Маніє Ф. 2004 – Безпека споживачів та нагляд за ринком в ЄС (книга)

Маніє Ф. 2004 – Безпека споживачів та нагляд за ринком в ЄС

Зміст

HYPERLINK \l “bookmark0” Структура навчального курсу 7

HYPERLINK \l “bookmark1” Вступ 9

HYPERLINK \l “bookmark2” Необхідність у реалізації політики із
забезпечення безпеки споживачі в

HYPERLINK \l “bookmark2” 9

HYPERLINK \l “bookmark6” Політичні та історичні передумови 11

HYPERLINK \l “bookmark9” Негативна інтеграція: усунення і попередження
перешкод у торгівлі

HYPERLINK \l “bookmark9” 12

HYPERLINK \l “bookmark12” Позитивна інтеграція: гармонізація
законодавства 13

HYPERLINK \l “bookmark13” Традиційна гармонізація 13

HYPERLINK \l “bookmark15” Новий підхід 15

HYPERLINK \l “bookmark19” 3. Правові засади 19

HYPERLINK \l “bookmark24” Цілі 21

HYPERLINK \l “bookmark25” Зміст 21

HYPERLINK \l “bookmark27” Набуття чинності 22

HYPERLINK \l “bookmark28” Сфера застосування 22

HYPERLINK \l “bookmark29” Компліментарний характер Директиви 23

HYPERLINK \l “bookmark31” Товари, що входять до сфери дії Директиви 25

HYPERLINK \l “bookmark33” Розділ 1. Зобов’язання, покладені на
суб’єктів підприємницької діяльност і

HYPERLINK \l “bookmark33” 29

HYPERLINK \l “bookmark34” 1. Поняття суб’ єктів підприємницької
діяльності 29

HYPERLINK \l “bookmark35” Виробники 29

HYPERLINK \l “bookmark39” Дистриб’ютори 34

HYPERLINK \l “bookmark41” 2. Зобов’ язання, покладені на виробників 35

HYPERLINK \l “bookmark42” 2.1. Загальна вимога забезпечення безпеки 35

HYPERLINK \l “bookmark43” Сфера застосування зобов’ язання 35

HYPERLINK \l “bookmark45” Визначення безпечного товару 36

HYPERLINK \l “bookmark51” Розміщення на ринку 48

HYPERLINK \l “bookmark52” 2.2. Додаткові зобов’язання, покладені на
виробників 48

HYPERLINK \l “bookmark53” Зобов’язання інформувати споживача 49

HYPERLINK \l “bookmark55” Зобов’язання по відношенню до товару після
його продажу 51

HYPERLINK \l “bookmark57” Зобов’язання вживати відповідних заходів,
включно з

вилученням товару з ринку з метою уникнення ризику 53

HYPERLINK \l “bookmark61” Зобов’язання співпрацювати з компетентними
органами влад и

HYPERLINK \l “bookmark61” 57

HYPERLINK \l “bookmark62” Зобов’язання інформувати компетентні органи
влади 57 HYPERLINK \l “bookmark63”

3. Зобов’язання, покладені на дистриб’юторів 58

HYPERLINK \l “bookmark64” Зобов’язання належного піклування 59

HYPERLINK \l “bookmark65” Зобов’язання брати участь у моніторингу
стосовно безпечності

товарів 59

HYPERLINK \l “bookmark67” Зобов’язання інформування та співробітництва
60

HYPERLINK \l “bookmark68” Розділ 2. Зобов’язання, покладені на
національні органи влади 61

HYPERLINK \l “bookmark69” Зобов’язання організувати інституційну
структуру 61

HYPERLINK \l “bookmark70” Зобов’язання організувати нагляд за ринком
63

HYPERLINK \l “bookmark71” Організація перевірок 63

HYPERLINK \l “bookmark73” Запит всієї необхідної інформації від
зацікавлених сторін 66

HYPERLINK \l “bookmark74” Відбір зразків товарів та партій товарів, та
їх перевірка на

безпечність для споживачів 66

HYPERLINK \l “bookmark75” Спільний підхід до нагляду за ринком в усіх
країнах-членах ЄС 66

HYPERLINK \l “bookmark76” 3. Повноваження та зобов’язання у випадку
серйозного ризику 67

HYPERLINK \l “bookmark77” Поняття ризику 67

HYPERLINK \l “bookmark78” Виявлення ризику 68

HYPERLINK \l “bookmark79” Оцінка ризику 69

HYPERLINK \l “bookmark80” Управління ризиком 70

HYPERLINK \l “bookmark81” Умови управління ризиком 70

HYPERLINK \l “bookmark82” Типологія відповідних заходів 71

HYPERLINK \l “bookmark84” Практична реалізація в країнах-членах ЄС 74

HYPERLINK \l “bookmark85” Суб’єкти, на яких спрямовані заходи, та їх
права на захист..75

HYPERLINK \l “bookmark86” 4. Система швидкого обміну інформацією про
небезпечні товари (система

Ііарех) 76

HYPERLINK \l “bookmark87” Походження 76

HYPERLINK \l “bookmark88” Сфера застосування 77

HYPERLINK \l “bookmark89” Умови застосування процедури 78

HYPERLINK \l “bookmark90” Наявність серйозної і прямої загрози 78

HYPERLINK \l “bookmark92” Наслідки цього ризику можуть виявитися або
ймовірно

виявляться поза територією відповідної країни-члена ЄС 80

HYPERLINK \l “bookmark94” 4.4. Процедура 81

HYPERLINK \l “bookmark95” Країна-член ЄС (1) здійснює або вирішує
здійснити (2)

надзвичайні заходи на своїй території (3) з метою запобігання

реалізації (4) товару 82

HYPERLINK \l “bookmark96” Зобов’язання негайно інформувати Комісію 83

HYPERLINK \l “bookmark98” Комісія перевіряє одержану інформацію на
відповідність статті 8

Директиви 86

HYPERLINK \l “bookmark99” Комісія передає інформацію іншим
країнам-членам ЄС 87

HYPERLINK \l “bookmark100” 4.4.5. Інші країни-члени ЄС негайно
сповіщають Комісію про вжиті

HYPERLINK \l “bookmark100” заходи 88

HYPERLINK \l “bookmark101” 4.5. Система ЇКЛРКХ 88

HYPERLINK \l “bookmark103” Розділ 3. Повноваження та зобов’язання
європейських органів влади 90

HYPERLINK \l “bookmark104” Управління системою Яарех 90

HYPERLINK \l “bookmark105” Надзвичайні заходи у випадку ризику 90

HYPERLINK \l “bookmark106” 2.1 Мета процедури 90

HYPERLINK \l “bookmark109” Передумови здійснення Європейською Комісією
повноваження на

втручання 92

HYPERLINK \l “bookmark110” Процедурні умови 93

HYPERLINK \l “bookmark111” Характер і наслідки вжитого заходу 94

HYPERLINK \l “bookmark112” Розділ 4. Спеціальні норми у продовольчому
секторі 96

HYPERLINK \l “bookmark128” Розділ 5. Загальна оцінка і висновки 101

HYPERLINK \l “bookmark129” 1. Загальна оцінка 101

HYPERLINK \l “bookmark130” Директивою не врегульована шкода, заподіяна
майну та

навколишньому середовищу 102

HYPERLINK \l “bookmark132” Незастосування Директиви до сфери послуг 104

HYPERLINK \l “bookmark135” Байдуже ставлення до експорту за межі
території Співтовариств а

HYPERLINK \l “bookmark135” 105

HYPERLINK \l “bookmark140” Відсутність належної системи покарань 108

HYPERLINK \l “bookmark141” 2. Висновки 108

Структура навчального курсу

У вступній частині посібника коротко викладено політичні, історичні та
законодавчі засади здійснення на рівні Співтовариства політики щодо
забезпечення безпечності товарів з моменту її запровадження.

У першому розділі проводиться глибокий аналіз обов’язків, покладених на
суб’єктів підприємницької діяльності (виробників, імпортерів,
дистриб’юторів), в галузі безпечності товарів як в контексті загального
нагляду за ринком, так і у випадку виникнення надзвичайних ситуацій.

Другий розділ присвячений зобов’язанням, покладеним на органи державної
влади 15 країн-членів ЄС, а також засобам, що знаходяться в їх
розпорядженні, спрямованим на забезпечення того, щоб всі товари, які
перебувають в обігу на території ЄС, не ставили під загрозу здоров’ я та
безпеку споживачів. У другому розділі також описана система обміну
інформацією між країнами-членами ЄС та Європейською Комісією у випадку
виникнення серйозного та безпосереднього ризику (так звана “система
Ларех”).

У третьому розділі розкриваються повноваження та обов’ язки Європейської
Комісії, і, зокрема, право на втручання в разі виникнення надзвичайної
ситуації на рівні ЄС.

Деякі спеціальні положення, що містяться в заключних статтях Директиви
про загальну безпечність товарів від 29 липня 1992 року, які спрямовані,
зокрема, на забезпечення поваги права на захист, згадуються у четвертому
розділі.

У п’ ятому розділі розглянуто спеціальні документи, розроблені на
горизонтальному рівні, які регулюють продовольчий сектор, а також
наведено порівняння цих документів з існуючими правовими нормами для
непродовольчих товарів.

І, нарешті, в заключному розділі здійснюється аналіз та дається оцінка
існуючих документів щодо забезпечення загальної безпечності товарів на
рівні ЄС.

Вступ

1. Необхідність у реалізації політики із забезпечення безпеки споживачів

Безпечність споживчих товарів є, безсумнівно, одним з основних
пріоритетів будь-якої системи захисту споживачів. В 90-х роках в країнах
Європейського Союзу приблизно 80000 осіб помирало щороку внаслідок
нещасних випадків, що траплялися вдома, а 40 млн. осіб зазнавали травм
HYPERLINK \l “bookmark4” . Ці нещасні випадки складали 80% від
загальної кількості нещасних випадків в межах Співтовариства, в той час
як нещасні випадки на виробництві становили від 5% до 6%, а нещасні
випадки, пов’язані з дорожньо-транспортними пригодами – від 10% до 15%
HYPERLINK \l “bookmark3” .

В цілому, існує 3 основні причини для законодавчого втручання,
спрямованого на посилення захисту споживачів від ризиків, пов’ язаних з
використанням товарів, які можуть виявитися дефектними чи небезпечними
HYPERLINK \l “bookmark5″ :

– прагнення зменшити ризик появи на ринку дефектних товарів або товарів,
небезпечних для споживачів: це досягається шляхом посилення поточного
контролю. Це превентивний захід, що стосується якості та безпечності
товарів, які потрапляють на ринок; відповідальність за його здійснення
покладено, по суті, на органи державної влади, що діють у тісній
співпраці з учасниками ланцюжка поставки через організації
стандартизації;

прагнення зменшити вразливість окремого споживача або його нездатність
уникнути настання нещасного випадку внаслідок використання товару або
виявлення дефекту в товарі: вирішення цієї проблеми досягається шляхом
надання споживачу інформації про походження, склад, властивості товару
та інструкцій з його використання або інформації про небезпеку,
пов’язану з використанням даного товару (сертифікація та етикетування,
які забезпечують достатньою інформацією, порівняльні тести, інструкції з
використання на етикетках, у найменуванні товарів, зареєстрованих
позначеннях походження тощо);

відшкодування особам, що постраждали внаслідок використання товару,
шкоди: на цій стадії йдеться про відшкодування будь-яких збитків, яких
зазнав споживач внаслідок неналежної якості чи безпечності товару, яких
не було уникнуто шляхом превентивного контролю або попереджено шляхом
відповідного інформування.

У цьому посібнику основну увагу зосереджено саме на питаннях, що
стосуються превентивних засобів, адже його метою є висвітлення процедури
втручання європейських законодавчих органів в галузі загальної
безпечності споживчих товарів. Дослідження обмежується питаннями безпеки
споживачів у вузькому розумінні; у посібнику не розглядається ряд
документів, зокрема тих, що містять норми про відповідальність,
гарантії, процедури стандартизації та сертифікації та інші механізми
контролю якості, хоча всі вони є суттєвими та обов’ язковими елементами
політики, спрямованої на забезпечення безпеки споживача.

2. Політичні та історичні передумови

До прийняття Директиви про загальну безпечність товарів від 29 липня
1992 року (далі – „ДЗБТ”), у Співтоваристві були відсутні головні
елементи глобальної політики безпеки на превентивному рівні HYPERLINK \l
“bookmark8” : “Заходи, що здійснювалися в межах Співтовариства в цій
галузі, були непослідовними, розосередженими та спорадичними, а
загальної політики не було взагалі” HYPERLINK \l “bookmark7” . І лише
поступово, з розвитком законодавства Співтовариства, виникла
необхідність впровадження деяких загальних механізмів, спрямованих
безпосередньо на забезпечення безпеки європейського споживача. Однак,
перші спроби обмежувалися лише встановленням процедур обміну
інформацією.

2 G. Argiros, ‘Consumer safety and the single European market: some
observations and proposals’, Legal Issues on European Integration, 1990,
crop 155.

Підхід, якого дотримувалось Європейське Співтовариство в галузі
безпечності товарів до прийняття Директиви 92/59/ЕС про загальну
безпечність товарів, характеризувався, з одного боку, негативною
гармонізацією, що спиралась на ліквідацію технічних перешкод у торгівлі
(справа Cassis de Dijon: взаємне визнання національних законів інших
країн), а з іншого боку -позитивною гармонізацією вертикального типу, що
характеризувалась прийняттям регламентів, які застосовувалися до деяких
груп товарів2.1. Негативна інтеграція: усунення і попередження перешкод
у торгівлі

Прямим наслідком політики негативної гармонізації Європейського Союзу
було те, що до країн-членів ЄС почали ввозити нові товари, які не завжди
відповідали вимогам якості, безпеки або експлуатаційних властивостей, до
яких звикли споживачі в країнах-імпортерах. “Зі змісту статті 30
Римського Договору випливає, що встановлено вимогу до країн-членів
Співтовариства надавати дозвіл на імпорт товарів, які не відповідають
стандартам, чинним щодо вітчизняної продукції, а також внаслідок
усунення кордонів полегшується експорт товарів, продаж яких заборонено
чи обмежено в одній з країн-членів, до інших країн-членів, ринки яких є
менш суворо регламентованими” HYPERLINK \l “bookmark11” .

2 P.A. CouGHLiN, ‘The movement of consumer protection in the European
Community: a vital link in the establishment of free trade and a
paradigm for North America’, Indiana International and Comparative Law
Review, 1994, 5, CTop. 146.

Таким чином, застосування норм Договору, що стосуються вільного руху
товарів, зводило нанівець намагання країн-членів забезпечити безпечність
товарів. “Жертвування законами про захист споживачів заради забезпечення
вільної торгівлі зробить споживачів більш вразливими до ризиків та
небезпеки, які випливають з використання товарів, що не відповідають
певному рівню безпеки та охорони здоров’я” HYPERLINK \l “bookmark10” .
Більш того, слід зазначити, що принцип взаємного визнання стандартів не
був підкріплений належним доповненням, тобто положенням, яке ми можемо
назвати “принципом взаємного невизнання товарів”, яке встановлює, що
товар, продаж якого було заборонено в одній з країн-членів, не може бути
представлений на ринку в інших країнах-членах.

2.2. Позитивна інтеграція: гармонізація законодавства

Оскільки прагнення стимулювати політику відкритості кордонів могло
призвести до розпаду національних систем забезпечення безпечності
товарів, Співтовариство було змушене поступово вжити заходів,
спрямованих на створення противаги можливим негативним наслідкам
європейської інтеграції. “За відсутності спільних стандартів та норм
забезпечення належної безпеки та охорони здоров’ я відкриття ринків може
поставити під загрозу здатність окремих європейських держав забезпечити
дієвий захист споживачів законодавчим шляхом […] Оскільки рішення про
відкриття кордонів може призвести до послаблення захисту споживачів на
національному рівні, то це рішення вже саме по собі вимагає здійснення
відповідних дій на центральному рівні (рівні Співтовариства)” HYPERLINK
\l “bookmark14” .

Законодавці Співтовариства звертались до двох методів гармонізації
законодавства. Перший, так званий традиційний, що спирався на статтю
100, а потім на статтю 100А Римського Договору; та другий метод, так
званий “новий підхід”, що базується на статті 100А Договору. Хоча ці
методи і були розроблені один за одним у часі, перший ще й досі
використовується в певних галузях.

2.2.1. Традиційна гармонізація

До 1985 року метод гармонізації, що спирався на статтю 100 Римського
Договору, був провідним принципом діяльності Співтовариства: на цій
основі було прийнято значну кількість директив з метою усунення
внутрішніх перешкод у торгівлі в галузі промислових товарів та продуктів
харчування.

Існує велика кількість різноманітних директив, спрямованих на проведення
гармонізації у галузі безпеки споживачів. Вони стосуються багатьох
галузей виробництва: продуктів харчування, фармакології, косметичних
виробів, небезпечних речовин, автомобілів тощо. Всі ці різні галузі
більшою чи меншою мірою врегульовані директивами Співтовариства, залежно
від типу гармонізації, до якого вдавались у кожному конкретному випадку.
Гармонізація, спрямована на усунення технічних перешкод у торгівлі, може
насправді набувати різних форм; вона може бути повною або частковою.

Основна частина ініціатив була спрямована головним чином на надання
споживачам більшого обсягу інформації. Гармонізація застосовувалася до
умов найменування товарів, їх складу, представлення, етикетування та
упаковки. Вжиті заходи залишались вертикальними; не було сформульовано
зобов’ язання загальної безпечності товарів, а контроль та процедури,
запроваджені на галузевому рівні, були ледве стандартизовані. Реалізація
зазначених ініціатив в основному обґрунтовувалася прагненням усунути
перешкоди у торгівлі, а відтак дозволити вільний рух товарів.

Тим не менш, через величезний обсяг роботи, що мав бути здійснений, ця
методика гармонізації мала обмежитися певними жорсткими рамками:
“Слабкість керівних органів, політична стриманість та меркантильні
дебати, що вразили законодавчу владу Співтовариства, разом із системою
одностайного голосування, встановленою статтею 100 Договору про ЄЕС,
поступово послабили потенціал цього інструменту остаточного формування
внутрішнього ринку та значно сповільнили процес інтеграції між країнами
Співтовариства. Зокрема, практика включення детальної технічної
специфікації до директивпризвела до значних затримок через відсутність
одностайності в процесі прийняття рішень Радою” HYPERLINK \l
“bookmark17” .

2.2.2. Новий підхід

У Білій Книзі про завершення формування внутрішнього ринку та про
взаємне визнання Комісія вже передбачила принцип нового підходу: “в тих
галузях, де перешкоди у торгівлі створено внаслідок виправданих
відхилень від національних нормативних актів, що регулюють охорону
здоров’ я і безпеку громадян та споживачів, а також захист навколишнього
середовища, гармонізація законодавства буде обмежуватися лише
встановленням основних вимог, дотримання яких дозволить вільний обіг
товару в межах Співтовариства HYPERLINK \l “bookmark16” .

Наслідком принципу взаємного визнання є те, що “новий підхід до
технічної гармонізації і стандартизації”, ухвалений Радою 7 травня 1985
р. HYPERLINK \l “bookmark18” , запровадив нову методику гармонізації
національного законодавства.

З того часу гармонізація мала обмежуватися встановленням “основних
вимог” чи загальних цілей безпеки, яким мають відповідати товари, що
потрапляють на ринок, на якому фактично відбувається вільний рух в межах
Співтовариства. Завданням Європейських органів, що відповідають за
стандартизацію, є формулювання технічних специфікацій, які необхідні
учасникам ланцюга поставки для виробництва та збуту товарів, що
відповідають основним вимогам, встановленим директивами.

2 Doc. COM (85) 310 final, § 68.

3 O.J.E.C., n° C 136, 4 June 1985.

Реалізацію нового підходу було спрощено, коли стаття 100 А Римського
Договору, введена у Єдиному Європейському Акті, створила для
Співтовариства правову базу для застосовування такої стратегії на основі
кваліфікованої більшості голосів, а не одностайності, як це
передбачалося статтею 100 Договору.

