.

Мельник В.М. 2001 – Управління податкоспроможністю (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 7608
Скачать документ

Мельник В.М. 2001 – Управління податкоспроможністю

Зміст

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/prog.htm” Програма курсу

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/zmist.htm” Зміст курсу

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/zavd.htm” Завдання для
самостійної та індивідуальної роботи студента

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/vstup.htm” Вступ

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/1.htm” Взаємозв’язок податкової
політики з податковим менеджментом суб’єктів господарювання

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/2.htm” Організація роботи з
оподаткування у платників податків

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/3.htm” Економічний аналіз у
системі управління податкоспроможністю суб’єктів господарювання

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/4.htm” Вивчення стану ринку
продукції як зовнішнього чинника податкоспроможності суб’єктів
господарювання

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/5.htm” Оцінка рівня витрат
суб’єктів господарювання як чинника податкоспроможності

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/6.htm” Оцінка фінансових
результатів та рентабельності як чинників податкоспроможності

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/7.htm” Фінансовий стан суб’єктів
господарювання та їх податкоспроможність

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/8.htm” Управлінські рішення
мікрорівня щодо податкоспроможності

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/sem.htm” Плани семінарських
занять

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/test.htm” Рекомендовані завдання
для тестового контролю знань (правильні відповіді виділено)

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/glos.htm” Словник основних
термінів

HYPERLINK “http://www.vuzlib.net/upsg/lit.htm” Література

Програма курсу

Мета і завдання дисципліни

В умовах ринкової трансформації економіки зростає роль податків не лише
як доходів бюджету, а й як механізму регулювання економіки. У зв’язку з
цим формування сучасного фахівця з економіки неможливе без глибокого
засвоєння ним сучасних технологій оподаткування та управління
податкоспроможністю суб’єктів господарювання, що застосовуються в різних
країнах.

Курс “Управління податкоспроможністю суб’єктів господарювання”
викладається після вивчення студентами таких предметів “Оподаткування”,
“Податкова система України”, “Податки з юридичних осіб”, “Податки з
фізичних осіб” та ін. і ґрунтується на отриманих знаннях із зазначених
дисциплін.

Мета навчальної дисципліни полягає у засвоєнні знань з основ управління
податкоспроможністю суб’єктів господарювання.

Завдання дисципліни: ознайомити студентів з основними принципами,
методами та методологією управління податкоспроможністю суб’єктів
господарювання, прийнятою в різних країнах.

Програма курсу передбачає можливість оволодіння студентами
фундаментальними знаннями порядку організації податкової роботи,
планування та прогнозування податків, визначення їх впливу на суб’єктів
економічної діяльності мікрорівня.

Студенти повинні знати:

– поняття податкоспроможності;

– значення дослідження податкоспроможності в ринковій економіці;

– взаємозв’язок податкової політики з податковим менеджментом суб’єктів
господарювання;

– порядок, організацію податкової роботи платників податків;

– аналітичні методи дослідження податкоспроможності.

Студенти повинні вміти:

– виявляти недоліки технологічної організації оподаткування;

– аналізувати вплив різних чинників на податкоспроможність;

– розробляти управлінські рішення щодо поліпшення податкоспроможності та
оцінювати їх ефективність.

Тематичний план

№ п/п  

Назви тем Кількість годин

    Аудиторно ( усього) з них Самостійна (індивідуальна) робота  

Разом

      лекції Семінари    

1. Вступ 2 2 – – 2

2. Взаємозв’язок податкової політики з податковим менеджментом
суб’єктів господарювання  

2  

2  

–  

–  

2

3. Організація роботи з оподаткування у платників податків  

2  

2  

–  

/4  

6

4. Економічний аналіз у системі управління податкоспроможністю
суб’єктів господарювання  

2  

2  

–  

–  

2

5. Вивчення стану ринку продукції як зовнішнього чинника
податкоспроможності суб’єктів господарювання 6 4 2 3 9

6. Оцінка рівня витрат суб’єктів господарювання як чинника
податкоспроможності 4 4 – /2 6

7. Оцінка фінансових результатів та рентабельності як чинників
податкоспроможності 8 6 2 – 8

8. Фінансовий стан суб’єктів господарювання та їх податкоспроможність
6 4 2 4 10

9. Управлінські рішення мікрорівня щодо податкоспроможності  

4  

2  

2  

/5  

9

Усього з курсу 36 28 8 7/11 54

Зміст курсу

Вступ

Податки та їх вплив на обсяги і ефективність виробництва. Фінансовий
стан, платоспроможність, податкоспроможність суб’єктів господарювання.
Податкоспроможність як економічна категорія. Значення дослідження
податкоспроможності в ринковій економіці.

Тема 1. Взаємозв’язок податкової політики

з податковим менеджментом суб’єктів господарювання

1.1. Сучасні концепції фіскального регулювання економіки. Податкова
політика як засіб регулювання економічних процесів.

1.2. Податковий тягар та методика його визначення і аналізу. Роль
податків у регулюванні економічних та соціальних процесів. Правове
регламентування стягнення податків та податкового регулювання.
Взаємозв’язок і співвідношення податкової політики та податкового
менеджменту.

Тема 2. Організація роботи з оподаткування

у платників податків

2.1. Права та обов’язки платників податків в Україні і за рубежем.
Податковий облік у платників податків: організація та вимоги (вітчизняна
та зарубіжна системи). Роль податкового обліку у впорядкуванні
взаємовідносин між державою та платниками податків. Податкова звітність,
її підготовка та подання.

2.2. Планування та прогнозування сум податків, що належать до сплати.
Визначення та прогнозування податкоспроможності. Легальне ухилення від
оподаткування як метод зменшення податкових платежів без порушення
державного законодавства. Способи легального ухилення. Підготовка та
перепідготовка кадрів, яким доручено організацію податкової роботи на
підприємстві та облік розрахунків з податків.

2.3. Юридичний захист від порушень прав платників з боку державних служб
та окремих службовців: можливості та порядок здійснення. Порядок
звернення до органів податкової служби та судових органів.
Етико-психологічні аспекти спілкування з органами державних служб та
окремими службовцями.

Тема 3. Економічний аналіз у системі управління податкоспроможністю
суб’єктів господарювання

3.1. Аналітичні методи вивчення податкоспроможності. Інформаційне
забезпечення аналізу. Класифікація джерел даних (планові, облікові,
звітні, позаоблікові) та їх характеристика. Вимоги до організації
інформаційного забезпечення економічного аналізу.

3.2. Підготовка вихідних даних для аналізу: перевірка вихідної
інформації; приведення показників до порівняльного вигляду; спрощення
числових показників.

3.3. Комп’ютерна обробка економічної інформації. Роль автоматизації
економічних розрахунків у підвищенні ефективності аналітичних
досліджень. Автоматизоване робоче місце (АРМ) аналітика та його
організація.

Тема 4. Вивчення стану ринку продукції як зовнішнього чинника
податкоспроможності суб’єктів господарювання

4.1. Вплив стану ринку на фінансову сталість та податкоспроможність
підприємства.

Аналіз місткості ринку. Залежність випуску продукції від обсягу та
структури попиту. Методика визначення попиту на локальних, регіональних
та національних ринках. Можливості формування попиту. Аналіз рівня
середніх цін.

4.2. Визначення беззбиткового обсягу продажу продукції та зони безпеки
підприємства.

Оцінка рішення про прийняття додаткових замовлень за ціною нижче
собівартості продукції. Умови, які викликають необхідність таких рішень.
Техніко-економічне обґрунтування зазначених рішень.

Тема 5. Оцінка рівня витрат суб’єктів господарювання як чинника
податкоспроможності

5.1. Аналіз загальної суми затрат на виробництво товарної продукції та
валових витрат суб’єктів господарювання. Значення, об’єкти, завдання
аналізу. Джерела інформації для аналізу.

Чинники зміни загальної суми затрат на виробництво продукції та валових
витрат.

5.2. Вплив витрат на податкоспроможність.

Порядок підрахунку резервів скорочення виробничих і комерційних витрат,
збільшення випуску продукції та суми додаткових витрат на їх освоєння.
Можливості покращання податкоспроможності за рахунок скорочення витрат
на виробництво та реалізацію продукції, валових витрат.

Тема 6. Оцінка фінансових результатів та

рентабельності як чинників податкоспроможності

6.1. Показники прибутку, які використовуються в аналізі: балансовий
прибуток, прибуток від реалізації продукції, прибуток від інших
операцій, чистий прибуток, оподатковуваний прибуток.

6.2. Аналіз складу та динаміки балансового прибутку. Чинники, що
формують балансовий прибуток підприємства. Нейтралізація інфляційного
чинника при аналізі фінансових результатів.

6.3. Аналіз фінансових результатів від реалізації продукції, робіт та
послуг. Послідовність аналізу. Методика факторного аналізу прибутку від
реалізації продукції в цілому та окремих його видів.

Вплив зміни прибутку на податкоспроможність підприємств.

6.4. Аналіз рентабельності діяльності підприємства. Показники
рентабельності. Порядок їх розрахунку та аналізу. Методика факторного
аналізу рентабельності виробничої і підприємницької діяльності. Аналіз
рентабельності інвестованого капіталу. Взаємозв’язок рентабельності та
податкоспроможності

Тема 7. Фінансовий стан суб’єктів господарювання та їх
податкоспроможність

7.1. Взаємозв’язок фінансового стану та податкоспроможності. Аналіз
структури пасиву балансу. Оцінка ринкової стійкості підприємства.
Показники, що характеризують структуру пасиву балансу. Методика їх
розрахунку та оцінки ринкової стійкості підприємства.

7.2. Аналіз активів підприємства. Аналіз складу і динаміки активів
підприємства. Співвідношення основного та оборотного капіталу. Вивчення
динаміки виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової
продукції, грошових коштів, дебіторської заборгованості. Оцінка ринкової
активності підприємства.

7.3 Аналіз взаємозв’язку активу і пасиву балансу. Оцінка фінансової
стійкості підприємства. Джерела фінансування довгострокових та поточних
активів. Порядок визначення суми власного оборотного капіталу та його
частки у формуванні поточних активів підприємства. Оцінка фінансової
стійкості підприємства. Чинники зміни суми власного оборотного капіталу.

7.4. Аналіз ефективності та інтенсивності використання капіталу. Оцінка
ділової активності підприємства. Показники ефективності та інтенсивності
використання інвестованого капіталу. Методика їх розрахунку й аналізу.
Взаємозв’язок рентабельності капіталу та його оборотності. Визначення
ефекту від прискорення оборотності капіталу. Шляхи прискорення
оборотності капіталу на підприємстві.

7.5. Аналіз платоспроможності підприємства. Показники платоспроможності
підприємства. Порядок їх розрахунку і аналізу. Причини
неплатоспроможності суб’єктів господарювання.

Оцінка запасу фінансової стійкості (зони безпеки) підприємства.
Аналітичний і графічний способи визначення межі рентабельності й запасу
фінансової стійкості підприємства. Економічний зміст зазначених
показників.

7.6. Податкоспроможність як похідна фінансового стану. Взаємний вплив
оподаткування та фінансового стану суб’єктів господарювання. Аналітична
оцінка податкоспроможності як результату фінансового стану.

Тема 8. Управлінські рішення мікрорівня щодо податкоспроможності

8.1. Узагальнення результатів вивчення податкоспроможності суб’єкта
господарювання.

Розробка проектів управлінських рішень щодо організації податкової
роботи та планування податкових розрахунків.

8.2. Прийняття рішень щодо вимушеної тінізації частини економічних
оборотів: за і проти. Можливості уникнення тінізації шляхом застосування
різних форм розрахунків та організації обліку, зміни організаційної
форми та структури підприємства. Шляхи детінізації економічних оборотів.

Завдання для самостійної та індивідуальної роботи студента 

Пояснювальна записка

Самостійна та індивідуальна робота студентів – важлива складова
ефективної підготовки фахівців будь-якого освітньо-кваліфікаційного
рівня та будь-якої спеціальності. Тому з дисципліни “Управління
податкоспроможністю суб’єктів господарювання” самостійна робота
здійснюється у двох формах: самостійне вивчення окремих питань теми та
виконання рефератів.

Передбачені окремі питання в кожній темі для самостійного опрацювання
студентами магістратури та їх індивідуальної роботи. Перелік цих питань
наведено нижче. Вони підлягають вивченню у рекомендованій послідовності
після уважного ознайомлення з лекційним матеріалом, запропонованим
викладачем. Основою для вивчення є літературні джерела, наведені у
переліку. При наявності незрозумілих питань студентам рекомендується
звертатися за консультаціями до викладача з метою отримання необхідних
роз’яснень щодо організації самостійної роботи та можливого розширення
списку літературних джерел. Індивідуальна робота призначена для більш
поглибленого вивчення найбільш важливих питань курсу. Вони додатково
опрацьовуються слухачами, що окремо зацікавилися курсом. Викладачем
надаються відповідні додаткові індивідуальні консультації, що розширюють
професійний світогляд.

Реферат – одна з основних форм самостійної роботи студента. Мета
реферату – закріплення та поглиблення теоретичних і практичних знань,
отриманих студентом в процесі вивчення окремих тем.

Написання реферату дає можливість студенту навчитися самостійно
працювати з різними інформаційними джерелами, інтерпретувати матеріали
періодичної літератури, глибше вивчати основні проблеми та особливості
оподаткування та управління податкоспроможністю суб’єктів
господарювання; провести дослідження механізму оподаткування та
управління податкоспроможністю в країнах з ринковою та перехідною
економікою.

Студент може зустрітися з таким положенням, коли в економічній
літературі немає єдиного погляду на питання, які досліджуються. У цьому
випадку слід навести думку кількох авторів, дати критичну оцінку їх
поглядам та одночасно викласти власні погляди з даного питання. Це
допомагає більш глибоко засвоїти матеріал.

Обсяг реферату має бути в межах 10–15 сторінок формату А4.

Робота над рефератом включає такі етапи: вибір теми, підбір спеціальних
літературних джерел та фактичного статистичного матеріалу; консультація
з викладачем; передача реферату викладачу для оцінювання або виконання
доповіді перед студентами групи на основі матеріалів реферату.

Літературу з теми реферату студент підбирає самостійно, використовуючи
для цього бібліотечний каталог. Консультацію з питань підбору літератури
студент може отримати у викладача чи у працівників бібліотеки.

Особливу увагу слід звернути на спеціальну літературу, що стосується
теми: періодичні видання, наукові статті, передовий вітчизняний і
зарубіжний досвід. Статистичну інформацію можна знайти в спеціальних
виданнях Держкомстату, Мінекономіки, Мінфіну, ДПА, періодичних виданнях
та звітних даних про фінансово-господарську діяльність підприємств.

Реферат повинен бути набраний на комп’ютері. Слід уникати в роботі
книжних висловів і фраз. Необхідно самостійно формулювати свої думки, не
допускати повторень, уважно стежити за тим, щоб у роботі не було
суперечностей між окремими її положеннями. Усі цитати та запозиченний
матеріал повинні бути оформлені згідно з діючими вимогами.

Обов’язковою для реферату є наявність змісту, ілюстрацій, списку
використаних джерел з посиланням у тексті (не менше 10 джерел),
оформленим згідно з чинними стандартами.

Реферат оцінюється за п’ятирівневою шкалою: 0, 5, 10, 15 і 20 балів.
Оцінюванню підлягають: зміст, оформлення, ілюстрації, використання
джерел, структура реферату. Вимоги до оформлення аналогічні курсовим
роботам. Реферат оцінюється з першого подання і поверненню на
доопрацювання не підлягає.

Питання для самостійного опрацювання

Тема 4. Вивчення стану ринку продукції як зовнішнього чинника
податкоспроможності суб’єктів господарювання – 3 год.

Оцінка рішення про прийняття додаткових замовлень за ціною нижче
собівартості продукції. Умови, які викликають необхідність таких рішень.
Техніко-економічне обґрунтування зазначених рішень.

Література: [1, 19, 20, 23].

Тема 7. Фінансовий стан суб’єктів господарювання та їх
податкоспроможність – 4 год.

Аналіз взаємозв’язку активу і пасиву балансу. Оцінка фінансової
стійкості підприємства. Джерела фінансування довгострокових та поточних
активів. Порядок визначення суми власного оборотного капіталу та його
частки у формуванні поточних активів підприємства. Оцінка фінансової
стійкості підприємства. Чинники зміни суми власного оборотного капіталу.

Аналіз ефективності та інтенсивності використання капіталу. Оцінка
ділової активності підприємства. Показники ефективності та інтенсивності
використання інвестованого капіталу. Методика їх розрахунку й аналізу.
Взаємозв’язок рентабельності капіталу та його оборотності. Визначення
ефекту від прискорення оборотності капіталу. Шляхи прискорення
оборотності капіталу на підприємстві.

Література: [1, 19, 20, 23].

Питання для індивідуальної роботи

Тема 2 – 4 год.

Юридичний захист від порушень прав платників з боку державних служб та
окремих службовців: можливості та порядок здійснення. Порядок звернення
до органів податкової служби та судових органів. Етико-психологічні
аспекти спілкування з органами державних служб та окремими службовцями.

Література: [2, 3, 5, 9, 10, 12, 17, 19].

Тема 8 – 3 год.

Прийняття рішень щодо вимушеної тінізації частини економічних оборотів:
за і проти. Можливості уникнення тінізації шляхом застосування різних
форм розрахунків та організації обліку, зміни організаційної форми і
структури підприємства. Шляхи детінізації економічних оборотів.

Література: [1, 2, 12, 14, 20, 23].

Тематика рефератів

1. Сучасні концепції фіскального регулювання економіки.

2. Методика аналізу податкового тягаря.

3. Вплив податків на фінансовий стан суб’єктів господарювання.

4. Податковий облік у платників податків: організація та вимоги
(вітчизняна та зарубіжна системи).

5. Планування та прогнозування сум податків, що належать до сплати.

6. Легальне ухилення від оподаткування.

7. Юридичний захист від порушень прав платників: можливості та порядок
здійснення.

8. Вплив стану ринку на фінансовий стан та податкоспроможність
підприємства.

9. Визначення беззбиткового обсягу продажу продукції та зони безпеки
підприємства.

10. Вплив витрат на податкоспроможність.

11. Вплив зміни прибутку на податкоспроможність підприємств.

12. Аналіз рентабельності діяльності підприємства. Взаємозв’язок
рентабельності та податкоспроможності.

13. Взаємозв’язок фінансового стану та податкоспроможності.

14. Аналіз взаємозв’язку активу й пасиву балансу підприємства у
контексті податкоспроможності.

15. Аналіз ефективності та інтенсивності використання капіталу
підприємства.

16. Взаємний вплив оподаткування та фінансового стану суб’єктів
господарювання.

17. Шляхи детінізації економічних оборотів.

Вступ

1. Податки та їх вплив на обсяги та ефективність виробництва.

2. Фінансовий стан, платоспроможність та податкоспроможність суб’єктів
господарювання. Значення досліджень податкоспроможності в ринковій
економіці.

1. Податок – це фіксований, обов’язковий, безоплатний платіж юридичних
та фізичних осіб до бюджету держави на основі діючого законодавства.

Податок – це плата суспільства за виконання державою її функцій, що має
форму відрахування частини вартості валового національного продукту на
загальносуспільні потреби. Тобто податки необхідні для забезпечення
виконання державою її функцій. У зв’язку з цим навіть існує крилатий
вираз про те, що платити податки та померти повинен кожен.

