.

Нагребельний В.П. – Фінансове право України (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 39163
Скачать документ

Нагребельний В.П. – Фінансове право України

ВСТУП

В умовах переходу до ринкових відносин в економіці важливим фактором її
розвитку є активне використання механізму фінансів. Запровадження в дію
цього механізму, ефективне застосування, а також забезпечення
цілеспрямованого його функціонування відповідно до завдань суспільства
та держави здійснюється за допомогою норм фінансового права. По мірі
руху нашого суспільства шляхом ринкових реформ і створення економічних
основ демократичного суспільства виникає гостра потреба в якомога
більшому усвідомленні становлення та розвитку основних
фінансово-правових інститутів.

Перехід до ринкової економіки викликає необхідність перегляду всієї
системи фінансового права, починаючи від предмету фінансового права і,
закінчуючи окремими підгалузями, інститутами і субінститутами. Він
одночасно звузив у традиційних та розширив у нових напрямках об’єкт
фінансово-правового регулювання. На порядок денний постали завдання
уточнення меж та поглиблення змісту традиційних інститутів системи
фінансового права, виключення з їх числа тих, потреба у яких у ході
трансформації українського суспільства відпала, створення
фінансово-правових інститутів, зумовлених новими реаліями у фінансових
відносинах, тобто суттєво змінюється вся система фінансового права.
Водночас ще не склалася доктрина нового вітчизняного фінансового права
та його системи, не завершено формування цільної концепції реформування
вітчизняного фінансового права.

Нові явища, що відбуваються у державно-правовому будівництві та
місцевому самоврядуванні вплинули на структуру джерел фінансового права.
Водночас у фінансовому праві розширилася база законодавчих актів та
посилилася їх роль у врегулюванні фінансових відносин, почалася
кодифікація фінансового законодавства: прийнято Бюджетний кодекс
України, розглядається проект Податкового кодексу України. Фінансове
право призване сприяти розвитку економіки держави і, разом з тим,
виходячи із завдань держави, сприяти її державному регулюванню.

Суперечливість соціально-економічних та політичних процесів, кризові
ситуації та нестабільність не могли не вплинути на формування
фінансового права та його дієвість. Для нього властиві нестабільність, в
деяких випадках неузгодженість з іншими галузями права, відсутність
чіткості деяких положень, наявність вад чинного фінансового
законодавства та інші недоліки, що потребує подальшої нормотворчої
діяльності.

Разом з тим, можна зазначити, що фінансове право України, критично
запозичивши досвід правового регулювання фінансових відносин у країнах
із розвинутою ринковою економікою, в цілому відповідає новим умовам, що
передбачає його важливу роль в економічних та соціальних перетвореннях,
в розвитку виробничого потенціалу та зміцнення державних фінансів.

Поглиблене вивчення фінансового права, усвідомлення механізму дії
фінансово-правових норм є важливим і необхідним для юристів,
фінансистів, економістів незалежно від сфери їх діяльності. Вивчення
фінансового права передбачає всебічне оволодіння як його теоретичними
положеннями, так і положеннями фінансового законодавства. Коло питань,
яке розглядається у запропонованому навчальному посібнику, охоплює
Загальну частину фінансового права, без усвідомлення якої неможливо
подальше поглиблене вивчення Особливої частини. В ньому здійснено
системний аналіз фінансово-правових понять і категорій, розглянуто
систему і джерела фінансового права, висвітлено особливості
фінансово-правових норм і фінансових правовідносин, докладно розглянуті
питання фінансового контролю. Авторами зроблено спробу узагальнити
існуючі теоретичні дослідження, проаналізувати чинне фінансове
законодавство України і на підставі цього викрити як його недоліки та
суперечності, а також визначити основні напрями його розвитку.

Запропоноване видання являє спробу розглянути концептуальні засади
правового забезпечення фінансової діяльності держави й обмежене тільки
питаннями Загальної частини фінансового права. Посібник допоможе краще
з’орієнтуватися в процесах, що відбуваються у фінансовій сфері держави.
Природно, що видання не є вільним від недоліків, у ньому знайшли чітке і
всебічне висвітлення не всі проблеми Загальної частини, із деякими
позиціями автора можна не погодитися, оскільки вони мають дискусійний
характер.

Уявляється, що видання буде корисним, насамперед, для студентів вищих
юридичних і фінансово-економічних навчальних закладів, викладачам,
науковцям, аспірантам і докторантам, а також усім, хто цікавиться
проблемами фінансового права.

В.П. НАГРЕБЕЛЬНИЙ – ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ:ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ФІНАНСІВ

 Визначення поняття та змісту фінансової діяльності держави неможливо
без усвідомлення сутності фінансів. В економічній та юридичній
літературі термін “фінанси” розглядається у таких аспектах, як:

– сукупність економічних відносин, що виникають в процесі мобілізації,
розподілу і використанню фондів грошових коштів, необхідних державі для
виконання її завдань;

– сукупність фондів грошових коштів, мобілізованих державою для
виконання своїх функцій;

– одна з економічних категорій, розвиток якої пов’язано з
товарно-грошовими відносинами й існуванням держави, яка використовує цю
категорію для виконання своїх завдань;

– система грошових відносин, яка виникає разом з державою і нерозривно
пов’язана з її існуванням;

– система економічних відносин, які складаються в суспільстві з приводу
створення, формування та виконання доходів грошових коштів на основі
розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Держава не може реалізовувати свою зовнішню і внутрішню політику,
забезпечувати виконання своїх соціально-економічних програм, функцій
оборони і безпеки держави, не маючи фінансових ресурсів, не застосовуючи
широкі можливості впливу на всі ці явища за допомогою фінансового
механізму. Розвиток місцевого самоврядування, призначеного вирішувати
завдання місцевого значення, також потребує відповідного фінансового
забезпечення та функціонування фінансів місцевих утворень.

В сучасних державах застосовуються й інші економічні категорії – гроші,
прибуток, собівартість тощо. Кожна з них виконує свої функції, в яких
виражаються сутність і значення цих категорій. Фінанси ж відрізняються
від усіх інших економічних категорій своїми специфічними функціями.

Фінанси відрізняються від грошей як за змістом, так і за функціями.
Гроші – це всезагальний еквівалент, за допомогою якого насамперед
вимірюються затрати праці асоційованих виробників, а фінанси –
економічний інструмент розподілу й перерозподілу валового внутрішнього
продукту і національного доходу, знаряддя контролю за утворенням і
використанням фондів грошових коштів. Це останнє і є матеріальним
змістом фінансів.

Головне призначення фінансів полягає у тому, щоб шляхом утворення
грошових доходів і фондів забезпечити, не тільки потреби держави і
підприємств в грошових коштах, а й здійснювати контроль за витрачанням
грошових ресурсів.

Фінанси не охоплюють усієї сфери грошових відносин. Їх змістом є тільки
ті, за посередством яких утворюються грошові фонди держави, її місцевих
(адміністративно-територіальних) утворень, а також підприємств, установ,
організацій. Отже необхідність існування фінансів пов’язана з існуванням
держави і її потребами в фінансових ресурсах. Таким чином, за своїм
матеріальним змістом фінанси являють собою грошові фонди держави, її
адміністративно-територіальних утворень, підприємств, установ та
організацій, які використовуються для потреб суспільства і розвитку
виробництва. Тобто, це є фінансові ресурси держави, які поділяються на
централізовані й децентралізовані фонди грошових коштів.

Централізовані державні фінанси відображають відносини, пов’язані з
мобілізацією, розподілом і використанням централізованих грошових
фондів, які поступають в розпорядження держави як суб’єкта публічної
влади. До них відносяться державний та місцеві бюджети, а також цільові
фонди (пенсійний, соціального страхування та інші).

Децентралізовані державні фінанси уявляють собою децентралізовані фонди
грошових коштів, які утворюються в усіх галузях народного господарства.
В сучасних умовах підприємства та організації усіх форм власності
утворюють фонди за рахунок власного прибутку.

Центральне місце у фінансовій системі займають публічні фінанси, які
поділяються на державні та місцеві фінанси. Зазначені види фінансів
можна розглядати у матеріальному та процесуальному значені.

Державні фінанси є підсистемою фінансової системи держави, через яку
здійснюється вплив держави на її економічний та соціальний розвиток. У
матеріальному значенні державні фінанси являють сукупність фінансових
інститутів, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову
діяльність. Таким чином їх можна визначити як систему грошових фондів
держави, призначених для виконання властивих їй функцій, а також
сукупність форм та методів, за допомогою яких ці функції реалізуються. У
процесуальному значенні державні фінанси – це система грошових відносин
з приводу акумуляції і використання фондів грошових коштів з метою
матеріального забезпечення виконання завдань та функцій держави. Для
державних фінансів притаманні риси, які в своїй сукупності
характеризують їх сутність:

– завжди існують стосовно грошей чи грошового еквіваленту;

– зумовлені управлінською роллю держави;

– є перерозподільчими відносинами у сфері сукупного суспільного
продукту.

За допомогою місцевих фінансів здійснюється вплив органів місцевого
самоврядування на економічний та соціальний розвиток відповідних
місцевих утворень. У матеріальному значені місцеві фінанси являють собою
систему місцевих грошових фондів, призначених для виконання функцій
місцевого самоврядування, а також сукупність форм та методів, за
допомогою яких ці функції реалізуються. У процесуальному розумінні
місцеві фінанси – це економічні відносини, пов’язані з формуванням,
розподілом та використанням централізованих та децентралізованих фондів
грошових коштів з метою виконання завдань та функцій місцевого
самоврядування.

Незважаючи на відносну самостійність державних й місцевих фінансів в
межах держави публічні фінанси являють собою єдину категорію, що
підтверджується унітарним устроєм дерави; єдністю грошової системи,
економічної фінансової та митної політики; єдністю державної та місцевої
систем управління та регулювання фінансово-кредитної системи.

Виходячи з зазначеного вище у матеріальному значенні фінанси можна
визначити як сукупність грошових фондів держави(державні фінанси), її
місцевих утворень (місцеві фінанси), які використовуються для
задоволення суспільних потреб і розвитку виробництва. Але, уявляється,
що такої характеристики недостатньо, оскільки сутність фінансів як
економіко-правової категорії більш повно розкривається не з тільки з
точки зору їх кількісної сторони, а також змісту тих суспільних
відносин, що виникають при функціонуванні цієї категорії. У
процесуальному значені фінанси – це економічні грошові відносини щодо
формування, розподілу і використання фондів грошових коштів держави, її
місцевих (адміністративно-територіальних) утворень, а також підприємств,
установ та організацій, необхідних для забезпечення розширеного
відтворення та соціальних потреб, в процесі здійснення яких відбувається
розподіл і перерозподіл суспільного продукту та контроль за задоволенням
суспільних потреб.

Найбільш важливі ознаки, властивосі й риси, які розкривають сутність
фінансів знаходять свій прояв у їх функціях. В реалізації притаманних
фінансам функцій проявляється також і соціально-економічна роль фінансів
у життєдіяльності суспільства і держави. Передусым, фінанси виконують
розподільчу функцію, оскільки за ъх допомогою відбувається розподіл
сукупного суспільного продукту та національного доходу. Внаслідок
існування фінансів створюються, розподіляються та використовуються
грошові фонди, забезпечуються різні потреби суспільства і держави.
Розподільча функція покликана сприяти організації збалансованого й
ефективного виробництва, розвитку усіх галузей економіки відповідно до
суспільних потреб з метою найбільш повного задоволення цих потреб. І,
таким чином, фінанси є важливим важелем регулювання економіки з широкими
можливостями впливу на цю сферу.

Однак розподільча функція повністю не розкриває сутності фінансів як
економічної категорії. Публічні фінанси, маючи грошову форму, набувають
властивості відображати процес відтворення в цілому та окремі його
стадії за посередницством його фінансових ресурсів і фондів, тобто
характеризувати його кількісну сторону. Властивість фінансів щодо
кількісного відображення процесу відтворення дозволяє систематично
здійснювати контроль за утворенням, розподілом та використанням
фінансових ресурсів, що проявляється в контрольній функції шляхом
здійснення фінансового контролю.

Таким чином, важливою функцією фінансів є контрольна функція, сутність
якої в загальному вигляді полягає в здійсненні контролю за виробництвом
та розподілом матеріальних і соціальних благ в державі. Одним із
основних завдань фінансового контролю є перевірка дотримання вимог
фінансового законодавства, своєчасності та повноти виконання фінансових
зобов’язань перед бюджетами. Контрольна функція реалізується через
діяльність фінансових органів.

Розподільча та контрольна функції фінансів об’єктивно діють у єдності,
оскільки являють собою дві сторони одного й того ж економічного процесу.

Фінанси також виконують регулюючу функцію, яка пов’язана з втручанням
держави за допомогою фінансів у процес відтворення. З метою регулювання
економіки і соціальних відносин застосовується фінансове та бюджетне
планування, державне регулювання ринку цінних паперів тощо.

В умовах ринкових відносин особливого значення набуває стабілізуюча
функція фінансів, сутність якої полягає у створенні державою стабільних
умов для економічних та соціальних відносин. Вагоме значення в
забезпеченні стабілізуючої функції має фінансове законодавство

В.П. НАГРЕБЕЛЬНИЙ – ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ:ФІНАНСОВА СИСТЕМА ДЕРЖАВИ

 Фінанси як цілісна економічна категорія мають свою структуру, яка
складається із взаємопов’язаних інститутів, кожен з яких має власні
особливості. Фінансовий інститут – це група однорідних економічних
відносин, врегульованих фінансовоправовими нормами, які взаємопов’язані
за формами та методами акумуляції або розподілу грошових коштів.

Необхідність їх виділення зумовлена розмаїттям потреб суспільства, які
обслуговуються фінансами і охоплюють своїм впливом всю економіку та
соціальну сферу. Сукупність фінансових інститутів, що входять до складу
фінансів в їх взаємному зв’язку утворюють фінансову систему держави.

Під фінансовою системою держави розуміють:

– сукупність фінансових інститутів, кожен з яких сприяє утворенню та
використанню відповідних грошових фондів;

– сукупність державних органів та установ, які здійснюють у межах своєї
компетенції фінансову діяльність;

– система форм і методів утворення, розподілу і використання фондів
грошових коштів держави, місцевого самоврядування, підприємств. Установ,
організацій, галузей народного господарства.

В юридичній літературі існують різні пдходи стосовно встановлення
структурних елементів фінансової системи держави. Так, О.Н Горбунова і
Е.Ю. Грачева вважають, що до складу фінансової системи держави входять
інститути державних фінансів, фінансів господарюючих суб’єктів, місцевих
фінансів, страхування; кредиту.

Інші автори в якості структурних елементів фінансової системи держави
виділяють бюджетну систему; позабюджетні державні та муніципальні фонди;
кредит; фінанси майнового та особистого страхування; фінанси підприємств
різних форм власності, об’єднань, організацій, установ, галузей
народного господарства.

На нашу думку, заслуговує на увагу і підтримку підхід М.П. Кучерявенко
щодо визначення елементів фінансової системи держави. Автор вважає, що
зазначена система включає:

– бюджетну систему України, яка складається з Державного бюджету і
місцевих бюджетів;

– кредитну систему, яка включає як державне, так і банківське
кредитування. Але якщо державне кредитування є безумовною сферою
публічного регулювання, то банківське кредитування досить специфічно
входить до фінансової системи. Фінансово-правовий аспект банківського
кредитування стосується тільки тих відносин, які охоплюють і регулюють
рух державних грошових коштів, не включаючи цивільно-праавові аспекти
банківського кредитування;

– обов’язкове державне страхування, яке пов’язане з розподілом і
перерозподілом частини сукупного супільного продукту, спрямованого на
виплату пенсій та інших обов’язкових виплат. Державне страхування
виступає як форма утворення і використання цільових грошових фондів, що
призначені для соціальних, відновлювальних, попереджувальних та інших
цілей;

– фінанси підприємств як відокремлені грошові фонди, що пов’язані з
формуванням, розподілом і використанням грошових фондів підприємств. Ці
фінанси складають основу децентралізованих фінансів і як елемент
фінансової системи мають певні особливості. Так, безумовно, фінанси
державних підприємств є складовою фінансової системи держави і
характеризуються публічним змістом і регулюванням, а фінанси недержавних
підприємств входять до складу фінансової системи держави в тій частині,
в якій вони пов’язані з реалізацією імперативних обов’язків щодо
формування державних грошових фондів.

В цілому підтримуючи і поділяючи розглянуту структуру фінансової системи
держави, на нашу думку, до останноьго елементу фінансової системи
доцільним було б включити також фінанси установ та організацій, які
мають тіж особливості, що притаманні фінансам підприємств

Зазначені інститути фінансової системи існують як на державному, так і
на місцевому рівнях. Всі вони мають властивості притаманні фінансам як
економічній категорії, але в силу своїх особливостей по-різному
впливають на соціально-економічні процеси, одночасно взаємодіючи між
собою.

Кожний інститут фінансової системи охоплює специфічні фінансові
відносини, за посередством яких утворюються й використовуються
відповідні види грошових фондів. Ці фонди, як зазначалося вище можуть
бути як централізованими, так і децентралізованими, а також загального
та цільового призначення.

В.П. НАГРЕБЕЛЬНИЙ – ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ:ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ
ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ

 Використання фінансів (фінансової системи) зумовлює здійснення державою
та її місцевими утвореннями (адміністративно-територіальними одиницями)
фінансової діяльності, яка є однією з найбільш важливих сфер діяльності
держави і проявляється у відносинах, врегульованих відповідними
правовими нормами.

Фінансова діяльність держави – це здійснення нею функцій щодо
планомірного утворення, розподілу й використання грошових фондів
(фінансових ресурсів) з метою реалізації завдань соціально-економічного
розвитку, забезпечення обороноздатності й безпеки держави, а також
використання фінансових ресурсів для діяльності державних органів.

На думку ряду інших авторів, фінансова діяльність держави – це
організаційна діяльність уповноважених органів щодо утворення,
перерозподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів
грошових коштів, що забезпечують безперервне функціонування держави та
її адміністративно-територіальних утворень на кожному етапі суспільного
розвитку.

Фінансова діяльність місцевих утворень (адміністративно-територіальних
одиниць), що здійснюється органами місцевого самоврядування, спрямована
на вирішення завдань місцевого значення, які визначено Законом України
“Про місцеве самоврядування в Україні”. Вона уявляє собою здійснення
функцій щодо планомірного утворення, розподілу й використанню місцевих
грошових фондів з метою реалізації соціально-економічних завдань
місцевого значення і забезпечення фінансовими ресурсами діяльності
органів місцевого самоврядування.

На нашу думку, фінансова діяльність держави (місцевих утворень) – це
врегульована нормами права організаційна діяльність уповноважених
органів держави (органів місцевого самоврядування) щодо утворення,
перерозподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів
грошових коштів з метою забезпечення безперервного функціонування
держави та її складових частин (адміністративно-територіальних
утворень).

Значення фінансової діяльності полягає у наступному:

1. Фінансова діяльність є важливою й необхідною складовою частиною
механізму соціального управління. Це проявляється у тому, що накопичені
фінансові ресурси спрямовуються в економіку, соціальну та інші сфери з
урахуванням пріоритетності заходів, які фінансуються. Здійснення
ефективної соціальної діяльності держави є необхідним фактором
проведення справедливої соціальної політики.

2. За допомогою фінансової діяльності створюється матеріальна основа,
яка необхідна для функціонування органів державної влади й управління,
правоохоронних органів, забезпечення обороноздатності та безпеки
держави.

3. Вплив на соціально-економічні процеси в державі та її
адміністративно-територіальних утвореннях здійснюється не тільки у формі
прямої фінансової підтримки, виділення коштів на певні програми, а й
непрямими формами – надання податкових пільг, застосування понижених
процентних ставок, надання безпроцентних кредитів, відстрочок та
розстрочок за податковими платежами з метою стимулювання будь-якої
діяльності, що визнана державою пріоритетною.

4. Фінансова діяльність впливає на розвиток відносин між державою та
місцевими утвореннями. Важливою її стороною є розподіл фінансових
ресурсів між державними та місцевими органами, що має певне значення для
регулювання та координації виробництва та розвитку соціально-культурної
сфери в межах як держави, так і її адміністративно-територіальних
утворень.

5. Як складова частина механізму державного регулювання та управління
соціально-економічними процесами фінансова діяльність містить широкі
можливості на розвиток ринкових відносин.

Для фінансової діяльності держави властиві такі організаційно-правові
особливості:

1. На відміну від інших сфер діяльності держави вона має міжгалузевий
характер, оскільки акумуляція, розподіл та використання фінансових
ресурсів охоплює усі галузі і сфери державного управління. Також в
процесі фінансової діяльності держава контролює роботу державних
органів, підприємств, установ та організацій щодо реалізації ними своїх
завдань.

2. Здійснення державою фінансових функцій відбувається у вигляді
діяльності як представницьких, так і виконавчих органів влади.

3. Сфера фінансової діяльності відноситься як до відання державних
органів, так і органів місцевого самоврядування, але також існують
питання спільного відання держави та її місцевих утворень.

Фінансова діяльність базується на відповідних принципах, серед яких
виділяють загальні, галузеві та міжгалузеві, а також принципи окремих
інститутів фінансової діяльності.

Принципи фінансової діяльності держави, як основні засади здійснення
фінансової діяльності, є основоположними чинниками наступної
нормотворчої та нормозастосовчої діяльності у цій сфері суспільних
відносин. Вони гарантують послідовність та безперервність фінансового
процесу, забезпечують взаємозв’язок фінансового законодавства та
фінансової політики. Важливу роль відіграють принципи права у прийнятті
нових правових норм, тлумаченні правових актів, усуненні прогалин в
фінансовому законодавстві, а також у формуванні адміністративної та
судової практики. В юридичній літературі існують різні підходи до
встановлення принципів фінансової діяльності. На нашу думку, до кола цих
принципів можна віднести такі:

1. Принцип законності. Сутність цього принципу стосовно фінансової
діяльності полягає в тому, що весь процес утворення, розподілу та
використання фондів грошових коштів досить докладно регламентується
нормами фінансового права, дотримання яких забезпечується можливістю
застосування до правопорушника засобів державного примусу.

2. Принцип публічності фінансової діяльності. Цей принцип зумовлений
публічною суттю самих державних фінансів, полягає в публічному характері
фінансової діяльності, пронизує її та вибудовує інші принципи.

3. Принцип гласності. В процесі здійснення фінансової діяльності
передбачається доведення до суспільства, в тому числі й за допомогою
засобів масової інформації, змісту проектів правових актів, звітності,
результатів ревізій та перевірок фінансової діяльності окремих суб’єктів
тощо.

4. Принцип плановості. Кожна сфера фінансової діяльності базується на
основі фінансово-планових актів, вимоги стосовно яких закріплено у
нормативних актах. Цей принцип найбільш повно реалізується у прийнятті
головного державного фінансового плану – Державного бюджету України,
який є підставою для інших планів – місцевих бюджетів, зведеного балансу
доходів та видатків (для міністерств) балансу підприємств, кошторису
(для установ та організацій).

5. Принцип розподілу функцій представницької та виконавчої влад. Цей
розподіл здійснюється на підставі конституційного принципу розподілу
влади взагалі (ст. 6 Конституції України).

6. Принцип пріоритетності представницьких органів влади перед
виконавчими органами. Він є продовженням попереднього принципу і його
зворотною стороною. Зазначені два принципи нерозривні і завжди
проявляються одночасно.

7. Принцип пріоритетності публічних видатків по відношенню до доходів
бюджету. Здійснення державою її функцій не може ставитись у прямо
пропорційну залежність від розміру доходу державного бюджету. І тому
визначаючи в пріоритетному порядку обсяг публічних видатків,
вираховуються розміри державних доходів, необхідних для фінансової
рівноваги.

8. Принцип обліку та контролю. Цей принцип передбачає наявність
відповідного масиву нормативних актів, що встановлюють єдину методику
бухгалтерського обліку, а також здійснення спеціально уповноваженими на
це державними органами контролю за утворенням, розподілом та
використанням фінансових ресурсів. За загальним правилом фінансовому
контролю підлягають процес використання державних коштів, своєчасність
та повнота мобілізації державних ресурсів, законність доходів та
видатків різних елементів фінансової системи, дотримання правил обліку
та звітності.

В системв принципів фінансової діяльності держави можна також виділити
принцип єдності фінансової діяльності і грошової системи держави,
принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави, принцип
самостійності у встановлених чинним законодавством межах фінансової
діяльності органів місцевого самоврядування, принцип соціальної
спрямованості фінансової діяльності держави, принцип фінансової безпеки
держави та інші принципи. Спираючись на зазначені принципи, держава
надає фінансовій діяльності відповідних правових форм і за допомогою
правових норм наповнює її правовим змістом

МЕТОДИ ТА ПРАВОВІ ФОРМИ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ

 Фінансова діяльність держави здійснюється за допомогою відповідних їх
методів вибір яких залежить від ряду факторів: завдань держави чи
місцевих утворень на відповідному етапі фінансової діяльності; мети
використання коштів; співвідношення обсягу фінансових ресурсів, що є в
розпорядженні і потреб в коштах; стану економіки держави; пріоритетності
заходів та інших факторів. Різмаїття методів визначається суб’єктами з
якими держава вступає у відносини, а також конкретними умовами утворення
й розподілу грошових коштів.

Методи фінансової діяльності – це сукупність прийомів і засобів, за
допомогою яких уповноважені державою органи від свого імені формують,
розпоряджаються та використовують фонди грошових коштів.

Методи фінансової діяльності прийнято поділяти на групи. Одні автори
поділяють їх на дві групи, інші – на три групи: методи формування
грошових фондів, методи розподілу грошових фондів і методи використання
грошових фондів.

Перша група – методи мобілізації грошових коштів. Ця група методів
передбачає встановлення виду платежу, його розміру, строку сплати та
санкції за невиконання приписів. Методи мобілізації поділяється на
обов’язкові та добровільні. Обов’язковий метод мобілізації полягає у
примусовому і безвідплатному вилученні частини грошових коштів у їх
власників на користь держави. Поряд з обов’язковими методами
застосовуються й добровільні методи мобілізації грошових коштів: позики,
пожертвування фізичних та юридичних осіб, розміщення державних цінних
паперів тощо.

Друга група – методи розподілу грошових коштів. При розподілі державних
грошових коштів застосовуються два основних методи: метод фінансування
(безповоротний, безвідплатний, цільовий, плановий відпуск грошових
коштів з централізованого фонду) і метод кредитування (виділення коштів
на засадах відплатності і зворотності). Залежно від суб’єкта, що отримує
грошові ресурси та умов отримання виділяються дотації, субсидії та
субвенції.

Дотація – це допомога, що надається підприємствам установам та
організаціям на покриття збитків, зумовлених незалежними від них
причинами. У фінансовій діяльності держави застосовуються різні види
дотацій. Бюджетна дотація – це безвідплатна, безповоротна допомога з
бюджету вищого рівня бюджету нижчого, яка не має цільового характеру та
надається у випадку перевищення видатків над доходами. У бюджетній
діяльності застосовується дотація вирівнювання, що являє міжбюджетний
трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його
отримує.

Субвенція, згідно п. 37 ст. 2 Бюджетного кодексу України (надалі БК
України) – це міжбюдетні трансферти для використання на певну мету в
порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання
субвенції. В юридичній літературі існують визначення субвенції:

– як бюджетної дотації, що має цільовий характер;

– як бюджетної дотації, що надається з бюджету вищого рівня бюджету
нижчого рівня для певного цільового використання.

Субвенція застосовується як метод бюджетного регулювання з метою
збалансування бюджетів нижчого рівня і надається з чітко визначеним
призначенням як часткова державна фінансова допомога на програми і
заходи, спрямовані на підтримку гарантованого законодавством мінімуму
соціальної забезпеченості населення регіонів, де такий мінімум не
забезпечується власними бюджетними доходами з незалежних від них причин
економічного розвитку. Відповідно до ч. 2 ст. 119 БК України у разі
нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у вигляді
субвенцій, зазначені кошти підлягають обов’язковому поверненню до
відповідного бюджету у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України,
а посадові особи притягаються до відповідальності. Право місцевих
бюджетів на субвенції закріплено у Бюджетному кодексі України. Так,
згідно до п. 6 ч. 1 ст. 71 надходження до бюджету розвитку місцевих
бюджетів включають субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних
проектів.

Субсидія – це грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів
бюджету, а також спеціальних фондів юридичним особам, місцевим державним
органам, іншим державам. Це вид цільової допомоги зазначеним особам, що
надається за рахунок коштів бюджетів або цільових фондів. Субсидія
застосовується з метою збалансування регіональних та місцевих бюджетів,
зміцнення їх доходної бази та завжди передається безповоротно і
безвідплатно з вищих ланок бюджетної системи нижчим ланкам для
фінансування конкретних заходів та установ, тобто мають цільовий
характер.

Третя група – методи використання грошових коштів. До цієї групи методів
відносяться метод встановлення цільового призначення державних фондів
грошових коштів; метод визначення порядку використання коштів; метод
встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і
лімітів використання грошових коштів; метод планування; метод
фінансового контролю.

Значення методу встановлення цільового призначення державних фондів
грошових коштів полягає у тому, що формуючи фінансову систему, держава
одночасно визначає грошові фонди та напрями їх використання. Так,
наприклад, створивши Пенсійний фонд України, держава визначила його
призначення, закріпивши в нормативних актах завдання та функції цього
фонду.

Метод встановлення порядку використання коштів, одержаних з відповідного
фонду полягає в тому, що одержані з державного фонду кошти завжди мають
своє призначення і можуть витрачатися тільки на ті цілі, на які вони
виділені.

За допомогою методу встановлення порядку та нормативів розподілу
прибутку державних господарюючих суб’єктів держава визначає характер
використання цих прибутків і, відповідно, надає державним коштам цільове
призначення.

Застосовуючи метод встановлення компетентними державними органами
фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів держава
встановлює мінімальні та максимальні межі, а також розміри виділення та
витрачання грошових коштів на ту чи іншу операцію чи одиницю виміру.

Фінансова діяльність державою здійснюється в правових формах, які
виражаються в фінансово-правових актах. Ними є прийняті в певній формі
рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування в
межах їх компетенції, що регулюють питання фінансової діяльності.

За юридичними властивостями фінансово-правові акти поділяються на:

– нормативні фінансово-правові акти, тобто акти, що регулюють групи
однорідних фінансових відносин і містять загальні правила поведінки, які
не вичерпують свою юридичну силу одноразовим їх застосуванням. Ці акти
приймаються органами державної влади в межах їх компетенції, мають
офіційний характер, є обов’язковими для виконання і спрямовані на
регулювання фінансової діяльності. Ця група актів встановлює види
фінансових зобов’язань перед державою, порядок їх обчислення,
перерахування та використання;

– індивідуальні нормативно-правові акти є актами застосування норм
права. В них загальні правила, що містяться в нормативних
фінансово-правових актах застосовуються до конкретних обставин. Він
стосується точно визначених учасників фінансових відносин і є підставою
виникнення, зміни чи припинення конкретних фінансових правовідносин.
Прийняття індивідуальних фінансово-правових актів є необхідною
передумовою застосування нормативних фінансово-правових актів і
виконання завдань щодо створення, розподілу або використанню фінансових
ресурсів держави.

Залежно від органу, який приймає фінансово-правовий акт, вони
поділяються на:

– законодавчі фінансово-правові акти, до яких відносяться закони з
питань фінансової діяльності держави;

– підзаконні фінансово-правові акти являють найбільш чисельну групу
фінансових нормативно-правових актів, які видано на підставі й на
виконання закону. Серед них виділяються фінансово-правові акти органів
місцевого самоврядування – це публічні, офіційні документи, прийняті
органами місцевого самоврядування, що мають юридичну силу й спрямовані
на врегулювання владних відносин в сфері фінансової діяльності місцевих
утворень. Їх характерними ознаками є: підзаконність; обмеження їх
юридичної сили певною територією; обов’язковість виконання усіма
підприємствами, установами, організаціями та громадянами на відповідній
території; відсутність необхідного затвердження з боку органів державної
влади; можливість їх оскарження в судовому порядку.

Характерною особливістю системи фінансово-правових актів є наявність в
ній фінансово-планових актів, які відрізняються від інших актів своїм
змістом. Фінансово-планові акти – це акти, що приймаються в процесі
фінансової діяльності держави і місцевих утворень відповідними
суб’єктами і містять планові показники щодо утворення, розподілу та
використанню фінансів на певний період. Існування цієї групи актів
зумовлено дією принципу плановості в процесі утворення, розподілу й
використанню фінансових ресурсів. До фінансово-планових актів
відносяться Державний та місцевий бюджети, фінансові плани та кошториси
органів державного управління, підприємств, установ та організацій тощо.

ПРЕДМЕТ, МЕТОД І ПОНЯТТЯ ФIНАНСОВОГО ПРАВА

 Важливою необхідною складовою механізму соціального управління є
фінансова діяльність держави. Це проявляється в тому, що акумульовані в
ході цієї діяльності фінансові ресурси спрямовуються в галузі економіки,
соціальну та інші сфери з урахуванням пріоритетності заходів, що
фінансуються, на певних етапах розвитку країни, її зовнішніх та
внутрішніх умов. При цьому держава та місцеві утворення беруть на себе
забезпечення тих необхідних суспільних послуг, які не можуть бути
предметом приватного підприємництва.

Здійснення ефективної фінансової діяльності держави є необхідним
фактором для проведення справедливої соціальної політики, яка в умовах
переходу до ринкової економіки потребує усунення негативних наслідків
останньої. За допомогою фінансової діяльності створюється матеріальна
основ, необхідна для функціонування органів державної влади й
управління, правоохоронних органів, забезпечення обороноздатності й
безпеки держави. Фінансова діяльність держави впливає й на розвиток
відносин між державою та місцевим самоврядуванням.

Здійснення фінансової діяльності держави потребує правового врегулювання
прав, обов’язків та відповідальності суб’єктів, які беруть участь у цій
діяльності. В цьому і полягає призначення фінансового права: за
допомогою його норм фінансова система приводиться до дії і
використовується державою. Галузь фінансів і окремі її сторони
зачіплюють норми і інших галузей права. Однак саме у сферу фінансового
права ця область підпадає в цілому, хоча на різні елементи фінансової
системи його норми розповсюджуються не в однаковій мірі. Це зумовлено
тим, що до предмету фінансового права відносяться державні фінанси. З
іншими елементами фінансової системи ця галузь права пов’язана остільки,
оскільки регулює відносини, пов’язані з акумуляцією коштів до грошових
фондів держави й органів місцевого самоврядування, а також використання
цих коштів. Слід зазначити, що внаслідок здійснення фінансової
діяльності державою, окрім фінансових виникають й інші суспільні
відносини, наприклад, трудові, цивільні тощо, які регулюються іншими
галузями права. Дія ж фінансового права розповсюджується лише на
фінансові правовідносини.

Основним об’єктивним критерiєм подiлу права на окремi галузi, як відомо,
є матерiальний змiст тих суспiльних вiдносин, якi регулюються правовими
нормами цих галузей, тобто предмет правового регулювання. За прийнятою у
вітчизняній юридичній науці концепцією, основним критерієм для
розмежування галузей права є предмет правового регулювання, тобто коло
суспільних відносин, які регулюються нормами певної галузі права.

Проблема визначення галузей права є досить актуальною і дискусії щодо
цього питання тривають давно. Беззаперечно, що у системі права найбільш
складним утворенням є галузь права, і, незважаючи на різноманітність
думок щодо критеріїв поділу права на галузі, переважна більшість
дослідників визнає домінуючу роль серед таких критеріїв предмет і метод
правового регулювання. Причому головне місце серед них відводиться
предмету, а метод визнається похідним від особливостей предмета
правового регулювання. На думку Д.М. Лук’янця, при характеристиці
галузей права як відносно цілісних утворень слід враховувати не лише
предмет і метод правового регулювання, а й відношення галузі до
відповідної функції права, а зв’язок між галузями виводити виходячи із
генезису правового регулювання. Враховуючи це, автором виділено три
генетичних рівні системи права, а саме: системоутворюючий,
методоутворюючий і предметний. Стосовно фінансового права, автора
зазначає, що воно є предметною галуззю права. Особливістю предметних
галузей є те, що основним критерієм їх виділення є суто предмет
правового регулювання і на цьому рівні практично збігатимуться галузь
права і галузь законодавства. Причому галузь фінансового законодавства
являтиме зовнішню форму предметної галузі фінансового права. Д.М.
Лук’янець запропонував здійснювати класифікацію предметних галузей за
різними критеріями, зокрема: характеристики суб’єктів правовідносин
(банківське право, сімейне право), об’єкт правовідносин (фінансове
право, земельне право), зміст правовідносин (господарське право,
підприємницьке право).

За загальним уявленням предметом правового регулювання будь-якої галузі
права є суспільні відносини, які регулюються цією галуззю. Таким чином,
предмет фінансового права – це сукупність суспільних відносин, які
складаються у сфері фінансової діяльності держави. Ця дiяльнiсть є
об’єктивною за своєю сутнiстю, являє собою процес планомiрного
утворення, розподiлу, перерозподiлу i використання централiзованих i
децентралiзованих фондiв грошових коштiв, що забезпечують виконання
державою своїх завдань i функцiй. В цих вiдносинах завжди виявляється
владно-органiзуюча роль держави у розподiлi i перерозподiлi
нацiонального доходу, тому вони мають владно-майновий (грошовий)
характер. В фiнансових вiдносинах iнтереси держави представляють органи,
надiленi нею владними повноваженнями.

Для визначення предмету регулювання і встановлення меж фінансового права
слугують певні критерії, головним з яких є те, що ця галузь права
регулює організаційні суспільні відносини, що виникають в процесі
фінансової діяльності держави, а норми фінансового права завжди
пов’язані з регулюванням відносин з приводу виконуваних в процесі
фінансової діяльності держави розподільчої, контрольної і стимулюючої
функцій при розподілі суспільного продукту та національного доходу в
грошовій формв.

За своїм змістом ці відносини є досить різноманітними, що зумовлено
складністю і багатоланковістю фінансової системи, її зв’язком зі всіма
структурами суспільного виробництва і розподілу, із різними сторонами
життєдіяльності суспільства й держави. Також різноманітним є і коло
учасників фінансових відносин: держава в особі уповноважених нею
органів, адміністративно-територіальні утворення, органи місцевого
самоврядування та їх виконавчі органи, юридичні та фізичні особи. Отже,
предмет фінансового права пов’язаний не тільки з державними фінансами, а
й з місцевими (муніципальними) фінансами і враховує їх поділ на
централізовані та децентралізовані.

Виключення відносин, що виникають у процесі фінансової діяльності
місцевих утворень (органів місцевого самоврядування) суперечило б
принципу єдності фінансової системи й вимозі щодо проведення в державі
єдиної фінансової кредитної та грошової політики. Зазначені відносини
об’єднує з відносинами, що виникають у процесі фінансової діяльності
держави, їхній публічний характер.

