективного договору, угоди здійснюється
примирною комісією, а питання виконання колективного договору, угоди або
окремих їх положень та невиконання вимог законодавства про працю, або в
разі неприйняття рішення у строки, встановлені законом, розглядаються
трудовим арбітражем.

Примирна комісія — орган, призначений для винесення рішення, що може
задовольнити сторони колективного трудового спору (конфлікту), та який
складається із представників сторін.

Примирна комісія утворюється за ініціативою однієї зі сторін на
виробничому рівні — у триденний, на галузевому чи територіальному рівні
— у п’ятиденний, на національному рівні — у десятиденний строк з моменту
ви-

164

никнення колективного трудового спору (конфлікту) з однаковою кількістю
представників сторін.

Порядок визначення представників до примирної комісії визначається
кожною зі сторін колективного трудового спору (конфлікту) самостійно.

На час ведення переговорів і підготовки рішення примирної комісії її
членам надається вільний від роботи час.

У разі потреби примирна комісія: залучає до свого складу незалежного
посередника; консультується зі сторонами колективного трудового спору
(конфлікту), центральними та місцевими органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування та іншими заінтересованими органами.

Організаційне та матеріально-технічне забезпечення роботи примирної
комісії здійснюється за домовленістю сторін, а якщо сторони не досягай
згоди — в рівних частках.

Колективні трудові спори (конфлікти) розглядаються виробничою примирною
комісією у п’ятиденний, галузевою та територіальною примирними комісіями
— у десятиденний, примирною комісією на національному рівні — у
п’ятнадцятиденний строк з моменту утворення комісій. За згодою сторін ці
строки можуть бути продовжені.

Рішення примирної комісії оформляється протоколом та має для сторін
обов’язкову силу і виконується в порядку і строки, які встановлені цим
рішенням.

Після прийняття рішення щодо вирішення колективного трудового спору
(конфлікту) примирна комісія припиняє свою роботу.

Трудовий арбітраж — орган, який складається із залучених сторонами
фахівців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті трудового
спору (конфлікту).

Трудовий арбітраж утворюється з ініціативи однієї зі сторін або
незалежного посередника.

Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначається за
згодою сторін. Голова трудового арбітражу обирається з його членів.

До складу трудового арбітражу також можуть входити народні депутати
України, представники органів державної влади, органів місцевого
самоврядування й інші особи.

Організаційне та матеріально-технічне забезпечення роботи трудового
арбітражу здійснюється за домовленістю сторін, а якщо сторони не досягай
згоди — в рівних частках.

Колективний трудовий спір (конфлікт) розглядається трудовим арбітражем з
обов’язковою участю представників сторін, а в разі потреби —
представників інших заінтересованих органів та організацій.

165

Трудовий арбітраж має прийняти рішення у десятиденний строк з дня його
створення. За рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк
може бути продовжено до двадцяти днів.

Рішення трудового арбітражу приймається більшістю голосів його членів,
оформляється протоколом і підписується усіма його членами.

Члени трудового арбітражу не мають права розголошувати відомості, що є
державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею.

Рішення трудового арбітражу про вирішення колективного трудового спору
(конфлікту) є обов’язковим для виконання, якщо сторони про це попередньо
домовилися.

Як крайній випадок для вирішення колективного трудового спору (коли всі
інші можливості вичерпано) допускається проведення страйку, право на
який передбачене статтею 44 Конституції України. Порядок організації і
проведення страйку передбачено розділом III Конституції.

Запитання для самоконтролю:

Які поняття та класифікація трудових спорів?

Які органи, які розглядають трудові спори?

Що таке КТС і яка компетенція і порядок обрання?

Які особливості розгляду трудових спорів в судах?

Як виконуються рішення із трудових спорів?

Який порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)?

Нормативні акти і рекомендована література:

Конституція України.

Кодекс законів України про працю.

Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів

(конфліктів)» від 3.03. 98 р.

Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті на роботу

працівників від 19.03.94 р.

Про практику розгляду судами трудових спорів: Постанова Пленуму

Верховного Суду України//Право України. — 1998. — №2.

Гончарова Г.С. Трудові права працівників, які працюють на недержав

них підприємствах//Бізнес і право. — 1994. — № 58. — С. 12.

Колосов В.К. Трудовне спорн. — М.: Профиздат., 1986.

Про застосування контрактної форми трудового договору: Аналіз

практики/ЯТраця і зарплата. 1994; Уряд, кур’єр. — 1994, 17 вересня.

Приборкання непокірливих. До впровадження контрактної форми на

ймання керівників закладів освіти України//Уряд. кур’єр. — 1993,28
серпня.

166

Практикум

1. Якщо працівника звільняють за прогули, чи потрібно в такому ви

падку нараховувати йому компенсацію за невикористану відпустку?

Право та порядок отримання працівником грошової компенсації за
невикористані щорічні відпустки зазначено у статті 24 Закону України
«Про відпустки» від 15.11.96 № 504/96-ВР (далі — Закон про відпустки) та
статтею 83 Кодексу законів про працю (КЗпП). У зазначених статтях цих
нормативних актів не застережені умови, які б забороняли виплачувати
грошову компенсацію працівнику за невикористану щорічну відпустку в разі
його звільнення за прогули. Але чи означає це, що і в такому випадку
працівнику слід виплачувати таку компенсацію? Розберімося з цим.

Відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП у випадках прогулів без поважних
причин власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий
договір з таким працівником достроково. Крім того, статтею 147 КЗпП
також передбачено стягнення за порушення трудової дисципліни, зокрема у
вигляді звільнення. Здійснення працівником прогулів без поважних причин
цілком можна кваліфікувати як порушення трудової дисципліни.

Згідно зі статтею 3 Закону про відпустки за бажанням працівника в разі ‘
його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому
має бути надано невикористану відпустку з подальшим звільненням.

Отже, у разі звільнення працівника за порушення трудової дисципліни він
не має права на отримання невикористаної відпустки. На нашу думку, це
означає, що в нього немає альтернативи, брати при звільненні відпустку
чи отримувати грошову компенсацію за невикористану відпустку. За
відсутності права на відпустку йому залишається тільки право взяти
грошову компенсацію за невикористану відпустку, адже все-таки він
відпрацював деякий час на цьому підприємстві, і, крім того, законодавчо
не закріплено норм, які б свідчили про протилежне.

Таким чином, при звільненні працівника за прогули йому все-таки має
надаватися грошова компенсація за невикористану відпустку.

2. Чи має право власник або уповноважений ним орган звільнити жін

ку, з якою було укладено строковий трудовий договір на час відсутності

основного працівника у зв’язку з відпусткою для догляду за дитиною до

досягнення нею трирічного віку, якщо строк договору закінчується в пе

ріод її перебування у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами?

Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка використовує
найману працю, має право укласти строковий трудовий договір з іншим
працівником на час відсутності основного працівника у зв’язку з
відпусткою для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Згідно з пунктом 2 статті 23 Кодексу законів про працю України трудовий
договір можна

167

укласти на визначений строк за погодженням сторін трудового договору. У
такому разі в наказі та заяві працівника має чітко визначатися, що
трудовий договір укладається саме на час відпустки для догляду за
дитиною до досягнення нею трирічного віку. Особливістю зазначеного
трудового договору є те, що він підлягає розірванню не тільки тоді, коли
дитині, яку доглядають, виповниться три роки, а й тоді, коли особа, яка
доглядає за цією дитиною, виявить бажання перервати таку відпустку і
стати до роботи до досягнення дитиною трирічного віку. За день до виходу
на роботу основного працівника власник або уповноважений ним орган чи
фізична особа, яка використовує найману працю, зобов’язаний розірвати
строковий трудовий договір, укладений з тим працівником, який виконував
роботу за час відсутності основного працівника. В такому випадку
звільнення здійснюється згідно з пунктом 2 статті 36 КЗпП України.

Разом з тим, якщо жінка, яка працювала за строковим трудовим договором в
період відпустки для догляду за дитиною основного працівника, вагітна
або народила дитину, то таке звільнення має свої особливості.

Відповідно до статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок,
які мають дітей віком до трьох років (до шести років — на підставі
медичного висновку), одиноких матерів за наявності дитини віком до 14
років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним
органу не дозволяється, крім випадків повної ліквідації підприємства,
установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим
працевлаштуванням. Обов’язково працевлаштовують таких жінок також у разі
звільнення їх після закінчення строкового трудового договору. На період
працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не
більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Отже, закінчення строку трудового договору не дає права власнику
звільнити жінку, яка вагітна або народила дитину.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 № 9 «Про
практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що власник або
уповноважений ним орган не вважається таким, що виконав обов’язок щодо
працевлаштування зазначених категорій жінок, якщо їй не було надано на
тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації іншу роботу
або запропоновано роботу, від якої вона відмовилася з поважних причин
(наприклад, через стан здоров’я).

Якщо жінка відмовилася від працевлаштування за фахом без поважних
причин, її можна звільнити з роботи на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП
України (закінчення строку трудового договору).

У разі порушення власником або уповноваженим органом вимог статті 184
КЗпП України його дії можна оскаржити в судовому порядку (стаття 232
КЗпП України).

168

3. Жінка працювала за основним місцем роботи, де отримала відпустку для
догляду за дитиною віком до трьох років. Під час цієї відпустки
зареєструвалася приватним підприємцем. Як у цій ситуації переоформити
трудові відносини і трудову книжку? Записати роботу за сумісництвом
через звільнення чи шляхом переведення?

Насамперед, як стверджують деякі правознавці, реєстрація громадянина
приватним підприємцем не вважається сумісництвом. Адже підприємницька
діяльність може поєднуватися із виконанням робіт (послуг) за трудовим
договором із роботодавцем підприємства, установи або організації (далі —
підприємство) або у фізичної особи за наймом.

Робота за сумісництвом — це така сама трудова діяльність, як і звичайний
трудовий договір, але з деякими відмінностями та обмеженнями, що
передбачені статтею 102′ КЗпП України, постановою Кабінету Міністрів
України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств,
установ, організацій» та однойменним Положенням.

Хоча для роботи за сумісництвом не потрібна згода роботодавця за
основним місцем роботи, але на деяких підприємствах може передбачатися
заборона окремим категоріям працівників працювати за сумісництвом.
Порушення цих вимог тягне за собою дисциплінарну відповідальність
конкретного працівника за основним місцем роботи і звільненням з роботи
за сумісництвом.

Сумісник має всі права, гарантії та обов’язки, передбачені чинним
законодавством, колективним договором та правилами внутрішнього
трудового розпорядку підприємства, де він працює. Зокрема, він має право
на відпустку одночасно з відпусткою за основним місцем роботи (пункт 6
статті 10 Закону України «Про відпустки»), причому оплата відпустки чи
виплата компенсації за невикористану відпустку провадиться відповідно до
чинного законодавства (пункт 6 Положення про сумісництво та пункт 7
Порядку обчислення середньої заробітної плати).

Обмеження на сумісництво можуть бути пов’язані зі станом здоров’я
працівників та небезпечністю виробництва. У такому разі вони особливо
поширюються на осіб, які не досягай 18 років та на вагітних жінок.
Заборона працювати за сумісництвом встановлена для державних службовців,
керівників держпідприємств, їх заступників, керівників структурних
підрозділів держпідприємств та їх заступників. Перелік робіт, які не є
сумісництвом, наведено у Положенні про сумісництво. Крім того, як
встановлено у пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про
практику застосування судами законодавства про оплату праці», не є
сумісництвом і оплачується на загальних підставах і робота за трудовим
договором осіб, які поєднують її з денною формою навчання.

169

У трудовій книжці працівника за його бажанням роботодавець за місцем
основної роботи може зробити запис про роботу за сумісництвом.

Але якщо працівник, який працює за сумісництвом, переходить на основне
місце роботи на тому ж підприємстві у зв’язку зі втратою основного місця
роботи, він має звільнитися з основного місця роботи за власним бажанням
(стаття 38 КЗпП) або у зв’язку з переведенням на іншу роботу (пункт 5
статті 36 КЗпП), або з інших підстав, і отримати на руки належно
оформлену трудову книжку.

Після цього працівник подає заяву про переоформлення його трудового
договору із сумісництва на основний трудовий договір і подає свою
трудову книжку підприємству, де він працює за сумісництвом. Видається
наказ підприємства з такою резолютивною частиною: «Трудовий договір
такого-то працівника переоформити із сумісництва на трудовий договір за
основним місцем роботи із зарахуванням трудового стажу за період роботи
за сумісництвом до стажу роботи на цьому підприємстві з такого-то числа»
(дату, з якої працівника було прийнято на роботу за сумісництвом,
необхідно зазначати у зв’язку з тим, що ці трудові договори рівноцінні,
а в колдоговорі підприємства можуть бути передбачені певні пільги для
працівників, які мають певний стаж роботи на цьому ж підприємстві). У
трудову книжку у графу 1 вноситься черговий номер запису; у графі 2
ставиться дата прийому на роботу за основним місцем роботи на це
підприємство; у графу 3 вноситься такий же запис, що й у наказі, але без
фрази про стаж; у графі 4 вноситься номер і дата наказу про
переоформлення договору.

