Опришко В.Ф. 2003 – Мiжнародне економiчне право України
ЗМІСТ
Передмова 7
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ 1. Поняття та предмет міжнародного економічного права 9
Міжнародні економічні відносини, їх зміст і значення 9
Україна як суб’єкт міжнародного економічного співробітництва 12
Поняття міжнародного економічного права 22
Система міжнародного економічного права 25
Розділ 2. Гармонізація законодавства України з міжнародним економічним
правом 27
Загальні питання гармонізації 27
Зближення Європейського права із законодавством України 32
Гармонізація законодавства України з правом
Європейського Союзу 36
Розділ 3. Джерела міжнародного економічного права 43
Поняття та система джерел міжнародного економічного
права 43
Міжнародні економічні договори — основне джерело МЕП 44
Характеристика інших джерел міжнародного економічного права 45
Розділ 4. Принципи міжнародного економічного права 48
Поняття та система принципів міжнародного економічного права 48
Характеристика основних (загальних) принципів міжнародного економічного
права 51
Характеристика спеціальних принципів міжнародного економічного права 56
Розділ 5. Держави як суб’єкти міжнародного економічного права 61
1. Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного економічного права
61
2. Імунітет держави 66
Розділ 6. Міжнародні економічні організації 68
1. Поняття міжнародної економічної організації та її правовий
статус 68
2. Міжнародні економічні організації в системі ООН 73
3. Європейське економічне співтовариство та Європейський Союз у системі
міжнародних економічних відносин 79
4. Рада Економічної Взаємодопомоги в системі та історії міжнародного
економічного співробітництва 84
5. Регіональні економічні організації на пострадянському просторі 87
Розділ 7. Транснаціональні корпорації (ТНК) і міжнародно-правове
регулювання їхньої діяльності 98
1. ТНК та їх роль у системі міжнародних економічних відносин 98
2. Міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК 100
Розділ 8. Міжнародні економічні договори 104
1. Поняття та значення міжнародних економічних договорів 104
2. Правове регулювання відносин у межах міжнародних економічних
договорів 108
3. Види міжнародних економічних договорів 112
4. Міжнародно-правове регулювання порядку укладення міжнародних
економічних договорів 118
5. Міжнародні економічні договори між державами
та міжнародними економічними організаціями 126
Розділ 9. Забезпечення виконання міжнародних економічних договорів 130
1. Правові основи забезпечення виконання зобов’язань міжнародних
економічних договорів 130
2. Засоби забезпечення вирішення спорів, що виникають
у межах міжнародних економічних договорів 132
3. Міжнародний арбітраж — один із засобів розв’язання міжнародних
економічних спорів 135
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Розділ 10. Міжнародне торговельне право 139
1. Міжнародне торговельне право — складова міжнародного економічного
права 139
2. Принципи міжнародної торгівлі 140
3. Міжнародні торговельні договори (угоди) 141
4. Порядок укладення договору міжнародної купівлі-продажу товарів 151
5. Світова організація торгівлі як міжнародна економічна організація 152
6. Міжнародні товарні організації 157
Розділ 11. Міжнародне митне право 171
1. Поняття міжнародного митного права 171
2. Джерела міжнародного митного права 173
3. Організаційно-правові форми міжнародного митного співробітництва 176
Розділ 12. Міжнародне валютне право 181
1. Поняття та джерела міжнародного валютного права 181
2. Організаційно-правовий механізм міжнародної валютної системи 184
3. Організація валютно-кредитних відносин 187
Розділ 13. Міжнародне інвестиційне право 189
1. Сутність міжнародного інвестиційного права та його джерел 189
2. Міжнародно-правове регулювання іноземних інвестицій 191
3. Міжнародні договори як джерело інвестиційного права 203
Розділ 14. Міжнародне транспортне право 210
1. Поняття та джерела міжнародного транспортного права 210
2. Правове регулювання міжнародних морських перевезень 211
3. Правове регулювання міжнародних річкових перевезень 214
4. Правове регулювання міжнародних залізничних перевезень 216
5. Правове регулювання міжнародних автомобільних перевезень 217
6. Правове регулювання повітряних перевезень 218
Розділ 15. Міжнародно-правове регулювання промислового,
сільськогосподарського і науково-технічного міжнародного співробітництва
220
1. Міжнародно-правовий механізм регулювання співробітництва в галузі
промисловості 220
2. Міжнародно-правовий механізм регулювання співробітництва в галузі
сільського господарства 223
3. Міжнародно-правове регулювання міжнародного
науково-технічного співробітництва 225
Законодавство України та його роль в організації і здійсненні
міжнародного економічного і зовнішньоекономічного співробітництва 230
Розділ 16. Укладання та виконання міжнародних економічних договорів
України 230
1. Порядок укладання Україною міжнародних економічних договорів України
230
2. Виконання міжнародних договорів Україною 237
Розділ 17. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні
241
1. Значення правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності в
Україні 241
2. Правові основи зовнішньоекономічної діяльності в Україні 243
3. Загальна характеристика Закону України «Про зовнішньоекономічну
діяльність» 245
4. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності 251
5. Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності 253
Розділ 18. Правове регулювання митної справи в Україні 256
1. Значення митної діяльності та законодавство про неї 256
2. Державна митна служба та її правовий статус 258
3. Митний кодекс України — основа правового
регулювання митної справи в Україні 262
4. Правове регулювання обкладання митом товарів та інших предметів 270
Розділ 19. Правові питання валютного регулювання 278
1. Загальні положення з питань валютного регулювання 278
2. Правовий режим здійснення операцій з валютними цінностями 281
3. Роль державних органів у сфері валютного регулювання
і валютного контролю 284
Розділ 20. Правове регулювання іноземних інвестицій в Україні 287
1. Значення інвестицій та їх правове регулювання відповідно до
законодавства України 287
2. Сутність Державної програми заохочення іноземних інвестицій в Україні
291
3. Особливості режиму іноземних інвестицій на території України 294
Розділ 21. Законодавство України про правове регулювання вирішення
спорів, які виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності 298
1. Загальна характеристика законодавства, що регулює
спори у сфері зовнішньоекономічної діяльності 298
2. Основні положення Закону України «Про міжнародний комерційний
арбітраж» 300
3. Правовий статус Міжнародного комерційного арбітражного суду та
Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України 308
ПЕРЕДМОВА
дним із головних чинників, що впливають сьогодні на рівень світового
прогресу та розвиток економіки кожної окремої країни, є міжнародне
економічне співробітниц-
тво. На земній кулі налічується понад 220 великих і маленьких
самостійних держав. Кожна з них проводить власну політику, створює свою
економіку, водночас вступаючи у найрізноманітніші міжнародні відносини,
зокрема й економічного характеру. І це цілком природно, адже ми живемо в
умовах, коли посилюється інтернаціоналізація світового господарства,
зростає взаємозалежність розвитку економіки окремих країн та
господарських регіонів. Це вимагає від кожної країни зважувати,
зіставляти свої дії з діями інших держав, а коли потрібно, то й
узгоджувати їх через прийняття спільних оптимальних рішень. Тільки у
такий спосіб можна прийти до світової економіки, яка слугувала б
насамперед людині, її інтересам і потребам.
Активний розвиток міжнародних економічних зв’язків не лише сприяє
економічному зростанню держав світового співтовариства, а й дає змогу
підтримувати і зміцнювати мирні взаємовідносини, знімати міжнародну
напруженість, створювати систему міжнародної економічної безпеки. Іншими
словами, міжнародне економічне співробітництво є реальною матеріальною
основою зміцнення миру на Землі.
У процесі міжнародного економічного співробітництва (як і
співробітництва в інших напрямах) між державами, їх угрупованнями,
міжнародними організаціями та іншими учасниками виникають, змінюються
(або припиняються) певні відносини, які потребують відповідного
урегулювання, упорядкування. Інструментом, засобом цього, як відомо, є
правові норми, система яких і становить міжнародне економічне право —
самостійну галузь міжнародного публічного права. Отже, міжнародне
економічне право є основним нормативним регулятором відносин, які
виникають у сфері міжнародного економічного співробітництва.
У пропонованому підручнику висвітлюються існуючі підходи до тлумачення і
визначення міжнародного економічного права, його принципи і джерела,
правовий статус держав, міжнародних організацій та інших суб’єктів
міжнародних економічних відносин. Розглядаються специфічні особливості
міжнародно-правового регулювання торговельних, валютно-фінансових
відносин, відносин у галузі міжнародних перевезень, промислового,
сільського господарства, науково-технічного співробітництва тощо.
Крім того, в підручнику у спеціальному розділі розкриваються основні
положення законодавства України з питань міжнародного економічного
співробітництва і зовнішньоекономічної діяльності. Зміст цього
законодавства свідчить про його тісний зв’язок з міжнародним економічним
правом, яке в ряді випадків є джерелом національного законодавства
України у цій сфері.
У доопрацьованому і переробленому виданні цього підручника враховані
зміни, які відбувалися останнім часом у сфері міжнародного економічного
співробітництва. У ньому висвітлено діяльність Світової організації
торгівлі, Європейського Союзу, міжнародних економічних організацій, які
утворилися на пострадянському просторі (наприклад, Євразійського
економічного співтовариства, регіонального об’єднання ГУУАМ) та ін.
Значна увага у підручнику приділена питанням гармонізації законодавства
України з міжнародним правом, зокрема з міжнародним економічним правом.
В Особливій частині підручника вміщено нові розділи, які присвячені
питанням міжнародного інвестиційного права, міжнародного митного права
та іншим.
Розгляд питань міжнародного економічного права здійснювався з
урахуванням участі України у міжнародному економічному співробітництві,
проблем, які виникають у цьому процесі.
Знання майбутніми юристами, економістами та іншими фахівцями
міжнародного економічного права сприятиме розвиткові міжнародних
економічних відносин та зовнішньоекономічних зв’язків України з іншими
державами світу, посиленню її авторитету у міжнародному економічному
співробітництві, успішному виконанню зобов’язань у межах міжнародних
угод і договорів. У зв’язку з цим вивчення сутності та системи,
особливостей міжнародного економічного права у ряді ВУЗів України є
необхідною умовою підвищення активності нашої держави у співробітництві
з іншими державами, з міжнародними організаціями, сприяє вирішенню
багатьох не лише зовнішніх, а й внутрішніх проблем.
Розділ 1
Поняття та предмет
міжнародного економічного права
1. Міжнародні економічні відносини,
їх зміст і значення
іжнародні економічні відносини є складовою системи існуючих міжнародних
відносин. Поняття «міжнародні відносини» досить широке. Воно включає в
себе насамперед міждержавні відносини, в яких суб’єктами виступають
держави та їх об’єднання як носії публічної влади. Суб’єктами цих
відносин можуть бути також і міжнародні організації, зокрема економічні,
та ін.
Як і будь-які суспільні відносини, міжнародні відносини є відносинами
надбудовного характеру. Аналіз наукової літератури з цього питання дає
можливість зробити висновок про те, що під міжнародними (міждержавними)
відносинами слід розуміти відносини, які виходять за межі держав і
виникають між ними. Ці відносини, як відомо, регламентуються нормами
міжнародного права.
Міждержавні економічні відносини виникають і встановлюються передусім
між державами як політичними формами організації суспільства, що
виражають обумовлену економічним ладом певну політичну владу економічно
пануючого класу або всього народу. Вони можуть виникати також, як уже
зазначалося, і між державами та міжнародними організаціями, між
міжнародними організаціями.
Отже, міжнародні економічні відносини — це особлива форма
суспільно-виробничих зв’язків між окремими державами, між державами та
міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями.
За своїм змістом міжнародні економічні відносини є складними. Це
обумовлено, по-перше, значною кількістю країн, їх угруповань і
міжнародних організацій, які є суб’єктами міжнародних економічних
відносин. По-друге, на складність і характер цих відносин істотно
впливає і суспільно-політичний устрій країн або їх угруповань. Цілком
зрозуміло, що певні особливості в економічних відносинах існували (й
існують ще й сьогодні) між країнами з різним соціально-економічним
устроєм.
На земній кулі налічується нині понад 220 суверенних та незалежних
держав, як великих, так і малих. Рівень їх економічного розвитку різний.
Країни світу можна поділити на економічно розвинуті та ті, що
розвиваються. Як відомо, до найбільш економічно розвинутих країн
належать США, Японія, ФРН, Італія, Франція, Велика Британія та деякі
інші, які протягом 90-х років ХХ ст. виробляли та експортували майже 2/3
світового обсягу промислової продукції. Серед країн, що розвиваються,
виділяються такі «ключові», як Бразилія, Мексика, Китай та Індія, обсяг
промислової продукції яких дорівнює обсягу всіх інших держав цієї групи,
разом узятих. Важливо зазначити, що на території країн, що розвиваються,
мешкає приблизно 75 % населення землі, яке постійно перебуває у вкрай
скрутному економічному становищі. Тому Організація Об’єднаних Націй
(ООН), інші міжнародні структури спрямовують свої зусилля на розвиток
саме цих країн.
Але, незважаючи на рівень розвитку держав, кожна з них, вирішуючи свої
внутрішні, а тим більше зовнішні проблеми, вступає в економічні
відносини з іншими державами та міжнародними економічними організаціями.
Це зумовлюється значною кількістю чинників, серед яких, окрім рівня
розвитку економіки, можна виділити міжнародний поділ праці, природні та
кліматичні умови, географічне положення, доступ до морських шляхів,
наявність трудових ресурсів тощо. Наприклад, якщо взяти до уваги такий
чинник, як міжнародний поділ праці, то можна виділити країни, які є
провідними у галузі машинобудування (США, Німеччина, Франція тощо),
комп’ютерної техніки (США, Японія, Південна Корея тощо), добування та
перероблення нафти (держави ОПЕК — Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор,
Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, Об’єднані Арабські
Емірати й Саудівська Аравія) тощо. Якщо ж брати до уваги кліматичні
умови, то ми знаємо, що тільки обмежене коло держав може вирощувати
оливу (країни Середземномор’я), чай (Індія, Китай, Шрі-Ланка), каву
(Бразилія, Колумбія), какао (Гана, Бразилія), соняшник (Україна, Росія)
тощо. Інші держави, які не вирощують цих сільськогосподарських культур,
змушені їх купувати. Отже, природні та кліматичні умови багатьом країнам
не дають змоги вирощувати певні сільськогосподарські культури, а це
значить, що ці умови є відповідним чинником, що сприяє виникненню
міжнародних економічних відносин як з приводу виробництва, так і
закупівлі цих культур.
Слід зазначити й те, що необхідність вступу в міжнародні економічні
стосунки між країнами обумовлює і наявність відповідних природних
запасів, що міститься в надрах тієї чи іншої країни. Так, є країни, які
мають величезні запаси нафти, газу. До таких можна віднести Алжир,
Венесуелу, Ірак, Іран, Кувейт та ряд інших країн Африки, Азії та
Латинської Америки, об’єднаних в єдину організацію експортерів нафти,
відомою за назвою ОПЕК. Наявність наприклад, достатньої кількості нафти
та газу в Російській Федерації і відсутність потрібної кількості їх в
Україні є однією з причин міжнародного співробітництва між ними.
Важливим при організації міжнародних економічних відносин є і
географічне положення країн, унаслідок якого одні мають доступ до моря,
інші — навпаки. Ті країни, які не мають такого доступу, вимушені,
використовуючи інші шляхи сполучення, що пролягають через територію
відповідних країн, перевозити свої вантажі, щоб мати доступ до водних
транспортних артерій. В основі таких відносин, що виникають при цьому
між країнами, лежить принцип свободи відкритого моря, відповідно до
якого всі держави і народи мають рівні права на користування світовим
океаном. Як свідчить ст.1 Женевської конвенції 1958 р. «Про відкрите
море», під «відкритим» морем розуміють усі частини моря, які не входять
як до територіальних, так і до внутрішніх вод якої-небудь держави і
якими можуть користуватися різні держави з метою здійснення
судноплавства, рибальства, добування біологічних і мінеральних ресурсів,
проведення наукових досліджень, прокладення підводних кабелів і
трубопроводів тощо.
З огляду на ці та інші чинники держави вступають у певні відносини або
безпосередньо, або через створені для цього угруповання країн,
міжнародні економічні організації. Економічна ефективність таких
міжнародних відносин за сприятливих політич-
них умов може бути надзвичайно високою. Наприклад, така маленька
держава, як Люксембург, для забезпечення функціонування своєї
промисловості змушена імпортувати вугілля, кокс, залізну руду, машини та
обладнання, нафтопродукти, тканини та зерно. Експортує вона переважно
сталевий прокат, добрива та цемент і має валовий національний продукт,
який дорівнює приблизно 41 тис. дол. США на душу населення. Для
порівняння:
у США цей показник становить 24 тис. дол. США, у Франції — близько 22
тис.
Подібні приклади свідчать, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації
світового господарства економіка окремої країни багато в чому залежить
від рівня розвитку економіки інших держав. Будучи складовою світової
економіки, вона не може успішно розвиватись у відриві від неї, тому
виникає потреба в узгодженні зовнішньоекономічної політики різних країн
і стратегії щодо її реалізації.
Одночасно слід зауважити, що розвиток міжнародного економічного
співробітництва сприяє не лише функціонуванню національного
господарського механізму. Таке співробітництво, а це підтверджує і
практика міжнародного життя, дає змогу підтримувати і зміцнювати мир на
Землі, створювати систему міжнародної економічної безпеки, уникати
певною мірою військових конфліктів під час розв’язання спірних питань.
Іншими словами, міжнародне економічне співробітництво є реальною
матеріальною основою зміцнення миру.
Отже, можна зробити висновок, що нині важливою передумовою реалізації
економічного потенціалу будь-якої держави, а також найголовнішою
гарантією забезпечення її національної безпеки стає активна участь цієї
держави у міжнародному економічному співробітництві на основі належного
дотримання принципів і норм міжнародного права, всебічного розвитку
передусім міждержавних торговельних зв’язків та взаємопроникнення
економік. Сказане повною мірою стосується й України, адже
загальновідомо, що країни, які з будь-яких причин опинилися поза межами
міжнародних економічних структур, поступово витісняються зі світових
ринків, що врешті-решт веде до втрати ними спочатку економічної, а потім
і політичної незалежності.
2. Україна як суб’єкт міжнародного
економічного співробітництва
Вирішення Україною, як і будь-якою іншою державою, важливих
соціально-економічних, політичних та інших завдань практично неможливе
без її участі у міжнародному економічному співробітництві, в діяльності
міжнародних організацій без урахування світового досвіду, досвіду
становлення і розвитку окремих країн. З огляду на це участь нашої
держави у міжнародному співробітництві, зокрема і в міжнародному
економічному співробітництві, на основі норм і принципів міжнародного
права є досить важливою. Цілком зрозуміло, що таке співробітництво
України з країнами світу, міжнародними організаціями є вагомою умовою
успішного розв’язання багатьох проблем не лише зовнішньополітичного,
зовнішньоекономічного характеру, а й внутрішнього.
Ураховуючи це, у ст.18 Конституції України закріплено положення про те,
що зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на
забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання
мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного
співтовариства за загальнови-
знаними принципами і нормами міжнародного права. Раніше у прийнятій 2
липня 1993 р. Постанові Верховної Ради України «Про Основні напрямки
зовнішньої політики України» було зазначено, що широкомасштабні
торговельні, виробничі та фінансові відносини нашої держави з іншими
країнами та її співробітництво з міжнародними економічними організаціями
є важливим чинником вітчизняного економічного розвитку і прискорення
науково-технічного прогресу. Варто зауважити, що вже з перших років
незалежності Україна розпочала активний пошук своєї ніші у системі
міжнародного та зовнішньоекономічного співробітництва, вжила заходів
щодо забезпечення його відповідними законодавчими актами. Нині його
основні напрямки визначаються та регулюються укладеними нашою державою
міжнародними угодами та її національним законодавством. Так, Закон
України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.
визначив порядок експорту та імпорту товарів, капіталів і робочої сили,
реалізації різних форм наукової та науково-технічної кооперації,
міжнародні засади фінансових операцій та інвестиційної діяльності,
спільного підприємництва як на території України, так і поза її межами.
А Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.
регулює широкий спектр питань, що стосуються укладення і виконання
міжнародних договорів з участю нашої держави.
Варто підкреслити, що Україна як суб’єкт міжнародної спів-
праці у сфері економіки об’єктивно має досить непогані позиції. Відомо,
наприклад, що вона має вигідне для активної участі у світових
торговельно-економічних відносинах географічне положення, за рівнем
запасів та видобутку сировинних ресурсів входить до числа провідних
держав світу. Їй належить чверть найродючіших чорноземів земної кулі.
Високий інтелектуальний та загальноосвітній рівень населення, значний
потенціал у високотехнологічних галузях промисловості забезпечують
Україні місце у п’ятірці провідних космічних держав світу, дев’ятці
країн, що випускають військово-транспортні літаки, а також її належність
до світових лідерів експорту зброї та військово-технічних послуг. Наша
країна — власник найпотужніших нафто- та газотранспортних магістралей
світу.
Виходячи насамперед із потреби забезпечення національних інтересів наша
держава вживає заходів щодо налагодження міжнародного, зокрема
економічного, співробітництва. Так, за майже 12 років незалежності вона
налагодила відносини з 166 країнами, стала членом близько 100
міжнародних організацій, учасником майже 50 багатосторонніх економічних
договорів, уклала і виконує понад 2 тис. двосторонніх угод. Активну
участь бере Україна в роботі Конференції Організації Об’єднаних Націй з
торгівлі та розвитку, Міжнародного торговельного центру, Європейської
економічної комісії ООН, Багатостороннього агентства з інвестиційних
гарантій, Світової організації інтелектуальної власності, Міжнародного
агентства з атомної енергії, Програми розвитку ООН, ряду інших органів,
фондів, програм та спеціалізованих установ, що входять до складу системи
Організації Об’єднаних Націй. З урахуванням тенденцій глобалізації
світової економіки Україна спрямовує свою діяльність у двох стратегічно
важливих для неї напрямках.
Перший — це поступова інтеграція нашої держави в європейські та
трансатлантичні структури з метою входження до європейського
економічного простору. До головних завдань цього напрямку можна віднести
передусім налагодження відносин з Європейським Союзом (далі — ЄС). За
статусом та функціями згадане міжнародне об’єднання суттєво
відрізняється від інших міжнародних організацій. У його рамках
вирішуються питання як внутрішнього, так і зовнішнього економічного
розвитку держав-учасниць. Країни, які бажають стати членом цього
інтеграційного об’єднання наднаціонального характеру, повинні мати
економіку, що відповідає певним ринковим критеріям. Що стосується нашої
країни, то кризові явища в її економіці, недосконала правова база
гальмують просування України шляхом ринкових реформ, а тому
унеможливлюють її входження до ЄС у найближчі роки. Разом із тим
перспектива розвитку відносин між Україною та ЄС існує і зараз.
Підписання 14 червня 1994 р. Угоди про партнерство та співробітництво
між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами
(набула чинності у березні 1998 р.) створило для цього сприятливі умови.
Можна констатувати і той факт, що ЄС також шукає шляхи зближення та
поліпшення двостороннього співробітництва з Україною. Нині активно
розвивається договірно-правова база економічних відносин Україна — ЄС,
яка дає можливість регулювати їх на міжнародно-правовому рівні. Зокрема,
були підписані: Угода про торгівлю текстильною продукцією (1993 р.);
Тимчасова угода про торгівлю та питання, пов’язані з торгівлею, між
Україною, з одного боку, та Європейським Співтовариством, Європейським
Співтовариством з вугілля і сталі, Європейським Співтовариством з
атомної енергії, з іншого (1995 р.); Угода про торгівлю деякими
сталеварними виробами (1997 р.); Угода про співробітництво в галузі
керованого термоядерного синтезу та в галузі ядерної безпеки (1999 р.);
багатостороння Рамкова Угода про інституційні засади створення
міждержавної системи транспортування нафти та газу (1999 р.). 11 червня
1998 р. Указом Президента України затверджена «Стратегія інтеграції
України до Європейського Союзу», а 10 грудня 1999 р. на Гельсінському
саміті Європейської Ради вироблена «Спільна стратегія ЄС щодо України».
Постановою Верховної Ради України від 17 січня 2002 р. були схвалені
рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації
державної політики інтеграції України до Європейського Союзу, а також
ряд інших заходів щодо цього.
Безумовно, ці заходи сприяли суттєвому розширенню сфери співробітництва
України та ЄС. Окреслилися такі його напрямки: торгівля та інвестиції;
економіка, фінанси та статистика; енергетика, ядерні проблеми та
навколишнє середовище; митне й прикордонне співробітництво, боротьба з
«відмиванням» коштів і наркобізнесом; транспорт, телекомунікації, наука
та технології; освіта і навчання; вугільна, сталеливарна, гірнича галузі
промисловості та сировинні матеріали. За ініціативою України почалося
обговорення питання про можливість створення у найближчі роки зони
вільної торгівлі між нашою державою та ЄС. Разом з тим слід зазначити,
що однією з головних передумов інтеграції України в ЄС є адаптація її
законодавства до європейського права. Усе це повинно сприяти тому, що
наша держава найближчим часом повинна стати асоційованим, а потім —
повноправним членом Європейського Союзу.
Одночасно варто зауважити, що, здійснюючи ідею входження до
європейського економічного простору, наша країна стала повноправним
членом і Організації Чорноморського економічного співробітництва,
Центрально-Європейської ініціативи (1996 р.), у рамках яких намагається
підвищити свою економічну та торговельну активність, реалізує намір
стосовно приєднання до Центрально-Європейської угоди про вільну
торгівлю. Поглиблюється транскордонне співробітництво України в рамках
міжнародної асоціації «Карпатський Єврорегіон», до складу якої входять
відповідні регіони Польщі, Угорщини, Румунії та Словаччини (асоційований
член). Поступово активізується робота, спрямована на розвиток інших
субрегіональних та міжрегіональних напрямків економічного
співробітництва в Європі, а саме середземноморського, балтійського та
північноєвропейського.
Важливим для нашої країни є розвиток відносин зі Світовою організацією
торгівлі (далі — СОТ), яка є спадкоємицею чинної з 1947 р. Генеральної
угоди з тарифів та торгівлі. Повноправними учасниками СОТ є 142 держави,
40 країн у ній мають статус спостерігачів, з яких понад 20, у тому числі
Росія, перебувають на різних стадіях приєднання до цієї міжнародної
організації (Україна розпочала цей процес у 1992 р.). Це досить впливова
міжнародна економічна організація, на яку припадає понад 90 % світової
торгівлі. Членство в СОТ дасть змогу Україні реально інтегруватись у
міжнародне економічне співтовариство, а також створити надійні механізми
регулювання її торговельно-економічних відносин з державами — учасницями
даної міжнародної організації. Крім того, це економічно вигідно.
Зменшення тарифних обмежень практично на всіх найважливіших товарних
ринках розвинутих країн світу, на думку експертів Міністерства економіки
України, збільшить надходження від експорту продукції до бюджету нашої
держави майже на 200 млн дол. США на рік.
Ці та інші питання були обговорені на засіданні робочої групи з питань
вступу України до СОТ, під час 8-го раунду переговорів, що проходили
13—14 червня 2001 р. у Женеві. Вони розглядались і на конференції «Вступ
України у СОТ — перспективи, наслідки та пов’язані з цим завдання»,
організованій Українсько-Європейським консультативним центром та
Верховною Радою України. За найоптимістичнішими прогнозами, Україна може
вступити до СОТ не раніше ніж через два роки. Але для цього треба
зробити надзвичайно багато, насамперед щодо розвитку економіки нашої
держави, зближення її законодавства з міжнародно-правовими актами, які є
правовою основою функціонування СОТ. Тут вагоме значення має організуюча
і кодифікуюча діяльність Міжвідомчої комісії з питань вступу України до
СОТ, у якій задіяні урядовці та представники 16 міністерств та відомств.
Заслуговує на увагу перспектива входження України до Організації
економічного співробітництва та розвитку (далі — ОЕСР), що об’єднує нині
29 найрозвинутіших держав світу, частка яких становить 2/3 світового
виробництва товарів та послуг. У рамках ОЕСР обговорюються і
визначаються напрямки політичного, економічного та соціального розвитку,
вирішуються проблеми узгодження політики різних країн, координується
внутрішня політика, яка в сучасних умовах є базою існування розвинутих
держав. Головною умовою членства в цій організації є дотримання
принципів ринкової економіки та демократії в суспільстві. Навіть
отримання Україною статусу спостерігача в ОЕСР матиме для неї великий
зовнішньополітичний резонанс. З’являться умови для розширення сфери
двостороннього співробітництва України та країн — членів ОЕСР, отримання
міжнародної допомоги в рамках програм співпраці цієї міжнародної
організації з державами, що мають перехідну економіку, а також одержання
концесійних кредитів на пільгових умовах (2—3 % річних).
До важливих завдань реалізації «західного» вектора зовнішньоекономічної
стратегії України належить розв’язання проблеми залучення до
співробітництва великих фінансових та транснаціональних корпорацій. За
їх допомогою наша країна має намір сформувати валютно-фінансовий
потенціал, необхідний для масштабних зрушень в економіці. Як свідчить
набутий досвід, така співпраця можлива лише за умови створення для
згаданих корпорацій перспектив отримання реальних прибутків. А це
залежить насамперед від стабільності та ступеня відповідності
українського законодавства загальноприйнятим нормам і принципам
міжнародного права, зокрема економічного.
Чимале значення для України має організація співробітництва з
міжнародними фінансово-кредитними установами. Серед міжнародних
фінансових організацій у нашій державі значну роль відіграє Світовий
банк, членом якого Україна стала в 1992 р. Він розробив та реалізує в
нашій країні низку інвестиційних програм, що передбачають перебудову
ряду галузей економіки, в першу чергу енергетичної та
сільськогосподарської. Здійснюється також фінансування заходів,
спрямованих на проведення інших структурних реформ.
Неабияке значення має співробітництво України з Міжнародним валютним
фондом (МВФ), діяльність якого відбувається на умовах проведення Урядом
України узгодженої політики в галузях, що кредитуються цією фінансовою
структурою. Зокрема, в 1998 р. розпочалася реалізація трирічної програми
(2,5 млрд дол. США)
розширеного фінансування, спрямованого на захист економіки України у
зв’язку зі світовою фінансовою кризою. Проте внаслідок невиконання
українською стороною деяких умов МВФ кредитних надходжень в Україну
протягом 2000 р. не було. Але вже з початку 2001 р. співробітництво
України з МВФ у рамках вищезгаданої програми поновлено.
Розширюється співробітництво нашої країни з Європейським банком
реконструкції та розвитку. До основних цілей зазначеного банку в Україні
належать фінансування малого та середнього бізнесу,
сільськогосподарського та енергетичного секторів економіки, зокрема
стосовно енергозбереження, модернізації телефонних мереж тощо. Нещодавно
підписана Угода про надання нашій державі кредиту на реконструкцію
автостради Чоп — Київ. До складу вказаної магістралі входять два
міжнародні транспортні коридори, а саме Київ — Львів — Краковець —
Берлін та Львів — Чоп — Трієст. Як вважається, надання вищезгаданого
кредиту є однією з форм сприяння міжрегіональному торговельному
співробітництву, спрямованому на розвиток торговельних зв’язків України
з Польщею, Угорщиною та Словаччиною. Продовжується співробітництво з
ЄБРР і в таких важливих для нашої держави напрямках, як фінансування
енергетики та розвитку
телекомунікації.
Одночасно з вирішенням проблем європейської інтеграції Україна вживає
заходів щодо відновлення і зміцнення багатосторонніх відносин з країнами
СНД. Очевидно, головні напрямки такого співробітництва мають сприяти
збереженню та розширенню традиційного для нашої держави ринку збуту
товарів вітчизняного виробництва, відновленню промислової кооперації, що
відповідає національним інтересам, вирішенню питань надійного
забезпечення української економіки паливно-енергетичними та сировинними
ресурсами. З урахуванням цього, діяльність України в рамках СНД
спрямовується на розвиток і поглиблення взаємодії країн, що входять до
складу цієї організації, створення умов і механізмів їх взаємовигідного
торговельно-економічного співробітництва. Зокрема, за ініціативою нашої
держави здійснено комплекс заходів щодо прийняття Єдиного митного тарифу
для країн Співдружності, який відповідає міжнародним стандартам. Україна
також послідовно відстоює ідею створення на території пострадянських
республік зони вільної торгівлі. У рамках Міждержавного форуму країн СНД
вона очолила робочу групу з підготовки концептуальних основ формування
такої зони. Як вважається, введення в дію Угоди про створення зони
вільної торгівлі 1994 р. та Протоколу змін і доповнень до неї 1999 р., а
також формування необхідної договірної бази зовнішньоекономічних
відносин створять умови для підвищення експортного потенціалу всіх країн
СНД, а також сприятимуть закріпленню українських підприємств на їх
ринках.
Водночас створення в Україні ряду вільних економічних зон (нині їх 19)
допоможе суб’єктам підприємницької та інвестиційної діяльності держав
СНД, адже в цих зонах для них формуються пільгові умови.
За оцінками деяких експертів, помітну роль в активізації міждержавних
виробничо-торговельних зв’язків можуть відіграти створені в рамках
Співдружності фінансово-промислові групи та транснаціональні корпорації,
що діятимуть у галузях, котрі мають інтерес як для України, так і для
більшості держав СНД (літако-, ракето- та кораблебудування,
сільськогосподарське машинобудування, нафто- та газовидобування,
переробний комплекс, транспорт, засоби комунікацій тощо). Процес
створення згаданих структур доцільно спростити, як і вдосконалити
правові засади щодо їх діяльності.
Заслуговує на увагу діяльність України в рамках неформального об’єднання
ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), покликаного
вирішити передусім проблему енергозабезпечення Європи та України.
Значні перспективи має розширення участі нашої держави в організації
Балто-Чорноморського співробітництва.
Ураховуючи, що розвиток відносин між Україною та окремими міжнародними
економічними організаціями з ряду об’єктивних причин певною мірою
гальмується, на даному етапі ефективним для нашої країни виявилося
налагодження довгострокових науково-технічних та торговельно-економічних
зв’язків з різними державами на основі двосторонніх угод. З метою
підвищення ефективності такої співпраці передбачаються конкретні
нормативні економічні механізми, розроблені у нещодавно прийнятій нашою
державою програмі «Україна-2010».
Особлива увага приділяється розвитку та поглибленню відносин України з
Росією, яка традиційно була і залишається нашим найбільшим
торговельно-економічним партнером. Нині між нашими державами діє близько
100 міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод економічного
характеру. В рамках спільної російсько-української Програми
довгострокового економічного співробітництва до 2007 р. (підписана у
1998 р.) розпочалася реалізація проектів промислової та
науково-технічної кооперації стосовно вирішення проблем, що становлять
взаємний інтерес. У них значне місце відводиться і питанню активізації
торговельно-економічних відносин України та Росії.
Так, у рамках двостороннього співробітництва передбачаються створення та
розширення перспективних виробництв, випуск конкурентоспроможної
авіаційної й сільськогосподарської техніки, високотехнологічного
обладнання тощо. Зокрема, в Україні організовано складання автомобілів
марок ВАЗ і ГАЗ, виробниками яких є російські заводи. Розпочало
діяльність спільне підприємство «Газтранзит», метою якого є розвиток
нових газотранспортних магістралей, продовжується робота з модернізації
міжконтинентальної балістичної ракети СС-18, створення
військово-транспортного літака Ан-70, поглиблюється співпраця в рамках
таких значних міжнародних проектів, як «Sea Launch», створення
міжнародної космічної станції, організація пусків ракет з
модернізованого ракетоносія «Циклон-4» тощо.
До перспективних напрямків двосторонніх відносин з Росією належить також
розвиток міжрегіонального співробітництва. Досить нагадати, що вже
підписано понад 250 угод про співробітництво на рівні регіонів, створена
та функціонує Рада прикордонних регіонів, що координує співпрацю такого
роду.
Разом із тим слід констатувати, що, незважаючи на певний прогрес,
російсько-українське співробітництво у сфері економіки вкрай
нестабільне. Упродовж останніх років товарообіг між нашими країнами
постійно зменшувався. Зокрема, у 1999 р. частка Росії у товарообігу
України становила 37,1 %, у тому числі в експорті — 29,1, в імпорті —
47,3. Порівняно з 1998 р. двосторонній товарообіг фактично зменшився на
17 %. У цілому ж порівняно з 1992 р. загальний товарообіг між обома
країнами скоротився майже вдвічі. І тільки з 2000 р. є певний прогрес у
цій галузі.
Важливе значення в Україні надається розвитку двосторонніх відносин з
країнами «Великої вісімки», насамперед США та Німеччиною. Зокрема, у
1996 р. на основі угоди між Україною та США була створена
Українсько-Американська спільна комісія сприяння розвитку торгівлі та
інвестиціям. Одним із головних завдань згаданої структури стало
вирішення питань економічного співробітництва між двома державами. З
метою формування сприятливих умов для активізації двосторонніх відносин
у торговельно-економічній галузі була проведена значна робота щодо
створення необхідної для цього нормативно-правової бази. Так, були
підписані Угода про торговельні відносини між Україною і Сполученими
Штатами Америки (1992 р.), Хартія українсько-американського партнерства,
дружби і співробітництва (1994 р.), Угода між Урядом України й Урядом
США про сприяння капіталовкладенням (1994 р.), Договір між Україною та
Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій
(1994 р.), Угода між Україною та Сполученими Штатами Америки про
співробітництво в дослідженні і використанні космічного простору в
мирних цілях (1996 р.), Угода про співробітництво між Україною та
Сполученими Штатами Америки стосовно мирного використання ядерної
енергії (1999 р.). У червні 2000 р. наші держави прийняли спільну заяву,
згідно з якою взяли на себе зобов’язання поглиблювати стратегічне
партнерство.
У рамках угод про надання Україні консультативної та технічної допомоги
США приділяють велику увагу питанням реформування української економіки,
створення умов для діяльності на українській території іноземних,
насамперед американських, інвесторів. Водночас, як вважається, головними
завданнями України повинні стати відновлення втрачених позицій на ринках
США та пошук нових каналів збуту продукції вітчизняних виробників.
Слід зауважити, що предметом постійної уваги з боку керівництва нашої
країни є розвиток торговельно-економічних відносин не тільки з країнами
так званої Великої вісімки, а й із сусідніми державами. Вже підписано
ряд домовленостей про розвиток економічного співробітництва з Білоруссю,
Молдовою та Гру-
зією. Залишається пріоритетним поглиблення економічних відносин з
Польщею, яка певною мірою може бути зразком для України в питаннях
перебудови економіки з планової на ринкову та успішної інтеграції до ЄС.
Важливим для нашої держави є посилення торговельно-економічного
співробітництва з державами Закавказзя та Центральної Азії, насамперед
Узбекистаном, Казахстаном, Азербайджаном та Туреччиною. З урахуванням
національних інтересів відносини з цими країнами доцільно спрямовувати
на розвиток співробітництва в галузі транспорту, стосовно поставок
нафти, газу, бавовни тощо. Україна повинна також брати активну участь у
будівництві транскавказького транспортного коридору. Нині вже розроблені
основні напрямки двостороннього співробітництва нашої держави з
Узбекистаном, Казахстаном, Туркменістаном та Азербайджаном.
Останнім часом особливої актуальності набуває економічне співробітництво
України з державами Азії та Африки, ринки яких перспективні для збуту
української продукції машинобудівного комплексу та металопрокату для
надання науково-технічних і будівельних послуг. Важливим
торговельно-економічним партнером України можна вважати Китай. Наші
держави мають великі потенційні можливості щодо розширення
науково-технічного співробітництва, зокрема в галузі електрозварювання,
надтвердих матеріалів, металургії, авіа- та космічних технологій,
технологій для агропромислового комплексу тощо. На порядку денному
стоять питання українських інвестицій у китайську економіку у вигляді
спільних технологій та «ноу-хау», створення спільних підприємств,
акціонерних товариств тощо. Так, нещодавно підписана п’ятирічна програма
співробітництва з Китаєм у сфері освоєння космічного простору.
До перспективних партнерів України належить і В’єтнам. Мова йде,
насамперед, про значні можливості співпраці в галузі електроенергетики,
видобутку нафти та газу, хімічній та медичній промисловості, сільському
господарстві. В’єтнамську сторону дуже цікавлять українське устаткування
для видобутку нафти, обладнання для ГЕС, спільне будівництво
енергетичних об’єктів, виробництво вантажних автомобілів, суден, а також
можливість морських перевезень українською стороною в’єтнамських
вантажів. В’єтнам же пропонує поставляти в Україну природний каучук,
каву, чай, текстиль тощо.
Одночасно слід зазначити необхідність підвищення ефективності
міжнародно- і зовнішньоекономічного співробітництва нашої держави. У нас
відсутня орієнтована на сучасні реалії концепція (засади) зовнішньої
політики держави, що зумовлює спонтанне коливання зовнішньоекономічних
пріоритетів України, періодичне протиставлення «східного» та «західного»
напрямків економічної стратегії і негативно впливає на стабільність
відповідних відносин, викликає сумніви у держав світу стосовно
надійності нашої країни як партнера. Це слід враховувати при організації
з боку нашої держави міжнародного економічного співробітництва з іншими
державами світу і міжнародними організаціями.
3. Поняття міжнародного економічного права
Для урегулювання міжнародних економічних відносин користуються нормами
міжнародного економічного права (МЕП). Існує кілька концепцій
міжнародного економічного права. Концепція — слово латинського
походження, що в перекладі на українську мову означає розуміння чогось,
систему. Іншими словами, це — спосіб розуміння, трактування яких-небудь
явищ, основна точка зору.
У західній юридичній літературі існує чимало концепцій МЕП, серед яких
особливо чітко виділяються дві. Перша — це концепція англійського юриста
Г. Шварценбергера, який стверджував, що міжнародне економічне право —
галузь міжнародного публічного права. Воно включає в себе такі
компоненти: 1) володіння природними ресурсами та їх експлуатація; 2)
виробництво та розподіл товарів; 3) невидимі міжнародні угоди
господарського або фінансового характеру; 4) кредити та фінанси;
5) відповідні послуги; 6) статус і організація суб’єктів, які здійснюють
таку діяльність. Г. Шварценбергер підкреслював, що міжнародне економічне
право охоплює лише ті економічні аспекти, котрі є об’єктом впливу
міжнародного публічного права, і виключав внутрішнє регулювання,
оскільки при цьому не створюються єдині для всіх держав норми і
принципи.
Аналогічної точки зору дотримується і нідерландський юрист П. Верлорен
ван Темаат. Він вважає, що до предмета МЕП не можуть включатися
національні норми, які регулюють зовнішні економічні зв’язки, і норми
міжнародного приватного права. Близька до цієї і позиція італійського
вченого П. Піконе, французького — П. Вейля, американського — В. Леві.
Отже, основний висновок першої концепції полягає в тому, що норми МЕП —
це частина міжнародного публічного права. Вони створюються суб’єктами
міжнародного права і використовуються для урегулювання відносин, що
виникають між ними.
Друга концепція окреслена німецькими юристами П. Фішером і В.
Фікентшером. Зокрема, на думку П. Фішера, в систему МЕП слід включати і
норми внутрішнього права, які регулюють міжнародну господарську
діяльність. А. В. Фікентшер, автор двотомної праці «Господарське право»
(1983 р.), вважає, що будь-яка правова норма, пов’язана з міжнародною
економікою, є нормою міжнародного економічного права.
З концепцією транснаціонального права у 1956 р. виступив американський
професор Еф. Франклін, який висвітлив у своїй книзі транснаціональне
право. Предметом регулювання, на його думку, були відносини, які
виходили за межі державних кордонів.
Згідно з цією концепцією в систему міжнародного економічного права
включаються не лише норми міжнародного публічного, а й міжнародного
приватного права, національні норми, які регулюють міжнародні економічні
відносини. Ця Концепція може критично сприйматися з таких міркувань.
Передусім, не виключаючи можливості використання норм національного
законодавства для регулювання відносин, наприклад, з приводу
використання іноземної валюти, інвестицій, міжнародних перевезень та
деяких інших, не можна стверджувати або брати як правило, що
національно-правові норми є своєрідним інструментом регулювання
міжнародних відносин. Скоріше можна говорити про те, що це є винятком із
загального правила, оскільки абсолютна більшість міжнародних економічних
відносин регулюються відповідними нормами і принципами міжнародного
права. Це пов’язано з тим, що тут своєрідні суб’єкти правовідносин, а
саме держави, їх угруповання, міжнародні організації, відносини між
якими регулюються нормами міжнародного права і, зокрема нормами
міжнародного економічного права. Це з одного боку.
У підручнику Д. Карро, П. Жююйар «Міжнародне економічне право»
(видавництво «Международные отношения», Москва), виданому у 2002 р.,
міжнародне економічне право розглядається у широкому та вузькому
розумінні слова. У широкому значенні воно є сукупністю норм, що
регулюють економічні операції будь-якого роду, за умови, що ці
економічні операції виходять за межі правової системи однієї держави.
Виходячи з такого розуміння угода щодо купівлі-продажу між особами, які
знаходяться у різних державах, повинна регулюватися міжнародним правом.
Автор не поділяє такого підходу, оскільки через необмежену сферу
відповідних відносин неможливо зрозуміти зміст предмета регулювання.
Виходить, міжнародне економічне право має охоплювати різнорідні
правовідносини, в яких є як держава, так і суб’єкти. У такому випадку
поняття «міжнародне економічне право» губиться в багатоманітності
відповідних актів, що мають свої предмети регулювання і не
взаємозв’язані між собою єдиною метою. У вузькому значенні міжнародне
економічне право — це сукупність норм, що регулюють організацію
міжнародних економічних відносин, головним чином макроекономічні
відносини (протилежність відносинам мікроекономічним). За такого
підходу, на думку авторів названого вище підручника, норми міжнародної
торговельної системи будуть нормами міжнародного економічного права, а
норми міжнародної купівлі-продажу — ні. Крім того, вони вважають, що
використання норм національних правових систем у регулюванні сфери
міжнародних правових відносин дає можливість назвати це право правом
міжнародних економічних відносин.
З іншого ж боку, і в міжнародному праві існує категорія «імунітет
держави», відповідно до якої держава звільняється від впливу правових
систем інших держав, а також від впливу юрисдикційних (судових) органів
іноземних держав.
Існувала свого часу і вітчизняна концепція. Уперше вона була розроблена
й обґрунтована наприкінці 20-х років українським академіком
В. М. Корецьким, який розглядав міжнародне господарське (економічне)
право як комплексну міжгалузеву дисципліну, яка регулювала міжнародні
публічно-правові та цивільно-правові відносини. Він наголошував, що
систему норм, якими регулюються світові господарські відносини, має дати
міжнародне господарське право. До речі, слід зазначити, що
В. М. Корецький, як видатний учений-міжнародник, був членом Комісії з
міжнародного права ООН, суддею Міжнародного суду. Він перший серед
радянських учених-юристів був удостоєний високого звання Героя
Соціалістичної праці. Він до кінця свого життя очолював Інститут держави
та права НАН України, який сьогодні носить його ім’я.
Питанням міжнародного економічного права присвятили свої праці такі
вчені, як Г. І. Тункін, Є. Т. Усенко, Г. Є. Бувайлик,
М. М. Богуславський, В. І. Лісовський, К. К. Сандровський,
В. І. Муравйов та інші, які вважали, що міжнародне економічне право — це
особлива галузь міжнародного публічного права.
Узагальнення й аналіз існуючих концепцій і точок зору дає можливість
зробити такий висновок. Міжнародне економічне право — це система норм і
принципів, які регулюють відносини між державами, між державами і
міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями в процесі
міжнародного економічного співробітництва, що є самостійною галуззю
міжнародного публічного права.
4. Система міжнародного економічного права
Системний підхід до будь-яких явищ, понять, наук тощо має велике
значення. Саме він дає змогу всебічно й глибоко їх вивчити і зрозуміти.
Цей підхід широко використовується і в юридичній науці, незалежно від
того, йдеться про національні чи про міжнародні правові системи, які є
взаємозв’язаними і водночас незалежними.
Розглядаючи співвідношення міжнародного економічного права з міжнародним
правом, слід зазначити, що перше базується на нормах і принципах
останнього. Саме міжнародне право є основою міжнародного економічного
права. Тому необхідно звернути увагу на те, що міжнародне публічне право
є основою міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб’єктами
міжнародного публічного права є держави, їх угруповання та міжнародні
організації, які виступають одночасно і відповідними суб’єктами
міжнародних економічних відносин. Система міжнародних норм і принципів,
які регулюють відносини між державами і міжнародними організаціями,
процес організації і здійснення міжнарод-
ного економічного співробітництва, становить самостійну галузь
міжнародного публічного права — міжнародного економічного права.
Водночас слід мати на увазі й те, що міжнародне економічне право не є та
й не може бути абсолютно відособленою галуззю міжнародного права. Воно
перебуває у функціонально-структурних і взаємно обумовлених зв’язках з
іншими галузями міжнародного права — правом зовнішніх відносин, правом
міжнародних договорів, правом міжнародних організацій, міжнародним
повітряним правом, міжнародним морським правом, міжнародним екологічним
правом, міжнародним авторським правом, міжнародним космічним правом та
ін.
Як складова міжнародного права міжнародне економічне право може і
повинно розглядатися як самостійна правова система, галузь права. Воно
має свої складові елементи — підсистеми, які слід у даному випадку
називати підгалузями та правовими інститутами. Незважаючи на те, що
міжнародне економічне право ще перебуває на етапі свого становлення і
розвитку, сьогодні вже можна вести мову про його окремі підгалузі.
Залежно від змісту відносин, які регулюються, у системі міжнародного
економічного права виділяють міжнародне торговельне право, міжнародне
валютне право, міжнародне інвестиційне право, міжнародне транспортне
право, а також комплекси норм, які покликані регламентувати
міжнародно-правові відносини промислового і сільськогосподарського
співробітництва, співробітництва в галузі науково-технічного прогресу та
ін.
Систему курсу міжнародного економічного права можна розділити на
Загальну й Особливу частини. У Загальній частині об’єднані норми, які
визначають сам предмет правового регулювання міжнародного економічного
права, його джерела і принципи, дають уявлення про суб’єктів
міжнародно-економічних відносин і, зокрема, про державу як основного
суб’єкта міжнародного права. У Загальній частині також розглядаються
правовий статус міжнародних економічних організацій, питання правового
регулювання діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК), міжнародних
економічних договорів та забезпечення їх виконання.
Щодо загальної характеристики змісту Особливої частини міжнародного
економічного права, то вона зводиться до характеристики правових норм і
особливостей правового регулювання міжнародної торгівлі, міжнародних
валютних відносин, міжнародних перевезень та інших напрямів міжнародного
співробітництва. Виходячи з цього в межах Особливої частини має
вивчатися міжнародне торговельне право, міжнародне валютне право,
міжнародне транспортне право, питання міжнародно-правового регулювання
промислового, сільськогосподарського і науково-технічного
співробітництва.
Розділ 2
Гармонізація законодавства України
з міжнародним економічним правом
1. Загальні питання гармонізації
армонізація національного законодавства будь-якої країни з міжнародним
правом, зокрема економічним, передбачає узгодження їх змісту.
Розглядаючи питання гармонізації законодавства України з міжнародним
економічним правом, передусім необхідно мати на увазі, що воно є
частиною міжнародного права, а це обумовлює потребу аналізу загальних
проблем, пов’язаних із названою гармонізацією. Загальні підходи,
властиві гармонізації права будь-якої країни з міжнародним, характерні і
для гармонізації міжнародного економічного та інших галузей міжнародного
права.
Насамперед слід зазначити, що сьогодні у світі практично не існує
держав, які б, здійснюючи свою внутрішню та зовнішню політику, не
співробітничали з іншими державами безпосередньо або через відповідні
міжнародні організації. Це, у свою чергу, вимагає від кожної з них
виваженості порівняння своїх дій з діями інших держав, а коли потрібно,
то й узгодження їх прийняттям спільних оптимальних рішень. Нині
практично всі держави розуміють, що саме так, на основі їх рівноправного
співробітництва та мирного співіснування можна досягти не лише
загального всесвітнього прогресу, а й відповідного розвитку кожної з
держав. Саме такий підхід до організації відносин з іншими державами
юридично визначений Конституцією України, Декларацією про державний
суверенітет України, Законом України «Про міжнародні договори України»
від 22 грудня 1993 р. та іншими нормативно-правовими актами.
Створення та розвиток національної правової основи міжнародного
співробітництва — один із чинників, який сприяв визнанню України,
встановленню з нею дипломатичних відносин біля 160 держав світу. Вона
співпрацює нині більше ніж із 100 міжнародними організаціями. Це дає
можливість нашій країні не тільки успішно співробітничати з державами
світу в різних напрямах, а й відігравати вагому роль у забезпеченні миру
і безпеки на Землі.
Одночасно варто зауважити, що можна було б мати і більш значущі
результати щодо цього, якби своєчасно визначалися і належним чином
вирішувалися проблеми, пов’язані з активіза-
цією діяльності України у міжнародному співробітництві.
Однією з них, до того ж досить важливою, є проблема гармонізації
законодавства України з міжнародним правом. Зрозуміло, що від ступеня
відповідності національного законодавства будь-якої держави правовим
міжнародним стандартам багато в чому залежить ефективність її
міжнародного співробітництва з іншими державами та міжнародними
організаціями. Навіть вступ до окремих міжнародних організацій, зокрема
Європейського Союзу (сьогодні багато держав світу бажають стати його
членами, Україна теж активно діє в цьому напрямі), залежить поряд з
іншим від того, наскільки та чи інша країна готова сприйняти
інтеграційне законодавство цієї міжнародної організації.
Досліджуючи питання гармонізації національного законодав-
ства з міжнародним правом, головне — методологічно правильно визначити
механізм їх розв’язання. Оптимальним варіантом, як нам здається, має
бути приведення норм конституції будь-якої країни до міжнародних
стандартів. Це надзвичайно важливо, якщо взяти до уваги, що конституція
є основою, правовим фундаментом розвитку національного законодавства.
Цілком зрозуміло, що від того, наскільки повно в ній будуть враховані
норми і принципи міжнародного права, настільки повно буде відображено їх
у національному законодавстві, яке покликане розвивати конституційні
положення. Отже, є всі підстави розглядати норми та принципи
міжнародного права як правотворчий чинник розвитку конституційного та
інших галузей законодавства.
Наступним, на нашу думку, досить вагомим методологічним принципом
гармонізації законодавства нашої держави з міжнародним правом є
положення ст. 9 Конституції України, де записано: «Чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України». Реалізація цього
конституційного положення дає можливість постійно розширювати межі
національного законодавства України, збагачувати його за рахунок норм і
принципів міжнародного права, які конкретизовані, уніфіковані та
закріплені у міжнародних договорах і віддзеркалюють правові надбання
світової цивілізації. Безумовно, це значною мірою сприяє поступовому
зближенню національного законодавства нашої держави з міжнародною
правовою системою, ліквідації існуючих між ними суперечностей. А якщо
взяти до уваги, що в цьому напрямку діють й інші держави світу, то можна
дійти висновку, що міжнародне право стає своєрідним «спільним
знаменником», який об’єднує всі національні правові системи.
Таким чином, через втілення в законодавстві України норм і принципів
міжнародного права наша держава практично гармонізує свою правову
систему не лише з міжнародно-правовою системою, а й з національними
правовими системами держав світу. За роки незалежності нашої держави її
органами державної влади укладено понад 2 тис. міжнародних
(міждержавних, міжурядових та міжвідомчих) договорів. Участь Верховної
Ради України у цьому процесі регламентовано п. 32 ст. 85 Конституції
України, згідно з яким вищий законодавчий орган нашої держави
уповноважений надавати згоду на їх обов’язковість. Реалізуючи свої
конституційні повноваження, парламент України ратифікував або дав згоду
на приєднання до 580 міжнародно-правових актів з питань розширення та
активізації міжнародних політичних і зовнішньоекономічних зв’язків нашої
держави, отримання міжнародних позик і кредитів, захисту прав і свобод
людини і громадя-
нина, діяльності України в рамках міждержавних організацій,
направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи допуску
підрозділів збройних сил інших держав на територію України тощо.
Зокрема, Верховна Рада України ратифікувала 41 міжнародний договір
України про дружбу, взаємну допомогу та співробітництво з іншими
державами, 49 договорів, спрямованих на встановлення, розвиток та
поглиблення співпраці нашої держави з країнами світу в галузі економіки
та торгівлі, 34 — на взаємодію України з міжнародними фінансовими
організаціями, 44 — на уникнення подвійного оподаткування, 37 — на
заохочення та взаємний захист інвестицій, 17 — на введення режиму
вільної торгівлі, 15 — на регулювання міжнародних перевезень пасажирів
та вантажів.
Ратифікаційна діяльність парламенту України має тенденцію до зростання.
Якщо Верховною Радою України І скликання було ратифіковано 52 міжнародні
договори (у перший рік її діяльності — 2, у другий — 22, у третій — 28),
то парламентом ІІ скликання — вже 241 (у перший рік його функціонування
— 25,
у другий — 73, у третій — 80, у четвертий — 63), а ІІІ скликання — 287
(відповідно 55, 101, 49, 82).
Разом з тим вищий законодавчий орган України ратифікував або надав згоду
на приєднання до 209 багатосторонніх угод, укладених у рамках
Організації Об’єднаних Націй, Співдружності Незалежних Держав, Ради
Європи, Організації Чорноморського економічного співробітництва,
Організації з питань безпеки та співробітництва в Європі та інших
міждержавних об’єднань. Зокрема, Верховна Рада України І скликання
затвердила 24 такі угоди (у перший рік діяльності — 1, у другий — 8, у
третій — 15), ІІ — 73 (у перший рік діяльності — 11, у другий — 19, у
третій — 22,
у четвертий — 21), а ІІІ скликання — 112 (відповідно 15, 44, 26, 27). Це
свідчить про серйозну ратифікаційну роботу парламенту нашої держави, що
дає можливість розглядати міжнародні договори не лише як джерело
міжнародного права, а й як джерело права України. Але щоб міжнародні
договори стали реальною складовою системи законодавства України,
необхідно докласти чимало зусиль для належного узгодження їх з даною
системою. Основну роль у вирішенні цього завдання має відіграти
вищеназваний Закон «Про міжнародні договори України». Аналіз його з
позицій сьогодення свідчить, що він потребує вдосконалення. У зв’язку з
цим 26 грудня 2002 р. Верховна Рада України прийняла його нову редакцію.
Не менш важливим у загальнотеоретичному плані є також питання про
набуття чинності міжнародними договорами з участю нашої держави,
особливо тими, що визначають систему прав та обов’язків людини і
громадянина. Вище зазначалося, що відповідно до ст. 9 Конституції
України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства нашої
держави. З цього випливає, що на них повинен поширюватися той самий
порядок набуття чинності, як і на закони та інші нормативно-правові акти
України. Даний порядок закріплений у ст. 57 Основного Закону, згідно з
якою закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й
обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку,
встановленому законом, не є чинними. Отже, як у такому випадку
розглядати чинність міжнародно-правових договорів, зокрема ратифікованих
Верховною Радою України, якщо вони у належний спосіб не доведені до
відома громадян нашої держави? Адже ще у 1993 р. Законом України «Про
міжнародні договори України» встановлено, що вони повинні публікуватись
у «Відомостях Верховної Ради України», парламентській газеті «Голос
України» та «Зібранні діючих міжнародних договорів України», чиє видання
мало забезпечити Міністерство закордонних справ України. Але, як не
прикро, ця вимога названого Закону тривалий час практично не
виконувалась, через що міжнародні договори належно не оприлюднені.
Крім того, варто звернути увагу на те, що під час подання до Верховної
Ради України на ратифікацію міжнародних договорів не подаються
одночасно, як того вимагає вказаний Закон (п. 8 ст. 7), проекти законів
про ратифікацію та зміни до законодавчих актів, які повинні
забезпечувати гармонізацію національного законодавства нашої держави з
міжнародним правом. І це слід належним чином визначити в законопроекті
про регламент Верховної Ради України.
У процесі гармонізації національного законодавства з міжнародним правом
не можна не враховувати ту обставину, що система останнього поділяється
на публічне та приватне право, властиві їм галузі, правові інститути та
норми. Безумовно, це викликає певні труднощі, якщо брати до уваги, що
подібного чіткого поділу як законодавчої, так і правової системи у нашій
та ряді інших європейських держав не існує, хоча в юридичній науці вже є
певні теоретичні розробки зазначеного питання. Звичайно, при його
вирішенні не потрібен поспіх. Адже практично неможливо автоматично
поділити правову систему будь-якої країни на публічне та приватне право.
Це особливо стосується тих держав, де зародження, розвиток і становлення
правових систем відбувалися за характерних саме для цих держав
історичних, національних умов, які не передбачали, а то й не могли
передбачити (наприклад, враховуючи особливості розвитку
соціально-економічних систем конкретних країн) поділу національного
права на публічне та приватне. Тому виникає необхідність здійснення
ґрунтовних досліджень зазначеної проблеми як на рівні національної, так
і на рівні міжнародної правової науки.
Досить непростим, з нашої точки зору, є і питання практичної реалізації
норм і принципів міжнародного права, які стали частиною національних
правових систем. Усі знають, що практично в усіх державах реалізація
норм матеріального права будь-якої галузі забезпечується, як правило,
розвитком відповідних процесуальних галузей, їх норм. Наприклад, відомо,
що цивільне, кримінальне, адміністративне та деякі інші галузі права
кореспондують з відповідними процесуальними галузями
(цивільно-процесуальним, кримінально-процесуальним,
адміністративно-процесуальним правом тощо). Якщо вести мову про
міжнародне право, то його норми та принципи не завжди реалізуються через
відповідні процесуальні норми. У ряді випадків їх просто немає. Що
роблять у такому разі держави, зокрема Україна? Їх законодавчі органи
вимушені спеціально розробляти і впроваджувати у національне
законодавство або пристосовувати до нього певні існуючі процесуальні
норми, які забезпечували б реалізацію норм і принципів міжнародних
договорів, що стали частиною правової системи конкретної країни. Отже,
наявність процесуального механізму реалізації міжнародних принципів і
норм слід також ураховувати під час розв’язання загальних проблем
гармонізації законодавства з міжнародно-правовою системою. І це, як нам
уявляється, є досить значущою проблемою, на яку повинна бути звернута
увага вчених-юристів, зокрема нашої держави.
Безумовно, з’ясування і практичне вирішення проблем гармонізації
законодавства України з міжнародним правом є одним із важливих завдань
не лише Верховної Ради України, а й інших державних органів, їх
посадових осіб, наукових установ, учених. Слід зрозуміти, що побудувати
досконалу національну законодавчу систему без урахування міжнародного
права сьогодні практично не може жодна держава, тому що немає такої, яка
б не здійснювала тією чи іншою мірою міжнародне співробітництво. Ось
чому від рівня узгодженості національних правових систем з міжнародним
правом багато в чому залежать рівень міжнародного співробітництва
будь-якої держави світу та її авторитет.
2. Зближення європейського права
із законодавством України
Процес гармонізації та зближення правових систем, які існують у
європейському просторі, на нашу думку, потребуватиме цілеспрямованої та
скоординованої діяльності різних держав і міжнародних організацій.
Необхідно створити такі юридичні норми, які здатні забезпечити однакове
регулювання наявних у європейських державах суспільних відносин. При
цьому варто зауважити, що така робота сприятиме розвитку міжнародного
співробітництва, попередженню виникнення різного роду юридичних колізій.
Звичайно, правова уніфікація не обов’язково повинна мати універсальний
характер. Вона може розмежовуватись як за цілями, так і за масштабами.
За деякими напрямками суспільних відносин уніфікація може мати
глобальний характер, а за іншими — охоплювати держави регіону або діяти
в рамках певних міждержавних об’єднань.
Розглядаючи проблему створення єдиного європейського правового поля,
слід враховувати той факт, що у світі є кілька національних правових
систем.
Як відомо, найстарішою та найпоширенішою правовою системою є
континентальна, яка властива і європейським країнам. Для неї характерні
нормативна упорядкованість, структурованість джерел, усталені
демократичні правові принципи, а також наявність чіткої юридичної
техніки.
Головними носіями зазначеної системи є Німеччина, Франція та ряд інших
європейських держав. Вона тією чи іншою мірою існує у багатьох країнах.
В її центрі перебуває людина із системою її суб’єктивних прав та
інтересів, на базі яких формуються суспільні та державні інтереси.
У цілому, як ми знаємо, континентальна система складається з публічного
і приватного права, які органічно пов’язані та постійно взаємодіють.
Приватне право регулює соціально-економічні відносини, спрямовані на
реалізацію прав та обов’язків людини й громадянина, встановлює статус
фізичних та юридичних осіб, забезпечує їх рівність у відносинах одна з
одною тощо. Публічне право — це система норм і принципів, у яких
відображаються державні, суспільні потреби, відносини та інтереси, без
забезпечення яких неможливо задовольнити особисті інтереси, а також
загальнозначущі інтереси суспільства у цілому.
До особливостей континентальної правової системи належить її галузева
класифікація. Як правило, система права ділиться на галузі, серед яких
базовими є конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право,
а також цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне. У межах цієї
правової системи велике значення надається питанням систематизації
законодавства. Адже джерела континентального права мають стійку
ієрархію, легко кодифікуються. Найбільшу ж юридичну силу, звичайно, має
конституція.
До числа інших найвагоміших міжнародних правових утворень, що, як
відомо, ефективно функціонують, слід віднести систему загального права,
яке поширює свою дію на всі держави та міжнародні організації. Це ядро
міжнародно-правової системи. Зауважимо, що, на відміну від
континентального права, згадана система розвивалася не лише
вченими-юристами, а й юристами-практиками. Загальне право створюється і
змінюється зусиллями всіх суб’єктів, міжнародним співтовариством у
цілому. Воно спирається на презумпцію універсальності дії його норм,
оскільки є правом міжнародного співтовариства. Тому будь-яка держава
зобов’язана його поважати.
У даний час з урахуванням системи норм й принципів загального права
функціонує багато національних законодавств (Великої Британії, США,
Канади, Індії, Австралії, ряду африканських держав тощо). Проте в кожній
з цих держав є багато специфічного, що віддзеркалює особливості
розвитку, географічного положення тієї чи іншої країни, впливу на неї
регіональних міжнародних структур тощо.
Нині спостерігається чітка тенденція до зближення окремих елементів
вищеназваних правових систем за збереження і навіть деякого посилення їх
специфіки.
Якщо вести мову про Європу, частиною якої є і Україна, то слід
зазначити, що в останні роки переважна більшість європейських держав,
керуючись спільними та національними інтересами, спрямовують зусилля на
побудову правової системи, яка регулюватиме функціонування принципово
нового міждержавного формування — об’єднаної Європи. Ця правова система,
що дістала назву «Європейське право», складається з численних конвенцій,
угод, хартій, кодексів та протоколів до них, розроблених під егідою
таких міжнародних регіональних організацій, як Рада Європи, Організація
з питань безпеки та співробітництва у Європі, Європейський Союз тощо.
Особливістю Європейського права є те, що воно виникло та активно
розвивається на основі як континентального, так і загального права.
Наприклад, питаннями забезпечення прав і свобод людини, якими в рамках
Ради Європи відає Європейський суд з прав людини, котрий у своїй
діяльності поєднує елементи як континентального, так і загального права.
Зокрема, він досить активно використовує у своїй практиці правило
прецеденту. Судові рішення обґрунтовуються ним виходячи не тільки з норм
певних конвенцій, а й з принципів справедливості, природного права,
моральних критеріїв, суспільної необхідності тощо. Держави — члени Ради
Європи, зокрема Україна, зобов’язані визнавати обов’язковість юрисдикції
цього суду.
Нині наша держава, інтегруючись до європейських структур, набула
повноправного членства, про що вже йшлося, у ряді міжнародних
організацій Європи, поступово реалізує свій намір вступити до
Європейського Союзу. Як відомо, головними передумовами вступу України до
більшості з організацій та перебування в них є визнання нею принципу
верховенства права, забезпечення прав та основних свобод людини і
громадянина. Особливе значення надається питанням приведення
національного законодавства нашої держави у відповідність до
європейських норм та стандартів. І роботи тут надзвичайно багато. Адже,
за даними ряду експертів, для входження у правове поле Європи Україні
потрібно прийняти нові або внести відповідні зміни до законів та інших
нормативно-правових актів, число яких становить майже 4 тис. Фактично
мова йде про створення цілком нового законодавства, причому в багатьох
випадках заснованого на міжнародних принципах і стандартах, які раніше у
практиці нашої держави не використовувалися. Здійснення таких
перетворень можливе лише за умови активного зближення законодавства
України з правом Європейського Союзу, Ради Європи, Організації з безпеки
та співробітництва в Європі та інших європейських міжнародних
організацій.
Слід зазначити, що і Європейське Співтовариство продекларувало
зацікавленість у розвитку європейського напрямку зовнішньої політики
нашої держави. Підтвердженням цього є те, що вже у 1996 р. в Україні за
сприяння Європейської комісії почав функціонувати
Українсько-Європейський консультативний центр з питань законодавства,
головне завдання якого полягає у переданні законотворчим органам нашої
держави європейського юридичного досвіду, підтриманні реформ її правової
системи для досягнення нею відповідності правовим системам держав —
членів Європейського Союзу. Пріоритетні напрямки цієї діяльності
спрямовані на реформування законодавства з питань державного управління
та місцевого самоврядування, в економічній та соціальній сферах, а також
у галузі міжнародної торгівлі. Досить значну увагу розвитку правової
системи України приділяє Рада Європи. Розроблення проектів правової
допомоги в цій сфері вона розпочала відразу після подання нашою державою
заявки про вступ до неї (липень 1992 р.). Зокрема, у 1999 р.
Парламентська Асамблея Ради Європи звернулася до ряду впливових
міжнародних організацій, а саме: Європейського парламенту, Європейської
комісії, Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку,
Міжнародного валютного фонду, Конгресу місцевих та регіональних влад,
Фонду соціального розвитку Ради
Європи з пропозицією надати Україні необхідну допомогу.
Одночасно керівництво вищезгаданої міжнародної організації взяло під
свій контроль проведення конституційної та судово-правової реформ у
нашій державі, а також питання створення правових основ інтеграції
останньої в європейський простір.
Проте слід сказати, що, незважаючи на вжиті заходи, вищезгадана
діяльність Ради Європи поки що не дає відчутних результатів. Аналогічна
ситуація спостерігається щодо впровадження в законодавство України
інших, існуючих поза межами правового поля Ради Європи європейських
стандартів, зокрема тих, що передбачені Угодою про партнерство та
співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх
державами—членами, а також конвенціями та угодами, прийнятими в рамках
Організації з безпеки та співробітництва в Європі.
У цілому можна зробити висновок, що зближення національного
законодавства з Європейським правом відбувається занадто повільно.
3. Гармонізація законодавства України
з правом Європейського Союзу
Вирішення питання щодо вступу України до Європейського Союзу об’єктивно
вимагає від нашої держави енергійних кроків на шляху зближення,
гармонізації національного законодавства із законодавством даного
міжнародного об’єднання. При цьому варто зауважити, що одна з
найголовніших особливостей правової природи згаданого інтеграційного
об’єднання полягає в тому, що його правова система, яка сформувалася на
базі національного та міжнародного права і в умовах їх взаємодії, має
ознаки як міжнаціонального, так і наднаціонального характеру.
Дослідження цього правового феномену викликає значний теоретичний
інтерес як юристів, наукових працівників, студентів, так і всіх, хто
цікавиться проблемами міжнародного права. Навіть сам процес розроблення
правової системи Європейського Союзу, який відбувається з використанням
найкращих досягнень міжнародно-правової науки, досвіду в галузі розвитку
національних правових систем окремих країн, може слугувати зразком
розумного підходу до організації законотворчої діяльності.
Вивчення права Європейського Союзу є значущим для нашої держави і з
практичного погляду. Адже Україна традиційно підтримує та розвиває
економічні, торговельні, культурні та інші зв’язки з країнами, що
входять до складу цього інтеграційного об’єднання, вживає заходів щодо
активізації відносин у рамках зазначеної Угоди про партнерство та
співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх
державами-членами. Безумовно, досконале знання права Європейського
Союзу, яке є важливим інструментом здійснення інтеграційних процесів,
особливо в галузях, що регулюють економічні відносини, стає вагомою
передумовою успішного розвитку міжнародних відносин нашої держави у цій
сфері.
Розглядаючи систему права Європейського Союзу, слід зазначити, що однією
з обов’язкових умов успішного функціонування міжнародних (міждержавних,
міжурядових) організацій є необхідність належного правового регулювання
їхньої діяльності. Близько 500 міжнародних організацій нараховує система
цих суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на їх чисельність,
розмаїття цілей і функцій, розгалужену організаційну структуру, систему
повноважень тощо, всі вони потребують не лише відповідного правового
врегулювання своєї спільної діяльності, а й чіткого визначення правового
статусу держав-членів, що входять
до складу конкретної організації. Вже те, що дані організації
створюються на основі міжнародного договору, який є, як відомо, одним із
найпоширеніших джерел міжнародного права, свідчить, що їх формування має
підґрунтям міжнародно-правову договірну базу: саме установчі договори
міжнародних організацій є правовим фундаментом їх діяльності. У
міжнародному праві система норм, які закріплюються в названих договорах,
називається первинним правом. Ці норми інколи порівнюють з національними
конституційно-правовими нормами.
Система права міжнародних організацій включає не лише первинне право, а
й систему міжнародно-правових норм і принципів, закріплених в установчих
договорах відповідних міжнародних організацій, а також так зване
вторинне право, систему якого становлять ті міжнародно-правові норми,
які віддзеркалюють зміст правових актів, що приймаються міжнародними
організаціями та їх структурами в межах компетенції, закріпленої в
установчих договорах. Саме в цих міжнародно-правових актах і знаходять
юридичне вираження міжнародно-правові норми як юридично обов’язкові
приписи, що діють у межах конкретної міжнародної організації. Іншими
словами, це вторинне право є «внутрішнім» правом, адже воно здебільшого
спрямоване на регулювання відносин внутрішньоорганізаційного характеру,
що виникають у процесі діяльності певної міжнародної організації.
Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що саме такий методологічний
підхід і буде використано при з’ясуванні сутності права Європейського
Союзу (далі — Євросоюз). Водночас варто зазначити, що, аналізуючи це
питання, необхідно враховувати внутрішню структуру даної міжнародної
організації, котра, як і правові системи її складових, істотно впливає
на формування права Євросоюзу, відображає його правову природу. Так,
Євросоюз має три складові: Європейське Співтовариство (раніше мало назву
Європейське Економічне Співтовариство, далі — ЄЕС), Європейське
співтовариство з вугілля та сталі (далі — ЄСВС) та Європейське
співтовариство з атомної енергії (далі — Євроатом). Кожне з цих
Співтовариств має власну правосуб’єктність та правову систему, витоки
яких — у трьох установчих договорах, що, у свою чергу, базувалися на
нормах і принципах міжнародного права. Якщо зробити хоча б загальний
аналіз цих договорів (Паризького 1951 р. про заснування ЄСВС, а також
Римських 1957 р., які заснували ЄЕС та Євроатом), то дійдемо висновку,
що їх зміст головним чином визначає правове регулювання європейської
економічної інтеграції. Звичайно, специфічні особливості мали Договори
про заснування ЄСВС та Євроатому.
Створення на основі Договору про Європейський Союз (Маастрихтського
договору), який був підписаний 7 лютого 1992 р. (набув чинності 1
листопада 1993 р. після ратифікації всіма державами-членами), Євросоюзу
передбачало не лише зближення Співтовариств на базі спільного та єдиного
ринку, а й вирішення питань політичного співробітництва в Європі. Про
це, приміром, свідчать розділ V «Положення про спільну зовнішню політику
і політику безпеки» і розділ VI «Положення про співробітництво у сфері
охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах даного договору.
Таким чином, останній став підґрунтям створення на території
держав-членів не тільки єдиного європейського економіко-політичного
комплексу, а й оборонного. Цілком зрозуміло, що норми цього установчого
Договору покликані насамперед здійснити правове регулювання питань
економічного, політичного та іншого характеру, що виникають у процесі
багатогранного функціонування Євросоюзу. Нині до названого інтегрованого
об’єднання входять 15 найбільш економічно розвинутих європейських
держав, сумарна територія яких становить 236 191,7 км2, а чисельність
населення — майже 375 млн. Однією з важливих організаційних основ
Євросоюзу є входження до нього інших міжнародних європейських
організацій, а саме: Європейського Співтовариства, ЄСВС та Євроатому. У
зв’язку з цим право Євросоюзу в широкому його розумінні покликане
визначити передусім правовий статус безпосередньо цього міжнародного
утворення — Європейських Співтовариств та 15 європейських держав
(Австрії, Бельгії, Великої Британії, Голландії, Греції, Данії, Ірландії,
Іспанії, Італії, Люксембургу, Німеччини, Португалії, Фінляндії, Франції
і Швеції), що входять до його складу, а також урегулювати інтеграційні
процеси, які ініціюються всередині Євросоюзу. Крім того, завданням права
Євросоюзу є врегулювання внутрішньоорганізаційних відносин між його
суб’єктами-членами та міжнародних відносин зовнішнього характеру, тобто
з іншими міжнародними організаціями, державами, які не є членами
Євросоюзу.
Розгляд питання про правовий статус Євросоюзу в цілому та його структур
передбачає з’ясування, зокрема, змісту первинного права даного
інтеграційного об’єднання, норми якого закріплені у відповідних
установчих міжнародних угодах та договорах. Це вищеназваний
Маастрихтський договір, Договір про заснування Європейського
Економічного Співтовариства (Європейського Співтовариства) (м. Рим, 1957
р.) зі змінами, внесеними Амстердамськими домовленостями, Договір про
заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (м. Рим, 1957
р.). Договір про заснування Європейського співтовариства з вугілля та
сталі (м. Париж, 1951 р.). Акти про приєднання 1972 р. (Велика Британія,
Ірландія, Данія), 1979 р. (Греція), 1985 р. (Іспанія, Португалія), 1994
р. (Австрія, Фінляндія, Швеція) та деякі інші між-
народні договори.
Договір про Європейський Союз має додаткові 10 протоколів (Протокол про
Статут Європейського валютного інституту, Протокол про Економічний та
соціальний комітет і Комітет регіонів та ін.) та 8 декларацій
(Декларація про громадянство держави-члена, Декларація про Європейський
фонд розвитку, Декларація про роль національних парламентів у
Європейському Союзі та ін.).
Особливістю Маастрихтського договору є те, що він зберіг у повному
обсязі чинність договорів про заснування Євросоюзу, ЄСВС та Євроатому
(це досить важливо з погляду уникнення можливого дублювання та колізій),
а отже, зберіг і правосуб’єктність Європейських співтовариств, що
входять до складу Євросоюзу. Разом з тим важливо зазначити, що цей
Договір не чітко окреслив правосуб’єктність самого Євросоюзу, за
винятком питань, що стосуються загальної зовнішньої політики і загальної
політики безпеки, внутрішніх справ та правосуддя.
Відповідна система правових норм закріплена в установчих договорах щодо
створення Європейського Співтовариства, ЄСВС, Євроатому і є своєрідною
підсистемою первинного права Євросоюзу.
В ієрархії права, що функціонує на території держав — членів Євросоюзу,
право цього інтеграційного об’єднання має пріоритет щодо національного
права та найвищу юридичну силу і реалізується через пряму дію. Це
однозначно свідчить про те, що держави-члени добровільно, на
невизначений термін обмежили свої суверенні права, а відповідно й
імунітет, насамперед в економічній сфері. Фактично вони відмовилися від
забезпечення національного контролю за найважливішими секторами
економіки і дозволили наднаціональним структурам здійснювати їх
повноваження на своїй території.
Як відомо, побудова правового поля Євросоюзу, яка почалася після
набрання чинності Договором про заснування Європейського співтовариства
з вугілля та сталі, значно активізувалася з підписанням державами —
членами Договору про заснування Європейського Співтовариства. Нова
правова система, що при цьому виникла, стала складовою правових систем
країн-членів, які погодилися на запровадження обов’язкового для них та
їхніх громадян правопорядку. Нормативно-правові акти ЄЕС, по суті, стали
частиною національних законодавств. Їх юридичну силу не можна змінювати
за бажанням держав-членів, які вправі діяти на свій розсуд лише у
випадках, коли це прямо передбачено законодавчими актами ЄЕС. З цього
приводу Суд Європейського Співтовариства наголосив, що відповідно до ст.