Найбільш повне уявлення щодо структури та предмету фінансового права дає
класифікація відносин, що складають його предмет за різними підставами.
Серед фінансових відносин, які є предметом фінансового права можна
виділити такі групи:

– відносини, що виникають між державою та її
адміністративно-територіальними одиницями в особі уповноважених органів
представницької та виконавчої влади, які виникають у зв’язку з
розподілом фінансових ресурсів держави;

– між фінансовими й податковими органами, з одного боку, і
підприємствами, установами, організаціями – з іншого, із приводу
виконання фінансових зобов’язань перед державою, муніципальними
утвореннями, розподілу між ними або витрачанням державних та місцевих
грошових коштів;

– між державними (місцевими) фінансово-кредитними органами у зв’язку з
утворенням, розподілом та використанням державних (місцевих) грошових
фондів і ресурсів (бюджетних, позабюджетних, кредитних, страхових);

– відносини між державними, в тому числі казенними, та комунальними
підприємствами, установами, організаціями, з одного боку, та їх,
вищестоящими державними (місцевими) органами – з іншого, у зв’язку з
розподілом та використанням у відповідних галузях народного господарства
та соціальних сферах бюджетних чи кредитних ресурсів, а також власних
коштів підприємств, організацій, установ;

– відносини між фінансово-кредитними органами держави, з одного боку, та
юридичними й фізичними особами – з іншого, у зв’язку з утворенням і
розподілом державних кредитних ресурсів та централізованих страхових
фондів;

– відносини між фінансово-кредитними органами держави, з одного боку, та
юридичними й фізичними особами – з іншого, у зв’язку із виконанням
останніми обов’язків щодо внесення платежів до державних та місцевих
грошових фондів.

Наведена класифікація, здійснена за суб’єктивним складом відносин, але
можливі класифікації й за іншими ознаками, наприклад, за змістом
фінансових відносин, за методами фінансової діяльності тощо. Різномаїття
підходів щодо класифікації фінансових відносин поглиблює уявлення щодо
предмета фінансового права.

Залежно від функцій фінансової діяльності, предмет фінансового права
складають відносини, що виникають в процесі:

– акумуляції грошових коштів до державних та місцевих грошових фондів;

– розподілі державних або місцевих грошових коштів;

– використанні державних чи місцевих ресурсів;

– здійсненні фінансового контролю;

– емісії грошових знаків.

Залежно від інституційної належності виділяються такі відносини:

– бюджетні;

– відносини, що виникають в процесі діяльності державних чи місцевих
позабюджетних фондів;

– відносини з приводу утворення державних чи місцевих доходів;

– відносини з приводу здійснення державних чи місцевих утворень;

– відносини, що виникають в процесі фінансової діяльності підприємств,
установ та організацій;

– податкові;

– кредитні;

– страхові;

– відносини з приводу грошового обігу і розрахунків;

– відносини, що виникають в процесі валютного регулювання.

За економічним критерієм, відносини, що складають предмет фінансового
права поділяють на фінансові та нефінансові. Фінансовими є відносини,
які опосередковують рух грошових коштів і мають характерні ознаки
фінансів (наприклад, відносини з бюджетного регулювання, стягненню
податків тощо). Нефінансовими є відносини, внаслідок функціонування яких
не відбувається руху грошових коштів, однак ці відносини є основою
фінансових і спрямовані на виникнення, зміну чи припинення фінансових
відносин (наприклад, встановлення податків, затвердження кошторису,
прийняття рішення про місцевий бюджет тощо).

Розгляд фінансових відносин за групами свідчить, що при усьому своєму
різноманітті вони мають загальний основний зміст, а саме: спрямованість
на утворення, розподіл і використання державних та місцевих грошових
коштів (фінансових ресурсів). Природно, що ці відносини виникають при
участі та безпосередньому впливу держави і в межах чинного законодавства
– органів місцевого самоврядування.

Держава забезпечує планомірність акумуляції грошових коштів та їх
спрямування згідно планів і програм в економіку, соціальну сферу та інші
потреби суспільства. Вона повинна організовувати цю діяльність,
дотримуючись правил та вимог правових норм.

З огляду на вищевикладене, можна зазначити, що у фiнансових вiдносинах
виступають державні та місцеві органи, господарськi органiзацiї рiзних
форм власностi, громадськi органiзацiї, об’єднання громадян, окремi
громадяни, на яких покладаються обов’язки щодо внесення платежiв до
державних та місцевих грошових фондів або цiльового використання
асигнувань, що вiдпускаються з фондiв коштiв. Як правило, держава
уповноважує управляти фiнансовою дiяльнiстю утворенi для цього органи
(фiнансовi та кредитнi).

Фiнансовим правом регулюються тiльки органiзацiйно-майновi вiдносини, що
випливають з владної дiяльностi держави в особi уповноважених її органiв
із приводу створення, розподiлу i використання нею фондiв коштiв. У цих
вiдносинах завжди проявляється владно-органiзуюча роль держави в
розподiлi i перерозподiлi внутрiшнього валового продукту i нацiонального
доходу, оскiльки данi вiдносини мають владно-майновий (грошовий)
характер.

Таким чином, важливими рисами, що складають предмет фінансового права, є
те, що вони:

– існують в сфері фінансової діяльності з метою утворення необхідних
суспільству грошових фондів, тобто мають організаційний характер;

– в цих відносинах приймають участь уповноважені державою органи,
наділені відповідними владними повноваженнями стосовно інших суб’єктів
відносин, тобто вони мають владний характер;

– об’єктом відносин завжди є гроші або грошові зобов’язання, пов’язані з
утворенням і використанням грошових фондів, тобто ці відносини мають
грошовий характер.

Зазначені особливості дозволяють виділити з великого кола грошових
відносин ті, що за своїм змістом є фінансовими. Це зумовлено тим, що не
всi грошовi вiдносини, в яких беруть участь органи держави з владними
повноваженнями, є фiнансовими. Частина з цих вiдносин регулюється iншими
галузями права. Фінансовае ж право регулює відносини, що виникають у
зв’язку з рухом публічних грошових фондів.

Регулювання відносин, пов’язаних з рухом публічних грошових фондів,
припускає певний фінансово-правовий аспект даного процесу. Він
визначається низкою обставин:

– фінансові правовідносини спрямовані на мобілізацію публічних грошових
фондів;

– зібрані кошти спрямовуються на забезпечення функцій і завдань держави
і органів місцевого самоврядування;

– визначають умови виникнення, зміни і припинення грошових відносин;

– забезпечують функції державних органів у сфері фінансової діяльності.

Для фiнансового права властивим є рiзноманiтнiсть та складнiсть об’єкту
правового регулювання. Це обумовлено багатоланцюговістю i динамiчнiстю
самої фiнансової системи, її зв’язку з усiма структурами суспiльного
виробництва. У виникненнi i реалiзацiї фiнансових правовiдносин завжди
особливу роль вiдiграє держава. Вона забезпечує планомiрнiсть i
безперервнiсть акумуляцiї фiнансових ресурсiв, найбiльш доцiльне їх
застосування в iнтересах суспiльства, послiдовний контроль за правильним
їх використанням.

Нормами фiнансового права закрiплюються:

– загальнi принципи i форми фiнансової дiяльностi держави,

– методи акумуляцiї коштiв до державних грошових фондiв,

– види обов’язкових платежiв, що використовуються для формування цих
фондiв,

– порядок отримання i використання державних грошових коштів,

– джерела утворення фiнансових ресурсiв державних пiдприємств,
органiзацiй, установ;

– порядок отримання та використання державних та місцевих грошових
коштів тощо.

Реалізуючі цю діяльність держава, у свою чергу, також повинна
дотримуватися правил і вимог права. Інакше неминучі колізії надбудови й
базису, негативні наслідки для суспільства й держави.

Фiнансове право регулює вiдносини, що виникають при:

– встановленi бюджетної системи,

– розподiлу доходiв та видаткiв мiж її ланками,

– складаннi, розглядi, затвердженнi, виконаннi бюджету та звiту про його
виконання,

– збираннi податків та обов’язкових платежiв з пiдприємств, органiзацiй
рiзних форм власностi, а також населення,

– фiнансуваннi та кредитуваннi,

– державному страхуваннi, державних позиках та органiзацiї ощадної
справи,

– регулюваннi грошової системи, розрахунках та валютних операцiях.

Врегульовуючи ці відносини, норми фінансового права закріплюють права та
обов’язки державних органів, органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ та громадян.

Чіткість правового регулювання фінансових відносин важлива не тільки для
забезпечення належної організованості роботи державних органів та
органів місцевого самоврядування, але й для дотримання інтересів
держави, адміністративно-територіальних утворень, а також громадян,
підприємств, організацій, установ, і в кінцевому рахунку – для виконання
державою своїх функцій.

Таким чином, фiнансовим правом регулюються тiльки органiзацiйно-майновi
вiдносини, що виникають з владної дiяльностi держави в особi повноважних
органiв, щодо утворення i використання нею фондiв коштiв.

Отже, предмет фінансового права складають суспільні відносини, що
виникають в процесі діяльності держави та місцевих утворень
(адміністративно-територіальних одиниць) щодо планомірного утворення
(формування), розподілу й використання грошових фондів (фінансових
ресурсів) з метою реалізації завдань держави.

Однак при виділенні галузі права необхідно брати до уваги не тільки
предмет правового регулювання, оскільки це призведе до виділення
численної кількості галузей права, а й особливий галузевий режим
правового регулювання. Якщо предмет регулювання – матеріальна ознака
розмежування правових норм на галузі права, то особливий юридичний режим
– це юридична ознака кожної галузі права. І якщо підходити з практичних
міркувань до поняття галузі права, то особливий юридичний режим має
найсуттєвіше значення. До елементів такого режиму С.С. Алексєєв
відносить метод правового регулювання, особливі юридичні засоби
правового регулювання, принципи правового регулювання і наявність
самостійної галузі законодавства.

Отже, іншою ознакою вiдмежування однiєї галузi вiд iншої, є метод
правового регулювання, тобто сукупнiсть засобiв впливу на учасникiв
фiнансово-правових вiдносин, якi характеризуються юридичними фактами, із
якими пов’язуються виникнення фiнансових правовiдносин, правовим
статусом їх суб’єктiв та розподiлом прав i обов’язкiв мiж ними, видами
санкцiй за порушення приписiв держави i порядком їх, застосування.
Iнакше, кажучи, пiд методом фiнансово-правового регулювання розуміється
органiчна система прийомiв i способiв безперервного правового впливу на
поведiнку учасникiв фiнансових вiдносин, на характер взаємозв’язкiв мiж
ними. Саме поняття предмета й методу правового регулювання дають
характеристику будь-якої галузі права, включаючи й фінансове.

Основним методом фiнансово-правового регулювання є метод владних
приписiв. За своєю структурою це органiчно цiлiсна система безперервного
впливу на учасникiв фiнансових правовiдносин із метою реалiзацiї ними
своїх функцiй. Вона уособлює в собі цілісність юридичних фактів, з якими
пов’язане виникнення фінансових правовідносин, правовий статус їх
суб’єктів, розподіл прав і обов’язків між ними, види санкцій за
порушення приписів правової норми й порядок їх застосування. Цей метод
притаманний адмiнiстративному праву. Але на вiдмiну вiд адмiнiстративних
правовiдносин учасники фiнансово-правових відносин взагалі позбавленi
права оперативної самостiйностi. Їх права i обов’язки точно визначенi
законодавством, а санкцiї фiнансово-правових норм завжди мають каральний
характер. Для фiнансового права властива нерiвнiсть сторiн, але це не
виключає можливостi оскаржити дiї органу, надiленого владними
повноваженнями, одержати вiдстрочку або розстрочку платежу. Однак
подання прохання про вiдстрочку, розстрочку чи подання скарги не
призупиняє стягнення аж до самого моменту прийняття уповноваженим на це
органом вiдповiдного рiшення відносно прохання, за винятком окремих
випадків.

Метод фінансово-правового регулювання, припускаючи нерівність суб’єктів
і забезпечуючи надзвичайне становище і роль держави, виявляється у
владних розпорядженнях, наказах одним суб’єктам з боку інших, що
представляють державу та органи місцевого самоврядування. Владність як
зміст методу фінансово-правового регулювання має особливості, які і
реалізуються в імперативних розпорядженнях у галузі фінансової
діяльності:

– перевага у фінансово-правовому регулюванні позитивних зобов’язань.
Держава, видаючи владні розпорядження, зобов’язує суб’єктів до їх
виконання, причому нерідко в однозначній формі;

– метод владних розпоряджень виступає як імперативний, коли суб’єкти
фінансового права виконують обов’язок відповідно до норм законів і
підзаконних актів (права є похідними від обов’язків);

– регулює підстави виникнення правовідносин, виходячи з того, що за
наявності певного юридичного факту суб’єкт права зобов’язаний вступити у
це відношення і виходити з розпорядження закону, а не власної волі;

– даний метод характеризується юридичною нерівністю суб’єктів, коли одні
з них володіють однобічними юридично-владними повноваженнями щодо інших
суб’єктів, тоді як останні не мають адекватних повноважень стосовно
керуючих суб’єктів. На цьому базується основа правосуб’єктності, коли у
керуючих суб’єктів вона складається переважно з прав, а у зобов’язаних –
в основному з обов’язків і похідних від них прав.

Специфiка методу владних приписiв проявляється у самому змiстi
конкретних правовiдносин, в колi органiв, уповноважених державою на
владнi дiї. За своїм змiстом цi приписи стосуються порядку i розмiрiв
стягнення податкiв, платежiв i внескiв до бюджету, позабюджетних фондiв;
напрямкiв використання державних коштiв; порядку i розмiрiв їх
використання i т.д. Вiн сприяє планомiрному наповненню державного
бюджету, цiльовому розподiлу i використанню державних фiнансових
ресурсiв у вiдповiдностi із визначеними державою пріоритетами,
розробленими програмами i планами.

Метод владних приписiв реалiзується i пiд час формування державою своїх
ресурсiв за рахунок платежiв добровiльного характеру: державних позик,
лотерей тощо. Держава встановлює умови проведення державної внутрiшньої
позики, проведення лотерей, якi не можуть бути змiненi за угодою сторiн
i є обов’язковими для суб’єктiв, що вступили у цi вiдносини.

Відмінності основного методу регулювання фінансових правовідносин
яскраво проявляються і в переліку державних органів, які уповноважені
давати владні приписи суб’єктам фінансових відносин. В силу
встановленого розподілу компетенції між державними органами основну
частину таких приписів видають органи, що спеціально створені для
управління державними фінансами. Учасники фінансових відносин, яким ці
органи адресують свої розпорядження, в переважній більшості випадків
перебувають у взаємозв’язку з цими органами і залежні від них тільки по
лінії фінансової діяльності. Проте це не виключає правового регулювання
фінансових відносин методом владних приписів і по вертикалі. В цілому
для фінансово-правового регулювання найбільш характерним є використання
владних приписів саме у функціональних взаємовідносинах з органами
спеціального управління фінансами держави.

Крiм методу владних приписiв, у фiнансово-правовому регулюванні
застосовуються й iншi методи, а саме: метод субординацiї, метод
погодження, метод рекомендацiй. Вони набувають все бiльшого
застосування, що обумовлено ускладненням суспiльних взаємозв’язкiв,
зростанням рiвня самостiйностi суб’єктiв фiнансових вiдносин. Але
найчастiше цi методи застосовуються не самостiйно, а в тому чи iншому
поєднанi з основним методом фiнансово-правового регулювання – методом
владних приписiв і доповнюють його.

Метод субординації формує централізоване, імперативне регулювання, яке
зверху до низу здійснюється на владно-імперативних засадах. Статус
суб’єктів, їхнє становище в правовідносинах насамперед характеризується
субординацією або підпорядкованістю.

Наступним елементом галузевого режиму регулювання є наявність окремої
галузі законодавства, про яку мова буде йти у окремому розділі. До
елементів цього режиму відносяться також і принципи фінансового права. У
загальній теорії права з незначними відмінностями однозначно трактується
поняття принципів права. Ними є керівні ідеї, що характеризують зміст
права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку,
принципи права виражають закономірності права, а з іншого – являють
собою найбільш загальні норми, що діють в усій сфері правового
регулювання і розповсюджуються на усіх суб’єктів. Принципи права
визначають напрями вдосконалення правових норм, виступаючи в якості
керівних ідей для законодавця. Завдяки принципам, правова система
адаптується до найважливіших інтересів і потреб людини і суспільства,
стає сумісною з ними. Поділ правових принципів на загальноправові,
міжгалузеві та галузеві, їх взаємопроникнення та взаємозв’язок виступає
предметом нормативно-правового закріплення.

Наступним елементом юридичного режиму визначають особливі юридичні
засоби регулювання, які стосуються способів виникнення прав і
обов’язків, засобів юридичного впливу, способів захисту прав,
процедурно-процесуальних форм тощо. Фінансове право використовує
сукупність таких юридичних засобів.

В юридичній літературі існують різні визначення поняття фінансового
права як галузі права.

Фінансове право – це самостiйна галузь публiчного права, що регулює
суспiльнi вiдносини у сферi мобiлiзацiї, розподiлу i використання
централiзованих i децентралiзованих фiнансових ресурсiв держави з метою
забезпечення виконання нею своїх завдань i функцiй.’

В деякій мірі інший підхід до визначення фінансового права як галузі
права спостерігається у Н.І. Хімічевої, яка розширює це визначення,
включаючи і місцеві фінанси. Фінансове право – це сукупність юридичних
норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають в процесі
створення, розподілу і використання грошових фондів (фінансових
ресурсів) держави і органів місцевого самоврядування, необхідних для
реалізації їх, завдань.

Можна також визначити фiнансове право як систему або сукупнiсть правових
норм, що регулюють фiнансове господарство держави.

Фінансове право України перебуває у стадії формування, на яке впливають
різні чинники, зокрема, наявність залишків минулої системи (наприклад,
фіскальний ухил), основ теперішнього (внутрішня незбалансованість,
суперечливість норм), тенденції розвитку (рівність суб’єктів права усіх
форм власності, посилення матеріальної відповідальності за
правопорушення в галузі фінансів), нові економічні та політичні умови
держави. Останнє поки що проявляється переважно у формі напрямків та
тенденцій у розвитку фінансового права України. В його розвитку можна
виділити такі найбільш суттєві напрямки:

1. Зміни фінансово-правових норм, що зумовлені переходом економіки до
ринкових відносин. Тепер ці норми базуються на принципі рівності прав
суб’єктів незалежно від форми власності і відповідно до цього – їх
фінансових зобов’язань перед державою і регіональними утвореннями, прав
на захист їх законних інтересів, самостійності господарюючих суб’єктів
тощо. Слід також відзначити і спрямованість фінансово-правових
інститутів на стимулювання виробництва, використання їх для регулювання
економіки тощо.

2. Посилення матеріальної (фінансової) відповідальності за
правопорушення у фінансовій сфері. Це стосується також і
відповідальності державних органів, які здійснюють фінансову діяльність.

3. Спрямованість фінансово-правового регулювання на встановлення
більшого розмаїття в методах фінансової діяльності держави та органів
місцевого самоврядування. Разом із тим у них ще переважує фіскальна
сторона.

4. Фінансове право повинно відображати розвиток в Україні місцевого
самоврядування. Зміни, що відбуваються в його нормах, спрямовані на
розширення самостійності місцевого самоврядування й сфери їх правового
регулювання. Органи місцевого самоврядування мають право приймати
нормативні акти, які регулюють фінансові відносини на території їхнього
юрисдикції.

5. Фінансово-правові норми, які закріплюють повноваження державних
органів у галузі фінансів, повинні відображати конституційний принцип
поділу влади в галузі фінансів.

Зазначені тенденції, на наш погляд, набудуть свого подальшого розвитку,
незважаючи на те, що вони потребують свого поглиблення та закріплення.
При цьому потрібно враховувати й те, що розвиток фінансового права в
цілому повинен відповідати нормам міжнародного права та сприяти
створенню фінансової основи для їх реалізації, утвердженню прав і свобод
людини.

СИСТЕМА ТА ДЖЕРЕЛА ФIНАНСОВОГО ПРАВА

 Під системою, як відомо, розуміється складно організоване ціле, яке
включає окремі елементи, що об’єднуються різноманітними зв’язками та
взаємовідносинами. Система як філософська категорія – це певне цілісне
явище, що складається з частин (елементів), які взаємопов’язанні та
взаємодіють. Як цілісне неможливе без його складових, так і окремі
складові не можуть виконувати самостійні функції поза системою Будь-яка
система передбачає два основних компоненти, по-перше, структуру –
відособлення та набір порівняно самостійних елементів у межах певного
єдиного загального цілого (процесу, явища), і, по-друге, взаємодію
елементів структури. Виходячи із зазначеного, уявляється, що система
фінансового права – це його внутрішня структура, яка є об’єктивними
відображенням суспільних відносин як реально існуючих, так і тих, що
розвиваються.

