.

Опришко В.Ф., Шульженко Ф.П. 2003 – Правознавство (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
8 85064
Скачать документ

Опришко В.Ф., Шульженко Ф.П. 2003 – Правознавство

ЗМІСТ

Передмова 5

Глава І. Основи теорії держави і права 7

§ 1. Походження, сутність та ознаки держави 7

§ 2. Походження та сутність права 12

§ 3. Громадянське суспільство та соціальна

правова держава 16

§ 4. Функції держави 24

§ 5. Механізм держави 28

§ 6. Форма держави 32

§ 7. Джерела права. Систематизація законодавства 38

§ 8. Норми права та форми їх реалізації 43

§ 9. Поняття, значення і способи тлумачення

правових норм 47

§ 10. Система права 48

§ 11. Правові відносини 49

§ 12. Законність і правопорядок. Правопорушення

та відповідальність за їх скоєння 53

Глава ІІ. Основи конституційного права України 57

§ 1. Поняття, предмет і джерела конституційного

права України 57

§ 2. Конституційний процес в Україні у 1990—1996 рр. 66

§ 3. Основи конституційного ладу України 73

§ 4. Конституційно-правовий статус особи 76

§ 5. Народовладдя в Україні та форми його здійснення 88

§ 6. Система органів державної влади України 93

§ 7. Місцеве самоврядування. Особливості

організації влади в Автономній Республіці Крим 120

§ 8. Конституція України — основа подальшого розвитку

національного законодавства 126

Глава ІІІ. Основи адміністративного права України 132

§ 1. Управління як об’єкт адміністративного права 132

§ 2. Адміністративне право України:

поняття і предмет правового регулювання 134

§ 3. Джерела адміністративного права. Кодекс

про адміністративні правопорушення 136

§ 4. Адміністративно-правові норми

та адміністративно-правові відносини 140

§ 5. Суб’єкти адміністративного права:

поняття і класифікація 144

§ 6. Державна служба: поняття, правовий

статус державних службовців 158

§ 7. Поняття форм і методів державного управління 163

§ 8. Поняття і класифікація актів управління та їх види 167

§ 9. Адміністративні правопорушення: поняття та ознаки 170

§ 10. Поняття складу адміністративного правопорушення 172

§ 11. Адміністративна відповідальність.

Адміністративні стягнення: поняття та види 174

§ 12. Правові основи організації управління економікою 178

§ 13. Правові основи управління підприємством 185

Глава IV. Основи фінансового права України 189

§ 1. Фінансове право України: поняття, предмет правового

регулювання та система 189

§ 2. Фінансово-правові норми та фінансово-правові

відносини 191

§ 3. Правові основи фінансового контролю в Україні 193

§ 4. Бюджетна система України 201

§ 5. Бюджетний процес в Україні 208

§ 6. Державний бюджет України та місцеві бюджети 213

§ 7. Поняття та система податків в Україні 216

§ 8. Правовий режим бюджетного фінансування 222

Глава V. Основи банківського права України 226

§ 1. Банківське право України: поняття

та предмет правового регулювання 226

§ 2. Джерела та система банківського права 227

§ 3. Правовідносини у сфері банківської

діяльності та їх суб’єкти 229

§ 4. Банківська система України. Правовий

статус Національного банку України 230

§ 5. Правовий статус комерційних банків 234

§ 6. Правове регулювання банківського рахунка 246

§ 7. Правове регулювання платіжної системи

та безготівкових розрахунків 252

§ 8. Правові засади банківського кредитування 256

§ 9. Правовий статус кредитних спілок 259

Глава VІ. Основи цивільного права України 261

( 1. Цивільне право України: поняття, предмет правового

регулювання та система. Цивільне законодавство 261

( 2. Цивільне законодавство України:

загальна характеристика 263

( 3. Цивільно-правові відносини та їх елементи 265

§ 4. Суб’єкти цивільно-правових відносин 268

§ 5. Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин 270

§ 6. Держава як учасник цивільно-правових відносин 279

§ 7. Об’єкти цивільно-правових відносин 281

§ 8. Здійснення цивільних прав та виконання

юридичних обов’язків 283

§ 9. Поняття, види та форма правочинів 284

§ 10. Представництво і довіреність 290

§ 11. Строки в цивільному праві. Позовна давність 294

§ 12. Право власності в Україні 296

§ 13. Загальна характеристика зобов’язань:

поняття, зміст, підстави виникнення та припинення 300

§ 14. Цивільно-правові договори:

поняття, види, порядок укладання та припинення 302

§ 15. Загальна характеристика окремих

видів цивільно-правових договорів 306

§ 16. Розрахункові правовідносини 318

§ 17. Договір банківського рахунка 320

§ 18. Кредитні правовідносини. Кредитний договір 322

§ 19. Виконання зобов’язань і способи

забезпечення їх виконання 323

§ 20. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди 328

§ 21. Цивільно-правова відповідальність 335

§ 22. Загальна характеристика спадкового права України 341

§ 23. Право інтелектуальної власності в Україні 346

Глава VІІ. Основи сімейного права України 352

§ 1. Поняття сімейного права, його принципи

та джерела. Сімейне законодавство України 352

§ 2. Укладення та припинення шлюбу 356

§ 3. Права та обов’язки подружжя 361

§ 4. Права та обов’язки батьків і дітей

за законодавством України 367

§ 5. Правові форми влаштування дітей,

що позбавлені батьківського піклування 370

Глава VІІІ. Основи господарського права України 375

§ 1. Поняття, предмет та методи правового

регулювання господарського права 375

§ 2. Загальна характеристика господарського

законодавства України 376

§ 3. Господарські правовідносини та їх види 378

§ 4. Суб’єкти та об’єкти господарських правовідносин 379

§ 5. Управління державним сектором економіки.

Загальна характеристика державних підприємств 391

§ 6. Приватизацiя в Українi 395

§ 7. Підприємницька діяльність суб’єктів господарювання 400

§ 8. Правові засади захисту економічної конкуренції 413

§ 9. Правове регулювання інвестиційної

діяльності в Україні 418

§ 10. Правове регулювання банкрутства 423

Глава ІХ. Основи трудового права України 428

§ 1. Поняття, предмет, принципи

та функції трудового права 428

§ 2. Суб’єкти трудового права 431

§ 3. Колективні договори і угоди.

Колективні трудові спори (конфлікти) 435

§ 4. Поняття, зміст та сторони трудового договору 440

§ 5. Підстави припинення трудового договору 447

§ 6. Робочий час 453

§ 7. Час відпочинку 457

§ 8. Оплата праці 464

§ 9. Поняття трудової дисципліни, методи

її забезпечення та дисциплінарна відповідальність 470

§ 10. Поняття, види, підстави та порядок

застосування матеріальної відповідальності 472

§ 11. Індивідуальні трудові спори та порядок

їх вирішення 474

§12. Зайнятість та працевлаштування 476

Глава Х. Основи права соціального забезпечення 479

§ 1. Поняття, предмет і джерела права

соціального забезпечення 479

§ 2. Трудовий стаж та вислуга років. Інститут пенсій 487

§ 3. Допомоги із соціального забезпечення 499

§ 4. Соціальний захист ветеранів війни 506

§ 5. Соціальний захист постраждалих

внаслідок Чорнобильської катастрофи 509

Глава ХІ. Основи аграрного права України 513

§ 1. Поняття, предмет та система правового регулювання

аграрного права України. Джерела аграрного права 513

§ 2. Суб’єкти та об’єкти аграрних правовідносин 518

§ 3. Правовий режим аграрних підприємств 524

Глава ХІІ. Основи земельного права України 538

§ 1. Поняття, предмет та система правового регулювання

земельного права України 538

§ 2. Джерела земельного права 541

§ 3. Загальна характеристика суб’єктів і правових

форм використання земель в Україні 544

§ 4. Порядок набуття та припинення права

землекориствування 554

§ 5. Правовий режим земель різного призначення 561

Глава ХІІІ. Основи екологічного права України 569

§ 1. Поняття і предмет правового

регулювання екологічного права України 569

§ 2. Джерела екологічного права 570

§ 3. Поняття та склад екологічних правовідносин 574

§ 4. Механізм забезпечення екологічної безпеки

в Україні 587

§ 5. Юридична відповідальність за порушення

екологічного законодавства 595

Глава ХІV. Основи кримінального права України 603

§ 1. Поняття кримінального права, його

принципи, джерела та система 603

§ 2. Поняття злочину, його види та стадії 606

§ 3. Кримінальна відповідальність та її підстави 609

§ 4. Покарання, його цілі і види 615

§ 5. Злочини в сфері господарської діяльності

(ст. ст. 199—235 КК) 621

§ 6. Загальна характеристика злочинів

проти життя, здоров’я, волі, честі і гідності особи 630

§ 7. Характеристика злочинів проти власності

(ст. ст. 185—198 КК) 637

§ 8. Загальна характеристика злочинів у сфері

службової діяльності 638

Глава ХV. Судові та правоохоронні органи України 642

§ 1. Правосуддя в Україні: поняття, завдання,

ознаки та принципи здійснення 642

§ 2. Загальна характеристика судової

системи України 647

§ 3. Органи юстиції та нотаріат в Україні 654

§ 4. Поняття, завдання, функції та система

органів прокуратури України 659

§ 5. Органи внутрішніх справ України 661

§ 6. Поняття, завдання та функції міліції в Україні 665

§ 7. Служба безпеки України 669

§ 8. Адвокатура в Україні 670

§ 9. Загальна характеристика інших

правоохоронних органів України 673

Глава ХVI. Основи процесуального права в Україні 680

§ 1. Поняття процесуального права 680

§ 2. Основи цивільного процесу 684

§ 3. Основи адміністративного процесу 693

§ 4. Порядок судового розгляду кримінальних справ 704

Глава ХVII. Основи міжнародного права 719

§ 1. Поняття та система міжнародного права 719

§ 2. Джерела міжнародного права 728

§ 3. Суб’єкти міжнародного права 733

§ 4. Принципи міжнародного права 739

Глава ХVIII. Основи міжнародного економічного права 746

ПЕредмова

Вирішення завдань з формування в Україні громадянського суспільства і
відповідної державності соціального і правового характеру порушило
проблему створення міцного юридичного підґрунтя модернізаційних процесів
перехідного суспільства, здійснення ефективної реформи органів держави і
правової системи, здатних в умовах ринкових відносин і вільної
конкуренції забезпечити соціальну безпеку і стабільність суспільства,
гарантувати права і свободи людини і громадянина, створити рівні умови і
можливості всебічного розвитку особистості.

Важливим у цьому плані було прийняття Верховною Радою України у червні
1996 року Конституції, яка юридично ствердила факт становлення
незалежної держави, визначила перспективи подальшої трансформації
суспільства на умовах орієнтації на загальнолюдські гуманістичні
цінності, закріпила визначальні принципи демократизму, народного
суверенітету, верховенства права, засади економічної, політичної та
ідеологічної багатоманітності суспільного життя, створила умови для
проведення парламентської, адміністративної, судової та муніципальної
реформ, реального забезпечення законності та правового порядку. Тож
суб’єктами законотворчого процесу повсякчас здійснюється значна робота з
розробки і прийняття нових законів та інших нормативно-правових актів,
які б відповідали вимогам Конституції і потребам соціально-економічного
розвитку, вирішуються питання систематизації законодавства. Особлива
увага при цьому приділяється формуванню юридичних механізмів
гарантування і забезпечення політичних, економічних і соціальних прав
людей, створення системи взаємної відповідальності держави та особи,
а також підвищення відповідальності громадян перед суспільством.

Останнім часом законодавчо врегульовані питання власності,
підприємництва, земельних відносин, обмеження монополізму та розвитку
вільної конкуренції, захисту прав споживачів, функціонування банківської
сфери, освіти тощо. Здійснюються відповідні законодавчі процедури з
прийняття цивільного, господарського та податкового кодексів. Вживаються
заходи щодо реформування судової системи та правоохоронних органів,
переорієнтації їх діяльності від захисту інтересів держави до захисту
прав особи. Створюються інститути соціального контролю за діяльністю
органів держави, правоохоронних і силових відомств.

Важливе значення мають прийняття Закону «Про судоустрій України»,
запровадження органу конституційної юрисдикції — Конституційного Суду
України, інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини,
створення правових гарантій свободи об’єднання громадян у політичні
партії та громадські організації для участі у вирішенні
загальносуспільних справ, здійснення контролю за владними інституціями
держави, захисту своїх прав і свобод.

Важливим з погляду подальшої демократизації суспільного життя,
ефективного розвитку економічної сфери, вдосконалення господарських
відносин є формування відповідного рівня правосвідомості та правової
культури громадян, активного їх залучення до участі у модернізаційних
процесах. Провідне місце у вирішенні цього завдання належить навчальним
закладам України, забезпеченню викладання в них відповідних дисциплін,
серед яких особлива увага акцентується на правознавстві.

Відповідно до програми підготовки фахівців-економістів та з урахуванням
багаторічного досвіду викладання навчальної дисципліни «Правознавство» в
Київському національному економічному університеті у підручнику
висвітлені загальні положення теорії держави та права, структура
державних органів, основні положення галузей права України,
розглядається порядок вирішення справ у судах загальної юрисдикції.
Ознайомлення із зазначеним матеріалом допоможе студентам набути
відповідних теоретичних знань та умінь орієнтуватись у чинному
законодавстві, сформувати навички роботи з нормативно-правовими актами,
правильно застосувати правові норми до конкретних практичних ситуацій.

Методологія, застосована для підготовки підручника, та спосіб викладення
в ньому матеріалу дасть можливість використовувати його викладачами,
студентами вищих навчальних закладів, учнями загальноосвітніх шкіл,
ліцеїв, гімназій, абітурієнтами, а також читачами, які прагнуть знайти
відповіді щодо правового регулювання багатоаспектних суспільних
відносин.

Глава І

ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

§ 1. Походження, сутність та ознаки держави

Відомо, що держава існувала не завжди, а її утворенню передував
первіснообщинний устрій, який являв собою стародавній тип колективного
виробництва і був результатом слабкості окремої людини перед навколишнім
природним середовищем. З моменту виникнення колективної праці труд
окремої людини стає частиною спільної праці всього колективу общини, яка
по суті була економічною формою організації людей. Знаряддя праці, її
результат ставали загальними і належали всім. Тобто характер власності
теж був загальним. Відповідно до цього розподіл продуктів здійснювався
порівну, тобто існувала справедливість, яку свого часу Арістотель назвав
розподільною. Такий стан тогочасного суспільства був природним. Формою
соціальної організації у той період був рід, причому до нього входили
люди, пов’язані не тільки родинними зв’язками, а й інтересами
колективного виробництва.

Первіснообщинний устрій пройшов кілька етапів розвитку, переростаючи з
часом у державно-організоване суспільство. Спочатку люди користувалися
плодами природи, які вони добували примітивними знаряддями праці.
Пізніше виникає домашнє скотарство, започатковується виробництво
сільськогосподарських продуктів, ускладнюються знаряддя праці. В цей час
предмети вжитку стають результатом праці.

Змінюються і виробничі відносини: колективне присвоєння продуктів
природи переходить до більш високого розряду — колективного присвоєння
продуктів праці, а загальне володіння знаряддями праці і продуктами
вжитку трансформується в общинну власність.

Змінюється і суспільна організація. Роди об’єднуються у племена, а
останні — у союз племен. На цьому етапі виникає необхідність в
управлінні загальними справами, тобто потреба у владі. Проте така влада
ще не носила політичного характеру. Її втіленням були загальні збори
членів роду, племені, ради старійшин, глава роду, вождь племені, які
здійснювали правління в інтересах усіх соплемінників. Влада базувалася
на авторитеті і не давала жодних матері-

альних переваг. У випадках порушень звичаїв суспільний примус
застосовувався у вигляді фізичного покарання або вигнання з роду.

Отже, влада первісного суспільства здійснювалась з метою узгодження волі
та інтересів усіх членів роду чи племені.

Удосконалення знарядь праці, виробництво великої кількості продукції
сприяло диференціації суспільства, появі експлуатації, використанню
людської праці для задоволення потреб окремих, заможніших і сильніших
членів племені чи роду. З цього часу починає змінюватись й організація
влади, відбувається ієрархізація її органів. Замість зібрання всіх
членів роду проводяться збори тільки головуючої його частини. З часом
запроваджується принцип представництва: голови господарств входять у
родові та общинні ради, а їх голови — до рад фраторій і племен. Кожна
така владна структура визначає свою компетенцію, а органи вищого рівня
починають запроваджувати повноваження стосовно органів нижчого рівня.

З подальшою диференціацією суспільства відбувається розподіл функцій
влади. Формуються органи світської, військової, релігійної влади. Поряд
з керівниками цих органів з’являються так звані бігмени — чоловіки, які,
спираючись на особисті якості і наявність власного багатства,
використовували свій авторитет для впливу на інших людей.

З часом соціальне життя продовжувало ускладнюватись, і старі інститути
влади не могли задовольнити потреби дня. Тому для вирішення нагальних
проблем і виникає нова форма організації суспільного життя — держава.
Французький мислитель Ж. Ж. Руссо зазначав, що саме вдосконалення
знарядь праці, поява приватної власності, накопичення продуктів
виробництва і матеріальних цінностей стали причинами соціальної
нерівності, привели до розпаду первіснообщинного ладу і підвели людство
до створення нового суспільного інституту — держави — з його, незмінним
атрибутом — владою.

У кожному суспільстві виникнення держави було зумовлене цілим рядом
чинників, притаманних саме тим чи іншим соціальним устроям. Серед них
розрізняють економічні (або виробничі), етнічні, географічні та ін.
Проте в цілому держава виникає для потреб суспільства, збереження його
цілісності, сталості та регулювання відносин між його соціальними
прошарками, здійснення управління справами всього суспільства.

У міру ускладнення відносин і у зв’язку з конфліктами інтересів окремих
осіб і груп людей між собою в суспільстві з’явилися відповідні
структури, що почали здійснювати охоронну діяльність. У подальшому
становлення держави та її владних інститутів стимулюється розподілом
суспільної праці й розшаруванням суспільства на соціальні групи, які
мають різні джерела походження і функції, виконувані у суспільстві.
Останнє стратифікується на верстви: 1) зайняті безпосередньо у
матеріальному виробництві; 2) такі, що виконують управлінські функції.
Виконання цих функцій спочатку тимчасово покладалося на окремих людей, а
згодом управлінська посада стала постійною. Тобто утворення держави
пов’язане з розпадом суспільної влади родового устрою і встановленням
публічної влади, яка стає основною ознакою держави. Проявами такої
публічної влади на етапі становлення держави були військові формування,
а згодом поліція. З виникненням цих інститутів держава починає
відособлюватись від суспільства. Але цю частину публічної влади не можна
ототожнювати з державою. Це тільки її частина, в основі якої лежить
примус.

Державна влада відрізняється від родової насамперед територіальною, а не
родовою ознакою організації населення. В державне утворення об’єднуються
люди, що живуть на певній території, на яку поширюється вплив влади.
Родові зв’язки відходять у минуле, і люди стають залежними від
території, тобто таким чином виявляється територіальна ознака держави.
Згодом публічна влада формується повністю, втілюючись у державному
апараті, який значно відрізняється від апарату управління
первіснообщинного ладу.

Така влада безпосередньо не збігається з населенням, що має місце в
умовах родового суспільства. Вона персоніфікується у вигляді
соціально-професійної групи, яка здійснює виключно управлінські функції.
Підставою для виокремлення такої групи людей є суспільний розподіл
праці.

Отже, основною ознакою держави є наявність публічної влади, що має
універсальний характер, поширюється на все населення, об’єднання
громадян, політичні організації і посідає провідне місце серед інших
владних суспільних інститутів. Крім того, ця влада наділена
повноваженнями встановлювати загальнообов’язкові норми поведінки і
застосовувати санкції за їх порушення. На відміну від інших суспільних
влад, державна влада має спеціальний силовий механізм впливу: поліцію
(міліцію), в’язниці, фіскальні та контрольні органи тощо.