189 Договору про заснування Європейського Співтовариства постанови
останнього є обов’язковими до виконання та є актами прямої дії на
території країн-членів.
Підписання 14 червня 1994 р. Угоди про партнерство та співробітництво
між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами
(набула чинності 1 березня 1998 р.) — досить суттєвий крок до Євросоюзу.
Виконання завдань, пов’язаних з реалізацією згаданої Угоди, є складним
процесом, головними учасниками якого з боку нашої держави є Верховна
Рада України, Президент України, органи виконавчої влади. Обсяг і
характер нормативно-правових актів, щодо яких має здійснюватися
гармонізація, а також наявність кількох учасників цього процесу, що
мають самостійні повноваження, вимагають чіткого правового регулювання
останнього. Нині вже прийнято значну кількість нормативно-правових
актів, які регулюють участь у гармонізації Президента України та органів
виконавчої влади. Найважливішими з них є такі:
Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом
Президента України від 11 липня 1999 р.;
Концепція адаптації законодавства України до законодав-
ства Європейського Союзу, затверджена постановою Кабінету Міністрів
України від 16 серпня 1999 р.;
Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму
адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»
від 12 червня 1998 р.;
Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою
Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р.
Варто підкреслити, що органи виконавчої влади України приділяють значну
увагу належному організаційному забезпеченню процесу узгодження
національного законодавства нашої держави із законодавством Євросоюзу.
Так, відповідно до положень названої вище постанови Кабінету Міністрів
України «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Союзу» 4 листопада того самого року при
Міністерстві юстиції України почала діяти Міжвідомча координаційна рада,
завданням якої є забезпечення координації та взаємодії міністерств,
інших центральних органів виконавчої влади для вирішення проблеми
адаптації законодавства України до права Євросоюзу.
Згідно з положеннями згаданої Концепції адаптації законодавства України
до законодавства Європейського Союзу виконавча влада вважає
пріоритетними напрямами законотворчої діяльності в Україні ті сфери
законодавства, від узгодження нормативно-правових актів яких залежатиме
зміцнення економічних зв’язків України з Євросоюзом. До їх числа можна
віднести закони, що регулюють відносини, пов’язані з підприємницькою
діяльністю, банкрутством, захистом конкуренції та прав інтелектуальної
власності, митним регулюванням, транспортом і зв’язком, стандартами і
сертифікацією. Так, орієнтовний перелік нормативно-правових актів
Євросоюзу, до яких має бути адаптоване законодавство України протягом
2002—2006 рр., містить таке число актів: з питань підприємницької
діяльності — 71; транспорту і зв’язку — 26; оподаткування — 32; охорони
довкілля — 56; енергетики (включаючи ядерну) — 40; інтелектуальної
власності — 61; митного регулювання — 12; боротьби з «відмиванням»
коштів — 13; банківської діяльності — 13.
Процес трансформації національного законодавства передбачається провести
у три етапи. На першому з них здійснюватиметься приведення законодавства
у відповідність до вимог вищеназваної Угоди й інших міжнародних
договорів, які стосуються співробітництва України з Євросоюзом. На
другому етапі буде проведена робота з підготовки законодавства нашої
держави до асоціаційного членства України в Євросоюзі. І нарешті, на
останньому етапі розпочнеться реалізація програми гармонізації
вітчизняного законодавства із законодавством Євросоюзу з метою повної
інтеграції нашої держави у спільний ринок останнього. Про обсяги роботи,
яка має бути виконана, можна судити вже з того, що новим членам
Євросоюзу необхідно прийняти законодавство Союзу, яке становить понад 80
тис. сторінок друкованого тексту.
Варто наголосити на тому, що у національному законодавстві досі відсутні
нормативно-правові акти, які б регулювали форми участі українського
парламенту в гармонізації законодавства України із законодавством
Євросоюзу, а також розмежовували повноваження органів законодавчої,
виконавчої влади та Президента України у цій сфері. Отже, існує
об’єктивна необхідність прийняття законодавчого акта, присвяченого
вирішенню зазначеного питання.
Роботі в цьому напрямі, на наш погляд, заважає неврегульованість
проблеми розмежування повноважень органів законодавчої, виконавчої влади
та Президента України у зазначеній сфері. Адже, як відомо, реалізація
вимог Угоди, про яку йшлося вище, потребує координації зусиль органів
державної влади в Україні, спрямованих на реформування різних сфер
національного законодавства. З урахуванням стратегічної мети нашої
держави, а саме її інтеграції до Євросоюзу, оперативне вирішення цієї
проблеми набуває особливого значення.
Аналіз діяльності з приведення національного законодавства у
відповідність до Європейського права однозначно свідчить про наявність
об’єктивних труднощів у даному процесі. Намагаючись будь-що прискорити
процес входження до європейських структур, Україна фактично
зобов’язалась у надзвичайно стислі строки здійснити докорінну перебудову
національного законодавства. Проте українська сторона не уявляла і не
могла уявити всю складність цього процесу. Крім того, дається взнаки
відсутність у нашій державі як прийнятної і зрозумілої для всіх верств
суспільства концепції європейської інтеграції, так і комплексних програм
установлення та розвитку відносин з міжнародними організаціями Європи
(зокрема, Євросоюзу) з чітко визначеними цілями, завданнями та
механізмами їх реалізації.
Але, незважаючи на це, наша держава повинна все зробити для зближення
українського законодавства з правом Євросоюзу, інших міжнародних
організацій. Адже від цього значною мірою залежать ефективність
співробітництва України з країнами Європи та світу, а також її
міжнародний авторитет.
Розділ 3
Джерела міжнародного
економічного права
1. Поняття та система джерел
міжнародного економічного права
ожливість регулювання міжнародних економічних відносин досягається через
застосування принципів та норм міжнародного економічного права, які не є
чимось абстрактним, вільно розташованим у просторі. Вони закріплюються у
певних джерелах. При цьому оскільки міжнародне економічне право є однією
із галузей міжнародного права, остільки основні джерела міжнародного
права є одночасно і джерелами міжнародного економічного права. Крім
того, система джерел МЕП включає і специфічні джерела, які закріплюють
норми і принципи суто міжнародного економічного права. Це — рішення
міжнародних економічних організацій, конкретні договірні угоди щодо
міжнародного економічного співробітництва (наприклад, торговельний
договір) тощо, міжнародні звичаї, судові прецеденти, на яких базуються
рішення Міжнародного арбітражу та Міжнародного суду.
Закріплення норм і принципів МЕП у конкретних джерелах має велике
значення. Це пов’язано насамперед з тим, що вони, як певні правила,
набувають загальнообов’язкового характеру. Джерела є формою юридичного
втілення, вираження норм і принципів міжнародного економічного права.
Водночас норми і принципи МЕП характеризують зміст їх джерел.
Система джерел МЕП включає міжнародні договори і, зокрема, міжнародні
економічні договори, а також міжнародно-правові звичаї, рішення (акти)
міжнародних організацій, міжнародні кодекси поведінки.
Отже, під джерелами міжнародного економічного права слід розуміти
систему міжнародних договорів (угод), рішень міжнародних організацій
тощо, в яких знаходять своє юридичне закріплення норми і принципи
міжнародного економічного права.
2. Міжнародні економічні
договори — основне джерело МЕП
Міжнародні економічні договори є найбільш типовою та поширеною формою
регулювання зв’язків між суб’єктами міжнародних економічних відносин. Це
зумовлюється тим, що вони є засобом регулювання, який може найкращим
чином забезпечити досягнення поставлених сторонами економічних цілей і
водночас гарантувати дотримання принципу поваги суверенітету та
невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої.
Міжнародні економічні договори — це добровільно укладені між державами
рівноправні угоди економічного характеру, в яких закріплюються норми та
принципи, що регулюють міжнародні економічні відносини. Такого роду
норми та принципи можуть міститися не лише в міжнародних економічних
договорах, а й у загальнополітичних міжнародних договорах, які одночасно
слід розглядати і як джерела міжнародного права в цілому. Так, у
Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному
1 серпня 1975 р. в Гельсінкі 33 державами Європи, а також США і Канадою,
закріплені не лише основні принципи відносин між державами, а й
норми-рекомендації щодо розвитку міжнародного економічного,
промислового, науково-технічного співробітництва.
Або інший приклад. У листопаді 1991 р. був укладений договір про основи
міжнародних відносин України і Азербайджанської Республіки. У ньому
містяться норми як суто політичного характеру (наприклад, ст. 1, в якій
Договірні сторони визнають одна одну суверенними державами і
зобов’язуються утримуватися від дій, що можуть завдати шкоди їх
державному суверенітету), так і економічного характеру (наприклад, ст.
11, в якій ідеться про заохочення взаємовигідних економічних,
торговельних і науково-технічних відносин).
Розглядаючи систему джерел міжнародного економічного права, варто
зазначити, що вона відрізняється від джерел національного права
більшості країн світу. Серед них ми не знайдемо, як правило, таких
джерел, як договори, рішення міжнародних організацій, звичаї, судові
прецеденти. Здебільшого до джерел національних систем відносять закони
та інші підзаконні нормативно-правові акти. Водночас у ряді випадків
міжнародні договори можуть бути джерелом національного права, але не
всі, а лише ті, які ратифіковані парламентами держав. Ці договори стають
складовою національного законодавства відповідних держав. Наприклад, у
ст. 9 Конституції України закріплено положення про те, що чинні
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України. А укладення
міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише
після внесення відповідних змін до неї.
Україна як самостійний суб’єкт міжнародних економічних відносин уже
уклала договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу з
багатьма країнами світу, в яких поряд із загальнополітичними принципами
містилися норми, що закріплювали загальні положення про економічне
співробітництво.
Залежно від кількості учасників договірних відносин міжнародні договори
можуть бути двосторонніми і багатосторонніми.
В одних договорах закріплюються норми загального, універсального
порядку, розраховані на тривале їх використання. До цієї групи належать
торговельні договори, угоди про товарообіг і платежі та деякі інші. До
другої групи договорів відносять такі, в яких обумовлені конкретні
зобов’язання (наприклад, сприяти будівництву конкретних об’єктів).
Звичайно, такі договори динамічніші і вичерпують свою юридичну силу, як
правило, одноразовим застосуванням.
Серед міжнародних договорів як джерел міжнародного економічного права
особливе місце посідають багатосторонні конвенції, що містять
кодифіковані норми. Останні мають цілий ряд переваг над нормами, що
містяться в інших джерелах. Наприклад, їх важливою рисою є стабільність
змісту, що забезпечує високий рівень передбачуваності поведінки
учасників міжнародних відносин; ці норми відрізняються якістю та
науковою обґрунтованістю, визначеність цих норм полегшує їх застосування
та контроль за виконанням.
Практика міжнародного економічного співробітництва виробила певні види
договорів, які застосовуються останнім часом, а саме: торговельні
договори, угоди про товарообіг, угоди про економічне і технічне
співробітництво, угоди про інвестиції, кредитні угоди та ін.
3. Характеристика інших джерел
міжнародного економічного права
Не менш важливим джерелом міжнародного економічного права вважається
міжнародно-правовий звичай. Саме в ньому можуть бути закріплені
неписані, як самі собою зрозумілі правила організації і здійснення
міжнародних економічних відносин. Вони використовуються з мовчазної
згоди сторін (мовчазний договір) і, як правило, не мають свого
формального (письмового) закріплення в жодному договорі або угоді. Такі
норми, як правило, виникають і розвиваються в процесі тривалої практики
міжнародних відносин. На це звернуто увагу у ст. 38 Статуту Міжнародного
суду: «Міжнародний звичай як доказ загальної практики визнано правовою
нормою». Тобто не будь-яка практика може стати міжнародним звичаєм, а
лише та, яка віддзеркалює лінію обов’язкової поведінки, на яку
погодилось міжнародне співтовариство.
Міжнародні звичаї, як певні регулятори міжнародних відносин, часто
використовуються в галузі торговельного мореплавства та деяких інших.
Тривале використання правил, закладених у міжнародних звичаях, веде до
переростання їх у міжнародно-правові норми.
Отже, звичаї, правила, закріплені в них, стають джерелами міжнародного
економічного права. Для прикладу можна послатися на таке: держави мають
невід’ємний суверенітет над своїми природними ресурсами і багатствами.
Це загальновідоме положення. Ураховуючи його часте використання у сфері
міжнародних економічних відносин, воно спочатку було закріплене в
резолюції Генеральної Асамблеї ООН, а потім у ряді міжнародних актів і в
такий спосіб перетворилось у норму МЕП.
Слід зазначити, що, як і в міжнародному публічному праві, в міжнародному
економічному праві останнім часом спостерігається використання звичаїв,
які створюються не в результаті тривалої практики, а через визнання
державами кількох або навіть одного нормативно-правового або неправового
акта. Такі норми спершу формулюються, наприклад, у рекомендаціях
міжнародних економічних організацій, які не мають нормативного
характеру, а потім визнаються державами як звичаєві норми і регулюють їх
відносини вже в цій якості.
Предметом дискусій, які ведуться в межах МЕП, є також і деякі питання,
пов’язані з його джерелами. Одним із них є питання про те, чи є джерелом
МЕП рішення міжнародних організацій. На нашу думку, оскільки вони, як
правові акти, містять у собі відповідні правила та принципи здійснення
міжнародних економічних відносин, розраховані на неодноразове їх
використання і здебільшого не мають конкретного адресата, їх можна і
треба розглядати як джерела міжнародного економічного права. До таких
актів належать резолюції Генеральної Асамблеї ООН, а також її
міжнародних організацій. Проте є й така думка, що, оскільки резолюції та
рішення Генеральної Асамблеї ООН мають рекомендаційний характер, то вони
не є обов’язковими для виконання і не мають правового характеру.
Останній підхід дає змогу здійснювати зовнішньоекономічні відносини на
нерівноправній, дискримінаційній основі, особливо у взаємовідносинах з
країнами, що розвиваються, забезпечує збереження колоніального характеру
таких відносин. Але він суперечить самій ідеї створення й існування ООН
та інших міжнародних організацій. Відомо, що закріплені, наприклад, у
Статуті ООН основні принципи міжнародного права є базою для
міжнародно-правового регулювання міжнародних економічних відносин.
Держави — члени ООН, вступивши до цієї міжнародної організації, беруть
на себе зобов’язання дотримуватися цих принципів в усіх напрямах
зовнішньої діяльності, зокрема і в сфері міжнародних економічних
відносин.
У Статуті ООН містяться норми, які сприяють утвердженню рівності
«великих» і «малих» націй, економічному прогресу всіх народів. Їх
ігнорування членами ООН слід розглядати як порушення норм міжнародного
права.
Норми Статуту ООН набувають свого подальшого розвитку у багатьох
резолюціях її Генеральної Асамблеї. Так, у резолюції 2625 (ХХV) від 25
жовтня 1970 р., яка схвалила Декларацію про принципи міжнародного права,
що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами
відповідно до Статуту ООН, Генеральна Асамблея підкреслила, що ця
Декларація є важливим кроком у розвитку міжнародного права і відносин
між державами у справі забезпечення дії правових норм.
Особливо важливе значення в галузі міжнародного економічного права мають
акти створеної Генеральною Асамблеєю Конференції ООН з торгівлі і
розвитку (КТР). Саме вона на своєму першому засіданні прийняла Принципи
міжнародних торговельних відносин і торговельної політики.
Важливу роль у розвитку міжнародних економічних відносин відіграють акти
й інших міжнародних організацій. До них можна віднести Декларацію про
встановлення нового міжнародного економічного порядку і Програму дій
щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку, які були
прийняті на VI спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р.;
Хартію економічних прав і обов’язків держав, прийняту на 29-й сесії
Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р.; Лімську декларацію про промисловий
розвиток і співробітництво, прийняту на конференції Організації ООН з
промислового розвитку в 1975 р., та ін. Усі ці акти слід розглядати як
джерела міжнародного економічного права.
Своєрідними джерелами міжнародного економічного права є міжнародні
кодекси поведінки. Вони почали створюватись наприкінці 70-х років з
ініціативи країн, що розвиваються. У цих міжнародно-правових документах
систематизовані правила поведінки відповідних суб’єктів міжнародних
економічних відносин (лінійних конференцій, транснаціональних
корпорацій) або у відповідному напрямі економічної діяльності (передання
технологій — Кодекс поведінки у галузі технологій; контроль за
обмеженням ділової практики — Кодекс узгоджених на багатосторонній
основі справедливих принципів і правил для контролю за обмежувальною
діловою практикою). Одним із перших таких кодексів був розроблений
Конференцією ООН з торгівлі і розвитку Кодекс проведення лінійних
конференцій, норми якого регулювали організацію лінійних перевезень у
галузі торговельного мореплавства.
Важливим кодексом є Міжнародний кодекс рекламної діяльності, який був
розроблений Міжнародною торговельною палатою. Він поширюється на всі
види реклами будь-яких товарів і послуг.
Поведінку державних службовців регулює Міжнародний кодекс поведінки
державних посадових осіб, який був прийнятий відповідно до резолюції
Генеральної Асамблеї ООН 12 грудня 1996 р.
Розділ 4
Принципи міжнародного
економічного права
1. Поняття та система принципів
міжнародного економічного права
удь-яка діяльність у будь-якій країні або на міжнародному рівні
здійснюється на ґрунті певної системи принципів. Безумовно, що і така
діяльність, як правове регулювання відповідних суспільних відносин,
зокрема міжнародних економічних відносин, не є винятком і базується теж
на системі певних принципів.
Нагадаємо, що під принципом взагалі заведено розуміти керівні ідеї,
основоположні засади або правила здійснення якоїсь діяльності.
Міжнародна економічна діяльність базується на принципах, які виражаються
насамперед у нормах міжнародного права, а потім розвиваються і набувають
відповідного специфічного змісту у такій його галузі, як міжнародне
економічне право. Саме ці принципи, знаходячи своє закріплення у
міжнародно-правових актах, і визначають закономірності правового
регулювання міжнародних відносин і міжнародних економічних відносин,
відбивають з урахуванням практики тенденції і потреби їх оптимального і
прогресивного розвитку.
До найважливіших міжнародно-правових актів, в яких закріплені принципи
міжнародного економічного права, слід віднести Статут ООН; Декларацію
про принципи міжнародного права, щодо дружніх відносин і співробітництва
відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24 грудня 1970
р., яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН; Хартія економічних
прав і обов’язків держав та Декларацію про встановлення нового
економічного порядку, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р.;
Принципи міжнародно-торговельних відносин і торговельної політики, які
сприяють розвитку, прийняті на I Конференції з торгівлі і розвитку в
1964 р. та ін.
Аналіз змісту системи принципів міжнародного економічного права дає
можливість виділити дві їх групи:
1) основні (загальні) принципи міжнародного економічного права;
2) спеціальні принципи міжнародного економічного права.
До основних (загальних) принципів міжнародного економічного права слід
віднести принципи міжнародного права. І це зрозуміло, якщо врахувати, що
міжнародне економічне право є галуззю міжнародного права, тому і
принципи міжнародного права є загальними принципами і для міжнародного
економічного права. До цієї групи здебільшого включають такі принципи:
принцип мирного співіснування;
принцип утримання у своїх міжнародних відносинах від погрози
застосування сили або її застосування як проти територіальної
недоторканності і політичної незалежності будь-якої держави;
принцип суверенної рівності держав;
принцип рівноправ’я і самовизначення народу;
5) принцип співробітництва держав;
6) принцип невтручання;
7) принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань;
8) принцип взаємної вигоди;
9) принцип розгляду міжнародних спорів мирними засобами.
Група спеціальних принципів міжнародного економічного права включає:
1) принцип розвитку міжнародних економічних і науково-технічних відносин
між державами;
2) принцип юридичної рівності і недопустимості економічної дискримінації
держав;
3) принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних
зв’язків;
4) принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими
ресурсами, а також над їх економічною діяльністю;
5) принцип найбільшого сприяння;
6) принцип національного режиму.
Принципи міжнародного економічного права є основою формування принципів
зовнішньоекономічної діяльності багатьох держав. Це — один із прикладів
пріоритету не лише норм міжнародного права, а і його принципів над
національними нормами і правовими принципами держав як окремо взятих
суб’єктів міжнародних економічних відносин. Про це, наприклад, свідчать
принципи зовнішньоекономічної діяльності, закріплені в ст. 2 Закону
України «Про зовнішньоекономічну діяльність», ухваленого 16 квітня 1991
р. До них належать такі принципи:
суверенітету України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
свободи зовнішньоекономічного підприємництва;
юридичної рівності і недискримінації;
верховенства закону;
захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;
еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та
вивезенні товарів.
Наведений перелік принципів здійснення зовнішньоекономічної діяльності,
закріплений у названому Законі України, як бачимо, майже в усьому
співзвучний з принципами міжнародного економічного права. Взагалі слід
зазначити, що принципи як інструмент регулювання відносин в основному
використовуються в міжнародному праві. Для національних правових систем
типовим інструментом регулювання суспільних правових відносин є норми
права. Саме вони і віддзеркалюють зміст національного права. Міжнародне
ж право не обмежується лише системою правових норм, а включає до свого
складу і систему відповідних принципів.
2. Характеристика основних (загальних)
принципів міжнародного економічного права
Зміст цих принципів, в основному закріплений у Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва
держав відповідно до Статуту
Організації Об’єднаних Націй 24 червня 1970 р.
Принцип мирного співіснування — один із провідних і важливих принципів
міжнародного права, його галузей, зокрема і міжнародного економічного
права. Відомо, що у світі є різні за своїм соціально-економічним устроєм
держави. Тривалий час існували система соціалістичних і система
капіталістичних держав. Між ними виникали і розвивалися відповідні
міжнародні відносини економічного, політичного та іншого характеру.
Дотримання цього принципу зобов’язувало держави світу відмовлятися від
застосування сили або погрози силою, мирно врегульовувати спори тощо.
Принцип мирного співіснування знайшов своє втілення у багатьох
міжнародно-правових актах, які регулюють відносини між окремими країнами
світу. Він міцно вкоренився в політичній і правовій термінології ООН, у
ряді резолюцій її Генеральної Асамблеї, в інших міжнародно-правових
документах. Так, в уже згадуваній Хартії економічних прав і обов’язків
держав, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. (далі — Хартія
1974 р.), передбачені суверенне право кожної держави на вільний вибір
соціально-економічної системи (ст. 1), заборона дискримінації держав у
міжнародній торгівлі за ознаками належності до певної
соціально-економічної системи (ст. 4). А в ст. 26 Хартії 1974 р.
міститься норма, відповідно до якої усі держави «зобов’язані
співіснувати в умовах терпимості одна до одної і жити в мирі, незалежно
від розбіжностей у політичних, соціальних і культурних системах, повинні
сприяти торгівлі між державами з різними економічними і соціальними
системами».
Принцип мирного співіснування знайшов своє закріплення також у
положеннях Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі,
інших міжнародно-правових актах.
Принцип утримання у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або
її застосування як проти територіальної недоторканності, так і
політичної незалежності будь-якої держави. Будь-яка держава при
здійсненні своїх міжнародних стосунків зобов’язана утримуватися від
погрози силою або її застосування як проти територіальної
недоторканності, так і політичної незалежності іншої держави. Така
погроза або застосування сили є порушенням норм міжнародного права і
Статуту ООН. Вони не повинні застосовуватися як засоби регулювання
міжнародних питань. Агресивна війна є злочином проти миру, яка тягне за
собою відповідальність за міжнародним правом. Відповідно до цілей і
принципів ООН держави зобов’язані утриматися від пропаганди агресивних
війн.
Кожна держава зобов’язана утриматися від організації підбурювання,
надання допомоги або участі в актах громадянської війни або в
терористичних актах в іншій державі.
Територія держави не повинна бути об’єктом військової окупації як
результату застосування сили в порушення положень Статуту ООН. Вона не
повинна бути об’єктом придбання іншої держави в результаті погрози силою
або її застосування. Це не може визнаватися законним.
Усі держави повинні на основі загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права добросовісно виконувати свої обов’язки стосовно
підтримання міжнародного миру і безпеки і прагнути до підвищення
ефективності системи безпеки на основі Статуту ООН.
Принцип суверенної рівності держав визнаний Статутом ООН і закріплений у
міжнародних договорах і деклараціях. Термін «суверенітет» у перекладі з
французької буквально означає «верховенство», «верховна влада». У більш
широкому розумінні він означає незалежність держави, її право самостійно
вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них
будь-якої іншої держави.
Державний суверенітет є однією з головних ознак держави. Якщо його
немає, то не може бути і самої держави. Тому багато держав офіційно
проголошує свій суверенітет. Так, Декларацією про державний суверенітет
України, прийнятою Верховною Радою України 16 липня 1990 р., проголошено
її державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади в Україні в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх відносинах.
На важливість і значення цього принципу у міжнародних відносинах взагалі
і міжнародних економічних відносинах зокрема вказує те, що він знайшов
своє юридичне закріплення насамперед у Статуті ООН. «Організація
заснована на принципі суверенної рівності її Членів», — сказано в п. 1
ст. 2 цього Статуту. А це означає, що всі держави, незалежно від
існуючої в них соціально-економічної системи, масштабів їх території,
кількості і складу населення, економічної чи військової могутності, а
також інших характерних для них ознак, є рівноправними, суверенними
суб’єктами міжнародних відносин, у тому числі і міжнародних економічних
відносин. Як зазначалося на Женевській конференції 1964 р., економічні
відносини між країнами мають будуватися на основі поваги принципів
суверенної рівності держав.
У Декларації про принципи міжнародного права, прийнятій у 1970 р. (далі
— Декларація 1970 р.), дається розширене трактування суверенної
рівності, яке зводиться до такого:
1) держави юридично рівні;
2) кожна держава здійснює права відповідно до свого повного
суверенітету;
3) кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав;
4) територіальна цілісність і політична незалежність держав є
недоторканними, непорушними;
5) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні,
соціальні, економічні та культурні системи;
6) кожна держава зобов’язана виконувати повністю і добровільно свої
міжнародні зобов’язання й жити у мирі з іншими державами.
Особливе значення принцип суверенної рівності має для країн, що
розвиваються. Адже він певною мірою перешкоджає здійсненню відносно них
політики неоколоніалізму, непомірної експлуатації їх природних багатств.
Принцип рівноправ’я і самовизначення народу закріплений у Статуті ООН, і
його зміст зводиться до того, що всі народи мають право вільно визначати
без втручання іззовні свій політичний, економічний, соціальний і
культурний розвиток, а кожна держава зобов’язана поважати це право.
Кожна держава зобов’язана сприяти за допомогою спільних і самостійних
дій здійсненню цього принципу відповідно до положень Статуту ООН, з тим
щоб сприяти дружнім відносинам і співробітництву між державами, а також
невідкладно покласти край колоніалізму, проявляючи при цьому повагу до
волі заінтересованих народів.
Створення суверенної незалежної держави, вільне приєднання до незалежної
держави або об’єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого
політичного статусу, визначеного народом, є способом здійснення цим
народом права на самовизначення.
Кожна держава зобов’язана утримуватись від будь-яких насильницьких дій,
що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і
незалежність.
Принцип співробітництва держав є основою побудови і розвитку міжнародних
відносин у різних сферах і галузях. Цілком зрозуміло, що без дотримання
цього принципу неможливі нормальні міжнародні відносини, зокрема в
економічній сфері. Цьому принципу присвячений спеціальний розділ
Декларації 1970 р., котрий називається «Обов’язки держав, які
співробітничають одна з одною відповідно до Статуту», де сказано, що
держави зобов’язані співробітничати одна з одною, незалежно від
відмінностей їхніх політичних, економічних і соціальних систем, у різних
галузях міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру,
безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу,
загальному добробуту народів.
Принцип невтручання має дещо похідний характер стосовно таких принципів,
як повага суверенітету і суверенної рівності держав. Статут ООН (п. 7
ст. 2) забороняє втручання у справи, які стосуються внутрішньої
компетенції будь-якої держави, навіть ООН. На це також наголошується в
Декларації 1970 р. та в інших міжнародно-правових документах. Дотримання
зазначеного принципу виключає можливість використання тиску, всіляких
економічних санкцій, введення ембарго та інших обмежень стосовно тієї чи
іншої держави. Принцип був закріплений і в конституціях багатьох країн.
Але, на жаль, цей міжнародно-правовий принцип нерідко порушується з боку
окремих держав. Достатньо нагадати про військову інтервенцію США проти
Домініканської Республіки, економічну блокаду Куби. І як не прикро, але
сьогодні слід визнати, що й колишній СРСР та деякі інші соціалістичні
країни допускали грубе порушення цього принципу. Як було заявлено
керівниками СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР та Польщі на зустрічі 4 грудня
1989 р., введення їхніми країнами військ до Чехословаччини у 1968 р.
було не що інше, як втручання у внутрішні справи суверенної держави.
Відомо, що ці неправомірні дії мали довготривалі негативні наслідки.
Належну політичну оцінку дав другий з’їзд народних депутатів колишнього
СРСР і рішенню про введення радянських військ до Афганістану.
Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань ще іноді
розглядають як принцип поваги міжнародних зобов’язань. І це цілком
зрозуміло, адже якщо не буде поваги до існуючих міжнародних зобов’язань,
то мало надії на їх належне виконання. Цей принцип знайшов чітке
закріплення у Заключному Акті загальноєвропейської наради, в якому,
зокрема, зазначено: «Держави-учасниці сумлінно виконуватимуть свої
зобов’язання з міжнародного права, як ті зобов’язання, котрі випливають
із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і
зобов’язання, котрі випливають із відповідних міжнародному праву
договорів або інших угод, учасниками яких вони є».
Значення цього принципу зростає і у зв’язку з тим, що в міжнародних
відносинах практично відсутні органи (апарат), які б вживали заходи щодо
примусового виконання міжнародних зобов’язань. Безумовно, що сумлінне
ставлення тієї чи іншої держави до виконання своїх зобов’язань, особливо
у міжнародних економічних відносинах, відіграє вирішальну роль під час
укладання довгострокових договорів та угод.
Принцип взаємної вигоди — один із загальновизнаних принципів
міжнародного права, яким найчастіше керуються у міжнародних економічних
відносинах. Цей принцип тісно пов’язаний з таким принципом, як суверенна
рівність держав. Адже лише в межах рівності можна врахувати взаємні
інтереси, досягти обопільної вигоди. Тому в Хартії 1974 р. ці принципи
розглядаються як такі, що взаємно доповнюють один одного. Недодержання
цього принципу у міжнародних економічних відносинах спричиняє
неоколоніалізм, дискримінацію, нерівноправність і нееквівалентність
обміну, врешті-решт призводить до політичної й економічної залежності,
особливо ще недостатньо розвинутих країн.
Водночас не слід вважати якимось відступом від принципу взаємної вигоди
встановлення, як виняток, для країн, що розвиваються, певних пільг,
режиму найбільшого сприяння. Йдеться про так звані преференції (з
латинської — віддаю перевагу), які застосовуються лише щодо тих країн,
яким їх надано, і не поширюються на інші країни, навіть якщо вони
користуються режимом найбільшого сприяння. Зазначене «порушення»
принципу взаємної вигоди забезпечує фактичну рівність і фактичну взаємну
вигоду в економічних стосунках між розвинутими країнами і країнами, що
розвиваються.
Принцип взаємної вигоди закріплений у багатьох міжнародно-правових
актах: Принципах міжнародних торговельних відносин і торговельної
політики, які сприяють розвитку, прийнятих на І Конференції з торгівлі і
розвитку в 1964 р., Декларації про встановлення нового міжнародного
економічного порядку, прийнятій на VI спеціальній сесії Генеральної
Асамблеї ООН у 1974 р., Хартії економічних прав та обов’язків держав,
Заключному акті загальноєвропейської наради.
Принцип розгляду міжнародних спорів мирними засобами зобов’язує державу
вирішувати всі свої міжнародні спори з іншими державами у такий спосіб,
щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість.
Держави повинні прагнути до швидшого і справедливого розв’язання своїх
міжнародних спорів, з допомогою переговорів, обстежень, посередництва,
примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних
органів або іншими мирними засобами на свій вибір. Держави повинні
узгодити такі мирні засоби, які відповідали б обставинам і характеру
спору. Вони повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити
становище настільки, що буде створена загроза підтриманню міжнародного
миру і безпеки.
Мирні спори розв’язуються на основі суверенної рівності держав і
відповідно до принципів свободи вибору засобів мирного розв’язання
спорів.
3. Характеристика спеціальних принципів
міжнародного економічного права
Ця група принципів відтворює специфіку правового регулювання у
міжнародно-економічній сфері.
Принцип розвитку міжнародних економічних і науково-технічних відносин
між державами — один із основних у системі спеціальних принципів. Він
закріплений у Статуті ООН, у багатьох резолюціях Генеральної Асамблеї
ООН, Конференції з торгівлі й розвитку та ін. З цих міжнародно-правових
документів випливає, що одним із важливих завдань держав — членів ООН є
розвиток міжнародних економічних і, особливо, торговельних відносин,
усунення штучних перепон у цій справі. Зміст вищезазначеного принципу
зводиться до такого:
1) усі держави повинні співробітничати у справі сприяння більш
раціональним і справедливим міжнародним економічним відносинам (ст. 8
Хартії 1974 р.);
2) кожна держава має право брати участь у міжнародній торгівлі та в
інших формах економічного співробітництва, незалежно від відмінностей у
політичних, економічних та соціальних системах (ст. 4);
3) усі держави зобов’язані співробітничати в економічній, соціальній,
культурній, науковій і технічній галузях з метою сприяння економічному і
соціальному прогресу (ст. 9);
4) міжнародне співробітництво з метою розвитку — єдина мета і загальний
обов’язок усіх держав (ст. 17);
5) кожна держава має будувати свої економічні відносини з урахуванням
інтересів інших країн (ст. 24);
6) усі держави мусять співробітничати у коректуванні цін на товари, що
експортуються до країн, які розвиваються, стосовно цін на імпортовані
ними товари (ст. 28);
7) усі держави повинні сприяти збалансованому розвитку світової
економіки, враховуючи ту обставину, що добробут розвинутих країн і
країн, які розвиваються, тісно взаємозв’язані і що розквіт міжнародного
співробітництва в цілому залежить від розквіту його складових (ст. 31).
Дотримання цього принципу — умова стабільності міжнародних економічних
зв’язків.
Принцип юридичної рівності і недопустимості економічної дискримінації
держав випливає із загального принципу співробітництва держав і принципу
їх рівноправ’я. Як свідчить світова практика міжнародних економічних
відносин, найбільшу ефективність вони мають у тому разі, коли будуються
на основі юридичної рівності всіх держав як суб’єктів міжнародного
економічного права, недопущення їх економічної дискримінації. Цей
принцип є загальновідомою правовою нормою і, як правило, не вимагає
свого обов’язкового закріплення у договірних зобов’язаннях. Відповідно
до нього кожна держава має право вимагати надавати їй рівні умови у
міжнародних економічних відносинах, як і вона іншим державам.
Звичайно, це не означає, що повністю виключається можливість введення
державою обмежувальних заходів у міжнародних економічних відносинах. З
тих чи інших причин вони можуть вводитись, але за однієї умови: такі
обмеження мають стосуватися всіх держав. Якщо дана умова не виконується,
то це слід вважати порушенням принципу юридичної рівності і недопущення
економічної дискримінації. Одним із яскравих прикладів порушення цього
принципу був торговельний закон, прийнятий конгресом США у 1974 р., а
також анулювання на початку 1976 р. США програми економічної допомоги
Індії. Але не слід розглядати як дискримінацію в економічних відносинах
заходи відповідного характеру (реторсії), які застосовуються до
держави-порушника і які покликані забезпечити дотримання принципу
рівності і недопущення дискримінації.
Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків
надає можливість вільного вибору певних форм співробітництва у
зовнішньоекономічних відносинах. Цей принцип знайшов чітке своє
закріплення і висвітлення у ст. 4 Хартії 1974 р.: «При здійсненні
міжнародної торгівлі та інших форм економічного співробітництва кожна
держава вільно вибирає форму організації своїх зовнішньоекономічних
відносин і укладає двосторонні та багатосторонні угоди міжнародного
економічного співробітництва, що відповідають її міжнародним
зобов’язанням і потребам».
Аналіз існуючих форм організації зовнішньоекономічних відносин дає
можливість з’ясувати роль держави у цій справі.
У багатьох колишніх соціалістичних країнах зовнішньоекономічна
діяльність здійснювалася здебільшого на основі державної монополії,
відповідно до чого держави зосереджували у своїх руках
зовнішньоекономічну торгівлю та інші види зовнішньоекономічної
діяльності. Ще 22 квітня 1918 р. Рада Народних Комісарів РФСР прийняла
спеціальний декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі». Усі
зовнішньоторговельні зв’язки здійснювалися у колишньому Союзі через
Міністерство зовнішньої торгівлі СРСР та деякі інші органи державного
управління. Держава через ці органи здійснювала керівництво і правове
регулювання різними видами зовнішньоекономічної діяльності, проводила
єдину державну політику у цій галузі, планувала її розвиток,
установлювала порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності,
забезпечувала його дотримання та ін.
У капіталістичних країн не існує повної державної монополії на
зовнішньоекономічну діяльність. Держава лише здійснює регулювання такої
діяльності у межах однієї держави або в межах певної групи держав,
наприклад держав Спільного ринку.
Що стосується країн, які розвиваються, то в деяких з них спостерігається
тенденція до встановлення монополії держави на зовнішньоекономічну
діяльність через націоналізацію зовнішньоторговельних підприємств,
установлення контролю за їх діяльністю.
У державах, які утворилися після розпаду СРСР, зовнішньо-
економічна діяльність базується не на основі їх монополії у цій галузі,
а на основі її державного регулювання. Це видно, наприклад, із змісту
Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», прийнятого 16
квітня 1991 р. Відповідно до цього закону одним із принципів
зовнішньоекономічної діяльності є принцип свободи зовнішньоекономічного
підприємництва. Його суть полягає у праві суб’єктів такої діяльності
добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки, здійснювати її у
будь-яких формах, які не заборонені чинним законодавством, виключному
праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі
одержані ними результати (ст. 2).
Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності згідно із зазначеним Законом
є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без
громадянства), юридичні особи, які зареєстровані і розташовані на
території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, у
тому числі акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації,
спілки, концерни, консорціуми, фірми «Торговий дім», посередницькі та
консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи,
міжнародні об’єднання, організації тощо), об’єднання фізичних і
юридичних осіб, спільні підприємства та ін.
Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічної діяльності
полягає також і в тому, що кожна держава має право встановлювати свободу
торгівлі, тобто свободу ввезення і вивезення товарів без будь-якого
регулювання її з боку держави (політика фрітредерства — вільної
торгівлі). Таким правом користувалась, наприклад, Англія у другій
половині XIX ст. А взагалі така політика на початку XX ст. почала
втрачати своє значення і поступилася місцем протекціонізму — системі
економічних законів держави, спрямованих на захист національної
промисловості і сільського господарства від іноземної конкуренції, а
також на проникнення на зовнішні ринки і загарбання їх. Найважливішим
знаряддям при цьому є введення і здійснення відповідної митної політики,
яка зводиться до встановлення мита під час імпорту й експорту товарів.
Держави можуть здійснювати і ліцензування ввезення або вивезення товарів
(така практика широко використовується, наприклад, у США).
Принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими
ресурсами, а також над їх економічною діяльністю випливає із загального
принципу державного суверенітету. Юридичне закріплення цей принцип
знайшов насамперед у Декларації 1974 р. і в Хартії 1974 р. Так, у п. 1
ст. 2 Хартії зазначено: «Кожна держава може і повинна вільно здійснювати
повний постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними
ресурсами й економічною діяльністю, включаючи право на володіння,
використання та експлуатацію». У Декларації 1974 р. п. 4 «г» передбачає
право країн, що розвиваються, або тих, які перебувають під колоніальним
і расовим пануванням, іноземною окупа-
цією, на своє звільнення і відновлення контролю над власними природними
ресурсами та економічною діяльністю.
У розвиток цієї ідеї ст. 16 Хартії проголошує право і обов’язок усіх
держав індивідуально і колективно боротися за ліквідацію колоніалізму,
апартеїду, расової дискримінації, неоколоніалізму і всіх зовнішніх форм
агресії, проти окупації і панування та всіх економічних і політичних
наслідків, що випливають із цього. Держави, які проводять політику
примушування, несуть економічну відповідальність перед країнами,
територіями і народами, повинні відшкодовувати чи повністю компенсувати
використання і скорочення їх природних та інших ресурсів.
Принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими
ресурсами, а також їх економічною діяльністю дістав розвиток і юридичну
фіксацію у ряді міжнародних угод, конвенцій. Водночас слід зазначити, що
такі держави, як США, Англія і ряд інших капіталістичних країн,
намагалися через голосування перешкодити включенню цього принципу у
зміст Хартії 1974 р. і Декларації 1974 р. І лише активна і послідовна
позиція насамперед країн — членів колишньої Ради Економічної
Взаємодопомоги дала можливість юридично закріпити цей принцип.
Відповідно до принципу найбільшого сприяння (коли він включається до
міжнародного договору) кожна сторона (держава) зобов’язується надати
другій стороні (державі) такий режим у тій чи іншій галузі
співробітництва (пільги, привілеї, переваги тощо), який вона надасть у
майбутньому будь-якій третій стороні (державі). Дотримання цього
принципу дає можливість ставити в однакові умови держави та інших
суб’єктів міжнародних економічних відносин. Цей принцип знайшов своє
закріплення в Принципах 1964 р. і Хартії 1974 р. Так, у загальному
восьмому принципі записано: «Міжнародна торгівля повинна бути
взаємовигідною і здійснюватися на основі режиму найбільшого сприяння;
у межах торгівлі не повинні застосовуватися дії, які завдають шкоди
торговельним інтересам інших країн». Майже аналогічною є редакція ст. 26
Хартії 1974 р.
Практична реалізація принципу найбільшого сприяння здійснюється через
його закріплення у відповідних договорах, угодах та інших міжнародних
актах.
Практика міжнародних економічних відносин має приклади, які свідчать про
недотримання цього принципу з боку окремих держав. Так, у середині 80-х
років режим найбільшого сприяння був наданий Сполученими Штатами Америки
понад 120 країнам світу, однак у ньому було відмовлено СРСР, що певною
мірою негативно позначилося на експорті його товарів. Це була не лише
одна із форм політичного тиску, а й акт дискримінаційного характеру.
Одночасно слід підкреслити, що в окремих випадках як виняток із принципу
найбільшого сприяння є надання країнам, що розвиваються, преференційних
поступок. Це — правомірні винятки, передбачені Принципами і Хартією.
Принцип національного режиму вказує на те, що у кожній державі, яка
виступає суб’єктом міжнародних економічних відносин, юридичним і
фізичним особам іншої держави надаються такі самі права і вони мають
такі самі обов’язки, що й юридичні та фізичні особи першої держави,
тобто іноземні суб’єкти прирівнюються у своєму правовому статусі до
власних національних суб’єктів. Цей принцип нерідко застосовується в
інтересах окремих держав, коли в умовах економічної нерівності принцип
національного режиму надається сильнішому іноземному партнеру, а не
національному партнеру, що дає можливість фактичного отримання переваг
іноземному партнеру. Зазначений принцип широко використовується в
торговельно-договірних відносинах США.
Така загальна характеристика спеціальних принципів міжнародного
економічного права.
Розділ 5
Держави як суб’єкти
міжнародного економічного права
1. Правовий статус держави як суб’єкта
міжнародного економічного права
іжнародне економічне право покликане регулювати суспільні відносини між
різними суб’єктами. Під суб’єктом права взагалі розуміють осіб
(фізичних і юридичних), які відповідно до закону наділені здатністю мати
суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що дає їм можливість брати
участь у відповідних правовідносинах.
Що стосується складу суб’єктів міжнародного економічного права, то слід
зазначити, що єдиного підходу до цього питання немає. Так, згідно з
концепцією, яка домінує у вітчизняній юридичній літературі, до суб’єктів
міжнародного економічного права належать держави та міжнародні
економічні організації. Дещо інший підхід до даної проблеми передбачає
зарубіжна доктрина. Наприклад, В. Фікентшер (ФРН) вважає, що слід
відносити до суб’єктів міжнародного економічного права не лише
юридичних, а й фізичних осіб, а на думку французького вченого М.
Беланже, такими суб’єктами є держави, міжнародні економічні організації
і транснаціональні корпорації.
На нашу думку, враховуючи предмет міжнародного економічного права
(економічні міждержавні відносини), більш правильною є концепція
вітчизняних учених, відповідно до якої суб’єктами МЕП можуть бути
держави та міжнародні організації.
Головним суб’єктом міжнародного економічного права є держава. На
сучасній політичній карті світу є понад 220 держав, 190 з яких — члени
ООН. За існуючими як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі
визначеннями, держава — це політична форма організації суспільства, яка
виражає обумовлену економічним ладом політичну владу пануючого класу або
всього народу. Так, у Декларації про державний суверенітет України
зазначено, що народ України є єдиним джерелом державної влади.
Повновладдя народу забезпечується на основі Конституції як
безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і
місцевих рад України.
До ознак будь-якої держави слід віднести наявність: 1) публічної влади;
2) державного суверенітету; 3) територіального поділу населення;
4) державного апарату; 5) податкової системи; 6) права.
У міжнародному праві, характеризуючи державу, використовують й інші
ознаки. Зокрема, у Міжамериканській конвенції про права та обов’язки
держав від 26 грудня 1933 р. зазначено, що державі як особі міжнародного
права мають бути властиві такі ознаки: 1) постійне населення; 2) певна
територія; 3) уряд; 4) здатність вступати у відносини з іншими державами
(ст. 1). Що ж до федеративної держави, то вона становить лише одну особу
в міжнародному праві (ст. 2).
По-різному підходять до визначення держави вчені окремих країн.
Приміром, німецький професор Г. Мослер вважає, що держава в міжнародному
праві — це організоване соціальне утворення, яке на кожному етапі
історичного розвитку є вищою суспільною владою, рівною з іншими
аналогічними утвореннями. А польський професор Л. Антонович під державою
розуміє суверенне геополітичне утворення, яке визнає міжнародне право. Є
й інші визначення.
Держави можуть бути різними за своїми соціально-економічними системами,
політичним режимом, формою правління та формою державного устрою. Але
незалежно від цього кожна з них на основі свого суверенітету має право
бути суб’єктом міжнародно-правових відносин і, зокрема, міжнародних
економічних відносин. Наприклад, у розділі десятому «Міжнародні
відносини» Декларації про державний суверенітет України зазначено, що
вона як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з
іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними,
консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності
міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення
національних інтересів у політичній, економічній, екологічній,
інформаційній, технічній, культурній і спортивній сферах. Україна
виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє
зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у
загальноєвропейському процесі та в європейських структурах.
Нині держави світу або їхні групи функціонують в умовах
інтернаціоналізації господарського життя, міжнародного поділу праці,
різних можливостей у забезпеченні виробництва сировинними,
енергетичними, трудовими та іншими необхідними ресурсами, монополії ряду
держав на випуск окремих видів продукції та дії інших чинників, які
обумовлюють необхідність міжнародного економічного співробітництва.
Вихід сьогодні будь-якої держави на шлях науково-технічного прогресу,
інтенсифікації національної економіки практично неможливий без активної
діяльності у сфері міжнародних економічних відносин, створення
найсприятливіших умов для інтегрованості національної економіки у
світову, наближення її до ринкових структур розвинутих країн. Ці чинники
значною мірою сприяють зростанню економічної могутності держав,
піднесенню народного добробуту та вирішенню інших соціально важливих для
кожної країни завдань.
Ураховуючи все це, держави нині більше уваги приділяють питанням
зовнішньоекономічної діяльності, намагаються частіше виступати як
суб’єкти міжнародного економічного права, використовуючи різні форми
міжнародного співробітництва. Зростає кількість міждержавних,
міжурядових як двосторонніх, так і багатосторонніх договорів та угод
економічного характеру. Укладається чимало різноманітних міжвідомчих
угод на рівні окремих державних органів. Держави беруть участь у
діяльності міжнародних економічних організацій і використовують інші
форми міжнародного економічного співробітництва.
Розглядаючи правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права,
зокрема економічного, важливо звернути увагу на таку категорію, як
правосуб’єктність держави, що має два прояви: міжнародну правоздатність
і міжнародну дієздатність. Міжнародна правоздатність держави — це її
здатність мати права й обов’язки з міжнародного права, тобто здатність
бути суб’єктом міжнародних правовідносин. Міжнародна дієздатність
держави — це її здатність незалежно здійснювати свої суверенні права і
нести обов’язки з міжнародного права. Як правило, ці прояви
правосуб’єктності держави збігаються, але інколи виникають ситуації,
коли держави як суб’єкти міжнародного права є правоздатними, проте
внаслідок певних причин можуть бути повністю або частково недієздатними.
Так, у роки Другої світової війни в умовах окупації окремих держав
гітлерівською Німеччиною останні були правоздатними, а свою дієздатність
реалізували обмежено — за допомогою урядів, які перебували в еміграції.
У зв’язку з розпадом колишнього СРСР кількість держав як суб’єктів
міжнародного економічного права збільшилась. Однією з таких держав стала
Україна, яка сьогодні започатковує і розвиває зовнішні економічні
відносини. Виходячи з положень Конституції України, Декларації про
державний суверенітет, законів «Про економічну самостійність України»,
«Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про міжнародні договори України»
та деяких інших Україна як держава є самостійним суб’єктом у здійсненні
та регулюванні зовнішньоекономічних відносин. Вона укладає необхідні
міжнародно-правові договори та угоди, бере участь у діяльності
міжнародних економічних організацій. Використовуючи свої права у
міжнародних економічних відносинах, вона намагається у належний спосіб
виконувати взяті на себе відповідно до договорів та угод зобов’язання.
Ураховуючи роль, яку відіграють міжнародні організації в різних сферах
міжнародного співробітництва, багато держав стають їх членами. Це
стосується й України. Наша держава як самостійний і суверенний суб’єкт
міжнародних відносин є членом близько 50 міжнародних організацій. Серед
них такі важливі, як Економічна та соціальна рада ООН, Міжнародний
валютний фонд, Міжнародна організація праці, Організація ООН з
промислового розвитку, Міжнародне агентство з атомної енергії,
Міжнародний союз електрозв’язку, Міжнародна організація з цукру,
організація Чорноморського економічного співробітництва тощо. З багатьма
міжнародними організаціями Україна співпрацює як їх асоційований член. А
взагалі наша держава бере участь у діяльності понад 100 міжнародних
організацій. Вона є ініціатором створення неформального об’єднання
держав ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова),
організації Чорноморського економічного співробітництва та ряду інших.
Участь України у міжнародних організаціях вимагає від неї, звичайно,
відповідної участі у формуванні їх коштів. Так, за один рік членства в
ООН наша країна сплачує близько 19 млн дол. США. Але водночас членство в
міжнародних організаціях забезпечує як пряму, так і побічну вигоду.
Скажімо, лише участь України в миротворчій акції ООН у колишній
Югославії обумовила повернення в державу протягом двох років близько 10
млн дол. (сплата заробітної плати, компенсація за використання техніки,
а також перевезення). Або такий приклад. Завдяки участі України в такій
організації, як Всесвітній поштовий конгрес, Міністерство зв’язку
України одержить від цієї організації понад 2 млн дол. на розвиток
поштової і телефонної мереж України, тобто це фактично повернення тих
коштів, які ми платимо в бюджет міжнародних організацій.
Участь України в діяльності міжнародних організацій значно розширює її
можливості у міжнародному, зокрема економічному, співробітництві.
Незалежно від того, хто є конкретним учасником міжнародних економічних
відносин, які межі їхньої компетенції, які виникають при цьому права або
зобов’язання, — в усіх випадках єдиним суб’єктом цих відносин є держава.
Саме вона як суб’єкт міжнародних відносин і відповідно міжнародного
економічного права наділена всім обсягом правоздатності.
Держава, а не хто інший, несе відповідальність за виконання зобов’язань,
які випливають з міжнародних договорів і угод. Винятком із цього правила
є відносини, в яких юридичною особою є не держава, а якийсь інший орган,
що виступає від свого імені. У таких випадках він і несе самостійну
відповідальність за своїми зобов’язаннями.
Характер і зміст міжнародних економічних відносин, в яких бере участь
держава, можуть бути найрізноманітнішими. Це можуть бути відносини суто
організаційного характеру, коли, приміром, укладаються угоди про
організацію міжнародного економічного співробітництва, або відносини
майнового характеру, коли, наприклад, укладаються конкретні
зовнішньоекономічні договори (угоди) між державою (її органом) про
передання майна, виконання робіт, надання послуг тощо.
Держава може вступати у міжнародні відносини економічного змісту і не з
суб’єктами міжнародного права чи міжнародного економічного права. У
цьому разі відносини регулюватимуться не нормами міжнародного права чи
міжнародного економічного права, а нормами відповідних національних
правових систем, а також нормами міжнародного приватного права. Такого
роду відносини не можна розглядати як відносини міжнародно-правові,
міждержавні.
Взагалі слід ще раз наголосити на тому, що головним суб’єктом
міжнародних відносин, зокрема економічних, є держава. Це випливає з
того, що будь-яка держава може самостійно мати міжнародні відносини з
іншими державами. Крім того, на основі багатосторонніх угод саме держава
створює міжнародні організації, які теж є самостійними суб’єктами
міжнародно-правових відносин, але їх складовою знову-таки виступає
держава.
Практика міжнародного співробітництва за участі держав виробила ряд
організаційних форм, а саме:
міжнародне економічне співробітництво держави з державою;
співробітництво держави з міжнародними організаціями, зокрема
економічними, на правах повноправного членства;
співробітництво держави з міжнародними економічними організаціями на
правах асоційованого членства;
співробітництво держави з відповідною групою держав;
співробітництво держави в рамках міжнародної організації з іншими
державами, які є її членами;
співробітництво держави через певну міжнародну організацію з іншими
державами, які не є її членами.
2. Імунітет держави
Імунітет — слово латинського походження і в перекладі на українську мову
означає звільнення від чого-небудь. У міжнародному праві імунітет
держави розглядається як принцип, відповідно до якого державі або її
органам не може бути пред’явлений позов у суді іноземної держави.
Як уже зазначалося, коли держава є суб’єктом міжнародних економічних
відносин з іншими державами або з міжнародними організаціями, то такі
відносини регулюються нормами міжнародного економічного права. Водночас
вона може вступати у від-
носини міжнародно-правового характеру з різними іноземними юридичними
особами, окремими громадянами інших держав. Відносини, які при цьому
виникають, регулюються нормами міжнародного приватного права.
Міжнародне приватне право — це система правових норм, які покликані
регулювати цивільно-правові, сімейні та трудові відносини міжнародного
характеру, в яких суб’єктами переважно є іноземні юридичні особи,
іноземні громадяни та особи без громадянства. Але незалежно від того,
які це відносини, якими нормами (чи міжнародного економічного права, чи
міжнародного приватного права) вони регулюються, в обох випадках тут діє
принцип імунітету держави. У даному випадку під ним розуміють
непідлеглість однієї суверенної держави дії законодавства іншої держави
і непоширення на одну державу, її органи юрисдикції (судочинства) іншої
держави. Цей принцип діє як у міжнародному публічному, так і в
міжнародному приватному праві. В його основі лежить суверенітет держав,
їх суверенна рівність і незалежність однієї від одної. Ураховуючи це,
жодна держава не може здійснювати свої владні функції відносно іншої
держави, її органів, а також її власності.
Однак слід підкреслити, що не виключається підлеглість однієї держави
юрисдикції суду іншої. Але це можливо лише за умови попередньої згоди
відповідної держави. Така згода може бути виражена і через укладення
міжнародного договору. Про це свідчить і зміст ст. 38 Закону України
«Про зовнішньоекономічну діяльність», в якій, зокрема, зазначається, що
спори, які виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності,
іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої
діяльності, можуть розглядатися судовими або арбітражними органами
України чи іншими органами за вибором сторін.
Розглядаючи питання про імунітет держави, не слід робити висновок про
те, що всілякого роду спірні питання, що виникають, не можуть взагалі
розглядатися. Відповідні позови до держави, яка не належним чином
виконує свої зобов’язання, можуть бути предметом розгляду у судах цієї
самої країни або, за її згодою, у судах іншої країни. Так, при укладенні
угод у межах міжнародної торгівлі, як правило, передбачається внесення
до їх змісту питання про те, хто може бути арбітром у випадках, коли
виникнуть які-небудь спори.
Наявність імунітету в держави не означає, що ним наділені і відповідні
господарські організації, наприклад державні, які виступають як юридичні
особи. У даному випадку йдеться про зовнішньоторговельні об’єднання,
морські пароплавства, в оперативному управлінні яких перебувають
державні торговельні судна. Існування принципу роздільної майнової
відповідальності між державою і її юридичними особами означає, що за
невиконання зобов’язань перед іноземними контрагентами (фірмами) майнову
відповідальність несуть юридичні особи самостійно. Це положення,
наприклад, чітко зазначено у ст. 32 Закону України «Про
зовнішньоекономічну діяльність», у якій записано, що Україна як держава
не несе відповідальності за дії суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, як і вони не несуть такої відповідальності за дії України як
держави.
Розділ 6
Міжнародні економічні організації
1. Поняття міжнародної економічної
організації та її правовий статус
арактерною рисою сучасного світового співтовариства є глобалізація
міжнародних економічних відносин, а також взаємозалежність їх учасників.
Унаслідок цього необхідною умовою реалізації економічного потенціалу
будь-якої держави є її участь у діяльності світового господарства.
Зважаючи на це, Основні напрями зовнішньої політики України, затверджені
Постановою Верховної Ради України 2 липня 1993 р. (Основні напрями),
одним із головних завдань зовнішньої політики нашої країни визначили
включення її національного господарства до світової економічної системи.
Важливим елементом зазначеної системи є міжнародні організації, через
які здійснюється міжнародне співробітництво в усіх напрямах. Нині у
світі нараховується понад 4 тис. міжнародних організацій, з яких понад
300 — міжурядові. Міжнародні економічні організації (МЕО) є різновидом
міжнародних організацій і інституційними механізмами координації та
регулювання співробітництва практично в усіх галузях міжнародних
економічних відносин. Зазначена роль МЕО робить співробітництво з ними
одним із головних чинників, який є об’єктивно необхідним для реалізації
як завдання, встановленого в Основних напрямах, так і економічного
розвитку нашої країни в цілому.
У міру розвитку економічних відносин стає неможливим і недоцільним
укладення лише двосторонніх договорів та угод. Чимало країн
заінтересовані у розширенні співробітництва з ряду важливих загальних
напрямів зовнішньоекономічної діяльності (торгівлі, науки та техніки,
транспортних перевезень, будівництва тощо) на основі багатосторонніх
міжнародних економічних відносин.
Один з ефективних шляхів побудови багатостороннього економічного
співробітництва — створення міжнародних економічних організацій,
покликаних сприяти укладенню багатосторонніх договорів, формуванню
міжнародних механізмів з нагляду і контролю за їх виконанням,
розробленню та встановленню норм, спрямованих на правове регулювання
міжнародних економічних відносин, та ін. Перші міжнародні економічні
організації (комісії, спілки, комітети, асоціації) виникли ще у XIX ст.
Так, були створені комісії з питань експлуатації міжнародних річок,
таких як Рейн (1814 р.) і Дунай (1856 р.), Всесвітня поштова спілка
(1874 р.), Міжнародний комітет мір та ваг (1875 р.), Міжнародна
асоціація залізничних конгресів (1885 р.) та ін.
Активно відбувався процес створення міжнародних організацій і після
Другої світової війни, коли на Землі, поряд з капіталістичною, виникла
соціалістична система. 24 жовтня 1945 р. була створена міжнародна,
міждержавна організація — Організація Об’єднаних Націй, основними цілями
якої є підтримання міжнародного миру і безпеки, розвиток дружніх
відносин на основі поважання принципу рівноправності і самовизначення
народів, здійснення міжнародного співробітництва в розв’язанні
міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і
гуманітарного характеру.
Історія розвитку міжнародних відносин, створення міжнародних організацій
дає можливість залежно від певного історичного періоду провести
відповідне їх угрупування. Так, відомо, що виникнення і розвиток
капіталістичної і соціалістичної систем зумовили необхідність створення
в їх межах відповідних міжнародних організацій. Головною у системі
соціалістичних країн була Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Як уже
зазначалося, процеси, що відбувалися у 80—90-х роках XX ст. у багатьох
соціалістичних країнах, привели до припинення існування РЕВ.
Система капіталістичних держав, які нині називають розвинутими, була
представлена, наприклад, Європейським Економічним Співтовариством (ЄЕС).
Національно-визвольний рух у багатьох країнах значно змінив політичну
карту світу, спричинив розпад колоніальної системи, виникнення на її
руїнах десятків самостійних та незалежних держав. Такі держави з’явилися
в Азії, Африці і Латинській Америці. Більшість із них ще слабко
економічно і політично розвинуті, а в багатьох із них продовжується
боротьба із залишками колоніалізму і неоколоніалізму, ці країни
створюють різні регіональні і передусім економічні організації. Так, 25
країнами були створені Латиноамериканська економічна система, а також
Комітет з розвитку і співробітництва країн Карибського басейну, до
складу якого входили такі країни, як Барбадос, Співдружність Багамських
Островів, Куба, Гренада, Гайана, Гаїті, Домініканська Республіка,
Ямайка, Тринідад і Тобаго. До цієї групи міждержавних економічних
організацій слід віднести створене у 1975 р. Економічне співтовариство
держав Західної Африки, Латиноамериканську асоціацію інтеграції та ін.
Отже, перший найбільш узагальнений поділ міжнародних організацій за так
званим організаційним принципом дає можливість виділити їх чотири групи:
1) універсальні міжнародні організації, членами яких є держави різних
соціально-економічних систем;
2) міжнародні організації, членами яких були соціалістичні країни;
3) міжнародні організації, які об’єднують розвинуті (капіталістичні)
країни;
4) міжнародні регіональні організації, до складу яких входять, як
правило, країни, що розвиваються.
У літературі має місце й інша класифікація, коли міжнародні економічні
організації поділяються на три групи:
міжнародні економічні організації в системі ООН;
міжнародні економічні організації, які не входять до системи ООН;
регіональні економічні організації.
Класифікацію міжнародних економічних організацій можна продовжити і в
межах кожної із названих груп. Так, серед такої універсальної
міжнародної організації, як ООН, можна виділити дві підгрупи. Перша —
спеціалізовані установи ООН і друга — допоміжні органи ООН, які
користуються статусом міжнародних організацій. До першої групи,
наприклад, можна віднести Організацію Об’єднаних Націй з промислового
розвитку, а до другої — Конференцію з торгівлі та розвитку.
Крім цього, можна ділити міжнародні економічні організації залежно від
напряму міжнародного економічного співробітництва. Нині можна виділити
такі найважливіші напрями: співробітництво у галузі міжнародної
торгівлі; співробітництво у валютно-фінансовій сфері; співробітництво у
галузі транспорту; співробітництво у галузі промисловості;
співробітництво у галузі сільського господарства; співробітництво у
галузі інвестицій; науково-технічне співробітництво; співробітництво у
галузі інтелектуальної власності та співробітництво у галузі
стандартизації та сертифікації продукції. Так, наприклад, до
організацій, які відають міжнародною торгівлею, необхідно віднести
Світову організацію торгівлі, Конференцію ООН з торгівлі та розвитку,
Європейську конференцію міністрів транспорту та деякі інші. Діяльність
ряду міжнародних організацій, зокрема Міжнародного валютного фонду,
Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової
корпорації, Спеціального фонду ООН, стосується питань організації
міжнародних валютних відносин. До організацій, які є суб’єктами
міжнародного транспортного права, слід віднести Авіатранспортну
асоціацію, Міжнародну організацію цивільної авіації, Міжнародну спілку
автомобільного транспорту, Спілку автодорожніх служб залізниць,
Дунайську комісію, Міжнародну морську організацію та ін.
Міжнародні організації, в тому числі економічні, можна класифікувати і
за назвою: організація (Організація Об’єднаних Націй, Організація з
безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародна організація цивільної
авіації, Міжнародна морська організація), союз (Всесвітній поштовий
союз, Міжнародний союз електрозв’язку), спілка (Міжнародна спілка
автомобільного транспорту, Європейська телерадіомовна спілка), фонд
(Міжнародний валютний фонд), центр (Міжнародний торговий центр), рада
(Рада Європи), банк (Міжнародний банк реконструкції та розвитку),
комісія (Міжнародна електротехнічна комісія, Дунайська комісія, Комісія
зі збереження морських живих ресурсів Антарктики, Комісія з питань
охорони нових сортів рослин), асамблея (Парламентська асамблея
міжнародного економічного співтовариства), агентство (Міжнародне
агентство з питань атомної енергії), конференція (Конференція ООН з
торгівлі та розвитку, Європейська конференція міністрів транспорту),
ініціатива (Центральна європейська ініціатива) тощо.
Міжнародні організації можна визначати і залежно від кола їхніх членів.
За цим критерієм розрізняють організації загального й обмеженого складу.
Наприклад, до першої групи організацій, тобто загального складу, можна
віднести ООН, СОТ, МВФ, Всесвітній поштовий союз та ін. До другої групи
міжнародних організацій, тобто обмеженого складу, як правило, відносять
регіональні, які створюються в межах певного регіону і є відкритими для
вступу до них держав, що знаходяться на його території. Такими
організаціями можна вважати Лігу арабських держав, Європейський Союз,
Раду Європи, Співдружність Незалежних Держав. До цієї групи міжнародних
економічних організацій можуть належати не тільки регіональні, приміром
Організація країн — експортерів нафти, відома ще під назвою «ОПЕК», яка
об’єднує 13 основних нафтовидобувних країн Азії, Африки та Латинської
Америки (Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор, Індонезія, Ірак, Іран, Катар,
Кувейт, Лівія, Нігерія, ОАЄ, Саудівська Аравія).
Можна класифікувати міжнародні організації з погляду торгівлі окремими
видами товарів — цукром, кавою, пшеницею, каучуком та ін., які
об’єднують як країни-експортери, так і країни — імпортери цих товарів.
Якщо покласти в основу класифікації міжнародних організацій такий
критерій, як характер компетенції, то їх можна поділити на міжнародні
організації загальної і спеціальної компетенції. До перших насамперед
слід віднести ООН, яка може розглядати будь-яку міжнародну проблему,
тому справедливо називається універсальною організацією. До міжнародних
організацій спеціальної компетенції можна віднести Міжнародну
організацію праці, Всесвітню метеорологічну організацію, Світову
організацію торгівлі, Міжнародну організацію з питань стандартизації та
ін. Варто зауважити, що більшість міжнародних економічних організацій є
організаціями спеціальної компетенції.
Залежно від впливу на країни-члени (за характером повноважень)
міжнародні організації можна поділяти на міждержавні та наддержавні
(наднаціональні). Міждержавні організації не мають наддержавних
повноважень тому, що країни-члени не передають їм своїх функцій.
Основним завданням таких організацій є забезпечення взаємодії держав у
процесі їх співробітництва. Саме взаємодія збільшує потенціал не лише
міжнародної організації, а й держав, які входять до її складу.
Наддержавні ж організації наділяються повноваженнями країн-членів у
відповідних сферах їхньої діяльності. Це повною мірою стосується
Європейських Співтовариств.
Певну роль у розвитку міжнародного економічного співробітництва в
окремих напрямах відіграють міжнародні та регіональні міжурядові
галузеві організації, зокрема Продовольча і сільськогосподарська
організація ООН, Всесвітня поштова спілка, Організація міжнародної
цивільної авіації, Міжурядова морська консультативна організація,
Міжнародний банк економічного співробітниц-
тва та ін. Усі названі організації наділені міжнародною
правосуб’єктністю і відіграють значну роль в організації і здійсненні
міжнародного економічного співробітництва. Створені на основі
міжнародних договорів, вони у межах своєї діяльності обговорюють
різноманітні економічні проблеми, розробляють і приймають нормативні
акти та окремі норми міжнародного економічного права.
За умовами участі в членстві міжнародні організації поділяються на
відкриті, до яких може вступити будь-яка держава (ООН), і закриті,
прийняття до яких може здійснюватися за запрошеннями їхніх засновників
(НАТО).
Система норм і принципів, які визначають правовий статус міжнародних
організацій, їх органів, називається правом міжнародних організацій. Ця
система права складається із двох підсистем, так званого первинного і
вторинного права. Установчі договори міжнародних організацій
(здебільшого це статути) є правовим фундаментом їхньої діяльності і
становлять сутність первинного права. Щодо вторинного права, то його
системою є правові норми, які віддзеркалюють зміст правових актів, що
приймаються міжнародними організаціями та їхніми структурами в межах
компетенції, закріпленої в міжнародних договорах. Іншими словами,
вторинне право є «внутрішнім» правом, адже воно більше спрямоване на
врегулювання відносин внутрішньоорганізаційного характеру, що виникають
у процесі діяльності певної організації.
Усе викладене вище дає можливість зробити висновок, що під міжнародними
економічними організаціями слід розуміти такі організації, які створені
на основі міжнародних договорів і проводять свою діяльність, спрямовану
на організацію і здійснення міжнародного економічного співробітництва.
Правоздатність, якою наділені міжнародні економічні організації, дає їм
змогу укладати угоди як з окремими державами, так і з міжнародними
організаціями в межах завдань і цілей, закріплених в їхніх установчих
документах.
Міжнародні економічні організації користуються імунітетом, що має
важливе значення для їхньої діяльності. Відповідно до Конвенції про
правовий статус, привілеї та імунітет міжнародних економічних
організацій від 5 грудня 1980 р. майно й активи цих організацій мають
імунітет від будь-якої форми адміністративного та судового втручання, за
винятком випадків, коли сама організація відмовляється від імунітету
(ст. 4).
2. Міжнародні економічні
організації в системі ООН
Аналіз Статуту ООН дає можливість зробити висновок про те, що однією із
важливих цілей даної універсальної міжнародної організації є
співробітництво в розв’язанні міжнародних проблем економічного,
соціального, культурного і гуманітарного характеру (ст. 1 Статуту). Ця
мета досягається через діяльність міжнародних організацій системи ООН.
Генеральна Асамблея є одним із вищих, головних органів ООН. Поряд із
вирішенням інших завдань вона відає питаннями співробітництва держав у
економічній, соціальній та інших сферах. На неї покладені функції
керівництва діяльністю Економічної та соціальної ради (ЕКОСОР).
Відповідно до ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея передбачає
організацію досліджень і прийняття рекомендацій, спрямованих на сприяння
міжнародному співробітництву, зокрема в економічній сфері. Функції і
повноваження Генеральної Асамблеї ООН у цій сфері регламентовані у
главах ІХ «Міжнародне економічне і соціальне співробітництво» (статті
55—60) і Х «Економічна та соціальна рада» (статті 61—72) Статуту ООН.
Питання економічного співробітництва посідають важливе місце у
діяльності Генеральної Асамблеї ООН. Уже на її 16-й сесії, що відбулась
у 1961 р., була прийнята резолюція «Міжнародна торгівля як важливий
інструмент економічного розвитку», в якій уперше було порушено питання
про скликання в межах ООН міжнародної економічної конференції. А на 17-й
сесії (1962 р.) за ініціативою колишнього СРСР були прийняті
рекомендації щодо проведення міжнародної торговельної конференції.
У 1963 р. 18-та сесія Генеральної Асамблеї ООН розглянула питання
нормалізації і розвитку міжнародної торгівлі. Завдяки активній позиції
цього органу у 1964 р. у Женеві була скликана І Конференція ООН з
торгівлі і розвитку, яка відіграла надзвичайно важливу роль в
організації та здійсненні міжнародної торгівлі.
Подальша хронологія й аналіз змісту діяльності Генеральної Асамблеї ООН
свідчать про надзвичайно важливе її значення у розвитку міжнародного
економічного співробітництва. Так, на 25-й сесії (1970 р.) була прийнята
«Міжнародна стратегія розвитку», яка, зокрема, передбачала важливі
заходи щодо прискорення економічного становлення країн, що розвиваються;
на 29-й сесії (1974 р.) була прийнята Хартія економічних прав та
обов’язків держав; у 1974 р. на VI спеціальній сесії прийнято Декларацію
про встановлення нового міжнародного економічного порядку і Програму дій
щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку; у 1975 р. на
VII спеціальній сесії було розглянуто питання «Розвиток і міжнародне
економічне співробітництво»; у 1980 р. ще раз було розглянуто питання
про встановлення нового міжнародного економічного порядку.
Активна діяльність Генеральної Асамблеї щодо організації економічного
співробітництва характерна і для сучасного періоду.
Одним із важливих дійових органів є Економічна та соціальна рада, яка
була створена у 1946 р. як один із головних органів ООН, покликаний
розв’язувати конкретні завдання міжнародного економічного
співробітництва. Вона складається із 54 членів, які обираються
Генеральною Асамблеєю на три роки. Через кожен рік склад ЕКОСОР
оновлюється на третину, тобто переобираються 18 членів.
В особливо гострій боротьбі проходили вибори на 47-й сесії Генеральної
Асамблеї ООН (жовтень 1992 р.). Спостерігалася гостра конкурентна
боротьба між країнами, що представляють Східну Європу. Крім України, від
групи цих країн було обрано Ро-
сію та Румунію. Угорщина, яка також претендувала на обрання до складу
Ради, у другому турі голосування зняла свою кандидатуру, одержавши 55
голосів із 108, необхідних для обрання.
У цьому ж турі Україна набрала 106 голосів, а в заключному третьому турі
за неї проголосувало 159 країн.
Таким чином, членами ЕКОСОР знову були обрані Багами, Бутан, Велика
Британія, Габон, Данія, Заїр, Лівія, Канада, Китай, Куба, Мексика,
Нігерія, Норвегія, Республіка Корея, Румунія, Російська Федерація,
Україна, Шрі-Ланка. Постійні члени Ради Безпеки обираються до ЕКОСОР на
кожен черговий строк. Рада проводить дослідження і складає доповідь з
міжнародних питань у галузях економіки, соціального і культурного життя,
освіти, охорони здоров’я, а також подає відповідні рекомендації
Генеральній Асамблеї ООН. Вона також бере участь у підготовці проектів
конвенцій і скликає міжнародні конференції з питань, що входять до її
компетенції, подає інформацію Раді Безпеки ООН і допомагає їй у роботі.
Найвищим органом ЕКОСОР є чергова сесія, яка скликається два рази на
рік. Штаб-квартира її знаходиться в Нью-Йорку (США). При ЕКОСОР діє
п’ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна комісія ООН для
Азії і Тихого океану, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна
комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Західної Азії,
Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну.
Крім того, при ЕКОСОР діє понад 20 постійних комітетів і комісій (з
природних ресурсів, планування, розвитку, застосування досягнень науки
та техніки з метою розвитку, з питань становища жінок, народонаселення,
прав людини та ін.).
Регіональні економічні комісії, як зазначалося, створені й функціонують
під керівництвом ЕКОСОР. Їх основним завданням є сприяння проведенню
погоджених заходів з економічного співробітництва країн відповідного
регіону. З цією метою вони здійснюють необхідні дослідження, поширюють
інформаційні та статистичні матеріали. Постійно діючим органом комісій є
секретаріати, до складу яких входять різні комітети.
Суттєвим для правового статусу цих комісій є те, що вони, на відміну від
допоміжних органів ЕКОСОР, мають ширшу і самостійнішу компетенцію. Вони,
наприклад, мають право безпосередньо давати рекомендації державам
відповідного регіону без затвердження їх ЕКОСОР.
До складу регіональних економічних комісій входить різна кількість
країн. Так, Економічна комісія ООН для Азії і Тихого океану включає 51
країну, Економічна комісія ООН для Африки — 53, Економічна комісія ООН
для Європи — 55, Економічна комісія ООН для Західної Азії — 13,
Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну — 55
країн.
Отже, ці комісії об’єднують 227 країн світу.
Для прикладу детальніше розглянемо одну із таких регіональних
економічних комісій — Економічну комісію ООН для Європи, яку ще
називають Європейською економічною комісією (ЄЕК). Вона створена у 1947
р. відповідно до резолюції 1-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від 10
грудня 1945 р. Членами цієї комісії є: Австрія, Азербайджан, Албанія,
Андорра, Вірменія, Білорусь, Бельгія, Болгарія, Боснія і Герцеговина,
Македонія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Грузія, Греція, Данія,
Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Киргизстан, Канада,
Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако,
Голландія, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія,
Сан-Марино, Словакія, Словенія, США, Таджикистан, Туркменія, Турція,
Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швеція,
Швейцарія, Естонія, Югославія. Таким чином, до складу Європейської
економічної комісії входять практично всі країни Європи, а також США,
Канада, Ізраїль. У недалекому минулому до цієї комісії входило лише
32 європейські країни.
ЄЕК покликана сприяти погодженню дій країн Європи, спрямованих на їх
економічний розвиток, підтримувати та зміцнювати економічні зв’язки і
відносини між європейськими країнами,
а також з іншими країнами світу.
Основними напрямами діяльності цієї комісії є такі: співробітництво у
визначенні внутрішньорегіональної і торговельної по-
літики; регулювання питань у галузі міжнародної торговельної практики;
вдосконалення процедур міжнародної торгівлі; науково-технічне і
промислове співробітництво у регіоні; співробітництво у галузі
сільського господарства; співробітництво у галузі транспорту;
розроблення міжнародних стандартів правил і угод, а також сертифікації
продукції; розроблення стандартів стосовно автотранспортних засобів;
реалізація інвестиційних проектів; здійснення діяльності у галузі
охорони навколишнього середовища і нормалізації становища з забрудненням
повітря; співробітництво у галузі енергетики; надання інформації з
широкого кола питань; розроблення керівних засад щодо здійснення
підприємницької діяльності в країнах з перехідною економікою.
Комісія здійснює досить широку й активну діяльність, про яку спеціально
відзначалося у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в
Європі. Ця Комісія розробила ряд типових контрактів (Загальні умови
поставок промислової продукції, Загальні умови поставок
сільськогосподарської продукції, Загальні умови поставок лісоматеріалів,
керівництво щодо складання контрактів на будівництві великих промислових
об’єктів, керівництво на укладення міжнародних договорів з промислового
співробітництва, договори про створення спільних підприємств Схід—Захід)
та інших правових документів, які успішно застосовуються при здійсненні
міжнародних економічних зв’язків. Вона брала участь у роботі щодо
уніфікації питань, пов’язаних з арбітражним розглядом спорів. З її
участю були розроблені і прийняті Заключний акт і Європейська Конвенція
про міжнародний комерційний арбітраж, правила арбітражу ЄЕК ООН, правила
арбітражу ООН/ЄЕК для окремих категорій сільськогосподарських продуктів,
що швидко псуються.
Найвищим органом ЄЕК є пленарна сесія, яка скликається щорічно. У складі
комісії створені галузеві комітети (з сільського господарства, вугілля,
електроенергії, будівництва та містобудування, житла, лісоматеріалів,
хімічної промисловості, газу, внутрішнього транспорту, чорної
металургії, зовнішньої торгівлі, з проблем водних ресурсів). Крім того,
у складі комісії функціонують три спеціальні органи, які відають
проблемами науки і техніки, економіки та зовнішнього середовища.
Виконавчим постійно діючим органом є секретаріат. Місцезнаходження
комісії — м. Женева (Швейцарія).
Важливе місце в системі міжнародних організацій посідає Конференція ООН
з торгівлі та розвитку (КТР), що була заснована у 1964 р. як орган
Генеральної Асамблеї ООН. Підставою для її заснування стала резолюція
Генеральної Асамблеї ООН від 30 грудня 1964 р., яка, у свою чергу, була
прийнята відповідно до рекомендацій І Конференції ООН з торгівлі та
розвитку, що проходила в Женеві з 23 березня по 15 червня 1964 р. До
складу КТР входять держави — члени ООН.