Система фінансового права є доктринальним відображенням у
фінансово-правовій науці та юриспруденції у цілому системи державних та
місцевих фінансів, а також науковою основою системи фінансового
законодавства. Визнання цього факту відкриває логічні та моральні
можливості для вітчизняної юриспруденції розвивати рівень
фінансово-правової науки та її висновків до визнання фінансово-правової
доктрини в якості одного з особливих джерел фінансового права, яке б
санкціонувалося державою й суспільством.

Фінансове право складається з великої кількості фінансово-правових норм,
сукупність яких виражається у складній цілісній системі. Усередині цієї
системи фінансово-правові норми в певній послідовності й взаємозв’язку
згруповуються у правові інститути. Групування цих норм залежить від
особливостей і взаємозв’язків врегульованих ними правовідносин, тобто
мають об’єктивну основу. Однак, право не тільки відображає суспільні
відносини, його призначення – регулювати та активно впливати на них.
Тому на побудову системи фінансового права, групування його норм,
формування інститутів впливають і потреби практики.

Отже, пiд системою фiнансового права розумiють об’єктивно обумовлену
внутрiшню його побудову, об’єднання i розмiщення фiнансово-правових норм
у певному взаємозв’язку i послiдовностi, що склалася об’єктивно як
відображення реальних і потенційних суспільних відносин у фінансовій
сфері. Для створення такої системи необхідно знайти і вміло застосувати
достатню кількість адекватних об’єктивних критеріїв. При цьому необхідно
враховувати економічний зміст у цілому й особливо окремих груп
фінансово-правових відносин при побудові системи фінансового права і
користуватись при цьому прийнятою систематикою фінансової науки. З цим
погоджуються більшість вчених-правників, які займаються дослідженнями в
галузі фінансового права.

В юридичній літературі також надано визначення системи фінансового права
як об’єктивно зумовленої системою суспільних фінансових відносин
внутрішної побудови, об’єднання та розташування фінансово-правових норм
в певній послідовності. Існує визначення фiнансового права як
сукупностi, взаємозв’язку i взаємодiї усiх фiнансових iнститутiв.

Право не тільки відображає суспільні відносини, його призначення –
регулювати й активно впливати на них. Тому на побудову системи
фінансового права, групування норм, формування інститутів мають вплив і
потреби суспільної практики. Тільки поєднання юридичних і економічних
критеріїв, суспільного призначення права створює достатні передумови для
встановлення науково обгрунтованої системи фінансового права. Групування
фінансово-правових норм має дві сторони – зовнішню й внутрішню. Зовнішня
сторона вказує на місце фінансового права в системі права України.
Внутрішня сторона систематизації фінансово-правових норм має на увазі їх
групування відповідно до внутрішнього змісту й ієрархії – загально
галузеві норми, норми підгалузі, норми окремих фінансово-правових
інститутів.

Фiнансове право складається з правових норм, якi послiдовно розташованi
i взаємопов’язанi, об’єднанi єднiстю завдань i функцiй держави.
Групування правових норм залежить вiд особливостей вiдносин, що ними
регулюються, тобто має об’єктивнi пiдстави. Групування є зовнiшнiм,
тобто фiнансове право входить у єдину систему права України, i
внутрiшнiм. Внутрішнє групування або систематизацiя фiнансово-правових
норм пов’язана з методологiчним пiдходом до визначення критерiїв, за
якими цi норми класифiкуються.

Тому пiд системою фiнансового права слід розумiти подiл його норм за
окремими фiнансово-правовими iнститутами вiдповiдно до особливостей
фiнансових вiдносин, якi регулюються цими нормами.

Взагалі, правовий інститут – це законодавчо уособлений комплекс
юридичних норм, що виступає основою галузі права. Правовому інституту
властиві такі ознаки: однорідність фактичного змісту системи права;
юридична єдність (комплексність норм, що є головною ознакою інституту,
норми, що утворюють інститут виступають системою); законодавча
відособленість. Фінансово-правовий інститут відрізняється від галузі
фінансового права головним чином обсягом правового регулювання. Він
регулює лише об’єктивно діючу відносно відособлену частину
взаємопов’язаних фінансових відносин. Звідси і група норм, що створюють
фінансово-правовий інститут всередині галузі права, наділена певною
специфікою і стійкою єдністю.

Вважається, що фінансово-правовий інститут є базовим елементом системи
фінансового права, який відображає закономірності та специфіку його
макроструктури, це сукупність структурно відокремлених
фінансово-правових норм, що утворюють цілісний комплекс, достатній для
повного правового регулювання однорідної, відносно відокремленої групи
фінансових відносин. В основу поділу фінансово-правових інститутів на
окремі види можуть бути покладені різноманітні критерії: характер та
зміст впливу фінансово-правових норм на суспільні відносини; сфера
правового регулювання; функціональна роль в регулюванні відповідних
правовідносин; структура фінансово-правового інституту тощо. Але
основним критерієм класифікації інститутів фінансового права є предмет
правового регулювання, за допомогою якого внутрішня структура
фінансового права на рівні його інститутів набуває форм, зумовлених
об’єктивними реаліями державних та місцевих фінансів.

Для галузі фінансового права характерний набір інститутів, що забезпечує
всі сторони і елементи юридичного режиму руху державних коштів.
Необхідно, природно, враховувати, що інститути фінансового права
припускають цілісне регулювання тільки в межах галузі і мають
спеціалізований характер стосовно однорідної групи правових норм. Галузь
фінансового права містить комплекс норм, що складають його предмет і
забезпечують правове регулювання руху державних коштів.. Кожен з
інститутів реалізує вужчі цілі.

Для визначення більш об’ємного поняття ніж правовий інститут
застосовується термін “розділ галузі фінансового права”, який є більш
ширшим за обсягом ніж правовий інститут.

Аналогiчно з iншими галузями права, фiнансове право подiляється на
Загальну i Особливу частини. Така побудова системи фінансового права
дозволяє науці фінансового права здійснювати дослідження загальних і
спеціальних питань теорії цієї галузі права, і розробку питань,
пов’язаних із подальшим розвитком і вдосконаленням окремих
фінансово-правових інститутів з урахуванням вимог практики, полегшує
користування відповідним законодавством, сприяє вирішенню актуальних
завдань систематизації фінансового законодавства. Обгрунтування
необхідності їх виділення у фінансовому праві визначення змісту кожної з
них відноситься до найважливіших досягнень вітчизняної правової науки.
Однак робота в цьому напрямі потребує продовження і поглиблення, з
урахуванням нових явищ у житті суспільства й держави.

На думку В.М. Вишновецького потреби практики фінансово-правового
регулювання та досягнутий рівень науки фінансового права зумовили
необхідність і можливість повного відособлення матеріальної і
процесуальної частини фінансового права і, виходячи з цього, визріла
необхідність і можливість предметно здійснити дослідження загальних
питань фінансового процесу і відобразити їх спочатку в Загальній частині
фінансового права, а пізніше дослідити особливі питання фінансового
процесу в усіх інститутах Особливої частини фінансового права і створити
на цій підставі Спеціальну (процесуальну) частину фінансового права,
прийнявши Фінансово-процесуальний кодекс України.

Традиційно до Загальної частини фiнансового права, як галузi права,
входять фiнансово-правовi норми, що закрiплюють:

– загальнi принципи, правовi форми i методи фiнансової дiяльностi
держави і місцевих (адміністративно-територіальних) утворень;

– систему державних органiв; що здiйснюють фiнансову дiяльнiсть, їх
iєрархiю, компетенцiю, правовий статус, завдання i функцiї, форми i
методи роботи;

– основнi риси фiнансово-правового положення iнших суб’єктiв, із якими
цi органи вступають у фiнансово-правовi вiдносини;

– змiст, форми i методи фiнансового контролю.

Норми Загальної частини фiнансового права конкретизуються у
фiнансово-правових нормах Особливої частини. Загальна i Особлива частини
фiнансового права перебувають у нерозривному зв’язку, оскiльки у своїй
основi вони є вiдображенням цiлого i його елементiв. Положення Загальної
частини застосовуються до усiх роздiлiв Особливої частини. Особлива
частина складається з розділів, підгалузей, які складаються з
відповідних фінансово-правових інститутів. Кожний з цих підрозділів
(підгалузей) являє собою сукупність фінансово-правових норм, що
регулюють групу однорідних фінансових відносин. Фінансово-правовий
інститут об’єднує правові норми, що регулюють більш вузьку й близьку за
змістом групу фінансових відносин, ніж розділ чи підгалузь., до яких за
ознакою однорідності регулюємих відносин входить декілька
фінансово-правових інститутів.

До Особливої частини фiнансового права входять роздiли, що об’єднують
фiнансово-правовi норми, якi регулюють суспiльнi вiдносини у сферi:

– бюджетної системи;

– позабюджетних державних i місцевих фондiв;

– фiнансiв державних та комунальних пiдприємств;

– державних i мiсцевих податкiв та iнших обов’язкових платежiв;

– державного кредиту;

– державного страхування;

– державних та місцевих видаткiв;

– банкiвського кредитування;

– грошового обiгу i розрахунків;

– валютного регулювання.

На думку інших авторів структурними елементами системи фінансового права
є фінансово-правові норми, субінститути фінансового права,
фінансово-правові інститути, підгалузі фінансового права, Загальна,
Особлива та Спеціальна (процесуальна) частини фінансового права. Між
усіма цими елементами системи фінансового права постійно існують
взаємозумовлені предметно-функціональні зв’язки, які забезпечують
єдність даної системи і дозволяють відмежовувати фінансове право від
інших галузей.

В юридичній літературі висловлено думку про те, що в системі фінансового
права знайшла своє відображення об’єктивно діюча фінансова система
держави. Під фінансовою системою держави розуміють сукупність і
взаємозв’язок фінансових інститутів, кожен з яких має особливості щодо
акумуляції та використанні грошових фондів, відіграє певну роль у
суспільному виробництві. Інститути фінансового права за своїм місцем і
функціями є різнорідними. У межах фінансово-правового інституту
виділяються субінститути – сукупність правових норм, що регулюють
конкретний різновид фінансових відносин у межах одного
фінансово-правового інституту. Отже, на думку автора, фінансове право,
як галузь права включає в себе такі інститути:

– інститут бюджетного права;

– інститут правового регулювання державних доходів;

– інститут правового регулювання державних видатків і бюджетного
фінансування;

– інститут правового регулювання фінансів підприємств, організацій і
галузей народного господарства;

– інститут державного майна і особистого страхування;

– інститут державного соціального страхування;

– інститут правових основ грошового обігу, валютного регулювання та
валютного контролю.

Розглянувши теоретичні питання системи фінансового права автор визначила
цю систему як внутрішню будову фінансового права за інститутами
фінансового права, що відповідають відповідним ланкам фінансової системи
України, норми яких регулюють певні види фінансових відносин.

Заслуговує на увагу виділення в якості основних фінансово-правових
інститутів В.М. Вишновецьким наступних: державного бюджету;
позабюджетних фондів державних коштів; фінансів державних підприємств;
державних доходів; обов’язкового державного майнового та особистого
страхування; державних видатків; державного кредиту; державного боргу;
банківського права; валютного регулювання; фінансового контролю;
фінансів органів місцевого самоврядування. На думку автора, інститути
між бюджетної позики, державної позики, відомчої позики об’єктивно за їх
економічним змістом та правовою природою є цивільно-правовими, а тому до
системи фінансового права не належать.

Вiд системи фiнансового права як галузi права необхiдно вiдрiзняти
систему фiнансового законодавства – систему усiх упорядкованих
вiдповiдним чином нормативно-правових актiв, що регулюють фiнансовi
вiдносини в державi. Фiнансове законодавство – це зовнiшня форма
фiнансового права, що вiдображає його внутрiшню структуру. Норми
фiнансового права мiстяться у нормативно-правових актах, або джерелах,
як загального характеру так i спецiальних нормативно-правових актах.

Під поняттям фінансового законодавства, на думку В.М. Вишновецького,
слід розуміти структуру вираження зовнішньої форми позитивного
фінансового права, тобто, нею є вся сукупність нормативних форм
фінансового права – нормативних актів, якими встановлюються, змінюються
чи відміняються гіпотези, диспозиції чи санкції правових норм або
правові норми в цілому. В силу цього первинним елементом системи
фінансового законодавства є та конкретна фінансово-правова форма –
закон, декрет, указ, постанова, інструкція тощо – в якій виражена
відповідна фінансова-правова норма в цілому чи окремі її елементи.
Структура системи фінансового законодавства має вертикальний та
горизонтальний зрізи.

Вертикальну структуру системи фінансового законодавства України за
критеріями суб’єктів правотворчості та юридичної сили фінансово-правових
норм складають: Конституція України; органічні фінансово-правові закони;
інші закони України, що містять фінансово-правові норми; декрети
Кабінету Міністрів України; укази Президента України; постанови Кабінету
Міністрів; акти органів виконавчої влади, що опосередковано здійснюють
фінансову діяльність держави; акти фінансово-кредитних органів держави;
фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування.

Горизонтальна структура системи фінансового законодавства в основному
співпадає зі структурою системи фінансового права. В ній вичленуються
статті нормативно-правових актів, субінститути, інститути, підгалузі. У
свою чергу цим визначається предмет законів та підзаконних актів,
наявність у них розділів, глав, частин та преамбули. До основних
інститутів системи фінансового законодавства України належать:

– бюджетне законодавство;

– податкове законодавство;

– законодавство про позабюджетні фонди державних коштів;

– правові акти по регулюванню фінансів державних підприємств;

– нормативно-правові акти з питань обов’язкового державного майнового й
особистого страхування;

– нормативно-правові акти про державні видатки;

– нормативно-правові акти з питань державного боргу;

– нормативно-правові акти з питань державного кредиту;

– банківське законодавство;

– нормативно-правові акти з питань валютного регулювання;

– нормативно-правові акти з питань фінансового контролю;

– фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування.

Найбільш розвинутими сегментами системи фінансового законодавства є
бюджетне та податкове законодавство, які потребують першочергової
кодифікації.

При встановленні сутності поняття фінансового законодавства слід
керуватися тлумаченням терміну “законодавство”, яке надано
Конституційним Судом України. Виходячи із зазначеного, під фінансовим
законодавством слід розуміти сукупність фінансово-правових актів
Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів
України.

Системи фінансового права і фінансового законодавства є однопорядковими,
але не тотожними системами. Вони відображають відповідно структуру
змісту та структуру форми позитивного фінансового права. На них повною
мірою поширюються закономірності та особливості взаємодії змісту та
форми. Проте, насамперед, система фінансового права є доктринальним
відображенням системи державних та місцевих фінансів і науковою основою
системи фінансового законодавства. Визнання цього факту відкриває
логічні та моральні можливості для вітчизняної юриспруденції розвивати
рівень фінансово-правової науки та її висновків до визнання
фінансово-правової доктрини в якості одного з особливих джерел
фінансового права. Завдяки цьому стає можливим з’ясувати найбільш
абстрактно, узагальнено, не вдаючись до часткових її рис, основні
закономірності структури фінансового законодавства. Базовий, вихідний
елемент системи фінансового права – фінансово-правова норма – містить у
собі всі необхідні для її практичного застосування складові частини:
гіпотезу, диспозицію, санкцію. Ці елементи структури норми права роблять
можливим з’ясувати зміст права: встановлені ним права, обов’язки,
відповідальність, не відволікати уваги на часткові моменти –
формулювання, порядок розташування статей у нормативно-правових актах та
інші законодавчо технічні тонкощі. Коли ж іде мова про застосування
фінансового законодавства у юридичній практиці, то без звернення до
точного змісту формулювань норм фінансового права неможливо застосувати
фінансове право по суті. Для цього зміст фінансово-правових норм
необхідно з’ясувати не узагальнено, а точно у відповідності з текстом
закону. Таким є, на думку ряду вчених-правознавців, співвідношення
системи фінансового права як його внутрішньої форми чи структури, що
виявляє його закономірності, сутнісні властивості, з одного боку, і
системи фінансового законодавства як зовнішньої форми вираження
фінансового права – з іншого боку.

Джерела фiнансового права – це правовi акти органiв законодавчої,
виконавчої влади i мiсцевого самоврядування, в яких мiстяться норми
фiнансового права. Джерелами фінансового права є форми вираження
правотворчої діяльності держави з приводу прийняття компетентними
державними органами нормативних актів, що встановлюють норми фінансового
права. Джерело фінансового права повинно встановлювати певні правила
поведінки, які виключають його індивідуалізацію стосовно окремого
суб’єкта; воно повинно бути видано компетентним органом; мати чітку
відповідність матеріальної та процесуальної сторони функціонування
фінансового механізму.

Головним джерелом фінансового права є Конституція України, в якій
закріплено основи правової організації фінансової діяльності держави, її
суб’єктивний склад в цілому і за окремими її напрямками, зокрема,.
Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній
діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки
фінансової системи.

На відміну від інших галузей права, будь-якого моно джерела у вигляді
кодексу або іншого акту фінансове право не має. І цей факт, на думку
вчених, відображає недостатній рівень розвитку науки фінансового права.
Однак існує кодифікований акт з бюджетного права – Бюджетний кодекс
України. Відсутні поки ще в Україні і кодифіковані джерела з окремих
розділів фінансового права, наприклад, Податковий кодекс, проект якого
розглядається Верховною Радою України. В перспективі ймовірним є
прийняття Основ фінансового законодавства. Але зараз існують законодавчі
акти, в яких у систематизованому вигляді викладені правові норми, що
регулюють окремі сторони фінансової діяльності держави (наприклад, Закон
України “Про систему оподаткування”).

Враховуючи чисельність джерел фінансового права, виникає потреба в їх
класифікації, яка здійснюється за різними підставами. Так, за
територіальною ознакою їх можна поділити на загальнодержавні (нормативні
акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів
України, центральних органів виконавчої влади тощо) та місцеві
нормативні акти (наприклад, фінансово-правові акти органів місцевого
самоврядування).

За характером правових норм джерелами фінансового права є нормативні
(акти, що містять правові норми загального характеру, прийняті
компетентними органами у встановленому порядку) та ненормативні акти
(такі, що не містять норм загального характеру).

За властивостями правового регулювання та характеру встановлення джерела
фінансового права виділяються:

а) нормативні правові акти, які є основними, а в більшості випадків і
єдиними джерелами фінансового права. В окремих випадках усі інші джерела
розглядаються як похідні від нормативного акту;

б) звичай, санкціонований компетентними органами у встановленому
порядку. У фінансовому праві найчастіше йдеться про звичай як джерело
права, стосовно якого є відсилка у законі;

в) прецедент, специфіка якого полягає в тому, що правозастосовчий орган
фактично виступає в якості нормотворчої структури. Широке розповсюдження
як джерело фінансового права набув в державах англосаксонської правової
системи і, особливо за наявності вад у законодавстві;

г) міжнародні договори, які набувають важливого значення при
врегулюванні подвійного оподаткування. Застосування цього джерела
фінансового права не завжди однозначне. Міжнародні договори наділені
різною юридичною силою. Як правило, вони мають перевагу над національним
законодавством, але є винятки, наприклад, у бюджетному праві.

ФІНАНСОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ:МIСЦЕ ФІНАНСОВОГО ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВА УКРАЇНИ

 Загальновизнаним є те, що право є особливою формою соціального
регулювання, що має певне цільове спрямування. Однією з основних цілей
права є сприяння досягненню діалектичної взаємодії об’єктивно
обумовлених соціальних інтересів (як приватних, так і публічних) у
процесі їх реалізації у будь-якій формі соціальної взаємодії. Такою
формою соціальної взаємодії може виступати держава, тобто йдеться про
існування державно-організованого суспільства. Правові норми в свою
чергу, є засобами реалізації соціальних цілей.

