.

Опря – Фінансове право України (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 13546
Скачать документ

Опря – Фінансове право України

Зміст підручника

Передмова

Тема 1. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ

1. Фінанси як економічна та юридична категорія

2. Фінансова політика держави як предмет фінансового права

3. Фінансова система України та її складові

4. Система і правове положення органів влади, що здійснюють фінансову
діяльність держави

Тема 2. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

1. Поняття фінансового права та методи фінансово-правового регулювання

2. Фінансове право в системі права України

3. Система і джерела фінансового права

4. Фінансове право і наука фінансового права

5. Фінансово-правові норми

6. фінансово-правові відносини: зміст, особливості, види та суб’єкти

Тема 3. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

1. Суть і призначення фінансового контролю

2. форми і методи фінансового контролю

3. Організація та органи фінансового контролю

Тема 4. БЮДЖЕТНЕ ПРАВО І БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

1. Поняття і роль бюджету

2. Бюджетне право та бюджетні правовідносини

3. Бюджетний устрій та бюджетна система України

4. Бюджетна класифікація

Тема 5. БЮДЖЕТНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

1. Поняття бюджетних повноважень

2. Розпорядники бюджетних коштів і бюджетні призначення

3. Правові засади організації міжбюджетних відносин

Тема 6. БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

1. Поняття, зміст та стадії бюджетного процесу

2. Порядок складання проекту бюджету, його розгляду і прийняття

3. Виконання Державного бюджету та бюджетів місцевого самоврядування

Тема 7. ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ. СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ
ДОХОДІВ

Тема 7. ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ. СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ
ДОХОДІВ

Тема 8. ПОДАТКОВЕ ПРАВО

1. Податкове право і податкові правовідносини

2. Податки: поняття, значення та функції’. Принципи опода ткування

3. Джерела податкового права

4. Елементи податкового закону

5. Кваліфікаційні ознаки податкового правопорушення

6. Інститут податкового примусу

7. Фінансові санкції за порушення податкового законодавства

8. Адміністративна відповідальність за порушення податкового
законодавства

9. Кримінальна відповідальність за порушення податкового законодавства

Тема 9. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

1. Поняття, функції та види державного кредиту

2. Державний борг

Тема 10. ПРАВОВІ ОСНОВИ СТРАХУВАННЯ

1. Поняття і функції страхування

2. Основні галузі і види страхування

3. Відносини у сфері страхування, що регулюються фінансовим правом

Тема 11. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ

1. Поняття державних видатків, їх особливості і принципи фінансування

2. Поняття та принципи бюджетного фінансування

Тема 12. ПРАВОВІ ОСНОВИ КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

1. Кошторис як індивідуальний фінансово-плановий акт. Порядок
кошторисно-бюджетного фінансування

2. Додержання фінансовоїдисципліни

3. Порядок фінансування соціально-культурних заходів

4. Порядок фінансування видатків на національну оборону

5. Видатки на утримання органів державного управління, органів місцевої
влади та місцевого самоврядування

Тема 13. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН, ЩО ВИНИКАЮТЬ В ПРОЦЕСІ
БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Поняття банківської системи та банківської діяльності

2. Банківське право: предмет, метод, банківські правовідносини та
банківське законодавство

Тема 14. ПРАВОВЕ РЕГЛАМЕНТУВАННЯ БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ І РЕГУЛЮВАННЯ
ГРОШОВОГО ОБОРОТУ

1. Правове регулювання грошового обігу в Україні

2. Правове регулювання інституту банківського рахунку

3. Організація готівкового обігу та регулювання касових правил

4. Правове регулювання безготівкових розрахунків

Тема 15. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ВАЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ

1. Поняття валюти та валютних операцій

2. Організація валютного регулювання

3. Правовий режим валютного контролю

УДК347.73(477)(075.8)

ББК 67.9(4УКР)402я73

К20

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для
студентів вищих навчальних закладів (Лист № 14/18.2-1579 від
08.07.2004р.)

Рецензенти:

Опря А.Т. – доктор економічних наук, професор, завідувач кафе¬дри
фінансово-економічного аналізу та статистики Полтавської державної
аграрної академії;

Верига Ю.А. – кандидат економічних наук, професор кафедри
бухгалтерського обліку і аудиту Полтавського університету споживчої
кооперації України.

Капаєва Л.М., Лях М.С.

К 20 Фінансове право: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної
літератури, 2004. – 248 с. ISВN 966-8365-62-3

До посібника включено програму курсу “Фінансове право”, плани
семінарських (практичних) занять та основний зміст тем курсу, контрольні
запитання, практичні та тестові завдання, орієнтовний перелік тем
рефератів, рекомендовану літературу.

Посібник побудований за модульною конструкцією, передбачено підсумковий
контроль по закінченні вивчення кожного модулю.

Посібник призначений для студентів економічних спеціальностей вищих
навчальних закладів, а також науковців, викладачів, працівників
фінансових органів.

ISВN 966-8365-62-3

© Капаєва Л.М., Лях М.С., 2004 © Центр навчальної літератури, 2004.

ПЕРЕДМОВА

Фінанси як економічна категорія являють собою систему економічних
відносин, у процесі яких утворюються і використо¬вуються фонди грошових
коштів. Держава правових норм деталь¬но регламентує відносини, що
виникають при зборі, розподілі і використанні фондів грошових коштів за
допомогою правових норм, сукупність яких складає фінансове право.

Фінансове право – складна учбова дисципліна. Воно об’єднує багато
законів та нормативно-правових актів виконавчої влади, які часто
змінюються, доповнюються. Все це ускладнює вивчення матеріалу. Вивчення
фінансового права дозволяє за¬своїти з теоретичні положення як
загальної, так і особливої части¬ни, пізнати його закономірності і
детально ознайомитися з акта¬ми, які містять фінансово-правові норми.

Вивчення питань теорії фінансового права та чинного зако¬нодавства у
галузі фінансів, необхідно майбутньому спеціалісту, для розуміння суті й
тенденцій розвитку фінансових відносин та їх особливостей у сфері
державних фінансів, міжнародних фінансів і фінансів господарських
одиниць.

У процесі вивчення дисципліни вирішуються такі завдання:

— дослідження основних положень та особливостей фінан¬сового
законодавства, фінансових правовідносин;

— розкриття можливості використання фінансового законо¬давства у
практиці фінансової роботи;

— з’ясування сутності бюджетного, податкового, валютного, законодавства,
особливостей фінансово-правових відно¬син, прав і обов’язків суб’єктів
цих відносин.

Засвоєння основних положень дисципліни дає можливість студенту
підготуватись до поглибленого вивчення основних на¬прямів у фінансової
діяльності суб’єктів фінансової системи країни.

Вивчення дисципліни пов’язане з дисциплінами: “Гроші і кредит”,
“Фінанси”, “Фінанси підприємств” і дозволяє отримати базову підготовку з
основних питань фінансово-правових відно¬син суб’єктів фінансової
системи.

Пропонований навчальний посібник підготовлено відповідно до програми та
навчального плану з курсу “Фінансове право”.

Вивчення фінансового права України рекомендується поча¬ти з ознайомлення
з програмою курсу, засвоєння основного ма¬теріалу, наведеного в
посібнику. Цей матеріал містить необхідну, на думку укладачів, постійну
компоненту теоретичного матеріалу. Контрольні питання з кожної теми
доцільно викорис¬тати для самоконтролю, з метою перевірки того, як
засвоєно ос¬новні категорії та поняття фінансового права.

Складено посібник за модульною конструкцією, яку укла¬дач рекомендує
використовувати в навчальному процесі при вив¬ченні дисципліни. Вона
сприяє систематизації матеріалу, його поділу відповідно до основних
інститутів фінансового права.

Слід врахувати, що навчальні матеріали не можуть детально відобразити
систему чинних нормативно-правових актів, яка пе¬ребуває в постійному
розвитку. Студенти самі повинні стежити за розвитком і оновленням
фінансового законодавства.

Для повного оволодіння теоретичним і нормативним ма¬теріалом з
відповідної теми необхідно також опрацьовувати до¬даткові матеріали з
фінансового права України, які публікуються в періодичних виданнях.

Посібник розрахований на студентів економічних спеціаль¬ностей вищих
навчальних закладів, науковців, працівників фінансових органів. Він
стане в нагоді викладачам курсу “Фінан¬сове право”.

Тема 1. ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ

1. Фінанси як економічна та юридична категорія

Фінанси – це вартісна категорія, яка органічно пов’язана з рухом
вартості, з утворенням та використанням різних грошових фондів, з
грошовими відносинами, що існують між державою та приватним сектором.

Фінанси – це не просто грошові кошти, доходи або видатки. Це сукупність
відносин, що мають розподільний характер і опосередковуються через
доходи й видатки громадян і юридичних осіб, фінансово-кредитних установ,
держави, міжнародних фінансових організацій.

Фінанси – це грошові відносини, що виникають у процесі розподілу і
перерозподілу вартості ВВП і частини національного багатства у зв’язку з
формуванням грошових доходів суб’єктів господарювання та держави і
використанням їх на розширене відтворення, задоволення соціальних та
інших потреб суспільства.

Фінанси є історичною категорією. Вони виникли ще за часів
рабовласницького суспільства в умовах товарно-грошових відносин під
впливом розвитку функцій та потреб суспільства.

Термін активно використовувався в ХІІІ-ХV ст. в Італії. Вже з XVII ст.
цей термін стає міжнародним і застосовується для визначення всіх
відносин, пов’язаних з доходами і витратами держави. Пізніше поширився в
усьому світі і застосовувався як поняття, пов’язане з системою грошових
відносин, з мобілізацією грошових ресурсів державою для виконання своїх
політичних та економічних функцій.

Історично пізнішим стало виділення категорії державних фінансів.
Спочатку під фінансами розуміли саме державні фінанси.

Державні фінанси – це економічні відносини з мобілізації, розподілу й
витрачання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів
держави для забезпечення розширеного відтворення та соціально-культурних
потреб суспільства.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що основним призначенням
держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можна
задовольнити через ринковий механізм, а також особисто кожним
громадянином у зв’язку з об’єктивними причинами. До них слід віднести
структурну перебудову економіки, боротьбу з монополізмом, захист
навколишнього середовища, захист окремих категорій громадян, проведення
наукових досліджень, загальну освіту, охорону здоров’я тощо.

За рахунок централізованих фондів коштів фінансуються державні та
місцеві видатки, здійснюється капітальне будівництво, інвестиційна та
інноваційна діяльність, утримується соціально-культурна невиробнича
сфера – освіта, наука, фізична культура та спорт, охорона здоров’я;
утримуються органи державної влади,правоохоронні органи тощо.

Децентралізовані фонди коштів не можуть використовувати органи державної
влади, проте вони відіграють важливу роль.

2. Фінансова політика держави як предмет фінансового права

Фінанси стають предметом фінансового права лише у взаємозв’язку з
фінансовою діяльністю держави. Фінансова діяльність -це формування
доходів та здійснення витрат певним суб’єктом.

Об’єктом фінансової діяльності є фінанси, які не слід ототожнювати з
грошима, що є значно вужчим поняттям. Гроші є лише інструментом фінансів
та фінансової діяльності.

Дістаючи нормативно-правове закріплення, відносини у сфері фінансової
діяльності стають об’єктом дослідження юриспруденції. Однак предметом
дослідження фінансового права як галузі права, науки, навчальної
дисципліни є не всі фінанси, а лише ті відносини, в яких безпосередню
участь бере держава.

Фінансова діяльність держави – це здійснення нею видатків та отримання
доходів з метою реалізації завдань соціально-економічного розвитку.

Усім проявам фінансової діяльності, як і явищам інших галузей
управління, надають у правові форми. Всі дії органів держави в галузі
фінансів і всі відносини, що виникають між ними при мобілізації,
розподілі та використанні фондів коштів, одержують характер правових дій
та правових відносин, тобто фінанси держави відбиваються в її
фінансовому праві як у сукупності норм, що регулюють її фінансове
господарство. Тобто, фінансове право належить до галузі публічного права
і складається з норм, що регулюють мобілізацію, розподіл і витрачання
коштів, а також покликані сприяти рівновазі доходів і видатків держави.

Відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності, є не тільки
економічними. За допомогою правових норм держава надає їм юридичного
характеру. Правове регулювання фінансової діяльності є однією з форм
державного керівництва економікою.

Стосовно організації фінансової діяльності держави застосовується
імперативна юридична норма.

Фінансова діяльність держави базується на принципах. тобто основних
ідеях, виражених у праві, що надає цим ідеям обов’язкового характеру з
усіма відповідними юридичними наслідками. Принципи фінансової діяльності
держави гарантують безперервність та послідовність нормотворчого
процесу, забезпечують взаємозв’язок фінансового законодавства та
фінансової політики.

До принципів фінансової діяльності належать загальноправові, галузеві,
міжгалузеві принципи та принципи окремих правових інститутів даної
галузі права.

Принципи фінансової діяльності держави

Загальноправові

– законності;

– верховенства права;

– суверенітету держави;

– рівності усіх форм власності;

– право власності народу

Галузеві

– публічний характер фінансової діяльності держави;

– розподіл функцій між органами влади у сфері фінансової діяльності;

– пріоритет представницьких органів влади держави перед виконавчими
органами;

– пріоритет публічних видатків над доходами;

– всебічний контроль у сфері фінансової діяльності держави;

– плановість

Загальноправові принципи є визначальними для формування окремих
галузевих наук.

Галузеві принципи є базовими для визначення кола суб’єктів, що беруть
участь у таких відносинах, та об’єктів правового регулювання цих
відносин.

Інші принципи:

— здорових фінансів;

— єдності фінансової діяльності і грошової системи держави;

— фінансової безпеки держави;

— міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави;

— компетентності та самостійності у сфері фінансової діяльності органів
місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах;

— цільового використання фінансових ресурсів;

— соціальної направленості фінансової діяльності;

— самостійності в установлених законодавством межах. Методи, тобто
способи здійснення, фінансової діяльності -це сукупність прийомів і
засобів, з допомогою яких уповноважені державою органи від її імені
формують, розпоряджаються і використовують фонди грошових ресурсів.

Групи методів здійснення фінансової діяльності:

1) методи формування (мобілізації, залучення) фондів грошових коштів;

2) методи їх розподілу;

3) методи використання фондів грошових коштів.

Методи формування фондів грошових коштів:

— обов’язковий метод – полягає в безоплатному і примусовому вилученні
державою частини грошових коштів у їх власників; йому властивий
примусовий характер вилучення грошових коштів;

— добровільний метод (придбання державних цінних паперів,

проведення лотерей, пожертвування, вклади в банках і т.д.). Методи
розподілу та використання грошових коштів:

1) Фінансування – виражається в безоплатному, беззворотному і цільовому
наданні грошових коштів:

— в залежності від того, з якого державного фонду виділені кошти:

• бюджетне фінансування;

• відомче фінансування;

• фінансування із позабюджетних фондів.

— в залежності від того, кому і на яких умовах надані грошові ресурси:

• Дотації – під якими розуміють надання грошових коштів з метою покриття
нестачі власних коштів. Види дотацій:

а) допомога, що виділяється підприємствам, організаціям, установам на
покриття збитків, обумовлених не залежними від них причинами;

б) бюджетна дотація – безоплатна, беззворотна допомога вищестоящого
бюджету нижчестоящому, яка не носить цільового характеру і надається в
випадку перевищення витрат над доходами;

• Субвенція – це бюджетна дотація, що надається вищестоящим бюджетом
нижчестоящому для визначеного цільового використання. У випадку
порушення умов їх використання невикористані на протязі бюджетного
періоду субвенції підлягають поверненню в бюджет;

• Субсидія – це вид цільової допомоги в грошовій або натуральній формі
юридичним або фізичним особам, органам місцевого самоуправління, іншим
державам, що надається за рахунок коштів бюджету або цільових фондів.

2) Кредитування означає виділення (надання) грошових коштів на умовах
платності і повернення. Фінансування використовується у відношенні
державних організацій, кредитування – як у відношенні державних
організацій, так і інших, недержавних організацій.

Принципи розподілу і використання фінансових ресурсів:

— плановість;

— цільовий характер використання коштів;

— ефективність;

— економія;

— науково-методологічний підхід при визначенні обсягів використання
коштів у межах встановлених лімітів.

Видатки здійснюються:

— за економічним призначенням – залежно від тих сфер та економічних
операцій, куди спрямовуються кошти;

— за функціональним призначенням – залежно від напрямів спрямування
коштів на виконання функцій держави та місцевих органів влади.

На всіх етапах фінансової діяльності використовується метод фінансового
контролю. Його призначення досить важливе, оскільки фінансові ресурси
завжди обмежені, їх мобілізація й витрачання регламентуються
спеціальними правовими нормами. Фінансовий контроль є постійним і
всебічним, оскільки фактично охоплює всі аспекти фінансової діяльності
держави, юридичних та фізичних осіб. Звідси випливають і широкі
повноваження органів фінансового контролю. Фінансова діяльність кожного
суб’єкта має бути прозорою і здійснюватися у межах чинного
законодавства.

3. Фінансова система України та її складові

У структури фінансів як цілісної категорії входить декілька
взаємопов’язаних ланок, у кожній з яких здійснюється утворення і
використання відповідних грошових фондів. Фінансова ланка -це група
однорідних економічних відносин, що регулюються правом і взаємопов’язані
за формами і методами залучення, розподілу і використання грошових
коштів.

Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах. У
широкому розумінні фінансова система – це сукупність фінансових
інститутів, кожний з яких сприяє утворенню та використанню фондів
грошових коштів для здійснення фінансової діяльності держави.

В організаційному аспекті фінансову систему можна розглядати як
сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які
здійснюють у межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю
держави та підприємств, установ, організацій, що беруть у ній участь. Це
дещо звужене поняття, яке стосується лише сфери дослідження фінансового
права. З позицій економіки до фінансової системи включають також фінанси
суб’єктів господарювання, міжнародні фінанси та фінансовий ринок.

У матеріальному вираженні фінансова система являє собою сукупність
грошових фондів. Під грошовим фондом розуміють відносно відособлену
частину грошових коштів, призначену для особливих цілей.

Сукупність фінансових ланок, що входять до складу фінансів України, в їх
взаємозв’язку та взаємозалежності складає фінансову систему України.

Фінансова система України (як предмет дослідження фінансового права)
включає такі фонди грошових коштів і відповідні їм правові інститути:

— бюджетна система;

— позабюджетні цільові фонди;

— фінанси державних підприємств, об’єднань, організацій, установ,
галузей;

— фінанси страхування;

— кредит.

Центральне місце в фінансовій системі належить бюджетній системі, з
допомогою якої утворюються фонди грошових коштів відповідних
адміністративно-територіальних одиниць.

Державний бюджет – це найбільший централізований фонд коштів, що
перебуває у розпорядженні уряду, який виконує державну політику. За його
допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного
доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. Саме в цій ланці
фінансової системи зосереджуються найбільші доходи та найважливіші у
політичному та економічному відношенні загальнодержавні видатки.

Державний бюджет, посідаючи провідне становище, тісно пов’язаний з
іншими ланками фінансової системи. Він виступає координуючим центром, що
надає необхідну допомогу іншим ланкам.

Наступною за своїм значенням фінансовою ланкою є місцеві фінанси, які
поступово розвиваються. Місцеві фінанси визначають як сукупність
грошових коштів, що формуються і використовуються для розв’язання
завдань місцевого рівня. Структуру місцевих фінансів визначають
державний устрій та відповідний адміністративно-територіальний поділ
держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах,
селищ, сіл.

Самостійну фінансову ланку утворюють фінанси державних підприємств,
функціонування яких пов’язано з розвитком державного сектора в
національній економіці. Одним із завдань цієї ланки є підтримання
господарства країни шляхом збереження та розвитку ряду важливих галузей
національного виробництва, необхідних для забезпечення процесу
суспільного відтворення, галузей, які в умовах сучасного розвитку
економіки через свою специфіку мають низький рівень рентабельності і є
невигідними для підприємництва, а також галузей, які внаслідок своєї
орієнтації та історичного розвитку є державними монополіями.

Державні позабюджетні фонди мають чітко визначені джерела формування і
напрями використання коштів. Створення таких фондів визначається
конкретними потребами, що стоять перед державою. Вони відіграють важливу
роль у забезпеченні соціального захисту громадян. Спеціальні фонди мають
цільове призначення та визначену законодавством самостійність. Переважно
кошти, що надходять до таких фондів, спрямовані на підтримання
соціальної політики держави – забезпечення зайнятості населення,
державного страхування у разі безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням,
тощо.

Ще однією ланкою фінансової системи є кредит – державний та банківський.
Залучені через державний кредит кошти спрямовуються на покриття дефіциту
державного бюджету, на фінансування поточних видатків держави.

Банківський кредит перебуває на межі регулювання фінансового й
цивільного права, однак істотно впливає на формування ринку позичкових
капіталів і, відповідно, на функціонування державних фінансів.

Фінансову систему України не можна обмежувати переліченими вище ланками,
однак саме ці ланки є предметом дослідження науки фінансового права.
Окреме місце посідають органи, що здійснюють управління фінансовою
діяльністю держави.

4. Система і правове положення органів влади, що здійснюють фінансову
діяльність держави

Держава керує і направляє фінансову діяльність через свої органи, які
наділені для цього спеціальною компетенцією. Особливістю фінансової
діяльності є те, що її здійснюють всі органи державної влади, однак
масштаби і міра такої участі неоднакові.

У сферу безпосереднього державного управління входять лише відносини у
сфері державних фінансів. Однак всі інші фінансові потоки перебувають
під впливом державного регулювання.

Так, відповідно до Конституції України Верховна Рада України затверджує
Державний бюджет, здійснює контроль за його виконанням, приймає рішення
по звіту про виконання Державного бюджету, а також затверджує рішення
про наданні Україною позик і економічної допомоги іноземним державам і
міжнародним організаціям, а також про отримання Україною від іноземних
держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, здійснює
контроль за їх використанням.

Виключно законами України Верховна Рада встановлює:

Державний бюджет і бюджетну систему України, систему оподаткування,
податки і збори, основи створення і функціонування фінансового ринку;
статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території
України; порядок утворення і погашення державного боргу; порядок випуску
і обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Президент України як глава держави забезпечує в області фінансів
погоджене функціонування і взаємодію органів державної влади, визначає
основні напрямки фінансової політики держави, здійснює керівництво
фінансовою діяльністю. Президент призначає Міністра фінансів, подає на
затвердження Верховної Ради України кандидатуру голови Національного
банку України і призначає половину складу Ради Національного банку
України. Глава держави наділений повноваженнями по створенню в межах
коштів, передбачених в Державному бюджеті України, консультаційних,
дорадчих і інших допоміжних органів і служб.

Президент наділений правом вето відносно прийнятих Верховною Радою
законів з наступним їх поверненням на повторний розгляд у Верховну Раду,
а також може відміняти акти Кабінету Міністрів України і акти Кабінету
Міністрів Автономної Республіки Крим.

Кабінет Міністрів України є вищим органом в системі органів виконавчої
влади. Він відповідає перед Президентом України, підзвітний і
підконтрольний Верховній Раді України. В області здійснення фінансової
діяльності функції уряду – це забезпечення фінансової політики, розробка
законів про Державний бюджет України, надання Верховній Раді звітів про
його виконання.

Водночас фінансова діяльність держави здійснюється через особливі
органи, які реалізують і скеровують її відповідно до наданих
повноважень. На відміну від вищих органів, що забезпечують стратегічне,
загальне керівництво фінансами, вони забезпечують організацію
оперативного управління фінансами. Це спеціально створена система
фінансово-кредитних органів для управління фінансами та здійснення
контролю у цій сфері, компетенція якої охоплює усі ланки фінансової
системи. До таких органів відносять Міністерство фінансів України,
Державне казначейство України, Національний банк України. Спеціальні
повноваження у сфері фінансового контролю покладено на органи Державної
податкової служби України та Контрольно-ревізійної служби України.
Окреме місце у цій системі посідає Рахункова палата України – вищий
контрольний орган для публічного контролю бюджету.

Міністерство фінансів України – центральний орган виконавчої влади,
підпорядкований Кабінету Міністрів України. Основні завдання Мінфіну
України:

— розробка єдиної державної фінансової політики;

— здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної
фінансової ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку;

— розробка стратегії щодо запозичень держави і погашення та
обслуговування державного боргу;

— розробка проекту Державного бюджету України та прогнозних показників
зведеного бюджету України, забезпечення у встановленому порядку
виконання Державного бюджету України, контроль за додержанням правил
складання звіту про виконання Державного бюджету України та зведеного
бюджету України;

— забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних
напрямках соціально-економічного розвитку України;

— забезпечення ефективного використання бюджетних коштів і здійснення у
межах своєї компетенції державного фінансового контролю та інше.
Державне казначейство утворене при Міністерстві фінансів України. Воно
включає Головне управління та його територіальні органи. Основні
завдання Держказначейства України:

— організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю
за ним;

— управління наявними коштами Державного бюджету України, коштами
державних позабюджетних фондів і позабюджетними коштами установ та
організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету
України;

— фінансування видатків Державного бюджету України;

— ведення обліку касового виконання Державного бюджету України,
складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

— здійснення управління державним боргом;

— розподіл між ланками бюджетної системи відрахувань від
загальнодержавних податків, зборів та обов’язкових платежів;

— здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних
позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що
утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;

— розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського
обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є
обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що
використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Органи Державної податкової служби України включають Державну податкову
адміністрацію України, державні податкові адміністрації (в Автономній
республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях) та територіальні
державні податкові інспекції. У складі органів податкової служби
перебувають також відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з
податковими правопорушеннями – податкова міліція.

Визначальною рисою організації роботи податкових органів в системі інших
спеціалізованих органів у сфері фінансів є те, що вони координують свою
діяльність з фінансовими органами Державного казначейства України,
органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики,
державними митними органами, установами банків, а також з податковими
службами інших держав.

Завдання органів Державної податкової служби:

— здійснення контролю за додержанням податкового законодавства,
правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів,
державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а
також неподаткових доходів (неподаткових платежів), встановлених
законодавством;

— внесення в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення
податкового законодавства;

— прийняття нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань
оподаткування;

— формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб – платників
податків та інших обов’язкових платежів та Єдиного банку даних про
платників податків – юридичних осіб;

— роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників
податків;

— запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до
компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування
та провадження у справах про адміністративні правопорушення. У межах
своєї компетенції податкова служба видає податкові роз’яснення, які не
мають обов’язкової сили. Для забезпечення діяльності власної організації
Голова Державної податкової адміністрації України видає накази та
затверджує інструкції.

Завдання податкової міліції:

— запобігання правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття,
розслідування та провадження у справах про адміністративні
правопорушення;

— розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів;

— запобігання корупції в органах державної податкової служби та
виявлення її фактів;

— забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної
податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з
виконанням службових обов’язків.

У сфері бюджетних відносин визначальне місце посідає Державна
контрольно-ревізійна служба України. Вона складається з Головного
контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних
управлінь (в Автономній республіці Крим, містах Києві та Севастополі,
областях) і територіальних контрольно-ревізійних підрозділів (відділів,
груп). Підпорядковується Державна контрольно-ревізійна служба України
Міністерству фінансів України.

Головні завдання Державної контрольно-ревізійної служби України:
здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних
цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку
і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних
фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях,
які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів,
розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
запобігання їх в подальшому. Для реалізації цих завдань органами
Державної контрольно-ревізійної служби України проводяться ревізії та
перевірки, контролюються усунення недоліків і порушень.

Державна контрольно-ревізійна служба координує свою діяльність з
місцевими радами та органами виконавчої влади, фінансовими органами,
Державною податковою службою, іншими контролюючими органами, органами
прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.

Державне регулювання банківською та грошово-кредитною системою здійснює
Національний банк України. Це особливий орган державного управління. Він
підтримує економічну політику уряду в тому разі, якщо вона не суперечить
забезпеченню стабільності грошової одиниці України. У сфері
безпосередньої діяльності наділений повною незалежністю. Будь-який орган
державної влади не має права давати йому вказівки обов’язкового
характеру.

Головні функції центральних банків у більшості економік:

— втілювати монетарну політику;

— регулювати національну валюту і бути єдиним емісійним центром;

— захищати національні та міжнародні резерви й управляти ними;

— діяти як фінансові консультанти уряду й парламенту;

— регулювати процентні ставки в межах здійснюваної грошово-кредитної
політики;

— здійснювати банківське регулювання та нагляд за банківською
діяльністю.

Національний банк України підзвітний Верховній Раді України. Він має
право законодавчої ініціативи.

Відносно молодим є новий орган – Державна комісія з регулювання ринку
фінансових послуг (діє з осені 2002 р.). Голова Комісії відповідальний
перед Президентом України. Завданням Комісії є здійснення регулювання, в
тому числі реєстрація та ліцензування діяльності фінансово-кредитних
установ, за винятком банків. До таких установ належать кредитні спілки,
ломбарди, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди.
Основним завданням Комісії є також забезпечення контролю за діяльністю
фінансово-кредитних установ.

Певною мірою до управління державними фінансами залучається Державна
комісія з цінних паперів та фондового ринку. Окреме місце в управлінні
державними фінансами належить цільовим централізованим фондам.

Суспільні відносини, які виникають у процесі формування, розподілу й
використання грошових фондів органів місцевого самоврядування. є
публічними відносинами, що регулюються нормами фінансового права.
Діяльність місцевих органів спрямована на задоволення територіальних
інтересів.

Оскільки органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції наділені
правом самостійного вирішення всіх питань місцевого значення з метою
забезпечення соціально-економічного розвитку своєї території, гарантією
реалізації прав з боку держави має бути виділення фінансових коштів.
Визначальне місце серед фінансових ресурсів, що нагромаджуються на
відповідній території, відводиться централізованому фонду коштів –
місцевому бюджету, розмір якого й визначає реальний обсяг повноважень
місцевих органів, що може бути реалізований протягом поточного
бюджетного періоду.

За відповідними органами місцевого самоврядування закріплено право
затверджувати бюджети відповідного рівня, встановлювати місцеві податки
і збори згідно із законодавством.

Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі
повноваження органів виконавчої влади.

Виконавчу владу, в тому числі у сфері фінансової діяльності, в областях,
містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Вони забезпечують підготовку та виконання відповідних бюджетів, звіт про
виконання відповідних бюджетів та програм, взаємодіють з органами
місцевого самоврядування.

Тема 2. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

1. Поняття фінансового права та методи фінансово-правового регулювання

Фінансове право являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють
суспільні відносини, які виникають в процесі планового залучення,
розподілу і використання грошових фондів державою, необхідних для
виконання завдань, поставлених на кожному етапі її розвитку. Фінансове
право – це галузь публічного права, предметом якого є норми, що
регулюють державні фінанси.

Специфіка відносин, що регулюються нормами фінансового права, полягає в
тому, що вони складаються в особливій сфері життя суспільства –
фінансовій діяльності держави. Предметом фінансового права є суспільні
відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової
діяльності держави.