Наступною важливою ознакою держави є розподіл населення за
територіальним принципом. На відміну від кровнородинних зв’язків
додержавного утворення, організація населення за місцем проживання
створює особливі суспільні відносини і зв’язки, які мають характер
публічно-владних. Особливий характер зв’язку держави та особи
проявляється в особливому статусі останньої — в державі вона стає
громадянином або підданим.

Організація влади за територіальним принципом дає можливість визначити
межі впливу такої влади. Територія держави є невідчужуваною і постає як
матеріальна основа, на якій базуються інші складові державного
управління: земельні ресурси, народ; формуються і функціонують
політична, економічна і соціальна сфери життєдіяльності суспільства.

Наявність публічної влади і територіальний аспект дають підстави
розглядати державу як особливе політико-територіальне утворення
суспільства.

Подальшими ознаками держави є наявність грошової одиниці і матеріальних,
грошових ресурсів для утримання апарату публічної влади та механізму
силового впливу (армії, поліції, в’язниць, місць позбавлення волі тощо),
а також фінансування справ загального суспільного значення.

Грошові ресурси формуються за допомогою запроваджуваних публічною владою
податків, які стягуються примусово у визначених розмірах і термінах.

До ознак держави необхідно також віднести суверенітет, який слід
розглядати як незалежність держави, непорушність її території, здатність
самостійно вирішувати питання внутрішнього життя і зовнішніх зносин,
бути суб’єктом і рівноправним учасником міжнародних організацій.

Крім того, суттєвою ознакою держави є її правотворча діяльність,
наявність законодавства, загальнообов’язкових правил (норм) поведінки.

Таким чином, держава — це суверенна, політико-територіальна організація
влади громадянського суспільства, яка виражає інтереси всіх його
соціальних верств шляхом встановлення загальнообов’язкових правил
поведінки за участю спеціальних органів управління і примусу, узгоджує і
забезпечує ці інтереси та вирішує загальносуспільні справи.

Трансформація родової організації суспільства в державу відбувалась
поступово, протягом тривалого часу. Причому формування державності та її
атрибутів у різних регіонах світу мало свої особливості.

На території Європи головними передумовами виникнення держави були:
поява приватної власності, накопичення матеріальних благ, соціальна
диференціація суспільства, суспільний розподіл праці, а також приєднання
територій за допомогою сили, тобто збройним шляхом.

Зовсім іншими були передумови появи східних держав. Це пов’язано
насамперед з усталенішими соціальними зв’язками родового устрою,
зумовленими земельно-общинними відносинами та їх економічною базою —
колективною власністю. Родоплемінна верхівка, яка виконувала функції
управління цією власністю, не виділялась у матеріальному плані. Її
майновий стан і привілеї залежали від посади. Тому родова знать,
використовуючи свій авторитет, поширювала свою владу за межі роду, на
певну територію, трансформуючись у професійних управлінців, публічну
владу. До того ж, родова знать задля задоволення своїх інтересів вдало
використовувала релігію. Зокрема, в літературних пам’ятках Стародавнього
Єгипту, серед яких «Повчання Птахотепа» (XXVII ст. до н. е.), «Книга
мертвих» (XXV—XXIV ст. до н. е.) та інших, репродукувалась ідея, що
джерелом влади є Бог, а особа, яка виконує владні функції і здійснює це
від його імені, — посередник між Богом і людьми. Подібне сприяло
трансформуванню родової влади в державну, формуванню деспотичних
монархій з надмірно централізованою владою та її відповідним апаратом.
Водночас відбувалась модифікація колективної власності у державну.
Апарат держави в особі монарха і чиновників здійснював управління
общинами, загальними справами всього суспільства, власністю, виробничими
процесами, будівництвом ірригаційних споруд, вирішував питання війни і
миру тощо.

Проте слід зазначити, що існує кілька теорій походження держави. Вони
почали з’являтись відразу після виникнення держави і мали на меті
з’ясувати її сутність, соціальну роль і призначення у суспільстві.

Однією з перших виникла теологічна теорія. Головною її ідеєю стало
твердження, що держава виникає та існує як результат волі Бога. Так само
і влада держави теж походить від Бога, тому кожен повинен виконувати
державні (владні) настанови і приписи як такі, що йдуть від Бога.
Зазначена теорія бере свій початок за часів Стародавніх Індії та Китаю.
Крім того, згідно з поглядами давньоєврейського народу Бог вважався
верховним правителем, законодавцем і верховним суддею. Такий підхід до
проблеми з’ясування питання про походження держави, влади, порядку і
справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; згодом ці
положення були прийняті християнством і знайшли відображення в Новому
Заповіті.

Пізніше теологічна теорія отримала концептуальне оформлення в працях
Аврелія Августина (354—430 рр.) та Фоми Аквінського (1225 чи
1226—1274 рр.). Прибічником цієї теорії був також український мислитель
Іван Вишенський (1545 чи 1550—після 1620 рр.).

Пізніше набула поширення патріархальна теорія походження держави. В ній
стверджується, що держава виникла шляхом розростання сім’ї. У зв’язку з
тим, що люди прагнуть жити з собі подібними вони, об’єднуються в сім’ї,
сім’ї — у рід, роди — у плем’я, останні — в союз племен, а згодом — у
державу. Авторами цієї теорії були грецький філософ Арістотель (384—322
до н. е.) та італійський мислитель Марсилій Падуанський (1275—1343 рр.).

Державницька і правова думка Нового Часу дала світові договірну теорію
походження держави. Г. Гроцій (1583—1645 рр.), Б. Спіноза
(1632—1677 рр.), Т. Гоббс (1588—1679 рр.), Дж. Локк (1632—1704 рр.),
Ж. Ж. Руссо (1712—1778 рр.), О. М. Радіщев (1749—1802 рр.) та інші
вважали, що держава утворюється людьми шляхом мовчазної згоди для
вирішення загальних справ суспільства, забезпечення безпеки особи та її
власності, узгодження інтересів усіх членів суспільства.

У кінці XIX — на початку ХХ століття в працях мислителів Л. Гумпловича
(1838—1909 рр.), К. Каутського (1854—1938 рр.), Л. Українки
(1871—1913 рр.) та інших були викладені теоретичні погляди про те, що
держава утворюється шляхом застосування сили, завоювання слабких племен
сильнішими.

У цей же період виникла ще одна теорія походження держави — класова.
Авторами її були німецькі економісти К. Маркс (1818—1883 рр.) та
Ф. Енгельс (1820—1895 рр.). Ця теорія пов’язує виникнення держави тільки
з появою приватної власності, розшаруванням суспільства на
антагоністичні класи, виключаючи при цьому роль інших факторів.

§ 2. Походження та сутність права

Право виникає разом з державою як ефективний регулятор суспільних
відносин, за допомогою котрого держава здійснює соціальне управління
всіма сферами життєдіяльності суспільства. Появі права сприяють ті самі
закономірності, умови і причини, які спричиняють до життя державу, проте
головна роль у виникненні цього соціального регулятора належить саме
державі. За своєю суттю право значно відрізняється від правил поведінки,
які регулювали відносини в первісному суспільстві, хоча між ними існують
безпосередній зв’язок і певна послідовність, чого не можна сказати про
органи родового самоуправління і органи держави.

Життя і поведінка людей первісного суспільства всебічно і детально
регулювались цілим комплексом норм, до якого входили правила
співіснування, вимоги моралі та приписи релігії. Встановлені в родовому
суспільстві норми мали імперативний характер,

їх виконання забезпечувалось силою звички, традицій, повагою та
авторитетом глави роду, старійшин, вождя. Будь-яке відхилення від
установленого зразка поведінки піддавалось загальному осуду,
розглядалось усім колективом, який і визначав санкції за порушення
мононорм. Такими санкціями, зокрема, були побиття, вигнання з роду тощо.

З виникненням держави з’являються спеціальні органи і посадові особи,
які починають розглядати факти порушень норм і застосовувати санкції до
порушників. Згодом ці органи набувають ознак судової влади, а їх
посадові особи починають здійснювати свої функції на постійній основі.
Держава через ці органи санкціонує звичаї і норми первісного суспільства
та в процесі судової практики започатковує нові.

З часом зазначені звичаї й прецедентні правила починають викладатись у
письмовій формі і застосовуватись при розгляді подібних порушень. Тобто
запис звичаїв і судової практики згодом набуває ознак законів, в яких
закріплювалась воля суспільства, а пізніше — й воля правлячої верхівки,
що забезпечувалась силою державного примусу. Поступово зміст записів
норм розширювався: до нього почали включатись приписи, що встановлювали
збори і податі з населення, які використовувались державою для утримання
органів управління та суду.

Серед перших писаних законів слід назвати закони Солона (640 чи 635—бл.
559 до н. е.) в Афінах, закони ХІІ таблиць у Римі, договори київських
князів Олега (907 і 911 рр.) та Ігоря (945 р.) з греками, «Руську
Правду» (норми якої датуються до ХІ — початку ХІІІ ст.) тощо.

Проте в правовій науці існує кілька теорій, які обґрунтовують різні
версії походження права. Зокрема, теологічна теорія, базуючись на
вірувальному компоненті свідомості людини, пояснює, що витоками права є
воля Бога, а метою права — боротьба зі злом і утвердження на землі добра
і справедливості. Позитивне (писане, встановлене волею людей) право
розглядається як продовження волі Бога і є беззаперечним до виконання.
Ця теорія виникла задовго до нашої ери, дістала обґрунтування в працях
апологетів християнства в епоху середньовіччя (Ф. Аквінський) та
подальший розвиток у західноєвропейських течіях неотомізму в ХІХ—ХХ
століттях.

Найпоширенішою свого часу була теорія природного права, яка в
інтерпретованому вигляді набула популярності в ХХ столітті. Прихильники
цієї теорії (згадані Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, а також
С. Оріховський-Роксолан, Ф. В. Тарановський та ін.) вважали, що
позитивне право бере свій початок з вічних законів природи, з природи
самої людини. Природні закони виникають та існують самостійно. Людина в
процесі життєдіяльності пізнає їх суть і втілює їх у позитивному праві.
Водночас природне право розглядається як критерій позитивного, воле-

встановленого права.

В XVIII—XIX століттях у Німеччині була сформована історична школа права,
представники якої Г. Гуго (1764—1844 рр.), Ф. Савіньї (1779—1861 рр.) та
Г. Пухта (1798—1846 рр.) розробили теорію, що стверджувала: право
зароджується і розвивається історично, випливає із свідомості народу,
нації. Схожою до неї виявилась психологічна теорія права
(Л. Й. Петражицький (1867—1931 рр.)), яка пояснювала походження права
особливостями психіки людей, їх переживаннями та емоціями.

Марксистська теорія права (К.Маркс, Ф.Енгельс) причинами виникнення
права вважала економічні відносини суспільства, а його суттю зведену в
закон волю пануючого класу.

Втім, право, виникаючи разом з державою як соціальний регулятор,
функціонує у суспільстві одночасно з іншими нормами: релігійними,
корпоративними, технічними, моральними, які певною мірою теж регулюють
суспільні відносини. Проте право суттєво відрізняється від них, має
притаманні тільки йому особливі ознаки. Насамперед — це нормативність
права. Воно складається з норм, тобто правил поведінки загального
характеру, і встановлює дозволи, заборони, права та обов’язки учасників
правових відносин. Наприклад, ч. І ст. 6 Закону України «Про відпустки»
від 15.11.96 визначено, що щорічна основна відпустка надається
працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований
робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Згадана норма за своїм змістом є правилом загального характеру, яка
визначає права всіх працюючих громадян, а не конкретної особи, на
щорічну відпустку, а також обов’язки роботодавців щодо обов’язкового
щорічного надання відпустки працівникам тривалістю не менш як 24
календарних дні.

По-друге, право має формальну визначеність. Норми права згідно з
правилами юридичної техніки викладені в законах, а також у підзаконних
актах (Указах Президента України, постановах Верховної Ради України,
постановах Кабінету Міністрів України тощо).

По-третє, право, на відміну від інших соціальних правил суспільства,
являє собою чітку систему пов’язаних між собою норм. У багатьох випадках
дія однієї норми зумовлює дію інших. Наприклад, ст. 4 Конституції
України встановлює політико-правовий зв’язок громадянина і держави,
зазначає, що в Україні існує єдине громадянство. Водночас підстави
набуття і припинення громадянства України визначаються Законом «Про
громадянство України» від 18.01.01.

По-четверте, право є системою загальнообов’язкових норм. Юридичні норми
носять імперативний характер, поширюються на всю територію держави і на
всіх осіб, яким вони адресовані.

По-п’яте, право виражає загальносуспільні, групові та індивідуальні
інтереси. Наприклад, парламент держави як орган загальнонаціонального
представництва в процесі законодавчої діяльності на стадіях прояву
законодавчої ініціативи, розробки, обговорення та прийняття
законопроектів враховує та узгоджує інтереси всіх суб’єктів суспільних
відносин: суспільства в цілому, держави, політичних партій, об’єднань
громадян, соціальних верств населення і соціально-професійних груп (які
акумулюють індивідуальні інтереси своїх членів). Узагальнені інтереси
(як результат компромісу) знаходять свій вияв у законі, який постає як
втілена загальна воля.

По-шосте, право гарантується і забезпечується державою. Вона наділена
повноваженнями вживати певних заходів впливу (переконання і примусу)
щодо виконання всіма суб’єктами суспільних відносин правових приписів.
Для цього в державі створюються спеціальні органи та установи (судова і
прокурорська системи, міліція, пенітенціарна система тощо).

В цілому право — це система формально визначених в офіційних джерелах
загальнообов’язкових, гарантованих державою норм (правил) поведінки,
призначенням якої є регулювання суспільних відносин.

Отже, право є соціальним явищем, нормативною системою суспільства.
Наділяючи учасників суспільних відносин правами та обов’язками, право
переводить їх у форму правових відносин, впорядковує стосунки суб’єктів
цих відносин. Обмежуючи певним чином свободу окремих учасників
суспільних відносин свободою інших та узгоджуючи індивідуальні і
загальні інтереси, право забезпечує цілісність і стабільність
суспільства, перебуває у постійному взаємозв’язку з державою. З одного
боку, право визначає правове поле функціонування держави у суспільстві,
юридичний статус її органів, з іншого — держава бере безпосередню участь
у реалізації права.

У міру розвитку суспільства соціальна роль права постійно зростає.
Особливого значення воно набуває в перехідних суспільствах, коли
відбувається формування основ громадянського суспільства, демократичної,
правової і соціальної державності, що є характерним для сьогоднішньої
України. Право за цих умов, нормативно закріплюючи та охоплюючи
соціально значиму діяльність суб’єктів суспільних відносин, постає як
норма свободи, створює умови для свободної діяльності людей, гарантує і
забезпечує їх політичні, економічні та соціальні права.

Наповнюючись гуманістичним змістом, право зв’язує державу, чіткіше
визначає межі її впливу на життя людини. Функціями права в цей період
стає передусім створення основ вільної економічної діяльності людини для
досягнення відповідного рівня добробуту, забезпечення її особистої й
майнової безпеки, компромісу і злагоди у суспільстві. Функцією права є
також забезпечення всебічної участі людини в суспільному житті, права на
свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для
впливу на рішення владних органів держави, здійснення соціального
контролю, захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,
економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Крім того, право закріплює умови свободної діяльності людини в сфері
сім’ї, побуту і культури.

§ 3. Громадянське суспільство

та соціальна правова держава

З часу виникнення держави — політичного інституту суспільства —
з’являються особливі зв’язки і відносини між нею та суспільством.
Причому ці зв’язки і відносини постійно змінюються. На перших стадіях
становлення і розвитку держава збігалася з суспільством. Зокрема,
міста-держави (поліси) Стародавньої Греції водночас виступали і
суспільством, і державою. Народні збори громадян Афін, наприклад, були
по суті публічною (політичною) владою, вирішували загальні питання
всього суспільства.

Пізніше держава у формі Римської імперії, східних деспотій,
централізованих середньовічних монархій превалювала над суспільством,
стримувала його розвиток і обмежувала функціонування соціальних
інститутів.

Буржуазні революції в Нідерландах (1580 р.), Англії (1642 р.), Франції
(1789 р.) та реформаційні процеси, які почались у цей час у Західній
Європі, сприяли поступовому відокремленню держави від суспільства,
зменшенню її впливу на суспільне життя. З цього часу характер і зміст
відносин та зв’язків суспільства і держави почали змінюватися і стали
функціонувати відносно самостійно.

Приватна власність, формування ринкових відносин, вільної конкуренції
сприяли прогресу суспільства, розвитку його соціальних інститутів:
економіки, політики, науки, освіти, права. Чіткішими виявлялись й
функції держави, змістом діяльності якої поступово ставали управління
загальносуспільними справами, забезпечення інтересів суспільства,
соціальної безпеки, усунення протиріч, охорона суверенітету і правового
порядку. В окремих випадках — за умови слабкості суспільства та його
демократичних інститутів, поширення політичного і національного
екстремізму, недостатнього рівня правової і політичної свідомості
населення та інших чинників — держава знову підкоряла собі суспільство і
відігравала стосовно нього деструктивну роль. Подібне мало місце за
часів політичного правління комуністичного та фашистського режимів, а
також за умов мусульманського фундаменталізму. У цих випадках держава
набувала надмірної самостійності, починала превалювати над суспільством,
її політика ставала антисоціальною.

Проте, як свідчить історія, більшість сучасних суспільств і держав
розвивається в діалектичній єдності і відносній самостійності держави
при визначальному впливі на неї суспільства. Межа відносної
самостійності держави в демократичних суспільствах встановлюється
юридично, а ступінь такої самостійності залежить від історичних,
національних, економічних, політичних, соціальних, психологічних та
інших чинників.

У сучасній Україні правові межі відносної самостійності держави від
суспільства, характер її зв’язків з ним тільки визначаються. Важливу
роль у цьому відіграло прийняття 28 червня 1996 року парламентом нашої
країни Конституції України, закріплен-

ня в ній визначальних принципів взаємодії держави і суспільства:
визнання народу носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, будова її
на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову; верховенства
права; гарантування всіх форм власності; організації суспільного життя
на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності;
забезпечення правового порядку на умовах рівності всіх перед законом;
виключення можливості примушувати будь-кого робити те, що не передбачено
законом.

Водночас почалось обмеження держави правом і створення правового поля
для забезпечення становлення й повноцінного функціонування суспільних
інститутів та органів соціального контролю. В цьому аспекті прийняті
Закони України: «Про місцеве

самоврядування в Україні», «Про органи самоорганізації населення», «Про
політичні партії в Україні», «Про професійні спілки, їх права та
гарантії діяльності», «Про організації роботодавців» та ін.

В цілому вирішення проблем врівноваження співвідношення сучасного
перехідного суспільства і держави полягає у визначенні узгоджених
механізмів державно-правового регулювання всіх сфер життєдіяльності
суспільства й механізмів ринкового саморегулювання.

Суспільство, яке звільнилось від диктату держави, а його відносини з
державою визначені правовими законами, в теорії держави дістало назву
громадянського суспільства. В такому суспільстві, за визначенням
німецького мислителя І. Канта (1724—1804 рр.), кожна особа визнається
абсолютною цінністю, має гідність, не може бути засобом здійснення
ніяких планів. У громадянському суспільстві людина повинна творити своє
життя

самостійно, власними силами і відповідати за свої дії. Задо-

волення інтересів кожного та їх захист повинні стимулювати людину до
самовдосконалення, а громадянська свобода — забезпечуватись правом, яке
є умовою і гарантією людської гідності.

Громадянське суспільство — це суспільство вільних індивідів і рівних
можливостей. Кожен є власником і володіє необхідними матеріальними
засобами і благами, які б забезпечували його нормальне існування.

Тобто у такому суспільстві кожен має повну економічну свободу і може
існувати автономно. Крім цього, характерною ознакою громадянського
суспільства є наявність політичної свободи індивіда. Він є незалежним
від держави, може бути повноправним учасником політичних організацій,
об’єднань громадян, які здійснюють функції контролю за державою,
діяльністю її владних інститутів. Громадянське суспільство як об’єднання
вільних індивідів та їх утворень (асоціацій, спілок, партій тощо)
базується на рівноправних відносинах усіх з усіма, стабільність яких
забезпечується державою за допомогою юридичних приписів (дозволів і
заборон).

Суспільні відносини в громадянському суспільстві формуються у кілька
рівнів, відповідно до чого змінюються і функції держави.

На першому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу сім’ї, її
побуту, освіти, освоєння культурних цінностей, функції держави полягають
лише у створенні для цього належних умов.

Другий рівень суспільних відносин, які охоплюють сфери власності й
економіки, матеріального і духовного виробництва, обміну предметами,
продуктами і діяльністю, вимагає інтенсивнішої участі з боку держави. Її
завданнями тут стають створення рівних умов для розвитку й
функціонування всіх форм власності, підприємництва і вільної
конкуренції, забезпечення самоврядності, діяльності політичних і
громадських організацій, здатності суспільства самостійно розвиватись і
визначати свій подальший розвиток.

У той же час вимоги суспільства щодо обмеження втручання держави у
діяльність окремих індивідів, соціальних груп і об’єднань громадян, яка
не заборонена законом, спричиняють: реформування законодавства,
підвищення ефективності його регулюючого впливу, запровадження принципу
верховенства права; чітке визначення юридичного статусу органів держави;
запровадження порядку виключного регулювання законами відносин
економічної, соціальної та політичної сфер (підприємництва і
конкуренції, зовнішньоекономічної діяльності, антимонопольного
регулювання, цивільно-правової відповідальності, трудових відносин і
соціального захисту, прав і свобод людини і громадянина, засад місцевого
самоврядування, засад утворення і діяльності політичних партій та інших
об’єднань громадян тощо).

Для третього рівня суспільних відносин характерним є стабілізація
політичного життя, завершення формування демократичної політичної
системи. На цьому рівні розвитку суспільства держава не може
претендувати на зверхність, повинна розглядатись нарівні з іншими
суб’єктами суспільних відносин і забезпечувати стабільність
громадянського суспільства, захист суверенітету, національну безпеку;
охорону всіх форм власності, правового порядку, прав та інтересів
громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів;
виконання соціальних

функцій.

Крім цього, в державі повинні бути створені дійові механізми
забезпечення економічних, політичних та соціальних прав людини і
громадянина та контролю за виконанням обов’язків.

Структурними елементами громадянського суспільства є соціальна,
економічна та політична системи.

Соціальна система охоплює відносини репродукування людини, побуту,
освіти, культури, духовного розвитку; стосунки окремих людей між собою
та їх соціальними утвореннями (соці-

альних, соціально-професійних груп, націй тощо), а також відповідні
соціальні інститути.

Економічну систему громадянського суспільства слід розглядати
насамперед, як сукупність економічних інститутів і відносин з приводу
реалізації людьми права власності, виробництва й обміну товарами і
послугами.

Складовими демократичної політичної системи громадянського суспільства є
духовні елементи: політична свідомість; політичні норми; політична
культура; політичні відносини; а також матеріальні елементи: держава;
політичні партії; громадсько-політичні організації та рухи; об’єднання;
політична особа, тобто суб’єкт політики, який залучається до політичного
життя як громадянин, реалізуючи свої політичні права шляхом участі у
роботі політичних партій, громадсько-політичних організацій, виборчому
процесі (формуванні політичних інститутів держави), референдумах, а
також як представник виборних інститутів держави (наприклад, депутата)
тощо.

Характерною ознакою демократичної політичної системи є незалежна
діяльність будь-яких засобів масової інформації, наявність
телекомунікаційних систем, наявність можливості у політичних партій,
громадських організацій, органів місцевого самоврядування, державних і
недержавних установ можливості засновувати засоби масової інформації і
бути видавцем. Таке демократичне функціонування засобів масової
інформації забезпечує інформаційні потреби громадянського суспільства,
комунікативні зв’язки між його структурними елементами.

Найдосконаліший, гармонійний тип відносин суспільства і держави
досягається на вищих рівнях їх розвитку за умови становлення
громадянського суспільства й соціальної правової держави. Як свідчить
історія цивілізаційного процесу, розвинутому громадянському суспільству
відповідає демократична форма соціально-правової державності — результат
діалектичного розвитку держави, в якій визнається пріоритет прав людини,
виходячи з чого формуються функції, визначаються методи діяльності,
відповідні інститути, механізми і засоби забезпечення прав людини і
громадянина.

Ідея такої державності виникла давно і була викладена свого часу в
політичних і правових теоріях у вигляді відповідних проектів державного
переустрою. Проте концептуально теорія правової держави (нім.
rechtstaat) була вперше обґрунтована німецькими вченими на початку ХІХ
століття (К. Т. Велькером — в 1813 р., І. Х. Фрайхер фон Аретіним — в
1824 р., Р. фон Молем — в 1832 р.), а теорія соціальної держави — також
у Німеччині, але майже через сто років (Х. Хеллером — в 1929 р.).
Втілення цих ідей у практику державотворення мало місце не тільки в
Німеччині, а й деяких інших країнах Західної Європи. Вже наприкінці ХІХ
століття державність правового характеру була чітко визначена,
наприклад, у конституціях та інших законодавчих актах Німеччини,
Великобританії, Франції, США. Юридичне закріплення соціального характеру
державності вперше знайшло своє втілення в ст. 20 Конституції ФРН
1949 р.

Пізніше соціально-правова спрямованість стала головним змістом
діяльності багатьох держав світу. Втім, незважаючи на те, що в тій чи
іншій формі ця формула закріплена в конституціях багатьох самодостатніх
держав, ідеал такої державності у повному обсязі ще не досягнуто, хоча
формальні ознаки соціальної правової держави притаманні багатьом
демократичним державам.

Соціальний і правовий аспекти держави — це передусім чинники, які
характеризують її якість, є показниками гуманістичного змісту її
внутрішньої і зовнішньої політики. Така держава може розглядатись як
досконаліше за змістом і формою утворення порівняно з іншими відомими
історії типами держав.

Формування соціально-правової держави — складний і тривалий процес. Хоча
соціальний і правовий аспекти — це дві взаємопов’язані сторони одного
цілого, проте їх становлення відбувається неоднозначно. Так, у країнах
західної демократії першим почав формуватись правовий аспект
державності, що уособлював результат прогресивного розвитку суспільства,
врівноваження його відносин з державою і зменшення її тиску на
суспільство як умова і гарантія забезпечення так званого першого
покоління прав людини: громадянських і політичних (права на
індивідуальну свободу, життя, особисту безпеку, власність, свободу
совісті, участі у державних справах, рівність перед законом, на
невтручання в особисте життя тощо).

Крім того, трансформаційні процеси західних суспільств (які
прискорювались революціями та іншими соціальними зрушеннями), постійні
вимоги щодо вдосконалення держави стимулювали розвиток визначальних
засад державності правового характеру, таких як: визнання і захист прав
і свобод людини і громадянина; верховенство правового закону; будова та
функціонування влади на основі принципу розподілу влад.

Питання про суто соціальні функції держави постали пізніше за умов
сформованої в західних суспільствах державності правового характеру.
Розвиток інституту власності, ринкових економічних відносин і вільної
конкуренції, диференціація суспільства

на різнорівневі верстви залежно від матеріальних благ і доходів людей, а
також ріст безробіття зумовили необхідність створення нових механізмів
соціальної регуляції і, в першу чергу, вдосконалення відносин
суспільства і держави з метою забезпечення другого покоління прав
людини, що виникли, — соціальних, економічних і культурних. З цього часу
суспільство починає вимагати від держави здійснення соціально
орієнтованої політики, гарантування і забезпечення соціальних,
економічних і культурних прав, певного вирівнювання соціальної
нерівності, створення для всіх рівних стартових умов. Вирішення цих
проблем і є завданням соціально-правової держави.

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, влада
якої будується за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і
судову, що впорядковує життя суспільства на принципах верховенства
права, справедливості і гуманізму; визнає, гарантує і забезпечує права і
свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення певного
рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз,
здійснення комплексу захисних функцій для громадян, що цього потребують.

Основними ознаками соціально-правової держави є: демократична
організація державної влади й обмеження держави правом; чітке визначення
юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її розподілу на
законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; визнання,
гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна
відповідальність держави та особи, держави й об’єднань громадян;
законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів
громадянського суспільства (всіх форм власності, ринкових відносин,
громадських організацій, політичних партій, асоціацій, інститутів
соціального контролю, незалежних засобів масової інформації тощо);
високий економічний потенціал держави, соціально орієнтована економічна
політика, наявність надійної системи соціальної безпеки (реальної
можливості заробляти собі на життя працею, яку громадянин обирає або на
яку погоджується; можливість громадян розраховувати на мінімум
соціальних благ, гарантування державою мінімального (достатнього)
життєвого рівня; наявність і матеріальне забезпечення соціальних програм
з надання допомоги незахищеним верствам населення і громадянам, що цього
потребують; наявність ефективного соціального законодавства).

Процес формування основ соціальної правової держави в Україні, на
відміну від західних її моделей, має свої особливості. Його початком
слід вважати законодавче закріплення положення про те, що Україна є
демократичною, соціальною, правовою державою в Конституційному договорі
між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади
організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в
Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 08.06.95,
а згодом — у ст. 1 Конституції України, прийнятій парламентом 28.06.96.

Складність і суперечливість процесу формування в Україні соціальної
правової держави в практичній площині полягає в тому, що за умов слабких
демократичних традицій перехідного суспільства, недосконалості
національного законодавства, недостатнього рівня політичної, правової й
економічної культури

населення постає завдання одночасного створення засад громадянського
суспільства, правового і соціального аспектів державності. Світова
практика державотворення такого досвіду немає. Найскладнішим питанням
тут є визначення збалансованих відносин держави і суспільства, меж
втручання держави в економічну і соціальну сфери, співвідношення
регулюючої ролі держави (соціальної функції) і стихії ринку (економічної
свободи).

Головна проблема державотворчого процесу в цьому плані — це створення
ефективної нормативної бази, демократичної правової системи, тобто
створення основ правової державності, на підставі яких змогли б
формуватись інститути громадянського суспільства і соціальний аспект
державності.

Важливу роль у цьому відіграють реалізація демократичних принципів
будови і функціонування владних органів, переорієнтація їх політики від
захисту інтересів держави до захисту інтересів особи; наповнення
реальним змістом принципу верховенства права; здійснення
державно-правової реформи (парламентської, адміністративної,
муніципальної та судової); створення механізму захисту прав і свобод
людини і громадянина; формування високого рівня політичної, правової й
економічної культури населення. Водночас на основі законності і високого
рівня правового порядку повинні здійснюватись кроки щодо: створення
відповідного економічного потенціалу; умов для формування середнього
класу суспільства (і громадян-власників в цілому); розвитку всіх форм
власності, політичного й економічного плюралізму; обмеження монополізму
і розвитку конкуренції; здійснення соціально орієнтованої політики,
розробка і забезпечення соціальних програм і визначення пріоритетності
їх здійснення.

§ 4. Функції держави

Під функціями держави слід розуміти певні напрями її діяльності з
вирішення загальносуспільних справ громадянського суспільства,
узгодження та забезпечення інтересів його суб’єктів.

Функціональний підхід до з’ясування сутності держави дає можливість
визначити її соціальну роль та призначення в суспільному житті, зміст
діяльності, завдання відповідно до того чи іншого історичного етапу
розвитку, механізм держави, за допомогою якого вирішуються питання
загальносуспільного значення та здійснюється управлінська діяльність.

Проте функції держави слід відрізняти від функцій окремих її органів і
владних інститутів. Наприклад, охорона прав і свобод людини і
громадянина, забезпечення законності та правового порядку є одними з
основних напрямів діяльності держави, тобто її функцією. Водночас її не
можна ототожнювати з функціями правоохоронних органів (наприклад,
міліції, з боротьби зі злочинами або прокуратури) щодо здійснення
нагляду за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Функції держави не є чимось сталим, раз і назавжди визначеним. Вони
змінюються, еволюціонізують разом з державою, відповідно до завдань, які
ставить перед нею суспільство. Водночас є функції, які тією чи іншою
мірою притаманні державам усіх історичних типів, наприклад функція
охорони порядку, без реалізації якої порушились би відносини будь-якого
суспільства, його безпека, економічні і політичні основи життєдіяльності
тощо.

Визначення функцій, їх коригування, відмирання одних і поява інших
відбуваються протягом усього історичного розвитку держави залежно від
сутності, змісту та характеру взаємовідносин суспільства і держави,
завдань, які суспільство ставить перед нею і вирішення яких залишає за
собою.

Для ліберальної (лат. liberalis — вільний) моделі громадянського
суспільства характерним є обмеження впливу держави на всі сфери його
життєдіяльності і, безумовно, звуження її функцій.

Водночас для моделі громадянського суспільства, що базується на
принципах етатизму (фр. etat — держава), певній переоцінці ролі держави,
визнання її особливого статусу в суспільстві, характерним є масштабніший
вплив держави на його економічну, соціальну і політичну сфери.

Для розвинутого громадянського суспільства і відповідної йому
демократичної політичної організації — соціально-правової держави,
характерним є юридично визначене, обмежене втручання держави в справи
суспільства, чітке визначення основних напрямів її діяльності (функцій)
із забезпечення загальних питань і соціальної безпеки.

Серед функцій соціальної правової держави слід виокремити генеральну,
внутрішні та зовнішні функції. Критерієм такої класифікації є об’єкти
впливу держави: певна група суспільних відносин (відносини з приводу
реалізації визначених конституцією та іншими законами загальних засад
становлення і розвитку соціального та правового аспектів державності), а
також суспільні відносини окремих сфер життєдіяльності суспільства
(економіка, культура, освіта, охорона законності і правопорядку, прав і
свобод людини і громадянина тощо).

У генеральній функції проявляється соціально-правовий зміст держави,
характер її відносин з громадянським суспільством, суб’єктами
міжнародних відносин. Вона «пронизує» інші функції держави, відіграє
важливу роль у визначенні засобів, форм і методів управлінської
діяльності держави.

Змістом генеральної функції є діяльність держави щодо забезпечення
об’єктивних умов життєдіяльності всього суспільства, демократичних засад
функціонування інститутів громадянського суспільства, гідних умов життя
людини, її здоров’я, навколишнього природного середовища,
соціально-культурних, економічних і політичних умов.

Реалізація генеральної функції соціальної правової держави здійснюється
через її внутрішні і зовнішні функції. Перші пов’язані з реалізацією
завдань суспільства всередині країни, останні — на міжнародній арені як
суб’єкта міжнародно-правових відносин.

До внутрішніх функцій належать:

а) політична — розробка політичної стратегії і тактики розвитку
громадянського суспільства, його модернізації;

б) економічна — здійснення в межах, передбачених законодавством
регулюючого впливу на економічну сферу: створення соціальної ринкової
економіки; забезпечення повноцінного функціонування всіх форм власності,
підприємництва, інвестиційної та ліцензійної діяльності; обмеження
монополізму і розвиток конкуренції; захист прав споживачів; здійснення
контролю за експортом та імпортом певних груп товарів;

в) бюджетна і фінансового контролю;

г) правоохоронна — забезпечення державного і суспільного ладу,
народовладдя, охорона законності і правового порядку, прав і свобод
людини і громадянина;

д) екологічна — вжиття заходів щодо захисту навколишнього природного
середовища і природних ресурсів;

е) інформаційно-комунікативна — створення і забезпечення функціонування
систем зв’язку та інформатизації, демократичних умов діяльності
електронних і друкованих засобів масової інформації;

ж) культурна — розвиток освіти, науки, культури; державної та мов
національних меншин; забезпечення та охорона культурної спадщини,
пам’яток архітектури; сприяння розвитку народної творчості, самобутності
народів;

з) соціальна — створення та забезпечення надійної системи соціальної
безпеки, усунення чинників загроз з боку ринкової стихії; забезпечення
формальних (правових) рівних можливостей для громадян по забезпеченню
добробуту; розробка та забезпечення реалізації спеціальних соціальних
програм щодо вирівнювання соціальної нерівності, здійснення підтримки
незахищених верств населення, меценацтва та благодійної діяльності,
подолання безробіття.

До зовнішніх функцій належать: а) захист суверенітету; б) інтеграція в
міжнародну спільноту самодостатніх демократичних держав;
в) зовнішньоекономічна діяльність; г) дипломатична, співпраця з іншими
державами; д) міжнародне співробітництво з питань охорони довкілля;
є) боротьба з міжнародним тероризмом, «відмиванням» коштів, здобутих
злочинним шляхом, наркобізнесом, торгівлею людьми і нелегальною
міграцією.

Громадянське суспільство, уповноважуючи державу на забезпечення основних
напрямів (здійснення функцій) з вирішення загальних справ, водночас
доручає їй визначати форми і методи їх реалізації за умови відповідності
останніх демократичним засадам суспільного і державного ладу.

Провідними формами реалізації функцій держави є правові, а саме:
правотворча діяльність (прийняття законів з метою регулювання
відповідних груп суспільних відносин; визначення юридичного статусу
органів держави; органів, що здійснюють управлінську та
виконавчо-розпорядчу діяльність, тощо); соціальне управління та
виконавчо-розпорядча діяльність (здійснення управлінської діяльності
щодо регулювання сфер життєдіяльності суспільства, забезпечення
виконання законів, інших нормативно-правових актів, видання актів і
прийняття рішень розпорядчого характеру, здійснення контролю тощо);
правоохоронна діяльність (захист прав і свобод людини і громадянина,
забезпечення законності та правового порядку); здійснення правосуддя,
застосування державного примусу за порушення норм права тощо.

Серед неправових форм реалізації функцій держави головними є
науково-прогностична, політична та організаційна діяльність.

Держава, а також об’єднання громадян, інші суб’єкти громадянського
суспільства створюють наукові і дослідні установи (економічного,
юридичного, соціологічного профілю та ін.) для вивчення стану, динаміки
і тенденцій розвитку суспільства, розробки теорій його трансформації та
модернізації; визначення перспектив входження до міжнародної спільноти
демократичних

країн; гармонізації національного законодавства з міжнародним правом;
для збору та дослідження інформації; проведення організаційної
діяльності щодо забезпечення здійснення основних напрямів діяльності
держави тощо.

Відповідно до свого характеру і змісту соціально-правова держава обирає
методи здійснення функцій, серед яких: економічні (забезпечення
економічної багатоманітності, обмеження мо-

нополізму і розвиток конкуренції, ліцензування, створення умов для
інвестування тощо); соціальні (створення умов для благодійної
діяльності, надання пільг і субсидій, захист прав споживачів,
стимулювання виробництва товарів широкого вжитку та предметів першої
необхідності тощо); переконання (стимулювання правомірної поведінки
громадян, суб’єктів виробництва і підприємницької діяльності) та примусу
(застосування юридичних санкцій до правопорушників).

§ 5. Механізм держави

Для виконання функцій управління загальносуспільними справами
створюється механізм держави — ієрархічна система органів, наділених
повноваженнями безпосередньо здійснювати державну владу, а також
державних установ, відомств і підприємств, за допомогою яких
реалізуються функції держави.

Та частина механізму держави, що безпосередньо уповноважена здійснювати
державну владу, управляти загальними справами суспільства, виконувати
функції держави, називається державним апаратом. Він складається з
окремих органів держави (парламент, президент, уряд, судові органи) та
установ (центральні і місцеві органи виконавчої влади, силові відомства:
прокуратура, міністерства оборони, внутрішніх справ, служба безпеки,
прикордонні, внутрішні війська, податкові органи тощо).

У державному апараті на професійній основі працюють виборні особи
(депутати, президент) або державні службовці, військові тощо, статус
яких визначений нормативно-правовими актами (наприклад, Законами «Про
статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про
прокуратуру», «Про міліцію» та ін.). Для здійснення своїх повноважень
державним органам (державному апарату) надаються матеріальна база
(приміщення, транспорт, засоби зв’язку, організаційна техніка тощо) та
фінансові кошти, які формуються з податків.

Органи держави безпосередньо пов’язані з її функціями. Вони змінюються,
постійно вдосконалюються відповідно до історичного типу держави та її
функцій на тому чи іншому етапі розвитку, в ту чи іншу епоху. Скажімо,
органи соціальної правової держави (відповідно до її функцій) суттєво
відрізняються від органів феодальної чи буржуазної держави (на ранніх
етапах її розвитку). У разі потреби з’являються нові органи.

Механізм сучасної демократичної держави — це складне системне соціальне
явище, в основі якого лежить воля народу — носія суверенітету та єдиного
джерела влади. Шляхом виборів народ бере безпосередню участь у
формуванні його органів і здійсненні контролю за виконанням наданих їм
повноважень.

Основним принципом будови механізму держави та її органів є розподіл
влад (на законодавчу, виконавчу і судову), основна мета якого, за
визначенням французького мислителя Ш. Л. Монтеск’є (1689—1755 рр.), — це
виключення можливості концентрації влади в одних руках (одним органом)
та забезпечення можливості реалізації громадянами політичної свободи.
Теорія розподілу влад виникла свого часу як обґрунтування необхідності
обмеження влади монарха, створення механізму забезпечення «першого
покоління» прав людини, її індивідуальної свободи, спроби визначення меж
втручання держави в суспільні справи. Витримавши випробування практикою
державотворення, ця теорія набула свого утвердження в суспільній
свідомості, зазнала подальшої наукової аргументації, стала ідеологічною
основою формування демократичних засад громадянського суспільства і
правової держави, важливим чинником запобігання диктатурі.

Проте йдеться не про механічний поділ влади на розрізнені частини.
Законодавча, виконавча і судова влади — елементи єдиного цілого:
державної влади, основою якої є воля народу. Насамперед принципи
розподілу влад — це система «стримувань і противаг» однієї влади іншою,
запорука узурпації влади, стабільності суспільства, демократичного
політичного режиму та реального народовладдя.

У теорії держави виокремлюють такі органи: представницькі; глава
держави; виконавчі; судові.

Представницькі органи — провідні органи сучасної держави, в яких народ
реалізує свій суверенітет. У системі органів влади вони є первинними,
тобто такими, що не створюються ніякими іншими органами, а обираються
безпосередньо народом у встановленому законом порядку і від нього
отримують свої повноваження. В практиці державотворення такі органи
мають різні назви (парламент — у Великобританії, Канаді, Індії; сейм — у
Польщі; державні збори — в Угорщині тощо). Обираючи представницький
орган, народ надає йому право здійснювати суверенітет від його імені.

Проте не всі представницькі органи, які формуються шляхом народного
волевиявлення, є органами держави. Не можна вважати органами держави та
елементами її механізму органи місцевого самоврядування, наприклад
обласні та районні влади. Вони наділені повноваженнями здійснювати не
загальносуспільні справи, а лише вирішувати спільні інтереси відповідних
територіальних громад, тобто питання місцевого (регіонального) значення.

Органи загальнонаціонального представництва — парламенти — бувають одно-
або двопалатні. Основними їх функціями є законодавча, бюджетна
(фінансова), установча та контрольна. Зазначені напрями діяльності
представницьких органів отримали назву парламентаризму.

Законодавча діяльність парламенту — це делеговане народом своїм
представникам (депутатському корпусу) виключне право приймати закони,
нормативні акти вищої юридичної сили.

Фінансова (бюджетна) функція парламенту полягає у встановленні податків,
щорічному схваленні державного бюджету та здійсненні контролю за
витратами його коштів. В Україні, наприклад, контроль за використанням
коштів Державного бюджету згідно із ст. 98 Конституції від імені
Верховної Ради України (парламенту) здійснює Рахункова палата.

Установча функція парламенту полягає в формуванні інших (вторинних)
державних органів, безпосередньому призначенні посадових осіб або
наданні згоди на таке призначення. Наприклад, Верховна Рада України
згідно з п. 12 ст. 85 Конституції України надає згоду на призначення
Президентом України прем’єр-міністра України; відповідно до п. 18 ст. 85
Конституції України за поданням Президента призначає та звільняє з
посади голову Національного банку України.

Функція парламентського контролю — це здійснення контролю за діяльністю
уряду, інших органів державної влади. Формами такого контролю,
наприклад, є заслуховування щорічних і позачергових послань глави
держави, усунення глави держави з поста в порядку особливої процедури
(імпічменту), проведення парламентських слухань, заслуховування звітів
уряду, проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний
інтерес, тощо.

Глава держави — це орган держави (посадова особа), який є символом
єдності нації. Глава держави виступає від імені держави, офіційно
представляє її як усередині країни, так і в міжнародних відносинах.
Главою держави в республіках є президент, а в монархічних державах —
монарх. У деяких країнах функцію глави держави виконує колегіальний
орган (наприклад, Державна рада Куби).

У більшості сучасних держав главою є президент, який обирається
безпосередньо населенням (Франція, Україна, Росія та ін.), парламентом
(Чехія), колегією виборців (США) або парламентом і спеціально обраними
для цього представниками народу (ФРН). Монарх, як правило, є невиборним
главою держави, який отримує свої повноваження в спадок (Японія,
Бельгія, Іспанія). Інколи монархи обираються на певний термін
(Саудівська Аравія, Малайзія, ОАЕ).

Органи виконавчої влади — це виконавчо-розпорядчі органи, які
безпосередньо здійснюють на державному рівні оперативне управління
загальносуспільними справами. Як правило, виконавчий орган держави — це
уряд, колегіальний орган управління, який приймає рішення шляхом
голосування. Водночас у президентських республіках, абсолютних та
дуалістичних монархіях такий колективний орган відсутній, оскільки глава
держави сам очолює виконавчу владу і здійснює безпосереднє управління
справами суспільства за допомогою міністрів.

Назва органу виконавчої влади і його компетенція визначаються
конституцією та законами. Зокрема, виконавчу владу в ФРН здійснює
Федеральний уряд, у Франції — Рада міністрів, в Китаї — Державна рада, в
Україні — Кабінет Міністрів. За своїми функціями органи виконавчої влади
є виконавчо-розпорядчими органами загальної компетенції. Їх діяльність
здійснюється у формі керівництва органами та установами спеціальної
компетенції (наприклад, міністерствами), які здійснюють управління в
конкретних сферах суспільних відносин — економіці, освіті, культурі
тощо.

Основним напрямом діяльності органу виконавчої влади є організація
виконання законів, прийнятих парламентом, та інших нормативно-правових
актів (наприклад, указів президента, постанов уряду тощо). Крім того, до
компетенції урядів ряду країн належить обов’язок розробки
загальнодержавних програм, боротьба з безробіттям, вирішення питань
зайнятості населення, розробка проекту державного бюджету. Уряд може
бути наділений правом законодавчої ініціативи, тобто можливістю
розробляти і подавати на розгляд законодавчого органу проекти законів.
Наприклад, згідно з п. 1 ст. 93 Конституції України таким правом
наділений вищий орган виконавчої влади нашої держави — Кабінет Міністрів
України.

Важливе місце в механізмі держави посідають судові органи, головною
функцією яких є розгляд справ, що мають юридичне значення. В
демократичних державах судові органи є незалежними, підкоряються тільки
законам і здійснюють правосуддя у встановленому процесуальним
законодавством порядку. В країнах, де джерелом права визнається судовий
прецедент, суди беруть участь у правотворчості (США, Великобританія,
Канада).

Сукупність усіх судів певної держави називається юстицією, а сукупність
питань їх компетенції — юрисдикцією. Завданням судової влади є
забезпечення принципу верховенства права і закону, виконання юридичних
приписів усіма суб’єктами суспільних відносин, законності і
правопорядку, захисту прав і свобод людини і громадянина. Принципи
судоустрою і судочинства закріплюються в конституційному порядку.
Передусім це — незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;
здійснення правосуддя тільки судом; колегіальність судочинства;
можливість оскарження судових рішень; обов’язковість судових рішень;
гласність і відкритість судового розгляду справ; змагальність і
рівноправність сторін; усний і наочний характер судочинства;
конституційність судових рішень.

Складовими апарату держави та її механізму є також силові відомства,
основа владної сили держави: прокуратура, військо та інші збройні
формування, міліція (поліція), органи безпеки та розвідки, органи
виконання покарань. Вони наділені від імені суспільства правом
державного примусу і покликані забезпечувати державний суверенітет,
стабільність суспільства, права, особисту і майнову безпеку громадян.

Як зазначалось, елементом механізму держави є державні установи і
державні підприємства, які здійснюють практичну діяльність з реалізації
функцій держави в економічній, культурній і соціальній сферах. Державні
установи і підприємства, на відміну від органів держави, не наділені
владними повноваженнями. Їх призначенням є матеріальне і духовне
виробництво (здійснення господарської діяльності і громадських робіт,
виробництво продукції, надання послуг тощо; виконання функцій у галузі
культури, освіти, охорони здоров’я). Керівництво державними установами і
державними підприємствами здійснює державний апарат.

§ 6. Форма держави

Категорія «форма держави» є науковою абстракцією і вживається у теорії
держави і права для з’ясування механізму, способів формування,
організації і функціонування держави. У ній проявляються, по-перше,
публічно-владні відносини, які дають змогу розглядати державу як
об’єднання індивідів, рівномасштабне суспільству, засноване на обміні
товарів і діяльності. По-друге, природа і організація публічної влади —
це система установ, які здійснюють управління загальносуспільними
справами. По-третє, таким чином виражається внутрішній територі-

альний устрій держави.

В цілому форма держави — це її устрій, який проявляється в характері
політичних відносин громадян між собою, громадян і держави в процесі
здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів
організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її
сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі
елементи або частини, що її складають. Такими елементами форми держави
є: а) форма правління; б) форма державного устрою; в) політичний режим.

Форма правління відображає способи утворення та організації державної
влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових
межах, способи організації державної влади на певній території,
взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної
влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу,
націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.

Отже, форма правління, державний устрій і політичний режим — не окремі
явища, а елементи, або аспекти, органічного цілого, тобто форми держави,
які її характеризують. Серед трьох розглянутих елементів (аспектів)
форми сучасної держави домінуючим є політичний режим, оскільки він
відіграє вирішальну роль порівняно з двома іншими і певною мірою може
розглядатися як їх політична передумова. Історія свідчить, що
демократичні тенденції суспільства зумовлюють зміну форми правління.
Водночас і форма правління теж має значний вплив на два інші елементи
форми держави, особливо на політичний режим. Форма правління, скажімо
монархія, може чинити опір демократичним тенденціям суспільства. Слід
наголосити, що форма держави не є чимось сталим, незмінним. Вона
постійно розвивається і змінюється відповідно до трасформаційних
процесів, які відбуваються в тому чи іншому суспільстві.

Форма правління є відображенням способів організації державної влади
конкретної держави. Основними формами правління, якщо розглянути їх в
історичному плані, є монархія і республіка.

Юридичними ознаками монархії є: довічне користування владою; спадковість
верховної влади, яка регулюється законом чи звичаєм; представлення
держави в міжнародних відносинах не за дорученням (мандатом), а за
власним правом; відсутність юридичної відповідальності монарха як глави
держави. Монарх — це одноособовий глава держави, що, як правило, отримує
владу у спадок. Історії відомі абсолютна (необмежена) та обмежена
монархії. Головною ознакою абсолютної монархії є відсутність якихось
державних органів, що обмежують повноваження монарха. Для такої монархії
характерні наявність постійної армії на чолі з монархом, державної казни
з системою постійних податків, інституту дворянства, правління
чиновників і поліцейських. Крім того, характерними аспектами монархії є
політичне і громадянське безправ’я: монарх є не тільки главою держави,
але й джерелом права і закону.

У міру розвитку суспільних відносин необмежена влада монарха перестає
задовольняти потреби суспільства, що розвивається, починає виконувати
деструктивну роль стосовно нього, стримує прогресивні тенденції.
Громадський протест проти монархічної форми правління реалізується у
вимогах обмеження надзаконного одновладдя монарха, що стимулює появу
різних способів такого обмеження. Виникають органи, які починають
виконувати таку функцію, тобто виникає обмежена монархія. Так, влада
монарха спочатку обмежувалась станово-представницькими органами
(наприклад, земський собор у Росії, кортеси в Іспанії), хоча станові
збори як арена легальної боротьби станів не виражала інтереси більшості
населення.

У часи становлення буржуазного суспільства виникає конституційна
монархія, в якій влада монарха обмежується представницьким органом, що
знаходить своє закріплення в конституції, яка затверджується
парламентом. Монарх не може її змінити. Така монархія може бути
дуалістичною і парламентарною.

У дуалістичній монархії влада мала подвійний характер. Фактично і
юридично вона була розділена між урядом, який формувався монархом, і
парламентом, завданням якого була законодавча діяльність. Управління
країною здійснював монарх, перед яким звітував уряд. Дуалізм полягав у
тому, що монарх виражав переважно інтереси феодалів, а парламент —
буржуазії та інших верств населення.

За часів становлення буржуазного суспільства виникає
парламентарно-монархічна форма правління. У парламентарній монархії
монарх формально зберігає статус глави держави. Уряд формується
парламентом з представників партії (чи партій), які дістали більшість
голосів на виборах і відповідає перед ним. Лідер партії, що має
найбільшу кількість мандатів, стає главою уряду, законодавчі акти
приймаються парламентом і формально підписуються монархом. Фактично
монарх не має впливу на законодавчу і судову владу і символічно впливає
на виконавчу владу. Сьогодні така форма правління зафіксована в
конституціях та інших законах Бельгії, Данії, Іспанії, Люксембургу,
Нідерландів, Норвегії, Швеції та Японії. Парламентарною монархією є
також Великобританія. Збереження такої форми правління значною мірою
зумовлене тим, що сам монарх сприймається не тільки як державний
інститут, а й як символ єдності народу.

Республіка (від лат. respublika — громадські справи) як форма правління
характеризується насамперед: виборністю органів державної влади на
визначений строк та їх колегіальністю; наявністю виборного на певний
термін глави держави; похідним характером державної влади, джерелом якої
є народ. За своєю суттю вона є похідною від суверенітету народу, виконує
його доручення. Крім того, республіка характеризується ще й юридичною
відповідальністю глави держави.

Історично демократична республіка мала місце в Афінській державі
(V—IV ст. до н. е.). Аристократичною республікою була Спарта (V—IV ст.
до н. е.). В епоху феодалізму республіканська форма правління мала місце
в містах-республіках (Флоренція, Генуя, Венеція — в Італії; Новгород,
Псков — на Русі). Пізніше за часів становлення капіталізму виникли
парламентські і президентські республіки.

У парламентській республіці провідна роль в організації державного життя
належить парламенту (Італія, Греція). Уряд формується парламентом з
депутатів, які належать до партій, що мають більшість голосів у
парламенті і підзвітний йому. Головна функція парламенту — законодавча
робота, контроль за виконавчою владою, розробка і затвердження
державного бюджету, визначення основних напрямів соціально-економічного
розвитку держави, визначення засад зовнішньої політики. Глава держави в
таких республіках обирається парламентом або спеціальною колегією
виборців. Він має широкі повноваження, серед яких: право розпуску
парламенту; офіційне оприлюднення законів; видання указів; призначення
глави уряду. Крім переліченого, глава держави є верховним командувачем
збройних сил.

Президентська республіка — це форма правління, за якої президент суміщує
повноваження глави держави і глави уряду або безпосередньо формує склад
уряду і призначає його голову (США). У такій республіці президент
обирається не парламентом, а всіма громадянами і має ширші повноваження,
ніж у парламентській республіці. Зокрема, оголошує надзвичайний стан,
затверджує закони шляхом їх підписання, головує на засіданнях уряду,
призначає членів верховного суду.

Але, як зазначалось раніше, форма держави не є чимось сталим. Те саме
стосується такого її аспекту, як форма правління, зокрема республіки.
Тому останнім часом виникли змішані (парламентсько-президентські та
президентсько-парламентські) республіки, що мають ознаки як
президентської, так і парламентської. Змішаними республіками є Україна,
Франція, Португалія та ін. Історично першою змішаною формою правління
була Веймарська республіка в Німеччині 1919—1933 рр.

Щодо форми державного устрою, можна зазначити, що під ним розуміється
адміністративно-територіальна організація державної влади,
співвідношення її частин між собою і з державою в цілому. Відповідно до
такої класифікації держави бувають унітарні (прості) та федеративні
(складні).

Унітарна держава — це проста цілісна держава, яка поділяється тільки на
адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу
ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. У
них існують єдині конституційні принципи, тільки одна система
центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний
суд), як правило, одна валютна система, одна армія та ін. (Франція,
Фінляндія, Швеція, Естонія та ін.). Згідно з ч. ІІ ст. 2 Конституції
України Україна також є унітарною державою.

Федеративна держава — це складна держава, до якої входять інші утворення
— суб’єкти федерації, наділені державним суверенітетом. Федерація може
бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі
суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет і
повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої
політики. В союзній федерації разом з вищими органами федеральної влади
існують вищі владні органи її суб’єктів. В автономній федерації її
суб’єкти не мають ознак суверенітету і наділені правом самостійного
вирішення лише питань місцевого значення.

Територія федерації складається із сукупності територій її суб’єктів, а
громадяни суб’єктів федерації водночас є громадянами всієї держави.
Федерація має єдині збройні сили, фінансову, податкову, грошову системи.
Для федерації характерним також є наявність конституції і системи
законодавства як на федеральному рівні, так і на рівні її суб’єктів.

Держави можуть об’єднуватись в конфедерації та співдружності.

Конфедерація — це союз держав, який утворюється на підставі договору або
угоди для певних цілей: політичних, військових, економічних.
Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими. Після утворення вони
можуть трансформуватися в федерацію (США, Швейцарія) або розпадаються
(Австро-Угорщина). Як правило, єдиного державного конфедеративного
апарату не існує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не
має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.

Водночас від конфедерації слід відрізняти особливу форму об’єднання
держав — співдружність. Метою такого утворення є зазвичай економічні,
культурні, політичні, екологічні та інші питання, які мають глобальний
характер. Правовою основою об’єднання держав у співдружність може бути
договір, угода, декларація, статут. Серед різновидів такої співдружності
слід назвати Британську співдружність націй (до 1947 р.), яка була
утворена Вестмінстерським статутом 1931 р. Її членами стали держави —
колишні домініони, що визнавали главою держави англійського короля, та
інші держави, що мали свого главу держави. Прикладом такої форми
об’єднання держав є також співдружність незалежних держав, яка була
утворена в 1991 р. і складається з 12 країн — колишніх суб’єктів СРСР
(Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан,
Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна).

Як зазначалось, політичний режим — це сукупність прийомів і методів
реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною
мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян в
її здійсненні. Політичний режим відображає не тільки характер і зміст
держави, а й політичної системи суспільства. Сучасний політичний режим
можна поділити на два види — демократичний та антидемократичний.

Чинниками становлення та умовами існування демократичного політичного
режиму є реальне утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні
органів держави та будова влади за принципом її розподілу, верховенство
права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства,
політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дійового
механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

Антидемократичний політичний режим є антиподом демо-

кратичного. За такого режиму держава в особі його органів превалює над
суспільством, не опікується його проблемами, влада концентрується в
руках однієї особи, групи осіб або керівної партійної верхівки. Народ не
бере участі у формуванні органів держави або його участь у цьому є
формальною. Відсутні інститути соціального контролю за владою, що
надзвичайно бюрократизується і вражається корупцією. Антидемократичний
режим сприяє утвердженню офіційної державної ідеології, забороняє
діяльність опозиції. Для суспільств з антидемократичним політичним
режимом характерним є порушення прав і свобод людини і громадянина. За
такого політичного режиму позитивне законодавство втрачає гуманістичний
зміст, відходить від визначальних принципів права як справедливості.
Його провідними ідеями стають доцільність, забезпечення панівної
ідеології, волі особи (групи осіб), керівної партійної верхівки,
політичної та економічної основи режиму. Різновидами антидемократичного
режиму є авторитарний і тоталітарний режими.

Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади,
застосуванням силового тиску на опозицію, використанням для свого
утвердження силових відомств, обмеженням політичних прав громадян,
гласності, тиском на засоби масової інформації, «дозуванням» демократії,
стримуванням розвитку суспільства та його демократичних інститутів.

Тоталітаризм (лат. totalis — цілий, повний) — одна з форм авторитаризму,
для якого характерним є узурпування влади та її використання у вузьких
кланових (партійних), групових інтересах, надзаконність влади, повний
(тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна
зверхніcть держави над суспільством й особою, обмеження прав і свобод
людини, панування державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання
надзвичайних повноважень силовим відомствам (поліцейсько-міліцейському
апарату, органам безпеки, військовим формуванням), неприпустимість
інакомислення та політичні репресії, фізичне знищення опозиції
(наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський режими).

§ 7. Джерела права.

Систематизація законодавства

Форми юридичного встановлення, закріплення та виразу приписів (правил,
норм) називаються в науці про право джерелами права. Саме вони
відображають рівень демократизму суспільства та принципів організації
держави. Зміст права може закріплюватися в різних, але в той же час не в
будь-яких юридичних формах. Правильний вибір однієї з них надзвичайно
важливий.

Історії розвитку права відомі три основні способи державної діяльності
щодо створення правових приписів: санкціонування (закріплення) звичаю,
визнання прецеденту і законотворчість. Їм відповідають три види джерел
права: правовий звичай, прецедент і нормативно-правовий акт.

Звичай — більш або менш стійке правило поведінки, що склалося у
суспільстві в результаті багаторазового застосування. Стає юридичним
джерелом, формою права тоді, коли держава видає спеціальний акт
санкціонування, тобто його схвалення. Таким чином, держава визнає
юридичне значення звичаю, підносить його в ранг загального,
обов’язкового і захищеного силою державного примусу юридичного правила.

Найбільшого поширення правовий звичай як джерело права дістав у
феодальному суспільстві. У міру становлення та зміцнення буржуазних
держав та їх правових систем його використання поступово скорочувалося.
На сьогодні це джерело права збереглося тільки в правових системах
окремих слаборозвинутих держав Азії та Африки, а також застосовується в
міжнародному праві.

Прецедентом називається надання рішенню судового або адміністративного
органу у конкретній справі, що відбулася раніше, загальнообов’язкової
сили при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. Інакше кажучи,
рішенню органу держави у конкретній справі при прецедентній формі права
надається статус правової норми.

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, що містить правові
приписи. Він розробляється правотворчими органами держави і у ньому в
правовій формі закріплюються відповідні юридичні норми, які й виражають
зміст правового акта. Нормативно-правові акти приймаються і видаються
чітко обмеженим колом правотворчих органів, до якого в основному входять
органи законодавчої та виконавчої влади. Розробляються і приймаються
нормативно-правові акти в тому разі, коли виникає необхідність охоплення
правовим регулюванням нового виду суспільних відносин, або тоді, коли
чинний нормативний акт застарів і є потреба в його зміні.

Обов’язковість приписів, що містяться в нормативно-правових актах,
поширюється на необмежене та невизначене коло осіб. Така
загальнообов’язковість зберігається протягом усього періоду дії таких
актів.

Використання нормативно-правових актів дозволяє чітко і точно фіксувати
зміст правових норм, зводить до мінімуму можливість їх довільного
тлумачення, а, відповідно, і неправильного (перекрученого) застосування.
Нормативно-правовий акт можна доповнити, а у разі необхідності відмінити
або прийняти новий.

До групи нормативно-правових актів як джерел права необхідно віднести і
міжнародний договір — дво- або багатосторонню угоду, учасниками якої є
держави, їх угруповання або міжнародні організації. Міжнародний договір
(угода, конвенція, хартія, протокол тощо) є міжнародно-правовим актом, в
якому закріплені норми та принципи міжнародного права, що регулюють
міжнародні відносини за участю держав і міжнародних організацій.
Необхідно зауважити, що не всі міжнародні договори слід розглядати як
джерела національного права. Ст. 9 Конституції України зазначає, що
частиною національного законодавства є лише ті міжнародні договори,
згоду на обов’язковість застосування яких дала Верховна Рада України,
тобто ті міжнародні договори, які нею ратифіковані.

Нормативно-правові акти різноманітні і поділяються на кілька видів. У
своїй сукупності вони утворюють складну ієрархічну (співпідпорядковану)
систему, що називається системою законодавства. Відповідно до
Конституції в Україні вона має таку будову:

— Закони України та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України;

— Укази та розпорядження Президента України;

— постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

— накази, інструкції міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади;

— рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

— рішення органів місцевого самоврядування;

— рішення голів місцевих державних адміністрацій тощо.

Головною ознакою, що характеризує систему законодавства в нашому
суспільстві, виступає її поділ на закони та підзаконні

нормативно-правові акти.

В силу свого змісту, значення, юридичних властивостей та особливостей
прийнятий закон посідає провідне місце в системі нормативно-правових
актів. Закони утворюють ядро, стрижень не лише системи законодавства,
але й правової системи суспільства в цілому. В українському
законодавстві верховенство закону є одним з основних принципів його
функціонування.

Закони в Україні приймаються єдиним органом законодавчої влади —
Верховною Радою України або всенародним голосуванням (референдумом),
мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші аспекти життя держави.
Після прийняття закон може бути відмінений, змінений або зупинений
тільки актами, що мають законодавче значення. Всі інші нормативні акти
повинні видаватися на основі і для виконання законів і їм не суперечити.

Слід зазначити, що закон — це нормативно-правовий акт, що приймається в
особливому порядку. Право законодавчої ініціативи відповідно до ст. 93
Конституції України належить Президентові України, народним депутатам
України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Основним законом України є Конституція України. За своїм значенням і
змістом вона — не тільки правовий акт, але й документ політичного
характеру, оскільки закріплює основи державного суспільного ладу,
національно-державного устрою, організації державної влади та
управління, основні права, свободи та обов’язки громадян. Конституція
України має вищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативні акти
видаються на основі і відповідно до неї.

Особливе місце серед підзаконних нормативно-правових актів займають
Укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження
Кабінету Міністрів України, які видаються на основі і для виконання
чинних законів і регулюють питання, віднесені до їх компетенції.

Накази, інструкції, постанови міністерств, відомств, державних комітетів
являють собою нормативно-правові акти, що видаються на основі і для
виконання передусім законів України. Вони регулюють питання, що мають,
як правило, внутрішнє значення для певного відомства. Разом з тим,
норми, що містяться в цих актах, можуть бути обов’язковими не тільки для
підвідомчих даному міністерству або державному комітету органів, але й
для інших установ, організацій, підприємств та громадян. Такими є акти,
що видаються, наприклад, Міністерством фінансів України, Міністерством
юстиції та деякими іншими органами центральної виконавчої влади.

Рішення органів місцевого самоврядування, рішення міських голів та
розпорядження місцевих рад та їх виконавчих комітетів, рішення місцевих
державних адміністрацій — це підзаконні нормативно-правові акти, що
приймаються територіальними органами влади та управління. Вони регулюють
питання місцевого значення й обов’язкові для всіх підприємств, установ,
організацій, посадових осіб і громадян, що знаходяться на території
певної адміністративно-територіальної одиниці.

Діяльність державних органів, пов’язана з оновленням, впорядкуванням
законодавства, приведенням його до єдиної, узгодженої системи
називається систематизацією законодавства.

Існують два основні різновиди систематизації: інкорпорація чинних
нормативно-правових актів і кодифікація права.

Інкорпорація — це об’єднання нормативно-правових актів за певними
ознаками і зведення їх в єдині збірники або інші видання. Ціль
інкорпорації — забезпечення зручності пошуку та використання нормативних
актів. При цьому їх зміст не зазнає зміни або переробки.

Видами офіційної, тобто здійснюваної компетентними органами держави
інкорпорації є хронологічна або систематична інкорпорація. До
хронологічної належить опублікування нормативних актів в офіційних
виданнях — «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник
України», «Урядовий кур’єр», збірниках законів, указів і постанов. При
систематичній інкорпорації нормативно-правові акти можуть
розташовуватися за предметом правового регулювання, роком видання,
галузями права, сферами державної діяльності, галузями народного
господарства і т. п.

Кодифікація — це така форма систематизації законодавства, за якої не
спостерігається чисто механічне впорядкування законодавства, а
вдосконалюється його зміст, усуваються прогалини та колізії у правовому
регулюванні системи відповідних соціальних відносин. Результатом такої
систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акта (кодексу,
статуту, положення), який забезпечує системне правове регулювання
певного виду суспільних відносин. Кодифікація являє собою складнішу, ніж
інкорпорація, форму систематизації. Предметом впорядкування при цьому
виступають не лише нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні
норми. Кодифікація спрямована на досягнення певного регламентування
конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими
органами.

В Україні існують такі види кодифікованих нормативно-правових актів:

— Кодекси (Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні
правопорушення, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю та
Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний, ін.);

— відокремлені кодифіковані нормативно-правові акти (положення,
статути).

§ 8. Норми права та форми їх реалізації

Первинними елементами права і нормативно-правових актів є правові
(юридичні) норми. Вони являють собою різновид соціальних норм — зразків,
моделей, правил поведінки, якими керуються люди, що потрапляють в ті чи
інші ситуації та які юридично закріплені (виражені) у відповідних
нормативно-правових актах. Взагалі метою вироблення суспільством
соціальних, зокрема правових норм, є впорядкування суспільних відносин,
надання їм цілеспрямованішого з погляду накопиченого досвіду та знань
напряму розвитку.

Головна особливість норм права полягає в тісному зв’язку з державою.
Оскільки система права в цілому є суттєвою базою держави, правова норма
походить від останньої. За умов демо-

кратичної держави вона повинна виражати через державні приписи волю
всього народу і є загальнообов’язковою для всіх учасників суспільних
відносин, що регулюються. Її виконання забезпечується у разі
необхідності примусовою силою держави.

Правова норма є правилом поведінки загального характеру. Вона
розрахована на регулювання невизначеної кількості однотипних ситуацій,
на багаторазове застосування. Так, під дію норм цивільного права, що
регулюють, поряд з іншими, відносини позички, підпадає не тільки
конкретний випадок позички певної суми грошей однією особою іншій, а всі
випадки даного роду, оскільки встановлюється загальний припис про права
та обов’язки сторін у цьому договорі, який стосується кожної з них, а
також наслідки порушення сторонами обов’язків і взятих на себе
зобов’язань.

Норма права завжди формально визначена. Юридичними є лише ті норми, які
закріплені формально в законах, указах, постановах та інших
нормативно-правових актах. Норма, яка не має свого текстуального виразу
у відповідному нормативному акті, не є юридичною, тобто не має ознак
загальнообов’язковості та не забезпечується заходами державного примусу.

Таким чином, норма права — це загальнообов’язкове, формально визначене
правило поведінки загального характеру, що регулює відповідні суспільні
відносини шляхом встановлення прав та обов’язків їх учасників.

Правова норма не лише визначає правило поведінки, але й містить
посилання на те, за яких обставин необхідно ним керуватися, а також
визначає заходи відповідальності за його порушення. Тому структура
правової норми складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції та
санкції.

Гіпотеза вказує на умови дії правової норми. Наприклад, норма, яка
визначає правові наслідки результатів випробування при прийнятті на
роботу (ст. 28 КЗпП України), містить такі гіпотези: «Якщо термін
випробування закінчився, а працівник продовжує працювати» і «Якщо
протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника
роботі».

Диспозиція вказує на зміст самого правила поведінки, тобто на юридичні
права та обов’язки, що виникають у суб’єктів. Вона представляє собою
центральну частину правової норми, її основний регулюючий початок.

Санкція вказує заходи державного примусу за порушення диспозиції.
Наприклад, норми Кримінального кодексу України вказують на застосування
таких кримінально-правових санкцій, як позбавлення волі, стягнення
штрафу та інших заходів юридичної відповідальності за здійснення
злочинів.

Відповідно до функцій права, його ролі в організації суспільних відносин
система юридичних норм поділяється на регулятивні та охоронні норми.

Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо спрямовані на
регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам відповідних
прав і покладення на них обов’язків. Основною метою регулятивних норм є
забезпечення належної організації та подальшого успішного розвитку
суспільних відносин. Переважна більшість норм законодавства України
належить до регулятивних.

Охоронні норми спрямовані на охорону існуючих у суспільстві відносин. Їх
прикладом можуть бути норми, що містяться в особливій частині Кодексу
України про адміністративні правопорушення, в особливій частині
Кримінального кодексу України та ін.

Залежно від того, як сформульовано варіант поведінки в диспозиції
правової норми, регулятивні норми поділяються на зобов’язальні,
уповноважуючі та забороняючі.

Зобов’язальні норми встановлюють обов’язок особи здійснити певні дії. До
даного виду належить, наприклад, норма про обов’язки власника або
уповноваженого ним органу проінструктувати працівника і визначити йому
робоче місце (ст. 29 КЗпП України); норма про обов’язок працівника
особисто виконувати доручену йому роботу (ст. 30 КЗпП України); норми,
що містяться в ст.ст. 65—68 Конституції України, та ін.

Уповноважуючі норми надають особі право на свій розсуд здійснювати
власні активні дії. Таке право гарантується обов’язками інших осіб.
Прикладом уповноважуючих норм є норми, що закріплюють право на
відпочинок, освіту, охорону здоров’я, судовий захист, матеріальне
забезпечення в старості, у разі хвороби, право на житло та ін.

Заборонні норми містять заборону на певну поведінку, встановлюють
обов’язок особи утримуватись від певних дій. Наприклад, відповідно до
ст. 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на
роботу, ч. 3 ст. 26 КЗпП України забороняє встановлювати випробування
при прийнятті на роботу молодих спеціалістів.

За ступенем визначеності та категоричності приписів виокремлюють норми
імперативні, які закріплюють чітко визначений, категоричний варіант
поведінки, та диспозитивні, які надають певну свободу дій у рамках
дозволеної поведінки.

Важливе значення в правовому регулюванні мають узагальнюючі норми —
приписи загального, дефінітивного характеру. Вони закріплюють основні
елементи відносин, що регулюються (наприклад, норми відповідних статей
Конституції України, які визначають основи державного суспільного ладу
України); формулюють принципи та цілі правового регулювання різних видів
відносин (ст. 1 ЦК України, ст. 1 КК України); містять ознаки даного
правового явища (наприклад, норма-дефініція ст. 9 Кодексу України про
адміністративні правопорушення дає визначення адміністративного
правопорушення, ст. 41 Цивільного кодексу України — визначення угод).

Практичне значення має поділ правових норм залежно від меж їх дії: за
територіальною ознакою — це загальнодержавні та місцеві; за терміном дії
— постійні, які встановлюються на невизначений термін і діють до моменту
їх відміни, і тимчасові, тобто прийняті на певний період, за колом осіб,
на яких поширюється дія норм.

Саме по собі встановлення правових приписів у відповідних
нормативно-правових актах не є для держави самоціллю. Приймаючи ці акти,
вона розраховує досягти певного позитивного ефекту, соціально значимого
результату.

Поведінка учасників суспільних відносин відповідно до вимог правової
норми називається реалізацією права. Залежно від того, яким способом
регулюється даний вид відносин — за допомогою зобов’язання, дозволу або
заборони здійснення певних дій — розрізняють три форми реалізації права:
виконання, використання і дотримання.

Виконання має місце при реалізації зобов’язальних норм. Це форма
реалізації, за якої суб’єкт права своїми активними діями здійснює
покладені на нього обов’язки. Наприклад, виплативши працівникові при
припиненні трудового договору у разі призову або вступу на військову
службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу вихідну
допомогу у встановленому розмірі, власник підприємства, організації,
установи або уповноважений ним орган реалізує вимогу зобов’язальної
норми, що міститься в ст. 44 КЗпП України.

Використання — це форма реалізації уповноважуючих норм шляхом активного
здійснення учасником суспільних відносин своїх об’єктивних прав та інших
юридично наданих йому можливостей. Наприклад, навчаючись у вузі, особа
реалізовує своє конституційне право на освіту, а звертаючись за
допомогою в медичний заклад — на охорону здоров’я і т. п.

Дотримання полягає в утриманні від дій, які заборонені правом. Ця форма
характерна для реалізації заборонних норм. Але, не вчиняючи дій,
віднесених законом до заборонених, учасники суспільних відносин тим
самим реалізовують його приписи. У деяких випадках для реалізації
приписів, які містяться в правових нормах, необхідні додаткові зусилля,
спеціальне волевиявлення держави. Це відбувається, наприклад, у тих
ситуаціях, коли особа не може використати надане їй законом право або
виконати покладений на неї обов’язок без втручання компетентного органу
держави або посадової особи. Так, громадянин не може сам собі призначити
пенсію, видати ордер на квартиру, виписати ліцензію на заняття тим чи
іншим видом діяльності і т. п. Або, наприклад, коли здійснено
правопорушення, що вимагає притягнення винного до юридичної
відповідальності: адже винна особа не може і не повинна сама визначити
собі відповідне покарання.

Втручання держави в хід реалізації правових приписів проявляється в
прийнятті компетентним органом держави, посадовою особою або
уповноваженою державою громадською організацією спеціального рішення з
конкретного питання, обов’язкового для всіх, кому воно адресовано. Такий
спосіб реалізації називається застосуванням права, а діяльність
відповідних органів з прий-

няття таких актів — правозастосовна діяльність.

Правозастосовна діяльність має індивідуально-правовий характер. У
процесі її здійснення відбувається конкретизація загальних правових
приписів згідно з певними фактичними обставинами. На основі акта
застосування права в учасників суспільних відносин виникають конкретні
юридичні права та обов’язки. Акти застосування права, або індивідуальні
правові акти, необхідно відрізняти від нормативно-правових актів.
Індивідуальні акти приймаються менш широким, ніж нормативні, колом
суб’єктів, не містять норм права та адресовані конкретно визначеним
особам. Вони видаються на основі нормативних актів і повинні їм
відповідати. Прикладами індивідуальних правових актів можуть бути вирок
суду, наказ власника підприємства або уповноваженого ним органу про
надання чергової відпустки конкретному працівникові, Указ Президента
України про нагородження громадянина орденом і т. п.

Щодо нормативно-правових актів, то вони видаються чітко визначеними
органами державної влади, містять правові норми та адресуються широкому
колу суб’єктів.

§ 9. Поняття, значення і способи

тлумачення правових норм

Тлумачення права — це особливий вид юридичної діяльності, яка полягає в
з’ясуванні та роз’ясненні змісту правових приписів, зафіксованих у
нормативних актах. Необхідність у ньому зумовлена тим, що сформульовані
законодавством правові приписи носять загальний характер, в них
відображені найзагальніші, найтиповіші ознаки відносин, які регулюються
даним приписом. Реальні чи життєві обставини завжди конкретні та
індивідуальні, і тому в кожному випадку реалізації та застосування норм
права необхідно з’ясовувати, чи підпадає дана ситуація під ту модель,
яка передбачена в правовій нормі. Метою тлумачення є правильне і єдине
розуміння змісту юридичних приписів для їх успішної реалізації.

Тлумачення не містить елементів правотворчості, тобто з’ясування та
роз’яснення змісту правової норми не призводить до її зміни або
створення нової. Незалежно від того, скільки разів припис, що міститься
в нормативному акті, тлумачитиметься, він зберігає свою силу аж до його
відміни або зміни рішенням уповноваженого на те правотворчого органу.
Здійснювати тлумачення можуть будь-які суб’єкти, але юридична сила
тлумачення при цьому буде різна.

Офіційне тлумачення виконується уповноваженими на те органами держави.
Таке тлумачення обов’язкове для суб’єктів, які реалізують право, тобто
має юридичну силу. Офіційне тлумачення може здійснюватися як органом,
який видав нормативний акт, так і підпорядкованим йому органом, але в
межах певної для нього компетенції. Щодо законів України, то право їх
офіційного тлумачення належить Конституційному Суду України.

Неофіційне тлумачення норм права може здійснюватися будь-якими
суб’єктами, в тому числі громадянами. Сприяючи, за умови
обґрунтованості, успішній реалізації права, воно не має, на відміну від
офіційного тлумачення, обов’язкового характеру.

Особливим видом неофіційного тлумачення є таке, що дається
вченими-юристами і практичними працівниками (так зване доктринальне
тлумачення). Його прикладом можуть бути коментарі до кодексів, що мають
скоріше пізнавальне, ніж юридичне значення.

§ 10. Система права

Правові норми, які регулюють найрізноманітніші відносини в різних
суспільних сферах, утворюють не хаотичну сукупність, а певну систему,
яка характеризується внутрішньою узгодженістю та єдністю. Це
проявляється в несуперечності норм, що видаються органами різного рівня,
конкретизації загальних норм-приписів регулятивними або охоронними
приписами.

Найбільшими утвореннями, з яких складається система права, є галузі
права. Галузь — це частина системи, яка включає норми, предметом
регулювання яких є коло якісно однорідних суспільних відносин.

У галузі права виокремлюють інститути та підгалузі. Інститут регулює не
всю сукупність однорідних відносин, а тільки певну їх частину, яка
відрізняється суттєвою своєрідністю. Так, до складу галузі фінансового
права входять інститути бюджетного фінансування, банківського
кредитування тощо, цивільне право включає інститути права власності,
зобов’язального права та ін. Підгалузь об’єднує кілька інститутів однієї
і тієї ж галузі.

Кожна галузь права має свій предмет регулювання. Наприклад, управлінські
відносини охоплюються нормами адміністративного права, майнові та
пов’язані з ними особисті немайнові відносини — нормами цивільного
права, трудові відносини працівників — нормами трудового права і т. д.
Галузі права розмежовуються також відповідно до методу правового
регулювання, тобто заходами впливу, що закріплені в правових нормах.
Первинними, тобто основними способами регулювання, що визначають
початкові юридичні позиції учасників даного виду відносин, є методи
субординації та координації.

Метод субординації базується на відносинах влади та підлеглості, на
правовій нерівності сторін. Він застосовується при регулюванні відносин,
в яких однією із сторін виступає орган держави, наділений владними
повноваженнями.

Метод координації передбачає рівноправність і незалежність учасників
відносин, що регулюються, надає їм можливість у рамках, встановлених
законом, самостійно визначати взаємні права та обов’язки. Найчіткіше цей
метод проявляється в цивільному праві.

Таким чином, система права являє собою об’єктивно зумовлену внутрішню
побудову права, яка відображається в розподілі правових норм за галузями
та інститутами.

Основними галузями системи права є: конституційне, адміністративне,
цивільне, трудове, сімейне, кримінальне, цивільно-процесуальне,
кримінально-процесуальне та ін.

Систему права необхідно відрізняти від системи законодавства. Система
права — це його внутрішня побудова, яка полягає в розподілі норм за
інститутами та галузями. Система законодавства — це зовнішня форма
існування правових норм у вигляді нормативно-правових актів, об’єднаних
за його відповідними галузями. Система права об’єктивна, її поділ на
галузі зумовлений предметом та методом правового регулювання. Вона
слугує основою для системи законодавства. Кожній основній галузі права
відповідає галузь законодавства.

§ 11. Правові відносини

Правові відносини — це юридичний зв’язок між учасниками відносин, який
регулюється нормами права і характеризується наявністю суб’єктивних
(персональних) прав та обов’язків. Правові відносини належать до
категорій надбудовних суспільних відносин. Певному типу виробничих
відносин відповідає і певний тип правових відносин. Базисом
правовідносин є виробничі відносини, власність тощо. Правові відносини
по суті здійснюються на основі чіткого дотримання принципу законності.
Це особливий вид суспільних відносин, які, маючи самостійне значення, у
той же час є формою фактичних життєвих відносин, виникають і
здійснюються в процесі економічного, політичного, соціального та іншого
виду діяльності людей.

Умови виникнення, зміст правових відносин (права та обов’язки сторін),
засоби їх забезпечення визначаються нормами права. У правовідносинах
право однієї сторони нерозривно пов’язано з обов’язком іншої сторони.
Поза такою єдністю прав та обов’язків сторін правовідносини як юридичне
явище існувати не можуть. У разі необхідності здійснення суб’єктивних
прав та виконання обов’язків забезпечуються заходами державного примусу.

Залежно від галузевої належності норм, на основі яких виникають правові
відносини, виокремлюють конституційно-правові, адміністративно-правові,
цивільні, господарські, трудові, сімейні та інші правовідносини. Залежно
від спрямування та підстав виникнення правовідносини поділяються на
регулятивні та охоронні. Перші спрямовані на закріплення, впорядкування
та розвиток суспільних відносин, за яких поведінка учасників не
суперечить нормам права. Створюються вони на основі регулятивних норм.
Охоронні забезпечують охоронну функцію права. Фактичною підставою для
даного виду правовідносин виступають протиправні дії, юридичною —
охоронні норми.

Під складом правовідносин розуміють їх внутрішню будову, сукупність
елементів, до яких належать зміст, суб’єкти та об’єкти правовідносин.

Зміст правовідносин умовно поділяється на матеріальний та юридичний.
Матеріальний характеризує фактичну поведінку сторін у межах даного
правового зв’язку. Юридичний зміст — це ті права та обов’язки, що
виникають у конкретних осіб на основі норм права, які регулюють у
загальній формі даний вид суспільних відносин.

Суб’єктивне право — це міра можливої поведінки особи, гарантована
законом. Суб’єктивне право являє собою персональну можливість особи
діяти певним чином. Особа може нею скористатися або ні. Щодо
гарантованості суб’єктивних прав, то вона досягається шляхом покладання
обов’язку на інших осіб і можливістю застосувати до них заходи
державного примусу у разі його невиконання. Наприклад, суб’єктивне право
громадянина подати в суд скаргу, а також можливість оскаржити відмову
суду в її прийнятті.

Конкретні юридичні можливості, що складають суб’єктивне право,
називаються повноваженнями.

Складовою юридичного змісту правовідносин є також юридичний обов’язок,
тобто встановлена законом міра необхідної поведінки однієї особи, яка
відповідає суб’єктивному праву іншої особи. Як і суб’єктивне право, він
встановлюється загальною нормою права, має персональний характер і
забезпечується заходами державного примусу. Але, на відміну від
суб’єктивного права, юридичний обов’язок полягає не в можливості, а в
необхідності для певної особи поводитись чітко визначеним чином.

Існують три види юридичних обов’язків: здійснювати певні дії,
утримуватись від дій певного виду, зазнавати заходів державного примусу.

Суб’єктивне право та юридичний обов’язок нерозривно пов’язані між собою.
Володіти суб’єктивним правом можна тільки стосовно зобов’язаної особи.
Юридичний обов’язок виконується відносно того, кому він необхідний у
зв’язку зі здійсненням свого суб’єктивного права.

Учасники суспільних відносин, які виступають носіями суб’єктивних прав
та юридичних обов’язків, називаються суб’єктами права.

Для того, щоб особа могла бути носієм суб’єктивних юридичних прав та
обов’язків, брати участь у правових відносинах, вона повинна володіти
особливими юридичними якостями: правоздатністю та дієздатністю.
Правоздатність — це встановлена законом здатність особи мати права та
нести обов’язки. Дієздатність — встановлена законом здатність самостійно
здійснювати права та обов’язки. Разом вони утворюють поняття
правосуб’єктності. Суб’єктами правових відносин можуть бути фізичні
особи (індивіди), юридичні особи, а також держава в цілому.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни, а також
особи без громадянства.

З моменту свого народження всі люди володіють рівною правосуб’єктністю.
Щодо галузевої правосуб’єктності, то вона в різних галузях права виникає
з досягненням особою певного віку. Так, повна трудова, шлюбно-сімейна
правосуб’єктність настає (в основному) з 18 років, кримінально-правова —
з 16. У цивільному праві настання правоздатності та дієздатності не
збігається: правоздатність починається з моменту народження, а повна
дієздатність — з 18 років.

Щодо іноземців та осіб без громадянства, які знаходяться на території
України, то їх загальна правосуб’єктність має певні обмеження. Так, вони
не можуть обирати і бути обраними в органи державної влади та місцевого
самоврядування, а також брати участь у референдумах. На них не
поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову
службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях,
створених відповідно до законодавства України.

Організації (державні і недержавні) як юридичні особи також визнаються
суб’єктами права. Їх правоздатність і дієздатність виникають та
припиняються одночасно. Обсяг і характер правоздатності організації
обмежується тими цілями, відповідно до яких вони створені. Дієздатність
організацій реалізується через їх органи або представників.

Особливим суб’єктом права є держава. Як суб’єкт політичної системи вона
у всіх випадках має право здійснювати свої політичні, владні функції.

Об’єкти правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу
яких вищеперелічені суб’єкти права вступають у правовідносини. Коло і
характер об’єктів правовідносин надзвичайно різноманітні, охоплюють всю
систему матеріальних і духовних цінностей суспільства. До них належать
власність, національна рівноправність, праця, відпочинок, недоторканість
особи, здоров’я, результати юридично значимих дій і т. д.

Виникнення, зміна та припинення правовідносин, так само і будь-яких
інших суспільних відносин, завжди пов’язано з певним життєвими
обставинами, фактами. Закріплені в правових нормах (гіпотезах) такі
обставини набувають значення юридичних, стають необхідними передумовами,
за наявності яких учасники суспільних відносин отримують можливість
реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки.

Таким чином, юридичні факти — це закріплені в гіпотезах правових норм
певні життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або
припинення правових відносин.

Залежно від джерела походження всі різноманітні юридичні факти
поділяються на дві великі групи — події та дії. Події — це такі фактичні
обставини, які відбуваються незалежно від волі людей (стихійні лиха,
смерть людей і т. д.). Подіям надається значення юридичних фактів у тих
випадках, якщо вони впливають на відносини, що регулюються нормами
права. На відміну від подій, дії — це юридичні факти, які залежать від
волі та свідомості осіб.

Юридичні дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні
відповідають правовим приписам. До них належать індивідуальні правові
акти, юридичні дії, з якими норми права пов’язують юридичні наслідки в
силу самого факту такої дії, а також результативні дії, тобто такі, що
породжують юридичні наслідки в силу досягнення певного практичного
результату. Неправомірні дії порушують правила правових норм,
встановлений законом правопорядок. За ступенем суспільної небезпеки
неправомірні дії поділяються на злочини (кримінальні правопорушення) та
проступки (адміністративні, цивільні, дисциплінарні правопорушення).
Неправомірні дії тягнуть за собою виникнення необхідності застосування
юридичної відповідальності.

§ 12. Законність і правопорядок. Правопорушення

та відповідальність за їх скоєння

Законність є одним з найважливіших конституційних принципів
функціонування політичної системи суспільства, у т. ч. українського.
Аналіз змісту конституційних норм дозволяє дійти висновку, що законність
— це встановлений у суспільстві політико-правовий режим, відповідно до
якого держава, її органи, державні та громадські організації, посадові
особи, а також громадяни повинні здійснювати свою діяльність на основі
чіткого та неухильного дотримання Конституції України, законів та інших
нормативно-правових актів. Цей режим зводиться в принцип законності.
Згідно з принципом законності повинні здійснювати свою діяльність усі
ланки політичної системи суспільства. Сутність законності, основа
правової держави — в пануванні закону, який виражає волю більшості в
державі.

Принцип законності розвивається в нормах чинної Конституції України,
правозастосовчій та правотворчій діяльності держави. Так, з метою
гарантії реалізації ст. 55 Конституції України був прийнятий спеціальний
закон про оскарження в суді неправомірних дій посадових осіб.

У свою чергу, законність невіддільна від правопорядку. В будь-якому
суспільстві суспільні відносини повинні бути відповідним чином
упорядковані. Цьому допомагають різноманітні звичаї, традиції, соціальні
норми — як моральні, так і правові. За їх допомогою забезпечується
певний суспільний порядок. Тому не всі, а тільки частина суспільних
відносин потребує впорядкування та врегулювання за допомогою правових
норм. Інакше кажучи, правопорядок є складовою суспільного порядку і
являє собою зафіксовані правовими нормами суспільні відносини. Через
різноманітні суспільні відносини реалізуються відповідні права та
обов’язки, що складають зміст правових норм, які, в свою чергу, юридично
виражені в законах та інших нормативно-правових актах. Підвищення якості
нормативно-правових актів, чітке та неухильне їх дотримання сприяє
зміцненню законності та правопорядку в державі.

Однак, навіть за наявності законів, норми яких спрямовані на закріплення
правопорядку, складно домогтися чіткого дотримання законності та
правопорядку, якщо не буде сформована висока правосвідомість громадян
держави.

Правосвідомість — це система поглядів, ідей, уявлень людей, які лежать в
основі їх ставлення до закону та права. Вона залежить в основному від
рівня правової культури та правового виховання. Саме тому головною метою
держави є підвищення правової культури громадян, виховання і закріплення
у них належного ставлення до права та закону, а відповідно й
удосконалення їх правосвідомості.

Як уже зазначалось, значна частина відносин у суспільстві врегульована
правовими нормами, які дозволяють впроваджувати, збалансовувати державні
та суспільні інтереси з інтересами особистості, колективу і т. п.
Недотримання норм права (правопорушення) пов’язано зі спричиненням шкоди
відповідним суспільним відносинам, а отже, певною мірою суспільству в
цілому. Причому для того, щоб скоїти правопорушення, не обов’язково
вчиняти яку-небудь дію, пов’язану з недотриманням вимог правової норми.
Правопорушення може бути скоєно і в результаті бездіяльності. Наприклад,
директору підприємства відомі факти систематичного розкрадання державної
власності в якому-небудь цеху або на ділянці. Але жодних заходів з
відвернення або викорінення цих правопорушень він не здійснює. Така
поведінка, яка виявляється в бездіяльності стосовно виконання своїх
службових обов’язків, є правопорушенням — халатністю. Відповідно до
ст. 367 Кримінального кодексу України службова недбалість, тобто
невиконання або неналежне виконання службовою особою обов’язків через
несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду правам, що
охороняються законом, свободам та інтересам окремих громадян або
державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних
осіб, карається штрафом від 50 до 150 неоподатковуваних мінімальних
доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, або
обмеженням волі на строк до 3 років.

Будь-які правопорушення — це протиправні дії, пов’язані з порушенням
правової норми.

Правопорушення — це така дія, яка може виражатися як у конкретній дії,
так і в бездіяльності, і яка порушує вимогу правової норми і тим самим
спричиняє шкоду суспільним відносинам. Ці дії є суспільно небезпечними,
оскільки правопорушник посягає на встановлений у державі правопорядок і
передбачені Законом охоронювані правовими нормами суспільні відносини.

Як уже зазначалося, правопорушення поділяються на проступки та злочини.
Проступки (дисциплінарні, адміністративні, цивільно-правові
правопорушення) характеризуються меншим рівнем суспільної (соціальної)
небезпеки, ніж злочини, за які кримінальним законом передбачені суворіші
репресивні покарання. Якщо, наприклад, за дисциплінарні проступки
(запізнення на роботу, прогул і т. д.) може бути оголошена догана, за
адміністративні правопорушення (порушення правил вуличного руху,
протипожежних та інших правил) застосовується попередження, штраф та
інші адміністративні стягнення, то за скоєння злочину законодавством
передбачена кримінальна відповідальність у вигляді позбавлення волі,
штрафу тощо.

Заходи юридичної відповідальності закріплені в санкціях відповідних
правових норм і виражають зміст певного її виду.

За скоєння правопорушення настає юридична відповідальність таких видів:
дисциплінарна, матеріальна, адміністративна, цивільно-правова (майнова)
та кримінальна. Для того, щоб розібратися в тому, який захід необхідно
застосовувати за скоєння правопорушення, слід з’ясувати його окремі
ознаки та сутність в цілому.

Правопорушення характеризується такими ознаками, як суб’єкт та об’єкт
правопорушення, об’єктивна та суб’єктивна сторони правопорушення.
Суб’єктом правопорушення може бути фізична особа (група осіб), а також
юридична особа (підприємство, об’єднання, організація та ін.). Як об’єкт
правопорушення виступають суспільні відносини, які регулюються правовими
нормами. Об’єктивну сторону правопорушення складають протиправна дія
(бездіяльність), її суспільно шкідливі наслідки та причинний зв’язок між
ними. Суб’єктивна сторона правопорушення включає такі елементи, як вина,
мотив і мета. Вина є обов’язковим і вирішальним елементом суб’єктивної
сторони правопорушення і являє собою психічне ставлення особи до своєї
протиправної поведінки та її наслідків. Вина може бути двох видів:
умисна або через необережність. Проте в будь-якому випадку вона є
необхідною умовою настання юридичної відповідальності. Відсутність вини
виключає відповідальність.

Таким чином, юридична відповідальність — це вид соціальної
відповідальності, який полягає в застосуванні до винних у скоєнні
правопорушення осіб заходів державного примусу, що виражені в санкціях
правових норм.

Мета застосування юридичної відповідальності полягає не тільки в
покаранні винної особи, але й в профілактиці правопорушень. Як відповідь
держави на правопорушення юридична відповідальність є заходом,
спрямованим на забезпечення чіткого та неухильного додержання норм
права, охорону встановленого в державі правопорядку. Застосування
юридичної відповідальності базується на принципах його законності,
невідворотності, справедливості та доцільності.

Глава ІІ

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО

ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Поняття, предмет і джерела

конституційного права України

Етимологія слова «конституція» походить від лат. constitutio — устрій,
установлення. Але ще у Стародавній Греції Арістотелем було сформоване
уявлення про конституцію як раціональну побудову державної влади на
основі принципів демократії і справедливості. У будь-якому
організованому суспільстві можна виокремити низку найважливіших
відносин, які його характеризують. Насамперед, це відносини, пов’язані з
побудовою і функціонуванням державних органів, взаємовідносини цих
органів з іншими суспільними інституціями та індивідами. Природно, що
такі відносини знаходять своє закріплення у нормах права. Саме
сукупність норм права, які визначають засади народовладдя, економічної і
політичної організації суспільства, взаємовідносин держави з конкретною
особою, загальний устрій держави та основні засади функціонування
державних органів складають провідну галузь національного права —
конституційне право.

Як і будь-яка галузь права, конституційне право має свій специфічний
предмет і метод правового регулювання.

Предметом конституційного права є особливе коло державно-політичних
відносин владарювання.

Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом,
поділяються на кілька видів:

— відносини політичного характеру (визначають державний суверенітет,
форму держави, суб’єкти державної влади, загальні засади організації
політичної системи та ін.);

— найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства
(основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів
суспільства та ін.);

— взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє
відображення в основах правового статусу цих суб’єктів;

— відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням органів
державної влади;

— відносини, пов’язані з державним і територіальним устроєм країни;

— відносини, що визначають засади місцевого самоврядування.

Під методами конституційно-правового регулювання розуміється сукупність
прийомів, способів і засобів, що дозволяють упорядковувати суспільні
відносини, які складають предмет конституційного права. Серед таких
методів провідне місце посідає встановлення, яке полягає у визначенні у
відповідних нормах повноважень відповідних суб’єктів, а також методи
зобов’язання, дозволу та заборони.

Внутрішньою формою цієї галузі права є система конституційного права,
яка розкриває внутрішні взаємозв’язки між її елементами — нормами та
інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відокремлена підсистема
конституційно-правових норм, що регулює групу однорідних за своїм
змістом суспільних відносин, які належать до предмету конституційного
права. Інститути конституційного права являють собою складний організм
взаємопов’язаних елементів. Так, існує самостійний інститут припинення
громадянства України, який входить до більш загального інституту
громадянства. Останній, у свою чергу, є одним з елементів інституту
правового статусу людини і громадянина.

До загальних інститутів конституційного права належать: інститут
загальних засад конституційного ладу України; інститут основ правового
статусу людини і громадянина; інститут прямого волевиявлення; інститут
системи органів державної влади; інститут територіального устрою України
та організації місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми — це встановлені чи санкціоновані державою
правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових
відносин. Особливість цих правових норм визначається специфікою
врегульованих ними суспільних відносин, джерелами, в яких вони
закріплені, вищою юридичною силою щодо інших правових норм, особливим
механізмом реалізації, в якому бере участь особливе коло суб’єктів.
Норми конституційного права, як правило, складаються лише з диспозицій,
хоча це не заперечує наявності в структурі деяких з них гіпотез і
санкцій. Серед конституційних норм чимало спеціалізованих: загальних,
дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних,
колізійних та інших.

Конституційно-правові норми розподіляються залежно від змісту, який
визначається відповідними видами суспільних відносин, що входять до
предмету галузі (наприклад, норми, які закріплюють систему органів
державної влади).

За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові
норми поділяються на матеріальні і процесуальні.

Матеріальні норми відповідають, образно кажучи, на запитання «що
робити?», тобто безпосередньо врегульовують суспільні відносини,
наприклад, визначають правовий статус державних органів. Процесуальні
норми, в свою чергу, визначають форми реалізації матеріальних норм,
тобто конкретизують порядок, способи діяльності державних органів. Вони
відповідають на запитання «як робити?». Процесуальні норми насамперед
регулюють законодавчий і виборчий процеси, а також інші процедурні
положення (наприклад, порядок проведення процедури імпічменту
Президента). Особливе значення вони набувають у діяльності
Конституційного Суду України.

За терміном дії норми конституційного права поділяються на постійні і
тимчасові, за просторовим принципом — на такі, що діють на території
усієї України або лише на певній частині.

За формою закріплення бажаної поведінки суб’єкта, на якого розрахована
дія норми, вони можуть носити імперативний або диспозитивний характер.

Імперативні норми у категоричній формі визначають чітко визначену
поведінку суб’єктів, диспозитивні — надають суб’єктам можливість
вільного вибору виду поведінки на їх розсуд.

Під конституційно-правовими відносинами розуміють суспільні відносини,
суб’єкти яких під час взаємодії один з одним наділяються відповідно до
конституційно-правових норм взаємними правами та обов’язками.

Провідне місце у структурі конституційних правовідносин мають їх
суб’єкти. Причому деякі з них виступають суб’єктами правовідносин і в
інших галузях права. Насамперед це фізичні особи — громадяни України,
іноземні громадяни, особи без громадянства, які, в свою чергу, можуть
мати спеціальний правовий статус. Так, деякі громадяни України вступають
у конституційні правовідносини як державні службовці (службові особи
місцевого самоврядування) або народні депутати. Серед суб’єктів
виокремлюють юридичні особи — підприємства, установи, організації різних
форм власності (в т. ч. політичні партії, громадські організації) та
органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Крім того,
особливим суб’єктом виступає Українська держава.

Також існують суб’єкти, які вступають лише у конституційно-правові
відносини — народ України, адміністративно-територіальні одиниці,
територіальні громади, виборчі комісії та деякі інші.

Об’єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага
(наприклад, суверенітет, влада), дії уповноважених і зобов’язаних
суб’єктів (наприклад, парламент, Кабінет Міністрів України та ін.), речі
та інші майнові блага (власність, гроші, податки тощо), природні об’єкти
(наприклад, земля), поведінка та результати такої поведінки суб’єктів
відносин, особисті нематеріальні блага людини (життя, честь, гідність і
т. ін.), духовні цінності.

Виникнення, зміна або припинення конституційних правовідносин
пов’язується нормами права з конкретними життєвими обставинами, які
носять назву юридичні факти. Вони поділяються на правоутворюючі
(наприклад, створення Президентом України центральних органів виконавчої
влади), правозмінюючі (наприклад, досягнення громадянином віку, з якого
можна брати участь у виборах), правоприпиняючі (наприклад, дострокове
припинення повноважень народного депутата України).

Крім того, залежно від індивідуальної волі суб’єкта, юридичні факти
поділяються на дії (залежать від волі суб’єкта) і події (не залежать від
такої волі). При цьому дії можуть носити правомірний і неправомірний
(протиправний) характер.

Норми конституційного права знаходять відображення у зовнішніх формах
або джерелах, під якими, як зазначалось у попередньому розділі,
розуміються чинні нормативно-правові акти, що містять
конституційно-правові норми і принципи. Серед джерел особливе місце
посідає конституція. Ми звикли сприймати цей термін у популярному
значенні: як основний закон держави, що має найвищу юридичну силу та
закріплює найважливіші суспільні відносини. Але його сучасне розуміння у
формально-юридичному значенні почало формуватися лише у XVIII ст. із
настанням епохи буржуазних революцій. Перша конституція була прийнята у
Сполучених Штатах Америки у 1787 р.

Згідно з теорією конституціоналізму конституції поділяються на фактичні
і юридичні. Фактична конституція — це реально існуючий суспільний і
державний лад, основами якого є політика, економіка і духовне життя
людини та її організацій. Юридична конституція — це нормативно-правовий
акт, Основний закон держави, що є вершиною національного законодавства,
в якому закріплюються основи суспільного і державного ладу, форми
правління і державного устрою, основи політичного режиму, економічні
засади суспільного життя, правовий статус людини і громадянина, порядок
і принципи організації і функціонування органів державної влади і
місцевого самоврядування. Саме в останньому розумінні ми і
розглядатимемо термін «конституція» далі.

За юридичною формою конституції поділяються на писані та неписані. Під
першою розуміють єдиний, прийнятий в особливому порядку, чітко
структурований нормативний акт. Більшість конституцій світу належать до
цього типу, в тому числі і Конституція України 1996 р. У свою чергу,
неписана конституція не виражена в єдиному писаному акті, а становить
собою велику кількість законів, прийнятих у різний час і в різному
порядку, а також прецедентів і звичаїв. Наприклад, такою вважається
Конституція Великої Британії, яку складають норми статутного права, що
закріплювались, починаючи з 1215 р. із прийняттям «Великої хартії
вольностей».

За способом прийняття конституції поділяються на октроїрувані (даровані)
та народні. Вважається, що даровані народові конституції підготовлені і
введені в дію одноособово главою держави (монархом, диктатором або
президентом) або метрополією для своєї колонії. Народні конституції
прийняті представницьким органом (установчими зборами, які сформовані
виключно з цією метою, або парламентом) або затверджені безпосередньо
народом шляхом референдуму. Конституція України була прийнята на п’ятій
сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

За порядком прийняття також розрізняють договірні конституції, які
приймаються, як правило, шляхом угоди між учасниками конституційного
процесу. Такою конституцією була, наприклад, Конституція Радянського
Союзу 1924 р. Ознаки договірної конституції були притаманні
Конституційному Договору між Верховною Радою України і Президентом
України «Про основні засади організації функціонування державної влади і
місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України» від 8 червня 1995 р.

За формою правління, яка існує у державі, конституції поділяються на
монархічні та республіканські, залежно від форми територіального устрою
— унітарні та федеративні, а відповідно до існуючого державного режиму —
демократичні та недемократичні.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конституції вони
поділяються на гнучкі і жорсткі. Якщо процедура зміни конституції не
відрізняється від тієї, що передбачена для звичайних законів, то це
гнучкі конституції. Переважна більшість сучасних конституцій є
жорсткими, оскільки передбачають особливий, більш ускладнений, порівняно
із звичайними законами, порядок внесення змін. Конституцію України (далі
— Конституція) слід віднести до жорстких конституцій. Її розділ ХІІІ
встановлює ускладнений, жорсткий порядок внесення змін до матерії
Основного Закону. Зокрема, ст. 157 Конституції передбачає обмеження щодо
внесення змін. Так, Конституція не може бути змінена, якщо зміни
передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина
або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення
територіальної цілісності України. Вона також не може бути змінена в
умовах воєнного або надзвичайного стану. Вносити зміни до Конституції
має право лише Верховна Рада України. Законопроект про внесення змін до
Конституції, який може бути поданий до Верховної Ради України
Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України
від конституційного складу Верховної Ради України, попередньо
схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України,
і вважається прийнятим, лише якщо на наступній черговій сесії Верховної
Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від
конституційного складу Верховної Ради України.

Найбільш жорсткий порядок передбачений для внесення змін у розділи
Конституції, які визначають загальні засади конституційного ладу,
порядок проведення виборів, референдуму, а також внесення змін до
Основного Закону держави (ст. 156). Такий законопроект подається до
Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома
третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови
його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який
призначається Президентом України.

Якщо законопроект про внесення змін до Конституції України не був
прийнятий Верховною Радою, він може бути поданий до парламенту не раніше
ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна
Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати
одні й ті самі положення Конституції України.

Конституція України має ряд специфічних рис, що характеризують її
сутність і зміст як Основного Закону держави, а саме:

вона має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8 Конституції) порівняно з
іншими нормативними актами, а також є базою для всього поточного
законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на
основі Конституції і повинні відповідати їй;

Конституція характеризується стабільністю, яка забезпечується особливим
порядком прийняття і внесення змін до неї (про що йшлося вище);

міжнародні договори не повинні суперечити Конституції України (ч. 2
ст. 9 Конституції);

існує особливий механізм реалізації норм Конституції та її правового
захисту, в якому беруть участь, окрім інших, спеціальні органи
конституційного судочинства.

Конституцiя України є надзвичайно важливим полiтико-правовим документом
довгострокової дiї, яким збагатилася наша правова система. Вона виступає
фундаментом демократичних перетворень у суспiльствi, основою його
консолiдацiї. Конституцiя закрiплює в Українi засади державної полiтики,
спрямованої насамперед на забезпечення прав i свобод людини та гiдних
умов її життя. Вона заклала серйознi пiдвалини для розвитку i змiцнення
демократичної, соцiальної правової держави, в якiй людина, її життя i
здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються
найвищою соцiальною цiннiстю. У Конституцiї мiстяться моральнi орiєнтири
соцiальної справедливостi, iдея, згідно з якою держава функцiонує для
людини, вiдповiдає перед нею за свою дiяльнiсть. Саме це є головним
обов’язком держави.

На конституцiйному рiвнi закрiплено положення про те, що державна влада
в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу та
судову. Причому органи цих гілок влади незалежнi один від одного,
здiйснюючи свої повноваження у встановлених Конституцiєю межах i
вiдповiдно до законiв України.

Конституцiйною основою зовнiшньої полiтики України є забезпечення її
нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i
взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства за
загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права, основним
джерелом яких є мiжнароднi договори, згода на обов’язковiсть котрих
надана Верховною Радою України. Як визначено Конституцiєю (ст. 9), цi
договори є частиною нацiонального законодавства України. Вступ до Ради
Європи, активна спiвпраця з країнами СНД,

ОБСЄ, Європейським Союзом, Пiвнiчно-Атлантичною Асамблеєю та iншими
мiжнародними органiзацiями, з окремими державами вимагають приведення
нацiонального законодавства України у вiдповiднiсть з нормами
мiжнародного права.

Крiм полiтичного значення, Конституцiя України має надзвичайно велику
юридичну цiннiсть як правовий акт і є основним джерелом нашого
законодавства, розрахованим на тривалий перiод.

Водночас слiд зазначити, що в Основному Законі вперше в iсторiї
конституцiйного законодавства України наголошується на тому, що норми
Конституцiї є нормами прямої дiї, а звернення до суду для захисту
конституцiйних прав i свобод людини i громадянина гарантується
безпосередньо на пiдставi Конституцiї.

Конституцiя України складається з преамбули i 14 роздiлiв, якi налiчують
161 статтю, а також роздiлу XV «Перехiднi положення». Роздiл I
називається «Загальнi засади», II — «Права, свободи та обов’язки людини
i громадянина», III — «Вибори. Референдум», IV — «Верховна Рада
України», V — «Президент України», VI — «Кабiнет Мiнiстрiв України. Iншi
органи виконавчої влади», VII — «Прокуратура», VIII — «Правосуддя», IX —
«Територiальний устрiй України», Х — «Автономна Республiка Крим», XI —
«Мiсцеве самоврядування», XII — «Конституцiйний Суд України», XIII —
«Внесення змiн до Конституцiї України», XIV — «Прикiнцевi положення» i
XV — «Перехiднi положення».

Таким чином, за структурою i змiстом нова Конституцiя України близька до
конституцiй багатьох демократичних країн.

Конституція України є основним джерелом сучасного конституційного права.
Водночас конституційні норми і принципи знаходять своє зовнішнє
закріплення також і в інших джерелах, насамперед у конституційних
законах — таких, які вносять зміни і доповнення до Конституції. До інших
джерел також належать органічні закони — ті, якими деталізуються
конституційні положення (наприклад, Закон України «Про громадянство»,
яким конкретизується норма ст. 4 Конституції); поточні закони, що
містять конституційно-правові норми.

Верховна Рада, крім законів, приймає й інші акти, які належать до джерел
конституційного права (наприклад, постанови Верховної Ради, якими
затверджено Регламент Верховної Ради України, Концепція національної
безпеки України тощо).

Особливе місце в ієрархії джерел посідають акти Всеукраїнського
референдуму, які носять найдемократичніший характер, бо пов’язані із
безпосереднім волевиявленням громадян.

Конституційно-правові принципи і норми містяться у нормативних актах
Президента України, деяких нормативних постановах Кабінету Міністрів
України, в окремих актах представницьких органів місцевого
самоврядування, наприклад їх регламентах.

Особливим джерелом конституційного права є рішення та висновки
Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної
юрисдикції.

Норми конституційного права також містяться у деяких міжнародних
договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Як джерела конституційного права окремих країн можуть виступати судові
прецеденти, правові звичаї, нормативні договори та інші акти.

Звичайно, основним джерелом цієї галузі права в нашій країні є
Конституція України. В ретроспективі формування цього джерела права
сягає глибини віків. Передусім слід згадати давньоруську пам’ятку права
— «Руську правду», Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., «Начерки
Конституції Республіки» Г. Андрузького та «Проэктъ основаній устава
українського общества «Вольный союзъ» — «Вільна спілка», який був
розроблений у 1884 р. видатним українським діячем Михайлом Драгомановим.

Після лютневої революції 1917 р. та організації у березні цього ж року
Української Центральної Ради були зроблені кроки щодо прийняття
Основного Закону держави. З цього погляду важливими стали чотири
Універсали, в яких втілювалася мрія багатьох поколінь українців про
створення незалежної держави. Не останню роль в історії Української
держави і становлення конституціоналізму відіграли акти Гетьманату та
Директорії 1918 р. Усі наступні конституційні акти пов’язані з
радянським періодом існування України. Насамперед серед основних джерел
потрібно зазначити Конституції Української РСР 1919, 1929, 1937 та
1978 рр., які в переважній більшості дублювали або російські, або
радянські конституції.

З часу становлення України як незалежної держави формування визначальних
принципів Основного Закону почалось прийняттям 16 липня 1990 р.
Декларації про державний суверенітет України, яка визначила державний,
національний і народний суверенітет, закріпила за українською нацією
право на самовизначення та інші важливі засади організації майбутньої
держави, серед яких — принципи народовладдя, територіального
верховенства України на всій своїй території, економічної самостійності,
культурного розвитку тощо. Декларація була покладена в основу нової
Конституції, ряду прий-

нятих законів України. Там же знайшло закріплення виключне право народу
України на володіння, користування і розпорядження національним
багатством України, були визначені об’єкти права власності народу,
матеріальна основа суверенітету. За нашою державою визнавалось право на
частку в загальносоюзному багатстві, зокрема алмазному та валютному
фондах і золотому запасі. Передбачалось самостійне створення банкової,
цінової, фінансової, митної, податкової системи, формування державного
бюджету і впровадження власної грошової одиниці.

У розвиток положень цієї Декларації 3 серпня 1990 р. був також прийнятий
Закон України «Про економічну самостійність України», який закріпив
право нашої держави самостійно визначати стратегію
соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, структуру
народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності,
форми і методи господарювання.

Важливе значення для формування Конституції мав Акт проголошення
незалежності України від 24 серпня 1991 р., який ді-

став всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р. та юридично
закріпив повну самостійність України.

§ 2. Конституційний процес

в Україні у 1990—1996 рр.

Як вiдомо, пiсля прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р.
Декларацiї про державний суверенiтет України та схвалення 24 серпня
1991 р. Акта проголошення незалежностi України наша держава стала
суверенною i незалежною. За роки, що минули пiсля цих вікопомних подій,
вона пройшла непростий шлях. Розбудовувати державу за складних
соцiально-економiчних умов при постiйнiй нестабiльностi
політико-економічної ситуації, значних протиріччях мiж законодавчою i
виконавчою владами, вiдсутностi нової Конституцiї та деяких iнших
негативних факторах — справа не з легких. I до цього часу
соцiально-економiчне i полiтичне становище у державному i суспiльному
життi України має неоднозначний, суперечливий характер. Проте, як би там
не було, Українська держава i суспiльство живуть за новою Конституцiєю,
яку було прийнято 28 червня 1996 р. Цей день назавжди став для сучасної
iсторiї нашого народу та українського державотворення видатною подiєю,
значущiсть якої з часом вiдчує кожний громадянин України. Адже тепер, за
новим Основним Законом, забезпечення прав i свобод людини та їх гарантiї
визначають змiст i спрямованiсть дiяльностi держави.

Прийняття Конституцiї завершило тривалу велику роботу конституційної
комісії, народних депутатів України ІІ скликання, вчених, Верховної Ради
України, працiвникiв її апарату та iнших державних структур. Таким чином
завершився конституційний процес — система дій зазначених суб’єктів,
спрямованих на розробку проекту, його розгляд та прийняття Конституцій
України.

Зауважимо, що ця робота розпочалася вiдразу пiсля прийняття Декларацiї
про державний суверенiтет України. Отже, складний i довгий
конституцiйний процес має свою iсторiю i її теж, хоча б у загальних
рисах, необхiдно знати. Уже 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла
постанову «Про Комiсiю по розробцi нової Конституцiї Української РСР»,
за якою цiй Комiсiї було доручено створити робочi групи з пiдготовки
окремих роздiлiв проекту Конституцiї, залучивши до них провiдних учених
i фахiвцiв вiдповiдних галузей знань. Перед Президiєю Верховної Ради
було поставлено завдання внести на розгляд сесiї Верховної Ради в груднi
1990 р. Концепцiю нової Конституцiї.

1 листопада 1990 р. на першому засiданнi Комiсiї з розробки нової
Конституцiї, яке вiв Голова Верховної Ради Л.М. Кравчук, що потiм став
першим Президентом України, наголошувалось, що новий Основний Закон на
конституцiйному рiвнi закрiпить основнi положення Декларацiї про
державний суверенiтет України, стане надiйним фундаментом розбудови
суверенної, правової держави.

Для оперативного вирiшення питань, пов’язаних з розробкою нової
Конституцiї i пiдготовкою її загальної Концепцiї, на засiданнi було
створено i затверджено робочу групу. До її складу ввiйшли народнi
депутати України, провiднi вченi. Перед робочою групою було поставлено
завдання вiдобразити в Концепцiї нової Конституцiї вузловi питання щодо
майбутнього державного устрою республiки, її назви, полiтичної,
економiчної та виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та
обов’язкiв людини i громадянина, державної i нацiональної символiки,
територiального устрою тощо. Також було затверджено план роботи
Конституцiйної комiсiї, в якому визначено строки пiдготовки Концепцiї
нової Конституцiї та її розгляду комiсiєю, Президiєю Верховної Ради i
самою Верховною Радою на її сесії.

4 грудня 1990 р. вiдбулося чергове засiдання Конституцiйної комiсiї
Верховної Ради, на якому розглядався проект Концепцiї нової Конституцiї
України, розроблений робочою групою зазначеної Комiсiї. Вiдповiдно до
Концепцiї Конституцiя мала ґрунтуватися на Декларацiї про державний
суверенiтет України, розвивати i конкретизувати її положення. Україна,
зокрема, визначалася як суверенна держава, в якiй народ є єдиним
джерелом влади. Повновладдя народу мало здiйснюватися на основi
Конституцiї як безпосередньо, так i через народних депутатiв України,
обраних до Верховної Ради України, а також через ради мiсцевого
самоврядування.

Основним об’єктом конституцiйного регулювання захисту Основного Закону
визнавалися людина, її права i свободи. Так, передбачалося проголошення
прав громадян, якi ранiше не встановлювались у вітчизняній Конституцiї:
право на особисту недоторканнiсть; право на свободу думки i слова, на
вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на одержання та
поширення iнформацiї; право на компенсацiю матерiальної та моральної
шкоди, завданої незаконними дiями держави, державних органiв i посадових
осiб; право на матерiальну компенсацiю в разi незаконного затримання,
арешту, засудження, помiщення у психiатричну установу; право на свободу
пересування та вибiр мiсця проживання; право залишати країну та
повертатися до неї тощо. Передбачалося також створити при Верховнiй Радi
iнститут парламентського уповноваженого з питань захисту прав людини.
Забiгаючи наперед, зауважимо, що всi цi новели закрiплено новим Основним
Законом.

З Концепцiї також випливало, що Конституцiя покликана пiдтвердити волю i
рiшучiсть народу України забезпечити гiднi людини умови життя, утвердити
справедливе, демократичне суспiльство, вiльну, суверенну, миролюбну
правову державу, вiдкриту для мiжнародного спiвробiтництва. В цiлому
Концепцiєю передбачалося створити мiцну державу з сильними законодавчою,
виконавчою i судовою гiлками влади, покликаними забезпечити i захистити
права людини i громадянина.

Наступне засiдання Конституцiйної комiсiї вiдбулось у лютому 1991 р., на
якому обговорювався проект Концепцiї нової Конституцiї з урахуванням
зауважень i пропозицiй, висловлених у порядку попереднього ознайомлення
з ним народними депутатами України, вченими-юристами та iншими
фахiвцями. Голова цiєї комiсiї Л. М. Кравчук у виступi зазначив, що час
надзвичайно складний, полiтична обстановка в СРСР i республiцi
загострена i постiйно змiнюється. Нещодавно було прийнято закон про
вiдновлення Кримської АРСР, активно йде робота з пiдготовки Союзного
договору, на полiтичнiй аренi з’являються новi партiї. Всi цi чинники
тiєю чи iншою мiрою стримують прийняття нової Конституцiї України. Та й
будь-яка поспiшнiсть у такiй серйознiй справi, на думку Л. М. Кравчука,
була б недоречною. Проте багато народних депутатiв України, якi
виступили на засiданнi, не погодилися з такою оцiнкою ситуацiї i
закликали прискорити роботу з розробки проекту Конституцiї та її
прийняття. Пiдкреслювалося також, що у новій Конституцiї слід чiтко
вiдобразити вiдданiсть України загальнолюдським цiнностям, нормам
мiжнародного права. Червоною ниткою крiзь Основний Закон мали пройти
iдеали гуманної, демократичної, правової держави i громадянського
суспiльства, опорою якого покликана стати триєднiсть законодавчої,
виконавчої та судової влад.

Варто зазначити, що у ходi обговорення Концепцiї виявилися рiзнi пiдходи
до окремих її положень. Зокрема, активно дебатувалися питання щодо назви
нашої держави («Україна», «Республiка Україна», «Українська Радянська
Республiка»), форми державного правлiння (президентська або
парламентська), структури Верховної Ради (одно- чи двопалатна), мiсця i
призначення прокуратури, Рад народних депутатiв у системi органiв
державної влади, необхiдності вiдмови вiд iмперативних депутатських
мандатiв i переходу до вiльних тощо.

З метою широкої i всебiчної апробацiї розробленого проекту Концепцiї
нової Конституцiї Президiя Верховної Ради Української РСР 18 березня
1991 р. прийняла постанову «Про проведення республiканської конференцiї
на тему «Концепцiя i принципи нової Конституцiї Української РСР».
Конференцiя, яка вiдбулася 18—20 квiтня 1991 р., виробила ряд цiкавих i
конкретних рекомендацiй.

22 травня 1991 р. Верховна Рада розглянула Концепцiю нової Конституцiї i
доручила Комiсiї з розробки нової Конституцiї доопрацювати її з
урахуванням підсумків обговорення i внести на схвалення Верховної Ради,
яке й вiдбулося 19 червня 1991 р. Необхiдно зауважити, що змiст
Концепцiї нової Конституцiї зводився до визначення
загальнометодологiчних принципiв самої Концепцiї, а також структури
Конституцiї. Щодо загальнометодологiчних принципiв, то їх було
сформульовано шiсть і змiст їх полягав у такому. Перший — нова
Конституцiя повинна ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет
України, через всю Конституцiю мають бути проведенi iдеї правової
держави. Другий — у центрi уваги нової Конституцiї мають бути людина як
найвища соцiальна цiннiсть, її права i свободи та їх гарантiї. Основним
об’єктом конституцiйного регулювання повинні стати вiдносини мiж
громадянином, державою i суспiльством. Регулювання Конституцiєю цих та
iнших вiдносин спрямовувалося на забезпечення умов життя, гiдних людини,
формування громадянського суспiльства. Третiй — Конституцiя має
визначити прiоритет загальнолюдських цiнностей, закрiпити принципи
соцiальної справедливостi, утвердити демократичний i гуманiстичний вибiр
народу України, чiтко відобразити прихильнiсть нашої держави
загальновизнаним нормам мiжнародного права. Четвертий — норми нової
Конституцiї повиннi бути нормами прямої дiї. Встано-

влювалося, що неприпустимо вiдмовлятися вiд їх застосування внаслiдок
вiдсутностi конкретизуючих законiв або iнших нормативно-правових актiв.
П’ятий — нова Конституцiя має бути стабiльною. Для цього передбачався
жорсткий механiзм її змiн. I нарештi, шостий — для забезпечення сталості
та ефективностi Конституцiї необхідно запровадити iнститут
конституцiйних законiв, посилання на якi будуть у текстi самої
Конституцiї.

Характеризуючи структуру проекту Конституцiї України, слiд зазначити, що
вона складалася з преамбули i дев’яти роздiлiв з такими назвами: І —
«Засади конституцiйного ладу», ІІ — «Права людини i громадянина», ІІІ —
«Громадянське суспiльство i держава», IV — «Територiальний устрiй», V —
«Державний лад», VI — «Кримська Автономна Радянська Соцiалiстична
Республiка», VII — «Нацiональна безпека», VIII — «Охорона Конституцiї»,
IX — «Порядок змiн i доповнень Конституцiї i конституцiйних законiв».
Передбачалося, що в цих роздiлах будуть закрiпленi норми 26 глав.

Вiдповiдно до схваленої Концепцiї 1 липня 1992 р. Верховною Радою
України був розглянутий проект нової Конституцiї нашої держави. Прийнято
рiшення винести його на всенародне обговорення. За кiлька мiсяцiв до
комiсiї надiйшло майже 50 тис. зауважень i пропозицiй.

8 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову, згiдно з якою проект
нової Конституцiї мав бути доопрацьований за результатами всенародного
обговорення та обговорення у Верховнiй Радi. Остаточний варiант проекту
нової Конституцiї України, доопрацьований Конституцiйною комiсiєю, був
датований 26 жовтня 1993 р. Таким чином, саме в цей день практично
завершився перший етап конституцiйного процесу в Українi.

Пiсля цього згаданий процес загальмувався, якщо не сказати зупинився.
Далася взнаки полiтична ситуацiя, що склалася на той час у нашiй
державi. Загострилися вiдносини мiж законодавчою i виконавчою владами.
Розпочалася пiдготовка дострокових виборiв до Верховної Ради i виборiв
Президента. Як вiдомо, вибори до Верховної Ради вiдбулися у березнi, а
вибори Президента — у червнi 1994 р. Були й iншi причини призупинення
конституцiйного процесу. Він вiдновився, а точнiше, вступив у свiй
другий етап лише 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада своєю постановою
визначила чисельний склад Комiсiї з опрацювання проекту нової
Конституцiї України (40 осiб). Очолили комiсiю на правах спiвголiв
Голова Верховної Ради України О. О. Мороз i Президент України
Л. Д. Кучма. До складу комiсiї Верховна Рада i Президент делегували по
15 членiв, Верховна Рада Автономної Республiки Крим — 1, судовi установи
i Генеральна прокуратура України — 7. Слiд зауважити, що члени
Конституцiйної комiсiї вiд Верховної Ради призначалися депутатськими
групами та фракцiями за пропорцiйним принципом. Таким чином, склад
Конституцiйної комiсiї вiддзеркалював рiзнi гiлки державної влади.
Верховна Рада 10 листопада 1994 р. затвердила повний склад
Конституцiйної комiсiї, яким i був пiдготовлений проект нової
Конституцiї України.

Цiлком зрозумiло, що затримка з розробкою та прийняттям нової
Конституцiї України негативно позначалася на становищi в суспiльствi i
державi, гальмувала економiчнi, полiтичнi i державно-правовi реформи.
Продовжувався економiчний спад, знижувався рiвень життя, загострювалася
полiтична ситуацiя, зростала

злочиннiсть, виникло чимало складних проблем у вiдносинах законодавчої i
виконавчої влад тощо. Цi та iншi фактори зумовили розробку та укладення
Конституцiйного Договору мiж Верховною Радою України та Президентом
України «Про основнi засади органiзацiї та функцiонування державної
влади i мiсцевого самоврядування в Українi на перiод до прийняття нової
Конституцiї України», який було пiдписано 8 червня 1995 р. В його
вступнiй частинi однiєю з причин укладення Договору було названо
вiдсутнiсть нової демократичної Конституцiї України, що стало гальмiвним
чинником на шляху здiйснення економiчних, полiтичних i державно-правових
реформ у державі.

Структура Договору дає загальне уявлення про його змiст. Вiн складався,
крiм вступної, з чотирьох частин. Найсуттєвiші положення були викладенi
у ч. 1, яка, в свою чергу, мiстила вiсiм роздiлiв: І — «Загальнi
положення» (ст. 1—5), ІІ — «Верховна Рада України» (ст. 6—18), ІІІ —
«Президент України» (ст. 19—28), IV — «Уряд України — Кабiнет Мiнiстрiв
України» (ст. 29—35), V — «Суди України» (ст. 36—42), VI — «Прокуратура
України» (ст. 43—45), VII — «Мiсцевi органи державної виконавчої влади
та мiсцеве самоврядування в Українi» (ст. 46—59), VIII — «Заключнi
положення» (ст. 60, 61). Рiзнi оцiнки висловлювались щодо змiсту
Конституцiйного Договору i самого факту його прийняття. Не всi норми
його були досконалi i вiдповiдним чином узгодженi, нерiдко навіть
суперечили одна однiй. Але, безумовно, вiн сприяв певнiй стабiлiзацiї
ситуації у державi i суспiльствi, активiзував хiд конституцiйного
процесу тощо.

У той же час необхiдно було продовжувати роботу над проектом нової
Конституцiї. Україна залишалася єдиною з держав колишнього Союзу РСР, в
якiй не була прийнята Конституцiя як головний юридичний атрибут
державностi, своєрiдний «паспорт держави».

З метою прискорення процесу доопрацювання наявних матерiалiв, вивчення
та узагальнення пiдготовлених альтернативних проектiв нової Конституцiї
(а їх було близько 10) розпорядженням вищезазначених спiвголiв
Конституцiйної комiсiї — Президента України Л. Д. Кучми i Голови
Верховної Ради України О. О. Мороза — 19 червня 1995 р. було створено її
робочу групу. В результатi опрацювання матерiалiв, переданих до неї,
було пiдготовлено проект Конституцiї України. 11 березня 1996 р. вiн був
схвалений Конституцiйною комiсiєю, а 20 березня внесений на розгляд
Верховної Ради. Практично вiдбувся публiчний акт передачi розробленого i
схваленого проекту нової Конституцiї у Верховну Раду разом iз
зауваженнями i доповненнями членiв Конституцiйної комiсiї для подальшої
роботи над ним. Пiсля розгляду цих матерiалiв i з метою подальшого
доопрацювання проекту Конституцiї постановою Верховної Ради України вiд
5 травня 1996 р. було сформовано Тимчасову спецiальну комiсiю, до складу
якої ввiйшли за пропорцiйним принципом представники депутатських груп i
фракцiй. Цiй комiсiї було надано статус головної. Комiсiя провела значну
роботу. Про це свiдчить хоча б те, що нею було розглянуто i враховано
понад 2 тис. пропозицiй і зауважень, якi були вiдображені в остаточно
доопрацьованому проектi Конституцiї України. 4 червня Верховна Рада
України його розглянула i прийняла в першому читаннi: лiва частина
парламенту не погоджувалась з окремими положеннями проекту Основного
Закону, особливо щодо приватної власностi, Президента як глави держави
та деяких iнших. Звичайно, свої позицiї вони вiдстоювали як на
засiданнях Тимчасової спецiальної комiсiї, так i в процесi голосування
за проект у сесiйному залi, що певною мiрою негативно позначилось на
процедурi прийняття Конституцiї. 26 червня 1996 р. Президент України
Л. Д. Кучма видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму
стосовно проекту Конституцiї, який було схвалено Конституцiйною комiсiєю
11 березня 1996 р. Таке нетрадицiйне «стимулювання» Верховної Ради
України з боку Президента змусило її працювати цiлодобово з 27 по
28 червня. Результатом цiєї роботи стало те, що 28 червня 1996 р. нова
Конституцiя України голосами 315 народних депутатiв України була
прийнята, а Президент України свiй Указ визнав таким, що втратив
чинність.

Прийняття Основного Закону нашої держави — визначна подiя в iсторiї
України, життi її народу. Завершився тривалий i надзвичайно складний
конституцiйний процес, а у розвитку суспiльства i держави розпочався
якiсно новий етап.

§ 3. Основи конституційного ладу України

Конституційний лад — це встановлений Основним Законом порядок
організації і функціонування інститутів держави і суспільства, система
суспільних відносин, що гарантуються, забезпечуються і регулюються
законами, прийнятими відповідно до Конституції.

За своїм змістом конституційний лад постає як системне політико-правове
явище, складовими якого є державний і суспільний лад.

До основ державного ладу юридична наука відносить вихідні принципи
організації і діяльності держави та її інститутів. Йдеться насамперед
про юридичний статус і повноваження глави держави, органів законодавчої,
виконавчої та судової влад, правоохоронних та інших передбачених
основним законом органів, які реалізують основні функції держави.

Основи суспільного ладу розглядаються як система гарантованих і
забезпечених конституцією і законами можливостей функціонування
інститутів громадянського суспільства, врегульованих правом суспільних
відносин у політичній, економічній та соціальній сферах суспільного
життя. Це — конституційно встановлені принципи та засади демократичного
устрою суспільства; політичний, економічний та ідеологічний плюралізм;
забезпечене правовими законами право громадян на об’єднання в політичні
партії, громадські організації, асоціації для захисту своїх прав.

Конституційний лад кожної країни має свої особливості, які залежать від
розвитку суспільства, держави і права; законодавчо встановленого
співвідношення суспільства і держави, змісту її діяльності;
демократичних традицій; рівня політичної і правової культури суспільства
та інших чинників. Значною мірою конституційний лад залежить від форми
державного правління і політичного режиму, які безпосередньо впливають
на рівень демократичності суспільного життя і правової системи, повноту
законодавчого закріплення прав і свобод людини і громадянина,
ефективність механізму їх забезпечення і захисту.

У свою чергу, конституційний лад здійснює безпосередній вплив на стан та
розвиток суспільства. Визначаючи вихідні принципи законодавства,
правовий статус органів держави, засади організації суспільного життя,
він може стимулювати або стримувати його розвиток, тобто може бути
прогресивним або консервативним, демократичним або тоталітарним тощо.

Водночас конституційний лад не є чимось сталим, раз і назавжди
визначеним. Продовж розвитку того чи іншого суспільства і держави він
зазнає суттєвих змін, трансформується, а за своїми якісними
характеристиками має відмінності в різні історичні періоди і в різних
країнах.

Конституційний лад сучасних демократичних самодостатніх країн є
результатом тривалої еволюції. У ретроспективі головною проблемою його
становлення було вирішення проблеми визначення характеру взаємовідносин
і зв’язків суспільства і держави, юридичне їх закріплення. По суті,
розв’язання цієї проблеми було одним з чинників, які спричинили до життя
особливий вид законів — конституцію, метою якої було обмеження
владно-державного свавілля стосовно людини. Зокрема конституції першого
покоління (друга половина XVIII—XIX ст.) в основному обмежувались
визначенням юридичного статусу держави та її органів, а також включали
деякі політичні та особисті права людей і право на власність. Вихід за
межі суто політичної сфери правового регулювання почався в конституціях
другого покоління (перша половина ХХ ст.). Коло відносин конституційного
регулювання було в них значно більшим за обсягом. Вони передбачали
економічні, соціальні і культурні права, розширювали політичні права,
встановлювали певні правові гарантії суспільного життя.

У другій половині минулого століття в конституціях третього покоління,
прийнятих у західних країнах, були сформовані основи прогресивного
конституційного ладу. Вони встановили демократичну форму організації
держави і суспільства і охопили регулюючим впливом усі відносини, що
виникають у сферах політики (державно-владні відносини), громадянського
суспільства, його економічної, соціальної та культурної сфер. Такий
конституційний лад вирішує завдання зі створення правових засад
формування і функціонування громадянського суспільства; забезпечує
розвиток правового і соціального аспектів державності; належні умови для
всебічного розвитку особистості, реалізації приватних інтересів і потреб
індивідів і колективів людей; здійснює якісне регулювання
багатоаспектних суспільних відносин; усуває чинники загроз і забезпечує
безпеку суспільства.

Світова юридична наука і практика конституціоналізму визначили принципи,
яким повинен відповідати прогресивний констит&