Марочкін І.Є., Сібільова Н.В. 2007 – Організація судових та правоохоронних органів (книга)

Марочкін І.Є., Сібільова Н.В. 2007 – Організація судових та
правоохоронних органів

Передмова

Навчальна дисципліна «Організація судових та правоохоронних органів» дає
загальну, вихідну інформацію про державні та недержавні органи, що
здійснюють правоохоронну діяльність. Коло таких органів досить широке.
Традиційно до них належать суд, прокуратура, органи досудового
розслідування, органи юстиції, органи внутрішніх справ, органи Служби
безпеки, адвокатура, нотаріат.

Мета вивчення даної дисципліни — дати майбутнім юристам чітке уявлення
про те, як формуються ці органи, яка їх система, який вони мають склад і
структуру, якими є принципи їх організації, які функції вони виконують,
яким є статус осіб, як вони взаємодіють один з одним, іншими державними
та громадськими організаціями, яке їх соціальне призначення. Особлива
увага приділяється судам, оскільки вони наділені повноваженнями по
здійсненню судової влади.

Навчальна дисципліна «Організація судових та правоохоронних органів» за
своїм предметом є базовою, оскільки дає знання, без володіння якими
неможливе якісне засвоєння матеріалів наступних навчальних курсів. Вона
також є дисципліною, де викладаються матеріали, які не охоплюються
предметом інших навчальних курсів.

У курсі вивчаються організаційноправові питання функціонування судів та
інших правоохоронних органів. Опанування цими знаннями дозволяє більш
глибоко вивчати процесуальну діяльність вказаних органів у курсах
цивільного, кримінального, господарського та адміністративного процесів.

Одна з особливостей цієї дисципліни полягає в тому, що від тих, хто її
вивчає, вимагається засвоєння численних нормативних актів. У цілому
студенту доводиться мати справу з декількома десятками нормативних актів
різного рівня починаючи від Конституції України, міжнародних актів та
міжнародних договорів, обов’язкових для України, законів і закінчуючи
відомчими нормативними актами. Мабуть, тільки деякі юридичні дисципліни
характеризуються такою особливістю. Для студента, який не має достатніх
навичок роботи з нормативними актами, такий обсяг юридичної інформації
являє значну проблему. Становище ускладнюється ще й тим, що триває
процес відновлення законів та інших нормативних актів, у тому числі тих,
що безпосередньо стосуються організації й основ діяльності
правоохоронних органів.

Підручник розрахований на студентів вищих юридичних навчальних закладів
IV рівня акредитації.

Розділ І

Основні поняття, предмет, система та нормативні джерела навчальної
дисципліни «організація судових та правоохоронних органів»

§ 1. Правоохоронна діяльність.

Правоохоронні органи

Функції держави відносно суспільства — це основні напрямки його
діяльності, націленої на вирішення загальних справ усіх суб’єктів
суспільства.

Перед кожною державою незалежно від історичного етапу її розвитку завжди
стоїть одне з основних завдань: забезпечення свободи, безпеки і
власності (правова функція).

Призначенням права є регулювання й охорона суспільних відносин. Охоронна
функція права — це обумовлений соціальним призначенням напрямок
правового впливу, націлений на охорону загальнозначущих, найважливіших
суспільних відносин, їх недоторканність.

Охоронну функцію права реалізує охоронна (правоохоронна) діяльність
держави. Якщо охоронна функція права пов’язана з охороною існуючих
суспільних відносин, то охоронна діяльність держави націлена на охорону
самого права, тому що без такої охорони право не здатне ефективно
функціонувати.

Отже, право охороняє суспільні відносини і саме цим утворює юридичні
підстави для правоохоронної діяльності держави, функціонування її
правоохоронної системи. Це знайшло своє відбиття у Конституції України,
згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і
свобод людини є обов’язком держави (ч. 2 ст. 3).

Правоохоронна система — це сукупність державноправових засобів, методів,
гарантій, що забезпечують захищеність особи від протиправних порушень.
Вона складається з двох підсистем: охоронювальних правових норм і
правоохоронних органів, установ, організацій. Метою правоохоронної
системи є охорона прав, свобод та інтересів особи. Держава встановлює
систему юридичних норм, які регулюють найбільш значущі відносини між
людьми, і вона також утворює систему органів (або регулює порядок
утворення інших організацій і установ), призначених для охорони вказаних
норм від порушень. Охорона права від посягань (правоохоронна діяльність)
є конституційним обов’язком усіх державних інститутів.

За змістом правоохоронну діяльність поділяють на два види: правоохоронна
діяльність в широкому та у вузькому розумінні цього словосполучення.

Змістом правоохоронної діяльності у широкому розумінні є охорона права
від посягань. У цьому сенсі кожний орган держави займається
правоохоронною діяльністю у межах своєї компетенції.

Правоохоронна діяльність у вузькому розумінні — це спеціалізована
діяльність з правової охорони суспільних відносин, якою займаються
спеціально утворені для цього органи держави — правоохоронні органи.

Термін «правоохоронні органи» увійшов спочатку до суспільнополітичного,
а потім — і до наукового обігу понад п’ятдесят років тому. Але й досі в
науці не існує чітких критеріїв визначення системи правоохоронних
органів, яка б була загальновизнаною. Серед усього розмаїття позицій
виділяються дві, які складають принципово різні підходи.

Відповідно до першого підходу правоохоронна функція держави зосереджена
на виконанні завдань із забезпечення законності та правопорядку, на
боротьбі зі злочинністю, корупцією та іншими правопорушеннями. Тому до
правоохоронних органів слід відносити ті, які займаються забезпеченням
законності, громадського порядку, громадської безпеки. Засобами
виконання цієї функції є виявлення, припинення злочинів, встановлення та
викриття винних, убезпечення невинних від необґрунтованої підозри та
обвинувачення. До цих засобів також відносять запобігання та
профілактику правопорушень шляхом цілеспрямованого впливу на
криміногенні фактори з метою їх усунення, послаблення та нейтралізації.

Однак така позиція обмежує систему правоохоронних органів лише тими, які
займаються боротьбою зі злочинністю та іншими правопорушеннями та їх
профілактикою. Недарма прихильниками цього підходу така система названа
«силові правоохоронні органи» (адаптація американського терміну «Law
enforcing agencies» — органи, що силою забезпечують виконання закону).

Другий підхід розширює перелік правоохоронних органів, включаючи до них
усі органи, що певною мірою займаються забезпеченням правопорядку,
підтриманням громадського порядку, контролем за проведенням масових
заходів, забезпеченням охорони вищих посадових осіб тощо.

Обидва підходи не можна вважати науково обґрунтованими, оскільки перший
з них обмежує зміст правоохоронної діяльності боротьбою зі злочинністю,
другий використовується для визнання невиправдано широкого кола органів
правоохоронними. Саме другий підхід отримав своє нормативне закріплення
в Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних
органів» — єдиному нормативному акті, де міститься перелік
правоохоронних органів, до яких поряд з органами прокуратури, внутрішніх
справ, Служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних силах
України, митними, охорони державного кордону, державної податкової
служби, виконання покарань віднесені також органи державної
контрольноревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони та
інші державні органи, які здійснюють правозастосовні і правоохоронні
функції. При цьому за законом цей перелік не є вичерпним.

Між тим, за чинним законодавством повноваженнями з виконання
правоохоронної функції в нашій державі наділено понад тридцять органів.
До них слід додати посадових осіб, які мають право складати протоколи
про адміністративні правопорушення і перелік яких теж перебільшує
тридцять.

Така невизначеність негативно впливає не тільки на застосування Закону
«Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», а й на
ефективність застосування норм кримінального законодавства, яке
передбачає відповідальність за вчинення злочину працівниками
правоохоронного органу (наприклад, ч. 3 ст. 364 Кримінального кодексу
України).

Законодавство ще має удосконалюватися в напрямку уточнення змісту
поняття «правоохоронні органи», а в науці для їх визначення
використовуються такі критерії як зміст правоохоронної діяльності та її
обсяг.

Це потребує визначення, яким ознакам має відповідати та чи інша
правоохоронна діяльність і який її зміст. 

Змістом правоохоронної діяльності у вузькому розумінні є:

а) нагляд за виконанням правових вимог;

б) дослідження обставин діянь, котрі мають ознаки неправомірності;

в) вирішення по суті справ про порушення права;

г) реалізація прийнятих рішень.

Але для систематизації правоохоронних органів вказаного критерію
недостатньо. Необхідно застосовувати й інші критерії, наприклад:

— обсяг і спеціалізацію правоохоронної діяльності в структурі
функціонального призначення державного органу;

— метод правоохорони.

Зміст і мета (призначення) правоохоронної діяльності у сфері виконавчої
влади мають певні відмінності від діяльності у сфері функціонування
судової влади.

Призначенням правоохоронної діяльності, яка здійснюється спеціально
уповноваженими органами виконавчої влади, є забезпечення відповідності
діяльності суб’єктів права юридичним приписам, їх правомірності, а у
випадку встановлення правопорушення — вжиття відповідних заходів з тим,
щоб поновити порушений правопорядок. Природним доповненням цього
призначення є створення умов, які попереджали б правопорушення,
унеможливлювали порушення правопорядку. Змістом правоохоронної
діяльності спеціально уповноважених органів виконавчої влади є нагляд
(контроль) за виконанням правових вимог; встановлення порушень;
дослідження обставин діяння, які мають ознаки неправомірності;
формулювання попередніх висновків щодо доведеності вини особи у
правопорушенні. Залежно від характеру правопорушення спеціально
уповноважений орган може сам здійснювати юрисдикційні повноваження,
спрямувати справу іншому органу або в суд. Усі кримінальні справи та у
випадках, передбачених законом, справи про адміністративні
правопорушення завжди спрямовуються до суду.

Правоохоронна функція, що реалізується судовою владою, має на меті
захист на засадах верховенства права гарантованих Конституцією та
законами України прав і свобод людини і громадянина, прав та законних
інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Змістом
правоохоронної діяльності, що реалізується судовою владою, є здійснення
правосуддя, тобто вирішення соціального конфлікту правового характеру у
формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а
також конституційного судочинства.

Поряд з державними органами правовою охороною займаються й інші
установи, які хоча й не мають ознак державного органу, виконують важливу
державну функцію охорони прав, свобод і законних інтересів особи.
Йдеться про адвокатуру і нотаріат.

Правоохоронні органи відрізняються від інших державних органів. Вони
також відрізняються й від інших установ та організацій, які здійснюють
правоохоронну діяльність, але при цьому не є державними органами. Для
того, щоб певний державний орган був віднесений до правоохоронного, він
має відповідати низці ознак.

Поперше, правоохоронний орган — це державний орган, спеціально створений
для охорони норм права від будьяких порушень. Це означає, що він
наділений певною організаційною відокремленістю і самостійністю; має
необхідну організаційноправову структуру і засоби для виконання
покладених функцій; складається з державних службовців, діяльність яких
має професійний характер.

Подруге, організація та діяльність правоохоронного органу
регламентується спеціальним законодавчим актом (чи низкою актів).

Потретє, правоохоронний орган здійснює свої повноваження не довільно, а
з додержанням встановлених законом процедур (процесуальна форма
діяльності).

Почетверте, правоохоронний орган наділений державновладними
повноваженнями, тобто його діяльність має владний характер, що
виявляється у праві видання юридичних актів, які тягнуть юридичні
наслідки, а його законні та обґрунтовані рішення є обов’язковими для
виконання на всій території держави.

І, поп’яте, правоохоронний орган наділяється повноваженнями з
застосування певних заходів юридичного впливу.

Використання усієї сукупності означених критеріїв дозволяє класифікувати
правоохоронну систему таким чином:

— суди;

— прокуратура;

— органи досудового слідства;

— органи виконавчої влади, що реалізують державну політику в тій чи
іншій сфері правоохоронної діяльності: Міністерство внутрішніх справ,
Міністерство юстиції, Служба безпеки України, державна виконавча служба;

— адвокатура;

— нотаріат.

Отже, систему правоохоронних органів утворюють органи, які здійснюють
правоохоронну функцію у вузькому розумінні, і ця діяльність для вказаних
органів є домінуючою чи єдиною.

Правоохоронна діяльність, яка здійснюється тим чи іншим органом
правоохорони, не є за своїм змістом однорідною. Навпаки, вона є дуже
різноманітною, оскільки вказані органи та установи хоча й вирішують одне
конституційне завдання — захист прав, свобод і законних інтересів особи,
— реалізують його різними засобами.

Можна виокремити такі види правоохоронної діяльності:

— правосуддя (у т. ч. судовий контроль);

— викриття та розслідування злочинів;

— прокурорський нагляд, підтримання державного обвинувачення в суді,
представництво інтересів громадянина або держави;

— надання юридичної допомоги.

Співвідношення і розподіл різних видів правоохоронної діяльності
всередині правоохоронної системи можна представити у вигляді таблиці:

№

Вид

діяльності

Орган

Організаційне розташування

1

2

3

4

1.

Правосуддя

Суди загальної юрисдикції

Конституційний Суд України Судова система України

2.

Викриття та розслідування злочинів

Органи дізнання

Органи досудового слідства

Міністерство внутрішніх справ, Державна податкова адміністрація, Служба
безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство з
надзвичайних ситуацій, Департамент виконання покарань (Мін’юст), Митна
служба, Прикордонна служба

Прокуратура, Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки, Державна
податкова служба

3.

Прокурор

ський нагляд

Прокуратура

Прокуратура України

4.

Підтримання державного обвинувачення

Прокуратура

Прокуратура України

5.

Представництво інтересів громадянина і держави

Прокуратура

Прокуратура України

6.

Надання юридичної допомоги

Адвокатура

Нотаріат Адвокатські об’єднання різних форм, адвокатські бюро, адвокати

Державний нотаріус (Мін’юст)

Приватний нотаріус

7.

Виконання судових рішень

Державна виконавча служба

Міністерство юстиції

Усі перелічені напрямки правоохоронної діяльності взаємопов’язані і
доповнюють один одного. Так, під час розслідування кримінальної справи
одночасно можуть реалізовуватися декілька видів правоохоронної
діяльності: слідчий провадить, власне, розслідування справи, прокурор
здійснює нагляд за додержанням законів органом, що здійснює досудове
слідство, адвокат забезпечує захист обвинуваченого або представляє
інтереси потерпілого, а суд розглядає скарги на дії та рішення слідчого
чи прокурора або постановляє рішення, в якому дозволяє провести обшук чи
обрати міру запобіжного заходу — взяття під варту.

Якщо справа вже розглядається в суді, то прокурор підтримує державне
обвинувачення щодо певної особи (підсудного), адвокат здійснює її захист
або представляє інтереси потерпілого, а суд на підставі розгляду справи
вирішує її, тобто здійснює правосуддя.

Поміж усіх видів правоохоронної діяльності пріоритетне значення має
правосуддя — спосіб вирішення соціально значущих конфліктів правового
характеру, який реалізується шляхом розгляду і вирішення справи та
постановлення рішення по ній. Коло відносин, що входять до юрисдикції
суду, не обмежено. Важливо лише, щоб вони могли бути врегульовані на
підставі застосування права.

Усі інші види правоохоронної діяльності певною мірою підпорядковані
виконанню завдань із забезпечення правосуддя.

Певні види правоохоронної діяльності або передують, або сприяють, або
супроводжують здійснення правосуддя, тому орган, якому належить виключне
повноваження — здійснювати правосуддя, посідає особливе місце в системі
органів правової охорони. Це наводить деяких науковців на думку про
необхідність відокремлення суду від інших органів правоохорони,
виведення його за межі класифікації, визначення його місця в системі
державних механізмів формулою: «Суд та правоохоронні органи». Інші
вважають, що суд відповідає всім ознакам державного правоохоронного
органу і тому виведення його за дужки у класифікації правоохоронних
органів є порушенням принципів класифікації і нічого не додає для
визначення місця суду в системі державного механізму правоохорони.
Вказана дискусія має відбиття і в прикладному плані, у назві навчальних
дисциплін, коли одна й та ж за змістом, предметом і обсягом навчальна
дисципліна має назву «Суд і правоохоронні органи» чи «Правоохоронні
органи».

Дійсно, суд повністю відповідає усім ознакам правоохоронного органу.
Більш того, саме суд є взірцем наявності усіх за переліком і змістом
ознак такого органу. Але наукова класифікація не може не відчувати
політичної, культурологічної, соціальної, ментальної та інших
характеристик того чи іншого правоохоронного органу. Закріплення на
конституційному рівні прагнення побудови правової держави, поділу єдиної
державної влади на три гілки, одна з яких є судовою, надання судовій
владі повноважень оцінювати конституційність законів та інших правових
актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету
Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, нормативних актів та актів індивідуального застосування права
центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування та їх посадових осіб насправді розкриває
особливу роль судової влади у забезпеченні правового порядку в державі.
Що стосується взаємовідносин судів та інших органів, що здійснюють
правоохоронну діяльність, то суди мають право: контролювати додержання
прав осіб, які є учасниками кримінального процесу, на підставі їх скарг
на дії та рішення особи, котра провадить дізнання, досудове слідство чи
прокурора; приймати рішення за поданням органів дізнання та досудового
слідства щодо можливості обмеження конституційних прав осіб на
недоторканність житла, свободу і особисту недоторканність, на таємницю
особистого життя. Саме це право контролю одного органу правової охорони
за діяльністю інших правоохоронних органів і дозволяє усвідомити місце
суду в механізмі реалізації правоохоронної функції формулою «Суди та
інші правоохоронні органи». Однак, віддаючи данину традиції, що вже
склалася, ми будемо йменувати нашу навчальну дисципліну «Організація
судових та правоохоронних органів».

§ 2. Предмет і система навчальної дисципліни «Організація судових та
правоохоронних органів»

Предметом будьякої навчальної дисципліни є коло питань і проблем, що в
ній вивчаються. Предмет навчальної дисципліни «Організація судових та
правоохоронних органів» містить у собі характеристику правоохоронної
діяльності, відомості про органи, що здійснюють правоохоронну
діяльність, їх структуру і повноваження, а також про статус посадових
осіб, котрі працюють у цих органах.

Таким чином, предметом навчальної дисципліни «Організація судових та
правоохоронних органів» є положення про основи організації, систему,
завдання і повноваження правоохоронних органів та статус посадових осіб,
які працюють у цих органах.

Система навчальної дисципліни взагалі становить собою перелік тем, які
вивчаються в ній. До системи навчальної дисципліни «Організація судових
та правоохоронних органів» включено теми, в яких розглядаються загальні
питання, пов’язані з поняттям правоохоронної діяльності, характеристикою
органів, що здійснюють цю діяльність, аналізом принципів, на яких
ґрунтується їх побудова й діяльність.

Визнання судової влади одним з видів єдиної державної влади призвело до
включення в систему цієї дисципліни питань про поняття судової влади, її
ознаки і функції. Значна увага приділяється вивченню сутності принципів
організації та діяльності судової влади, а також викладенню відомостей
про побудову судової системи в цілому, характеристиці повноважень
Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції.

Система дисципліни, що вивчається, охоплює також теми, присвячені
організаційному забезпеченню діяльності судів, прокурорському нагляду та
іншим напрямкам роботи прокуратури, виявленню і розслідуванню злочинів,
наданню юридичної допомоги та інших правових послуг, а також побудові
органів, що виконують ці правоохоронні функції.

Організація судових та правоохоронних органів — один із початкових
навчальних курсів, що дають вихідні знання про правоохоронну діяльність
і органи, що її здійснюють. Ці знання перебувають у тісному зв’язку і
взаємозалежності з відомостями, що даються студентам юридичних вузів при
вивченні деяких суміжних навчальних дисциплін.

До таких дисциплін належить теорія держави і права. Пізнання багатьох
питань організації і діяльності суду, органів прокуратури, органів
внутрішніх справ, органів Служби безпеки, адвокатури, юстиції, нотаріату
вимагає загальноправового підходу до них, що дозволяє вивчити конкретні
правові явища не у відриві від інших явищ, не в статиці, а в динаміці,
розвитку, на фоні історичних подій, у порівнянні з накопиченим юридичним
досвідом як в Україні, так і за її межами. Вихідні знання, необхідні для
такого підходу, формуються саме при вивченні основ теорії держави і
права.

Не є ізольованою дисципліна, що вивчається, і від конституційного права.
В межах конституційного права поряд з висвітленням багатьох інших
проблем дається загальна картина ролі й місця правоохоронних органів у
системі всіх органів держави, характеризуються взаємозв’язки між ними,
визначаються конституційні принципи їх побудови і діяльності. Робиться
це, зокрема, на базі положень Конституції України, в тому числі й
спеціально присвячених правам і свободам людини і громадянина, судовій
владі, прокуратурі, адвокатурі та ін.

Чимало точок зіткнення має дисципліна, що вивчається, і з
адміністративним правом, одним із завдань якого є вивчення
закономірностей організації функціонування всіх органів виконавчої
влади, а також процедури застосування адміністративної відповідальності
за відповідні проступки. Такі органи виконавчої влади як Міністерство
юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України та підпорядковані
їм органи здійснюють свої управлінські (виконавчі) функції одночасно з
функціями правоохоронними. Тому аспекти їх організації та здійснення
правоохоронних повноважень отримують необхідне висвітлення в курсі
«Організація судових та правоохоронних органів».

Зв’язок з адміністративним процесом виявляється у спільному вивченні
таких питань як система спеціалізованих судів, компетенція
адміністративних судів, предметна, територіальна та інстанційна
підсудність, склад суду, судоустрійні та функціональні принципи судової
влади.

Дисципліна, що розглядається, щільно стикається з цивільним процесом і
господарським процесом. У курсі цивільного процесу переважно вивчається
діяльність суду по розгляду цивільних справ, а в курсі господарського
процесу — порядок розгляду спорів у господарських судах. У цивільному
процесуальному законодавстві розвинуті положення Закону України «Про
судоустрій України», які стосуються реалізації принципу права на судовий
захист, гласності, верховенства права, законності тощо, деталізуються
питання суддівського складу, участі народних засідателів у судовому
процесі тощо.

Дуже тісно організація судових та правоохоронних органів пов’язана з
кримінальним процесом, основне призначення якого — глибокий аналіз
змісту діяльності всіх правоохоронних органів, що здійснюють провадження
по справах про злочини. Ця дисципліна дає уявлення про те, як повинні
діяти правоохоронні органи при розкритті злочинів, викритті осіб, винних
в їх вчиненні, і призначенні заходів правового впливу до таких осіб, а
так само при реабілітації осіб, незаконно притягнутих до кримінальної
відповідальності. Вона також дає орієнтацію, як мають взаємодіяти ці
органи між собою і з громадянами, права та інтереси яких порушені
злочином. Організація правоохоронних органів значною мірою залежить від
змісту виконуваної ними діяльності, порядку (процедури) провадження
конкретних дій. І навпаки, зміст їх діяльності істотно залежить від
вирішення організаційних питань, тобто від того, як, наприклад, повинні
будуватися і фактично будуються відносини між прокурором і слідчим,
прокурором і судом, адвокатом — захисником обвинуваченого і слідчим.

На старших курсах юридичних вузів викладається також «Прокурорський
нагляд» — предмет, що дає знання про зміст, форму і методи здійснення
всіх напрямків діяльності прокуратури, які істотно розвивають і
доповнюють матеріал теми дисципліни «Організація судових та
правоохоронних органів», присвячений прокуратурі.

§ 3. Джерела навчальної дисципліни «Організація судових та
правоохоронних органів»

Оскільки предмет дисципліни «Організація судових та правоохоронних
органів» є комплексним, пізнання основ організації судової влади та
правоохоронних органів потребує вивчення значної кількості
нормативноправових актів. Адже діяльність кожного правоохоронного органу
регламентується багатьма актами законодавства. Для подолання цих
труднощів необхідно провести класифікацію масиву нормативноправових
актів. Здійснювати її доцільно за двома критеріями: поперше — за їх
юридичною силою, подруге — за їх змістом (предметом).

Ієрархія нормативноправових актів у порядку зменшення їх юридичної сили
виглядає таким чином: Конституція України, міжнародні договори, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, закони України,
постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента
України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, відомчі
та міжвідомчі правові акти.

На найвищому щаблі у цій ієрархії знаходиться Конституція України. Вона
приймається з додержанням особливої процедури і вирішує основні питання
державного і суспільного життя, у тому числі й організації і діяльності
правоохоронних органів. Усі нормативноправові акти нижчого рівня мають
точно відповідати конституційним положенням. Тому й заведено говорити,
що Конституція України має найвищу юридичну силу. Якщо закон або інший
нормативноправовий акт суперечить Конституції України, то застосовуються
норми Конституції України, оскільки вона є актом прямої дії.

Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства, тому всі
правозастосовні органи повинні у своїй діяльності керуватися цими
актами.

Закони України підлягають безумовному виконанню і додержанню на всій
території України. Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно
законами України визначаються: судоустрій, судочинство, статус суддів,
організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства,
нотаріату, органів і установ виконання покарань, основи організації та
діяльності адвокатури. Отже, саме в законах і вирішується більшість
питань організації та діяльності правоохоронних органів України.

Постанови Верховної Ради України видаються відповідно до Конституції
України і законів України. Здебільшого вони вирішують організаційні
питання діяльності правоохоронних органів, які не входять до складу
виконавчої влади. Так, постановою Верховної Ради України затверджено
Дисциплінарний статут прокуратури України, Положення про класні чини
працівників органів прокуратури України.

Наступний щабель в ієрархічній структурі нормативноправових актів
відведений указам і розпорядженням Президента України. Вони стосуються
тих питань організації та діяльності правоохоронних органів, що входять
до його компетенції.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України видаються в межах
компетенції Кабінету Міністрів України, визначеної Конституцією України.
Вони не можуть суперечити Конституції, законам та указам Президента
України. Ці акти звичайно уточнюють порядок застосування окремих
положень, визначених законами і указами Президента України. Наприклад,
Законом України «Про адвокатуру» передбачено право адвокатів створювати
адвокатські об’єднання, а постановою Кабінету Міністрів України
затверджено Положення «Про порядок реєстрації адвокатських об’єднань».

Відомчі та міжвідомчі нормативноправові акти, які видаються відповідними
керівниками, теж можуть регламентувати окремі питання організації і
діяльності правоохоронних органів. Вони можуть називатися порізному:
накази, інструкції, вказівки, положення та ін. Значна кількість відомчих
нормативних актів видається Міністерством юстиції України, Міністерством
внутрішніх справ України, Генеральним прокурором України, Державною
судовою адміністрацією України. Так, наприклад, Державною судовою
адміністрацією видаються акти, що стосуються організаційного
забезпечення діяльності судів, Генеральним прокурором України — накази
щодо організації і діяльності працівників прокуратури та ін.

Все більшого значення для регламентації діяльності правоохоронних
органів в останні роки набувають рішення і висновки Конституційного Суду
України. Цей орган не видає нормативноправових актів, але прийняті ним
рішення, що визнають закон або окремі його положення неконституційними,
тягнуть за собою втрату юридичної сили закону в цілому або окремих його
положень. Рішення Конституційного Суду приймалися і щодо актів, які
регулюють організацію і діяльність правоохоронних органів.

Для встановлення єдності в практиці правозастосування велике значення
мають роз’яснення законодавства, що даються Верховним Судом України і
Вищим господарським судом України. Ці роз’яснення оформлюються
відповідними постановами. Деякі з цих роз’яснень стосуються
організаційних питань правоохоронної діяльності.

Всі нормативноправові акти залежно від їх змісту (предмету) можна
поділити на такі групи актів:

— загального характеру;

— про судову владу, правосуддя, суди і суддів;

— про органи юстиції та державну виконавчу службу;

— про діяльність органів прокуратури;

— про органи досудового розслідування злочинів;

— про організацію правової допомоги;

— про нотаріат.

Акти загального характеру. До цієї групи належать нормативноправові
акти, зміст яких має значення для визначення сутності та спрямованості
діяльності правоохоронних органів, а також такі, які комплексно
визначають організацію і діяльність кількох правоохоронних органів, а
саме:

— Конституція України;

— міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України;

— Кримінальнопроцесуальний кодекс України.

Конституція України. Згідно зі ст. 19 Конституції України органи
державної влади, до числа яких належить більшість правоохоронних
органів, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України.

Для дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів»
першочергове значення мають положення розділів II («Права, свободи та
обов’язки людини і громадянина»), VII («Прокуратура»),
VIII («Правосуддя»), ХІІ («Конституційний Суд України»). У розділі ІІ,
наприклад, містяться такі принципи судової влади як право на судовий
захист (ст. 55), право на правову допомогу (ст. 59), презумпція
невинуватості (ст. 62), а також положення щодо судового контролю за
правомірністю обмеження свободи людини та особистої недоторканності,
недоторканності житла, таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції та інші важливі положення, які
безпосередньо визначають зміст діяльності правоохоронних органів.
Розділ VII визначає функції прокуратури України, порядок призначення та
звільнення Генерального прокурора України, строк його повноважень. І,
нарешті, розділ VIII визначає основи організації судової влади в
Україні, основні засади судочинства, а також компетенцію і склад Вищої
ради юстиції. Заслуговує на увагу і розділ ХV Конституції України
«Перехідні положення», зокрема пункти 9, 12 і 13, що стосуються строків
і порядку приведення у відповідність з Конституцією України судової
системи і функцій прокуратури, а також порядку арешту, тримання під
вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, порядку
проведення огляду і обшуку житла або іншого володіння особи.

Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства. Серед таких міжнародних правових
актів є цілий ряд договорів, які визначають способи захисту прав і
свобод людини, вимоги щодо організації судової влади, забезпечення її
незалежності та ін. Найважливішими з них є:

— Загальна декларація прав людини, схвалена Генеральною асамблеєю ООН
10 грудня 1948 р.;

— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права людини, схвалений
Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.;

— Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від
4 листопада 1950 р.;

— Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або
принижуючих гідність видів поводження або покарання;

— Основні принципи незалежності суддів, схвалені резолюцією Генеральної
асамблеї ООН 13 грудня 1985 р., та ін.

Ці нормативні акти проголошують і розкривають зміст невід’ємних прав
людини, а також містять авторитетну регламентацію питань, пов’язаних з
оскарженням несправедливих з погляду зацікавлених осіб рішень вищих
судових інстанцій України в міждержавні органи, зокрема, до
Європейського суду з прав людини. Така можливість оскарження прямо
передбачена частиною четвертою ст. 55 Конституції України. Що ж
стосується останнього з названих документів, то його вивчення дозволяє
одержати уявлення про те, як повинні вирішуватися питання забезпечення
принципу незалежності судової влади.

Кримінальнопроцесуальний кодекс України регламентує процедуру здійснення
дізнання та досудового слідства; повноваження прокурора при здійсненні
нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та
досудове слідство, а також при підтриманні державного обвинувачення у
судах; принципи судочинства, процедуру розгляду справ у всіх судових
інстанціях, порядок оскарження рішень суду та ін.

Законодавство про судову владу, правосуддя, суди і суддів.
Нормативноправові акти, які регламентують питання організації та
реалізації судової влади в Україні, прийняті у відповідності й у
розвиток конституційних положень. До них належать: закони України «Про
судоустрій України», «Про Конституційний Суд України», «Про статус
суддів», «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади
професійного судді Верховною Радою України», «Про доступ до судових
рішень», «Про Вищу раду юстиції»; «Положення про порядок розгляду питань
та підготовки матеріалів щодо призначення на посаду професійного судді»,
затверджене Указом Президента України, а також акти Державної судової
адміністрації щодо організаційного забезпечення діяльності судів.

Визначальне місце у законодавчому масиві цієї групи належить Закону
України «Про судоустрій України», прийнятому 7 лютого 2002 р. Цей закон
визначає організаційні основи судової системи України, у тому числі
види, склад і повноваження судів усіх рівнів; види судочинства; засади
здійснення правосуддя; деякі питання статусу професійних суддів,
народних засідателів та присяжних; систему, повноваження та організацію
роботи кваліфікаційних комісій суддів; засади, завдання і повноваження
органів суддівського самоврядування, а також питання організаційного
забезпечення діяльності судів та інші питання судоустрою.

Закон України «Про Конституційний Суд України», прийнятий 16 жовтня
1996 р., визначає статус Конституційного Суду, принципи його діяльності,
суб’єктів права на конституційне подання та конституційне звернення,
статус і гарантії діяльності суддів Конституційного Суду, питання
організації та діяльності Конституційного Суду, порядок конституційного
провадження у справах.

У законі України «Про статус суддів», прийнятому 15 грудня 1992 р. (з
численними наступними змінами та доповненнями), закріплені вимоги, що
висуваються до судді; його обов’язки; порядок обрання (призначення)
суддів; гарантії їх незалежності; строки і порядок атестації суддів;
підстави дисциплінарної відповідальності суддів; процедура розгляду
дисциплінарної справи, а також вирішено питання матеріального і
соціальнопобутового забезпечення суддів.

Закон України «Про Вищу раду юстиції», прийнятий 15 січня 1998 р. (із
змінами, внесеними згідно з Рішенням Конституційного Суду України
№ 9-рп/2002 від 21 травня 2002 р.), визначає статус Вищої ради юстиції
як колегіального незалежного органу, відповідального за формування
високопрофесійного суддівського корпусу, а також за прийняття рішень
стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у
межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність. Цей закон
регламентує порядок утворення і організацію роботи Вищої ради юстиції,
порядок вирішення питань, віднесених до її компетенції.

Законодавство про органи юстиції та державну виконавчу службу. Цю групу
нормативноправових актів можна розділити на дві підгрупи.

До першої підгрупи належать нормативноправові акти, які регламентують
організацію і діяльність органів юстиції: Положення «Про Міністерство
юстиції України», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від
14 листопада 2006 р.; Постанова Кабінету Міністрів України «Про систему
органів юстиції» № 592 від 30 квітня 1998 р.; Положення про головні
управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці
Крим, областях, м.м. Києві та Севастополі, затверджене наказом
Міністерства юстиції України № 36/5 від 30 серпня 2000 р.; Положення про
районні, районні в містах, міські (міст обласного значення),
міськрайонні управління юстиції, затверджене наказом Міністерства
юстиції України № 36/5 від 30 серпня 2000 р.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про систему органів юстиції»
визначає систему органів юстиції, а також необхідні організаційні і
фінансові заходи для забезпечення діяльності новостворених районних
(міських) управлінь юстиції (до цього у районах і містах управлінь
юстиції не було).

Вищезазначені положення регламентують завдання, структуру і повноваження
органів юстиції усіх рівнів.

До другої підгрупи належать нормативноправові акти, що визначають
організацію і діяльність державної виконавчої служби, яка входить до
системи органів Міністерства юстиції України: закони України «Про
державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», інші підзаконні
нормативні акти, прийняті на їх виконання.

Закон України «Про державну виконавчу службу», прийнятий 24 березня
1998 р. (з наступними змінами та доповненнями), визначає основи
організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання,
правовий статус працівників органів державної виконавчої служби та їх
соціальний захист. 

Закон України «Про виконавче провадження», прийнятий 21 квітня 1999 р.
(з наступними змінами та доповненнями), визначає порядок і умови
примусового виконання рішень судів та інших визначених законом органів і
посадових осіб, права та обов’язки державних виконавців.

Законодавство про діяльність органів прокуратури. До нормативноправових
актів, які регламентують організацію й діяльність прокуратури, належать:
Закон України «Про прокуратуру», Положення «про класні чини працівників
органів прокуратури», Дисциплінарний статут прокуратури України, а також
накази, розпорядження, інструкції Генерального прокурора України.

У Законі України «Про прокуратуру», прийнятому 5 листопада 1991 р. (з
наступними змінами та доповненнями), досить детально вирішені всі
основні питання організації й діяльності прокуратури, а саме: система
органів прокуратури, принципи організації і діяльності прокуратури, її
функції, статус працівників органів прокуратури, їх повноваження.

Дисциплінарний статут прокуратури України, затверджений постановою
Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р., встановлює порядок
заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності
прокурорськослідчих працівників, а також працівників навчальних,
наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини.

Положення «Про класні чини працівників органів прокуратури», затверджене
постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р., визначає
порядок встановлення і присвоєння класних чинів працівникам органів
прокуратури.

Нормативні акти, які видає Генеральний прокурор України, визначають
завдання і стратегію здійснення нагляду за додержанням законів у
відповідній сфері.

Законодавство про органи досудового розслідування злочинів. До численної
групи нормативноправових актів, що регламентують досудове розслідування
злочинів, належать: Кримінальнопроцесуальний кодекс України, Митний
кодекс України, закони України «Про міліцію», «Про Службу безпеки
України», «Про оперативнорозшукову діяльність», «Про державну податкову
службу України», «Про Державний кордон України», Положення про
Міністерство внутрішніх справ України та ін. Така неоднорідність і
численність нормативноправових актів цієї групи пояснюється тим, що,
поперше, виявлення і розслідування злочинів проводиться шляхом
здійснення оперативнорозшукової діяльності, дізнання і досудового
слідства, а подруге, здійснення цієї діяльності покладається на
різноманітні органи, перелік яких визначається законом.

В рамках дисципліни, що вивчається, немає необхідності досконально
засвоювати повний зміст вищезазначених нормативноправових актів. До
предмету цієї дисципліни належать положення, що стосуються кола органів,
які виявляють і розслідують злочини, їх структури, основних повноважень,
взаємодії між собою та іншими державними і недержавними органами.

Законодавство про організацію правової допомоги. Право кожного на
правову допомогу передбачено Конституцією України. Надання правової
допомоги є багатогранною правоохоронною функцією. Серед
нормативноправових актів, що регламентують цю діяльність, основним слід
вважати Закон України «Про адвокатуру». До цієї групи входять
нормативноправові акти, що визначають статус адвоката: Положення «про
кваліфікаційнодисциплінарну комісію адвокатури» і Положення «про Вищу
кваліфікаційну комісію адвокатури», а також відповідні положення
законів, що визначають права і обов’язки осіб, які надають правову
допомогу (Кримінальнопроцесуальний кодекс, Цивільний процесуальний
кодекс, Кодекс адміністративного судочинства, Господарський
процесуальний кодекс, Кодекс України про адміністративні
правопорушення).

Закон України «Про адвокатуру», прийнятий 19 грудня 1992 р., визначає
завдання, принципи та організаційні форми діяльності адвокатури, види
адвокатської діяльності, статус адвоката, гарантії адвокатської
діяльності, підстави притягнення адвоката до дисциплінарної
відповідальності і види дисциплінарних стягнень.

Положення «Про кваліфікаційнодисциплінарну комісію адвокатури»,
затверджене Указом Президента України № 155/93 від 5 травня 1993 р. (з
наступними змінами), визначає порядок організації та діяльності
кваліфікаційнодисциплінарної комісії адвокатури, її повноваження.

Положення «Про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури», затверджене
Указом Президента України № 155/93 від 5 травня 1993 р., визначає
порядок діяльності і повноваження Вищої кваліфікаційної комісії
адвокатури.

Законодавство про нотаріат. Центральне місце серед нормативноправових
актів, що регламентують цю діяльність, посідає Закон України «Про
нотаріат». Питання організації та діяльності нотаріату в Україні
визначаються також указами Президента України, нормативноправовими
актами Кабінету Міністрів України (наприклад, декрет Кабінету Міністрів
України «Про державне мито»), інструкціями і наказами Міністерства
юстиції України.

Закон України «Про нотаріат», прийнятий 2 вересня 1993 р., визначає коло
органів і осіб, які вчиняють нотаріальні дії, статус нотаріуса, предмет
нотаріальної таємниці, повноваження щодо вчинення нотаріальних дій,
загальні правила вчинення нотаріальних дій.

Розділ ІІ

Судова влада

Метою розпочатої ще в 1992 р. в Україні судової реформи є формування
такої судової влади, яка відповідала б принципам правової держави.
Ратифікувавши в 1997 р. Конвенцію про захист прав людини та
основоположних свобод, наша держава прийняла на себе зобов’язання
забезпечити умови для ефективного функціонування судової влади, здатної
справедливо розв’язати будьяку соціально значущу справу, що має юридичні
наслідки. Але перед тим як з’ясувати наявні в арсеналі судової влади
форми, методи, процедури розв’язання соціально значущої справи, що має
юридичні наслідки, звернімося до аналізу природи судової влади як
інституту, передумови його виникнення і формування. Лише з’ясувавши
природу судової влади та її місце в системі поділу влади, ми зможемо
повніше зрозуміти її сутність і зміст. 

§ 1. Виникнення та розвиток інституту

судової влади

Виникнення судової влади сягає в далеке минуле, а процес її розвитку
триває вже багато століть і пройшов декілька етапів. Цей розвиток не був
поступовий, судова влада розвивалася у межах історичних умов становлення
конкретних держав.

За первинною формою організації вся повнота державної влади
зосереджувалася у руках одного органу, наприклад, монарха. Така
організація мала низку позитивних моментів, а саме: а) забезпечувала
оперативне вирішення будьяких питань; б) виключала можливість
перекладання відповідальності і провини за помилки на інші органи;
в) «звільняла» від боротьби з іншими органами за обсяг владних
повноважень.

Однак з часом більшість державознавців прийшли до висновку, що кожен
носій влади прагне до її зловживання, завжди простирає свою владу
якомога далі. Щоб вирішити цю проблему, світова наукова думка дійшла
висновку, що державна влада повинна бути «умовно» поділена на декілька
частин, які виконують різні функції, щоб одна гілка влади зупиняла,
стримувала іншу.

Провідні мислителі минулого вважали за потрібне поділяти діяльність
держави за трьома основними напрямками: законодавча діяльність (що
полягає у прийнятті загальнообов’язкових для членів даної спільноти
норм, правил поведінки); контроль за виконанням законів (або управління
процесом дотримання членами суспільства загальнообов’язкових правил);
діяльність по здійсненню правосуддя (тобто розгляд виникаючих у
суспільстві справ, що мають юридичні наслідки). Учені і державні діячі
підкреслювали, що різні органи держави спеціалізуються на виконанні того
чи іншого виду діяльності.

Аналізуючи античні політикоправові погляди (Аристотель, Полібій) з
проблем класифікації різних органів держави, можна зробити висновок, що
вже тоді зароджувалася ідея поділу влади та її невід’ємної частини —
концепції судової влади.

Важливий етап у розвитку теорії поділу влади, визначенні ролі й місця
судової влади пов’язано з іменем Дж. Локка. Проблемам державної влади,
становлення політичного суспільства й держави приділяється увага в його
трактаті «Про громадянське правління».

Але найбільш повно й послідовно концепція поділу влади викладена
французьким юристом ХVІІІ ст. Ш. Монтеск’є у праці «Про дух законів». На
його думку, перша влада — законодавча — видає і скасовує закони, друга —
виконавча — відає зовнішніми зносинами й забезпечує безпеку держави,
третя — судова — карає злочинців і стримує зіткнення двох перших.
Головним у доктрині поділу влади, з його точки зору, є неприпустимість
поєднання різних гілок влади в руках однієї особи чи органу: «Якщо влада
законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то
свободи не буде, оскільки можна побоюватися, що цей монарх або сенат
створюватиме тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно
застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не
відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Коли вона поєднана із
законодавчою владою, то життя і свобода громадян потраплять під владу
сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з
виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем».

Розроблена Ш. Монтеск’є концепція поділу влад, що діє на основі права та
взаємного стримування її гілок з метою найповнішого забезпечення прав і
свобод людини, стала ядром класичної теорії поділу влади. Його вчення
мало певний вплив на досвід конституціоналізму країн Заходу. Багато
текстів конституцій цих держав відносять до органів державної влади лише
основні центральні органи держави. Законодавча влада підпорядковується
парламенту, виконавча — президентові й уряду, судова — судам, які очолює
вища судова інстанція.

Але доля доктрини поділу влади виявилася непростою. Протягом двох
минулих століть було немало намагань визнати поділ влади застарілим,
нереальним, таким, що суперечить потребам соціального прогресу. Було
висловлено багато протилежних думок. Так, Г. Гегель застерігав від
«абсолютної самостійності» гілок влади щодо одна одної, що може
призвести до їх взаємної ворожнечі, і закликав не до рівноваги або
відокремлення окремих гілок, а до їх єдності. І. Кант указував на
необхідність їх взаємного доповнення, зв’язку й узгодженості задля блага
держави.

Більшість українських і російських дореволюційних учених (В. Гессен,
А. Градовський, М. Ковалевський, М. Коркунов, О. Лазаревський)
підтримували теорію поділу влади, але з певними обмеженнями. Зазначені
юристи звертали увагу на неможливість використання поняття «поділ
влади», а вважали за доцільне вести мову про розподіл окремих функцій
державної влади.

29 вересня 1862 р. в «Основних положеннях судоустрою» в Російській
імперії було законодавчо закріплено саме ідею поділу влади: «Влада
судова відокремлюється від виконавчої, адміністративної й законодавчої»
(ст. 1).

Із прийняттям ідей марксизмуленінізму концепція поділу влади
заперечувалася як непотрібна й навіть шкідлива.

В історії українського державотворення перші спроби визнання принципу
поділу влади з’явилися в Конституції щодо прав і вільностей Війська
Запорізького Пилипа Орлика (1710 р.). Далі ідея поділу влади знайшла
відбиття в Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), а потім у
Конституції Української Народної Республіки (1918 р.). Згідно з
останньою судова влада в рамках цивільного, кримінального й
адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими
установами. У радянський період ані в Конституції УРСР 1919 р., ані в
Конституції УРСР 1937 р., ані в Конституції УРСР 1978 р. принцип поділу
влади не знайшов свого втілення. У них йшлося про судову систему, але
нічого не говорилося про судову владу як окрему її гілку.

Дуже тривалий час радянські вчені розглядали проблему поділу влади лише
з позиції розподілу праці, функціональної компетенції державних органів.

Із середини 80х — початку 90х років ХХ ст. ставлення до принципу поділу
влади починає змінюватися. З’являються висловлювання, що «трактування
цієї теорії тільки в механістичному аспекті або в сенсі розмежування
компетенції навряд чи може відіграти важливу роль у справі формування
соціалістичної правової держави».

Перший крок у напрямку легалізації принципу поділу влади було зроблено
8 червня 1995 р. при підписанні Конституційного договору «Про основні
засади організації та функціонування державної влади і місцевого
самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України».
За цим договором визнавалося, що державна влада в Україні будується на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Останню здійснюють
лише суди (ст. 36). Таким чином, термін «судова влада» у значенні
принципу поділу влади в сучасному його розумінні вперше з’явився в
законодавстві вже незалежної й самостійної України саме в цьому
договорі.

Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України державна влада
в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й
судову (ст. 6).

З аналізу конституційних норм видно, що український законодавець цілком
сприйняв принцип поділу влади й зажадав, щоб правова держава
розбудовувалася згідно із цим принципом. Так, влада повинна поділятися і
ввірятися в «різні руки», її будуть здійснювати різні люди, які
незалежно один від одного здійснюватимуть державні функції. Отже,
сучасна теорія поділу влади говорить не просто про розподіл повноважень
між ланками держапарату, а про три відносно незалежні й самостійні сфери
владарювання особливими органами. Роль судової влади в механізмі поділу
влади полягає ще й у стримуванні двох інших гілок у рамках
конституційної законності й повноваженні здійснення конституційного
нагляду й судового контролю за ними. Конституція України вперше на
конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну й самостійну
в системі двох інших гілок влади — законодавчої і виконавчої.

§ 2. Поняття й основні ознаки

судової влади

Судова влада стала об’єктом самостійного наукового дослідження лише в
рамках теорії поділу влади. Якщо феномен влади досліджується вже
тисячоліття, то судова влада як самостійне соціальне явище звертає на
себе увагу вчених близько трьохсот років.

Існує декілька підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно
до першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто
як владу державного органу — суду. Такий підхід має назву
організаційного, оскільки пов’язаний він з характеристикою судової
системи, принципів її організації, правовим статусом суддів, місцем суду
в системі інших державних органів.

Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається
як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто
діяльність суду по розгляду й вирішенню у визначеній законом
процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.

Третій підхід (організаційнофункціональний) поєднує два перших і
визначає судову владу як систему створених згідно з законом органів,
наділених виключними повноваженнями по розгляду юридично значущих справ,
що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.

Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не
враховують її владних проявів, державноатрибутивної природи. Також не
дається відповіді, чому судова влада є однією з гілок державної влади,
які ознаки споріднюють її з законодавчою та виконавчою гілками державної
влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її
виключність і самостійність.

Спроби розкрити зміст терміна «влада» робилися ще мислителями далекого
минулого. Спочатку (до з’ясування природи влади) панував синкретичний
підхід, що об’єднував владу надприродних сил і людей, природні чинники і
суспільну владу.

Середньовічні вчені на перший план ставили владу Бога, вважаючи її
людський варіант лише похідним.

Влада як соціальне явище зацікавила письменниківутопістів та
енциклопедистів напередодні буржуазних революцій у Західній Європі, коли
постало питання про повалення влади феодалів і заміну її новою. У їхніх
творах йшлося про владу народу, що знайшло своє втілення в прийнятих
згодом конституціях.

Зараз при всьому розмаїтті існуючих поглядів на владу багатьом
представникам різних напрямків суспільної думки притаманна її
характеристика як авторитету, якому властива можливість змусити
підкоряти своїй волі інших людей. Кожна влада заснована на силі
авторитету: чим повніше влада виражає інтереси суспільства, тим більший
вона має авторитет, а відповідно підкорення їй стає більш добровільним
та усвідомленим.

Отже, влада — категорія багатогранна, яку слід розглядати через
концепцію управління, засобу нав’язувати свою волю, примусу, нарешті,
владовідносин. Поняття «судова влада» характеризується наявністю, як
правило, не менше двох суб’єктів відносин, одним з яких є суд. Влада —
це засіб функціонування суспільства, який залежить від характеру й рівня
суспільного життя, сутність якого полягає у відносинах підкорення волі
окремих осіб та об’єднань керівній у цьому суспільстві волі. Розуміння
сутності й ролі судової влади в державі буде змінюватись відповідно до
певного історичного етапу розвитку суспільства, залежатиме від того, яке
місце відведено в ньому суду як органу судової влади.

Як бачимо, судовій владі притаманні певні загальні ознаки, характерні
для влади взагалі. Їх аналіз дозволяє з’ясувати, у чому полягає та
виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна
ознака, властива владі взагалі, стосовно судової влади, безумовно,
набуває певної специфіки. Крім того, вона містить ознаки, що розкривають
її специфіку, унікальну природу, виключне місце в системі державної
влади, — специфічні ознаки. Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна
одну, дозволяють визначити поняття судової влади з урахуванням її
владної сутності.

2.1. Загальні ознаки судової влади

1. Соціальний характер влади. Влада завжди притаманна людській
спільноті. Без неї соціум існувати не може. Судова влада належить до
сфери соціальних відносин. Вона не поширюється безпосередньо на
тваринний світ, на природні явища. Але якщо останні становлять собою
елемент соціальних відносин (наприклад, щодо їх використання, права
власності на них тощо), то судова влада може поширюватися і на них. Але
її дія може бути лише опосередкована через соціальні відносини, тобто
через взаємовідносини людей або поведінку окремого індивіда.

Потреба суспільства в особливій сфері розв’язання юридичних справ
визначається в першу чергу неминучістю й систематичністю виникнення в
ньому низки конкретних ситуацій, здебільшого конфліктного характеру, що
потребують постійного вирішення на підставі встановлених державою правил
шляхом підведення конкретних обставин під найбільш типові можливості
врегулювання поведінки людей.

Обов’язковий характер актів судової влади, забезпеченість їх засобами
примусового виконання свідчать, що суд у взаємовідносинах із суб’єктами
судочинства є саме органом влади, який, будучи інститутом із владними
повноваженнями, впливає на їх поведінку.

2. Структура владовідносин. Природа судової влади характеризується через
соціальні відносини, які мають певну структуру: суб’єкт, об’єкт і зміст
відносин між ними. Кожен із цих елементів має свою специфіку, яка
відбиває місце суду в суспільстві. Стосовно першого елемента можна
виділити два види суб’єктівучасників відповідних владовідносин. Поперше,
це суб’єкт — носій влади, який може бути одноособовим (суддя) або
колегіальним (колегія суддів, народні засідателі, присяжні). Подруге,
суб’єктом є та особа (декілька осіб), щодо якої (яких) здійснюється
владний примус носієм влади (суб’єктадресат). Це громадяни, іноземці,
особи без громадянства та ін., які з різних підстав стають учасниками
судового розгляду справи, набуваючи певного процесуального статусу на
цей період (як з власної ініціативи, подаючи звернення до суду, так і
вимушено, наприклад, у разі вчинення особою злочину й необхідності
притягнення її до відповідальності).

Судовій владі властивий особливий об’єкт, тобто те, з приводу чого
виникають відносини: суд — учасники судового процесу. Необхідність
розв’язання юридично значущої справи виникає, коли існує певна
невизначеність у суспільних відносинах або має місце порушення норми
права і відновити первісний стан неможливо без винесення владного
припису судом. Об’єкт судової влади складають правові питання, що стають
предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції
України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають
у державі.

Суд, будучи владним суб’єктом, має певні зобов’язання перед учасниками
процесу: прийняти у провадження справу або скаргу, вчасно призначити і
провести судове засідання, забезпечити сторонам рівність у дослідженні
обставин справи тощо. Кожна зі сторін, будучи підвладною суду, одночасно
має право вимагати від нього певних дій і рішень, а суд відповідно до
закону зобов’язаний виконати їх вимоги. У визначених законом випадках
підвладні суду сторони мають право відмовитись від застосування судової
влади або прийняти владне рішення, обов’язкове для суду (відмова від
позову, примирення потерпілого й обвинуваченого у справах приватного
обвинувачення та ін.). Особливістю судової влади є наявність у ній
одночасно як незалежності судді від підлеглих йому учасників судового
розгляду, так і необхідності враховувати їх процесуальні позиції, права
й вимоги. Це свідчить про специфічний зміст владовідносин, що
складаються в процесі реалізації судової влади, їх владноарбітральний
характер, який поєднує елементи імперативності й диспозитивності.

3. Цілеспрямованість влади. Владовідносини виникають лише, коли
необхідний певний цілеспрямований вплив владного суб’єкта на підлеглий
об’єкт, щоб досягти зміни його поведінки. Ця ознака в повній мірі
характерна для судової влади, оскільки передбачає усвідомлення
владовідносин всіма їх учасниками. Не випадково у сфері судової влади
важливе правове значення мають такі поняття як «дієздатність» і
«осудність», які свідчать про здатність особи усвідомлювати, розуміти
свої дії, осмислено й цілеспрямовано будувати свою поведінку. Судова
влада має своїм призначенням виключно розв’язання правових конфліктів і
сприяння поновленню порушеного права незалежно від того, чиє право
порушено і хто вчинив порушення, а також сприяння суб’єктам права в
реалізації їх прав.

4. Вольовий характер влади. Стосовно влади судової ця ознака виражається
у прийнятті судового рішення щодо порушеного й розглянутого в судовому
засіданні питання. Якщо вольовий акт не отримав матеріального визначення
у формі акта судової влади, то судова влада себе ще не визначила, навіть
якщо суддя вже знає, як слід вирішити те чи інше питання.

5. Регулююче й організаційне призначення влади. Владовідносини виникають
у суспільстві, коли воно потребує узгодження волевиявлень і намірів
окремих його членів. За допомогою судової влади усувається локальна
соціальна напруга й відновлюються спокій і правопорядок у суспільстві.

Застосовуючи правові норми до конкретних життєвих ситуацій, судова влада
впливає на суспільні відносини також шляхом уточнення й конкретизації
правових норм. Судове тлумачення, оцінка конституційності окремих
правових положень, право Конституційного Суду тлумачити Основний Закон
країни дозволяють судовій владі доповнювати той організаційний вплив на
суспільні відносини, який здійснює законодавча влада.

6. Примусовий характер влади. Ця ознака є природною, оскільки влада
завжди пов’язана з примушенням одним суб’єктом іншого до вчинення (або
припинення) певної дії (бездіяльності). Судова влада як ніяка інша
поєднана з примусом, без якого існувати не може. Але примус, характерний
для судової влади, є доволі специфічним. З одного боку, функціонуючи у
правовій сфері, вона вправі застосовувати примус — від владного
посвідчення юридичного факту або порушеного права до застосування до
злочинця покарання у вигляді позбавлення волі. З другого боку, судова
влада своїми власними силами не в змозі реалізувати жодного заходу
примусу, які вона визначила у своїх владних (судових) актах. Для цього
необхідні державні ресурси, дії виконавчої влади. Тому судова влада може
ефективно функціонувати не як абсолютно незалежний інститут, а лише у
взаємодії з іншими гілками влади в межах системи стримувань і противаг.

На відміну від законодавчої й виконавчої гілок влади примус, який
застосовує судова влада, має не загальний, а завжди конкретний і
персоніфікований характер. Визначаючи вид, характер, розмір примусу, суд
у своєму рішенні зобов’язаний вказати його точно й конкретно. Він
визначає всі персональні дані правопорушника, і крім нього ніхто не може
бути притягнутий до відповідальності. Але суд повинен зіставляти примус,
який призначається, з характеристиками й індивідуальними особливостями
суб’єкта, щодо якого він застосовується.

Крім загальних ознак, притаманних будьякій владі, судова влада
характеризується й певними ознаками, які належать лише їй і виражають її
власну специфіку.

2.2. Специфічні ознаки судової влади

1. Об’єктивність. Ще в давні часи людство усвідомлювало, що судова влада
повинна бути об’єктивною. У первіснообщинних актах посередництва
посередником у розв’язанні суперечок обиралася людина, яка не належала
до роду сторін і була здатна неупереджено вирішити конфлікт. У
найстаріших правових актах, що дійшли до нас, уже містилися вимоги щодо
справедливості, сумлінності суддів, їх незаінтересованості у справі,
необхідності пошуку й використання достовірних доказів для прийняття
правильного рішення. Твердження, що ніхто не може бути суддею у власній
справі, ні в кого не викликає сумніву. Закон передбачає право сторони
висловити недовіру судді, мотивуючи його заінтересованістю у справі, а
також низку обставин, які виключають участь судді у справі саме
внаслідок його можливої упередженості (правила відводу суддів
передбачені процесуальним законом).

Соціальна роль судової влади полягає у вирішенні юридично значущих
справ, що мають правові наслідки. Право є об’єктивним критерієм
правомірності дій судової влади, оскільки воно зосереджує систему
цінностей, підвладних сфері реалізації судової влади. Застосовуючи
право, вирішуючи конфлікт на підставі норми права, судова влада
об’єктивно реалізує суспільну думку підвладних. Саме тому рішення суду
повинні мати соціальне підґрунтя в праві. Приймаючи рішення, судді
обов’язково аргументують його, посилаючись на правову норму.

Будьяке процесуальне рішення, винесене суддею одноособово або колегією
суддів, сприймається об’єктивно. Воля судді (суддів), викладена в
ухвалі, постанові, рішенні, вироку, трансформується у волю судової
влади, яка знайшла своє матеріальне закріплення в акті судової влади,
винесеному від імені України.

2. Легітимність. Ця ознака свідчить про ступінь довіри суспільства
судовій владі, його згоду на неї, готовність до виконання її рішень.
Легітимність дуже тісно пов’язана із законністю, а законність є
обов’язковою умовою легітимності. Але легітимність передбачає не лише
відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне,
процесуально не визначене ставлення суспільства до судової влади та її
рішень. Формуванню її легітимності сприяє не лише законність і
справедливість дій та рішень суду, а й уміння суддів, зокрема
головуючого в судовому процесі, правильно побудувати відносини з
учасниками процесу та іншими особами, присутніми в залі судового
засідання, тощо.

Громадяни, державні органи й посадові особи, юридичні особи, держава в
особі законодавчої й виконавчої влади повинні довіряти судовій владі,
визнавати її за легітимну. Держава має чітко окреслити предметну сферу
судової влади, визнавати виключність її повноважень у цій царині. Різні
суб’єкти правовідносин повинні зважати на її компетентність,
самостійність і погоджуватися на використання нею всіх необхідних
повноважень для вирішення конфлікту, підкорюватися велінням судової
влади щодо добровільного та свідомого виконання її актів.

До чинників, що впливають на рівень легітимності судової влади,
належать: а) незалежність і безсторонність суду при розв’язанні
юридичних справ; б) об’єктивність процесу пізнання, правильність його
результату; в) справедливість у матеріальноправовому (відповідність
діяння і покарання за нього) і процесуальноправовому (надання сторонам
рівних можливостей для відстоювання своїх інтересів) аспектах;
г) законність (відповідність дій і рішень суду правовим нормам).

Останнім часом значно зросла кількість звернень до суду з приводу
розв’язання правових суперечок. Безумовно, разом з іншими чинниками це є
проявом підвищення легітимності судової влади.

3. Нормативність. Соціальна сфера, у якій функціонує судова влада, і
процес реалізації нею своїх владних повноважень, їх зміст і форма
здійснення закріплені в нормах матеріального і процесуального права.
Судова влада шляхом передбачених законом процедур сприяє поновленню
порушеного права суб’єкта, тим самим захищає суб’єктивне право. Вона діє
лише у сфері права. Розглядаючи юридичну справу, суд застосовує загальну
правову норму до конкретної життєвої ситуації, тобто здійснює
правозастосування.

Судова влада здійснюється лише у процесуальній формі, визначає зміст і
порядок реалізації цієї влади. Порушення встановленої законом процедури
є передумовою визнання такої діяльності суду неправомірною. Нормативне
закріплення судової процедури гарантує не лише правомірність дій суду, а
й можливість їх наступної перевірки, своєчасного виявлення й усунення
судових помилок.

4. Особлива предметна сфера. Предметна сфера функціонування судової
влади має виключний характер. Судову владу залучають до дії лише в
умовах розгляду юридичної справи, тобто за умов, якщо: а) хоча б два
суб’єкти знаходяться у стані суперечки; б) спір виник щодо відносин, які
регулюються правом. Сторони звертаються до суду з проханням виступити
безстороннім арбітром у розв’язанні їх справи. Будьякий конфлікт, що має
правову природу, може стати предметом розгляду судової влади. Деякі
правові конфлікти вирішуються в адміністративному, дисциплінарному або
іншому порядку поза цариною дії суду.

Можна вирізнити три групи правових конфліктів, які належать до
юрисдикції суду. Це конфлікти:

а) матеріальноправові, вирішення яких згідно із законом є виключною
компетенцією суду (наприклад, визнання особи винною у вчиненні злочину;
застосування до особи заходів, що обмежують її конституційні права та
свободи; застосування до особи заходів примусового лікування тощо);

б) процесуальні, що виникають під час судового розгляду справи
(наприклад, апеляційне або касаційне оскарження судового рішення, відвід
судді за мотивом його заінтересованості у справі та ін.);

в) процесуальноправові, що не мають передбаченого в законі шляху
вирішення (наприклад, у випадку конфлікту закону і міжнародного
договору, принципів цивільного, господарського чи адміністративного
судочинства тощо). За наявності прогалин у законодавстві особливого
значення набуває суддівська правосвідомість і нормотворчість.

Усі конфлікти, що належать до юрисдикції судової влади, мають
конкретний, індивідуалізований характер. Завжди відомі сторони
конфлікту, час, місце й обставини його виникнення, оскільки це є
необхідною передумовою звернення до суду.

5. Ситуативний характер. Судова влада функціонує лише за умови звернення
до неї суб’єктів права. За своєю ініціативою суд не розпочинає розгляд
юридичних справ, тобто судова влада «пробуджується» актом звернення до
суду і функціонує на час розгляду справи. Реалізація судової влади лише
в умовах конкретної юридичної справи і лише за умови звернення до неї
заінтересованих сторін є ознаками, які підкреслюють ситуативний характер
судової влади, її відмінність від законодавчої і виконавчої гілок влади,
предметна сфера яких поширюється на більш загальне коло правовідносин.

Таким чином, якщо діяльність суду характеризується в Україні як владна,
то слід визнати, що особливості такого соціального феномену як влада
повинні мати в ній своє адекватне відбиття. Розкриваючи поняття «судова
влада», треба враховувати наступні положення:

— за своїми властивостями судова влада є державною з усіма належними
владі атрибутами й чітко визначеною компетенцією;

— вона є одним із продуктів застосування принципу поділу державної влади
з ознаками незалежності й самостійності, що випливають із цього
принципу;

– судова влада повинна мати такі механізми забезпечення її
функціонування, які гарантували б її самостійність;

— вона здійснюється в певних організаційних і процесуальних формах,
установлених у законі;

— судова влада має універсальний і виключний характер;

— вона здійснюється на професійній основі.

Отже, основу судової влади, безумовно, складає сукупність судових
органів, наділених різною компетенцією. Головним їх призначенням є
вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Судовій
владі відводиться особлива роль арбітра у спорах про право. Суб’єктом,
який здійснює судову владу, виступає не будьякий державний орган, а лише
суд з притаманними тільки йому можливостями впливу на поведінку людей і
соціальні процеси.

Судова влада — це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має
власну виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ, що
мають правові наслідки, і реалізується виключно конституційними органами
(судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур.

Наведене визначення не є вичерпним. Сутність феномену судової влади
можна повністю зрозуміти лише при дослідженні форм її реалізації,
функцій, принципів організації та діяльності.

2.3. Форми реалізації судової влади

Реалізація судової влади завжди здійснюється в певній формі —
передбаченій законом процедурі судочинства. Ця процедура чітко
встановлює, що має здійснюватися в суді при підготовці до розгляду та
судовому розгляді справ. Головне її завдання — забезпечити законне,
мотивоване і справедливе рішення. Зазначені процедури засновані на
гласності, забезпеченні права на захист та оскарження судового рішення,
можливості участі представників народу у прийнятті рішення по справі,
рівності сторін та на інших принципах, про які докладніше йтиметься
далі.

Установлені для органів законодавчої й виконавчої гілок влади процедури
(регламенти) не містять тієї точності та всебічності, що характерні для
порядку розгляду й вирішення справ у судах.

Судова влада в Україні здійснюється у формі конституційного, цивільного,
господарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Конституційне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі
якої вирішуються юридичні справи, що мають конституційне значення. Саме
шляхом конституційного судочинства визнається неконституційність
нормативних актів, прийнятих у державі, чим забезпечується юридичний
захист Основного Закону країни.

Конституційне судочинство — це діяльність судових органів, що полягає в
розгляді справ, предметом яких є конституційноправові питання, пов’язані
із забезпеченням дотримання Конституції державними органами й у
прийнятті по них рішень, що тягнуть правові наслідки.

Конституційне судочинство покликано забезпечувати верховенство Основного
Закону як підґрунтя національної правової системи, охорони
конституційних прав і свобод, дотримання принципу поділу влади у всіх
його аспектах. Необхідним, основоположним елементом конституційного
судочинства є здійснювана судовим органом перевірка нормативних актів з
огляду їх відповідності Конституції. Саме це становить сутність
конституційного судочинства.

В Україні конституційне судочинство здійснюється єдиним органом —
Конституційним Судом України. Це судова установа, діяльність якої
здійснюється у процесуальній формі, що зближує її із судами загальної
юрисдикції. Закон підкреслює зв’язок конституційного судочинства з
іншими формами судочинства і визнає Конституційний Суд одним із судів,
але з особливою юрисдикцією — конституційною. Процедура судочинства в
Конституційному Суді й у судах загальної юрисдикції заснована на таких
принципах судочинства як незалежність, колегіальність, гласність,
змагальність і рівноправність сторін.

Цивільне судочинство є формою реалізації судової влади, в процесі якої
вирішуються правові конфлікти, що виникають із цивільних, сімейних та
деяких інших правовідносин. Закон зобов’язує забезпечити правильний і
своєчасний розгляд цивільних справ, сприяти поновленню порушених
майнових, особистих та інших прав громадян, визначаючи для цього суди
загальної юрисдикції й наділяючи їх відповідною компетенцією. Зміст
цивільного судочинства складає розгляд і вирішення по суті юридичних
справ, пов’язаних із захистом майнових, особистих немайнових, сімейних
та інших прав і законних інтересів суб’єктів права. У порядку цивільного
судочинства також розглядаються справи, якщо необхідно офіційно
посвідчити факти, що мають юридичне значення: безвісна відсутність
особи, фактичні шлюбні відносини тощо. Тільки суд може позбавити
громадянина можливості розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної
хвороби чи з інших причин.

Цивільне судочинство вершиться судами загальної юрисдикції. Ця процедура
регламентована Цивільним процесуальним кодексом.

Господарське судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі
якої вирішуються правові конфлікти, що виникають у сфері господарських
правовідносин. Зміст господарського судочинства полягає в розгляді й
вирішенні правового конфлікту, що виник між суб’єктами, які здійснюють
господарську або іншу економічну діяльність. Судова влада повинна
сприяти поновленню порушених правових норм і тим самим вирішувати
соціальні й економічні завдання. Відокремлення господарської юрисдикції
зумовлено як історичними чинниками (існування системи державних
арбітражів у СРСР), так і особливостями правовідносин, що виникають у
царині господарювання (розвиток ринкової економіки, складність
законодавства, яке діє в цій сфері).

Господарське судочинство вершиться спеціалізованими господарськими
судами, що входять до системи судів загальної юрисдикції. Його процедура
регламентована Господарським процесуальним кодексом.

Адміністративне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі
якої вирішуються юридично значущі справи, що виникають у сфері
управлінських правовідносин за наявності публічного інтересу. Закон
передбачає, що при реалізації судової влади в адміністративному
судочинстві має бути забезпечено своєчасний, всебічний, повний та
об’єктивний розгляд обставин справи й вирішення у відповідності із
законом. Предметом судового розгляду є скарга на дії (бездіяльність)
посадових чи службових осіб, державних органів. Публічний інтерес є
об’єктом конфліктів, що виникають у царині управлінськоадміністративних
правовідносин.

Адміністративне судочинство вершиться спеціалізованими адміністративними
судами, що входять до системи судів загальної юрисдикції, відповідно до
процедури, визначеної Кодексом про адміністративне судочинство.

Кримінальне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі
якої розглядаються й вирішуються справи про злочини. Зміст кримінального
судочинства полягає в розгляді в судових засіданнях кримінальних справ і
застосуванні встановлених законом видів покарання до осіб, які винні у
вчиненні злочину, або у виправданні невинних. Винність обвинуваченого у
вчиненні кримінального злочину може бути встановлена лише судовим
вироком, який набув законної сили. Беручи до уваги серйозність обмеження
особистої свободи громадян, щодо яких застосовуються запобіжні заходи
або заходи медичного характеру, законодавець надає право вирішення цих
питань тільки суду. Необхідність прояву судової влади виникає і при
вирішенні питань щодо відбування кримінального покарання (наприклад,
дострокове чи умовнодострокове звільнення від покарання тощо).

Кримінальне судочинство вершиться загальними судами в межах процедури,
визначеної Кримінальнопроцесуальним кодексом.

Вивченню перелічених видів судочинства, законів та актів, що
регламентують їх процедуру реалізації, присвячені окремі навчальні
курси, що викладаються на старших курсах юридичних вузів.

2.4. Функції судової влади

За лексичним значенням термін «функція» означає «обов’язок, коло
діяльності, призначення, роль». Поняття «функція» використовується для
характеристики певного кола діяльності, що виконується якимнебудь
органом чи особою. Разом із тим цим поняттям оперують для позначення
зовнішнього прояву властивостей якогонебудь предмета в певній системі
відносин. Це значить, що функції судової влади залежатимуть від місця й
ролі суду в певному суспільстві.

У дореволюційному суспільстві функція судової влади зводилася до
вирішення спорів і встановлення справедливості шляхом відправлення
правосуддя. «Своєрідний характер функції, виконуваної судом, полягає в
констатуванні права для захисту прав — у цьому, і лише в цьому
покликання судді», «Судові місця існують для відновлення справедливості
у випадку спору встановленим у законі порядком». Визнається, що суд
служить «не приватним інтересам окремих осіб, окремих суспільних
утворень або відомств, а загальним державним інтересам».

За радянських часів суду відводилася роль правосуддя, що вважалось
однією з численних функцій соціалістичної держави. Суд також наділявся
непритаманною йому роллю вихователя громадян.

На початку 80х років ХХ ст. у науковій літературі було порушено питання
про необхідність виконання судовою владою функції контролю. У подальшому
ця думка знайшла підтримку в законодавця, і на судову владу було
покладено функцію конституційного контролю. Тоді ж з’явилися пропозиції
надати нормативного значення правозастосовчій діяльності суду. Ця
пропозиція сприяла становленню владної ознаки суду шляхом визнання за
судовою владою функції управління — однієї з ознак влади. Однак
зазначена точка зору й досі не знайшла певного відгуку в законодавця.

У сучасному суспільстві судова влада вирішує юридично значущі справи, що
мають правові наслідки. Зміст цієї функції полягає в тому, що виключно
судові органи й судді як носії судової влади мають повноваження щодо
юридичної оцінки правовідносин, що виникають у сфері застосування норми
права. Суд (судді) компетентний зробити висновок про наявність порушених
норм права, дати правову оцінку такому порушенню, визначити коло осіб,
винних у цьому, та призначити їм міру відповідальності за таке порушення
і, нарешті, окреслити заходи щодо поновлення порушеного права. Протягом
такої діяльності суд (судді) судить про право, тобто здійснює
правосуддя. Таким чином, правосуддя становить зміст судової діяльності
по вирішенню юридично значущих справ, що мають правові наслідки.

Порушення правових норм у формі їх недотримання або невиконання може
мати різний характер, різну міру небезпеки. Усі ці порушення охоплюються
поняттям «посягання». Найбільш небезпечним посяганням є злочин —
суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Інші
порушення правових норм поділяються на цивільні (заподіяння шкоди особі,
майну громадянина або організації, невиконання покладених законом або
взятих за договором обов’язків тощо) та адміністративні (дрібне
хуліганство, порушення правил дорожнього руху та ін.).

Відповідно до видів посягань виникає юридична справа, тобто конкретний
життєвий випадок, до якого відповідним органом застосовується закон. У
випадку порушення законів про охорону навколишнього природного
середовища — це органи екологічного й санітарноепідеміологічного
контролю, при недотриманні фінансового законодавства — органи податкової
служби, у разі порушення прав та інтересів підприємств, установ,
організацій як суб’єктів господарської діяльності, яких охороняє закон,
— це господарський суд. Повноваження відповідних органів по розгляду
юридичних справ з винесенням по них юридично обов’язкових рішень
називається юрисдикцією. Кількість цих органів достатньо велика. Так, за
Кодексом про адміністративні правопорушення правом притягнення громадян
та юридичних осіб до адміністративної відповідальності наділені понад
тридцять органів та їх посадових осіб, у тому числі й суд.

Юрисдикція суду відрізняється від інших її видів наступними характерними
рисами:

1) судова діяльність — це єдиний вид юрисдикційної діяльності, що
здійснюється від імені держави. Ні прокуратура, ні міліція, ніякі інші
юрисдикційні органи не виносять своїх рішень від імені України;

2) судова діяльність здійснюється лише судом. Будьякий інший
юрисдикційний орган, розглядаючи конкретну юридичну справу, теж
застосовує відповідні норми закону до певної події, дії (бездіяльності),
особи, правовідносин. Ця діяльність може бути зовнішньо схожа на судову,
але за юридичною силою рішень, які виносяться судом, останній є найвищим
юрисдикційним органом;

3) процедура судового провадження має детальну регламентацію в законі,
що містить відповідну послідовність судових дій, реалізацію прав
учасників процесу й дотримання покладених на них обов’язків. Усе це
охоплюється поняттям «процесуальна форма». Істотні відхилення від
процесуальної форми є підставою для скасування судового рішення.

У межах функції судової влади щодо вирішення юридично значущих справ, що
мають правові наслідки, суди (судді) виконують наступні види діяльності.

1. Розглядають і вирішують по суті правові конфлікти, що виникають у
суспільному житті між фізичними особами, між фізичними й юридичними
особами, між юридичними особами з приводу порушення їх прав і законних
інтересів, передбачених кримінальним, цивільним, господарським,
адміністративним, міжнародним, екологічним, сімейним, житловим,
конституційним, податковим чи іншим законодавством.

Підставою для звернення особи до суду за розглядом правового конфлікту є
неправомірні дії (бездіяльність) або рішення державних органів, органів
місцевого самоврядування, юридичних чи фізичних осіб, які: (а) порушують
передбачені законом права цих осіб, (б) перешкоджають вільному
використанню закріплених прав, (в) накладають на осіб не передбачені
законом (або іншим документом, що засвідчує права особи) обов’язки,
(г) безпідставно притягують особу до відповідальності.

Наведені питання стають предметом судового розгляду. Вирішення таких
правових конфліктів відбувається в судовому засіданні в порядку,
закріпленому процесуальним законодавством. За результатами розгляду
справи суд може визнати дію (бездіяльність) або рішення однієї зі сторін
спору незаконним і зобов’язати задовольнити вимоги іншої сторони
(припинити незаконну дію (бездіяльність), скасувати незаконне рішення
тощо), а також учинити дії щодо поновлення порушеного права. Суд
визначає вид і міру відповідальності винної сторони, а також розмір
компенсації шкоди, спричиненої незаконними діями (бездіяльністю) або
рішенням правам і законним інтересам постраждалої сторони. У разі
визнання дії (бездіяльності) або рішення, що є предметом судового
розгляду, законним суд відмовляє стороні в задоволенні її скарги.

Розгляд справ щодо відповідності Конституції України рішень (актів), що
приймаються вищими органами державної влади, здійснюється Конституційним
Судом України (закони, інші правові акти Верховної Ради України; акти
Президента України; акти Кабінету Міністрів України; правові акти
Верховної Ради Автономної Республіки Крим). Цей орган судової влади
покликаний забезпечувати їх відповідність Конституції України.
Реалізуючи повноваження, передбачені ст. 14 Закону «Про Конституційний
Суд України», Конституційний Суд виступає органом контролю за
дотриманням конституційної законності в державі. У випадку
невідповідності законів та інших нормативних актів або їх окремих
положень Конституції і законам України або належним чином укладеним і
ратифікованим міжнародним договорам та угодам він визнає їх недійсними з
моменту введення їх у дію.

Усі інші правові конфлікти, що не входять до компетенції Конституційного
Суду України, розглядаються судами загальної юрисдикції.

2. Вирішують питання щодо можливості (необхідності) застосування до
особи заходів процесуального примусу і провадження окремих слідчих та
оперативнорозшукових дій, що обмежують конституційні права та свободи
людини.

У межах цієї діяльності судді розглядають і вирішують питання стосовно
надання органам дізнання й досудового слідства при розслідуванні
кримінальних справ дозволу на провадження таких процесуальних і слідчих
дій:

а) обрання до підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні злочину
запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

б) подовження строку тримання під вартою, але в межах строку,
встановленого законом;

в) направлення підозрюваного, обвинуваченого, які не знаходяться під
вартою, до психіатричного стаціонару для проведення судовопсихіатричної
експертизи;

г) проведення обшуку в житлі та іншому володінні особи;

д) проведення примусової виїмки із житла або іншого володіння особи;

е) проведення обшуку особи або виїмки в неї предметів і документів;

ж) накладення арешту на кореспонденцію;

з) зняття інформації з каналів зв’язку.

Закон передбачає, що у виключних випадках, коли проведення обшуку житла
та іншого володіння особи, а також виїмки із житла та іншого володіння
особи, обшуку особи в інтересах слідства повинно бути здійснене негайно,
зазначені слідчі дії можуть бути проведені за постановою слідчого без
відповідного рішення суду. Проте слідчий зобов’язаний повідомити
протягом доби суд про виконані слідчі дії. Суд протягом доби перевіряє
законність і необхідність їх проведення. Якщо висновок судді констатує
незаконність дій слідчого, всі докази, отримані ним при проведенні
вищевказаних дій, визнаються незаконними.

Перелік оперативнорозшукових заходів, дозвіл на проведення яких дає суд,
а також порядок його отримання передбачено Законом України «Про
оперативнорозшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. Відповідно до
цього Закону суд дає висновок про доцільність проведення
оперативнорозшукових заходів, пов’язаних з обмеженням конституційних
прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, поштових,
телеграфних та інших повідомлень, недоторканності житла.

На підставі розглянутих у судовому засіданні матеріалів, що надані
суб’єктом, який здійснює оперативнорозшукову діяльність, суддя робить
висновок (шляхом винесення відповідної постанови) про можливість і
доцільність проведення оперативнорозшукових заходів за наявності
передбачених законом підстав і відповідно до обов’язкових умов для їх
здійснення або відмовляє в їх проведенні, якщо немає передбачених
законом обставин та умов.

3. Розглядають і вирішують скарги на дії (бездіяльність) прокурора,
слідчого, особи, яка здійснює дізнання, і дають висновок щодо їх
законності й обґрунтованості.

Відповідно до закону всі постанови слідчого, прокурора, особи, яка
здійснює дізнання, про відмову в порушенні кримінальної справи, про її
закриття, а також їх рішення та дії, що зачіпають конституційні права та
свободи учасників кримінального судочинства або ускладнюють доступ
громадян до суду, можуть бути оскаржені в суд за місцем провадження
досудового слідства. Скарга може бути подана заявником, його захисником
чи представником безпосередньо або через особу, яка здійснює дізнання,
слідчого чи прокурора. На підставі поданої заінтересованою особою скарги
на дії (бездіяльність) зазначених осіб у порядку судового засідання суд
оцінює дії (бездіяльність) або рішення прокурора, слідчого, особи, яка
здійснює дізнання.

Принесення скарги не зупиняє провадження оскаржуваної дії або
оскаржуваного рішення, якщо його не прийме орган дізнання, слідчий,
прокурор або суддя.

Суддя робить висновок про законність та обґрунтованість дій
(бездіяльності) та рішень особи, яка здійснює дізнання, слідчого,
прокурора на підставі всебічного, об’єктивного й повного судового
розгляду обставин, що оскаржуються, за участю заявника та його захисника
або представника, інших осіб, чиї інтереси безпосередньо зачіпаються
оскаржуваними діями (бездіяльністю) або рішенням, а також за участю
прокурора.

Неявка осіб, своєчасно повідомлених про час розгляду скарги, не є
перепоною для розгляду справи судом.

За результатами розгляду скарги суддя виносить одне з наступних рішень:

а) про визнання дії (бездіяльності) або рішення відповідної посадової
особи незаконним або необґрунтованим і про обов’язок усунути допущене
порушення;

б) про залишення скарги без задоволення.

Дії (бездіяльність) і рішення судді можуть бути оскаржені до вищого
суду. Розгляд таких скарг здійснюється відповідно до процесуального
законодавства в порядку апеляційного або касаційного провадження.

4. Офіційно засвідчують юридичні факти, що визначають виникнення, зміну
чи припинення особистих або майнових прав фізичних та юридичних осіб.
Перелік таких фактів, що підлягають судовому засвідченню, визначено
законодавством.

5. Виключною компетенцією суду є прийняття в передбачених законом
випадках рішень щодо обмеження прав та свобод громадян, що не пов’язано
з учиненням правопорушення. Зокрема, йдеться про компетенцію суду
стосовно визнання у випадках, визначених законом, особи недієздатною або
обмежено дієздатною. Так, тільки суд може визнати особу недієздатною
через психічне захворювання, коли вона не може розуміти значення своїх
дій або керувати ними.

До компетенції суду також належить обмеження дієздатності громадянина,
який внаслідок зловживання алкогольними напоями або наркотичними
засобами ставить свою сім’ю у скрутне матеріальне становище.

За судовим рішенням примусово поміщається в стаціонарний медичний заклад
особа, хвороба якої є загрозою для оточуючих, або особа, яка страждає
тяжким психічним захворюванням.

6. Діяльність суду завжди пов’язана з правозастосовною діяльністю, у
процесі якої судді тлумачать правову норму. Але слід відокремити
напрямок судової діяльності, який безпосередньо полягає у трактуванні
норми права. За результатами такої діяльності суд робить висновок про
правовий зміст норми й відповідність її Конституції.

Таким чином, визначення функцій судової влади сприяє розкриттю її ролі
та значення в суспільстві, державі в цілому. Основною функцією судової
влади є вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки.
Рішення, що приймаються судом у межах здійснюваної функції, обов’язкові
для всіх державних органів, організацій та установ усіх форм власності,
фізичних та юридичних осіб. Інакше вступає в дію механізм державного
примусу, який забезпечує виконання рішення суду.

Становлення функцій судової влади здійснювалось одночасно зі
становленням теорії судової влади, сприйняттям й розумінням її природи
та ознак. Не виключається, що з розвитком державності й інституту
судової влади, зокрема, остання може наділятися й іншими функціями.
Однак вивчення специфіки і природи судової влади буде неповним, якщо
залишити поза розглядом принципи судової влади.

Розділ ІІІ

Принципи судової влади

§ 1. Система принципів судової влади

Усі сторони організації й діяльності суду регулюються нормами права.
Серед них слід вирізнити норми, що визначають не окремі деталі устрою
суду та його діяльності, а найбільш загальні і найбільш важливі їх
сторони, які в силу цього набувають значення принципів судової влади.

Принципами судової влади є норми найбільш загального, керівного
характеру, що визначають місце судової влади в системі єдиної державної
влади, побудову її основних інститутів та спрямовані на реалізацію
завдань, що стоять перед судовою владою. Принципи діють у межах єдиної
цілісної взаємопов’язаної і взаємозалежної системи, тому порушення
одного з них тягне за собою порушення й інших.

Будучи єдиною, система принципів судової влади поділяється на три
підсистеми: інституціональну (загальні принципи судової влади),
функціональну (принципи відправлення судочинства) й організаційну
(принципи організації системи судових органів, або судоустрійні
принципи). Усі вони хоча й пов’язані між собою, але утворюють самостійні
галузеві підсистеми, кожна з яких відрізняється сферою поширення і
призначенням.

Інституціональні принципи фіксують загальні відносини, що виникають при
запровадженні інституту судової влади в суспільстві, окреслють її місце
в системі поділу влади й загальних засад взаємовідносин з іншими
державними та приватними інститутами.

Функціональні принципи судової влади стосуються відносин, що виникають
при судовому розгляді цивільних, кримінальних, господарських,
адміністративних та інших справ. Але на відміну від таких специфічних
принципів, на яких будується окремий процес судочинства, функціональні
принципи розкривають загальні засади здійснення й реалізації повноважень
судової влади, характерні для будьякого процесу розгляду судової справи
і для всіх видів судочинства.

Організаційні (судоустрійні) принципи звернені до відносин, що виникають
не з приводу розгляду й вирішення конкретного виду судової справи, а з
приводу організації судової системи, структури її органів, статусу
суддів, тобто у зв’язку з організаційними відносинами. У курсі
«Організація судових та правоохоронних органів» вивчаються переважно
принципи інституціональні й організаційні, а функціональні докладно
вивчаються на навчальних курсах з кримінального, адміністративного,
цивільного й господарського процесів.

Чітке дотримання всієї системи принципів забезпечує повний, всебічний та
об’єктивний розгляд кримінальних, цивільних, господарських,
адміністративних та інших справ і тим самим виконання завдань судової
влади.

Система принципів судової влади не залишається незмінною. Підкоряючись
загальним закономірностям розвитку держави, деякі з них набувають нового
змісту, з’являються й нові принципи.

Судовоправова реформа, що провадиться в Україні, прийняття нових
матеріальних і процесуальних законів суттєво впливають на вдосконалення
системи принципів судової влади, надаючи деяким нового змісту.

§ 2. Інституціональні принципи судової влади

До інституціональних принципів судової влади належать: паритетність,
справедливість, законність, здійснення судової влади тільки судом,
доступність, незалежність і самостійність, безсторонність,
процедурність. Усі вони взаємопов’язані і взаємозалежні, нормативно
закріплені на конституційному й законодавчому рівнях.

2.1. Принцип паритетності судової влади

Стаття 6 Конституції України закріпила, що державна влада поділяється на
три гілки — законодавчу, виконавчу та судову. Жодного пріоритету одній
владі стосовно інших не передбачено. Кожна гілка влади має відповідну
компетенцію у сфері суспільних відносин, самостійно виконує властиві
лише їй функції. Судова влада покликана розглядати й вирішувати на
підставі закону всі правові спори, що виникають у державі, незалежно від
кола суб’єктів, які сперечаються. Рішення, що виносяться органами
судової влади, в силу принципу паритетності не потребують будьякого
затвердження іншими гілками влади.

Цей принцип передбачає виключну компетенцію судової влади: це насамперед
межі поширення судової влади, остаточність рішень, що приймаються
судовою владою, їх обов’язковість.

У межах, визначених Конституцією, чинними законами України щодо
вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, усіх
конфліктів правового характеру, що виникають у суспільстві, роль арбітра
належить без всякого винятку судовій владі. У цьому сенсі вона
поширюється на всі відносини, що виникають між різними суб’єктами (як
між громадянами, так і між громадянами і державою). По всіх цих спорах
судові органи приймають рішення. Рішення та інші акти органів судової
влади, що набули чинності, обов’язкові для всіх без винятку органів
державної влади, підприємств, установ, посадових осіб, громадян та
підлягають безумовному виконанню на всій території України. Невиконання
вимог суддів, постановлених органами судової влади актів, що набрали
чинності, призводить до встановленої законом відповідальності.

Принцип паритетності судової влади також передбачає певні гарантії
дотримання необхідного рівня фінансування судової влади, пропорційного
розподілу коштів у межах держбюджету з іншими гілками влади, належну
оплату праці суддів і фінансування на утримання судових установ.

2.2. Принцип справедливості судової влади

Право на справедливий суд закріплено у ст. 14 Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права і в п. 1 ст. 6 Європейської конвенції
про захист прав людини та основоположних свобод. Сприйняття цього
принципу судової влади вимагає від держави дотримання наступних умов:
гарантії доступу до суду, матеріальних гарантій, тобто забезпечення
певних вимог стосовно організації судів та кількісного складу корпусу
суддів, процесуальних гарантій щодо здійснення судового розгляду.

У контексті наведених міжнародних документів, а також практики
Європейського суду з прав людини право на справедливий (належний) суд
означає встановлення певних вимог до організації суду: його створення на
підставі закону; самостійність, безсторонність; доступність; додержання
процедури розгляду справи; гласність; забезпечення реалізації наданих
процесуальним законом прав учасників судового розгляду; змагальність;
розумний строк розгляду справи; виконання остаточного судового рішення
тощо.

Відповідно до природноправового підходу до праворозуміння право і
справедливість є однопорядковими категоріями: право дорівнює
справедливості. Зважаючи на етимологічну близькість понять «право» і
«правосуддя», у процесі розгляду судової справи мають місце пошуки
права, а результат цього процесу втілюється в конкретному рішенні суду.
При цьому згідно з чинним законодавством суду надані всі необхідні
повноваження приймати рішення на підставі принципу верховенства права.
Це можливості використання аналогії права і закону, прямого застосування
належним чином ратифікованих міжнародних договорів, у тому числі рішень
Європейського суду з прав людини, визнання пріоритетності прав і свобод
особи, повноваження по скасуванню неправових актів органів законодавчої
й виконавчої гілок влади, надані Конституційному Суду України й
адміністративним судам.

2.3. Принцип законності судової влади

Цей принцип виявляється у відповідності закону судових установ і судових
процедур. Судові органи й судді діють на підставі закону, підкорюються
лише Конституції та законам України. Носії судової влади (судді) не
вправі відступати у своїй діяльності від вимог закону.

Нормативною підставою функціонування судової влади є Конституція
України, Закони України «Про судоустрій України», «Про статус суддів»,
«Про Конституційний Суд України», процесуальні кодекси та ін. У цих
нормативних актах установлюються компетенція, порядок створення,
структура й основні функції, а також матеріальнотехнічне й організаційне
забезпечення судів. Деякі з них (наприклад, Закон України «Про статус
суддів») детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що
ставляться до них, містять гарантії їх незалежності. Інші — кримінально,
цивільно, господарсько, адміністративнопроцесуальні кодекси — регулюють
процедурні аспекти реалізації судової влади.

2.4. Принцип здійснення судової влади тільки судом

Цей принцип передбачає засади, що вказують на виключне місце суду,
особливість виконуваної функції. Положення, закріплене в ч. 1 ст. 124
Конституції України та ст. 1 Закону України «Про судоустрій», означає,
що ніякий інший орган, крім суду, не вправі здійснювати судову владу.
Навіть якщо діяльність того чи іншого органу в зовнішньому прояві
імітуватиме процедуру провадження правосуддя, визнати її правосуддям не
можна, оскільки її не виконав суд. Основний Закон України, гарантуючи
справляння правосуддя лише судом, указує, що судочинство покладено на
Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції. Створення особливих чи
надзвичайних судів не допускається.

Вимога, щоб судова влада здійснювалася лише судом, має важливе значення.
Акти судової влади, тобто рішення, ухвали, вироки, постанови не можуть
бути скасовані або змінені жодним іншим органом, а лише вищим судом за
наявності передбачених законом підстав. Крім того, вони підлягають
обов’язковому виконанню всіма органами, установами, організаціями,
посадовими особами і громадянами.

Назвемо складові елементи цього принципу судової влади.

Поперше, жоден інший орган державної влади й управління не має права
приймати на себе компетенцію судової влади. Цей принцип обумовлює
виключну підсудність справ щодо вирішення юридично значущих справ, що
мають юридичні наслідки, суду й суддям (а у випадках, визначених
законом, і представникам народу).

Подруге, постановлення рішення з конкретної справи є прерогативою суду,
що підкреслює виключність судових рішень. Держава довіряє лише суду
право вирішення питань законності й доцільності використання примусових
повноважень держави, зокрема: (а) в установленому законом порядку
застосовувати цивільноправові санкції з цивільної справи; (б) визнавати
особу винною у вчиненні злочину, призначити кримінальне покарання з
кримінальної справи. Лише суд вправі прийняти рішення щодо застосування
заходів, що обмежують конституційні права та свободи людини і
громадянина, або заходів медичного характеру тощо. Рішення суду з
конкретної справи обов’язкові для виконання всіма державними й
посадовими особами.

Принцип здійснення судової влади тільки судом передбачає такий правовий
режим, за яким скасування або зміна судових рішень можлива лише вищим
судом відповідно до певної процедури. Жодне рішення не може бути
скасовано або змінено іншим органом державної влади.

Потретє, особливе правове положення суду в системі державних органів
закріплено Конституцією України та іншими нормативними актами.
Формування системи органів судової влади, порядок їх організації й
діяльності належать до відання законодавчої влади. Виключаючи можливість
створення надзвичайних судів, законодавство про судоустрій припускає
певну спеціалізацію судових органів у вирішенні різних категорій справ.
Суди відрізняються предметною підсудністю і процесуальною формою
реалізації судової влади.

Почетверте, судова влада характеризується особливим порядком формування
суддівського корпусу, притягнення суддів до відповідальності. Вимоги, що
ставляться до судді, його обов’язки при здійсненні функцій судової влади
й поза судовою діяльністю доволі специфічні й чітко відображені в
чинному законодавстві.

Поп’яте, судова влада функціонує в режимі дотримання процесуальних
гарантій статусу учасників судового процесу. Саме в стадії судового
розгляду права й обов’язки учасників процесу детально регламентовані й
забезпечені відповідними процесуальними гарантіями. З огляду на
положення Конституції України визнати особу винною і застосувати до неї
заходи кримінального покарання може лише суд. Цьому передує ретельне
дослідження ним обставин справи, при якому враховуються як пом’якшуючі,
так і обтяжуючі вину обставини, чим підкреслюється виключність правового
становища особи підсудного.

Виключне право суду здійснювати судову владу зумовлено тим, що
діяльність останнього проходить в особливому правовому порядку, при
якому існують такі переваги при розгляді й вирішенні судових справ, які
не передбачено для жодної державної діяльності. Зміст зазначеного
порядку складають необхідні гарантії для винесення по справі законного і
справедливого рішення.

Принцип здійснення судової влади тільки судом не обмежується судовим
розглядом у суді першої інстанції, а характеризує всі судові стадії. У
кожній з них розгляд справи проходить у тих формах, що відповідають
характеру й завданням, що вирішуються в даній стадії.

2.5. Принцип доступності судової влади

Цей принцип передбачає нормативне закріплення й реальне забезпечення
можливості безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав,
відсутність при цьому невиправданих правових і фактичних ускладнень.
Принцип доступності випливає з п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про
захист прав людини та основоположних свобод, хоча текстуально він там не
закріплений, але розтлумачений практикою Європейського суду з прав
людини.

Однією з правових передумов забезпечення доступу до суду є наявність
суб’єктивного права особи на судовий захист, яке прямо випливає з
конституційного положення про судовий захист прав і свобод людини (ч. 3
ст. 8, ч. 1 ст. 55 Конституції України). Крім того, право на судовий
захист набуває подальшої деталізації у процесуальних кодексах (ст. ст.
3, 4 Цивільного процесуального кодексу, ст. 5 Кодексу адміністративного
судочинства). Це право є універсальним юридичним засобом відстоювання
людиною своїх прав у будьякій життєвій ситуації, зокрема, пов’язаній з
незаконними діями (бездіяльністю) органів державної влади, у тому числі
адміністрації державних підприємств, установ, органів місцевого
самоврядування, посадових осіб і службовців названих структур. Воно
виконує роль загальної юридичної гарантії прав і свобод людини й
одночасно потребує створення владних механізмів забезпечення.

Другою правовою передумовою реальної доступності суду є нормативне
закріплення й реальне утвердження рівності громадян перед законом і
судом. Це означає, поперше, що не встановлюється жодних обмежень для
осіб за будьякими ознаками (майновий ценз, освіта, мова, належність до
певної соціальної групи) у разі звернення до суду. Можливість такого
особистого звернення залежить від наявності в особи, що звертається,
процесуальної правоздатності й дієздатності. При цьому відмова від права
або скасування права на звернення до суду за законом є недійсними.

Подруге, в Україні немає судів, які формувалися б за будьякими
наведеними специфічними ознаками (стать, національність, професія,
соціальний статус тощо). Усі судові справи (за деякими винятками)
розглядаються місцевими судами. Підсудність справ вищим судам, як
правило, предметна, а не персональна, визначається тяжкістю злочинів або
виключною важливістю справи. Наявність системи військових судів також не
суперечить цьому принципу, оскільки вони застосовують ті ж матеріальні і
процесуальні закони, що й загальні суди, тільки стосовно
військовослужбовців. Дислокація військових формувань, яка визначає
систему військових судів, не збігається з адміністративнотериторіальним
поділом України, що й обумовлює необхідність їх існування.

Рівний доступ до суду також означає, що громадяни в суді користуються
однаковими процесуальними правами і до них застосовуються існуючі норми
матеріального права й однакові правила судочинства. Користуються
принципом рівного доступу до суду як громадяни України, так і іноземці й
особи без громадянства, за винятками, встановленими Конституцією,
законами або міжнародними договорами України.

До гарантій реалізації принципу доступності судової влади слід віднести:

— організаційноправові: а) судоустрійні — територіальну наближеність
судів до населення; добір висококваліфікованих фахівців для виконання
судової діяльності; належне забезпечення судів матеріальнотехнічною
базою; раціональну організацію роботи апарату суду тощо; б) судочинні —
порядок порушення судового провадження; процедуру судового розгляду
справи, що передбачає зменшення бюрократизму; спрощення процедури по
нескладних справах; безперешкодну можливість реалізації процесуальних
прав сторонами; розумні строки судового розгляду; можливість оскарження
рішень суду; їх реальне виконання тощо;

— матеріальні (економічні): а) розумність судових витрат і створення
процесуального механізму відстрочення або часткового чи повного
звільнення від оплати судових витрат на користь держави; б) фінансування
судової діяльності, що забезпечує її незалежність; в) надання
кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах вразливим верствам
населення.

2.6. Принцип незалежності судової влади

Структура незалежності судової влади може бути представлена двома
рівнями — зовнішнім і внутрішнім.

Зовнішній рівень незалежності містить політичну й соціальноекономічну
незалежність. Рівень політичної незалежності зумовлено
суспільнополітичним становищем, в якому реалізується судова діяльність.
Реальна незалежність суду абсолютно виключає будьякий вплив політичних
партій, громадських рухів чи їх лідерів на судову владу. Це положення
набуває актуальності в умовах багатопартійності й політичного
плюралізму. Указаний рівень незалежності знаходить своє відбиття у ст.
11 Закону України «Про статус суддів», яка закріплює, що всі державні
органи, установи, організації, органи місцевого й регіонального
самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані поважати
незалежність судових органів і не посягати на неї.

Забезпечення прогресивних перетворень у напрямку побудови правової
держави потребує й соціальноекономічної незалежності судової влади. Цей
рівень незалежності гарантується особливим порядком фінансування судів,
матеріальним і побутовим забезпеченням суддів та їх соціальним захистом.

Згідно зі ст. 44 та ст. 45 Закону України «Про статус суддів» суддям
гарантується заробітна плата, яка складається з посадового окладу,
премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та ін.
Їм надається щорічна відпустка. Не пізніше ніж через шість місяців після
обрання суддя, який потребує покращання житлових умов, забезпечується
упорядкованим житлом — окремою квартирою або будинком. У разі
незабезпечення судді житлом у вказані строки суд за рахунок Державного
бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами й
передати судді в користування.

Суддя та члени його сім’ї мають право на безоплатне медичне
обслуговування в державних установах охорони здоров’я.

Життя і здоров’я судді підлягає обов’язковому державному страхуванню за
рахунок державного бюджету на суму десятирічного утримання за останньою
посадою.

Внутрішній рівень незалежності судової влади містить три складники:
поперше, це процедура здійснення судової влади; подруге, статусні
гарантії суддів; потретє, побудова судової системи. Характеризуючи цей
рівень, відзначимо, що процедура здійснення судової влади має бути
захищеною від будьякого втручання, повинна мати необхідні умови для
справді незалежного розгляду справ по суті.

Правовими гарантіями режиму незалежного здійснення судової влади є
передусім Закон України «Про статус суддів», чинне цивільно,
кримінально, господарсько, адміністративнопроцесуальне та інше
законодавство. Вони передбачають відповідальність за втручання в
діяльність суду, таємницю нарадчої кімнати суддів і заборону вимагати її
розголошення. Судді не зобов’язані давати будьякі пояснення по суті
розглянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні, а також
давати їх для ознайомлення інакше як у випадках і порядку, передбачених
процесуальним законом.

Норми цивільно, кримінально, господарсько, адміністративнопроцесуального
законодавства, що належать до загальних положень, а також регулюють
провадження в судових стадіях процесу, закріплюють в тій чи в іншій мірі
гарантії незалежності суддів. Усі вони забезпечують рух справи в раніше
визначеному законом напрямку, виключають ексцеси, встановлюють
процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови,
що дозволяють суддям розглядати й вирішувати справи за внутрішнім
переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази, незалежно
від будьяких впливів.

Статусні гарантії суддів передбачають: (а) особливий порядок зайняття
посади, переводу на іншу, звільнення з посади й вичерпний перелік
підстав звільнення суддів; (б) особливий порядок їх притягнення до
кримінальної чи дисциплінарної відповідальності; (в) гарантії стосовно
матеріального, побутового, житлового забезпечення суддів; (г) пільги
щодо соціального й пенсійного їх забезпечення; (д) статусні гарантії
суддів у відставці та ін.

Судоустрійні складники незалежності судової влади визначають принципи
побудови судової системи, порядок і строки обрання та призначення
суддів. Існуючий порядок формування суддівського корпусу є оптимальним.
Він забезпечує незалежність носіїв судової влади й дозволяє виключити
вплив на суддів з боку місцевих органів влади, органів місцевого
самоврядування. Принцип незалежності судових органів вимагає від них
забезпечення справедливого провадження судового розгляду й дотримання
прав сторін.

2.7. Принцип безсторонності судової влади

Судовий розгляд справи повинен здійснювати суддя, який не має особистої
заінтересованості у справі і спроможний виконати роль безстороннього
арбітра, який вирішує юридичну справу незалежно, підкоряючись лише
закону. Функції суду і сторін організаційно й функціонально розмежовані.
Суд не повинен ставати на сторону учасника процесу, а має захищати закон
і сприяти припиненню його порушення. Якщо суддя якось заінтересований у
предметі судового розгляду, або знаходиться у будьяких стосунках з
однією зі сторін, або існують інші підстави поставити під сумнів
об’єктивність судді при розгляді судової справи, він особисто
зобов’язаний заявити про свій відвід, і справа передається іншому судді.
Право заявити відвід судді є в кожної сторони по справі. Судова справа
повинна бути розглянута об’єктивно, на підставі закону, щоб жодні
уподобання чи особисті погляди судді не змогли стати на заваді винесенню
справедливого рішення.

2.8. Принцип процедурності судової влади

Судова влада функціонує в межах певної процедури, реалізується лише в
спеціальній процесуальній формі. Судові рішення, прийнятті всупереч або
з порушенням визначеної процедури, визнаються незаконними й повинні бути
скасовані, а умисні дії судді з цього приводу мають стати підставою для
притягнення його до відповідальності. Процедура здійснення судової влади
передбачена цивільно, кримінально, господарсько,
адміністративнопроцесуальним законодавством і включає не лише права й
обов’язки суду та суддів при провадженні судочинства, а й гарантії
організації судового процесу (відкритість судового розгляду, участь
представників народу в розгляді й вирішенні судової справи по суті
тощо), процесуального статусу його учасників (рівність сторін перед
законом і судом, рівність прав щодо надання доказів, заявлення
клопотань, оскарження рішень суду, змагальність процесу тощо).

Додержання процедури судового розгляду здійснюється судом, вищестоящим
судом у порядку апеляційного або касаційного перегляду справи,
учасниками процесу шляхом заявлення клопотань, заперечень, оскарження
дій та рішень суду.

§ 3. Організаційні (судоустрійні) принципи судової влади

До організаційних (судоустрійних) принципів судової влади належать
основні засади побудови судової системи та статусу суддів — носіїв
судової влади, а саме: (а) єдність судової системи і статусу суддів; (б)
територіальність, спеціалізація та інстанційність у побудові судової
системи; (в) незалежність, недоторканність, незмінюваність і
професіоналізм суддів.

3.1. Єдність судової системи і статусу суддів

Система судових установ є єдиною для органів, що здійснюють функції
судової влади. І хоча в ній діють дві підсистеми — система судів
загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, ці органи виконують
єдине завдання — розглядають і вирішують по суті юридично значущі
справи. Принципи побудови та функціонування, засади судового розгляду
справ, механізм прийняття рішень та їх юридична сила, статус суддів —
єдині.

До основних складників, що характеризують принцип єдності судової
системи і статусу суддів, слід віднести:

1) єдині засади організації й діяльності судів (вони становлять єдину
систему, реалізуються всіма судами незалежно від їх спеціалізації або
територіального розташування, а також від того, до якого рівня судової
системи ці суди належать і яку судову інстанцію представляють);

2) єдиний статус суддів (єдині в цілому вимоги до кандидатів на посади
суддів; порядок наділення їх повноваженнями; сукупність прав та
обов’язків суддів; незалежність, самостійність і недопущення втручання в
їх діяльність; незмінюваність суддів та їх недоторканність; єдині засоби
матеріального забезпечення, соціального і правового захисту та ін.);

3) обов’язковість дотримання процедури здійснення судочинства (вона
обов’язково провадиться відповідно до норм, передбачених процесуальними
кодексами. Недодержання процедури призводить до скасування судового
рішення);

4) єдність судової практики (здійснюється Верховним Судом України через
роз’яснення питань застосування законодавства на підставі узагальнення
судової практики й аналізу судової статистики. Формалізуються ці
роз’яснення в постановах Пленуму Верховного Суду України. Конституційний
Суд України упорядковує правозастосовну діяльність шляхом офіційного
тлумачення Конституції і законів України);

5) обов’язковість судових рішень (рішення по справі, яке набрало
чинності, набуває сили закону в конкретній справі і є обов’язковим для
виконання всіма державними органами, громадськими організаціями,
посадовими особами і громадянами на території України);

6) єдиний порядок організаційного й матеріального забезпечення
діяльності судів (цей порядок здійснюється єдиною системою органів
Державної судової адміністрації на єдиних засадах з використанням
єдиного механізму й засобів. Видатки на утримання судів визначені
пропорційно в єдиному акті — Державному бюджеті України);

7) єдність у вирішенні питань внутрішньої діяльності судів (вирішення
зазначених питань здійснюється єдиною системою органів суддівського
самоврядування, що функціонують на єдиних засадах і в єдиному правовому
режимі).

3.2. Територіальність

Принцип територіальності (ч. 1 ст. 125 Конституції України) означає
розбудову судової системи судів загальної юрисдикції відповідно до
адміністративнотериторіального устрою, закріпленого у ст. 133
Конституції України. Він обумовлений потребою здійснення судової влади
на всій території України й доступності її для всього населення.
Визначальна вимога принципу територіальності полягає в тому, що мережа
судових органів має рівномірно поширюватись на всі
адміністративнотериторіальні одиниці України. Із цього логічно випливає,
що судові округи судів відповідних рівнів повинні однаково
співвідноситися з адміністративнотериторіальними одиницями, на які
поширюється їх юрисдикція. Цей принцип побудови судової системи
забезпечує територіальне розмежування юрисдикції однорідних судів, тобто
визначає мережу судового округу. Найбільшого значення дія принципу
територіальності набуває при визначенні мережі місцевих судів, тобто
судів першої інстанції, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб
забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися до судової
установи для вирішення своєї справи по суті.

Таким чином, принцип територіальності полягає:

а) у відсутності територій, на які не поширювалася б юрисдикція суду;

б) у територіально зручному розміщенні судів;

в) в існуванні достатньої чисельності судів і суддів на території
держави.

3.3. Спеціалізація судової системи

Спеціалізація судової системи (ч. 1 ст. 125 Конституції України) як
спеціальний прояв загальнотеоретичного принципу розподілу функціональних
повноважень може мати зовнішні і внутрішні прояви. Відповідно до
зовнішньої спеціалізації створюється відокремлена підсистема судів, які
мають чітко окреслену юрисдикцію і правила розгляду справ. В Україні за
цим принципом зовнішньої спеціалізації створено мережу господарських та
адміністративних судів, які мають чітко визначену юрисдикцію, діють за
спеціальними процесуальними правилами (Господарський процесуальний
кодекс, Кодекс адміністративного судочинства). Законом передбачено
можливість подальшого розвитку спеціалізованих судових підсистем у
рамках судів загальної юрисдикції, що може бути зумовлено розвитком
відповідних суспільних відносин. Зокрема, активно дискутуються
можливості створення ювенальних судів (які будуть розглядати справи щодо
неповнолітніх), земельних судів та ін.

Внутрішня спеціалізація судової діяльності реалізується у
функціональному розподілі обов’язків між суддями одного суду, коли
створюються спеціальні палати (окремі структурні одиниці) або
виділяються окремі судді, які розглядають лише певні категорії справ,
віднесених до юрисдикції даного суду. Найбільшого втілення внутрішня
спеціалізація набуває в апеляційних і вищих судових інстанціях (вищі
спеціалізовані суди, Верховний Суд України), де створюються окремі
палати по розгляду певних категорій справ. Такий розподіл функціональних
обов’язків у рамках одного суду спрямовано на підвищення компетентності
судді при розгляді справ, що, у свою чергу, позитивно відбивається на
скороченні строків і якості вирішення справ.

3.4. Інстанційність

Ця засада прямо не згадується ні в Конституції України, ні в жодному
іншому акті законодавства. Однак вона безпосередньо зумовлена
необхідністю забезпечити конституційне право на апеляційне й касаційне
оскарження судових рішень, що передбачено Основним Законом (п. 8 ч. 3
ст. 129). Під інстанційністю розуміють організацію судів відповідно до
необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого
рівня. Судовий порядок розв’язання спорів є найбільш складним і
тривалим. Формалізованість судового процесу є виправданою, наскільки це
потрібно для створення гарантій ухвалення правосудного судового рішення.
В умовах ускладнення суспільних відносин, а отже, і їх правового
регулювання навіть з досягненням реальної незалежності суду не можна
говорити про непогрішність судових рішень. Інстанційна побудова судової
системи дає можливість невдоволеній судовим рішенням стороні звернутися
до вищої судової інстанції з вимогою про його перегляд.

Інстанційна система має особливе значення, оскільки вона є гарантією
високої якості судочинства, що дозволяє суддям вищої інстанції з більшим
досвідом, авторитетом і компетентністю виправляти можливі помилки суддів
нижчої інстанції.

Моделі інстанційної побудови судової системи різняться відповідно до
національних традицій певної країни. Однак міжнародні стандарти в цій
сфері (п. 5 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
1966 р.; ч. 2 ст. 2 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та
основоположних свобод) наполягають на необхідності створення принаймні
двох інстанцій: першої, яка розглядає справи по суті, і другої, яка
переглядає рішення першої в іншому процесуальному режимі. Українське
законодавство йде далі й передбачає дві інстанції з перегляду рішення
суду першої інстанції — апеляційну і касаційну. Апеляційна інстанція
наділена повноваженнями перевіряти правильність застосування нижчим
судом закону, а також повноту й об’єктивність установлення фактичних
обставин справи. Касаційна інстанція обмежена лише переглядом питань
права.

3.5. Принцип незалежності суддів

Суд як носій судової влади виконує свою діяльність незалежно від
законодавчої чи виконавчої влади. Судді під час здійснення судочинства
незалежні та підкорюються лише закону. Їх гарантії незалежності можна
класифікувати на процесуальні, правові, організаційні й матеріальні.

Процесуальні гарантії: 1) передбачена законом процедура здійснення
судочинства; 2) таємниця прийняття судового рішення й заборона її
розголошення. Вони закріплені у процесуальному законодавстві.

Правові гарантії: 1) заборона під загрозою відповідальності за втручання
у справляння судочинства; 2) відповідальність за неповагу до судді чи
суду; 3) недоторканність суддів.

Організаційні гарантії: 1) установлений законом порядок формування
суддівського корпусу, призначення і звільнення суддів з посади; 2) право
судді на відставку; 3) суддівське самоврядування.

Матеріальні гарантії: 1) стабільна й висока матеріальна винагорода за
роботу; 2) заборона зменшення рівня матеріальної винагороди суддям і
вимога переглядати її рівень у зв’язку з рівнем соціальноекономічного
розвитку держави; 3) належне соціальне, медичне, побутове, житлове
забезпечення суддів.

Принцип незалежності суддів передбачає незалежність: (а) від впливу й
думки різних органів державної влади й управління, посадових осіб,
громадських організацій, партій чи рухів, засобів масової інформації,
окремих громадян; (б) від вищих судів; (в) від висновків слідчого,
прокурора та інших осіб; (г) у самому суді, зокрема, незалежність
народних засідателів і присяжних від суддів, а суддів — від головуючого
(тобто можливість кожного з суддів і народних засідателів вільно брати
участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийнятті рішень за своїм
переконанням, їх непідзвітність будькому); (д) суддя не зобов’язаний
давати будьякі пояснення по суті розглянутих справ або справ, які
знаходяться у його провадженні, а також давати їх будькому для
ознайомлення не інакше як у випадках і порядку, передбачених законом.

3.6. Принцип недоторканності суддів

Недоторканність суддів полягає в тому, що носій судової влади не може
бути:

— без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до
винесення обвинувального вироку судом;

— притягнений до відповідальності й покараний за прийняття судового
рішення або інші дії, пов’язані зі здійсненням своїх посадових функцій.
Це може мати місце, лише коли встановлено його вину в зловживанні своєю
владою або вчиненні іншого злочину у сфері службової діяльності;

— затриманий за підозрою у вчиненні злочину, приведений чи примусово
доставлений у будьякий державний орган у порядку провадження у справах
про адміністративні правопорушення. У разі затримання судді за підозрою
у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке
накладається в судовому порядку, він має бути негайно звільнений після
з’ясування його особи.

Гарантії недоторканності поширюються на житло, службове приміщення
судді, його особистий і службовий транспорт, телефонні розмови,
кореспонденцію, речі й документи. Проникнення в його житло чи службове
приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду,
обшуку чи виїмки, прослуховування телефонних розмов, обшук судді, а так
само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть
провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою
судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття
спеціальних заходів безпеки.

Гарантії недоторканності поширюються не лише на суддів, а й на народних
засідателів і присяжних на час їх залучення до виконання в суді
обов’язків, пов’язаних з провадженням судочинства.

За суддею, який знаходиться у відставці, зберігаються такі ж гарантії
недоторканності, як і до виходу у відставку.

3.7. Принцип незмінюваності суддів

Судді, обрані Верховною Радою України (крім суддів Конституційного Суду
України), перебувають на посаді до досягнення шістдесяти п’яти років,
інші судді — до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Дострокове звільнення судді з посади допускається лише у випадках: (а)
неможливості виконувати ним свої повноваження за станом здоров’я; (б)
порушення суддею присяги або вимог щодо несумісництва; (в) набрання
законної сили обвинувальним вироком стосовно нього; (г) припинення
громадянства судді; (д) визнання його безвісно відсутнім або оголошення
померлим; (е) подання суддею заяви про відставку або звільнення за
власним бажанням.

3.8. Принцип професіоналізму суддів

Право здійснювати функції судової влади надано лише професійним суддям,
а у визначених законом випадках представникам народу — присяжним і
народним засідателям. Професійним суддею України може бути лише
громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу
юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років,
проживає в Україні не менше десяти років, володіє державною мовою і
склав кваліфікаційний іспит на посаду судді. Додаткові вимоги щодо
професійного складу суддівського корпусу встановлені законами України
«Про статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій
України». Лише особи, які володіють відповідними професійними та
кваліфікаційними характеристиками, можуть зайняти посаду носіїв судової
влади.

В Україні передбачено достатньо складну процедуру добору суддівських
кадрів і механізм контролю за рівнем професійної придатності (зокрема,
інститут дисциплінарної відповідальності суддів, атестації суддів,
призначення (обрання) на адміністративну посаду голови та заступників
голови суду тощо).

Такий жорсткий кваліфікаційний добір кадрів і контроль за їх професійним
рівнем притаманний саме судовій владі на відміну від виконавчої і
законодавчої. Це пов’язано з особливою роллю судової влади в
суспільстві, специфічністю сфери її застосування.

§ 4. Функціональні (судочинні) принципи

судової влади

До функціональних принципів судової влади, які становлять основні засади
провадження судової діяльності, належать: (а) державна мова судочинства;
(б) гласність судочинства; (в) колегіальний та одноособовий розгляд
судових справ; (г) участь народу в здійсненні судової влади; (д)
справляння судочинства на засадах рівності сторін; (е) змагальність; (є)
презумпція невинуватості; (ж) забезпечення обвинуваченому,
підозрюваному, підсудному права на захист; (з) право на оскарження
судового рішення; (і) обов’язковість судового рішення.

4.1. Принцип державної мови судочинства

Судочинство в Україні в більшості випадків здійснюється державною
(українською) мовою. Це означає, що розгляд доказів, виступи сторін та
інших учасників процесу, судові протоколи й рішення складаються
українською мовою. У місцях компактного проживання громадян іншої
національності судочинство може проходити також рідною мовою більшості
населення даної місцевості, а у місцях компактного проживання декількох
груп національностей, жодна з яких не становить більшості населення цієї
місцевості, судочинство поряд з державною може здійснюватися мовою,
прийнятною для населення даної місцевості (за винятком цивільного
судочинства). Це, у свою чергу, вимагає від судді володіння державною
мовою, а також мовою, якою здійснюється судочинство в тому суді, у який
його призначено (обрано) на посаду.

Зазначений принцип передбачає також гарантії прав учасників судового
процесу, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство. Зокрема,
особам, які беруть участь у розгляді справи і не володіють мовою, якою
провадиться судочинство, забезпечується право користуватися рідною мовою
— робити заяви, давати пояснення і свідчення, заявляти клопотання та ін.
До зазначених осіб належать: підсудний, потерпілий, їх законні
представники, цивільні позивач і відповідач, їх представники — у
кримінальних справах; у господарських справах — сторони, треті особи,
заінтересовані особи та їх представники.

Не володіючою мовою провадження судочинства визнається особа, яка не
розуміє або погано розуміє цю мову та не може вільно розмовляти нею.

Особам, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство,
забезпечується: 1) право на ознайомлення з усіма матеріалами справи й
участь у судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати в суді
рідною мовою; 3) слідчі й судові документи вручаються особам, які беруть
участь у справі, за їх вимогою, а обвинуваченому — у будьякому випадку в
письмовому перекладі його рідною або іншою мовою, якою він володіє;
4) залучення до участі в судовому процесі перекладача за рахунок держави
(за винятком господарського судочинства, де витрати на це при
задоволенні позову покладаються на відповідача, а при відмові в позові —
на позивача).

Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права користування рідною
мовою не тільки в суді першої інстанції, а й у вищих судах.

4.2. Принцип гласності судочинства

Зміст цього принципу полягає в забезпеченні кожній особі, справа якої
розглядається в суді, права знати про результати її розгляду. А з
набуттям чинності Законом України «Про доступ до судових рішень» зміст
судових рішень, розміщений на офіційному вебпорталі судової влади, може
бути доступний кожному громадянину. Це сприятиме підвищенню
відповідальності судді за прийняте ним рішення.

Розгляд справ у всіх судах України є відкритим. Слухання справи в
закритому судовому засіданні припускається лише у випадках, установлених
законом, з дотриманням при цьому всіх правил судочинства. Але навіть у
цьому разі особі, стосовно якої розглядається справа в суді,
гарантується право бути присутньою при проголошенні судового рішення в
її справі, а також отримання його копії.

Відкритий розгляд означає встановлений процесуальним законом порядок
розгляду справ у судах, при якому судові засідання проводяться відкрито
з наданням реальної й рівної можливості громадянам, які цікавляться
справою, бути присутніми в залі, стежити за ходом судового розгляду,
конспектувати, стенографувати те, що відбувається, використовувати
портативні аудіотехнічні пристрої (кіно, фото та відеозйомка із
застосуванням стаціонарної апаратури провадяться тільки з дозволу суду й
учасників процесу). Обмеження принципу відкритого розгляду судової
справи можуть бути тільки легальні, тобто передбачені законом. Для
кожного виду судочинства існують спеціальні підстави таких обмежень.

Але одна підстава є загальною для всіх видів: закрите судове засідання
провадиться, коли це необхідно для забезпечення охорони державної або
іншої захищеної законом таємниці. Закрите судове засідання припускається
законом у таких випадках:

1) у конституційному судочинстві — коли це суперечить інтересам держави;

2) у господарському судочинстві — з метою охорони (а) державної
таємниці, (б) комерційної таємниці, (в) за наявності обґрунтованого
заперечення однієї або обох сторін;

3) у цивільному судочинстві — з метою (а) охорони державної або іншої
захищеної законом таємниці, (б) запобігання розголошенню відомостей про
інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі,
(в) забезпечення таємниці усиновлення, (г) запобігання розголошення
відомостей, що принижують честь і гідність людини;

4) у кримінальному судочинстві — (а) з метою нерозголошення державної
таємниці, (б) при розгляді справ про злочини осіб, які не досягли
шістнадцятирічного віку, (в) у справах про статеві злочини, (г) з метою
запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які
беруть участь у справі; д) коли цього вимагають інтереси забезпечення
безпеки підсудних, потерпілих, свідків, інших осіб, що беруть участь у
справі, а також членів їх сімей або близьких родичів.

Під державною таємницею розуміють вид таємної інформації, що містить
відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної
безпеки й охорони правопорядку, розголошення яких може заподіяти шкоди
життєво важливим інтересам України та які визначені у встановленому
законом порядку як державна таємниця і підлягають охороні з боку
держави.

Особи, молодші шістнадцяти років, допускаються в зал суду лише у
випадках, коли вони є підсудними, потерпілими або свідками. Закон
передбачає це обмеження з метою захисту підлітків від можливого
несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки вони через
недостатню соціальну зрілість можуть неправильно сприйняти обставини
розгляду справи і те, що відбувається у суді.

Закрите судове засідання припускається лише за мотивованою ухвалою суду,
де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його
частина (наприклад, допит окремих свідків, оголошення документа,
експертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали й постанови суду
завжди оголошуються публічно. Слухання справи у закритому судовому
засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства.

4.3. Принцип колегіального й одноособового

розгляду судових справ

У суді першої інстанції кримінальні справи розглядаються суддею
одноособово, або колегією суддів, або судом у складі суддів і народних
засідателів, або суддею і присяжними. Склад суду встановлюється
відповідно до вимог процесуального законодавства з урахуванням тяжкості
злочину, складності провадження у справі, розміру покарання, яке може
бути призначено, а в установлених законом випадках — і від згоди
підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом.

Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено
призначення покарання: (а) не пов’язане з позбавленням волі або у виді
позбавлення волі на строк не більше десяти років, розглядаються суддею
одноособово; (б) на строк більше десяти років, розглядаються колегіально
судом у складі трьох суддів, якщо підсудний заявив клопотання про
розгляд справи в такому складі; (в) у виді довічного ув’язнення,
розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів (а
після створення суду присяжних розглядатимуться колегіально суддею із
залученням присяжних).

Колегіальний розгляд справи є однією з гарантій повного, всебічного й
об’єктивного розгляду справ, постановлення законного, обґрунтованого і
справедливого вироку.

Цивільні справи в суді першої інстанції розглядаються суддею
одноособово. А в справах щодо (а) обмеження цивільної дієздатності
фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною і поновлення
цивільної дієздатності фізичної особи, (б) визнання фізичної особи
безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, (в) усиновлення, (г)
надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, (д)
обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу — розгляд
справ провадиться судом у складі одного судді і двох народних
засідателів.

Перегляд цивільних справ у апеляційному порядку здійснюється колегією у
складі трьох суддів, а в касаційному — колегією у складі п’яти суддів.

У колегіальному складі — трьох суддів — розглядаються в суді першої
інстанції деякі адміністративні справи, зокрема, справи за скаргами на
рішення Центральної виборчої комісії по виборах Президента України.

Господарські справи в судах першої інстанції розглядаються суддею
одноособово. Але будьяка справа залежно від її категорії і складності
може бути розглянута судом колегіально у складі трьох професійних
суддів.

В апеляційній і касаційній інстанціях справи розглядаються судом тільки
колегіально — у складі не менше трьох професійних суддів. Справи у
Верховному Суді України розглядаються складом відповідних судових палат.

Конституційний Суд України здійснює судочинство колегіально — повним
складом суду.

При розгляді справ у колегіальному складі професійних суддів усі судді
мають рівні з головуючим права, і судове рішення вважається прийнятим за
умови, якщо за нього проголосувала більшість суддів.

4.4. Принцип участі народу при здійсненні

судової влади

Конституція України, установивши загальні положення судової влади,
передбачила участь у її реалізації представників народу. Сутність
принципу участі народу у реалізації судової влади розкрито в ч. 4 ст.
124 Конституції України, згідно з якою народ безпосередньо бере участь у
здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Аналіз
положень, що містяться у ст. 127 Конституції України, про те, що
правосуддя здійснюється професійними суддями, а у визначених законом
випадках — народними засідателями і присяжними, дозволяє зробити
висновок, що в Україні передбачається існування двох моделей суду за
участі представників народу: континентальної моделі суду шеффенів
(судових засідателів) і англосаксонської (англоамериканської) моделі
суду присяжних. Додаткове підтвердження цього можна знайти у ст. 129
Конституції України, яка встановлює, що судочинство здійснюється суддею
одноособово, колегією суддів або судом присяжних.

Судовим системам інших держав відомі випадки співіснування в межах
однієї держави двох моделей суду за участі представників народу
(Австрія, Швеція, Данія). Вітчизняний законодавець, врахувавши наявність
в Україні континентальної форми суду (за участі народних засідателів),
повинен ввести в національну судову систему англосаксонську модель суду
присяжних. Для сучасної моделі цього суду характерно: (а) розмежування
компетенції між суддями і присяжними (присяжні визначають доведеність
діяння й винність підсудного в його вчиненні, а суддя веде судове
засідання й вирішує юридичні питання, включаючи призначення покарання);
(б) організаційне відокремлення колегії присяжних від професійного
судді; (в) неможливість апеляційного оскарження вердикту присяжних, який
може бути скасовано в касаційному порядку в процесі встановлення
процесуальних порушень при його ухваленні.

В Україні також пропонується організаційно відокремити колегію присяжних
від професійного судді і розмежувати між ними процесуальну компетенцію.
За результатами розгляду справи присяжні вирішують такі питання: 1) чи
мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи
винен підсудний у вчиненні цього діяння; 3) чи заслуговує підсудний,
якого вони визнали винним, на полегкість чи особливу полегкість при
призначенні покарання.

Вирок (постанова) суду присяжних може бути скасовано чи змінено тільки в
касаційному порядку. Підставами для скасування або зміни вироку
(постанови) є: 1) істотне порушення кримінальнопроцесуального закону;
2) неправильне застосування кримінального закону; 3) невідповідність
призначеного покарання тяжкості злочину і відомостям про особу
засудженого; 4) однобічність або неповнота судового слідства.

Безпосередньо принцип участі народу у здійсненні судової влади
реалізується при розгляді справ у судах першої інстанції. Згідно зі ст.
13 Закону «Про судоустрій України» у цих судах справи розглядаються
суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями,
а також судом присяжних. Народні засідателі вирішують справи у складі
суду разом з професійними суддями. Під час справляння правосуддя народні
засідателі користуються всіма правами судді.

Розгляд справ у апеляційному чи касаційному порядку здійснюють виключно
професійні судді. Народні засідателі у провадженні судочинства
спеціалізованими судами участі не беруть.

За ч. 3 ст. 17 КПК України кримінальні справи про злочини, за які
законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного
позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі
двох суддів і трьох народних засідателів, які при судовому розгляді
справи користуються всіма правами судді. Проект КПК змінює кількісний
склад суду за участі народних засідателів і передбачає, що справи про
особливо тяжкі злочини розглядаються колегіально судом у складі трьох
суддів — професійного судді і двох народних засідателів.

У справі, яка розглядається колегіально судом у складі професійного
судді і народних засідателів і для розгляду якої необхідний значний час,
за розпорядженням головуючого в судове засідання може бути викликано
одного чи декількох запасних народних засідателів. Останні перебувають у
залі судового засідання з початку розгляду справи і в разі вибуття
народного засідателя заміняють його, про що головуючий виносить
постанову.

Суди присяжних діють у загальних апеляційних судах (крім Апеляційного
суду України).

Видається за доцільне встановити в українському
кримінальнопроцесуальному законодавстві предметну підсудність справ суду
присяжних, залишивши в його віданні тільки розгляд справ про злочини, за
які за кримінальним законом може бути призначено довічне позбавлення
волі. Єдиною підставою для розгляду цих справ судом присяжних повинно
бути клопотання обвинуваченого. Якщо по справі буде притягнуто до
відповідальності декількох обвинувачених, з яких одні заявили клопотання
про розгляд справи судом присяжних, а інші таких клопотань не заявили,
справа має розглядатися судом присяжних. Обвинуваченому також повинно
надаватися право відмовитися від заявленого клопотання.

Така альтернативна підсудність справ суду присяжних відповідатиме
вимогам ч. 1 ст. 124 Конституції України і має низку переваг. Поперше,
сам обвинувачений одержує право обирати найбільш придатний для себе
склад суду, подруге, в обвинуваченого є можливість подальшої відмови від
заявленого клопотання про розгляд його справи судом присяжних.

Чинне українське законодавство про судоустрій не встановлює кількісного
складу колегії присяжних. Очевидно, це питання буде вирішено у
процесуальному законодавстві. З огляду на соціальноекономічне становище
України оптимальним є склад колегії із семи присяжних і двох запасних
присяжних.

Реалізація в Україні принципу участі народу у провадженні судочинства
наближає суд до суспільства й певною мірою сприяє:

а) формуванню самостійної судової влади, незалежної від законодавчої та
виконавчої гілок влади;

б) гуманізації правоохоронної діяльності в дусі поважного ставлення до
прав і свобод людини;

в) підвищенню професіоналізму суддів, державних обвинувачів та
захисників на рівні, що забезпечує якісну діяльність у змагальному
процесі за участі присяжних.

Діяльність суду присяжних забезпечує більш послідовне дотримання
принципів судочинства, у тому числі змагальності й рівноправності
сторін, презумпції невинуватості, законності, всебічності, повноти й
об’єктивності, незалежності суддів, забезпечення обвинуваченому права на
захист. 

Суд присяжних необхідно розглядати як інструмент розвитку в Україні
змагальної процесуальної форми судочинства, а також як засіб усунення
таких недоліків у процесуальній діяльності як професійна деформація
суддів при сприйнятті обставин справи, ігнорування ними процедури
розгляду справи, певний ступінь впливу на прийняття рішення професійного
судді про винність особи. Усе це дозволить підвищити особисту
відповідальність професійних суддів за рішення, що приймаються.

4.5. Принцип здійснення судочинства на засадах

рівності сторін

Судочинство в Україні провадиться на засадах рівності сторін — учасників
судового процесу перед законом і судом незалежно від походження,
соціального, майнового й посадового стану, раси, національності, статі,
освіти, мови, ставлення до релігії, характеру занять, місця проживання
та інших обставин.

Сторони рівні в можливості користуватися процесуальними правами, що
визначаються лише їх процесуальним статусом: цивільний позивач,
цивільний відповідач, підсудний, потерпілий та ін. Ніхто з них не має
ніяких переваг і не зазнає ніяких обмежень незалежно від раси, кольору
шкіри, політичних та інших ознак.

Однак закон, ураховуючи, що громадяни фактично не рівні (оскільки вони
можуть бути неповнолітніми, фізично чи психічно хворими або бути
особами, які не можуть оплатити послуги адвоката, тощо), передбачає
механізми, що дозволяють таким громадянам стати процесуально рівними,
тобто повністю реалізувати свої права. Так, особі, яка не володіє мовою
судочинства, обов’язково надається перекладач, неповнолітньому
підсудному — захисник.

Механізм притягнення громадян до кримінальної відповідальності не завжди
однаковий для всіх категорій громадян. Деякі особи з урахуванням їх
соціального статусу потребують дотримання певної (додаткової) процедури
притягнення до кримінальної відповідальності. Так, народні депутати
України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до
кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Судді не
можуть бути без згоди Верховної Ради України затримані чи заарештовані
до винесення обвинувального вироку судом. Кримінальна справа проти
адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його
заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст
Києва й Севастополя. Наведені положення передбачені з метою створення не
привілеїв, а гарантій для здійснення службової діяльності цих осіб,
захисту від штучного створення перешкод виконанню ними своїх обов’язків.

У судовому процесі всім особам, які виступають в якості сторін у справі,
надаються рівні права, на них покладаються аналогічні обов’язки,
передбачені процесуальним законодавством.

4.6. Принцип змагальності в судочинстві

Принцип змагальності характеризує таку організацію судового процесу,
коли функції обвинувачення й захисту, підтримання цивільного позову й
заперечення проти нього, відокремлені від судової діяльності,
виконуються суб’єктами, які користуються рівними правами для
відстоювання своїх інтересів, а суд виступає головним суб’єктом, що
здійснює керівництво судовим засіданням і вирішує цю справу.

За своєю суттю принцип змагальності передбачає рівні можливості й умови
для виконання функції обвинувачення та захисту, підтримання цивільного
позову й відповіді на нього. Процесуальна рівність означає, що всі
заходи, які вправі вжити обвинувач для доказування обвинувачення, захист
має право застосовувати для його спростування, а все, що вправі робити
цивільний позивач для підтримання позову, може робити цивільний
відповідач для його заперечення.

Дія принципу змагальності у сфері цивільного судочинства є
загальновизнаною, оскільки сама природа спору про цивільне право
передбачає рівність прав сторін у відстоюванні власної позиції. Суд
зобов’язаний приймати передбачені законом заходи до всебічного, повного
й об’єктивного дослідження обставин справи, пояснювати особам, які
беруть участь у справі, їх права й обов’язки і сприяти здійсненню їх
прав.

Що стосується кримінального судочинства, то наявність змагальних засад
при провадженні судового розгляду кримінальних справ визнавалася не
завжди. У кримінальному процесі завжди бере участь прокурор як
представник держави, який підтримує державне обвинувачення. Але в
процесуальному статусі він наділений такими ж правами, що і сторона
захисту. Проте процесуальна рівність прав не свідчить про однаковість
завдань та обов’язків, які виконує сторона захисту. Завдання й обов’язки
прокурора вказують на його особливу роль у суді, але не створюють ніяких
переваг при відстоюванні своїх міркувань і висновків по справі.
Процесуальна рівність відбиває лише рівне право обвинувачення і захисту
відстоювати свій інтерес або інтерес, що представляється, перед судом.
Обвинувач, підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач,
цивільний відповідач та їх представники в судовому розгляді користуються
рівними правами щодо надання доказів, участі в дослідженні доказів та
заявлення клопотань.

Змагальність у судовому процесі вимагає, щоб суб’єкти обвинувачення й
захисту, цивільний позивач і цивільний відповідач мали однакову
можливість переконати суд у своїй правоті. Оскільки суду належить
керівна роль у судовому розгляді, він сприяє повному, всебічному
з’ясуванню обставин справи і виносить рішення на підставі внутрішнього
переконання, керуючись законом.

4.7. Принцип презумпції невинуватості

Згідно зі ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у
вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах,
одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви
стосовно доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі
скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну
й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Зміст цього принципу полягає в тому, що особа вважається винною не тоді,
коли щодо неї висунено обвинувачення, а лише, коли її винність доведена
в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися
свідчень обвинуваченого або інших осіб, які беруть участь у справі,
шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів.

Згідно з презумпцією невинуватості закон, суспільство, держава вважають
обвинуваченого (підсудного) невинним, доки особи, які висувають
обвинувачення (особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор), не
доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими
висновками не погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та
прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) — це їх думка,
висновок, правильність якого ще потрібно довести в суді. І лише
обвинувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку,
означає позитивне вирішення питання про винність, тобто визнання
обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а
також на його захисника) не може бути покладено обов’язок доводити свою
невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну
відповідальність. Цей обов’язок покладається на органи, що висунули
обвинувачення (на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора),
але це не виключає права обвинуваченого доводити свою повну невинність
або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним у свій захист, повинні
бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором і судом.

Презумпція невинуватості має декілька правил:

1) обов’язковість доказування вини обвинуваченого покладається на
обвинувачів (на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будьякий неусунений сумнів у винуватості тлумачиться на користь
обвинуваченого;

3) недоведена вина в юридичному розумінні дорівнює доведеній
невинуватості.

З позиції вимоги презумпції невинуватості обвинувальний вирок не може
ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, що в ході
судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена
повністю. Усі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь
підсудного.

Принцип презумпції невинуватості тісно пов’язаний з принципом
забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено
широкими правами для захисту від висунутого обвинувачення, органи ж
держави — слідчий, прокурор, суд — зобов’язані забезпечити ці права саме
тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.

4.8. Принцип забезпечення обвинуваченому,

підозрюваному, підсудному права на захист

Відповідно до кримінальнопроцесуального законодавства підозрюваний,
обвинувачений, підсудний мають право на захист. Цей принцип означає, що
на слідчого, прокурора, особу, яка провадить дізнання, покладено
обов’язок сприяти реалізації права обвинуваченого (підозрюваного,
підсудного) на захист. 

Забезпечення права на захист є важливою гарантією об’єктивного розгляду
справи й запобігання притягнення до кримінальної відповідальності
невинних.

У змісті цього принципу можна виділити окремі аспекти. Поперше, закон
передбачає значний обсяг прав, що дозволяють обвинуваченому
(підозрюваному, підсудному) за його бажанням самостійно захищатися від
висунутого обвинувачення. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має
право: 1) знати, у чому він обвинувачується; 2) давати пояснення по суті
висунутого обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень та відповідей
на запитання; 3) надавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) мати
захисника й побачення з ним наодинці до першого допиту; 6) знайомитися з
усіма матеріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на дії
й рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та
суду; 9) підсудний має право на останнє слово.

Подруге, на органи, які висунули обвинувачення, покладається обов’язок:
1) до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) пояснити
йому право мати захисника; 2) надати можливість обвинуваченому
(підозрюваному, підсудному) захищатися встановленими законом способами;
3) особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані
забезпечити охорону особистих і майнових прав обвинуваченого
(підозрюваного, підсудного). Таким чином, принцип забезпечення
обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист значною мірою
спирається на обов’язок посадових осіб сприяти реалізації цих прав.

Потретє, свої права обвинувачений (підозрюваний, підсудний) може
реалізувати через запрошення захисника (або надання державою захисника у
випадках, коли за законом його участь є обов’язковою).

Закон містить норму, яку також можна трактувати як реалізацію принципу
забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист,
а саме: прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні
використати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного й
об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, що не
тільки викривають, а й виправдовують обвинуваченого, не тільки
обтяжують, а й пом’якшують його відповідальність.

4.9. Принцип права на оскарження судового рішення

Установлення такого важливого принципу судочинства має на меті
забезпечення виправлення вищестоящим судом помилок і порушень закону,
допущених при провадженні по справі нижчим судом, гарантування прав та
охоронюваних законом інтересів учасників судового процесу, утвердження
законності і справедливості судочинства.

Зміст цього принципу полягає у праві на апеляційне й касаційне
оскарження судового рішення заінтересованою особою. За наявності бажання
учасники судового розгляду та інші особи у випадках і порядку,
передбачених процесуальним законодавством, подають до вищого суду
апеляційну або касаційну скаргу (подання), а відповідний суд
зобов’язується розглянути скаргу й перевірити законність,
обґрунтованість і справедливість постановленого у справі судового
рішення.

Розглянувши судову справу за апеляцією чи касацією, суд апеляційної або
касаційної інстанції вправі скасувати або змінити постановлене у справі
судове рішення або залишити його без зміни. Підстави для скасування чи
зміни судового рішення передбачені процесуальним законодавством.

Крім апеляційного й касаційного перегляду судових рішень процесуальне
законодавство передбачає також можливість перегляду судових рішень, які
набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (обставинами, які
не були відомі на момент розгляду справи по суті і які спростовують
висновки, вказані в судовому рішенні, що набрало законної сили), а також
за виключними обставинами.

4.10. Принцип обов’язковості судового рішення

Судове рішення, яким закінчується розгляд справи, є найважливішим актом
судової влади. Воно постановляється іменем України незалежно від того,
до якого рівня судової системи або юрисдикції належить суд і в якому
складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.

Принцип обов’язковості судових рішень, що набрали законної сили, надає
їм властивості закону по справі, у якій вони постановлені. Тому вони
обов’язкові для виконання на території України всіма фізичними і
юридичними особами, яких ці рішення стосуються.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна,
адміністративна або дисциплінарна відповідальність. Обов’язкове і точне
виконання судових рішень державними і недержавними організаціями,
установами, підприємствами, службовими особами і громадянами
забезпечується системою державних органів, на які покладено виконання
судових рішень у цивільних, господарських, адміністративних,
кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення (органи
Державної виконавчої служби України, Державного департаменту України з
питань виконання покарань та ін.).

Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави,
підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму
законності.

Розділ ІV

Судова система

§ 1. Загальна характеристика судової

системи

У попередніх розділах були розглянуті природа, сутність та ознаки
судової влади, розкритий зміст її функцій, перш за все правосуддя.
Отже, поняття «судова влада» і поняття «правосуддя» не є тотожними.
Правосуддя — це змістовна сторона судової влади. Вона показує, у який
спосіб реалізується влада.

Окрім змістовної є ще й організаційна сторона судової влади. Вона
показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме
тому ст. 124 Конституції, з якої починається розділ VІІІ «Правосуддя»,
вже в першому реченні містить принципову норму: «Правосуддя в Україні
здійснюється виключно судами».

Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної
системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими її елементами
(судами), а також притаманні такі властивості як ієрархічність,
багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи
організаційний аспект судової влади — однієї з гілок державної влади, —
віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі,
відповідає рівню соціальноекономічного розвитку, пануючим у суспільстві
поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади,
накопиченому досвіду і певним традиціям.

Відмітна риса судової системи України полягає в тому, що вона є системою
унітарної держави, котра, на відміну від федеративних держав, де існує
система як федеральних судів, так і судів окремих суб’єктів федерації
(штатів, земель, областей і країв), має єдину судову систему, яка не
передбачає поділ предмета юрисдикції між судами за ознакою приналежності
до різних внутрішньодержавних утворень.

Другою відмінністю судової системи України є існування двох гілок
судової системи: Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції.

З двох моделей функціонування інституту судової охорони Конституції —
американської, коли вказану функцію здійснюють суди загальної
юрисдикції, та європейської, коли для вирішення вказаного завдання
утворюється спеціалізований орган, — Україна обрала європейську модель,
конституційно закріпивши утворення Конституційного Суду України —
єдиного органу конституційної юрисдикції.

Третьою відмінною рисою судової системи України є моноцентризм системи
судів загальної юрисдикції. На відміну від біцентризму, що існував понад
десять років, коли підсистему загальних судів очолював Верховний Суд
України, а підсистему господарських (тоді арбітражних) — рівний йому за
статусом Вищий господарський (тоді арбітражний) суд України, то тепер і
підсистему загальних, і підсистему спеціалізованих судів очолює
Верховний Суд України.

Отже, судову систему України утворюють Конституційний Суд України та
суди загальної юрисдикції. Останні у свою чергу складаються з загальних
та спеціалізованих судів. До загальних належать районні, районні у
містах, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів,
апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя,
апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди
регіонів та апеляційний суд ВійськовоМорських Сил України, а також
Апеляційний суд України.

Спеціалізованими судами є господарські суди областей, Автономної
Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди
округів та Вищий господарський суд України, а також окружні
адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди округів та Вищий
адміністративний суд України.

Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України.

1.1. Основні поняття й інститути судової системи

Формування судової системи і регулювання її діяльності базується на
комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота
втілення і характер котрих обумовлюють той чи інший її вигляд.

Для опанування знаннями щодо механізмів побудови судової системи слід
чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст
воно має. До таких понять належать: суд; склад суду, судові інстанції;
гілка судової системи; рівень (ланка) судової системи.

Поняття «суд» є одним з основних як у науці судоустрою, так і в
судоустрійному законодавстві. Між тим воно має декілька значень, тому що
зміст його обумовлений тим, застосовується це поняття в тій чи іншій
галузі права (законодавства) чи на побутовому рівні. Але й при
застосуванні в галузях права зміст цього поняття іноді можливо визначити
лише у контексті.

Так, в загальній теорії права та у конституційному праві термін «суд»
являє собою переважно узагальнене поняття органу, наділеного
повноваженням щодо реалізації одного з видів державної влади — судової.
Тобто, у цьому значенні суд перш за все є органом судової влади без
уточнення — який, де, з якою компетенцією тощо.

У другому значенні суд — це конкретна судова установа, що має додаткові
характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також
визначають його територіальну та предметну юрисдикцію (районний —
міський, загальний — спеціалізований, місцевий — апеляційний).

У третьому значенні поняття «суд» є ідентичним процесуальному поняттю
«судове засідання», тобто процесуальній формі здійснення правосуддя у
судових стадіях і судових провадженнях.

Четверте значення слова «суд» щільно пов’язане з особами, які судять,
тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, що
постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох
суддів чи у складі суддів і народних засідателів — всі вони діють як
суд.

Вказані значення поняття «суд» не вичерпують всього різноманіття змісту
цього слова, але дозволяють при вивченні навчальної дисципліни
«Організація судових та правоохоронних органів» розглянути основні
ознаки названої категорії і її функціональне призначення в законодавстві
про судоустрій.

Склад суду. Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох до
більше ста суддів. (Поряд з ними в суді працює апарат суду, що
складається з державних службовців, діяльність яких націлена на
організаційне забезпечення роботи суду. Вони є працівниками суду і
ніколи не охоплюються поняттям «склад суду» в будьякому значенні.)
Більший, у порівнянні з місцевими судами, обсяг повноважень вищих судів
потребує утворення певних структурних підрозділів, на які покладено
виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші фактори вплинули
на те, що і в законодавстві, і, відповідно, в теорії судоустрою
словосполучення «склад суду» набуло декілька значень.

У першому значенні «склад суду» означає посадовий склад суддів того чи
іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається з суддів місцевого
суду, голови та заступників голови суду (ч. 3 ст. 21 Закону України «Про
судоустрій України»). Або до складу апеляційного суду входять судді, як
правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники
(ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розуміється певна
судова установа, а під складом суду — посадовий склад суддів цієї
судової установи. У вказаному значенні словосполучення застосовується
також у ст. 38 «Вищі судові органи спеціалізованих судів» і ст. 48
«Склад Верховного Суду України» Закону України «Про судоустрій України».

У другому значенні словосполучення «склад суду» характеризує наявність
певної внутрішньої структурованості судової установи і тому
застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так,
ст. 25 «Види і склад апеляційних судів» Закону у п. 6 визначає, що
«Апеляційний суд України діє у складі:

1) судової палати у кримінальних справах;

2) військової судової палати».

Це ж значення вказаного поняття застосовується у ч. 2 ст. 48 «Склад
Верховного Суду України».

Третє значення поняття «склад суду» означає кількісний та якісний склад
суддів, уповноважених законом для розгляду і вирішення конкретної
судової справи (ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).

Вкладаючи саме такий зміст у це поняття, закон визначає, що суд першої
інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як
суд), колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках,
визначених процесуальним законом, — також і судом присяжних. У двох
останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки в нього
вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції
деталізовано у процесуальному законодавстві України (див.: ст. 46 «Склад
господарського суду» ГПК; ст. 18 «Склад суду» ЦПК; ст. ст. 23–24 Кодексу
адміністративного судочинства; ст. 17 «Колегіальний і одноособовий
розгляд справ» КПК). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при
розгляді справ у першій інстанції обумовлений також видом справи:
кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.

Наприклад, розгляд справ у господарському суді за суттю по першій
інстанції здійснюється одноособово. Однак залежно від категорії і
складності справи її може бути розглянуто колегіально у складі трьох
суддів.

Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово,
крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про
злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі
на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції
судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий
розгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який
законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного
позбавлення волі, суд діє у складі двох суддів і трьох народних
засідателів.

Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційному порядку, суд діє
у складі на менш трьох професійних суддів відповідно до процесуального
закону. ГПК передбачає і такий варіант: колегію суддів у складі трьох
або більшої непарної кількості суддів (ч. 3 ст. 46 ).

Іноді закон потребує у порядку виключного провадження і більшої
чисельності при колегіальному вирішенні справи. Так, розгляд клопотання
про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування
кримінального закону чи суттєвого порушення вимог
кримінальнопроцесуального закону, які істотно вплинули на правильність
судового рішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат
Верховного Суду України, уповноважених на розгляд кримінальних справ
(тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової
колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох
третин складу кожної із палат.

Судові інстанції. Судова інстанція — це поняття категоріального
значення, яке є одним з визначальних чинників побудови судової системи.
Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям
усього історичного шляху існування суду в кожній державі з її
традиціями, досвідом, надбанням.

За часів Київської Русі суд був народним і самостійним. Навіть князі, що
мали також і владу суду, здійснювали її через уповноважених осіб, які
справляли правосуддя спільно з обраним представником народу. Така
побудова суду мала передумовою велику повагу до нього, яка не залежала
від того, хто саме вчинював правосуддя, а відтак, і не було потреби в
оскарженні і перегляді судових рішень.

Після входження південної частини Київської Русі до Великого Князівства
Литовського і Польщі, в судовій системі котрих вже існували повноваження
по перегляду судових рішень, апеляція (тобто новий розгляд справи по
суті суддями вищого суду) стала звичайним видом перегляду справ з
визначенням, які саме суди і відносно яких мають бути судами апеляційної
інстанції.

В Російській державі інститут перегляду судових рішень існував з часів
Судебника 1497 року: спочатку у вигляді не загального (звичайного), а
надзвичайного способу оскарження, а значно пізніше (у XVIII сторіччі) —
у вигляді апеляційного оскарження. За своїм змістом це апеляційне
провадження було ревізійним, а саме: просування справи у вищий суд
відбувалося або на вимогу закону, або у випадках протиріч між судом і
адміністрацією, судом і прокурором. Право скарги, тобто реалізація
суб’єктивного права зацікавленої особи, було вкрай обмежене. Справа
послідовно проходила багато інстанцій, кожна з яких мала право винести
своє рішення.

Судова реформа 1864 р. встановила принципи двох інстанцій, тобто справи
по суті могли розглядатися лише у двох інстанціях: першій та
апеляційній. Рішення судів другої (апеляційної) інстанції були
остаточними і підлягали невідкладному виконанню. У якості надзвичайного
порядку оскарження було запроваджено касаційне оскарження рішень, які
набрали сили закону. Загальним правилом було, що для кожної справи
встановлювалося не більше однієї апеляційної і однієї касаційної
інстанції. Касаційний перегляд мав інші підстави й інші завдання:
перегляд здійснювався з метою забезпечення державного завдання єдності
застосування законів у всій державі. І апеляційний, і касаційний суди
були обмежені в обсязі перегляду межами скарги. Але оскільки апеляційний
суд розглядав справу, то він був зобов’язаний її вирішити, не повертаючи
її до суду першої інстанції для нового розгляду. Касаційний суд справу
не розглядав, тобто не вирішував спір між сторонами, а оцінював
постановлене судове рішення з позицій розуміння судом істинного змісту
закону і правильності застосування його на практиці. Отже, касаційний
суд судив не справу, а рішення по справі, його зусилля були спрямовані
не на досягнення вірного рішення, а на скасування незаконного. Визнаючи
рішення незаконним, касаційний суд скасовував його і передавав справу в
інший суд, але того ж рівня, що й суд, рішення якого було скасовано.

Ці повноваження, а головне, завдання забезпечення однакового розуміння,
тлумачення та застосування законів, яке могло бути реалізоване за
наявності єдиного судового органу з такою функцією, мали своїм наслідком
утворення тільки одного касаційного суду: Кримінального та Цивільного
касаційних департаментів Правлячого сенату. Їхні рішення мали керівне,
спрямовуюче, повчальне значення для суддів. Тому Статути передбачали
обов’язкове оприлюднення усіх касаційних рішень у офіційних виданнях.

У судах загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих), що діють в
Україні, судочинство здійснюється у декількох інстанціях, кожна з яких
має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд
справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та касаційній.

Судом першої інстанції є суд, який уповноважений в межах своєї
компетенції первісно розглянути і вирішити кримінальні, цивільні,
господарські, адміністративні справи. Суди першої інстанції розглядають
справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи
часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист
прав, свобод та інтересів у публічноправових відносинах) або винність чи
невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді
справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений
(підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також
документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі
яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення
справи. Вирішення справи по суті завершується відповідним актом
правосуддя: вироком по кримінальних справах, рішенням по цивільних та
господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.

Суд апеляційної інстанції — це суд, який розглядає апеляції на рішення
судів першої інстанції, що не набрали законної сили, з вирішенням
питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень.

Метою звернення до апеляції є перерішення, тобто повторний розгляд
справи у цілому або в частині.

Існують два види апеляції: повна і неповна.

Неповна апеляція означає перегляд рішень судів першої інстанції на
підставі лише фактичних даних, встановлених ним з матеріалів, наданих
особами, які брали участь у справі в суді першої інстанції.

При повній апеляції особи, що беруть участь у справі, можуть надавати в
апеляційних судах поряд з раніше дослідженими й нові матеріали. При
повній апеляції, на відміну від неповної, суд при розгляді скарги не
вправі повернути справу для нового розгляду в суд першої інстанції, а
повинен сам винести нове рішення. Таким чином, при повній апеляції суд
апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду і
вирішення судом першої інстанції справи, а при неповній — перевірку
рішення (вироку). Запропоноване у вітчизняному судочинстві апеляційне
провадження є змішаним, тобто воно містить елементи як повної, так і
неповної апеляції, вид якої залежить переважно від змісту апеляційної
скарги та тих вимог, що в ній сформульовані.

У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися або у повному
обсязі, або в обсязі вимог, вказаних в апеляції. При створенні
інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили
з принципу tantum devolutum guantum appellatum — «скільки скарги —
стільки й рішення». Відбиттям цього принципу стали відповідні правила у
законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє
вірність рішення першої інстанції відносно особи, що подала скаргу, і
лише відносно тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею
оскаржена.

В Україні до введення апеляційного порядку другою інстанцією була
касаційна. Суд касаційної інстанції був зобов’язаний перевірити
законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у повному
обсязі як в оскарженій, так і в неоскарженій частині, як відносно осіб,
котрі подали скарги, так і відносно тих, які скарги не подавали. Тобто
касаційна інстанція мала значні ревізійні повноваження. Після
запровадження у якості другої інстанції апеляційної обсяг перегляду був
визначений у процесуальному законодавстві порізному. Якщо цивільне
процесуальне законодавство виходячи з диспозитивності цивільного
судочинства повністю втілило принцип пов’язаності суду вимогами
скаржника, то кримінальнопроцесуальне законодавство реалізуючи принцип
публічності, залишило суду можливість вийти за межі апеляції, якщо її
розгляд дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких
апеляції не надійшли. У такому випадку апеляційний суд зобов’язаний
прийняти таке рішення.

Поряд з правом на оскарження рішення суду в апеляційному порядку
Конституція надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в
касаційному порядку. Тобто в Україні запроваджена двохінстанційність
перевірки судових рішень за ініціативою сторін. За загальним правилом,
касаційний порядок перегляду здійснюється відносно рішень, що набрали
законної сили, тобто виконані чи виконуються, і лише відносно законності
судового рішення. Перевірка обґрунтованості судового рішення (оцінка
відповідності висновків суду встановленим у справі обставинам)
відбувається при апеляційному перегляді.

Нове вітчизняне процесуальне законодавство розвивається в цілому саме у
такому напрямку.

Поперше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало
законної сили.

Подруге, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування
судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Потретє, до суду касаційної інстанції звернення можливе після
використання механізмів захисту прав та інтересів у суді попередньої —
апеляційної інстанції. (Це правило не є загальним. З нього є винятки,
які передбачені Кримінальнопроцесуальним та Господарським процесуальним
кодексами України. І якщо у КПК це обумовлено незавершеністю побудови
підсистеми загальних судів зі збереженими повноваженнями апеляційних
судів розглядати у визначених законом випадках справи по першій
інстанції, то у ГПК це обумовлено наявністю застарілих підходів до
формулювання вказаних норм.)

Судом касаційної інстанції в Україні у системі загальних судів є
Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів — відповідний
Вищий суд.

Отже, під судовою інстанцією розуміють судовий орган в цілому або його
структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при
здійсненні правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом
процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень.
Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції,
що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є
вищим відносно суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції є вищим
відносно суду апеляційної інстанції. Іноді одна судова установа
наділяється декількома інстанційними повноваженнями. Наприклад,
апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по розгляду кримінальних
справ як суди другої (апеляційної) інстанції, а у випадках, передбачених
законом, і як суди першої інстанції.

Аналогічна структура повноважень в апеляційних адміністративних та
господарських судах округів. Одна й та сама скарга не може послідовно
проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б
міжнародноправові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського
суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім,
неупередженим судом.

Отже, такі чинники як необхідність забезпечення кожному розгляду його
справи в суді за суттю (по першій інстанції), реалізація його права
(окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне
оскарження рішень з одночасною забороною розгляду справи в одній судовій
установі по двом інстанціям стали найважливішими критеріями побудови
судової системи, а саме визначили кількість її рівнів (ланок).

Поняття «ланка» — суто судоустрійне, воно застосовується для
відокремлення в окремій судовій підсистемі судових установ, що за своїм
статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття «ланка судової
системи» визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій
установі, і обсягом обов’язків, які вона виконує. Суди, які утворюють
певну ланку судової системи, мають однакову предметну компетенцію,
аналогічну структуру, ті ж самі функції і діють в межах територіальних
одиниць, прирівняних одна до одної. Так, основну, нижню ланку в системі
загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські та
міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою є
апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд
Автономної Республіки Крим.

Отже, юридично коректним є застосування поняття «ланка» лише в кожній
підсистемі судів: загальних, адміністративних, господарських, тому що
систему судів загальної юрисдикції утворюють не тільки загальні, а й
спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і поміж
собою. У загальних, господарських та адміністративних судах різні
предмет компетенції, структура, інстанційні повноваження, територія.
Тому й суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чи
адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланці
такого ж рівня в підсистемі загальних судів. Тому застосовувати поняття
«ланка судової системи» необхідно поряд з визначенням певної підсистеми:
загальної чи спеціалізованої, адміністративної чи господарської.

У спеціалізованих судах нижчу ланку судової системи утворюють:

— господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські Києва та
Севастополя;

— адміністративні окружні суди.

Другу ланку утворюють:

— апеляційні господарські суди округів;

— апеляційні адміністративні суди округів.

Третю ланку утворюють відповідно Вищий господарський суд України і Вищий
адміністративний суд України.

Четвертою ланкою для обох гілок спеціалізованих судів є Верховний Суд
України.

Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів
загальної юрисдикції, в літературі застосовують також поняття «гілка
судової системи». На відміну від поняття «ланка», яке покликане бути
елементом систематизації такого складного і різноманітного утворення як
судова система України «по горизонталі», поняття «гілка судової системи»
застосовується для відокремлення певних її підсистем, тобто «по
вертикалі», констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судової
системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка
господарських судів.

1.2. Історія становлення судової системи

в Україні

Суд як невід’ємний інститут стабільного функціонування будьякої
більшменш організованої людської спільноти на теренах сучасної України
існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті
князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях
церковних», поява якого датується приблизно початком ХІ століття.

Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда»
належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є
правильним, тобто істина, справедливість, чесність). У першій чверті ХІ
століття князь Ярослав визнав за необхідне заснування правил, які б
врегульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р.
складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала
назву «Устав Ярослава», у 1072 р. сини Ярослава укладають «Правду
Ярославичей». Третя редакція «Руської правди» («Пространна правда»)
зберегла положення двох перших у новій редакції і була доповнена,
говорячи мовою сучасної системи права, нормами цивільного, кримінального
права і процесу. «Руська правда», яку М. С. Грушевський вважав кодексом,
визнана основою законодавства держави Київської Русі.

Основний зміст і мета «Ярославової правди» — врегулювання випадків образ
і шкоди, завданої одними особами іншим. За такі злочини як вбивство,
каліцтво, побої надавалася помста. Якщо помсти не було, тоді
сплачувалася князеві віра, яка залежала від характеру та стану
ображеного. В цих законах відбився характер існуючого в той час укладу
суспільства. Оскільки його підґрунтя складала громада, саме вона
сплачувала князеві віру (так звану дику віру), коли на її землі було
вчинено вбивство, але на вбивцю не подано позову.

«Руська правда» встановлювала порядок і місце судочинства. За нею місцем
суду був княжий двір, а головною особою, яка здійснювала правосуддя, —
князь. Однак передбачалося, що князь міг доручити проведення суду
призначеним ним особам. Існувала можливість у визначених випадках
вирішувати справу через залучення дванадцятьох обраних осіб, які й
розглядали та вирішували питання про винність особи, а право призначення
кари передавали судді.

За правління дітей Ярослава однією з найважливіших змін було скасування
помсти за вбивство, натомість запроваджувалося покарання у вигляді
сплати вір. Але найсуттєвіші статті, що врегульовували відносини, які
сучасною мовою звуться цивільноправовими, були внесені за Володимира
Мономаха. Питання торговельного обігу, боргових зобов’язань,
неспроможності тощо, а також постанови про спадщину — все це частина
того історичного надбання, яке ми маємо завдяки Володимиру Мономаху.
Місцем суду поряд з княжим двором був і торг, тобто був суд як княжий,
так і народний (вічовий). Княжий суд керувався правилами «Руської
правди», котрі, безумовно, були націлені на захист інтересів князя і не
охоплювали усіх випадків, особливо тих, що виникали у народному
середовищі. Тому вічовий суд переважно дотримувався давніх звичаїв й
обрядів.

«Руська правда» ще декілька століть визначала права і порядок
судочинства, доки в різних частинах колишньої Київської Русі не
запровадили нові закони. Так, в Московській Русі у 1497 р. був прийнятий
новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних у
судочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за
княжіння Івана ІІІ, тому збірник так і йменувався — Великокняжий
судебник, затверджений князем всієї Русі, а також Боярською Думою.

Інша доля була в іншої частини Київської Русі.

У ХIV столітті, коли у Східній Русі Москва започатковувала основи єдиної
Російської держави, Південну Русь було підкорено і поділено. Східною
частиною Південної Русі заволоділи литовці, західною — поляки. По
з’єднанні останніх між собою в одну державу, Річ Посполиту, Південна
Русь на багато віків виявилася відокремленою від народів, що жили на
сході та півночі Київської Русі, і розвивалася під впливом культури,
мови, адміністративнополітичних поглядів держав, що існували в
Центральній Європі.

Так, після остаточного переходу України під владу Польщі в українському
суспільстві затверджуються стани західноєвропейського типу: дворяни,
міщани, селяни. Якщо за часів Київської Русі людина мала змогу досить
легко перейти з одного стану до іншого, бо чітких юридичних відмінностей
між дворянами і селянами не існувало, то потім зі спливанням часу межі
між станами в Речі Посполитій, особливо дворянством, стають спадковими і
непереборними. Міщани теж складали окремий стан, особливо ті, котрі
мешкали у великих містах, оскільки таким містам королі польські і великі
князі литовські дарували право місцевого самоврядування (Магдебурзьке
право за назвою німецького міста Магдебург, згідно з яким королівські чи
князівські посадовці не повинні були втручатися у внутрішні справи
мешканців міста). За магдебурзьким правом усі мешканці міст, що отримали
такий статус, були рівними поміж собою. У 1356 р. таке право отримав
Львів, у 1374 р. — Кам’янецьПодільський, у 1432 р. — Луцьк, у 1497 р. —
Київ. Для мешканців міст судові функції виконували обрані до магістрату
або до ратуші особи: війти та лавники.

Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували
створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут,
перший варіант якого з’явився у 1529 р. Статут не тільки підтверджував
права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого права,
успадкованих ще з часів Київської Русі. Одночасно він запроваджував
низку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з
Німеччини. Друга (1566 р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку
важливих доповнень, що відбулися у зв’язку з Люблінською унією. Цей
Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював
суттєві соціальноекономічні зміни, що відбулися у XV–XVI століттях, а й,
як з часом з’ясувалося, став фундаментом правової системи наступної, так
званої «козацької» доби української історії. Власне кажучи, ще й у
ХІХ столітті деякі місцевості східної України жили за законами, що за
своєю суттю базувалися на Литовському статуті.

У XV–XVII століттях на теренах сучасної України існувала спочатку судова
система, побудована у відповідності з судовими системами держав
Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди
магістратів, у непривілейованих — ратушні суди. Апеляційним судом для
одних з них був Головний литовський трибунал як основна апеляційна
інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському.
А для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за
магдебурзьким правом, на основі привілею короля Владислава Варанчина
1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівськолавницький суд.
Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського
замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до
складу котрого входило 12 суддів, по 2 від 6 міст. До осіб, що обиралися
для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з
числа знатних, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих,
добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві,
не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався
колегіально або в повному складі членів магістрату чи ратуші, або не
менше п’яти — у магістраті, трьох — у ратуші. Але карні справи війти
могли розглядати одноособово.

За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися
нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з
покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні
права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана),
єсаула, писаря, обозного і суддю.

За часів Богдана Хмельницького, коли під владою козаків була майже вся
територія України, окрім Галичини і Волині, козаки встановили власну
форму правління: землі були поділені на 16 військових округів (полків),
які у свою чергу поділялися на сотні. На верхівці цієї
військовоадміністративної піраміди був гетьман. Полковники і сотники
(сотські) були не тільки військовими, але й здійснювали адміністративну
й судову владу. Чисельні владні функції гетьману допомагала здійснювати
генеральна старшина, один з членів якої — генеральний суддя — відав
судовими справами.

Наприкінці ХVII століття під владою гетьманів після Руїни залишилася
лише третина земель, що колись були підвладні Хмельницькому. Ці землі на
лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною (а московські
правителі — Малоросією). Система козацького управління (а відтак і
судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складі
Московського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно
використовувалися як джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське
(німецьке право), поточні гетьманські акти, звичаєве право. Зрозуміло,
що різні правові норми часто суперечили одна одній, що мало своїм
наслідком зловживання в судах при розгляді справ. Нерозвинута мережа
судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень: наприклад,
оскарження ухвал міських судів, які традиційно застосовували
магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію — Генеральний суд,
котрий застосовував виключно Литовський статут, часто тягло за собою
інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не преминув
скористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку
реформ в управлінні, зокрема утворив у 1722 р. Малоросійську колегію,
яку складали шість російських посадовців і яка здійснювала повноваження
апеляційного суду та контроль за адміністрацією і фінансами. Але за
відсутності Петра у персидському поході наказний гетьман Павло Полуботок
добився указу Сенату, який заборонив Малоросійській колегії будьщо
робити без відома гетьмана і погодження з українською адміністрацією. А
оскільки формальним приводом утворення колегії був розгляд скарг
українців на корумповану систему судочинства, Павло Полуботок
реорганізував суди за принципом колегіального розгляду справ. Він
заборонив звернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза
встановленим законом і практикою апелюванням до українських судів,
принагідно видавши інструкцію судам з правилами ведення судового
процесу.

Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила
Розумовського, який як людина європейськи освічена розумів, що
суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щоб старшина здатна була
виконувати в ньому одночасно судові, адміністративні та військові
функції. Ним було розпочато виокремлення судовоадміністративної системи
з військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20
судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і
підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях
залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з
найважливішими слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом
був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також
представники по одному від кожного полку.

Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність
України.

Після указу Катерини ІІ від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся
імперія мала бути поділена на 50 губерній, полкові округи були знищені,
а натомість з’явилися три намісництва: Київське, Чернігівське і
НовгородСіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили
усі попередні українські адміністративні, судові й фінансові органи.

До судової реформи 1864 р. здебільшого продовжувала існувати система
судових органів, затверджених реформою 1775 р.

Підсумовуючи період Гетьманства, відомий історик писав: «Протягом майже
цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча
московський, а потім петербурзький царі не тільки контролювали її
зовнішні зв’язки й воєнні кампанії, але й постійно втручалися у
внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія,
соціальноекономічна політика — все це створювалося самими українцями.
Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Майже
на занепаді Гетьманщини представники козацької старшини були щиросердно
впевнені у перевазі своїх законів та звичаїв над усіма іншими — і з цих
позицій відверто нехтували катерининськими реформами».

Історик мав вагомі підстави вважати закони, які діяли у Гетьманщині,
більш досконалими, оскільки вони були в руслі розвитку європейської
правової думки і законодавства, що зазнало рецепції римського права.
Яскравим прикладом, котрий розкривав погляди на суд, справедливість,
права і вільності, пануючі на теренах України ХVІІІ століття, був проект
першого відомого в історії Кодексу українського права під назвою «Права,
за якими судиться малоросійський народ».

Судове право у цьому пам’ятнику вже поділяється на судоустрійне і
процесуальне, але ще чітко не виокремлюється цивільне та кримінальне,
оскільки в матеріальноправових відносинах домінував приватний інтерес,
який у судочинстві переломлюється на принцип диспозитивності: «кожен про
свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судова система за Кодексом
поділялася на дві гілки — загальну та спеціальну. До загальної належали
сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полкові канцелярії,
Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. 3 Арт. 1 Гл. 7,
Гл. 26). До судів спеціальних — третейський, полюбовний (або мировий),
духовний, ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7).

У Кодексі визначалася система апеляційних судів, гарантувалася свобода
апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35 Гл. 8).

В ньому закріплювалися вимоги до кандидатів, що мали обиратися на посаду
судді, а також такі засадові положення як аналогія закону, аналогія
права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), елементи презумпції невинуватості (п. 6
Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принципового значення, які
з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.

П’ятнадцятирічна робота над проектом не завершилася його затвердженням.
Роки, затрачені на узгодження й очікування найбільш сприятливого часу
введення в дію з боку генеральної та полкової старшини, та рішучі дії з
боку імперського уряду, спрямовані на ліквідацію гетьманства та знищення
автономії України за реформами 1775 р., а також зрівняння статусу
української шляхти з російським дворянством призвели до того, що нова
українська шляхта, яка зароджувалася з верхівки козацтва, вже була не
зацікавлена у прийнятті цього Кодексу, намагаючись жити за законами
Російської імперії. Але це не принижує значення «Прав», оскільки вони є
уособленням здобутків української правової думки XVІІІ сторіччя і
нормативним віддзеркаленням історичного прецеденту українського
самоврядування.

За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева
юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Останні
утворювали триланкову судову систему, нижній щабель якої складали
окружні суди, другий щабель — судові палати, третій — сенат.
Територіальна юрисдикція окружних судів і судових палат не співпадала з
адміністративнотериторіальним устроєм Російської імперії, оскільки
критерієм розподілу були не губернія чи повіт, а судовий округ. Судові
Статути 1864 р. мали бути впроваджені протягом 7 років, але фактично ця
робота розтягнулася майже на 30 років, хоча на території України завдяки
високому рівню її правової культури положення Статутів були впроваджені
одними з перших.

Так, незабаром після відкриття у 1866 р. касаційних департаментів Сенату
та Санктпетербурзької й Московської судових палат на теренах України
були відкриті:

— у 1867 р. — округ Харківської судової палати, до якого увійшли
губернії: Харківська, Курська, Орловська і Воронезька, а також деякі
повіти губерній Катеринославської (нині Дніпропетровської області) і
Тамбовської. У 1869 р. до Харківського округу приєдналася й Полтавська
губернія. Окружних судів на території Харківського судового округу діяло
9;

— на початку 1868 р. — округ Одеської судової палати, до якого увійшли
губернії Херсонська, Катеринославська (за винятком повітів Бахмутського
і Слов’яносербського, що були віднесені до харківського судового округу)
і Таврійська. На території цього судового округу діяло 6 окружних судів;

— у 1886 р. — округ Київської судової палати, до якого увійшли губернії
Київська, Подільська й Волинська. В окрузі спочатку було 3, а з часом
8 окружних судів.

Окружні суди в системі загальних судових міст були судами першої
інстанції.

Судові палати були судами першої інстанції щодо певного кола справ і
судами апеляційної інстанції щодо справ, що були розглянуті окружними
судами по першій інстанції.

Сенат, судові функції якого налічували вже майже сторіччя, за реформою
1864 р. очолив усі знов утворені суди як верховний суд Імперії та вищий
орган судового нагляду. Він був наділений повноваженнями касаційного
суду — зовсім нової форми перегляду рішень, стисла суть якого була
відображена у формулі: не вирішуючи справу за суттю в загальному порядку
судочинства, наглядати за охороною точного й однакового застосування
законів усіма судовими установами.

Але найсуттєвішою рисою судових статутів 1864 р. у сфері судоустрою і
судочинства слід вважати запровадження суду присяжних. Він розглядався
як певний чинник формування громадянського суспільства, але мав і суто
утилітарне значення суду, котрий мав здійснювати правосуддя. Автор
одного з перших післяреформенних фундаментальних курсів кримінального
судочинства І. Я. Фойницький справедливо підкреслював, що будьякий суд
повинен уособлювати в собі дві властивості: поперше, незалежність від
стороннього впливу і, подруге, здатність постановити по справі правильне
рішення. І доводив, що суду присяжних властиві обидві ці якості. Так,
участь народного елементу завжди забезпечує більшу незалежність. Щодо
іншої вимоги, то на відміну від пануючої раніше формальної теорії
доказів, яка передбачала необхідність юридичних знань, вільна оцінка
доказів за власним переконанням і відокремлення юридичної оцінки, котра
покладається на коронних суддів, від оцінки фактичних обставин справи,
яку здатний здійснити на підставі життєвого досвіду і практичних знань
будьякий пересічний громадянин, формує другу властивість, притаманну
суду. Автор вважав, що у тій формі народної участі, яка відома під
назвою суду присяжних, судові переваги набувають найвищого розвитку,
якого донині сягало людство. Тобто суд присяжних вбачається найбільш
наближеним до ідеалу суду.

Система місцевих судів до реформи 1864 р., як визначалося вище, була
становою і тому вже не відповідала вимогам часу. Статут обрав нову форму
місцевого суду — мировий суд. Він характеризувався такими рисами:
обраність, всестановість, самостійність стосовно загальних судів. Першою
інстанцією були одноособові дільничні мирові судді; другою (апеляційною)
— з’їзди мирових суддів губернії; третьою (касаційною) — Сенат.

Однак за усіх переваг уведення такої системи місцевої юстиції вона мала
деякі суттєві недоліки. Поперше, розгалуженість і масовість мирових
судів у поєднанні з малочисельністю Сенату мали своїм наслідком значне
затягування строків розгляду справ. Подруге, селянський суд, як і
раніше, не входив ані до системи мирової юстиції, ані до системи
загальних судів, тобто не було об’єднання юстиції на місцевому рівні.

Через 25 років після прийняття Статутів цю проблему було вирішено у
спосіб, який загальновизнано вважається відходом від закладених у
Статутах принципів. Відповідно до актів «Про земських начальників» від
12 липня 1889 р. та «Правил про провадження судових справ, що підвідомчі
земським начальникам і міським судам» від 29 грудня 1889 р. в усіх
місцевостях земського представництва за винятком столиць, а також деяких
перелічених великих міст (на Україні це Одеса та Харків) мирова юстиція
була ліквідована, її замінили судовоадміністративні установи. Функції
суду першої інстанції виконували земські дільничні начальники й міські
судді; суду другої інстанції — повітові з’їзди, третьої — губернські
присутності.

Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» був
поновлений інститут мирових суддів, а сільський суд, який до того був
судом особливим, включений в систему місцевої юстиції. Предметом
юрисдикції цього суду були відносини, що виникали у сфері, яка була
підвідомча селянському управлінню. Справи могли розглядатися у трьох
інстанціях: функції першої виконував повітовий суд, функції другої
інстанції — верхній сільський суд, функції третьої — мировий з’їзд.

В результаті Лютневої революції 1917 р. і пов’язаних з нею переворотів
однією з державних інституцій, котру було піддано суттєвим змінам, була
судова система, хоча в перші постреволюційні місяці судова система на
Україні майже не відрізнялася від інших територій Росії, де Тимчасовий
Уряд, ліквідувавши військовопольові суди, станові, особливі присутності,
посади земських начальників, відновив діяльність мирових суддів, чим
демонстрував відданість реформі 1864 р. Ще вісім місяців, до грудня
1917 р., хоча й формально, Сенат вважався вищим касаційним судом.
Продовжували діяти окружні суди і судові палати. Але вже з кінця травня
1917 р. в повітах почали призначатися адміністративні судді, які
розглядали спірні справи між державними органами, комісарами і
громадськими організаціями. Відповідно при окружних судах створювалися
адміністративні відділення.

З’їзд українських юристів, котрий відбувся 13–14 червня 1917 р., визнав
за необхідне, що судову систему України має очолювати Вищий крайовий суд
і вона має бути незалежною від російського уряду. З часом, після
створення генерального комісаріату судових справ Центральна рада
10 листопада 1917 р. ухвалила постанову, підписану М. Грушевським: суд
на Україні твориться іменем Української народної республіки. 2 грудня
був створений Генеральний суд УНР, на який було покладено виконання
повноважень суду касаційної інстанції, а також здійснення нагляду за
судовими установами та особами судового відомства.

Функції судів апеляційної інстанції відповідно до Закону від 17 грудня
1917 р. виконували Харківський та Одеський апеляційні суди. Вони діяли
згідно з правилами, встановленими Судовими статутами для судових палат з
деякими відмінностями, обумовленими демократичними принципами побудови
нової держави.

Зміна урядів у Києві кожен раз тягла за собою зміни у судовій системі,
але вони у зв’язку з військовим становищем теж повністю не були
реалізовані ані в часи Гетьманату, ані в часи Директорії.

В тій частині України, яку наприкінці 1917 р. — початку 1918 р. займали
більшовики, теж вирішувалися питання створення нових владних інститутів,
зокрема судів. Першим нормативним актом щодо суду була постанова
Народного секретаріату Української республіки від 4 січня 1918 р. «Про
утворення народного суду». Ним передбачалася ліквідація всієї
попередньої судової системи і утворення місцевих народних судів:
дільничних, повітових, міських, які розглядали справи колегіально у
складі одного постійного судді і чотирьох чергових народних засідателів.
Постанова не передбачала утворення другої інстанції, тому що рішення
новостворених судів були остаточними, не піддавалися оскарженню і
повинні були негайно виконуватись. Цією ж постановою передбачалось
утворення робочих і селянських революційних трибуналів, рішення котрих
також були остаточними, не оскаржувалися і виконувалися негайно. Після
окупації України німецькими військами весною 1918 р. формування органів
суду припинилося і було поновлено лише у лютому 1919 р. на підставі
Тимчасового положення про народні суди і революційні трибунали. Народні
суди розглядали справи або у складі одного постійного судді, або у
складі одного судді і двох народних засідателів, або одного судді і
шістьох народних засідателів. Вони розглядали усі цивільні та
кримінальні справи, за винятком справ, підсудних революційним
трибуналам.

Вироки народних судів вже можна було оскаржити до Ради (з’їзду) народних
суддів, який утворювали всі народні судді конкретної місцевості. Суд
другої інстанції переглядав рішення у касаційному порядку. Таким чином,
Тимчасове положення нормативно закріпило відмову від апеляційного
перегляду справ і запровадило касаційний порядок перегляду рішень як
другу інстанцію.

Для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів у складі
Нарком’юста УРСР був створений Верховний касаційний суд, який з часом
було реорганізовано у Верховний касаційний трибунал. Для розгляду
особливо важливих справ, підсудних революційним трибуналам, при ЦВК УРСР
був створений Верховний революційний трибунал.

Отже, на початковому етапі формування судової системи України
радянського періоду для неї було характерним існування двох не
пов’язаних між собою, паралельних судових гілок: народних судів і
революційних трибуналів. Після завершення громадянської війни основною
метою судової реформи було подолання організаційного відокремлення й
утворення єдиної судової системи, що й було здійснено у Положенні про
судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. Воно передбачало, що військові й
військовотранспортні трибунали входять до єдиної судової системи
республіки, яка будувалася триланковою.

Нижчий щабель утворювали народні суди, які розглядали справи або
одноособово суддею, або суддею і двома народними засідателями, а також
військові та військовотранспортні трибунали.

Другу ланку складали губернські суди, що почали діяти замість
губернських рад народних суддів. Вони виконували функції суду другої,
касаційної інстанції відносно судів нижчого щабля, а також розглядали по
першій інстанції особливо важливі справи, у тому числі ті, що були
раніше підсудні ліквідованим губернським революційним трибуналам.

Очолював судову систему Верховний Суд УРСР, який був:

— судом касаційної інстанції відносно губернського суду;

— судом першої інстанції по справах, вилучених з компетенції нижчих
судів;

— судом наглядової інстанції, тобто таким, який мав право скасовувати і
змінювати вироки та рішення, що набрали законної сили, щодо всіх судів
Української РСР.

Утворення у грудні 1922 р. СРСР потягло за собою низку змін у судовій
системі України.

Поперше, був створений Верховний суд СРСР. Подруге, протягом декількох
років поступово з судової системи України були вилучені військові
трибунали, касаційною інстанцією котрих був визнаний Верховний Суд СРСР,
для чого в ньому була утворена Військова колегія.

Верховний Суд СРСР, який в перші роки створення (1924 р.) мав
повноваження, що не зазіхали на суверенітет республіканської судової
системи, потім згідно Положення від 24 липня 1929 р. значно розширив
компетенцію щодо нагляду за діяльністю Верховного суду УРСР (як і
верховних судів інших республік), а з 10 липня 1934 р. взагалі отримав
право безпосереднього перегляду, скасування та зміни вироків, рішень,
ухвал верховних судів республік.

В часи «відлиги» було визнано за доцільне розширення компетенції
республік у вирішенні окремих питань державного характеру. В судоустрої
це проявилося у скороченні функцій судового нагляду Верховного Суду СРСР
за діяльністю судових органів республік з одночасним розширенням
наглядових функцій верховних судів республік. Це було закріплено в
Положенні про Верховний Суд СРСР, яке передбачало, що він має право
скасовувати і змінювати вироки, рішення і постанови лише верховних судів
республік і лише у випадках, коли вони суперечать загальносоюзному
законодавству або порушують інтереси інших республік.

Отже, судова система України за період з 1922 р. була єдиною,
триланковою, її зміна відбувалась лише у зв’язку зі зміною
адміністративнотериторіального устрою. У 1925 р. у зв’язку з ліквідацією
губерній і створенням округів губернські суди були замінені окружними.
Тому положенням від 25 жовтня 1925 р. була створена така система судів:
народні суди, окружні, головний суд Автономної Молдавської РСР і
Верховний суд Української РСР.

У 1930 р. були ліквідовані територіальні округи, у зв’язку з чим
натомість окружних судів були утворені міжрайонні, які охоплювали
декілька районів і виконували функцію попередніх окружних судів.

У 1932 р. в Україні було запроваджено обласний
адміністративнотериторіальний поділ. Відповідно були внесені зміни і до
судової системи — міжрайонні суди були перетворені на обласні.

До 1991 р. згідно чинного на той час Закону УРСР «Про судоустрій
Української РСР» від 5 червня 1981 р. судову систему Української РСР
складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд,
районні (міські) народні суди (ст. 20).

1.3. Міжнародноправові принципи побудови

судової системи держави

Після проголошення незалежності України, ставши членом міжнародної
спільноти, наша держава зазнала значного позитивного впливу
загальновизнаних принципів організації судової влади, які відбиваються
також і в побудові судової системи. Положення Загальної декларації прав
людини від 10 грудня 1948 р. (зокрема статті 7, 8, 10, 11), Міжнародного
пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9)
містять низку положень, які прямо чи опосередковано формулюють систему
вимог до побудови судової системи демократичної держави.

Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи
відіграли вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що
містять такі принципові положення:

— кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або
при висуненні проти неї будьякого кримінального обвинувачення має право
на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним
і неупередженим судом, створеним відповідно до закону;

— кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину,
має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і
призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини,
за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом.

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для
застосування їх у державахучасницях без відповідних рішень Європейського
суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і
Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав
тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності
сформували доктрину «права на суд».

У своїй сукупності положення Загальної декларації прав людини,
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції та
сформовані Європейським судом принципи є всеохоплюючими для організації
судової влади та здійснення правосуддя, але серед них виокремлюються і
такі, що безпосередньо впливають на побудову судової системи. Вони
пов’язані з необхідністю:

— забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити
свої права й інтереси, реалізації цього права шляхом утворення
розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених
повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди
першої інстанції);

— забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом
шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи
в апеляційному або касаційному порядку;

— відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що
визначається особливістю його предмету.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції
України.

1.4. Принципи побудови судової системи

за Конституцією України

Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на
території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відання
відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови
судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів
судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі
положення:

— забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті
завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні)
відповідно до адміністративнотериторіального устрою України та утворення
підсистеми спеціалізованих судів;

— визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів,
підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;

— закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної
юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання
Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі
судів загальної юрисдикції;

— запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку
перегляду судових справ;

— заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не
збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної
юрисдикції.

Принцип територіальності. В Конституції України знайшов нормативне і
термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову
судової системи України. Вперше цей принцип був впроваджений у Судових
статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений
перехід до загальних судових місць. Їхня побудова базувалася на двох
головних принципах:

— началі двох інстанцій на чолі з верховним касаційним судом;

— началі осілості судових місць (зі збереженням по певних категоріях
кримінальних справ виїзної діяльності). Першу інстанцію утворювали
окружні суди, другу — судові палати. Ці судові установи утворювалися в
різних регіонах держави, причому підґрунтям їх розташування була не
адміністративнотериторіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна —
судовий округ.

Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує
територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає
межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності
набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки
вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну
можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за
суттю.

Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не
розкрила ані його зміст, ані критерії формування судових округів, не
визначена в ній і завершена система судів загальної юрисдикції. У
Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового
значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності
шляхом визначення усієї системи судів загальної юрисдикції (а отже, й
визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким
став Закон України «Про судоустрій України». Виходячи з закріпленої в
законі системи судів зміст принципу територіальності розуміється як
розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи
адміністративнотериторіального устрою, визначеної в ст. 133 Конституції
України, оскільки він обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій
території України і доступності його для всього населення.

Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа
судових органів має рівномірно поширюватись на всі
адміністративнотериторіальні одиниці України. З цього логічно випливає,
що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове
співвідношення з адміністративнотериторіальними одиницями, на які
поширюється юрисдикція судів. Таким чином, Закон України «Про судоустрій
України» визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у
містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.
Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими
адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах
відповідно до указу Президента України (ч. ч. 1, 2 ст. 21).

Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладений
адміністративнотериторіальний устрій України відповідного рівня, тобто
судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої
схеми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави —
зв’язок, транспорт, шляхосполучення — також побудована з урахуванням її
адміністративнотериторіального устрою, що надає змогу кожній особі без
значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до
свого суду. А відтак — така схема побудови виступає одним з чинників
забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.

Слід також зазначити особливість дії принципу територіальності в
організації військових судів. Територіальна побудова військових судів
першого та другого рівня обумовлена територіальною організацією
військового управління (військові гарнізони та військові регіони), а
також специфікою певних військових утворень (ВійськовоМорські Сили
України). Отже, в основу організації військових судів покладений не
адміністративнотериторіальний, а, умовно кажучи, військовотериторіальний
устрій держави. Принцип територіальності повинен органічно поєднуватись
з принципом спеціалізації.

Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним з факторів
забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з
необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд — це
не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з
винесенням рішення за суттю, а й суд, у фаховості якого впевнена особа,
яка до нього звертається.

Конституція України стосовно спеціалізації теж визначилася лише
принципово. Змістовне наповнення мали здійснити відповідні закони і перш
за все Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. Він
закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і
«зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм спеціалізації є
предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна
процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України було
враховано й попередній десятирічний досвід існування відокремленої гілки
арбітражних (нині господарських) судів, хоча між природою
матеріальноправових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою,
характерними для цивільного судочинства, значно більше спільного з
матеріальноправовими відносинами і процесуальною процедурою
господарського судочинства, ніж кримінального. Між тим тільки
господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються,
побудовані за ознакою «зовнішньої» спеціалізації, тобто утворюють окрему
гілку в системі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів діє
«внутрішня» спеціалізація в межах однієї судової установи, яка
реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов’язків по
розгляду цивільних чи кримінальних справ, де це можливо завдяки
кількісному складу суддів, або створенням судових палат в апеляційних
судах. Окрім того, у судах різних судових юрисдикцій (у т. ч.
спеціалізованих) може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду
конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Принцип єдності судової системи проявляється у тому, що в Україні
утворена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує
функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням
єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів
загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не
розкриває змісту поняття «найвищий». Це зробив Закон України «Про
судоустрій України», визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду
України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування
законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам
роз’яснення з питань застосування законодавства на підставі узагальнення
судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності
визнає нечинним роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

Вказані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту
принципу єдності. Він включає у себе і такі елементи як:

— єдині засади організації та діяльності судів;

— єдиний статус суддів;

— обов’язковість для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

— обов’язковість виконання на території України судових рішень;

— єдиний порядок організаційного забезпечення діяльності судів;

— фінансування судів виключно з Державного бюджету України;

— вирішення питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського
самоврядування.

У Конституції України стосовно судової системи поняття «єдність» ніде не
застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової
влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити
його назву й основні елементи в нормах Закону України «Про судоустрій
України».

В основу побудови судової системи України покладені як принципи, що
текстуально закріплені в Конституції, так і принципи, що випливають із
її змісту. До таких належать принципи інстанційності, ступінчастості,
ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судових систем
сучасних держав, оскільки є результатом їх історичного розвитку, які,
незважаючи на природні відмінності, характеризуються і загальними
рисами.

Інстанційність — це поняття процесуальне, воно означає обсяг
процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові
інстанції з’явилися лише тоді, коли : а) учасники процесу набули права
на скаргу, і ця скарга стала спонукою руху справи по вертикалі судових
установ; б) обсяг повноважень судів по розгляду і перегляду однієї і
тієї самої справи почав відрізнятися, і ця відмінність чітко визначена
законом. (При існуванні ревізійного порядку перегляду судових справ
справа в силу закону просувалася з одного суду до іншого і перевірялася
у повному обсязі, що вимагало значних витрат часу без впевненості, що
справа буде остаточно вирішена черговою судовою установою.)

У сучасний період розвитку судових систем перегляд здійснюється на
вимогу зацікавлених сторін, а за своїм змістом розрізняється на перегляд
вирішення окремих питань, які зустрічаються у справі (окремі
оскарження), перегляд рішення за суттю (апеляційне провадження) і
перегляд його з підстав неправильного застосування норм матеріального
права чи суттєвого порушення норм процесуального права, тобто з метою
вирішення завдання однакового розуміння правових норм у правозастосовній
практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи
встановлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної
інстанції.

Суди, що вирішують справи по суті, мають назву «суди першої інстанції».
Другу, або апеляційну, інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в
порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують і окремі скарги
на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що
вирішують справи в порядку касаційного провадження.

Наявність трьох інстанцій і заборона розгляду в одній судовій установі
однієї й тієї самої справи за двома інстанціями обумовлюють трьохрівневу
побудову судової системи.

Саме такий підхід і був реалізований у побудові вітчизняної підсистеми
загальних судів.

Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чинники суспільного
буття виявляються в розподілі певних категорій справ для розгляду їх по
першій інстанції між судами різних рівнів, тоді виникає проблема
забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих
апеляційними судами по першій інстанції.

Ця проблема вирішується у різні способи: або утворюється додатковий
рівень у судовій системі, або суд, уповноважений бути судом касаційної
інстанції, виконує щодо вказаних справ функції суду апеляційної
інстанції. Першій спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово,
фінансово, матеріальнотехнічно тощо). Другий — збільшує навантаження на
суд касаційної інстанції.

Традиція надання суду другої інстанції (тепер це апеляційні суди)
повноважень з розгляду по першій інстанції певних категорій справ існує
у вітчизняному процесуальному законодавстві, хоча нині лише у
кримінальному судочинстві. Тому потрібно встановити, як цей фактор
відбився у побудові судової системи, тобто у який спосіб в законі
вирішена проблема забезпечення конституційного права на апеляційне
оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення
додаткового рівня судів, зокрема, Апеляційного суду України (п. 2 ч. 2
ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України «Про судоустрій України»). У
Прикінцевих положеннях цього закону було уточнено, що Апеляційний суд
України утворюється у шестимісячний строк і здійснює повноваження щодо
розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності
процесуальним законом, з моменту, визначеного відповідним процесуальним
законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявність
відповідного Указу Президента України.

Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апеляційним судом по
першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі
загальних судів є Верховний Суд України. Ним в касаційному порядку
можуть бути перевірені не тільки вироки і постанови апеляційного суду,
постановлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали і постанови
апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції (ст. 383
КПК). Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються
переліком підстав, потрібних для касаційного перегляду, вони містять і
перелік підстав, які характерні для перегляду справ у апеляційному
порядку (ст. 398 КПК).

Ще складніше проблема інстанційності вирішувалася при визначенні судових
повноважень Верховного Суду України стосовно судових повноважень вищих
спеціалізованих судів.

Оскільки на конституційному рівні визначено, що, поперше, в Україні
діють місцеві та апеляційні суди, а вищими судовими органами
спеціалізованих судів є вищи суди, а, подруге, основними засадами
судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження
рішень, законодавець в Законі «Про судоустрій України» наділив кожен з
трьох рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної
інстанції: місцеві — першої, апеляційні суди — апеляційної, вищий суд —
касаційної. Але є ще найвищий судовий орган — Верховний Суд України.
Визначаючи зміст судових повноважень Верховного Суду України стосовно
рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття
закону застосував термін «повторна касація», але згодом відмовився від
нього, замінивши на «перегляд справ у зв’язку з винятковими
обставинами». Зміст виняткових обставин розкритий у нових процесуальних
кодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністративного
судочинства.

Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Судом України за
винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї
й тієї самої норми права;

2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція
якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання
України.

Процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за
винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Оскільки
неоднакове застосування однієї і тієї самої норми виявляється лише після
розгляду справи в касаційному порядку судом (судами), наприклад, Вищим
господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим
адміністративним судом і Вищим господарським судом, колегіями суддів
одного суду, закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів,
поширює колегіальні начала у розгляді справ із зазначених підстав:
справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних
судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох
третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова
Верховного Суду України або один з його заступників.

Принцип ступінчастості у побудові судової системи означає, що над кожним
судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який
розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є
суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа по щаблях
судової системи має рухатися поступово і послідовно, не оминаючи
чергового щаблю судової системи.

Оскільки носіями інстанційних повноважень є судові установи відповідного
рівня, для визначення їх місця використовується поняття вищих та нижчих
судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами. Апеляційні суди є вищими
стосовно місцевих та нижчими стосовно Верховного Суду України в
підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізованого, якщо це
спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими
стосовно спеціалізованих апеляційних судів і нижчими стосовно Верховного
Суду України.

З началом ступінчастості щільно пов’язане начало ієрархічності. Судова
ієрархічність полягає у праві вищого суду переглядати рішення,
постановлені нижчим судом. З принципу ієрархічності випливають декілька
важливих правил:

— вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість
рішення нижчого суду;

— нижчий суд зобов’язаний виконувати рішення вищого суду;

— юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в
усіх сумнівах щодо застосування закону.

Однак ці правила, що випливають з принципу ієрархічності, діють в
системі функціонування судової влади, де кожен суддя є її носієм і має
рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову
специфіку.

Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має
вказати, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці
порушення або необґрунтованість рішення. Повертаючи справу у нижчий суд
для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які
належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права
вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин,
про достовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу
над іншим.

Висновки і мотиви вищого суду, з яких скасовані рішення нижчого суду, є
обов’язковими для останнього при повторному розгляді справи.

Рішення вищих судів при перегляді судових справ є основою формування
єдності судової практики: на відміну від нижчого суду, що розглядав
справу і рішення якого набуває чинності не відразу, рішення вищого суду,
постановлені в апеляційному порядку, набувають чинності відразу після їх
оголошення. Рішення касаційного суду не підлягають оскарженню в
загальному порядку. Вони можуть бути переглянуті лише за винятковими чи
за нововиявленими обставинами.

Важливу роль у побудові судової системи відіграє принцип доступності
правосуддя. Закріплене в Конституції, міжнародних правових актах і
процесуальному законодавстві право кожного на судовий захист само по
собі є недостатнім, щоб вважати проблему судового захисту вирішеною.

Необхідно забезпечити усім зацікавленим особам реальну можливість
здійснення цього права, тобто реальний доступ до правосуддя. На
забезпечення доступу до правосуддя найбільший вплив здійснюють такі
фактори:

— устрій судової системи;

— розподіл повноважень між судами цієї системи (визначення їх
компетенції);

— процедури розгляду справ в судах;

— процедури оскарження судових рішень;

— виконання судових рішень.

Отже, наскільки оптимально відповідно до завдань правосуддя побудована
судова система і визначена компетенція судів у цій системі, настільки і
забезпечена реальна, а не декларативна доступність правосуддя у його
судоустрійному аспекті.

В судовій системі України судами першої інстанції, де справа
розглядається по суті, є всі місцеві суди, розташування яких (особливо
загальних) забезпечує можливість кожній особі дістатися до судової
установи з метою судового захисту своїх прав. До компетенції цих судів
належить вирішення усіх цивільних, господарських, адміністративних і
переважної більшості кримінальних справ. Перегляд рішень із зазначених
категорій справ за апеляціями учасників процесу належить до компетенції
апеляційних судів (в загальних судах, як правило, розташованих в
обласних центрах), що теж забезпечує реальну можливість дістатися до
суду і бути присутнім при розгляді справи в апеляційному порядку.

Побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним
стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд
його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.

У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони
створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані у
Конституції, ані в Законі «Про судоустрій України» не розкритий. Але
вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в
науці під особливими судами розуміють утворення відокремлених судових
установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених з загального
масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворюються одноразово, для
розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі
спеціального акту відповідного органу державної влади.

Таке значення вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі
можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх
утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки
вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

У зв’язку з цим слід підкреслити, що утворені у системі загальних судів
військові суди не можуть бути віднесені до особливих судів (хоча й мають
деякі їх риси), оскільки вони лише на першому і другому рівні
відокремлені від загальних місцевих та апеляційних судів, але справи, що
ними розглядаються, можуть бути переглянуті Апеляційним судом України та
Верховним Судом України.

§ 2. Система судів загальної юрисдикції

2.1. Структура системи судів загальної

юрисдикції

Власне система судів загальної юрисдикції визначена в Законі «Про
судоустрій України», який розвинув і деталізував відправні положення,
закріплені в Конституції. Згідно з цим Законом система судів загальної
юрисдикції складається з загальних та спеціалізованих судів. Загальні
суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про
адміністративні правопорушення. Спеціалізованими є господарські суди,
які розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а
також деякі інші справи, віднесені процесуальним законом до їх
підсудності. До спеціалізованих належать й адміністративні суди, які
розглядають справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного
управління та самоврядування (справи адміністративної юрисдикції).

Підсистему загальних судів утворюють місцеві районні, районні у містах,
міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Їх
відносять до судів першого рівня. Другий рівень у підсистемі загальних
судів утворюють апеляційні суди, до яких включено апеляційні суди
областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної
Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд
ВійськовоМорських Сил України. Вживання поняття «апеляційний» у назві
вказаних судів не означає, що вони наділені повноваженнями щодо розгляду
справ лише в апеляційному порядку. У випадках, передбачених законом,
вони здійснюють розгляд справ по першій інстанції. Наявність двох
інстанційних повноважень у судах другого рівня обумовила необхідність
третього рівня в підсистемі загальних судів, який в Законі представлений
Апеляційним судом України.

На четвертому рівні судової системи знаходиться Верховний Суд України,
який стосовно загальних судів наділений повноваженням переглядати в
касаційному порядку рішення, постановлені місцевими, апеляційними судами
та Апеляційним судом України.

Підсистему спеціалізованих судів утворюють господарські та
адміністративні суди.

Місцевими господарськими судами (першого рівня) є господарські суди
Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в
округах відповідно до Указу Президента України.

Апеляційними спеціалізованими судами (тобто судами другого рівня) є
апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які
утворюються в апеляційних округах відповідно до указів Президента
України. Вони розглядають справи тільки в апеляційному порядку.

Третій рівень підсистем спеціалізованих судів складають Вищий
господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. На разі
утворення інших видів спеціалізованих судів мають бути утворені
відповідні вищі суди. Конституція не визначила зміст поняття «вищий
суд», а Закон України «Про судоустрій України» встановлює, що вищі суди
є вищою судовою інстанцією спеціалізованих судових гілок, які
розглядають в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції,
а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом, дають
спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань
застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової
юрисдикції.

Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом і в підсистемі
загальних, і в підсистемі спеціалізованих судів, може переглядати
справи, розглянуті вищими спеціалізованими судами у касаційному порядку
за винятковими або нововиявленими обставинами.

2.2. Порядок утворення судів

Законом України «Про судоустрій України» визначений порядок утворення і
ліквідації судів. Вказаний порядок поширюється на всі суди, окрім
Конституційного Суду України і Верховного Суду України, назва і
наявність яких закріплені Конституцією України (Розділ VІІІ ч. 3 ст.
124, ч. 2 ст. 125, ч.ч. 1 і 2 ст. 128, Розділ XІІ). А тому їхня
ліквідація можлива лише шляхом внесення змін до Конституції України.

У процедурі з утворення судів беруть участь у різних формах усі гілки
державної влади: виконавча, законодавча та судова.

Суди утворюються або ліквідуються Президентом України, який видає з
цього приводу відповідний указ, однак пропозиції щодо необхідності
утворення чи ліквідації суду вносяться Міністром юстиції України у формі
подання, яке заздалегідь має бути погодженим з Головою Верховного Суду
України (якщо мова йде про загальний суд) або з головою відповідного
вищого спеціалізованого суду (якщо мова йде про спеціалізований суд).

В указі Президента України про створення суду вказуються його
місцезнаходження і статус, які визначаються з урахуванням принципів
територіальності та спеціалізації.

Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна
адміністративнотериторіального устрою, передислокація військ або
реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної законом системи
судів, а також інші підстави, передбачені законом.

Кількість суддів в судах визначається Президентом України за поданням
Голови Державної судової адміністрації України, погодженим із Головою
Верховного Суду України (якщо вирішується питання щодо загальних судів)
або з головою відповідного вищого суду (якщо вирішується питання щодо
спеціалізованого суду). Критеріями визначення необхідної кількості
суддів є обсяг роботи суду, який залежить від чисельності населення
території, на яку поширюється юрисдикція цього суду, її економічної
характеристики, соціального складу мешканців тощо. Фактором, що обмежує
кількісний склад суддів, є обсяг видатків, затверджених на поточний рік
у Державному бюджеті України на утримання судів.

Після етапу утворення суду наступним є етап формування його керівного
складу. Кандидатури на посади голів судів обираються, як правило, з
найбільш кваліфікованих суддів, які мають великий професійний досвід,
користуються авторитетом, мають організаційні здібності, високі ділові й
моральні якості. Передбачений законом порядок призначення на посаду
голови суду та його заступників є загальним для всіх судів, окрім
Конституційного Суду України та Верховного Суду України, в яких
обіймання посад голів врегульовано Конституцією України і здійснюється
не шляхом призначення, а шляхом обрання самими суддями на пленарних
засіданнях відповідних судів.

Отже, голови всіх інших судів та їх заступники призначаються на посаду з
числа суддів та звільняються з посади Президентом України. Строк
призначення — п’ять років. Законом передбачена можливість призначення на
вказані посади повторно.

Ініціатива щодо призначення певного судді на адміністративну посаду
голови або його заступника або звільнення виходить від Голови Верховного
Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого
спеціалізованого суду) у формі подання до Президента України, якому
передує рекомендація Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів —
рекомендація відповідної ради суддів).

Суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім
адміністративних посад у Верховному Суді України) також за ініціативою
Вищої ради юстиції.

Перебування судді на адміністративній посаді у суді будьякого рівня не
звільняє його від виконання повноважень судді відповідного суду.

Звільнення судді з адміністративної посади не припиняє його повноважень
судді. Однак припинення повноважень судді має своїм безумовним наслідком
припинення його повноважень на адміністративній посаді.

2.3. Місцеві суди

Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та
міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.

Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Місцевими адміністративними судами є суди окружні, що утворюються в
округах відповідно до Указу Президента України.

Склад місцевого суду утворюють судді місцевого суду, голова та заступник
голови суду. Якщо у місцевому суді кількість суддів перевищує
п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.

Місцеві суди складають першу ланку (рівень) у системі судів загальної
юрисдикції. Їх також заведено йменувати основною ланкою судової системи,
оскільки вони становлять переважну більшість усіх судових органів, а
також як суди першої інстанції розглядають майже усі (за незначним
винятком) судові справи. Підсудність окремих категорій справ щодо
первісного розгляду їх по першій інстанції вищими судами визначається
процесуальним законодавством.

Предметна юрисдикція загальних та спеціалізованих судів визначена
загальним чином у судоустрійному та більш детально у процесуальному
законодавстві.

Місцеві загальні суди розглядають кримінальні, цивільні та
адміністративні справи, а також справи про адміністративні
правопорушення.

Чинний Кримінальнопроцесуальний кодекс України визначає, що місцеві суди
розглядають усі кримінальні справи за винятком тих, що підсудні
апеляційним судам. До таких належать кримінальні справи про злочини
проти основ національної безпеки України, передбачені статтями 109–114
Кримінального кодексу України, а також кримінальні справи про злочини,
за вчинення яких Кримінальним кодексом передбачене покарання у вигляді
довічного позбавлення волі. Окрім того, не місцевому, а апеляційному
суду відповідно до Закону України «Про статус суддів» підсудні всі
справи про злочини, у вчиненні яких обвинувачуються судді.

Місцевий загальний суд має повноваження щодо судового контролю за
додержанням конституційних прав і свобод особи при досудовому
розслідуванні кримінальних справ, зокрема, він приймає рішення щодо
законності і обґрунтованості затримання підозрюваного, обрання
обвинуваченому (підозрюваному) запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту, а також продовження тримання особи під вартою; проведення обшуку
житла чи іншого володіння особи та інших дій, передбачених
Кримінальнопроцесуальним кодексом України.

Місцевий суд розглядає у порядку цивільного судочинства усі цивільні
справи. До них належать справи про захист порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних,
житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших
правовідносин крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за
правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального
кодексу України). Цивільне судочинство здійснюється у декількох видах
провадження: позовному, наказному, окремому.

У порядку позовного провадження розглядаються, наприклад, такі справи як
справи про розділ майна, відшкодування шкоди, про повернення майна або
його вартості, про розірвання шлюбу, про стягнення аліментів, про
визнання батьківства, про захист прав споживачів тощо.

У порядку окремого провадження розглядаються, наприклад, такі справи як
справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або визнання
фізичної особи недієздатною, про визнання фізичної особи безвісно
відсутньою чи оголошення її померлою, про усиновлення, про встановлення
фактів, що мають юридичне значення, тощо. З наведеного переліку
випливає, що окреме провадження — це вид непозовного судочинства,
оскільки у такому порядку розглядаються цивільні справи про:

— підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають
значення для охорони прав та інтересів особи;

— створення умов для здійснення особою особистих немайнових чи майнових
прав;

— підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Наказне провадження — це новий для вітчизняного цивільного
процесуального законодавства порядок. Видача судового наказу проводиться
без судового засідання, оскільки судовий наказ є особливою формою
судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або
витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги,
тому й потреби у виклику стягувача та боржника для заслуховування їх
пояснень немає. Судовий наказ може бути видано, наприклад, коли заявлено
вимогу про стягнення нарахованої, але не сплаченої працівникові суми
заробітної плати.

Місцеві загальні суди розглядають також і адміністративні справи в
порядку адміністративного судочинства (ч. 2 ст. 22 Закону України «Про
судоустрій України»). Кодекс адміністративного судочинства, деталізуючи
положення базового Закону України «Про судоустрій України», встановлює
предметну підсудність адміністративних справ загальним та
адміністративним судам.

Місцевим загальним судам підсудні:

— адміністративні справи, де однією зі сторін є орган чи посадова особа
місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого
самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;

— усі адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності
суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до
адміністративної відповідальності (п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 18 Кодексу
адміністративного судочинства України).

Окрім цього, за вибором позивача справи щодо оскарження дій або
бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої
влади розглядаються і вирішуються або загальним місцевим судом у порядку
адміністративного судочинства, або окружним адміністративним судом також
за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім розгляду справ у порядку кримінального, цивільного та
адміністративного судочинства у випадках, передбачених законодавством
України, місцевий загальний суд розглядає справи про адміністративні
правопорушення, перелік яких міститься у ст. 221 Кодексу України про
адміністративні правопорушення. До них належать справи про дрібне
розкрадання, дрібне хуліганство, ухилення від відшкодування збитків,
заподіяних злочином, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі
працівника міліції, порушення порядку організації та проведення зборів,
мітингів, вуличних походів і демонстрацій, прояв неповаги до суду,
ухилення від виконання законних вимог прокурора та ін. Суддя одноособово
здійснює розгляд справ про адміністративні правопорушення. Рішення судді
по цих справах називається постановою.

Місцеві господарські суди розглядають по першій інстанції всі справи, що
виникають у господарських правовідносинах, а також інші справи,
віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Отже, господарським
судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні,
розірванні господарських договорів та інших підстав, справи про
банкрутство та справи за заявами органів Антимонопольного комітету
України, Рахункової палати з питань, віднесених до їх компетенції, а
також інші спори у випадках, передбачених Господарським процесуальним
кодексом України.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, в яких
однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган
влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа (крім
справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про
адміністративні проступки). Як вже зазначалося, вони розглядають також
справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб
місцевих органів виконавчої влади, якщо позивач обере саме цей, а не
місцевий загальний суд для вирішення своєї справи з загальних питань.

У місцевих господарських, як й у місцевих загальних судах, теж
впроваджується більш детальна спеціалізація щодо розподілу справ.
Реалізується вона шляхом утворення спеціалізованих колегій з вирішення
господарських спорів. Утворюють таку колегію у складі від трьох до семи
суддів, один з яких призначається головуючим колегії. За необхідності
вводиться посада заступника головуючого колегії. Спеціалізація колегій
може бути, наприклад, за такими категоріями справ:

— за участі органів державної податкової служби, контрольноревізійної
служби та органів контролю;

— за участі підприємств та організацій паливноенергетичного комплексу,
транспорту, зв’язку, водо, тепло, енергопостачання;

— за участі органів державної влади та місцевого самоврядування;

— пов’язаних з укладанням, зміною та виконанням господарських договорів;

— пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності, недобросовісною
конкуренцією;

— про банкрутство.

Розподіл позовних матеріалів та заяв про порушення справ про банкрутство
здійснює завідувач канцелярією суду відповідно до спеціалізації колегій,
а розподіл справ між суддями спеціалізованих колегій здійснює головуючий
колегії з урахуванням навантаження кожного судді та досвіду розгляду
певних видів спорів.

На практиці існує декілька принципів розподілу справ між суддями. В
місцевих судах, де призначено одного суддю, суддя розглядає всі
цивільні, адміністративні справи, а також кримінальні справи, розгляд
яких можна здійснювати одноособово. В місцевих судах, де кількісний
склад суддів більше одного, а у великих районах іноді більше 15–20,
можлива спеціалізація суддів. Звичайно судді спеціалізуються на розгляді
кримінальних, цивільних та адміністративних справ, але можлива й більш
детальна спеціалізація з певних категорій вказаних справ. Спеціалізація
дозволяє краще вивчити законодавство, судову практику, методику
вирішення справ. Цей принцип розподілу називається функціональним або
предметним.

Застосовується також територіальний (зональний) принцип розподілу справ,
коли суддя розглядає всі справи, які виникли на тій частині території
судового округу, яка закріплена за суддею головою суду.

Згідно предметнотериторіального принципу розподілу справ суддя розглядає
справи за спеціалізацією в межах закріпленої за ним території.

Поточний спосіб розподілу справ означає, що справи розподіляються
головою суду між суддями по черзі, за порядком надходження їх до суду.

Але в будьякому випадку спосіб розподілу справ між суддями не повинен
залежати від бажання однієї зі сторін у справі або будьякої особи, яка
зацікавлена в результатах цієї справи. Міжнародні стандарти найкращим
способом розподілу визнають жеребкування, автоматичний розподіл за
алфавітним порядком або іншу подібну систему (Рекомендація № (94)12
«Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалена Комітетом Міністрів
Ради Європи 13 жовтня 1994 р.).

Місцевий загальний суд поряд із справлянням правосуддя проводить також
роботу, спрямовану на вивчення й узагальнення судової практики, хоча
вона прямо не передбачається. Узагальнення судової практики є
комплексним дослідженням різноманітних сторін діяльності суду, в якому
виділяються напрямки аналізу: а) статистичних даних, що характеризують
злочинність і судимість, вивчення відомостей про умови виховання, спосіб
життя та особу засудженого, встановлення причин і умов, що сприяли
вчиненню злочину; б) справ, повернених на додаткове розслідування, і
процесуальних підстав повернення; справ, рішення за якими скасовано
вищим судом, і процесуальних підстав для скасування; в) ефективності
організації роботи в цілому суду, суддів та апарату суду.

Результати узагальнення судової практики спрямовані на розробку
пропозицій щодо вдосконалення роботи по розгляду судових справ,
правозастосовної діяльності суддів даного суду й організації роботи
суду. Останнє залежить від двох обставин: 1) організації роботи суддів і
2) організації роботи апарату суду. Значна роль в якісній організації
роботи суду належить керівникові судової установи.

Повноваження голови місцевого суду обумовлені тим, що він уособлює
собою, поперше, суддю, а подруге, керівника суддівської установи. Звідси
і характер його повноважень, серед яких можна виокремити суддівські,
адміністративні, організаційні та представницькі.

Про суддівські повноваження голови суду йдеться у ст. 20 Закону України
«Про судоустрій України», яка передбачає, що перебування судді на
адміністративній посаді не звільняє його від здійснення повноважень
судді відповідного суду.

Адміністративні повноваження голови місцевого суду розповсюджуються лише
на апарат суду. До нього входять посади: консультантів, секретарів суду,
секретарів судових засідань, судових розпорядників, помічників суддів,
помічників голів судів. Голова суду приймає їх на роботу та звільняє,
присвоює їм ранги державного службовця, застосовує щодо них заохочення
та накладає дисциплінарні стягнення.

Значну частину повноважень голови суду складають організаційні
повноваження. Зокрема, він:

— здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

— визначає обсяг обов’язків заступника (наприклад, доручає йому
організацію ведення судової статистики, керівництво роботою канцелярії
суду);

— на підставі указу Президента України про призначення на посаду судді
чи постанови Верховної Ради України про обрання судді або припинення
повноважень судді видає відповідний наказ;

— здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних
засідателів, які полягають у складанні списків осіб, котрі відповідають
вимогам, що висуває закон до кандидатів у народні засідателі, і
спрямуванні подання із запропонованим переліком осіб до відповідної
місцевої ради. Вказаний перелік, затверджений на чотири роки, має у разі
необхідності (але не рідше, ніж через два роки) переглядатися і
оновлюватися;

— організує ведення судової статистики (форм статистичної звітності
більше тридцяти. Вони розробляються Міністерством юстиції України. Звіти
мають складатися щомісячно);

— організує роботу по підвищенню кваліфікації працівників апарату суду.
Вказана робота виконується спільно з територіальними управліннями
Державної судової адміністрації.

Представницькі повноваження голови суду полягають в тому, що він
представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, громадянами та організаціями.

Перелік повноважень голови місцевого суду, що містяться у ст. 24 Закону
України «Про судоустрій України», не є вичерпним. Він може виконувати й
інші повноваження, надані йому законом.

2.4. Апеляційні суди

Апеляційні суди є другим рівнем (ланкою) в системі судів загальної
юрисдикції, які призначені реалізувати конституційний принцип щодо
забезпечення апеляційного оскарження рішень суду. В Україні діють
загальні та спеціалізовані апеляційні суди.

Судові округи (територія, на яку поширюється юрисдикція суду) в
загальних і спеціалізованих апеляційних судах не співпадають. Окрім
того, в підсистемі загальних судів назва суду і межі судового округу
визначені законом. Щодо спеціалізованих судів, то вирішення вказаного
питання віднесено до компетенції Президента України.

Так, закон визначив, що апеляційними загальними судами є: апеляційні
суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний
суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та
апеляційний суд ВійськовоМорських Сил України, а також Апеляційний суд
України.

Закон дозволив у разі необхідності замість апеляційного суду області
утворювати апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких
поширюється на декілька районів області.

Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та
апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах
відповідно до указів Президента України.

Вказаний порядок повністю відповідає Конституції України, яка наділяє
Президента України повноваженнями з утворення судів. Однак оскільки в
системі загальних судів (на відміну від спеціалізованих) завжди існували
три ланки, закон зберіг їхній перелік, лише наділивши їх іншими
повноваженнями. В системі спеціалізованих (спочатку в господарських, а
потім і в адміністративних) судів вказану ланку потрібно було створювати
вперше. На момент прийняття Закону України «Про судоустрій України» цієї
ланки в господарських судах не існувало.

Визначення місцезнаходження апеляційного суду, меж судового округу, який
має охоплювати декілька областей, потребує ретельного вивчення і, за
необхідності, швидкого виправлення недоліків з метою забезпечення
оптимальності функціонування суду. Після внесення змін до законодавства,
викликаних завершенням п’ятирічного строку дії низки статей Перехідних
положень Конституції України, Президентом України в системі
господарських судів було утворено апеляційні господарські суди, первісна
чисельність яких налічувала сім: Дніпропетровський, Донецький,
Київський, Львівський, Одеський, Севастопольський та Харківський.
Одночасно було визначено території, на які поширювалися повноваження
апеляційних судів, тобто судові округи. Згодом було визнано за доцільне
утворити Житомирський та Запорізький, Київський міжобласний та
Луганський апеляційні господарські суди з одночасною зміною судових
округів.

Суддівський склад апеляційного суду утворюють судді, як правило, обрані
безстроково.

З суддів цього суду призначаються голова суду і його заступники, один з
яких є першим заступником. Вони, як і голови та заступники голів
місцевих судів, призначаються на посаду строком на п’ять років і
звільняються з посади Президентом України. Вони також можуть бути
призначені на адміністративні посади повторно.

Апеляційні суди є внутрішньо структурованими. На відміну від місцевих
судів, де внутрішня структурованість (спеціалізація) залежить від
можливостей кожного суду окремо, структурованість апеляційних судів не
тільки закріплена в законі, ним визначений і порядок утворення цих
структур.

Для розгляду судових справ в апеляційних судах утворюються судові
палати. Для вирішення організаційних питань в апеляційних судах діє
президія апеляційного суду.

Назва судових палат, яка випливає з їх предметної юрисдикції, визначена
лише щодо загальних апеляційних судів, а саме: у складі загального
апеляційного суду утворюються судова палата у цивільних справах та
судова палата у кримінальних справах (ч. 5 ст. 25 Закону «Про судоустрій
України»).

Відносно спеціалізованих (господарських та адміністративних) апеляційних
судів законом надано право самим судам визначати необхідність створення,
кількість та назву судових палат: у складі спеціалізованого суду можуть
утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за
встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової
юрисдикції.

Так, наприклад, у Харківському апеляційному господарському суді,
кількість суддів котрого досить значна, утворено три судові палати з
розгляду окремих категорій справ:

— по спорах за участі податкових та інших контролюючих органів;

— по справах про банкрутство;

— по спорах, пов’язаних з укладанням, зміною, виконанням договорів.

В кожній судовій палаті утворено по три судові колегії, що складаються з
головуючого та суддів цих постійних колегій.

Судді апеляційного суду призначаються до складу відповідної судової
палати розпорядженням голови апеляційного суду.

Повноваження апеляційних судів поділяються на судові, аналітичні та
методичні. До перших належать повноваження по розгляду справ у
апеляційному порядку та по розгляду справ по першій інстанції.

До другої групи повноважень належать аналіз судової статистики, вивчення
та узагальнення судової практики. До третьої — надання методичної
допомоги місцевим судам у застосуванні законодавства. Перелік
повноважень апеляційних судів, закріплений у ст. 26 Закону, не є
вичерпним. Вони можуть здійснювати й інші повноваження, що мають бути
передбачені законом.

Підставою для розгляду справи у порядку апеляційного провадження є
апеляція, подана на рішення суду першої інстанції, яке не набрало
законної сили. Судове рішення у даному випадку — це вирок, рішення,
постанова, ухвала суду першої інстанції.

Перегляд судових рішень в апеляційному порядку здійснюється колегією у
складі трьох суддів, один з яких є головуючим. Усі питання, що виникають
у судовому засіданні, вирішуються більшістю голосів суддів. При
прийнятті рішення з кожного питання жоден з суддів не має права
утримуватися від голосування та підписання судового рішення, причому
головуючий голосує останнім.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої
інстанції апеляційний суд має право:

1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення
рішення без змін;

2) скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення по
суті позовних вимог;

3) змінити рішення;

4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і
закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду;

5) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду
першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої
інстанції.

Рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту
їх проголошення.

Окрім виконання повноважень суду апеляційної інстанції апеляційні суди
можуть виконувати також повноваження суду першої інстанції. Вказані
повноваження притаманні лише загальним апеляційним судам. Ані
Господарський процесуальний кодекс України, ані Кодекс адміністративного
судочинства України не наділяють апеляційні суди повноваженнями з
розгляду справ по першій інстанції. Кримінальнопроцесуальний кодекс
України та Цивільний процесуальний кодекс України такі норми містять.
Так, апеляційним загальним судам підсудні кримінальні справи:

— про злочини проти основ національної безпеки України (ст. ст. 109–114
Кримінального кодексу України);

— про злочини, за вчинення яких передбачено покарання у вигляді
довічного позбавлення волі;

— про злочини, у вчиненні яких обвинуваченим є суддя (Закон України «Про
статус суддів»).

Апеляційним загальним судам можуть бути підсудні цивільні справи, де
однією зі сторін є місцевий суд.

Повноваження голови апеляційного суду мають ту ж природу, що й голови
місцевого суду. Але їхній зміст дещо відмітний, обумовлений рівнем суду
та, природно, повноваженнями суду, який він очолює.

Голова апеляційного суду наділений повноваженнями, які також можливо
поділити на суддівські, адміністративні, організаційні та
представницькі.

І якщо суддівські, адміністративні та представницькі повноваження
здебільшого тотожні аналогічним повноваженням голови місцевого суду, то
організаційні повноваження мають певну відмінність. Так, у голови
апеляційного суду відсутні повноваження щодо забезпечення формування
складу народних засідателів, оскільки згідно з процесуальним
законодавством народні засідателі мають залучатися до розгляду справ
лише у місцевих судах.

Одночасно голова апеляційного суду має такі організаційні повноваження,
якими не наділений голова місцевого суду. Він організовує роботу
президії суду, вносить на її розгляд питання і головує на засіданнях
президії; поряд з організацією ведення та аналізу статистики організує
вивчення та узагальнення судової практики, у зв’язку з чим він має право
витребувати з відповідного суду справи, рішення в яких набрали законної
сили; організовує підвищення кваліфікації як працівників апарату суду,
так і суддів; вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи
голові відповідного вищого спеціалізованого суду щодо кандидатур для
призначення на посади голів місцевих судів та їх заступників; надає
пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційне
забезпечення його діяльності.

Голова апеляційного суду має першого заступника та заступників голови
суду — голів судових палат. У разі відсутності голови його обов’язки
виконує перший заступник голови, а за його відсутності — старший за
віком заступник голови апеляційного суду — голова судової палати.

Перший заступник голови апеляційного суду відповідно до розподілу
обов’язків бере на себе виконання частини повноважень, що належать
голові, зокрема, здійснює організаційне керівництво роботою структурних
підрозділів суду та виконує інші обов’язки, визначені головою суду.

Повноваження заступників голови апеляційного суду зосереджені на
організації роботи судових палат, які вони очолюють. Голови судових
палат формують колегії суддів для розгляду справ, самі головують у
судових засіданнях або призначають для цього суддів; організують ведення
судової статистики, аналіз та узагальнення судової практики у справах,
віднесених до компетенції палати. Тому вони теж мають право витребувати
з відповідного суду справи, рішення в яких набрали законної сили. Голови
судових палат інформують президію суду про діяльність судової палати.

До президії апеляційного суду входять голова суду, його заступники, а
також судді, кількісний склад яких визначається рішенням загальних
зборів цього ж суду. Персональний склад президії (за винятком осіб, що
входять до складу президії за посадою) формується через обрання суддів
теж на загальних зборах шляхом таємного голосування.

Оскільки президія суду створюється для вирішення лише організаційних
питань, останні також можливо згрупувати за їх функціональним
призначенням на: організаційнорозпорядчі, аналітичнометодичні та
контрольні. Задля виконання вказаних функцій президія наділена певними
повноваженнями, які закріплені у ч. 2 ст. 30 Закону України «Про
судоустрій України».

Реалізуючи організаційнорозпорядчу функцію, президія розглядає питання
організації діяльності суду, судових палат та апарату суду; затверджує
за поданням голови апеляційного суду персональний склад судових палат;
визначає кількість заступників голів судових палат; заслуховує
інформацію голів судових палат щодо діяльності палат; розглядає питання
організаційного забезпечення діяльності суду та виробляє пропозиції щодо
його поліпшення; розглядає питання кадрової роботи з суддями і
працівниками апарату суду та підвищення їх кваліфікації, забезпечує
виконання рішень зборів суддів відповідного суду.

Аналітична, методична та контрольна функції президії покликані сприяти
удосконаленню організації та діяльності не тільки апеляційного суду, а й
місцевих судів, які входять до апеляційного округу. Вказані функції
характеризують позапроцесуальні відносини між місцевими та апеляційними
судами.

Так, президія розглядає матеріали узагальнення судової практики та
аналізу судової статистики, приймає з цього приводу відповідні
рекомендації. В останні роки президії загальних апеляційних судів
аналізували стан судимості неповнолітніх, практику розгляду справ,
пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, порушенням митних
правил, обранням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Щоквартально узагальнюється практика скасування та зміни судових рішень
у кримінальних, цивільних справах. За результатами аналізу місцевим
судам даються рекомендації, проводяться семінари із суддями.

У зв’язку з прийняттям нових Кримінального, Цивільного, Сімейного та
Цивільного процесуального кодексів України президії апеляційних судів
провели значну роботу з надання методичної допомоги місцевим судам з
метою правильного застосування ними законодавства.

Контрольна функція випливає з принципу автономності та самостійності
судової влади. Ніякий інший орган, окрім органу судової влади, не може
контролювати виконання головою місцевого суду його повноважень з
організаційного керівництва діяльністю суду. Таким органом судової влади
відносно місцевих судів є апеляційний суд, а саме — президія цього суду,
якій надано повноваження заслуховувати інформацію голів місцевих судів
щодо організації діяльності судів, які вони очолюють. Предметом
інформування є, як правило, питання забезпечення строків розгляду
судових справ, складання статистичних звітів, звернення до виконання
судових рішень, стан ведення журналів судових засідань та своєчасне
передавання справ до канцелярії суду тощо.

Вказані повноваження президії дають змогу голові апеляційного суду мати
повне уявлення про організаційні здібності голів місцевих судів при
вирішенні питання про внесення пропозицій щодо кандидатур на призначення
на посаду голови суду.

Засідання президії апеляційного суду проводяться не рідше одного разу на
місяць. Вони є повноважними, якщо на них присутні не менше двох третин
її складу. Постанови президії приймаються відкритим або таємним
голосуванням більшістю голосів її членів, які брали участь у засіданні,
і підписуються головою суду, який головував на засіданні.

У загальних апеляційних судах передбачено функціонування суду присяжних.
Створення суду присяжних є виконанням конституційного принципу щодо
участі народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і
присяжних.

Вирішення питань щодо видів судочинства, в яких справи можуть
розглядатися судом присяжних, а також визначення рівня судової системи,
де можуть бути утворені суди присяжних, Конституція віддала на вирішення
судоустрійного та процесуального законодавства.

Закон України «Про судоустрій України» визначив, що суди присяжних
утворюватимуться в загальних апеляційних судах, тобто тих, що
розглядають цивільні та кримінальні справи. Новий Цивільний
процесуальний кодекс не передбачає такої форми участі народу у
здійсненні правосуддя як присяжні. Суд присяжних передбачений тільки у
проекті Кримінальнопроцесуального кодексу України, який регламентує
порядок їх участі у здійсненні правосуддя по певній категорії
кримінальних справ.

Статус присяжних та порядок їх залучення до виконання обов’язків у суді
закріплені у Законі «Про судоустрій України».

2.5. Військові суди

До судової системи загальних судів поряд із судами, що створюються за
територіальним принципом згідно адміністративнотериторіального устрою
держави, включено й військові суди регіонів, ВійськовоМорських Сил
України та гарнізонів. Таким чином, як частка єдиної системи загальних
судів України військові суди являють собою підсистему, що пристосована
до організаційної структури Збройних Сил України. Однак таке становище
існувало не завжди, оскільки військова юстиція за часів СРСР ніколи не
входила до судової системи України.

Першим законодавчим актом про суд в Україні була постанова Секретаріату
Української Народної Республіки від 4 січня 1918 р. «Про введення
народного суду», якою поряд з дільничними, повітовими та міськими судами
передбачалося створення робочих і селянських революційних трибуналів. У
розвиток постанови Секретаріату УНР від 23 січня 1918 р. було
затверджено положення про революційні трибунали, що регламентувало їх
організацію та діяльність. Постанови, які приймалися потім, не вплинули
на найважливішу особливість судової системи України періоду
1918–1921 рр. — організаційне роздвоєння, яке виявилося в існуванні двох
видів судів — народних судів і революційних трибуналів.

У 1922 р. необхідність окремого функціонування цих органів відпала, тому
було поставлене завдання щодо створення єдиної системи судів, які
розглядали б усі справи, в тому числі й ті, що розглядалися
революційними трибуналами. Це завдання вирішило Положення про судоустрій
УРСР, прийняте ВУЦВК 16 грудня 1922 р. Але після утворення у 1922 р.
Союзу РСР, а у 1924 р. — Верховного Суду СРСР було покладено початок
формуванню двох судових систем: союзної та республіканської. Так, у
Положенні про військові трибунали та військову прокуратуру від 20 серпня
1926 р. передбачалося, що касаційною інстанцією для військових
трибуналів є військова колегія Верховного Суду СРСР. Отже, військові
трибунали були повністю перетворені на союзні суди, які ні в
організаційному, ні в функціональному, ні в матеріальнотехнічному
відношенні не були пов’язані з судовою системою України. Такий порядок
існував до кінця 1991 р., коли військові трибунали, що діяли на
території України, було включено до загальної судової системи. Відтоді
розпочався процес законодавчого оформлення організації та діяльності
військових трибуналів.

Насамперед Верховному Суду України було надано повноваження суду
касаційної інстанції щодо справ, які розглядаються у першій інстанції
військовими трибуналами. Наступним кроком стало перейменування
військових трибуналів на військові суди з новою назвою і продовженням
повноважень суддів військових судів, оскільки у законодавстві ще не були
врегульовані питання статусу суддів цих судів і порядку формування
суддівського корпусу.

Так, військовий трибунал Київського військового округу було перетворено
на військовий суд Центрального регіону України, Одеського — на
військовий суд Південного регіону України, Прикарпатського — на
військовий суд Західного регіону України, військовий трибунал
Чорноморського флоту — на військовий суд ВійськовоМорських Сил України,
військові трибунали армій (з’єднань) — на військові суди гарнізонів за
місцем їх дислокації. Таким чином, в Україні з початку 90-х років було
створено 26 військових судів, у тому числі військових судів регіонів —
3, військовий суд ВійськовоМорських Сил України — 1, військових судів
гарнізонів — 22, де проходили військову службу близько 180 військових
суддів. Завершальним етапом побудови підсистеми військових судів стало
створення у структурі Верховного Суду України військової колегії у
складі голови колегії, його заступника та восьми суддів. Одночасно Закон
України «Про судоустрій України» був доповнений розділом 31 «Військові
суди», який детально регламентував порядок створення, склад, завдання та
повноваження військових судів. Необхідні зміни і доповнення були внесені
до Кримінальнопроцесуального і Цивільного процесуального кодексів
України.

Чинний Закон України «Про судоустрій України» не містить специфічних
завдань для військових судів, вони єдині для всіх судів і полягають у
забезпеченні захисту гарантованих Конституцією України та законами прав
і свобод людини і громадянина, прав, законних інтересів юридичних осіб,
інтересів суспільства і держави на засадах верховенства права.

Утворення військових судів та формування їхнього складу здійснюється у
тому самому порядку, що й інших судів. Але на відміну від загальних та
спеціалізованих судів тут просліджується зворотна тенденція: зменшення
кількості військових судів і складу військових суддів. Це є відбиттям у
системі судоустрою державної політики у сфері реформування Збройних Сил
України.

У судоустрійному законодавстві сформульовано норму, згідно з якою
підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх
розгляду визначаються процесуальним законом.

Після набрання чинності новим Цивільним процесуальним кодексом України
та Кодексом адміністративного судочинства України суттєво зменшилася
предметна юрисдикція військових судів.

Цивільний процесуальний кодекс України чітко визначив, що усі справи, що
підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються
районними в містах, міськими та міськрайоними судами. Отже, усі справи
про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи
інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних,
трудових відносин, незважаючи на те, що стороною може бути
військовослужбовець, військова частина, військова установа,
розглядаються не військовими, а вказаними вище судами.

Новим Законом «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.
передбачалося, що після утворення адміністративних судів місцеві
адміністративні суди розглядатимуть адміністративні справи «крім справ
адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких
здійснюють військові суди». Але після прийняття 6 липня 2005 р. Кодексу
адміністративного судочинства України, який набув чинності 1 вересня
2005 р., його Перехідними положеннями вказана норма, що містилася у ч. 4
ст. 22 Закону України «Про судоустрій України», була виключена.

Єдиним процесуальним законом, який регулює питання підсудності справ
військовим судам, є Кримінальнопроцесуальний кодекс України. У ньому
передбачено, що районному (міському) суду підсудні всі кримінальні
справи крім справ, підсудних вищим судам і військовим судам (ст. 33
Кримінальнопроцесуального кодексу України). Кримінальнопроцесуальне
законодавство регулює також підсудність справ по першій інстанції різним
ланкам військових судів. У підґрунтя цього розподілу покладено такі
критерії підсудності: а) за персональною ознакою, яка обумовлена
особливістю організації і функціонування Збройних Сил України; б) за
тяжкістю злочину.

Так, військовим судам гарнізонів як судам першої інстанції підсудні
справи про злочини осіб, які мають військове звання до підполковника,
капітана другого рангу включно, крім тих справ, які підсудні військовим
судам вищого рівня.

Військовим судам регіонів, ВійськовоМорських Сил як судам першої
інстанції підсудні:

1) справи про злочини осіб, які мають військове звання полковника,
капітана 1 рангу і вище;

2) справи про злочини осіб, які обіймають посаду від командира полку,
командира корабля 1 рангу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим
становищем;

3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом
передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного
позбавлення волі (ст. 36 Кримінальнопроцесуального кодексу України).

Кримінальнопроцесуальний кодекс врегулював також розподіл підсудності
справ між військовими і територіальними загальними судами у випадках,
коли у вчиненні злочину обвинувачуються військовослужбовець і цивільна
особа або якщо військовослужбовець обвинувачується у вчиненні не
військового, а «загальнокримінального» злочину.

У разі обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні декількох
злочинів, якщо справа хоча б про одну з осіб або про один із злочинів
підсудна військовому суду, справу розглядає військовий суд. У разі
обвинувачення групи осіб у вчиненні одного або декількох злочинів, що не
є військовими, справа щодо всіх обвинувачених розглядається загальним
територіальним судом (ст. 40 Кримінальнопроцесуального кодексу України).

Справи про злочини, вчинені особами в період проходження ними військової
служби, розглядаються військовими судами і в тому разі, коли на момент
розгляду справи вони звільнилися з військової служби. Справи про
злочини, вчинені особами до їх призову чи вступу на військову службу,
розглядаються загальними територіальними судами.

Для визначення підсудності справи військовому суду слід чітко знати
категорії осіб, які охоплюються поняттям «військовослужбовець».

Військова служба складається з дійсної служби та служби в запасі. Особи,
що перебувають на дійсній військовій службі, є військовослужбовцями, а у
запасі — військовозобов’язаними. Громадяни України, прийняті до
військового навчального закладу, йменуються курсантами. Вони також
перебувають на дійсній військовій службі, тому в разі вчинення злочину
курсанти притягуються як обвинувачені на тих же підставах, що і
військовослужбовці строкової служби. Дійсна військова служба осіб
молодшого складу обмежена визначеним терміном або контрактом, а осіб
офіцерського складу — граничним віком перебування на службі. Після
вислуги строку служби або досягнення граничного віку військовослужбовці
звільняються в запас, де перебувають до досягнення визначеного віку. Під
час перебування у запасі військовозобов’язані періодично призиваються на
збори на певний строк. При проходженні зборів військовозобов’язані за
своїм правовим становищем прирівнюються до військовослужбовців і несуть
відповідальність нарівні з ними.

До підсудності військових судів належать також справи про злочини осіб,
які є військовослужбовцями Служби безпеки України.

Кадри Служби безпеки складають:

а) співробітникивійськовослужбовці;

б) працівники, що уклали трудовий договір зі Службою безпеки;

в) військовослужбовці строкової служби.

Умови і порядок виконання своїх обов’язків
співробітникамивійськовослужбовцями Служби безпеки визначаються
укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців
строкової служби та служби за контрактом поширюється порядок проходження
військової служби у Збройних Силах України, що визначається відповідним
законодавством.

Трудові відносини працівників, котрі уклали трудовий договір зі Службою
безпеки України, регулюються законодавством України про працю. Тому в
разі вчинення ними злочину справи, на відміну від двох названих
категорій, розглядатимуться не військовими, а загальними судами.

Військовими судами розглядаються також всі справи про злочини проти
встановленого порядку несення служби, вчинені особами начальницького
складу установ виконання покарань. Оскільки особам, що перебувають на
службі в органах виконання покарань, установлені спеціальні звання, то
особами начальницького складу слід вважати всіх, кому такі звання
присвоєні (від молодшого сержанта до генерала внутрішньої служби).

Від осіб начальницького складу установ виконання покарань слід
відрізняти осіб, які перебувають на службі у внутрішніх військах. Перші
не є військовослужбовцями, другі ж — військовослужбовці з усіма
правовими наслідками, що з цього випливають.

Зменшення предметної юрисдикції військових судів впливає і на формування
структурних підрозділів військових апеляційних судів регіонів і
ВійськовоМорських Сил України та на обсяг повноважень голів цих судів.

Голова військового суду регіону (ВійськовоМорських Сил) відповідно до
ст. 28 Закону України «Про судоустрій України»:

— здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

— розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;

— на підставі акту про обрання (призначення) суддею чи припинення
повноважень судді видає відповідний наказ;

— організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й
узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду
справи, судові рішення в яких набрали законної сили;

— приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, застосовує
щодо них заохочення й накладає дисциплінарні стягнення;

— організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату
відповідного суду;

— подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на
утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;

— представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;

— здійснює інші передбачені законом повноваження;

— видає накази з питань організації роботи суду.

Для належного виконання завдань зі здійснення правосуддя військові суди
мають бути відповідно забезпечені.

Фінансування, матеріальнотехнічне постачання, забезпечення транспортом,
засобами зв’язку, зберігання архівних матеріалів військових судів і
Військової колегії Верховного Суду України відповідно до ст. 122 Закону
України «Про судоустрій України» покладено на Державну судову
адміністрацію, яка взаємодіє з відповідними установами Міністерства
оборони України.

Посадові оклади та доплати за кваліфікаційні класи військовим суддям
установлюють на рівні посадових окладів і доплат за кваліфікаційні класи
суддів відповідних загальних судів.

Доплати за військові звання й вислугу років встановлює законодавство
України для військовослужбовців. Посадові оклади працівників апарату
військових судів не можуть бути меншими, ніж посадові оклади працівників
апаратів відповідних загальних судів.

Особовий склад військових судів користується всіма видами військового
спорядження нарівні з особовим складом військових частин та установ
Міністерства оборони України.

Військовослужбовці військових судів перебувають на військовій службі й
належать до штатної чисельності Збройних Сил України. На них поширено
права й пільги, встановлені законодавством України для
військовослужбовців.

Перелік штатних посад суддів військових судів і Військової судової
колегії Верховного Суду України та відповідних цим посадам військових
звань затверджує Президент України.

Строки й порядок присвоєння військових звань, порядок призову й
звільнення з військової служби працівників військових судів визначено
законодавством України.

2.6. Касаційний суд України

Законом «Про судоустрій України» передбачено таку систему судів
загальної юрисдикції:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди; Апеляційний суд України;

3) Касаційний суд України;

4) вищі спеціалізовані суди;

5) Верховний Суд України.

Необхідність утворення Касаційного суду України була зумовлена, поперше,
скасуванням такого виду перегляду як перегляд у порядку нагляду, який
здійснювали президії обласних судів та Верховний Суд України; подруге,
забороною перегляду в одній судовій установі справи по різних інстанціях
(перша — апеляційна, апеляційна — касаційна); потретє, значно ширшим (у
порівнянні з наглядовим порядком) колом суб’єктів, наділених правом
ініціювання перегляду справ у касаційному порядку.

За приблизними підрахунками розробників проекту Закону України «Про
судоустрій України» Касаційний суд України мав би розглядати щорічно
близько 55 тис. справ. Усі вони тепер розглядаються Верховним Судом
України, що у зв’язку зі значною завантаженістю порушує право особи на
розгляд справи у розумні строки, отже, на доступність правосуддя.

Усі ці фактори були враховані при розробці Закону України «Про
судоустрій України».

На виконання цього Закону Президентом України був виданий Указ від
1 жовтня 2002 р. № 889/2002 «Про Апеляційний суд України, Касаційний суд
України та Вищий адміністративний суд України», в якому визначено
місцезнаходження Касаційного суду (м. Київ) та доручено Кабінету
Міністрів України під час розроблення проектів Державного бюджету
України на 2003 р. і наступні роки визначити бюджетні призначення на
утримання суддів суду та разом з Київською державною адміністрацією
вирішити питання щодо забезпечення Касаційного суду (як і двох інших)
приміщенням.

Указами від 7 листопада 2002 р. «Про кількість суддів Апеляційного суду
України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду
України» і від 9 липня 2003 р. «Про перелік штатних посад військових
суддів та відповідних цим посадам військових звань у військових судових
палатах Апеляційного суду України та Касаційного суду України» Президент
України створив усі необхідні умови для утворення і функціонування
Касаційного суду України. Але суд утворений не був.

До Конституційного суду України у березні 2003 р. з конституційним
поданням звернулася група з 62 народних депутатів з проханням вирішити
питання про конституційність п. 3 ч. 2 ст. 18, статей 32, 33, 34, 35, 36
37, підпункту 5 п. 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення»
Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. (тобто про
утворення Касаційного суду України).

Конституційний суд України, розглянувши подання, 11 грудня 2003 р. своїм
рішенням визнав неконституційність п. 3 ч. 2 ст. 18 та інших відповідних
статей Закону України «Про судоустрій України» щодо утворення в системі
судів загальної юрисдикції Касаційного суду України, оскільки вони
суперечать статтям 125, 131 Конституції України.

2.7. Вищі спеціалізовані суди

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд
України та Вищий адміністративний суд України. Закон допускає можливість
утворення й інших вищих спеціалізованих судів у загальному порядку,
передбаченому у ст. 20 Закону України «Про судоустрій України».

Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду
безстроково, голови суду та його заступників. Вимога до судді бути
обраним безстроково означає, що стаж роботи на суддівській посаді в
нього має бути не менш п’яти років.

У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватись судові палати з
розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах
відповідної спеціальної судової юрисдикції. Отже, кількість і предметна
спеціалізація судових палат у вищому суді визначаються не законом, а
самим вищим судом. У Вищому господарському суді утворено чотири судових
палати: з розгляду справ про банкрутство; з розгляду справ про стягнення
податків (обов’язкових платежів); з розгляду справ у спорах між
господарюючими суб’єктами; з розгляду справ, пов’язаних із захистом
інтелектуальної власності. На стадії вивчення знаходиться питання про
необхідність утворення ще однієї судової палати з розгляду справ у
корпоративних спорах та спорах, пов’язаних з приватизацією державного
майна.

Склад судових палат вищого спеціалізованого суду формується за поданням
голови суду президією цього суду.

Президія вищого спеціалізованого суду утворюється для вирішення
організаційних питань.

Для вирішення загальних питань діяльності усієї гілки судів певної
спеціалізації у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого
спеціалізованого суду.

Вищі спеціалізовані суди можуть мати друковані органи, які оприлюднюють
рішення із судових справ, аналітичні матеріали, постанови Пленуму та
президії спеціалізованого суду, ради суддів судів даної спеціалізації,
наукові статті з актуальних проблем тощо. Вищий господарський суд видає
«Збірник рішень Вищого господарського суду України», «Вісник Вищого
господарського суду України».

При вищих спеціалізованих судах можуть утворюватись
науковоконсультативні структури. Однією зі сталих форм є
Науковоконсультативна рада, головним завданням якої є опрацювання
питань, пов’язаних з роз’ясненням законодавства, подання висновків щодо
проектів законів та інших нормативноправових актів, а також опрацювання
інших питань, пов’язаних з необхідністю наукового забезпечення
діяльності вищого спеціалізованого суду. Саме тому до цих рад поряд із
суддями, які мають значний досвід роботи і схильність до наукового
осмислення судової практики зі складних питань застосування
законодавства, входять також провідні науковціфахівці в певних галузях
права.

У вищих спеціалізованих судах за поданням голів відповідних апеляційних
спеціалізованих судів формується резерв кандидатів на заміщення
адміністративних посад у місцевих господарських та адміністративних
судах. Суддя не може бути призначений на адміністративну посаду в суді
до закінчення шестимісячного строку перебування у резерві.

Згідно Закону усі вищі спеціалізовані суди знаходяться у м. Києві.

Повноваження вищого спеціалізованого суду утворюють певну систему, яка
складається з судових, аналітичних, методичних та організаційних
повноважень. Поряд з цими спеціалізований суд наділений ще одним
повноваженням, яке випливає з його статусу у гілці спеціалізованих судів
— це правороз’яснювальне повноваження.

Вказані повноваження розподіляються між структурними утвореннями вищого
спеціалізованого суду. Оскільки судді розподілені між судовими палатами,
можна стверджувати, що судові повноваження реалізуються лише в таких
утвореннях як судові палати.

Судові повноваження, які здійснюють судді певної палати у складі колегії
суддів, полягають в розгляді у касаційному порядку справ відповідної
судової юрисдикції, а також інших справ у випадках, визначених
процесуальним законом. Однак судові повноваження Вищого
адміністративного суду суттєво відрізняються від судових повноважень
Вищого господарського суду.

Як і Вищий господарський, Вищий адміністративний суд України переглядає
судові рішення місцевих та апеляційних судів у касаційному порядку як
суд касаційної інстанції.

Інші судові повноваження Вищого адміністративного суду щільно пов’язані
з судовим захистом виборчих прав громадян та прав на проведення
всеукраїнських референдумів.

Предметом оскарження з таких питань є рішення, дії або бездіяльність
Центральної виборчої комісії, місцезнаходженням якої є м. Київ. Тому усі
рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (за винятком
нижчезазначених) або члена цієї комісії оскаржуються до окружного
адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на м.
Київ.

Апеляційний перегляд вказаних справ здійснює не апеляційний
адміністративний суд, а Вищий адміністративний суд. Тобто по таких
справах він набуває повноважень суду апеляційної інстанції (ч. 3 ст. 172
Кодексу адміністративного судочинства України).

Окрім того, безпосередньо до Вищого адміністративного суду оскаржуються
рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії щодо
встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму.
Тому Вищому адміністративному суду як суду першої інстанції підсудні
справи:

— щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів
або всеукраїнського референдуму;

— щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

Поряд з судовими повноваженнями, тобто здійсненням правосуддя вищий
спеціалізований суд веде та аналізує судову статистику, вивчає та
узагальнює судову практику як власне вищого суду, так і нижчих
спеціалізованих судів. Ці аналітичні повноваження виконує судова палата
по справах, віднесених до її компетенції, у зв’язку з чим голова судової
палати має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення
по яких набули законної сили.

Методичні повноваження вищого спеціалізованого суду полягають у наданні
методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування
норм Конституції України та законів у судовій практиці.

Зміст методичної допомоги кожен раз визначається на підставі
узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Формами
методичної допомоги можуть бути відповіді на запити суддів нижчих судів,
інформаційні листи, семінари, рекомендації тощо. Вказані повноваження
можуть здійснювати як судові палати, так і президія вищого
спеціалізованого суду.

Правороз’яснювальні повноваження вищого спеціалізованого суду полягають
у наданні спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційних роз’яснень
з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної
судової юрисдикції. Вказаним повноваженням наділений виключно Пленум
вищого спеціалізованого суду.

Організаційні повноваження вищого спеціалізованого суду притаманні усім
його структурним утворенням. Більшість з них націлена на організацію
діяльності палат, президії, Пленуму. Але декотрі мають і зовнішню
спрямованість, тобто на всю гілку спеціалізованих судів.

Вищий спеціалізований суд може здійснювати інші повноваження,
передбачені законом.

Голова вищого спеціалізованого суду та його заступники призначаються на
посаду на п’ять років з числа суддів цього суду Президентом України за
поданням Голови Верховного Суду України на підставі рекомендації Ради
суддів України. Голова вищого спеціалізованого суду може бути
призначений на цю посаду повторно.

Голова вищого спеціалізованого суду має першого заступника та
заступників голови суду. У разі відсутності голови вищого
спеціалізованого суду його обов’язки виконує перший заступник, а за його
відсутності — один із заступників голови цього суду відповідно до
розподілу обов’язків.

Повноваження голови вищого спеціалізованого суду, як і голів судів
нижчого рівня, обумовлені тим, що він уособлює, поперше, суддю, а
подруге, керівника вищої судової установи в гілці спеціалізованих судів,
які мають елементи певної автономності. Тому якщо адміністративні і
суддівські повноваження за своїм змістом є тотожними аналогічним
повноваженням голів судів нижчих рівнів, то організаційні та
представницькі мають певну відмінність.

Судові повноваження голови вищого спеціалізованого суду полягають в
тому, що він може головувати в судових засіданнях колегій суддів при
розгляді будьякої справи, аби вона належала до юрисдикції цього суду.

Адміністративні повноваження поширюються лише на працівників апарату
суду і полягають у праві голови приймати на роботу та звільняти з роботи
вказаних працівників, присвоювати їм ранги державного службовця,
застосовувати до них заохочення та накладати дисциплінарні стягнення.

Організаційні повноваження, якими наділений голова вищого
спеціалізованого суду, за своєю спрямованістю можуть бути поділені на
дві групи: перша група повноважень має на меті забезпечення діяльності
вищого суду, друга — забезпечення діяльності спеціалізованих судів
нижчого рівня. До другої групи належать такі повноваження:

— погодження подання, що вносить Міністр юстиції України до Президента
України щодо утворення та ліквідації відповідних спеціалізованих
місцевих та апеляційних судів;

— внесення подання про призначення та обрання безстроково суддів
відповідних місцевих і апеляційних спеціалізованих судів, вищого
спеціалізованого суду та звільнення їх з посад;

— внесення подання на підставі рекомендації ради суддів спеціалізованих
судів про призначення суддів на адміністративні посади в судах нижчого
рівня.

Організаційні повноваження, які мають за мету забезпечення діяльності
вищого спеціалізованого суду, за своїм змістом є достатньо
різноманітними, вони націлені на вирішення майже усього спектру
організації діяльності суду: кадрові, фінансові тощо.

Голова вищого спеціалізованого суду:

— здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

— розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;

— на підставі акту про обрання суддею вищого суду або припинення
повноважень судді цього суду видає відповідний наказ;

— утворює судові палати та вносить на затвердження президії суду
пропозиції щодо їх персонального складу;

— організовує роботу президії, вносить на її розгляд питання та головує
на її засіданнях; скликає Пленум вищого спеціалізованого суду, вносить
на його розгляд питання та головує на його засіданнях; може головувати в
судових засіданнях колегій суддів вищого спеціалізованого суду при
розгляді будьякої справи, що належить до юрисдикції даного суду;

— керує організацією роботи судових палат, здійснює керівництво роботою
апарату суду;

— організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення та
узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду
справи, судові рішення, що набрали законної сили; затверджує штатний
розпис і кошторис витрат на утримання вищого суду;

— організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату
вищого суду;

— подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування суду та
організаційного забезпечення його діяльності.

Представницькі повноваження голови суду полягають в тому, що він
представляє вищий спеціалізований суд у зносинах з іншими органами
державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами і
організаціями, органами влади та організаціями інших держав. До цих,
досить традиційних, представницьких повноважень належить і
представництво, зміст якого визначається характером відносин між вищим
спеціалізованим судом і Верховним Судом України. Голова вищого
спеціалізованого суду (а також його перший заступник) входить до складу
Пленуму Верховного Суду України, де на засадах рівності бере участь у
вирішенні усіх питань, що входять до компетенції Пленуму. Окрім того,
голова вищого спеціалізованого суду інформує Пленум Верховного Суду
України про діяльність вищого спеціалізованого суду.

Перелік повноважень голови вищого спеціалізованого суду, закріплений у
ст. 41 Закону України «Про судоустрій України», не є вичерпним. Голова
може виконувати й інші повноваження, передбачені законом.

Перший заступник та заступники голови вищого спеціалізованого суду
призначаються на посаду з числа суддів даного суду за пропозицією голови
вищого спеціалізованого суду у загальному порядку, передбаченому у ст.
20 Закону України «Про судоустрій України». Вони можуть призначатися на
адміністративну посаду повторно. Ці посадові особи здійснюють
керівництво роботою структурних підрозділів суду відповідно до
встановленого головою суду розподілу обов’язків. Повноваження заступника
голови суду — голови судової палати — складаються з судових,
організаційних та аналітичнометодичних повноважень. Він:

— організовує роботу судової палати;

— формує колегії суддів для розгляду судових справ;

— головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;

— організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення та
узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції
судової палати; має право витребувати з судів нижчого рівня справи,
судові рішення по яких набрали законної сили;

— надає методичну допомогу спеціалізованим судам з метою правильного
застосування законодавства;

— інформує президію суду про діяльність судової палати.

Перелік цих повноважень, закріплений у ст. 42 Закону України «Про
судоустрій України», також не є вичерпним.

Президія вищого спеціалізованого суду за своїм призначенням є органом
оперативного колегіального вирішення питань організації діяльності як
власне вищого суду, так і спеціалізованих судів нижчих рівнів. Усі її
повноваження мають організаційний характер. За функціональним
призначенням їх можна поділити на організаційнометодичні та контрольні.
Їхній зміст в цілому збігається з аналогічними повноваженнями президій
апеляційних судів з відмінностями, обумовленими рівнем вищого суду.

Реалізуючи організаційнорозпорядчі повноваження, Президія вищого
спеціалізованого суду розглядає питання організації діяльності суду,
судових палат, апарату суду, за поданням голови вищого спеціалізованого
суду затверджує склад кожної з судових палат; розглядає питання
організаційного забезпечення діяльності суду і виробляє пропозиції щодо
його поліпшення, розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників
апарату вищого спеціалізованого суду та підвищення їх кваліфікації.

Аналітична функція полягає в розгляді матеріалів судової практики та
аналізі судової статистики. Якщо судові палати безпосередньо вивчають
судову практику і аналізують судову статистику (а проведення цієї роботи
з хоча б одного складного питання потребує багато часу — від декількох
тижнів до декількох місяців), то президія розглядає результати такого
узагальнення і обирає необхідну форму доведення їх до суддів
спеціалізованих судів, одна з яких передбачена законом — прийняття
відповідних рекомендацій. Вказані рекомендації орієнтують суддів на
досягнення єдності судової практики як в додержанні процесуального, так
і в застосуванні матеріального права.

Президія вищого суду уповноважена вирішувати певні організаційні питання
щодо спеціалізованих судів нижчого рівня. Так, вона заслуховує
інформацію голів апеляційних та місцевих судів щодо організації роботи
цих судів. Такій інформації передує перевірка стану організації роботи у
певному суді членами президії. Останнім часом склад груп, що здійснюють
перевірку, має комісійний характер, оскільки до неї залучаються і члени
ради суддів спеціалізованих судів як органу суддівського самоврядування.

Президія також висловлює пропозиції щодо кількості суддів відповідних
спеціалізованих місцевих та апеляційних судів. Вона надає методичну
допомогу апеляційним та місцевим судам для забезпечення правильного
застосування ними законодавства (про форми методичної допомоги йшлося
вище).

Реалізуючи вказані контрольні та методичні повноваження, президія не
може втручатися в діяльність по здійсненню правосуддя, визначати
результати розгляду судових справ.

Склад і порядок роботи президії мають відповідати завданням цього
структурного підрозділу суду.

До президії входять голова вищого спеціалізованого суду, його
заступники, а також судді, кількісний склад яких визначається Пленумом
спеціалізованого суду. Судді обираються до складу президії загальними
зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.

Засідання президії проводяться не рідше одного разу на два місяці. Вони
є повноважними за присутності не менше двох третин її складу. Постанови
президії приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю
голосів членів президії, присутніх на засіданні, і підписуються головою
суду чи його заступником, який головував на засіданні.

Пленум вищого спеціалізованого суду діє, як зазначалося, для вирішення
загальних питань діяльності відповідних спеціалізованих судів.

Його повноваження можна поділити на декілька груп: перша націлена на
вирішення організаційнокадрових питань; друга — на вирішення складних
питань застосування законодавства, що виникають в судовій практиці при
розгляді судових справ; третя — на вдосконалення законодавчого
врегулювання відносин, що є предметом юрисдикції спеціалізованих судів.

Реалізуючи першу групу повноважень, Пленум визначає кількісний склад
суддів — членів президії вищого спеціалізованого суду; затверджує склад
науковоконсультативної ради при вищому спеціалізованому суді та
положення про неї; затверджує склад редакційної колегії друкованого
органу вищого спеціалізованого суду.

Задля реалізації другої групи повноважень Пленум заслуховує інформацію
голови вищого спеціалізованого суду про діяльність гілки спеціалізованих
судів, а також повідомлення заступників голови вищого спеціалізованого
суду (голів судових палат) та голів апеляційних і місцевих
спеціалізованих судів про практику вирішення судових справ. На підставі
отриманої інформації Пленум дає роз’яснення з питань застосування
спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної
юрисдикції.

Для реалізації третьої групи повноважень, тобто удосконалення
законодавчого врегулювання відносин, що є предметом юрисдикції
спеціалізованих судів, у ст. 44 Закону України «Про судоустрій України»
передбачено такі способи:

«… 2. Пленум вищого спеціалізованого суду:

… 5) вносить в установленому порядку пропозиції щодо необхідності змін
чинного законодавства;

6) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з
поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України».

Повноваження Пленуму, які перелічені у ст. 44 Закону, не є вичерпними.
Він може розглядати і вирішувати інші питання, віднесені законом до його
повноважень.

2.8. Верховний Суд України

Місце Верховного Суду України в судовій системі України закріплено на
конституційному рівні: «Найвищим судовим органом у системі судів
загальної юрисдикції є Верховний Суд України» (п. 2 ст. 125 Конституції
України).

Найвищість означає, поперше, що Верховний Суд України очолює судову
систему України; подруге, що він є останньою судовою інстанцією у
вітчизняній системі судів загальної юрисдикції, рішення його не
підлягають перегляду; потретє, що він має такі повноваження, які не
співпадають за змістом та обсягом з повноваженнями вищих спеціалізованих
судів, що очолюють підсистеми спеціалізованої юрисдикції.

Зміст «найвищості» розкритий в Законі України «Про судоустрій України»,
причому вона є характерною не лише для судових, а й для несудових
повноважень Верховного Суду України.

Призначенням Верховного Суду України є здійснення правосуддя,
забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами
загальної юрисдикції.

Частина 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України» закріплює
перелік повноважень, які націлені на реалізацію вказаного призначення, а
також інших завдань, які стоять перед Верховним Судом України.

Усі повноваження можна класифікувати за декількома групами.

Першу групу утворюють судові повноваження.

Другу — повноваження, націлені на забезпечення єдності судової практики.

Третя група повноважень націлена на реалізацію принципу верховенства
права у правозастосовній діяльності судів.

Четверта група має політичне забарвлення, оскільки визначає місце
Верховного Суду України в механізмі стримувань і противаг від
зловживання владою інших гілок державної влади. Ці повноваження в
науковій літературі йменуються або виключними, або посвідчувальними.

П’ята група повноважень — представницькі.

Перелічені повноваження не є вичерпними, Верховний Суд України може
здійснювати й інші повноваження, передбачені законом.

Судові повноваження. Судові повноваження Верховного Суду України
реалізуються шляхом здійснення правосуддя.

Причому зміст правосудних повноважень цілком визначений місцем
Верховного Суду України в судовій системі. Він:

а) переглядає справи у зв’язку з винятковими обставинами в порядку,
встановленому процесуальним законом;

б) переглядає справи у касаційному порядку у випадках, встановлених
законом;

в) у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з
виключними обставинами.

Перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами здійснюється
з таких підстав:

— неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції (якими в
Україні є спеціалізовані суди: Вищий адміністративний та Вищий
господарський суди та судові палати і військова судова колегія
Верховного Суду України) одного і того ж положення закону;

— визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція
якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов’язання
України. Такими установами, наприклад, є Європейський Суд з прав людини,
створений за Європейською Конвенцією з прав людини і основоположних
свобод, Комітет з прав людини ООН, створений за Факультативним
протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, до
якого Україна приєдналася в жовтні 1991 р.

Перегляд судових рішень у касаційному порядку здійснюється відносно
справ, розглянутих місцевими та апеляційними загальними судами, оскільки
касаційною інстанцією для них є саме Верховний Суд України.

Розгляд інших справ, пов’язаних з виключними обставинами, здійснюється
за наявності таких підстав:

1) нововиявлені обставини;

2) неправильне застосування матеріального закону чи істотне порушення
вимог процесуального закону, які істотно вплинули на правильність
судового рішення.

Поряд з судовими повноваженнями, тобто здійсненням правосуддя, яке в
романогерманській (континентальній) системі права є основним способом
забезпечення єдності судової практики вищими судовими установами,
Верховний Суд України наділений й іншими повноваженнями для виконання
цього завдання.

Такими є аналітичні, методичні і правороз’яснювальні повноваження.

Згідно Закону України «Про судоустрій України» Верховний Суд України
веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову
практику, ознайомлюється в судах з практикою застосування законодавства,
дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на підставі
узагальнення судової практики та аналізу судової статистики.

Оскільки аналогічні повноваження мають і Вищий господарський та Вищий
адміністративний суди, Верховному Суду як найвищому суду України в
системі судів загальної юрисдикції надано право у разі необхідності
визнавати нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

Повноваження щодо забезпечення єдності судової практики, що належать
Верховному Суду України, реалізуються як в цілому судом, так і його
структурними підрозділами та суддями.

Аналітичні повноваження полягають в тому, що судові палати і судді,
котрі входять до їх складу, аналізують судову статистику, вивчають та
узагальнюють судову практику з розгляду справ, що входять до предмету
юрисдикції палати.

Методичні повноваження полягають в наданні методичної допомоги
відповідним судам нижчого рівня з метою правильного застосування
законодавства. Зміст методичної допомоги кожен раз визначається на
підставі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Її
форми вироблені багатолітньою практикою і є такими, як і у вищих
спеціалізованих судів: огляди, листи, семінари тощо.

Правороз’яснювальні повноваження Верховного Суду України реалізуються
шляхом надання судам роз’яснень з питань застосування законодавства,
необхідність і зміст яких визначаються за результатами вивчення та
узагальнення судової практики та аналізу судової статистики.

Суд як орган, що здійснює правосуддя, тобто державну діяльність по
вирішенню соціальних конфліктів, має виходити з основоположного принципу
правосуддя — ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи
з мотивів відсутності закону, писаної норми, що регулює спір, який
виник. Отже, суд бере на себе регламентуючу функцію у випадку
недосконалості, прогалинності законодавства. При цьому він має
враховувати найважливіші сучасні цінності у правовому регулюванні:
досягнення стабільності, передбачливості.

Судова система в цілому повинна прагнути досягати однакового судового
правозастосування. При цьому мають гармонічно поєднуватись дві вимоги:
самостійність кожного суду (судді) при вирішенні конкретної справи і
прийнятті рішення та стабільність і єдність судової практики,
передбачливість для суспільства і кожної особи результату судового
розгляду. Саме таку задачу мають вирішувати роз’яснення Верховного Суду
України з питань застосування законодавства.

Постанова Пленуму приймається у тих випадках, коли потрібно доповнити,
виправити, змінити, направити по іншому принципу правозастосування
певних норм чинного законодавства, — тобто це судове вирішення окремих
категорій справ, судове регулювання конкретних правовідносин по окремих
категоріях спорів. Правоположення, що формулюються в постановах
(роз’ясненнях), приймаються не по конкретній справі, тому вони за своєю
природою не можуть бути правозастосовними актами. Правила вирішення
певних правових ситуацій, які в них містяться, з одного боку, є
абстрактними нормами, з іншого — вони не можуть бути відірвані від
судової практики вирішення конкретних справ, тобто їх базою є не самі
правовідносини, а їх правова судова оцінка. Регулювання здійснюється
крізь призму судової практики, в якій виділяються проблеми, що вимагають
судового врегулювання.

Постанови (роз’яснення) містять правоположення, які передбачають нові
шляхи, засоби, підстави, елементи виникнення, зміни чи припинення
існуючих правовідносин, в іншому випадку взагалі немає сенсу у прийнятті
таких постанов, бо будьяке роз’яснення, тлумачення викликане саме їх
неясністю, суперечливістю, котрі потрібно подолати шляхом формулювання
нових правил. За своєю правовою природою вони не є первісним джерелом
права, це завжди вторинні правові норми.

На думку суддів Верховного Суду України, під час підготовки нових
законів законодавець не завжди дотримується єдиних наукових і
концептуальних підходів, а це часто призводить до великої кількості
неузгодженостей, деякі норми взагалі суперечать одна одній. Ця обставина
є причиною багатьох колізій при застосуванні норм і прийняття судами
взаємовиключних рішень. Таким станом законодавчого забезпечення
пояснюються підвищена увага Верховного Суду України до аналізу й
узагальнення судової практики з найактуальніших категорій справ, активне
надання роз’яснень. Після прийняття Конституції України та законів від
21 червня 2001 р. та 12 липня 2001 р. (завершення п’ятирічного
перехідного періоду, визначеного Конституцією) Верховний Суд прийняв
більше 60 постанов роз’яснювального характеру. Ці постанови, прийняті
після глибокого аналізу і узагальнення судової практики, містять
роз’яснення щодо застосування нового законодавства з найбільш актуальних
і складних категорій цивільних, кримінальних справ, справ про
адміністративні правопорушення, що дає судам можливість приймати рішення
щодо захисту прав і свобод людини і громадянина виходячи з духу
Конституції та прецедентної практики Європейського Суду з прав людини.
Наприклад, тільки за два роки (2003–2004 рр.) Верховний Суд прийняв такі
надзвичайно важливі постанови: від 16 квітня 2004 р. № 7 «Про практику
застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних
справ»; від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами
кримінального покарання»; від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику
в справах про злочини проти життя та здоров’я особи»; від 27 лютого
2004 р. № 2 «Про застосування судами законодавства про відповідальність
за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську
діяльність»; від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами
України законодавства у справах про злочини неповнолітніх»; від 2 липня
2004 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким
передбачені права потерпілих від злочинів»; від 25 квітня 2003 р. № 4
«Про практику застосування судами запобіжних заходів у вигляді взяття
під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання
і досудового слідства»; від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування
законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному
судочинстві» та ін.

Повноваження по забезпеченню дії принципу верховенства права у
правозастосовній діяльності судів визначені на конституційному рівні.
Конституція надає Верховному Суду України право звернення до
Конституційного Суду України задля вирішення питань про відповідність
Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 150
Конституції України).

Це повноваження Верховного Суду України випливає з наступного.
Конституція проголошує визнання та дію в Україні принципу верховенства
права. Зміст цього принципу полягає у визнанні людини найвищою
соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають
зміст і спрямованість діяльності держави. Перелік прав і свобод людини,
який не є вичерпним, закріплений Конституцією, яка має найвищу юридичну
силу. Закони та інші нормативноправові акти приймаються на основі
Конституції і повинні відповідати їй. При здійсненні судочинства суди
вирішують справи на підставі Конституції України, міжнародних актів і
міжнародних договорів, що є частиною національного законодавства,
законів. У випадках невизначеності в питаннях відповідності закону, який
підлягає застосуванню у конкретній справі, Конституції України суд за
клопотаннями учасників судочинства або за своєю ініціативою призупиняє
провадження по справі і звертається до Верховного Суду України — єдиної
судової установи, яка є суб’єктом права на конституційне подання до
Конституційного Суду України з вказаних питань. Рішення про звернення до
Верховного Суду України щодо постановки такого питання може приймати суд
першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

Вивчивши зміст рішення, Верховний Суд України на пленарному засіданні
вирішує питання про необхідність внесення конституційного подання.

Верховний Суд України є також суб’єктом права на конституційне подання
щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Одночасно з
Верховним Судом України суб’єктами цього права є також громадяни
України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Однак у
Верховного Суду України (як і в обмеженого кола суб’єктів, визначених в
Законі «Про Конституційний Суд України») є певні переваги у більш
стислих строках розгляду справи у порівнянні з громадянами та юридичними
особами: строк провадження по справі не повинен перевищувати трьох
місяців, а в разі визнання Конституційним Судом України вирішення
питання невідкладним строк розгляду подання не повинен перевищувати
одного місяця. Строк же розгляду конституційних звернень громадян та
юридичних осіб не повинен перевищувати шести місяців.

Реалізуючи ці повноваження, Верховний Суд України звертався з
конституційними поданнями до Конституційного Суду з таких, наприклад,
питань: щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 і ч. 2 ст. 126
Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів»
(справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), з приводу
чого Конституційним Судом було прийняте рішення; щодо відповідності
Конституції (конституційності) положень деяких пунктів і частин статей
1, 8, 18, 25, 30, 31, 32, 33, 37, 38, 48 Закону України «Про Вищу раду
юстиції», з приводу чого Конституційним Судом України також було
прийняте рішення. Ініціатива щодо звернення до Конституційного Суду
України виходить або від Голови Верховного Суду, або від судових палат.

Четверта група повноважень Верховного Суду України, яка має певне
політичне забарвлення, сформульована в законі таким чином: «Верховний
Суд України дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких
звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого
злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про
неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом
здоров’я».

Ці повноваження випливають з наступних положень. Президент України є
главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і
громадянина. Задля того, щоб він міг реалізовувати своє призначення,
його конституційноправовий статус складається як з норм, що гарантують
йому можливість реалізовувати свої конституційні повноваження, так і з
норм, що передбачають можливу відповідальність глави держави.

До перших належать, зокрема, норми, закріплені у ст. 105 Конституції
України, серед яких є користування правом недоторканності на час
виконання своїх повноважень.

До других належать норми, закріплені у ч. 2 ст. 108 Конституції, які
передбачають можливість дострокового припинення повноважень Президента
України у разі «… 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом
здоров’я, 3) усунення з поста в порядку імпічменту».

Реальна влада глави держави залежить не стільки від обсягу належних йому
конституційних повноважень, скільки від форми правління, характеру
політичного режиму, співвідношення сил у державі в той чи інший проміжок
часу, а дуже часто і від особистих властивостей особи, котра обіймає цю
посаду. В умовах, коли кожен з носіїв влади — президент і законодавчий
орган — у значній мірі відокремлені один від одного, оскільки мають
фіксований мандат всенародного обранця, можуть більшменш самостійно
функціонувати протягом усього строку конституційних повноважень, пошук
точок дотику між ними, компромісу, особливо коли вони є представниками
різних політичних сил, може бути вельми складним. Тому не виключена
можливість дострокового усунення Президента з посади, до того ж підстави
для цього можуть бути як реальними, так і надуманими. Саме тому у
ланцюгу послідовних ланок процедури імпічменту чи визнання неможливості
виконання повноважень за станом здоров’я центральна ланка належить
Верховному Суду України.

Незалежний, неупереджений, неполітизований, а отже, й об’єктивний
колегіальний орган, який складається з найдосвідченіших професіоналів,
здатний дати висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, в яких
звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого
злочину, а також чи дійсно неможливе виконання Президентом України своїх
повноважень за станом здоров’я, чи це просто безпідставне використання
одного із засобів політичної боротьби.

Представницькі повноваження Верховного Суду України полягають в тому,
що, уособлюючи систему судів загальної юрисдикції, він приймає
представників вищих судових установ інших держав, організує міжнародні
семінари, зустрічі; посадові особи Верховного Суду України беруть участь
в аналогічних заходах за кордоном. Такі ж представницькі функції
Верховного Суду України і на внутрішньодержавному рівні, зокрема при
вирішенні питань формування Державного бюджету України.

Як вже вказувалося, перелік повноважень, наданий у ст. 47 Закону України
«Про судоустрій України», не є вичерпним. Можливе здійснення й інших
повноважень за умови, що вони передбачені законом. Одним з таких законів
є Кримінальнопроцесуальний кодекс України, який передбачає порядок
обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і визначає, суди
якого рівня мають повноваження з продовження строку тримання під вартою.

За КПК України строк тримання під вартою під час досудового слідства не
повинен тривати більше двох місяців. Але з підстав, визначених законом,
він може бути продовжений:

— до чотирьох місяців — суддею того суду, який виніс постанову про
застосування цього запобіжного заходу (зазвичай місцевого загального);

— до дев’яти місяців — суддею апеляційного суду;

— до вісімнадцяти місяців — суддею Верховного Суду України.

Посадовий склад Верховного Суду України визначений у декількох статтях
Закону України «Про судоустрій України»: ч. 1 ст. 48, ч. 4 ст. 50, ст.
52, ч. 5 ст. 53.

Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. Принципи і
механізм зайняття ним посади закріплені на конституційному рівні. За
Конституцією України Голова Верховного Суду України обирається на посаду
і звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного
Суду України в порядку, встановленому законом. Закон України «Про
судоустрій України» деталізує вказані принципові положення. За Законом
Голова Верховного Суду України обирається на строк п’ять років і
вважається обраним, якщо за нього подано більшість голосів від
загального складу Пленуму. Суддя, обраний Головою, не може бути обраний
на цю посаду більш ніж на два строки підряд.

До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України,
обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом
Президента України за поданням Голови Верховного Суду України,
погодженим з Радою суддів України.

Суддівський склад Верховного Суду України з 1994 р. до останніх часів
залишався незмінним і налічував 85 осіб.

У зв’язку з набуттям 1 вересня 2005 р. чинності Кодексом
адміністративного судочинства України постало питання про збільшення
кількісного складу суддів Верховного Суду України. Пленум Верховного
Суду України 23 вересня 2005 р. прийняв постанову про необхідність
збільшення кількості суддів. Радою суддів України 30 вересня 2005 р.
була дана згода на збільшення суддівського складу до 95 суддів.
Президент України 7 жовтня 2005 р. видав Указ № 1427/2005 «Про кількість
суддів Верховного Суду України», яким встановлено, що кількість суддів
складає 95 осіб.

Оскільки у Верховному Суді утворені палати, що здійснюють розгляд справ
з питань юрисдикції спеціалізованих судів, до суддів цих палат
висуваються додаткові вимоги, які мають гарантувати не тільки високий
професійний рівень суддів Верховного Суду, а й фаховість у питаннях
спеціалізованої юрисдикції: ці судді повинні мати стаж суддівської
діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років або у
відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п’яти років.

У складі Верховного Суду України діють:

1) Судова палата у цивільних справах;

2) Судова палата у кримінальних справах;

3) Судова палата у господарських справах;

4) Судова палата в адміністративних справах.

У складі Верховного Суду діє Військова судова колегія.

Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного
Суду України діє Президія Верховного Суду України.

У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України, який
вирішує питання, визначені Конституцією України і Законом «Про
судоустрій України».

Повноваження Верховного Суду України розподілені між структурними
утвореннями суду. Наприклад, суддівські, аналітичні, методичні
повноваження здійснюють судові палати і судді, які входять до складу
палат; правороз’яснювальні повноваження здійснює лише Пленум. Також лише
він здійснює повноваження з забезпечення реалізації принципу
верховенства права і вирішення конфліктів (у межах своїх повноважень)
інших гілок влади.

Повноваження судді Верховного Суду України у своїй більшості співпадають
з повноваженнями суддів нижчих рівнів судової системи, і лише деякі з
них визначаються рівнем суду, в якому працює суддя, і палатою, до складу
якої він входить. Суддя здійснює правосуддя в порядку, встановленому
процесуальним законом; вживає необхідних процесуальних та організаційних
заходів з метою забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ;
вивчає в судах нижчого рівня стан організації здійснення судочинства і
надає їм методичну допомогу; аналізує судову практику, вносить в
установленому порядку пропозиції щодо її поліпшення та удосконалення
законодавства. Останнє повноваження потребує пояснень. Дійсно, аналіз
судової практики може привести суддю до висновку щодо необхідності її
поліпшення, причому розбіжності у правозастосуванні можуть бути
обумовлені різними чинниками, у тому числі і недосконалістю
законодавства.

Алгоритм цієї діяльності такий:

— суддя (судді) вносить до судової палати пропозиції щодо поліпшення
судової практики розгляду певної категорії справ;

— судова палата у випадку підтримки позиції судді готує проект постанови
Пленуму Верховного Суду України і вносить на розгляд Пленуму пропозиції
щодо необхідності роз’яснення судами окремих питань застосування
законодавства у судовій практиці;

— Пленум Верховного Суду дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з
питань застосування законодавства.

Отже, повноваження судді щодо внесення пропозицій з поліпшення судової
практики є ефективним і цілеспрямованим засобом забезпечення єдності
судової практики.

Навіть у тих випадках, коли Пленум чи судова палата вважають, що у
наданні роз’яснень немає потреби, матеріали узагальнення під рубрикою «У
судових палатах» оприлюднюють в офіційному виданні «Вісник Верховного
Суду України», що теж є певним засобом впливу на забезпечення єдності
судової практики.

Що ж стосується повноваження по внесенню пропозицій з удосконалення
законодавства, то передбачення на законодавчому рівні таких повноважень
судді при тому, що Верховний Суд України не є за Конституцією України
суб’єктом законодавчої ініціативи, є нісенітницею.

Суддя є членом судової палати, де він працює, і він же за посадою є
членом Пленуму Верховного Суду, тому він бере участь у розгляді питань,
що вносяться на засідання відповідної судової палати та Пленуму
Верховного Суду України. Його повноваження, перелічені у ст. 49 Закону
України «Про судоустрій України», не є вичерпними, він може здійснювати
й інші повноваження, передбачені законом.

Повноваження Голови Верховного Суду України обумовлені тим, що він,
поперше, є суддею, а подруге, керівником установи, яка є найвищим
судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

Тому ці повноваження теж, як й у керівників нижчих судових установ,
можна поділити на декілька груп: судові, адміністративні, організаційні
та представницькі. Адміністративні та суддівські повноваження Голови
Верховного Суду за своїм змістом тотожні аналогічним повноваженням голів
нижчих судів, а організаційні та представницькі мають певну відмінність.

Суддівські повноваження Голови Верховного Суду України полягають в тому,
що він може головувати в судових засіданнях колегій суддів Верховного
Суду України у будьякій палаті при розгляді будьякої справи, а також на
спільних засіданнях палат при розгляді справ, пов’язаних з винятковими
обставинами.

Адміністративні повноваження Голови поширюються лише на працівників
апарату Верховного Суду України: він керує роботою апарату суду, приймає
на роботу та звільняє працівників апарату, присвоює їм ранги державного
службовця, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні
стягнення відповідно до законодавства.

Апарат суду складається з розгалуженої системи управлінь та відділів,
серед яких є такі:

— Управління забезпечення діяльності Судової палати у кримінальних
справах;

— Управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах;

— Управління міжнародноправового співробітництва;

— Управління кадрового забезпечення;

— Управління законодавчого забезпечення;

— Управління узагальнення судової практики;

— Управління інформаційних технологій;

— Управління документального забезпечення та контролю;

— Редакційновидавниче управління;

— Господарське управління.

Створена система управлінь та відділів реалізує завдання, які покладені
законом на апарат Верховного Суду України — організаційнометодичне та
інформаційне забезпечення діяльності суду (ч. 1 ст. 56).

Організаційні повноваження, якими наділений Голова Верховного Суду
України, за своєю спрямованістю можуть бути поділені на дві групи. Перша
група повноважень націлена на забезпечення діяльності судової системи
загальних судів або судової системи судів загальної юрисдикції в цілому,
друга група повноважень має на меті забезпечення діяльності Верховного
Суду України.

До першої належать такі повноваження:

— погодження подання, що вносить Міністр юстиції України до Президента
України щодо утворення та ліквідації судів загальної юрисдикції;

— внесення подання про призначення та обрання, а також звільнення з
посади суддів;

— внесення подання про призначення суддів на адміністративні посади;

— внесення подання до відповідної кваліфікаційної комісії про надання
висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади;

— внесення подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про
проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів;

— внесення Президенту України подань про затвердження переліку штатних
посад військових судів та відповідних цим посадам військових звань, а
також про присвоєння відповідно до закону військових звань військовим
суддям.

Друга група організаційних повноважень забезпечує функціонування власне
Верховного Суду України.

Голова Верховного Суду, реалізуючи свої повноваження з організації
роботи суду:

— розподіляє обов’язки між заступниками Голови Верховного Суду України;

— організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України,
вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях;

— на підставі акту про обрання суддею Верховного Суду України або
припинення повноважень судді видає відповідний наказ;

— вносить на розгляд Пленуму пропозиції щодо кількості суддів у складі
Президії Верховного Суду та у складі судових палат; вносить пропозиції
Президії щодо персонального складу судових палат;

— організовує фінансування та здійснює керівництво організаційним
забезпеченням діяльності Верховного Суду України, затверджує штатний
розпис і кошторис витрат на утримання Верховного Суду України;

— затверджує положення про структурні підрозділи Верховного Суду
України;

— керує організацією роботи судових палат.

Представницькі повноваження Голови Верховного Суду України виявляються в
тому, що він представляє Верховний Суд України та систему судів
загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади
України, органами місцевого самоврядування, а також з судовими органами
інших держав і міжнародними організаціями.

Голова Верховного Суду України за посадою входить до складу Вищої ради
юстиції.

Голова Верховного Суду України має першого заступника та заступників. У
цілому керівництво Верховного Суду складається з п’яти осіб: Голова,
перший заступник та три заступники. Повноваження заступників є похідними
від повноважень Голови. У разі його відсутності повноваження голови
виконує його перший заступник, а за відсутності першого заступника —
заступник Голови Верховного Суду України згідно з розподілом обов’язків,
зміст яких визначає Голова.

Голова Верховного Суду України з питань, що належать до його
повноважень, видає накази та розпорядження. Перший заступник Голови
Верховного Суду України та заступники:

— здійснюють керівництво роботою підрозділів Суду відповідно до
встановленого розподілу обов’язків;

— можуть головувати у судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду
України;

— організовують роботу відповідних судових палат;

— виконують інші обов’язки, визначені розпорядженнями Голови Верховного
Суду.

Судові палати Верховного Суду України:

1) здійснюють судочинство у справах, віднесених до їх відання, в
порядку, встановленому процесуальним законом;

2) аналізують судову статистику та вивчають судову практику;

3) готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду України;

4) здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Судова палата Верховного Суду України утворюється за рішенням Пленуму
Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України.
Судову палату Верховного Суду України очолює голова Судової палати.

Голова Судової палати:

1) організовує роботу відповідної Судової палати;

2) формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових
засіданнях або призначає для цього суддів;

3) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення і
узагальнення судової практики у справах юрисдикції Судової палати; має
право витребувати з відповідних судів справи, судові рішення по яких
набрали законної сили;

4) інформує Президію Верховного Суду України про діяльність Судової
палати;

5) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо
необхідності роз’яснення судам окремих питань застосування законодавства
у судовій практиці;

6) забезпечує надання методичної допомоги відповідним судам нижчого
рівня з метою правильного застосування законодавства;

7) здійснює інші передбачені законом повноваження.

Голова Судової палати Верховного Суду України призначається на посаду за
рекомендацією Президії Верховного Суду України з числа суддів Верховного
Суду України строком на п’ять років та звільняється з посади Пленумом
Верховного Суду України шляхом таємного голосування.

Голова Судової палати має заступника, який забезпечує організацію
розгляду справ у судових засіданнях, виконує інші доручення голови
палати щодо організації діяльності Судової палати, а також виконує
обов’язки голови Судової палати за його відсутності. Заступник голови
Судової палати призначається на посаду з числа суддів Верховного Суду
України та звільняється з посади в порядку, передбаченому для
призначення голови Судової палати.

Пропозиція про звільнення судді з посади голови Судової палати чи його
заступника може бути внесена Головою Верховного Суду України або не менш
як половиною складу суддів відповідної палати за їх підписами.

Голова Судової палати та його заступник можуть бути призначені на
адміністративні посади повторно.

Військову судову колегію очолює голова колегії, який за посадою
прирівнюється до заступника голови Судової палати.

При Судовій палаті діє група наукових консультантів Верховного Суду
України.

Президія Верховного Суду України діє у складі Голови Верховного Суду
України, його заступників, голів судових палат, секретаря Пленуму
Верховного Суду України та суддів Верховного Суду України, кількісний
склад яких визначається Пленумом Верховного Суду України.

Судді Верховного Суду України обираються до складу Президії Верховного
Суду України за поданням Голови Верховного Суду України чи за
пропозицією суддів Верховного Суду України Пленумом Верховного Суду
України шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Обраним
вважається суддя, за якого подано більшість голосів суддів, присутніх на
засіданні Пленуму. У такому ж порядку судді звільняються достроково від
обов’язків члена Президії.

Президія Верховного Суду України:

1) розглядає питання організації діяльності Верховного Суду України,
судових палат та апарату Верховного Суду України;

2) затверджує персональний склад судових палат; заслуховує інформацію
голів судових палат і Військової судової колегії про їх діяльність;

3) розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової
статистики, приймає відповідні рекомендації;

4) розглядає питання фінансування та організаційного забезпечення
діяльності Верховного Суду України і розробляє пропозиції щодо їх
поліпшення; схвалює пропозиції до проекту Державного бюджету України
щодо фінансування діяльності Верховного Суду України;

5) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату
Верховного Суду України та підвищення їх кваліфікації;

6) затверджує положення про преміювання суддів і працівників апарату
Верховного Суду України, про надання матеріальної допомоги; встановлює
надбавки до посадових окладів суддів, які обіймають адміністративні
посади;

7) заслуховує інформацію голів апеляційних загальних та вищих
спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів;

8) розробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах на
підставі нормативів навантаження суддів у судах усіх рівнів;

9) вирішує питання щодо заснування друкованих видань Верховного Суду
України та заслуховує звіти про роботу редакційних колегій цих органів;
затверджує за поданням Голови Верховного Суду України положення про
Науковоконсультативну раду при Верховному Суді України та її
персональний склад;

10) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України питання
відповідно до його Регламенту;

11) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Засідання Президії Верховного Суду України проводяться не менше одного
разу на два місяці. Засідання Президії є повноважним за умови
присутності на ньому не менш як двох третин її складу.

Постанови Президії приймаються відкритим або таємним голосуванням
більшістю голосів членів Президії, присутніх на засіданні, і
підписуються Головою Верховного Суду України або його заступником, який
головував на засіданні. У засіданнях Президії, на яких розглядаються
питання діяльності спеціалізованих судів, беруть участь голови вищих
спеціалізованих судів.

Для підготовки проектів постанов Пленуму Верховного Суду України,
вивчення окремих питань, пов’язаних із вдосконаленням здійснення
правосуддя, Президія Верховного Суду України може створювати робочі
групи з числа суддів та фахівців у відповідних галузях права.

Пленум Верховного Суду України — це вищий орган в структурі інших
утворень Верховного Суду України. Він, по суті, є загальними зборами
суду, і його рішення, що мають назву «постанова», — це консолідована
думка колегіального органу, до складу якого входять тепер 99 суддів —
найкращих, найдосвідченіших професіоналів у галузі права. В засіданнях
Пленуму окрім осіб, визначених законом, можуть брати участь голови
апеляційних судів, науковці, народні депутати.

Повноваження Пленуму можна поділити на декілька груп: організаційні,
кадрові, контрольні, правороз’яснювальні, забезпечення верховенства
права. Повноваження, які полягають в констатації наявності чи
відсутності в діях Президента України ознак злочину чи неможливості
виконувати обов’язки за станом здоров’я, в літературі йменуються або
посвідчувальними, або виключними.

Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, повноваження
якого визначаються Конституцією України та Законом «Про судоустрій
України». До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді
Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші
заступники. Передбачена участь і голови Апеляційного суду України.

Пленум Верховного Суду України:

1) відповідно до Конституції України обирає на посаду та звільняє з
посади шляхом таємного голосування Голову Верховного Суду України, а
також здійснює призначення та звільнення суддів з інших адміністративних
посад у Верховному Суді України в порядку, встановленому Законом
України «Про судоустрій України»;

2) утворює судові палати Верховного Суду України, визначає їх кількісний
склад, призначає голів судових палат та їх заступників;

3) визначає кількісний склад суддів Президії Верховного Суду України та
обирає їх в порядку, передбаченому цим Законом;

4) призначає на посаду з числа суддів Верховного Суду України за
поданням Голови Верховного Суду України та звільняє з посади секретаря
Пленуму Верховного Суду України;

5) заслуховує інформації Голови Верховного Суду України, голів судових
палат Верховного Суду України, голів вищих спеціалізованих судів та
апеляційних судів щодо організації роботи судових палат та діяльності
відповідних судів;

6) дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування
законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні
роз’яснення вищих спеціалізованих судів;

7) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з
питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо
офіційного тлумачення Конституції України та законів;

8) відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи
відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак
державної зради або іншого злочину, а також ухвалює подання до Верховної
Ради України про неможливість виконання Президентом України своїх
повноважень за станом здоров’я;

9) затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду України;

10) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови
присутності на ньому не менш як двох третин складу Пленуму.

У роботі Пленуму Верховного Суду України беруть участь Голова Вищої ради
юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.

Пленум Верховного Суду України скликається за необхідністю, але не менше
одного разу на три місяці. Про час скликання Пленуму та питання, що
виносяться на його розгляд, учасники засідання Пленуму повідомляються не
пізніш як за десять днів до засідання.

Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання
роз’яснення з питань застосування законодавства при вирішенні судових
справ повинні бути надіслані Генеральному прокурору України та Міністру
юстиції України не пізніш як за десять днів до засідання.

Засідання Пленуму веде Голова Верховного Суду України, а у разі його
відсутності — перший заступник або інший заступник Голови Верховного
Суду України відповідно до Регламенту.

Порядок роботи Пленуму Верховного Суду України встановлюється цим
Законом та прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного
Суду України.

Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови.
Постанови Пленуму Верховного Суду України підписуються головуючим на
засіданні Пленуму та секретарем Пленуму і публікуються в офіційному
друкованому органі Верховного Суду України.

Секретар Пленуму Верховного Суду України організовує роботу секретаріату
Пленуму, підготовку засідань Пленуму, забезпечує ведення протоколу та
контролює виконання постанов, прийнятих Пленумом Верховного Суду
України.

Апарат Верховного Суду України здійснює організаційнометодичне та
інформаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України. Загальну
чисельність і структуру апарату затверджує Президія Верховного Суду
України за поданням Голови Верховного Суду України, а положення про
апарат — Голова Верховного Суду України за погодженням з Президією
Верховного Суду України.

Для забезпечення Верховного Суду України нормативноправовими актами,
науковою та іншою спеціальною літературою, матеріалами судової практики
діє бібліотека Верховного Суду України, положення про яку затверджується
Головою Верховного Суду України.

Матеріали, пов’язані з діяльністю Верховного Суду України, зберігаються
в архіві Верховного Суду України.

При Верховному Суді України діє Науковоконсультативна рада, яка
утворюється з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для
попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду України
щодо роз’яснення законодавства, надання висновків щодо проектів
законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду України,
підготовка яких потребує наукового забезпечення.

Порядок організації та діяльності Науковоконсультативної ради Верховного
Суду України визначається положенням, що затверджується Президією
Верховного Суду України.

Верховний Суд України має офіційний друкований орган, у якому
публікуються матеріали судової практики Верховного Суду України та інших
судів загальної юрисдикції, матеріали з питань організації діяльності
судів загальної юрисдикції та інші матеріали.

Розділ V

Конституційний суд

§ 1. Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції
в Україні

Для гарантування верховенства конституції як основного закону держави
існує конституційна юрисдикція (конституційний контроль), сутність якої
полягає в юридичній перевірці судом законів та інших нормативноправових
актів на відповідність Конституції і визнанні їх, у разі
неконституційності, нечинними.

За світовою практикою конституційний контроль здійснюється або судами
загальної юрисдикції, або спеціалізованими. В першому випадку
конституційність нормативноправових актів перевіряють або всі суди
загальної юрисдикції за звичайною процедурою при розгляді конкретних
судових справ (децентралізований контроль), або тільки найвищий суд
загальної юрисдикції (централізований контроль). В другому випадку
конституційний контроль здійснюють конституційні суди (централізований
контроль) через процедуру конституційного судочинства.

В Україні конституційний контроль здійснює Конституційний Суд України.
Згідно зі ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України є
єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, він вирішує питання
про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і
дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Основи його статусу визначені Конституцією України (розділ VІІІ
«Правосуддя» і розділ ХІІ «Конституційний Суд України»). Конституційний
Суд України — це орган судової влади. Він має правосудну природу і за
характером своєї діяльності здійснює правосуддя — конституційне
правосуддя у певній, визначеній законом формі — у формі конституційного
судочинства.

Відповідно до ст. 2 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про
Конституційний Суд України» завданням Конституційного Суду України є
гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону
держави на всій території України.

Відповідно до Конституції в Україні визнається та діє принцип
верховенства права (ч. 1 ст. 8), основою Конституції України є права і
свободи людини, вони визнаються найвищою соціальною цінністю, разом з
гарантіями визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави (ст. 3). У зв’язку з цим основне соціальне призначення
Конституційного Суду України — забезпечення верховенства права, захист
прав і свобод людини, розв’язання юридичних (конституційноправових)
спорів (суперечок, конфліктів) між більшістю народних депутатів України
від конституційного складу Верховної Ради України і опозицією, між
законодавчою і виконавчою гілками влади, функція правового арбітра і
противаги можливому зловживанню ними своїми повноваженнями.

Конституційний Суд України здійснює судову владу у формі розгляду
відповідних справ. Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується
на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності,
рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та
обґрунтованості прийнятих ним рішень.

§ 2. Порядок формування і структура

Конституційного Суду України

Відповідно до Конституції Конституційний Суд України (далі — КСУ)
складається з вісімнадцяти суддів (ч. 1 ст. 148). Президент України,
Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають (в рівній
кількості) по шість суддів Конституційного Суду України (ч. 2 ст. 148).
Акти Президента України про призначення суддів Конституційного Суду
України скріплюються підписами Прем’єрміністра України і міністра,
відповідального за акт та його виконання (ч. 4 ст. 106).

Порядок призначення суддів визначений Законом України «Про
Конституційний Суд України» (ст. ст. 6–8). Згідно з цим законом
Президент України проводить консультації з Прем’єрміністром України та
Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів цього суду.

Призначеною на посаду судді КСУ вважається особа, про призначення якої
видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем’єрміністра
України та Міністра юстиції України.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який
призначався Президентом України, Президент України у місячний строк
призначає іншу особу на цю посаду.

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України
таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України
вносить Голова Верховної Ради України. Також таке право мають не менше
1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради
України, при цьому депутат має право поставити підпис під пропозицією
про висунення лише однієї кандидатури, і ці підписи депутатів не
відкликаються. Відповідний Комітет Верховної Ради України подає
Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду судді
Конституційного Суду України, внесеної у встановленому порядку.

Призначеними на посади суддів КСУ вважаються кандидати, які набрали
найбільшу кількість голосів депутатів, але це повинно бути більше
половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради
України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і
після їх призначення була б перевищена необхідна для призначення
кількість суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді, який призначався Верховною Радою
України, вона у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування Головою Верховної Ради України підписуються
постанови Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного
Суду України.

З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим
голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає
кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення
в бюлетені для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді КСУ вважається кандидат, який у результаті
таємного голосування одержав більшість голосів від кількості обраних
делегатів з’їзду суддів України.

Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, кількість яких перевищує
квоту для призначення на посади суддів КСУ, призначеними вважаються
кандидати, які за умов, визначених у частині другій цієї статті, набрали
більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який
призначався з’їздом суддів України, з’їзд у тримісячний строк призначає
іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування головуючим і секретарем з’їзду підписується
рішення з’їзду суддів України про призначення суддів Конституційного
Суду України.

Згідно з ч. 5 ст. 148 Конституції України Голова Конституційного Суду
України обирається на спеціальному пленарному засіданні КСУ зі складу
його суддів шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.
Голова КСУ очолює Конституційний Суд України та організовує його
діяльність. Він має двох заступників, які обираються за пропозицією
Голови лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання
бюлетенів у тому ж порядку, в якому відбуваються й вибори Голови
Конституційного Суду України.

Порядок виборів Голови КСУ та його заступників детально врегульований
Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом
Конституційного Суду України.

У складі КСУ утворюються колегії суддів для розгляду питань щодо
відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та колегії
суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за
конституційними зверненнями.

Рішення про утворення колегій суддів, затвердження складу та призначення
секретарів колегій приймається на засіданні Конституційного Суду України
протягом першого місяця кожного календарного року. Один і той самий
суддя Конституційного Суду України не може входити на постійній основі
до складу двох і більше колегій. Суддя КСУ однієї Колегії може бути
залучений за рішенням Конституційного Суду України до участі у роботі
іншої Колегії у разі відсутності в ній кворуму.

Секретар Колегії суддів призначається з числа суддів, які входять до
складу Колегії, та очолює її.

Секретар Колегії суддів:

— очолює Колегію та організовує її роботу з питань розгляду
конституційних подань та конституційних звернень, що надійшли до Колегії
суддів;

— головує на засіданні Колегії суддів;

— вносить пропозицію на засіданні Конституційного Суду України про
заміну суддідоповідача у справі в разі неможливості його участі у
підготовці та розгляді матеріалів справи за конституційним поданням,
конституційним зверненням;

— вносить на розгляд КСУ пропозицію щодо тимчасового введення до складу
Колегії судді Конституційного Суду України з іншої Колегії у разі
неможливості проводити протягом тривалого часу засідання Колегії через
відсутність кворуму;

— звітує щоквартально про роботу Колегії суддів на засіданні
Конституційного Суду України;

— вирішує інші питання організації роботи Колегії суддів.

Конституційний Суд України може утворювати на своїх пленарних засіданнях
тимчасові комісії для додаткового дослідження питань, пов’язаних з
конституційним провадженням у справі, за участі фахівців у відповідних
галузях права.

На засіданнях КСУ розглядаються всі питання, що потребують вирішення
Конституційним Судом України, крім тих, що вирішуються на його пленарних
засіданнях.

Організаційне, науковоекспертне, інформаційнодовідкове та інше
забезпечення діяльності КСУ покладено на Секретаріат Конституційного
Суду України на чолі з керівником Секретаріату. Суддя Конституційного
Суду України має наукового консультанта та помічника, які є державними
службовцями. Науковий консультант і помічник виконують доручення судді
Конституційного Суду України зі справ конституційного провадження.

Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює з суддів КСУ
постійні комісії, що є його допоміжними робочими органами з питань
організації внутрішньої діяльності.

Матеріали діяльності КСУ зберігаються в Архіві Конституційного Суду
України.

Для забезпечення Конституційного Суду України нормативноправовими
актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється бібліотека
Конституційного Суду України. Друкованим органом КСУ є «Вісник
Конституційного Суду України».

Регламент КСУ передбачає створення Науковоконсультативної ради при
Конституційному Суді України (§ 73). Однак вона до цього часу не
створена.

§ 3. Статус судді Конституційного Суду

України

Статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією
України, Законом України «Про Конституційний Суд України» та Законом
України «Про статус суддів». Судді КСУ мають в принципі однаковий статус
з суддями загальної юрисдикції з окремими особливостями, обумовленими
специфікою конституційної юрисдикції.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який
на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж
роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом
останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя КСУ призначається на дев’ять років без права бути призначеним на
повторний строк.

Судді цього суду, як й інші судді, не можуть належати до політичних
партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у
будьякій політичній діяльності, обіймати будьякі інші оплачувані посади,
виконувати іншу оплачувану роботу крім наукової, викладацької та
творчої.

Заступає суддя на посаду з дня складення ним присяги судді
Конституційного Суду України такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і
сумлінно виконувати високі обов’язки судді Конституційного Суду України,
забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний
лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина».

Складає присягу суддя на засіданні Верховної Ради України, яке
відбувається за участі Президента України, Прем’єрміністра України,
Голови Верховного Суду України або його заступника, не пізніш як через
місяць після призначення суддею Конституційного Суду України.

Повноваження судді Конституційного Суду України та його конституційні
права і свободи не можуть бути обмежені при введенні воєнного чи
надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Суддя КСУ здійснює попередню підготовку питань для їх розгляду Колегією
суддів, Конституційним Судом України, бере участь у розгляді справ.
Окрім того, він має право витребувати від Верховної Ради України,
Президента України, Прем’єрміністра України, Генерального прокурора
України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб,
підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій
та інших об’єднань громадян, окремих громадян необхідні документи,
матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду Колегією
суддів Конституційного Суду України, Конституційним Судом України.

Ухилення від надання пояснень або відмова від надання документів,
матеріалів, інформації судді Конституційного Суду України, тягне за
собою відповідальність винних осіб згідно з законом.

Суддя КСУ має право публічно висловлювати свою думку з питань, що
стосуються провадження у Конституційному Суді України, лише щодо тих
справ, у яких цим судом прийнято рішення чи наданий висновок.

Суддядоповідач у справі вивчає порушені в конституційному поданні,
конституційному зверненні питання та готує матеріали на розгляд Колегії
суддів Конституційного Суду України.

Суддядоповідач у справі:

— вирішує питання щодо витребування від суб’єктів конституційного
подання, конституційного звернення, відповідних органів, посадових осіб,
громадян необхідних документів, матеріалів, інших відомостей, що
стосуються справи;

— дає керівникам відповідних структурних підрозділів Секретаріату
Конституційного Суду України доручення та встановлює строки їх
виконання;

— залучає для консультації, проведення перевірок, дослідження документів
відповідних спеціалістів;

— вносить пропозиції на засідання Колегії суддів щодо призначення
експертизи у справі чи залучення до участі в конституційному провадженні
експертів, виклику посадових осіб, експертів, свідків, представників за
законом чи уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна
забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи.

Суддядоповідач вирішує питання про направлення копії конституційного
подання, конституційного звернення, інших документів керівникові органу,
посадовій особі, які видали оспорюваний правовий акт, з пропозицією
викласти свої пояснення щодо порушення у поданні, зверненні питань.

Усі судді Конституційного Суду України є рівноправними під час розгляду
справ на засіданні Колегії суддів, на засіданні, пленарному засіданні
Конституційного Суду України.

Головуючий на засіданні Колегії суддів, на засіданні або пленарному
засіданні КСУ не має права обмежувати суддів у можливості ставити
запитання учасникам засідань, знімати поставлені суддям запитання,
коментувати висловлювання та запитання суддів, учасників засідання,
одночасно судді під час засідань повинні утримуватися від коментарів та
реплік, від втручання у дії головуючого.

Судді Конституційного Суду України беруть участь у розгляді справи
безпосередньо, тому лише з поважних причин вони можуть бути відсутніми
на пленарному засіданні Конституційного Суду України.

Суддя КСУ не може брати участь у розгляді справи, якщо є сумніви щодо
об’єктивності судді у вирішенні справи унаслідок його родинних або
подружніх відносин із учасниками конституційного провадження, їх
представниками чи інших обставин, які дають підстави щодо сумнівів у
об’єктивності судді.

За таких обставин суддя КСУ заявляє самовідвід до початку розгляду
справи. Про самовідвід судді виноситься ухвала.

При справлянні своїх обов’язків суддя КСУ на пленарному засіданні, на
засіданні Конституційного Суду України та в Колегії суддів повинен бути
одягнений у мантію.

Голова Конституційного Суду України очолює цей судовий орган та
організовує його діяльність.

До повноважень Голови КСУ належать:

— організація роботи колегій суддів Конституційного Суду України,
комісій та Секретаріату Конституційного Суду України;

— скликання і проведення засідань, пленарних засідань Конституційного
Суду України;

— розпорядження бюджетними коштами на утримання і забезпечення
діяльності Суду відповідно до кошторису, затвердженого Конституційним
Судом України;

— здійснення інших повноважень, передбачених цим Законом і актами
Конституційного Суду України, що регламентують організацію його
внутрішньої роботи.

Голова Конституційного Суду України крім повноважень, визначених Законом
України «Про Конституційний Суд України»:

— видає розпорядження;

— призначає на посади радників та помічників Голови Конституційного Суду
України, наукових консультантів та помічників;

— присвоює ранги державного службовця працівникам Секретаріату КСУ;

— застосовує до працівників Секретаріату заходи заохочення та
дисциплінарного стягнення;

— звітує протягом січня кожного року на пленарному засіданні
Конституційного Суду України про діяльність Суду, а також щоквартально
на засіданні КСУ інформує суддів про свою діяльність;

— представляє Конституційний Суд України у зносинах з органами державної
влади України та органами інших держав і міжнародних організацій;

— виступає від імені Конституційного Суду України з офіційними заявами.

Текст офіційної заяви Конституційного Суду України затверджується на
його засіданні з ініціативи Голови суду або не менше трьох суддів КСУ.

Голова Конституційного Суду не може ухилитись від виступу з офіційною
заявою Конституційного Суду України.

Судді, які залишилися у меншості при затвердженні тексту офіційної
заяви, не мають права прилюдно заявляти про незгоду з нею.

Заступники Голови Конституційного Суду України виконують за дорученням
Голови Суду окремі його повноваження. У разі відсутності Голови КСУ або
неможливості здійснення ним своїх повноважень його обов’язки виконує
заступник, який є старшим за віком.

Повноваження судді Конституційного Суду України припиняються у разі:

1) закінчення строку призначення;

2) досягнення суддею 65річного віку;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

4) порушення суддею вимог, передбачених ч. 2 ст. 16 Закону «Про
Конституційний Суд України»;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за
власним бажанням.

Рішення про припинення повноважень судді Конституційного Суду України у
випадках, передбачених пунктами 1–3, 6–9, приймається на засіданні
Конституційного Суду України, а у випадках, передбачених пунктами 4, 5,
— Верховною Радою України.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Голова Конституційного Суду України та його заступник звільняються з
посади за їх заявами Конституційним Судом України.

Звільнення з посади Голови суду, його заступника не позбавляє їх
повноважень судді Конституційного Суду України.

Невід’ємною складовою статусу суддів Конституційного Суду України є їх
незалежність і недоторканність. Конституція України не встановлює в
окремих нормах гарантії незалежності та недоторканності суддів КСУ.
Відповідно до ст. 149 Конституції України на суддів Конституційного Суду
України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави
щодо звільнення з посади, передбачені ст. 126 Конституції України, та
вимоги щодо несумісності, визначені в ч. 2 ст. 127 Конституції України.

У ст. 126 Конституції України поряд з переліком найважливіших гарантій
незалежності та недоторканності суддів передбачено, що такі гарантії
встановлюються також й іншими нормами Конституції та законів України.

Таким чином, системне тлумачення Конституції України свідчить, що на
суддів КСУ поширюються всі гарантії незалежності та недоторканності,
встановлені для суддів загальної юрисдикції як Конституцією, так і
законами України, зокрема, законами України «Про статус суддів», «Про
судоустрій України». У зв’язку з цим на суддів Конституційного Суду
України поширюється визначення незалежності і недоторканності суддів, що
сформулював Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 1 грудня
2004 р. у справі № 11/2004 за конституційним поданням Верховного Суду
України щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої
статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону
України «Про статус суддів».

Поряд із зазначеними законодавець встановлює й додаткові гарантії
незалежності і недоторканності лише для суддів Конституційного Суду
України. Їх перелік міститься в Законі України «Про Конституційний Суд
України». Так, в Законі передбачено, що судді КСУ при здійсненні своїх
повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та
керуються Законом України «Про Конституційний Суд України», іншими
законами, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом
розгляду Конституційного Суду України (ст. 27). Судді КСУ не несуть
юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у
Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком
відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті
рішень та наданні висновків Конституційним Судом України (ч. 3 ст. 28).

§ 4. Повноваження Конституційного Суду

України

Повноваження Конституційного Суду України визначаються лише Конституцією
України, а порядок організації й діяльності та процедура розгляду ним
справ — як Конституцією, так і законами України, зокрема, Законом
України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».

Конституційний Суд України приймає акти, що регламентують організацію
його внутрішньої роботи. На цей час діє Регламент Конституційного Суду
України від 5 березня 1997 р. (з відповідними змінами), який визначає
питання його внутрішньої діяльності.

Згідно з Конституцією України до повноважень КСУ належать:

1) вирішення питання про відповідність Конституції України
(конституційність):

— законів та інших правових актів Верховної Ради України;

— актів Президента України;

— актів Кабінету Міністрів України;

— правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ч. 1
ст. 150);

2) надання висновку:

— про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів
України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов’язковість (ч. 1 ст. 151);

— про відповідність вимогам статей 157 і 158 Конституції України
законопроектів про внесення змін до Конституції України (ст. 159);

— про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції
України або законів України (п. 28 ч. 1 ст. 85);

3) перевірка справи про усунення Президента України з посади у порядку
імпічменту і надання висновку щодо додержання конституційної процедури
її розслідування і розгляду (ч. 6 ст. 111, ч. 2 ст. 151);

4) офіційне тлумачення Конституції України та законів України (п. 2 ч. 1
ст. 150).

Поняття законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів
Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим передбачені відповідно ст. 91,
ч. 3 і ч. 4 ст. 106, ст. ст. 117, 135 і 137 Конституції України.

Згідно з підпунктом 1 пункту 3 розділу ІV «Прикінцеві та перехідні
положення» Закону України «Про Конституційний Суд України» юрисдикція
КСУ з питань про відповідність Основному Закону держави
(конституційність) правових актів поширюється на закони України та інші
правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти
Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради АР Крим,
прийняті після набуття чинності Конституцією України.

Відповідно до підпункту 2 пункту 3 розділу ІV «Прикінцеві та перехідні
положення» Закону України «Про Конституційний Суд України» та Рішення
Конституційного Суду України від 23 червня 1997 р. «У справі щодо
відповідності Конституції України (конституційності) положення
підпункту 2 пункту 3 розділу ІV Закону України «Про Конституційний Суд
України» стосовно правових актів органів Верховної Ради України»
юрисдикція Конституційного Суду України з питань про відповідність
Конституції України (конституційність) правових актів поширюється також
і на закони та інші правові акти Верховної Ради України, нормативні акти
Президії Верховної Ради України, правові акти Верховної Ради АР Крим,
прийняті до набуття чинності Конституцією України (справа про акти
органів Верховної Ради України).

При цьому Конституційний Суд України виходить з того, що на підставі
п. 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України правомірним є
поширення юрисдикції КСУ з питань про відповідність Конституції України
правових актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією України,
тільки на нормативні правові акти, враховуючи, що за своєю природою
ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не
загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого
індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після
реалізації вичерпують свою дію.

Об’єктом конституційного контролю можуть бути не тільки письмові акти,
але й дії або бездіяльність Верховної Ради АР Крим (наприклад,
невиконання вимог ст. 138 Конституції України про призначення виборів
депутатів Верховної Ради АР Крим). Термін «правовий акт» має два
значення. Він охоплює як дії (бездіяльність) — юридичний факт, так і
офіційний документ, в якому відбиваються й закріплюються ті чи інші дії.
Такі вищевказані способи порушення Конституції України не виключаються,
і тому згідно з п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції України за наявності
висновку Конституційного Суду України про це Верховна Рада України може
достроково припинити повноваження Верховної Ради АР Крим.

Перевірці відповідності Конституції України (конституційності)
підлягають лише ті закони та інші правові акти, які набрали чинності,
тобто оцінка законів та інших правових актів здійснюється КСУ тільки в
порядку наступного (репресивного) конституційного судового контролю.

Стосовно надання висновку про відповідність Конституції України
міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для
надання згоди на їх обов’язковість, та про відповідність вимогам ст. ст.
157, 158 Конституції законопроектів про внесення змін до Конституції
України конституційний контроль з боку КСУ має попередній (превентивний)
характер.

Згідно зі ст. 159 Конституції України об’єктами конституційного контролю
не можуть бути проекти правових актів, окрім законопроектів про внесення
змін до Конституції України. Виходячи із принципу поділу влади (ст. 6
Конституції) повноваження Конституційного Суду України не дозволяють
йому втручатися у стадії правотворчого (законодавчого) процесу,
здійснювати попередній контроль.

Відповідно до змісту статей 150 і 152 Конституції України об’єктом
конституційного контролю можуть бути тільки закони та інші правові акти,
які не втратили чинності. Якщо на момент розгляду справи Конституційним
Судом України правовий акт втратив чинність, цей судовий орган здійснює
його перевірку на предмет конституційності лише у тих випадках, коли
неможливо поновити конституційні права і свободи людини та громадянина,
порушені його застосуванням.

До повноважень КСУ не належать питання щодо законності актів органів
державної влади, органів влади АР Крим та органів місцевого
самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів
загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України також не уповноважений вирішувати питання
конституційності актів органів влади, не зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 150
Конституції України. Це рішення органів місцевого самоврядування (ст.
144 Конституції України), акти міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, акти органів
прокуратури України, акти судів загальної юрисдикції тощо.

Конституційний Суд України перевіряє відповідність законів та інших
правових актів чинній Конституції України і не уповноважений перевіряти
відповідність правових актів колишній Конституції України і
Конституційному договору між Верховною Радою України та Президентом
України «Про основні засади організації та функціонування державної
влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України», дія яких припинилася одночасно з набуттям чинності
Конституцією України, тобто з дня її прийняття (ст. 160 Конституції
України, Закон України «Про прийняття Конституції України і введення її
в дію» від 28 червня 1996 р.).

Об’єктом конституційного контролю з боку КСУ є лише ті акти, що мають
правове значення, стосуються права, тягнуть за собою юридичні наслідки.
Отже, не можуть бути об’єктом конституційного контролю такі акти як
звернення, заяви, акти політичного характеру тощо, які не мають
юридичного значення, не породжують жодних юридичних наслідків.

Конституційний Суд України не вправі перевіряти конституційність
положень чинної Конституції України ані за якими параметрами, і вони не
можуть бути визнані неконституційними. Проте Розділ ХІІІ Конституції
встановлює порядок внесення змін до Конституції України і передбачає
певні обмеження щодо цієї процедури. Отже, об’єктом конституційного
контролю є не тільки законопроекти про внесення змін до Конституції
України (ст. 159), але й закони про внесення таких змін.

Не можуть бути об’єктом конституційного контролю закони, прийняті
всеукраїнським референдумом. Але акти Верховної Ради України та акти
Президента України, прийняті відповідно до їх повноважень, встановлених
Конституцією України, про призначення референдуму визнаються об’єктами
судового конституційного контролю.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Основному
Закону держави (конституційність) правових актів у вигляді як
абстрактного, так і конкретного конституційного контролю. Абстрактний
контроль не пов’язаний із застосуванням правового акту, а конкретний
контроль, навпаки, здійснюється у зв’язку з конкретними випадками
застосування правового акту чи з конкретною діяльністю органів держави і
посадових осіб.

Окрім зазначених, КСУ вирішує також питання про відповідність
Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів
як з точки зору матеріальної, тобто змістовної їх перевірки, так і
формальної, тобто перевірки відповідності встановленої Конституцією
України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності та
дотримання конституційних повноважень при їх прийнятті.

За радянською системою влади виходячи з формального верховенства вищого
представницького органу, наділеного також формально всією повнотою
державної влади, право офіційного тлумачення Конституції та законів
України належало Верховній Раді. Конституція України закріпила розподіл
державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6) і з відання
Верховної Ради України право офіційного тлумачення Конституції та
законів України передала до самостійних повноважень Конституційного Суду
України (ч. 2 ст. 147, п. 2 ч. 1 ст. 150), який визнала єдиним органом
конституційної юрисдикції України (ч. 1 ст. 147). Офіційне тлумачення
Конституції та законів України є виключною прерогативою Конституційного
Суду України і самостійним напрямком його діяльності. Про це свідчать не
тільки ч. 2 ст. 147 та п. 2 ч. 1 ст. 150 Конституції України, але й п. 6
розділу ХV «Перехідні положення», згідно з яким Верховна Рада України
мала право здійснювати тлумачення законів лише до створення
Конституційного Суду України.

Збереження за Верховною Радою України функції офіційного тлумачення
(роз’яснення) Конституції та законів України не тільки створювало б
небезпеку внесення змін до змісту цих нормативноправових актів з метою
надання їм зворотної дії, але й позбавляло б остаточності рішення
Конституційного Суду України, вело б до їх перегляду та скасування,
підривало б стабільність законодавства, робило б парламент суддею у
своїй (власній) справі, чим порушувало б цей загальновизнаний
принцип. Якщо Верховна Рада України має намір створити нові правові
норми, то вона може це зробити за допомогою прийняття закону. При
незгоді парламенту з рішенням Конституційного Суду України про
тлумачення тих чи інших положень закону він може внести до нього
поправки, щоб зробити його більш чітким або зовсім інакше (але
відповідно до Конституції) врегулювати ті чи інші суспільні відносини.

Об’єктом офіційного тлумачення КСУ є чинні Конституція та закони
України, прийняті як до, так і після набуття чинності Конституцією
України. Закони, які не набрали чинності, та закони, які втратили силу,
офіційному тлумаченню Конституційним Судом України не підлягають. Проте
об’єктом офіційного тлумачення можуть бути закони або їх окремі
положення, які застосовуються у зв’язку з їх переживаючою
(ультраактивною) силою.

Офіційному тлумаченню підлягають закони, які відповідають Конституції
України. Тому процедурі тлумачення передує з’ясування питань їх
відповідності Конституції (конституційності). Якщо виявиться, що закон
не відповідає Конституції України, суперечить їй, він визнається
неконституційним з усіма наслідками, що випливають з цього.

Якщо можливі різні інтерпретації тих чи інших положень Конституції або
законів України і ці тлумачення не суперечать Основному Закону держави,
вирішувати такі питання, конкретизувати такі положення повинен
парламент. У протилежному випадку своїм тлумаченням вказаних положень
Конституції або законів України Конституційний Суд України обмежував би
повноваження Верховної Ради України.

§ 5. Конституційне провадження (провадження у справах в Конституційному
Суді України)

Конституційний Суд України здійснює конституційне правосуддя
(конституційну юрисдикцію) за конституційними поданнями і
конституційними зверненнями певних суб’єктів.

Конституційне подання або конституційне звернення є приводом для
розгляду справи у КСУ, тобто зобов’язує цей суд прийняти її до розгляду.

Конституційне подання — це письмове клопотання до Конституційного Суду
України про визнання правового акту (його окремих положень)
неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору
або про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів
України. Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради
України про надання висновку щодо додержання конституційної процедури
розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади
в порядку імпічменту.

Суб’єктами права на конституційне подання з питань конституційності
законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента
України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради
АР Крим є: Президент України; не менше сорока п’яти депутатів Верховної
Ради України (тобто десята частина загального складу, встановленого ч. 1
ст. 76 Конституції); Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини; Верховна Рада АР Крим (абз. 2 ч. 1 ст. 150
Конституції, п. 1 ст. 13 та ст. 40 Закону України «Про Конституційний
Суд України»).

Якщо Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України,
нормативноправових актів Верховної Ради АР Крим з мотивів їх
невідповідності Конституції України, він повинен одночасно звернутись до
КСУ щодо неконституційності вказаних актів (п. 15 ч. 1 ст. 106, ч. 2 ст.
137 Конституції).

Конституція України не передбачає прямого права громадян, іноземців,
осіб без громадянства та юридичних осіб звертатися до Конституційного
Суду з питань неконституційності законів та інших правових актів (право
на конституційну скаргу). Фізичні та юридичні особи можуть з цих питань
звертатись до Президента України, який є гарантом прав і свобод людини
та громадянина (ч. 2 ст. 102 Конституції України), до Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55 Конституції, Закон
України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини») або
інших суб’єктів права на конституційне подання.

Було б доцільним надати таке право фізичним та юридичним особам стосовно
неконституційності нормативноправових актів, що порушують їх
конституційні права або можуть їх порушити. Фізичні та юридичні особи
краще за всіх знають, чи порушені або чи можуть бути порушені їхні права
і свободи тим чи іншим нормативноправовим актом.

Суб’єктами права на конституційне подання з питань надання висновків
Конституційним Судом України є:

1) щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів
України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов’язковість, — Президент України,
Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 151 Конституції України, п. 2 ст. 13
та абз. 2 ст. 41 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

2) щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду
справ про усунення Президента України в порядку імпічменту — Верховна
Рада України (ч. 6 ст. 111 та ч. 2 ст. 151 Конституції України, п. 3 ст.
13 та абз. 3 ст. 41 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

3) щодо порушення Верховною Радою АР Крим Конституції або законів
України — Верховна Рада України (п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції України);

4) щодо відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України
законопроекту про внесення змін до Конституції України — Верховна Рада
України (ст. ст. 154, 159 Конституції, Рішення КСУ від 9 червня 1998 р.
у справі № 126/98 щодо внесення змін до Конституції України);

5) щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України — Президент
України, не менше сорока п’яти народних депутатів України (підпис
депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав
людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи
державної влади, Верховна Рада АР Крим, органи місцевого самоврядування
(абз. 4 ст. 41 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Підставою для конституційного подання про неконституційність закону або
іншого правового акту є наявність спору щодо його неконституційності.
Наявність підстави для розгляду справи зобов’язує Конституційний Суд
України розглянути її по суті в судовому засіданні і винести по ній
вмотивоване рішення.

Для деяких категорій конституційноправових справ, а саме: щодо
конституційності правових актів, що викликають спір стосовно повноважень
конституційних органів державної влади України, органів влади АР Крим та
органів місцевого самоврядування; відповідності положень чинних правових
актів конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і
громадянина, а також справ щодо конституційності правових актів, якими
суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод
людини і громадянина, Закон України «Про Конституційний Суд України»
встановлює додаткові вимоги для підстав конституційного подання.

Так, підставою для конституційного подання у справах щодо
конституційності правових актів, що викликають спір про повноваження
конституційних органів державної влади України, органів влади АР Крим та
органів місцевого самоврядування, є наявність спору стосовно повноважень
цих органів, якщо один із суб’єктів права на конституційне подання
вважає, що правові акти, якими встановлено повноваження зазначених
органів, не відповідають Конституції України (ст. 75 Закону України «Про
Конституційний Суд України»).

Підставами для порушення питання про відкриття провадження у справі щодо
відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції
України стосовно прав і свобод людини і громадянина є:

1) наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і
оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів;

2) виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів,
виявлених у процесі загального судочинства;

3) виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів,
виявлених органами виконавчої влади у процесі їх застосування та
Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його
діяльності (ст. 82 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

У разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо
конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у
справі зупиняється. За таких умов відкривається конституційне
провадження, і справа розглядається Конституційним Судом України
невідкладно (ст. 83 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Підставою для конституційного подання щодо конституційності правових
актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних
прав і свобод людини та громадянина, є наявність спірних питань щодо
конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного
права, визнаних обов’язковими на території України, котрі встановлюють
різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та
свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання (ст. 84
Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Конституційне звернення — це письмове клопотання до Конституційного Суду
України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та
законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту
конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав
юридичної особи.

Суб’єктами права на конституційне звернення є громадяни України,
іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (ст. 43 Закону
України «Про Конституційний Суд України»).

Підставами для звернення до КСУ про офіційне тлумачення Конституції та
законів України у формах конституційного подання і конституційного
звернення є відповідно: практична необхідність у з’ясуванні або
роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції та законів
України (ч. 1 ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України»)
або наявність неоднозначного застосування положень Конституції чи
законів судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт
права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або
призвело до порушення його конституційних прав і свобод (ст. 94 Закону
України «Про Конституційний Суд України).

Практична необхідність офіційного тлумачення Конституції або законів
України може бути обумовлена неясністю (двозначністю, розпливчастістю,
неточністю, нечіткістю) їх окремих положень, або неоднозначним
застосуванням, або хоча й однозначним, але неправильним їх розумінням і
застосуванням. Офіційне тлумачення Конституції або законів України якраз
і покликане подолати ці обставини, зробити, зокрема, неясні положення
ясними, зрозумілими.

Неоднозначність тлумачення і застосування положень Конституції України
викликана тим, що вона була прийнята в результаті взаємних поступок,
компромісів. При її прийнятті згладжувалися і зближувалися різні
теоретичні підходи до тих чи інших проблем, їм надавалося загального
забарвлення, однаково прийнятного для різних політичних сил. До того ж
значна частина норм Конституції України сформульована досить загально й
абстрактно, у багатьох випадках з використанням оціночних понять.

Неоднозначність тлумачення і застосування законів України викликана
також динамічністю розвитку суспільства та неможливістю своєчасного
врегулювання відповідних суспільних відносин, змушеністю законодавця
регулювати також ті відносини, природа і закономірності яких недостатньо
досліджені, реформуванням усіх сфер суспільного життя, нестабільністю
законодавства в перехідний період, його суперечливістю, наявністю
колізій і прогалин, недоліками законодавчої техніки тощо.

Необхідність однаковості практики застосування положень Конституції та
законів України, а отже, визначеність правових відносин випливає з вимог
правової держави і, зокрема, законності, правової безпеки, рівності
конституційних прав і свобод громадян та їхньої рівності перед законом
(ст. 24 Конституції України), а також і того, що іноземці та особи без
громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов’язки, як громадяни України, за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26
Конституції України). До того ж одними з основних засад судочинства є
законність та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом (пункти 1 і 2 ч. 3 ст. 129 Конституції України), а це неможливо
без однозначного (однакового) застосування положень Конституції та
законів України до всіх однаково, без однакової судової практики.

Підставою для офіційного тлумачення Конституції та законів України за
конституційними поданнями органів державної влади, не передбачених ст.
150 Конституції України, і органів місцевого самоврядування є тільки ті
положення вказаних нормативноправових актів, які стосуються питань,
віднесених до відання цих суб’єктів.

Підставою для офіційного тлумачення Конституції або законів України за
конституційними зверненнями фізичних та юридичних осіб є тільки ті
положення цих нормативноправових актів, які застосовані або підлягають
застосуванню щодо суб’єкта конституційного звернення в конкретній справі
і це призвело чи може призвести до порушення його конкретного
конституційного права. Суб’єкт конституційного звернення повинен вказати
конкретні факти й обставини, які б свідчили про це.

Підстава для розгляду в КСУ відсутня, якщо суб’єкт права на
конституційне звернення звертається до цього суду не у зв’язку з
порушенням (можливістю порушення) його конституційних прав і свобод, а
на захист певних положень Конституції або законів України.

На практиці трапляються такі ситуації, коли ті чи інші положення
Конституції або законів України застосовуються хоча й однозначно, але
неправильно, і це порушує конституційні права і свободи людини та
громадянина або створює можливість їх порушення. Конституційний Суд
України у цих випадках також розглядає справи за зверненнями фізичних
або юридичних осіб та приймає по них відповідні рішення. Так, усі суди в
країні вже після прийняття Конституції відмовляли громадянам України у
прийнятті скарг (позовів): 1) на рішення Центральної виборчої комісії по
виборах народних депутатів; 2) на дії посадових осіб органів
прокуратури; 3) на бездіяльність посадових осіб щодо розподілу житла;
4) Кабінету Міністрів України про виконання зобов’язання за облігаціями
Державної цільової безпроцентної позики 1990 р. та відшкодування
моральної шкоди. Конституційний Суд України визнав таку практику
антиконституційною і дав офіційне тлумачення відповідних положень
Конституції та законів України.

Було б логічним, правильним і справедливим надати право громадянам
України, іноземцям, особам без громадянства та юридичним особам
звертатися до КСУ не тільки у випадках неоднозначного застосування
положень Конституції та законів України, як це передбачає Закон України
«Про Конституційний Суд України», але й при однозначному, але
неконституційному їх застосуванні.

Відкриття провадження у справі в Конституційному Суді за конституційним
поданням чи конституційним зверненням ухвалюється Колегією суддів або
Конституційним Судом України на його засіданні.

Справа, за якою відкрито конституційне провадження, розглядається в КСУ
на пленарному засіданні у порядку та в строк, установлені Законом
України «Про Конституційний Суд України».

Дата розгляду справи Конституційним Судом України визначається його
Головою.

Колегія суддів КСУ у справах за конституційними поданнями більшістю
голосів суддів, які входять до її складу, приймає процесуальну ухвалу
про відкриття провадження у справі або про відмову у такому провадженні.

У разі прийняття Колегією суддів процесуальної ухвали про відкриття
провадження у справі вона вноситься Головою КСУ на розгляд пленарного
засідання Конституційного Суду України.

У разі прийняття Колегією суддів процесуальної ухвали про відмову у
відкритті провадження у справі секретар Колегії направляє матеріали
Голові КСУ для розгляду справи на засіданні Конституційного Суду
України.

У разі прийняття на цьому засіданні процесуальної ухвали про відкриття
провадження у справі вона вноситься Головою суду на розгляд пленарного
засідання КСУ.

Колегія суддів під час підготовки справи, а Конституційний Суд у процесі
провадження у справі мають право витребувати від Верховної Ради України,
Президента України, Прем’єрміністра України, Генерального прокурора
України, суддів, органів державної влади, органів влади АР Крим, органів
місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ,
організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань
громадян, а також від окремих громадян необхідні документи, матеріали та
інші відомості, що стосуються справи.

Також Колегія суддів під час підготовки справи, а Конституційний Суд у
процесі провадження за необхідності призначають експертизу у справі та
вирішують питання щодо залучення до участі в конституційному провадженні
експертів.

Окрім того, Колегія суддів КСУ під час підготовки справи, а
Конституційний Суд у процесі провадження мають право викликати посадових
осіб, експертів, свідків, представників за законом та уповноважених за
дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і
повний розгляд справи.

Ухилення без поважних причин від явки до Колегії суддів або до
Конституційного Суду, а так само відмова надати необхідні документи,
матеріали та інші відомості або їх умисне приховування тягнуть за собою
відповідальність винних осіб за законом.

Розгляд справ, прийняття рішень і надання висновків у справах
проводиться Конституційним Судом колегіально.

Розгляд справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України може
проводитись у формі:

— усних слухань, тобто шляхом безпосереднього заслуховування на
пленарному засіданні всіх учасників конституційного провадження;

— письмових слухань, тобто шляхом заслуховування та аналізу зібраних на
попередніх стадіях конституційного провадження та залучених додатково в
ході пленарного засідання матеріалів, документів, необхідних для
забезпечення об’єктивного і повного розгляду справи.

§ 6. Рішення та висновки Конституційного Суду України

Конституційний Суд України за результатами розгляду на пленарних
засіданнях справ щодо конституційності законів та інших правових актів,
а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України
приймає рішення, а у справах з інших питань — дає висновки.

Рішення приймаються, а висновки надаються тільки тими суддями
Конституційного Суду, які брали участь у розгляді матеріалів справи,
самої справи на засіданні або пленарному засіданні КСУ.

Тимчасова відсутність судді на засіданні, пленарному засіданні
Конституційного Суду України, на якому розглядались матеріали справи,
сама справа, не перешкоджає участі такого судді з правом вирішального
голосу в прийнятті рішень, наданні висновків у справі, за винятком тих
випадків, коли рішення приймалися, а висновки надавалися в межах
процесуальних дій, що виконувалися за відсутності судді.

У разі, якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи
конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України
інших правових актів (їх окремих положень), окрім тих, щодо яких
відкрито провадження у справі і які впливають на прийняття рішення чи
надання висновку у справі, Конституційний Суд України визнає такі
правові акти (їх окремі положення) неконституційними.

Рішення приймаються, а висновки надаються Конституційним Судом України
поіменним голосуванням шляхом опитування суддів.

Пропозиції суддів до проекту рішення чи висновку голосуються у порядку
надходження, при цьому судді не мають права утримуватися від
голосування.

Рішення і висновки Конституційного Суду мотивуються письмово,
підписуються окремо суддями, які голосували за їх прийняття та які
голосували проти, й оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають
оскарженню.

Підписання суддею рішення, висновку Конституційного Суду України є
обов’язковим.

Рішення у справі приймається, а, відповідно, висновок надається
Конституційним Судом України на закритій частині пленарного засідання за
участі суддів, які брали участь у розгляді справи.

На закриту частину пленарного засідання вноситься проект рішення,
висновку по справі, підготовлений суддеюдоповідачем на підставі
матеріалів справи, досліджених судом у процесі її розгляду.

Кожний суддя Конституційного Суду, який бере участь у розгляді справи,
має право подати власний проект рішення, висновку у справі або перелік
питань, які визначають суть рішення, висновку.

У разі надходження кількох проектів рішень, висновків у справі
Конституційний Суд України приймає за основу один з них.

Схвалені більшістю суддів відповіді на питання, які визначають сутність
рішення, висновку у справі, складають підґрунтя для доопрацювання
суддеюдоповідачем проекту рішення, висновку.

На закритій частині пленарного засідання судді КСУ вільно викладають
свої думки з питань, що обговорюються, вносять пропозиції, поправки до
проекту рішення, висновку у справі. Тривалість та кількість виступів
суддів на закритій частині пленарного засідання не обмежуються. Їхні
пропозиції та поправки до проекту рішення, висновку у справі вносяться у
письмовій формі, голосування по кожній з них відбувається окремо.

Суддя Конституційного Суду України може на будьякій стадії обговорення
проекту рішення, висновку у справі зняти свою пропозицію чи поправку.

На голосування в цілому ставиться проект рішення, висновку у справі,
підготовлений з урахуванням пропозицій та поправок, які одержали
найбільшу кількість голосів. Голосування проходить поіменно шляхом
опитування.

Рішення, висновок Конституційного Суду України підписується усіма
суддями не пізніше семи днів від дня прийняття рішення, надання висновку
у справі.

Підписання суддею КСУ прийнятого рішення, висновку, наданого
Конституційним Судом України за його участі, є обов’язковим.

Закрита частина пленарного засідання Конституційного Суду України
стенографується і протоколюється.

Протокол і стенограма закритої частини пленарного засідання не
розголошуються і зберігаються окремо від матеріалів справи. У протоколі
фіксуються лише питання, які ставилися на голосування, та результати
голосування. Для ведення такого протоколу запрошується секретар судового
засідання.

Протокол підписується усіма суддями Конституційного Суду України, які
були присутні на закритій частині пленарного засідання.

Виступи суддів КСУ на закритій частині пленарного засідання не
протоколюються, не фіксуються технічними засобами і не можуть бути
розголошені суддями Конституційного Суду України.

Необхідно зауважити, що суддя КСУ, який підписав рішення, висновок
Конституційного Суду України, має право незалежно від того, голосував
він «за» чи «проти» прийняття рішення або надання висновку, викласти у
письмовій формі свою окрему думку у справі у семиденний строк від дня
голосування.

У змісті рішень та висновків Конституційного Суду України мають
міститися відомості, передбачені відповідно ст. ст. 65–66 Закону України
«Про Конституційний Суд України».

Рішення і висновки КСУ офіційно оприлюднюються наступного робочого дня
після їх підписання. Ці документи разом з окремою думкою суддів
Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного
Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Конституційний Суд України відкриває нове провадження у справі при
виявленні нових обставин, які не були предметом його розгляду, але які
існували на час розгляду і прийняття рішення або надання висновку у
справі.

Конституційний Суд України після офіційного оприлюднення рішення може з
власної ініціативи або за заявою однієї із сторін конституційного
провадження виправити неточності, припущені у рішенні, описки,
редакційні або технічні огріхи. Рішення КСУ також можуть бути роз’яснені
ним за клопотанням однієї з сторін конституційного провадження.

Ухвала Конституційного Суду про виправлення неточностей у рішенні або
про його роз’яснення приймається на пленарному засіданні і підлягає
опублікуванню в тих виданнях, де було оприлюднене саме рішення.

Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є
обов’язковими до виконання. Їх невиконання тягне передбачену законом
відповідальність.

Рішення і висновки КСУ діють безпосередньо і не потребують підтвердження
з боку будьяких органів державної влади, посадових та службових осіб.

У разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму
рішенні порядок та строки їх виконання, а також покласти на відповідні
державні органи обов’язки щодо забезпечення виконання рішення.

Конституційний Суд України також має право вимагати від цих органів
письмового підтвердження виконання рішення суду (ст. 70 Закону України
«Про Конституційний Суд України»).

Конституційний Суд України роз’яснив, що положення ч. 2 ст. 70 Закону
України «Про Конституційний Суд України» щодо порядку виконання рішень
КСУ треба розуміти як право Конституційного Суду України у разі
необхідності визначати у своєму рішенні, висновку порядок і строки його
виконання та покласти на відповідні державні органи обов’язок
забезпечити це виконання. При цьому незалежно від того, чи визначено в
рішенні Конституційного Суду України порядок його виконання, відповідні
державні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень
та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Додаткове визначення у рішеннях Конституційного Суду України порядку їх
виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх
виконання.

Рішення і висновки КСУ є остаточними. Це означає, що вони набирають
чинності з моменту ухвалення (проголошення) і ніхто, в тому числі й
Конституційний Суд України скасувати або змінити їх не може.

Рішення і висновки Конституційного Суду України не можуть бути
оскаржені. Разом з тим відповідно ч. 4 ст. 55 Конституції України якщо
особою використані всі національні засоби правового захисту, вона має
право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових органів чи до відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна, а отже, й оскаржувати
до них рішення Конституційного Суду України. Але незалежно від наслідків
розгляду такої скарги міждержавні органи ні в якому разі не мають права
скасовувати рішення суду тієї чи іншої держави.

У рішенні Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції
(конституційності) правових актів вони визнаються чинними чи нечинними
на майбутнє.

У разі, якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не
відповідають Конституції України (є неконституційними), вони
оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття
Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (ч. 2 ст.
152 Конституції України, ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд
України»). Ці акти фактично скасовуються і не мають юридичної сили з
моменту ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення. І
саме з цього часу закони, інші правові акти або їх окремі положення, які
рішеннями КСУ визнані неконституційними, не підлягають виконанню
(застосуванню) як такі, що втратили чинність на підставі рішення
Конституційного Суду України.

Як роз’яснив сам суд, «положення частини другої статті 150 Конституції
України щодо виконання рішень Конституційного Суду України необхідно
розуміти так, що закони, інші правові акти або їх окремі положення,
визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню
як такі, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України
втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення
про їх неконституційність».

Органи державної влади, органи АР Крим, органи місцевого самоврядування,
підприємства, установи, організації, посадові та службові особи,
громадяни та їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства, юридичні
особи не вправі застосовувати чи використовувати правові акти або їх
положення, що визнані неконституційними.

Юридична сила рішення Конституційного Суду України про визнання
правового акту неконституційним не може бути подолана повторним
прийняттям цього ж акту.

Вказані рішення КСУ мають силу нормативноправового акту. Визнаючи той чи
інший нормативноправовий акт неконституційним і тим самим скасовуючи
його, Конституційний Суд України виконує функцію негативного
правотворця. Такі рішення фактично створюють нові правові норми. Вони
розповсюджуються на всіх суб’єктів права і породжують нові права та
обов’язки.

Рішення КСУ про визнання закону чи іншого правового акту
неконституційним позбавляє його обов’язкової сили, але юридична сила
такого рішення не може бути прирівняна до юридичної сили звичайних
законів, оскільки для перегляду положень цього рішення необхідне
внесення змін до Конституції України.

Рішення та висновки Конституційного Суду України мають пряму і негайну
дію, а у випадках, передбачених Конституцією України і зворотну дію.
Згідно зі ст. 58 Конституції України рішення Конституційного Суду, яке
скасовує або пом’якшує відповідальність особи, має зворотну дію.

Визнання правового акту неконституційним є підставою для скасування
інших правових актів, які відтворюють або конкретизують його положення.

Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність свого
рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з
правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акту (ст.
74 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Стосовно змісту рішень Конституційного Суду України у деяких
конституційноправових справах, а саме: щодо конституційності правових
актів, що викликають спір про повноваження конституційних органів
державної влади України, органів влади АР Крим та органів місцевого
самоврядування, конституційності актів про призначення виборів,
всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в АР Крим,
відповідності положень чинних правових актів конституційним принципам і
нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина та справах щодо
конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок
реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, Закон
«Про Конституційний Суд України» передбачає додаткові вимоги.

В резолютивній частині рішення Конституційного Суду України у справах
щодо конституційності правових актів, яким встановлено повноваження
конституційних органів державної влади України, органів влади АР Крим та
органів місцевого самоврядування, а також у справах щодо
конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського
референдуму чи місцевого референдуму в АР Крим дається висновок щодо
конституційності цих актів (ст. 77 і ч. 2 ст. 81 Закону України «Про
Конституційний Суд України»).

У рішенні Конституційного Суду України у справах щодо конституційності
правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації
конституційних прав та свобод людини і громадянина, визначається, норми
якого закону є конституційними, а якого неконституційними і нечинними
(ст. 85 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

В резолютивній частині рішення КСУ щодо офіційного тлумачення
Конституції або законів України офіційно тлумачаться (роз’яснюються)
положення Конституції та законів України, з приводу яких було подано
конституційне подання чи конституційне звернення. У разі, якщо при
тлумаченні (з’ясуванні) закону України (його окремих положень) була
встановлена його невідповідність Конституції (неконституційність), він
(його окремі положення) визнається неконституційним.

Правова природа рішень Конституційного Суду України щодо офіційного
тлумачення положень Конституції та законів України є похідною від місця
цього суду в системі механізму держави і його компетенції. Правова
природа офіційного тлумачення Конституції та законів України полягає в
їх з’ясуванні і роз’ясненні, інтерпретації, встановленні дійсного
змісту, тобто в певній констатації, а не в їх поправках, змінах чи
доповненнях.

Метою офіційного тлумачення Конституційним Судом України положень
Конституції та законів України є встановлення їх однозначного і
правильного розуміння та застосування на всій території держави та
надання роз’яснення щодо цього.

Змістом офіційного тлумачення Конституційним Судом положень Конституції
та законів України є їх конкретизація, уточнення, деталізація. Це певні
норми, а саме — інтерпретаційні норми, в яких даються приписи, як
розуміти той чи інший термін, вислів або правову норму в цілому, як її
застосовувати. Це нормативне тлумачення, нормироз’яснення, які сприяють
правильній реалізації Конституції та законів України і в цьому аспекті є
допоміжними правилами. Їх допоміжний характер виявляється й у тому, що
вони не можуть застосовуватись окремо, самостійно, без роз’яснювальних
положень Конституції та законів України, а діють лише разом з
положеннями, що тлумачилися, і не можуть бути нормативним підґрунтям
правозастосовних актів. При вирішенні конкретних справ необхідно
посилатися на правові норми Конституції та законів України як на
юридичні підстави для рішення і лише додатково — на їх офіційні
роз’яснення Конституційним Судом України.

Функціональне призначення рішень КСУ щодо офіційного тлумачення
Конституції та законів України — це юридичний засіб забезпечення їх
правильного і одноманітного розуміння й застосування, а отже, й один з
юридичних засобів укріплення конституційної законності, охорони
Конституції України.

Юридична сила офіційного тлумачення Конституційним Судом України
положень Конституції та законів України полягає в тому, що воно
(роз’яснення) має державний загальнообов’язковий характер, що за
юридичною силою наближає його до роз’яснюваних положень Конституції та
законів України.

Офіційні тлумачення Конституційним Судом України положень Конституції та
законів України мають за своєю обов’язковістю вищу юридичну силу
порівняно з тлумаченнями, що здійснюються іншими державними органами,
посадовими та службовими особами. Це вищий вид тлумачення Конституції та
законів України, адже Конституція України не передбачає автентичного
тлумачення ні її положень, ні законів України.

Рішення КСУ щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України як
допоміжний акт за своєю юридичною силою розташовується (знаходиться у
підпорядкованому стані) за актом, що роз’яснюється, в такій
послідовності: тлумачення положень Конституції — за Конституцією,
тлумачення законів — слідком за законами.

Сфера дії (територія, коло осіб і коло випадків) рішень КСУ щодо
офіційного тлумачення Конституції та законів України співпадає зі сферою
дії останніх, і вони є нормативними.

Чинність у часі офіційного тлумачення Судом Конституції та законів
України визначається чинністю норми права, що тлумачиться, воно поділяє
їх долю. Причому тлумачення однієї і тієї самої норми не може
змінюватися протягом цього часу, якщо ця норма безпосередньо або
опосередковано не змінювалася.

Офіційне тлумачення Конституції та законів України має «зворотну силу».
Її межі визначаються моментом набрання чинності самими положеннями
Конституції та законами України, що інтерпретуються, адже в процесі
застосування правової норми, яка не змінювалася, її зміст залишається
тим самим (незмінним), і офіційними тлумаченнями тільки встановлюється
те розуміння, яке вклав в неї законодавець. Тому норми права завжди
мають той зміст, який розкрито офіційними тлумаченнями, і вони повинні
застосовуватися відповідно до цього змісту. Якщо офіційному тлумаченню
положень Конституції або законів України не відповідають акти їх
застосування, останні підлягають скасуванню.

При «переживанні» положень законів України, які інтерпретуються, має
місце і «переживання» їх офіційного тлумачення Конституційним Судом
України.

Тлумачення Конституції, законів України та інших актів здійснюється
Конституційним Судом також: при вирішенні питань про відповідність
Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів
Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету
Міністрів України, правових актів Верховної Ради АР Крим (п. 1 ч. 1 ст.
150 Конституції України); при перевірці справи та наданні висновку щодо
додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про
імпічмент (ч. 5 ст. 111, ч. 2 ст. 151 Конституції України); при наданні
висновків: про порушення Верховною Радою АР Крим Конституції України або
законів України (п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції України), про
відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України
або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України
для надання згоди на їх обов’язковість (ч. 1 ст. 151 Конституції
України), а також щодо відповідності законопроекту про внесення змін до
Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

Справа в тому, що застосування Конституції, інших норм права неможливе
без їх тлумачення. Без тлумачення Конституції, законів України та інших
актів неможливо прийняти рішення (висновок), без цього немає і самої
конституційної юрисдикції. Але якщо спеціальною метою і результатом
офіційного (нормативного) тлумачення Конституції та законів України за
конституційними поданнями чи конституційними зверненнями є саме офіційне
(нормативне) тлумачення цих актів, то безпосередньою метою тлумачення
положень Конституції та актів, що перевіряються на конституційність
(казуальне тлумачення), є правильне вирішення конкретного питання про їх
відповідність Конституції України.

Тут не ставиться спеціальна мета тлумачення (роз’яснення) Конституції та
законів України, воно є невід’ємною складовою застосування Конституції,
засобом вирішення конкретного конституційноправового спору, аргументом
обґрунтування рішення (висновку), супроводжує цей процес, фігурує тільки
у мотивувальній частині рішення (висновку) і як самостійне явище не
існує.

Незважаючи на те, що це тлумачення норм права має найменування
«казуальне», воно далеко виходить за межі конкретної справи. Такі
рішення Конституційного Суду України у конкретних справах є прецедентами
у якості зразків, прикладів розуміння і застосування положень
Конституції та законів України. В цих рішеннях нерідко формулюються
загальні правові позиції (положення) стосовно інтерпретації тих чи інших
норм права. Ці інтерпретації, як офіційні (нормативні) тлумачення
Конституції та законів України, є обов’язковими для виконання, в тому
числі і для Конституційного Суду України. Тому висновки, сформульовані
Конституційним Судом України при нормативному тлумаченні положень
Конституції та законів України, мають у принципі застосовуватися і до їх
казуального тлумачення.

Розділ VІ

Статус суддів

§ 1. Суддівський корпус, його поняття

та склад

В правничій літературі для позначення суддівської спільноти
застосовується термін «корпус суддів». Слово «corpus» має латинське
походження, воно означає — тіло, склад, звід та вживається у розумінні:
зібрання однорідного до одного цілого; самостійний склад людей; усі
службовці одного відомства як цілого; корпорація, громада, суспільство,
товариство, стан, союз людей одного звання, ремесла; корпоративне
зібрання за званнями, станами, походженнями, промислами. Таким чином,
суддівський корпус є збірною категорією, яка об’єднує всіх осіб, які у
встановленому законом порядку набули право здійснювати судову владу.

Згідно зі ст. 58 Закону України «Про судоустрій України» до справляння
правосуддя залучаються професійні судді та у визначених законом випадках
— народні засідателі і присяжні.

Професійні судді — це громадяни України, які відповідно до Конституції
України призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду
в одному з судів, передбачених Законом України «Про судоустрій України».
До професійних суддів належать судді Конституційного Суду України та
судді судів загальної юрисдикції, а саме судді загальних судів, у тому
числі й судді військових та судді спеціалізованих судів. Можливо також
проводити диференціацію між суддями залежно від рівня суду, в якому вони
працюють: судді місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів,
Верховного Суду України та Конституційного Суду України. Але всі
професійні судді в Україні мають єдиний статус і різняться лише за
повноваженнями та компетенцією. Особливості правового становища суддів
судів загальної юрисдикції визначаються Законом України «Про статус
суддів» та гл. 9 Закону України «Про судоустрій України», а суддів
Конституційного Суду — Законом України «Про Конституційний Суд України».

Для здійснення судової влади закон надає суддям необхідні права,
обов’язки та повноваження, передбачає певні гарантії їх реалізації.
Велика відповідальність судді як носія судової влади, наділеного правом
вирішувати всі правові конфлікти, що виникають у суспільстві, передбачає
необхідність встановлення певних вимог до кандидатів на цю посаду,
особливої процедури добору та заняття посади судді, а також притягнення
до відповідальності та звільнення з посади носія судової влади.

§ 2. Формування суддівського корпусу

В Україні правові засади вирішення цього питання закладено Конституцією,
законами України «Про статус суддів», «Про судоустрій України», «Про
Вищу раду юстиції», «Про Конституційний Суд України» та іншими
нормативноправовими актами. Формування суддівського корпусу є складним,
тривалим процесом, який передбачає декілька етапів: добір кандидатів, їх
кваліфікаційну атестацію, внесення подання відповідному органу про
можливість призначення або обрання конкретного кандидата на посаду
судді, винесення акту про призначення або обрання на посаду судді,
припинення повноважень судді.

2.1. Добір суддівських кадрів

Добір суддівських кадрів являє собою сукупність процедур з добору
кандидатів на посаду судді на підставі аналізу й оцінки його
професійних, особистісних властивостей, ступеня їх відповідності
вимогам, встановленим законом, і вибір найбільш підготовлених кандидатів
для виконання посадових обов’язків.

Кандидат на посаду судді — це особа, яка виявила бажання зайняти посаду
судді, відповідає встановленим законодавством вимогам, пройшла
кваліфікаційну атестацію і щодо якої внесене подання відповідному органу
про призначення чи обрання на посаду судді.

Інститут кандидата на посаду судді існує вже у досить розвинутому
вигляді у більшості країн світу. В цих країнах сформульовані вимоги до
кандидатів на посади суддів, нормативно закріплена процедура оцінки
знань, навичок, умінь, ділових та моральних властивостей кандидата,
обов’язково передбачається навчання кандидатів на посади суддів у
спеціальному учбовому закладі та стажування в суді. Тільки після цього
порушується питання про можливість обрання конкретної особи на посаду
судді.

В Україні інститут кандидата на посаду судді набував розвитку відповідно
до історичних етапів становлення суспільства та політичного ладу
держави.

У часи перебування України у складі Росії (1654–1917 рр.) залежно від
способу вступу на службу судді поділялися на два види: ті, що
призначаються (монархом за поданням Сенату; безпосередньо Сенатом;
губернським правлінням), й ті, що обираються певним прошарком населення
(дворянами, купцями і міщанами, селянами).

Судді, що обирались, не були підзвітні виборцям. Їх затверджував
губернатор, якому вони і звітували. Більшість членів повітового суду, а
в магістраті — часто й увесь склад не мав ані найменшого уявлення про
засади судочинства, теорію доказів. «Такий суддя, — писав А.Ф. Коні, — є
дуже сумне явище, тому що свавілля під личиною правосуддя має особливо
відразливі риси, і шкода судового насильства є гіршою за будьяку
адміністративну шкоду». Судді зараховувалися на державну (військову)
службу, наділялися чинами та нагородами, підлягали відповідальності
нарівні з іншими посадовцями. Відставний прапорщик цілком ймовірно міг
бути кандидатом у члени повітового суду, а відставний полковник —
кандидатом у члени судової палати.

Якісно нову правову основу інституту кандидатів на суддівські посади
заклали прийняті 20 листопада 1864 р. Судові статути. Їх укладачі
справедливо вважали, що задовільне справляння правосуддя залежить більше
від гідності суддів, ніж від досконалості законів. І саме інститут
кандидатів на судові посади повинен був стати «розсадником судових
діячів, зерном нового судового стану; кандидатура на судові посади мала
служити тим чистим і єдиним джерелом, якому належало годувати все судове
відомство». Статті 200–211 Статутів щодо кандидата на посаду судді
містили загальнообов’язкові вимоги та обмеження: 1) відсутність істотних
фізичних вад; 2) неприпустимість вчинення діянь, що містять ознаки
злочину; непорочність у суспільній думці; 3) належність до російського
підданства; 4) тільки особи чоловічої статі, які досягли віку 25 років;
4) освітній ценз — вища чи середня освіта, а за її відсутності —
наявність стажу не менше трьох років у судовому відомстві; 5) майновий
ценз.

За мету запровадження інституту кандидата на судову посаду була визнана
підготовка молодих людей до судової служби. Тому в Статутах особлива
увага приділялася організації занять кандидатів, зокрема у судових
місцях і в прокуратурі, відрядженню до виконання обов’язків судових
слідчих.

Разом з тим цей інститут не отримав належного нормативного регулювання,
у зв’язку з чим розвивався повільно. Тому закон від 24 грудня 1891 р.
вніс доповнення та зміни до Судових статутів щодо цього питання. Було
встановлено, що кандидатами на судову посаду можуть бути особи, які
закінчили курс юридичних наук у вищих навчальних закладах і перебували
на службі при окружних судах і судових палатах. Зарахування в кандидати
прирівнювалося до зарахування на службу по судовому відомству. Законом
передбачався поділ кандидатів на старших і молодших. Звання молодшого
здобувалося зарахуванням до розряду кандидатів. Чин старшого кандидата
одержували після не менш як півторарічної служби по судовому відомству і
після складання необхідного іспиту, про що видавалося посвідчення
відповідним судом чи палатою. Старші кандидати мали істотні переваги,
оскільки вони за старанну і корисну службу могли одержувати штатний
оклад чи одноразову допомогу. Внесені зміни також офіційно закріпили
порядок підготовки кандидатів, проведення з ними занять.

Таким чином, статус кандидатів у судді зазнав суттєвих змін: поперше,
було усунуто так зване «довічне» кандидатство: кандидати, які не склали
іспиту протягом двох (у крайньому разі трьох) років, відраховувалися з
кандидатів; було вдосконалено систему поділу кандидатів на молодших
(учнівпрактикантів) і старших (стажистів), які допускалися до виконання
судових і прокурорських обов’язків. Подруге, законодавчого визначення
набуло питання фінансового забезпечення кандидатів.

Становлення інституту кандидата на посаду судді в період боротьби за
становлення української національної державності (1917–1920 рр.)
відбувалося порізному. Так, відповідно до Закону «Про умови засудження і
порядку обрання суддів Генеральних і апеляційних судів», прийнятого в
грудні 1917 р., всі судді обиралися Центральною Радою. На одну посаду
судді могли претендувати від 4 до 6 осіб. Закон щодо кандидатів
передбачав лише одну вимогу — мати вищу освіту, однак допускав обрання
на посаду судді й осіб, які її не мають. Кандидати повинні були подавати
свої заяви до Секретаріату судових справ, який потім передавав їх до
Центральної Ради.

В період Гетьманату відповідно до Закону від 8 липня 1918 р. про
створення Державного Сенату до кандидатів на посади суддів цієї вищої
судової інстанції ставилися досить високі вимоги: мати вищу юридичну
освіту, обіймати не менше 15 років посади судового слідчого, товариша
прокурора окружного суду або адвоката, мати відповідний науковий ступінь
з юридичних наук. В Україні цього періоду вся влада належала гетьманові,
тому було встановлено і відповідний порядок формування корпусу суддів.
Міністр юстиції вносив подання щодо кандидата до Ради міністрів, яка
здійснювала попередній розгляд кандидатури. Після схвалення Радою
міністрів гетьман призначав цього кандидата на посаду судді.

За радянських часів (1917–1991 рр.), після встановлення в Україні
радянської влади постало питання про формування професійного суду. З
цією метою 7 березня 1920 р. Народним комісаріатом юстиції було прийнято
постанову «Про реєстрацію фахівців із судової частини», відповідно до
якої всім особам, які належали до членів магістратури і колишнього
прошарку присяжної адвокатури, включаючи і тих, які входили до складу
службовців у радянських установах, пропонувалося зареєструватися в
тижневий строк у Судовослідчому відділі народного комісаріату юстиції.
5 червня 1920 р. було видано Декрет Ради народних комісарів «Про
використання юристівпрактиків», який повідомляв про проведення загальної
реєстрації осіб незалежно від віку і статі, які мають вищу юридичну
освіту і стаж роботи в судовому, військовосудовому відомствах та
адвокатурі.

Таким чином, при створенні системи судів Української РСР діючий уряд
усвідомлював необхідність професійного здійснення правосуддя, про що
зазначалося в прийнятому 26 жовтня 1920 р. Положенні про народний суд, у
ст. 14 якого було закріплено, що постійні народні судді повинні
задовольняти таким вимогам:

1) мати право обирати і бути обраними до Ради робітничих і селянських
депутатів. Це право надавалося тільки працездатним громадянам, які
досягли 18 років. Винятки становили засуджені, недієздатні та обмежено
дієздатні особи, а також особи, які живуть на нетрудовий прибуток, та
деякі інші категорії громадян;

2) мати політичний досвід роботи в пролетарських організаціях партії,
професійних союзах, робітничих кооперативах, фабричнозаводських
комітетах і радянських установах;

3) мати теоретичну і практичну підготовку, необхідну для посади
радянського судді.

У подальшому зміна характеру і переліку вимог, яким повинна була
відповідати особа, висунута кандидатом у народні судді, відбувалася в
основному в напрямку зменшення переліку вимог, а отже, залучення до
заняття посади судді більш широкого кола осіб. Так, наприклад, на
відміну від Положення про народний суд 1920 р., яке передбачало
необхідність теоретичної підготовки кандидата на посаду судді, наступні
Положення про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. і Положення про
судоустрій УРСР від 23 жовтня 1925 р. як критерії добору передбачали
альтернативу: або не менш ніж дворічний стаж відповідальної політичної
роботи в робітничоселянських громадських, професійних чи партійних
організаціях, або два роки стажу практичної роботи в органах радянської
юстиції на посадах не нижче народного слідчого.

Наслідком такої кадрової політики стало те, що в органах юстиції
більшість осіб, які обіймали відповідальні посади, не мали необхідної
теоретичної юридичної підготовки. Серед народних суддів було багато осіб
не тільки недостатньо підготовлених, а й випадкових, непридатних для
справляння правосуддя.

Однак на початку 1923 р. радянський уряд здійснив спробу підвищення
професіоналізму суддів. У Харкові, Києві та Одесі були організовані
короткотермінові юридичні курси з підвищення кваліфікації
судовопрокурорських працівників. Строк навчання на курсах спочатку
становив чотири місяці (три потоки на рік), а в 1924 р. він був
збільшений до п’яти місяців — два випуски на рік по 100 осіб. Для
навчання на курсах судами направлялися особи, які мали стаж роботи в
органах юстиції не менше одного року на посаді, не нижчій народного
судді чи народного слідчого.

Пізніше положення про судоустрій 1929 р. і 1931 р. уже взагалі не
передбачали таку вимогу до кандидата на посаду судді як наявність стажу
роботи за юридичною спеціальністю. До обов’язкових умов для народного
судді Законом про судоустрій 1938 р. додатково було введено віковий
ценз, який у 1960 р. було підвищено з 23 до 25 років. Прийнятий 5 червня
1981 р. Закон УРСР «Про судоустрій в Українській РСР» ніяких новел у
питанні переліку та якості вимог, яким повинна відповідати особа,
висунута кандидатом у судді, не передбачив. Таким чином, починаючи з
1929 р. претендентом на посаду судді міг стати будьякий дієздатний
громадянин України (СРСР), який досяг встановленого в законі віку.

Після 1917 р. метою розвитку суспільства було визнано відмирання держави
як суспільного устрою, панування комуністичного ладу. Така ідеологія
обумовила висування до кандидатів у судді єдиної вимоги — революційної
правосвідомості. Такий підхід обумовлювався певними історичними
реаліями, необхідністю зміни певних традицій, формуванням нових
суспільних відносин, нового світогляду, але, як показав досвід, у
свідомості більшості громадян суд аж ніяк не асоціювався з такими
поняттями як «справедливість», «незалежність», «професіоналізм».

Лише прийнятий 15 грудня 1992 р. Закон України «Про статус суддів»
уперше визначив діяльність судді як професійну і в якості вимоги, що
висувається до кандидата, передбачив необхідний освітній ценз — вищу
юридичну освіту і певний стаж роботи за юридичною спеціальністю. У ст. 5
цього Закону було встановлено, що суддя не може бути народним депутатом,
належати до будьякої політичної партії, руху, входити до складу органів
виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого і
регіонального самоврядування, підприємств, що мають за мету одержання
прибутку, займатися підприємницькою та іншою діяльністю крім
викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності у вільний
від роботи час. Таким чином, Закон України «Про статус суддів» уперше
закріпив в Україні принцип — здійснення судової діяльності на засадах
професіоналізму.

На сучасному етапі розвитку суспільства та держави правові основи
статусу кандидата на посаду судді закладено Конституцією і законами
України «Про статус суддів», «Про судоустрій України», «Про Вищу раду
юстиції», «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади
професійного судді Верховною Радою України». У цих нормативноправових
актах сформульовано перелік вимог, що висуваються до кандидатів,
передбачені обмеження щодо допуску певних категорій осіб до здійснення
судової влади, визначена компетенція відповідних органів щодо добору
кандидатів, розроблено процедуру оцінки професійно важливих властивостей
кандидатів та вступу їх на посаду. При доборі кандидатів на посади
суддів забезпечується рівність їх прав незалежно від походження,
соціального та майнового стану, расової та національної приналежності,
статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин.

2.2. Вимоги, що висуваються до кандидатів

на посади суддів

Вимоги до кандидатів на посади суддів диференційовано залежать від рівня
та юрисдикції суду, на посаду в якому претендує кандидат.

Вимоги до кандидатів на посади суддів судів загальної юрисдикції у
найбільш загальному вигляді сформульовано в ч. 3 ст. 127 Конституції
України та ст. 7 Закону України «Про статус суддів», а саме: кандидатом
на зайняття посади судді суду загальної юрисдикції може бути громадянин
України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту
і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не
менше десяти років та володіє державною мовою.

Щодо кандидатів на посаду суддів апеляційних судів, вищих
спеціалізованих судів, Верховного Суду України та Конституційного Суду
України закон передбачає більш високі вимоги.

Так, претендувати на зайняття посади судді в апеляційному суді може
громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу
юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше п’яти років, у тому
числі не менше трьох років на посаді судді.

Кандидатом на зайняття посади судді вищого спеціалізованого суду може
бути громадянин України, не молодший тридцяти років, який має вищу
юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше семи років, у тому
числі не менше п’яти років на посаді судді.

На зайняття посади судді Верховного Суду України може претендувати
громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п’яти років, має
вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше десяти років,
у тому числі не менше п’яти років на посаді судді.

Необхідною умовою для зайняття посади судді будьякого суду загальної
юрисдикції є проходження кваліфікаційної атестації, форми і порядок
проведення якої передбачені Главою 13 Закону України «Про судоустрій
України».

Вимоги, що висуваються до кандидатів на посаду суддів Конституційного
Суду України, встановлені ст. 148 Конституції та ч. 1 ст. 16 Закону
України «Про Конституційний Суд України». Кандидатом на зайняття посади
судді Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на
день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж
роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом
останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Вимог
кваліфікаційної атестації для кандидатів на посади суддів
Конституційного Суду України закон не передбачає.

Отже, вищезазначені вимоги визначають певний соціальний статус кандидата
на посаду судді і є юридично значущою підставою при вирішенні питання
про призначення чи обрання його суддею.

Прийнятий 7 лютого 2002 р. Закон «Про судоустрій України» встановив
додаткові вимоги щодо кандидатів на посади суддів військового суду
(повинен перебувати на військовій службі), а також розширив коло осіб,
які можуть претендувати на зайняття посади професійного судді
спеціалізованого суду, за рахунок осіб, які не мають юридичної освіти, а
лише вищу освіту і відповідний стаж роботи в галузі питань юрисдикції
цього суду (ст. ст. 59, 63 Закону України «Про судоустрій України»). При
цьому Закон акцентує на тому, що такі судді можуть здійснювати
правосуддя тільки у складі колегії суддів, тобто за правниками
зберігається кількісна перевага у складі колегії.

Закон України «Про судоустрій України» в нормативному порядку заборонив
доступ до суддівської діяльності певних категорій осіб, а саме: а)
визнаних судом обмежено дієздатними або недієздатними; б) тих, які мають
хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню
обов’язків судді; в) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство
чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають незняту чи
непогашену судимість.

Таким чином, Закон України «Про судоустрій України» крім вікового і
професійноосвітнього цензу, нормативно закріпив певні обмеження і вимоги
щодо морального вигляду, фізичного і психічного стану кандидата на
посаду судді і тим самим виключив можливість призначення чи обрання
суддею особи, яка не повинна бути допущена до здійснення судової влади.

2.3. Порядок наділення кандидатів

повноваженнями судді

Залежно від юрисдикції суду, на посаду судді в якому претендує кандидат,
законодавством передбачені різні процедури зайняття посади. Вирізняють
процедуру обрання на посаду судді Конституційного Суду України та судів
загальної юрисдикції. У свою чергу посаду судді в суді загальної
юрисдикції можна зайняти або за процедурою обрання, або за процедурою
призначення.

2.3.1. Процедура призначення на посаду судді в суд загальної юрисдикції.
Згідно зі ст. 128 Конституції України кандидати на посаду судді в суді
загальної юрисдикції, які претендують на зайняття посади вперше,
призначаються Президентом України строком на п’ять років. Відповідно до
ст. 8 Закону України «Про судоустрій України» таке призначення
здійснюється на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної
комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції.

Добір кандидатів у професійні судді для призначення суддею вперше
починається з прийняття заяв від осіб, які бажають працювати суддями та
відповідають встановленим законодавством вимогам. Для цього особа має
звернутися до територіального управління Державної судової адміністрації
(далі — ДСА) щодо рекомендації її для призначення професійним суддею.
ДСА готує відповідні матеріали, формує особову справу кандидата на
посаду судді і направляє її відповідній кваліфікаційній комісії суддів.

Відповідно до п. 3 ст. 60 Закону України «Про судоустрій України»
необхідною вимогою для порушення питання про призначення на посаду судді
є складання кваліфікаційного іспиту, який проводиться відповідною
кваліфікаційною комісією суддів.

Кваліфікаційний іспит — це атестування особи, яка виявила бажання бути
рекомендованою для призначення на посаду судді вперше. Він полягає у
виявленні знань та рівня професійної підготовки кандидата в судді,
ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції
відповідного суду.

Після виконання кандидатом письмового завдання, співбесіди з ним і
постановки йому запитань в усній формі кваліфікаційна комісія,
ґрунтуючись на отриманих результатах кваліфікаційного іспиту кандидата,
або робить висновок про складення іспиту і підготовленість кандидата до
судової роботи та вносить рекомендацію до Вищої ради юстиції для
призначення його на посаду судді, або складає вмотивований висновок про
відмову в такій рекомендації. Хід складання кваліфікаційного іспиту
повинен протоколюватися, а всі матеріали іспиту підлягають зберіганню в
архіві як офіційні документи.

Особа, яка не склала кваліфікаційний іспит, може бути допущена до його
складання повторно не раніш як через рік. Документи, передбачені
процедурою добору кандидатів для призначення на посаду судді, перед
складанням кваліфікаційного іспиту повторно готуються з урахуванням
інформації щодо особи кандидата за період, що минув з часу першого
кваліфікаційного іспиту. Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту
повторно, може бути допущена до складання наступного кваліфікаційного
іспиту не раніш як через два роки.

Результати складеного кваліфікаційного іспиту дійсні протягом трьох
років. Особи, не згодні з рішенням кваліфікаційної комісії, можуть
оскаржити його до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. На
підставі результатів іспиту кваліфікаційна комісія дає висновок про
рекомендацію на посаду судді.

Кваліфікаційна комісія рекомендує на посади суддів кандидатів, які
виявили найкращі знання, у кількості, необхідній для заміщення вакантних
посад. Особи, які склали іспит, але не рекомендовані на посаду судді за
браком вакантних посад, мають бути зараховані кваліфікаційною комісією
до кандидатів на нові вакантні посади суддів протягом трьох років, якщо
за цей період вони не відкличуть свою заяву.

Одержані Вищою радою юстиції (далі — ВРЮ) рішення кваліфікаційної
комісії суддів та матеріали щодо кандидата на посаду судді вивчаються на
секції з питань підготовки подань про призначення суддів уперше. Далі
кандидатура на посаду судді розглядається персонально на засіданні ВРЮ
за доповіддю її відповідального члена, який діє за дорученням названої
секції. За результатами обговорення на засіданні приймається один із
таких актів: подання про призначення судді або рішення про відмову в
поданні про призначення. Відповідне рішення приймається на засіданні
Вищої ради юстиції відкритим голосуванням. Пропозиція щодо внесення
подання Президентові України про призначення суддею вважається
прийнятою, якщо за неї проголосувало більше половини від конституційного
складу Вищої ради юстиції.

Якщо було прийнято позитивне рішення щодо кандидата, який претендує на
посаду судді вперше, ВРЮ готує на підставі ст. 29 Закону України «Про
Вищу раду юстиції» подання Президенту України про призначення на посаду
судді строком на п’ять років. До подання додаються: 1) рекомендація
кваліфікаційної комісії; 2) особовий листок з обліку кадрів та
автобіографія кандидата на посаду судді; 3) копії дипломів про освіту,
науковий ступінь чи вчене звання; 4) примірник реферату з питань
правознавства, підготовлений кандидатом на посаду судді; 5) рецензія на
реферат; 6) копія декларації про доходи за останній рік.

Президент України приймає рішення щодо кандидата на посаду судді на
підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за
поданням Вищої ради юстиції. Рішення про призначення суддею в суд
загальної юрисдикції оформляється указом Президента України.

Вперше призначений суддя в урочистій обстановці приймає присягу такого
змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді,
здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і
справедливим». Присяга складається перед Президентом України. Порядок та
процедура її принесення закріплені ст. 10 Закону України «Про статус
суддів». Після принесення присяги особа набуває статусу професійного
судді України.

Присяга є одним із найважливіших атрибутів вступу на посаду судді, вона
символізує особливий статус носія судової влади, велику відповідальність
перед суспільством.

Принесена привселюдно і скріплена підписом судді присяга є юридичним
актом, що фіксує момент його вступу на посаду, визначає фактичне набуття
ним права справляння від імені держави правосуддя. Суддя, який не приніс
присяги, не може бути допущений до здійснення судової влади.

Після закінчення строку повноважень суддя за його заявою має бути
рекомендований для обрання суддею безстроково, якщо відсутні визначені
законом обставини, що перешкоджають цьому. Тобто за п’ять років
перебування на посаді суддя повинен проявити себе гарним фахівцем та
підтвердити право на безстрокове обрання на посаду відповідною
кваліфікацією, сумлінною працею та бездоганною репутацією.

2.3.2. Процедура обрання на посаду судді в суд загальної юрисдикції.
Згідно з п. 1 ст. 61 Закону України «Про судоустрій України» судді судів
загальної юрисдикції (крім суддів, призначених уперше) обираються
безстроково Верховною Радою України.

Суб’єктами звернення до Верховної Ради з питання обрання на посаду судді
безстроково є:

1) Голова Верховного Суду України — щодо судді загального суду, строк
повноважень якого закінчився; щодо особи, яка раніше вже обіймала посаду
судді не менше п’яти років, але на момент розгляду питання про обрання
не займає цю посаду; щодо судді, раніше обраного безстроково, але який
бажає бути обраним в суд іншого рівня або в суд того ж рівня, але іншої
спеціалізації;

2) голова відповідного вищого спеціалізованого суду в таких самих
випадках, які перелічені вище, але щодо суддів спеціалізованих судів.

Вищезазначені суб’єкти вносять до Верховної Ради подання про обрання
безстроково відповідних кандидатів на посади суддів. В поданні про
обрання кандидата на посаду судді безстроково зазначаються: рівень,
місцезнаходження, спеціалізація та назва суду, в який повинен бути
обраний суддя. До подання додається особова справа кандидата, яка
повинна містити: 1) письмову заяву кандидата; 2) рішення про
рекомендацію Вищою кваліфікаційною комісією суддів України про обрання
кандидата на посаду судді безстроково з обов’язковим зазначенням
дотримання кандидатом вимог, передбачених ст. 127 Конституції України;
3) протокол кваліфікаційної атестації кандидата (а якщо перерва в роботі
на посаді судді перевищує п’ять років, до протоколу про кваліфікаційну
атестацію додається висновок про складання кваліфікаційного іспиту та
підготовленість кандидата до суддівської роботи); 4) копію документа, що
підтверджує громадянство; 5) особистий листок з обліку кадрів та
автобіографію кандидата; 6) копію диплома про освіту, наявність
наукового ступеня або вченого звання; 7) виписку з трудової книжки;
8) характеристику з місця (або попереднього місця) роботи; 9) довідку
про показники роботи судді за останні п’ять років за підписами голови
відповідного суду та начальника територіального управління державної
судової адміністрації. У довідці повинно бути зазначено: інформація про
кількість розглянутих справ по рокам та категоріям, кількість
скасованих, змінених вироків, рішень, ухвал та постанов; підстави
скасування, зміни вироків, рішень, ухвал; кількість порушених
дисциплінарних проваджень та кількість прийнятих рішень про притягнення
до дисциплінарної відповідальності; 10) біографічну довідку про роботу
кандидата в минулому відповідно до даних трудової книжки та інших
документів, що підтверджують трудовий стаж; 11) копії рішень
уповноважених державних органів про призначення та переведення судді на
посади; 12) довідку з медичного закладу про стан здоров’я кандидата;
13) декларацію про доходи за останній рік за встановленою Мінфіном
формою.

Відповідно до Закону України «Про порядок обрання на посаду та
звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України» від
18 березня 2004 р. обрання кандидата на посаду здійснюється в декілька
етапів:

1) звернення кандидата на посаду судді безстроково до Державної судової
адміністрації, а судді Верховного Суду України та судді спеціалізованих
судів — до голів цих судів за рекомендацією для обрання суддями
безстроково;

2) підготовка матеріалів про обрання кандидата суддею безстроково Вищою
кваліфікаційною комісією суддів України;

3) рекомендація Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про
можливість (або висновок про неможливість) обрання кандидата на посаду
судді безстроково;

4) внесення Головою Верховного Суду України або головою відповідного
вищого спеціалізованого суду до Верховної Ради України матеріалів про
обрання кандидата суддею безстроково;

5) розгляд Комітетом Верховної Ради України, до компетенції якого
належить попереднє вирішення питання про обрання суддею, подання про
обрання суддею безстроково та прийняття відповідного рішення про
рекомендацію або нерекомендацію кандидата на посаду судді безстроково, а
також внесення цього рішення на розгляд Верховної Ради України;

6) прийняття Верховною Радою України рішення про обрання кандидата або
відмову йому в обранні на посаду судді безстроково.

Закон чітко визначає всі строки щодо процедури обрання суддів
безстроково. Так, Вища кваліфікаційна комісія суддів України розглядає
питання щодо обрання кандидата не пізніше ніж за два місяці до
закінчення строку перебування судді на посаді. Подання Голови Верховного
Суду України або вищого спеціалізованого суду з рекомендацією Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України щодо обрання кандидата, а також
іншими матеріалами вноситься до Верховної Ради не пізніше одного місяця
після отримання висновку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України
головами цих судів.

Комітет перевіряє додержання кандидатом вимог Конституції та Закону
України «Про статус суддів», а також звернення громадян, громадських
об’єднань, підприємств, організацій, органів державної влади всіх рівнів
та органів місцевого самоврядування щодо діяльності кандидата. У
випадку, якщо розгляд звернення вимагає додаткової перевірки, Комітет
приймає рішення про направлення їх до Верховного Суду України, вищого
спеціалізованого суду, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії
України, Державної судової адміністрації, Ради суддів України або
кваліфікаційної комісії суддів. Кандидат має право знайомитись зі
зверненнями щодо його діяльності, запитами Комітету за ними та
відповідями, отриманими Комітетом.

Секретаріат Комітету в триденний строк з дня отримання подання
розповсюджує серед народних депутатів через Апарат Верховної Ради списки
кандидатів. На засідання Комітету запрошуються також уповноважені
представники Верховного Суду України, Вищої ради юстиції, Вищої
кваліфікаційної комісії суддів, вищих спеціалізованих судів, Державної
судової адміністрації, Ради суддів України, а також кандидат,
присутність якого на засіданні згідно із законом є обов’язковою.

Комітет розглядає подання про обрання кандидата в місячний термін з дня
його надходження. Цей строк може бути продовжений Комітетом, але не
більше ніж на 2 місяці, крім випадків, якщо строк проведення перевірки
припадає на міжсесійний період роботи Верховної Ради. Подання
розглядається на засіданні Комітету колегіально і щодо кожного кандидата
окремо. Рішення Комітету про рекомендацію або нерекомендацію стосовно
обрання кандидата оголошується у його присутності. Рішення про
нерекомендацію не є перепоною для розгляду цього питання на пленарному
засіданні Верховної Ради.

Процедура обговорення та вирішення питання про обрання суддею
безстроково на пленарному засіданні Верховної Ради встановлена Законом
України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади
професійного судді Верховною Радою України» та Регламентом Верховної
Ради. Обговорення питання про обрання кандидата на пленарному засіданні
парламенту розпочинається з доповіді представника Комітету. Якщо в
Комітеті були висловлені зауваження щодо кандидата, доповідач може
проінформувати про це народних депутатів. За наявності зауважень до
кандидата, висловлених під час пленарного засідання Верховної Ради, які
потребують додаткової перевірки Комітетом, голосування щодо цього
кандидата не проводиться.

Рішення про обрання кандидата на посаду судді безстроково приймається
шляхом відкритого фіксованого голосування більшістю голосів від
конституційного складу Верховної Ради та оформлюється постановою. У
випадку, якщо кандидата не обрано, Вища рада юстиції вносить подання до
Президента України про звільнення цього кандидата з посади судді на
підставі закінчення строку його повноважень.

Закон також передбачає можливість повторної рекомендації кандидатури на
обрання судді безстроково. Так, якщо кандидата не було обрано суддею
безстроково на пленарному засіданні Верховної Ради у зв’язку з
нововиявленими обставинами, що були висловлені у виступах народних
депутатів, Комітет приймає рішення про звернення до Вищої ради юстиції,
відповідної кваліфікаційної комісії суддів щодо перевірки цих обставин
або доручає членам Комітету внести подання про проведення відповідної
перевірки, узгодивши термін її проведення, а за результатами перевірки
приймає рішення про повторне внесення раніше відхилених кандидатур на
пленарне засідання Верховної Ради. Але внесення двічі відхилених
Верховною Радою кандидатур не допускається.

Особа, обрана на посаду судді безстроково, набуває статусу професійного
судді в суді відповідного рівня і спеціалізації.

2.3.3. Процедура набуття статусу судді Конституційного Суду України.
Процедура добору кандидатів на посади суддів Конституційного Суду
України відрізняється від процедури формування суддівського корпусу
судів загальної юрисдикції. Специфіку цього процесу індивідуалізовано
вже на перших етапах. Поперше, норми ст. ст. 6–8, 16 Закону України «Про
Конституційний Суд України» не передбачають кваліфікаційної атестації
кандидата на суддівську посаду в цьому Суді та отримання відповідних
рекомендацій від кваліфікаційних комісій суддів. Подруге, пропозиції
щодо кандидатур вносяться на розгляд відповідних органів представниками
законодавчої і виконавчої влади та членами найвищого органу суддівського
самоврядування — з’їздом суддів України. Тобто, при доборі та
призначенні на посади суддів Конституційного Суду України приймають
рівноцінну участь представники трьох гілок влади, тим самим
забезпечується збереження балансу в системі поділу влад.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів. Відповідно
до Конституції України (ч. 2 ст. 148) та Закону України «Про
Конституційний Суд України» формування єдиного органу конституційної
юрисдикції здійснюється шляхом призначення до його складу суддів
Верховною Радою України, Президентом України та з’їздом суддів України.
Кожен із зазначених суб’єктів формування Конституційного Суду України
призначає по шість суддів.

Президент України, призначаючи суддів, проводить консультації з
Прем’єрміністром України та Міністром юстиції щодо кандидатур на посади
суддів. Про призначення особи суддею Конституційного Суду України
Президент України видає указ, скріплений підписами Прем’єрміністра
України та Міністра юстиції України.

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України
таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо
кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова
Верховної Ради України, а також таке право мають народні депутати
України у кількості не меншій за 1/4 від конституційного складу
Верховної Ради України. Депутат має право поставити підпис під
пропозицією про висунення лише однієї кандидатури, підписи депутатів не
відкликаються. Щодо кожної кандидатури на посаду судді відповідний
комітет Верховної Ради України подає свої висновки. Призначеними на
посаду суддів вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість
голосів депутатів, але більше половини від конституційного складу
Верховної Ради України. Якщо декілька кандидатів набрали однакову
кількість голосів і після їх призначення була б перевищена необхідна для
призначення квота, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.
За результатами голосування складається постанова Верховної Ради України
про призначення суддями Конституційного Суду України.

З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим
голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає
кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення
до бюлетеню для таємного голосування. Призначеним на посаду судді
Конституційного Суду України вважається кандидат, який за результатами
таємного голосування одержав більшість голосів обраних делегатів з’їзду
суддів України. Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, кількість
яких перевищує квоту, обраними вважаються кандидати, які за умов,
визначених у ч. 2 ст. 8 Закону України «Про Конституційний Суд України»,
набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади. За результатами
голосування головуючим і секретарем з’їзду підписується рішення з’їзду
суддів України про обрання суддями Конституційного суду України.

Президент та Верховна Рада України в місячний строк після припинення
повноважень суддів Конституційного Суду України, які були ними
призначені, призначають у межах своїх повноважень інших осіб на вакантні
посади. Що стосується з’їзду суддів України, то призначення на вакантні
посади в межах його повноважень здійснюється у тримісячний термін.

Складовою частиною процедури формування складу Конституційного Суду
України є складання присяги. Саме з дня принесення присяги суддя
Конституційного Суду України вступає на посаду. Принесення присяги
здійснюється на засіданні Верховної Ради України не пізніше як через
місяць після призначення суддею. Засідання парламенту з цього приводу
проводиться за участі Президента України, Прем’єрміністра України,
Голови Верховного Суду України. Зміст присяги судді Конституційного Суду
такий: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов’язки
судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство
Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні
права та свободи людини і громадянина». Порушення суддею присяги є
підставою для звільнення його з посади.

На відміну від суддів загальної юрисдикції суддя Конституційного Суду
призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний
строк. Обмеження строку перебування на посаді, а також відсутність
можливості бути призначеним на повторний строк є елементами політичної
доцільності. Заборона призначення судді на новий термін є додатковою
гарантією його незалежності. Якщо суддя знає, що його повторне
призначення неможливе, то у своїй діяльності він не орієнтуватиметься на
позиції посадових осіб чи органів, від яких залежало б його призначення.

Відповідно до ч. 5 ст. 148 Конституції України Голова Конституційного
Суду України обирається на спеціальному засіданні Конституційного Суду
України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного
голосування лише на один трирічний строк.

Отже, у доборі та призначенні на посади суддів Конституційного Суду
України беруть рівноцінну участь представники трьох гілок влади:
законодавчої, виконавчої, судової, що вказує на особливий правовий
статус цього Суду.

§ 3. Правовий статус суддів

3.1. Поняття правового статусу суддів

Судова влада в Україні належить лише судам в особі суддів та
представникам народу, які у визначених законом випадках залучаються до
здійснення правосуддя. Судді наділені виключним правом реалізовувати
судову владу, вирішувати всі правові конфлікти, що виникають у
суспільстві, вони виконують свої обов’язки на професійній основі. Судді
незалежні і підкорюються лише Конституції та законам України. Прояв
неповаги до судді передбачає встановлену законом відповідальність.
Вимоги та рішення суддів при здійсненні ними повноважень обов’язкові для
виконання тими суб’єктами, до яких вони звернені. Невиконання вимог та
рішень суддів тягне встановлену законом відповідальність.

Передумовою здійснення суддями судової влади є їх єдиний правовий
статус, який закріплено у відповідних нормативноправових актах. В
юридичній літературі правовий статус суддів часто ототожнюють з їх
правовим становищем. Зазвичай під правовим статусом суддів розуміють
порядок набуття статусу, сукупність їх прав та обов’язків, вимоги, що
ставляться до суддів, правові гарантії, які дозволяють суддям
здійснювати свої повноваження згідно з законом, порядок притягнення
суддів до юридичної відповідальності та звільнення з посади.

Основні засади правового статусу суддів визначені в Законі України «Про
статус суддів». Окремі його положення деталізуються в статтях 126–130
Конституції України, Законі «Про державний захист працівників суду і
правоохоронних органів», розділі 3 Закону України «Про судоустрій
України», главах 3, 4 Закону України «Про Конституційний Суд України»,
процесуальних кодексах та інших нормативноправових актах.

3.2. Вимоги, що висуваються до суддів

У ч. 2 ст. 127 Конституції України міститься положення, за яким від
суддів вимагається утримання від: (а) будьякої участі у політичній або
профспілковій діяльності, отримання якогонебудь представницького
мандата; (б) обіймання будьяких інших оплачуваних посад, виконання іншої
оплачуваної роботи, крім наукової, викладацької та творчої.

Заборона брати участь у будьякій політичній або профспілковій
діяльності, мати представницький мандат. Така вимога щодо суддів
обґрунтовується тим, що ніякі політичні уподобання судді не повинні
впливати на справедливість винесеного ним рішення. Адже основним
принципом діяльності судді є його незалежність, неупередженість, а
належність судді до якоїнебудь політичної партії чи професійного
об’єднання, на думку законодавця, створює цьому загрозу. Судові рішення
повинні ґрунтуватися виключно на законі, праві, забезпечуючи тим самим
підтримання існуючого в державі режиму законності.

Запровадження такого обмеження щодо політичних прав суддів обумовлюються
історичним досвідом становлення держави, традиціями, коли одержати
посаду судді і зберегти її без партійного квитка було майже неможливо.
Пам’ятаючи сумний досвід диктату КПРС, при якому «партійна дисципліна»
була основним засобом здійснення тиску на суддів, законодавці більшості
країн колишнього СРСР закріпили щодо суддів заборону належати до
політичних партій і профспілок та брати участь у будьякій політичній
діяльності. Але існуюче формулювання правової норми є надто
категоричним. Суддя не може бути позбавлений права участі у виборчому
процесі при формуванні органів законодавчої влади та органів місцевого
самоврядування, тим більше неможливо контролювати його особистісні
уподобання щодо ідей та програм тієї чи іншої партії (особливо в умовах
багатопартійності) або політичного діяча, адже ці процеси вже лежать у
внутрішній, емоційній сфері людини. Крім того, положення п. 2 ст. 60
Закону «Про судоустрій України» гарантує, що політичні уподобання
кандидата в судді не можуть бути підґрунтям для відмови в зайнятті
посади. Однак важко уявити собі політично заангажованого кандидата, який
відразу після призначення на посаду судді став би «політично
нейтральним». Тому доцільніше розглядати цю вимогу як суб’єктивну
неупередженість судді, тобто відсутність упередженості при розгляді
суддею конкретної справи, пов’язаної з прихильністю будьяким ідеям,
членством у будьяких організаціях, особистими або іншими симпатіями.
Однією із гарантій дотримання суддею вимоги щодо неупередженості при
розгляді справи є процесуальний інститут відводу судді, який на законних
підставах усуває його від розгляду справи, якщо виникає сумнів у його
незалежності та неупередженості.

Сьогодні необхідність існування заборони щодо політичної діяльності
суддів пов’язана зі зламуванням стереотипів, історичних традицій,
становленням авторитету суддів у суспільстві. Але такий «жорсткий»
підхід до обмеження політичних прав суддів є тимчасовим явищем на період
побудови правової держави, формування громадянського суспільства.
Свобода кожного носія судової влади від ідейного або емоційного тиску в
першу чергу пов’язана з принципами верховенства права і правової
держави, здійснення судової влади лише на підставі Конституції й закону.
Умовами, що забезпечують неупереджене здійснення суддею своїх
професійних функцій, мають стати надійне законодавче закріплення
незалежності суддів, високий рівень їх професійної правосвідомості,
внутрішнє сприйняття кожним суддею правил змагальності судового процесу.
Саме такий підхід до статусу носія судової влади забезпечить йому
високий авторитет у суспільстві.

Заборона займатися будьякою іншою професійною діяльністю, крім наукової,
викладацької та творчої. В Європейській хартії про статус суддів
(п. 4.2) підкреслюється, що «суддя вільно може займатися різними видами
діяльності, крім його службових повноважень, зокрема і тими, котрі є
виявленням його прав громадянина. Однак ця свобода може (і повинна) бути
обмежена в тій мірі, в якій зовнішній вигляд цієї діяльності є
несумісним з довірою відносно неупередженості і незалежності судді чи з
професійною необхідністю уважно й у розумний строк розглядати справи».

Законодавство України щодо суддів встановлює заборону обіймання будьяких
інших оплачуваних посад, виконання іншої оплачуваної роботи, крім
наукової, викладацької та творчої. Вимога про несумісність обумовлюється
декількома обставинами. Поперше, забороняючи поєднувати судову
діяльність з іншою, крім дозволеної законом, законодавець прагне
зберегти незалежність судової влади. Подруге, це обмеження прав людини,
яка обіймає посаду судді, спрямовано на забезпечення належного і
сумлінного виконання професійних функцій. Так, ст. 5 Закону України «Про
статус суддів» встановлює, що суддя має право займатися дозволеним видом
додаткової трудової діяльності лише у вільний від роботи час. Потретє,
зазначена заборона запобігає можливості використання суддею свого
службового становища в особистих цілях, що сприяє збереженню необхідного
авторитету судової влади, безсторонності суддів.

Заборонити судді займатися викладацькою, науковою або творчою діяльністю
практично неможливо. Крім того, творча, викладацька чи наукова
діяльність має сприяти підвищенню професійного рівня судді, збагаченню
його знань, утвердженню його статусу як фахівця найвищої категорії.

Таким чином, інша (несудова) діяльність судді повинна відповідати
ознакам: (а) вона повинна містити ознаки передбаченої Законом
викладацької, наукової або творчої діяльності та (б) не завдавати шкоди
виконанню основних обов’язків носія судової влади.

3.3. Права та обов’язки суддів

Професійні судді України користуються всіма правами та основними
свободами людини і громадянина, за винятком встановлених національним
законодавством обмежень, обумовлених особливостями правового статусу.
Вони також не звільняються від виконання конституційних обов’язків, якто
захист Вітчизни чи сплата податків і зборів, повинні не завдавати шкоди
природі, культурній спадщині, неухильно додержуватись Конституції
України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і
гідність інших людей тощо.

Права й обов’язки суддів найбільш повно визначають ступінь їх можливої
(службової) поведінки. Вказані інститути розкривають зміст правомірної
поведінки судді при здійсненні професійної діяльності, встановлюють її
конкретний вид та ступінь. Ця можливість забезпечується і гарантується
державою. Засобом її закріплення є правові норми. Права й обов’язки
судді завжди існують в певних межах — періоді володіння статусом і
реалізуються у конкретних правовідносинах, що виникають в умовах
здійснення професійних функцій носія судової влади.

Правам суддів притаманні такі характерні риси: поперше, вони належать
конкретному суб’єкту — судді; подруге, ґрунтуються на нормах позитивного
права — Конституції України, Законі Україні «Про статус суддів» та ін.;
потретє, являють собою забезпечену державою і правом можливість певної
поведінки, спрямованої на досягнення соціального блага; почетверте, їх
виникнення обумовлюється конкретним юридичним фактом — призначенням
(обранням) на посаду судді; поп’яте, зміст та обсяг прав суддів
визначаються специфікою правового статусу носіїв судової влади в
конкретній державі; пошосте, забезпечуються загальними (економічними,
політичними, ідеологічними, організаційними) і спеціальними (юридичними)
гарантіями; посьоме, їх порушення тягне юридичну відповідальність.

Усі права суддів можна умовно поділити на статусні і процесуальні.

Статусні права суддів забезпечують особливий їх правовий статус і
правовий захист, підкреслюють їхнє виключне правове становище в державі.
Серед широкого кола статусних прав суддів слід виділити: право на повагу
професійної честі й гідності; право на особисту і майнову
недоторканність; право на незмінюваність з посади на протязі строку, на
який суддю призначено (обрано); право на кар’єру; право на відставку;
право на соціальний і правовий захист; право на одержання матеріальної
винагороди за свою працю; інші права, передбачені трудовим і пенсійним
законодавством; право на поліпшені житлові умови; право на пільги з
житловокомунального, транспортного та іншого обслуговування; право на
відпочинок; право на вільний вибір додаткової педагогічної, наукової та
іншої оплачуваної творчої діяльності; право на страхові гарантії; право
на навчання і підвищення кваліфікації; право на оскарження до
відповідного органу рішення про притягнення їх до дисциплінарної
відповідальності; право подати заяву про припинення повноважень судді за
власним бажанням, інші права, передбачені національним законодавством.

До процесуальних прав належать права, якими суддя наділений для
ефективної реалізації своїх службових функцій, а саме: право вимагати
від посадових осіб та громадян виконання винесених суддею рішень;
порушувати у встановленому законом порядку питання перед Конституційном
Судом про перевірку конституційності нормативного акту, отримувати
інформацію від посадових осіб та інших громадян у зв’язку зі
здійсненням правосуддя; давати доручення відповідним органам про привід
осіб до зали судового засідання та інші права, передбачені процесуальним
законодавством.

Обов’язки суддів як містять урегульовані нормами права вимоги щодо
необхідної поведінки судді, тобто юридичні обов’язки, так і мають
характер моральних, які обумовлені вимогами професійного обов’язку та
совісті судді. Невиконання або неналежна реалізація суддею обов’язків
може призвести до істотних змін у його правовому становищі, навіть до
втрати статусу носія судової влади.

Обов’язки суддів мають характер додаткових і не виключають необхідності
виконувати конституційні (загальні) та інші зобов’язання, що випливають
з цивільноправових відносин (якщо перебування у таких правовідносинах не
суперечить статусу судді).

Правове закріплення обов’язків судді виявляється у певних вимогах до
його поведінки. Результатом такої поведінки судді виступає його
волевиявлення у формі прийнятих рішень, дій чи бездіяльності в період
володіння статусом судді. Поведінка судді може бути законною, тобто
відповідати вимогам законодавства України, або незаконною. В останньому
випадку вона є підставою для притягнення судді до юридичної
відповідальності. Основні вимоги до поведінки судді закріплено у ст. 6
Закону України «Про статус суддів»:

— при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституції та законів
України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових
справ з дотриманням установлених законом строків;

— утримуватися від політичної, підприємницької та іншої оплачуваної
діяльності, крім наукової, викладацької і творчої, дотримуватися вимог
службової дисципліни і розпорядку роботи суду;

— не розголошувати відомості, які становлять державну, військову,
службову, комерційну або банківську таємницю, таємницю дорадчої кімнати,
відомості про особисте життя громадян та іншу інформацію, про яку вони
довідалися під час розгляду справи в судовому засіданні, для
забезпечення нерозголошення якої було прийняте рішення про закрите
судове засідання;

— не допускати вчинків і будьяких дій, що ганьблять звання судді і
можуть викликати сумнів щодо його об’єктивності, неупередженості та
незалежності.

За змістом вимог, що містяться в наведеній правовій нормі, обов’язки
судді можна поділити на такі групи: а) дотримання законодавства України
при здійсненні професійної діяльності; б) дотримання етичних основ
діяльності; в) сумлінне і професійне виконання своїх службових функцій.

А) Дотримання законодавства суддею можна розглядати у двох аспектах:
поперше, вся службова діяльність судді відбувається у встановлених
законодавством процесуальних межах, порушення яких є підставою для
визнання рішення судді незаконним. Подруге, суддя безпосередньо
застосовує норми національного законодавства при вирішенні конкретних
спорів про право. Він має право використати будьяке джерело права, котре
є частиною національного законодавства України: Конституцію, інші
нормативноправові акти, прийняті на її підставі, чинні міжнародні
договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Б) Етичні вимоги до поведінки судді закріплені в Кодексі професійної
етики судді і являють собою сукупність моральних правил поведінки судді,
за допомогою яких можна оцінити його дії з точки зору таких цінностей як
справедливість, сумління, гідність, людяність тощо.

Дотримання етичних засад діяльності передбачає утримання суддею від дій,
що можуть бути розцінені як використання посадового становища в
особистих цілях чи можуть викликати сумнів у його неупередженості,
незалежності і справедливості винесених рішень. Суддя зобов’язаний не
допускати будьяких дій, що можуть заподіяти шкоду, порушити нормальну
діяльність суду чи дискредитувати судову владу в цілому. Суддя не
повинен як під час виконання службових повноважень, так й у приватному
житті вчиняти дії, що можуть негативно вплинути на його моральний
вигляд, завдати шкоди його професійній та громадській репутації. Під
репутацією судді слід розуміти загальновизнані в професійній групі, в
суспільстві в цілому уявлення та оцінку поведінки судді як посадової
особи судової влади, носія державновладних повноважень.

Для судді, який не дотримується етичних засад діяльності, повинні
наставати негативні наслідки, зокрема дисциплінарна відповідальність.

В) Сумлінне і професійне виконання службових функцій у першу чергу
передбачає повну самовідданість судді. Він повинен утримуватися від
іншої роботи, яка заважає йому належним чином виконувати свої обов’язки
та якій він не повинен приділяти увагу протягом свого робочого часу.
Йдеться про те, щоб суддя не мав іншої оплачуваної роботи, за винятком
наукової, викладацької або творчої. Виконання навіть такої додаткової
роботи не повинно позначатися на якості професійної діяльності судді.

Дотримання вимог сумлінного і професійного виконання обов’язків судді
передбачає вдосконалення професійної майстерності, систематичне
підвищення кваліфікації.

За неналежне виконання цих обов’язків суддя притягується до
дисциплінарної відповідальності.

3.4. Матеріальне забезпечення суддів

Матеріальне забезпечення суддів повинно бути достатнім, узгоджуватися з
економічними умовами, що змінюються в країні. У п. 6 Європейської хартії
про статус суддів зазначено, що «рівень оплати повинен встановлюватися
так, щоб захистити суддю від тиску, спрямованого на те, щоб вплинути на
зміст його рішень і взагалі на його поведінку в суді, порушуючи таким
чином його незалежність і неупередженість». Рекомендація № R(94)12
Комітету міністрів державамчленам про незалежність, ефективність і роль
суддів від 13 жовтня 1994 р. акцентує увагу на тому, що рівень
винагороди суддів повинен бути пропорційний їх професійному авторитету і
рівню відповідальності в суспільстві.

Структура заробітної плати суддів України визначена в ч. 1 ст. 44 Закону
«Про статус суддів» і складається із посадового окладу, премій, доплат
за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок та
доплат. Зокрема, відносно суддів законодавством передбачені надбавка за
знання і використання в роботі іноземної мови, доплата за науковий
ступінь кандидата чи доктора юридичних наук. Заробітна плата суддів не
обкладається податком.

Розмір заробітної плати суддів повинен забезпечити їх фінансову
незалежність і не може бути зменшений без відповідної компенсації. Умови
оплати праці мають бути чітко регламентовані відповідними
нормативноправовими актами. Прийняття актів, що змінюють структуру
заробітної плати, передбачають її зменшення чи взагалі не забезпечують
виплату, суперечить Конституції України і Закону України «Про статус
суддів».

Суддя, члени його сім’ї та їх майно знаходяться під особливим соціальним
і правовим захистом держави. Основні положення щодо соціального і
правового захисту суддів закріплено в Законі «Про статус суддів». Низку
положень цього Закону конкретизовано і розвинуто в ряді правових актів.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002
р. правові норми, що містять положення про соціальний захист суддів, не
можуть бути скасовані чи змінені у бік зменшення гарантій, що містяться
в них, без відповідної компенсації.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 Закону «Про статус суддів» органи внутрішніх
справ зобов’язані вживати необхідних заходів щодо забезпечення безпеки
судді, членів його сім’ї, збереження належного йому майна, якщо від
судді надійде відповідна заява.

До заходів державного захисту закони України «Про статус суддів» і «Про
державний захист працівників суду і правоохоронних органів» відносять:

— спеціальні заходи щодо забезпечення особистої безпеки судді та членів
його сім’ї, а також охорони належного йому майна. Спектр таких заходів
досить широкий: від надання суддям зброї й інших засобів індивідуального
захисту до встановлення сучасних технологій охоронної сигналізації у
приміщеннях, де мешкають судді та члени їх сімей. Обов’язок по
забезпеченню та вжиттю перелічених заходів, а також охороні приміщень
судів і громадського порядку під час здійснення правосуддя покладається
на Міністерство внутрішніх справ України і спеціальні підрозділи міліції
(статтею133 Закону України «Про судоустрій України» запроваджено
утворення судової міліції, завданням якої є підтримання громадського
порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорона
приміщень судів, виконання функцій щодо державного захисту суддів,
працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу);

— підвищену кримінальну відповідальність за вчинене у зв’язку зі
службовою діяльністю судді посягання на його життя і здоров’я, а також
його близьких родичів, знищення чи пошкодження майна, погрозу вбивством,
насильством чи пошкодженням їх майна;

— заходи соціального захисту суддів.

Відповідно до закону життя і здоров’я судді підлягають обов’язковому
страхуванню за рахунок Державного бюджету на суму десятилітньої грошової
винагороди на останній посаді. Законом передбачена виплата у випадку
загибелі (смерті) судді унаслідок тілесного ушкодження чи заподіяння
іншої шкоди його здоров’ю, пов’язаних із виконанням службових
обов’язків, непрацездатним членам його сім’ї щомісячної грошової
компенсації. Збитки, заподіяні знищенням чи пошкодженням майна судді у
зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, відшкодовуються державою
в повному розмірі. У разі залишення посади суддя має право на солідну
пенсію чи неоподатковуване щомісячне довічне грошове утримання у розмірі
80 % від заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді.
Держава гарантує повну виплату пенсії чи довічного грошового утримання
судді незалежно від заробітку, одержуваного після виходу його у
відставку чи на пенсію.

Суддя, який потребує поліпшення житлових умов, не пізніше шести місяців
після обрання суддею повинен бути забезпечений упорядкованим житлом у
вигляді окремої квартири чи будинку відповідними органами виконавчої
влади за місцезнаходженням суду. Також суддям і членам їх сімей
надається 50 % знижка при оплаті за займане ними житло, комунальні
послуги (водопостачання, газ, електрична і теплова енергія, установка і
користування індивідуальним домашнім телефоном). Такі ж пільги
зберігаються за ними і після виходу у відставку. Також судді мають право
на щорічне санаторнокурортне лікування за рахунок Державного бюджету. Ці
права зберігаються за ними і після виходу їх у відставку чи на пенсію.

§ 4. Припинення повноважень суддів

Припинення повноважень суддів досить близько межує з припиненням статусу
судді. Однак ці два явища не є тотожними, хоча у певних випадках й
збігаються одне з одним. Звільнення судді з посади є юридичним фактом
припинення суддівських повноважень. Однак позбавлення судді повноважень
не завжди позбавляє його статусу. Тобто статус судді не втрачається, а
трансформується навіть після припинення суддівських повноважень.
Наприклад, коли суддя на законних підставах виходить у відставку та
позбавляється права здійснювати правосуддя, за ним зберігається звання
судді, а також певні гарантії статусу судді. Правові засади статусу
судді, що перебуває у відставці, закріплені ст. 43 Закону України «Про
статус суддів».

Підстави і порядок припинення повноважень судді встановлені ч. 5 ст. 126
Конституції України, ст. 15 Закону України «Про статус суддів»,
ст. ст. 31, 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції», Гл. 3 Закону
України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади
професійного судді Верховною Радою України». Особливості та порядок
припинення повноважень судді Конституційного Суду України передбачено
ст. 23 Закону України «Про Конституційний Суд України».

4.1. Підстави припинення повноважень суддів

Конституція містить положення, відповідно до якого звільнити суддю з
посади може лише відповідний суб’єкт, котрий призначив (обрав) його на
посаду. Рішення про звільнення судді з посади міститься у відповідному
акті Президента чи Верховної Ради України із вказівкою підстав його
винесення. Рішення є остаточним і оскарженню не підлягає.

Згідно зі ст. ст. 31, 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції»
розрізняється звільнення судді з посади на загальних (п. п. 1–3, 7–9
ст. 126 Конституції) та особливих підставах (п. п. 4–6 ст. 126
Конституції).

Аналіз конституційного положення дозволяє виділити наступні групи
підстав звільнення судді з посади:

1) настання певної умови, що перешкоджає подальшому перебуванню судді на
посаді: а) закінчення строку, на який його було обрано чи призначено;
б) досягнення суддею шістдесяти п’яти років; в) хвороба судді, що
перешкоджає подальшому виконанню обов’язків судді; г) подання ним заяви
про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

2) у порядку дисциплінарного провадження у випадках: а) порушення суддею
вимог щодо несумісності; б) порушення суддею присяги;

3) у зв’язку з установленням певного юридичного факту: а) набрання
законної сили обвинувальним вироком щодо судді; б) припинення його
громадянства; в) визнання його безвісно відсутнім або оголошення
померлим.

Смерть судді імперативно визначено як підставу для автоматичного
припинення його повноважень.

Слід зазначити, що закінчення строку, на який обрано чи призначено
суддю, стосується тільки суддів Конституційного Суду та суддів, які
вперше призначаються на посаду. Решта суддів обіймає посади безстроково,
але відповідно до п. 2 ст. 126 Конституції України вони повинні бути
звільнені з посади після досягнення шістдесяти п’яти років.

Підстави набуття статусу судді нерозривно пов’язані з підставами
припинення повноважень носія судової влади. Втрата або порушення якоїсь
вимоги, обов’язкової для набуття статусу судді, призводить до порушення
питання про припинення повноважень.

Звільнення судді з посади внаслідок порушення присяги. У встановленому
Конституцією переліку підстав звільнення з посади немає таких підстав як
звільнення судді з посади в порядку дисциплінарного провадження, за
професійною невідповідністю чи невідповідністю судді займаній посаді.
Суддя може бути звільнений з посади за дисциплінарні правопорушення
тільки у випадку порушення ним вимог щодо несумісності чи присяги.
Водночас порушення суддею вимог несумісності є однією з форм порушення
присяги, що випливає із сутності присяги судді.

Набрання законної сили обвинувальним вироком відносно судді є підставою
припинення не тільки суддівських повноважень, але й статусу судді. Суддя
звільняється з посади у разі вчинення злочину, в обвинуваченні якого
його віддано до суду та у встановленому порядку визнано винним.
Обвинувальний вирок стосовно судді повинен набути законної сили. Вирок
суду з кримінальних справ набуває законної сили не з моменту його
проголошення. Згідно зі ст. ст. 349, 354 КПК України на вирок суду
першої інстанції може бути подана апеляція протягом п’ятнадцяти діб з
моменту його проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, — в
той же строк з моменту вручення йому копії вироку. Подання апеляції на
вирок суду зупиняє набрання ним законної сили та його виконання. Тільки
після остаточного вирішення справи в апеляційній інстанції вирок набуває
законної сили. Також якщо стосовно судді набере законної сили
обвинувальний вирок суду іншої країни, він підлягає звільненню з посади
за цією підставою.

Припинення громадянства України є неодмінною та безумовною підставою
звільнення судді з посади. Підстави, умови та порядок припинення
громадянства України визначаються Законом України «Про громадянство
України». До прийняття указу Президента України про припинення
громадянства та набуття ним чинності суддя не може бути звільнений з
підстав припинення громадянства.

Суддя звільняється з посади у випадку визнання його безвісно відсутнім
або оголошення померлим. За загальними правилами, передбаченими ст. ст.
43, 46 ЦК України, особу може бути визнано безвісно відсутньою або
оголошено померлою в порядку, визначеному Цивільним процесуальним
кодексом України.

Судді можуть припинити свою судову діяльність за власним бажанням. Заява
про звільнення судді за власним бажанням повинна подаватись до Вищої
ради юстиції, яка згідно ч. 2 ст. 31 Закону України «Про Вищу раду
юстиції» вносить подання про звільнення судді з посади до органу, який
його призначив або обрав, після попереднього з’ясування дійсного
волевиявлення судді, а також, чи не мав місце сторонній вплив на нього
або примус. Загальні підстави звільнення за власним бажанням передбачені
ст. 38 Кодексу законів про працю України. Якщо суддя відпрацював на
посаді судді не менше 20 років, він має право на вихід у відставку та
набуття статусу судді у відставці (ст. 43 Закону України «Про статус
суддів»).

4.2. Процедура припинення повноважень судді

Правові засади порушення та вирішення по суті питання про припинення
повноважень відповідних категорій суддів передбачено законами «Про
порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді
Верховною Радою України» (гл. 3), «Про статус суддів» (ст. 15), «Про
Вищу раду юстиції» (ст. 31), «Про Конституційний Суд України» (ст. 23).

Так, рішення про припинення повноважень судді Конституційного Суду
України у випадках закінчення строку призначення, досягнення суддею
шістдесяти п’яти років, неможливості виконувати свої повноваження за
станом здоров’я, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо
нього, припинення його громадянства, визнання його безвісно відсутнім
або оголошення померлим, подання суддею заяви про відставку або про
звільнення з посади за власним бажанням приймається на засіданні
Конституційного Суду України, а у випадках припинення повноважень за
підставою порушення суддею присяги або порушення суддею вимог щодо
несумісності — Верховною Радою України.

Щодо суддів судів загальної юрисдикції, то за наявності законних підстав
рішення про припинення повноважень судді приймається тим органом, який
призначив (Президентом України) або обрав (Верховною Радою України)
суддю. Попередню процедуру припинення повноважень суддів судів загальної
юрисдикції здійснює Вища рада юстиції, яка за пропозицією
кваліфікаційної комісії суддів або за власною ініціативою вносить
подання про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або
обрав. До Вищої ради юстиції з пропозицією внести подання про звільнення
судді з посади можуть звернутися відповідна кваліфікаційна комісія
суддів або член Вищої ради юстиції.

Рішення щодо пропозицій про звільнення суддів за обставин: закінчення
строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти
п’яти років; неможливості виконувати свої повноваження за станом
здоров’я; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім
або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про
звільнення з посади за власним бажанням — приймається на засіданні Вищої
ради юстиції більшістю голосів її членів, які беруть участь у засіданні.

Питання про звільнення судді з причин порушення суддею вимог щодо
несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили
обвинувальним вироком щодо нього Вища рада юстиції розглядає після
надання кваліфікаційною комісією відповідного висновку або за власною
ініціативою. Суддя, справа якого розглядається, обов’язково запрошується
на засідання.

\ ^ ?

?

???????|?

???$

9

?

nL

†

?

”lnJ

L

i

i

b

AE

E

z

|

e

th

?

o

”

–

–

*

?

¶

6

8

a

ae

d f j

l

’

”

TH

O ?

V

?

?

?

, ?   B

D

e

e

¦

¬

®

&

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

®

A

Ae

I

h

j

?

®

I

¶

?

P

R

o

T

V

?

?

i

6

B

H

O

„

?

?

(

*

,

¶

¶

?

z#

$

-$

?%

L&

N&

‘

?’

c’

P(

R(

oe(

o(

?+

+

¬,

®,

AE-

oe-

ue)

~+

AE-

¬.

?/

?0

o0

a1

?2

¶3

ae4