Ознаки суспільних відносин, що складають предмет фінансового права

– мають владно-майновий характер;

– направлені на утворення, розподіл і використання державних фінансових
ресурсів;

– однією із сторін завжди виступає держава або її орган

Фінансові відносини, що є предметом фінансового права, виникають при:

— встановленні бюджетної, податкової, грошово-кредитної систем держави;

— складанні, розгляді та затвердженні актів про бюджет;

— розподілі доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи;

— виконанні державного та місцевих бюджетів;

— збиранні податків, зборів, інших обов’язкових платежів;

— фінансуванні та кредитуванні;

— обов’язковому державному майновому й особистому страхуванні;

— відносинах державного кредиту;

— регулюванні грошово-кредитної та валютної систем. Критерієм
розмежування галузі в системі права є метод правового регулювання, під
яким розуміють сукупність юридичних засобів впливу, за допомогою яких
забезпечується правове регулювання якісно однорідних, відособлених
суспільних відносин.

Основним методом правового регулювання фінансового права є метод владних
розпоряджень (імперативний, командно-вольовий). Для державно-владних
приписів у сфері фінансової діяльності характерні такі риси, як
категоричність та відсутність оперативної самостійності. У нормах
фінансового права жорстко закріплюються вимоги держави в області
фінансової діяльності.

Це пояснюється тим значенням, яке надає держава фінансам для її
стабільного функціонування та забезпечення суверенітету.

Більша частина таких розпоряджень йде від фінансово-кредитних органів
держави, створених спеціально для здійснення фінансової діяльності.

2. Фінансове право в системі права України

Маючи свій предмет і метод правового регулювання фінансове право
обґрунтовано визнається самостійною галуззю єдиної правової системи
держави. Проте самостійність фінансового права не означає його
абсолютної відособленості. Фінансове право тісно пов’язане з усіма
галузями права, але найтісніше – з конституційним правом,
адміністративним і цивільним.

Конституційне право є провідною галуззю в системі права. Норми
Конституції України посідають найвище становище в ієрархії правових
норм. Це значить, що його норми є визначальними для регулювання
суспільних відносин всіма галузями права.

Так, форма державного устрою, розподіл влади в державі, співвідношення
влади і місцевого самоуправління та багато інших питань, урегульованих
нормами конституційного права, прямо здійснюють вплив на конкретні форми
фінансової діяльності. Норма Конституції України закріпила обов’язок
кожного громадянина та суб’єкта господарювання в Україні платити
встановлені податки і збори, є базовою для конкретизації прав і
обов’язків платника податків у нормах фінансового права.

Норми фінансового права фактично конкретизують положення конституційних
норм і забезпечують формування, розподіл і витрачання фондів коштів.

Необхідно мати на увазі, що конституційно-правові норми, будучи базовими
для фінансового права, залишаються в рамках права конституційного і
відносини, що виникають на .їх основі, є виключно
конституційно-правовими. Тобто, конституційне і фінансове право є
суміжними галузями в системі права, але такими, що не перетинаються.

При аналізі зв’язку конституційних і фінансових норм слід враховувати їх
певну однорідність, але розуміти, що вони не тотожні. На відміну від
фінансово-правових конституційні норми мають більшу юридичну
насиченість, більшу щільність юридичного змісту, що створює підстави для
багатьох юридичних інтерпретацій з урахуванням змін життєвих обставин.

Адміністративне право регулює суспільні відносини управлінського
характеру, переважно у сфері державного управління. Зв’язок фінансового
права з адміністративним проявляється, перш за все, в тому, що
встановлювані його нормами принципи виконавчої і розпорядчої діяльності
органів державного управління розповсюджуються і на фінансову діяльність
держави. В фінансовому праві застосовуються і адміністративні методи
впливу на суспільні відносини, в яких один із суб’єктів (фінансовий
орган) наділений владними функціями по відношенню до іншого
(громадянина). Але якщо в адміністративному праві головним у предметі
регулювання є відносини, що складаються в сфері державного управління,
то в фінансовому – це відносини в області залучення, розподілу і
витрачання грошових фондів держави.

Так як фінансові відносини місять в собі елементи майнового характеру
(направлені на утворення необхідних державі фондів грошових коштів),
правомірна постановка питання про зв’язок фінансового права з цивільним
правом, яке регулює майнові відносини. Цивільне право не регулює
відносини по утворенню і використанню необхідних державі грошових
коштів. Суб’єкти цивільного права виступають по відношенню один до
одного в якості економічно відособлених і юридичне рівних сторін, що для
фінансового права не характерно. Отже, як предмет, так і методи впливу
на суспільні відносини у цих галузях права різні. Однак є такі області
фінансової діяльності, які регулюються одночасно як нормами фінансового,
так і нормами цивільного права. Це кредитні, розрахункові, страхові та
інші відносини.

Господарське право як галузь права регулює відносини, що існують у сфері
організації та здіснення господарської діяльності суб’єктами усіх форм
власності.

Фінансове право тісно пов’язане з іншими галузями права: кримінальним
(оскільки кримінальне законодавство встановлює відповідальність за
правопорушення у сфері фінансових відносин), трудовим (нарахування
прибуткового податку та обов’язкових платежів на фонд оплати праці),
пенсійним тощо.

3. Система і джерела фінансового права

Система фінансового права – це його визначена внутрішня структура, яка
складається як відображення реально існуючих суспільних відносин у
фінансовій сфері. Система фінансового права дозволяє з’ясувати, з яких
підгалузей, частин складається ця галузь права і як ці складові
взаємодіють між собою.

Система фінансового права:

Загальна частина закріплює такі норми й інститути, які є спільними для
всіх фінансово-правових інститутів і становлять базу для регулювання
правовідносин у сфері фінансової діяльності держави:

– поняття фінансів та фінансової діяльності держави, її завдання,
принципи, форми і методи здійснення;

– правову характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових
норм;

– правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних
органів;

– правові основи фінансового контролю, його види та методи

Особлива частина включає в себе підгалузі і правові інститути, що
містять норми права, які регулюють окремі напрями фінансової діяльності
держави та різні ланки фінансової системи

Норми Загальної частини фінансового права конкретизуються в Особливій
частині.

Галузь фінансового права – це відносно замкнена частина системи права,
що включає сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, котрі
виникають у сфері правового режиму руху державних грошових коштів.

Галузь фінансового права “утворюється за допомогою фінансово-правових
норм опосередковано, тобто спочатку інститут, потім – підгалузь і як
результат – галузь. Виникнення будь-якого інституту або галузі права
зумовлено специфікою регулюючих або суспільних відносин. І хоча
фінансове право розглядається як галузь права, але процес формування
відбувається через становлення та розвиток його складових інститутів.

Для того, щоб норми права могли виконувати своє завдання регуляторів
суспільних відносин, вони повинні бути відомими їх учасникам і виражені
зовні від імені держави. Таким чином, джерела фінансового права в
формальному розумінні – це зовнішня форма вираження права, це спосіб
об’єктивування державної волі.

Джерела фінансового права – це конкретні форми його вираження, тобто
правові акти представницьких і виконавчих органів державної влади і
органів місцевого самоуправління, що містять норми фінансового права.

Фінансове право, з цієї точки зору, – це галузь законодавства, що є
сукупністю законів та інших нормативно-правових актів, у яких
фінансово-правові норми мають своє зовнішнє вираження.

Сукупність нормативних актів, що містять норми фінансового права,
прийнято визначати як фінансове законодавство.

Фінансове законодавство характеризується системністю, яку йому надають
правила ієрархії норм, що містяться в правових актах. Використання цих
правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими
актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим.

Систематизація законодавства – це діяльність по упорядкуванню і
вдосконаленню нормативно-правових актів, зведенню їх до єдиної,
внутрішньо узгодженої системи.

Метою систематизації є:

— усунення протиріч між нормативними актами;

— підвищення ефективності законодавства;

— забезпечення доступності користування законодавством для всіх
суб’єктів права.

Способи систематизації законодавства:

Кодифікація – спосіб систематизації, при якому здійснюється суттєва
переробка і узгодження групи юридичних норм, пов’язаних загальним
предметом правового регулювання (кодекс)

Інкорпорація – спосіб систематизації законодавства, що полягає в
упорядкуванні існуючих нормативних актів без зміни змісту норм права,
яке їх містить (алфавітні або хронологічні збірники)

Фінансово-правові акти – це організаційно-владні розпорядження державних
органів і органів місцевого самоуправління з питань фінансової
діяльності, що входять в їх компетенцію, прийняті у відповідній формі в
установленому законодавством порядку.

Класифікація фінансово-правових актів

За юридичними властивостями

– нормативні – акти, які регулюють групу однорідних фінансових відносин
і містять загальні правила поведінки, які не вичерпують свою регулятивну
силу їх однократним застосуванням;

– індивідуальні – акти застосування норм права;

застосовуються до конкретного життєвого випадку, звернені до точно
визначених учасників фінансових відносин, приводять до виникнення, зміни
або припинення конкретних фінансових правовідносин

За органами, що їх видають

а) законодавчі, до яких відносяться закони, що приймаються Верховної
Радою України з питань фінансової діяльності держави;

б) підзаконні – найбільш чисельна група, в яку входять акти всіх інших
державних органів, що базуються на законі і прийняті для втілення закону

4. Фінансове право і наука фінансового права

Наука фінансового права являє собою сукупність теоретичних понять,
тлумачень і уявлень про чинне фінансове право, його предмет і метод,
правові підгалузі та інститути, що входять до його складу. Вона вивчає
фінансово-правові категорії і фінансово-правові норми, розвиває їх і
сприяє удосконаленню фінансового законодавства шляхом вироблення
рекомендацій.

Якщо фінансова галузь права матеріалізується в фінансово-правових
принципах, методах, то наука фінансового права матеріалізується в
монографіях, статтях, наукових посібниках, підручниках з фінансового
права. Як і кожна наука, наука фінансового права має властиві тільки їй
предмет і методи дослідження, категоріально-понятійний апарат, свій
зміст. Вона – частина юридичної науки в цілому.

Предмет науки фінансового права:

– вся сукупність знань про фінансове право, фінансову діяльність
держави;

– знання про фінансове право у формі складних, найбільш узагальнених
фінансове -правових понять і категорій;

– систематизовані і узагальнені у формі наукових досліджень прості
елементарні поняття про фінансово-правові норми, відносини, інститути;

– історія фінансового законодавства, практичний досвід правозастосовної
діяльності органів управління фінансовими відносинами;

Отже, науку фінансового права можна визначити, як внутрішньо цілісну
систему узагальнених специфічних знань про фінансове право і
закономірності розвитку цих знань. Особливості науки фінансового права:

1. Вона є суспільствознавчою наукою, а тому завжди піддається
деформаціям і політичній кон’юнктурі, її предмет складають соціальні
явища – фінансово-правові відносини і норми, що їх регулюють.

2. Наука фінансового права вивчає такі фінансово-правові явища, які за
своєю юридичною природою відносяться до публічно-правових, що мають
місце тільки в сфері державних (публічних) фінансів. У сфері приватних
фінансів, де відносини відображають рівноправність учасників, діють
норми цивільного права.

3. Наука фінансового права є юридичною наукою, що вивчає такі
фінансово-правові явища і поняття, багато з яких двоякі за своєю
природою. Наприклад, грошові кошти є одночасно і продуктом дії
економічного закону вартості, і витвором державної влади. Наука
фінансового права взагалі не може обходитись без використання
понятійно-категоріального апарату фінансової науки, який складає
обов’язковий фундамент більшості фінансово-правових понять.

4. Вона покликана не тільки пояснювати фінансово-правові явища, а й
сприяти вирішенню практичних завдань фінансовими органами.

Аналітична функція науки фінансового права полягає в усвідомленні
“дослідного знання”, класифікації фінансово-правових норм та їх
науковому коментуванні, зведенні їх у внутрішньо цілісну органічну
систему.

Критична функція полягає у виявленні дефектів і недоліків у чинному
фінансовому законодавстві, в фіксації невідповідності правової норми
вимогам суспільної практики.

Конструктивна функція сприяє утворенню нових фінансово-правових норм,
інститутів і розділів фінансового права. Ця функція завжди передує
виданню нового закону чи іншого нормативно-правового акту і постійно
використовується в процесі нормотворчої діяльності держави.

Прогнозуюча функція науки фінансового права, а іноді її ще називають
“орієнтовною” функцією, полягає в тому, що наука фінансового права дає
фінансово-правовій практиці орієнтири в розвитку, вказує віхи, в
напрямку яких імовірно будуть рухатись фінансово-правові відносини. І
чим вищий рівень розвитку фінансово-правової науки, тим точніші ці
орієнтири, тим на більшу відстань у часі можуть визначатись такі віхи.

Наука фінансового права застосовує такі методи, як спеціально-юридичний
(формально-догматичний), порівняльно-правового дослідження, метод
звернення до інших наук, метод статистичної обробки фактичного матеріалу
та інші.

Система науки фінансового права відповідає системі фінансового права,
однак повністю не збігається з нею. Так, наука фінансового права
розробляє теоретичні положення, які за своїм характером можуть не знайти
прямого відображення у фінансовому праві. З іншого боку, не всі
фінансово-правові норми, що беруться з об’єктивної реальності і
закріплюються в нормативно-правових актах, осмислені наукою фінансового
права. Багато таких норм конструюються лише на базі “дослідного знання”,
яке ще не є власне науковим.

Зміст науки фінансового права проявляється в її термінах, поняттях і
категоріях. Найбільш загальні фундаментальні поняття, що відображають
сутнісні властивості фінансово-правової дійсності і складають її
постійну частину, основу науки фінансового права, називають
фінансово-правовими категоріями. Їх характерні риси:

— вони стають такими лише після закріплення їх в законі;

— вони, на відміну від інших понять, складають постійну частину
фінансового права.

Наука фінансового права відрізняється від науки про фінанси тим, що
вона, використовуючи дані науки про фінанси, вивчає правову форму
фінансової діяльності держави.

5. Фінансово-правові норми

Норма в перекладі з латинського означає правило, точне розпорядження,
зразок. Тобто, норма являє собою відомості про належну поведінку в тих
чи інших умовах (норми моралі, технічні норми).

Фінансово-правові норми – це загальнообов’язкові приписи компетентних
органів державної влади з приводу мобілізації, розподілу й використання
фондів коштів, що виражені в категоричній формі й забезпечені силою
державного примусу.

Це первинні елементи, які включають фінансове право, їм властиві всі
загальні риси правової норми, але вони мають і характерні для даної
галузі права особливості.

Загальні риси фінансово-правової норми як правової норми:

— міститься в нормативно-правових актах;

— стає обов’язковою для всіх учасників регульованих суспільних відносин,
визначає їх права та обов’язки;

— реалізація цієї норми, визнаної державою, забезпечується її примусовою
силою.

Головна особливість фінансово-правових норм полягає в тому, що вони
носять державно-владний, імперативний характер. Вимоги до учасників
фінансово-правових відносин виражаються в категоричній формі. Держава
визначає правила поведінки юридичним особам, громадянам в області
фінансової діяльності.

Таким чином, під фінансово-правовою нормою необхідно розуміти
встановлене державою і забезпечене нормами державного примусу строго
визначене правило поведінки в суспільних фінансових відносинах, що
виникають в процесі утворення, розподілу і використання державних
грошових фондів, з наданням учасникам цих відносин юридичних прав і
покладенням на них юридичних обов’язків.

Компоненти норми фінансового права:

Гіпотеза визначає умови, обставини, при яких можуть виникнути фінансові
правовідносини і які вказують на учасників цих правовідносин.

Диспозиція – “серцевина” норми, містить розпорядження про те, як повинні
діяти учасники фінансових відносин, тобто визначає їх права і обов’язки.

Санкція – це міра відповідальності, що застосовується до порушників
фінансово-правових норм.

Класифікація фінансово-правових норм:

Зобов’язуючі норми права регулюють активну поведінку суб’єктів, тобто
вимагають конкретних дій, і встановлюють права та обов’язки. Цей
характер притаманний більшості фінансово-правових норм, що є
відображенням методу фінансового права -методу владних розпоряджень.

Забороняючі фінансово-правові норми регулюють пасивну поведінку
суб’єктів фінансових відносин і вказують не здійснювати дій, що
порушують фінансову дисципліну і законність.

Уповноважуючі норми наділяють правом здійснювати певні юридичне значущі
дії; встановлюють право на здійснення певних самостійних дій у
визначених межах.

Матеріальні норми закріплюють матеріальний, грошовий зміст юридичних
прав і обов’язків учасників фінансових відносин.

Процесуальні норми встановлюють порядок діяльності і застосування норм
матеріального права.

В фінансовому праві немає чіткого поділу на матеріальну і процесуальну
частини: більшість інститутів в єдності концентрують їх разом. Однак
процесуальні норми більше проявляються в бюджетному праві.

6. фінансово-правові відносини: зміст, особливості, види та суб’єкти

Фінансові правовідносини – це суспільні відносини, що виникають при
залученні, розподілі, використанні фондів грошових коштів і урегульовані
нормами фінансового права.

Ознаки фінансових правовідносин як різновиду правовідносин:

— виникають відповідно до нормам права, які вказують умови їх виникнення
і визначають учасників;

— носять вольовий характер;

— характерний зв’язок сторін у формі юридичних прав і обов’язків.
Причому, завжди присутні дві сторони: одна має суб’єктивне право
(уповноважена) інша – несе відповідні юридичні обов’язки (зобов’язана).

Особливі риси фінансових правовідносин, обумовлені специфікою предмету і
методу фінансово-правового регулювання:

— виникають в процесі фінансової діяльності держави;

— одним із суб’єктів повинен бути відповідний уповноважений державний
орган;

— виникають з приводу грошей.

Ці відмінні риси надають фінансовим правовідносинам характер
державно-владних майнових правовідносин.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а
юридичним – суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників, що
встановлені фінансово-правовими нормами.

Структура фінансових правовідносин:

– Суб’єкт

– Об’єкт

– Зміст

Суб’єкти фінансових правовідносин – це особи, які беруть участь у
конкретних правовідносинах і є носіями фінансових обов’язків і прав.
Вони поділяються на групи:

а) суспільно-територіальні утворення;

б) колективні суб’єкти;

в) індивідуальні суб’єкти.

Учасники правовідносин мають бути наділені такою юридичною властивістю,
як правосуб’єктність, тобто спроможністю бути носієм прав та обов’язків,
здійснювати їх та відповідати за їх реалізацію. Правосуб’єктність
включає:

— правоздатність – здатність бути носієм прав та обов’язків;

— дієздатність – здатність самостійно реалізовувати права та обов’язки.

Слід розрізняти суб’єкт фінансового права – тобто особу, яка має
правосуб’єктність, та суб’єкт фінансових правовідносин -тобто реальний
учасник цих правовідносин.

Під об’єктом фінансових правовідносин слід розуміти те, на що направлена
поведінка учасників фінансових правовідносин. Об’єктом є гроші або
грошові зобов’язання у зв’язку з утворенням і використанням грошових
фондів.

Права і обов’язки фінансових правовідносин утворюють зміст фінансових
правовідносин.

Суб’єктивне право – це передбачена нормами права міра можливої поведінки
учасника правовідносин.

Суб’єктивний обов’язок – це передбачена нормами права міра належної
поведінки.

У процесі регулювання суспільних відносин можуть скластися два типи
зв’язку між суб’єктивними юридичними правами та обов’язками:

— правовідносини “пасивного типу” – певним учасникам надаються права на
позитивні дії, а на всіх інших покладаються пасивні обов’язки
утримуватися від певних дій;

— правовідносини “активного типу” – на певних учасників покладаються
активні юридичні обов’язки – здійснення позитивних дій, а зміст
суб’єктивного права полягає в можливості вимагати цієї поведінки від
зобов’язаної особи.

Класифікація фінансових правовідносин:

1) за матеріальним змістом:

— бюджетні;

— податкові;

— в галузі страхування;

— в галузі кредиту;

— з приводу регулювання грошового обігу;

— в галузі розрахунків;

— з приводу валютного законодавства. 2) в залежності від характеру
фінансово-правових норм, що лежать в основі фінансових правовідносин:

— матеріальні – виникають на основі матеріальних норм фінансового права
і виражають правовий статус суб’єктів, що беруть участь у фінансовій
діяльності;

— процесуальні – в них виражається юридична форма, в якій відбувається
отримання державою у своє розпорядження фінансових ресурсів, їх розподіл
і використання.

Основою виникнення, зміни і припинення фінансових правовідносин є
юридичний факт. Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими
норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення юридичних
правовідносин. До юридичних фактів, як і в інших галузях права,
відносять:

— дії (правомірні або неправомірні) – вольова поведінка (правопорушення,
угоди);

— події – це явища, що не залежать від волі людей, але тягнуть за собою
виникнення, зміну або припинення фінансових правовідносин.

Правомірні дії як вольова поведінка, передбачена фінансово-правовою
нормою, поділяються на:

— юридичні акти – правомірну дію учасника фінансових правовідносин,
спрямовану на отримання правового результату;

— юридичні вчинки – правомірну дію, що зумовлює правові наслідки,
пов’язані з фактом вольової дії, яка не залежить від бажання суб’єкта
відносин.

Неправомірні дії являють собою поведінку, що не відповідає приписам
фінансово-правових; норм.

Отже, фінансові правовідносини – це врегульовані фінансово-правовими
нормами суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних
прав та обов’язків у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фондів
коштів держави.

Тема 3. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

1. Суть і призначення фінансового контролю

Контроль за соціально-економічними процесами у суспільстві є важливою
сферою діяльності по управлінню народним господарством. Однією з ланок
системи контролю є фінансовий контроль. Його призначення полягає у
сприянні успішній реалізації фінансової політики держави, забезпечення
процесу формування і ефективного використання фінансових ресурсів в усіх
ланках і сферах народного господарства.

Об’єктом застосування фінансового контролю є грошові відносини, які
виникають при формуванні і використанні фінансових ресурсів в усіх
ланках фінансової системи; фінансова діяльність підприємницьких
структур, бюджетних установ та організацій, фінансово-кредитних
інститутів, які здійснюють фінансову діяльність.

Предметом фінансового контролю є фінансові операції, пов’язані із
створення та використання фондів коштів.

Завдання фінансового контролю:

— дотримання чинного законодавства і нормативних актів у фінансовій
діяльності;

— сприяння збалансованості між потребою в фінансових ресурсах і
величиною грошових доходів державного бюджету;

— забезпечення своєчасності і повноти виконання фінансових зобов’язань
перед державою всіма суб’єктами фінансових правовідносин;

— сприяння раціональному витрачанню товарно-матеріальних цінностей і
грошових коштів на підприємствах і в організаціях;

— попередження і усунення порушень фінансової дисципліни.

Фінансова дисципліна – це чітке дотримання встановлених розпоряджень по
утворенню, розподілу і використанню грошових коштів як держави, так і
інших суб’єктів фінансової системи. Вимоги фінансової дисципліни
розповсюджуються на всіх учасників фінансових відносин.

Фінансовий контроль забезпечує інтереси держави і сприяє охороні прав
громадян, підприємств і організацій.

Мірою відповідальності за порушення правил фінансових операцій є
фінансові санкції.

Фінансове правопорушення являє собою дію або бездіяльність органів
державної влади, суб’єктів господарювання усіх форм власності, об’єднань
громадян, посадових осіб, громадян України та іноземних громадян,
наслідком яких стало невиконання фінансово-правових норм.

Таким чином, фінансовий контроль – це один з видів фінансової діяльності
держави по перевірці застосування встановлених законодавством методів
контрольної діяльності, законності і раціональності дій суб’єктів
господарювання в процесі створення, розподілу і використання грошових
фондів держави.

Основоположні принципи фінансового контролю:

— законність, об’єктивність, поєднання державних, регіональних і
приватних інтересів;

— розподіл контрольних повноважень;

— повнота охоплення об’єктів контролем;

— достовірність фактичної інформації;

— збалансованість контрольних дій;

— превентивність контрольних дій;

— самодостатність системи контролю;

— ефективність – виконання контролюючими суб’єктами таких основних
вимог:

• безперервність, регулярність й систематичність;

• своєчасність, якісність і повнота щодо охоплення об’єктів контролю;

• оперативність, дієвість, гласність і різнобічність;

— відповідальність.

2. форми і методи фінансового контролю

Під формою фінансового контролю слід розуміти способи конкретного
вираження і організації контрольних дій.

Форми фінансового контролю:

В залежності від часу здійснення:

– Попередній

– Поточний (оперативний)

– Наступний

В залежності від суб’єкта контролю:

– Внутрішній

– Зовнішній

За формами проведення:

– Ініціативний

– Обов’язковий

Залежно від цільової спрямованості контрольних дій:

– Стратегічний

– Тактичний

Попередній фінансовий контроль здійснюється на стадії складання,
розгляду і затвердження фінансових планів підприємств, кошторисів
бюджетних організацій; передує здійсненню господарських операцій і
покликаний не допускати нераціонального витрачання фінансових ресурсів і
тим самим попереджувати нанесення збитку діяльності суб’єкта
господарювання. Поточний контроль постійно здійснюється для попередження
фінансової дисципліни в процесі залучення і витрачання грошових коштів,
виконання підприємствами, організаціями, установами зобов’язань перед
бюджетом. Наступний контроль здійснюється після здійснення фінансових
операцій для визначення стану фінансової дисципліни, виявлення її
порушень.

Внутрішній контроль – це самоконтроль. Зовнішній контроль здійснюється
стороннім органом, уповноваженим на проведення компетентних дій у сфері
перевірки стану додержання фінансової дисципліни окремими учасниками
фінансових відносин.

Ініціативний контроль здійснюється на підставі рішень суб’єктів
господарювання як власними силами, так і за участю сторонніх
організацій. Обов’язковий контроль здійснюється переважно за участю
органів державної влади (в окремих випадках недержавними фінансовими
контролерами) на підставі законодавства.

Стратегічний контроль спрямовується на розв’язання питання стратегії
розвитку підприємства, організації, установи, галузі господарства в
майбутньому. Тактичний контроль вирішує поточні питання їх фінансової
діяльності.

Виїзний контроль виконують контрольні органи безпосередньо на
підконтрольному об’єкті. Дистанційний контроль здійснюється тоді, коли
суб’єкт контролює віддалений від нього об’єкт за допомогою інформації,
яка передається засобами зв’язку.

Методи фінансового контролю – це прийоми, способи його здійснення

Спостереження – загальне ознайомлення із станом фінансової діяльності
об’єкта контролю

Перевірка – проводиться на місці з використанням балансових, звітних,
витратних документів

Обслідування – здійснюється щодо окремих сторін фінансової діяльності і
спирається на широке коло показників

Аналіз – проводиться на базі поточної або річної звітності і
характеризується використанням аналітичних прийомів

Ревізія – метод документального контролю підприємства, установи,
організації, дотриманням фінансового законодавства, спосіб
документального виявлення фінансових зловживань

На практиці найрозповсюдженішими методами фінансового контролю є
ревізії.

Ревізії за змістом поділяються на документальні і фактичні.
Документальні ревізії включають в себе перевірку різних фінансових
документів. У ході фактичної ревізії перевіряються не тільки документи,
а й наявність грошових коштів і матеріальних цінностей.

За організаційною ознакою ревізії можуть бути плановими (передбачені в
плані роботи відповідного органу), позаплановими (призначені в зв’язку з
надходженням сигналів) і комплексними (проводяться спільно декількома
контролюючими органами).

За обслідуваним періодом діяльності ревізії діляться на фронтальні і
вибіркові. При фронтальній (повній) ревізії перевіряється вся фінансова
діяльність суб’єкта за певний період. Вибіркова (часткова) ревізія являє
собою перевірку фінансової діяльності тільки за якийсь обмежений період
часу.

За обсягом діяльності ревізії поділяються на комплексні і тематичні. При
комплексних ревізіях перевіряється фінансова діяльність даного суб’єкта
в різних галузях. Тематичні ревізії зводяться до обслідування якоїсь
однієї сфери фінансової діяльності.

3. Організація та органи фінансового контролю

Органами фінансового контролю називають органи, спеціально створювані
для здійснення контрольних функцій, або органи виконавчої влади, на які
поряд з основними завданнями покладаються контрольні функції у
відповідній галузі фінансової сфери.

Фінансовий контроль в залежності від суб’єктів, що його здійснюють

– Внутрішньогосподарський

– Незалежний

– Громадський

– Державний

Загальнодержавний фінансовий контроль здійснюється органами державної
влади і управління. Він направлений на об’єкти, що підлягають контролю
незалежно від їх відомчої підпорядкованості. Відомчий фінансовий
контроль проводять контрольно-ревізійні відділи міністерств. Його
об’єктом є виробнича і фінансова діяльність підвідомчих підприємств та
установ.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюється економічними та
фінансовими службами підприємств, організацій і установ. Об’єктом
виступає виробнича і фінансова діяльність самого підприємства, а також
його структурних підрозділів.

Громадський фінансовий контроль виконують групи, окремі особи на основі
добровільності і безоплатності. Однією із форм загальнодержавного
фінансового контролю є парламентський контроль. Верховна Рада України, а
також органи місцевого самоуправління здійснюють фінансовий контроль в
ході розгляду і затвердження проекту державного і місцевих бюджетів і
звіту про їх виконання.

Контролюючі повноваження Верховної Ради України:

— здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України;

— призначення і звільнення Голови і інших членів Рахункової палати.

Контроль представницьких органів влади здійснюється через комітети і
комісії, що утворюються органами влади на кожному рівні. Проте особлива
роль у фінансовому контролі належить комітету по бюджету, Верховної Ради
України. Цей комітет дає висновок по проекту державного бюджету.

Верховною Радою створено постійно діючий орган -Рахункову палату. Її
повноваження визначені Законом України “Про Рахункову палату” (1996 р.).
Завдання Рахункової палати:

— контроль за своєчасністю виконання витратної частини Державного
бюджету України, витрачанням бюджетних коштів;

— контроль за утворенням і погашенням державного боргу України,
визначення ефективності і доцільності витрат державних коштів;

— контроль за фінансуванням загальнодержавних програм;

— контроль за дотриманням законності в сфері надання державних кредитів;

— контроль за рухом коштів Державного бюджету і позабюджетних цільових
фондів у банках.

За результатами проведених контрольних заходів Рахункова палата
направляє органам державної влади, керівникам підприємств і установ, які
перевірялись подання для вжиття заходів щодо усунення виявлених
порушень. У випадках виявлення в ході перевірки і ревізії зловживань
Рахункова палата передає матеріали в правоохоронні органи і інформує
Верховну Раду України.

Однією з форм державного контролю є президентський контроль. Президент
України наділений правом контролю за дотриманням законності і державної
дисципліни в усіх сферах діяльності державної виконавчої влади.
Адміністрація Президента організує контроль за виконанням органами
виконавчої влади і їх посадовими особами законів України, указів і
розпоряджень Президента. В структурі Адміністрації Президента діє
головне управління по контролю.

До вищої форми державного контролю належить і урядовий контроль, який
здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Важливе значення в силу своєї регулярності має фінансовий контроль, який
здійснюється державними органами, діяльність яких спеціально направлена
на область фінансів. До них відноситься, перш за все, Міністерство
фінансів України.

Мінфін України здійснює контроль за виконанням державного бюджету, за
дотриманням банківськими установами правил касового виконання державного
бюджету по доходах, за дотриманням бюджетного законодавства на всіх
стадіях бюджетного процесу.

