Мироненко О.М. 1997 - iсторiя Конституцiї України (книга)

Мироненко О.М. 1997 – iсторiя Конституцiї України

ВСТУП

Конституція України 1996 p., яка є світочем незалежності нашої держави,
стрижневим правовим регулятором всіх фундаментальних суспільних
процесів, що в ній точаться, надійним засобом ствер¬дження суверенної
України у світовому співтоваристві, покликана стати дієвим механізмом не
протистояння, а конструктивної взаємо¬дії всіх владних гілок тощо, не
писалась і не могла виникнути з чистої сторінки. 1 взагалі, як зазначав
один з відомих засновників філософії “здоровою глузду” Дж. Макінтош,
будь-які конституції мають не створюватись, а виростати, тобто визрівати
на поживному для них грунті національного менталітету, національних
традиціях, історичному досвіді того чи іншого народу.

На превеликий жаль, протягом 90-х років історія української
конституційної думки і практики спотворювалася несвідомо чи свідомо:
деякі “романтики” прагнули видавати рідну землю за центр і стрижень
світової цивілізації взагалі, приписували нашим пращу¬рам майже всі
пріоритети людства, а ідеологічно зашорені політики з суто меркантильних
інтересів нав’язували свої догмати громадянам України.

Якщо більшовицькі ідеологи викривляли свою інституціоналі-зовану історію
замовчуванням одних фактів і подій та гіперболіза¬цією інших, то їх
нинішні опоненти, створюючи власну контр-історію, застосовують ті ж
методи, додаючи до них лавину відвертої й цинічної брехні. Стосовно
еволюції українського конституціона¬лізму це, наприклад, виявляється у
нав’язуваній суспільству думці про “першу в світі конституцію” і навіть
у вимогах проголосити 5 квітня (дата ухвали угоди “Пакти і конституції
законів і вольностей Війська Запорізького” між П. Орликом та частиною
козацтва) днем Конституції України. Спекулюючи на терміні “конституції”,
при-хильники такої точки зору замовчують те, що нормативні акти під
згаданою назвою приймалися раніше протягом майже 2-х тис. років,
починаючи від Стародавнього Риму і закінчуючи Польщею. За логікою таких
міркувань, першими у світі доцільніше було б вже

проголосити німецькі конституції, даровані Фрідріхом II феодалам:
“Конституцію про права князів духовних” (1220 р.) та “Конституцію про
права князів світських” (1232 р.). До речі, конституцією назива¬лась і
знаменита “Кароліна” — “Constitutio Carolina Criminals” (1532 р.). Та
жоден з політиків чи мислителів цих та інших держав не претендував на
закріплення за ними подібного більш ніж сумнів¬ного пріоритету, а
польські вчені і у минулому, і зараз чесно визнають, що їх перша
конституція (1793 р.) була другим у Європі чи третім у світі писаним
Основним законом держави (після США і Франції).

Не помічають такі дослідники і конституцій Б. Хмельницького (1654),
конституцій Ю. Хмельницького (1659), конституцій І. Брю-ховецького (1663
і 1665), конституцій Д. Многогрішного (1669), конституцій 1. Самойловича
(1672 і 1674), конституцій 1. Мазепи (1687), конституцій І.
Скоропадського (1709) та багато інших конституцій, які не лише
ухвалювались, а й мали реальну юридичну силу задовго до 1710 р.
Замовчування доповнюється відвертими спотвореннями назви орликовської
угоди (Конституція Пилипа Орлика, Конституція 1710 р., Угода та
Конституція П. Орлика та ін.), довільними перекрученнями, а то й
свідомими “помилками” у перекладі тексту угоди тощо.

Фальсифікації досягли такого розмаху, що навіть досвідчені
вчені-правознавці у пошуках “першої у світі” приймають, скажімо, за неї
“Вивід прав України” того ж П. Орлика, написаний пізніше, але за змістом
справді більш наближений до того, що може вважа¬тись Основним законом
держави. Інколи виявляють у цьому плані надмірну “гнучкість” і владні
структури: в офіційній доповіді на урочистому засіданні, присвяченому
400-літтю Б. Хмельницького, використано таке формулювання, що жоден з
фахівців не розши¬фрує, чи то Б. Хмельницький, чи то П. Орлик був
фундатором українського конституціоналізму.

Але ми впевнені, що 28 червня 1996 p., коли, нарешті, з’явився Основний
Закон України, виявиться тією межею, котра покладе край емоційному
підходу до сприйняття історії вітчизняного консти¬туційного процесу і
стане початком справді наукового її усвідом¬лення, збагатить велич
українства як молодої нації, що втілює могутній потенціал у майбутньому.

Ця праця і є однією з перших спроб цільного, виваженого узагальнення
історії українського конституціоналізму.

1. РОЛЬ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОЇ СКАРБНИЦІ У СТАНОВЛЕННІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ
ІНСТИТУЦІЙ НА ЗЕМЛЯХ РУС1В

На наш погляд, конституціоналізм як наукову категорію можна тлумачити з
двох позицій. У широкому плані він еволюціонізує, починаючи від
міфологічних форм світорозуміння — параполітології IV— III тис. до н.
є., коли найінтелектуальніші представники людства стали замислюватись
над сутністю категорій добра і зла, правди і справедливості, рівності і
нерівності, космосу і земних порядків, держави і суспільства,
особливостями їх устрою, місцем і призначен¬ням людини, методами і
спробами завоювання і зміцнення влади, походженням і значенням права
тощо, до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретичного
знання, виникнення політико-правової науки.

У вузькому розумінні — це комплекс політико-правових ідей та
державотворча практика молодої буржуазії, переважно XVII—XVIII ст. (у
багатьох країнах цей процес розпочався у XIX—XX ст.), що орієнтується на
створення інституціонально-правових умов функціо¬нування держави, у яких
забезпечувалося б верховенство народу, виключне правління законів,
найширші права і свободи особистості, демократична виборча система,
чітко розмежовувались би функції і компетенція законодавчої, виконавчої,
судової гілок владування, гарантувалось би широке місцеве
самоуправління, де всі державницькі органи і установи, службові особи
були б підзвітні і підконтрольні громадянському суспільству тощо. У
такому розумінні конститу¬ціоналізм уже прямо пов’язується з творенням
чи наявністю Ос¬новного закону держави, який мав найвищу юридичну силу,
визначав характер взаємовідносин уланцюжку “особа—суспільство—держава”,
основи політичної, економічної і правової системи, закріплював форму
правління, державний устрій і т. ін.

Передтечу конституційних доктрин майбутнього ми знаходимо насамперед в
ідеях божественного, природного права, договірного походження держави,
джерел владування, розподілу влад, вченнях про плутократію, тиранію,
деспотію, олігархію, демократію, монар-

хію, аристократію, охлократію, побудову державного апарату, полі¬тичні
об’єднання, судочинство, правила поведінки правителів і підданих, про
принципи, мистецтво і функції державного управ-ління, про верховенство
права, закону і навіть про правову державу, започаткованих у геніальних
здогадках Конфуція, Мо-цзи, Лао-цзи, Будди, Платона, Шан Яна, Каутільї,
Арістотеля, Полібія, Ціцерона, укладачів Ветхого Завіту, Вед, Авести,
Артхашастри тощо. У скарбниці давньої політико-правової,
передконституційної думки ми знаходимо і започаткування концептуальних
основ, постановку проблем світської теорії політики і права, переміщення
людини у центр політичного життя, перетворення її у “міру всіх речей”,
невідчужуваності прав і свобод особистості, природженої рівності людей,
конформізму і нонконформізму, договірних сто-сунків держави і
громадянина, усуспільнення майна, недоторканості приватної власності,
політичної природи людини, виокремлення з її сукупності категорії
громадянина, диференціацію держави і громадянського суспільства,
розуміння держави як політичної сис¬теми, права — як суто політичного
інституту, його поділ на звичаєве і позитивне, права народу на
законодавчу владу, проблем федера¬лізації, автономізації,
республіканізму, “ідеального громадянина”, “істинного права”, рівності
всіх перед законом, міжнародно-пра-вового спілкування тощо.

Видатний внесок у розвиток світового конституціоналізму належить
римським юристам І—III ст. н. є. Сабіну, Гаю, Папініану, Ульпіану,
Модестину та ін. Власне вони і започаткували юриспру¬денцію як науку
“про божественні і людські справи, знання спра¬ведливого і
несправедливого”, категорії “правова політика”, “право¬ва практика”,
“правовий простір”, “публічне право”, “право наро¬дів”, “приватне
право”, сформулювали на найвищому рівні перші дійсно юридичні норми,
створили кілька кодексів імператорських конституцій, що у майбутньому
вплинуло не тільки на ідейно-політичні конституціоналістські доктрини,
дало поштовх конститу-ціоналістському рухові, а й суттєво збагатило
реальну державно-правову конституційну практику.

Саме у цей період, слідом за занепадом стародавньогрецьких і
стародавньосхідних політичних порядків, наступила затяжна криза,
пов’язана із занепадом Риму: земна держава все більш поставала в очах
пригнічених народів як втілення політичного зла, беззаконня,
несправедливості, терору, експлуатації, розбещеності. Все це ство-

рило сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства як
опозиційної релігії “трудівників і обтяжених”. Система вже роз¬винутих
параконституційних ідей Платона, Арістотеля, Сенеки та ін. доповнювалась
догмами про те, що після пришестя Христа Бог доповнив договір з євреями
новим договором з усіма народами, головні постулати якого викладені у
Новому Завіті. Людина тут поставала як верхівка творіння Бога, істота
вільна, але грішна, а майбутня ідеальна держава — як Царство Небесне,
Царство Боже, Царство Справедливості, де панують мир, любов, свобода,
братер¬ство, соціальна справедливість, скасовується приватна власність,
усуспільнюється майно, засуджуються багатії, здійснюється розподіл за
працею тощо.

Переважно за первісні “комуністичні ідеї” понад трьох століть римські
імператори нещадно нищили християнство, і лише тоді, коли його
апологети, гностики, патристи (Тертулліан, Кіпріан, Євсевій, Климент,
Августин, Ієронім, Григорій І Великий та ін.) висунули твердження, що
суперечили Новому Завіту (багатство і приватна власність — це не зло, а
добро; люди — не можуть бути рівними у суспільстві; монархи —
представники Бога на землі тощо), вони спочатку дозволили цю релігію, а
потім зробили її і пануючою. Вся суспільна думка майже на півтора
тисячоліття перетворилась у служницю богослов’я, а формула “церква —
сонце, держава — мі¬сяць” — у провідне гасло схоластів, найвидатнішою
постаттю серед яких став згодом Фома Аквінський, найавторитетніший серед
орто-доксальних схоластів збагачувач вчення про державу і право.

Слідом за ним в Італії з’явились провісник народного суверені¬тету,
права народу на законодавчу владу і її відокремлення від влади
виконавчої Марсилій Падуанський; фундатор концепції республі¬канізму Л.
Бруні; неперевершенний теоретик політичної боротьби, юридичного
світорозуміння, пріоритету світської влади, шляхів і методів зміцнення
держави, авторитаризму, громадянських чеснот Н. Макіавеллі;
родоначальник гуманізму Ф. Петрарка; співець “хри-стиянського” комунізму
Т. Кампанелла. У Німеччині останні ідеї проповідував Т. Мюнцер, в Англії
— Т. Мор. Переважно юристи створювали грунт для конституційної думки у
Франції: засновник пуританства Ж. Кальвін, виразник революційних
поглядів Ф. Гот-ман, видатний теоретик суверенітету Ж. Боден та ін.

Англія ж, вже починаючи з XIII ст., приступила до консти-туційної
практики. її початком стала Велика хартія вольностей 1215 р., яка разом
з Хабеас корпус актом 1679 р. та Біллем про

права 1689 p. формально діє до нині і започаткувала першу в світі
неписану Конституцію Великобританії. У період між XIII і XVII ст.
концептуальну платформу для неї разом з названими вище італій¬цями і
французами готували засновник протестантизму німець М. Лютер,
голандський юрист Гуго Гроцій, який довів до повної теоретичної
досконалості природно-правову доктрину, та його молодший співвітчизник і
однодумець Б. Спіноза, а також ряд англійців: Т. Гоббс — фундатор
консервативно-охоронительної або авторитарно-державницької платформи у
політичній думці, Д. Ліль-берн — представник радикально-конституційного
або революційно-демократичного її напрямку, Д. Локк — засновник
ліберально-конституційного або ліберально-демократичного крила
англійського конституціоналізму та інші. Поряд з конституціоналізмом як
ідейно-політичною доктриною у XVII ст. набирав сили конституціоналізм як
ідейно-політичний рух молодої буржуазії, рушійною силою якого виступили
кальвіністи-пуритани. Практичним результатом такого руху стали
Республіка Сполучених провінцій у Нідерландах та кон-ституційна монархія
в Англії.

Світова конституційна думка стрімко просувалась уперед. Най-видатніший
внесок у її концептуальне збагачення зробили у XVIII ст. французькі
просвітителі Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж. Ж. Руссо, Д. Ді-дро, К.
Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Л. Д’Аламбер, К. Кондільяк, Ж. Бюффон та ін.,
які вже на глибоко теоретичній основі виклали свої погляди на сутність
народного суверенітету, демократії, освіче¬ної конституційної монархії,
конституційні засади республіки, реального забезпечення прав і свобод
людини і громадянина, чіткого розподілу влади, на субстанцію
геополітики, принципи верховенства закону, основи громадянського
суспільства, правові положення власності, шляхи вдосконалення
законодавства тощо. Поряд з французами висловлювали важливі
конституційні ідеї американські мислителі Б. Франклін, Т. Пейн, Д.
Вашінгтон, Д. Адаме, Т. Джеф-ферсон, Д. Медісон, О. Гамільтон, які
представляли республікан¬сько-демократичну течію американського
конституціоналізму, що рішуче відкидала інститут рабовласництва,
концептуально змальо¬вувала конфедеративний державний устрій,
відстоювала принципи загального виборчого права, пріоритету людини над
державою і суспільством та інший — федералістський напрямок
конституційної

думки.

Високий теоретичний рівень конституційних доктрин XVIII ст. сприяв
вибуху Першої американської та Великої французької

революції під проводом конституціоналістів і стрімкому перетво¬ренню
конституціоналізму у державно-правову практику. Йдеться про низку
найвидатніших документів в історії людства — американ¬ську Декларацію
незалежності 1776 p., Статті конфедерації 1777 p., Конституцію США 1787
p., Французькі Декларації прав людини і громадянина 1789, 1793, 1795
pp., Конституції 1791, 1793, 1795, 1799 pp., тобто перші в світі писані
Основні закони, які започатку¬вали конституціоналізм у його найновішному
розумінні та дали величезний поштовх для бурхливого розвитку
конституційної теорії і практики в Європі, Латинській Америці, а згодом
і на інших континентах.

Німецьку конституційну школу створювали І, Кант, Й. Г. Гер-дер, Г. Гуго,
Й. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, К. В. Гумбольдт, Г. В. Ге¬гель, Л. А.
Фейербах; російську — О. Радищев, М. Сперанський, П. Пестель, М.
Муравйов, Т. Грановський, Б. Чичерін, Є. Трубець-кий, О. Герцен, М.
Чернишевський, Д. Писарев; традиції англій¬ської продовжували І. Бентам,
Д. С. Мілль, Р. Оуен, Г. Спенсер; французької — Б. А. Констан, К. А.
Сен-Сімон, Ш. Фур’е, О. Конт, Е. Дюркгейм, Л. Дюгі та ін. Ряд мислителів
у цей же час виявили себе противниками побудови держави на
конституційних засадах (А. Шопенгауер, М. М. Карамзін, Ж. М. де Местр,
Л. Г. А. Бональд), прихильниками скасування держави взагалі (М. Бакунін,
П. Ж. Пру-дон, П. Кропоткін), а частина з них, не заперечуючи
необхідності конституційних засад, рішуче відкидала “буржуазний
конститу¬ціоналізм” (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін та ін.).

Всі ці та інші імена аж ніяк не можна забувати при характе¬ристиці як
давнього, так і новітнього українського конституційного процесу,
оскільки національна конституційна думка розвивалася у тісному зв’язку з
їхнім вченням, відтворювала і збагачувала їхні ідеї, звичайно,
грунтуючись при цьому на власному державотвор¬чому досвіді.

