Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибiко В.П. 1999 - Кримiнальний процес України (книга)

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибiко В.П. 1999 – Кримiнальний процес України.
Загальна частина

Глава 1

ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ

І СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНОГО

ПРОЦЕСУ

§ 1

ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ТА ІСТОРИЧНІ ФОРМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Слово «процес» (від лат. «processus») означає просування вперед.
Виникають і рухаються, розвиваючись і примножуючись,
кримінально-процесуальні відносини, рухається вперед кримінальна справа
при її розслідуванні та розгляді в суді.

Поняття «кримінальний процес» вживається в чотирьох значеннях:
діяльність органів і осіб, яка стосується порушення, розслідування,
судового розгляду та вирішення кримінальних справ; галузь права
(кримінально-процесуальне право), що регулює цю діяльність; правова
наука, що вивчає вказану діяльність і галузь права, яка її регулює;
навчальна дисципліна, в ході викладання якої студенти й слухачі вивчають
теорію кримінального процесу, кримінально-процесуальне право і
кримінально-процесуальну діяльність.

Глава 1 Поняття, завдання і система кримінального

процесу О

нувальний процес. При цьому, звичайно, у різних історичних типах держав
одна й та ж форма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої
модифікації, зберігаючи принципову, вихідну основу побудови.
Розглянемо це питання докладніше.

Обвинувальний (змагальний) кримінальний процес. Ця форма називається
обвинувальною тому, що порушення справи й увесь її подальший хід
визначаються діями, зусиллями, ініціативою обвинувача (звичайно
потерпілого), залежать від нього. Суд починає розгляд справи тільки на
прохання обвинувача. Згідно з цим обвинувальний процес зводиться в
основному до розгляду в судовому засіданні. Розслідування справи до суду
майже зовсім не ведеться, оскільки збирання доказів та їх подання в суд
покладаються на сторони обвинувачення і захисту.

За рабовласницького ладу обвинувальний кримінальний процес у
розгорнутому вигляді існував під час рабовласницької демократії, зокрема
в Стародавній Греції в VI і V ст. до н. е. (геліея, суд геліастів) і
Стародавньому Римі до II ст. н. е. (постійні квестії). Основними
джерелами доказів були показання свідків і визнання обвинуваченим своєї
вини. Допускалися також речові докази й документи.

Обвинувальний процес існував і в феодальних державах у період раннього
феодалізму, але мав істотні відмінності порівняно з обвинувальним
процесом рабовласницьких держав: 1) суддею був сам феодал або його
уповноважений (феодал мав прибуток від правосуддя у вигляді судових
зборів і штрафів); 2) найважливішими складовими процесу були судовий
поєдинок (у Київській Русі він називався «поле») та ордалії («суд
божий»), тобто випробування водою, вогнем і залізом, а також релігійна
присяга (клятва); 3) участь у процесі «співприсяжників», які не давали
суду показань по суті справи, а тільки підкріплювали під присягою
твердження тієї сторони (обвинувача чи обвинуваченого), яка їх
виставила.

Обвинувальний процес вівся без попереднього слідства. Обвинувач,
звернувшись безпосередньо в суд, викладав перед ним свою скаргу (причому
вимагалася певна, твердо встановлена законом або звичаєм формула
обвинувачення). Потім в обвинуваченого з’ясовували, чи визнає він
висунуті проти нього обвинувачення. Якщо обвинува

гм

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Поняття, завдання і система кримінального процесу

чений їх визнавав, розгляд закінчувався, і судді виносили вирок, а якщо
заперечував, судді починали вивчення доказів і допит свідків. Обвинувач
представляв суду своїх свідків, обвинувачений — своїх. Кожна сторона
мала право спростовувати показання свідків протилежної сторони. Після
вичерпання всіх доказів і заключних слів сторін суд проголошував вирок.

Обвинувальний процес, модель якого подібна до описаної вище, існує й у
багатьох сучасних державах. Класичним зразком обвинувального
(змагального) процесу є кримінальний процес Англії та США.

Інквізиційний (слідчо-розшуковий) кримінальний процес зародився ще в
імператорський період Риму, з установленням диктатури цезарів, більшості
яких була притаманна надзвичайна жорстокість (наприклад, Калігула і
Нерон). Процес, особливо коли він стосувався так званих державних
злочинів (точніше злочинів проти особи імператора), став таємним і
письмовим. Провадження кримінальної справи значною мірою перейшло від
сторін до суду. Катування вважалося звичайним засобом одержання показань
і застосовувалось не тільки до свідків-рабів, а й до вільних громадян,
поширювалося й на обвинувачених.

У Західній Європі елементи інквізиційного процесу почали з’являтися в
феодальних державах уже в XIII ст, коли панувала обвинувальна форма.
Виник так званий розшук, який проводився з ініціативи агентів
королівської влади. Інквізиційний процес широко застосовувався і в
період раннього середньовіччя в канонічному праві, церковними судами в
справах про єресі.

Остаточного оформлення й розквіту ця форма кримінального процесу набула
в феодальних централізованих, абсолютистських державах.

У Франції, наприклад, шквізиційний процес у завершеній формі встановився
в XVI ст. (ордонанс Людо-віка XIV — 1670 р.), цілком витіснивши
обвинувальний процес.

У Росії шквізиційний процес виник у XV ст. й застосовувався здебільшого
в справах про розбій, проти «лихих людей». У XVIII ст., за Петра І, він
цілком замінив обвинувальну форму процесу.

Інквізиційний процес являв собою попереднє розслідування. Судовий
розгляд і винесення вироку були по суті його доповненням. Попереднє
розслідування поділялося на загальне й спеціальне. Загальне (генеральне)
попереднє розслідування передувало пред’явленню обвинувачення.
Обвинувачений на цій стадії фігурував як запідозрена особа. Його могли
тримати під арештом, не оголошуючи суті обвинувачення й позбавивши
будь-якої можливості захищатися. Доігитували його в порядку так званого
сумарного допиту, тобто без пред’явлення обвинувачення. Суддя-слідчий
(інквірент) був повновладним господарем розслідування. Спеціальне
попереднє розслідування було наступною стадією. Тут уже фігурував
обвинувачений, якому пред’являлось обвинувачення, і провадився допит по
суті тих фактів, які йому інкримінувалися (за пунктами обвинувачення).

Обвинувачений був не суб’єктом, а безправним об’єктом процесу. Протягом
усього розслідування до обвинуваченого з метою здобуття від нього
зізнання у вчиненні злочину (а також до свідків) могло застосовуватися
катування. Обвинувачений зобов’язаний був давати показання. В разі
відмови або дачі обвинуваченим неправдивих показань, крім покарання за
основний злочин, його карали «за неправду і непокірність».

Після попереднього розслідування справу вирішував суд на основі
спеціальної доповідної записки (екстракту), в якій підсумовувалися
письмові матеріали розслідування і з них робилися виписки (витяги).

Крім обвинувального або виправдувального вироку, суд міг винести вирок
про залишення обвинуваченого під підозрою. Такий вирок означав не
звільнення обвинуваченого від відповідальності, а залишення питання про
винність відкритим. Обвинувачений залишався підозрюваним з різними
обмеженнями прав, а в разі обвинувачення у вчиненні найбільш тяжких
злочинів — позбавлявся волі. В Росії залишеного в підозрі могли заслати
в Сибір.

До обвинуваченого, щоб змусити його видати своїх спільників, катування
могло застосовуватись і після його засудження.

Закони передбачали найрізноманітніші катування, хитромудрі й жорстокі.
«У книгах, які замінювали у Франції кодекс, зустрічаються тільки ці
жахливі слова — під

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 8

готовче катування, попереднє катування, ординарне катування,
екстраординарне катування, катування із застереженнями щодо доказів,
катування без застережень про них, катування в присутності двох
радників, катування, яке застосовується до жінок і дівчат, якщо тільки
вони не вагітні. Здається, що всі ці книжки написані катом», — писав
Вольтер у 1777 р.’ Такими ж терористичними були закони й ііпних
феодальних держав, зокрема кримінально-судове уложення імператора
«Священної Римської імперії германської нації» Карла V (1532), відоме в
історії під назвою «Кароліна», розділ «Воїнського статуту» Петра І
(1716) «Коротке зображення воїнських процесів або судових спорів». «Коли
пригадуєш, скільки жахів сталося внаслідок самих законів, то завмирає
серце й тремтить рука, — зауважує Вольтер. — Тоді з’являється бажання,
щоб будь-який закон був скасований і щоб не було інших законів, крім
совісті й здорового глузду магістратів. Але хто поручиться, що ця
совість і цей здоровий глузд не помиляються? Чи не лишається тільки
здіймати очі до неба й оплакувати людську природу?»

Можна було б навести безліч прикладів нелюдської жорстокості
середньовічної юстиції. У Саксонії, наприклад, суддя Карпцов підписав
більш як 20 000 смертних вироків. Інший суддя відправив на вогнище більш
як 700 чоловік.

Величезної шкоди завдали процеси про відьом. «У християнській Європі не
було суду, який протягом цілих п’ятнадцяти століть не бруднив би себе
дуже часто такими юридичними вбивствами… серед християн було більше
ста тися3ч жертв цієї ідіотської й варварської юриспруденції…» ,
—зазначав Вольтер.

Панувала теорія формальних (або легальних) доказів. Доказова сила,
ступінь достовірності кожного виду джерел доказів визначалися законом.
Основним доказом, достатнім для засудження, «царицею доказів» вважалося
визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину, і саме для
здобуття цього доказу й застосовувалися різні

Вольтер Ф.-М. Награда за справедливость и гуманность // Избранные
произведения по уголовному праву и процессу. М., 1956. С. 265. лТам
само. С. 262. Вольтер Ф.-М. Оповещение публики // Избранные произведения
по уголовному праву и процессу. С. 101.

г . Поняття, завдання і система кримінального —

і лава процесу У

катування. Одностайні показання двох свідків вважалися повним доказом.
Показання свідків розцінювалися залежно від особи свідка. Наприклад, у
«Кароліні» читаємо, що «остаточне засудження будь-кого до кримінального
покарання повинно здійснюватися на підставі його власного зізнання» (ст.
23); «якщо злочин засвідчать щонайменше два чи три гідних довір’я
добрі свідки, які дають показання на основі знання істини, то
кримінальне судочинство має бути завершене відповідним винесенням
вироку» (ст. 67).

У «Воїнському статуті» Петра І наголошувалося: «Коли хто визнає, що він
винен, тоді подальше доказування не потрібне, бо власне зізнання є
найкраще свідчення в світі». Про те, які свідки вважаються кращими, в
ньому говорилося так: «Це слово кращі свідки розуміється, що свідок
чоловічої статі більше від жіночої, і знатний більше від незнатного,
учений від невченого і духовний від світської людини поважним буває».

Інквізиційний процес лишив після оебе недобру пам’ять в історії людства.
У Франції його було скасовано під час буржуазної революції 1789 —1794
рр., в інших країнах Західної Європи — в основному після буржуазних
революцій 1848 р., в Росії — судовою реформою 1864 р. Але в XX ст.
інквізиційний процес фактично або юридично відродився в державах з
диктаторськими, терористичними режимами. Вдаються до катування і в наш
час.

Змішана (або континентальна) форма кримінального процесу виникла у
Франції після буржуазної революції 1789—1794 рр. Свого класичного
законодавчого виразу вона набрала в Кримінально-процесуальному кодексі
Франції 1808 р. за Наполеона І й пізніше була сприйнята всіма
континентальними державами, серед них і Росією в 1864 р., коли було
затверджено Статут кримінального судочинства державами Латинської
Америки, Азії й Африки. Вона застосовується й нині.

Модель змішаної форми процесу така. Розслідують кримінальні справи
поліція й слідчий суддя, який входить до складу суду й формально не
залежить від прокурора. Кримінальне переслідування (кримінальний позов)
обвинуваченого перед слідчим суддею здійснює прокурор. Він наділений
повноваженнями, які забезпечують його

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

вплив на хід розслідування справи. На попередньому розслідуванні
обвинувачений має ряд процесуальних прав, але в цілому воно будується за
схемою інквізиційного процесу. Коли ж справа надходить до суду, вона
розглядається гласно й усно, діє принцип безпосередності, змагальності,
вільної за своїм вігутрішнім переконанням оцінки доказів суддями,
обвинувачений має право на захист. У судовому засіданні прокурор чи інша
особа, що виступає як обвинувач, і підсудний — формально рівноправні
сторони. Справи про найбільш небезпечні кримінальні вчинки розглядаються
за участю присяжних засідателів.

Кримінальний процес України в основі своїй також змішаний, тобто
слідчо-судовий.

«Таким чином, — зазначав І. Я. Фойницький, — історія кримінального
процесу розпадається на три основні періоди: 1) підпорядкування
державного начала приватному; 2) поглинення державним началом не тільки
приватного начала, а навіть особистості взагалі й зведення процесу до
безособового провадження; 3) забезпечення в процесі прав участі особ4і
при визнанні державного начала кримінального процесу» .

Гадаємо, що вдосконалення кримінального процесу України має йти
насамперед по лінії усунення або послаблення шквізиційних моментів у
попередньому розслідуванні та посилення гарантій прав і свобод особи,
розвитку (за рахунок деякого послаблення принципу публічності)
змагального начала, ініціативи учасників попереднього розслідування й
судового розгляду, особливо обвинуваченого і його захисника, потерпілого
та його представника. Необхідно також зрівноважити в правовому й
фактичному аспектах попереднє розслідування і судове слідство, оскільки
на практиці останнє нерідко буває значно слабшим за перше. У теорії й
законодавстві проблеми судового слідства мало розроблені порівняно з
проблемами попереднього слідства й дізнання.

Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2 т. СПб.. 1996. T.
1. С. 18.

Поняття, завдання і система кримінального процесу

ПОНЯТТЯ І ЗАВДАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ КОМПЕТЕНТНИХ
ОРГАНІВ І ПОСАДОВИХ ОСІБ

Кримінальний процес — це врегульована нормами кримінально-процесуального
права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по
розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання
невинних, а також система правовідносин, що виникають у перебігу цієї
діяльності, вказаних органів один з одним, а також з громадянами,
посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими
об’єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери
кримінально-процесуальної діяльності.

Кримінально-процесуальна діяльність за своїм змістом являє собою систему
передбачених законом процесуальних дій і рішень органів попереднього
розслідування, прокурора, судді, суду та інших суб’єктів кримінального
процесу. Ці процесуальні дії і рішення породжують процесуальні
правовідносини або виступають їх наслідком. Процесуальні правовідносини
можна розглядати як правову форму кримінально-процесуальної діяльності.

Елементами кримінально-процесуальних правовідносин є: а) їх суб’єкти —
всі учасники кримінально-процесуальної діяльності; б) об’єкт — поведінка
суб’єктів кримінального процесу; в) процесуальні права і процесуальні
обов’язки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Кримінальний процес називають ще кримінальним судочинством. Це —
терміни-синоніми, вони тотожні. Тут, мабуть, простежується певна данина
традиції. Основний законодавчий акт, яким регулювалась у Росії
кримінально-процесуальна діяльність, називався Статут кримінального
судочинства. В СРСР такий акт називався Основи кримінального судочинства
Союзу PCP і союзних республік. Крім того (і це головне), вживання
терміна «кримінальне судочинство» було зумовлено й бажанням підкреслити
особливу роль суду в системі державних органів,

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Поняття, завдання і система кримінального процесу

які ведуть процес, і здійснюваного ним правосуддя в кримінальних
справах.

Водночас слід зазначити, що правосуддя в кримінальних справах і
кримінальний процес — поняття не тотожні. Правосуддя в кримінальних
справах — це розгляд у судових засіданнях кримінальних справ і
застосування встановлених законом заходів покарання до осіб, винних у
вчиненні злочину, або виправдання невинних (ст. 4 Закону про
судоустрій). Таким чином, діяльність судді в стадіях порушення
кримінальної справи, віддання обвинуваченого до суду та виконання вироку
за змістом чинного законодавства про судоустрій не є правосуддям. Тим
часом до поняття кримінального процесу входить вся різноманітна
кримінально-процесуальна діяльність судді і суду, органів попереднього
розслідування й прокурора в стадіях порушення кримінальної справи,
попереднього розслідування і в усіх судових стадіях.

Основними завданнями кримінального процесу є: 1) охорона прав та
законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь;
2) швидке й повне розкриття злочинів; 3) викриття винних; 4)
забезпечення правильного застосування закону, з тим щоб кожний, хто
вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не
був покараний (ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України; далі:
КПК).

Під розкриттям злочину слід розуміти встановлення події злочину й винних
осіб. На практиці прийнято вважати розкритим злочин, розслідування якого
закінчено й обвинувальний висновок затверджено прокурором. Однак таке
розкриття злочину не є повним і остаточним.

Вимога швидкого розкриття злочину означає, що строки порушення
кримінальної справи, встановлення події злочшгу і винних осіб повинні
максимально наближатися до моменту вчинення злочину.

Вимога повного розкриття злочшгу означає, що мають бути встановлені всі
обставини, які входять до предмета доказування в кримінальній справі.
Злочин може вважатися повністю розкритим тільки після набрання
обвинувальним вироком сили, а в разі відмови в порушенні кримінальної
справи або її закриття за обставинами, що не реабілітують цю особу (п.
З, 4, 8, ч. 1 ст. 6, ст. 7—10 КПК), — після набрання сили відповідною
постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судці чи ухвалою суду.

Правильне застосування закону означає суворе додержання норм Конституції
України, кримінального, кримінально-процесуального та іншого
законодавства при провадженні в кримінальній справі. Саме це є гарантією
встановлення істини в справі, застосування до винного справедливого
заходу впливу і непритягнення до відповідальності невинного.

Здійснюючи провадження в кримінальній справі, орган дізнання, слідчий,
прокурор, суддя і суд справляють виховний вплив не тільки на осіб, які
безпосередньо беруть участь у кримінальному процесі, а й на інших
громадян, на трудові колективи, сприяючи тим самим правовому вихованню
громадян, залученню населення до боротьби із злочинністю.

Кримінальне судочинство може й повинно бути ефективним засобом захисту
прав і свобод громадян. Проте воно може бути й джерелом підвищеної
небезпеки для індивідуума і суспільства в цілому, якщо не грунтується на
демократичних і гуманних принципах або якщо вони проголошені, але не
додержуються. Про це досить переконливо свідчить історія людства. Не
випадково найважливіші демократичні й гуманістичні принципи
кримінального процесу проголошені в таких основоположних міжнародних
документах, як Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт
про громадянські і політичні права (1966), Кодекс поведінки службових
осіб по підтриманню правопорядку (1979), Конвенція проти катувань та
інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і
покарання (1984), Європейська Конвенція про захист прав і основних
свобод людини (1950) та Протоколи до неї. На жаль, положення цих
документів далеко не повністю реалізовані в законодавстві і діяльності
правоохоронних органів.

& _ СТАДІЇ КРИМІНАЛЬНОГО

9 * ПРОЦЕСУ

Діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і суду щодо
розкриття злочинів, викриття й покарання винних поділяється на кілька
великих

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1

Поняття, завдання і система кримінального процесу

частин, які називаються стадіями. Кожна стадія поряд із загальними
завданнями кримінального процесу, які були вказані раніше, має і
власні завдання та особливості провадження. У кримінальному процесі
України вісім стадій: 1) порушення кримінальної справи; 2) попереднє
розслідування; 3) віддання обвинуваченого до суду; 4) судовий розгляд;
5) касаційне провадження; 6) виконання вироку; 7) провадження в порядку
нагляду; 8) відновлення кримінальної справи за нововиявленими
обставинами. Ці стадії, які йдуть одна за одною й тісно пов’язані між
собою, складають систему кримінального процесу.

У першій стадії компетентні державні органи чи посадові особи (орган
дізнання, слідчий, прокурор, суддя чи суд) вирішують питання про те, чи
є вказані в законі приводи й підстави для того, щоб розпочати
кримінальний процес. При позитивній відповіді на це питання вони
приймають рішення порушити кримінальну справу.

Після порушення кримінальної справи провадиться її попереднє (досудове)
розслідування. Воно полягає в тому, що особа, яка провадить дізнання, і
слідчий збирають, перевіряють і оцінюють докази з метою встановити, чи
справді було вчинено злочин і хто його вчинив, а також з’ясовують всі
інші обставини, необхідні для правильного вирішення справи. Якщо в
результаті оцінки доказів органи попереднього (досудового) розслідування
переконаються, що винність обвинуваченого повністю доведена, вони
складають обвинувальний висновок і через прокурора надсилають справу до
суду. Це розслідування називається попереднім (досудовим), оскільки
воно передує судовому розгляду, де відбувається судове слідство, в ході
якого знову перевіряються всі докази, зібрані особою, яка провадила
дізнання, і слідчим, та їх висновки в справі.

Суддя одноособово або суд колегіально в розпорядчому засіданні вивчають
матеріали кримінальної справи, що надійшла до них від прокурора, щоб
встановити, чи є достатні підстави для розгляду справи по суті в
судовому засіданні. При позитивному вирішенні цього питання
обвинувачений віддається до суду і стає підсудним.

У стадії судового розгляду суд досліджує всі докази, що стосуються даної
кримінальної справи, і в своєму вироку вирішує питання про винність
підсудного й про застосування або не застосування до нього покарання.

Вирок набуває законної сили не відразу після його постановлення й
проголошення. Закон передбачає строк, протягом якого особи, що не згодні
з вироком, мають право оскаржити його (а прокурор — внести подання) до
суду другої (касаційної) інстанції. Якщо скарга або подання надійшли,
матеріали справи розглядаються в суді касаційної інстанції з метою
перевірки законності й обгрунтованості вироку суду першої інстанції. При
цьому вирок може бути скасовано, залишено в силі або змінено на користь
засудженого.

Вирок, не оскаржений у передбачений законом строк або не скасований
касаційною інстанцією, набуває законної сили і звертається до виконання
судом, що його постановив.

Трапляються випадки, коли з’ясовується, що вирок, який набрав сили, є
незаконним і необгрунтованим. У таких випадках закон надає право деяким
посадовим особам прокуратури й суду опротестувати цей вирок перед
вищестоящим судом, який називається наглядною інстанцією. Розглядаючи
справу в порядку нагляду, суд грунтується на доказах, досліджених у суді
першої інстанції. Якщо ж виявлено нові обставини, що мають важливе
значення для правильного вирішення справи, але які не були відомі суду
при винесенні вироку, ухвали або постанови і які самі по собі або разом
з раніше виявленими обставинами доводять неправильність засудження або
виправдання підсудного, то справу може бути відновлено й переглянуто за
цими нововиявленими обставинами.

Звичайно, не кожна кримінальна справа проходить усі вказані стадії.
Багато справ закривається у стадії попереднього розслідування, а іноді в
стадіях віддання до суду та судового розгляду. Попереднє розслідування
деяких менш суспільно небезпечних злочинів не провадиться. Вони
розглядаються судом по суті після їх порушення суддею одноособово. Не на
всі вироки подаються скарги і вносяться подання в касаційному порядку.
Ще менше переглядаються вироки, які набрали законної сили.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1

Поняття, завдання і система кримінального процесу

в л НАУКА КРИМІНАЛЬНО-

9 ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Наука кримінально-гфоцесуального права є частиною юридичної науки. Вона
розробляє теорію кримінального процесу, вивчає чинне
кримінально-процесуальне право в цілому, його шституш й норми, практику
їх застосування органами попереднього розслідування, прокуратури і суду,
а також історичний шлях розвитку кримінального процесу як в Україні, так
і в зарубіжних державах. Метою цього вивчення є пізнашгя соціальної та
правової суті і призначення кримінального процесу в сучасному
суспільстві, запозичення досвіду законодавчого регулювання окремих
процесуальних шститугів у зарубіжних країнах, надання допомоги суддям,
слідчим, прокурорам і адвокатам у правильному розумінні, тлумаченні й
застосуванні норм кримінально-процесуального права, усім громадянам у
захисті своїх прав і законних інтересів, розробка науково обфунтованих
рекомендацій щодо подальшого розвитку кримінально-процесуального
законодавства.

У науці кримінально-процесуального права застосовуються такі методи
пізнання: загальний діалектико-мате-ріалістичний метод; загальнонаукові
методи (аналіз і синтез, нідукція й дедукція, аналогія, порівняння,
системно-структурний підхід, перехід від конкретного до абстрактного і
від абстрактного до конкретного тощо); спеціальні (моделювання,
математичні, кібернетичні та ін.) і специфічні правові
(формально-логічний, порівняльно-правовий, історичний,
конкретно-соціологічний) .

вання судами, органами попереднього розслідування, прокурорами й
адвокатами.

Метою викладання кримінального процесу є розкриття його соціальної і
правової суті, значення для захисту прав і свобод громадян, їх правового
виховання, для зміцнення законності й правопорядку, охорони інтересів
суспільства.

В результаті вивчення цієї дисципліни студенти і слухачі повинні
засвоїти теорію кримінального процесу, знати кримінально-процесуальне
законодавство і практику його застосування судами, органами попереднього
розслідування, прокурорами й адвокатами, познайомитись з основами
кримінального процесу зарубіжних держав, уміти правильно тлумачити й
застосовувати норми КПК, самостійно поповнювати й поглиблювати свої
процесуальні знання, визначати, юридично обґрунтовувати й відстоювати
свою позицію, захищати права, свободи і законні інтереси громадян,
інтереси сусшльства й держави, тобто зробити серйозний крок до того, щоб
стати освіченими й компетентними юристами.

Кримінальний процес складається з двох частин: загальної та особливої. В
загальній частині розглядаються такі основні, вихідні положення, як
поняття, завдання, джерела і принципи кримінального процесу,
процесуальне становище учасників кримінально-процесуальної діяльності,
теорія доказів і запобіжні заходи, які при необхідності застосовуються
до підозрюваного, обвинуваченого та підсудного. В особливій частині
вивчається рух кримінальної справи по всіх тих стадіях кримінального
процесу, зміст яких ми коротко розглянули в § 3.

е 5 КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

9 ЯК НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Кримінальний процес як навчальна дисципліна будується на базі науки
кримінального процесу, кримінально-процесуального права і практики його
застосу-

Див. про це докладніше: Курс советского уголовного процесса: Обшая часть
/ Под ред. А. Д. Бойкова и И. И. Карпеца. М., 1989. С. 328 — 351.

F . ЗВ’ЯЗОК КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

9 ° З ІНШИМИ ГАЛУЗЯМИ ПРАВА

І СУМІЖНИМИ НАУКАМИ

Кримінальний процес як вид державної діяльності, галузь права, як наука
і навчальна дисципліна тісно пов’язаний і взаємодіє з іншими галузями
права, видами державної діяльності, науками й навчальними дисциплінами.
Він поєднується насамперед з конституційним правом. В Конституції
України закріплено більшість

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

принципів кримінального процесу, основні права й свободи громадян,
судова система. У кримінально-процесуальному праві ці принципи
відтворюються й конкретизуються, закріплюється система процесуальних
гарантій їх здійснення, охорони прав і свобод громадян. Конституція
України має найвищу юридичну силу. її норми є нормами прямої дії.
Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини й
громадянина на підставі Конституції гарантується (ст. 8).

У законодавстві про судоустрій, прокурорський нагляд і адвокатуру
встановлюються основні принципи організації й діяльності суду,
прокуратури, органів попереднього розслідування, адвокатури.
Кримінальний процес визначає порядок діяльності цих органів щодо
порушення, попереднього розслідування, судового розгляду й вирішення
кримінальних справ, а також участі адвокатів у цій діяльності. Зокрема,
від того, на яких принципах побудована судова система, багато в чому
залежить характер, порядок і успіх її діяльності. Тому не випадково
судоустрій і кримінальний процес мають такі спільні принципи, як
незалежність суддів і підкорення їх тільки законові, державна мова
судочинства, гласність судового розгляду, забезпечення підозрюваному,
обвинуваченому і підсудному права на захист, рівність громадян перед
законом і судом. Визначаючи завдання кримінального судочинства,
кримінально-процесуальне право виходить із завдань суду, сформульованих
у законодавстві про судоустрій. Повноваження прокурора й адвоката в
кримінальному процесі регулюються з урахуванням законодавства про
прокуратуру й адвокатуру.

Важливе значення для кримінального процесу має законодавство про
оперативно-розшукову діяльність, завданням якої є, зокрема, пошук і
фіксація в інтересах кримінального судочинства фактичних даних про
протиправну діяльність окремих осіб і груп. Матеріали
оперативно-розшукової діяльності використовуються як приводи й підстави
для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих
дій, отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній
справі.

Дуже тісно пов’язаний кримінальний процес з кримінальним правом. Норми
кримінального права приводяться в дію і застосовуються органами
попереднього розслі

Поняття, завдання і система кримінального процесу

1 9

дування, прокурорами й судами до осіб, які вчинили злочини, тільки у
межах кримінального процесу. В свою чергу, основні питання предмета
доказування в кримінальній справі визначаються складом того чи іншого
злочину, сформульованого в кримінальному праві. Цей нерозривний зв’язок
кримінального процесу і права можна виразити так: кримінальний процес
без кримінального права був би непотрібним, а кримінальне право без
кримінального процесу було б безсилим. Слід також мати на увазі, що
кримінальне право і кримінальний процес мають такі спільні інститути, як
кримінальна відповідальність, погашення і зняття судимості та ін.

Зв’язок кримінального процесу із законодавством про виконання покарань
зумовлений передусім тим, що вид і міра покарання, вид виправно-трудової
установи визначаються вироком суду, і з моменту звернення вироку до
виконання починають діяти норми законодавства про виконання покарань.
Але в ході виконання покарання виникає ряд питань, які повинен вирішити
суд (про дострокове чи умовно-дострокове звільнення від відбування
покарання, про заміну одного виду покарання або режиму відбування
покарання іншим тощо) у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним
законодавством. Підстави ж і порядок порушення клопотань про розгляд цих
питань судом регулюються законодавством лро виконання покарань.

Всі організаційні, тактичні, методичні й психологічні прийоми
розслідування злочинів, які розробляються криміналістикою і судовою
психологією, застосовуються тільки в межах кримінального процесу і не
можуть суперечити нормам кримінально-процесуального права, тим правилам
і прийомам розслідування злочинів, провадження слідчих дій, що
закріплені в ньому. З іншого боку, багато тактичних прийомів, які
виправдали себе на практиці, і навіть окремі слідчі дії, розроблені
кримшаїістикою, були закріплені в нормах чинного
кримінально-процесуального права. Широко використовуються в
кримінальному процесі і досягнення судової психології, зокрема у формі
проведення судово-психологічної експертизи.