Право слід розглядати як систему, тобто як багатогранне правове явище,
що складається з неоднакових за своїм змістом та обсягом структурних
елементів. Саме такі структурні елементи, починаючи з норм права, які, в
свою чергу, утворюють інститути та галузі права, і створюють систему
права як цілісне явище. Поділ системи на окремі складові структурні
елементи пояснюється значним різномаїттям суспільних відносин, які вона
відображає і регулює.

Система українського права складається з галузей, кожна з яких
розповсюджується на особливий вид суспільних відносин, які потребують
відповідного правового регулювання. Рух грошових коштів регулюється
комплексом правових галузей, що входять у систему права. Кожна галузь
права визначає свій аспект, відмежовуючи групу однорідних правових
відносин, до яких застосовується специфічний галузевий метод
регулювання. Як вірно зазначає М.П. Кучерявенко, фінансове право, беручи
участь у цьому згідно зв своїм предметом і методом, не виключає
формування стійких зв’язків з іншими галузями права, що стосуються у
тому чи іншому сенсі публічних грошових фондів. Явище, яке вимагає
всебічного правового регулювання, припискає сполучення двох суперечливих
процесів. З обного боку, необхідно розкласти його на складові, що
повинні бути у сфері уваги окремих галузей права, які регулюють певні
відносини своїми специфічними методами. З іншого – важливо спів ставити,
з’єднати окремі режими правового регулювання у єдиний процес, визначити
і узгодити межі стику окремих галузей права.

В юридичній літературі висловлювалися сумніви щодо самостійності
фінансового права як галузі в системі права. Наприклад, стверджувалося,
що воно є складовою частиною державного та адміністративного права, або
тільки адміністративного. В дискусіях з цього приводу було спростовано
зазначені твердження. Головним аргументом, що підтверджує галузеву
належність фінансового права, стало обґрунтування наявності у
фінансового права специфіки в предметі й методі правового регулювання,
що потрібно для виділення сукупності юридичних норм у галузь права. Слід
зазначити, що фінансове право як самостійна галузь права існувало ще у
дореволюційній Росії, але і тоді це питання також дискутувалося в
юридичній літературі.

Питання щодо фінансового права як самостійної галузі права були
дискусійними і за радянських часів. Вважається, що це питання було
остаточно вирішено наприкінці 60-років – початку 70-років після тривалих
дискусій. Так, ще на початку 50-х років Р.О. Халфіна зазначала, що
фінансове право виділилося з конституційного та адміністративного права
і є самостійною галуззю права. Точку зору щодо самостійності галузі
фінансового права поділяють і інші вчені: Л.К. Воронова, М.А. Гуревич,
Н.І. Хімічева та інші.

Розмаїття якісно відмінних між собою видів суспільних відносин є
об’єктивною основою існування розмаїття видів правовідносин. Правові
норми, врегульовуючи ці відносини і доповнювані відповідними методами
правового регулювання, створюють систему галузей права. Ці галузі, що є
крупними самостійними блоками правової системи в цілому, тісно
взаємодіють між собою та взаємодоповнюють одна одну. Останнє зумовлено
тим, що якісно відмінні між собою види суспільних відносин перебувають у
діалектичній єдності, їх співвідношення між собою і межі з часом
змінюються. Звідси і з’являється іноді ілюзія, що предмет тієї чи іншої
галузі права немов би розмивається, поглинається предметами інших, перш
за все сусідніх галузей права. З огляду на все це, в силу цілої низки
обставин найбільш проблемним є фінансове право.

Якiснi вiдмiнностi та специфiка предмету фiнансового права, своєрiднiсть
його методiв бiльше i повнiше виявляються при їх спiвставленнi i
вiдмежуваннi вiд предметiв i методiв iнших галузей права, тобто при
визначеннi мiсця фiнансового права в системi права. При цьому, слiд мати
на увазi те, що фiнансово-правовi iнститути безпосередньо пов’язанi із
дiяльнiстю держави по створенню, розподiлу i використанню
централiзованих i децентралiзованих грошових фондiв.

Фінансове право має свій предмет правового регулювання, який не
властивий іншим галузям права, а саме: суспільні фінансові відносини, що
виникають у процесі фінансової діяльності держави та її
адміністративно-територіальних утворень. Ці відносини відрізняються
специфікою змісту й цілеспрямованості, формами прояву. Для відносин, які
входять до предмета цієї галузі права, властивим є наявність зв’язку з
функціями зі створення, розподілу та використанню державних та місцевих
грошових фондів, а також контроль за цими процесами. Такий зміст
предмету фінансового права зумовлює й особливості його методів
регулювання, тобто прийомів, способів, засобів юридичного впливу на
поведінку учасників фінансових відносин, на характер взаємозв’язків між
ними.

У зв’язку з тим, що фінансове право розповсюджується на одну з областей
діяльності держави, воно тісно стикається з конституційним та
адміністративним правом, які охоплюють своїм впливом організацію та
діяльність держави в цілому. Конституційне право закріплює основи
організації й діяльності представницьких та виконавчих органів влади.
Адміністративне право регулює суспільні відносини у сфері державного
управління, здійснюваного органами виконавчої влади. Норми фінансового
права регулюють ці обидва види державної діяльності, оскільки фінансова
діяльність здійснюється цими органами.

Конституцiйне право регулює основнi питання соцiально-економiчної
системи i полiтичної органiзацiї суспiльства, принципи дiяльностi
держави i її органiв у всiх галузях, у тому числі, i у галузi фiнансiв.
Форма державного устрою, розподiл у державi влади, участь народу в
управлiннi державою, спiввiдношення державної влади i мiсцевого
самоврядування – усе це впливає на форми фiнансової дiяльностi. Норми
фiнансового права конкретизують положення конституційно-правових норм i
забезпечують формування i витрачання державних централiзованих i
децентралiзованих фондiв коштiв.

Конституцiйне право мiстить також норми, що мають пряме вiдношення до
фiнансового права. До них вiдносяться норми, що закрiплюють основи
органiзацiї фiнансової дiяльностi держави (ст.85,92 Конституцiї
України).

Вважається, що конституційне право є системоутворюючою галуззю права,
правові норми якого визначають коло первинних суб’єктів права та їх
правовий статус. Це обумовлено тим, що ще до того, як суспільні
відносини отримають здатність відчувати правовий вплив, необхідно
взагалі окреслити коло можливих суб’єктів права і визначити їх правове
положення. Зазначену функцію і виконують норми конституційного права.

Дiяльнiсть по формуванню, розподiлу i використанню фiнансових ресурсiв
держави є за своїм характером управлiнською, а тому фiнансове право
пов’язане iз адмiнiстративним. Адмiнiстративне право визначає основнi
принципи державного управлiння, повноваження органiв виконавчої влади на
видання управлiнських актiв, в тому числi i органiв спецiального
управлiння фiнансами держави, закрiплює структуру цих органiв,
органiзацiйнi форми їх дiяльностi, порядок призначення i звiльнення
посадових осiб, закрiплює їх права i обов’язки. Спираючись на норми i
принципи адмiнiстративного права, фiнансове право регулює тi вiдносини,
якi безпосередньо пов’язанi із виконанням цими органами функцiй по
збиранню, розподiлу i використанню фiнансових ресурсiв держави, контролю
за їх цiльовим витрачанням. Тобто фiнансове право регулює вiдносини, що
виникають iз фiнансової дiяльностi держави. Для iснування держави,
виконання нею своїх завдань i функцiй, в тому числi i адмiнiстративних,
їй необхiднi певнi суми грошових коштiв. Фiнансове право регулює їх
акумуляцiю i використання, забезпечуючи тим самим виконання державою
свого призначення.

Адміністративне право є методоутворюючою галуззю права, метод правового
регулювання якої застосовується рядом предметних галузей права, в тому
числі й фінансовим правом.

Фiнансове право має зв’язок i із цивiльним правом, оскiльки до предмета
цивільного права серед багатьох майнових відносин входять і грошовi
вiдносини. Крім того, деякі органи державного управління спеціальної
компетенції, водночас є господарськими організаціями, наприклад,
Національний банк України, водночас є господарською організацією –
юридичною особою, що діє на комерційних засадах. Між цими органами, з
одного боку, і підприємствами, установами, організаціями й громадянами,
із другого, виникають відносини на підставі договорів. Для таких
відносин характерною ознакою є добровільність, рівність і
відокремленість сторін, відсутність переходу права власності від одного
суб’єкта до іншого, і тому до предмета фінансово-правового регулювання
вони не входять. Норми фінансового права в даному випадку встановлюють
порядок мобілізації грошових коштів в розпорядження держави державними
органами, зокрема, фінансово-кредитними, джерела фінансово-кредитних
ресурсів, порядок планування процесу утворення й розподілу створюваних
ними грошових коштів, способи проведення контролю за фінансовою
діяльністю організацій тощо. У всіх цих випадках ці органи наділені
владними повноваженнями, які необхідні для виконання їхніх функцій.

Фінансове право пов’язане і з іншими галузями права Однак із
розглянутими вище галузями йогозв’язок є найбільш тісним. Воно межує з
трудовим правом i правом соцiального забезпечення, в частині що
стосується регулювання вiдносин із приводу утворення i витрачання
Пенсiйного фонду та соцiальних фондiв. За порушення норм фiнансового
законодавства передбачено адмiнiстративну та кримiнальну
вiдповiдальнiсть. Порядок провадження у кримiнальних справах регулюється
нормами кримiнально-процесуального права.

НАУКА ФIНАНСОВОГО ПРАВА

 Наука фiнансового права вивчає фiнансово-правовi категорiї i
фiнансово-правовi норми, розвиває їх i сприяє удосконаленню фiнансового
законодавства шляхом вироблення рекомендацiй. Якщо фiнансове право як
галузь права матерiалiзується у фiнансово-правових принципах, нормах,
методах, то наука фiнансового права матерiалiзується в монографiях,
статтях, навчальних посiбниках, пiдручниках із фiнансового права. Як i
кожна наука, наука фiнансового права має властивi тiльки їй предмет i
методи дослiдження, категорiально-понятiйний апарат, свiй змiст i є
частиною юридичної науки в цiлому.

Предметом науки фiнансового права є сукупнiсть знань про фiнансове право
та фiнансову дiяльнiсть держави. Певну частину цих знань за обсягом
складає практичний досвiд правозастосувальній дiяльностi органiв
управлiння фiнансовими вiдносинами, що є тiльки першим наближенням до
власне наукового знання, потребує відповідного осмислення й узагальнення
і є практичною базою для наукових досліджень. Він швидше всього
“схоплює” явища в усiх їх складностi, багатоликості i суперечливості,
але ще не відображає їх у поняттях i категоріях науки.

Наступним рiвнем знань про фiнансове право є систематизованi i
узагальненi у формi наукових дослiджень простих елементарних понять про
фiнансово-правовi норми, вiдносини, iнститути.

Наука фінансового права дослiджує знання про фiнансове право i фiнансову
дiяльнiсть держави у формi складних, найбiльш узагальнених
фiнансово-правових понять i категорiй, в яких вiдбивається головне,
суттєве, що характеризує фiнансово-правову дiяльнiсть.

Отже, науку фiнансового права можна визначити, як внутрiшньо цiлiсну
систему узагальнених специфiчних знань про фiнансове право i фiнансову
дiяльнiсть держави i закономiрностi розвитку цих знань.

Історично існували різні підходи щодо визначення поняття науки
фінансового права, її значення та місця. Так, І.І. Янжул визначив науку
фінансового права як вчення про суспільне господарство, що має своїм
завданням викладення тих правил, яких повинно дотримуватися при
добуванні матеріальних коштів, необхідних для виконання суспільних
цілей. Наука вивчає вплив законодавства на фінансову діяльність держави
з економічної та юридичної точок зору і являє низку узагальнень з
фінансового законодавства і створює такі норми, якими б уряд зміг
керуватися у майбутньому. Автор вказував на належність науки фінансового
права до державних наук, яка будучи частиною науки про народне
господарство в той же час примикає до державного права, використовуючи
принципи зазначених наук.

На думку І. Тарасова наука фінансового права як теорія повинна являти
собою щось постійне, стале, хоча і непозбавлене тих елементів розвитку,
які є необхідними будь-який науці. Фінансове ж право, як галузь права, є
тільки відображенням дійсності, реального застосування засад науки
фінансового права.

Для науки фiнансового права властивi особливостi, що вiдрiзняють її вiд
iнших суспiльних наук.

По-перше, вона є суспiльнознавчою наукою, а тому пiддається всiляким
деформацiям i полiтичнiй кон’юнктурi, її предмет складають соцiальнi
явища фiнансово-правовi вiдносини i норми, що їх регулюють. Жодна наука
цi явища не дослiджує.

По-друге, вона вивчає такi фiнансово-правовi явища, якi за своєю
юридичною природою вiдносяться до публiчно-правових, що мають мiсце
тiльки у сферi державних (публiчних) фiнансiв. У сферi приватних
фiнансiв дiють норми цивiльного права.

По-третє, вона є юридичною наукою, що вивчає такi фiнансово-правовi
явища i поняття, багато з яких подвійні за своєю природою, зiтканi із
правової i економiчної матерiї. Наука фiнансового права не може
обходитись без використання понятiйно-категорiального апарату фiнансової
науки, який складає обов’язковий фундамент бiльшостi фiнансово-правових
понять. На їхній подвійний характер звернув увагу ще в кінці минулого
століття видатний російський вчений В.А. Лебедєв, в радянський час цю
рису фінансово-правових явищ незмінно підкреслював вчений-правознавець
Ю.А. Ровінський.

По-четверте, вона покликана не тiльки пояснювати фiнансово-правовi
явища, а й сприяти вирiшенню практичних завдань фiнансовими органами,
тобто сприяти виконанню покладених на них функцiй.

Наука фінансового права по відношенню до чинного фiнансового
законодавства виконує аналiтичну, критичну, конструктивну i прогностичну
функцiї.

Аналiтична функцiя полягає в усвiдомленi “дослiдного знання”,
класифiкацiї фiнансово-правових норм та їх науковому коментуваннi,
зведеннi їх у внутрiшньо цiлiсну органiчну систему.

Критична функцiя полягає у виявленi дефектiв i недолiкiв у чинному
фiнансовому законодавствi, в фiксацiї невiдповiдностi правової норми
вимогам суспiльної практиці.

Конструктивна функцiя сприяє утворенню нових фiнансово-правових норм,
iнститутiв i роздiлiв фiнансового права. Ця функцiя завжди передує
виданню нового закону чи iншого нормативно-правового акту i постiйно
використовується в процесi нормотворчої дiяльностi держави.

Прогностична функцiя полягає в тому, що наука дає фiнансово-правовiй
практицi важливi орiєнтири в розвитку, напрями ймовiрного руху
фiнансово-правових вiдносин. І чим вище рівень розвитку
фінансово-правової науки, тим точніше ці орієнтири, тим на більшу
відстань у часі можуть визначатися такі напрями. Система знань про
фінансове право й управління державними фінансами тільки тоді сама по
собі починає бути наукою фінансового права, коли вона стає спроможною
створити реальну концепцію розвитку фінансово-правових відносин,
перетворити цю концепцію через дії публічної влади в ефективні
фінансово-правові норми.

У вищевикладених сутностi, особливостях i функцiях науки фiнансового
права проявляється її змiст у цiлому.

Система науки фінансового права в певній мірі відповідає системі
фінансового права як галузі права, однак повністю не збігається з нею.
Так, наука фінансового права розробляє важливі теоретичні положення, які
за своїм характером не можуть знайти прямого відображення у фінансовому
праві. Наприклад, у фінансовому законодавстві відсутнє визначення
державних фінансів, класифікації фінансово-правових актів або
фінансово-правових норм, цілісного закріплення будь-якої теоретичної
концепції, що пояснює фінансово-правові явища тощо. З другого боку, не
всі фінансово-правові норми, що беруться з об’єктивної реальності і
закріплюються в нормативно-правових актах, осмислені наукою фінансового
права. Багато таких норм конструюються лише на базі дослідницького
знання, яке ще не є власне науковим.

В найбільш концентрованому вигляді зміст науки фінансового права
проявляється в її термінах, перш за все поняттях та категоріях. В
категоріях наука фінансового права досягає своєї довершеності й
зрілості. Фінансово-правова наука оперує як просторими поняттями, що
відображають однорідні явища фінансово-правової дійсності, так і
поняттями складними, що відображають фінансово-правові явища на рівні
цілих інститутів, розділів і навіть підгалузей права. Загальні
фундаментальні поняття, що відображають сутнісні властивості
фінансово-правової дійсності і складають її постійну частину, основу
науки фінансового права, називаються фінансово-правовими категоріями.

Характерними рисами категорій науки фінансового права є те, що вони:

– стають такими лише після закріплення їх у законі;

– на відміну від інших понять, утворюють постійну частину науки
фінансового права.

Перехід до ринкової економіки поставив проблему перегляду всієї системи
науки фінансового права, успадкованої від соціалістичного суспільства,
починаючи від її предмету і методу і, закінчуючи окремими поняттями й
категоріями. Він одночасно розширив і звузив об’єкт пізнання науки
фінансового права, звільнив її методологію від ідеологічних нашарувань,
відкрив дорогу до нових пошуків істини. На порядку, денному постають
питання уточнення й поглиблення змісту традиційних понять і наукових
категорій, вилучення з їх числа застарілих, реабілітація тих категорій і
понять, від яких радянська наука фінансового права відмовилася на рубежі
20-30-х років, тобто потребує оновлення і зміни всієї системи науки
фінансового права. Але наука фінансового права продовжує свій стрімкий
розвиток. Вона містить інформацію щодо еволюції фінансово-правової
доктрини, містить цінний матеріал для усвідомлення проблем
організаційно-фінансової діяльності держави.

ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ, ЇХ ВИДИ, ОСОБЛИВОСТІ ТА ЗМІСТ

 Відносини, що виникають у процесі мобілізації, розподілу, перерозподілу
й витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів державою
та її органами, регулюються фінансово-правовими нормами. Норми
фінансового права, як і будь-якої іншої галузі права, є
загальнообов’язковими правилами поведінки, що встановлені компетентними
органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави.

Норма фінансового права безпосередньо визначає поведінку громадян,
підприємств, організацій за певних обставин (наприклад, обов’язок
сплачувати податок при наявності самостійного джерела доходів) і не
ставить цю поведінку в залежності від їх згоди.

Оскільки норми права – це обов’язкові правила поведінки загального
характеру, то приписи, що містяться в них і вводяться в дію, повинні
виконуватися кожним суб’єктом, якщо він опиняється в умовах,
передбачених правилом. Кожна правова норма формулюється державою і
містить чітко визначені права й обов’язки. Якщо правило, приписане
нормою, не виконується добровільно, держава примушує до виконання,
застосовуючи заходи, які передбачені санкцією. Таким чином, норми мають
імперативний характер (тобто обов’язковий), забезпечений примусовою
силою держави. Всі ці ознаки властиві й фінансово-правовим нормам, які
регулюють відносини тільки в галузі фінансової діяльності держави та
місцевих утворень і містять приписи і заборони, що встановлюються
державою з приводу порядку мобілізації, розподілу й використання
централізованих і децентралізованих фондів коштів. Вони мають
імперативний характер, оскільки вміщують державне веління. Імператив
виступає у формі категоричного припису, що виключає зміну умов норм за
волевиявленням суб’єктів відносин. Норма фінансового права безпосередньо
визначає поведінку осіб за певних обставин і не ставить цю поведінку в
залежність від їх згоди.

Таким чином, основоположним елементом системи фінансового права є
фінансово-правові норми – встановлені чи санкціоновані державою і
забезпечені засобами державного примус, визначені правила поведінки в
публічних фінансових відносинах, що виникають в процесі планомірного
утворення, розподілу, перерозподілу й використання державних та місцевих
грошових фондів і доходів, якими закріплюються юридичні права та
обов’язки їх учасників. В нормі фінансового права повністю
відображаються загальні риси та специфічні особливості фінансів і
фінансових правовідносин, їх статика та динаміка.