Джерелом сплати податків є додана вартість, створена у ході процесу
виробництва. Задля чого ж існує саме виробництво? Воно існує задля
задоволення потреб людини. Просто матеріальні предмети людина не
виробляє. Виробляються тільки корисні речі. За словами А. Маршалла,
“…всі людські зусилля мають своїм наслідком зміну форми чи структури
матерії з метою кращого пристосування її для задоволення потреб.” 

Підприємець, що організовує виробництво, також має цілий ряд потреб.
Причому, як споживацьких, так і виробничих. Джерелом їх задоволення є
отримані з виробництва доходи (прибутки). Тому, з погляду підприємця,
його виробництво існує задля отримання прибутків. Вони одночасно є метою
виробництва, його результатом і умовою продовження.

Як результат виробництва, прибуток є його економічним ефектом. З огляду
на це, економічна ефективність підприємства характеризується ступенем
його прибутковості або рентабельності.

Уже звідси можна вивести пряму залежність між економічною ефективністю
підприємств, національної економіки в цілому та рівнем оподаткування.
Чим вищий рівень оподаткування, тим більша частина доходів піде на
сплату податків, тим менші суми прибутків залишаються у розпорядженні
підприємців. А як відомо, підприємець оцінює ефект від свого виробництва
за тими сумами прибутків, які залишаться у його розпорядженні після
здійснення всіх обов’язкових платежів.

Але такий явний результат має лише дія прямих податків, платниками яких
є підприємства. Що ж стосується непрямих або прямих податків з фізичних
осіб, то їх дія прихована.

Прямі податки з фізичних осіб при їх підвищенні призводять до скорочення
номінальних, а разом з тим, і реальних доходів населення. Звичайно ж,
скорочується попит населення на товари, вироблені підприємствами. За
умови незмінної пропозиції цих товарів, ціни на них неодмінно впадуть.
Скоротяться й прибутки підприємств. Це означає, що підприємства будуть
змушені пожертвувати частиною прибутків (якщо це можливо) і задля
збереження незмінного рівня прибутковості будуть скорочувати загальні
витрати через зменшення обсягів виробництва.

Можна розглянути ситуацію й з іншого боку: оскільки ціна робочої сили
визначається набором життєво необхідних благ, то задля забезпечення
існування робітників зі збільшенням державних податків на їх зарплату
підприємці будуть змушені підняти й саму зарплату (підвищення номіналу
дещо стабілізує реальні доходи, що впали внаслідок податків). Такий крок
призводить до зростання виробничих затрат. Прибутки починають також
скорочуватись. Прагнучи запобігти цьому, підприємці також будуть
мінімізувати витрати шляхом скорочення обсягів виробництва.

Як правило, при підвищенні податків з фізичних осіб мають місце обидві
охарактеризовані ситуації одночасно.

Аналогічно діють і непрямі податки, оскільки кінцевим їх платником також
є населення.

Впливаючи на економічну ефективність виробництва, податки тим самим
призводять до зміни його обсягів (згортання чи розгортання). Існуючи
задля отримання прибутків, виробництво дуже чутливо реагує на їх
скорочення, особливо через оподаткування.

Така залежність між економічною ефективністю підприємств, обсягами
виробництва та рівнем оподаткування дає можливість державі регулювати
виробництво через свою податкову систему.

Також цей факт означає, що при побудові податкової системи слід звернути
увагу на те, у якому співвідношенні вона знаходиться з виробництвом.
Повинні дотримуватись такі умови:

– по можливості треба ухилятись від негативного впливу оподаткування на
виробництво. Порушення цієї умови призведе до скорочення фонду коштів, з
яких платяться податки;

– треба враховувати вплив податків на споживача. Скорочення споживання
негативно впливає на виробництво і також скорочує обсяги надходження
податків;

– повинен провадитись серйозний науковий аналіз можливостей перекладання
податків. Адже непередбачені перекладання призводять до нерівномірного
розподілу податкового тягаря.

Здавалося б, першим завданням державної політики у сфері податків є
забезпечення дохідної бази бюджету. Але видатки держави постійно
ростуть, тому, дбаючи про свої доходи, вона повинна подбати й про
збільшення фондів, з яких вони беруться. Достеменно відомо, що збільшити
податкові надходження механічним збільшенням податкових ставок
неможливо. Це неодмінно призведе до скорочення виробництва,
оподатковуваних оборотів, а разом з цим – і самих податкових надходжень.
Тому шлях один: надходження можуть бути збільшені лише за умови
зростання обсягів та ефективності виробництва. Завданням держави є
стимулювання останнього. Одним з методів, за допомогою яких це
досягається, є дискреційна фіскальна політика. Під нею розуміють свідоме
маніпулювання податками та урядовими видатками з метою зміни реальних
обсягів національного виробництва та зайнятості, контролю над інфляцією
та прискорення економічного зростання.

Вплив такої політики на економіку досить цікаво та вдало пояснюється
через мультиплікативні ефекти кейнсіанцями. Сутність цього пояснення
полягає в наступному. Припустимо, що держава підвищує особисті податки в
регресивній формі. За даної форми податкові надходження залишаються
сталими при зміні рівня чистого національного продукту (ЧНП), який
визначається сукупними витратами.

Збільшення податкових надходжень призведе до того, що, по-перше,
зменшиться використаний дохід (особистий дохід після сплати податків).
Це викличе зниження споживання та заощадження у пропорції, яка випливає
із граничних схильностей до споживання та заощаджень. Останні показують,
“…як чергове збільшення продукції буде розподілено між споживанням та
інвестиціями“ .

По-друге, зменшення споживчих витрат викличе зменшення сукупних витрат
на величину, що дорівнює добутку граничної схильності до споживання на
приріст податкових надходжень. Внаслідок цього лінія сукупних витрат
переміститься донизу (рис. 1.1), що обумовить мультиплікативну зміну ЧНП
(скорочення з О1 до 02) (мультиплікатор – коефіцієнт).

о2 о1 ЧНП

СуВ – сукупні витрати;

ЧНП – чистий національний продукт;

О1; 02 – обсяги ЧНП.

Рис. 1.1. Податки та рівноважний ЧНП

Але сукупні витрати включають також до свого складу державні закупки. Як
же зміниться ЧНП у випадку однакового приросту податкових надходжень та
державних закупок (в умовах збалансованого бюджету)?

Державні закупки та податки впливають на сукупні витрати в протилежних
напрямах. Крім того, зміна державних закупок прямо впливає на сукупні
витрати, а зміна податків – опосередковано. У разі збільшення податків
споживчі витрати зменшуються не відповідно до їх збільшення, а з
урахуванням коефіцієнта граничної схильності до споживання, який менший
від одиниці. Це означає, що споживчі витрати, враховуючи мультиплікатор,
зменшуються в меншій пропорції, ніж збільшуються податки. А значить, між
зміною державних закупок і споживчих витрат виникає сальдо, яке збільшує
або зменшує сукупні витрати. Та, незважаючи на це сальдо, рівноважний
ЧНП змінюється на таку ж величину, як і державні закупки та податки.
Однакове збільшення державних закупок і податків викликає прямо
пропорційний приріст рівноважного ЧНП. Тобто мультиплікатор
збалансованого бюджету дорівнює одиниці. Він діє незалежно від рівня
граничних схильностей до споживання та заощадження.

А в умовах же незбалансованого бюджету для стимулювання попиту більш
значний ефект дає використання методів державних закупок. Але слід
відзначити, що їх застосування у поєднанні з податковими дає ще кращі
результати.

Як конкретно держава може, використовуючи такий різновид політики,
стимулювати виробництво? Якщо така політика провадиться у період спаду,
то вона має одночасно включати збільшення державних видатків (наприклад,
на закупки товарів), скорочення податків або одну з названих ланок.

Така фіскальна політика фактично призводить до дефіцитного фінансування,
але забезпечує скорочення темпів падіння виробництва або його зростання.

Значною мірою це обумовлено тим, що мультиплікативний ефект збільшення
державних видатків більший, ніж мультиплікативний ефект скорочення
податків. Причина цього проста. Адже якщо уряд витрачає якусь суму на
державні закупки, то це є прямі витрати у повній сумі. Якщо на таку ж
суму скоротити податки, то частина її буде спрямована на споживчі
витрати, а частина – заощаджена. Це й викликає зменшення
мультиплікативного ефекту податків порівняно з мультиплікатором
видатків.

Але це зовсім не означає, що податки справляють малий вплив на обсяги
виробництва, що характеризуються рівнем чистого національного продукту,
їх дію можна розглянути на рис. 1.2.

Криві СПо1 і СПр2 відображають сукупні попит і пропозицію до
застосування стимулюючого механізму фіскальної політики. При цьому
рівноважний рівень чистого національного продукту – О1; рівноважний
рівень цін – Ці.

Що станеться, якщо Уряд задля збільшення обсягів виробництва застосує
стимулюючу фіскальну політику у вигляді зменшення податкових ставок?

Зменшення податкового тиску викличе збільшення сукупного попиту. Крива
СПо1 переміститься вверх до СГІ02. Величина реального чистого
національного продукту зросте з О1 до О2. Одночасно зростають і ціни з
Ц1 до Ц2, що викликає інфляцію.

Але зниження податків призведе до збільшення заощаджень домогосподарств.
Окрім цього, скорочення податків на прибуток підприємств збільшить
прибутковість інвестицій, а значить – і попит на них. Підвищення
величини заощаджень та інвестицій створює матеріальну основу для
економічного зростання, адже підвищується норма нагромадження капіталу.

Паралельно зменшення податків посилить стимули до праці, призведе до
розширення пропозиції на ринку праці, її кількості та якості.

Усі перелічені чинники збільшують сукупну пропозицію. Крива СПр1
переміщується до СПр2. Це призводить до подальшого зростання чистого
національного продукту з О2 до Оз. Разом з тим, виникає дефляція і
рівень цін падає з Ц2 до Цз.

В умовах інфляції попиту має провадитись стримуюча дискреційна політика,
що складається із:

– зменшення державних видатків;

– збільшення податків;

– поєднання скорочення державних видатків з підвищенням оподаткування (з
урахуванням того, що мультиплікативний ефект зменшення державних
видатків більший, ніж мультиплікативний ефект збільшення податків).

Ц – ціна;

О – обсяги виробництва;

ЧНП – чистий національний продукт. 

Рис. 1.2. Вплив фіскальної політики на обсяги виробництва

Наведені моделі, звичайно, є ідеальними. Це абстрактна схема поведінки
уряду. Механізм же дискреційної фіскальної політики в реальній економіці
складний, оскільки діють паралельні та різнонапрямлені чинники. Він може
передбачати поєднання окремих елементів обох моделей.

Проводячи політику маніпулювання податками, дуже важливо розрахувати і
встановити оптимальні ставки податку. У разі, якщо вони будуть зависокі,
– стимули до нововведень буде підірвано, впаде трудова активність,
частина підприємців піде в “тіньовий” сектор економіки.

Група американських вчених на чолі з Артуром Лаффером довела, що
підвищення податкових ставок можливе лише до визначеного моменту.
Перевищення критичних ставок призводить до різкого падіння ділової
активності фірм і населення в цілому. У результаті загальна сума
податкових надходжень скорочується. Цей факт ніяк не може задовольняти
інтереси фіску. Тому відповідною реакцією Уряду має бути зменшення
ставок податків. Це призведе в короткостроковому періоді до тимчасового
скорочення податкових надходжень, а в довгостроковому – до їх
збільшення, оскільки зростають стимули до трудової і підприємницької
діяльності, здійснюється перехід з “тіньової” до легальної економіки.

Це означає, що в податковій політиці існує значний часовий лаг. Будь-які
зміни не приносять швидких наслідків, а проявляються лише через декілька
років. Великий часовий інтервал існує між виникненням необхідності
внесення змін до податкової системи та прийняттям відповідних рішень
(внутрішній лаг), а також між моментом прийняття рішень і часом
завершення їх основної дії на економіку (зовнішній лаг). Цей факт слугує
не на користь затримці кроків щодо впровадження певної податкової
політики.

Графічно ефект Лаффера відображає відповідна крива (рис. 1.3).

Підвищення ставки податку (вісь Т) збільшує суму доходів бюджету (вісь
Д). Але темпи такого збільшення дедалі скорочуються. Спочатку
спонукальні мотиви учасників економічного процесу серйозно не
зачіпаються, зацікавленість у легальних заробітках, а також обсяги
виробництва скорочуються повільніше, ніж зростає ставка. Це означає, що
зменшення бази оподаткування (вісь В) йде повільніше, ніж підвищення
ставки, тому в цілому доходи бюджету зростають. Але при досягненні
граничного розміру ставки (Т1) і особливо його перевищенні сплата
податку призводить до того, що чистого доходу практично не залишається.
Починається спад економічної активності, ухилення від податків набирає
масового характеру. Виробництво переміщується до тіньової сфери. Це
означає, що, незважаючи на зростання ставки податку, доходи бюджету
скорочуються, адже скорочується база сплати податку.

Т – ставки податку ( Т1 – гранична ставка );

В – база оподаткування;

Д – доходи бюджету.

Рис 1.3. Крива Лаффера

Дослідження впливу податкової ставки на доходи бюджету проводяться і в
Україні шляхом розрахунку агрегованої ставки (Т) (табл. 1.1). Агрегована
податкова ставка за період з 1992 по 1997 рік змінювалась в діапазоні
від 32,8 до 49,1 відсотка. Як видно з таблиці, найбільше скорочення
реальних доходів бюджету припадає саме на період, коли податкова ставка
досягла свого максимального значення (1994 рік).

Таблиця 1.1

Податкові ставки та надходження до бюджету 

Рік Реальний ВВП (у млрд. постійних рублів 1990 р.) Доходи бюджету (у
% до ВВП) (Т) Зміна долі доходів бюджету (до попереднього року)
Реальні доходи бюджету (у млрд. постійних рублів 1990 р.) Зміна
реальних доходів (у % до попереднього року)

1992 137,4 32,8 – 45,1 –

1993 100,5 40,0 +7,2 40,2 –10,9

1994 60,3 49,1 +9,1 29,6 –26,4

1995 55,9 40,1 –9,0 22,5 –24,0

1996 52,6 38,6 –10,5 20,2 –6,4

1997 52,3 42,4 +3,8 15,6 –22,8

Але розрахувати ідеальну шкалу оподаткування, виходячи навіть з таких
значних надбань науки, неможливо. Кожна шкала повинна пройти практичну
апробацію. При цьому дуже важливе значення мають національні, культурні
та психологічні чинники. 

Та надзвичайно вагомим є той факт, що держава має важелі, за допомогою
яких може регулювати обсяги та ефективність виробництва, а разом з цим,
і прогнозувати рівень своїх доходів.

2. Як на рівні країни в цілому, так і на рівні окремих підприємств існує
взаємний вплив оподаткування та економічної ефективності. На рівні
підприємств він проявляється через взаємний зв’язок фінансового стану та
податкоспроможності. Фінансовий стан – це здатність підприємства
фінансувати свою діяльність. Він характеризується забезпеченістю
фінансовими ресурсами, необхідними для нормального функціонування
підприємства, доцільністю їх розміщення та ефективністю використання,
фінансовими взаємовідносинами з іншими юридичними та фізичними особами,
з державною платоспроможністю та фінансовою стійкістю.

Фінансовий стан характеризується як стійкий, нестійкий, передкризовий та
кризовий.

Здатність підприємства своєчасно здійснювати платежі, фінансувати свою
діяльність на розширеній основі свідчить про його добрий фінансовий
стан.

Одним з показників, що характеризують фінансовий стан підприємств, є
платоспроможність. Вона трактується як можливість своєчасно погасити всі
свої платіжні зобов’язання наявними грошовими ресурсами.

Оцінка платоспроможності здійснюється на основі характеристики
ліквідності поточних активів, тобто часу, необхідного для перетворення
їх в готівку.

Сплата податків для підприємства є також обов’язком, встановленим
законодавчо. Тому у складі платоспроможності можна розглядати
спроможність підприємства виконувати податкові зобов’язання перед
державою, або податкоспроможність.

Податкоспроможність повинна розглядатися як складова частина
платоспроможності, тому що існує декілька причин для цього:

1) сплата податків – це зобов’язання;

2) податки повинні сплачуватись у грошовій формі;

3) у випадку нестачі готівки суб’єкти господарювання спрямовують на
погашення податкових зобов’язань інші ліквідні активи.

Податкоспроможність надзвичайно актуальна для розгляду й аналізу в
умовах ринкової економіки. За відсутності адміністративно-командних
важелів впливу, тобто при ринкових розподільчих механізмах, податки є
тим інструментом, за допомогою якого частина коштів окремих суб’єктів
спрямовується на загальносуспільні потреби. Тому навіть при надзвичайній
корисності продукції підприємства, які не можуть сплачувати хоча б деякі
податки, розглядаються як суспільно непотрібні. Адже фінансово вони не
беруть участі у життєдіяльності суспільства.

Саме тому податкоспроможність є надзвичайно актуальним об’єктом аналізу
в ринкових умовах.

Податкоспроможність залежить від таких факторів:

1) стану ринку продукції підприємства;

2) рівня витрат, пов’язаних з виробничою діяльністю підприємства;

3) загальної прибутковості всіх видів діяльності підприємства;

4) загальної платоспроможності підприємства, яка визначається наявністю
ліквідних коштів для виконання всіх зобов’язань.

Взаємозв’язок податкової політики з податковим менеджментом суб’єктів
господарювання

1. Податковий тягар та методика його визначення й аналізу.

2. Правове регламентування стягнення податків та податкового
регулювання.

3. Взаємозв’язок і співвідношення податкової політики та податкового
менеджменту.

1. Розуміння поняття “податковий тягар” та вміння його аналізувати
багато в чому визначає податкову роботу платників податків та їх
податковий менеджмент.

Деякі економісти пропонують розуміти під податковим тягарем величину
податкової суми, яка залежить від розмірів прибутку. Тобто під цим
терміном розуміють долю прибутку, яка йде на сплату податків.

Але даний метод розрахунку є недосконалим, адже він враховує лише
податки, що платяться з прибутку, і не дає реальної оцінки стану справ в
оподаткуванні, а значить – не може бути використаний для детального
аналізу. Обсяги виробництва, а значить і обсяги прибутків, залежать не
тільки від прямих податків, джерелом сплати яких є прибуток, а й від
непрямих, що перекладаються на споживача і скорочують потенційний попит.
Вони призводять до згортання потенційних обсягів виробництва та
скорочення сукупних потенційно можливих прибутків підприємств.
Аналогічно діють і податки з населення, різні збори, що застосовуються в
Україні.

Для оцінки податкового тягаря в Україні доцільніше використати аналіз,
заснований на застосуванні показника рівня оподаткування юридичних і
фізичних осіб.

Рівень оподаткування залежить від жорсткості шкали оподаткування, яка
визначається як середньозважене навантаження з основних податків (д).

Також він залежить від рівня збору цих податків, який оцінюється
сумарною часткою основних податків у ВВП (t).

Тобто рівень оподаткування можна розрахувати за формулою:

r = g / t.

Середньозважене навантаження p основних податків, що формують доходи
бюджету, можна розрахувати за формулою:

g =?i(Bi ??Ai / Hi),

де Аі – обсяги окремих видів податків у доходах зведеного бюджету;

Ві – частка окремого виду податку в сумарному обсязі основних податків,
що формують доходи бюджету у визначеному році;

Ні – базові показники для нарахування відповідного податку.