Для здійснення контрольної функції в структурі Міністерства фінансів
України створені спеціальні підрозділи: Державна контрольно-ревізійна
служба і Державне казначейство України.

Головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби є здійснення
державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх
схоронністю, станом та достовірністю бухобліку і звітності в
міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах,
бюджетних організаціях, а також на підприємствах і в організаціях, які
отримують кошти з державних бюджетів усіх рівнів. Для реалізації
поставлених завдань органи контрольно-ревізійної служби мають право
проводити ревізії і перевірки, обслідування, припинення сумнівних
операцій, інвентаризації, залучення фахівців, отримувати пояснення і
довідки від усіх інстанцій, вимагати усунути виявлені порушення,
стягувати недоотримані кошти, накладати адміністративні стягнення,
застосовувати фінансові санкції до порушників.

Державне казначейство України – це фінансовий орган, на який покладено
функції по касовому виконанню державного бюджету. Його функції:

— організація виконання Державного бюджету і контроль за цим;

— управління коштами державного бюджету, позабюджетних цільових фондів,
коштами установ та організацій, які утримуються за рахунок державного
бюджету;

— контроль за надходженням і використання коштів бюджетних і
позабюджетних фондів.

У сучасних умовах розвивається незалежний фінансовий контроль – аудит.
Аудит – це перевірка публічної бухгалтерської звітності, первинних
документів та іншої інформації про фінансово-господарську діяльність
суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності,
обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству.

За формою і метою здійснення розрізняють аудит зовнішній (незалежний) і
внутрішній. Метою зовнішнього аудиту є підтвердження правильності
звітності, обліку, оцінка відповідності внутрішнього контролю (аудиту)
меті підприємства.

Внутрішній аудит здійснюють служби внутрішнього контролю підприємств.
Він націлений на проведення перевірок за дорученням керівництва. Повинен
проводитись неперервно. Таким чином можна активно і своєчасно впливати
на хід фінансових операцій, вчасно усувати недоліки в роботі.

За масштабами роботи внутрішній аудит поділяється на загальний – з усіх
питань роботи підприємства в цілому і локальний – з окремих напрямків
аудиту.

Види зовнішнього аудиту:

— добровільний (за бажанням);

— обов’язковий (відповідно законодавства). Проведення аудиту обов’язкове
(згідно з Законом України “Про аудиторську діяльність”) для
підтвердження достовірності і повноти звітності комерційних банків,
фондів, бірж, господарюючих суб’єктів, звітність яких офіційно
оприлюднюється.

Обов’язкова аудиторська перевірка звітності проводиться один раз на три
роки щодо таких господарюючих суб’єктів (з річним оборотом менше ніж
двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян):

— засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних
товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих
товариств і інших фінансових посередників;

— емітентів цінних паперів;

— державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів,
приватизації, корпоратизації і інших змінах форми власності;

— порушення справи про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Тема 4. БЮДЖЕТНЕ ПРАВО І БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

1. Поняття і роль бюджету

Для виконання державних функцій державі потрібні фінансові ресурси, які
вона отримує шляхом формування і використання централізованого фонду
грошових коштів – державного бюджету.

Бюджет – це розпис грошових доходів і витрат держави, підприємства,
установи, сім’ї, окремої особи на визначений період.

Термін “бюджет” походить від давньофранцузького “bougette” – шкіряний
мішок, сумка. З норманським завоюванням цей термін проник до Англії, де
поступово перетворився на “budget” та став одним з термінів, що
використовувався парламентом у процесі формування державної скарбниці та
витрачання коштів з неї. У визначений день канцлер Казначейства Англії
відкривав свій бюджет, тобто портфель, у якому містилися папери або
рахунки, в сучасному розумінні – проголошував законопроект, у якому він,
після закінчення фінансового року, викладав перед Палатою громад
минулорічні фінансові результати та кошторис доходів і видатків на
наступний період. Ці документи уряд давав на схвалення парламенту. Лише
з кінця XVIII ст. бюджетом став називатися і той документ, який містив
розподіл доходів і видатків та затверджувався представницьким органом.

Річний бюджет є серцевиною організації державних фінансів. Бюджетний
документ відображає рішення у відповідних сферах державних фінансів. Він
уособлює й пояснює фінансово-бюджетну політику уряду.

Бюджет в економічному розумінні є сукупністю грошових відносин між
державою і юридичними та фізичними особами з приводу формування і
використання централізованого фонду коштів, призначеного для
забезпечення виконання державою її функцій.

Основним джерелом формування бюджету є ВВП. Права держави в його
розподілі ґрунтуються на двох чинниках:

— на виконанні нею суспільних функцій, оскільки централізація ВВП у
бюджеті є, по суті, платою суспільства за виконання державою її функцій;

— держава може брати участь у розподілі ВВП як один із суб’єктів його
створення, будучи власником засобів виробництва у державному секторі,
тобто здійснюючи підприємницьку діяльність.

За формою прояву бюджет є основним фінансовим планом, в якому
відображається діяльність держави та місцевих органів. Фактично бюджет,
який являє собою баланс доходів і видатків, відображає
соціально-економічну, міжнародну, управлінську, оборонну та фінансову
політику.

За матеріальним змістом бюджет становить централізований фонд коштів
держави. Обсяг бюджету – це річна сума коштів, що проходять через цей
фонд. В цілісному вигляді бюджетних коштів не буває, так як зразу після
надходження на бюджетний рахунок вони використовуються для фінансування
державних потреб. Бюджет – це тільки форма утворення, великий кошторис,
розпис доходів і витрат держави, погоджених між собою як за обсягом, так
і за строками надходження і використання.

Враховуючи надзвичайне значення бюджету, необхідна чітко налагоджена
система управління ним, щоб забезпечити своєчасне й повне надходження
доходів, та раціональне, цільове й ефективне використання коштів. Саме в
цьому аспекті виникає юридичне значення бюджету у вигляді
нормативно-правового закріплення бюджетних повноважень суб’єктів
бюджетних відносин. Бюджет, затверджений на рівні закону, надає
фінансовій діяльності органів виконавчої влади обов’язкового характеру,
оскільки приписи закону мають конкретно-адресний характер і зобов’язують
ці органи їх виконувати. Закон про бюджет зобов’язує органи виконавчої
влади зібрати певну суму коштів і дозволяє витратити зібрані кошти на
визначені напрямки.

Склад бюджетних актів:

1) пояснювальна записка, яку готує переважно міністр фінансів і в якій
коротко викладено еволюцію рівня суспільного добробуту, звіт про
кошторисні періоди, огляд стану справ у казначействі, пропозиції по
вдосконаленню фінансового законодавства;

2) власне текст бюджетного акта;

3) документи в додатках: таблиці розподілу кредитів, дефіцит, борг.

Згідно з Бюджетним кодексом України, бюджет – це план формування і
використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які
здійснюються органами державної влади на протязі бюджетного періоду.

Функції Державного бюджету України як юридичного акту:

— перерозподіл національного доходу;

— стабілізація процесу суспільного відтворення;

— забезпечення реалізацію державної соціальної політики.

Політичне значення бюджету – законодавчий орган своїм волевиявленням
затверджує обсяг видатків та доходів бюджету на плановий рік і цим
ставить уряд під свій контроль. Бюджет є результатом компромісу між
альтернативними поглядами на бажані масштаби і характер діяльності
уряду.

У сфері мобілізації, розподілу й використання централізованих фондів
коштів дістає відображення бюджетна політика. Бюджетна політика – це
діяльність органів державної влади щодо формування бюджету держави, його
збалансування, розподілу й перерозподілу бюджетних ресурсів та
забезпечення всеохоплюю-чого контролю за їх використанням. Залежно від
структури бюджетних видатків така політика має соціальне, економічне або
військове спрямування.

Сутність бюджету кожної країни визначається станом економіки, рівнем
соціального розвитку суспільства. Використовуючи фінансове
програмування, країни через бюджет впливають на структурну перебудову
держави, науково-технічну політику, норму накопичення, самозабезпечення
ресурсами, ефективність зовнішньоекономічних зв’язків, обсяг валового
внутрішнього продукту.

Бюджет – це один з важливих інструментів, доступних урядові, для
регулювання економічної діяльності і стабілізації доходів громадян.
Розміри бюджету, особливо його дефіциту, характер податкової політики і
структура витрат допомагають визначити темпи економічного росту,
тенденції зміни зайнятості, процентні ставки та цінові зміни.

Зв’язок бюджету з економікою двосторонній. Не тільки бюджет впливає не
економіку, відбувається і зворотній вплив: стан економіки визначає
бюджетні показники. Суттєві розбіжності між передбачуваним і дійсними
економічними рівнями стають причиною невідповідності між очікуваними і
фактичними результатами виконання бюджету. Відхилення розвитку економіки
від прогнозованих показників призводить до збільшення або зменшення
надходжень, витрат, дефіциту.

2. Бюджетне право та бюджетні правовідносини

Бюджетне право – центральна частина фінансового права, оскільки сфера
державних фінансів, які є предметом дослідження останнього, нерозривно
пов’язана з відносинами у сфері утворення, розподілу й витрачання
бюджетної системи.

Бюджетне право України являє собою сукупність фінансово-правових норм,
що регулюють суспільні відносини, які складаються в процесі формування і
виконання державного бюджету.

Предметом бюджетного права України є суспільні відносини, що складаються
в процесі формування і виконання державного бюджету.

Одна із специфічних рис бюджетного права полягає в тому, що воно регулює
відносини тільки між державними органами, підприємствами, установами і
організаціями. Ці суб’єкти так чи інакше беруть участь у формуванні і
виконанні бюджету, більшість з них пов’язані з бюджетом тісними
взаємовідносинами з отримання відповідних асигнувань.

До специфічних рис бюджетного права слід також віднести його велику
деталізованість. Фінансова діяльність державних органів підлягає
детальній регламентації в силу того, що вона пов’язана з грошовими
коштами, які вимагають ретельного обліку та збереження, і всі операції з
ними потребують строгого документального оформлення.

Бюджетні правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані
бюджетно-правовими нормами і пов’язані з формуванням, розподілом та
витрачанням ресурсів бюджетної системи країни.

Суб’єктом бюджетних правовідносин виступає Україна як суверенна держава
в особі Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів
України, Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих державних
адміністрацій, місцевих органів самоуправління. Суб’єктами бюджетних
правовідносин є також галузеві органи виконавчої влади, особливе місце
займають фінансові органи, вони діють від імені держави і вступають у
бюджетні відносини з усіма органами держави, які мобілізують або
витрачають грошові кошти, беруть участь у всіх стадіях бюджетного
процесу.

Кожний суб’єкт цих відносин бере участь у розподілі дохідної і витратної
частини Державного бюджету, в складанні, розгляді, затвердженні,
виконанні бюджетів і розгляді звітів про їх виконання, а також у
контролі за виконанням бюджетів.

Обсяг прав і обов’язків органів виконавчої влади як суб’єктів бюджетних
правовідносин залежить від їх місця і ролі в системі державного апарату
та у системі виконавчих органів місцевого самоуправління.

Правові норми надають бюджетним відносинам офіційний характер, тобто
державний захист. Бюджетні відносини набувають форми відносин прав і
обов’язків, тобто форму правовідносин. У межах цих правовідносин
здійснюється діяльність державних органів, направлена на формування
бюджету і його виконання. Правове обґрунтування є основою нерозривної
єдності матеріальної і правової сторін цих відносин.

Бюджетно-правові норми регулюють відносини, що виникають у сфері
державного бюджету України, визначають бюджетний устрій, повноваження в
сфері бюджету і права державних органів, розмежування доходів і витрат
між ланками бюджету і порядок складання, розгляду, затвердження та
виконання державного бюджету України і його ланок та звітів про їх
виконання.

Бюджетно-правові норми встановлюють правила поведінки для певного кола
суб’єктів бюджетно-правових відносин, які виступають в якості сторін, їх
права та обов’язки. Вони вказують на обставини, за яких учасники цих
відносин стають носіями конкретних прав та обов’язків, і передбачають
наслідки, які настають у разі невиконання вимог, встановлених цими
нормами. Закріплюючи на рівні нормативно-правового акта компетенцію
органів державної та місцевої влади, а також права та обов’язки інших
учасників бюджетних відносин, бюджетні норми надають бюджетним
відносинам офіційного характеру, що захищається державою та
підкріплюється її імперативно-владними повноваженнями.

Матеріальні норми встановлюють матеріальний зміст бюджету: структуру
бюджетної системи, джерела доходів і видатків, їх обсяги, порядок
закріплення за різними ланками бюджетної системи, здійснення
міжбюджетних трансфертів; їх об’єднано у фінансово-правовий інститут –
бюджетний устрій, який є складовою бюджетного права.

Процесуальні норми регулюють бюджетний процес, тобто відносини з приводу
складання, розгляду і затвердження бюджету, здійснення його виконання, а
також складання, розгляд і затвердження звітності про виконання бюджету.

Постійно діючі норми мають визначальний характер, не обмежені в часі,
існують, поки суб’єкти відносин зберігають свою правомочність.
Періодичні норми містяться в щорічних актах про бюджет та в
нормативно-правових актах, що їх приймають органи виконавчої влади на їх
забезпечення.

Базовим джерелом бюджетного права є Конституція України. Бюджетний
кодекс України є основним джерелом бюджетного права України, яким
регулюються відносини, що виникають у процесі складання бюджетів,
розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням
бюджетів. Джерелом бюджетного права є також щорічний Закон України “Про
державний бюджет України”, яким визначається загальний обсяг бюджету на
рік, розміри асигнувань за напрямками діяльності держави, розміри
відрахувань у місцеві бюджети від загальнодержавних доходів і податків.

Джерелами бюджетного права є й інші нормативні акти, які регулюють
відносини в сфері накопичення і витрачання бюджетних коштів.

Види бюджетних документів:

— планові – проекти бюджетів, розписи відповідних бюджетів, кошториси
бюджетних установ;

— оперативні – доручення фінансових органів про перерахування коштів з
бюджетів на реєстраційні рахунки головних розпорядників бюджетних
коштів;

— звітні – звіти бюджетних установ, фінансових та кредитних організацій
про виконання бюджетів.

Бюджетне законодавство України побудоване за принципами верховенства
закону, незалежності окремих ланок бюджетної системи. Бюджетна система
України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу
суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

3. Бюджетний устрій та бюджетна система України

Згідно з Бюджетним кодексом України бюджетний устрій -це визначена
правовими нормами організація і принципи побудо¬ви бюджетної системи, її
структура, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної системи.
Бюджетний устрій України визна¬чається з урахуванням державного устрою і
адміністративно-те¬риторіального поділу. Оскільки Україна є унітарною
державою, бюджетна система країни є дворівневою.

Зміст бюджетного устрою в державі:

— організація бюджетної системи;

— принципи її побудови;

— повноваження законодавчих і виконавчих органів дер¬жавної влади,
органів місцевого самоврядування і їх вико¬навчих органів.

Бюджетна система – це врегульована нормами права су¬купність усіх видів
бюджетів.

Згідно зі ст. 5 Бюджетного кодексу України бюджетна система України
складається із державного бюджету і місцевих бюджетів.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет АР Крим, об¬ласні, районні
бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування.
Бюджетами місцевого самоврядуван¬ня визнаються бюджети територіальних
общин сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

Стаття 6 Бюджетного кодексу України виділяє зведений бюджет, який є
сукупністю показників бюджетів, що використо¬вуються для аналізу і
прогнозування економічного та соціального розвитку держави.

Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України,
зведеного бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів областей
і міст Києва та Севастополя. Зведений бюджет Автономної Республіки Крим
включає показ¬ники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів
її районів і бюджетів міст республіканського значення. Зведений бюджет
області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і
бюджетів міст обласного значення цієї області. Зведений бюджет району
включає показники районного бюдже¬ту, бюджетів міст районного значення,
селищних і сільських бюд¬жетів цього району. Зведений бюджет міста з
районним поділом включає показники міського бюджету і бюджетів районів.

Принципи бюджетного устрою (бюджетної системи) в Ук¬раїні (ст. 7
Бюджетного кодексу України):

— принцип єдності бюджетної системи України;

— принцип збалансованості;

— принцип самостійності;

— принцип повноти;

— принцип обґрунтованості;

Реалістичність бюджету базується на достовірності таких ос¬новних
прогнозних показників соціально-економічного розвитку:

— валовий внутрішній продукт номінальний;

— індекс споживчих цін;

— прибуток підприємств;

— надходження в бюджет від приватизації;

— темпи приросту монетарної бази до початку року;

— темпи приросту грошової бази до початку року;

— експорт та імпорт товарів і послуг;

— інші показники, які затверджуються Кабінетом Міністрів України до
складання бюджету.

— принцип ефективності;

— принцип субсидіарності;

— принцип цільового використання бюджетних коштів;

— принцип справедливості і неупередженості;

— принцип публічності і прозорості;

Міністерство фінансів України забезпечує доступність для публікації:

— проекту закону про Державний бюджет;

— закону про Державний бюджет з додатками;

— інформації про виконання Державного бюджету України;

— інформації про показники виконання зведеного бюджету України;

— іншої інформації про виконання Державного бюджету України.

Проект закону про Державний бюджет публікується протягом семи днів після
його подання Верховній Раді Ук¬раїни. Бюджети публікуються протягом
десяти днів з дня їх прийняття.

— принцип відповідальності учасників бюджетного процесу.

4. Бюджетна класифікація

Бюджетний кодекс України визначає бюджетну класифікацію як єдине
систематизоване групування доходів, витрат і фінансування бюджету за
ознаками економічної сутності, функціональної діяльності,
організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства
України і міжнародних стандартів.

Бюджетна класифікація застосовується для здійснення планування,
регулювання, фінансового контролю, аналізу, порівнянності показників.
Затверджує бюджетну класифікацію та зміни до неї Міністр фінансів
України, інформуючи про це Верховну Раду України.

Доходи бюджету – це надходження до бюджету, що використовуються державою
для здійснення її функцій та регулюються правовими нормами.

Склад доходів бюджету:

— податкові надходження;

Складові бюджетної класифікації

– Класифікація доходів

– Класифікація витрат

– Класифікація боргу

– Класифікація фінансування

– Класифікації видатків

— неподаткові надходження – добровільні компенсаційні платежі, а також
штрафи і пеня, не пов’язані з податковим законодавством;

— доходи від операцій з капіталом;

— трансферти – безповоротні платежі, отримані від інших рівнів органів
влади, міжнародних установ на безоплатній основі.

Класифікація доходів бюджету за порядком зарахування до бюджету коштів:

— власні – формуються за рахунок надходжень від власних джерел;

— закріплені – відносяться до певного рівня бюджету відповідно до
Бюджетного кодексу на довготривалій основі у розмірі територіального
надходження або у твердо фіксованому розмірі;

— регулюючі – надходження яких до бюджетів нижчого рівня щорічно
визначає Верховна Рада України або представницький орган місцевої влади
при затвердженні актів про бюджет.

Видатки бюджету – це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та
заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на
погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету
сум.

Класифікація видатків бюджету:

1)за функціями, з виконанням яких вони пов’язані (функціональна
класифікація), – дозволяє відслідковувати динаміку зміни державних
витрат різноманітного функціонального призначення з метою проведення їх
аналізу і прогнозування; організована за класифікацією OOН;

2) за економічною характеристикою операцій (економічна класифікація) –
деталізує використання грошових коштів за їх предметними ознаками (види
господарської діяльності), дозволяє виділити захищені статгі:

— поточні – платежі, не пов’язані з придбанням капітальних активів
(оплата комунальних послуг, заробітна плата, нарахування, виплати
населенню);

— капітальні – придбання основного капіталу, створення державних запасів
і резервів, придбання землі і нематеріальних активів та капітальні
трансферти;

— кредитування з урахування погашення – платежі з бюджету, пов’язані з
виникнення вимог до інших фінансових об’єктів, які передбачають
обов’язкове повернення коштів;

3) за ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча
класифікація) – має на меті оптимізацію кількості головних
розпорядників, покращання бюджетного планування і побудови організаційно
досконалої системи управління;

4) за бюджетними програмами (програмна класифікація) -формування бюджету
за програмно-цільовим методом, розподіл бюджетних призначень за
бюджетними програмами, що є систематизованим переліком заходів,
направлених на досягнення загальної мети. У Державному бюджеті
виділяються таємні видатки, які пов’язані з державною таємницею, у
зв’язку з чим пояснення їх витрачання в бюджеті не передбачається. Вони
спрямовуються на діяльність органів державної влади в інтересах
національної безпеки.

Класифікація фінансування бюджету – це групування джерел покриття
дефіциту бюджету з метою конкретизації напрямків і обсягів запозичених
коштів, а також визначення напрямків витрачання фінансових ресурсів, які
утворилися в результаті дефіциту бюджету (платежі на погашення основної
суми боргу). Класифікація фінансування бюджету та боргу:

1) за типом кредитора – можуть бути внутрішні (надходження від сектора
державного управління, від фінансово-кредитних органів) та зовнішні
(позики від міжнародних організацій, міжнародних фінансових організацій,
іноземних комерційних банків);

2) за типом боргового зобов’язання (видом фінансового інструменту
запозичення) – облігації, ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання,
депозити, а також довго-, середньо- та короткострокові.

Складові бюджету:

— загальний фонд;

— спеціальний фонд.

У спеціальному фонді обліковуються власні кошти бюджетних установ:

1) плата за послуги, які надаються бюджетними установами (від
господарської або виробничої діяльності, за оренду майна, від реалізації
майна);

2) інші надходження (подарунки, гранти, грошові кошти за

виконання окремих доручень). Видатки спеціального фонду:

— бюджетні призначення за рахунок конкретно визначених джерел
надходжень;

— гранти і подарунки, отримані на конкретну мету;

— різниця між доходами і витратами спеціального фонду бюджету.

У складі бюджетів передбачається резервний фонд – певний обсяг
нерозподілених видатків, який протягом року може використовуватись на
фінансування непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і
не можуть передбачатися при складанні проекту бюджету. Він включається
до загального фонду бюджету і не може перевищувати 1% від обсягу його
видатків. Рішення про виділення коштів приймається Кабінетом Міністрів
України, щомісяця який звітує про витрачання коштів перед парламентом.
Сума коштів, що виділяється з резервного фонду на фінансування одного
заходу, не може перевищувати 20% загальної суми резервного фонду. Не
дозволяється використовувати кошти на погашення боргів, збільшення
передбачених у бюджеті видатків.

Дефіцит бюджету – це сума, на яку рівень видатків бюджету перевищує
рівень надходжень.

Причини виникнення дефіциту:

— спад виробництва;

— зниження ефективності функціонування окремих галузей;

— несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного
переоснащення;

— великі воєнні витрати;

— інші фактори, що впливають на соціально-економічне становище країни.

Бюджетний дефіцит – явище майже постійне в економіці кожної держави. Для
населення наявність дефіциту має опосередковане значення, але воно бере
участь у поверненні залучених для покриття дефіциту коштів шляхом сплати
податків.

Бюджети в Україні можуть затверджуватись з дефіцитом лише при наявності
обґрунтованих джерел його фінансування. Граничний розмір державного
боргу не повинен перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП. У разі
перевищення зазначеної межі уряд має вжити негайних заходів до
приведення цієї величини у відповідність з необхідною нормативною.

Профіцит бюджету – це перевищення доходів бюджету над його видатками.
Законодавством передбачено, що профіцит затверджується з метою погашення
основної суми боргу.

Тема 5. БЮДЖЕТНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

1. Поняття бюджетних повноважень

У бюджетному процесі на всіх його стадіях задіяні учасники бюджетного
процесу, якими визнаються органи і посадові особи, наділені бюджетними
повноваженнями. Бюджетні повноваження – це права та обов’язки органів
державної влади у галузі бюджетної діяльності, що визначаються Бюджетним
кодексом України, щорічними законами про Державний бюджет, Законом
України “Про місцеве самоврядування в Україні”, іншими законами,
рішеннями місцевих рад та локальними актами.

Бюджетні повноваження залежно від виду бюджетних правовідносин, у межах
яких реалізуються бюджетні права їх суб’єктів, поділяються на:

— матеріальні – визначають зміст прав і обов’язків органів державної
влади у сфері функціонування бюджетної системи;

— процесуальні – передбачена законодавством сукупність прав та
обов’язків державних органів у сфері бюджетного процесу. Рівні бюджетних
прав:

— вертикальний (між представницькими та виконавчими органами різного
рівня) – базується на конституційних нормах, що розмежовують
повноваження між органами державної влади;

— горизонтальний – ґрунтується на конституційних нормах про розподіл
компетенції між гілками влади. Групи бюджетних прав:

— повноваження у галузі зведеного бюджету – ґрунтуються на забезпеченні
єдності бюджетної системи; проведенні єдиної бюджетної політики;

— повноваження у галузі державного бюджету – це повноваження з
формування, розподілу і використання коштів державного бюджету;

— повноваження у галузі місцевих бюджетів – повноваження органів
місцевого самоврядування.

Основні учасники бюджетного процесу: Президент України, органи
законодавчої і виконавчої влади, Національний банк України, органи
державного фінансового контролю.

Бюджетні повноваження учасників бюджетного процесу:

1) Президент України:

— підписує закон України про Державний бюджет і закони України про
внесення змін і доповнень до закону про Державний бюджет, а також інші
закони;

— має право вето відносно прийнятого Верховною Радою України закону про
Державний бюджет України з наступним поверненням його на повторний
розгляд;

— має право законодавчої ініціативи – видає укази і розпорядження з
питань, не врегульованих бюджетним законодавством;

2) Верховна Рада України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
обласні, районні, сільські, селищні, міські і районні ради:

— розглядають і затверджують бюджет;

— розглядають і затверджують звіт про виконання бюджету;

— контролюють виконання рішень про бюджет;

3) Верховна Рада України:

— визначає бюджетну політику держави;

— приймає постанови про основні напрямки бюджетної політики;

— затверджує показники соціально-економічного розвитку країни, необхідні
для формування бюджетів;

— приймає законопроекти, які приводять до зміни дохідної і видаткової
частин бюджетів;

4) Комітет Верховної Ради України з питань бюджету:

— приймає рішення стосовно бюджетних законопроектів;

— обробляє і узагальнює пропозиції та висновки комітетів Верховної Ради
України і народних депутатів по проекту закону про Державний бюджет та
інших пов’язаних з ним законопроектах;

— заслуховує інформацію відносно виконання бюджетних повноважень на всіх
стадіях бюджетного процесу;

— оцінює і готує висновок про виконання закону про Державний бюджет
протягом року;

— готує висновок до звіту про виконання закону про Державний бюджет;

— розробляє і вносить на розгляд Верховної Ради України законопроекти
про внесення змін до закону України про Державний бюджету України;

5) Кабінет Міністрів України:

— розробляє і подає Верховній Раді України основні прогнозні
макропоказники економічного і соціального розвитку України, проект
Основних напрямків бюджетної політики, проект закону про Державний
бюджет України, звіт про виконання Державного бюджету України;

— забезпечує виконання закону про Державний бюджет України;

— розраховує показники зведеного бюджету України і готує звіт про його
виконання;

— подає інформацію щодо прийнятих законодавчих і нормативних актів на
виконання закону про Державний бюджет України;

— приймає рішення відносно використання закону про Державний бюджет
України;

— приймає рішення відносно використання резервного фонду Державного
бюджету України;

— приймає рішення про здійснення запозичень в обсягах і на умовах,
визначених законом про Державний бюджет України;

6) Міністерство фінансів України:

— готує і узагальнює документи та матеріали, необхідні для формування
проекту Основних напрямків бюджетної політики;

— розробляє проекти нормативів бюджетної забезпеченості;

— складає проект Закону про Державний бюджет України;

— організовує виконання Державного бюджету України;

— організовує методичну роботу з питань фінансово-бюджетного планування
для адміністративно-територіальних одиниць;

— розробляє і затверджує річний розпис Державного бюджету України;

— здійснює обслуговування державного боргу України;

— подає Кабінету Міністрів України звіт про виконання Державного
бюджету;

7) Національний банк України:

— визначає основні принципи грошово-кредитної політики України;

— розробляє законопроекти, пов’язані з формуванням дохідної та
видаткової частин бюджету і готує пропозицї до проекту закону про
Державний бюджет.

2. Розпорядники бюджетних коштів і бюджетні призначення

Для здійснення програм і заходів, які проводяться за рахунок коштів
бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів.
Кошти бюджету, що надаються фізичним і юридичним особам, які не мають
статусу бюджетної установи (отримувача бюджетних коштів), можуть
надаватись їм тільки через розпорядника бюджетних коштів.

Види розпорядників бюджетних коштів за обсягом їх прав:

— головні розпорядники бюджетних коштів;

— розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня.

Головні розпорядники визначаються відповідно до Бюджетного кодексу
України і затверджуються законом про Державний бюджет України шляхом
встановлення їм бюджетних призначень. Бюджетне призначення – це
повноваження, надане головному розпоряднику бюджетних коштів Бюджетним
кодексом України, Законом про Державний бюджет України або рішенням про
місцевий бюджет, яке має кількісні та часові обмеження і дозволяє
надавати бюджетні асигнування.

Бюджетне асигнування – повноваження, надане розпоряднику бюджетних
коштів відповідно до бюджетного призначенням на взяття бюджетного
зобов’язання і здійснення платежів з конкретною метою в процесі
виконання бюджету.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути (згідно з
Бюджетним кодексом України):

— за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний
бюджет України, – органи, уповноважені Верховною Радою України,
Президентом України, Кабінетом Міністрів України, в особі їх керівників,
а також Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші
спеціалізовані суди;

— за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної
Республіки Крим, – уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), а
також установи і організації, створені органами державної влади,
органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого
самоврядування, які повністю утримуються за рахунок відповідного
бюджету, а також міністерства і органи влади Автономної Республіки Крим
в особі їх керівників;

— за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами,
– керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та
їх секретаріатів, керівники головних управлінь, відділів та інших
самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій,
виконавчих органів рад.

Функції головного розпорядника бюджетних коштів:

— розробляє на основі плану діяльності проект кошторису і бюджетні
запити та надає їх Міністерству фінансів України або місцевому
фінансовому органу;

— отримує бюджетне призначення шляхом його затвердження в законі про
Державний бюджет України або в рішенні про місцевий бюджет, доводить до
розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (отримувачів бюджетних
коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління ними.
Бюджетний запит – документ, підготовлений розпорядником бюджетних
коштів, який містить пропозиції з відповідним обґрунтуванням відносно
обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на наступний
бюджетний період. Функції розпорядника бюджетних коштів:

— затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня;

— здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня і отримувачами бюджетних
коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

— отримує звіти про використання бюджетних коштів від розпорядників
бюджетних коштів нижчого рівня і отримувачів бюджетних коштів і аналізує
ефективність використання ними бюджетних коштів. Якщо в процесі
виконання бюджету зміна зобов’язань вимагає менших асигнувань головним
розпорядникам бюджетних коштів, Міністр фінансів України (керівник
місцевого фінансового органу) приймає рішення при приведення у
відповідність бюджетного призначення.