Для финансово-правової норми характерна наявність специфічних ознак, які
зумовлені тим, що вона, на відміну від норм інших галузей права, регулює
відносини, що виникають в процесі утворення, розподілу і використання
державою та органами місцевого самоврядування фінансових ресурсів,
необхідних для виконання своїх завдань. Це проявляється в особливостях
змісту фінансово-правових норм; характері встановлених у них приписів;
мір відповідальності за порушення передбачених правил; способів захисту
прав учасників фінансових правовідносин.

Зміст фінансово-правових норм складають правила поведінки в суспільних
відносинах, що виникають у процесі фінансової діяльності держави та
органів місцевого самоврядування. Ці правила полягають у наданні
учасникам зазначених правовідносин таких юридичних прав і покладанні на
них таких юридичних обов’язків, здійснення яких дозволить забезпечити
планомірне утворення і використання централізованих і децентралізованих
грошових фондів держави та органів місцевого самоврядування відповідно
до покладеним на них завдань у певний проміжок часу, виходячи із
політики соціально-економічного розвитку держави. Цей загальний зміст
фінансово-правових норм, на думку Н.І. Хімічевої, має різне конкретне
вираження, що зумовлено різноманіттям фінансових відносин та
багатоланцюговістю фінансової системи. Вони містять правила стягнення
податків та інших обов’язкових платежів з фізичних та юридичних осіб,
акумуляції та витрачання бюджетних коштів, створення й розподіл
кредитних ресурсів і страхових фондів тощо.

Зміст фінансово-правових норм зумовлює в основному їх імперативний
характер. Як правило, вони містять вимоги, які виражені в категоричній
формі і не припускають їх самовільної зміни, точно визначають обсяг прав
і обов’язків учасників фінансових правовідносин. В цілому ж ці права та
обов’язки спрямовані на забезпечення державних та місцевих інтересів, а
також інтересів кожного з учасників фінансових правовідносин.
Фінансово-правовими нормами закріплюється обов’язковий порядок
формування бюджетів, використання бюджетних цільових фондів тощо. Але
мають місце певні особливості в юридичних властивостях прав і
обов’язків, встановлених фінансово-правовими нормами, які пов’язані з
участю у фінансових правовідносинах державних органів, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ та організацій, компетенцію яких
визначено законами, статутами, положеннями. У більшості випадків їх
фінансово-правові обов’язки поєднуються з правами, що знаходить свій
прояв у єдиних повноваженнях. Наочно це можна продемонструвати на
прикладі норм, що закріплюють права та обов’язки органів державної влади
та місцевого самоврядування в галузі фінансів. Так, використання
бюджетних коштів на соціально-економічні програми відповідної території
є одночасно і правом і обов’язком органів місцевого самоврядування.
Однак, це не означає, що норми фінансового права не містять
відокремлених прав і обов’язків. Передусім, це стосується, наприклад,
громадян та підприємств і базується на конституційному праві власності,
праві вільного використання майна для здійснення не забороненої законом
економічної діяльності.

Кращому усвідомленню особливостей і ролі фінансово-правових норм сприяє
їх класифікація, яку можна здійснити за різними підставами. Залежно від
способу впливу на учасників фінансових правовідносин, що визначає
характер їх юридичних прав та обов’язків, фінансово-правові норми
поділяються на: зобов’язуючі, забороняючі та уповноважуючі.

Зобов’язуючі фінансово-правові норми приписують здійснювати певні дії,
спрямовані на мобілізацію або витрачання коштів державою. Вони регулюють
відносини в галузі фінансового планування (бюджетного, кредитного,
касового та ін.), встановлюють обов’язковий порядок дотримання ставок
заробітної плати і т.д. Саме в цих нормах проявляється основний,
імперативний метод фінансово-правового регулювання – метод владних
приписів. Зобов’язуючі фінансово-правові норми містяться у всіх
фінансових законах і нормативних актах. Так згідно ч.1 ст. 61 БК України
Кабінет Міністрів України зобов’язаний надати Верховній Раді України
звіт про виконання закону про державний бюджет до 1 червня року,
наступного за звітним.

Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону здійснювати певні
дії і встановлюють обов’язок учасників фінансових правовідносин
утримуватися від їх здійснення. Зобов’язуючі і забороняючі норми схожі
між собою визначеністю, категоричністю форми, точністю приписів, які
містяться в них. Однак численність забороняючих норм є досить незначною.
І це зумовлено тим, що при регулюванні фінансових правовідносин
переважають зобов’язуючі норми. Приписуючи здійснення певних визначених
дій вони, як правило, виключають необхідність спеціального встановлення
пов’язаних із цими діями заборон. Але в деяких випадках із метою
посилення гарантій прав учасників фінансових правовідносин, визначення
особливої важливості дотримання фінансової дисципліни в певній сфері
фінансових правовідносин передбачено заборони. В інших випадках
забороняючі норми визначають межі дозволеної поведінки. Так, наприклад,
згідно ч. 2 ст. 72 БК України забороняється надання позичок з одного
бюджету іншому.

Уповноважуючі фінансово-правові норми встановлюють права учасників
фінансових відносин на здійснення певних самостійних дій у передбачених
законодавством межах. Вони надають можливість прийняття самостійних
рішень у передбачених межах. Але й цим нормам властива імперативність,
оскільки вони не припускають можливості вийти за передбачені ними межі.
Так, чинне законодавство дозволяє органам місцевого самоврядування
надавати пільги окремим платникам податків, але в межах надходжень до
місцевих бюджетів. Підприємство може на власний розсуд розпоряджатися
прибутком, але тільки після виконання обов’язків із сплати податків та
інших обов’язкових платежів до бюджету. Так п. 4 ч. 4 ст. 22 БК України
головні розпорядники бюджетних коштів затверджують кошториси
розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Категоричний вираз фінансово-правових норм стосується в основному
відносин, які виникають при обов’язковому методу фінансової діяльності.
При добровільному методі імперативність все одно є, але виражається дещо
інакше.

В залежності від свого змісту норми фінансового права поділяються на
матеріальні й процесуальні. Матеріальні фінансово-правові норми
закріплюють склад фінансової системи, види й обсяг грошових обов’язків
юридичних та фізичних осіб перед державою та місцевими утвореннями,
джерела формування фінансових ресурсів, види видатків, бюджетні та
позабюджетні фонди – тобто, матеріальний (грошовий) зміст юридичних прав
і обов’язків учасників фінансових правовідносин. Зокрема, ст. 65 БК
України встановлено нормативи відрахувань від прибуткового податку з
громадян до бюджетів місцевого самоврядування.

Об’єктивний процес зростання ролі фінансів, фінансової діяльності
держави в умовах переходу до ринкової економіки, ускладнення умов
реалізації фінансової політики держави поряд з іншими факторами
вимагають всебічного з’ясування процесуальних питань фінансового права.
Фінансовий процес є правовою формою реалізації матеріальних прав в
галузі утворення, розподілу, перерозподілу й використання публічних
фінансових ресурсів. Чітка регламентація процесуальної сторони
фінансової діяльності держави сприяє дотриманню реалізації цих прав, а
також найефективнішому використанню фінансів.

Процесуальні фінансово-правові норми встановлюють порядок діяльності в
галузі формування, розподілу та використання державних і місцевих
грошових фондів. Вони вимагають дотримання передбачених процедурних
правил у цій діяльності: строків, участі певних органів, здійснення
певних дій тощо. Серед процесуальних норм можна виділити норми
загального характеру та особливі (спеціальні) фінансово-процесуальні
норми.

До процесуальних фінансово-правових норм загального характеру належать
норми, що забезпечують здійснення фінансових операцій, облік надходжень
і видатків державних грошових коштів, порядок оформлення документації по
грошових операціях, постановку оперативно-статистичної й бухгалтерської
звітності у фінансових органах, ведення грошових документів та деякі
інші.

До особливих (спеціальних) фінансово-процесуальних норм належать не всі
техніко-юридичні норми, які опосередковують фінансову діяльність
держави, а лише ті з них, які мають пряме відношення до виникнення,
зміни й припинення фінансових правовідносин. За цією ознакою можна
виділити наступні групи фінансово-правових норм:

– норми, що забезпечують єдність бюджетної класифікації доходів і
видатків та здійснення касових операцій по бюджету;

– норми, що забезпечують технічну документацію фінансових операцій:
форму й реквізити податкового повідомлення, бюджетної асигнації,
лімітного розпорядження по кредитах, страхового посвідчення про
обов’язкове державне страхування тощо;

– норми, що забезпечують технічний порядок припинення фінансових
правовідносин: порядок оформлення податкових платежів, що надійшли;
порядок перерахування податків до державного бюджету; порядок оформлення
здійсненого державного видатку; звітна документація по авансах, виданих
на відрядження; порядок перерахування сум по державних позиках та інші;

– норми, що забезпечують дотримання формального порядку примусового
стягнення недоїмок з податкових та інших обов’язкових платежів: порядок
письмового попередження недоїмника, порядок подання фінансового органу
до суду про надання йому права на вилучення майна недоїмника в рахунок
покриття недоїмки, порядок опису майна і т.д.

У фінансовому праві його підгалузі та інститути вміщують у єдності як
матеріальні, так і процесуальні норми. І тільки у бюджетному праві, як
підгалузі фінансового, матеріальні норми об’єднуються в інститут
бюджетного устрою, а процесуальні – в інститут бюджетного процесу, тобто
встановлену законодавством процедуру проходження бюджету.

За функціональним призначенням в механізмі правового регулювання
фінансово-правові норми поділяються на первинні фінансово-правові норми
і норми-правила поведінки.

До первинних фінансово-правових норм відносяться норми, які мають
найбільш загальний характер і відрізняються більш високою формою
абстрагування, за допомогою яких визначаються мета, завдання, принципи,
межі, напрями правового регулювання, а також закріплюються правові
поняття та категорії. Первинні фінансово-правові норми неоднорідні за
своїм характером, і серед них можна виділити норми-принципи і
норми-дефініції. Норми-принципи – це нормативні приписи, які виражають і
закріплюють принципи фінансового права або його окремих інститутів. Вони
є орієнтиром для встановлення необхідної відповідності
фінансово-правових норм законам суспільного розвитку. Норми-принципи
містяться у більшості фінансових законів, наприклад, ст. 3 Закону
України “Про систему оподаткування”, ст. 7 Бюджетного кодексу України.
Норми-дефініції містять визначення правових понять та категорій. І одним
із важливих завдань є законодавче закріплення правових дефініцій. В
Законі України “Про систему оподаткування” надається визначення понять
“податок” (ч. 1 ст. 2), “державні цільові фонди” (ч. 2 ст. 2) та інших.

Оскільки серед норм фінансового права значна кількість є нормами, які
визначають правила поведінки суб’єктів фінансової діяльності: визначають
права і обов’язки суб’єктів, умови і міру їх реалізації, види санкцій,
які застосовуються до порушників фінансового законодавства тощо. І саме
в таких випадках вихідні фінансово-правові норми знаходять свій
подальший розвиток, деталізацію та конкретизацію. Норми, які визначають
правила поведінки, за своєю функціональною спрямованістю поділяються на
регулятивні і охоронні. Регулятивні фінансово-правові норми
безпосередньо спрямовані на врегулювання фінансових відносин, наданням
учасникам цих відносин прав і покладанням на них обов’язків. Охоронні
фінансово-правові норми починають діяти у випадках невиконання
учасниками фінансових правовідносин вимог регулятивних норм і спрямовані
на реалізацію певних заходів впливу на неналежних учасників цих
правовідносин, а також на реалізацію санкцій за порушення приписів
фінансового законодавства. Так, главою 18 БК України встановлено види
відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також заходи,
що застосовуються до порушників бюджетного законодавства.

Л. К. Воронова визначила фінансово-правову норму як загальнообов’язковий
припис компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і
використання коштів централізованих і децентралізованих фондів, яка
виражена в категоричній формі й забезпечена примусовою силою держави.
Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави щодо
регулювання фінансових відносин шляхом офіційного їх закріплення у формі
прав і обов’язків суб’єктів цих відносин.

Норма фінансового права за своєю логічною структурою складається з трьох
основних елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза норми визначає умови, за яких можуть виникати у громадян і
організацій передбачені нормою юридичні права й обов’язки у сфері
фінансової діяльності, тобто вказує на умови дії фінансово-правової
норми. Ці умови завжди виражені конкретно. Найчастіше гіпотеза
фінансово-правової норми має складну форму і містить чітко сформульовані
умови, за наявністю яких потрібно здійснити певні дії у сфері фінансової
діяльності держави або місцевих утворень чи надається право на
здійснення таких дій.

Диспозиція вказує якою повинна бути поведінка учасників фінансових
відносин при наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин, тобто
встановлює зміст самого правила поведінки. Вона приписує здійснювати
певні дії щодо формування, розподілу чи використанню державних та
місцевих фінансових ресурсів, встановлює права і обов’язки суб’єктів
фінансових відносин і завжди виражена в безумовно визначеній формі. Так,
наприклад, гіпотеза норми, що міститься в статті податкового закону,
визначає умові, за яких громадяни сплачують прибутковий податок:
наявність самостійного джерела доходів, а диспозиція приписує означеним
суб’єктам сплачувати податок. Таким чином, диспозиція потребує певної
поведінки від учасників фінансових правовідносин і не припускає
відхилень від цієї встановленої поведінки.

Санкція фінансово-правової норми передбачає настання негативних
наслідків порушення диспозиції фінансово-правової норми, визначає вид та
міру фінансово-правової відповідальності порушника фінансово-правової
норми, тобто містить вказівки на невигідні для її порушника наслідки. За
допомогою санкції здійснюється державний примус щодо виконання приписів
фінансово-правових норм. Підставою настання фінансово-правової
відповідальності (застосування фінансово-правових санкцій) є фінансове
правопорушення. Фінансове правопорушення полягає у недотриманні приписів
фінансово-правових норм, наприклад, нецільове використання бюджетних
коштів, несплата або неповна сплата податків, надання недостовірної
інформації контролюючим фінансовим органам тощо.

За порушення норм фінансового права може застосовуватись дисциплінарна,
адміністративна, цивільна та кримінальна відповідальність. Але
фінансовим правом передбачено фінансові санкції, які порівняно із
санкціями інших галузей права мають ряд особливостей, до яких віднесено
наступні:

1. Вони мають грошовий характер і містять заходи примусового впливу на
порушника через його грошові фонди та кошти (штрафи, пеня, примусове
вилучення бюджетних коштів, призупинення операцій на банківських
рахунках тощо). Ці санкції застосовуються до всіх учасників фінансових
правовідносин. Але, поряд із ними можуть застосовуватися
фінансово-правові санкції і до посадових осіб, а також й інші види
юридичної відповідальності.

2. Заходи фінансово-правової відповідальності застосовують державні
органи та їх посадові особи, перелік яких визначено чинним фінансовим
законодавством. Наприклад, за порушення приписів Бюджетного кодексу
України до відповідальності притягають органи, перелік яких надано у
главі 18 цього кодексу. Ці органи застосовують санкції в
адміністративному порядку без звернення до судових органів. Встановлений
порядок є найбільш розповсюдженим, що зумовлено спрямованістю
фінансово-правових санкцій на забезпечення загальнодержавних інтересів у
галузі фінансів та необхідністю оперативного реагування на фінансове
правопорушення. Однак, у деяких випадках, це не виключає необхідності
прийняття судового рішення щодо застосування фінансово-правових санкцій
(наприклад, при наявності спору, щодо стягнення штрафу чи пені з
фізичних осіб).

3. Фінансово-правові санкції поєднують у собі правовідновлювальні та
штрафні елементи.

ФІНАНСОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ, ЗМІСТ ТА ВИДИ

 У сфері фінансової діяльності держави та її місцевих утворень виникають
та існують різноманітні взаємовідносини. Фінансові відносини мають
найбільш загальні ознаки руху (розподілу, перерозподілу) і
співвідношення між собою фінансових коштів різних рівнів. Стрімкий
розвиток фінансових відносин об’єктивно потребує чіткого їх
врегулювання, що здійснюється за допомогою права. Відносини, що
виникають в процесі фінансової діяльності держави та її місцевих
утворень, у переважній більшості випадків регулюються правовими нормами
і є фінансовими правовідносинами. Але в процесі фінансової діяльності
держави та її місцевих утворень існують і такі відносини, що не
потребують правового регулювання, але їх коло є дуже обмеженим.

Фінансово-правові відносини є юридичною формою прояву й закріплення
фінансових відносин. Фінансові правовідносини в механізмі правового
впливу на державні фінанси виконують три основні функції:

– деталізують коло осіб, на яких у конкретний час розповсюджується дія
фінансово-правової норми. Таким чином у фінансових правовідносинах
приймають участь не абстрактні суб’єкти, а індивідуально визначені
особи;

– закріплюють конкретну поведінку юридичних осіб і громадян в галузі
мобілізації, розподілу й використання фонду коштів, якої вони повинні
додержуватися. Фінансове правовідношення переводить абстрактні права і
обов’язки в площину фінансово-правового статусу конкретних суб’єктів.
При цьому можлива конкретизація або доповнення складу фінансового
правовідношення з урахуванням певних умов його здійснення;

– є умовою для можливості приведення в дію юридичних засобів
забезпечення суб’єктивних прав і обов’язків учасників фінансових
правовідносин. Таким чином, фінансове правовідношення створює конкретну
ситуацію щодо реалізації заходів державного примусу і реалізації
фінансово-правових санкцій у випадках невиконання чи неналежного
виконання суб’єктами своїх обов’язків.

В фінансових правовідносинах реалізуються усі фінансово-правові норми.
Приписи держави, що містяться у фінансово-правових актах, є юридичною
формою, що наповнюється матеріальними засобами при здійсненні позитивних
дій (внесення платежів, витрачання коштів) і цим досягається мета
фінансово-правового регулювання. Фактичні (матеріальні) відносини в
галузі фінансів можуть відхилятися від приписів держави, але це вже є
правопорушенням, а не фінансовими відносинами поза правовідносинами.

Фінансові правовідносини – це врегульовані нормами фінансового права
суспільні відносини, що мають владно-майновий характер і виражають
публічні інтереси. Фінансові правовідносини також визначаються як
врегульовані нормами права суспільні відносини з приводу мобілізації
(утворення), розподілу та використання грошових коштів держави та її
місцевих утворень

Правове регулювання цих відносин є необхідним для досягнення цілей,
поставлених державою та органами місцевого самоврядування у сфері
фінансової діяльності. Фінансові відносини існують тільки у формі
правовідносин і будучи врегульованими нормами фінансового права вони
становляться фінансовими правовідносинами: виникають на підставі норм
фінансового права, їх учасники знаходяться у взаємному зв’язку через
суб’єктивні юридичні права та обов’язки і такий зв’язок (відношення)
охороняються примусовою силою держави.

Але, слід мати на увазі, що в процесі фінансової діяльності держави
також виникають відносини, які не потребують правової регламентації,
зокрема, при здійснені організаційної, підготовчої, інформаційної,
аналітичної, роз’яснювальної та іншої діяльності державних органів та
органів місцевого самоврядування. Однак саме фінансові правовідносини
виражають основний зміст цієї діяльності та надають їй цілеспрямованість
та чітку організованість – поза правовідносинами фінансова діяльність не
існує. Тільки при взаємопов’язаних юридичних правах і обов’язках,
реалізація яких гарантується засобами державного примусу, може бути
забезпечено отримання державою і органами місцевого самоврядування
запланованих доходів, їх, розподіл та використання відповідно
затверджених планів та програм.

Фінансові правовідносини мають ті ж характерні риси, що властиві усім
видам правовідносин, але оскільки вони виникають у специфічній
діяльності держави й пов’язані з утворенням, розподілом і використанням
централізованих і децентралізованих фондів коштів, то мають свої
особливості:

– вони виникають тільки в сфері фінансової діяльності держави, тобто
планомірного утворення, розподілу й використання державних та місцевих
грошових фондів і доходів (пов’язані з мобілізацією, розподілом і
використанням централізованих і децентралізованих фондів коштів);

– вони є різновидом майнових відносин і мають публічний характер,
оскільки виникають із приводу грошових коштів, а саме: державних та
місцевих фінансових ресурсів, що використовуються на загально значимі
потреби;

– обов’язковим суб’єктом фінансових правовідносин є держава в особі
органів законодавчої або виконавчої влади, особливо часто в особі
фінансово-кредитних органів, які наділяються владними повноваженнями по
відношенню до іншого учасника правовідносин чи місцеве утворення в особі
відповідного органу місцевого самоврядування. Це зумовлено тим, що сама
держава (чи місцеве утворення) здійснює фінансову діяльність в інтересах
суспільства: організує надходження грошових коштів до різних державних
(місцевих) грошових фондів, розподіляє й використовує їх на
соціально-економічні програми та інші суспільно необхідні потреби. При
цьому державні органи наділені владними повноваженнями. У фінансових
правовідносинах не буває рівності сторін. Уповноважена державою сторона
наділена правом привести в дію юридичні засоби захисту, що забезпечують
реалізацію фінансових приписів держави, оскільки вона виступає в
інтересах держави в цілому;

– фінансові правовідносини являють собою владні відносини, тобто вони
побудовані за схемою ”команда (припис) – підпорядкування”. Команди
(приписи), що виходять від держави чи місцевого утворення, виконують
різні суб’єкти (фізичні та юридичні особи);

– їх виникнення, зміна й припинення не відбувається за волевиявленням
сторін, а пов’язане з фінансово-правовими актами.

Для фінансових правовідносин необхідним є наявність розглянутих
властивостей у сукупності, що надає уявлення щодо фінансових
правовідносин. Визначальною ознакою фінансових правовідносин від
суміжних (наприклад, конституційних, адміністративних, цивільних тощо) є
сфера їх виникнення – фінансова діяльність держави та її місцевих
утворень.

Фінансове правовідношення, як і будь-яке інше органічно цілісне
утворення, має свою визначену структуру (склад), тобто сукупність
взаємопов’язаних його елементів: суб’єкт, об’єкт, суб’єктивне право та
юридичний обов’язок. Усі його складові частини спрямовані на досягнення
цілей фінансової діяльності держави (місцевих утворень) й зумовлені
специфікою цієї діяльності. Однак кожний окремий елемент виконує
особливі, тільки йому притаманні функції. За відсутності хоча б одного з
перелічених елементів стає неможливим наявність і самого
правовідношення. Завдяки такому складу фінансове правовідношення виконує
усі свої функції в процесі фінансової діяльності держави та її місцевих
утворень.

Суб’єкт фінансових правовідносин – це реальний учасник конкретного
фінансового правовідношення, який є носієм фінансових прав та
обов’язків. Суб’єктами фінансових правовідносин є держава, уповноважені
державою органи, фінансові органи та інші юридичні особи, а також
фізичні особи, які на підставі правових норм можуть бути учасниками
фінансових правовідносин.

Під об’єктом фінансових правовідносин слід розуміти те, на що спрямована
поведінка учасників фінансового право відношення, детерміноване їх
інтересами в межах належних ним суб’єктивних прав і обов’язків. Об’єктом
є гроші або грошові зобов’язання у зв’язку з утворенням та використанням
грошових фондів.

Отже, об’єкт фінансових правовідносин – це фонди коштів, що формуються,
розподіляються й використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав
фінансово-кредитних органів і юридичних обов’язків іншої сторони
фінансових правовідносин. Об’єкт фінансових правовідносин завжди
пов’язаний з інтересом держави, яку представляє управомочений державний
орган чи місцевого утворення, яке представляє відповідний орган
місцевого самоврядування.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а
юридичним – суб’єктивні юридичні права й обов’язки, що встановлені
фінансово-правовими нормами. Суб’єктивні права – це належна фінансовому
або кредитному органу для задоволення його (тобто держави, від імені
якої він виступає) інтересів міра дозволеної (можливої) поведінки,
забезпечена юридичними обов’язками іншої сторони правовідносин. Саме
обов’язки іншої сторони, які містяться у нормі, і є гарантією додержання
прав уповноваженого державою фінансового органу. Цей обов’язок може
полягати в утриманні від дій або у виконання обов’язку.

Юридичний обов’язок у фінансових правовідносинах – це приписана
зобов’язаному суб’єкту і забезпечена можливістю державного примусу міра
необхідної поведінки, якої повинний дотримуватися цей суб’єкт.

Різноманіття видів фінансових правовідносин зумовлює наявність
чисельності обставин, що визнаються фінансовим законодавством як
юридичні факти Для виникнення фінансового правовідношення недостатньо
видання закону або підзаконного акту, оскільки в них встановлюються лише
типові ознаки для виникнення фінансових правовідносин. Так, податкове
законодавство встановлює типову ознаку податкового суб’єкта – наявність
самостійного джерела доходів. Для того щоб громадянин, який займається
підприємницькою діяльністю, став суб’єктом податкових правовідносин,
необхідний певний юридичний факт, а саме – індивідуальний фінансовий акт
– декларація про доходи, які одержав цей громадянин.

Юридичний факт – це життєва обставина, із якою правова норма пов’язує
виникнення, зміну або припинення правовідношення. У фінансових
правовідносинах, як і у всіх видах правовідносин, юридичні факти
поділяються на дії та події.

Дія – це юридичний факт, який є результатом волевиявлення сторін. Вони
можуть бути правомірним, тобто відповідати вимогам закону та
неправомірними – тобто не відповідати цим вимогам. Для фінансових
правовідносин найбільш характерними є такі юридичні факти, як
затвердження фінансово-планових актів. Відповідно до загальних вимог
правових норм в них конкретно виражені права і обов’язки учасників
правовідносин у сфері фінансової діяльності. Після виконання завдань, що
містяться у планах, фінансові правовідносини припиняються, але в
наступному виникають знову між тими ж учасниками на підставі нових
планів.

До правомірних дій як вольової поведінки, що передбачена
фінансово-правовими нормами належать індивідуальні акти; юридичні
вчинки; правомірні дії, які скеровані на підтримку фінансових інтересів
держави.

Індивідуальний акт – це правомірна дія суб’єкта фінансових
правовідносин, із якою пов’язані юридичні наслідки (наприклад, подання в
податкову інспекцію декларації про доходи).

Юридичний вчинок – це правомірна дія, з якою фінансово-правова норма
пов’язує юридичні наслідки в силу самого факту вольової дії (наприклад,
платник податку заявляє про приховування ним доходу, який підлягав
оподаткуванню).

Правомірні дії, скеровані на підтримку фінансових інтересів держави
можуть бути виражені, наприклад, у спонсорських внесках на фінансування
якихось необхідних для держави або органів місцевого самоврядування
потреб.

До активних дій як юридичних фактів у фінансовому праві належать і
неправомірні дії, тобто поведінка, яка не відповідає приписам
фінансово-правових норм. Наприклад, нецільове використання бюджетних
коштів – це неправомірні дії, що призводять до правопорушення і є
підставою захисту державою своїх фінансових інтересів.

Подія – це обставина, що не залежать від волі учасників правовідносин,
але тягне за собою виникнення, зміну або припинення фінансових
правовідносин. Так, народження дитини надає одному з батьків право на
щомісячне зменшення оподатковуваного доходу на суму, встановлену
Декретом Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з
громадян”.

Зміна фінансових правовідносин здійснюється на підставі нормативного
акту, в якому передбачаються різні юридичні факти. Наприклад, факт
збільшення чи зменшення розміру бюджетних асигнувань спричиняє зміну
даного правовідношення.

Припинення фінансових правовідносин відбувається також у встановлених
нормативними актами випадках (наприклад, погашення фінансового
обов’язку, вихід на пенсію тощо). Припинення фінансових правовідносин
може бути пов’язано, наприклад, з погашенням фінансового зобов’язання
внаслідок сплати грошової суми в строк або стягненням недоїмки;
виконанням показників державних доходів по бюджету; використанням
виділених бюджетних асигнувань тощо.

Фінансові правовідносини можуть носити і переважно організаційний
характер, наприклад, складання фінансових планів, їх затвердження,
здійснення фінансового контролю. На основі організаційних фінансових
правовідносин виникають майнові (грошові). Наприклад, держава встановлює
види й порядок внесення обов’язкових платежів, нормує видатки тощо. На
цій основі виникають конкретні фінансові правовідносини, які за
матеріальним змістом класифікуються на: бюджетні, з приводу обов’язкових
сплат підприємств і організацій до бюджету; податкові; з приводу
державного майнового і особистого страхування; державного кредиту;
банківського кредитування й розрахунків; оперативного регулювання
грошового обігу і валютних операцій; видатків державного бюджету.

Кращому уявленню щодо сутності фінансових правовідносин, розумінню їх
змісту та особливостей сприяє їх класифікація, яка здійснюється за
різними підставами.

Залежно від структури фінансової системи виділяються такі види
фінансових правовідносин: бюджетні; податкові; правовідносини з приводу
організації фінансів державних підприємств, установ та організацій;
правовідносини з організації страхової справи тощо.

Залежно від змісту правовідносини виділяють:

– матеріальні правовідносини, в яких реалізуються права і обов’язки
суб’єктів із приводу отримання, розподілу та використанню певних
фінансових ресурсів. Ці фінансові ресурси, виражені в конкретному
розмірі або певному виді доходів чи видатків. Основний зміст
суб’єктивних матеріальних фінансових прав і обов’язків полягає в
можливості або необхідності отримання, сплати, розподілу, перерозподілу,
витрачання, вилучення тощо цих конкретно визначених обсягів фінансових
коштів. Внаслідок реалізації зазначених прав і обов’язків регулярно
утворюються та використовуються державні та місцеві фонди;

– процесуальні правовідносини. В них виражається юридична форма, в якій
здійснюється отримання державою чи органами місцевого самоврядування в
своє розпорядження фінансових ресурсів, їх розподіл та використання.
Саме тому процесуальні права та обов’язки спрямовані на використання
певної юридичної форми й порядку фінансової діяльності. Процесуальні
фінансові правовідносини здійснюються шляхом використання встановлених
форм і видів актів державних органів та органів місцевого
самоврядування, дотримання певної послідовності та строків тих чи інших
дій.

Між матеріальними та процесуальними правовідносинами існує тісний
зв’язок. Процесуальні фінансові правовідносини мають значення саме як
форма реалізації матеріальних прав і обов’язків у сфері фінансів. Разом
із тим, правильно обрана процесуальна форма сприяє найкращому здійсненню
матеріальних прав і обов’язків у сфері фінансів, оскільки істотним є не
тільки зміст, а й форма. Тому одним із важливих факторів покращення
рівня фінансової діяльності держави й органів місцевого самоврядування є
вдосконалення процесуальної сторони цієї діяльності.

Залежно від способів реалізації прав фінансові правовідносини
поділяються на регулятивні та охоронні. Регулятивні правовідносини
основані на правомірних діях, складають основу дотримання фінансової
дисципліни й найбільш часто мають місце в процесі утворення, розподілу й
використання державних (місцевих) грошових фондів. В цих правовідносинах
забезпечується реалізація регулятивної функції права. Охоронні
правовідносини виникають внаслідок здійснення правопорушення і являють
правовий зв’язок між державою (місцевим утворенням) в особі
уповноваженого органу чи посадової особи та правопорушником й
застосування до нього фінансово-правових санкцій. Через охоронні
фінансові правовідносини реалізується охоронна функція права.

Окрім розглянутих підходів щодо класифікації фінансових правовідносин
існують й інші підходи. Так, за структурою юридичного змісту фінансові
правовідносини поділяються на прості й складні, за об’єктом – на майнові
й немайнові, за юридичними характером взаємовідносин учасників – на
вертикальні й горизонтальні, за формою прояву – на двосторонні й
багатосторонні.

СУБ’ЄКТИ ФІНАНСОВОГО ПРАВА І ФІНАНСОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

 В юридичній літературі неоднозначно вирішено питання щодо кола осіб,
яких слід вважати суб’єктами правовідносин. Більшість вчених вважає, що
суб’єкт – це поняття, яким повинні охоплюватися реальні учасники
конкретних правовідносин. Відповідно розрізняють такі поняття як суб’єкт
права і суб’єкт правовідношення. До суб’єктів права ці вчені відносять
осіб, які мають правосуб’єктність, тобто потенційно спроможні бути
учасниками конкретних правовідносин.

Разом з тим існує й інша точка зору: поняття “суб’єкт права” значно
ширше поняття “суб’єкт правовідносин”. Так, Ц.А. Ямпольська зазначала,
що суб’єктами права є носії прав і обов’язків, які приймають участь у
правовідношенні, так і такі, що спроможні прийняти в ньому участь. Р.О.
Халфіна зазначає, що поняття “суб’єкти права” охоплює як потенційні
можливості, так і їх реалізацію. Одночасно автор підкреслює доцільність
виділення більш вузького поняття – “учасник правовідношення”.

М.В. Карасєва, вважає, що незважаючи на те, що поняття “суб’єкт права” і
“суб’єкт правовідносин” є близькими, але все ж таки вони є різними
поняттями. Суб’єкт права – це особа, що наділена правосуб’єктністю і
може приймати участь у конкретних правовідносинах. Суб’єкт правовідносин
– це особа, яка приймає участь у даному правовідношенні. Суб’єкт
правовідносин, на думку автора, інтегрує не тільки якості
правосуб’єктності, а й ті, які він набуває у конкретному
правовідношенні. Свідченням самостійності категорій “суб’єкт права” і
“суб’єкт право відношення” є й те, що в деяких випадках вони фактично не
співпадають в одній особі, що має місце в усіх галузях права, а не
тільки у фінансовому праві.

Врегульовуючи за допомогою правових норм відносини у сфері фінансової
діяльності, держава визначає коло суб’єктів фінансового права. Ці
суб’єкти фінансового права мають певні права і несуть обов’язки,
виконання і дотримання яких гарантує та забезпечує планомірне утворення,
розподіл і використання державних (місцевих) грошових коштів для
суспільних потреб. Носії цих прав і обов’язків і є суб’єктами
фінансового права. Але при цьому слід розрізняти суб’єктів фінансового
права та суб’єктів фінансових правовідносин, незважаючи на те, що вони
багато в чому співпадають. Хоча суб’єкти фінансового права не в усіх
випадках стають суб’єктами фінансових правовідносин.

Суб’єкт фінансового права – це особа, наділена правосуб’єктністю, тобто
потенційно спроможна бути учасником фінансових правовідносин, оскільки
вона наділена необхідними правами й обов’язками. Суб’єкти фінансового
права – це юридичні й фізичні особи, які мають фінансову
правосуб’єктність. Таким чином, фінансова правосуб’єктність виступає
своєрідним правовим засобом включення суб’єктів фінансового права в
сферу конкретних фінансових правовідносин. Правосуб’єктність у
фінансовому праві поняття більш ширше, ніж поняття правосуб’єктності
суб’єктів фінансових правовідносин.

Суб’єкт фінансових правовідносин – це реальний учасник конкретних
фінансових правовідносин. Відповідно до зазначеного суб’єктом фінансових
правовідносин є індивідуально визначений реальний учасник конкретного
фінансового правовідношення.

Юридичні права й обов’язки у сфері фінансової діяльності належать
суб’єктам фінансового права внаслідок дії фінансово-правових норм,
незалежно від участі в конкретних правовідносинах. На думку Н.І.
Хімічевої, ці поняття не можна протиставити. Суб’єкт фінансового права,
вступаючи в конкретні правовідносини внаслідок реалізації своїх прав і
обов’язків, набуває нової якості – він стає суб’єктом (учасником)
правовідносин. Але при цьому він зберігає свої якості, які мав до вступу
у правовідносини, тобто він залишається суб’єктом фінансового права.

Отже, поняття суб’єкта фінансового права є більш ширшим, ніж суб’єкта
фінансових правовідносин. Носії фінансових прав і обов’язків можуть ще
не вступати в конкретні правовідносини і навіть після вступу у ці
відносини певна частина прав і обов’язків може залишатися
нереалізованою. Однак її обсяг є меншим, ніж у інших галузей права
внаслідок особливостей фінансових правовідносин, зумовлених виникненням
цих правовідносин у процесі фінансової діяльності держави та місцевих
утворень (адміністративно-територіальних одиниць). Участь у фінансових
правовідносинах державних органів чи органів місцевого самоврядування,
які наділені певними повноваженнями в принципі передбачає необхідність
повного здійснення прав і обов’язків у сфері фінансової діяльності, які
складають їх компетенцію. Але і в цій сфері у зв’язку з дією
уповноважуючих фінансово-правових норм, а також дією інших факторів
суб’єкти можуть і не проявляти волю щодо реалізації деяких своїх прав.

Учасники конкретних фінансових правовідносин діють відповідно до
приписів чинного фінансового законодавства, виконуючи його вимоги і в
кінцевому рахунку створюючи межі поведінки, які на думку держави,
найкращим чином будуть відповідати цілям і завданням фінансової
діяльності.

Реалізація норм фінансового права у правомірній поведінці суб’єктів
фінансових правовідносин здійснюється у чотирьох формах: дотримання,
використання, виконання і застосування.

Дотримання – це форма реалізації правових норм, за якою суб’єкти
фінансового права утримуються від здійснення заборонених фінансовим
законодавством дій. Наприклад, підконтрольний суб’єкт (суб’єкт,
фінансова діяльність якого перевіряється органами фінансового контролю)
не перешкоджає працівникам цього контролюючого органу при здійснені ними
своїх професійних обов’язків.

Використання – це реалізація суб’єктами фінансового права наданих ним
прав в сфері фінансової діяльності. Права суб’єкти реалізують за власним
бажанням, на власний розсуд й власними діями. Так, наприклад, Законом
України “Про цінні папери та фондову біржу” органам місцевого
самоврядування надано право здійснювати емісію місцевих облігацій.

Виконання – це здійснення суб’єктами фінансового права дій на користь
уповноваженої особи. Специфіка цієї форми реалізації полягає в тому, що
суб’єкт здійснює дії, що безпосередньо передбачені фінансово-правовою
нормою чи публічним договором, укладеним цим учасником з іншим.
Наприклад, сплата податків у порядку і розмірах, встановлених законом є
виконання обов’язку, передбаченого ст. 67 Конституції України.

Застосування – це прийняття компетентними органами держави чи місцевого
самоврядування рішення, що встановлює права та (або) обов’язки суб’єктів
конкретних правовідносин на підставі фінансово-правових норм.
Необхідність цієї форми реалізації зумовлена тим, що державні органи та
органи місцевого самоврядування відіграють ведучу роль у визначенні кола
та статусу суб’єктів фінансового права й безпосередньо приймають участь
у формуванні, розподілу, перерозподілу й використанні власних грошових
фондів.