Зміст діяльності КТР визначається такими її функціями:
1) заохочення міжнародної торгівлі, особливо торгівлі між країнами, що
мають різний соціально-економічний устрій;
2) визначення принципів і політики щодо міжнародної торгівлі і
відповідних проблем економічного розвитку;
3) розроблення рекомендацій щодо реалізації зазначених принципів і
політики, вжиття в межах своєї компетенції інших заходів, які можуть
сприяти досягненню поставленої мети з урахуванням різних рівнів розвитку
і відмінностей в соціально-економічних системах;
4) розгляд і сприяння координації діяльності інших закладів у межах
системи ООН у галузі міжнародної торгівлі і вирішення відповідних
проблем економічного розвитку у співробітництві з Генеральною Асамблеєю
ООН і ЕКОСОР;
5) вжиття, у разі необхідності, заходів щодо співробітництва з
компетентними органами ООН для ведення переговорів і затвердження
багатосторонніх правових актів у галузі торгівлі з відповідним
урахуванням адекватності існуючих органів з переговорів і без дублювання
їх діяльності;
6) погодження політики урядів і регіональних економічних угруповань у
галузі торгівлі та пов’язаного з нею розвитку на виконання ст. 1 Статуту
ООН;
7) розгляд будь-яких інших питань у межах своєї компетенції.
Вищим органом КТР є сесія, яка скликається кожні чотири роки. У період
між сесіями керівництво її діяльністю здійснюється постійним органом —
Радою з торгівлі та розвитку, яка входить до складу апарату ООН і
знаходиться в Женеві. Свої сесії вона скликає не рідше двох разів на
рік.
КТР підпорядковано ряд комітетів, зокрема Комітет з сировинних товарів,
Комітет з готових виробів і напівфабрикатів, Комітет з торгового
судноплавства, Комітет з передання технології, Комітет з економічного
співробітництва між країнами, що розвиваються, Спеціальний комітет з
преференцій та ін.
Важливе значення має діяльність Центру міжнародної торгівлі, який
перебуває у подвійному підпорядкуванні: КТР і Генеральній угоді з
тарифів і торгівлі (ГАТТ). Його створено насамперед для надання допомоги
країнам, що розвиваються, у справі організації експорту.
Оцінюючи діяльність КТР, слід зазначити, що вона здійснює значну
правотворчу роботу, яка має величезне значення для формування і розвитку
міжнародного економічного права. Практично на кожній сесії КТР
приймаються важливі міжнародно-правові документи. Так, на 1-й сесії у
1964 р. були прийняті Принципи міжнародних торговельних відносин і
торговельної політики, що сприяють розвитку; на 2-й сесії у 1968 р. —
рекомендації про введення загальної системи преференцій на користь
країн, що розвиваються; на 3-й сесії у 1972 р. — рекомендації щодо
розроблення Хартії економічних прав і обов’язків держав.
Важливі нормативні документи міжнародного характеру були прийняті на
інших сесіях КТР. Уся різноаспектна діяльність цієї міжнародної
організації дістала широке міжнародне визнання.
Значну роль у розвитку міжнародних економічних відносин відіграють
Організація ООН з промислового розвитку та Продовольча і
сільськогосподарська організація, зміст діяльності яких буде розглянуто
у відповідному розділі підручника.
3. Європейське економічне співтовариство
та Європейський Союз у системі
міжнародних економічних відносин
Європейське економічне співтовариство (ЄЕС або «Спільний ринок»)
утворено 25 березня 1957 р. на основі Римського договору. Сьогодні це
угруповання, яке об’єднує 15 західноєвропейських країн (Австрію,
Бельгію, Велику Британію, Голландію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію,
Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Португалію, Францію, Швецію).
Цілі, заради яких об’єдналися ці країни, зводяться до створення митного
союзу у межах даної міжнародної організації, формування спільного ринку
робочої сили, послуг та капіталів, проведення єдиної торговельної
політики щодо інших країн, утворення економічного і валютного союзу та
проведення спільної політики у галузі сільського господарства й
транспорту, зближення економічного законодавства учасників.
Цілком зрозуміло, що в основі цих цілей лежить прагнення фінансової
олігархії зазначених країн розширити ринки збуту й територіальну сферу
своєї діяльності, що, у свою чергу, дасть змогу значно піднести
економічну могутність країн — учасниць ЄЕС, консолідувати їхні зусилля у
боротьбі з монополіями інших держав.
Угруповання країн — учасниць ЄЕС уже в 70-х роках завоювало досить міцні
позиції на світовому капіталістичному ринку. На них припадало понад 40 %
промислового виробництва,
50 — експорту і близько 30 % прямих зарубіжних інвестицій розвинутих
країн. Однак криза 1980—1982 рр. засвідчила, що темпи економічного
розвитку в країнах — учасницях ЄЕС щонайменше у 2 рази поступаються
японським та американським. Домінуюча економічна перевага цих двох країн
з багатьох позицій збереглася і досі. Сьогодні монополіям США належить
80 % обчислювального устаткування, функціонуючого в капіталістичних
країнах; вони володіють 70 % ринку ліцензій. Японські корпорації
контролюють близько 80 % світового капіталістичного виробництва
відеотехніки, 75 % промислових роботів, близько 60 % верстатів з
числовим програмним управлінням.
Механізм системи управління ЄЕС пройшов складний шлях. Сьогодні його
виконавчими органами є Рада і Комісія. Рада включає до свого складу
міністрів держав-учасниць.
Комісія здійснює свою діяльність на основі рішень Ради і покликана
проводити єдину політику ЄЕС. Їй підпорядковано ряд комітетів управління
та інших допоміжних органів.
Діяльність ЄЕС регулюється так званим правом Співтовариства. У його
основі лежить Римський договір 1957 р. та інші джерела. «Право
Співтовариства» є автономною правовою системою наднаціонального
характеру, завдяки чому органи ЄЕС наділені повноваженнями не лише
відносно держав-членів, а й їхніх громадян та юридичних осіб. Водночас
правову систему Співтовариства слід розглядати як складову права і
відповідно міжнародного економічного права.
У межах ЄЕС вирішуються питання не лише економічного, а й політичного
характеру. Фактично з червня 1984 р. діячі ЄЕС почали займатися
питаннями будівництва «політичної Європи». На їхню думку, політична
Європа може дати сили Європі економічній. У процесі реалізації цієї ідеї
було зроблено ряд перших конкретних кроків. Так, з 1 січня 1985 р. було
введено загальноєвропейський паспорт, затверджені прапор і гімн
Співтовариства, створені органи для вирішення питань ліквідації кордонів
та усунення формальностей. Поряд з цим проводилася робота щодо створення
нової інтеграційної структури — Західноєвропейського союзу, який має
замінити Співтовариство.
Проте, як засвідчило життя, ЄЕС не було перетворено у нову структуру.
Зберігаючи свою самостійність, воно увійшло до складу нового утворення —
Європейського співтовариства, або, як його ще називають, Європейського
Союзу, створеного відповідно до Маастрихтського договору (набрав
чинності з 1 листопада 1993 р.).
Крім Європейського економічного співтовариства, до складу Європейського
Союзу входять Європейське об’єднання вугілля та сталі і Європейське
співтовариство з атомної енергії та 15 держав-членів (Австрія, Бельгія,
Велика Британія, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія,
Люксембург, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). Сумарна
територія цих країн становить 236 191,07 км2, а чисельність населення —
майже 375 млн.
Ураховуючи роль Європейського Союзу в системі міжнародних відносин у
цілому і відносин економічного характеру зокрема, зміни загальної
ситуації у світі, багато держав висловлюють своє бажання стати його
членами. Уже подали відповідні заяви Туреччина, Кіпр, Мальта, Австрія,
Швеція, Фінляндія, Швейцарія та Норвегія. У зв’язку з цим вироблені
критерії прийняття нових членів до Європейського Союзу.
Країна-претендент до вступу в цей союз передусім має бути європейською,
демократичною і поважати права людини. Крім того, вона повинна мати
функціонуючу ринкову економіку, прийняти інтеграційне законодавство
Європейського Союзу і бути в такому стані, який дає можливість
реалізувати зовнішню політику співтовариства.
Слід зазначити, що змінилася політика Європейського Союзу і стосовно
країн Східної Європи. Наприкінці 1991 р. була укладена угода з Польщею,
Угорщиною, Чехословаччиною (нині Чехія і Словаччина), в 1992 р. — з
Болгарією і Румунією щодо їх асоціації в Союзі.
У липні 1994 р. було прийнято принципове рішення Європейського Союзу про
можливість у перспективі вступу країн Східної Європи до його складу як
повноправних членів. Для цього, як свідчать експертні висновки, потрібно
буде 7—10 років, а для деяких країн навіть більше.
На початку 2003 р. Європейським Союзом було прийнято рішення про
підписання угод про вступ десяти країн, а саме: Естонії, Кіпру, Латвії,
Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Угорщини, Чехії. Парламенти
15 держав — членів Євросоюзу мають підписані угоди ратифікувати, а в
зазначених країнах повинні бути проведені національні референдуми, на
яких громадяни повинні висловити свою думку про вступ до цього
європейського угруповання. Нині остаточно визначена дата вступу нових
членів — травень 2004 р.
У 2007 р. планується вступ до Євросоюзу Болгарії та Румунії.
Як уже зазначалось, Європейський Союз є одним з найвпливовіших
міждержавних об’єднань. Неоднозначність його рис та ознак, відсутність
аналогів цьому утворенню у практиці міжнародних відносин є причиною
існування різноманітних поглядів на його місце в системі учасників
міжнародних відносин. Досить поширеною є думка, що Європейський Союз —
перехідна форма від міжнародної організації до держави з федеративним
устроєм. Не заперечуючи проти існування такої тенденції, зазначимо, що
це об’єднання ще й досі має чимало рис, які дають змогу розглядати його
як міжнародну організацію.
Розгляд ЄС серед міжнародних організацій обумовлюється ще й тим, що, як
уже зазначалося, його основу становлять три міжнародні організації:
Європейське співтовариство (ЄС), яке раніш було відоме як Європейське
економічне співтовариство (ЄЕС), Європейське об’єднання вугілля та сталі
(ЄОВС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом).
Правовою підвалиною існування всіх трьох організацій є міждержавні
договори про їх створення, а саме: Договір про створення ЄОВС від 18
квітня 1951 р., Договір про створення ЄЕС і Договір про створення
Євроатому від 25 березня 1957 р. Саме зі створення цих організацій
починається історія сучасного Європейського Союзу.
Як випливає з назв ЄОВС та Євроатому, діяльність цих організацій
обмежувалась певними галузями економіки. Сфера інтересів ЄЕС, навпаки,
була визначена значно ширшою й охоплювала практично всі інші галузі,
окрім указаних вище.
Однією з головних спільних рис трьох організацій було існування
однакових органів управління, частина яких навіть була спільною. Так,
основу інституційної структури цих об’єднань становили Рада та Комісія,
які діяли в усіх організаціях, а також Асамблея і Суд, які були
спільними для них.
Одним із значних етапів на шляху до створення діючої нині структури ЄС
було підписання 8 квітня 1965 р. Договору про створення єдиної Ради і
єдиної Комісії європейських співтовариств.
Нині органами управління ЄС є Європейська рада, Європейський парламент,
Рада Європейського союзу, Європейська комісія та Європейський суд.
Членами Європейської ради, яка визначає загальні напрями розвитку ЄС, є
глави держав чи урядів держав-членів, Голова Європейської комісії, а
також їх заступники — міністри закордонних справ та один із членів
Європейської комісії. Виконавчими органами ЄС є Рада Європейського Союзу
і Європейська комісія, остання з яких несе відповідальність за
дотриманням виконання Договору про ЄС, має повноваження щодо
законодавчої ініціативи, контролю та імплементації і, отже, є головною
ланкою практичної реалізації політики ЄС.
Діяльність ЄС регулюється так званим правом ЄС, яке є великим за обсягом
нормативним масивом, що охоплює значну кількість різноманітних норм, які
різняться юридичною силою, ієрархічними зв’язками, сферою дії, а також
іншими ознаками. Крім цього, праву ЄС притаманна значна специфіка, яка
полягає в
тому, що це право є автономною системою, яка має основу в міжнародному
правопорядку і межує за своєю природою, з одного боку, з міжнародним
правом, а з іншого — з національним.
Склад джерел права ЄС заведено розділяти на дві групи, перша з яких
дістала назву «первинне право», а друга — «вторинне право». Такий поділ
джерел є не просто їх класифікацією, а характеристикою ієрархії їх
відносин. Первинне право має пріоритет, вищу юридичну силу порівняно з
актами вторинного права, яке створюється і діє на основі первинного і не
може йому суперечити.
Поняття «первинного права» охоплює передусім три установчі договори, на
основі яких були створені співтовариства: Паризький договір про
європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) 1951 р. і два Римські
договори 1957 р. — про Європейське Співтовариство і Євроатом разом з
усіма протоколами, деклараціями та іншими документами, які є додатками
до них; документи, якими до них вносились зміни та доповнення, зокрема
Договір про злиття 1965 р., Акт Ради про проведення прямих виборів у
Європейський парламент 1976 р., Єдиний європейський акт 1986 р.,
Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р., договори
про приєднання до ЄС нових членів.
Поняття «первинне право» охоплює також міжнародні договори співтовариств
і джерела, які належать до так званого неписаного права. Останніми є
загальновизнані принципи і норми, що належать до звичаєвого міжнародного
права, а також загальні принципи права, закріплені в конституціях
держав-членів.
Під вторинним правом ЄС розуміється сукупність правових актів, які
приймаються правовими інститутами й іншими органами співтовариств.
Відповідно до ст. 89 Договору про ЄС загалом таких актів існує п’ять:
регламент, директива, рішення, рекомендації та висновки.
Регламент призначений для загального застосування. Він є обов’язковим в
усіх його частинах і підлягає прямому застосуванню в усіх
державах-членах. Регламенти вирішують головні питання діяльності
співтовариств, служать основою правового регулювання їхньої діяльності.
Оскільки регламентами регулюються найважливіші питання політики ЄС, вони
відрізняються від інших актів досить загальним характером викладених у
них положень.
Наступним за юридичною силою документом вторинного права є директива.
Вона також є обов’язковим актом, але містить положення, заходи щодо
виконання яких держави встановлюють самостійно. Саме директиви
відповідно до Маастрихтського договору (ст. 100) відіграють головну роль
у процесі гармонізації права співтовариств, тому їх положенням необхідно
приділити особливу увагу в процесі адаптації законодавства України до
права ЄС. При цьому, однак, слід враховувати, що директива може бути
адресована як державам-членам у цілому, так і окремим із них, унаслідок
чого джерелом узгодження мають обиратись директиви загального характеру.
Рішення, як і регламент, є обов’язковим у цілому для тих, кому воно
адресоване, однак від останнього воно відрізняється вищим ступенем
конкретизації своїх положень.
За загальним правилом рекомендації та висновки не є обов’язковими. Однак
слід враховувати, що відповідно до Договору про ЄОВС рекомендації мають
обов’язкову силу і є аналогом директиви в рамках ЄС та Євроатому.
Отже, нормативний характер у праві ЄС мають регламенти, директиви,
рішення, а також рекомендації, які приймаються в рамках договору про
ЄОВС.
Останнім джерелом вторинного права ЄС є рішення Суду ЄС, які мають силу
прецеденту.
Право ЄС, як і будь-яка інша система права, має у своєму складі
нормативні акти різної юридичної сили. Відповідно до Амстердамського
договору ієрархія нормативних актів у ЄС має шість рівнів: 1) установчі
акти; 2) загальні принципи; 3) міжнародні договори; 4) вторинне право
співтовариств; 5) міжінституційні угоди і подібні акти; 6) угоди між
державами-членами.
4. Рада Економічної Взаємодопомоги
в системі та історії міжнародного
економічного співробітництва
Тривале існування двох протилежних соціально-економічних систем
обумовило створення в межах їх функціонування відповідних міжнародних
економічних організацій. Ці організації сприяли встановленню і розвитку
міжнародних економічних відносин не лише між країнами однієї системи, а
й між країнами, які належали до різних систем.
Незважаючи на те, що система соціалістичних країн з відомих причин
розпалася, той кращий досвід міжнародного економічного співробітництва,
який існував у межах цієї системи, потребує свого вивчення і розумного
використання стосовно сьогоднішніх політичних і соціально-економічних
ситуацій, які склалися у світі.
Відомо, що соціалістичні країни свого часу створили Раду Економічної
Взаємодопомоги (РЕВ) і понад 20 інших міжнародних економічних
організацій. Особливо важливу роль в організації і здійсненні
міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва між
соціалістичними країнами відіграла РЕВ. Вона була створена у 1949 р. як
організація багатостороннього економічного і науково-технічного
співробітництва та інтеграції соціалістичних країн. До неї входили
Болгарія, Угорщина, В’єтнам, Куба, Монголія, НДР, СРСР, Чехословаччина.
РЕВ була покликана сприяти через об’єднання і консолідацію зусиль
країн-членів удосконаленню співробітництва і поглибленню соціалістичної
економічної інтеграції, плановому розвитку їх народного господарства,
прискоренню економічного й науково-технічного прогресу, вирішенню інших
соціально важливих питань. Ця колективна організація функціонувала 42
роки. На її рахунок можна віднести чимало корисних справ. Так, саме вона
створила такі могутні міжнародні організації й об’єкти, як єдина
енергетична система «Мир», нафтопровід «Дружба», Загальний парк вагонів,
десятки спільних підприємств машинобудування, електроніки тощо.
РЕВ була міжнародною організацією. А це означало, що до її складу могла
ввійти будь-яка соціалістична країна або інша країна, яка стала на шлях
соціалістичного розвитку. РЕВ співробітничала з Фінляндією, Іраном,
Мексикою, Нікарагуа та іншими країнами.
РЕВ здійснювала свою діяльність на основі Статуту і Конвенції про
правоздатність, які були підписані 14 грудня 1959 р. у Софії і набрали
чинності 13 квітня 1960 р. після ратифікації їх відповідними країнами. У
своїй діяльності РЕВ керувалася такими документами, як Основні принципи
міжнародного соціалістичного поділу праці (1962 р.), Комплексна програма
подальшого поглиблення й удосконалення співробітництва і розвитку
соціалістичної економічної інтеграції країн РЕВ (1971 р.), Комплексна
програма науково-технічного прогресу країн — членів РЕВ до 2000 р. (1985
р.) та ін.
Основними цілями РЕВ було сприяння планомірному розвитку народного
господарства країн-членів, прискоренню економічного і технічного
прогресу, підвищенню рівня індустріалізації країн з менш розвинутою
промисловістю, зростанню продуктивності праці, поступовому зближенню і
вирівнюванню рівнів економічного розвитку та неухильному піднесенню
добробуту народів країн — членів РЕВ (п. 1 ст. І Статуту РЕВ).
Співробітництво країн — членів РЕВ здійснювалося на основі їх суверенної
рівності (п. 2 ст. І Статуту РЕВ), цілковитої добровільності (п. 4 ст.
II Статуту).
Акти, які приймалися РЕВ, мали свою специфіку. Якщо були рішення щодо
організаційних або процедурних питань, то вони мали обов’язковий
характер для всіх країн — членів РЕВ. А якщо ці рішення стосувалися
безпосередньо економічного і науково-технічного співробітництва, то за
ними органи РЕВ приймали відповідні рекомендації і надсилали їх урядам
для розгляду. Якщо рекомендації країною приймалися, то вони мали для неї
вже обов’язкову силу.
У разі потреби розгляд в органах РЕВ питань співробітництва міг
завершуватися домовленостями між країнами — членами РЕВ про здійснення
узгоджених ними заходів (п. 4 ст. IV Статуту).
Вищим органом РЕВ була сесія Ради, яка проводилася не рідше одного разу
на рік на рівні глав урядів. Основним органом, який здійснював
керівництво діяльністю РЕВ у міжсесійний період, був Виконавчий комітет,
до складу якого входили представники усіх країн-членів на рівні
заступників, керівників уряду. Цей орган скликався не рідше одного разу
в три місяці.
У системі РЕВ були створені комітети з питань співробітництва в плановій
діяльності, науки і техніки та машинобудування. З метою організації
економічного і науково-технічного співробітництва у відповідних галузях
було створено понад 20 комісій
(з хімічної промисловості, зовнішньої торгівлі, валютно-фінансових
питань та ін.).
У межах діяльності РЕВ здійснювалась організація міжнародного
співробітництва не лише з соціалістичними країнами, а й з країнами інших
соціально-економічних систем. Більш як 20 міжнародних організацій,
членами яких були держави — представники різних соціально-економічних
систем, співробітничали з РЕВ.
У червні 1991 р. на 46 сесії РЕВ припинила своє існування. Як уже
зазначалося, це зумовлено передусім тим, що країни — члени РЕВ
запізнилися з перебудовою економіки, не спромоглися колективно стати на
шлях її інтенсифікації і, врешті-решт, вирішити назрілі
соціально-економічні проблеми. Крім того, кризу РЕВ посилили нові
політичні ситуації, які склались у східноєвропейських країнах, перехід
їх до ринку.
РЕВ — це вже сторінка минулого, історія. Але, незважаючи на це, слід
зазначити, що більш як за 40 років своєї діяльності вона чимало зробила
для організації міжнародного економічного і науково-технічного
співробітництва, відстоювання економічної незалежності не лише країн —
членів РЕВ, а й багатьох інших країн світу, особливо тих, що
розвиваються. Кращий досвід цієї міжнародної організації буде вивчатися
і використовуватися в міжнародній практиці.
Сьогодні дедалі більше керівників східноєвропейських країн визнають
необхідність створення нової міжурядової економічної організації, яка б
відповідала сучасним умовам, сприяла входженню до структури світового
господарства. Адже, як засвідчив досвід міжнародного економічного
співробітництва, наздоганяти західні країни разом, а не поодинці —
швидше і легше. Ось чому розпочався пошук підходів до нових форм
багатостороннього співробітництва між східноєвропейськими країнами.
5. Регіональні економічні організації
на пострадянському просторі
Розпад колишнього Союзу РСР обумовив пошук нових форм політичного,
економічного, гуманітарного та іншого співробітництва між самостійними
державами, які свого часу були союзними республіками. Так, були створені
Співдружність Незалежних Держав (СНД), Євразійське економічне
співтовариство (ЄврАзЕС), регіональне об’єднання з участю Грузії,
України, Республіки Узбекистан, Азербайджанської республіки та
Республіки Молдова (ГУУАМ).
Співдружність Незалежних Держав була створена у 1991 р. за участі 12
держав-членів — Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменія,
Україна, Узбекистан.
Крім розвитку співробітництва у сферах зовнішньої політики, політики
безпеки і оборони, СНД покликана займатися питаннями здійснення
економічного співробітництва. З цією метою у 1993 р. держави-члени
підписали Угоду про створення Економічного Союзу. Цей Союз покликаний
був забезпечити вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили,
здійснення узгодженої політики у таких галузях, як грошово-кредитні
відносини, бюджети, ціни, податки, валютні питання і митне обкладання.
Крім цього, завданнями цієї структури було заохочення вільного
підприємництва й інвестицій, підтримка виробничих операцій і створення
прямих зв’язків між підприємствами і галузями, а також узгодження
господарського законодавства.
В основу взаємовідносин між державами — членами СНД були покладені
загальні та спеціальні принципи міжнародного економічного права, а саме:
невтручання у внутрішні справи, поважання прав і свобод людини;
невтручання у внутрішні справи держави; мирне розв’язання спорів і
незастосування будь-яких видів економічного тиску; відповідальність за
взяті зобов’язання; виключення будь-якої дискримінації за національною
та іншими ознаками щодо юридичних і фізичних осіб; проведення
консультацій з метою координації позиції і прийняття заходів у випадку
здійснення економічної агресії з боку однієї держави або кількох держав,
які не беруть участі в даному договорі, щодо будь-якої держави за
договором.
В Угоді про створення Економічного союзу СНД чітко визначені його цілі,
які зводяться до такого: формування умов стабільного розвитку економік
держав — учасниць цього договору в інтересах підвищення життєвого рівня
їх населення; поетапне створення загального економічного простору на
основі ринкових відносин; створення рівних можливостей і гарантій для
всіх суб’єктів господарювання; спільне здійснення економічних проектів,
що мають загальний інтерес; вирішення спільними зусиллями екологічних
проблем, а також ліквідація наслідків стихійного лиха та катастроф.
Інтеграція, координація дій у здійсненні економічних реформ, як свідчить
зміст Угоди, досягається через використання таких форм, як створення
міждержавної (багатосторонньої) вільної торгівлі, митного та валютного
союзів, а також спільного ринку товарів, послуг, капіталів і робочої
сили. Кожна з цих форм має властиві їй засоби реалізації. Так, з метою
створення асоціації вільної торгівлі держави — учасниці СНД домовилися
про здійснення таких заходів: а) поетапне зниження і скасування митного
обкладання, податків і зборів, а також кількісних і всіх інших
рівнозначних їм за своїми наслідками обмежень; б) гармонізацію митного
законодавства; в) спрощення митних процедур; г) уніфікацію форм митного
законодавства для ведення митної статистики; д) поетапне зближення
тарифів на перевезення вантажів і пасажирів, транзитних тарифів при
дотриманні принципу свободи транзиту; є) недопущення несанкціонованого
реекспорту третьої країни.
У рамках цих заходів у 1994 р. був підписаний Договір про створення зони
вільної торгівлі як однієї з важливих умов створення митного союзу. Уже
в 1995 р. були укладені угоди про митний союз між Російською Федерацією,
Республікою Білорусь і Республікою Казахстан.
Були прийняті і заходи щодо реалізації інших зазначених форм, які
використовуються з метою поглиблення інтеграції, координації дій у
здійсненні економічних реформ.
Важливе значення мав підписаний у 1996 р. Договір про поглиблення
інтеграції в економічній і гуманітарній сферах між Російською
Федерацією, Білорусією, Казахстаном і Киргизстаном. У цьому Договорі
міститься спеціальний розділ «Економічне співробітництво», норми якого
передбачають:
погодження основних напрямів, етапів і строків проведення економічних
реформ, створення необхідних умов функціонування спільного ринку,
забезпечення однаково сприятливих умов для свободи економічної
діяльності суб’єктів господарювання своїх держав;
рівне право на придбання майна у володіння і користування ним на
території будь-якої з цих держав відповідно до їх національного
законодавства;
проведення узгодженої політики ціноутворення, яка б виключала цінову
дискримінацію стосовно суб’єктів господарювання;
узгодження структурної політики (мається на увазі, створення
промислового й аграрного господарських комплексів, заснованих на
взаємодоповнюваності економік, максимальному використанні переваг
раціонального поділу праці);
здійснення системи заходів державної підтримки в розвитку виробничої
кооперації, заохочення виробничих капіталовкладень;
координація політики в грошово-кредитній і валютно-фінансовій сферах,
створення ефективної платіжно-розрахункової системи;
створення єдиного науково-технологічного простору, забезпечення
взаємодії проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень,
включаючи організацію спільних наукових робіт з проблем, що становлять
загальний інтерес і ряд інших положень.
Для досягнення цілей, які передбачено цим Договором, були створені
Міждержавна рада, Інтеграційний комітет та Міжпарламентський комітет.
Міждержавна рада — це вищий орган управління інтеграцією, в якому
представлені Глави держав, Глави урядів, міністри закордонних справ, а
також Голова Інтеграційного комітету зі справ дорадчого голосу. Цей
орган розробляє структуру співробітництва, визначає етапи, приймає
відповідні рішення і контролює хід їх виконання, а також здійснює інші
функції.
Інтеграційний комітет — це постійно діючий виконавчий орган, який
розробляє і здійснює заходи, що випливають із договору, забезпечує
реалізацію рішень Міждержавної ради, програм інтеграції, договорів та
угод тощо.
Міжпарламентський комітет формується на пріоритетних засадах із
парламентаріїв, що делегуються парламентами держав-учасниць у межах
своїх повноважень. Крім того, він приймає модельні акти, на основі яких
розробляються акти національних законодавств, а також вносить пропозиції
щодо питань розвитку правової основи інтеграції.
У зв’язку зі створенням Євразійського економічного Співтовариства
рішенням його Міждержавної ради від 31 травня 2001 р. зазначені вище
органи були відповідним чином реорганізовані у Міждержавну раду ЄврАзЕс,
Інтеграційний комітет ЄврАзЕс і Міжпарламентський комітет ЄврАзЕс.
28 лютого 2003 р. Глави держав Республіки Білорусь, Республіки
Казахстан, Російської Федерації й України підписали спільну заяву про
створення передумов щодо подальшого поглиблення багатостороннього
економічного співробітництва і посилення інтеграційних процесів. У цій
заяві була висловлена рішучість щодо створення Єдиного економічного
простору і початок відповідних переговорів. Результатом переговорів буде
підготовка до вересня 2003 р. Угоди про формування Єдиного економічного
простору, узгодженої економічної політики щодо ряду напрямів,
гармонізацію відповідного законодавства і створення єдиної міждержавної
незалежної Комісії з торгівлі і тарифів. Кінцевою метою, як зазначено в
заяві, є створення організації регіональної інтеграції.
Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) було створено 10 жовтня
2000 р. на основі Договору про заснування Євразійського економічного
співтовариства, який був підписаний Президентом Російської Федерації,
Республіки Казахстан, Киргизької Республіки і Республіки Таджикистан.
Взагалі до підписання цього договору відбулася ціла низка подій, які
сприяли його підписанню. Як відомо, у вересні 1993 р. був підписаний у
рамках СНД Договір про створення економічного союзу. У квітні 1994 р.
була прийнята Угода про створення зони вільної торгівлі, а в січні 1995
р. — Угода між Білорусією, Казахстаном і Російською Федерацією про
Митний союз. Далі у березні 1996 р. Білорусь, Казахстан і Російська
Федерація підписали Договір про поглиблення інтеграції в економічній і
гуманітарній галузях, а вже в жовтні 1997 р. ці держави прийняли рішення
про пріоритетні напрями формування загального ринку товарів, послуг і
капіталів. 26 лютого 1999 р. цими ж державами, а також і Таджикистаном
був підписаний Договір про Митний союз і Єдиний економічний простір. Ці
всі події передували підписанню 10 жовтня 2000 р. в Астоні Договору про
заснування ЄврАзЕс.
Відповідно до Договору про заснування цього співтовариства воно
наділяється повноваженнями, які добровільно передають йому держави, що є
його членами. Водночас, як зазначається в ст. 1 Договору, країни
залишаються суверенними і рівноправними суб’єктами міжнародного права.
ЄврАзЕс створено для підвищення ефективності процесу формування Митного
союзу і Єдиного економічного простору, а також для реалізації інших
цілей і завдань, визначених в Угоді про Митний союз, Договорі про
поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях, Договорі
про Митний союз і Єдиний економічний простір.
Органами управління ЄврАзЕс є Міждержавна рада (Міжрада), Інтеграційний
комітет, Міжпарламентська асамблея (МПА) і Суд співтовариства. Рішення
про припинення діяльності цих органів правління приймається Міждержавною
радою.
Міждержавна рада є вищим органом ЄврАзЕс, до складу якого входять глави
держав і глави урядів держав-учасниць. Цей орган розглядає принципові
питання діяльності Співтовариства, пов’язані з загальними інтересами
держав-учасниць, визначає стратегію, напрями і перспективи розвитку
інтеграції і приймає рішення, спрямовані на реалізацію цілей і завдань
ЄврАзЕс. Міжпарламентська рада дає доручення Інтеграційному комітету,
звертається із запитами і рекомендаціями до Міжпарламентської Асамблеї,
із запитами до Суду співтовариства. Крім того, Міжрада може створювати
додаткові органи Співтовариства.
Договір про заснування Співтовариства визначає періодичність проведення
засідань Міжради. Так, вона збирається на рівні глав держав не рідше
одного разу на рік і на рівні глав урядів не рідше двох разів на рік.
Засідання проводяться під керівництвом представника країни, яка головує
у Міжраді. У свою чергу, головування в Міжраді та Інтеграційному
комітеті здійснюється почергово в порядку російського алфавіту кожною
державою Співтовариства протягом одного року.
Функції і порядок роботи Міжради визначаються Положенням, яке
затверджується нею на рівні глав держав — учасниць ЄврАзЕс.
Інтеграційний Комітет є постійно діючим органом ЄврАзЕс. До його
основних завдань належать забезпечення взаємодії органів Співтовариства,
підготовка пропозицій щодо порядку денного засідань Міжради і рівня їх
проведення, а також проектів рішень і документів. Крім того,
Інтеграційний комітет покликаний здійснювати підготовку пропозицій щодо
формування бюджету ЄврАзЕс і контроль за його виконанням, а також
контроль за реалізацією рішень, прийнятих Міжрадою.
З метою здійснення зазначених завдань Інтеграційний комітет приймає
рішення в межах наданих йому повноважень, щороку подає Міжраді доповідь
про стан справ у Співтоваристві і про хід реалізації його цілей і
завдань, звіт про свою діяльність, а також виконання бюджету ЄврАзЕс.
Він розглядає заходи, спрямовані на досягнення цілей Співтовариства, в
тому числі укладення відповідних договорів і проведення
державами-учасницями єдиної політики з конкретних питань, і готує
відповідні пропозиції. У разі необхідності Інтеграційний комітет має
право звертатися з рекомендаціями до Міжради, з рекомендаціями і
запитами до Міжпарламентської асамблеї й урядів держав-учасниць, із
запитами до Суду співтовариства.
Функції та порядок роботи Інтеграційного комітету визначаються
Положенням, яке затверджується Міждержавною радою.
До складу Інтеграційного комітету входять заступники глав урядів
держав-учасниць, а його голова бере участь у засіданні Міжради.
Засідання цього органу проводяться не рідше одного разу в три місяці. У
період між засіданнями Інтеграційного комітету поточну роботу забезпечує
Комісія постійних представників держав-учасниць при ЄврАзЕс, що
призначається главами держав.
Організація роботи інформаційно-технічного забезпечення як Міждержавної
ради, так і Інтеграційного комітету покладається на Секретаріат
Інтеграційного комітету, який очолюється Генеральним секретарем, що
призначається Міждержавною радою за поданням Інтеграційного комітету
строком на 3 роки. Генеральний секретар є вищою
адміністративно-посадовою особою Співтовариства. Він бере участь у
засіданнях Міждержавної ради та Інтеграційного комітету.
Міжпарламентська асамблея є органом парламентського Співробітництва в
рамках ЄврАзЕс, основним завданням якого є розгляд питань гармонізації
(зближення, уніфікації) національного законодавства держав-учасниць,
приведення його у відповідність з договорами, укладеними в рамках
Співтовариства з метою реалізації його завдань. Вона формується із
парламентаріїв, що делегуються парламентами держав-учасниць.
Міжпарламентська асамблея в межах своїх повноважень розробляє Основи
законодавства в базових сферах правовідносин, які підлягають розгляду
Міжрадою; приймає типові проекти, на основі яких розробляються акти
національного законодавства. Вона може звертатися за рекомендаціями до
Міжради, із запитами та рекомендаціями до Інтеграційного комітету і
парламентів держав-учасниць, із запитами до Суду співтовариства.
У складі Міжпарламентської асамблеї створені Постійні комісії з правових
питань, з економіки і фінансів, з питань формування правових баз Митного
союзу, з зовнішніх зв’язків, безпеки і регіональної взаємодії, а також
Постійна комісія з соціальних і гуманітарних питань.
Положення про Міжпарламентську асамблею затверджується Міждержавною
радою.
Суд співтовариства покликаний забезпечити однакове застосування
державами—учасницями Договору про ЄврАзЕс та інших договорів і рішень,
що приймаються органами Співтовариства. Крім того, Суд співтовариства
розглядає спори економічного характеру, що виникають між державами —
учасницями договору з питань реалізації рішень органів Співтовариства і
положень договорів, що діють у його межах, дає роз’яснення і висновки
щодо них.
Суд співтовариства формується із представників держав-учасниць у
кількості не більше двох від кожної з них. Судді призначаються
Міжпарламентською асамблеєю за поданням Міждержавної ради строком на
шість років.
Організація і порядок діяльності Суду визначаються його статутом, який
затверджується Міжрадою.
У договорі про заснування ЄврАзЕс зазначено, що прийняття його членів
відкрите для всіх держав, які беруть на себе зобов’язання, що випливають
із вказаного договору та інших чинних у рамках цього Співтовариства
договорів. Крім того, кожна держава повинна належним чином виконувати
свої зобов’язання. Членство будь-якої держави в Співтоваристві може бути
припинене у зв’язку з невиконанням своїх зобов’язань, а якщо це
відбуватиметься систематично, то така держава підлягає виключенню із
Співтовариства. Подібні заходи передбачені й у разі невиконання
зобов’язань щодо фінансування бюджету Співтовариства. Взагалі принцип
фінансування є основою принципу голосування. Так, за Росією закріплено
40 % голосів, за Білорусією та Казахстаном — по 20 %, за Киргизстаном та
Таджикистаном — по 10 %.
Будь-яка держава-учасниця може вийти зі складу ЄврАзЕс, попередньо
урегулювавши свої зобов’язання перед співтовариством та його членами і
подавши до Інтеграційного Комітету офіційне повідомлення, щодо свого
виходу не пізніше, ніж за 20 місяців до дати виходу. Припинення членства
настає в поточному бюджетному році, якщо повідомлення було направлено до
прийняття бюджету Співтовариства на наступний бюджетний рік. Якщо
повідомлення направлене після прийняття бюджету на наступний рік, то
припинення членства відбувається в наступному бюджетному році.
ЄврАзЕс наділена правоздатністю, яка необхідна для реалізації його цілей
і завдань. Вона може установлювати відносини з державами та міжнародними
організаціями, укладати з ними відповідні договори. Крім того, вона
користується й іншими правами юридичної особи, зокрема має право
придбавати майно і розпоряджатися ним, виступати в суді, відкривати
рахунки і здійснювати операції з грошовими коштами.
Зміст діяльності ЄврАзЕс також віддзеркалюється і в Заяві глав держав
Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки,
Російської Федерації і Республіки Таджикистан про заснування
Євразійського економічного співтовариства, зроблені 10 жовтня 2000 р. в
Астоні. Зокрема, як було зазначено в цій Заяві, діяльність
Співтовариства буде спрямована на вирішення таких завдань:
а) в галузі зовнішньоторговельної і митної політики:
завершення оформлення в повному обсязі режиму вільної торгівлі,
формування єдиного митного тарифу і єдиної системи заходів нетарифного
регулювання;
введення погодженої системи преференцій;
установлення загальних правил торгівлі товарів і послуг і їх доступу на
внутрішні ринки;
вироблення погодженої позиції держав-членів щодо взаємовідносин із СОТ
та іншими міжнародними економічними організаціями;
введення уніфікованого контролю валютного регулювання і валютного
контролю;
створення механізму ефективного функціонування платіжно-розрахункових
відносин;
створення загальної уніфікованої системи митного регулювання, в рамках
якої діють уніфіковані правила митного оформлення і митного контролю,
застосовуються єдині митні режими;
забезпечення економічної безпеки на зовнішніх кордонах Співтовариства,
боротьби з контрабандою та іншими видами митних правопорушень;
зміцнення облаштування зовнішніх кордонів Співтовариства;
б) в галузі економічної політики:
проведення узгодженої структурної перебудови економіки;
розроблення та реалізація спільних програм соціально-економічного
розвитку;
створення загальної платіжної системи;
забезпечення взаємодії валютно-фінансових систем;
створення рівних умов для виробничої та підприємницької діяльності;
формування спільного ринку транспортних послуг і єдиної транспортної
системи;
формування загального енергетичного ринку;
проведення спільних досліджень і розробок з пріоритетних напрямів науки
і технології;
створення рівних умов для доступу на ринку іноземних інвестицій;
створення уніфікованої системи правового регулювання формування і
діяльності фінансово-промислових груп на багатосторонній основі;
в) в соціально-гуманітарній галузі:
гармонізація національних систем освіти, розвиток науки і культури;
гармонізація національних систем забезпечення мінімальних соціальних
стандартів;
надання громадянам держав—членів Співтовариства рівних прав в отриманні
освіти і медичної допомоги на всій його території;
г) у правовій сфері:
зближення, гармонізація національного законодавства;
створення механізму погодження і прийняття національних законодавчих та
інших нормативних правових актів державами-членами з питань, що
стосуються їх зобов’язань у рамках ЄврАзЕс;
синхронізація строків виконання внутрішньодержавних процедур за
договорами, укладеними в рамках ЄврАзЕс;
забезпечення взаємодії правових систем держав-учасниць з метою створення
загального правового простору у рамках Співтовариства.
31 травня 2001 р. у Мінську було проведено перше засідання Міждержавної
ради держав — членів ЄврАзЕс, на якому главами держав був підписаний
пакет із 18 основних документів, що регламентують діяльність
Співтовариства, як нової міжнародної організації.
Регіональне об’єднання за участі Грузії, України, Республіки Узбекистан,
Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова (ГУУАМ) було створено
1 червня 2001 р. відповідно до Ялтинської Хартії. Створенню цього
об’єднання передувала відповідна робота керівників цих країн. Ще 10
жовтня 1997 р. у Страсбурзі під час саміту Ради Європи було прийняте
Спільне комюніке, було прийнято Глав держав України, Грузії,
Азербайджанської Республіки і Республіки Молдова. У цьому документі
наголошувалося на необхідному розвитку чотирьохстороннього
співробітництва для зміцнення стабільності і безпеки в Європі, на основі
принципів поваги суверенітету, територіальної цілісності, непорушності
кордонів держав, демократії, верховенства законів і поваги прав людини.
А 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні в рамках зустрічі на вищому рівні Ради
Євроатлантичного партнерства відбулася зустріч Президентів держав —
учасниць ГУАМ і Узбекистану. За підсумками зустрічі була прийнята
Вашингтонська заява, внаслідок якої до зазначеної структури увійшов і
Узбеки-
стан. Отже, ГУАМ було трансформовано в ГУУАМ.
6 листопада 2002 р. у Нью-Йорку під час 55-ї сесії Генеральної Асамблеї
ООН відбулася зустріч Президентів держав — учасниць ГУУАМ, на якій був
прийнятий Меморандум, що передбачав активізацію співробітництва в рамках
цього регіонального об’єднання. Було прийнято рішення про проведення
регулярних самітів глав держав і зустрічі міністрів закордонних справ
держав — учасниць ГУУАМ, а також був створений координуючий орган —
Комітет національних координаторів. Як було визначено, головним
завданням співробітництва є створення умов для міжгалузевих контактів і
прямих зв’язків між відповідними державними органами та відомствами
країн ГУУАМ. Ефективне функціонування транспортного коридору
Європа—Кавказ—Азія і розвиток його інфраструктури було визнано
безумовним пріоритетом у співробітництві. І вже 7 червня 2001 р. в Ялті
відбувся перший саміт президентів ГУУАМ, під час якого і була підписана
Ялтинська Хартія цього об’єднання.
Як зазначалось, у Ялтинській хартії метою співробітництва ГУУАМ є:
сприяння соціально-економічному розвитку;
зміцнення і розширення торговельно-економічних зв’язків;
розвиток і ефективне використання в інтересах країн ГУУАМ
транспортно-комунікаційних магістралей і відповідної інфраструктури,
розташованої на їх території;
зміцнення регіональної безпеки в усіх сферах діяльності;
розвиток відносин у галузях науки, культури і в гуманітарній сфері;
взаємодія в рамках міжнародних організацій;
боротьба з міжнародним тероризмом, організованою злочинністю та
наркобізнесом.
Як зазначено у Ялтинській хартії, співробітництво в рамках ГУУАМ
здійснюється на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права,
зокрема поваги суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і
невтручання у внутрішні справи держав-учасниць.
Було визначено, що основним напрямом співробітництва ГУУАМ є: економіка,
наука, технології та навколишнє середовище; інфраструктура транспорту,
енергетики, телекомунікації; спільні інвестиційні і фінансові проекти;
гуманітарна сфера, культура, освіта, засоби масової інформації, обмін
молоді, інші напрями, які становлять взаємний інтерес. Важливо
зазначити, що держави-учасниці можуть вносити пропозиції щодо розширення
сфер співробітництва.
Ялтинська хартія наголошує, що ГУУАМ відкрите для нових учасників, які
повною мірою підтверджують свою відданість цілям і принципам ГУУАМ,
закріпленим у його основних документах.
Ялтинська угода визначила й організаційну структуру ГУУАМ. Вищим органом
ГУУАМ є щорічні зустрічі глав держав. Головування у ГУУАМ здійснюється
державами-учасницями в алфавітному порядку. На цих зустрічах приймається
рішення щодо основних напрямів політичного, економічного та
гуманітарного співробітництва в рамках ГУУАМ, створення спеціалізованих
органів ГУУАМ, а також погоджуються позиції з актуальних питань
міжнародного життя, які становлять взаємний інтерес.
Виконавчим органом ГУУАМ є засідання міністрів закордонних справ, яке
проводиться, як правило, два рази на рік. На цих засіданнях
розглядається питання виконання домовленості в рамках ГУУАМ, а також
готуються для розгляду на зустрічах глав держав пропозиції щодо
подальшого розвитку і поглиблення співробітництва об’єднання.
Робочим органом ГУУАМ є Комітет національних координаторів, до складу
якого входять призначені міністрами закордонних справ національні
координатори по одному від кожної держави-учасниці. Зазначений Комітет
координує діяльність у рамках ГУУАМ між державами-учасницями, забезпечує
підготовку зустрічі глав держав і засідань міністрів закордонних справ.
Засідання комітету проводяться щоквартально, почергово в
державах-учасницях.
Координацію співробітництва між країнами ГУУАМ на галузевому рівні
покладено на вісім Робочих груп, а саме: з питань енергетики,
транспорту, торговельно-економічних питань, з питань інформатики і
телекомунікації, культури, науки й освіти, туризму, боротьби з
тероризмом, організованою злочинністю і розповсюдженням наркотиків.
Рішення з питань, що обговорюються в рамках ГУУАМ, приймаються
консенсусом.
Найбільш важливими міжнародно-правовими документами, які були прийняті в
рамках ГУУАМ і які створюють відповідну правову базу його діяльності, є
Ялтинська хартія ГУУАМ; Конвенція держав — учасниць ГУУАМ про взаємне
надання допомоги з консульських питань; Положення про Раду міністрів
закордонних справ держав ГУУАМ; Угода про створення зони вільної
торгівлі між державами — учасницями ГУУАМ; тимчасове Положення про
інформаційний офіс ГУУАМ у Києві; рішення Глав держав — учасниць ГУУАМ
про статус спостерігачів у діяльності ГУУАМ; Угода про співробітництво
між Урядами держав — учасниць ГУУАМ у сфері боротьби з тероризмом,
організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинності;
документи про співробітництво в окремих галузях.
Розділ 7
Транснаціональні корпорації (ТНК)
і міжнародно-правове регулювання
їхньої діяльності
1. ТНК та їх роль у системі
міжнародних економічних відносин
ерше уявлення про ТНК як категорію можна одержати через з’ясування
значення слів «корпорація» і «транснаціональна». Корпорація —
пізньолатинське слово, яке означає певні об’єднання, спілки, що
створюються для досягнення певних цілей. Коли вживають слова
«транснаціональне», «транснаціональний», то під ними розуміють щось
таке, що виходить за межі однієї держави, що пов’язане з міжнародною або
регіональною діяльністю. Отже, можна сказати, що ТНК — це відповідні
об’єднання, спілки, діяльність яких не обмежена рамками однієї нації або
держави.
Як правило, ТНК створювалися в межах функціонування світового
господарства. Вони не лише певною мірою підривають суверенітет країн, що
розвиваються, а й посягають на національні інтереси і ряду розвинутих
капіталістичних держав. За даними ООН, уже на початок 80-х років ТНК
мали в країнах, що розвиваються, 27 філій. Із них 44,2 % належали США,
22,8 — Великобританії, 6,6 — Японії, 5,3 — Франції, 4,9 % — ФРН.
Загальний обсяг прямих приватних капіталовкладень корпорацій розвинутих
капіталістичних країн оцінювався на початок 1982 р. у 130 млрд дол. (на
початок 1972 р. — 45 млрд дол.).
На зарубіжних підприємствах ТНК працює близько 14 млн осіб. Каналами ТНК
уже в середині 70-х років здійснювалося 90 % експорту приватного
капіталу. Переважно він спрямовувався в країни Азії, Африки, Латинської
Америки.
На початок третього тисячоліття виробництво товарів і послуг на
підприємствах ТНК становило 7 % світового обсягу ВВП.
Слід зазначити, що вкладення коштів через ТНК дуже вигідне. Підраховано,
наприклад, що за період 1975—1984 рр. американські корпорації вклали в
економіку країн, що розвиваються, 22,5 млрд дол., а отримали прибутків
за цей самий період 84,4 млрд дол., з яких 31,6 млрд дол. реінвестовано
в економіку молодих держав,
а 52,8 млрд дол. (чистий прибуток) переведено в США.
Діяльність ТНК, особливо в молодих державах, веде до величезних
фінансових збитків, поглиблює диспропорції в розвитку їх економіки,
руйнує її, погіршує становище населення та є причиною інших негативних
явищ. Так, у Пуерто-Ріко шкода, заподіяна американськими ТНК цукровій
промисловості і рибальству у зв’язку з викидами відходів нафтохімічного
виробництва, набагато перевищує доходи від розвитку в цій країні
нафтохімії. Загалом у цій маленькій країні з площею 8,9 тис. км2 і
населенням 3,3 млн американському капіталу належить виробництво 80 %
промислової і 50 % сільськогосподарської продукції, 85 % роздрібної
торгівлі, 80 % земель, повністю засоби зв’язку, повітряного і морського
транспорту.
Більшість країн, які стали на шлях розвитку, добре розуміють політику
ТНК і намагаються об’єднуватись для захисту своїх інтересів. Інколи вони
звертаються з цього приводу і в міжнародні організації, зокрема в ООН.
Так, у 1980 р. Генеральною Асамблеєю ООН були схвалені Принципи щодо
контролю за обмеженням ділової практики монополій і корпорацій.
Розробляється Кодекс поведінки ТНК, з більшості положень якого між
розвинутими капіталістичними країнами і молодими державами вже досягнуто
згоди.
Незважаючи на активну діяльність ТНК, як у зарубіжній, так і у
вітчизняній літературі ще не вироблено єдиного їх визначення. На думку
німецького юриста Б. Гросфельда, ТНК — це підприємства, які здійснюють
свою діяльність у багатьох країнах через дочірні товариства або
відділення, що керуються з одного центру.
Такі вчені, як Л. А. Лунц, Л. О. Лялікова та деякі інші, вважають, що
ТНК — це економічно єдина система, яка керується і контролюється з
одного центру і складається з материнської компанії, дочірніх товариств,
філій і відділень. Ці структурні ланки розташовані в різних країнах. Як
правило, вони є юридичними особами і здійснюють свою діяльність на
основі національного законодавства. Навіть національно-державна
належність материнської компанії не створює можливості для того, щоб
законодавство країни її базування поширювалося на діяльність дочірніх
товариств, філій та відділень, що розташовані на території інших держав.
Будучи сукупністю юридичних осіб різної «національності» та інших
утворень, наділених правосуб’єктністю за законами різних держав, ТНК не
може бути об’єктом регулювання права якоїсь окремої країни (як країни
базування, під якою розуміють країну, де розташована материнська
компанія, «штаб-квартира», так і країн, що приймають її, тобто де
здійснюється діяльність дочірніх товариств, інших відділень ТНК).
Викладене вище дає можливість зробити висновок про те, що ТНК — єдине
економічне угруповання підприємств різної державної належності, що
здійснюють свою діяльність, керовану з єдиного центру на території
кількох країн на основі їх національного законодавства. Отже, ТНК являє
собою економічну й організаційну систему, яка не має єдиної правової
основи. У цьому полягає характерна особливість ТНК.
В юридичній літературі останнім часом висловлюється думка про те, що в
сучасних умовах правове регулювання діяльності ТНК має здійснюватися як
на національному рівні, так і на міждержавному.
Взагалі стосовно питань правового регулювання діяльності ТНК з боку
країн, що розвиваються, і капіталістичних країн окреслюються два
підходи. Країни, які стали на шлях свого самостійного розвитку,
намагаються виробити такі міжнародно-правові акти, які б дали змогу
контролювати діяльність ТНК, а капіталістичні країни — щоб зберегти,
закріпити свій вплив.
2. Міжнародно-правове
регулювання діяльності ТНК
Міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК як на регіональному, так і
на універсальному рівнях сьогодні ще далеке від бажаного, хоча вже є
міжнародно-правові документи, які використовуються для регулювання
діяльності ТНК.
Щодо регіонального рівня, то до таких документів передусім слід віднести
прийняту 21 червня 1976 р. Декларацію про міжнародні інвестиції і
багатонаціональні підприємства. До Декларації додавався ще й такий
документ, як Керівні принципи для багатонаціональних підприємств. Норми
цього документа не мають імперативного обов’язкового характеру. Їх
виконання є добровільною справою.
До системи Керівних принципів ТНК належать: дотримання міжнародного
права; підпорядкованість праву країни перебування; урахування політики
цієї країни в галузі розвитку та права; співробітництво з країною
перебування з недопущенням практики підкупу та субсидій, а також
обов’язкове невтручання у внутрішні справи.
Важливу роль у регулюванні міжнародних правових відносин за участі ТНК
відіграють країни Андської групи — субрегіонального
торговельно-економічного об’єднання, створеного в межах
Латиноамериканської асоціації інтеграції. Андський пакт укладено у 1969
р. Болівією, Колумбією, Перу, Чилі (до 1976 р.) і Еквадором. Основними
цілями групи цих країн є використання інтеграції для прискорення
економічного розвитку країн-учасниць; сприяння поступовому перетворенню
іноземних компаній в національні і змішані; врівноваження впливу
Аргентини, Мексики і Бразилії в цій Асоціації. Країни — члени Андської
групи виступають за розвиток торговельно-економічного співробітництва,
проти засилля іноземного капіталу в країнах регіону.
У межах цієї групи країн-учасниць була створена Комісія Картахенської
угоди, за рішенням якої виділяються багатонаціональні і транснаціональні
підприємства. Багатонаціональні підприємства — це акціонерні
підприємства, місце перебування та центр управління якими знаходяться в
регіоні країн-учасниць. Контролюються вони ззовні. Транснаціональні
підприємства — це такі підприємства, центр управління якими знаходиться
за межами регіону країн Андського пакту, а їхня діяльність здійснюється
в межах цього регіону через дочірні підприємства, відділення чи якісь
інші їх структурні ланки.
У межах країн цієї групи у 1970 р. був прийнятий і Кодекс іноземних
інвестицій, який містить уніфіковані правила щодо здійснення діяльності
іноземних інвесторів, зокрема і ТНК.
Отже, міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК на регіональному
рівні відіграє певну роль, але воно ще не спроможне захистити країни,
особливо ті, які стали на шлях самостійного розвитку. Тому саме ці
країни і висунули вимоги про встановлення нового міжнародного
економічного порядку, в межах якого здійснювалося б правове регулювання
діяльності ТНК. У даному випадку йдеться про міжнародно-правове
регулювання діяльності ТНК універсального характеру.
Певне значення надавалося Хартії міжнародної торговельної організації,
яка була підписана в Баварії 1948 р. Вона як багатостороння угода була
спрямована на захист закордонних інвестицій корпорацій, а також на
здійснення контролю за діяльністю ТНК з боку урядів приймаючих країн.
Але уряди США, Великобританії та деяких інших країн, що підписали цей
документ, відмовилися його ратифікувати.
Як відомо, Хартія економічних прав та обов’язків (1974 р.) закріпила
положення, спрямовані на обмеження діяльності ТНК. У 1974 р. були
створені міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій і Центр
по ТНК, які приступили до розроблення проекту кодексу поведінки ТНК.
Розпочала діяльність спеціальна «група 77» з вивчення та узагальнення
матеріалів, що розкривають зміст, форми і методи діяльності ТНК. Були
виявлені ТНК, які втручаються у внутрішні справи країн, де розташовані
їхні філії, і доведено, що вони намагаються поширювати на цих територіях
дію законів тих країн, де розміщені їхні центри управління. З метою
ухилення від нагляду за їхньою діяльністю ТНК приховують дані про неї.
Усе це, звичайно, вимагало відповідного втручання міжнародного
співтовариства.
Насамперед необхідно розробити і прийняти відповідні нормативні акти,
спрямовані на міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК. Важливим
кроком у цьому напрямі було розроблення Кодексу поведінки ТНК. Уже під
час обговорення окремих норм проекту цього документа визначилися дві
позиції щодо їх формулювання. Дискусії розгорілися передусім з приводу
визначення ТНК. Країни, що розвиваються, і соціалістичні країни
запропонували визначення, сутність якого полягає в такому. ТНК — це
підприємство, яке має свої відділення у двох і більше країнах незалежно
від юридичної форми і галузі їхньої діяльності. Вона функціонує
відповідно до певної системи прийняття рішення, яка дає змогу проводити
узгоджену політичну і загальну стратегію через один або більше центрів з
прийняття рішень.
З погляду західних країн у такому визначенні має бути вказано, що ТНК —
це будь-яке державне, приватне або змішане підприємство. А це означає,
що вони можуть бути створені в країнах з різною соціально-економічною
системою, тобто ТНК мають універсальний характер. Якщо виходити з такої
позиції, то не слід обмежувати діяльність ТНК, оскільки вона має в
даному випадку загальносвітовий, універсальний характер і властива не
лише капіталістичним країнам.
Дискусії відбувалися з приводу інших питань, що стосувалися
міжнародно-правового регулювання ТНК. Позиції західних країн здебільшого
зводились не до того, щоб юридично певною мірою обмежити діяльність ТНК,
а навпаки, легалізувати їх, виробити зобов’язання країн, які приймають
їхні структурні ланки (відділення, філії), зокрема надати ТНК
національний режим. Країни, що розвиваються, вважали, що ТНК не повинні
претендувати на преференційний режим або на відповідні стимули і пільги,
які надаються національним підприємствам.
Це лише деякі приклади розбіжностей щодо проекту Кодексу поведінки ТНК.
Цей проект має шість частин (І — преамбула і цілі; II — визначення і
сфера застосування; III — діяльність ТНК; А — загальні і політичні
положення, Б — економічні, фінансові і соціальні положення, В — надання
гласності інформації; IV — режим ТНК; V — міжурядове співробітництво; VI
— здійснення кодексу поведінки).
У проекті Кодексу сформульовані принципи діяльності ТНК, які мають
прогресивний характер. До них, зокрема, належать такі:
повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;
підпорядкування законам цих країн;
урахування економічних цілей і завдань політики, що проводиться в цих
країнах;
повага до соціально-культурних цілей, цінностей і традицій країн, в яких
вони здійснюють свою діяльність;
невтручання у внутрішні справи;
відмова вести діяльність політичного характеру;
утримання від практики корупції;
дотримання законів і постанов, що стосуються обмеженої ділової практики,
утримання від її застосування;
дотримання положень, що стосуються передання технологій та охорони
навколишнього середовища.
Деякі принципи, що мають важливе значення в регулюванні діяльності ТНК,
були предметом спеціального обговорення в ООН. Так, на 30-й її сесії
була прийнята резолюція «Заходи проти корупції, що практикуються ТНК та
іншими корпораціями, їх посередниками й іншими причетними до справи
сторонами», в якій Генеральна Асамблея ООН суворо засудила злочини,
пов’язані з протиправною практикою підкупу державних службовців країн
місцеперебування ТНК з метою досягнення вигідних для неї рішень,
всупереч економічним і національним інтересам цих країн.
За дотриманням норм Кодексу повинна здійснювати нагляд спеціальна
комісія ООН, а також Центр ООН з ТНК.
Розділ 8
Міжнародні економічні договори
1. Поняття та значення
міжнародних економічних договорів
оговір — це категорія, яка широко використовується як у національному,
так і в міжнародному праві. У найбільш поширеному розумінні договір — це
угода двох або кількох сторін, спрямована на встановлення, зміну або
припинення їхніх прав і обов’язків. Юридична наука і практика свідчать
про розмаїття договорів: трудових, цивільно-правових і міжнародних. Якщо
вести мову про цивільно-правові та міжнародні договори, то слід
зазначити, що вони є різновидом угод. Угоди — поняття ширше, ніж
договори, оскільки останні укладаються від імені однієї особи і
виражають лише її волю (наприклад, видача доручення, векселя, чека або
заповіт).
Під міжнародним договором, як правило, розуміють добровільну угоду між
двома або кількома рівноправними державами чи міжнародними організаціями
щодо їхніх взаємних прав і обов’язків у політичних, економічних,
культурних та інших відносинах. Міжнародний економічний договір — це,
насамперед, різновид міжнародних договорів.
Слід зазначити, що, широко використовуючи міжнародні економічні договори
як форму міжнародного економічного співробітництва, законодавство
колишнього СРСР не закріпило їх визначення. Нині у законодавстві
суверенних незалежних держав — колишніх союзних республік — робляться
спроби законодавчо закріпити визначення міжнародних
(зовнішньоекономічних) договорів. Так, у Законі України «Про
зовнішньоекономічну діяльність», прийнятому 16 квітня 1991 р.,
зовнішньоекономічний договір (контракт) розглядається як матеріально
оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення,
зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у
зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1). Слово «контрагент» латинського
походження і в буквальному перекладі означає «той, хто домовляється». У
даному разі під контрагентом слід розуміти будь-яку сторону міжнародного
економічного договору, яка бере на себе певні зобов’язання.
Міжнародні економічні договори мають надзвичайно важливе значення як для
економіки країн, що беруть у них участь, так і для світового
господарства в цілому. В умовах зростаючої взаємозалежності різних
країн, цілих регіонів виникає гостра потреба економічного
співробітництва. У свою чергу, економічне співробітництво позитивно
сприяє вирішенню питання про сумісність національних економік різних
країн. Адже саме тут виникають проблеми, пов’язані, приміром, із
стандартизацією та уніфікацією в промисловості, сільському господарстві,
на-
уці і техніці.
Немає необхідності доводити, що відокремлення економіки будь-якої країни
від світового господарства не сприяє її соціально-економічному розвитку,
зростанню добробуту людей. Укладення міжнародних економічних договорів,
з одного боку, впливає на ефективність економічного розвитку,
задоволення суспільних потреб народного господарства і населення
відповідної країни, з іншого боку, економічне співробітництво між
країнами розширює можливості на мирній основі вирішувати всі назрілі
проблеми. Розвиток міжнародних економічних відносин через укладення
відповідних договорів між країнами стабілізує їхні економічні зв’язки на
взаємовигідній основі.
Міжнародний економічний договір слід розглядати не лише як правову форму
відповідних економічних зв’язків між різними країнами, джерело
міжнародного економічного права, а й як основне джерело зобов’язань.
Юридичне їх закріплення дає можливість у разі необхідності захистити у
відповідний спосіб ті чи інші права й інтереси, якщо вони порушуються у
зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань, що випливають з міжнародних
економічних договорів.
Міжнародний економічний договір слід також розглядати і як інструмент
виявлення волі сторін, відповідно до чого встановлюються, змінюються або
припиняються відносини, пов’язані із зобов’язаннями.
Отже, міжнародний економічний договір — це добровільна угода між двома
або кількома державами, міжнародними організаціями, відповідно до якої
встановлюються, змінюються або припиняються їхні взаємні права та
обов’язки. Для більш повного з’ясування суті міжнародного економічного
договору (угоди) нижче наводиться (як приклад) текст угоди між Урядами
Угорської Республіки та України про торговельно-економічні зв’язки і
науково-технічне співробітництво.
Угода
між Урядом Угорської республіки і Урядом України
про торговельно-економічні зв’язки
і науково-технічне співробітництво
Уряд Угорської Республіки і Уряд України, які надалі іменуються
Договірними Сторонами, усвідомлюючи важливе значення традиційних
торговельно-економічних зв’язків та науково-технічного співробітництва,
з метою подальшого розвитку та поліпшення економічного співробітництва
між Угорською Республікою і Україною, що відповідає вимогам та практиці
міжнародного ринку, намагаючись поступово інтегрувати економіки України
та УР у світові господарські зв’язки, і насамперед у європейські
структури, намагаючись поглибити добросусідські відносини, враховуючи
глибокі зміни, що відбуваються в економічному житті обох республік, а
також керуючись принципами рівноправності, взаємної вигоди і
міжнародного права, домовилися про нижченаведене:
Стаття 1
Взаємні поставки товарів і надання послуг здійснюватимуться на основі
контрактів, що укладаються між угорськими та українськими учасниками
зовнішньоекономічних зв’язків, які мають право на здійснення
зовнішньоекономічної діяльності згідно з законодавством кожної із
Договірних Сторін.
Угорські та українські учасники зовнішньоекономічних зв’язків з 1991 р.
здійснюватимуть розрахунки у вільно конвертованій валюті за поточними
світовими цінами і на принципах, що застосовуються у світовій торгівлі
щодо усього комплексу торговельно-економічних та на-
уково-технічних зв’язків між Угорською Республікою і Україною.
Розрахунки згідно з цією Угодою можуть здійснюватися в будь-якій
передбаченій міжнародною банківською практикою формі.
Стаття 2
Договірні Сторони згідно з чинним на їх територіях законодавством будуть
сприяти розширенню торговельних відносин на основі принципів рівності,
взаємної вигоди і забезпечуватимуть сприятливі економічні та юридичні
умови для господарської, включаючи підприємницьку, діяльності і не
застосовуватимуть у взаємних економічних зв’язках дискримінаційних
стосовно другої Сторони заходів.
З урахуванням цього ліцензування взаємних поставок товарів і надання
послуг у випадках, коли це необхідно, здійснюватиметься уповноваженими
державними органами Договірних Сторін в дусі цієї Угоди, у межах їх
компетенції, згідно з правовими нормами і правилами, чинними на
території кожної зі Сторін.
Стаття 3
З метою збереження установлених і необхідних для обох Договірних Сторін
торговельно-економічних зв’язків, як один з перехідних додаткових
заходів, можуть складатися індикативні списки, що включають обсяги та
номенклатуру товарів і послуг першочергового значення. Згадані
індикативні списки на 1991 рік будуть погоджені компетентними органами
Сторін до кінця червня 1991 року та оформлені окремими документами.
Закупівля товарів та послуг за узгодженими списками здійснюватиметься
кожною Стороною з покриттям їх вартості за рахунок експорту товарів та
надання послуг іншій Стороні.
Зазначений принцип регулювання взаємних поставок і надання послуг може
застосовуватися за погодженням Договірних Сторін і в майбутньому.
Стаття 4
Угорський національний банк та Зовнішекономбанк України, уповноважені
Договірними Сторонами, не пізніше двох місяців від дня підписання цієї
угоди укладуть Міжбанківську угоду про порядок здійснення вказаних
розрахунків за платежами, що випливають з цієї Угоди.
Стаття 5
Договірні Сторони сприятимуть поглибленню економічного і
науково-технічного співробітництва, розширенню кооперування виробництва,
створенню спільних підприємств, міжнародних об’єднань та організацій, а
також розвитку і впровадженню інших прогресивних форм співробітництва,
прийнятих у світовій економіці.
Стаття 6
Договірні Сторони створять сприятливі умови для встановлення
безпосередніх контактів між регіонами та підприємствами УР та України.
Учасники зовнішньоекономічних зв’язків Договірних Сторін на основі
взаємної заінтересованості можуть укладати довгострокові контракти,
особливо на поставки товарів з тривалим циклом виготовлення.
Стаття 7
Для розгляду ходу виконання цієї Угоди уповноважені представники
Договірних Сторін зустрічатимуться по черзі в Будапешті та Києві і, у
разі необхідності, розроблятимуть рекомендації та вживатимуть відповідні
заходи.
Стаття 8
Ця Угода набирає чинності з дати її підписання і діятиме доти, доки одна
з Договірних Сторін не повідомить у письмовій формі, не пізніше ніж за
шість місяців, про свій намір припинити її дію.
Після припинення чинності цієї Угоди її положення застосовуватимуться до
всіх контрактів, зобов’язання з якими виникли в період її чинності і не
виконані до моменту припинення строку дії Угоди.
Складено в Будапешті 31.05.1991 р. у двох дійсних примірниках, кожний
угорською і українською мовами, причому обидва тексти мають однакову
силу.
За уповноваженням
Уряду Угорської Республіки За уповноваженням
Уряду України
(підпис) (підпис)
2. Правове регулювання відносин у межах
міжнародних економічних договорів
Специфіка суб’єктів (контрагентів), між якими виникають міжнародні
економічні відносини, різноманітність предметів, які лежать в основі цих
відносин, та інші чинники зумовлюють певну складність правового
регулювання у цій сфері. Тим більше, що в основі міжнародних економічних
угод лежать різні договори в галузі торгівлі, фінансів, транспорту,
промислового й сільськогосподарського співробітництва,
науково-технічного прогресу та ін. Навіть у межах одного різновиду
договору, як правило, спостерігається значне розмаїття предметів
договору, вартості, строків, економічного становища контрагентів тощо.
Отже, складність міжнародних економічних відносин обумовлює складність
їх правового регулювання. Крім цього, слід мати на увазі й те, що
національні правові системи, інститути та норми, які використовуються в
окремих випадках для регулювання міжнародних економічних відносин, мають
ще суттєві розбіжності. І, звичайно, у даному випадку ще не уніфіковано
національне законодавство, краще було б, щоб ці відносини регулювалися
на рівні норм міжнародних договорів та інших міжнародних актів. Але
оскільки таких актів ще недостатньо, остільки більш широко
використовуються норми національного права та звичаї.
Важливе значення у справі регулювання укладання міжнародних економічних
договорів має Закон України від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні
договори».
Одним із найважливіших нормативних актів у нашій державі, який регулює
зовнішньоекономічну діяльність, є Закон «Про зовнішньоекономічну
діяльність», прийнятий Верховною Радою України 16 квітня 1991 р. У цьому
законі закріплені загальні положення, які розкривають значення термінів,
що використовуються в ньому (аудит, валютні кошти, демпінг, експорт,
імпорт, квота, представництво тощо), систему принципів і види
зовнішньоекономічної діяльності, основи її регулювання, захист прав і
законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, питання
відповідальності та ін.
Важливі норми, що використовуються або використовувались у сфері
регулювання міжнародних економічних відносин, містяться і в інших
законах України, зокрема «Про іноземні інвестиції» (від 13 березня 1992
р.), в Декреті Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного
інвестування» (від 20 травня 1993 р.), у «Митному кодексі України» (від
12 грудня 1991 р.), у законах «Про інвестиційну діяльність» (від 18
вересня 1991 р.), «Про Єдиний митний тариф» (від 5 лютого 1992 р.) та
ін.
З деяких питань зовнішньоекономічної діяльності приймаються постанови
Верховної Ради України. Так, 12 травня 1992 р. цим органом була прийнята
Постанова «Про порядок проведення бартерних операцій у 1992 р. у галузі
зовнішньоекономічної діяльності».
Кабінет Міністрів України також приймає постанови щодо регулювання
зовнішньоекономічних відносин (наприклад, Постанова від 7 квітня 1992 р.
«Про порядок оплати податку на валютну виручку від експорту продукції
(робіт, послуг) у 1992 р.»).
Підкреслюючи цивільно-правовий характер зовнішньоекономічних договорів,
слід зазначити, що тут можуть використовуватися і норми
адміністративного, митного, валютно-фінансового, трудового, податкового
та іншого законодавства. Так, сторони (контрагенти) міжнародних
економічних відносин не можуть не враховувати норми, які регламентують
порядок ввезення і вивезення товарів, проходження митного контролю, їх
якості, виду валюти, яка використовується для їх оплати, тощо.
Наприклад, у разі направлення згідно з договором спеціалістів за кордон
необхідно знати чинне там законодавство, оскільки у ряді країн в окремих
сферах існують обмеження щодо використання праці іноземних громадян,
обумовлені необхідністю забезпечення трудової зайнятості місцевого
населення.
Відомо, що систему органів державного управління зовнішньоекономічною
діяльністю, їх правовий статус визначають нормативні акти, що входять у
систему саме цієї галузі законодавства. Так, 8 травня 1992 р. була
прийнята Постанова Кабінету Міністрів України «Питання Міністерства
зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України», в якій було
зазначено, що Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі
України є правонаступником колишніх Міністерства зовнішньоекономічних
зв’язків і Міністерства торгівлі України. Нині це міністерство
називається Міністерством економіки та з питань Європейської інтеграції
України.
Отже, правове регулювання відносин, що виникають на основі міжнародних
економічних відносин, має комплексний міжгалузевий характер, тобто
спостерігається своєрідна «кооперація» норм різних галузей національного
права.
Розглядаючи систему правового регулювання міжнародних економічних
відносин через норми національного права, не можна не звернути увагу на
існуючі при цьому відмінності, що певним чином негативно впливають на
розвиток міжнародного співробітництва. Ця обставина обумовлює
необхідність пошуку шляхів уніфікації правових національних систем, яка
давала б можливість активніше організовувати і здійснювати міжнародне
економічне співробітництво. Наприклад, свого часу на рівні РЕВ були
вироблені такі уніфіковані нормативні акти, як Загальні положення
поставок, Загальні положення технічного обслуговування, Загальні умови
монтажу та здійснення інших технічних послуг, Загальні умови
спеціалізації і кооперування виробництва та ін. Незважаючи на те, що РЕВ
уже не існує, ці нормативні акти є основою відповідних міжнародних
економічних відносин між державами Східної Європи.
Серед універсальних міжнародних організацій необхідно виділити передусім
Комісію ООН з права міжнародної торгівлі. У результаті діяльності цієї
комісії були розроблені такі важливі міжнародно-правові акти, як
Конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, Конвенція
про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу, Акт про міжнародний
комерційний арбітраж та ін.
Усі ці акти мають важливе значення для регулювання міжнародних
економічних відносин. Приміром, у Преамбулі Конвенції ООН про договори
міжнародної купівлі-продажу товарів, яка була прийнята у Відні (Австрія)
у 1980 р., зазначено, що держави-учасниці, беручи до уваги загальні цілі
резолюції 6-ї спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН про
встановлення Нового міжнародного економічного порядку та вважаючи, що
розвиток міжнародної торгівлі на основі рівності і взаємовигоди є
важливим елементом у справі сприяння розвитку дружніх відносин між
державами, а також те, що прийняття однакових норм, які регулюють
договори міжнародної купівлі-продажу товарів і враховують різні
суспільні, економічні і правові системи, сприятиме усуненню правових
бар’єрів у міжнародній торгівлі та її розвитку, підписали згадану
Конвенцію.
Важливе значення для регулювання відносин, що виникають у межах
міжнародних відносин, має Правове керівництво щодо складання міжнародних
контрактів на будівництво промислових об’єктів, яке розроблене і
затверджене у 1987 р. Комісією ООН з права міжнародної торгівлі. Це
досить об’ємний документ (близько 350 сторінок), про зміст якого
свідчать назви його глав (розділів), зокрема: дослідження, що передують
укладенню контракту; вибір методу укладення контракту; процедура
укладення контракту; загальні зауваження щодо укладення контрактів;
загальна характеристика робіт і гарантія якості; передання технології;
ціна й умови платежу; поставка устаткування і матеріалів, робота на
будівельному майданчику; інженер-консультант; субпідряди; перевірка і
випробування в процесі виробництва і під час будівництва; завершення,
здавання і приймання об’єкта; перехід ризику; передання права власності;
страхування, забезпечення виконання зобов’язань; прострочення, дефекти
та інші випадки невиконання зобов’язань; застереження про раніше оцінені
збитки і штрафні неустойки, відшкодування збитків, застереження про
особливо складні обставини, застереження про внесення змін; зупинення
будівництва; припинення дії контракту; поставка запасних частин і
надання послуг після завершення будівництва; передання прав і обов’язків
за контрактом; вибір права, яке застосовується; урегулювання спорів.
Як бачимо, основні положення цього документа мають загальний,
універсальний характер і можуть бути використані під час укладення
договорів різних типів.
Немало зроблено у створенні правової основи міжнародних економічних
договорів Європейською економічною комісією ООН — однією, як уже
зазначалося, із міжнародних економічних організацій. Цією Комісією,
зокрема, розроблені Керівництво щодо складання договорів на спорудження
великих промислових об’єктів; Керівництво щодо складання договорів про
міжнародне передання виробничого досвіду і знань у машинобудуванні;
Керівництво щодо складання міжнародних договорів про промислове
співробітництво; Керівництво щодо складання міжнародних договорів між
сторонами, що об’єднуються для здійснення конкретного проекту;
Керівництво щодо складання міжнародних договорів не консультативного
інжинірингу; Керівництво щодо складання міжнародних договорів на
послуги, пов’язані з матеріально-технічним обслуговуванням, ремонтом та
експлуатацією промислових та інших споруд.
Європейська економічна комісія ООН розробила також Загальні умови
експортних поставок машинного обладнання та Загальні умови договору
купівлі-продажу для експорту споживчих товарів. У цих документах
викладені стандартні умови, що враховуються під час оформлення
міжнародних економічних договорів. Чимало фірм посилаються на них під
час оформлення договорів.
Ряд документів розроблено також і Міжнародною торговою палатою. Це
Уніфіковані звичаї і практика для документарних акредитивів (редакція
1983 р.), Уніфіковані правила щодо інкасо торгових документів (редакція
1978 р.), Міжнародні правила щодо тлумачення торговельних термінів
(«Інкотермс») (редакція 1980 р.).
Існують також типові контракти і керівництва щодо складання договорів,
розроблені різними міжнародними професійними асоціаціями. Так,
Організацією щодо координації Європейської металообробної промисловості
розроблені Керівництво щодо складання міжнародних договорів на
дослідження і розробки; Керівництво щодо складання договорів на
передання «ноу-хау», зразок договору патентної ліцензії та ін. Ці
документи мають суто рекомендаційний характер.
3. Види міжнародних економічних договорів
Основою поділу будь-яких договорів, зокрема і міжнародних економічних, є
їх класифікація. Найчастіше зустрічаються такі види договорів: 1)
односторонні, двосторонні та багатосторонні; 2) оплатні й безоплатні; 3)
формальні, реальні й консенсуальні.
При поділі на односторонні й двосторонні договори береться до уваги те,
що одна чи дві сторони мають відповідні обов’язки. Якщо договірні
зобов’язання має лише одна сторона, то це — односторонній договір, якщо
дві — двосторонній договір. Більшість договорів є двосторонніми. До
односторонніх належать лише окремі види договорів, наприклад договір
дарування.
Двосторонні договори — це такі договори, в яких обидві сторони мають
взаємні зобов’язання і відповідні права, тобто коли кожна зі сторін
виступає і як кредитор, і як боржник.
Як уже зазначалося, міжнародні економічні договори (угоди) мають в
основному двосторонній характер. Прикладом двостороннього договору є
Угода між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про торговельне
співробітництво, текст якої наводиться нижче.
Угода
між Урядом України
і Урядом Турецької республіки
про торговельно-економічне співробітництво
Уряд України і Уряд Турецької Республіки, що надалі іменуються Договірні
Сторони, прагнучи зміцнювати та розширювати взаємовигідні
торговельно-економічні відносини між своїми країнами на стабільній і
збалансованій основі, підтверджуючи своє бажання зміцнювати історичні
відносини дружби та добросусідства, що базуються на принципах рівності
та взаємної поваги і вигоди, вирішили укласти угоду про
торговельно-економічне співробітництво між своїми країнами.
Договірні Сторони вживатимуть усіх необхідних заходів для розвитку і
розширення торговельно-економічних зв’язків на довгострокових,
стабільних і збалансованих засадах і зміцнюватимуть економічне
співробітництво в межах існуючих можливостей і відповідно до чинного
національного законодавства.
З цією метою Договірні Сторони створюватимуть сприятливі умови для
стабільного співробітництва між відповідними установами та організаціями
двох країн.
Стаття 2
Договірні Сторони надаватимуть одна одній режим найбільшого сприяння
відповідно до системи мита та митних зборів кожної країни, пов’язаних з
імпортом та експортом. Ці положення не будуть поширюватись на: а)
переваги, що надаються будь-якою з Договірних Сторін сусіднім країнам з
метою полегшення прикордонної торгівлі; б) переваги, що виникають при
укладенні угод, які ведуть до створення митного союзу або зони вільної
торгівлі, членом яких є або може стати кожна зі Сторін;
в) переваги, що припускаються при укладенні спеціальних угод у сфері
торговельно-економічних відносин із країнами, що розвиваються.
Стаття 3
Договірні Сторони, відповідно до своїх законів, правил і встановленого
порядку, сприятимуть через свої відповідні установи полегшенню та
прискоренню видачі експортних та імпортних ліцензій для виконання
контрактів, підписаних на основі положень цієї Угоди.
Стаття 4
Договірні Сторони з метою сприяння доступу на ринки одна одної та
розвитку двосторонньої торгівлі домовилися підтримувати і прискорювати
процес обміну інформацією, заохочувати контакти між представниками
ділових кіл, обмін делегаціями, сприяти їх участі в міжнародних
виставках та ярмарках, що проводяться в обох країнах.