Постійне бюджетне призначення містить витрати спеціального фонду
бюджету, яке дає право здійснювати їх виключно в межах і за рахунок
відповідних надходжень у спеціальний фонд.

Якщо після прийняття закону (рішення) про бюджет відповідальність за
виконання функцій або надання послуг, на які затверджено бюджетне
призначення, передається на іншого головного розпорядника бюджетних
коштів, дія бюджетного призначення не припиняється. Передача повноважень
здійснюється повідомленням Міністерства фінансів України (місцевого
фінансового органу) Кабінету Міністрів України (місцевої державної
адміністрації, відповідної ради) у двотижневий термін.

Всі бюджетні призначення втрачають силу після закінчення бюджетного
періоду, за винятком випадків, коли окремим законом України передбачені
багаторічні бюджетні призначення.

3. Правові засади організації міжбюджетних відносин

Основним джерелом розподілу доходу між територіями є державний бюджет.
Основні світові моделі бюджетних систем:

— пайовий розподіл податків між різними адміністративними рівнями влади;

— різні рівні влади застосовують однакову базу оподаткування,
встановлюючи власні податкові ставки;

— повне розмежування окремих податків між різними рівнями влади. Як
правило, модель системи бюджетів формується шляхом комбінування усіх
трьох моделей, але домінуючим є один підхід.

Держави здійснюють фінансове вирівнювання, що передбачає регулювання
доходів і видатків органів місцевого самоврядування.

У разі, коли вичерпано можливості збалансування доходів і видатків
місцевих бюджетів і при цьому не забезпечено покриття видатків,
необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм
законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче
мінімального рівня соціальних потреб, держава забезпечує збалансування
місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів, тобто застосовує
бюджетне регулювання.

Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, Автономною
Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення
відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання їх
функцій.

Бюджетне регулювання – це надання коштів із загальнодержавних доходних
джерел, що закріплені за бюджетами вищих рівнів, бюджетам нижчестоящих
рівнів з метою збалансування їх на рівні, необхідному для виконання
планів економічно-соціального розвитку на певній території.

Міжбюджетні трансферти – це кошти, які безоплатно і безповоротно
передаються з одного бюджету до іншого. Види міжбюджетних трансфертів:

— дотація вирівнювання;

— субвенція:

— на здійснення програм соціального захисту;

— на компенсацію втрат доходів місцевих бюджетів на виконання власних
повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

— на виконання інвестиційних проектів;

— на інші цілі;

— кошти, що передаються з місцевих бюджетів;

— інші дотації.

Дотація вирівнювання визначається як перевищення обсягу запланованих
видатків, який обчислений із застосуванням фінансових нормативів
бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів.

Субвенції мають чітко виражений цільовий характер. Їх надання
супроводжується обов’язковою звітністю щодо використання, у разі
неповного використання коштів вони мають бути повернені.

Якщо прогнозні показники доходів місцевого бюджету перевищують
розрахунковий обсяг видатків, обчислений із застосуванням фінансових
нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів, для
такого бюджету визначається обсяг коштів, що підлягають передачу до
вищестоящого бюджету.

Параметри, які враховує формула розподілу обсягу міжбюджетних
трансфертів:

— фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти
до них;

— кількість мешканців та споживачів соціальних послуг;

— індекс відносної податкоспроможності;

— прогнозний показник кошика доходу;

— коефіцієнт вирівнювання.

Кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування – це сукупність податків
і зборів, що закріплені Бюджетним кодексом на постійній основі за
бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначення
обсягів міжбюджетних трансфертів. Обсяг кошика доходів відповідного
бюджету визначається із застосуванням індексу відносної
податкоспроможності бюджету на основі даних про фактичне виконання
відповідного бюджету за три останні бюджетні періоди.

Базовим чинником при розрахунку мінімальної кількості видатків,
необхідних для фінансування з місцевих бюджетів, став фінансовий
норматив бюджетної забезпеченості, що використовується для визначення
міжбюджетних трансфертів. Він визначається шляхом ділення загального
обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних
програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг та
коригується коефіцієнтами.

Тема 6. БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

1. Поняття, зміст та стадії бюджетного процесу

Згідно з Бюджетним кодексом України бюджетний процес -це регламентована
нормами права діяльність, пов’язана зі складанням, розглядом,
затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням,
розглядом звітів про виконання бюджетів.

Риси норм бюджетного процесу:

— визначення складу учасників тієї чи іншої діяльності;

—перелік видів необхідних дій та їх обов’язкова послідовність;

— передбачення організаційної форми кожної дії;

— визначення обов’язкового порядку прийняття рішень.

Недодержання процесуальних вимог створює значні перешкоди для проведення
фінансової політики держави. Завдання бюджетного процесу:

— максимальне виявлення всіх матеріальних і фінансових резервів з метою
створення збалансованого ринку;

— визначення доходів бюджету;

— узгодження бюджету із загальною фінансовою політикою;

— здійснення бюджетного регулювання з метою збалансування всіх бюджетів;

— скорочення та ліквідація бюджетного дефіциту за рахунок економічно
виправданих джерел;

— посилення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади,
місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб. Основні принципи
бюджетного процесу:

— розподіл повноважень між органами влади;

— реальність включення показників доходів і видатків;

— гласність;

— наочність – використання засобів максимальної інформативності;

— порівняльність – систематизація показників для зіставлення;

— повнота;

— застосування балансового методу.

Стадії бюджетного процесу – це порядок заходів, які охоплюють розробку,
виконання і оцінку ефективності використаних грошових коштів. Стадії
взаємопов’язані за змістом та взаємообумовлені, їх послідовність
встановлена законодавчими актами, визначена логікою та історичною
природою самого процесу.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль і
аудит, а також оцінка ефективності використання бюджетних коштів.

Бюджетний цикл охоплює діяльність органів державної влади починаючи з
першої і до останньої стадії бюджетного процесу, триває більше двох
років.

2. Порядок складання проекту бюджету, його розгляду і прийняття

Бюджетне планування охоплює складання проекту бюджету, його розгляд і
затвердження.

Завдання формування бюджету:

1) достовірне визначення обсягу та джерел формування бюджету;

2) оптимальний розподіл видатків за окремими групами й галузями;

3) збалансування бюджету. Принципи бюджетного планування:

— регулювання бюджетних питань єдиними правовими нормами;

— адресний і цільовий характер спрямування бюджетних коштів;

— безперервність планування;

— стабільність фінансових показників;

— балансовий метод.

Зміст бюджетного планування:

— визначення бюджетної політики;

— розробка управлінських стратегій;

— оцінка потреби, пріоритетів і можливостей бюджету;

— розробка проекту бюджету;

— оцінка ефективності проекту.

Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет
України. Він встановлює порядок і строки складання проекту Державного
бюджету України, відповідає за складання проекту.

Міністр фінансів України на основі макропоказників економічного та
соціального розвитку України на наступний бюджетний період визначає
загальний рівень доходів, витрат бюджету і дає оцінку обсягу
фінансування бюджету для складання пропозицій до розробки проекту
Державного бюджету України. Він також розробляє і доводить до головних
розпорядників бюджетних коштів інструкції по підготовці бюджетних
запитів, які включають організаційні, фінансові та інші обмеження, яких
зобов’язані дотримуватись усі розпорядники.

Головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за
своєчасність, достовірність і зміст поданих Міністерству фінансів
України бюджетних даних, які містять всю необхідну інформацію для
складання проекту бюджету.

На основі результатів аналізу Міністр фінансів України приймає рішення
про включення бюджетного запиту в пропозиції проекту Державного бюджету
України перед поданням його на розгляд Кабінету Міністрів України. На
основі аналізу бюджетних запитів Міністерство фінансів України готує
проект закону про Державний бюджет України.

Включення бюджетного запиту в пропозиції проекту Державного бюджету
України і усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних
коштів є першим етапом першої стадії бюджетного процесу.

Другим етапом першої стадії слід вважати прийняття до 1 липня
спеціальної постанови Верховної Ради України – бюджетної резолюції.
Бюджетна резолюція – спеціальна постанова Верховної Ради України про
основні напрямки бюджетної політики на наступний бюджетний рік.
Відповідно до неї формується проект закону про Державний бюджет України.

Міністерство фінансів України подає проект закону про Державний бюджет
України та проект зведеного бюджету Кабінету Міністрів України для
розгляду до 15 серпня, а також вносить пропозиції про строки і порядок
цього розгляду.

Матеріали, що додаються до проекту:

1) пояснювальна записка, яка повинна містити:

— інформацію про економічне становище держави та основні прогнозні
макропоказники економічного і соціального розвитку;

— оцінку надходжень доходів і позик, які пропонуються для забезпечення
фінансовими ресурсами витрат бюджету;

— пояснення до основних положень проекту, включаючи аналіз
запропонованих обсягів витрат на виконання окремих функцій, програм;

— інформацію про врахування Верховною Радою України пропозицій до
Основних напрямків бюджетної політики;

— обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин;

— інформацію про обсяг державного боргу, в тому числі по типу боргового
зобов’язання, графік його погашення, обсяги і умови запозичення;

— прогноз основних макропоказників економічного та соціального розвитку
України, показників зведеного бюджету України по основних видах доходів,
видатків і фінансування на наступні три бюджетних періоди;

2) прогнозні показники зведеного бюджету України;

3) перелік пільг по податках, зборах з розрахунком втрат доходів
бюджетів від їх надання;

4) показники витрат Державного бюджету, необхідних на наступні бюджетні
періоди для завершення програм, які враховані в проекті;

5) відомості та структуру фінансових зобов’язань з державного боргу і
державних гарантій на поточний та наступні бюджетні періоди до повного
погашення;

6) перелік інвестиційних програм на наступний бюджетний період, під які
можуть надаватись гарантії Кабінету Міністрів України;

7) доповідь про хід виконання Державного бюджету в поточному періоді;

8) проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які створюються за
рахунок податків і зборів;

9) пояснення головних розпорядників бюджетних коштів;

10) інші матеріали за визначенням Кабінету Міністрів України. Законом
про Державний бюджет України визначаються:

— загальна сума доходів і витрат (з поділом на загальний і спеціальний
фонди, а також з розподілом витрат на поточні і капітальні);

— граничний обсяг річного дефіциту (профіциту), повноваження по наданню
державних гарантій та їх обсяг;

— бюджетні призначення головним розпорядникам коштів;

— доходи по бюджетній класифікації;

— бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;

— додаткові положення, які регламентують процес виконання бюджету.

Витрати проекту по головних розпорядниках повинні бути деталізовані за
розділами бюджетної класифікації.

Кабінет Міністрів України приймає постанову про схвалення проекту закону
про Державний бюджет і подає його з відповідними матеріалами Верховній
Раді України до 15 вересня.

Не пізніше, ніж через 5 днів після подання проекту Міністр фінансів
України являє його на пленарному засіданні. Голова бюджетного комітету
Верховної Ради України доповідає про відповідність проекту вимогам
Бюджетного кодексу України, основним напрямкам бюджетної політики і
пропозиціям Верховної Ради України до бюджетної резолюції. За
результатами обговорення проекту Верховна Рада України може прийняти
мотивоване рішення про його відхилення у випадку невідповідності. Тоді
Кабінет Міністрів повинен подати проект повторно протягом тижня з
внесеними змінами. Про це доповідає Міністр фінансів не пізніше, ніж
через 3 дні з дня повторного представлення.

До всіх показників, вказаних у проекті, окремо додаються розрахунки і
обґрунтування. Персональну відповідальність за це покладено на Міністра
фінансів України.

Інформаційні матеріали, що додаються до проекту:

— прогноз доходів і витрат Державного бюджету на три наступні роки,
розроблений, виходячи із Основних прогнозних макропоказників
економічного і соціального розвитку;

— перелік законів, окремих статей законів і інших нормативних актів, які
суперечать проекту з визначенням причин розбіжностей;

— перелік податків, зборів, інших обов’язкових платежів з зазначенням
ставок і пільг;

— перелік загальнодержавних, міжгалузевих і інших програм, які
фінансуються з бюджету в випадку, якщо розпорядниками коштів є два і
більше суб’єктів; вказуються фінансові повноваження кожного суб’єкта і
загальні витрати на програму.

До 1 жовтня (6 жовтня при потворному подані) проект розглядається
депутатами в комітетах, фракціях, формуються пропозиції і передаються в
бюджетний комітет, визначаються представники для участі в роботі
бюджетного комітету. В пропозиціях щодо збільшення витрат необхідно
запропонувати на цю саму суму збільшення доходів; а щодо зменшення
доходів – скоротити витрати, при цьому обов’язково має бути чітко
обґрунтована кожна пропозиція.

Жодна з пропозицій не повинна призводити до збільшення державного боргу
і гарантій. Не допускається внесення пропозицій до прогнозу податкових
платежів, крім випадків, коли бюджетний комітет, Міністерство фінансів
України і Рахункова палата виявили неточності в їх розрахунку.

Не пізніше 15 жовтня (20 жовтня) бюджетний комітет спільно з
уповноваженими представниками розглядає пропозиції до проекту, готує
висновки і пропозиції до проекту, таблиці пропозицій, які пропонується
підтримати або відхилити, приймає з цього приводу відповідне рішення.
Показники, які містяться у висновках і пропозиціях, мають бути
збалансованими.

Висновки і пропозиції до проекту закону та таблиці пропозицій
розповсюджуються серед народних депутатів не пізніше, ніж за два дні до
розгляду проекту на пленарному засіданні Верховної Ради України в
першому читанні.

Перше читання проекту починається з доповіді голови бюджетного комітету
відносно висновків і пропозицій до проекту. В обговоренні беруть участь
представники комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій та
груп, народні депутати, представники Рахункової палати і Кабінету
Міністрів України.

Висновки і пропозиції до проекту голосуються в цілому. Якщо позитивне
рішення не прийняте, відбувається постатейне голосування. При ньому
розглядаються пропозиції, які бюджетний комітет пропонує відхилити і на
розгляді яких наполягають їх автори. Прийняття рішення стосовно
висновків і пропозицій до проекту бюджету вважається прийняттям проекту
закону про Державний бюджет у першому читанні. Схвалені Верховною Радою
України висновки і пропозиції бюджетного комітету набувають статусу
Бюджетних висновків Верховної Ради України.

Не пізніше 20 жовтня (25 жовтня) Верховна Рада України приймає проект
закону в першому читанні.

Дороблений до другого читання проект повинен містити текстові статті і
показники, які пропонувались Кабінетом Міністрів України в першому
читанні, або схвалені Бюджетними висновками Верховної Ради України. Якщо
Кабінет Міністрів України пропонує нові текстові статті, до них
додається детальне обґрунтування їх необхідності. Цифрові показники
можуть бути змінені лише у випадку, якщо за період розгляду більш ніж на
два проценти змінились основні прогнозні макропоказники.

Якщо ці положенні порушені, проект повертається Кабінету Міністрів
України на доробку і направляється на повторне друге читання в тижневий
строк з дня прийняття Верховною Радою відповідного рішення.

Бюджетний комітет на протязі трьох днів після внесення проекту,
підготовленого Кабінетом Міністрів України до другого читання, готує
висновки до його розгляду в другому читанні. На цьому етапі пропозиції
народних депутатів, депутатських фракцій та груп вже не розглядаються.

Друге читання починається з доповіді Міністра фінансів України відносно
доробленого проекту, потім Голова бюджетного комітету Верховної Ради
України доповідає відносно врахування Бюджетних висновків Верховної Ради
України при підготовці проекту до другого читання.

Друге читання проекту передбачає, в першу чергу, затвердження загального
обсягу дефіциту (профіциту), доходів і витрат, обсягу міжбюджетних
трансфертів з подальшим постатейним голосування проекту. Завершується
друге читання не пізніше 20 листопада. Всі положення, необхідні для
формування місцевих бюджетів, мають бути прийняті в другому читанні
обов’язково.

Бюджетний комітет доробляє проект і вносить його на розгляд Верховною
Радою України в третьому читанні не пізніше 25 листопада.

Третє читання проекту починається з доповіді Голови бюджетного комітету
Верховної Ради України і доповіді Міністра фінансів України. Верховна
Рада України проводить голосування по питаннях бюджету стосовно статей
проекту, які не були прийняті в другому читанні, та по проекту закону в
цілому.

У випадку, якщо рішення про схвалення закону з пропозиціями бюджетного
комітету в цілому не прийнято, проводиться голосування по кожній
пропозиції.

Закон України “Про Державний бюджет України” приймається Верховною Радою
до 1 грудня. Його підписує Голова Верховної Ради України і направляє
його Президенту України.

Президент України протягом 15 днів підписує його, приймаючи до
виконання, і офіційно публікує або повертає з мотивованими та
сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного
розгляду.

У випадку, якщо Президент України на протязі встановленого терміну не
повертає закон для повторного розгляду, він вважається схваленим і має
бути підписаний та опублікований.

Якщо під час повторного розгляду закон знову буде прийнято Верховною
Радою України не менш як двома третинами її конституційного складу,
Президент України зобов’язаний його підписати і офіційно опублікувати
протягом 10 днів.

Закон про Державний бюджет України – це закон, який затверджує
повноваження органам державної влади здійснювати виконання Державного
бюджету України протягом бюджетного періоду.

Якщо закон не буде прийнято до 2 грудня, Верховна Рада України приймає
постанову про порядок фінансування поточних витрат до прийняття закону.
При цьому Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати
Державного бюджету України з такими обмеженнями:

1) витрати здійснюються на цілі, які визначені на попередній період і
передбачені в проекті;

2) щомісячні витрати не можуть перевищувати 1/12 обсягу витрат,
визначених на попередній бюджетний період;

3) капітальні витрати не здійснюються, крім випадків, пов’язаних з
введенням воєнного або надзвичайного стану, оголошенням окремих
місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Місцеві бюджети затверджуються органами місцевого самоврядування не
пізніше, ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування Закону
про Державний бюджет України. Рішенням про місцевий бюджет визначаються:

— загальна сума доходів і видатків з розподілом на загальний та
спеціальний фонди, видатків – на поточні і капітальні;

— граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) і боргу; повноваження
щодо надання гарантій та їх розміри;

— бюджетні призначення головним розпорядникам коштів;

— доходи бюджету за бюджетною класифікацією;

— бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів;

— додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.

3. Виконання Державного бюджету та бюджетів місцевого самоврядування

Виконання Державного бюджету України є основною третьою стадією
бюджетного процесу і являє собою практичну реалізацію бюджету по всіх
передбачених показниках з його доход-ною та витратною частинами.

Виконати бюджет – це зібрати доходи, мінімальна сума яких встановлена в
бюджетних законах.

Забезпечення виконання Державного бюджету (згідно з Конституцією)
покладено на Кабінет Міністрів України, а місцевих – на виконавчі органи
територій (державні адміністрації).

Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію і управління
виконання Державного бюджету України, координує діяльність учасників
бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

Казначейська система виконання бюджету передбачає акумулювання всіх
коштів на єдиному рахунку Державного казначейства. Воно оплачує всі
рахунки, які виставляються розпорядниками бюджетних коштів, здійснює
контроль за виконанням бюджетних повноважень, здійснює бухгалтерський
облік, складання звітності про виконання бюджету.

Для касового виконання бюджету Казначейство укладає договори з
комерційними банками, які одержують статус уповноважених, у яких
відкриваються реєстраційні рахунки всім розпорядникам державних коштів.

Фактично виконання всіх бюджетів починається з початком бюджетного року,
тобто 1 січня, і закінчується 31 грудня.

Виконання бюджету здійснюється (згідно з бюджетним законодавством)
відповідно до бюджетного розпису, який є оперативним планом виконання
державного бюджету, на підставі якого відкриваються асигнування,
перераховуються кошти, зараховуються кошти на реєстраційні рахунки в
установах казначейства, тобто здійснюється весь процес перерахування
коштів та фінансування витрат шляхом оплати рахунків, що супроводжується
фінансовим контролем. Його показники конкретизують показники бюджету.

Бюджетний розпис затверджується Міністерством фінансів України
відповідно з бюджетними призначеннями в місячний строк після того, як
Закон “Про Державний бюджет України” вступає в силу. Екземпляр
затвердженого бюджетного розпису передається в Бюджетний комітет з
подальшим інформуванням про внесені зміни. Міністр фінансів України
протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису
встановленим бюджетним призначенням.

До затвердження бюджетного розпису Міністром фінансів затверджується
тимчасовий розпис доходів і витрат бюджету.

У тижневий термін після опублікування Закону про Державний бюджет
України рішення про місцевий бюджет місцеві фінансові органи доводять до
головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування –
документи, які містять затверджені бюджетні призначення (встановлені
бюджетні асигнування) та їх помісячний розподіл. Показники лімітної
довідки доводяться до розпорядників бюджетних коштів для уточнення
проектів кошторисів.

Лімітування витрат є обмеженням витрачання коштів, передбачених окремими
статтями бюджетної класифікації; в останню чергу лімітуються статті
захищених видатків, видатки на оплату комунальних послуг та
енергоносіїв.

Головні розпорядники у двотижневий термін після одержання лімітних
довідок подають Мінфіну та місцевим фінансовим органам уточнені проекти
зведених кошторисів та проекти зведених планів асигнувань для складання
і затвердження річного розпису асигнувань відповідних бюджетів та
помісячного розпису асигнувань загального фонду відповідних бюджетів.

Головний розпорядник передає казначейству за місяць до початку
бюджетного року документи про розміщення мережі бюджетних установ і
організацій, яким виділятимуться кошти.

Витрачання бюджетних коштів здійснюється шляхом списання коштів з
реєстраційного рахунку в розмірі підтвердженого бюджетного асигнування.
Після отримання товарів, робіт та послуг відповідно до умов взятого
бюджетного зобов’язання розпорядник бюджетних коштів приймає рішення про
їх оплату та подає доручення на здійснення платежу органу Державного
казначейства.

Бюджетні розрахунки, як правило, здійснюються в безготівковій формі. За
потреби розрахунків готівкою розпорядник бюджетних коштів за 55 днів до
початку кварталу подає касову заявку на отримання готівки до
операційно-контрольного управління відділення Державного казначейства.
Зведена касова заявка передається до установи банку не пізніше як за 45
днів до початку кварталу. Готівка видається за грошовим чеком і
довіреністю розпорядника бюджетних коштів. Разом з грошовим чеком касир
подає до банку платіжне доручення на перерахування сум податку на доходи
фізичних осіб і внесків до цільових фондів.

31 грудня Державне казначейство закриває всі рахунки (в окремих випадках
протягом 5 днів після закінчення бюджетного року). Усі невитрачені кошти
переходять як залишки на наступний бюджетний період.

4. Облік та звітність про виконання Державного бюджету України

Облік усіх операцій по виконанню Державного бюджету України здійснюють
органи Державного казначейства (за правилами, визначеними Мінфіном).
Облік повинен відображати всі активи та зобов’язання держави.

Розпорядники бюджетних коштів ведуть бухгалтерський облік за визначеними
Державним казначейством правилами. Усі записи заносяться у
хронологічному порядку і підтверджуються документально.

Зведення, складання і подання звітності про виконання Державного бюджету
України здійснюється Державним казначейством України.

Форми і методика звітності встановлюється Державним казначейством
України за погодженням з Рахунковою палатою і Міністерством фінансів
України.

Розпорядники бюджетних коштів складають і подають звіти, які містять
бухгалтерський баланс, дані про виконання кошторисів, результати
діяльності і іншу інформацію.

Види звітності про виконання Державного бюджету України:

— оперативна;

— місячна;

— квартальна;

— річна.

Місячна звітність подається Державним казначейством України Верховній
Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті і
Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа наступного за звітним
місяця. Зведені показників звітів про виконання бюджетів, інформація про
виконання захищених статей, про використання коштів резервного фонду –
не пізніше 25 числа наступного за звітним місяця, а звіт про бюджетну
(кредиторську) заборгованість -не пізніше 15 числа другого місяця,
наступного за звітним.

Органи стягнення подають місячну звітність (тим самим органам) не
пізніше 12 числа наступного за звітним місяця:

— про фактичні надходження податків, зборів (обов’язкових платежів) і
інших доходів в бюджет;

— про податкову заборгованість.

Державне казначейство України подає квартальний звіт (тим самим органам)
не пізніше 35 днів після закінчення звітного кварталу. Склад
квартального звіту:

— звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

— звіт про рух грошових коштів;

— звіт про виконання Державного бюджету України, в т.ч. по доходах, по
витратах, про виконання місцевих бюджетів, зведеного бюджету, розподілу
витрат у розрізі загального і спеціального фонду по витратах;

— інформація про стан державного боргу, в т.ч. фінансування Державного
бюджету України по типу боргового зобов’язання і типу кредитора;

— зведені показники звітів про виконання бюджетів;

— звіт про кредити і операції, які стосуються державних гарантійних
зобов’язань.

Органи стягнення подають квартальний звіт про втрати доходів бюджету
внаслідок податкових пільг, про суми реструкту-ризованої і списаної
податкової заборгованості, суми відстрочених і розстрочених платежів не
пізніше 35 днів після закінчення кварталу.

Постановою Кабінету Міністрів України “Про порядок подання фінансової
звітності” (№419 від 28.02.2000 р.) встановлено фінансову звітність
відносно використання бюджетних асигнувань, отриманих з Державного
бюджету, яка складається розпорядниками бюджетних коштів і подається
органам Державного казначейства за місцем їх обслуговування для
узгодження звітних даних. Після цього розпорядники бюджетних коштів
нижчих рівнів подають погоджені з органами Державного казначейства звіти
про результати своєї діяльності органам, до сфери управління яких вони
відносяться. Головні розпорядники бюджетних коштів формують зведену
фінансову звітність про виконання кошторисів доходів і витрат
розпорядниками бюджетних коштів і подають звітність Державному
казначейству та Рахунковій палаті.

Всі підприємства, організації і установи, які отримують кошти з бюджету,
подають органам Державного казначейства звітність про використання
коштів.

Органи державного казначейства формують звіти про касове виконання
Державного бюджету.

Міністерства, державні комітети і відомства подають Міністерству
економіки і Міністерству фінансів України зведену фінансову звітність
про фінансовий стан, результати діяльності і рух грошових коштів
відносно всіх підприємств, які належать до сфери їх управління, а також
зведену фінансову звітність про фінансове становища, результати
діяльності і рух грошових коштів відносно господарських товариств,
частка майна яких перебуває в державній власності.

Річний звіт подається не пізніше 1 травня наступного за звітним року.
Склад річного звіту:

— звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

— звіт про виконання Державного бюджету України;

— звіт про рух грошових коштів;

— інформація про виконання захищених статей витрат;

— інформація про стан державного боргу;

— звіт про кредити і операції, які стосуються державних гарантійних
зобов’язань;

— зведені показники звітів про виконання бюджетів;

— інформація про виконання місцевих бюджетів;

— інша інформація, визнана Кабінетом Міністрів України необхідною для
пояснення звіту.

Державні цільові фонди подають Державному казначейству України зведену
річну звітність про виконання кошторисів.

Рахункова палата на протязі двох тижнів з дня офіційного представлення
Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону “Про
Державний бюджет України” готує висновки з пропозиціями до цього звіту.

На вимогу Бюджетного комітету Верховної Ради України Рахункова палата
подає необхідну інформацію, робить оцінку і готує висновки про виконання
бюджетів.

Звіт Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України являє
Міністр фінансів України. Верховна Рада може заслухати головна
розпорядників коштів про використання ними бюджетних коштів.

З доповіддю про виконання Закону виступає Прем’єр-міністр України,
голова бюджетного комітету і голова Рахункової палати.

За результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення про
виконання Закону про Державний бюджет України.

Тема 7. ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ. СИСТЕМА ДЕРЖАВНИХ
ДОХОДІВ

Державні доходи – це сукупність грошових відносин по формуванню
фінансових ресурсів держави шляхом розподілу і перерозподілу валового
суспільного продукту. Вони призначені для виконання державних завдань.

Сукупність фінансових ресурсів Державного бюджету, місцевих бюджетів,
Пенсійного фонду України, соціальних фондів, фондів державних
підприємств і організацій та частини коштів держави в власності спільних
підприємств складають дер¬жавні доходи.

Змістом державних доходів є грошові ресурси, які в про¬цесі розподілу і
перерозподілу державного доходу надходять державі і використовуються нею
для здійснення своїх функцій і завдань.

За структурою державні доходи являють собою сукупність окремих платежів
і надходжень, об’єднаних у систему.

Класифікація доходів бюджетів відповідно до Бюджетного кодексу України:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження:

— доходи від власності і підприємницької діяльності;

— адміністративні збори і платежі, доходи від неко-мерційного та
супутнього продажу;

— доходи від штрафів та фінансових санкцій;

— інші неподаткові платежі;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) трансферти.

Склад доходів Державного бюджету України згідно з Бюд¬жетним кодексом
України:

1) доходи, які надходять відповідно до законодавства про податки, збори
і обов’язкові платежу, а також від плати за послуги бюджетних установ,
продажі державних активів, проценти і дивіденди на частку державного
майна;

2) гранти і подарунки;

3) міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів. Правове регулювання
державних доходів здійснюється Конституцією України, Законом України
“Про місцеве самовря¬дування в Україні”, Бюджетним кодексом України.

Мобілізація доходів забезпечується набором фінансово-правових норм, що
регулюють відносини, які виникають при:

— встановленні та введенні податків, неподаткових доходів до бюджетів та
цільових фондів;

— визначенні принципів мобілізації доходів, їх структури в бюджетній
системі;

— справлянні податків та обов’язкових платежів;

— здійсненні контролю за надходженням коштів до бюджету;

— застосуванні уповноваженими органами санкцій за пору¬шення фінансового
законодавства.

Тема 8. ПОДАТКОВЕ ПРАВО

1. Податкове право і податкові правовідносини

Відносини у сфері оподаткування є невід’ємною та провідною частиною
фінансового права, оскільки виникають у процесі і зумовлені діяльністю
держави по планомірному формуванню цих централізованих та
децентралізованих грошових фондів.

Інститут податкового права – це складна сукупність фінансово-правових
норм, які встановлюють права і обов’язки держави та платників податків,
порядок погашення податкових зобов’язань, процес податкового контролю та
застосування мір відповідальності, регулюють громадське відношення до
встановлення, збирання і стягнення податкових платежів.

Інститут податкового права регулює систему правовідносин, яка визначає
предмет податкового права і характеризується рядом ознак, які виділяють
предмет податкового права в окрему категорію:

— державно-владний характер податкових правовідносин,

— їх матеріально-грошовий еквівалент,

— виражена у фіскальній функції однобічна направленість фінансових
ресурсів.

Державно-владний характер податкових правовідносин носить безумовний та
обов’язковий порядок їх виконання. Держава наділяє компетентні органи
владними повноваженнями і контролює надходження грошових коштів до
бюджету.

Матеріально-грошовий еквівалент полягає в тому, що будь-якій державі для
виконання своїх функцій необхідні фонди грошових коштів. Одним із джерел
цих фінансових ресурсів є кошти, які уряд збирає з фізичних та юридичних
осіб.

Якщо предмет фінансового права охоплює відносини, пов’язані з
різнобічним рухом грошових ресурсів, то податкове право виділяє тільки
відносини по однонаправленому руху грошових коштів знизу вгору – від
платників до бюджетів у формі податків та зборів. Процес перерозподілу і
використання державних фінансових ресурсів не є предметом податкового
права.

