.

Організація роботи судових та правоохоронних органів (конспект лекцій)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 25085
Скачать документ

Конспект лекцій

з дисципліни

“ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ СУДОВИХ

ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ”

У конспекті лекцій надається юридичне визначення
основних понять курсу, висвітлюються питання про діяльність суду та
правоохоронних органів України; структуру та організаційні питання
діяльності суду, правоохоронних органів; розглянуто законодавство в цій
сфері (акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету
Міністів України, міжвідомчі та відомчі акти, постанови Пленуму
Верховного Суду України, накази Генерального прокурора України,
міжнародно–правові документи). Докладно висвітлюється організація та
гарантії діяльності суддів, прокурорів, слідчіх, дізнавачів, адвокатів,
службових осіб органів юстиції.

Надані в конспекті лекцій визначення засад діяльності держави
із захисту прав людини, охорони правового порядку, державного впливу на
негативні явища дуже важливі для формування фахового світогляду
дізнавача.

Для фахівців органів дізнання МНС України.

В С Т У П

Мета конспекту лекцій з “Організації судових та правоохоронних
органів”- допомогти фахівцям органів дізнання МНС України засвоїти
найбільш суттєві питання цієї дисципдліни, що є вступною до загальної
юридичної проблематики.

В конспекті лекцій надане юридичне визначення загальних понять
курсу, висвітлені положення законодавства про діяльність суду та
правоохоронних органів, основи здійснення правосуддя, розглянуті питання
статусу суддів, судової системи України, правового статусу прокуратури
України, органів внутрішніх справ, органів юстиції, адвокатури, органів
досудового розслідування злочинів.

Особлива увага у конспекті лекцій приділяється поняттю та засадам
виявлення та розслідування злочинів.

У зв`язку з впровадженням принципу верховенства права, в конспекті
лекцій по – новому розглянуто сутність законності, яка змістовно
збагачується. Законність розглянута як правова цінність, засвоєння і
дотримання якої важливе для усіх учасників правозастосовного процесу в
нашій державі. В роботі є актуальним питання про необхідність
трансормації функцій держави в бік посилення конституційних гарантій тих
цінностей, які мають втілюватися в повсякденному житті, демократизації
владних інституцій, покращення взаємодії влади й людини.

Основну увагу в роботі приділено органам, які посідають центральне
місце в правозастосовній діяльності. Значною мірою висвітлене питання
статусу посадових осіб цих органів, їх компетенція.

Конспект лекцій написаний з урахуванням реформ, які проходять у
судовій системі, системі інших правоохоронних органів України,
актуалізована інформація про задачі, функції, повноваження зазначених
органів, визначена їх роль на сучасному етапі будівництва правової
держави.

Надане в конспекті лекцій визначення засад діяльності держави із
захисту прав людини, охорони правового порядку, державного впливу на
негативні явища дуже важливе для формування фахового святогляду
дізнавача.

Тема 1. ПРЕДМЕТ, СИСТЕМА ТА ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ КУРСУ

“ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ”

План

Вступ.

Правоохоронна діяльність: поняття, сутність та основні ознаки.

Органи, що здійснюють правоохоронну діяльність, їх загальна
характеристика.

Предмет дисципліни “Організація судових та правоохоронних органів”, її
місце серед інших юридичних дисциплін.

Законодавство про діяльність суду, правоохоронних і правозахисних
органів.

Висновки.

Діяльність державних та громадських органів охоплює різні сфери
життя. Держава виконує багато внутрішніх і зовнішніх функцій:
забезпечення розвитку економіки в цілому, окремих її сфер, здійснення
зовнішньої політики, створення умов для розвитку науки, культури,
освіти, підтримання обороноздатності країни та багато інших.

Але одне з центральних місць посідає виконання завдань по захисту
прав і свобод людини та громадянина, забезпеченню правопорядку і
законності, захисту прав і законних інтересів державних та недержавних
організацій, боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

Така діяльність здійснюється спеціальними органами, які мають певні
юрисдикційні та організаційні відмінності від інших органів держави. У
вивченні особливостей правового статусу цих органів і полягає основне
завдання цього курсу. Будуть розглянуті загальнотеоретичні питання про
зміст і призначення судової, правозахисної та правоохоронної діяльності,
а також конкретні питання про компетенцію вповноважених державних
органів, їх структуру, підпорядкованість, взаємодію, статус службових
осіб цих органів.

Правоохоронна діяльність: поняття, сутність та основні ознаки

Поняття правоохоронної діяльності широко використовується в
правовій літературі. Але ще й досі не чітко визначені ознаки
правоохоронної діяльності, не розмежовані поняття правоохоронної
діяльності та спеціальної правоохоронної діяльності, іноді правоохоронну
діяльність не відрізняють від судової та правозахисної.

Правоохоронна діяльність – багатоаспектна. Політичними,
управлінськими та правовими засобами її спрямовано на блокування
соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових
конфліктів.

Структурно до системи правоохоронної діяльності належать такі
напрямки:

– діяльність із забезпечення охорони учасників кримінального
судочинства;

– діяльність органів прокуратури;

– діяльність із виявлення, запобігання та розслідування злочинів;

– діяльність із захисту державної (національної) безпеки, державного
кордону та правопорядку.

Кожен напрям правоохоронної діяльності має суттєві особливості і
ознаки.

Основна ознака правоохоронної діяльності полягає в її властивості
охороняти права фізичної або юридичної особи публічно встановленими
процедурами. Вона впливає на поведінку людей за допомогою використання
дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності.
Вона виступає своєрідним охоронним інструментом держави.

Протидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних
випадках, не допустимою. Осіб, які перешкоджають правоохоронній
діяльності, може бути притягнуто до юридичної відповідальності.

Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурний характер
діяльності. Способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із
спеціально встановлених юридичних процедур, таких як подання позову,
звернення, опитування, допит та ін. Порушення посадовими особами
правоохоронних органів встановлених процедур визнають істотним порушення
процесуального законодавства. Усі процедури правоохоронного призначення
є формально визначеними і мають протокольну форму. Це означає, що будь –
яка процесуальна дія (порушення кримінальної справи, затримання
підозрілого, допит, обшук) має протоколюватися з дотриманням вимог
закону.

Третьою ознакою правоохоронної діяльності визнають професійну
ознаку особи, яка є суб’єктом такої діяльності. Здійснювати таку
діяльність має лише компетентна, фахово підготовлена, вповноважена
державою посадова особа. За характером виконуваних повноважень слід
розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, дізнавательські,
нотаріальні, виконавчі та контрольно – перевірочні правоохоронні дії.
Право здійснювати такі дії не можуть делегуватись іншій посадовій особі.

Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її
професійного рангу або спеціального звання. Повноваження керівника
органу завжди ширші, ніж у підлеглої особи. Відповідно до меж своєї
компетенції посадові особи видають відповідні акти, які діють у певній
галузі. Кадри правоохоронних органів формують переважно з юристів або
осіб, які мають спеціальну підготовку.

Таким чином, правоохоронна діяльність – це державна правомірна
діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з
боку вповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права,
відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушеного права,
його виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням встановлених
у законі процедур для цієї діяльності.

Органи, що здійснюють правоохоронну діяльність, їх загальна
характеристика.

Під правоохоронним органом розуміють державну установу, яка діє в
системі органів влади й виконує на основі закону державні функції
(владні, організаційно – розпорядчі, контрольні тощо) в різних сферах
внутрішньої та зовнішньої діяльності держави.

В Законі України “Про державний захист працівників суду та
правоохоронних органів” (ст. 2) подано перелік правоохоронних органів,
до яких належать:

органи прокуратури;

органи внутрішніх справ;

органи служби безпеки,

військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

митні органи;

органи охорони державного кордону:

органи й установи виконання покарань;

органи державної податкової служби;

органи державної контрольно – ревізійної служби;

органи рибоохорони;

органи державної лісової охорони;

інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

До складу юрисдикції правоохоронних органів входять взаємопов’язані
елементи: охорона та захист прав, відновлення порушеного права,
виявлення або розслідування злочинів.

Правопорядок – об’єктивна потреба розвитку держави й суспільства.
Його забезпечення має відбуватися в межах законності. Підтримання
правопорядку та припинення правопорушень покладено на компетентні
державні органи (прокуратуру, органи внутрішніх справ, податкову
міліцію, органи Служби безпеки України), для яких діяльність із
підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням, дізнання та
розслідування злочинів є обов’язковою і полягає в невідкладному й
адекватному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання
вимог правових норм з боку юридичних або фізичних осіб.

Відновлення порушеного права – пріоритетне завдання у діях
правоохоронних органів. Це система правомірних дій, до яких примушують
фізичну або юридичну особу, що своїми діями зумовила збитки або інші
негативні наслідки, щодо їх відшкодування. Для цього передбачено порядок
відшкодування моральної або матеріальної шкоди, закріплено компенсаційні
виплати за неправомірні дії правоохоронних органів. Діяльність
правоохоронних органів є публічною та багатоплановою.

Отже, правоохоронний орган – це юрисдикційний орган, уповноважений
державою виконувати в установленому законом порядку функції або завдання
з охорони права, охорони правопорядку, розслідування або запобігання
правопорушень, захист національної безпеки, підтримання правопорядку,
забезпечення стану законності.

Предмет дисципліни “Організація судових та правоохоронних органів”, її
місце серед інших юридичних дисциплін.

Предмет даної дисципліни складається із знань про компетенцію та
діяльність уповноважених державних органів, а також про діяльність
недержавних структур, які співпрацюють у системі правового захисту та
правової охорони.

Зазначена дисципліна відноситься до загальнотеоретичних спеціальних
навчальних дисциплін, таких як теорія держави та права, конституційне
право, цивільний процес, кримінальний процес тощо.

Предмет навчальної дисципліни “Організація судових та
правоохоронних органів – це система знань про компетенцію та засади
судової, правоохоронної та правозахисної діяльності, про напрями й
завдання державних органів і служб у сфері охорони та захисту прав і
свобод людини і громадянина, а також про взаємодію між ними й державними
органами різних гілок влади.

Раніше правоохоронну діяльність вивчали в межах академічних курсів
“Правосуддя”, “Організація суду і прокуратури”, “Правоохоронні органи” і
в курсах цивільного та кримінального процесів, адміністративного права.

Місце дисципліни “Організація судових та правоохоронних органів”
серед інших юридичних дисциплін обумовлено тим, що вона межує з такими
правовими дисциплінами, як конституційне право, теорія держави і права,
кримінологія, адміністративне право, кримінальне право, кримінально –
процесуальне право та з іншими.

У курсі конституційного права висвітлено питання місця та значення
правоохоронних органів у загальнодержавному механізмі, конституційні
засади їх діяльності. Важливе значення мають конституційні норми, що
визначають права, свободи та обов’язки людини й громадянина (розділ 2
Конституції), основні конституційні засади діяльності прокуратури
(розділ 7), правосуддя (розділ 8), Конституційного Суду (розділ 12).

Теорія держави і права є методологічною серед правових дисциплін.
Для навчальної дисципліни про суд, правоохоронні та правозахисні органи
актуальним є вчення про функції держави й права, про реалізацію норм
права, правову та протиправну поведінку, вчення про юридичний процес.

Кримінологія вивчає закономірності, стан, динаміку злочинності, її
причини й умови, а також особу злочинця. Кримінологія дає поштовхи
правоохоронним органам для пошуку шляхів запобігання злочинності,
розкриття і попередження злочинів. Саме кримінологія є джерелом знань
про негативні соціальні тенденції, зародження конфліктних ситуацій.

Адміністративне право вивчає функції та завдання органів виконавчої
влади. Правоохоронна діяльність – це один з напрямків державного
управління, оскільки уся державна діяльність потребує організації й
впорядкування. За допомогою адміністративно – правового регулювання
встановлюють правові засади функціонування правоохоронних органів,
наприклад, органів юстиції та органів внутрішніх справ.

Кримінальне право виконує охоронну функцію всіх правовідносин у
випадку суспільно небезпечного посягання на них. Воно вивчає норми
кримінального закону, практику застосування цих норм правоохоронними
органами та судом. Для правоохоронної діяльності кримінальне право має
виключно важливе значення як система правових охоронних норм, що є
предметом спрямування правоохоронної діяльності, і як вчення про
застосування кримінально – правових норм, які за змістом є переважно
охоронними.

Кримінальний процес вивчає процесуальні аспекти діяльності судових,
правоохоронних, правозахисних органів з провадження у справах про
злочини. В процесі провадження у кожній конкретній справі суб’єкт
правоохоронної діяльності виступає як процесуальна особа. Кримінальний
процес регламентує послідовність проведення посадовими особами судових
та правоохоронних органів процесуальних дій у конкретній справі в
напрямку обвинувачення або виправдання та розв’язанням інших питань за
суттю.

Цивільно – процесуальне право регламентує порядок судочинства в
цивільних справах. Цій категорій справ притаманні майнові та деякі
немайнові спори. Це дуже широке коло справ, наприклад, про розірвання
шлюбу, про виселення, по відновленню на роботі та інші.

Законодавство про діяльність суду, правоохоронних та правозахисних
органів.

Судові та правоохоронні органи виконують дуже важливу діяльність,
яка потребує ретельної правової регламентації.

Особливе місце серед законодавчих та інших правових актів займає
Конституція України. В ній вирішені найбільш принципові питання
державного та суспільного життя. Значення конституційних приписів
полягає у тому, що вони мають по відношенню до усіх правових актів
України вищу юридичну силу, є обов’язковими те тільки для громадян та
державних органів, але й для тих, хто видає їх.

В останні роки все більше уваги приділяється міжнародним угодам.
Серед них особливе місце посідають Загальна декларація прав людини,
прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року та Міжнародний
пакт про громадянські та політичні права, схвалений Генеральною
Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. Він ратифікований і є обов’язковим
для виконання на всій території України всіма державними органами.

Закон України “Про судоустрій в Україні” від 07.02.2002 року
регулює питання судової організації, встановлює систему судів загальної
юрисдикції, закріплює основні засади здійснення правосуддя.

Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996 року
закріплює статус, завдання, склад Конституційного Суду, порядок
призначення суддів, їх повноваження.

Закон України “Про статус суддів” від 15.12.1992 року закріплює
права та обов’язки суддів, гарантії їх незалежності, матеріальне та
соціальне забезпечення суддів.

Закон України “Про прокуратуру України” від 5.11.1991 року
розкриває поняття та зміст прокурорського нагляду, інших напрямків
діяльності прокуратури.

В цьому курсу будуть вивчатися положення Законів “Про міліцію”,
“Про правові засади цивільного захисту”, “Про нотаріат”, “Про службу
безпеки України”, “Про державну податкову службу України”, “Про
адвокатуру”, “Про оперативно – розшукову діяльність” та ін.

Висновки.

Правоохоронна діяльність – це державна правомірна діяльність, що
полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку
вповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення
порушеного права, припинення або розгляду порушеного права, його
виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням встановлених у
законі процедур для цієї діяльності.

Правоохоронна діяльність здійснюється спеціальними органами, які
мають певні юрисдикційні та організаційні відмінності від інших органів
держави. Основні завдання цієї діяльності полягають у захисті прав і
свобод людини та громадянина, забезпеченню правопорядку і законності,
захисті прав і законних інтересів державних та недержавних організацій,
боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

До правоохоронних органів належать: органи прокуратури; органи
внутрішніх справ; органи служби безпеки, військової служби правопорядку
у Збройних Силах України; митні органи; органи охорони державного
кордону; органи й установи виконання покарань; органи державної
податкової служби; органи державної контрольно – ревізійної служби;
органи рибоохорони та ін.

Предмет дисципліни “Організація судових та правоохоронних органів”
складається із знань про компетенцію та діяльність уповноважених
державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які
співпрацюють у системі правового захисту та правової охорони. Ця
дисципліна відноситься до загальнотеоретичних спеціальних навчальних
дисциплін, таких як теорія держави та права, конституційне право,
цивільний процес, кримінальний процес та ін.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Конституція України.

Закон України “ Про державний захист працівників суду і правоохоронних
органів” від 23.12.1993 р.

Закон України “Про правові засади цивільного захисту “ від 24.06.04 р.

Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные
органы Украины: Учебник / Под ред.проф. А.М.Бандурки. – Харьков: Ун-т
внутр. дел, 1999.

Гуценко К.Ф., Ковалев М.А. Правоохранительные органы. Учебник для
юридических вузов и факультетов. Издание 5-е, переработанное и
дополненное/ Под ред. К.Ф. Гуценко. – М.: Издательство «Зерцало», 2000.

Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України.- Київ.

Юрінком Інтер .- 2004.- с.7 – 69.

Мельнік М.І., Хавронюк М.І. Суд та інші правоохоронні органи.
Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: Друге видання, виправлене
і доповнене. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001.

Мельник М.І., Хавронюк М.І. Правоохоронні органи та правоохоронна
діяльність. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002.

Молдован В.В. Правоохоронні органи: опорні конспекти. – К., 1998.

Організація судових та правоохоронних органів. Навч. посібник для
студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти/ І.Є
Марочкін, В.В.Афанасьєв, В.С.Бабкова та ін., За ред. І.Є Марочкіна,
Н.В.Сібільової, О.М.Толочка. – Харків: Право, 2000.

Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб./ В.С.
Ковальський, В.Т.Білоус, С.Е.Демський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Правоохоронна діяльність: визначити поняття, сутність та основні ознаки.

Назвати органи, що здійснюють правоохоронну діяльність, дати їх загальну
характеристику.

Визначити предмет дисципліни “Організація судових та правоохоронних
органів”, її місце серед інших юридичних дисциплін.

Законодавство про діяльність суду, правоохоронних і правозахисних

органів.

Тема 2. СУДОВА ВЛАДА ТА ОРГАНИ, ЩО ЇЇ ЗДІЙСНЮЮТЬ.

План

Вступ

1.Поняття судової влади та її співвідношення з іншими гілками влади.

2. Основні ознаки судової влади.

3. Суд як орган судової влади.

4. Поняття та ознаки правосуддя.

Висновки.

Ідея розподілу влади та виділення судової влади як самостійної
гілки влади, знайшла своє відображення в законодавстві України лише в
кінці ХХ століття, хоча виникла вона вже досить давно.

Ще в працях Аристотеля, Платона, Полібія, Епікура та ін. була
закріплена думка про те, що існують елементи держави, які виконують
окремі функції. Ці елементи тісно пов’язані між собою, всі вони
здійснюють свої функції на основі закону.

Деякі вчені висувають ідею про божествену сутність судової влади і
доводять, що доктрині про розподіл влади вже три тисячі років.

Разом з тим, у джерел класичної теорії розподілу влад стояли Дж.
Локк, Ш.Л. Монтеск’є та Ж.- Ж. Руссо. Дж. Локк ще не виділяв судову
владу в самостійну, незалежну гілку влади. Він лише зупинився на
характері взаємовідносин законодавчої влади з судами, вважав, що
законодавець не може брати на себе право керувати за допомогою
деспотичних указів. На сторожі закону повинен стояти суд.

Ш. Монтеск’є у своєму творі „О духе законов” (1848) робить
висновок: „В каждом государстве есть три рода власти: власть
законодательная, власть исполнительная и ведающая вопросами гражданского
права». Ця влада карає за злочини, її називають судовою владою.

На відміну від Ш.Л. Монтеск’є, який розглядав судову владу як засіб
стримання законодавчої та виконавчої влади, Ж.-Ж Руссо більш глибоко
розглянув аспекти „третьої” влади, хоча і не використовував цього
терміна в своїй праці „Об общественном договоре” (1762). Руссо одним з
перших виділив роль суду як гаранта недоторканості свободи людини. Він
писав про право затриманого на оскарження в суді арешту.

Сьогодні цю концепцію називають класичною. І до теперішнього часу
вона є предметом вивчення, оскільки співвідношення економічних,
політичних сил у суспільстві постійно змінюється, ускладнюється процес
управління державою.

1.Поняття судової влади і співвідношення з іншими гілками влади.

Відповідно до Конституції України (ст. 126) судові органи виконують
свою функцію незалежно від законодавчої і виконавчої влади, в
установлених Конституцією межах і згідно з законами України.

Судова влада є самостійною, незалежною сферою публічної влади й
становить сукупність повноважень по здійсненню правосуддя, тлумаченню
норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціальних
органів – судів.

Поняття судової влади містить два основні компоненти:

цю владу можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи
(суди);

– ці органи наділені тільки їм притаманними повноваженнями.

Судову владу реалізують через:

здійснення правосуддя;

конституційний контроль;

контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій
державних органів і посадових осіб;

формування органів суддівського самоврядування;

роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;

утворення державної судової адміністрації.

Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж
відправлення правосуддя. Судову владу реалізують у діях суду, які не
пов’язані з розглядом справ. Це організаційні та інформаційно –
аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової
статистики, вирішення скарг позивачів, відповідачів, обвинувачених,
адвокатів, направлення окремих ухвал у державні органи, установи,
організації).

Судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку
державної влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних
конфліктів між державою та громадянами, самими громадянами, юридичними
особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в
їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими особами,
контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та
проведенні оперативно – розшукової діяльності, встановленням найбільш
значущих юридичних фактів.

Судова влада в Україні реалізується шляхом правосуддя в формі
цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також
конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним
судом та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на
всі правовідносини, що виникають в державі.

2. Основні ознаки судової влади.

Судова влада, як самостійна й незалежна гілка державної влади, має
свої ознаки, які розкривають її поняття, допомагають відокремити її від
інших гілок державної влади. До цих ознак належать:

Судова влада здійснюється виключно спеціальними державними органами –
судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій
іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124
Конституції України). Для здійснення судової влади закон наділяє суди
усіма необхідними повноваженнями. Судові рішення є обов’язковими на всій
території України.

Судова влада в Україні належить судам, які складають єдину судову
систему. Судова система, згідно з положеннями Конституції України та
Закону України „Про судоустрій” представлена судами загальної юрисдикції
та Конституційним Судом України. Судову владу можуть здійснювати тільки
суди, що входять в судову систему України. Згідно зі ст. 2 Закону
України „Про судоустрій” головними задачами усіх судів є захист
гарантованих Конституцією України і законами прав та свобод людини і
громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів
суспільства та держави. Згідно зі ст. 18 Закону України „Про
судоустрій”, єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується
єдиними засадами організації та діяльності судів, єдиним статусом
суддів, обов’язковими для всіх судів правилами судочинства, забезпечення
Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної
юрисдикції, єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності
суддів, фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України,
вирішенням питань внутрішньої діяльності суддів органами судійського
самоврядування.

Суди є правозастосовчими органами. Вирішення судом справи означає, що
суд застосовує норми матеріального права (кримінального, цивільного,
адміністративного та ін.) до конкретного правовідношення, яке було
предметом розгляду в судовому засіданні та виносить на їх основі
мотивоване рішення (вирок).

Судова влада здійснюється на основі та в чіткій відповідності з вимогами
процесуального закону. Саме процесуальний закон детально регламентує
порядок розгляду справ в суді, гарантує дотримання прав та законних
інтересів усіх учасників судового засідання.

Участь представників народу в здійсненні правосуддя –важлива риса
судової влади. У відповідності з положеннями, закріпленими в ст. 124
Конституції України та ст. 5 Закону України „Про судоустрій в Україні”
народ безпосередньо приймає участь в здійсненні правосуддя через
народних засідателів та присяжних.

Владний характер повноважень суду – одна з обов’язкових ознак судової
влади. Вимоги та розпорядження суддів при здійсненні ними своїх
повноважень обов’язкові для усіх без винятку державних органів,
організацій, інших юридичних осіб, громадян. Вироки, рішення, постанови
суду є актами застосування норм права і повинні виконуватися на всій
території України, є обов’язковими для усіх осіб, що приймають участь у
судовому процесі.