Вони будуть заохочувати відкриття представництв зовнішньоторговельних
організацій, компаній, фірм, банків тощо на територіях одна одної
відповідно до своїх законів та встановленого порядку.
Стаття 5
Імпорт та експорт товарів і послуг буде здійснюватись на основі
контрактів, що укладатимуться між фізичними та юридичними особами обох
країн із застосуванням світових цін і відповідно до їх законів і правил
та міжнародної торговельної практики. Жодна з Договірних Сторін не буде
нести відповідальності за зобов’язаннями фізичних та юридичних осіб, які
виникатимуть щодо таких комерційних контрактів.
Стаття 6
Договірні Сторони робитимуть усе необхідне для звільнення від митних
податків і платежів імпортованих зразків продукції, а також товарів, що
експонуються на ярмарках і виставках.
Усі розрахунки і платежі, які стосуються імпорту та експорту товарів і
послуг між двома країнами, здійснюватимуться у вільно конвертованих
валютах відповідно до чинного у кожній з країн валютного законодавства.
Стаття 8
Договірні Сторони заохочуватимуть інвестиційне та технічне
співробітництво між двома країнами, зокрема шляхом створення спільних
підприємств на їх територіях для потреб як своїх внутрішніх ринків, так
і ринків третіх країн.
Крім названих напрямів співробітництва, Договірні Сторони визнали
можливим взаємодіяти у таких сферах: сільське господарство і харчова
промисловість; модернізація легкої промисловості; суднобудівництво;
виробництво медичного устаткування; засоби зв’язку; транспорт;
будівництво; туризм.
Стаття 9
Беручи до уваги важливість банківської сфери у розвитку взаємної
економічної і торговельної діяльності, Договірні Сторони домовилися
підтримувати співробітництво між своїми банками.
Стаття 10
Договірні Сторони вирішили створити українсько-турецьку міжурядову
економічну комісію для сприяння виконанню цієї Угоди, розгляду питань,
які виникають у ході її реалізації і для підготовки рекомендацій своїм
Урядам щодо подальшого розширення двосторонніх економічних і
торговельних зв’язків.
Комісія складатиметься з представників Урядів обох країн. Її засідання
відбуватимуться почергово в Україні і Туреччині у взаємно погоджені
строки.
У разі необхідності Договірні Сторони можуть залучати до роботи комісії
експертів і радників.
Стаття 11
При закінченні строку дії цієї Угоди застосування її положень
продовжуватиметься стосовно всіх невиконаних зобов’язань по контрактах,
укладених у період чинності цієї Угоди.
Стаття 12
Ця Угода набирає чинності з того часу, коли Договірні Сторони
повідомлять одна одну по дипломатичних каналах про виконання необхідних
національних процедур для її затвердження.
Ця Угода укладається строком на п’ять років і автоматично
продовжуватиметься на наступні однорічні періоди, якщо жодна з
Договірних Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення дії
цієї Угоди щонайменше за шість місяців до закінчення строку її дії.
Здійснено в м. Анкарі 4 травня 1992 р. у двох примірниках, кожний
українською та турецькою мовами, причому обидва тексти мають однакову
силу.
За Уряд України За Уряд Турецької Республіки
Друга група договорів — оплатні і безоплатні. Практика міжнародного
економічного співробітництва та зовнішньоекономічних відносин свідчить
про те, що переважно договори укладаються на взаємовигідній, оплатній
основі. Це відповідає одному із уже згадуваних загальних принципів
міжнародного права — принципу взаємовигоди. У межах оплатних договорів,
коли одна зі сторін отримує якусь користь, вона повинна забезпечити
іншій стороні відповідну, як правило, еквівалентну вигоду. Так, протягом
семи місяців 1992 р. тривали дискусії щодо оплати газу, який повинен
надходити з Туркменістану в Україну. Врешті-решт, у вересні 1992 р. був
підписаний договір на поставку газу без урахування витрат на його
транспортування.
Безоплатними називаються договори, для яких не характерна взаємна
компенсація. Інколи їх називають ще добродійними, або благодійними,
договорами. Це договори дарування, безвідсоткової позики, звільнення від
оплати боргу, надання безоплатних послуг та ін.
Якщо розглядати договори та зовнішньоекономічні угоди (контракти) з
погляду яких-небудь фактичних обставин, то їх можна поділити на
формальні, реальні та консесуальні.
До формальних договорів слід віднести такі, для укладення яких, крім
взаємної згоди сторін, потрібне дотримання певної форми. Відповідно до
чинного в багатьох країнах законодавства недотримання форми договору
веде до визнання його недійсним з усіма негативними наслідками, що
випливають з цього. Як правило, згода, до якої дійшли сторони, має бути
викладена у письмовому документі, який підписується сторонами, а якщо це
передбачено законодавством, то й зареєстрована у відповідних державних
органах (нотаріаті, суді та деяких інших). У Законі України «Про
зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 6) зазначено, що форма
зовнішньоекономічної угоди визначається правом її укладення. Угода, яку
укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною через недодержання
форми, якщо додержані вимоги законів України.
Реальними визнаються договори, в основі яких лежить не лише досягнення
згоди, а й їх гарантоване виконання. До цієї групи договорів відносять,
наприклад, договори позики, застави, зберігання. Проте в законодавстві
Швейцарії, Польщі, Угорщини та Югославії чітко простежується тенденція
ігнорування існування поняття реального договору, нехтування
необхідності відмежування реальних договорів від консенсуальних. І це
слід враховувати при укладенні договорів із суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності цих країн.
Консенсуальні договори — це такі, за якими з усіх суттєвих умов
досягнута згода сторін. Вони вважаються укладеними і набирають чинності
не в момент виконання, а в момент досягнення згоди.
Існує й інша, набагато ширша, класифікація міжнародних договорів.
Міжнародні економічні договори можна поділити на кілька видів і за їхнім
змістом. Розглянемо окремі види цих договорів.
Торговельні договори (інколи вони мають ще й інші назви, а саме:
«договір про торгівлю і мореплавство», «договір про торгівлю і
судноплавство», «торговельна угода» тощо) встановлюють принципи
торговельно-економічних відносин між двома країнами, а також закріплюють
певні норми (правила), що створюють правову базу таких відносин. У межах
цих договорів вирішуються питання митного збору, торговельного
мореплавства, транспорту, діяльності торговельних представництв та іншої
діяльності юридичних та фізичних осіб на території відповідної держави.
Угоди про товарообіг укладаються між урядами країн. У них обумовлюються
найменування (асортимент) і кількість товарів, які поставляються з
однієї країни в іншу протягом відповідного періоду, інші питання.
Угоди про товарообіг тісно пов’язані з угодами про платежі, в яких
визначено порядок їх здійснення.
Угоди про економічне і технічне співробітництво, як правило, мають
комплексний, дещо універсальний і довгостроковий характер, оскільки в їх
межах здійснюється діяльність зовнішньоекономічного характеру в різних
галузях економічного і промислово-технічного співробітництва. Прикладами
таких угод можуть бути угоди про економічне і технічне сприяння в
будівництві підприємств та інших об’єктів.
Угоди про науково-технічне співробітництво передбачають діяльність
зовнішньоекономічного характеру на основі дво- і багатосторонніх
договорів у конкретних галузях науки і техніки.
Довгострокові програми розвитку промислового і науково-технічного
співробітництва — різновид, як правило, двосторонніх договорів,
розрахованих на тривалу перспективу в окремих напрямах або галузях
співробітництва.
Кредитні угоди — договори, в яких визначаються основні умови та принципи
надання міждержавних кредитів.
Угоди про режим інвестицій укладаються між окремими країнами і
визначають порядок усіх видів майнових цінностей, що вкладаються у
відповідні підприємства, галузі економіки.
Податкові угоди спрямовані на усунення подвійного оподаткування товарів,
послуг, що надаються в межах економічного та науково-технічного
співробітництва.
Міжнародна договірна практика виробила й інші види договорів та угод,
більш детальна характеристика яких буде дана в інших розділах
підручника.
4. Міжнародно-правове регулювання
порядку укладення міжнародних
економічних договорів
Розглядаючи це питання, передусім слід зазначити, що у міжнародному
праві не існує особливого, спеціального порядку укладення міжнародних
економічних договорів. Усі відносини, що виникають у цьому процесі,
регламентуються міжнародно-правовими актами щодо укладення міжнародних
договорів взагалі. І це цілком зрозуміло, адже міжнародні економічні
договори є одним із видів міжнародних договорів, і тому на них повинен
насамперед поширюватися загальний порядок їх укладення та виконання.
Окремі особливості, які стосуються міжнародно-економічних договорів,
визначаються в основному загальними міжнародно-правовими актами.
Як відомо, міжнародні договори (угоди) мають першочергове значення у
справі організації міжнародного співробітництва у політичній,
економічній, соціальній, культурній та гуманітарних сферах. Це пов’язано
з тим, що вони є основними джерелами міжнародного права, зокрема
міжнародного економічного права, і засобом формування мирних відносин
між державами, націями, незалежно від відмінностей державного чи
суспільного устрою.
До міжнародно-правових актів, що стосуються укладення міжнародних
договорів між державами, а також між державами та міжнародними
економічними організаціями, належать Віденська конвенція про право
міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (вона стосується укладення
лише міжнародних договорів між державами) та Віденська конвенція про
право договорів між державами та міжнародними організаціями або між
міжнародними організаціями від 21 травня 1986 р.
Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969
р. регламентує широкий спектр питань, пов’язаних з укладенням, набранням
чинності, застосуванням міжнародних договорів та ін. Відповідно до цієї
Конвенції регулюються і питання міжнародних договорів, зокрема й
економічного характеру. Названа Конвенція набрала чинності 27 січня 1980
р. Якщо давати загальну характеристику цього важливого
міжнародно-правового акта, то вона зводиться до такого.
Конвенція складається з 8 частин, у яких об’єднано 85 статей.
У першій частині «Вступ» (ст. 1—5) визначається сфера застосування
Конвенції, тлумачаться відповідні терміни тощо.
Зокрема зазначається, що вона застосовується до договорів, які
укладаються між державами. Згідно з Конвенцією під договором слід
розуміти міжнародну угоду, яка укладена між державами у письмовій формі
і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така
угода в одному, двох чи кількох взаємозв’язаних між собою документах, а
також незалежно від її назви.
У частині другій «Укладення і набрання договором чинності» (ст. 6—25)
говориться про те, що кожна держава наділена правоздатністю укладати
договори. Від її імені можуть укладати договори особи, які уповноважені
на це. Водночас у Конвенції зазначається, що ряд осіб через їхні функції
можуть укладати договори без наявності таких повноважень. До них
належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, глави
дипломатичних представництв, представники, які уповноважені державами
представляти їх на міжнародних конференціях або у міжнародних
організаціях, або в одному з їхніх органів.
Тексти договорів приймаються за згодою всіх держав, які беруть участь у
його складанні. Якщо ж договір приймається на міжнародній конференції,
то за нього повинно проголосувати дві третини держав, які присутні на
ній і беруть участь у голосуванні. Згода держави на обов’язковість для
неї договору може бути виражена підписанням договору, обміном
документами, які становлять договір, його ратифікацією, прийняттям,
затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом. Договір набирає,
як правило, чинності у порядку і в строк, який передбачено у ньому або
погоджено між державами, що брали участь у переговорах.
У частині третій «Додержання, застосування та тлумачення договорів» (ст.
26—38) зазначається, що кожен діючий договір є обов’язковим для його
учасників і повинен належним чином виконуватись. Договори зворотної сили
не мають, обов’язкові для кожного учасника відносно всієї його
території. Договори повинні тлумачитись добросовісно і відповідно до
звичайного значення, якого слід надавати термінам договору в їх
контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору.
Частина четверта «Поправки до договорів і зміни договорів» (ст. 39—41)
визначає загальне правило, відповідно до якого договір може бути
змінений за згодою між учасниками.
Частина п’ята «Недійсність, припинення і призупинення дії договорів»
(ст. 42—72) присвячена питанням дійсності і збереження чинності
договору, недійсності договорів (унаслідок помилки, обдурювання, підкупу
або примусу представника держави, примусу держави через погрозу силою
або її застосування, суперечності договору імперативній нормі загального
міжнародного права).
У цій же частині закріплені норми, які стосуються призначення договору
(призупинення договору або вихід із нього учасників відповідно до
положення договору, або за згодою учасників; скорочення числа учасників
багатостороннього договору, в результаті чого воно стає меншим від
числа, яке необхідне для набрання чинності договором; призупинення дії
договору відповідно до положення договору або за згодою учасників;
денонсація договору або вихід із договору, який не містить положень про
його призупинення, денонсації або виходу із нього; призупинення дії
багатостороннього договору за згодою лише деяких учасників).
Віденська конвенція про право міжнародних договорів також передбачає, що
припинення договору або призупинення його дії може бути внаслідок його
порушення, неможливості його виконання, корінних змін обставин, розриву
дипломатичних або консульських відносин, виникнення нової імперативної
норми загального міжнародного права. У цьому самому розділі закріплені
норми, що регулюють процедуру, якої потрібно дотримуватись щодо
недійсності договору, судового розгляду, арбітражу та примирення, а
також визначають наслідки недійсності, призупинення або припинення
договору.
У розділі шостому Конвенції «Інші постанови» (ст. 73—75) ідеться про
випадки правонаступності держав, відповідальності держав, про початок
військових дій, дипломатичні та консульські відносини.
Розділ сьомий «Депозитарій, повідомлення, виправлення і реєстрація» (ст.
76—80) містить норми, які регламентують питання депозитаріїв договору,
їхні функції, порядок виправлення помилок у текстах договору, реєстрації
та опублікування договорів.
«Заключні положення» — це назва восьмої частини Конвенції (ст. 81—85). У
цій частині регулюються питання, пов’язані з підписанням, ратифікацією
договору, приєднанням до нього, а також питання набрання чинності
договором.
Важливим документом, що регулює міжнародні відносини в процесі укладення
міжнародних договорів за участі міжнародних організацій, є Віденська
конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями
від 21 березня 1986 р. Вона складається із восьми частин, в якій
об’єднано 86 статей. Ця конвенція застосовується до договорів, які
вкладаються між однією або кількома державами і однією або кількома
міжнародними організаціями. Крім того, вона регулює договори, які
укладаються між міжнародними організаціями.
Право укладення цих договорів від імені держави надається особі, яка має
відповідні повноваження, або особам, які представляють свою державу і
яким немає потреби мати відповідні повноваження завдяки тим функціям,
які вони виконують. До них належать глави держав, глави урядів, міністри
закордонних справ, представники держав у міжнародних конференціях,
міжнародних організаціях, а також глави постійних представництв при
міжнародній організації. Що стосується міжнародної організації, то тут,
як правило, від її імені виступає особа, що має відповідні
повноваження.
Відповідне значення має питання щодо способів виявлення згоди на
обов’язковість договорів. Якщо вести мову про державу, то такими
способами є підписання договору, обмін документами, які лежать в основі
договору, ратифікація договору, його прийняття, затвердження, приєднання
до нього або інші способи, щодо яких є домовленість. Стосовно згоди
міжнародних організацій щодо обов’язковості для неї договору, то вона
може бути виражена підписанням договору, обміном документами, актом
офіційного підтвердження, прийняттям договору, його затвердженням,
приєднанням до нього або іншим способом, про який є домовленість.
У процесі укладення договорів велике значення мають застереження, які
формулюються при підписанні, ратифікації, офіційному підтвердженні,
прийнятті або затвердженні договору або ж приєднанні до нього.
Відповідно до ст. 19 Конвенції, застереження не робляться у випадку,
коли вони прямо заборонені договором, або коли вони чітко виражені
договором і в їх число не входить дане застереження, або коли
застереження не сумісне з об’єктом і метою договору. Ці застереження
можуть бути прийнятими або проти них можуть бути відповідні
застереження. Прийняття застереження або заперечення проти нього має
бути зроблене в письмовій формі і доведене до відома відповідних держав
або міжнародних організацій.
Договір набуває чинності в порядку і згідно з датою, які передбачені
безпосередньо у самому договорі або узгоджені між учасниками договору.
За відсутності такого положення або домовленості договір набуває
чинності, як тільки буде виражена згода всіх держав і організацій, що
брали участь у переговорах.
Кожен чинний міжнародний договір є обов’язковим для його учасників і
повинен ними добросовісно виконуватись. Держава як учасник договору не
може посилатись на положення свого внутрішнього права для виправдання
невиконання цього договору. Це саме стосується і міжнародної
організації, яка так само не може посилатися на правила даної
організації для виправдання невиконання цього договору (ст. 26—27).
Загальним правилом є те, що договір не створює зобов’язань або прав у
третій державі або третій організації без їх на це згоди. Така згода має
бути висловлена у письмовій формі, і це повинно випливати із правил
відповідної організації.
Договір може бути змінений за загальною згодою його учасників. Це є
загальним правилом.
Конвенція також містить норми, які стосуються нечинності договорів.
Причому держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на
обов’язковість для неї договору була виражена в порушенні того чи іншого
положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати
договори. Це саме стосується і міжнародної організації. Договори можуть
бути недійсними (нечинними), коли вони були укладені внаслідок помилки,
обдурювання, підкупу представника держави або міжнародної організації,
їх примусу, погрози силою або шляхом її застосування. Договір також є не
чинним, якщо на момент укладення його він суперечить нормі загального
міжнародного права. (ст. 48—53).
Конвенція передбачає умови припинення договору або призупинення його дії
(ст. 54—64). Так, припинятися договір може за згодою його учасників або
відповідно до положень договору,
а також у зв’язку з денонсацією або виходом із договору.
Призупинення дій договору може бути відповідно до положень договору або
за згодою всіх його учасників. Договір може також бути призупинений за
згодою лише окремих його учасників, але за умови, коли це передбачено
або не забороняється договором, коли це не впливає на користування
іншими учасниками своїми правами, що закріплені у даному договорі, або
на виконання ними своїх обов’язків. Він може бути також призупинений,
коли це буде несумісним з об’єктом і цілями договору. Припинення
договору або призупинення його дії може бути на основі укладення
наступного договору, або внаслідок його порушень (ст. 59—60).
Крім того, підставою для припинення договору або виходу з нього є
неможливість його виконання, якщо ця неможливість є наслідком
безповоротного зникнення або знищення об’єкта, який необхідний для
виконання договору. Якщо така неможливість є лише тимчасовою, то на неї
можна посилатися як на підставу лише для призупинення дії договору.
Конвенція містить інші норми, які стосуються депозитаріїв, повідомлень,
виправлень, реєстрації тощо.
Однією з важливих умов успішної зовнішньоекономічної діяльності є вміння
правильно укладати договори (контракти). Адже в міжнародні економічні
відносини сьогодні вступає дедалі більше суб’єктів, і ця діяльність не є
предметом лише спеціалізованих зовнішньоекономічних організацій, де
зосереджена значна кількість професіоналів, які займаються проблемами
міжнародних економічних договорів. Нині самостійними суб’єктами
зовнішньоекономічних відносин нерідко виступають підприємства,
об’єднання та інші господарські системи, для яких ця справа є лише одним
із напрямів їхньої діяльності.
У даному параграфі увага буде зосереджена на укладенні не лише
міждержавних економічних договорів (угод), а й зовнішньоекономічних
договорів (угод) між окремими підприємствами, організаціями.
Здійснюючи підготовчу роботу щодо укладення договорів, слід передусім
з’ясувати інтереси сторін, щоб потім чітко їх відбити у змісті
контракту. Причому тут потрібно домагатися розумного поєднання своїх
інтересів з інтересами іншої сторони (контрагента). Велике значення має
і врахування ризику як з економічного, так і з юридичного погляду. Якщо
мати на увазі юридичні аспекти цієї справи, то насамперед необхідно
врахувати зміст відповідних норм права, які застосовуватимуться для
регулювання відносин, що можуть виникнути в межах відповідного договору.
Визначаючи умови договору, слід намагатися по можливості знизити ризик
витрат у разі невиконання договірних зобов’язань партнером, а для цього
необхідно мати відповідну інформацію про його платоспроможність та
комерційну репутацію. Потрібно передбачити і варіанти порушення
зобов’язань з боку контрагента, а також спосіб захисту своїх інтересів.
Наприклад, якщо є підозра, що партнер є неплатоспроможним або може таким
стати, то слід отримати від нього банківську гарантію.
Вживаючи заходів щодо зниження непередбачених негативних наслідків з
боку іноземного партнера (контрагента), перед укладенням договору слід
зважити і свої можливості щодо виконання належним чином своїх майбутніх
зобов’язань.
Необхідно враховувати також і те, що бурхливий розвиток
зовнішньоекономічних відносин, народження нових форм співробітництва,
договорів не дає можливості адекватно й своєчасно відображати ці та інші
зміни у законодавстві. У зв’язку з цим зростає значення саме договірного
урегулювання відносин, особливо у разі відсутності законодавства. Якщо
немає відповідного нормативного акта, який регулює договірні відносини в
певній галузі міжнародного економічного співробітництва, то краще у
договорі детально урегулювати взаємні права та обов’язки сторін, ніж
звертатися до суду або арбітражу.
Детальне розроблення і погодження умов договору вимагає значних затрат
часу, і щоб його якось зекономити, слід використовувати типові
контракти, в яких закріплені загальні для даного виду положення.
Звичайно, вони потребують у кожному конкретному випадку подальшої
спеціалізації, адже неможливо на всі випадки життя створити один
універсальний контракт.
Важливе значення має і те, хто готує проект контракту як основу
договірних відносин. Практика зовнішньоекономічного співробітництва
засвідчує, що у більш вигідному становищі перебуває саме та сторона, яка
розробляє проект договору. Не слід забувати і про інтереси партнера,
домагаючись збалансування договірних умов, дотримуючись розумних меж,
адже пред’явлення завищених вимог до контракту (наприклад, надання
додаткових гарантій) може викликати збільшення вартості послуг, товарів
тощо.
При укладенні контрактів важливим є вибір країни, право якої може бути
використаним для регулювання відносин між сторонами. Це може бути (за
взаємною згодою) право країни, яка представлена однією із сторін, або
право інших держав, якщо виникають суттєві суперечності в правових
нормах країн, що укладають договір. У даному випадку можна
використовувати, наприклад, загальні умови Європейської економічної
комісії, в яких відбито зміст правових норм таких країн, як Австрія,
Бельгія, Великобританія, Данія, Італія, Голландія, Норвегія, ФРН,
Фінляндія, Франція, Швеція і Швейцарія (форма № 188). Загальні умови
широко застосовуються у договірній практиці багатьох західних країн.
Необхідною умовою успішного міжнародного економічного співробітництва є
високий професіоналізм тих, хто займається питаннями договірної роботи.
Якщо договір складається безграмотно з юридичного погляду, то це, як
правило, завдає значної майнової шкоди.
Трапляються контракти, в яких досить детально викладені зобов’язання
сторін, але не сказано про відповідальність у разі їх невиконання, хоч
це не означає, що її не існує. Тому краще зробити застереження щодо
відповідальності, її меж у контракті. У цьому переконує такий приклад.
Одна із організацій України уклала з іноземним партнером договір на
поставку товарів, у якому не передбачалася відповідальність
постачальника (продавця). Але товар був поставлений з грубим порушенням
строків. На основі чинного законодавства покупець — іноземний партнер —
висунув вимогу відшкодувати йому завдані збитки, які значно перевищили
вартість самого товару. Коли б у даному випадку у договорі були
обумовлені межі відповідальності, то це б істотно поліпшило становище
українського продавця.
Важливе значення при укладенні зовнішньоекономічних договорів має
тлумачення тих термінів, які в них використовуються.
У Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну
діяльність» у ст. 1 дається визначення найбільш типових термінів, які
вживаються в процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності.
Зокрема, роз’яснюються такі терміни, як валютні кошти, демпінг, експорт,
імпорт, квоти, ліцензії, митне регулювання та ін.
Реальність протоколів, листів про наміри, меморандумів, угод тощо, їх
обов’язковість залежать від того, як до цього ставляться сторони, котрі
ці документи підписали. Чітко відмежувати декларації від реальних
зобов’язань буває інколи просто неможливо.
У тих випадках, коли, наприклад, зовнішньоторговельна угода оформляється
одним документом (договором, контрактом) або іншими документами, що
підписуються одночасно, то тут проблем, як правило, мало. Але в багатьох
випадках такі угоди укладаються через пошту, телеграф, телекс, що
викликає певні непорозуміння.
Як відомо, в укладенні договору беруть участь дві сторони: оферент
(сторона, яка виступає з пропозицією укласти договір) і акцептант
(сторона, яка повинна дати згоду на укладення
договору).
Укладаючи договір про зовнішньоекономічну діяльність, слід дотримуватися
встановлених законодавством вимог, інакше договори будуть недійсними.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»
суб’єкти насамперед повинні бути здатними укласти такий договір.
Складаючи його текст, вони мають право використовувати відомі міжнародні
звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій.
Зовнішньоекономічний договір укладається у письмовій формі (якщо інше не
передбачене законодавством або міжнародним договором України), підписує
договір особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до
установчих документів, та особа, яку уповноважено на це відповідним
документом, виданим за підписом керівника.
Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання,
а форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна,
розташованого на території України, — законами України.
Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом
місця її укладання, якщо сторони не передбачили інше. За відсутності
погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до
зовнішньоекономічних договорів, застосовується право країни, де
заснована або має основне місце діяльності сторона, яка є продавцем у
договорі купівлі-продажу; наймодавцем — у договорі майнового найму;
ліцензіаром —
у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав;
експедитором — у договорі транспортно-експедиційного обслуговування;
страхувальником — у договорі страхування; кредитором — у договорі
кредитування; дарувальником —
у договорі дарування; поручителем — у договорі поруки; заставником — у
договорі застави.
У цій статті вирішуються питання застосування права і щодо інших
договорів. Так, до зовнішньоекономічного договору про створення
спільного підприємства застосовується право країни, на території якої
спільне підприємство створюється й офіційно реєструється.
5. Міжнародні економічні договори
між державами та міжнародними
економічними організаціями
Як зазначалося раніше, однією з організаційних форм міжнародного
економічного співробітництва держав є співробітництво з міжнародними
економічними організаціями, що зазвичай здійснюється на договірних
засадах.
Спрямованість договірної правоздатності як держав, так і міжнародних
економічних організацій спостерігається у різних сферах. Тому загальний
поділ всієї маси зазначених договорів можна здійснити за кількістю сфер,
галузей, що ними охоплюються, на дві групи. До першої групи слід
віднести такі договори, які використовуються державами для забезпечення
стосунків міжнародними економічними організаціями в окремих сферах та
галузях. Другу групу договорів становлять угоди комплексного характеру,
які регулюють міжнародні економічні відносини відразу в кількох сферах і
галузях співробітництва.
Розгляд першої із зазначених груп можна, наприклад, розпочати з
договорів, які укладаються у сфері валютно-фінансових відносин. Останні
становлять значну частину стосунків держав з міжнародними економічними
організаціями.
Серед цих договорів, які регулюють міжнародні відносини між зазначеними
суб’єктами стосовно безповоротного надання коштів (грантів), надання
позики, надання коштів, кредитів на пільгових умовах, а також гарантійні
угоди. Отже, більшість договорів між державами та міжнародними
економічними організаціями у валютно-фінансовій сфері за своїми умовами
мають характер фінансової допомоги.
Серед організацій, з якими держави укладають договори та угоди про
надання фінансової допомоги, важливе місце посідають міжнародні
фінансові організації. Відомо, наприклад, що Україна уклала договори та
угоди про надання фінансової допомоги з такими організаціями, як
Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку та
Європейський банк реконструкції і розвитку. Це договори та угоди про
надання кредитів, позик, грантів, гарантійні угоди тощо. Існують і інші
фінансові організації, які укладають угоди цього виду. Угоди з надання
грантів та позик активно укладаються з іншими міжнародними
організаціями, зокрема з Міжнародним фондом сільськогосподарського
розвитку та Фондом капітального розвитку ООН.
Деякі міжнародні економічні організації, які діють в інших сферах, також
укладають угоди про надання фінансової допомоги. Зокрема, Україна уклала
кредитні угоди про надання довгострокової фінансової допомоги з
Європейським Союзом.
Наступним важливим видом угод між державами та міжнародними економічними
організаціями є угоди щодо надання технічної допомоги. Наприклад, Угода
між Урядом Австралійської співдружності та Продовольчою і
сільськогосподарською організацією ООН про надання технічної допомоги
урядам тропічних та напівтропічних регіонів у формі стажування фахівців
з вивчення евкаліптів (липень 1952 р.).
Характерною рисою угод про технічну допомогу є те, що до них залучається
третя сторона — держава або міжнародна організація, які надають повну
або часткову технічну допомогу.
Певну специфіку має правове оформлення надання технічної допомоги,
наприклад, Україні від міжнародних організацій, якщо значна частина
такої допомоги надається за рахунок фінансових коштів, отриманих від цих
організацій. Зазначені угоди включають, по-перше, положення щодо обсягів
та порядку надання фінансових коштів, по-друге, безпосередньо опис
технічної допомоги, яка надається за рахунок цих коштів. У ряді випадків
укладаються так звані Рамкові угоди. Так, Україною була укладена Рамкова
угода щодо грантів технічної допомоги Міжнародного банку реконструкції і
розвитку, яка встановлює загальні умови надання коштів на технічну
допомогу за періодичними зверненнями нашої держави.
Окрім розглянутих двох головних видів договорів та угод про надання
допомоги, у стосунках міжнародних економічних організацій з державами
використовуються також угоди про надання інших видів допомоги, які,
однак, є менш поширеними, оскільки організація, що її надає, є більш
вузько спеціалізованою. Прикладом можуть бути угоди про надання допомоги
від Світової продовольчої програми у формі продовольства, яка спрямована
для підтримки проектів соціального й економічного розвитку або для
задоволення нагальних потреб у продовольстві в різних екстремальних
ситуаціях (засуха, паводки, землетрус тощо).
Важливу частину міжнародних економічних відносин становлять торговельні
стосунки між їх учасниками, зокрема міжнародними організаціями та
державами. Ці відносини можуть бути встановлені через укладення
різноманітних видів угод та договорів. Серед угод зазначеного типу
можуть бути виділені найпростіші торговельні угоди щодо певних груп
товарів, угоди про торговельні відносини, угоди у галузі морського
судноплавства та ін. Значну кількість багатосторонніх угод підписують
держави, вступаючи, наприклад, до Світової організації торгівлі.
Україна, як держава, укладає значну кількість угод, наприклад, з
Європейськими співтовариствами. Так, у 1993 р. нею була укладена угода з
Європейським співтовариством про торгівлю текстильною продукцією.
Пізніше, у 1997 р. Україна уклала угоду про торгівлю деякими
сталеливарними виробами з Європейським співтовариством з вугілля та
сталі. Подальший розвиток відносин нашої країни з ЄС у сфері торгівлі
передбачається здійснювати на основі найважливішого типу торговельних
угод — угоди про вільну торгівлю. Про це зазначається в Угоді про
партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими
співтовариствами та їх державами-членами, підписаній 14 червня 1994 р.
(набула чинності 1 березня 1998 р.).
Досить поширеним видом відносин між державами та міжнародними
економічними організаціями є відносини, що виникають у рамках
співробітництва в певних галузях науки і техніки. Для цього між ними
укладаються міжнародні угоди про співробітництво в проведенні наукових
та технічних досліджень у певних галузях. У таких угодах визначається
мета та форми співробітництва, керівні та виконавчі органи, умови
фінансування робіт, а також умови правової охорони та використання
результатів, одержаних під час виконання програм, тощо. Наприклад,
значна частина дослідницької програми Євроатому здійснюється
науково-дослідними інститутами окремих держав-членів, а також третіх
держав на основі різноманітних науково-дослідницьких договорів.
Як відомо, до системи міжнародних економічних договорів входить значна
кількість організацій спеціальної компетенції, які також укладають з
державами угоди більш вузького спрямування. Такою є, наприклад, Угода
між Сполученими Штатами Америки та Світовою організацією торгівлі про
співробітництво в галузі промислової власності від 26 вересня 1980 р.
Друга група угод, що укладаються між державами та міжнародними
організаціями, охоплює не одну, а кілька сфер (галузей) співробітництва.
У зазначених угодах визначається загальний режим стосунків в обраних
одночасно сферах (галузях). Прикладом такої угоди може бути уже
згадувана Угода про партнерство і співробітництво між Україною і
Європейськими співтовариствами та їх державами-членами, яка була
підписана 14 червня 1994 р. Відповідно до ст. 1 зазначеної Угоди цілями
такого партнерства є: забезпечення у певних рамках політичного діалогу
між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;
прискорення розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних
відносин між сторонами і, таким чином, сприяння їх сталому розвитку;
створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового,
цивільного, науково-технічного та культурного співробітництва; підтримка
зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економіки та
завершення переходу до ринкової економіки. Зміст зазначеної статті Угоди
свідчить про комплексність, широту спектра співробітництва між її
сторонами.
Важливими є й інші аспекти співробітництва держав та міжнародних
організацій, які розкриваються в міру необхідності в інших розділах
підручника.
Розділ 9
Забезпечення виконання
міжнародних економічних договорів
1. Правові основи забезпечення
виконання зобов’язань міжнародних
економічних договорів
днією з особливостей міжнародного економічного права, як і міжнародного
права в цілому, є відсутність міжнародних інститутів, які б
забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна
роль у цій справі належить самим державам, які діють самостійно,
індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації.
Зазначену особливість слід враховувати і під час з’ясування питання про
забезпечення виконання міжнародних економічних договорів.
Як свідчить практика міжнародного економічного співробітництва,
абсолютна більшість міжнародних економічних договорів,
а отже і зобов’язань, що закріплюються в них, виконується належним
чином. Це відповідає міжнародному правопорядку. Всі суб’єкти міжнародних
економічних відносин відповідно до нього повинні виконувати вимоги
міжнародного права, зокрема міжнародного економічного права, а також ті
конкретні зобов’язання, що випливають із відповідних договорів. Будь-які
порушення норм, що діють у цій сфері, невиконання або неналежне
виконання своїх міжнародних зобов’язань є правопорушенням, тобто
міжнародним деліктом, який потребує свого відповідного розгляду, з тим
щоб у певний спосіб зреагувати на такий факт. Норми багатьох
міжнародно-правових актів спрямовані на правове забезпечення виконання
зобов’язань міжнародних економічних договорів.
Так, у главі шостій Статуту ООН передбачені мирні засоби розв’язання
всіх спорів між державами, зокрема і спорів міжнародного економічного
характеру. Держави, між якими виникли спірні питання, з метою
забезпечення міжнародного миру і безпеки повинні передусім намагатися
вирішувати їх через дипломатичні переговори, обстеження, посередництво,
примирення, арбітражний або судовий розгляд, звернення до регіональних
органів або іншими мирними засобами. Які засоби обрати — це справа
держав, між якими виник спір.
У Хартії 1974 р. зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати
відносно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або
будь-яких інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення
її суверенних прав або отримання з цього якої-небудь вигоди.
Важливі положення з цього питання містяться в Заключному акті Наради з
безпеки та співробітництва в Європі (серпень 1975 р.). У ньому, зокрема,
сказано, що держави-учасниці будуть:
розв’язувати спори між ними мирними засобами у такий спосіб, щоб не
піддати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;
добросовісно і в дусі співробітництва використовувати такі засоби, як
переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий
розгляд або інші мирні засоби за їхнім вибором, включаючи будь-яку
процедуру врегулювання, погоджену до виникнення спорів, у яких вони були
сторонами;
утримуватись від будь-яких дій, котрі можуть погіршити становище до
такої міри, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру
і безпеки, і тим самим мирне урегулювання спорів стане важчим.
Питання правового захисту інтересів сторін урегульовано і в окремих
конвенціях. Так, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу
товарів (Відень, 1980 р.) містить норми, в яких закріплені засоби
правового захисту у разі порушень договору продавцем (ст. 45—52) і
покупцем (ст. 61—65). Наприклад, відповідно до ст. 45 цієї Конвенції,
якщо продавець не виконає яких-небудь своїх зобов’язань щодо договору
або вказаної Конвенції, покупець може здійснити ряд прав, передбачених
нею (замінити товар, заявити про розторгнення договору, відмовитися від
приймання товару).
Відповідні засоби захисту передбачені Конвенцією і в разі порушення
договору з боку покупця.
На забезпечення виконання зобов’язань міжнародних економічних договорів
спрямована діяльність Міжнародного арбітражу, Міжнародного суду та
деяких інших міжнародних структур. Їх функціонування і використання при
цьому міжнародно-правових норм слід розглядати як один із важливих
напрямів правового регулювання забезпечення виконання міжнародних
економічних договорів.
Арбітражний розгляд міжнародних спорів передбачений рядом
міжнародно-правових документів, серед яких можна назвати Гаазьку
конвенцію про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1907 р., Загальний
акт про мирне розв’язання міжнародних спорів 1928 р., Статут ООН,
статути регіональних міжнародних організацій, Зразкові правила
арбітражного процесу 1958 р., арбітражні договори та інші угоди між
окремими країнами.
Прикладом такої угоди є Угода, укладена 20 березня 1992 р. у Києві між
державами — учасницями Співдружності незалежних держав (СНД) про порядок
розгляду господарських спорів, які пов’язані зі здійсненням
господарської діяльності. Цією угодою урегульовані питання розгляду
справ, які випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин
між господарськими суб’єктами (підприємствами, об’єднаннями,
організаціями будь-яких організаційно-правових форм, а також
громадянами-підприємцями).
Водночас слід зазначити, що й національне законодавство багатьох країн
також спрямоване на забезпечення належного виконання міжнародних та
зовнішньоекономічних договорів. Наприклад, шостий розділ Закону України
«Про зовнішньоекономічну діяльність» містить норми (ст. 32—39), які
передбачають відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності.
Зокрема, ст. 33 цього закону встановлює такі види відповідальності, як
майнову і кримінальну.
Майнова відповідальність застосовується у формі матеріального
відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального
відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій. Кримінальна
відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності застосовується у
випадках, передбачених кримінальним законодавством України.
2. Засоби забезпечення вирішення спорів,
що виникають у межах
міжнародних економічних договорів
Аналіз багатьох міжнародно-правових документів дає можливість зробити
висновок, що до засобів, які найчастіше використовуються при розв’язанні
спорів мирним шляхом у процесі виконання зобов’язань, які випливають з
міжнародних економічних угод, належать дипломатичні переговори,
посередництво, створення погоджувальних комісій, розгляд справ у
Міжнародному арбітражі та у Міжнародному суді, а також суді
Європейського економічного співтовариства.
Серед засобів забезпечення вирішення міжнародних спорів економічного
характеру найпоширенішим є здійснення дипломатичних переговорів. Вони
ведуться від імені держави їх главами, главами урядів, міністрами
закордонних справ, спеціально призначеними для цього дипломатичними
працівниками. Як свідчить практика, ефективність дипломатичних
переговорів з приводу міжнародних економічних спорів, як і інших спорів,
буває високою лише за умови, якщо вони ведуться на ґрунті взаємної
поваги суверенітету сторін, їх рівності, сприяння зміцненню миру.
При посередництві у розв’язанні спорів між сторонами бере участь третя
держава. В одному випадку ця держава виступає з пропозицією щодо
примирення сторін, між якими ведеться спір, сприяє здійсненню
дипломатичних переговорів. Цей вид посередництва називається добрими
послугами. В іншому випадку третя держава на запрошення сторін, між
якими виник спір, виступає як посередник і веде переговори з ними з
метою примирення сторін. Цей вид посередництва заведено називати
особистим посередництвом.
У ряді випадків для розв’язання спорів створюються погоджувальні комісії
на паритетних засадах, тобто з рівною кількістю представників від
сторін, між якими виник спір. Ці комісії обстежують і аналізують
ситуацію, вивчають причини виникнення спору та пропонують шляхи його
припинення. На підставі одержаних матеріалів формулюють свої висновки та
пропозиції, що передаються урядам держав, між якими виник спір.
Арбітражне вирішення міждержавних спорів економічного характеру є також
одним із мирних засобів їх розв’язання. Цей засіб відомий ще з часів
Древньої Греції та Древнього Єгипту, де широко використовувався
третейський арбітражний розгляд спорів.
Нині арбітражне вирішення міжнародних економічних спорів широко
використовується у практиці міжнародного співробітництва.
Значний внесок у розвиток міжнародного арбітражу зробили Перша (1899 р.)
і Друга (1907 р.) Гаазькі конференції миру, які були скликані за
ініціативою і за активної участі російського уряду. На цих конференціях
були прийняті Конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень, на
основі яких лише за період з 1907 по 1914 р. було укладено 86
арбітражних угод.
У 1907 р. була підписана Конвенція про заснування Постійної палати
Третейського суду. Відповідно до вказаної Конвенції звернення до
арбітражу — це справа добровільна і не обов’язкова для держав, між якими
виник спір. Але якщо вони вже звернулися до послуг арбітражу, то повинні
підкоритись його рішенню.
Слід зазначити, що колишній Радянський Союз не приєднався до Конвенції,
а це означає, що ряд держав, створених на основі колишніх союзних
республік, не беруть участі у діяльності Постійної палати Третейського
суду.
Відповідно до Статуту ООН у 1945 р. був створений Міжнародний суд у
складі 15 суддів, що обираються Радою Безпеки і Генеральною Асамблеєю
ООН (незалежно одна від одної) абсолютною більшістю голосів строком на
дев’ять років. Кожні три роки склад суду оновлюється на третину. Судді
можуть обиратись із громадян будь-якої країни — члена ООН, але не більше
одного представника від країни.
Міжнародний суд ООН розглядає лише міжнародні правові спори (за згоди
сторін, між якими виник спір).
У межах функціонування ЄЕС був створений свій Суд, який покликаний
розглядати спори між країнами — членами ЄЕС. Крім того, до компетенції
цього Суду входить установлення відповідності законів країн-членів
положенням Договору про Європейське Економічне Співтовариство. Рішення
цього Суду є обов’язковими для країн — членів ЄЕС, і їх виконання
забезпечується, у разі необхідності, примусовим способом.
Для розв’язання міждержавних економічних спорів між державами —
учасницями Співдружності незалежних держав 6 липня 1992 р. на основі
Угоди Ради глав цих держав був створений Економічний суд співдружності
незалежних держав (Туркмені-
стан і Україна цієї Угоди не підписали).
До компетенції Економічного суду СНД належить розгляд міждержавних
економічних спорів, що виникають у процесі виконання економічних
зобов’язань, передбачених угодами, рішеннями Ради глав держав, Ради глав
урядів Співдружності та інших її інститутів.
Суд покликаний вирішувати спори щодо відповідності нормативних та інших
актів держав — учасниць Співдружності, що стосуються економічних питань,
угодам та іншим актам Співдружності. Водночас у Положенні про цей Суд
сказано, що за угодами держав — учасниць Співдружності він може
розглядати й інші спори, пов’язані з виконанням угод і прийнятих на їх
основі інших актів Співдружності.
За наслідками розгляду спору Економічний суд приймає рішення, в якому
фіксується факт порушення країною — учасницею угод, інших актів
Співдружності та її інститутів (або відсутність порушення) і
визначаються заходи, яких рекомендується вживати відповідній державі з
метою усунення порушень та їх наслідків. Держава, стосовно якої прийнято
рішення Суду, забезпечує його виконання.
3. Міжнародний арбітраж —
один із засобів розв’язання
міжнародних економічних спорів
Арбітражний розгляд різних спорів, зокрема і спорів, пов’язаних з
невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань міжнародних
економічних договорів, є одним із засобів їх мирного розв’язання. Слід
виділити дві різновидності Міжнародного арбітражу. Перша — це
Міжнародний арбітраж, який передбачається у міжнародних договорах на
випадок розгляду спорів, пов’язаних з їх невиконанням. Друга — це
Міжнародний арбітраж, який створюється для розгляду і розв’язання
конкретного спору.
Арбітраж як один із засобів розв’язання спорів передбачений у багатьох
міжнародно-правових документах. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН
сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може
загрожувати підтриманню миру і безпеки, повинні намагатися розв’язати
його мирними засобами. У цій нормі Статуту ООН закладені основи мирного
врегулювання спорів, зокрема і використання можливостей Міжнародного
арбітражу.
Так, відповідно до ст. 5 Угоди між Урядом України і Урядом Сполучених
Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992 р.,
спори, які можуть виникнути між ними, можуть передаватись за ініціативою
будь-якого із урядів до арбітражного суду. Статтею передбачається, що
арбітражний суд буде створений і функціонуватиме таким чином.
Кожний Уряд призначить одного арбітра. За взаємною згодою вони визначать
голову арбітражного суду, який повинен бути громадянином третьої держави
і призначення якого має бути прийняте обома урядами. Арбітри мають бути
призначені протягом трьох місяців, а голова — впродовж шести місяців з
дня одержання прохання від будь-якого з урядів про проведення арбітражу.
Якщо призначення не будуть здійснені в зазначені строки, то будь-який з
урядів може, за відсутності іншої домовленості, просити Генерального
секретаря Постійного арбітражного суду зробити необхідне або необхідні
призначення, і обидва уряди погоджуються прийняти таке або такі
призначення.
Арбітражний суд ґрунтуватиме своє рішення на відповідних принципах і
нормах міжнародного публічного права. Його рішення, прийняті більшістю
голосів, будуть остаточними і матимуть обов’язкову силу.
Під час судового розгляду кожен з урядів візьме на себе витрати,
пов’язані з діяльністю свого арбітра і своїм представництвом у судовому
розгляді в арбітражному суді, тоді як витрати, пов’язані з діяльністю
голови, та інші витрати арбітражу будуть сплачені в рівних частинах
обома урядами. У своєму рішенні арбітражний суд може на власний розсуд
змінити пропорцію розподілу витрат між двома урядами. З усіх інших
питань арбітражний суд установить свої правила процедури.
Арбітражний розгляд як один із засобів розв’язання спорів передбачений
Декларацією про принципи міжнародного права (1970 р.) та Манільською
декларацією про мирне розв’язання міжнародних спорів. Пакт Ліги
арабських держав (ст. 5) Статуту Організації африканської єдності 1963
р., Статут Організації американських держав 1948 р. та інші
міжнародно-правові документи закріплюють положення щодо мирного,
арбітражного урегулювання міжнародних економічних спорів.
Необхідність розгляду спорів міжнародного характеру арбітражем обумовила
потребу розроблення Кодексу арбітражного процесу. Такий проект Кодексу
як первинний варіант був підготовлений Інститутом міжнародного права. До
цього проекту повертались неодноразово.
Комісія міжнародного права ООН, створена 21 листопада 1947 р., зробила
чимало для арбітражного урегулювання спорів. У 1950 р. на Комісії була
заслухана спеціальна доповідь, в якій був запропонований проект
арбітражного процесуального кодексу. Проект цього Кодексу став предметом
обговорення третьої (1951 р.), четвертої (1952 р.) і п’ятої (1955 р.)
сесій Комісії міжнародного права.
Особливістю цього проекту є те, що звернення до арбітражу, незалежно від
волі сторін, є обов’язковим. Якщо сторони, між якими виник спір, не
можуть укласти арбітражну угоду самостійно або з допомогою третьої
сторони, то умова такої угоди визначається Міжнародним судом ООН. Якщо
арбітраж не може розтлумачити своє рішення, воно роз’яснюється Судом.
Якщо відкрилися нові обставини, то Суд може переглянути арбітражне
рішення.
У 1958 р. на десятій сесії Комісії міжнародного права був прийнятий
кінцевий варіант документа про арбітражний процес, який називався
«Зразкові правила арбітражного процесу». Він був представлений
Генеральній Асамблеї ООН, яка 14 листопада 1958 р. своєю резолюцією
рекомендувала цей документ до використання.
Звичайно, зразкові правила потребують удосконалення з урахуванням
сучасної практики міжнародного економічного співробітництва. Найкращий
варіант вирішення цього питання — розроблення на основі «Зразкових
правил арбітражного процесу» відповідної конвенції. Тим більше, що
практика використання конвенції в цьому напрямі існує. Як відомо, у 1957
р. державами — членами Ради Європи була укладена Європейська конвенція з
мирного врегулювання спорів. Цей міжнародно-правовий акт, поряд з іншими
питаннями, регулює під час розгляду спорів судову процедуру (ст. 1—3),
примирення (ст. 4—18) і арбітраж (ст. 19—26).
У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав —
учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному 15
січня 1989 р. і колишнім Радянським Союзом, зазначено, що для
врегулювання спорів слід заслуховувати третю сторону, якщо вони не
можуть бути урегульовані іншими мирними засобами.
Як уже зазначалось, уряди держав — учасниць СНД (за винятком
Азербайджанської Республіки) підписали 20 березня 1992 р. Угоду про
порядок розгляду спорів, які пов’язані із здійсненням господарської
діяльності. Відповідно до цієї Угоди встановлено порядок розгляду
господарських спорів між суб’єктами, які знаходяться в різних державах —
учасницях Співдружності. Суб’єкти господарювання (підприємства,
об’єднання, організації, громадяни-підприємці) кожної держави — учасниці
Співдружності користуються на території іншої держави-учасниці правовим
і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів, рівним із
суб’єктами господарювання іншої держави.
Компетентний суд держави-учасниці має право розглядати спір, коли на
його території:
а) відповідач мав постійне місце проживання або місце перебування на
момент пред’явлення позову. Якщо у справі беруть участь кілька
відповідачів, які знаходяться на території різних держав — учасниць СНД,
то спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за
вибором позивача;
б) здійснюється торговельна, промислова або інша господарська діяльність
підприємства-відповідача;
в) має місце дія або інша обставина, яка стала підставою для
відшкодування збитків;
г) має постійне місце проживання або місце знаходження позивач за
позовом про захист ділової репутації;
д) знаходиться контрагент — постачальник, підрядник, і спір стосується
укладення, зміни або припинення договорів.
Компетентні суди держав — учасниць СНД розглядають справи і в інших
випадках, якщо є письмова згода сторін про передання спору цьому суду.
За наявності такої згоди суд іншої держави — учасниці СНД припиняє
проведення справ за заявою відповідача, якщо така заява зроблена до
прийняття рішення у справі.
Позов суб’єктів господарювання про право власності на нерухоме майно
розглядається виключно судом держави — учасниці СНД, на території якої
перебуває майно.
Щодо справ про визнання повністю або частково ненормативних актів
державних та інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих
суб’єктом господарювання такими актами або які виникли внаслідок
неналежного виконання вказаними органами своїх обов’язків стосовно
суб’єктів господарювання, то вони розглядаються виключно судом за
місцезнаходженням зазначеного органу.
Зустрічний позов і вимога про залік, які випливають із того ж
правовідношення, що й основний позов, підлягають розгляду у тому самому
суді, який розглядає основний позов.
Розділ 10
Міжнародне торговельне право
1. Міжнародне торговельне право —
складова міжнародного економічного права
ри розгляді системи міжнародного економічного права зверталася увага на
те, що його Особлива частина об’єднує систему правових норм і принципів,
які регулюють міжнародну торгівлю, міжнародні валютні відносини,
міжнародні перевезення та інші важливі напрями міжнародного економічного
співробітництва.
Отже, міжнародне торговельне право — це система норм і принципів, яка
регулює відносини, що виникають у галузі міжнародної торгівлі, і є
складовою міжнародного економічного права. Якщо міжнародне економічне
право — галузь міжнародного права, то міжнародне торговельне право —
його підгалузь.
Як і будь-яке право, міжнародне торговельне право має свої джерела. До
них належать:
міжнародні договори і, зокрема, міжнародні торговельні договори;
міжнародні торговельні звичаї, в яких відтворена практика міжнародних
торговельних відносин;
судові прецеденти міжнародних арбітражів і судів;
національне законодавство країни, якщо воно за згодою держав
використовується для регулювання міжнародних торговельних відносин;
міжнародно-правові акти міжнародних організацій.
Найпоширенішим і основним джерелом права в цій галузі правового
регулювання є міжнародний торговельний договір.
Система міжнародного торговельного права складається з окремих
інститутів. У них визначені поняття і система міжнародного торговельного
права; правові принципи здійснення міжнародної торгівлі; система
органів, які виконують функції управління міжнародною торгівлею;
міжнародні організації у галузі міжнародної торгівлі, міжнародні
торговельні договори та угоди; міжнародно-правове регулювання угод у
галузі зовнішньої торгівлі; міжнародно-правовий режим торговельних
портів; міжнародно-правовий режим морських, залізничних, річкових і
повітряних торговельних шляхів; міжнародно-правові засоби розгляду
торговельних спорів.
2. Принципи міжнародної торгівлі
Міжнародна торгівля здійснюється на основі принципів, які дістали своє
закріплення у багатьох міжнародно-правових документах, і насамперед у
документах Конференції ООН з торгівлі і розвитку (Заключний акт від 15
червня 1964 р.).
Система загальних основних принципів міжнародної торгівлі включає 14
таких принципів:
1) торговельні відносини будуються на основі поваги до принципу
суверенної рівності, самовизначення народів і невтручання у внутрішні
справи інших держав;
2) недопущення дискримінації, яка може бути пов’язана з належністю
держав до різних соціально-економічних систем;
3) кожна країна має суверенне право на вільну торгівлю з іншими
країнами;
4) економічний розвиток і соціальний прогрес мають стати загальною
справою усього міжнародного співробітництва, сприяти зміцненню мирних
відносин між країнами;
5) національна і міжнародна економічна політика має бути спрямована на
досягнення міжнародного поділу праці відповідно до потреб та інтересів
країн, що розвиваються, і світу в цілому;
6) міжнародна торгівля має регулюватися правилами, які сприяють
економічному і соціальному прогресу;
7) розширення і всебічний розвиток міжнародної торгівлі залежить від
можливості доступу на ринки і вигідності цін на сировинні товари, що
експортуються;
8) міжнародна торгівля має бути взаємовигідною і вестися в режимі
найбільшого сприяння, в її межах не мають застосовуватися дії, які
завдають шкоди торговельним інтересам інших країн;
9) розвинуті країни, які беруть участь у регіональних економічних
угрупованнях, повинні робити все від них залежне, щоб не завдавати шкоди
і негативно не впливати на розширення їх імпорту з третіх країн,
особливо країн, що розвиваються;
10) міжнародна торгівля має сприяти розвитку регіональних економічних
угруповань, інтеграції та інших форм економічного співробітництва між
країнами, що розвиваються;
11) міжнародні установи і країни, що розвиваються, мають забезпечити
збільшення припливу міжнародної фінансової, технічної та економічної
допомоги для підтримки через поповнення експортної виручки країн, що
розвиваються, їхніх зусиль для прискорення свого економічного зростання;
12) значна частина коштів, які вивільнюються внаслідок роззброєння,
повинна спрямовуватися на економічний розвиток країн, що розвиваються;
13) державам, які не мають виходу до моря, необхідно надати максимум
можливостей, які б дали їм змогу подолати вплив
внутрішньоконтинентального положення на їхню торгівлю;
14) повна деколонізація відповідно до Декларації ООН про надання
незалежності колоніальним країнам і народам є необхідною умовою
економічного розвитку і здійснення суверенних прав країн на природні
багатства.
Конференція виробила і рекомендувала ряд спеціальних принципів, які
визначають міжнародні торговельні відносини і торговельну політику і
сприяють розвиткові зовнішньої торгівлі. Переважно вони спрямовані на
підтримку країн, що розвиваються. Деякі правові принципи міжнародної
торгівлі були вироблені і другою сесією Конференції з торгівлі і
розвитку (Делі, 1968 р.).
3. Міжнародні торговельні договори (угоди)
Під міжнародним торговельним договором слід розуміти угоду між двома або
кількома державами, в якій визначаються їхні взаємні права та обов’язки
в галузі торгівлі. На підставі цих договорів установлюються, змінюються
або припиняються відповідні міжнародні економічні відносини між
державами в галузі торгівлі. У міжнародних торговельних договорах
(угодах) визначаються не лише принципи, а й створюється певна правова
база для торговельних відносин. Зокрема, в них вирішуються правові
питання, пов’язані зі стягненням мита, регулюванням ввезення і вивезення
товарів, торговельним мореплавством, транспортом, транзитом, з
діяльністю юридичних і фізичних осіб однієї країни на території іншої,
дією юридичних актів, застосуванням принципу найбільшого сприяння,
режиму преференцій тощо.
Торговельні договори укладаються як на двосторонній, так і на
багатосторонній основі. Прикладом багатостороннього міжнародного
торговельного договору є Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ)
від 30 вересня 1947 р., яка була підписана спочатку 23 державами. Нині у
ній беруть участь 139 країн. ГАТТ відіграє велику роль в організації
міжнародних торговельних відносин, адже в ній закріплені найважливіші
принципи й умови міжнародної торгівлі.
Важливе значення для організації торговельно-економічного
співробітництва між державами СНД мають багатосторонні угоди, які
укладаються між ними. Так, 14 лютого 1992 р. цими державами була
підписана Угода про регулювання взаємовідносин держав Співдружності в
галузі торговельно-економічного співробітництва у 1992 р.
Значну роль у розвитку міжнародних торговельних відносин мають положення
Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу (10 березня — 11
квітня 1980 р., Відень). Це — один із найзначніших уніфікованих
міжнародно-правових актів, в якому втілені останні досягнення наукових
досліджень і практики в цій галузі.
Міжнародні торговельні договори бувають різні як за змістом, так і за
назвою. Серед них передусім слід виділити такі.
Договори про торгівлю і мореплавство укладаються, як правило, від імені
держав на тривалі строки (п’ять і більше років) і закріплюють основні
умови здійснення міжнародних торговельних відносин.
Угоди про торговельні відносини (торговельні угоди) укладаються між
урядами країн, які домовляються про встановлення міжнародних
торговельних відносин на основі договору про торгівлю і мореплавство.
Вони розвивають і конкретизують положення цього договору, визначаючи
обов’язки кожної зі сторін.
Угоди в галузі морського судноплавства підписуються на основі
торговельних угод. Така угода була підписана, наприклад, у грудні 1992
р. між Україною і США. Це перша в історії цих країн угода, яка відкриває
широкі можливості для реалізації та розширення двосторонньої
торговельної угоди, підписаної у травні 1992 р. Президентом України і
Президентом США. У цьому документі регламентуються двосторонні відносини
у галузі судноплавства, передбачається полегшення доступу торговельних
кораблів до портів держави-партнера (за винятком гаваней, закритих із
міркувань безпеки), розвиток ділових відносин між морськими
транспортними агентствами України та США.
Угоди про товарообіг і платежі визначають не лише асортимент товарів, що
взаємно поставляються, строки та умови поставки, а й порядок розрахунків
за них.
Клірингові угоди передбачають порядок розрахунків через залік зустрічних
вимог. Відповідно до цих угод платежі валютою проводяться лише на суму
різниць у товарних поставках і наданих послугах. До таких угод можна
також віднести платіжні угоди і платіжно-клірингові угоди.
Торговельні конвенції як угоди визначають зміст відносин між державами з
вузьких спеціальних питань у галузі торгівлі (наприклад, митна
конвенція).
Протоколи — це угоди з якого-небудь конкретного питання в галузі
зовнішньої торгівлі. Вони використовуються також і для роз’яснення умов
договору або угоди.
Для більш повного уявлення про зміст міжнародних торговельних договорів
наведемо скорочений текст угоди про торговельні відносини між Україною і
США.
УГОДА
про торговельні відносини
між Україною і Сполученими Штатами Америки
Україна і Сполучені Штати Америки (далі іменуються разом як «Сторони» і
окремо — як «Сторона»),
визнаючи, що розвиток двосторонньої торгівлі може сприяти кращому
взаєморозумінню і співробітництву,
беручи до уваги сприятливі наслідки для розширення торгівлі, економічної
перебудови і розвитку ринкової економіки в Україні, вважаючи, що широкі
торговельні відносини між Сторонами зроблять внесок у підвищення
загального добробуту народів кожної Сторони і розвиватимуть повагу до
міжнародно визнаних прав трудящих,
визнаючи, що розвиток торговельних відносин і прямих контактів між
громадянами і компаніями України і громадянами і компаніями Сполучених
Штатів Америки сприятиме відкритості і взаєморозумінню,
вважаючи, що економічні зв’язки є важливим і необхідним елементом у
зміцненні їх двосторонніх відносин,
підтверджуючи своє бажання розвивати економічне співробітництво
відповідно до принципів і положень Заключного Акта, підписаного в
Хельсінкі 1 серпня 1975 року, та інших документів Наради з безпеки і
співробітництва в Європі, і відповідно до Документа Конференції з
економічного співробітництва, яка відбулася в Бонні в березні — квітні
1990 року,
будучи впевненими, що Угода про торговельні відносини між двома
Сторонами найкращим чином відповідатиме їхнім взаємним інтересам, та
бажаючи створити основу, яка прискорюватиме розвиток і розширення
комерційних зв’язків між українськими й американськими громадянами і
компаніями, домовились про таке:
Стаття І
Режим найбільшого сприяння і недискримінаційний режим
1. Кожна зі Сторін без будь-яких умов надасть товарам, що походять з
території іншої сторони або експортуються на її територію, режим не менш
сприятливий, ніж той, який надано подібним товарам, що походять з
території будь-якої третьої країни або експортуються на її територію, в
усіх питаннях, що стосуються:
а) мита та зборів будь-якого виду, які накладаються на імпорт чи
експорт, або у зв’язку з імпортом чи експортом, включаючи спосіб
стягнення таких мита і зборів;
б) способів оплати імпорту й експорту та міжнародного переказування
таких платежів;
в) правил та формальностей у зв’язку з імпортом і експортом, у тому
числі ті, що стосуються митного очищення, транзиту, складів і
перевезення;
г) податків та інших внутрішніх зборів будь-якого роду, які
застосовуються прямо або посередньо до товарів, що імпортуються, та
д) правил, що стосуються продажу, перевезення, розподілу, зберігання і
використання товарів на внутрішньому ринку.
2. Кожна зі Сторін надасть товарам, що походять з території іншої
Сторони або експортуються на її територію, недискримінаційний режим щодо
застосування кількісних обмежень та видачі ліцензій.
3. Кожна зі Сторін надасть імпортованим товарам і послугам, що походять
із території іншої Сторони, недискримінаційний режим стосовно розподілу
валютних коштів, необхідних для оплати такого імпорту.
4. Положення пунктів 1, 2 та 3 не будуть застосовуватися до:
а) переваг, що надаються кожною зі Сторін унаслідок повного член-
ства такої Сторони у митному союзі або зоні вільної торгівлі;
б) переваг, що надаються третім країнам для полегшення прикордонної
торгівлі;
в) переваг, що надаються третім країнам відповідно до Генеральної Угоди
про тарифи і торгівлю (ГАТТ) та переваг, які надаються країнам, що
розвиваються, згідно з ГАТТ та іншими міжнародними угодами;
г) дій, які застосовуються відповідно до Статті XI (Порушення ринку)
цієї Угоди.
Стаття II
Загальні зобов’язання стосовно доступу до ринку для товарів і послуг
1. Визнаючи взаємовигідність торговельних відносин на підставі цієї
Угоди і відповідно до принципів режиму найбільшого сприяння, викладених
у Статті І, Сторони на основі взаємності і не на шкоду третім країнам
поліпшуватимуть доступ до ринку для товарів і послуг іншої Сторони і
створюватимуть оптимальні взаємні комерційні можливості, у тому числі
шляхом вжиття прийнятних взаємних заходів стосовно відкриття ринку, які
випливають з багатосторонніх переговорів. Беручи до уваги вищенаведене і
виходячи з розвитку ринкового механізму в Україні та поглиблення
відносин з ГАТТ, створюватимуться можливості для поступового розширення
національного режиму для товарів і послуг Сполучених Штатів.
2. Торгівля товарами і послугами здійснюватиметься через контракти між
громадянами і компаніями України і Сполучених Штатів, які укладаються на
виконання їхнього незалежного комерційного рішення і на підставі
звичайних комерційних міркувань, таких як ціна, якість поставки та умови
платежу.
Стаття III
Розширення і заохочення торгівлі
1. Сторони підтверджують своє бажання розширювати торгівлю товарами і
послугами відповідно до умов цієї Угоди. Вони вживуть відповідних
заходів для заохочення і полегшення обміну товарами та послугами і
забезпечення сприятливих умов для довгострокового розвитку торговельних
відносин між громадянами і компаніями Сполучених Штатів і України.
2. Сторони вживуть відповідних заходів для заохочення розширення
комерційних контактів з метою збільшення торгівлі. У цьому зв’язку
Українська Сторона очікує, що протягом строку дії цієї Угоди українські
громадяни і компанії збільшать свої замовлення у Сполучених Штатах на
товари і послуги, тоді як Американська Сторона очікує, що ця Угода
впливатиме на заохочення збільшення закупівель громадянами і компаніями
Сполучених Штатів товарів і послуг з України. З цією метою Сторони
опублікують цю Угоду і забезпечать, щоб вона була доступною для всіх
заінтересованих сторін.
3. Сторони сприятимуть пошукові заінтересованими громадянами і
компаніями обох країн можливостей розширення торгівлі машинами,
устаткуванням і технологіями, у тому числі створення сприятливих
фінансових умов для здійснення торгівлі цими товарами.
4. Кожна зі Сторін сприятиме і полегшуватиме проведення заходів для
розвитку торгівлі, таких як ярмарки, виставки, місії і семінари на своїй
території і на території іншої Сторони. Аналогічно кожна зі Сторін
заохочуватиме і полегшуватиме участь своїх громадян і компаній у таких
заходах. Відповідно до законів, що діють у межах їхніх відповідних
територій, Сторони погодилися дозволити імпорт і реекспорт на безмитній
основі всіх виробів, призначених для використання під час таких заходів,
за умови, що такі вироби не будуть продаватися або передаватися іншим
чином.
Стаття IV
Урядові торговельні представництва
1. Кожна зі Сторін дозволить урядовим торговельним представництвам
безпосередньо наймати громадян приймаючої країни, а також відповідно до
її законів та процедур щодо в’їзду та проживання іноземців і громадян
третіх країн.
2. Кожна зі Сторін забезпечить безперешкодний доступ громадян при-
ймаючої країни до урядових торговельних представництв іншої Сторони.
3. Кожна Сторона заохочуватиме участь своїх громадян і компаній у
діяльності своїх відповідних урядових торговельних представництв,
особливо стосовно заходів, що проводяться в приміщеннях таких
торговельних установ.
4. Кожна зі Сторін створюватиме сприятливі умови для доступу персоналу
урядового торговельного представництва іншої Сторони до офіційних осіб
приймаючої країни як на загальнонаціональному, так і на інших рівнях,
представників державних підприємств, інститутів, зовнішньоторговельних
організацій, кооперативів, спільних підприємств та інших організацій.
Стаття V
Сприяння розвиткові комерційної діяльності
1. Кожна зі Сторін дозволить створення на своїй території комерційних
представництв компаній іншої Сторони та надасть таким представництвам
режим не менш сприятливий, ніж той, що надається комерційним
представництвам фірм і організаціям третіх країн. Якщо якась
із Сторін акредитує комерційні представництва, то ця Сторона у короткий
строк установить прискорену процедуру акредитації. За допомогою цієї
процедури центральне відомство з питань акредитації докладатиме всіх
зусиль для розгляду заяв про акредитацію і, в разі позитивного рішення,
видаватиме посвідчення про акредитацію комерційним представництвам іншої
Сторони протягом 60 днів з часу подання такої заяви. Процедура
акредитації здійснюватиметься з метою максимального збільшення
присутності на ринку акредитуючої Сторони компаній, які вже діють на
цьому ринку, малих компаній і його нових учасників. Комерційним
представництвам Сторони, що одержала акредитацію за згаданою процедурою,
надаватиметься режим не менш сприятливий, ніж той, що надається
акредитованим комерційним представництвам третіх країн, за винятком
того, що вони не можуть розраховувати на сприяння акредитуючої Сторони в
підшукуванні службових та житлових приміщень.
2. Кожна зі Сторін надасть комерційним представництвам іншої Сторони
справедливий і рівний режим стосовно здійснення їхніх операцій.
3. Кожна зі Сторін дозволить комерційним представництвам іншої Сторони
ввозити і використовувати відповідно до звичайної комерційної практики
конторське та інше обладнання, таке як друкарські машинки,
фотокопіювальні апарати, комп’ютери і телефакси у зв’язку зі здійсненням
їхньої діяльності на території такої Сторони.
4. Кожна зі Сторін надасть на недискримінаційній основі за
недискримінаційними цілями (у тих випадках, коли такі ціни
встановлюються або контролюються Урядом) комерційним представництвам
іншої Сторони доступ до службових та житлових приміщень, незалежно від
того, призначені вони чи ні для користування іноземцями, а також до
засобів телезв’язку, комунальних та соціальних послуг.
5. Кожна зі Сторін дозволить таким комерційним представництвам,
створеним на її території, безпосередньо наймати для себе працівників,
які є громадянами будь-якої зі Сторін або третіх країн, і оплачувати
роботу таких працівників на умовах і в валюті, взаємно погоджених
Сторонами відповідно до законів такої Сторони про мінімальну заробітну
плату.
6. Кожна зі Сторін дозволить громадянам і компаніям іншої Сторони
рекламувати свої товари та послуги (а) шляхом прямої угоди з рекламними
засобами інформації, в тому числі телебачення, радіо, друкування та
використання дошки для об’яв та оголошень, і (б) шляхом безпосереднього
розсилання рекламних матеріалів поштою, включаючи вкладення конвертів та
листівок із заздалегідь зазначеною адресою таких громадян та компаній.
7. Кожна зі Сторін дозволить громадянам і компаніям іншої Сторони
здійснювати вивчення ринку на своїй території безпосередньо або на
основі контракту. Для полегшення вивчення ринку кожна зі Сторін на
прохання іншої Сторони надасть можливість заінтересованим громадянам і
компаніям такої Сторони одержати про ринок неконфіденційну інформацію та
інформацію, що не є чиєюсь власністю, яку вона має у своєму
розпорядженні.
8. Кожна зі Сторін дозволить комерційним представництвам мати та
надавати достатній запас зразків і запчастин для передпродажного та
післяпродажного обслуговування на некомерційній основі.
9. Кожна зі Сторін полегшуватиме прямі контакти між кінцевими
споживачами на своїй території та громадянами і компаніями іншої
Сторони. Кожна зі Сторін створюватиме сприятливі умови для прямих
контактів між її організаціями та урядовими установами, рішення яких
впливають на потенційні продажі та закупівлі товарів і послуг, та
громадянами і компаніями іншої Сторони. Кожна зі Сторін заохочуватиме
також прямі комерційні операції між громадянами і компаніями України і
Сполучених Штатів, включаючи ті з них, які виступають з кожної Сторони
як виробники, кінцеві споживачі або покупці.
10. Кожна зі Сторін дозволить громадянам і компаніям іншої Сторони
найматися і виступати як агенти або консультанти громадян і компаній
кожної зі Сторін та третіх країн щодо цін та умов, взаємно погоджених
Сторонами. Кожна зі Сторін дозволить громадянам і компаніям іншої
Сторони наймати своїх громадян і компанії, що діють як агенти з продажу,
за умови, що такі громадяни або компанії мають право займатися такою
діяльністю, за цінами і на умовах, взаємно погоджених Сторонами.
11. Жодна зі Сторін не буде нав’язувати заходи, які б необґрунтовано
порушили договірні або майнові права чи інші інтереси, набуті в межах її
території громадянами і компаніями іншої Сторони.
12. Ніщо, викладене у параграфах 1, 5 або 10 цієї Статті, не буде
тлумачитися як надання будь-яких прав, передбачених законами та
правилами будь-якої із Сторін щодо в’їзду та проживання іноземців.
Стаття VI
Гласність
1. Кожна зі Сторін своєчасно робитиме доступними для громадського
ознайомлення всі закони і правила, що стосуються комерційної діяльності,
у тому числі торгівлі, капіталовкладень, оподаткування, банківської
справи, страхування та інших фінансових послуг, транспорту і робочої
сили.
2. Кожна зі Сторін забезпечуватиме громадянам та компаніям іншої Сторони
доступ до наявної інформації неконфіденційного характеру та інформації,
що не є чиєюсь власністю, щодо національної економіки та її окремих
галузей, у тому числі до інформації про зовнішню торгівлю.
3. Кожна зі Сторін надасть іншій Стороні, в разі виявлення такої
заінтересованості, можливість проконсультуватися з питань формулювання
правил та положень, які впливають на здійснення комерційної діяльності.
Стаття VII
Фінансові положення, що стосуються торгівлі товарами і послугами
1. Якщо між сторонами індивідуальних операцій не обумовлено інше, то всі
комерційні операції між громадянами і компаніями України і Сполучених
Штатів здійснюватимуться у доларах Сполучених Штатів або в будь-якій
іншій вільно конвертованій валюті, що може бути взаємно погоджено між
такими громадянами і компаніями.
2. Жодна зі Сторін не накладатиме ніяких обмежень на вивіз зі своєї
території вільно конвертованих валют, включаючи вклади або фінансові
документи, що засвідчують такі валюти, одержані законним шляхом у
зв’язку з торгівлею товарами та послугами громадянами і компаніями іншої
Сторони.
3. Громадяни і компанії однієї Сторони, що мають валютні кошти іншої
Сторони, одержані на законних підставах, можуть вкладати такі кошти в
уповноважені для цієї мети фінансові установи, розташовані на території
іншої Сторони, а також зберігати такі валютні кошти та використовувати
їх на місцеві витрати відповідно до встановлених з цією метою законів та
правил іншої Сторони.
4. Не порушуючи параграф 2, у зв’язку з торгівлею товарами та послугами
кожна зі Сторін надаватиме громадянам та компаніям іншої Сторони режим
найбільшого сприяння стосовно:
а) відкриття і збереження рахунків як в іноземній, так і в місцевій
валютах та доступу до вкладення коштів у фінансових установах,
розташованих на території цієї Сторони;
б) розрахунків, платежів та переказів вільно конвертованих валют або
фінансових документів, що їх представляють, між територіями двох Сторін,
а також між територією цієї Сторони і будь-якої третьої країни;
в) обмінних курсів, що їх пропонують фінансові установи, уповноважені
здійснювати обмін валюти, та законних способів придбання вільно
конвертованих валют;
г) одержання і використання місцевої валюти.
Стаття VIII
Охорона інтелектуальної власності
1. Виходячи з важливості інтелектуальної власності та необхідності її
правової охорони для розвитку торгівлі й економічного співробітництва та
визнаючи необхідність створення більш сприятливих умов для адекватної й
ефективної правової охорони інтелектуальної власності та її
забезпечення, Сторони погодилися, що вони будуть:
а) забезпечувати, відповідно до положень національного законодавства,
охорону і здійснення прав інтелектуальної власності, в тому числі
авторського права на літературні, наукові та художні твори, включаючи
комп’ютерні програми та бази даних, патенти та інші права на винаходи і
промислові задуми, «ноу-хау», фірмові назви та захист від
недобросовісної конкуренції;
б) забезпечувати поважання своїх міжнародних зобов’язань у галузі прав
інтелектуальної власності. Відповідно кожна зі Сторін підтверджує
зобов’язання, взяті на себе стосовно промислової власності за Паризькою
конвенцією з охорони промислової власності від 30 березня 1883 року, та
переглянуті у Стокгольмі 14 липня 1967 року («Паризька конвенція»), а
також зобов’язання стосовно авторського права за Всесвітньою конвенцією
про авторське право від 6 вересня 1952 року, і
в) заохочувати укладення відповідних угод між установами України і
Сполучених Штатів для надання охорони прав інтелектуальної власності.
2. З метою забезпечення належної й ефективної охорони та здійснення прав
інтелектуальної власності кожна із Сторін погоджується подати до своїх
відповідних законодавчих органів проекти законів, які необхідні для
виконання зобов’язань за цією Статтею, та зробити все від неї залежне
для прийняття цих законів і їх реалізації. У цьому зв’язку Сторони:
а) зміцнять свої відносини в галузі авторського права через приєднання
до Бернської конвенції з охорони літературних і художніх творів
(Паризька редакція 1971 року) («Бернська конвенція»);
б) нададуть захист нормами авторського права комп’ютерним програмам і
базам даних як літературним творам за законами їхніх країн про авторське
право;
в) (1) нададуть охорону звукозаписам, уперше зробленим їхніми
відповідними громадянами або вперше виготовленим на їхній території;
в) (2) така охорона включатиме, серед мінімуму прав, гарантованих
виробникам цих творів, право відтворення і право публічного
розповсюдження та імпорту, і, незалежно від прав власника конкретного
примірника звукозапису в цьому примірнику, виробник цього звукового
запису продовжуватиме користуватися виключним правом комерційного
прокату і правом позичати цей примірник, і
в) (3) Сторони погодилися, що відразу після введення обома Сторонами
охорони звукових записів, виконаних на їхніх відповідних територіях,
вони вживуть заходів, які за національним законодавством необхідні для
поширення такої охорони на звукові записи, виконані на території іншої
Сторони;
Стаття IX
Транзит
Стаття Х
Галузі подальшого економічного співробітництва
Стаття XI
Заходи щодо запобігання порушення ринку
Стаття XII
Урегулювання спорів
Стаття XIII
Національна безпека
Положення цієї Угоди не обмежують права кожної зі Сторін вдаватися до
будь-яких дій для захисту інтересів своєї безпеки.
Стаття XIV
Консультації
1. Сторони погодилися проводити періодичні консультації в межах Спільної
українсько-американської комісії з питань торгівлі для роз-
гляду ходу виконання цієї Угоди, якщо таку комісію буде створено.
2. Сторони погодилися проводити термінові консультації по відповідних
каналах на прохання будь-якої зі Сторін для обговорення питань, що
стосуються тлумачення або застосування цієї Угоди та інших відповідних
аспектів відносин між Сторонами.
Стаття XV
Визначення
Стаття XVI
Загальні винятки
Стаття XVII
Набрання чинності, строк дії та припинення дії
Здійснено у м. Вашингтоні 6 травня 1992 року в двох оригінальних
примірниках, українською та англійською мовами, причому обидва тексти
мають однакову силу.
4. Порядок укладення договору
міжнародної купівлі-продажу товарів
Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів визначає
порядок їх укладення (частина ІІ, ст. 14—24).
Відповідно до цієї Конвенції пропозиція про укладення договору, яка
адресована одному або кільком особам, є офертою. У ній вказується товар,
його кількість і ціна. Оферта набирає чинності, коли вона отримана
адресатом. Доки договір не укладений, оферта може бути відкликана
оферентом, але за умови, якщо повідомлення про її відклик буде отримано
адресатом оферти до відправки акцепту.
Проте оферта не може бути відкликана у деяких випадках, коли, наприклад,
в оферті вказується через встановлення певного строку для акцепту або
іншим способом, що вона не може бути відкликана. Оферта, яку неможливо
відкликати, втрачає свою силу після отримання оферентом повідомлення про
її відхилення. Заява або інша поведінка адресата оферти, що свідчить про
згоду з офертою, є акцептом. Слід підкреслити, що мовчання або
бездіяльність з боку акцептанта не слід розглядати як акцепт, його
згоду.
Акцепт оферти набуває чинності в момент його отримання оферентом. Акцепт
не має сили, коли оферент не дістав згоди у встановлений ним строк, а
якщо строк не встановлено, то в розумний строк, беручи при цьому до
уваги обставини угоди, швидкість засобів зв’язку. Усна оферта може бути
акцептована негайно, якщо із обставин не випливає інше.
Якщо на оферту прийшла відповідь з доповненнями, обмеженнями або
змінами, то її слід розглядати як пропозицію зустрічної оферти. Проте
відповідь на оферту, яка має розглядатись як акцепт, але містить
додаткові або відмітні умови, що суттєво не змінюють умов оферти, є
акцептом, якщо оферент без затримки не заперечить усно проти цих
розбіжностей або не надішле повідомлення про це. Якщо він цього не
зробить, то умовами договору будуть умови оферти зі змінами, які
викладені в акцепті. Додаткові умови щодо ціни, платежів, якості і
кількості товарів, місця і строків поставки, обсягу відповідальності
однієї зі сторін перед іншою або розгляду спорів є такими, які суттєво
змінюють умови оферти.
Слід звернути увагу на те, що перебіг строку для акцепта, встановленого
оферентом у телеграмі або листі, розпочинається з моменту подання
телеграми для відправки або з дати, яка вказана в листі, або, якщо така
дата не вказана, з дати, що зазначена на конверті. Перебіг строку для
акцепта, встановленого оферентом по телефону, телетайпу або за допомогою
інших засобів швидкого зв’язку, розпочинається з моменту отримання
оферти її адресатом.
Акцепт може бути скасований, якщо повідомлення про скасування одержано
оферентом раніше того моменту або в той момент, коли акцепт повинен був
би набути чинності. Договір вважається укладеним у момент, коли акцепт
оферти набирає чинності.
5. Світова організація торгівлі
як міжнародна економічна організація
Міжнародна торгівля є одним із важливих напрямів міжнародного
економічного співробітництва. Виходячи з цього міжнародні структури, які
відають її питаннями, відіграють у світі вагому роль.
До таких організацій належить і Світова організація торгівлі (далі —
СОТ), створена 15 квітня 1994 р. у м.Маракеші (Марокко) на основі
Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця організація стала
правонаступницею ГАТТ. Як відомо, ГАТТ — це багатостороння міжнародна
угода про режим торгівлі і торговельної політики, підписана в жовтні
1947 р. 23 країнами. На початок 1994 р. вона нараховувала 128
країн-членів. За час свого функціонування ця міжнародна структура багато
зробила для лібералізації зовнішньої торгівлі, застосування режиму
найбільшого сприяння в торгівлі, знищення митних тарифів, усунення
дискримінації у сфері торгівлі тощо.
Метою ж створення СОТ є здійснення міжнародних торговельних зв’язків
через розроблення системи правових норм міжнародної торгівлі, контроль
за їх дотриманням, а також забезпечення умов проведення багатосторонніх
переговорів, спрямованих на глобальну лібералізацію торгівлі. СОТ діє в
напрямі забезпечення тривалого і стабільного функціонування системи
міжнародних торговельних зв’язків, лібералізації міжнародної торгівлі,
досягнення рівноправності в торгівлі для всіх держав (із застосуванням
норм про режим найбільшого сприяння, національний режим, заборону
будь-яких форм дискримінації), поступового скасування митних і
торговельних обмежень та вирішення інших завдань. На відміну від ГАТТ
членство в СОТ, як правило, передбачає обов’язкову участь держави у
багатосторонніх угодах. Крім того, якщо ГАТТ була системою
багатосторонніх угод, то СОТ є постійно діючою організацією. Якщо
правила ГАТТ поширювалися лише на торгівлю товарами, то СОТ займається
поряд з організацією міжнародної торгівлі іншими пов’язаними з нею
питаннями, зокрема питаннями інтелектуальної власності.
Важливі принципи діяльності СОТ — це торгівля без дискримінації,
розширення доступу до ринків, сприяння справедливій конкуренції, розумне
використання митних зборів, заохочення розвитку і здійснення економічних
реформ.
Правовою базою СОТ є ряд багатосторонніх торговельних угод, яких було
досягнуто під час так званого «Уругвайського раунду». Основні з них
такі: Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) 1994 р., яка визначає
єдині норми і принципи міжнародної торгівлі товарами; Генеральна угода з
торгівлі послугами (ГАТС), яка регулює відносини у торгівлі послугами;
Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС);
Угода про правила і процедури вирішення спорів; Угода про сільське
господарство; Угода про застосування санітарних та фітосанітарних
заходів; Угода про технічні бар’єри в торгівлі; Угода про правила
походження товарів; Угода про процедури імпортного ліцензування; Угода
про передвідвантажувальну інспекцію; Угода про пов’язані з торгівлею
інвестиційні заходи; Угода про субсидії та компенсаційні заходи; Угода
про захисні заходи.
З метою реалізації угод «Уругвайського раунду» було підписано понад 50
документів — угод, рішень, декларацій, протоколи тощо.
СОТ здійснює міжнародну торговельну політику і міжнародну торгівлю на
основі таких принципів:
принцип найбільшого сприяння і недискримінації;
принцип національного режиму;
принцип захисту національної промисловості;
принцип створення стійкої основи торгівлі;
принцип сприяння справедливій конкуренції;
принцип заборони кількісних обмежень імпорту;
принцип можливих дій в умовах надзвичайних ситуацій;
принцип регіональних торговельних домовленостей.
В Угоді про створення СОТ виписана її організаційна структура (ст. 4).
Вищим органом цієї організації є Конференція міністрів, до складу якої
входять представники всіх країн-членів. Вона збирається не рідше одного
разу кожні два роки. Конференція міністрів, виконуючи функції СОТ,
здійснює необхідні для цього дії. Вона має повноваження приймати рішення
з усіх питань, що входять до сфери дії будь-якої із багатосторонніх
торговельних угод. На першій Конференції міністрів, яка відбулася в
Сінгапурі у грудні 1996 року, у Заключній декларації було підтверджено
курс на лібералізацію торгівлі і здійснення контролю за торговельною
політикою, а також наголошено на пріоритеті Багатосторонньої
торговельної системи щодо регіональних торговельних угод. Друга
Конференція міністрів, зібрана в Женеві в травні 1998 р., була
присвячена 50-річчю ГАТТ/СОТ.
У перервах між засіданнями Конференції міністрів її функції здійснюються
Генеральною радою, яка складається з представників усіх країн-членів і
яка збирається у міру необхідності. Генеральна рада у відповідних
випадках скликається для виконання функцій Органу розгляду спорів і
Органу з огляду торговельної політики. Ці органи можуть мати свого
голову і встановлювати такі правила процедури, які вони вважають
необхідними для виконання своїх обов’язків.
Генеральній раді підконтрольні відповідні Комітети, які створюються
Конференцією міністрів, а саме: Комітет з торгівлі і розвитку; Комітет з
обмежень, пов’язаних з платіжним балансом; Комітет з бюджету, фінансів і
адміністративних питань. У віданні Генеральної ради знаходяться і два
спеціальні органи: з питань проведення періодичних оглядів торговельної
політики і з питань розгляду спірних проблем.
Конференція міністрів призначає генерального директора секретаріату СОТ.
Секретаріат відає питаннями забезпечення діяльності СОТ, надання
допомоги країнам, що розвиваються, в отриманні інформації, довідкової і
технічної документації, проведення семінарів тощо.
Генеральна рада здійснює керівництво трьома радами, а саме: Радою з
торгівлі товарами (здійснює нагляд за дією багатосторонніх торговельних
угод), Радою з торгівлі послугами (здійснює нагляд за дією Генеральної
угоди з торгівлі послугами) і Радою з торговельних аспектів права
інтелектуальної власності (здійснює нагляд за дією Угоди з торговельних
аспектів прав інтелектуальної власності). Ці ради виконують функції, що
випливають із відповідних угод та з рішень Генеральної ради. Вони діють
відповідно до своїх правил процедури, схвалених Генеральною радою.
Зазначені ради у разі необхідності створюють допоміжні органи.
Наприклад, такими органами є Комітети. Так, при Раді з торгівлі товарами
створено 14 Комітетів, які відають контролем за дотриманням принципів
СОТ і Угод ГАТТ-1994.
СОТ є досить авторитетною міжнародною організацією, адже до її складу
входило на початок 2003 р. 142 країни світу. Через СОТ на цей період
здійснювалося 92 % світової торгівлі. Причому понад 100 країн — членів
СОТ є країнами, що розвиваються.
Нині більше 30 країн світу вирішують питання щодо вступу їх до СОТ. З
огляду на це Україна теж вживає заходів щодо вступу до цієї міжнародної
структури, що є одним із ключових елементів інтеграції нашої держави у
світове економічне співтовариство, необхідною передумовою подальшої
інтеграції України в Європейський Союз. Участь України у СОТ дасть змогу
розв’язати низку досить важливих для неї питань, а саме зменшити тарифні
та нетарифні обмеження для вітчизняних товарів практично на всіх
світових ринках, збільшити український експорт. Наприклад, у 2001 р.
Україна експортувала товари в 169 країн світу, імпортувала їх зі 177
країн, відповідно надавала послуги в 192 країни та одержувала їх з 146
країн. Це також дасть можливість поліпшити структуру останнього на
користь високотехнологічної продукції та продукції з високим ступенем
обробки, а ще сприятиме запровадженню режиму найбільшого сприяння в
торгівлі України з багатьма країнами світу. Наше членство в цій
організації забезпечить справедливе вирішення спорів, захист інтересів
вітчизняних товаровиробників на світових ринках, а також системну
трансформацію національного законодавства відповідно до загальновизнаних
міжнародних стандартів.
Можна вести мову і про інші переваги. Водночас слід звернути увагу на
певні негативні наслідки вступу нашої держави до СОТ. Одним із них є
зменшення тарифних і нетарифних обмежень, які застосовуються в Україні
для захисту внутрішнього ринку. Це призведе до надходження на
вітчизняний ринок багатьох конкурентоспроможних товарів і продукції
промислово-технічного призначення зарубіжного виробництва та до інших
негативних наслідків. Як зазначалося в газеті «Урядовий кур’єр» від 12
березня 2003 р., за розрахунками Мінпромполітики на період до 2011 р.
Україні мають бути надані певні пільги щодо повної лібералізації на
відповідність до правил СОТ, оскільки у низці підвідомчих цій
організації підприємств, позитивні наслідки оцінені 175—205 млн дол.
США, а негативні — в 1133 млн дол., тобто в 6,5 раз більше. За таких
умов українські підприємства будуть неспроможні не тільки конкурувати з
ними, а й навіть відновити і розвинути своє національне виробництво. Це
досить суттєво з огляду на те, в яких умовах і на якому рівні розвитку
перебуває економіка нашої держави.
Час вступу України до СОТ залежить від стану переговорного процесу щодо
цього. Слід зазначити, що процес вступу нашої держави до СОТ розпочався
ще 17 грудня 1993 р., коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну
заявку Уряду України про приєднання до ГАТТ. Уже 28 червня 1994 р.
Україна передала до ГАТТ Меморандум про зовнішньоторговельний режим та
почала переговори в рамках спеціальної Робочої групи з питань вступу
України до ГАТТ. Протягом зазначеного періоду завдяки активній позиції
Уряду України щодо прискорення процесу приєднання до ГАТТ та враховуючи
факт заснування на правовій базі ГАТТ Світової організації торгівлі
процес приєднання нашої держави до ГАТТ було об’єднано з процесом вступу
її до СОТ. Тоді ж Секретаріатом СОТ Україні було надано статус
спостерігача у згаданій організації.
Координацію діяльності органів виконавчої влади України стосовно
вирішення питання набуття нашою державою членства в СОТ було покладено
на створену Міжвідомчу комісію з питань вступу України до Світової
організації торгівлі. А в рамках СОТ було сформовано вищеназвану Робочу
групу, яка на 2003 р. провела десять засідань. До цієї групи входять
представники 43 країн. На останньому її засіданні розглянуто стан
двосторонніх переговорів України з країнами — членами цієї групи, а
також стан гармонізації українського законодавства з нормами та вимогами
угод СОТ. А взагалі слід зазначити, що за існуючою в СОТ практикою для
прийняття остаточного рішення щодо повноправного членства в ній якоїсь
країни в середньому проводиться 6—8 засідань Робочої групи з питань
вступу до СОТ. Іншими словами, Україна практично вичерпала «ліміт»
засідань Робочої групи, але переговорний процес все ще триває.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 р. була
створена Робоча група з опрацювання питання вступу України до СОТ та
імплементація національного законодавства до її вимог. Крім того,
Верховна Рада України провела 20 березня 2002 р. парламентське слухання
за порядком денним: «Про стан підготовки до вступу України до Світової
організації торгівлі».
h
j
?
¬
?
?
th
CJ OJQJ
&
p
?
–
&
&
*-,-uenaeaueaueaueauenaeaueaueauenaeaueaueaueaueaueauenOaeaueIaIueauenae
aueCaCueaueaueaueauenaeaueaueaueaueAnaeauea
ue
th
`
b
H
J
3/4
A
8:
c
j
b
X
Z
j
O
U
”
o
oe
NH
b
d
a
a
NH
f h a a R
NH
OJQJ
?
?
`
?
?
$
&
`
?
e ? th
f
h
CJ
f;@?thyCJ
CJ
ue
th
O
O
e
f;@?thyCJ
CJ
CJ
CJ
f;@?thyCJ
CJ
CJ
OJQJLнодавства України з принципами та нормами СОТ. Це потребує дієвих і
скоординованих зусиль державних органів. Якщо, наприклад, вести мову про
гармонізацію законодавства України з принципами та нормами СОТ, то
досвід країн Центральної та Східної Європи свідчить, що кількість їхніх
законів та нормативних актів, що потребували узгодження, становила від
800 до 1500.
Важливу роль в організації міжнародної торгівлі відіграє Міжнародний
торговельний центр, створений у 1964 р. ще за умов функціонування ГАТТ.
З 1968 р. він здійснює свою діяльність як спільний орган ГАТТ і ООН, яка
в даному випадку діє через свою структуру — Конференцію ООН з торгівлі і
розвитку (ЮНКТАД).
На Міжнародний торговельний центр покладені функції щодо розвитку
системи заохочення торгівлі і стимулювання експорту в державному і
приватному секторах, забезпечення інформації про ринкові можливості для
експортних товарів, удосконалення імпортних операцій з метою
оптимального використання дефіцитних ресурсів іноземної валюти, а також
навчання державних службовців, представників ділових кіл і викладачів
технології експортно-імпортних операцій.
6. Міжнародні товарні організації
З метою раціонального забезпечення світових потреб на окремі види
товарів, а також попередження або пом’якшення різних коливань цін були
створені так звані міжнародні товарні організації.
Так, у 1933 р. заснована міжнародна організація з торгівлі пшеницею
(зерном), у 1940 р. — бавовною, у 1962 р. — кавою,
у 1977 р. — цукром, у 1979 р. — з торгівлі каучуком та маслиновою олією
та ін.
Міжнародним товарним угодам властива багатосторонність. У них беруть
участь як країни-експортери, так і країни-імпортери, на які покладені
певні обов’язки. Так, для кожної країни-експортера визначається повна
квота вивезення відповідних товарів, і вона зобов’язана її
дотримуватися. Що стосується, наприклад, країни-імпортера пшениці, то
вона, відповідно до укладеної міжнародної товарної угоди, зобов’язана
купити у країни-експортера певну кількість пшениці у кожному
сільськогосподарському році. В угодах визначається максимальний і
мінімальний рівень цін.
У межах угод регулюється питання про міжнародну систему запасів
відповідного товару, яка передбачає їх поділ на національні,
квазіміжнародні і міжнародні (буферні). Національні запаси — це запаси
товару, які зберігаються і контролюються країнами-експортерами;
квазіміжнародні запаси зберігаються і контролюються теж
країнами-експортерами, але їх розподіл здійснюється відповідно до
міжнародних норм; щодо міжнародних запасів, то вони зберігаються на
складах міжнародних організацій, створених на основі відповідних
товарних угод.
Основними постійно діючими органами міжнародних товарних угод є
Міжнародна рада, Виконавчий комітет, виконавчий директор.
Міжнародна угода з пшениці уперше була укладена в 1933 р. Потім
укладалися подібні угоди в 1953, 1956, 1959, 1963, 1967, 1971, 1981
(продовжувалася 7 разів), 1986, 1995 рр. У 1995 р. була оновлена угода з
пшениці 1986 р. І вона була перейменована у Міжнародну угоду з зерна,
яка складалася з двох самостійних документів: Конвенція з торгівлі
зерном і Конвенція з надання продовольчої допомоги.
У Конвенції з торгівлі пшеницею 1981 р. взяло участь вісім
країн-експортерів і 40 країн-імпортерів (Радянський Союз був у числі
країн-експортерів).
Основними цілями Конвенції з торгівлі зерном є: сприяння міжнародному
співробітництву в усіх галузях торгівлі зерном тією мірою, якою вони
торкаються становища з продовольчим зер-
ном; сприяння розширенню міжнародної торгівлі зерном і забезпечення
найбільш вільного розвитку такої торгівлі, у тому числі ліквідацію
торговельних бар’єрів і недобросовісної та дискримінаційної практики в
інтересах усіх учасників, зокрема з числа країн, що розвиваються;
якомога більше сприяння стабілізації міжнародних ринків зерна в
інтересах усіх учасників; зміцнення світової продовольчої безпеки і
сприяння розвитку країн, чия економіка значною мірою залежить від
комерційного продажу зерна; забезпечення форуму для обміну інформацією
та обговорення питань торгівлі зерном учасників, у яких виникли
відповідні труднощі у цій галузі.
Як уже зазначалося, міжнародна товарна організація з торгівлі бавовною
(міжнародний консультативний Комітет з бавовни) була створена у 1940 р.,
до якої входило шість країн-виробників і шість країн-споживачів бавовни,
а вже у 1982 р. до її складу вже входило 49 держав-членів. Основними
функціями цієї організації є нагляд за станом кон’юнктури світового
ринку бавовни і вивчення факторів, що впливають на її розвиток; збір і
поширення статистичної та іншої інформації про світове виробництво,
світову торгівлю, споживання, запаси і ціни на бавовну, а також
інформацію щодо інших текстильних волокон і текстильних тканин, оскільки
вони впливають на розвиток ринку бавовни; надання рекомендацій Урядам
держав-членів щодо проведення конкретних заходів, спрямованих на
розвиток міжнародного співробітництва на світовому ринку бавовни;
організація проведення обговорення питань цін на бавовну в Постійному
комітеті цієї організації і на щорічних пленарних сесіях.
Міжнародна угода з кави була підписана у 1962 р., а потім переукладена у
1968, 1976, 1983, 1994 рр. Учасниками цієї міжнародної організації є 54
держави, у тому числі 18 країн-експортерів і 36 країн-імпортерів.
Основними цілями Міжнародної угоди з кави, підписаної у 1994 р., є:
сприяння розвитку міжнародного співробітництва в питанні світової
торгівлі кавою; забезпечення форуму для проведення міжурядових
консультацій і переговорів, спрямованих на досягнення розумного
співвідношення між світовими пропози-
цією і попитом на основі цін, які влаштовують споживачів і вигідні
виробникам, що могло б забезпечити довгострокову стабільність між
попитом і пропозицією; сприяння розширенню світової торгівлі кавою через
збір, аналіз і надання статистичної інформації і публікації про ціни на
світовому ринку кави; виконання ролі центру щодо збирання, обміну і
видання інформації з економічних і технічних питань ринку кави; сприяння
розвитку споживання кави; забезпечення споживачам достатніх пропозицій
кави за помірними цінами, а виробникам — ринки збуту кави за вигідними
цінами.
Міжнародна організація з какао була створена у 1972 р. на підставі
відповідної міжнародної угоди. Ця угода була переукладена в 1975, 1980,
1987, 1993 рр. Членами цієї угоди є 16 країн-експортерів і 21
країна-імпортер, а також Європейське співтовариство.
Цілі функціонування цієї організації багато в чому збігаються з
Міжнародною організацією з кави.
Як відомо, Міжнародні угоди з натурального каучуку були укладені в 1979,
1987, 1995 рр. Остання угода, яка була підписана в грудні 1995 р.
чотирма країнами-експортерами, на які припадає 94 % експорту, і 15
країнами-імпортерами, а також Європейським Союзом, на які припадає 50 %
імпорту. У січні 1996 р. до цієї угоди приєдналося ще три
країни-імпортери, частка яких становить 25 % світового імпорту каучуку.
Підписання міжнародної угоди з натурального каучуку передбачало такі
цілі: досягнення збалансованого
зростання пропонування натурального каучуку і попиту на нього, що сприяє
пом’якшенню серйозних труднощів, які виникають у зв’язку з надлишками
або нестачею натурального каучуку; досягнення стійких умов торгівлі
натуральним каучуком завдяки усуненню надмірних коливань цін на
натуральний каучук, що негативно впливають на довгострокові інтереси як
виробників, так і споживачів; сприяння стабілізації прибутків
держав-учасниць від експорту натурального каучуку за сприятливими і
вигідними цінами, що забезпечує необхідні стимули для відповідного
зростання темпів виробництва і ресурсів прискореного економічного
піднесення і соціального розвитку держав-учасниць; забезпечення
достатніх поставок натурального каучуку для задоволення потреб
імпортуючих учасників за справедливими і розумними цінами з тим, щоб ці
поставки були надійними і безперебійними; прийняття всіх можливих
заходів у випадку виникнення лишків або нестачі натурального каучуку,
спрямованих на пом’якшення економічних труднощів, з якими можуть
зіткнутися держави-учасниці, та ін.
З метою чіткішого уявлення про зміст міжнародних товарних угод нижче для
прикладу наводиться скорочений текст Міжнародної угоди з цукру 1992 р.,
учасником якої є й Україна, яка приєдналася до Угоди і ратифікувала її
22 вересня 1994 р.
Організація Об’єднаних Націй
Міжнародна угода з цукру 1992 року
ГЛАВА 1. ЦІЛІ
Стаття 1
Цілі Міжнародної угоди з цукру 1992 року (яка надалі буде називатись
«дана Угода»), виходячи з положень резолюції 93 (IV), прийнятої
Конференцією Організації Об’єднаних Націй з торгівлі і розвитку, такі:
а) забезпечувати розширення міжнародного співробітництва у сфері
світового ринку цукру і пов’язаних з цим питань;
б) забезпечувати форум для міжурядових консультацій з питань цукру і
шляхів поліпшення становища на світовому ринку цукру;
в) сприяти розвитку торгівлі шляхом збирання і надання інформації про
стан на світовому ринку цукру та інших підсолоджуючих речовин;
г) сприяти підвищенню попиту на цукор, особливо для використання в
нетрадиційних цілях.
ГЛАВА II. ВИЗНАЧЕННЯ
Стаття 2
Визначення
ГЛАВА III. МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ З ЦУКРУ
Стаття 3
Продовження діяльності, штаб-квартира і структура Міжнародної
організації з цукру
1. Міжнародна організація з цукру, заснована в рамках Міжнародної угоди
з цукру 1968 року і збережена в рамках Міжнародних угод з цукру 1973,
1977, 1984 і 1987 років, продовжує свою діяльність з метою здійснення
даної Угоди і контролю за її виконанням, при цьому склад учасників,
повноваження і функції Організації визначаються дійсною Угодою.
2. Штаб-квартира знаходиться у Лондоні, якщо Рада спеціальною більшістю
голосів не прийме іншого рішення.
3. Організація здійснює свої функції через Міжнародну раду з цукру, її
Адміністративний комітет і її Виконавчого директора та персонал.
Стаття 4
Участь в Організації
Кожна Сторона даної Угоди є учасником Організації.
Стаття 5
Участь міжурядових організацій
Усяке посилання в даній Угоді на «уряд» чи «уряди» розглядається як
таке, що включає посилання на Європейське економічне співтовариство і на
будь-яку іншу міжурядову організацію, яка має повноваження стосовно
ведення переговорів, укладання і застосування міжнародних угод, зокрема
товарних угод. Відповідно будь-яке посилання у даній Угоді на її
підписання, ратифікацію, прийняття чи затвердження, на повідомлення про
її тимчасове застосування чи на приєднання до неї розглядається стосовно
таких міжурядових організацій як таке, що включає посилання на
підписання, ратифікацію, прийняття чи затвердження, на повідомлення про
тимчасове застосування чи на приєднання з боку таких міжурядових
організацій.
Стаття 6
Привілеї та імунітети
1. Організація є міжнародною юридичною особою.
2. Організація має право укладати договори, придбавати рухоме і нерухоме
майно, розпоряджатись ним і порушувати справи у суді.
3. Статус, привілеї та імунітети Організації на території Об’єднаного
Королівства продовжують регулюватись Угодою про штаб-квартиру між урядом
Об’єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії і
Міжнародною організацією з цукру, підписаною в Лондоні 29 травня 1969
року, із такими поправками, які можуть бути необхідними для належного
здійснення зазначеної Угоди…
ГЛАВА IV. МІЖНАРОДНА РАДА З ЦУКРУ
Стаття 7
Склад Міжнародної ради з цукру
1. Вищим органом Організації є Міжнародна рада з цукру, до складу якої
входять всі учасники Організації.
2. Кожний учасник має в Раді одного представника і, якщо вважає за
необхідне, одного чи кількох заступників представника. Учасник може,
крім того, призначити одного чи кількох радників при своєму
представникові чи заступниках представника.
Стаття 8
Повноваження і функції Ради
1. Рада має всі повноваження і виконує чи забезпечує виконання всіх
функцій, які необхідні для впровадження в життя положень даної Угоди і
продовження ліквідації фонду фінансування запасів, заснованого
відповідно до Статті 49 Міжнародної угоди з цукру 1977 року, згідно з
повноваженнями, які були передані Радою за цією угодою Раді з
Міжнародної угоди з цукру 1984 року і Міжнародній угоді з цукру 1987
року відповідно до пункту (1) Статті 8 останніх.
2. Рада спеціальною більшістю голосів затверджує правила і положення,
які необхідні для виконання положень даної Угоди і не суперечать їй,
включаючи правила процедури Ради та її комітетів, Фінансові правила і
правила про персонал Організації. Рада може передбачити у своїх правилах
таку процедуру, на основі якої рішення з окремих питань можуть бути
прийняті Радою без скликання засідання.
3. Рада веде документацію, яка необхідна для виконання нею функцій по
цій Угоді, а також будь-яку іншу документацію, яку вона вважає
необхідною.
4. Рада публікує річний звіт і будь-яку іншу інформацію, яку вона вважає
необхідною.
Стаття 9
Голова і заступник Голови Ради
Стаття 10
Сесії Ради
1. Рада, як правило, проводить одну чергову сесію щорічно.
2. Крім того, Рада збирається також на спеціальні сесії в усіх випадках,
коли вона приймає рішення про це, або на прохання:
а) будь-яких п’яти учасників;
б) двох або більше учасників, які мають разом 250 голосів чи більше на
підставі Статті 11, що передбачається у Статті 25.
3. Повідомлення про скликання сесій розсилається учасникам принаймні за
30 календарних днів до їх відкриття, за винятком екстрених випадків,
коли таке повідомлення розсилається принаймні за 10 календарних днів до
відкриття сесії.
4. Сесії проводяться у штаб-квартирі Організації, якщо Рада спеціальною
більшістю голосів не приймає інше рішення. Якщо якийсь учасник пропонує
Раді провести сесію не у штаб-квартирі Організації, а в іншому місці і
Рада згодна так учинити, то такий учасник оплачує пов’язані з цим
додаткові витрати.
Стаття 11
Розподіл голосів
1. З метою голосування по даній Угоді учасники мають у цілому 2000
голосів, які розподілені згідно з положеннями Статті 25.
2. У випадку тимчасового позбавлення учасника права голосу на підставі
пункту 2 Статті 26 даної Угоди його голоси розподіляються між іншими
учасниками відповідно до часток, як передбачається у Статті 25. Така ж
процедура застосовується при відновленні учасником свого права голосу,
тобто цього учасника включено у розподіл голосів.
Стаття 12
Процедура голосування у Раді
Стаття 13
Рішення Ради
1. Усі рішення і всі рекомендації Ради приймаються у принципі
консенсусом. За відсутності консенсусу рішення та рекомендації
приймаються простою більшістю голосів, якщо тільки даною Угодою не
передбачається спеціальна більшість голосів.
2. При підрахунку кількості голосів, необхідної для прийняття Радою
будь-якого рішення, голоси учасників, що утримались від голосування, не
враховуються і ці учасники не вважаються «тими, що голосують» з метою
визначень 4 чи 5 Статті 2 залежно від конкретного випадку. Якщо
будь-який учасник використає положення Статті 12 і його голоси подано на
засіданні Ради, то такий учасник з метою пункту 1 цієї Статті вважається
присутнім і голосуючим.
3. Усі рішення Ради, прийняті відповідно до даної Угоди, є обов’язковими
для учасників.
Стаття 14
Співробітництво з іншими організаціями
1. Рада вживає будь-яких належних заходів для організації консультацій
або співробітництва з Організацією Об’єднаних Націй та її органами,
зокрема з Конференцією Організації Об’єднаних Націй з торгівлі та
розвитку і з Продовольчою та сільськогосподарською організацією,
а також іншими спеціалізованими установами Організації Об’єднаних Націй
і міжурядовими організаціями в міру необхідності.
2. Ураховуючи особливу роль Конференції Організації Об’єднаних Націй з
торгівлі та розвитку в міжнародній торгівлі сировинними товарами, Рада
належним чином інформує Конференцію Організації Об’єднаних Націй з
торгівлі та розвитку про свою діяльність і програми роботи.
3. Рада може також вживати будь-яких необхідних заходів для підтримки
ефективних контактів з міжнародними організаціями постачальників
сировини для цукрової промисловості, торговельних фірм та виробників
цукру.
Стаття 15
Взаємовідносини із Загальним фондом для сировинних товарів
Стаття 16
Запрошення спостерігачів
Стаття 17
Кворум на засіданнях Ради
ГЛАВА V. АДМІНІСТРАТИВНИЙ КОМІТЕТ
Стаття 18
Склад Адміністративного комітету
1. Адміністративний комітет складається з 18 членів. Десять з них у
принципі є десятьма учасниками, що вносять найбільші фінансові внески
кожного року, і вісім членів обираються з решти учасників Ради.
2. Якщо один або кілька учасників з числа десяти учасників, що вносять
найбільші фінансові внески кожного року, не хочуть бути автоматично
призначеними до складу Адміністративного комітету, то кількість членів,
яких не вистачає, заповнюють призначенням учасника або учасників, що
вносять наступні за розмірами відповідні фінансові внески і бажають
входити до його складу. Після того як таким чином будуть призначені ці
десять членів Адміністративного комітету, решту вісім членів Комітету
обирають з числа учасників Ради, що залишилась.
Стаття 19
Вибори в Адміністративний комітет
Стаття 20
Передання Радою своїх повноважень Адміністративному комітету
1. Рада може спеціальною більшістю голосів передати Адміністративному
комітету здійснення будь-яких або всіх своїх повноважень, за винятком
таких:
а) місцезнаходження штаб-квартири Організації згідно з пунктом 2 Статті
3;
б) призначення Виконавчого директора та будь-якої вищої посадової особи
згідно зі Статтею 23;
в) затвердження адміністративного бюджету та встановлення розміру
внесків згідно зі Статтею 25;
г) будь-які звернення з проханням до Генерального секретаря Конференції
Організації Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку про скликання
конференції щодо проведення переговорів відповідно до пункту (2) Статті
35;
д) рекомендації про внесення поправки згідно зі Статтею 44;
е) продовження або припинення дії даної Угоди згідно зі Статтею 45.
2. Рада може в будь-який момент анулювати передання будь-якого
повноваження Адміністративному комітету.
Стаття 21
Процедура голосування і прийняття рішень в Адміністративному комітеті
1. Кожний член Адміністративного комітету має право подавати ту
кількість голосів, яка була ним одержана відповідно до положень Статті
19, і не може ділити ці голоси.
2. Будь-яке рішення, що приймає Адміністративний комітет, вимагає такої
більшості голосів, якої було б потрібно Раді для прийняття цього
рішення, і доводиться до відома Ради.
3. Будь-який учасник має право оскаржити у Раді будь-яке рішення
Адміністративного комітету при додержанні таких умов, які Рада може
передбачити у своїх правилах процедури.
Стаття 22
Кворум на засіданнях Адміністративного комітету
Кворум на будь-якому засіданні Адміністративного комітету становить
присутність більше половини всіх членів Комітету, при якому члени
повинні представляти якнайменше дві третини загальної кількості голосів
усіх членів комітету.
ГЛАВА VI. ВИКОНАВЧИЙ ДИРЕКТОР І ПЕРСОНАЛ
Стаття 23
Виконавчий директор і персонал
1. Рада призначає Виконавчого директора спеціальною більшістю голосів.
Умови призначення Виконавчого директора встановлюються Радою.
2. Виконавчий директор є головною адміністративною посадовою особою
Організації і несе відповідальність за виконання обов’язків, що на нього
покладають, щодо здійснення положень даної Угоди.
3. Рада після консультацій з виконавчим директором призначає будь-яку
вищу посадову особу спеціальною більшістю голосів на таких умовах, які
він установить.
ГЛАВА VII. ФІНАНСИ
Стаття 24
Витрати
Стаття 25
Затвердження адміністративного бюджету та встановлення розмірів внесків
учасників
Стаття 26
Сплата внесків
1. Учасники сплачують свої внески в адміністративний бюджет на кожний
рік відповідно до своїх конституційних процедур. Внески в
адміністративний бюджет на кожний рік мають бути сплачені у вільно
конвертованих валютах у перший день відповідного року; внески учасників
відносно до року, в якому вони приєднувались до Організації, мають бути
сплачені на ту дату, коли вони стають учасниками.
Стаття 27
Ревізія та опублікування звітності
ГЛАВА VIII. ЗАГАЛЬНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ УЧАСНИКІВ
Стаття 28
Зобов’язання учасників
Учасники зобов’язуються вжити заходів, що необхідні для виконання ними
своїх зобов’язань щодо даної Угоди, і повною мірою співробітничати один
з одним у досягненні цілей даної Угоди.
Стаття 29
Норми, що регулюють умови праці
Стаття 30
Екологічні аспекти
Стаття 31
Фінансові зобов’язання учасників
ГЛАВА IX. ІНФОРМАЦІЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ
Стаття 32
Інформація і дослідження
Стаття 33
Оцінка ринку, споживання та статистика
ГЛАВА X. ДОСЛІДЖЕННЯ І РОЗРОБКИ
Стаття 34
Дослідження і розробки
ГЛАВА XI. ПІДГОТОВКА НОВОЇ УГОДИ
Стаття 35
Підготовка нової угоди
1. Рада може вивчити можливість проведення переговорів з укладення нової
міжнародної угоди з цукру, у тому числі можливої угоди з економічними
положеннями, подати доповідь учасникам і дати такі рекомендації, які
вона вважає необхідними.
2. Рада може, як тільки вона вважатиме за доцільне, направити прохання
Генеральному секретарю Конференції Організації Об’єднаних Націй з
торгівлі та розвитку про скликання конференції щодо проведення
переговорів.
ГЛАВА XII. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 36
Депозитарій
Стаття 37
Підписання
Стаття 38
Ратифікація, прийняття і затвердження
Стаття 39
Повідомлення про тимчасове застосування
Стаття 40
Набуття чинності
Стаття 41
Приєднання
Дана Угода відкрита для приєднання урядів усіх держав на умовах,
установлених Радою. Після приєднання відповідна держава вважається
включеною в додаток до даної Угоди із зазначенням кількості голосів, як
передбачено умовами приєднання. Приєднання відбувається за умови здачі
на зберігання депозитарію документа про приєднання.
Стаття 42
Вихід
1. Кожний учасник може вийти із даної Угоди в будь-який час після
набуття чинності даної Угоди, надіславши депозитарію письмове
повідомлення про вихід. Такий учасник одночасно у письмовій формі
повідомляє Раду про прийняте рішення.
2. Вихід із даної Угоди, відповідно до цієї Статті, набуває чинності
через 30 днів після одержання повідомлення депозитарієм.
Стаття 43
Порядок урегулювання розрахунків
Стаття 44
Поправки
Стаття 45
Строк, продовження і припинення дії Угоди
1. Дана Угода має чинність до 31 грудня 1995 року, коли її дія не буде
продовжена відповідно до пункту (2) цієї Статті чи припинена раніше
відповідно до пункту (3) цієї Статті.
2. Рада може спеціальною більшістю голосів продовжити дану Угоду після
31 грудня 1995 року на наступні періоди, які не перевищують у кожному
випадку двох років. Кожний учасник, який не згодний з будь-яким таким
продовженням даної Угоди, інформує про це Раду в письмовій формі і
припиняє бути Стороною даної Угоди з початку періоду продовження.
Стаття 46
Перехідні заходи
1. Якщо згідно з Міжнародною угодою з цукру 1987 року наслідки будь-яких
виконуваних, що підлягають здійсненню або не здійснених у зв’язку з
недоглядом заходів повинні були набути чинності в наступному році з
метою виконання положень згаданої Угоди, то зазначені наслідки мають ту
ж чинність відповідно до даної Угоди, як наче б положення Угоди 1987
року продовжували діяти з цією метою.
На посвідчення чого нижчепідписані, належним чином на те уповноважені,
поставили свої підписи під даною Угодою в зазначені дати.
Здійснено у Женеві двадцятого березня одна тисяча дев’ятсот дев’яносто
другого року. Тексти даної Угоди на англійській, арабській, іспанській,
китайській, російській і французькій мовах є однаково автентичними.
Самостійну групу міжнародних економічних організацій складають країни —
виробники сировини, в межах яких здійснюється координація дій країн, що
розвиваються, в галузі виробництва і торгівлі відповідними видами
сировинних товарів. До таких організацій належить, наприклад,
Організація країн — експортерів нафти, відома ще під назвою ОПЕК, яка
створена в 1960 р. Вона об’єднує 13 основних нафтодобувних країн Азії,
Африки і Латинської Америки (Алжир, Венесуелу, Габон, Еквадор,
Індонезію, Іран, Ірак, Кувейт, Лівію, Нігерію, Катар, Об’єднані Арабські
Емірати й Саудівську Аравію). На ці країни припадає 70 % запасів нафти,
60 — видобутку й 90 % експорту нафти в розвинутих країнах світу.
Головними цілями ОПЕК є захист інтересів країн, що розвиваються й
одночасно є експортерами нафти, від експлуатації міжнародним фінансовим
капіталом, підвищення доходів від добування нафти, всіляке заохочення
розвитку нафтового господарства. ОПЕК рекомендує країнам-учасницям
самостійно досліджувати і розробляти національні нафтові родовища, а
також спрямовувати зусилля на досягнення контролю над нафтовою
промисловістю своїх країн. Як відомо, в 70-х роках ОПЕК досягла
істотного підвищення цін на нафту, що дало можливість країнам-учасницям
створити великі валютно-фінансові резерви, спрямувати значні кошти на
потреби соціально-економічного розвитку.
Найвищим органом ОПЕК є Конференція міністрів, яка скликається не менше
як два рази на рік; безпосереднє керівництво здійснює Рада директорів;
поточну роботу проводить секретаріат; штаб-квартира міститься у Відні.
Є й інші міжнародні організації, що об’єднують країни-виробники
сировини. Таких організацій налічується близько 20.
Розділ 11
Міжнародне митне право
1. Поняття міжнародного митного права
іжнародне економічне співробітництво, насамперед між державами,
обумовлює необхідність співпраці й у сфері організації та здійснення
митної справи. Цей напрям співробітництва спрямований на вирішення
системи економічних, організаційних, правових та інших питань, які
забезпечують сприятливі умови для розвитку та захисту економічних
інтересів відповідних держав, захисту прав суб’єктів підприємницької
діяльності та громадян. Кожна держава здійснює свою митну політику як
систему принципів та напрямів її діяльності у сфері забезпечення своїх
економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та
нетарифних заходів регулювання, передусім зовнішньої торгівлі. Митна
політика лежить в основі організації митної справи як окремого напряму
діяльності держави. Під митною справою відповідно до ст. 3 Митного
кодексу України (прийнятого Верховною Радою України 11 липня 2002 р.)
розуміють порядок переміщення через митний кордон України товарів і
транспортних засобів, митне регулювання, пов’язане з установленням та
справлянням податків і зборів, процедури митного контролю та оформлення,
боротьбу з контрабандою та порушеннями митних правил. У митній справі
Україна додержується визнаних у міжнародних відносинах систем
класифікації та кодування, єдиної форми декларування, експорту та
імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм та
стандартів. Як зазначається в цій же статті, засади митної справи, у
тому числі розміри податків і зборів та умови митного обкладення,
спеціальні митні зони і митні режими на території України, перелік
товарів, експорт, імпорт та транзит яких через територію України
забороняється, визначаються виключно Законом України та митним кодексом
України.
Слід зазначити, що і в інших державах світу, в основному, так само
розуміють зміст митної справи.
Постійне переміщення громадян, вантажів, цінностей через митні кордони
держав вимагає не лише застосування національного законодавства, а й
міжнародного права, зокрема міжнародного економічного права, яке регулює
відповідні відносини між державами. На сьогодні уже склалася система
норм і принципів міжнародного права, які регулюють відносини між
державами в процесі їх співробітництва у митних питаннях. У них беруть
активну участь і міжнародні організації, наприклад митні союзи,
Всесвітня митна організація (раніше називалася Радою митного
співробітництва) та ін. Зазначені норми і принципи, закріплені у
відповідних міжнародних договорах, а також у спеціальних угодах з митних
питань та в інших джерелах, становлять зміст міжнародного митного права.
Розглядаючи питання про місце міжнародного митного права в системі
міжнародного права, слід зазначити, що існують різні точки зору. Так,
окремі вчені, зокрема К. К. Сандровський, В. В. Мицик, міжнародне митне
право вважають самостійною галуззю міжнародного права. Зокрема,
К. К. Сандровський під міжнародним митним правом розглядає самостійну
галузь міжнародного права, яка складається з принципів і норм, що
регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права в процесі їх
співробітництва з митних і пов’язаних з ними питань міжнародних
економічних, торговельних, транспортних зв’язків і туризму.
В. О. Василенко вказує на те, що міжнародне митне право пов’язане з
іншими галузями і підгалузями міжнародного права, тобто воно має
комплексний характер, хоча й не заперечує, що його слід віднести до
міжнародного економічного права. Б. І. Кучер розглядає міжнародне митне
право як підгалузь міжнародного економічного права. Є й інші міркування,
висловлені у сучасній міжнародно-правовій літературі.
Аналіз існуючих точок зору дає можливість зробити висновок про те, що
міжнародне митне право слід розглядати як складову міжнародного
економічного права у зв’язку з тим, що абсолютна більшість його норм і
принципів спрямована на регулювання міжнародних економічних відносин. А
те, що окремі його норми і принципи можуть входити до міжнародного
торговельного, міжнародного транспортного права, права зовнішніх
відносин, є скоріше за все винятком із загального правила і вказує на
системний взаємозв’язок різних галузей і підгалузей міжнародного
права. Зазначене явище спостерігається не лише у міжнародному праві, а й
у національних правових системах, за умов, коли важко відшукати в
чистому «рафінованому» вигляді певні правові галузі. Навіть окремі
міжнародні економічні договори складно відмежувати від їх галузевої
належності, наприклад, договір про торгівлю і мореплавство. До речі, у
цих договорах нерідко вирішуються і митні питання. Виникає питання:
норми і принципи цього договору належать до міжнародного торговельного
права, міжнародного транспортного права чи міжнародного митного права?
Безперечно, що їх слід віднести до міжнародного торговельного права,
враховуючи, що вони становлять основу подібного роду договору, а інші
норми тут мають «допоміжний» характер і створюють умови для успішної
реалізації відповідних норм і принципів міжнародного торговельного
права.
Таким чином, під міжнародним митним правом слід розуміти підгалузь
міжнародного економічного права, яка включає в себе систему норм і
принципів, що регулюють відносини між державами з митних та пов’язаних з
ними інших питань міжнародного економічного співробітництва.
2. Джерела міжнародного митного права
Як уже зазначалося, норми і принципи будь-якої галузі, підгалузі
міжнародного права та їх інститутів знаходять своє юридичне вираження і
закріплення у відповідних формах (міжнародних договорах, актах
міжнародних організацій, судових і арбітражних прецедентах, міжнародних
звичаях тощо). Для всіх галузей міжнародного права, як і для
міжнародного права в цілому, одним із найважливіших джерел є міжнародний
договір. Не є винятком у цьому і міжнародне митне право.
Розглядаючи міжнародні договори як джерела міжнародного митного права,
слід зауважити, що вони можуть мати як універсальний, так і регіональний
характер. До універсальних багатосторонніх міжнародних договорів слід
віднести Конвенцію про створення Ради митного співробітництва від 15
грудня 1950 р. (Брюссель), Конвенцію про номенклатуру для класифікації
товарів у митних тарифах від 15 грудня 1950 р. (Брюссель), Митну
конвенцію про ввезення комерційних автотранспортів на обмежений строк
від 18 травня 1956 р. (Женева), Митну конвенцію відносно матеріалу
життєзабезпечення мореплавців від 1 грудня 1964 р. (Брюссель),
Міжнародну конвенцію про спрощення і гармонізацію митних процедур від 18
травня 1973 р., відому ще як Конвенція Кіото, Митну конвенцію про
міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки МТД від 14
листопада 1975 р. (Женева), Міжнародну конвенцію щодо взаємної
адміністративної допомоги, у відверненні, розслідуванні та припиненні
порушення митного законодавства від 9 червня 1977 р. (Конвенція
Найробі), Конвенцію ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів від
27 травня 1980 р., Міжнародну конвенцію про гармонізовану систему
описання і кодування товарів від 1 червня 1983 р. (Брюссель), Конвенцію
про тимчасове вивезення від 26 червня 1990 р. (Стамбул) та ін.
Зазначені Конвенції є різними за змістом, обсягом і регулюють різні
питання. Так, наприклад, Міжнародна конвенція про спрощення і
гармонізацію митних процедур складається із преамбули, п’яти глав, у
яких закріплено 19 статей. У преамбулі відзначається, що відмінності між
національними митними процедурами можуть ускладнити міжнародну торгівлю
й інші міжнародні обміни, а тому інтересам усіх держав відповідає
спрощення, гармонізація митних процедур, що сприятиме ефективному
розвитку торгівлі й іншим міжнародним обмінам.
Глава 1 цієї Конвенції називається «Визначення». У її ст. 1 дається
визначення терміна «Рада» (мається на увазі Рада Митного
Співробітництва).
Глава 2 «Сфера застосування Конвенції і структура додатків (ст. 2—5)».
Зазначається, що Конвенція застосовується сторонами договору. Разом з
тим зазначається, що Положення даної Конвенції не перешкоджають
застосуванню заборон і обмежень, які встановлені відповідно до
національного законодавства. У цьому ж розділі визначається зміст
додатків, які повинні включати вступ, визначення основних митних
термінів, що використовуються в них, зміст стандартів та рекомендованої
практики і зауважень до них.
Глава 3 «Роль Ради і Постійного технічного комітету» (ст. 6—7) визначає
правовий статус Ради митного співробітництва та Постійного технічного
комітету. Так, Рада згідно з Положеннями Конвенції стежить за
здійсненням і розвитком Конвенції, зокрема приймає рішення щодо
включення до неї нових Додатків. Раді підпорядкований Постійний
технічний комітет, на який теж покладені відповідні функції.
Глава 4 «Різні Положення» (ст. 8—9) зазначає, що будь-який Додаток
обов’язковий для держав-учасниць і є складовою Конвенції. Тут же
говориться про те, що якщо сторони створюють Митний або Економічний
союз, то вони повинні повідомити Генерального секретаря Ради, що їх
територія буде розглядатися як єдина територія.
Глава 5 «Заключні Положення» (ст. 10—19) присвячується питанням розгляду
спорів між Сторонами Договору, порядку участі будь-якої держави у цій
Конвенції, порядку набуття нею чинності та ін.
Серед джерел міжнародного митного права є також багатосторонні угоди,
які укладаються на регіональному рівні між відповідними країнами.
Прикладом може бути Угода про співробітництво і взаємодопомогу у митних
справах від 15 квітня 1994 р., яка укладена в рамках СНД.
Немало укладається між державами і двосторонніх угод, що стосуються
митної справи. З участю України укладено понад 30 угод та договорів з
окремих питань митної справи. Так, з республікою Грузією укладені 13
квітня 1993 р. такі угоди: Угода про процедуру митного оформлення
транзитних вантажів і взаємодію митних органів України і Республіки
Грузія під час такого оформлення; Угода про митне оформлення транзитних
вантажів і багажу громадян; Угода про взаємне визнання митних документів
і митних забезпечень; Угода про співробітництво в боротьбі з
контрабандою та порушення митних правил та ін. Подібного роду угоди
укладено нашою державою з Азербайджанською Республікою, Республікою
Білорусь, Республікою Казахстан, Литовською Республікою, Республікою
Молдова, Російською Федерацією та іншими країнами як близького, так і
далекого зарубіжжя.
Міжнародні організації, що діють у сфері митної справи, приймають акти,
які є джерелами міжнародного митного права. Так, Всесвітня митна
організація розробляє рекомендації, що забезпечують одноманітне
тлумачення і застосування Конвенцій, укладених як за результатами роботи
Ради, так і стосовно номенклатури для класифікації товарів у митних
тарифах і оцінки товарів у митних цілях. Ці рекомендації підготовлені
Групою з вивчення можливості створення Європейського митного союзу. Крім
того, розробляються рекомендації щодо примирення під час розгляду спорів
з тлумачення і застосування Конвенцій. Сторони спору можуть раніше
домовитися, вважати для себе рекомендації Ради обов’язковими (ст. 3
п. 4—5 Конвенції про створення Ради митного співробітництва).
Ще раніше Радою митного співробітництва (8 червня 1971 р.) були прийняті
рекомендації «Про спрощення митного контролю авіапасажирів на основі
двоканальної системи». Мова йде про зелений і червоний канали, які
сьогодні називають зеленим і червоним митними коридорами. Відповідно до
цих рекомендацій по зеленому каналу (коридору) проходять без митного
огляду пасажири, які не мають при собі товарів або мають лише товари, що
можуть завозитися без сплати імпортного мита і податків, і на завезення
яких не поширюються заборони й обмеження. А по червоному каналу
(коридору) проходять усі інші пасажири, які повинні виконати необхідні
митні формальності.
Нинішня практика митного контролю передбачає і так званий третій канал.
Так, у країнах — членах Європейського Союзу на підставі відповідних угод
для їхніх громадян в аеропортах введено окремий третій канал, де вони
проходять митне оформлення.
До міжнародних організацій, які поряд з виконанням інших функцій,
займаються і митними питаннями, слід включити Світову організацію
торгівлі, Конференцію ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), регіональні
організації (наприклад, Європейські Співтовариства, СНД, Євразійське
економічне співтовариство) та ін., які також приймають відповідні акти,
що можуть розглядатися джерелами міжнародного митного права. Так,
важливу роль у розробленні митних кодексів держав — учасниць СНД
відіграли Основи митних законодавств держав — учасниць Співдружності
Незалежних Держав, які були затверджені рішенням Ради глав держав СНД
від 10 лютого 1995 р. У цьому документі визначені принципи правового,
економічного та організаційного регулювання митної справи у державах —
членах Співдружності. До речі, зазначені Основи використовувалися і під
час підготовки Митного кодексу України та Митних кодексів держав —
членів СНД.
13 березня 1992 р. у рамках СНД була підписана Угода про принципи митної
політики (Україна і Азербайджанська Республіка Угоди не підписали).
Крім цього, статутні документи відповідних міжнародних організацій
містять окремі норми та принципи, що входять до системи міжнародного
митного права. Наприклад, у Договорі про заснування Європейського
співтовариства, підписаного у Римі 25 березня 1957 р., є розділ IX
«Спільна торговельна політика» (ст. 131—134) та розділ X «Митне
співробітництво» (ст. 135), в яких зазначається, що, утворивши Митний
союз між собою, держави-члени, виходячи зі спільних інтересів, прагнуть
сприяти гармонійному розвитку світової торгівлі, поступовому скасуванню
обмежень у міжнародній торгівлі та зниженню міжнародних бар’єрів (ст.
131), здійсненню митного співробітництва між державами-членами (ст. 135)
тощо.
3. Організаційно-правові форми
міжнародного митного співробітництва
У процесі співробітництва держав з митних питань вироблено ряд
організаційно-правових форм, які використовуються у цій сфері. До таких
форм, наприклад, належить створення вільних зон, зон вільної торгівлі,
митних союзів держав тощо.
Поняття вільної зони визначене в одній із доповідей, яка була зроблена
на Конференції ООН з торгівлі і розвитку у 1975 р. В ній зазначається,
що вільна зона — це анклав у національній митній території, яка зазвичай
розташовується поблизу від міжнародного морського порту або аеропорту. У
цю зону без митних формальностей надходить устаткування, оснащення та
інші товари іноземного походження. Ця імпортована продукція
переробляється в зоні, а потім експортується поза нею без втручання
митних властей країни зони. Сьогодні ці зони здебільшого називаються
спеціальними митними зонами, вільними економічними зонами, а також
трапляються й інші назви. Правове регулювання їх функціонування
здійснюється Законом України «Про загальні засади створення і
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992
р., Митним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами. Так,
відповідно до статей 217—218 Митного Кодексу України, спеціальна митна
зона — це митний режим, згідно з яким до товарів, які ввозять на
території відповідних типів спеціальних (вільних) економічних зон із-за
меж митної території України, а також до товарів, які вивозять із
території зазначених зон за межі митної території країни, не
застосовуються заходи тарифного і нетарифного регулювання, якщо інше не
передбачене законом.
Спеціальні митні зони є частиною території України, на яких
запроваджується спеціальний митний режим. Ці зони створюються відповідно
до законодавства країни про спеціальні (вільні) економічні зони шляхом
прийняття окремого закону для кожної спеціальної митної зони з
визначенням її статусу, території, строку, на які вона створюється, та
особливостей застосування законодавства України на її території. Законом
установлюються вимоги щодо створення спеціальної митної зони, видів
товарів, дозволених до ввезення у таку зону, та характер операції, що
здійснюється з товарами у межах зони. У законі також визначаються вимоги
щодо організації роботи спеціальної митної зони та обов’язків органів
управління зони щодо виконання вимог митного законодавства під час
здійснення митного контролю.
У країнах, які входять до Європейського Союзу, питання, пов’язані із
функціонуванням вільних зон, регулюються Митним кодексом Європейських
співтовариств, який був прийнятий 12 жовтня 1992 р. З метою здійснення
нагляду за правильністю застосування законодавства у цій сфері з боку
країн — членів Європейського Союзу створений спеціальний орган — Комітет
з питань вільних зон і вільних складів.
Щодо зон вільної торгівлі як однієї з організаційно-правових форм
міжнародного митного співробітництва, то вони створюються на основі
угоди двох і більше держав, за якою усуваються всі перепони в
торговельних зв’язках між ними. Водночас ці угоди надають право
визначати власну політику стосовно держав, які не є учасниками таких
угод. Прикладом такої угоди може бути Угода про створення зони вільної
торгівлі між країнами — членами СНД, яка була підписана 15 квітня 1994
р. Відповідно до ст.1 зазначеної Угоди зона вільної торгівлі створюється
для вирішення завдань, пов’язаних із скасуванням мита, а також податків
і зборів, які мають з ними еквівалентну дію, і кількісних обмежень;
усунення інших перешкод для вільного переміщення товарів і послуг;
створення ефективної системи взаємних розрахунків і системи платежів у
торговельних та інших операціях; співробітництво в проведенні
торговельної економічної політики для досягнення цілей цієї Угоди в
галузях промисловості, сільського господарства, транспорту, фінансів,
інвестицій, у соціальній сфері, а також у розвитку добросовісної
конкуренції тощо; сприяння міжгалузевій і внутрішньогалузевій кооперації
та науково-технічному співробітництву; гармонізації та уніфікації
законодавства Договірних Сторін тією мірою, якою це необхідно для
належного та ефективного функціонування зони вільної торгівлі.
Зазначена Угода про створення зони вільної торгівлі також закріплює
технічні та інші спеціальні вимоги (обмеження) (ст. 4), регулює питання
зборів та формальностей, які пов’язані із ввезенням і вивезенням товарів
(ст. 5), уніфікації та гармонізації митних процедур (ст. 6), товарних
номенклатур (ст. 7), внутрішніх податків та інших зборів фіскального
характеру (ст. 8), транзиту (ст. 10), реекспорту (ст. 11).
У ній міститься норма про те, що Договірні Сторони сприятимуть розвитку
виробничої кооперації та науково-технічного співробітництва на
міждержавному (міжгалузевому, регіональному) рівні та на рівні суб’єктів
господарювання, у тому числі через надання різних форм державної
підтримки. Угода також визначає систему спеціальних торговельних
заходів, які можуть бути запроваджені у формі кількісних обмежень
імпорту товарів або у формі спеціального імпортного мита,
антидемпінгового і компенсаційного мита на термін, необхідний для
усунення збитків або загрози збитків. У цьому документі також
регламентується порядок вирішення спорів, а також інші питання.
У 1991 р. були створені зони вільної торгівлі країнами так званої
Андської групи (Болівія, Колумбія, Перу, Еквадор і Венесуела). У тому ж
році була підписана Угода про зону вільної торгівлі між США та Канадою,
а в 1993 р. — Центральна Європейська Угода про вільну торгівлю з участю
Польщі, Угорщини і Словаччини.
Україна теж уклала двосторонні Угоди про вільну торгівлю з
Азербайджаном, Вірменією, Білорусією, Грузією, Казахстаном,
Киргизстаном, Литвою, Латвією, Молдовою, Російською Федерацією та іншими
державами—учасницями СНД.
Створюються вільні зони на основі угод і з участю інших держав.
Митний союз є також однією з форм співробітництва держав. Він
створюється державами-учасницями з метою проведення спільної політики в
галузі зовнішньоекономічних відносин і митного законодавства та усунення
перешкод на шляху товарообміну між відповідними країнами-учасницями.
Так, 6 січня 1995 р. була підписана Угода між Урядом Республіки Білорусь
та Урядом Російської Федерації про створення Митного союзу, до якої,
підписавши відповідні Угоди, 20 січня 1995 р. приєдналася Республіка
Казахстан, а 29 березня 1996 р. — Киргизька Республіка. У цій Угоді
визначені цілі та принципи формування єдиного Митного союзу. До цілей,
заради яких створювався Митний союз,
належать:
забезпечення спільними діями соціально-економічного прогресу своїх країн
через усунення між ними перепон, що їх розділяють, для вільної
економічної взаємодії між суб’єктами господарювання;
гарантування стійкого розвитку економіки, вільного товарообміну і
добросовісної конкуренції;
зміцнення координації торговельної політики своїх країн і забезпечення
всебічного розвитку національного народного господарства;
створення умов для формування загального економічного простору;
створення умов для активного виходу держав — членів Митного союзу на
світовий ринок.
Митний союз як економічне об’єднання держав, заснований на відповідних
принципах. Одним із таких принципів є наявність єдиної митної території
держав — учасниць Митного союзу. Його здійснення досягається скасуванням
у торгівлі між державами товарами, які походять з їх території, митного
обкладання податків і зборів, що мають еквівалентну дію, а також
кількісних обмежень. Крім того, передбачається встановлення і
застосування у відносинах з третіми країнами однакового торговельного
режиму, загальних митних тарифів і заходів нетарифного регулювання
зовнішньої торгівлі. І, нарешті, передбачається формування механізму
взаємовідносин Митного союзу з третіми державами та міжнародними
організаціями на основі положень Угоди між урядами держав-членів про
єдиний порядок регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
В основі другого принципу лежить наявність однотипного механізму
регулювання економіки, який базується на ринкових принципах
господарювання й уніфікованому законодавстві. Зокрема, передбачалась
уніфікація зовнішньоторговельного, митного, валютно-фінансового,
податкового та іншого законодавства, що стосується економічних умов
господарювання, цінової політики, валютного регулювання, валютного
контролю, експертного контролю, недобросовісної конкуренції, обмеження
ділової практики та інтелектуальної власності.
В Угоді містяться положення щодо механізму й етапів створення Митного
союзу, розподілу митного обкладання податків і зборів, що мають
еквівалентну дію, умов введення тимчасових обмежень (ст. 2—5). У цій же
Угоді (ст. 6) вирішується питання щодо митного контролю. Зокрема,
зазначається, що сторони забезпечують єдність управління своїми митними
службами, організовують спільний контроль за переміщенням товарів і
транспортних засобів, скасовують митний контроль на спільному кордоні,
безумовно забезпечуючи надійний митний контроль на своїх зовнішніх
кордонах.
Угода регулює й інші питання.
Реалізуючи положення Угоди про Митний союз, зазначені держави вирішують
питання, пов’язані зі вступом до Світової організації торгівлі (СОТ).
Так, 3 червня 1997 р. був підписаний Протокол щодо міжнародних
торговельних переговорів цих держав з питань вступу до СОТ. У ньому,
зокрема, зазначалося, що вони самостійно оформляють документи про
приєднання до СОТ, укладення інших міжнародних торговельних і
економічних договорів, а також вживають заходів щодо реалізації прав і
виконання зобов’язань, які випливають із них. Держави визнали, що їх
приєднання до СОТ повинно створити сприятливі умови для їх входження в
міжнародну торговельну систему і завершення формування Митного союзу
відповідно до норм СОТ.
Розділ 12
Міжнародне валютне право
1. Поняття та джерела
міжнародного валютного права
іжнародні валютні відносини є важливою частиною системи міжнародних
економічних відносин. Сьогодні практично неможливо уявити міжнародне
економічне співробітництво в усіх його напрямах (торговельне, виробниче,
науково-технічне, інвестиційне тощо) без використання валюти. Як відомо,
валюта — це грошові одиниці країн, які беруть участь у міжнародному
економічному співробітництві. Національна валюта окремих держав має
міжнародну вартість, яка відображається в її валютному курсі (долар США,
євро) у грошових одиницях відповідної країни.
Домінування тієї чи іншої валюти в міжнародних економічних відносинах —
це важливе питання, яке вирішується в гострому суперництві окремих
держав або їх груп. Так, ще у 1979 р. стала функціонувати Європейська
валютна система (ЄВС), яка включала вісім із десяти країн ЄЕС (крім
Англії та Греції). Спочатку ця система базувалася на марці ФРН як
протистояння доларові США. Пізніше основою ЄВС стала Європейська валютна
одиниця — ЕКЮ.
Валютні відносини між країнами — учасницями колишньої РЕВ базувалися на
перевідному рублі, а також на національних валютах країн колишньої
системи соціалістичних країн.
Розв’язання валютних проблем у певний спосіб впливає на вирішення не
лише економічних, а й суто політичних питань. Так, питання вступу або не
вступу Італії до ЄВС стало причиною зміни у 1978 р. у ній уряду. Питання
про визначення позиції Англії до ЄВС теж стало причиною гострих дискусій
в її уряді і парламенті у 1981—1983 рр.
Порівняно недавно, у вересні 1992 р., виникли гострі політичні баталії у
ряді країн ЄВС з приводу ратифікації Маастрихтського договору. Як
відомо, він був підписаний у грудні 1991 р. у голландському містечку
Маастрихт представниками 12 країн ЄВС. Ратифікація договору в 1992 р.
передбачала створення політичного, валютно-економічного, а в майбутньому
— і оборонного союзу нової якості, який повинен спиратися на спільну
грошову одиницю — екю. Але в країнах ЄВС до цього ставилися далеко не
однозначно. Греція й Ірландія як дещо бідніші країни були за ратифікацію
договору, оскільки в його межах вони могли значно поліпшити своє
економічне становище. Данія зробила заяву, що нею договір буде
ратифікований лише за умови, якщо його ратифікують усі 12
держав-учасниць. ФРН у цій ситуації поводила себе спокійно, а у Франції
проводився навіть спеціальний референдум з цього приводу.
На міжнародні валютні відносини суттєво вплинув факт введення в Європі з
1 січня 1999 р. єдиної грошової одиниці — євро.
На той час відбулася фіксація євро у безготівкових розрахунках країн —
учасниць нового валютного союзу. Для всіх суб’єктів господарського життя
12 країн — членів цього союзу (Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії,
Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Португалії,
Фінляндії та Франції) були введені паралельні розрахунки у євро. Платежі
в цій валюті здійснювалися для підприємств у формі безготівкових
переказів, для приватних осіб — чеків. На початок 2002 р. на євро
припадало 20 % світового валютного обороту, а сукупна частка резервів,
номінованих у євро, становила біля 13 %.
Слід зазначити, що названі країни поставили до євро жорстко фіксовані
вимоги. Насамперед, дефіцит бюджету цих країн не повинен перевищувати
3 % внутрішнього валового продукту, а річна інфляція — середній рівень
інфляції у трьох країнах Європейського Союзу із найнижчим рівнем
інфляції (приблизно 3—3,3 %) більш як на 1,5 %. Крім того, країни, що
перейшли на нову європейську валюту, мали дотримуватися встановлених меж
коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних
систем. Стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на
рух платежів і капіталів між країнами — членами Євросоюзу розглядались
як головний критерій готовності переходу країн до єдиної валюти на
першому етапі її введення.
Запровадження єдиної європейської валюти — серйозна протидія домінуванню
у міжнародних валютних відносинах американського долара. Введення євро
засвідчило, що в багатьох країнах, насамперед європейських, його курс
був значно вищим у 2002—2003 рр., ніж курс долара США.
Не лише європейські країни, а й навіть центральні банки азіатських
країн, що, як відомо, володіють 40 % світових валютних запасів, заявили
про заміну великої частини доларів на євро. Це досить значні суми. Так,
наприклад, Китай, валютні резерви якого дорівнюють 144 млрд дол. США,
заявив, що протягом трьох років третину їх замінить на євро. Дещо
схожими були заяви Японії, Тайваню та інших країн.
Готівкові розрахунки в євро, передусім у країнах Євросоюзу, розпочалися
вже в січні 2002 р. 300 млн громадян 12 країн — членів Європейського
Союзу (Велика Британія, Данія, Швеція заявили, що будуть користуватися
власною валютою) здійснюють нині всі розрахунки у єдиній європейській
грошовій одиниці. Вилучені з обігу у відповідних країнах бельгійські,
французькі та люксембурзькі франки, німецькі та фінські марки, іспанська
песета, ірландський фунт, італійська ліра, голландський (нідерландський)
гульден, португальське ескудо, австрійський шилінг та грецька драхма.
Проте обмінюватимуть гроші на євро центральні банки цих країн ще
протягом 10 років. А взагалі введення євро — надзвичайно велика робота,
адже було надруковано 14,5 млрд банкнот вартістю 640 млрд євро та
викарбувано 50 млрд монет. Так, підраховано, якщо, скласти всі паперові
євро у довжину, то одержимо стрічку, яка 4 рази досягне Місяця і
повернеться назад.
Якщо вести мову про Україну, то вона, як і інші країни, здійснюватиме
розрахунки в євро. Це пояснюється тим, що на торгівлю нашої держави,
насамперед з європейськими країнами, припадає значна частка нашого
зовнішнього торговельного обороту. З цією метою банківські установи
України вже повідкривали рахунки в євро, а також конвертують у цій
валюті заощадження. Вжиті також заходи щодо формування в євро валютних
резервів Національного банку України.
Важливість валютних відносин, у свою чергу, обумовлює і важливість
міжнародного валютного права.
Міжнародне валютне право зародилося на основі міжнародного публічного і
міжнародного приватного права. Його сучасний розвиток пов’язаний із
розширенням і поглибленням міжнародного економічного співробітництва.
У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці ще не вироблена чітка назва
цієї правової галузі, норми якої регулюють міжнародні валютно-фінансові
відносини. Крім назви «міжнародне валютне право», стосовно цієї галузі
ще вживають терміни «міжнародне фінансове право», «міжнародне
валютно-банківське право», «міжнародне фінансове і валютне право»,
«право міжнародних платежів і кредитів» тощо. Проте сама назва
«міжнародне валютне право» у даному випадку є найбільш вдалою і точною.
Міжнародне валютне право має свій предмет правового регулювання —
міжнародні валютні відносини. Вони виникають із приводу валютних коштів
та цінностей, що обертаються у сфері міжнародного співробітництва держав
або інших суб’єктів. До валютних коштів належать іноземна валюта
готівкою, платіжні документи (чеки, векселі, тратти, депозитні
сертифікати, акредитиви тощо), в іноземній валюті цінні папери (акції,
облігації, купони, бони), золото та інші цінності. Валютні відносини, як
відомо, регулюються і міжнародним приватним правом, коли вони виникають
за участі недержавних юридичних осіб, громадян.
Для регулювання міжнародних валютних відносин використовуються
міжнародно-правові норми, що закріплюються у відповідних угодах
(наприклад, Ямайські угоди 1978 р. про перехід країн — членів
Міжнародного валютного фонду до багатовалютної системи).
Викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що міжнародне
валютне право — це система міжнародно-правових норм та принципів, що
регулюють міжнародні валютні відносини.
Як і всі правові норми, норми міжнародного валютного права мають свої
джерела, в яких вони юридично виражені, закріплені. До них належать
міжнародні договори, рішення міжнародних організацій, судова й
арбітражна практика, міжнародні звичаї.
Міжнародні договори — найбільш поширене джерело міжнародного валютного
права.
2. Організаційно-правовий механізм
міжнародної валютної системи
Розвинуті країни світу створили свій організаційно-правовий механізм
валютних відносин. Його структурними ланками є, насамперед, самі держави
або уповноважені ними відповідні державні органи. Сьогодні
спостерігається тенденція посилення впливу окремих держав на міжнародні
валютні відносини. Це пояснюється тим, що держави з метою уникнення
кризових явищ намагаються розумно поєднувати стихійний розвиток валютних
відносин з їх державним регулюванням. Уряд цих країн відіграє значну
роль у визначенні державної валютної політики і проведенні її через свої
державні (центральні) банки. Наприклад, у США цю політику здійснюють
Федеральна резервна система, в якій об’єднані державні банки; в Англії —
Банк Англії, у Франції — Французький банк, у ФРН — Німецький федеральний
банк, в Україні — Національний банк.
У виробленні й реалізації валютної політики важливу роль виконують і
неурядові структури міжнародного і національного характеру (комітети,
спілки, комісії, банківські клуби тощо). Так, ще за ініціативою
Д. Рокфеллера (керівника фінансово-промислового угруповання ряду країн)
була створена Тристороння комісія, до складу якої входили представники
ділових і політичних кіл США, країн Західної Європи і Японії. Її
рекомендації, зокрема з питань валютної політики, враховували уряди
багатьох країн.
Провідні країни вишукують найефективніші форми координації своєї
валютної політики. Серед них — щорічні зустрічі керівників країн великої
«сімки» (США, Англії, Франції, ФРН, Італії, Канади, Японії). У 1997 р.
до цієї групи увійшла Російська Федерація і група почала називатися
група «вісімки». На зустрічах лідерів цієї групи обговорюються питання
скоординованої валютної політики та шляхи її реалізації, розробляється
загальний економічний курс, виробляється єдиний підхід стосовно ключових
проблем світогосподарських зв’язків. Так, на зустрічі лідерів великої
«вісімки» в Бірмінгемі в травні 1998 р. був прийнятий заключний документ
стосовно питань стану і розвитку світової енергетики, проблем світової
торгівлі, організованої злочинності та ін. Є вже групи «великої
п’ятірки», «десятки», «тридцятки», які розв’язують певні валютні
проблеми.
Значну роль у розвитку міжнародних валютних відносин відіграють
міжнародні кредитні організації і фонди, котрі, як правило, поділяють на
шість груп.
1) Організації і фонди як спеціалізовані заклади ООН (Міжнародний
валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку — МБРР,
Спеціальний фонд ООН — СФ, Фонд капітального розвитку ООН — ФКР,
Міжнародна фінансова корпорація — МФК);
2) Міжнародні організації європейського континенту (Банк міжнародних
розрахунків — БМР, Європейська валютна система — ЄВС, Європейський
інвестиційний банк — ЄІБ, Північний інвестиційний банк — ПІБ,
Міжнародний кооперативний банк — МКБ, Європейська федерація асоціацій
кредитних інститутів — ЄФАКІ);
3) Азіатські міжнародні організації (Азіатський банк розвитку — АзБР,
Ісламський банк розвитку — ІБР, Азіатський кліринговий союз — АКС,
Фінансова корпорація АСЄАН);
4) Африканські міжнародні організації (Африканський банк розвитку —
АфБР, Африканський фонд розвитку — АфФР, Західноафриканський банк
розвитку — ЗБР і Банк розвитку держав Центральної Африки — БРЦА,
Західноафриканська клірингова палата — ЗАКП);
5) Міжнародні організації країн Латинської Америки (Міжамериканський
банк розвитку — МАБР, Карибський банк розвитку — КБР,
Центральноамериканський банк економічної інтеграції — УАБЄР, організації
Андської групи: корпорація розвитку, резервний фонд,
зовнішньоторговельний банк);
6) Міжнародні організації арабських країн (Арабська інвестиційна
компанія — АІК, Арабський банк економічного розвитку Африки — АБЕРА,
Арабо-африканський міжнародний банк — ААМБ, Арабо-латинський банк — АЛБ,
Союз арабських і французьких банків — САФБ, Арабський фонд економічного
і соціального розвитку — АФЕСР, Саудівський фонд розвитку — СФР,
Спеціальний фонд арабських країн для надання допомоги Африці).
Ці міжнародні кредитні організації і фонди створені на основі
міжнародних угод відповідних держав, і їх функціонування регулюється
міжнародно-правовими актами. Вони, як правило, мають право від свого
імені укладати договори як із країнами-учасницями, так і з іншими
країнами.
Звичайно, діяльність кожного з цих суб’єктів міжнародних валютних
відносин має свої специфічні особливості, які випливають з поставлених
перед ними завдань. Для прикладу розглянемо діяльність Міжнародного
валютного фонду. Це — міжурядова валютно-кредитна організація, створена
на основі угоди 44 країн ще у 1944 р. Нині до МВФ входить біля 190 країн
світу. Кошти МФВ становлять близько 300 млрд дол.
Фонд покликаний сприяти міжнародному співробітництву у валютній сфері та
розширенню і збалансованому зростанню міжнародної торгівлі і відповідно
зростанню зайнятості і поліпшенню економічних умов країн-членів. Він
забезпечує функціонування Міжнародної валютної системи через погодження
і координацію валютної політики, підтримання валютних курсів, а також
забезпечує упорядковані відносини у валютній сфері між країнами-членами.
МВФ допомагає країнам-членам через надання позик і кредитів в іноземній
валюті для регулювання платіжних балансів і стабілізації валютних
курсів, а також виконує інші функції.
Країни-учасниці, які підписали угоду про МВФ, взяли на себе зобов’язання
у міжнародних валютних відносинах визнати особливу роль долара США, який
прирівнювався до золота (35 дол. за одну трійську унцію чистого золота).
Установлення і підтримання фіксованих курсів валют має здійснюватися
відносно долара США.
Угода про МВФ включає 20 статей: вступна стаття, квоти і підписка,
паритет валют, угоди з Фондом, переказування капіталів, дефіцитні
валюти, загальні зобов’язання країн — членів Фонду, статус, імунітети та
привілеї, відносини з іншими міжнародними організаціями, контори і
депозитарії, перехідний період, вихід із Фонду, положення про
надзвичайні обставини, тлумачення угоди про Фонд, визначення термінів,
заключні положення.
У 1992 р. до МВФ були прийняті 14 із 15 республік колишнього СРСР (крім
Азербайджану). Це відкриває їм шлях до західних кредитів.
МВФ був створений для сприяння міжнародному співробітництву в галузі
валютно-фінансових і торговельних відносин передусім країн-учасниць. Він
надає кредити з активів Фонду, який формується за рахунок внесків
країн-учасниць. Залежно від суми внеску (квоти) країни-члени мають
відповідну кількість голосів, що має важливе значення для вирішення
питань діяльності МВФ. Так, у 1993 р. США мали 18,2 % голосів, Англія —
5,1, ФРН — 5,6, Японія — 5,6, Франція — 5,1, Італія — 3,1 %. На 15 країн
Європейського Союзу припадало 26,7 %.
Вищий орган МВФ — Рада керуючих. Штаб-квартира розташована у Вашингтоні.
3. Організація валютно-кредитних відносин
Економічний розвиток багатьох країн нерідко гальмується через
відсутність коштів. У такому разі виникає потреба у кредитах, які можуть
надаватись іншими країнами в межах економічного співробітництва.
Правовою основою відносин, що виникають при цьому, є міжнародні кредитні
угоди (договори), під якими слід розуміти угоди між державою-кредитором
і державою-боржником, на підставі яких держава-кредитор надає
державі-боржнику певну суму грошей або поставляє їй товари, а
держава-боржник повинна в певний строк погасити суму боргу на
передбачених договором умовах (золотом, іноземною валютою, товарами
тощо) і виплатити певну суму в межах процентної ставки за користування
кредитом.
Практика міжнародного економічного співробітництва виробила ряд видів
організації валютно-кредитних відносин. Найбільш типовими на сьогодні є
чотири:
1) за торговельними і платіжними угодами, які передбачають здійснення
кредитних операцій на основі двостороннього клірингу;
2) за угодами про економічне і промислово-технічне співробітництво;
3) за міждержавними угодами про поставки товарів на компенсаційних
засадах;
4) за спеціальними кредитними угодами.
Особливості двостороннього клірингу під час регулювання кредитних
відносин за торговельними і платіжними угодами полягають насамперед у
тому, що ця форма валютно-кредитних зв’язків базується на відповідних
умовах міждержавних угод. Відповідно до цих угод банки, які уповноважені
державами здійснювати клірингові розрахунки, зобов’язані у разі
відсутності у держав коштів на клірингових рахунках здійснювати платежі
в кредит. Перехід більшості західних країн на міжнародні розрахунки
вільно конвертованою валютою звужує необхідність клірингових
розрахунків.
Країни Східної Європи також розробляють і здійснюють організаційні
заходи щодо впровадження розрахунків між ними на кліринговій основі. Це
спостерігається і в країнах Співдружності Незалежних Держав. На початку
1992 р. 31 комерційний банк із 12 країн СНД на установчій конференції
створили Міжбанківську клірингову палату (МКП). Засновником від України
виступив «Приватбанк» (м. Дніпропетровськ).
Угоди про економічне і промислово-технічне співробітництво
використовуються у разі поставок устаткування, машин і технології для
спорудження великих об’єктів. Для таких угод характерним є те, що в них
беруть участь не лише держави-учасниці, а й банки або інші партнери. У
зв’язку з цим підписують два види міжнародних угод. Одна з них — це
угода або програма співробітництва, в якій обумовлюються питання
кредитування (загальна сума кредиту, його призначення, процентна ставка
тощо).
На основі цих угод уповноважені країнами банки підписують між собою
відповідні кредитні угоди.
Угоди про поставки товарів на компенсаційних засадах
(компенсаційно-кредитні угоди) укладаються на великомасштабні,
міжгалузеві роботи й послуги. Саме на таких угодах здійснювалося,
наприклад, будівництво Усть-Ілимського целюлозно-паперового комбінату.
Характерною особливістю цих угод є те, що за отримані в кредит
устаткування, машини, технічні послуги тощо кредиторам поставляється на
відповідну суму продукція, яка виготовляється підприємством — об’єктом
кредитування.
Спеціальні міждержавні кредитні угоди (позика в іноземній валюті)
передбачають надання країною-кредитором (позикодавцем)
країні-позичальникові певної грошової суми в кредит. У цих угодах
визначається сума позики, відсоткова ставка, строк повернення позики та
інші умови.
У ряді випадків країни-кредитори вимагають визначити гаранта щодо
іноземних кредитів. Такі, наприклад, побажання були висловлені і щодо
кредитів, які надавались у 1992 р. суб’єктам зовнішньоекономічної
діяльності України. Ураховуючи це, 15 липня 1992 р. Верховна Рада
України прийняла спеціальну постанову «Про надання Кабінету Міністрів
України права у 1992 р. виступати гарантом щодо кредитів іноземних
банків, фінансових та інших міжнародних організацій та про порядок
застави під гарантії іноземним кредиторам». У постанові, зокрема,
зазначено, що гарантії Іноземним кредиторам надаються Кабінетом
Міністрів України разом з Національним банком України лише за кредитами,
що надаються суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності згідно з
укладеними міждержавними і міжурядовими угодами.
Платежі за гарантією забезпечуються коштами Державного валютного фонду
та іншого державного майна. Кабінету Міністрів України разом з Фондом
державного майна доручено визначити перелік і вартість високоліквідного
майна під заставу для надання гарантій іноземним кредиторам. Крім цього,
Фонду державного майна доручено укласти угоду з Національним банком
України щодо високоліквідного майна, яке передається під заставу і може
виступати одним із джерел його повернення.
Розділ 13
Міжнародне інвестиційне право
1. Сутність міжнародного
інвестиційного права та його джерел
системі міжнародних економічних відносин слід виділити особливу групу
відносин, пов’язаних з наданням та використанням інвестицій. Аналіз
багатьох міжнародних договорів дає можливість зробити висновок, що під
терміном «інвестиції» розуміють будь-який вид майна, яке можуть
передавати юридичні та фізичні особи для відповідного його вкладення
(інвестування) однією державою в економіку іншої. Міжнародна
інвестиційна діяльність дає змогу інвестору мати прибутки не лише тоді,
коли він передав свої інвестиції суб’єкту іншої держави, а й тоді, коли
зазначений суб’єкт здійснює фінансово-господарську діяльність на
місцевому ринку і теж отримує певний прибуток, частина якого знову
надходить інвестору. Майном, яке може вкладатися під виглядом
інвестицій, може бути як рухоме, так і нерухоме майно, акції, частка
майна або коштів одного суб’єкта в статутному фонді інших, облігації,
державні цінні папери, право вимагати стосовно грошових сум, зокрема
прибутку, авторське і промислове право; будь-які економічні права,
пов’язані з отриманням ліцензії і привілеїв, у тому числі право на
розвідку, видобуток природних копалин та експлуатацію природних ресурсів
тощо. Якщо спробувати узагальнити ці об’єкти інвестицій, то їх можна
згрупувати таким чином: 1) матеріально-майнові (машини, устаткування,
товари, об’єкти, що будуються, тощо), 2) немайнові (права та інтереси,
інтелектуальна власність тощо); 3) грошові. Залежно від спрямування
інвестицій їх можна поділити на реальні, які використовуються з метою
підвищення економічного, виробничого, матеріально-технічного потенціалу,
та фінансові, характерні для фінансової сфери, коли інвестиції
вкладаються в облігації, векселі, акції та інші цінні папери.
Інвестиції можуть бути як прямими, так і непрямими. Перші дають змогу
інвестору брати участь в управлінні об’єктом, що ним інвестується.
Відповідно до Сеульської конвенції 1985 р. заснування Багатостороннього
агентства з гарантій інвестицій до прямих інвестицій відносять визнані
такими Радою директорів цього Агентства (на право участі у розподілі
продукції, участі у проекті та прибутках, одержаних унаслідок його
реалізації, на будівництво «під ключ», за ліцензійними угодами тощо).
Всі інші інвестиції можна віднести до непрямих, так званих
«портфельних», коли спостерігається вкладення коштів до набору
«портфеля» всіляких цінних паперів.
Залежно від того, хто інвестує капітал, інвестиції можуть бути
державними та приватними. Зазначимо, що в міжнародних інвестиційних
відносинах вагому роль відіграє держава, оскільки може виступати, з
одного боку, безпосередньо експортером капіталу, а з іншого — гарантом
вивезення приватного капіталу. При цьому вона бере на себе обов’язок
захисту інвестицій.
Будь-яка інвестиційна діяльність — це відповідні дії держави, фізичної
чи юридичної особи, пов’язані з відокремленням частки свого майна і
переданням його на територію іншої держави для отримання прибутку або
досягнення іншого важливого для інвестора результату. Такі дії мають
назву міжнародної інвестиційної діяльності, а відносини, які виникають
при цьому, — міжнародними інвестиційними.
З метою регулювання міжнародних інвестиційних відносин використовуються
норми і принципи міжнародного економічного права, система яких
називається міжнародним інвестиційним правом. Ці норми та принципи мають
відповідні джерела, до яких насамперед слід віднести двосторонні
міжнародні угоди (про сприяння та захист інвестицій, про усунення
подвійного оподаткування, про економічне та промислове співробітництво,
торговельні угоди тощо). Як приклад можна навести двосторонні угоди,
укладені Україною з іншими державами.
Важливе значення як джерела міжнародного інвестиційного права мають
багатосторонні угоди, зокрема Конвенція про порядок вирішення
інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, підписана
Україною у Вашингтоні 3 квітня 1998 р. (ратифікована Верховною Радою
України від 16 березня 2000 р.), Сеульська конвенція про заснування
Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій, Угода щодо
торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), яка діє в системі
СОТ. Певну роль у регулюванні інвестиційної діяльності відіграє і
національне законодавство держав. Якщо вести мову про Україну, то нею
були прийняті закони «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991
р., «Про іноземні інвестиції» від 13 березня 1992 р., Декрет Кабінету
Міністрів України від 20 травня 1993 р., замінений Законом України «Про
режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. Суттєве значення у
цій сфері правового регулювання мають також закони України «Про
власність» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємництво», «Про підприємства
в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про господарські товариства» від 19
вересня 1991 р., «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10
вересня 1991 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991
р., «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних
(вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., Господарський Кодекс
України від 16 січня 2003 р. та ін.
2. Міжнародно-правове регулювання
іноземних інвестицій
Важливе значення в регулюванні міжнародних інвестиційних відносин, як
зазначалося, належить багатостороннім міжнародним угодам. Однією з них є
Конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між
державами та іноземними особами, яка складається з преамбули та десяти
глав. Уже з назви глав можна скласти загальне уявлення про зміст цієї
Конвенції. Так, глава І називається «Міжнародний центр по врегулюванню
інвестиційних спорів», глава ІІ — «Компетенція Центру», глава ІІІ —
«Примирення», глава ІV — «Арбітраж», глава V — «Заміщення та відвід
Посередників або Арбітрів», Глава VІ — «Витрати», глава VІІ — «Місце
розгляду спору», глава VІІІ — «Спори між Договірними державами», глава
ІХ — «Поправки»; Глава Х — Заключні положення.
Особливу увагу в Конвенції відведено питанню заснування і функціонування
Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів між державами та
особами інших держав через примирення та арбітраж.
До Центру входять Адміністративна рада та Секретаріат. Адміністративна
рада є вищим органом Центру і має у своєму складі по одному
представникові від кожної Договірної держави. Повноваженнями її є такі:
а) прийняття адміністративного та фінансового регламенту Центру; б)
прийняття правил проведення примирювальної процедури та арбітражу; в)
прийняття регламенту примирювальної процедури та арбітражу; г) схвалення
заходів, що вживаються Банком (мається на увазі Міжнародний банк
реконструкції та розвитку) для використання його адміністративних
повноважень і служб; д) визначення умов діяльності Генерального
секретаря та його заступника; е) прийняття щорічного бюджету, доходів та
витрат Центру; є) схвалення щорічного звіту про діяльність Центру.
Конвенція дає можливість Адміністративній раді мати й інші повноваження,
а також виконувати інші функції, якщо це буде потрібно для реалізації
положень даного документа.
Адміністративна рада за її рішенням чи рішенням Голови Адміністративної
ради, Генерального секретаря або на вимогу не менше п’яти її членів
щорічно скликається на збори. Рішення Адміністративної ради приймається
простою більшістю голосів, але за умови, що на ній присутні більшість її
членів.
До Секретаріату Адміністративної ради входять Генеральний секретар, один
або кілька його заступників та відповідний штат працівників. Генеральний
секретар є повноважним представником та головною посадовою особою
Центру.
Суттєве значення має питання щодо складу посередників та арбітрів. Ними
можуть бути особи, що мають достатню кваліфікацію і висловили бажання
виконувати покладені на них обов’язки. Кожна з Договірних держав володіє
правом призначати по чотири особи тих і інших. При цьому останні можуть
бути громадянами даної держави, а можуть і не бути ними. А голова має
право призначати в кожен із списків по 10 осіб, які повинні бути
громадянами різних держав. Особи, включені до списків, повинні мати
високі моральні якості, достатню компетентність у галузі права,
комерції, економіки або фінансів для того, щоб бути в змозі приймати
обґрунтовані рішення. Особливу роль відіграє компетентність такої особи
в галузі права. При комплектуванні списків посередників та арбітрів
голова має враховувати важливість забезпечення представництва в них
основних правових систем, що існують у світі, а також головних форм
економічної діяльності. Посередники та арбітри виконують свої обов’язки
протягом шести років.
До компетенції Центру належить вирішення правових спорів, що виникають
безпосередньо з відносин, пов’язаних з інвестиціями, між Договірною
державою (або будь-яким уповноваженим її органом, про який Договірна
держава повідомила Центр) та особою іншої Договірної держави, за
наявності письмової згоди учасників спору про його передання для
вирішення Центру. Сторони, що досягли такої згоди, не вправі відмовитися
від неї в односторонньому порядку.
Будь-яка Договірна держава вправі в момент ратифікації, приєднання або
схвалення Конвенції, а також у будь-який час після цього повідомити
Центр про категорію чи категорії спорів, які підлягають або не
підлягають вирішенню Центром. Генеральний секретар сповіщає про вказане
повідомлення всі інші Договірні держави.
Жодна з Договірних держав не може забезпечувати захист або звертатися з
позовами міжнародно-правового характеру, якщо мова йде про спори між її
особами та іншою Договірною державою, з приводу яких є згода про
передання чи про передання їх у майбутньому для вирішення через
арбітраж, за винятком випадків, коли Договірна держава відмовиться
виконувати дії відповідно до рішень, прийнятих стосовно такого спору.
У главі IIІ Конвенції, що визначає процедуру примирення, зазначається:
Договірна держава або її особи, які бажають звернутись до примирювальної
процедури, звертаються з відповідною письмовою заявою до Генерального
секретаря, котрий направляє копію заяви іншій стороні. Генеральний
секретар реєструє заяву, якщо інформація, яка в ній міститься, дійсно
відповідає компетенції Центру. У противному разі він повідомляє сторони
про відмову в реєстрації.
Примирювальна комісія (далі — Комісія) складається з одного або непарної
кількості посередників, що призначаються за згодою сторін. Якщо останні
не домовилися про кількість посередників та порядок їх призначення, до
Комісії входять три посередники, одного з яких призначає кожна зі
сторін, а третій, що є головою Комісії, призначається за їх згодою.
Посередником може бути особа, що не належить до числа посередників, за
винятком випадків, коли призначення здійснюється головою
Адміністративної ради.
Комісія сама вирішує питання про свою компетенцію.
До обов’язків Комісії належить з’ясування обставин, за яких між
сторонами виник спір. Вона також має докласти зусиль для прийняття
прийнятного для обох сторін рішення. З цією метою Комісія користується
правом розглядати спір на будь-якій стадії та час від часу пропонувати
їм умови, за яких спір може бути врегульований. Сторони зобов’язані
добросовісно співробітничати з Комісією, щоб вона могла виконувати
покладені на неї обов’язки, і серйозно ставитись до її рекомендацій.
Якщо сторони досягнуть згоди, Комісія готує доповідь із зазначенням
спірних питань та записом про те, що сторони досягли згоди. Якщо в
будь-який момент примирювальної процедури Комісія дійде висновку, що
досягнення згоди між сторонами малоймовірне, вона припиняє процедуру та
готує доповідь із зазначенням суті спору та записом про те, що сторонам
не вдалося дійти згоди. У разі неявки однієї зі сторін або відмови від
участі у примирювальній процедурі Комісія припиняє процедуру та готує
про це доповідь із записом про неявку або відмову сторони від участі в
процедурі. Якщо сторони не домовилися про інше, жодна з них у
примирювальній процедурі не має права в процесі іншої процедури
вирішення спору — через арбітраж чи в судовому порядку, чи в іншому
порядку вирішення — посилатися на (або використовувати) будь-які
висловлювання, заяви, визнання, пропозиції стосовно погодження,
зробленого іншою стороною в примирювальній процедурі, а також на
рекомендації Комісії.
Будь-яка Договірна держава або її особа може звернутися до арбітражної
процедури. Для цього вона направляє відповідну письмову заяву
Генеральному секретарю. Порядок та правила арбітражного вирішення спору
розглядаються у главі ІV Конвенції.
Арбітраж складається з одного або непарної кількості арбітрів,
призначених за згодою сторін. У випадку, якщо сторони не домовилися про
кількість арбітрів та порядок їх призначення, до арбітражу входять три
арбітри, одного з яких призначає кожна із сторін, а третій, що є головою
арбітражу, призначається за їх згодою. Арбітром може бути призначено
особу, що не входить до списку арбітрів, за винятком випадків, коли
призначення здійснюється Головою Адміністративної ради. Якщо сторони не
домовились про інше, арбітраж на вимогу однієї з них приймає рішення
стосовно додаткових або зустрічних вимог, пов’язаних безпосередньо з
предметом спору, за умови, що це відповідає згоді сторін, порядку
вирішення спорів і компетенції Центру.
Рішення арбітражу є обов’язковим для сторін і не підлягає апеляції або
іншому способу оскарження, за винятком передбачених у Конвенції. Кожна
зі сторін зобов’язана підкоритись та здійснювати дії, що відповідають
вимогам рішення арбітражу, крім випадків, коли виконання рішення було
призупинено згідно з положеннями даної Конвенції.
Договірна держава визнає рішення арбітражу, прийняте відповідно до цієї
Конвенції, як обов’язкове та таке, що забезпечує виконання грошових
зобов’язань, покладених рішенням арбітражу, в межах своєї території так
само, якби це було остаточне рішення її судового органу. Договірна
держава з федеративним устроєм має право забезпечити виконання рішення
арбітражу в межах або через федеральні судові органи та може
передбачити, що такі судові органи будуть розглядати рішення арбітражу
так само, якби це було остаточне рішення судового органу держави, що
входить до складу держави, яка має федеративний устрій.
Заміщення та відвід посередників або арбітрів регулює глава V Конвенції.
Якщо арбітр або посередник, призначений стороною, відмовиться від
виконання обов’язків без згоди Комісії або арбітражу, членом яких він
був, голова Адміністративної ради призначає особу з відповідних списків
для проведення заміни. Сторона може звернутися до Комісії або арбітражу
і заявити відвід будь-кому з членів у зв’язку з відсутністю в них
якостей, передбачених Конвенцією. Крім того, сторона при арбітражному
розгляді спору має право заявити про відвід арбітра на підставі факту
неналежного формування складу арбітражу. Рішення стосовно заявленого
відводу посередника чи арбітра приймається іншими членами Комісії або
арбітражу, а якщо їхні думки розділилися порівну або відвід заявлений
посереднику чи арбітру в Комісії або арбітражі, що складається з одного
члена, або відвід заявлений стосовно більшості членів Комісії чи
арбітражу, то рішення приймається головою Адміністративної ради. Якщо
відвід посередника чи арбітра буде визнаний обґрунтованим, посередник
або арбітр підлягають заміщенню відповідно до положень даної Конвенції.
Плата, що вноситься сторонами за користування послугами, які надаються
Центром, визначається правилами, що приймаються Адміністративною радою
та регулюються главою VI Конвенції. Кожний склад Комісії або арбітражу
визначає розмір виплат, які здійснюються як винагорода та з метою
відшкодування витрат їх членам у межах, періодично встановлюваних
Адміністративною радою, і після консультацій з Генеральним секретарем.
Примирювальна та арбітражна процедури розгляду спору проводяться в місці
знаходження Центру, якщо в подальшому не буде передбачене інше.
Будь-який спір між договірними державами з приводу тлумачення або
застосування Конвенції, не вирішений за допомогою переговорів,
передається на розгляд Міжнародного суду ООН через подання однією зі
сторін відповідної заяви, якщо ці держави не домовилися про інший спосіб
вирішення спору.
Будь-яка договірна держава має право запропонувати поправку до цієї
Конвенції. Текст її повинен бути переданий Генеральному секретарю не
пізніше 90 днів до початку зборів Адміністративної ради, на яких
пропонується розгляд такої поправки. Вона має бути розглянута і негайно
передана ним усім членам Адміністративної ради.
Конвенція відкрита для підписання державами — членами Міжнародного банку
реконструкції і розвитку (МБРР). Вона також відкрита для підписання
будь-якою іншою державою — учасницею Статуту Міжнародного суду, стосовно
якої Адміністративна рада більшістю в 2/3 голосів її членів прийме
рішення про запрошення до участі у Конвенції. Кожна держава законодавчим
або іншим способом у міру необхідності забезпечує дію положень цієї
Конвенції на своїй території.
Конвенція діє на всіх територіях, міжнародні зв’язки яких перебувають у
віданні договірної держави, за винятком тих, які остання виключила зі
сфери дії Конвенції через письмове повідомлення її депозитарію або в
момент ратифікації, прийняття чи схвалення Конвенції або в подальшому.
Кожна з договірних держав має право денонсувати цю Конвенцію через
письмове повідомлення її Депозитарію. Денонсація набирає чинності через
шість місяців після отримання вказаного повідомлення.
Акти про ратифікацію, прийняття, схвалення цієї Конвенції, а також
поправки до неї депонуються в Банку, що є її депозитарієм. Депозитарій
передає завірені копії даної Конвенції державам — членам Банку, а також
будь-якій державі, запрошеній її підписати.
Також як приклад багатосторонньої угоди можна розглянути Сеульську
конвенцію 1985 р. про заснування Багатостороннього агентства з гарантій
інвестицій (далі — Агентство).
Названа Конвенція складається із преамбули та 11 глав, що мають такі
назви: Глава 1 «Заснування, статус, цілі й визначення»; Глава ІІ
«Членство та капітал»; Глава ІІІ «Операції»; Глава ІV «Фінансові
положення»; ГлаваV «Організація та управління»; Глава VІ «Голосування,
коригування підписок і представництво»; Глава VІІ «Привілеї та
імунітети», Глава VІІІ «Вихід, призупинення членства і припинення
операцій»; Глава ІХ «Урегулювання спорів»; Глава Х «Поправки»; Глава ХІ
«Заключні положення». До Конвенції входять також два додатки: «Гарантії
спонсорських інвестицій відповідно до статті 24» (Додаток І) та
«Врегулювання спорів між членом та Агентством за статтею 57» (Додаток
ІІ).
У главі І розглядаються статус і цілі створюваного Агентства,
визначається, що воно є юридичною особою та має такі права: укладати
контракти; придбавати й продавати рухоме й нерухоме майно; порушувати
судові справи. У даній главі також даються визначення цілей цієї
Конвенції.
Завданням Агентства є стимулювання потоку інвестицій у продуктивних
цілях між країнами-членами й особливо в держави, що розвиваються, для
доповнення у такий спосіб діяльності Міжнародного банку реконструкції і
розвитку, Міжнародної фінансової корпорації (МФК) та інших міжнародних
фінансових установ розвитку.
Для досягнення цієї мети Агентство надає гарантії, в тому числі спільне
й повторне страхування від некомерційних ризиків щодо інвестицій, що
мають місце у якій-небудь державі-члені, з інших держав-членів; здійснює
відповідну додаткову діяльність стосовно сприяння потоку інвестицій у
держави, які розвиваються, й між ними, а також користується іншими
додатковими повноваженнями, які можуть знадобитися для реалізації даної
мети.
У главі ІІ зазначено, що членами Агентства можуть бути всі члени МБРР, а
також представник Швейцарії, у цій главі також описано порядок підписки
на акції Агентства та їх оплати.
Глава III присвячена розгляду операцій, які здійснюються в Агентстві.
Так, воно гарантує капіталовкладення на випадок шкоди в таких видах
ризику, як: переказування валюти; експропріація чи аналогічні заходи;
порушення договору; війна й громадські заворушення.
Інвестиції, що підпадають під гарантії, включають акціонерну участь, у
тому числі середньострокові та довгострокові позики, надані власниками
акцій заінтересованому підприємству чи гарантовані ними, а також такі
форми прямих капіталовкладень, які можуть бути визначені Радою
директорів.
Рада директорів кваліфікаційною більшістю голосів може поширити
можливість надання гарантії на будь-яку іншу форму середньострокових чи
багатострокових капіталовкладень за деяким винятком. Гарантії
обмежуються капіталовкладеннями, надання яких починається після
реєстрації заяви щодо одержання гарантії Агентства.
Під гарантії підпадають фізична чи юридична особа, якщо вона є
громадянином держави-члена, що не є приймаючою державою; юридична особа,
що сформована та чиї основні установи розташовані на території
держави-члена або більша частка її капіталу належить державам-членам чи
їхнім громадянам за умови, що такий член не є приймаючою країною. Така
юридична особа незалежно від того, перебуває вона в приватному володінні
чи ні, діє на комерційній основі.
Що стосується гарантій приймаючих держав, то їх капіталовкладення
гарантуються тільки у випадку, якщо будуть здійснюватися на території
країн, що розвиваються. Агентство не укладає жодного договору про
гарантію до затвердження приймаючим урядом надання гарантії Агентством
щодо встановлених для покриття ризиків. При цьому Агентство визначає
умови кожного договору про гарантію з дотриманням правил і положень, які
встановлює Рада директорів, за умови, що Агентство не забезпечує
відшкодування у випадку повної втрати капіталовкладення, що підпадає під
гарантію. Договори про гарантію затверджуються Президентом під
керівництвом Ради директорів.
На додаток до гарантійних вищезазначених операцій Агентство може
надавати гарантії під капіталовкладення за спонсорськими домовленостями.
Питання управління фінансами Агентства розглядається в главі IV, де
зазначено, що останнє здійснює свою діяльність, застосовуючи практику
належного ведення та управління фінансами з метою збереження за
будь-яких умов можливості виконання своїх фінансових зобов’язань.
Президент Агентства готує річний бюджет надходжень і витрат останнього
для затвердження Радою директорів.
Структура Агентства показана у главі V Конвенції. Так, воно має Раду
керуючих, Раду директорів, Президента й персонал для виконання
Агентством обов’язків, що останнім визначаються.
Усі повноваження Агентства, за винятком тих, які згідно з положеннями
даної Конвенції конкретно передані іншому його органу, належать Раді
керуючих. Вона може делегувати Раді директорів право здійснювати
будь-які свої повноваження, за винятком права: приймати нових членів і
визначати умови їх прийняття; припиняти членство; приймати рішення про
будь-яке збільшення чи зменшення капіталу; підвищувати межі сукупної
суми умовних зобов’язань; визначати якого-небудь члена Агентства як
державу, що розвивається; визначати винагороду, що виплачується
директорам та їхнім заступникам; припиняти операції та ліквідовувати
Агентство; розподіляти серед його членів активи після ліквідації
Агентства, а також вносити поправки в цю Конвенцію. Кожна держава-член
призначає в Раду керуючих по одному керуючому й одному заступнику
відповідно до встановленої нею самою процедури. Рада керуючих проводить
щорічні засідання,
а також інші засідання.
Рада директорів несе відповідальність за проведення загальних операцій
Агентства й у ході виконання цих обов’язків вживає необхідних заходів.
До складу Ради входять не менше 12 директорів. Число директорів може
бути змінено Радою керуючих з урахуванням змін у членстві Агентства.
Строк служби директорів визначається Радою керуючих. Засідання Ради
директорів скликаються його головою за його власною ініціативою чи на
прохання трьох директорів. Доти, доки Рада керуючих не прийме рішення
про функціонування в Агентстві постійної Ради директорів, яка проводить
сесії на постійній основі, директори та їхні заступники одержують
винагороду тільки в межах витрат, пов’язаних з їх участю в засіданнях
Ради чи з виконанням ними інших офіційних обов’язків по лінії Агентства.
Після заснування Ради директорів, що проводить сесії на постійній
основі, винагорода директорів та їхніх заступників визначається Радою
керуючих.
Президент проводить під загальним контролем Ради директорів звичайну
діяльність Агентства. Він призначається Радою директорів і відповідає за
організацію, призначення й звільнення персоналу. Президент і персонал
Агентства під час виконання своїх обов’язків підпорядковуються тільки
Агентству й ніякій іншій владі. Президент і персонал Агентства постійно
зберігають конфіденційність інформації, отриманої під час здійснення
операцій Агентства.
Агентство, його Президент і персонал не втручаються в політичні справи
будь-якої держави-члена. У рамках даної Конвенції Агентство
співробітничає з Організацією Об’єднаних Націй та іншими міжурядовими
організаціями, що мають обов’язки у споріднених галузях, зокрема з МБРР
і МФК.
Центральна установа Агентства знаходиться у Вашингтоні, якщо Рада
керуючих не прийме кваліфікованою більшістю голосів рішення про його
розташування в іншому місці.
Для забезпечення процедури голосування кожний член одержує 177 членських
голосів і по одному передплатному голосу за кожну належну йому акцію.
Порядок голосування подається в главі VІ Конвенції.
Кожний керуючий має право розпоряджатися голосами членів, яких він
репрезентує. За винятком випадків, спеціально визначених у даній
Конвенції, рішення Ради керуючих приймаються більшістю голосів. Кворумом
на будь-якому засіданні Ради керуючих є більшість керуючих, що мають
щонайменше 2/3 загальної кількості голосів.
Директори залишаються на своїй посаді до обрання їхніх наступників. Якщо
посада директора звільняється більше ніж за 90 днів до закінчення
встановленого строку, то керуючі, що обрали колишнього директора,
обирають на строк, що залишився, нового директора. Для його обрання
потрібна більшість поданих голосів.
Для забезпечення Агентству можливості виконувати свої функції на
території кожного члена йому надаються імунітети та привілеї, викладені
в главі VІІ. До них належать: обмеження справ, що можуть порушуватися у
суді проти Агентства; майно й активи Агентства не можуть бути піддані
обшуку, реквізиції, конфіскації, експропріації чи будь-якій іншій формі
арешту за рішенням виконавчих чи законодавчих органів; у межах,
необхідних для здійснення операцій, передбачених даною Конвенцією, все
майно й активи Агентства звільняються від будь-яких обмежень. Архіви
Агентства є недоторканними, де б не перебували. Агентство, його активи,
майно та доходи, а також його операції й угоди, що укладаються
відповідно до даної Конвенції, звільняються від будь-яких податків і
мита. Агентство також звільняється від обов’язків щодо збору чи сплати
будь-яких податків і мита. Кошти, що виділяються Агентством на оплату
витрат керуючих та їхніх заступників, а також на оклади й оплату інших
витрат Голови та членів Ради директорів, їхніх заступників, а також
президента та персоналу Агентства, за винятком місцевих громадян, не
оподатковуються й при оподаткуванні не враховуються. Існують ще деякі
привілеї.
Усі керуючі, директори, їхні заступники, а також президент і персонал
Агентства не можуть бути піддані судовому переслідуванню у зв’язку з
діями, здійснюваними ними під час їх перебування на посаді; якщо вони не
є місцевими громадянами, мають такий самий імунітет щодо обмежень на
в’їзд, вимог стосовно реєстрації іноземців і повинностей національної
служби, а також такі самі пільги щодо валютних обмежень, які надаються
цими членами представникам, офіційним посадовим особам і службовцям
відповідного рангу інших держав-членів; користуються таким же режимом
стосовно можливостей пересування, який надається цими членами
представникам, офіційним посадовим особам і службовцям відповідного
рангу інших членів.
Держава — член Агентства після закінчення трьох років з дати набуття
чинності цієї Конвенції може вийти з Агентства в будь-який момент,
повідомивши про це письмово в його центральну установу. Агентство
повідомляє МБРР як депозитарія даної Конвенції про одержання такого
повідомлення. У випадку невиконання членом Агентства будь-якого з його
зобов’язань за цією Конвенцією Рада керуючих може більшістю своїх
членів, що володіють більшістю загальної кількості голосів, призупинити
його членство.
Коли держава перестає бути членом Агентства, вона продовжує відповідати
за всіма своїми зобов’язаннями, у тому числі умовними, за даною
Конвенцією, які існували до припинення її членства.
Рада керуючих може кваліфікованою більшістю голосів прийняти рішення про
припинення операцій і ліквідацію Агентства.
Глава ІХ присвячена питанням урегулювання спорів щодо тлумачення та
застосування даної Конвенції, спорів між Агентством та
державами-членами, а також спорів з участю держателів гарантії або
перестрахування.
У главі Х ідеться про порядок внесення поправок до цієї Конвенції.
Глава ХІ містить заключні положення, які визначають умови набуття
чинності даною Конвенцією, порядок скликання першого засідання Ради
керуючих, обов’язки Депозитарію, умови реєстрації Конвенції та ін.
Додатки до Конвенції регулюють питання застосування її положень,
викладених у статтях 24 та 57.
Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС) містить
систему відповідних стимулів та обов’язків стосовно діяльності ТНК на
території певної держави з тим, щоб не ігнорувались їхні інтереси,
насамперед економічні. Прийняття
цієї Угоди обумовлене загостренням відносин між країнами, що
розвиваються, і великими ТНК. Ураховуючи, що в міжнародному праві не
було спеціальних правил, котрі б регулювали відносини між країнами, що
розвиваються і користуються інвестиціями, і країнами, котрі такі
інвестиції надають, у цій Угоді сформульовані найважливіші вимоги щодо
поведінки ТНК як інвесторів, а саме: 1) вимога місцевого значення,
згідно з якою іноземний інвестор зобов’язаний продавати на місцевому
ринку частину вироблених на території країни прийняття товарів або
послуг у розмірі встановленого мінімального відсотка від кінцевого
валового продукту чи розвивати відповідну виробничу галузь у даній
державі; 2) експортні вимоги, які зобов’язують інвестора експортувати
частину виробленої продукції на таких умовах: а) не менше визначеного
мінімального обсягу виробленого продукту, б) установлення абсолютної
кількості кінцевого продукту, в) визначення кількості, яка б
компенсувала імпортні закупівлі іноземного інвестора.
До інших вимог, які визначені у цій Угоді та є обмежувальними заходами
для іноземних інвестицій, можна віднести такі: передання технологій;
дотримання принципу рівного доступу господарюючим суб’єктам країни, в
яку надходять інвестиції, до інвестиційного проекту; вимоги надання
робочих місць, місця розташування, фінансування, якими встановлюються
особливості використання місцевих трудових ресурсів, номінальний розмір
підприємства, правила залучення місцевих фінансових ресурсів тощо.
Використання ТРІМС не лише сприяє регулюванню іноземних інвестицій, а й
одночасно є засобом забезпечення національної безпеки.
В окремих країнах-інвесторах спостерігається неоднозначне ставлення до
використання ТРІМС. Так, зокрема, США вважають за необхідне повністю
його заборонити, оскільки, на їхню думку, подібні вимоги були закріплені
ще ГАТТ. Основою даної позиції є те, що використання ТРІМС суперечить
принципам вільної міжнародної торгівлі, а це, у свою чергу, негативно
позначається на розвитку торговельних відносин.
У країнах, що розвиваються, існує зовсім протилежна точка зору, згідно з
якою ТРІМС є діючим економічним інструментом, що сприяє
соціально-економічному розвитку держави, а також обмежує дискримінаційну
політику ТНК.
Важливі положення містить Хартія економічних прав і обов’язків держав
1974 р. У § 2 ст. 2 цього документа звертається увага на те, що
національний контроль над іноземними інвестиціями є формою реалізації
державою її невід’ємного суверенітету: «Кожна держава має право
регулювати і контролювати іноземні інвестиції в межах дії своєї
національної юрисдикції відповідно до національного законодавства і
національних інтересів. Жодна держава не може бути примушена до надання
пільгового режиму іноземним інвестиціям».
До міжнародно-правових документів з питань правового регулювання
міжнародних відносин щодо надання та використання інвестицій можна
віднести Декларацію про міжнародні інвестиції і транснаціональні
корпорації, схвалену 21 червня 1976 р. Організацією з економічного
співробітництва і розвитку. В 1997 р. Міжнародна організація праці
прийняла тристоронню Декларацію про принципи стосовно транснаціональних
корпорацій і соціальної політики. У 1980 р. Генеральна Асамблея ООН
схвалила Звід багатосторонніх погоджених правил і принципів щодо
контролю за відповідними видами господарської діяльності.
Є й інші міжнародно-правові документи, норми яких регулюють міжнародні
інвестиційні відносини. Так, Україна є учасницею ряду багатосторонніх
угод з питань інвестиційної діяльності, що укладені між країнами —
членами Співдружності Незалежних Держав (наприклад, Угода про
співробітництво в галузі інвестиційної діяльності, Конвенція про захист
прав інвестора від 28 березня 1997 р. та ін.).
3. Міжнародні договори
як джерело інвестиційного права
Як зазначалося, міжнародний договір є основним джерелом міжнародного
економічного права, зокрема такої його важливої частини, як міжнародне
інвестиційне право. Прикладами перших договорів, де вирішується питання
міжнародних інвестицій, є договори США, які були укладені в кінці 40-х
років ХХ ст. із країнами, що зазнали поразки у Другій світовій війні. До
них слід віднести договір, який був укладений між США і Німеччиною і
став однією з правових основ реалізації Плану Маршалла. Відповідно до
цього Договору значний обсяг американського капіталу був інвестований у
німецьку економіку. Досить активним був процес укладення міжнародних
торговельних договорів у 50-х роках, коли країни, що звільнилися від
колоніальної залежності, почали будувати свої відносини з промислово
розвинутими країнами на принципово новій основі. Розвиток міжнародного
інвестиційного процесу зумовив укладення спеціальних угод про сприяння і
взаємний захист інвестицій. Уже на початок 1988 р., за даними Центру
ООН, було укладено 265 таких договорів.
Україна після проголошення своєї незалежності, ставши само-
стійним суб’єктом міжнародного права, активно укладає угоди щодо
міжнародного інвестування. В основному в них ідеться про заохочення та
взаємний захист інвестицій або про сприяння та взаємний захист
інвестицій. Подібні угоди укладені Україною із Великою Британією,
Грецією, Данією, Естонією, Канадою, Китаєм, Литвою, Монголією,
Нідерландами, Польщею, США, Угорщиною, Фінляндією, Францією, ФРН,
Чехією, Швейцарією та іншими державами.
Аналіз змісту укладених договорів (угод) про заохочення і взаємний
захист інвестицій свідчить, що в них розглядається питання щодо
визначення: термінів «інвестиція», «інвестор», «доходи», «територія» та
ін.; сфери застосування договору; умов сприяння та захисту іноземних
інвестицій; умов надання іноземним інвестиціям національного режиму та
режиму найбільшого сприяння; порядку компенсації збитків іноземним
інвесторам; порядку вирішення спорів тощо.
До міжнародних угод у сфері інвестиційної діяльності з участю України
слід віднести такі, що регулюють питання уникнення подвійного
оподаткування доходів і майна та запобігання ухиленню від сплати
податків. Вони укладені з Великою Британією, Іраном, Польщею, Білоруссю,
Туреччиною, Угорщиною, Францією, Чехією та іншими державами.
У системі міжнародних інвестиційних договорів є такі, що мають
специфічний зміст, наприклад Угода між Держатомнаглядом, Держкоматомом
та Міністерством навколишнього середовища, охорони природи та ядерної
безпеки Німеччини про наміри в галузі інвестування заходів з підвищення
безпеки АЕС України з реактором типу ВВЕР від 25 серпня 1993 р., Договір
між Україною та США про сфери компетенції Українсько-Американської
спільної комісії сприянню розвитку торгівлі та інвестиціям від 1 березня
1994 р.
З метою кращого уявлення про структуру та зміст міжнародних
інвестиційних угод як приклад наводиться Угода між Україною та
Югославією про взаємне сприяння та захист інвестицій, ратифікована
Верховною Радою України 5 липня 2000 р.
УГОДА
між Кабінетом Міністрів України
та Союзним Урядом Союзної Республіки Югославія
про взаємне сприяння та захист інвестицій
Кабінет Міністрів України та Союзний Уряд Союзної Республіки Югославія
(далі — «Договірні Сторони»), бажаючи створити сприятливі умови для
розширення економічного співробітництва між Договірними Сторонами; маючи
намір створити та підтримувати сприятливі умови для взаємних інвестицій;
визнаючи, що залучення та взаємний захист інвестицій буде сприяти
зміцненню підприємницької діяльності та значному збільшенню внеску в
справу розвитку економічних відносин між Договірними Сторонами,
домовились про таке:
Визначення
1. Термін «інвестиція» охоплює будь-який вид цінностей, що інвестовані
інвестором однієї з Договірних сторін на території іншої Договірної
сторони відповідно до її національного законодавства, зокрема:
а) рухоме та нерухоме майно, що перебуває у власності інвестора, як і
інші відповідні права, такі як іпотека, заставні права, забезпечення з
позики та інші подібні права;
б) акції, зобов’язання та будь-які інші цінні папери, що перебувають у
власності інвестора;
в) права інтелектуальної власності, включаючи авторські та інші
аналогічні права, товарні знаки, винаходи, включаючи патенти, промислові
зразки, моделі та гудвіл, а також технологічні процеси, знання та досвід
(ноу-хау);
г) права на проведення господарської діяльності, у тому числі права на
розвідування, розроблення, видобування чи експлуатацію природних
ресурсів, надані відповідно до законодавства чи договорів.
Зміни виду інвестицій, в які будуть інвестуватися кошти, не впливатимуть
на їх характер як інвестицій.
2. Термін «інвестор» буде означати:
а) фізичну особу, що має громадянство однієї з Договірних Сторін і яка
інвестує на територію іншої Договірної Сторони;
б) юридичну особу, яку створено згідно з національним законодавством
однієї з Договірних Сторін на території цієї Договірної Сторони і яка
інвестує на територію іншої Договірної Сторони.
3. Термін «доходи» означатиме суми, отримувані від інвестицій, зокрема,
але не виключно, прибутки, відсотки, дивіденди, авторські гонорари,
плату за ліцензії, патенти та подібні надходження.
4. Термін «територія» означатиме площі, що охоплюються сухопутними
кордонами, а також територію моря, морське дно, його надра, які
знаходяться за територіальними водами, над якими Договірна Сторона
здійснює свої суверенні права або юрисдикцію, відповідно до своїх
законів, правил і міжнародного права.
Заохочення та захист інвестицій
1. Кожна з Договірних Сторін заохочуватиме та створюватиме сприятливі
умови для інвесторів іншої Договірної Сторони для здійснення інвестицій
на своїй території та допускатиме такі інвестиції відповідно до її
законів та правил.
2. Інвестиції інвесторів кожної з Договірних Сторін у будь-який час
користуватимуться справедливим і рівним ставленням, повним захистом та
безпекою на території іншої Договірної Сторони.
Національний режим і режим найбільшого сприяння
1. Кожна Договірна Сторона на своїй території надаватиме інвестиціям
інвесторів іншої Договірної Сторони режим, який є не менш сприятливим,
ніж той, який вона надає своїм інвесторам та їх інвестиціям, чи
інвесторам будь-яких третіх країн і їх інвестиціям, залежно від того,
який із них є найбільш сприятливим.
2. Кожна Договірна Сторона на своїй території надасть інвесторам іншої
Договірної Сторони по відношенню до управління, підтримки, використання,
отримання доходів і розпорядження своїми інвестиціями режим, що є не
менш сприятливим, ніж той, який вона надає власним інвесторам та їх
інвестиціям, або інвесторам будь-яких третіх країн та їх інвестиціям,
залежно від того, який із них є найбільш сприятливим.
3. Положення п.п.1 і 2 цієї Статті не будуть тлумачитись з тим, щоб
зобов’язати одну Договірну Сторону поширювати на інвесторів іншої
Договірної Сторони вигоду від будь-якого режиму, преференцій чи
привілеїв, які можуть бути поширені першою Договірною Стороною, що
випливають з:
а) своєї участі в митному союзі, зоні вільної торгівлі, монетарному
союзі або подібній міжнародній угоді, що встановлює подібні об’єднання,
або інших формах регіонального співробітництва, учасником яких є чи може
стати будь-яка з Договірних Сторін; або
б) будь-якої міжнародної угоди чи домовленості, які стосуються повністю
чи частково оподаткування.
Компенсація затрати
1. Інвесторам однієї Договірної Сторони, інвестиції яких здійснюються на
території іншої Договірної Сторони, що зазнали втрат через війну,
збройний конфлікт, національний надзвичайний стан, переворот, повстання,
заколот або інші подібні події на території іншої Договірної Сторони,
надаватиметься останньою Договірною Стороною режим, стосовно реституцій,
відшкодування, компенсації або іншого рішення, не менш сприятливий, ніж
той, який остання Договірна Сторона надає інвесторам будь-якої третьої
країни.
Виплати за вказаними підставами здійснюватимуться без затримки і будуть
вільно переказуватись.
2. Не перешкоджаючи умовам п.1 цієї Статті, інвесторам однієї з
Договірних Сторін, які несуть втрати на території іншої Договірної
Сторони під час будь-яких подій, згаданих у цьому пункті, які виникли
внаслідок:
а) реквізиції їх власності її силами або владою іншої Договірної
Сторони;
б) руйнування їх власності її силами або владою іншої Договірної
Сторони, яке було викликане не військовими діями або не було обумовлене
необхідною ситуацією, буде надано необхідну реституцію або адекватну
компенсацію.
Виплати за вказаними підставами будуть здійснюватись без затримки і
будуть вільно переказуватись. До моменту виплати компенсації на її суму
нараховуються відсотки за ставками LIBOR.
Експропріація
1. Інвестиції інвесторів будь-якої Договірної Сторони не будуть
націоналізовані, експропрійовані або піддані заходам, що мають ефект,
еквівалентний націоналізації або експропріації (далі — «експропріація»),
на території іншої Договірної Сторони, за винятком суспільних інтересів.
Експропріація буде проводитись відповідно до судочинства, на
недискримінаційній основі і супроводжуватиметься умовами про виплату
негайної адекватної та ефективної компенсації. Така компенсація
дорівнюватиме ринковій вартості експропрійованої інвестиції
безпосередньо до моменту експропріації або перед тим, коли про майбутню
експропріацію стало загальновідомо, залежно від того, що відбувалося
раніше, включатиме відсотки з дати здійснення експропріації за ставкою
LIBOR до моменту виплати, здійснюватиметься без зайвої затримки і буде
такою, що ефективно реалізується та вільно переказується.
2. Потерпілий інвестор матиме право відповідно до законів і правил
Договірної Сторони, яка здійснила експропріацію, на негайний перегляд
судовою владою цієї Договірної Сторони його випадку та оцінку його
інвестицій згідно з принципами, викладеними в цій статті.
Перекази
1. Кожна Договірна Сторона буде, після виконання всіх зобов’язань
інвесторів іншої Договірної Сторони, гарантувати інвесторам іншої
Договірної Сторони, відповідно до законів та правил першої Договірної
Сторони, вільний переказ платежів, що стосуються інвестицій, зокрема,
але не виключно:
а) капіталу та інших грошових сум, необхідних для підтримання та
збільшення інвестицій;
б) доходів;
в) коштів від повної або часткової ліквідації інвестицій;
г) коштів від повернення позик, що засновані на інвестиціях;
д) компенсацій, що враховано в статтях 4 і 5 цієї Угоди.
2. Перекази платежів, згадані в п.1 цієї Статті, будуть здійснюватись
без зайвих затримок, у конвертованій валюті, за офіційним валютним
курсом, дійсним на дату переказу на території Договірної Сторони, в якій
були здійснені інвестиції.
Суброгація
1. Якщо одна Договірна Сторона або її уповноважений орган здійснює
виплату своїм інвесторам згідно з гарантією, яка була надана у зв’язку з
інвестицією на території іншої Договірної Сторони, друга Договірна
Сторона визнає:
а) передання згідно з законом або відповідно до правової трансакції
будь-яких прав чи вимог інвестора першої Договірної Сторони або її
уповноваженого органу, і
б) що перша Договірна Сторона або її уповноважений орган отримали право
в результаті суброгації здійснювати право або реалізовувати вимоги
інвестора і брати на себе зобов’язання, що належать до інвестиції.
2. Суброговані права або вимоги не будуть перевищувати первісні права
або вимоги інвестора.
3. Суброговані права та зобов’язання застрахованого інвестора стосуються
також і переказу платежів, здійснюваних відповідно до статті 6 цієї
Угоди.
Вирішення спорів між Договірними Сторонами
1. Спори між Договірними Сторонами щодо тлумачення та застосування цієї
Угоди будуть вирішуватись, якщо це можливо, через переговори між
Договірними Сторонами.
2. Якщо спір, про який ідеться в п.1 цієї статті, між Договірними
Сторонами не може бути вирішений протягом шести місяців з моменту, коли
одна з Договірних Сторін повідомила письмово іншу Договірну Сторону,
його буде, на прохання однієї з Договірних Сторін, передано до
Арбітражного Суду.
3. Арбітражний Суд, про який ідеться в п.2 цієї статті, буде
створюватись на ad hoc основі для кожного індивідуального випадку таким
чином: протягом трьох місяців після отримання письмового звернення про
арбітраж кожна Договірна Сторона призначає по одному члену цього суду.
Протягом двох місяців обидва члени за взаємною домовленістю оберуть
третього арбітра — громадянина третьої держави, якого після схвалення
Договірними Сторонами буде призначено Головою Суду.
4. Якщо протягом строків, визначених п.3 цієї Статті, призначення не
буде зроблено, кожна Договірна Сторона зможе, у разі відсутності іншої
домовленості, запросити Голову Міжнародного суду справедливості зробити
необхідні призначення. Якщо Голова є громадянином однієї з Договірних
Сторін, або якщо інші причини перешкоджають йому виконувати зазначену
функцію, призначення повинен зробити заступник Голови. Якщо з’ясується,
що заступник Голови також є громадянином однієї з Договірних Сторін або
що він не може виконувати зазначену функцію, необхідні призначення
повинен зробити член Міжнародного суду справедливості, наступний за
старшинством і який не є громадянином будь-якої з Договірних Сторін.
5. Арбітражний Суд досягатиме своїх рішень на основі положень цієї Угоди
та головних принципів міжнародного права. Арбітражний Суд досягатиме
своїх рішень більшістю голосів. Його рішення мають остаточний характер і
є обов’язковими для обох Договірних Сторін. Арбітражний Суд установлює
свою власну процедуру.
6. Кожна з Договірних Сторін несе витрати відносно свого члена і його
представництва в арбітражному процесі. Витрати Голови та інші витрати
нестимуть у рівних частинах обидві Договірні Сторони.
Вирішення спорів між Договірною Стороною та інвестором іншої Договірної
Сторони
1. Спори між інвестором однієї Договірної Сторони та іншою Договірною
Стороною у зв’язку з зобов’язаннями останньої, які виникають з цієї
Угоди щодо інвестицій, здійснених інвестором першої Договірної Сторони,
будуть вирішуватись, наскільки це можливо, через переговори.
2. Якщо спори, згадані в п. 1 цієї Статті, не можуть бути вирішені
шляхом переговорів протягом шести місяців, обидві сторони спору можуть
передати спір на вирішення в компетентний Суд Договірної Сторони, яка є
стороною спору.
3. Замість застосування рішення п. 2 цієї Статті інвестор кожної
Договірної Сторони може направити спір на арбітражне вирішення:
а) «ad hoc» Арбітражному Суду відповідно до Арбітражних Правил Комісії
ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) (995-059); або
б) Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів, який створено
відповідно до Конвенції про вирішення інвестиційних спорів між Державами
і громадянами інших Держав (995-060), що відкрита до підписання в м.
Вашингтон, Округ Колумбія, 18 березня 1965 року (Конвенція ICSID).
4. Рішення Арбітражного Суду буде остаточним і обов’язковим для обох
сторін у спорі і виконуватиметься відповідно до законів і правил
Договірної Сторони, на території якої були здійснені інвестиції.
Застосування інших правил
Якщо закони Договірних Сторін або теперішні чи майбутні міжнародні Угоди
між Договірними Сторонами або інші міжнародні Угоди, учасниками яких є
чи будуть обидві Договірні Сторони, містять положення, відповідно до
яких інвестиціям інвесторів іншої Договірної Сторони надається режим
більш сприятливий, ніж той, що надається цією Угодою, то такі закони та
угоди будуть застосовуватись тією мірою, якою вони сприятливі, і
матимуть перевагу над цією Угодою.
Відносини між Договірними Сторонами
Представники Договірних Сторін проводять консультації у разі
необхідності у зв’язку з питаннями щодо цієї Угоди. Консультації будуть
проводитись за пропозицією однієї з Договірних Сторін у час і в місці,
узгоджених по дипломатичних каналах.
Застосування цієї Угоди
Положення цієї Угоди стосуються інвестицій, здійснюваних інвесторами
кожної Договірної Сторони як до, так і після набуття чинності цією
Угодою, і застосовуються з моменту набуття нею чинності.
Набуття чинності, тривалість та припинення дії цієї Угоди
1. Ця Угода набуває чинності з дати обміну останніми письмовими
повідомленнями про завершення необхідних процедур, згідно з
законодавством Договірних Сторін.
2. Ця Угода залишається чинною на період 10 років і буде автоматично
продовжена на наступні періоди по п’ять років, якщо одна з Договірних
Сторін письмово не сповістить іншу Договірну Сторону не пізніше 12
місяців до закінчення строку про свій намір припинити дію цієї Угоди.
3. Щодо інвестицій, які здійснені до закінчення дії цієї Угоди,
положення ст. 1—12 будуть залишатися дійсними на період 10 років з дати
припинення.
На підтвердження цього особи, уповноважені своїми урядами, підписали цю
Угоду.
Здійснено в м. Белграді 9 січня 2001 р. у двох дійсних примірниках,
кожний українською, сербською та російською мовами, причому всі тексти є
автентичними. У разі розбіжностей у тлумаченні цієї Угоди матиме
перевагу російський текст.
За Кабінет Міністрів України За Союзний Уряд Союзної
Республіки Югославія
Розділ 14
Міжнародне транспортне право
1. Поняття та джерела міжнародного
транспортного права
системі міжнародних економічних відносин важливе місце посідають
відносини, пов’язані з організацією і здійсненням міжнародних перевезень
пасажирів і вантажів різними видами транспорту (залізничним,
автомобільним, повітряним, морським, річковим). Міжнародні транспортні
перевезення — це необхідна умова успішного розвитку міжнародних
економічних відносин. Перевезення сировини, матеріалів, устаткування,
сільськогосподарської продукції та інших вантажів, передбачених
міжнародними договорами та угодами, — це один із засобів їх реального
виконання. Від чіткого урегулювання міжнародних відносин у галузі
транспорту багато в чому залежать результа-
ти міжнародного співробітництва в різних його напрямах. Ці відносини,
які виникають між державами, національними органами управління
транспортом, міжнародними організаціями, регулюються відповідними
міжнародними принципами і нормами. Їх система і відображає зміст
міжнародного транспортного права як підгалузі, складової міжнародного
економічного права.
Таким чином, під міжнародним транспортним правом слід розуміти систему
міжнародно-правових принципів і норм, які регулюють відносини, що
виникають у процесі використання різних видів транспорту у сфері
міжнародного економічного співробітництва.
Принципи і норми міжнародного транспортного права дістають своє юридичне
закріплення у різних джерелах: міжнародних договорах та угодах з питань
транспорту, актах міжнародних організацій (асоціацій, конференцій,
палат, комісій тощо).
Найбільш поширеними є міжнародні договори з питань транспорту
(транспортні договори). Вони укладаються від імені і за дорученням уряду
центральними органами управління транспортом — міністерствами та іншими
установами, які здійснюють керівництво залізничним, морським, річковим,
повітряним транспортом.
За кількістю країн, які беруть участь у подібного роду міжнародних
договорах, їх можна поділити на багатосторонні і двосторонні. До
багатосторонніх договорів слід віднести, наприклад, Конвенцію про
відкрите море, підписану у 1958 р. 13 державами; Угоду про Міжнародну
спілку залізниць (1922 р.), Чиказьку конвенцію з питань цивільної
авіації (1944 р.). До цього виду угод слід віднести й угоди, укладені
між окремими країнами Співдружності незалежних держав; Угоду про
координаційні органи залізничного транспорту СНД, підписану у Мінську 14
лютого 1992 р. (Україною вона не підписана), Угоду про використання
повітряного транспорту, яка була підписана у Ташкенті 15 травня 1992 р.
(не підписана Молдовою), та деякі інші.
Міжнародні транспортні договори можуть бути різного змісту, в них
обов’язково враховується специфіка виду транспортних засобів. Так, у
договорі про торговельне судноплавство визначається, як правило,
територія, на яку поширюється договір; питання сприяння сторін свободі
торговельного судноплавства; підтримання і розвиток ділових відносин між
органами управління транспортом; дотримання у міжнародному судноплавстві
принципу вільної і справедливої конкуренції; визнання національної
належності судна; надання допомоги у разі корабельних катастроф і аварій
та інші питання.
2. Правове регулювання міжнародних
морських перевезень
Обсяг перевезень морськими шляхами рік у рік зростає. Це обумовлюється
не лише дешевизною морських перевезень порівняно з іншими видами
транспортування, а й географічною зручністю країн, які беруть участь у
морських перевезеннях. Для разових перевезень використовуються судна
орендовані (фрахтовані); судна, які використовуються на визначений
період, строк (тайм-чертер); судна, які на підставі угод між державами
використовуються систематично на певних географічних напрямах, за раніше
встановленим графіком.
Важливе значення для регулювання морських перевезень має міжнародне
морське право як система правових норм і принципів, що регулюють
відносини, які виникають у процесі використання Світового океану для
торговельного і військового мореплавства, риболовецького і морського
промислу, добування біологічних і мінеральних ресурсів, проведення
наукових досліджень тощо. В основі таких відносин лежить принцип свободи
відкритого моря, відповідно до якого всі держави і народи мають рівні
права на користування Світовим океаном.
Джерелами міжнародного морського права є Статут ООН, Женевські конвенції
1958 р. (Про територіальне море і зону, яка прилягає до нього; Про
відкрите море; Про континентальний шельф; Про рибальство і охорону живих
ресурсів). Брюссельська конвенція 1910 р., Лондонська конвенція 1954 р.
(з поправками 1962, 1969, 1972, 1973 рр.), Конвенція охорони людського
життя на морі 1960 р. Особливе значення має Конвенція ООН з морського
права 1982 р., яка була підписана 159 державами. Вона охоплює питання,
пов’язані з мореплавством і перельотами, розвідкою і розробленням
ресурсів, рибальством і судноплавством та ін. Конвенція визнане морські
зони, правила проведення морських кордонів, права, обов’язки та
відповідальність держав, механізм урегулювання спорів тощо.
Правове регулювання міжнародних морських перевезень передбачає також
з’ясування питань, пов’язаних із визначенням, по-перше, режиму
торговельних суден у відкритому морі та в територіальних водах і,
по-друге, режиму торговельних суден у міжнародних протоках і каналах, а
також у портах.
Відповідно до ст. 1 Конвенції з цього питання (Женева, 1958 р.) під
«відкритим морем» слід розуміти всі частини моря, які не входять як до
територіальних, так і до внутрішніх вод якої-небудь держави і якими
можуть користуватися різні держави.
«Відкрите море» вільне для доступу всіх держав, і жодна з них не має
права претендувати на підпорядкування якої-небудь його частини своєму
суверенітету. Усі держави користуються у ньому свободою судноплавства,
рибальства, прокладання підводних кабелів і трубопроводів, а також
свободою польотів.
Перебуваючи у «відкритому морі», судна повинні плавати під прапором лише
однієї держави (крім випадків, передбачених у міжнародних договорах),
підкорятись юрисдикції тієї держави, під прапором якої вони перебувають.
Не дозволяється під час плавання або стоянки при заході в порт міняти
свій прапор (крім випадків переходу права власності на судно або зміни
реєстрації). Судно має свою приписку у порту відповідної держави, має
прапор цієї держави і підпорядковується у відкритому морі лише її
юрисдикції.
Велике значення мають питання, пов’язані з користуванням протоками
(Гібралтарською, Чорноморською — Босфор і Дарданелли, Балтійською —
Великий і Малий Бельт та Зунд, Магеллановою і Лаперуза). Вони мають
різний міжнародно-правовий режим. Так, користування протоками
Гібралтарською, Балтійською, Магеллановою і Лаперуза є вільним і
безмитним. Щодо режиму Чорноморських проток, то він визначений
спеціальною Конвен-
цією 1936 р., підписаною у Монтре. Відповідно до неї прохід через ці
протоки у мирний час для всіх торговельних суден вільний, але потребує
дотримання певних санітарних норм. Судна підлягають санітарному огляду з
боку представників влади Туреччини. Якщо стан судна відповідає
санітарним нормам, що засвідчено відповідними документами, то воно може
не зупинятись у протоках і йти своїм курсом. Якщо ж ні, то має зробити
зупинку для ретельного санітарного огляду, а також сплатити вартість
наданих послуг.
У разі війни і за умови, що Туреччина буде нейтральною країною,
зберігається принцип вільного проходу як для воюючих, так і нейтральних
країн. Якщо ж Туреччина буде воюючою країною, то вона пропускає судна
лише тих країн, які не перебувають з нею у стані війни.
Відповідний міжнародно-правовий режим мають канали: Суецький,
Панамський, Кільський.
Прохід, наприклад, через Панамський канал регулюється правилами,
встановленими США, і договорами, укладеними США з іншими державами.
Незважаючи на формальне право вільного проходу через цей канал (судна
будь-якої держави), адміністрація каналу має право на свій розсуд за
наявності певних підстав (неналежний санітарний стан, небезпечний
вантаж) заборонити цей прохід. Усі торговельні судна, які проходять
через Панамський канал, підлягають контролю з боку комісії, до якої
входять представники митного, карантинного й імміграційного відомств.
Капітан і члени команди за порушення правил користування каналом можуть
бути притягнуті до кримінальної відповідальності.
Конкретним міжнародно-правовим режимом наділені і порти. Згідно з
положеннями Барселонської конференції (1921 р.) флоти всіх країн вільно
користуються будь-яким відкритим портом. Крім того, всі збори в портах
мають здійснюватися на умовах рівності і в розумних межах.
На конференції Комітету комунікацій і транзиту Ліги Націй були підписані
Конвенція і Статут про міжнародний режим морських портів, відкритих для
заходу торговельних (вантажних, пасажирських) суден у комерційних цілях.
Країни-учасниці відповідно до цих документів взяли на себе зобов’язання
надати вільний доступ до відкритих портів своїх та іноземних суден, а
також рівні умови для їх завантаження і розвантаження, стягнення мита
тощо.
У користуванні морськими портами у ряді випадків виникає гостра
необхідність. Відмова у дозволі зайти у порт може надто дорого
коштувати.
Приклад. 26 квітня 1993 р. сучасне вантажне судно Українського
Дунайського пароплавства «Кілія», яке доставляло вантаж до Греції, біля
берегів Тунісу потрапило у сильний шторм. У порт його не впустили,
а у відкрите море виходити було дуже небезпечно. У зв’язку з цим «Кілія»
була змушена кружляти у туніській затоці, внаслідок чого зіпсувала
розставлені там рибацькі сітки. Уряд Тунісу арештував судно,
а державна риболовецька компанія звернулася з позовом до суду. За
первинними висновками експертів прямі збитки становили 180 тис. дол.
США, а побічні — 2,5 млн дол. Представники норвезької компанії «Гарт»,
які застрахували «Кілію», вже були згодні сплатити цю суму, але місцеві
рибалки заявили, що косяк тунця був дуже великий,
у зв’язку з чим побічні збитки становлять не 2,5, а 10 млн дол. До речі,
вартість судна становить 9 млн дол. Судові власті Тунісу запропонували
страховій компанії дати безлімітну гарантію. У зв’язку з тим, що судно
тримали під арештом тривалий час, Дунайське пароплавство виплатило
велику суму грошей морякам за простій і неустойку грецькій фірмі за
неотриманий вчасно багаж.
3. Правове регулювання міжнародних
річкових перевезень
Більшість країн світу мають свої судноплавні ріки,
а деякі країни мають спільні ріки з іншими країнами світу. Так, ріка
Дунай, як відомо, протікає через територію Австрії, Болгарії, Молдови,
Федеративної Республіки Німеччини, Румунії, Словаччини, Угорщини,
України, Югославії.
Ріки використовуються для перевезень різних вантажів із однієї країни в
іншу, що викликає необхідність вступати у відповідні відносини,
пов’язані з використанням річкових шляхів. Велике значення при цьому має
питання про державну належність рік (озер, каналів). Якщо вони повністю
розташовані в межах однієї країни, то є складовими її національного
багатства, а в деяких країнах визначаються як виключна власність народу
(наприклад, ст. 1, 9 Закону України «Про власність»). Як правило, в
національних ріках держави забороняють судноплавство, різний промисел з
боку інших держав.
Щодо міжнародних рік (Дунаю, Рейну, Амазонки та інших), то вони
відповідно до умов міжнародних договорів відкриті для вільного
судноплавства.
Правовий режим використання міжнародних рік для судноплавства
закріплюється у відповідних міжнародно-правових актах. Так, режим однієї
з найдовших у Європі ріки Дунаю (загальна довжина дорівнює 2850 км,
довжина судноплавної її частини — 2588 км) визначений Белградською
конвенцією 1948 р. про режим судноплавства на Дунаї. Відповідно до ст. 1
цієї Конвенції навігація по цій річці має бути вільною і відкритою для
громадян, торговельних суден і товарів усіх держав на основі рівності
щодо портових і навігаційних зборів і умов торговельного судноплавства.
Усі судна, які плавають по Дунаю, повинні дотримуватися митних,
санітарних та інших правил, що встановлюються відповідними
придунайськими державами. Але водночас ці правила не повинні
перешкоджати вільному судноплавству. Судна мають право користуватися
портами, здійснювати вантажно-розвантажувальні роботи, посадку і висадку
пасажирів, у разі необхідності поповнювати запаси пального тощо. Портові
збори з суден стягуються придунайськими державами без будь-якої
дискримінації.
Для контролю за дотриманням умов Конвенції 1948 р. про режим
судноплавства по Дунаю, планування спільних заходів, проведення
консультацій і вироблення відповідних рекомендацій та здійснення інших
функцій створена спеціальна Дунайська комісія. До її складу включено по
одному представнику від усіх придунайських країн.
У межах міжнародного співробітництва щодо використання ріки Дунай
укладені різного роду угоди, які визначають загальні умови перевезення
вантажів, буксирування суден, єдині тарифи тощо (наприклад,
Братиславська угода 1955 р., Бухарестська угода 1961 р.). Так,
відповідно до загальних умов перевезення вантажів їх транспортування
здійснюється на підставі заявок вантажовідправників (фрахтувальників).
Пароплавство, яке прийняло вантаж, видає коносамент — документ, який
містить умови перевезення вантажу і є доказом наявності відповідного
договору і прийняття вантажу до перевезення. У ньому вказується назва
судна, найменування перевізника, відправника, одержувача, місце
завантаження, призначення вантажу та ін.
Загальні умови перевезення вантажів передбачають вирішення питань,
пов’язаних з порядком і оплатою вантажно-розвантажувальних робіт,
майновою відповідальністю тощо.
Велику роль у питаннях правового регулювання морських перевезень
відіграє Міжнародна морська організація — міжурядова спеціалізована
установа ООН, що функціонує з 1959 р. До неї входять понад 130 держав
світу. Вона створена з метою організації співробітництва та обміну
інформацією між урядами з технічних питань, які стосуються
судноплавства, пов’язаного з міжнародною торгівлею; сприяння безпеці на
морі; скасування дискримінаційних дій і обмежень щодо судноплавства,
пов’язаного з міжнародною торгівлею, тощо. Саме з ініціативи цієї
організації
було розроблено і підписано ряд конвенцій, значна кількість
рекомендацій, які є важливими джерелами міжнародного морського права.
4. Правове регулювання міжнародних
залізничних перевезень
Ефективність економічного співробітництва між країнами багато в чому
залежить і від рівня розвитку залізничного транспорту, який покликаний
забезпечувати перевезення вантажів і пасажирів з однієї країни в іншу.
Міжнародні залізничні перевезення регулюються спеціальною
багатосторонньою конвенцією, яка була підписана в Берні у 1924 р.
Колишній Радянський Союз не був учасником цієї конвенції, а міжнародні
залізничні перевезення здійснював на основі окремих двосторонніх
конвенцій, укладених з деякими сусідніми державами у 1927 р. Крім того,
в 1951 р. у Будапешті практично всі країни — члени Ради Економічної
Взаємодопомоги на конференції представників залізниць підписали Угоду
про міжнародне залізничне вантажне сполучення.
Важливе значення для організації залізничних перевезень у межах держав
СНД має угода про координаційні органи залізничного транспорту, якою
було створено спеціальний орган — Раду з залізничного транспорту, яка
складається з глав адміністрацій і органів управління залізничним
транспортом. Основним її завданням є координація роботи залізничного
транспорту.
Під час укладання двосторонніх і багатосторонніх угод на перевезення
вантажів і пасажирів, як правило, дотримуються певних загальних,
стандартних умов.
Приймаючи вантаж для міжнародних перевезень, застосовують правила
залізниці країни-відправника, але з урахуванням правил, які діють у
країні, до якої надсилається вантаж. Усе це дістає своє закріплення у
відповідних двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угодах.
В угодах обумовлюється, що до перевезення забороняється приймати
вибухонебезпечні, легкозаймисті предмети, горючі гази, самозаймисті і
радіоактивні речовини, всілякі боєприпаси. Що стосується негабаритних,
важковагових, довгомірних вантажів, а також вантажів, які перевозяться у
спеціальних цистернах (наприклад, кислоти), то вони можуть бути прийняті
до перевезення лише за попередньою згодою країни призначення (транзиту).
У міжнародних угодах обумовлюються також вимоги до тари й упаковки, які
мають забезпечити збереження вантажів під час транспортування. При
оголошенні цінності вантажу необхідно враховувати його фактичну
вартість, а якщо він не призначений для продажу, то ринкову. За
оголошення цінності стягується на користь перевізника відповідна плата.
Усі спірні питання, які виникають на основі міжнародного договору
перевезень, розглядаються у претензійному і судовому порядку. До суду
звертаються лише у тому разі, якщо у встановлений строк не надійшла
відповідь на претензію або якщо вона відхилена. Вантажовідправники
подають претензії до залізниці через станцію відправлення вантажу, а
вантажоотримувач — до залізничної дороги станції призначення.
Свої особливості має і міжнародне перевезення пасажирів. Наприклад,
вартість проїзду пасажирів і перевезення багажу визначається ставками
або внутрішнім тарифом країн, що беруть участь у цих перевезеннях, або
спеціальними ставками міжнародних тарифів, що встановлюються у межах
міжнародних угод відповідними державами.
5. Правове регулювання міжнародних
автомобільних перевезень
Міжнародне перевезення автомобільними транспортними засобами
використовується у тих випадках, коли це лише одна із можливостей
переміщення вантажів і пасажирів або коли такий вид перевезення у даних
умовах є більш рентабельним й ефективним порівняно з використанням інших
(залізничних, морських, річкових, повітряних) засобів транспорту.
Міжнародні автомобільні перевезення здійснюються на основі укладених
конвенцій і угод. Однією з перших багатосторонніх конвенцій була
Конвенція про урегулювання авторуху між країнами, встановлення технічних
умов автомашин у міжнародному сполученні, прав управління автомобілем,
уніфікації сигналів на автодорогах (Париж, 1926 р.). А в 1949 р. у
Женеві була підписана нова багатостороння Конвенція про урегулювання
авторуху між країнами.
З метою розвитку автомобільного транспорту, представлення інтересів
автотранспортних об’єднань у міжнародних організаціях, сприяння
дослідним роботам з технічного розвитку, експлуатації і економіки
автомобільних перевезень у 1947 р. була створена Міжнародна спілка
автомобільного транспорту.
Для координації діяльності автотранспортних підприємств та об’єднань, що
функціонують при залізничних дорогах, у 1950 р. у Берні була створена
Спілка автодорожніх служб залізниць.
Зростання автомобільних перевезень вантажів і пасажирів обумовило
необхідність активного укладення угод між багатьма країнами. Практично
всі країни уклали такі угоди з сусідніми країнами. У них містяться
положення про регулярні і нерегулярні перевезення вантажів і пасажирів
автотранспортними засобами, визначається порядок розрахунків і платежів
за міжнародні транспортні та пов’язані з ними послуги, визначаються
перевізники тощо.
На регулювання відносин, які виникають у галузі використання
автомобільного транспорту для міжнародних перевезень, спрямоване і
національне законодавство. Наприклад, Міністерство транспорту України
своїм наказом № 178 від 19 липня 1993 р. затвердило Інструкцію «Про
порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на
здійснення внутрішніх і міжнародних перевезень пасажирів і вантажів
автомобільним транспортом».
6. Правове регулювання
повітряних перевезень
Використання цивільного повітряного флоту для здійснення міжнародних
перевезень вантажів і пасажирів потребує відповідного правового
регулювання відносин, що складаються при цьому. Водночас виникає
необхідність створення міжнародних організацій у цій галузі. Однією з
перших таких організацій була Міжнародна авіатранспортна асоціація,
створена у 1919 р. На початок 40-х років до неї вже входили найбільші
авіакомпанії Європи, США. У 1945 р. було проведено реорганізацію цієї
асоціації, прийнято її Статут. До складу асоціації ввійшли великі
авіакомпанії Європи, США, Азії, Австралії.
Відповідно до положень Статуту асоціація покликана сприяти: розвитку
безпечного, регулярного й економічного сполучення; посиленню ролі
авіації у торговельних (комерційних) перевезеннях і вирішенню пов’язаних
з ними проблем; пошуку засобів для досягнення співробітництва між
автотранспортними підприємствами, які беруть участь в експлуатації
міжнародних повітряних ліній; співробітництву з Міжнародною організацією
цивільної авіації та іншими міжнародними організаціями.
З метою регулювання відносин між своїми членами асоціація розробила і
прийняла ряд важливих документів: єдині умови перевезення (1927 р.),
форми білетів, багажних квитанцій і накладних (1929 р.), умови
перевезення пасажирів і багажу (1954 р.) та ін.
У 1944 р. була заснована міжурядова спеціалізована установа
(організація) — Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), яка
почала функціонувати у 1947 р. До її складу входить понад 160 країн
світу. Ця організація вивчає проблеми міжнародних повітряних сполучень,
розробляє рекомендації та стандарти щодо правил польотів, експлуатації
літаків, сприяє безпеці польотів на міжнародних авіалініях. Так,
зокрема, вона прийняла (як додаток до Чиказької конвенції) Міжнародні
стандарти і рекомендувала практичні заходи щодо забезпечення безпеки,
регулярності та ефективності повітряної навігації і забезпечення
повітряних перевезень. Ці стандарти і рекомендації визначають дії
пілотів автотранспортних компаній, екіпажів літаків, операторів служби
повітряного руху і наземних екіпажів, а також конструкцію і
характеристику літака та його устаткування. Нею розроблені правила
польотів — як візуальних, так і за приладами, а також аеронавігаційні
карти, які використовуються в усьому світі.
Ці та інші документи створюють відповідну правову базу для міжнародних
перевезень.
Країни — учасниці Міжнародної організації цивільної авіації відповідно
до її Статуту повинні передавати їй копії всіх укладених ними угод,
договорів, конвенцій з питань цивільної авіації. Вони мають враховувати
рекомендації цієї організації.
З метою організації повітряних польотів цивільних літаків однієї держави
над територією іншої укладаються спеціальні двосторонні й багатосторонні
угоди (договори). У них підтверджується право на експлуатацію
відповідної повітряної лінії, встановлюється розклад і визначаються
тарифи, закріплюються положення про забезпечення безпеки польотів, дії
законодавства і різних правил, порядок ведення переговорів у разі
виникнення спорів щодо тлумачення і застосування угоди тощо.
Розділ 15
Міжнародно-правове регулювання промислового, сільськогосподарського
і науково-технічного міжнародного
співробітництва
1. Міжнародно-правовий механізм
регулювання співробітництва
в галузі промисловості
наліз діяльності будь-якої галузі промисловості країн світу дає підстави
зробити висновок про те, що на сьогодні немає країни, яка б більшою чи
меншою мірою не була пов’язана в межах промислового співробітництва з
іншими країнами. І це цілком зрозуміло. Адже за нинішніх умов
міжнародного поділу праці практично неможливо здійснювати розвиток
промислового виробництва, окремих великих підприємств та об’єднань без
використання переваг міжнародного співробітництва. А це обумовлює
необхідність розвитку міжнародних економічних відносини у галузі
промисловості, що, у свою чергу, потребує і певного правового
регулювання цих відносин. Як відомо, таке регулювання здійснюється
переважно за допомогою міжнародно-правових актів, міжнародних договорів
та інших засобів.
Одним із важливих міжнародно-правових актів, що регулює відносини у цій
галузі, є Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі,
який, як уже зазначалося, був прийнятий 1 серпня 1975 р. (Гельсінкі). У
ньому, зокрема, відзначалося, що промислове співробітництво, яке
ґрунтується на економічних інтересах, може створити стійкі зв’язки,
зміцнюючи тим самим довгострокове економічне співробітництво в цілому,
прискорюючи економічний розвиток усіх, хто бере участь у такому
співробітництві. Отже, була підкреслена не лише важливість, а й
економічна необхідність і доцільність міжнародного промислового
співробітництва.
У Заключному акті наголошувалося, що держави-учасниці, визнаючи
необхідність розвитку торгівлі і сприяння поширенню нових форм
промислового співробітництва, будуть відносно доброзичливі до укладення
у відповідних випадках спеціальних двосторонніх угод з різних питань,
які становлять взаємний інтерес як у галузі торгівлі, так і промислового
співробітництва.
Значну роль у розвитку міжнародних економічних відносин відіграє
Організація ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) — міжнародна,
спеціалізована міжурядова організація. Вона створена відповідно до
резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1965 р. для сприяння
прискоренню індустріалізації країн, що визволилися від колоніалізму і
стали на шлях самостійного розвитку. До складу ЮНІДО входять країни —
члени ООН (біля 170 держав), її спеціалізовані установи.
Основними напрямами діяльності ЮНІДО є: участь в індустріалізації країн,
що розвиваються, насамперед в індустріалізації країн Африки; сприяння
впровадженню у країнах, що розви-
ваються, сучасних методів виробництва, програмування й управління, а
також поширення технічної інформації, раціональне використання природних
ресурсів, підготовка національних кадрів, залучення фінансових коштів
для конкретних промислових проектів; здійснення багатосторонньої
технічної допомоги країнам, що розвиваються, через надання матеріальних
і фінансових ресурсів у вигляді промислового устаткування,
інженерно-консультаційних послуг та технологій, а також організації
міжнародних торгів на розташування замовлень у цих країнах; сприяння
розвитку міжнародного промислового співробітництва через передання
інформації про технології, виконання цілеспрямованих оперативних
досліджень та довгострокових науково-дослідних програм із різних
аспектів індустріалізації; надання технічної допомоги в будівництві
промислових об’єктів шляхом використання експертів, консультантів;
надання консультативної допомоги через проведення конференцій, нарад і
зустрічей представників промисловості, профспілок, споживачів.
У рамках цієї Міжнародної організації реалізуються досить важливі
програми. До них слід віднести такі: «Десятиріччя промислового розвитку
Африки 1993—2002 рр.», Регіональна програма співробітництва з метою
промислового розвитку країн Латинської Америки і Карибського басейну,
Програма індустріалізації 47 найменш розвинутих країн та ін.
Вищим органом ЮНІДО є Генеральна конференція, яка скликається один раз у
чотири роки. Керівний постійно діючий робочий
орган — Рада з промислового розвитку у складі представників 45 держав,
яка обирається на три роки Генеральною конференцією. Засідання цієї Ради
проводяться один раз на рік. Допоміжним органом Ради є Постійний
комітет, який скликається два рази на рік.
Адміністрацію ЮНІДО очолює секретаріат на чолі з генеральним директором,
який обирається за рекомендацією Ради Генеральною конференцією строком
на чотири роки. Штаб-квартира секретаріату розташована у Відні
(Австрія).
ЮНІДО докладає чимало зусиль для становлення і розвитку міжнародного
економічного права. Одним із прикладів цього є прийняття у 1975 р.
Лімської декларації і Плану дій, в яких закріплено право кожної держави
вільно здійснювати свій суверенітет і постійний контроль над власними
природними ресурсами й усією економічною діяльністю. Причому жодна
держава, як зазначено у цих документах, не може зазнавати якого-небудь
економічного, політичного або іншого тиску, який би перешкоджав
здійсненню цього невід’ємного права. Як відомо, дане положення є основою
змісту одного зі спеціальних принципів міжнародного економічного права.
У Лімській декларації висловлені вимоги до промислово розвинутих країн,
з тим щоб вони враховували інтереси молодих держав у справі
індустріалізації.
Важливого значення набула діяльність ЮНІДО, пов’язана з переданням
передової промислової технології країнам, що розвиваються. У 1981 р.
спеціально організовано Інформаційний банк з промислової технології,
основним завданням якого є створення умов для ознайомлення молодих
держав з останніми досягненнями науки і техніки.
Важливе місце у системі правового регулювання міжнародних відносин у
галузі промисловості відіграють акти, які приймаються міжнародними
економічними організаціями. Як уже зазначалося, до цих організацій
належать Конференція з торгівлі і розвитку, Комітет з промислового
розвитку Економічної і соціальної ради ООН, регіональні комісії
Економічної і соціальної ради ООН та ін. Ці міжнародні організації, крім
розглянутих вище напрямів їхньої діяльності, чимало уваги приділяють і
питанням організації міжнародного промислового співробітництва. Так,
Комітет з промислового розвитку Економічної і соціальної ради ООН
проводить консультації з питань прискорення промислового розвитку країн,
розробляє робочі програми щодо індустріалізації та підготовки
рекомендацій щодо їх подальшого розроблення, проводить дослідження і
семінари з питань найефективнішого застосування промислових методів
виробництва в країнах, що розвиваються, та виконує деякі інші функції.
Одним із інструментів регулювання міжнародних відносин у галузі
промислового співробітництва є двосторонні договори та угоди.
2. Міжнародно-правовий механізм
регулювання співробітництва
в галузі сільського господарства
Відомо, що продукція сільського господарства не лише задовольняє потреби
людей у продуктах харчування, а й є важливою сировиною для промислового
виробництва (цукрові буряки використовують для виробництва цукру; зерно
пшениці та жита — борошна, спирту; насіння соняшнику — олії; овочі та
фрукти — для різноманітних консервів та ін.). Причому продукція
сільського господарства не лише задовольняє національні суспільні
потреби, а й експортується (імпортується) на взаємовигідних засадах в
інші країни, тобто вона є предметом міжнародних, міждержавних
економічних відносин. Це пов’язано як із необхідністю реалізації
надлишку сільськогосподарської продукції, так і з існуючими суспільними
потребами на продукцію, яка не вирощується через кліматичні умови або з
інших причин у тій чи іншій країні. Так, країни Європи імпортують з
інших країн світу каву, какао, ананаси, банани тощо. Відповідна
сільськогосподарська продукція експортується і з європейських країн.
Практично держави всіх континентів тією чи іншою мірою вступають у
міжнародні економічні відносини, пов’язані із обміном продукцією
сільського господарства. Сприяння розвитку цих відносин, удосконаленню
їх міжнародно-правового регулювання — завдання ряду міжнародних
економічних організацій. Так, практично всі регіональні економічні
комісії Економічної і соціальної ради ООН через свої відповідні
структурні підрозділи займаються питаннями організації міжнародного
співробітництва в галузі сільського господарства. Ці функції, наприклад,
в Економічній комісії для Європи покладені на її Комітет з питань
сільського господарства.
Однією з міжнародних, міжурядових спеціалізованих організацій ООН, яка
відає питаннями міжнародного співробітництва у галузі сільського
господарства, є Продовольча і сільськогосподарська організація ООН
(ФАО). Вона створена у 1945 р. До складу ФАО нині входить понад 174
країни світу й одна міжнародна організація — Європейський Союз.
Відповідно до свого Статуту основними її цілями є: підвищення
продуктивності сільського господарства і покращення умов життя
сільського населення; поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня
населення; вивчення світового продовольчого становища і кон’юнктури на
світовому ринку важливих продовольчих товарів; розроблення для
країн-учасниць рекомендацій у галузі виробництва і збуту різних видів
сільськогосподарської продукції; надання технічної допомоги
країнам-членам, сприяння науковим дослідженням у галузі сільського
господарства; визначення політики щодо міжурядових угод з окремих
сільськогосподарських товарів.
Ця організація є однією з провідних установ у системі ООН з питань
розвитку сільського господарства. Вищий її орган — Конференція, яка
збирається один раз у два роки для визначення загальних напрямів
політики, програми дій і бюджету організації. У період між сесіями
Конференції керівництво діяльністю ФАО здійснює Рада, в обов’язки якої
входить складання оглядів про стан світового сільського господарства,
координація роботи міжурядових організацій з товарних питань, пов’язаних
з виробництвом, споживанням і розподілом продовольчих і
сільськогосподарських продуктів.
Становище з продовольством у світі, що характеризується останнім часом
його гострим дефіцитом у країнах, що розвиваються, підвищенням цін на
нього, спричиняє голод у ряді країн. На Всесвітній продовольчій
конференції, що відбулась у Римі (1974 р.), зазначалося, що кількість
тих, хто голодує, недоїдає, збільшується. Вона досягла 550 млн осіб.
Ураховуючи таку ситуацію, Конференція закликала заснувати Всесвітню
продовольчу Раду (ВПР), яка і була створена у грудні 1974 р. Вона є
вищим органом ООН з проблем продовольства та інших суміжних питань.
До інших міжнародних конференцій з актуальних проблем, проведених цією
організацією, належать Всесвітня конференція з аграрної реформи і
розвитку сільських районів (1979 р.), Всесвітня конференція з розвитку і
раціонального використання рибних ресурсів (1974 р.), Міжнародна
конференція з питань харчування (1994 р.) та ін. ВПР розглядає важливі
проблеми, пов’язані з продовольством у світі, і розробляє певні
рекомендації. У процесі своєї діяльності вона тісно співробітничає з
Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН, Міжнародним
фондом сільськогосподарського розвитку та іншими організаціями системи
ООН.