Новий підхід до технічної гармонізації базується на чотирьох основних
принципах:

1) у директивах встановлюється лише перелік основних

вимог безпеки, яким мають відповідати товари для отримання

дозволу на вільний рух в межах Співтовариства;

2) формулювання технічних специфікацій, що

уможливлює забезпечення відповідності товарів цим вимогам

безпеки, покладено на Європейські органи стандартизації, в

першу чергу Європейський комітет стандартизації (СБІМ) та

Європейський комітет електротехнічної стандартизації

(СБКБЬБС);

технічні специфікації за своїм характером не є обов’ язковими; виробник
залишає за собою право не виконувати вимоги стандартів, встановлених
Європейськими органами стандартизації, хоча в цьому випадку на нього
буде покладено тягар доведення, що його товар відповідає основним
вимогам, встановленим Директивою;

національні органи влади будуть зобов’ язані вважати товари, вироблені
відповідно до гармонізованих стандартів -відповідність їм
підтверджується знаком ЄС – такими, що відповідають основним вимогам,
встановленим Директивою. Національні органи влади не мають права
заборонити імпорт товару, виробленого відповідно до стандартів.

Новий підхід має ряд переваг:

усуває перешкоди у законодавчому процесі Співтовариства;

підвищує ефективність та зменшує кількість директив;

полегшує адаптацію до технічного прогресу;

надає значну свободу підприємництву.

Вищезгадане сприяє процесу прийняття директив, які, таким чином, стають
набагато простішими, а також надає учасникам економічних відносин
більшої гнучкості, оскільки тепер законодавством розв’язано технічні
питання. Це дозволяє директиві беззастережно та просто замінити
положення національного законодавства, іншими словами, робить її
загальною. У майбутньому виробник буде виробляти товари, які
відповідають єдиному рівню безпеки для всього Співтовариства, та
отримувати користь від більшої свободи у виборі технічних рішень.
Важливо також підкреслити, що цей новий крок, який передбачає вивчення
ризиків більше ніж товарів, уможливив досягнення значної відкритості у
сфері застосування даних директив.

Значна свобода, яку отримали підприємці в результаті застосування даного
методу гармонізації, тягне за собою певні ризики для споживачів. Широко
критикувалися наступні положення:

невідповідність стандартам або, навіть, відсутність стандартів для
певних ризиків (наприклад, звукові ризики у випадку іграшок) або для
певних видів товарів (наприклад, велосипеди);

низький рівень участі організацій захисту споживачів у процесі
формулювання стандартів. В той час як використання знань, досвіду та
технічних можливостей органів стандартизації є безумовно доречним,
постає також питання про забезпечення того, щоб у такій важливій сфері
політики захисту споживачів були враховані вимоги споживачів стосовно
безпечності, якості, експлуатаційних властивостей та строку використання
товарів, представлених на ринку;

довільний характер методу: технічні стандарти можуть ставитись під
сумнів учасниками ланцюжка поставки, та, в принципі, набувати
обов’язкової сили лише в тому випадку, коли на них є чітке посилання у
контракті. Звичайно, застосування затвердженого стандарту може вважатися
обов’ язковим, якщо про це зазначено у положенні законодавчого або
підзаконного нормативного акту, проте насправді стандарт надзвичайно
рідко набуває обов’ язкової сили;

повільність адаптації та перегляду прийнятих стандартів; оскільки органи
стандартизації зобов’ язані дотримуватися встановленої процедури, маючи
змогу лише гарантувати надійність стандартів, процес прийняття та
перегляду останніх характеризується певною повільністю, що становить
реальну перешкоду для ефективності стандартизації в тих галузях, де
спостерігається швидкий розвиток технологій;

недовіра споживачів до знаку ЄС та ризики зловживання з боку учасників
ланцюга поставки: поруч із ризиком сплутати знак з іншими знаками, які
він представляє, знак ЄС, який вільно ставиться учасниками ланцюга
поставки на вироби без перевірки на відповідність з боку третього
органу, вводить в оману багатьох споживачів, які переконані в тому, що
він, як знак якості, встановлює гарантію безпечності.

Традиційний підхід продовжують застосовувати у багатьох сферах, таких як
автомобільна, харчова, косметична, фармацевтична промисловість. На рівні
Співтовариства стандартизація також практично відсутня в галузі обробки
харчових продуктів, яка більше пов’ язана із охороною здоров’ я.

До галузей, у яких застосовуються директиви “нового підходу”,
відносяться, наприклад, виготовлення надувних плаваючих засобів,
іграшок, електричних приладів, будматеріалів, предметів особистого
захисту тощо.

3. Правові засади

До прийняття Директиви від 29 червня 1992 року про загальну безпечність
товарів європейські законодавці ніколи прямо не висловлювали
занепокоєння стосовно фізичного захисту споживачів.

Перші документи, прийняті на рівні Співтовариства у сфері якості та
безпечності товарів з метою гармонізації умов найменування, складу,
пакування, етикетування та торгівлі споживчими товарами, мали на меті, в
першу чергу, полегшення вільного руху товарів, а не захист споживачів.

Тільки у 1985 році Комісія зробила першу офіційну заяву, в який
висловила свій намір забезпечити охорону здоров’ я та безпеку споживачів
шляхом проведення загальної та всебічної політики, яка, серед іншого,
передбачає покладення обов’ язку щодо забезпечення загальної безпеки на
всіх суб’ єктів підприємницької діяльності HYPERLINK \l “bookmark21” .

У відповідь на це Повідомлення Рада прийняла 25 червня 1987 року
Резолюцію про безпеку споживачів HYPERLINK \l “bookmark20” , у якій
визнала важливість виробництва та продажу лише безпечних товарів з метою
забезпечення безпеки споживачів, а також взяла до уваги намір Комісії
розробити та передати Раді пропозиції із введення в дію загального
зобов’ язання.

Передбачалося, що цей загальний обов’язок забезпечення безпеки
споживачів мав на меті певним чином доповнити Директиву 85/374/ББС про
відповідальність за товар.

Після трьох років обговорень та розмірковувань, європейські органи влади
29 червня 1992 року HYPERLINK \l “bookmark23” прийняли Директиву
92/59/БС про загальну безпечність товарів. З прийняттям цієї Директиви
було зроблено вирішальний крок у напрямку встановлення горизонтальної
системи правових засад для забезпечення безпечності товарів в Європі.
Однак, дослідження, проведене автором цього посібника за дорученням
Європейської Комісії у 1999 році, виявило, що у всіх країнах-членах ЄС
учасники ланцюга поставки були здебільшого необізнаними про існування
Директиви та встановлене у ній зобов’ язання. Прийняття даної Директиви
та її трансформація у норми національного законодавства були
малоефективними. Очевидною причиною цього була обмежена сфера
застосування цього акту Співтовариства. Інші причини були пов’ язані з
необхідністю роз’ яснення деяких основних понять, викладених у
Директиві.

Ця плутанина та різнобій у тлумаченні, яке було залишено на розсуд на
країн-членів ЄС, стали причиною того, що гармонізуюча дія Директиви
виявилася досить обмеженою.

Саме тому Європейські органи влади вирішили переглянути існуючу
Директиву та прийняли Директиву 2001/95/ЕС від 3 грудня 2001 року про
загальну безпечність товарів HYPERLINK \l “bookmark22” , головною метою
якої є удосконалення, посилення та роз’ яснення положень, викладених у
Директиві 92/59/ББС.

2 O.J.E.C. n° L 11/4 of 15 January 2002.

Важливо пам’ ятати, що Директива 92/59/ББС залишатиметься чинною до 15
січня 2004 року.

Усе нижче наведене стосується Директиви 92/59/ЕЕС та підкреслює нові
елементи, внесені Директивою 2001 року (у тексті вони виділені
курсивом).

Цілі

Директива 92/59/ЕЕС переслідує дві взаємодоповнюючі цілі: перша –
превентивна, друга – коригуюча.

З одного боку, Директива має на меті встановити на рівні Співтовариства
систему узгоджених вимог до безпечності товарів, яких мають
дотримуватися країни-члени ЄС, виробники та дистриб’ютори. Директива
прагне заповнити прогалини в існуючому законодавстві Співтовариства та
„посилити загальну впевненість у належному функціонуванні внутрішнього
ринку HYPERLINK \l “bookmark26” “. З іншого боку, вона розвиває
систему, яка дозволяє долати надзвичайні ситуації, що виникають
внаслідок використання товарів, які становлять ризик для споживачів, та
передбачає втручання у надзвичайному випадку на рівні Співтовариства для
ситуацій, коли країни члени самостійно не можуть ефективно та узгоджено
розв’ язати проблему.

Зміст

Статті 1 та 2 Директиви 1992 року визначають сферу її застосування та
використані у ній ключові поняття.

Стаття 3 (та певною мірою стаття 4) містить усі зобов’ язання, покладені
на учасників ланцюга поставки, в той час як статті 5 та 6 зосереджуються
на описі зобов’язань та повноважень країн-членів ЄС.

Стаття 9 та наступні встановлюють зобов’язання та заходи втручання,
покладені на Європейську Комісію, а саме механізм втручання
Співтовариства у випадках серйозної та прямої небезпеки.

Статті 7-8 Директиви, які за своїм характером є більш процесуальними,
описують два типи систем обміну інформацією між країнами-членами та
Європейською Комісією.

Стаття 14 та наступні містять прикінцеві положення. Вони стосуються прав
на захист та покарань за невиконання зобов’ язань, передбачених актом
Співтовариства.

Набуття чинності

Директива 92/59/ЕЕС набула чинності 29 червня 1994 року. До цієї дати
країни-члени ЄС повинні були прийняти відповідні нормативно-правові
акти.

Нова Директива набула чинності 15 січня 2001 року та має бути
трансформована у національне законодавство кожної країни-члена ЄС не
пізніше 15 січня 2004 року. Для трансформації Директиви до національних
законодавств більшості країн-членів будуть необхідні лише незначні
поправки.

Директива 92/59/ЕЕС втрачає свою чинність 15 січня 2004

року.

Сфера застосування

Сфера застосування Директиви про загальну безпечність

товарів (92/59) визначена у статтях 1 та 2. Стаття 1 встановлює

основоположний принцип Директиви, принцип

компліментарності стосовно існуючого законодавства Співтовариства (а).

Стаття 2 надає визначення товарів, які входять до сфери застосування
цієї Директиви (Ь). У цьому відношенні новою Директивою були
запроваджені незначні поправки.

3.4.1. Компліментарний характер Директиви

Коли у 1992 році була прийнята Директива про загальну безпечність
товарів, декілька галузей перебували під дією або традиційної
гармонізації законодавства, або гармонізації “нового підходу”. Тим не
менш, законодавство „тяжіло до розбиття на мозаїку текстів надзвичайно
технічного характеру, які охоплювали великі категорії товарів. В той
час, як це становить відносно переконливу та повну картину для
спеціалістів, для пересічного європейця вона може здатися дещо складною”
HYPERLINK \l “bookmark30″ .

Директивою 92/59/ЕЕС встановлено, що вона застосовується у тому випадку,
коли в законодавстві Співтовариства відсутні спеціальні положення
стосовно безпечності відповідної групи товарів (стаття 1).

Запропонована система не має на меті замінити інші процедури, які
застосовуються до деяких категорій специфічних товарів, що підпадають
під дію законодавства Співтовариства. Вона розроблена як доповнююча
система для заповнення прогалин або недоліків у інших законодавчих
актах. Вона не замінює існуюче законодавство, а лише доповнює його,
забезпечуючи застосування зобов’ язань та процедур, встановлених
Директивою, до кожного аспекту безпеки або ризику, не врегульованого
галузевим законодавством. Таким чином, Директива 1992 року не пропонує
глобального вирішення проблеми безпечності товарів.

Нечіткі формулювання, наведені у статті 1 Директиви, по-різному
тлумачилися країнами-членами. Більшість нормативних актів про
трансформацію Директиви у національне законодавство встановлювали зобов’
язання суворого дотримання Директиви, за винятком всіх секторів товарів,
які вже врегульовані (частково або повністю) національними галузевими
нормами або галузевими нормами Співтовариства. Як наслідок, сфера
застосування національних нормативних актів, що трансформують Директиву,
залишається дуже обмеженою.

Нова Директива 2001 року має на меті спростити та зробити більш чітким
принцип компліментарності для забезпечення узгодженого підходу в усіх
країнах-членах ЄС. Для цього будуть застосовуватися два правила:

Директива застосовується за відсутності відповідного вертикального або
галузевого акту Співтовариства; наприклад, дитячі соски виключені зі
сфери дії Директиви ЄС про іграшки;

якщо в межах вертикального акту Співтовариства є ряд спеціальних вимог
безпеки, Директива застосовується лише до тих аспектів та ризиків, які
не врегульовані цими вимогами:

зобов’язання, покладені на суб’єктів

підприємницької діяльності, будуть

застосовуватися лише до тих ризиків, які не

врегульовані спеціальним законодавством;

статті 5-18 будуть застосовуватися за винятком випадків, коли існують
спеціальні положення, які регулюють ті ж аспекти. Якщо існує таке
еквівалентне законодавство, перевага надається галузевій або спеціальній
нормі.

3.4.2. Товари, що входять до сфери дії Директиви

Визначення товару, надане в пункті а) статті 2 Директиви 92/59, є дуже
загальним. Воно складається з п’яти елементів. Товар визначено як
„будь-який товар (1), який призначений для споживачів або ймовірно буде
ними використаний (2), що надається за оплату чи ні (3) в ході
комерційної діяльності (4), новий, або такий, що був у користуванні, або
перероблений (5)”. Всі ці елементи були відтворені і в новій Директиві.

„Будь-який товар”

Сфера застосування Директиви обмежена товарами і не включає послуги, що
надаються споживачам, навіть якщо вони пов’ язані з товарами. Таким
чином, послуги не входять до сфери

її дії.

Крім того, цей вираз, будучи чітко сформульованим у тексті Директиви,
стосується будь-якого рухомого або нерухомого товару, промислового,
кустарного або сільськогосподарського, включаючи складові, з яких він
зроблений, такі як, сировина, речовини, компоненти та напівфабрикати.
Таким чином, такі товари, як електроенергія, газ або кров, логічно
підпадають під це визначення.

„Який призначений для споживачів або ймовірно буде ними використаний”

Спочатку наміром Комісії було включити до сфери дії Директиви всі
товари, не обмежуючись споживчими. На перший погляд, насправді немає
потреби узаконювати різницю між споживачами та учасниками ланцюга
поставки, з позиції захисту їх як фізичних осіб, охорони їх здоров’ я та
безпеки: цінності пов’ язані зі здоров’ ям та безпекою заслуговують на
більшу увагу, аніж простий захист споживачів.

Формулювання “ймовірно будуть використані споживачами” ставить питання
про подальшу долю товарів, пов’язаних з послугами, іншими словами:

тих, що використовуються при наданні послуги (наприклад,
шампунь, який використовує перукар);

тих, які включені у комплекс послуги (напої та страви, що подаються в
ресторані);

або тих, які надаються у розпорядження споживачу в рамках послуги
(наприклад, візки у супермаркетах).

Фактом залишається те, що автори Директиви не планували включити послуги
до сфери її застосування.

Тим не менш, додавши слова „навіть якщо ті не призначені для них” після
частини речення „ймовірно будуть використані споживачами”, нова
Директива 2001 розширює сферу свого застосування на товари, які
„мігрували” з професійного використання, наприклад, професійна техніка
або обладнання, орендовані споживачами.

Крім того, нова Директива уточнює, що товари, які постачаються або
стають доступними, у тому числі і в контексті надання послуг, будуть
розглядатися як товари відповідно до Директиви. Наприклад шампунь, який
використовує перукар, або харчові продукти, які подають у ресторані,
будуть відповідно до нового режиму розглядатися як товар у розумінні
Директиви 2001 року.

3) „В ході комерційної діяльності”

Поняття комерційної діяльності також вимагає широкого тлумачення. Вона
охоплює будь-яку господарську діяльність, здійснювану учасником ланцюга
поставки по відношенню до іншої особи. Це стосується і товарів,
проданих під часблагодійних розпродажів, якщо такі продажі проводяться
в контексті господарської діяльності.

Тому таке тлумачення не обмежується комерційною діяльністю у вузькому
розумінні. Отже, товари представлені на ринку фермерами та ремісниками,
а також ті, що представлені в рамках здіснення вільних професій або
надання комунальних послуг (енергопостачання, забезпечення питною водою,
транспорт, телекомунікації та інше), також дійсно підпадають під сферу
дії ДЗБТ.

4) „Що надаються за оплату чи ні”

Немає значення, надається товар споживачу за оплату чи ні; Директива
охоплює товари продані споживачу або надані в оренду, а також надані
безкоштовно (такі як зразки або „подарунки”, які додаються до придбаного
товару, або доставляються до помешкань споживачів).

5) „Новий, такий, що був у користуванні або

перероблений”

В принципі, товари, що були у користуванні, включені у сферу
застосування Директиви. Однак, виняток зроблено „для антикварних товарів
або товарів, які необхідно відремонтувати чи переробити перед
застосуванням”, за умови, згідно даного положення, „що постачальник
чітко інформує про це особу, якій він поставляє товар” (друга частина
пункту (а) статті 2). Тягар доведення достовірності інформації стосовно
необхідності переробки або ремонту товару лежить на учаснику ланцюга
поставки. Остання умова має зобов’ язати постачальників точно зазначити
у торговому інвойсі, що товар не може використовуватися у його
теперішньому стані, уникаючи таким чином зобов’ язань, встановлених
Директивою HYPERLINK \l “bookmark32” . Умова, що передача має відбутися
в ході торгівлі або ведення бізнесу, виключає зі сфери застосування
Директиви такі види діяльності, як продаж старих речей, які час від часу
проводять люди, бажаючи звільнити горище.

У Директиві про загальну безпечність товарів нічого не зазначено
стосовно визначення поняття антикварних речей.

Розділ 1. Зобов’язання, покладені на суб’єктів підприємницької
діяльності

1. Поняття суб’єктів підприємницької діяльності

Директива 92/59/ЕЕС (п.п. сі, е) статті 2) дає визначення термінам
“виробники” та “дистриб’ютори”.

1.1. Виробники

Виробник є головним учасником ланцюга поставки, на якого спрямована дія
Директиви. Цей термін визначено у дуже широкому розумінні. Він включає
наступне:

виробник товару, якщо він заснований у Співтоваристві, та будь-яка інша
особа, що представляє себе виробником, приписуючи до товару своє
найменування, торгову марку або інший відрізняючий знак, або особа, яка
переробляє товар;

представник виробника, якщо виробник не заснований у Співтоваристві, або
імпортер товару у випадку відсутності представника, заснованого у
Співтоваристві;

інші учасники ланцюга поставки, якщо їх діяльність може вплинути на
безпечність товару, представленого на ринку.

А) Виробник товару

Виробник може бути визначений як особа, що заснована на території
Європейського Співтовариства та несе відповідальність за розробку та
виробництво товару, який підпадає під дію Директиви, з метою його
розміщення на ринку

Співтовариства під своїм найменуванням. Він може бути або виробником
кінцевого продукту (іншими словами, виробником товару з точки зору
кінцевого користувача), або виробником, який здійснив певні дії над
товаром з метою пристосування його для відкритого продажу.

Виробник може укладати угоди субпідряду для здійснення робіт з розробки
товару, якщо він сам фізично виробляє товар, або з виробництва, якщо він
розробляє товар, за умови, що він залишає за собою загальний контроль та
відповідальність.

Таким чином, він може використовувати вже вироблені складові або
компоненти для виробництва товару, не втрачаючи свій статус виробника.
Сторона, яка збирає новий кінцевий товар із вже вироблених кінцевих
товарів, вважається виробником цього нового товару. Будь-яка особа, яка
змінює призначення товару, стає виробником цього нового товару.
Виробником також може бути виробник сировини.

“Заснованість” виробника в Співтоваристві визначається на первинній
основі, за умови наявності на території Співтовариства його головного
офісу, або на вторинній основі -за наявності його дочірньої структури
або філії.

Пункт сі) статті 2 Директиви також визначає виробником будь-яку іншу
особу, що представляє себе виробником, приписуючи до товару своє
найменування, торгову марку або інший відрізняючий знак, або особа, яка
переробляє товар. Таке поширення поняття виробника на „видимих”
виробників спирається на ідею, що шляхом переконання покупця в тому, що
особа, яка приписує своє найменування товару таким чином, що останній
вважається належним їй, є виробником і бере на себе відповідальність за
безпеку користувача товару. Директива про відповідальність за товар
побудована за тією ж логікою. Таке поширення спрямовано в першу чергу на
великих дистриб’ юторів, котрі продають товари тільки під своєю
маркою, і тому перебирають на себе відповідальність виробника, а також
на такі підприємства як компанії, що виробляють свої товари на конвеєрі
згідно спеціальних інструкцій з метою їх подальшого продажу під своїм
ім’ ям та продають їх через поштові замовлення. Це відноситься, в першу
чергу, до товарів масового виробництва, виготовлених великими
компаніями, що залишаються анонімними для великого загалу користувачів.