У разі прийняття працівника на іншу вакантну посаду на підприємстві,
(якщо він залишається сумісником на іншому або на цьому ж підприємстві),
його приймають у звичайному порядку за основним місцем роботи, не
звільняючи з посади, яку він обіймає за сумісництвом.

4. Працівник, якого прийнято за строковим трудовим договором, під час
щорічної відпустки захворів. У період тимчасової непрацездатності
закінчується термін чинності строкового трудового договору. Чи має право
працівник на оплату листка непрацездатності за період після закінчення
терміну чинності строкового трудового договору? Якщо так, то за рахунок
яких коштів? Коли потрібно видавати наказ про звільнення працівника в
такому разі?

Наймані працівники підлягають загальнообов’язковому державному
соціальному страхуванню у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і
мають право на матеріальне забезпечення, передбачене цим Законом (пункт
1 частини 1 статті 6 Закону України «Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та
витратами, зумовленими народженням та похованням»). З огляду на це на-

170

чальник відділу страхування у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності Мінпраці, посилаючись на третій абзац частини 2 статті 35
Закону, зазначає, що в разі настання тимчасової непрацездатності
внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на
виробництві, під час щорічної відпустки допомога по тимчасовій
непрацездатності надається у порядку та розмірах, установлених цим
Законом.

Відповідно до пункту 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок
працівників днем звільнення вважається останній день роботи, тож
працівник має право взяти щорічну відпустку і в останній день чинності
строкового трудового договору. А якщо час відпустки
працівника-«стро-ковика» перевищує строк трудового договору, то чинність
договору продовжується до закінчення відпустки (частина 2 статті 3
Закону України «Про відпустки»). У разі ж засвідченої у встановленому
порядку тимчасової непрацездатності працівника, що сталася у період
відпустки, остання має бути продовжена (частина 2 статті 11 цього
Закону).

На підставі норм статті 2 Закону України «Про розмір внесків на деякі
види загальнообов’язкового державного соціального страхування»
зазначається, що порядок оплати перших п’яти днів тимчасової
непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з
нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів підприємства,
установи, організації встановлюється Кабміном, а починаючи з шостого дня
непрацездатності, за весь період до відновлення працездатності або
встановлення МСЕК інвалідності виплачується допомога по тимчасовій
непрацездатності за рахунок коштів ФСС із тимчасової втрати
працездатності.

Тобто, за твердженням І. Єременко, у розглядуваному випадку працівника
може бути звільнено в останній день щорічної відпустки, використаної ним
після закінчення тимчасової непрацездатності.

5. Матеріальна відповідальність працівників: визначення розміру шкоди та
порядок Ті покриття.

Визначення розміру шкоди, заподіяної працівником роботодавцю
(підприємству, установі, організації — далі підприємству), та розміру
відшкодування, що підлягає стягненню з працівника, є важливим і доволі
складним питанням у процесі притягнення працівників до матеріальної
відповідальності за трудовим законодавством. Вирішити його неможливо без
урахування таких чинників, як:

розмір прямої дійсної шкоди, заподіяної працівником підприємству;

характер шкоди та конкретні обставини її спричинення;

ступінь вини заподіювача шкоди та його майновий стан;

характер виробничої діяльності підприємства;

вид матеріальної відповідальності, що буде застосовуватися в конкрет

ному випадку.

171

Правове регулювання порядку визначення розміру шкоди, заподіяної
підприємству, здійснюється згідно зі статтею 1353 КЗпП, нормами Закону
України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству,
установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), нестачею або
втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних
цінностей» № 217/95-ВР від 6 червня 1995 року і затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України № 116 від 22 січня 1996 року; Порядком
визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування)
матеріальних цінностей. Крім зазначених нормативно-правових джерел, слід
керуватися роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними в
постанові «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди,
заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» № 14
від 29 грудня 1992 року.

Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або
зниження цінності майна, необхідність для підприємства провести затрати
на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві,
тобто спричинені порушенням працівником трудових обов’язків, грошові
виплати. Згідно з частиною четвертою статті 130 КЗпП не одержані
підприємством прибутки з підстав, пов’язаних із неналежним виконанням
працівником трудових обов’язків (так само, як і інші не одержані
прибутки), не можуть бути включені в суму, яка підлягає відшкодуванню.

Отже, розмір заподіяної підприємству прямої дійсної шкоди, відповідно до
частини першої статті 1353 КЗпП, щодо майна, яке було в експлуатації і
на яке передбачені амортизаційні відрахування, визначається за
фактичними втратами на підставі даних бухгалтерського обліку з
урахуванням балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за
винятком зносу згідно з установленими нормами. Таким чином, розмір
прямої дійсної шкоди спочатку визначають в натурі, а потім провадять
грошову оцінку вартості матеріальних цінностей. Визначати обсяг шкоди в
натуральному виразі не потрібно лише в тих випадках, коли нестача
стосується грошових коштів.

Згідно з частинами першою та другою статті 1353 КЗпП розмір шкоди
визначають за цінами, що діють у цій місцевості на день відшкодування
шкоди. На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в
буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням
або нестачею продукції (товарів), визначають за цінами, встановленими
для продажу (реалізації) цієї продукції (товарів).

У випадках розкрадання, нестачі, умисного знищення або псування
матеріальних цінностей, тобто свідомого і бажаного заподіяння шкоди
підприємству його працівником, а також тоді, коли фактичний розмір шкоди
перевищує її номінальну вартість, законодавством встановлюється кратне

172

обчислення розміру шкоди. При цьому розмір коефіцієнта кратності
зумовлюється різновидом або характером матеріальних цінностей.

Пункт 2 згаданого Порядку визначення розміру збитків від розкрадання,
нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей встановлює, що
розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування)
матеріальних цінностей визначається за балансовою вартістю цих цінностей
(за винятком амортизаційних відрахувань), але не нижче 50 % балансової
вартості на момент встановлення факту заподіяння шкоди з урахуванням
індексів інфляції, які щомісяця визначає Держкомстат України, розмірів
податку на додану вартість та акцизного збору.

Розмір збитків Р3 у гривнях визначають за формулою:

Р3 = [(Бв — А)хІінф + ПДВ + Азб]х2,

де Бв — балансова вартість на момент встановлення факту розкрадання,
нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, грн; А —
амортизаційні відрахування, грн; І;нф — загальний індекс інфляції; ПДВ —
розмір податку на додану вартість, грн; А3б — розмір акцизного збору,
грн.

Порядок визначення розміру збитків та коефіцієнта кратності
встановлюється вищезазначеною постановою Кабінету Міністрів України
залежно від виду матеріальних цінностей, з якими пов’язаний факт
заподіяння шкоди підприємству. Наприклад, вартість вузлів, деталей,
напівфабрикатів та іншої продукції, що виготовляється підприємством для
внутрішньовиробничих потреб, а також вартість продукції, виробництво
якої не закінчене, визначають на основі собівартості її виробництва з
нарахуванням середньої по підприємству норми прибутку на цю продукцію та
із застосуванням коефіцієнта 2. Розмір збитків від розкрадання, нестачі,
знищення (псування) бланків цінних паперів та документів суворої
звітності обчислюють із застосуванням коефіцієнтів: 5 — до номінальної
вартості, зазначеної на бланках цінних паперів та документів суворої
звітності, або до вартості документів суворої звітності, встановленої
законодавством; 50 — до вартості придбання (виготовлення) бланків цінних
паперів та документів суворої звітності, на яких не зазначено
номінальної вартості або вартість яких не встановлено законом.

Спеціальний порядок обчислення розміру заподіяної шкоди встановлюється
згаданим Законом України № 217/95-ВР від 6 червня 1995 року у випадках
розкрадання, знищення (псування), нестачі або втрати дорогоцінних
металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей. Законом, зокрема,
визначено характер порушень (недбалість у роботі, порушення спеціальних
правил, інструкцій, розкрадання, знищення, нестача, наднормативні втрати
крім випадків, що сталися в технологічному процесі) та різновид робіт
(операції, пов’язані з закупівлею, продажем, обліком, перевезенням,
доставкою, використанням у процесі виробництва тощо дорогоцінних
металів, ювелір-

173

них, побутових та промислових виробів, валютні операції), які дають
підстави для притягнення працівників до відповідальності.

Якщо шкоду заподіяно внаслідок псування майна, визначати розмір
відшкодування слід з урахуванням зменшення вартості майна. Якщо до
спричинення шкоди майно було відремонтоване, то розмір шкоди
дорівнюватиме витратам на ремонт для поновлення майна в попередньому
стані.

Одночасне виявлення нестачі та залишків різних товарів підстав для
перекриття нестачі не дають. Залік залишків та перекриття ними нестачі
можливі як виняток тільки за один і той самий період, що перевіряється,
в однієї й тієї самої матеріально відповідальної особи і щодо
матеріально-товарних цінностей одного найменування.

На зменшення розміру відшкодування можуть вплинути конкретні обставини,
що склалися в процесі заподіяння шкоди. Відповідно до частини 2 пункту
19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29 грудня 1992
року до них слід відносити обставини, що перешкоджали працівникові
належним чином виконувати покладені на нього обов’язки, зокрема
відсутність нормальних умов зберігання матеріальних цінностей, неналежну
організацію праці. Водночас потрібно враховувати, чи вживав працівник
належних заходів, щоб запобігти шкоді. Зменшення розміру відшкодування
можливе також з урахуванням ступеня вини працівника — заподіювача шкоди
та його майнового стану.

Не допускається зменшення розміру відшкодування, якщо шкоду заподіяно
злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.

На розмір відшкодування не впливає факт одночасного притягнення
працівника до інших видів юридичної відповідальності.

Частина п’ята статті 1353 КЗпП встановлює, що розмір шкоди, яка підлягає
покриттю, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для
кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі матеріальної
відповідальності. Отже, матеріальна відповідальність у трудовому праві
має характер часткової відповідальності, коли кожна особа, винна у
заподіянні шкоди підприємству, несе відповідальність лише за наслідки
власних дій і відшкодовує збитки частково. Аналогічне правило діє і щодо
колективної (бригадної) матеріальної відповідальності.

Солідарна матеріальна відповідальність може застосовуватися лише у
випадках заподіяння шкоди організованою групою працівників, дії яких
мають ознаки злочину. Суть солідарної відповідальності полягає в тому,
що загальний розмір завданої групою шкоди може бути стягнений із
будь-якої особи (працівника) цієї групи з подальшою можливістю
відшкодувати за рахунок інших учасників групи рівні частини загального
розміру стягненої шкоди. Чинне законодавство також визначає певний
порядок та загальні правила покриття працівником завданої підприємству
шкоди.

Для захисту трудових прав та інтересів найманих працівників
законодавство встановило можливість добровільно відшкодувати збитки у
найприйнят-нішій формі. Так, відповідно до частини п’ятої статті 130
КЗпП працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її
повністю або частково, а за згодою власника або уповноваженого ним
органу — передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або
полагодити пошкоджене.

У разі відмови працівника добровільно відшкодувати завдані підприємству
збитки, до нього застосовується примусовий порядок покриття шкоди шляхом
утримання суми збитків з його заробітної плати. Це означає, що згода
працівника на вирахування з його зарплати зазначених сум не потрібна.

Якщо до працівника застосовується обмежена матеріальна відповідальність,
котра означає обмеження суми відшкодування розміром заробітної плати, то
для примусового стягнення суми збитків достатньо розпорядження власника
.підприємства або уповноваженого ним органу. У разі необхідності
стягнення збитків із керівника підприємства або із його заступника
достатньо розпорядження вищого в порядку підлеглості органу про
стягнення збитків.

Розпорядження про примусове стягнення з працівника суми відшкодування
має бути видано не пізніше двох тижнів з дня виявлення шкоди, а
виконання розпорядження може здійснюватися не раніше семи днів з дня
повідомлення про це працівника, до якого застосовується стягнення.

Якщо працівник не згоден із розпорядженням про відшкодування ним
збитків, зокрема з розміром відшкодування, зазначеного в розпорядженні,
він має право подати відповідну заяву про вирішення спору до комісії із
трудових спорів на підприємстві, де він працює, або позовну заяву до
суду.

Якщо до працівника застосовується повна або підвищена матеріальна
відповідальність, покриття шкоди здійснюється лише за рішенням суду, до
якого з позовом має звернутися роботодавець. Такий позов подається до
суду протягом одного року з дня виявлення факту заподіяння працівником
шкоди підприємству. У разі встановлення факту заподіяння шкоди за
результатами інвентаризації матеріальних цінностей, ревізії або
перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, днем
виявлення шкоди вважатиметься день підписання відповідного акта,
висновку комісії або іншого документа, в якому зафіксовано результати
перевірок, проведених відповідними уповноваженими органами чи посадовими
особами.