На сесіях ВПР у Пекіні (1987 р.), Нікосії (1988 р.) і Єгипті (1989 р.)
були вироблені пропозиції, спрямовані на зупинення тенденції до
посилення голоду. Крім цього, зазначеною Радою були здійснені й інші
реальні кроки в цьому напрямі. Зокрема, вона відіграла значну роль у
створенні Міжнародного фонду сільськогосподарського розвитку, сприяла
розробленню концепцій національних продовольчих стратегій і створенню
механізму продовольчих кредитів у Міжнародному валютному фонді. За її
участю у 1980 р. був створений Міжнародний надзвичайний продовольчий
резерв. Ця організація розробила немало й інших важливих заходів,
спрямованих на вирішення продовольчих проблем.
Відчутну роль в організації міжнародного співробітництва з метою
збільшення виробництва продуктів харчування та вирішення інших питань
відіграє Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД) —
міжнародна спеціалізована установа ООН, створена у 1976 р. Основною
метою фонду є мобілізація коштів для збільшення виробництва і поліпшення
харчування груп населення з низькими доходами. Як відомо, 20 % населення
Африки, Азії і Латинської Америки страждають від голоду.
З метою збільшення виробництва продуктів харчування ІФАД надає на
пільгових умовах кредити. Нині він підтримує 75 % проектів, а решту
фінансує разом із Всесвітнім банком, Міжнародною асоціацією розвитку і
різними банками розвитку (Африканським, Азіатським, Міжамериканським та
Ісламським). Кредити ІФАД видаються під проекти, пов’язані зі
здійсненням контролю над водними ресурсами, комплексним розвитком
сільських районів. Вони видаються також дрібним фермерам під розвиток
тваринництва, поставку і розподіл добрив. Слід зазначити, що допомога
ІФАД надається лише державам — його членам, яких налічується понад 160.
Вищим органом цього Фонду є Рада керуючих, до якої входять представники
всіх держав-членів. Поточні питання вирішуються Виконавчою радою.
Відповідні функції щодо міжнародного сільськогосподарського
співробітництва виконують Міжнародна асоціація з контролю якості
насіння, Міжафриканське бюро з ґрунтів і економіки сільського
господарства, Міжнародна комісія з перероблення сільськогосподарських
продуктів, Міжнародне бюро з виноградарства і виновиробництва,
Міжнародний комітет з чаю та деякі інші.
Основним засобом правового регулювання міжнародного співробітництва у
галузі сільського господарства є двосторонні договори (угоди).
3. Міжнародно-правове регулювання
міжнародного науково-технічного
співробітництва
В останні роки значний розвиток спостерігається в міжнародному
науково-технічному співробітництві. Основними напрямами такого
співробітництва є координація науково-технічних досліджень, здійснення
спільних науково-дослідних робіт, обмін технічною документацією,
використання промислових зразків, купівля-продаж ліцензій, «ноу-хау»,
обмін технологічними процесами, взаємне консультування та проведення
експертиз тощо. Це співробітництво здійснюється на основі міжнародних
програм ООН у галузі науки і техніки і промислового співробітництва, а
також регіональних програм у галузі використання на-
уково-технічних досягнень. Значна кількість програм і угод у цій галузі
реалізується на основі двосторонніх договорів.
Важливу роль у розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва
відіграла резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1996 р.) «Досягнення науки
і техніки та їх вплив на міжнародну безпеку». У ній рекомендується
державам — членам ООН вивчити шляхи вдосконалення міжнародних правових
норм, що стосуються передання високих технологій і мають військове
застосування.
Аналіз діяльності різних організацій та спеціалізованих закладів ООН дає
можливість виділити в галузі науки і техніки такі їх функції:
розроблення політики у галузі науки і техніки; прогнозування напрямів
науково-технічного прогресу; здійснення програм наукових досліджень;
організація регіональних міжнародних зв’язків; забезпечення діяльності
науково-технічних працівників; інформаційна діяльність та ін.
Міжнародне співробітництво у галузі науки і техніки потребує відповідної
організаційної роботи. Саме виходячи з цього, у Женеві в 1963 р. була
проведена Конференція ООН з питань застосування досягнень науки і
техніки в інтересах менш розвинутих країн. Проведення Конференції стало
важливим заходом, спрямованим не лише на використання досягнень
науково-технічного прогресу для задоволення потреб країн, що
розвиваються, а й пов’язаних з інтеграцією зусиль учених світу в
інтересах загального прогресу. Це підтвердила й Друга конференція ООН з
питань науки і техніки з метою розвитку (Відень, 1979 р.). Вона прийняла
Програму дій щодо використання досягнень науки і техніки для
економічного розвитку всіх країн, особливо для тих, які розвиваються.
Програма передбачала не лише зміцнення існуючих міжнародних відносин у
галузі науки і техніки, а й перегляд їх структури, підвищення ролі ООН у
цьому важливому напрямі міжнародного співробітництва.
Конференція також заснувала в рамках Секретаріату ООН центр з науки та
техніки. В 1981 р. у рамках ООН були вжиті заходи щодо створення Системи
фінансування науки і техніки з метою розвитку, а в 1984 р. була створена
Система оповіщення про нові технологічні досягнення.
У 1992 р. відповідно до рекомендацій Генеральної Асамблеї ООН була
створена функціональна комісія з науки і техніки з метою розвитку.
Відповідно до рекомендацій Конференції Генеральна Асамблея на своїй 34-й
сесії (грудень 1979 р.) заснувала для всіх держав відкритий Міжурядовий
комітет з науки і техніки з метою розвитку. До його функцій входить:
надання допомоги Генеральній Асамблеї в розробленні директивних
принципів для погодження політики органів, організацій і підрозділів ООН
щодо науково-технічної діяльності, виявлення першочергових завдань з
оперативного планування розвитку науки і техніки на національному,
субрегіональному, регіональному, міжрегіональному і міжнародному рівнях
і підготовки оперативного плану здійснення Віденської Програми; вжиття
заходів щодо виявлення й оцінки нових науково-технічних досягнень, які
можуть у той чи інший спосіб вплинути на науково-технічний потенціал
країн, що розвиваються; сприяння оптимальній мобілізації ресурсів і
здійснення керівництва системою фінансування науки і техніки ООН.
Допоміжним органом Міжурядового комітету з науки й техніки з метою
розвитку став Консультативний комітет з науки і техніки з метою
розвитку, заснований Економічною і соціальною радою ООН (ЕКОСОР) у липні
1980 р. Головним завданням цього комітету є надання Міжурядовому
комітету консультативних послуг у галузі науки й техніки. Крім того,
його послугами користуються Генеральна Асамблея, ЕКОСОР й інші
міжурядові організації.
Генеральною Асамблеєю у межах Секретаріату ООН був створений Центр з
питань науки і техніки з метою розвитку. На нього покладено вивчення
питань, пов’язаних з досягненнями науки і техніки і вибором
альтернативних шляхів розвитку країн; наданням їм допомоги у
використанні можливостей, що виникають у зв’язку з новими напрямами
науки та техніки; зі створенням внутрішнього науково-технічного
потенціалу країн, які розвиваються, та ін.
Значну роботу щодо вивчення проблем науково-технічного прогресу
проводять регіональні міжнародні економічні організації, міжнародні
організації системи ООН (Конференція ООН з торгівлі і розвитку,
Організація ООН з питань освіти, науки і культури, Організація ООН з
промислового розвитку, Всесвітня організація з питань захисту
інтелектуальної власності та ін.). Однією з важливих, наприклад,
міжнародних організацій системи ООН є Міжурядова організація ООН з
питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Членами цієї організації є
понад 160 країн світу. Основними цілями її є сприяння справі миру і
безпеки у світі через надання допомоги країнам у міжнародному
співробітництві у галузі освіти, науки, культури, інформації. З цією
метою ЮНЕСКО розширює й орієнтує освіту, з тим щоб надати можливість
народу кожної країни ефективно використовувати свій розвиток; надає
допомогу у створенні науково-технічної бази, завдяки якій кожна країна
могла б краще використовувати свої ресурси; розвиває обмін інформацією
тощо.
ЮНЕСКО розробляє спеціальні наукові програми. У галузі природничих наук,
наприклад, ці програми включають: програму Міжурядової океанографічної
комісії, програму Міжнародної гідрологічної і Міжнародної геологічної
кореляції та ін.
Важливу роль відіграє Програма розвитку ООН (ПРООН). Особливого значення
ця програма надає питанням науково-технічної допомоги країнам, що
розвиваються. В її рамках здійснюється сприяння у переданні технологій
для державного і приватного секторів, направлення до цих країн
експертів, консультантів, сприяння підготовці науково-технічних кадрів
тощо.
Постійний розвиток міжнародних відносин у сфері науково-технічного
прогресу обумовив необхідність удосконалення їх правового регулювання.
Одним із напрямів такого вдосконалення є укладення багатосторонніх
договорів, використання при цьому існуючих механізмів міжнародних
організацій. На сесіях Генеральної Асамблеї ООН дедалі більше
приймається багатосторонніх договорів універсального значення.
Прикладом таких договорів може бути Договір про принципи діяльності
держав щодо дослідження і використання космічного простору, у тому числі
Місяця та інших небесних тіл (1966 р.). Цей Договір, зокрема, передбачає
свободу наукових досліджень і використання космічного простору,
протизаконність присвоєння державами самого космосу і не забороняє
присвоювати його ресурси. Крім того, відповідно до цього договору
державам-учасницям забороняється виводити на орбіту навколо землі ядерну
зброю та інші види озброєння масового знищення, встановлювати на
планетах або розміщувати їх у космічному просторі.
Договором про космос було передбачено, що дослідження космічного
простору здійснюється в інтересах усіх країн незалежно від рівня їх
економічного або наукового розвитку, що космічний простір є здобутком
усього людства, відкритий для досліджень і використання всіма державами
на основі рівності й відповідно до норм міжнародного права і не підлягає
національному привласненню, що небесні тіла використовуються виключно у
мирних цілях.
Договір передбачає відповідальність держав-учасниць за всю національну
діяльність у космічному просторі незалежно від того, здійснюється вона
урядовими чи неурядовими юридичними особами.
До міжнародно-правових актів, що стосуються космічного простору, можна
також віднести Угоду 1967 р. про врятування космонавтів, повернення
космонавтів і повернення об’єктів, запущених у космічний простір,
Конвенцію 1971 р. про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну
космічними об’єктами, Конвенцію 1974 р. про реєстрацію об’єктів, які
запускаються в космічний простір, та ін.
Не менш важливим напрямом міжнародного співробітництва у галузі науки і
техніки є використання Світового океану. Правовою основою такого
співробітництва є передусім Конвенція ООН з морського права 1982 р. Вона
регулює досить широкий спектр використання океанів людством. Це —
мореплавство, прольоти над океанами і морями, розвідка і розроблення
ресурсів, охорона і забруднення океанічних просторів, рибальство,
судноплавство тощо. Конвенція складається з 320 статей і 9 додатків, в
яких закріплені положення щодо поведінки держав у світових океанах,
визначаються морські зони, наводяться правила проведення морських
кордонів (меж), юридичні права, обов’язки і відповідальність держав, а
також механізм урегулювання спорів тощо.
Міжнародно-правові акти широко використовуються і в інших напрямах
міжнародного науково-технічного співробітництва.
Законодавство України
та його роль в організації
і здійсненні міжнародного економічного
і зовнішньоекономічного
співробітництва
Розділ 16
Укладання та виконання міжнародних
економічних договорів України
1. Порядок укладання Україною міжнародних
економічних договорів України
часть України у міжнародних відносинах взагалі і відносинах економічного
характеру зокрема обумовила необхідність правового врегулювання порядку
укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів, де вона
виступає одним із суб’єктів міжнародного права. У зв’язку з цим Верховна
Рада України 22 грудня 1993 р. прийняла Закон України «Про міжнародні
договори України». За роки незалежності Україна як суб’єкт міжнародних
відносин, напрацювала відповідний досвід стосовно використання
міжнародних договорів у практиці міжнародного співробітництва. Це
вимагало перегляду змісту зазначеного вище закону від 22 грудня 1993 р.
і внесення до нього відповідних змін. Тому 26 грудня 2002 р. була
прийнята Верховною Радою України нова редакція Закону України «Про
міжнародні договори України». У цьому законі вміщено чимало нових
положень, спрямованих на вдосконалення використання міжнародних
договорів за участі України.
Цей закон має універсальний характер. Його положення визначають
загальний порядок укладання і виконання міжнародних договорів незалежно
від їх характеру (політичний, економічний тощо) і застосовуються до всіх
міжнародних договорів України. Отже, зазначений Закон є правовою основою
укладення міжнародних економічних договорів.
Значення нової редакції цього Закону насамперед полягає в тому, що в ст.
2 його дано тлумачення досить суттєвих термінів, які використовуються у
міжнародно-правовій договірній практиці. У ньому вони вживаються у
такому значенні:
міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною
державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється
міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи
кількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його
конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол
тощо);
укладання міжнародного договору України — дії щодо підготовки тексту
міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності,
підписання міжнародного договору та надання згоди на його обов’язковість
для України;
повноваження — документ, яким одній або кільком особам у встановленому
цим Законом порядку доручено представляти Україну з метою підготовки
тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його
автентичності, підписання міжнародного договору та, у випадках,
передбачених міжнародним договором, надання згоди на його обов’язковість
для України;
ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання — залежно від
конкретного випадку форма надання згоди України на обов’язковість для
неї міжнародного договору;
заява — односторонній акт, яким сторони міжнародного договору
висловлюють своє тлумачення або розуміння його повноважень і з якого для
них не випливають міжнародно-правові наслідки;
застереження — одностороння письмова заява, зроблена при підписанні,
ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або
приєднанні до нього, якою висловлюється бажання виключити або змінити
юридичну дію певних положень договору щодо їх застосування до України;
міжнародна організація — міжнародна міжурядова організація;
сторона — держава, інший суб’єкт міжнародного права, які погодились на
обов’язковість для них договору і для яких договір є чинним;
депозитарій — держава, міжнародна організація або її головна виконавча
посадова особа, якій здається на зберігання оригінал міжнародного
договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені
міжнародним правом;
припинення дії — втрата міжнародним договором своєї сили за умов,
визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін
(денонсація, вихід з договору);
зупинення дії — перерва дії міжнародного договору протягом певного
проміжку часу.
Закон також дає визначення міждержавних, міжурядових та міжвідомчих
договорів. Згідно з його ст. 3 до міждержавних міжнародних договорів
України належать:
а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних
кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і
континентального шельфу України;
б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;
в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних
об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;
г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних сил
України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних
держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, у тому
числі терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші
наслідки і компенсації;
д) про використання території та природних ресурсів України;
е) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.
До міжурядових договорів України відносять міжнародні договори України з
економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших
питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.
Під відомчими розглядають міжнародні договори України з питань,
віднесених до відання міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади.
Пропозиції щодо укладання міждержавних та міжурядових договорів
подаються Президентові України або Кабінету Міністрів України.
Пропозиції щодо укладання міжнародних договорів України подаються
Міністерством закордонних справ України. Інші міністерства та центральні
органи виконавчої влади, а також Верховний суд України, Національний
банк України, Генеральна прокуратура України подають пропозиції щодо
укладення міжнародних договорів України разом з Міністерством
закордонних справ України. Рада міністрів Автономної Республіки Крим,
обласні державні адміністрації подають пропозиції щодо укладення
міжнародних договорів України через Міністерство закордонних справ
України, інший центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого
належать питання, які пропонуються для врегулювання міжнародним
договором.
У пропозиціях обґрунтовується необхідність укладення міжнародного
договору, визначаються можливі політичні, правові, соціально-економічні,
фінансові, гуманітарні та інші наслідки його укладення, вказуються
суб’єкти виконання міжнародного договору, пропонується склад делегації
чи представник України для ведення переговорів, прийняття тексту
міжнародного договору чи встановлення його автентичності. До них
додається проект міжнародного договору та у разі необхідності проект
рекомендацій делегації чи представникові України. Уряд України розглядає
внесені пропозиції і не пізніше як у десятиденний термін подає їх разом
з відповідними висновками Президентові України, а щодо договорів, які
укладаються від імені Уряду України, приймає рішення про укладення
такого договору.
Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України можуть
подаватися Автономною Республікою Крим в особі її вищих органів
законодавчої і виконавчої влади. Що стосується пропозицій про укладення
міжнародних договорів України, які встановлюють інші правила, ніж ті, що
містяться у законодавстві України, то вони подаються до Уряду України за
погодженням з Міністерством юстиції України.
Важливе значення при укладанні міжнародних договорів, зокрема і
міжнародних договорів економічного характеру, має питання про те, хто
приймає рішення про проведення і підписання таких договорів, які і хто
має повноваження стосовно цієї справи. Так, відповідно до ст. 5 Закону
України «Про міжнародні договори України» рішення про проведення
переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються:
а) щодо міждержавних договорів — Президентом України;
б) щодо міжурядових договорів — Кабінетом Міністрів України;
в) щодо міжвідомчих договорів — у порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України.
Згідно зі ст. 6 Закону ведення переговорів щодо підготовки тексту
міжнародного договору, його прийняття, встановлення
його автентичності або підписання міжнародного договору України
здійснюються лише уповноваженими на те особами. Так, Президент України,
Прем’єр-Міністр України і Міністр закордонних справ України мають право
вести переговори і підписувати міжнародні договори України без
спеціальних повноважень. Крім того, глава дипломатичного представництва
України в іноземній державі або глава представництва України при
міжнародній організації також має право вести без спеціальних
повноважень переговори про укладення міжнародного договору, підготовку
тексту міжнародного договору та його прийняття з державою акредитації
або в рамках відповідної міжнародної організації.
Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів
України надаються: а) щодо міждержавних договорів — Президентом України;
б) щодо міжурядових договорів — Кабінетом Міністрів України; в) щодо
міжвідомчих договорів — у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів
України.
Делегація чи представник України, наділені відповідними повноваженнями,
зобов’язані вести переговори чи здійснювати інші дії відповідно до
наданих їм повноважень та директив. Делегація чи представник України
подають відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України
звіт про виконання директив. Звіт повинен містити погоджені з
Міністерством закордонних справ України висновки та пропозиції щодо
наступних дій з укладання міжнародного договору.
У практиці міжнародного співробітництва між державами широко
використовується практика ратифікації міжнародних договорів, яка теж
потребує свого правового урегулювання як на міждержавному рівні, так і в
межах відповідної країни. У нашій країні питання ратифікації міжнародних
договорів урегульовано Законом України «Про міжнародні договори
України». Відповідно до ст. 9 цього Закону ратифікація міжнародних
договорів України здійснюється прийняттям закону про ратифікацію,
невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі
підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова
Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується
підписом міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено
обмін такими грамотами.
Як свідчить зміст Закону, ратифікації підлягають найбільш важливі
міжнародні договори України:
а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, про
нейтралітет), територіальні, мирні;
б) договори, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і
громадянина;
в) загальноекономічні (про економічне та науково-технічне
співробітництво); з загальних фінансових питань, з питань одержання
Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій
позик, надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам
та міжнародним організаціям;
г) про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях
(організаціях), системах колективної безпеки;
д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних
Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на
територію України;
е) про історичне та культурне надбання народу України;
є) договори, виконання яких обумовлює зміну чинних чи ухвалення нових
законів України;
ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи
самим міжнародним договором.
Отже, загальноекономічні міжнародні договори, договори про участь у
міждержавних об’єднаннях (організаціях), зокрема і в міжнародних
економічних організаціях, є предметом ратифікації.
Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України (згідно зі ст.
9) подаються Міністерством закордонних справ України протягом шести
місяців з дня його підписання:
а) стосовно міждержавних договорів — Президентові України;
б) стосовно міжурядових договорів — Кабінету Міністрів України.
Пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України включають такі
документи:
а) подання Президентові України або Кабінету Міністрів України;
б) проект подання Верховній Раді України, в якому визначається
кандидатура доповідача законопроекту на пленарному засіданні Верховної
Ради України;
в) проект закону про ратифікацію міжнародного договору України;
г) текст міжнародного договору українською мовою та мовою оригіналу;
д) довідку про погодження проекту закону заінтересованими міністерствами
та іншими центральними органами виконавчої влади;
е) супровідну записку, в якій обґрунтовується доцільність укладення
міжнародного договору України;
є) фінансово-економічне обґрунтування та (у разі подання пропозицій щодо
ратифікації міжнародного договору України, реалізація якого потребує
матеріальних чи інших витрат за рахунок Державного бюджету України,
бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів) пропозиції щодо
покриття витрат відповідних бюджетів;
ж) порівняльну таблицю — в разі подання пропозицій щодо ратифікації
міжнародного договору України, виконання якого потребує прийняття нових
або внесення змін до чинних законів України або яким вносяться зміни до
іншого міжнародного договору України;
з) електронні версії текстів документів.
Підготовка пропозицій щодо ратифікації міжнародних договорів України
здійснюється міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади,
визначеним відповідальним за укладання міжнародного договору України.
Міністерство або інший центральний орган виконавчої влади готує
пропозиції щодо ратифікації міжнародного договору України і подає їх
Міністерству закордонних справ України протягом двох місяців з дня його
підписання. Міністерство закордонних справ України подає зазначені
пропозиції Президентові України або Кабінету Міністрів України.
Президент України або Кабінет Міністрів України розглядають пропозиції
щодо ратифікації міжнародного договору України і приймають рішення про
внесення на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої
ініціативи проекту закону про ратифікацію міжнародного договору України.
Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого
потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України,
проекти таких законів подаються на розгляд Верховній Раді України разом
з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно.
Державні органи на вимогу Верховної Ради України або її комітетів
надають додаткову інформацію, що стосується проекту закону про
ратифікацію міжнародного договору України.
Верховна Рада України розглядає внесений Президентом України або
Кабінетом Міністрів України проект закону про ратифікацію міжнародного
договору і приймає відповідне рішення.
Закон визначає порядок вирішення питань, пов’язаних із затвердженням
міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації. Воно
здійснюється Президентом України відповідно до ст. 12 Закону у формі
указу і поширюється на міждержавні договори та міжурядові договори, якщо
такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах
Президента України.
Пропозиції щодо затвердження міжнародних договорів подаються
Міністерством закордонних справ України Президентові України або
Кабінету Міністрів України.
Щодо затвердження міжнародних договорів України міжвідомчого характеру,
то воно провадиться в порядку, що визначається Урядом України.
Україна, як і будь-яка інша держава, може прийняти рішення про
приєднання до міжнародних договорів або їх прийняття. Таке рішення
ухвалюється згідно зі ст. 13:
а) щодо договорів, які потребують ратифікації, — у формі закону України
про приєднання до міжнародного договору або закону України про прийняття
міжнародного договору, невід’ємною частиною яких є текст міжнародного
договору;
б) щодо міждержавних договорів, які не потребують ратифікації, —
Президентом України у формі указу;
в) щодо міжурядових договорів, які не підлягають ратифікації, —
Кабінетом Міністрів України у формі постанови.
Рішення про приєднання до міжнародних договорів міжвідомчого характеру
або їх прийняття ухвалюються в порядку, що визначається Урядом України.
2. Виконання міжнародних договорів Україною
Належне виконання зобов’язань, що випливають із міжнародних економічних
договорів, як і з міжнародних договорів взагалі, є одним із принципів
міжнародного права і його галузі — міжнародного економічного права. Цей
принцип знайшов своє закріплення і в національному законодавстві
багатьох держав, зокрема й України. Так, у ст. 15 Закону України «Про
міжнародні договори України» записано, що міжнародні договори України
підлягають сумлінному дотриманню їх Україною відповідно до норм
міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного виконання міжнародних
договорів Україна виступає за те, щоб і інші учасники двосторонніх та
багатосторонніх міжнародних договорів, в яких бере участь Україна,
неухильно виконували свої зобов’язання, що випливають з цих договорів. З
цією метою Президент України і Уряд України вживають заходів щодо
забезпечення виконання міжнародних договорів України.
Забезпечення дотримання і виконання зобов’язань (згідно зі ст. 16),
взятих за міжнародними договорами України, здійснюють міністерства та
інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, інші органи державної влади, до відання яких віднесені
питання, що регулюються міжнародними договорами України. Державні органи
контролюють здійснення прав, які випливають з договорів для України, і
за виконанням іншими сторонами міжнародних договорів України їхніх
зобов’язань.
Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України (ст. 17) та
іншими їх сторонами здійснює Міністерство закордонних справ України.
Якщо були виявлені порушення зобов’язань за міжнародним договором
України іншими його сторонами (ст. 18), Міністерство закордонних справ
України вносить пропозиції про вжиття необхідних заходів Президентові
України або Уряду України відповідно до норм міжнародного права. Інші
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів
Автономної Республіки Крим вносять відповідні пропозиції через
Міністерство закордонних справ України.
У разі суттєвого порушення міжнародного договору України іншими
сторонами, якщо виконання договору може зашкодити національним інтересам
України, дію такого договору може бути припинено або зупинено в порядку,
встановленому Законом України «Про міжнародні договори України».
Зазначений Закон України визначає порядок дії міжнародних договорів на
території України. Так, відповідно до ст. 19 чинні міжнародні договори
України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства і застосовуються у порядку,
передбаченому для норм національного законодавства. У випадку, коли
міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому
порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному
акті законодавства України, застосовуються правила міжнародного
договору.
Важливе значення має законодавче регулювання питань оприлюднення,
реєстрації та зберігання текстів міжнародних договорів України. Так,
чинні міжнародні договори України оприлюднюються через публікації
українською мовою в «Зібранні діючих міжнародних договорів України» та
інших офіційних друкованих виданнях України. Офіційний переклад
багатосторонніх міжнародних договорів України на українську мову
здійснює Міністерство закордонних справ України в порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України (ст. 21).
Щодо реєстрації чинних міжнародних договорів України, то вона
здійснюється в Секретаріаті ООН за поданням Міністерства закордонних
справ України відповідно до Статуту ООН. Крім того, вони реєструються і
в Міністерстві закордонних справ України і включаються в установленому
порядку до Єдиного державного реєстру нормативних актів (ст. 22).
Збереження текстів міжнародних договорів покладається на Міністерство
закордонних справ України. Воно здійснює функції депозитарію
багатосторонніх міжнародних договорів, якщо відповідно до умов цих
договорів такі функції покладені на Україну. Оригінали міжнародних
договорів України або у відповідних випадках їх завірені у належний
спосіб копії та офіційні переклади зберігаються у Міністерстві
закордонних справ України.
Копії міжвідомчих договорів зберігаються в архівах відповідних
міністерств, в інших центральних органах виконавчої влади, а оригінали
цих договорів у двотижневий строк з дня набрання ними чинності
передаються до Міністерства закордонних справ України.
Як відомо, велике значення у міжнародній договірній практиці надається
питанням припинення та зупинення дії міжнародних договорів. Це обумовило
ввести до Закону України «Про міжнародні договори України» від 26 грудня
2002 р. спеціальний розділ (ст. 24—27).
Згідно зі ст. 24 щодо припинення та зупинення дії міжнародних договорів
України пропозиції вносяться Міністерством закордонних справ України,
іншими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади
відповідно до порядку, встановленого Законом України «Про міжнародні
договори України». Припинення та зупинення дії міжнародного договору
України здійснюються:
а) щодо договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою
України, — у формі закону України;
б) щодо міждержавних договорів, які не потребували надання згоди на їх
обов’язковість Верховною Радою України, та міжурядових договорів,
затверджених Президентом України, — у формі указу Президента України;
в) щодо міжурядових договорів, які не потребували надання згоди на їх
обов’язковість Верховною Радою України або затвердження Президентом
України, а також щодо міжвідомчих договорів, затверджених Кабінетом
Міністрів України, — у формі постанови Кабінету Міністрів України.
Припинення та зупинення дії міжвідомчих договорів здійснюється в
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Припинення дії міжнародного договору України (ст. 25) звільняє Україну
від будь-якого зобов’язання щодо виконання договору і не впливає на
права, зобов’язання чи правове становище України, що виникли в
результаті виконання договору до припинення його дії.
Зупинення дії міжнародного договору України за умов, якщо договір не
передбачає іншого чи за відсутності іншої домовленості з іншими його
сторонами, звільняє Україну від зобов’язання виконувати його протягом
періоду зупинення дії договору з тими його сторонами, з якими зупинено
дію договору, і не впливає стосовно іншого на встановлені договором
правові відносини України з іншими його сторонами.
У період зупинення дії міжнародного договору Україна утримується від
дій, які могли б перешкодити поновленню дії договору.
Відповідно до ст. 26 офіційні повідомлення про припинення або зупинення
дії міжнародних договорів України публікуються українською мовою в
«Зібранні діючих міжнародних договорів України» та інших офіційних
друкованих виданнях України. Міністерство закордонних справ України
повідомляє інші сторони про припинення або зупинення дії міжнародного
договору України та інформує про це Верховну Раду України.
Велике значення у забезпеченні виконання взятих на себе Україною
зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів, має здійснення
належного контролю у цій сфері. Крім того, контроль і за виконанням
безпосередньо Закону України «Про міжнародні договори України» теж
сприяє виконанню нашою державою міжнародних договорів. У зв’язку з цим у
вищезазначеному Законі закріплена ст. 28, яка регулює ці питання. Так,
порядок здійснення контролю за виконанням зазначеного Закону та
міжнародних договорів України встановлюють Президент України або Кабінет
Міністрів України відповідно до їх компетенції та вимог Закону. Зокрема,
в ст. 17 Закону загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів, у
тому числі іншими її сторонами, здійснює Міністерство закордонних справ
України. Воно на запит органів, які застосовують міжнародні договори
України, надає інформацію з питань, що виникають у зв’язку з виконанням
міжнародних договорів нашої держави. У разі невиконання або неналежного
виконання зобов’язань України за міжнародними договорами Міністерство
закордонних справ України інформує відповідно Президента або Кабінет
Міністрів України і вносить пропозиції щодо вжиття необхідних заходів. А
в разі порушення зобов’язань за міжнародним договором України іншими
його сторонами Міністерство закордонних справ України вносить
Президентові України або Кабінету Міністрів України пропозиції про
вжиття необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права. Щодо
міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Ради
міністрів Автономної Республіки Крим, то вони вносять відповідні
пропозиції через Міністерство закордонних справ України.
У разі суттєвого порушення міжнародного договору України іншими його
сторонами, якщо виконання договору може зашкодити національним інтересам
України, а також в інших випадках, передбачених міжнародним правом, дію
договору може бути припинено або зупинено у порядку, який розглядався
вище.
Верховна Рада України також здійснює парламентський контроль за
виконанням Закону України «Про міжнародні договори України» та
міжнародних договорів України в такій формі:
а) заслуховує звіти Кабінету Міністрів України, Міністерства закордонних
справ України, інших міністерств та центральних органів виконавчої влади
про стан виконання цього Закону та відповідних міжнародних договорів
України;
б) проводить парламентські слухання з цих питань;
в) через Рахункову палату — за використанням коштів Державного бюджету
України, пов’язаним з виконанням цього Закону та міжнародних договорів
України;
г) через уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — за
дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина під час
виконання цього Закону та міжнародних договорів України.
Отже, Закон України «Про міжнародні договори України» від 26 грудня 2002
р. є важливим нормативним інструментом, регулювання відносин за участі
України, пов’язаних з укладанням та виконанням міжнародних договорів,
зокрема і міжнародних економічних договорів.
Розділ 17
Правове регулювання
зовнішньоекономічної
діяльності в Україні
1. Значення правового регулювання
зовнішньоекономічної діяльності в Україні
країна за величиною території, кількістю населен-
ня є однією з найбільших держав Європи. На її території, що становить
603 тис. км2, проживає понад 48 млн осіб.
Україну як самостійну державу на початок 2002 р. визнало 180 країн
світу, а 166 із них установили з нею дипломатичні відносини. Наша
держава є членом ООН, учасником Наради з безпеки і співробітництва в
Європі, входить до складу багатьох міжнародних, зокрема економічних,
організацій. На цей час Україна уклала понад 2 тис. двосторонніх
міждержавних та міжурядових угод щодо співробітництва в політичній,
економічній, науково-технічній, екологічній, соціально-культурній та
інших сферах. Сьогодні підприємства України мають виробничі та
торговельні відносини з фірмами багатьох країн світу. У нашій державі
діє значна кількість спільних підприємств, а також представництв
іноземних фірм.
Однією з важливих умов успішної й ефективної зовнішньо-
економічної діяльності України є створення відповідної правової бази. Її
недосконалість негативно впливає на розвиток зовнішньоекономічних
відносин нашої держави, призводить до безконтрольного вивезення з неї
вкрай дефіцитних ресурсів і продажу їх на світовому ринку за
демпінговими цінами.
Безконтрольність та відсутність валютного регулювання з боку держави
призвели до масового відпливу валюти за кордон, на що неодноразово
зверталася увага у виступах політиків, у тому числі керівників держави
та народних депутатів України.
І взагалі, в процесі зовнішньоекономічної діяльності виникає широке коло
суспільних відносин, які потребують правового регулювання. Це відносини,
пов’язані із правовим статусом суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, законодавчим закріпленням її видів, порядком укладення
договорів, контрактів, державним регулюванням зовнішньоекономічної
діяльності, питаннями оподаткування, розподілом прибутків, отриманих у
результаті такої діяльності, митним регулюванням, ліцензуванням і
квотуванням зовнішньоекономічних операцій тощо. Належне регулювання
зазначених та інших відносин, безумовно, позитивно впливає на стан
організації та здійснення зовнішньоекономічної діяльності,
а це значить — і на авторитет нашої держави у зовнішньоекономічних
відносинах з іншими.
Розглядаючи важливість правового регулювання зазначеної сфери, слід мати
на увазі й те, що ще більший ефект від зовнішньоекономічної діяльності
буде тоді, коли національне законодавство України буде належним чином
гармонізоване з міжнародно-правовою системою, а в ряді випадків — і з
правовими системами тих держав, із якими ми перебуваємо у найтісніших
відносинах. Саме у зв’язку з цим дуже гостро для нашої держави при
вступі до Європейського Союзу та Світової організації торгівлі постало
питання гармонізації національного законодавства із тими
міжнародно-правовими актами, на основі яких ці міжнародні структури
діють.
Ураховуючи це, за роки незалежності в Україні створено систему
законодавства, спрямовану на забезпечення правового регулювання
зовнішньоекономічних відносин. Основою такого законодавства насамперед є
положення Конституції нашої держави про те, що зовнішньополітична
діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів
і безпеки через підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з
членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і
нормами міжнародного права (ст. 18). Надаючи великого значення
зовнішньоекономічній діяльності, Основний Закон України встановлює, що
її засади визначаються виключно законами України. Так, Закон України
«Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. у розділі ІV
розвиває ці конституційні положення. Зокрема, у його статті 26
зазначено, що економічні відносини України з іншими державами
регулюються відповідними міжнародними договорами та нормами міжнародного
права. Україна укладає, виконує і денонсує міжнародні договори з питань
зовнішньоекономічної діяльності, а також договори, які стосуються таких
питань, відповідно до Конституції України та законів України. Крім того,
в цій статті йдеться про те, що правовий статус суб’єктів господарської
діяльності інших держав на території України визначається чинними
законами України та вищезазначеними договорами. Стосовно відносин
України з міжнародними міжурядовими економічними організаціями слід
вказати, що Україна самостійно набуває в них членства, якщо їх установчі
акти не суперечать цілям та принципам Конституції України. Наша держава
вступає у відносини з цими організаціями на основі відповідних
міжнародних договорів та установчих актів цих організацій (ст. 27).
2. Правові основи зовнішньоекономічної
діяльності в Україні
Розглядаючи систему законодавства, що регулює зовнішньоекономічну
діяльність і становить її правову основу, слід зауважити, що вона
об’єднує закони та інші нормативно-правові акти, які безпосередньо
розглядають питання щодо регулювання у цій сфері, а також ті юридичні
акти, які регулюють відносини в інших сферах, але містять і правові
норми, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності. Наприклад,
спеціальним законом, який заклав основи зовнішньоекономічної діяльності
в Україні, є Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність». Питанням
міжнародних відносин присвячені також закони «Про операції з
давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від
15 вересня 1995 р., «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій
у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 р. та ряд
інших. До законів, які стосуються, крім зовнішньоекономічної діяльності,
інших сфер, можна віднести Митний кодекс України від 11 липня 2002 р.,
Закони України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»
від 23 вересня 1994 р., «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21
травня 1997 р., «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999
р., «Про Міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. та ін.
Відносини, які виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності між її
суб’єктами, регулюються не лише законодавчими актами України, а й іншими
підзаконними нормативно-правовими актами. Насамперед, це постанови
Кабінету Міністрів України, зокрема «Про сприяння зовнішньоекономічній
діяльності» від 14 квітня 1999 р. У ряді випадків Кабінет Міністрів
України приймає окремі постанови спільно з іншими державними органами.
Як приклад наведемо такі постанови Кабінету Міністрів України і
Національного банку України: від 26 грудня 1995 р. «Про заходи щодо
забезпечення контролю за зовнішньоекономічною діяльністю та валютного
контролю» та від 12 грудня 1998 р. «Про посилення контролю за
проведенням розрахунків резидентів і нерезидентів за
зовнішньоекономічними операціями».
Ряд нормативно-правових актів у сфері зовнішньоекономічної діяльності
затверджується відповідними указами Президента України. До таких можна
віднести, наприклад, Положення про державний експортний контроль в
Україні, яке було затверджене Указом Президента України від 13 лютого
1998 р., та «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) в Україні» — 7 листопада 1994 р. та ін.
Окремі нормативно-правові акти приймаються іншими державними органами,
приміром Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)
затверджене наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків і
торгівлі України від 5 жовтня 1995 р., а положення «Про порядок
реєстрації та облік зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» —
наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції
України від 20 червня 2000 р.
Відповідні накази нормативного характеру видає Державна митна служба
України. Так, її наказом від 13 квітня 2000 р. затверджена Типова
технологія здійснення митного контролю при переміщенні суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності товарів, транспортних засобів та інших
предметів через автомобільний пункт пропуску через державний кордон
України.
Одночасно слід зазначити, що серед норм різних галузей законодавства
нашої держави (конституційного, адміністративного, цивільного,
господарського, трудового, фінансового, банківського, кримінального
тощо) немало є таких, які використовуються для регулювання відносин у
сфері зовнішньоекономічної діяльності.
3. Загальна характеристика Закону України
«Про зовнішньоекономічну діяльність»
Серед законодавчих актів, що регулюють відносини в зовнішньоекономічній
сфері, безперечно, основним є Закон України «Про зовнішньоекономічну
діяльність» від 16 квітня 1991 р. Незважаючи на зміни, які вносилися до
нього, він не втратив значення і в нинішніх умовах. Справді, за 10 років
існування цього Закону зміни до нього вносилися більш як 20 законами
України і торкнулися 15 із 39 його статей. Змінювалися не лише статті, а
й їх частини. Загальна кількість таких змін становить понад 70.
Звичайно, дбаючи про стабільність законодавства і знаючи про важливість
цього, особливо у сфері зовнішньоекономічної діяльності, слід
усвідомлювати, що нестабільність економічної ситуації, створення нової
законодавчої бази в державі та інші об’єктивні фактори вимагають
подібного роду змін.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» складається із 7
розділів, у яких об’єднано 39 статей, а саме: розділ І («Загальні
положення») включає статті 1—6, розділ ІІ («Регулювання
зовнішньоекономічної діяльності») — статті 7—23, розділ ІІІ («Спеціальні
правові режими зовнішньоекономічної діяльності») — статті 24, 25, розділ
ІV («Економічні відносини України з іншими державами та міжнародними
міжурядовими організаціями») — статті 26, 27, розділ V («Захист прав і
законних інтересів держави та інших суб’єктів зовнішньоекономічної і
господарської діяльності України») — статті 28—31, розділ VІ
(«Відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності») — статті 32—37,
розділ VІІ («Порядок розгляду спорів у зовнішньоекономічній діяльності»)
— статті 38—39.
Подаючи загальну характеристику зазначеного Закону, важливо наголосити,
що в ньому закріплюються визначення термінів, які використовуються в
цьому законодавчому акті. До таких термінів належать: «валютні кошти»,
«господарська діяльність», «демпінг», «експорт (експорт товарів)»,
«експорт (імпорт) капіталу», «зовнішньоекономічна діяльність»,
зовнішньоекономічний договір (контракт)», «імпорт (імпорт товарів)»,
«іноземна валюта», «іноземні інвестиції», «іноземні суб’єкти
господарської діяльності», різні «квоти» та «ліцензії», «спільні
підприємства» та ін.
Закон визначає принципи зовнішньоекономічної діяльності. Зокрема, в
ньому зазначено, що суб’єкти господарської діяльності України та
іноземні суб’єкти господарської діяльності, здійснюючи
зовнішньоекономічну діяльність, керуються такими принципами:
принципом суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної
діяльності, що полягає у:
виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати
зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами,
що діють на території України;
обов’язку України неухильно виконувати всі договори і зобов’язання
України в галузі міжнародних економічних відносин;
принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:
праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у
зовнішньоекономічні зв’язки;
праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в
будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;
обов’язку додержувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності
порядку, встановленого законами України;
виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на
всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;
принципом юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:
рівності перед законом усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
незалежно від форм власності, в тому числі держави, під час здійснення
зовнішньоекономічної діяльності;
забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави,
результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб’єктів
господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та
іншими ознаками;
неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів,
крім випадків, передбачених цим Законом;
принципом верховенства закону, що полягає у:
регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;
забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих
органів, що у будь-який спосіб створюють для суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які
встановлені законами України;
принципом захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності,
який полягає у тому, що Україна як держава:
забезпечує рівний захист інтересів усіх суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її
території згідно з законами України;
здійснює рівний захист усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
України за межами України згідно з нормами міжнародного права;
здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за
її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею
міжнародних договорів та норм міжнародного права;
принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні
та вивезенні товарів.
До суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності належать:
фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без
громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з
законами України і постійно проживають на території України;
юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне
місцезнаходження на території України (підприємства, організації та
об’єднання всіх видів, в тому числі акціонерні та інші види
господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми,
торгові доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи,
кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та ін.),
у тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких перебуває
повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;
об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є
юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне
місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами
України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не
є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення тощо),
але мають постійне місцезнаходження на території України;
спільні підприємства за участі суб’єктів господарської діяльності
України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані
як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території
України;
інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.
У Законі чітко визначені види зовнішньоекономічної діяльності, а саме:
експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг
іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих,
транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових,
експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних,
управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших,
що прямо і виключно не заборонені законами України; надання
вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності
суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та
інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності;
навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках,
передбачених законами України;
кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та
страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами
господарської діяльності зазначених установ на території України у
випадках, передбачених законами України;
спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає
створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних
господарських операцій та спільне володіння майном як на території
України, так і за її межами;
підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням
ліцензій, патентів, «ноу-хау», торговельних марок та інших
нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів
господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
організація та здійснення діяльності у сфері проведення виставок,
аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних
заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участі суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової,
консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну
валюту в передбачених законами України випадках;
товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на
формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської
діяльності;
операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах,
валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними
суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її
межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так
і за її межами;
інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо й у
виключній формі законами України.
Велике значення у Законі надається питанням, пов’язаним з укладанням
договорів (контрактів) суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.
Насамперед він містить положення про те, що суб’єкти, які є сторонами
зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути здатними до
укладання договору (контракту) відповідно до цього та інших законів
України та/або закону місця укладання договору (контракту).
Зовнішньоекономічний договір (контракт) складається відповідно до цього
та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України.
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, складаючи текст
зовнішньоекономічного договору (контракту), мають право використовувати
відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та
організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі Законом
про зовнішньоекономічну діяльність та іншими законами України.
Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом
зовнішньоекономічної діяльності або його представником у письмовій
формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи
законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного
договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів,
договорів та інших підстав, які не суперечать цьому Закону. Дії, які
здійснюються від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної
діяльності суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України,
уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного
суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності.
Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єкта
зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу
державної влади, управління або вищестоящої організації, за винятком
випадків, передбачених законами України.
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які
види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та
у виключній формі заборонені законами України.
Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у
судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або
міжнародних договорів України.
Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання.
Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною
внаслідок недодержання форми, якщо дотримано вимоги законів України.
Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого
на території України, визначається законами України.
Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди встановлюються
правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше. Місце
укладення угоди визначається законами України.
Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів)
установлюються правом країни, обраної сторонами під час укладення
договору (контракту) або в результаті подальшого погодження.
У разі відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має
застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів),
застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або
основне місце діяльності сторона, яка є:
продавцем — у договорі купівлі-продажу;
наймодавцем — у договорі майнового найму;
ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання виключних або
аналогічних прав;
охоронцем — у договорі зберігання;
комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консигнації);
довірителем — у договорі доручення;
перевізником — у договорі перевезення;
експедитором — у договорі транспортно-експедиторського обслуговування;
страхувачем — у договорі страхування;
кредитором — у договорі кредитування;
дарувальником — у договорі дарування;
поручителем — у договорі поруки;
заставником — у договорі застави.
До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче
співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання
будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється
така діяльність або створюються передбачені договором (контрактом)
результати, якщо сторони не погодили інше.
До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного
підприємства застосовується право країни, на території якої спільне
підприємство створюється й офіційно реєструється.
До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в
результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на
території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.
До прав і обов’язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами),
не зазначеними в ст. 6, застосовується право країни, де заснована чи має
місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює
виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для
його змісту.
Під час приймання виконання за зовнішньоекономічним договором
(контрактом) береться до уваги право місця проведення такого приймання,
оскільки сторони не погодили інше.
Товарообмінні (бартерні) операції суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки, підлягають
ліцензуванню Міністерством економіки України у порядку, встановленому
ст. 16 цього Закону.
4. Державне регулювання
зовнішньоекономічної діяльності
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» закріплює досить
важливу групу норм, що віддзеркалюють основи регулювання
зовнішньоекономічної діяльності. Насамперед,
у ст. 7 цього Закону визначено, що метою регулювання такої діяльності є:
забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку
України; стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому
числі зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності України; створення найсприятливіших умов для залучення
економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до
ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється:
Україною як державою в особі її органів у межах їх компетенції;
недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими,
валютними біржами, торговельними палатами, асоціаціями, спілками та
іншими організаціями координаційного типу), що діють на підставі їх
статутних документів; самими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності
на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за
допомогою: законів України; передбачених у законах України актів
тарифного і нетарифного регулювання, які видаються державними органами
України в межах їх компетенції; економічних заходів оперативного
регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів
України; рішень недержавних органів управління економікою, які
приймаються за їх статутними документами в межах законів України; угод,
що укладаються між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і не
суперечать законам України.
Забороняється регулювання зовнішньоекономічної діяльності прямо не
передбаченими актами і діями державних і недержавних органів.
Крім того, у ст. 7 Закону також визначаються правові режими, що
застосовуються до іноземних суб’єктів господарської діяльності. Це,
зокрема, національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний.
Національний режим означає, що іноземні суб’єкти господарської
діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти
господарської діяльності України. Національний режим застосовується щодо
всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів цієї діяльності,
пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо
експортно-імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської
діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних
союзів. Режим найбільшого сприяння означає, що іноземні суб’єкти
господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо
мита, податків та зборів, якими користується та/або буде користуватися
іноземний суб’єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій
надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мито,
податки, збори та пільги щодо них установлюються в рамках спеціального
режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на
основі взаємної угоди суб’єктам господарської діяльності інших держав
згідно з відповідними договорами України та застосовується у сфері
зовнішньої торгівлі.
І насамкінець, спеціальний режим застосовується до територій спеціальних
економічних зон, а також до територій митних союзів, до яких входить
Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з
міжнародними договорами з участю України відповідно до чинного
законодавства.
У Законі розкривається зміст державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності. Насамперед у ст. 8 Закону зазначається, що Україна
самостійно формує систему та структуру державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності на її території. Це регулювання має
забезпечувати: захист економічних інтересів України та законних
інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних
можливостей для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі
види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі
напрями використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення
конкуренції та ліквідацію монополізму у сфері зовнішньоекономічної
діяльності.
Важливо звернути увагу на те, що держава та її органи не мають права
безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів цієї
діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється
згідно з законами України.
5. Органи державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності
Забезпечення будь-якої діяльності в будь-якій сфері здійснюється через
систему відповідних органів. Не є винятком у цьому плані і
зовнішньоекономічна діяльність. Закон України «Про зовнішньоекономічну
діяльність» визначає систему державних органів, які покликані
здійснювати функції державного регулювання у зазначеній сфері. До таких
органів належать законодавчий орган — Верховна Рада України, а також ряд
органів виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, Міністерство
економіки та з питань європейської інтеграції України, Державна митна
служба України, Антимонопольний комітет України та ін.
Найвищим органом, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічної
діяльності, є Верховна Рада України. До її компетенції належать:
ухвалення, зміна та скасування законів, що стосуються
зовнішньоекономічної діяльності; затвердження головних напрямів
зовнішньоекономічної політики України; розгляд, затвердження та зміна
структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності; укладання міжнародних договорів України відповідно до
законів України про міжнародні договори України та приведення чинного
законодавства України у відповідність до правил, установлених цими
договорами; встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної
діяльності на території України; затвердження списків товарів, експорт
та імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороняється.
Що стосується Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі
органів виконавчої влади у нашій державі, то він: вживає заходів щодо
здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів
України; здійснює координацію діяльності міністерств, державних
комітетів та відомств України з регулювання зовнішньоекономічної
діяльності; координує роботу торговельних представництв України в
іноземних державах; приймає нормативні акти управління з питань
зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами
України; проводить переговори й укладає міжурядові договори України з
питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами
України про міжнародні договори України, забезпечує виконання
міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності
всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету
Міністрів України, та залучає до їх виконання інших суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах; відповідно до
своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд
Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних
комітетів і відомств — органів оперативного державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими
за повноваження Кабінету Міністрів України, які вона має згідно з
законами України; забезпечує складання платіжного балансу, зведеного
валютного плану України; здійснює заходи щодо забезпечення раціонального
використання коштів Державного валютного фонду України.
Важлива роль відводиться Національному банку України, який здійснює
зберігання і використання золотовалютного резерву нашої держави та інших
державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України. Він
представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших
держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами
та укладає відповідні міжбанківські угоди. Окрім того, Національний банк
України: регулює курс національної валюти України щодо грошових одиниць
інших держав; здійснює облік і розрахунки щодо наданих і одержаних
державних кредитів і позик, провадить операції з централізованими
валютними ресурсами, які виділяються з Державного валютного фонду
України у його розпорядження. Він виступає гарантом кредитів, що
надаються суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками,
фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного
валютного фонду України та іншого державного майна України, а також
здійснює інші функції відповідно до Закону України «Про банки і
банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. та інших законів України.
Національний банк України може делегувати виконання покладених на нього
функцій іншому банку для зовнішньоекономічної діяльності України.
Суттєвого значення як органу державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності набуває діяльність Міністерства економіки України та з питань
європейської інтеграції. Воно забезпечує проведення єдиної
зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію
їх зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до
міжнародних договорів України. На нього покладено контроль за
додержанням всіма суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних
законів України й умов міжнародних договорів України і виконання заходів
нетарифного регулювання зовнішньо-
економічної діяльності і реєстрацію учасників зовнішньоекономічної
діяльності, реєстрацію окремих видів контрактів згідно з цим Законом.
Зазначене міністерство проводить антидемпінгові, анти-
субсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами
України, виконує інші функції відповідно до законів України і Положення
про Міністерство економіки України.
Відповідні функції виконують інші державні органи, зокрема Державна
митна служба України (здійснює митний контроль в Україні згідно з
чинними законами України), Антимонопольний комітет України (здійснює
контроль за додержанням суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності
антимонопольного законодав-
ства) та Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі (здійснює оперативне
державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні згідно із
законодавством України; приймає рішення про порушення і проведення
антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та
застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних
заходів).
Певні повноваження покладені на органи місцевого самоврядування та їх
виконавчі органи.
Розділ 18
Правове регулювання
митної справи в Україні
1. Значення митної діяльності
та законодавство про неї
спішний розвиток будь-якої країни значною мірою залежить від уміння
організувати захист її економічних інтересів. Одним із важливих способів
такого захисту є правильно організована і чітко налагоджена митна
справа, в межах якої визначається порядок переміщення через митний
кордон товарів та інших предметів, вирішуються питання митного
регулювання, пов’язані з установленням мита та митних зборів, процедури
митного контролю, використовуються інші засоби проведення в життя митної
політики. Адже відомо, що, наприклад, безконтрольний вивіз із держави
товарів, скарбів, культурних цінностей завдає значної шкоди її
економічним та іншим інтересам.
Не може бути успішною і боротьба із злочинністю, коли до держави через
її кордони безконтрольно і незаконно, контрабандним шляхом надходять
зброя, наркотики тощо. Тому не випадково у багатьох державах світу, в
тому числі в Україні, митні органи належать до системи правоохоронних
органів.
Для України митна діяльність — відносно нова справа. У 1991 р. (за часів
існування СРСР) у нашій республіці функціонувало 26 митниць, керівництво
якими здійснювали союзні органи. У 1992 р. в Україні було створено понад
50 митниць. Керував митною справою спеціально створений для цього орган
— Державний митний комітет України.
8 лютого 1997 р. Указом Президента України він був ліквідований і
замість нього створена Державна митна служба України, яка є і зараз. Це
єдина загальнодержавна система, яка складається з митних органів і
спеціалізованих митних установ та організацій.
Митна служба України — це досить складна і розгалужена система, яка
включає 51 митницю, з яких 10 регіональних, спеціалізовані управління та
організації. Контроль за переміщенням товарів за кордон забезпечують
нині 137 постів, а на державному кордоні діють 144 міжнародні, 35
міждержавних пунктів пропуску, 50 пунктів спрощеного переходу. Всього в
митній службі працює 18 тис. осіб. За останніми даними, через кордон
щодоби пропускається понад 100 тис. громадян, 20 тис. транспортних
засобів, близько 1 млн т вантажів, оформляється 4 тис. вантажних митних
декларацій.
Про ефективність діяльності митної служби свідчить хоча б такий факт: у
1995 р. у Держбюджет України було перераховано 340 млн грн, а у 2000 р.
— вже 9,02 млрд грн, тобто в 26 разів більше. Питома вага внеску митних
органів за період 1995—2000 рр. зросла з 2,8 % від усіх надходжень до
дохідної частини Держбюджету до 27 % (майже в 10 разів).
Створення митної служби в Україні зумовило необхідність розроблення і
прийняття відповідних законодавчих та інших нормативних актів, які б
забезпечили правове регулювання її діяльності. 12 грудня 1991 р.
Верховною Радою України був прийнятий Митний кодекс України, в якому
визначалися принципи організації митної справи в нашій державі з метою
сприяння формуванню ринкової економіки та активізації її
зовнішньоекономічної діяльності на основі єдності митної території, мита
та митних засобів. Кодекс був спрямований на забезпечення дотримання
митними, іншими державними органами, суб’єктами зовнішньоекономічної і
господарської діяльності, а також громадянами прав та обов’язків у
галузі митної справи. 11 липня 2002 р. Верховною Радою України прийнято
новий Митний кодекс України, норми якого вирішують досить широкий спектр
питань у сфері митного регулювання.
Варто вказати, що значна кількість питань стосовно митної діяльності
була врегульована законами України. Так, 5 лютого 1992 р. Верховна Рада
України прийняла Закон України «Про Єдиний митний тариф», який визначив
порядок формування та застосування єдиного митного тарифу України при
ввезенні на її митну територію та вивезенні за її межі товарів та інших
предметів з метою обкладання їх митом. Відповідно до цього Закону
Кабінет Міністрів України розробив і Декретом від 11 січня 1993 р.
затвердив Єдиний митний тариф України. Взагалі слід зазначити, що до
названого Закону вносилось дуже багато змін. Врешті-решт це спричинило
прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. нового Закону України
«Про Митний тариф України», але і він не є стабільним, адже до нього за
час, що минув з моменту його прийняття, рядом законів України (від
12 липня 2001 р., від 4 жовтня 2001 р., 10 січня 2002 р. та 7 березня
2002 р.) уже внесені зміни.
Чимало нормативно-правових актів з митних питань прийняв Кабінет
Міністрів України. До них можна віднести декрети «Про оподаткування
бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної
діяльності» від 9 грудня 1992 р., «Про порядок обкладання митом
предметів, які вивозяться (пересилаються) громадянами за митний кордон
України» від 20 грудня 1992 р. (28 січня 1994 р. був прийнятий Закон
України «Про порядок обкладання митом предметів, які вивозяться
(пересилаються) громадянами за митний кордон України», що скасував уже
названий Декрет), «Про порядок обкладання митом предметів, які ввозяться
(пересилаються) громадянами в Україну» від 11 січня 1993 р., «Про
квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» від 12 січня
1993 р., «Про порядок реалізації квот і видачі ліцензій на експорт
товарів у 1993 р.» від 12 січня 1993 р., «Про вивізне (експортне) мито у
1993 р.» від 11 січня 1993 р. та деякі інші. За період 1995—2002 рр.
було прийнято біля 140 постанов Кабінету Міністрів України, зокрема у
2002 р. такі: «Про затвердження складу Митно-тарифної ради України» (10
січня), «Про затвердження переліку та обсягу товарів, що ввозяться на
митну територію України і використовуються для розширення виробництва та
виробничої діяльності підприємств з виготовлення боєприпасів, їх
елементів та виробів спецхімії» (13 березня), «Про перелік обсягів і
порядок ввезення товарів, що використовуються для будівництва та
виробничої діяльності підприємств з виробництва автомобілів і
комплектуючих виробів до них і не оподатковуються під час ввезення їх на
митну територію України» (1 червня) та ін.
Ряд важливих питань митної справи врегульовано указами Президента
України. Так, свого часу були видані укази, якими затверджувалися
положення про Державну митну службу України, про Державний митний
комітет України, про Концепцію трансформації митного тарифу України на
1996—2005 рр. відповідно до системи ГАТТ/СОТ.
Велику кількість нормативно-правових актів, що стосуються митної справи,
приймає Державна митна служба України.
2. Державна митна служба
та її правовий статус
З метою організації державного управління митною справою в Україні в
1991 р., як зазначалося, був створений Державний митний комітет України.
Зазначений комітет функціонував до 8 лютого 1997 р., коли відповідно до
Указу Президента України він був ліквідований і створена Державна митна
служба України. Цим же Указом було затверджено Положення про дану
службу. Відповідними указами Президента до нього неодноразово вносилися
зміни. Останнє ж Положення про Державну митну службу України затверджене
Указом Президента України від 24 серпня 2000 р. У ньому визначені
завдання, повноваження, структура митної служби та врегульовані інші
питання. Згідно з цим Положенням Державна митна служба України (Держмит-
служба України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним
статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері митної
справи. Діяльність її спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України.
У своїй роботі Держмитслужба керується Конституцією України, законами
України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також
положенням про неї.
Основними завданнями даної служби є: забезпечення реалізації державної
політики у сфері митної справи; захист економічних інтересів України;
контроль за дотриманням законодавства України про митну справу;
використання засобів митно-тарифного та нетарифного регулювання під час
переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів;
удосконалення митного контролю, митного оформлення товарів та інших
предметів, що переміщуються через митний кордон України; здійснення
разом з Національним банком України комплексного контролю за валютними
операціями; здійснення разом з іншими уповноваженими центральними
органами виконавчої влади заходів щодо захисту інтересів споживачів
товарів і дотримання учасниками зовнішньоекономічних зв’язків державних
інтересів на зовнішньому ринку; боротьба з контрабандою та порушеннями
митних правил; розвиток міжнародного співробітництва у сфері митної
справи.
Крім того, Держмитслужба України узагальнює практику застосування
законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє
пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку
вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.
У межах своїх повноважень вона організовує виконання актів
законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Наявність закріплених за Держмитслужбою України основних завдань
обумовлює здійснення нею відповідних повноважень, реалізація яких дає
змогу їй виконувати ці завдання. Повноваження, як і завдання, є
невід’ємними елементами компетенції та правового статусу будь-якого
органу, зокрема Держмитслужби України. Відповідно до Положення про неї
вона має такі повноваження: організовує та контролює діяльність митних
органів; забезпечує своєчасне і повне внесення до державного бюджету
коштів від податків, зборів (обов’язкових платежів), справляння яких
згідно із законодавством покладено на митні органи; вживає разом з
іншими органами виконавчої влади заходи, спрямовані на недопущення
незаконного вивезення за кордон цінностей, що становлять культурне або
історичне надбання українського народу; сприяє у межах своєї компетенції
здійсненню заходів щодо захисту прав споживачів товарів, які ввозяться в
Україну, а також прав інтелектуальної власності у процесі
зовнішньоекономічної діяльності; розробляє та виконує самостійно або у
взаємодії з іншими органами виконавчої влади заходи щодо запобігання
контрабанді, порушення митних правил та їх припинення; організовує та
контролює відповідно до законодавства проведення митними органами
дізнання у справах про контрабанду та здійснення ними провадження у
справах про порушення митних правил; веде митну статистику; веде разом з
іншими уповноваженими органами виконавчої влади Українську класифікацію
товарів зовнішньо-
економічної діяльності; здійснює верифікацію (встановлення
достовірності) сертифікатів про походження товарів з України; здійснює в
межах своєї компетенції державну політику у сфері охорони державної
таємниці, контроль за забезпеченням її охорони у системі митних органів
України, а також організаційно-технічні заходи щодо застосування засобів
криптографічного й технічного захисту інформації, охорона якої
забезпечується державою згідно із законодавством, та додержання
посадовими особами митних органів України вимог законодавства стосовно
порядку одержання, використання, поширення та збереження такої
інформації; реалізовує у межах своєї компетенції державну кадрову
політику; бере участь у підготовці проектів програм розвитку митної
справи, соціального захисту її працівників; створює, реорганізовує та
ліквідовує в установленому порядку регіональні митниці, митниці,
спеціалізовані митні управління та організації, установи і навчальні
заклади; організовує реконструкцію та спорудження пунктів пропуску через
державний кордон України для автомобільного сполучення; здійснює
відповідно до законодавства України функції з управління об’єктами
державної власності, що належать до сфери її управління; забезпечує
гласність у діяльності митних органів, здійснює в установленому
законодавством порядку інформування суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності та громадян з питань митного законодавства; бере участь у
підготовці міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо
укладення, денонсації таких договорів, у межах своєї компетенції укладає
міжнародні договори України; виконує інші функції, що випливають з
покладених на неї завдань.
Крім того, Держмитслужба України має право: залучати спеціалістів
центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та
організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що
належать до її компетенції; представляти Кабінет Міністрів України за
його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання
міжнародних договорів України; одержувати в установленому законодавством
порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, а також
громадян інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання
покладених на неї завдань; скликати у певному порядку наради з питань,
що належать до її компетенції.
Слід зазначити, що Держмитслужба України під час виконання покладених на
неї завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з
відповідними органами іноземних держав. Вона здійснює свої повноваження
безпосередньо та через регіональні митниці, митниці, спеціалізовані
митні управління та організації, а ще
в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства
видає накази, організовує і контролює їх виконання.
У разі потреби Держмитслужба України видає разом з іншими центральними
та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Нормативно-правові
акти її підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку.
Крім того, у випадках, передбачених законодавством, рішення
Держмитслужби України є обов’язковими до виконання центральними та
місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також
громадянами.
Діяльність Держмитслужби України очолює голова, якого призначає на
посаду та звільняє з посади Президент України у визначеному законом
порядку. Він має заступників, які призначаються на посаду та
звільняються з посади відповідно до законодавства. Заступники виконують
за дорученням голови окремі його функції, заміщають його в разі
відсутності або неможливості здійснювати свої повноваження.
Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції
Держмитслужби України, обговорення найважливіших напрямів її діяльності
в даному органі утворюється колегія у складі його голови (голова
колегії), заступників голови за посадою, працівників Держмитслужби
України та інших митних органів. Членів колегії затверджує і звільняє
від виконання обов’язків Кабінет Міністрів України за поданням голови.
Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій з основних
напрямів діяльності митних органів, обговорення найголовніших програм та
інших питань у Держмитслужбі України може створюватися наукова рада з
учених та висококваліфікованих спеціалістів.
3. Митний кодекс України —
основа правового регулювання
митної справи в Україні
Як уже зазначалося, перший митний кодекс України був ухвалений Верховною
Радою України 12 грудня 1991 р. Він складався з 11 розділів і
врегульовував питання організації митної служби, митного контролю та
митного оформлення, порядок переміщення і пропуску через державний
кордон товарів та інших предметів, порядок перевезення, зберігання
товарів та інших предметів, що перебувають під митним контролем, і
розпорядження ними. Окремі розділи його стосувалися питань контрабанди,
порушення митних правил, відповідальності митних органів України, їх
посадових осіб та ін.
Зміни, які відбулися більш як за 10 років, що минули з часу його
прийняття, у нашій державі і суспільстві, в економіці України, її
зовнішньоекономічній діяльності тощо зумовили необхідність розроблення
нового митного кодексу, що, як уже зазначалося, був прийнятий Верховною
Радою України 11 липня 2002 р.
Митний кодекс України визначає засади організації та здійснення митної
справи в нашій державі, регулює економічні, організаційні, правові,
кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби України. Кодекс
спрямований на забезпечення захисту економічних інтересів нашої держави,
створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та
інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та громадян, а також
забезпечення дотримання законодавства України з питань митної справи.
Порівняно з попереднім Кодексом він значно більший за обсягом, регулює
набагато ширший спектр суспільних правовідносин. Навіть загальна
порівняльна характеристика цих двох кодексів дає змогу сказати, що в
останньому майже у 2 рази більше розділів (11 і 21) і майже втричі
більше статей (164 і 432). Певне уявлення про зміст Митного кодексу
України дає назва його розділів. Як зазначалося, він має 21 розділ, а
саме:
Розділ I. Загальні положення (статті 1—39).
Розділ II. Митний контроль (статті 40—69).
Розділ III. Митне оформлення (статті 70—90).
Розділ IV. Переміщення та пропуск товарів і транспортних засобів через
митний кордон України (статті 91—109).
Розділ V. Митні процедури при переміщенні товарів через митний кордон
України різними видами транспорту (статті 110—153).
Розділ VI. Розпорядження товарами, що перебувають під митним контролем
(статті 154—175).
Розділ VII. Підприємницька діяльність із надання послуг з декларування
товарів і транспортних засобів за перевезення товарів, що переміщуються
через митний кордон України або перебувають під митним контролем (статті
176—184).
Розділ VIII. Митний режим щодо товарів і транспортних засобів, які
переміщуються через митний кордон України (статті 185—246).
Розділ IX. Особливості пропуску та оподаткування товарів, що
переміщуються через митний кордон України громадянами (статті 247—254).
Розділ X. Контроль за переміщенням через митний кордон України товарів,
що містять об’єкти права інтелектуальної власності (статті 255—258).
Розділ XI. Митна вартість товарів, методи визначення митної вартості
товарів (статті 259—275).
Розділ XII. Країна походження товару (статті 275—285).
Розділ XIII. Митні пільги (статті 286—302).
Розділ XIV. Митна статистика (статті 303—310).
Розділ XV. Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної
діяльності (статті 311—314).
Розділ XVI. Верифікація сертифікатів про походження товарів з України
(статті 315—316).
Розділ XVII. Запобігання контрабанді (статті 317—318).
Розділ XVIII. Порушення митних правил і відповідальність за них,
відповідальність осіб, які беруть участь у провадженні в справах про
порушення митних правил (статті 319—355).
Розділ XIX. Провадження у справах про порушення митних правил (статті
356—406).
Розділ XX. Працівники митних органів, спеціалізованих митних установ та
організацій (статті 407—432).
Розділ XXI. Прикінцеві положення.
Далі розглянуто найбільш суттєві риси нового Кодексу, а також
проаналізовано зміст його найважливіших розділів.
У Кодексі розкривається зміст термінів і понять, що в ньому вживаються.
Зокрема «валютні цінності (валюта України)», «іноземна валюта»,
«платіжні документи» та інші цінні папери; «банківські метали»);
«ввезення товарів і транспортних засобів на митну територію України»;
«вивезення товарів і транспортних засобів за межі митної території
України»; «вільний обіг»; «громадяни»; «декларант»; «декларація митної
вартості»; «експрес-перевізник»; «зона митного контролю»; «зона
спрощеного митного контролю»; «контрафактні товари»; «культурні
цінності»; «митна декларація»; «митне забезпечення»; «митне оформлення»;
«митний контроль»; «митний режим»; «митні органи»; «митні правила»;
«митні процедури»; «нерезиденти»; «перевізник»; «переміщення товарів
через митний кордон України у вантажних відправленнях»; «переміщення
товарів через митний кордон України у міжнародних поштових
відправленнях»; «переміщення товарів через митний кордон України у
міжнародних експрес-відправленнях»; «переміщення товарів через митний
кордон України у несупроводжуваному багажі»; «переміщення товарів через
митний кордон України у ручній поклажі»; «переміщення товарів через
митний кордон України у супроводжуваному багажі»; «підприємство»;
«посадові особи підприємств»; «посадові особи представництв іноземних
держав та міжнародних організацій»;
«право інтелектуальної власності»; «суб’єкти права та об’єкти
права інтелектуальної власності»; «предмети»; «представництво іноземної
фірми»; «пропуск товарів і транспортних засобів через митний кордон
України»; «резиденти»; «спеціально виготовлене сховище (тайник)»; «судно
каботажного плавання»; «транспортні засоби»; «уповноважена особа». Крім
того, Кодекс визначає поняття митної політики як систему принципів та
напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних
інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів
регулювання зовнішньої торгівлі, а також поняття митної справи, тобто
порядку переміщення через митний кордон України товарів і транспортних
засобів, митного регулювання, пов’язаного з установленням та справлянням
податків і зборів, процедури митного контролю та оформлення, боротьби з
контрабандою та порушеннями митних правил, спрямованими на реалізацію
митної політики України.
Митне регулювання здійснюється на основі принципів: 1) виключної
юрисдикції України на її митній території; 2) виключної компетенції
митних органів України щодо здійснення митної справи; 3) законності; 4)
єдиного порядку переміщення товарів і транспортних засобів через митний
кордон України; 5) системності; 6) ефективності; 7) додержання прав та
охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб; 8) гласності
та прозорості (ст. 4).
У Кодексі визначено структуру та організацію діяльності митної служби
України, єдиної загальнодержавної системи, яка складається з митних
органів та спеціалізованих митних установ і організацій. Митними
органами є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в
галузі митної справи, регіональні митниці, митниці.
Кодекс також містить групу норм, що регулюють взаємовідносини митних
органів, спеціалізованих митних установ та організацій з іншими органами
державної влади, органами місцевого самоврядування, а також із
підприємствами та громадянами (статті 26—29).
Значну частину Кодексу становить група норм, що регулюють суспільні
відносини у сфері організації і здійснення митного контролю товарів і
транспортних заходів, що переміщуються через митний кордон України.
Митний контроль здійснюється безпосередньо посадовими особами митних
органів через: 1) перевірку документів та відомостей, необхідних для
такого контролю; 2) митний огляд (огляд та переогляд товарів і
транспортних засобів, особистий огляд громадян); 3) облік товарів і
транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України; 4)
усне опитування громадян та посадових осіб підприємств; 5) перевірку
системи звітності та обліку товарів, що переміщуються через митний
кордон України, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахування
та сплати податків і зборів, які відповідно до законів справляються під
час переміщення товарів через митний кордон України; 6) огляд територій
та приміщень складів тимчасового зберігання, митних ліцензійних складів,
спеціальних митних зон, магазинів безмитної торгівлі та інших місць, де
знаходяться або можуть знаходитися товари і транспортні засоби, що
підлягають митному контролю, чи провадиться діяльність, контроль за якою
покладено на митні органи законом; 7) використання інших форм,
передбачених цим Кодексом та іншими законами України з питань митної
справи.
У Кодексі закріплені норми щодо митного оформлення товарів і
транспортних засобів, визначаються місце й час оформлення, порядок
взяття проб та зразків товарів, регламентуються інші питання.
Статті 81—90 Кодексу регулюють питання декларування — заявлення за
встановленою формою (письмовою, усною, через учинення дій) точних
відомостей про товари і транспортні засоби, мету їх переміщення через
митний кордон України, а також відомостей, необхідних для здійснення їх
митного контролю та митного оформлення. Умови та порядок застосування
форм декларування, перелік відомостей, необхідних для здійснення митного
контролю та митного оформлення, визначаються Кабінетом Міністрів
України, а порядок заповнення митних декларацій та інших документів, що
застосовуються під час митного оформлення товарів і транспортних
засобів, установлюється спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади в галузі митної справи.
У спеціальному розділі (ІV) розглянуто питання переміщення та пропуску
товарів і транспортних засобів через митний кордон України, визначено
порядок здійснення попередніх операцій (подання документів митним
органам у пунктах пропуску на митному кордоні України, повідомлення
митних органів про намір ввезти товари на митну територію України та про
намір вивезти товари за межі митної території України, а також про
доставку товарів та документів у місце, визначене митним органом),
переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України
та тимчасового зберігання товарів і транспортних засобів на відповідних
складах.
Одним з найбільших є розділ V, що має назву «Митні процедури при
переміщенні товарів через митний кордон різними видами транспорту»
(статті 110—153). У ньому, зокрема, зазначається, що переміщення товарів
через митний кордон України здійснюється засобами авіаційного, водного,
автомобільного, залізничного, трубопровідного транспорту, а також
лініями електропередачі. Крім того, в даному розділі закріплені
особливості цих процедур на різних видах транспорту, а саме: морському і
річковому (статті 121—132), авіатранспорті (статті 133—138),
залізничному (статті 139—144), автомобільному (статті 145—147),
трубопровідному та лініях електропередачі (статті 148—150),
у міжнародних поштових та експресвідправленнях (статті 151—153).
Кодекс у розділі VІІІ визначає митний режим щодо товарів і транспортних
засобів, які переміщуються через митний кордон України, нормативно
закріплюється розгорнута характеристика таких видів митного режиму для
переміщення товарів, як імпорт; реімпорт; експорт; реекспорт; транзит;
тимчасове ввезення (вивезення); митний склад; спеціальна митна зона;
магазин безмитної торгівлі; перероблення на митній території України;
перероблення за межами митної території України; знищення або
руйнування; відмова на користь держави.
Кодекс містить норми, що визначають особливості пропуску та
оподаткування товарів, які переміщуються через митний кордон України
громадянами (розділ ІХ). У них зазначається, що громадяни за умови
дотримання вимог цього Кодексу та інших законів України можуть
переміщувати через митний кордон України будь-які товари, крім
заборонених до ввезення в Україну та вивезення з України, а також щодо
яких законом України встановлено обмеження у сфері зовнішньоекономічної
діяльності.
Вивезення громадянами товарів за межі митної території України
здійснюється у порядку та на умовах, визначених законодавством України
для підприємств, якщо інше не передбачено законом. Це правило не
поширюється на:
1) товари, сукупна вартість яких не перевищує суму, еквівалентну 200
євро;
2) предмети, які вивозяться (пересилаються) у зв’язку з виїздом за межі
України на постійне місце проживання;
3) предмети, які входять до складу спадщини, оформленої в Україні на
користь громадянина-нерезидента, за умови підтвердження складу спадщини
органами, що вчиняють нотаріальні дії;
4) товари, які тимчасово вивозяться (пересилаються) за межі митної
території України під письмове зобов’язання про їх зворотне ввезення;
5) товари, які були тимчасово ввезені на митну територію України під
зобов’язання про їх зворотне вивезення, що підтверджується відповідними
документами;
6) предмети, одержані громадянами-нерезидентами у вигляді призів і
нагород за участь у змаганнях, конкурсах, фестивалях тощо, які
проводяться на території України, що підтверджується відповідними
документами;
7) предмети (майно) особистого користування, у тому числі предмети
початкового облаштування, придбані в Україні громадянами-нерезидентами,
які користуються пільгами згідно з міжнародними договорами України,
укладеними в установленому законом порядку, що вивозяться
(пересилаються) цими громадянами у зв’язку з їх остаточним виїздом за
межі України;
8) товари, придбані громадянами-нерезидентами на території України,
загальна вартість яких не перевищує суми іноземної валюти, ввезеної цими
громадянами під час в’їзду в Україну, за умови подання відповідних
документів;
9) предмети, призначені для особистого користування, що вивозяться
(пересилаються) громадянами-нерезидентами у зв’язку з остаточним виїздом
за межі України;
10) товари, що вивозяться громадянами-нерезидентами у зв’язку з
остаточним виїздом за межі України, на суму, що не перевищує 80 %
доходу, одержаного за час роботи чи навчання в Україні, за умови подання
відповідних документів.
У цьому ж розділі визначаються й умови ввезення громадянами товарів на
митну територію України.
Важливою частиною Митного кодексу України є розділ ХVІІІ, що визначає
порушення митних правил і відповідальність за них, а також
відповідальність осіб, які беруть участь у провадженні в справах про
порушення митних правил. У ньому йдеться про те, що порушення митних
правил є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні,
винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на
встановлений законодавством України порядок переміщення товарів і
транспортних засобів через митний кордон України і за які цим Кодексом
передбачена адміністративна відповідальність. Адміністративна
відповідальність за правопорушення, передбачені даним Кодексом, настає у
разі, якщо вони не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.
За порушення митних правил можуть бути накладені такі стягнення:
попередження; штраф; конфіскація товарів — безпосередніх предметів
порушення митних правил, товарів зі спеціально виготовленими сховищами
(тайниками), що використовувалися для приховування безпосередніх
предметів порушення митних правил від митного контролю, транспортних
засобів, що використовувалися для переміщення безпосередніх предметів
порушення митних правил через митний кордон України.
Попередження або штраф можуть застосовуватися тільки як основний вид
стягнення за вчинене правопорушення, а конфіскація товарів — як основний
і додатковий вид стягнення.
За одне і те саме порушення митних правил можуть накладатися тільки
основне або основне і додаткове стягнення. Якщо статтею, якою
встановлюється відповідальність за порушення митних правил,
передбачається основне і додаткове стягнення, застосування лише
додаткового стягнення без основного не допускається, за винятком
випадків, передбачених ч. 2 статті 328 цього Кодексу.
Кодекс також визначає види порушень митних правил: порушення режиму зони
митного контролю; неподання митному органу документів, необхідних для
здійснення митного контролю; видача товарів, транспортних засобів без
дозволу митного органу або їх втрата; недоставлення до митного органу
товарів, транспортних засобів, документів; незупинення транспортного
засобу; відправлення транспортного засобу без дозволу митного органу;
причалювання до суден, що перебувають під митним контролем; неправомірні
операції з товарами, транспортними засобами, що перебувають під митним
контролем, зміна їх стану, користування та розпорядження ними; вантажні
та інші операції, що проводяться без дозволу митного органу; пошкодження
або втрата митного забезпечення; порушення порядку проходження митного
контролю в зонах (коридорах) спрощеного митного контролю; недекларування
товарів, транспортних засобів; пересилання через митний кордон України у
міжнародних поштових та експрес-відправленнях товарів, заборонених до
такого пересилання; перешкоджання посадовій особі митного органу в
доступі до товарів, транспортних засобів і документів; неподання митному
органу звітності щодо товарів, які перебувають під митним контролем або
на територіях спеціальних митних зон; неподання митному органу
документів та зразків товарів для проведення дослідження (аналізу,
експертизи); переміщення товарів через митний кордон України з
порушенням прав інтелектуальної власності; порушення порядку зберігання
товарів на митних ліцензійних складах та здійснення операцій із цими
товарами; порушення встановленого порядку знищення (руйнування) товарів;
порушення зобов’язання про зворотне вивезення чи зворотне ввезення
товарів; порушення зобов’язання про транзит; порушення встановленого
маршруту переміщення товарів; дії, спрямовані на переміщення товарів,
транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем;
дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з
приховуванням від митного контролю; використання товарів, стосовно яких
надано пільги щодо сплати податків і зборів, в інших цілях; дії,
спрямовані на неправомірне звільнення від сплати податків і зборів або
зменшення їх розміру.
За кожне із зазначених правопорушень Кодекс передбачає конкретні види
адміністративних стягнень. Так, відповідно до ст. 353 зберігання,
перевезення чи придбання товарів, транспортних засобів, ввезених на
митну територію України поза митним контролем або з приховуванням від
митного контролю, тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі від
двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
конфіскацію цих товарів та транспортних засобів.
Порядок провадження у справах про порушення митних правил передбачений у
розділі ХІV Провадження у справах про порушення митних правил (статті
356—406).
Митний кодекс України 2002 р. містить багато інших важливих положень
організації митної справи, що свідчить про його вагомість як правової
бази у цій галузі.
4. Правове регулювання обкладання
митом товарів та інших предметів
Під митом взагалі розуміють грошові збори, які стягуються з громадян,
установ і організацій за відповідні види послуг. Мито стягується за
послуги, пов’язані з діяльністю нотаріату, судових та деяких інших
органів, але найбільше воно застосовується при ввезенні з-за кордону і
при вивезенні за кордон товарів та інших предметів.
Для регулювання відносин, пов’язаних із оподаткуванням митом товарів та
інших предметів, в Україні створена відповідна правова база. Так, 5
лютого 1992 р. було ухвалено Закон України «Про Єдиний митний тариф», а
11 січня 1993 р. — Декрет Кабінету Міністрів України «Про Єдиний митний
тариф України». Звичайно, з часом до них вносилися відповідні зміни та
доповнення, але вони лишаються основними нормативними актами у цій
галузі.
Закон України «Про Єдиний митний тариф» містить норми, в яких
визначаються сутність та види мита, а також регулюються відносини,
пов’язані зі звільненням від мита, наданням тарифних пільг та
преференцій.
Що ж собою являє мито? Відповідно до ст. 6 названого вище закону, мито,
що стягується митницею, — це податок на товари та інші предмети, які
перемішуються через митний кордон України.
В Україні застосовуються такі види мита: адвалерне, що нараховується у
відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, які
оподатковуються митом; специфічне, що нараховується в установленому
грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які
оподатковуються митом; комбіноване, що поєднує обидва види митного
оподаткування.
У законодавстві виділяються кілька видів мита. Передусім це ввізне,
вивізне і сезонне мито.
Ввізне мито нараховується на товари та інші предмети при їх ввезенні на
митну територію України. Ввізне мито є диференційованим: стосовно
товарів та інших предметів, що походять з держав, які входять разом з
Україною до митних союзів або утворюють з нею спеціальні митні зони, і в
разі встановлення будь-якого спеціального преференційного митного режиму
згідно з міжнародними договорами з участю України, а також щодо товарів
та інших предметів, які походять з країн, що розвиваються,
застосовуються преференційні ставки ввізного мита, передбачені Єдиним
митним тарифом України; стосовно товарів та інших предметів, що походять
з країн або економічних союзів, які користуються в Україні режимом
найбільшого сприяння, котрий означає, що іноземні суб’єкти господарської
діяльності цих країн або союзів мають пільги щодо митного оподаткування,
за винятком випадків, коли зазначені мито та пільги щодо них
установлюються в межах спеціального преференційного митного режиму,
застосовуються пільгові ставки ввізного мита, передбачені Єдиним митним
тарифом України; стосовно решти товарів та інших предметів
застосовуються повні (загальні) ставки ввізного мита, передбачені Єдиним
митним тарифом України.
Вивізне мито нараховується на товари та інші предмети у разі їх
вивезення за межі митної території України.
На окремі товари та інші предмети може встановлюватись сезонне ввізне і
вивізне мито на строк не більше чотирьох місяців з моменту їх
установлення.
В окремих випадках при ввезенні товарів на митну територію України і
вивезенні їх за межі цієї території незалежно від інших видів мита
можуть застосовуватися спеціальне, антидемпінгове і компенсаційне мито.
Коли ж і в яких випадках застосовуються ці особливі види мита?
Спеціальне мито застосовується: 1) як захисний захід, коли товари
ввозяться на митну територію України у таких кількостях або на таких
умовах, які завдають шкоди чи загрожують її завдати вітчизняним
виробникам подібних або безпосередньо конкуруючих товарів; 2) як
запобіжний захід щодо учасників зовнішньоекономічної діяльності, котрі
порушують загальнодержавні інтереси в цій галузі, а також як захід для
припинення недобросовісної конкуренції у випадках, що визначаються
законами України; 3) як захід у відповідь на дискримінаційні дії та (чи)
недружні дії з боку іноземних держав проти України або у відповідь на
дії окремих країн та їхніх союзів, які обмежують здійснення законних
прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України.
Ставка спеціального мита встановлюється в кожному окремому випадку.
Антидемпінгове мито застосовується у випадках: 1) ввезення на митну
територію України товарів за ціною, істотно нижчою від їхньої
конкурентної ціни в країні експорту на момент цього експорту, якщо таке
ввезення завдає шкоди чи загрожує її завдати вітчизняним виробникам
подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає
організації чи розширенню виробництва подібних товарів в Україні; 2)
вивезення за межі митної території України товарів за ціною, істотно
нижчою від ціни на подібні або безпосередньо конкуруючі товари інших
експортерів на момент цього вивезення, якщо таке вивезення завдає чи
загрожує завдати шкоди загальнодержавним інтересам України.
Ставка антидемпінгового мита не може перевищувати різниці між
конкурентною оптовою ціною об’єкта демпінгу в країні експорту на момент
цього експорту і заявленою ціною при його ввезенні на митну територію
України або різниці між ціною об’єкта демпінгу з України і середньою
ціною українського експорту подібних чи безпосередньо конкуруючих
товарів на той же період часу.
Компенсаційне мито застосовується у випадках: 1) ввезення на митну
територію України товарів, при виробництві або експорті яких прямо чи
опосередковано використовувалася субсидія, якщо таке ввезення завдає чи
загрожує завдавати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи
безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи
розширенню виробництва подібних товарів в Україні; 2) вивезення за межі
митної території України товарів, у процесі виробництва або експорту
яких прямо чи опосередковано використовувалася субсидія, якщо таке
вивезення завдає шкоди або загрожує її завдати державним інтересам
України.
Ставка компенсаційного мита не може перевищувати виявленого розміру
субсидій.
Для встановлення фактів, що дають підстави до застосування спеціального,
антидемпінгового і компенсаційного мита, проводиться розслідування. Воно
здійснюється Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків за заявою
українських або іноземних заінтересованих державних органів,
підприємств, організацій, а також з ініціативи Митно-тарифної ради
України. За результатами розслідування застосовується спеціальне,
антидемпінгове або компенсаційне мито.
Важливе значення для митного регулювання має з’ясування питання про
митну вартість товарів та інших предметів. Адже нарахування мита на них
провадиться на базі їх митної вартості, тобто ціни, яка фактично
сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону
України. При визначенні митної вартості до неї включаються ціна товару,
зазначена в рахунку-фактурі, а також такі фактичні витрати, якщо їх не
включено до рахунка-фактури: на транспортування, навантаження,
розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного
кордону України; комісійні та брокерські; плата за використання об’єктів
інтелектуальної власності, що належать до даних товарів та інших
предметів, має бути сплачена імпортером (експортером) прямо або
опосередковано як умова їх ввезення (вивезення).
У разі невідповідності заявленої митної вартості товарів та інших
предметів вартості, що визначається відповідно до положень цієї статті,
або у разі неможливості перевірки її обчислення митні органи України
визначають митну вартість послідовно на основі ціни на ідентичні товари
та інші предмети, ціни на подібні товари та інші предмети, що діють у
провідних країнах — експортерах зазначених товарів та інших предметів.
Закон України «Про Єдиний митний тариф» передбачає випадки звільнення
від сплати мита. Так, відповідно до ст. 19 цього Закону від сплати мита
звільняються:
а) транспортні засоби, що здійснюють регулярні міжнародні перевезення
вантажів, багажу та пасажирів, а також предмети матеріально-технічного
постачання і спорядження, паливо, продовольство та інше майно, необхідне
для їх нормальної експлуатації на час перебування в дорозі, у пунктах
проміжної зупинки або придбані за кордоном у зв’язку з ліквідацією
аварії (поломки) даних транспортних засобів;
б) предмети матеріально-технічного постачання і спорядження, паливо,
сировина для промислової переробки, продовольство та інше майно, що
вивозиться за межі митної території України для забезпечення виробничої
діяльності українських та орендованих (зафрахтованих) українськими
підприємствами й організаціями суден, які ведуть морський промисел, а
також продукція їхнього промислу, що ввозиться на митну територію
України;
в) валюта України, іноземна валюта та цінні папери;
г) товари та інші предмети, що підлягають оберненню у власність держави
у випадках, передбачених законами України;
д) товари та інші предмети, що стали в результаті пошкодження до
пропуску їх через митний кордон України непридатними до використання як
вироби або матеріали;
е) предмети, що ввозяться в Україну для офіційного і особистого
користування або вивозяться за кордон організаціями та особами, які
відповідно до міжнародних договорів України та законів України
користуються правом безмитного ввезення в Україну та безмитного
вивезення з України таких предметів;
є) товари та інші предмети, які походять з митної території України і
ввозяться назад на цю територію без обробки або переробки, а також
товари та інші предмети іноземного походження, які вивозяться назад за
межі митної території України без обробки або переробки;
ж) товари та інші предмети, що знову ввозяться на митну територію
України і походять з іншої території, за які було сплачене мито при
первісному ввезенні їх на митну територію України та які тимчасово
вивозилися за її межі;
з) товари та інші предмети, що знову вивозяться за межі митної території
України і походять з цієї території, за які було сплачено мито при
первісному вивезенні за межі митної території України та які тимчасово
ввозилися на цю територію;
и) інші товари та інші предмети, що визначаються законами України.
Вказаний закон передбачає випадки, коли допускається зниження рівня
митного оподаткування, а також безмитне ввезення та вивезення або
пільгове оподаткування товарів та інших предметів. Так, допускається
зниження ставок мита при ввезенні на митну територію України та
вивезенні за межі цієї території товарів та інших предметів: а)
відремонтованих та раніше ввезених на митну територію України або
вивезених за межі цієї території; б) пошкоджених до пропуску їх через
митний кордон України, але придатних для використання як вироби або
матеріали;
в) в інших випадках, що визначаються законами України (ст. 20).
Допускається безмитне вивезення або пільгове митне оподаткування
товарів, які ввозяться у спеціальні митні зони на території України для
кінцевого споживання в цих зонах; вивозяться зі спеціальних митних зон
для споживання за межами митної території України та походять з цих зон;
вивозяться із спеціальних митних зон на митну територію України та
походять з цих зон.
Розмір пільг, передбачених цією статтею, і порядок їх надання
встановлюються Верховною Радою України згідно із законами України про
спеціальні митні зони через прийняття окремого закону для кожної з таких
зон (ст. 20).
Закон встановлює у ряді випадків і тарифні преференції. Так,
допускається встановлення преференцій щодо ставок Єдиного митного тарифу
України у вигляді звільнення від оподаткування митом, зниження ставок
мита або встановлення квот на преференційне ввезення товарів та інших
предметів, які: 1) походять з держав, що утворюють разом з Україною
митний союз або зону вільної торгівлі; 2) походять з країн, що
розвиваються і користуються Загальною системою преференцій; 3)
обертаються в прикордонній торгівлі.
В окремих випадках допускається умовно-безмитне ввезення і вивезення
предметів. Так, товари та інші предмети, що тимчасово ввозяться на митну
територію України і призначені для зворотного вивезення за її межі в
установлені строки в незмінному стані або відремонтованому вигляді, а
також товари та інші предмети, що тимчасово вивозяться за межі митної
території України та призначені до зворотного ввезення на цю територію у
встановлені строки у незмінному стані, пропускаються через митний кордон
України без сплати мита. Строки умовно-безмитного ввезення та вивезення
визначаються Митним кодексом України.
Законодавством передбачені випадки повернення сплаченого мита. У ст. 24
Закону України «Про Єдиний митний тариф» зазначено, що мито, сплачене за
товари, ввезені на митну територію України для складання, монтажу,
перероблення або оброблення з подальшим зворотним вивезенням протягом
одного року, може бути повністю або частково повернуто власникові
товарів при їх вивезенні за межі митної території України та
пред’явленні свідоцтв про використання цих товарів для зазначених цілей.
У ряді випадків виникає необхідність повернення надміру стягненого мита.
Так, сума надміру стягненого мита підлягає поверненню власникові товарів
та інших предметів на його вимогу протягом одного року з моменту митного
оформлення.
Мито, не сплачене у строки, на які було надано відстрочку та розстрочку
сплати, а також не сплачене в результаті інших дій, що спричинили його
недобір, стягується за розпорядженням митних органів України у
безспірному порядку. Своєчасно не сплачене мито стягується за весь час
заборгованості бюджету з нарахуванням пені в розмірі 0,2 % суми недоїмки
за кожний день прострочення, включаючи день сплати.
Законом України «Про єдиний митний тариф» Кабінету Міністрів України
було доручено розробити Єдиний митний тариф. Відповідно до цього 11
січня 1993 р. Кабінет Міністрів України прийняв Декрет «Про Єдиний
митний тариф». Цим Декретом було встановлено, що мито сплачується у
національній валюті України. Крім того, було визначено, що при ввезенні
товарів у межах державного контракту та державного замовлення мито не
стягується, а при ввезенні предметів дитячого асортименту ставка на мито
зменшується на 50 %.
Законом України «Про внесення змін до Декретів Кабінету Міністрів з
питань митного регулювання» до Декрету Кабінету Міністрів України від 11
січня 1993 р. було внесено таке доповнення: «Зміна ставок мита,
передбачених Єдиним митним тарифом України, здійснюється Кабінетом
Міністрів України. Змінювати ставки мита Кабінет Міністрів України має
право тільки щодо об’єктів митного оподаткування — товарів та інших
предметів, які переміщуються через митний кордон України».
Аналіз змісту Єдиного митного тарифу дає підстави зробити висновок про
його надзвичайну важливість у справі митного обкладення товарів та інших
предметів.
Товарна класифікаційна схема Єдиного митного тарифу України (товарна
номенклатура) базується на Гармонізованій системі (ГС) опису та
кодування товарів. Усі предмети, що підлягають контролю, систематизовано
у 21 розділі, 97 главах, 1241 товарній позиції і 5019 товарних
підпозиціях, найменування і цифрові коди яких уніфіковано за
Гармонізованою системою.
У чотиризначний цифровий код товарної номенклатури закладено основні
відомості про товар та його місце в товарній номенклатурі. Перші два
знаки означають товарну групу, другі два — відповідно товарну позицію.
Чотиризначний цифровий код уніфіковано за Гармонізованою системою. У
разі застосування детальнішої товарної класифікації за межами
чотиризначного цифрового коду використовуються п’ятий, шостий і подальші
знаки цифрового коду.
Узагальнена систематизація товарів у Єдиному митному тарифі зроблена
через їх поділ на 21 групу, кожну з яких виділено в окремий розділ, а
саме:
Розділ І. Живі тварини і продукція тваринництва.
Розділ II. Продукти рослинного походження.
Розділ III. Жири і масла тваринного або олії рослинного походження,
продукти їх розщеплення; приготовлені харчові жири; віск тваринного або
рослинного походження.
Розділ IV. Продукція харчової промисловості: алкогольні і безалкогольні
напої та оцет; тютюн і його замінники.
Розділ V. Мінеральні продукти.
Розділ VI. Продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості.
Розділ VII. Пластмаси і вироби з них: каучук і гумові вироби.
Розділ VIII. Шкіряна сировина, хутро, сировина і вироби з них;
шорно-сідельні вироби та упряж; дорожні речі, сумки і подібні їм товари;
вироби з кишок (за винятком кетгуту з натурального шовку).
Розділ IX. Деревина і вироби з деревини: деревне вугілля; пробка і
вироби з неї; вироби із соломи, альфи та інших матеріалів для плетіння;
корзинні та інші плетені вироби.
Розділ X. Паперова маса з деревини або інших волокнистих рослинних
матеріалів; паперові і картонні відходи та макулатура; папір, картон і
вироби з них.
Розділ XI. Текстиль і текстильні вироби.
Розділ XII. Взуття, головні убори, парасольки, сонцезахисні парасольки,
тростини складні, хлисти, батоги та їх частини, оброблене пір’я та
вироби з нього, штучні квіти, вироби з людського волосся.
Розділ XIII. Вироби з каменю, гіпсу, цементу, азбесту, слюди і подібних
матеріалів; керамічні вироби; скло і вироби з нього.
Розділ XIV. Перли, природні чи культивовані, дорогоцінне чи
напівдорогоцінне каміння, дорогоцінні метали, метали, облаковані
дорогоцінними металами, вироби з них: біжутерія, монети.
Розділ XV. Недорогоцінні метали і вироби з них.
Розділ XVI. Машини, устаткування і механізми; електротехнічне
устаткування, їх частини; звукозаписуюча і звуковідтворювальна
апаратура; апаратура для запису і відтворення телевізійних зображень і
звуків; їх частини.
Розділ XVII. Засоби наземного, повітряного і водного транспорту, їх
частини і приналежності.
Розділ XVIII. Прилади й апарати оптичні, фотографічні, кінематографічні,
вимірювальні, контрольні, прецизійні, медичні та хірургічні; годинники,
музичні інструменти, їх частини і приналежності.
Розділ XIX. Зброя і боєприпаси, їх частини.
Розділ XX. Різні промислові товари.
Розділ XXI. Твори мистецтва, предмети колекціонування та антикваріат.
Вказані вище розділи поділяються на відповідні розділи (групи) від
однієї до декількох. Так, розділ XVII «Засоби наземного, повітряного і
водного транспорту, їх частини і приналежності» об’єднує чотири групи:
86, 87, 88, 89. Наприклад, група 88 «Літальні апарати, космічні апарати,
їх частини» у Єдиному митному тарифі України має такий вигляд:
Код
товару
згідно
з ГС Опис товару згідно з ГС Одиниця виміру Ставка мита, %
преференційна пільгова повна
88.01 Кулі повітряні і дирижаблі; планери, дельтаплани та інші
безмоторні літальні апарати
10 20
88.02 Інші літальні апарати (вертольоти, літаки); космічні кораблі й
апарати (включаючи супутники) і ракети-носії
10 20
88.03 Частини літальних апаратів, указаних у позиціях 88.01 або 88.02
88.04.
00.000 Парашути (включаючи парашути дирижаблів) і ротошути, їх частини
т
10 20
88.05 Апаратура і пристрої для злітання літаків; гальмувальні пристрої
для посадки літаків; наземні тренажери для льотчиків; їх частини
10 20
З наведеного прикладу видно, що ставки ввізного мита поділяються на три
різновиди: преференційні, пільгові та повні ставки. Преференційні
ставки, у тому числі звільнення від сплати мита, застосовуються до
товарів та інших предметів, що походять з країн, які входять разом з
Україною до митних союзів або утворюють з нею спеціальні митні зони, і
при встановленні будь-якого спеціального преференційного митного режиму
згідно з міжнародними договорами з участю України. Преференційні ставки
застосовуються до товарів та інших предметів, які походять з країн, що
розвиваються.
Пільгові ставки застосовуються до товарів та інших предметів, що
походять з країн або економічних союзів, які користуються в Україні
режимом найбільшого сприяння. Повні (загальні) ставки застосовуються до
решти товарів та інших предметів.
Єдиний митний тариф України включає в себе два додатки. Додаток № 1 — це
«Перелік країн, що розвиваються». Він включає 145 країн. До них
застосовуються преференційні ставки. Додаток № 2 — це «Перелік країн,
для яких застосовуються пільгові ставки». Він включає 30 країн
(Австралію, Австрію, Бельгію, Болгарію, США, Францію, Японію та ін.). До
товарів, що походять з країн, не зазначених у цих додатках,
застосовуються повні ставки мита.
Розділ 19
Правові питання
валютного регулювання
1. Загальні положення
з питань валютного регулювання
ктивізація участі України у зовнішньоекономічній діяльності обумовила
розширення операцій з валютними цінностями, які вона здійснює як на
своїй території, так і за її межами. Це, у свою чергу, вимагає
відповідних кроків з боку нашої держави. Україна вступає до Міжнародного
валютного фонду, формує свій валютний фонд, приймає нормативні акти, що
регулюють відносини в межах здійснення валютних операцій, тощо. До таких
актів передусім слід віднести декрети Кабінету Міністрів України «Про
систему валютного регулювання і валютного контролю», «Про порядок
здійснення розрахунків у іноземній валюті», «Про тимчасовий порядок
використання надходжень в іноземній валюті», які було прийнято 19 лютого
1993 р. Цими декретами було встановлено режим здійснення валютних
операцій на території України, визначені загальні принципи валютного
регулювання, повноваження державних органів у даній сфері та вирішені
інші питання.
У Декреті «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»
дається визначення термінів, що вживаються при здійсненні функцій
валютного регулювання і валютного контролю. Так, відповідно до ст. 1
цього декрету під валютними цінностями розуміють такі цінності: валюту
України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів,
монет та в інших формах, які перебувають в обігу та є законними
платіжними засобами на території України, а також вилучені з обігу або
такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки,
які перебувають в обігу; кошти на рахунках, у вкладах у банківських та
інших кредитно-фінансових установах на території України; платіжні
документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони,
векселі, тратти, боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази,
депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські
документи), виражені у валюті України; іноземну валюту — іноземні
грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що
перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території
відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що
вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які
перебувають в обігу; кошти у грошових одиницях іноземних держав і
міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на
рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових
установ за межами України; платіжні документи та інші цінні папери
(акції, облігації, купони до них, векселі, тратти, боргові розписки,
акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші
фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або
монетарних металах; монетарні метали — золото і метали
ірідієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком
ювелірних, промислових і побутових виробів із цих металів і брухту цих
металів.
Взагалі під терміном «валюта України» розуміють як власне валюту
України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у
валюті України, а під терміном «іноземна валюта» — як власне іноземну
валюту, так і монетарні метали, платіжні документи та інші цінні папери,
виражені в іноземній валюті або в монетарних металах.
У декреті роз’яснюється, що під валютними операціями слід розуміти
операції, пов’язані: 1) з переходом права власності на валютні цінності,
за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
2) з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу
платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом
яких є валютні цінності; 3) із ввезенням, переказуванням і пересиланням
на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її
межі валютних цінностей.
Декрет дає також визначення і таких термінів, як «резиденти» і
«нерезиденти», які мають право бути власниками валютних цінностей, а
також здійснювати з ними відповідні операції. Так, резидентами
вважаються фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи
без громадянства), які мають постійне місце проживання на території
України, у тому числі й ті, що тимчасово перебувають за кордоном;
юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу
юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на
території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів
України; дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні
представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні
привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій
України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.
Щодо нерезидентів, то ними можуть бути фізичні особи (іноземні
громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають
постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що
тимчасово перебувають на території України; юридичні особи, суб’єкти
підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії,
представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які
створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому
числі юридичні особи та інші суб’єкти підприємницької діяльності з
участю юридичних осіб та інших суб’єктів підприємницької діяльності
України; розташовані на території України іноземні дипломатичні,
консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні
організації та їхні філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а
також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють
підприємницької діяльності на підставі законів України.
Важливе значення має і тлумачення терміна «уповноважений банк», під яким
слід розуміти будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на
території України, що має ліцензію Національного банку України на
здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за
операціями своїх клієнтів.
Нормативне визначення термінів у сфері валютного регулювання має велике
значення. Передусім воно дає можливість чітко з’ясувати зміст даного
нормативного акта. Крім цього, виключається двояке тлумачення
відповідних термінів.
2. Правовий режим здійснення операцій
з валютними цінностями
Наявність валютних цінностей у власності резидентів і нерезидентів є
необхідною передумовою здійснення з ними відповідних операцій. З метою
належного упорядкування цих операцій у Декреті Кабінету Міністрів
України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»
закріплено цілий розділ «Операції з валютними цінностями» (ст. 2—10), в
якому і визначається в основному правовий режим операцій з валютними
цінностями. Норми цього розділу регулюють питання, пов’язані з порядком
використання надходжень в іноземній валюті, видачі ліцензій Національним
банком України на здійснення валютних операцій, організації торгівлі
іноземною валютою та ін.
Важливу роль в організації здійснення валютних операцій відіграє
Національний банк України, який видає відповідні генеральні та
індивідуальні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам
та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних
операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії
режиму валютного регулювання. Уповноважені банки та інші
кредитно-фінансові установи, які одержали генеральну ліцензію
Національного банку України на здійснення операцій, пов’язаних з
торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на території України
пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод
з іншими юридичними особами-резидентами.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення
разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої
операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції:
а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних
цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі
України фізичними особами-резидентами іноземної валюти на суму, що
визначається Національним банком України; вивезення, переказування і
пересилання за межі України фізичними особами-резидентами і
нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну
на законних підставах; платежів в іноземній валюті, що здійснюються
резидентами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед
нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної
власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей;
платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за
кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі
України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на
території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;
б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за
винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету;
в) надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо
терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством
межі;
г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу
або як застави;
д) розміщення валютних цінностей на рахунках та у вкладах за межами
України, за винятком: відкриття фізичними особами-резидентами рахунків в
іноземній валюті на час їх перебування за кордоном; відкриття
кореспондентських рахунків;
є) уповноваженими банками; відкриття рахунків в іноземній валюті
резидентами, зазначеними в п. 5, ст. 1 цього Декрету;
е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі через придбання цінних
паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав,
отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину.
Одержання індивідуальної ліцензії однією зі сторін валютної операції
означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою,
яка має стосунок до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами
індивідуальної ліцензії.
Порядок і термін видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для
одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій
визначаються Національним банком України. Слід підкреслити, що відмова у
видачі Національним банком України ліцензії може бути оскаржена в суді
або арбітражному суді.
Однією з важливих операцій, які здійснюються з іноземною валютою, є
торгівля нею. Порядок її організації регулюється ст. 6 Декрету «Про
систему валютного регулювання і валютного контролю». Відповідно до цієї
статті торгівля іноземною валютою на території України резидентами і
нерезидентами — юридичними особами здійснюється через уповноважені банки
та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю
іноземною валютою Національного банку України, виключно на
міжбанківському валютному ринку України. Структура міжбанківського
валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі на ньому іноземною
валютою визначаються Національним банком України.
Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали
ліцензію Національного банку України, від свого імені купують і продають
іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням
і за рахунок резидентів і нерезидентів. Крім того, вони мають право від
свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у
фізичних осіб-резидентів і осіб-нерезидентів, а також продавати її
фізичним особам-резидентам.
Резиденти і нерезиденти — фізичні особи — мають право продавати іноземну
валюту уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам, які
одержали ліцензії Національного банку України, або за їх посередництвом
— іншим фізичним особам-резидентам.
Фізичні особи-резиденти мають право купувати іноземну валюту в
уповноважених банках та інших кредитно-фінансових установах, що одержали
ліцензію Національного банку України, або за їх посередництвом в інших
фізичних осіб-резидентів і осіб-нерезидентів. Нормами вказаного декрету
регулюється також і порядок організації розрахунків в іноземній валюті,
які здійснюються між резидентами і нерезидентами в межах торговельного
обороту через уповноважені банки. Щодо наймодавців-нерезидентів, то вони
здійснюють оплату праці резидентів виключно у валюті України — готівкою
або у безготівковій формі.
Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах
торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання
індивідуальної ліцензії Національного банку України.
Велике значення при здійсненні валютних операцій мають валютні (обмінні)
курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних
цінностей, виражені в іноземних валютах, а також у розрахункових
(клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються Національним
банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Законодавством України передбачена звітність про валютні операції.
Порядок, види, форми і терміни подання звітності резидентами і
нерезидентами про їх валютні операції визначаються Національним банком
України за погодженням з Міністерством статистики України з урахуванням
чинного законодавства України.
Несвоєчасне подання, приховування або перекручення звітності про валютні
операції тягне за собою юридичну відповідальність.
У ст. 16 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного
контролю» зазначено, що порушення валютного законодавства тягне за собою
адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством
України. Наприклад, за здійснення операцій з валютними цінностями без
одержання генеральної ліцензії Національного банку України стягується
штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних
цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом
Національного банку України на день здійснення таких операцій, з
виключенням із Республіканської книги реєстрації банків або без такого
виключення.
Кабінет Міністрів України з метою створення необхідних умов для
запровадження внутрішньої конвертації українського карбованця,
стимулювання експорту, а також стабілізації валютного курсу української
грошової одиниці та підвищення розрахункової дисципліни 19 лютого 1993
р. прийняв два декрети: «Про тимчасовий порядок використання надходжень
в іноземній валюті» та «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній
валюті».
3. Роль державних органів
у сфері валютного регулювання
і валютного контролю
Українська держава, враховуючи значення валютного регулювання для
успішного соціально-економічного розвитку країни, визначає систему
державних органів у цій сфері.
До системи органів, покликаних забезпечити валютне регулювання і
валютний контроль, насамперед слід віднести Верховну Раду України,
Кабінет Міністрів України, Національний банк України, ряд міністерств та
відомств (Міністерство зовнішніх економічних зв’язків, Міністерство
фінансів, Державний митний комітет та ін.).
Функції, повноваження та деякі інші елементи правового статусу цих
органів у сфері валютного регулювання визначені в Декреті «Про систему
валютного регулювання і валютного контролю». Аналіз норм цього декрету
(ст. 11—13) дає можливість зробити висновок про те, що в ньому визначені
здебільшого повноваження Кабінету Міністрів України і Національного
банку України.
Так, відповідно до п. 2 ст. 11 Декрету Кабінет Міністрів України у сфері
валютного регулювання виконує такі функції: визначає і подає на
затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного
боргу України; бере участь у складанні платіжного балансу України;
забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що
стосується руху валютних цінностей; забезпечує формування і виступає
розпорядником Державного валютного фонду України; визначає порядок
використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових)
одиницях, які використовуються у торговельному обороті з іноземними
державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які
використовуються у неторговельному обороті з іноземними державами на
підставі положень міжнародних договорів України.
Щодо повноважень Національного банку України у сфері валютного
регулювання, то вони зводяться до таких. НБУ здійснює валютну політику,
виходячи з принципів загальної економічної політики України; складає
разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України; контролює
дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього
державного боргу України; визначає у разі необхідності ліміти
заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;
видає у межах, передбачених зазначеним Декретом, обов’язкові для
виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку
України; нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей
для здійснення державної валютної політики; видає ліцензії на здійснення
валютних операцій та приймає рішення про їх скасування; установлює
способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних
валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених
в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях; установлює
за погодженням з Міністерством статистики України єдині форми обліку,
звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх
достовірністю та своєчасним поданням; забезпечує публікацію банківських
звітів про власні операції та операції уповноважених банків.
Крім того, Національний банк України є головним органом валютного
контролю. Він контролює виконання правил регулювання валютних операцій
на території України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до
компетенції інших державних органів; забезпечує виконання уповноваженими
банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з Декретом та
іншими актами валютного законодавства України.
Функції контролю у сфері валютного регулювання покладені й на інші
органи, зокрема на уповноважені банки, Державну податкову адміністрацію
України, Міністерство зв’язку України, Державну митну службу України.
Так, уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що
проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Державна
податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за
валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами на
території України. Міністерство зв’язку України контролює додержання
правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний
кордон України. Державна митна служба України здійснює контроль за
додержанням правил переміщення валютних цінностей.
Важливе значення у зміцненні контролю за використанням валютних
цінностей має Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо
повернення в Україну валютних цінностей, які незаконно знаходяться за її
межами» від 18 червня 1994 р. Відповідно до цього Указу суб’єкти
підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, повинні у
десятиденний строк продекларувати у Національному банку України
наявність (або відсутність) із зазначенням сум усіх належних їм валютних
цінностей, які перебувають за межами України, в тому числі одержаних у
результаті здійснення підприємницької діяльності за кордоном. Крім того,
Указ зобов’язує подати Головній державній податковій інспекції України
декларацію щодо сум на їхніх рахунках у банках та в інших іноземних
фінансових установах, а також щодо сум надходжень валютних цінностей у
вигляді доходів (дивідендів), одержаних у результаті здійснення
підприємницької діяльності за межами України. Надалі таке декларування
здійснюється щоквартально.
Національний банк України та Головна державна податкова інспекція
України мають забезпечити суворе збереження таємниці щодо одержаної
інформації.
Указ встановлює, що надалі здійснення зовнішньоекономічної діяльності
суб’єктами підприємницької діяльності України дозволяється лише за
наявності декларації.
Згідно з Указом всі суб’єкти підприємницької діяльності України —
власники валютних цінностей, розміщених на рахунках і вкладах за межами
України з порушенням установленого порядку, зобов’язані переказати у
місячний строк ці валютні цінності до уповноважених банків України, а в
разі неможливості зробити це з об’єктивних причин — у строк, узгоджений
з Національним банком України та Головною державною податковою
інспекцією України.
Відповідно до Указу Міністерству фінансів України, Міністерству
зовнішніх економічних зв’язків України, Державному митному комітету
України разом з Національним банком України розробити та запровадити у
десятиденний строк механізм контролю повноти і достовірності даних, які
суб’єкти підприємницької діяльності подають на виконання цього Указу.
Крім того, Міністерству статистики України за участі Міністерства
фінансів України та Національного банку України затвердити та
запровадити з третього кварталу 1994 р. щоквартальну звітність усіх
суб’єктів підприємницької діяльності щодо одержання доходів і дивідендів
в іноземній валюті за межами України, а Національному банку України,
міністерствам і відомствам повідомляти у правоохоронні органи України
про наявні відомості щодо відкриття з порушенням установленого порядку
валютних рахунків та використання цінних паперів суб’єктами
підприємницької діяльності України за її межами.
Указом було зобов’язано Кабінет Міністрів України внести на розгляд
Верховної Ради України проект закону України щодо посилення
відповідальності за приховування, незаконне використання валютної
виручки суб’єктами підприємницької діяльності України.
Така основна характеристика ролі державних органів у сфері валютного
регулювання і валютного контролю.
Розділ 20
Правове регулювання
іноземних інвестицій в Україні
1. Значення інвестицій та їх правове
регулювання відповідно
до законодавства України
к свідчить історія багатьох країн, іноземні інвестиції відігравали і
відіграють значну роль у вирішенні важливих питань їх
соціально-економічного розвитку. І це цілком зрозуміло, адже інвестиції,
як правило, означають довгострокове вкладення грошових коштів та інших
цінностей у розвиток економіки, її окремих галузей і підприємств.
Цінності можуть вкладатись як усередині країни, тобто в національну
економіку, так і за кордоном — в економіку зарубіжних країн.
Іноземні інвестиції мають велике значення і для соціально-економічного
розвитку України. Їх залучення сприятиме подоланню нинішнього спаду
виробництва й забезпеченню передумов економічного зростання нашої
держави. Враховуючи це, в Україні вже створена і набуває подальшого
розвитку і вдосконалення правова база щодо іноземного інвестування.
Іноземні інвестиції — це всі види майнових, інтелектуальних та інших
цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної
діяльності згідно з чинним законодавством України.
Тлумачення поняття «іноземні інвестиції» вперше було офіційно дано у
Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991
р. Саме цей Закон передбачив і юридично закріпив можливість вкладення
всіх видів цінностей іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної
діяльності.
Вагоме значення для здійснення іноземних інвестицій має і Закон України
«Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. У ньому встановлені
загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності
на території України, зокрема іноземними інвесторами, а також дано
перелік видів майнових та інтелектуальних цінностей, які можуть
розглядатись як інвестиції. Це — кошти, цільові банківські вклади, паї,
акції та інші цінні папери; рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди,
устаткування та інші матеріальні цінності); майнові права, що випливають
з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; сукупність
технічних, технологічних, комерційних та інших знань у вигляді технічної
документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації
того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);
права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами,
обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.
Цей Закон визначає також права й обов’язки суб’єктів інвестиційної
діяльності, її державне регулювання, гарантії права суб’єктів такої
діяльності і захист інвестицій.
Слід підкреслити, що положення даного Закону стосуються і діяльності,
яка здійснюється іноземними інвесторами. Але детальніше особливості
правового режиму іноземних інвестицій на території України були
визначені Законом України «Про іноземні інвестиції» від 13 березня 1992
р. та Декретом Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного
інвестування» від 20 травня 1993 р., який став основою вказаного Закону.
У зв’язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України зазначеного Декрету
була зупинена дія Закону України «Про іноземні інвестиції».
Відповідно до положень статей 7, 14, 31 названого Декрету Кабінету
Міністрів Україні, а також враховуючи ту роль, яка відводиться іноземним
інвестиціям у розвитку економіки України, 17 грудня 1993 р. Верховна
Рада України прийняла Закон України «Про Державну програму заохочення
іноземних інвестицій в Україні».
Взагалі, якщо говорити про законодавче регулювання іноземних інвестицій
в Україні, то в цій сфері прийнято біля 100 законодавчих актів, які
регулюють різні питання. Це не лише загальні питання організації та
здійснення інвестиційної діяльності, а й спеціальні питання, що
стосуються режиму інвестиційної діяльності у відповідних регіонах. Так,
були прийняті закони України «Про спеціальний режим інвестиційної
діяльності у Закарпатській області» від 24 грудня 1998 р., «Про
спеціальний режим інвестиційної діяльності на території міста Харкова»
від 11 травня 2000 р. та ін.
Законами України була ратифікована значна кількість угод між урядом
нашої держави та урядами зарубіжних країн щодо сприяння та взаємного
захисту інвестицій. Так, у 1995 р. були ратифіковані угоди між Урядом
України та урядами Литовської Республіки, Республіки Грузія, Республіки
Вірменія, Республіки Казахстан, Французької Республіки, Канади,
Естонської Республіки, у 1996 р. — з урядами Словацької Республіки,
Республіки Молдова, Держави Ізраїль, Італійської Республіки та ін. А
взагалі за 1995 р. — червень 2002 р. було ратифіковано 40 міжнародних
угод з цього питання.
Правове регулювання інвестиційної діяльності не обмежується названими
вище законами та Декретом. Воно здійснюється також за допомогою інших
нормативних актів підзаконного характеру. Прикладами таких актів є
Тимчасовий порядок надання додаткових пільг іноземним інвесторам,
затверджений 31 березня 1994 р. Агентством міжнародного співробітництва
та інвестицій, Порядок надання індивідуальних ліцензій на здійснення
інвестицій за межі України, затверджений 24 грудня 1993 р. Національним
банком України, та ін.
У ряді нормативних актів, які спеціально не присвячуються інвестиційній
діяльності, можуть міститися норми з цього питання. Так, у Декреті
Кабінету Міністрів України «Про тимчасовий порядок використання
надходжень в іноземній валюті» від 19 лютого 1993 р. є норми, які
стосуються іноземних інвестицій. Зокрема, у цьому Декреті записано, що
обов’язковому продажу на міжбанківському валютному ринку не підлягають
кошти в іноземній валюті, що переказуються на територію України з метою
їх внесення до статутних фондів підприємств з іноземними інвестиціями, а
також суми виручки в іноземній валюті підприємств з іноземними
інвестиціями за експорт продукції (робіт, послуг) власного виробництва.
Було прийнято значну кількість постанов Кабінету Міністрів України,
спрямованих на врегулювання суспільних відносин у сфері інвестиційної
діяльності. Лише з січня 1995 р. по травень 2002 р. прийнято понад 100
таких постанов. Серед них можна назвати такі: «Про Концепцію регулювання
інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки» від
1 червня 1995 р., «Про затвердження переліку підприємств, приватизацію
майна яких, що перебуває у загальнодержавній власності, доцільно
здійснити із залученням іноземних інвестицій» від 1 лютого 1996 р., «Про
стимулювання інвестиційної діяльності» від 16 лютого 1998 р.
Відповідними постановами Кабінету Міністрів України затверджуються
окремі інвестиційні програми. Так, в постанові від 24 березня 1998 р.
була затверджена інвестиційна програма спільного українсько-корейського
підприємства з іноземною інвестицією у формі закритого акціонерного
товариства «АвтоЗАЗ-Део». Важливе значення має постанова Кабінету
Міністрів від 28 грудня 2001 р., якою затверджено Програму інвестиційної
діяльності 2002—2010 рр.
З ряду питань Кабінет Міністрів приймав постанови установчого характеру,
відповідно до яких створював структури, що відають питаннями
інвестиційної діяльності. Зокрема, його постановою від 9 червня 1997 р.
була створена Координаційна рада з питань інвестиційно-клірингового
співробітництва, від 15 січня 1998 р. — Акціонерна компанія «Держінвест
Україна», а від 29 травня 1996 р. — Консультативна рада з питань
іноземних інвестицій.
З багатьох питань інвестиційної діяльності видавались укази Президента
України. Таких указів з 1993 р. по 2002 р. було видано біля 50. До їх
числа слід віднести укази Президента України від 19 лютого 1994 р. «Про
інвестиційний фонд та інвестиційні компанії», від 8 серпня 1995 р. «Про
українську державну кредитну інвестиційну компанію», від 8 липня 1998 р.
«Про Фонд захисту громадян-інвесторів на фондовому ринку», від 28 червня
1999 р. «Про залучення інвестицій в економіку України», від 1 липня 2002
р. «Про деякі питання інноваційного інвестування підприємств, що мають
стратегічне значення для економіки та безпеки держави».
Отже, можна зробити висновок, що в Україні уже створені основи правового
регулювання іноземних інвестицій.
2. Сутність Державної програми
заохочення іноземних інвестицій в Україні
Як зазначалося, Верховна Рада України 17 грудня 1993 р. прийняла Закон
«Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні». Ця
Програма складається із семи розділів.
У розділі першому «Мета і завдання Програми» зазначено, що її метою є
заохочення вкладення іноземного капіталу в пріоритетні галузі економіки
України за рахунок надання податкових пільг та страхових гарантій щодо
найефективніших інвестиційних проектів, удосконалення системи правового
регулювання іноземного інвестування, розвитку інфраструктури
міжнародного бізнесу та інших передумов іноземного інвестування.
Завдання Програми — забезпечити за рахунок залучення іноземних
інвестицій додаткові джерела фінансування, прогресивні структурні
перетворення в економіці України, розвиток потужного експортного
потенціалу, підвищення технічного та якісного рівня виробництва,
зменшення потреб підприємств України в енергоносіях і сировині,
ліквідацію існуючих диспропорцій і дефіцитів на ринку України.
Другий розділ «Пріоритетні сфери для іноземного інвестування» визначає
11 таких сфер: агропромисловий комплекс, легка промисловість,
лісопромисловий комплекс, машинобудування, медична промисловість,
металургійний комплекс і виробництво матеріалів, паливно-енергетичний
комплекс, транспортна інфраструктура, зв’язок, хімічна і нафтохімічна
промисловість, соціальна інфраструктура.
У третьому розділі «Вимоги до інвесторів, які претендують на одержання
додаткових пільг» ідеться про те, що інвестиційні проекти із залученням
іноземних інвесторів, стосовно яких останні претендують на одержання
додаткових податкових, митних, кредитних пільг та страхових гарантій,
мають належати до пріоритетних сфер, визначених у розділі другому
Програми, і відповідати таким критеріям:
сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах, в які
здійснюються іноземні інвестиції;
супроводжуватися впровадженням сучасних або перспективних
ресурсозберігаючих та екологічно безпечних видів технологій;
орієнтуватися на найраціональніше використання сировинної бази України;
сприяти зниженню енергоспоживання на одиницю продукції, що
виготовляється;
продукція підприємства з іноземними інвестиціями має бути
конкурентоспроможною на міжнародних ринках.
Визнання інвестиційного проекту із залученням іноземних інвесторів
таким, що відповідає вказаним вище вимогам, здійснюється Агентством
міжнародного співробітництва та інвестицій на підставі висновку
незалежної експертної комісії, яку створює це Агентство.
Розділ четвертий «Зміст пільг, які надаються щодо інвестиційних проектів
у пріоритетних сферах» до таких пільг відносить: застосування норм
прискореної амортизації машин і обладнання; пільги, за якими період
звільнення від податку на прибуток (дохід), передбачений у ст. 31
Декрету Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування»,
збільшується залежно від обсягу іноземної інвестиції: для інвестиції до
500 тис. дол. США включно — на один рік, від більш як 500 тис. до 5 млн
дол. США включно — на два роки, від більш як 5 млн дол. до 50 млн дол.
США включно — на три роки; для інвестиції понад 50 млн дол. США — на
п’ять років; повернення 50 % імпортного мита, сплаченого за ввезені з-за
кордону товари виробничого призначення, а для імпортованих за
кооперацією деталей, вузлів, агрегатів — 100 %, якщо засвідчено їх
використання у власному виробництві підприємства з іноземними
інвестиціями (зазначені пільги застосовуються протягом п’яти років з
моменту схвалення Агентством міжнародного співробітництва та інвестицій
іноземного інвестиційного проекту) та інші пільги.
У розділі п’ятому «Удосконалення правового регулювання іноземного
інвестування» йдеться про те, що для створення надійних правових
гарантій щодо іноземного інвестування необхідно: вирішити питання про
надання підприємствам з іноземними інвестиціями, які мають статус
юридичної особи України, права власності на земельну ділянку, на котрій
розміщуються об’єкти інвестування; спростити процедуру участі іноземних
інвесторів у процесі приватизації державного майна; розробити і прийняти
порядок відшкодування іноземним інвесторам збитків, у тому числі
втрачену вигоду і моральну шкоду, заподіяну в результаті неправомірних
дій або неправомірної бездіяльності державних органів України та їх
посадових осіб; внести зміни та доповнення до Декрету Кабінету Міністрів
України «Про режим іноземного інвестування» щодо спрощення реєстраційної
процедури, пов’язаної з іноземними інвестиціями; підготувати та укласти
з країнами — основними економічними партнерами України, а також
країнами, які потенційно можуть бути джерелом залучення іноземних
інвестицій, двосторонні угоди про заохочення і взаємний захист
інвестицій та угоди про запобігання подвійному оподаткуванню; прийняти
закони про охорону інтелектуальної власності згідно з чинними
міжнародними договорами (конвенціями) у цій сфері з метою створення умов
для інвестицій, пов’язаних з високими технологіями, в Україну.
У розділі шостому «Розвиток інфраструктури міжнародного бізнесу та інших
передумов іноземного інвестування» зазначається, що з метою створення
належних умов для залучення іноземних інвестицій необхідно суттєво
вдосконалити техніку діяльності фондових бірж, комерційних банків і
страхових компаній України, сформувати розгалужену мережу інвестиційних
компаній і фондів трастових і холдингових компаній, аудиторських і
консалтингових фірм із залученням до співробітництва і консультацій
фахівців ООН, Світового банку, Європейського банку реконструкції і
розвитку, Організації економічного співробітництва і розвитку, Комісії
Європейського Союзу та інших міжнародних організацій, а також провідних
іноземних фірм.
Крім того, передбачалося створити в Агентстві міжнародного
співробітництва та інвестицій Державний реєстр іноземних інвесторів та
банк даних про об’єкти іноземного інвестування в Україні, а також
заснувати Український банк реконструкції і розвитку, на який покласти
функції пільгового кредитування, і Національну страхову компанію України
зі страхування ризиків. У цьому розділі вказується також на потребу
створити автоматизовану інформаційну систему, яка б забезпечила
оперативний пошук партнерів у сфері іноземного інвестування, а також
належний режим консультаційного обслуговування з питань права,
фінансування, кредитування, страхування, техніко-економічної експертизи
інвестиційних проектів та вирішити інші питання.
Розділ сьомий «Роль регіонів України в заохоченні іноземних інвестицій»
визначає, що Рада Міністрів Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації можуть розробляти і
схвалювати власні програми заохочення іноземних інвестицій, з
урахуванням специфіки економіки певних регіонів. Зазначені регіональні
програми реалізуються за рахунок пільг, що даються в межах відповідних
місцевих податків і зборів, а також коштів бюджетів відповідних
регіонів.
Такий короткий зміст розділів Державної програми заохочення іноземних
інвестицій в Україні, який і визначає її сутність.
3. Особливості режиму іноземних
інвестицій на території України
Прийнятий 20 травня 1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим
іноземного інвестування» закріпив не лише особливості режиму іноземних
інвестицій на території України, а й вирішив низку інших питань,
пов’язаних із здійсненням інвестиційної діяльності іноземними
суб’єктами. Водночас у Декреті було уточнено ряд положень, викладених
раніше у Законі України «Про іноземні інвестиції» від 13 березня 1992 р.
Зазначений Декрет відіграв досить важливу роль у питанні правового
регулювання режиму іноземного інвестування, на його заміну вже
19 березня 1996 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про режим
іноземного інвестування», який не лише відтворив багато положень
Декрету, а й закріпив чимало нових норм, що регулюють суспільні
відносини у зазначеній сфері.
За Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня
1996 р., до іноземних інвесторів належать суб’єкти, які провадять
інвестиційну діяльність на території України, а саме: юридичні особи,
створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;
фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на
території України і не обмежені у дієздатності; іноземні держави,
міжнародні урядові та неурядові організації; інші іноземні суб’єкти
інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до
законодавства України.
У Законі дається визначення іноземних інвестицій, за яким до них
належать цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти
інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою
отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Крім того,
зазначено, що підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство
(організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене
відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному
фонді якого (за його наявності) становить не менше 10 %.
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:
іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком
України;
валюти України — при реінвестиціях в об’єкт первинного інвестування чи
будь-які інші об’єкти інвестування відповідно до законодавства України
за умови сплати податку на прибуток (доходи);
будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових
прав;
акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав
власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної
відповідно до законодавства України або законодавства інших країн),
виражених у конвертованій валюті;
грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов’язань, які
гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій
валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни-інвестора
або міжнародними торговельними звичаями;
будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій
валюті підтверджена відповідно до законів (процедур) країни інвестора
або міжнародних торговельних звичаїв, а також підтверджена експертною
оцінкою в Україні, у тому числі легалізовані на території України
авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
знаки для товарів і послуг, «ноу-хау» тощо;
прав на здійснення господарської діяльності, у тому числі права на
користування надрами та використання природних ресурсів, наданих згідно
із законодавством або договорами, вартість яких у конвертованій валюті
підтверджена відповідно до законів (процедур) країни-інвестора або
міжнародних торговельних звичаїв;
інших цінностей згідно із законодавством України.
Закон визначає, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких
формах:
часткової участі у підприємствах, які створюються спільно з українськими
юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій
та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або
придбання у власність діючих підприємств повністю;
придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна,
у тому числі будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні
засоби та інші об’єкти власності, прямим одержанням майна та майнових
комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
придбання самостійно чи з участю українських юридичних або фізичних осіб
прав на користування землею та використання природних ресурсів на
території України; придбання інших майнових прав; господарської
(підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції; в
інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без
створення юридичної особи на підставі договорів із суб’єктами
господарської діяльності України.
Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об’єкти, інвестування в
які не заборонено законами України.
У статтях 7—12 Закону визначаються державні гарантії захисту іноземних
інвестицій у разі зміни законодавства, щодо примусових вилучень, а також
незаконних дій державних органів та їх посадових осіб, у разі припинення
інвестиційної діяльності, а ще гарантії переказу прибутків, доходів та
інших коштів, одержаних у результаті іноземних інвестицій.
Окремий ІІІ розділ Закону містить норми, що стосуються державної
реєстрації та контролю за здійсненням іноземних інвестицій
(статті 13—15).
Велике значення Закон приділяє підприємствам з іноземними інвестиціями
(статті 16—21). На території України такі підприємства створюються і
діють у формах, передбачених законодав-
ством України. Установчі документи підприємств з іноземними інвестиціями
повинні містити відомості, передбачені законодав-
ством України для відповідних організаційно-правових форм підприємств, а
також відомості про державну належність їх засновників (учасників).
Майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до
статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для
реалізації або власного споживання) звільняється від обкладення митом.
При цьому митні органи пропускають таке майно на територію України на
підставі виданого підприємством простого векселя на суму мита з
відстроченням платежу не більш як на 30 календарних днів з дня
оформлення ввізної вантажної митної декларації. Вексель погашається і
ввізне мито не справляється, якщо у період, на який дається відстрочення
платежу, зазначене майно зараховане на баланс підприємства і податковою
інспекцією за місцезнаходженням підприємства зроблена позначка про це на
примірнику векселя. А взагалі порядок видачі, обліку і погашення
векселів установлюється Кабінетом Міністрів України.
Якщо протягом трьох років з часу зарахування іноземної інвестиції на
баланс підприємства з іноземними інвестиціями майно, що було ввезене в
Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду такого
підприємства, відчужується, у тому числі у зв’язку з припиненням його
діяльності (крім вивезення іноземної інвестиції за кордон), підприємство
з іноземними інвестиціями сплачує ввізне мито, яке обчислюється за
митною вартістю цього майна, перерахованою у валюту України за офіційним
курсом валюти України, визначеним Національним банком України на день
здійснення відчуження майна.
Щодо умов реалізації продукції, робіт, послуг, то підприємство з
іноземними інвестиціями самостійно визначає умови реалізації продукції,
у тому числі ціну на них, якщо інше не передбачено законодавством
України. Варто зазначити, що продукція підприємств з іноземними
інвестиціями не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її
сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України, а вивезення товарів, на які поширюється
спеціальний режим експорту, здійснюється відповідно до законодавства
України.
Закон урегульовує питання використання концесійних договорів, договорів
(контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види
спільної інвестиційної діяльності (статті 22—24). Так, надання іноземним
інвесторам права на проведення господарської діяльності, пов’язаної з
використанням об’єктів, що перебувають у державній або комунальній
власності і передаються у концесію, відбувається на підставі
відповідного законодавства України через укладення концесійного
договору.
Іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну
інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво
тощо), не пов’язану зі створенням юридичної особи, згідно із
законодавством України. Сторони за договорами (контрактами) повинні
вести окремий бухгалтерський облік і складати звітність про операції,
пов’язані з виконанням умов цих договорів (контрактів), а також відкрити
окремі рахунки в установах банків України для проведення розрахунків за
цими договорами (контрактами).
Іноземні інвестиції, як відомо, використовуються в спеціальних вільних
економічних зонах. Специфіка їх регулювання визначається законодавством
України про спеціальні вільні економічні зони. Слід звернути увагу, що
правовий режим іноземних інвестицій, який установлюється у таких зонах,
не може створювати умови інвестування та здійснення господарської
діяльності менш сприятливі, ніж передбачені Законом «Про режим
іноземного інвестування».
Однією з особливостей режиму іноземних інвестицій є усунення
дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності. Так,
відповідно до Закону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні
суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та
коштів вітчизняного походження» від 17 лютого 2000 р. на території
України до суб’єктів підприємницької діяльності або інших юридичних
осіб, їх філій, відділень, відокремлених підрозділів, у тому числі
постійних представництв нерезидентів (далі — підприємств), створених з
участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення,
застосовується національний режим валютного регулювання та справляння
податків, зборів (обов’язкових платежів), установлений законами України
для підприємств, створених без участі іноземних інвестицій.
Підприємства, створені за участі іноземних інвестицій, а також об’єкти
(результати) спільної діяльності на території України за участі
іноземних інвестицій без створення юридичної особи, в тому числі на
основі договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне
виробництво, сумісну діяльність тощо, підлягають валютному і митному
регулюванню та оподаткуванню за правилами, визначеними законодавством
України з питань валютного і митного регулювання та оподаткування
підприємств, створених без участі іноземних інвестицій, за винятком
випадків, коли законами України встановлено пільговий порядок
оподаткування підприємств, створених без участі іноземних інвестицій.
Розділ 21
Законодавство України
про правове регулювання вирішення спорів, які виникають у сфері
зовнішньоекономічної діяльності
1. Загальна характеристика законодавства,
що регулює спори у сфері
зовнішньоекономічної діяльності
процесі зовнішньоекономічної діяльності між суб’єктами, які її
здійснюють, можуть виникати різного роду спори. Вони потребують свого
розгляду і розв’язання відповідно до чинного законодавства. Велике
значення має при цьому створення відповідних міжнародно-правових та
національних засад про регулювання розгляду спорів, що виникають у сфері
зовнішньоекономічної діяльності.
Як відомо, в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в
Європі, який був підписаний 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі, значне місце
відводилося питанням розгляду міжнародних спорів і, зокрема, через
використання арбітражу. Цьому було відведено окремий підрозділ
Заключного акту «Співробітництво в галузі економіки, науки і техніки і
навколишнього середовища. Торгівля. Арбітраж». У ньому наголошувалося,
що швидке і справедливе вирішення спорів, які виникають із комерційних
угод у сфері торгівлі і обміну послугами, а також із контрактів у галузі
промислового виробництва, сприяє розширенню торгівлі і співробітництву,
а арбітраж є одним із зручних способів вирішення спорів. На Нараді було
рекомендовано організаціям, підприємствам і фірмам країн-учасниць
передбачати арбітражні застереження в контрактах або спеціальних угодах,
а також проведення арбітражу на основі взаємоузгодженого регламенту.
Крім того, було рекомендовано не перешкоджати проведенню арбітражу
третій країні, з урахуванням діючих, міждержавних та інших угод у цій
галузі.
Генеральна Асамблея ООН 11 грудня 1985 р. схвалила розроблений Комісією
Організації Об’єднаних Націй з права міжнародної торгівлі Типовий Закон
«Про міжнародний торговий арбітраж». Його рекомендували державам
враховувати незалежно від правової та економічної системи.
Розглядаючи міжнародно-правові засади арбітражу, важливо зазначити, що
Україна 21 квітня 1961 р. підписала і 18 березня 1963 р. ратифікувала
Віденську конвенцію «Про зовнішньоторговий арбітраж». Крім того, нашою
державою була підписана 29 грудня 1958 р. і ратифікована 10 жовтня 1960
р. Нью-Йоркська конвенція «Про визнання і виконання іноземних
арбітражних рішень». До речі, учасниками цієї Конвенції є понад
130 держав світу.
В Україні уже створені певні правові основи розгляду і розв’язання таких
спорів, які закріплені насамперед у Законі України «Про
зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. У сьомому розділі
цього Закону «Порядок розгляду спорів у зовнішньоекономічній діяльності»
(статті 38—39), зокрема, записано, що спори, які виникають між
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами
господарської діяльності, можуть розглядатися судовими або арбітражними
органами України, іншими органами вирішення спорів за вибором сторін
спору, якщо це прямо не суперечить чинним законам України або
передбачено міжнародними угодами.
Будь-які спори щодо застосування положень цього Закону та законів,
прийнятих на його виконання, можуть бути предметом розгляду в органах
суду України, якщо одна зі сторін у справі є фізичною особою або
державою. У випадку, коли сторонами у справі виступають юридичні особи,
такі спори розглядаються в арбітражних судах.
Міжнародні спори, які можуть виникнути в результаті дій України,
вирішуються у погодженому сторонами порядку згідно з нормами
міжнародного права.
Постановою Верховної Ради України «Про введення в дію Закону України
«Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. були
поставлені відповідні завдання перед рядом державних органів. Зокрема
було рекомендовано Торгово-промисловій палаті України створити
зовнішньоекономічний третейський суд. Такий суд було створено. Водночас
з ініціативи і за участі Торгово-промислової палати України були
розроблені і 24 лютого 1994 р. прийняті Закон «Про міжнародний
комерційний арбітраж», а також Положення про Міжнародний комерційний
арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та Положення про
Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України.
Названі вище закони та положення і створюють основну правову базу
вирішення спорів, які виникають у процесі здійснення
зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних зв’язків.
2. Основні положення Закону України
«Про міжнародний комерційний арбітраж»
У преамбулі до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від
24 лютого 1994 р. зазначено, що цей Закон виходить з визнання корисності
арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для
вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і
необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного
арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий
арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також у типовому
законі, прийнятому в 1985 р. Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і
схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання
державами у своєму законодавстві.
Названий вище Закон складається з восьми розділів, в яких об’єднано 35
статей.
У першому розділі Закону «Загальні положення» (статті 1—6) визначаються
сфера його застосування, терміни та правила їх тлумачення, а також інші
питання. Зокрема, як випливає зі ст. 1 даного розділу, цей Закон
застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо він
знаходиться на території України. Однак положення, передбачені статтями
8, 9, 35 і 36 цього Закону, застосовуються і в тих випадках, коли
арбітраж знаходиться за кордоном.
До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін
передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що
виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів
міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б
однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з
іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій,
створених на території України, між собою, спори між їхніми учасниками,
а також їхні спори з іншими суб’єктами права України.
У ст. 2 Закону дається визначення термінів та правила їх тлумачення.
Так, «арбітраж» — це будь-який арбітраж (третейський суд), незалежно від
того, утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи
здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним
комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при
Торгово-промисловій палаті України; «третейський суд» — одноособовий
арбітр або колегія арбітрів; «суд» — відповідний орган судової системи
держави. Щодо терміна «комерційний», то він тлумачиться широко й охоплює
питання, що випливають з усіх відносин торговельного характеру — як
договірних, так і недоговірних.
Відносини торговельного характеру включають такі угоди (не обмежуючись
ними): будь-які торговельні угоди про поставку товарів або надання
послуг чи обмін товарами або послугами; угоди про розподіл, торговельне
представництво; факторні операції; лізинг; інжиніринг; будівництво
промислових об’єктів; надання консультативних послуг; купівля-продаж
ліцензій; інвестування; фінансування; банківські послуги; страхування;
угоди про експлуатацію або концесії; спільні підприємства та інші форми
промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів
та пасажирів повітрям, морем, залізничними та автомобільними шляхами.
У цій статті тлумачаться й інші положення Закону.
Розділ другий «Арбітражна угода» (статті 7—9) містить передусім норми,
які визначають її суть. Арбітражна угода — це угода сторін про передання
до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути
між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно
від того, чи мають вони договірний характер.
Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження
в контракті або у вигляді окремої угоди. Вона укладається в письмовій
формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься
в документі, підписаному сторонами, або укладена через обмін листами,
повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів
електрозв’язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або через обмін
позовною заявою та відзивом на позов, у яких одна зі сторін стверджує
наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на
документ, котрий містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою
за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким,
яке робить згадане застереження частиною угоди.
Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди,
повинен (коли будь-яка зі сторін попросить про це не пізніше подання
своєї першої заяви по суті спору) припинити провадження у справі і
направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є
недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. У разі
пред’явлення позову арбітражний розгляд, однак, може бути розпочато або
продовжено й арбітражне рішення може бути винесено, доки сперечання про
підсудність чекають розв’язання у суді.
У третьому розділі «Склад третейського суду» (статті 10, 11) регулюють
питання, пов’язані з кількістю та призначенням арбітрів, підставами для
їх відбору та ін. Так, сторони можуть на власний розсуд визначити
кількість арбітрів. Якщо вони цього не зроблять, то призначаються три
арбітри.
Жодна особа не може бути позбавлена права виступати арбітром через її
громадянство, якщо сторони не домовилися про інше. Сторони можуть за
власним розсудом узгодити процедуру призначення арбітра чи арбітрів. У
разі відсутності такої угоди при арбітражі з трьома арбітрами кожна
сторона призначає одного арбітра, і двоє призначених у такий спосіб
арбітрів призначають третього арбітра. Якщо сторона не призначить
арбітра протягом 30 днів після отримання прохання про це від другої
сторони або якщо двоє арбітрів протягом 30 днів з моменту їх призначення
не домовляться про призначення третього арбітра, на прохання будь-якої
сторони, арбітр призначається президентом Торгово-промислової палати
України. А при арбітражі з одним арбітром, якщо сторони не домовляться
про вибір арбітра, на прохання будь-якої сторони арбітр призначається
також президентом Торгово-промислової палати України.
Якщо під час процедури призначення, узгодженої сторонами, одна зі сторін
не дотримується такої процедури або сторони чи два арбітри не можуть
досягти згоди згідно з такою процедурою, або третя особа, включаючи
установу, не виконує яку-небудь функцію, покладену на неї згідно з такою
процедурою, то будь-яка сторона може просити президента
Торгово-промислової палати України вжити необхідних заходів, якщо тільки
угода про процедуру призначення не передбачає інших способів
забезпечення призначення.
У разі звернення до будь-якої особи у зв’язку з її можливим призначенням
як арбітра ця особа мусить повідомити про будь-які обставини, які можуть
викликати обґрунтовані сумніви щодо її неупередженості або незалежності.
Арбітр з моменту його призначення і протягом усього арбітражного
розгляду повинен без зволікання повідомити сторони про такі обставини,
якщо він не повідомив їх про ці обставини раніше.
Відвід арбітру заявляється тільки в тому разі, якщо існують обставини,
що викликають обґрунтовані сумніви щодо його неупередженості або
незалежності, або якщо він не має кваліфікації, обумовленої угодою
сторін. Сторона може заявити відвід арбітру, якого вона призначила або у
призначенні якого брала участь, лише з причин, які стали їй відомі після
його призначення.
У статтях 13—15 цього розділу регулюються питання щодо процедури відводу
арбітра, припинення його повноважень та призначення нового арбітра.
Четвертий розділ має назву «Компетенція третейського суду» статті
16—17). У ст. 16 цього розділу зазначається, що третейський суд може сам
прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі стосовно будь-яких
заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. З цією метою
арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як
угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським
судом рішення про недійсність договору не означає з огляду на закон
недійсності арбітражного застереження.
Заява про відсутність у третейському суді компетенції може бути зроблена
не пізніше подання заперечень щодо позову. Призначення стороною арбітра
або її участь у його призначенні не позбавляє сторону права зробити таку
заяву. Заява про те, що третейський суд перевищує межі своєї
компетенції, має бути зроблена, як тільки питання, яке, на думку
сторони, виходить за ці межі, буде поставлено в ході арбітражного
розгляду. Третейський суд може у будь-якому з цих випадків прийняти
заяву, зроблену пізніше, якщо він визнає затримку виправданою.
Третейський суд може винести постанову щодо заяви або питання
попереднього характеру або в рішенні стосовно суті спору.
Розділ п’ятий «Арбітражне провадження» (статті 18—23) містить норми, що
стосуються однакового ставлення до сторін, визначення правил процедури,
місця арбітражу, мови провадження та інших питань. Так, до сторін має
бути однакове ставлення і кожній стороні повинні бути надані всі
можливості для викладення своєї позиції.
Сторони можуть на свій розсуд домовитися про процедуру розгляду справи
третейським судом. У разі відсутності такої згоди останній може з
дотриманням положень Закону вести арбітражний розгляд у такий спосіб,
який він вважає належним. Повноваження, надані третейському суду,
включають повноваження на визначення допустимості, належності,
істотності й значущості будь-якого доказу.
Сторони можуть на свій розсуд домовитися про місце арбітражу. У разі
відсутності такої угоди останній може з дотриманням положень Закону
вести арбітражний розгляд так, як він вважає належним. Повноваження,
надані третейському суду, включають повноваження на визначення
допустимості, належності, істотності та значущості будь-якого доказу.
Сторони можуть на свій розсуд домовитися про місце арбітражу. У разі
відсутності такої домовленості місце арбітражу визначається третейським
судом з урахуванням обставин справи, включаючи фактор зручності для
сторін.
Що стосується мови, то сторони можуть на свій розсуд домовитися про мову
чи мови, які використовуватимуться в арбітражному розгляді. У разі
відсутності такої домовленості третейський суд визначає мову або мови,
які повинні використовуватися під час розгляду. Така домовленість або
визначення, якщо в них не обумовлено інше, стосуються будь-якої
письмової заяви сторони, будь-якого слухання справи та будь-якого
арбітражного рішення, постанови чи іншого повідомлення третейського
суду. Третейський суд може дати розпорядження про те, щоб будь-які заяви
і документальні докази супроводжувалися перекладом на мову або мови, про
які домовилися сторони або які визначені третейським судом.
Розділ шостий «Винесення арбітражного рішення та припинення розгляду»
(ст. 28—33) регламентує питання, пов’язані з винесенням арбітражного
рішення та припиненням арбітражного розгляду. Так, третейський суд
вирішує спір згідно з такими нормами права, які сторона обрала як такі,
що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого
наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави
повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального
права цієї держави, а не до колізійних норм. Водночас в усіх випадках
третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з урахуванням
торговельних звичаїв, що стосуються даної угоди.
При арбітражному розгляді колегіальним складом арбітрів будь-яке рішення
третейського суду, якщо сторони не домовилися про інше, виноситься
більшістю арбітрів. Проте питання процедури можуть вирішуватися
арбітром, що є головою третейського суду, якщо його уповноважать на це
сторони або всі члени третейського суду.
Якщо у процесі арбітражного розгляду сторони врегулюють спір,
третейський суд припиняє розгляд і, на прохання сторін та за відсутності
заперечень з його боку, фіксує це врегулювання у вигляді арбітражного
рішення на узгоджених умовах.
Арбітражне рішення виноситься у письмовій формі та підписується одним
арбітром або арбітрами. При колегіальному арбітражному розгляді
достатньо наявності підписів більшості всіх членів третейського суду за
умови зазначення причин відсутності інших підписів. В арбітражному
рішенні зазначаються мотиви, на яких воно ґрунтується, висновок про
задоволення або відхилення позовних вимог, сума арбітражного збору і
витрат у справі, їх позовних вимог, сума арбітражного збору і витрат у
справі, їх розподіл між сторонами. Крім того, у ньому зазначаються його
дата та місце арбітражу.
У ст. 32 визначаються ситуації, за яких припиняється арбітражний спір.
Так, третейський суд приймає постанову про припинення арбітражного
розгляду, коли: 1) позивач відмовляється від своєї вимоги, якщо тільки
відповідач не висуне заперечень проти припинення розгляду і третейський
суд не визнає законного інтересу відповідача в остаточному врегулюванні
спору; 2) сторони домовляються про припинення розгляду; 3) третейський
суд визнає, що продовження розгляду стало з якоїсь причини непотрібним
або неможливим.
У розділі сьомому «Оспорювання арбітражного рішення» (ст. 34) закріплена
норма, яка стосується подання клопотання про скасування як виняткового
засобу оспорювання арбітражного рішення. Арбітражне рішення може бути
скасоване судом лише у випадку, якщо: сторона, що заявляє клопотання про
скасування, подасть докази того, що одна зі сторін в арбітражній угоді
була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом,
якому сторони цю угоду підпорядковували, а в разі відсутності такої
вказівки — за законом України; або її не було належним чином повідомлено
про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд, або з інших поважних
причин вона не могла подати своє пояснення; або рішення винесено щодо не
передбаченого арбітражною угодою спору чи такого, що не підпадає під її
умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної
угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною
угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не містять постанови з
питань, не охоплених арбітражною угодою; або склад третейського суду або
арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода
не суперечить будь-якому положенню Закону, від якого сторони не можуть
відступати, або за відсутності такої угоди не відповідали цьому Закону.
Крім того, арбітражне рішення може бути скасоване, коли суд визначить,
що об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за
законодавством України або що арбітражне рішення суперечить публічному
порядку України.
Клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох
місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала
арбітражне рішення, а в разі, якщо було подано прохання — з дня
винесення третейським судом рішення з цього прохання.
Суд, до якого подано клопотання про скасування арбітражного рішення,
може, якщо визнано це належним і якщо про це просить одна зі сторін,
зупинити провадження з питання про скасування на встановлений ним строк,
з тим щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний
розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть
можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення.
І останній, восьмий розділ «Визнання та виконання арбітражних рішень»
(ст. 35—36). У ст. 35 цього розділу, зокрема, зазначено, що арбітражне
рішення, незалежно від того, в якій країні воно винесено, визначається
обов’язковим і в разі подання до компетентного суду письмового
клопотання виконується. Сторона, що опирається на арбітражне рішення або
порушує клопотання про його виконання, має подати оригінал належним
чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчену
копію такого, а також оригінал арбітражної угоди або належним чином
засвідчену копію такої. Якщо арбітражне рішення або угода викладені
іноземною мовою, сторона повинна подати належним чином засвідчений
переклад цих документів на українську або російську мову.
У ст. 36 визначені підстави для відмови у визнанні або у виконанні
арбітражного рішення. Така відмова може бути лише: 1) на прохання
сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть
компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, доказ того,
що: одна зі сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною;
або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду
підпорядковували, а в разі відсутності такої вказівки — за законом
держави, де рішення було винесено; або сторону, проти якої винесено
рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра або
про арбітражний розгляд чи з інших поважних причин вона не могла подати
свої пояснення; або рішення винесено стосовно спору, не передбаченого
арбітражною угодою, чи такого, що не підпадає під її умови або містить
постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте, якщо
постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути
відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина
арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені
арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або склад третейського
суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами чи за
відсутності такої не відповідали закону тієї держави, де мав місце
арбітраж; або рішення, що не стало обов’язковим для сторін чи було
скасоване, або його виконання зупинено судом держави, в якій чи згідно
із законом якої воно було прийнято. Якщо суд визнає, що об’єкт спору не
може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України, або
визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному
порядку України.
Якщо в суді заявлено клопотання про скасування або зупинення виконання
арбітражного рішення, суд, в якому запитується визнання або виконання,
може, якщо визнає це належним, відкласти винесення свого рішення і може
також, за клопотанням
тієї сторони, яка просить про визнання або виконання арбітражного
рішення, зобов’язати іншу сторону надати належне забезпечення.
Такі основні положення Закону України «Про міжнародний комерційний
арбітраж».
3. Правовий статус Міжнародного
комерційного арбітражного суду
та Морської арбітражної комісії
при Торгово-промисловій палаті України
Як уже зазначалося, до постійно діючих арбітражних установ відповідно до
ст. 2 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» належать
Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія
при Торгово-промисловій палаті України. Їх правовий статус визначається
відповідними Положеннями.
Міжнародний комерційний арбітраж при Торгово-промисловій палаті України
є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом),
що здійснює свою діяльність згідно із Законом України «Про міжнародний
комерційний арбітраж». Торгово-промислова палата України затверджує
регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду, порядок
обчислювання арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інші
витрати суду, сприяє його діяльності.
До Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін
передаватися на вирішення: спори з договірних та інших цивільно-правових
відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших
видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство
хоча б однієї зі сторін спору знаходиться за кордоном, а також спори
підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та
організацій, створених на території України, між собою, спори між їхніми
учасниками, а так само їхні спори з іншими суб’єктами права України.
Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на
вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, стосуються,
зокрема, відносин купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт,
надання послуг, обміну товарами та (чи) послугами, перевезення вантажів
і пасажирів, торговельного представництва і посередництва, оренди
(лізингу), науково-технічного обміну, обміну іншими результатами творчої
діяльності, спорудження промислових та інших об’єктів, ліцензійних
операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування,
спільного підприємництва та інших форм промислової і підприємницької
кооперації.
Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також
спори, віднесені до його юрисдикції з огляду на міжнародні договори
України.
Рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду виконуються
сторонами добровільно у встановлені ним строки. Якщо строк виконання в
рішенні не зазначено, воно підлягає негайному виконанню. Не виконані в
строк рішення виконуються відповідно до закону і міжнародних договорів.
У справах, що підлягають розгляду в міжнародному комерційному
арбітражному суді, голова суду може на прохання сторони встановити
розмір і форму забезпечення вимоги.
Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті
України з моменту свого створення (11 серпня 1992 р.) провів значну
роботу щодо розгляду зовнішньоекономічних спорів, як свідчать
статистичні дані, кількість справ, які розглядав цей орган, з року в рік
зростала. Якщо за перші п’ять років існування цього арбітражу (1992—1996
рр.) надійшло 517 справ, то за наступні п’ять років (1997—2001 рр.)
надійшло і розглянуто 2758 справ.
За зовнішньоекономічними спорами, розглянутими Міжнародним комерційним
арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України, сторони у
справах знаходяться у 88 країнах світу. Було розглянуто 1282 справи
(39,1 %) за участі резидентів із країн близького зарубіжжя, 852 (26 %) —
Східної та Центральної Європи, 698 (21,3 %) — Західної Європи, 239
(7,3 %) — Америки, 181 (5,6 %) — Азії, 23 (0,7 %) — Африки, Австралії й
Океанії. При цьому питома вага відповідачів у країнах далекого зарубіжжя
і країнах СНД становить 43,5 %, а з 13 % справ відповідачами були
українські резиденти.
Слід зауважити, що на розгляд цього Суду надходять не лише спори між
сторонами, одна з яких є українською, а спори між сторонами, для яких
Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті
України є Міжнародним арбітражем нейтральної країни. Були розглянуті
спори між німецькою і бельгійською, німецькою та американською,
польською і турецькою фірмами.
Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті
України на основі двосторонніх договорів співробітничає з арбітражними
асоціаціями Греції, США, Швейцарії, міжнародними арбітражними судами
Болгарії, Македонії, Російської Федерації, Румунії, Словенії, Чехії та
іншими країнами. Він є членом всесвітньої Федерації Міжнародних
комерційних інститутів у Нью-Йорку, європейської арбітражної групи при
Міжнародній торговій палаті в Парижі.
Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України є
також самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським
судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України «Про
міжнародний комерційний арбітраж». Торгово-промислова палата України
затверджує регламент Морської арбітражної комісії, порядок обчислювання
арбітражного збору, ставки гонорарів арбітрів та інших витрат комісії,
сприяє їхній діяльності.
Морська арбітражна комісія вирішує спори, які випливають з договірних та
інших цивільно-правових відносин, що виникають із торгового мореплавства
незалежно від того, є сторонами таких відносин суб’єкти українського та
іноземного чи лише українського або тільки іноземного права. Зокрема,
Морська арбітражна комісія вирішує спори, що випливають із відносин:
щодо морського буксирування суден та інших плавучих засобів;
щодо морського страхування і перестрахування;
щодо фрахтування суден, морського перевезення вантажів, а також
перевезення вантажів у змішаному плаванні (ріка—море);
пов’язаних із купівлею-продажем, заставою та ремонтом морських суден та
інших плавучих засобів;
з лоцманської і крижаної проводки, агентського та іншого обслуговування
морських суден, а також суден внутрішнього плавання, оскільки відповідні
операції пов’язані з плаванням таких суден морськими шляхами;
пов’язаних з використанням суден для здійснення наукових досліджень,
добування корисних копалин, гідротехнічних та інших робіт;
щодо рятування морських суден або морським судном судна внутрішнього
плавання, а також щодо рятування в морських водах судном внутрішнього
плавання іншого судна внутрішнього плавання;
пов’язаних із підніманням затонулих у морі суден та іншого майна;
пов’язаних із зіткненням морських суден, морського судна і судна
внутрішнього плавання, суден внутрішнього плавання у морських водах, а
також із заподіянням судном пошкоджень портовим спорудам, засобам
навігаційної обстановки та іншим об’єктам;
пов’язаних із заподіянням пошкоджень рибальським сітям та іншим
знаряддям ловлення, а також з іншим заподіянням шкоди під час здійснення
морського рибного промислу.
Морська арбітражна комісія вирішує також спори, що виникають у зв’язку
із плаванням морських суден і суден внутрішнього плавання в міжнародних
ріках, а також спори, пов’язані зі здійсненням суднами внутрішнього
плавання закордонних перевезень. Вона приймає до розгляду спори за
наявності угоди між сторонами про передання їх на її вирішення. Крім
того, комісія приймає до розгляду також спори, які їх сторони
зобов’язані передати на її вирішення зважаючи на міжнародні договори.
У справах, що підлягають розгляду Морською арбітражною комісією, голова
комісії може на прохання сторони встановити розмір і форму забезпечення
вимоги і, зокрема, прийняти постанову про накладення арешту на судно або
вантаж іншої сторони, які перебувають в українському порту.
Рішення Морської арбітражної комісії виконуються сторонами добровільно в
установлені нею строки. Не виконані в строк рішення виконуються
відповідно до закону і міжнародних договорів.
Порядок реалізації забезпечення встановлюється головою Морської
арбітражної комісії після набрання її рішенням законної сили.
Слід зазначити, що останнім часом активізувала свою діяльність Морська
арбітражна комісія. Якщо раніше вона роз-
глядала по одній-дві справи за рік, то з 1999 р. розглянуто було 15
справ, 2000 р. — 13, 2001 р. — 14 і лише за шість місяців 2002 р. —
11 справ.
PAGE
PAGE 26
О
М
Г
М
Б
М
Х
П
Д
О
П
М
М
У
У
А
У
У
У
А
Я
У
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