Б) Представник виробника або імпортер

Якщо виробник не заснований у Європейському Співтоваристві, то
виробником товару буде вважатися представник виробника, або, якщо
останній не заснований у Співтоваристві, то імпортер товару.

Представник виробника або його агент є стороною, що діє в інтересах та
від імені виробника. Він має дотримуватись зобов’ язань, встановлених
Директивою, виконання яких було доручено йому виробником. Якщо виробник
призначає представника, останній має бути заснований у Співтоваристві з
тією метою, щоб діяти від імені виробника в контексті Директиви. Агент,
що діє від імені виробника, не перевищуючи своїх повноважень, своїми
діями створює зобов’ язання не для себе, а для виробника.

Імпортер, котрий бере участь у продажу товару і тому вважається
обізнаним у національних стандартах безпечності товарів, національному
законодавстві та практиці, є стороною, яка вважається виробником за
умови відсутності останнього або його представника, заснованих на
території Співтовариства. Отже, йдеться про особу, яка імпортувала товар
у Співтовариство, тобто особу, яка поставляє на ринок Співтовариства
товар, що підпадає під дію Директиви, а не про особу, що імпортує його
на національну територію країни-члена.

Цей підхід дає можливість розширити сферу дії Директиви на випадки, в
яких виробник є іноземним (тобто не із Співтовариства) та не має
головного офісу у будь-якій з держав-членів Європейського
Співтовариства, особливо якщо товар вироблено у державі з дешевою
робочою силою, та на ньому не вказується місце його походження. Тому,
іноземні виробники, що продають свої товари на території Європейського
Союзу, несуть передбачені Директивою зобов’ язання: “Директива
встановлює нові, більш жорсткі, вимоги до виробників зі Сполучених
Штатів, які не підпадають під дію Акту про безпечність споживчих
товарів, та товари яких не відповідають його вимогам. Однак, це не
повинно бути перешкодою для відповідальних постачальників товарів, які
не намагаються скористатись перевагами низьких стандартів безпечності
товарів, встановлених в інших країнах HYPERLINK \l “bookmark37” .

Тим не менш, імпортер має виконувати встановлені Директивою зобов’
язання тільки у разі відсутності виробника або його представника,
заснованих на території Співтовариства, що є більш обмежувальною умовою,
ніж може здатися на перший погляд: “Це, безсумнівно, широке покриття
приховує потенційну слабкість. Якщо немає представника у, скажімо,
Великій Британії, але є представник в іншій країні-члені Співтовариства,
наприклад, Фінляндії, тоді виробником, скоріше, буде вважатись фінський
представник, ніж британський імпортер HYPERLINK \l “bookmark36” .

В) Інші учасники ланцюга поставки

Директива також встановлює, що виробниками вважаються й інші учасники
ланцюга поставки, оскільки їхдіяльність може вплинути на безпечність
представленого на ринку товару.

Тому, зобов’язання виробників також покладаються на посередників, які
здійснюють завантажувально-розвантажувальні роботи або переробку товару,
а також зберігання, перевезення, установку та навіть оренду, продаж і
дистрибуцію. В цьому відношенні важливо підкреслити відмінність у
підході, закріпленому Директивою про відповідальність за дефектні товари
від 25 липня 1985 р., сфера дії якої не поширюється на цю категорію
учасників ланцюга поставки.

Будь-який учасник ланцюга поставки, який безпосередньо або
опосередковано вступає в контакт з товаром у період між моментом, коли
товар залишає фазу виробництва в прямому сенсі, та моментом, коли він
потрапляє у сферу споживання, та чия діяльність ймовірно вплине на
безпечність товару, може, таким чином, бути зобов’ язаний виконати
вимоги, встановлені щодо виробників. Це може призвести до плутанини.
“Однак, особливо нечітким це тлумачення робить той факт, що воно
стосується тих видів діяльності, які скоріше можуть вплинути, аніж
насправді впливають на безпечність товару, що означає, що не завжди
можна буде визначити з точки зору часу, який передує настанню інциденту,
чи була конкретна особа виробником з точки зору Директиви. Це може стати
питанням, яке можна буде вирішити тільки post factum, коли стане
зрозумілим, що діяльність особи дійсно вплинула на безпечність товару,
хоча не передбачалося, що трапиться саме так HYPERLINK \l “bookmark38”
.

Директива 2001 не змінила визначення, встановлені Директивою 92/59/EEC.
Однак, так само як і у випадку з товарами, що надаються в комплексі
послуги, які також підпадають під дію Директиви, категорія “інші
учасники ланцюга поставки” також може включати постачальників послуг,
котрі пропонують у розпорядження споживачів певні товари у комплексі
надання своїх послуг або використовують певні товари в ході надання
послуг.

1.2. Дистриб’ютори

Дистриб’ютори утворюють другу категорію учасників ланцюга поставки, на
яких поширюється дія Директиви. Поняття “дистрибуція” є поняттям радше
економічного характеру, аніж юридичного. Воно зазвичай визначається як
стадія економічної діяльності, що лежить між виробництвом та
споживанням. Вона може бути визначена як всі операції, через які товар
після стадії виробництва продається або поставляється кінцевому
споживачеві. Організація дистрибуції товарів може викликати залучення
різноманітних суб’ єктів підприємницької діяльності.

Визначення терміну дистриб’ ютор, надане Директивою, зосереджується не
на рівні або статусі учасника ланцюга поставки, а на характері його
діяльності та, зокрема, на впливі, який остання може мати на безпечність
товару. Ідея полягає в тому, що дистриб’ юторами вважаються будь-які
учасники ланцюга поставки, діяльність яких не впливає на властивості
безпечності товару.

“У буквальному сенсі це може виключити всіх, оскільки кожен учасник,
який вступає в контакт з товаром, може вплинути на властивості
безпечності товару HYPERLINK \l “bookmark40” 1 . “Важко також визначити,
коли особа вважається такою, що “впливає на властивості безпечності
товару”, таким чином в деяких випадкахбудуть виникати проблеми з
визначенням того, чи є ця особа виробником, чи дистриб’ютором HYPERLINK
\l “bookmark44” .

Директивою 2001 року не було внесено жодних змін у це визначення.

2. Зобов’язання, покладені на виробників

2.1. Загальна вимога забезпечення безпеки

2.1.1. Сфера застосування зобов’язання

Пункт 1 статті 3 Директиви 92/59/ЕЕС визначає головний принцип
Директиви: “Виробники зобов’язані поставляти на ринок лише безпечні
товари”.

Таким чином, зобов’язання, покладене на виробників, є одночасно базисом
для зобов’ язань, покладених на учасників ланцюга поставки, та основою
для повноважень, наданих країнам-членам ЄС. У певному розумінні воно
складає „практичну концепцію”, на основі якої буде організована система
попередження нещасних випадків зі споживачами, оскільки формулювання
цієї концепції є достатньо широким та загальним для створення довідкової
системи з будь-яких превентивних заходів. Це загальне зобов’язання із
забезпечення безпеки є основоположним, оскільки дає можливість заповнити
прогалини, які неминуче створює вертикальна система норм і стандартів,
та може застосовуватися до ризиків, які ще не відомі або не існують на
момент встановлення цих спеціальних норм.

На практиці зобов’язання поставляти на ринок лише безпечні товари
набуває для виробників форми зобов’ язання уникати ризиків на кожній
стадії поставки та дистрибуції товарів. Як внутрішніх ризиків, які
споживач не може контролювати, так і зовнішніх ризиків має бути уникнуто
починаючи зі стадії розробки товару та закінчуючи його використанням чи
знищенням кінцевим споживачем, в тому числі і на проміжних стадіях,
таких як виробництво, експлуатація, пакування, перевезення та доставка,
зберігання, складання, обслуговування, знищення тощо.

Від кожного учасника ланцюга поставки буде вимагатися виконання цих
зобов’ язань лише відносно дефектів чи модифікацій у товарі, які
виникають внаслідок проведення певних дій над ним під час здійснення
власної діяльності учасника ланцюга поставки (транспортування,
зберігання, продаж та інше) та за умови, що останній може вплинути на
властивості безпечності товарів.

2.1.2. Визначення безпечного товару

Директива дає дуже детальне визначення безпечного товару (пункт Ь)
статті 2). Безпечним визначається „будь-який товар, який у нормальних
або в обґрунтовано передбачуваних умовах використання, включаючи термін
придатності, не становить жодного або становить мінімальний сумісний з
використанням товару ризик, який розглядається як припустимий та такий,
що відповідає високому рівню охорони здоров’ я та безпеки людей, беручи
до уваги, зокрема, наступні пункти:

властивості товару, включаючи його склад, пакування, інструкції з
складання та експлуатації,

вплив на інші товари, якщо можна обґрунтовано передбачити, що цей товар
буде використовуватися у поєднанні з іншими товарами,

представлення товару, його етикетування, будь-які інструкції з
використання та реалізації, а також будь-яке інше надання виробником
інформації,

категорії споживачів, для яких використання товару становить серйозний
ризик, зокрема діти.

Нормальні або обгрунтовано передбачувані умови використання, включаючи
термін придатності

При оцінці безпечності товару необхідно взяти до уваги умови
використання товару. Товари, які становлять ризик, не є забороненими,
але учасники ланцюга поставки мають вжити необхідних заходів для
уникнення таких ризиків (попередження, інструкції з використання тощо).

Учасники ланцюга поставки також мусять уникати небезпек, які можуть
виникнути внаслідок ненормального використання їх товару за умови, що
таке використання можна передбачити. Важко встановити межі між
нормальним та ненормальним використанням товару, тому не можна
очікувати, що учасники ланцюга поставки врахують кожну незвичну умову,
за якої може використовуватися їх товар. Учасники ланцюга поставки
повинні враховувати лише ті ненормальні умови використання товару, які
можна обґрунтовано передбачити.

Ненормальні умови використання товару можуть виникнути як внаслідок
помилки, так і внаслідок неналежної поведінки з боку споживача, а також
внаслідок помилки з боку учасника ланцюга поставки, яка призвела до
неправильного використання товару.

У першому випадку, ми можемо навести наступний приклад: шампунь, який
зазвичай використовується для миття волосся, але який може певним чином,
обґрунтовано передбаченим учасником ланцюга поставки, потрапити в очі
споживача. Тому учасник ланцюга поставки повинен взяти це до уваги при
визначенні складу або представлення згаданого товару. Так само, помада,
яка може легко „з’їдатися”, не повинна бути токсичною. З іншого боку
використання фену для продування димоходу з метою покращення тяги можна
вважати прикладом ненормального та непередбачуваного використання, який,
як правило, не має включатися до загального зобов’ язання із
забезпечення безпеки.

У другому випадку, оманливий вигляд товару (наприклад, вигляд
дезінфікуючих таблеток, замінників відбілювача призводить до того, що їх
плутають з цукерками, оскільки вони однакові за формою та упаковкою)
може викликати ненормальне використання товару, яке, тим не менш, є
обґрунтовано передбачуваним.

З метою уникнення ненормального використання товару, що призводить до
ризику виникнення нещасних випадків, учасники ланцюга поставки мають
вжити всіх можливих заходів для забезпечення безпеки споживачів шляхом
використання попереджень, належного етикетування або за допомогою
будь-якого іншого відповідного засобу. Фактом залишається те, що
обґрунтовано передбачуваний характер використання товарів не можна
оцінити лише за допомогою попереджень, інструкцій або інших рекомендацій
з використання товару, встановлених безпосередньо виробником.
Безпечність товару – це те, що обґрунтовано очікує споживач, а не те, що
виникає внаслідок використання у відповідності з інструкціями, наданими
виробником.

Більш того, пункт 2 статті 3 Директиви, передбачає, що забезпечення
товару попередженнями не звільняє учасників ланцюга поставки від інших
зобов’ язань, покладених на них.

Важко дати визначення поняття „нормального обґрунтовано передбачуваного”
терміну придатності товару, оскільки він часто залежить від показників,
на які виробник неможе вплинути (поведінка споживача, умови зберігання
та експлуатації товару тощо). Часові обмеження можуть бути „гранично
безпечними” стосовно періоду невикористання товару, періоду одноразового
використання товару, кількості одноразових використань товару,
погіршення якості товару, пов’ язаного з плином часу, та будь-яких інших
пов’ язаних з часом умов, які впливають на безпечність товару HYPERLINK
\l “bookmark46″ Тому це поняття буде гнучко сформульовано відповідно
до типу товару та інформації, наданої учасником ланцюга поставки
споживачу, щодо використання та експлуатації товару. Однак, головною
ідеєю, яку необхідно взяти до уваги, оскільки вона відповідає легітимним
очікуванням споживачів, є спонукання учасників ланцюга поставки
поставляти на ринок товари тривалого використання, безпечність яких має
гарантуватися протягом терміну їх використання.

Відсутність ризику або мінімальний, сумісний з використанням товару
ризик, який розглядаються як припустимий та такий, що відповідає
високому рівню охорони здоров’я та безпеки людей.

Критерієм, що використовується при визначенні безпечного товару, є
відсутність неприпустимого ризику відносно високого рівня охорони
здоров’ я та безпеки людей з урахуванням усіх властивостей, які можуть
вплинути на безпечність товару та його використання, іншими словами,
згідно з призначенням або обґрунтовано передбачуваним використанням
товару.

Оцінка має бути об’єктивною та базуватися на загальній громадській
думці, без урахування здатності окремого постачальника виконувати свої
зобов’ язання або виправдовувати індивідуальні очікування окремого
користувачаабо споживача. „Ймовірно, це еквівалентно виразові
„прийнятний для осіб взагалі” або будь-якому іншому виразові, який би
відображав обґрунтовані очікування громадськості. Звичайно, це
тлумачиться як „прийнятний для споживача, який використовує товар”
(якому подобається ризикувати і, можливо, навіть наражати на небезпеку
інших), „прийнятний для осіб, які постраждали від товару” (які, можливо,
не є користувачами і прагнуть заборони товару внаслідок незвичайного
випадку), або „прийнятний для фінансового директора виробника” (котрий,
можливо, надасть перевагу загрозі кримінального покарання, цивільній
відповідальності та неприйняттю товару на ринку заради збереження коштів
на розвиток і управління) HYPERLINK \l “bookmark48” .

Безпечність товару ніколи не буває абсолютною і завжди відповідає
науковому прогресу та технологічним відкриттям. Рішення про те, чи є
ризик припустимим, залежатиме від рівня розвитку суспільства, в якому
він виникає, та від занепокоєності даного суспільства захистом здоров’ я
та безпеки своїх громадян. „Було підкреслено складність визначення
соціально припустимого рівня безпеки, та важливо пам’ ятати, що
результатом наміру зробити товари достатньо безпечними може стати їх
недоступність, або занадто висока ціна для споживачів. Різні категорії
населення мають різні погляди на неприпустимість ризику, і ці погляди
відрізняються не лише в різних культурах та у різні періоди часу, але й
в групах людей з різними рівнями доходу HYPERLINK \l “bookmark47” “.

При оцінці зменшення ризику, слід брати до уваги передбачення частоти
нещасних випадків та масштабів збитків, які можуть бути завдані
споживачам.

Властивості товару, його вплив на інші товари, його представлення та
окремі категорії споживачів

При оцінці безпечності товару слід враховувати чотири головні елементи:
властивості товару (і), його вплив на інші товари (іі), його
представлення (ііі) та категорії споживачів, які наражаються на
небезпеку при використання даного товару (іу).

Властивості товару, включаючи його склад, пакування, інструкції з
складання та експлуатації.

Виходячи з властивостей, які слід взяти до уваги, ми можемо відрізнити
товари, які є небезпечними за своєю природою (наприклад небезпечні
препарати та речовини або ножі), та ті, що становлять небезпеку
внаслідок певного дефекту чи неправильного використання споживачами.

Що стосується складу товару, то виробник має гарантувати, що жодна
речовина, матеріал або складова виробу не становить неприпустимого
ризику. Він також має гарантувати, що жоден вид діяльності, пов’язаний з
товаром, такий як розробка, виробництво, обробка, складання,
модифікація, ремонт чи перепакування, прямо не впливають на властивості
безпечності даного товару HYPERLINK \l “bookmark49” .

Те саме стосується пакувальних матеріалів: виробник має забезпечити
безпечне розпакування товару і можливість викинути пакувальний матеріал
або повторно його використати у такий самий спосіб. Крім того, виробник
повинен підтвердити, що етикетки та інші документи містять належну
інформацію про утилізацію товару та, якщо це можливо, вторинну його
переробку. Наприклад, виробник іграшок чи засобів догляду за дітьми має
гарантувати, що пластиковий пакет, у який загорнутий товар, не становить
ризику для користувачів, особливо для дітей, які є головними споживачами
даного товару. Виробник зробить це, подбавши про розміщення
попередження, яке легко прочитати, щодо небезпеки удушення та іншої
поведінки, якої слід уникати при використанні товару.

Що стосується умов складання товару, то від виробника комплектуючих
частин, які будуть складені іншим учасником ланцюга поставки або самим
споживачем (меблі, матеріалами, які призначені для самостійного
складання, вироби “зроби-сам”), буде вимагатися надання повних,
детальних та вичерпних інструкцій із складання товару.

Виробник має забезпечити, щоб інструкції з експлуатації, які додаються
до товару, не наражали споживачів або громадськість на неприйнятний
ризик. Це зобов’язання існує незалежно від того, чи буде експлуатація
товару проводитись учасником ланцюга поставки, чи споживачем.

В разі призначення товару для професійного використання виробник буде
звільнений від своїх зобов’ язань, якщо він обумовить для споживача,
наприклад, що інструкція з чищення на етикетці має бути точно виконана,
та що ремонт чи обслуговування слід обов’ язково здійснювати в
акредитованому закладі. Такий заклад отримує повні та відповідні
інструкції з обслуговування товару, яке він повинен здійснювати після
його продажу. Персонал, відповідальний за експлуатацію товару на
фабриці, отримає, в свою чергу, всі необхідні інструкції.

Якщо інші властивості товару впливають на його безпечність, виробник
також повинен вжити стосовно них заходів безпеки. Тут можна згадати про
окремі ризики, пов’ язані з такими чинниками, як шум чи втрата товаром з
часом своєї ефективності.

Вплив товару на інші товари у випадку, коли можна передбачити їх спільне
використання

Виробник повинен забезпечити уникнення ризику, неприпустимого для
споживача, в результаті взаємодії товарів. Наприклад, виробник
лікарських препаратів має гарантувати, що цей товар залишається
нешкідливим, навіть якщо через деякий час після його вживання щось буде
з’ їдене. Не зробивши цього, виробник повинен буде переглянути
призначення свого товару або забезпечити надання належної інформації.
Інший приклад можна навести стосовно товарів для догляду за дітьми: коло
для ванни на присосках, яке має утримувати дитину на поверхні води у
ванні, виявляється неефективним та не забезпечує стабільності при його
використанні разом з килимом з протисковзуючим ефектом; виробник повинен
принаймні попередити споживача про таку можливість.

Представлення товару, його етикетування та будь-які інструкції стосовно
його використання та реалізації, включаючи інші примітки або інформацію
від виробника.

Дефект може бути пов’язаний просто з представленням товару або з
недостатністю корисної інформації. Виробник має забезпечити, щоб
інформація про безпечність товару на його етикетці зводила ризик до
мінімуму. Він має забезпечити правильне розміщення етикетки та її
достатню зрозумілість для отримання інформації в разі потреби HYPERLINK
\l “bookmark50″ .

Якщо безпечне використання товару вимагає більш детальних інструкцій,
аніж зазначені на етикетці, вони мають бути додані виробником у вигляді
інструкції або керівництва з експлуатації. Для багатьох товарів детальні
інструкції надаються окремо від самого товару. У таких випадках виробник
повинен зазначити, де споживач може знайти ці інструкції, а також
важливість їх вивчення та збереження для подальшого використання.
Виробник не зможе дотриматися цього зобов’ язання, якщо, наприклад,
інструкції розміщені на упаковці, яка буде розірвана під час
розпакування, або якщо в інструкції не зазначено, що керівництво з
експлуатації має супроводжувати товар при зміні власника

Категорії споживачів, для яких використання товарів становить серйозний
ризик, зокрема, діти.

Певний товар може представляти різні ризики в залежності від того, чи
призначений він для звичайного використання певною категорією
споживачів, таких як діти, особи похилого віку, особи з фізичними
вадами, або споживачами, чий рівень освіти або досвіду нижчий за
середній. Наприклад, виробник миючих засобів повинен забезпечити їх
спеціальною захисною кришечкою, щоб дитина не змогла їх відкрити або
випити.