Виконання вимог суду і виконання його рішень забезпечується силою
держави. В разі необхідності відповідні органи та посадові особи можуть
застосовувати відповідні заходи для реалізації рішень та вимог суду. В
державному механізмі функціонують спеціальні органи та посадові особи, в
обов’язок яких входить виконання судових рішень: державні виконавці,
кримінально – виконавчі інспекції Управління державного департаменту
України з питань виконання покарань, органи міліції, адміністрація
державних органів та установ, адміністрація підприємств, установ
організацій.

Самостійність та незалежність судової влади. Під незалежністю судової
влади слід розуміти те, що суди здійснюють свої функції без втручання
кого – не будь у свою діяльність. При здійсненні правосуддя вони не
залежать від органів законодавчої та виконавчої влади; від інших
органів, організацій, партій та рухів, посадових осіб; від позицій
сторін в судовому процесі; від висновків органів досудового слідства і
прокурора; від будь – яких інших осіб. Рішення суду не потребують якого
– не будь подальшого ухвалення.

3. Суд як орган судової влади.

Конституція України (ст. 125) закріпила, що система судів
загальної юрисдикції в України будується за принципами територіальності
та спеціалізації. Аналогічне положення закріплене і в Законі України
„Про судоустрій”. Умовами для створення чи ліквідації суду є зміни в
адміністративно – територіальному устрої, передислокація військ чи
реорганізація Збройних Сил України.

Особливості виконання судом функцій вимагають, щоб суди формувались
і працювали з дотриманням спеціальних правил – правил, які б гарантували
якісне, компетентне виконання повноважень згідно з вимогами закону. У
зв’язку з цим закон закріплює досить жорсткі вимоги, що стосуються
кандидатів на заміщення посади судді і порядку створення судів.

Згідно з Конституцією та Законом України „Про судоустрій”, суди
загальної юрисдикції створюються та ліквідуються Президентом України по
представленню Міністра юстиції України, по узгодженню з Головою
Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого
суду.

Кількість суддів в судах встановлюється Президентом України по
представленню Голови Державної судової адміністрації України, яке
узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою відповідного
вищого спеціалізованого суду, з урахуванням коштів, затверджених в
Державному бюджеті України на утримання судів.

Специфіка суду як органу судової влади полягає також у тому, що для
його діяльності встановлені особливі правила, процедури, що жорстко
регламентують діяльність усіх учасників судового засідання. Основна ціль
цих процедур – забезпечити об’єктивний, повний, всебічний розгляд усіх
обставин, які мають юридичне значення для конкретної справи, і
забезпечити винесення законного, справедливого рішення. Що стосується
встановлених для органів законодавчої чи виконавчої влади процедур, то
вони не мають тієї детальності, всебічності, яка встановлена для судових
процедур.

Кожна з форм судочинства регламентована досить детально
самостійними законодавчими актами – Законом “Про Конституційний Суд
України”, Цивільно – процесуальним кодексом України, Кримінально –
процесуальним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом
України, Кодексом України про адміністративні правопорушення.

4. Поняття та ознаки правосуддя.

Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом
розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій
законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і
адміністративних справ.

Правосуддю відводиться головне місце у здійсненні правоохоронної
діяльності, що пов’язано з тими завданнями, які покладає на правосуддя
як основну форму реалізації судової влади держава.

Правосуддю притаманна низка ознак, що відрізняють діяльність суду
від правоохоронної діяльності.

По – перше, його здійснюють шляхом розгляду і вирішення у судових
засіданнях цивільних справ щодо захисту прав і законних інтересів
фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях
кримінальних справ і встановлення покарання до осіб, винних у вчиненні
злочину, або виправдовування невинних; розв’язання господарських спорів,
що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По – друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних,
кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.

По – третє, правосуддя здійснюють відповідно до законодавства
України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно
регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду й рішень,
які виносить суд.

По – четверте, судові рішення ухвалюють суди іменем України, вони
обов’язкові до виконання по всій території України. Рішення, що набрали
законної сили у кожній конкретній справі є обов’язковими для всіх
фізичних та юридичних осіб.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних
інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також
швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення
правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин,
був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний
(ст. 2 КПК України).

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та
своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та
інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України підприємства, установи,
організації, інші юридичні особи (в том числі іноземні), громадяни, які
здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до
господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і
інтересів згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ.

Угода про відмову від права звернення за судовим захистом, як
відомо, є не чинною.

Висновки.

Судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку
державної влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних
конфліктів між державою та громадянами, самими громадянами, юридичними
особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в
їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими особами,
контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та
проведенні оперативно – розшукової діяльності, встановленням найбільш
значущих юридичних фактів.

Судова влада в Україні реалізується шляхом правосуддя в формі
цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також
конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним
судом та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на
всі правовідносини, що виникають в державі.

В контексті питань, розглянутих в лекції, важливим є проведення
диференціації між такими близькими по значенню, але не синонімічними
поняттями, як „судова влада”, „правосуддя” і „судочинство”.

Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом
розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій
законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і
адміністративних справ.

На відміну від правосуддя, судова влада – це права судових органів,
якими вони наділені по закону, можливість здійснювати широкі
юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів, їх місце як
особливих органів державної влади. І, крім того, термін „судова влада”
включає в себе також само здійснення владних судійських повноважень.

Таким чином, здійснення судової влади значно ширше правосуддя, так
як судова влада проявляється в багатьох інших діях суду. Так, усі суди
та судові структури зобов’язані узагальнювати судову практику,
аналізувати судову статистику. Голови усіх судів вносять в державні
органи, установи, організації, посадовим особам подання про усунення
порушень закону, причин та умов, що сприяли скоєною злочину. Ці акти
зобов’язують тих, кому вони спрямовані, здійснювати відповідні заходи
по усуненню зазначених порушень.

Усі зазначені повноваження судів є проявами судової влади, але
виходять за рамки правосуддя.

З цього можна зробити висновок про те, що правосуддя – це лише один
із засобів здійснення судової влади. Правосуддя треба розглядати в
традиційному розумінні цього терміну – як діяльність судів загальної
юрисдикції по розгляду і вирішенню цивільних, господарських,
кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення.

Що стосується терміну „судочинство”, то під ним розуміється
діяльність судів по розгляду та вирішенню справ, віднесених до їх
відома, а також дії інших суб’єктів, які реалізують свої права та
обов’язки, вступають у процесуальні відносини з судом (по кримінальним
справам – також з органами дізнання, досудового слідства і прокурором).
Так, наприклад, кожний громадянин може звернутися до суду з позовом про
відшкодування йому матеріальної шкоди та ін.. Всі ці дії є складовою
частиною судочинства, але не правосуддя, яке вповноважений здійснювати
тільки суд.

Тому судочинство – поняття більш широке, ніж правосуддя.

Термін „судочинство” в законодавчих актах, науковій, учбовій
літературі застосовується разом з терміном „процес”.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Конституція України.

2. Закон України “Про судоустрій в Україні” від 7.02.2002р.

3. Закон України “Про правові засади цивільного захисту” від
24.06.2004р.

4. Грошевой Ю.М., Марочкін І.Є. Органи судової влади України.-К.- 1997.

5. Єршов В.В. Статус суду в правовій державі.- К.- 1992.

6. Організація судових та правоохоронних органів.- Навч. посібник.-

І.Є.Марочкін, В.В. Афанасьєв., В.С.Бабкова.-Х.-Право.- 2000.

7. Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи.- Київ.-

Юрінком Інтер.- 2004.

8. Ковальский В.С. Суд, правоохоронні, правозахисні органи України.- К.

2002.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

1. Поняття судової влади та її співвідношення з іншими гілками влади.

2. Основні ознаки судової влади.

3. Суд як орган судової влади.

4. Поняття та ознаки правосуддя.

Тема 3. ЗАСАДИ СУДОЧИНСТВА. СУДОВА СИСТЕМА.

План.

Вступ

Загальна характеристика та зміст основних засад судочинства України.

1.1. Засада законності.

1.2. Здійснення правосуддя виключно судом.

1.3. Незалежність суддів.

1.4. Державна мова судочинства.

1.5. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами.

1.6. Колегіальність та одноособовість розгляду справ.

1.7. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

1.8. Забезпечення доведеності вини.

1.9. Змагальність сторін.

1.10. Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду.

1.11. Обов`язковість рішень суду.

1.12. Участь народу у здійсненні правосуддя.

1.13. Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором.

1.14. Забезпечення обвинуваченому право на захист.

Поняття судової системи України, її основні ознаки.

Висновок

Засади судочинства – це загальні, керівні положення, які
встановлюють найбільш суттєві риси даного виду держаної правоохоронної
діяльності.

У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних
засадах. Демократичність цих засад полягає в тому, що закріплені в
нормах права, вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на
засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і
колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише
законові, гласність судового процесу та його повного фіксування
технічними засобами, державної мови судочинства. Реальні процесуальні
права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації,
доступність судочинства дозволяють кожній зацікавленій людині
реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист,
надане Конституцією України. Отже, в засадах відображено демократичні
риси й загальну спрямованість права.

Конституція України (ст.129) визначає такі основні засади
судочинства: – законність;

рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

забезпечення доведеності вини;

змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості;

підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

забезпечення обвинуваченому права на захист;

гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішення суду, крім
випадків, встановлених законом;

обов’язковість рішень суду.

Засади здійснення судочинства тісно взаємопов’язані і у
сукупності становлять єдину систему. Кожна з них відіграє самостійну
роль, характеризує галузь законодавства в цілому, але між ними наявні
взаємозв’язок і взаємодія, які визначені єдністю мети й завдань
судочинства. Дія однієї засади зумовлює дію інших. Кожна з засад не може
існувати відокремлено від системи в цілому. Зміст окремих засад
розкривається з урахуванням змісту засад іншої галузі права.

За наявною класифікацією в засадах судочинства втілено засади
формування та існування власне права як специфічного соціального явища.

Загальна характеристика та зміст основних засад судочинства України.

1.1. Засада законності. У Конституції України послідовно обґрунтовано
засаду законності (статті 6, 8, 19, 68, 129) як невід’ємний елемент
правової держави.

Сутність цієї засади полягає в тому, що, по-перше, суд у своїй
діяльності під час вирішення справ має правильно та неухильно
застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин;
по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству й
здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним
договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України,
встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано в національному
законодавстві, то застосовують правила міжнародного договору.

Реалізація засади законності в суді забезпечується такими
гарантіями:

можливістю перегляду судових рішень (у апеляційному, касаційному та
виключному провадженні);

участю захисника у справі;

прокурорським наглядом за законністю досудового розслідування;

гласністю судового процесу;

відповідальністю за неповагу до суду.

Це одна з найважливіших засад судочинства, тому що порушення будь –
якої іншої з засад є порушенням засади законності.

1.2. Здійснення правосудця виключно судом. Правосуддя є однією з
форм державної діяльності, яку здійснюють виключно суди шляхом розгляду
й вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних,
адміністративних і господарських справ у встановленому законом порядку.
Цю засаду закріплено в ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України
«Про судоустрій України”. В ч. 1 ст. 124 Конституції зазначено, що
делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи
посадовими особами не допускається. Не допускається також створення
надзвичайних і особливих судів (ч. 5 ст. 125 Конституції). Навіть в
умовах введення на території надзвичайного стану правосуддя здійснюють
суди, утворені відповідно до Конституції. Заборонено на такій території
утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми
судочинства в чинних судах.

1.3. Незалежність суддів і підкорення їх лише законові.

Згідно зі ст. 126 Конституції та ст. З Закону України «Про статус
суддів», ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» судді вирішують
справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них.

Незалежність суддів під час здійснення правосуддя передбачає
підкорення їх лише законові, бо інакше воно зумовить сваволю й
беззаконня. Тому, чим повніше й точніше в законі регламентовано
діяльність суддів із розгляду й вирішення справ, тим більше гарантій від
сваволі.

Суддя, підкоряючись лише законові під час здійснення правосуддя та
приймаючи рішення в судовій справі, має керуватися тільки законом,
виходити з власних переконань, які ґрунтуються на всебічному, повному й
об’єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від
правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового
процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізичних осіб.

Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у
будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання,
використання й поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з
метою завдати шкоди авторитету чи вплинути на неупередженість суду
заборонено й тягне за собою передбачену законом відповідальність (п. 5
ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).

Засада незалежності суддів має кілька значень.

По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади
й управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової
інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого
правосуддя на замовлення.

По-друге, незалежність від висновків органів попереднього
розслідування й прокуратури, а також від висновків і думки учасників
судового засідання.

По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду

від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і
стабільність суду як надійної державної інституції.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу під
час здійснення ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок
їхнього призначення, обрання й звільнення; їхня незмінюваність і
недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя;
таємниця нарадчої кімнати під час винесення рішень; заборона втручання у
здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи суддів;
створення необхідних

умов для діяльності судів, а також матеріальне й соціальне забезпечення
суддів; функціонування органів суддівського самоврядування; визначені
законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей,
майна, а також інші засоби їхнього правового захисту (ст. 14 Закону
України «Про судоустрій України»).

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи
заарештований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 126
Конституції). Суддів обирає на посаду Верховна Рада України безстрокове,
але перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років
здійснює Президент України ( ст. 128 Конституції). На посаду суддю
рекомендує кваліфікаційна комісія суддів.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і
профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати
представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади,
виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої ( ст. 127 Конституції).

1.4. Державна мова судочинства.

Згідно зі ст. 10 Конституції, державною мовою в Україні є
українська мова. Закон України «Про судоустрій України» (ст. 10)
передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюють у
випадках і в порядку, визначених законом.

За клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд
зобов’язаний застосувати під час провадження судочинства й іншу мову в
порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. З
ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до
встановленого цим Кодексом порядку надають обвинуваченому в перекладі
його рідною мовою

або іншою мовою, якою він володіє.

Важливою проблемою є спілкування в процесі з глухими, німими та
глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення
їхнього права чути те, що відбувається в процесі, й бути почутими.

У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять
більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць,
населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або
коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких
не становить більшості населення цієї місцевості, вони мають право
користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі.
Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами,
гарантує оплату послуг перекладача.

1.5. Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами.

У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України «Про судоустрій
України» серед засад судочинства проголошено гласність судового процесу
та його повне фіксування технічними засобами.

Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли
це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою
ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони
життя осіб, які звернулися до суду, в справах про злочини осіб, які не
досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини та в разі, коли
цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, а також для
збереження таємниці усиновлення.

У господарських судах допускається закритий судовий розгляд, коли
це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської таємниці
або коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагає конфіденційності
розгляду справи й подає відповідне клопотання до початку розгляду справи
по суті. Рішення й вирок судів у всіх випадках проголошують публічно,
крім рішень про усиновлення. Зміст судових рішень може бути доведений до
відома населення й засобами масової інформації. Однак у вироках і
рішеннях у справах, які слухали у закритих судових засіданнях, не
повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого
судового розгляду.

Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у
відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд
може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити
в залі судового засідання фото- й кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи
із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України «Про
судоустрій України»).

1.6. Колегіальність та одноособовість розгляду справ.

Судочинство здійснює суддя одноособово, колегія суддів або суддя й
народні засідателі чи суд присяжних (статті 127 і 129 Конституції
України, ст. 17 КПК, ст. 13 Закону України «Про судоустрій України).
Процесуальні кодекси визначають склад суду залежно від складності
провадження в справі, від тяжкості злочину, від розміру покарання, яке
може бути призначено судом, а в деяких випадках і від згоди підсудного
на розгляд справи тим чи іншим складом.

Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядає суд першої
інстанції, одноособово суддя, який діє від імені суду, за винятком
випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена
можливість призначення покарання у вигляді довічного ув’язнення, в суді
першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів і трьох народних
засідателів, які під час здійснення правосуддя користуються всіма
правами судді. Цивільні справи розглядає суддя одноособово. Але, в разі
скасування рішення суду, постановленого суддею одноособово в справі по
спорах про визначення місця проживання й відібрання дитини, встановлення
батьківства, виселення, справу обов’язково розглядають у колегіальному
складі суду.

Судді місцевих господарських судів розглядають справи одноособово.
Але залежно від складності справи, будь-яку справу може бути розглянуто
колегіально в складі трьох суддів. Справи в апеляційній і касаційній
інстанціях завжди розглядають колегіальне в складі трьох суддів і
більше.

1.7. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом.

Цю засаду передбачено ст. 129 Конституції, а також відображено в
ст. 7 Закону України „Про судоустрій України”. Усім суб’єктам
правовідносин гарантовано доступність судового захисту їхніх прав,
свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова
від звернення до суду за захистом порушеного права є нечинною. Правова
рівність полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за
ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони
несуть відповідальність перед судами, які належать до єдиної судової
системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких
обмежень. Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних,
адміністративних і господарських справ не суперечить цій засаді, бо
громадяни не дістають ніяких привілеїв.

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є
рівними перед законом і судом, як і громадяни України, та користуються
правом на судовий захист, за винятками, встановленими законом (ст. 26
Конституції, ст. 6 Закону України «Про судоустрій України»).

1.8. Забезпечення доведеності вини.

Ця засада закріплена в ст. 129 Конституції України й означає, що
особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому
законом порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62
Конституції). Конкретним формулюванням цієї засади є норма кримінально –
процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним
у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як
за вироком суду й відповідно до закону (ст. 15 КПК України). Юридичний
зміст цієї засади становлять такі положення: а) ніхто не зобов’язаний
доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62
Конституції): б) обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах,
одержаних незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конституції); в) всі сумніви
щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62
Конституції); г) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може
ґрунтуватися на припущеннях; ґ) забороняється перекладати обов’язок
доведення провини на обвинуваченого, домагатися його покарання шляхом
насильства, погроз та інших незаконних заходів (частини 2,3 ст. 22 КПК);
д) з обвинуваченим не можна поводитися як із винним до остаточного
вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у
вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації
та в будь-яких офіційних документах, що ця особа є злочинцем. У разі
скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну
й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62
Конституції).

1.9. Змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх
доказів і в доведенні перед судом Їхньої переконливості.

Ця засада полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою
процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві – сторона

обвинувачення й сторона захисту, в цивільному судочинстві – позивач і
відповідач.

Кожна зі сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих
засобів, які передбачено процесуальним законом. Так, зокрема, в
цивільному судочинстві кожна зі сторін має довести ті обставини, на які
вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У
кримінальному судочинстві суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить
дізнання, не мають права перекладати обов’язок доказування на
обвинуваченого. Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості
учасників процесу щодо подання доказів, їх дослідження й заявлення
клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об’єктивного
дослідження обставин справи й винесення законного, обгрунтованого та
справедливого рішення. У процесі реалізації засади змагальності завжди
постає питання про доступність правосуддя. Конституцією України (ст.
124) передбачено, що юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини,
які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів
може належати будь-яка справа.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе
значення для виконання завдань суду із захисту прав і охоронюваних
законом інтересів громадян та організацій, зміцнення законності й
правопорядку, утвердження принципу справедливості, забезпечення розвитку
демократії, її мають здійснювати за суворого виконання норм, що
регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних,
господарських справ у апеляційному та

касаційному порядку. Касація – форма перегляду судових рішень, що
набрали законної сили, судами касаційної інстанції (вищими
спеціалізованими судами, Верховним Судом України).

Перевіряючи справу, апеляційна та касаційна інстанції у кожному
випадку мають з’ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив
обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд
визнав встановленими; чи відповідають викладені в рішенні висновки суду
обставинам справи; чи не порушено норми матеріального або процесуального
права; чи правильно ці

норми застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не може
проводити судове слідство.

Апеляція – форма перегляду постанов суду першої інстанції, що не
набрали законної сили, судами вищої інстанції.

Інститут апеляції не є новим для вітчизняного права. Така система
перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існувала ще до
1917р. Але 24 листопада (7 грудня) 1917р.з прийняттям Декрету РНК № 1 «О
суде» апеляцію було ліквідовано. Апеляційний суд наділено повноваженням
проводити своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які є у
справі, тобто вправі дослідити нові докази, а також ті, які є у справі,
і ухвалити нове рішення.

1.11. Обов’язковість рішень суду.

Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються
судами іменем України й є обов’язковими на всій території України.
Судове рішення – найважливіший акт здійснення правосуддя. Обов’язковість
рішень суду підкреслює авторитет судової влади й сприяє утворенню режиму

законності та зміцненню правопорядку в державі. Вирок, рішення, ухвала й
постанова суду, які набрали законної сили, є обов’язковими для всіх
державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та
громадян і підлягають виконанню на всій території України.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна чи
адміністративна відповідальність. Зокрема, адміністративна
відповідальність настає у випадках (ч. 1 ст. 1856 КпАП), коли службова
особа не вживає заходів до виконання такого судового рішення, як окрема
ухвала чи окрема постанова суду. Кримінальна відповідальність настає
(ст. 382 КК) за умисне невиконання службовою особою, яка відповідно до
своїх повноважень має вжити заходів щодо виконання вироку, рішення,
ухвали, постанови суду в кримінальній, цивільній, господарській справі й
у справі про адміністративні правопорушення або перешкоджає їх
виконанню.

1.12. Участь народу в здійсненні правосуддя.

Відповідно до Конституції України (статті 124 і 127) та статей 65-72
Закону України «Про судоустрій України» правосуддя відправляють
професійні судді й у визначених законом випадках – народні засідателі та
присяжні.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в
апеляційних судах, їх обирають із числа громадян України, які на день
обрання досягли 25-річного віку й постійно проживають на території, на
яку поширено юрисдикцію відповідного суду.

Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом
України «Про судоустрій України» встановлено обмеження щодо осіб, яких
не може бути включено до списків народних засідателів або присяжних, а
саме:

– визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

– які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають
виконанню обов’язків народного засідателя;

– щодо яких провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд
кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;

– депутати всіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді,
прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів
внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси
(ст. 66).

Строк, на який народних засідателів закликають до виконання обов’язків у
суді, визначає Закон України «Про судоустрій України». Його встановлюють
не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку
зумовлено необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з
їхньою участю (ст. 71 Закону).

На час виконання обов’язків у суді на народних засідателів поширено
гарантії незалежності й недоторканності суддів.

Суд присяжних – це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон
надаватиме обвинуваченому в кримінальній справі право вибору – вимагати,
щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно
професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджувати під час
проведення попереднього засідання суду.

Коли справу слухає суд за участю народних засідателів, тоді суддя й
народні засідателі разом розглядають справу від початку судового
засідання й до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть до нарадчої
кімнати, ухвалюють і оголошують процесуальні акти, тобто діють як
звичайний суд. Натомість суд присяжних функціонує в зовсім інший спосіб.
«Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюватимуть докази та
виноситимуть вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного. Але
перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати суддя має дати їм
настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових
питань. Причому він має зробити це ненав’язливо, щоб не визначати
наперед волевиявлення присяжних». Процесуальний порядок функціонування
суду присяжних ще не визначено.

1.13. Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором

(п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у
дослідженні доказів, подає суду свої міркування .з приводу застосування
кримінального закону й міри покарання щодо підсудного. Прокурор,
підтримуючи обвинувачення, зобов’язаний керуватися вимогами закону й
своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин
справи.

1.14. Забезпечення обвинуваченому права на захист.

Сутність цієї засади полягає в тому, що кожна особа може особисто
захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим
Конституцією

гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках,
передбачених законом, таку допомогу надають безоплатно. Обвинувачення не
може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на
припущеннях.

Закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого,
прокурора, суддю до першого допиту обвинуваченого та підсудного
роз’яснити йому право мати захисника.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової
допомоги під час розв’язання справ у судах та інших державних органах
діє адвокатура (ст. 59 Конституції).

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Відмову від захисника не може бути прийнято:

– у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину
віці до 18 років;

– у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади
не можуть самі реалізувати своє право на захист;

– у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;

– під час провадження справи про застосування примусових заходів
медичного характеру;

– коли санкція статті, за якою кваліфікують злочин, передбачає
довічне ув’язнення.

Суд, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права
перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого. Закон забороняє
домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у
справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22
КПК).

Обвинуваченому гарантовано право знати, в чому його обвинувачують;
давати показання або відмовитися давати показання; подавати докази,
заявляти клопотання й відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після
закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК).
Особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її користь. У
разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує
матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

2. Поняття судової системи, її основні ознаки.

Судова система становить сукупність усіх судів держави, що
здійснюють судову владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та
Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної
юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, що
складається із загальних та спеціалізованих судів.

Відповідно до ст. 125 Конституції України та ст. 18 Закону “Про
судоустрій України” до системи судів загальної юрисдикції належать:
місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі
спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Судова система загальних судів складається з трьох ланок:

Місцеві суди району, району в місті, міськрайонні, військові суди
гарнізонів.

Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та
Севастополя; апеляційні військові суди регіонів і Військово – Морських
Сил; Апеляційний суд України.

Верховний суд України.

Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в
системі судів Загальної юрисдикції.

Система господарських судів складається з чотирьох ланок:

Місцеві господарські суди.

Апеляційні господарські суди.

Вищий господарський суд.

Верховний Суд України (Судова палата у господарських справах).

Діяльність ланок судової системи визначається тим, які функції
виконує суд залежно від стадії розгляду справи. Судова інстанція – це
стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах
розглядаються у першій інстанції, другій інстанції – апеляційній та
третій інстанції – касаційній. Справи можуть переглядатися в порядку
виключного провадження.

Суди загальної юрисдикції утворює і ліквідує Президент України
відповідно до Закону “Про судоустрій України” за поданням Міністра
юстиції України, погодженим із Головою Верховного Суду України або
головою вищого спеціалізованого суду.

Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням
Державного герба України й своїм найменуванням.

Висновки.

Судову систему України представляють суду, які від імені держави, в
порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними
повноваженнями, завданням яких є забезпечення гарантованих Конституцією
України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних
інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість
до адміністративно – територіального устрою, різні рівні провадження,
стабільність і єдність.

Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсотків
цивільних і кримінальних справ.

Верховний Суд України розглядає в касаційному порядку рішення судів
загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші
справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку.

Конституція України (ст.129) визначає такі основні засади
судочинства: 1)законність; 2)рівність усіх учасників судового процесу
перед законом і судом; 3)забезпечення доведеності вини; 4)змагальність
сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед
судом їх переконливості; 5)підтримання державного обвинувачення в суді
прокурором; 6)забезпечення обвинуваченому права на захист; 7)гласність
судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8)забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішення суду, крім
випадків, встановлених законом; 9)обов’язковість рішень суду. Засади
здійснення судочинства тісно взаємопов’язані й у сукупності становлять
єдину систему.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Конституція України.

Кримінально-процесуальний кодекс України.

Цивільно-процесуальний кодекс України.

Господарсько-процесуальний кодекс України.

Закон України “Про судоустрій України” від 07.02.2002 р.

Закон України “Про статус суддів” від 15.12.1992 р.

Закон України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.04р.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. № 9 “Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”// Постанови
Пленуму Верховного суду України ( 1995-1998 ). – К., 1998.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 р. № 4 ( зі
змінами, внесеними постановою Пленуму від 03.12.1997р. № 12)” Про
застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів” // Там
само.

Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные
органы Украины: Учебник / Под ред.проф. А.М.Бандурки. – Харьков: Ун-т
внутр. дел, 1999.

Витрук Н.В. Конституционное правосудие. – М., 1998.

Григор’єва Л.І. Принцип незалежності судової влади та гарантії судового
захисту прав і свобод людини і громадянина // Вісник Верховного Суду
України. – 1999. – № 4.

Гротграйн Э. Статья 6 Европейской конвенции по правам человека: Право на
справедливое судебное разбирательство. – Страсбург, 1994

Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України.-
Київ,-Юрінком Інтер.- 2004.- с. 69 –95.

Організація судових та правоохоронних органів. Навч. посібник для
студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти/ І.Є
Марочкін, В.В.Афанасьєв, В.С.Бабкова та ін., За ред. І.Є Марочкіна,
Н.В.Сібільової, О.М.Толочка. – Харків: Право, 2000.

Стефанюк В.С., Лукашова Н.П. Гласність судового процесу та його повне
фіксування технічними засобами// Вісник Верховного Суду України. – 2001.
– № 2. – С. 36-38.

Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб./ В.С.
Ковальський, В.Т.Білоус, С.Е.Демський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ.
конф., 18-19 квітня 2002 р., м.Харків/ Редкол.: Сташис В.В. (
голов. ред.) та ін. – К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. – 288 с.

Тертышник В.М. Конституционные принципы правосудия правового
государства// Концепция развития законодательства Украины. – Киев, 1996.
– С. 105-106.

Шишкін В.І. Змагальність – принцип судочинства в демократичному
суспільстві// Право України. – 1999. – № 12.

Шишкін В.І. Диспозитивність – принцип судочинства.// Право України. –
1999. – № 16.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Дайте загальну характеристику основних засад судочинства України.

1.1. Здійснення правосуддя виключно судом.

Незалежність суддів.

Державна мова судочинства.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Забезпечення доведеності вини.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду.

Обов’язковість рішень суду.

Участь народу у здійсненні правосуддя.

Поняття судової системи України,

Назвіть основні ознаки судової системи.

Тема 4. МІСЦЕВІ СУДИ

План

Вступ.

Місцеві суди в судовій системі України

Правовий статус апеляційних судів.

Верховний Суд України – найвищий судовий орган.

Висновки.

Судова система України – це сукупність усіх існуючих та
функціонуючих судів в Україні, які мають повноваження здійснювати судову
владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та
Конституційний Суд України.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у
державі.

Конституційний суд України є єдиним органом конституційної
юрисдикції в Україні, головною задачею якого є гарантування верховенства
Конституції як Основного закону держави на всій території України.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

місцеві суди;

апеляційні суди, Апеляційний суд України;

спеціалізовані суди;

Верховний Суд України.

Судова система України характеризується:

єдиними принципами організації та діяльності судів;

єдиним статусом суддів;

обов`язковими для усіх судів правилами судочинства, визначеними законом;

однаковим застосуванням законів судами загальної юрисдикції;

єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

фінансуванням судів виключно з державного бюджету України.

1. Місцеві суди в судовій системі України.

Місцевий суд є основною ланкою в системі судів загальної
юрисдикції. Це випливає насамперед з того, що суди саме цього рівня
розглядають усі кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні
справи, за винятком тих, які віднесено законодавством до компетенції
інших судів.

Засади організації та діяльності місцевих судів закріплено в
Конституції, Законах України “Про судоустрій України”, “Про статус
суддів” і деяких інших нормативних актах.

Суд цього рівня утворюють у районі, місті та районах міста. В
назві місцевого суду використовують назву населеного пункту, в якому він
знаходиться. До місцевих загальних судів належать і військові суди
гарнізонів.

Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими
адміністративними судами – окружні суди, які утворюють у округах
відповідно до Указу Президента України.

До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та
заступник голови суду. В місцевому суді, в якому кількість суддів
перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника
голови суду.

За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції і
розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.
Зокрема, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні
справи, а також справи про адміністративні правопорушення; місцеві
господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських
правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до
їх підсудності; місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні
справи, пов’язані з правовідносинами в сфері державного управління та
місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім
справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління,
розгляд яких здійснюють військові суди.

Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду визначено
Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України “Про статус
суддів” (ст. 9).

Голову місцевого суду та його заступника призначає на посаду
строком на п’ять років із числа суддів і звільняє з посади Президент
України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо
спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого
суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих
судів — рекомендації відповідної ради суддів).

Обов’язки голови місцевого суду досить широкі. Він, зокрема,
здійснює організаційне керівництво діяльністю суду; визначає обсяг
обов’язків заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про
призначення на посаду судді чи обрання суддею безстроково або припинення
повноважень судді видає відповідний наказ; приймає на роботу й звільняє
працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця в
установленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та
накладає дисциплінарні стягнення; здійснює заходи щодо забезпечення
формування складу народних засідателів; організовує ведення судової
статистики; проводить роботу щодо підвищення кваліфікації працівників
апарату суду; представляє суд у відносинах з іншими органами державної
влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;
здійснює інші передбачені законом повноваження,

Голова місцевого суду з питань, що належать до його повноважень,
видає накази й розпорядження.

Як суддя голова суду здійснює правосуддя у судових справах.

Належна організація роботи місцевого суду має велике значення для
забезпечення виконання покладених на нього функцій. Завдання
організувати роботу суду покладено на голову суду.

Голова суду розподіляє обов’язки між суддями. Для забезпечення
ефективної роботи місцевих судів щодо здійснення правосуддя діє апарат
суду, структуру й штатну чисельність яких затверджує Міністерство
юстиції в установленому порядку за поданням голови суду.

Голова суду добирає, приймає на роботу й звільняє з посади

працівників, яких не обирають: консультантів, секретарів суду та
судового засідання, завідувача канцелярії, діловода, архіваріуса тощо.
Він здійснює загальне керівництво роботою канцелярії суду, своєчасно
вживає заходів щодо усунення недоліків і упущень у її роботі.

Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії, керує роботою
секретарів, діловода, архіваріуса. На завідувача канцелярії покладають:
розподіл роботи між працівниками канцелярії суду й контроль за
виконанням ними своїх обов’язків; розподіл кореспонденції, що надійшла
до суду; контроль за веденням документів первинного обліку, нарядів,
обліку й реєстрації звернень громадян і юридичних осіб; організацію
обліку й зберігання судових

справ, речових доказів; контроль за своєчасним відправленням справ зі
скаргами, поданнями, протестами до вищої ланки суду; забезпечення
збереження та правильного заповнення трудових книжок працівників суду,
особових справ і карток обліку тощо.

На секретарів суду покладають ведення діловодства з судових справ,
зокрема: реєстрацію, облік і зберігання справ (кримінальних, цивільних,
про адміністративні правопорушення та інших); ведення картотек,
журналів, нарядів; оформлення документів щодо повернення вироків до
виконання, рішень, ухвал, постанов суду і контроль за одержанням
повідомлень про виконання; підготовку й передачу до архіву закінчених
провадженням справ, картотек, журналів, нарядів та ін.

Крім того, секретар судового засідання виконує необхідну роботу під
час прийому суддею громадян; викликає учасників процесу й свідків;
перевіряє явку осіб, викликаних у судове засідання, й зазначає час
перебування їх у суді; веде протоколи судових засідань, оформляє справи
після їх розгляду; веде журнал судових засідань; виписує виконавчі листи
у справах, щодо яких судом допущено негайне виконання рішень, тощо.

Консультант суду веде облік законодавства й узагальнення судової
практики; інформує працівників суду про чинне законодавство та судову
практику судів вищої інстанції; обліковує окремі ухвали й контролює їхнє
виконання.

На архіваріуса суду покладають: ведення архіву; видачу копій
судових документів у справах, що є в архіві; облік і зберігання архівних
справ та ін.

3. Правовий статус апеляційних судів.

Апеляційні суди — це суди другої ланки єдиної судової системи судів
загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих судів і
нижчими стосовно Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів.

У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та
спеціалізовані апеляційні суди, а саме: апеляційні суди областей,
апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної
Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів і апеляційний суд
Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. За
потреби замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні
загальні суди, територіальну юрисдикцію яких поширено на кілька районів
області. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські
суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних
округах відповідно до Указу Президента України.

В апеляційних судах утворюються судові палати. В складі загального
апеляційного суду утворюється судова палата в цивільних справах і судова
палата в кримінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного
суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій
справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної
судової юрисдикції.

Апеляційний суд України має діяти в складі трьох палат: судової
палати у цивільних справах, судової палати у кримінальних справах та
військової судової палати.

Суди другої ланки мають однакову компетенцію та рівні права щодо
розгляду кримінальних, цивільних, господарських і адміністративних
справ. Вони діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих
судів і як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних та
цивільних справах, які віднесено до їхньої підсудності законом.
Апеляційні господарські суди справ у першій інстанції не розглядають.
Апеляційні суди вивчають і узагальнюють судову практику. До складу
апеляційних судів входять судді, які як правило, обрані Верховною Радою
України безстроково чи, в окремих випадках, призначені Президентом
України в межах п`ятирічного строку. Кількість суддів у кожному
апеляційному суді визначає Президент України..

Голова апеляційного суду має першого заступника та заступників
голови суду.

Голову апеляційного суду та його заступників зі складу суддів
строком на п’ять років призначає і звільняє Президент України за
поданням Голови Верховного Суду України (а спеціалізованих судів –
голови вищого спеціалізованого суду).

3. Верховний Суд України – найвищий судовий орган.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України.

Відповідно до ст. 47 Закону України “Про судоустрій України”
Верховний Суд України:

розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах,
віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає у
порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної
юрисдикції в касаційному порядку, розглядає усі інші справи, пов`язані з
виключними обставинами;

дає судам роз`яснення з питань застосування законодавства на основі
узагальнення судової практики та аналізу судової статистики;

дає висновки щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких
звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого
злочину; надає за зверненням Верховної Ради письмове подання про
можливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом
здоров’я;

звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у
судів загальної юрисдикції сумнівів щодо конституційності законів, інших
правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України
та законів;

веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову
практику;

у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних
договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у відносинах з
судами інших держав;

здійснює інші повноваження, передбачені законом.

У складі Верховного Суду України діють:

Судова палата у цивільних справах;

Судова палата у кримінальних справах;

Судова палата у господарських справах;

Судова палата у адміністративних справах;

Військова судова колегія.

Кількісний склад судових палат і Військової Судової колегії
визначає Пленум Верховного Суду України з числа суддів Верховного Суду
України.

Судові палати в межах своїх повноважень здійснюють судочинство,
готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду України, вивчають і
узагальнюють судову практику, аналізують судову статистику та виконують
інші повноваження.

У Верховному Суді України діють: Президія Верховного Суду України,
Пленум Верховного Суду України, Науково – консультативна рада.

Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. Голову
Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з неї

Пленум Верховного Суду України шляхом таємного голосування.

Обраним на посаду Голови Верховного Суду України вважають

кандидата, за якого подано більшість голосів від загального складу

Пленуму. Обрання Голови Верховного Суду України затверджують, на
підставі протоколу таємного голосування постановою Пленуму. Голова
Верховного Суду України не може бути обраний на цю посаду більш ніж на
два строки підряд.

До компетенції Голови Верховного Суду України належить

вирішення таких питань:

– організація діяльності Верховного Суду України;

– розподіл обов’язків між заступниками Голови Верховного Суду України;

– організація роботи Президії та скликання Пленуму Верховного Суду
України, внесення питань на їх розгляд і головування на

їх засіданнях;

Голова Верховного Суду України:

– може головувати в судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду
України під час розгляду будь-якої справи;

– погоджує відповідно до Закону “Про судоустрій України” подання щодо
утворення та ліквідації судів загальної юрисдикції;

– вносить подання про призначення та обрання, а також

звільнення з посади суддів судів загальної юрисдикції та вносить

подання про призначення суддів на адміністративні посади у випадках і
порядку, передбачених Законом “Про судоустрій”; вносить подання до
відповідної кваліфікаційної комісії про надання висновку щодо можливості
обрання або призначення суддів на посади;

– на підставі актів про обрання суддею Верховного Суду України або
припинення повноважень суддів видає відповідний наказ;

– вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо
кількості суддів у складі Президії Верховного Суду України й у складі
судових палат Верховного Суду України; вносить пропозиції Президії
Верховного Суду України щодо персонального складу судових палат;

– вносить подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про
проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів;

– вносить Президенту України подання про затвердження переліку штатних
посад військових суддів і відповідних цим посадам військових звань, а
також про присвоєння відповідно до закону військових звань військовим
суддям;

– організовує фінансування та здійснює керівництво організаційним
забезпеченням діяльності Верховного Суду України, затверджує штатний
розпис і кошторис витрат на утримання Верховного Суду України;

– затверджує положення про структурні підрозділи Верховного Суду
України:

– керує організацією роботи судових палат; здійснює керівництво роботою
апарату Верховного Суду України, приймає на роботу та звільняє
працівників апарату, присвоює їм ранги державного службовця в
установленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та
накладає дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства:

– інформує Пленум і Президію Верховного Суду України про діяльність
Верховного Сулу України;

– представляє Верховний Суд України та систему судів загальної
юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади України,
органами місцевого самоврядування, а також з судовими органами інших
держав міжнародними організаціями;

– здійснює інші передбачені законом повноваження.

Голова Верховного Суду України має Першого заступника та

заступників, яких згідно зі ст. 52 Закону України “Про судоустрій
України”

наділено такими повноваженнями:

– можуть головувати в судових засіданнях палат і колегій

суддів Верховного Суду України, бути доповідачами в конкретних судових
справах;

– організовують роботу відповідних судових палат;

– у межах своїх повноважень видають накази й розпорядження;

– здійснюють відповідно до розподілу обов’язків керівництво

роботою структурних підрозділів апарату Верховного Суду України;

– виконують інші обов’язки, визначені розпорядженням Голови Верховного
Суду України.

Перший заступник Голови Верховного Суду України за відсутності
Голови Верховного Суду України здійснює його повноваження, а за
відсутності Першого заступника – заступник Голови Верховного Суду
України, який має більший суддівський стаж.

Суддя Верховного Суду України є посадовою особою судової влади й
носієм судової влади в Україні. Його наділено повноваженнями здійснювати
правосуддя й виконувати свої обов’язки на професійній основі в порядку,
встановленому процесуальним законом. Під час здійснення правосуддя суддя
є незалежним від законодавчої та виконавчої влади й підкоряється лише
закону, нікому не підзвітний, недоторканний і незмінюваний. З метою
забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ суддя здійснює
необхідні процесуальні та організаційні заходи, спрямовані на
забезпечення розгляду справ відповідно до вимог закону. Крім того, він
бере участь у розгляді питань, які вносять на засідання відповідної
судової палати та Пленуму Верховного Суду України; аналізує судову
практику, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо поліпшення й
удосконалення законодавства; бере участь у підготовці проектів постанов
Пленуму.

Матеріали суддя доповідає на засіданнях Президії Верховного Суду

України. За результатами проведених аналізів і обговоренням зазначених
питань приймають постанови Президії, які доводять до відома всіх суддів
України. Суддя здійснює також інші передбачені законом повноваження.

Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який
володіє державною мовою, досяг на день обрання 35

років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не

менш як десять років, у тому числі не менш як п’ять років на посаді

судді, проживає на території України не менш як десять років. Суддю
Верховного Суду України обирає на посаду Верховна Рада України
безстроково.

Суддя не може належати до політичних партій і профспілок, брати

участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат,
обіймати будь-які інші оплачувані посади й виконувати іншу оплачувану
роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Суддю Верховного Суду України звільняє з посади Верховна

Рада України, за наявності підстав, передбачених ст. 15 Закону “Про

статус суддів”: досягнення суддею шістдесяти п’яти років; неможливості
виконувати свої повноваження за станом здоров’я; подання суддею заяви
про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням; порушення
суддею присяги та інших підстав, зазначених у законі.

Суддя Верховного Суду України має помічника, який допомагає судді
виконувати його повноваження, забезпечує організацію розгляду справ,
підбирає нормативно-правові акти, стосовно розгляду справ, організовує
звернення до виконання рішень у справах, у яких суддя був доповідачем,
тощо.

Висновки.

Судова система України – це сукупність усіх існуючих та
функціонуючих судів в Україні, які мають повноваження здійснювати судову
владу.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та
Конституційний Суд України.

Місцевий суд є основною ланкою в системі судів загальної
юрисдикції. Суди саме цього рівня розглядають усі кримінальні, цивільні,
господарські та адміністративні справи, за винятком тих, які віднесено
законодавством до компетенції інших судів. Засади організації та
діяльності місцевих судів закріплено в Конституції, Законах України “Про
судоустрій України”, “Про статус суддів” і деяких інших нормативних
актах. Суд цього рівня утворюють у районі, місті та районах міста.

До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та
заступник голови суду. В місцевому суді, в якому кількість суддів
перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника
голови суду.

За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції і
розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.

Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду визначено
Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України “Про статус
суддів” (ст. 9).

Л І Т Е Р А Т У Р А

Конституція України.

Кримінально-процесуальний кодекс України.

Цивільно-процесуальний кодекс України.

Господарсько-процесуальний кодекс України.

Закон України “Про судоустрій України” від 07.02.2002 р.

Закон України “Про статус суддів” від 15.12.1992 р.

Закон України “Про третейські суди” від 11.05.2004 р.

Закон України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.04р.

Військові суди – органи правосуддя у Збройних Силах України / За
заг.ред. В.В.Денисенка. – К.: Реферат, 2002.

Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. К.,
Юрінком Інтер.- 2004.-с. 69 – 146.

Оніщук М. Судово-правова реформа: чи буде дано відповіді на виклики
часу. – Право України. – № 5. – 2003.

Організація судових та правоохоронних органів. Навч. посібник для
студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти/ І.Є
Марочкін, В.В.Афанасьєв, В.С.Бабкова та ін., За ред. І.Є Марочкіна,
Н.В.Сібільової, О.М.Толочка. – Харків: Право, 2000.

Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб./ В.С.
Ковальський, В.Т.Білоус, С.Е.Демський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. – К.: Юрінком

Інтер, 2003.

Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали наук.-практ.
конф., 18-19 квітня 2002 р., м.Харків/ Редкол.: Сташис В.В. (
голов. ред.) та ін. – К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. – 288 с.

Притика Д. Вищі спеціалізовані суди як конституційна гарантія
демократизації судової влади. – Право України. – 1999. – № 12.

Притика Д. Арбітражні суди в України: історія, сьогодення, перспективи
розвитку. – Право України. – 2001. – № 2.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКОМУ ЗАНЯТТІ

Поняття судової системи України.

Правовий статус місцевих судів.

Апеляційні суди в судовій системі України.

Правовий статус Верховного Суду України.

Повноваження Голови Верховного Суду України.

Повноваження судді Верховного Суду України.

Тема 5. СТАТУС СУДДІВ

План.

Вступ.

Суддя – носій судової влади. Гарантії незалежності суддів. Обрання
суддів і припинення їх повноважень.

Атестація та дисциплінарна відповідальність суддів.

Правовий та соціальний захист суддів.

Висновок.

Статус суддів — це сукупність прав і обов’язків, закріплених чинним
законодавством стосовно порядку обрання суддів, їхніх повноважень,
гарантій їхньої діяльності та відповідальності.

Статус суддів закріплено та гарантовано Конституцією України, законами
України «Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про
судоустрій України».

Згідно ст. 96 Закону України “Про правові засади цивільного захисту”
від 24.06.04р., за порушення законодавства у сфері цивільного захисту,
створення перешкод у діяльності посадових осіб у цій сфері винні особи
притягуються до дисциплінарної, цивільно-правової, кримінальної
відповідальності згідно з законом. Захист прав цих осіб відбувається
також у судовому порядку.

