Маляренко В. 2004 – Суд, правоохоронні та правозахисні органи України
HYPERLINK “1-2/vstup.htm” ПЕРЕДМОВА
РОЗДІЛ І Загальні положення про судову, правоохоронну та правозахисну
діяльність
Глава 1 ЮРИДИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ПОНЯТЬ ІЗ СУДОВОЇ, ПРАВООХОРОННОЇ
ТА ПРАВОЗАХИСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
HYPERLINK “1-2/111.htm” § 1. Поняття правоохоронного органу та
правоохоронної діяльності
HYPERLINK “1-2/112.htm” § 2. Поняття спеціальної правоохоронної
діяльності та спеціального правоохоронного органу (служби)
HYPERLINK “1-2/113.htm” § 3. Поняття судової та правозахисної
діяльності
HYPERLINK “1-2/114.htm” § 4. Предмет дисципліни “Суд, правоохоронні
та правозахисні органи України”. Її місце серед інших юридичних
дисциплін
Глава 2 ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ СУДУ, ПРАВООХОРОННИХ І
ПРАВОЗАХИСНИК ОРГАНІВ
HYPERLINK “1-2/121.htm” § 1. Загальна характеристика правового
регулювання діяльності суду, правоохоронних і правозахисник органів
HYPERLINK “1-2/122.htm” § 2. Класифікація нормативно-правових актів
про діяльність суду, правоохоронних і правозахисних органів
Глава 3 ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА В СФЕРІ ПРАВООХОРОНИ
HYPERLINK “1-2/131.htm” § 1. Спрямованість і ефективність судової та
правоохоронної діяльності
HYPERLINK “1-2/132.htm” § 2. Моральність і ефективність діяльності
суду та правоохоронних органів
HYPERLINK “1-2/133.htm” § 3. Координація правоохоронної діяльності
РОЗДІЛ II Суд України
Глава 1 ОСНОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ
HYPERLINK “1-2/211.htm” § 1. Правосуддя, його ознаки та засади
здійснення
HYPERLINK “1-2/212.htm” § 2. Судова система України
HYPERLINK “1-2/213.htm” § 3. Органи суддівського самоврядування
Глава 2 СТАТУС СУДДІВ
HYPERLINK “1-2/221.htm” § 1. Суддя – носій судової влади. Гарантії
незалежності суддів
HYPERLINK “1-2/222.htm” § 2. Обрання суддів і припинення їхніх
повноважень
HYPERLINK “1-2/223.htm” § 3. Атестація та дисциплінарна
відповідальність суддів
HYPERLINK “1-2/224.htm” § 4. Правовий і соціальний захист суддів
Глава 3 МІСЦЕВІ СУДИ
HYPERLINK “1-2/231.htm” § 1. Місцевий суд – основна ланка системи
судів загальної юрисдикції
HYPERLINK “1-2/232.htm” § 2. Голова місцевого суду
HYPERLINK “1-2/233.htm” § 3. Організація роботи місцевого суду
Глава 4 АПЕЛЯЦІЙНІ СУДИ
HYPERLINK “1-2/241.htm” § 1. Порядок обрання, склад і повноваження
апеляційних судів
HYPERLINK “1-2/242.htm” § 2. Голова апеляційного суду та його
заступники
HYPERLINK “1-2/243.htm” § 3. Суддя апеляційного суду
HYPERLINK “1-2/244.htm” § 4. Організація роботи апеляційних судів
Глава 5 ВІЙСЬКОВІ СУДИ
HYPERLINK “1-2/251.htm” § 1. Види військових судів, порядок їхнього
обрання, склад і загальні повноваження
HYPERLINK “1-2/252.htm” § 2. Військовий суд гарнізону. Голова
військового суду гарнізону
HYPERLINK “1-2/253.htm” § 3. Військовий суд регіону
(Військово-Морських Сил) і його повноваження. Голова військового суду
регіону (Військово-Морських Сил)
HYPERLINK “1-2/254.htm” § 4. Організація роботи військових судів
HYPERLINK “1-2/255.htm” § 5. Особливості статусу суддів військових
судів
Глава 6 ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
HYPERLINK “1-2/261.htm” § 1. Місце Верховного Суду України в судовій
системі. Його повноваження, склад та порядок обрання
HYPERLINK “1-2/262.htm” § 2. Пленум Верховного Суду України. Президія
Верховного Суду України
HYPERLINK “1-2/263.htm” § 3. Голова Верховного Суду України та його
заступники
HYPERLINK “1-2/264.htm” § 4. Суддя Верховного Суду України
Глава7 HYPERLINK “1-2/27.htm” ВИЩІ СПЕЦІАЛІЗОВАНІ СУДИ
Глава 8 КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
HYPERLINK “1-2/281.htm” § 1. Статус Конституційного Суду України.
Його склад і повноваження
HYPERLINK “1-2/282.htm” § 2. Порядок призначення суддів
HYPERLINK “1-2/283.htm” § 3. Голова Конституційного Суду України та
його заступники
HYPERLINK “1-2/284.htm” § 4. Організація роботи Конституційного Суду
України. Апарат Конституційного Суду України
Глава 9 ВИЩА РАДА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
HYPERLINK “1-2/291.htm” § 1. Правові засади діяльності Вищої ради
юстиції України
HYPERLINK “1-2/292.htm” § 2. Організація діяльності Вищої ради
юстиції України
РОЗДІЛ III Правоохоронні органи України
Глава 1 ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
HYPERLINK “3-4/311.htm” § 1. Місце прокуратури в системі органів
державної влади
HYPERLINK “3-4/312.htm” § 2. Функції прокуратури
HYPERLINK “3-4/313.htm” § 3. Система прокуратури та організація її
роботи
HYPERLINK “3-4/314.htm” § 4. Акти прокурорського реагування
HYPERLINK “3-4/315.htm” § 5. Кадри органів прокуратури
Глава 2 ОРГАНИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
HYPERLINK “3-4/321.htm” § 1. Напрями правоохоронної діяльності
органів внутрішніх справ України
HYPERLINK “3-4/322.htm” § 2. Система органів внутрішніх справ України
HYPERLINK “3-4/323.htm” § 3. Кримінальна міліція
HYPERLINK “3-4/324.htm” § 4. Міліція громадської безпеки
HYPERLINK “3-4/325.htm” § 5. Державна автомобільна інспекція
HYPERLINK “3-4/326.htm” § 6 Міліція охорони
HYPERLINK “3-4/327.htm” § 7. Спеціальні підрозділи міліції
HYPERLINK “3-4/328.htm” § 8. Застосування міліцією заходів фізичного
впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї
Глава 3 ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА
HYPERLINK “3-4/331.htm” § 1. Основні напрями правоохоронної
діяльності державної податкової служби
HYPERLINK “3-4/332.htm” § 2. Система та компетенція органів державної
податкової служби
Глава 4 ВИЯВЛЕННЯ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
HYPERLINK “3-4/341.htm” § 1. Поняття виявлення та розслідування
злочинів
HYPERLINK “3-4/342.htm” § 2. Засади виявлення злочинів
HYPERLINK “3-4/343.htm” § 3. Засади досудового розслідування злочинів
Глава 5 СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
HYPERLINK “3-4/351.htm” § 1. Компетенція Служби безпеки України
HYPERLINK “3-4/352.htm” § 2. Система й організація діяльності Служби
безпеки України
HYPERLINK “3-4/353.htm” § 3. Кадри Служби безпеки України
HYPERLINK “3-4/354.htm” § 4. Повноваження Служби безпеки України
HYPERLINK “3-4/355.htm” § 5. Контроль і нагляд за діяльністю Служби
безпеки України
Глава 6 ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ ТА ІНШІ
ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
HYPERLINK “3-4/361.htm” § 1. Державний департамент фінансового
моніторингу
HYPERLINK “3-4/362.htm” § 2. Інші правоохоронні органи України
РОЗДІЛ IV Правозахисні органи України
Глава 1 УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ
HYPERLINK “3-4/411.htm” § 1. Загальна характеристика інституту
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
HYPERLINK “3-4/412.htm” § 2. Компетенція Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини
HYPERLINK “3-4/413.htm” § 3. Акти Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини
Глава 2 ЮСТИЦІЯ УКРАЇНИ
HYPERLINK “3-4/421.htm” § 1. Організація та завдання органів юстиції
HYPERLINK “3-4/422.htm” § 2. Основні функції (компетенція) органів
юстиції
Глава 3 HYPERLINK “3-4/43.htm” ДЕРЖАВНА СУДОВА АДМІНІСТРАЦІЯ
Глава 4 НОТАРІАТ В УКРАЇНІ
HYPERLINK “3-4/441.htm” § 1. Загальна характеристика та основні
завдання нотаріату
HYPERLINK “3-4/442.htm” § 2. Структура та повноваження нотаріальних
органів
HYPERLINK “3-4/443.htm” § 3. Статус, правовий і соціальний захист
нотаріусів
Глава 5 АДВОКАТУРА В УКРАЇНІ
HYPERLINK “3-4/451.htm” § 1. Загальна характеристика адвокатської
діяльності
HYPERLINK “3-4/452.htm” § 2. Організаційні засади діяльності
адвокатури
ПЕРЕДМОВА
Навчальна дисципліна “Суд, правоохоронні та правозахисні органи України”
є вступною до загальної юридичної проблематики. Вивчення засад
діяльності держави із захисту прав людини, охорони правового порядку,
державного впливу на негативні явища дуже важливо для формування
фахового світогляду. Зміст цієї навчальної дисципліни складається зі
знань про діяльність уповноважених державних органів, а також про
діяльність недержавних структур, які співпрацюють у процесі судової
правоохоронної та правозахисної діяльності. Вона складна й
багатоаспектна. Основну увагу, безперечно, приділено органам, які
посідають центральне місце в правозастосовній діяльності. Значну увагу
приділено питанням статусу посадових осіб цих органів, їхній
компетенції. У підручнику визначено предмет дисципліни, подано юридичні
визначення основних понять, структуру судів і правоохоронних органів, а
також перелік основних нормативно-правових актів з вивчення курсу, який
буде корисним і під час вивчення інших суміжних юридичних дисциплін. У
зв’язку з впровадженням принципу верховенства права, в межах цієї
дисципліни по-новому розглянуто сутність законності, яка змістовно
збагачується. Особливого значення набуває думка про те, що законність у
наш час перетворюється на правову цінність, засвоєння й дотримання якої
важливо для всіх учасників правозастосовного процесу в нашій державі.
У перехідний період значною мірою по-новому постає питання про
законність, особливо в її взаємозв’язку з керованістю всіма соціальними
процесами, а не тільки правовими процедурами, а також із розвитком
демократії, відкритості органів державної влади, становленням системи
забезпечення конституційних прав людини.
У правовому житті держава реалізує такі свої функції як: організаційна,
регулятивна, економічна, виховна, контрольна, судова, правоохоронна
через гарантований захист прав громадян, через встановлення ефективного
правового порядку.
Потреба всебічного осмислення ролі державних органів у перехідний період
від тоталітарної до сильної правової держави вельми актуальна.
Відбувається трансформація функцій держави в бік посилення
конституційних гарантій тих цінностей, які мають втілюватися в
повсякденному житті, демократизації владних інституцій, покращення
взаємодії влади й людини. Перехідному періоду, як відомо, притаманні
новизна та масштабність завдань державного будівництва, встановлення
нових зв’язків у розвитку суміжних галузей права.
Діяльність судових, правоохоронних і правозахисних органів має складний
механізм, який включає правовстановлюючі, правозабезпечувальні,
правопримушувальні та правовідновлювальні складники. В їхній діяльності
право й держава є класичними категоріями, за допомогою яких створюють
систему застосування норм права, формують єдність вимог до державних
функцій, захисту прав і свобод людини. Діяльність судових,
правоохоронних і правозахисних органів має спрямовуючий регулятивний
вплив на соціальне, політичне й економічне життя нашої держави.
Авторський колектив сподівається на те, що видання цього підручника
сприятиме оптимізації процесу підготовки юридичних кадрів вищої
кваліфікації, добору юристів до судів, правоохоронних і правозахисних
органів, посилить увагу до всього правозастосовного процесу, до проблем
юридичної практики, всього правового життя нашої великої країни.
Список скорочень
ВГСУ- Вищий господарський суд України
ВРУ – Верховна Рада України
ВРЮ -Вища рада юстиції України
ВСУ – Верховний Суд України
ГПУ-Генеральна прокуратура України
ДАІ – Державна автомобільна інспекція
ДПА -Державна податкова адміністрація України
ДПС – державна податкова служба
КК- Кримінальний кодекс України
КПК – Кримінально-процесуальний кодекс України
КСУ – Конституційний Суд України
МВС – Міністерство внутрішніх справ України
МЮ – Міністерство юстиції України
ОВС – органи внутрішніх справ
СБУ- Служба безпеки України
Уповноважений – уповноважений Верховної Ради України з прав людини
ЦК – Цивільний кодекс України
ЦПК – Цивільний процесуальний кодекс України
РОЗДІЛ І Загальні положення про судову, правоохоронну та правозахисну
діяльність
Глава 1 ЮРИДИЧНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ ПОНЯТЬ ІЗ СУДОВОЇ, ПРАВООХОРОННОЇ
ТА ПРАВОЗАХИСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
§ 1. Поняття правоохоронного органу та правоохоронної діяльності
Поняття правоохоронного органу. Серед багатьох державних органів
правоохоронні мають певні юрисдикційні та організаційні відмінності від
інших органів держави. Юрисдикція правоохоронних органів полягає в
повноваженнях, які делеговано державою та які встановлюють обсяг їхньої
компетенції, способи розгляду й прийняття рішень, порядок їхнього
оскарження. Під правоохоронним органом розуміють державну установу (або
державну юридичну особу), яка діє в системі органів влади й виконує на
основі закону державні функції (владні, організаційно-розпорядчі,
контрольно-перевірочні тощо) в різних сферах внутрішньої та зовнішньої
діяльності Української держави. В Законі України “Про державний захист
працівників суду та правоохоронних органів” подано перелік
правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать:
органи прокуратури;
органи внутрішніх справ;
органи служби безпеки;
військової служби правопорядку у Збройних Силах України;
митні органи;
органи охорони державного кордону;
органи й установи виконання покарань;
органи державної податкової служби;
органи державної контрольно-ревізійної служби;
органи рибоохорони;
органи державної лісової охорони;
інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції
(ст. 2).