Директива 2001 дає новий приклад категорії ризику серед споживачів, яких
слід брати до уваги, а саме людей похилого віку.

Розвиток науки і техніки.

В кінці п Ь) ст. 2 Директиви зазначено, що можливість досягнення вищого
рівня безпеки або наявність інших товарів, які представляють менший
ризик, не може бути основою для визнання товару „небезпечним”.

Безпечність – це, безперечно, відносна та неточна категорія, яка
залежить від цілого ряду економічних та соціальних чинників, які самі по
собі можуть змінюватися.

Внаслідок появи технологічних удосконалень виготовлений раніше товар не
стає небезпечним або таким, що становить неприпустимий ризик.

Презумпція безпечності товару.

З метою оцінки відповідності товару загальній вимозі забезпечення
безпеки Директива у статті 4 встановлює ієрархію критеріїв, які слід
враховувати при визначенні безпечного товару, наданого у статті 2.

Презумпція безпечності товару, викладена у статті 4, вирішує дві
проблеми. З одного боку, вона дає виробникам певні інструкції, які
дозволять їм виконувати зобов’язання, покладені на них Директивою, в
першу чергу зобов’язання із забезпечення безпечності товарів. З іншого
боку, ця презумпція надає країнам-членам ЄС можливість оцінити
необхідність впровадження заходів, таких як ті, що визначені статтями 5
і 6.

Презумпцію можна відкинути, якщо відповідність товару різним положенням
та стандартам не зупиняє органи влади країн-членів від запровадження
відповідних заходів із обмеження продажу цього товару або його вилучення
з ринку, якщо, незважаючи на цю відповідність, товар виявляється
небезпечним та становить загрозу для здоров’я та безпеки споживачів.

В ієрархії критеріїв, які слід враховувати, можна виділити три рівні.

При наявності спеціальних положень національного законодавства або норм
Співтовариства, товар вважається безпечним, якщо він відповідає вимогам
цих положень та норм.

За відсутності таких положень до уваги слід брати критерії, визначені
національними необов’ язковими (рекомендаційними) стандартами, які
вводять в дію європейські стандарти, або технічні специфікації
Співтовариства, іншими словами – гармонізовані стандарти, принаймні в
тій мірі, в якій вони стосується аспекту безпечності, охопленого
стандартом.

Коли товар – виключно з точки зору ризику, який він представляє – не
підпадає під дію жодної норми Співтовариства або національного права, а
також жодного європейського стандарту, незалежно від того, чи
трансформований він у національне законодавство, то презюмується, що цей
товар є безпечним, якщо він відповідає національним стандартам країни, в
якій він знаходиться в обігу, кодексам доброї практики, рівню розвитку
науки і техніки та обґрунтованим очікуванням споживачів. Перелічені тут
критерії є рівноцінним за своїм значенням та важливістю. Це означає, що
товар, незважаючи на його відповідність нормам та вимогам кодексів
доброї практики або рівню розвитку науки і техніки, може не підпадати
під презумпцію безпечності, якщо він не відповідає обґрунтованим
очікуванням споживачів.

Згідно з цими положеннями товар вважається безпечним, якщо він
відповідає спеціальним нормам Співтовариства про безпечність товарів. За
відсутності таких норм товар має відповідати спеціальним національним
нормам, що встановлюють вимоги безпечності товару для здоров’ я
споживачів, дотримання яких є умовою допуску товару до продажу. Коли ця
відповідність підтверджена, товар отримує право на вільний обіг на
ринку, що не виключає передбачену в пункті 3 статті 4 Директиви
можливість застосування країнами-членами права запроваджувати обмеження
для розміщення товару на ринку або вимагати його вилучення з ринку, якщо
є докази того, що, незважаючи на відповідність вимогам безпеки, товар
представляє загрозу для здоров’ я та безпеки споживачів.

Директива 2001 р. розширює презумпцію відповідності вимогам безпеки на
товари, які відповідають не лише нормам національного законодавства, але
й відповідним національним стандартам, які вводять в дію європейські
стандарти та опубліковані в Офіційному віснику.

Більш того, нова Директива доповнена статтею 4, яка стосується процедури
підготовки європейських стандартів:

Отримання доручення з боку Європейської Комісії;

Ухвалення європейськими органами стандартизації;

Доповідь ЄК та Ради щодо програми визначення вимог;

Публікація європейських стандартів в Офіційному віснику.

2.1.3. Розміщення на ринку

Хоча з цього приводу нічого не згадується, Директива про загальну
безпечність товарів має більш широко тлумачити поняття „розміщення
товару на ринку”, еквівалентне поняттю „надходження в обіг”, яке
міститься у Директиві про відповідальність за браковані товари. Це
стосується періоду часу, коли товар залишає сферу виробництва та
надходить у користування споживачам.

Ринок, про який йдеться, географічно є ринком Співтовариства.

Товари, призначені для експорту за межі території Співтовариства,
повинні, в ідеалі, відповідати тим самим гарантіям безпеки, що
застосовуються і до товарів, які будуть знаходитися в обігу в
п’ятнадцяти країнах-членах, але Директива обмежується регулюванням тих
товарів, які перебувають в обігу на території Співтовариства. Однак,
хоча це питання не знайшло свого вирішення в акті Співтовариства,
країни-члени зберігають право встановлювати такі самі зобов’ язання
стосовно товарів, призначених для експорту в треті крани.

2.2. Додаткові зобов’язання, покладені на виробників

Загальне зобов’язання із забезпечення безпечності доповнене для
виробників певною кількістю додаткових зобов’язань, визначених в частині
2 статті 3 Директиви.

Крім загального зобов’язання із забезпечення безпечності виробники мають
дотримуватися ще трьох типів зобов’язань: зобов’язання надавати
споживачеві відповідну інформацію (а), вживати відповідних заходів для
повідомлення споживачів про ризики, які можуть становити товари (б), а
також зобов’ язання здійснювати відповідні заходи включаючи, в разі
необхідності, вилучення конкретного товару з ринку з метою уникнення
ризику (в).

Ці зобов’язання мають три ознаки. По-перше, вони спрямовані на учасників
ланцюга поставки „в межах їх відповідної діяльності”. Це обмеження має
дуже велике значення, оскільки воно впливає на зміст зобов’ язань,
покладених на виробників та інших учасників ланцюга поставки. Наприклад,
„інші учасники ланцюга поставки” часто не можуть в силу характеру своєї
діяльності дотримуватися всіх додаткових зобов’ язань, покладених на
виробника товару.

Другою ознакою додаткових зобов’ язань є те, що, в цілому, вони
відносяться до стадії, яка наступає “після” розміщення товару на ринку,
а не до часу, який передує його надходженню на ринок, що відбувається у
випадку загального зобов’ язання із забезпечення безпечності товарів.

В усіх випадках необхідні заходи будуть пропорційними до типів
відповідних товарів та типів ризику (смерть, поранення, ризик смерті або
заподіяння шкоди).

2.2.1. Зобов’язання інформувати споживача

Виробники зобов’ язані „забезпечувати споживачів відповідною
інформацією, яка дозволить їм оцінити ризики, притаманні товару протягом
нормального або обґрунтовано передбачуваного періоду використання, якщо
такі ризики не помітні одразу без відповідного попередження, та вживати
превентивних заходів проти таких ризиків” (1-ий абзац частини 2 статті
3).

Це зобов’ язання інформувати споживача охоплює загальне зобов’ язання із
забезпечення безпечності товарів, встановлене у частині 1 статті 3, яка
у визначенні безпечного товару фактично містить зобов’ язання
інформувати споживача.

Дане припущення стосується товару, який відповідає критеріям безпеки,
якщо споживача забезпечено відповідною інформацією. Певні товари з
припустимими невід’ємними ризиками – мовою стандартизації „залишковими
ризиками” („загрози, яких не можна виключити шляхом розробки або
застережними заходами”) – будуть вважатися безпечними, якщо вони
продаватимуться з відповідними етикетками або інструкціями з
використання.

Це підкреслює важливість надання інформації в контексті загального
зобов’ язання із забезпечення безпечності, з одного боку, відносно
ризику „невід’ ємного” від товару, іншими словами, нормального або
припустимого ризику, а з іншого -стосовно шляхів забезпечення захисту
від цих ризиків. Таким чином, це зобов’ язання спрямоване як на
виявлення ризиків, так і на застосування застережних заходів проти них.

Таке зобов’ язання вимагатиме врахування двох різних моментів у
життєвому циклі товару: з одного боку, часу, коли товар надходить у
продаж, а з іншого – часу, коли він поступає у користування HYPERLINK \l
“bookmark54″ .

Коли товар поступає у продаж, важливою буде інформація стосовно віку
(„від 12 місяців”), розміру („від 40 до 42″) або ваги користувача
(„максимальна вага 10 кг”), рекомендовані умови використання („лише для
зовнішнього використання”), а також будь-які інші знаки якості або
сертифікації.

На другому етапі, у наданій інформації, інструкціях з використання та
інших інструкціях необхідно врахувати декілька стадій:
складання, розпакування, фактичне використання, невикористання,
експлуатацію, ремонт та знищення товару.

Слід враховувати, що етикетка має бути помітною, розбірливою та
тривалою, оскільки Директива вимагає надання даної інформації протягом
нормального або об’ єктивно передбачуваного терміну використання товару.
Крім того, ризик невірного тлумачення споживачем змісту етикетки має
бути зведений до мінімуму.

Необхідно пам’ ятати, що Директива встановлює, що розміщення такого
попередження не звільняє виробника від дотримання інших зобов’ язань,
передбачених документами Співтовариства. Така умова є важливою, адже
вона не дозволяє учаснику ланцюга поставки зняти із себе
відповідальність за ризики, які можуть представляти його товари, якщо
відповідна етикетка буде містити попередження про всі можливі, але
неприпустимі ризики. Відповідне етикетування не може виправдовувати
будь-яку поведінку учасника ланцюга поставки відносно споживачів. Крім
того, така умова дозволяє уникнути тенденції до надання учасником
ланцюга поставки надмірної інформації споживачам, намагаючись виправдати
себе у випадку заподіяння шкоди внаслідок використання його товару.

Нова Директива зберігає це зобов’ язання без змін.

2.2.2. Зобов’язання по відношенню до товару після його продажу

В той час, як зобов’ язання із надання інформації, покладене на
виробника, все ще охоплює стадію перед продажем, зобов’ язання,
викладене в другому абзаці статті 3.2, стосується становища товару після
його продажу, коли виробник виявляє, що один з товарів або партія
товарів не відповідає встановленим критеріям безпеки та становить
неприпустимий ризик для здоров’ я споживача.

Це зобов’язання спрямоване на те, щоб не дати виробнику, коли його товар
вже потрапив на ринок, можливості „умити руки” та „закрити очі” на
можливі наслідки, викликані надходженням товару на ринок або його
використанням. Виробники мають вжити певних заходів, які дозволять їм у
разі необхідності визначити ризики, про які вони могли не знати, коли
цей товар потрапив у продаж.

Роль виробника не може обмежуватися часом, коли товар виходить зі сфери
його впливу; вона зберігається протягом усього життєвого циклу товару,
щоб у разі необхідності виробник міг належним чином відреагувати на
небезпеку, спричинену товаром.

Методи відслідковування мають бути розроблені виробником таким чином,
щоб можна було відкликати товари у випадку виявлення проблем з їх
безпекою. „Інформування покупців про відкликання товару може коштувати
виробнику мільйони доларів. Вартість інформування про відкликання
залежить від легкості, з якою виробник може відновити контроль над
товаром, – а це залежить від ступеня контакту виробника з товаром та
покупцем, розміру ринку та віку товару HYPERLINK \l “bookmark56” “.

Виробник має бути обізнаний про стан своєї продукції на ринку для того,
що бути готовим локалізувати товар, простеживши стадії ланцюга поставки,
крізь які даний товар пройшов.

Тим не менш, реальна сфера застосування зобов’язання із здіснення
моніторингу має розглядатися в наступному контексті: цілком очевидно, що
виробник не повинен підтримувати повний контроль над товаром, який
залишив сферу його впливу. Згідно з прикладами, наведеними в

Директиві, зобов’язання буде реалізовуватися у формі застосування таких
заходів, як маркування товарів, здійснення тестування зразків товарів,
що продаються, вивчення скарг та інформування дистриб’ юторів про такий
моніторинг. Також ведеться дискусія про проведення дослідження
„поведінки” товарів з метою виявлення нових аномальних ризиків,
недоліків в етикетуванні або інструкціях для споживачів. Важливість
зобов’ язання буде відповідно оцінена, оскільки в разі його виконання з’
явиться можливість виявити ризики у розвитку, які не були помічені на
момент розміщення товару на ринку і які можуть виникнути через кілька
років.

Слід пам’ ятати, що важливість заходів, яких необхідно вжити, залежатиме
не лише від типу товарів та відповідних ризиків, але й від характеру
діяльності даного виробника. На практиці ці зобов’ язання покладаються,
головним чином, на виробника або імпортера, в той час, як інші учасники
ланцюга поставки зможуть здійснювати їх у меншій мірі.

До того ж, цей тип заходів буде змінюватися залежно від розміру
зацікавленого учасника ланцюга поставки, а ресурси, задіяні у
моніторингу товарів, будуть пропорційними фінансовим ресурсам учасника
ланцюга поставки. Наприклад, передбачається, що виробник або головний
дистриб’ ютор зможе виділити більше ресурсів, аніж роздрібний торговець.
Однак, ми не можемо вимагати від виробників проведення контролю зразків
їх продукції на кожній стадії реалізації товару або у кожній точці
роздрібної торгівлі, або ж створення структур, що відповідають за
одержання скарг від споживачів.

2.2.3. Зобов’язання вживати відповідних заходів, включно з вилученням
товару з ринку з метою уникнення ризику.

Можливі види заходів

Вибір „відповідних заходів”, що повинні бути впроваджені, залишено на
розсуд відповідних виробників. У цьому питанні Директива досить гнучка і
серед цих заходів вона називає лише вилучення товару, хоча очевидно, що
до цього заходу вдаються в останню чергу.

Іншими можливими варіантами заходів є просте інформування споживачів або
припинення продажу, хоча вони і не згадуються у Директиві.

Заходи, які вважаються відповідними, будуть пропорційними властивостям
товарів та ризикам, що виникають.

Частина 2 статті 3 чітко передбачає вилучення товару самим виробником.
Таким чином, це зобов’ язання підсилюється повноваженням організовувати
вилучення товару, яке надане контролюючим органам влади відповідно до
статті 6 Директиви. Якщо відповідний виробник не вжив належних заходів
добровільно, контролюючим органам влади будуть надані повноваження на
проведення цих заходів більш жорсткими методами (стаття 6, сі – її).

Позитивне сприйняття суспільством такого заходу значно зросло за останні
роки, і сьогодні здається, що учасники ланцюга поставки вдаються до
застосування цього заходу без застережень. „Раніше небажана гласність
операції з відкликання товару означала величезну втрату престижу
зацікавленої компанії, та інколи могла мати критичний вплив на обсяги
продажу”. Сьогодні фірми без задоволення здійснюють відкликання товарів,
однак вони навчилися надавати позитивного значення аспекту безпеки,
оголошуючи про відкликання товарів і створюючи собі, таким чином, образ
компанії, що піклується про здоров’ я споживачів” HYPERLINK \l
“bookmark58” .

Заходи з вилучення товару не передбачені Директивою ані в частині 2
статті 3, ані в пункті її) статті 6. Тому учасник ланцюга поставки має
вибір інструментів залежно від типу відповідних товарів, ризиків, що
виникають, та можливості визначити категорію споживачів, для яких
призначено цей товар.

Ми можемо визначити чотири стадії HYPERLINK \l “bookmark60”
організації заходу із вилучення товару фірмою:

визначення небезпеки: воно є можливим через різноманітні внутрішні
канали, створені учасником ланцюга поставки відповідно до вимог
Директиви з метою забезпечення моніторингу товарів, представлених на
ринку – контроль якості, контакти з дистриб’юторами, збір та розгляд
скарг споживачів -а також завдяки зовнішнім джерелам, таким як
публікації організацій споживачів або бази даних про нещасні випадки зі
споживачами.

рішення про вилучення товару з ринку, яке буде прийняте у світлі
ймовірності виникнення небезпеки, з одного боку, та серйозності
потенційної небезпеки відносно вартості їх вилучення, з іншого HYPERLINK
\l “bookmark59” ;

виконання рішення, яке спирається на контакти з дистриб’ юторами,
роздрібними торгівцями та споживачами. В той час як дистриб’юторів
досить легко визначити та знайти, те саме не можна сказати про
споживачів. За неможливості індивідуалізувати споживачів, необхідно
вдатися до надсилання листів з поясненнями, телефонних дзвінків або
особистих візитів, повідомлень в пресі, по радіо та телебаченню;

4) моніторинг виконання рішення: наслідки вилучення залежатимуть від
рівня його організації, можливого ризику та типу товару. Можливими
наслідками вилучення товару є його модифікація або ремонт, обмін, повне
або часткове відшкодування, або навіть його знищення. Вибір відповідних
заходів залишається на розсуд учасника ланцюга поставки, якщо, як це
дозволяє Директива, відповідне національне законодавство не визначає
відповідні заходи та наслідки.

Новою Директивою 2001 року відповідальність за “відкликання” товарів
покладено на виробника (пункт Ь) частини 1 статті 5). До цього заходу
слід вдаватися в останню чергу, коли інших заходів для усунення
викликаних ризиків буде недостатньо.

З цією метою нова Директива 2001/95 у статті 2 §) та її) дає два
визначення: поняття вилучення та відкликання визначені наступним чином:

відкликання (пункт g) статті 2): “будь-який захід, спрямований на
повернення небезпечного товару, поставка якого вже здійснена або який
став доступним для споживача ”

вилучення (пункт И) статті 2): “будь-який захід спрямований на
попередження дистрибуції, демонстрації та пропозиції товару,
небезпечного для споживача “.

Таким чином, Директива чітко розмежовує поняття „відкликання”, яке
стосується товарів, які вже знаходяться у власності кінцевого спожива,
та поняття „вилучення”, яке стосується товарів, які все ще перебувають у
ланцюгу поставки та не потрапили до кінцевого споживача.

Однак, нова Директива також залишає на розсуд країн-членів ЄС визначення
умов такого відкликання (процесуальні норми, зобов’язання із оповіщення,
заходи інформування громадськості, індивідуальні відшкодування
споживачам, тягар витрат, пов’ язаних з відкликанням тощо).

Крім того, Директивою 2001/ 95 також впроваджені два інших зобов’
язання.

2.2.4. Зобов’язання співпрацювати з компетентними

органами влади

Частина 4 статті 5 нової Директиви покладає на виробників (та дистриб’
юторів) зобов’ язання співпрацювати з компетентними органам „на вимогу
останніх стосовно заходів, вжитих з метою уникнення ризиків, які
становлять товари, поставки яких вони здійснюють або здійснили”.

2.2.5. Зобов’язання інформувати компетентні органи влади

Необхідно звернути увагу на один суттєвий прорахунок у Директиві
92/59/ЕЕС. Відмічено, що зобов’язання інформувати, встановлене першим
параграфом частині 2 статті 3, ДЗБТ, стосується лише інформації,
призначеної для споживача. На жаль, Директива не передбачає серед інших
вимог, встановлених щодо учасників ланцюга поставки, зобов’ язання
інформувати органи виконавчої влади про будь-яку небезпеку або
надзвичайний ризик, які становить один з їх товарів, представлених на
ринку.

З цією метою частина 3 статті 5 нової Директиви передбачає зобов’ язання
учасників ланцюга поставки, якщо вони встановили, що товар,
представлений ними на ринку є небезпечним, негайно повідомити про це
компетентні органи влади.

Додаток 1 нової Директиви деталізує вимоги, яких мають дотримуватися
суб’єкти підприємницької діяльності відповідно до цього зобов’язання.

У Додатку, зокрема, наведено перелік видів інформації, яка повинна
надаватись адміністративним органам влади:

інформація, яка дозволяє точно виявити даний товар або його партію;

повний опис ризику, який становить даний товар;

x

z

|

~

®

°

¶

?

?

1/4

i

?

????y??????|?’AEEEIth

–

”

$

V

X

?

‚

„

†

?

?

E

E

I

I

??&?

????y??????|??&?

$-Oe-Ae~ 4!eUAE?±›…›pd

&

F

????|??&?

????y??????|??&?