Суддя – носій судової влади. Гарантії незалежності суддів. Обрання
суддів і припинення їхніх повноважень

Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є
носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя.
Судді є посадовими особами судової влади, яких у конституційному порядку
наділено повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої
обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді і судах загальної
юрисдикції (загальних, військових, господарських, адміністративних
судах).

Судді в своїй діяльності є незалежними, підкоряються лише законові й
нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і забезпечує
це особливим порядком їхнього обрання (призначення), зупинення їхніх
повноважень і звільнення з посади; характерною процедурою з присвоєння
військових звань суддям військових судів; передбаченою виключно законом
процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення й
забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності
втручатися в здійснення правосуддя; встановленням відповідальності за
неповагу до суду чи судді; правом на відставку; недоторканністю суддів;
створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для
діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів
відповідно до їхнього статусу: особливим порядком фінансування судів;
системою органів суддівського самоврядування, на відміну від
загальнодержавного процесу управління (ст. 14 Закону України «Про
статуссуддів»).

Конституцією України (ст. 127) визначено, що правосуддя здійснюють
професійні судді та в установлених законом випадках — народні засідателі
й присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і
профспілок, брати участь у будь – якій політичній діяльності, мати
оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Специфіка
судової діяльності потребує, крім додержання засад судочинства, ще й
позбавленого політичної пристрасті суддю, дотримання вимог несумісності.
Належність судді до будь – якої партії небезпечна для правосуддя..

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати
громадян України, які досягли 25-річного віку, мають вищу юридичну
освіту й стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживають в
Україні не менш як десять років і володіють державною мовою (ст. 59
Закону України «Про судоустрій України»).

Не може бути рекомендовано на посаду судді осіб, визнаних судом
обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи психічні
захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; щодо яких
провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної
справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та
їхнього професійного рівня встановлює закон, зокрема Закон України «Про
статус суддів». Наприклад, відповідно до ст. 7 цього Закону суддею
апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на день
обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за
юридичною спеціальністю не менш як п’ять років, у тому числі не менш як
три роки на посаді судді. Суддею Верховного Суду України може бути
громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п’яти років, має
вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як
десять років, у тому числі не менш як п’ять років на посаді судді.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову
підготовку з питань юрисдикції цих судів. Відповідно до ст, 127
Конституції України ці судді відправляють правосуддя в складі колегій
суддів.

На посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендовано
відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянина України, не
молодшого тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять
років, володіє державною мовою, має вищу освіту в галузі знань, які
охоплено межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж
роботи за спеціальністю не менш як п’ять років.

Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого складу суду
є складання кваліфікаційного екзамену. Цю умову не поширено на осіб, які
мають відповідний стаж роботи на посаді судді давність якого не
перевищує одинадцяти років.

Звільнення судді або припинення його повноважень розглядають у
контексті незалежності й недоторканності суддів. У Конституції (ст. 126)
та Законі України «Про статус суддів» (ст. 15) дано вичерпний перелік
випадків припинення повноважень або звільнення з посади. Зокрема, щодо
припинення повноважень є підстави, які пов’язано з порядком проходження
державної служби (закінчення строку повноважень, досягнення
шістдесятип’ятирічного віку, переведення чи обрання судді на іншу
посаду, письмова заява про відставку або звільнення з посади за власним
бажанням), негативними життєвими ситуаціями (смерть судді або оголошення
його рішенням суду, що набрало законної сили, померлим; набрання
чинності рішення суду про визнання судді безвісно відсутнім тощо),
професійною непридатністю (звільнення в порядку дисциплінарного
провадження за професійною невідповідністю).

3 Атестація та дисциплінарна відповідальність суддів.

Для забезпечення формування корпусу професійних суддів і визначення
рівня їхньої фахової підготовленості, а також для розгляду питань про
дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про
звільнення судді з посади в системі судоустрою України діють такі
кваліфікаційні комісії:

– кваліфікаційні комісії суддів загальних судів;

– кваліфікаційна комісія суддів військових судів;

– кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;

– Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

Строк повноважень кваліфікаційних комісій суддів становить три роки
з дня їх утворення.

До складу кваліфікаційних комісій суддів входять 11 членів, які
мають вищу юридичну освіту:

– шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії відповідно до
вимог Закону України «Про судоустрій України»;

– дві особи від Міністерства юстиції України;

– дві особи, вповноважені відповідною обласною (Київською, міською)
радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів;

– одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє в складі 13 членів,
які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять:

сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону України «Про
судоустрій України»;

дві особи, призначені Верховною Радою України;

дві особи, призначені Президентом України;

– одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини;

– одна особа від Міністерства юстиції України.

Відповідно до ст. 77 Закону України «Про судоустрій України»
кваліфікаційна комісія суддів має перевіряти відповідність кандидатів у
судді вимогам, встановленим законом, проводити їхнє кваліфікаційне
атестування й давати висновок про підготовленість до судової роботи
кожного кандидата, якого пропонують на посаду судді; а також давати
висновки про звільнення з посади судді. Крім того, на кваліфікаційну
комісію покладено обов’язки проводити атестацію суддів відповідних судів
і присвоювати суддям кваліфікаційні класи (не вище другого); розглядати
звернення та подання про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих
судів, проводити пов’язані з цим службові перевірки, за наявності
підстав, порушувати дисциплінарні провадження тощо.

За результатами розгляду кваліфікаційна комісія суддів приймає
рішення (висновок), який викладає в письмовій формі. В рішенні
(висновку) зазначають дату й місце прийняття рішення, склад комісії,
питання, які розглядали, мотиви прийнятого рішення. Рішення (висновок)
підписують головуючий і члени комісії, які брали участь у засіданні.
Особа, стосовно якої прийнято рішення кваліфікаційної комісії суддів,
або особа, за поданням якої вирішувалися питання, в разі незгоди з цим
рішенням має право оскаржити його.

Метою проведення атестації є оцінка та стимулювання росту
професійної кваліфікації суддів. Залежно від посади, стажу та досвіду
роботи, рівня професійних знань, суддям довічно встановлюють шість
кваліфікаційних класів: вищий, перший, другий, третій, четвертий і
п’ятий.

Кваліфікаційні класи присвоюють: суддям Верховного Суду України –
вищий і перший кваліфікаційні класи; суддям вищих спеціалізованих судів
– виший, перший і другий кваліфікаційні класи; суддям апеляційних судів
– перший, другий і третій кваліфікаційні класи; суддям місцевих судів –
другий, третій, четвертий і п’ятий кваліфікаційні класи.

Мінімальний строк перебування в кваліфікаційному класі, який дає
право на присвоєння наступного кваліфікаційного класу, встановлено: в
п’ятому й четвертому – три роки, в третьому й другому – п’ять років.
Строк перебування в першому кваліфікаційному класі не обмежено.

За суддею, який вийшов у відставку чи на пенсію, зберігають
присвоєний йому кваліфікаційний клас. Втрата громадянства тягне за собою
позбавлення судді кваліфікаційного класу.

Особи, вперше обрані на посаду, проходять кваліфікаційну атестацію
протягом шести місяців після обрання, якщо вони мають стаж роботи, й
протягом двох років, якщо такого стажу не мають.

Атестацію проводять у присутності судді, якого атестують, у формі
кваліфікаційного іспиту, кваліфікаційної співбесіди або повторного
(додаткового) іспиту. Кваліфікаційна комісія, залежно від рівня
професійних знань, стажу, досвіду роботи судді, приймає рішення про:

– присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу;

– присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу;

– залишення судді в раніше присвоєному кваліфікаційному класі;

– відкладення атестації до шести місяців.

За своїми повноваженнями кваліфікаційна комісія може дати висновок
про невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді й
звільнення його з посади судді. Крім того, за наявності підстав,
кваліфікаційна комісія може присвоїти судді більш високий
кваліфікаційний клас, ніж запропоновано в поданні, внести подання про
заохочення судді.

Рішення кваліфікаційної комісії з питань кваліфікаційної атестації
може бути оскаржено суддею, стосовно якого розглядали питання, до Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України в п’ятнадцятиденний строк з дня
вручення йому рішення. Скаргу подають через комісію, яка проводила
атестацію. Скаргу з матеріалами атестації надсилають до Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України протягом трьох днів. Її мають
розглянути протягом місяця з дня надходження

Дисциплінарне провадження включає:

– перевірку даних про дисциплінарний проступок судді;

– порушення дисциплінарного провадження;

– розгляд дисциплінарної справи.

– Право ініціювати порушення дисциплінарного провадження відповідно до
ст. 97 Закону України «Про судоустрій України» мають:

– Міністерства юстиції України;

– Голова Верховного Суду України (голова вищого спеціалізованого суду);

– Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

– члени Ради суддів України;

– голова відповідної ради суддів;

– народні депутати України.

4. Правовий і соціальний захист суддів.

Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення
необхідних умов для діяльності судців, їхнє матеріальне та соціальне
забезпечення. Держава гарантує судді заробітну плату, яка складається з
посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за
вислугу років та інших надбавок. Судді військових судів одержують
грошове утримання, яке складається з посадового окладу, окладу за
військове звання, доплат за кваліфікаційний клас судді та за вислугу
років військовослужбовця.

Законом України «Про статус суддів» (ст. 44) передбачено, що не
пізніше як через шість місяців після обрання, суддю Конституційного
Суду, Верховного Суду або вищого спеціалізованого суду, який потребує
поліпшення житлових умов, забезпечують благоустроєним житлом у вигляді
окремої квартири або будинку — Кабінет Міністрів України, а суддю іншого
суду — відповідні місцеві органи державної виконавчої влади за
місцезнаходженням суду. Суддів військових судів забезпечують таким же
житлом і в ті самі строки за рахунок Міністерства оборони України. В
разі незабезпечення судді благоустроєним житлом у зазначені строки суд
за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за
ринковими цінами й передати їх у користування судді.

Судді мають й інші пільги, передбачені законодавством. Держава
забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей (ст. 126 Конституції).
У разі надходження від судді заяви про вчинення в зв’язку з його
службовою діяльністю посягання на його життя і здоров’я, знищення чи
пошкодження його майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням
майна судді, образу чи наклеп на нього, а також про посягання на життя й
здоров’я близьких родичів судді (батьків, дружини, чоловіка, дітей),
погрозу їм вбивством, пошкодженням майна органи внутрішніх справ
зобов’язані вжити необхідних заходів, щоб забезпечити безпеку судді,
членів його сім’ї та збереження їхнього майна.

З метою створення умов для діяльності судів державою розроблено й
поступово втілюються в життя відповідні заходи щодо забезпечення їх
необхідним обладнанням, транспортом, засобами оргтехніки та іншими
матеріально-технічними ресурсами, в тому числі виділяють валютні кошти
для здійснення міжнародних зв’язків. Суддів і членів їхніх сімей
прирівняно щодо медичного, побутового та транспортного обслуговування до
відповідних посадових осіб Кабінету Міністрів України, місцевих
державних адміністрацій.

Життя й здоров’я суддів підлягають обов’язковому державному
страхуванню. В разі загибелі (смерті) судді, що сталася в зв’язку з
виконанням службових обов’язків, сім’ї загиблого виплачують одноразову
допомогу в розмірі десятирічного грошового утримання за останньою
посадою. Пенсію чи довічне грошове утримання судді виплачують йому
повністю, незалежно від заробітку, одержуваного після виходу на пенсію.

Висновок.

Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є
носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя.
Судді є посадовими особами судової влади, яких у конституційному порядку
наділено повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої
обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді і судах загальної
юрисдикції.

Конституцією України визначено, що правосуддя здійснюють
професійні судді та в установлених законом випадках – народні засідателі
й присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій і
профспілок, брати участь у будь – якій політичній діяльності, мати
оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Для забезпечення формування корпусу професійних суддів і визначення
рівня їхньої фахової підготовленості, а також для розгляду питань про
дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про
звільнення судді з посади в системі судоустрою України діють
кваліфікаційні комісії. Відповідно до ст. 77 Закону України «Про
судоустрій України» кваліфікаційна комісія суддів має перевіряти
відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом,
проводити їхнє кваліфікаційне атестування й давати висновок про
підготовленість до судової роботи кожного кандидата, якого пропонують на
посаду судді; а також давати висновки про звільнення з посади судді.

У разі надходження від судді заяви про вчинення в зв’язку з його
службовою діяльністю посягання на його життя і здоров’я, знищення чи
пошкодження його майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням
майна судді, образу на нього, а також про посягання на життя й здоров’я
близьких родичів судді, погрозу їм вбивством, пошкодженням майна органи
внутрішніх справ зобов’язані вжити необхідних заходів, щоб забезпечити
безпеку судді, членів його сім’ї та збереження їхнього майна.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Конституція України.

2. Закон України „Про судоустрій України” від 07.02.2002р.

3. Закон України „Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996р.

4. Закон України „Про правові засади цивільного захисту” від
24.06.2004р.

5. Закон України „Про вищу Раду юстиції” від 15.01.1998р..

6. Закон України „Про статус суддів” ВІД 15.12.1992Р..

7. Ковальський В.С. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України.-
Київ.- Юрінком Інтер.- 2002.

8. Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України.-
Київ.-

Юрінком Інтер.- 2004.

9. Стефаник В.С. Судова система України та судова реформа.- Київ.-
Юрінком

Інтер.- 2001.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Суддя – носій судової влади. Гарантії незалежності суддів.

Обрання суддів і припинення їх повноважень.

Атестація та дисциплінарна відповідальність суддів.

Правовий та соціальний захист суддів.

Як здійснюють обрання та призначення суддів на посаду?

Як проводять кваліфікаційну атестацію суддів?

У чому полягає правовий і соціальний захист суддів?

Тема 6. ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ

План.

Вступ

Прокуратура в системі органів державної влади. Основні принципи
організації та діяльності прокуратури.

Система прокуратури України.

Акти прокурорського реагування.

Висновки.

Слово “прокуратура” походить від латинського слова prokuro –
“керую”. Прокуратура України — централізований орган державної влади,
що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від
неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права й свободи
людини, а також основи демократичного устрою. Прокуратура не
підпорядковується ні виконавчій, ні судовій владі, оскільки її
діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади,
які формуються та утверджуються в державі після прийняття нової
Конституції.

Проголосивши незалежність, Україна першою серед колишніх республік СРСР
5 листопада 1991 року прийняла Закон України “Про прокуратуру», який
було введено в дію 1 грудня 1991 року. Саме цей день відзначають як День
працівників прокуратури.

Відповідно до ст. 121 Конституції У країни на прокуратуру покладено:

– підтримання державного обвинувачення в суді;

– представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом

– нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

– нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у
кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів
примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи
громадян.

Згідно з положеннями Закону України “Про правові засади цивільного
захисту” (ст.95), нагляд за додержанням законності у сфері цивільного
захисту здійснюється органами прокуратури України.

У ст. 123 Конституції України передбачено, що організацію та порядок
діяльності органів прокуратури визначає закон. Прийняття Верховною Радою
Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру»
дозволило зняти низку дискусійних питань щодо конституційності деяких
норм закону. Зміни в законодавстві, пов’язані з судово-правовою
реформою, рішення

Конституційного Суду України, накази Генерального прокурора України
деталізують компетенцію прокуратури.

Проте в цілому діяльність прокуратури України сьогодні ґрунтується на
нормативному фундаменті, що поєднує, з одного боку, норми Розділу VII
Конституції, які згідно з висновком Венеціанської Комісії, відповідають
Європейським стандартам, а з другого — норми Перехідних положень
Конституції, які відразу викликали застереження Ради Європи й тому
передбачались як тимчасові, але продовжують діяти і не мають чітко
визначеного обмеження в часі.

Невідповідність наявної моделі прокуратури Конституції України та
міжнародним нормам і стандартам стосовно її ролі в демократичному
суспільстві, насамперед щодо забезпечення прав і свобод людини й
громадянина, зумовлюють необхідність проведення відповідних змін щодо
напрямків діяльності прокуратури.

Прокуратура в системі органів державної влади. Основні принципи
організації та діяльності прокуратури.

Правоохоронна діяльність прокуратури спрямована на утвердження та
забезпечення прав і свобод людини. Сьогодні дієвий механізм органів
прокуратури є одним з важливих чинників законності та правопорядку,
сприяє реалізації принципу верховенства права.

Правовою основою організації і діяльності органів прокуратури є
Конституція, Закон України «Про прокуратуру», кримінально-процесуальне,
цивільно-процесуальне, адміністративне, кримінально-виконавче,
господарсько-процесуальне законодавство та інші закони України, а також
визнані Україною відповідні міжнародні договори й угоди.

Діяльність органів прокуратури спрямовано на всемірне утвердження
верховенства закону, зміцнення правопорядку й має своїм завданням захист
від неправомірних посягань на:

1) закріплені Конституцією України незалежність держави, суспільний і
державний лад, політичну та економічну системи, права національних груп
і територіальних утворень;

2) гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними
правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права й
свободи людини та громадянина;

3) основи демократичного устрою державної влади, правовий

статус місцевих рад, органів самоорганізації населення.

Пріоритетним напрямом діяльності прокуратури є захист прав і свобод
людини. Для цього прокуратура має обмежити неправомірну дію певного кола
державних органів і посадових осіб передбаченими законом засобами. При
цьому органи прокуратури захищають у межах своєї компетенції права й
свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від
раси, національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення
до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та
інших ознак.

Оскільки в Україні визнається й діє принцип верховенства права, та
функціонування прокуратури як державного інституту, діяльність її
посадових осіб підпорядковано тільки нормативно-правовим актам.

Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність прокурорів можуть бути
оскаржені в судовому порядку. Суд не може відмовити в правосудді, якщо
громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважає, що її
права й свободи порушено чи порушуються, створено перепони для їх
реалізації чи мають місце утиски прав і свобод, у тому числі з боку
органів прокуратури.

У Законі України «Про прокуратуру” закріплено принципи організації та
діяльності прокуратури, де зазначено, що органи прокуратури України:

1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний
прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів нижчого рівня вищому;

2) здійснюють свої повноваження на основі додержання Конституції України
та чинних на території нашої держави законів, незалежно від будь-яких
органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських
об’єднань чи їх органів;

3) захищають у межах своєї компетенції права й свободи громадян на
засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи
соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних
переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

4) вживають заходів щодо усунення порушень закону, від кого б вони не
виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому
законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;

5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про
стан законності та заходи щодо її зміцнення.

Здійснюючи нагляд за виконанням законів, органи прокуратури
вживають заходів щодо усунення порушень закону, поновлення порушених
прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності
осіб, які допустили ці порушення, виходячи з єдності мети й завдань, що
стоять перед прокуратурою.

Сувора підпорядкованість органів прокуратури по вертикалі, яка
ґрунтується на принципі централізації прокурорської системи, є не лише
фактором виконавської дисципліни, але й гарантує, що будь – який акт
прокуратури має відповідати закону, наказам Генерального прокурора. Для
скасування незаконного, необґрунтованого рішення, що його прийняв
прокурор нижчого рівня, відповідному керівникові органу прокуратури
надано право одноособово розв’язати це питання.

Незалежність прокуратури означає, що всі прокурори здійснюють свої
повноваження незалежно від органів державної влади й самоорганізації
населення, політичних партій і громадських об’єднань.

Принцип гласності в діяльності прокуратури характеризується тим, що
органи прокуратури виконують покладені на них завдання гласно,
інформуючи громадян, а також органи державної влади про результати своєї
роботи, про стан і додержання законів органами й установами, щодо яких
прокуратура здійснює наглядові функції.

Для ефективного виконання прокуратурою правозахисної ролі законодавством
передбачено гарантії незалежності та повноваження, що значно відрізняють
її від інших правоохоронних органів. Втручання органів державної влади,
посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних
організацій та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за
додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки
злочину, заборонено.

Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити
виконанню ним службових обов’язків або добитися прийняття неправомірного
рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з
приводу конкретних справ і матеріалів, що перебувають у провадженні
прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо
результатів їх вирішення.

В Рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційним
поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення
положень ст. 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України «Про
статус народного депутата України» (справа про запити народних депутатів
України до прокуратури) зазначено, що народний депутат України не має
права звертатися до органів прокуратури й прокурорів з вимогами,
пропозиціями чи вказівками в конкретних справах із питань підтримання
державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина
або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за
додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову
діяльність, дізнання й досудове слідство, нагляду за додержанням законів
під час виконання судових рішень у кримінальних справах, під час
застосування інших заходів примусового характеру.

2. Система прокуратури України.

Систему прокуратури України становлять: Генеральна прокуратура
України, прокуратури Автономної Республіки Крим, міст Києва й
Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші
прирівняні до них прокуратури, військові прокуратури регіонів, військова
прокуратура Військово – Морських Сил України (на правах обласних),
військові прокуратури гарнізонів (на правах міських), а також навчальні
заклади, науково-дослідні та інші установи.

Військові прокуратури, що входять до системи прокуратури, які
очолює заступник Генерального прокурора України – начальник головного
управління військових прокуратур, здійснюють свої повноваження в
Збройних Силах України, Прикордонних військах України та інших
військових формуваннях.

У системі органів прокуратури діють спеціальні прокурори (на правах
районних), що підпорядковуються обласному прокуророві. До спеціальних
прокуратур, належать природоохоронні, транспортні, прокуратури з питань
нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства.

Генеральна прокуратура України є центральним органом системи
прокуратури. Її очолює Генеральний прокурор України, який керує
діяльністю всіх прокуратур і підпорядкованих закладів та забезпечує
виконання завдань, покладених Конституцією й Законом України «Про
прокуратуру».

Відповідно до Конституції України Генерального прокурора призначає
на посаду та звільняє з неї Президент України за згодою Верховної Ради
України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік
інформує Верховну Раду України про стан законності у країні. Верховна
Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві, наслідком чого є
його відставка.

Генерального прокурора звільняють з посади також у разі:

– закінчення строку, на який його призначено;

– неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

– порушення вимог щодо несумісності;

– набрання законної сили обвинувального вироку щодо нього;

– припинення його громадянства;

– подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Строк повноважень Генерального прокурора та підпорядкованих йому
прокурорів – п’ять років.

Генеральний прокурор України спрямовує роботу органів прокуратури й
здійснює контроль за їх діяльністю, призначає першого заступника,
заступників Генерального прокурора України, керівників структурних
підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної
прокуратури України, затверджує структуру та штатну чисельність
підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання,
призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим
прокурора Автономної Республіки Крим, призначає заступників прокурора
Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва й
Севастополя, їхніх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також
прирівняних до них прокурорів.

Відповідно до законодавства він визначає порядок прийняття, переміщення
й звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів.
Генеральний прокурор відповідно до законів України видає обов’язкові для
всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та
інструкції.

Структуру Генеральної прокуратури становлять головні управління,
управління та відділи У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі
Автономної Республіки Крим, прокуратурах областей, міст Києва й
Севастополя та прирівняних до них прокуратурах утворюють колегії.
Колегію Генеральної прокуратури України утворюють у складі Генерального
прокурора, його першого заступника, заступників прокурора, прокурора
Автономної Республіки Крим і деяких керівників апарату Генеральної
прокуратури. Персональний склад колегії Генеральної прокуратури України
затверджують наказом Генерального прокурора. Персональний склад колегій
прокуратур обласного рівня затверджує Генеральний прокурор України за
поданням відповідного прокурора.

Колегії прокуратур є дорадчими органами й розглядають найважливіші
питання стосовно додержання законності, стану правопорядку, діяльності
органів прокуратури, виконання наказів Генерального прокурора України,
кадрові питання, заслуховують звіти підпорядкованих прокурорів,
начальників структурних підрозділів та інших працівників прокуратури.

На засіданнях колегій можуть заслуховувати повідомлення та
пояснення керівників міністерств, відомств, органів державного
управління, нагляду й контролю, підприємств, установ і організацій, їх
об’єднань, інших посадових осіб з приводу порушень законодавства.

Рішення колегій доводять до відома працівників органів прокуратури.
В разі розбіжностей між прокурором і колегією він проводить у життя своє
рішення, але зобов’язаний доповісти про це Генеральному прокуророві
України. Члени колегії можуть повідомити свою особисту думку
Генеральному прокуророві України, що може бути підставою для розгляду
цих розбіжностей на колегії Генеральної прокуратури України.

Окремим напрямом у організації роботи є забезпечення особистого
прийому громадян усіх рівнів та розгляд заяв і звернень громадян,
підтримання ділових зв’язків із засобами масової інформації. Органи
прокуратури роз’яснюють громадянам положення чинного законодавства як
індивідуально під час відвідання ними прокуратури, так і через пресу,
радіо й телебачення. У разі коли громадянин звертається з приводу
порушення прав, починають перевірку, за потреби вживають відповідних
заходів щодо їхнього захисту.

Порядок розгляду скарг, заяв і пропозицій громадян регулюють Закон
України «Про звернення громадян», кримінальне-процесуальне законодавство
та накази Генерального прокурора України. В згаданому Законі (ст. 29)
встановлено, що «нагляд за дотриманням законодавства про звернення
громадян здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими
йому прокурорами, відповідно до наданих їм чинним законодавством
повноважень, вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту
законних інтересів громадян, притягнення порушників до
відповідальності».

3.Акти органів прокуратури.

Визначені законом повноваження прокуратури реалізують у формі актів
прокурорського реагування. Особливістю цих актів є те, що їх слід
розглядати не тільки як право, а й як обов’язок прокурора реагувати на
порушення закону.

Протест прокурора — один із основних правових засобів реагування
прокурора на виявлені порушення закону. Протест на правовий акт
(наприклад, наказ чи постанову про притягнення особи до дисциплінарної,
адміністративної чи матеріальної відповідальності) заявляють у разі,
коли той суперечить законові. В

ньому міститься вимога про усунення порушення, приведення акта
відповідно до чинного законодавства або його відміну. Закон передбачає
можливість опротестування незаконних дій, щоб припинити їх і поновити
порушене право.

Протест заявляє прокурор, його заступник до органу, який видав цей
правовий акт, або до вищого органу. Протест прокурора зупиняє дію
опротестованого акта й підлягає обов’язковому розглядові відповідним
органом або посадовою особою в десятиденний строк після його
надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляють
прокурору.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може
звернутися із заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду
може бути подано протягом п’ятнадцяти днів з моменту одержання
повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого
законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію
правового акта.

Письмовий припис про усунення порушень закону вносить прокурор, його
заступник органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищому
в порядку підпорядкованості органу, посадовій особі, які правомочні
усунути; порушення. Його вносять у разі, коли порушення закону має
очевидний характер і може завдати суттєвої шкоди інтересам держави,
підприємства, установи та організації, а також громадянам, якщо не буде
негайно усунуто.

Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляють прокурору.
Припис використовують, переважно, в разі реальної загрози спричинення
тяжких наслідків, аварій, екологічних та інших катастроф. Він спонукає
органи державної влади чи самоврядування, посадових осіб до активних дій
щодо здійснення запобіжних заходів.

Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому
прокуророві, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів,
або до суду.

Подання прокурора є актом прокурорського реагування, спрямованим на
усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють.
Право внесення подання належить прокуророві та його заступникові.
Подання ґрунтується на матеріалах прокурорської перевірки, а підставою
для його внесення є виявлені факти порушень і, як правило, стосуються
групи таких порушень.

Подання вносять у орган чи посадовій особі, компетенція яких
дозволяє вжити реальних заходів щодо усунення порушень закону, причин
цих порушень і умов, що їм сприяли. Вимоги прокурора повинні мати лише
правову спрямованість і не носити ознак втручання в господарську сферу.
Разом з вимогами, спрямованими на усунення причин правопорушень,
здебільшого ставлять питання про притягнення винних осіб до
дисциплінарної і матеріальної відповідальності.

Подання підлягає негайному розглядові. Не пізніше як у місячний
строк має бути вжито відповідних конкретних заходів щодо усунення
порушень закону, причин і умов, що їм сприяють, а про наслідки
повідомлено прокурору.

Колегіальний орган (сесія місцевої ради, виконком, колегія міністерства
й т. ін.), куди внесено подання, повідомляє прокурору про день
засідання, який має право особисто взяти участь у його розгляді.
Обговорення подання в такому випадку проходить у публічній формі й часто
набуває характеру дискусії. Важливо, щоб прокурор аргументовано й
кваліфіковано відстоював свою позицію та міг переконати в необхідності
вжиття відповідних заходів.

Кримінально-процесуальне, цивільне процесуальне та господарське
процесуальне законодавство передбачають право прокурора на апеляційне та
касаційне подання щодо порушень закону з конкретних кримінальних,
цивільних і господарських справ у зв’язку з оскарженням вироків, рішень,
ухвал і постанов судів.

Постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне
правопорушення або про порушення кримінальної справи виносить прокурор
щодо посадової особи або громадянина в разі порушення ними закону.
Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про
адміністративне порушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою
або відповідним органом у десятиденний строк після надходження, якщо
інше не встановлено законом. Постанову прокурора про порушення
кримінальної справи передають, додержуючись принципу підслідності, для
розслідування слідчому того органу, який має розслідувати справу.

Постановою прокурор скасовує незаконні, необґрунтовані постанови
слідчих і осіб, які проводять дізнання, закриває або зупиняє провадження
в кримінальних справах і т. ін.

Вимога прокурора про надання йому документів і матеріалів, довідок
та інформації, а також про проведення перевірок і ревізій є одним із
актів прокурорського реагування. Посадові особи та громадяни повинні
з’являтися за викликом прокурора і давати пояснення щодо обставин, які
з’ясовує прокурорська перевірка.

Виконання обґрунтованих законом вимог прокурора не може бути
пов’язано з будь-якими умовами й здійснюється в строки, передбачені
законом або погодженні з прокурором. Документи та інформацію, необхідні
органам прокуратури для здійснення покладених на неї наглядових функцій,
надають безплатно. Невиконання без поважних причин законних вимог
прокурора й ухилення від явки в прокуратуру тягнуть за собою встановлену
законом відповідальність.

У ст. 1855 Кодексу України про адміністративні правопорушення
передбачено адміністративну відповідальність посадової особи за
невиконання законних вимог прокурора про проведення перевірки або
ревізії діяльності підпорядкованих підприємств, про надання необхідних
матеріалів, а також відповідальність посадових осіб і громадян за
ухилення від прибуття за викликом прокуратури.

Досить схожим з вимогою прокурора є такий акт прокурорського
реагування, як вказівка прокурора органам, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство.

Вона є обов’язковою до виконання, дають її у випадках, передбачених
кримінально – процесуальним законодавством, а саме: про розслідування
злочинів, про обрання, зміну, скасування запобіжного заходу,
кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій і розшук осіб. які
вчинили злочин.

Акти прокуратури повинні бути законними, обґрунтованими,
мотивованими, юридично грамотними, повинні містити правову аргументацію
та пояснювати порядок їх оскарження.

Висновки.

Прокуратура України складає єдину централізовану систему органів,
які мають спільні завдання та функції. Система органів прокуратури
будується згідно з адміністративно – територіальним устроєм України, а
також по функціональним ознакам. Правовою основою організації і
діяльності органів прокуратури є Конституція, Закон України «Про
прокуратуру», кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне,
адміністративне, кримінально-виконавче, господарсько-процесуальне
законодавство та інші закони України, а також визнані Україною
відповідні міжнародні договори й угоди.

Правоохоронна діяльність прокуратури, яку побудовано на чіткій
системі, має внутрішню організаційну логіку, підпорядкована
закономірностям, що дозволяють адекватними формами й методами виявляти
порушення закону та відповідно на них реагувати. Централізація органів
прокуратури, вертикальне підпорядкування прокурорів нижчого рівня та їх
незалежність є основою зміцнення законності. забезпеченню принципів
правової держави.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Конституція України.

Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 р.

Закон України «Про правові засади цивільного захисту України» від
24.06.2004р.

Положення про класні чини працівників органів прокуратури від 06.11.1991
р.

Дисциплінарний Устав прокуратури України від 06.11.1991 р.

Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные
органы Украины: Учебник / Под ред.проф. А.М.Бандурки. – Харьков: Ун-т
внутр. дел, 1999.

Бакаєв Д.М. Питання взаємодії загального нагляду і нагляду за
виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства в
діяльності районної, міської прокуратури. – Харків, 1988.

Гель А.П. та ін. Правоохоронні органи України: Курс лекцій / А.П.Гель,
Г.С.Семаков, Д.П.Цвігун. – К.: МАУП, 2000

Грошевой Ю.М. Прокурорський нагляд в Україні. Навчальний посібник. – К.,
1993.

Давиденко Л.М. Ціль, завдання і функції прокуратури. – Харків, 1992.

Довідник прокурора: законодавчі та відомчі акти з питань прокурорської
діяльності/ Довід. видання. – К.: Видавнича компанія “Воля”,2003. – 448
с.

Долежан В.В. Проблеми правового регулювання організації діяльності
прокуратури в сучасних умовах. – М., 1990.

Литвак О.М., Шумський П.В. Функції прокуратури України. – Хмельницький,
1998.

Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. – Київ.
2004, с. 163 – 200.

Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій для студентів юридичних
вищих навчальних закладів. – Кол. авторів: Нор В.Т., Береський Я.О.,
Когутич І.І., Котик З.Д. та інш. – Львів: Тріада плюс, 2002. – 280 с.

Шумський П. Прокуратура в системі держаних органів України: Навч.
посібник. – Хмельницький, 1996.

Шумський П.В. Прокуратура України. – К., Вентурі, 1998.

Юзикова Н.С. Система судебных и правоохранительных органов Украины:
Учебное пособие. – Днепропетровск: УкО ИМА-прес, 2000.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ НА

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Прокуратура в системі органів державної влади.

Основні принципи організації та діяльності прокуратури.

Система прокуратури України.

Повноваження Генерального прокурора України.

Акти прокурорського реагування.

Тема 7 АДВОКАТУРА УКРАЇНИ

План.

Вступ

Поняття, засади та гарантії адвокатської діяльності.

Статус адвоката.

Процесуально – правове положення та права адвоката у кримінальному
процесі.

Участь адвоката у цивільному процесі.

Висновки.

Формування правової держави і громадянського суспільства в Україні
неможливо без створення гарантій захисту прав та законних інтересів
людини та громадянина, без забезпечення умов для ефективного
функціонування такого специфічного демократичного інституту, як
адвокатура.

Конституція України закріплює право кожного на захист від
обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та
інших державних органах.

Організація та принципи діяльності адвокатури визначаються Законом
України “Про адвокатуру”, прийнятим Верховною Радою України 19 грудня
1992 р. Цей Закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті
відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у
суспільстві як одного з гаранту забезпечення конституційних прав i
свобод громадян.

Поняття, основні засади та гарантії адвокатської діяльності.

Згідно закону, адвокатура України є добровільним професійним
громадським об’єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та
представляти законні інтереси громадян України, іноземців, ociб без
громадянства, юридичних ociб, надавати їм різноманітну юридичну
допомогу.

Таке визначення поняття адвокатури як правового інституту є значним
кроком у напрямку визнання адвокатури як громадської організації, адже
до цього часу в законодавстві не робилося акцентування на цю важливу
ознаку юридичної природи адвокатури. За своєю природою вона є вільною
професією, а звідси й має громадський характер. Адвокатура України
здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності,
демократизму, гуманізму i конфіденційності. Закон про адвокатуру окремо
закріплює норму, яка стосується гарантій адвокатської діяльності. Нею
встановлено, що професійні права, честь i гідність адвоката охороняються
законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність,
вимагання від адвоката, його помічника, посадових oci6 i технічних
працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську
таємницю. 3 цих питань вони також не можуть допитуватись як свідки.
Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручення не підлягають
огляду, розголошенню чи вилученню без його згоди. Забороняється
прослуховування телефонних розмов адвокатів без санкції органів
прокуратури. Не допускається офіційне негативне реагування з боку
правоохоронних органів (дізнання, слідства, суду) на правову позицію
адвоката у справі. Адвокату гарантується рівність прав з іншими
учасниками процесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена
тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами
Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва. Адвоката не можна
притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або
погрожувати її застосуванням у зв’язку з наданням юридичної допомоги
громадянам та організаціям. Адвокатом, за Законом України “Про
адвокатуру”, може бути громадянин України, який має вищу юридичну
освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років, котрий
склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття
адвокатською діяльністю. Biн не може працювати в суді, прокуратурі,
нотаріаті, органах внутрішніх справ, національної безпеки, органах
державного управління. Для визначення рівня професійних знань ociб, що
мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) кваліфікаційно –
дисциплінарні комiciї адвокатури, Положення про які затверджені Указом
Президента України від 5 травня 1993 р. Ці комiciї діють у складі двох
палат — атестаційної та дисциплінарної.

Організаційні форми діяльності адвокатури. Особа, що одержала
свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, має право
практикувати індивідуально або відкрити своє адвокатське бюро, або
об’єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші
адвокатські об’єднання, які діють відповідно до Закону “Про адвокатуру”
i своїх статутів.

Діяльність адвокатських о6’єднань ґрунтується на засадах
добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони
реєструються в Miніcтepcтвi юстиції України, після чого повідомляють
місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання
свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю. Адвокатскі бюро,
колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами, вони, як i адвокати,
що приватно практикують, мають рахунки у банках на території України (а
у встановленому чинним законодавством порядку — i в іноземних банках),
печатку i штамп iз своїм найменуванням. 3акон визначає відносини
адвокатури з державними структурами, гарантуючи при цьому її
самостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує
фінансування оплати пpaці адвокатів за рахунок держави у разі участі
адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільнені громадян
від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про
адвокатську діяльність, сприяє здійсненню заходів щодо підвищення
професійного рівня адвокатів. Адвокати України виконують за законом
такі функції: дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні
i письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та
інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у
справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших
державних органах;

надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;

здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної
діяльності громадян i юридичних ociб; виконують свої обов’язки,
передбачені кримінально-процесуальним законодавством у процесі дізнання
та на досудовому слідстві. Разом з тим адвокату надається можливість
здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги.

2. Статус адвоката.

До професійних прав адвоката Закон відоносить: представництво,
захист прав та законних інтересів громадян i юридичних ociб за їx
дорученнями в ycix органах, установах, організаціях; збирання відомостей
про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних,
господарських, кримінальних справах i справах про адміністративні
правопорушення. Отже, адвокату надано право збирати докази для подання
їх у органи дізнання, слідства, прокуратуру, загальні та арбітражні
суди. Перелік прав адвоката при збиранні доказів не є вичерпним.
Зокрема, він може: запитувати i отримувати документи або їx копії від
підприємств, установ, організацій, о6’єднань, а від громадян — за їx
згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах, організаціях з
необхідними для виконання доручення документами, отримувати письмові
висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань.

При здійсненні своїх професійних обов’язків адвокат зобов’язаний
діяти відповідно до вимог закону, використовувати лише передбачені ним
засоби захисту прав i законних інтересів громадян та юридичних ociб, та
інші, що не суперечать закону. Адвокат не вправі використовувати свої
повноваження на шкоду ocoбi, інтереси якої він представляє, а також
відмовитись від прийнятого на себе захисту. Використовувати данні,
одержані адвокатом у зв’язку з його професійною діяльністю, можна лише
для захисту клієнта.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний визнає свою вину у вчиненні
злочину, адвокат, за наявності підстав для цього, має одстоювати перед
судом, слідчим, прокурором його невинність. При цьому він зобов’язаний
погодити свою позицію з підзахисним, оскільки колізія між позиціями
адвоката i підзахисного є неприйнятною. Адвокат не може визнавати
доведеною вину свого підзахисного, якщо останній її заперечує.

Адвокат не вправі прийняти доручення про надання юридичної
допомоги, якщо він надавав чи надає таку допомогу у цій або іншій,
пов’язаній з нею справі, особам з протилежними інтересами, що може
зашкодити особі, яка звернулася по юридичну допомогу. Слід зазначити, що
адвокат не може виступати як захисник чи представляти інтереси декількох
oci6, якщо ці інтереси не збігаються чи істотно відрізняються. Адвокат
зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом i змістом якої є
обставини, котрі вимусили громадянина або юридичну особу звернутися до
адвоката, а також суть консультацій, порад, роз’яснень та інших
відомостей, одержаних адвокатом під час здійснення професійних
обов’язк1в.

Оплата пpaцi адвоката здійснюється на підставі угоди між
громадянином (юридичною особою) i адвокатським о6’єднанням або
адвокатом. У разі участi останнього у кримінальній справі за
призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги
через його малозабезпеченicть оплата пpaцi адвоката здійснюється за
рахунок держави. Коли договір розривається достроково, оплата пpaцi
провадиться за фактично виконану роботу. При неналежному виконанні
доручення громадянину або юридичній ocoбi внесена плата повертається
повністю або частково, а при виникненні спору — за рішенням суду.
Дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюється дисциплінарною
палатою, яка, як вже зазначалося, створюється при
кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі 9 членів: п’яти
адвокатів, двох суддів, по одному представнику від управління юстиції,
Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської i
Севастопольської міських державних адміністрацій, відділення Спілки
адвокатів України. До адвоката можуть бути застосовані такі
дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення на строк до одного року
дії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, його
анулювання. Закон про адвокатуру обмежує випадки, коли адвокатська
діяльність може бути припинена рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної
комісії, а видане свідоцтво анульоване, а саме: у випадку засудження
адвоката за вчинення злочину (після набрання вироком чинності),
обмеження судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним, втрати
громадянства України, грубого порушення Закону про адвокатуру, інших
актів законодавства, що peгулюють діяльність адвокатури, а також Присяги
адвоката. Адвокат може бути підданий дисциплінарному стягненню не
пізніше одного місяця з дня виявлення проступку, і воно не може бути
накладене пізніше шести місяців від дня його вчинення. Дисциплінарна
справа має бути розглянута у місячний строк. Під час ії розгляду участь
адвоката, є обов’язковою.

Рішення про накладання дисциплінарного стягнення може бути
оскаржено протягом трьох місяців до Вищої кваліфікаційної комісії або в
судовому порядку.

Якщо адвоката протягом року від дня накладення на нього
дисциплінарного стягнення не буде піддано новому, він вважається таким,
що не піддавався заходу впливу. Через шість місяців від дня накладання
стягнення дисциплінарна палата може зняти його достроково при
бездоганній поведінці адвоката i сумлінному ставленні до виконання
обов’язків.

3.Процессуально – правове положення та права адвоката у кримінальному
процесі

Згідно з ст. 2 КПК України, завданнями кримінального судочинства є
охорона прав та законних iнтepeciв фізичних i юридичних oci6, які беруть
участь у ньому, а також швидке i повне розкриття злочинів, викриття
винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб
кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності i жоден
невинний не був покараний.

Сфера цього судочинства поширюється на різні суб’єкти
кримінально-процесуальної діяльності, що мають особистий інтepec у
справі, – підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, пoтepпiлoгo,
цивільного позивача і цивільного відповідача, які мають право на захист
своїх законних інтересів. В юридичних питаннях вони, як правило, не
мають знань i досвіду, тому відстоювання їx прав та законних iнтepeciв
покладається на професійних юристів — адвокатів. Стаття 156 Конституції
України забезпечує кожному обвинуваченому право на захист. У
кримінальному пpoцeci України обвинувачений має такі права: знати, в
чому його обвинувачують i давати пояснення по пред’явленому
обвинуваченню; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися
після закінчення попереднього слідства або дізнання з усіма матеріалами
справи; брати участь у її розгляді в cyдi першої інстанції та інші. У
своїй сукупності вони утворюють право обвинуваченого на захист,
гарантувати яке повинна держава. Існує й ряд спеціальних
кримінально-процесуальних гарантій, в основу яких покладено презумпцію
невинності, котра на відміну від презумпції істинності вироку є
невід’ємною i необхідною умовою здійснення обвинуваченим свого права на
захист. Вона знайшла своє відображення в Загальній декларації прав
людини (ст. 11), i в Міжнародному пакті про громадянські та політичні
права (ст. 14).

На відміну від загальногромадянських прав (трудових, житлових та
ін.) обмеження кримінально-процесуальних прав є неприпустимим. У такому
разі дії й рішення органів кримінального судочинства неминуче
обмежуватимуть право на захист i, отже, перешкоджатимуть суду всебічно,
повно i об’єктивно розглянути справу i винести законний i обґрунтований
вирок. Цi порушення кримінально-процесуального закону є істотними i
складають підстави для скасування вироку, як i розгляд справи у
відсутності захисника, коли за законом його участь є обов’язковою (ст.
370 КПК).

Участь у справі захисника, насамперед адвоката, є однією з найважливіших
гарантій права на захист. Згідно з ст. 48 КПК захисник зобов’язаний
використовувати yci законні засоби i способи для з’ясування обставин, що
виправдовують обвинуваченого (підозрюваного) або пом’якшують його
відповідальність, i надавати обвинуваченому (підозрюваному) необхідну
юридичну допомогу. Захисників запрошують самі підозрювані, обвинувачені
чи підсудні, a їx законні представники, родичі або інші особи — тільки
за їx дорученням або на їx прохання. Замінюється один адвокат іншим лише
на клопотання або за згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. У
тих випадках, коли участь захисника, якого обрав обвинувачений
(підозрюваний), є неможливою, орган дізнання, слідчий, суддя можуть
запропонувати йому запросити іншого захисника або призначити останнього
через колегію адвокатів.

Закон передбачає ряд випадків обов’язкової участі захисника у
справі:

у справах про злочини неповнолітніх, німих, глухих, сліпих та інших
oci6, які внаслідок своїх фізичних або психічних вад не можуть
самостійно захищати своє право на захист, а також осіб, які не володіють
мовою, якою ведеться судочинство та ін. Адвокат вправі збирати відомості
про факти, які можутъ бути використані як докази у кримінальній справі,
насам перед шляхом запитування документів від підприємств, установ,
організацій, об’єднань i окремих громадян, ознайомлюватися з цими
документами, отримувати письмові висновки фахівців з питань, які
потребують спеціальних знань (ст. 6 Закону про адвокатуру). Позиція
захисника в кримінальній справі — це його позиція щодо обвинувачення.
Вона починає формуватися після ознайомлення з матеріалами справи i
бесіди з підзахисним i викладається у повному обсязі в захисній промові
під час судових дебатів, де висновок захисника має бути цілком
визначеним, однозначним, сприятливим для підзахисного.

Якщо обвинувачений визнає себе винним i докази підтверджують це, то
захисник, просить суд пом’якшити покарання, або одстоює наявність
обставин, що виключають провадження в справі, наполягаючи на невинності
обвинуваченого, якщо ж він у цьому переконаний він доводить суду, що
його підзахисний себе самообмовлює. Коли ж обвинувачений не визнає себе
винним, то в цьому разі захисник зв’язаний позицією клієнта. Він не може
доводити судові, що його підзахисний є винним, оскільки в цій ситуації
адвокат опиняється на невластивій захиснику обвинувальній позиції.

Участь адвоката-захисника в стадії попереднього розслідування
дисциплінує слідчого й особу, що провадить дізнання, примушуючи їx більш
уважно ставитися до збирання доказів, більш критично підходити до їх
оцінки i прийняття на їx основі рішень в кримінальній справі. Участь
адвоката робить економічним й слідче провадження, оскільки розв’язання
обґрунтованих клопотань захисника в цій стадії попереджує їx перенесення
до суду, що нерідко затягує судовий розгляд, викликаючи необхідність
повернення справи на додаткове розслідування. Дуже важливою у захисті
прав та законних iнтepeciв обвинуваченого є участь захисника на
заключному етапі попереднього слідства (статті 218—222 КПК). При
ознайомленні з yciмa його матеріалами захисник має право: робити
виписки, мати побачення з обвинуваченим наодинці, роз’яснювати йому
зміст обвинувачення, обговорювати питання про заявлення клопотань,
подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії і рішення особи, що
провадить дізнання, слідчого, прокурора. Активність, наполегливість i
принциповість повинен виявляти адвокат протягом всього судового розгляду
справи, де він користується разом з іншими учасниками процесу рівними
правами по пред’явленню доказів, участі в їх дослідженні та заявленню
клопотань Адвокат — представник потерпілого у кримінальній справі.
Згідно з ч. 1 ст. 49 КПК потерпілим визнається особа, якій злочином
заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду. Про визнання
громадянина потерпілим особа, що проводить дізнання, слідчий i суддя
виносять постанову, а суд — ухвалу. Після цього він набуває статусу
потерпілого iз значним обсягом процесуальних прав, використовуючи які
він здатний відстоювати свої законні інтереси як самостійно, так i з
допомогою представника, насамперед, адвоката (ч. 3 ст. 49, ст. 52 КПК)
За чинним законодавством адвокат бере участь у кримінальному пpoцeci
тільки за угодою, тобто на запрошення потерпілого, а якщо останній є
неповнолітнім, недієздатним або обмежено дієздатнім, то – його законного
представника. При прийнятті доручення на ведення справи потерпілого
адвокат має переконатися в тому, що рішення про визнання особи
потерпілим вже прийняте. Для здійснення захисту законних інтересів
потерпілого закон (ч. 3 ст. 49 КПК) надає його представнику такі
процесуальні права: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з
усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а в
справах, у яких воно не провадилося, – після віддання обвинуваченого до
суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; оскаржувати
дії особи, що провадила дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду, а
також вироку суду чи судді, ухвалу суду чи постанову судді. Як і
потерпілий, він є суб’єктом функції обвинувачення.

4. Участь адвоката у цивільному процесі.

Законодавство України покладає на адвоката виконання в цивільному
пpoцeci подвійних функцій. Відповідно до ст. 6 Закону України “Про
адвокатуру”, адвокати в цивільному пpoцeci виконують одночасно функції
правозаступництва й представництва. Участь адвоката в цивільному пpoцeci
України полягає у здійсненні ним представництва i захисті суб’єктивних
майнових i особистих немайнових прав та охоронюваних законом інтересів
інших oci6 (громадян i юридичних oci6) та в сприянні суду в всебічному,
повному i об’єктивному з’ясуванні обставин справи, прав i обов’язків
сторін. В процесуальному представництві адвоката поєднуються два види
правовідносин — між адвокатом i особою, інтереси якої він представляє,
між адвокатом i судом в цивільному пpoцeci. Правовідносини між адвокатом
i довірителем (стороною, третьою особою та ін.) мають
матеріально-правовий i процесуально-правовий характер.
Матеріально-правові ґрунтуються на договорі доручення.
Процесуально-правові зв’язки виникають з приводу оформлення i визначення
обсягу повноважень представника в цивільному процесі
Процесуальне представництво є найбільш поширеним в судочинстві України.
При здійсненні професійної діяльності адвокату надано право представляти
i захищати права та інтереси громадян i юридичних oci6 за їx дорученням
в ycix судових органах та на стадіях цивільного судочинства.

Для ведення справи в суді адвокат повинен мати певні повноваження.
Повноваження дають адвокату право на вчинення від імені особи, яку
він представляє, ycix процесуальних дій, кpiм передачі справи до
товариського чи третейського суду, повну або часткову відмову від
позовних вимог, на погодження з позовом, зміну предмета позову,
укладення мирової угоди, передачу повноважень іншій особі
(передоручення), оскарження рішення суду, подачу виконавчого листа до
стягнення, на одержання присудженого майна або грошей. Повноваження
адвоката на вчинення кожної із зазначених дій мають бути спеціально
обумовлені у виданому йому дорученні. Адвокат, що займається
адвокатською діяльністю індивідуально, набуває повноважень після подачі
судові доручения, виданого довірителем, а також свідоцтва атестаційної
комiciї про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Процесуально-правове становище адвоката при веденні цивільних справ
у суді першої інстанції

На підставі наданих повноважень адвокати допомагають
заінтересованим особам звернутися до суду за захистом їx цивільних прав.
Для цього використовуються цивільні процесуальні засоби — позовна заява.
До подачі позову адвокат виконує значну i складну допроцесуальну роботу
по вивченню матеріалів справи i написання заяви. Матеріали справи
складаються з усних пояснень заінтересованих ociб i поданих ними
документів — договорів, посвідчень, постанов, довідок, квитанцій, актів,
ордерів, листів службового i особистого характеру, що містять відомості,
які мають значення для справи. Згідно з ст. 6 Закону адвокат має право
збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в
цивільних справах. Позовна заява складається адвокатом у письмовій
формі. Суддя, до якого надійшла заява з додатками, вирішує питання про
її прийняття. Відмова у прийнятті оформлюється мотивованою ухвалою, яка
може бути оскаржена адвокатом за наявності у нього відповідального
повноваження. З прийняттям позовної заяви виникають цивільні
процесуальні правовідносини, у яких бере участь адвокат, котрий набуває
правосуб’єктність процесуального представника. Процесуальна діяльність
адвоката в стадії судового розгляду цивільних справ.

Процесуальним забезпеченням участі адвокатів у судовому засіданні є
право на своєчасне одержання від суду викликів і повідомлень про день,
місце і час розгляду судом спірної справи, а також про відкладення судом
розгляду справи при відсутності відомостей, що їм вручено повістки.

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представники,
крім іншого, з’ясовують можливість розглянути справу в даному судовому
засіданні, при даному судді (суддях – при колегіальному розгляді:
справи) i учасниках процесу. Представники мають можливість бути
обізнаним із складом суду, а також прізвищами прокурора, експерта,
перекладача, секретаря судового засідання i заявляти їм відвід за
наявності для цього підстав. Представник позивача може подавати заяви
про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру
позовних вимог, про відмову від позову; представник відповідача – про
визнання позову повністю чи частково. Представники сторін можуть укласти
мирову угоду.

Висновки.

Конституція України закріплює право кожного на захист від
обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та
інших державних органах.

Організація та принципи діяльності адвокатури визначаються Законом
України “Про адвокатуру”, прийнятим Верховною Радою України 19 грудня
1992 р. Цей Закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті
відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у
суспільстві як одного з гаранту забезпечення конституційних прав i
свобод громадян. Адвокатура України є добровільним професійним
громадським об’єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та
представляти законні інтереси громадян України, іноземців, ociб без
громадянства, юридичних ociб, надавати їм різноманітну юридичну
допомогу. Згідно закону, адвокатура України є добровільним професійним
громадським об’єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та
представляти законні інтереси громадян України, іноземців, ociб без
громадянства, юридичних ociб, надавати їм різноманітну юридичну
допомогу. Особа, що одержала свідоцтво про право на зайняття
адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально або
відкрити своє адвокатське бюро, або об’єднуватись з іншими адвокатами в
колегії, фірми, контори та інші адвокатські об’єднання, які діють
відповідно до Закону “Про адвокатуру” i своїх статутів

Л І Т Е Р А Т У Р А:

1.Конституція України.

2.Закон України “Про адвокатуру” від 18.12.1992 р.

3.Закон України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.2004р.

4.Положення про Вищу кваліфікаційно – дисциплінарну комісію адвокатури

від 5.05.1993р.

5.Св’ятоцький О. Д. Адвокатура: історія і сучасність. – Київ “Ін Юрс”,
1997.

6.Ковальський В. С. Адвокатура України. – “Юрінком інтер”, 2000.

7.Варфоломєєва Т.В. Історія адвокатури.- Київ.- 1992р.

8.Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи прокуратури.-

Київ.- Юрінком Інтер.- 2004р.- с. 350 – 359.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ.

1.Поняття, засади та гарантії адвокатської діяльності.

2.Статус адвоката

3.Процесуально – правове положення та права адвоката у кримінальному
процесі.

4.Участь адвоката у цивільному процесі.

Тема 8. ОРГАНИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

План.

Вступ

Поняття та система органів внутрішніх справ.

Міліція України.

Поняття та ознаки міліції.

Структура міліції.

Основні засади діяльності міліції.

Обов’язки та права міліції.

Висновки

Напрямки правоохоронної діяльності є відображенням внутрішньої
політики держави. Органи внутрішніх справ – один з правоохоронних
органів держави, діяльність якого досить різнобічна. Вона здійснюється
одночасно на трьох рівнях і спрямована на захист прав і свобод громадян,
інтересів суспільства, боротьбу із злочинністю, охорону громадського
порядку й забезпечення громадської безпеки. Ця діяльність здійснюється
від імені держави. Держава, як і суспільство, зацікавлена в громадському
спокої, впорядкованості внутрішніх державних відносин, в забезпеченні
особистої безпеки громадян, захисті їх прав, свобод та законних
інтересів.

„Безпека” згідно етимології цього слова означає відсутність будь –
яких загроз особі, суспільству та державі. В механізмі забезпечення
особистої безпеки громадян важлива роль належить державі та її органам.
І в цій системі важливе значення мають органи внутрішніх справ.

Поняття та система органів внутрішніх справ України.

Органи внутрішніх справ – це правозахисні органи державної
виконавчої влади, які приймають участь у здійсненні внутрішніх та
зовнішніх функцій держави, спрямованих на забезпечення законності та
правопорядку, захист від протиправних посягань життя, здоров’я, прав та
свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства
та держави.

Основні завдання органів внутрішніх справ:

Забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та
законних інтересів.

Реалізація державної політики боротьби із злочинністю. З цією метою
здійснюються профілактичні та оперативно – розшукові заходи щодо
запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів.

Профілактика правопорушень. МВС та його підрозділи на місцях вносять до
центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств,
установ та організацій подання про необхідність усунення причин та умов,
що сприяють вчиненню правопорушень, організовують серед населення
роз’яснювальну роботу з питань охорони громадського порядку й боротьби
із злочинністю.

Охорона та забезпечення громадського порядку. Органи внутрішніх справ
мають відповідні повноваження у сфері забезпечення охорони правопорядку
на вулицях, майданах, у парках, скверах та інших громадських місцях; у
сфері здійснення контролю за виконання правил перебування в Україні
іноземців та осіб без громадянства.

Виявлення та розслідування злочинів.

Охорона прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ,
організацій незалежно від форми власності.

Дуже часто органи внутрішніх справ взаємодіють з іншими органами
державної влади (прокуратурою, судами, органами Міністерства оборони
України, СБУ) і надають їм сприяння у здійсненні їх завдань.

Система органів внутрішніх справ України.

Органи внутрішніх справ здійснюють свою діяльність одночасно на
трьох рівнях: центральному, регіональному та місцевому

Міністерство внутрішніх справ України – центральний орган
управління. Основні завдання МВД України закріплені Положенням про
Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим розпорядженням
Президента України від 7 жовтня 1992 року за № 157/92- рп. Цей орган
керується міністром, який назначається на посаду згідно з Конституцією
України.

До регіональних органів внутрішніх справ належать головні
управління, управління Міністерства внутрішніх справ України в
Автономній Республіці Крим, областях, городах Києві та Севастополі,
управління, відділи МВД України на транспорті.

Місцеві органи внутрішніх справ – це міські, районні управління,
підрозділи міліції на місцях. Їм належить провідна роль у охороні
громадського порядку, боротьбі із злочинністю, оскільки безпосередньо
вони своїми силами й засобами забезпечують порядок у громадських місцях,
запобігають правопорушенням і припиняють їх.

Структура міських і районних відділів внутрішніх справ відповідає
їхнім основним функціям. Її визначено штатними розписами, в яких дається
найменування посад, чисельність і посадові оклади. Міністерство
внутрішніх справ в межах штатної чисельності та фонду заробітної плати
затверджує штати відповідних органів внутрішніх справ.

Керують міськими, районними відділами начальники, яких призначають
на посаду наказом начальника УВС (ГУВС) за узгодженням з МВС України.

До складу відділів (управлінь) місцевих органів внутрішніх справ
входять: штаб, відділ карного розшуку, відділ служби по боротьбі з
економічною злочинністю, слідчій підрозділ, підрозділ державної
автомобільної інспекції, паспортна служба, інспекція виправних робіт,
служба дільничних інспекторів міліції.

Указом Президента України від 22.01.2001 року на базі підрозділів
дорожньо – патрульної служби Державної автомобільної інспекції України,
патрульно – постової служби та служби дільничних інспекторів міліції
органи місцевого самоврядування за спільним поданням місцевих державних
адміністрацій і виконавчих органів сільських, селищних, міських рад,
погоджених з МВС України, утворюють місцеву міліцію, підрозділи якої
входять до складу управлінь (відділів) внутрішніх справ. Але ще не
достатньо вирішені питання, пов’язані із закріпленням правового статусу
місцевої міліції, визначенням її місця та ролі в системі органів
внутрішніх справ і правоохоронних органів в цілому, регулюванням порядку
й організації її функціонування, фінансового та матеріально – технічного
забезпечення.

2.Міліція України

2.1. Поняття та основні ознаки міліції.

Згідно зі ст. 1 Закону України „Про міліцію” від 20.12.1990 р.,

міліція – це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає
життя, здоров’я, права та свободи громадян, власність, інтереси
суспільства та держави від протиправних посягань.

Ознаки міліції:

Міліція – це державний орган, який є частиною державного апарату та
наділений державно – владними повноваженнями. Міліція виходячи з
принципу розподілу влади на три гілки, відноситься до системи органів
виконавчої влади.

Міліція – озброєний орган. Працівники міліції отримують зброю, яку
можуть використовувати тільки в виключних випадках, для забезпечення
виконання службового обов’язку по захисту інтересів держави, прав і
свобод громадян, охороні правопорядку та власності від протиправних
посягань. Випадки, при яких допускається застосування зброї, передбачені
у ст. 15 Закону України „Про міліцію”.

Основна ціль діяльності міліції – захист від протиправних посягань
життя, здоров’я, прав та свобод громадян, власності, інтересів держави
та суспільства.

2.3. Основні засади діяльності міліції.

Засади діяльності міліції – це основні ідеї, положення, закріплені у
Конституції та законах України, на яких базується устрій, порядок
функціонування та повноваження органів міліції.

Згідно зі ст. 3 Закону України „Про міліцію” до основних засад, на яких
базується діяльність міліції, належать:

Законність.

Гуманізм та повага то особи.

Соціальна справедливість.

Взаємодія міліції з трудовими колективами, громадськими організаціями та
громадянами.

Гласності.

Невтручання в діяльність міліції зі сторони політичних партій, рухів та
інших громадських об’єднань.

2.3. Структура міліції.

Міліція, як і інші державні органи, має свою чітко визначену
законом структуру. Згідно зі спеціалізацією в структурі міліції існують
наступні підрозділи:

Кримінальна міліція.

Згідно з Положенням про кримінальну міліцію України, її діяльність
будується за принципом спеціалізації, відповідно до особливостей
кримінальних проявів у кожній окремій сфері народного господарства або
специфіки суспільних відносин. На кримінальну міліцію покладено такі
завдання:

боротьба з незаконним обігом наркотичних засобів;

розкриття тяжких злочинів, вчинених із застосуванням зброї,
боєприпасів, вибухових і радіоактивних речовин, злочинів, пов’язаних з
викраденням і угоном автотранспортних засобів;

викриття економічних злочинів, зокрема в кредитно – фінансовій і
банківській системах, у сфері приватизації та зовнішньоекономічній
сфері, торгівлі, паливно – енергетичному комплексі;

виявлення та викриття дорослих осіб, які втягують неповнолітніх у
злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію.

Правоохоронна діяльність кримінальної міліції має конфіденційний
характер. Певні відомості щодо цієї діяльності віднесено до службової
або державної таємниці. Це інформація про нерозкриті злочини, викрадення
та вилучення зброї, автотранспорту.

Кримінальну міліцію очолює заступник Міністра внутрішніх справ
України – начальник кримінальної міліції МВС України. Його призначає на
посаду та звільняє з посади Президент України за поданням Міністра
внутрішніх справ.

Згідно з Типовою структурою органів внутрішніх справ і структурою
центрального апарату МВС України до кримінальної міліції входять такі
основні підрозділи:

– карного розшуку;

– служби по боротьбі з економічною злочинністю;

– підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків;

– служба кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

Міліція громадської безпеки.

Основні завдання міліції громадської безпеки:

забезпечення особистої безпеки, прав і свобод громадян;

охорона і забезпечення громадського порядку й громадської безпеки;

виявлення та розкриття злочинів, у справах яких провадження попереднього
слідства не обов`язково;

забезпечення безпеки дорожнього руху;

захист власності від злочинних посягань;

надання допомоги фізичним і юридичним особам у межах відповідних
повноважень міліції.

Державна автомобільна інспекція.

Діяльність цього органу спрямована на забезпечення безпеки дорожнього
руху на території нашої держави.

На службу ДАІ покладено виконання таких функцій:

організація боротьби з аварійністю на автомобільному транспорті,
забезпечення безпеки дорожнього руху, державний нагляд за виконанням
юридичними та фізичними особами законодавчих актів, правил, стандартів,
які діють на автомобільному транспорті;

контролює стан і систему експлуатації транспортного парку;

реєструє та веде облік транспортних засобів, допускає чи не допускає
громадян до керування транспортними засобами, організовує систему
профілактики аварійності серед населення; узагальнює й впроваджує в
практику діяльності органів внутрішніх справ досягнення науки й
передового досвіду з питань забезпечення дорожнього руху.

Крім того, ДАІ відповідає за встановлення, експлуатацію та
впровадження технічних засобів і автоматизованих систем регулювання
дорожнього руху; розглядає та дає висновки щодо проектів будівництва,
реконструкції і ремонту автомобільних шляхів.

Для проведення профілактичної роботи серед населення та взаємодії з
засобами масової інормації органи ДАІ розробляють і здійснюють заходи
щодо пропаганди безпеки дорожнього руху; сприяють міністерствам,
відомствам, організаціям і об`єднанням в організації вивчення правил
дорожнього руху в дошкільних, загальноосвітніх, навчально – виховних
закладах, підприємствах, установах, організаціях, а також у проведенні
пропагандистських заходів щодо запобіганню дорожньо – транспортному
травматизмові.

Міліція охорони.

Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ є
централізованою системою підрозділів, створених на договірних засадах
для здійснення заходів охорони майна, вантажів, грошових знаків, цінних
паперів та інших цінностей, які перевозяться; забезпечення особистої
безпеки громадян у порядку встановленому законодавством.

Служба охорони – це єдиний орган у структурі міліції, який діє на
засадах самофінансування за рахунок коштів, одержаних за виконання
договорів про забезпечення особистої і майнової безпеки громадян та
юридичних осіб.

Основні завдання Державної служби охорони:

здійснення за договорами заходів охорони особливо важливих об`єктів,
вантажів, грошових знаків і цінних паперів, що перевозять.

розробка основних вимог до захисту об`єктів і громадян від злочинних
посягань, типових договорів і вимог до інженерно – технічного укріплення
та захисту об`єктів; оснащення їх технічними системами й засобами
телевідеоспостереження, сигналізації, контролювання доступу;

участь у проведенні єдиної технічної політики щодо впровадження
технічних засобів охоронного призначення шляхом розроблення нормативних
документів.

Безпосередньо керує службою охорони Департамент Державної служби
охорони при МВС України.

Спеціальні підрозділи міліції створюються в системі органів
внутрішніх справ України з метою виконання спеціальних завдань і функцій
з охорони громадського порядку в державі.

В Україні для забезпечення громадського порядку на об`єктах і
територіях, які мають особливе народногосподарьке значення або
постраждали від стихійного лиха, катастроф, Міністерство внутрішніх
справ з дозволу Кабінету Міністрів України може створювати спеціальні
підрозділи міліції.

Так в 1992 році з метою охорони громадського порядку в надзвичайних
ситуаціях і оперативного реагування на вчинення тяжких злочинів,
групових порушень громадського порядку, збройних нападів, посилення
боротьби з організованою злочинністю, було створено підрозділи міліції
швидкого реагування “Беркут”. Штати підрозділу затверджує Міністр
внутрішніх справ України. Особовий склад комплектується на конкурсній
основі з найбільш професійно підготовлених працівників міліції, які
мають стаж роботи в органах внутрішніх справ не менше двох років та
необхідну фізичну підготовку.

У 1993 році для забезпечення захисту цінних вантажів, грошових
коштів, як перевозять, громадян у місцях їх тимчасового перебування, у
структурі Державної служби охорони при МВС України було створено
спеціальні підрозділи міліції “Титан”. Це елітні підрозділи, в яких
служать професіонали. Вони забезпечені сучасною зброєю, засобами
індивідуального захисту, активної оборони та радіозв`язку.

Підрозділи швидкого реагування “Сокіл” – це спеціальні оперативні
відділи, які входять в структуру головного управління по боротьбі з
організованою злочинністю. Основні напрямки їх діяльності – виконання
завдань з проведення антитерористичних операцій, ліквідації
організованих злочинних угруповань, визволення заручників, участь у
заходах щодо припинення тяжких злочинів, вилучення зброї.

3.Обов`язки та права міліції.

Обов`язки органів міліції визначаються положеннями, які
затверджуються Міністерством внутрішніх справ України. Це, зокрема,
Положення про Головне управління охорони громадського порядку, Положення
про Головне управління Державної автомобільної інспекції МВС України від
15.07.93 р., Положення про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх
від 8.07.95р. Положення про Державну службу боротьби з економічною
злочинністю від 5.06.93 р. та ін.

Ст. 10 Закону “Про міліцію” встановлює різні по своєму характеру та
змісту обов`язки.

Умовно їх можна поділити на три основні групи:

обов`язки, пов`язані з охороною громадського порядку, охороною майна
організацій та фізичних осіб, з захистом прав і свобод громадянина. Це,
наприклад, обов`язки забезпечувати безпеку дорожнього руху, надавати
дозвіл на придбання, перевозу зброї, боєприпасів, вибухових речовин та
матеріалів, приймати учать у проведенні карантинних заходів під час
епідемій та епізоотій, забезпечувати громадський порядок під час
проведення масових заходів;

обов’язки, спрямовані на боротьбу зі злочинністю, а також процесуальні
обов`язки міліції при провадженні по справам про адміністративні
правопорушення та в кримінальному процесі. До них належать, наприклад,
обов`язки по розкриттю злочинів та проведення з цією метою оперативних
заходів, здійснення досудової підготовки матеріалів згідно протокольної
форми, проведення дізнання в межах, передбачених законом;

контрольно – наглядові обов`язки, а також обов`язки у сфері профілактики
правопорушень. Це – участь у правовому вихованню населення,
профілактична робота серед осіб, які мають нахил до скоєння
правопорушень. Здійснення адміністративного нагляду за окремими особами,
а також за засудженими до кримінальних покарань, не пов`язаних з
позбавленням волі, контроль за дотриманням громадянами та посадовими
особами встановлених законодавством правил паспортної системи, правил
перебування в Україні іноземних громадян і осіб без громадянства.

Для виконання поставлених перед міліцією завдань та обов`язків вона
наділена широкими правами.

Ст. 11 Закону “Про міліцію” детально регламентує порядок
здійснення прав міліцією. Ці права можна розділити на три групи:

права міліції у сфері профілактики правопорушень, серед яких особливе
місце займають права адміністративно – попереджувального характеру. Це –
право на перевірку документів, на ведення профілактичного обліку
правопорушень, право входити у житлові приміщення осіб, які перебувають
під адміністративним наглядом, з метою перевірки та ін.

Права міліції у сфері реалізації засобів, передбачених адміністративним
та кримінально – процесуальним законодавством. До них належать право
вимагати зупинення противоправних дій, право виносити усне попередження
особам, які скоїли незначне адміністративне правопорушення, заходити без
перешкод у любий час на територію і в приміщення підприємств, установ
та організацій з оглядами їх з метою переслідування осіб, які
підозрюються у скоєнні злочину, застосовувати спеціальні засоби та
зброю, організовувати при необхідності медичний огляд водіїв.

Права процесуально – забезпечувального характеру і права, пов`язані з
притягненням осіб до юридичної відповідальності Це, наприклад, право
викликати громадян та посадових осіб по кримінальним справам, складати
протоколи про адміністративні правопорушення, здійснювати оперативні
заходи та ін.

Висновок.

На органи внутрішніх справ України покладені завдання по захисту
прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави, боротьби зі
злочинністю, охороні громадського порядку, запобігання та припинення
правопорушень і забезпечення провадження в справах, розгляд яких законом
покладено на органи внутрішніх справ, забезпечення безпеки дорожнього
руху, охорони особливо важливих державних об`єктів.

Правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ здійснюється на
трьох рівнях – центральному, регіональному та місцевому.

Положенням “Про взаємодію органів внутрішніх справ України та
Державного пожежного нагляду МНС України в попередженні, розкритті та
розслідуванні злочинів, пов`язаних із пожежами”, затвердженим наказом
МВС та МНС України 26.08.2003 р. № 943/302, передбачено, що для
розкриття злочинів, пов`язаних із пожежами, органи Держпожнагляду (як
орган дізнання) та слідства відповідно до чинного кримінально –
процесуального законодавства, а також цього Положення здійснюють
оперативно – розшукові заходи, перевірки та виконують слідчі дії,
спрямовані на виявлення і закріплення доказів, установлення причин
виникнення пожеж, а також обставин і умов, що спряли їх виникненню,
виявленню осіб, причетних до вчинення злочину, притягнення винних до
відповідальності згідно з вимогами чинного законодавства, забезпечення
відшкодування матеріальних збитків, заподіяних потерпілим особам.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Конституція України.

Закон України “ Про міліцію” від 20.12.1990 р.

Закон України “ Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992 р.

Закон України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.04р.

Кримінально-процесуальний кодекс України.

Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Затв.
розпорядженням Президента України від 07.10.1992 р.

Бандурка О.М. Основи управління в ОВС України: теорія, досвід, шляхи
удосконалення. – Харків: Основа, 1996.

Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные
органы Украины: Учебник / Под ред.проф. А.М.Бандурки. – Харьков: Ун-т
внутр. дел, 1999.

Бельсон Я.М. Международная организация уголовной полиции (Интерпол). –
М., 1981.

Василькевич Я.І., Гаркуша В.С., Задояний М.Т. Вдосконалення діяльності
податкової міліції в процесі модернізації ДПС України. – К.: Атіка,
2001.

Гель А.П. та ін. Правоохоронні органи України: Курс лекцій / А.П.Гель,
Г.С.Семаков, Д.П.Цвігун. – К.: МАУП, 2000.

Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України.-
Київ.-Юрінком Інтер. – 2004.- с. 200 – 238.

Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і
матеріалах: У 3-х т. – К.: Генеза, 1997.

Родионов К.С. Интерпол: вчера, сегодня, завтра. – М., 1990.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Поняття та система органів внутрішніх справ.

Поняття та ознаки міліції.

Структура міліції

Основні засади діяльності міліції.

Обов`язки міліції.

Права міліції.

Тема 9. ОРГАНИ ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ.

План.

Вступ.

Засади досудового розслідування злочинів. Органи досудового слідства.

2. Органи дізнання.

3. Виявлення та розслідування злочинів

Висновки

Процес розслідування є предметом курсу кримінально-процесуального права
та криміналістики. В полі зору предмета курсу “Організація роботи
судових та правоохоронних органів” перебувають лише засади діяльності з
розслідування злочинів уповноваженими органами.

Органами, вповноваженими проводити досудове розслідування злочинів,
є органи слідства, органи дізнання та прокуратура.

Дізнання та досудове слідство треба розглядати у двох аспектах: як
одну з стадій кримінального судочинства і як урегульовану законом
діяльність спеціально уповноважених органів по розкриттю злочинів.

Згідно з положенням “Про органи дізнання в системі МНС України”,
затвердженим наказом МНС України від 27.04.2004 р. за № 187, органи
дізнання в системі МНС України створюються з метою забезпечення
організаційно – методичного управління органами державного пожежного
нагляду, проведення пожежно – технічних розслідувань, реагування на
заяви, повідомлення та іншу інформацію про пожежі і злочини, пов`язані з
ними, провадження дізнання у справах про пожежі і порушення
протипожежних правил.

Засади досудового розслідування злочинів. Органи досудового слідства.

Органи слідства за законодавством уповноважені проводити досудове
слідство в кримінальних справах. Посадовими особами, які конкретно й
безпосередньо виконують цю функцію, є слідчі прокуратури, слідчі органів
внутрішніх справ, а в справах про державні злочині — слідчі органів
безпеки. В справах про економічні злочини розслідування здійснюють
слідчі податкової міліції.

Незалежно від відомчої належності, слідчі органи керуються єдиним
кримінально-процесуальним законодавством, мають однакові повноваження,
єдиний процесуальний статус. Під час розслідування конкретної
кримінальної справи їхні вказівки для інших учасників розслідування
мають однакову юридичну силу.

У кожному випадку виявлення ознак злочину слідчий зобов’язаний
порушити кримінальну справу, організувати розкриття злочину, встановити
винних осіб, захистити права та законні інтереси осіб, вжити заходів
щодо усунення причин і умов вчинення злочину, відшкодування заподіяної
шкоди. Для реалізації цих завдань слідчі органи наділено широкими
повноваженнями. Вони приймають рішення з питань організації
розслідування кримінальних справ як процесуально незалежні особи,
доручають органам дізнання провадження розшукових і слідчих дій,
вимагають від оперативних підрозділів активної участі в розкритті
злочину.

Слідчий не може брати участі в розслідуванні справи, якщо є потерпілим,
свідком, цивільним позивачем або цивільним відповідачем; якщо він брав
участь у цій справі як спеціаліст, експерт, перекладач або якщо його
родичі зацікавлені в результатах розслідування справи тощо. За наявності
цих обставин слідчий має заявити прокуророві або безпосередньому
керівникові самовідвід.

Досудове слідство полягає в діяльності слідчих органів з пошуку,
перевірки, дослідження, оцінки, використання встановлених фактів і
доказів для захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств,
установ та організацій. Досудове слідство створює умови для належного
розгляду та вирішення кримінальних справ у суді. Таким чином воно має
сприяти здійсненню правосуддя. Помилки досудового слідства можуть
зумовити судові помилки, тому матеріали досудового слідства підлягають
ретельній і незалежній оцінці в суді.

Термін досудового слідства становить два місяці з моменту порушення
кримінальної справи. За цей період слідчий встановлює наявність або
відсутність складу злочину; він має обґрунтувати й довести предмет
доказування. Важливою частиною є встановлення особи, яка вчинила
злочин. Завершуючи розслідування, слідчий складає обвинувальний висновок
і направляє матеріали справи прокуророві для їхнього затвердження та
передачі до суду. Слідчий приймає також рішення про застосування
примусових заходів медичного характеру, про закриття або зупинення
провадження в справі. Термін досудового слідства може бути продовжено до
трьох місяців (районним, міським або прирівняним до них прокурором), а в
особливо складних справах — до шести місяців (прокурором Автономної
республіки Крим, прокурором області, міста Києва, військовим прокурором
округу або їхніми заступниками). На більший термін досудове слідство
може продовжити Генеральний прокурор України або його заступники у
виняткових випадках.

3. Органи досудового слідства.

Органами дізнання згідно ст. 101 КПК України є:

— міліція (виконує найбільший обсяг робіт із провадження дізнання);

— податкова міліція (в справах про ухилення від сплати податків і
зборів, а також у справах про приховування валютної виручки);

— органи безпеки;

— командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ
(у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями й
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у
справах про злочини, вчинені робітниками та службовцями Збройних Сил
України в зв’язку з виконанням службових обов’язків або в розташуванні
частини, з’єднання, установи);

— митні органи (в справах про контрабанду);

— начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів,

(у справах про злочини, що порушують установлений порядок несення
служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини,
вчинені в розташуванні зазначених установ);

— органи державного пожежного нагляду (в справах про пожежі та порушення
протипожежних правил);

— органи охорони державного кордону (в справах про порушення державного
кордону);

— капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Безумовно, для всіх перерахованих органів провадження дізнання не є
основним видом діяльності. Ці органи розслідують злочини лише у
випадках, коли це є продовженням їхньої основної діяльності.

Дізнання та досудове слідство співвідносяться як певні етапи
розслідування кримінальних справ. Вони мають деякі спільні риси.
Вповноважені органи на обох етапах займаються розкриттям злочинів,
викриттям або розшуком винних у вчиненні злочину осіб, а також
діяльністю із запобігання злочинам; розв’язують процесуальні завдання,
хоч і за різних категорій злочинів; загальним є предмет доказування;
суб’єкти правоохоронної діяльності мають застосовувати однакові
кримінально-процесуальні норми, правові наслідки для учасників
розслідування як під час дізнання, так і під час попереднього слідства
мають однакову силу.

Діяльність органів дізнання полягає в прийнятті, реєстрації,
розгляді та перевірці заяв і повідомлень про злочини. Вони приймають
рішення щодо порушення кримінальних справ за наявності ознак злочину й
проваджують дізнання в справах про тяжкі злочини та злочини, які не є
тяжкими; готують матеріали в протокольній формі, а також виконують
окремі доручення слідчих.

Дізнання в справах про злочини, що не є тяжкими або особливо
тяжкими провадять у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту
встановлення особи, яка його вчинила. Якщо таку особу не встановлено,
дізнання призупиняють. Проте органи дізнання вживають заходів для
встановлення такої особи. В справах про тяжкий або особливо тяжкий
злочин дізнання проводять у строк не більше десяти днів з моменту
порушення справи.

Дізнання в справах, у яких здійснюють провадження за протокольною
формою досудової підготовки матеріалів, зменшує навантаження на слідчі
органи, дозволяє їм зосередитися на розслідуванні небезпечних
резонансних злочинів. Такий вид провадження відомий у
кримінально-процесуальному праві як протокольна форма.

Прокурор у межах своєї компетенції може брати участь у проведенні
дізнання та досудового слідства. За потреби він може особисто проводити
досудове слідство або окремі слідчі дії у будь-якій справі.

Він може підключитися до розслідування злочину на будь-якій стадії,
давати вказівки слідчому, вимагати їхнього виконання. Вказівки прокурора
з питань здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання й
досудового слідства є обов’язковими для них. Оскарження слідчим
отриманих вказівок прокурора вищому прокуророві не може зупинити їхнього
виконання, за винятком незгоди слідчого з найсуттєвіших питань
розслідування, а саме:

— притягнення конкретної особи (групи осіб) як обвинуваченого;

— про кваліфікацію злочину;

— про обсяг обвинувачення;

— направлення справи для віддання обвинуваченого до суду;

— про закриття справи.

У таких випадках передбачено окремі процедури скасування вказівок
прокурора вищим прокурором або передачі кримінальної справи для
розслідування іншому слідчому. Якщо ж прокурор розслідує кримінальну
справу особисто, то на нього поширено вимоги, властиві слідчим органам.

Під час розв’язання питання за суттю в протокольній процедурі досудової
підготовки матеріалів прокурор порушує кримінальну справу та формулює
висновок щодо обвинувачення особи, яка стала перед судом. Розглянувши
при цьому матеріали, надані органом дізнання, прокурор складає
обвинувальний висновок і направляє справу до суду або повертає матеріали
для провадження досудового слідства. За відсутності підстав прокурор
приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Суд (суддя) розглядає справу з додержанням норм чинного
законодавства, вживає заходів щодо захисту прав, свобод і законних
інтересів громадян, а також юридичних осіб, інтересів держави,
правильного застосування Закону при ухваленні судового рішення тощо. При
цьому під час розгляду кримінальної справи суд не зв’язаний висновками

органів, які здійснюють виявлення та розслідування злочинів.

Виявлення та розслідування злочинів.

Виявлення та розслідування злочинів — важливий вид правоохоронної
діяльності. У процесі її здійснення розв’язують специфічні завдання,
спрямовані на повне й швидке розкриття кожного злочину, розшук злочинців
і осіб, які зникли, своєчасне притягнення до кримінальної
відповідальності. Разом з тим суб’єктів цієї діяльності позбавлено права
на необґрунтоване обвинувачення та на юридичну помилку. Правоохоронна
діяльність у сфері

виявлення та розслідування злочинів є несумісною з фактами протиправних
затримань і арештів, її предмет включає характерні ознаки професійної
діяльності та органу, уповноваженого виявляти й розслідувати злочин,
окремі форми, етапи та принципи цієї діяльності.

Виявлення та розслідування події злочину — це процес, що
розгортається в часі та просторі, в якому встановлюють, досліджують,
оцінюють численні фактичні обставини, здійснюють цілеспрямовані
пошукові, перевірочні, контрольні та правові дії.

Виявленню та розслідуванню злочинів як правоохоронній діяльності
притаманні кілька ознак. По-перше, охорона прав і законних інтересів
фізичних та юридичних осіб шляхом правильного застосування
адміністративного, кримінального й кримінально-процесуального
законодавства з тим, щоб жоден невинний не був притягнутий до
кримінальної відповідальності. По-друге, державний вплив на
злочинність, захист інтересів держави й суспільства з тим, щоб
застосовувати кримінальну відповідальність до винних осіб.

За ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність. При цьому в Основному Законі відзначено, що за
нагальної потреби запобігти злочинові чи відвернути його, вповноважені
на те законом органи можуть застосувати затримання особи як тимчасовий
запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин
має перевірити суд. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом
сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого
рішення суду про тримання під вартою. В порядку додержання цього
принципу встановлено кримінальну відповідальність за зловживання або
юридичні помилки, припущені посадовими особами під час здійснення ними
виявлення та розслідування злочинів, зокрема за завідомо незаконний
арешт, затримання або привід (ст. 371 КК), за притягнення завідомо
невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), за примушення
давати показання (ст. 373 КК).

Згідно з Конституцією ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні
розпорядження чи накази (ст. 60).

Захист інтересів держави й суспільства також втілено в принцип
правоохорони, за яким відповідальності підлягають лише винні особи.
Кримінальна відповідальність має індивідуальний характер. Ніхто не може
бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне
й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції); доводити свою
невинуватість у вчиненні злочину не є обов’язком особи, притягнутої до
відповідальності; за

Конституцією обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних
незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності
вини особи тлумачать на її користь (ст. 62).

Для додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність
за завідомо неправдивий донос (ст. 383 КК), завідомо неправдиве
показання (ст. 384 КК). Разом з тим, якщо самим фактом розголошення
посадовою особою даних попереднього слідства завдано суттєвої шкоди
державним чи громадським інтересам, це є підставою для притягнення цієї
посадової особи до кримінальної відповідальності.

Встановлення злочину або особи злочинця (підозрюваного,
обвинуваченого) здійснюють за умов різних типів складностей фактичних
обставин, з урахуванням очевидного або неочевидного типів вчинення
злочину. Джерелами інформації про подію злочину можуть бути, як у
першому, так і в другому випадках, фізичні особи (наприклад, потерпілі,
очевидці тощо), інформація про фізичні або інші наслідки дій винних
осіб, документи, нотатки тощо. Виявленням злочину вважають встановлення
події (явища, часу, обставин, особи тощо), зокрема моменту заволодіння
майном, проникнення в житлове приміщення, нападу на особу й заволодіння
її майном, заподіяння розладу здоров’я тощо.

У процесі виявлення та розслідування злочинів правоохоронні органи
України дедалі частіше використовують можливості таких міжнародних
організацій, як Інтерпол або Європол. Розвиток політичних, соціальних,
економічних і екологічних відносин у Європі та й усьому світі
супроводжується стрімким зростанням міжнародної злочинності. Типові Її
прояви — це відмивання «брудних» грошей, запровадження в міжнародний
обіг фальшивих грошей, торгівля людьми, незаконна поставка зброї в
«гарячі

точки», розкрадання міжнародних кредитів, нелегальна торгівля людськими
органами, наркобізнес. Стрижнем ефективної боротьби з міжнародними
злочинами стає узгодження слідчих та оперативних дій і повноважень
поліцій європейських країн. Значних зусиль потребує пошук і встановлення
осіб, що пропали безвісти.

Під час виявлення та розслідування конкретного злочину виявляють
інші неправомірні дії, що стає достатньою підставою для порушення
кримінальних справ і проведення самостійного розслідування цих
неправомірних дій. Виявлення та розслідування злочинів здійснюють у
процесуальних формах, з обов’язковим додержанням вимог Конституції
України та КПК. В іншому разі сама діяльність, яку здійснюють із
порушенням конституційних або процесуальних норм, перетворюється на
протиправну.

Правопримушувальні дії перемежовують з іншими видами правових дій; Вони
найпоширеніші й притаманні правоохоронній діяльності під час виявлення
та розслідування злочинів. Відносинам, що забезпечують функцію
правоохорони між уповноваженими органами та громадянами, притаманна
специфічна взаємодія, яку відображено в кримінальному законодавстві.
Повідомляти про злочин — право кожного громадянина. Законодавець
передбачив звільнення від кримінальної відповідальності за активне
сприяння в розкритті тяжких злочинів, у тому числі, вчинених у складі
організованої

групи. Проте, коли громадянинові стало відомо про тяжкий злочин або про
приготування до нього, він зобов’язаний повідомити про це правоохоронні
органи. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або
пояснення лише щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (ст. 63
Конституції).

Правовий примус під час провадження з виявлення та розслідування
злочинів може мати як безпосередній, так і опосередкований характер,
оскільки законні повноваження й вимоги правоохоронних органів мають
обов’язкову силу. Наприклад, підкоритися порядку проведення та
оформлення слідчих дій зобов’язані всі їхні учасники. Разом з тим примус
має опосередкований характер, тобто вимагають лише точного виконання
вимог щодо проведення слідчих дій, зокрема оглядів, виїмок, допитів,
впізнання, отримання зразків для порівняльного дослідження, призначення
експертизи, очної ставки.

Правопримушування безпосередньо спрямовано на суттєве обмеження прав
людини, на примусовий варіант правової поведінки в разі накладення
арешту на майно, затримання підозрюваного, під час обрання запобіжного
заходу в вигляді арешту тощо.

Правовстановлюючі дії з виявлення та розслідування злочинів спрямовано
на збір даних, які прямо чи побічно підтверджують факт події, її
злочинний характер, наявність потерпілих, причетність осіб (або особи)
до злочину. Встановлення таких даних за певним обсягом формує доказову
базу з розслідування конкретного злочину. До того ж слід враховувати
властивість фактичних даних підтверджувати, спростовувати або іншим
чином співвідноситися з подією злочину. Об’єктивне й повне проведення
виявлення й розслідування злочину свідчить про неупередженість процесу,
що є запорукою законності правоохоронної діяльності.

Виявлення злочину, здебільшого, передує розслідуванню. Хоч

у багатьох випадках ці види діяльності здійснюють паралельно.
Розслідування кримінальних справ у кримінально-процесуальному
законодавстві називають досудовим слідством, тобто таким, що передує
судовому слідству з розгляду даного злочину. Достатність підстав для
початку слідства є важливим, відправним моментом. Ні суспільні
катаклізми, ні одноособові або групові уявлення про негативні прояви
тощо не можуть бути приводом для початку провадження, тобто проведення
робіт з виявлення або розслідування. Лише вичерпний перелік джерел
достовірної інформації про наявні ознаки злочину може бути взятий до
уваги. Такими джерелами або за кримінально-процесуальним законодавством
приводами до порушення кримінальної справи можуть бути:

– заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових
осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

– повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян,
які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину;

– явка з повинною;

– повідомлення, опубліковані в пресі;

– безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом
ознак злочину.

Дізнавач, слідчий, прокурор, суддя мають власноручно розпочати
провадження, якщо вони безпосередньо виявили ознаки злочину під час
їхньої повсякденної праці. Справу може бути порушено за умови
достатності даних, які характеризують ту чи іншу подію як злочин.

Будь-яка подія має предмет доказування. Зазначені ознаки утворюють
загальний предмет доказування, а за злочинами, вчиненими неповнолітніми
особами, особами, які захворіли на душевну хворобу після вчинення
злочину або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності,
предмет доказування конкретизують, сповнюють ознаками, що характеризують
правовий статус неповнолітніх і душевнохворих.

Доказування в процесі виявлення та розслідування злочинів — це
діяльність суб’єктів правоохорони зі збирання, перевірки, оцінки доказів
і джерел їхнього походження, а також формулювання аргументів, прийняття
рішень за суттю кримінальної справи.

Під час доказування насамперед мають бути встановлені об’єктивні
обставини події злочину, серед яких важливе місце посідає причинний
зв’язок між злочинною дією (або бездіяльністю) та шкодою (її обсягом або
розміром). Паралельно встановлюють суб’єктивні ознаки злочину, тобто
винність особи, мотиви кримінального вчинку тощо. При цьому до уваги
беруть і обставини, що свідчать про ступінь вини причетної до злочину
особи (або групи осіб), причини й умови, що сприяли вчиненню злочину,
соціальну

та правову характеристику винного, його можливі взаємини з потерпілим
тощо.

Правозабезпечувальні дії поширено на різних осіб, що беруть участь
у виявленні та розкритті злочину та на законні права фізичних і
юридичних осіб, які є учасниками розслідування. Є кілька груп
правозабезпечувальних дій. Дії однієї групи полягають у виявленні та
усуненні причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів.

До причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, належать
об’єктивні та суб’єктивні обставини буття, які зумовлюють злочини або
безпосередньо спричиняють спрямованість на вчинення неправомірних дій.
Причини й умови виявляють шляхом комплексного дослідження оточення особи
злочинця та механізму вчинення злочину. Спеціальним заходом, який слугує
запобіганню злочинам, є направлення подання органу розслідування до
підприємств, установ, організацій про усунення обставин , що спричиняють
вчинення злочинів. Подання вносять у зв’язку з конкретною кримінальною
справою.

Правозабезпечувальний характер подання полягає в тому, що його може бути
внесено до моменту закінчення розслідування; в ньому мають бути
викладені всі без винятку причини й умови; інформація про них має
ґрунтуватися на проведених діях з виявлення та розслідування злочину;
вимоги щодо усунення причин і умов можуть стосуватися правомірних дій
або; подання є дієвим засобом забезпечення прав громадян і виконання
ними законодавчо встановлених обов’язків.

До іншої групи правозабезпечувальних дій відносять дії із
забезпечення безпеки суддів і працівників правоохоронних органів, а
також учасників розслідування кримінальних справ (так само як і їхніх
близьких), життю, здоров’ю або майну яких існує реальна загроза.