Вивчаючи особу злочинця, причини та умови вчинення злочинів, розробляючи
рекомендації щодо їх усунення, кримінологія грунтується і на нормах
кримінально

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

лава

Поняття, завдання і система кримінального процесу

процесуального права, аналізі діяльності органів попереднього
розслідування, прокуратури і суду по конкретних справах, на вивченні цих
справ. Розробляючи пропозиції щодо поліпшення вивчення особи
підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, з’ясування причин та умов
вчинення злочину і вжиття заходів до їх усунення при розслідуванні і
судовому розгляді кримінальних справ, ця наука сприяє вдосконаленню
процесуальної діяльності згаданих органів і кримінально-процесуального
законодавства. Водночас ці пропозиції мають цілком відповідати нормам
процесуального права. Жодна з розроблених кримінологами рекомендацій не
може бути здійснена на практиці, якщо вона суперечить
кримінально-процесуальному закону, бо це призвело б до порушення
законності державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю, і
громадськістю, яка надає їм допомогу.

У кримінальному процесі широко використовуються також досягнення судової
медицини і судової психіатрії, зокрема при провадженні освідування,
огляді трупа, призначенні судово-медичної і судово-психіатричної
експертиз. Але правові основи призначення і провадження цих експертиз,
оформлення і використання їх результатів, участі судових медиків у
провадженні слідчих і судових дій містяться в нормах
кримінально-процесуального права.

Запитання

для самоконтролю

1. В яких значеннях вживається поняття «кримінальний процес»?

2. Які є історичні форми кримінального процесу?

3. Яке співвідношення понять «кримінальний процес», «кримінальне
судочинство», «правосуддя»?

4. Які завдання кримінального процесу?

5. З яких стадій складається кримінальний процес?

6. Що вивчає наука кримінально-процесуального права, які її завдання і
значення?

7. Які завдання курсу кримінального процесу?

8. Як взаємодіє кримінальний процес з іншими галузями права і суміжними
науками?

Щ Рекомендована література

Алексеев Н. С, Даев В. Г., Кокорев Л. Д. Очерк развития науки советского
уголовного процесса. Воронеж, 1980.

Баншев Ж.. Общие принципы исламского права, теория доказательств и
система наказания. Ал маты, 1996.

Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения. М., 1975.

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. М.,
1996.

Даев В. Г. Взаимосвязь уголовного права и процесса. Л., 1982.

Кульчицький В. С, Настюк М. /., Тищик Б. Й. Історія держави і права
України. Львів, 1996.

Курс советского уголовного процесса. Общая часть // Под ред. А. Д.
Бойкова и И. И. Карпеца. М., 1989.

Мизулина Є Технология власти: уголовный процесс. Ярославль, 1992.

Мизулина Е. Уголовный процесс: концепция самоограничения государства.
Тарту, 1991.

Михайленко П. П. Суды и наказания в Сечи Запорожской // Именем закона.
1994. № 34 — 36.

Михеєнко М. М., Молдован В. В., Радзієвська Л. К. Порівняльне судове
право. К., 1993.

Михеєнко М. М., Шибико В. П. Уголовно-процессуальное право
Великобритании, США и Франции. К., 1988.

Михеєнко М. М., Шибіко В. П., Дубинський А. Я. Науково-практичний
коментар Кримінально-процесуального кодексу України. К., 1997.

Нажимов В. П. Типы, формы и виды уголовного процесса. Калининград, 1977.

Рязановский В. А. Единство процесса. М., 1996.

Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т. М., 1968. Т.
1; М., 1970. Т. 2.

Сусло Д. С. Історія суду Радянської України. К., 1968.

фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2 т. СПб., 1996. Т.
1—2.

Чельцов-Бебутов М. А. Курс уголовно-процессуального права. СПб., 1995.

Кримінально-процесуальне законодавство

PAGE 23

Глава 2

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Кримшально-ігроцесуальне право — це самостійна галузь правової системи
України, сукупність норм, які регулюють діяльність органів попереднього
розслідування, прокуратури й суду по розкриттю злочинів, викриттю й
покаранню винних, а також права й обов’язки громадян і юридичних осіб,
які залучаються до сфери кримінального процесу. Ці норми встановлені
Українською державою з метою захисту правопорядку, кожної людини і
юридичних осіб від злочинних посягань, а також для охорони прав і свобод
осіб, що беруть участь у кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальне право України — писане і кодифіковане. Воно
виступає у вигляді законів, прийнятих Верховною Радою України.

Кримінальному процесу України невідоме прецедент-не право. Рішення
Верховного Суду України в окремих кримінальних справах не обов’язкові
для нижчестоящих судів при вирішенні аналогічних справ. Керівні
роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, а також накази, шструкції
та вказівки Генерального прокурора і Міністра внутрішніх справ України
не є джерелами кримінально-процесуального права, бо вони містять не нові
норми права, а лише тлумачення, роз’яснення судам, органам розслідування
і прокурорам щодо правильного застосування уже діючих правових норм,
сформульованих вищими органами державної влади в законах. Цими нормами і
керуються органи попереднього розслідування, прокуратури і суду при
провадженні в кримінальних справах. Оскільки керівні роз’яснення
Верховного Суду України даються на основі глибокого вивчення практики
всіх ланок судової системи, аналізу судової статистики, то нижчестоящі
суди при вирішенні кримінальних справ завжди беруть їх до уваги.
Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України є обов’язковими для
судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, по якому
дано роз’яснення (ст. 40 Закону про судоустрій).

Юридичною базою для кримінально-процесуального законодавства є
Конституція України. В ній закріплені майже всі принципи кримінального
процесу. Ці принципи відтворюються і розвиваються в
кримінально-процесуальному законодавстві. При цьому, на жаль, не
вказуються відповідні статті Конституції. А це треба було б робити, щоб
підкреслити походження цих норм, їх найвищу юридичну силу, а не
знижувати фактично їх рівень, «поховавши» серед численних інших норм.
Необхідно також, щоб суди в своїх рішеннях посилалися на відповідні
статті Конституції як на правові норми прямої, безпосередньої дії і тим
самим виховували у всіх громадян повагу до Конституції як Основного
Закону держави.

Найважливішим законодавчим актом, який в систематизованому вигляді
містить практично всі норми кримінально-процесуального права і докладно
регламентує увесь порядок провадження в кримінальних справах, є
Кримінально-процесуальний кодекс України. Структура і зміст КЛК,
регулювання окремих процесуальних інститутів відображають погляди
українських юристів і законодавця, а також юридичні традиції України.

кПк містить 474 статті і складається з 36 глав, об’єднаних у вісім
розділів: І. Загальні положення. II. Порушення кримінальної справи,
дізнання і попереднє слідство. III. Провадження справ у суді першої
інстанції. IV. Провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях. V.
Виконання вироку, ухвали і постанови суду. VI. Застосування примусових
заходів медичного характеру. VII. Протокольна форма досудової підготовки
матеріалів. VIII. Провадження в справах про злочини неповнолітніх.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 24

Кримінально-процесуальне законодавство

За час існування Української PCP було прийнято три
Кримінально-процесуальні кодекси:в 1922, 1927 і i960 pp. Тепер робочою
групою Кабінету Міністрів України розроблено проект нового
Кримінально-процесуального кодексу, в основу якого покладено нову
концепцію кримінального процесу України. Зокрема, його принципи
приведені у відповідність з новою Конституцією України,
міжнародно-правовими документами з питань прав і свобод людини,
реформовані всі стадії кримінального процесу. В досудовому слідстві
посилені елементи змагальності; запроваджено суд присяжних, апеляційний
розгляд кримінальних справ; касаційне провадження зроблено справді
касаііійним, яке існує, наприклад, у Фраіщії і Нідерландах, — з тим щоб
наш кримінальний процес, як і вся система прав, міг би краще вписатись у
європейський правовий простір; розширені особливі порядки провадження,
включено розділ, який регламентує особливості кримінального судочинства,
пов’язані з міжнародними відносинами, в тому числі питання надання
зарубіжним державам правової допомоги в кримінальних справах і звернення
судів і правоохоронних органів України за такою допомогою до іноземних
держав.

Норми, що стосуються кримінального процесу, містять також Закони про
судоустрій, прокуратуру, адвокатуру, статус суддів, оперативно-розшукову
діяльність, організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю, попереднє ув’язнення, судову експертизу та деякі інші.

6 2 КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЗАКОН

9 І КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ

Як уже зазначалося, джерелом кримінально-процесуального права є тільки
закон. Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального
закону є нормативні акти: Кодекс, Закони з окремих питань. У сукупності
ці нормативні акти і створюють законодавство про кримінальне
судочинство.

Кримінально-процесуальний закон містить кримінально-процесуальні норми.
Вони встановлені державою, є загальними й обов’язковими правилами
поведінки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, виконуються
добровільно. їх виконання забезпечується також силою державного примусу
шляхом притягнення до юридичної відповідальності.

Кримінально-процесуальні норми поділяються на такі, що зобов’язують
(імперативні), уповноважують і забороняють. Норми, що зобов’язують,
категорично диктують суб’єктам кримінально-процесуальної діяльності
певну поведінку. ‘Наприклад, ст. 4 КПК передбачає: «Суд, прокурор,
слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити
кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх
передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних
у вчиненні злочину, і до їх покарання».

Норми, що уповноважують, наділяють суб’єктів кримінально-процесуальної
діяльності процесуальними правами. Використання їх залежить від розсуду
цих суб’єктів. Наприклад, ч. 1 ст. 88 КПК надає учасникам судового
розгляду право ознайомитися з протоколом судового засідання і подати
письмові зауваження. Але скористатися цим правом чи ні, вирішують самі
учасники судового розгляду. Тому норми, що уповноважують, на відміну від
зобов’язувальних, Імперативних, мають диспозитивний характер.

Норми, що забороняють, зобов’язують суб’єктів кримінально-процесуальної
діяльності утриматися від вчинення певних дій. Наприклад, ч. З ст. 22
КПК говорить: «Забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших
осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших
незаконних заходів». Заборонювальні норми можна розглядати як різновид
зобов’язувальних, або імперативних, норм.

За порушення приписів, які містяться в зобов’язу-вальних і
заборонювальних нормах, до суб’єктів кримінально-процесуальної
діяльності можуть бути застосовані санкції: процесуальні (наприклад,
привід через органи внутрішніх справ свідка, який не з’явився без
поважних причин за викликом слідчого; скасування постанови слідчого чи
вироку суду; повернення кримінальної справи на Додаткове розслідування);
дисігиплінарні (догана, звільнення з роботи); адміністративні
(наприклад, злісне ухи

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Кримінально-процесуальне законодавство

лення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів
попереднього слідства або дізнання тягне за собою адмпіістративний
штраф); кримінально-правові (наприклад, відмова свідка від дачі показань
або експерта чи перекладача без поважних причин від виконання покладених
на них обов’язків у суді або при провадженій попереднього слідства чи
дізнання карається виправними роботами на строк до шести місяців або
штрафом).

Норми кримінально-процесуального права можуть бути закріплені в одній
або кількох статтях закону, а іноді кілька норм міститься в одній
статті. Наприклад, в ст. 5 КПК закріплено одну норму: «Ніхто не може
бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку,
встановлених законом». В ст. 22 КПК містяться три норми: в ч. 1 —
обов’язок суду, прокурора, слідчого й особи, яка провадить дізнання,
вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й
об’єктивного дослідження обставин справи; в ч. 2 —заборона перекладати
обов’язок доказування на обвинуваченого; в ч. З — заборона домагатися
показань обвинуваченого та інших осіб шляхом незаконних заходів.

Як майже всі правові норми, кримінально-процесуальні норми за своєю
структурою складаються з трьох частин: гіпотези, диспозиції і санкції.
Гіпотеза визначає умову, за наявності якої дана норма повинна
застосовуватися. Диспозиція містить сам припис, правило поведінки.
Санкція передбачає несприятливі для суб’єкта наслідки, які настають при
невиконанні норми.

Гіпотеза і диспозиція кримінально-процесуальних норм звичайно
формулюються досить чітко в одній статті або її частині. Санкції нерідко
містяться в інших статтях КПК або в інших законодавчих актах чи
формулюються стосовно кількох або багатьох-однорідних норм. Наприклад, у
ч. 2 ст. 271 КПК закріплено таку норму: «Всі учасники судового розгляду,
а також всі присутні в залі судового засідання повинні беззаперечно
виконувати розпорядження головуючого про додержання порядку в судовому
засіданні». Санкції ж за невиконання цього обов’язку (попередження,
видалення із залу засідання, штраф) м3істяться в частинах 1 і 2 ст. 272
КПК, в ч. 1 ст. 185 КпАП; процесуальні санкції за винесення незаконних
судових рішень у вигляді скасування чи зміни вироку, постанови,

ухвали, направлення справи на додаткове розслідування або новий судовий
розгляд — у ст. 364 і 393 КПК.

На відміну від кримінального закону застосування
кримінально-процесуального закону за аналогією можливе і необхідне, бо в
ньому є прогалини, і хоч кількість їх у міру вдосконалення
кримінально-процесуального законодавства зменшується, але, зважаючи на
складність і різноманітність суспільних відносин, ситуацій, які
виникають у перебігу кримінально-процесуальної діяльності, усунути їх
зовсім і створити ідеальний Кримінально-процесуальний кодекс, який з
вичерпною повнотою регулював би всі питання, неможливо.

Ось кілька прикладів необхідності застосування
кримінально-процесуального закону за аналогією.

Стаття 273 КПК передбачає, що ухвали про направлення справи для
провадження додаткового розслідування, про порушення чи закриття справи,
про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, про відводи і про
призначення експертизи виносяться судом у нарадчій кімнаті. Але хто може
бути присутнім у ній, як має відбуватися голосування суддів, що робити
судді, який залишився в меншості, в КПК не сказано. Однак ці питання
регулюються в КПК стосовно постановлення вироку. Під час наради і
постановлення вироку в нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які
входять до складу суду в даній справі. Присутність запасних суддів,
секретаря судового засідання та інших осіб не допускається (ч. 1 ст. 322
КПК). Постановленню вироку передує нарада судців під керівництвом
головуючого. Ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування.
Головуючий голосує останнім (ч. 1 і 3 ст. 325 КПК). Суддя, який
залишився в меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка
приєднується до справи, але оголошенню не підлягає (ч. 1 ст. 339 КПК).
Ці норми за аналогією повинні застосовуватись і при винесенні судом
ухвали в нарадчій кімнаті.

Стаття 361 КПК передбачає право суду касаційної інстанції прийняти від
прокурора або від учасників процесу до свого розгляду матеріали, яких
раніше не було в справі, якщо ці матеріали можуть мати значення для
вирішення питання про зміну або скасування вироку, але не регулює цього
питання стосовно розгляду справи в суді наглядної інстанції. Пленум
Верховного Суду України,

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Кримінально-процесуальне законодавство

застосувавши аналогію закону, роз’яснив, що суд наглядної інстанції може
прийняти додаткові матеріали, що надійшли з протестом, або витребувати
за своєю ініціативою і використати їх, якщо вони стосуються обставин,
які були предметом дослідження в суді і не свідчать про наявність ново
виявлених обставин (п. 4 постанови від 22 грудня 1989 р. «Про
застосування судами України законодавства, що регламентує перегляд у
порядку нагляду судових рішень в кримінальних справах»).

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не
призвело до порушення принципу законності, слід додержуватися таких
умов: 1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути
подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією; 2) воно ні
в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які
беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом
обов’язків; 3) не допускати вчинення органами слідства і дізнання,
прокуратурою і судом процесуальн2их дій, не передбачених нормами
процесуального закону .

ЧИННІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ В ПРОСТОРІ, ЧАСІ І ЩОДО ОСІБ

Чинність кримінально-процесуального закону в просторі, у часі і щодо
осіб у КПК регулюється в основному ст. 3.

Правила чинності кримінально-процесуального закону в просторі такі.
Порушення, розслідування і розгляд судом кримінальних справ на території
України здійснюється за правилами КПК України незалежно від місця
вчинення злочину.

Провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному,
морському чи річковому судні,

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах
(1973 — 1998). К., 1998. С. 212.

Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса: В 2 т М 1968. Т. і.
С. 50.

яке перебуває поза межами України під прапором або з упізнавальним
знаком України, здійснюється відповідно до кримінально-процесуального
законодавства України (бо до її порту це судно приписано), якщо інше не
передбачене міжнародними договорами.

При виконанні на території України доручень судів або органів
попереднього розслідування іноземних держав, з якими укладено договори
про надання правбвої допомоги в кримінальних справах, застосовується
процесуальне законодавство України. Однак на прохання установи, від якої
надходить доручення про правову допомогу, при виконанні доручення може
застосовуватися процесуальне законодавство відповідної іноземної
держави, оскільки воно не суперечить законодавству України. Це питання
вирішують Верховний Суд і Генеральна прокуратура України.

Чинність кримінально-процесуального закону в часі полягає в тому, що
органи попереднього розслідування, прокурор і суд застосовують
процесуальні норми, які діють на момент провадження в справі. Це
означає, що коли під час розслідування чи розгляду справи в суді
кримінально-процесуальний закон було змінено, доповнено чи замінено
новим, то після набрання ним сили застосовуються нові процесуальні
норми. Однак, якщо новий закон скасовує чи обмежує те чи інше
процесуальне право учасника процесу в справах, які уже знаходяться у
провадженні органів розслідування чи суду, це право зберігається за
учасником процесу до закінчення провадження у даній справі.

Новий закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше від
дня його опублікування (ч. 5 ст. 94 Конституції України).

При провадженні в кримінальній справі на території України норми
кримінально-процесуального права застосовуються у справах про злочини:
а) громадян України; б) шоземців, за винятком осіб, які користуються
правом дипломатичної недоторканності; в) осіб без громадянства.

Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності,
визначено Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня
1961 р. (ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ЗО

Кримінально-процесуальне законодавство

1964 р., а також Положенням про дипломатичні представництва та
консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом
Президента України від 10 червня 1993 р. Дипломатична недоторканність
включає недоторканність особи, архівів, документів, офіційного
листування, дипломатичної пошти, службового й жилого приміщення,
імунітет від кримінальної юрисдикції України (якщо немає ясно вираженої
згоди на це акредитуючої держави) і дачі показань як свідків без згоди
особи, яка користується правом дипломатичного імунітету. Допит, а також
обшук і виїмка в приміщеннях дипломатичних представництв і приміщеннях,
в яких проживають члени дипломатичних представництв та їх сім’ї, що
користуються правом дипломатичної недоторканності, провадяться тільки за
згодою дипломатичного представника, яка запитується через МЗС України.

Іноземці та особи без громадянства мають такі ж процесуальні права й
обов’язки, що й громадяни України.

§ 4 ПРОЦЕСУАЛЬНА * ФОРМА

Процесуальна діяльність державних органів, посадових осіб і громадян
відрізняється від інших видів діяльності тим, що порядок її докладно
врегульовано законом. Передбачений кримінально-процесуальним законом
порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності органів попереднього
(досудового) розслідування, прокуратури і суду, а також громадян та
юридичних осіб’ залучених до сфери цієї діяльності, як і порядок
вчинення й оформлення окремих процесуальних дій, прийняття, оформлення
та звернення до виконання процесуальних рішень, називається
процесуальною формою.

Виділяючи і регулюючи стадії кримінального процесу, процесуальні дії,
які проводяться в кожній з них, рішення’ що приймаються і здійснюються,
кримінально-процесуальний закон установлює тим самим форму всієї
процесу-

Відомості Верховної Ради УРСР. 1964. № 18. Ст. 199. Урядовий кур’єр.
1993. 24 черв.

альної діяльності. Водночас він регулює порядок провадження
процесуальних дій, наприклад порядок виклику й допиту свідка, оформлення
результатів допиту, порядок притягнення особи як обвинуваченої, визнання
особи потерпілою, оскарження й опротестування вироку, заявлен-ня і
вирішення клопотань тощо.

Процесуальна форма визначається лише процедурними нормами
кримінально-процесуального права. Оскільки вона передбачена законом, її
порушення завжди означає порушення закону і може спричинити скасування
або зміну прийнятого рішення.

Верховний Суд України в своїх постановах постійно звертає увагу судів на
необхідність суворого додержання процесуальної форми, виступає проти
процесуального спрощенства, бо «неухильне додержання передбаченої
законом процесуальної форми є неодмінною умовою всебічного, повного й
об’єктивного дослідження обставин справи, встановлення істини і
прийняття по ній законного, обгрунтованого і справедливого рішення» (п.
1 постанови від 29 червня 1990 р. «Про виконання судами України
законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань
судовог5о розгляду кримінальних справ і постановлення вироку») .

Додержання процесуальної форми не є самоціллю. Воно забезпечує
здійснення всіх завдань кримінального судочинства в цілому, а також
спеціальних завдань кожної стадії та інститутів кримінального процесу.

Додержання процесуальної форми не можна зводити до формалізму. Це
відбувається тоді, коли ігнорується суть справи, інтереси осіб, які
беруть у ній участь, приймаються неправильні по суті рішення. Проте все
це приховується посиланнями на процесуальний закон, наприклад при
відхиленні клопотання, коли обставини, про встановлення яких воно
заявлено, мають значення для справи, відмові у порушенні кримінальної
справи за наявності законних приводів і підстав для її порушення, при
скасуванні вироку. Зокрема, Пленум Верховного Суду України у згаданій
вище постанові вказав, що судам «слід мати на увазі, що скасування
виправдувального вироку у зв’язку з порушеннями
кримінально-процесуального закону може

5 Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973
— 1998). С. 222.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

2 Кримінально-процесуальне Глава с законодавство

оо

мати місце лише в тому випадку, якщо ці порушення перешкоджали чи могли
перешкодити суду об’єктивно, повно і всебічно розглянути справу і
винести законний та обгрунтований вирок. Маючи на увазі, що
скасування виправдувального вироку погіршує становище виправданого,
судам касаційної та наглядної шстанцій не допускати випадків скасування
виправдувальних вироків з формальних підстав, що не є безумовними для
прийняття такого рішення» (п. 29).

З формалізмом треба боротись, але під приводом цієї боротьби не слід
піддавати сумніву соціальну та юридичну цінність процесуальної форми,
порушувати її, допускати процесуальне спрощенство, бо в кінцевому
підсумку це призводить до сваволі і беззаконня, порушення та обмеження у
кримінальному процесі прав і свобод людини, у тому числі конституційних.

У принципі кримінально-процесуальним законом установлено єдиний порядок
провадження в кримінальних справах. Водночас закон допускає і
диференціацію процесуальної форми в окремих категоріях справ. Зокрема, у
справах про образи, легкі тілесні ушкодження та деякі інші злочини, як
правило, попереднє (досудове) розслідування не провадиться. У справах
про діяння неосудних закон передбачає додаткові процесуальні гарантії
забезпечення цим особам права на захист у вигляді обов’язкової участі
захисника з моменту отримання доказів про душевне захворювання особи.
Така диференціація, відступ від звичайної, єдиної процесуальної форми
зумовлені характером злочину або особливостями обвинуваченого тощо.

с ПРОЦЕСУАЛЬНІ 3 ГАРАНТІЇ

З процесуальною формою тісно пов’язане питання процесуальних гарантій.
Це — передбачені кримінально-процесуальним законом засоби
забезпечення

досягнення завдань кримінального судочинства й охо-

ПРаВ 13аконних. . учасгь інтересів осіб, які беруть у ньому

Процесуальна форма в цілому є найважливішою процесуальною гарантією
правильного порушення кримінальних справ, їх успішного розслідування,
судового розгляду і вирішення (ці гарантії в теорії нерідко називають
гарантіями правосуддя), а також гарантією прав особи в кримінальному
процесі.

Крім процесуальної форми, процесуальними гарантіями є принципи
кримінального процесу, процесуальні обов’язки його суб’єктів і заходи
кримінально-процесуального примусу. Наприклад, ст. 14 КПК передбачає, що
ніхто не може бути заарештований інакше, як на підставі судового рішення
або із санкції прокурора. Прокурор зобов’язаний негайно звільнити
кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується гад вартою понад
строк, передбачений законом чи судовим вироком. Це — принцип
недоторканності особи. Стаття 16 КПК закріплює принцип здійснення
правосуддя в кримінальних справах на засадах рівності громадян перед
законом і судом незалежно від їх походження, соціального і майнового
стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення
до релігії, роду й характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Обвинувачений має право знати, в чому його обвинувачують, і давати
показання з пред’явленого обвинувачення (ч. 2 ст. 43 КПК). Гарантуючи це
право, закон передбачає обов’язки слідчого за наявності до того підстав
сформулювати обвинувачення в постанові про притягнення як
обвинуваченого, пред’явити обвинувачення, роз’яснити суть пред’явленого
обвинувачення і належні йому права, допитати обвинуваченого (ст. 131,
132, 140, 142, 143 КПК).

За наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на
волі, с криється від слідства і суду або перешкодить установленню істини
в кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також
для забезпечення виконання вироку до нього можуть бути застосовані як
запобіжний захід, наприклад, підписка про невиїзд з місця постійного
проживання або тимчасового знаходження без дозволу органів, у
провадженні яких знаходиться кримінальна справа, або навіть взяття під
варту

(ст. 148, 149 КПК).

Між процесуальними гарантіями досягнення завдань кримінального
судочинства і процесуальними гарантіями прав і свобод особи в
кримінальному процесі немає супе-

2 9-119

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

речності. Вони перебувають у єдності, доповнюють одна одну й загалом
характеризують демократизм і гуманізм кримінального процесу України, хоч
і потребують удосконалення.

Запитання

для самоконтролю

1. Що таке кримінально-процесуальне право і які його джерела?

2. Які є види кримінально-процесуальних норм і яка їх структура?

3. Чи можливе застосування кримінально-процесуального закону за
аналогією?

4. Які правила дії кримінально-процесуального закону в просторі, у часі
і щодо осіб?

5. Що таке процесуальна форма і яке значення вона має?

6. Що таке процесуальні гарантії, їх види і зміст?

Рекомендована література

КотюкВ. О. Теорія права. К., 1996.

Ларин А. М. Уголовный процесе: структура права и структура
законодательства. М., 1985.

Пашкевич П. Ф. Процессуальный закон и эффективность уголовного
судопроизводства. М., 1984.

Савицкий В. М. Язык процессуального закона. М., 1987.

Глава 3

ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

& 1 ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА

9 1 ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Питання про систему принципів (засад) кримінального процесу є одним з
найважливіших і найскладніших. Вихідним моментом при цьому є поняття
принципу кримінального процесу. В науці досі не вироблено єдиного,
загальноприйнятого визначення цього поняття. На наш погляд, до критеріїв
визначення певного положення принципів кримінального процесу слід
віднести таку сукупність властивостей: 1) це найзагальніші, вихідні
положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального
процесу, визначають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст
його стадій та інститутів; 2) принципи виражають панівні в даній
державі політичні і правові ідеї, які стосуються завдань і способу
здійснення судочинства в кримінальних справах; 3) вони повинні бути
закріплені в нормах права; 4) принципи мають повністю діяти у всіх або
кількох стадіях кримінального процесу і обов’язково в його центральній
стадії — стадії судового розгляду; 5) порушення будь-якого принципу
означає незаконність рішення в справі і обов’язково тягне його
скасування.

Отже, принципи (засади) кримінального процесу — це закріплені в законі
панівні в державі політичні і правові ідеї щодо завдань і способу
здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають
спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст
його стадій та інститутів, порушення яких обов’язково

иСя вироку та інших рішень У

Глава з

принципи кримінального процесу

гоЛЛЦЛно дум?.л’ ЛІ
вальними су 7., ріЦч касаційрисами, а не прі уіо \ лку)- МаМ»А учення
останніх. не оманні с також позтщ, щоб усі принищт ли- Мілів
будУ;’ системи принципів к

«йми чіткого

0 Н’І

ІТИ С-Уі’» * — ‘

поширю; |’°,( / назначуваність слідчих І лри-‘ФЛЧо
залучМ|л(лєдиноначальність у системі орга-Іуїесу і не ‘і!* (Шість і
призначуваність суддів, ігУ Л Л нашу /,і’М’/іягнення їх до кримінальної
і дис-о ІІЛ лйні, нз/Илості; для діяльності щодо пору-п *
Централ’ ЩР судового розгляду й вирішення

тт 1Л не мають .

, є УЛкЦтатурі*/.Л» , безпосереднього зна-

Л ЛЛ «імйпор*’1′!і ЧіТ-ф^нкціональні, наприклад одно-і, Н рної ^ід’/Лг
ок 6) оргаї’>’ V днинами судоустрою і
криміналь-ЛЛЛсть і ко”‘ іл/ліічною частиною принципу остан-

• л -і-лл’с.іляьно-процесуальні, функціональні, ЮД»*’и”.”0\,,і’1
невиїгувагое’іі, ?за^ГГ^^Га/яш^,

оКо-трдгентш Підо-

?і°ц}ірРСУ ./визначакггь кримшально-пгюцесу V») СУ»А/принципи
кримінальногор процесу Чклад пр;Л*І,.1П!еякі загальноправові засади (на

^НОМУ, с особисті»/.» ^

3№ ^/ _-____

*У№ЧЛкдад пй’і’и деякі жятяяпчг^г. _,,.„„. ь^\„омУ. *•

ЄНК(

про. К., 1

зу

Глава – 37

В системі принципів кримінального процесу доцільно вирізняти
конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне
значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції
пояснюється значенням їх для сфери основних громадянських прав і свобод,
для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними
традиціями. Можна з певністю констатувати, що політичне і юридичне
значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно
зросло.

Вирізнення конституційних принципів зовсім не означає приниження
фундаментального значення інших принципів кримінального процесу, які
закріплені в Кримінально-процесуальному кодексі, а не в Конституції.
Важливим є зміст певного положення, його значення для г побудови і
функціонування системи кримінально-проце-

г суального права, регульованої ним діяльності суб’єктів

кримінального процесу і правовідносин між ними.

Конституція України проголошує, що основними засадами судочинства є: 1)
законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін і
свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх
переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді
прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність
судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8)
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім
випадків, установлених законом; 9) обов’язковість рішень суду. Законом
можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих
судових юрисдикцій (ч. З і 4 ст. 129). При визначенні системи й змісту
принципів кримінального процесу мають бути враховані й інші положення
Конституції України, які містяться в розділах 1 «Загальні засади», 2
«Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» і 8 «Правосуддя», а
також норми Кримі-натьно-процесуального кодексу. Аналіз чинного
законодавства дає можливість зробити висновок, що до системи принципів
українського кримінального процесу належать: конституційні принципи: 1)
законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників
судового процесу перед законом і судом; 4) поваїа до гідності особи,
невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право люди-

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 3 Принципи кримінального процесу

PAGE 37

тягне за собою скасування вироку та інших рішень у справі.

Висловлено думку, що поряд із загальнопроцесуаль-ними принципами існують
принципи окремих стадій кримінального процесу (попереднього
розслідування, судового розгляду, касаційного і наглядного провадження,
виконання вироку). Мабуть, найважливіші характерні особливості,
притаманні окремим стадіям кримінального процесу, доцільніше буде
називати загальними або основними умовами, положеннями, рисами, а не
принципами, щоб не знецінювати суті й значення останніх.

Досить поширеною є також позиція, щоб усі принципи судоустрою залучити
до системи принципів кримінального процесу і не провадити між ними
чіткого розмежування. На нашу думку, слід розрізняти принципи: а) суто
організаційні, наприклад назначуваність слідчих і прокурорів,
централізація і єдиноначальність у системі органів прокуратури,
виборність і призначуваність суддів, особливий порядок притягнення їх до
кримінальної і дисциплінарної відповідальності; для діяльності щодо
порушення, розслідування, судового розгляду й вирішення кримінальних
справ вони не мають безпосереднього значення; б)
організаційно-функціональні, наприклад одно-особовість і колегіальність,
нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю нижчестоящих, гласність;
вони визначають як організацію, так і діяльність
кримінально-процесуальних органів і є принципами судоустрою і
кримінального процесу або органічною частиною принципу останнього; в)
суто кримінально-процесуальні, функціональні, наприклад презумпція
невинуватості, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
права на захист, змагальність, установлення істини, публічність,
усність, безпосередність; вони визначають кримінально-процесуальну
діяльність. Як принципи кримінального процесу слід також розглядати
деякі загальноправові засади (наприклад, законність) і конституційні
гарантії (недоторканність особи, житла, повага до гідності особи,
невтручання в її особисте і сімейне життя, таємниця листування,
телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо), які
мають визначальне, принципове значення для кримінально-процесуальної
діяльності і специфічне відбиття в кримінальному процесі.

Вирізне ння конституційних принципів зовсім не означає приниження
фундаментального значення інших принципів кримінального процесу, які
закріплені в Кримінально-процесуальному кодексі, а не в Конституції.
Важливим є зміст певного положення, його значення для побудови і
функціонування системи кримінально-процесуального права, регульованої
ним діяльності суб’єктів кримінального процесу і правовідносин між ними.

Конституція України проголошує, що основними засадами судочинства є: 1)
законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін і
свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх
переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді
прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність
судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8)
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім
випадків, установлених законом; 9) обов’язковість рішень суду. Законом
можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих
судових юрисдикцій (ч. З і 4 ст. 129). При визначенні системи й змісту
принципів кримінального процесу мають бути враховані й інші положення
Конституції України, які містяться в розділах 1 «Загальні засади», 2
«Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» і 8 «Правосуддя», а
також норми Кримінально-процесуального кодексу. Аналіз чинного
законодавства дає можливість зробити висновок, що до системи принципів
українського кримінального процесу належать: конституційні принципи: 1)
законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників
судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи,
невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право люди

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 38

Глава З Принципи кримінального процесу

ни на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7)
таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції; 8) з’ясування істини; 9) забезпечення підозрюваному,
обвинуваченому, підсудному права на захист; 10) презумпція
невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття членів сім’ї чи
близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13)
участь народу у здійсненні правосудця; 14) незалежність і
недоторканність суддів, їх підкорення лише закону; 15) змагальність
судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення
апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; 18)
обов’язковість рішень суду;

інші принципи: 19) публічність; 20) забезпечення всім особам, які беруть
участь у справі, права на захист їхніх законних інтересів; 21) вільна
оцінка доказів; 22) безпосередність дослідження доказів; 23) усність
процесу.

В юридичній літературі називаються й інші принципи кримінального
процесу, зокрема науковість, стадійність, достатність підстав для
процесуальних рішень, обов’язок органів судочинства поважати і
додержувати права, законні інтереси і гідність громадян, справедливість.
Мабуть, ці положення не можуть розглядатись ж принципи, бо згадані
вимоги характерні для всіх видів правозастосу-вальної діяльності і не
визначають побудову й характер кримінального процесу.

Всі принциіги тісно пов’язані між собою, постійно взаємодіють, і тому ми
цілком обгрунтовано говоримо не просто про сукупність, а про систему
принципів кримінального процесу. Кожний з принципів поряд з тим, що він
тісно стикається, взаємодіє з іншими принципами, зберігає свою власну
цінність для побудови й перебігу процесу, свій юридичний зміст.

Звичайно за обсягом змісту і сферою дії принципи кримінального процесу
розрізняються, іноді значно, але відмінність ця скоріше суто кількісна,
а не якісна. Тому не можна поділяти принципи на основні, головні і
другорядні. Будучи в тісній взаємодії, взаємозв’язку, одні принципи
сприяють здійсненню інших, але не не означає, що одні з них
«підкоряються» іншим, що с принципи, які виступають лише гарантіями
здійснення інших принципів, а тим більше — такими, що випливають з
інших принципів.

Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, в системі, у
взаємозв’язку і взаємодії може привести до виконання завдань
кримінального судочинства. Можливість застосування кожного принципу має
бути так урегульована в законі, щоб жодний принцип не перекреслював
інший (наприклад, принцип установлення істини — принципи недоторканності
особи й житла, невтручання в особисте життя громадян, таємниці
листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, принцип
змагальності “— принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки
законові). Можна сказати, що необхідно забезпечити розумний компроміс
між окремими принципами; і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець.
Все це викликає необхідність передбачати в законі розумні винятки майже
з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності і
презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не
перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться в загальне правило,
у протилежний, конкуруючий принцип. Наприклад, з метою забезпечення
обвинуваченого за органами розслідування й судом, збирання й перевірки
доказів закон дозволяє такі винятки з принципів недоторканності особи й
житла, таємниці листування, гласності і усності, як арешт
обвинуваченого, обшук у квартирі, накладення арешту на
поштово-телеграфну кореспонденцію і її виїмку у відділенні зв’язку,
слухання справи в закритому судовому засіданні, оголошення під час
судового слідства показань свідків, якщо їх явка до суду є неможливою,
але ці винятки закон теж забезпечує певними процесуальними гарантіями
від довільного їх використання слідчими й судами.

с о ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНИХ

ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Принцип законності в кримінальному процесі — це вимога нормативного
характеру, яка зобов’язує суд, суддю, прокурора, слідчого, орган
дізнання, особу, яка провадить дізнання, а також усіх осіб, які беруть
участь у справі, неухильно й точно виконувати всі норми Консти

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 40

туції України, кримінального й кримінально-процесуального законодавства.
Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя,
закони можуть змінюватись, але в жодному разі й ні під яким приводом не
повинні порушуватися. У зв’язку з цим слід наголосити, що у сфері
кримінального процесу діє не принцип «дозволено все, що не заборонено»,
а протилежна засада — «дозволено тільки те, що передбачено законом»,
інакше неодмінно запанує сваволя владних державних органів і посадових
осіб, які ведуть процес.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має
найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти
приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми
Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту
конституційних прав і свобод людини й громадянина безпосередньо на
підставі Конституції гарантується (ст. 8 Конституції України).

Принцип законності є загальноправовим, однак у
кримінально-процесуальному праві він має специфічний зміст і цілком
правомірно розглядається як принцип кримінального процесу. КПК України
передбачає, зокрема, що одним із завдань кримінального судочинства є
забезпечення правильного застосування закону (ст. 2) і що ніхто не може
бути притягнутий як обвинувачений інакше, ніж на підставах і в порядку,
встановлених законом (ст. 5).

Принцип державної мови судочинства. Державною мовою в Україні є
українська (ч. 1 ст. 10 Конституції України). Саме цією мовою
провадиться судочинство і лише як виняток — мовою більшості населення
даної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі і не
володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується праю
користування рідною мовою і послугами перекладача, а слідчі й судові
документи, які підлягають врученню обвинуваченому, перекладаються на
його рідну мову або іншу мову, якою він володіє (ст. 19 КПК). Докладно
цей принцип урегульовано Законом про мови.

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом
полягає в тому, що у відповідності з Конституцією України всі люди є
вільні і рівні у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21), громадяни мають
рівні

Глава 3 Принципи кримінального процесу PAGE 41

конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути
привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими
ознаками (ст. 24), іноземці та особи без громадянства, що перебувають в
Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і
свободами, а також несуть такі самі, обов’язки, як і громадяни України,
— за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними
договорами України (ч. 1 ст. 26). Обвинувач, підсудний, захисник,
потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх
представники в судовому розгляді користуються рівними правами щодо
подання доказів, участі в дослідженні доказів і заявлення клопотань (ст.
261 КПК).

Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне
життя. У відповідності з Конституцією України кожен має право на повагу
до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана
медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28). Ніхто не може зазнавати
втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених
Конституцією (ч. 1 ст. 32). З метою запобігання розголошенню відомостей
про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, допускається
закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також її
ос-відування, коли воно пов’язане з необхідністю оголювати освідувану
особу, може проводити тільки слідчий тієї ж статі, що й обшукуваний чи
освідуваний, у присутності понятих цієї ж статі (ч. 2 ст. 184, ч. З ст.
193 КПК). При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність
освідуваної особи або небезпечні для її здоров’я (ч. З ст. 193 КПК).
Відтворення обстановки та обставин події допускаються лише за умови, що
виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них
участь, і не є небезпечними для їх здоров’я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час
обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не були
розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного
та інших осіб, які прожи

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 42

Глава 3 Принципи кримінального процесу

вають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).

Принцип права на свободу та особисту недоторканність означає, що ніхто
не може бути засуджений до позбавлення волі, заарештований, затриманий
за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку,
освідуван-ню, судовій експертизі, примусовому приводу інакше, як на
підставі і в порядку, передбачених законом. Прокурор повинен негайно
звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під
вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком (ч. 2 ст. 14
КПК). Конституція України передбачає, що кожна людина має право на
свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований
або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і
тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної
необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те
законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як
тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має
бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо
протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого
рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи
затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи
затримання, роз’яснено його права й надано можливість з моменту
затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою
захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді
своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно
повідомлено родичів заарештованого чи затриманого (ст. 29).

Слід мати на увазі, що протягом 5 років після набуття чинності новою
Конституцією України (прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.)
зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання
осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (п. 13 «Перехідних положень»
Конституції).

Принцип недоторканності житла полягає в тому, що ніхто не має права без
законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у
ньому. Обшук, виїмка, огляд приміщень у громадян можуть проводитися лише
на підставах і в порядку, передбачених законом. Конституція України
проголошує, що кожному гарантується недоторканність житла. Не
допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи,
проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням
суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та
майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у
вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок
проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них
огляду та обшуку (ст. ЗО).

Протягом 5 років після набуття чинності новою Конституцією України
зберігається існуючий порядок проведення огляду та обшуку житла або
іншого володіння особи (п. 13 «Перехідних положень» Конституції).

Конституція України проголошує, що кожному гарантується таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених
законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час
розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати
інформацію неможливо (ст. 31).

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та інших
повідомлень громадян, що передаються засобами зв’язку, карається
виправними роботами на строк до 1 року або штрафом у розмірі від 25 до
35 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (ст. 131 КК).

Принцип з’ясування істини — це вимога закону, яка зобов’язує суд,
прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання, всебічно, повно і
об’єктивно дослідити обставини справи (ч. 1 ст. 22 КПК) з тим, щоб
з’ясувати істотні, юридично значущі факти, дати їм правильну правову
ощнку і тим самим забезпечити правильне вирішення справи. Цей принцип є
конституціїшим, бо в Конституції України говориться про з’ясування
істини під час розслідування кримінальної справи (ст. 31) і про
забезпечення доведеності вини (п. З ч. З ст. 129). Тільки з’ясувавши
істину під час слідства і в суді, можна визнати людину винною у вчиненні
злочину.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на
захист передбачеїшй в кількох статтях Конституції України. В ній
говориться, що для забезпе

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 3 Принципи кримінального процесу

PAGE 45

чення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура (ч. 2
ст. 59), підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист
(ч. 2 ст. 63), забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з
основних засад судочинства (п. 6 ч. З ст. 129). Суть цього принципу
полягає в тому, що закон: а) наділяє згаданих учасників процесу такою
сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм змогу особисто
захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочшгу, відстоювати
свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом); б) надає
згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремих
випадках визнає обов’язковим призначення захисника за рахунок держави
(це можна назвати професійним захистом). Конституція України передбачає,
що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених
законом, ця допомога надається безплатно. Кожен є вільним у виборі
захисника своїх прав (ч. 1 ст. 59); в) покладає на особу, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов’язок до першого допиту
підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз’яснити їм право мати
захисника та інші права, а також надати їм можливість захищатися
встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення та
забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ст. 21 КПК). (Це можна
назвати посадовим, або офіційним, захистом.)

Принцип презумпції невинуватості означає, що особа вважається
невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції
України). Юридичний зміст цього принципу складають такі правила: 1)
ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч.
2 ст. 62 Конституції) або менпгу винність, а також наявність обставин,
які виключають кримінальну відповідальність особи; 2) обов’язок
доказування винності обвинуваченого (маються на увазі також підозрюваний
і підсудний) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного
обвинувачення — на потерпілого або його представника; 3) заборонено
перекладати обов’язок доказування на обвюгуваченого, домагатися його
показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 2 і 3
ст. 22 КПК); 4) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних
незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції); 5)
усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З
сг. 62 Конституції); 6) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні
злочину в юридичному відношенні означає його невинність і тягне за собою
закриття кримінальної справи на попередньому слідстві і постановлення
виправдального вироку —в стадії судового розгляду (п. 2 ст. 213, ч. 4
ст. 327 КПК); 7) факт притягнення особи до участі в справі як
підозрюваної, обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного
заходу не повинні розцінюватися як доказ її винності, як покарання
винного; 8) до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного
визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитись як з
винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких
офіційних документах твердити, що дана особа є злочинцем.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує
матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4
ст. 62 Конституції).

Принцип свободи від самовикриття, викриття членів сім 7 чи близьких
родичів міститься в ч. 1 ст. 63 Конституції України, яка проголошує, що
особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення
щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається
законом. Право відмовитись давати такі показання або пояснення повинно
бути роз’яснено свідкові та особі, від якої відбираються пояснення,
перед допитом свідка і відібранням пояснень від особи. Потерпілий,
підозрюваний, обвинувачений, підсудний мали таке право і до прийняття
нової Конституції Україїти.

Принцип здійснення правосуддя виключно судами передбачено ч. 1 ст.
124 Конституції України. В шй також зазначено, що делегування функцій
судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускаються. Не допускається також створення надзвичайних та особливих
судів (ч. 5 ст. 125 Конституції).

Принцип участі народу в здійсненні правосуддя. Конституція України
передбачає, що народ бешосередньо бере участь у здійсненні правосуддя
через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124) і що правосуддя
здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні
засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127).

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 46

Глава 3 Принципи кримінального процесу

Принцип незалежності і недоторканності суддів, їх підкорення лише закону
закріплений в ст. 126, ч. 2 ст. 127 і ч. 1 ст. 129 Конституції України,
які містять і основні гарантії його реалізації. Незалежність і
недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без
згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення
обвинувального вироку судом (ч. 2 і 3 ст. 126). Судді обираються на
посаду Верховною Радою України безстроково, але перше призначення на
посаду професійного судці строком на 5 років здійснюється Президентом
України (ч. 1 ст. 128). На посаду судця рекомендується кваліфікаційною
комісією судців, а подання про призначення судці на посаду або про
звільнення з посади вноситься Вищою радою кхлиції (ч. З ст. 127, п. 1 ч.
1 ст. 131). Професійні судці не можуть належати до політичних партій та
профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати
представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади,
виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої (ч. 2 ст. 127). Судця звільняється з посади органом, що його
обрав або призначив, у разі: 1) закінчення строку, на який його
призначено; 2) досягнення 65 років; 3) неможливості виконувати свої
повноваження за станом здоров’я; 4) порушення вимог щодо несумісності;
5) порушення присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком
щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно
відсутнім або оголошення померлим; 9) подання заяви про відставку або
про звільнення з посади за власним бажанням (ч. 5 ст. 126). За неповагу
до суду і судці винні особи притягуються до юридичної відповідальності
(ч. 5 ст. 129).

Принцип змагальності судового розгляду полягає в тому, що в судовому
.засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: сторона
обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них обстоює тими засобами, які
дозволяє кримінально-процесуальний закон, свою правову позицію, права та
законні інтереси, допомагаючи таким чином суду повно, всебічно та
об’єктивно дослідити всі обставини справи з метою з’ясування істини і
прийняття правильного рішення. Юридичними передумовами реального
існування і дії принципу змагальності є: 1) розмежування в суді трьох
основних кримінально-процесуальних функцій — обвинувачення, захисту і
вирішення справи; 2) виконання кожної з них уповноваженими на те законом
відповідними органами та особами, незалежними один від одного: функції
обвинувачення — прокурором (як уже зазначалося, підтримання державного
обвинувачення в суді прокурором є однією з основних конституційних засад
судочинства), потерпілим, громадським обвинувачем і певною мірою —
цивільним позивачем; функції захисту — підсудним, захисником,
громадським захисником і певною мірою — цивільним відповідачем; функції
вирішення справи — судом; 3) процесуальна рівноправність всіх
учасників судового розгляду. При цьому суд не є пасивним. Він за
допомогою сторін активно досліджує всі обставини справи, залучає нові
докази (ч. 5 ст. 296 КПК), бо завдання суду — не просто розв’язати спір
між сторонами обвинувачення і захисту, а з’ясувати істину, правильно й
справедливо вирішити справу. Тому закон передбачає, що коли навіть
такого спору між сторонами немає, бо підсудний зізнався у вчиненні
злочину або прокурор відмовився від обвинувачення, суд продовжує розгляд
справи і вирішує її на загальних підставах (ч. 2 ст. 74, ч. 4 ст. 264
КПК).

Принцип гласності судового розгляду означає, що кожний
громадянин, який досяг 16 років, має право бути присутнім у залі
судового засідання, в якому розглядається кримінальна справа судом
першої чи другої шстанції, і що хід судового розгляду та його результати
можуть висвітлюватися в засобах масової ш(рормації або іншим способом
доводитися до населення. Це — так звана зовнішня гласність. Та коли
справа слухається навіть у закритому судовому засіданні, даний принцип
не виключається, оскільки діє так звана внутрішня гласність у вигляді
присутності в судовому засіданні прокурора, потерпілого, підсудного,
захисника та інших учасників судового розгляду, а також свідків,
експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того, вироки судів у всіх
випадках проголошуються публічно (ч. 4 ст. 20 КПК). їх зміст може бути
доведений до відома населення і засобами масової інформації. Однак у
вироках у справах, які слухаються в закритих судових засіданнях, не
повинно бути відомостей, які стали підставою для проведення закритого
судового розгляду.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 3 Принципи кримінального процесу

PAGE 49

Відкритий розгляд справ має не тільки позитивні, а й негативні наслідки.
Тому КПК передбачає винятки з принципу гласності, якщо його цілі
суперечать державним і суспільним інтересам, інтересам особи, які є
важливішими, ніж сам принцип.

Особи віком до 16 років допускаються до залу суду тільки в тих випадках,
коли вони є підсудними, потерпілими або свідками (ч. 4 ст. 271 КПК).
Закон передбачає це обмеження для того, щоб захистити підлітків від
можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони
через недостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти
обставини справи й те, що відбувається в суді.

Обов’язок суду розглянути справу в закритому судовому засіданні закон
(ч. 1 ст. 20 КПК) передбачає тільки в тому випадку, коли відкритий
розгляд справи суперечить інтересам державної таємниці. В інших випадках
питання про необхідність розгляду всієї справи або її частини в
закритому порядку вирішується судом за своєю ініціативою або за
клопотанням учасників судового розгляду.

Закритий судовий розгляд допускається у справах про злочини осіб, які не
досягли 16-річного віку, в справах про статеві злочини та в інших
справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони
життя осіб, які беруть участь у справі, а також членів їхніх сімей чи
близьких родичів (ч. 2 ст. 20 КПК).

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.
Конституція України передбачає, що відповідно до закону діють апелящйні
та місцеві суди (ч. 4 ст. 125). У проекті нового КПК України
передбачається, що в апеляційному порядку може бути оскаржено вирок або
інше рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили (крім
рішень суду присяжних), з мотивів доведеності чи недоведеності вини
підсудного у вчиненні злочину, неправильного застосування кримінального
закону або порушення кримінально-процесуального закону. Апеляційний суд
може провести своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які
є в справі В касаційному порядку судові рішення можуть бути оскаржені
тільки з мотивів неправильного застосування кримінального закону або
порушення кримінально-процесуального

закону. Суд касаційної інстанції не може провадити судового слідства.

Обов ‘язковість рішень суду як одна з основних засад судочинства
підкреслює авторитет судової влади і сприяє утвердженню режиму
законності й зміцненню правопорядку в державі. Конституція України
передбачає, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є
обов’язковими до виконання на всШ території України (ч. 5 ст. 124). Цій
нормі відповідає стаття 403 КПК, яка встановлює, що вирок, ухвала і
постанова суду, що набрали законної сили, є обов’язковими для всіх
державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових
осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

– о ІНШІ ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО

9 ПРОЦЕСУ, ЗАКРІПЛЕНІ В КРИМІНАЛЬНО-

ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ КОДЕКСІ

Принцип публічності означає, що органи розслідування, прокурор і суд
(кожний у межах своєї компетенції) зобов’язані в силу закону, за
службовим обов’язком, у публічних інтересах охорони правопорядку
гарантування безпеки, прав і законних інтересш громадян від злочинних
посягань порушити кримінальну справу у кожному випадку виявлення ознак
злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події
злочину, осіб, винних у його вчиненні, й до їх покарання або
застосування інших видів впливу, а також до відшкодування заподіяної
злочином шкоди незалежно від позиції якихось органів, установ,
організації!, осіб, зокрема потерпілого й обвинуваченого.

Принцип публічності діє на всіх стадіях кримінального процесу відповідно
до завдань, які стоять перед кожною з них, і компетенції кожного з
процесуальних органів.

Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства дає підставу
виділити поряд з конституційним принципом забезпечення підозрюваному,
обвинуваченому й підсудному права на захист принцип забезпечення всім
іншим особам, які беруть участь у справі, права на захист

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 50

Глава 3 Принципи кримінального процесу

ос законних інтересів. Ці особи (потершлий, цивільний позивач,
цивільний відповідач, свідок, спеціаліст, перекладач, експерт, поняті
тощо), по-перше, наділені процесуальними правами (хоча не всі з них
достатніми), реалізація яких дозволяє їм особисто захищати свої законні
інтереси. По-друге, потерпілий, цивільні позивач і відповідач вправі
скористатися допомогою представника (ст. 52 КПК). По-третє, закон (ст.
53 КПК) покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка провадить
дізнання, обов’язок роз’яснити особам, що беруть участь у справі, їхні
права і забезпечити можливість здійснення цих прав.

Принцип вільної оцінки доказів полягає в тому, що суд, прокурор, слідчий
та особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім
переконанням і що ніякі докази для них не мають наперед установленої
сили (ст. 67 КПК). Зокрема, показання підозрюваного та обвинуваченого, в
яких вони визнають свою вину у вчиненні злочину, не є найкращим,
вирішальним доказом, «царицею доказів». Закон передбачає, що будь-які
показання підозрюваного та обвинуваченого підлягають перевірці;
визнання ними своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення
тільки за умови підтвердження цього визнання сукупністю наявних у
справі доказів (ч. 2 ст. 73; ч. 2 ст. 74 КПК). Навіть такий
авторитетний, науковий доказ, як висновок експерта, теж є необов’язковим
для особи, яка провадить розслідування, прокурора, судці (ч. 4 ст. 75
КПК). Переоцінка ними доказового значення визнання підозрюваним і
обвинуваченим своєї вини, висновку експерта, некритичне ставлення до них
призводить до слідчих і судових помилок, прийняття неправильного рішення
в справі, яке має бути змінено або скасовано.

Принцип безпосередності дослідження доказів означає, що суд першої
шстанції при розгляді справи зобов’язаний: допитати підсудних,
потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові
докази, оголосити протоколи та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Лише
у випадках, передбачених законом, допускаються винятки з цього принципу.
Зокрема, дозволяється оголосити показання підсудного й свідка, які були
дані під час дізнання, попереднього слідства або на суді, за наявності
істотних суперечностей між показаннями, які вони дали на суді й під час
попереднього розслідування; коли підсудний

відмовився давати показання на судовому слідстві або справа
розглядається за його відсутності; коли явка свідка в судове засідання з
тих чи інших причин неможлива; якщо при відкладенні розгляду справи
свідок був допитаний, то при розгляді цієї ж справи в тому ж складі суду
повторний виклик свідка необов’язковий, і його показання можуть бути
оголошені (ст. 301, 306 КПК).

Принцип безпосередності дослідження доказів діє й на стадії попереднього
розслідування, але, наприклад при переданні справи органом дізнання
слідчому, від оцного слідчого іншому, при розслідуванні справи кількома
слідчими й при використанні показань свідків і потерпілих, допитаних
іншим слідчим за окремим дорученням слідчого, у провадженні якого
знаходиться справа, дія цього принципу обмежується.

В обмеженому обсязі діє принцип безпосередності дослідження доказів і в
вищестоящих судах.

Принцип усності процесу передбачає усну форму спілкування суду та
учасників судового розгляду, усне обговорення всіх обставин кримінальної
справи, заявлення клопотань; усно даються показання обвинуваченими,
потерпілими, свідками, експертами, оголошуються документи, що є в
справі. Усне ведення судового процесу робить його доступним для
присутніх у залі судового засідання, для інших людей, якщо
використовуються радіо, відеозапис, мапнтофон.

На попередньому слідстві теж широко діє принцип усності, але клопотання
можуть заявлятися письмово. Обвинуваченому й свідку, коли вони про це
просять, надається можливість написати свої показання власноручно, про
що робиться відмітка в протоколі допиту (ст. 146, ч. З ст. 170 КПК).

О Запитання ” лО л

” для самоконтролю-‘ 8E U Ue e i o ue !–oeE i o h7i±0J· h7i±0J? h7i±0J· h7i±0J? h7i±0J· h7i±0J? h7i±0J· h7i±0J· h7i±0J± h7i±0J? h7i±0J· h7i±0J· h7i±0J¶ h7i±0J· h7i±0J… h7i±0J· h7i±0J¶ h7i±0J¶ h7i±0J· h7i±0Jr h7i±0J· ^ d h7i±0J· h7i±0J· h7i±0J· h7i±0J· h7i±0J· &ахисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника (ст. 14). Відмова від захисника не може бути прийнята: 1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років; 2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист; 3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство; 4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару; 5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру (ч. З ст. 46 КПК). Не прийнявши відмову від особи, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу і провадження в справі продовжується з участю того ж захисника. За загальним правилом, захисник допускається до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення і може, таким чином, брати участь у справі в стадії попереднього розслідування і в усіх судових стадіях, включаючи стадію виконання вироку. Але в трьох випадках захисник допускається до участі в справі і до пред'явлення обвинувачення: 1) у разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання; 2) в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами в стані неосудності, а також про злочини осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, — з моменту отримання доказів про душевне захворювання особи; 3) в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, які не до-сягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, — з моменту ознайомлення неповнолітнього та його батьків або осіб, що їх замінюють, з постановою про закриття справи і з матеріалами справи, а в разі поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника — не пізніше 24 годин з моменту поміщення. Коли дізнання або попереднє слідство не проводилось, захисник допускається до участі у справі після віддання обвинуваченого до суду (ч. 2 — 5 ст. 44 КПК). Захисник зобов'язаний використовувати всі зазначені в законі засоби захисту для з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, пом'якшують чи виключають їх відповідальність, подавати їм необхідну юридичну допомогу (ч. 1 ст. 48 КПК). Цей обов'язок захисник виконує перед своїм підзахисним, а не перед особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом, які не вправі перекладати °бов'язок доказування на захисника, як і на обвинуваче ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 96 Суб'єкти кримінально-процесуальної Глава 4 діяльності 97 ного (ч. 2 ст. 22 КПК). При несумлінному виконанні захисником своїх обов'язків перед підзахисним останній вправі відмовитися від нього. У разі незалежного виконання доручення на вимогу громадянина, який уклав договір з адвокатом чи адвокатським об'єднанням, внесена плата повертається йому цілком або частково, а при виникненні спору — за рішенням суду (ч. З ст. 12 Закону про адвокатуру). Але сам захисник, ні під яким приводом (наприклад, під приводом розбіжності з обвинуваченим у питаннях тактики, засобів здійснення захисту, визнання чи заперечення вини) не вправі прямо чи побічно спонукати підзахисного відмовитися від його допомоги. Відмова від захисника в такому разі, як і під впливом рекомендацій органів розслідування, прокурора чи судді, не може розглядатись як добровільна. Захисник не вправі відмовитися від захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Він не вправі розголошувати відомості, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням професійних обов'язків (ч. 8 і 9 ст. 48 КПК), бо це може завдати шкоди інтересам громадян, держави й суспільства. За порушення цього обов'язку захисник може бути притягаутий до дисциплінарної відповідальності, а за розголошення даних попереднього розслідування або відомостей, що становлять державну таємницю, — до кримінальної відповідальності (ст. 181 чи 67 КК). Захисник зобов'язаний додержуватись порядку в судовому засіданні. В разі невиконання розпоряджень головуючого останній робить захиснику попередження, а при подальшому непідкоренні розгляд справи може бути відкладено за постановою судді чи ухвалою суду, коли неможливо без шкоди для справи замінити цього захисника іншим. Одночасно суд повідомляє про це відповідну кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури (ч. 2 ст. 272 КПК). Але не може бути внесено подання органу дізнання, слідчого, прокурора, а також винесена окрема постанова судці чи ухвала суду щодо правової позиції захисника у справі (ч. 11 ст. 48 КПК). На захисникові, як і на підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, не лежить і не може лежати процесуальний обов'язок доказування невинності або меншої винності підзахисного, наявності обставин, які виключають його кримінальну відповідальність. Беручи участь у справі, захисник може сприяти слідчим органам і судові у встановленні тільки тих обставин, які виправдують підзахисного, пом'якшують або виключають його кримінальну відповідальність, і в цих межах він сприяє виконанню завдань кримінального судочинства. Захисник не заміняє підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а діє поряд з ними. Водночас він є самостійним учасником кримінального процесу і, як правило, не залежить від підзахисного у визначенні тактики захисту, своєї позиції в справі. Навіть якщо підзахисний визнає себе винним, захисник вправі за наявності для цього підстав відстоювати перед слідчим і судом його невинність або меншу винність. Проте якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний заперечує свою вину, а захисник переконаний у його винності, то колізія (розбіжність) позицій підзахисного й захисника в даному питанні недопустима. У цьому разі захисник не вправі діяти за своїм внутрішнім переконанням, бо він фактично стане своєрідним обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого підзахисного. Позиція захисника, продиктована його внутрішнім переконанням, не може бути висловлена, якщо вона призведе до погіршення становища підзахисного. Відома лікарська заповідь «Не зашкодь» діє і тут. При здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення (ч. 1 ст. 7 Закону про адвокатуру). Захисник повинен побудувати захист, визначити його засоби, грунтуючись на показаннях підзахисного, в яких він заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі. Процесуальна самостійність захисника не виключає необхідності узгодження з підзахисним лінії захисту в цілому і позиції в окремих процесуальних питаннях, зокрема при заявленні клопотання. З моменту допущення до участі в справі захисник наділений законом такою сукупністю процесуальних прав, яка дає йому змогу успішно здійснювати функцію захисту. Він має право: до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним побачення віч-на-віч, а після першого допиту — без обмеження їх кількості й тривалості; мати побачення із засудженим та особою, до 4 9-119 ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 98 Суб'єкти кримінально-процесуальної Глава 4 діяльності 99 якої застосовано примусові заходи медичного характеру; бути присутнім при допитах підозрюваного та обвинуваченого, а також при провадженні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого чи його захисника; з дозволу особи, яка провадить дізнання, або слідчого брати участь і в інших слідчих діях; застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, у яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи — з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, а в суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, — з дозволу судді чи суду; ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення попереднього слідства — з усіма матеріалами справи; виписувати з матеріалів справи, з якими він ознайомився, необхідні відомості; брати участь у судовому розгляді справи; подавати докази і заявляти клопотання і відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду (ч. 2 ст. 48 КЛК). Захисник має право збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази у справі, зокрема одержувати документи чи їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах та організаціях з необхідними документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом, отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань (ч. З ст. 48 КПК). Особа, яка провадить дізнання, і слідчий повинні своєчасно повідомити захисника про час і місце провадження слідчих дій, які виконуються з участю підозрюваного або обвинуваченого чи за клопотанням захисника. Захисник зобов'язаний своєчасно з'явитися для участі в провадженні тих процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. В разі неявки захисника слідчі дії, в яких участь захисника не є обов'язковою, провадяться без нього. Якщо захисник присутній при провадженні слідчих дій, він має право ставити запитання особам, яких допитують, подавати письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти запису в протоколі відомостей про слідчі Дії. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий можуть відхилити запитання, поставлене захисником, але вони зобов'язані занести його до протоколу (ч. 4 — 7 ст. 48 КПК). Адвокати мають право посвідчувати копії документів у справах, які вони ведуть (ч. 1 ст. 5 Закону про адвокатуру). Документи, пов'язані з виконанням захисником його обов'язків у кримінальній справі, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею і судом без згоди захисника (ч. 10 ст. 48 КПК). Права захисника конкретизуються в КПК стосовно окремих стадій кримінального процесу і процесуальних дій. Зокрема, ст. 266 передбачає, що, беручи участь у судовому розгляді кримінальної справи, захисник сприяє підсудному в здійсненні його прав і в захисті законних інтересів. Захисник має право на побачення з підсудним, бере участь у дослідженні доказів, заявляє перед судом клопотання про витребування й приєднання до справи нових доказів, що виправдовують підсудного або пом'якшують його відповідальність, заявляє інші клопотання, викладає суду свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, бере участь у судових дебатах. КПК передбачає обставини, які виключають участь захисника в справі. Не може бути захисником особа, яка: брала участь у даній справі як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; допитувалася або підлягає допиту як свідок; є родичем кого-небудь із складу суду, обвинувача чи потерпілого. Адвокат не може брати участь у справі як захисник і тоді, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або коли він брав участь у справі як перекладач або понятий, а також коли в розслідуванні чи в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках (ч. 1 і 2 ст. 61). Одна й та сама особа не може бути захисником двох або декількох підозрюваних, обвинувачених, підсудних, коли інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого (ч. 2 ст. 47 КПК). 4* ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 100 Суб'єкти кримінально-процесуальної Глава 4 діяльності 101 Незнання захисником мови, якою ведеться судочинство, не може бути підставою для усунення його від участі в справі. В такому разі треба забезпечити участь у процесі перекладача. Адвокати — народні депутати України не можуть брати участь у справах проти держави, а також бути захисниками осіб, які обвинувачуються в державній зраді (ч. З ст. 5 Закону про статус народного депутата України). За наявності обставин, які виключають участь особи в справі як захисника, вона повинна відмовитися від виконання обов'язків захисника. На цих же підставах вона може бути усунута від участі в справі органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом (ч. З ст. 61 КПК). с 4 ПРЕДСТАВНИКИ ГРОМАДСЬКОСТІ, 8 УПОВНОВАЖЕНІ ДЛЯ УЧАСТІ В СУДОВОМУ РОЗГЛЯДІ СПРАВИ, ТА ОСОБИ, ЯКІ ВІДІГРАЮТЬ ДОПОМІЖНУ РОЛЬ У ПРОЦЕСІ Громадський обвинувач і громадський захисник — це члени громадської організації або трудового колективу, виділені за рішенням зборів для участі в судовому розгляді кримінальної справи з метою здійснення від їх імені громадського обвинувачення чи громадського захисту підсудного і допущені до участі в справі за постановою судді або ухвалою суду. їх повноваження підтверджуються виписками з протоколів відповідних збоотв (ч. З ст. 265 КПК). Громадського обвинувача і громадського захисника мають право виділити лише загальні збори громадської організації або трудового колективу, а також збори колективу цеху, відділу або іншого шдрозділу (ч. З ст. 265 КПК), а не їх керівний виборний орган (комітет, бюро, рада трудового колективу) чи адміністрація. Якщо представник громадськості виділений неналежним суб'єктом, він не допускається до участі в справі. Неприпустимою є також участь громадського обвинувача й громадського захисника від одних і тих же громадських організацій чи трудового колективу щодо одного й того ж підсудного, бо в такому разі не буде відображена справжня думка громадськості. В разі звернення до судів керівників трудових колективів або представників громадських організацій у зв'язку з наступним вирішенням питання про висунення громадського обвинувача чи громадського захисника їм має бути надана можливість після віддання обвинуваченого до суду ознайомитися з обвинувальним висновком у справі, роз'яснені порядок висунення та оформлення повноважень представників громадських організацій і трудових колективів, а також їх права, передбачені законодавством. При вирішенні в суді питання про їх допуск до участі в справі необхідно перевірити, чи правомочним органом висунуто громадського обвинувача або громадського захисника, чи засвідчені його повноваження належним чином, чи немає обставин, що перешкоджають участі даної особи в судовому розгляді. Громадським обвинувачем не може бути особа, якщо вона: є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем кого-небудь з них; брала участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, слідчий або особа, яка провадила дізнання; особисто або її родичі заінтересовані в результатах справи (ч. 1 ст. 59 КПК). Громадським захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; допитувалася або підлягає допиту як свідок; є родичем кого-небудь із складу суду, обвинувача чи потерпілого (ч. 1 ст. 61 КПК). За наявності цих обставин особа повинна відмовитися від виконання обов'язків громадського обвинувача або громадського захисника в справі. На цих же підставах вона може бути усунута від участі в справі суддею або судом як за власною шіціативою, так і за клопотанням учасників судового розгляду (ч. 2 ст. 59, ч. З ст. 61 КПК). Під час судового розгляду кримінальної справи громадський обвинувач і громадський захисник мають право: подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти перед судом клопотання, висловлювати свою Думку про клопотання інших учасників судового розгля ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 102 Суб'єкти кримінально-процесуальної Глава 4 діяльності 103 ду, заявляти відводи, брати участь у судових дебатах. При цьому в своїй промові громадський обвинувач викладає судові думку про доведеність обвинувачення, суспільну небезпечність підсудного і вчиненого ним діяння. Він може висловити міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного та з інших питань справи. Громадський обвинувач вправі відмовитися від обвинувачення, якщо дані судового розгляду дають для цього підстави. Громадський захисник, беручи участь у судових дебатах, викладає судові думку про обставини, які пом'якшують відповідальність підсудного або виправдовують його, а також про можливість пом'якшення покарання підсудному, умовного його засудження, відстрочки виконання вироку або звільнення від покарання і передачі на поруки громадській організації чи трудовому колективу, від імені яких громадський захисник виступає. Він також може просити суд закрити кримінальну справу, коли для цього є підстави (ч. 4 і 5 ст. 265 КПК). Права оскарження вироку, постанови або ухвали суду громадський обвинувач і громадський захисник не мають. У справах неповнолітніх суд вправі залучити до участі в судовому розгляді представників підприємств, установ та організацій, в яких навчався або працював неповнолітній, служби та кримінальної міліції в справах неповнолітніх, а в разі потреби — й інших організацій. Представник служби в справах неповнолітніх у судовому засіданні вправі: заявляти клопотання, ставити запитання підсудному, його законним представникам, потерпілому, свідкам, експерту і спеціалісту, висловлювати думку з приводу найбільш доцільної форми перевиховання підсудного (ч. 2 ст. 442 КПК). Представники кримінальної міліції в справах неповнолітніх, підприємств, установ та організацій, в яких навчався або працював неповнолітній, громадських організацій за місцем роботи батьків, опікуна чи піклувальника підсудного вправі бути присутніми в залі судового засідання і з дозволу суду давати пояснення. Всі вказані представники у необхідних випадках можуть бути допитані як свідки (ст. 442 і 443 КПК). Перекладач — це викликана слідчим, особою, що провадить дізнання, суддею чи судом особа, що вільно володіє мовою, якою ведеться судочинство, а також рідною чи іншою мовою, якою володіють особи, що залучаються до участі в кримшально-процесуальній діяльності, і усно перекладає з однієї мови на іншу, а також робить письмовий переклад процесуальних документів, що підлягають врученню обвинуваченому, підсудному, який не володіє мовою судочинства, на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє. Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою ведеться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно говорити нею. Особа, що провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя, головуючий і член складу суду, секретар судового засідання, учасники судового розгляду не можуть бути одночасно й перекладачами, бо закон, як правило, не допускає суміщення різних процесуальних ролей в одній особі; крім цього, їх об'єктивність може викликати сумнів з огляду на заінтересованість у результатах справи. Перекладач повинен з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду, зробити повно й точно доручений йому переклад (ч. 2 ст. 128, ст. 285 КПК). Він повинен перекладати всі показання, пояснення, промови, заяви, клопотання, запитання і відповіді, документи й рішення. Письмовому перекладу на рідну мову обвинуваченого, підсудного або на іншу мову, якою вона володіє, підлягають лише ті документи, які вручаються обвинуваченому, підсудному (зокрема, обвинувальний висновок, вирок); ті ж, які не вручаються, перекладаються йому та іншим особам усно (наприклад, протоколи допитів та інших слідчих дій). Слідчі органи, судця і суд повинні роз'яснити перекладачу його обов'язки і попередити про кримінальну відповідальність за відмову виконати обов'язки перекладача за ст. 179 КК і за завідомо неправильний переклад за ст. 178 КК, про що від нього відбирається гццписка (ч. З ст. 128, ст. 285 КПК), яка приєднується до справи. За злісне ухилення від явки до суду, органів дізнання або слідчого перекладач несе адміністративну відпові- 3 4 дальність у вигляді штрафу (ч. 2 ст. 285 , ст. 185 КпАП), який накладається суддею. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 104 Суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності 105 Правила, що стосуються перекладача, поширюються на особу, запрошену до участі в процесі для роз'яснення знаків німого чи глухого (ч. 4 ст. 128, ч. 2 ст. 270 КПК). Перекладач має право на відшкодування витрат, пов'язаних з явкою за викликом до органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду. За ним зберігається середній заробіток за місцем роботи за час, витрачений у зв'язку з явкою за викликом. Крім того, він має право на винагороду за виконання дорученої роботи, якщо вона не входить до його обов'язку по службі (ст. 92 КПК). Судові витрати, пов'язані з виплатою сум перекладачу, приймаються на рахунок держави і не можуть бути покладені на засудженого (ч. 1 і 5 ст. 93 КПК). Це відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права, в якому вказано, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, використовуваної в суді, або не говорить цією мовою (ст. 14). Судовий експерт — це особа, що володіє спеціальними знаннями, якій за постановою органів розслідування, судді чи за ухвалою суду доручено провести судову експертизу і дати за її результатами висновок. Судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, поперед-нього12 слідства чи суду (ст. 1 Закону про судову експертизу ). Судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи та відомчі служби. До них належать: науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції і Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Служби безпеки України. Судово-експертна діяльність може здійснюватися на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), який видається в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також громадянами за разовими договорами (ст. 7 Закону про судову експертизу). PAGE 12 Відомості Верховної Ради України. 1994. № 28. Ст. 232. Міністерство юстиції України веде Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян. Органи дізнання, попереднього слідства й суди зобов'язані доручати проведення судових експертиз переважно фахівцям, внесеним до цього Реєстру (ст. 9 Закону про судову експертизу). Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для давання висновку з досліджуваних питань. Фахівці державних спеціалізованих установ і відомчих служб, що проводять судові експертизи, повинні мати вишу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності (ст. 10 Закону про судову експертизу). Не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта особи, які визнані у встановленому законом порядку недієздатними, мають судимість (ч. І ст. 11 Закону про судову експертизу), перебувають у службовій або іншій залежності від підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, раніше були ревізорами у справі (ч. 5 ст. 75 КПК), а також народні депутати України (ч. 2 ст. 5 Закону про статус народного депутата України). Особа, яка призначена експертом, зобов'язана з'явитися за викликом і дати правильний висновок на поставлені запитання. За злісне ухилення від явки до суду, органів попереднього слідства чи дізнання експерт3 несе адміністративну відповідальність за ч. 2 ст. 18 5 або ст. 185* КпАП, а за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків або за дачу завідомо неправдивого висновку — кримінальну відповідальність за ст. 179 і 178 КК. Про це орган розслідування й суд повинні попередити експерта. Перешкодження явці експерта до суду, органів попереднього слідства чи дізнання, примушування його до відмови від дачі висновку, до дачі завідомо неправдивого висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна його чи близьких родичів або розголошення відомостей, що його ганьблять, підкуп експерта з тією ж метою, а так само погроза вчинити зазначені вище дії з помсти за раніше даний висновок тягнуті) кримінальну відповідальність за ст. 180 КК у вигляді позбавлення волі на строк до 4 років або виправних робіт на строк до 2 років. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 106 . Суб'єкти кримінально-процесуальної Глава 4 діяльності * л7 ІИ / Якщо провадження експертизи доручено не конкретній особі, а експертній установі, то керівник цієї установи, одержавши постанову про призначення експертизи, доручає її проведення одному або декільком експертам (ст. 198 КПК). Експерт у вступній частині свого висновку зазначає, що він попереджений про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку, і стверджує це своїм підписом (ч. 4 ст. 196 КПК). Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. Питання, які ставляться експертові, і його висновок з цих питань не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта. Якщо питання, поставлене перед експертом, виходить за межі його компетенції або якщо надані йому матеріали недостатні для дачі висновку, експерт у письмовій формі повідомляє орган, що призначив експертизу, про неможливість дати висновок (ч. 2 і 3 ст. 75, ч. 4 ст. 77 КПК). Експерт має право: ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються експертизи; порушувати клопотання про представлення нових матеріалів, необхідних для дачі висновку; з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчих дій і задавати особам, що допитуються, запитання, які стосуються експертизи (ч. З ст. 77 КПК); на відшкодування витрат, пов'язаних з явкою за викликом до органу дізнання, слідчого, прокурора й суду, на збереження середньої заробітної плати за час, витрачений у зв'язку з явкою за викликом, і на винагороду за виконання своїх обов'язків, якщо виконання дорученої роботи не входить в його обов'язок по службі (ст. 92 КПК). Непідкорення експерта розпорядженню судді, головуючого чи порушення ним порядку під час судового засідання тягне адмшістративігу відповідальність за ч 1 ст. 185і КпАП. Спеціаліст — це особа, яка володіє науковими, технічними та іншими спеціальними знаннями й навичками і за викликом органів розслідування, судді чи суду надає їм допомогу у проведенні та оформленні слідчих і су7-дових дій. Участь спеціаліста й експерта в кримінальному процесі має багато спільного: вони залучаються в разі необхідності використання їх спеціальних знань. Але знання й навички спеціаліста використовуються лише для надання допомоги слідчому в безпосередньому виявленні, закріпленні й вилученні доказів, у проведенні судових дій і дослідженні доказів у суді, в застосуванні технічних засобів під час проведення слідчих і судових дій. Він може давати пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при провадженні слідчих дій або під час судового слідства. Результати діяльності спеціаліста відображаються в протоколі слідчої дії і в протоколі судового засідання, а також у додатках до них у вигляді складених ним планів, схем, діаграм, графіків, виготовлених ним дактилокарт, зліпків, фотознімків, фонограм, кіно- і відеофільмів тощо. Провадження ж експертизи на підставі постанови слідчого, судді або ухвали суду про її призначення — це самостійна діяльність експерта. Він має справу з уже зібраними доказами, при дослідженні яких встановлює нові фактичні дані і складає висновок, який є самостійним джерелом доказів (ч. 2 ст. 65 КПК). Особа, що брала участь у справі як спеціаліст, згодом може бути призначена експертом у ній же справі, якщо вона має належну кваліфікацію. Основна мета залучення спеціаліста — розширити практичні можливості слідчого і особи, яка провадить дізнання, щодо виявлення, вилучення і фіксації доказів при провадженні слідчих дій і суду щодо всебічного й повного дослідження обставин справи під час судового слідства для встановлення істини. Закон не обмежує кола слідчих і судових дій, для участі в провадженні яких може бути залучений спеціаліст. Слідчий і суд викликають спеціаліста у випадках, коли визнають за необхідне використати його спеціальні знання й навички. Це загальне правило має такі винятки: а) при зовнішньому огляді трупа й судово-медичному освідуванні особи обов'язкова участь судово-медичного експерта або лікаря (ч. 1 ст. 192, ч. 2 ст. 193 КПК); б) при ексгумації трупа обов'язкова присутність судово-медичного експерта (ч. 2 ст. 192 КПК); допит неповнолітнього свідка віком до 14 років, а за розсудом слідчого чи суду — до 16 років проводиться в присутності педагога, а при необхідності — лікаря (ч. 1 ст. 168, ч. 1 ст. 307 КПК); якщо неповнолітній не досяг 16 років або визнаний розу ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 108 Суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності 109 мово відсталим, при пред'явленні йому обвинувачення і його допиті за розсудом слідчого чи прокурора або за клопотанням захисника можуть бути присутні педагог або лікар (ч. 2 ст. 438 КПК). КПК також передбачає можливість участі спеціаліста при описі майна (ч. 5 ст. 126), в обшуку (ч. З ст. 183), огляді (ч. 2 ст. 191), відтворенні обстановки та обставин події (ч. 1 ст. 194). Крім судово-медичних експертів, лікарів і педагогів, до провадження слідчих і судових дій найчастіше залучаються експерти з експертних служб МВС, СБ і МО України. До осіб, які викликаються слідчими органами й судом як спеціалісти, закон пред'являє дві основні вимоги: 1) бути незаінтересованим у результатах справи і 2) компетентним, тобто мати необхідні спеціальні знання й навички (ч. 1 і 4 ст. 128 КПК). Виклик спеціаліста є обов'язковим для керівника підприємства, установи чи організації, де працює спеціаліст. У разі відмови або ухилення спеціаліста від виконання своїх обов'язків слідчий або суд повідомляють про це адміністрацію підприємства, установи чи організації за місцем роботи спеціаліста для відповідного реагування (ч 1 і 5 ст. 128 , ст. 270 КПК). Під час попереднього розслідування злочинів спеціаліст зобов'язаний: з'явитися за викликом; взяти участь у провадженні слідчої дії, використовуючи свої спеціальні знання й навички для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні і вилученні доказів; звертати увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням і закріїїленням доказів; давати пояснення з приводу спеціальних питань які виникають при провадженні слідчої дії. Він має право: звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб які беруть участь у провадженні слідчої дії; робити заяви' пов'язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів (ч. 2 і 3 ст. 128 КПК); ознайомитися з протоколом слідчої ди, висловити свої зауваження щодо його змісту й підписати його (ст. 85 КПК). Спеціаліст також має право на відшкодування витрат, повязаних із явкою за викликом до органів дізнання слугчого, прокурора чи суду, на збереження середнього заробітку за місцем роботи за час, витрачений у зв'язку з явкою за викликом, а також на винагороду за виконання своїх ооов язків, якщо виконання дорученої йому роботи не входить в його обов'язок по службі (ст 92 КПК) Перед початком слідчої дії, в якій бере участь спеціаліст, слідчий переконується в особі й компетентності спеціаліста, з'ясовує його стосунки з обвинуваченим і потерпілим, роз'яснює права та обов'язки. Про виконання слідчим цих вимог зазначається в протоколі слідчої дії (ч. 4 ст. 128 КПК). В суді суддя або головуючий роз'яснює спеціалісту його права та обов'язки, про що зазначається в протоколі судового засідання (ст. 295 і 87 КПК). Процесуальне становище спеціаліста під час судового розгляду кримінальної справи в КПК не врегульовано. Є лише вказівка, що в необхідних випадках в судове засідання може бути викликаний спеціаліст, який бере участь у судовому слідстві відповідно до правил, установлених ст. 128 КПК. Цю прогалину дещо заповнив Пленум Верховного Суду України, який у п. 16 постанови від 27 грудня 1985 р. «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» дав таке роз'яснення: «Суди повинні відмежовувати процесуальне становище спеціаліста від експерта. У випадку виклику в судове засідання спеціаліста для використання його спеціальних знань і навичок відповідно до статей 128 , 270 КПК суд повинен переконатися в його особі та компетентності, роз'яснити йому права та обов'язки. Про кримінальну відповідальність за відмову від дачі пояснень і за дачу завідомо неправдивих пояснень спеціаліст не попереджується. Його пояснення і заяви заносяться до протоколу, але в силу ч. 2 ст. 65 КПК України не є джерелом доказів і суд на них у вироку посилатись не вправі. Спеціаліст сприяє суду в дослідженні доказів, звертає його увагу на характерні обставини, дає пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають у судовому слідстві, в межах своєї компетенції з 1д3озволу суду бере участь у допитах, може робити заяви» . Однією з поширених форм використання в суді спеціальних знань є одержання консультацій (усних або письмових) спеціаліста з питань, які інтересують суд і учасників судового розгляду. Усні пояснення спеціаліста заносяться до протоколу судового засідання, письмові кон- Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973 — 1998). С. 158. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 110 Суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності 111 сультації додаються до справи. Письмова думка спеціаліста може бути подана прокурором, захисником та іншими учасниками процесу до вищестоящого суду або одержана самим судом як «новий матеріал» (ст. 361 КПК). Такі письмові консультації, думки, висновки спеціаліста (не треба їх плутати з висновком експерта) можуть розглядатися як «інші документи», передбачені ч. 2 ст. 65 КПК, і використовуватись у кримінальному процесі як джерела доказів. Але в основному вони містять не доказову, а орієнтовну, довідкову інформацію, як і пояснення спеціаліста, занесені до протоколу слідчої дії або судового засідання. При застосуванні науково-технічних засобів та апаратури у провадженні слідчих дій і в судовому засіданні використовується допомога так званого спеціаліста-опе-ратора. За непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засіда3ння спеціаліст може нести відповідальність за ч. 1 ст. 185 КпАП. Спеціаліста як самостійну процесуальну фігуру, про якого говориться в ст. 128 і 270 КПК, слід відрізняти від тих осіб (їх нерідко теж називають спеціалістами), спеціальні знання яких слідчий або суддя, прокурор, адвокат використовують у формі усних консультацій при формулюванні питань експертам, визначенні завдань ревізорам, вивченні технічної, бухгалтерської та іншої документації^ висновків експертів тощо. Допомога таких осіб має поза-процесуальний характер і не відображається в матеріалах кримінальної справи. Секретар судового засідання — це посадова особа суду за участю якої розглядаються всі справи в суді першої інстанції. За дорученням судді він здійснює підготовку справи до розгляду її в розпорядчому чи судовому засіданні; повідомляє учасників процесу про час і місце судового розгляду; перевіряє перед відкриттям судового засідання явку до суду викликаних осіб, з'ясовує причини неявки і доповідає про це головуючому; веде протоколи розпорядчого та судового засідань і гцдписує їх разом з головуючим; виконує інші доручення головуючого, пов'язані з підготовкою і проведенням судового розгляду та реалізацією його результатів. Секретар судового засідання зобов'язаний вчасно й точно виконувати доручення судді, своєчасно і грамотно вести й оформлювати протоколи розпорядчого і судового засідань з додержанням усіх указаних у законі вимог (ст. 86, 87 КПК). Процесуальне становище секретаря судового засідання в КПК майже не врегульоване. Його правам і обов'язкам треба було б присвятити окрему статтю, в якій, зокрема, вказати, що в разі розбіжностей з головуючим з приводу змісту протоколу секретар має право додати до протоколу свої зауваження, які підлягають розгляду складом суду в порядку ст. 88 КПК. Доцільно було б також передбачити в законі, що секретар судового засідання, вступаючи на свою посаду, приносить у присутності суддів відповідного суду присягу про те, що він завжди сумлінно і з почуттям високої відповідальності виконуватиме покладені на нього обов'язки. Зараз секретарями судового засідання працюють здебільшого особи, які мають середню, незакінчену вишу або вишу юридичну освіту, і це позитивно впливає на їх роботу та роботу суду в цілому. Багато хто з них потім працюють консультантами в судах або призначаються суддями. В кримінальному процесі бере участь і секретар Пленуму Верховного Суду України. Він є суддею цього суду і поряд з виконанням обов'язків судді здійснює організаційну роботу з підготовки засідань Пленуму, забезпечує ведення протоколу, підписує разом з Головою Верховного Суду постанови Пленуму (ч. 7 ст. 391 КПК) і провадить дії, необхідні для виконання прийнятих Пленумом постанов (ст. 47 Закону про судоустрій). Перекладач, експерт, спеціаліст і секретар судового засідання підлягають відводу на тих же підставах, що й судця (ст. 54 КПК), з тим обмеженням, що їх попередня участь у цій справі як перекладача, експерта, спеціаліста і секретаря судового засідання не може бути підставою для відводу (ч. 1 ст. 62 КПК). Заявлений цим особам відвід під час попереднюю розслідування вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором, а під час судового розгляду — суддею або судом, який розглядає справу (ч. 2 ст. 62 КПК). Понятий — це не заінтересована у справі особа, яка на запрошення особи, що провадить дізнання, чи слід ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 112 113 чого присутня при провадженні передбачених КПК слідчих дій і своїм підписом засвідчує відповідність записів у протоколі виконаним діям (ст. 127 КПК). Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого й потерпілого, працівники органів дізнання і попереднього слідства (ч. З ст. 127 КПК) . Понятих повинно бути не менше двох. їх присутність обов'язкова при провадженні обшуку, виїмки, огляду, ексгумації трупа, пред'явленні осіб і предметш для впізнання, відтворенні обстановки та обставин події, опису майна. Для участі в слідчому освідуванні поняті можуть бути залучені у разі, якщо слідчий визнає це за необхідне. Перед початком слідчої дії понятим відповідно до ст. 53 КПК роз'яснюються їх обов'язки і права, що відмічається в протоколі. Поняті зобов'язані бути присутніми при провадженні слідчої дії, але не брати участі в ній, і засвідчити своїми підписами в протоколі відповідність записів у ньому виконаним діям. Вони мають право робити зауваження з приводу проведеної слідчої дії. Ці зауваження підлягають обов'язковому занесенню до протоколу. У протоколі слідчої дії повинні бути вказані прізвище, ім'я, по батькові понятих, їх адреси. При необхідності вони можуть бути викликані для допиту як свідки з приводу проведеної в їх присутності слідчої дії. Поняті мають право на відшкодування їм витрат у зв'язку з явкою в слідчі органи і на збереження середнього заробітку за місцем роботи за час, витрачений у зв'язку з явкою (ст. 92 КПК). Поняття і процесуальне становище свідків будуть розглянуті в § 7 глави 5. Запитання для самоконтролю 1. Кого слід вважати суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності? Як можна їх класифікувати? 2. Які процесуальні повноваження суду, судді, народного засідателя, головуючого в судовому засіданні? 3. Яке правове становище в кримінальному процесі має прокурор? 4. В чому полягають права та обов'язки слідчого і його процесуальна незалежність? 5. Як розрізняються процесуальні повноваження органу дізнання і особи, яка провадить дізнання? 6. Хто вважається потерпілим і які його права та обов'язки? 7.3 якого моменту в справі з'являється обвинувачений, які права та обов'язки він має? 8. Як регулюється питання про цивільний позов у кримінальному процесі, хто є цивільним позивачем і цивільним відповідачем? 9. Хто вважається підозрюваним, які його права та обов'язки? 10. Хто може бути законними представниками і представниками в кримінальному процесі, які їх права та обов'язки? 11. Хто може бути захисником, які його права та обов'язки? 12. Хто і в якому порядку залучає захисника до участі в справі, з якого моменту і в яких випадках відмова від захисника не може бути прийнята? 13. Хто і в якому порядку висуває громадських обвинувачів і громадських захисників, які їх права та обов'язки? 14. Які вимоги ставляться до перекладача та які його обов'язки? 15. Хто є експертом у кримінальній справі, які його обов'язки й права? 16. В чому полягає відмінність спеціаліста від експерта? Які права та обов'язки спеціаліста при провадженні слідчих дій і в суді? 17. Які обов'язки виконують секретар судового засідання і секретар Пленуму Верховного Суду України? 18. Для чого запрошуються поняті? 19. Які питання щодо процесуального становища суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності слід було б вирішити в КПК? ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 114 fQ Рекомендована література Бушуев Г. И. Судья в уголовном процессе. М., 1984. Варфоломеева Т. В. Защита в уголовном судопроизводстве. К., 1998. Гошовський М. І., Кубинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. К., 1998. Гоошевой Ю. М., Зозулинский А. Б., Каркач П. М. и др. Прокурорский надзор в Украине. К., 1993. Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. М., 1981. Денежкин В. А. Подозреваемый в советском уголовном процессе. Саратов, 1982. Кокорев 77. Д. Подсудимый в советском уголовном процессе. Воронеж, 1973. Кокорев Л. Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процессе. Воронеж, 1964. Леоненко В. В. Профессиональная этика участников уголовного судопроизводства. К., 1981. Михеєнко М. М. Громадське обвинувачення і громадський захист в радянському кримінальному судочинстві. К., 1963. Нор В. Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. К., 1989. 1 996РГаН'3аЦІЯ Судовихта пРавоохоР°нних органів. Харків, РадутнаяН. В. Народный заседатель. М., 1973. Саркисянц Г. П. Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в суде. Ташкент, 1985. Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України. К., В. Адвокатура: історія і Святоцький О. Д., Медведчук В. сучасність. К., 1997. Стецовский Ю. И. Уголовно-процессуальная ность защитника. М., 1982. ШумськийП. В. Прокуратура України. К., 1998. деятель- «« = >“С1.Б

Глава 5

ДОКАЗУВАННЯ І ДОКАЗИ

В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

F , ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ

9 1 КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ

Як об’єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи
встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом
кримінально-процесуального доказування (нерідко його називають судовим,
але це, на наш погляд, неточно відображає суть цього поняття), під час
якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі
приймаються й обґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те,
що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і
осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а
також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем
доказування посідає чільне місце в кримшально-процесу-альному праві,
найважливішою складовою якого є доказове право, і в науці кримінального
процесу, де провідігу роль відіграє теорія доказів (її ще називають
ученням про докази). У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як
науці, навчальній дисципліні, галузі права і практичній діяльності
все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом
кримінального процесу.

За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесуальне доказування являє
собою різновид людського пізнання дійсності. Воно не є науковим у тому
розумінні, що не ставить собі за мету пізнання закономірностей розвитку
природи й суспільства, але в плані встановлення окремих фактів, явищ
дійсності воно має багато спільно

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

116

Доказування і докази в кримінальному процесі

117

го з науковим пізнанням, насамперед історичним. У
кримінально-процесуальному доказуванні як пізнавальній діяльності
застосовуються (звичайно, з урахуванням його специфіки) всі закони й
категорії діалектичної і формальної логіки. Ця специфіка зумовлена
передусім об’єктом, завданням і засобами пізнання, колом його суб’єктів,
процесуальними строками і процесуальною формою.

Розглядаючи зміст кримшально-ігроцесуального доказування, можна
виокремити два його види, або аспекти: доказування як дослідження
фактичних обставин справи, що полягає в діяльності відповідних органів і
осіб по збиранню, перевірці та оцінці доказів, і доказування як логічне
й процесуальне обгрунтування певної тези, твердження, висновки), рішення
в справі. Це важливо, зокрема, для законодавчого регулювання й
теоретичного дослідження питання про обов’язок доказування.

Доказування являє собою сплав практичних дій і мислення, фізичної і
розумової діяльності суб’єктів кримінального процесу. Його елементами є
збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На
практиці ці елементи злиті воєдино, тісно й нерозривно переплітаються
один з одним. Виділяються ж вони з єдиного процесу доказування в
наукових, навчальних, нормо-творчих і практичних цілях.

Нерідко в юридичній літературі як самостійний елемент процесу
доказування виділяють закріплення доказів. Гадаємо, що правильніше буде
включати процесуальне закріплення доказів до їх збирання, бо готових
доказів насправді немає, а є лише матеріальні або ідеальні сліди якоїсь
події як можлива доказова інформація, і щоб вони стали доказами в
справі, треба обов’язково не тільки вчинити передбачені законом
процесуальні дії, а й закріпити, зафіксувати їх у відповідній
процесуальній формі Саме через це збирання доказів як елемент
кримінально-процесуального доказування було б, можливо, точніше називати
формуванням доказів та їх процесуальних джерел, яке включає провадження
й процесуальне оформлення слідчих (судових) та інших процесуальних дій
слідчих органів дізнання, прокурора й суду з виявлення, одержання й
фіксації доказової інформації.

Висловлені також міркування, що побудова слідчих версій та обгрунтування
висновків у справі є самостійними елементами процесу доказування. На наш
погляд, побудову (висунення) слідчих (як і судових) версій не можна
вважати елементом кримінально-процесуального доказування. Версія (в
логіці вона називається гіпотезою) як форма мислення, розвитку людських
знань не є процесуальною категорією і не регулюється нормами права. Тим
часом кримшально-процесуальне доказування — це діяльність правова,
врегульована нормами КПК. Що ж стосується обгрунтування висновків у
справі, то його більш правильно розглядати як складову частину оцінки
доказів і одночасно — доказування як логічного обгрунтування певної
тези.

Отже, підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що елементами процесу
доказування як дослідження є збирання (формування), перевірка та оцінка
доказів і їх джерел. Найважливішими елементами другого виду, або аспекту
доказування в кримінальному процесі є письмове або усне формулювання
певної тези (наприклад, обвинувальної чи виправдувальної) і наведення
аргументів для її обгрунтування. Цей вид доказування близький до того,
що існує у формальній логіці.

Загальне поняття доказування в кримінальному процесі можна визначити
таким чином: це — діяльність суб’єктів кримінального процесу по збиранню
(формуванню), перевірці та оцінці доказш і їх процесуальних джерел, а
також по формулюванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів
для їх обгрунтування.

Кримшально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй
сукупності називаються доказовим правом. До системи норм доказового
права входять:

а) насамперед норми глави 5 КПК «Докази», які регулюють, зокрема,
предмет доказування в кримінальній справі, поняття та оцінку доказів і
їх процесуальні джерела;

б) норми-принципи кримінального процесу; в) норми, які передбачають
права й обов’язки суб’єктів кримінального процесу; г) норми, що
регулюють слідчі (судові) та інші процесуальні дії по збиранню і
перевірці доказів; д) норми, які встановлюють підстави, а також порядок
прийняття та обгрунтування процесуальних рішень.

Доказове право вивчається теорією доказів (вона ще називається вченням
про докази) як складовою частиною науки кримінального процесу, причому
не тільки в його

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

118

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

* A Q

1 1 3

статиці, а й у динаміці, історичному розвитку, в застосуванні на
практиці як у нашій країні, так і в зарубіжних державах. Теорія доказів
розробляє наукові рекомендації щодо розвитку доказового права і
вдосконалення практики його застосування слідчими, органами дізнання,
прокурорами, суддями, адвокатами.

. 9 СПОСОБИ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ

9 л І ЇХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ

Збирання (формування) доказів і їх процесуальних джерел — це
врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора, судці і суду по виявленню і фіксації в процесуальних
документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину
або іншої події як доказової інформації. Способи збирання доказів у
загальному вигляді не дуже конкретно й точно визначені ст. 66 КПК, в
якій указано, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, судця
і суц у справах, які перебувають в їх провадженні, вправі викликати в
порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для
допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств,
установ, організацій, службових осіб і громадян пред’явлення предметів і
документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;
вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов’язковим для всіх
громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані
підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим,
цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також
будь-якими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Таким чином, способами збирання доказів і їх джерел є слідчі й судові
дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема,
вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред’явити предмети й
документи або провести ревізію), а також подання доказів (практично —
предметів і документів) з власної шіітіативи учасниками

процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями
(практично — їх керівниками).

Серед способів збирання доказів і їх джерел слідчі й судові дії мають
найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це —
затримання і допит підозрюваного (ч. 1 ст. 104, ст. 106, 107), допит
свідка (ст. 167, 168, 303, 304, 307), потерпілого (ст. 171, 308),
обвинуваченого(ст. 143, 300,438),експерта(ст. 201,311), очна ставка (ст.
172, 173, 304), пред’явлення для впізнання (ст. 174, 175, 309), обшук,
виїмка (ст. 177—188), огляд (ст. 190—192, 313 — 315), ексгумація трупа
(ч. 2 ст. 192), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та
обставин події (ст. 194), призначення експертизи (ст. 196— 203, 310,
312). Неприпустимо провадити слідчі чи судові дії, не передбачені
законом, бо це означає порушення принципу законності, прав громадян.
Однак слід мати на увазі, що крім цих дій способом збирання доказів є
такі передбачені КПК процесуальні дії, як витребування предметів і
документів, одержання їх від учасників процесу, установ, підприємств,
організацій, посадових осіб і громадян, вимога про проведення
ревізії, відібрання пояснень від окремих громадян або посадових осіб
(ст. 66, ч. З ст. 97 КПК). Слідчі дії можуть провадитися тільки після
порушення кримінальної справи, інші ж процесуальні дії, пов’язані зі
збиранням доказш, — і до порушення справи.

Збирання доказів і їх джерел є діяльністю процесуальною, врегульованою
нормами КПК. Звичайно, оператив-но-розшукові заходи можуть допомогти
виявити носіїв можливої доказової інформації, визначити конкретні
способи її одержання з метою збирання доказів. При проведенні таких
заходів можуть застосовуватися відеозапис, кіно-, фотозйомка, звукозапис
з метою виявлення ознак злочину та осіб, які його вчинили, відомостей,
які можуть бути використані як докази в кримінальній справі після їх
перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Але
змішування оперативно-розшукової діяльності з процесуальною, підміна
останньої такою діяльністю поставили б під загрозу нормальний процес
доказування в кримінальному процесі, здійснення принципу встановлення
об’єктивної істини у справі та інших демократичних принципів
судочинства.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

120

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

121

Фіксація доказової інформації — складова частина провадження слідчих і
судових дій по збиранню доказів і їх джерел — докладно врегульована в
КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією
особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора й суду. В необхідних
випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар
судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів і їх джерел. Це
— складання протоколів слідчих дій, розпорядчих і судових засідань суду
першої інстанції, засідань Пленуму Верховного Суду України (ст. 84),
винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором,
ухвал і постанов судом про приєднання до справи предметів і документів;
застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення2
планів, схем, зліпків і відбитків слідів (ст. 85, 85 , 85 , 114).
Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису. Для
забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування (ч. 6
ст. 114). Розшифрований і надрукований на магшшці зміст стенограми є
частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до
протоколу не додається і, мабуть, даремно, бо може виникнути
необхідність перевірити правильність розшифровки стенограми.

Протокол є основним, найпоширенішим способом фіксації ходу й результатів
слідчих і судових дій по збиранню та перевірці доказів. Поступаючись
перед звуко- і відео-записом, кіно- і фотозйомкою в повноті й точності
фіксації, протоколи порівняно з ними мають і важливі позитивні якості:
нескладність виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що
мають відношення до справи, зорове сприйняття і через те більш надійне
засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і
судових дій робити зауваження й поправки до змісту і форми
зафіксованого. Водночас звуко- і відео-запис, кінозйомка фіксують не
тільки результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять багатшу
інформацію. Тому застосування технічних засобів, як і взагалі досягнень
науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування має
розширюватись, але, звичайно, в межах закону. Тут не повинно бути ні
зайвого консерватизму, ні тим більше поспішності, яка не гарантує прав
особи і встановлення істини в кримінальному судочинстві. Наприклад, при
допиті протипоказано застосування поліграфа, гіпнозу, наркотичних,
психотропних речовин, які перетворюють допитуваного в безпорадний об’єкт
маніпуляції! слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги,
які визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі
науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії по їх
застосуванню правомірні, якщо вони передбачені законом, не суперечать
йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені;
можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою
обгрунтованістю, об’єктивністю й достовірністю одержуваних при цьому
результатів; вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати
гідність осіб, щодо яких застосовуються; їх застосування має відповідати
вимогам безпеки.

Законодавець пішов шляхом переліку в КПК науково-технічних засобів, які
застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і результатів
слідчих дій, і порівняно докладного регулювання порядку застосування
трьох з звукозапису (ст. 85 ), кінозйомки і відеозапису (ст. 85 ). Проте
цей єдиний шлях виявився не зовсім ефективним, бо з появою кожного
нового технічного засобу виникає питання про допустимість і
правомірність його використання для фіксації доказів, обставин
кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в
КПК загальні норми про умови допустимості використання науково -те хн
ічних засобів і в ширшому плані — досягнень науки і техніки в
кримінальному процесі. Однак не слід виключати уже наявні в КПК норми,
які регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону
прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є
важливими і реальними гарантія1ми додержання принципів кримінального
судочинства .

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко-
і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали
додаються до протоколу цієї дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4
ст. 85 КПК). Але в дійсності ці матеріали мають більш широке і
самостійне доказове значення, тому доцільно було б

Див.: Гончаренко В. И. Использование данных естественных
технических наук в уголовном судопроизводстве. К., 1980. С. 94.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

122

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

пп

визнати їх самостійним джерелом доказів — кіно-, фото-, звуко-,
відеодокументами, а зліпки й відбитки — похідними речовими доказами.

д « ПЕРЕВІРКА ТА ОЦІНКА

9 ДОКАЗІВ І ЇХ ДЖЕРЕЛ

Перевірка доказів і їх джерел передує їх оцінці і є необхідною
передумовою останньої. Основна відмінність перевірки та оцінки полягає
в тому, що перша здійснюється як за допомогою практичних (слідчих і
судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою лише розумової
діяльності, друга ж є винятково розумовою діяльністю. Перевірка доказів
і їх джерел рівнозначна їх дослідженню — елементу процесу доказування,
який виділяється деякими авторами. Метою такої перевірки є визначення
їх доброякісності, достовірності, повноти, законності засобів одержання.

Основні способи перевірки доказів і їх джерел — аналіз кожного з них
окремо, зіставлення з іншими доказами та їх джерелами, провадження
повторних або нових слідчих і судових дій. Деякі процесуальні дії в
основному призначені законом і використовуються на практиці саме для
перевірки уже наявних у справі доказів і їх джерел. Це — насамперед
відтворення обстановки та обставин події, очна ставка, а також (хоч і
меншою мірою) пред’явлення для впізнання, сювідування, огляд, обшук,
виїмка тощо. Способами перевірки є також опе-

ративно-розшукові заходи органів дізнання (але це_

непроцесуальний спосіб), застосування тактичних засобів проведення
слідчої дії (наприклад, допиту). Важливе значення для перевірки доказів
має встановлення й аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих,
підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів документів.

Оцінка доказів і їх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона
супроводжує кожний крок осіб і органів, які ведуть процес, по збиранню і
перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу
доказування оцінка чітко проявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у
випадках, передбачених законом, і

письмово обгрунтувати) процесуальне рішення — проміжне, етапне
(наприклад, про застосування заходу процесуального примусу, визнання
особи потерпілою, притягнення особи як обвинуваченої) або підсумкове для
даної стадії, окремої особи або для всього провадження в справі
(наприклад, про порушення або закриття кримінальної справи, віддання
обвинуваченого до суду, засудження чи виправдання підсудного,
умовно-дострокове звільнення засудженого). Оцінка доказів і їх джерел,
таким чином, є необхідною передумовою для прийняття та обгрунтування
майже будь-якого рішення у справі.

Об’єктом оцінки є як докази (фактичні дані, відомості), так і
процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, потерпілих,
висновок експерта тощо).

До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей про факти)
входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості й
достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в
цілому. Змістом оцінки процесуальних джерел доказів є визначення
допустимості їх використання в справі і повноти відомостей, що містяться
в них.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають
матеріальні і нематеріальні сліди.

Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення
наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування в
справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин,
які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх стосовно
предмета доказування.

Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх
одержання.

Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають
можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому
рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення
при провадженні в справі.

Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому
містяться, здійснюється через зіставлення цих відомостей зі змістом
аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на
допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної
ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого та
обвинуваченого).

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

124

При ощнці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно
переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень
процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли
позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на
достовірності й повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та
їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють
процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше
одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й
порядок збирання і перевірки доказів і їх джерел, завжди викликають
сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному
процесі.

КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб
шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22).
Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для
обгрунтування якогось рішення в справі. Конвенція проти катувань та
інших жорстоких, нелюдських а2бо принижуючих гідність видів поводження і
покарання , схвалена 10 грудня 1984 р. Генеральною Асамблеєю ООН і
ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р.,
передбачає: «Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, що,
як встановлено, зроблена при катуванні, не використовувалась як доказ
у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона
використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як
доказ того, що таку заяву було зроблено» (ст. 15). Конвенція роз’яснює,
що «термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі
навмисно спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне,
щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання,
покарати її за дію, яку вчинила вона або третя особа чи у вчиненні
якої’вона запідозрюється, а також залякати або примусити її або третю
особу, чи з будь-якої іншої причини, що грунтується на дискримінації
будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються
державними по

Глава 5

Доказування процесі і докази в кримінальному 125

садовими особами чи іншими особами, які виступають в офццйнш якості, чи
з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термш
не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних
санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково»
(ст. 1). Аналогічні норми слід включити і до КПК України.

Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 25 березня 1988 р.
«Про застосування судами України кримшально-процесуального
законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування»
вказав: «Особливу увагу слід приділяти перевірці заяви про недо-зволені
методи слідства та іїпні порушення законності, які могли потягти
самообмову чи дачу інших неправдивих показань. Коли при судовому
розгляді з’ясується, що доводи підсудного про застосування до нього
незаконних заходів не позбавлені підстав і суд не може їх перевірити,
справа підлягає поверненню на додаткове розслідування з мотивів
однобічності, неповноти чи необ’єктивності проведеного дізнання або
попереднього слідства з вказів3-кою про необхідність перевірки такої
заяви прокурором» .

КПК містить норми,’які регулюють окремі випадки недопустимості
використання доказш і їх джерел у кримінальному процесі. Наприклад, не
можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело
яких невідоме (ч. З ст. 68, ч. 2 ст. 72); забороняється допитувати як
свідків захисників і деяких інших осіб (ч. 1 ст. 69); учасники судового
розгляду в судових дебатах, а суд — у вироку мають право посилатися
тільки на докази, досліджені в судовому засіданні (ч. З ст. 318, ч. 2
ст. 323). Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про
допустимість і недопустимість доказш і їх процесуальних джерел, у КПК не
сформульовано, і Це слід зробити.

Отже, якщо питання про належність доказів регулюється головним чином з
точки зору їх змісту, придатності для встановлення обставин, які входять
до предмета доказування в справі, та інших обставин, що мають значення
для справи, то при вирішенні питання про до-

ПраВа лк>дини: 1(. . ж7 „ ,

Міжнародні договори України. К., 1992.

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах
(1973 — 1998). К., 1998. С. 189.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 126

пустимість доказів і їх джерел береться до уваги в основному додержання
процесуальної форми їх залучення і використання в справі.

Оскільки оцінка доказів і їх джерел є лише розумовою, логічною
діяльністю, КПК не регулює її так докладно, як збирання й перевірку
(останню в частині провадження слідчих і судових дій), але в ньому
сформульовані загальні правила такої оцінки, які мають методологічний
характер: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання,
оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на
всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх
сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора,
слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої
сили» (ст. 67). Ці правила конкретизуються щодо показань свідків,
потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, висновку експерта (ч. З ст.
68, ст. 69, ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74, ч. 4 ст. 75
КПК)лЗакрд_ зобов’язує суд у мотивувальній частиш вироку Тїавести
докази, на яких грунтується засудження або виправдання підсудного, і
вказати мотиви, з яких він відкидає інші докази (ч. 1 і 7 ст. 334 КПК).

Наведені правила оцінки доказів і їх джерел є обов’язковими для суддів,
народних засідателів, прокурорів, слідчих, осіб, які провадять дізнання,
а також для органу дізнання і начальника слідчого відділу на всіх
етапах провадження в справі, а не тільки при прийнятті підсумкового для
даної стадії рішення. Внутрішнє переконання цих осіб у психологічному
аспекті можна розглядати в динаміці (як процес його формування) і в
статиці (як результат). У процесі формування внутрішнього переконання
відбувається вироблення власної думки, подолання та усунення
сумнівів, невпевненості. У підсумку слідчий, прокурор чи суддя
доходить до внутрішнього переконання як стану твердої впевненості у
правильності своїх висновків, рішучості зафіксувати їх у процесуальних
документах, висловити при необхідності прилюдно, готовності відстоювати
їх у відповідних шстанціях, нести за них відповідальність. У цьому
розумінні саме внутрішнє переконання осіб, які ведуть процес, можна
розглядати як суб єгашшу основу рішень, що приймаються ними.

На формування внутрішнього переконання слідчого, прокурора, судці як
позитивно, так і негативно вплива

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному * п-,

процесі 1

ють їх світогляд, погляди, звички, знання, установки, поведінка
учасників процесу, громадська думка, життєвий і Гфофіесійний досвід,
правосвідомість. Але при цьому оцінювати докази і приймати рішення слід,
керуючись тільки законом, насамперед кримінальним і процесуальним, а не
правосвідомістю.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ В ОКРЕМИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО
СУДОЧИНСТВА

В кожній стадії кримінального судочинства окремі елементи процесу
доказування (збирання, перевірка та оцінка доказів) мають свої
особливості і різну питому вагу, що зумовлюється в основному завданнями
тієї чи іншої стадії. Різні також коло суб’єктів доказування і їх
процесуальна роль.

Основним завданням стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв
і повідомлень про злочини з метою встановити наявність або відсутність
достатніх даних, які вказують на ознаки злочину (ч. 2 ст. 94 КПК), а
також передбачених у законі (ч. 1 ст. 6 КПК) обставин, які виключають
порушення кримінальної справи, і на цій підставі прийняти рішення про
порушення або про відмову в порушенні кримшальної справи (ст. 98, 99
КПК). У зв’язку з цим дану стадно слід було б називати стадією перевірки
і виріїнення заяв і повідомлень про злочини або ж виріїнення питання про
заведення кримшальної справи.

Щоб не допустити підміни цією стадією стадії попереднього розслідування
кримінальних справ, законодавець різко обмежив можливість провадження в
пій стадії слідчих дш, спрямованих на збирання й перевірку доказів і їх
джерел, але передбачає можливість досить широкого застосування інших
процесуальних дій, за допомогою яких можна процесуально зафіксувати й
перевірити заяву або повідомлення про злочин: складання протоколу усної
заяви або явки з повинною (ст. 95, 96 КПК), прийняття письмових заяв і
повідомлень про злочини (ст. 95, 97), відібрання пояснень від окремих
громадян або посадових

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

128

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

-і рп

Л! *

осіб витребування необхідних документів (ст. 97 КПК), прийняття від
громадян, підприємств, установ та організацій предметів і документів,
які можуть бути доказами (ст. 66 КПК). Всі перелічені процесуальні дії є
способами збирання й перевірки документів і предметів як джерел доказів
(ст. 78, 83 КПК), а відомості, що в них містяться, — як доказів (ч. 1
ст. 65 КПК), на основі яких установлюється наявність чи відсутність
ознак злочину. Вони можуть бути використані і в інших стадіях
кримінального процесу.

Єдина слідча дія, яку КПК дозволяє провадити в стадії порушення
кримінальної справи, — це огляд місця події, причому лише у невідкладних
випадках; за наявності для нього підстав кримінальна справа порушується
негайно після такого огляду (ч. 2 ст. 190 КПК). Однак на практиці
всупереч закону провадяться й інші слідчі дії (освідування, допити,
впізнання, експертиза тощо), що викликається необхідністю встановлення
наявності чи відсутності достатніх даних, які вказують на ознаки
злочину. Доцільно було б у КПК розширити перелік слідчих дій,
провадження яких допускається у цій стадії.

Так звана протокольна форма досудової підготовки матеріалів (ст. 425,
426, 430 КПК) теж належить до стадії порушення криміїшгьної справи, але
її особливістю, з точки зору кримінально-процесуального доказування, є
те, що для порушення кримінальної справи необхідно зібрати достатні
дані, які вказують не тільки на наявність таких ознак злочину, як
суспільна небезпечність і проти-правність, а й на винність певної особи
у вчиненні злочину.

Оцшка зібраних доказш і їх джерел у стадії порушення кримінальної справи
відбувається за загальними правилами, передбаченими ст. 67 КПК.
Особливість полягає в тому, що п суб’єктами є тільки особа, яка
провадить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд.
тобто ті державні органи й посадові особи, які вправі порушити
кримінальну справу або відмовити в цьому, виконуючи функцію вирішення
заяв і повідомлень про

злочини. Інших суб’єктів кримінального процесу, які вправі

л . У ^01013,83111,, . ….

«н? … Д ? та ощнці доказів і їх джерел,

у цш стадії ще немає. *

Таким чином, у стадії порушення кримінальної справи здійснюється
кримшально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іїюді
значними, особливостями всі його елементи.

У стадії попереднього розслідування кримінальної справи провадиться
розгорнуте кримшально-процесуальне доказування, в якому найповніїне
реалізуються всі його елементи, широко застосовуються науково-технічні
засоби для збирання й перевірки доказш і їх джерел. Деякі слідчі та
іїшіі процесуальні дії зі збирання доказш провадяться тільки або
переважно у цШ стадії (обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваної,
відтворення обстановки та обставин події, огляд місця події,
освідування, впізнання). У щй стадії слідчий у процесі виконання своєї
державно-правової функції розслідувашгя кримшальної справи здшснює
кримшально-процесуальні функції обвинувачення (з моменту притягнення
особи як підозрюваної або обвинуваченої) і виріїнення кримшальної справи
(коли вш закриває її). З’являється і кримшально-процесуальна функція
захисту від підозри чи обвиїгувачення, яку здшс-нюють підозрюваний,
обвинувачений, його захисник і законний представник. Правильно й
повно проведене розслідування кримшальної справи прокладає судові
шлях до істини, є гарантією іїггересш прав і законних нггересш громадян,
підприємств, установ і організацій, держави і суспільства в цілому. Тому
не слід виключати стадію попереднього розслідування по так званих
простіших справах або коли «факт вчинення злочину є очевидним» під
приводом раціоналізації процесу, забезпечення оперативності і швидкості
судочинства, економії засобів, розвантаження слідчого апарату.

Не можна не враховувати, що в кожніїг, навіть простій з точки зору
слідчого й прокурора справі виріїнується доля людини; що «очевидних»
злочини) взагалі бути не може, бо суб’єктивна сторона злочину (мотив,
мета, умисел чи необережність), причинний зв’язок між дією чи
бездіїїльністю і їх наслідками, властивості особи, підозрюваної у
вчиненні злочину, тощо не можуть бути спостережувані, безпосередньо
сприйняті очевидцями дії або її наслідків, що «розвантаження» слідчого
апарату завжди обертається перевантаженням судів, оскільки на них
фактично перекладається розслідування злочишв; що при спрощенШ, так
званій протокольнії! формі досудової підготовки матеріали) на суддю або
суд фактично покла-

5 9-119

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

130

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

131

дається невластива їм функція формулювання обвинувачення; що спрощене
або штучно прискорене провадження у справі завжди зв’язане з обмеженням
дії демократичних принципів кримінального процесу, звуженням
процесуальних прав громадян і зменшенням процесуальних гарантій
установлення істини.

У стадії віддання обвинуваченого до суду суддя одноособово або суд у
розпорядчому засіданні, як правило, не збирають нових або додаткових
доказів і їх джерел, хоча при необхідності вони вправі витребувати
документи або приєднати до справи документи й предмети, подані
учасниками процесу, викликати в судове засідання додаткових свідків (ст.
253, 254 КПК). Процесуальна фіксація одержаних документів і предметів як
джерел доказів може здійснюватися шляхом винесення ухвали розпорядчим
засіданням суду або постанови суддею. Оцінка доказів суддею або судом у
цій стадії, як правило, провадиться тільки з точки зору «наявності
достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні» (ч. 1 ст.
237, ч. 1 ст. 245 КПК), зокрема для вирішення питання, чи зібрані для
цього необхідні докази (п. З ст. 242 КПК). Однак слід зазначити, що при
закритті кримінальної справи суддя одноособово чи суд у розпорядчому
засіданні мусить оцінювати достовірність доказів і фактично вирішувати
питання про винність чи невинність обвинуваченого. Тим часом стадія
віддання до суду для цього не призначена, тому можливість закриття у ній
справи із закону слід було б виключити.

У стадії судового розгляду справи здійснюється розгорнуте
кримінально-процесуальне доказування і найповніше реалізуються всі
принципи кримінального процесу В ній, як і в усіх наступних судових
стадіях, суд виконує державно-правову функцію здійснення правосуддя і в
ході її — кримінально-процесуальну функцію вирішення справи, а прокурор
—функцію обвинувачення. Останню виконують також громадський обвинувач,
потерпілий і його представник, а деякою мірою — цивільний позивач і його
представник. Функцію захисту здійснюють підсудний, його захисник і
законний представник, а також — цивільний відповідач і його представник.
Таке розмежування і розподіл кримінально-процесуальних функцій у суді
створює процесуальні умови для всебічного, повного й об’єктивного
дослідження судом за допомогою учасників судового розгляду всіх наявних
у справі і нових доказів і їх джерел, з’ясування всіх обставин
кримінальної справи і правильного її вирішення.

Слід наголосити, що судове слідство — не повторення попереднього
розслідування, а нове, самостійне слідство. Суд досліджує не тільки уже
наявні у справі докази, зібрані органами дізнання і слідчим. Він має
право із своєї ініціативи або за клопотанням учасників судового розгляду
викликати в судове засідання і допитати нових свідків, призначити
експертизу, витребувати документи, приєднати до справи подані учасниками
судового розгляду документи й предмети, які можуть бути речовими
доказами (ст. 296, 317 КПК). Питома вага цього елемента процесу
доказування в суді стає більш значною у тих справах, у яких не
провадилося попереднє розслідування. Всі судові дії аналогічні слцтчим,
але умови й порядок їх провадження істотно відрізняються. Крім того,
огляд місця події і пред’явлення для впізнання в суді провадяться дуже
рщко, а можливість обшуку, виїмки, відтворення обстановки та обставин
події, освідування взагалі не передбачені КПК через нереальність,
труднощі або неефективність їх проведення судом.

Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в
судовому засіданні (ч. 2 ст. 323 КПК). Отже, тільки ці докази є об’єктом
оцінки суду, а також учасники) судового розгляду (ч. 2 ст. 318 КПК).

У стадіях касаційного і наглядного провадження відповідно до завдання
цих стадій провадиться переважно перевірка й оцінка наявних у справі
докази) і їх джерел. Єдиний спосіб збирання доказш, який закон дозволяє
застосовувати в цих стадіях, — це витребування самим судом або прийняття
від прокурора, засудженого, його захисника та інших учасників процесу
нових матеріалів, якщо вони можуть мати значення для вирішення питання
про зміну або скасування вироку (ст. 66, 361 КПК). це _ офіїцйні або
неофіціїгяі (наприклад, письмові висновки спеціалісти), заяви громадян)
документи і предмети.

Стадія відновлення кримінальних справ за нововиявле-ними обставинами
складається з комплексу процесуальних дій, характерних для трьох сташй
кримінального про

PAGE 5 *

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

132

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

133

цесу: 1) порушення кримінальної справи, попереднього розслідування і
2) її розгляду в суді наглядної шстанції (ст. 399, 400 КПК). Відповідно
до цього для неї характерні уже розглянуті вище особливості збирання,
перевірки та оцінки доказів і їх джерел, властиві вказаним трьом
стадіям.

Значні особливості має процес доказування в стадії виконання вироку.
Передусім слід зазначити, що фактично єдиним джерелом доказів тут є
документи, причому тільки офіційні (різні довідки, характеристики,
висновки лікарських комісій, копії вироків та ін.). Вони подаються до
суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами, які відають
виконанням вироку, засудженими, їх захисниками, громадськими
організаціями тощо або витребуються самим судом. Пояснення засудженого
та інших осіб, які викликані в судове засідання, за КПК не є доказами,
хоч вони перевіряються й оцінюються судом нарівні з документами. Мабуть,
було б доцільно визнати в законі як самостійне джерело доказів показання
засудженого, а також передбачити право суду допитувати свідків і в цій
стадії. Суб’єктами оцшки доказів у стадії виконання вироку є поряд із
суддею прокурор, засуджений, його захисник, представники адміїнстрації
виправно-трудових установ, органів, які відають виконанням вироку,
спостережних комісій, служб у справах неповнолітніх і деякі іїшії особи,
але, звичайно, виріїнальна роль належить судді, бо тільки він
виконує функції» вирццення справи.

* 5 ПРЕДМЕТ, МЕЖІ І СУБ’ЄКТИ

ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Предмет доказування в кримінальному процесі — це така сукупність
передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, установлення
яких необхідно для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримшальної
справи в цілому або судової справи у стадії виконання вироку, а також
для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі.

Сукупність обставин, установлення яких необхідно для вирццення
кримшальної справи в цілому, передбачена КПК, де говориться, що при
провадженні попереднього слідства, дізнання і розгляді кримшальної
справи в суді підлягають доказуванню: 1) подш злочину (час, місце,
спосіб та іїшіі обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого
у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на
ступіїїь і характер відповідальності обвинуваченого, а також шші
обставини, що характеризують його особу; 4) характер і розмір шкоди,
завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на
стаціонарне ліїсування потерпілого від злочинного дйшня (ст. 64); 5)
причини та умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23). Ці обставини
конкретизуються в КПК стосовно справ про злочини і суспільно небезпечні
дшння неповнолітніх (ст. 433, 448), осіб, які захворіли після вчинення
злочину на душевну хворобу або вчинили суспільно небезпечні діїшня в
стані неосудності (ст. 417, 420).

З тексту наведених статей КПК видно, що в них зміст предмета доказування
визначається/лише стосовно кри-мшальних справ, провадження в яких
здіїюнюється у всіх стадаях, крш двох: 1) порушення кримшальної справи
і 2) виконання вироку. Зміст предмета доказування в цих стадаях
специфічний; він визначається їх завданнями. Основною (а нерідко єдиною)
обставиною, яку необхідно з’ясувати в першій з названих стадай, є
наявність або відсутність події злочину. Водночас при відмові в
порушенні кримшальної справи з нереабшітуючих підстав (давність,
амністія, смерть тощо) до предмета доказування повинні входити всі
обставини, аналогічні тим, які вказані в ст. 64 і 23 КПК. Для стадії
виконання вироку характерна відсутність єдиного предмета дослідження,
яке провадить суддя, і зміст кожного розглядуваного ним питання (про
умовно-дострокове або дострокове звільнення, заміну покарання більш
м’яким та ш.) визначає особливий предмет доказування відповідно до
обставин, що підлягають установленню в судовому засіданні з кожного
питання.

Отже, окреслений в ст. 23 і 64 КПК предмет доказування є загальним,
єдиним для всіх стадай кримшальної» процесу (за винятком стадії
виконання вироку). Звичай

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

134

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

но ігри провадженні в конкретних кримінальних справах, а також стосовно
окремих категорій справ (наприклад, про злочини проти особи або про
посадові злочини) обставини, що входять до предмета доказування,
конкретизуються та індивідуалізуються.

Серед обставин, які шдлягають доказуванню в кримінальній справі, повинні
бути встановлені насамперед ті, що стосуються події злочину (п. 1 ст. 64
КПК). Термін «подія злочину» є невдалим. Можна подумати, що треба
встановити всі елементи складу злочину. Насправді ж тут слід з’ясувати
об’єкт і такі ознаки об’єктивної сторони злочину, як: чи мали місце дія
чи бездіяльність, передбачені кримінальним законом, і якщо мали, то час,
місце, спосіб і обстановку, умови, за яких вони були вчинені. Наслідки
злочину і причинний зв’язок між дією чи бездіяльністю мають
встановлюватися при доказуванні характеру (фізична, моральна,
матеріальна) і розміру шкоди, завданої злочином (п. 4 ст. 64 КПК).

Вимога закону про те, що підлягають доказуванню винність обвинуваченого
у вчиненні злочину і мотиви злочину (п. 2 ст. 64 КПК), передбачає
необхідність установлення суб’єкта і суб’єктивної сторони злочину
(умисел чи необережність, їх форми, мотив і мета).

Для правильного вирішення кримінальної справи, застосування запобіжних
заходів тощо недостатньо встановити тільки ознаки, властиві особі як
суб’єкту злочину (зокрема, досягнення певного віку, осудність). Для
цього необхідно зібрати дані, які всебічно характеризують підозрюваного
чи обвинуваченого як особистість (п. З ст 64 КПК), зокрема його
ставлення до праці, навчання ггоа-цездатшсть, риси характеру, стан
здоров’я, сімейний’стан поведінку в побуті, нагороди, дані про судимість

При доказуванні обставин, що впливають на ступінь і

характер відповідальності обвинуваченого (п 3 ст 64

™л Т.-лт10 ВСТановкга 801 ш™ л тк Т обставини, які пом як-

Щчоть обтяжують чи виключають його кримінальну від-

лтгтпшк) *> 161 * 9,1 “та

спрїнеобхІ тГ ж 3сУД°вому розгляді кримінальної в 25F л° „ 3
ясУвати безпосередні причини ™ ™ 1 ” вчиненню (ст. 2 3 КПК),

вносити подання слідчих, органів дізнання і прокурора виносити окремі
ухвали (постанови) суду про необхідність вжиття відповідними органами,
організаціями і посадовими о собами заходів до усунення цих причин та
умов (ст. 23 і, 232 КПК).

З предметом доказування тісно пов’язане поняття меж доказування
(дослідження) обставин кримінальної справи. В юридичній літературі
поширена думка (і вона, мабуть, у цілому правильна), що предмет і межі
доказування співвідносяться між собою, як мета і засіб її досягнення.
Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин
справи, коло, обсяг доказів і їх джерел, необхідних для цього. Таким
чином, під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового
матеріалу (доказів і їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне
встановлення всіх обставин, які входять до предмета доказування,
правильне вирішення справи і прийняття процесуальних заходів для
запобігання злочинам.

Неправильне визначення меж доказування у справі може потягнути за собою
його звуження чи безпідставне розширення. Звуження меж доказування
призводить до того, що деякі обставини, які входять до предмета
доказування, будуть недостатню досліджені через прогалини в доказовому
матеріалі або ж їх не можна буде визнати встановленими внаслідок
недостатньої глибини їх дослідження, що не забезпечує надійності
висновків. Безпідставне розширення меж доказування веде до невиправданої
надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не
стосуються справи або встановлюють обставини, що уже надійно доведені.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й
об’єктивне дослідження обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для
стадії попереднього розслідування, так і для стадії судового розгляду,
то в принципі і межі доказування в цих стадіях повніші бути однаковими.
Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності, а
також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них
фактично можуть і не збіїатися. Вони можуть бути ширшими на попередньому
розслідуванні, ніж у суді, і навпаки. Слід мати на увазі, що ст. 275
КПК, яка має заголовок «Межі судового розгляду» і говорить, що розгляд
справ у суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише по

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

136

Глава 5 Доказування І докази в кримінальному процесі

137

тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду, встановлює в дійсності
не межі доказування в суді, а тільки обмеження щодо осіб і діянь, які
розглядаються судом і за які вони можуть бути засуджень

Обставини, що входять до предмета доказування і в кінцевому підсумку
повинні бути встановлені у кожній справі в результаті
кримінально-процесуального доказування, можна назвати шуканими, або
головними фактами. Проте при провадженні в справі встановленню
підлягають також так звані допоміжні факти (обставини), які не мають
значення для доказування наявності чи відсутності події злочину,
винності чи невинності певної особи тощо, але мають допоміжне,
забезпечувальне значення для встановлення обставин, які входять до
предмета доказування в справі, для застосування заходів процесуального
примусу, зупинення або закриття кримінальної справи. Наприклад, перед
допитом свідка слідчий повинен з’ясувати стосунки між свідком і
підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим (ч. 4 ст. 167 КПК); це необхідно
для правильної оцінки показань свідка. Слідчий і суд повинні з’ясувати
причини неявки свідка чи потерпілого за їх викликом, бо якщо вони не
з’явилися без поважних причин, до них може бути застосовано привід через
органи внутрішніх справ або інші заходи (ст. 70, 71, 72 КПК). Якщо буде
встановлено, що обвинувачений переховується від слідства і суду і місце
знаходження його невідоме або що психічне чи інше тяжке захворювання
обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження в справі, слідчий
зупиняє попереднє слідство (ст. 206 КПК). Коли при розслідуванні
кримінальної справи буде встановлена наявність таких обставин, як
давність, амністія помилування або смерть особи, що вчинила злочин
сггоава закривається (ст. 6 КПК). ‘

При перевірці заяв і повідомлень про злочини розслідуванні та судовому
розгляді кримінальних справ можуть бути встановлені і так звані супутні
факти (обставини): скоєння особою, щодо якої не ведеться перевірка чи
справа, дисциплінарного чи адміністративного правопо-злочину; порушення
прав громадян та інші порушення закону, допущені при провадженні
дізнання

тмітлГ С’Н’Р-іл тм При ЛГТЖСYТЖ: лтм, II 1 огляді сгірави т~™’-

ящим судом, тощо. Встановлення таких фактів дає підставу направити
матеріали до відповідних органів, посадових осіб для застосування
заходів дисциплінарного впливу, адміністративного стягнення (ч. 2 ст.
99, ч. 2 ст. 214 КПК), порушити кримінальну справу (ст. 97, 2278 КПК),
винести окрему ухвалу (постанову) суду (ст. 23 КПК).

Встановлення під час кримінально-процесуального доказування всього кола
обставин, фактів — шуканих, допоміжних і супутніх — охоплюється поняттям
«обсяг дослідження», яке теж вживається в юридичній літературі.

Обов ‘язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає
на суд, прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання. Вони
зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного,
повного й об’єктивного дослідження обставин справи (ч. 1 ст. 22 КПК),
тобто зібрати, перевірити й оціниги всю необхідну сукупність доказів і
їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обгрунтоване й справедливе
рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов’язок
доказування на обвинуваченого (ч. 2 ст. 22 КПК). Звичайно, ця заборона
поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх
законних представників, на захисника потерпілого, цивільного позивача,
цивільного відповідача та їх представників. Вони теж є суб’єктами
доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи,
яка провадить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу
мають право, а не зобов’язані брати участь у доказуванні, тобто в
збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на
захист своїх законних інтересів і аргументувати їх.

е 6 ПОНЯТТЯ Й КЛАСИФІКАЦІЯ

9 ДОКАЗІВ І ЇХ ДЖЕРЕЛ

Поняття доказів і їх процесуальних джерел. Всі необхідні обставини в
кримінальному процесі встановлюються за допомогою
кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до КПК це «будь-які
фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган
дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

138

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

139

суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи» (ч.
1 ст. 65).

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття
доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обгрунтування істинності
якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним
суджень» . Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження,
істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації); 2) аргументіїз
(доводш або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні
положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це
логічний зв’язок між аргументом і тезою) . Звичайно, докази в розумшні
науки логіки теж широко застосовуються в кримінальному процесі,
особливо при обгрунтуванні процесуальних ріїнень (постанов, вироків,
ухвал), але надалі ми будемо мати на увазі саме кримшально-процесуальні
(їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти,
обставини справи. Вони використовуються як аргументи.

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які
говориться в законі, не знайтдло одностайного вирішення в юридичній
літературі. Одні вважають, що це (ракти, другі — що це вдюмості про
факти, а треті — що це і те, й друге. Розуміїшя «фактичних даних» як
одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел
відомостей про факти, обставини

справи є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти_

це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те
при доказуванні в кримінальнії! справі слідчий, прокурор і судді
оперують відомостями про ці подц та явища діїісності, зафіїссовані в
показаннях допитаних осіб, документах та інших джерелах доказів Навіть
при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у
ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо) вони в
кінцевому підсумку оперують як кримшально-процесуальними доказами не
Цими фактами, а тільки відомостями про них, зафіїссо-

лл я__,, г, А А Логака м 1987 с 2Ж

іш с іFЗаГ – – •

ваними в установленому законом порядку в протоколах слідчих дщ і
судового засідання.

Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свіїпсш, потерпілих,
підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази,
протоколи слідчих і судових дії! та інші документи, за допомогою яких
встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч.
1 цієї статті, називають джерелами доказів. Така назва здається в цілому
правильною, але точніше було б називати їх процесуальними джерелами
доказш, щоб підкреслити їх відмшність від матеріальних джерел доказової
шформації.

У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини
справи; вони є носіями, сховищем до-казш. Тільки ті вщомості, які є у
вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як
докази.

Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових зв’язкіїз, то в
кіїщевому підсумку виявиться, що джерелом доказової шформації є сама
подш, яка залишила сліди в навколишнії! обстановці, які згодом у
результаті процесуальної діїїльності слідчого й суду по їх збиранню
стануть процесуальними доказами.

Неправильно вважати джерелом доказш свіїпсш, потерпілих, підозрюваних,
обвинувачених, експертиз, авторів процесуальних та інших документів.
Поки доказова шформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не
зафіїссована в передбаченії! КПК формі, не викладена у висновку
експерта, в документі, доказш ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні
знаходитись у справі. Перелічених же осіб точніїне було б називати
носіями можливої доказової інформації.

Чітке й послщовне розрізнення доказш як віїтомостей про факти, обставини
та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обгрунтованим,
повністю відповідає законові і потребам практики. КПК прямо вказує, що,
наприклад, в описовії! частині обвинувального висновку слідчий
зобов’язаний зазначити докази, які зібрані в справі (ч. 2 ст. 223); у
мотивувальнії! Частині вироку суд повинен навести докази, на яких
ірушуються його висновки (ч. 1 ст. 334). Пленум Верховного Суду України
неодноразово у своїх кершних роз’ясненнях звертав увагу

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

140

судів на необхідність обґрунтовувати рішення саме доказами а не
обмежуватися переліком їх джерел. Так, у постанові від 29 червня 1990 р.
«Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму
Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і
постановлення вироку» він зазначив, що замість аналізу доказів деякі
суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних
у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів, і
вказав: «Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів,
тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків,
потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів,
які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише
зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи
тощо (п. 16)» . Як бачимо, тут досить чітко розмежовуються у повній
відповідності із законом (ст. 65 КПК) докази як фактичні дані, відомості
та їх процесуальні джерела.

Це розмежування простежується і при класифікації доказів і їх джерел.
Тільки докази як фактичні дані, відомості можуть поділятися на прямі і
непрямі, обвинувальні і виправдувальні. Але первинними та похідними
можуть бути і докази, і їх джерела.

Підставою для поділу доказів на прямі і непрямі (побічні) є їх
відношення до обставини, яка підлягає доказуванню. Прямі докази
безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність.

овідок у своїх показаннях повідомив, що

тіН*ТХЯК2рпоШо

6 ЛИПНЯ в кафе «Протон, вдарив ножем у груди Олексюка то ТЄ буде прямий
доказ, бо ВІН безпосередньо вказує на саАЛлО-ЧИННу ДІЮ, час, МІСЦе,
спосіб її вчинення, на того хто вЗиВІЮ ДНО, І На особу потерпілого.
Коли ж при Хук? Г ™тягЛ

«.о лГнал,л Т” Щ ™,С0оР°ЧКиУб 3 б я» » ™мЗн Т ТїебГF1 ЛюЄКСЩЄРТЛмЗЙ,каз
и УДУГь непрямими, бо ще »і в Т„Х Л “Радіння для впізнання,

Глава 5

Доказування і докази процесі в кримінальному

Непрямі (побічні) докази, як і прямі, також мають важливе значення, але
користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно
взаємопов’язані, створювали систему доказів, у якій кожний непрямий
доказ був би ніби ланкою нерозривного ланцюга.

Стосовно підозри, обвинувачення у вчиненні злочину, обставин, що
обтяжують або пом’якшують відповідальність, докази класифікуються на
обвинувальні і виправдувальні. Обвинувальні докази вказують на те, що
злочин було вчинено і саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих
відповідальність обставин. У наведеному вище прикладі — обвинувальні
докази. Виправдувальні ж докази свідчать, що самої події злочину не
було або що дана особа до неї непричетна, або ж що є пом’якшуючі
відповідальність обставини. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним
доказом.

За джерелом одержання відомостей про факти, характером формування
джерела доказів докази і їх джерела бувають первинними і похідними.
Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелами. Це,
наприклад, показання свідка-очевидпя, оригінал документа. Коли ж свідок
дає показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує,
що якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці
особи мають бути допитані. Коли ж джерело повідомлених свідком даних
невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом (ч. З
ст. 68 КПК). Це ж стосується і показань потерпілих, підозрюваних,
обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно,
при провадженні у кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері
людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але й
похідні докази та джерела доказів можуть бути цінними засобами
процесуального пізнання, бути дуже корисними, зокрема при перевірці
повноти й правильності першоджерела (наприклад, показань
свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, змісту оригіналу
документа).

, „„„„ ле,Н^1У„„В^еРХОВНОГО ****** в , .

спр!мг773°-И ) С 22 6 ^ ****** фінальних

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

142

Доказування і докази в кримінальному процесі

143

8 7 8

ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ДОКАЗІВ

В КПК передбачено вісім видів процесуальних джерел доказів: показання
свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання
обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і
судових дій, інші документи.

«Перелік джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК, є вичерпним.
Посилання суду у вироку або ухвалі (постанові судді) на дані, одержані з
інших джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили»,
— підкреслив Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови від 27
грудня 1985 р. «Про додержання судами України процесуального
законодавства яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ».

Жодне джерело доказів не має наперед установленої сили, не вважається
кращим або гіршим.

Показання свідків — найбільш поширений вид джерел доказів. Це
пояснюється тим, що КПК містить мінімальні обмеження кола осіб, які
можуть бути допитані як свідки. Як свідок може бути викликана кожна
особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до
справи. Свідок може бути допитаний про обставини що підлягають
встановленню в даній справі, зокрема’про факти, які характеризують
особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого, і його
взаємовідносини з ними (ч. 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК). Не можуть
бути допитані як свідки: 1) захисник підозрюваного, обвинуваченого чи
підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв’язку з виконанням
обов’язків захисника 2) адвокат, представник професійної спілки та іншої
пю-мадської організації про обставини, які стали йому відомі в звязку
з виконанням ним обов’язків представника

потершлого, цивільного позивача і цивільного відповіда-

™ і л В ЗВ.ЯЗК.Т зі своїми ,.

™ У Фізичними або

лтм ™ вадами нездатні правильно сприймати обставини, які мають значення
для справи, і давати про них

спр1їа™73°ліИНлУ1!

СУДУ України в кримінальних

показання; ця нездатність встановлюється експертизою (ст. 69 КПК) —
судово-медичною або судово-психіатричною.

За чинним КПК як свідки можуть бути допитані: запідозрені і потерпілі —
до того, як вони офіційно, в передбаченому законом порядку визнані
підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим; цивільні позивачі, цивільні
відповідачі; законні представники підозрюваного, обвинуваченого,
потерпілого; особи, офіційно визнані обвинуваченими — у тих випадках,
коли справа щодо них була закрита, виділена в окреме провадження або
розглянута раніше, ніж щодо інших осіб, причетних до вчинення того ж
злочину.

До КПК слід включити нову норму, в якій передбачити право свідка
відмовитися давати показання, відповідати на запитання, якщо це
пов’язано з викриттям його у вчиненні злочину, в причетності до злочину,
отже, з можливістю притягнення його до кримінальної відповідальності.

Враховуючи особливий стан близьких родичів підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, їм необхідно також дозволити давати
показання, а не ставити це в обов’язок, бо тут вищі соціальні цінності
(психологічне здоров’я суспільства) повинні мати пріоритет перед
інтересами розкриття злочинів.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 1 листопада 1996 р. «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вказав:
«Відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності
за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи
близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може
бути змушена свідчити проти себе, членів сім’ї чи близьких родичів.

Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред’явленого обвинувачення та
відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз’яснити йому, а також
його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції. Якщо під час
проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному,
обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було
роз’яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом
одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх
використання як засобів доказування

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

144

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

145

Роз’яснити судам, що з врахуванням зазначеного конституційного положення
члени сім’ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача або
цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної
відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені
особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за
завідомо неправдиві показання» (п. 20)*.

У КЛК слід було б також передбачити, що особи, які повинні за обов’язком
служби або професії зберігати державну, службову, комерційну чи
гфофесійну таємницю, не можуть бути допитані як свідки про обставини,
пов’язані з такою таємницею, якщо відповідна посадова особа або
громадянин, який довірив свою таємницю, наприклад, лікарю, не дають
згоди на розголошення цієї таємниці на допиті.

З метою посилення процесуальних гарантій повноти й достовірності
показань свідків і потерпілих, а також виховного впливу судового
розгляду було б доцільно передбачити в КЛК урочисте обіцяння (присягу)
свідка і потерпілого про те, що вони будуть говорити під час допиту
тільки правду.

При оцінці показань свідка слід мати на увазі, що не можуть бути
доказами повідомлені свідком дані, джерело яких невідоме (свідчення за
чутками). Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб,
то ці особи повинні бути також допитані (ч. З ст. 68 КЛК). Тут ідеться
про похідні докази.

Оцінюючи показання свідка, необхідно враховувати обставини, що дають
підстави думати про помилкове уявлення або добросовісну помилку свідка
щодо фактів про які він дає показання. Свідчення особи, яка не є
очевидцем інкримінованого обвинуваченому злочину можуть бути покладеш в
основу обвинувачення тільки після перевірки ґрунтовності джерел
одержаних відомостей Обвинувачення не може базуватися на припущеннях
свідків, їх неконкретних і суперечливих показаннях. Показання свідків не
можуть бути відкинуті лише на тій підставі, що їпї? пеРебувають у
родинних стосунках з підсудними. Обвинувальний вирок не може
грунтуватися тільки

8 Юридичний вісник України. 1996. 28 листоп. – 4 груд.

на показаннях свідків, заінтересованих у результатах справи. Необхідно
особливо критично ставитися до показань свідків, які перебувають у
неприязних стосунках з обвинуваченим або в його підлеглості, малолітніх
і неповнолітніх свідків, враховуючи можливість їх помилкового уявлення
про повідомлювані факти.

Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як
свідок, зобов’язана з’явитися в зазначені місце й час і дати правдиві
показання про відомі їй обставини в справі. Якщо свідок не з’явився без
поважних причин, до нього може бути застосовано привід через органи
внутрішніх справ, а суд вправі також накласти на свідка грошове
стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати. Питання про
грошове стягнення вирішується судом у судовому засіданні при розгляді
справи, в якій свідок викликався. Воно може бути вирішенел в іншому
судовому засіданні з викликом цього свідка. Його неявка без поважних
причин не перешкоджає розглядові питання про накладення грошового
стягнення (ст. 70 КЛК).

За злісне ухилення від явки до суду, за непідкорення розпорядженню
головуючого або порушення порядку під час судо3вого засідання свідок
несе відповідальність за ч. 1 ст. 185 КлАП у вигляді штрафу або
адміністративного арешту на строк до 15 діб, а за злісне ухилення від
явки до орга4нів попереднього слідства або дізнання — за ст. 18 5 КлАП у
вигляді штрафу. Справа про накладення адміністративного стягнення
розглядається суддею (ст. 221 КлАП).

За відмову давати показання про відомі йому обставини справи свідок може
бути притяїнутий до кримінальної відповідальності за ст. 179 КК у
вигляді виправних робіт на строк до шести місяців або штрафу, а за дачу
завідомо неправдивих показань — за ст. 178 КК у вигляді позбавлення волі
на строк до п’яти років або виправних робіт до одного року.

Перешкодження явці свідка до суду, органів попереднього слідства чи
дізнання, примушування його до відмови від дачі показань, до дачі
завідомо неправдивих показань шляхом погрози вбивством, насильством,
знищенням майна його чи його близьких родичів або розголошення
відомостей, що його ганьблять, підкуп свідка з

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

146

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

147

тією ж метою, а так само погроза вчинити зазначені дії з помсти за
раніше дані показання карається за ст. 180 КК позбавленням волі на строк
до 4 років або виправними роботами на строк до 2 років.

Показання потерпілого. Як потерпілий викликається і допитується
громадянин, якому злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду
і який внаслідок нього постановою особи, що провадить дізнання, слідчого
прокурора, судді чи ухвалою суду визнаний потерпілим (ч. 1 і 2 ст. 49
КПК).

Давати показання — право, а не обов’язок потерпілого, але коли він
погодився давати показання, то повинен говорити тільки правду. За дачу
завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну
відповідальність за ст. 178 КК, про що попереджається перед допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають
встановленню в даній справі, у тому числі про факти, що характеризують
особу обвинуваченого або підозрюваного, і його взаємовідносини з
останніми. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело
яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на
повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в
сукупності з усіма обставинами, встановленими в справі. Обвинувачення не
може бути обгрунтоване суперечливими показаннями потерпілого, не
підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, які за обставинами
справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і
фактів, зокрема якщо він перебував у стані сп’яніння, на підозрах
потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з
обвинуваченим. Показання малолітньої потерпілої, щодо якої було
застосовано неправильний метод допиту, не можуть бути визнані доказом у
справі.

Показання підозрюваного й обвинуваченого. Між показаннями цих осіб
більше спільного, ніж особливого, тому розглянемо їх разом.

Як підозрювана може бути допитана тільки особа, затримана за підозрою у
вчиненні злочину, а також особа, до якої застосовано запобіжний захід до
винесення

постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК).
Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, які стали
підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а
також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі (ч. 1

ст. 73 КПК).

Як обвинувачений і підсудний допитуються тільки особи, щодо яких зібрано
достатньо доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесена
постанова особи, яка провадить дізнання, чи слідчого про притягнення їх
як обвинувачених або постанова судді чи ухвала суду про віддання їх до
суду (ст. 131, ч. 1 ст. 43, ст. 243, ч. 1 ст. 245, ч. 1 ст. 251, ч. 1 і
2 ст. 430 КПК). Обвинувачений (тут і далі мається на увазі і підсудний)
вправі давати показання по пред’явленому йому обвинуваченню, а також з
приводу всіх інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є в
справі (ч. 1 ст. 74 КПК).

Давати показання і відповідати на запитання — це право, а не обов’язок
підозрюваного й обвинуваченого. За відмову давати показання і
відповідати на запитання і за дачу неправдивих показань вони ніякої
відповідальності не несуть. Домагатися їх показань (як і інших
допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів
забороняється (ч. З ст. 22 КПК). Такі факти є, і деякі з них навіть
стають предметом розгляду вищих судових інстанцій.

Як різновидності показань підозрюваного та обвинуваченого розрізняються
повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в
інкримінованому злочині, самообмова, обмова та алібі.

Самообмовою є такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких
вони зізнаються у вчиненні злочину, якого насправді не вчиняли, у більш
тяжкому злочині, ніж вчинили в дійсності, або ж беруть лише на себе всю
вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи
перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тією, якою вона є
насправді. Мотивами самооб-мови можуть бути несприятливий для них збіг
обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і
об’єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути
покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатися на
деякий час від слідства і суду в

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

148

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

149

місцях позбавлення волі, коли вони розшукуються у зв’язку з
обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради «досвідчених» людей, у
тому числі співкамерників, погроза й підкуп з боку справжніх злочинців і
співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична
необізнаність, бажання «прогулятися» в інших місцях під час допитів,
оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в
колонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання
неповнолітнього або почат-куючого злочинця заслужити схвалення більш
досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він
викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути
співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або
іншого злочину. Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути
відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти
розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників мішці і слідчих
або ж незаконний вплив з їх боку тощо.

Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не
міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення
перебував в іншому місці. Обов’язок перевірки алібі лежить на слідчих
органах, прокуророві і суді. Підозрюваний і обвинувачений, їх захисник
мають право, але не зобов’язані наводити докази на підтвердження алібі.
Якщо заяву обвинуваченого, шдсудного про алібі не спростовано,
кримінальна справа має бути закрита, а суд першої шстанції повинен
постановити виправдувальний вирок.

З метою застерегти від некритичного ставлення до показань підозрюваного
та обвинуваченого, надання їм вирішального значення КПК спеціально
вказує, що вони підлягають перевірці і що визнання підозрюваним чи
обвинуваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення
тільки при підтвердженні цього визнання

сукупністю наявних у справі доказів (ч. 2 ст. 73, ч. 2

г,,. 7Л, Судове слі

°F г л Дство провддиться судом у повному

йп А І ання підсудним пред явлених

йому обвинувачень (ч. З ст. 299 КПК)

При оцінці показань обвинуваченого слід враховувати, зокрема, що
показання обвинуваченого, дані на попередньому слідстві, від яких він
відмовився згодом, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами,
не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показання
обвинуваченого, який викриває іншу особу, підлягають ретельній і
критичній перевірці Слід особливо критично ставитися до показань одного
обвинуваченого проти іншого, які спрямовані на усунення чи пом’якшення
власної вини. Обвинувачення не може вважатися доведеним, якщо воно
грунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого в
результатах справи, не підкріпленої іншими вагомими доказами. Це
стосується й оцінки показань підозрюваного.

Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений — активні учасники
кримінального процесу. їх показання мають важливе значення не тільки для
встановлення істини у справі; вони виступають як засіб захисту їх
прав і законних інтересів. Останнє не є характерним для показань свідка.
Крім того, процес формування показань останнього дуже істотно
відрізняється від показань потерпілого, підозрюваного та
обвинуваченого. Все це теж необхідно враховувати при оцінці показань
згаданих осіб. Слід також мати на увазі й особливу заінтересованість
потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого в результатах справи, а
також те, що потерпілий і обвинувачений мали можливість ознайомитися з
усіма матеріалами слідчої справи і з додатковими матеріалами
розслідування в

порядку ст. 217, 218 і 222 КПК.

Висновок експерта — це документ, складений у результаті експертного
дослідження експертом, якому в передбаченому КПК порядку було доручено
провести експертизу і дати відповіді на поставлені йому запитання. У
висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (прізвище,
освіта, спеціальність, науковий ступінь і вчене звання, посада
експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній
при її проведенні, питання, що були поставлені експертові, які матеріали
він використав, які провів дослідження, мотивовані відповіді на
поставлені питання. Коли при проведенні експертизи експерт виявить
факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були
поставлені питання, він вправі на них вказати в своєму висновку.
Висновок підписується експертом (ст. 200 КПК).

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

150

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

151

Наявні в справі акти чи довідки про результати відомчого дослідження
якоїсь обставини, у тому числі й відомчі висновки, що йменуються
експертизою (про ЯКІСТЬ товару, недостачу товарно-матеріальних цінностей
тощо), хоча б і одержані на запит органів слідства чи суду, не можуть
розглядатись як висновки експерта і бути підставою для відмови у
проведенні судової експертизи.

Нерідко під висновком експерта розуміють тільки відповіді експерта на
поставлені йому слідчим чи судом питання. На підставі проведених ним
досліджень експерт встановлює нові фактичні дані і викладає їх у своїх
відповідях, і саме ці дані є доказами в справі, якщо вони сформульовані
в категоричній формі, а не є припущенням. Ймовірний висновок експерта не
може бути покладений в основу вироку.

Вступна й дослідницька частини висновку експерта як документа теж мають
важливе доказове значення. їх аналіз дає змогу слідчому, прокурору,
суду, а також потерпілому, обвинуваченому, захиснику та іншим
заінтересованим учасникам процесу правильно оцінити квалі-фікованість,
обгрунтованість і повноту відповідей експерта, їх придатність для
встановлення обставин, які входять до предмета доказування в справі.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора і суду не є обов’язковим, але незгода з ним повинна бути
мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку (ч. 4 ст. 75 КПК).
Необхідно усунути випадки некритичного ставлення до висновку
експерта. Він не має наперед установленої сили, переваги перед іншими
доказами і, як всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім
переконанням слідчих, прокурорів суддів, що грунтується на всебічному,
повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності

Пленум Верховного Суду України в постанові від 30 травня 1997 року № 8
«Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» наголосив:
«Не повинна віддаватись перевага висновку експертизи лише тому, що вона
проведена комісійно, повторно, експертом автори-

і’трп” Н_ОВ_И аб- ,таким’ т,,ч9 має більший досвід

експертної роботи тощо» (п. ІЗ) .

PAGE 9

Вісник Верховного Суду України. 1997. № 3. С. 4.

Неправильно вживати: висновок експертизи. Висновок дає експерт у
результаті проведеної ним експертизи. Судова експертиза — це дослідження
експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і
процесів, які містять шформацію про обставини справи, що перебуває у
провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду (ст. 1
Закону про судову експертизу) .

Розрізняються такі процесуальні види експертизи: одноособова і
комісійна, первинна, додаткова і повторна.

Експертиза, як правило, провадиться одним експертом (одноособова). Але в
разі необхідності в справі може бути призначено декілька експертів, які
дають загальний висновок.’ Коли експерти не дійшли згоди, то кожний з
них складає свій висновок окремо (ч. З ст. 75 КПК). Судово-психіатрична
експертиза завжди є комісійною: її провадять не менше трьох
експертів-психіатрів. Комісійна експертиза називається комплексною, коли
її провадять спільно спеціалісти з різних галузей знань.

В необхідних випадках, коли встановлення тієї чи іншої обставини є
неможливим шляхом проведення окремих експертиз або це виходить за межі
компетенції одного експерта чи комісії експертів, може бути призначено
проведення ряду досліджень, здійснюваних кількома експертами на підставі
використання різних спеціальних знань. Експерти вправі при цьому скласти
спільний висновок У ньому повинно бути вказано, які дослідження
провів кожний експерт, які факти він особисто встановив і яких дійшов
висновків. Кожний експерт вправі підписати спільний висновок або ту
частину його, яка відображає хід і результати проведених ним особисто
досліджень. Якщо підставою остаточного висновку є факти, встановлені
іншим експертом, то про це також повинно бути вказано у висновку.
Вимога закону про те, що експерт дає висновок від свого імені на
підставі досліджень, проведених ним відповідно до його спеціальних
знань, і несе за даний ним висновок особисту відповідальність, повністю
поширюється і на осіб, які брали участь у провадженні такої експертизи.

Первинною є експертиза, при проведенні якої об’єкт досліджується вперше.
Якщо висновок експерта буде визнано неповним чи не досить ясним, може
бути призна

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

152

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

153

чена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому
експертові (ч. 5 ст. 75 КПК). Недостатньо повним може бути визнано
висновок, який грунтується на дослідженні не всіх наданих експерту
об’єктів або не містить вичерпних відповідей експерта на всі поставлені
запитання.

Коли висновок експерта буде визнано необгрунтованим чи таким, що
суперечить іншим матеріалам справи або інакше викликає сумніви в його
правильності, може бути призначена повторна експертиза, яка доручається
іншому експертові або іншим експертам (ч. 6 ст. 75 КПК). Необхідно
мати на увазі, що при незгоді з висновками експерта призначення
повторної експертизи не є обов’язковим. При вирішенні цього питання слід
враховувати наявність у справі інших доказів з обставин, що є предметом
експертизи, а також практичну можливість провести повторну експертизу,
наприклад при втраті або істотній зміні досліджуваних об’єктів.

Підставою для призначення експертизи є необхідність наукових, технічних
та інших спеціальних знань для вирішення певних питань при провадженні в
справі (ч. 1 ст. 75 КПК). Питання про те, чи треба призначити
експертизу, вирішують слідчі органи й суд, у провадженні яких
знаходиться справа. Але КПК передбачає, що експертиза призначається
обов’язково для встановлення: 1) причин смерті; 2) тяжкості й характеру
тілесних ушкоджень; 3) психічного стану підозрюваного або обвинуваченого
за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;
4) статевої зрілості потерпілої в справах про статеві зносини з особою,
яка не досягла статевої зрілості (ст. 120 КК); 5) віку підозрюваного або
обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його
кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів
і неможливо їх одержати (ст. 76 КПК). Непризначення в цих випадках
експертизи слідчими органами й судом означає неповноту дізнання,
попереднього та судового слідства і тягне за собою повернення справи на
додаткове рохлі-дування.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий і суд мають право допитати
експерта з метою одержати роз’яснення або доповнення до його висновку
(ст 201, 311 КПК)

Показання експерта не є джерелом доказів. Вони лише роз’яснюють або
доповнюють висновок.

Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить
дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, які були
знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були
об’єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним
шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття
злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи
пом’якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КПК). Серед інших
предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші,
самогон тощо).

Багато непорозумінь і помилок у слідчій і судовій практиці викликає
визнання речовими доказами транспортних засобів, використаних злочинцями
при вчиненні злочинів. Нерідко ці засоби безпідставно визнаються
знаряддями вчинення злочину в справах про крадіжки, спекуляцію,
браконьєрство тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути
визнаний знаряддям злочину лише в тому випадку, якщо його використання
було безпосередньо пов’язане з вчиненням дій, які входять до об’єктивної
сторони складу злочину.

Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження,
бо вони пов’язані не з розслідуваною подією, а з фактом розслідування,
відіграють допоміжну, інструментальну роль при експертному дослідженні І
не є незамінними на відміну від речових доказів.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді
місця події, обшуку, виїмці і провадженні деяких інших слідчих дій. їх
можуть також принести до слідчих, органів дізнання, прокурора чи суду
підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу,
будь-які громадяни. Речові докази мають бути уважно оглянуті, по
можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду й
приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора, судді або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і
документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку,
особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих
дій,

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

154

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

155

а коли це неможливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КІЖ).

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів,
які зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для
зберігання відповідному підприємству, установі чи організації.

Для зберігання речових доказів у органах внутрішніх справ, Служби
безпеки, прокуратурах, судах обладнують спеціальні приміщення зі
стелажами, оббитими металом дверима, заґратованими вікнами,
охоронно-пожежною сигналізацією. Якщо немає такого приміщення, то
виділяється спеціальне сховище (сейф, металева шафа достатнього розміру
тощо). Відповідальним за зберігання є призначений наказом керівника
органу внутрішніх справ, Служби безпеки, прокурора, голови суду
працівник цієї установи. Підставою для поміщення речових доказів на
зберігання є постанова працівника органу дізнання, слідчого, прокурора,
судді, ухвала суду.

Зберігання автомашин, мотоциклів та інших транспортних (у тому числі
плавучих) засобів, визнаних речовими доказами, а також транспортних
засобів, на які накладено арешт, проводиться за письмовим дорученням
слідчого, прокурора, суду протягом попереднього слідства або судового
розгляду відповідними службами органів внутрішніх справ, Служби безпеки
(якщо вони не можуть бути передані на зберігання володільцю, його
родичам або іншим особам, а також організаціям), керівники яких видають
про це охоронну розписку, що приєднується до справи. У розписці
вказується, хто персонально є відповідальним за зберігання прийнятого
транспортного засобу.

У кожному органі внутрішніх справ, Служби безпеки, у кожній прокуратурі
ведеться книга обліку речових доказів, цінностей та іншого майна,
вилучених органами дізнання й попереднього слідства, а в судах — книга
обліку надходження і передачі речових доказів, цінностей та іншого майна
в суді.

При передачі справи від одного органу дізнання чи попереднього слідства
до іншого, направленні справи прокуророві чи до суду, а так само при
передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом
із справою. Проте стосовно кожного об’єкта, що передається, в книзі
обліку речових доказів робиться відповідний запис. Речові докази,
поміщені в особливі сховища, а також ті, що не знаходяться разом зі
справою, числяться за тим органом, куди передається кримінальна справа,
про що направляється повідомлення за місцем зберігання речових доказів і
робиться позначка у книзі й довідковому аркуші з кримінальної справи про
те, у кого вони перебувають на зберіганні. В суді секретар суду вносить
до книги обліку речових доказів відповідний запис про місце їх
знаходження.

В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді
повернуті їх володільцям, якщо це можливо без шкоди для успішного
провадження в

справі (ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до
закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.
Документи — речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а
заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх
клопотанням видаються копії цих документів (ч. 1 і 2 ст. 80 КПК).

У разі виникнення спору про право власності на предмети, які є речовими
доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду,
винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80
КПК).

Речові докази, які можуть швидко зіпсуватися і які не можуть бути
повернуті володільцеві, негайно здаються відповідним державним або
кооперативним організаціям для реалізації. Коли потім виникне
необхідність у поверненні речових доказів, то організації, які їх
одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за
державними пінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою
суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття
справи. При цьому: 1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому,
конфіскуються, але тільки у випадку умисного використання їх для
досягнення злочинного результату; 2) речі, вилучені з обігу, передаються
відповідним установам або знищуються; 3) речі, які не мають ніякої

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

156

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

PAGE 157

цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли
заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм; 4) гроші,
цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход
держави; 5) гроші, цінності та інші речі, які були об’єктом злочинних
дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено —
переходять у власність держави. Спір про належність речей, які
підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства (ст.
81 КІЖ).

Порядок вилучення, обліку, зберігання й передачі речових доказів,
документів, грошей, цінностей та іншого майна в кримінальних справах
органами дізнання, попереднього слідства і судами регулюється також
спеціальною Інструкцією.

Протоколи слідчих і судових дій є джерелом доказів при додержанні двох
умов: якщо вони складені й оформлені в порядку, передбаченому КПК, і
якщо в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для
вирішення справи (ст. 82 КПК). «Протокол» — це документ про проведення
слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).

Джерелом доказів є протоколи всіх слідчих дій, крім допитів свідків,
потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, очних ставок, бо
протоколи допитів та очних ставок є лише засобом фіксації показань цих
осіб, саме показання є джерелом доказів.

Що стосується протоколів судових дій, то тут маються на увазі протоколи
розпорядчого засідання суду, судового засідання суду першої інстанції і
засідань Пленуму Верховного Суду України (ст. 84 КПК). Показання
допитаних у суді першої шстанщї свідків, потерпілих і підсудних є
джерелом доказів, а протокол судового засідання — лише засобом фіксації
показань.

КПК містить спеціальні статті, в яких докладно регулюється зміст
протоколів слідчих дій (ст. 85), протоколу розпорядчого засідання (ст.
86) і судового засідання (ст1.0 87), порядок їх підписання і розгляду
зауважень на них .

3раЗКИ

аКйленко О. Р. Складання процесу-?ГИІ Справах К – 1996; молдован В. В.,
Михеєн-

ко М. М. Юридичний практикум: навчальні ігри. К., 1994.

У протоколі про кожну слідчу Дію мають бути зазначені: місце і дата його
складання; посади і прізвища осіб, що провадять дію; прізвища осіб, які
брали участь у проведенні слідчої Дії, адреси цих осіб; роз’яснення їх
прав і обов’язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку й
закінчення, всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні
даної слідчої дії.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої
дії; при цьому їм роз’яснюється їх право робити зауваження. Зазначені
особи можуть ознайомитися з протоколом особисто. Вставки й поправки
мають бути застережені тут перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а
також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які
були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хто-небудь з
цих осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто
підписати протокол, то для цього запрошується стороння особа. Коли
особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати
протокол, про це зазначається в протоколі і стверджується підписом
особи, яка провадила слідчу дію.

До протоколу слідчої дії можуть бути додані фотознімки, матеріали
звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші
матеріали, які пояснюють його зміст.

Ці вимоги до протоколу слідчої дії конкретизуються в КПК стосовно кожної
слідчої дії, враховуючи її специфіку.

У протоколі розпорядчого засідання мають бути зазначені: місце і час
засідання, назва і склад суду, секретар, прокурор, справа, яка
розглядається, короткий зміст доповіді судді, думка прокурора та
короткий зміст його висновку, коли такий дається, і всі дії суду в тому
порядку, в якому вони відбувалися, клопотання і заяви осіб, що беруть
участь у засіданні. Протокол веде секретар. Підписують його головуючий і
секретар.

Протокол судового засідання також веде секретар. У цьому протоколі
обов’язково зазначаються: місце і час початку та закінчення судового
засідання; назва і склад суду; справа, яка розглядається; секретар,
прокурор, громадський обвинувач, підсудний і його захисник, гро

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 158

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному процесі

159

мадський захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач
та їх представники, експерт, перекладач, свідки, що з’явились, і свідки,
які не з’явились, та причини їх неявки; докладні дані про особу
підсудного, час одержання ним обвинувального висновку; роз’яснення
підсудному його прав; роз’яснення прав і обов’язків іншим особам, які
брали участь у справі; ухвали суду, прийняті на місці; всі розпорядження
головуючого і дії суду в тому порядку, в якому вони відбувалися; всі
заяви, прохання і клопотання осіб, що брали участь у справі; докладний
зміст записаних у першій особі показань підсудного, потерпілого й
свідків; відповіді експерта на додаткові запитання; послідовність і
короткий зміст судових дебатів; зміст останнього слова підсудного;
вказівка про проголошення вироку і роз’яснення порядку й строків його
оскарження, а у випадку засудження підсудного до виняткової міри
покарання — розстрілу — про роз’яснення засудженому права на подання
клопотання про помилування. Протокол повинен бути складений і
підписаний головуючим і секретарем протягом трьох діб.

Головуючий у судовому засіданні зобов’язаний роз’яснити учасникам
судового розгляду право на ознайомлення з протоколом судового засідання
і подачу письмових зауважень про його неправильність або неповноту
протягом трьох діб після його складення, про що має бути зазначено в
протоколі. При невиконанні цих вимог закону (ч. 1 ст. 88 КПК) головуючий
не вправі відмовити учасникам судового розгляду в ознайомленні з
протоколом і в прийнятті поданих зауважень у разі пропущення ними
зазначеного строку.

Суддя, який головував у судовому засіданні, розглядає подані зауваження
і в разі згоди з ними засвідчує їх правильність, а при незгоді вони
вносяться на розгляд судового засідання, як правило, у тому ж складі
суду, який розглядав справу. Якщо ж це неможливо, зауваження
розглядаються судом, у складі якого повинні бути двоє із суддів, які
розглядали цю справу. В судовому засіданні М.ГЬ бр.ТИ участь особи

. які подали зауваження на протокол. Коли справа розглядалася суддею
одноособово, вш одноособово розглядає зауваження на протокол судового
засідання. Розглянувши зауваження, суд виносить мотивовану ухвалу, а
суддя — постанову, якою посвідчує правильність зауважень або відхиляє
їх. Зауваження на протокол і ухвала суду чи постанова судді в усіх
випадках приєднуються до справи (ст. 88 КПК).

Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 грудня 1985 р. № 11
«Про додержання судами України процесуального законодавства, яке
регламентує судовий розгляд кримінальних справ» роз’яснив, що при
неможливості розглянути зауваження на протокол судового засідання в
зв’язку з вибуттям двох або всіх суддів, які розглядали справу, про це
повідомляється особам, які їх подали, а зауваження приєднуються до
справи й оцінюються судом касаційної інстанції при розгляді касаційних
скарг або подання (п. 21).

Документи — це джерело доказів, якщо в них викладені або засвідчені
обставини, які мають значення для справи. У тих випадках, коли документи
були, наприклад, знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди
злочину, були об’єктом злочинних дій, є продуктом злочинної діяльності,
вони являють собою речові докази (ст. 83 КПК). Отже, документ як
самостійне джерело доказів важливий саме його змістом, а не якимись
іншими його якостями.

У КПК йдеться просто про документи як джерела доказів, а не про письмові
документи, як це було в КПК УРСР 1927 р. (ст. 58), і не про письмові
докази, як це має місце в ЦПК (ст. 27 і 46). Через те в кримінальному
процесі документом може бути не тільки предмет, на якому за допомогою
знаків письма (букв, ієрогліфів, нотних знаків, цифр тощо) викладені чи
засвідчені обставини, що мають значення для справи, а й предмет, на
якому вказані обставини зафіксовані за допомогою звуку або зображення
(фоно-, відео-, фото-, кінодокументи, малюнки, карти, схеми, креслення,
перфокарти).

Документи як джерело доказів можуть бути як офіційними (довідки,
характеристики, акти ревізії, протоколи зборів і засідань тощо), так і
неофіційними, особистими (листи, листівки, телеграми, записки, записні
книжки, рукописи тощо). Офіщйні документи повинні мати всі необхідні
атрибути (зокрема, дату, підписи, печатку). Важливе значення для оцінки
документів має допит осіб, які брали участь у складанні й підписанні
документа, указані в ньому як такі, що брали участь у зборах чи
засіданні

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

160

Глава 5 Доказування і докази в кримінальному

Запитання

для самоконтролю

1 .Що таке кримінально-процесуальне доказування та яке значення воно
має?

2. Що таке доказове право і яка сукупність норм
кримінально-процесуального права до нього входить?

3. Що таке теорія доказів і яке її завдання?

4. Як збираються докази та їх джерела в кримінальному процесі?

5. Як перевіряються докази та їх джерела?

6. Які правила оцінки доказів та їх джерел?

7. Що означає належність і допустимість доказів та їх джерел?

8. Які особливості процесу доказування в різних стадіях кримінального
судочинства?

9. Що таке предмет доказування та який його зміст?

10. Що треба розуміти під межами й обсягом доказування?

11. Хто є суб’єктами доказування і на кому лежить обов’язок доказування?

12. Що треба розуміти під доказами в кримінальному процесі та їх
процесуальними джерелами?

13. Як класифікуються докази та їх процесуальні джерела?

14. Хто є свідком у кримінальному процесі, які його права, обов’язки і
відповідальність? Який предмет і правила оцінки показань свідків?

15. Який предмет і правила оцінки показань потерпілого?

16. Який предмет, різновидності і правила оцінки показань підозрюваного
й обвинуваченого?

17. Що розуміється під висновком експерта та яке його доказове значення?

18. Які процесуальні види експертизи? Коли призначення експертизи є
обов’язковим?

19. Що таке речові докази, де і який строк вони зберігаються і як
вирішуються питання про них?

20. Які протоколи слідчих і судових дій є джерелами доказів?

21. Що розуміють під документами як джерелами доказів? Коли документ
може бути речовим доказом?

про» Рекомендована література

Бедняков Д. И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений.
М., 1991.

Варфоломеева Т. В. Производные вещественные доказательства. М., 1980.

Гоошевой Ю. М. Профессиональное правосознание судьи и социалистическое
правосудие. Харьков, 1986.

Експертизи в судовій практиці. К., 1993.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність». Науково-практичний
коментар / За ред. Я. Ю. Кондратьева К., 1993.

Кокорев Л. Д., Кузнецов Н. П. Доказательства и доказывание в уголовном
процессе. Воронеж, 1995.

Лупинская П. А. Решения в уголовном судопроизводстве. М., 1976.

Ляш А. А. Вещественные доказательства в досудебных стадиях уголовного
процесса. К., 1991.

Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. К.,
1984.

Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. Львів, 1978.

Сибільова Н. В. Допустимість доказів у радянському кримінальному
процесі. К., 1991.

Теория доказательств в советском уголовном процессе. М., 1973.

ХмыровА. А. Косвенные доказательства. М., 1979. Шейфер С. А. Собирание
доказательств в советском уголовном процессе. Саратов, 1986.

6 9-119

Глава б Заходи процесуального примусу

PAGE 163

Глава 6

ЗАХОДИ

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ Й МЕТА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

Для забезпечення виконання такими суб’єктами кримшально-процесуальної
діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти
тощо, своїх процесуальних обов’язків, а також для забезпечення доказів,
цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі,
прокурори й суди застосовують такі передбачені КПК заходи процесуального
примусу: привід, затримання, зобов’язання про явку, грошові стягнення,
обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного
дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення
арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію чи на майно, відсторонення
обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші
запобіжні заходи.

Серед заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні
у кримінальних справах, запобіжні заходи законодавець виділяє в окрему
главу бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи підозрюваного.

Відповідно до закону за наявності достатніх підстав вважати, що
обвинувачений, перебуваючи на волі, скри-сться від слідства й суду або
перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, або займатиметься
злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку орган
дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд вправі застосувати щодо
обвинуваченого один із запобіжних заходів (ч. 1 ст. 148, ч. 2 ст. 244,
ст. 274, 343 КПК)

Підставою для застосування запобіжного заходу є наявні в кримінальній
справі докази, які вказують на те, що обвинувачений може ухилитися від
слідства й суду або виконання вироку, перешкодити встановленню істини чи
займатиметься злочинною діяльністю. Питання про наявність достатніх
підстав для застосування запобіжного заходу в кожному конкретному
випадку вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором
і судом з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного
місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи
потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань,
намагався знищити документи, предмети, які можуть бути речовими
доказами, замислив чи готує новий злочин. Закон передбачає, що,
вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, належить
враховувати також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його
вік, стан здоров’я, сімейний стан (ст. 150 КПК).

Метою застосування запобіжного заходу є перешкодити обвинуваченому
скритися від слідства й суду, заважати встановленню істини в справі,
займатися злочинною діяльністю або ухилитися від виконання вироку, тобто
забезпечити обвинуваченого за органами розслідування й суду та його
належну поведінку.

Таким чином, треба розрізняти підстави і мету застосування запобіжного
заходу, а також обставини, які враховуються при цьому.

Застосувати запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав —
це право, а не обов’язок слідчого, органу дізнання, прокурора, судді і
суду. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від
обвшгу-ваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він
повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він
з’явиться до слідчого й суду за їх викликом (ч. З ст. 148 КПК). Це
зобов’язання не с запобіжним заходом, і його не слід плутати з підпискою
про невиїзд (ст. 151 КПК). При порушенні цього зобов’язання до
обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.

Як правило, запобіжний захід застосовується до обвинуваченого. Проте у
виняткових випадках він може бути застосований щодо підозрюваного. В
цьому разі обвинувачення має бути пред’явлено йому не пізніше десяти діб

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 164

Глава 6 Заходи процесуального примусу

165

з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк
обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4
ст. 148 КПК) . Можливості відібрання від підозрюваного зобов’язання про
явку КПК не передбачає.

Таким чином, запобіжні заходи — це така сукупність заходів
процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими,
прокурорами й судами до обвинувачених, а у виняткових випадках — до
підозрюваних з метою перешкодити їм скритися від слідства й суду,
заважати встановленню істини в кримінальній справі, займатися злочинною
діяльністю, ухилитися від виконання вироку.

Взяття під варту та інші заходи процесуального примусу не є мірами
кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання
показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Водночас законодавець,
виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув’язнення
зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення
волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при
засудженні до виправних робіт — день за три. При засудженні до інших мір
покарання суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити
покарання або повністю звільнити від нього засудженого (ст. 47 КК). Час
перебування під вартою особи, умовно засудженої до позбавлення волі з
обов’язковим залученням до праці, зараховується до строку призначеного
вироком суду покарання з розрахунку день за день (ст. 47 КК). У тому
разі, коли обвинувачений знаходячись під вартою, перебував у медичній
установі’ час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання
(ч. З ст. 338 КПК)

с 2 ВИД” ЗАПОБІЖНИХ

ЗАХОДІВ

КПК передбачає такі запобіжні заходи: 1) під-Пр„ невиїзд 2 _

; > особиста порука; 3) порука громадської організації або трудового
колективу; 4) застаю; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування
військової частини (ст. 144); 7) віддання неповнолітнього обвинуваченого
під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адмшістрації дитячої
установи (ст. 436). Цей перелік є вичерпним. У юридичній літературі
обговорюється питання про включення до запобіжних заходів затримання
підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади, віддання під
нагляд міліції, домашнього арешту.

Система різноманітних запобіжних заходів, передбачена КПК, дозволяє
слідчим, органам дізнання, прокурору і суду індивідуалізувати їх
застосування з урахуванням тяжкості й характеру інкримінованого злочину,
особи обвинуваченого чи підозрюваного. При цьому слід мати на увазі, що
до них може бути застосовано тільки один з передбачених законом
запобіжних заходів, а не кілька одночасно. На практиці найпоширенішими
запобіжними заходами є підписка про невиїзд і взяття під варту.

Підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного чи
обвинуваченого письмового зобов’язання не відлучатися з місця постійного
проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу особи, яка
провадить дізнання, слідчого або суду (ч. 1 ст. 151 КПК).

Під місцем постійного проживання підозрюваного чи обвинуваченого слід
розуміти той населений пункт, у якому він за певною адресою має постійне
житло, взятий на постійний паспортний і військовий облік, проживає разом
із сім’єю. Місце тимчасового знаходження підозрюваного чи обвинуваченого
— це місце, в якому він перебуває у зв’язку з проїздом, відрядженням,
хворобою, відпусткою, навчанням тощо.

Закон не передбачає права органів розслідування, прокурора й суду при
обранні підписки про невиїзд визначати підозрюваному чи обвинуваченому
місце проживання на період провадження в справі. Він надає їм лише право
заборонити підозрюваному чи обвинуваченому залишати місце постійного
проживання або тимчасового знаходження без їх дозволу.

Дозвіл відлучитися з місця постійного проживання або тимчасового
знаходження є необхідним у випадках постійного або тимчасового переїзду
в інший населений пункт чи в іншу місцевість. При переїзді в межах місця
проживання (в зв’язку з одержанням, обміном, найманням квартири тощо),
вказаного в підписці, дозволу не потрібно, але про зміну адреси
підозрюваний чи обвину

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

166

Глава 6 Заходи процесуального примусу

PAGE 167

вачений повинні повідомити орган, у провадженні якого перебуває
кримінальна справа. їхня тривала відсутність за адресою, вказаною в
підписці, без повідомлення про це відповідному органу вважається
порушенням підписки.

Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про
невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом.
Про це їм повинно бути оголошено при відібранні підписки про невиїзд (ч.
2 ст. 151 КПК).

Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір’я,
письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну поведінку
та явку обвинуваченого за викликом і зобов’язуються при необхідності
доставити його в органи дізнання, попереднього слідства і суду на першу
про це вимогу. Поручителів не може бути менше двох. Поручитель
повідомляється про суть справи, в якій обирається запобіжний захід, а
також попереджається про те, що коли обвинувачений ухилиться від
слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення
до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 1 і 2 ст. 152
КПК).

Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довір’я органів
розслідування й суду, тобто громадяни, які завдяки своїм високим
моральним якостям, чесним ставленням до праці й виконанням громадських
обов’язків мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть
забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом
згаданих органів. За необхідності вони можуть витребувати
характеристики, довідки, які містять основні відомості про поручителя Ці
документи додаються до справи. ‘

Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою
поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне
зобов’язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання,
слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх
стосунки з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування
цього запобіжного заходу.

поручителів може бути накладено грошове стяг-1 І нання зобов
язання забезпечити

явку обвинуваченого до слідчих органів чи суду. За невиконання ж
зобов’язання забезпечити належну поведінку обвинуваченого до них можуть
бути застосовані тільки заходи морального впливу.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа,
що прошдить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує
його до кримінальної справи (ст. 153 КПК). Факт неявки обвинуваченого до
суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому слід
з’ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти
пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого
на себе зобов’язання.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому
підсудна дана справа, у судовому засіданні при розгляді кримінальної
справи або в іншому судовому засіданні (ст. 153 КПК) суддею районного
(міського) суду, якщо кримінальна справа не надсилається на розгляд
суду, бо вона зупинена в зв’язку з невідомістю місця знаходження
обвинуваченого або закрита. В судове засідання викликається поручитель.
Визначаючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати особу,
майновий стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки
обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду
кримінальної справи.

Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не
можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до
слідчих органів чи суду, вони повинні негайно заявити про відмову від
узятого на себе зобов’язання. При своєчасному повідомленні про відмову
від поручительства з поручителя знімається відповідальність за належну
поведінку та явку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим
запобіжним заходом (ч. З ст. 152 КПК).

Порука громадської організації або трудового колективу (цей запобіжний
захід ще називають громадською порукою) полягає у винесенні зборами
громадської організації або трудового колективу щдприємства, установи,
організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана
організація або колектив ручається за належну поведінку та своєчасну
явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і суду. Громадська
організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером
обвинувачення, пред’явленого особі, що віддається на поруки

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 168

Глава б Заходи процесуального примусу

169

(ст. 154 КПК). Забезпечення виконання своєї постанови вони можуть
доручити конкретній особі.

Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що
вони не можуть забезпечити належну поведінку і своєчасну явку
обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов’язані
відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний
захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо
обвинуваченого іншого запобіжного заходу.

В разі, коли кершництво громадської організації чи трудового колективу
не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведінку та явку
обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей
запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те,
що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може
надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу)
або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про
притягнення до відповідальності винних осіб.

Поруку громадської організації або трудового колективу як запобіжний
захід слід відрізняти від передачі особи на поруки громадській
організації або трудовому колективу для перевиховання і виправлення, яка
є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності із закриттям
кримінальної справи (10 КПК).

Застава полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування
або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи
юридичними особами грошей або передачі їм інших матеріальних цінностей з
метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не
відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження
без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і
суду особи, щодо якої застосовано цей запобіжний захід (ч. 1 ст. 154
КПК). запоогж

Щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду
застава може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на
арешт, а після надходження справи до суду — судом

тм/отмтт ЗаСтави

1 /г1 Л„ вловлюється з урахуванням обста-

вин справи органом, який застосував цей захід, але він не може бути
меншим: а) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, за який
передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років
— 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тобто 17 000 грн.);
б) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого злочину чи раніше
судимої — 500 таких мінімумів (тобто 8500 грн.); в) щодо інших осіб — 50
таких мінімумів (тобто 850 грн.). У всіх випадках розмір застави не може
бути меншим від розміру цивільного позову, обгрунтованого достатніми
доказами, бо застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним,
може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень
(ч. 2, 7 ст. 154 КПК).

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному
роз’яснюються його обов’язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю —
у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо
якої застосовується застава, і що в разі невиконання нею своїх
обов’язків застава буде звернута в доход держави. Заставодавець може
відмовитися від узятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для
такого звернення. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни
йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після
обрання нового запобіжного заходу.

Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний,
обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, вирішується
судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому
засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі
пояснень, але його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду
цього питання.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при
розгляді справи (ч. 7 ст. 154 КПК).

Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в
деяких випадках може бути неефективною, і взяттям під варту, коли без
нього можна обійтися. Звичайно, тут з’являється можливість для заможних
людей «відкупитися» від арешту, внісши заставу, а також для появи
лихварів, які будуть робити бізнес, позичаючи під великі відсотки гроші
незаможним для внесення застави або самі вносячи її як заставодавці і
ставлячи таким чином цих незаможних у залежність від себе, з наступним
«вибиванням» з них грошей з відсот

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

170

Глава б Заходи процесуального примусу

PAGE 171

ками або втягуванням їх у злочинну діяльність для «відробітку»
позиченого.

Взяття під варту (арешт) є найсуворішим запобіжним заходом. Тому він
застосовується лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може
забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК, причому лише
в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді
позбавлення волі на строк більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК). До
осіб, обвинувачених у вчиненні особливо небезпечних та деяких інших
злочинів проти держави, крадіжки, грабежу, розбою, вбивства,
зґвалтування та інших тяжких злочинів, взяття під варту може бути
застосовано з мотивів самої тільки небезпечності злочину (вичерпний
перелік таких злочинів міститься в ч. 2 ст. 155 КПК).

У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано і в
справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді
позбавлення волі на строк не більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК).
Це можливо, наприклад, у разі відсутності постійного місця проживання в
обвинуваченого, порушення запобіжного заходу, не пов’язаного з
позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на
перешкодження встановленню істини в справі, продовження злочинної
діяльності, ухилення від відбування покарання засудженим, якому
дозволено к оі роткостроковий виїзд з місця позбавлення волі (ст. 183
КК).

Місцями попереднього ув’язнення для тримання осіб, щодо яких як
запобіжний захід обрано взяття під варту’ є: 1) слідчі ізолятори МВС і
Служби безпеки України — як правило; 2) тюрми МВС — в окремих випадках-
3) місця тримання затриманих (ізолятори тимчасового тримання або
гауптвахта) — не більше трьох діб, а якщо доставка в слідчий ізолятор у
цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів
сполучення — до десяти діб; 4) штрафні ізолятори виправно-трудових
колоній дисциплшарні ізолятори виховно-трудових колоній або гауптвахта
— для осіб, які відбувають покарання

і ,^сцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах

ТМЛЯГаються до . …

н™ кримінальної відповідальності за вчи-

Закоїгу п F° г? злочинУ (ч. З, 4, 15 ст. 155 КПК, ст. 4

закону про попереднє ув’язнення ).

Відомості Верховної Ради України 1993 № 35. Ст. 360.

У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або
обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його
тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ
окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону
про міліцію).

Взятих під варту осіб тримають у маломісних або ] загальних камерах. У
виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту
ув’язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню
ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за
мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться
справа, або начальника установи для попереднього ув’язнення,
санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах.
Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі
виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або
загальної камери (ч. 1 ст. 8 Закону про попереднє ув’язнення).

В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом
вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні
з-під варти (п. 20 Положення про паспорт громадянина України ). Ці особи
підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню.
Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а
листування — цензурі. їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі,
а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього
ув’язнення. Вилучені у них при доставленш в ці місця гроші зараховуються
на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на зберігання.
Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час перебування в цих
місцях або джерело яких не встановлено, передаються в доход держави за
мотивованою постановою начальника установи для попереднього ув’язнення,
санкціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи
особи, яка тримається під вартою (ч. З ст. 7 Закону про попереднє
ув’язнення).

Особи, взяті під варту, вправі, зокрема, мати при собі документи й
записи, що стосуються кримінальної справи.

Голос України. 1992. 28 липня.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 172

Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не
допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за
винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без
обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску
захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням
особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від
виконання слідчих дій час. Скарги, заяви й листи, адресовані
прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом
доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості,
розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримшальній
справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі
чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається
особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за
провадженням дізнання або слідства (ч. 1 ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч. 2, 5 ст.
13 Закону про попереднє ув’язнення).

Згідно зч. 4 ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини» кореспонденція Уповноваженому та його представникам від
осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі
та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян
України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх
пере3бування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок .

Як правило, тримання під вартою при розслідуванні злочинів у
кримінальних справах не може тривати більш як 2 місяці. Цей строк може
бути продовжено: районним, міським прокурором, військовим прокурором
армії флотилії, з’єднання, гарнізоігу і прирівняним до них прокурором у
разі неможливості закінчити розслідування і при відсутності підстав для
зміни запобіжного заходу — до 3 місяців; прокурором Автономної
Республіки Крим, області міст Києва І Севастополя, військовим прокурором
округу, флоту І прирівняним до них прокурором-ДО 6 МІСЯЦІВ чОреО
особливу складність справи; заступником ГеП Плґ) Прокурора,.
.. ._

ПЯ 2» України — до одного року і Гене-

прокурором України — до півтора року. Дальше

Відомості Верховної Ради України. 1998. № 20. Ст. 99.

Глава 6

Заходи процесуального примусу

173

продовження строку не допускається. Обвинувачений, який тримається під
вартою, підлягає негайному звільненню адміністрацією установи в перший
день після закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення
слідчого або прокурора про закінчення попереднього слідства і
пред’явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під
вартою. Персональна відповідальність за звільнення ув’язненого
покладається в цьому разі на начальника місця попереднього ув’язнення
(ч. 1, 2, 3 ст. 156 КПК, ч. З ст. 20 Закону про попереднє ув’язнення).

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути
пред’явлені для ознайомлення обвинуваченому та його захиснику не пізніше
як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою,
причому час ознайомлення при обчисленні строку тримання під вартою як
запобіжного заходу не враховується (ч. 5 і 6 ст. 156 КПК).

У разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі у наданий
законом строк тримання під вартою і за відсутності підстав для зміни
запобіжного заходу Генеральний прокурор України або його заступник дають
згоду на направлення справи до суду в частині доказаного обвинувачення.
Стосовно нерозслідуваних злочинів справа виділяється в окреме
провадження і закінчується загальним порядком (ч. 4 ст. 156 КПК).

При поверненні судом на нове розслідуваїшя справи, у якій строк тримання
обвинуваченого під вартою закінчився, а за обставинами справи цей
запобіжний захід не може бути змінено, строк тримання під вартою
продовжує прокурор, який здійснює нагляд за слідством, у межах одного
місяця з моменту надходження до нього справи. Дальше продовження цього
строку провадиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під
вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, зазначених
вище (ч. 7 ст. 156 КПК).

Закінчення строку тримання обвинуваченого під вартою, якщо він не
продовжений в установленому законом порядку, є підставою для звільнення
ув’язненого з-під варти. Начальник місця попереднього ув’язнення повинен
не пізніше як за 7 діб до закінчення строку письмово

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

174

Глава 6 Заходи процесуального примусу

PAGE 175

повідомити про це слідчого, у провадженні якого знаходиться справа, а
також прокурора, який здійснює нагляд за її провадженням. У день
закінчення строку тримання особи під вартою начальник місця попереднього
ув’язнення повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за
додержанням кримінально-виконавчого законодавства, і особа звільняється
з-під варти за постановою цього прокурора (ч. 1 і 2 ст. 20 Закону про
попереднє ув’язнення).

Клопотання слідчого про продовження строку тримання обвинуваченого під
вартою (воно оформляється у вигляді мотивованої постанови) має бути
порушене перед відповідним прокурором з таким розрахунком, щоб питання
було вирішене до закінчення наявного строку тримання під вартою. В цьому
питанні є вказівки Генеральної прокуратури і МВС України, які слід
враховувати.

Слідчі органи й суд, які застосували взяття під варту як запобіжний
захід, зобов’язані вжити заходів щодо піклування про неповнолітніх дітей
заарештованого, по охороні його майна й житла, якщо вони залишаються без
нагляду, а також повідомити про арешт підозрюваного чи обвинуваченого і
його місцеперебування дружину чи іншого родича, сповістити за місцем
його роботи, дозволити побачення родичів чи інших осіб з заарештованим
(ст. 159—162 КПК).

Нагляд командування військової частини за підозрюваним чи обвинуваченим,
який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених
статутами Збройних Сил України, для того щоб забезпечити належну
поведінку та явку підозрюваного чи обвинуваченого за викликом особи, що
провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової
частини повідомляється про суть справи, в якій обрано даний запобіжний
заад Про встановлення нагляду командування в письмовій формі повідомляє
орган, який обрав цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).

Військовослужбовець постійно перебуває під наглядом свого безпосрреднЫго
начальника або добового на-

Fїит«АТ 1 Розслідування й суду права

Л ‘ “Ручається в караул та шші відпо-

відальні наряди, не звільняється з розташування частини, не
направляється на роботу поза частиною. Питання про відповідальність
командування за невиконання обов’язків по нагляду вирішується в кожному
випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.

Віддання неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів,
піклувальників або адміністрації дитячої установи, якщо неповнолітній
виховується в такій установі (школи-штернати, дитячі будинки,
приймальники-розпо-дільники, спеціальні виховні та лікувально-виховні
установи, виховно-трудові колонії), полягає в тому, що від них береться
письмове зобов’язання про забезпечення належної поведінки
неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора й суду. При
цьому вказані особи попереджаються про характер обвинувачення,
пред’явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його
неявки. В разі порушення цього зобов’язання до батьків, опікунів і
піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в такому ж
порядку, як і до особистих поручителів (ст. 436 КПК). Якщо це
зобов’язання не виконає адміністрація дитячої установи, питання про
застосування до неї заходів впливу може бути поставлено в поданні
слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові) суду.

Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих
запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично два),
слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун,
піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити
належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

е 3 ПОРЯДОК ОБРАННЯ, ЗМІНИ

9 І СКАСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ

Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання,
слідчий, прокурор і суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу
або ж це питання вирішується у вироку.

У постанові, зокрема, зазначаються прЬвище, ім’я та по батькові, вік,
місце народження обвинуваченого, вчи

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 176

Глава б Заходи процесуального примусу

177

нений ним злочин, стаття (і частина статті) кримінального закону, якою
передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його
обрання. Постанова оголошується обвинуваченому під розписку. В разі його
відмови розписатися про це відмічається на постанові (ч. 2 ст. 148 КЛК).
Ці правила застосовуються і в разі обрання запобіжного заходу щодо
підозрюваного.

Якщо в стадії віддання до суду виникає необхідність змінити запобіжний
захід, обраний щодо обвинуваченого (або ж обрати чи скасувати такий
захід), суд в ухвалі, а суддя в постанові повинні мотивувати прийняте з
нього питання рішення (ч. 2 ст. 244 КПК).

Під час розгляду кримінальної справи суд за наявності до того підстав
може змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо підсудного (ст.
274 КПК). Ухвала (постанова) про це виноситься судом у нарадчій кімнаті
й викладається у вигляді окремого документа, який підписується всім
складом суду (ст. 273 КПК) або суддею, якщо він розглядає справу
одноособово. Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосовується
та чи інша міра покарання, суд повинен обміркувати питання про
запобіжний захід до набрання вироком законної сили і має право обрати
запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи підтвердити раніше обраний
(ч. 1 ст. 343 КПК). Рішення суду в цьому питанні викладається в
резолютивній частині вироку (ч. 1 ст. 335 КПК). Суд касаційної і
наглядної інстанцій, скасовуючи вирок і направляючи кримінальну справу
на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, вирішує питання
про запобіжний захід у своїй ухвалі чи постанові.

Застосування окремих запобіжних заходів потребує також складання й інших
документів: підписки про невиїзд, письмового зобов’язання поручителів,
батьків, опікунів, піклувальників, адміністрації дитячої установи!
протоколу зборів іромадської організації чи трудового колективу.

При застосуванні органом дізнання і слідчим такого запобіжного заходу,
як взяття під варту, необхідна санкція прокурора. Вирішуючи питання про
дачу санкції на арешт, прокурор зобов’язаний ретельно ознайомитися з
усіма матеріалами кримінальної справи, які містять підстави для взяття
під варту, а в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного чи
обвинуваченого, а неповнолітнього — у всіх випадках (ч. 1 ст. 157 КПК).
При цьому повинен бути складений і приєднаний до справи протокол допиту
з додержанням усіх вимог закону

(ст. 107, 145 КПК).

Право давати санкцію на арешт належить: Генеральному прокурору України,
прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя, прирівняним до них прокурорам та їх заступникам, міським,
районним, іншим прирівняним до них прокурорам, а також заступникам
прокурорів міст і районів з населенням понад 150 тисяч, якщо це
обумовлено спеціальним наказом Генерального прокурора (ч. 2 ст. 157
КПК).

Санкція прокурора на арешт може бути оскаржена заарештованим, його
захисником, законним представником до районного (міського) суду за
місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт. Скарга подається
до суду безпосередньо або через адміністрацію місця попереднього
ув’язнення, яка зобов’язана протягом доби надіслати скаргу до
відповідного суду, п3ро що одночасно повідомляється прокуророві (ст. 236
КПК, ч. 4 ст. 13 Закону про попереднє ув’язнення). Скарга розглядається
суддею одноособово. Одержавши скаргу, він ви-требовує матеріали, на
підставі яких дано санкцію на арешт, знайомиться з ними й призначає
скаргу до розгляду в триденний строк з моменту одержання матеріалів.

Прокурором, дії якого оскаржуються, після одержання вимоги судді
обов’язково надсилаються до суду копії постанов про порушення
кримінальної справи, притягнення як обвинуваченого, обрання запобіжного
заходу у вигляді взяття під варту, копії протоколів затримання та допиту
підозрюваного чи обвинуваченого. У разі необхідності суддя може
витребувати й інші матеріали, зокрема про сімейний стан і стан здоров’я
заарештованого. Особи, які оскаржили санкцію прокурора на арешт, мають
право разом зі скаргою подати до суду будь-які документи, які на їхню
думку будуть мати значення для правильного та об’єктивного розгляду
скарги (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 вересня
1994 р. «Про деякі питання, що виникають при застосу

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

178

Глава 6 Заходи процесуального примусу

PAGE 179

ванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції
прокурора на арешт* ). Про час розгляду скарги суддя повідомляє
прокурора, який вправі взяти участь у розгляді скарги і висловити свої
доводи. У разі необхідності в судовому засіданні заслуховуються
пояснення заарештованого, його захисника, законного представника.

Розглянувши скаргу, суддя залишає її без задоволення або скасовує
санкцію на арешт. В останньому разі заарештований підлягає негайному
звільненню з-під варти, а особа, у провадженні якої знаходиться справа,
зобов’язана протягом доби з моменту одержання постанови судді вирішити
питання про обрання іншого запобіжного заходу. Постанова судді
надсилається особі, у провадженні якої знаходиться справа, прокуророві,
який дав санкцію на арешт, та особі, яка подала скаргу. Оскарженню в
касаційному порядку вона не підлягає (ст. 236 , 236* КЛК).

Постанова про застосування як запобіжного заходу взяття під варту
виконується органом, який обрав цей захід. У необхідних випадках він
вправі доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один
примірник постанови з санкцією прокурора направляється разом із
заарештованим у відповідне місце попереднього ув’язнення для виконання
(ст. 158 КПК).

Виконання постанови (ухвали, вироку) про застосування взяття під варту
полягає в затриманні обвинуваченого (підозрюваного) й доставленні його
під вартою до місця попереднього ув’язнення. Постанова (ухвала, вирок)
перед виконанням оголошується обвинуваченому (підозрюваному), що
засвідчується його підписом на цьому документі. Виконання цих
документів оформляється протоколом, у якому вказується: хто, коли (час,
дата), де, на якій підставі заарештував обвинуваченого; прізвище, ім’я
та по батькові, рік народження, місце роботи і проживання
обвинуваченого; які документи, ордени, медалі, цінності, зброю,
особисті речі у нього вилучено, їхні номери, прикмети, найменування.
Протокол підписують особа, яка провадила арешт, і заарештований. Якщо
ви* ПОВИ П?Днуму

1:. ,П?Д Л Верховного Суду України в кримінальних

справах (19?3 — 1998)ҐК., 1998. С. 311.

конання провадять органи внутрішніх справ, копія протоколу направляється
тому органу, за дорученням якого вони діють. До протоколу додаються
вилучені при арешті особисті документи, ордени, медалі, цінності,
зброя тощо.

Прокурор вправі в письмовій формі запропонувати слідчому, органу
дізнання скасувати обраний запобіжний захід або замінити його іншим, чи
обрати запобіжний захід, якщо він не був обраний. Така пропозиція для
слідчого, органу дізнання є обов’язковою і її належить негайно виконати
(ч. З ст. 165 КЛК).

Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність
у запобіжних заходах взагалі або в раніше обраному запобіжному заході.
Це провадиться за мотивованою постановою слідчого, органу дізнання,
прокурора, судді, ухвалою або вироком суду. Копія постанови слідчого,
органу дізнання надсилається прокуророві (ч. 1 і 2 ст. 165 КПК), бо він
здійснює нагляд за законністю обрання, зміни і скасування ними
запобіжних заходів.

Запобіжний захід, який був обраний прокурором або за його санкцією чи
вказівкою, слідчий, орган дізнання можуть скасувати або змінити тільки
за згодою прокурора (ч. 4 ст. 165 КПК). Для прокурора вищого рівня й
суду, в провадженні якого знаходиться справа, такої згоди не потрібно.

Запобіжний захід, обраний судом, може бути скасований або змінений
судом, а в разі направлення справи для провадження розслідування —також
прокурором або за його згодою слідчим, органом дізнання (ч. 5 ст. 165
КПК).

Запобіжний захід скасовується при закритті кримінальної справи (ч. 1
ст. 214 КПК), при постановленій виправдувального вироку (ч. 13 ст. 335
КПК), а також вироку, який звільняє підсудного від відбування покарання
або засуджує його до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі; якщо
підсудний перебуває під вартою, суд негайно звільняє його з-під варти в
залі судового засідання (ч. 1 ст. 342 КЛК). Однак при умовному
засудженні до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до
праці суд з урахуванням особи та обставин справи вправі, а не
зобов’язаний, звільнити засудженого з-під варти (ч. 2 ст. 342 КЛК).

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

PAGE 180

Глава 6 Заходи процесуального примусу

181

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судні вирок та ухвала
суду про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу повинні бути
оголошені обвинуваченому а також доведені до відома особистих чи
громадських поручителів, командування військової частини, батьків,
опікунів, піклувальників чи адмМстраціі дитячої установи.

При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту
копія постанови, вироку чи ухвали надсилається адміністрації місця
попереднього ув’язнення і підлягає виконанню негайно після її
надходження (ч. 4 ст. 20 Закону про попереднє ув’язнення).

с д ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ІНШИХ

9 ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

До запобіжних заходів прилягають і фактично ними є (і це треба було б
визнати в законодавчому порядку) затримання особи як підозрюваної,
відсторонення обвинуваченого від посади, привід свідка, потерпілого,
підозрюваного, обвинуваченого, поміщення обвинуваченого до медичного
закладу і неповнолітнього — до приймальника-розподільника.

Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, є заходом
процесуального примусу, суть якого полягає в тому, що ця особа на
короткий строк поміщається в спеціальне приміщення (ізолятор тимчасового
тримання, гауптвахта для військовослужбовців) і таким чином
позбавляється волі. Метою затримання є з’ясування причетності
затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до
затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Затримання підозрюваного, яке регулюється КПК, слід відрізняти від
фізичного затримання гіідозрюваної особи на місці вчинення злочину або з
поличним, яке здійснене представниками влади, громадськості або окремими
громадянами (п. 2 ч. 1 ст. 94 КПК) з метою доставлення цієї особи у
відповідні правоохоронні органи, і самого достав-лення, а також від
затримання особи, передбаченого законодавством про адміністративні
правопорушення. Кримінально-процесуальне затримання можуть здійснювати
лише посадові особи та органи, які ведуть процес: особа, що провадить
дізнання (складений нею протокол затримання підлягає затвердженню
начальником органу дізнання), орган дізнання, слідчий, прокурор. При
затриманні підозрюваного слідчий і прокурор вправі вимагати допомоги від
органу дізнання або доручити йому виконання своєї постанови про
затримання підозрюваного

(ч. З ст. 114 КПК).

Закон надає право затримати особу при підозрі у вчиненні лише такого
злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення
волі і тільки за наявності однієї з таких підстав: 1) коли цю особу
застали при вчиненні злочину або безпосередню після його вчинення; 2)
коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як
на таку, що вчинила злочин; 3) коли на підозрюваному або на його одязі,
при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину. За
наявності інших даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні
злочину (наприклад, показання свідків і потерпілих, які не були
очевидцями злочину, обвинуваченого, інших підозрюваних), її може бути
затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти, не має
постійного місця проживання або не встановлено особу підозрюваного (ч. 1
і 2 ст. 106 КПК).

Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий
зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня,
години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу
складання протоколу про роз’яснення підозрюваному права мати побачення
із захисником до першого допиту. Протокол підписується особою, яка його
склала, і затриманим (ч. З ст. 106 КПК) . Він є підставою для поміщення
підозрюваного в місця тримання затриманих.

Строк затримання підозрюваного обчислюється з моменту доставлення його в
орган дізнання чи до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі
постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з
моменту фактичного його затримання.

Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий
зобов’язаний протягом 24 годин зробити письмове повідомлення
прокуророві. Протягом

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

182

Глава б Заходи процесуального примусу

PAGE 183

48 годин з моменту одержання повідомлення прокурор зобов’язаний дати
санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого (ч. З ст. 106
КПК).

Взяття під варту, підписка про невиїзд з постійного місця проживання або
тимчасового знаходження та інші запобіжні заходи можуть бути застосовані
до підозрюваного лише у виняткових випадках. У цьому разі обвинувачення
йому повинно бути пред’явлене не пізніше 10 діб з моменту застосування
запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене,
запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Особа перестає бути
підозрюваною як процесуальною фігурою і може допитуватися в разі
необхідності лише як свідок.

Осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, піддають особистому
обшуку, а при необхідності — дак-тилоскопіюванню і фотографуванню, про
що складається протокол. Наявні в затриманих речі підлягають оглядові.
Затриманим забороняється мати про собі гроші, цінні речі, а також
предмети й документи, які не дозволяється зберігати в місцях тримання
затриманих. Вилучені у них гроші, щнні речі, згадані предмети й
документи здаються на зберігання, про що складається протокол.

Затриманих підозрюваних звільняють, якщо не підтвердилася підозра у
вчиненні злочину, немає необхідності застосування до затриманого
запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або скінчився встановлений
законом строк затримання. Звільнення затриманого провадиться начальником
місця тримання затриманих за постановою особи, що провадить дізнання,
слідчого або прокурора негайно по її надходженні. Якщо у встановлений
законом строк затримання постанова про звільнення затриманої особи або
застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не
надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу і
направляє повідомлення про її звільнення прокуророві, слідчому чи особі,
яка провадить дізнання, про що складає протокол.

Відсторонення обвинуваченого від посади. В разі притягнення посадової
особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а також якщо
ця особа притя-іається до відповідальності за інший злочин і може
негативно впливати на хід попереднього чи судового слідства (наприклад,
приховати сліди злочину, вилучити або знищити необхідні для розкриття
злочину документи чи змінити їх зміст, впливати на потерпілих,
свідків, інших обвинувачених, підлеглих їй по службі) слідчий
зобов’язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану
постанову, яка санкціонується прокурором чи його заступником, і
копію її надсилає для виконання за місцем роботи (служби)
обвинуваченого. Питання про відсторонення від посади осіб, що
призначаються Президентом України, вирішується ним на підставі
мотивованої постанови Генерального прокурора. Цей примусовий
процесуальний захід скасовується постановою слідчого (прокурора), коли в
подальшому його застосуванні відпадає потреба (ст. 147 КПК).

Слід звернути увагу на те, що цей захід процесуального примусу може
застосовуватися тільки щодо обвинуваченого, причому якщо він є посадовою
особою.

Обвинувачений, відсторонений від посади, може під час розслідування
справи обіймати іншу посаду за попереднім або іншим місцем роботи. Проте
якщо слідчий вважає, що й на новій посаді обвинувачений може
перешкоджати розслідуванню, він має право відсторонити його й від цієї
посади.

Привід. Свідок, потерпілий, підозрюваний та обвинувачений зобов’язані
з’явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого,
прокурора, судді й суду. У разі неявки без поважних причин вони
підлягають приводу. Поважними причинами неявки є: несвоєчасне
одержання повістки, хвороба чи інші обставини, які фактично позбавляють
особу можливості своєчасно з’явитися за викликом. Привід здійснюється
органами внутрішніх справ за місцем проживання, роботи або навчання
особи, яка підлягає приводу, на підставі мотивованої постанови
слідчого, судді або ухвали суду, яку оголошують під розписку свідку,
потерпілому, підозрюваному чи обвинуваченому перед їх виконанням (ст.
70, 72, 135, 136, 288, 290 КПК). У разі неможливості приводу працівник
органу внутрішніх справ робить відмітку на постанові чи ухвалі і через
начальника органу повертає її без виконання слідчому, судді чи суду,
які їх винесли, з своїми поясненнями.

Поміщення обвинуваченого до медичного закладу. Якщо для проведення
судово-медичної чи судово-психіатричної експертизи необхідне тривале
спостереження за обвину

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА PAGE 184

ваченим або дослідження його, слідчий із санкції прокурора або його
заступника поміщає обвинуваченого до відповідного медичного закладу, про
що виносить постанову (ст. 205 КПК).

Поміщена неповнолітнього до приймальника-розподіль-ника. Якщо в
кримінальній справі встановлено, що особу, яка вчинила у віці від 11 до
14 років тяжке суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 7 КК,
необхідно в зв’язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого
або органу дізнання, санкціонованою прокурором, її може бути поміщено до
приймальника-розш)дільника для неповнолітніх на строк до ЗО діб (ч. З
ст. 7 КПК).

Якщо суд застосував до неповнолітнього примусовий захід виховного
характеру у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного
закладу (п. 5 ч. 1 ст. 11 КК) і є достатні підстави вважати, що ця
особа вестиме протиправну діяльність, а також з метою забезпечення
виконання свого рішення він вправі тимчасово, строком до 30 діб,
помістити цю особу до приймальника-розпо-дільника для неповнолітніх,
який доставляє її до спеціального навчально-виховного закладу (ч. 4 ст.
447 КПК).

Приймальники-розподільники для неповнолітніх створюються і ліквідуються
управліннями Міністерства внутрішніх справ України в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі при узгодженні з
відповідними місцевими органами влади та МВС України. Вони здійснюють
роботу по запобіганню бездоглядності і правопорушенням серед
неповнолітніх, вживають до них необхідних виховних заходів.

Глава в Заходи процесуального примусу 185

5. Які види запобіжних заходів передбачає КПК?

6. Чим відрізняється зобов’язання про явку від підписки про невиїзд?

7. У яких випадках обирається взяття під варту як запобіжний захід? Де
тримаються підозрювані й заарештовані обвинувачені?

8. У чому полягає особливий порядок взяття під варту окремих категорій
осіб?

9. Які строки тримання обвинуваченого під вартою?

10. Як вирішується питання про продовження строку тримання
обвинуваченого під вартою?

11. Хто й на скільки часу продовжує строк тримання обвинуваченого під
вартою у разі повернення судом справи на додаткове розслідування?

12. Які обов’язки прокурора при дачі санкції на арешт? Який порядок
оскарження санкції прокурора на арешт?

13. Який порядок обрання, зміни і скасування запобіжних заходів?

14. Які підстави, порядок і строки затримання особи як підозрюваної?

15. Які підстави й порядок приводу свідка, потерпілого, підозрюваного та
обвинуваченого?

16. Які підстави й порядок поміщення обвинуваченого до медичного
закладу?

17. Які підстави й порядок поміщення неповнолітнього до
приймальника-розподільника?

18. Які підстави та порядок відсторонення обвинуваченого від посади?

Запитання

для самоконтролю

1. Що таке запобіжні заходи, які підстави й мета їх застосування?

2. Які обставини враховуються при обранні запобіжних заходів?

3. Які органи мають право застосовувати запобіжні заходи?

ходи?Г°

можуть

застосовуватися запобіжні за

рекомендована література

Гуляев А. П., Комаров В. В., Малиновкин С. М. Комментарий к Положению о
порядке кратковременного задержания лиц, подозреваемых в совершении
преступления. М., 1982.

Дубинский А. Я., Сербулов А. М. Меры пресечения в советском уголовном
процессе. К., 1980.

Зинатуллин 3. 3. Уголовно-процессуальное принуждение и его
эффективность. Казань, 1981.

«пп.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибiко В.П. 1999 – Кримiнальний процес України (книга)