Таким чином, предмет податкового права – це сукупність визначених,
однорідних, специфічних правовідносин, встановлених і контрольованих
державою, що визначають правовий режим надходження грошових коштів від
платників податків до держави для формування централізованих та
децентралізованих грошових фондів.

Метод податкового права – це засіб організації практичного та
теоретичного пізнання, зумовлений закономірностями визначеного предмета.

Метод податкового права являється фінансово-правовим, в основі якого
лежить метод владних розпоряджень, він передбачає використання
імперативних норм. При урегулюванні податкових відносин даний метод
набуває своєю специфіку, яка складається у змісті правовідносин, а також
залежить від статусу суб’єкта держави, його повноважень.

Метод примусу (владних розпоряджень) обумовлений самим змістом
податкових правовідносин – формуванням бюджетів відповідних рівнів.
Яскравим прикладом методу податкового примусу є стаття 67 Конституції
України, де сказано, що кожний “зобов’язаний сплачувати податки і збори
в порядку і розмірах, встановлених законом”.

Апріорі методу владних розпоряджень в податковому праві не виключається
застосування і використання інших методів податкового права. Так,
наприклад, можливість вибору ставки оподаткування дає можливість
формувати податкову політику суб’єктам підприємницької діяльності на
власний розсуд, шляхом використання рекомендацій, узгоджень, пропаганди,
що обумовлює метод переконання. Але деяка свобода дій підпорядкованих

державі суб’єктів обмежена все ж тими владними розпорядженнями держави і
можлива лише в межах делегованих суб’єкту прав.

Податкові правовідносини – це відносини, що виникають на підставі
податкових норм, які встановлюють, змінюють чи скасовують податкові
платежі, та у зв’язку з юридичними фактами, учасники яких наділені
суб’єктивними правами та обов’язками, пов’язаними зі сплатою податків.

Однією із сторін податкових правовідносин завжди виступає держава.
Специфіка податкових правовідносин:

— цільова системність – система податкових правовідносин підпорядкована
встановленню податків;

— формальна визначеність – нормами регулюються чітко визначені зв’язки
між суб’єктами правовідносин;

— забезпеченість державним примусом.

Податкові закони регулюють відносини між:

e

8’ER

Oe

??\?я і справляння податків;

— державою і органами місцевого самоврядування – щодо розмежування їх
прав законодавчої компетенції у податковій сфері;

— між державою і органами, що забезпечують справляння податків – з
приводу визначення правового статусу цих органів, порядку
адміністрування податків, відповідальності за забезпечення своєчасного
надходження податків;

— між органами податкової служби і платниками – стосовно взаємних прав і
обов’язків і механізму їх реалізації.

2. Податки: поняття, значення та функції’. Принципи опода ткування

Першим поняття “податок” визначив А.Сміт як тягар, що накладається
державою у формі закону. Риси податків:

— обов’язковість платежу;

— переважно перехід права власності при сплаті податку;

— індивідуальна безоплатність;

— регулярність стягнення.

У статті 2 Закону України “Про систему оподаткування в Україні”
визначається поняття податку і збору (обов’язкового платежу), але
окремих визначень податку або збору законодавець не дає в жодному акті,
тим самим формально стирає принципові відмінності між податком та
збором.

Справа в тому, що законодавець, визначаючи дані поняття -“податок”,
“збір”, поставив між ними прийменник “і”, що має на увазі деяку
еквівалентність, ідентичність або подібність характерів.

Це може бути обумовлено змістом фіскальної функції, який виражається в
тому, що і податок, і збір, відповідно до статті 2 наведеного Закону,
слід розуміти як обов’язковий внесок, що здійснюється платниками.

Віднести той чи інший платіж до розряду податків або зборів можливо лише
виходячи із його назви на підставі статті 14 вказаного Закону. В силу
“традицій” платіж, що є податком, може бути названо митом, збором, і
навпаки, хоча існують певні відмінності.

Так, при сплаті мита або збору, платник в тій чи іншій мірі
безпосередньо відчуває платність платежу, податки ніколи не бувають
індивідуально платними.

Податки не мають характеру цільового призначення у відмінну від внесків
та відрахувань у державні цільові фонди.

Таким чином, з юридичної точки зору, податок – встановлена законом
безумовна форма відчуження власності фізичних та юридичних осіб на
користь суб’єктів публічної влади. При цьому податок являється
індивідуально безплатним, стягується на умовах безповоротності,
законодавче встановленими методами державного примушування в
одноосібному порядку і не носить характер контрибуції або покарання.

Групи податків за Законом “Про систему оподаткування в Україні”:

— загальнодержавні;

— місцеві.

У теорії податкового права систему оподаткування прийнято називати
податковою системою. Точніше, та сукупність податків та зборів
(обов’язкових платежів) у бюджети та в державні цільові фонди, які
збираються у встановленому законами України порядку, складає, на
підставі ст. 2 Закону України “Про систему оподаткування”, систему
оподаткування, і є податкова система.

Податкова система – це сукупність податків, зборів та інших платежів у
бюджет та державні цільові фонди платників податків та органів, які
здійснюють контроль за правильністю нарахування, повною та своєчасною
сплатою їх у визначеному законом порядку.

Система оподаткування тим ефективніша, чим вона більш зручна як для
того, хто сплачує податки, так і для того, хто здійснює контролюючі
функції.

Податкова система повинна забезпечувати раціональне співвідношення між
інтересами держави в одержанні джерел для покриття державних витрат і
інтересами платників у сплаті податку в такому розмірі, щоб це не
суперечило їх особистим та виробничим інтересам та інтересам суспільства
в цілому. Тобто, податкова система повинна відображати не тільки
фіскальні інтереси держави, але й сприяти раціональному розподілу та
використанню національного доходу. Податкова система повинна мати логіку
і закономірності, бути здатною самостійно реагувати на різні потреби,
викликані реалізацією різноманітних та розчленованих
соціально-економічних зв’язків у суспільстві.

Функції оподаткування – це дії інституту податкового права, направлені
на досягнення певного результату. Іншими словами – це та роль, яку
виконує інститут оподаткування в державі і суспільстві як у правовому,
так і в економічному аспекті.

Принципи системи оподаткування за законодавством в

Україні:

— стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення
виробництва, виходу вітчизняного виробника на світовий ринок
високотехнологічної продукції;

— стимулювання підприємницької виробничої діяльності і інвестиційної
активності;

— обов’язковість;

— рівнозначність і пропорційність;

— рівність, недопущення будь-яких проявів дискримінації, забезпечення
однакового підходу до суб’єктів господарювання і громадян;

— соціальна справедливість;

— стабільність;

— економічна обґрунтованість;

— рівномірність сплати;

— компетенція;

— єдиний підхід;

— доступність.

3. Джерела податкового права

Методи податкового права мають обов’язкове законодавче закріплення, що
передбачено ст. 92 Конституції України, відповідно до якої “Виключно
законами України встановлюються… система оподаткування, податки і
збори”.

Основним актом, що закріплює основи побудови податкової системи України,
порядок встановлення і введення в дію податків, види податків, права та
обов’язки платників податків, порядок розподілення податків між
бюджетами різних рівнів та контроль за виконанням податкового
законодавства, є Закон України “Про систему оподаткування” в редакції
від 25 червня 1991 року з наступними змінами та доповненнями.

Податкове законодавство – це система законодавчих актів, що містять
правові норми, які встановлюють правила поведінки сторін у податковій
сфері. Податкове законодавство виступає формою реалізації податкового
права та містить достатньо широке коло нормативних актів, які регулюють
оподаткування. Принципи податкового законодавства:

— об’єднання інтересів держави, органів місцевого самоврядування та
платників;

— встановлення податків виключно законами;

— пріоритет податкового закону над неподатковим;

— захист від незаконного оподаткування платників;

наявність усіх елементів податкового механізму в податковому законі.

Податкове законодавство має персоніфікований та строковий характер.

Слід сказати, що важливою умовою створення якісно нової системи
оподаткування України є усунення колізій і конкуренції норм
законодавства, які регулюють податкові правовідносини, розробка
податкових законів, які не містять двозначних положень, удосконалення
правового механізму регулювання податкових правовідносин, а також
взаємний контроль за виконанням покладених функцій в рамках встановлених
принципів.

4. Елементи податкового закону

Закріплений в ст. З Закону України “Про систему оподаткування в Україні”
принцип єдиного підходу, який передбачає забезпечення єдиного підходу до
розробки податкових законів з обов’язковим визначенням платника податку
та збору, об’єкта оподаткування, джерела сплати податку та збору,
податкового періоду, ставок податку та збору, строків та порядку сплати
податку, підстав для надання податкових пільг. Тобто податкові
правовідносини виникають лише на підставі законодавчого акту, прийнятого
у відповідності зі ст. 92 Конституції України і Законом України “Про
систему оподаткування”, в якому обов’язково повинні бути визначені
наведені вище елементи закону.

Елементи закону про податок

Суттєві – ті, без яких податкове зобов’язання і порядок його виконання
не можуть вважатись визначеними: платник податку (суб’єкт податку),
об’єкт податку, предмет податку, метод обліку податкової бази,
податковий період, одиниця оподаткування, податкова ставка і метод
оподаткування, порядок розрахунку податку, звітний період, строки сплати
податку, способи і порядок сплати, податкові пільги.

Факультативні – ті, відсутність яких не впливає на міру визначеності
податкового зобов’язання, однак суттєво знижує гарантії належного
виконання цього зобов’язання. До них відносяться: порядок утримання і
повернення неправильно утриманих сум податку, відповідальність за
податкові правовідносини.

Суб’єкт оподаткування. Закон України „Про систему оподаткування в
Україні” встановлює, що платниками податків і зборів (обов’язкових
платежів) є юридичні і фізичні особи, на яких згідно з законами України
покладено обов’язок сплачувати податки і збори.

Даний Закон не містить критерію розмежування суб’єктів оподаткування за
принципом юридичного та фактичного обов’язку сплати податків і зборів.
Таке розмежування дається лише в науковій літературі.

Суб’єкт оподаткування – це особа, на яку покладено обов’язок сплатити
податок. Носій податку – це особа, яка несе тягар оподаткування.

Ці категорії можуть співпадати в одній особі залежно від методу
стягнення податків. Так, при прямому оподаткуванні суб’єкт і носій
податку співпадають; при непрямому оподаткуванні формальний платник –
суб’єкт перераховує реальні кошти носія податку, отримані першим при
реалізації.

Платник податку може визнаватись суб’єктом оподаткування одним або
декількома податками в залежності від діяльності, яку він здійснює,
володіючи майном, або за інших обставин, у випадку наявності яких
виникає податковий обов’язок.

Податковий агент – особа, інша ніж платник податку, на яку покладається
обов’язок відносно нарахування податку, утримання його з платника і
перерахування в бюджети сум податків.

Об’єкт оподаткування. Згідно зі ст. 6 Закону України „Про систему
оподаткування в Україні” об’єктами оподаткування є доходи (прибуток),
додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робі,
послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне
використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші
об’єкти, визначені законами України про оподаткування.

З визначення видно, що законодавець виділяє найбільш розповсюджені із
видів об’єктів оподаткування і не дає вичерпного переліку, залишаючи
його відкритим з обов’язковим визначенням об’єктів законами України про
оподаткування.

Таким чином, об’єкт оподаткування – це ті юридичні факти (дії, події,
стани), які обумовлюють обов’язок суб’єкта сплатити податок.

Податки в залежності від характеру зв’язку „суб’єкт оподаткування” –
„об’єкт оподаткування”:

— податки (побудовані за принципом резидентства);

— територіальні податки (побудовані за принципом тери-торіальності).

Перший критерій приймає до уваги виключно характер постійного
місцеперебування (резидентства) платника податку на національній
території, другий – базується на національній належності джерела доходу.
Платників податків поділяють на резидентів (таких, що мають постійне
місцеперебування в певній державі) і нерезидентів (таких, що не мають у
ній постійного місцеперебування). У резидентів оподаткуванню підлягають
доходи, отримані як на території даної країни, так і за її межами
(повний податковий обов’язок), у нерезидентів -тільки доходи, отримані
із джерел в даній державі (обмежений податковий обов’язок).

Критерій територіальності встановлює, що оподаткуванню в даній країні
підлягають доходи, що вилучаються тільки на її території. Відповідно,
будь-які доходи, що отримуються за кордоном, звільняються від податків у
цій країні.

Різниця полягає в тому, що в резидентських податках суб’єкт визначає
об’єкт податку, а в територіальних – навпаки. На практиці
використовується поєднання обох принципів.

Будь-який із цих критеріїв, при умові його однорідного використання, в
принципі виключав би всяку можливість подвійного оподаткування, тобто
оподаткування одного суб’єкта в один період часу аналогічними видами
податків у двох і більше країнах.

Джерело податку – це кошти, за рахунок яких може бути сплачено податок.
Виділяють всього два джерела податку -дохід (основне джерело) і капітал
платника податку (резервне джерело).

Предмет оподаткування – риси фізичного характеру (а не юридичні), які
обумовлюють стягнення відповідного податку.

Таким чином, юридичний зв’язок предмета оподаткування з платником
податку обумовлює об’єкт оподаткування.

Масштаб податку – фізична характеристика предмета оподаткування, якийсь
параметр виміру, вибраний із множини можливих для розрахунку податку.
Масштаб податку встановлюється по кожному податку окремо і є єдиним для
розрахунку та обліку податку.

Одиниця оподаткування – одиниця масштабу оподаткування, яка
використовується для кількісного вираження податкової бази.

Податкова база за своїм змістом є об’єктом оподаткування, скоригованим і
підготовленим до застосування податкової ставки, розрахунку суми
податку, що підлягає сплаті в бюджет. Вона служить для того, щоб
кількісно виразити об’єкт оподаткування. Податкова база може співпадати
або не співпадати з об’єктом оподаткування.

Багатьом об’єктам оподаткування властива протяжність в часі,
повторюваність. З метою визначення результату необхідно періодично
підводити підсумки. Строк підведення підсумків (кінцевих або проміжних)
є одним із елементів закону про податок. Податковий період – строк,
протягом якого завершується процес формування податкової бази,
визначається розмір податкового зобов’язання.

Податкові періоди класифікують:

— за процесом формування податкової бази – початковий, триваючий,
останній,

— за строками – місячний, квартальний, річний та ін.

Звітний період – це строк подання в податковий орган звітності.

Ставка податку – це розмір податку на одиницю оподаткування.

Ставки в залежності від методу встановлення:

— тверді – встановлюються в абсолютних одиницях;

— процентні – встановлюються в процентах від одиниці оподаткування.

Ставки за змістом:

— маргінальні – вказують безпосередньо у відповідному законі про
податок;

— фактичні – визначаються як відношення сплаченого податку до податкової
бази;

— економічні – це відношення сплаченого податку до всього отриманого
доходу.

Порівняння економічних і фактичних ставок найбільш рельєфно характеризує
наслідки оподаткування.

Ставки за показником впливу податків на суспільні процеси (податковим
тиском):

— базова;

— підвищена;

— знижена.

Податкові пільги – це повне або часткове звільнення платника податку від
сплати податків, зборів.

Метою запровадження податкових пільг є пряме або непряме скорочення
розміру податкового зобов’язання платника податку.

Законодавство при наданні податкових пільг виділяє однорідну категорію
платників, які характеризуються певними ознаками, і обумовлює економічну
доцільність формування пільгового податкового тиску.

Групи податкових пільг:

— вилучення – це податкова пільга, направлена на виведення з-під
оподаткування окремих предметів оподаткування;

— ставки – це пільги, які направлені на скорочення податкової бази.;

— податкові кредити – це пільги, направлені на зменшення податкової
ставки або загальної суми. Види пільг в залежності від форми надання:

— зниження ставки податку,

— скорочення загальної суми,

— відстрочення або розстрочення сплати податку,

— повернення раніше сплаченого податку,

— залік раніше сплаченого податку,

— заміна сплати податку натуральним виконанням. Методи обліку доходів і
витрат платника податку. Ведення обліку доходів і витрат обумовлено
метою здійснення податкового контролю, а також розрахунком та сплатою
податків і зборів платниками податків.

Методи обліку доходів, витрат

Касовий метод – враховує момент отримання коштів і здійснення виплат в
натурі; пов’язаний з моментом реального отримання платником податку
права власності на доходи і моментом відчуження цього права при витратах

Накопичувальний метод -враховує момент виникнення майнових прав і
обов’язків незалежно від того, чи отримані кошти і здійснені виплати
насправді

Метод „першої події” – облік доходів і витрат платника податків
здійснюється по першій із подій

Податковий облік доходів і витрат ведеться платником податків або його
законним уповноваженим представником на протязі всього податкового
періоду з застосування встановлених норм і правил обліку, на основі
документально підтверджених даних.

В конкретних законах про податки використовуються різні методи
оподаткування.

Метод оподаткування – це порядок зміни ставки податку в залежності від
росту податкової бази.

Методи оподаткування:

— рівний – для кожного платника податку встановлюється рівна сума
податку;

— пропорційний – для кожного платника податку рівна ставка (а не сума)
податку, яка не залежить від величини бази оподаткування і з ростом бази
податок зростає пропорційно;

— прогресивний – з ростом податкової бази зростає ставка податку:

— проста розрядна прогресія – податкова база розбивається на окремі
розряди, для кожного розрядку податок визначається у вигляді абсолютної
суми;

— проста відносна прогресія – до загального розміру податкової бази
також встановлюються розряди, але для кожного розряду визначаються різні
ставки (як тверді, так і процентні);

— складна прогресія – податкова база розподілена на податкові розряди,
але кожний розряд існує самостійно, обкладається окремо по своїй ставці;

— приховані системи прогресії – фактична прогресія досягається не шляхом
встановлення прогресивних ставок податку, а встановленням неоднакових
вирахувань з податкової бази для доходів, що входять в різні розряди,
тобто використанням системи пільг для доходів;

— регресивний – з ростом податкової бази відбувається скорочення розміру
ставки.

Використання різних методів оподаткування шляхом поєднання їх окремих
елементів передбачає метод змішаного оподаткування.

Суб’єкти розрахунку і сплати податку:

— платник податку;

— податковий орган;

— третя особа (представник, збирач податку, податковий агент). Способи
розрахунку і сплати податку:

— некумулятивна система – обкладання податкової бази частинами, без
врахування зв’язку з іншими джерелами доходів; по закінченню податкового
періоду необхідний перерахунок сумарного доходу, а також, можливо,
доплата податку;

— кумулятивна система – податок розраховують з загальної суми доходу з
урахуванням суми пільг, розрахованих також наростаючим підсумком.

Стадії процесу розрахунку податку:

— визначення об’єкта оподаткування;

— визначення бази оподаткування;

— вибір ставки податку;

— можливість застосування податкових пільг;

— розрахунок суми податку. Способи сплати податку:

— за декларацією – платник зобов’язаний надавати в установлений строк в
податковий орган офіційну заяву (декларацію) про свої податкові
зобов’язання; на її основі податковий орган розраховує податок і вручає
платнику повідомлення про сплату або платник сплачує податок самостійно
в установлений строк;

— біля джерела доходу – платник отримує частину доходу за вирахуванням
податку, розрахованого і утриманого органом, який здійснює виплату; для
платника цей спосіб сплати податку діє як автоматичне утримання, що
передує отриманню доходу;

— кадастровий спосіб сплати – момент сплати податку не пов’язаний з
моментом отримання доходу. Кадастр – це реєстр, який встановлює перелік
типових об’єктів, що класифікуються за зовнішніми ознаками, і встановлює
середню дохідність об’єкта оподаткування. Для сплати таких податків
встановлюються фіксовані строки їх внесення. Строки сплати податків – це
визначені в законі про податок події або дати, які тісно пов’язані з
моментом виникнення і припинення податкового обов’язку, а у випадку його
невиконання – з наслідками, що витікають із обов’язку .

Податковий обов’язок, не виконаний в повному обсязі і у встановлений
строк, породжує податковий борг. Для повного погашення податкового
обов’язку в випадку необхідності закон передбачає застосування
додаткових процедур: податковий борг, податкова застава і арешт активів,
розстрочення й відстрочення сплати, а також фінансову відповідальність
та ін.

5. Кваліфікаційні ознаки податкового правопорушення

Ненадходження запланованих податків є підставою для неможливості
виконання видаткової частини бюджету.

Бюджети позбавляються надходжень за рахунок двох процесів:

— правомірного обходу податку;

— ухилення від сплати податків.

В основі правомірного обходу податку лежать шляхи і можливості несплати
податку, надані законодавцем, тобто обумовлені недосконалістю
законодавства. В даному випадку платник використовує прогалини
законодавства, що пов’язані як із недосконалістю податкових норм, їх
закріпленням, так і з ситуаціями, коли законодавець надає платнику право
вибору або межі, в рамках яких останній може обрати найбільш вигідний
для себе варіант.

Ухилення від сплати податку – це правопорушення, що полягає у
невиконанні або неналежному виконанні платником своїх обов’язків по
сплаті податку.

Неправомірним у системі податкового права є також стягнення надлишкових
сум податків – умисні дії працівників податкових органів по
необгрунтованому стягненню сум податкових платежів із платників.

Ознаки правопорушень:

— суспільна небезпека;

— протиправність – порушення норм права;

— винність;

— караність.

Отже, податкове правопорушення – це протиправне винне діяння (дія чи
бездіяльність), що виражається у невиконанні або неналежному виконанні
платниками податків фінансових обов’язків перед бюджетом, державними
цільовими фондами або в порушенні органом (посадовою особою) державної
податкової служби прав і законних інтересів платників податків, за яке
встановлено юридичну відповідальність.

Види податкових правопорушень:

1) залежно від об’єкта:

— ухилення від сплати податку, іншого обов’язкового платежу – найчастіше
трапляється і є найнебезпечнішим;

суспільна небезпека полягає в тому, що воно ставить правопорушника у
вигідніше становище порівняно з добросовісним платником; завдаються
фінансові збитки державі; недоплата має покриватися за рахунок інших
платників, інших і нових податків;

— заниження об’єкта оподаткування;

— несвоєчасна сплата податку, іншого обов’язкового платежу;

— неподання (несвоєчасне подання) податкових декларацій, розрахунків,
інших документів, необхідних для обчислення податків, обов’язкових
платежів до податкових органів;

— неподання (несвоєчасне подання) до банку платіжних доручень на сплату
податків, інших обов’язкових платежів;

— недопущення перевіряючих для обстеження приміщень, що використовується
для отримання доходів.

2) залежно від направленості дій:

— проти системи податків;

— проти прав і свобод платників податку;

— проти порядку проведення бухобліку та звітності;

— проти контрольних функцій податкових органів.

3) залежно від ступеня суспільної небезпеки:

— податкові злочини;

— податкові правопорушення.

Податки, інші обов’язкові платежі, не сплачені у встановлені строки, а
також пеня та штрафи, застосовані до платника, визнаються податковою
заборгованістю. За наявності податкової заборгованості платник не
притягується до юридичної відповідальності у разі:

1) надання йому відстрочення (розстрочки) на умовах податкового кредиту;

2) списання податкової заборгованості, яке проводиться у випадках,
передбачених законодавством;

3) реструктуризації заборгованості, яка проводиться відповідно до
законодавства.

6. Інститут податкового примусу

Примус у галузі оподаткування являє собою систему заходів, що
застосовується уповноваженими органами по відношенню до осіб при
порушенні ними обов’язку по сплаті податку і притягнення до
відповідальності при вчиненні податкового правопорушення.

Соціальне призначення правового примусу полягає головним чином в тому,
що йому призначено грати правоохоронну роль, тобто забезпечувати її
реальне функціонування, досягнення “ефекту гарантованого результату”.

Правовий примус існує в межах правоохоронних відносин і виражає реакцію
держави на неправомірну поведінку учасників відносин, на перешкоди, що
виникають у функціонуванні правової системи.

Ознаки заходів податкового примусу:

1) регулюються нормами фінансового права, а також
адміністративно-процесуальними (інколи і нормами кримінального права);

2) застосовуються по відношенню до фізичних і юридичних осіб;

3) використовуються для забезпечення надходжень податкових платежів;

4) припускають застосування фінансових санкцій, заходів
адміністративного і кримінального покарання;

5) припускають позасудове застосування заходів податкового примусу;

6) податковий примус поєднує стягнення податкових платежів (у розмірах,
що зумовлені певними податковими обов’язками платників) і додаткові
стягнення (з урахуванням санкцій за прострочення, ухилення від виконання
податкових обов’язків).

Принципи податкової відповідальності:

— невідворотності – у разі вчинення податкового правопорушення платник
податку неминуче повинен зазнати заходів податкової відповідальності;

— законності – застосування податкових санкцій у суворій відповідності з
законом;

— справедливість – встановлення міри покарання, адекватної мірі
податкового правопорушення.

7. Фінансові санкції за порушення податкового законодавства

Санкції фінансово-правових норм – стягнення донарахованих сум податків,
інших обов’язкових платежів:

– штрафи,

– пеня.

У даному разі йдеться саме про перелік санкцій, які визначаються у
фінансово-правових нормах (у даному разі податкових), однак ці санкції
не є в чистому вигляді фінансовими.

Рішення про застосування фінансових санкцій приймається на підставі акта
перевірки.

З 1 січня 2001 р. в Україні діє спеціальний закон, який встановлює
перелік санкцій за порушення податкового законодавства “Про порядок
погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами”.

У ньому податковий борг (недоїмка) визначається як податкове
зобов’язання (з урахування штрафних санкцій за їх наявності), узгоджене
з платником податків або встановлене судом, але не сплачене у
встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового
зобов’язання.

Примусове стягнення – звернення стягнення на активи платника податків у
рахунок погашення його податкового боргу, без попереднього узгодження
його суми таким платником податків. Активи можуть бути примусово
стягнені виключно за рішенням суду.

Штраф – плата у фіксованій сумі у вигляді процентів від суми податкового
зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється
з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування,
визначених законодавством.

Пеня – плата у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу
(без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з
несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання. Пеня нараховується на
суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності)
з розрахунку 120 % річних облікової ставки НБУ, що діє на день
виникнення такого податкового боргу чи на день його (або його частини)
погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за
кожний календарний день прострочення у його сплаті.

Якщо банк є безпосереднім порушником термінів зарахування податків на
бюджетні рахунки від платників податків, він нестиме відповідальність,
сплачуючи пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати.

Платники податків мають право на оскарження дій представників податкової
служби щодо застосування фінансових санкцій.

8. Адміністративна відповідальність за порушення податкового
законодавства

Керівники та інші посадові особи підприємств, установ, організацій в
разі порушення норм податкового права можуть бути притягнуті до
адміністративної відповідальності. Під посадовими особами розуміються
особи, які здійснюють функції представників влади, а також обіймають на
підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності
посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або
адміністративно-господарських обов’язків, чи виконують такі обов’язки за
спеціальним повноваженням.

Накладаються міри адміністративної відповідальності відповідно до
Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП).

Підставою для адміністративної відповідальності за порушення податкового
законодавства є наявність складу адміністративного правопорушення –
винного умисного або необережного діяння або бездіяльності, що посягає
на суспільні відносини, що охороняються законом.

Адміністративна відповідальність передбачена у таких випадках:

— порушення законодавства у фінансових питаннях;

— ухилення від подачі декларації про доходи;

— ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду
соціального страхування України та порушення порядку обчислення і сплати
внесків по соціальне страхування.

Для ухвалення постанови про накладення адміністративного стягнення
обов’язковою умовою є протокол про адміністративне правопорушення. Його
підписують працівник податкового органу та порушник. Протокол протягом
15 днів розглядає керівник податкового органу. Потім призначається час і
місце розгляду справи. За його результатами виносять постанову про
накладення адміністративного штрафу або про припинення справи.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через два
місяці з дня вчинення правопорушення, а за тривалого правопорушення –
через два місяці з дня його виявлення.

Платники податків мають право на оскарження дій представників податкової
служби щодо застосування адміністративної відповідальності. Можливі
варіанти рішень податкової адміністрації:

— залишити постанову без змін;

— скасувати постанову і надіслати справу на новий розгляд;

— скасувати постанову і закрити справу;

— зменшити розмір штрафу.

У податкових правовідносинах суб’єктом, який допустив порушення
податкового законодавства, може бути посадова особа органу державної
податкової служби. В такому разі застосовують заходи дисциплінарної
відповідальності.

Якщо неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової
служби платнику податків завдано збитків, податкові органи притягуються
до цивільно-правової відповідальності. Збитки відшкодовуються за рахунок
коштів Державного бюджету України. Спори розв’язуються в судовому
порядку.

9. Кримінальна відповідальність за порушення податкового законодавства

За ухилення від сплати податків, інших обов’язкових платежів у значних
розмірах платники можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності.

Об’єкт злочину – встановлений законодавством порядок оподаткування.

Предмет злочину – податки, збори, інші обов’язкові платежі, що входять
до системи оподаткування.

Суб’єкти злочину:

— службова особа підприємства, установи, організації незалежно від форми
власності;

— особа, яка займається підприємницькою діяльністю без створення
юридичної особи;

— будь-яка інша особа, яка зобов’язана сплачувати податки, збори, інші
обов’язкові платежі.

Неподання податкових декларацій або приховування (заниження) об’єктів
оподаткування не є закінченим злочином. Злочин -дії, які призвели до
ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних,
великих та особливо великих розмірах.

У разі, коли мали місце ненавмисні дії, недбале виконання службових
обов’язків, можна говорити про застосування кримінальної справи за
ознаками такого вчинку, як службова недбалість.

Особа, яка вперше вчинила діяння, передбачене цією статтею, звільняється
від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення сплатила
податки, збори (обов’язкові платежі), а також відшкодувала шкоду,
завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції).

Тяжкість покарання залежить від розміру завданих державі збитків:
значного, великого, особливо великого.

Тема 9. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

1. Поняття, функції та види державного кредиту

Якщо в країні розвинута економіка і надходження до державного бюджету
мають стабільний характер, то така країна не потребує запозичень для
фінансування своїх функцій.

Проте для фінансування соціальних заходів, реконструкції економіки
необхідне залучення зовнішніх запозичень, одержати які з внутрішніх
джерел часто неможливо.

Державний кредит – ц,е метод добровільної мобілізації державою
додаткових грошових коштів в дохід держави. У найза-гальнішому розумінні
державний кредит – це відносини позики, в яких однією із сторін завжди
виступає держава. Вона може бути кредитором, позичальником або гарантом,
хоча в більшості випадків переважає запозичення.

В тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення
позик або інших зобов’язань, взятих фізичними або юридичними особами,
вона є гарантом. На відміну від відносин, а яких держава виступає
позичальником або кредитором, що зразу впливають на величину
централізованих грошових фондів, гарантування не обов’язково приводить
до зміни цих фондів.

Особливості державного кредиту:

– в якості одного із суб’єктів кредитних правовідносин обов’язково
виступає держава

– даний спосіб залучення грошових коштів здійснюється за загальними
принципами кредитування

Державний кредит є складним явищем. Цей процес супроводжується певним
ризиком як на стадії виникнення даних правовідносин (чи зацікавляться
кредитори можливістю вкладати кошти в державні цінні папери), так і з
точки зору доцільності використання запозичених коштів та можливості їх
повернення, включаючи винагороду за використання. Наслідком і показником
ефективності таких операцій є державний борг.