????$??&?

z | hj

O

U

l

l

F

?????s??????$??|?вся наявна інформація про відстежування товару;

опис заходів, вжитих для попередження ризиків для споживачів.

Додаток також передбачає, що стандартна форма для таких повідомлень буде
розроблена Європейською Комісією таким чином, щоб суб’ єкти
підприємницької діяльності були краще поінформовані, як виконувати це
зобов’ язання.

3. Зобов’язання, покладені на дистриб’юторів

Хоча учасники ланцюга поставки, діяльність яких ймовірно не впливає на
безпечність товарів, самі по собі не обтяжені загальним зобов’ язанням
із забезпечення безпечності товарів, встановленим частиною 1 статті 3,
вони, тим не менш, зобов’ язані співпрацювати заради його ефективного
виконання

Тому, ми знаходимо в Директиві у спрощеній формі більшість зобов’ язань,
покладених на виробників: зобов’ язання належного поводження з метою
забезпечення реалізації загальної вимоги забезпечення безпечності
товарів (1); зобов’ язання брати участь у моніторингу стосовно
безпечності товарів (2) та зобов’язання брати участь у заходах,
спрямованих на уникнення ризиків, які можуть нести товари.

Зобов’язання належного піклування

Дистриб’ютори зобов’язані діяти належним чином для реалізації загальної
вимоги забезпечення безпеки, зокрема, не постачати товар, який, як вони
знають або припускають на основі наявної в них як учасників ланцюга
поставки інформації, не відповідає загальній вимозі забезпечення
безпеки.

Тому, дистриб’ютор зобов’язаний оцінити інформацію, надану виробником,
використовуючи свої власні можливості, та відповідно до обставин
прийняти рішення про тимчасове припинення поставки товару.
„Дистриб’ютори повинні будуть поліпшити свої системи належного
піклування з метою забезпечення здатності сприяння виконанню
вищезазначених обов’язків та перевірки їх виконання кожним виробником
HYPERLINK \l “bookmark66” .

Зобов’язання брати участь у моніторингу стосовно безпечності товарів

Завдяки своїй близькості до споживача дистриб’ютор може відіграти
важливу роль у моніторингу стосовно безпечності товарів. Наприклад,
дистриб’ютори часто займають стратегічно вигідну позицію для виявлення
товарів, які становлять ризик для споживачів. Тому дистриб’ ютори
зобов’язані передавати будь-яку виявлену або отриману інформацію
відносно ризиків, які становлять товари на ринку.

Передача інформації може відбуватися в обох напрямках ланцюга поставки.

Зворотна передача інформації включає повідомлення виробника про будь-які
скарги, отримані від споживачів, або результати спостережень,
отримані під час проведення нерегулярних перевірок, які ведуть до
висновку, що товар не є безпечним.

Пряма передача інформації включає повідомлення учасником ланцюга
поставки споживача або надання йому в торговельних залах певної
інформації про можливу небезпеку, яку становлять певні товари
(повідомлення, етикетки або помітні, розбірливі або “ергономічні” та
такі, що не стираються, інструкції, придатні для різних типів товарів та
сприйняття споживачем).

3.3. Зобов’язання інформування та співробітництва

Таке саме зобов’язання співпрацювати з компетентними органами влади та
інформувати їх про будь-який ризик, про який їм може бути відомо,
покладається новою Директивою на дистриб’ юторів (див. вище).

Розділ 2. Зобов’язання, покладені на національні органи влади

1. Зобов’язання організувати інституцій ну структуру

Після окреслення у статтях 1, 2 та 3 сфери дії Директиви, а також зобов’
язань, покладених на учасників ланцюга поставки, статті 5 і 6 Директиви
визначають роль країн-членів ЄС та надані їм повноваження.

Директива встановлює, що країни-члени ЄС повинні мати достатньо
ресурсів, що дозволить їм забезпечити дотримання загальної вимоги
забезпечення безпечності товарів. З цією метою та відповідно до статті 5
Директиви „країни-члени повинні прийняти необхідні закони, регламенти та
постанови виконавчої влади для забезпечення виконання виробниками та
дистриб’ юторами своїх зобов’ язань, встановлених цією Директивою, із
забезпечення безпечності товарів, що надходять на ринок.

Країни-члени, зокрема, повинні:

створити органи влади або призначити посадовців відповідальних за
проведення контролю відповідності товарів, поставлених на ринок,
встановленим вимогам безпеки;

надати цим органам необхідні повноваження для здійснення відповідних
заходів, встановлених Директивою, включаючи можливість накладення
штрафних санкцій в разі порушення передбачених Директивою зобов’ язань;

3) повідомити Комісію про зазначені органи та посадовців; Комісія
направить цю інформацію іншим країнам-членам ЄС.

Таким чином, країни-члени зобов’ язані організувати відповідну
інституційну структуру для здійснення перевірки дотримання зобов’ язань,
встановлених Директивою, або покарання учасників ланцюга поставки, які
їх не дотримуються. Тому, Директива покладає відповідальність за
впровадження дієвої політики безпеки, що передбачає здійснення цілого
ряду певних заходів, на країни-члени ЄС.

Вибір об’єкту та заходів, а також умов навчання інспекторів, визначення
стандартів якості для лабораторій, що будуть брати участь у процесі
перевірки та вибіркового контролю, залишені на розсуд країн-членів.

Фактом залишається те, що зобов’язання, встановлене статтею 5 ДЗБТ, має
на меті забезпечення більш серйозних гарантій ефективного виконання
зобов’ язань учасниками ланцюга поставки, і, таким чином, закріплення
основ принципу взаємного визнання та контролю відповідності. Справа в
тому, що ліквідація контролю на внутрішніх кордонах, якої вимагає
створення внутрішнього ринку, передбачає підсилення внутрішнього
контролю, зокрема на стадії виробництва товарів. Тому, передбачається,
що цей контроль буде проводитись в усіх країнах-членах відповідно до
спільних методів та буде поширений на всі товари незалежно від того, чи
призначені вони для національного ринку, чи для експорту до країн-членів
ЄС.

Нова Директива 2001/95 уточнює, що країни-члени ЄС також будуть зобов’
язані визначити завдання, повноваження, заходи організації та
співробітництва, а також інформувати Європейську Комісію (частина 3
статті 6).

2. Зобов’язання організувати нагляд за ринком

Для забезпечення безпеки споживачів та виконання учасниками ланцюга
поставки своїх обов’язків національні органи влади мають перш за все
усвідомити небезпеку, що може виникнути внаслідок надходження на ринок
певних товарів.

Саме з цією метою Директива надає країнам-членам певні повноваження, що
дозволяють їм визначати ризики, оцінювати, чи є товар небезпечним, та
виявляти будь-які порушення.

Ці повноваження викладені в пунктах а) – с) статті 6.

Вони включають наступне

2.1. Організація перевірок

Компетентні органи влади країн-членів ЄС мають право організовувати
відповідні перевірки безпечності товарів навіть після їх поставки на
ринок як безпечних, у відповідному масштабі, до заключної стадії
використання або споживання товару.

Посилання на необхідність проведення перевірок „у відповідному масштабі”
виникає з еволюції систем контролю, яка відбувалася протягом останніх
кількох десятиліть. Іншими словами, органи державної влади більше не
обмежуються простим здійсненням контролю готової продукції з метою
забезпечення відповідності товарів існуючим нормативним вимогам.
Лабораторний аналіз готової продукції є зараз лише одним з елементів
контролю підприємницької діяльності: „в рамках контролю за виробництвом
органи виконавчої влади, навпаки, здійснюють повний нагляд за процесом
виробництва продукції. Устаткування, етапи виробничого процесу,
складські приміщення, сировина, товари, компоненти, домішки, підготовчі
операції та пакувальні матеріали і навіть гігієнаперсоналу підлягають
офіційному контролю HYPERLINK \l “bookmark72” “. Вибір етапів
виробництва, на яких здійснюватиметься контроль, та ресурсів, що будуть
використовуватися, залишається на розсуд країн-членів ЄС.

На практиці, можна помітити значні відмінності у методах проведення
нагляду за ринком в 15 країнах-членах ЄС. Так, були помічені розбіжності
у наступних аспектах:

Моніторинг реалізації визначених програм

Кілька країн-членів ЄС проводять перевірки ринку на основі заздалегідь
визначених щорічних програм, спираючись на базу даних про нещасні
випадки, пов’язані з споживчими товарами, скаргами споживачів,
повідомленнями системи Rapex тощо. Здебільшого така схема
використовується в Бельгії, Данії, Іспанії, Фінляндії, Франції
(щоквартальні програми) та Нідерландах.

Постійний моніторинг (‘veille’)

Франція проводить постійний нагляд за деякими товарами, тобто вона
здійснює постійні перевірки особливо делікатних товарів (наприклад,
речей, які використовуються для догляду за дітьми) Здається, Франція є
єдиною країною, яка організувала моніторинг такого типу.

Регулярні перевірки

Окрім щорічних програм більшість країн проводять регулярні, але більш
вибіркові перевірки у відповідь на ситуації, що виникають, чи стосовно
нових товарів, які надходять на ринок. Така політика проводиться,
зокрема, Бельгією, Нідерландами, Францією. Деякі країни не планують
проведення перевірок заздалегідь, а діють скоріше відповідно до
ситуації, що виникає (Швеція: від 10 до 12 перевірок на рік, Австрія: 50
товарів на рік).

Органи державної влади Люксембургу та Ірландії вдаються до проведення
моніторингу лише на підставі інформації, наданої системою Яарех.
Бельгія, Фінляндія та Франція проводять також сезонні перевірки
(наприклад, іграшок у кінці року).

Мета перевірок

Зазвичай перевірці підлягають безпосередньо товари, вилучені з місць
продажу. Тим не менш, оскільки неможливо перевірити всі товари, що
надійшли на ринок, органами державної влади Норвегії з 1991 року
застосовується підхід, який базується не на перевірці самих товарів, а
на розробленій учасниками ланцюга поставки системі самоконтролю. Перед
безпосереднім проведенням перевірок на місцях відповідні органи вивчають
документи компанії, в якій впроваджена система самоконтролю, після чого
перевіряють обладнання та виробничий процес для того, щоб гарантувати
досягнення визначених результатів. Така система впроваджена також в
інших країнах, наприклад у Франції.

Місця проведення перевірок

Більшість здійснюваних країнами-членами ЄС перевірок, проводяться на
рівні роздрібної торгівлі. Тим не менш, деякі країни, такі як Франція та
Нідерланди, також проводять перевірки на рівні виробництва, що є дуже
ефективним, оскільки дозволяє вчасно зупинити виробництво потенційно
небезпечної продукції.

Брак ресурсів

Італія, Великобританія, Ірландія, Португалія та Іспанія вказують на брак
ресурсів для проведення ефективного нагляду за ринком. У Греції такий
контроль практично не проводиться через відсутність інспекторів на
місцях.

Запит всієї необхідної інформації від зацікавлених сторін

Необхідну інформацію можна одержати, наприклад, з рахунків суб’ єктів
підприємницької діяльнсті, чи з їх фінансових документів, прейскурантів,
рекламних матеріалів, листування з постачальниками, виробничих
відомостей та комп’ ютерних даних.

Відбір зразків товарів та партій товарів, та їх перевірка на безпечність
для споживачів

Цей заключний метод передбачає створення національними органами
виконавчої влади країн-членів ЄС офіційних лабораторій для проведення
аналізів. У зв’ язку з цим постає питання про незалежність цих
лабораторій, які можуть бути напівдержавними або приватними і в той же
час акредитованими для проведення офіційних перевірок та контролю
товарів.

Спільний підхід до нагляду за ринком в усіх країнах-членах ЄС

З метою зменшення цих розбіжностей у системах нагляду за ринком
країн-членів ЄС нова Директива 2001/95 наголошує на необхідності
розвитку спільного для країн-членів ЄС підходу до нагляду за ринком для
забезпечення ефективності такого нагляду. Стаття 9 нової Директиви більш
докладно визначає покладені на країни-члени ЄС зобов’ язання із
впровадження підходів, які передбачають проведення відповідних заходів
та процедур, таких як:

розробка, періодичне удосконалення та впровадження галузевих програм
нагляду відповідно до категорій товару чи ризиків, а також моніторинг
заходів нагляду, висновків та результатів;

уточнення та поновлення наукових та технічних знань відносно безпечності
товарів;

періодичний перегляд та оцінка функціонування та ефективності заходів
контролю;

країни-члени ЄС мають також забезпечити можливість для споживачів та
інших зацікавлених сторін звернутися зі скаргами до компетентних органів
з питань безпечності товарів

Більш того, з метою поглиблення співробітництва між країнами-членами ЄС
стаття 10 нової Директиви передбачає створення спеціальної мережі між
країнами-членами ЄС (стаття 10): “європейської мережі з безпечності
товарів ”

Ця мережа передбачає, серед іншого, обмін інформацією щодо оцінки
ризиків про небезпечні товари, методи та результати перевірок, спільні
проекти із проведення нагляду та перевірок; обмін досвідом тощо.

3. Повноваження та зобов’язання у випадку серйозного ризику

3.1. Поняття ризику

Якщо компетентний орган виконавчої влади виявить наявність ризику, що
становить товар, представлений на національному ринку, він володіє
повноваженнями, необхідними для запровадження відповідних заходів.
Директива про загальну безпечність товарів 1992 року не пропонує
жодного розширеного, різностороннього визначення поняття ризику. Термін
“ризик” фактично має декілька різних значень: він означає і ймовірність
того, що трапиться небажаний випадок, і наслідки останнього. Він може
бути реальним або потенційним, сприйнятим або оціненим.

Ми можемо пояснити, що в контексті застосування Директиви йдеться про
уникнення небажаних наслідків для здоров’я та життя людини, а не для
навколишнього середовища чи матеріальних речей. Те, що один орган влади
може розглядати як „небажане” чи „неприйнятне”, інший органи влади може
таким не визнавати

Директива обмежується приблизним визначенням шляхів управління ризиком,
які могли б застосовувати країни-члени ЄС для подолання наслідків
виявленого ризику.

Однак, Директива 2001 р. у пункті сі) статті 2 дає визначення
“серйозного ризику”: „серйозним ризиком є будь-який значний ризик,
включаючи той, що не викликає прямих наслідків, та який вимагає
негайного втручання з боку органів державної влади”.

Така визначеність дозволить органам влади втрутитися, навіть якщо ризик
не є прямим. Наприклад, якщо буде зроблено висновок, що певні типи
соляріїв є небезпечними, органи виконавчої влади матимуть право вжити
відповідних заходів, навіть якщо споживачі не потерпатимуть від їх
впливу протягом 20 років.

3.2. Виявлення ризику

Крім перевірок, які мають здійснюватися на основі пунктів а) – с) статті
5, та згідно подальшої інформації, яка має бути надана суб’єктами
підприємницької діяльності (див. частину 3 статті 5 у новій редакції),
Директива не торкається цього аспекту проблеми. Таким чином,
країни-члени ЄС можуть вільно обирати найбільш ефективні системи
виявлення ризику, які забезпечать оперативне та швидке подолання
небезпеки .

Країни-члени ЄС мають у своєму розпорядженні різноманітні засоби
виявлення ризику:

в деяких країнах-членах ЄС були впроваджені та працюють внутрішні
системи попередження (наприклад, у Великобританії, Франції, Данії,
Іспанії, Швеції, Німеччині та Австрії);

скарги споживачів та результати перевірок можуть слугувати джерелом
інформації для оголошення надзвичайної ситуації;

деякі країни (наприклад, Австрія) запровадили цікаву ініціативу, а саме,
обов’язок лікарень передавати будь-яку наявну в них інформацію стосовно
можливих ризиків, пов’ язаних із споживчими товарами, компетентним
органам виконавчої влади.

3.3. Оцінка ризику

Цей аспект процедури, передбаченої на випадок надзвичайної ситуації,
також не передбачений в цій Директиві. На практиці, країни-члени не
мають однакових технічних засобів для здійснення експертизи. Державні
органи виконавчої влади деяких країн не мають власних лабораторій і
повинні використовувати приватні лабораторії або лабораторії, які
належать іншим міністерствам. Приватні лабораторії використовуються
навіть у країнах, де державні органи виконавчої влади забезпечені
власними лабораторіями. Лише в кількох країнах-членах ЄС компетентні
органи державної влади мають у своєму розпорядженні власні лабораторії.
Більш того, як зазначають органи державної влади деяких країн, існує
проблема доведення небезпечності товару, якщо він відповідає
встановленим стандартам.

3.4. Управління ризиком

3.4.1. Умови управління ризиком

Здійснення повноважень, наданих компетентним органам державної влади,
має відповідати двом умовам:

з одного боку, ці повноваження повинні здійснюватися пропорційно
серйозності ризику (і);

з іншого – вони мають здійснюватися відповідно до Договору, зокрема,
статей 28 (колишня стаття 30) та 30 (колишня стаття 36) (іі).

Ці заходи повинні не створювати прихованих перешкод для торгівлі або
мати еквівалентний ефект відповідно до статті 28 (колишня стаття 30). їх
застосування дозволяється тільки тоді, коли вони обґрунтовані однією з
причин, перелічених у статті 30 (колишня стаття 36), або імперативним
рішенням суду – у випадку заходів, які застосовуються безвідносно
вітчизняних чи імпортованих товарів. Потенційне встановлення перешкод
для торгівлі буде оцінено відповідно до трьох критеріїв, визначених
Судом ЄС у рішенні у справі Cassis de Dijon: ці заходи мають бути
необхідними для досягнення поставленої цілі, а саме охорони здоров’я та
життя людей або захисту споживачів (критерій необхідності); вони мають
бути пропорційними поставленій меті (критерій пропорційності); і жоден
іншій засіб при досягненні цієї мети не створює менших перешкод для
вільної торгівлі (критерій заміни).

Важливо підкреслити, що це є питанням суто повноважень, а не
зобов’язань, покладених на країни-члени ЄС: якщо створення відповідної
інституційної структури, передбаченої статтею 5, є зобов’язанням,
покладеним на країни-члени ЄС, цього не можна сказати про положення
статті 6. Вона окреслює перелік повноважень, а не зобов’ язань. Даною
Директивою на країни-члени ЄС покладено зобов’ язання забезпечити
наявність відповідних повноважень, але після отримання таких повноважень
відповідно до законодавчих та інших нормативних актів країни вільні у
виборі заходів, які потрібно здійснити. Єдиною можливістю виправити
потенційну бездіяльність з боку країн-членів ЄС при наявності загрози
для безпеки їх громадян є використання Європейською Комісією
повноважень, окреслених у статті 9 ДЗБТ, за умови їх відповідності
викладеним в цій статті обмеженням. Однак, питання можливої
відповідальності країни-члена ЄС, яка не скористалася цими
повноваженнями чи не обрала відповідний інструмент і, таким чином,
завдала шкоди споживачу, залишається відкритим.

Більш того, нова Директива 2001/95 також містить посилання на принцип
запобігання, який необхідно враховувати при виборі найбільш дієвого
заходу (стаття 8.2).

3.4.2. Типологія відповідних заходів

Окрім організації відповідних перевірок, відбору зразків або запитів
інформації від відповідних учасників ланцюга поставки, які здійснюються
в контексті загального функціонування ринку, Директива зобов’ язує
країни-члени ЄС надати компетентним органам влади наступні повноваження:

1) Підпорядкувати надходження товару на ринок певним вимогам
забезпечення безпеки. Це повноваження виникає здебільшого з превентивних
заходів забезпечення безпечності товарів, оскільки воно має на меті
гарантувати безпечність товарів, які ще не надійшли на ринок.

Вимагати забезпечення належними попередженнями. Тут пропонується надання
індивідуалізованої інформації споживачам у випадку, якщо останніх можна
ідентифікувати та виокремити, а у випадку неможливості використання
такого підходу -застосування заяв в пресі, попереджень, або інструкцій з
використання, або інших засобів зв’язку з громадськістю;

Накладати тимчасову заборону на розміщення товару на ринку за наявності
безсумнівної впевненості у небезпеці, яку становить цей товар;

Накладати остаточну заборону на розміщення товару на ринку та
здійснювати відповідні супутні заходи. Прикладом такого супутнього
заходу може бути конфіскація товару, яка прямо не передбачена
Директивою;

Проводити, в разі необхідності, ефективне та негайне вилучення товару
або його знищення.