Шкода, заподіяна працівником третім особам, відшкодовується їм за
рахунок підприємства-роботодавця, яке в подальшому стягує розмір
відшкодування з працівника, винного у спричиненні шкоди, у порядку
регресу. При цьому днем виявлення факту заподіяння шкоди вважається день
виплати підприємством суми відшкодування третім особам, з якого й
починають обчислення річного строку для висунення підприємством до
працівника регресної вимоги.

174

175

Розділ 9. Екологічне право

§1. Правові підстави охорони довкілля

Природокористування — процес взаємодії людини з природним середовищем,
який здійснюється за допомогою способів включення природних об’єктів у
сферу життєдіяльності людини з метою задоволення різноманітних людських
потреб.

Відповідно до типу чи рівня економічного і демографічного розвитку
виділяють такі типи природокористування: привласнювальне, продуктивне,
інноваційне, інформаційно-конструктивістське (ноосферне).

Форми взаємодії людини і природи: споживання природних об’єктів людиною
для задоволення тілесних потреб організму (економічна); споживання і
зміна існуючих та створення нових об’єктів і комплексів для задоволення
естетичних потреб людини (етико-культурна); духовне співіснування і
проникнення в сутність навколишнього природного середовища, його
перетворення духом (духовна); охорона довкілля, головна мета якої —
збереження людини як виду й існування його природного середовища
(еколого-охоронна).

Термін «екологія» введено німецьким біологом Зрнстом Геккелем у 1866
році в монографії «Загальна морфологія організму». («Екологія — наука,
що вивчає взаємодію біологічних організмів із навколишнім природним
середовищем»). У перекладі з грецької екологія «оікоз» — будинок, житло,
місцеперебування і «1о§о$» — слово, зміст (у сучасному значенні — наука,
знання), тобто наука про місцеперебування.

Серед інших функцій держави можна виділити природоохоронну (або
екологічну). Це діяльність, спрямована на розподіл природних ресурсів,
що перебувають у власності держави. А також діяльність, спрямована на
забезпечення раціонального використання природних ресурсів з метою
попередження погіршення їхньої якості і виснаження, охорону
навколишнього середовища від деградації, охорону екологічних прав і
інтересів фізичних і юридичних осіб, а також забезпечення сучасною
(соціальною) державою соціально орієнтованого напрямку використання
природних ресурсів усіх видів власності, в тому числі владним
встановленням єдиних екологічних обмежень і обтяжень
природокористування.

Екологічне право — самостійна (або комплексна) галузь права, що поєднує
сукупність еколого-правових норм, які регулюють суспільні екологічні

176

відносини з метою охорони життя і здоров’я громадян, захисту їхніх
екологічних прав і свобод, раціонального природокористування і
забезпечення якості довкілля в інтересаххьогодення і майбутніх поколінь.

Функції екологічного права — це основні напрямки впливу еколого-правових
норм на волю і поведінку суб’єктів екологічних відносин. Вони
поділяються на загально-правові і спеціальні.

До загально-правових функцій належать: регулятивна, виховна, превентивна
й охоронна.

До спеціальних (або галузевих) можна віднести природоохоронну й
ан-тропоохоронну функції.

Предмет екологічного права — суспільні екологічні відносини в галузі
природокористування, охорони навколишнього природного середовища і
забезпечення екологічної безпеки громадян і держави, що складаються на
підставі множинності форм і соціального характеру природокористування,
державного регулювання якості довкілля і природних екологічних прав і
свобод громадян.

Метод екологічного права — сукупність прийомів, способів і засобів
впливу на суспільні відносини в галузі природокористування, охорони
навколишнього середовища, екологічної безпеки, екологічних прав і свобод
громадян. Загально-правові методи: імперативний і диспозитивний,
дозволу, санкціонування, узгодження, обмеження, стимулювання,
попередження, профілактики, рекомендації, заборони тощо. Спеціальні
методи екологічного права: ініціативи, еколого-експертні оцінки,
еколого-соціальні обтяження й ін.

§2. Законодавство України про використання й охорону природних ресурсів

Джерелами екологічного права є:

Конституція України;

галузеві закони й окремі норми інших галузей права;

підзаконні нормативні акти (центральних і місцевих органів виконав

чої влади і місцевого самоврядування);

звичаї і традиції;

міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди й обопільні

умови.

Юридичні норми Конституції — фундаментальне джерело екологічного права.
їх можна розділити на три групи:

власне екологічні норми; (статті 50, 16, 66, частина 7 статті 41);

норми, що містять правові вимоги в галузі використання природних

об’єктів і ті, які встановлюють правовий статус суб’єктів природокористу

вання (статті 13,14);

177

ІГ*”

3) норми, що закріплюють компетенцію органів державної влади і
місцевого самоврядування у сфері екології.

Кодифіковані закони — Земельний, Водний, Лісовий, Гірський кодекси
України, Кодекс України про надра — в них містяться спеціальні розділи
про охорону відповідних природних ресурсів, а Водний і Лісовий Кодекси
містять спеціальні розділи, присвячені відтворенню водних і лісових
ресурсів. Регламентація в них відповідних видів природокористування
забезпечує дбайливе ставлення до природних ресурсів і є формою охорони
довкілля.

Загальний закон комплексного характеру — закон «Про охорону
навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. У цілому в
ньому охоплюються загальні і найзначущі відносини в галузі охорони
навколишнього природного середовища.

Екологічні закони:

«Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя
населення» (1994);

«Про використання ядерної енергії і радіаційної безпеки» (1995);

«Про екологічну експертизу» (1995);

«Про пестициди й агрохімікати» (1995);

«Про поводження з радіоактивними відходами» (1995);

«Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» (1998);

«Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (2000);

«Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів,
радіоактивних відходів і інших джерел іонізуючого випромінювання» (2000)
та ін.

Закони з еколого-ресурсним змістом:

«Про природно-заповідний фонд» (1992);

«Про охорону атмосферного повітря» (2001).

Закони з ресурсово-екологічним змістом:

«Про тваринний світ» (2001);

«Про рослинний світ» (1999).

Особливе місце серед законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою
України, займає постанова від 5 березня 1998 року «Основні напрямки
державної політики України в галузі охорони навколишнього середовища,
використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки»
(ВВР. — 1998. — № 38—39. — Ст. 248). Його можна охарактеризувати як
екологічну доктрину — систему загально-соціальних керівних ідей в галузі
охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки, реалізації
екологічних прав і свобод громадян, закріплених у правових актах вищої
юридичної сили й які характеризують основні принципи та напрямки
екологічного розвитку держави і права, а також інших суспільних
формувань і суспільства в цілому.

Велике значення мають укази і розпорядження Президента України і
постанови Кабінету Міністрів України, що містять основний обсяг
конкретних

178

еколого-правових норм («Про такси для обрахування розміру шкоди,
заподіяного зеленим насадженням у межах міст і інших населених пунктів»
(1999), «Тимчасовий порядок ввозу, державного дослідження, реєстрації і
використання трансгенних сортів рослин в Україні» й ін.). Постановами КМ
України також затверджуються окремі положення, правила, інструкції,
порядки та ін. З окремих питань охорони навколишнього природного
середовища і раціонального використання природних ресурсів нормативні
акти приймаються спеціально уповноваженим державним органом управління з
питань екології і природних ресурсів, його органами на місцях і іншими
державними органами в межах їхньої компетенції.

§3. Екологічні права та обов’язки громадян

Норми Конституції України містять основні права громадян України, в тому
числі й екологічні. Так, у статті 50 зазначено, що кожний має право на
безпечне для життя і здоров’я довкілля і на відшкодування заподіяної
порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного
доступу до інформації про стан навколишнього середовища, якість харчових
продуктів і предметів побуту, а також право на поширення цієї
інформації. Вона ніким не може бути засекречена. З іншого боку,
відповідно до статті 16 Конституції, «забезпечення екологічної безпеки і
підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання
наслідків Чорнобильської катастрофи…, збереження генофонду
українського народу є обов’язком держави».

Конституційним обов’язком кожного громадянина України (стаття 66) є
обов’язок не завдавати шкоди природі, культурній спадщині і
відшкодовувати заподіяні збитки.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» у статті
9 закріплює такі екологічні права громадян України:

участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів про
розміщення, будівництво і реконструкцію об’єктів, що можуть негативно
впливати на стан навколишнього середовища, опис пропозицій у державні і
господарські органи, підприємства і організації з цих питань;

участь у розробці і проведенні заходів щодо охорони навколишнього
природного середовища, раціонального і комплексного використання
природних ресурсів;

здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

участь у проведенні суспільної екологічної експертизи й інші.

Цей же закон закріплює обов’язки громадян у галузі охорони навколишнього
природного середовища (стаття 12):

здійснювати діяльність відповідно до вимог норм екологічної безпеки,
інших екологічних нормативів і лімітів використання природних ресурсів;

не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб’єктів;

179

компенсувати шкоду, яка нанесена забрудненнями й іншим негативним
впливом на навколишнє природне середовище.

Цим законом також визначені гарантії екологічних прав громадян і їхній
захист.

§4. Форми власності на землю в Україні

Відповідно до Конституції України земля є основним національним
багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і
реалізовується громадянами, юридичними особами і державою відповідно до
закону.

Земельним Кодексом України від 25 жовтня 2001 року (стаття 78)
установлене право власності на землю:

Право власності на землю — право володіння, користування і розпо

рядження земельними ділянками.

Право власності на землю набувається і реалізовується на підставі

Конституції України, даного Кодексу, а також інших законів, що видаються

відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати в приватній, комунальній і державній

власності.

Запитання для самоконтролю:

Які екологічні функції держави та права?

Яка система екологічного права?

Які Конституційні засади екологічного права?

Яке право власності на природні ресурси за Конституцією України?

Як виникають, змінюються та припиняються права власності на природні

об’єкти?

Яке правове забезпечення екологічної безпеки?

Яке право громадян та юридичних осіб на отримання екологічної інфор

мації?

Яке правове забезпечення екологічного контролю?

Який порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинен

ня діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі
порушення

ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища?

Які суб’єкти права власності на землю: їх права, обов’язки? Як захища

ються права власності на землю?

Яка загальна характеристика права водокористування?

Яке правове регулювання використання надр в Україні?

Які види права власності на об’єкти рослинного світу?

180

Яка правова характеристика охорони та використання рослинного світу?

Що таке Зелена книга України?

Яке правове регулювання використання лісових ресурсів і користування

земельними ділянками лісового фонду?

Яке право користування тваринним світом, які його об’єкти та суб’єкти?

Яке правове регулювання відносин в галузі охорони та використання

атмосферного повітря?

Яка правова охорона довкілля в агропромисловому комплексі?

Як охороняється довкілля від забруднення промисловими, побутовими та

радіаційними відходами?

Які міжнародні форми співробітництва в галузі охорони довкілля?

Нормативні акти та рекомендована література

Конституція України.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»

від 25.06. 91.

Земельний кодекс України від 25.10.01.

Водний кодекс України від 6.06.95.

Лісовий кодекс України від 21.01.94.

Закон України «Про рослинний світ» від 9.04.99.

Закон України «Про тваринний світ» від 13.12.01.

Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 21.06.01.

Кодекс України про надра від 27.07.94.

Закон України «Про екологічну експертизу» від 9.02.95.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.92.

12. Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від

13.07.2000.

Малишко МІ Основи екологічного права України: Навч. посіб. — К.:

МАУП, 1999. — 152 с.

Баб’як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України:

Навч. посіб. ?—К.: Атіка, 2001. —216 с.

181

Розділ 10. Кримінальне право

§1. Кримінальне право як галузь права та кримінальне законодавство

Назва цієї галузі права в різних країнах має різне походження і залежить
від того, яка ідея лежить в її основі. Якщо це ідея злочину, то її
називають сгітіпаї Іаш (англ.), йтоіі сгітіпеї (франц.), сгітіпаі-геспі
(нім.) — від лат. «сгітеп» (злочин), тобто право про злочин. Якщо ж на
перше місце висувається ідея покарання за злочин, то її називають інакше
— репаї 1а\у (сосіе), сігоіі репаї, зігаггеспі — від лат. «роепа»
(покарання), тобто право про покарання. Так, наприклад, у Болгарії
кримінальне право називається карним правом.

Так чи інакше, поняття кримінального права завжди пов’язувалося з правом
(законом), що визначає покарання за злочинну поведінку.

Кримінальне право — це галузь права із системою юридичних норм,
установлених вищим органом державної влади, котрі визначають принципи
кримінальної відповідальності, а також передбачають, які суспільно
небезпечні діяння визнаються злочинами і яким покаранням підлягають
особи, винні в їх вчиненні. Стаття 1 Кримінального кодексу України
визначає, що він має завданням правове забезпечення охорони прав і
свобод людини і громадянина, власності, суспільного порядку і суспільної
безпеки, навколишнього середовища, конституційного ладу України від
злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також
попередження злочинів.