Частку податків, що формують дохідну частину бюджету у ВВП, можна
розрахувати за формулою:

t = ?i(Ai / Wi),

де Wi, – обсяг ВВП за відповідний рік.

Використовують ще один метод розрахунку податкового тиску на платників.
Це визначення показника рівня оподаткування на основі доданої вартості.
Це аргументується тим, що джерелом усіх податків є саме додана вартість.
Так, її частиною є заробітна плата, з якої вираховується прибутковий
податок і на яку нараховуються збори на обов’язкове пенсійне. Останні
включаються виробниками до собівартості продукції, перекладаються в
цінах товарів на споживача і оплачуються ним із власних доходів. Іншою
частиною є прибуток, що оподатковується податком на прибуток
підприємств. Крім того, із загальної величини доданої вартості,
створеної підприємством, стягується ПДВ.

Отже, величина рівня оподаткування може бути визначена послідовним
зменшенням доданої вартості пропорційно податковим ставкам:

Н = [1 – (1 – Пд) (1 – Пп) / (1 + Пф)] / (1 – Ун),

де Н – рівень оподаткування в країні;

Пд – середня величина ставки ПДВ;

Пп – середня величина ставки прибуткових податків;

Пф – середня величина ставки зборів на обов’язкове пенсійне, соціальне
страхування та до Фонду Чорнобиля;

Ун – питома вага непрямих податків у загальній сумі податкових
надходжень.

Усі складові формули використовують у долях одиниці. Середні ставки
податків та зборів потрібно розраховувати шляхом ділення суми надходжень
відповідних податків на базовий показник для їх нарахування.

Щоб більше наблизити аналіз до реальної дійсності, слід провести його на
основі показників мікрорівня. Тобто можна розраховувати податковий тиск
на окремі підприємства як відношення нарахованих за період (рік)
податків та зборів до виробленої доданої вартості (суми прибутку і
витрат на оплату праці).

2. Законодавче регламентування встановлення і справляння податків є
основою податкової роботи та податкового менеджменту як платників, так і
податкової служби. Податкові відносини в суспільстві можуть існувати й
розвиватися тільки на базі прийняття і повного дотримання відповідних
законів. Без наявності таких законів або в умовах їх нечіткої
визначеності податкова робота втрачає орієнтири.

Функцію прийняття законодавчих актів у податковій сфері, як і інших
законів, в Україні здійснює вищий орган державної влади – Верховна Рада.
Підготовка проектів відповідних законів покладена на Кабінет Міністрів і
безпосередньо на Державну податкову адміністрацію України. Проекти
можуть також вноситися окремими народними депутатами. Оскільки
оподаткування – досить специфічна сфера, то до підготовки проектів
законів широко залучаються фахівці. Проект розглядається профільним
комітетом Верховної Ради, за висновками якого рекомендується до розгляду
сесії.

Правове регламентування у сфері оподаткування починається зі
встановлення складу податкової системи. На сьогодні це регулюється
законом “Про систему оподаткування”. Він визначає принципи системи
оподаткування, види податків, зборів та обов’язкових платежів, напрями
їх зарахування, об’єкти оподаткування, права платників податків та
відповідальність за порушення податкового законодавства.

Визначивши принципи побудови і склад податкової системи, необхідно
законодавчо відрегулювати справляння податків шляхом прийняття окремих
законів за кожним із них. Ця робота теж покладається на Верховну Раду. В
умовах розширених повноважень уряду в 1992 – 1993 рр. законодавче
регламентування за окремими податками здійснювалося шляхом прийняття
відповідних декретів Кабінету Міністрів України. Питання оподаткування,
не врегульовані на законодавчому рівні, можуть регламентуватися указами
Президента (до прийняття відповідних законів).

Для кращої організації податкової роботи планується зведення всіх
законів з питань оподаткування в єдиний кодекс.

Закони та інші законодавчі акти є відправною точкою, але ще не
достатньою умовою організації податкової роботи. Вони встановлюють
головні принципи та об’єкти оподаткування, платників податків, ставки,
пільги, порядок і форми розрахунків тільки в узагальненому вигляді, тоді
як для чіткої організації податкової роботи потрібні документи, що
детально визначають порядок справляння податків (за винятком законів
прямої дії). Роль таких документів у правовому регламентуванні
податкової роботи відіграють інструкції, методичні рекомендації та листи
Державної податкової адміністрації. Вони повинні конкретизувати
законодавчий акт. Але обов’язковими для виконання платником вони є лише
за умови реєстрації Міністерством юстиції України.

3. Становлення в Україні ринкових відносин вимагає розповсюдження на всі
суб’єкти господарювання, включаючи і державний сектор економіки,
некомерційні й комерційні організації, менеджерської практики управління
фінансовими потоками. Податковий менеджмент – це сукупність специфічних
форм і методів здійснення управління (планування, організації, контролю)
процесом оподаткування підприємства.

Основними завданнями податкового менеджменту є:

1. Прогнозування обсягів податкових надходжень на середньострокову
перспективу на основі прогнозних розрахунків зміни економічних оборотів;

2. Вибір найбільш вигідних варіантів оподаткування.

Виходячи зі сказаного, деякі автори називають податковий менеджмент
суб’єктів господарювання податковою політикою підприємств (внутрішньою
податковою політикою господарюючих суб’єктів).

Раціональну систему податкового менеджменту дозволяють організувати
норми податкового права. Тобто податковий менеджмент регулюється
законами й підзаконними актами та залежить від цілого кола законодавчих
вимог.

Податкова політика в широкому розумінні являє собою систему заходів
держави в галузі оподаткування, спрямованих на реалізацію поставлених
перед суспільством завдань розвитку.

Основними її завданнями є:

• створення оптимальної системи оподаткування, яка б не стримувала
розвиток підприємництва;

• забезпечення дохідної частини бюджету, достатньої для задоволення
державних потреб.

Отже, податкова політика є поняттям набагато ширшим і вагомішим, на
основі якого слід здійснювати податковий менеджмент. Останнє одночасно
доводить тісний зв’язок між цими поняттями. Тому, здійснюючи процес
управління оподаткуванням на підприємстві, податковий менеджмент повинен
виходити з тих меж, які визначені податковим законодавством.

Організація роботи з оподаткування у платників податків

1. Права та обов’язки платників податків.

2. Податковий облік у платників податків: організація та вимоги.
Податкова звітність.

3. Мінімізація податкових платежів. Планування та прогнозування сум
податків, що належать до сплати. 

4. Юридичний захист прав платників податків.

1. Податкова робота господарчих суб’єктів засновується на законодавчо
визначених правах та обов’язках платників податків.

На основі Закону України “Про систему оподаткування” платники податків і
зборів зобов’язані:

а) вести бухгалтерський та податковий облік, складати звітність про
фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у
терміни, встановлені законом;

б) подавати до державних податкових органів та інших державних органів
відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші
документи й відомості, пов’язані з обчисленням і сплатою податків і
зборів,

в) сплачувати належні суми податків і зборів у встановлені законами
терміни;

г) допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження
приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов’язані з
утриманням об’єктів оподаткування, а також для перевірок з питань
обчислення і сплати податків і зборів.

Керівники і відповідні посадові особи юридичних осіб та фізичні особи
під час перевірки, що проводиться державними податковими органами,
зобов’язані давати пояснення з питань щодо оподаткування у випадках,
передбачених законами, виконувати вимоги державних податкових органів
щодо усунення виявлених порушень законодавства про оподаткування і
підписати акт про проведення перевірки.

Платники податків і зборів мають право:

1) подавати державним податковим органам документи, що підтверджують
право на пільги щодо оподаткування;

2) одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведеними
державними податковими органами;

3) оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних
податкових органів та дії їхніх посадових осіб.

2. З розвитком ринкових відносин податковий облік стає одним з основних
видів обліку в державі. Доволі довгий час в Україні він існував у складі
бухгалтерського обліку, але з 1998 року був виокремлений як обов’язковий
для ведення всіма суб’єктами господарювання. В основному він базується
на законодавстві про оподаткування прибутку і про податок на додану
вартість. Цими двома законами встановлено правила ведення податкового
обліку.

В основному податковий облік користується тими ж первинними документами
та реєстрами, що й бухгалтерський, але водночас має суттєві відмінності,
які полягають в необхідності ведення таких документів, як податкові
накладні, і таких реєстрів, як книга обліку продажу товарів та книга
обліку придбання товарів. Крім того, з метою спрощення обліку податку на
прибуток суб’єктам господарювання рекомендовано вести книгу обліку
валових доходів і книгу обліку валових витрат. У системі ж
бухгалтерського обліку названі документи не застосовуються.

Податковий облік регулюється не лише законодавством, а також
підзаконними актами ДПА України та Міністерства фінансів. Однак кожному
суб’єкту господарювання слід пам’ятати, що нормативні акти, видані ДПА
України чи Міністерством фінансів і не зареєстровані в Міністерстві
юстиції, не мають юридичної сили, тобто носять пояснювальний характер і
не повинні братися до уваги судами при розгляді справ щодо суперечок між
платниками та податковими органами.

Податковий облік існує не лише в Україні. Його необхідність полягає у
забезпеченні умов для проведення державного контролю за дотриманням
податкового законодавства суб’єктами господарювання.

Основні правила податкового обліку в Україні викладені в законодавстві
про оподаткування прибутку та податку на додану вартість (порядок обліку
інших податків співпадає з бухгалтерським). Вони стосуються встановлення
таких параметрів:

• податкових періодів (квартал, рік);

• дати збільшення валових доходів, валових витрат, податкових
зобов’язань, податкового кредиту;

• правил оформлення і надання податкових накладних:

• правил ведення реєстрів обліку.

Подвійний запис у податковому обліку, на відміну від бухгалтерського,
здійснюється не завжди.

За даними податкового обліку суб’єкти господарювання складають податкову
звітність, яку подають до низових органів державної податкової служби.

У податковій звітності відображається база, об’єкти оподаткування,
користування пільгами, суми нарахованих і сплачених податків за кожним з
їх видів.

Розрізняють податкову звітність 2 видів:

1) податкові декларації;

2) розрахунки податків та зборів.

Юридичні особи складають податкові декларації з 2 податків: ПДВ і
податку на прибуток. Фізичні особи, коли не є платниками ПДВ, складають
одну декларацію про доходи фізичних осіб.

Час та порядок подання податкової звітності жорстко регламентує
податкове законодавство. Щодо складу форм податкової звітності, її
конкретної форми та конкретного обсягу даних, то ці питання
регламентуються нормативними актами ДПА та Міністерством фінансів.

Також на законодавчому рівні визначається відповідальність платників за
неподання або несвоєчасне подання ними податкової звітності. Це
передбачає застосування фінансових санкцій до суб’єктів господарювання і
адміністративних штрафів до посадових осіб.

3. В умовах ринкової економіки кожен суб’єкт господарювання зацікавлений
у зменшенні сум податків, сплачуваних державі. Проблема мінімізації
податкових платежів значною мірою вирішується за допомогою формування
ефективної податкової політики підприємства.

Податкова політика підприємства являє собою вибір найбільш ефективного
варіанта сплати податкових платежів при альтернативних напрямах його
господарської діяльності. В окремих випадках розроблена податкова
політика сама може бути критерієм коригування господарської діяльності
підприємства.

Формування ефективної податкової політики підприємства базується на
наступних основних принципах:

– суворому дотриманні чинного податкового законодавства:

– пошуку і використанні найбільш ефективних господарських рішень, що
забезпечують мінімізацію бази оподаткування;

– цілеспрямованому впливі на різні елементи бази оподаткування залежно
від груп податків за джерелами їх сплати;

– оперативному обліку змін у діючій податковій системі;

– плановому визначенні сум майбутніх податкових платежів.

1. Суворе дотримання чинного податкового законодавства. Реалізація цього
принципу зумовлює виключення можливостей ухилення від податків, які
повинні бути сплачені відповідно до реальних результатів господарської
діяльності. Жодна з форм ухилення від сплати податків (приховування
реального прибутку, підтасовування бухгалтерської звітності, затримка
платежів) не може бути використана підприємством, яке піклується про
свою високу репутацію.

2. Пошук і використання найбільш ефективних господарських рішень, що
забезпечують мінімізацію бази оподаткування. У процесі реалізації
загальної стратегії свого економічного розвитку підприємство у своїх
тактичних господарських рішеннях повинне широко використати можливості
мінімізації податкової бази відповідно до діючої податкової системи,
насамперед, встановлену систему прямих і непрямих податкових пільг та
преференцій (виняткових пільг за певними видами господарських операцій).

3. Цілеспрямований вплив на різні елементи бази оподаткування залежно
від груп податків за джерелами їх сплати. Це визначає необхідність
диференційованого підходу до управління виплатою податків за рахунок
ціни продукції, собівартості та прибутку підприємства.

4. Оперативний облік змін у діючій податковій системі. Розроблена
підприємством податкова політика не є незмінною і повинна оперативно
коригуватися з урахуванням всіх змін у діючій системі оподаткування
(появою нових видів податків, зборів; зміною ставок оподаткування;
наданням підприємствам нових податкових пільг і скасуванням діючих). У
такому випадку повинна коригуватися не тільки податкова політика, але й
види господарських операцій, а в окремих випадках – і напрями
господарської діяльності підприємства.

5. Планове визначення сум майбутніх податкових платежів. В основу такого
планування повинна бути покладена сума прибутку, що залишається в
розпорядженні підприємства, а також передбачуваний обсяг його
господарської діяльності.

Розробка ефективної податкової політики підприємства вимагає високої
кваліфікації виконавців і комплексної участі різних служб підприємства:
планової, фінансової, юридичної, бухгалтерської.

За джерелами сплати податки, збори та інші обов’язкові платежі
поділяються на три основні групи:

1) податкові платежі, що включаються в ціну продукції (основне місце
серед них займають податок на додану вартість, акцизний збір і мито);

2) податкові платежі, що відносяться на собівартість продукції (основне
місце серед них займають збори на пенсійне та соціальне страхування, у
тому числі страхування на випадок безробіття);

3) податкові платежі, що сплачуються за рахунок прибутку (основне місце
серед них займає податок на прибуток).

Усі зазначені податкові платежі, на якій би стадії господарської
діяльності підприємства вони не стягувалися, зрештою зменшують розмір
чистого прибутку підприємства та можливості формування за рахунок цього
джерела власних фінансових ресурсів, що направляються на виробничий
розвиток. Тому кожним підприємством повинні активно використовуватися
законні можливості мінімізації податкових платежів з тим, щоб
забезпечити підвищення темпів свого економічного розвитку.

Ефективна податкова політика підприємства повинна здійснюватися за
наступними етапами:

– визначення напрямів господарської діяльності підприємства, що
дозволяють мінімізувати податкові платежі за рахунок різних ставок і
об’єктів оподаткування;

– виявлення можливостей зменшення бази оподаткування за рахунок прямих
податкових пільг;

– врахування непрямих податкових пільг у формуванні податкової політики;

– врахування регіональних особливостей формування податкової політики
підприємства;

– планування суми податкових платежів у майбутньому періоді, виходячи з
суми прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства;

– оцінка ефективності розробленої податкової політики підприємства.

1. Визначення напрямів господарської діяльності підприємства, що
дозволяють мінімізувати податкові платежі за рахунок різних ставок і
об’єктів оподаткування.

Так, наприклад, валовий дохід від страхової діяльності оподатковується
за ставкою 3 % і не підлягає оподаткуванню податком на прибуток. А суми
прибутків нерезидентів, отримані у вигляді страхових внесків (платежів,
премій), оподатковуються за ставкою 10 % біля джерела їх виплати за
рахунок таких виплат.

2. Виявлення можливостей зменшення бази оподаткування підприємства за
рахунок прямих податкових пільг.

Податкові пільги надаються зазвичай у наступних основних формах: а)
зменшення розміру ставок оподаткування (пряме або в процентах до
середньої ставки); б) надання податкового кредиту; в) повне звільнення
від сплати окремих податків.

При використанні підприємством прямих податкових пільг потрібно
врахувати, що всі вони носять цільовий характер. Відповідно до мети їх
надання і використання при формуванні податкової політики всі податкові
пільги рекомендується поділяти на три групи:

1) податкові пільги, що надаються окремим категоріям підприємств. До їх
складу належать пільги, що надаються підприємствам громадських
організацій інвалідів. Так, повністю звільняються від оподаткування
прибутку підприємства, засновані Всеукраїнською громадською організацією
інвалідів;

2) податкові пільги, що надаються за окремими видами господарських
операцій. До їх складу, наприклад, належать пільги, пов’язані з
реалізацією інноваційного продукту. У цьому випадку прибуток, отриманий
від реалізації інноваційного продукту, оподатковується за ставкою 50 %
від базової ставки (30 %);

3) податкові пільги, що надаються при реалізації окремих видів
продукції. До їх складу належать пільги щодо сплати: податку на додану
вартість, акцизного збору (він встановлений лише за окремими групами
товарів) та мита.

Відповідно до такого групування прямих податкових пільг підприємства
можуть на альтернативній основі формувати свою податкову політику,
відповідним чином диверсифікуючи організаційні форми своїх філій
(дочірніх підприємств), коригуючи господарські та фінансові операції,
асортимент продукції.

3. Врахування непрямих податкових пільг у формуванні податкової політики
підприємства.

Склад непрямих податкових пільг визначається всіма можливостями
зменшення бази оподаткування в розрізі окремих груп податків. За групою
податків, що відносяться на собівартість продукції, такі можливості
досягаються передусім за рахунок зменшення фонду споживання (фонду
оплати праці). з групою податків, що включаються в ціну товару, основні
резерви полягають у майстерному маневруванні цінами реалізації і
асортиментом продукції. За групою податків, що сплачуються за рахунок
прибутку, основні можливості полягають у найшвидшому списанні окремих
витрат, наприклад, шляхом прискореної амортизації основних фондів.

За рахунок майстерного використання непрямих податкових пільг при
формуванні податкової політики підприємство може значно зменшити базу
оподаткування, а відповідно, і суму податкових платежів.

4. Врахування регіональних особливостей формування податкової політики
підприємства.

Формування ефективної податкової політики окремих підприємств
безпосередньо пов’язане з регіональною диверсифікацією їх діяльності, що
дозволяє використати податкові переваги окремих територій.

При формуванні податкової політики підприємств виділяють, як правило,
три групи регіональних утворень з різною системою оподаткування:

1) спеціальні (вільні) економічні зони своєї країни. У межах цих зон
законодавчо встановлюється і діє спеціальний правовий режим
господарської діяльності та спеціальний порядок встановлення податкового
режиму;

2) країни з більш пільговою податковою системою. Такі країни можуть бути
об’єктом регіональної диверсифікації діяльності підприємств у тому
випадку, якщо з ними встановлені широкі господарські зв’язки та діє
пільговий митний режим. Для наших підприємств об’єктом такої
регіональної диверсифікації є, як правило, країни СНД та інші
прикордонні держави;

3) офшорні території. Термін “офшор” означає, що засновники створюють
свої підприємства поза територією країни, в якій вони проживають (є
резидентами). Як правило, для цього обираються території з дуже низьким
рівнем оподаткування (а іноді й безподаткові території).

При здійсненні регіональної диверсифікації діяльності вибір конкретної
офшорної території залежить від конкретної мети господарської діяльності
підприємства, податкового режиму, розвиненості комерційної та фінансової
інфраструктури, вартості інкорпорування та ряду інших умов.
Привабливість відкриття офшорних підприємств полягає не тільки в
можливостях легального зменшення податкових платежів, але й в інших
можливостях – забезпеченні візової підтримки держави реєстрації,
відкриття за рубежем валютного рахунку тощо.

5. Планування суми податкових платежів на майбутній період, виходячи з
суми чистого прибутку.

При плануванні суми податкових платежів, виходячи з суми чистого
прибутку, заздалегідь розраховуються наступні показники: а) валовий
прибуток від реалізації продукції; б) фонд оплати праці.

Планові розрахунки загальної суми податкових платежів проводяться за
такими основними видами податків і зборів.

а) податок на прибуток;

б) податок на додану вартість;

в) акцизний збір;

г) збір на обов’язкове державне соціальне страхування, у тому числі
соціальне страхування на випадок безробіття;

д) збір на обов’язкове пенсійне страхування.

Планові розрахунки здійснюються в наступній послідовності.

На першому етапі визначається сума податкових платежів від фонду оплати
праці. Враховуючи те, що податкові платежі, зазначені в пунктах “г”,
“д”, розраховуються за єдиною базою (фонд оплати праці), у процесі
розрахунків ставки цих внесків підсумовуються з метою використання
єдиної ставки відрахувань. Розрахунок цієї суми податкових платежів
здійснюється за формулою:

Пф = (ФОП ґ Сф) / 100,

де Пф – планова сума податкових платежів, розрахована за сумою фонду
оплати праці;

ФОП – планова сума фонду оплати праці;

Сф – зведена ставка податкових платежів від фонду оплати праці.

На другому етапі визначається сума податкових платежів, які входять у
ціну продукції, що реалізовується. При цьому за даними відповідного
періоду попередньо розраховуються і підсумовуються середні ставки
податку на додану вартість і акцизного збору (а на підприємствах з
великим обсягом зовнішньо-економічної діяльності – ще й середній розмір
мита). Розрахунок цієї суми податкових платежів здійснюється за
формулою:

Пц = (ВД ??Сц) / 100,

де Пц – планова сума податкових платежів, що входять у ціну продукції;

ВД – плановий розмір валового доходу, виходячи з цільової суми прибутку,
від реалізації продукції;

Сц – зведена ставка податкових платежів, що входять у ціну продукції.

На третьому етапі визначається сума податку на прибуток. Розрахунок
проводиться за формулою:

Пп = (ЧПц ??100) / (100 – Сп) – ЧПц,

де Пп – планова сума податку на прибуток;

ЧПц – планова сума чистого прибутку;

Сп – ставка податку на прибуток.

На четвертому етапі визначається загальна планова сума податкових
платежів підприємства Розрахунок здійснюється за формулою:

По = Пф + Пц + гПп,

де По – загальна планова сума податкових платежів підприємства, виходячи
з суми чистого прибутку.

Цей розрахунок можна скоригувати на питому вагу сум розглянутих
податкових платежів у загальній сумі всіх податкових платежів
підприємства у звітному періоді.

6. Оцінка ефективності розробленої податкової політики підприємства.

Розроблена підприємством податкова політика потребує оцінки її
ефективності. Така оцінка здійснюється за допомогою системи відповідних
показників, основними з яких є:

а) коефіцієнт ефективності оподаткування. Він дозволяє отримати найбільш
узагальнену характеристику ефективності обраного варіанта податкової
політики і показує, як співвідносяться між собою показники чистого
прибутку і загальної суми податкових платежів. Розрахунок здійснюється
за формулою:

Ео = ЧП / Пз,

де Ео – коефіцієнт ефективності оподаткування, 

ЧП – планова сума чистого прибутку, 

Пз – загальна планова сума податкових платежів;

б) податкова місткість реалізації продукції. Цей показник дозволяє
визначити суму податкових платежів, що припадають на одиницю обсягу
реалізованої продукції. Розрахунок здійснюється за формулою:

Пм = Пз / ОР,

де Пм – планова податкова місткість реалізації продукції,

Пз – загальна планова сума податкових платежів;

ОР – плановий обсяг реалізації продукції;

в) коефіцієнт пільгового оподаткування. Цей показник дозволяє визначити,
наскільки ефективно підприємство використовує надані законодавством
пільги за всіми податковими платежами загалом (або за окремими видами
податків). При розрахунках цього показника використовується наступна
формула.

Кпо = (?ПП / (?ПП + Пз)),

де Кпо – коефіцієнт пільгового оподаткування;

?ПП – загальна сума податкових пільг, що використовуються підприємством;

Пз – загальна планова сума податкових платежів.

Ця система загальних показників може бути доповнена системою окремих
показників, що характеризують частку окремих груп податкових платежів у
собівартості продукції, в ціні продукції, в отриманих прибутках.

За допомогою наведених вище показників оцінюються альтернативні варіанти
податкової політики підприємства, їх порівняння дозволяє обрати для
реалізації найбільш ефективний варіант політики.

Додаткові можливості оптимізації оподаткування мають суб’єкти малого
підприємництва за рахунок застосування спрощеної системи оподаткування.
Але застосування цього напряму пов’язане із законодавчими обмеженнями.
По-перше, спрощеною системою оподаткування мають право користуватися
тільки підприємства, обсяг виручки яких не перевищує 1 млн. грн.;
по-друге, середньоспискова чисельність працюючих на такому підприємстві
не повинна перевищувати 50 осіб. Для визначення оптимального
оподаткування при даному обмеженні важливо встановити, який порядок
оподаткування доцільно застосовувати на малому підприємстві – спрощений
чи загальний. Для цього слід порівняти прогнозовані суми платежів за
цими порядками.

4. Права платників податків визначені законодавством “Про систему
оподаткування” (а в майбутньому – Податковим кодексом). У стабільних
податкових системах вони є так само недоторканими, як і права приватної
власності. Оскільки здійснення державного контролю у сфері оподаткування
проводиться окремими службовцями, то не виключена можливість
суб’єктивного погляду на питання оподаткування і в зв’язку з цим
перевищення службових повноважень та порушення прав платника. У кожній
країні передбачається свій механізм захисту прав платників. В Україні
цей механізм передбачає такі ланки:

1) саме законодавче закріплення прав;

2) розробку безпосереднього порядку захисту прав платників.

В Україні прийнято такий порядок:

1. Платник у випадку порушення його прав звертається до ДПІ, яка
розглядає скаргу і за результатами розгляду готує рішення щодо визнання
недійсними результатів перевірок, скасування фінансових санкцій та
адміністративних штрафів, повернення незаконно стягнених сум до бюджету,
адміністративне покарання винних службовців. Скарги на некоректні та
неправильні дії посадових осіб, подані в ДПІ, реєструються в органах
податкової служби і протягом трьох діб направляються разом із
необхідними документами у вищчу податкову адміністрацію разом зі всіма
документами, що стосуються справи.

2. Якщо за результатами розгляду скарги платника ДПІ дає негативну
відповідь, то платник має право звернутися з позовом до суду.

Крім того, в Україні існує ряд громадських організацій, які на
консультативних засадах надають допомогу платникам щодо захисту їх прав:
асоціація захисту платників податків, ліга платників податків.

Існує цілий ряд приватних адвокатських контор та аудиторських фірм, які
мають у своєму штаті відповідних службовців.

Якщо платник вважає, що до нього необґрунтовано застосовано фінансові
санкції за результатами планової документальної перевірки, то, згідно з
діючим порядком, він протягом 10 днів з дня закінчення перевірки подає
до податкової інспекції обґрунтовані заперечення. ДПІ готує відповідь на
них і провадиться узгодження окремих положень акта. Якщо згоди не
досягнуто, то ДПІ повинна звернутися до суду. Рішення суду буде
узгоджуючим чинником і набуває законної сили безпосередньо після
прийняття та підлягає обов’язковому виконанню. Якщо платник не згоден з
даним рішенням, то він звертається до вищого судового органу. Згідно з
поданою заявою, вказане рішення тимчасово припиняється.

Позов у вищий судовий орган подається у письмовій формі та підписується
такими особами: 

– для юридичних осіб: керівником підприємства або іншою особою,
повноваження якої визначені законодавством чи установчими документами
(наприклад, головним бухгалтером);

– для фізичних осіб: громадянином-підприємцем або його представником. 

Заява-позов містить такі дані: 

– найменування установи арбітражного суду; 

– найменування сторін (позивача та відповідача), їхні поштові адреси; 

– документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта
підприємницької діяльності; 

– вартість позову, якщо він підлягає грошовій оцінці; 

– позовні вимоги; 

– обставини, на яких засновуються позовні вимоги; 

– докази, що підтверджують позов; 

– обґрунтований розрахунок суми позову; 

– перелік нормативно-правових актів, на підставі яких подається позов;

– перелік документів, що додаються до позову, та інших доказів. 

До заяви-позову додаються документи, що підтверджують:

– рішення попереднього суду; 

– обставини, які обґрунтовують позовні вимоги; 

– направлення відповідачу (органу податкової служби) копії позовної
заяви і доданих до неї документів, відсутніх у відповідача; 

– сплату державного збору у встановленому порядку і розмірі. 

До заяви додається також копія акта, що оспорюється. 

У визначених випадках суд має право прийняти одне з таких рішень: 

– відкласти розгляд справи або оголосити перерву в засіданні; 

– призупинити провадження у справі; 

– припинити провадження у справі; 

– залишити позов без розгляду. 

Рішення суду можуть бути також переглянуті і в порядку нагляду. Перегляд
здійснюється за протестом прокурора. Генеральний прокурор уповноважений
винести протест у Вищий арбітражний суд України, арбітражний суд
Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і
Севастополя. Прокурор Автономної Республіки Крим, прокурори областей і
міст Києва та Севастополя – відповідно в арбітражні суди Автономної
Республіки Крим, областей і міст Києва і Севастополя. 

Позивач, крім повернення йому незаконно чи необґрунтовано стягнених
коштів, може вимагати також у судовому порядку компенсації моральних
збитків, нанесених неправильними діями посадових осіб податкової служби.

Економічний аналіз у системі управління податкоспроможністю суб’єктів
господарювання

Дослідження податкоспроможності суб’єктів господарювання та прийняття
відповідних управлінських рішень здійснюється на основі результатів
економічного аналізу діяльності підприємств.

Аналіз є загальним методом дослідження та пізнання економічних процесів.
Аналіз податкоспроможності провадиться через потребу прийняття
обґрунтованих управлінських рішень. Тобто аналіз є функцією системи
управління. Його об’єктом є вся господарська діяльність підприємства.

Особлива роль аналізу податкоспроможності полягає у визначенні резервів
підвищення ефективності фінансової діяльності. За його результатами
розробляються шляхи більш економного використання коштів. При цьому
використовують оперативний, поточний та перспективний аналізи.

За методикою вивчення об’єктів аналіз податкоспроможності розрізняють як
порівняльний, факторний, маржинальний, економіко-математичний. Він
здійснюється внутрішньо силами самого підприємства або аудиторськими
організаціями на замовлення підприємства для задоволення власних потреб
управління економічною діяльністю.

Враховуючи те, що будь-який процес управління спрямований на досягнення
найвищого результату від діяльності, центральною функцією аналізу
податкоспроможності і його основним завданням є пошук резервів
підвищення ефективності фінансової діяльності суб’єктів господарювання
та розробка рекомендацій щодо використання цих резервів.

Основними принципами аналізу податкоспроможності є: державний підхід,
науковість, об’єктивність, системність та комплексність, оперативність,
дієвість, ефективність. Він повинен базуватися на комплексі показників,
сформованих на принципах системного підходу. Системний підхід – це
напрям у методології дослідження. Він базується на вивченні об’єктів як
складних систем, які складаються з окремих елементів з численними
внутрішніми і зовнішніми зв’язками. Системний підхід дозволяє глибоко
вивчити об’єкт, отримати більш повну уяву про нього, виявити
причинно-наслідкові зв’язки між окремими частинами цього об’єкта.
Головними особливостями системного підходу є динамічність, взаємодія,
взаємозалежність, взаємозв’язок елементів системи, комплексність,
цілісність, підпорядкованість, виділення провідної ланки.

Необхідність застосування такого підходу диктується тим, що будь-який
виробничий підрозділ є об’єктом, якому властиві риси системи,
побудованої за законами ієрархічного зв’язку. Вибір показників, що
відображають фінансово-господарську діяльність підприємств, їх аналіз
також повинен провадитися з позицій системного підходу. Вивчення кожного
показника у взаємозв’язку з іншими дозволяє виявити чинники, що
впливають на його зміну, і кількісно виміряти залежність між факторами.

Аналіз податкоспроможності проводиться з використанням таких прийомів і
способів: традиційних (порівняння, графічний, балансовий, середніх та
відносних величин, групування, табличний); детермінованого факторного
аналізу (ланцюгові підстановки, абсолютні та відносні різниці, індекси,
інтегральні методи, пропорційне ділення); оптимізації показників
(економіко-математичні методи, програмування та ін.).

Вибір способів проведення аналізу залежить від його мети та масштабів,
об’єкта дослідження, наявності технічних засобів для розрахунків і т.
ін.

Результати аналітичного дослідження оформляються пояснювальною запискою,
довідкою, висновками. Пояснювальна записка, як правило, складається при
поданні результатів аналізу до вищої організації. Для внутрішнього
користування оформляють довідку. Висновок пишуть тоді, коли аналіз
проводився вищими органами управління.

Аналіз – це проміжна ланка між збором інформації та безпосереднім
прийняттям управлінських рішень. Саме тому ефективність аналізу багато в
чому залежить від обсягу та якості інформації, що використовується при
його проведенні. Відібрані матеріали піддаються технічній, рахунковій та
сутнісній перевірці.

Інформація включає планову, нормативну, облікову та звітну.

До планових джерел інформації належать всі типи планів, які
розробляються на підприємстві (перспективні, поточні, оперативні і т.
д.). До нормативних джерел належать доведені підприємству вищими
організаціями норми витрат, розцінки, тарифні ставки, норми виробітку,
законодавч встановлені норми амортизаційних відрахувань, ставки
податків, дані технічних паспортів, проектно-кошторисних документів.

Облікові джерела інформації – це всі дані, які містяться в документах
бухгалтерського, оперативного, статистичного та податкового обліку.
Провідна роль в інформаційному забезпеченні аналізу податкоспроможності
належить бухгалтерському та податковому обліку.

До звітних джерел інформації належить бухгалтерська, статистична та
податкова звітність. Вона забезпечує аналіз узагальненими даними про
результати фінансово-господарської діяльності підприємства за визначений
період часу.

Використовують також позаоблікові джерела інформації, які включають до
свого складу:

– обов’язкові для використання у господарській діяльності підприємства
офіційні документи (закони, укази, постанови, накази вищих органів, акти
ревізій і перевірок і т. ін.);

– документи господарсько-правового характеру (договори, угоди, рішення
судових органів, рекламації та претензії);

– рішення зборів акціонерів, засновників, трудового колективу;

– технічна і технологічна документація;

– матеріали спеціальних досліджень окремих операцій (хронометраж,
фотографія і тощо);

– дані соціологічних опитувань та анкетування, усна інформація, отримана
від членів колективу.

Вся інформація, що використовується при аналізі податкоспроможності,
повинна відповідати потребам аналізу, об’єктивно відображати
досліджувані явища та об’єкти, бути оперативною, єдиною, раціональною.

Вивчення стану ринку продукції як зовнішнього чинника
податкоспроможності суб’єктів господарювання

1. Вплив стану ринку на фінансову сталість та податкоспроможність
суб’єктів господарювання.

2. Визначення беззбиткових обсягів продажу та зони безпеки підприємств.

3. Оцінка рішень про можливість прийняття замовлень за ціною нижче
собівартості, їх вплив на податкоспроможність.

1. Стан ринку в країнах, де застосовуються економічні методи регулювання
справляє вирішальний вплив на фінансовий стан та податкоспроможність
юридичних і фізичних осіб. Навіть найпрогресивніша, з теоретичної точки
зору, податкова політика (чи то держави, чи то підприємства) матиме
невдалі наслідки, якщо її застосували без відповідного аналізу ринкового
середовища. Слід завжди пам’ятати, що визначальним сигналом для розвитку
виробничої та в цілому економічної активності є попит. Від його обсягів
та еластичності залежать обсяги виробництва.

Еластичність попиту – це зміна попиту під впливом ряду факторів.

Кількісне значення еластичності виражається коефіцієнтом еластичності,
який показує, на скільки відсотків змінюється попит на даний товар при
зміні на 1% визначеного фактора.

Розрізняють еластичність за доходами і за ціною. Цінова еластичність
показує, на скільки змінюється величина попиту на певний товар зі зміною
його ціни:

Ер = ((Q2 – Q1,) / (Q1 + Q2)) / ((P2 – Р1) / (Р1 + Р2)).

Слід лише зауважити, що величина попиту змінюється у напрямі,
протилежному зміні ціни (про це свідчить і нахил кривої попиту –
згадайте з мікро-, макроекономіки). У зв’язку з цим при зменшенні цін за
даною формулою ми отримаємо від’ємне значення результату. Тому слід
використовувати розповсюджену практику “опускання” знака “мінус” при
аналізі еластичності попиту за ціною.

Еластичність за доходами показує зміну попиту при зміні рівня доходів
населення:

Ер = ((Q2 – Q1) / (Q2 + Q1)) / ((Y2 – Y1) / (Y2 + Y1)).

Якщо Е > 1 – попит еластичний; Е 1,
тобто маємо еластичний попит (наприклад, за ціною), то це означає, що
зниження цін на 1% дає підприємствам збільшення виручки більш ніж на 1%,
тобто призводить до збільшення валових прибутків.

Саме тому детальному аналізу підлягають зміна обсягів попиту і його
еластичності. Такий аналіз слід проводити як на макрорівні, так і в
розрізі регіональних і локальних ринків. Визначаючи пропозицію, попит
через рівноважні ціни впливає на обсяги доходів суб’єктів
господарювання, на фінансові результати їхньої діяльності, на фінансовий
стан в цілому. Таким чином, попит, як визначальна ринкова категорія,
справляє вплив на здатність суб’єктів господарювання сплатити податки,
передбачені державним законодавством. Але не слід забувати і про
зворотний зв’язок між оподаткуванням і станом ринку. Не лише попит, як
основна складова системи формування доходів підприємств, впливає на їх
податкоспроможність, а й самі податки (перш за все перекладені на
населення) здатні впливати на обсяг платоспроможного попиту. Тобто для
будь-якої системи оподаткування характерна наявність двох
різнонапрямлених чинників:

1. Попит визначає стан ринку і впливає на податкоспроможність
підприємств.

2. Прямі податки з населення та всі непрямі податки впливають на
платоспроможний попит.

Але характерною ознакою обох цих чинників є те, що їхня дія має
однаковий результат: в обох випадках визначається кінцева можливість
підприємств сплатити накладені на них податки.

Аналізуючи попит та стан ринку в цілому, слід, перш за все, враховувати,
що такий аналіз здійснюється через дослідження зміни середніх цін. їхній
рівень та його зміна (у тому числі під впливом непрямого оподаткування)
визначає платоспроможність покупців, а значить – визначає обсяги
платоспроможного попиту та можливі обсяги пропозиції на ринку. Від цього
залежать і доходи підприємств, які є основною базою оподаткування.

У випадку проведення аналізу на мікрорівні також необхідно враховувати,
що на нові вироби підприємство може справляти вплив на формування цін і
попиту. Одним із основних засобів впливу на формування попиту є реклама.

2. У зарубіжній практиці найбільша увага, на відміну від країн СНД,
приділяється не ретроспективному, а перспективному аналізу. Підприємству
важливо знати, які варіанти діяльності можливі у майбутньому і можливі
результати цієї діяльності. Саме тому значна увага приділяється
прогнозуванню майбутніх обсягів продажу, які забезпечать беззбиткове
функціонування підприємства.

Але це питання має надзвичайно велике значення і для оподаткування, адже
від обсягів продажу залежить сплата непрямих податків, а від рівнів
беззбитковості та прибутковості залежить сплата прямих податків. Тому,
прогнозуючи обсяг продажу, можна зробити висновки про майбутній
фінансовий стан суб’єкта господарювання та про його здатність сплачувати
встановлені податки у визначених розмірах.

Для прогнозування обсягів продажу, перш за все, необхідно правильно
обґрунтувати виробничу потужність підприємства та з’ясувати, при яких
обсягах випуску виробництво буде рентабельним, а при яких воно не буде
приносити прибутку. З цією метою розраховують:

1) беззбитковий обсяг продажу, який забезпечує повне відшкодування
постійних витрат підприємства;

2) обсяг продажу, який гарантує підприємству необхідну суму прибутку;

3) зону безпеки підприємства або запас фінансової стійкості.

Для визначення цих показників можна використовувати як графічні, так і
аналітичні методи. При визначенні беззбиткового обсягу продажу та зони
безпеки підприємства найбільш зручним є аналітичний метод. При цьому
використовується ряд показників маржинального аналізу:

1) маржинальний дохід. Може бути визначений різними способами:

а) постійні витрати + прибутки;

б) виручка від реалізації – змінні витрати;

2) точка критичного обсягу продажу в грошовому відношенні:

а) (виручка ґ постійні витрати) / маржинальний дохід;

б) постійні витрати / питома вага маржинального доходу у виручці від
реалізації;

3) беззбитковий обсяг продажу у натуральних одиницях:

Тб = кількість проданої продукції в натуральних одиницях ґ постійні
витрати / маржинальний дохід.

Для визначення точки критичного продажу можна також використати показник
ставки маржинального доходу в ціні за одиницю продукції:

(сума маржинального доходу / кількість реалізованої продукції в
натуральних одиницях).

Розраховують також точку критичного обсягу реалізації у відсотках до
максимального обсягу. При цьому максимальний обсяг береться за 100 %:

Т = (постійні витрати / маржинальний дохід) ґ 100 %.

Ставка маржинального доходу також може бути визначена як різниця між
ціною одиниці продукції та змінними витратами на одиницю продукції
(питомими змінними витратами). Враховуючи це, точка критичного обсягу
продажу може бути розрахована також за формулою:

Т = постійні витрати / (ціна одиниці продукції – питомі змінні витрати).

Визначити обсяг реалізації продукції, при якому буде отримано задану
суму прибутку, за формулою:

(постійні витрати + прибуток) / (ціна одиниці продукції – питомі змінні
витрати).

У випадку випуску багатономенклатурної продукції розраховують суму
виручки, яка забезпечить задану суму прибутку, таким чином:

((постійні витрати + прибуток) / питома вага маржинального доходу у
виручці від реалізації).

Зона безпеки підприємства визначається таким чином:

(Виручка – Тб) / Виручка.

Ця величина показує різницю між фактичним та критичним обсягами продажу.

Оскільки за такими розрахунками можна визначити майбутні обсяги продажу
і прибутки, то, застосувавши діючі ставки податків, можна з’ясувати, які
кошти підприємство повинне сплатити в бюджет за результатами діяльності.
Але такий прогноз ще не дає змоги визначити, чи дозволяє фінансовий стан
підприємства вчасно розрахуватися. Зате власники та адміністрація
отримують потрібну інформацію для подальшого співставлення з фінансовими
можливостями.

3. Необхідність прийняття рішення про реалізацію продукції за ціною
нижче собівартості, як правило, виникає в умовах спаду виробництва або у
тих підприємств, замовники яких з будь-яких причин відмовилися
закуповувати велику партію продукції. У таких випадках виникає
затовареність складів. Не кожна продукція піддається довгостроковому
зберіганню. Крім того, навіть якщо це продукція з великим терміном
придатності, під час тривалого зберігання вона може морально застаріти.
На зберігання такої продукції ще й додатково треба затрачувати кошти у
зв’язку з орендою складів, оплатою послуг з охорони та складування і ін.
Тому підприємства-виробники зацікавлені у мінімізації таких витрат.

У таких випадках ними може бути прийняте рішення про реалізацію
продукції за цінами, нижчими від собівартості. Приймаючи таке рішення,
підприємства порівнюють збитки від реалізації з тими витратами, які
необхідні для подальшого зберігання продукції. Якщо ці збитки нижчі, ніж
витрати щодо зберігання разом з витратами неявними, пов’язаними з
моральним зносом продукції, то виробник приймає рішення про реалізацію
за цінами нижче собівартості. Крім того, обґрунтування може провадитися
на основі розрахунку зміни питомої ваги постійних витрат у виручці. Якщо
обсяги продажу скорочуються, то постійні витрати у сумі виручки відносно
зростають і завжди настає такий момент, коли подальші збитки стають
непосильними для підприємства. У таких випадках також приймається
рішення про реалізацію за зниженими цінами.

Але характерною ознакою є те, що знижувати ціни підприємства можуть лише
до визначеного рівня. Якщо ж ціна реалізації не перевищує навіть
постійних витрат, то подальший продаж продукції є абсолютно
безперспективним.

Зниження ціни нижче собівартості може провадитись також у рекламних
цілях. Проведена таким чином реклама призводить до збільшення обсягів
продажу і валові прибутки підприємств не скорочуються. Це дозволяє у
кризовій ситуації зберегти обсяги виробництва.

Але питання реалізації продукції за ціною нижче собівартості завжди
повинні бути узгоджені з діючим механізмом оподаткування.

Податкове законодавство більшості країн передбачає, що у випадку
реалізації за цінами нижче собівартості з метою оподаткування
враховується не фактична виручка, а виручка, розрахована чи за середніми
ринковими цінами, чи за собівартістю. Таким чином, приймаючи рішення про
реалізацію у збиток, підприємство має бути готовим до того, щоб сплатити
додаткові податки понад отриманих сум.

Оцінка рівня витрат суб’єктів господарювання як чинника
податкоспроможності

1. Аналіз загальної суми витрат на виробництво товарної продукції (ТГІ),
витрат на 1 грн. ТП, собівартості порівняної продукції та найважливіших
виробів.

2. Аналіз витрат на сировину та матеріали.

3. Оцінка витрат на оплату праці.

4. Визначення резервів скорочення витрат та їхнього впливу на
податкоспроможність.

1. Собівартість продукції є одним з основних якісних показників, що
відображає ефективність використання усіх видів ресурсів у виробництві.

Згідно з діючим законодавством, собівартість не використовується при
розрахунку податків. До складу валових витрат включаються затрати на
закупівлю ресурсів, але обсяги такої закупівлі визначаються потребами
виробництва. Тому собівартість, як показник витрат на виробництво, таким
чином непрямо впливає на суми сплачуваних податків. При скороченні
собівартості скорочуються і обсяги закупівлі ресурсів, а значить –
скорочуються і валові витрати, які мають прямий вплив на оподаткування.
Крім того, скорочення собівартості при незмінних цінах означає
підвищення прибутковості. Останній факт справляє вплив на
податкоспроможність як на здатність своєчасно та повністю виконувати
свої податкові зобов’язання перед державою.

Аналіз собівартості продукції включає сукупність економічних
розрахунків, пов’язаних з оцінкою правильності нормування,
раціональності та економності витрат усіх видів ресурсів, виявленням
непродуктивних втрат, розробкою основних напрямів мобілізації внутрішніх
резервів виробництва.

Для вибору основних напрямів проведення заходів щодо скорочення витрат
на виробництво важливим є вивчення зміни їх окремих елементів (витрат на
сировину та матеріали за вирахуванням відходів; витрат на покупні
вироби, напівфабрикати, роботи та послуги виробничого характеру; витрат
на допоміжні матеріали; витрат на паливо та енергію; витрат на заробітну
плату (основну і додаткову); відрахувань на соціальні заходи;
амортизації основних фондів; інших витрат). Зміна витрат за названими
елементами розраховується способом порівняння з планом та за декілька
минулих періодів.

У ході аналізу розглядаються також витрати у розрізі статей калькуляції
(сировина та матеріали; повернені відходи (віднімаються); покупні
вироби, напівфабрикати, послуги виробничого характеру сторонніх
підприємств; паливо та енергія на технологічні цілі; основна заробітна
плата робітників виробництва; додаткова заробітна плата робітників
виробництва; відрахування на соціальні заходи; витрати на підготовку та
освоєння виробництва; витрати на утримання та експлуатацію обладнання;
загальновиробничі витрати; загальногосподарські витрати; втрати від
браку; інші виробничі витрати; позавиробничі витрати). Групування витрат
за калькуляційними статтями дозволяє конкретизувати їх за місцем
виникнення. Оскільки таке ж групування дається в калькуляції кожного
виробу, то подальший аналіз може визначити, за якими виробами або
виробничими підрозділами підприємства треба провести поглиблене вивчення
чинників формування витрат.

Окремо аналізу підлягають непрямі витрати щодо обслуговування
виробництва (в управлінні цехами і подібними їм підрозділами основного і
допоміжного виробництва; загальнозаводські та аналогічні їм
загальногосподарські витрати). Згідно з положенням про порядок
калькулювання та обліку собівартості продукції за цими видами витрат
складаються кошториси. Під час аналізу фактичний рівень цих витрат
порівнюють із кошторисними призначеннями і розглядають у динаміці за
декілька періодів.

Далі оцінюють виконання плану витрат на гривню товарної продукції. Для
цього фактичні витрати на гривню товарної продукції зіставляють із
плановими.

Планові витрати на гривню продукції повинні відповідати плановим обсягам
товарної продукції в оптових цінах підприємства, плану прибутку і
плановим калькуляціям на відповідний період по всій номенклатурі
продукції. Фактичні витрати на гривню товарної продукції визначаються
виходячи з фактичної собівартості всієї товарної продукції і фактичного
обсягу товарної продукції в оптових (середніх) цінах підприємства. При
розрахунках для отримання більш точних результатів продукцію також
оцінюють у порівняльних цінах.

Аналізують вплив окремих чинників на рівень витрат на гривню товарної
продукції. Основними серед них є: зміна обсягу виробництва продукції;
зміна структури виробництва; зміна оптових цін на продукцію; зміна рівня
питомих змінних витрат на одиницю продукції; зміна суми постійних
витрат. Вплив названих чинників аналізують способом ланцюгових
підстановок. Алгоритм розрахунку наступний:

1) розраховується плановий рівень витрат на гривню товарної продукції:
Зпл = витрати за планом / обсяг товарної продукції за планом;

2) розраховується фактичний рівень витрат на гривню товарної продукції:
Зф = витрати фактично / обсяг товарної продукції фактично;

3) розраховується умовна величина рівня витрат на гривню товарної
продукції 1: Зум1 = витрати за планом, перерахованим на фактичний обсяг
виробництва продукції (тобто при фактичному обсязі випуску продукції,
але плановій структурі продукції і планових змінних і постійних
витратах) / фактичний обсяг товарної продукції при плановій структурі і
планових цінах;

4) розраховується умовна величина рівня витрат на гривню товарної
продукції 2: Зум2 = витрати за плановим рівнем на фактичний випуск
продукції (тобто при фактичному обсязі випуску продукції, фактичній
структурі продукції, але планових постійних і змінних витратах) /
фактичний обсяг товарної продукції за плановими цінами;

5) розраховується умовна величина рівня витрат на гривню товарної
продукції 3: Зум3 = фактичні витрати при плановому рівні постійних
витрат (тобто при фактичному обсязі випуску, фактичній структурі
продукції, фактичних змінних витратах, але планових постійних витратах)
/ фактичний обсяг товарної продукції за плановими цінами;

6) розраховується умовна величина рівня витрат на гривню товарної
продукції 4: Зум4 = фактичні витрати / фактичний обсяг товарної
продукції за плановими цінами;

7) розраховується вплив чинників:

а) зміна обсягу виробництва продукції: (Зум1 – Зпл);

б) зміна структури виробництва: (Зум2 – Зум1);

в) зміна рівня питомих змінних витрат на одиницю продукції: (Зум3 –
Зум2);

г) зміна суми постійних витрат: (Зум4 – Зумз);

д) зміна оптових цін на продукцію: (Зф – Зум4).

Також під час аналізу визначають зміну собівартості порівнюваної
продукції, витрат з найважливіших видів продукції та їх вплив на
загальні показники собівартості, динаміку собівартості порівняно з
минулим періодом, її відхилення від плану. Це дозволяє зосередити увагу
на проведенні організаційно-технічних заходів щодо економії витрат на
конкретних ділянках роботи.

До порівнюваної продукції належать вироби, що випускалися підприємством
у звітному та в минулому роках, якщо в минулому році їх виробництво не
мало дослідного характеру. При проведенні аналізу порівнюються витрати
на випуск цієї продукції з рівнем минулого року та з планом,
розраховують вплив чинників на зміну собівартості порівнюваної товарної
продукції з допомогою прийому ланцюгових підстановок. На зміну
собівартості порівнюваної продукції впливають такі чинники: обсяг
виробництва порівнюваної товарної продукції; структура порівнюваної
товарної продукції; ресурсомісткість продукції; ціни і тарифи на
матеріали, енергію, послуги тощо. Методика розрахунку їх впливу така:

1) вплив зміни обсягу виробництва порівнюваної товарної продукції:
[(витрати на фактичний обсяг виробництва товарної продукції, розраховані
виходячи з фактичного рівня собівартості минулого року) – (витрати на
запланований випуск товарної продукції, розраховані виходячи з
фактичного рівня собівартості минулого року)] ґ (% зміни собівартості
відносно рівня минулого року) / 100;

2) вплив зміни структури порівнюваної товарної продукції: [(витрати на
фактичний обсяг виробництва товарної продукції, розраховані виходячи з
планового рівня собівартості звітного року) – (витрати на фактичний
випуск товарної продукції, розраховані виходячи з фактичного рівня
собівартості минулого року)] ґ (100 – % зміни собівартості відносно
рівня минулого року) / 100;

3) вплив зміни ресурсомісткості продукції [(витрати на фактичний обсяг
виробництва товарної продукції, розраховані виходячи з фактичного рівня
собівартості звітного року та планових цін на ресурси) – (витрати на
фактичний випуск товарної продукції, розраховані виходячи з планового
рівня собівартості звітного року)];

4) зміна цін і тарифів на матеріали, енергію, послуги тощо: [(витрати на
фактичний обсяг виробництва товарної продукції, розраховані виходячи з
фактичного рівня собівартості звітного року та фактичних цін на ресурси)
– (витрати на фактичний випуск товарної продукції, розраховані виходячи
з фактичного рівня собівартості звітного року та планових цін на
ресурси)].

Після цього аналізують зміну собівартості одиниці найважливіших виробів.
При цьому собівартість одиниці продукції розраховують за формулою: С =
(сума постійних витрат / обсяг виробництва продукції) + (сума змінних
витрат на одиницю продукції). Алгоритм проведення аналізу такий:

1) розраховується загальна зміна собівартості одиниці продукції
порівняно з планом;

2) розраховується умовна собівартість одиниці продукції Сум1 (при
планових змінних і постійних витратах та фактичних обсягах виробництва);

3) розраховується умовна собівартість одиниці продукції Сум2 (при
планових змінних і фактичних постійних витратах та фактичних обсягах
виробництва);

4) розраховується вплив чинників на зміну собівартості одиниці
продукції:

а) зміни обсягу виробництва продукції: (Сум1 – Спл);

б) зміни суми постійних витрат: (Сум2 – Сум1);

в) зміни питомих змінних витрат: (Сф – Сум2).

У наступному детально вивчають собівартість продукції за кожною статтею
витрат.

2. Витрати на сировину і матеріали займають у собівартості промислової
продукції в середньому більше 50 – 60 %, але мають значні відхилення
залежно від галузі. Найвищі вони в галузях обробної промисловості.
Економія цих витрат має вирішальне значення для зниження собівартості
продукції.

Загальна сума витрат підприємства на сировину і матеріали залежить від
обсягу виробництва продукції, її структури та зміни питомих затрат на
окремі вироби (затрат матеріалів на одиницю продукції). Питомі
матеріальні витрати на окремі вироби, у свою чергу, залежать від
кількості (маси) витрачених матеріалів на одиницю продукції та середньої
ціни одиниці матеріалів. Під час аналізу слід розрахувати вплив кожного
з названих чинників на зміну суми витрат матеріалів на виробництво
продукції. При цьому використовують прийом ланцюгових підстановок.
Послідовність розрахунку така:

1) розраховується сума затрат матеріалів на виробництво продукції за
планом (з метою перевірки): ЗМпл = (обсяг виробництва продукції за
планом) ??(планова кількість (маса) матеріалів, необхідна для
виробництва одиниці продукції) ??(середня ціна одиниці матеріалів за
планом);

2) розраховується умовна сума затрат матеріалів за планом,
перерахованому на фактичний обсяг виробництва продукції: ЗМум1 = [(обсяг
виробництва продукції за планом) ??(планова кількість (маса) матеріалів,
необхідна для виробництва одиниці продукції) ??(середня ціна одиниці
матеріалів за планом)] ??(коефіцієнт виконання плану випуску товарної
продукції в умовно-натуральному (натуральному) вимірі);

3) розраховується умовна сума затрат матеріалів на фактичний випуск
продукції, але при планових нормах і планових цінах на матеріали: ЗМув2
= (обсяг виробництва продукції фактично) ??(планова кількість (маса)
матеріалів, необхідна для виробництва одиниці продукції) ??(середня ціна
одиниці матеріалів за планом);

4) розраховується умовна сума затрат матеріалів фактично за плановими
цінами: ЗМумз = (обсяг виробництва продукції фактично) ??(фактична
кількість (маса) матеріалів, необхідна для виробництва одиниці
продукції) ??(середня ціна одиниці матеріалів за планом);

5) розраховується фактична сума затрат матеріалів на виробництво
продукції: ЗМф = (обсяг виробництва продукції фактично) ??(фактична
кількість (маса) матеріалів, необхідна для виробництва одиниці
продукції) ??(середня ціна одиниці матеріалів фактично);

6) визначається відхилення фактичних витрат матеріалів від планових:
(ЗМф – ЗМпл);

7) визначається вплив окремих чинників на зміну суми витрат матеріалів:

а) обсягу виробництва продукції: (ЗМум1 – ЗМпл);

б) структури виробництва продукції: (ЗМум2 – ЗМум1);

в) питомих витрат матеріалів: (ЗМум3 – ЗМум2);

г) цін на сировину і матеріали: (ЗМф – ЗМумз).

Необхідно також проаналізувати суму матеріальних витрат на випуск
окремих видів продукції. Методика цього аналізу аналогічна наведеній
вище. Різниця полягає лише в тому, що в даному випадку не розраховують
вплив структури виробництва продукції на зміну суми матеріальних витрат.
Тобто алгоритм передбачатиме на одну умовну величину менше.

Далі аналітикам рекомендується дослідити зміну матеріальних витрат на
одиницю продукції. Тут також використовується прийом ланцюгових
підстановок. Порядок розрахунку такий:

1) визначається планова сума матеріальних витрат на одиницю продукції:
ПМЗпл = (кількість (маса) матеріалів, необхідна на виробництво одиниці
продукції згідно плану) ??(середня ціна одиниці матеріалів за планом);

2) аналогічно визначається фактична сума матеріальних витрат на одиницю
продукції: ПМЗф = (фактична кількість (маса) матеріалів, витрачена на
виробництво одиниці продукції) ??(середня ціна одиниці матеріалів
фактично);

3) визначається умовна сума матеріальних витрат на одиницю продукції при
фактичній кількості витрачених матеріалів та планових цінах: ПМЗум =
(фактична кількість (маса) матеріалів, витрачена на виробництво одиниці
продукції) ??(середня ціна одиниці матеріалів за планом);

4) визначається зміна суми матеріальних витрат на одиницю продукції
порівняно з планом: (ПМЗф – ПМЗпл);

5) визначається вплив чинників на зміну суми матеріальних витрат на
одиницю продукції:

а) кількості матеріалів, витрачених на виробництво одиниці продукції:
(ПМЗум – ПМЗпл);

E

E

I

I

&(–???ooe?

 

c

¤

ue

th

$

$

?

???d?d?????:?$

?

?

I

a

*

,

6

8

D

F

H

R

T

^

`

j

l

v

x

?

 

?

¬

?

Ae

AE

?

O

Ue

?????l??:?Ue

TH

a

e

i

oe

o

h?(:CJ aJ 0Зум).

Кількісні витрати матеріалів на одиницю продукції залежать від кількох
чинників:

– якості сировини і матеріалів;

– заміни одного виду матеріалів іншим;

– зміни техніки, технології;

– рівня відходів сировини та ін.

Під час аналізу необхідно розрахувати, як змінилися питомі витрати
матеріалів (витрати в середньому на одиницю продукції) за рахунок
якогось із названих чинників. Якщо отриманий результат помножити на
планові ціни одиниці матеріалів і фактичний обсяг виробництва продукції
у натурі, то буде отримано приріст суми матеріальних витрат на
виробництво за рахунок дії відповідного чинника.

У свою чергу, середній рівень цін на матеріали також залежить від ряду
чинників:

– стану ринку сировини;

– структури матеріальних ресурсів;

– рівня транспортно-заготівельних витрат;

– якості сировини і матеріалів та ін.

Щоб визначити, як за рахунок кожного з цих чинників змінилася сума
матеріальних затрат, необхідно зміну середньої ціни матеріалів за
рахунок відповідного чинника помножити на фактичну кількість витрачених
матеріалів на одиницю продукції і на фактичний натуральний обсяг
виробництва продукції.

Окремо слід розрахувати вплив на матеріальні витрати на одиницю
продукції заміни одного матеріалу іншим. Цей чинник впливає як з боку
зміни маси витрачених матеріалів, так і з боку зміни цін. Визначити, як
змінилися матеріальні витрати на одиницю продукції через зміну кількості
спожитих матеріалів, викликану заміною одного матеріалу іншим, можна
таким чином:

?ПМЗ = (ПВ1 – ПВо) ??Цо,

де ПВ1 – питомі витрати матеріалу, на який проведено заміну;

ПВо – питомі витрати заміненого матеріалу;

Цо – ціна заміненого матеріалу.

Зміну матеріальних витрат на одиницю продукції через зміну ціни спожитих
матеріалів, викликану заміною одного матеріалу іншим, можна розрахувати
таким чином:

?ПМЗ = (Ц1 – Цо) ??ПВ1,

де Ц1 – ціна матеріалу, на який проведено заміну;

Ц0 – ціна заміненого матеріалу;

ПВ1 – питомі витрати матеріалу, на який проведено заміну.

3. У собівартості промислової продукції витрати на заробітну плату
складають від 10 % до 20 %. Тому зниження трудомісткості виробництва
значною мірою визначають можливості зниження собівартості продукції.

Загальна сума прямих витрат на оплату праці змінюється під впливом таких
чинників:

– обсягу виробництва товарної продукції;

– структури товарної продукції:

– питомої зарплати на одиницю продукції.

Питома зарплата на одиницю продукції, у свою чергу, залежить від
трудомісткості продукції та рівня оплати праці за одну людино-годину.

Аналіз впливу названих чинників здійснюється за допомогою прийому
ланцюгових підстановок. Алгоритм розрахунку такий:

1) визначається планова сума прямої зарплати (з метою перевірки): ПЗПпл
= (плановий обсяг виробництва продукції) ??(планова трудомісткість
продукції) ??(плановий рівень оплати праці за 1 людино-годину);

2) аналогічно визначається фактична сума прямої зарплати: ПЗПф =
(фактичний обсяг виробництва продукції) ??(фактична трудомісткість
продукції) ??(фактичний рівень оплати праці за 1 людино-годину);

3) визначається умовна сума прямої зарплати (за планом, перерахованим на
фактичний випуск продукції при її плановій структурі): ПЗПум1 =
[(плановий обсяг виробництва продукції) ??(планова трудомісткість
продукції) ??(плановий рівень оплати праці за 1 людино-годину)]
??коефіцієнт виконання плану випуску товарної продукції;

4) визначається умовна сума прямої зарплати згідно з плановим рівнем
затрат на фактичний випуск продукції: ПЗПум2 = (фактичний обсяг
виробництва продукції) ??(планова трудомісткість продукції) ??(плановий
рівень оплати праці за 1 людино-годину);

5) визначається умовна сума прямої зарплати фактично при плановому рівні
оплати праці: ПЗПум3 = (фактичний обсяг виробництва продукції)
??(фактична трудомісткість продукції) ??(плановий рівень оплати праці за
1 людино-годину);

6) визначається відхилення фактичних прямих витрат на оплату праці від
планових: (ПЗПф – ПЗПпл);

7) визначається вплив чинників на зміну прямих витрат на оплату праці:

а) обсягу виробництва продукції: (ПЗПум1 – ПЗПпл);

б) структури виробництва продукції: (ПЗПум2 – Г13Пум1);

в) трудомісткості продукції: (ПЗПум3 – ПЗПум2);

г) рівня оплати праці: (ПЗПф – ПЗПум3).

Аналіз прямих затрат на оплату праці за випуск окремих видів продукції
провадиться за тією ж схемою, лише не розраховується вплив структури
виробництва продукції (тобто алгоритм передбачає на одну умовну величину
менше).

Далі необхідно проаналізувати зміну прямої зарплати на одиницю продукції
під впливом трудомісткості та рівня середньогодинної оплати праці. Це
можна зробити за допомогою прийому абсолютних різниць. Щоб визначити
вплив питомої трудомісткості продукції (в людино-годинах на одиницю
виробів) на зміну зарплати на 1 виріб, необхідно відхилення фактичної
трудомісткості від планової помножити на плановий рівень
середньогодинної оплати праці. Вплив середньогодинної оплати праці
визначається шляхом множення відхилення за нею на фактичну питому
трудомісткість.

Непрямі затрати на оплату праці залежать від двох чинників: середньої
зарплати та кількості працівників апарату управління. Розрахунок впливу
цих чинників також провадиться з використанням прийому абсолютних
різниць. Вплив зміни чисельності працівників на непрямі затрати на
оплату праці розраховується шляхом множення відхилення чисельності на
планову середню зарплату. Вплив зміни середньої зарплати визначається як
добуток відхилення за середньою зарплатою та фактичною чисельністю
працівників.

4. Завдання аналізу полягає також у визначенні резервів скорочення
собівартості продукції. Основними з них є:

– збільшення обсягів виробництва продукції, яке за рахунок економії на
постійних витратах дає змогу добитися скорочення собівартості одиниці
продукції;

– скорочення затрат на виробництво продукції в результаті проведення
організаційно-технічних заходів.

Резерви скорочення затрат розраховують за кожною статтею витрат за
рахунок конкретних організаційно-технічних заходів. Наприклад, економію
затрат на оплату праці розраховують таким чином:

(трудомісткість виробів після впровадження відповідних заходів –
трудомісткість виробів до впровадження заходів) ґ (плановий рівень
середньогодинної оплати праці) ??(плановий обсяг виробництва продукції).

Отриманий результат слід збільшити на процент соціальних зборів, що
включаються до собівартості продукції.

Економія матеріальних затрат розраховується таким чином:

(витрати матеріалів на одиницю продукції після впровадження відповідних
заходів – витрати матеріалів на одиницю продукції до впровадження
заходів) ??(плановий рівень цін на матеріали) ??(плановий обсяг
виробництва продукції).

Слід також врахувати можливі додаткові витрати на збільшення обсягів
виробництва продукції, їх розраховують шляхом множення визначеного
резерву збільшення випуску на фактичний рівень питомих змінних витрат.

Такі розрахунки прийнято сприймати як методику аналізу ефективності
виробництва. Однак вони також дозволяють зробити висновки про те, як
зміняться відрахування до соціальних фондів, на скільки зміняться валові
витрати на придбання ресурсів (що враховуються при оподаткуванні
прибутку), як зміниться сума податкового кредиту з ПДВ. Останні чинники
справляють прямий вплив на податкоспроможність суб’єктів господарювання.

Оцінка фінансових результатів та рентабельності як чинників
податкоспроможності

1. Аналіз обсягів реалізації продукції.

2. Аналіз прибутків підприємств у контексті податкоспроможності.

3. Аналіз рентабельності як чинника податкоспроможності суб’єктів
господарювання.

1. У процесі дослідження фінансово-економічного стану підприємства
необхідно також вивчити зміну обсягів реалізації продукції. Від неї
залежать і фінансові результати, і розміри зобов’язань підприємств з
непрямих податків. Аналіз реалізації рекомендується проводити за кожний
місяць, квартал, півріччя, рік. У ході його виконання фактичні дані
порівнюються з плановими, попередніми періодами, розраховується процент
виконання плану, абсолютні відхилення від плану, темпи зростання та
приросту за аналізований відрізок часу, абсолютні значення одного
відсотка приросту.

На обсяги реалізації продукції впливають такі чинники:

– зміна залишків готової продукції на складах на початок і кінець
періоду;

– вартість випуску товарної продукції;

– зміна залишків відвантаженої продукції, не оплаченої покупцями, на
початок і кінець періоду.

Вплив названих чинників розраховується простим порівнянням фактичних їх
рівнів з плановими та підрахунком приростів кожного з них. Обсяг
абсолютного приросту і є обсягом впливу. Для вивчення цього впливу
складається баланс товарної продукції.

Аналізуючи реалізацію продукції, слід вивчити виконання договірних
зобов’язань за поставками. Невиконання договорів тягне за собою штрафні
санкції та втрату ринків збуту продукції. Необхідно визначити виконання
плану поставок у розрізі покупців та видів продукції. Розраховується
коефіцієнт виконання договірних зобов’язань:

Кд = [(загальний плановий обсяг відвантаження за договорами) –
(невиконання поставок за окремими договорами)] / (загальний плановий
обсяг відвантаження за договорами).

Показники в планових оптових цінах підприємства Сума, тис. грн.

План Фактично Відхилення (+;–)

1. Залишок готової продукції на початок року      

2. Випуск товарної продукції      

3 . Залишок готової продукції на кінець року      

4. Відвантаження продукції за рік (п.1 + п. 2 – п. 3)      

5. Залишок товарів, відвантажених покупцям:

5.1. на початок року

5.2. на кінець року      

6 . Реалізація продукції

(п. 4 + п. 5.1 – п. 5.2)      

2. При аналізі використовуються такі показники прибутку: балансовий
прибуток, прибуток від реалізації продукції, робіт і послуг, прибуток
від іншої реалізації, фінансові результати від позареалізаційних
операцій, оподатковуваний прибуток, чистий прибуток.

Балансовий прибуток включає фінансові результати від реалізації
продукції, робіт і послуг, від іншої реалізації, прибутки і витрати від
позареалізаційних операцій.

Оподатковуваний прибуток – це різниця між валовими доходами і валовими
витратами та амортизацією.

Чистий прибуток – це прибуток, який залишається в розпорядженні
підприємства після сплати всіх податків, економічних санкцій і
відрахувань у добродійні фонди.

У процесі аналізу необхідно вивчити склад балансового прибутку, його
структуру, динаміку і виконання плану за звітний рік. Вивчення структури
балансового прибутку означає розрахунок питомої ваги кожної його
складової (прибутку від реалізації продукції, прибутку від іншої
реалізації, позареалізаційних фінансових результатів) у загальній сумі.
При вивченні динаміки прибутку варто враховувати інфляційні чинники
зміни його суми. Для цього виручку коригують на середньозважений індекс
зростання цін на продукцію підприємства в середньому за галуззю, а
витрати на реалізовану продукцію зменшують на їхній приріст у результаті
підвищення цін на спожиті ресурси за аналізований період.

Далі в ході аналізу вивчають кожну складову балансового прибутку окремо.

Основну частину прибутку підприємства одержують від реалізації продукції
та послуг. У процесі аналізу вивчаються динаміка і виконання плану
прибутку від реалізації продукції і визначаються чинники зміни його
суми.

Прибуток від реалізації продукції в цілому на підприємстві залежить від
чотирьох чинників: обсягу реалізації продукції, її структури,
собівартості і рівня середньореалізаційних цін.

Обсяг реалізації продукції може справляти позитивний і негативний вплив
на суму прибутку. Збільшення обсягу продажу рентабельної продукції
призводить до пропорційного збільшення прибутку. Якщо ж продукція є
збитковою, то при збільшенні обсягу реалізації відбувається зменшення
суми прибутку.

Структура товарної продукції так само може справляти як позитивний, так
і негативний вплив на суму прибутку. Якщо збільшиться частка більш
рентабельних видів продукції в загальному обсязі її реалізації, то сума
прибутку зросте, і навпаки, при збільшенні питомої ваги
низькорентабельної або збиткової продукції загальна сума прибутку
зменшиться.

Собівартість продукції і прибуток знаходяться в обернено пропорційній
залежності: зниження собівартості призводить до відповідного зростання
суми прибутку і навпаки. Зміна ж рівня середньореалізаційних цін і
розмір прибутку знаходяться в прямо пропорційній залежності: при
збільшенні рівня цін сума прибутку зростає і навпаки. Розрахунок впливу
цих чинників на суму прибутку можна виконати способом ланцюгових
підстановок, використовуючи дані, наведені в табл. 8.1.

Таблиця 8.1

Вихідні дані для факторного аналізу прибутку від реалізації продукції,
грн.

Показник План План, перерахований на фактичний обсяг продажу Факт

Виручка від реалізації продукції (без ПДВ та акцизного збору) 95 250
96 600 99 935

Повна собівартість реалізованої продукції 77 350 78 322 80 639

Прибуток від реалізації продукції 17 900 18 278 19 296

План щодо суми прибутку від реалізації продукції в звітному році
перевиконаний на 1 396 грн. (19 296 – 17 900).

Якщо порівняти суми прибутку планову та умовну, обчислену виходячи з
фактичного обсягу і асортименту продукції, але при планових цінах і
плановій собівартості продукції, дізнаємося, наскільки вона змінилася за
рахунок впливу зміни обсягу і структури реалізованої продукції:

18 278 – 17 900 = + 378 (грн.).

Щоб знайти вплив тільки обсягу продажу, необхідно плановий прибуток
помножити на відсоток перевиконання (недовиконання) плану реалізації
продукції в оцінці за плановою собівартістю або в умовно-натуральному
виразі і результат розділити на 100. Потім визначити вплив структурного
чинника (378 мінус отриманий результат із розрахунку впливу обсягу
продажу). 

Вплив зміни повної собівартості на суму прибутку визначають порівнянням
планової суми витрат, перерахованої на фактичний обсяг продажу, з
фактичною сумою витрат:

78 322 – 80 639 = –2 317 (грн.).

Зміна суми прибутку за рахунок відпускних цін на продукцію визначається
співставленням фактичної виручки з умовної, яку підприємство одержало б
за фактичний обсяг реалізації продукції при планових цінах:

99 935 – 96600 = + 3 335 (грн.)

Слід проаналізувати також виконання плану і динаміку прибутку від
реалізації окремих видів продукції, розмір якого залежить від трьох
чинників першого порядку: обсягу продажу продукції, собівартості і
середньореалізаційних цін. Факторна модель прибутку від реалізації
окремих видів продукції має вигляд:

П = Vрпi (ЦІ – СІ),

де VРПI – обсяг реалізації продукції; 

Цi – середньореалізаційні ціни одиниці продукції; 

Сi – собівартість одиниці продукції.

Методика розрахунку впливу чинників способом ланцюгових підстановок
полягає в наступному:

1) розраховується плановий прибуток: Ппл = Vрппл (Цпл – Спл);

2) розраховується умовна величина 1, яка означає розмір прибутку при
фактичному обсязі реалізації, але за умови планових цін і планової
собівартості одиниці продукції: Пум1 = Vрпф (Цпл – Спл);

3) розраховується умовна величина 2, яка означає розмір прибутку при
фактичному обсязі реалізації, фактичному рівні цін одиниці продукції,
але плановій собівартості: Пум2 = Vрпф (Цф – Спл);

4) розраховується фактичний прибуток: Пф = Vрпф (Цф – Сф);

5) розраховуються загальний приріст (скорочення) прибутку порівняно з
планом: ? Пзаг = Пф – Ппл;

6) розраховується вплив чинників на приріст (скорочення) прибутку:

а) вплив обсягу реалізації: ? Пvрп = Пум1 – Ппл;

б) вплив зміни середньореалізаційних цін: ? Пц = Пум2 – Пум1;

в) вплив зміни собівартості: ? Пс = Пф – П ум2. 

Те ж саме можна розрахувати, використовуючи спосіб абсолютних різниць.
Алгоритм розрахунку буде таким:

а) вплив обсягу реалізації: ? Пvрп = (Vрпф – Vрппл)(Цпл – Спл);

б) вплив зміни цін: ? Пц = (Цф – Цпл) Vрпф;

в) вплив зміни собівартості: ? Пс = – (Сф – Спл) Vрпф.

Аналогічні розрахунки проводяться за кожним видом продукції.

Після цього необхідно детально вивчити причини зміни обсягу продажу, цін
і собівартості за кожним видом продукції.

Середньореалізаційна ціна одиниці продукції розраховується шляхом
ділення виручки від реалізації відповідного виробу на обсяг його
продажу. На зміну її рівня впливають такі чинники: якість реалізованої
продукції, ринки збуту, кон’юнктура ринку, інфляційні процеси.

Якість товарної продукції – один з основних чинників, від якого залежить
рівень середньої ціни реалізації. За більш високу якість продукції
встановлюються більш високі ціни і навпаки.

Зміну середнього рівня ціни виробу за рахунок його якості можна
визначити таким чином:

?Цяк = (Цн – Цс)Vрпн / Vрпзаг ,

де Цн і Цс – відповідно ціна виробу нової і старої якості;

Vрпн – обсяг реалізації продукції нової якості;

Vрпзаг – загальний обсяг реалізованої продукції і-го виду за звітний
період.

Розрахунок впливу сортності продукції на зміну середньої ціни можна
виконати двома способами.

В основу першого покладено принцип ланцюгових підстановок: порівнюється
сума виручки від загального обсягу фактично реалізованої продукції при
її фактичному і плановому сортовому складі. Якщо отриману різницю
розділити на загальну кількість фактично реалізованої продукції,
дізнаємося, як змінилася середня ціна за рахунок її якості. Алгоритм
цього розрахунку можна подати в такому вигляді:

1) розраховується виручка при фактичній сортності:

ВР1=?(Vрпзаг.ф. ??ПВфі)Цплі ,

де Vрпзаг.ф. – фактичний загальний (усіх сортів) обсяг реалізації;

ПВфі – фактична питома вага реалізації продукції окремих сортів у
загальному обсязі реалізації;

Цплі – планова ціна продукції і-го сорту;

2) розраховується умовна величина, що означає виручку при плановій
сортності:

ВРум1=? (Vрпзаг.ф. ??ПВплі) Цплі ,

де ПВплі – планова питома вага реалізації продукції окремих сортів у
загальному обсязі реалізації;

3) розраховується вплив сортності на зміну середньої ціни:

?Ц = (ВР1 – ВРум) / Vрпзаг.ф.

В основу другого способу розрахунку покладено прийом абсолютних різниць:
відхилення фактичної питомої ваги від планової за кожним сортом множать
на планову ціну одиниці продукції відповідного сорту, результати сумують
і ділять на 100:

?Ц = (? (ПВфі – ПВплі) ??Цплі) / 100.

За такою ж методикою розраховується зміна середньої ціни реалізації
залежно від ринків збуту продукції (але при цьому використовуються
обсяги реалізації не в розрізі сортів, а в розрізі ринків, а також
розраховується питома вага реалізації на окремих ринках у загальному
обсязі реалізації (на відміну від питомої ваги сортів у попередньому
випадку).

Якщо протягом року відбулася зміна відпускних цін на продукцію порівняно
з плановими у зв’язку з інфляцією, то її вплив на середній рівень
відпускних цін розраховується таким чином: зміна ціни за кожним видом
продукції множиться на натуральний обсяг її реалізації за новими цінами
і ділиться на загальну кількість реалізованої продукції за звітний
період.

Результати аналізу зміни цін, проведеного за видами продукції,
узагальнюються.

Виконання плану балансового прибутку значною мірою залежить від
фінансових результатів діяльності, не пов’язаних з реалізацією
продукції. Це прибуток від пайової участі у спільних підприємствах;
прибуток від здачі в оренду землі та основних засобів: отримані і
виплачені пені, штрафи та неустойки; збитки від списання безнадійної
дебіторської заборгованості, за якою минули терміни позовної давності;
збитки від стихійного лиха; прибутки за акціями, облігаціями,
депозитами; прибутки і збитки від валютних операцій і т. д.

Аналіз зводиться в основному до вивчення динаміки і причин отриманих
збитків та прибутків за кожним конкретним випадком. Збитки від виплати
штрафів виникають у зв’язку з порушенням окремими службами договорів з
іншими підприємствами, організаціями та установами. При аналізі
встановлюються причини невиконання зобов’язань, приймаються міри для
запобігання допущених помилок.

Зміна суми отриманих штрафів може відбутися не тільки в результаті
порушення договірних зобов’язань постачальниками і підрядниками але і
через послаблення фінансового контролю з боку підприємства за
відношенням до них. Тому при аналізі даного показника варто перевірити,
чи в усіх випадках порушення договірних зобов’язань були пред’явлені
постачальникам відповідні санкції.

Збитки від списання безнадійної дебіторської заборгованості виникають
зазвичай на тих підприємствах, на яких облік і контроль за станом
розрахунків не відповідають вимогам. Прибутки (збитки) минулих років,
виявлені в поточному році, також свідчать про недоліки бухгалтерського
обліку.

Особливої уваги вимагають прибутки за цінними паперами (акціями,
облігаціями, векселями, сертифікатами і т. ін.). Підприємства-утримувачі
цінних паперів отримують прибутки у вигляді дивідендів та процентів. У
процесі аналізу вивчається динаміка дивідендів, курсу акцій, чистого
прибутку, що припадає на одну акцію. Встановлюються темпи зростання або
зниження названих показників.

Сума отриманих дивідендів залежить від кількості придбаних акцій і рівня
дивіденду на одну акцію, розмір якого визначається рівнем рентабельності
акціонерного підприємства, податковою та амортизаційною політикою
держави, рівнем процентної ставки за кредит і т. д. При оцінці
результатів фінансової діяльності велике значення мають міжгосподарські
порівняння, вивчення досвіду роботи інших підприємств на ринку цінних
паперів.

За результатами аналізу розробляються конкретні заходи, спрямовані на
попередження і скорочення збитків та втрат від позареалізаційних
операцій.

Завданням аналізу є також підрахунок резервів збільшення суми прибутку.
Основними їхніми джерелами є збільшення обсягу реалізації продукції,
зниження її собівартості, підвищення якості, реалізація на ринках з
більш вигідними умовами збуту і т. ін.

Для визначення резервів зростання прибутку за рахунок збільшення обсягів
реалізації продукції необхідно виявлений раніше резерв зростання обсягів
реалізації продукції помножити на фактичний прибуток у розрахунку на
одиницю продукції відповідного виду.

Резерви збільшення прибутку за рахунок зниження собівартості товарної
продукції і послуг підраховуються в такий спосіб: попередньо виявлений
резерв зниження собівартості кожного виду продукції множиться на
можливий обсяг її продажу з урахуванням резервів його зростання.

Істотним резервом зростання прибутку є покращання якості товарної
продукції. Він визначається так: зміна питомої ваги кожного сорту
множиться на відпускну ціну відповідного сорту, результати
підсумовуються. Отримана таким чином зміна середньої ціни множиться на
можливий обсяг реалізації продукції.

Аналогічно підраховуються резерви зростання прибутку за рахунок зміни
ринків збуту.

На закінчення аналізу необхідно узагальнити всі виявлені резерви
зростання прибутку.

Проаналізувавши таким чином виконання плану прибутку та його динаміку,
можна зробити висновки про основне джерело фінансування виконання деяких
зобов’язань (у тому числі і зі складу податкових). Необхідно розрахувати
питому вагу податків у прибутках та її зміну. За аналогією з іншими
розрахунками, способом ланцюгових підстановок можна встановити: як на
останній показник вплинула зміна прибутків та зміна податків. Адже
відомо, що при скороченні прибутковості навіть незмінні податки стають
більш обтяжливими. Детально слід з’ясувати причини скорочення
прибутковості (для чого використовують аналіз рентабельності).

Далі під час розрахунків досліджують вплив прямих податків на динаміку
прибутку, що залишився в розпорядженні підприємства. Необхідно
розрахувати темпи приросту балансового прибутку (Тбп), прибутку, що
залишився в розпорядженні підприємства (Тпр), та податків, сплачених із
прибутку (Тп). Якщо Тбп > Тпр і при цьому Тп зростає, то це дає підстави
зробити висновок про зростання податкового тиску на підприємство. Коли
це сталося не в результаті змін у податковому законодавстві, аналітик
повинен розробити рекомендації щодо оптимізації внутрішньої
фінансово-податкової політики підприємства, у тому числі за рахунок
використання охарактеризованих раніше методів “легального ухилення”.

3. Показники рентабельності характеризують ефективність роботи
підприємства в цілому, прибутковість різних напрямів діяльності,
окупність витрат і т. д. Вони більш повно, ніж прибуток, характеризують
остаточні результати господарювання. Їхній розмір показує співвідношення
ефекту з наявними або використаними ресурсами. Останнє дає можливість
точніше оцінити фінансову спроможність підприємства.

Існує декілька видів показників рентабельності: показники рентабельності
(окупності) витрат виробництва та інвестиційних проектів; показники
рентабельності продажу; показники прибутковості капіталу та його частин.

Всі ці показники можуть розраховуватися на основі прибутку (балансового,
прибутку від реалізації продукції, чистого прибутку).

Рентабельність виробничої діяльності (окупність витрат) обчислюється
шляхом відношення валового або чистого прибутку до суми витрат за
реалізованою або виготовленою продукцією. Вона показує, скільки має
прибутку підприємство з кожної гривні, витраченої на виробництво і
реалізацію продукції. Цей показник може розраховуватися як в цілому по
підприємству, так і за окремими його підрозділами та видами продукції.

Аналогічно визначається окупність інвестиційних проектів: отримана сума
прибутку від проекту ділиться на суму інвестицій у даний проект.

Рентабельність продажу розраховується шляхом ділення прибутку від
реалізації продукції, робіт і послуг або чистого прибутку на суму
отриманої виручки. Цей показник характеризує суму прибутку з гривні
продажу. Він розраховується в цілому по підприємству та за окремими
видами продукції.

Рентабельність капіталу обчислюється відношенням прибутку до
середньорічної вартості всього інвестованого капіталу або окремих його
складових: власного, запозиченого, перманентного, основного, оборотного,
виробничого і т. д. При цьому можуть використовуватися показники
балансового, валового, чистого прибутку.

У процесі аналізу слід вивчити динаміку названих показників
рентабельності, виконання плану за ними і провести порівняння з
підприємствами-конкурентами.

Після цього необхідно проаналізувати чинники, що вплинули на зміну рівня
рентабельності.

Рівень рентабельності виробничої діяльності (окупність витрат),
обчислений у цілому по підприємству, залежить від чотирьох основних
чинників першого порядку: зміни обсягу реалізації, структури
реалізованої продукції, її собівартості і середніх цін реалізації.

Розрахунок впливу чинників першого порядку на зміну рівня рентабельності
в цілому по підприємству можна виконати способом ланцюгових підстановок
у такій послідовності:

1) розраховується рівень рентабельності, виходячи з планових показників
прибутку та затрат (Rпл);

2) розраховується умовна величина рентабельності 1 (Rум1). Для цього
умовний прибуток (при фактичних обсягах реалізації, але планових
структурі продукції, цінах і собівартості одиниці продукції) ділять на
умовні затрати (при фактичних обсягах реалізації, плановій структурі
продукції, плановій собівартості);

3) розраховується умовна величина рентабельності 2 (Rум2). Для цього
умовний прибуток (при фактичних обсягах реалізації, фактичній структурі
продукції, але планових цінах і собівартості одиниці продукції) ділять
на умовні затрати (при фактичних обсягах реалізації, фактичній структурі
продукції, але плановій собівартості);

4) розраховується умовна величина рентабельності 3 (Rумз). Для цього
умовний прибуток (при фактичних обсягах реалізації, фактичній структурі
продукції, фактичних цінах, але плановій собівартості одиниці продукції)
ділять на умовні затрати (при фактичних обсягах реалізації, фактичній
структурі продукції, але плановій собівартості);

5) розраховується фактичний рівень рентабельності (Rф);

6) знаходиться зміна рентабельності (Rф – Rпл);

7) визначається вплив чинників на зміну рентабельності:

а) вплив обсягу реалізації: (Rум1 – Rпл);

б) вплив структури продукції: (Rум2 – Rум1);

в) впив цін: (Rум3 – Rум2);

г) вплив собівартості: (Rф – Rум3).

Після цього слід провести факторний аналіз рентабельності за кожним
видом продукції. Рівень рентабельності окремих видів продукції залежить
від зміни середньореалізаційних цін і собівартості одиниці продукції.
Вплив цих чинників розраховується способом ланцюгових підстановок.
Алгоритм розрахунку наступний:

1) розраховується рентабельність на основі планових показників середніх
цін і собівартості (Rпл);

2) визначається умовна рентабельність (Rум) (прибуток, розрахований
виходячи з фактичних цін і планової собівартості, ділиться на планові
затрати);

3) розраховується фактична рентабельність (Rф) та визначається її зміна
порівняно з плановим рівнем;

4) розраховується вплив чинників на зміну рівня рентабельності:

а) вплив зміни цін: (Rум – Rпл);

б) вплив зміни собівартості: (Rф – Rум).

Далі необхідно більш детально вивчити причини зміни середнього рівня цін
і способом пропорційного ділення розрахувати їхній вплив на рівень
рентабельності. Також потрібно встановити, за рахунок яких чинників
змінилася собівартість одиниці продукції, і аналогічним способом
визначити їхній вплив на рівень рентабельності.

Такі розрахунки проводяться за кожним видом товарної продукції, що
дозволяє більш точно оцінити роботу підприємства і виявити
внутрішньогосподарські резерви зростання рентабельності на аналізованому
підприємстві.

Аналогічно провадиться факторний аналіз рентабельності продажу. Лише
замість показника затрат при розрахунках використовується показник
виручки від реалізації.

Подібно здійснюється і факторний аналіз рентабельності інвестованого
капіталу (остання являє собою відношення балансового прибутку до суми
інвестованого основного та оборотного капіталу). Балансовий прибуток
залежить від обсягу реалізованої продукції, її структури, собівартості,
середнього рівня цін і фінансових результатів від інших видів
діяльності, не пов’язаних із реалізацією продукції і послуг.
Середньорічна сума основного та оборотного капіталу залежить від обсягу
продажів і швидкості обороту капіталу (коефіцієнта оборотності), що
визначається відношенням суми обороту до середньорічної суми основного
та оборотного капіталу.

Чим швидше обертається капітал на підприємстві, тим менше його потрібно
для забезпечення запланованого обсягу продажу. І навпаки, уповільнення
оборотності капіталу потребує додаткового залучення коштів для
забезпечення того ж обсягу виробництва та реалізації продукції. Таким
чином, обсяг продажу сам не справляє впливу на рівень рентабельності,
тому що з його зміною пропорційно збільшуються або зменшуються сума
прибутку і сума основного та оборотного капіталу за умови незмінності
інших чинників.

Взаємозв’язок названих чинників з рівнем рентабельності капіталу можна
записати наступним чином:

R = [БП = f (Vрпзаг, ПВі, Ці, Сі, ПФР)] / [?К =

= f (Vрпзаг, ПВі, Коб)],

де БП – балансовий прибуток;

Vрпзаг – загальний обсяг реалізації продукції;

ПВі – структура реалізації;

Ці – середньореалізаційні ціни;

Сі – собівартість одиниці продукції;

ПФР – позареалізаційні фінансові результати;

К – інвестований капітал;

Коб – коефіцієнт оборотності капіталу.

Для розрахунку впливу чинників на рівень рентабельності використовують
спосіб ланцюгових підстановок за алгоритмом, аналогічним наведеному вище
аналізу рентабельності виробничої діяльності. Відмінність полягає у
кількості умовних величин, що, виходячи з кількості чинників,
становитиме 5.

При поглибленому аналізі необхідно вивчити вплив чинників другого рівня,
від яких залежить зміна середньореалізаційних цін, собівартості
продукції і позареалізаційних результатів. Серед них і непрямі податки.

Аналізують також рентабельність виробничого капіталу, яку обчислюють як
відношення балансового прибутку до середньорічної вартості основних
засобів і середньорічних залишків матеріальних оборотних фондів.

Заключним етапом аналізу є розрахунок резервів підвищення рівня
рентабельності.

Основними джерелами резервів підвищення рівня рентабельності продажу є
збільшення суми прибутку від реалізації продукції і зниження
собівартості товарної продукції. Для підрахунку резервів слід
розрахувати можливу рентабельність (при умові використання резервів
зростання обсягів реалізації продукції та прибутків від реалізації, а
також резервів зниження собівартості продукції) і відняти від неї
показник фактичної рентабельності.

Резерв підвищення рівня рентабельності інвестованого капіталу може бути
підрахований аналогічно. При цьому показник “можливої рентабельності”
розраховується при умові використання резервів збільшення балансового
прибутку і скорочення суми капіталу за рахунок прискорення його
оборотності.

Фінансовий стан суб’єктів господарювання та їх податкоспроможність

1. Фінансовий стан: поняття та зв’язок з податкоспроможністю.

2. Загальний аналіз активу і пасиву балансу.

3. Використання капіталу підприємства.

4. Виробничо-фінансовий леверідж.

5. Платоспроможність і кредитоспроможність підприємства. Оцінка запасу
фінансової стійкості (зони безпеки) підприємства.

1. Фінансовий стан – це здатність підприємства профінансувати свою
діяльність. Висновки про фінансовий стан зазвичай роблять на основі
забезпеченості підприємства фінансовими ресурсами, доцільності їх
розміщення та ефективності використання.

У будь-якого підприємства існує багато джерел отримання фінансових
ресурсів. Так само існує багато напрямів їх використання. Використання
фінансових ресурсів проводиться у порядку фінансування діяльності. У
ході цього процесу важливо дотримуватися черговості фінансування.
Першочерговими є платежі, пов’язані з виконанням податкових зобов’язань
підприємства, оскільки саме ці зобов’язання є встановленими в
законодавчому порядку і найбільш жорстко регламентованими.

У зв’язку з тим, що виконання податкових зобов’язань є частиною процесу
фінансування, останні можуть бути успішно проведені лише за умови
нормального фінансового стану підприємства, тобто за умови достатності
фінансових ресурсів. Хоча необхідно підкреслити, що при ускладненому
фінансовому стані не завжди не виконуються податкові зобов’язання. Це
пов’язано з тим, що податкові платежі є першочерговими і тому найперші
отримані кошти спрямовуються саме на них. При цьому інші зобов’язання
можуть бути відкладені. Але така ситуація, як правило, продовжується
нетривалий період. Кредитори підприємства можуть ініціювати справу про
банкрутство. Після настання майнової відповідальності в результаті
банкрутства підприємство втрачає і свою податкоспроможність. Якщо ж
підприємство має заборгованість за податками, то воно несе майнову
відповідальність перед державою.

Враховуючи сказане, а також те, що податки можуть сплачуватися з
відстрочкою, на кожному підприємстві існує необхідність дослідження його
фінансового стану, платоспроможності та кредитоспроможності. Через ці
загальні показники можна зробити висновок про подальшу можливість
виконувати податкові зобов’язання.

Можна розрахувати питому вагу найближчих податкових зобов’язань
підприємства у його активах. Якщо цей показник дорівнює 1, то
підприємство є повним банкрутом, оскільки його активів вистачає лише для
покриття зобов’язань перед державою, а всі інші платежі залишаються
невиконаними. Якщо цей показник менший 1, то необхідно проаналізувати
стан балансу, щоб зробити загальні висновки про платоспроможність
підприємства у подальших періодах. Якщо ж цей показник більший 1, то
майна підприємства не вистачає навіть для покриття податкових
зобов’язань. У такому випадку виникає кримінальна відповідальність.

2. У ході аналізу фінансового стану необхідно, перш за все, вивчити
структуру активу і пасиву балансу.

Відомості, що наводяться в пасиві балансу, дозволяють визначити, які
зміни відбулися в структурі власного і позичкового капіталу, скільки
залучено до обороту підприємства довгострокових і короткострокових
позичкових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства багато в чому залежить від того, які кошти
воно має у своєму розпорядженні і куди вони вкладені. За приналежністю
наявний капітал поділяється на власний і позичковий. Відповідно до
тривалості використання, розрізняють капітал довгостроковий постійний
(перманентний) і короткостроковий.

Необхідність у власному капіталі обумовлена вимогами самофінансування
підприємств. Проте фінансування діяльності підприємства тільки за
рахунок власних коштів не завжди вигідне і можливе для нього, особливо
коли виробництво носить сезонний характер. Від оптимального
співвідношення власного і позичкового капіталу багато в чому залежить
фінансовий стан підприємства.

У зв’язку з цим важливими показниками, що характеризують ринкову
стійкість підприємства, є: коефіцієнт фінансової автономності
(незалежності) (питома вага власного капіталу в загальній сумі
капіталу); коефіцієнт фінансової залежності (частка позичкового
капіталу); плече фінансового важеля або коефіцієнт фінансового ризику
(відношення позичкового капіталу до власного). Чим вищий рівень першого
показника і нижчий другого та третього, тим стійкіший фінансовий стан
підприємства.

Оцінка змін, що відбуваються у структурі капіталу, може бути різною з
позиції інвесторів і з позиції підприємства. Для інвесторів більш
надійною є ситуація, коли частка власного капіталу у підприємства більш
висока. Підприємства ж, як правило, зацікавлені в залученні позичкових
коштів. Отримавши їх під менший відсоток, ніж рентабельність
виробництва, можна розширити останнє, підвищити прибутковість власного
капіталу. У результаті дії таких різнонапрямлених чинників склалися
співвідношення позичкових і власних коштів. У галузях з низьким
коефіцієнтом оборотності капіталу плече фінансового важеля не повинно
перевищувати 0,5. В інших галузях, де оборотність капіталу висока,
коефіцієнт може бути вище 1.

Проводячи внутрішній аналіз фінансового стану, необхідно вивчити
динаміку і структуру власного і позичкового капіталу, з’ясувати причини
зміни окремих його складових і дати оцінку цим змінам за звітний період.

Залучення позичкових коштів до обороту підприємства є нормальним явищем.
Але слід пам’ятати, що розумні розміри залучення здатні поліпшити
фінансовий стан підприємства, а надмірні – погіршити його. Тому в
процесі аналізу необхідно вивчити склад, давність виникнення
кредиторської заборгованості, наявність, частоту і причини утворення
простроченої заборгованості постачальникам ресурсів, персоналу
підприємства з оплати праці, бюджету, цільових фондів, з’ясувати суму
виплачених санкцій за прострочення платежів.

Середня тривалість використання кредиторської заборгованості в обороті
підприємства розраховується таким чином:

Зс ??Д / Ск.о. ,

де Зс – середні залишки кредиторської заборгованості;

Д – дні періоду;

Ск.о. – сума кредиторських оборотів за рахунками розрахунків з
кредиторами.

Цей показник може визначатися як в цілому, так і за видами
заборгованості (у тому числі перед бюджетом).

Аналізуючи кредиторську заборгованість, необхідно враховувати, що вона є
одночасно джерелом покриття дебіторської заборгованості. Тому в процесі
аналізу необхідно порівняти суму дебіторської і кредиторської
заборгованості (у тому числі за розрахунками з бюджетом). Якщо перша
перевищує другу, то це свідчить про іммобілізацію власного капіталу в
дебіторську заборгованість.

Під час аналізу довгострокового позичкового капіталу слід звернути увагу
на терміни повернення довгострокових кредитів, тому що від цього
залежить стабільність фінансового стану підприємства.

Після цього переходять до аналізу активів підприємства. Активами
називається усе, що має вартість, належить підприємству і відображається
в активі балансу. Актив характеризує розміщення капіталу підприємства,
тобто вкладення його в конкретне майно, матеріальні цінності. Він
характеризує витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції,
залишки вільної готівки.

Активи поділяють за ступенем ліквідності (здатності швидко
перетворюватися на готівку) на довгострокові (основний капітал) та
поточні (оборотні).

Розміщення коштів підприємства має дуже велике значення у фінансовій
діяльності і підвищенні її ефективності. Результати виробничої і
фінансової діяльності, а отже, і фінансовий стан підприємства, багато в
чому залежать від того, які асигнування вкладені в основні засоби та
оборотні кошти, скільки їх знаходиться у сфері виробництва та у сфері
обігу, у грошовій і матеріальній формі, наскільки оптимальне їхнє
співвідношення. Тому в процесі аналізу активів підприємства, в першу
чергу, слід вивчити зміни в їхньому складі і структурі та дати їм
оцінку.

Потім необхідно з’ясувати зміни в довгострокових (позаоборотних)
активах. Довгострокові активи, або основний капітал, – це вкладення
коштів у нерухомість, облігації, акції, запаси корисних копалин, спільні
підприємства, нематеріальні активи і т. ін. Велика увага приділяється
вивченню стану, динаміки і структури основних фондів, яким належить
основна питома вага у довгострокових активах підприємства. При вивченні
складу основних засобів потрібно з’ясувати співвідношення їх активної і
пасивної частин, силових та робочих машин. Від оптимального їх
співвідношення багато в чому залежать фондовіддача і фінансовий стан
підприємства.

Далі необхідно проаналізувати зміни за кожною статтею поточних активів
балансу як найбільш мобільної частини капіталу (за грошовими коштами,
рахунками дебіторів, виробничими запасами, готовою продукцією).

Збільшення коштів на банківських рахунках означає покращання фінансового
стану підприємства. Однак наявність великих залишків грошей протягом
тривалого часу свідчить про неправильне використання капіталу, який міг
би бути вкладеним у власне виробництво, акції і т. д. Сума грошей на
рахунках повинна зберігатися лише в межах першочергових потреб.

Наявність дебіторської заборгованості створює фінансові утруднення, тому
що породжує нестачу фінансових ресурсів. Кожне підприємство зацікавлене
у скороченні термінів погашення платежів. У процесі аналізу потрібно
вивчити динаміку, склад, причини і давність утворення дебіторської
заборгованості (як в цілому, так і за видами, включаючи бюджет). Слід
встановити, чи немає у її складі сум, нереальних для стягнення, або
таких, за яких минули терміни позовної давності. Якщо вони є, то
необхідно вжити заходів щодо їх стягнення, включаючи звернення до суду.

Тривалість перебування коштів у дебіторській заборгованості визначається
таким чином:

(середні залишки заборгованості за рахунками дебіторів ґ дні періоду /
сума дебетового обороту за рахунками дебіторів).

Щоб підрахувати збитки підприємства від невчасної оплати рахунків
дебіторами, необхідно від простроченої дебіторської заборгованості
відняти її суму, скориговану на індекс інфляції за цей термін (за
мінусом отриманої пені). Аналогічний розрахунок проводять по
заборгованості з боку бюджету перед підприємством. Можна також суму
простроченої дебіторської заборгованості помножити на ставку
банківського відсотка за цей період і від отриманого результату відняти
суму отриманої пені.

Значний вплив на фінансовий стан підприємства справляє стан виробничих
запасів. З метою забезпечення нормального ходу виробництва і збуту
продукції запаси повинні бути оптимальними, їх недостатність загрожує
збоями у виробництві, а надлишковість відволікає кошти з обороту.

Аналіз стану виробничих запасів необхідно починати з перевірки
відповідності фактичних залишків плановим потребам.

Велика питома вага в поточних активах підприємств належить готовій
продукції. Збільшення залишків готової продукції на складах підприємства
призводить до тривалого заморожування оборотних коштів, відсутності
готівки, потреби в кредитах і сплати відсотків за ними, зростання
кредиторської заборгованості постачальникам, бюджету, працівникам
підприємства з оплати праці і т. д. З метою розширення збуту необхідно
вивчати шляхи зниження собівартості продукції, підвищення її якості і
конкурентоспроможності, організації ефективної реклами і т. д.

Між статтями активу і пасиву балансу існує тісний взаємозв’язок. Кожна
стаття активу балансу має відповідні джерела фінансування. Джерелом
фінансування довгострокових активів, як правило, є власний капітал і
довгострокові позичкові кошти. У деяких випадках можливе формування
довгострокових активів і за рахунок короткострокових кредитів банку.
Поточні активи утворяться як за рахунок власного капіталу, так і за
рахунок короткострокових позичкових коштів. З метою забезпечення
гарантії погашення боргів бажано, щоб наполовину вони були сформовані за
рахунок власного капіталу.

Залежно від джерел формування загальну суму поточних активів (оборотного
капіталу) поділяють на дві частини: змінну (створену за рахунок
короткострокових зобов’язань підприємства) та постійний мінімум поточних
активів (запасів і витрат) (утворений за рахунок перманентного (власного
і довгострокового позикового) капіталу).

Нестача власного оборотного капіталу призводить до збільшення змінної
частини поточних активів, що також свідчить про посилення фінансової
залежності підприємства і нестійкість його стану.

У ході аналізу визначають, скільки власного капіталу використовується в
обороті.

Суму власного оборотного капіталу можна розрахувати таким чином: від
загальної суми поточних активів відняти суму короткострокових фінансових
зобов’язань. Аналітик розраховує також структуру розподілу власного
капіталу, тобто частку власного оборотного капіталу і частку власного
основного капіталу в загальній його сумі. Перший показник називають
коефіцієнтом маневровості капіталу. Він показує, яка частина власного
капіталу знаходиться в обороті, тобто в такій формі, яка дозволяє вільно
маневрувати коштами.

Важливим показником фінансового стану підприємства є також
забезпеченість матеріальних оборотних коштів власними джерелами
фінансування. Вона розраховується шляхом порівняння суми власного
оборотного капіталу із загальною сумою матеріальних оборотних фондів

У зв’язку з цим виділяють чотири типи фінансової стійкості підприємства:

1. Абсолютна стійкість фінансового стану: запаси і затрати (матеріальні
оборотні фонди) менші від суми власного оборотного капіталу і кредитів
банку під товарно-матеріальні цінності, а коефіцієнт забезпеченості
запасів і затрат джерелами коштів більше одиниці (такий коефіцієнт
розраховується шляхом ділення суми власного оборотного капіталу і
кредитів банку під товарно-матеріальні цінності на запаси і затрати
(матеріальні оборотні фонди).

2. Нормальна стійкість: запаси і затрати (матеріальні оборотні фонди)
дорівнюють сумі власного оборотного капіталу і кредитам банку під
товарно-матеріальні цінності, а коефіцієнт забезпеченості запасів і
затрат джерелами коштів дорівнює одиниці.

3. Нестійкий (передкризовий) фінансовий стан: запаси і затрати
(матеріальні оборотні фонди) дорівнюють сумі власного оборотного
капіталу і кредитам банку під товарно-матеріальні цінності плюс
тимчасово вільні джерела коштів (резервний фонд, фонд накопичення і
споживання).

При цьому фінансова нестійкість вважається допустимою, якщо дотримуються
такі умови:

– виробничі запаси плюс готова продукція дорівнюють або перевищують суму
короткострокових кредитів і позичкових коштів, що беруть участь у
формуванні запасів;

– незавершене виробництво плюс витрати майбутніх періодів дорівнює або
менше від суми власного оборотного капіталу.

4. Кризовий фінансовий стан (підприємство на межі банкрутства): запаси і
затрати (матеріальні оборотні фонди) більші від суми власного оборотного
капіталу і кредитів банку під товарно-матеріальні цінності плюс
тимчасово вільні джерела коштів (резервний фонд, фонд накопичення і
споживання).

3. Ефективність використання капіталу залежить від швидкості його обігу.
Затримка руху коштів призводить до уповільнення оборотності капіталу,
вимагає додаткових вкладень і може спричинити значне погіршення
фінансового стану підприємства. Однак потрібно прагнути не тільки
прискорення руху капіталу на всіх стадіях кругообороту, але й
максимальної його віддачі. Віддача полягає у збільшенні суми прибутку на
одну гривню капіталу. Це досягається шляхом раціонального та економного
використання всіх ресурсів, недопущення їхніх перевитрат, втрат на
різних стадіях кругообороту. Тобто ефективність використання капіталу
характеризується його віддачею (рентабельністю), яка є відношенням суми
прибутку до середньорічної суми основного та оборотного капіталу.

Для характеристики інтенсивності використання капіталу розраховується
коефіцієнт його оборотності як відношення виручки від реалізації
продукції, робіт і послуг до середньорічної вартості капіталу.

Названі показники взаємопов’язані між собою. Прибутковість інвестованого
капіталу дорівнює добутку рентабельності продажу та коефіцієнта
оборотності капіталу. При внутрішньому аналізі більш докладно вивчаються
причини зміни рентабельності продажу.

Оборотність капіталу тісно пов’язана з його віддачею і є одним з
найважливіших показників, що характеризують інтенсивність використання
коштів підприємства і його ділову активність. Саме тому у процесі
аналізу необхідно більш детально вивчити показники оборотності капіталу
і встановити, на яких стадіях кругообігу відбулося уповільнення або
прискорення руху коштів.

Швидкість оборотності капіталу характеризується такими показниками:

– коефіцієнтом оборотності (Коб);

Коб = (виручка від реалізації продукції, робіт і послуг) /
(середньорічна вартість капіталу і його частин);

– тривалістю одного обороту (Тоб);

Тоб = (середньорічна вартість капіталу) ґ (кількість календарних днів в
аналізованому періоді) / (виручка від реалізації продукції).

Середні залишки всього капіталу та окремих видів оборотних коштів
розраховують за середньою хронологічною: 1/2 суми на початок періоду
плюс залишки на початок кожного місяця (кварталу) плюс 1/2 залишку на
кінець періоду і результат ділимо на кількість місяців (кварталів) у
звітному періоді.

У процесі аналізу необхідно вивчити оборотність капіталу не тільки в
цілому, але й за стадіями кругообігу. Це дозволить простежити, на яких
стадіях відбулося прискорення або уповільнення оборотності капіталу. Для
цього середні залишки окремих видів поточних активів потрібно розділити
на одноденний оборот.

Тривалість обороту капіталу багато в чому залежить і від органічної
будови капіталу (співвідношення основного та оборотного капіталу). Чим
вища частка основного капіталу в загальній його сумі, тим повільніше він
обертається, і навпаки, при збільшенні питомої ваги оборотних активів
прискорюється загальна оборотність капіталу. Частка основного та
оборотного капіталу залежить від специфіки виробництва, державної
податкової та амортизаційної політики. Залежність загальної тривалості
обороту капіталу можна виразити таким чином:

Тс.об. = Тоб. к. / ПВоб. ,

де Тс. об. – середня тривалість обороту загальної суми капіталу;

Тоб.к. – тривалість обороту оборотного капіталу;

ПВоб. – питома вага оборотного капіталу в загальній сумі. 

Для розрахунку впливу даних чинників використовується спосіб ланцюгових
підстановок. Алгоритм розрахунку наступний:

1) розраховується середня тривалість обороту загальної суми капіталу за
базисний період: Тс.об.б = Тоб.к.б / ПВоб.б;

2) розраховується умовна величина, що означає середню тривалість обороту
загальної суми капіталу при тривалості обороту оборотного капіталу за
базисний період і питомій вазі оборотного капіталу в загальній сумі за
аналізований період: Тс.об.ум = Тоб.к.б / ПВоб.ан;

3) розраховується середня тривалість обороту загальної суми капіталу за
аналізований період: Тс.об.ан = Тоб.к.ан / ПВоб.ан;

4) розраховується вплив чинників на зміну середньої тривалості обороту
загальної суми капіталу:

а) вплив зміни долі оборотного капіталу: (Тс.об.ум – Тс.об.б);

б) вплив швидкості оборотності поточних активів: (Тоб.к.ан –Тс.об.ум).

Загальна оборотність оборотного капіталу являє собою суму окремих
показників оборотності за видами поточних активів. Окремі показники
оборотності, розраховані виходячи з виручки, необхідні для визначення
впливу кожної статті поточних активів на зміну загальної тривалості
обороту оборотного капіталу. Дійсний же оборот окремих елементів
характеризує не загальна сума виручки від реалізації продукції, а сума
обороту за кредитом бухгалтерських рахунків, на яких відображаються
різні види поточних активів (для незавершеного виробництва – випуск
готових виробів, для виробничих запасів – витрати їх на виробництво, для
залишків готової продукції – її відвантаження покупцям, для дебіторської
заборгованості – кредитові обороти за рахунками дебіторів і т. д.).

Економічний ефект в результаті прискорення оборотності виражається у
відносному вивільненні коштів з обороту, а також у збільшенні суми
прибутку. Сума вивільнених коштів з обороту в зв’язку з прискоренням або
додатково залучених в оборот при уповільненні оборотності визначається
множенням одноденного обороту з реалізації на зміну тривалості обороту:

+Е = ((фактична виручка) / (дні в періоді)) ???Тоб.

Збільшення суми прибутку за рахунок зміни коефіцієнта оборотності
капіталу можна розрахувати шляхом множення приросту коефіцієнта
оборотності на фактичний коефіцієнт рентабельності продажу і на фактичну
середньорічну суму капіталу:

? П = ?Коб ??Rрпф ???Кф.

У ході аналізу необхідно також оцінити ефективність використання
капіталу. Для цього обчислюють три основні показники прибутковості:

– загальну рентабельність інвестованого капіталу;

– ставку прибутковості позичкового капіталу, інвестованого кредиторами;

– ставку прибутковості (рентабельності) власного капіталу.

Загальна рентабельність інвестованого капіталу визначається відношенням
загальної суми прибутку (і власника, і кредиторів, як до сплати
податків, так і після) до маси інвестованого ними капіталу.

Розрахунок, виходячи з прибутку до сплати податків, провадиться таким
чином:

R = ВП / (ВК + ПК),

де ВП – валовий прибуток до сплати податків та відсотків за позиками;

ВК – власний капітал;

ПК – позичковий капітал.

Розрахунок після сплати податків:

R = (ЧП + ФВ) / (ВК + ПК),

де ЧП – чистий прибуток після виплати податків та відсотків;

ФВ – фінансові витрати щодо обслуговування кредиторської заборгованості.

Якщо порівняти показники рентабельності до і після сплати податків, то
отримаємо вплив оподаткування на прибутковість капіталу.

Ставка рентабельності позичкового капіталу розраховується відношенням
маси прибутку, виплаченого власниками кредиторам, до суми інвестованого
ними капіталу:

РПК = (сума виплачених відсотків за кредити інвесторам) / (середньорічна
сума боргових зобов’язань підприємства (включаючи і борги постачальникам
та іншим кредиторам)).

Рентабельність власного капіталу являє собою відношення маси чистого
прибутку, отриманого за звітний період, до середньорічної вартості
власного капіталу:

РВК = ЧП / ВК.

Різниця між рентабельністю власного капіталу і рентабельністю
інвестованого капіталу після сплати податків утворюється за рахунок
ефекту фінансового важеля. Його значення залежить від оподаткування та
кредитної політики (у тому числі щодо відстрочок за податками). Він може
бути розрахований таким чином:

ЕФВ = (R(1 – Ко) – СВ) ??(ПК / ВК),

де Ко – коефіцієнт оподаткування;

СВ – ставка позичкового відсотка, передбачена контрактом.

Ефект фінансового важеля показує, на скільки відсотків збільшується
рентабельність власного капіталу за рахунок залучення позичкових коштів
в оборот підприємства. Він виникає в тих випадках, коли економічна
рентабельність вище позичкового відсотка.

Ефект фінансового важеля складається з двох компонентів:

1) різниці між рентабельністю інвестованого капіталу після сплати
податку і ставкою відсотка за кредити;

2) плеча фінансового важеля, тобто відношення: ПК/ ВК.

Позитивний ефект фінансового важеля виникає, якщо (R(1 – Ко) – СВ) > 0.
Якщо (R (1 – Ко) – СВ)

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019