Ймовірно, що це повноваження буде застосовуватися лише у випадках
невиконання учасниками ланцюга поставки зобов’ язань, покладених на них
другим абзацом частини 2 статті 3, або з метою обґрунтування
добровільного вилучення товару. Тому Директива покладає на учасників
ланцюга поставки зобов’ язання вилучати товар з ринку та одночасно надає
контролюючим органам влади повноваження вимагати таке вилучення товару,
що безперечно підкріплює зобов’ язання, покладене на учасників ланцюга
поставки. „Проте не варто забувати, що саме існування цих регулюючих
повноважень може бути потужним стимулом для здійснення цих заходів
комерційними підприємствами добровільно. Напрактиці регулюючі
повноваження можуть формально не використовуватися. Однак загроза їх
використання може діяти як непрямий засіб примусу HYPERLINK \l
“bookmark83” “.

Так само, країни-члени ЄС вільні у вирішенні подальшої долі вилученого
товару: товар може бути вилучений для обміну, ремонту чи модифікації,
повної чи часткової компенсації. Директивою зазначена лише можливість
його знищення в якості останнього заходу.

Перелік повноважень у пунктах d) – h) статті 6 наведено тільки в якості
прикладу, про що свідчить використання виразу “inter alia” (серед
іншого) у статті 6.1. Тому, країни-члени ЄС є вільними у виборі інших
заходів за умови їх відповідності двом наведеним вимогам. Зрозуміло, що
Директива не мала на меті посягнути на суверенітет країн-членів ЄС у цій
галузі, залишаючи, таким чином, на їх розсуд широкий вибір заходів та
засобів їх впровадження.

Заборона експорту небезпечного товару є прикладом заходу, не
передбаченого у Директиві, але такого, який може бути передбачений
відповідними положеннями національного законодавства (див. нижче,
підрозділ 3 Розділу V).

Нова Директива 2001/95 по суті не відрізняється від Директиви 92/59.
Відрізняється лише формальне викладення можливих заходів в залежності
від типів ризику (ризики за певних умов, ризики для певних осіб,
потенційно небезпечні товари, небезпечні товари (пункти b) – e) статті
8).

Це нічого не змінює у визначені тих заходів, які мають здійснити
національні органи державної влади у кожному конкретному випадку .

У підпункті іі) пункту частини 1 статті 8 дається також посилання на
можливі заходи щодо вилучення товарів.

3.4.3. Практична реалізація в країнах-членах ЄС

На практиці використання зазначених повноважень у країнах-членах ЄС
значно відрізняється. Тому, деякі країни визнають, що ніколи, чи майже
ніколи, не використовували ці повноваження (Греція, Ірландія,
Люксембург, Австрія), стверджуючи, що у всіх випадках учасники ланцюга
поставки добровільно вжили необхідні заходи для вирішення проблеми.
Німеччина, компетенція якої у випадках серйозного і прямого ризику
лежить на рівні адміністрації земель, також вважає, що проблема
вирішується сама собою шляхом консенсусу. В цьому відношенні властями
земель, які є повністю автономними у вирішенні цих питань, можуть бути
ухвалені різні рішення.

Більшість країн підтверджують, що вилучення товарів часто проводиться на
добровільній основі. Незважаючи на часто добровільний характер вилучень
товарів, представники органів державної влади багатьох країн вважають
наявність такого повноваження важливим фактором.

Інші країни (Франція, Нідерланди, Бельгія) регулярно використовують
надані їм повноваження, включаючи заборону експорту. Повноваження
вимагати знищення продукції поза продовольчим сектором використовується
не так часто.

Органи державної влади кількох країн висловлювали бажання мати
повноваження вимагати відкликання небезпечних товарів (Великобританія,
Португалія).

Нідерланди, на відміну від більшості країн, проголошують свою здатність
контролювати ефективність добровільного здійснення заходів учасниками
ланцюга поставки. Органи державної влади численних країн заявляють, що
вони не поінформовані про ці добровільні заходи.

У деяких країнах кінцевий строк для здійснення надзвичайних заходів є
особливо довгим, і це значно сповільнює управління ризиком. Так, у
Бельгії між прийняттям рішення та його ухваленням міністром може пройти
кілька місяців (див. нижче, приклад справи). Швеція має цілком відмінну
систему, в якій контролюючий орган не може сам вимагати здійснення
надзвичайних заходів, які можуть бути запроваджені лише рішенням „Суду
ринку” – судовим органом, який вимагає тривалої (інколи більше року) і
дорогої процедури, і яка часом приносить сумнівні результати.

В деяких країнах повноваження вживати тимчасові надзвичайні заходи були
делеговані місцевим органам влади. Зазвичай ці заходи мають бути
підтверджені протягом 15-денного терміну відповідним міністерством.
Окрім Іспанії і Німеччини, регіональні органи влади яких є незалежними,
це стосується Австрії, Фінляндії (хоча на практиці надзвичайні
повноваження рідко застосовуються місцевими органами влади), Франції та
Великобританії. У цьому відношенні, ми повинні вказати на надзвичайну
обережність місцевих органів влади Великобританії, які мають
повноваження вимагати застосування надзвичайних заходів але, у разі
прийняття необгрунтованого рішення, повинні компенсувати учасниками
ланцюга поставки їх збитки.

3.4.4. Суб’єкти, на яких спрямовані заходи, та їх права на захист

Заходи, яких вживають компетентні органи влади, можуть бути спрямовані
на :

1) виробників;

дистриб’ юторів, в межах їх відповідної діяльності, і особливо на тих,
що відповідають за перше надходження товару на національний ринок ;

будь-яку іншу особу стосовно її участі у заходах із уникнення ризиків.

Директива наголошує на необхідності інформування зацікавлених сторін, а
також на проведенні консультацій, якщо це можливо, перед застосуванням
заходів.

Стаття 14 Директиви встановлює, що будь-яке рішення, прийняте відповідно
до цієї Директиви, яке передбачає встановлення обмежень на розміщення
товару на ринку, має містити причини, на яких воно ґрунтується. Воно у
найкоротшій термін має бути повідомлене зацікавленій стороні та
вказувати можливості відшкодування, відповідно до положень чинного
законодавства конкретної країни-члена ЄС. Крім того, зацікавленим
сторонам, коли це можливо, має бути надана можливість висловити свою
точку зору до застосування відповідних заходів. Якщо цього не було
зроблено заздалегідь через термінову необхідність проведення цих
заходів, можливість зробити це належним чином має бути надана їм після
впровадження цих заходів. Таким чином, Директива сприяє проведенню
консультацій та поглибленню співробітництва між усіма зацікавленими
сторонами.

4. Система швидкого обміну інформацією про небезпечні товари (система
РЗарех)

4.1. Походження

Для забезпечення безперешкодної діяльності внутрішнього ринку та
спільного управління ризиком Європейська Комісія прагне бути
поінформованою про заходи, запроваджені країнами-членами ЄС щодо
ризиків, виявлених у товарах, які знаходяться в обігу на території
Співтовариства.

Система, передбачена статтею 8 Директиви, була створена у 1984 р. Вона
діє як загальна система попередження та контролю, та має на меті сприяти
подоланню надзвичайних ситуацій. Система призначена для забезпечення
швидкого обміну інформацією між країнами-членами ЄС і Комісією в разі
виявлення товару, який становить серйозний і прямий ризик для здоров’я і
безпеки споживача. Вона дозволяє національним органам державної влади
діяти негайно, якщо виявлено нагальну і пряму небезпеку на території
однієї з країн-членів ЄС.

Ця процедура розпочинається, коли одна з країн-членів ЄС приймає рішення
про запровадження термінових заходів для запобігання, обмеження чи
накладання спеціальних умов на продаж або потенційне використання товару
чи партії товару на її території через серйозний та прямий ризик
(небезпеку), який становить згаданий товар чи партія товарів для здоров’
я і безпеки споживача.

У таких випадках країна-член ЄС має терміново повідомити Комісію про вже
вжитий захід або про існування ризику безпосередньо перед запровадженням
заходу. Комісія передає відповідну інформацію іншим країнам-членам ЄС.

4.2. Сфера застосування

Система застосовується до всіх товарів, призначених для споживачів, за
винятком товарів, призначених для професійного використання, чи товарів,
які на підставі інших документів Співтовариства підлягають еквівалентним
процедурам повідомлення.

Система швидкого обміну інформацією включає дві мережі: одна – для
нехарчових товарів, а інша – для продуктівхарчування. Ці дві мережі
працюють загалом однаково та спираються на спільну правову базу.

Як сфера застосування, так і умови започаткування процедур та самі
процедури, що застосовуються в рамках системи, окреслені Директивою від
29 червня 1992 р. Детальний опис процедур застосування системи у тому
вигляді, у якому вони були ухвалені Комісією у співробітництві з
країнами-членами ЄС у 1990 році HYPERLINK \l “bookmark91″ , міститься у
додатку до цієї Директиви.

Нова Директива 2001/95 внесла деякі незначні зміни у функціонування
системи.

4.3. Умови застосування процедури

Застосування процедури надзвичайних заходів відповідно до системи
‘ЯАРЕХ’ (системи швидкого обміну інформацією) вимагає виконання трьох
сукупних умов:

наявність серйозної і прямої загрози (А);

наслідки цього ризику мають виявитися або ймовірно виявляться поза
територією відповідної країни члена ЄС (Б);

відсутність в рамках інших нормативно-правових актів Співтовариства
жодних інших еквівалентних процедур (В).

4.3.1. Наявність серйозної і прямої загрози

Поняття „серйозної і прямої загрози” для здоров’я та безпеки споживачів
не визначено жодною з директив Співтовариства, які гармонізують норми
національного законодавства. Це поняття вперше було використане у
рішенні

Ради від 2 березня 1984 року стосовно системи швидкого обміну
інформацією і з’являється у статті 8 ДЗБТ.

З метою покращення функціонування системи і уникнення непотрібних
операцій раннього попередження Комісія у ряді випадків звертала увагу
країн-членів ЄС на необхідність обмеження використання системи тільки у
тих випадках, які дійсно представляють “серйозну і пряму загрозу”.
Відповідність або невідповідність товару існуючим нормативним вимогам не
є у даному випадку важливою, на відміну від ряду інших існуючих
процедур.

Немає необхідності надсилати таке повідомлення, якщо товар не відповідає
вимогам національних стандартів, навіть якщо ці стандарти були
встановлені так само з метою забезпечення охорони здоров’ я та безпеки
споживачів; в усіх випадках основним критерієм для здійснення
повідомлення має бути наявність серйозної та прямої загрози здоров’ ю та
безпеці людей.

Бажання Комісії не надавати визначення поняттю „серйозної і прямої
загрози” пояснюється, з одного боку, гнучкістю, необхідною для
стабільного функціонування системи, а з іншого – тим фактом, що це
поняття постійно розвивається.

Процедури застосування системи, деталізовані у додатку до цієї
Директиви, підкреслюють неможливість визначення спеціальних критеріїв,
які б точно вказували, що саме може становити серйозний та прямий ризик.
Відповідно, національні органи державної влади зобов’ язані приймати у
кожному випадку рішення на свій розсуд (пункт 2 Додатку). Просте
застосування обмежень чи заборони розміщення товару на ринку або його
вилучення не є саме по собі достатнім свідченням серйозного і прямого
характеру ризику.

Варто звернути увагу на те, що нова Директива замінює поняття серйозної
і прямої загрози поняттям „серйозна загроза, яка вимагає негайних дій”.
Це зроблено з метою полегшення виявлення випадків для застосування цієї
процедури. Для використання системи ЯЛРЕХ небезпека виникнення загрози
не обов ‘язково повинна бути прямою; для використання системи достатньою
є ймовірність виникнення ризику через тривалий час. Цей нюанс вже
використано в нещодавно прийнятому рішенні Комісії стосовно наявності
фталатів у іграшках та засобах догляду за дітьми HYPERLINK \l
“bookmark93″ . У цьому документі Комісія роз ‘яснює поняття серйозного
і прямого ризику: „Хоча згадані вище серйозні наслідки не проявляються
протягом певного часу після використання, ризик, пов’ язаний із
зазначеними товарами, є прямим, оскільки він безпосередньо пов’ язаний з
впливом фталатів; такі товари після закінчення періоду нормального
використання дитиною можуть призвести до значних уражень, що матиме
серйозні наслідки у майбутньому (для дітей)” (23-ій звіт).

4.3.2. Наслідки цього ризику можуть виявитися або ймовірно виявляться
поза територією відповідної країни-члена ЄС

Ця умова, що випливає з характеру ризику, пов’язаного з Співтовариством,
має тлумачитися дуже вузько.

Справа в тому, що вона має визначати, чи є характер ризику локальним, чи
навпаки. Якщо ризик поширився до національного рівня, ніщо не може
завадити йому перетнути кордони і досягти інших країн-членів ЄС завдяки
паралельному імпорту, перепродаажу, зміні етикеток або просто через те,
що інші держави, не будучи поінформованими, можуть дозволити подальший
рух товару у ланцюга поставки.

Тому, кожна країна-член у кожному конкретному випадку сама вирішуватиме,
чи є ризик за своїм характером місцевим, чи ні. Тому існує побоювання,
що ситуація може здаватися одним такою, що має суто місцевий характер, а
іншим – такою, що може мати набагато масштабніші наслідки.

Еквівалентні заходи Співтовариства, які переслідують ті ж цілі і
застосування яких залежить від відповідності тому ж критерію “серйозної
та прямої загрози”, викладені у самій Директиві (6-ий звіт та додаток).
Таким чином, згідно змісту самої Директиви, надзвичайні заходи
застосовуються до всіх споживчих товарів – харчових і нехарчових
продуктів, включаючи ті, що врегульовані гармонізованими нормативними
актами, але за винятком товарів, що підпадають під дію першого параграфу
додатку.

4.4. Процедура

Процедура складається з п’яти окремих стадій:

країна-член ЄС здійснює або вирішує здійснити надзвичайні заходи для
подолання ситуації, пов’ язаної з серйозним і прямим ризиком, або
розглянути інформацію про загрозу такого ризику (А);

країна-член має терміново повідомити про це Комісію (Б);

Комісія перевіряє відповідність одержаної інформації положенням
Директиви (В);

Комісія передає інформацію іншим країнам-членам ЄС (Г);

інші країни-члени ЄС терміново повідомляють Комісію про вжиті ними
заходи (Д).

4.4.1. Країна-член ЄС (1) здійснює або вирішує здійснити (2) надзвичайні
заходи на своїй території (3) з метою запобігання реалізації (4) товару

Вираз „країна-член ЄС” означає національні органи державної влади,
визначені останньою відповідно до статті 5 Директиви.

Країна-член може просто знати про існування ризику, ще не здійснивши
жодних заходів. У таких випадках інформування Комісії не є обов’язковим,
але залишається одним з варіантів заходів.

Ratione loci це стосується лише ризиків, пов’язаних з товарами, що
знаходяться на території країни-члена ЄС, яка здійснює повідомлення.
Якщо товари, незалежно від того, вироблені вони на території
країни-члена ЄС чи ні, не призначені для продажу чи використання на її
території, то ця країна-член не зобов’язана повідомляти Комісію про
ризик. Отже, немає потреби застосовувати систему обміну інформацією у
випадку „небезпечних товарів”, що експортуються до іншої країни-члена
ЄС. Крім того, „небезпечні товари”, які надходять з іншої країни-члена
чи третіх країн за схемою “митного транзиту” до даної країни-члена, так
само не підпадають під систему обміну інформацією, не кажучи вже про
випадки шахрайства, коли товари оголошуються чи визначаються такими з
метою уникнення контролю.

Нарешті, товари, призначені для експорту за межі ЄС, не підпадають під
дію системи, оскільки стаття 8 розповсюджується не на ті товари, які
виготовлені у Співтоваристві, а лише на ті, які в ньому продаються.

Надзвичайні заходи мають на меті запобігти, обмежити чи накласти певні
умови на реалізацію чи використання товару.

Тому ці заходи пов’ язані з заходами, передбаченими пунктами сі) – її)
частини 1 статті 6, але вони можуть включати інші заходи, не зазначені у
Директиві (наприклад, накладення арешту чи заборону експорту). Чи є
захід надзвичайним, має вирішити країна-член ЄС.

Виникає питання стосовно того, чи зобов’язані країни-члени ЄС
повідомляти про випадки добровільного відкликання чи вилучення товарів з
ринку виробником чи імпортером. Це питання є важливим, оскільки існує
ймовірність того, що зазначені товари будуть продаватися і далі в інших
країнах-членах ЄС, відповідні органи яких не поінформовані про
небезпеку.

Нова Директива 2001/95 розширила цю систему, включивши до неї
добровільні заходи, які здійснюють виробники та дистриб’ютори та про які
вони повідомляють компетентним органам влади згідно зі статтею 5 нової
Директиви.

4.4.2. Зобов’язання негайно інформувати Комісію

Система діє відповідно до детально розроблених процедур застосування
системи швидкого обміну інформацією, передбаченої статтею 8 Директиви.

Призначення контактних осіб

Кожна країна-член ЄС призначає контактних осіб, які є представниками
центральних органів виконавчої влади: одну, що займається попередженнями
стосовно продуктів харчування, іншу – щодо нехарчових товарів. Список
контактних осіб та посадовців, відповідальних за роботу мережі, що
містить детальну інформацію про адреси, номери телефонів, телексів та
факсів, електронні адреси, надається всім контактним особам. Цей список
є конфіденційним.

Тому, звернення до Комісії інших фізичних чи юридичних осіб –
комерційних підприємств, державних чи приватних юридичних установ, об’
єднань споживачів – виключається.

Роль контактних осіб

Контактні особи відповідають за передачу та отримання повідомлень, а
також за їх передачу відповідним державним установам. їх обов’язком є
також збір інформації про подальші дії, які впроваджувалися на
національному рівні після надання повідомлення, та передача відповідної
інформації Комісії. Так само, зазвичай очікується, що вони проводитимуть
оцінку наявності „серйозної та прямої загрози” до передачі повідомлення
HYPERLINK \l “bookmark97” .

Зміст переданої інформації

Інформацію, повідомлену Комісії, надсилають у стандартній формі, якою
користуються всі контактні особи для забезпечення єдиного стандарту
інформації. Пункт 4 процедур застосування системи вимагає від контактних
осіб надання усієї наявної інформації, зокрема:

ознаки, що дозволяють ідентифікувати товар чи партію товарів, особливо
його характер та властивості;

ознаки, що вказують на характер і масштаб відповідної небезпеки;

інформація про заходи, які вирішила вжити країна-член.

Спосіб передачі інформації

Терміновість інформації вимагає дуже швидкого способу передачі:
попередження по телефону, за яким слідує передача інформації в письмовій
формі, бажано факсом чи телексом. Протягом останніх кількох років ці
попередження передаються електронною поштою.

Відсутність конфіденційності

В принципі, інформація, що повідомляється Комісії, не є конфіденційною.
Кожен національний орган державної влади вільний приймати рішення про
інформування громадськості або організацій споживачів, якщо вважає це за
доцільне.

Тим не менш, додаток до Директиви (пункт 6) передбачає, що як
країни-члени, так і Комісія повинні вжити всіх можливих запобіжних
заходів для нерозголошення інформації, коли в цьому немає потреби і коли
таке розголошення може зашкодити репутації товару.

Країна-член ЄС, що передає інформацію в ході здійснення надзвичайних
заходів, має право просити вважати цю інформацію конфіденційною.
Конфіденційність інформації має бути обґрунтована країною, яка робить
такий запит. Необхідність застосування ефективних заходів для захисту
споживачів повинна, зазвичай, бути важливішою за занепокоєність
стосовно конфіденційності інформації.

Зобов’язання зберігати конфіденційність інформації між національним
органом державної влади та виробником не може стояти на заваді передачі
інформації та застосуванню процедури надзвичайних заходів.

4.4.3. Комісія перевіряє одержану інформацію на відповідність статті 8
Директиви

Європейська Комісія (DG SANCO – European Commission Health and Consumer
Protection Directorate-General) має перш за все перевірити наявність
усіх необхідних складових у отриманій інформації.

Перед будь-якою подальшою обробкою інформації Комісія перевіряє
наявність вище згаданих елементів і у випадку їх відсутності робить
запит до національного органу влади стосовно надання додаткової
інформації, яка зробить повідомлення придатним для використання.

Крім того, Комісія зобов’ язана перевірити, чи відповідає даний випадок
вимогам статті 8 Директиви, іншими словами, чи виконані всі вимоги,
необхідні для застосування процедури надзвичайних заходів.

Комітет, відомий як Комітет з надзвичайних ситуацій, допомагає Комісії у
застосуванні системи та її управлінні. До його складу входять
представники країн-членів ЄС під головуванням представника Комісії.

Засідання Комітету з надзвичайних ситуацій проводяться на вимогу Комісії
чи однієї з країн-членів ЄС.