Правовідновлювальні дії полягають у захисті й поновленні честі,
гідності, ділової репутації потерпілих, юридичної та соціальної
реабілітації особи, яку незаконно обвинувачено у вчиненні злочину.
Правовідновлення під час виявлення та розслідування злочинів реалізують
у заходах із відшкодування матеріальної та моральної шкоди, поновлення
статусу та прав потерпілого, з відшкодуванням йому витрат на стаціонарне
лікування тощо. Порядок і розмір відшкодування шкоди визначають під час
прийняття рішення, яке реабілітує особу. При цьому моральну шкоду
відшкодовують у грошовій формі незалежно від відшкодування майнової
шкоди.

Висновки.

Таким чином, роль дізнання та досудового слідства є надзвичайно важливою
в системі правоохоронної діяльності. Від якості виявлення й
розслідування злочину, надійності доказів у кримінальній справі,
достовірності отриманої інформації залежить своєчасність попереднього
слідства, а також грунтовність і справедливість судового рішення, а отже
рівень захисту прав людини, інтересів держави, охорони правового
порядку. Незалежно від відомчої належності, слідчі органи керуються
єдиним кримінально-процесуальним законодавством, мають однакові
повноваження, єдиний процесуальний статус.

Діяльність органів дізнання полягає в прийнятті, реєстрації,
розгляді та перевірці заяв і повідомлень про злочини. Вони приймають
рішення щодо порушення кримінальних справ за наявності ознак злочину й
проваджують дізнання в справах про тяжкі злочини та злочини, які не є
тяжкими; готують матеріали в протокольній формі, а також виконують
окремі доручення слідчих.

Досудове слідство полягає в діяльності слідчих органів з пошуку,
перевірки, дослідження, оцінки, використання встановлених фактів і
доказів для захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств,
установ та організацій. Досудове слідство створює умови для належного
розгляду та вирішення кримінальних справ у суді.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Конституція України.

Закон України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 р.

Закон України “Про міліцію” від 20.12.1990 р.

Закон України “Про Службу безпеки України” від 25.03.1992 р

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992 р.

Закон України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.04р.

Положення про органи дізнання в системі МНС України, затверджене наказом
МНС України 27.04.2004 р.за № 187.

Кримінально-процесуальний кодекс України.

Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные
органы Украины: Учебник / Под ред.проф. А.М.Бандурки. – Харьков: Ун-т
внутр. дел, 1999.

Бельсон Я.М. Международная организация уголовной полиции (Интерпол). –
М., 1981.

Василькевич Я.І., Гаркуша В.С., Задояний М.Т. Вдосконалення діяльності
податкової міліції в процесі модернізації ДПС України. – К.: Атіка,
2001.

Гель А.П. та ін. Правоохоронні органи України: Курс лекцій / А.П.Гель,
Г.С.Семаков, Д.П.Цвігун. – К.: МАУП, 2000.

Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. – М., 1980.

Крилов И.Ф., Вастрикин А.И. Розыск, дознание, следствие… – Л., 1984.

Ларин А.М. Расследования по уголовному делу: процессуальные функции. –
М., 1986.

Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України.- Київ.
Юрінком Інтер. – 2004. – с. 258 – 275.

Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение
прав граждан. – К., 1999.

Родионов К.С. Интерпол: вчера, сегодня, завтра. – М., 1990.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

1.У чому полягає виявлення злочинів?

2.У чому полягає розслідування злочинів?

З. Які типи правових дій характеризують виявлення та
розслідування

злочинів як правоохоронну діяльність ?

4. Наведіть приклади правовстановлюючих, правопримушувальних,

правозабезпечувальних і правовідновлювальних дій.

5.Назвіть органи дізнання і дайте характеристику їх правового статусу.

6.Назвіть органи досудового слідства.

Тема 10. ОРГАНИ ТА УСТАНОВИ ЮСТИЦІЇ

План.

Вступ.

Організація та завдання органів юстиції.

Функції Мінстерства юстиції України.

Основні функції інших органів юстиції.

Висновок.

Вступ.

Система органів юстиції за час свого існування змінювалася
залежно від завдань, які на неї покладали. Історія становлення та
розвитку органів юстиції в Україні налічує понад 85 років — від
створення Міністерства судових справ і Народного секретарства юстиції до
сучасного центрального органу виконавчої влади — Міністерства юстиції з
його складною розвинутою структурою підрозділів, державних служб,
інститутів та підприємств.

Проголошення незалежності України, здійснення політичної, правової
та економічної реформ зумовили необхідність кардинальних змін
пріоритетів у діяльності Мін’юсту, значного розширення його повноважень,
покладення на нього нових функцій, що відповідно привело до суттєвих
структурних перетворень і змін у центральному апараті. Так, з 1992 року
на Мін’юст покладено обов’язки з організаційного та кадрового
забезпечення діяльності

військових судів, а також судів, які здійснюють правосуддя на особливих
режимних об’єктах. А з 1993 року розпочато реєстрацію благодійних
фондів і державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших
органів державної виконавчої влади, органів господарського управління й
контролю, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або
актів, що мають міжвідомчий характер. З 1994 року установи Мін’юсту
здійснюють експертне забезпечення правосуддя.

Організація та завдання органів юстиції.

У сучасному стані система органів юстиції включає: Міністерство
юстиції України; Головне управління юстиції Міністерства юстиції в
Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські
управління юстиції: районні, районні у містах управління юстиції; міські
(міст обласного значення) управління юстиції.

Законодавчу основу організації діяльності органів юстиції складають
Конституція, закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів
України, накази Міністерства юстиції України, згідно з якими органи
юстиції здійснюють захист основ конституційного ладу, прав і свобод
людини та громадянина.

Зокрема, органи юстиції виконують такі державні завдання:

– здійснюють правотворчу діяльність; підготовку пропозицій щодо
проведення в Україні правової реформи;

– організують роботу з адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу та забезпечення дотримання принципів і норм
міжнародного права в процесі нормотворчої діяльності;

– проводять державну реєстрацію нормативно-правових актів,

що стосуються прав, свобод й законних інтересів громадян або мають
міжвідомчий характер органів виконавчої влади;

– впроваджують систематизацію та кодифікацію законодавства України;

– координують правову роботу й правову освіту громадян; сприяють
розвитку правової науки, формуванню у громадян правового світогляду;

– забезпечують інформатизацію з правових питань життя держави та
суспільства;

– здійснюють примусове виконання рішень судів та інших органів
(посадових осіб);

організують судові та інші експертизи.

Крім того, органи юстиції представляють інтереси України як
держави, Президента України й Кабінету Міністрів України в судах України
та іноземних державах, міжнародних судових органах і установах;
організують роботу нотаріату; забезпечують роботу органів державної
реєстрації актів цивільного стану громадян України.

Керівництво органами юстиції здійснює Міністерство юстиції України,
діяльність якого спрямована на реалізацію державної правової політики,
утвердження демократичних засад розвитку суспільства, верховенства
права, принципів справедливості та гуманізму, захисту прав і свобод
людини, становлення громадянського суспільства.

До складу Міністерства юстиції України входять обласні, районні та
міські управління юстиції; районні та міські відділи державної
виконавчої служби, районні та міські відділи реєстрації актів цивільного
стану.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній
Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські, районні,
районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції
утворює Кабінет Міністрів України, й підпорядковуються вони Міністерству
юстиції України.

Нині створено Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в
Автономній Республіці Крим, 24 обласні, Київське та Севастопольське
міські управління юстиції, 745 районних і міських управлінь юстиції,
розроблено нормативно-правову базу забезпечення їхнього належного
функціонування.

Якщо розглядати правоохоронну діяльність органів юстиції, то

вони виконують два види дій: правозабезпечення та правовідновлення.

Функції Міністерства юстиції України.

Основні функції органів юстиції полягають у: а) діяльності з

юридичної допомоги; 6) діяльності з виконання рішень (вироків),

постанов судових органів.

Для реалізації державних завдань до компетенції Міністерства

юстиції України належать:

– розробка проектів нормативно-правових актів;

розробка за пропозиціями центральних органів виконавчої

влади проектів програм розвитку законодавства й планів нормотворчих
робіт, координація та контроль за їх виконанням;

державне замовлення робіт із підготовки проектів нормативно-правових
актів;

адаптація законодавства Європейського Союзу до законодавства України;

проведення за дорученням Кабінету Міністрів України правової експертизи
прийнятих Верховною Радою України законів,

які подають на підпис Президентові України;

проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, які
подають на розгляд Верховній Раді України, Президентові України,
Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів Верховної
Ради Автономної Республіки Крим щодо їхньої відповідності Конституції та
законам України, іншим актам законодавства України, в тому числі чинним
міжнародним договорам України;

підготовка пропозицій за участю центральних органів виконавчої влади
щодо вдосконалення законодавства України;

підготовка пропозицій щодо укладення міжнародних договорів України з
правових питань або набуття членства України в чинних міжнародних
договорах;

проведення правової експертизи на відповідність Конституції та законам
України, проектам міжнародних договорів України, підготовка висновків
щодо здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання
чинності міжнародними договорами України

підготовка пропозицій щодо приведення законодавства України відповідно
до норм міжнародного права, зокрема, принципів і стандартів 00Н, Ради
Європи, інших міжнародних організацій, членом яких є Україна, та
внесення їх на розгляд Кабінету Міністрів України;

здійснення інших функцій відповідно до законодавства .

2.Основні функції інших органів юстиції.

До компетенції Головного управління юстиції Міністерства юстиції
України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та
Севастопольського міських управлінь юстиції належать:

1) узагальнення практики застосування законодавства, підготовка
пропозицій щодо вдосконалення законодавства та подання їх до
Міністерства юстиції України;

2) здійснення в межах компетенції обліку та підтримання в контрольному
стані актів законодавства відповідно до Єдиного класифікатора галузей
законодавства України;

3) здійснення інших функцій відповідно до законодавства.

До компетенції районних, районних у містах, міських (міст обласного
значення) управлінь юстиції належать:

1) узагальнення практики застосування законодавства, підготовка
пропозицій щодо вдосконалення законодавства та подання їх до Головного
управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці
Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь
юстиції;

2 ) здійснення діяльності з юридичної допомоги, а саме: розвиток
правової інформатизації населення, формування масового правового
світогляду.

Важливого значення набула законопроектна робота.

У сфері державної реєстрації нормативно-правових актів органи юстиції:

– здійснюють державну реєстрацію нормативно-правових актів

центральних органів виконавчої влади, органів, нормативно-правові акти
яких підлягають державній реєстрації, ведуть державний реєстр цих актів;

– контролюють і координують здійснення державної реєстрації

територіальними органами Міністерства юстиції України
нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів
Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, їх
управлінь, відділів та інших структурних підрозділів, органів місцевого
самоврядування;

– скасовують рішення про державну реєстрацію нормативно – правових
актів;

– узагальнюють стан виконання законодавства про державну реєстрацію
нормативно-правових актів і подають відповідну інформацію Президентові
України та Кабінету Міністрів України.

У сфері систематизації законодавства та інформаційно-правової діяльності
органи юстиції:

– систематизують законодавство України, готують пропозиції щодо його
кодифікації; ведуть Єдиний класифікатор галузей законодавства України;

– видають збірники актів законодавства, інформаційного бюлетеня
«Офіційний вісник України», коментарі до законів і кодексів України,
беруть участь у виданні журналів і газет загально – правового характеру;

– здійснюють облік, зберігання та підтримання в контрольному стані актів
законодавства;

– опубліковують нормативно-правові акти органів державної влади,
міжнародні договори України, згоду на обов’язковість яких надано
Верховною Радою України.

У сфері координації правової роботи з органами виконавчої влади органи
юстиції:

– здійснюють методичне керівництво, координацію правової роботи,
перевірку стану цієї роботи, розроблення рекомендацій щодо її
вдосконалення;

– проводять правову експертизу нормативно-правових актів;

– погоджують в установленому законодавством порядку призначення
керівників юридичних служб центральних органів виконавчої влади, беруть
участь у проведенні їх атестації, підвищенні кваліфікації працівників
юридичних служб центральних органів виконавчої влади.

У сфері державної реєстрації та легалізації об’єднань громадян

органи юстиції:

– легалізують всеукраїнські об’єднання громадян і їх спілок, реєструють
політичні партії, міжнародні громадські організації,

відділення, філії, представництва та інші структурні осередки
громадських (неурядових) організацій іноземних держав в Україні;

– реєструють всеукраїнські і міжнародні благодійні організації,
всеукраїнські творчі спілки, торгово-промислові палати України,
всеукраїнські професійні спілки і їх об’єднання;

– реєструють символіку об’єднань громадян і благодійних організацій;

У сфері державної реєстрації прав на нерухоме майно органи юстиції:

– реєструють права на нерухоме майно, здійснюють контроль, координацію
та нормативно-методичне забезпечення цієї діяльності;

– ведуть відповідні державні реєстри.

Організацію виконання функцій в сфері забезпечення виконання
покарань має здійснювати Державний департамент з питань виконання
покарань.

Державний департамент з питань виконання покарань у сфері забезпечення
виконання кримінальних покарань:

1) бере участь у формуванні та здійсненні єдиної державної політики в
сфері виконання кримінальних покарань;

2) забезпечує виконання кримінальних покарань і здійснення контролю за
виконанням вироків, постанов, ухвал суду;

3) організовує роботу із забезпечення безпеки та правопорядку в органах
і установах виконання покарань, проведення дізнання в. справах про
злочини, вчинені в цих органах і установах, здійснення
оперативно-розшукової діяльності;

4) організовує застосування передбачених законом засобів виправлення та
перевиховання засуджених; здійснює інші повноваження, що належать до
його компетенції.

До компетенції Міністерства юстиції України в сфері представництва
інтересів держави Україна, Президента України, Кабінету Міністрів
України в судах України та закордонних юрисдикційних органах належать:

1) організація та безпосереднє представлення інтересів Президента
України й Кабінету Міністрів України під час розгляду справ судами
України;

2) захист прав та інтересів держави Україна, Президента України й
Кабінету Міністрів України в закордонних юрисдикційних органах, у тому
числі за їхніми позовами (скаргами, зверненнями);

3) координація діяльності заінтересованих органів і організацій,
юридичних та фізичних осіб, яких залучають для захисту прав та інтересів
держави Україна, Президента України й Кабінету Міністрів України в
закордонних юрисдикційних органах;

4) погодження пропозицій Міністерства закордонних справ України щодо
шляхів забезпечення імунітету України в справах, порушених за позовами
до неї в закордонних юрисдикційних органах, а також щодо визначення
відповідального органу за захист прав та інтересів України в закордонних
юрисдикційних органах, коли відповідальним органом не є Міністерство
юстиції України;

5) залучення юридичних радників, у тому числі іноземних, у випадках,
коли відповідальним органом за здійснення захисту прав та інтересів
України в закордонних юрисдикційних органах не є Міністерство юстиції
України;

6) узагальнення інформації про пред’явлення в закордонних юрисдикційних
органах позовів до України та про хід розгляду в закордонних
юрисдикційних органах позовів до України;

7) підготовка разом із Міністерством закордонних справ України спільного
висновку про наявність порушень міжнародного права в ухвалених судовими
або арбітражними органами іноземної держави рішеннях проти України;

8) участь у розробленні відповідних заходів до іноземної держави, її
майна в разі тривалого порушення норм і принципів міжнародного права
щодо України тощо.

Організацію виконання функцій Міністерства юстиції України в сфері
представництва інтересів держави в Європейському Суді з прав людини
здійснює Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і
основних свобод людини.

Положення про Уповноваженого в справах дотримання Конвенції про
захист прав і основних свобод людини затверджує Кабінет Міністрів
України.

До компетенції органів юстиції в сфері діяльності нотаріату
належать:

– організація роботи нотаріату, забезпечення державного контролю за
здійсненням нотаріальної діяльності;

– прийняття рішень про відкриття, ліквідацію та організацію
матеріально-технічного забезпечення державних нотаріальних контор і
державних нотаріальних архівів, перевірка їх діяльності та її
вдосконалення;

– забезпечення контролю за законністю вчинення нотаріальних

дій нотаріусами;

– видання та анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною
діяльністю, організація реєстрації приватної нотаріальної діяльності;

– затвердження зразків і описів спеціальних бланків нотаріальних
документів, гербових печаток державних і приватних нотаріусів та
встановлення порядку їх виготовлення й постачання;

– організація контролю за використанням спеціальних бланків нотаріальних
документів;

– ведення відповідних державних реєстрів тощо.

До компетенції органів юстиції України в сфері державних органів
реєстрації актів цивільного стану належать:

– забезпечення реєстрації актів цивільного стану;

– безпосереднє керівництво та контроль за діяльністю державних органів
реєстрації актів цивільного стану;

– здійснення підготовки та засвідчення документів, оформлених державними
органами реєстрації актів цивільного стану України для їх використання
за кордоном;

– забезпечення виготовлення бланків свідоцтв про реєстрацію актів
цивільного стану та контроль за їх використанням;

– матеріально-технічне забезпечення державних органів реєстрації актів
цивільного стану.

Одним із важливих напрямів діяльності органів юстиції є діяльність,
спрямована на виконання рішень (вироків), постанов судових органів. При
цьому органи юстиції організовують заходи щодо своєчасного, повного й
неупередженого примусового виконання рішень судових органів.

До компетенції органів юстиції в сфері примусового виконання рішень
судів та інших органів (посадових осіб) належать:

– організація своєчасного, повного й неупередженого примусового
виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб);

– керівництво та контроль за діяльністю органів державної виконавчої
служби;

– фінансове та матеріально-технічне забезпечення органів державної
виконавчої служби;

– здійснення нормативно-методичного забезпечення діяльності органів
державної виконавчої служби, в тому числі надання роз’яснень і
рекомендацій щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку,
встановленому законом;

– узагальнення статистичної звітності про роботу органів державної
виконавчої служби.

Виконання покладених завдань у цьому плані виявляється в здійсненні
добору кадрів, методичному керівництві діяльністю державних виконавців,
підвищенні їхнього професійного рівня, фінансовому й
матеріально-технічному забезпеченні органів державної виконавчої служби,
розгляді скарг на дії державних виконавців. Органи юстиції організовують
виконання законів і здійснюють керівництво відділами державної
виконавчої служби, координують і контролюють їх діяльність;
організовують професійну підготовку й атестацію державних виконавців;
заохочують їх за успіхи в роботі та накладають стягнення за порушення
трудової дисципліни.

Відповідно до виконуваних функцій до діяльності органів юстиції:

– залучаються вчені та спеціалісти;

– утворюються в разі потреби комісії та експертні групи, залучаються на
договірній основі фахівців для підготовки проектів актів законодавства,
здійснення їх експертизи та надання консультацій;

– вони одержують в установленому порядку від міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування
інформацію, документи й матеріали, а від органів статистики —
статистичні дані для виконання своїх завдань;

– перевіряють в центральних і місцевих органах виконавчої влади,
установах та організаціях додержання законодавства про державну
реєстрацію нормативно-правових актів, стан організації нормотворчої
діяльності, вносити пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і
порушень та притягнення до відповідальності винних посадових осіб.

Відповідно органи юстиції мають право:

скасовувати рішення про державну реєстрацію нормативно – правових актів
міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади,
установ та організацій;

залучати до перевірок з питань організаційного забезпечення діяльності
та діловодства судів (крім Верховного Суду України та господарських
судів) голів і заступників голів інших судів або суддів, які перебувають
у резерві на ці посади;

разом з відповідними центральними органами виконавчої влади контролювати
цільове використання державних коштів, виділених на реалізацію прийнятих
програм, проектів, заходів, а також міжнародних програм.

Висновок.

Здійснення політичної, правової та економічної реформ зумовили
необхідність кардинальних змін пріоритетів у діяльності Мін’юсту,
значного розширення його повноважень, покладення на нього нових функцій,
що відповідно привело до суттєвих структурних перетворень і змін у
центральному апараті.

Система органів юстиції включає: Міністерство юстиції України;
Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці
Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції:
районні, районні у містах управління юстиції; міські (міст обласного
значення) управління юстиції.

Керівництво органами юстиції здійснює Міністерство юстиції України.
До складу Міністерства юстиції України входять обласні, районні та
міські управління юстиції; районні та міські відділи державної
виконавчої служби, районні та міські відділи реєстрації актів цивільного
стану.

Функції органів юстиції полягають у: а) діяльності з

юридичної допомоги; 6) діяльності з виконання рішень (вироків),

постанов судових органів.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Конституція України.

Закон України “Про Вищу раду юстиції України”.

Закон України “Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.04р.

Закон України “ Про державний захист працівників суду і правоохоронних
органів” від 23.12.1993 р.

Розпорядження Президента України “Про положення про Міністерство юстиції
України”.

Бандурка А.М., Бессмертный А.К. и др. Судебные и правоохранительные
органы Украины: Учебник / Под ред.проф. А.М.Бандурки. – Харьков: Ун-т
внутр. дел, 1999.

Гуценко К.Ф., Ковалев М.А. Правоохранительные органы. Учебник для
юридических вузов и факультетов. Издание 5-е, переработанное и
дополненное/ Под ред. К.Ф. Гуценко. – М.: Издательство «Зерцало», 2000.

Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України».- Київ.-
Юрінком Інтер.- 2004.- с. 318 – 330.

Мельнік М.І., Хавронюк М.І. Суд та інші правоохоронні органи.
Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: Друге видання, виправлене
і доповнене. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001.

Мельник М.І., Хавронюк М.І. Правоохоронні органи та правоохоронна
діяльність. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002.

Молдован В.В. Правоохоронні органи: опорні конспекти. – К., 1998.

Організація судових та правоохоронних органів. Навч. посібник для
студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти/ І.Є
Марочкін, В.В.Афанасьєв, В.С.Бабкова та ін., За ред. І.Є Марочкіна,
Н.В.Сібільової, О.М.Толочка. – Харків: Право, 2000.

Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навч. посіб./ В.С.
Ковальський, В.Т.Білоус, С.Е.Демський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

ПИТАННЯ, ЯКІ ВИНОСЯТЬСЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

НА СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Організація та завдання органів юстиції.

Функції Міністерства юстиції України.

Основні функції інших органів юстиції.

Визначити основні сфери повноважень органів юстиції.

Чи належать органи юстиції до політичних органів?

Які нормативно – правові акти складають основу діяльності органів
юстиції?

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
……………………………………..3

Тема 1. Предмет, система та основні поняття курсу

організації судових та правоохоронних
органів………………………4

Тема 2. Судова влада та органи, що її
здійснюють………………………………10

Тема 3. Принципи судової влади. Судова
система……………………………….17

Тема 4. Місцеві
суди…………………………………………………………..
………………31

Тема 5. Статус
суддів…………………………………………………………
……………….40

Тема 6.
Прокуратура…………………………………………………….
……………………..47

Тема 7.
Адвокатура……………………………………………………..
………………………58

Тема 8. Органи внутрішніх
справ…………………………………………………………6
7

Тема 9. Органи попереднього
розслідування………………………………………..75

Тема 10. Органи та установи
юстиції……………………………………………………85

Зміст………………………………………………………….
………………………………………..96

Навчальне видання

Конспект лекцій з дисципліни

“Організація роботи судових

та правоохоронних органів”

Укладачі: Ковалевська Тетяна Михайлівна

Бєлан Сергій Володимирович

Підписано до друку 27.01.2005 р. Формат 60х84 1/16.

Папір 60 г/м2. Друк ризограф. Ум.друк. арк. 6,0

Тираж 50 прим. Вид.№ 15/05. Зам.№

Розмножувально-копіювальний сектор

Академії цивільного захисту України

61023, м. Харків, вул. Чернишевського, 94

PAGE

PAGE 5

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020