Юридична своєрідність кримінального права проявляється головним чином в
особливому предметі і методі правового регулювання. У найзагальні-шому
вигляді предметом кримінального права виступають правові відносини з
приводу вчинення злочину і застосування покарання. Тому поняття «злочин»
і «покарання» є центральними в кримінальному праві.

Кримінально-правові відносини мають двосторонній характер (держава і
злочинець). Праву держави в особі його правоохоронних органів притягти
злочинця до кримінальної відповідальності і призначити йому передбачений
кримінальним законом захід покарання відповідає обов’язок суб’єкта
злочину його зазнати. У свою чергу, злочинець наділений правом вимагати
точної оцінки своєї суспільно-небезпечної поведінки в повній
відповідності до закону, призначення йому справедливого і строго
індивідуалізованого по-

182

карання, що є обов’язком держави. Проте предмет кримінального права цим
не вичерпується. Законодавець включив до його структури й деякі інші
правовідносини, наприклад, ті, що виникають при необхідній обороні,
крайній необхідності, затриманні злочинця та ін.

Неоднорідність предмета породжує і складність методу правового
регулювання. Оскільки більшість правовідносин в галузі кримінального
права виникає з приводу суспільно небезпечної поведінки людей, метод
правового регулювання в кримінальному праві здебільшого особливий —
каральний, що виражається в застосуванні кримінальної репресії до особи,
винної у вчиненні злочину. З огляду на те, що кримінальна репресія є
найбільш гострою зброєю держави в протидії злочинності, неухильне
дотримання анти-кримінальних законів є важливим фактором зміцнення
законності в країні. Деякі правовідносини в галузі кримінального права
регулюються шляхом заохочення соціально-корисної поведінки, наприклад
звільненням особи, що вчинила нетяжкий злочин, від кримінальної
відповідальності у разі її примирення з потерпілою особою.

Функції кримінального права. Як і будь-яка інша галузь права,
кримінальне право виконує наступні функції: регулятивну, охоронну,
попереджувальну і виховну.

Охоронна функція є головною й полягає у визначенні відповідальності за
порушення встановлених у державі правил поведінки людей, за завдавання
шкоди.

Кримінальне право охороняє тільки найзначніші для особистості,
суспільства і держави цінності. Здійснення охоронної функції
кримінального права відбувається встановленням кримінально-правових
заборон: забороняється чинити дії, визнані небезпечними і шкідливими для
особистості, суспільства і держави. У певних випадках, коли на особу
покладено правовий обов’язок чинити активні дії, кримінальна
відповідальність може настати за невиконання цього обов’язку, тобто за
бездіяльність. Найчастіше кримінальна відповідальність за бездіяльність
установлюється при здійсненні службових повноважень.

Охороняючи від суспільно небезпечних посягань важливі соціальні
цінності, кримінальне право тим самим упорядковує суспільні відносини,
тобто регулює їх. Отже, охоронна функція цієї галузі права невідривно
пов’язана з регулятивною.

Попереджувальна функція іманентно властива кримінальному закону. Вона
реалізується вже в самій загрозі застосування передбачених законом
санкцій через механізм впливу кримінально-правової заборони і загрози
покарання. Вирішальне значення в запобіганні злочинів, зниженні рівня
злочинності мають політичні, економічні і соціальні реформи і заходи, що
підвищують життєвий рівень населення, рівень освіти і медичного обслуго-

183

вування, сприятливі для розвитку культури в країні та які підвищують
рівень суспільної моральності.

Кримінальне право відіграє необхідну, але підпорядковану роль у боротьбі
зі злочинністю.

Виховна функція кримінального права полягає у вихованні в громадян
відповідної поваги, переконаності в необхідності виконання і дотримання
законів.

Кримінальне право утворюють кримінально-правові інститути, тобто групи
однорідних правових норм, що регулюють однорідні правовідносини,
наприклад, співучасть у злочині, множинності тощо, які у свою чергу
складаються з кримінально-правових норм, а кожна кримінально-правова
норма має гіпотезу, диспозицію та санкцію.

На відміну від кримінального права як галузі права кримінальне
законодавство — це система нормативно-правових актів, прийнятих
Верховною Радою України, в яких закріплюються кримінально-правові норми.
Кримінальне законодавство України утворює прийнятий Верховною Радою
України 5 квітня 2001 року Кримінальний кодекс (КК)України, який вступив
у силу 1 вересня 2001 року.

Система кримінального законодавства складається з двох частин КК —
Загальної й Особливої.

Загальна частина містить законодавче визначення завдань кримінального
права, меж чинності кримінального закону, таких основних понять
кримінального права, як злочин, вина, співучасть і т.ін. У Загальній
частині також сформульовано йоложення, що визначають підстави, умови і
межі кримінальної відповідальності, зазначено цілі покарання, описуються
види покарання, визначено умови і порядок їхнього застосування, а також
умови і порядок звільнення від покарання. Загальна частина КК
складається з 15 розділів, котрі відображають відповідні інститути
кримінального права.

Особлива частина кримінального законодавства складається з норм, де
описуються окремі види злочинів і вказуються конкретні види і розміри
покарань, передбачених за їх здійснення. її утворюють 20 розділів,
виділених відповідно до об’єктів кримінально-правової охорони. Розділи
Загальної й Особливої частини КК складаються з відповідних статей. Кожна
стаття має порядковий номер, назву та зміст. Зміст статей часто
викладено у кількох абзацах, котрі називаються частинами або пунктами
статті.

Загальна й Особлива частини кримінального законодавства тісно пов’язані
між собою. Загальні положення, сформульовані в Загальній частині,
конкретизуються в нормах Особливої частини. Практичне застосування норм
Особливої частини неможливе без урахування положень Загальної частини.

184

§2. Поняття злочину

Категорію «злочин» розглядають і вивчають із різних сторін. Злочин —
завжди діяння, тобто виражений у формі дії або бездіяльності акт
людської поведінки, що протікає під контролем свідомості і волі. Якими б
негативними не були думки, переконання людини, злочином вони не
визнаються.

Стаття 11 Кримінального кодексу України визначає злочин як передбачене
Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або
бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Злочин як соціально-політичне
явище — це передбачене кримінальним законом діяння, що характеризується
певними ознаками, котрі представляють істотні сторони цього явища:
суспільна небезпека, кримінальна протиправність, винність та ін.

Суспільна небезпечність як об’єктивна ознака злочинного діяння полягає в
тому, що воно або заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди
об’єктам кримінально-правової охорони. Суспільна небезпечність злочину
визначається важливістю об’єктів, що захищаються законом, розміром,
ступенем і характером заподіяної шкоди, а також особливістю самого
суспільно-небезпечного діяння, а іноді й особливостями суб’єкта злочину.

Характер і ступінь суспільної небезпечності як об’єктивні властивості
злочину не залежать від законодавця або правозастосовника. Завдання
законодавця полягає в тому, щоб їх виявити і правильно відбити в законі,
а правозастосовника — правильно встановити суспільну небезпеку
конкретного діяння і справедливо визначити міру відповідальності.

Кримінальна протиправність свідчить про те, що особа вчинила суспільно
небезпечне діяння, передбачене Кримінальним кодексом як злочин. Яким би
небезпечним не виявилося діяння, тільки законодавець має право виділити
його істотні ознаки і розцінювати його як злочинне. У Кримінальному
праві існує принцип «немає злочину без указівки на те в законі». Він
служить однією з гарантій законності. За здійснення кожного злочину КК
передбачає можливість призначення покарання, містить санкцію. Це не
означає, що передбачене в кримінальному законі покарання обов’язкове й у
всіх випадках має застосовуватися за здійснення суспільно-небезпечного
діяння. Ціла низка статей КК дає змогу звільнити особу, винну у вчиненні
злочину, від кримінальної відповідальності або покарання.

Іноді буває так, що вчинене кимось діяння формально містить у собі
ознаки злочину, і зовні описане в законі як злочин, але явно, тобто
очевидно для всіх, не має суспільної небезпеки. Наприклад, неповнолітній
таємно викрадає незначну кількість яблук із чужого саду. Формально у
вчиненому наявні всі ознаки крадіжки, але кримінальний закон передбачає,
що «не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально й містить
ознаки якого-небудь діяння, передбаченого кримінальним законом, але чере
з малозначність не становить

185

т

суспільної небезпеки, тобто вона не заподіяла і не могла заподіяти
істотної шкоди фізичній або юридичній особі, суспільству або державі»
(частина 2 статті 11 КК). Малозначність діяння визначається тим, що у
вчиненому немає ні шкоди, ні загрози її спричинення особистості,
суспільству або державі. Якщо правопорушник прагнув заподіяти значну
шкоду, але не досяг мети через не залежні від нього обставини, діяння не
визнається малозначним. Скажімо, суб’єкт проник до сейфу з метою
викрасти значну суму грошей, але сейф виявився порожнім. Такий вчинок
розцінюється як злочин і тягне кримінальну відповідальність.

Наступна ознака злочину — винність — означає, що злочином є не будь-яке
суспільно-небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, а лише
таке, яке характеризується певним психічним ставленням особи до
вчиненого нею суспільно-небезпечного діяння і його наслідків, а саме —
вираженим у формі умислу або необережності. Випадкове, тобто невинне
заподіяння шкоди не визнається злочином, і особа, що заподіяла таку
шкоду, не підлягає кримінальній відповідальності (частина 1 статті 11
КК). Частиною 2 статті 2 КК передбачено, що особа вважається невинуватою
у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки
її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду. Діяння, яке вчинене без вини, без відповідного психічного
ставлення особи, що має свободу вибору між злочинною і незлочинною
поведінкою, не може бути злочином. Звідси випливає важливий висновок:
будь-яке суспільно-небезпечне діяння, вчинене неосудною особою або
особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, не є
злочином. Необхідною ознакою злочину є те, що вчинити його може лише
суб’єкт злочину, тобто фізична, осудна особа, що досягла віку
кримінальної відповідальності.

Залежно від ступеня тяжкості виділяють злочини невеликої тяжкості,
середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі.

Злочин як акт поведінки конкретного суб’єкта має свою тривалість у часі.
Це створює можливість, по-перше, виділити самостійні етапи розвитку
злочину, по-друге, вирішити питання про кримінальну відповідальність за
перерваний, не доведений до кінця злочин.

Етапи вчинення злочину, що характеризуються самостійними істотними
ознаками, називають стадіями вчинення злочину. Питання про стадії
вчинення злочину виникає тоді, коли злочин не було доведено до кінця з
причин, що не залежать від волі суб’єкта злочину. У КК виділено три
стадії злочину: готування, замах і закінчений злочин.

«Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів або
знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину,
усунення перешкод, а також інше навмисне створення умов для вчинення
злочину» (частина 1 статті 14 КК). Інше навмисне створення умов може
бути

186

у вивченні місця вчинення передбачуваного злочину, складанні плану
реалізації злочинних намірів та іншої діяльності. Таким чином, на стадії
готування конкретне злочинне діяння, описане в Особливій частині КК як
злочин визначеного виду, поки що не відбувається, а лише створюються
умови для його здійснення в майбутньому.

Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної
відповідальності.

«Замах на злочин — це вчинене особою з прямим умислом діяння (дія або
бездіяльність), безпосередньо спрямовані на здійснення злочину,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому
злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від його
волі». Замах відрізняється від готування тим, що є безпосереднім
зазіханням на об’єкт, який охороняється кримінальним правом, а дії при
замаху входять до об’єктивної сторони вчиненого складу злочину, тобто
вони описані в статті Особливої частини КК. Через це замах
характеризується більшим ступенем суспільної небезпеки, ніж готування.

«Закінчений злочин — це діяння, що містить всі ознаки складу злочину,
передбачені відповідною статтею Особливої частини КК» (стаття 13 КК).

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, що добровільно
відмовилася від доведення злочину до кінця. Добровільна відмова при
незакін-ченому злочині — це остаточне припинення особою з власної волі
готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона
усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

При цьому мотиви, що спонукали до добровільної відмови, не мають
значення. Це може бути страх перед покаранням, співчуття до потерпілого
і т.п. Ознаками добровільної відмови від доведення злочину до кінця є
добровільність відмови та її остаточність.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця можлива тільки на
двох перших стадіях вчинення злочину: при готуванні і замаху. Після
закінчення злочину це неможливо. Спроба відшкодувати після закінчення
злочину вже заподіяний збиток у кримінальному праві називається дійовим
каяттям і не звільняє від кримінальної відповідальності, а лише
пом’якшує її. Особа, що добровільно відмовилася від доведення злочину до
кінця, підлягає кримінальній відповідальності тільки в тому випадку,
якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину (частина 2
статті 17 КК). Так, суб’єкт, який намагався за допомогою насильства
відкрито відібрати майно в потерпілого, а потім добровільно відмовився
від свого наміру, не підлягає відповідальності за насильницький грабіж,
але буде відповідати за вже заподіяну шкоду здоров’ю потерпілого.