Економічний зміст та юридична природа державного кредиту водночас
передбачають надходження до державного бюджету, оскільки суми державних
позик становлять його до-ходну частину, та разом з тим ці кошти не дають
нових прибутків і повинні погашатися. Кошти державних позик держава може
вільно використовувати, але на відміну від інших доходів одержані суми
державних позик тягнуть за собою видатки з державного бюджету на
погашення державного боргу. Характерні ознаки добровільності,
терміновості, платності і поворотності відрізняють кошти державного
кредиту від інших доходів держави.

Отже, державний кредит – це сукупність суспільних відносин, що виникають
з приводу надання і залучення грошових коштів відповідно з та в
державний бюджет.

Так як обов’язковим суб’єктом правовідносин державного кредиту є
держава, ці відносини носять владно-майновий характер. Тобто природа цих
відносин фінансово-правова.

При отриманні державних позик забезпеченням виступає державне майно, під
кредити МВФ – валютні резерви.

Цільовим призначенням державного кредиту часто є покриття дефіциту
державного бюджету.

З досвіду відомо, що найкраще запозичені кошти спрямовувати до
виробничої сфери. Залежно від того, які галузі народного господарства
фінансуватимуться за рахунок запозичених коштів, визначаються терміни
запозичень, з тим щоб сплата процентів та повернення здійснювалися за
рахунок одержаних доходів від проінвестованих галузей.

Використання позик на погашення заборгованості з заробітної плати,
погашення раніше випущених позик не вирішує проблему боргу, і навіть
збільшує її.

Види державного кредиту:

1) в залежності від статусу позичальника:

— централізований кредит – цінні папери випускає уряд;

— децентралізований кредит – місцеві органи влади.

2) в залежності від сфери розміщення боргових зобов’язань:

— внутрішні позики – розміщуються в державі;

— зовнішні позики – розміщуються за кордоном.

3) в залежності від строків погашення державою боргових зобов’язань:

— короткострокові позики – поточні, до одного року;

— середньострокові – 1-5 років;

— довгострокові – понад 5 років. З одного боку, є недоцільними, бо
обтяжуються наступні покоління. Але, з іншого боку, чим коротше термін
позики, тим складніше систематизувати управління і досягти економічного
й соціального ефекту від позики.

4) за видами дохідності:

— процентні – власники цінних паперів отримують дохід, як правило, з
розрахунку фіксованих процентів;

— безпроцентні (дисконтні) – цінні папери реалізуються по ціні нижчій їх
номіналу, різниця між ціною придбання і номінальною відшкодовується в
момент погашення, складаючи дохід;

— виграшні – власники цінних паперів отримують дохід при умові включення
даного номера цінного паперу в виграшний тираж погашення.

Найпоширенішим способом реалізації державного кредиту є державні
облігації. Це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов’язання емітента відшкодувати йому номінальну
вартість цінного паперу в передбачений у ньому строк з виплатою
фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску).
Розповсюджуються на добровільних засадах.

Рішення про випуск облігацій внутрішніх і місцевих позик приймають
відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві ради. Емітентом облігацій
зовнішніх державних позик України є держава в особі Міністерства
фінансів України. Рішення про Їх випуск приймає Кабінет Міністрів
України.

Іншим видом оформлення державного кредиту виступають казначейські
зобов’язання. Їх ознаки аналогічні облігації. Рішення про випуск приймає
Кабінет Міністрів України, про випуск короткострокових – Міністерство
фінансів України. Кошти від реалізації казначейських зобов’язань
спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Рух державних цінних паперів формує відповідний сегмент фондового ринку.
Проведення операцій з державними цінними паперами на відкритому ринку
здійснює Національний банк. Він виступає генеральним агентом з
організації функціонування ринку державних цінних паперів. Можуть
здійснювати продаж і комерційні банки, отримуючи в розпорядження
високоліквідні та надійні активи.

2. Державний борг

Обслуговування і погашення державного боргу – одна з найвагоміших статей
державного бюджету.

Державний кредит дістає своє відображення у сумах державного боргу, який
виникає у держави перед позичальниками. Державний борг – це загальний
розмір накопиченої заборгованості держави. Він складається з зовнішнього
та внутрішнього боргу. Борг класифікується також за типом кредитора та
за типом боргового зобов’язання.

Граничний обсяг державного боргу, надання гарантій встановлюється на
кожний бюджетний період згідно з Законом про Державний бюджет України чи
рішенням про місцевий бюджет. Величина основної суми державного боргу не
повинна перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового
внутрішнього продукту України. У разі перевищення цієї величини Кабінет
Міністрів України зобов’язаний вжити заходів до приведення цієї величини
у відповідність з законодавством.

Структура державного боргу згідно із законодавством повинна визначатися
щорічно Верховною Радою України одночасно із затвердженням Державного
бюджету на наступний рік.

Внутрішній державний борг – заборгованість держави перед
домогосподарствами і фірмами даної країни.

До внутрішнього боргу України належить також заборгованість, що
утворилася в результаті компенсації гарантованих заощаджень громадян чи
інших державних боргових сертифікатів Радянського Союзу, розміщених
свого часу серед населення. В Україні виник специфічний державний борг
перед населенням через несвоєчасну виплату заробітної плати, пенсій,
стипендій, виплат по інших соціальних програм.

Структура внутрішнього боргу згідно з Законом України “Про державний
внутрішній борг України” та Постановою Верховної Ради України “Про
структуру бюджетної класифікації”:

1. Заборгованість перед юридичними особами.

2. Заборгованість перед банківськими установами:

— перед Національним банком України;

— за позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету поточного
року;

— за позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету минулих
років;

— за іншими позиками та зобов’язаннями;

— за компенсаційними виплатами населенню в установах Ощадного банку
України та колишнього Укрдержстраху;

— за залишками вкладів населення, централізованими колишнім Ощадним
банком СРСР, та компенсаціями за ними;

— заборгованість перед іншими банками.

3. Заборгованість сільськогосподарських підприємств за позиками,
віднесена на державний борг.

4. За сумами, спрямованими на індексацію оборотних коштів державних
підприємств та організацій.

5. Інша внутрішня заборгованість.

6. Заборгованість перед фізичними особами за цінними паперами та
компенсаціями за ними.

Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними
громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Основні причини створення і збільшення державного боргу:

— збільшення державних видатків без відповідного зростання державних
доходів;

— циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки;

— скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного
коригування державних витрат;

— вплив політичних бізнес-циклів (надмірне збільшення видатків
напередодні виборів для завоювання популярності та збереження влади).

3. Правовідносини України з іноземними державними і міжнародними
фінансово-кредитними установами в області державного кредиту

Інституційна система міжнародних і валютно-фінансових відносин включає
численні міжнародні організації. Ці організації об’єднує спільна мета –
розвиток співробітництва і забезпечення цілісності та стабілізації
складного і суперечливого всесвітнього господарства. До організацій, що
мають всесвітнє значення, відносять спеціалізовані інститути ООН:

— Міжнародний валютний фонд;

— Міжнародний банк реконструкції та розвитку;

— Міжнародна асоціація розвитку;

— Міжнародна фінансова корпорація – Світовий банк.

Відносини України з міжнародними фінансовими організаціями юридичне
опосередковуються Законом України “Про вступ України до Міжнародного
валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку,
Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та
Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій” і угодами між
Україною та вказаними організаціями.

Програми кредитування Світового банку передбачають ряд операцій, кожна з
яких стосується конкретних вимог, пов’язаних з перебудовою і
капіталовкладеннями.

З Європейським банком реконструкції і розвитку Україна співробітничає по
таких напрямках, як енергетика і телекомунікації.

Співробітництво з Міжнародним валютним фондом пов’язане з регулюванням
валютно-кредитних відносин і наданням Україні допомоги при валютних
ускладненнях шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів.

Головним призначенням кредитів “стенд-бай” є кредитування
макроекономічних програм країнам-членам МВФ. Кошти надаються певними
порціями (траншами) через встановлені проміжки часу. Хід виконання
кредитної угоди контролюється з допомогою цільових критеріїв. З їх
досягненням позичальник отримує наступну порцію кредиту.

Стабілізаційні програми розробляє МВФ спільно з країною-позичальником.
Програми направлені на використання переважно ринкового регулювання
економіки, носять деф-ляційний характер. Вони включають: скорочення
державних витрат, особливо на соціальні потреби; збільшення податків на
особисті доходи; відміну або зменшення державних субсидій на
продовольство і товари широкого вжитку; підвищення облікових ставок,
обмеження обсягу кредиту; девальвацію національної валюти, запровадження
єдиного валютного курсу, регулювання зовнішньої заборгованості.

Для успішного функціонування бюджетної системи держави, погашення
бюджетного дефіциту, втілення в життя програм розвитку економіки України
необхідно вдосконалити юридичну базу, що регламентує бюджетний процес,
розробляти гнучку систему оподаткування, юридичні та економічні
концепції і програми з урахуванням світового досвіду, що дозволить
вирішити проблему дефіциту державного бюджету, відшукати належні шляхи
та способи правового регулювання в області державного кредиту з
врахуванням національних довгострокових інтересів і безпеки країни.

4. Порядок здійснення запозичень до місцевих бюджетів України

Ринок місцевих запозичень перетворився на істотний сектор національного
ринку капіталів, боргові зобов’язання деяких муніципалітетів також
котируються на міжнародному фондовому ринку. Проекти, які реалізуються
за рахунок залучених коштів, позитивно впливають на місцеві громади,
розвиваючи їх інфраструктуру.

З досвіду інших країн, кошти для фінансування місцевої інфраструктури
мобілізуються із внутрішніх джерел, іноземні запозичення виступають
доповненням.

Чинне законодавство закріплює право на здійснення запозичень місцевими
органами влади. Водночас Бюджетний кодекс України містить ряд обмежень
на здійснення таких запозичень. Місцеві органи влади мають право
здійснювати тільки внутрішні запозичення. Зовнішні запозичення можуть
здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад 800 тис.
мешканців (6 міст).

Запозичення до місцевих бюджетів повинні мати цільове призначення.
Здійснюються вони лише до бюджетів розвитку, крім випадку взяття позики
на покриття тимчасового касового розриву. В цьому випадку місцеві ради
можуть отримати короткотермінові позички на термін до трьох місяців, але
у межах поточного бюджетного періоду. Порядок отримання таких позичок
визначається Мінфіном України. Надання міжбюджетних позичок
забороняється.

Видатки на обслуговування боргу здійснюються за рахунок коштів
загального фонду бюджету і не можуть перевищувати 10% цього фонду. Якщо
мало місце порушення графіка погашення, відповідна рада не має права
здійснювати запозичення протягом п’яти наступних років.

Держава не несе відповідальності по зобов’язаннях за запозиченнями
місцевих бюджетів.

Порядок здійснення запозичень до місцевих бюджетів встановлює Кабінет
Міністрів України, відповідно до умов Бюджетного кодексу. Уряд України
24 лютого 2003 р. затвердив постанову “Про затвердження Порядку
здійснення запозичень до місцевих бюджетів” № 207. Тепер кожен місцевий
бюджет може виходити на ринок запозичень.

Форми запозичення муніципального органу:

— випуск облігацій внутрішніх позик;

— укладення угод про отримання позик, кредитів, кредитних ліній у
фінансових установах.

Про наміри здійснити запозичення або реструктуризацію боргових
зобов’язань місцева рада надсилає Мінфіну письмове повідомлення. За
результатами розгляду повідомлення та перевірок робиться висновок про
відповідність проекту рішення вимогам, встановленим бюджетним
законодавством.

Передбачається гласний характер здійснення діяльності у сфері місцевих
запозичень. Інформацію про здійснення запозичення місцеві ради подають
Мінфіну щокварталу до 15 числа місяця, наступного за звітним. Ці
відомості вносяться до загального реєстру запозичень до місцевих
бюджетів.

Тема 10. ПРАВОВІ ОСНОВИ СТРАХУВАННЯ

1. Поняття і функції страхування

Економіка – це господарська система, яка забезпечує задоволення
індивідуальних і суспільних потреб людей шляхом створення та споживання
життєвих благ. Як будь-яка система, економіка вимагає для успішного
розвитку неперервності цього процесу. Але суспільне виробництво постійно
стикається з протиріччями між елементами цієї системи, що обумовлює
появу несприятливих подій, наслідком яких є майнові збитки. Необхідність
попередження і відшкодування збитків, завданих несприятливими подіями,
породжує в суспільстві відносини, які формують зміст економічної
категорії “страховий захист”. Сутність страхового захисту полягає в
направленні частини валового продукту на створення страхового фонду для
здійснення попереджувальних заходів щодо негативного впливу ризиків і
відшкодування пов’язаних з ними витрат. До фондів страхового захисту
відносяться централізовані резервні фонди держави, децентралізовані
фонди (при самострахуванні), а також фонди, створювані методом
страхування.

Страхування служить для компенсації випадково виникаючих матеріальних
збитків шляхом взаємних внесків багатьох осіб. Змістом страхування є
система замкнених відносин між її учасниками по перерозподілу збитків
від настання страхових подій як по територіальному розміщенню, так і в
часі. Об’єктом страхування є формування цільових страхових фондів за
рахунок грошових внесків і відшкодування з фонду можливого збитку
застрахованих.

Функції страхування:

— ризикова – перерозподіл грошової маси серед учасників страхування у
зв’язку з настанням наслідків страхових випадків;

— попереджувальна – фінансування за рахунок страхового фонду заходів по
зменшенню вірогідності настання події або зменшенню можливих негативних
наслідків при настанні страхових випадків (превентивні заходи);

— накопичувальна – утворення страхових резервів як умова акумуляції
грошових коштів; здійснення інвестиційної діяльності страховими
компаніями;

— контрольна – контроль за цільовим формуванням і використанням грошових
коштів із страхового фонду.

2. Основні галузі і види страхування

Види страхування_в залежності від об’єктів страхування (згідно з Законом
України “Про страхування”):

— особисте – об’єктом є майнові інтереси, пов’язані з життям, здоров’ям,
працездатністю або з додатковою пенсією;

— майнове – об’єктом є майнові інтереси, пов’язані з володінням,
використанням і розпорядженням майном;

— відповідальності – об’єктом є майнові інтереси, пов’язані з
необхідністю здійснити відшкодування завданого збитку третім особам.

Галузі страхування:

– загальнообов’язкове

– приватне страхування

– державне

– соціальне страхування

Риси правовідносин, що виникають при здійсненні обов’язкового державного
соціального страхування як фінансовими правовідносинами:

— ці відносини завжди мають грошовий характер;

— одна із сторін правовідносин (страховик) наділений державою владними
повноваженнями по відношенню до інших учасників відносин, тобто відсутня
рівність сторін;

— відносини по здійсненню обов’язкового державного соціального
страхування виникають, змінюються і призупиняються на основі закону, а
не волевиявлення сторін.

Види загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні
в залежності від страхового випадку:

— пенсійне страхування;

— страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами,
зумовленими народженням і похованням;

— медичне страхування;

— страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного
захворювання, які тягнуть за собою втрату працездатності;

— страхування на випадок безробіття. Принципи загальнообов’язкового
державного соціального страхування громадян України:

— законодавче визначення умов і порядку здійснення загальнообов’язкового
державного страхування;

— обов’язкове страхування осіб, які працюють на умовах трудового
договору й інших умовах, передбачених законодавством про працю, і осіб,
які забезпечують себе роботою самостійно, громадян-суб’єктів
підприємницької діяльності;

— надання права отримання виплат по загальнообов’язковому державному
соціальному страхування особам, зайнятим підприємницькою, творчою
діяльністю;

— обов’язковість фінансування страховими фондами витрат, пов’язаних з
наданням матеріального забезпечення і соціальних послуг в обсягах,
передбачених законодавством за окремими видами загальнообов’язкового
соціального страхування;

— солідарність і субсидування;

— державні гарантії реалізації застрахованими громадянами своїх прав;

— забезпечення рівня життя, не нижче прожиткового, встановленого
законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат і
допомоги, які є основним джерелом існування;

— цільове використання коштів загальнообов’язкового державного
соціального страхування;

— паритетність представників усіх суб’єктів загальнообов’язкового
державного соціального страхування в управлінні загальнообов’язковим
державним соціальним страхуванням.

Правовідносини, які виникають при приватному страхуванні, – це
цивільно-правові відносини. Для цих відносин характерна рівність сторін,
яка зберігається навіть при здійсненні обов’язкових видів страхування,
передбачених Законом України “Про страхування”.

Приватне страхування

Страховики – юридичні особи, створені в формі акціонерних, повних,
командитних товариств або товариств з додатковою відловідальністю

Страхувальники – юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали
договір страхування, сплатили відповідні платежі і мають право у випадку
настання страхового випадку отримати відшкодування в межах страхової
суми

Види страхування за формою проведення:

— добровільне;

— обов’язкове.

Добровільне страхування – це страхування, яке здійснюється на основі
угоди між страховиком і страхувальником. Загальні умови та порядок
проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування,
які розробляються страховиком самостійно і підлягають обов’язковій
реєстрації. Конкретні умови страхування визначаються при укладанні
договору страхування.

Види добровільного страхування:

— страхування життя;

— страхування від нещасних випадків;

— медичне страхування (неперервне страхування здоров’я);

— страхування здоров’я на випадок хвороби;

— страхування залізничного, наземного, повітряного, водного транспорту;

— страхування вантажів і багажу;

— страхування від вогневих ризиків і ризиків стихійних явищ;

— страхування майна;

— страхування громадянської відповідальності власників наземного
транспорту; відповідальності власників повітряного, водного транспорту;

— страхування відповідальності перед третіми особами;

— страхування інвестицій;

— страхування фінансових ризиків;

— страхування виданих гарантій (поручительств) і прийнятих гарантій;

— страхування медичних витрат.

Обов’язкове страхування – це страхування, яке здійснюється на основі
законодавства, яким визначаються загальні умови і порядок проведення
обов’язкового страхування. Порядок і правила проведення обов’язкового
приватного страхування встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обов’язковість страхування встановлюється державою, як правило, коли
надання грошової допомоги стосується інтересів не тільки конкретної
особи, яка постраждала, а й суспільних інтересів.

Слід сказати, що якщо обов’язковість страхування відповідальності не
викликає сумнівів, то доцільність обов’язковості майнового страхування
сумнівна.

Особливим видом обов’язкового приватного страхування є державне
обов’язкове особисте страхування певних видів державних службовців.
Особливість даного виду страхування полягає в порядку проведення та в
тому, що страхувальником є держава (страхові платежі сплачуються за
рахунок Державного бюджету).

Види державного обов’язкового особистого страхування:

—військовослужбовців і військовозобов’язаних, викликаних на збори;

— осіб рядового, начальницького і вільнонайманого складу органів і
підрозділів внутрішніх справ;

— медичних і фармацевтичних працівників на випадок інфікування вірусом
імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків;

— працівників митних органів;

— працівників прокуратури;

— посадових осіб державної контрольно-ревізійної служби;

— посадових осіб податкових інспекцій;

— посадових осіб державних органів у справах захисту прав споживачів;

— посадових осіб інспекцій державного архітектурно-будівельного
контролю;

— працівників лісової охорони;

— життя і здоров’я спеціалістів ветеринарної медицини;

— і здоров’я суддів.

3. Відносини у сфері страхування, що регулюються фінансовим правом

Відносини у сфері страхування регулюються правовими нормами різних
галузей права. Здійснення соціального страхування в значній мірі
урегульовується нормами трудового права. Відносини приватного
страхування регулюються в першу чергу правовими нормами цивільного
права. Державне управління в страхуванні регулюється правовими нормами
адміністративного права.

Зараз в Україні у сфері страхування фінансово-правовими нормами
регулюються відносини між:

Страхувальниками і фондами соціального страхування з приводу здійснення
обов’язкового державного соціального страхування.

Страховиками і державою в особі податкових інспекцій з приводу внесення
ними податків, зборів і інших обов’язкових платежів у Державний бюджет
України, а також внесків у державні цільові фонди, передбачені
нормативними актами держави.

Страховиками і державою в особі центральних органів виконавчої влади з
приводу придбання страховиком цінних паперів, що емітуються державою. В
них страхові компанії можуть розміщувати страхові резерви.

Національною акціонерною страховою компанією “Оранта” і державою з
приводу обов’язкового особистого державного страхування працівників,
службовців Верховної Ради України, прокуратури України, Митного комітету
України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ
України, Державного управління казначейства України, державної
Контрольно-ревізійної служби України.

Законом України “Про страхування” регламентуються умови діяльності
страхових компаній. Вони можуть бути створені у формі акціонерних,
повних, командитних товариств чи товариств з додатковою
відповідальністю. Для них визначається мінімальний розмір статутного
фонду.

Для здійснення страхової діяльності необхідне отримання ліцензії. У
подальшому обов’язковим є створення резервних фондів, регламентується
порядок здійснення інвестиційної та фондової діяльності.

Слід сказати, що відносини в галузі страхування регулюються нормами
цілого ряду інших галузей права, насамперед цивільного, тому страхування
як юридичний інститут вивчається не лише у фінансовому праві.

Тема 11. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ

1. Поняття державних видатків, їх особливості і принципи фінансування

Видатки – це безперервне використання державою коштів бюджету та
позабюджетних фондів та власних коштів підприємств і організацій на
потреби, що визначені державними завданнями.

Видатки бюджету – це прямі цільові витрати держави, що забезпечують її
безперебійне функціонування та відображають економічні відносини,
пов’язані з розподілом і перерозподілом частини валового внутрішнього
продукту, що концентрується в бюджеті.

Згідно з Бюджетним кодексом України видатки бюджету -це кошти, які
спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним
бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та
повернення надміру сплачених до бюджету сум. Витрати бюджету – це
видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу.

Групи державних видатків

за предметною ознакою:

– на державне управління;

– на соціальні потреби;

– на народне господарство і підтримання економіки;

– на національну оборону

за роллю в від-творювальному процесі:

– на сферу матеріального виробництва;

– на невиробничу сферу;

– на створення державних резервів

за економічним змістом: заробітна плата; стипендія; пенсії і допомоги;
медикаменти; харчування; канцелярські витрати; витрати на поточний і
капітальний ремонт

Критерії бюджетних асигнувань:

— пріоритети витрат;

— загальний обсяг фінансування;

— цільове використання коштів;

— витрат.

Режими бюджетного фінансування:

1) кошторисно-бюджетний режим

2) режим фінансування підприємств і організацій, які мають свої доходи,
а бюджетні асигнування одержують як фінансову допомогу

Принципи фінансування:

— плановість;

— безоплатність;

— безповоротність;

— цільове спрямування коштів;

— ефективність використання коштів;

— фінансування в міру виконання плану;

— оптимальне поєднання власних, бюджетних та кредитних джерел;

— додержання режиму економії;

— здійснення контролю за використанням коштів.

Усі фінансові плани пов’язані між собою внаслідок юридичної та
економічної природи бюджету.

Акти. що регулюють відносини в галузі видатків

– акти, норми яких регламентують фінансові відносини: Закон про
Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети, постанови
Кабінету Міністрів України, інструкції Мінфіну та Держказначейства

– акти додержання і виконання правових норм, за допомогою яких
реалізуються права та обов’язки уч асників видаткових відносин:
кошториси, бюджетні доручення, ордери, грошові чеки, лімітні довідки
тощо

Отже, фінансування державних видатків – це плановий, цільовий,
безповоротний та безоплатний відпуск коштів, що здійснюється з
урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних
джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового
використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних
функцій, а також для утримання соціально-культурної сфери, створення
соціальних гарантій населення та виконання зобов’язань держави, з
додержанням режиму економії при всебічному постійному контролі.

2. Поняття та принципи бюджетного фінансування

Бюджетне фінансування – це безповоротний та безоплатний відпуск коштів з
державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і
функцій муніципальних органів й забезпечення діяльності бюджетних
установ та організацій.

Принципи бюджетного фінансування:

1) Кожне бюджетне підприємство, організація або установа отримує
асигнування лише з одного бюджету. Винятком є фінансування
незапланованих заходів, пов’язаних з стихійним лихом, епідеміями,
ліквідацією втрат від катастроф.

2) Фінансування бюджетних установ на основі встановлених економічно і
науково обгрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери
діяльності держави.

3) Розподіл установ на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті,
що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється в залежності
від значущості та підпорядкування. Так, з державного бюджету отримують
фінансування національні установи; підприємства, організації та заклади,
що підпорядковані міністерствам, державним комітетам та відомствам.

4) Згідно з Бюджетним кодексом України розмежування видів видатків між
бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням
критеріїв повноти надання послуги та наближення її безпосередньо до
споживача.

З бюджетів сіл, селищ, міст здійснюються видатки на фінансування
бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове
надання соціальних послуг і які розташовані найближче до споживачів.

З бюджетів міст республіканського та обласного значення, а також
районних бюджетів здійснюються видатки на фінансування установ та
заходів, які забезпечують надання соціальних послуг, гарантованих для
всіх громадян України. Видатки на фінансування установ та заходів, які
забезпечують соціальні послуги окремих категорій громадян, або
фінансування регіональних програм здійснюються з республіканського та
обласних бюджетів. Через бюджети міст Києва та Севастополя фінансуються
усі три види передбачених груп видатків.

Суб’єкти видаткових відносин

– владна сторона -Міністерство фінансів України (складає розпис
видатків) і Державне казначейство (дозволяє користуватися бюджетними
асигнуваннями)

– посередники -уповноважені банки,де відкрито рахунок бюджетної установи
(здійснюють контроль за витрачанням готівки, порядком сплати податків і
зборів, порядком списання коштів з рахунку)

– розпорядник бюджетних коштів або безпосередній отримувач бюджетних
коштів

Розпорядники бюджетних коштів:

— головні;

— нижчого рівня.

Головні розпорядники коштів Державного бюджету України затверджуються
Законом про Державний бюджету України шляхом встановлення бюджетних
призначень; місцевого бюджету – рішенням про місцевий бюджет.

Головні розпорядники бюджетних коштів:

1) за бюджетними призначеннями, передбаченими Законом про Державний
бюджет України, – органи, уповноважені Верховною Радою України,
Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх
діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні
органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд
України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які
визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів
України, в особі їх керівників;

2) за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної
Республіки Крим, – уповноважені юридичні особи, що забезпечують
діяльність Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим,
а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в
особі їх керівників;

3) за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими
бюджетами, – керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих
органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь,
управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів
місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

Функції головного розпорядника бюджетних коштів:

1) розробляє план своєї діяльності відповідно до визначених функцій,
виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок
бюджетних коштів;

2) розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні
запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому
органу;

3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження в Законі про
Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить до
розпорядників коштів нижчого рівня відомості про обсяги асигнувань,
забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня;

5) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних
коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

6) одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних
коштів нижчого рівня та одержувачів коштів і аналізує ефективність
використання ними бюджетних коштів.

У межах встановлених бюджетних призначень головний розпорядник має
можливість перерозподіляти свої видатки з метою забезпечення їх
пріоритетності як на стадії формування проекту бюджету при підготовці
бюджетного запиту, так і на стадії виконання бюджету при складанні
бюджетного розпису та у процесі поточного виділення коштів.

Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня – це розпорядник, який у своїй
діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику,
розпоряднику вищого рівня, та діяльність якого координується через
нього.

Розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня:

1) Розпорядники бюджетних коштів 2-го ступеня – бюджетні установи в
особі їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття
зобов’язань та здійснення виплат з бюджету на виконання функцій самої
установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів для переказу
розпорядникам 3-го ступеня та безпосередньо підпорядкованим одержувачам.

2) Розпорядники бюджетних коштів 3-го ступеня – бюджетні установи в
особі їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття
зобов’язань та здійснення виплат з бюджету на виконання функцій самої
установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів безпосередньо
підпорядкованим одержувачам.

Одержувачі бюджетних коштів – це підприємства і госпрозрахункові
організації, громадські та інші організації, що не мають статусу
бюджетної установи, які одержують кошти з бюджету як фінансову
підтримку, або уповноважені органами державної влади на виконання
загальнодержавних програм, надання послуг безпосередньо через
розпорядників.

По бюджетах міст районного підпорядкування, сільських та селищних
бюджетах фінансування здійснюють відповідні виконавчі комітети органів
місцевого самоврядування.

Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники у
встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих
підприємств, організацій та закладів – на рахунки розпорядників нижчого
ступеня.

Здійснення видатків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів
проводиться через реєстраційні, спеціальні реєстраційні рахунки
розпорядників бюджетних коштів. Такі рахунки відкриваються для одержання
коштів з бюджету, для обліку бюджетних коштів та контролю за їх
використанням в органах Державного казначейства на кожний бюджетний рік.
Кількість реєстраційних рахунків для розпорядника бюджетних коштів
залежить від ступеня деталізації контролю казначейства за використанням
бюджетних коштів відповідно до бюджетної класифікації. По закінченні
року рахунки закриваються, за винятком тих випадків, коли окремим
законом передбачені багаторічні бюджетні призначення.

Органи Державного казначейства укладають з розпорядниками коштів
договори на здійснення розрахунків і обслуговування таких осіб
відповідно до встановлених лімітів.

Підставою для здійснення видатків розпорядників бюджетних коштів є
платіжні доручення, підготовлені власниками рахунків, та документи, які
підтверджують цільове спрямування коштів (рахунки-фактури, накладні,
товарно-транспортні накладні, трудові угоди, акти виконаних робіт і
т.д.).

Тема 12. ПРАВОВІ ОСНОВИ КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

1. Кошторис як індивідуальний фінансово-плановий акт. Порядок
кошторисно-бюджетного фінансування

Кошторисно-бюджетне фінансування – це метод безповоротного, безоплатного
відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному
фінансуванні з бюджету, на основі відповідних фінансових планів –
кошторисів бюджетних установ.

Згідно з Бюджетним кодексом України бюджетна установа – це орган,
установа, організація, яка повністю утримується за рахунок відповідного
державного або місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.

Склад бюджетної сфери:

— державне управління;

— міжнародна діяльність;

— національна оборона, правоохоронна діяльність та безпека держави;

— соціально-культурна сфера (освіта, охорона здоров’я, соціальний захист
та соціальне забезпечення, культура та мистецтво, фізична культура та
спорт), житлово-комунальне господарство (з місцевих бюджетів).

Забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається
кошторисно-бюджетним фінансуванням, що являє собою систему науково та
економічно обґрунтованих заходів щодо визначення критеріїв розподілу
коштів і напрямів використання фінансових ресурсів, а також визначення
оптимальних обсягів для кожного суб’єкта, що утримується за рахунок
бюджетних коштів.

Кошторис бюджетних установ є основним плановим документом, який надає
повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення
видатків, визначає обсяг та спрямування коштів для виконання бюджетною
установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік
відповідно до бюджетних призначень.

Такі призначення визначають обсяг повноважень головного розпорядника
бюджетних коштів, наданих йому відповідно до законодавства. Бюджетне
призначення має кількісні і часові обмеження та дозволяє надавати
бюджетні асигнування.

Фінансово-правові відносини за кошторисно-бюджетного фінансування
виникають з моменту затвердження кошторису бюджетної установи
розпорядником бюджетних коштів вищого рівня. У цьому полягає правове
значення кошторису як індивідуального фінансово-планового акта, який
спрямований на виконання правових норм та конкретизує їх у розрізі
конкретних правовідносин.

Правові основи складання, затвердження та виконання кошторису бюджетних
установ визначені Кабінетом Міністрів України.

Види кошторисів: індивідуальні та зведені. Вони відрізняються рівнем
узагальнення інформації про доходи та видатки бюджетних установ.

Бюджетна установа незалежно від того, чи веде вона облік самостійно, чи
обслуговується централізованою бухгалтерією, для забезпечення своєї
діяльності складає індивідуальні кошториси і плани асигнувань за кожною
виконуваною нею бюджетною програмою (функцією).

План асигнувань являє собою помісячний розподіл асигнувань, затверджених
у кошторисі, за скороченою формою економічної класифікації, який
регламентує взяття установою зобов’язань протягом року. Він є
невід’ємною частиною кошторису, затверджується разом з ним.

Форми кошторису і плану затверджує Міністерство фінансів України.

Зведені кошториси і зведені плани асигнувань містять узагальнену
інформацію щодо всіх розпорядників бюджетних коштів, які фінансуються
через головного розпорядника, і використовуються для здійснення контролю
за формуванням планових показників і витрачання, коштів. Зведені
кошториси не затверджуються.

Складові кошторису:

— загальний фонд – містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету
та розподіл видатків на виконання бюджетною установою основних функцій;

— спеціальний фонд – містить обсяг надходжень із спеціального фонду
бюджету на конкретну мету та їх розподіл на здійснення відповідних
видатків, згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних
заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій.

Видатки спеціального фонду кошторису за рахунок власних надходжень
плануються у такій послідовності: за визначеною метою, на погашення
заборгованості установи та на проведення заходів, пов’язаних з
виконанням основних функцій, які не забезпечені (не повністю
забезпечені) видатками загального фонду.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи затверджуються керівником
відповідної вищестоящої установи.

Кошториси і плани асигнувань, передбачені на проведення централізованих
заходів, затверджуються окремо на кожний захід керівниками міністерств,
інших центральних органів виконавчої влади, держадміністрацій та
виконавчих органів місцевих рад, що запланували ці заходи.

Одночасно з кошторисом затверджуються плани асигнувань і штатний розпис
установи. До їх затвердження здійснення видатків проводиться згідно з
проектами.

У тижневий термін після затвердження штатних розписів головні
розпорядники подають Мінфіну України, Міністерству фінансів Автономної
Республіки Крим, місцевим фінансовим органам зведені показники за
мережею, штатними розписами і контингентами установ та одержувачами за
формами, встановленими Мінфіном.

По закінченні 30-денного терміну органи Державного казначейства
здійснюють операції з розрахунково-касового обслуговування розпорядників
коштів тільки відповідно до затверджених кошторисів та планів
асигнувань.

Для здійснення контролю за асигнуваннями органи Державного казначейства
проводять реєстрацію та ведуть облік зведених кошторисів та планів
асигнувань розпорядників вищого рівня у розрізі розпорядників нижчого
рівня та одержувачів.

Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення або надавати за
рахунок бюджетних коштів позички.

Звітуючи про виконання загального фонду кошторису бюджетної установи,
розпорядники бюджетних коштів повинні відобразити показники видатків за
економічною класифікацією. На підставі цих показників визначається сума
доходів на наступний рік за кожним джерелом надходження з урахуванням
умов роботи установи. При цьому враховується рівень фактичного виконання
доходів, очікуване виконання.

Видатки спеціального фонду бюджету провадяться виключно в межах і за
рахунок відповідних надходжень до цього фонду на підставі кошторисів.
Одночасно установи мають право використовувати протягом поточного року
залишки коштів на рахунках спеціального фонду на початок року.

2. Додержання фінансовоїдисципліни

До повноважень Рахункової палати України (згідно з Бюджетним кодексом
України) з контролю за додержанням бюджетного законодавства належить
здійснення контролю за використанням коштів Державного бюджету України,
ефективністю використанням та управління цими коштами, за відповідністю
платежів узятим зобов’язанням та бюджетним асигнуванням.

Органи Державної контрольно-ревізійної служби України забезпечують
контроль за цільовим та ефективним використання коштів Державного
бюджету та місцевих бюджетів.

Бюджетне правопорушення – це недодержання учасником бюджетного процесу
встановленого чинним законодавством порядку складання, розгляду,
затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання
бюджету. З боку розпорядників бюджетних коштів порушення бюджетної
дисципліни можуть допускатись як на стадії виконання бюджету, так і на
стадії складання проекту бюджету.

У межах встановлених повноважень Мінфін України, Міністерство фінансів
Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи щороку протягом
трьох місяців після прийняття відповідних бюджетів перевіряють
правильність складення і затвердження кошторисів і планів асигнувань.

Нецільове використання коштів, виділених бюджетним асигнуванням чи
кошторисом, має наслідком зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних
коштів на суму коштів, що витрачені не за цільовим призначенням, і
притягнення відповідних посадових осіб до дисциплінарної,
адміністративної чи кримінальної відповідальності у порядку, визначеному
законами України. Зазначені кошти підлягають обов’язковому поверненню до
відповідного бюджету.

Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна
контрольно-ревізійна служба України, місцеві фінансові органи, голови
виконавчих органів міст районного значення, селищних та сільських рад,
головні розпорядники бюджетних коштів можуть призупиняти бюджетні
асигнування у разі:

— несвоєчасного і неповного подання звітності про виконання бюджету;

— невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та
внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і недодержання
порядку перерахування цих коштів;

— подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету;

— розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийняття ними бюджетних
зобов’язань;

— нецільового використання бюджетних коштів. У разі виявлення бюджетного
правопорушення відповідні органи в межах своєї компетенції можуть
вчиняти такі дії щодо розпорядників бюджетних коштів та одержувачів,
яким вони довели бюджетні асигнування:

— застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджетних
правопорушеннях відповідно до законодавства;

— зупинення операцій з бюджетними коштами. При цьому використовується
загальноправовий принцип юридичної відповідальності, згідно з яким
накладення на особу заходу стягнення за правопорушення не звільняє від
відшкодування заподіяної матеріальної шкоди.

Призупинення операцій з бюджетними коштами полягає у призупиненні
будь-яких операцій зі здійснення платежів з рахунку порушника і може
здійснюватися на термін до тридцяти днів. Механізм призупинення операцій
з бюджетними коштами визначає Кабінет Міністрів України. Порядок
призупинення бюджетних асигнувань регламентується наказом Міністерства
фінансів України.

Рішення про призупинення бюджетних асигнувань приймає Міністр фінансів
України, Міністр фінансів Автономної Республіки Крим, керівник місцевого
фінансового органу, голова виконавчого органу міста районного значення,
селищної та сільської ради на підставі протоколу про бюджетне
правопорушення або акта ревізії та доданих до нього документів. Рішення
оформляється у вигляді розпорядження про призупинення бюджетних
асигнувань.

Бюджетні асигнування призупиняються з 1-го числа місяця, наступного за
датою прийняття розпорядження. При цьому наказ конкретизує, що бюджетні
асигнування призупиняються на термін від одного місяця до трьох у межах
поточного бюджетного періоду в обсязі, що дорівнює 50 % асигнувань,
затверджених у плані асигнувань розпорядника бюджетних коштів, за
винятком асигнувань на оплату праці, нарахувань на заробітну плату та
трансфертів населенню.

Розпорядження про призупинення бюджетних асигнувань є підставою для
внесення змін до помісячного розпису асигнувань загального фонду бюджету
шляхом перенесення бюджетних асигнувань на наступні періоди.

Розпорядник або одержувач бюджетних коштів у встановлені терміни подає
інформацію відповідному органу про усунення бюджетного правопорушення та
копії документів, що це підтверджують. За результатами перевірки
компетентні органи, що прийняли рішення про призупинення асигнувань,
приймають рішення про відновлення дії бюджетних асигнувань.
Розпорядження про відновлення бюджетних асигнувань є підставою для
внесення з першого числа місяця, наступного за датою прийняття цього
розпорядження, змін до помісячного розпису асигнувань та наступного
взяття зобов’язань.

3. Порядок фінансування соціально-культурних заходів

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
соціальної діяльності держави.

Фінансування соціально-культурних заходів є найбільшим напрямом
кошторисно-бюджетного фінансування порівняно з усіма іншими бюджетними
витратами.

Фінансування цих видатків відіграє велику соціальну та політичну роль,
формуючи в суспільстві відчуття “благополуччя” або “розчарування” тими
процесами, що відбуваються в країні. Разом з тим в умовах існування
бюджетного дефіциту соціально-культурна сфера є найвразливішою, тому що
велика кількість цих видатків фінансується за “залишковим принципом”,
тобто в останню чергу або ж за дуже скороченими нормативами та нормами.

Склад соціально-культурних видатків держави:

— на соціальний захист населення і соціальне забезпечення;

— на освіту;

— науку;

— на культуру;

— на засоби масової інформації;

— на охорону здоров’я;

— на фізичну культуру і спорт;

— на заходи у сфері молодіжної політики.

Видатки на соціальний захист населення.

З другої половини XX ст. соціальні видатки почали розглядатись не як
непродуктивні витрати, а як інвестиції в сьогоднішню та майбутню
діяльність. У розвинутих країнах видатки на соціальне забезпечення
становлять 14-15% ВВП.

У Конституції України, Основах законодавства України про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування, інших законах, актах
Президента України визначено основні форми й методи соціального захисту
населення.

Підрозділи розділ видатків “Соціальний захист та соціальне забезпечення”
(код 1000) згідно з функціональною структурою видатків бюджетів України:

— соціальний захист у разі непрацездатності;

— соціальний захист пенсіонерів;

— соціальний захист ветеранів війни та праці;

— соціальний захист сім’ї, дітей та молоді;

— соціальний захист безробітних;

— допомога у розв’язанні житлового питання;

— на утримання житла;

— допомога на забезпечення житлом;

— соціальний захист інших категорій населення;

— дослідження і розробки у сфері соціального захисту;

— інша діяльність у сфері соціального захисту. З Державного бюджету
України фінансуються:

1) державні спеціальні пенсійні програми;

2) державні програми соціального захисту;

3) державна підтримка громадських організацій інвалідів і ветеранів;

4) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї;

5) державна підтримка молодіжних громадських організацій на виконання
загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок,
сім’ї;

6) державні програми підтримки будівництва житла для окремих категорій
громадян. З місцевих бюджетів фінансуються:

1) притулки для неповнолітніх;

2) територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому;

3) пільги ветеранам війни і праці;

4) допомога сім’ям з дітьми;

5) додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати
житлово-комунальних послуг;

6) компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

7) будівництво житла для окремих категорій громадян.

З метою реформування видатків на соціальний захист запроваджено
персоніфікований облік отримувачів пільг.

Порядок фінансування освіти.

У розвинутих країнах видатки на освіту становлять 4,5-7 % ВВП.

Фінансування державних закладів освіти, установ та організацій,
підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних
бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і
організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Відповідно до Закону України “Про освіту” держава забезпечує бюджетні
асигнування на освіту в розмірі, не меншому 10 % національного доходу.
При цьому кошти закладів і установ освіти і науки, які повністю або
частково фінансуються з бюджету, одержані від здійснення або на
здійснення статутної діяльності, не вважаються прибутком і не
оподатковуються.

Функціональна структура видатків бюджету на освіту (код 0900):

1) на дошкільну освіту;

2) на загальну середню школу;

3) на професійно-технічну освіту;

4) на вищу освіту;

5) на післядипломну освіту;

6) на позашкільну освіту та заходи з позашкільної роботи з дітьми;

7) на програми матеріального забезпечення навчальних закладів;

8) на дослідження і розробки у сфері освіти;

9) на інші заклади та заходи у сфері освіти. За рахунок коштів
Державного бюджету України фінансуються видатки на:

— загальну середню освіту;

— професійно-технічну освіту;

— вищі навчальні заклади державної форми власності;

— післядипломну освіту;

— позашкільні навчальні заклади та заходи позашкільної роботи;

— інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання
загальнодержавних функцій.

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються дошкільна та загальна
середня освіта. На фінансуванні міських та районних бюджетів перебувають
заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та
реабілітації. За рахунок коштів обласних та республіканського бюджетів
фінансуються заклади професійно-технічної освіти, що виконують державне
замовлення, а також вищі заклади освіти, що перебувають у власності АР
Крим та спільній власності територіальних громад.

Порядок фінансування науки.

Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної
діяльності у розмірі не менше 1,7 % ВВП України.

З бюджету виділяються кошти на:

— фундаментальні дослідження, пошукові та прикладні розробки;

— державні та міждержавні науково-технічні програми;

— державні премії України у галузі науки і техніки;

— фінансування наукових розробок з проблем стандартизації, сертифікації
та еталонної бази, державних контрактів;

— фінансування наукової частини національних, міжгалузевих та галузевих
програм.

З Державного бюджету фінансуються наукові дослідження фундаментального й
пошукового характеру або виконання наукових програм державного значення.
Відповідно до Закону України “Про освіту” виконання їх здійснюється на
конкурсній основі при відборі найбільш наукомістких та високоефективних
досліджень.

Фінансуються науково-дослідні інститути, що виконують фундаментальні
дослідження на державне замовлення, а також науково-дослідні
організації, що перебувають на господарському розрахунку, але виконують
державне замовлення з оплатою за рахунок державно-бюджетних асигнувань.

За рахунок коштів державного бюджету здійснюється фінансування
фундаментальних та прикладних досліджень і сприяння науково-технічному
прогресу державного значення, міжнародним науковим та інформаційним
зв’язкам державного значення.

Відповідно до законодавства бюджетне фінансування наукових досліджень
здійснюється шляхом базового та програмно-цільового фінансування (Закон
України “Про наукову і науково-технічну діяльність”).

Базове фінансування надається для забезпечення:

— фундаментальних наукових досліджень;

— найважливіших для держави напрямів досліджень;

— розвитку інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності;

— збереження наукових об’єктів, що становлять національне надбання;

— підготовки наукових кадрів.

Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається
базове фінансування для здійснення наукової і науково-технічної
діяльності, затверджує Кабінет Міністрів України.

Програмно-цільове фінансування здійснюється на конкурсній основі для:

— науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на
реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

— забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних
розробок, які виконуються за державним замовленням;

— проектів, що виконуються у межах міжнародного науково-технічного
співробітництва.

Видатки на культуру і мистецтво.

Функціональна структура видатків на культуру та мистецтво (розділ
“Духовний та фізичний розвиток” (код 0800) та підрозділ “Культура та
мистецтво” (код 0821)):

— фінансування театрів;

— фінансування художніх колективів, концертних і циркових організацій;

— фінансування кінематографії;

— творчих спілок;

— фінансування бібліотек;

— фінансування музеїв та виставок;

— фінансування заповідників;

— клубних закладів;

— фінансування інших заходів і закладів у галузі культури та мистецтва.

При фінансуванні культури головними розпорядниками бюджетних коштів є
Міністр культури України, міністри та керівники державних комітетів та
відомств України, а також АР Крим, у підпорядкуванні яких перебувають
підприємства, організації, заклади культури.

За рахунок коштів державного бюджету фінансуються заклади та заходи:

— державні культурно-освітні програми;

— державні театрально-видовищні програми;

— підтримка громадських організацій культури і мистецтва, що мають
статус національних;

— державні програми розвитку кінематографії;

— державна архівна справа.

За ознакою підпорядкування з державного бюджету фінансуються також усі
підприємства, організації та заклади культури, що безпосередньо
підпорядковані Міністерству культури та іншим міністерствам, державним
комітетам та відомствам.

Інші бюджетні культурно-мистецькі заклади фінансуються із відповідних
місцевих бюджетів.

До видатків, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст
республіканського значення АР Крим і міст обласного значення, належать
державні культурно-освітні (бібліотеки, музеї та виставки) та
театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі,
театри, палаци і будинки культури республіканського і обласного
значення, школи естетичного виховання дітей, інші заклади та заходи).

За рахунок держави фінансуються державні програми підтримки телебачення,
радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агентств. Відповідно
до функціональної класифікації видатків до них відносять витрати на
утримання засобів масової інформації, а також на дослідження і розробки
у сфері духовного та фізичного розвитку.

В сучасних умовах фінансування засобів масової інформації здійснюється
на змішаних умовах, основним чинником діяльності цих установ є
самоокупність. Державні програми телебачення, радіомовлення та преса,
які одержують бюджетні асигнування, також фінансують значну частину
своїх видатків за рахунок власних коштів, отриманих переважно від
надання рекламних послуг. Редакції газет та журналів, що належать
органам місцевого самоврядування, частково фінансуються з місцевих
бюджетів. Право на заснування власних засобів масової інформації
закріплено в Законі України “Про місцеве самоврядування”.

Фінансування охорони здоров’я і фізичної культури

Право на охорону здоров’я гарантується Конституцією України. Охорона
здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних
соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних
програм.

Конституцією закріплено, що медична допомога у державних і комунальних
закладах охорони здоров’я надається безоплатно, а держава сприяє
розвитку лікувальних закладів усіх форм власності, дбає про розвиток
фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне
благополуччя.

Функціональна структура видатків на охорону здоров’я (код 0700 “Охорона
здоров’я”):

— медична продукція та обладнання;

— поліклініки і амбулаторії, швидка та невідкладна допомога;

— стоматологічні поліклініки;

— станції швидкої допомоги та невідкладної допомоги;

— фельдшерсько-акушерські пункти;

— лікарні та санаторно-курортні заклади;

— санітарно-профілактичні та протиепідемічні заходи і заклади;

— дослідження і розробки у сфері охорони здоров’я;

— інша діяльність у сфері охорони здоров’я;

— інші заклади та заходи у сфері охорони здоров’я.

За рахунок державного бюджету здійснюються видатки на:

— первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну
допомогу;

— спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу;

— санаторно-реабілітаційну допомогу;

— санітарно-епідеміологічний нагляд;

— інші програми у галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання
загальнодержавних функцій.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково
обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя. Обсяг
фінансування на утримання лікарень визначається за економічними нормами
та нормативами, виходячи з чисельності розгорнутих ліжок за профілями
захворювань. За цими нормативами визначається необхідна кількість
лікарів, середнього та молодшого обслуговуючого персоналу, фонди
заробітної плати, витрати на медикаменти та харчування. У поліклініках
кількість медичного персоналу встановлюється на основі даних про
чисельність населення на території, яка обслуговується, у сільській
місцевості – на кожний населений пункт.

За рахунок бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів,
бюджетів місцевого самоврядування фінансуються загальнодоступні для
населення заклади охорони здоров’я. Так, за рахунок коштів сільських,
селищних і міських бюджетів фінансується первинна медико-санітарна,
амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога.

Районні та обласні бюджети беруть участь у фінансуванні лікарень
широкого профілю, пологових будинків, станцій швидкої та невідкладної
допомоги, поліклінік і амбулаторній, загальних стоматологічних
поліклінік. За рахунок їх коштів фінансуються також видатки на
забезпечення програм медико-санітарної освіти.

При цьому кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не
вилучаються, і відповідне зменшення фінансування на наступний період не
проводиться.

Відомчі та особливі заклади охорони здоров’я фінансуються за рахунок
підприємств, установ та організацій, які вони обслуговують. Допускається
фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного та місцевого
бюджетів, якщо відповідні категорії громадян становлять значну частину
населення даної місцевості.

Підрозділи видатків на фізкультуру і спорт (розділ “Духовний та фізичний
розвиток” (код 0800):

— фізичні культура і спорт (код 0810);

— дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку (код
0840);

— інша діяльність у сфері духовного та фізичного розвитку

(код 1850). За рахунок коштів державного бюджету фінансуються:

— державні програми підготовки резерву та складу національних команд і
забезпечення їх участі у змаганнях державного та міжнародного значення;

— державні програми з інвалідного спорту та реабілітації;

— державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості.

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються видатки державних
програм у розвитку фізичної культури і спорту:

— утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних
шкіл;

— заходи з фізичної культури і спорту;

— фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості
і спортивних споруд місцевого значення.

Обласні бюджети та бюджет Автономної Республіки Крим беруть участь у
фінансуванні державних програм з інвалідного спорту і реабілітації, а
також забезпечують навчально-тренувальну роботу дитячо-юнацьких
спортивних шкіл (республіканського та обласного значення) й проводить
заходи з фізичної культури.

4. Порядок фінансування видатків на національну оборону

Правовою основою оборони держави є Конституція України, закони України
“Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, “Про Раду
національної безпеки і оборони України”, інші законодавчі акти та
відповідні міжнародні договори.

Фінансування потреб оборони здійснюється виключно за рахунок Державного
бюджету України, що визначається Бюджетним кодексом України та
спеціальним законодавством. Чинне законодавство визначає також
мінімальну суму коштів, які мають бути спрямовані на фінансування потреб
національної оборони -не менше 3% запланованого обсягу ВВП (Закон
України “Про оборону України”).

Функціональна структура видатків на національну оборону (код 0200)
включає видатки на військову оборону, цивільну оборону, військову
допомогу зарубіжним країнам, військову освіту, дослідження і розробки,
іншу діяльність у сфері оборони.

Витрати Міністерства оборони України на виконання визначених йому
завдань фінансуються Кабінетом Міністрів України за рахунок виділених на
ці завдання коштів або додаткових коштів.

За рахунок коштів державного бюджету утримуються органи військового
управління – Міністерство оборони України, інші центральні органи
виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями,
Генеральний штаб Збройних Сил України, штаби, командування, управління,
постійні і тимчасово утворені органи у Збройних Силах України та інших
військових формувань, призначені для виконання функцій з управління
військами, об’єднання, з’єднання, військові частини, військові навчальні
заклади, установи та організації, які належать до сфери управління
зазначених центральних органів виконавчої влади, а також військові
комісаріати, що забезпечують виконання законодавства з питань загального
військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та
мобілізації.

Чинне законодавство передбачає, що Збройні Сили України можуть
здійснювати господарську діяльність. Так, земля, води, інші природні
ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими
навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України,
є державною власністю, що належить їм на праві оперативного управління,
та звільняється від сплати всіх видів податків. Отже, законодавство
передбачає можливість національних Збройних Сил отримувати доходи від
господарської діяльності, що витрачатимуться на їх власні потреби.

5. Видатки на утримання органів державного управління, органів місцевої
влади та місцевого самоврядування

За рахунок коштів Державного бюджету України фінансуються видатки на
державне управління, у тому числі на законодавчу і виконавчу владу та
Президента України; судову владу;

правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави; проведення
виборів та референдумів тощо.

Згідно з функціональною класифікацією видатків фінансування зазначених
органів та заходів підпадає під розділ “Загальнодержавні функції” (код
0100).

На кошторисно-бюджетному фінансуванні перебувають вищі органи державного
управління, органи місцевої влади та місцевого самоврядування (код
0111). З Державного бюджету фінансується утримання апаратів Верховної
Ради України, Кабінету Міністрів України та Адміністрації Президента
України, Державного управління справами та органів, що входять до його
системи; апарату Верховної Ради АР Крим. З державного бюджету
фінансується діяльність народних депутатів, Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини; забезпечується здійснення загальнодержавних
повноважень Президентом України та Кабінетом Міністрів України. Держава
бере на себе фінансування видатків на утримання місцевих державних
адміністрацій.

Діяльність органів місцевого самоврядування та їх виконавчих комітетів
фінансується за рахунок місцевих бюджетів, крім виконання тих функцій,
які делегуються їм з загальнодержавного рівня. В цьому випадку держава
фінансує здійснення таких делегованих повноважень за рахунок коштів
державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджету у
встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків,
передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної
власності.

Органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції затверджують
плани й програми економічного та соціального розвитку відповідної
території, місцеві екологічні програми, плани приватизації об’єктів
комунальної власності. Витрати на утримання апарату органів місцевого
самоврядування та їх виконавчих органів також визначаються кошторисами
витрат.

Відповідно до функціональної класифікації видатків відбувається
фінансування фінансової та фіскальної діяльності (код 0112), зокрема
утримуються апарати Рахункової палати України, Рахункової палати
Верховної Ради АР Крим, а також органи зі спеціальною фінансовою
компетенцією – Державна податкова служба, Державна контрольно-ревізійна
служба, Державне казначейство, Митна служба тощо.

Витрати на утримання судової влади також здійснюються за рахунок
державного бюджету відповідно до правил кошторисно-бюджетного
фінансування. На бюджетному фінансуванні перебувають Конституційний Суд
України, Верховний Суд України, апеляційні суди, Вищий господарський суд
України, господарські суди, військові суди. Вища рада юстиції.

З Державного бюджету фінансуються заходи, спрямовані на підтримання
громадського порядку та безпеки держави, та органи, на які чинним
законодавством покладено функції щодо їх забезпечення. На
кошторисно-бюджетному фінансуванні перебувають органи, що проводять
діяльність із забезпечення громадського порядку, боротьби зі злочинністю
та охорони державного кордону (органи внутрішніх справ,
дорожньо-патрульна служба, Прикордонні війська України, Національне бюро
розслідування). Обсяг видатків на утримання Прокуратури України, органів
безпеки та органів внутрішніх справ також визначається штатними
розписами та кошторисами витрат цих органів.

З бюджетів відповідного рівня здійснюється фінансування протипожежного
захисту та рятування. Видатки на місцеву пожежну охорону фінансуються з
місцевих бюджетів і не враховуються при розрахунку міжбюджетних
трансфертів.

Враховуючи загальнодержавне значення, за рахунок коштів державного
бюджету фінансуються державні програми з ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього середовища та ядерної
безпеки, а також із запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій та
наслідків стихійного лиха.

Тема 13. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН, ЩО ВИНИКАЮТЬ В ПРОЦЕСІ
БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Поняття банківської системи та банківської діяльності

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансовими
посередниками. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйл і
з’явилися в епоху Відродження в італійських містах.

Законодавство (Закон України “Про банки і банківську діяльність”)
визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі
ліцензії Національного банку України здійснювати в сукупності такі
операції:

— залучення до вкладів грошових коштів фізичних та юридичних осіб;

— розміщення цих коштів від свого імені, на власних умовах та на власний
ризик;

— відкриття та обслуговування банківських рахунків фізичних та юридичних
осіб.

Зазначені операції є базовими і утворюють первинну сферу банківської
діяльності. Види банків:

— універсальні, що виконують усі базові операції на грошовому ринку та
будь-які інші;

— спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на
грошовому ринку.

Відповідно до Закону “Про банки і банківську діяльність” банки в Україні
можуть функціонувати як спеціалізовані, тобто ощадні, іпотечні,
інвестиційні, розрахункові (клірингові). Законом також закріплено право
самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами
операцій.

На відміну від інших небанківських установ, створюють фінансові активи
та керують їх переміщенням.

Банківська діяльність, яка є досить широким поняттям, повинна
розглядатись як один з елементів фінансової діяльності держави.

Правовий зміст банківської діяльності закріплений в ст.2 Закону України
“Про банки і банківську діяльність”.

Аналіз законодавства дає можливість вважати, що про банківську
діяльність можна і слід говорити тоді, коли банки здійснюють ті чи інші
дії з фінансовими інструментами, в якості яких виступають гроші, цінні
папери і валютні цінності. Тобто, банківська діяльність – це сукупність
дій банківської системи з приводу обороту грошей, цінних паперів і
валютних цінностей як засобів платежу, збереження і як товару.

У правовому розумінні банківська діяльність – це сукупність правових
дій, що здійснюється певними суб’єктами в формі, якої вимагає закон або
договір. У даному аспекті банківська діяльність становить систему
постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання
прибутку.

Банківська діяльність може мати лише професійний характер і є виключною.
Водночас її слід розглядати як підприємницьку діяльність, що має певну
специфіку і особливі риси.

Банки також слід розглядати як особливого виду підприємство. Якщо в
діяльності звичайного підприємства гроші виконують роль засобу платежу,
то в банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця
особливість банківського підприємства робить його настільки своєрідним,
що вона потребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється
від загального законодавства про підприємства.

Види угод, які мають право здійснювати комерційні банки:

— банківські операції, які становлять безпосередній предмет діяльності;

— угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпечення
організаційних і матеріальних передумов роботи банку;

— ряд інших небанківських угод, не заборонених законодавством.

Види банківських операцій:

— активні – спрямовані на використання ресурсів банку (надання
кредитів);

— пасивні – спрямовані на залучення коштів (депозити);

— комісійні – посередницька діяльність банку (обслуговування платежів,
інкасація, зберігання цінностей).

Банківська система – складові фінансової системи країни, щз підпадає під
дію загальних економічних законів, які діють в суспільстві. Вона є
внутрішньо організованою, взаємопов’язаною, має загальну мету та
завдання.

Банківська система – це складові фінансової системи держави, що являє
собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та
спеціалізацією національних банківських установ, що існують в межах
єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в
певний проміжок часу.

В Україні побудовано дворівневу банківську систему. Виділяють дві
площини взаємовідносин:

— по вертикалі – відносини підлеглості між центральним банком, як таким,
що керує, і низовими ланками – комерційними банками;

— по горизонталі – відносини рівного партнерства між банками. Банківська
система України складається з Національного банку України та інших
банків, що створені і діють на території України відповідно до положень
Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Порядок створення, реєстрації та ліцензування банківських установ
визначається нормативними актами Національного банку України: Положенням
про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій,
представництв, відділень;

Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків; Положенням про
порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та
ліцензій на виконання окремих банківських операцій.

2. Банківське право: предмет, метод, банківські правовідносини та
банківське законодавство

Банківське право – це сукупність норм, встановлених або санкціонованих
державою, що регулюють відносини, які виникають у процесі банківської
діяльності, шляхом встановлення прав, обов’язків і відповідальності
учасників цих відносин.

Об’єктивне обґрунтування і умови формування банківського права в
Україні:

— створення соціально-економічних умов для банків;

— становлення дворівневої банківської системи з необхідною мірою
самостійності комерційних банків, діяльність яких регулюється правом;

— розвиток грошового, фондового ринків. Специфічні ознаки банківських
правовідносин:

— наявність спеціального суб’єкта банку і кредитної організації;

— наявність спеціального об’єкта фінансових інструментів. Суб’єкти
банківських правовідносин:

— органи влади, що здійснюють функції державного регулювання банківською
діяльністю і взаємодії з банківською системою;

— Національний банку України, що виступає центром банківської системи і
як орган державної виконавчої влади;

— банки і похідні банківські утворення: банківські корпорації,
холдингові групи, банківські союзи;

— клієнти банків – фізичні і юридичні особи. Обставини виникнення
банківських правовідносин – юридичні факти:

— адміністративний акт (видача ліцензії);

— угода;

— завдання збитку (є суперечливим і потребує обґрунтування);

— норма закону (встановлення обов’язкових резервів).