2. ВІТЧИЗНЯНА ПАРАКОНСТИТУЦІЙНА ДУМКА І ПРАКТИКА (X-XV1 ст.)

Загальнолюдська історія крокувала так, що молода українська нація
вступила на її шлях дещо пізніше, ніж багато інших народів. Досить
нагадати, що перші писані пам’ятки протополітичної думки

наших пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу,
припадають десь на межу І і 11 тисячоліть нової ери, тобто вони майже на
40 століть молодші від ранніх староєгипетських і шумерських текстів, на
25—30 віків — від індійських Вед, китайських “Щуцзін” та “Шіцзін”,
вавілонських законів, на 15—20 століть — від “Іліади” і “Одисеї”, Біблії
і “Авести”, конфуціанської “Лунь юй” і каутільської “Артхашастри”,
платонівської “Держави” і арістотелівської “Політики”, на тисячу років —
від політичних постулатів Ціцерона і догматів Ісуса Христа.

У ці чотири тисячоліття предки українства пройшли власний шлях
стихійного і організованого кочівництва, матріархату, патріар¬хату,
племінної організації і поганських вірувань. Знали сучасні українські
землі і первісну військову демократію, і найвищу дер¬жавно-полісну
еллінську культуру, і римські традиції, і “демокра¬тичні” царства
скіфів, і державні утворення доукраїнських слов’ян¬ських племен, і вплив
на первісні політичні процеси десятків кочових народів. Від Київської
Русі і майже до козацько-гетьман¬ської держави протоконституційне
мислення еволюціонізувало, переважно у вигляді богословської
політико-правової ідеології, до якої інколи доміщувались думки і
документи світського характеру.

Головним джерелом виявились Ветхій і Новий Завіти, релігійні вчення
Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна
Златоуста, константинопольського патріарха Фотія та ін. Завдяки
священнослужителям-літописцям дійшла до нашого сучасника і давньоруська
політична міфологія, і відомості про найважливіші політичні події, і
свідчення про головні політичні настрої слов’ян, і тексти деяких
політико-правових документів світського характеру — договори Русі з
Візантією X ст. та Руська Правда.

У Договорі з греками за князя Олега 911р. (ст. 5) та у аналогіч¬ному
Договорі за князя Ігоря 944 р. (ст. 6) зустрічаються прямі посилання на
“Закон руський” (“Устав руський”). Ці згадки у текстах нормативних актів
спростовують твердження прихильників їх тлумачення як документів суто
візантійського походження.На думку окремих дослідників, невідомий нам
“устав і закон” руський справді існував у писаному вигляді задовго до
появи Руської Правди, тобто не лише у X, а й у IX, V1I1 і навіть у VII
ст. Інша група вчених вважає, що “Закон руський” — це система неписаного
звичаєвого права, яке діяло у Київській Русі і охоплювало не тільки

кримінальне, а й спадкове, сімейне, процесуальне право. І в тому, і в
іншому випадках найхарактернішими рисами “Закону руського” є посилення
уваги до проблеми людини, що згодом стало одним з стрижневих принципів
новітнього конституціоналізму: І) поступо¬вий відхід від поширеної у
дофеодальному і ранньофеодальному суспільстві кривавої помсти вбивством
за вбивство або тяжку образу до віри чи напіввір’я, тобто штрафу на
користь княжої адміністрації, та до головщини чи поголовщини
(головництва) — приватного викупу потерпілому або рідні вбитого; 2)
початок заміни принципу таліону матеріальним відшкодуванням вчинених
збитків; 3) наяв¬ність чітко визначених санкцій за крадіжку та інші
скоєні злочини. Якщо припустити, що “Закон руський” був справді писаним
до¬кументом, то все одно він навряд чи став наслідком законодавчої
діяльності київських князів, а виявився письмовим зведенням звичаєвого
права русів, тобто прототипом Руської Правди, на основі якого
здійснювалось судочинство в Київській державі.

Власне писана вітчизняна протоконституційна думка дійшла ло нашого
сучасника у вищезгаданих договорах з греками та самій Руській Правді.
Тут закріплювались характерні для середньовіччя політико-правові
принципи панування сили зовні і усередині держави, станового поділу
людей на повноправних і безправних, недоторканості приватної власності,
божественного чи напівбо-жественного походження влади князя. Але правове
положення особистості поступово стабілізувалось завдяки тому, що норми
Руської Правди встановлювали пріоритет судового рішення над стихійною
кривавою помстою, скасовували смертну кару, перетво¬рювали повсякденний
побут людей у сферу врегульованого правом громадянського життя.

Особлива увага приділялась тут і унормуванню права власності,
торговельного, боргового права тощо. Чимало політико-правових норм
Руської Правди, не кажучи вже про Церковні устави Володи¬мира Великого
та Ярослава Мудрого, виходили з біблейського Ко¬дексу Мойсея, Еклоги —
візантійського законодавчого зведення • 111 ст., Закону Судного людям —
південно-слов’янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського
зведення законів IX ст.

Важливо й те, що у Церковних уставах князі добровільно йшли на деяке
обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних,
природних законів, хоч прямо про це в уставах не йшлося.

У XJ ст. жили і творили засновники чернецтва та Печерської Лаври Антоній
(983—1073) і Феодосій (7—1074), які розглядали людину як верхівку
творення Бога, а князя як богоугодного волода¬ря, заклали основи
доктрини династичного князювання на Русі, обгрунтування якої продовжив
при переробці найдавніших літопис¬них зведень 30—40 років XI ст. ігумен
Никон (7—1078), а повністю завершили у “Повісті временних літ” диякон
Нестор (7—1113) та ігумен Сільвестр (7—1123). “Повість” прагне охопити
найважливіші події від біблейського потопу до започаткування
християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від
розселення народів до політичного гуртування слов’янських племен, їх
перших політичних провідників, покликання варягів, виникнення власної
держави тощо.

Найвизначнішим з представників протоконституційного мисли-тення того
часу виявився київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у
праці-проповіді “О законі Мойсеєм даному і о благодаті і істині Ісусом
Христом бившим”( 1030—1050) виступив проти раб¬ського стану суспільства,
за мир і злагоду між народами, за політичну самостійність Київської
Русі, відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і
свободу людини, закріплюють бого-обраність лише одного народу, і
закликав підпорядковуватись благо¬даті, тобто євангельським істинам, що
скасовують рабство, славлять свободу людини, роблять церкву вірною
служницею державі і князю.

У літописаннях духовенства збереглись й інші цікаві пам’ятки політичної
думки XI—ХШ ст. В “Ізборниках Святослава” (1073— 1076), складених рукою
“грішного Іоанна”, у листі Володимира Мономахи до Олега Святославовича
(1096), у його ж “Повчанні дітям” (1117), у посланнях митрополита
Никифора Володимиру Мономаху (1121), митрополита Клима Смолятича
пресвітеру Фомі (1149), “Словах” Кирила Турівського (1130—1182)
порушуються політичні проблеми мистецтва державного управління,
політичної моралі, пом’якшення наслідків соціально-економічної
нерівності людей.

Невідомий автор “Слова о полку Ігоревім” (1187) першим на Русі висловив
думку про виникнення держави на фунті суспільного договору між князем і
народом. Ідеалами парагуманізму сповнений Києво-Печерський патерик
(1215—1230). Судити людей не за ба¬гатством, а за розумом, наближаючи до
себе мудрих і справедливих, закликає князя “Молєніє Даниїла Заточника”
(кінець XII — початок ХШ ст.).

Низку проблем запровадження високоморальної політики пору¬шує у
повчаннях архімандріт Києво-Печерського монастиря Сера-піон
Владимирський (?—1275). Патріотичним прагненням до полі¬тичного єднання
руських земель навколо Києва, до сильної, централізованої політичної
влади князів просякнутий Галицько-Волинський літопис (1201 — 1292).
Зокрема, його автори майстерно подають політичний портрет Данила
Галицького, у якому “від голови до ніг нема пороку”, політико-правові
настрої боярства, характеризують міжнародні правовідносини Волинської
землі з су¬сідніми державами.

Зародками параконституцій у давньоруських князівствах, своє¬рідною
передтечею “права справедливості”, що відбивало менталітет народу, його
прагнення до гуманізму, демократизму у правовому регулюванні суспільних
відносин ставали ряди —договори віча з виборними князями, які у Києві
досить часто проводив митрополит, їх можна розцінювати вже як власне
суспільні договори населення з володарями, спрямовані на зміцнення
безпеки того чи іншого князівства, визначення форм і методів правління,
запобігання (на відміну від близьких і далеких сусідів) надзвичайного
силового утиску мешканців держави, тобто насильства, усунення з посад
“злих” місцевих можновладців, вирішення усіх питань згідно з діючими
правовими нормами тощо. Того ж часу, до речі, виникали і перші
парапарламентські вітчизняні установи — снеми (княжі з’їзди) або
боярські ради (думи), які так і не набули розвитку, як це відбулося на
Заході, у справжні парламентарні органи через занепад української
державності у XIV — XVI ст.

Але й ці віки у плані розвитку вітчизняного конституціоналізму теж не
слід вважати марними. Вони характеризуються низкою октроїруваних, тобто
жалуваних зверху литовськими і польськими князями і королями переважно
українській шляхті, духовенству, міщанам, а згодом — і козацтву, так
званих конституцій-привілеїв на права і вольності. Серед них особливої
уваги заслуговують привілеї Вітовта, Свидригайла, Казимира IV галицькій
шляхті, видані у 1425, 1430, 1433, 1434 рр., загальноземські привілеї
1447 р. про підтвердження прав панів, Нешавські статути 1454 р. про
звіль¬нення шляхти від суду королівських чиновників, петриківські
конституції 1518 р. про дозвіл козакам мешкати вище Дніпровських порогів
та інші вольності, привілеї православному духовенству 1563 р. тощо.

Певне “конституційне навантаження” несли Литовські статути XVI ст.,
грамоти про надання українським містам магдебурзького права, унії, що
встановлювали новий статус українських земель і т. ін. Природно, в
умовах станової демократії права і вольності одного прошарку населення
збагачувалися за рахунок інших: ті ж консти¬туції-привілеї закріпачували
українських селян. Серед них найвідо-мішою виявилась “Устава на волоки”
1557 p., якою права і вольності еліти забезпечувались встановленням
панщини та додаткових по¬винностей кріпаків і напівкріпаків. Ще більш
поглиблювався такий різновид розшарування Генриковими артикулами 1572 р.

Значний поштовх для розвитку української козацької держав¬ності надала
за гетьмана Богдана Ружинського “козача конституція” Стефана Баторія від
19 квітня 1579 p., яка офіційно вже вста¬новлювала посаду запорізького
гетьмана з пожалуванням йому клейнодів, герб козачої республіки (козак з
самопалом), її столицю (спочатку Трахтемирів, потім — Батурин). Мешкання
реєстровим козакам у 20 тис. чоловік дозволялось аж до Києва. Поза
увагою наших сучасних засобів масової інформації, а інколи і вчених
залишився і певний внесок у становлення козачої держави гетьманів
Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашкевича, Дмитра Вишне-вецького,
Остафія Ружинського, Івана Свірговського, Криштофа Косинського, Богдана
Микошинського, Самійла Кішки і Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме ці
гетьмани-реформатори запо¬чаткували полкову систему, побудували
укріплення на Хортиці, закріпили основи козацької демократії, розвинули
широкі міжна¬родні зв’язки Запоріжжя, розпочали збройну боротьбу з
ляхами, турками і татарами.

3. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ XVII – XVIII ст.

Як відомо, така боротьба вже наприкінці XVI — початку XVII ст. стала
могутнім поштовхом розвитку національної усвідомленості, що дало змогу
Й. Борецькому і 3. Копистенському закласти основи для формування
національної державницької ідеї, яка, усотуючи в собі прагнення до
цілосності кордонів, могутності країни та

добробуту народу, найтіснішим чином взаємодіє з основними
кон¬ституційними принципами. Таким чином, український конститу¬ціоналізм
поступово розвивався вже не лише як практика, а й як доктрина, тобто на
теоретичному рівні.

З іншого боку, збройні виступи козацтва призвели до дедалі більшого
утиску їх прав і вольностей, що відбилось у Куруківській угоді 1625 p.,
Переяслівській угоді 1630 p., і особливо в Ординації війська
Запорізького 1638 p., яка, по суті, скасувала козацьку держав¬ність. Але
саме такий утиск сприяв подальшому посиленню націо¬нально-визвольної
боротьби, що призвело до її вибуху у 1648 р. і становленню вже
Гетьманської держави.

Ще на межі XVI—XVII ст. найважливіші питання державного устрою, захисту
прав віруючих у богословській думці порушували М. Рогоза (?—1599), К.
Терлецький (?—1607), І. Потій (1541—1613), К. Острозький (1526—1608), Г.
Балабан (1530—1607) та інші духовні служителі, які надали нового дихання
особливому жанру політичної ідеології — полемічній літературі. Одним з
найяскравіших представ¬ників такого напрямку літературно-політичної
творчості став І. Ви-шенський (1550—1620). Він зображав суспільство як
засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро
крити¬кував політичний лад своєї доби, закликав до боротьби з тиранією,
пропагував природну рівність людей, колективізм, висував ідеї
усус¬пільнення майна, бачив головне призначення влади, яка належить
Богові, а не царям і королям, у ствердженні законності і
справед¬ливості.

Невідомий богослов, який називав себе Христофором Філале-том (кінець XVI
— початок XVII ст.), у “Апокрисису” (1598) до¬магався скасування
станового поділу суспільства, налагодження стосунків між королем і
підданими на грунті природних прав і суспільного договору, визнання
шляхтою дійсних політичних прав людей, а не хизування удаваною
демократією. Сучасники Христо¬фора теж невідомі полемісти Клірик
Острозький (підготував у 1598— 1599 pp. два “Описи”) і творець (на думку
І. Франка, ним міг бути Ю. Рогатинець (?—1605)) антиуніатської
публіцистичної “Пересто¬роги” давали гідну відповідь на прагнення 1.
Потія обмежити вольності і політичні права прихильників православ’я.

Збагачували богословську державно-правову думку XVI— XVII ст. і численні
православні братства і братські школи, які стали практичними зразками
організації громад на засадах рівності,

свободи і справжнього братерства. Згодом з них постали колегії,
академії, тобто центри розвитку національної культури, освіти і науки.
Братські школи виховали для української параконституційної думки таких
мислителів, як Й. Борецький (7—1631), котрий під¬готував “Аполлею
апології” і разом із 3. Копистенським (7—1627) — автором “Палінодії”,
“Книги о вірі”, “Книги о правдивої єдності” — одним з перших почав
усвідомлювати категорію етнічної свободи українства, шукати звільнення
з-під польського гніту у політичному союзі з Росією; брати Степан
(1570—1600) та Лаврентій (7—1634) Зизанії-Тустановські, які виступали
за” природну рівність людей, відокремлення церкви від держави, свободу
совісті тощо; К. Тран-квіліон-Ставровецький (7—1646), котрий у творі
“Зерцало Богосло¬ви” змалював “золотий вік” людства у минулому, доки
диявол не посіяв гординю і не позбавив людей природної і божественної
рівності.

У 1620 р. зусиллями П. Сагайдачного було відновлено Київську православну
митрополію, яку очолив спочатку Й. Борецький, а після нього — П. Могила
(1596—1647). Останній у політичних творах “Анфологіон”, “Літос або
камень” та ін. закликав світських можно¬владців до турботи про піданних,
підпорядковуватися законам і чесно¬там, рівноправ’я православ’я і
католицизму. Найвидатнішою ж його заслугою стало заснування Лаврської
школи, Київської колегії, що згодом перетворилися на Києво-Могилянську
колегію (академію) — кузню українських політичних мислителів і державних
діячів.

Якщо один з перших ректорів Києво-Могилянської колегії С. Косів (7—1657)
виявив себе противником політичної орієнтації на Москву (головний твір
“Патерікон”), то його наступники І. П-зель (1600—1683), Л. Баранович
(1620—1693), 1. Галятовський (?— 1688), Ф. Сафонович (7—1677) та інші
стали послідовними полі¬тичними прибічниками союзу з Росією, авторами
політичних об¬грунтувань єднання східно-слов’янських народів. 1. Гізель
у праці “Мир з Богом людині” та ін. обумовлював такий союз вимогами від
російського царя надання політичних прав і свобод пригніченому люду,
церковної автономії України. Щодо приписування йому авторства
“Синопису”, який вміщує чимало постулатів з позицій великодержавної
монархістської політичної ідеології, то таке твер¬дження сумнівне.