Злочин найчастіше вчиняє не одна, а кілька осіб, які навмисно сприяють
один одному в цьому і досягають при цьому більшого ефекту. Така ситуація
називається в кримінальному праві співучастю. Законодавець у статті 26
КК

187

визначає її як умисну спільну участь кількох суб’єктів у вчиненні
умисного злочину.

Об’єктивними ознаками співучасті є:

— множинність суб’єктів (дві або більше особи), що беруть участь

у злочині;

— взаємодія співучасників.

Суб’єктивними ознаками співучасті є наявність у всіх співучасників
спільного наміру на взаємодію та досягнення загальними зусиллями
злочинного результату. Спільний намір знаходить своє зовнішнє вираження
у змові на вчинення конкретного злочину.

Залежно від виконуваної ролі всі співучасники поділяються на кілька
видів: виконавець, організатор, підбурювач і пособник (стаття 27 КК).

Виконавцем є особа, що у співучасті з іншими суб’єктами злочину
безпосередньо або використовуючи інших осіб, що відповідно до закону не
підлягають кримінальній відповідальності за вчинене, вчинила злочин,
передбачений КК (стаття 27 КК). Вчинення злочину — це повне або часткове
виконання співучасником об’єктивної частини злочину.

Організатор — це особа, що організувала вчинення злочину або керувала
його підготовкою чи вчиненням. Організатором також визнається особа, яка
створила організовану групу або злочинну організацію, або керувала нею,
а також особа, що забезпечувала фінансування або організувала
приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної
організації. Функції організатора значні: вербування учасників,
напрацювання організаційних форм зв’язку між співучасниками, вибір
методів злочинної діяльності, розподіл ролей між співучасниками,
складання планів злочинної діяльності, забезпечення знаряддями і
засобами вчинення злочину і т.п.

Підбурювачем є особа, що умовляннями, підкупом, погрозою, примусом або
іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Підбурювач
будь-яким способом породжує в іншій особі рішучість на здійснення
визначеного злочину.

Пособником вважається особа, що порадами, вказівками, наданням засобів
чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими
співучасниками, а також особа, що заздалегідь обіцяла переховати
злочинця, знаряддя або засоби вчинення злочину, сліди злочину або
предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати або збути такі предмети,
або іншим шляхом сприяла прихованню злочину.

Не є співучастю обіцяне до закінчення злочину неповідомлення про злочин,
який готується або здійснюється. Не належить також до співучасті в
злочині заздалегідь не обіцяне приховування злочинця, знарядь і засобів
вчинення злочину, слідів злочину або предметів, добутих злочинним
шляхом, а також придбання або. збут таких предметів.

Ця причетність до злочину, що полягає в сприянні злочинцеві після
закінчення злочину, називається причетністю до злочину і карається
тільки у визначених законом випадках.

188

При призначенні покарання співучасникам враховується характер і ступінь
фактичної участі кожного з них у вчиненні злочину. За інших рівних умов
найнебезпечнішими фігурами у співучасті є виконавець і організатор.

Трапляються ситуації, коли один зі співучасників вчиняє таке діяння, що
не охоплювалося наміром інших співучасників. Так, кілька суб’єктів
домовилися вчинити крадіжку особистого майна, але в процесі її
здійснення один зі злочинців підпалив приміщення, де було майно. Така
ситуація називається ексцесом виконавця. При ексцесі за злочин, вчинення
якого не охоплювалося наміром інших співучасників, кримінальну
відповідальність несе тільки виконавець. Усі інші співучасники
відповідають тільки за те діяння, вчинити яке спочатку домовлялися. У
наведеному прикладі всі співучасники будуть нести відповідальність за
крадіжку, а особа, яка вчинила знищення майна підпалом, буде відповідати
ще й за це діяння.

§3. Кримінальна відповідальність

Злочин породжує кримінально-правові наслідки у вигляді кримінальної
відповідальності винного, покарання і визнання його особою, що є
підсудною. Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної
відповідальності і розглядається, насамперед, як реакція держави на
вчинене правопорушення. Вона реалізується в рамках охоронних
правовідносин через діяльність спеціальних органів держави. Змістом
кримінальної відповідальності є державне засудження і примус, що
виражається у певних обмеженнях, які винний зобов’язаний зносити.
Кримінальна відповідальність настає тільки за вчинення злочину. Вона має
три форми реалізації: покарання, звільнення від покарання і звільнення
від відбування призначеного покарання.

Серед примусових заходів кримінально-правового характеру основне місце
займає покарання. Кримінальна відповідальність і покарання — поняття
взаємозалежні, але не ідентичні. Перше — ширше за поняття покарання і
містить у собі й інші несприятливі для злочинця наслідки.

Кримінальна відповідальність можлива і без покарання, яке похідне від
неї. У цьому випадку кримінальна відповідальність полягає в осуді особи,
що вчинила злочин, без покладання на неї позбавлень фізичної або
примусової властивості.

У випадках, зазначених у розділі IX КК особа, що вчинила злочин, взагалі
може бути звільнена від кримінальної відповідальності, що є одним із
проявів заохочувального впливу в кримінальному праві.

§4. Склад злочину

Центральною проблемою кримінального права є питання про підставу
кримінальної відповідальності. її рішення визначає характер
антикриміналь-ної політики держави, що впливає на правовий стан особи в
суспільстві.

189

Єдиною і достатньою підставою для настання кримінальної
відповідальності за кримінальним законодавством України є вчинення
суб’єктом діяння, що містить ознаки певного складу злочину. Це означає,
що кримінальна відповідальність може настати тільки за конкретне
суспільно небезпечне діяння, заборонене КК, а не за «крамольні» думки і
навіть не за виражене зовні бажання вчинити злочин.

Склад злочину — це сукупність передбачених кримінальним законом
об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне
діяння як злочин. Це юридична характеристика такого явища, як злочин.

Сукупність ознак складу злочину характеризує чотири його елементи:
об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

Об’єктом злочину є те, на що посягає злочин, чому він завдає шкоди або
створює загрозу його заподіяння.

Будь-який злочин посягає на певні цінності. Найцінніші з них, котрі
якнайчастіше зазнають шкоди від злочину, кримінальний закон бере під
свій захист. Сукупність суспільних цінностей, перелічених частиною 1
статті 1 КК є загальним об’єктом злочину. Це: права і свободи людини і
громадянина, власність, суспільний порядок і громадська безпека,
навколишнє середовище, конституційний лад України. Окремі групи
ційностей, які охороняються від однорідних злочинів, називають родовим
об’єктом (наприклад, основи національної безпеки, власність).

Конкретні цінності, яким завдається шкода певним злочином, у
кримінальному праві називають безпосереднім об’єктом злочину.

Від об’єкта треба відрізняти предмет злочину. Предмет злочину — це речі
матеріального світу, а інколи й інші субстанції, наприклад інформація,
людина, зазначені в тексті кримінального закону, з певними ознаками яких
законодавець пов’язує наявність складу злочину. Так, предметом
розкрадання є майно, предметом злочину у сфері незаконного обігу
наркотичних засобів — наркотичні засоби, а предметом торгівлі людьми є
людина.

Об’єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона злочинної поведінки.
Називають її так тому, що вона піддається сприйняттю, зовнішньому
спостереженню, оцінці. При описуванні в тексті закону того чи іншого
злочину найчастіше вказуються ознаки саме об’єктивної сторони. Вона
містить у собі три основних ознаки: суспільно-небезпечне діяння (дія або
бездіяльність), ! І злочинний наслідок і причинний зв’язок між діянням і
наслідком. Перераховані ознаки об’єктивної сторони називають
обов’язковими, оскільки відсутність однієї з них у більшості випадків не
дає змоги назвати діяння злочином. Крім перерахованих ознак до
об’єктивної сторони належать факультативні ознаки: час, місце, спосіб,
обстановка, знаряддя і засоби вчинення злочину. Вони відіграють важливу
роль і використовуються законодавцем або для опису конкретного складу
злочину в тексті закону, або для того, щоб відобра-

190

зити підвищену небезпеку якого-небудь злочину, що має ці ознаки. Так,
склад крадіжки описано в Особливій частині КК через вказівку на спосіб
(таємне викрадення) чужого майна і в цій же статті підкреслюється
підвищена небезпека крадіжки, вчиненої таким способом, як проникнення в
помешкання.

Суб’єктом злочину визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у
віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. У статті 22
КК установлюється, що кримінальній відповідальності підлягають особи,
яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. У віці від 14-ти до 16-ти
років кримінальна відповідальність настає лише за деякі злочини —
навмисне вбивство, навмисне тяжке тілесне ушкодження, диверсія,
бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування та
інші, вичерпний перелік яких наводиться у частині 2 статті 22 КК.

Учинити злочин може тільки фізична особа. Юридичні особи — підприємства,
установи, організації — відповідно до закону не можуть нести кримінальну
відповідальність.

Осудність є передумовою провини і кримінальної відповідальності,
оскільки осудна особа здатна усвідомлювати фактичний і юридичний
характер своєї поведінки і керувати нею, здатна нести і кримінальну
відповідальність. Виділяють два види осудності — повну та обмежену.
Останній присвячено статтю 20 КК, відповідно до якої підлягають
кримінальній відповідальності особи, котрі під час вчинення злочину у
зв’язку з наявним у них психічним розладом, були не здатні повною мірою
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. Визнання
обмежено осудним враховується судом при призначенні покарання і може
бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Неосудність (частина 2 статті 19 КК) — це стан особи, яка під час
вчинення суспільно-небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного
захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або
іншого хворобливого стану психіки.

Закон, формуючи поняття осудності та неосудності, виходить з кількох
критеріїв. Медичний критерій неосудності складають перераховані в законі
хворобливі стани психіки, а також слабоумство (олігофренія). Аналогічний
критерій осудності означає відсутність у особи вказаних психічних вад.
Психологічний критерій містить у собі інтелектуальний і вольовий
моменти. Інтелектуальний момент неосудності означає нездатність особи
усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх діянь.
Відповідно цей момент осудності означає здатність особи до усвідомлення
вказаних обставин. До вольового моменту осудності належить здатність, а
неосудності — нездатність особи керувати своїми діями. Вольовий момент
неосудності означає, що суб’єкт не здатний керувати своїми діями у
зв’язку з хворобливою змі-

191

ною вольової сфери психічної діяльності. Більшість психічних захворювань
порушують як сферу свідомості, так і свободу людини і при цьому вона як
не усвідомлює вчинені дії, так і не може керувати ними. Іноді
порушується тільки вольова сфера психічної діяльності людини. При цьому
вона не може утриматися від вчинення злочинних дій, хоча здатна
усвідомлювати їхню соціально-правову значущість. Поведінка суб’єкта
визначена нестримним потягом, у результаті якого можливість керувати
діями виключена, наприклад, при піроманії або клептоманії.

Самостійної уваги заслуговує юридичний критерій осудності та
неосудності. У першому випадку він означає, що особа, яка вчинила
суспільно небезпечне діяння, розуміє зміст осуду її злочинної поведінки,
а в другому, відповідно, — не розуміє цього. Саме через таке нерозуміння
неосудного не карають за спричинене зло, а застосовують до нього
встановлені законом заходи медичного характеру.

Розглянуті обов’язкові ознаки суб’єкта характеризують його як загальний
суб’єкта злочину. Але закон передбачає, що за деякі злочини відповідають
лише особи, які поряд із загальними ознаками суб’єкта злочину мають
деякі додаткові ознаки, що характеризують особистість винного при
вчиненні конкретного виду злочину. Ці додаткові ознаки визначаються в
диспозиціях статей Особливої частини КК для деяких злочинів або
категорій злочинів (посадові особи, військовослужбовці) і можуть
додатково характеризувати суб’єкта злочину або «перетворити» його на
спеціального суб’єкта.

Четвертий елемент складу злочину — суб’єктивна сторона. На відміну від
об’єктивної сторони вона є внутрішньою, прихованою від зовнішнього
сприйняття стороною злочину. Суб’єктивна сторона — це психічне ставлення
особи до свого діяння і його наслідків, що включає в себе вину, мотив і
мету вчинення злочину.

Вина — це психічне ставлення особи до вчиненого нею
суспільно-небезпечного діяння і його наслідків, виражене у формі умислу
чи необережності (стаття 23 КК).

Законодавець виділяє дві форм вини: умисел і необережність. Кожна з них
поділяється на два види. Умисел буває прямим і непрямим, а необережність
— злочинною недбалістю і злочинною самовпевненістю.

Злочин вчиняється з прямим умислом, якщо суб’єкт усвідомлює суспільно
небезпечний характер свого діяння, передбачає неминучість або можливість
настання суспільнонебезпечних наслідків і бажає їхнього настання.

З непрямим умислом злочин вчиняється тоді, коли суб’єкт усвідомлює
суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість
настання суспільно небезпечних наслідків і, не бажаючи їх, свідомо
допускає настання таких наслідків (стаття 24 КК). Переважна більшість
злочинів відбувається навмисно. Як правило, навмисні злочини є
найтяжчими. Проте

192

й необережні злочини завдають шкоди об’єктам, які охороняються
кримінальним законом. Перший різновид необережності — злочинна
самовпевненість — має місце там, де особа передбачає можливість настання
суспільнонебезпечних наслідків свого діяння, але легковажно, тобто без
достатніх на те підстав розраховує на їхнє запобігання. Наприклад, водій
вантажівки, ігноруючи заборонний сигнал світлофора, перетинає на високій
швидкості перехрестя, сподіваючись на відсутність перешкод і свій
досвід, але цей розрахунок не виправдується і відбувається зіткнення з
трамваєм, який раптово з’явився на перехресті. Винний наче правильно
оцінює цю ситуацію як таку, що може спричинити небезпечні наслідки.
Разом з тим він розраховує, що йому вдасться запобігти цим наслідкам.
Він розраховує на конкретні реальні чинники, що, на його переконання,
зможуть запобігти небезпечним наслідкам. Суть злочинної самовпевненості
полягає в тому, що розрахунок винного об’єктивно не справджується і
настає суспільно небезпечний результат.

Злочин вважається вчиненим у результаті злочинної недбалості, якщо
особа, що його вчинила, не передбачала настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння, хоча при необхідній уважності і передбачливості
мала і могла їх передбачити. Непередбачення особою ставлення суспільно
небезпечних наслідків свідчить про зневажливе ставлення винного як до
норм права, так і до спеціальних правил, наприклад правил гуртожитку.
Винний не мобілізує свою волю на пошук шляхів і засобів для запобігання
небезпечних наслідків.

Трапляються випадки, коли особа, вчиняючи те чи інше діяння, не тільки
не передбачає його суспільно небезпечні наслідки, а й не мала або не
могла їх передбачити. Така ситуація називається в кримінальному праві
випадком або казусом і виключає кримінальну відповідальність.

Правильна оцінка будь-якої поведінки неможлива без урахування його
мотивів і цілей.

Мотивом злочину називають зумовлені потребами й інтересами внутрішні
спонукання, що викликають в особи рішучість учинити злочин і якими вона
керується при його вчиненні. Це може бути негідне (користь, заздрість
тощо) або позбавлене негідного відтінку спонукання (наприклад,
неправильно зрозуміле товариство або інтереси служби).

Метою злочину визнається уявна модель злочинного результату, до
досягнення якого прагне особа при вчиненні злочину. Мета злочину виникає
на підставі злочинного мотиву, а мотив і мета разом утворюють підставу,
на якій формується вина як певна інтелектуальна і вольова діяльність
суб’єкта, яка протікає в момент здійснення злочину.

Законодавче описування перерахованих ознак складу злочину в статтях
Загальної й Особливої частини Кримінального кодексу — це той необхідний
мінімум, який дає змогу відмежувати злочин від діяння, що не є таким.

193

7 Орлов П. І.

Наявність цього мінімуму в діянні особи свідчить про вчинений злочин і
є єдиною, необхідною і достатньою підставою кримінальної
відповідальності. У цьому полягає значення складу злочину.

§5. Обставини, що виключають злочинність діяння

Як зазначалося, обов’язковою ознакою злочину є його суспільна небезпека,
тобто здатність заподіяти шкоду цінностям, які охороняються кримінальним
законом. Але в кримінальному праві відомі ситуації, коли вчинене діяння
фактично заподіює шкоду, однак робиться це в ім’я захисту особистості,
суспільства або держави від неправомірних дій або від небезпечного
впливу на зазначені цінності механізмів, тварин або сил природи.
Заподіяння шкоди в подібних ситуаціях не визнається небезпечним, а,
отже, злочинним. Навпаки, така поведінка розцінюється державою як
похвальна і навіть заохочується. Мова йде про обставини, що виключають
злочинність діяння. Новий кримінальний кодекс значно розширив перелік
таких обставин. До них належать:

необхідна оборона;

затримання особи, яка вчинила злочин;

крайня необхідність;

фізичний або психічний примус;

виконання наказу або розпорядження;

дія, пов’язана з ризиком;

виконання спеціального завдання для попередження або розкриття

організованої групи або злочинної організації.

З огляду на характер і цільове призначення цієї праці розгляньмо перші
три обставини.

Необхідна оборона — це спричинення особі, яка посягає на права та
інтереси, що охороняються законом, шкоди необхідної і достатньої в цій
обстановці для негайного припинення посягання, якщо при цьому не було
перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну
оборону незалежно від можливості уникнути суспільно-небезпечного
посягання або звернутися по допомогу до інших осіб чи органів влади
(стаття 36 КК).

Захист особистості, законних суспільних або державних інтересів є
моральним обов’язком громадян, а для деяких осіб (наприклад працівників
міліції) і їхнім правовим обов’язком, невиконання якого спричиняє
відповідальність. Визнати шкоду, заподіяну при необхідній обороні особі,
яка посягає, правомірною можна тільки при дотриманні умов, що випливають
із законів. Частина з них належить до акту посягання, а частина — до
акту оборони.

Посягання, проти якого можна захищатися шляхом заподіяння шкоди, має
бути суспільно небезпечним, наявним і реальним.

194

Суспільно небезпечним визнається таке діяння, яке описане в
Кримінальному кодексі як злочин, за умови, що воно не є малозначним
незалежно від того, здійснює його суб’єкт злочину або особа, що не є
такою (наприклад, божевільний, малолітній). Наявним визнається суспільно
небезпечне посягання в момент його безпосереднього здійснення або з
моменту виникнення реальної погрози посягання. Стан необхідної оборони
може мати місце і тоді, коли захист стався безпосередньо за актом хоча б
і закінченого посягання, але за обставинами справи для особи, яка
оборонялася, не був зрозумілим момент його закінчення.

Реальність посягання як ознака необхідної оборони означає, що
суспільно-небезпечне діяння має існувати в дійсності, реально, а не
тільки в уяві особи, яка захищається.

Акт оборони (захисту) також має відповідати певним умовам. По-перше,
оборона застосовується тільки для захисту законних інтересів
особистості, суспільства або держави. По-друге, захист інтересів від
посягання здійснюється шляхом заподіяння шкоди безпосередньо особі, яка
посягає, а не третій особі. По-третє, захист має відповідати характеру і
небезпеці посягання.

Явна невідповідність захисту характеру і небезпеці посягання вважається
перевищенням меж необхідної оборони (стаття 36 КК). Це тягне кримінальну
відповідальність тільки у випадках, спеціально передбачених кримінальним
законом. Закон також установлює, що особа, яка обороняється не підлягає
кримінальній відповідальності, якщо в результаті сильного хвилювання,
викликаного суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити
відповідність заподіяної нею шкоди небезпеці посягання. Не є
перевищенням меж необхідної оборони і не тягне кримінальну
відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи
предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб,
а також для відображення протиправного насильницького проникнення в
житло або інше приміщення незалежно від тяжкості шкоди, заподіяній
особі, що посягає.

Крайня необхідність —? обставина, що виключає суспільну небезпеку і
протиправність діяння. Це діяння, яке завдає шкоди інтересам, з метою
усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі або правам цієї
особи чи інших осіб, які охороняються законом, а також суспільним
інтересам або інтересам держави, якщо цю погрозу в цій обстановці не
можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено
перевищення меж крайньої необхідності. Прикладом крайньої необхідності
може бути така ситуація: щоб уникнути прямого зіткнення з зустрічним
автомобілем, що виїхав раптово, з порушенням правил дорожнього руху на
смугу зустрічного руху, водій автобуса різко завертає вправо і направляє
його в кювет, щоб урятувати пасажирів від загибелі.

7*

.’ 195

Для визнання акту крайньої необхідності правомірним потрібно
дотримуватися низки умов, що належать як до небезпеки, яка загрожує, так
і до захисту від неї. Умови правомірності крайньої необхідності, що
належать до небезпеки, яка загрожує, такі:

джерелом небезпеки може бути не тільки поведінка людини, а й сти

хійні сили природи, дія механізмів, тварин;

небезпека має бути наявною і реальною;

небезпека має бути неусувною іншими засобами.

В останній умові криється зміст назви розглянутої обставини. Крайньою
необхідність є через те, що інших засобів усунення небезпеки просто не
існувало. Умови, що характеризують акт захисту від небезпеки, такі:

— захисту підлягають тільки законні інтереси особистості, суспільства,

держави;

— фактично заподіювана шкода має бути більшою за можливу шкоду, якої
вдалося уникнути. Проте у КК установлене положення, відповідно до якого
особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо в результаті
психічного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не
могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цією небезпекою.

— шкода заподіюється не джерелу небезпеки, а третім особам.

Перевищенням меж крайньої необхідності визнається навмисне заподіяння
шкоди інтересам, які охороняються, якщо заподіяна шкода є значнішою, ніж
відвернена.

Наступною обставиною, зазначеною в Кримінальному кодексі як діяння, що
виключає злочинність, є затримання особи, що вчинила злочин.

Затримання особи, що вчинила злочин — це право кожного громадянина,
причому наділяється він таким правом незалежно від наявної можливості
звернутися по допомогу до органів влади або громадськості. Не визнаються
злочинними дії потерпілого й інших осіб безпосередньо після вчинення
посягання, спрямовані на затримання особи, що вчинила злочин і
доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було
допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи
(стаття 38 КК).

Затримання злочинця і можливе при цьому заподіяння йому шкоди будуть
правомірними тільки при дотриманні ряду умов, що випливають із закону:

затримувати злочинця можна лише з метою доставити в орган влади,

припинити можливість вчинення ним нового злочину;

затримання має бути своєчасним, воно має провадитися безпосередньо

після вчинення злочину і буде правомірним, якщо заподіяна шкода була
виму

шеним заходом, та іншими засобами затримати таку особу не було можливим;

заподіювана злочинцеві шкода має відповідати небезпеці вчиненого

нею злочину й обстановці затримки.

Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається
навмисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, щоявно
невідпо-відає небезпеці посягання та обставинам затримання. Підтяжкою
шкодою в КК України мається на увазі заподіяння тяжкого тілесного
ушкодження або смерті.

§6. Кримінальне покарання і його види

Кримінальне покарання — це примусовий захід, який застосовується судом
до особи, що вчинила злочин. Покарання є однією з найбільш
розповсюджених форм реалізації кримінальної відповідальності. Воно
характеризується наступними ознаками:

є примусовим заходом;

застосовується тільки судом і від імені держави;

застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

заподіює злочинцеві передбачені законом обмеження прав і свобод

протягом установленого законом терміну;

тягне за собою судимість.

Як видно з визначення, покарання за своїм об’єктивним змістом є карою за
вчинене. Але мета покарання полягає не тільки в тому, щоб покарати
злочинця. Вона полягає у виправленні засуджених та у попередженні
вчинення нових злочинів.

Вичерпний перелік видів покарань встановлено у Кримінальному кодексі
(стаття 51 КК). Усі покарання поділяються на три види: основні,
додаткові і покарання, що застосовуються як основні, так і додаткові
(змішані).

Основні покарання — це такі покарання, що призначаються самостійно, не
можуть застосовуватися в сполученні одне з одним і не можуть додаватися
до інших видів покарання. Сюди належать: громадські роботи, виправні
роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження
волі, утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців,
позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додатковими покараннями називаються такі, які не можуть застосовуватися
самостійно, а доповнюють основні. До них належать: позбавлення
військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного
класу, а також конфіскація майна.

Покараннями, що застосовуються і як основні, і додаткові, є штраф і
позбавлення права повідати певні посади або займатися певною діяльністю.

196

§7. Кримінальна відповідальність і покарання неповнолітніх

Неповнолітніми за законодавством України визнаються особи, яким на
момент здійснення злочину не виповнилося 18 років. Кримінальна
відповідальність і покарання цієї категорії правопорушників
відрізняється цілою низкою особливостей, передбачених у спеціальному
розділі КК і зумовлених принципом гуманізму кримінального права.

Так, відповідно до статті 99 КК особа, що вчинила у віці до 18-ти років
не тяжкий злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності,
якщо її виправлення можливе без застосування до неї покарання. До
неповнолітніх можуть застосовуватися також примусові заходи виховного
характеру. Такими заходами є:

попередження;

обмеження вільного часу і встановлення особливих вимог до поведін

ки неповнолітнього;

передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють,

або під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а
та

кож окремим громадянам на їхнє прохання;

покладання на неповнолітнього, що має майно, засоби чи заробіток,

обов’язків відшкодувати заподіяний майновий збиток;

направлення неповнолітнього в спеціальну навчально-виховну уста

нову для дітей і підлітків до їхнього виправлення, але на термін не
більше

3-х років.

При призначенні покарання неповнолітньому суд враховує умови його життя
і виховання, вплив дорослих, рівень розвитку й інші особливості
особистості неповнолітнього.

Позбавлення волі на певний строк не може призначатися неповнолітньому на
термін понад 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний із
навмисним позбавленням життя людини, на термін до 15 років. Якщо такий
суб’єкт учинив уперше злочин невеликої тяжкості, то йому взагалі не
можна призначати покарання у вигляді позбавлення волі. Відбувають
покарання у вигляді позбавлення волі неповнолітні в спеціальних виховних
установах. Стосовно до цього покарання для неповнолітніх передбачене
звільнення від відбування з випробуванням на термін від 1 до 2 років.

Новий Кримінальний кодекс установив можливість застосування до
неповнолітніх громадських робіт. Вони можуть бути призначені особам у
віці від 16 до 18 років на термін від 30-ти до 120-ти годин і
укладаються у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання або
основної роботи час. Тривалість виконання цього виду покарання не може
перевищувати 2-х годин на день.

Передбачені також особливості призначення покарання у вигляді арешту, що
полягає в утриманні неповнолітнього, який на момент винесення вироку
досяг 16-ти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих
установах на термін від 15-ти до 45-ти діб.

Штраф застосовується лише до неповнолітнього, що має самостійний доход,
власні кошти або майно, на яке може бути накладено стягнення. Розмір
штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину і з
урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до 500
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Установлено також особливості звільнення від кримінальної
відповідальності і покарання у зв’язку з закінченням термінів давності,
а також особливості погашення і зняття судимості. При цьому
умовно-дострокове звільнення від покарання у вигляді позбавлення волі за
злочини, вчинені в неповнолітньому віці, може бути застосоване незалежно
від тяжкості вчиненого злочину.

Крім того, для неповнолітнього передбачене звільнення від покарання з
застосуванням примусових заходів виховного характеру при вчиненні
злочину невеликої або середньої тяжкості, якщо буде визнано, що в
результаті щирого розкаяння і наступної бездоганної поведінки він на
момент винесення вироку не має потреби в застосуванні покарання.

Як приклад скоєння злочину неповнолітніми та призначення їм покарання
можна навести вирок Апеляційного суду Черкаської області.

Колегія судців судової палати у кримінальних справах апеляційного суду
Черкаської області розглянула у відкритому судовому засіданні в залі
засідань апеляційного суду в м. Черкасах кримінальну справу про
обвинувачення громаддянина Б., 29 липня 1986 року народження, уродженця
м. Сміли, громадянина України, українця, з неповною середньою освітою,
учня Смілян-ського ЦППРК, не одруженого, жителя м. Сміла, раніше
судимого: 27 квітня 2001 року Смілянським районним судом Черкаської
області за ч. З ст. 140, ч.

ст. 141, ч. 1 ст. 223, ст. 42 КК України (1960) на 4 роки 6 місяців
позбавлення

волі умовно згідно із ст. 45 КК України (1960) з випробувальним терміном

роки, — у вчиненні злочинів, передбачених ч. З ст. 185, п. 12 ч. 2 ст.
115

КК України; громадянина М., 21 грудня 1985 року народження, уродженця

м. Сміли, громадянина України, українця, з середньою освітою, неодруже

ного, непрацюючого, жителя м. Сміли, раніше не судимого, — у вчиненні

злочину, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України та встановила
наступне:

Громадянин Б. 18 вересня 2003 р. близько 8 годин ЗО хвилин у м. Сміла по
вул. Семашка, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, з метою
викрадення чужого майна, діючи повторно, незаконно проник, виставивши
шибку у вікні, до приміщення будинку потерпілої громадянки Б., звідки
таємно ви-

крав її майно: телевізор «Оріон» вартістю 70 гри та килим вартістю 60
грн, на загальну суму 130 грн.

Крім того, громадяни Б. і М. 29 жовтня 2003 р., у період з 11 до 14
годин у м. Сміла по вул. 8-го Березня, за місцем проживання громадянина
М., його матері громадянки А. та співмешканця останньої громадянина О.,
перебуваючи кожний у стані алкогольного сп’яніння,” діючи спільно та
погоджено за попередньою змовою між собою, перебуваючи у неприязних
стосунках між громадянами М. та О., що склалися внаслідок аморальної
поведінки останнього, а громадянин Б. — із «товариських» спонукань у
відносинах з громадянином М., вчинили умисне вбивство громадянина О.,
1952 року народження, за таких обставин.

У цей день у приміщенні літньої кухні домоволодіння сім’ї М. після
спільного вживання впродовж двох днів спиртного, сталася сварка між М.
та О., який, перебуваючи у стані сп’яніння, образливо висловлювався на
адресу М. та його матері. Через це М. став бити О. руками та ногами в
різні частини тіла, але, за втручання матері і Б., на деякий час
припинив це робити. У зв’язку з тим, що О. (якого підсудні вдвох винесли
з приміщення на подвір’я і обливали водою) не припиняв своїх образливих
висловлювань щодо М. і Б. та за ініціативою М. вирішили вчинити вбивство
О.

Діючи далі спільно та погоджено з метою вбивства О. із зазначених
мотивів, підсудні завдали О., який лежав на землі, близько 23 ударів
ногами в голову, обличчя та тіло. Потім, перенісши його до підвального
приміщення літньої кухні і продовжуючи свої злочинні дії з тих самих
мотивів і з тією ж метою, Б. наніс близько 23 ударів кухонним ножем, а
М. у цей самий момент наніс майже 6 ударів столовою виделкою у ділянку
грудної клітки О. Далі, спочатку М., а тоді і Б., завдали численних
ударів (близько 48 ударів) сокирою і господарською лопатою.

Унаслідок цього від численних ран тіла із поширеним ушкодженням кісток
скелета; внутрішніх органів, що спричинило гостру кровотечу і
мало-кровність внутрішніх органів, настала смерть О. на місці події.

Підсудний Б. свою вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів визнав
повністю. Проте в суді він відмовився від надання свідчень, пояснивши це
бажанням скористатися таким своїм правом.

Підсудний М. свою вину у вчиненні злочину за вказаних обставин також
визнав повністю. У суді він частково відмовився від надання свідчень,
пояснивши це бажанням скористатися таким своїм правом.

Але під час судового розгляду справи підтвердив свої показання, які він
давав у ході досудового слідства щодо обставин учинення вбивства О.

Винуватість кожного із підсудних у вчиненні злочинів відповідно до
вказаних у вироку обставин підтверджується й іншими доказами у справі.

(За епізодом крадіжки чужого майна, вчиненою Б.).

200

Зі свідчень потерпілої Б. вбачається, що 18 вересня 2003 року близько
16 години у вікні будинку виставлено шибку, і з будинку викрадено
телевізор «Оріон» та килим. Саме ці речі пізніше їй повернули працівники
міліції.

Як зазначається у протоколі огляду місця події від 29 вересня 2003 року
у будинку потерпілої Б. у м. Смілі по вул. Семашка виявлені сліди
проникнення в будинок через вікно кухні, а на склі шибки вікна — слід
відбитка пальця руки. Згідно із висновком дактилоскопічної експертизи
слід відбитка пальця руки, виявлений під час огляду місця події 29
вересня 2003 року за місцем проживання потерпілої Б., залишений
вказівним пальцем лівої руки підсудного Б.

(За епізодом умисного вбивства О., вчиненого підсудними М. і Б.).

Визнаний у справі потерпілим І. показав, що його рідний брат О., 8
листопада 1952 року народження, проживав у м. Смілі з 1987 року,
постійного місця проживання та роботи ніколи не мав, раніше неодноразово
був судимий і останній раз звільнився з місць позбавлення волі у 2003
році. Про вбивство брата йому стало відомо на початку листопада 2003
року, коли його викликали в Смілянську міжрайонну прокуратуру і
повідомили про це.

Детально охарактеризувати брата він не може, позаяк родинних стосунків
вони не підтримували. У суді потерпілий заявив, що будь-яких претензій
до підсудних не має.

Свідок А. засвідчила, що зі своїм сином, підсудним М., 21 грудня 1985
року народження, вони постійно проживають в м. Смілі. Разом з ними з
середини літа 2003 року проживав О., який не працював, зловживав
спиртними напоями і в стані сп’яніння вчиняв сварки. Сама вона постійно
зловживає спиртними напоями і 28—29 жовтня 2003 року перебувала в стані
сильного алкогольного сп’яніння, тому про події цих днів пам’ятає
погано. Свої свідчення, які давала в ході досудового слідства,
підтверджує.

Допитано як свідка громадянку Г, яка засвідчила, що її син — підсудний
Б., 1986 року народження, навчається в Смілянському ПТУ № 15. 28 жовтня
2003 р. вона бачила, як син вийшов із двору і в цей день додому не
приходив. 29 жовтня вона перебувала вдома. Близько 17 години Р. їй
повідомила, що Н. бачив її сина, який розповідав про вчинене вбивство.
Вона близько 18 години пішла до М. на вул. 8-го Березня. У приміщенні
літньої кухні сиділи А., М., її (свідка) син Б. Усі вони були у стані
сп’яніння.

На її запитання син спочатку відповів, що нікого не вбивав, але потім
син почав плакати і сказав, що вбив чоловіка. Вона викликала працівників
міліції та швидку медичну допомогу і повернулася до двору М, де
дочекалася працівників міліції, які у підвалі літньої кухні дійсно
виявили труп чоловіка. Обох підсудних одразу на місці події цього ж дня
затримали працівники міліції.

Свідки Р. та Н. підтвердили показання свідка Г.

201

Згідно із протоколом огляду місця події від ЗО жовтня 2003 року у
домоволодінні по вул. 8-го Березня в м. Смілі у підвальному приміщенні
літньої кухні було виявлено труп громадянина О. зі слідами насильства.
Під час огляду знайдено і вилучено: сокиру, столову виделку, лопату та
поламаний кухонний ніж (ручка і лезо).

Відповідно до висновку судово-медичної експертизи смерть О. настала від
комбінованої дії на тіло тупих, рубальних, різальних та колото-різальних
предметів, яка супроводжувалася численними ранами тіла із поширеним
пошкодженням кісток скелета та внутрішніх органів, що спричинило гостру
кровотечу і малокровність внутрішніх органів.

Під час судово-медичного дослідження трупа О. виявлені пошкодження, що
спричинили смерть.

Як убачається з протоколів відтворення обстановки та обставин події (із
застосуванням відеозапису при проведенні цієї слідчої дії) за участі
підсудних — М. і Б. — кожен на місці вчинення злочину розповів і
показав, яким чином вони вчинили вбивство О.

У справі проведено низку судово-криміналістичних експертиз речових
доказів, за висновками яких встановлено:

що на футболці, вилученої з трупу О., виявлено: пошкодження щіли

ноподібної форми, які мають характер колото-різаних і виникли від дії
зна

ряддя, що має властивості плоского колото-різального знаряддя;

що на штанях, кофті, черевиках підсудного Б. та штанях, футболці,

підсудного М. виявлено кров потерпілого О.

До справи залучено речові докази — знаряддя злочину: колодка та лезо
ножа, кухонна виделка, сокира, лопата, якими підсудні завдавали ударів
О.

Згідно із висновком судово-психіатричної експертизи Б. та М.
яким-не-будь хронічним психічним захворюванням, недоумством, тимчасовим
розладом психічної діяльності та іншим хворобливим станом психіки не
страждали і не страждають і здатні усвідомлювати свої дії та свідомо
керувати ними. На період інкримінованих їм діянь яких-небудь тимчасових
хворобливих розладів психічної діяльності не виявляли, перебували у
стані простого алкогольного сп’яніння і були здатні усвідомлювати свої
дії та свідомо керувати ними. За своїм психічним станом Б. та М.
будь-яких примусових заходів медичного характеру, передбачених статтею
94 КК України, не потребують.

Тому як не психічно хворих, поза межами тимчасового розладу суд визнає
Б. та М. осудними.

Враховуючи фактичні обставини, зокрема, що підсудні завдавали сильних
ударів О. ножем, сокирою у ділянку життєво важливих органів, їх велику
кількість, сам факт заподіяння смерті О., суд дійшов висновку, що
підсудні усвідомлювали суспільно-небезпечний характер своїх дій, чинили
умисно, за попередньою змовою між собою, цілеспрямовано з метою
позбавити життя О.

202

Таким чином, суд вважає доведеним винуватість:

Б. у вчиненні злочинів і кваліфікує його дії за ч. З ст. 185 КК України

як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинена повторно, поєднана

з проникненням у житло, та за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України як умисне
проти

правне заподіяння смерті іншій людині, тобто умисне вбивство О., вчинене
за

попередньою змовою групою осіб;

М. у вчиненні злочину і кваліфікує його дії за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК
Укра

їни як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, тобто умисне

вбивство О., вчинене за попередньою змовою групою осіб.

При призначенні покарання кожному суд ураховує ступінь тяжкості вчинених
злочинів, особи винних і обставини, що пом’якшують та обтяжують їх
відповідальність.

Підсудні вчинили особливо тяжкий злочин.

М. характеризується посередньо.

Б. характеризується за місцем проживання позитивно, а за місцем навчання
— негативно.

До обставин, які згідно зі статтею 66 КК України пом’якшують покарання
М. і Б., суд відносить учинення злочину у неповнолітньому віці, щире
каяття у вчиненні злочину і сприяння розкриттю злочину, а також вчинення
злочину під впливом аморальних дій самого потерпілого.

До обставин, що відповідно до ст. 67 КК України обтяжують покарання
кожного із підсудних, суд вважає вчинення злочину у стані алкогольного
сп’яніння.

З урахуванням зазначених обставин, відповідно до вимог кримінального
закону і передбачених цим законом санкцій, винним М. і Б. необхідно для
їх виправлення і запобігання новим злочинам призначити покарання у
вигляді позбавлення волі.

Водночас, ураховуючи наявність кількох зазначених обставин, що
пом’якшують покарання підсудних і які, на думку суду, істотно знижують
ступінь тяжкості вчиненого злочину — вбивства, зокрема, що однією з
істотних причин і умов вчинення цього злочину стала аморальна поведінка
самого потерпілого О., який, будучи дорослим, схилив неповнолітніх до
вживання спиртних напоїв, суд вважає можливим і справедливим на підставі
статті 69 КК України призначити винним покарання нижче від найнижчої
межі, встановленої в санкції частини 2 статті 115 КК України.

При призначенні покарання Б. за сукупністю злочинів згідно із статтею 70
КК України суд вважає за доцільне застосувати принцип поглинення менш
суворого покарання більш суворим, а при призначенні покарання за
сукупністю вироків відповідно до статті 71 КК України до призначеного
покарання за цим вироком частково приєднати не відбуте покарання за
попереднім вироком.

203

На підставі частини 5 статті 72 КК України до строку покарання підсудним
необхідно зарахувати попереднє ув’язнення з 29 жовтня 2003 року, тобто з
моменту їх фактичного затримання.

Питання про судові витрати та речові докази у справі підлягають
вирішенню відповідно до вимог статтей 93, 81 КПК України.

Керуючись статтями 323, 324 КПК України, Судова колегія засудила:

М. визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого пунктом 12

частини 2 статті 115 КК України і призначити йому покарання за пунктом

12 частини 2 статті 115 КК України із застосуванням статті 69 КК України

вісім років позбавлення волі;

Б. визнати винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною З

статті 185, пунктом 12 частини 2 статті 115 КК України і призначити йому

покарання:

за частиною 3 статті 185 КК України — три роки позбавлення волі;

за пунктом 12 частини 2 статті 115 КК України із застосуванням ст. 69

КК — вісім років позбавлення волі.

Згідно із статтею 70 КК України призначити Б. покарання за сукупністю
злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим — вісім
років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 71 КК України за сукупністю вироків шляхом часткового
приєднання до призначеного покарання за новим вироком не відбутого
покарання за вироком Смілянського районного суду Черкаської області від
27 квітня 2001 року остаточно призначити Б. відбуття покарання у вигляді
позбавлення волі на дев’ять років.

Визначити початок відрахування строку покарання засудженими М. та Б. з
29 жовтня 2003 року (з моменту фактичного затримання у цій справі).

Стягнути із засуджених М. та Б. у доход держави судові витрати у справі
загалом 314 грн за проведення судових експертиз.

Речові докази у справі: відеокасету — зберігати у справі; колодку та
лезо ножа, кухонну виделку, сокиру, лопату, скло — знищити; одяг та
взуття Б. — повернути Б. або його близьким родичам; одяг та взуття М. —
повернути М. або його близьким родичам.

Запобіжний захід до набрання вироком законної сили щодо засуджених

М. та Б. залишити тримання під вартою. ,

Вирок може бути оскаржений і на нього може бути винесене подання
прокурора в порядку касаційного провадження до Верховного Суду України
через апеляційний суд упродовж одного місяця учасниками процесу з
моменту проголошення вироку, а засудженими — у той само строк із моменту
вручення засудженому копії вироку. *

: Юридична газета. —№11. — 15 червня 2004 р.

Запитання для самоконтролю:

У чому відмінність між кримінальним правом та кримінальним законодав

ством?

Яка структура кримінального законодавства України?

Що таке злочин?

У чому відмінність злочину від малозначної дії?

Які елементи складу злочину?

Які стадії злочину?

Які види співучасників у злочині?

У чому відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності?

Що вважається перевищенням меж необхідної оборони?

Які покарання є основними?

Які покарання є додатковими?

У якому випадку неповнолітнього злочинця можуть засудити до п’ятна

дцяти років позбавлення волі?

Практикум

П. знайшов на березі річки золотого годинника з підписом «Шановному М.І.
Сомову від трудового колективу» і присвоїв його.

Було встановлено, що П. знав Сомова та те, що йому подарували золотого
годинника на день народження.

Проти П. було порушено кримінальну справу за статтею 193 КК України.

Чи є ознаки злочину у діях П.?

Відповідь. У діях П. відсутня така обов’язкова ознака злочину, як його
протиправність. Відповідно до статті 193 КК злочином вважається
привласненням чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню
чи культурну цінність. Привласнення П. годинника таких якостей не має.
Тому відповідно до частини 1 статті 11 КК вчинене П. не є злочином.

Задачі

1. П. в день свого чотирнадцятиріччя з друзями проник до квартири
сусідки, звідки викрав речі на суму 350 грн. Під час їх збуту наступного
дня П. було затримано працівниками міліції.

Визначте, чи підлягає П. кримінальній відповідальності. Коли особа
вважається такою, що досягла певного віку (14 років)? Хто є суб’єктом
злочину? З якого віку може наставати кримінальна відповідальність?

Розв’язання. П. не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з
недосягненням віку кримінальної відповідальності. Особа вважається
такою, що досягла певного віку з нуля годин наступної за днем народження
доби.

204

205

Тому на момент учинення суспільно небезпечного діяння П. ще не досяг
Порічного віку.

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла віку, з якого,
згідно з КК, може наступати кримінальна відповідальність.

Кримінальна відповідальність настає з 16-річного віку, але за ряд
злочинів притягнення особи до кримінальної відповідальності передбачена
з 14-річного віку (частина 2 статті 22 КК).

2. Двоє підлітків вирішили викрасти ящик цигарок «Мальборо Лайт» з

території фабрики «Філіп Морріс». Уночі вони проникли на територію, але

були помічені сторожем, який попередив їх, щоб вони нічого не чіпали.
Після

того, як хлопці підняли руки вгору, сторож вистрілив з рушниці в одного
з

підлітків, спричинивши йому тяжкі тілесні пошкодження.

Назвіть ознаки необхідної оборони. Визначте, чи були у діях сторожа
ознаки необхідної оборони? В яких випадках закон дозволяє
використовувати вогнепальну зброю при необхідній обороні?

Розв’язання. Ознаками необхідної оборони є: 1) об’єкт посягання (шкода
спричиняється лише тій особі, яка здійснює суспільно-небезпечне
посягання); 2) мета посягання (захист правоохоронюваних інтересів); 3)
своєчасність (з моменту виникнення реальної загрози спричинення шкоди і
до моменту закінчення посягання); 4) співрозмірність спричиненої шкоди
(спричинена шкода має відповідати небезпечності посягання і умовам
захисту).

У діях сторожа відсутні ознаки необхідної оборони.

Згідно з частиною 5 статті 36 КК не є перевищенням меж необхідної
оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування
зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу
групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького
вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку
заподіяно тому, хто посягає.

3. Громадянин України С. вчинив захват літака Австрійскої авіакомпанії

«Австрійські авіалінії» (рейс Харків—Відень), коли літак пролітав над
тери

торією Польщі. Затримано С. на території Австрії.

Визначте, за законами якої держави буде нести кримінальну
відповідальність С. Розкрийте поняття принципів дії закону у просторі:
територіальний принцип, принцип громадянства, реальний принцип та
універсальний принцип.

Розв’язання. С, згідно законодавства України, буде нести кримінальну
відповідальність за законодавством України на підставі принципу
громадянства.

Територіальний принцип — особи, які вчинили злочини на території
України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України. Злочин

206

визнається вчиненим на території України, якщо його було почато,
продовжено, закінчено або припинено на території України. Злочин
визнається вчиненим на території України, якщо хоча б один зі
співучасників діяв на території України.

Принцип громадянства — громадяни України та особи без громадянства, що
постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами,
підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не
передбачене міжнародними договорами України, згода на обов’язковість
яких надано Верховною Радою України.

Реальний принцип — іноземці або особи без громадянства, що не проживають
постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в
Україні відповідальності за КК України, якщо вони вчинили передбачені КК
України особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або
інтересів України.

Універсальний принцип — іноземці або особи без громадянства, що не
проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами,
підлягають в Україні відповідальності за КК України у випадках,
передбачених міжнародними договорами.

Нормативні акти та рекомендована література

Кримінальний кодекс України. — К., 2001.

Бажанов М.І. Кримінальне право України: Загальна частина. — Дні

пропетровськ, 1992.

Кравецький Г. Кримінальне право України: Загальна частина. Бібліоте

ка навч. програм. — Ріу МиШтесііа, 1999.

Кримінальне право України: Загальна частина. — К., 1997.

Словарь по криминальному праву/Отв. ред. проф. А.В. Наумов. — М.,

1997.

6. Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. М.І. Бажанова,

В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К. — X., 2002.

7. Науково практичний коментар кримінального кодексу України від
5.04.2001/За ред. М.І. Мірошника, М.І. Хавронюка. — К., 2001.

207

Додаток до розділу 8

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 6 листопада 1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових
спорів

Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду
України

від 1 квітня 1994 року № 4,

від 26 жовтня 1995 року № 18,

від 25 травня 1998 року № 15

Вивчення судової практики в справах про трудові спори показує, що в
основному ці справи судами України розглядаються і вирішуються
правильно. Разом з тим деякі суди допускають неповноту підготовки справ
до судового розгляду і з’ясування їх обставин, що призводить до тяганини
і перегляду судових рішень в касаційному або наглядному порядку. У
зв’язку зі змінами, внесеними до законодавства про працю, деякі
положення вимагають роз’яснення.

З метою усунення недоліків при розгляді трудових справ Пленум Верховного
Суду України постановляє:

1. Звернути увагу на необхідність неухильного додержання при розгля

ді трудових спорів Конституції України, КЗпП і інших актів законодавства

України.

(Абзац перший пункту 1 із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму
Верховного Суду України від 25.05.98р. № 15)

Діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися
на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає
можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або
на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів
підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої
дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного
ставлення до праці.

(Абзац другий пункту 1 в редакції постанови Пленуму Верховного Суду
України від 25.05.98р. № 15)

2. Судам слід мати на увазі, що відповідно до статей 3 і 221 КЗпП в по

рядку, передбаченому главою XV цього Кодексу, підлягають розглядові
інди-

відуальні трудові Спори працівників усіх підприємств, установ,
організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої
приналежності, в тому числі членів кооперативів, їх об’єднань, членів
колективних сільськогосподарських підприємств, членів інших громадських
організацій, які перебували з ними в трудових відносинах, членів
селянських (фермерських) господарств, осіб, які працюють за трудовим
договором із фізичними особами.

(Абзац перший пункту 2 із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму
Верховного Суду України від 25.05.98 р. №15)

Спори, пов’язані з відстороненням працівників від роботи за постановою
прокурора або слідчого, не підлягають судовому розгляду в порядку
цивільного судочинства, а вирішуються в порядку, встановленому для
оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови
трудовий спір вирішується в загальному порядку.

(Абзац другий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму
Верховного Суду України від 25.05.98р. № 15)

3. За загальним правилом індивідуальні трудові спори вирішуються судами
безпосередньо або після їх попереднього розгляду комісією по трудових
спорах (КТС).

(Абзац перший пункту З в редакції постанови Пленуму Верховного Суду
України від 25.05.98р. № 15)

У будь-якому разі безпосередньо в районних (міських) народних судах
розглядаються заяви звільнених працівників про поновлення на роботі
незалежно від підстави припинення трудового договору, зміну дати і
формулювання причин звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або
виконання нижчеоплачуваної роботи, про виключення з членів кооперативу,
колективного сільськогосподарського підприємства, іншої громадської
організації, а за заявами керівників підприємства, установи, організації
(філії, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу),
їх заступників, головних бухгалтерів підприємств, установ, організацій,
їх заступників, а також службових осіб митних органів, державних
податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових
осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного
контролю за цінами, керівних працівників, які обираються, затверджуються
або призначаються на посади державними органами, органами місцевого
самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими
об’єднаннями громадян, крім цього і спори з питань переведення на іншу
роботу і накладення дисциплінарних стягнень. Відповідно до п. 1
Перехідних положень Конституції України інші трудові спори вирішуються
на розсуд заявника безпосередньо судом або після їх попереднього
розгляду комісією по трудових спорах.

(Абзац другий пункту З із змінами, внесеними згідно з постановами
Пленуму Верховного Суду України від 01.04.94 р. № 4, від 25.05.98 р. №
15)

Слід мати на увазі, що Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанови
від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при
здій-

209

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020