4.4.4. Комісія передає інформацію іншим країнам-членам ЄС

Інформування контактних осіб

Якщо Комісія приходить до висновку, що інформація відповідає процедурі,
викладеній у статті 8 Директиви, вона попереджає про це країну, від якої
надійшло повідомлення (Додаток, пункт 7), та терміново передає
інформацію компетентним органам державної влади інших країн-членів ЄС.
Комісія має забезпечити необхідні для цього переклади даної інформації.
Ця передача інформації повинна бути здійснена без затримки.

Інформування громадськості

В принципі, Комісія не сповіщає пресу або громадськість. Однак, вона
може передати цю інформацію на пізнішій стадії оголошення тривоги: у
цьому випадку інформація ґрунтується на даних, переданих
країнами-членами.

Інформування постійних представництв

Відповідно до пункту 7 Додатку Комісія зобов’язана надсилати в постійні
представництва копію всіх повідомлень, направлених контактним особам. Це
є ще одним нововведенням порівняно з Рішенням 1984 року.

Інформування Комітету з надзвичайних ситуацій

Нарешті, про всі останні отримані повідомлення та заходи потрібно
періодично інформувати Комітет з надзвичайних ситуацій.

4.4.5. Інші країни-члени ЄС негайно сповіщають Комісію про вжиті заходи

Отримавши інформацію від Комісії, кожна країна вирішує, які заходи
необхідно застосувати. Країни-члени ЄС зобов’ язані сповістити Комісію
про заходи, які вони вжили чи збираються вжити після отримання
первинного повідомлення. Вони так само мають повідомити Комісію про
прийняття рішення не вживати жодних заходів.

Таким чином, інформація, отримана від країн-членів ЄС, передається
Комісією компетентним органам державної влади інших країн-членів ЄС.

4.5. Система TRAPEX

У травні 1999 року дев’ятьма асоційованими країнами Центральної та
Східної Європи була запроваджена система, подібна до системи ЯАРЕХ
HYPERLINK \l “bookmark102″ . Ці країни сподівалися у найближчому
майбутньому встановити зв’ язок з європейською системою ЯЛРЕХ. Таким
чином система спочатку була запроваджена в якості експериментальної та
перехідної, до набуття цими країнами повного членства в ЄС. Саме тому
вона називається: „Перехідна система швидкого обміну інформацією”
(ТЯЛРЕХ). Було створено координаційний секретаріат на базі угорської
„Генеральної інспекції захисту споживачів”, яка також відіграє роль
контактної особи Угорщини. У 2000 році до системи увійшли дві нові
країни -Кіпр та Чеська Республіка.

Аналог “Комітету з надзвичайних ситуацій” також регулярно збирається з
метою забезпечення обміну інформацією та досвідом між різними учасниками
у сфері управління нагляду за ринком в країнах-учасницях системи.

На сьогоднішній день Система “Тгарех” стала важливим інструментом
контролю за ринком і спонукала декілька країн заснувати відповідні
інституційні структури та запровадити політику ефективної координації
діяльності різних учасників, що діють на національному рівні.

Згідно нової Директиви 2001/95 доступ до системи Яарех є відкритим для
країн-кандидатів, третіх країн або міжнародних організацій в рамках
договорів та на основі взаємності.

Розділ 3. Повноваження та зобов’язання європейських органів влади

Управління еистемою Rapex

Див. Розділ 2.

Надзвичайні заходи у випадку ризику

Повноваження, надані Директивою від 29 червня 1992 року Європейській
Комісії, є розширенням положень її ст. 8 (Система Ларех).

Ці повноваження викладені у статтях 9 – 11. їх метою є встановлення для
всіх країн-членів ЄС зобов’ язання ухвалити єдиний механізм, спрямований
на подолання серйозного та прямого ризику (1). Ці повноваження
реалізовуються, якщо чітко дотримані визначені умови (2). Крім того,
застосування цих повноважень має відповідати дуже складній процедурі
(3). Визначено також правовий характер рішень, що виникають з цього, а
також їх наслідків (4).

2.1 Мета процедури

Процедура, визначена статтею 9 Директиви, включає надання Комісії, за
умови відповідності обмежуючим умовам, повноваження накладати на
країни-члени ЄС зобов’ язання здійснювати тимчасові заходи, визначені
пунктами сі) – її) частини 1 статті 6, які дають можливість виправити
ситуацію, пов’ язану з серйозним і прямим ризиком: обмеження чи заборона
розміщення товару на ринку, застосування відповідних попереджень,
публікація спеціальних попереджень, наказ вилучення товару з ринку чи
його знищення.

Стаття 9 певним чином розширює процедуру, встановлену у статті 8, за
якої заходи, ухвалені Комісією, можуть стати остаточними. У випадках,
коли простого обміну інформацією, передбаченого статтею 8, недостатньо,
відповідальність за вирішення даної проблеми покладається на Комісію.

Рішення про надання Комісії повноважень на втручання з метою
зобов’язання країн-членів ЄС ухвалити єдиний захід, спрямований на
подолання надзвичайної ситуації, пройшло довгий політичний шлях з
багатьма ваганнями, компромісами та поступками. Ці нові положення
Директиви викликали та продовжують викликати багато протиріч. Стаття 9
Директиви стала також причиною позову, поданого Німеччиною в 1992 році
до Суду Європейських Співтовариств стосовно відміни Директиви HYPERLINK
\l “bookmark108” .

Цей довгий шлях яскраво демонструє недовіру національних органів влади
до ідеї відмови від своїх повноважень у галузі, яку вони вважають сферою
своєї безпосередньої компетенції. Це також пояснює інноваційний характер
повноважень, наданих Комісії.

2 Рішення Комісії від 7 грудня 1999 (див. вище зноску 39).

На сьогоднішній день процедура, передбачена статтею 9 Директиви, була
застосована лише один раз, в грудні 1999 року, у справі щодо наявності
фталатів в іграшках та товарах для дітей HYPERLINK \l “bookmark107” .

2.2. Передумови здійснення Європейською Комісією повноваження на
втручання

Здійснення Комісією повноваження, наданого їй статтею 9, тобто
повноваження накладати на держав-членів ЄС зобов’язання здійснювати
тимчасові заходи, визначені пунктами сі) – її) статті 6, має відповідати
семи істотним сукупним вимогам:

наявність серйозного і прямого ризику (стаття 9.1);

Комісія має бути поінформована про існування серйозного і прямого ризику
шляхом повідомлення її країною-членом ЄС чи шляхом надання офіційної
інформації відповідно до статті 7 чи 8 (частина 1 статті 9);

однією або кількома країнами-членами ЄС були здійснені заходи із
обмеження реалізації товару або його вилучення з ринку, на зразок тих,
що передбачені пунктами сі) – її) статті 6 (пункт а) статті

9);

між країнами-членами ЄС існують розбіжності у питанні застосування
заходів стосовно конкретного ризику (пункт Ь) статті 9);

ризик не можна подолати з огляду на характер небезпеки, яку становить
товар, та у спосіб, що відповідав би терміновості випадку відповідно до
процедур, передбачених спеціальними нормативними положеннями
законодавства Співтовариства, що застосовуються до даного товару чи
категорії товарів (пункт с) статті 9);

ризик можна ефективно подолати лише шляхом застосування відповідних
заходів на рівні Співтовариства (пункт сі) статті 9);

наявність звернення до Комісії з боку однієї з країн-членів ЄС з
проханням прийняти рішення (заключна частина статті 9).

2.3. Процедурні умови

Прийняття рішення згідно статті 9 ДЗБТ відбувається у суворій
відповідності із встановленою процедурою завдяки допомозі “Комітету з
надзвичайних ситуацій”. Ця процедура викладена у статті 11 Директиви.

Звернення до Європейської Комісії

Як зазначалося раніше, Комісія може діяти лише на прохання однієї чи
кількох країн-членів ЄС.

Консультації країн-членів ЄС

Комісія може прийняти рішення лише після отримання думки країн-членів ЄС
з цього питання (заключна частина статті 9), з одного боку, та думки
Комітету з надзвичайних ситуацій (стаття 10), з іншого. Проведення
консультацій з зацікавленими сторонами не є обов’язковим; вони мають
проводитися “якщо це можливо”. Якщо консультація не проводиться через
терміновість проведення заходів, вона має бути проведена після
запровадження цих заходів (частина 1 статті 14).

Втручання з боку Комітету з надзвичайних ситуацій

Комітет, який очолюється представником Комісії та складається з
представників країн-членів ЄС, більшістю голосів, відповідно до частини
2 статті 205 (колишня частина 2 статті 148) Договору, формулює свою
позицію стосовно затвердження рішень, для прийняття яких за пропозицією
Комісії скликається Рада.

4) Прийняття рішення

Відповідно до умов цієї процедури, Комісія формулює своє рішення, якщо
воно відповідає позиції Комітету з надзвичайних ситуацій, ухваленій
кваліфікованою більшістю.

2.4. Характер і наслідки вжитого заходу

Рішення

Комісія може ухвалити рішення, яке імплементує індивідуальний захід,
прийнятий для подолання небезпеки, яку становить конкретний товар. Цей
захід виражений у формі рішення, адресованого країнам-членам ЄС, і
вимагає від них конкретних дій. Рішення не застосовується безпосередньо
до товару та не спрямоване на людей, пов’язаних з даним товаром. Тому,
негайне виконання цього рішення не буде ефективним, воно підлягатиме
виконанню через процедуру, яку встановить певна країна-член, якій воно
адресоване.

Тимчасові заходи

Тривалість дії заходів, що здійснюються в рамках реалізації повноваження
на втручання, покладеного таким чином на Комісію, обмежена трьома
місяцями, хоча її можливо продовжити за умови дотримання тієї ж
процедури (стаття 11.2).

Обов’язкові заходи

Захід, який Комісія вирішила вжити, має на меті покладення на
країни-члени ЄС зобов’язання поводитися певним чином, тому він є
обов’язковим за своїм характером.

Новою директивою 2001/95 пом’якшено умови, що обмежували застосування
статті 9 Директиви (3 замість 6). А саме:

Європейська Комісія може бути поінформована з будь-якого джерела, а не
лише з боку країни-члена;

Європейська Комісія може вживати заходи, навіть якщо жодною
країною-членом ЄС раніше не було вжито заходів;

Європейська Комісії має повноваження діяти з власної ініціативи;

заходи, які можуть застосовуватися, були розширені, в тому числі на
можливість відкликання товарів;

Європейській Комісії надані повноваження забороняти експорт товарів,
стосовно яких країнами членами ЄС вже було здійснено певні заходи;

тривалість дії заходу становить один рік.

Розділ 4. Спеціальні норми у продовольчому секторі

Нещодавня криза у продовольчому секторі змусила європейські органи влади
розпочати фундаментальну реформу законодавства у продовольчий сфері на
рівні Співтовариства. У Білій книзі з безпечності харчових продуктів,
прийнятій 12 січня 2000 року HYPERLINK \l “bookmark114” , Європейська
Комісія пропонує проведення ґрунтовної законодавчої реформи у
продовольчій сфері. її метою має бути поступовий перехід від
вертикального та неузгодженого до горизонтального та всебічного підходу.
За основу було взято інтегрований підхід щодо просування товару від
ферми до кінцевого споживача.

2 OJ L 31 of 1 February 2002.

Регламент №178/2002 від 28 січня 2002 року, яким визначаються загальні
принципи і вимоги законодавства до продуктів харчування, засновується
Європейський орган з питань продовольчих товарів та встановлюються
процедури, пов’язані з безпечністю харчових продуктів HYPERLINK \l
“bookmark113″ , встановлює абсолютно нові основи законодавства про
продукти харчування в Європейському Союзі, що охоплює широке коло
питань: представлення, етикетування та реклама харчових продуктів,
безпечність й гігієнічний контроль процесів виробництва на місцях,
загальні вимоги до безпечності продуктів харчування, їх склад, норми, що
стосуються тваринних кормів, вимоги до матеріалів та речовин, що
перебувають у контакті з продуктами харчування, та норми, що стосуються
відповідальності учасників ланцюга виробництва та дистрибуції продукції.

Регламент визначає основоположні принципи, які застосовуються до
продовольчої політики та законодавства, що стосується продуктів
харчування:

принцип аналізу ризику: залежно від характеру заходу, законодавство у
галузі продуктів харчування та, зокрема, заходи, що стосуються
безпечності продуктів харчування, мають бути науково обґрунтовані;
аналіз ризику включає три взаємопов’ язані компоненти: оцінка ризику,
управління ризиком та повідомлення про ризик; Регламент встановлює
структури й механізми, необхідні для здійснення такої наукової та
технічної оцінки;

принцип запобігання: принцип запобігання є доцільним за тих обставин,
коли спеціалісти з управління ризиком виявили обґрунтовані підстави для
занепокоєння з приводу існування недопустимого рівня ризику для здоров’
я людей, але допоміжна інформація та фактичні дані залишаються неповними
і недостатніми. Коли національні органи державної влади зіштовхуються з
такими особливими обставинами, вони мають право здійснювати заходи або
інші дії, такі як заборона імпорту продуктів харчування з метою
забезпечення охорони здоров’ я споживачів, здійснюючи одночасно пошук
більш детальної та повної інформації стосовно наявного ризику та її
аналіз;

принцип відстежування: визначення походження кормів, харчових продуктів,
інгредієнтів та джерел походження продуктів харчування має вирішальне
значення для захисту споживачів, особливо, коли продукція визнана
небезпечною; відстежування полегшить процес вилучення продуктів
харчування зринку і уможливить забезпечення споживачів точною
інформацією. Регламент передбачає відстежування пересування всіх
продуктів харчування та кормів між підприємствами та забезпечення
компетентних органів влади відповідною інформацією в разі потреби.
Учасники ланцюга поставки повинні знати про рух товару на принаймні одну
„попередню сходинку”.

Регламент доповнює існуючі норми з деяких важливих питань. А саме:

представлення, етикетування та реклама продуктів харчування: положення
законодавства ЄС щодо представлення, етикетування та реклами продуктів
харчування були кодифіковані в 2000 році в окремий акт Співтовариства, а
саме Директиву 2000/13/ЕС від 20 березня 2000 р. HYPERLINK \l
“bookmark116” з внесеними пізніше доповненнями;

відповідальність за якість продукції: Директива від 25 липня 1985 року
про відповідальність виробника за дефектні товари вводить у
законодавство ЄС норму про абсолютну та сувору відповідальність за
невідповідність продукції виправданим очікуванням споживачів стосовно її
якості. За якість товару відповідальність несуть виробники та імпортери,
а також дистриб’ ютори та роздрібні торгівці у випадку, коли неможливо
виявити виробника чи імпортера. Для осіб, що несуть відповідальність за
якість продукції, існує лише кілька прийнятних виправдань, серед яких
-свідчення про те, що дефект товару не міг, відповідно до існуючого
стану розвитку науки та техніки, бути виявлений на момент надходження
товару на ринок (так звані “ризики розвитку”). Відповідно до Директиви
1985 року країнам-членам ЄС дозволено вилучати первинну
сільськогосподарську продукцію з під дії режиму суворої
відповідальності, встановленого актом Співтовариства. І дійсно,
більшість держав-членів ЕС використали таке виключення ввівши відповідні
положення до свого національного законодавства. Директива від 10 травня
1999 року HYPERLINK \l “bookmark118” не дозволяє робити більше ніяких
виключень для необробленої харчової

продукції;

– позначення цін HYPERLINK \l “bookmark117” , сільськогосподарські
географічні позначення (захищене позначення походження чи інші захищені
географічні позначення) HYPERLINK \l “bookmark119” , спеціальні
сільськогосподарські сертифікати HYPERLINK \l “bookmark120” , гігієна
продуктів харчування HYPERLINK \l “bookmark121” , харчові домішки
HYPERLINK \l “bookmark122” , забруднення харчових

HYPERLINK \l “bookmark123” 7 • HYPERLINK \l “bookmark124” 8

2 Directive 98/6 of 16 February 1998, OJ L 80 of 18 March 1998, crop. 27

7 Regulation 466/2001 of 8 March 2001, OJ L 77 of 16 March 2001, crop.1.

8 Framework Directive 1999/2/EC for the marketing and import of
foodstuffs treated with ionising radiation, OJL 66 of 13 March 1999,
crop.16, and Directive 1999/3/EC, OJ L 66 of 13 March 1999, crop.24.

продуктів , радіаційно забруднені харчові продукти , нові продукти
харчування та нові інгредієнти продуктівхарчування HYPERLINK \l
“bookmark126” , генетично модифіковані продукти харчування HYPERLINK \l
“bookmark125” .

Регламентом засновується Європейський орган з питань продовольчих
товарів, який, як очікується, буде відігравати вирішальну роль в
проведенні аналізу ризику на рівні Співтовариства. Цей орган діє як
незалежна наукова установа Європейської Комісії, наділений головним
чином консультативними функціями стосовно всіх харчових продуктів та
пов’язаних з ними проблем. До нього входить один Науковий комітет (який
відіграє координаційну роль) та 8 Наукових груп, що відповідають за
окремі спеціальні питання, такі як харчові домішки, стан рослин і
здоров’я тварин, забруднюючі речовини в продуктах харчування, генетично
модифіковані продукти.

3;hb. The Commission Recommendation of 25 January 2002 on a coordinated
programme for the official control of foodstuffs in 2002, OJ n° L 26 of
30 January

2002, crop. 8.

Регламент також посилює нагляд за ринком в продовольчому секторі
країн-членів ЄС та сприяє подальшому розвитку співробітництва між
національними органами влади, які здійснюють нагляд за ринком в
Європейському Союзі HYPERLINK \l “bookmark127″ .

Розділ 5. Загальна оцінка і висновки

1. Загальна оцінка

Директива від 29 червня 1992 року про загальну безпечність товарів має
на меті встановлення на рівні Співтовариства глобальної, однорідної
системи попередження ризиків, пов’язаних із споживчими товарами, яка має
доповнити норми, встановлені у 1985 році Директивою про відповідальність
за дефектні товари.

Прийняття Директиви 92/59/EEC про загальну безпечність товарів стало
вирішальним кроком на шляху визначення горизонтальних основ
законодавства з питань безпечності товарів в Європі:

поступовий підхід та підхід ad hoc, якого дотримувалися раніше,
замінюється на більш глобальну та горизонтальну політику;

органи державної влади країн-членів ЄС та суб’єкти підприємницької
діяльності розглядаються як рівноправні партнери та, відповідно, несуть
однакову відповідальність при здійснення нагляду за ринком;

поняття безпечності визначено таким чином, що воно не лише обмежується
відповідністю існуючим стандартам, але й переслідує більш широку ціль, а
саме забезпечення належного рівня охорони здоров’ я та безпеки
споживача, включаючи відповідність легітимним очікуванням споживачів;

нові та/або додаткові зобов’ язання покладено на суб’єктів
підприємницької діяльності, серед яких -зобов’ язання стежити за товаром
після його надходження на ринок та здійснювати відповідні заходи для
попередження ризиків та нещасних випадків;

зобов’язання також покладені на країн-членів ЄС, відповідальність яких у
сфері нагляду за ринком збільшилась;

національні компетентні органи державної влади мають право на здійснення
ряду контролюючих та примусових заходів;

деякі, хоча й доволі обмежені, повноваження здійснювати втручання на
ринок ЄС у випадку крайньої необхідності надані європейським органам
влади; це повноваження обмежує суверенітет країн-членів ЄС у цій сфері.

Нова Директива, яка набуває чинності 15 січня 2004 року, заповнює окремі
прогалини та ліквідує розбіжності, що існують у Директиві 1992 року і
можуть зменшити її юридичний та практичний ефект.

Цей новий документ, на жаль, не усунув усі недоліки, виявлені у
Директиві 92/59.

1.1. Директивою не врегульована шкода, заподіяна майну та навколишньому
середовищу

Директива про загальну безпечність товарів

зосереджується на охороні здоров’ я та фізичній безпеці

споживачів, а не на фізичній цілісності майна чи охороні

навколишнього середовища.

Визначення безпечного товару, наведене у Директиві, передбачає
відсутність ризику (чи пом’ якшення характеру ризику), сумісну з високим
рівнем охорони здоров’ я та безпеки людей. Все ж таки може виникнути
питання, до якої ж міритовар, що становить загрозу безпеці людей, не є
також у багатьох випадках небезпечним для їх майна.

Така позиція, крім того, була б кроком на шляху до більшої відповідності
Директиві про відповідальність за дефектні товари, яка фактично
врегульовує шкоду, заподіяну певному майну потерпілих, а саме речам, що
не підлягають професійному використанню.