Л. Баранович (у творах “Меч духовний”, “Труби словес пропо-відних” та
ін.) виправдовував становий політичний устрій і соціальну

нерівність у суспільстві. І. Галятовський (у творах “Ключ розумін¬ня”,
“Небо нове”, “Скарбниця потрібна” та ін.) засуджував уніатство, іслам,
іудаїзм та інші релігії, тобто виявляв себе рішучим противни¬ком свободи
совісті. Ф. Сафонович — автор відомої “Хроніки з літописів стародавніх”,
що й лягла в основу згадуваного “Синопису”, відстоював політичні ідеї
договірного походження держави і пріори¬тету природних прав людини. За
200 років до скасування кріпацтва за повне звільнення селян від панщини,
за заборону смертної кари, за мир між народами, свободу совісті, свободу
творчості виступав проповідник социніанства в Україні А. Вишоватий
(1608—1678). Ігумен Афанасій Берестейський (1592—1648) з трибуни
польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення повних прав
православній церкві, свободи православ’я, за що ляхи стратили його лютою
смертю. За тверду оборону православ’я по-звірячому був замордований
татарами київський митрополит Макарій (?— 1497), а турками — архімандрит
М. Токаревський (1620—1678).

Природні негативні права людини, зафіксовані у Біблії, відстою¬вали
київські митрополити — політичний прихильник гетьмана 1. Виговського Д.
Балабан (7—1663), політичний радник Ю. Хмель¬ницького, ідейний
натхненник Слободищенського трактату 1660 p., а згодом прибічник П.
Дорошенка і турецької політичної орієнтації Й. Нелюбович-Тукальський
(?—1675), екзарх царгородського пат¬ріарху в Україні, захисник
політичної платформи П. Тетері А. Вин-ницький (7—1679), один із
засновників політичної філософії в Україні, прихильник союзу з Росією,
звинувачений згодом як полі¬тичний опозиціонер Петра 1 Й. Кроковський
(7—1718) та інші. Довго сидів за гратами за пропаганду ідеї возз’єднання
Закарпаття з усіма українськими землями свящник-полеміст, політичний
в’я¬зень М. Андрелла (1637—1710).

Політичної ідеології соціальної рівності дотримувався право¬славний
опікун убогих і бідних, засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн
Святитель — Іван Максимович (1651 — 1715). Палким проповідником високої
політичної моралі, необхідності втілення у свідомість політичних діячів
чеснот, скромності, лагідності, добро¬зичливості, безсрібництва виявив
себе автор понад 20 праць, найві-домішою з яких є “Книга житій святих
(Четьї Мінеї)” Дмитрій Святитель — Данило Туптало (1651 — 1709).

Його добрим приятелем був митрополит С. Яворський (1658— 1722), який у
творах “Камінь віри”, “Знаменіє пришестя антихриста

та кінця світу” й інших виявив себе гарячим прихильником
україно-російського політичного єднання, реформ Петра І, рішуче відкидав
ідеї державності України, протестантизм; пропагував станову нерів¬ність.
Суспільство у Яворського поділяється на чотири колеси: колесо князів,
бояр, вельмож і царських радників; колесо військо¬вих; колесо
священнослужителів; колесо селян-землеробів, міщан, купців, художників,
ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої був митрополит,
тримається на перших трьох колесах, а чет-верте — “скрипляче, ледаче і
скигляче” — хвилює його мало. Царя Яворськии закликав панувати над тілом
людини і надати можливість церкві контролювати душу. В останні роки
життя мислитель почав відходити від авторитарних політичних концепцій і
схилятися до етико-гуманістичних поглядів.

С. Яворськии багато років працював у Росії. Разом з ним близько двох
десятиліть проповідував гуманістичну Христову віру у Москві, Петербурзі,
серед бурятів, тунгусів, якутів єпископ J. Куль-чицький (7—1731). Як
глашатай високої політичної моралі, людсь¬ких чеснот, захисник бідних і
знедолених прославився намісник Тройце-Сергієвої лаври, а згодом єпископ
Білгородський представ¬ник відомого українського козацького роду Іосааф
Святитель — Яким Горленко (1705—1754). Багато років стійко відстоював
по-літичні й релігійні права православної меншості на Правобережжі
України Матвій Значко-Яворський — Мельхіседек (1716—1809).

На неоплатонізмові та переважно вченні Арістотеля базувалась не тільки
богословська, а й вітчизняна світська параконституційна думка пізнього
середньовіччя. Слідом за гуманістами Ю. Дрогобичем (1450—1494), П.
Русиним (1470—1517), Лукашем з Нового Мяста (7—1542), Мартином з
Журавиць (XVI в.) майже за 100 років до Г. Гроція та Т. Гоббса виступив
із своїми блискучими політико-правовими творами “Про природне право”,
“Польські діалоги політичні” та ін. С. Оріховський (1513—1566). У його
державі вже пропонуються елементи розподілу влади, вимоги до всіх станів
свято дотримуватись права. Дещо пізніше М. Смортицький (1577—1633)
обгрунтував необхідність зверхності світської влади над церковною, а К.
Сакович (1578—1647), прекрасно оволодівши грецькою античною філософією,
звертався до політичної сутності особистості, робив акцент на природній
рівності людей, славив їх вольності.

Та загалом український параконституціоналізм, як і взагалі
по-літико-правова думка, на той час не набули цілісного, розвинутого

концептуального характеру. Вони успішно подолали, як і у інших народів,
етап не досить виразної міфічної параполітології, активно використали
біблейські і патріотичні догмати, постулати деяких інших різновидів
християнства, переважно православного спряму¬вання, “завмерли” на
етапові формування філософського підходу до політичних процесів,
прикрашеного окремими зародками ра¬ціоналістичних інтерпретацій
політичного розвитку.

Незважаючи на те, що українські мислителі середньовіччя непогано знали
давньогрецькі політико-теоретичні конструкції, особливо вчення Платона і
Арістотеля, досягнення західно¬європейської гуманістичної думки, вони
все ж не змогли піднятися до рівня логіко-понятійного аналізу політичних
інститутів і полі¬тичних процесів, не кажучи вже про впровадження
емпіріко-тео-ретичного підходу до їх вивчення. Все це обумовлено
об’єктивними причинами, особливостями еволюції національних
політико-право-вих вчень, найголовнішими з яких були розшматування
етнічних українських земель і багатовікова бездержавність.

Та стихійний національно-визвольний рух набирав сили і вибухнув у 1648
р. Тут слід підкреслити, що українське козацтво виявилось досить
сприйнятливим до демократичних традицій предків, їх звичаєвого права,
елементів народоправства, соборності, колективізму, свободолюбства,
потягу до братерства, рівності, справедливості, виборності владних
органів, їх децентралізації, тобто традицій, які передавались із
покоління в покоління і усотувались у політичній самосвідомості мас.
Саме це й дало змогу козацтву в умовах нерозвинутості, а то й
відсутносте власної системи консти¬туційних ідей, концепцій задовго до
1648 р. створити військово-старшинську систему організації
суспільно-політичного життя, що мала всі ознаки державницького
управління.

З одного боку, українські козаки, мало знаючи вчення Полібія,
реалізували його ідею у політичній практиці, створивши “найліп¬шу”, за
вченням згаданого мислителя, форму держави, тобто змішані риси царства
(кошовий отаман, гетьман), аристократії (Рада гене¬ральної старшини) і
демократії (Січова рада, Генеральна військова рада). З іншого боку, у
козачому самоврядуванні майже за два століття до появи концепції
Монтеск’є можна виокремити елементи розвинутої демократії та класичного
розподілу влади: “законодавчої” (загальне зібрання або військова рада),
“виконавчої” (гетьман або генеральна старшина) та “судової” (військовий
або генеральний

суддя). Мабуть, не треба відкидати опосередкованого впливу на козаче
народоправство демократичних традицій причорноморських еллінських
полісів, руських князівств, де теж поєднувались мо¬нархічні,
аристократичні та демократичні форми правління, і безпосереднього впливу
польської і литовської “шляхетської демо¬кратії”.

Таким чином, ознаки конституціоналізму як державно-правової практики
з’явились в Україні набагато раніше конституційних концепцій як
ідейно-політичного вчення. У процесі національно-визвольного руху
XVII—XVIII ст. з’явилась і низка октроїруваних актів конституційного
характеру, можна сказати своєрідна “біблія” вітчизняного
конституціоналізму — Зборівський договір (1649 p.), Білоцерківський
договір (1651 p.), Переяславські та інші гетьманські статті-конституції.
Значне “конституційне навантаження”, особливо у галузі державного устрою
Гетьманської держави, визначення компетенції гетьмана, генеральної
старшини, органів місцевого самоврядування, станових прав і привілеїв
несли також “даровані українству зверху” царські жалувані грамоти.

Саме від Зборівського договору (декларації) весь світ, Європа, у тому
числі і Росія, взнали Україну як окреме державне утворення з чітко
визначеними державними кордонами, власною територією по обидва боки
Дніпра — від Харкова на Сході до Житомира і Вінниці на Заході, від
Ямполя на Півдні до Новгорода-Сіверського на Півночі, з власним
військом, судом, власною вірою, органами державного управління і,
підкреслимо особливо, власною мовою. Після невдачі під Берестечком ще
один конституційний акт, відомий під назвою Білоцерківського договору,
значно погіршив становище України, підпорядкував її гетьмана польській
короні, але й він зберіг нашу вітчизну як автономну державу, що вже
наступного року, використовуючи визнане тоді у світі природне право
народу на визволення, продовжила запеклу боротьбу з поневолювачами за
свою повну незалежність.

Правовий і політичний стан України після січневої (1654 р.)
Переяславської ради і присяги на вірність Росії визначався цілим пакетом
документів конституційного характеру— Статтями Б. Хмель¬ницького, які
відомі в літературі ще й як Березневі статті або Пере¬яславські
конституції, та пов’язаними з іменем видатного україн¬ського
гетьмана-державотворця царськими привілеями або жалу¬ваними грамотами
Війську запорізькому, суддям, городничим, малоросійській шляхті, міщанам
Переяслава, Києва і т. ін.

Конституції Б. Хмельницького мали правову силу протягом майже 100 років;
їх дієвість підтверджувалась практично всіма на¬ступними гетьманами
Війська Запорізького.

Другі Переяславські конституції у 1659 р. додали до текстів Б.
Хмельницького 19 нових статей, де проголошувались “всі права і вольності
в добрах і судах”, а у деяких випадках вони навіть поглиблювались.
Зокрема, російським воєводам приписувалось не втручатися у козачі
справи, не розширювати власних маєтків, не брати у реєстрових козаків
харч і підводи, не розташовувати у їх дворах ратних постояльців, не
заважати місцевим полковничим зборам.

Вміщували Переяславські конституції і перші значні обмеження раніше
наданих козакам прав і вольностей. Так, їм і гетьманові наказувалось
завжди бути готовими виконувати будь-які царські зволення щодо
військової служби, без жодної поволоки поставляти озброєні полки
московському государеві; заборонялось вирушати без царського указу у
військові походи. За порушення останнього пункту винні карались смертю.
Російські війська віднині розташо¬вувались не лише у Києві, а й у
Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Приписувалось
ліквідувати усі козацькі залоги у Білорусії, а хто буде там називати
себе запорожцями, “то тих ловити і карати на горло”. Гетьман мав
обиратися тільки з дозволу московського государя, і без санкції
останнього ніхто не міг його замінювати. Йому належало “бути вірним і
навіки невідступним його царській величності і не заваблюватися ніякими
лядськими оманками, не вірити ніяким вимовам про Московську державу”. У
1663 р. у Батурині І. Брюховецький і російський уряд уклали Батуринські
конституції, що підтверджували Березневі статті 1654 p., але відчутно
погіршували права і свободи українських селян та міщан, які віднині мали
харчувати за свій рахунок московське військо, утискували правове
становище і пригнічували людську гід¬ність російських селян-утікачів,
яких старшина зобов’язувалась негайно повертати колишнім панам на
Московщину, суттєво під¬ривали привілеї українських купців, яким
категорично заборонялось вивозити до Росії горілку і тютюн.

11 жовтня 1665 р. вже у Москві “царської величності вірний холоп” і
“найнижча підніжка пресвітлого престолу” підписав Московські
конституції, де формально підтверджувались надані раніше козацькому
війську привілеї, але нехтувались права і свободи всього українського
народу, всієї автономної Гетьманщини. Всі

українські міста і села офіційно визнавались володінням російського
самодержця. Кількість російських військ в Україні значно збіль¬шувалась.
Російські воєводи отримували право активно втручатись у справи місцевого
самоуправління, право на подушне, промислове, торговельне оподаткування
населення, право на збирання таких податків у царську скарбницю. З боку
І. Брюховецького у Москов¬ських конституціях була навіть вчинена спроба
ввести не лише російську систему оподаткування, а й підпорядкувати
Україну воє¬водському управлінню, тобто повністю змінити державний
устрій Гетьманщини. У царя вистачило мудрості визнати пропозицію
передчасною.

Така принизлива політика викликала нову хвилю обурення і повстань
народу, що на Правобережжі вилилось у Коліївщину. І. Брюховецький
спробував було розірвати стосунки з Москвою і віддати Україну турецькому
султанові, але все одно був розшмато¬ваний перед очима ще одного
претендента на безмежне владування в Україні П. Дорошенка. Та події далі
розвивались так, що гетьманом Лівобережжя став “мужичий син”,
чигиринський полковник Д. Многогрішний, якому вдалось “відвоювати” у
московського царя певні козацькі права і вольності, надані їм ще за доби
Б. Хмель¬ницького.

16 березня 1669 р. Московські статті були скасовані і у дію вступили
Глухівські конституції з 27 пунктів. Царські війська залишались віднині
лише у Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі. Російські воєводи
мали наглядати тільки за своїми служилими людьми і під страхом жорстокої
кари не могли чіпати громадян України. Суттєво зміцнювалось правове
становище геть¬мана: “До кожного воєводи, заради чистої правди, гетьман
повинен призначати когось із своїх знатних людей комісаром, сам же
гетьман підкоряється тільки государеві і служить йому вірно”.
Відновлю¬валась і існуюча до 1. Брюховецького податкова система. Разом з
тим Глухівські конституції обмежували реєстрове козацьке військо ЗО тис.
чоловік, практично забороняли гетьману дипломатичні зв’язки, та
найболячіше вдарили по залишках прав і свобод україн-ського селянства,
зробивши його перехід у козацький стан майже неможливим.

Наступні Конотопські і ще одні Переяславські конституції, ухвалені за
гетьмана І. Самойловича (1672 і 1674 pp.), повторювали в основному
Глухівські статті, але з ще більшим обмеженням

автономних прав України, особливо у сфері міжнародних відносин. Якщо,
скажімо, за доби Д. Многогрішного представникам Гетьман¬щини ще
дозволялось бути присутніми на переговорах Москви з чужеземними
державами, то тепер і така можливість була скасована. Зрештою 1.
Самойлович і вся його рідня підступно опинились перед страшним і
жорстоким судом московського царя. Така ж трагічна доля спіткала раніше
і Д. Многогрішного, засудженого у Москві за підлими доносами старшини
“на горло”, але потім помилуваного і відісланого на вічну каторгу в
Сибір.

Прихід до влади 1. Мазепи ще більше погіршив права і свободи
українського громадянина. Підписані ним 4 серпня 1687 р. Коло-мацькі
конституції’, продекларувавши дещо з тверджень про козацькі вольності з
статей Б. Хмельницького та Глухівських конституцій, зводили нанівець те,
що було досяі’нуто раніше: повна вже заборона дипломатичних стосунків
(навіть листи з чужеземних держав нале¬жало відправляти до Москви не
розпечатаними); повна заборона торгівлі з Кримом; повна заборона під
страхом жорстокого покаран¬ня торговельних зносин з Москвою;
насильницьке (під загрозою смертної кари) нав’язування Україні
російських грошових знаків — “чехів”; категорична вимога підтримувати
вічний мир і союз з Поль¬щею, тобто визнання польського панування на
Правобережжі; обо¬в’язок гетьмана за вказівкою царя воювати з Кримом і
Туреччиною; значне обмеження прав гетьмана самостійно вирішувати питання
про призначення чи зміщення вищої козацької старшини; зобов’я¬зання
гетьмана виходити у відставку за вказівкою царевого уряду тощо.

Вперше в історії українсько-російських відносин до Коломаць-ких
конституцій було внесено пункт про “зміцнення кровної єдності” двох
народів: “народ Малороссійский всякими меры и способы с Великороссійским
соединять и в неразорванное и креп¬кое согласіе приводить супружеством и
иным поведением”. 1. Мазе¬па на Євангелії заприсягнув ніколи не
згадувати про те, що Україна існує на грунті Гетьманського регламенту,
не кажучи вже про її автономність чи самостійність, а скрізь
підкреслювати лише те, що українські землі — це володіння “їх царської
пресвітлої вели¬чності самодержавної держави”.

Однодумцем і соратником 1. Мазепи виявив себе його гене¬ральний писар П.
Орлик, якого гетьман за віддану службу жалував величезними маєтками у
Чернігівському, Ніжинському і Стародуб-

ському полках. Вихованець Києво-Могилянської академії П. Ор¬лик залишив
після себе чималу творчу спадщину: Бендерські конституції, підготовані і
підписані козацькою старшиною, що втекла до Туреччини разом з 1.
Мазепою, і обраним нею 5 квітня 1710 р. на чужині 38-річним гетьманом,
та політичні трактати “Вивід прав України” і “Маніфест до європейських
урядів”, написані гетьманом у вигнанні у 1712 р.

х/ Бендерські конституції відрізняються від вище охарактеризо¬ваних
інших гетьманських конституцій тим, що в них здійснюється спроба не лише
визначити права і обов’язки гетьмана і старшини на майбутнє, а й
узагальнити суспільно-політичний устрій козач¬чини, який склався на
грунті соборності, звичаєвого права і військо¬вої демократії наших
пращурів. Автори Бендерських конституцій не робили якихось
концептуальних відкриттів, не створювали нових державних моделей, а
досить творчо підійшли до досвіду своїх батьків та дідів і виклали на
папері те, що склалось на практиці і пройшло багатолітнє опробування.

Причому цей виклад вони зробили на підґрунті засвоєних ними досягнень
європейської політико-правової думки — визнання природних прав і свобод
людини, натуральних прав народу, дого¬вірного походження держави,
необхідності обмеження абсолютної влади монарха, відомих ще у
Стародавній Греції і Стародавньому Римі політичних прав громадян на
службу у війську, на участь у громадському житті, у народному зібранні,
на зайняття виборних посад, на захист особистих і майнових прав у суді,
на приватну власність, на станові привілеї, всебічно обгрунтованих,
починаючи з XIII ст., прав народів на скинення тирана тощо. Відчувається
вплив на творців Бендерських конституцій ідей Арістотеля, Марсілія
Падунського, Д. Локка, С. Оріховського про розподіл влади, вчення
Бодена, Кальвіна, Гроція, Мільтона про народний суверенітет, принципових
положень Великої хартії вольностей 1215 p. і Білля про права 1689 р.,
про обмеження свавілля у податках, про скасу¬вання надзвичайних судів,
про недоторканість особи, тощо.

Але велика шведсько-українська стратегія щодо Росії за участю 1. Мазепи
й П. Орлика, К. Гордієнка й Д. Горленка, Туреччини й Польщі, Криму й
Франції зазнала нищівного краху, оскільки не знайшла підтримки з боку
українського народу, а Бендерські кон¬ституції ніколи не реалізовувались
на практиці. їх спіткала доля раніше прийнятих Гадяцького договору 1658
р., Слободищенського

трактату 1660 р., Бучацького миру 1672 р. та деяких інших спроб
українських можновладців, які мали на меті значні конституційні
перетворення. Але всі вони виявилися лише “паперовими”. Проте не варто
викидати їх з історії вітчизняної конституції як утопічні варіанти
розвитку національної державності під польським, турець¬ким чи шведським
протекторатом. На відміну від них Андрусівська угода 1667 р., “вічний
мир” 1686 р. та ще деякі договори російського самодержавства задовго до
відомих поділів Польщі раз за разом розшматовували Україну на практиці.

Офіційним же гетьманом Лівобережної України після 1. Мазепи та П. Орлика
було обрано стародубського полковника І. Скоро¬падського, за доби якого
з’явились ще й Решетилівські конституції, які підтверджували права і
привілеї козацької старшини, звільняли козаків від участі у боях до
кінця 1709 p., але зовсім не претендували на якісь нові права автономії.
Проте Петро 1 і ці, дуже урізані статті, посилаючись на воєнний час, не
затвердив, хоч власноручно вчинив на їх текстові напис: “Права і
вольності і порядок військові… колишнім гетьманом у статтях зображені
і особливо за які виступав гетьман Богдан Хмельницький… нерушимо
утримувати”. Спроба І. Скоропадського хоч якось полегшити непосильний
для україн¬ських селян тягар царських податків підкупом О. Меншикова
позитивних результатів не мала. Та й сам гетьман про права поспо¬литих
особливо не бідкувався: у 1721 р. він видав універсал про недопущення
селянських переходів від одного пана до іншого. Тривав рішучий наступ і
на свободи України у цілому. Як свідчить “Історія Русів”, навіть сам 1.
Скоропадський за тиждень до своєї смерті у червні 1722 р. був
приголомшений імператорським іменним указом про заснування
Малоросійської колегії з розташуванням у резиденції гетьмана м. Глухові.
її президент С. Вельямінов чимало зробив для великоросійського
заступництва влади гетьмана і ко¬зацької старшини. Формально колегія
створювалась як апеляційна інстанція, а насправді швидко прибрала до рук
не тільки українські суди й адміністративні установи, а й всі
гетьманські повноваження. Після смерті Петра І у 1728 р. Україні вдалось
повернути деякі втрачені автономні права завдяки зусиллям 73-літнього
миргород¬ського полковника Д. Апостола, який майже півроку “бив чолом”
царським вельможам, доводячи необхідність для імператорської корони
відновити гетьманство і головні станові привілеї і вольності. Старий
козак все ж домігся “височайшої милості” у вигляді грамоти

на гетьманство та затверджених царем 28 “Вирішальних (кон-фірмованих)
пунктів”, які можна вважати Петербурзькими консти¬туціями. Формально
підтверджувалась дія всіх перших Переяслав¬ських конституцій. Верховна
влада в Україні знову зосереджувалась в руках обраного гетьмана, а на
місцях — теж у начебто вибраних вільними козачими голосами підскарбіїв,
полковників, бунчужних, хорунжих, осавулів, сотників, обозних. Гетьман
ставав і президентом Генерального військового суду, до складу якого
вводились три українських старшини і три російських офіцери.
Скасовувались правила оподаткування, введені С. Вельяміновим, і певною
мірою відновлювалась колишня податкова система, яка задовольняла
насамперед національні потреби України. Гетьман отримував право
прикордонних стосунків з Польщею і Кримом. 20-й пункт Петер¬бурзьких
конституцій зберігав дію в Україні власних джерел права
русько-польсько-литовсько-німецького походження, тобто не вклю¬чав
Гетьманщину у сферу дії системи російського права. Практич¬ним наслідком
цієї статті стала поява через 15 років найвидатнішої пам’ятки
національної юридичної думки — Прав, за якими судиться малоросійський
народ (1743 p.).

Але загалом “Вирішальні пункти” являли собою лише жалюгідні залишки від
колишніх прав і вольностей, зафіксованих у статтях Б. Хмельницького чи
навіть у Глухівських конституціях. По-перше, гетьман міг обиратися
тільки після отримання ним від імператора грамоти на гетьманство, тобто
височайшого дозволу Петербургу. По-друге, він перебував під постійним
пильним оком царевого міністра-резидента Ф. Наумова, який особисто
проводив вибори гетьмана за монаршею волею і вручав йому булаву,
клейноди, прапор, бунчук та печатку, стежив за поведінкою вищої
козацької старшини, контролював прибутки гетьманської казни, виступав
най¬першим радником уряду України у цивільних справах, а у справах
військових гетьман вже й формально підпорядковувався російському
фельдмаршалу. По-третє, при виборах старшини козаки голосували за три
кандидатури на кожну посаду, а імператор вже призначав одного з трьох на
той чи інший чин. По-четверте, російські офіцери складали не лише
половину Генерального військового суду, а й порядкували разом з
українською старшиною гетьманським скар¬бом. По-п’яте, всі генеральні
судді — і українці, і росіяни — затвер¬джувались царем, тобто цілковито
залежали від монаршої волі. По-шосте, всі прибутки від мита, що
надходили з зарубіжних купців,

йшли до імператорської казни. По-сьоме, Україна цілковито при¬пиняла
свою діяльність як суб’єкт міжнародного права і виконувала у цій сфері
тільки вказівки Петербургу. 1 нарешті, російські чинов¬ники і дворяни
отримували право безперешкодно скуповувати ук¬раїнські землі, поки що з
забороною їх заселення мешканцями Росії.

Хоч “Біблія українського конституціоналізму” мала відверто октроїруваний
характер, тобто була дарована зверху, все ж вона вміщувала чимало
атрибутів, притаманних саме Основному законові держави: визначала форму
державного (козацького) правління, державного (козацького) устрою,
військовий лад, податкову систему, митні тарифи, відносини церкви і
держави, адміністративний поділ, статус міст, компетенцію органів
місцевого самоврядування, права, обов’язки, вольності і привілеї станів,
встановлювала правила торгівлі, судочинства, дипломатичних стосунків з
іншими держа¬вами, обмежувала можливість свавільства з боку московських
воєвод, зобов’язувала їх поважати “місцеві права” тощо.

Крапку на природному праві українського народу на самовиз-нання
поставила імператриця Катерина II та створена нею II Мало¬російська
колегія на чолі з П. Рум’янцевим. Гетьманство остаточно було скасоване у
1764 p., а залишки автономії — протягом наступних двох десятиліть.

Після появи неписаної англійської конституції на грунті теоре¬тичних
засад, створених великою когортою європейських гуманістів,
просвітителів, отців-засновників США, державотворчої практики радикалів
і консерваторів у світі у цей час діяли Основні закони низки
американських штатів, були ухвалені Статті конфедерації і теперішня
Конституція США, чотири французьких Основних закони, Конституція Польщі.
На такому фоні особливо відчутним ставало відставання вітчизняної
конституційної теорії навіть від власної практики державотворення, яке
відбувалось під тяжким гнітом російського царату, в умовах безперервних
воєн з Портою, Польщею, Кримом.

Але все ж таки не це виявилось головною причиною занепаду Гетьманської
держави. Національна державницька ідея протягом тривалого часу,
охоплюючи і період визвольної війни 1648—1654 pp., визрівала стихійно —
від боротьби еліти переважно за власні приві¬леї, “суверенітет” і велич
особистої булави до гасел автономії або незалежності України, але
обов’язково під чиїмось протекторатом.

Практично ніхто з українських політичних поводирів не ставив за мету
досягнення дійсного суверенітету, справжньої самостійності. Звідси —
постійні чвари у стані української політичної еліти, підступне
доносительство, зрадництво, принизливе метушіння між польськими
королями, російськими царями, шведськими монар¬хами, турецькими
султанами і татарськими ханами. Фізичне нищен¬ня своїх політичних
опонентів та претендентів на булаву, їх видання на шибеницю когось з
чужеземних патронів, на жаль, стало сис¬темою взаємовідносин не лише
серед генеральної, а й полкової і сотенної старшини. Все це завдавало
непоправної шкоди, суттєво гальмувало національно-визвольний рух
українського народу, при¬зводило лише до постійної зміни одних
гнобителів на інших.

Таким чином, український конституціоналізм як державно-правова практика
припинив існування разом із скасуванням геть¬манства.

На відміну від практики у концептуальному плані національна
конституційна думка і у XV1I1 ст. не переривалась її постійно
збагачували козацькі літописи Самовидця (1702), Г. Граб’янки (1710), С.
Величка (1728), Я. Лизогуба (1742); твори співця величі людини,
самопізнання, рівності і свободи Г. Сковороди (1722— 1794); палкого
проповідника демократії, ідей політичного лібера¬лізму і французького
просвітительства, шевченківського земляка Я. Козельського (1729—1795);
першого вітчизняного доктора і про¬фесора права, засновника української
і російської юриспруденції, палкого прихильника природних прав людини й
ідеї договірного походження держави ніжинця С. Десницького (1740—1789)
та ін.

4. ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО МИСЛЕННЯ ТА
СПРОБИ ЙОГО ВТІЛЕННЯ У ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ У XIX – НА ПОЧАТКУ XX ст.

Цей період увійшов в історію нашої держави як доба україн¬ського
національного відродження. З самого його початку конститу¬ційна
ідеологія еволюціонізувала як на власному грунті, так і під найсильнішим
впливом американської і французької революцій,

розроблених їх провідниками численних декларацій прав і свобод людини,
біллів і основних законів, вибуху конституціоналістських рухів і вступу
до дії численних конституцій у першій чверті XIX ст. (Венесуела,
Іспанія, Сицилія, Нассау, Аргентина, Баварія, Баден, Вюртемберг, Гессен,
П’ємонт, Португалія, Бразілія, Мексика). Зго¬дом з’явились основні
закони Болівії (1826 і 1831), Бельгії (1830), Швейцарії (1830), Сербії
(1838), а після нової хвилі революцій у середині XIX ст.— у Пруссії
(1848, 1850), Данії (1848), Нідерландах (1848) тощо. Нагадаємо, що
більша частина України залишалася у складі “неконституційної” Російської
імперії, менша — у складі Австро-Угорщини, де конституційна теорія і
практика ще не мали високого рівня, хоч перший основний закон тут був
дарований Фердинандом у 1848 p., а другий — Францем-Йосипом у 1867 р.

Провісниками національних конституційних ідей цієї доби можна вважати
авторів “Історії русів” — першої пам’ятки новітньої вітчизняної
політико-правової думки, яку не без підстав називають Декларацією прав
української нації, та рішучого противника кріпо¬сництва і станового
поділу суспільства поета і письменника 1. Кот¬ляревського (1769—1838).
Сучасник поета В. Капніст (1758—1823) в “Оді на рабство” (1782) рішуче
виступив на захист прав людини, проти скасування державної автономії
України, мріяв про націо-нально-визвольне повстання проти Росії за
прусською допомогою. Харківський професор Й. Б. Шад (1758—1834),
присланий замість себе в Україну самим Й. Фіхте, у підручнику “Природне
право” (1814) відстоював ідеали свободи совісті, думки, права на освіту,
гасла національної державності, розглядав співідношення права і моралі,
уявляв державу і систему держав як єдиний організм, відки¬дав деспотизм,
розвивав геополітичні доктрини. У промові “Про визволення Європи” він
одним з перших в Україні у стислому вигляді виклав теорію націй.

За Й. Б. Шадом пішли його учні і послідовники Й. Фіхте — А. Дудрович, А.
Гевліч та улюблений вчитель М. Гоголя з Ніжина М. Білоус. Львівський і
петербурзький професор П. Лодій (1764— 1829) у праці “Теорія загальних
прав” (1828), виходячи з державно-правових поглядів X. Вольфа, прагнення
людини до щастя як фундаменту природного права, категоричного імперативу
І. Канта, з яким спочатку полемізував, а згодом став палким
прихильником, на основі нових знань зробив значний крок в збагаченні
політико-правових доктрин з позицій філософії моралі, створив базу для
подальшого розвитку російського політичного мислення.

Принциповим послідовником французьких просвітителів-енци-клопедистів
виявив себе у цей час перший ректор Харківського університету І.
Рижський (1761 — 1811). Неодноразово піддавався репресіям з боку
царського уряду відомий український економіст В. Каразін (1773—1842): за
демократичні проекти перебудови державного управління Росії, створення
на базі імперії конститу¬ційної монархії, заклики до скасування
кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо.
Видатним захисником права народу на рідну мову і на освіту, на єдність
українців з усіх земель, виступав у цей час І. Могильницький
(1777—1831). Певний внесок у скарбницю вітчизняної правової і політичної
думки належить членам декабристських організацій в Україні. Хоч
біль¬шість українських декабристів “не мали почуття національної
само¬свідомості” (думка М. Драгоманова), їх внесок у загальнолюдську
конституційну думку беззаперечний: саме за їх участю на україн¬ських
землях вперше у Російській імперії виник справді конститу¬ціоналістський
рух, а у Тульчині і Києві розроблено, обговорено і затверджено у 1823 р.
стрижневий програмний документ декабри¬стів — “Руську правду” П. Пестеля
— новітній піонерський проект конституційних перетворень.

львівський професор Я. Головацький став на позицію погодінського
панславізму і виїхав до Петербургу, а ще один (1. Ва¬гилевич)
перекинувся до лав прихильників полонізації.

За даного періоду перший ректор Київського університету, послідовник Ф.
Шеллінга М. Максимович (1804—1873) у дослі-дженнях з історії Київської
Русі, навпаки, відкинув теорію М. Пого-дінапро “великоруське населення”
Київської держави, обгрунтував триєдине походження українців, росіян і
білорусів, започаткував народницький напрямок в політичній історії
України. Ще раніше політико-правові ідеї Ф. Шеллінга почав пропагувати
Д. Кавунник-Веланський (1774—1847) — професор з Києва, який справив
знач¬ний вплив на російський романтизм, а після нього — О. Міхневич
(1809—1885) з Києва та К. Зеленецький (1802—1880) з Одеси.

Серед вольфіанців у цей час виділявся львів’янин І. Лаврівський
(1773—1846), українських містиків — С Гамалій (1743—1822) та М. Полетика
(1768—1824), патристів — П. Величківський (1722— 1794).

Друга хвиля конституціоналістського руху в Україні пов’язана з
діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845—1847). У “Книзі буття
українського народу” (“Законі Божому”), відозвах, записках, статуті
товариства обґрунтовувались політичні ідеї спра¬ведливості, свободи,
рівності, братерства, слов’янського союзу у вигляді федерації українців,
росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів, деяких інших народів
при провідній ролі України, скасування кріпацтва, станового поділу
суспільства, ліквідації національної не¬рівності тощо.
Революційно-радикальне крило товариства (Г. Анд-рузький, М. Гулак, О.
Навроцький, L Посяда та ін.) керувалось “теорією насилля” в
інтерпретації Т. Шевченка (1814—1861) — духовного отця української
нації, геніального кобзаря, непримирен¬ного ворога самодержавства,
найпалкішого захисника прав і воль¬ностей народу, співця свободи,
незалежності і благоденства рідної землі, готового “добре вигострить
сокиру” для розбудження “хирен¬ної волі” і повалення царизму.

Саме під впливом Т. Шевченка і одного з засновників братства М. Гулака у
товаристві народилось кілька варіантів проектів консти¬туції
Слов’янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20-річний
студент юридичного факультету Київського універси¬тету Г. Ю. Андрузький.
Особливо вдало він змалював громадянське суспільство (общину та її
найважливіші складові), місцеве самовря¬дування, державний апарат
майбутньої федерації. Лідерами іншого крила товариства були М.
Костомаров (1817—1885), В. Білозерський (1825—1899) та П. Куліш
(1819—1897). Вони сповідували помірко¬ваний реформізм у досягненні
зазначених вище цілей, християнську смиренність, мирну пропаганду ідей
товариства, замішаних на народництві, соціалізмові і месіанізмові. Потім
П. Куліш неодно¬разово змінював свої політичні погляди, доводив
нездатність українства до власного державотворення, позбавляв козаччину
і гайдамаччину державно-творчих ідеалів, але все це пронизувалось мрією
про “перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну”,
рівну між іншими самостійними народами.

Значного поширення набули в Україні ще до скасування крі¬пацтва XIX ст.
політико-правові ідеї 1. Канта і Г. Гегеля. Нагадаємо,

що першим у Російській імперії перекладав твори Канта на росій¬ську мову
і видав їх у Миколаєві у 1803 Я. Рубан, а на позиції кантіанства стали
як іноземна професура, що працювала в Україні (Л. Якоб (1759—1827)), так
і чимало з наших співвітчизників — В. Довгович (1783—1849), В. Лесевич
(1837—1905), а згодом М. Ту-ган-Барановський (1865—1919), Б.
Кістяківський (1868—1920) та ін. Послідовними гегельянцями виявили себе
у поглядах на людину, суспільство, державу і право О. Новицький
(1804—1884), М. Лунін (1807-1846), П. Редькин (1808-1891), М. Тулів
(1814-1882), М. Го¬голь (1809—1852).

Але це не означає, що їх ідеї були одноманітними. Якщо, скажімо,
близький до гегельянства галицький священик В. Подо-линський (1815—1876)
був гарячим прихильником природного права галичан на самобутність, а
українського народу взагалі — на самовизначення, вбачав українську
державність у складі федерації слов’янських народів, то відомий
вітчизняний мислитель, який вважав себе учнем Гегеля, С. Гогоцький
(1813—1885), навпаки, відкидав навіть думку про існування української
нації та української культури і постійно підтримував русифікаторську
політику самодер¬жавства. Невірою у державне відродження України були
проникнуті багато творів Г. Квітки-Основ’яненка (1778—1843), Є. Гребінки
(1812—1848), А. Метлинського (1814—1870) та деяких інших відомих
українських письменників, хоча і вони з любов’ю змальовували політичні
постаті Б. Хмельницького, І. Самойловича, К. Розумов-ського тощо.

У другій половині XIX ст., коли у світі з’явилися діючі Консти¬туції ще
ряду держав (1866 p.— Румунія, 1867 та 1871 pp.— Німеч¬чина, 1876 —
Туреччина, 1879 — Болгарія, 1889 — Японія, чергова низка французьких,
іспанських, італійських, південноамерикан¬ських основних законів), на
арену вітчизняної державно-правової думки піднялися кілька видатних
особистостей, серед яких вио¬кремлювався В. Антонович (1834—1908) —
ідейний натхненник українофільців-поляюв, об’єднаних у гурток
“хлопоманів”, переко¬наний прихильник природних фізичних і духовних
свобод людини, народного суверенітету, селянської демократії,
соборності, федера¬лізму. На відміну від П. Куліша, В. Антонович вважав,
що на¬ціональне відродження просувається не від нації етнографічної до
нації політичної, а навпаки. На його думку, можна змінити зовнішні риси
національності, але внутрішні її ознаки залишаються незмін-

ними. Вроджена нездатність і нелюбов українства до державного життя,
вважав мислитель, не так вже й страшна, оскільки краща від держави
вільна творча спільність людей.

Проблеми незалежності і національного відродження України, скасування
кріпацтва, припинення самодержавного гноблення порушував у той час один
з фундаторів Товариства ім. Т. Шевченка у Львові О. Кониський
(1836—1900). Київську Русь як колиску виключно українського народу, його
мови і побуту розглядав П. Жи-тецький (1837—1911). Автором багатьох
статей на таку ж тематику виявився батько видатного українського поета
Т. Рильський (1841 — 1902). Сповненими антикріпосницьких настроїв,
гаслами прав і свобод людини, критики станового поділу суспільства були
вірші, пісні, оповідання і нариси А. Свидницького (1834—1871).

Майже всі названі мислителі середини і другої половини XIX ст. входили
до осередків української інтелігенції — громад, які відіграли вирішальну
роль у подальшій еволюції національної політичної думки взагалі і
українського конституціоналізму, вітчизняних вчень про права і свободи
людини зокрема. Перша така громада виникла у Петербурзі (В.
Білозерський, Г. Вашкевич, Г. Ґалаґан, С. Глуша-новський, Д.
Каменецький, В. Каховський, О. Кістяківський, М. Костомаров, П. Куліш,
О. Лазаревський, Ф. Лазаревський, В. Менчиц, В. Тарновський, Ф.
Черненко, Г. Честахівський, Т. Шев¬ченко та ін.). Там же під
редагуванням В. Білозерського у 1861 — 1862 pp. виходив журнал “Основа”,
котрий став стрижнем і глаша¬таєм вітчизняної політичної думки того
періоду, зокрема прагнення до національної самовизначеності. У 1859 р.
почала діяти така громада у Києві (В. Антонович, П. Житецький, К.
Михальчук, В. Познанський, В. Синєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В.
Торсь-кий, П. Чубинський та ін.), і майже водночас такі громади виникли
у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо.

Фундатором суто української національної конституційної думки, творцем
першого конституційного проекту, який наближався до європейських
зразків, можна вважати провідного ідеолога київської (Старої Громади) М.
Драгоманова (1841 — 1895). В однаковій мірі він виявився і соціалістом,
і лібералом, і демократом, і народником, і націоналістом, і навіть
анархістом, оскільки у своїх поглядах прагнув поєднати ці ідеї.
Проголошуючи примат людини, її прав і свобод над державою, конституція
М. Драгоманова пе¬редбачала перетворення Російської імперії на
децентралізовану федерацію, де з українства створюється “Вільна спілка”,
що ставить

за мету політичне, економічне і культурне звільнення не тільки
українського народу, а й “іноплеменних колоній”. З іменем М.
Дра-гоманова і його численних соратників пов’язана третя хвиля
кон¬ституціоналізму в Україні, відмінною рисою якої стало стрімке
по¬ширення соціалістичної ідеї, що протягом наступних ста років у різних
варіаціях вже не поступалась жодній іншій ідейно-політичній тенденції.
Досить сказати, що ні ліберали, ні консерватори не змогли ні у XIX, ні у
XX ст. вагомо про себе заявити чи то у партійно-політичних платформах,
чи то у державно-правових проектах. Так що поділ українського
конституціоналізму на названі три напрямки має штучний, а то й суто
кон’юнктурний характер.

Послідовниками М. Драгоманова виявили себе М. Зібер (1844— 1888), Ф.
Вовк (1847—1918), С. Подолинський (1850—1891), О. Те-рлецький
(1850—1902), Я. Шульгін (1851—1911), М. Павлик (1853— 1915), І. Франко
(1856—1916), згадані вище Б. Кістяківський, М. Туган-Барановський та ін.
Вони першими в Україні розпочали популяризувати твори К. Маркса,
особливо економічні; виступали як за поступове впровадження його ідей у
політичне життя (М. Зібер,

0. Терлецький), так і за революційне їх втілення (С. Подолинський,

1. Франко), пристрасно захищали права бідних і знедолених, суве¬

ренітет української нації, федеративний або конфедеративний дер¬

жавний устрій, ідею демократичної республіки, приділяли особливу

увагу шляхам соціального захисту селян і робітників, організації

громад і кооперацій.

Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав
випускник Харківського університету М. Ковалевський (1851 — 1916). У
працях “Нариси з історії політичних закладів у Росії”, “Походження
сучасної демократії”, “Від прямого народо¬правства до представницького
та від патріархальної монархії до парламентаризму” він висунув низку
блискучих конституційних ідей, заснованих на концепціях прогресу,
соборності, взаємо¬допомоги, колективізму, на закономірній
демократизації суспіль¬ства, на найбільшій сприйнятності для Росії
конституційної монархії. Дещо пізніше ідеї соборності, політичної
самостійності України (вперше у вітчизняній історії взагалі!) з позицій
марксизму обґрунтовували Ю. Бачинський, М. Порш та ін. Основна ж маса
Старої Громади відмежувалась від радикально-соціалістичних погля¬дів,
розірвала з М. Драгомановим, почала проповідувати
аполітично-культурницькі українознавчі ідеї у складі Загальної
української безпартійної демократичної організації.

Говорячи про другу половину XIX ст., варто відзначити значне посилення в
Україні ідей засновників історичної школи права — німецьких мислителів
Г. Гуго, Ф. К. Савін’ї та М. Ф. Пухти. Це найбільш характерно для
творчості Г. Даниловича (1787—1843), М. Іванишева (1811—1874), К.
Неволіна (1806—1855), М. Влади¬мирського-Буданова (1838—1916), Ф.
Леонтовича (1833—1911), В. Демченка (1831 — 1914), а згодом і О.
Малиновського (1868— 1932), М. Максимейка (1870—1941), Ф. Тарановського
(1875—1936), М. Василенка (1866—1935) та ін. Проблеми політичної історії
України глибоко вивчались, окрім названих вище мислителів, О.
Бо-дянським (1808—1877), О. Лазаревським (1834—1902), Д. Багалієм
(1857—1932) та іншими членами Київської археографічної комісії,
заснованої у 1843, Південно-Західного відділу Російського геогра¬фічного
товариства (з початку 1870-х років), Товариства Нестора-літописця (з
1876 p.), Історико-філологічного товариства у Харкові (з 1876 р.) та
інших наукових центрів українських губерній.

Зусиллями О. Строніна (1826-1889), К. Ганкевича (1842-1924), Ф. Вовка
(1847—1918), В. Липинського (1882—1931), як і згадуваних вже М.
Драгоманова, М. Туган-Барановського, Б. Кістяківського, М. Ковалевського
та ін., під впливом О. Конта, Г. Спенсера, А. де Токвіля, К. Маркса,
згодом — Е. Дюркгейма, В. Віндельбанда, В. Парето, Г. Ріккерта, Г.
Зіммеля, М. Вебера народжувались україн¬ська політична і генетична
соціологія, соціологія права, державо¬творення, політична антропологія,
політична економія, а О. Потебні (1835—1891), Д. Овсяника-Куликовського
(1853—1920), М. Сумцова (1859—1922), які спирались на теорії В.
Гумбольдта та Г. Льотце — українська політична психологія,
характерологія, філософія мови тощо.

Мабуть, найвидатнішим українським філософом XIX ст. можна вважати П.
Юркевича (1827—1894) — вчителя одного з найвідоміших російських
мислителів В. Соловйова. Коріння вчення П. Юркевича сягають у
давньогрецький (від Платона), середньовічно-європей¬ський
ірраціоналістичний (Д. Берклі і Д. Юм) та вітчизняний (Г. Сковорода)
грунт. Для подальшого розвитку конституційних теорій особливе значення
мали роздуми мислителя про “людське серце”, найвищу цінність людини і її
духовного життя, викладені у працях “Сердце и его значение в духовной
жизни человека по учению слова Божия”, “Из наук о человеческом духе”,
“Доказа¬тельства бытия Божия” та ін.

Наступна хвиля національної конституційної думки викликана бурхливими
революційними подіями початку XX ст., коли у Російській імперії
з’явилось багато конституційних проектів. Але лише дехто з авторів (С.
Фортунатов, М. Ковалевський) виступали за перебудову багатонаціональної
Росії на федеративних засадах на зразок США, а більшість (П. Мілюков, П.
Струве, С. Муромцев, О. Шингарьов та ін.), що об’єдналась у
Конституційно-демокра¬тичну партію (кадети), аж до лютого 1917 р.
виступали за унітарну конституційну монархію з наданням свободи
національним мовам, права на національне культурне самовизначення, але у
складі єдиної і неподільної Росії.

Ось чому виступ у цей час видатного українського мислителя і майбутнього
державного діяча М. Грушевського (1866—1934) з власним проектом
конституційної перебудови імперії виявився досить актуальним. Головні
конституційні ідеї вченого: децентра¬лізація держави з наданням місцям
широкої національної чи територіальної автономії; парламентське
правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу;
розподіл влади не лише за класичною горизонтальною схемою (законодавча,
виконавча, судова), а й по вертикалі: у регіонах вся повнота влади
належить обраним шляхом усезагального, прямого, безпосереднього і
таєм¬ного голосування національно-територіальним сеймам, у центрі
—-парламенту, сформованому сеймом (один депутат від чотирьох членів
сейму); чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх
територій, прав і свобод людини і громадянина.

Водночас було оприлюднено і конституційний проект Братства тарасівців,
автором якого вважається харківський адвокат М. Міх-новський
(1873—1924). Його думки випливали з конституційних ідей М. Драгоманова,
але мали і суттєві відмінності. По-перше, він бачив Україну цілком
самостійною і про Росію навіть не згадував. По-друге, на пріоритетному
місці у М. Драгоманова стояли пробле¬ми соціальні, а у М. Міхновського —
національні, хоча й він не обходив питання націоналізації землі: від
землеробів-українців вона викуплялась, а від землеробів-чужинців —
відбиралась безплатно, приватна власність на землю скасовувалась, і вона
вважалась скар¬бом Всеукраїнської спілки. По-третє, у суспільстві М.
Драгоманова чужинці отримували однакові права з українцями і жодних
ущем¬лень щодо них не допускалось. По-четверте, у державі М.
Міхнов¬ського значно меншим виглядало коло прав і свобод людини і

громадянина. По-п’яте, корпус виборців за конституцією М. Драго¬манова
був набагато більшим, ніж у М. Міхновського, оскільки не встановлювалось
ніяких цензів осідлості і значно меншим виявився віковий ценз. По-шосте,
М. Драгоманов чітко окреслював компе¬тенцію місцевого самоврядування, а
центральної влади — лише у загальних рисах; М. Міхновський зробив це
навпаки. І останнє: для М. Драгоманова на першому місці стоять інтереси
людини і громадянина, для М. Міхновського — інтереси держави і
української нації.

Незважаючи на такі й інші відмінності, конституційні ідеї як М.
Драгоманова, так і М. Міхновського знайшли втілення в дер-жавотворчій
практиці УНР і сучасної незалежної України. З Основного Закону М.
Міхновського УНР, скажімо, запозичила ідею адміністративного поділу
України на землі, скасування приватної власності на сільськогосподарські
угіддя, станового поділу людей, недоторканості особистості, її мешкання,
листування, принципи судочинства, відсутності постійного війська і
виконання його функцій міліцейськими силами, а сучасна Україна —
національні кольори прапору, ідеї президентської республіки, означення в
Ос¬новному Законі низки конституційних нормативних актів тощо.

Загалом же конституційна практика періоду визвольних змагань 1917—1920
pp. не збагатила український конституціоналізм жодною діючою
небільшовицькою конституцією України як цілісним юридичним актом. Було
прийнято чимало нормативних документів конституційного характеру —
Універсали Центральної ради, її за¬кони про вибори, про основи
тимчасового управління в Україні, про громадянство, про герб і прапор,
про новий адміністративний поділ України, про суд і судочинство; Закони
про тимчасовий державний устрій України П. Скоропадського, гетьманські
ухвали про цензові вибори, впровадження нової системи місцевого
управ¬ління, громадянство, Державний сенат; Статут Української
Націо¬нальної Ради ЗУНР, її прокламації, тимчасовий основний закон про
державну самостійність українських земель, закон про Виділ Української
Національної Ради; декларації і універсали Директорії, інші її акти,
аналогічні актам Центральної ради, тощо.

Що ж до Конституції УНР, ухваленої 29 квітня 1918 р., то вона,
відповідаючи за змістом основним законам європейських і американських
держав, по-суті, теж була “октроїруваною”, оскільки приймалась на
засіданні Малої ради, тобто верхівкою ЦР, не діяла

жодного дня і до того ж відразу була грубо порушена обранням президента
УНР, про якого у Конституції навіть не згадувалось. Відповідні
конституційні проекти за доби П. Скоропадського пере¬писувались, як
свідчать архіви, з російських аналогів початку XX ст. і офіційно не
розглядались. Закони Директорії про тимчасове вер¬ховне управління та
порядок законодавства в УНР та про Державну Раду УНР спіткала така ж
доля, як і Конституцію УНР 1918 p.: вони були затверджені за кілька днів
до офіційного складання повноважень самою Директорією.

Але всі ці документи разом з проектами Основного державного закону УНР,
розробленого урядовою комісією, створеною у серпні 1920 р. на чолі з А.
Ніковським, проектами конституцій О. Ейхель-мана, С. Дністрянського та
ін., мають вважатися складовою части¬ною скарбниці національної
конституційної думки.

5. УКРАЇНСЬКІ РАДЯНСЬКІ КОНСТИТУЦІЇ

Першим українським діючим Основним Законом стала Конституція УСРР,
ухвалена у березні 1919 р. Цінність її полягає у тому, що до утворення
СРСР вона була справді основним законом відносно незалежної,
“напівсуверенної” України. У загальних поло¬женнях Конституція
представляла УСРР як організацію диктатури трудящих та експлуатованих
мас пролетаріату і найбіднішого селян¬ства над їх споконвічними
експлуататорами — капіталістами й поміщиками. Завданням диктатури
визначалось здійснення пере¬ходу від буржуазного ладу до соціалізму,
після чого диктатура, а слідом за нею і держава мали зникнути,
поступившись місцем вільним формам гуртожитку. Проголошувалось
скасування приват¬ної власності, влада робітничого класу, свобода слова,
зібрань і союзів тільки для трудового народу. Збройний захист завоювань
соціалістичної революції покладався теж лише на трудовий елемент країни.
Радянська Україна заявляла про братерську солідарність з усіма
радянськими республіками і про свою готовність увійти до складу Єдиної
Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки.

Влада трудящих мала здійснюватись Радами робітничих, селянських та
червоноармійських депутатів. її центральними ор-

ганами вважались Всеукраїнський з’їзд таких рад, ВУЦВК та РНК, у
компетенції яких перебували всі питання загальнодержавного значення,
тобто затвердження, зміни і доповнення до Конституції, встановлення і
зміна кордонів, зносини з іноземними державами, оголошення війни і
укладання миру, встановлення основ організації збройних сил, загальне
керівництво внутрішньою політикою, ци¬вільне, кримінальне і процесуальне
законодавство, встановлення основ соціалістичного будівництва у галузі
народного господарства, завідування грошовою системою і організація
фінансового госпо¬дарства республіки. З’їзди мали скликатися не менш
двох разів на рік.

До виключної компетенції ВУЦВК віддавалось формування РНК, питання про
кордони, зовнішні стосунки, збройні сили, визначення напрямків розвитку
народного господарства та деякі інші. РНК складалась з голови і народних
комісарів — завідуючих особливими відділами ВУЦВК та деяких інших осіб,
призначених ВУЦВК, і діяла за повноваженнями, наданими їй ВУЦВК. На
місцях органами радянської влади вважались з’їзди губернських, повітових
та волосних Рад, міські і сільські Ради та створені ними виконкоми.
Правом обирати і бути обраними до рад користувались незалежно від
віросповідання, національності, статі громадяни УСРР, яким виповнилось
18 років, але ні в якому разі не ті, що застосовують найману працю,
існують на нетрудові прибутки, приватні торгівці, торгові та комерційні
посередники, ченці і служителі церков та релігійних культів, колишні
поліцейські і жандарми, засуджені за вироком суду, душевнохворі та
божевільні.

До Конституції як окремий розділ включалась Декларація прав і обов’язків
трудящого і експлуатованого народу, тобто пристосо¬ваний до УСРР текст
Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, затвердженої
петроградським ВЦВК 3 січня і 111 Всеросій¬ським з’їздом Рад 18 січня
1918 р. Вона закріплювала принципи повновладдя трудящих, скасовувала
приватну власність і експлуа¬тацію людини людиною, запроваджувала
робітничий контроль, націоналізацію промисловості, транспорту, банків,
озброєння тру¬дящих, трудову повинність, федеративний устрій Радянської
держа¬ви на принципах вільного самовизначення націй.

Згодом до Конституції вносились значні зміни, особливо після утворення
СРСР, а 15 травня 1929 р. її замінила нова Конституція УСРР, затверджена
XI Всеукраїнським з’їздом Рад. Вона складалась

з п’яти розділів: 1) Загальні положення; 2) Про устрій Радянської влади;
3) Про виборчі права; 4) Про бюджет Української СРР; 5) Про герб, прапор
і столицю Української СРР. Перший розділ — це дещо перероблений текст
Декларації прав трудящого і експлуа¬тованого народу, взятий з
Конституції УСРР 1919 р. УСРР прого¬лошувалась соціалістичною державою
робітників і селян. Принци¬пове значення мали статті 2 і 3, де УСРР
заявляла про входження до СРСР і визначала за собою такі права: а)
ухвалення власної Конституції, яка буде відповідати Конституції СРСР; б)
терито¬ріальне верховенство; в) створення власних органів державної
влади і державного управління; г) прийняття до громадянства Україн¬ської
РСР на основі єдності радянського громадянства; д) обрання повноважних
представників України до Ради національностей ЦВК Союзу РСР та делегатів
на Всесоюзний з’їзд Рад; є) здійснення законодавства і управління у
межах своїх повноважень; ж) право на законодавчу ініціативу у вищих
органах СРСР. Конституція на найвищому рівні закріплювала принцип
верховенства загально¬союзних органів та загальносоюзного законодавства,
що перетво¬рювало проголошений суверенітет у політичний міф.

Центральними органами влади в УСРР, як і за Конституцією 1919 p.,
залишались Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селян¬ських та
червоноармійських депутатів, ВУЦВК та РНК. Якщо за попередньою
Конституцією з’їзди скликались двічі на рік, то тепер один раз на 2
роки. Сесії ВУЦВК мали скликатися тричі на рік. Новим була поява серед
вищих органів владування Президії ВУЦВК, до компетенції якої належало
видання декретів, постанов та розпо¬ряджень і затвердження декретів та
постанов Раднаркому УСРР. Президія отримувала право законодавчої
ініціативи у вищих органах влади СРСР, скасування будь-яких рішень РНК і
наркоматів УСРР та окружних виконкомів. Місцевими органами влади
вважались окружні і районні з’їзди Рад робітничих, селянських та
червоно-армійських депутатів, які збирались один раз на рік, та їх
виконкоми, які теж створювали президії.

Щодо прав і свобод людини, то вони проголошувались, як і раніше, лише
для трудящого люду. Конституція акцентувала на недопустимості
пригнічення чи обмеження рівноправ’я націо-нальних меншин на території
УСРР, можливість користуватися всім рідною мовою, створення національних
адміністративно-територіальних одиниць. Конституційно закріплювалось
входження

до складу УСРР Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської
Республіки.

Дія Конституції УСРР 1929 р. припинялась з прийняттям Конституції УРСР
1937 p., розробленою у відповідності з Консти¬туцією СРСР 1936 р.
комісією у складі Г. Петровського, С. Косіора, П. Постишева, В.
Затонського, П. Любченка, Й. Якірата ін. і зат¬вердженою Надзвичайним
XIV Всеукраїнським з’їздом Рад 30 січня 1937 р. У 13 главах і 146
статтях Основного Закону закріплювались суспільний устрій, державний
устрій, вищі органи державної влади УРСР та Молдавської АРСР, місцеві
органи державної влади, бюджет УРСР, організація суду і прокуратури,
основні права і обов’язки громадян, виборча система, герб, прапор,
столиця, по¬рядок внесення змін до Конституції.

Новий Основний Закон проголошував перемогу соціалізму, непорушність
соціалістичних виробничих відносин, морально-політичну єдність
українського народу. УРСР віднині вважалась соціалістичною державою
робітників і селян, де вся влада належить трудящим міста і села в
уособленні Рад депутатів трудящих. Вся глава про суспільний устрій майже
повністю відтворювала відповідні положення Конституції СРСР 1936 р.
Економічною основою УРСР проголошувалась соціалістична власність у формі
державної та кол¬госпно-кооперативної власності і соціалістична система
господар¬ства, яка спрямовувалась на втілення принципів “хто не працює,
той не їсть” та “від кожного по здібностям, кожному — за його працю”.

Вищим органом державної влади ставала Верховна Рада УРСР, до компетенції
якої відносились затвердження народногоспо¬дарських планів і державного
бюджету, керівництво всіма галузями народного господарства і
соціально-культурного розвитку, встанов¬лення у відповідності із
законодавством Союзу РСР місцевих податків, зборів і неподаткових
доходів, законодавство про працю, організація суду, надання прав
громадянства УРСР тощо. У період між сесіями Верховної Ради її функції
покладались на Президію, яка видавала укази, тлумачила закони
республіки, контролювала роботу уряду, скасовувала рішення обласних рад
у разі невідпо-відності їх законам, скликала сесії Верховної Ради, могла
проводити референдуми, присвоювала почесні звання республіки,
користува¬лась правом помилування.

Верховна Рада створювала уряд республіки — Раду народних комісарів як
вищий виконавчий і розпорядчий орган державної

влади. РНК здійснювала керівництво народними комісаріатами рес¬публіки
та іншими підпорядкованими її інституціями, об’єднувала і спрямовувала
діяльність уповноважених загальносоюзних нарко¬матів, вживала заходи до
виконання народногосподарчих планів, державного і місцевого бюджету, до
забезпечення громадського спокою, захисту інтересів держави, охорони
прав громадян, контро¬лювала діяльність РНК Молдавської АРСР та обласних
виконкомів.

На місцях функції державного управління мали виконувати обласні, міські,
районні, сільські та селищні Ради народних депутатів і їх виконкоми.
Ради всіх рівнів мали тепер обиратися таємним голосуванням на основі
загального, рівного і прямого виборчого права. Конституція вперше
визначала порядок творення судових і прокурорських органів і головні
принципи їх діяльності, що було ширмою в умовах безпрецендентного
розгулу беззаконня і масових репресій. Це ж саме можна сказати і щодо
статей, які проголошували найширші демократичні права і свободи людини.

Стрижнем всіх трьох стисло охарактеризованих конституцій Радянської
України був принцип диктатури пролетаріату, витлума¬чений на практиці
сталінським тоталітарним режимом так, що насильницька її функція майже
завжди ставала превалюючою. З самого початку це виявилось у політиці
воєнного комунізму, зго¬дом — у жорстокому червоному терорі та
громадянській війні. Після короткочасної неповської відлиги на кілька
десятиліть знову взяло гору сталінське трактування диктатури
пролетаріату, його думка про посилення класової боротьби по мірі
просування до соціалізму, його адміністративно-командна,
державно-казарменна модель. Гасло диктатури пролетаріату стало кривавим
мечем у руках правля¬чої еліти, засобом варварського терору проти
власного народу, пе¬ретворило таку диктатуру у безмежне панування
партійної верхівки, корито для партдержноменклатури. В результаті
жорстоких репресій загинули чи були безвинно кинуті за грати мільйони
людей.

У зв’язку з цим від гасла диктатури пролетаріату стали відмежо¬вуватись
не лише соціал-демократи, а й комуністичні і робітничі партії, які
підтримували зв’язки з КПРС. Під таким тиском остання у період
“хрущовської відлиги” проголосила, що диктатура пролета¬ріату виконала
свої функції і перестала бути необхідною в Радян¬ському Союзі. Ось чому
чергова Конституція СРСР 1977 p., як і четверта Конституція УРСР,
ухвалена на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради 20 квітня 1978 p.,
стали іменуватись загальнона¬родними.

Остання українська радянська конституція у вступній частині і 10
розділах, що поділялись на 19 глав і 171 статтю, визначала політичну і
економічну систему республіки, основні напрямки її соціального і
культурного розвитку, зовнішньополітичної діяльності, рівноправність
громадян, права і обов’язки особистості, націо¬нально-державний і
адміністративний устрій, компетенцію Рад народних депутатів, їх систему,
статус народних депутатів, функції найвищих органів державної влади і
управління — Верховної Ради та Ради Міністрів УРСР, принципи діяльності
місцевих органів, основи державного планового регулювання
соціально-економічного розвитку, формування державного бюджету, систему
правосуддя, державного арбітражу і прокуратури, герб, прапор, гімн і
столицю республіки, межі дії і порядок зміни Основного Закону.

Конституція наголошувала, що УРСР є соціалістичною загаль¬нонародною
державою, котра виражає волю і інтереси робітників, селян та
інтелігенції, трудящих будь-яких національностей. Особли¬вий акцент
робився на керівній і спрямовуючій ролі Комуністичної партії, котра
ставала ядром всієї політичної системи, державних і громадських
організацій. Як і у попередніх конституціях, підкре¬слювалось, що УРСР є
суверенна радянська соціалістична держава, яка з метою успішного
будівництва комуністичного суспільства, зміцнення економічної і
політичної єдності, гарантування безпеки і оборони країни в результаті
вільного самовизначення її народу на основі добровільності і
рівноправності разом з іншими радян¬ськими соціалістичними республіками
входить до складу Союзу РСР. Стрижневим принципом державного будівництва
залишався демократичний централізм, а державною ідеологією —
марксизм-ленінізм. Серед громадських організацій провідне місце
віддавалось професійним спілкам і комсомолу. Підкреслювалась важлива
роль у суспільному житті трудових колективів. Основним напрямком
розвитку політичної системи проголошувалось подальше розгор¬тання
соціалістичної демократії, активна участь громадян у
держав¬но-громадських справах, посилення народного контролю, зміц¬нення
правової основи державного і суспільного життя, розширення гласності.

Основу економічної системи становила соціалістична власність на засоби
виробництва, а найвищою метою останнього вважалось найповніше
задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб людей. Вся
економіка УРСР належала до єдиного союзного на-

родногосподарського комплексу. Соціальною основою УРСР мав стати союз
робітників, селян та інтелігенції.

За республікою формально залишались права вступати у від¬носини з
іноземними державами, укладати з ними договори, обмінюватись
дипломатичними і консульськими представниками і навіть право вільного
виходу з СРСР. Але ст. 73 Конституції СРСР 1977 р. всі найважливіші
питання життєдіяльності державного організму виключала з компетенції
УРСР та інших союзних рес¬публік.

Стосовно ж повноважень, які належали Україні (прийняття конституції,
внесення до неї змін і забезпечення контролю за її додержанням,
законодавство республіки, охорона державного по¬рядку, прав і свобод
громадян, організація та діяльність республі¬канських і місцевих органів
влади і управління, керівництво еко¬номікою УРСР, використання і охорона
природних ресурсів, планування економічного і соціального розвитку та
бюджету, управління житловим і комунальним господарством, торгівлею і
громадським харчуванням, побутовим обслуговуванням, житловим
будівництвом і благоустроєм населенних пунктів, шляховим будівництвом і
транспортом, встановлення порядку користування землею, надрами, водами,
лісами, охорона навколишнього сере¬довища, управління освітою,
культурними і науковими установами, соціальним забезпеченням та деякі
інші), то й вони не могли вирішуватись без дозволу ЦК КПРС.

За категоріями сталінізму, голодоморів та сучасного “демокра¬тичного
войовничого антикомунізму” не слід забувати й про те, що саме з
Конституцією України 1978 р. вона здобула вже дійсну, а не фіктивну,
удавану незалежність, була визнана більш як 150 державами планети, стала
членом Ради Європи та ОБСЄ, приєдна¬лася до Центральноєвропейської
ініціативи, тобто увійшла до світо¬вого співтовариства як суверенний,
шановний і надійний партнер.

6. НОВІТНІЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

Процес творення нового Основного Закону нашої держави, що
супроводжувався низкою суттєвих змін і доповнень до Консти¬туції 1978
p., розпочався 16 липня 1990 р. Того дня Верховна Рада УРСР прийняла
Декларацію про державний суверенітет України.

Декларація стверджувала сучасну назву держави — Україна, вводила до
офіційного легітимного обігу категорії “національна держава”,
“національна державність”, підкреслювала приналежність до народу України
— єдиного джерела державної влади — громадян усіх національностей,
констатувала верховенство Конституції і законів республіки на своїй
території, розмежовувала владу на законодавчу, виконавчу і судову,
гарантувала громадянам рівність перед законом, права і свободи,
передбачені як Конституцією УРСР, так і нормами міжнародного права,
територіальне верховенство і недоторканість кордонів, економічну
самостійність і захист усіх форм власності, економічну безпеку і
національно-культурне від¬родження українського народу. Проголошуючи про
свій намір стати у майбутньому нейтральною державою, Україна заявила про
своє право на власні збройні сили, внутрішні війська і органи державної
безпеки, безпосередні і рівноправні стосунки з іншими учасниками
міжнародного спілкування, визнавала пріоритети загальнолюдських
цінностей, норм міжнародного права над внутрішнім правовим простором.

У той же час непорушним зберігався принцип подвійного громадянства —
УРСР і СРСР, виявлялась готовність ухвалити новий союзний договір, а
відносини Української РСР с іншими радянськими республіками
передбачалось будувати на основі угод, ухвалених з дотриманням засад
рівноправ’я, взаємоповаги і невтру¬чання у внутрішні справи. Так і не
вирішеними залишаються і до сьогодення закріплені у Декларації наміри
України щодо вилучення своєї долі з загальносоюзного багатства, зокрема
з алмазного, валют¬ного, золотого запасу. Але головне у документі те, що
він мав стати основою для нової Конституції і нового законодавства
України.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада затвердила склад першої Кон¬ституційної
комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР
Л. М. Кравчука. Роботу цієї Комісії (після обрання Л. М. Кравчука
Президентом України її співголовою став ще й І. С. Плющ) можна умовно
поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993 р.) і
період формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У середині
першого періоду чітко виокремлюються ще кілька етапів, пов’язаних з
такими резо¬нансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 p.,
проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 p., Всеукраїнський
референдум 1 грудня 1991 p., всенародне обговорен-

ня першого варіанту Конституції (15 липня — 1 грудня 1992 р.) і поява
другого її варіанту 26 жовтня 1993 р.

На референдумі СРСР 25,2 млн. громадян України (80,2% від тих, хто
отримав бюлетені) висловились за входження УРСР до складу Союзу
радянських суверенних держав на засадах розглянутої вище Декларації, а
22,1 млн. (70,16%) — за збереження СРСР. 1 хоч останній показник став
найнижчим серед 15 союзних і 20 автономних республік колишнього
Радянського Союзу, волю половини населення і переважної більшості його
дорослої частини не можна було не враховувати при розробці концепції
майбутнього Основного Закону. Але радикалізм депутатів Верховної Ради
при обговоренні концепції виявився набагато відмінним ніж суспільства
загалом. Скажімо, у травні 1991 р. за входження України до Союзу
суверенних радянських республік проголосувало менше половини складу
Верховної Ради — 217 чоловік, а за Союз Радянських Соціалістичних
Республік — лише 86 депутатів. Не дійшли згоди навіть щодо назви
майбутньої Конституції. У зв’язку з цим було вирішено винести це питання
на всенародний референдум, а поки що затвердити робочу назву
“Конституція України”.

Та все ж, незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991 р.
Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало
визначною віхою у конституційному становленні держави. Тут були
сформульовані стрижневі методологічні принципи най¬новішого українського
конституціоналізму, зокрема про те, що Конституція України мала
грунтуватися на Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1996
р., на ідеалі правової держави, на соціалістичному виборі народу, що
найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права та свободи,
що в молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на
принципах соціальної справедливості і пріоритету особи над державою, що
Конституція є стабільний (жорсткий) юридичний документ з нормами прямої
дії тощо. Формою державного правління проголошувалась президентська
республіка, державного устрою — унітаризм, основою державного ладу —
економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, багатопартійність,
самоврядування. Щодо Союзу суве¬ренних держав, то Україна залишала за
собою право самостійно вирішувати це питання відповідно до волі народу.
Вперше заявлялось про намір створити Конституційний Суд з широкими
повнова¬женнями.

Водночас розроблялись альтернативні конституційні проекти рядом наукових
закладів і політичних партій. Найбільшого розголосу тоді набули проекти
концепції Основного Закону, відпрацьовані в Інституті держави і права
ім. В. М. Корецького АН УРСР, Україн¬ській юридичній академії ім. Ф. Е.
Дзержинського, Київській вищій школі МВС СРСР та деяких інших наукових
інституціях. У травні та на початку серпня 1991 р. у порядку
законодавчої ініціативи їх було внесено на розгляд Верховної Ради від
імені ЦК Компартії України.

Та розгляду у парламенті зазначених альтернативних проектів не судилось
відбутися: у процес вітчизняного державотворення і конституційного
становлення владно вторглися бурхливі події серпня 1991 р. З одного
боку, вони, безперечно, сприяли прискоренню виходу самостійної України
на світову арену, з іншого, вони перер¬вали відносно демократичний шлях
поступового, “цивілізованого” розходження колишніх союзних республік і
стали поштовхом чис¬ленних кривавих сутичок і навіть братовбивчих війн
на терені ко¬лишнього СРСР, поклали початок нічим не виправданому
стрім¬кому економічному занепаду, появі авторитаристських тенденцій.
Війн, на щастя, Україні поки що вдалось уникнути, але всі інші названі
наслідки діяльності цілковито здеградованої верхівки КПРС і КПУ вона
відчуватиме ще довго.

24 серпня 1991 г. Верховна Рада, реалізуючи положення Декла¬рації про
державний суверенітет, урочисто проголосила незалежність України та
створення самостійної української держави — України. В одному пункті Акт
незалежності повторював положення Декла¬рації про неподільність і
недоторканість території України, а в іншому — фіксував суттєві
зрушення: Декларація стверджувала лише верховенство Конституції і
законів УРСР на своїй території, а Акт наголошував, що на території
України мають чинність виключно Конституція і закони України. Ще далі у
цьому напрямку пішов закон “Про правонаступництво України”, ухвалений 12
вересня 1991 р. До прийняття нової Конституції він визнавав дію
Основного Закону УРСР 1978 p., перетворював Верховну Раду УРСР на
Верховну Раду України, встановлював кордони, надавав права гро¬мадянства
всім особам, що постійно мешкали на території України за станом на 24
серпня 1991 р.

Ще одна визначна подія на шляху конституційного становлення України
відбулась 1 грудня 1991 р. У цей день на всеукраїнському

референдумі 28,8 млн. громадян або 90,32% з тих, хто взяв участь у
голосуванні (31,9 млн. з 37,9 млн., що мали право на участь у
референдумі), підтвердили Акт проголошення незалежності. На цій підставі
5 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх союзних республік заявила, що
вважає стосовно себе Договір 1922 р. про утворення Союзу РСР недійсним і
недіючим. Остання крапка на 69-літньому існуванні СРСР через кілька днів
— 8 грудня — була поставлена у Біловезькій Пущі вищими посадовими
особами Російської Федерації, Білорусії і щойно обраним Президентом
України Л. Кравчуком.

Конституційний процес тепер тривав у зовсім інших правових і політичних
умовах, найпомітніший відбиток на які наклала боротьба за повноваження
між Президентом і Верховною Радою, навколо форм державного правління,
соціально-економічного устрою, статусу Криму та інших територій,
місцевих органів дер¬жавного управління і самоврядування, Рад народних
депутатів, символів України, шляхів прийняття Основного Закону тощо.
Паралельно з суперечками при розробці проекту нової Конституції тривав
процес зміни Основного Закону 1978 p., особливо у розділах і статтях, що
стосувались компетенції законодавців, вищих і місце¬вих органів
виконавчої влади. Поступово набирала сили і тенденція до все більшого
відступу від положень Декларації від 16 липня 1990 р. і схильності
розробників проекту нової Конституції лише до Акту проголошення
незалежності.

1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про вине¬сення проекту
Конституції України 1 листопада 1992 р. на всенарод¬не обговорення.
Документ розглядався на сесіях Рад народних депутатів всіх рівнів,
політичними партіями та іншими громадськи¬ми об’єднаннями,
організаціями, рухами, трудовими колективами. Загалом в обговоренні
взяли участь понад 180 тис. громадян. До Конституційної комісії
Верховної Ради надійшло 47320 пропозицій і зауважень, узагальнених на 5
тисячах сторінок. Кожна восьма пропозиція була врахована при
доопрацюванні проекту Основного Закону: з’явилося 30 нових статей, 188
були суттєво змінені, а 48 статей вилучені зовсім. Результатом
всенародного обговорення і напруженої праці Конституційної комісії став
черговий проект Основного Закону в редакції від 26 жовтня 1993 р.

Однак ці два проекти різні політичні сили сприйняли по-своєму: одні
погоджувались з ними повністю і навіть визнавали їх відпо-

відними світовим стандартам, другі критикували конструктивно, треті
розбивали їх вщент, четверті суттєво доповнювали або вносили власні
альтернативні проекти, п’яті змінювали формулювання тих чи інших норм,
шості відкидали все геть. Досить нагадати, що негативна оцінка проекту
від 1 липня 1992 р. у цілому була висловлена 7 обласними, 51 міською,
районною і сільською Радами, 16 об’єднаннями громадян. Та значний внесок
у вітчизняну консти¬туційну думку і практику, у конституційне
становлення України був незаперечним. Хід обговорення і самі варіанти
Основного Закону збуджували суспільне політико-правове мислення,
залучали до процесів правотворення десятки тисяч людей, сотні
українських і зарубіжних фахівців, сприяли громадській апробації часто
проти¬лежних конституційних ідей і конкретних норм, шляхів
консти¬туційного регулювання тощо.

Завдяки зазначеним проектам Україна поставала в очах світо¬вого
співтовариства як демократична правова соціальна держава, конституційний
лад якої грунтується на визнанні прав людини, її життя і здоров’я, честі
і гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю,
пріоритеті її прав і свобод. Стверджувались принципи народовладдя,
поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, визнання і
гарантування місцевого самовряду¬вання, загального, рівного і прямого
виборчого права при таємному голосуванні, верховенства права,
задоволення національно-культур¬них і мовних потреб, політичного,
економічного та ідеологічного плюралізму, соціально-орієнтованої
ринкової економіки, пріоритету загальнолюдських цінностей, миролюбної
зовнішньої політики тощо. Здійснення прав громадян мало відбуватися за
принципом “дозволене все, що не заборонене законом”, а повноважень
дер¬жавних органів і посадових осіб — за принципом “дозволене лише те,
що визначене законом”. Глибинна суть молодої держави характе¬ризувалась
ще й закладеною у проектах Конституції республікан¬ською
парламентсько-президентською моделлю державного прав-ління, унормуванням
на рівні областей, по суті, адміністративної автономії на засадах
децентралізації влади, сільського і міського самоврядування і т. ін.

Та, на жаль, проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. став не новою
хвилею конституційного процесу, а, навпаки, майже повного

його занепаду.

Більше року політичні баталії, пов’язані з новими виборами, відсували
питання Конституції на задній план: старе і нове керівне

ядро держави, як і новообраний парламент, робили вигляд, що такої
проблеми не існує. Правда, кандидати в президенти і в народні депутати,
вловлюючи настрої громадськості, торкались цих проблем у передвиборних
платформах, вносились періодично зміни до Конституції 1978 p.,
проводились наукові конференції, публікува¬лись відповідні статті у
пресі.

Новий імпульс конституційному становленню України мала надати
Конституційна комісія, створена 10 листопада 1994 p., яка, на відміну
від попередньої, була вже не органом Верховної Ради, а тимчасовою
загальнодержавною комісією. До речі, це було явним порушенням діючої
Конституції, яка відносила ухвалення Основ¬ного Закону виключно до
повноважень Верховної Ради. До складу Комісії увійшли 15 народних
депутатів, 15 осіб, призначених Президентом, голова Конституційного
Суду, по два представники — від Верховного і Вищого арбітражного судів
та Генеральної прокура¬тури, один — від Автономної Республіки Крим,
секретар комісії та два її співголови — Л. Кучма і О. Мороз. Відновились
засідання Конституційної комісії, були затверджені її секції з загальних
засад конституційного устрою, з прав, свобод і обов’язків людини і
громадянина, з проблем громадянського суспільства і держави, з проблем
законодавчої, виконавчої і судової влади, з територіального устрою і
територіальної організації влади. До роботи секцій залуча¬лись наукові
експерти з Інституту держави і права ім. В. М. Корець-кого НАН України,
Київського університету ім. Т. Шевченка, Українського інституту
міжнародних відносин та ін.

Незважаючи на те що Конституційна комісія розпочала діяль¬ність вже на
досить міцному, напрацьованому у 1991 — 1993 pp. фундаменті, робота її
точилась досить мляво. Це обумовлювалось насамперед тим, що і у
новообраній Верховній Раді співвідношення політичних сил не давало
можливості жодній з них взяти на себе відповідальність за прийняття
Основного Закону. Суттєвим упущен¬ням законодавців виявилось і те, що
вони не взяли до уваги не лише попередні напрацювання, а й офіційні
рішення парламенту щодо концепцій майбутньої Конституції, змусивши
Комісію знову розпочинати свою діяльність з тривалих суперечок про
преамбулу, принципи, засади і т. ін. Активність же науковців, низки
політичних партій, окремих ініціаторів у цьому напрямку не вщухала.
З’явились проекти нової Конституції України, розроблені Інститутом
держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, фракцією комуністів у

Верховній Раді, Всеукраїнським товариством “Прометей”, Союзом
жінок-трудівниць “За майбутнє дітей України”, Християнсько-демократичною
партією, Конгресом українських націоналістів тощо.

В Академії правових наук України з самого початку висловлю¬вались
пропозиції ухвалити на першому етапові закони про владу, про основи
конституційного устрою, Декларацію прав людини і громадянина, Тимчасовий
Основний Закон, а вже потім готувати проект Конституції. Такі
обгрунтовані ініціативи спочатку були підтримані Л. Кравчуком. Згодом, у
ситуації зростаючого політич¬ного протистояння законодавчої (в
уособленні О. Мороза) та виконавчої (в уособленні Л. Кучми) гілок влади,
за відсутності так і не сформованого (майже з початку 1992 р.)
Конституційного Суду України і надзвичайної слабкості судової влади
взагалі, в умовах загострення економічної кризи, катастрофічного
зубожіння людей, суцільної криміналізації суспільства і т. ін., ідеї
негайного прийняття закону про владу (у президентському варіанті він
іменувався Консти¬туційним законом про владу і місцеве самоврядування)
по суті тор-педували конституційний процес, що й без того був різко
загальмо¬ваний виборчими баталіями 1994 р. Та й підхід до реалізації
ідеї був різним: одні політичні сили прагнули через закон суттєво
зміцнити виконавчу гілку влади, побудувати жорстку президентську
вертикаль, а інші — залишити Президенту України мало чи не повноваження
королеви Великобританії, або ж зовсім ліквідувати цей інститут.

У парламенті, зрештою, гору взяло праве, пропрезидентські настроєне
крило.

У червні 1995 р. було підписано Конституційний договір між Верховною
Радою України та Президентом України про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на
період до прийняття нової Конституції України. Збуривши чергові
величезні політичні хвилі, розколовши суспільство, знову відкинувши
конституційний процес майже до його початкової стадії, договір довів
свою надуманість і повну недіє¬здатність.

Певною мірою все це спонукало до активізації Конституційну комісію, яка
24 листопада 1995 р. 17 голосами (з 40 членів) підтри¬мала пропозицію Л.
Кучми про ухвалення за основу підготовленого на той час робочою групою
проекту Конституції України і утворила нову робочу групу вже з членів
Комісії (4 — від Верховної Ради, 4 — від Президента і 2 — від судової
влади) для доопрацювання

проекту. Таке голосування свідчить про неоднозначну оцінку документу,
при розробці якого гору знову таки брали прихильники так званого
президенталізму. Спроби парламенту у вересні 1995 р. повернути хід
роботи Конституційної комісії у русло концепції нової Конституції від 19
червня 1991 р. (з необхідними змінами) успіху не мали. Про зафіксовану у
Конституційному договорі прерогативу парламенту приймати Основний Закон
та винесення узгодженого між сторонами договору його тексту на
всеукраїнський референдум вже мало хто згадував.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила і передала на розгляд
Верховної Ради ще один проект Конституції України. Після досить
напруженої праці Тимчасової спеціальної комісії 28 травня розпочалось, а
4 червня завершилось перше читання. Рівно через два тижні розгляд
проекту було продовжено вже у дру¬гому читанні.

Слід підкреслити, що ці три місяці, які передували прийняттю Конституції
України, у черговий раз виявились періодом найгострі-шого політичного
протистояння Президента і значної частини депутатів Верховної Ради.
Інколи воно виходило за рамки того, що називається цивілізованою
боротьбою, штучно розпалювалося часто “закулісними”, але досить
впливовими політиками. Проект Робочої групи від 11 березня 1996 р.
опублікований навіть без численних зауважень і пропозицій членів
Конституційної комісії, як і в неда¬лекому минулому, “повністю і
одностайно схвалювався” на сесіях Рад, зборах трудових колективів,
сходах громадян.

Наприкінці червня політична напруга досягла апогею, верши¬ною якого став
Указ Президента про винесення 25 вересня 1996 р. на всеукраїнський
референдум саме варіанту Основного Закону у редакції Робочої групи від
11 березня 1996 р. Як відповідь на своєрідний виклик Верховна Рада
відразу приймає безпрецедентне рішення: працювати у режимі одного
засідання доти, поки робота над проектом Конституції не буде завершена.
28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної
роботи 321 голосом проти 45 (утримались — 12, не голосували — 17)
Верховна Рада прийняла і ввела в дію нову Конституцію України. Так
завершився черговий етап багатоскладного найновішого конституційного
про¬цесу у суверенній Україні — етап підготовки тексту Основного Закону,
дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою. Але конституційний
процес у цілому тільки набирає сили: попереду прийняття десятків
органічних та інших законів.

ВИСНОВКИ

Отже, історія Конституції України, що з самого початку усотує всю
скарбницю світової політико-правової думки, загально визнані і
перевірені міжнародні стандарти демократичного конститу¬ціоналізму та
базується на власному національному грунті, охоплює довготривалий
тисячолітній процес зародження, визрівання і розвитку вітчизняного
конституціоналізму як теорії і практики. Дещо умовно цей процес можна
поділити на кілька періодів.

Перший з них сягає своїм корінням сивої давнини звичаєвого права
пращурів українства, набуває злету у протиконституційній думці, право- і
державотворчій практиці Київської Русі, Галицько-Волинського та інших
князівств, втілюється у договорах (уставах) або княжому праві, зокрема,
у договорах Русі з Візантією, Руській Правді, церковних статутах, рядах,
рішеннях снемів та боярських рад, різнобарвних проповідях, “словах”,
посланнях, повчаннях, літописах священнослужителів і світських діячів.
Далі цей етап характеризується поступовим уповільненням вітчизняного
перед-конституційного мислення, занепадом багатьох державно-правових
інституцій на українських землях, що, однак, не виключає окремих
спалахів національної політико-правової думки і у XV—XVI ст. Йдеться,
зокрема, про надання багатьом українським містам магде¬бурзького права,
утворення воєводств, розвиток “шляхетської демо¬кратії”, станових прав і
привілеїв, поступове підвищення ролі законності, суду, зміцнення прав
власності і власника, започатку-вання основ козацького суспільного
устрою з елементами розподілу влади, республіканізму, народоправства,
соборності, шанування природного і божественного права тощо. Досить
згадати про твори Ю. Дрогобича, П. Русина, С. Орловського, І.
Вишенського, Хри¬стофора Філалета та ін., численні статті, привілеї,
артикули цього періоду, Судебник Казиміра 1468 p., “козачу конституцію”
Стефана Баторія 1579 р., про Литовські статути XVI ст., які, маючи своїм
джерелом Руську Правду, пережили і польсько-литовську, і геть¬манську, і
навіть післягетьманську добу.

Другий період історії Конституції України (XVII—XVIII ст.) став епохою
творення “біблії українського конституціоналізму”,

яка виявилась безпосередніми витоками вже новітньої національної
конституційної думки. Мабуть, найхарактернішою ознакою цього періоду є
зародження паростків національної державницької ідеї і поки що не зовсім
вдалі спроби її втілення в діяльності численних українських гетьманів.
Якщо фундатор раннього українського кон¬ституціоналізму як практик Б.
Хмельницький низкою нормативних документів від Зборівського договору
1649 р. до Березневих статей 1654 р. започаткував визнання України у
світовому співтоваристві, виборов для неї юридично визначені права для
подальшого розвитку національного державотворення, то його наступники,
керуючись переважно власними інтересами, про суверенітет України думали
мало, без будь-якого чужеземного протекторату її навіть не уявляли і
крок за кроком ці права втрачали. Це юридично зафіксовано у гетьманських
статтях-конституціях — від Ю. Хмельницького до Д. Апостола. Щодо
договорів і трактатів 1. Виговського, Ю. Хмель¬ницького, П. Дорошенка,
І. Мазепи з Польщею, Портою, Швецією, пактів П. Орлика 1710 р. та деяких
інших, то й їх не можна виключати з скарбниці національної
конституційної думки і практики як утопічні варіанти визначення
правового статусу Ук¬раїни поза межами Російської імперії. Значний
внесок у подальший розвиток української конституційної думки належить
козацьким літописцям, М. Козачинському, Г. Сковороді, багатьом іншим
вихованцям братських шкіл, Києво-Могилянської колегії (академії), Я.
Козельському, С. Десницькому та іншим мислителям. Як прак¬тику ранній
український конституціоналізм у XVII—XVI11 ст. по¬мітно збагатили
гетьманські універсали, кодекси і збірники “Права, за якими судиться
малоросійський народ” (1743), “Суд і розправа в правах малоросійських”
(1750—1758), “Книга статут та інші права малоросійські” (1764),
“Екстракт малоросійських прав” (1767), “Екстракт з указів, інструкцій та
установ Правительствуючого Се¬нату” (1796) тощо.

Третій період історії Конституції України охоплює XIX — по¬чаток XX ст.
Умовно його започатковують “Історія Русів”, “Зібрання малоросійських
прав” (1807), перші масонські ложі, а далі він набирає сили у зв’язку з
діяльністю українських декабристів, членів Кирило-Мефодіївського
товариства, особливо Т. Шевченка і М. Костомарова, “Руської Трійці” і
Головної Руської Ради на Над¬дністрянщині, з громадським рухом,
розвитком демократичних народницьких, соціалістичних,
консервативно-державницьких,

націоналістичних, анархічних, певною мірою, ліберальних та інших ідей.

Найголовнішими ознаками розглядуваного періоду є заснування і теоретичне
обгрунтування М. Драгомановим та його учнями новітнього українського
конституціоналізму, зародження і розвиток національної юридичної науки
та освіти, поява українських прав¬ничих видань, низки конституційних
проектів, політичних партій та їх програмних документів, де відбивались
основи конституційного устрою, поступове визрівання (переважно на
Слобожанщині і Над¬дніпрянщині) державницької ідеї, яка протягом XIX ст.
еволю-ціонізувала від “гуманного”, “відроджувального” націоналізму через
“центристичний”, “національно-неусвідомлений” етап, помірковані і
радикально-революційні програми народників і перетворилась на початку XX
ст. у “войовничий” націоналізм з гаслами “Україна для українців”. На
межі XIX і XX віків стрижень націоналістичної думки переміщується у
Західну Україну, яка до цього була лише “багном гнилеєм між країн
Європи” (І. Франко). Важливо й те, що носіями найкращих зразків
конституційного мислення у роз¬глядуваний період виступили представники
найбідніших, найобез-доленіших верств населення, а панівна еліта
українців виявила себе українофобами: на Заході вона швидко
полонізувалась, у центрі і на Сході — спостерігався не менш інтенсивний
процес перетворення багатіїв-українолюбців на москвофілів.

Зазначений період українського конституціоналізму на відміну від перших
двох характеризується ще й злетом конституційної думки і практики на
початку XX ст. Окрім низки конституційних проектів саме тоді народився
легальний український парламентаризм, коли у травні 1906 р. понад 40
депутатів 1 Державної думи від українських земель створили Українську
парламентську громаду на чолі з І. Шра-гом. На жаль, ця група не встигла
оприлюднити підготовану у той же час М. Грушевським Декларацію про
автономію України. Через 11 років ідеї Декларації були втілені в
Універсалах Центральної ради, унікальному, єдиному у світі законі про
національно-персо¬нальну автономію, інших конституційних актах,
Конституції УНР 1918 p., державотворчій практиці Центральної ради,
Директорії, а в окремих положеннях — і Української держави П.
Скоропадського.

Четвертий період історії Конституції України — це майже три чверті
століття дії українських радянських конституцій 1919, 1929, 1937 та 1978
років. Сучасні спроби подати його у якихось чорних кольорах з
криваво-багряним відтінком або викреслити зовсім з

історії українського народу не можуть бути виправданими. Так, були і
безмежне панування партдержноменклатури, і жорстокі сталінські репресії,
і голодомори, і пригнічення духовного життя людини, і її повне
підпорядкування державі, і відкидання світового досвіду державотворення,
і навіть заборона вживання категорії “конституціоналізм” тощо. Але й ці
сім з половиною десятиліть залишили найвагоміший відбиток у національній
конституційній думці і практиці та у державному будівництві. Не слід
забувати, що саме за радянського періоду Малоросія стала справді
Україною, а “черкаси” і “хохли” — українцями; що до складу України
назавжди увійшли всі етнічні українські території — Східна Галичина,
Пів¬нічна Буковина, Південна Бессарабія, Закарпаття, значна частина
Волині, Слобожанщини, а також Крим; що Україна стала не просто
повноправним членом, а фундатором-засновником ООН; що було зроблено
певний стрибок у розвитку економіки, науки, культури, освіти; що всі
галузі народного господарства і соціально-культурної сфери
забезпечувались висококваліфікованими кадрами та багато ін. Та й
суверенітет, хоч і був удаваним, утопічним, але офіційно декларувався у
всіх чотирьох радянських Конституціях УРСР, які ще й проголошували
найдемократичніші норми щодо прав і свобод людини з необхідними
гарантіями. На превеликий жаль, не всі ці конституційні положення
виконувались на практиці, проте вони стали надбанням скарбниці
загальнолюдської конституційної думки. П’ятий період історії Конституції
України розпочався у процесі формування нової юридичної системи на межі
80 — 90-х років в XX ст. Найголовніші його ознаки: вступ нашої держави
на шлях справжньої незалежності; бурхлива, навіть вибухова політизація
населення у перші роки після ухвалення відповідної Декларації і майже
такий самий різкий і раптовий його відхід до стану аполі¬тичності; тяжка
і тривала економічна криза; катастрофічне зубожін¬ня більшості мешканців
України на фоні штучного вирощування нового класу буржуазії (переважно
кримінальної); нечуване зрос¬тання злочинності, захворюваності,
смертності, падіння моралі; занедбаність науки, освіти, культури;
відчайдушна боротьба за зверхність владування, у тому числі і між
сучасними повноважними гілками влади; грубі порушення у ході такої
боротьби діючої Кон¬ституції, що знайшло свій вияв в ухваленні, по суті,
“антиконсти-туційного” Конституційного договору 1995 р. тощо. Саме в
таких тяжких умовах визначались призначення України як незалежної

держави, способи організації і здійснення нею влади, форми дер¬жавного
управління і державного устрою, розмежування законодав¬чої, виконавчої і
судової гілок владування, організації місцевого самоуправління,
демократичних виборів, функціонування правової системи, її
спрямованості, взаємовідносини у ланцюжках “люди¬на — суспільство —
держава”, “держава — світове співтовариство” та інші правові норми,
зафіксовані у Конституції України 1996 p., що стала, мабуть, максимально
можливим компромісом у сучасних екстремальних умовах. Ось чому новий
Основний Закон України несе на собі відбиток часу, а разом з ним і
чимало текстових вад і суперечностей.

Таким чином, є всі підстави вважати, що з прийняттям Консти¬туції
України 1996 р. п’ятий період історії українського конститу¬ціоналізму,
звичайно, не закінчився, він триває і має знайти своє продовження як у
розробці і ухваленні понад 50 конституційних законів, так і в
поступовому удосконаленні тексту самої Конституції.

ЗМІСТ

Вступ З

1. Роль загальнолюдської скарбниці у становленні

державно-правових інституцій на землях русів 5

2. Вітчизняна параконституційна думка

і практика (X-XV1 ст.) 9

3. Витоки українського конституціоналізму

XVII-XVIII ст 14

4. Подальший розвиток національного конституційного мислення та

спроби його втілення у державотворчі процеси

у XIX — на початку XX ст 28

5. Українські радянські конституції 38

6. Новітній конституційний процес в Україні 44

Висновки 53

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ Бібліотечка “Нова Конституція України”

МИРОНЕНКО Олександр Миколайович

ІСТОРІЯ

КОНСТИТУЦІЇ

УКРАЇНИ

Художній редактор О. Ю. Гаркавенко

Технічний редактор М. С Чабан

Коректор Л. Д. Прокопенко

Піди, до друку 26.0S.97. Формат 60 х 84/16. Папір офс. Друк. офс.

Гарнітура «Тайме». Ум. друк. арк. 3,5. Обл.-вид. арк. 3,6. Тираж 5000
пр.

Зам. 7-192.

Видавництво «1н Юре»

Свідоцтво N° 24385080. 11.10.96 р.

м. Київ, вул. Терешенківська, 4, тел. 224-69-72

Оригінал макет підготовлено видавництвом «Логос» м. Київ, вул. Б.
Хмельницького, 19

Віддруковано в ВАТ «КДНК» м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 19

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Мироненко О.М. 1997 – iсторiя Конституцiї України (книга)