Суб’єктів фінансових правовідносин можна об’єднати у три групи:

– перша група – суспільно-територіальні утворення: держава та її місцеві
утворення (адміністративно-територіальні одиниці). Держава, як правило,
виступає в особі уповноважених нею державних органів: Верховної Ради
України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного
банку України. Суб’єктами фінансового права також виступають і місцеві
утворення (адміністративно-територіальні одиниці): Автономна Республіка
Крим, області, міста, райони, селища, села. Держава та її місцеві
утворення (адміністративно-територіальні одиниці) – це коло суб’єктів,
яке є більш властивим для бюджетних правовідносин. Чинне законодавство
закріплює право на державний та місцеві бюджети саме за цими суб’єктами,
а не за державними органами чи органами місцевого самоврядування. Але
вони (держава та адміністративно-територіальні одиниці) виступають
суб’єктами й в інших фінансових правовідносинах, наприклад, у
відносинах, пов’язаних із державним або місцевим боргом при випуску
облігацій державних чи місцевих позик, при використанні банківського
кредиту для покриття нестачі бюджетних коштів тощо. У цих випадках
органи державної влади або місцевого самоврядування виступають від імені
і в інтересах як у цілому держави, так і її
адміністративно-територіальних одиниць, які і є носіями прав і
обов’язків. Виконання фінансових обов’язків перед іншими суб’єктами
забезпечується при цьому за рахунок коштів держави та її територіальних
утворень, тобто відповідного державного чи місцевого бюджету;

– друга група – колективні суб’єкти. Під колективними суб’єктами слід
розуміти організовані, відокремлені, самокеровані групи осіб, які
наділені правом вступати у відносини з іншими суб’єктами
персоніфіковано, як єдине ціле. До колективних суб’єктів фінансового
права належать органи законодавчої та виконавчої влади: Верховна Рада
України, Рахункова палата України, Кабінет Міністрів України,
Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна
податкова адміністрація України тощо. Ці органи не тільки можуть, а й
зобов’язані приймати участь у фінансових правовідносинах, оскільки це
покладено на них Конституцією та законами України. Підставою для
визнання зазначених органів суб’єктами є наявність у них компетенції в
сфері фінансової діяльності держави. Під компетенцією цих органів
розуміється система їх повноважень щодо здійснення державної влади, до
яких входять права по відношенню до керованих об’єктів, що походять з
певних функцій та обов’язків перед державою. Також у фінансових
правовідносинах приймають участь органи місцевого самоврядування та їх
виконавчі органи. До колективних суб’єктів також належать підприємства,
організації, установи різних форм власності, серед яких виділяють
комерційні (господарюючі суб’єкти) та некомерційні організації.
Господарюючі суб’єкти – юридичні особи є активними учасниками фінансових
правовідносин, оскільки вони є платниками податків, користувачами
банківських позичок тощо. Некомерційні установи одержують із бюджету
асигнування для своєї діяльності, але вони також вступають і в інші
фінансові правовідносини (добувати грошові кошти для свого
фінансування);

– третя група – індивідуальні суб’єкти, до яких відносяться фізичні
особи. Їх права та обов’язки пов’язані в більшій мірі з податковими та
іншими обов’язковими платежами, які надходять до державного чи місцевих
бюджетів. Фізичні особи також можуть вступати у фінансові правовідносини
у сфері державного та банківського кредиту, державного страхування тощо.
Чинне законодавство визначає умови, за яких суб’єктами фінансового права
можуть бути не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни та особи
без громадянства. Серед фізичних осіб – суб’єктів фінансового права,
виділяються громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи.

Інші автори виділяють дві групи суб’єктів: колективні суб’єкти, до яких
відноситься держава в особі уповноважених органів, місцеві утворення
(адміністративно-територіальні одиниці), юридичні особи, некомерційні
установи та індивідуальні суб’єкти. Також можна виділити уповноважених
суб’єктів фінансових правовідносин та зобов’язаних суб’єктів фінансових
правовідносин.

ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ I ПРИЗНАЧЕННЯ ФIНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ

 Невід’ємною складовою частиною фінансової діяльності держави та
адміністративно-територіальних одиниць є фінансовий контроль. Наявність
фінансового контролю об’єктивно зумовлено тим, що фінансам як
економічній категорії, притаманні не тільки розподільча, а й контрольна
функції. Тому використання державою та місцевими
(адміністративно-територіальними) утвореннями для вирішення своїх
завдань фінансів обов’язково передбачає здійснення контролю за їх
виконанням. Фінансовий контроль здійснюється у встановленому
законодавством порядку усією системою органів державної влади та
місцевого самоврядування, в тому числі, спеціальними контролюючими
органами.

Фiнансовий контроль є однiєю iз завершальних стадiй управлiння фінансами
і водночас вiн є необхiдною умовою ефективностi управлiння фiнансовими
вiдносинами в цiлому. Особливе місце фінансового контролю в загальній
системі контролю як елемента в системі управління суспільними процесами
зумовлюється його специфікою, що проявляється в контрольній функції
самих фінансів. Об’єктивно властива фінансам здатність виражати
специфічну сторону виробничо-господарської діяльності в будь-якій сфері
робить фінансовий контроль всеохоплюючим і всеосяжним.

Водночас для того, щоб з потенційно можливого фінансовий контроль став
реальним і на практиці, необхідно розрізняти базисні і надбудовні
елементи фінансового контролю. Якщо контрольна функція фінансів є
властивістю самих фінансів і виступає базисом фінансово-контрольних
правовідносин, то власне фінансовий контроль є діяльністю відповідних
органів і організацій, що його здійснюють.

Значення фінансового контролю полягає в тому, що при його здійсненні
перевіряються:

– дотримання встановленого правопорядку в процесі фінансової діяльності
органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємствами,
установами, організаціями, громадянами;

– економічна обгрунованність та ефективність здійснення дій,
відповідність їх завданням держави та місцевих
(адміністративно-територіальних) утворень.

Таким чином, фінансовий контроль слугує важливим способом забезпечення
законності та доцільності здійснюваної фінансової діяльності.

Вимога дотримання законності у діяльності щодо утворення, розподілу та
використання грошових фондів держави та суб’єктів місцевого
самоврядування має конституційну основу, оскільки згідно ч. 2 ст. 6
Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади
здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і
відповідно до законів України.

Визначення поняття фінансового контролю змінювалося з розвитком
суспільства. В більшості наукових джерел соціалістичного періоду
фінансовий контроль визначався як одна із сфер, ланок, форм, галузей
контролю за суспільним виробництвом і розподілом продукції. Е.О.
Вознесенський визначав фінансовий контроль як одну із форм контролю
рублем за всіма стадіями розширеного соціалістичного відтворення,
важливу ланку державного контролю за виробництвом і розподілом
суспільного продукту, використанням матеріальних і грошових засобів, що
належать суспільству. Фінансовий контроль – діяльність державних і
громадських органів, яка полягає у перевірці обгрунтованності процесів
формування і використання централізованих і децентралізованих грошових
фондів з метою збереження планових пропорцій у розширеному
соціалістичному виробництві. Таким чином, автор визначає фінансовий
контроль як різновид державного контролю.

Характерним є також ототожнення фінансового контролю з контрольною
функцією фінансів, як у працях, виданих за радянську добу, так і в
працях, виданих в Україні. І.А. Бєлобжецький наголошував, що фінансовий
контроль виступає як результат практичного використання державою
контрольних функцій фінансів, тобто внутрішньо властивої їм риси –
можливості служити засобом контролю за виробництвом, розподілом і
використанням сукупного суспільного продукту і національного доходу,
хоча і зазначав, що однозначно трактувати поняття “контрольна функція
фінансів” і “фінансовий контроль” не можна. Але слід зазначити, що ряд
авторів визнавали наявність не фінансового, а фінансово-господарського
контролю, який на їх думку, досліджує фінансово-господарську діяльність
підприємств у сфері виробництва, обміну й споживання
суспільно-необхідного продукту.

З урахуванням змін, що відбулися протягом останнього десятиріччя дещо
змінилися підходи до визначення поняття фінансового контролю. На думку,
М. Вороніна, фінансовий контроль слід розглядати як врегульовану
правовими нормами діяльність державних органів і органів місцевого
самоврядування по перевірці формування, розподілу, цільового,
ефективного і раціонального використання фінансових ресурсів держави й
органів місцевого самоврядування, використання державної і комунальної
власності у відповідності з чинним законодавством з метою виявити й
попередити недоліки в роботі підконтрольних об’єктів. Але це визначення,
на думку І Стефанюк, викликає певні зауваження, зокрема, містить
неповний перелік суб’єктів контролю, виключається можливість його
здійснення безпосередньо суб’єктами господарювання, аудиторами тощо,
тобто суб’єктами, які не відносяться ні до державних органів, ні до
органів місцевого самоврядування. Не враховано того, що фінансові
ресурси держави включають державні фінансові ресурси (в т.ч. органів
місцевого самоврядування), ресурси суб’єктів підприємництва та
населення, тому, на думку автора, є зайвим у визначенні зазначати
фінансові ресурси органів місцевого самоврядування.

Різні підходи до визначення поняття і сутності фінансового контролю
мають місце й станом на сьогодення. Зокрема, В.Г. Мельничук визначає
фінансовий контроль як один із видів державного контролю, який
здійснюється спеціально створеними для цього державними органами і
службами, їх територіальними представництвами, органами виконавчої
влади, контрольно-ревізійними службами підприємств, установ,
організацій, суб’єктами незалежного фінансового контролю від імені
державної влади або самостійно відповідно до їх статусу, функцій та
повноважень з метою перевірки законності та ефективності формування,
володіння та використання коштів Зведеного бюджету України, інших
фінансових ресурсів, державного майна, фінансової діяльності
підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та
підпорядкування. Надаючи визначення, автором до переліку суб’єктів, що
здійснюють фінансовий контроль, не включено органи місцевого
самоврядування, які не є органами виконавчої влади. Крім того, предметом
контролю поряд із фінансовими ресурсами, на думку І. Стефанюка,
безпідставно визначено державне майно та фінансову діяльність, а також
не враховано, що усі операції з майном, і не тільки державним та
фінансова діяльність обслуговуються фінансовими ресурсами.

На думку А.В. Шаповалова, під фінансовим контролем слід розуміти одну із
форм управління фінансами, особливу сферу контролю, зумовлену
формуванням і використанням фінансових ресурсів в усіх структурних
підрозділах економіки держави, що передбачає перевірку господарських і
фінансових операцій щодо їх законності, економічної доцільності та
досягнення позитивних кінцевих результатів. Але це визначення не містить
вказівки на коло осіб, які здійснюють контроль і в чиїх інтересах його
здійснюють, а форма контролю зведена лише до перевірки.

На думку І. Стефанюка, фінансовий контроль – це система активних дій, що
здійснюються органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, суб’єктами господарювання та громадянами України, по
стеженню за функціонуванням будь-якого об’єкта управління в частині
утворення, розподілу та використання ним фінансових ресурсів з метою
оцінки економічної ефективності господарської діяльності, виявлення і
блокування в ній відхилень, що перешкоджають законному і ефективному
використанню майна та коштів, розширеному відтворенню виробництва,
задоволенню державних, колективних та приватних інтересів і потреб, та
удосконаленню управління економікою.

Спроби надати визначення поняття фінансового контролю робилися й
робляться також і в юридичній літературі. Так, на думку Н.І. Хімічевої,
фінансовий контроль – це контроль за законністю та доцільністю дій в
галузі утворення, розподілу та використання грошових фондів держави та
муніципальних утворень з метою ефективного соціально-економічного
розвитку держави та її регіонів.

П.С. Пацюрківський визначає фінансовий контроль як цiлеспрямовану
дiяльнiсть законодавчих i виконавчих органiв публiчної влади i
недержавних органiзацiй, спрямовану на забезпечення законностi,
фiнансової дисциплiни i рацiональностi в ходi мобiлiзацiї, розподiлу i
використання коштiв централiзованих i децентралiзованих грошових фондiв
держави з метою найефективнiшого соцiально-економiчного розвитку усiх
суб’єктiв фiнансових правовiдносин.

Фінансовий контроль – це регламентована нормами права діяльність
державних, муніципальних, громадських органів та організацій, інших
господарюючих суб’єктів щодо перевірки своєчасності й точності
фінансового планування, обґрунтованості й повноти надходжень доходів у
відповідні фонди грошових коштів, правильності та ефективності їх
використання.

Фінансовий контроль є одним з видів фінансової діяльності держави щодо
перевірки застосування встановлених законодавством методів контрольної
діяльності, законності та раціональності дій суб’єктів господарювання в
процесі утворення, розподілу й використанню грошових фондів держави.

Фінансовий контроль притаманний усім фінансово-правовим інститутам і
тому окрім загальних фінансово-правових норм, що регулюють організацію
та порядок проведення фінансового контролю в цілому, є норми, які
передбачають його специфіку в окремих фінансово-правових інститутах і
закріплені відповідним законодавством (наприклад, бюджетним, податковим,
банківським тощо).

Основними напрямами фінансового контролю у відносинах, врегульованих
фінансовим правом, є:

– перевірка виконання органами державної влади та місцевого
самоврядування функцій щодо утворення, розподілу, перерозподілу та
використанню фінансових ресурсів відповідно до їх компетенції;

– перевірка виконання фінансових зобов’язань перед державою та органами
місцевого самоврядування організаціями та громадянами;

– перевірка правильності використання державними, в тому числі казенними
та комунальними підприємствами, установами, організаціями, які
знаходяться в їхньому господарському віданні або оперативному
управлінні, грошових ресурсів (бюджетних і власних коштів, банківських
позик, позабюджетних та інших коштів);

– перевірка дотримання правил здійснення фінансових операцій,
розрахунків та збереження грошових коштів підприємствами, організаціями,
установами;

– виявлення внутрішніх резервів виробництва – можливостей підвищення
рентабельності господарства, росту продуктивності праці, більш
економного та ефективного використання матеріальних та грошових
ресурсів;

– попередження та усунення порушень фінансової дисципліни. У випадку їх
виявлення у встановленому порядку застосовуються заходи впливу щодо
організацій, посадових осіб та громадян, забезпечується відшкодування
матеріальних збитків, заподіяних державі, організаціям, громадянам.

Завдяки здійсненню фінансового контролю укріплюється фінансова
дисципліна. Міра і глибина реалізації контрольної функції багато в чому
залежить від стану фінансової дисципліни, яка розглядається як одна із
сторін законності. Вона виражає обов’язковий для всіх осіб (фізичних та
юридичних) порядок ведення фінансового господарства, дотримання
встановлених норм і правил, виконання фінансових зобов’язань.

Фінансова дисципліна – це чітке дотримання встановлених приписів і
порядку утворення, розподілу та використання грошових фондів держави,
суб’єктів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ.

Вимоги фінансової дисципліни визначаються загальними принципами
організації фінансів та специфічними умовами функціонування фінансів у
структурних підрозділах матеріального виробництва і невиробничої сфери.
Ці вимоги розповсюджуються не тільки на підприємства, організації,
установи, громадян, а й на органи державної влади та місцевого
самоврядування та їх посадових осіб. Таким чином фінансовий контроль
забезпечує інтереси держави, місцевих (адміністративно-територіальних)
утворень, а також сприяє дотриманню прав та інтересів конкретних
громадян, підприємств і установ.

Фінансовий контроль, як вид контролю взагалі, можна уявити у вигляді
системи, стосовно складу якої висловлюються різні точки зору. За
загальним уявленням обов’язковим елементом цієї системи є суб’єкт, який
його здійснює, оскільки його відсутність унеможливлює контроль взагалі.
Другим елементом системи є об’єкт контролю. Можливість контролю
обумовлюється певним зв’язком між суб’єктом та об’єктом, оскільки
відсутність цього зв’язку також призводить до неможливості контролю.
Тому на перший погляд систему фінансового контролю можна уявляти як
взаємопов’язану сукупність контролюючого суб’єкта, контрольних дій та
контрольованого об’єкта. І. Стефанюк запропонував модель системи
фінансового контролю, яка включає такі елементи:

– контролюючий суб’єкт (суб’єкт контролю) – це юридична чи фізична
особа, яка спрямовує контрольні дії на власну діяльність або діяльність
іншої фізичної чи юридичної особи (осіб), що перебувають в оточуючому
господарському середовищі;

– контрольні дії – це операції порівняння (зіставлення) показників
діяльності підконтрольного суб’єкта з певною нормою (нормами),
здійснювані контролюючими суб’єктами з метою знаходження й блокування
відхилень від цих норм;

– підконтрольний об’єкт (об’єкт контролю) – це фізична чи юридична особа
(особи), на певний вид діяльності яких спрямовуються контрольні дії;

– предмет контролю – це конкретний вид діяльності (певні
фінансово-господарські операції) підконтрольного суб’єкта, на які
спрямовуються контрольні дії контролюючого суб’єкта.

На нашу думку, систему фінансового контролю можна уявити у вигляді
сукупності таких елементів:

– суб’єкти фінансового контролю, серед яких слід виділити суб’єктів
контролю, до яких відносяться контролюючі суб’єкти, тобто уповноважені
фінансовим законодавством на здійснення контролю за дотриманням приписів
фінансового законодавства органи та підконтрольні суб’єкти, тобто особи,
фінансова діяльність яких підлягає контролю;

– об’єкт контролю – це реальна фінансова діяльність учасників щодо
здійснення дій, передбачених фінансовим законодавством, тобто це є
власне фінансова діяльність;

– предмет контролю – це встановлені фінансовим законодавством фінансові
показники діяльності підконтрольних суб’єктів.

Наказом ГоловКРУ від 09.08.2002 № 168 “Про затвердження Стандартів
державного фінансового за використанням бюджетних коштів, державного і
комунального майна” затверджено Стандарти державного фінансового
контролю за використанням бюджетних коштів, державного і комунального
майна. Згідно цього Стандарту суб’єкт державного фінансового контролю –
міністерства, інші центральні органи виконавчої ілади, які наділені
повноваженями на здійснення фінансового контролю, їх самостійні
контрольно-ревізійні підрозділи або інші їхні підрозділи (особи), які
наділені такими повноваженнями.

Стандартом визначено контрольний захід як сукупність способів і
методичних прийомів фінансового контролю, які застосовуються суб’єктами
державного фінансового контролю в межах повноважень, визначених
Конституцією України та іншими актами законодавства, що регулюють їх
діяльність, і спрямовані на повний комплекс (систему) або окремі процеси
(етапи) фінансово-господарської діяльністі суб’єктів господарювання,
пов’язаної з використанням бюджетних коштів, державного і комунального
майна.

В науковій літературі існують різні думки щодо встановлення предмету
фінансового контролю. Так, зокрема, І.А. Бєлобжецький критично
проаналізувавши дослідження ряду вчених, зробив висновок, що предметом
фінансового контролю (автор визначає його фінансово-господарським) є
господарські і фінансові операції та процеси підприємств, об’єднань,
установ та інших підрозділів матеріального виробництва і невиробничої
сфери, які розглядаються з позицій їх законності, достовірності,
доцільності і економічної ефективності, забезпечення збереження
власності, обгрунтованості формування й використання централізованих і
децентралізованих грошових фондів.

Однак І. Стефанюк вважає, що контроль не може обмежуватися тільки
реєстрацією окремих недоліків, порушень законності і державної
дисципліни. Основне призначення контролю, на думку автора, полягає в
тому, щоб забезпечити органічне поєднання попередження, виявлення і
ліквідації недоліків та порушень, відшукування та швидке введення в дію
невикористаних резервів інтенсифікації виробництва й підвищення його
ефективності.

На думку П.С. Пацюрківського, формально об’єктом фiнансового контролю є
фiнансовi показники дiяльностi, але оскiльки вони або регламентують
процес утворення, розподiлу, перерозподiлу i використання фiнансових
ресурсiв або вiдображають результативнiсть їх кругообiгу, фактичним
об’єктом фiнансового контролює весь процес виробничо-господарської
дiяльностi. Саме цим зумовлена виключно велика роль фiнансового контролю
в системi управлiння суспiльними процесами. Необхiдною умовою
ефективностi фiнансового контролю є система бухгалтерського облiку, що
забезпечує достовiрнiсть i повноту вiдображення руху вартiсних
показникiв пiдзвiтної юридичної чи фiзичної особи. Лише за такої умови
результати фiнансового контролю дають можливiсть для аналiзу i
об’єктивної оцiнки динамiки фiнансових показникiв i корегування процесу
реалiзацiї фiнансової полiтики держави.

Державний фiнансовий контроль охоплює не лише процес формування та
виконання Державного бюджету, але й мiсцевих бюджетiв, оскiльки державою
повинен здiйснюватись контроль при: видачi регiональним i мiсцевим
бюджетам дотацiй (субсидiй) i кредитiв з Державного бюджету на
фiнансування їх поточних та капiтальних видаткiв; санкцiонуваннi випуску
мiсцевих позик; реалiзацiї урядови