Кілька країн-членів ЄС (Данія, Фінляндія и Швеція) розширили сферу дії
Директиви з метою врегулювання шкоди, заподіяної майну.

Крім того, безпечність споживчих товарів є цікавим прикладом можливого
наближення інтересів споживачів та охорони навколишнього середовища,
оскільки ставиться питання про необхідність існування такого
інтегрованого підходу до цих двох питань як на національному рівні, так
і на рівні Співтовариства. Чи можемо ми точно відрізнити товар, який є
„небезпечним” для здоров’я, що є метою Директиви 1992 року, від товару,
який внаслідок його кількісно великого випуску, скороченого життєвого
циклу та нижчої ефективності може впливати на здоров’ я і, таким чином,
на безпеку громадян, а, отже, і споживачів HYPERLINK \l “bookmark131″ .

Охорона навколишнього середовища є, в кінцевому рахунку, питанням
захисту здоров’ я і фізичної безпеки споживачів взагалі. Чи можна
відокремити захист споживачавіж захисту громадянина, що споживає воду,
повітря, сонячне світло? „З будь-якої точки зору, здоровий споживач
зацікавлений у тому, щоб навколишнє середовище було безпечним. Свіже
повітря, чиста вода та багаті ресурси є метою, досягнення якої буде і в
інтересах споживача, і навколишнього середовища” HYPERLINK \l
“bookmark134” .

1.2. Незастосування Директиви до сфери послуг

Жаль, що в європейських органів влади не вистачило рішучості для
забезпечення безпечності товарів та послуг в рамках єдиної системи
превентивних заходів.

Невдала спроба Комісії в кінці 1980-х років прийняти Директиву про
відповідальність постачальників послуг HYPERLINK \l “bookmark133”
зумовила тривалий період відсутності інтересу з боку європейських
органів влади до загальної проблеми безпечності послуг.

Незважаючи на різноманітність і специфічність послуг порівняно з
товарами, надзвичайно уразливе положення споживача послуг робить вельми
важливим прийняття загального регламенту, спрямованого на забезпечення
безпечності послуг.

Однак, ми повинні мати на увазі, що нова Директива уточнює, що товари,
які постачаються або пропонуються, у тому числі й у контексті надання
послуг, будуть розглядатися як товари відповідно до Директиви. Наприклад
шампунь, який використовує перукар, чи харчові продути, подані в
ресторані, розглядатимуться, відповідно до нового режиму, як товар в
світлі Директиви 2001 року.

Тим не менш, тлумачення положень Директиви виявить очевидну проблему та
кілька білих плям, що існують у цьому зв’ язку.

Кілька країн-членів ЄС зрозуміли це, включивши послуги до загальних
законів, що стосуються безпеки споживачів ще до ухвалення Директиви ЄС
(Франція, Швеція і Фінляндія) або автоматично розширивши сферу
застосування нормативних актів, які трансформували Директиву у
національне законодавство, на послуги (Бельгія та Данія). Такий вибір
був також зроблений більшістю країн Центральної та Східної Європи у
процесі гармонізації їх законів з Директивою ЄС (наприклад, три країни
Балтики, Румунія, Чеська і Словацька Республіки).

1.3. Байдуже ставлення до експорту за межі території Співтовариства

Заборона експорту товарів, що були визнані небезпечними для здоров’ я і
безпеки споживачів, не внесена ні до списку зобов’ язань, покладених на
учасників ланцюга поставки статтею 3 Директиви, ні до повноважень
органів виконавчої влади, визначених статтею 6. Тим не менш, показовий
характер цих статей дозволяє країнам-членам ЄС розширити спектр
напрямків своєї діяльності на включення такої заборони. Деякі країни
(Франція і Бельгія) дійсно скористалися цією можливістю.

Крім питання про моральний обов’ язок країн Європейського Союзу не
наражати споживачів третіх країн нанебезпеку, яка є неприпустимою для їх
власних громадян (або принаймні не робити цього без попереднього
повідомлення), багато інших суперечок точиться навколо такої політики
HYPERLINK \l “bookmark136” :

часта відсутність у третіх країнах належної законодавчої бази або
інституційної структури, необхідних для проведення перевірки товарів, що
імпортуються з Європейського Союзу;

ставиться під сумнів репутація Європейського Союзу та престиж його
товарів, що може призвести до зниження торгівлі та виникнення напруги на
дипломатичному та політичному рівнях;

відверте ошуканство споживачів у третіх країнах, які правомірно
очікують, що товари, виготовлені у країні, яка має доступ до технології,
наукової інформації та, ймовірно, певну репутацію завдяки високій якості
своїх товарів, будуть принаймні відповідати вимогам якості та рівню
безпеки, встановленим в країні виробника;

загроза реімпорту до країни походження небезпечних експортованих
товарів;

порушення існуючої системи конкуренції на ринку, особливо після
переорієнтації виробництва на менш суворо регульовані ринки.

Тим не менш, європейські органи влади, не бажаючи проводити абсолютну
обмежувальну політику та не будучи позбавленими певного патерналізму,
здається, не можуть продовжувати повністю ігнорувати це питання, коли
однією рукою вони надають допомогу третім країнам через значніпрограми
економічної перебудови та технічної допомоги, а іншою, здається,
забирають цю допомогу.

В той час, як на міжнародному та, іноді, на європейському рівні були
розроблені спеціальні норми, що здебільшого базуються на інформації, у
таких галузях, як виробництво фармацевтичної продукції, пестицидів та
хімічної продукції HYPERLINK \l “bookmark138” , на сьогоднішній день не
існує законодавчих положень чи угод, спрямованих на обмеження експорту
інших звичайних споживчих товарів, які становлять загрозу для здоров’ я
і безпеки їх користувачів.

На сьогоднішній день лише кілька ініціатив Європейського Союзу
реалізуються у цьому напрямку: наприклад, передбачено повноваження
країн-членів ЄС заборонити експорт замінників грудного молока HYPERLINK
\l “bookmark137” та товарів, які, будучи не такими, якими їх вважають,
становлять загрозу для здоров’я чи безпеки споживачів (Директива
87/35/ЕЕС) HYPERLINK \l “bookmark139” .

3 O.J.E.C. n° L 192 of 11.7.1987, crop. 49.

Однак, слід підкреслити, що у продовольчому секторі було додано
спеціальне положення (стаття 12), відповідно до якого всі продовольчі
товари, що експортуються у треті країни мають відповідати тим самим
вимогам, що й харчові продукти, які продаються на території ЄС. Другий
абзац статті 12 можна тлумачити як такий, що забороняє експорт
продовольчих товарів, які є шкідливими для здоров’ я. Шкода, що таке
положення не було включено у нову Директиву 95/2001 про загальну
безпечність товарів.

1.4. Відсутність належної системи покарань

Зобов’язання із забезпечення безпечності товарів, а також додаткові
зобов’язання, покладені на учасників ланцюга поставки, не підкріплені
системою кримінальних чи цивільних санкцій відповідно до Директиви, яка,
таким чином, ніяк не змінює юридичну схему відповідальності, яка виникає
у випадку заподіяння товаром будь-якої шкоди. Таким чином, країни-члени
мають вирішити, чи порушника зобов’язань, встановлених даною Директивою,
має бути покарано відповідно до норм національного законодавства, які
трансформують Директиву до національної правової системи.

Нова Директива 95/2001 лише вводить нову статтю 7, яка уточнює, що
“передбачені покарання повинні бути ефективними, пропорційними та
попереджуючими”.

Відповідно, жодних спроб узгодити ці питання не було зроблено. Це може
призвести до значних розбіжностей у положеннях законів країн-членів ЄС
та у судовій практиці. Дивує те, що санкції, передбачені нормативними
актами, які трансформують Директиву у національне законодавство, донині
застосовувалися лише у деяких країнах (Нідерланди, Франція, В
еликобританія).

Також можна помітити суттєві розбіжності у різних країнах-членах ЄС.

2. Висновки

Декілька заключних висновків, які відображають власне сприйняття автором
досягнень, які були зроблені та/чи все ще мають бути зроблені:

По-перше, існує потреба у більш чіткій правовій базі для реалізації
заходів у випадку надходження на ринок небезпечних товарів:

визначення „безпечного” товару залишається занадто складним;

не запропоновано жодних критеріїв, які б роз’ яснювали, за яких умов
товар може бути визнаний небезпечним, в той час як він відповідає
існуючим стандартам.

По-друге, існує потреба у більш інтегрованій, всебічній та послідовній
стратегії подолання ризиків, пов’ язаних з процесом споживання:

це вимагає розширення сфери дії Директиви на сферу послуг (див. вище);

розширення поняття безпечності з метою забезпечення відшкодування шкоди,
заподіяної майну споживача та навколишньому середовищу (див. вище);

доповнення більш детальними положеннями щодо заборони експорту (див.
вище);

прояснення того, що Директива передбачає ряд зобов’ язань та заходів
захисту, які є спільними для всіх товарів та послуг на ринку, без пом’
якшень, які допускаються у галузевих регламентуючих документах, та
вимагає включення більш жорстких положень щодо захисту споживачів;

збільшення координації та єдності у зв’ язку з необхідністю забезпечення
відповідності текстів ЄС, пов’ язаних з проблемами безпечності товарів.

По-третє, існує потреба у підтвердженні провідної ролі, яку має
відігравати Європейська Комісія у створенні єдиного ринку безпечних
товарів в Європі. Створення єдиного ринку вимагає не лише усунення
органами влади Співтовариства перешкод у торгівлі, воно також вимагає
надання єдиному центральному органу влади (Європейській Комісії)
повноваження проводити втручання на європейський ринок з метою
забезпечення його безпечності. Ці повноваження зараз занадто обмежені і
залишені в компетенції кожної країни-члена ЄС без забезпечення належної
координації між ними. Співробітництво між національними органами влади
та системами обміну інформацією не відіграють належної ролі. Юристи, що
спеціалізуються на захисті прав споживачів, закликають до створення
Європейського органу з безпечності товарів, в розпорядженні якого будуть
засоби прямого і ефективного втручання.

І, нарешті, стосовно відповідальності за товари, існує нагальна потреба
у процедурах колективних відшкодувань у разі нещасних випадків,
спричинених товарами чи послугами, що надійшли в обіг. На нашу думку,
такі механізми колективних відшкодувань відіграватимуть вирішальну роль
як у виправленні помилок ринку, так і, перш за все, у запобіганні цим
помилкам.

Ф.Маніє

Безпека споживачів та нагляд за ринком в ЄС

Українською мовою Навчальний посібник

Програма Тасіє Європейського Союзу, Проект “Правничі студії в Україні:
Київ та окремі регіони “. Серія “Право ЄС”. Книга одинадцята.

Підписано до друку 19.05.2004. Формат 148×210 Тираж 110 екз. Видавництво
ІМВ КНУ імені Тараса Шевченка, Київ

ECOSA, Consumer Safety Association, 1997

Commission Communication of 8 May 1987 covering consumer safety with
regard to consumer products, COM (87) 209 final, crop. 1

Th. Bourgoignie, “La prйvention du risque par le contrфle de la qualitй
et de la sйcuritй des produits et des services destinйs au
consommateur”, in Les Assurances de l’entreprise, Actes du colloque
tenue a l’Universitй Libre de Bruxelles les 2 et 3 dйcembre 1993,
Bruylant, Brussels, 1993, cTop. 281.

Див. J. Falke, ‘Elements of a horizontal product safety policy for the
European Community’, Journal of consumer policy, 1989, 12, crop.
207-228; G. Argiros, ‘Consumer safety and the single European market:
some observations and proposals’, Legal Issues on European Integration,
1990, crop 139-155; H. Micklitz , ‘Perspectives on a European directive
on the safety of technical consumer goods’, Common Market Law Review,
1986, 23, crop. 617-640.

Th. BouRGOlGNlE, Elйments pour une thйorie du droit de la consommation,
Brussels, Story-Scientia, 1988, CTop. 112.

G. Argiros, ‘Consumer safety and the single European market: some
observations and proposals’, Legal Issues on European Integration, 1990,
crop. 140.

A. Mattera, Le marchй unique europйen, ses rиgles, son fonctionnement,
Jupiter, Paris, 1988, CTop136.

Для детального опису еволюції розгляду питання про безпеку споживачів
на рівні Співтовариства див. H. Micklitz, ‘Perspectives on a European
directive on the safety of technical consumer goods’, Common Market Law
Review, 1986, 23, стор. 617-640.

O.J.E.C. n° L 228/24 of 11 August 1992.

O.J.E.C. n° C 176/3 of 4 July 1987.

СОМ (89)162 Гтаї, стор. 2.

Ехріапагоіу Мешогаїкшт, СОМ (89) 162 Гтаі, стор. 2.

Я. ОіЕІЛ88Е, ор.ЄІІ., стор 53.

C.J. Pellegrini, The European Economic Community’s Council Directive
concerning general product safety, Wisconsin International Law Journal,
Vol. 10, n°2, 1992, crop. 420.

G. Howells, Consumer Product Safety, Ashgate, Dartmouth, 1998, crop.
129.

Chr. Hodges, M. Tyler, H. Abbott, Product Safety, Sweet & Maxwell,
London, 1996, CTop. 113.

G. Howells, Obligations of distributors under the general product safety
directive, intervention made at the seminar on 24-25 March 1994,
organised by the Centre de droit de la consommation at the Chвteau de
Limelette, unpublished.

P. Cartwright, Product safety and consumer protection, Modern Law
Review, 1995, CTop. 231.

General product safety directive, a review of the common position
reached by the Council of Ministers, Product liability briefing,
January-March 1992, p. 1.3

General product safety directive, a review of the common position
reached by the Council of Ministers, Product liability briefing,
January-March 1992, p 1.2.

P. Cartwright, Product safety and consumer protection, Modern Law
Review, March 1995, CTop. 224.

General product safety directive, a review of the common position
reached by the Council of Ministers, Product liability briefing,
January-March 1992, p 1.3.

General product safety directive, a review of the common position
reached by the Council of Ministers, Product liability briefing,
January-March 1992, p 1.3.

W. Van Weperen, Certification and product testing, some problems in
consumer information systems, Journal of consumer policy, 1985, crop.
373; A. Venema, Product information as a safety provision, International
Journal for Consumer Safety, Vol. 3, n°4, December 1996, crop. 170.

J.A. Lamken, Efficient accident prevention as a continuing obligation;
the duty to recall defective products, Stanford Law Review, 1989, crop.
110.

Product recalls, Product Liability International, April 1993, crop. 59.

J.H. den Ouden, Product recall in Nederland en enige andere landen,
Jaarboek Konsumentenrecht 1990, crop. 175-193.

op. cit., crop. 177.

General product safety directive, a review of the common position
reached by the Council of Ministers, Product liability briefing,
January-March 1992, p. 1.4.

F. Fйral, Contrфle des produits, Course given at the summer school
session on Community consumer law, 1994, organised at Louvain-la-Neuve
by the Centre de droit de la consommation.

Chr. Hodges, M. Tyler, H. Abbott, Product safety, Sweet & Maxwell,
London, 1996, CTop. 68.

СОМ (90) 169 Гтаі.

Рішення Комісії від 7 грудня 1999 про затвердження заходів, які
забороняють розміщення на ринку іграшок та предметів догляду за дітьми,
які діти віком до трьох років можуть брати до рота, що вироблені з
м’якого полівінілхлориду, що містить одну або кілька з наступних
речовин: діізонаніл фталат (ДІНФ), ді(2етилгексил) фталат (ДЕГФ),
дібутил фталат (ДБФ), ді-ізо-децил фталат (ДІДФ), ді-н-октил фталат
(ДНОф) та бутилбензил фталат (ББФ), О.ЗЕС пє Ь 315/46 від 9 грудня 1999.

Communication from the Commission on 16 December 1993 to the Council,
the European Parliament and the Economic and Social Committee on the
handling of urgent situations in the context of implementation of
Community rules, doc COM (93) 430 final, crop. 8.

Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина,
Словенія, Угорщина

Справа С-359/92, Звіти 1-3690. Уряд Німеччини вважав, що Стаття 100А
Договору не становить належної правової основи для надання Комісії
повноваження вимагати від країн-членів ЄС здійснення спеціальних
заходів. Він доводив, що це положення порушує розподіл повноважень між
інституціями Співтовариства та країнами-членами. Уряд Німеччини також
наполягав на невідповідності положень статті 9 переслідуваній меті,
оскільки ця мета може так само ефективно бути досягнута і без посягання
на повноваження країн-членів здійснювати регулювання продажу товарів на
їх території. Суд відмовив уряду Німеччини у задоволенні цього позову.

СОМ(1999) 719 final

OJ L 109 of 6 May 2000, стор. 29 – 42. Amended by Directive
2001/101/EC.

OJ L 141 of 4 June 1999, crop. 20

OJ L 210 of 7 August 1985, стор. 29

Regulation 2081/92, OJ L 208 of 24 July 1992, crop.1, as amended by
Regulation 535/97, OJ L 83 of 25 March 1997, CTop.3

Regulation 2082/92, OJ L 168 of 10 July 1993, crop. 35 and Regulation
2515/94, OJ L 272 of 26 October 1994, crop.1, establishing a EU-wide
symbol for the EU certificate of specific character.

General framework Directive 93/43/EEC, OJ L 175 of 19 July 1993, crop.
1; ahb. Directive 89/397/EEC of 14 June 1989 (OJ L 186 of 30 June 1989,
crop. 23) and Directive 93/99/EEC of 29 October 1993 (OJ L 290 of 24
November 1993, crop. 14) on the control of implementation of hygiene
rules.

General framework Directive 89/107, OJ L 40 of 11 February 1989,
crop.27, as amended by Directive 94/34/EEC, OJ L 237 of 10 September
1994, crop.1. Additional directives concern sweeteners, colours in
foodstuffs, flavouring, preservatives, antioxidants and other specific
additives.

Regulation 259/97/EC of 27 January 1997, OJ L 43 of 14 February 1997,
crop. 1.

Directive 2001/18/EC of 12 March 2001, OJ L 106 of 17 April 2001, crop.
1.

В цьому зв’язку дивись: С. Kye (Ed.), EU environmental law and policy
and EU consumer law and policy: converging and diverging trends /Les
politiques communautaires de protection des consommateurs et de
l’environnement: convergences et divergences, Collection droit et
consommation, n° 30, Kluwer, Belgium, 1995; Fr. Maniet, La sйcuritй
gйnйrale des produits et la prйvention des dйchets, in N. Boucquey
(Ed.), Le droit europйen des consommateurs et la gestion des dйchets /
European consumer law and waste management, Collection droit et
consommation, n° 39, Centre de droit de la consommation,
Louvain-la-Neuve, Belgium, 1999, стор. 167178; Th. Wilhelmson, Consumer
law and the environment: from consumer to citizen, Journal of Consumer
Policy, 1998, стор. 45-70.

C KYE, Environmental law and the consumer in the European Union, in C.
Kye (Ed.), op. cit., crop. 85.

Th. Bourgoignie, Avant-projet de proposition de directive sur la
responsabilitй du fait de services dйfectueux: un premier regard,
R.E.D.C., 1990. crop. 163-175; J. Ghestin, Y. Markovits, L’adaptation a
la responsabilitй des prestataires de services de la directive de la
Communautй йconomique europйenne du 25 juillet 1985 sur la
responsabilitй du fait des produits dйfectueux, R.E.D.C., 1989, /3,
crop. 147-201; Th. Bourgoignie, La proposition de directive du 24
octobre 1990: de la responsabilitй du fait des services dйfectueux a la
responsabilitй du prestataire de services, R.E.D.C., 1990/4,

crop. 287-291.

Th. BouRGOiGNiE, Exports of dangerous medicinal products from the
territory of the European Community to third world countries, in
European Consumer Law Group, Reports and Opinions – Rapports et avis,
1986-1997, Collection droit et consommation, Centre de droit de la
consommation, Louvain-la-Neuve, Belgium, 1998, crop.47-61.

У цьому зв’язку дивись: S. Rachagan, Legislation, double standards and
dumping in the third world, Discussion paper, Summer Session on European
Community Consumer Law, 1992, unpublished; H. Micklitz, International
regulation and control of the production and use of chemicals and
pesticides for a convention, Michigan Journal of International Law,
1992, Vol. 13, crop. 653-697

O.J.E.C. n° L 175 of 4 July 1991, crop. 35 et seq. and O.J.E.C. n° L
179 of 1 July 1992, crop. 129 et seq.

Безпека споживачів та нагляд за ринком в ЄС

PAGE 94

PAGE 91

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter