.

Матерiали круглого столу 1998 – Органiзацiйнi та правовi проблеми боротьби з корупцiєю (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1536
Скачать документ

Матерiали круглого столу 1998 – Органiзацiйнi та правовi проблеми
боротьби з корупцiєю

Великобританія є однією з провідних країн світу з стабільною економікою,
високою правовою культурою населення, авторитетом органів влади та
правоохоронних агентств, а також зразком давнього демократичного устрою
суспільства І держави. Незважаючи на це, корумпованість має місце і в
цій країні, а проблеми корупції знаходяться в центрі уваги
вчених-кримінологів і практичних працівників правоохоронних органів.

У теоретичній частині британської кримінологічної науки ми можемо знайти
велику кількість дефініцій корупції. Але єдиного визначення, яке було б
офіційно закріплене в Законі І використовувалося б у практичній
діяльності правоохоронних органів, не існує. Підхід до корупції взагалі
має чисто кримінологічний або, якщо бути більш точним, соціологічний
характер. Дослідження в цій сфері провадяться спеціалістами
кримінологічної і політичної наук. Якщо проаналізувати британську
кримінологічну літературу і діяльність поліції і прокуратури Англії й
Уельсу (Шотландія і Північна Ірландія мають свої правові системи і
структуру правоохоронних органів), можна зробити висновок, що корупція
не розглядається окремо як незалежне, самостійне явище. Аналіз
корупційних діянь дуже тісно пов’язаний з дослідженням державних
злочинів, білокомірцевої та організованої злочинності.

Британські криміналісти під корупцією розуміють зловживання службовим
або політичним становищем, метою якої є придбання матеріальних цінностей
або пільг. Серйозність того чи іншого корупційного діяння визначається
так званим громадським інтересом, який є ключовим моментом при прийнятті
рішення про обвинувачення тієї чи іншої особи. Якщо обвинувачення особи
у вчиненні корупційного діяння може привести до підриву авторитету влади
або злочин не має великої суспільної небезпеки, але виграти на
обвинувачення мають бути значними, правоохоронці відмовляють у
продовженні розслідування, посилаючись на останнє, а також на незначне
порушення громадського Інтересу.

У Великобританії виділяється кілька різновидів корупції Політична
корупція – Це найбільш небезпечна форма корупційної діяльності.
Найчастіше політична корупція пов’язана з нелегальним або прихованим
фінансуванням політичних партій чи політичних діячів, для чого
використовуються кошти, отримані як хабар, внаслідок ухилення від сплати
податків, шахрайства, фіктивного банкрутства. Британські кримінологи
вважають доцільним І перспективним вивчення взаємозв’язку між політичним
фінансуванням, шахрайством та відмиванням грошей. Суб’єктами такої
корупції виступають, як правило, відомі політичні діячі, члени
парламенту та державні службовці вищого рівня. Тобто це різновид
білокомірцевої злочинності, де злочини вчинюються людьми, наділеними
владою.

Корупція у державному секторі – це також форма політичної корупції, але
вона має свої особливості, оскільки злочини вчинюються у сфері місцевого
управління службовцями місцевих урядів, мерій та Іншими клерками,
службові повноваження яких пов’язані з соціальним забезпеченням
населення. Найпоширенішим злочином тут є розтрата, тобто використання
державних або громадських фондів в особистих Інтересах.

Приведені вище різновиди корупції мають спільні риси: по-перше, тісний
взаємозв’язок бізнесу І політичного життя, який викликає конфлікт між
особистим та громадським Інтересом з боку службовця; по-друге – з
організованою злочинністю та відмиванням грошей. Корупція сама по собі
часто є транснаціональним злочином, як І Інші види білокомірцевої
злочинності. Бізнесмени та політичні діячі найвищого рівня майже завжди
використовують Інші країни для розміщення І відмивання «брудних» грошей.

Політика корупція – охоплює одержання хабара поліцейськими у зв’язку з
виконанням ними службових обов’язків та зловживанням владою. До цього
виду корупції належать також вчинені поліцейськими проти громадян
дисциплінарні правопорушення шляхом зловживання політикою владою.
Відповідальність за такі правопорушення регламентується як кримінальним
законодавством, так і дисциплінарним статутом поліційної служби.

Банківська корупція. У британській літературі та пресі часто
використовується такий термін як «корумповані банкіри». Це працівники
банку, які зловживають своїми функціональними обов’язками з корисливих
мотивів. Справа в тому, що банки та банківські службовці мають особливий
статус у сфері державного управління, оскільки всі фінансові операції
будь-якого рівня здійснюються саме через банки. З одного боку, банки
виконують функції компанії, метою якої є одержання прибутку, а з Іншого
– здійснюють нагляд за легітимністю фінансових операцій. Так, згідно з
законодавством, спрямованим на боротьбу з відмиванням грошових коштів,
банківські службовці зобов’язані заявляти до поліції або Національної
служби кримінальної розвідки про будь-яку підозрілу фінансову операцію.
Поширеними є випадки, коли вони за певну винагороду «закривають очі» на
ті чи Інші операції, або, більш того, допомагають злочинцям вчиняти
злочини проти банку, його клієнтів або ж інших організацій, тобто
використовують своє посадове становище всупереч Інтересам служби.

Розслідуванням діянь, які підпадають під ознаки корупції, займається
поліція. У структурі підрозділу по боротьбі з шахрайством поліційних сил
Великобританії існує спеціальна секція, де працюють детективи, які
займаються розслідуванням злочинів у громадському та державному секторі.
Вона називається «Public Sector Corruption Sector», тобто Секція по
розслідуванню корупції в громадському секторі.

Якщо збитки від корупційного діяння перевищують суму в 2 мільйони фунтів
стерлінгів або злочин є дуже складним, або він становить суттєвий
громадський Інтерес, такий злочин буде розслідуватися. Організацією по
розслідуванню серйозного шахрайства (Serious Fraud Office), яка працює з
1988 р. під егідою Міністерства Юстиції Великобританії. Але такий підхід
є загальним для всіх економічних злочинів І корупція не виділяється як
окремий напрямок роботи цієї організації. Слідство у таких справах
провадиться спеціальними підрозділами, до складу яких входять досвідчені
поліцейські-детективи, у порядку, описаному вище.

Обвинуваченням та представництвом в суді по таким справам займається
Прокурорська Служба її Величності.

Як ми бачимо, проблеми корупції мають соціальний та культурологічний
характер та мають свої особливості в кожному суспільстві. Структура та
механізм економічної діяльності також певним чином впливають на
особливості корупційних діянь. Ситуація в Україні щодо корупції та
боротьби з нею ще не склалася; безумовно, І вона буде мати також свої
особливості, які зроблять її унікальною. Але, не дивлячись на це, було б
доцільно вивчати досвід розвинутих країн в цій сфері, оскільки він
надасть можливість підвищити ефективність боротьби з корупцією.

О.Г.КАЛЬМАН, канд.юрид.наук, доцент, зав. сектором вивчення причин
злочинності НДІВПЗ АПрН України

СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ
ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

1. На сучасному етапі розвитку суспільства і функціонування державного
механізму проблема корупції стала актуальною і невідворотною. Цей
негативний чинник серйозно поглиблює кризу довіри до держави, її владних
структур, зводить нанівець їх автори тет і громадську активність людини,
сприяє значному послабленню принципу верховенства закону, як іржа,
роз’їдає основи державності і моралі.

Різноманітні прояви корупції в Україні стали значною перешкодою на шляху
розбудови демократичної правової держави, функціонування її економіки,
надання іноземних і внутрішніх інвестицій.

Кримінологічні дослідження підтверджують поширеність цього явища у
владних структурах і гостроту реакції більшості наших громадян на факт
корупції, хабарництва у владних структурах. Ціна, щоб терпіти цю
суспільне небезпечну болячку, надзвичайно велика для суспільства. Усе це
стало головною передумовою розробки Концепції боротьби з корупцією в
Україні на 1998 – 2005 роки, затвердженої Указом Президента України 24
квітня 1998 р.

2. У політичному житті суспільства найбільшу небезпеку викликають
негативні наслідки послаблення виконавчої влади, які при звели до
різкого зниження дисципліни, безконтрольності держав них чиновників,
корупції на всіх рівнях державної влади. Так, отримані нами результати
опитування громадської думки показали, що більше половини населення
України (56.7%) використовує для вирішення своїх життєвих проблем такті
спосіб, як дача хабара: 9,7% давали хабара працівникам виконавчих
комітетів місцевих рад, 16,7% – керівникам промислових підприємств,
35,4% – працівникам правоохоронних органів, а серед них 19,4% .
працівникам органів внутрішніх справ, 38,7% – іншим державним
службовцям.

Слід відзначити також, що у суспільній свідомості сформувалася чітка
установка на те, що хабарництво і корупція-притаманне нашому суспільству
явище, 87,9% громадян заявили про це у своїх відповідях і лише 6,1 %
висловили думку, що ці явища засуджуються громадськістю, а 3% – що це
злочин.

Вивчення механізму передачі хабара показало, що страх бути притягнутим
до кримінальної відповідальності відсутній як у хабарника, так і в
особи, яка дає хабара. 65,5% анкетованих давали хабара без посередників.
Не є характерним і вимагання хабара. Лише 38,9% опитуваних заявили, що у
них вимагали хабара.

Головним предметом хабарництва, як і раніше, були гроші (40,4%),
продукти споживання – 14,9%, лікеро-горілчані і коньячні вироби – 31,9%,
промислові товари – 6,4%, надання послуг хабарнику – 6,4%. Називалися і
невеликі суми хабара. Так, 55,5% давали хабара у розмірі до 50 грн.,
22,2% – від 51 до 100 грн., решта – понад 100 грн., при цьому 52% свій
хабар давали як подарунок посадовій особі.

У процесі дослідження вивчалося і ставлення населення до діяльності
правоохоронних органів, а також її оцінка у сфері боротьби з
хабарництвом. Задовільною цю роботу визнали лише 22,2% респондентів,
незадовільною – 77,8%. На запитання, чому вони не звернулися до
правоохоронних органів з повідомленням про вимагання хабара або про факт
його передачі, опитувані відповіли: немає сенсу (25,8%), головне –
позитивне вирішення проблеми (32,3%), не даси – нічого не доб’єшся,
оскільки існує кругова порука (16,1%). Як бачимо, населення не вірить у
соціальну справедливість і в можливість наших правоохоронних органів
надійно захистити його від хабарників і протистояти цьому явищу.

3. Корупція багатогранна, вона має місце не тільки в українському
національному вимірі, а стала міжнародним масштабним явищем.

Боротися з різними корупційними проявами досить складно. Але й удаватися
до крайнощів при цьому не треба. Корупція притаманна будь-якому
суспільству, і боротися з нею треба зважено. Ніякі заклики до посилення
кримінальної відповідальності, вжиття радикальних заходів боротьби, як
свідчить історичний досвід, не спрацьовують.

4. Боротьба з корупцією в державі є складником боротьби зі злочинністю в
цілому. Вона передбачає реалізацію комплексу політичних, ідеологічних,
правових, економічних, організаційних заходів у різних сферах
життєдіяльності держави, спрямованих на: забезпечення належних умов для
нормального функціонування усіх ланок державного апарату; захист
конституційних прав і інтересів громадян; реалізацію заходів по
попередженню, виявленню, перепиненню і протидії корупції; встановлення
над її проявами ефективного соціально-правового контролю.

Ефективна боротьба з проявами корупції не може бути здійснена в
результаті одноразових і короткочасних акцій будь якого ступеня
активності і суворості на будь-якому рівні, а потребує довготривалих
соціально-економічних, політичних і правових перетворень у суспільстві.
Тому складовими частинами цієї боротьби має бути постійна діяльність
усіх її суб’єктів, спрямована на:

усунення і знешкодження політичного, економічного і законодавчого
підґрунтя проявів корупції;

посилення дисциплінарної, адміністративної, цивільне правової та
кримінальної відповідальності за корупційні діяння, особливо за найбільш
небезпечні їх види;

удосконалення і реформування діяльності правоохоронних органів у сфері
боротьби з корупцією.

5. Головна стратегічна мета боротьби з корупцією – забезпечення і
впровадження заходів, спрямованих на зменшення темпів зростання
корупційних діянь з подальшою їх стабілізацією і знач ним зменшенням
рівня цих явищ у суспільстві в майбутньому, створення надійної системи
соціального контролю і протидії. Для реалізація цієї мети і встановлення
над корупцією дійового соціального контролю необхідно вирішити такі
завдання:

а) з’ясувати реальний рівень, структуру, динаміку, механізм та масштаби
корупції, не лише зареєстрованої, а й латентної;

б) виявити причини й умови, що сприяють корупції соціально-політичного,
соціально-економічного, соціально-психологічного та правового характеру;

в) визначити й оцінити можливості практичної реалізації комплексу
заходів по попередженню, протидії та встановленню контролю за проявами
корупції;

г) окреслити коло суб’єктів боротьби з корупцією, їх компетенцію, а
також завдання по виявленню фактів корупції з метою удосконалення їх
роботи і підвищення її ефективності по виявленню фактів корупції;

д) вирішити питання реформування антикорупційного законодавства з різних
галузей права, правового, кадрового, інформаційно-аналітичного,
просвітницького, наукового забезпечення усієї системи боротьби з
корупцією;

е) провести аналіз діяльності окремих інститутів державної служби,
повноважень посадових осіб та інших службовців, у необхідних випадках
провести реорганізацію цих інститутів, більш чітку регламентацію
службових повноважень з метою зменшення потенційних можливостей для
зловживання державними службовцями своїм посадовим становищем;

ж) вирішити проблему про підвищення рівня матеріального забезпечення
державних службовців з низькими окладами і встановлення доплат до їх
заробітної плати залежно від кількості і якості їх роботи;

з) створити більш ефективну систему конкурсного відбору на заміщення
посад державних службовців усіх рівнів на основі тестування та
професійних іспитів;

к) запровадити адміністративну юстицію для розгляду справ по судовому
захисту прав громадян на управлінські послуги;

л) вивчити законодавчий, правозастосовальний, організаційний досвід
інших країн у сфері боротьби з корупцією;

м) розробити інформаційне забезпечення боротьби з корупцією.

6. Основні зусилля потрібно спрямувати на профілактику корупційних
діянь, з урахуванням вимог сьогодення та прогнозів на найближчу
перспективу. Успішна боротьба з корупцією в цих умовах неможлива без
посилення репресивних заходів, пов’язаних з кримінальною
відповідальністю, без активізації роботи правоохоронних органів по
своєчасному викриттю злочинів та їх покаранню. Чинне законодавство
повною мірою може забезпечити таку можливість.

7. Тактика боротьби з корупцією повинна має бути практично спрямована на
вирішення невідкладних і перспективних завдань на різних етапах
реалізації названої Концепції, на чітке визначення компетенції суб’єктів
протидії і заходів, яких їм треба вжити в тому чи іншому випадку.

Враховуючи ту обставину, що корупція – це не один якийсь конкретний
злочин і навіть не сукупність злочинів, а сукупність аморальних,
дисциплінарних, адміністративних, кримінальних вчинків, засоби боротьби
з нею повинні мати субординаційний характер і бути взаємопов’язані.

На сучасному етапі тактика боротьби зі злочинністю має бути першочергово
спрямована на такі види корупційних діянь, які зараз становлять
найгострішу проблему для держави з урахуванням розміру шкоди, що
завдається ними суспільству. Без сумніву, це кримінальна корупція. Тому
головне зараз – активізація діяльності правоохоронних органів по
викриттю і покаранню злочинців з використанням різних прийомів і засобів
в тих сферах, де цей вид корупції найбільш поширений: у виконавчих,
представницьких і контролюючих, у правоохоронних органах, у банківській,
підприємницькій сферах тощо. Паралельно необхідно розвивати і посилювати
рівень соціального контролю за діяльністю посадових осіб з широким
залученням громадськості і вдосконалювати чинне законодавство.

Для координації дій суб’єктів боротьби з корупцією (правоохоронних,
контролюючих, представницьких, виконавчих органів, органів місцевого
самоврядування та громадськості) і встановлення контролю за її проявами
слід впровадити централізоване керівництво усією системою цих органів,
що дозволить організувати тісну взаємодію суб’єктів протидії. Потрібна
логічна й організована система органів, методів та механізмів боротьби з
корупцією на основі чіткого розподілу обов’язків між ними, концентрації
і координування спільних зусиль. При цьому доцільним було б зосередити
оперативну і слідчу роботу в єдиному органі.

У подальшому з урахуванням змін у соціально-політичному й економічному
житті суспільства необхідно корегувати стратегію і тактику цієї боротьби
в напрямку пошуку оптимального спів від ношення репресивних і
попереджувальних заходів.

А саме високий рівень нормативності, чітке законодавче врегулювання,
системність заходів і мають визначити стратегію і тактику боротьби з
корупцією в сучасних умовах.

Г.А.МАТУСОВСЬКИЙ, д-р юрид. наук, професор, зав. сектором НДІВПЗ ПрН
України

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ МЕТОДИК РОЗСЛІДУВАННЯ ДІЯНЬ З ОЗНАКАМИ КОРУПЦІЇ

Значна частина економічних злочинів більшою або меншою мірою пов’язана з
корупційними проявами у службовій діяльності. Цим пояснюється
необхідність розробки комплексних методик розслідування економічних
злочинів та діянь з ознаками корупції. А для цього необхідно з’ясувати
низку положень, які містить Закон України «Про боротьбу з корупцією», а
також міжнародні документи стосовно даного питання. У Довідковому
документі ООН про міжнародну боротьбу з корупцією (1995 р.) це явище
визначається як зловживання державною владою для отримання вигод в
особистих цілях. З нього видно, що корупція виходить за межі
хабарництва. У такому ж розумінні Міждисциплінарна група по корупції
Ради Європи дала робоче визначення корупції. Остання розглядається як
хабарництво, будь-яка інша поведінка осіб, яким доручено виконання
певних обов’язків у державному або приватному секторі, і яка призводить
до порушення обов’язків, покладених на них згідно зі статусом державної
посадової особи, окремого працівника, і має за мету отримання будь-яких
незаконних вигод для себе та інших.

У Законі України «Про боротьбу з корупцією» під цим поняттям розуміється
діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована
на протиправне використання наданих їм повноважень для отримання
матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг (ст.1).

При очевидних розбіжностях у визначенні поняття корупції під цим явищем
можна розуміти: 1) злочини, передбачені відповідними нормами глав
Особливої частини КК України, спрямовані на зловживання посадовою особою
своїм службовим становищем з метою одержання будь-яких вигод для себе
або інших осіб; 2) корупційні діяння у розумінні ст.1 Закону України
«Про боротьбу з корупцією».

До діянь, що містять ознаки корупції, перш за все можна віднести значну
частину економічних злочинів, які вчиняються з корисливих мотивів
посадовими та матеріально відповідальними особами, наділеними
повноваженнями по управлінню та розпорядженню майном.

Суб’єктами злочинів з ознаками корупції, які вчиняються в економічній
сфері, можуть бути посадові особи, які здійснюють дозвільні, контрольні
та інші розпорядчі функції.

Дослідження проблеми формування комплексних методи розслідування
економічних злочинів з ознаками корупції у першу чергу передбачає
вивчення питань кримінально-правової відповідальності за діяння, що
належать до посадових чи інших злочинів. Зловживання владою з метою
сприяння вчиненню економічних злочинів може розглядатися як загальна
ознака для цілої низки складів злочинів, які розміщені у різних главах
чинного Кримінального кодексу України. Передусім, до них належать деякі
склади злочинів, передбачених гл. VII Особливої частини КК («Посадові
злочини»), які вчиняються особами у сфері економічних відносин:
зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК); перевищення
влади або посадових повноважень (ст.166 КК); одержання хабара (ст. 168
КК); посередництво в хабарництві (ст. 169 КК); посадовий підлог (ст.172
КК), який вчиняється у зв’язку з економічною діяльністю.

До діянь з ознаками корупції (гл.ІХ «Злочини проти порядку управління»)
належить такий склад злочину, як одержання незаконної винагороди
працівником державної установи або організації (ст.191-2КК).

Серед указаних корупційних діянь особливо небезпечним є хабарництво.
Проблеми виявлення і розслідування хабарництва у різний час
висвітлювались у криміналістичній літературі (І.К.Туркевич,
В.І.Гончаренко, А.В.Дулов, В.О.Образцов, М.Л.Яблоков та ін.). їхніми
працями закладено науковий фундамент для подальших досліджень сучасної
корупційної економічної злочинності.

Зміни, що відбуваються в економічних відносинах, впливають на
криміналістичну характеристику хабарництва та інших діянь з ознаками
корупції. У системі елементів такої характеристики важливе місце
належить окресленню особистості злочинця. У переліку осіб, які
притягаються до відповідальності за ст. 168 КК, фігурують державні
службовці, а також посадові особи, які не є державними службовцями. Це
можуть бути посадові особи різних установ, організацій та підприємств
(голови місцевих рад, генеральні директори господарських товариств,
президенти, віце-президенти АТ, президенти фондів), а також керівники
різних асоціацій та об’єднань, які мають статус юридичної особи. Такими
можуть бути й особи, які надають названим категоріям посадових осіб ті
чи інші послуги, блага, переваги.

Суб’єктами хабарництва можуть бути посередники, які передають гроші,
матеріальні цінності, надають посадовим особам послуги, а також
приймають від них і передають хабародавцеві необхідні документи, майно
чи необхідну інформацію.

На відмінність від традиційного хабарництва, де хабародавець виступав у
ролі прохача, на сьогодні, маючи значні кошти, він незрідка диктує свої
вимоги й умови. У той же час хабарник часто сам проявляє ініціативу на
початковому етапі встановлення кримінальних зв’язків з тією чи іншою
економічною структурою, обстоюючи потім її інтереси. У такій системі
відносин обидві сторони діють у спільних інтересах, що полегшує їм
приховання своєї злочинної діяльності.

Що стосується такого елемента криміналістичної характеристики, як
предмет корупційних дій, то вони зводяться до: незаконних дій по
створенню при підприємствах комерційних структур з метою переміщення
коштів цих підприємств на рахунки новостворених «фірм»; укладення
збиткових для держави комерційних угод (про надання в оренду приміщень,
транспортних засобів та ін.); видачі банківських гарантій без достатніх
реальних взаємних зобов’язань (що надає змогу знімати з рахунку кошти
без виконання робіт, поставки товару тощо); видачі кредитів, позик, у
тому числі і під реальні проекти, що використовуються для приховування
розкрадань грошових коштів; сприяння у створенні фіктивних підприємств,
що виражається у відкритті у банку рахунку без відповідного юридичного
оформлення і реєстрації підприємства, а також у переводі клієнта на
обслуговування в інший банк. До предмету корупційних діянь поруч з
хабарництвом та іншими діяннями належать також потурання, сприяння та
невжиття заходів до правопорушників, зокрема, шляхом: надання службової
інформації (з банку, біржі, інвестиційного фонду, фонду державного
майна, аукціону, податкових органів); фальсифікації матеріалів
документальної ревізії або аудиторської перевірки; прийняття
фальсифікованих податкових декларацій; дачі вигідного для правопорушника
висновку за результатами службового розслідування, матеріалами
попередньої перевірки; приховання компрометуючих матеріалів, які
надійшли до засобів масової інформації, тощо.

Одним з важливих завдань криміналістичної науки є розробка рекомендацій
науково-технічного, тактичного і методичного характеру, спрямованих на
підвищення рівня адміністративного провадження у справах про корупційні
діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією (ст. 12 Закону
України «Про боротьбу з корупцією»). Тут вимагається застосування
криміналістичних рекомендацій по дотриманню вимог ст.245 КпАП про
своєчасне, всебічне, повне та об’єктивне встановлення обставин кожної
справи з метою одержання вірогідних відомостей про те, що: діяння дійсно
вчинено (у певному місці, у певний час); воно є дійсно корупційним (або
іншим правопорушенням, пов’язаним з корупцією); особа, яка вчинила
діяння, належить до суб’єктів правопорушення (є державним службовцем,
іншою особою, уповноваженою на виконання функцій держави); діяння
вчинено з вини даної особи; термін накладення судом адміністративного
стягнення не скінчився (ст.38 КпАП); відсутні також інші обставини, які
виключають провадження по справі (ст.247 КпАП).

З названою метою необхідно використовувати досвід застосування методики
розслідування хабарництва з урахуванням особливостей адміністративного
провадження у справах про корупційні діяння.

Згідно зі ст.251 КпАП («Докази») в адміністративному провадженні можуть
бути використані: а) рекомендації криміналістичної тактики при одержанні
пояснень осіб, які притягуються до відповідальності, потерпілих,
свідків, при оцінці висновку експерта, огляді документів і предметів –
речових доказів; б) криміналістична техніка – при вивченні документів і
слідів.

М.І.МЕЛЬНИК, канд. юрид. наук, доцент, заст. керівника
Науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради України

РОЛЬ І МІСЦЕ КОНЦЕПЦІЇ БОРОТЬБИ З

КОРУПЦІЄЮ НА 1998-2005 РОКИ В СИСТЕМІ

АНТИКОРУПЦІЙНИХ ЗАХОДІВ

24 квітня 1998 р. Указом Президента України затверджено Концепцію
боротьби з корупцією на 1998-2005 роки (далі – Концепція).Поява цього
документа обумовлена низкою чинників, насамперед відсутністю стратегії
запобігання та протидії корупції.

Концепція, що являє собою сукупність змістовно узгоджень положень,
настанов, які визначають соціальні передумови корупції, причини й умови
корупційних діянь, принципи, напрями, основні шляхи, сили та способи
запобігання, виявлення і протидії цьому явищу, якраз і покликана
забезпечити системний підхід та ефективну організацію діяльності у сфері
боротьби з корупцією.

За логікою законодавчого процесу й організації правоохоронної діяльності
затвердження Концепції мало б передувати прийняттю Закону України «Про
боротьбу з корупцією», інших антикорупційних нормативно-правових актів і
схваленню Національної програми боротьби з корупцією. Однак і за
обставин, коли спочатку було прийнято названі акти, а лише згодом
відбулося затвердження Концепції, вона має надзвичайно важливе значення
для діяльності по запобіганню і протидії корупції. На мій погляд, воно
полягає у тому, що:

1. Уперше на нормативному рівні сформульовано розуміння сутності
корупції як соціального явища. При цьому відмічається, що корупція – ще
й історичне явище. Впродовж усього часу існування держави чиновництво
супроводжує ознака корупційності. Жодна із соціально-політичних і
економічних систем не має повного імунітету від цього явища. Побороти,
викорінити корупцію як явище неможливо. Максимально чого можна досягти у
протидії цьому злу – звести до певного мінімуму його обсяги і прояви,
обмежити вплив на соціально-економічні та політичні процеси у
суспільстві. Це положення є базовим для формування антикорупційної
політики в державі, пріоритетом якої мають стати профілактичні заходи
загальносоціального і спеціального кримінологічного спрямування.

У Концепції зафіксовано положення (яке було включено до неї з ініціативи
автора цієї публікації) про те, що у правовому відношенні корупція
становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної
небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших
правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових,
дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб,
пов’язаних із вчиненням цих діянь.

Системно викладено соціальні передумови корупції, безпосередні причини й
умови корупційних діянь, які згруповано за рівнем і сферою дії.

Накреслено напрями запобіжного впливу на соціальні передумови корупції,
комплекс політичних, економічних, правових, організаційно-управлінських,
соціально-психологічних та інших заходів запобігання і протидії їй.

4. Пропонуються системний підхід, невідкладні та перспективні
заходи щодо вдосконалення законодавства про відповідальність за
корупційні діяння.

5. Передбачено низку заходів по активізації діяльності спеціальних
органів, що здійснюють виявлення проявів корупції.

Концепція визначає систему забезпечення діяльності по запобіганню та
протидії корупції, а також систему реалізації самої Концепції. Останнє
має бути забезпечено насамперед шляхом врахування положень цього
документа у формуванні і проведенні державної, у тому числі правової,
політики, розроблення нових і вдосконалення чинних загальнодержавних та
галузевих програм боротьби з корупцією, прийняття нових законів і
внесення змін та доповнень до чинних законодавчих актів, опрацювання
чіткої системи державного контролю та відповідальності за виконання
положень і рекомендацій Концепції.

Без реального впровадження в практику положень Концепції її роль
обмежиться названими вище чинниками, а факт схвалення цього документа
залишиться виключно політичним заходом, як це було з багатьма
нормативно-правовими актами з цих питань.

Що ж стосується місця Концепції у системі актикорупційних заходів, то
вона якраз і повинна закласти фундамент, сформувати цю систему. У цьому
її основне функціональне призначення. Тому не можна погодитися з
твердженням окремих авторів, що Концепція не матиме практичного
застосування, оскільки не передбачає конкретних заходів правового,
організаційного та іншого характеру, а містить лише загальнотеоретичні
узагальнюючі положення. Такого роду акти і не повинні передбачати
конкретні заходи, а, тим більше, визначати їх зміст, виконавців і
терміни виконання. Це предмет регулювання документів Іншого рівня –
постанов, програм, планів тощо, які наповнюють реальним змістом
концептуальні положення, не підмінюючи їх.

Отже, для ефективної боротьби з корупцією Україна на сьогодні має все –
концепцію, програму, антикорупційне законодавство. Відсутність відчутних
результатів у протидії корупції можна пов’язати лише з одним – з браком
політичної волі. Але ця проблема виходить за межі юридичної науки і
потребує окремого дослідження. Варто лише зауважити, що основні зусилля
у політичній сфері мають бути спрямовані на те, щоб боротьба з цим
соціальним явищем перестала мати характер політичної спекуляції, коли
державні і політичні діячі використовують гасла боротьби з ним виключно
у своїх політичних цілях. Боротьба з корупцією не повинна підмінятися
політичною боротьбою, а політична боротьба – боротьбою з корупцією.

І.О.ХРИСТИЧ, канд.екон.наук, доцент, ст.наук.співроб. НДІВПЗ АПрН
України,

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО НАСЛІДКИ КОРУПЦІИНИХ ДІЯНЬ

Існує точка зору, що корупція обов’язково присутня у країнах з ринковою
економікою.

Термін «корупція» можна вживати в широкому і вузькому розумінні слова.
На території нашої країни цей термін почали застосовувати в теоретичному
і практичному вжитку лише в останні роки. В Україні для боротьби з
корупцією застосовується Кримінальний кодекс, Закон України «Про
боротьбу з корупцією» і Національна програма боротьби з корупцією, але,
на жаль, термінологія навіть у них різна.

Зрозуміло, якщо термін «корупція» має розмиті межі, то дуже важко навіть
теоретично обчислювати збитки від корупційних діянь. Дехто вважає, що
цифри є більш красномовними. Міністр внутрішніх справ на засіданні
Кабінету Міністрів підкреслив: якщо в 1992 р. було зареєстровано близько
тисячі фактів хабарництва, що становило в загальній структурі
економічної злочинності 2,7%, то в 1997 р. уже 2,2 тис., що становить
3,6%. Стосовно державних службовців складено 4548 адміністративних
протоколів. Із них щодо депутатів різних рівнів та голів місцевих рад за
корупційні діяння складено 1094 протоколи; щодо 374 депутатів не було
отримано згоди на притягнення їх до відповідальності.

Ці дані підкреслюють, що в нашій країні наслідки корупції вже мають
місце у політичному й економічному житті. Увесь світ вважає, що в
Україні бізнес є повністю кримінальним. Це не зовсім відповідає
дійсності, але завдає значної шкоди подальшому розвитку нашої країни й
її інтегруванню в спільноту розвинутих країн.

Дуже повільно проходить перехід економіки України на шляхи ринкової
економіки, у першу чергу тому, що тверезо мисляча людина ніколи не
розпочне реальної господарської діяльності без твердої впевненості, що
закони податкової політики повністю не зміняться. Бізнесмени інших країн
також не поспішають інвестувати коштів в нашу економіку через
нестабільність існуючого законодавства.

Більшість учених зараз вважають, що існування тіньової економіки не
головне; вона існує в усіх країнах світу. Але в нашій вона набрала таких
розмірів, що вже загрожує існуванню економіки загалом: багато
підприємців вимушені працювати в «тіні», тому що інакше не зможуть, усі
прохають одного: знизьте тиск податків, його тягар підприємці уже не
витримують.

Інакше кажучи, існуюча податкова система – це одна з умов існування
корупції в країні. Саме вона формує у підприємців упевненість, що за
хабар можна вирішити будь-яке питання, в тому числі й отримати пільги
при сплаті податків.

Проведене нами опитування підтвердило, що більшість населення нашої
країни не довіряє органам влади і правоохоронним органам, вважає, що до
них звертатися даремно, бо там ніхто нічого і ніколи не зробить задарма.
Тому дуже важко зробити підсумки про наслідки від корупції в галузі
морально-етичних відносин у суспільстві, а також у справі формування
світогляду підростаючого покоління. Молодь бачить, що в суспільстві
більшість населення обіцяє робити все як слід, а робить зовсім інакше.
Підтвердження тому – обіцянки народних депутатів під час проведення
виборів.

Головне, що зараз ніхто не хоче думати про те, що в історичному і
політичному плані наслідки від корупції ще суттєвіші. Доки весь світ
буде вважати, що в Україні дуже значний рівень корупції, і держава
нічого не робить для її викоренення в масштабах країни, неможливо
завоювати авторитет на міжнародному рівні, і, як наслідок, одержати
кредити для розвитку економіки.

О.Є.РАГУЛІНА, аспірант кафедри криміналістики НЮА України

ОГЛЯД МАТЕРІАЛІВ ВИВЧЕННЯ ПРАКТИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ З ОЗНАКАМИ
КОРУПЦІЇ ТА КОРУПЦІЙНИХ ДІЯНЬ

Криміналістичні дослідження по розробці методик розслідування
хабарництва, що складають наукову базу боротьби з корупційною
злочинністю, були проведені значно раніше тих корінних змін у
економічних відносинах, які відбулися в Україні за останнє десятиріччя.
Очевидно, що ці зміни обумовили виникнення нових способів посягань у
сфері економіки, вже відомих кримінальному законодавству, а також появу
нових складів економічних злочинів, відповідальність за які встановлено
чинним Кримінальним кодексом України. Практика свідчить, що переважно
саме з цими посяганнями пов’язані діяння з ознаками корупції, але
механізм реалізації корумпованих зв’язків з урахуванням сучасних умов у
криміналістичному аспекті досліджений недостатньо, що тягне великі
складнощі у практичній діяльності правоохоронних органів. Враховуючи це,
у сучасних умовах боротьби з корупцією особливу увагу необхідно
приділяти вивченню слідчої та судової практики.

Вивчення справ про злочини з ознаками корупції та корупційні діяння
(відповідальність за останні передбачено Законом України «Про боротьбу з
корупцією»), розглянутих судами м. Харкова, а також аналіз матеріалів
проведеного у 1997 р. анкетування слідчих прокуратур різних областей
України (Тернопільської, Закарпатської, Хмельницької, Львівської,
Полтавської, Харківської, Донецької, Луганської, Волинської та ін.), у
провадженні яких були справи про посадові злочини, а також про
корупційні діяння, дали змогу зробити певні висновки стосовно деяких
питань, що виникають під час розслідування злочинів та інших діянь
указаних категорій.

o

ae

x

. У зв’язку з цим вбачається необхідним удосконалити методику
розслідування злочинів з ознаками корупції, з тим щоб вона сприяла
оптимізації виявлення цих ознак безпосередньо правоохоронними органами.

На сьогодні посадові злочини, у тому числі хабарництво, а також
корупційні діяння, у більшості випадків поєднані з іншими злочинами та
правопорушеннями. 80% слідчих у запропонованих їм анкетах підкреслили,
що хабарництво найбільш часто є супутнім економічним злочинам (посадові
розкрадання – ст.84 КК), господарським злочинам (заняття забороненими
видами підприємницької діяльності – ст. 148 КК), ухилення від сплати
податків, зборів, інших обов’язкових платежів – ст. 148-2 КК, фіктивне
підприємництво ст. 148-4 КК, шахрайство з фінансовими ресурсами – ст.
148-5 КК, порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів ст.
148-8 КК та ін., деяким злочинам проти держави (контрабанда ст.70 КК,
порушення правил про валютні операції – ст.80 КК, приховування валютної
виручки – ст.80-1 КК, порушення законодавства про бюджетну систему
України – ст.80-3 КК, видання нормативних актів, які змінюють доходи і
видатки бюджету всупереч установленому законом порядку – ст.80-4 КК). У
ході розслідування таких злочинів слідчі мають певні підстави робити
висновки, що у тому чи Іншому випадку мав місце хабар, але, як правило,
ці підстави є недостатніми для пред’явлення обвинувачення у хабарництві.
На жаль, ця категорія злочинів характеризується великою складністю
виявлення їх ознак і процесу доказування, і тому є надзвичайно
проблематичною. Вивчення цієї проблеми повинно йти поруч з дослідженням
питань боротьби з економічними злочинами, що надасть можливість
спостерігати взаємозв’язки у розроблених кримінальними структурами
механізмах готування, вчинення і приховання економічних злочинів та
зловживань державною владою в особистих цілях.

Виявлення і розслідування корупційних діянь також викликає великі
труднощі. Адже у ході адміністративного розслідування необхідно вчасно,
всебічно, повно й об’єктивно встановити, чи мало місце діяння, який вид
юридичної відповідальності за нього передбачено тощо. Тому вважаємо
доцільним необхідність впроваджувати у практику застосування
криміналістичних рекомендацій при виявленні і розслідуванні корупційних
діянь, за які передбачено адміністративну відповідальність.

В.П.КОРЖ, канд.юрид.наук, доцент ІПК Генеральної прокуратури України

АНТИКОРУПЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Корупція – складне соціальне явище, продукт економічного, політичного та
культурного середовища в державі. Структури корупції мають місце як в
авторитарних державах, так і демократичних; корупція поширюється і
набуває різні форми в державній, громадській та приватній діяльності.
Словник іноземних слів визначає корупцію як «підкуп, продажність
громадських, політичних діячів, посадових осіб». Вважаємо, що корупція
розпочинається з обміну взаємними послугами: «ти – мені, я – тобі». На
перший погляд, навіть безкорислива послуга зобов’язує зробити відповідну
послугу, потім відповідна послуга потребує наступної, і так без кінця.
З’являється безперервний ланцюг, який неможливо розірвати. Обмін
взаємними послугами породжує систему незаконних відносин, що базується
на платних відносинах, коли все продається і купується – були б гроші.
Ця система відносин між особами, які мають капітал, призводить до влади
і допомагає їм уникнути юридичної відповідальності. Зростають незаконні
виплати, винагороди, переплати за виконану роботу, здійснюється
недостатній контроль або потурання при проведенні приватизації,
аудиторської або податкової перевірок тощо. Усе це свідчить про
поширення активної корупції, як внутрішньовідомчої, так і зовнішньої.

Можна навести чимало прикладів корумпованості представників
законодавчої, виконавчої та судової влади. Так, дружина працює у
комерційній структурі й одержує зарплату в шість разів більшу, ніж інші
співробітники, тому що її чоловік обіймає посаду в органах виконавчої
влади і контролює галузь, у якій ця комерційна структура має свій
інтерес. Інший приклад: батько – начальник державної податкової районної
адміністрації, а його дочка працює в комерційній структурі консультантом
по оподаткуванню й одержує зарплату в п’ять разів вище посадової. У цих
прикладах вчинені діяння не підпадають під поняття корупції та
корупційного діяння, визначеного у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з
корупцією» і ст. 165 Кримінального кодексу України.

З розвитком нових форм власності корупція в Україні прийняла небачений
розмах. Державні чиновники різних рівнів, депутати ухитряються сидіти
відразу в двох (а то й трьох-чотирьох) кріслах -у себе в установі чи
сесійному залі і в правліннях, директоратах комерційних банків, фірм,
компаній, акціонерних товариств. І зрозуміло, що «взаємні відносини»
вимагають відповідних дій: прийняття рішень, актів, законів в інтересах
цих комерційних структур тощо.

Відомий дослідник корупції В.Рейсман розглядає такі види корупційних
діянь, як ділові, гальмові і як прямий підкуп. Ділові корупційні діяння
забезпечують своєчасне або прискорене виконання чиновником своїх прямих
посадових (службових) обов’язків; гальмові сприяють тому, що посадова
особа (державний службовець) не виконує вимог, які входять в коло його
посадових (службових) обов’язків; прямий підкуп – це купівля суб’єктами
підприємницької діяльності не окремої послуги, а самої посадової особи,
політичного або громадського діяча, тобто його благонадійності не для
одноразового виконання рішень, а для постійної підтримки дій, захисту
інтересів на всіх рівнях.

Суб’єкти підприємницької діяльності не розпочнуть своєї справи без
наявності «даху», тобто сприяння, підтримання, захисту з боку посадових
осіб органів законодавчої, виконавчої, судової влади, міліції,
прокуратури. Поширеним проявом корупції є наявність мобільного зв’язку у
деяких посадових осіб, депутатів, суддів, прокурорів, слідчих,
працівників податкової міліції та інших. Мобільний телефон – це одна з
винагород комерційної структури своєму «патронові».

У розумінні комерційних структур суть підприємництва – за великі гроші
купити дуже великі гроші, тобто дати хабара посадовій особі і мати
доступ до державного бюджету. Вони вважають, що купити в Україні можна
все. Окремі підприємці займаються посередницькою діяльністю за схемою –
«хто, коли, за що і скільки». На сучасному етапі слід визначити два види
традиційних корумпованих відносин: відносини кримінальних структур з
державними І недержавними структурами; відносини комерційних структур з
представниками державних органів влади та управління, у тому числі з
працівниками правоохоронних органів.

Традиційні ознаки корумпованих відносин не були враховані у повному
обсязі авторами Закону «Про боротьбу з корупцією». Викладене в цьому
Законі поняття корупції як діяльності осіб, уповноважених на виконання
функцій держави, спрямованої на протиправне використання наданих їм
повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших
переваг, вважаємо, є невдалим, оскільки штучно звужує поняття цього
явища, зводить його лише до хабарництва і корисливих зловживань. Між тим
корупція – це проникнення у владні й управлінські структури
організованої професійної злочинності, прийняття посадовими особами цих
структур законів, управлінських рішень у корпоративних, вузькогрупових
інтересах фізичних та юридичних осіб. Проявляється корупція не лише в
корисливих зловживаннях владою чи посадовим становищем, а й у
економічних злочинах, зокрема, розкраданнях державного або колективного
майна в особливо великих розмірах, контрабанді, ухиленні від
оподаткування тощо. Характерною ознакою корупції є задоволення
вузькогрупових інтересів злочинних структур, партій, груп як з
корисливих, так і з інших мотивів. Проте ці дії за Законом не визначені
як корумповані.

Поняття корупції звужує вказівка на суб’єктів як на осіб, «уповноважених
на виконання функцій держави», тобто державних службовців і народних
депутатів. Але Закон України «Про державну службу» визначає більш широке
коло осіб, зокрема, як тих, «хто виконує функції держави, так і
практичних виконавців завдань». Останні належать до «інших державних
службовців», на яких законами або іншими нормативними актами покладено
здійснення організаційно розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
Однак за цим Законом зловживання практичних виконавців завдань не є
проявами корупції. Суб’єктами кримінальної відповідальності за корупцію
є посадові особи, до яких згідно зі ст. 164 Кримінального кодексу
належать як представники влади, так і особи, діяльність яких пов’язана з
виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських
обов’язків на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від
форм власності. Слід визнати неузгодженість норм Кримінального кодексу і
Закону «Про боротьбу з корупцією», що приречує останній на
неефективність. Викладене підтверджує необхідність удосконалення
законодавства про боротьбу з корупцією.

Зокрема, суб’єктами корупційних діянь слід визнати: осіб, уповноважених
на виконання функцій держави; фактичних виконавців завдань; посадових
осіб, діяльність яких пов’язана з виконанням організаційно-розпорядчих
або адміністративно-господарських обов’язків на підприємствах, в
установах, організаціях незалежно від форм власності; посадових осіб і
працівників органів державної податкової та митної служби, прокуратури,
суду, органів внутрішніх справ.

Вважаємо за доцільне у проекті нового Кримінального кодексу України у
розділі «Злочини у сфері службової діяльності» визначити поняття
корупції, корупційного діяння. Так, \Корупцію\ слід визнати як незаконне
використання службовими особами посади з метою одержання особистої
вигоди чи винагороди. Кримінальне караними корупційними діяннями вважати
дії чи бездіяльність посадових та службових осіб в інтересах фізичних чи
юридичних осіб з тією ж метою. Протидією корупції є доповнення чинного
Кримінального кодексу України \ст. 80-3 – порушення законодавства про
бюджетну систему України\ та \ст. 80-4 – видання нормативних актів, які
змінюють доходи та видатки бюджету з порушенням встановленого законом
порядку\. Авторами проекту нового Кримінального кодексу ці
антикорупційні статті не були враховані, незважаючи на те, що окремі
посадові особи в інтересах юридичних і фізичних осіб використовують
бюджетні кошти не за їх призначенням; видають накази, постанови та інші
нормативні акти, які дозволяють змінювати бюджетну систему для
подальшого її використання деякими комерційними та господарськими
структурами.

Загальний стан криміногенної обстановки в Україні на сучасному етапі
складний. Зростає злочинність, зокрема організована, яка проявляється в
таких формах як організована група, злочинне співтовариство, тобто
злочинна організація. Протидією організованій злочинності та корупції
має стати новий Кримінальний кодекс. У зв’язку з цим вважаємо за
доцільне у ст. 27 проекту КК визначити поняття організованої групи,
злочинного співтовариства та злочинної організації, вказати ознаки цих
злочинних угруповань; статтю викласти у такій редакції: вчинення злочину
групою осіб, групою за попередньою змовою, організованою групою,
злочинним співтовариством, злочинною організацією, а ч. 4 даної статті
сформулювати таким чином: злочини визнаються вчиненими організованим
злочинним співтовариством, утвореним для спільної, зорганізованої,
згуртованої, цілеспрямованої, активної професійної злочинної діяльності
за попередньою розробкою кримінальних планів з використанням наукових,
технічних засобів чи кримінальної спеціалізації співучасників,
забезпеченням безпеки, умов існування, використанням корумпованих
зв’язків з посадовими чи службовими особами».

Антикорупційне законодавство повинно бути реальною протидією корупції
державних посадових, службових осіб і використанню їх організованими
злочинними угрупованнями.

С.Ф.ДЕНИСЮК, перший заступник начальника Управління МВС України в
Харківській області

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ТА ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

Прийняття Верховною Радою України 5 жовтня 1495 р Закону України «Про
боротьбу з корупцією» стало не тільки значним профілактичним чинником
попередження вчинення корисливих правопорушень в органах влади та
Управління, але й дозволило правоохоронним органам активізувати роботу
по виявленню і припиненню фактів корупції та забезпеченню захисту
економічних інтересів держави.

У той же час ефективності роботи спеціальних підрозділів по боротьбі з
організованою злочинністю щодо виконання названого Закону перешкоджає
певна недосконалість законодавства.

Незважаючи на те, що боротьба з корупцією оголошена одним з пріоритетних
напрямків боротьби зі злочинністю, до цього часу в Кримінальному кодексі
України відсутні поняття «корупція», «корупційне діяння», не визначено
склад таких злочинів, не встановлена кримінальна відповідальність за їх
учинення. Не віднесені корупційні дії і до обставин, що обтяжують
відповідальність (ст.41 КК); не введено такої кваліфікуючої ознаки до
жодної із статей Кодексу.

На практиці виходить, що боротьба з корупцією здійснюється в умовах
відсутності за такий злочин кримінальної відповідальності. Законом
України «Про боротьбу з корупцією» встановлюється лише адміністративна
та дисциплінарна відповідальність. Однак до Кодексу України про
адміністративні правопорушення та Закону України «Про державну службу»
відповідних змін та доповнень так і не було внесено, навіть незважаючи
на те, що вказаним Законом значно розширено спеціальні обмеження щодо
державних службовців.

У цьому Законі чітко не визначено І коло осіб, які підлягають
відповідальності за його порушення. Так, у ст. 1 вказано: «Під корупцією
в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання
функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих
повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг чи Інших
переваг». У сі.2 «Суб’єкти корупційних діянь та Інших правопорушень,
пов’язаних з корупцією», приводиться вичерпний перелік суб’єктів, до
яких віднесено дві категорії осіб: а) державні службовці; б) народні
депутати України І депутати Автономної Республіки Крим, депутати І
голови місцевих Рад.

Найбільше проблем викликає поняття «державний службовець», яке
безпосередньо в самому Законі не розкрито. Роз’яснення Головного
Управління державної служби при Кабінеті Міністрів України, коментар
Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою
злочинністю і корупцією для визначення вказаного поняття відсилають до
Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р., де в ст. 1
вказано: «Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які
займають посади в державних органах та їх апаратах щодо практичного
виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за
рахунок державних коштів». Тобто фактично будь-який спеціаліст
будь-якого державного органу незалежно від їх рівня (центральний апарат
міністерств, відомств чи підрозділ на місцях), місцезнаходження (органи
вищої виконавчої влади чи місцевого самоврядування), який здійснює
функцію держави по управлінню майном І одержує зарплату за рахунок
державного бюджету, підпадає під поняття «державний службовець».

Крім того, в ст. 10 Закону України «Про боротьбу з корупцією» прямо
визначається: «Керівники … державних підприємств, установ та
організацій чи їх структурних підрозділів у разі виявлення чи одержання
Інформації про вчинення підлеглими корупційного вчинку або порушень
спеціальних обмежень, встановлених ст. 5 даного Закону, в межах своєї
компетенції зобов’язані вжити заходів щодо припинення таких діянь і
негайно повідомити про їх вчинення будь-який з державних органів,
указаних у п. „а” і „б” ст. 4 цього Закону”.

Проте в статтях 17 і 26 Закону України „Про державну службу”
передбачається, що державний службовець зобов’язаний прийняти Присягу і
мати ранг державного службовця, чого зазначена вище категорія осіб не
здійснює І не має, а, значить, і відповідальності за корупційні діяння
не підлягає.

Крім цього, якщо відповідно до 7-ми категорій державних службовців,
перелік яких наводиться в ст. 25 згаданого Закону, під його дію
підпадають практично всі керівники І спеціалісти центральних апаратів
міністерств, відомств, комітетів, Інших центральних органів державної
виконавчої влади, то на обласному і районному рівнях – лише спеціалісти
апарату та інші спеціалісти управлінь, відділів, служб державних
адміністрацій.

Отже, не підпадає під дію Закону «Про боротьбу з корупцією» значна
частина навіть керівників обласних відомств, а не те що підлеглих їм
працівників, чим штучно знижуються можливості правоохоронних органів у
практичному застосуванні даної о Закону, що заважає його ефективності.

А якщо врахувати, що в самих органах влади є безліч посад, які не
передбачають рангу державного службовця, то під дію даного Закону
потрапляє ще більш обмежене коло осіб. Наведемо приклади. Лікар, який
працює в медичному закладі Міністерства охорони здоров’я й отримує
заробітну плату з державного бюджету, має виконувати покладені на нього
державою функції по забезпеченню безкоштовного медичного обслуговування
громадян України. А він фактично відмовляється лікувати пацієнтів,
направляючи їх до комерційного медичною закладу, де він сам працює за
сумісництвом І бере додаткову платню.

Учитель, який теж вважається на державній службі, навмисно занижує
оцінки учням, пропонуючи їм приходити до нього на додаткові заняття, де
і подає за плату той же самий матеріал, передбачений учбовою програмою І
який повинен був розтлумачити безпосередньо на уроці.

Не підлягають відповідальності за Законом України «Про боротьбу з
корупцією» і працівники санітарно-епідеміологічної служби, багатьох
інших контролюючо-розпорядчих відомств обласного та районного рівнів,
від своєчасного і справедливого рішення яких на місцях залежить, чи
отримає громадянин безоплатну (або пільгову) путівку до санаторію,
рецепт на видачу безоплатних ліків, місце на кладовищі для поховання
близьких, городню ділянку, своєчасно якусь довідку для подання до
Інстанцій, дозвіл на зайняття підприємницькою діяльністю, на продаж
виробленої продукції, а часом навіть зарплату або пенсію, чи збереже за
собою в умовах значних скорочень займану ним посаду і багато Іншого.

Автоматично випадають з-під дії цього Закону керівники державних
підприємств, організацій, установ, акціонерних товариств, інших подібних
структур, де контрольний пакет акцій належить державі. Значить, І особи,
які їх очолюють, виконують функції по управлінню державним майном І
отримують платню за рахунок державних коштів. Однак останні не зрідка,
ігноруючи інтереси держави, за різні види винагороди використовують свою
посаду на користь Інших комерційних структур, фізичних осіб, а притягти
їх до відповідальності за такі фактично корупційні дії за згаданим
Законом немає змоги. Водночас, у переліку всіх категорій державних
службовців, у тому числі і найнижчої, сьомої, в Законі зроблено
посилання: «…та інші прирівняні до них посади», але що це за посади,
не розкрито.

Отже, в умовах, коли деякі статті Закону «Про боротьбу з корупцією»
допускають подвійне їх тлумачення, з’являються додаткові складнощі для
винесення рішень судами. Як результат, на практиці має місце чимало
випадків, коли за одні й ті ж корупційні діяння одним судом
правопорушники притягуються до відповідальності, а іншим – ні. Причому і
в першому, і в другому випадках судді посилаються на одні й ті ж статті
Закону. Аналогічна ситуація виникає при складанні адміністративних
протоколів і розгляді в судах матеріалів на деякі інші категорії
посадових осіб.

1 таких протиріч чимало, що не дозволяє працівникам органів МВС,
прокуратури, юстиції, Національної юридичної академії дійти остаточного
висновку щодо суб’єктів корушдійних діянь за Законом «Про боротьбу з
корупцією».

М.В.САЛТЄВСЬКИЙ, д-р юрид.наук, професор, зав. лабораторією НДІВПЗ АПрН
України

ВИКОРИСТАННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ У БОРОТЬБІ З КОРУПЦІЄЮ

Протягом трьох років Україна живе в новому правовому полі, яке було
створено прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією» (5.10.1995
р.). Але його прийняття не змінило криміногенної ситуації в країні на
краще, а, навпаки, з кожним роком ситуація погіршується. Зростає
корумпованість державного апарату, особливо посадових осіб, які згідно з
законом належать до суб’єктів корупції – державних службовців і
депутатів.

1. Корупція в демократичній суверенній Україні набула вигляду болячки,
про існування якої раніше замовчувалося, а зараз у всіх вона на слуху.

Ученим-правознавцям треба гостро і прямо порушувати проблему недієвості
Закону «Про боротьбу з корупцією». Уже настав час поставити запитання
Президентові країни і Верховній Раді: чому прийняті закони не діють і ми
не отримуємо бажаного ефекту? В чому причина?

2. Закон не діє у першу чергу тому, що він за своєю суттю є
недосконалим. У ньому корупція зведена лише до поборів, отримання
подарунків, послуг та благ і нема жодного слова про те, що корупція – це
підкуп, хабарництво, продажність посадових осіб, політичних діячів, як
це пояснюють тлумачні словники. Однак ці терміни повністю відсутні в
законі.

Закон прийнято, але механізм впровадження його в життя відсутній.
Боротьбу з корупцією провадять органи прокуратури, Служби безпеки, МВС,
в яких створені спеціальні підрозділи. Фактично останні існують, але їх
штати малочисельні і займаються вони, передусім, боротьбою з
організованою злочинністю, причому зовсім не звертають уваги на
адміністративне провадження.

Адміністративне провадження – це самостійна функція в адміністративному
процесі. Це функція, яка притаманна правоохоронним органам і полягає в
отриманні інформації криміналістичними методами. Ще в 1987 р. Академією
МВС України було порушено питання про створення «адміністративної
криміналістики», яка б розробляла засоби і методи отримання доказів в
адміністративному процесі (наприклад, застосування технічних засобів при
проведенні огляду документів на робочих місцях, копіювання документів,
фіксація механізму адміністративних дій сучасними засобами звуко
(відео)- техніки).

Фотографування, відео-, звукозапис – об’єктивні засоби фіксації
інформації, які констатують факти незаконних угод, змови сторін, які
домовляються, фактичного передавання, переказування грошей, надання
послуг і т.п.

3. Корупційні діяння завжди вчиняються таємно і делікатно, в цьому їх
специфіка. Для об’єктивної їх фіксації необхідно надання правоохоронним
органам відповідних процесуальних прав збирання, закріплення та
дослідження інформації криміналістичними і спеціальними засобами,
переліченими в ст.8 Закону «Про оперативно розшукову діяльність» (п.
8-18).

За сучасних умов кримінально-процесуальний закон дозволяє органам
дізнання провадити оперативно-розшукові дії. Разом з тим, вони не
вважаються джерелами доказів. Законодавець вимагає розкрити джерело
доказів. Цю справедливу загальну вимогу з урахуванням деяких способів
отримання доказів виконати неможливо.

У зв’язку з цим законодавець повинен зважувати, хто і яку інформацію
надав і таким чином вирішувати проблему використання оперативних
матеріалів при доказуванні. У законі необхідно передбачити і
регламентувати такі ситуації:

1 .Оперативний працівник володіє джерелом органолептичної інформації,
тобто він сприйняв факти, речі і події як свідок. У цій ситуації
процедура легалізації оперативної інформації повинна співпадати з
процедурою, визначеною ст.66 КПК України.

2.Оперативний працівник володіє матеріальними джерелами Інформації, на
яких технічними засобами зафіксовано факти реальної дійсності. Така
інформація є достовірною, тому що відображається об’єктивними засобами.
Для введення її у процес доказування слідчий повинен зафіксувати факт
подання матеріальних джерел, оглянути їх і прийняти рішення залучити їх
як документи або речові докази.

3.Такий підхід до поданих оперативних матеріалів у процесі доказування
нам здається найбільш оптимальним у теоретичному і практичному плані,
тому що він ураховує спосіб отримання інформації.

4.Однією із суттєвих причин недостатньої ефективності закону боротьби з
корупцією є слабка координація дій структур, які провадять боротьбу з
нею. Недостатня відповідальність за стан боротьби пояснюється і
відсутністю координуючого органу.

На нашу думку, для вдосконалення боротьби з корупцією необхідно одній із
цих структур надати статусу відповідальної і доручити їй координаційні й
управлінські функції, наділивши її при цьому відповідними владними
повноваженнями. Такою структурою може бути Координаційний комітет при
Президентові України або Національне бюро розслідувань.

5.Для оперативності виявлення ознак корупції, попередження і запобігання
злочинів необхідно при цій структурі створити інтегрований банк
інформації про осіб, який включав би три її види:
соціально-демографічну; економічну; кримінальну.

Розглянуті питання вдосконалення боротьби з корупцією на основі
застосування технічних засобів дозволяють зробити такі пропозиції:

а) удосконалити Закон «Про боротьбу з корупцією» шляхом залучення до
опрацювання проекту такого закону фахівців різних галузей права і
практиків;

б) створити єдиний Центр координаційної й управлінської діяльності,
визначити орган, на який покласти відповідальність за стан боротьби з
корупцією;

в) при комітеті (структурі) створити інтегрований банк інформації про
осіб, який буде включати три її види: соціально демографічну, економічну
і кримінальну;

г) у кримінально-процесуальному законі треба вирішити питання
використання оперативної інформації як джерела доказування. Спростити
процедуру введення у процес доказування оперативних даних, поділивши їх
на два види – суб’єктивні, отримані органолептичними способами суб’єкта,
й об’єктивні, отримані сучасними технічними засобами як в автоматичному
режимі, так і при управлінні оператором.

д) спростити адміністративний процес і передбачити використання
криміналістичної і спеціальної техніки для отримання, закріплення і
дослідження доказів.

е) у спеціальних навчальних закладах, де проходять підготовку працівники
адміністративної служби, бажано ввести в навчальний процес спецкурс
«Адміністративна криміналістика».

А.Ф.ВОЛОБУЄВ, канд.юрид.наук, доцент, докторант Харківського
університету внутрішніх справ;

О.В.ЛІТВІНОВ, ад’юнкт Харківського університету внутрішніх справ

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ЛЕГАЛІЗАЦІЄЮ НЕЗАКОННИХ ПРИБУТКІВ
І КОРУПЦІЄЮ, ТА ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ЇХ РОЗСЛІДУВАННЯ

Під впливом соціально-економічних змін в кримінальному законодавстві
країн СНД з’являються нові склади економічних злочинів. Серед них слід
відмітити такий злочин як легалізація грошових коштів, одержаних
незаконним шляхом, передбачений у проекті нового Кримінального кодексу
України, відомий у країнах з розвиненою ринковою економікою як
«відмивання грошей», здобутих злочинним шляхом.

За своєю суттю відмивання грошей – це банківські маніпуляції з
протизаконне одержаними коштами, в результаті яких вони набувають
вигляду легальних доходів. Суспільна небезпечність даного виду злочинів
полягає в тому, що відмивання грошових коштів – це заключний етап
перетворення злочинності у високоприбутковий вид діяльності, в ході
якого відбувається протиправна і шкідлива для суспільства концентрація
економічної, а слідом за нею і політичної влади в руках неконтрольованої
суспільством групи осіб.

Легалізація злочинних доходів є для злочинних організацій способом
перекачування «брудних» грошей у легальний бізнес, причому з кожним
роком механізм здійснення грошових операцій вдосконалюється. Україна в
нинішній час є особливо привабливою для злочинців різного роду, бо її
економіка з фінансовими центрами, що розвиваються, дуже вразлива.
Організовані злочинні групи користуються будь-якими недоліками і
прогалинами в регулюванні діяльності комерційних підприємств. А за
відсутності на даний час відповідних нормативних актів, що перешкоджали
б легалізації незаконних доходів, вони можуть діяти практично відкрито,
не побоюючись бути притягнутими до відповідальності. Вони можуть
використовувати величезні кошти, наявні в їхньому розпорядженні, для
прямого підкупу та корупції. Об’єктами їх впливу є владні структури,
фінансові установи, адміністрація яких може бути підкуплена з метою
наступного використання в справі легалізації злочинних доходів.

З цією метою вони можуть навіть повністю взяти під свій контроль
діяльність фінансових установ. Про це свідчать дані урядової комісії з
питань повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно перебувають
за її межами. Ще в 1996 р. їх сума, за окремими оцінками, досягала понад
одного мільярду доларів США.

Аналіз кримінальних справ про економічні злочини та іншої інформації
показує, що організовані злочинні групи все частіше проникають у сферу
кредитно-фінансових відносин шляхом створення акціонерних товариств,
банків, страхових компаній, різних фондів з метою легалізації злочинне
одержаних коштів і поширення впливу на ключові позиції в економіці. У
банківській системі сформувалися стійкі канали, використання яких
створює можливість для юридичних і фізичних осіб з порушенням чинного
законодавства вилучати гроші з безготівкового обігу й обертати їх у
готівку з наступним вивозом капіталу за кордон чи переміщенням його в
«тіньовий» обіг. Для цього створюються фіктивні фірми-одноденки», які,
як правило, зареєстровані на підставних фізичних осіб І по
сфальсифікованих документах. Якщо в 1996 р. в Україні було виявлено 210
таких підприємств, то в 1997 р. – 280. Створення таких фірм, безумовно,
пов’язано з корумпованістю певних ланок владних та контролюючих
структур.

У чинному Кримінальному кодексі України передбачена відповідальність
тільки за фіктивне підприємництво (ст. 148-4 КК) І використання грошей,
отриманих від незаконного обороту наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів (ст.229-12 КК), що не охоплює всіх вчинків,
пов’язаних з відмиванням грошей. І хоча у проекті нового Кримінального
кодексу України разом з зазначеними статтями пропонується і ст. 193, яка
передбачає відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових колітів
та іншого майна, одержаного незаконним шляхом, однак у законодавстві
поки що бракує правового механізму, який правоохоронні органи могли б
ефективно використовувати для виявлення і розслідування цих злочинів.

Розслідування злочинів, пов’язаних з легалізацією незаконних доходів І
корупцією, є дуже складним, бо ці злочини, як правило, багатоепізодні.
Крім того, до вчинення цих злочинів залучається велика кількість людей,
здійснюються численні фінансові операції, покликані приховати первісне
джерело і походження «брудних» грошових коштів. Це вимагає від
працівників, які провадять розслідування, високого професіоналізму при
здійсненні слідчих дій і глибоких знань у сфері діяльності
кредитно-фінансових установ.

Як показує досвід боротьби з легалізацією незаконних доходів і корупцією
в західних країнах, а також у Росії, існує низка типових проблем, з
якими стикаються правоохоронні органи:

встановлення механізму переказу грошових коштів з банку в банк, а також
подальшого їх руху після надходження на певний рахунок;

встановлення місцезнаходження грошових коштів і вжиття заходів до їх
повернення з-за кордону або арешту з наступною конфіскацією за місцем їх
виявлення;

організація взаємодії з компетентними органами держав даль нього
зарубіжжя у питаннях надання міжнародної правової допомоги і розшуку;

подолання банківської (комерційної) таємниці;

доказування того, що «відмиті» гроші отримані саме в результаті
незаконної діяльності та ін.

Названі проблеми пов’язані перш за все з недосконалістю законодавства.
Тому, спираючись на досвід країн з розвиненою ринковою економікою,
необхідно якомога швидше розробити дійовий механізм, який перешкоджав би
відмиванню грошових коштів і надходженню їх у легальний бізнес,
створював сприятливі умови для виявлення і розслідування цих злочинів.
Адже чим далі відкладається проведення широкомасштабних заходів по
активній боротьбі з легалізацією незаконних доходів, тим більше
посилюється організована злочинність, її вплив шляхом корупції на
економічні і політичні процеси.

О.А.ЗУЄВ, начальник УДСБЕЗ Управління МВС України в Харківській
області, полковник міліції

КРИМІНОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ І ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ

За останні роки у зв’язку з реформуванням економіки України в її
структурі відбулися значні зміни – як у регіоні, так і в цілому у
державі. Оперативна обстановка, що складається у боротьбі з економічною
злочинністю, свідчить про те, що процес «тінізації» економіки продовжує
поглиблюватися.

Активний розвиток ринкових відносин, становлення нових форм власності і
підприємництва знайшли помітний відбиток на структурі і динаміці
економічної злочинності, її організовані та найбільш небезпечні форми
все частіше фіксуються у кредитно-фінансовій та банківській системах, у
процесі приватизації, сфері зовнішньоекономічної діяльності,
паливно-енергетичному комплексі, ринку цукру та спирту.

За даними Національного банку України, поза контролем банків знаходиться
в обігу понад 3,5 млрд. гривень, що становить 43% грошової маси. Ці
грошові кошти обслуговують товарообіг, що не обкладається податком,
тобто тіньову економіку, що в кінцевому результаті призводить до
зниження прибуткової частини бюджету, розгалуженої системи неплатежів,
невиплати зарплати, банкрутства багатьох підприємств, тобто до підриву
економічних основ держави.

Основними видами протиправної діяльності організованих злочинних
угруповань на сьогодні є:

масові розкрадання грошових коштів, продукції, сировини, обладнання та
іншого майна державних підприємств;

здійснення всіляких махінацій у кредитно-фінансовій та банківській
системах;

придбання за заниженими цінами об’єктів державної та комунальної
власності, що приватизуються;

використання комерційних структур з метою отримання пільгових кредитів,
безмитного вивозу за кордон стратегічної сировини за демпінговими
цінами, «перекачування» на рахунки іноземних держав валютних коштів і
т.п.;

контрабандний вивіз за межі України гостродефіцитних товарів, сировини,
обладнання тощо;

підкуп державних службовців різних рангів з метою позитивного вирішення
питань, пов’язаних з протиправною діяльністю.

Таке фінансове становище держави, загрозливі масштаби обігу коштів
тіньової економіки потребують рішучих заходів у боротьбі з так званою
«білокомірцевою» злочинністю.

Причини недоліків у цій роботі мають як суб’єктивний, так і об’єктивний
характер. До суб’єктивних чинників у першу чергу слід віднести ще
неналежну наступальність правоохоронних органів по боротьбі з
організованою злочинністю у сфері економіки. У той же час помітним
гальмом у їх діяльності є недосконалість чинного законодавства.

На сьогодні не існує визначення організованої злочинної групи, її
основних ознак. Відсутня і кримінальна відповідальність за членство у
таких групах. Інструкція Генеральної прокуратури та МВС України для
судових органів, зазвичай, обов’язкового характеру не має.

У зв’язку з цим мають місце непоодинокі випадки, коли судами ігноруються
результати слідства, викладені в обвинувальному висновку про здійснення
злочинів організованими злочинними групами.

Деякі труднощі виникають і в застосуванні Закону України «Про боротьбу з
корупцією». Так, у ст. 10 цього Закону вказано, що керівники державних
підприємств, організацій, установ та їх структурних підрозділів у
випадках виявлення або отримання інформації про здійснення підлеглими
корупційного діяння у межах своєї компетенції зобов’язані вжити заходів
щодо припинення таких дій і, не зволікаючи, повідомити про це
відповідний державний орган.

У той же час у ст. 2 цього ж Закону зазначено, що відповідальність
несуть тільки державні службовці та народні депутати. Згідно з Законом
«Про державну службу» керівники державних підприємств та значна
більшість керівників державних організацій і установ, а тим більше їх
підлеглі державними службовцями не вважаються, оскільки не мають цього
рангу, не приймають відповідної присяги і не уповноважені на виконання
функцій держави.

Отже, протиріччя, які мають місце, не дозволяють працівникам органів
внутрішніх справ, прокуратури та юстиції прийти до остаточного висновку
щодо суб’єктів корупційних діянь.

Практично залишається не вирішеним питання про практику застосування
судами ст.9 цього Закону щодо відповідальності державних службовців і
депутатів за неподання декларацій про доходи. Так, минулого року лише
працівниками ДСБЕЗ УМВСУ в Харківській області було складено і надіслано
в суди 36 протоколів про порушення вимог цієї статті щодо осіб,
уповноважених на виконання функцій держави, але при розгляді в судах
справи на 23 з них (або в 64% випадків) припинені за малозначністю за
ст.22 КУ-пАП.

Мають місце непоодинокі факти, коли судами порушуються вимоги ст. 12
названого Закону щодо строків розгляду матеріалів про корупційні діяння.
Незважаючи на те, що встановлений Законом строк їх розгляду в суді
становить 5 діб, рішення по них у деяких випадках не приймаються
(особливо в сільській місцевості) і до 1 місяця.

Є також й інші недоліки в чинному законодавстві, що негативно
відбивається на кінцевих результатах боротьби правоохоронних органів з
організованою злочинністю та корупцією.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020