Методи_пг»авового регулювання діяльності банків -імперативний
-диспозитивний

Методи правового регулювання діяльності банків – імперативний –
диспозитивний Імперативний метод обумовлений необхідністю проведення
державної грошово-кредитної політики. Учасники імперативного регулювання
банківської діяльності:

— Президент України (створює укази),

— Верховна Рада України (приймає закони, постанови),

— Кабінет Міністрів України (приймає постанови),

— Національний банк України (приймає спеціальні акти банківського
законодавства).

Диспозитивний метод правового регулювання банківської діяльності
реалізований у ч.2 ст.2 Закону України “Про банки і банківську
діяльність”, де визначено, що банки є економічно самостійними і повністю
незалежними від виконавчих і розпорядчих органів державної влади в
рішеннях, пов’язаних з оперативною діяльністю.

Банківські відносини, що регулюються нормами права, слід розглядати як
комплексний правовий інститут. Адже він містить різноманітні методи
правового регулювання, поєднує комплекс елементів норм права, як
фінансового, так і господарського та цивільного.

Банківське законодавство – це система всіх упорядкованих певним чином
нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської
діяльності.

Банківські закони

– загальні

– спеціальні

Враховуючи те, що банки є суб’єктами підприємницької діяльності, вони
підпадають під діяння загальних правових принципів. У якості загальних
законів слід розглядати Конституцію, Цивільний кодекс, Господарський
кодекс, Закон “Про цінні папери і фондову біржу”, укази Президента,
постанови Кабінету Міністрів України, міжнародні правові акти. Ці закони
повинні застосовуватись до банків і банківської діяльності, якщо
спеціальні банківські норми не встановлюють якихось обмежень або правил.
Ці закони встановлюють:

— загальні вимоги до організаційно-правових форм підприємницької
діяльності;

— загальні правила про угоди, їх форми, умови і порядок їх укладання;

— загальні норми і обставини відповідальності.

Спеціальні акти банківського законодавства – закони “Про банки і
банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, у такому плані
можна розглядати інші нормативні акти Національного банку України, акти
фінансово-кредитних установ. Ці закони, з одного боку, повинні
відповідати загальним вимогам правового регулювання господарського
обороту і конституційним принципам та гарантіям, а з іншого –
запре’ваджують публічно-правові правила і вимоги, які суттєво відрізи
дються від правил і вимог приватного правового регулювання (горми
формування статутного капіталу).

Особливості банківського законодавства: міжгалузевий та комплексний
характер (публічне та приватне право).

Причини вдосконалення системи банківського права в Україні:

— становлення і розвиток дворівневої банківської системи тягне за собою
виникнення нового правового механізму, адаптованого до міжнародних
правил банківського права;

— зростання ролі безготівкових розрахунків;

— запровадження нових платіжних засобів;

— визначення більш чітких класифікацій, розмежування і впорядкування
правових норм;

— забезпечення безпеки і надійності вкладів клієнтів. Розвиток
банківської системи, ускладнення її структури, вимагає відповідного
банківського законодавства, тому повинні бути прийняті нові нормативні
акти, що регламентують діяльність банківської системи. Це створить
передумови для становлення класичної дворівневої банківської системи,
яка відповідає вимогам ринкової економіки.

Тема 14. ПРАВОВЕ РЕГЛАМЕНТУВАННЯ БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ І РЕГУЛЮВАННЯ
ГРОШОВОГО ОБОРОТУ

1. Правове регулювання грошового обігу в Україні

Держава планує та законодавче регулює грошовий обіг. У законодавчому
порядку закріплюються основні умови грошового обігу на території країни:

— найменування національної грошової одиниці;

— види грошових знаків, порядок їх випуску в обіг і вилучення з обігу;

— встановлення межі використання готівки і проведення безготівкових
розрахунків;

— порядок здійснення контролю за дотриманням правил зберігання,
витрачання і обігу коштів.

Конституція закріплює засади створення і функціонування грошового ринку,
статус національної та іноземних валют на території України.
Конституцією закріплено, що єдиним платіжним засобом в Україні, який
приймається усіма юридичними та фізичними особами без будь-яких обмежень
на території країни для проведення грошових розрахунків у готівковому та
безготівковому вигляді є гривня.

Гроші існують у вигляді готівки (грошові знаки) або у безготівковому
вигляді (записи на рахунках у банках). Грошові знаки випускають у
вигляді банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість.
Вони обертаються через відповідні платіжні системи, що узаконені на
території держави.

Платіжна система – це набір платіжних інструментів, банківських процедур
і міжбанківських систем переказування коштів, поєднання яких, разом з
інституційними та організаційними правилами та процедурами, регламентує
використання цих інструментів та механізмів, забезпечує грошовий обіг.
Згідно з чинним законодавством платіжна система є платіжною організацією
її членів та сукупністю відносин, що виникають між членами при
переказуванні грошей. Обов’язковою функцією платіжної системи є
переказування грошей для забезпечення розвитку виробництва товарів і
послуг.

На платіжну систему покладається завдання здійснювати грошовий обіг між
операторами. Фактично будь-яка платіжна система складається з
посередників, інструментів, процедур та мереж, метою яких є
переказування грошей від одного оператора економіки до іншого.

Засади функціонування платіжних систем в Україні, відносини переказу
грошей регулюються Конституцією України, законами України “Про
Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про
зв’язок”, ” Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, іншими
актами законодавства України та нормативно-правовими актами НБУ, а також
Уніфікованими правилами та звичаями для акредитивів, з інкасо та по
договірних гарантіях міжнародної торгової палати та іншими
міжнародно-правовими актами.

Правила, які визначають діяльність платіжної системи (за винятком
внутрішньобанківської):

— організаційна структура платіжної системи;

— умови членства;

— порядок вступу і виходу із системи;

— принципи виконання документів на переказ;

— принципи відкликання документів на переказ;

— порядок розв’язання спорів;

— управління ризиками в системі;

— система страхування;

— система захисту інформації тощо.

Види платіжних систем:

– міжнародні

– державні:

за правовою ознакою засновника – банківські та небанківські

Державні банківські платіжні системи включають:

— системи міжбанківських розрахунків;

— системи масових платежів;

— внутрішньобанківські платіжні системи.

Функціонування грошових потоків, наявність закономірності руху грошової
маси забезпечуються організаційною єдністю системи учасників грошового
обороту. Ця організаційна єдність проявляється в професійності суб’єктів
банківської системи, які забезпечують грошовий оборот.

Важливим є визнання рівнозначного характеру готівкових і безготівкових
грошей. Тому безготівкові гроші повинні легко і вільно, але з дотримання
визначених правил, трансформуватись у готівкові і навпаки.

2. Правове регулювання інституту банківського рахунку

Правове регламентування банківського рахунку здійснюється на основі
значної кількості нормативно-правових актів, які належать до різних
галузей законодавства України.

Інститут банківського рахунку включає:

— сукупність правових норм, які регламентують зміст, мету банківського
рахунку, пов’язані з ним права і обов’язки різних осіб, систему
відносин, що виникають у зв’язку з банківським рахунком;

— договір банківського рахунку, що укладається відповідно до норм
цивільного права як угода про встановлення цивільних прав і обов’язків
клієнта і банку;

— реальні правовідносини між сторонами договору банківського рахунку, а
також здійснювані по рахунку операції.

Теорія банківського права розмежовує поняття банківського вкладу та
банківського рахунку, хоч останній є по суті вкладом, що оформлений
банківською установою у відповідний вид банківського рахунку. Критерії
розмежування базуються на підставах добровільності чи обов’язковості
відкриття, мети та порядку функціонування, режиму використання коштів.

Регулюються банківські рахунки загальними нормативними актами держави –
Конституцією України, Цивільним кодексом і спеціальними актами
банківського законодавства.

На рівні норм спеціальних банківських законів слід вказати статті 47, 51
і 55 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Так, ст. 51
визначено, що для здійснення банківської діяльності банки відкривають і
ведуть банківські рахунки для фізичних осіб в гривні і іноземній валюті.

Правова основа банківського рахунку:

1) Банківський рахунок слід розуміти як один із факторів підприємницької
діяльності, реалізація якого вимагає своїх нормативів і правил
здійснення. У цьому розумінні банківський рахунок розглядається
законодавством як один із компонентів виключної банківської діяльності,
що означає неприпустимість ведення банківських рахунків іншими
суб’єктами. Належність рахунку до банківської діяльності визначає
публічний характер самого договору банківського рахунку, який для банку
є обов’язковим.

Згідно з чинним законодавством коло осіб – потенціальних клієнтів банку
– не обмежене. Одна і та ж особа звертається в банк з проханням відкрити
не один, а декілька рахунків, крім того, вона має право відкривати
рахунки і в інших банках.

Належність банківського рахунку до підприємницької діяльності означає
стандартизацію умов банківських рахунків, які розробляються на рівні
банку в межах діючих нормативних вимог. Ці правила є обов’язковими при
умові їх договірного визнання.

У цьому з розумінні банки зобов’язані відкривати рахунки фізичним і
юридичним особам за визначеними правилами, з дотриманням встановлених
Національним банком України вимог. Ці вимоги відображають режим рахунку
і диференціюються в залежності від виду рахунку. Не контролюючи операції
клієнтів, банк здійснює по рахунках операції.

Крім того, щодо банківських рахунків у комерційних банках існує
публічно-правовий обов’язок повідомляти податковим органам про відкриття
рахунку клієнта, а також відсилати повідомлення про відкриття (закриття)
рахунку Національного банку України для включення в зведений електронний
реєстр власників рахунків.

2) Банківський рахунок можна розглядати як юридичний факт, що породжує
правовідносини з великою кількістю учасників з приводу зберігання і руху
грошей. У цій їх множині виділяються публічно-правові суб’єкти в особі
податкових органів держави і НБУ, після – приватно-правові суб’єкти в
особі конкретного банку і клієнтів, що укладають договір. При відкритті
банківського рахунку, перш за все, виникають правовідносини між
комерційним банком і НБУ, між комерційним банком і податковими органами.
Потім другий ряд правовідносин – між клієнтами банку і правовими
органами.

3) Обов’язок суб’єктів господарської діяльності зберігати грошові кошти
в банку має складну правову природу. Складність полягає в тому, що, з
одного боку, цей обов’язок є публічно-правовий і його встановлення
обумовлене необхідністю забезпечення єдності руху грошових потоків у
державі і контролю за цим процесом. З іншого боку, цей обов’язок
реалізується через приватно правову інструкцію – договір банківського
рахунку, який в цьому розумінні визначається публічно-правовим
регулюванням. Банк – сторона в договорі банківського рахунку. Він
виконує свої обов’язки по договору, являє клієнта і реалізує його
інтереси у відношеннях з іншими кредитними організаціями і навіть з їх
клієнтами.

Види рахунків, що їх можуть відкривати клієнти в установах банків:

— поточні – для зберігання грошових коштів та здійснення всіх видів
банківських операцій;

— вкладні фізичних осіб – для обліку, одержання готівки, зберігання
коштів та здійснення розрахунків;

— поточні бюджетні – для підприємств, яким виділяють кошти з державного
або місцевого бюджету для їх цільового використання;

— рахунки із спеціальними режимами – для представництв нерезидентів:

– типу “Н” – для таких, що не займаються підприємницькою діяльністю,
використовуються згідно з кошторисом;

– типу “П” – через них здійснюється підприємницька діяльність.

Кореспондентські рахунки відкриваються банку Національним банком України
або іншим банком для здійснення розрахунків

– лоро – відкривають банком своїм банкам-кореспондентам, на які
вносяться усі суми, що отримуються чи видаються за їх дорученням:

– ностро – рахунки даної банківської установи у банків-кореспондентів,
на яких відображаються взаємні платежі.

3. Організація готівкового обігу та регулювання касових правил

Будь-яка держава намагається мінімізувати розрахунки за готівкою. Це
невигідно з економічних позицій, оскільки передбачає емісію для заміни
пошкоджених банкнот та є досить дорогою іа вартістю операцією для
центрального банку.

Готівковий обіг – це обіг законних платіжних засобів, які обслуговують
потреби економіки країни.

Готівкові розрахунки – платежі готівкою підприємств, підприємців і
фізичних осіб між собою за реалізовану продукцію і за операціями, які не
пов’язані з реалізацією продукції та іншого майна.

Організація і здійснення готівкового грошового обороту реалізується
великою кількістю нормативних актів. До основних із них відносяться:
Конституція України, Закон України “Про банки і банківську діяльність”,
“Про Національний банк України”, Закон України “Про використання
електронно-касових апаратів і товарно-касових книг для розрахунків в
сфері торгівлі, громадського харчування і послуг”.

Крім основних законів готівковий грошовий оборот регулюється великою
кількістю нормативних актів Національного банку України. Основні з них:
інструкції “Про організацію роботи по готівковому обігу установами
банків України”, “Положення про ведення касових операцій в національній
валюті в Україні”.

Основні завдання установ банків в організації готівки:

— повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівці;

— забезпечення своєчасної видачі готівки підприємствам і підприємцям на
оплату праці, пенсій, допомоги та на інші цілі;

— створення умов для залучення готівки до кас банків;

— сприяння скороченню використання готівки в розрахунках за товари і
послуги шляхом впровадження прогресивних форм безготівкових розрахунків.

3. Організація готівкового обігу та регулювання касових правил

Будь-яка держава намагається мінімізувати розрахунки за готівкою. Це
невигідно з економічних позицій, оскільки передба¬чає емісію для заміни
пошкоджених банкнот та є досить дорогою іа вартістю операцією для
центрального банку.

Готівковий обіг – це обіг законних платіжних засобів, які обслуговують
потреби економіки країни.

Готівкові розрахунки – платежі готівкою підприємств, підприємців і
фізичних осіб між собою за реалізовану продукцію і за операціями, які не
пов’язані з реалізацією продукції та іншого майна.

Організація і здійснення готівкового грошового обороту ре¬алізується
великою кількістю нормативних актів. До основних із них відносяться:
Конституція України, Закон України “Про бан¬ки і банківську діяльність”,
“Про Національний банк України”, Закон України “Про використання
електронно-касових апаратів і товарно-касових книг для розрахунків в
сфері торгівлі, громадсь¬кого харчування і послуг”.

Крім основних законів готівковий грошовий оборот регу¬люється великою
кількістю нормативних актів Національного банку України. Основні з них:
інструкції “Про організацію роботи по готівковому обігу установами
банків України”, “Положення про ведення касових операцій в національній
валюті в Україні”.

Основні завдання установ банків в організації готівки:

— повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівці;

— забезпечення своєчасної видачі готівки підприємствам і підприємцям на
оплату праці, пенсій, допомоги та на інші цілі;

— створення умов для залучення готівки до кас банків;

— сприяння скороченню використання готівки в розрахун¬ках за товари і
послуги шляхом впровадження прогресив¬них форм безготівкових
розрахунків.

4. Правове регулювання безготівкових розрахунків

Застосування безготівкового обігу збільшує можливості проведення
всебічного контролю у сфері обігу грошей та мінімізацію правопорушень.

Правові основи організації безготівкових розрахунків в економіці України
визначені законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про
Національний банк України”, “Про підприємництво в Україні”, у Постанові
Верховної Ради України “Про використанні векселів в господарському
обороті”, а також в нормативних актах Національного банку України.

Основним нормативним актом Національного банку України, що визначає
принципи і методи організації безготівкових розрахунків, є “Інструкція
про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті”. Вимоги
цієї інструкції розповсюджуються на підприємства і установи всіх форм
власності, банки і їх відділення, підприємців без створення юридичної
особи і на фізичні їх осіб.

Порядок використання банківських платіжних карток регулюється
“Положенням про порядок здійснення бухгалтерських операцій з
банківськими платіжними картками національної системи”, “Положенням про
впровадження платіжних карток міжнародних платіжних систем в розрахунках
за товари, надані послуги і при видачі готівки”, “Положенням про емісію
платіжних карток і здійсненням операцій з їх використанням”.

Організація міжбанківських розрахунків регулюється Положенням НБУ “Про
міжбанківські розрахунки в Україні”. Відповідно до цього положення
міжбанківські розрахунки – це система безготівкових розрахунків по
грошових вимогах і зобов’язаннях, що виникають між банківськими
установами або їх клієнтами в процесі їх діяльності.

Тема 15. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ВАЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ

1. Поняття валюти та валютних операцій

Валютний ринок належить до однієї з найважливіших складових грошового
ринку держави і тому потребує державного регулювання. За роки
незалежності України та формування її валютного ринку було розроблено
законодавчу та нормативно-правову базу, створено інституційні форми
організації валютних відносин, створена національна валютна система
тощо. Водночас динамізм валютних відносин, їх інтернаціоналізація
потребують постійного вдосконалення чинного законодавства, приведення
його у відповідність із сучасними економічними реаліями, що впливає на
підтримання стабільності національної грошової одиниці України та
підвищення авторитету країни на міжнародному ринку.

Чинне законодавство визначає валюту України як грошові знаки у вигляді
банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в
обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також
вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну
на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у вкладах
в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території
України.

Відповідно іноземна валюта – це іноземні грошові знаки у вигляді
банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є
законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а
також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають
обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових
одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових)
одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та
інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Як інструмент обігу використовуються також платіжні документи та інші
цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові
розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати,
інші фінансові та банківські документи), виражені в національній чи
іноземній валюті або банківських металах.

Банківські метали – це золото, срібло, платина, метали платинової групи,
доведені до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і
порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з
дорогоцінних металів.

Валютні цінності: іноземна валюта, платіжні документи та фондові
цінності в іноземній валюті, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння,
за винятком ювелірних та побутових виробів.

Валютними операціями називають певні банківські та фінансові операції,
пов’язані з переходом права власності на валютні цінності.

Види валютних операцій:

— пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком
операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

— пов’язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як
засобу платежу з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань,
предметом яких є валютні цінності;

— пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію
України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних
цінностей.

Учасники валютних операцій:

— центральний банк держави;

— валютні біржі;

— банківські установи;

— підприємства та кредитно-фінансові установи, що здійснюють
зовнішньоекономічні операції;

— підприємства, міжнародні корпорації та фінансові установи, що
здійснюють іноземні вкладення активів;

— фізичні особи;

— валютні брокерські фірми.

Усі вони виступають агентами валютного ринку. Валютний ринок як
економічна категорія відображає певну сукупність відносин, пов’язаних зі
здійсненням операцій з купівлі-продажу валютних цінностей та руху
іноземних капіталів.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного
регулювання та валютного контрою” та Закону України “Про банки і
банківську діяльність” валютні операції здійснюються банками та іншими
фінансовими установами на основі ліцензії Національного банку.

Види ліцензій залежно від тривалості дії, характеру та тривалості
валютних операцій:

– індивідуальні – видаються резидентам і нерезидентам на здійснення
разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої
операції

– генеральні – видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим
установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують
індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання

Здійснюючи державне регулювання відносин у сфері обігу валюти, органи
державної влади втілюють валютну політику. Валютна політика – це
сукупність заходів, що здійснюються у сфері міжнародних економічних
відносин відповідно до поточних та стратегічних цілей економічної
політики країни. Завдання валютної політики:

— забезпечення стабільності економічного зростання,

— стримування зростання безробіття та інфляції,

— підтримка рівноваги платіжного балансу. Основою валютної політики
країни є вибір режиму валютних курсів, який відповідає економічному
стану держави та її зовнішньоекономічним відносинам. Функції валютних
курсів:

— сприяння інтернаціоналізації грошових відносин;

— сприяння об’єднанню та стабільному розвитку фінансових ринків;

— порівняння рівнів та структури цін, а також результатів виробничої
діяльності в окремих країнах;

— порівняння національної та інтернаціональної вартості на національних
та світових ринках;

— перерозподіл національного продукту між окремими країнами;

— інтернаціоналізація господарських зв’язків тощо. Валютний курс є
своєрідною формою ціни, яка сплачується в національній грошовій одиниці
за одиницю іноземної валюти, і визначається співвідношенням між
національною грошовою одиницею та відповідно іноземною валютою, виходячи
насамперед з їх купівельної спроможності. При встановленні валютного
курсу значну роль відіграє конвертованість валюти, за якою здійснюється
операція, оскільки вона впливає на купівельну спроможність валюти.

Під конвертованістю валюти розуміють її здатність обмінюватися на валюти
інших країн та міжнародні платіжні засоби. Розрізняють повну та часткову
конвертованість. Головний критерій такого розмежування полягає у
відсутності або наявності валютних обмежень у законодавстві країн, що
здійснюють емісію цих валют.

Умови та порядок конвертації (обміну) гривні на іноземну валюту
встановлюються Національним банком відповідно до законодавства України
про валютне регулювання. Види валют залежно від рівня їх конвертованості
відповідно до Класифікатора іноземних валют НБУ:

1) вільно конвертовані валюти, які без обмежень обмінюються на інші
валюти;

2) валюти з обмеженою конвертованістю;

3) неконвертовані валюти, які не обмінюються на інші валюти і курси яких
НБУ не визначає.

Фактори, що визначають форми й методи проведення валютної політики:

— конкретні умов розвитку економіки;

— стан платіжних балансів;

— стан міжнародних відносин;

— внутрішня та зовнішня політики держави. Форми та методи валютної
політики:

— валютні обмеження – система нормативних правил, що встановлені в
адміністративному або законодавчому порядку та спрямовані на обмеження
операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (зокрема,
державний контроль над операціями, обмеження переказів за кордон,
блокування валютної виручки);

— зміна паритетів валют (девальвація – зменшення офіційного золотого
змісту грошової одиниці країни або зниження її курсу щодо валют інших
країн, яке здійснюється у законодавчому порядку та ревальвація
-збільшення золотого змісту грошової одиниці або підвищення її курсу
щодо валют інших країн, яке здійснюється державою в офіційному порядку);

— регулювання ступеня конвертованості валюти;

— режим валютного курсу;

— дисконтна та девізна політика, в тому числі валютні інтервенції –
втручання центральних банків у валютні операції з метою підвищити або
знизити курс валюти своєї країни або іноземної валюти.

У тих випадках, коли країна зацікавлена у підвищенні курсу своєї валюти,
центральний банк вдається до масового продажу іноземної та купівлі
національної валюти. Якщо ж ставиться протилежна мета – зниження курсу
національної валюти, – здійснюється масова купівля іноземної та продаж
національної валюти.

Аналізуючи положення теорії фінансового та господарського права, можна
зробити висновок, що валютна система становить державно-правову форму
організації міжнародних валютних (грошових) відносин держав.

Національна валютна система складається з таких елементів:

1) національна валюта;

2) умови обрання «мостів» валюти держави;

3) паритет національної валюти;

4) режим курсу національної валюти;

5) наявність або відсутність валютних обмежень у країні;

6) національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни;

7) регламентація використання міжнародних кредитних коштів обігу;

8) режим національного валютного ринку і ринку золота;

9) державні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини
країни.

Національний банк забезпечує управління золотовалютними резервами
держави, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних
цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти
щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в
Україні. Економічну суть золотовалютних резервів становлять фонди
коштів, що створюються для забезпечення стабільності власної грошової
одиниці та платоспроможності держави.

2. Організація валютного регулювання

Валютне регулювання – це сукупність законодавчих норм і економічних
заходів, що реалізуються державними органами з метою формування і
вдосконалення національної валютної системи країни з урахуванням
структури принципів світової валютної системи, забезпечення валютної
стабільності і ефективного формування механізму валютно-фінансових
взаємовідносин з іншими країнами.

Під валютним регулюванням розуміється діяльність держави та
уповноважених нею органів, спрямована на регламентацію міжнародних
розрахунків та порядок здійснення операцій з валютними цінностями.
Ринкове і державне валютне регулювання доповнюють одне одного: при цьому
ринкове регулювання основане на конкуренції й породжує стимули розвитку;
відповідно валютне регулювання спрямоване на визначення негативних
наслідків ринкового регулювання валютних відносин. Здійснення валютного
регулювання покладається чинним законодавством на органи державної
влади, що проводять економічну та грошово-кредитну політику.

Напрямки валютного регулювання:

— формування і оновлення законодавчої і нормативної бази зовнішніх
валютно-фінансових відносин;

— формування механізму щоденного валютного контролю, перед яким
поставлено завдання забезпечувати дотримання учасниками
зовнішньоекономічної діяльності при виконанні валютних операцій
валютного законодавства;

— Національний банк України, а також уряд України, керуючись
поставленими цілями макроекономічної політики, здійснюють в межах своєї
компетенції поточний оперативний вплив на функціонування валютного
механізму: визначають режим валютного курсу гривні по відношенню до
іноземних валют, регулюють динаміку ринкового валютного курсу, вживають
заходи, направлені на забезпечення достатнього рівня і найбільш
ефективної структури офіційних золотовалютних резервів, проводять
погашення державних зовнішніх боргових зобов’язань, здійснюють вплив на
основні види зовнішньоекономічної діяльності, а також на стан платіжного
балансу.

Особливості правового регулювання обігу і використання валютних
цінностей на території України:

1) це регулювання є комплексною галуззю законодавства і в такій якості
включає в себе публічно-правові і приватно-правові норми, норми, що
регулюють діяльність громадян, банків, органів держави, які здійснюють
валютний контроль;

2) постійна зміна вказаних норм і окремих правових пунктів;

3) правове регулювання здійснюється різними відомствами

окремо, хоча в деяких випадках застосовуються спільні

правові акти.

Етапи законодавчого регулювання валютних операцій в Україні:

— етап адміністративного регулювання, на якому регулювання здійснювалось
державними органами у вигляді нормативів або довгострокових валютних
коефіцієнтів,

— етап аукціонного регулювання, що почався проведенням валютних
аукціонів і встановленням біржового курсу валюти,

— етап продажу валютної виручки і створення валютного резерву України,
який в банківському обслуговуванні клієнтів поділяється на два етапи:

• період продажу виручки в цей резерв за офіційним курсом,

• період добровільного продажу 50% виручки на валютній біржі або
уповноваженим банком за комерційним курсом.

Функції Кабінету Міністрів України у сфері валютного регулювання:

— участь у складанні платіжного балансу України;

— забезпечення формування Державного валютного фонду України і
розпорядження ним;

— визначення порядку використання надходжень у міжнародних розрахункових
(клірингових) одиницях, які використовуються у торговельному обороті з
іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які
використовуються у неторговельному обороті з іноземними державами на
підставі положень міжнародних договорів України.

Функції Національного банку України у сфері валютного регулювання:

— здійснює валютну політику, виходячи з принципів загальної економічної
політики України;

— складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;

— контролює додержання затвердженого Верховною Радою України ліміту
зовнішнього державного боргу України;

— у разі потреби ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених
банків нерезидентам;

— видає обов’язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення
операцій на валютному ринку України;

— нагромаджує, зберігає й використовує резерви валютних цінностей для
здійснення державної валютної політики;

— видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про
їх скасування;

— встановлює способи визначення і використання валютних (обмінних)
курсів іноземних валют, курсів валютних цінностей;

— встановлює за погодженням з Міністерством статистики України єдині
форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок
контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

— забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та
операції уповноважених банків.

Правові акти, що регулюють валютні відносини, пов’язані з забороною,
обмеженням і регламентуванням операцій з валютою і валютними цінностями,
містять норми адміністративного, конституційного, фінансового і
цивільного права, які в більшості носять імперативний характер, не
допускають ніяких відступів від правил поведінки суб’єктів
правовідносин, базуються на владному методі регулювання відносин і,
таким чином, є нормами публічного права.

В Україні валютне регулювання базується на Конституції України та Законі
України “Про Національний банк України”, Декреті Кабінету Міністрів
України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”,
Митному кодексі України, Законі України “Про зовнішньоекономічну
діяльність”, а також нормативних актах Національного банку України, що
визначають правові засади організації валютного регулювання й контролю.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” містить визначення
таких понять, як “валюта України”, “іноземна валюта”, “валютні
операції”, “монетарні метали”. Він визначає основні принципи здійснення
валютних операцій і валютного регулювання, визначає повноваження
державних органів та функції банків України в регулюванні валютних
операцій, права і обов’язки юридичних і фізичних осіб у відносинах
володіння, користування і розпорядження валютними цінностями,
відповідальність за порушення валютного законодавства.

Основними правовими актами Національного банку України, що регулюють
валютні операції, є: інструкції “Про переміщення валюти України,
іноземної валюти, банківських документів і платіжних карток через митний
кордон України”, “Про порядок видачі індивідуальних ліцензій на
здійснення інвестицій за кордон”, положення “Про валютний контроль”,
“Про відкриття і функціонування кореспондентських рахунків
банків-резидентів в іноземній валюті і кореспондентських рахунків
банків-нерезидентів в гривні”, “Правила використання готівкової
іноземної валюти”, “Правила здійснення операцій на міжбанківському
валютному ринку України”.

Щодо валютних відносин можуть застосовуватись міжнародні угоди,
учасниками яких є Україна. Україна приєдналась до статті 8 Статуту
Міжнародного валютного фонду, так як створила керований валютний ринок і
стабільну національну валюту. Гривня отримала міжнародне визнання як
конвертована за поточними операціями валюта.

Свого часу Україна як незалежна держава заявила про прагнення
забезпечити конвертованість національної валюти, підписавши ще в 1992 р.
статті Угоди Міжнародного валютного фонду (Статут МВФ) та взявши на себе
зобов’язання щодо організації власної валютної системи, передбачені
статтею XIV Статуту МВФ. 24 вересня 1996 р. Україна заявила про
прийняття зобов’язань за статтею VIII Статуту МВФ, що свідчило про
офіційне міжнародне визнання гривні конвертованою за поточними
операціями.

3. Правовий режим валютного контролю

Валютний контроль в Україні здійснюється Кабінетом Міністрів України,
Національним банком України, уповноваженими банками, Державною
податковою інспекцією, Державним митним комітетом, Міністерством
зв’язку.

Метою валютного контролю є забезпечення дотримання валютного
законодавства при здійсненні валютних операцій. Основні напрямки
валютного контролю:

— визначення відповідності валютних операцій чинному законодавству і
наявність необхідних для них ліцензій і дозволів;

— перевірка виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед
державою;

— перевірка обґрунтованості платежів в іноземній валюті;

— перевірка повноти і об’єктивності обліку та звітності по валютних
операціях, а також по операціях нерезидентів у валюті України.

Повноваження державних органів і банківської системи в сфері валютного
регулювання визначені Декретом Кабінету Міністрів “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю”.

Контроль за валютними операціями резидентів і нерезидентів виконують
банки, що здійснюють ці операції.

Фінансовий контроль валютних операцій проводить також Державна податкова
інспекція.

Контроль за дотриманням правил поштових переказів і пересиланням
валютних цінностей через митний кордон України здійснює Міністерство
зв’язку України, а переміщення цінностей через митний кордон здійснює
Державний митний комітет України.

Валютному контролю підлягають операції, що проводяться резидентами і
нерезидентами, а також зобов’язання по декларуванню валютних цінностей
та іншого майна резидентів, що знаходиться за межами України. Органи, що
здійснюють валютний контроль, наділені повноваженнями вимагати і
отримувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про їх валютні
операції, а у випадках виявлення порушень – застосовувати фінансові
санкції.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020