До складу юрисдикції правоохоронних органів входять взаємопов’язані
елементи, а саме: охорона та захист права, відновлення порушеного права,
припинення або розгляд порушення права, виявлення або розслідування
злочинів. За законом до правоохоронного органу належить такий державний
орган, предмет діяльності якого законодавче зафіксовано як його завдання
або функції саме охоронного призначення, хоч у назві це може й не
відбиватися. Правоохоронні функції або завдання здебільшого залежать від
участі того чи іншого органу в охороні (підтриманні) правопорядку.
Правопорядок – об’єктивна потреба розвитку держави й суспільства. Його
забезпечення має відбуватися в межах законності. Підтримують
правопорядок щоденним додержанням, виконанням, використанням і
застосуванням норм права учасниками правових відносин. Участь у таких
відносинах уповноваженого органу накладає на нього виключно важливу
відповідальність. Для правоохоронного органу правопорядок вже сам по
собі становить вищий рівень необхідності. Притягнення ним правопорушника
до відповідальності лише з міркувань доцільності містить небезпеку. Для
правоохоронного органу неприпустимо обґрунтовувати порушення
правопорядку політичними, технократичними або іншими інтересами.
Наприклад, дії відповідальних посадових осіб під час прокладання
транспортних магістралей без додержання норм екологічної безпеки або
організація публічних заходів без дотримання порядку їхнього проведення
можуть зумовити негативні суспільні наслідки, в тому числі – вчинення
злочинів.
Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладено на
компетентні державні органи (прокуратуру, органи внутрішніх справ,
податкову міліцію, органи Служби безпеки України), для яких діяльність
із підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням, дізнання й
розслідування злочинів є обов’язковою і полягає в невідкладному й
адекватному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання
вимог правових норм з боку юридичних або фізичних осіб. Мотивацію
правопорушень, зокрема незнання правових норм тощо, можуть враховувати в
характері реагування, але її не може бути визнано підставою для невжиття
відповідних заходів щодо припинення правопорушень. У процесі діяльності
з припинення правопорушень здійснюють правомірний вплив (реагування на
умови та причини правопорушень, роз’яснення процесуальних прав і
обов’язків, інформування правопорушника та його мікросередовища про
наслідки правопорушення тощо). Разом з тим неприпустимими є протиправні
дії щодо правопорушників з боку працівників правоохоронних органів у
вигляді погроз, залякувань, побоїв тощо.
Відновлення порушеного права – пріоритетне завдання у діях
правоохоронних органів. Йдеться про систему правомірних дій, до яких
примушують фізичну або юридичну особу, що своїми діями зумовила збитки
або будь-які інші негативні наслідки, щодо їх відшкодування. Для цього
передбачено процедури скасування незаконного рішення, прийнятого
державним (або й правоохоронним) органом, встановлено порядок
відновлення порушених правовідносин, відшкодування моральної або
матеріальної шкоди, закріплено компенсаційні виплати за неправомірні дії
правоохоронних органів тощо.
Правоохоронні дії тісно пов’язані між собою. Вони утворюють цілісну
правоохоронну діяльність, у якій охорону правового порядку здійснюють
органи внутрішніх справ, захист національної безпеки – органи Служби
безпеки України, розслідування злочинів – органи досудового слідства,
відновлення порушеного права – органи державної виконавчої служби.
Діяльність правоохоронних органів є публічною, багатоплановою. Кожний із
зазначених органів відповідає, в межах наділених повноважень, за власний
внесок у вдосконалення його діяльності, щоденні контакти з громадянами,
допомогу їм у виконанні конституційних обов’язків.
Отже, правоохоронний орган – це юрисдикційний орган, уповноважений
державою виконувати в установленому законом порядку функції або завдання
з охорони права, охорони правопорядку, розслідування або запобігання
порушень права, відновлення порушеного права, захист національної
(державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану
законності.
Поняття правоохоронної діяльності. Потреба у визначенні правоохоронної
діяльності виникла внаслідок того, що в Конституції України проголошено:
Україна є “соціальна, правова” держава, серед органів якої дедалі більше
виникають паралельні, зовні ідентичні функції та завдання з контролю,
захисту й охорони прав людини, інтересів громадянського суспільства й
самої держави (ст. 1). Вона взяла на себе обов’язок охороняти людину й
суспільство від негативних проявів, соціальних відхилень. Людину, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнано
найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Розв’язання проблеми
життєзабезпечення людини, її охорона та захист як найвищої соціальної
цінності має багато складників, які належать до різних галузей права, до
різних видів юридичної практики. Поняття правоохоронної діяльності
широко використовують у правовій і соціально-політичній літературі.
Проте воно не обґрунтовано, хоч законодавство про статус правоохоронних
органів, функції, завдання та конкретні напрями їхньої діяльності,
повноваження окремих органів і службових осіб досить розвинені. В
навчальній літературі нечітко визначено ознаки правоохоронної
діяльності, не розмежовано поняття правоохоронної діяльності та
спеціальної правоохоронної діяльності, іноді правоохоронну діяльність не
відрізняють від судової та правозахисної.
За кількістю суб’єктів і значущістю в державі правоохоронна діяльність
посідає значне місце й постійно привертає увагу органів влади,
політичних партій, засобів масової інформації, громадськості.
Правоохоронна діяльність – багатоаспектна. Політичними, управлінськими
та правовими засобами її спрямовано на блокування соціальних відхилень,
локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складну систему
правоохоронної діяльності реалізують у різних видах правозастосовних
дій, а саме: правовстановлюючих, правозабезпечувальних,
правопримушувальних і правовідновлювальних.
Зазначені види правоохоронних дій уповноважені здійснювати, органи
прокуратури, органи досудового слідства й дізнання, органи юстиції.
Правовстановлюючі та правопримушувальні дії можуть здійснювати органи
служби безпеки, податкової міліції та митні органи.
Структурно до системи правоохоронної діяльності належать такі напрями:
а) діяльність із забезпечення охорони учасників кримінального
судочинства;
б) діяльність органів прокуратури;
в) діяльність із виявлення, запобігання та розслідування злочинів;
г) діяльність із захисту державної (національної) безпеки, державного
кордону й охорони правопорядку.
Кожний напрям правоохоронної діяльності має суттєві особливості. Цим
пояснюють наявність так званих “силових структур”, субординацію
всередині правоохоронних органів, певних організаційних та інформаційних
зв’язків між ними, автономне, тобто незалежне одне від одного, відомче
регулювання оперативної діяльності й управління.
В Україні за чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна
діяльність. Недержавну правоохоронну діяльність не передбачено, хоч
участь громадян у охороні правопорядку та державного кордону є досить
розвиненою й регламентованою.
Правоохоронній діяльності притаманна взаємодія між державними органами
різних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Але незважаючи
на множинність її суб’єктів, така діяльність має єдиний, цілісний
характер. Цілісне виконання правоохоронної функції в державі утворено
системними зусиллями вповноважених органів із виявлення або
розслідування правопорушень, відновлення порушеного права, захисту
правопорядку, нагляду за додержанням законності, активною й
цілеспрямованою взаємодією в процесі цієї діяльності та координацією між
уповноваженими органами.
Правоохоронна функція держави полягає в забезпеченні конституційного
порядку, національної безпеки; вона зумовлює стан законності, актуалізує
охорону конституційних прав людини й громадянина та відновлення
неправомірно порушених цих прав. Ознаки правоохоронної діяльності.
Правоохоронна діяльність є різновидом застосування права за часом,
простором і колом осіб. У законі встановлено порядок застосування норм,
стадії, процедури, наслідки його невиконання.
Основна ознака правоохоронної діяльності полягає в її властивості
охороняти права фізичної або юридичної особи публічно встановленими
процедурами (публічний характер діяльності).
Соціальна цінність такої діяльності полягає в позитивному впливі на
правову поведінку людини (груп людей) за допомогою використання
дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності.
Отже, вона є своєрідним охоронним інструментом держави.
Діяльність уповноважених органів здатна позитивно впливати на людину,
мотивувати її правомірний спосіб поведінки, застосовуючи до
правопорушників правомірний примус.
Тому протидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних
випадках, передбачених законом, неприпустимою. Осіб, які перешкоджають
правомірній правоохоронній діяльності, може бути притягнуто до
відповідальності.
Сутність правоохорони полягає в тому, що вона є способом діяльності
вповноваженого органу, якого позбавлено права діяти інакше ніж на основі
закону або виходити за межі наданих повноважень. У процесі
правоохоронної діяльності може бути використано лише офіційні (офіційна
інформація) й правомірні (правомірним шляхом встановлені факти тощо)
засоби впливу на юридичну або фізичну особу стосовно рухомого або
нерухомого майна чи немайнових прав, які їм належать.
Інструментарій правоохоронної діяльності використовують під час
розв’язання різних питань державного життя. Разом з тим у діяльності
державних органів і їх посадових осіб правоохоронні дії, які вони мають
виконувати, можуть бути не основним, а похідним (допоміжним) завданням.
Наприклад, переважна частина дій і завдань, які виконують посадові
особи, що мають право складати протоколи про адміністративні
правопорушення (органи санітарно-технічного контролю, пробірного
нагляду, гірничого нагляду, нагляду за охороною праці тощо), є
управлінськими або організаційними, а не правоохоронними. Водночас
правоохоронні органи зобов’язані виконувати дії, що мають
упорядкувальне, консультативне, а не охоронне призначення. Наприклад, на
органи податкової служби, які виконують певні правоохоронні дії, за
Законом України “Про державну податкову службу України” покладено
завдання формувати й вести Державний реєстр фізичних осіб – платників
податків та інших обов’язкових платежів – і Єдиний банк даних про
платників податків (юридичних осіб), а також роз’яснювати законодавство
з питань оподаткування серед платників податків (ст. 2 Закону).
Таким чином, позитивний вплив на фізичні або юридичні особи є іманентною
ознакою, публічним способом взаємодії між владою та людиною, що
проголошено Конституцією й законами України.
Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурний характер
діяльності (процесуальна ознака).
Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності
складаються зі спеціально встановлених юридичних процедур, таких як
подання позову, подання заяви про правопорушення або про злочин, подання
звернення, опитування, допит тощо. Порушення посадовими особами
правоохоронних органів встановлених процедур визнають істотним
порушенням процесуального законодавства. Здебільшого це тягне за собою
визнання дії правоохоронного органу неправомірною. Про важливість
додержання процедури правоохоронних дій свідчить також і те, що під час
масових репресій 30-х років порушення законності відбувалося саме у
вигляді спрощення процедур і появи надзвичайних правоохоронних органів.
Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними.
Наприклад, процедури звернення громадян до державних установ з питань
захисту власного права, з питань притягнення до кримінальної
відповідальності, з розв’язання трудових спорів, доставлення порушника
для складання протоколу про адміністративне правопорушення тощо докладно
описано у відповідних законах, настановах, інструкціях. Характерною
ознакою правоохоронних процедур є те, що вони мають протокольну форму.
Це означає, що будь-яка процесуальна дія (порушення кримінальної справи,
допит, обшук, затримання підозрілого, пред’явлення обвинувачення тощо)
має протоколюватися, при цьому вимоги до складання акту чи протоколу є
однаковими для всіх учасників кримінального, цивільного судочинства або
з провадження адміністративних правопорушень.
Це стосується і вимог до складання процесуальних актів іншими суб’єктами
правоохорони, а саме прокурора, слідчого, органу дізнання тощо.
Отже, процедурна (процесуальна) ознака правоохоронної діяльності вказує
на формальну визначеність такої діяльності та неприпустимість її
порушення.
Третьою суттєвою ознакою правоохоронної діяльності визнають статусну
(професійну) ознаку особи, яка є вповноваженим державою суб’єктом такої
діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного
права, виявлення та розслідування злочинів, підтримання правопорядку має
лише компетентна, фахово підготовлена, процесуальне вповноважена
державою посадова особа, яку позбавлено права обіймати будь-яку іншу
посаду або займатися іншою діяльністю (крім наукової та творчої) й
делегувати свої повноваження іншій особі.
У повноваженнях такої посадової особи слід розрізняти їхній характер,
обсяг і межу. Характер повноважень у кожного суб’єкта правоохоронної
діяльності адекватний предмету його професійних завдань; він передбачає
перелік прав і обов’язків посадової особи щодо виконуваної
правоохоронної діяльності. За характером виконуваних повноважень слід
розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, дізнавательські,
нотаріальні, виконавчі та контрольно-перевірочні правоохоронні дії.
Право здійснювати такі дії не може передаватися (делегуватися) іншій
посадовій особі. Нотаріус, наприклад, не має права здійснювати
прокурорські чи слідчі дії. Для розгляду питання про порушення
кримінальної справи перевірочні документи має бути передано органу
прокуратури або органу дізнання, які мають розглянути питання по суті й
прийняти рішення. Згідно з компетенцією посадові особи видають
відповідні акти (накази, постанови, приписи, протести, протоколи).
Сутність статусної ознаки полягає в тому, що рішення, які приймає
вповноважена особа, підлягають переглядові за особливими, визначеними в
законі обставинами. В правоохоронній діяльності досить поширено правило
преюдиційності, за яким встановлені вповноваженою особою юридичні факти
або правовідносини а рrіоrі є істинними, а тому рішення з цього приводу
не підлягають переглядові іншими правоохоронними органами. Ці юридичні
факти можуть бути переглянуті лише за додержання знову ж таки певних
процедурних правил (слідчі документи можуть бути переглянуті лише за
мотивованим поданням прокурора або обґрунтованим оскарженням адвоката, а
акт перевірки податкового органу може бути оскаржений у судовому порядку
тощо).
Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її державного
(професійного) рангу або спеціального звання. Повноваження керівника
органу (служби) завжди ширші, ніж у підлеглої особи, обсяги виконуваної
роботи й повноважень не завжди пропорційні. Призначення правоохоронної
діяльності склалося історично, воно функціонально визначено межами
компетенції правоохоронних органів і посадових осіб. Залежно від цього
розрізняють види компетенції (загальну, територіальну та відомчу).
Відповідно до меж своєї компетенції посадові особи видають відповідні
акти, які діють у певній галузі (наприклад, на залізниці, в галузі
охорони природи, в охороні державних фінансів тощо).
Кадри правоохоронних органів формують переважно з юристів або осіб, які
мають спеціальну підготовку. На замовлення правоохоронних органів
щорічно до них на роботу направляють значну кількість громадян із вищою
юридичною освітою. Підвищення ефективності правоохоронної діяльності
багато в чому залежить від вдосконалення системи виховної і
соціальної-психологічної роботи з особовим складом правоохоронних
органів.
Таким чином, правоохоронна діяльність – це державна правомірна
діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з
боку вповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права,
відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права,
його виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням установлених
у законі процедур для цієї діяльності.
§ 2. Поняття спеціальної правоохоронної діяльності та спеціального
правоохоронного органу (служби)
Деякі правоохоронні органи мають спеціальний предмет діяльності, що
відбито у їх назві (служба), відомчому статусі, особливостях
регламентації діяльності. В структурі Міністерства внутрішніх справ,
Служби безпеки, Прикордонних військ У країни, Управління державної
охорони, органів державної податкової служби, органів і установ
Державного департаменту України з питань виконання покарань є
спеціалізовані підрозділи з виконання оперативно-розшукових дій.
Особливість предмета спеціальної правоохоронної діяльності полягає в
пріоритетному виконанні правоохорони саме конституційного порядку,
національної безпеки, виявлення, розслідування та припинення злочинів,
виконання покарань.
Предмет цієї діяльності є комплексним, чітко визначеним у так званих
функціональних законах, що розкривають спеціальні повноваження вказаних
органів. Його ґрунтовно вивчають такі спеціальні юридичні дисципліни, як
оперативно-розшукова діяльність, кримінально-процесуальне право,
кримінально-виконавче право.
Поняття спецдіяльності, як і спецслужби, склалося історично, його широко
використовують у юридичній літературі, пресі, правозастосовній практиці.
Спецдіяльність (або діяльність спецслужб) є інструментом керівництва
держави в розв’язанні питань політичної, економічної, інформаційної,
фінансової безпеки, підвищенні зовнішнього іміджу держави, провадженні
ефективної внутрішньої політики. В цьому процесі спецслужби вповноважені
використовувати відповідно до закону гласні й негласні методи
діяльності, пошукові, розвідувальні та контррозвідувальні заходи із
застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів, їм надано
право здійснювати оперативно-розшукову діяльність.
Отже, спеціальною правоохоронною діяльністю є діяльність спеціальних
служб (оперативних підрозділів) у інтересах безпеки суспільства й
держави, забезпечення кримінального судочинства на підставах і в межах,
визначених національним законодавством.
Згідно з Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст. 5)
до підрозділів, які мають право здійснювати оперативно-розшукову
діяльність, належать:
– органи внутрішніх справ – кримінальна та спеціальна міліція,
спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю,
оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобільної інспекції;
– органи служби безпеки – розвідка, контррозвідка, військова
контррозвідка, підрозділи захисту національної державності, по боротьбі
з корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічний
підрозділ, підрозділ з оперативного документування;
– прикордонні війська – підрозділ із оперативно-розшукової роботи;
– управління державної охорони – підрозділ оперативного забезпечення
охорони;
– органи державної податкової служби – оперативний підрозділ податкової
міліції;
– органи й установи Державного департаменту України з питань виконання
покарань – оперативний підрозділ.
Цей перелік уповноважених органів є вичерпним. У законодавстві
визначено, що вказану діяльність іншими підрозділами зазначених органів
не допускають. Під час проведення оперативних акцій працівників інших
підрозділів можна залучати лише для виконання окремих доручень.
Оперативну діяльність із виявлення злочинів іншими міністерствами,
відомствами, громадськими, приватними організаціями й особами не
допускають.
Не можна здійснювати виявлення злочинів у порядку приватної практики
детективних або охоронних фірм. Таку практику визнано неправомірною. В
Конституції України зазначено, що не допускається зберігання,
використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її
згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах
національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32).
Обов’язки оперативних підрозділів є невід’ємним елементом .їхньої
компетенції, яка випливає із завдань оперативно-розшукової діяльності. В
порядку виконання функції правоохорони вони:
– виконують письмові доручення слідчого, вказівки прокурора, ухвали
суду, запити міжнародних правоохоронних організацій;
– взаємодіють між собою та іншими правоохоронними органами;
– мають забезпечувати безпеку співробітників і осіб, що допомагають у
оперативно-розшуковій роботі, а після порушення кримінальної справи
забезпечують особисту безпеку учасників процесу, інших осіб, які беруть
участь у справі, та членів їхніх сімей.
Ці обов’язки втілюють у настановах, оперативних завданнях, кількісних і
якісних показниках діяльності органів із виявлення злочинів. Тексты
принадлежат авторам и размещены для ознакомления
§ 3. Поняття судової та правозахисної діяльності
Поняття судової діяльності. Судова діяльність є різновидом юрисдикційної
діяльності, якій притаманні універсальні ознаки як правоохорони, так і
правозахисту. Суд, як уже було зазначено, може виконувати й
правоохоронні дії. Суди самостійні та незалежні в своїй діяльності. Вони
нікому не підзвітні й мають повноваження, якими їх наділено за
відповідним законом, а акти суду, що набрали законної сили, мають силу
закону у конкретній справі. Проте, на відміну від правоохоронної
діяльності, судова діяльність має ширший предмет, а отже й інший
механізм охоронного права, який включає захист права не тільки в
публічних, але й у приватних справах. Основним завданням судової
діяльності є здійснення правосуддя, що об’єднує кілька форм судочинства,
а саме: конституційне, цивільне, кримінальне, адміністративне,
господарське.
Судам належить центральне місце в системі правового захисту
конституційних та інших правових цінностей. Діяльність судів становить
універсальний механізм із захисту й охорони права, відновлення
порушеного права, припинення порушення права, розгляд спорів (справ) у
судовому засіданні. Судовій діяльності притаманні єдині
організаційно-конституційні засади. Наприклад, судді мають єдиний
статус, вони діють у єдиному правовому просторі, однаково застосовують
закон, який є частиною єдиної правової системи для всієї Української
держави й суспільства. Єдність судової діяльності не означає уніфікацію
або спрощення судочинства. Форми судочинства різноманітні, їх
розрізняють залежно від категорій справ.
Правосуддя є квінтесенцією регуляційної та охоронної функцій держави,
які доповнюють одна одну, оскільки в них втілено охорону Конституції,
суб’єктивного права, відновлення порушеного права, підтримання
правопорядку та законності.
Демократичні перетворення в суспільстві й державі неможливі без
ефективної судової діяльності. Саме вона є невід’ємним атрибутом
правової держави. Через правосуддя, конституційну юрисдикцію громадяни
можуть відстоювати свої права, до того ж у судах загальної та
спеціальної юрисдикції – безпосередньо, а в порядку конституційного
судочинства – як безпосередньо, так і за допомогою обраних ними народних
депутатів.
Наприклад, Конституційний Суд має гарантувати верховенство Конституції
як основного закону держави. Відповідно до цього він приймає рішення та
надає висновки щодо конституційності законів, інших нормативно-правових
актів, здійснює офіційне тлумачення конституційних норм. У сфері
господарських відносин господарський суд захищає права та законні
інтереси учасників господарювання, через рішення, які приймають
господарські суди, вдосконалюють правове регулювання господарської
діяльності. Місцеві загальні суди розглядають справи з усіх
правовідносин (крім конституційних і господарських), що потребує
високого професійного рівня, вміння об’єктивно й неупереджено вирішувати
долю обвинуваченого, захистити потерпілого, розглянути спір між
позивачем і відповідачем. Специфіка судової діяльності полягає в тому,
що їй властиві такі ознаки державної влади, як юрисдикційність,
публічність і субординаційність.
Юрисдикційність судової діяльності полягає в сукупності правомочностей
суб’єктів цієї діяльності з розгляду та розв’язання конституційних,
адміністративних, кримінальних, цивільних і господарських справ. У
системі “стримувань і противаг”, серед різних гілок влади, судову
діяльність поширено на всі правові відносини, тобто вона є універсальним
механізмом реалізації державної влади. Сутність справ, що є предметом
судової юрисдикції, полягає в подоланні або локалізації соціальних
конфліктів, які мають правове розв’язання шляхом захисту права,
відновлення порушеного права, припинення порушення права. Розв’язання
суперечностей додає суспільству й державі стабільності. Суд має
встановити наявність або відсутність спору про право або зловживання
ним, оцінити правопорушення, розглянути дії, факти, події, соціальні та
індивідуальні ознаки юридичних і фізичних осіб, можливість застосовувати
заходи правового впливу, в тому числі санкції. Відповідно до Конституції
України (ст. 124) правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Публічність судової діяльності – суть відкритості, політичної або
партійної незаангажованості судів та суддів. Суд виступає і як державна
установа, яка самостійно організовує розгляд судових справ, ініціює
виконання судових рішень, має своє діловодство, а також аналізує судову
статистику й узагальнює судову практику. Судді розглядають звернення
громадян, пов’язані з покращенням або негараздами професійної судової
діяльності. Судам надано матеріально-технічну базу, що забезпечує
автономність і публічність роботи кожного судді, тобто потрібну
кількість залів засідань, конвоювання підсудних, відповідну кількість
секретарів судового засідання. Суди мають створити умови для численних
відвідувачів тощо.
Субординаційність судової діяльності є організаційною ознакою й полягає
в тому, що суди утворюють єдину систему з трьох судових інстанцій –
судів першої інстанції, судів апеляційної та касаційної інстанцій.
Організацію судової діяльності реалізують і в різних діях, які
безпосередньо не пов’язані з відправленням правосуддя. Це такі
організаційні дії суду, які прямо стосуються процесуальної діяльності
(виклик свідків, експертів, повідомлення інших учасників судового
розгляду, вручення копій процесуальних документів, надсилання справ до
касаційної інстанції, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи
іншого рішення тощо), та дії, що здійснюють у позапроцесуальній формі
(стосунки з іншими судами, органами державної виконавчої влади та
юстиції, іншими правоохоронними органами, планування роботи суду,
організація обліку й ведення систематизації та кодифікації
законодавства, складання довідок і аналіз роботи тощо). Судові процедури
чітко визначено, тому дії суду й судді досить легко перевірити.
Наприклад, процедура постановлення вироку в кримінальній справі має
відповідати вимогам таємниці наради суддів, законності й обґрунтованості
вироку, а також правилам його оголошення. Правовий зміст вироку
визначено колом питань, які в ньому відображено.
Але в обов’язковому порядку у вироку відбиватимуться питання меж
обвинувачення, винності обвинувачених, застосування покарання. Разом з
тим в ньому розв’язують питання щодо цивільного позову, судових витрат,
конфіскації майна, добутого злочинним шляхом. Структура й форма вироку –
однакові в усіх вироках, які оголошують суди всіх ланок. Такою ж чіткою
та прозорою є процедура постановлення рішення з цивільних справ.
Докладніше про судову діяльність див. розділ II.
Таким чином, судова діяльність полягає в розгляді та розв’язанні спірних
питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення
порушення права, застосування заходів правового впливу, в тому числі
санкцій, шляхом розгляду судових справ, аналізу судової статистики й
узагальнення судової практики.
Поняття правозахисної діяльності. Потребу зміцнення інститутів із
правозахисної діяльності пояснюють цілою низкою взаємопов’язаних
факторів. По-перше, тим, що гарантування охорони та захисту прав
громадян стало важливою функцією держави, що відображено в Конституції.
Діяльність різноманітних державних органів і окремих службових осіб
свідчить про те, що, виконуючи свої професійні функції та завдання, вони
часто-густо порушують конституційні права та законні інтереси фізичних і
юридичних осіб. У динамічному державному житті зросла ймовірність
порушень права або зловживання правом без формальних порушень закону.
Тому захист прав громадян через правозахисні інституції потрібен,
незважаючи на наявність системи контролю за законністю з боку органів
прокуратури, суду, контрольних повноважень інших державних органів.
Одним із найважливіших засобів захисту є відкритий доступ до правової
інформації. Безумовно, для більшості громадян розпізнати у вчинках
абсолютно ясно і очевидно їхню неприпустимість досить просто. Проте,
буває важко виявити в умовах дії спеціалізованих правових інститутів
межу правомірного, обов’язкового або не дозволеного. Диспозиції
переважної частини статей цивільного, господарського, фінансового,
податкового або кримінального права мають досить складну структуру. Тому
розпізнати межу, за якою дії або бездіяльність можуть зумовити
кримінальну, цивільну або адміністративну відповідальність досить важко.
Спеціалізація права обумовлює ситуацію, яку можна охарактеризувати як
“інфляцію права”, тобто законів, норм багато, але зрозуміти, що й як
вони регулюють дуже складно. Держава приймає на себе зобов’язання
інформувати громадян про всі законодавчі новини доступними їй засобами.
Стаття 57 Конституції України проголошує, що “закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян,
мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому
законом”.
По-друге, міжнародні політико-правові інститути дедалі більше уваги
приділяють правам людини. Для Української держави додержання міжнародних
стандартів з прав людини стало одним із пріоритетів внутрішньої політики
держави, що свідчить про її динаміку та цілеспрямованість. У виборі
способів захисту й розвитку цього напряму юридичної діяльності значну
роль відіграють вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про
захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року.
По-третє, правозахисні інститути незалежні від державних органів; їм
притаманні відкритість, вільний доступ для тих, хто потребує захисту
своїх прав і свобод. Механізми захисту прав і свобод громадян виникають
у процесі взаємодії правозахисних органів і громадянського суспільства
на певній стадії їхнього розвитку й виступають державним гарантом від
відомчого або неправомірного втручання. Правозахисна діяльність має
деякі спільні ознаки з правоохоронною діяльністю. Наприклад, адвокати
можуть здійснювати правовстановлюючі або правозабезпечувальні дії.
Досить широкими є повноваження Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини. Проте предмет правозахисної діяльності значно вужчий, ніж
правоохоронної. Він стосується лише правової допомоги юридичним особам,
громадянам України, іноземцям і особам без громадянства та захисту
фізичних осіб від обвинувачення.
Правозахисна діяльність містить кілька складників. Вони, зокрема,
полягають у роз’ясненні громадянам їхніх прав і обов’язків. У
Конституції України закріплено важливе “право знати право” (ст. 57) та
право на юридичну допомогу (ст. 59). Державним органом, який має сприяти
розвиткові юридичних послуг із метою реалізації прав, свобод і законних
інтересів громадян і юридичних осіб, надання їм платних послуг правового
та технічного характеру, є Міністерство юстиції України та його органи
на місцях. До органів юстиції належать органи з виконавчого провадження,
органи реєстрації актів громадянського стану, органи державної
реєстрації нормативно-правових актів і громадських об’єднань, а також
нотаріат.
Діяльність адвокатури, яка не становить державну інституцію, є
професійною діяльністю для забезпечення права на захист від
обвинувачення та надання правової допомоги під час розв’язання справ у
судах та інших органах влади. У Конституції України правозахисну
діяльність закріплено за адвокатурою. Аналізові діяльності правозахисних
органів присвячено останній IV розділ підручника.
Отже, Правозахисна діяльність полягає в наданні кожному громадянину
правової допомоги, а також юридичним особам, іноземцям і особам без
громадянства в спірних питаннях із охорони права, зловживання правом,
захисті фізичних осіб від обвинувачення та в державному гарантуванні
охорони прав громадян правозахисними органами. Це одне з конституційних
благ, фактор активної участі юридичних і фізичних осіб у правовому
житті. Суб’єктами правозахисної діяльності є:
– державні органи в особі органів юстиції, органів Міністерства праці та
соціальної політики України, Уповноважений з прав людини, органи захисту
прав споживачів;
– підприємницькі структури (як приватні підприємці, так і юридичні
особи), що надають різні юридичні послуги, наприклад, консультації та
роз’яснення законодавства, складання юридичних документів,
представництво громадян у юрисдикційних установах тощо;
– громадські організації (наприклад, об’єднання із захисту прав
споживачів, правозахисні організації тощо).
Отже, держава надає якомога широкий вибір для захисту тих, хто його
потребує.
§ 4. Предмет дисципліни “Суд, правоохоронні та правозахисні органи
України”. Її місце серед інших юридичних дисциплін
Предмет навчальної дисципліни адекватно визначено органічною їй
юридичною проблематикою, навчальним матеріалом. Зміст предмета цієї
навчальної дисципліни частково відображено в попередніх параграфах. Він
складається із знань про компетенцію та діяльність уповноважених
державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які
співпрацюють у системі правового захисту та правової охорони.
Зазначена дисципліна є універсальною, ввідною до загальнотеоретичних і
спеціальних навчальних дисциплін, таких як теорія держави та права,
конституційне право, цивільний процес, кримінальний процес тощо.
Основну увагу, безперечно, приділено організації судових і
правоохоронних органів, які посідають центральне місце в державній
системі захисту й охорони конституційних цінностей і мають найбільшу
вагу в механізмі держави. Значну увагу приділено також питанню статусу
посадових осіб, їхній відповідальності та соціальному захисту.
Таким чином, предмет навчальної дисципліни “Суд, правоохоронні та
правозахисні органи України” було б правильно визначити як систему знань
про компетенцію та засади (принципи) судової, правоохоронної та
правозахисної діяльності, про напрями й завдання державних органів і
служб у сфері охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина, а
також про взаємодію між ними й державними органами різних гілок влади.
Учбові плани навчальних закладів юридичної освіти включають академічні
курси, які допомагають студентам набути початкових знань про роботу
судів, прокуратури, органів юстиції, адвокатури, нотаріату, про систему
розкриття та розслідування злочинів, а також про заклади й організації,
які виконують правоохоронні дії. Раніше, в 70-80-х роках, цю комплексну
дисципліну не викладали. Правоохоронну діяльність вивчали в межах
академічних курсів “Правосуддя”, “Організація суду і правосуддя в СРСР”
і в курсах інших дисциплін – цивільного та кримінального процесів,
адміністративного права.
Систему дисципліни утворюють органічно пов’язані між собою вчення
(системні знання) про забезпечення законності в діяльності суду,
правоохоронних і правозахисних органів, а також проблеми щодо змісту
повноважень і компетенції правоохоронних органів, їх підпорядкованості
та державного керівництва. В межах курсу ми розглянемо
загальнотеоретичні питання про зміст і призначення судової,
правозахисної та правоохоронної діяльності, а також конкретні питання
про компетенцію вповноважених державних органів, їх структуру,
підпорядкованість і взаємодію, статус службових осіб цих органів.
Особливо важливе місце посідає судова система. Тому в межах курсу
викладенню питань, пов’язаних із правосуддям, здійсненням судочинства в
різних його формах і судах різних ланок, відведено значну частину
навчального матеріалу.
Отже, предмет дисципліни – комплексний, оскільки комплексною,
багаторівневою є організація судових, правоохоронних і правозахисних
органів, багатовекторною є діяльність державних і недержавних органів та
організацій у сфері охорони й захисту права.
Місце дисципліни “Суд, правоохоронні та правозахисні органи” серед інших
юридичних дисциплін. Ця дисципліна є ввідним курсом, що дозволяє
ознайомитися з правоохоронною судовою і правозахисною діяльністю в
Україні та пізнати її різнобічні зв’язки з іншими академічними курсами.
Вона межує з такими правовими дисциплінами, як конституційне право,
теорія держави й права, кримінологія, адміністративне право, кримінальне
право, кримінально-процесуальне право і деякими іншими.
У курсі конституційного права висвітлено питання місця та значення
правоохоронних органів у загальнодержавному механізмі, конституційні
засади їх діяльності, охарактеризовано специфіку застосування норм
Конституції як акта прямої дії. Важливе значення мають конституційні
норми, що визначають права, свободи та обов’язки людини й громадянина
(розділ II Конституції), основні конституційні засади діяльності
прокуратури (розділ VII), правосуддя (розділ VIII).
Теорія держави і права є методологічною серед правових дисциплін; їй
притаманний найвищий рівень теоретичних узагальнень, її поняття мають
глобальний зміст і значення. Для навчальної дисципліни про суд,
правоохоронні та правозахисні органи дуже актуальне вчення про функції
держави й права, про норми права та їх реалізацію, правову й протиправну
поведінку, а також вчення про правове регулювання та про юридичний
процес. Сказане не означає, що інші розділи (вчення) теорії держави і
права не мають значення для цієї дисципліни. Важливо відзначити
загальнотеоретичне та світоглядне значення теорії держави і права, її
вплив на відродження української ідеї, ідейне збагачення процесу
становлення громадянського суспільства та формування правової держави.
Кримінологія вивчає закономірності, стан, динаміку та географію
злочинності, її причини й умови, а також особу злочинця. Кримінологія
дає поштовх правоохоронним органам для вивчення антисоціальних явищ,
пошуку запобігання злочинності, розкриття й попередження злочинів як на
рівні суспільства, так і на рівні середніх і малих соціальних груп, а
також на індивідуальному рівні. Зв’язок між кримінологією й навчальною
дисципліною про суд, правоохоронні та правозахисні органи має
методологічне значення, оскільки саме кримінологія є джерелом знань про
негативні соціальні тенденції, зародження або посилення конфліктних
ситуацій, небажаних відносин. Кримінологія орієнтує правоохоронну
діяльність і правоохоронні органи в напрямах посилення боротьби зі
злочинністю, активізації правовиховної роботи серед осіб, які
перебувають під впливом правоохоронної діяльності.
Адміністративне право вивчає функції та завдання органів виконавчої
влади. Його норми створюють правову основу виконання правоохоронної
функції як одного з напрямів державного управління, оскільки будь-яка
державна діяльність, у тому числі й аналізована, потребує впорядкування
та організації. За допомогою адміністративно-правового регулювання
встановлюють організаційні та правові засади функціонування
правоохоронних органів, зокрема органів юстиції та органів внутрішніх
справ, формують регламентацію таких взаємовідносин між громадянами, за
якими кожній людині має бути гарантовано захист її прав і свобод у разі
їх порушення.
Кримінальне право виконує охоронну функцію всіх правовідносин у випадку
суспільне небезпечного посягання на них. Воно вивчає норми кримінального
закону, а також практику застосування цих норм правоохоронними органами
та судом, тобто їх дію. В результаті дії кримінально-правової норми
правоохоронний орган або суд стає носієм відносин у правоохоронній
сфері, в якій, з одного боку, постає держава в особі правоохоронного
органу або суду, а з іншого – суб’єкт злочину, тобто особа, яка його
вчинила. Отже, для правоохоронної діяльності кримінальне право має
виключно важливе значення. По-перше, як система правових охоронних норм,
що є предметом спрямування правоохоронної діяльності, та, по-друге, як
вчення про застосування кримінально-правових норм, які за змістом є
переважно охоронними.
Дисципліна “Суд, правоохоронні та правозахисні органи України” тісно
пов’язана з навчальною дисципліною “Кримінальний процес”, яка вивчає
процесуальні аспекти діяльності судових, правоохоронних і правозахисних
органів та організацій з провадження у справах про злочини. В процесі
провадження у кожній конкретній справі суб’єкт правоохоронної діяльності
виступає як процесуальна особа (з відповідними правами й обов’язками),
інтереси якої відображено в кримінальній справі (потерпілий,
підозрюваний, обвинувачений, слідчий, суддя, прокурор, захисник, свідок
тощо) або вони (інтереси) можуть локалізуватися участю в конкретній дії
у справі (експерт, перекладач, фахівець тощо).
Кримінальний процес дає уявлення про послідовність проведення посадовими
особами судових або правоохоронних органів процесуальних дій у
конкретній справі в напрямах обвинувачення або виправдання та
розв’язання інших питань за суттю розслідуваної кримінальної справи.
У курсі дисципліни Цивільне-процесуальне правом викладено порядок
судочинства в цивільних справах. Цій категорії справ притаманні майнові
та деякі немайнові спори, що відображає широкий спектр правовідносин між
громадянами. Отже, ця дисципліна описує розгляд процедур із охорони
майнових і немайнових прав громадян. У закладах освіти Міністерства
внутрішніх справ України та Служби безпеки України викладають
дисципліни, які відповідають спеціалізації співробітників цих відомств у
напрямі адміністративної діяльності, оперативно-розшукової діяльності,
пенітенціарної справи.
Глава 2 ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ СУДУ, ПРАВООХОРОННИХ І
ПРАВОЗАХИСНИК ОРГАНІВ
§ 1. Загальна характеристика правового регулювання діяльності суду,
правоохоронних і правозахисник органів
Діяльність суду, правоохоронних і правозахисних органів – важливий
складник організаційної, регуляційної та охоронної функцій держави.
Захист конституційних цінностей у широкому розумінні цього поняття може
здійснюватися регулятивними правовими нормами та відносинами, які
посилюють свою дію за допомогою охоронних норм, реалізації інституту
правової відповідальності.
Предметом регулятивних норм є такі правовідносини, реалізація яких не
потребує примусу, а їхні учасники виконують свої права й обов’язки без
застосування санкцій. Норми регулятивного призначення містяться в
переважній частині нормативно-правових актів, зокрема з аграрного,
конституційного, фінансового, цивільного права, а також у нормах інших
галузей права, а саме: підприємницькому, трудовому, екологічному,
господарському, житловому, шлюбно-сімейному тощо. Є правовідносини,
юридичні події або факти, наявність яких не потребує спеціальних
охоронних процедур (наприклад, акти запису громадянського стану,
паспортизація населення, реєстрація автомототранспорту, господарські
відносини тощо). Охоронні процедури передбачено тільки в разі
неправильного виконання записів акта громадянського стану, порушення
вимог паспортизації громадян, зловживання під час реєстрації
автомототранспортних засобів, тобто порушення регуляцій у
адміністративних, цивільних, господарських відносинах тощо.
Специфіка норм охоронного права й законодавства полягає в тому, що їх
спрямовано не тільки на забезпечення регулятивних норм, вони мають й
самостійне значення. Дію охоронних норм здебільшого не обмежено в часі
та просторі наявністю конфліктів, що виникли внаслідок недодержання
регулятивних норм. Такі конфлікти можуть мати як приватний, так і
публічний характер. Регулятивні норми з володіння, використання,
розпорядження власністю, що є галуззю цивільного права, постійно
забезпечують адміністративне та кримінально-правові норми з охорони
права власності. Примушування до виконання або недовиконання
цивільно-правових зобов’язань може зумовити кримінальну
відповідальність, якщо воно пов’язано із погрозою насильства над
потерпілим або його близькими родичами, пошкодженням або знищенням
майна. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів також
може призвести до кримінально-правових наслідків, а переслідування
журналіста за виконання професійних обов’язків, здійснюване службовою
особою, більш небезпечно й карається суворіше.
Збільшення кількості охоронних нормативно-правових актів стало підставою
для висновку про наявність охоронного права з відповідними принципами та
методами забезпечення суспільних відносин. Охоронне право складає
органічно поєднану сукупність норм, які охоплюють охоронювані та
охоронювальні правовідносини. У системному вигляді ці правові відносини
можуть бути як матеріальними (кримінальне право тощо), так і
процесуальними (кримінально-процесуальне право тощо).
Предмет аналізованої дисципліни, як було зазначено в попередній главі,
складають організаційні відносини, якими опосередковано юридичну
діяльність у галузі правосуддя, охорони та захисту права. Отже, цей
предмет має універсальний, комплексний характер. Важливі його складники
належать до різних галузей права. Наприклад, загальні засади правосуддя,
діяльності прокуратури, органів виконавчої влади – складники
конституційного права, які регламентовано конституційним законодавством,
про що йтиметься далі. Питання юрисдикції та компетенції вказаних
органів, зокрема і такі, що конкретизують конституційні положення,
регулюють кодифіковані нормативні акти (Кримінальний кодекс України,
Кримінально-процесуальний кодекс України, Кодекс України про
адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс України, Цивільний
процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс
України). Внутрішню організацію діяльності судових, правоохоронних і
Правозахисних органів визначено в базових законах, урядових і відомчих
актах. Міжнародно-правові стандарти, вимоги до здійснення судової,
правоохоронної та правозахисної діяльності викладено в
міжнародно-правових актах, які є частиною національного українського
законодавства (див. перелік нормативно-правових актів). Для глибшого
вивчення нормативної бази суду, правоохоронних і правозахисник органів є
відповідна її класифікація.
§ 2. Класифікація нормативно-правових актів про діяльність суду,
правоохоронних і правозахисних органів
Подібну класифікацію можна здійснити за юридичним визначенням понять
судової, правоохоронної та правозахисної діяльності. За основу її можна
взяти предмет і ознаки цих видів діяльності. За їх змістом, зокрема
ознаками правоохоронної діяльності та правоохоронного органу, можлива
класифікація, що ґрунтується на тричленній систематизації
нормативно-правових актів, а саме:
1. Законодавство про засади діяльності суду, правоохоронних і
правозахисних органів;
2. Законодавство про завдання, окремі напрями та організацію діяльності
суду, правоохоронних і правозахисних органів, зокрема, з таких п’яти
напрямів як:
2.1. правосуддя;
2.2. прокурорська діяльність;
2.3. виявлення та розслідування злочинів;
2.4. охорона державної безпеки та правопорядку;
2.5. юридичний захист, адвокатська діяльність;
3. Законодавство про гарантії здійснення судової, правоохоронної та
правозахисної діяльності, правового й соціального захисту її суб’єктів.
Є й інші підходи щодо класифікації законодавства про правоохоронну
діяльність.
1. Засади діяльності суду, правоохоронних і правозахисних органів
передбачено в таких нормативно-правових актах:
Конституція України;
Кримінальний кодекс України;
Кримінально-виконавчий Кодекс;
Кодекс України про адміністративні правопорушення;
Господарський процесуальний кодекс України;
Кримінально-процесуальний кодекс України;
Цивільний процесуальний кодекс України;
Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина;
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права;
Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950
року та протоколи до неї, Закон України “Про основи національної безпеки
України”.
Правовий простір діяльності судів, прокуратури, міліції, служби безпеки,
митниці, прикордонних військ, нотаріату, органів юстиції та адвокатури
охоплює практично всі галузі законодавства.
Законодавчі чинники зосереджено в політико-правових документах, у яких
проголошено державну концепцію правоохоронної діяльності, її
конституційні засади, програму боротьби зі злочинністю, державні рішення
з питань внутрішньої політики, охорони правопорядку та забезпечення
стану законності.
Законодавство про засади діяльності судових, правоохоронних і
правозахисних органів стосується двох рівнів регулювання –
публічно-правового та індивідуально-правового.
На публічно-правовому рівні діяльність держави охоплює охорону та захист
державних інтересів, правових цінностей і прав широкого кола громадян,
їхніх конституційних прав, законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
У Конституції України значна частина статей, зокрема статті
3,5,6,8,13-19,21-68, 76,78,80,
81,85,87-89,92,95,98,101,105-108,111,116,119,121-131,145, 147- 153, так
чи інакше стосуються різних аспектів цієї діяльності.
Найбільший обсяг повноважень у цій сфері має Президент України як глава
держави, гарант державного суверенітету, Верховний Головнокомандувач,
політичний керівник Ради національної безпеки і оборони України. Йому
належить право призначати суддів (уперше), Генерального прокурора,
третину складу Конституційного Суду України, членів Кабінету Міністрів,
керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів
місцевих державних адміністрацій. Крім того, Президент здійснює
помилування. Адекватною рівневі його повноважень є особлива
конституційна процедура усунення особи з посади Президента країни, її
передбачено статтями 108 і 111 Конституції України.
Під час здійснення правосуддя суди керуються нормами Конституції
України, чинними нормативно-правовими актами. Суди наділено
повноваженнями оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого
нормативно-правового акта з погляду його відповідності Конституції.
Правоохоронні органи забезпечують державну безпеку й захист державного
кордону (ст. 17), захист правового порядку (ст. 19). А питання охорони
та захисту мають розв’язувати виключно на законодавчому рівні (ст. 92).
Крім того, в найвищому державному акті відзначено, що Збройні Сили
України та інші військові формування ніким не можуть бути використані
для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення
конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх
діяльності (ст. 17); визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в
особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією
України. Кожному гарантовано судовий захист права спростувати
недостовірну інформацію про себе й членів своєї сім’ї та права вимагати
вилучення будь-якої інформації, а також право відшкодування матеріальної
і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і
поширенням недостовірної інформації (ст. 32), сформульовано зобов’язання
держави відшкодувати за рахунок держави чи органів місцевого
самоврядування матеріальну та моральну шкоду, завдану незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб під час
здійснення ними своїх повноважень (ст. 56) тощо.
Отже, на публічно-правовому рівні закріплено найважливіші засади
правосуддя й право охорони, системи правового захисту, функції та обсяг
повноважень державних інституцій, а також конституційне походження
компетенції уповноважених органів під час здійснення судової,
правоохоронної та правозахисної діяльності.
На індивідуально-правовому рівні права й свободи громадянина є об’єктом
правового захисту, який кореспондується з обов’язком судів,
правоохоронних і правозахисних органів надавати такий захист і не
обмежувати проголошені права й свободи. Суб’єкт цих прав – громадянин –
завжди виконує індивідуальні правові ролі (службовець, найманий
працівник, підприємець, заявник, потерпілий тощо). В кожному конкретному
випадку виконання індивідуальної правової ролі законодавець формулює,
конкретизує відповідні такій ролі права й обов’язки. Належне виконання
таких правових ролей (прав і обов’язків) є невід’ємною частиною
правопорядку. За реалізації певної правової ролі можуть виникати
конфліктні відносини. Неналежне її виконання тягне за собою
відповідальність, для забезпечення якої передбачено систему доволі
суворих санкцій. Відповідальність настає як наслідок винної дії і є
правовою реакцією держави на правопорушення, на невиконання
правопорушником певної правової ролі.
Правоохоронні органи в системі захисту прав та інтересів конкретної
людини посідають особливе місце, їх наділено, як було зазначено раніше,
спеціальними повноваженнями, їх діяльність має владний характер і є
різновидом державної влади, що межує з використанням спеціальних
повноважень, тобто впровадженням конкретно адресованих дозволів,
приписів, заборон або процедур реалізації юридичної відповідальності.
Законодавець моделює повноваження для конкретної правової ситуації. У
кожній такій ситуації правовому становищу учасників притаманні розподіл
прав і обов’язків, встановлення юридичних наслідків реалізації цих прав
і обов’язків, межі правового захисту. Тому, наприклад, приймаючи заяву
від громадянина про вчинений злочин, орган, що її приймає, має
повідомити заявника про наявність кримінальної відповідальності за
неправдиві повідомлення про злочин.
За відновлення порушених прав і законних інтересів громадян, установ,
підприємств та організацій відповідають правовідносини, що
застосовуються у судочинстві, а також реалізують повноваження органів
юстиції і адвокатури з правового захисту законних інтересів фізичних і
юридичних осіб. Судові рішення з цього приводу є обов’язковими до
виконання на всій території України.
Отже, система законодавства про судову, правоохоронну та правозахисну
діяльність наявна як на публічному, так і на приватному правових рівнях.
Вона стосується визначеного в законодавстві кола учасників правових
відносин, засобів і меж правосуддя, правоохорони та правозахисту;
визначає перевагу щодо захисту законних інтересів і прав юридичних і
фізичних осіб.
2. Законодавство з окремих напрямів діяльності судових, правоохоронних і
правозахисних органів можливо розглянути таким чином: 2.1. Правосуддя та
його державне забезпечення викладено в законах України “Про
Конституційний Суд України”, “Про судоустрій України”, “Про статус
суддів”, “Про господарські суди”, “Про органи суддівського
самоврядування”, “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і
дисциплінарну відповідальність суддів України”, “Про державне виконавче
провадження”; Указі Президента України “Про Державну судову
адміністрацію України”.
В чинному законодавстві передбачено різні форми судочинства, а саме:
конституційне, третейських судів, кримінальних, цивільних,
господарських, адміністративних справ, а також функціонування судів
першої інстанції, судів апеляційної та касаційної інстанцій. Залежно від
кількості судів, що можуть розглядати конкретну справу, судочинство
поділяється на одноособове та колегіальне.
У законодавстві зазначено, що судовий розгляд справ повинен максимально
сприяти охороні прав і свобод людини й громадянина, прав і законних
інтересів фізичних та юридичних осіб.
2.2. Прокурорську діяльність визначено в Законі України “Про прокуратуру
України”, постановах Верховної Ради України “Про затвердження Положення
про класні чини працівників прокуратури України” та “Про затвердження
дисциплінарного статуту прокуратури України”, наказах Генерального
прокурора України.
Прийнятим у 1991 році Законом України “Про прокуратуру” (з відповідними
змінами станом на 15 травня 2003 року) встановлено нову систему
прокурорського нагляду, регламентовано участь прокурора в розгляді справ
у судах, чіткіше визначено функції прокуратури. Цим законом також
встановлено систему органів прокуратури, засади їхньої організації та
діяльності.
Наглядові повноваження є одними з найважливіших повноважень органів
прокуратури.
Органи прокуратури здійснюють нагляд за додержанням законів органами,
які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове
слідство; за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121
Конституції України, ст. 5 Закону “Про прокуратуру”). Генеральний
прокурор України та підпорядковані йому прокурори вживають заходів щодо
усунення порушень прав і законних інтересів громадян, притягують до
відповідальності винних у цьому осіб. Прокурорська діяльність – один із
засобів реалізації державної влади, яка функціонує виключно в інтересах
усієї держави; її закріплено Конституцією України, іншими правовими
актами. Державні інтереси полягають у захисті суверенітету,
територіальної цілісності, державного кордону, державної безпеки, прав
усіх суб’єктів права і господарювання та охороні землі як основи
національного багатства.
За Конституцією України (розділ VII) прокуратура становить єдину
систему, її не віднесено до будь-якої з гілок влади (законодавчої,
виконавчої, судової).
Органи прокуратури виконують наглядові повноваження не тільки на основі
Закону України “Про прокуратуру”, а й відповідно до базових законів, що
діють у певних правовідносинах. Це найважливіші для держави
забезпечувальні сфери відносин. Вони виникають у процесі реалізації прав
громадян (наприклад, право громадян на звернення до посадових осіб або
відносини, що забезпечують охорону навколишнього природного середовища,
боротьбу з корупцією тощо).
Органи прокуратури наділено повноваженнями наглядати за державними
посадовими особами й органами, що виконують правоохоронні дії.
Крім загальнодержавних нормативно-правових актів, важливе значення мають
також накази Генерального прокурора України, в яких відповідно до
чинного законодавства роз’яснено завдання органів прокуратури під час
здійснення ними конкретних наглядових повноважень.
2.3. Виявлення та розслідування злочинів і правопорушень передбачено в
Кримінально-процесуальному кодексі України, Кодексі України про
адміністративні правопорушення, законах України “Про
оперативно-розшукову діяльність”, “Про організаційно-правові заходи
боротьби з організованою злочинністю”, “Про державну податкову службу в
Україні”, “Про попереднє ув’язнення”, “Про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”, “Про
боротьбу з корупцією”, “Про розвідувальні органи України” та інших
нормативно-правових актах.
Законодавство з виявлення та розслідування злочинів охоплює види
діяльності, якими є: 1) оперативно-розшукова діяльність; 2) дізнання; 3)
досудове слідство. Особливість цієї діяльності полягає в тому, що
реалізацію її завдань покладено на державні органи та посадових осіб,
діяльність яких може здійснюватися в процесуальних (під час дізнання та
попереднього слідства) й позапроцесуальних (у порядку
оперативно-розшукової діяльності) формах.
Кожен із суб’єктів виявлення та розслідування злочинів різною мірою бере
участь у цій діяльності.
Наприклад, усі три види діяльності (оперативно-розшукова, дізнання й
попереднє слідство) притаманні міліції, податковій міліції, службі
безпеки; два види (оперативно-розшукова діяльність та дізнання) –
органам прикордонної охорони, органам і посадовим особам установ
Державного департаменту України з питань виконання покарань; лише один
вид (попереднє слідство) – слідчим органів прокуратури,
оперативно-розшукова діяльність – підрозділам оперативного забезпечення
охорони Управління державної охорони України, дізнання – органам
державного протипожежного нагляду, капітанам морських суден, що
перебувають у далекому плаванні.
Процедури з виявлення та розслідування злочинів чітко визначено. їх
формують виключно в законах. Процедури, регламентовані підзаконними
актами (інструкціями, наказами, настановами тощо) можуть застосовувати,
якщо вони не суперечать законові. Порушення посадовими особами
правоохоронних органів встановлених процедур визнають суттєвим
порушенням процесуального законодавства, яке тягне за собою визнання дій
з виявлення або розслідування неправомірними. Процедури з
оперативно-розшукової діяльності мають статус службової або державної
таємниці.
Отже, виявлення та розслідування злочинів охоплює різні види діяльності,
їх регламентацію передбачено як загальнодержавними нормативно-правовими
та міжвідомчими актами, так і внутрішньовідомчими актами, які не можуть
суперечити засадам правоохоронної діяльності, конституційним вимогам
щодо захисту й охорони прав і свобод людини.
2.4. Охорону державної безпеки та правопорядку визначено законами
України “Про Раду національної безпеки і оборони”, “Про Службу безпеки
України”, “Про боротьбу з корупцією”, “Про міліцію”, “Про пожежну
безпеку”, “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ”, “Про
державну митну службу”, “Про державний кордон України”, “Про Прикордонні
війська України”, “Про надзвичайний стан”, “Про адміністративний нагляд
за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, “Про органи і служби
у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, “Про
обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і
прекурсорів”, “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”, Указом
Президента України “Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією
та організованою злочинністю”, постановою Кабінету Міністрів України
“Про застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в
Українській РСР” та іншими нормативно-правовими актами. За Конституцією
України, Законом України “Про основи національної безпеки України”
створено систему забезпечення національної безпеки, яка охоплює охорону
державної безпеки та правопорядку. Специфіка законодавчого регулювання
охорони державної безпеки та правопорядку полягає в тому, що такі
загальнодержавні об’єкти охорони, як “національна безпека”,
“конституційний порядок”, “державний суверенітет”, “громадський порядок”
потребують застосування адекватних правомірних засобів охорони, серед
яких є виконання законних рішень органів державної влади та місцевого
самоврядування, державна підтримка забезпечення законності, державний
вплив на злочинність, її причини та умови, фінансовий контроль
господарюючих структур, контроль за міграційними процесами, заборона
незаконних воєнізованих формувань тощо.
Законодавчу основу охорони державної безпеки та правопорядку утворюють
конституційні та загальні правові й спеціальні повноваження суб’єктів
системи забезпечення національної безпеки. Наприклад, спеціальними щодо
цього повноваженнями наділено Президента України, Конституційний Суд
України, Верховний Суд України та суди загальної юрисдикції,
Генерального прокурора України, Раду національної безпеки та оборони
України, Національний банк України, міністерства, відомства, органи
державної влади й місцевого самоврядування.
2.5. Юридичний захист, адвокатську діяльність як напрям юридичної
діяльності передбачено в законах України “Про адвокатуру”, “Про
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, “Про нотаріат”,
“Про звернення громадян”, Указі Президента України “Про Положення про
Міністерство юстиції України” та інших нормативно-правових актах.
З прийняттям у 1996 році нової Конституції України юридична допомога
громадянам набула особливого значення. За Конституцією України обов’язок
із забезпечення права на захист від обвинувачення та з надання правової
допомоги під час розв’язання справ у судах та інших державних органах
покладено на адвокатуру (ст. 59). Професійним обов’язком судів і
правоохоронних органів та їх посадових осіб є роз’яснення громадянам
їхніх конституційних прав і свобод, які захищає суд. У законодавстві
передбачено різноманітні юридичні засоби допомоги (право громадян на
звернення, право прокурора на подання позову тощо), визначено окремі
категорії громадян, яким потрібно надавати юридичну та іншу допомогу в
обов’язковому порядку й за рахунок державного бюджету (неповнолітні,
потерпілі від правопорушень, нещасних випадків тощо), вказано наслідки
неотримання допомоги з боку державних органів окремими категоріями
громадян (ненадсилання до відповідного суду заяв осіб, узятих під варту,
з питань оскарження дій прокурора, відмова державним службовцем фізичним
особам у інформації, надання якої передбачено нормативними актами,
тощо).
Рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року
встановлено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Отже,
особа – фахівець у галузі права, яка може надавати правову допомогу
особисто або за дорученням юридичної особи, здійснюючи таку допомогу,
набуває статусу захисника в конкретній кримінальній, цивільній справі
або в адміністративному провадженні з притягнення особи до
адміністративної відповідальності.
3. Законодавство про гарантії здійснення судової, правоохоронної та
правозахисної діяльності, правового й соціального захисту її суб’єктів
можливо поділити на дві пов’язані між собою групи нормативно-правових
актів.
Законодавство, що передбачає державні гарантії здійснення судової,
правоохоронної і правозахисної діяльності, проголошено в законах, які ми
вже згадували та які стосуються окремих напрямів такого роду діяльності,
й у спеціальних щодо зазначеної теми законах, а саме: законах України
“Про статус суддів”, “Про прокуратуру”, “Про міліцію”, “Про Службу
безпеки України”, “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві”, “Про державну службу”, “Про джерела
фінансування органів державної влади”, “Про Вищу раду юстиції України”,
“Про адвокатуру”, “Про судову експертизу”, “Про порядок відшкодування
шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури і суду”, “Про державне виконавче
провадження”, “Про застосування амністії”, “Про державну таємницю”, “Про
організаційно-правові заходи боротьби з організованою злочинністю”, “Про
звернення громадян”, розпорядженні Президента України “Про Положення про
Міністерство юстиції України” та інших.
Правовий і соціальний захист працівників судів, правоохоронних і
правозахисних органів регламентовано адресне за допомогою законодавства,
яке визначає систему судів, правоохоронних і правозахисних органів, а
також законодавством, що поширюється на сферу державної служби або
стосується державного статусу суддів і працівників судів, а також
професійного статусу адвокатів, нотаріусів, захисників або представників
особи. Про це йдеться в законах України “Про статус суддів”, “Про органи
суддівського самоврядування”, “Про державний захист працівників суду і
правоохоронних органів”, “Про прокуратуру”, “Про міліцію”, “Про Службу
безпеки України”, “Про адвокатуру”, “Про Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини”, “Про нотаріат”, “Про пенсійне забезпечення
військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів
внутрішніх справ”, Положенні про порядок комплектування,
матеріально-технічного, військового, фінансового та соціально-побутового
забезпечення спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою
злочинністю Міністерства органів внутрішніх справ України, Положенні про
порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового
та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів Служби
безпеки України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю
України та інших.
Державні гарантії здійснення діяльності названих органів є її
невід’ємним складником. Такі гарантії стосуються як самої можливості
ефективно здійснювати юрисдикційну діяльність, так і щодо правомірності
такої діяльності. Судову діяльність мають виконувати лише суди та
професійні судді. Третейські суди не належать до системи правосуддя. Не
допускають делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій
іншими органами чи посадовими особами. Приватну детективну діяльність,
зокрема з розслідування злочинів, в Україні, як відомо, не передбачено.
За Конституцією, українським законодавством професійні судді, працівники
прокуратури, міліції, служби безпеки, податкових та інших правоохоронних
органів не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати
участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат,
обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану
роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Працівники міліції не
можуть брати участь у страйках.
Законодавство проголошує обов’язковість виконання вимог прокурора, в
тому числі під час проведення слідства слідчими (прокуратури, органів
СБУ, міліції, податкової міліції) у справах про діяння, що містять
ознаки злочину, право невідкладного прийому прокурорів керівниками
держави тощо.
Під час здійснення правоохоронної діяльності заборонено передавати й
розголошувати відомості, що можуть зашкодити слідству, інтересам людини,
безпеці України.
Держава забезпечує діяльність судів і правоохоронних органів бюджетними
коштами. Для потреб правоохоронної діяльності під час планування та
затвердження бюджету кошти виділяють щорічно, до того ж фінансування
можуть здійснювати лише за рахунок загальнодержавного бюджету (зокрема,
судів, органів прокуратури, юстиції, Міністерства внутрішніх справ,
митних органів, установ з виконання покарань).
Посадові особи судів, правоохоронних і правозахисних органів, захисники
та представники осіб із надання правової допомоги перебувають під
особливим захистом закону.
При цьому наявний принцип, за яким гарантії виконання правоохоронної і
правозахисної функцій мають бути адекватними кожному напряму такої
діяльності. За визначення статусу посадової особи (суддя, прокурор,
слідчий, дізнавач, оперативний уповноважений, державний виконавець,
захисник, представник особи тощо) в законодавстві передбачено конкретні
гарантії від зовнішнього впливу, матеріальні та соціальні гарантії.
Законодавство спрямовано на встановлення матеріальних гарантій посадових
осіб судів і правоохоронних органів. Від рівня їх матеріального
забезпечення залежить результативне виконання завдань правоохоронної
діяльності, ступінь протидії посадових осіб протизаконному впливові.
У Кримінальному кодексі в окремому розділі Особливої частини передбачено
відповідальність за дії проти правоохоронної діяльності. Це розділ XV –
“Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та об’єднань громадян”, у якому передбачено
відповідальність за:
– опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену
громадського формування з охорони громадського порядку й державного
кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК);
– втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (ст. 343 КК);
– погрозу або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345
КК);
– умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного
органу (ст. 347 КК);
– посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена
громадського формування з охорони громадського порядку й державного
кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК);
– захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як
заручника (ст. 349 КК).
Держава вбачає більшу суспільну небезпеку, коли від злочину страждає
працівник правоохоронного органу, тому встановлює у перерахованих
випадках вчинення злочину жорстку відповідальність. Тим самим держава
пильно захищає працівників правоохоронних органів, так само як і
військовослужбовців, а також членів громадського формування, які
охороняють громадський порядок або державний кордон, що пов’язано з
високим професійним і особистим ризиком правоохоронної діяльності.
Також у окремому розділі передбачено кримінальну відповідальність за
злочини проти правосуддя – Розділ XVIII, до яких віднесено погрозу або
насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного, умисне
знищення або пошкодження їхнього майна, а також за посягання на життя
зазначених осіб у зв’язку з їхньою діяльністю під час здійснення
правосуддя.
Під захистом кримінального закону перебувають близькі родичі працівників
судів і правоохоронних органів, що є додатковою гарантією захисту цих
осіб. Така ж відповідальність настає в разі вчинення зазначених
правопорушень щодо пенсіонера з числа суддів, працівників правоохоронних
органів або членів їхніх сімей і близьких родичів у зв’язку з виконанням
ними службових обов’язків у минулому.
У кримінальному законодавстві з набуттям чинності Кримінального кодексу
України вперше передбачено кримінальну відповідальність за втручання у
діяльність захисника чи представника особи, а також за погрозу чи
насильство, умисне знищення або пошкодження майна, посягання на життя
щодо захисника чи представника особи в зв’язку з діяльністю під час
надання правової допомоги.
Глава 3 ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА В СФЕРІ ПРАВООХОРОНИ
§ 1. Спрямованість і ефективність судової та правоохоронної діяльності
Спрямованість юридичної діяльності межує з поняттям “управління” або
“керівництво” соціальними процесами, діяльністю державних органів, які є
предметом адміністративного права. У цьому курсі проаналізовано лише
найважливіші елементи структури судової та правоохоронної діяльності,
які характеризують саме спрямованість на охорону й захист конституційних
цінностей української держави та суспільства, й у зв’язку з цим її
визнають ефективною.
У правоохоронній і судовій діяльності реалізують охоронну функцію
Української держави як публічної інституції, що є вагомим фактором
формування ідеології українського державотворення й суспільної моралі,
соціальних уявлень про справедливість і ефективність конституційного
порядку.
Як свідчить історичний досвід, викривлення цієї функції, підпорядкування
судів і правоохоронних органів лише політичним інтересам державного
керівництва є небезпечною справою. За допомогою органів Народного
комісаріату внутрішніх справ – Міністерства державної безпеки СРСР в
Україні проводили небезпечну антинародну діяльність, яку з
історико-правового погляду не можна визнати правоохоронною. Спеціальне
дослідження, проведене Верховним Судом України, свідчить, що масовим
репресіям за роки радянської влади було піддано майже всі прошарки
суспільства.
Тоталітарна система охорони соціальних відносин, через яку здійснювали
виключно примусовий вплив на поведінку людини, була притаманна певному
часу історії країни. До того ж державні органи культивували нічим не
обмежену заборонну правоохоронну діяльність. Демократична система
регулювання соціальних відносин, якої вимагає сучасність, на відміну від
попередніх років, коли діяв принцип абсолютизації заборони, тобто було
заборонено те, що не дозволено законом, потребує заміни заборони як
способу впливу на поведінку людини.
В Українській державі поступово утверджується новий принцип формування
взаємовідносин між людиною і державою – дозволено те, що не заборонено
законом. Правовий порядок за таким принципом ґрунтується на засадах,
відповідно до яких нікого не можна примусити робити те, що не
передбачено законодавством. А органи державної влади, їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на основі, в межах повноважень і в спосіб, які
передбачено Конституцією та законами України. У сфері кримінального
процесу діє принцип “дозволено лише те, що передбачено Законом, інакше
неодмінно запанує сваволя владних державних органів і посадових осіб,
які ведуть процес”. Спрямованість діяльності судових і правоохоронних
органів трансформується в її завдання. Правовий зміст завдань
стабілізує, впорядковує її. Є п’ять базисних завдань, що характеризують
спрямованість і ефективність діяльності правоохоронних органів:
1) збереження (охорона) наявного конституційного ладу;
2) захист конституційних прав і свобод громадян;
3) захист правомірних інтересів вітчизняного товаровиробника;
4) цілеспрямований розвиток системи судової та правоохоронної
діяльності, зокрема поліпшення їх кількісних і якісних показників;
5) боротьба зі злочинністю.
За часів СРСР найважливішим завданням був, переважно, лише один із її
складників (важливий, проте не основний і тому гіпертрофований) –
боротьба зі злочинністю. Зосередження діяльності правоохоронних органів
на одному антикриміногенному напрямі було б не зовсім правильним.
Боротьба зі злочинністю є, безперечно, важливим завданням їхньої
діяльності. За Указом Президента України від 21 липня 1994 року “Про
невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю”
правоохоронним органам приписано “вважати боротьбу зі злочинами проти
особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій і
банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на
транспорті головними напрямами діяльності”‘. Разом з тим слід зауважити,
що поняття боротьби зі злочинністю є оціночним, а тому його можна
трактувати і як гасло (ідею, тезу), яке використовують у політичних або
відомчих цілях.
Під приводом боротьби зі злочинністю в сучасних умовах можливе й
посилення охорони правопорядку, й фіскально-силовий тиск на господарські
та комерційні структури, й бюрократизація податкових процедур, і
впровадження тотальних форм контролю за підприємництвом, можливо, й
звуження захисту прав людини.
У сучасних умовах правоохоронну діяльність дедалі більше застосовують як
засіб управління та контролю за соціальними процесами, розвитком
господарської діяльності, за соціальною сферою. Поступово розширюється
вплив органів прокуратури, юридичної практики на банківсько-фінансову
сферу, на стан різних галузей народного господарства, зокрема на
паливно-енергетичний комплекс, транспортні перевезення, на приватизацію
державних підприємств, управління підприємствами, в статутному фонді
яких є частка державних коштів. При цьому застосовують ефективну
протидію соціальним відхиленням і правопорушенням. Зміст впливу
правоохорони має за мету лише доповнити економічні, фінансові та
технічні рішення, які приймають у процесі соціального управління, але не
замінити їх. Вплив правоохоронних органів має до того ж запобіжне
призначення.
Припиняючи контрабанду та випуск недоброякісної продукції, правоохоронні
органи докладають зусиль щодо розв’язання однієї з ключових проблем
економіки – захист вітчизняного товаровиробника, подолання негативних
товарообмінних відносин. Забезпечують захист вітчизняного
товаровиробника органи правосуддя та майже всі суб’єкти правоохоронної
діяльності, а саме: органи прокуратури, служба безпеки, митні органи,
прикордонні війська, органи внутрішніх справ, а також адвокатура.
Спрямованість правоохоронної діяльності проти небажаних соціальних явищ
має конструктивний характер, згідно з яким правові рішення лише
доповнюють економічні, фінансові та технічні рішення, комплексно
впливаючи на припинення та подальше обмеження цих явищ.
Правоохоронна діяльність – важливий складник внутрішньої політики, що
здійснюється в державі. Вона є одним із продуктів внутрішньої політики
держави, загальні засади якої визначає Верховна Рада України. На
сучасному етапі правоохоронна діяльність закономірно забезпечує
українське державотворення’. Ідеологія державотворення вимагає
організації оптимального управлінського процесу з питань внутрішньої
політики, неупередженого провадження в господарських, адміністративних,
кримінальних і цивільних справах, забезпечення прав і свобод людини й
громадянина, взаємної відповідальності державних органів і посадових
осіб, підкорення законові всіх державних органів і службових осіб.
Отже, правоохоронна діяльність має протидіяти виникненню небажаних у
суспільстві відносин, зменшувати насиченість конфліктних проявів.
Завданням судової діяльності є забезпечення захисту гарантованих
Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина;
прав і законних інтересів юридичних осіб; інтересів суспільства і
держави (ст. 2 Закону “Про судоустрій України”). Свої завдання суд
виконує під час здійснення правосуддя – розгляду і вирішення конкретних
судових справ.
Ефективність правового захисту залежить від здійснення
організаційно-управлінської функції. Кожний напрям діяльності судів і
правоохоронних органів має свою управлінську специфіку. На судові
інстанції як на державні установи покладено й організаційно-управлінську
функцію. Питання розгляду судових справ, виконання судових рішень,
ведення діловодства та судової статистики, узагальнення судової
практики, надання правової допомоги відповідно до міжнародних договорів,
розгляд звернень громадян пов’язані з організацією судової діяльності.
Слід зазначити, що її матеріально-технічна база має допомогти кожному
судді, секретареві судового засідання, відвідувачеві тощо.
У судах наявна потреба в діяльності стосовно виконання процесуальних дій
(своєчасний виклик свідків, експертів, заздалегідь своєчасне
повідомлення інших учасників судового розгляду, виготовлення та вручення
копій процесуальних документів, надіслання справ до касаційної
інстанції, звернення до виконання вироку, рішення, ухвали чи іншого
рішення тощо). Певної організації потребують і стосунки з іншими судами,
органами державної виконавчої влади та юстиції, іншими правоохоронними
органами, поточне планування роботи суду, систематизація обліку та
ведення кодифікації законодавства, складання довідок і аналіз роботи,
вручення їх адресатові тощо.
У структурі правоохоронних органів організаційно-управлінська функція
має відомчий характер, її адресовано кожному правоохоронному органові
залежно від його відомчої належності. Але, незважаючи на це,
ефективність діяльності органів досудового розслідування, які
зосереджено в міліції, податковій міліції, службі безпеки, органах
прокуратури, залежить від того, наскільки держава або названі відомства
забезпечують умови для їх процесуальної незалежності, надають
слідчо-криміналістичну техніку, оргтехніку, засоби зв’язку, в тому числі
міжнародного, тощо.
Отже, складниками ефективності судової та правоохоронної діяльності є
досконала організаційно-управлінська функція, рівень компетентності та
професіоналізм персоналу вповноважених органів.
§ 2. Моральність і ефективність діяльності суду та правоохоронних
органів
Моральною основою правоохоронної та судової діяльності має бути
презумпція довіри до людини та громадянина. Моральність правоохоронної
діяльності ефективна, коли вона сприяє досягненню мети правосуддя, а
правосуддя відповідно впливає на правоохоронну діяльність як на засіб
утвердження спокою й правопорядку. Поєднання моральності та ефективності
випливає із засад правосуддя та конституційних засад охоронної
діяльності, а саме:
а) додержання державними збройними формуваннями конституційного порядку;
б) невтручання в особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених
Конституцією; в) правова, матеріальна та моральна реабілітація
громадянина, якому завдано шкоди діями органів державної влади.
В умовах кризи правової моралі й падіння авторитету влади в масовій
свідомості необмежене посилення правоохоронних структур і бюрократизація
судової діяльності зумовлює падіння авторитету суду й правоохоронних
органів. Слід додати, що українське суспільство за короткий історичний
термін поділилося на правопорушників і законослухняну частину населення,
на платників і неплатників податків, на добропорядних і недобропорядних
громадян тощо. Захист суду або правоохоронних органів під час
розв’язання професійних питань, інтересів лише одних соціальних верств
посилить негативне ставлення й активізацію тих, хто перебуває на
протилежному боці. Отже, важливим моральним складником діяльності суду й
правоохоронних органів є їх справжня деполітизація, створення системи
контактів з усіма прошарками населення країни, культивування в
суспільстві довіри до юрисдикційних органів.
Виконуючи свої професійні обов’язки, персонал суду й правоохоронних
органів має в межах своєї компетенції задовольняти потреби суспільства,
а не тільки виконувати відомчі інструкції та настанови; підтримувати
законність і таким чином у межах повноважень уміти відстоювати інтереси
права й конкретних вимог закону, в тому числі протистояти неправомірним
інтересам окремих осіб, деяких відомств, організацій або підприємств
будь-якої форми власності.
Професійній правоохоронній, а також судовій діяльності, як відомо,
притаманні певні кількісні показники: загальна кількість судів і
правоохоронних органів, службових осіб, кількість закінчених
господарських, адміністративних, кримінальних або цивільних справ,
кількість розглянутих заяв про злочини та правопорушення, час,
витрачений на провадження з цього приводу, кількість актів застосування
права в різних напрямах правоохорони й правового захисту тощо.
Крім того, наявні також такі якісні показники правоохоронної діяльності,
як стиль роботи правоохоронного органу, система контролю за його
діяльністю, ступінь професійного ризику, межі відповідальності
співробітників правоохоронних органів і суддів, потенційно конфліктний
характер їх діяльності тощо. Захоплення кількісними показниками може
зумовити погіршення стилю роботи, понизити рівень її контролю, а
врешті-решт – втрату довіри від конкретних людей, що звертаються за
захистом. Отже, фактор моральності значно впливає на соціальну
ефективність діяльності суду й правоохоронних органів.
Слід додати, що діяльність посадових осіб судових і правоохоронних
органів має різні професійні інтереси. Наприклад, дії оперативного
уповноваженого карного розшуку, слідчого, прокурора, судді, адвоката,
державного виконавця, що можуть безпосередньо стосуватися кримінальної
справи, в провадженні якої вони брали участь на різних етапах, мають
різне правове завдання. Дії кожного з них мають не тільки відмінні
завдання, а й різну мотивацію їхньої праці, різні юридичні наслідки.
Встановлення істини в кримінальній справі іноді проходить крізь
виборювання достовірності та ґрунтовності доказової бази у цій справі.
Професійна судова та правоохоронна діяльність має актуальне
соціально-економічне призначення; її акцентовано на локалізацію
соціальне небажаних суспільних відносин.
За певних умов, зокрема неефективної діяльності правоохоронних органів,
соціальне небажані суспільні відносини трансформуються в конфлікти,
тобто в явища антисоціального спрямування, набуваючи вагомого
соціально-політичного резонансу. В сучасних умовах значення соціальної
загрози набули протекціонізм, зловживання службовим становищем,
хабарництво – все це зумовлює корупцію. Наркобізнес і наркоманія,
алкоголізм і проституція призводять до дезорганізації та розпаду сім’ї –
важливого соціального інституту. Слід зазначити, що безробіття, хронічна
невиплата заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат, занепад
системи охорони здоров’я та соціального захисту населення певним чином
загрожують нормальному функціонуванню сім’ї. Через недостатню або
нецільову допомогу малозабезпеченим сім’ям збільшується дитяча
безпритульність. Ефективність діяльності правоохоронних органів можна
проаналізувати на макро- та мікрорівнях суспільного життя.
На макрорівні суспільного життя кожне з цих явищ має іманентні, тобто
притаманні тільки їм, прояви; вони безпосередньо або опосередковано
впливають на посилення конфліктогенних процесів у соціальній і
економічній сферах, зокрема на регрес економіки, порушення соціальних
інституцій, деформацію суспільних відносин тощо. Як наслідок –
скорочення загальної популяції населення, зниження рівня його життя,
підвищення міграційних настроїв, криміналізація певних сегментів
економіки та торгівлі, активізація тіньового капіталу тощо.
На мікрорівні суспільного життя згадані явища пов’язані з численними
випадками несвоєчасного реагування з боку компетентних державних органів
на протиправні акти, неадекватною оцінкою співробітниками правоохоронних
органів конфліктних міжособових стосунків, некомпетентним розв’язанням
простих життєвих ситуацій службовими особами. Підвищення професійного
рівня, компетентності персоналу правоохоронних органів є основним
складником їхньої діяльності. Тексты принадлежат авторам и размещены
для ознакомления
§ 3. Координація правоохоронної діяльності
Одним із головних факторів об’єднання зусиль правоохоронних органів,
протидії злочинності є координація взаємодії правоохоронних органів.
Саме за її допомогою певні соціальні відхилення, злочинність може й має
бути поставлена під державний контроль.
Координація правоохоронної діяльності – це одна з управлінських функцій,
що об’єднує й систематизує зусилля правоохоронних органів для досягнення
загальної соціальне бажаної мети.
Координацію діяльності правоохоронних та інших державних і недержавних
органів по боротьбі зі злочинністю в структурно-функціональному й
функціонально-рольовому значенні можна визначити як спеціальну систему
теоретико-методологічних і праксеологічних засад інтерпретації методів і
методик упорядкування та взаємоузгодження організаційно-управлінської
діяльності правоохоронних та інших державних і недержавних органів і
організацій з метою створення ефективної організаційно-управлінської та
правової системи перманентного контролю за криміногенними процесами в
суспільстві та превентивної протидії злочинності.
До основних складників координації управління правоохоронними органами
можна віднести такі форми координації: спільні засідання колегій,
оперативні наради; обмін інформацією, спільні виїзди в регіони (області,
райони) для надання допомоги; створення спільних слідчо-оперативних
груп; запровадження й використання єдиних банків даних; взаємне
використання можливостей підготовки кадрів; проведення спільних
семінарів, конференцій; розробку й здійснення спеціальних операцій;
видання методичних рекомендацій та інших організаційно-розпорядчих
документів щодо здійснення боротьби зі злочинністю.
Характерною особливістю координації управління правоохоронними органами
є те, що під час її здійснення формують конкретні цілі, коригуючі чи
підтримуючі внутрішні та зовнішні фактори впливу щодо забезпечення
узгоджувальних дій правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю,
створюють ситуацію, за якої досить часто потрібно самостійно приймати
оперативні рішення. Координацію визначають як необхідний складник усіх
процесів управління, що охоплює значний спектр діяльності щодо
реалізації цілей управління. За характером координація має бути
самостійним засобом організації управління та застосовуватися для
забезпечення узгодження функціонування автономних підрозділів різних
правоохоронних органів, що мають спільну мету.
Координація, як і будь-яка функція й форма управління, має відносну
самостійність у своєму розвитку й тому може випереджувати зростаючі
вимоги або відставати від них. Настав час координаційного управління,
яке повинно спиратися на самостійність і відповідальність органів
управління правоохоронними органами, здатних гнучко реагувати на зміни
оперативної обстановки в сфері боротьби зі злочинністю та забезпечувати
високий кінцевий результат за рахунок цілеспрямованої орієнтації кожного
підрозділу правоохоронного органу на частку максимального позитивного
внеску до загального результату. Проте це не означає, що потрібно
відмовитися від інших функцій і форм управління. Необхідно більш тонко й
диференційовано застосовувати їх залежно від рівня складності системи
правоохоронного органу, що здійснює управління або яким управляють, та
співвідношення стимулюючих впливів управлінського механізму з
обов’язковим урахуванням характеру відносин між учасниками управління
шляхом поєднання зусиль по боротьбі зі злочинністю в процесі розв’язання
кардинальних завдань.
Великого значення набуває також розробка координаційних процедур у
зв’язку з динамікою розвитку координації під час виконання тих чи інших
завдань, функцій, що надалі дозволить визначити першочергові дії і зміст
тактичних операцій при документуванні та розслідуванні злочинів. Крім
того, своєчасне нормативне забезпечення процедур координації сприятиме
посиленню відповідальності керівників координуючих органів і виконавців
за досягнення кінцевої мети. Особливо важливе значення має процедурне
забезпечення не тільки на першочерговому етапі організації виявлення
злочинів, які вчиняють організовані групи, але й під час проведення
тактичних операцій, які забезпечують розв’язання значної кількості
завдань, що потрібно вирішити в процесі боротьби зі злочинністю.
Враховуючи транснаціональний характер злочинності, значну роль у
координації дій правоохоронних органів будь-якої країни мають відіграти
відповідні міжнародні угоди. Прикладом розв’язання зазначеної проблеми
може бути дотримання “десяти основних принципів”, ухвалених “великою
сімкою”, щодо вдосконалення міжнародного співробітництва в сфері
боротьби з фінансовими злочинами й іншими порушеннями законодавства та
угоди, в основу яких покладено Конвенцію про відмивання, пошук, арешт і
конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом. Більш предметне
правоохоронні органи співпрацюють тоді, коли між собою вступають у
міжнародні відносини на основі рішень, прийнятих на урядовому або
міжвідомчому рівні. В той же час, аналізуючи вказані правові акти, слід
зазначити, що склалася така практика, коли угоди в більшості випадків
розробляють центральні органи влади й управління, а самі правоохоронні
органи – учасники й виконавці цих норм міжнародних зв’язків – у їхній
розробці участі майже не беруть. У міжнародних угодах, де закріплено
принципові положення про розвиток і співробітництво на перспективу,
також майже не враховано інтереси та пріоритети правоохоронних органів,
їх кадрові, матеріальні, інформаційні та інші види ресурсів, що потім
несприятливо відображається на виконанні визначених завдань. Є й інші
причини, що негативно впливають на міжнародне співробітництво з питань
боротьби зі злочинністю.
Тому, насамперед, доцільно ресурсно забезпечити заходи, передбачені
угодами, щодо ефективнішої реалізації потенціалу таких форм взаємодії,
як обмін оперативною та іншою інформацією, яка має взаємний інтерес,
проведення спільних оперативно-розшукових заходів щодо попередження та
викриття злочинів; обмін досвідом роботи; організація спільних наукових
досліджень. Доцільним є також визначення пріоритетним зміцнення
багатосторонньої, особливо в межах СНД, міжнародно-правової бази
співробітництва по боротьбі зі злочинністю, особливо злочинів із
використанням високоякісних технологій, корупцією й легалізацією
(відмиванням) доходів від злочинної діяльності та інших національних
законодавчих актів.
Наявний стан взаємодії органів внутрішніх справ, служби безпеки,
податкової та митної служб по боротьбі зі злочинністю також потребує
суттєвого вдосконалення, а не обмежується лише проведенням епізодичних
спільних оперативно-профілактичних операцій. Позитивним прикладом
розв’язання зазначеної проблеми може бути Угода про інформаційне
співробітництво між Державною митною службою та Державною податковою
адміністрацією України, яка ефективно діє четвертий рік, але такі угоди
поодинокі.
Договірні відносини щодо скоординованої діяльності сприятимуть
правоохоронним органам передбачати та своєчасно вносити до своїх дій
певну автономність регулювання взаємовідносин у межах чинного
законодавства, що дозволить цілеспрямовано розширювати компетенцію тих
чи інших підрозділів управління за рахунок її перерозподілу, поєднувати
методи централізованого керівництва з оперативним управлінням і
самостійністю правоохоронних органів, спрощувати процедури міжвідомчого
узгодження рішень і здійснювати звільнення верхніх рівнів управління від
обов’язкового затвердження рішень, які приймають підлеглі в
ініціативному порядку для реалізації мети, поставленої вищими органами
та нормативне закріпленими завданнями, визначеними договором про
співпрацю в галузі боротьби зі злочинністю.
Договори мають сприяти єдності в регулюванні всього комплексу відносин,
що складаються між учасниками договору в ході його реалізації на основі
чіткого правового врегулювання відносин. Це допоможе пов’язати суто
управлінську діяльність із оперативною, дозволить використовувати й
поєднувати правовий, організаційний, управлінський і мотиваційний
механізми координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі
злочинністю.
Аналіз використання позитивного досвіду співпраці закордонних
поліцейських структур свідчить, що, обравши шлях удосконалення системи
правоохоронних органів, завжди корисно реально оцінити свій власний
досвід і, разом з тим, звернутися до практики та напрацювань учених
інших країн у цій галузі. Зарубіжні держави – як різні
суспільно-політичні утворення зі своєю історією, особливостями
державного устрою, політичною системою, культурою та традиціями – мають
свої підходи до координації діяльності власних правоохоронних органів. З
метою співпраці в міжнародному масштабі вони розробили й застосовують
ефективне законодавство, знайшли можливість фінансового забезпечення,
створення та функціонування низки міжнародних правоохоронних організацій
по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю, яку визнано
загрозою світового масштабу.
Аналіз звітів міжнародних організацій, статистичних даних про стан
боротьби зі злочинністю в різних країнах підтверджує важливість
міжнародного співробітництва по боротьбі зі злочинністю. Навіть ті
держави, які не мають тісних політичних і економічних контактів,
здебільшого не нехтують контактами в галузі протидії злочинності.
Великого значення надають таким формам взаємодії у боротьбі зі
злочинністю, як підписання та реалізація міжнародних договорів щодо
надання допомоги в кримінальних справах; виконання рішень і запитів
іноземних правоохоронних органів; регламентація кримінально-правових
питань; обмін інформацією.
Проведення спільних наукових досліджень із питань боротьби зі
злочинністю; обмін досвідом; спільна підготовка кадрів, взаємне надання
матеріально-технічної і консультативної допомоги.
Інститут координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі
злочинністю є самостійним, організаційно-правовим елементом, спрямованим
на забезпечення узгодженого функціонування автономних цілеспрямованих
систем для виконання законодавче визначених завдань, який на правовій
основі має впорядкувати та узгодити їх спільну діяльність із метою
ефективного попередження, викриття та розслідування економічних
злочинів.
Координацію управління правоохоронними органами по боротьбі зі
злочинністю як організаційно-правову категорію слід будувати на
принципах законності, процесуальної самостійності й відповідальності,
узгодженості дій, активного використання власного та світового досвіду в
зазначеній сфері державного управління. Поєднуючою ланкою взаємодії
правоохоронних органів повинна стати законодавче визначена організаційна
система управління як органічна єдність управлінського механізму та
організаційної структури, яка б зобов’язувала керівників правоохоронних
органів із державних позицій оцінювати ситуацію щодо стану
криміналізації суспільства та сфер економічної діяльності, визначати
сутність нових проблем і способи їх розв’язання у взаємодії з іншими
правоохоронними органами. Необхідно визнати першочерговими такі заходи
протидії злочинності: законодавче закріплення пріоритетності
міжнародно-правових норм боротьби зі злочинністю; приведення
національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових норм;
забезпечення точного, повного, всебічного й безперешкодного застосування
національно-правових норм, які відповідають світовим стандартам як у
власній практиці роботи правоохоронних органів, так і у відносинах із
відповідними органами взаємодіючих іноземних держав.
Доцільно врахувати та використати фактори, що сприяють активізації
міжнародних зв’язків по боротьбі зі злочинністю: значне її поширення;
потреба протидії їй світовими масштабами; адекватний рівень розвитку
міжнародного співробітництва правоохоронних органів; прагнення багатьох
держав сприяти активному залученню України до міжнародного
співробітництва; наявність реальної перспективи збільшення масштабів
відмивання “брудних коштів”, розповсюдження наркотиків і тероризму в
світі в цілому; активізація діяльності в міжнародних організаціях,
насамперед за програмами ООН та РАТР з питань міжнародного
співробітництва по боротьбі зі злочинністю.
Забезпечення умов, за яких особливо ефективними в боротьбі з економічною
злочинністю мають стати заходи щодо координації управління органами
правопорядку, фінансовими та регулятивними структурами в єдиній системі
обміну інформацією, що перетворять їх на своєрідну клірингову систему
для сприяння обміну необхідною інформацією з питань економічної
злочинності та фінансових порушень, допоможе правоохоронним органам
своєчасно вийти на слід злочинних елементів та їхніх доходів
кримінального походження. Сутність координації полягає в об’єднанні
зусиль правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед
організованою, в запобіганні їй, в узгодженні дій, додержанні
законодавства, зокрема процесуального.
Правовою базою організації взаємодії є:
– конституційні вимоги щодо захисту прав людини й громадянина;
– кримінально-процесуальне законодавство, що встановлює єдині завдання
перед слідчими органами й органами дізнання вповноважених міністерств і
відомств стосовно виявлення, розкриття, запобігання злочинам,
провадження в кримінальних справах і розшуку винних осіб;
– галузеві акти законодавства, які встановлюють функції та повноваження
відповідних правоохоронних органів щодо організації взаємодії;
– функціональні (спеціальні) акти законодавства;
– укази, розпорядження Президента України та постанови Уряду з питань
боротьби зі злочинністю й правоохоронної діяльності;
– державні програми боротьби зі злочинністю;
– міжнародні договори України з питань взаємодії у сфері боротьби зі
злочинністю;
– відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти (накази, інструкції);
– акти Генеральної прокуратури України з питань організації взаємодії
слідчих підрозділів, які мають міжгалузевий характер.
Взаємодія як організаційно-правова категорія ґрунтується на таких
основних принципах:
– неухильне додержання законності, конституційних прав і свобод громадян
усіма суб’єктами взаємодії;
– комплексне використання сил і засобів суб’єктів взаємодії за умови
чіткого розмежування компетенції;
– процесуальна самостійність співробітників правоохоронних органів, які
беруть участь у спільних міжвідомчих заходах, насамперед слідчих;
– персональна відповідальність уповноважених керівників, на яких
покладено функцію координації зусиль, за організацію та наслідки
заходів, насамперед спільних оперативно-розшукових і слідчих дій;
– узгодженість під час планування спільних заходів;
– безперервність у організації та керівній діяльності,
оперативно-розшукових заходах і провадженні в справах із розкриття
злочинів;
– активне використання новітніх наукових і технічних досягнень у роботі
із запобігання, розкриття та розслідування злочинів;
– постійний типовий обмін інформацією між працівниками різних відомств,
працівниками слідчих і оперативних підрозділів одного відомства з
додержанням правил нерозголошення даних попереднього розслідування й
оперативно-розшукових заходів.
Конкретні завдання працівників правоохоронних органів, які беруть участь
у організації, керівництві та безпосередньому здійсненні взаємодії,
випливають із загальних завдань, обумовлених законодавством. Такими
завданнями є:
– запобігання, розкриття, всебічне й об’єктивне розслідування злочинів;
– забезпечення невідкладних організаційних, слідчих і
оперативно-розшукових заходів;
– забезпечення профілактичних заходів щодо запобігання злочинності,
насамперед організованих злочинів і фактів корупції;
– своєчасне викриття та притягнення до відповідальності осіб, які
вчинили правопорушення, а також здійснення заходів, спрямованих на
відшкодування потерпілим заподіяної матеріальної шкоди.
Систему координації можна розглядати як соціально-правову модель,
складниками якої є: 1) владно-організуючі рішення з координації; 2)
методи координації; 3) форми координації; 4) договірні засади
координаційної діяльності; 5) прямі зв’язки між правоохоронними
органами. 1. Владно-організуючі рішення з координації діяльності
правоохоронних органів України. Ці рішення є актом свідомості й волі
людини або спільноти, за юридичним змістом – способом встановлення
правових норм або їх застосування в конкретних життєвих ситуаціях.
Рішення приймає уповноважений державний орган або посадова особа з
питань, що належать до їхньої компетенції.
Координаційне рішення – це акт управління, за допомогою якого суб’єкт
координації визначає підстави виникнення, зміни або припинення
узгоджених дій щодо безпосередніх суб’єктів координації. В основі
координаційного рішення має бути системне узгодження функцій відповідних
правоохоронних органів і компетенції уповноважених осіб.
Вимоги, що пред’являють до управлінських рішень такі: законність;
наукова обґрунтованість юрисдикційністю (або визначення повноважень
суб’єктів); високий рівень компетентності учасників процесу прийняття
рішень; конкретність; своєчасність надання й отримання інформації та
прийняття рішення.
В координаційному рішенні поєднуються формальні та неформальні складники
управлінської роботи. У реальній дійсності кожен суб’єкт рішення має
власні бажання, прогнози, власний образ реальності. Суб’єкт рішення
передбачає тенденції розвитку організацій, модифікує вплив різних
факторів, передбачає наслідки, що залежать від нього. Спільна
координована діяльність проходить через призму людської поведінки, яка
виявляється в неформальних зв’язках відповідної ієрархії відносин і
системі інформації.
Важливе значення під час прийняття рішень мають суб’єктивні фактори, які
доцільно враховувати. Такими є:
– особисті якості правоохоронців, які беруть участь у координаційній
діяльності;
– їхні статусні ознаки;
– міра делегованих повноважень і залучення їх до розробки й прийняття
рішень;
– правове становище (статус) правоохоронного органу. Заходи щодо
реалізації рішень із координації діяльності правоохоронних органів
адресовано таким суб’єктам:
– безпосереднім виконавцям наказу, розпорядження, в якому зазначено
програму дій для виконання такого рішення з відповідними термінами;
– суб’єктам, що забезпечують своєчасність виконання рішень;
– суб’єктам, що відповідають за організаційне та матеріальне
забезпечення виконання рішення, за організацію координуючих зв’язків
тощо.
Отже, управлінське рішення з координації діяльності правоохоронних
органів України – це владно-управлінський акт, у якому логічно викладено
компетенцію вповноважених суб’єктів щодо здійснення координаційних дій,
насамперед правоохоронними органами з їх структурними підрозділами й
окремими працівниками, які потрібні для досягнення поставленої мети,
виконання завдань, забезпечення інтересів, що охороняють.
2. Методи координації діяльності правоохоронних органів. Методи
координації – це засоби та способи організації координатором
управлінських організаційних і субординаційних відносин. Методи
координації мають владний і обов’язковий характер. До того ж силу впливу
використовують не тільки для примусу, а й для доцільної узгодженості
діяльності.
Перевага методів координації, на відміну від інших, полягає в тому, що
їхнє джерело пов’язано не лише зі статусом органу, який його застосовує,
а й зі змістом тих завдань, що стоять перед кількома органами.
Методи координації застосовують комплексно, поєднуючи всі компоненти
правоохоронної діяльності.
Розглянемо найважливіші методи координації правоохоронної діяльності.
Для розв’язання завдань, поставлених перед правоохоронними органами щодо
необхідності координації заходів зі швидкого реагування на зміни в
соціальній, економічній і нормативно-правовій сферах, важливим методом
має стати прогнозування. Воно пов’язане з екстраполяцією, моделюванням і
експертними оцінками.
Прогнозування – це один із найактивніших елементів
оперативно-аналітичної роботи.
Воно додає результативності діяльності правоохоронних органів і їх
структурних підрозділів усіх рівнів. Прогноз може бути ефективним тільки
в разі постійного й безпосереднього контакту аналітиків з керівником,
який приймає рішення.
Мета прогнозування – визначити напрями й форми діяльності та наслідки
реалізації прийнятих рішень. Прогнозування, відрізняючись від інших форм
передбачення, має враховувати змінний характер людської діяльності, яка
активно формує майбутнє. Прогноз – це інформація про майбутнє, що
втілюється в формі управлінського рішення.
Основи прогнозування майбутнього можна поділити на дві групи:
– реальні, тобто ті, що історично виникли як початок майбутнього
(теперішні);
– номінальні – ті, які вже створюють люди або будуть чи можуть бути
створені.
Вивчення лише наявних обставин недостатньо для прогнозування. Для
правоохоронних органів розпізнати можливі дії об’єктів координаційних
зусиль не менш важливо, ніж розпізнати фактичні обставини справ.
Прогнозування має бути безперервним, а сам процес повинен мати пошуковий
характер.
Саме безперервне прогнозування враховує взаємодію факторів прогностичної
ситуації і викриває становлення необхідного, бажаного майбутнього під
контролем зацікавленого правоохоронного органу.
Прогнозування сприяє прийняттю рішень щодо пріоритетних напрямів
взаємодії МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, ДПА, Державного комітету у
справах охорони державного кордону, Державного митного комітету,
Управління державної охорони.
3. Форми координації. Форми взаємодії правоохоронних органів можна
поділити на організаційні та процесуальні.
До організаційних форм взаємодії належать:
– спільне планування дій (організаційних, запобіжних, профілактичних,
слідчих і оперативно-розшукових);
– взаємний обмін інформацією про попередні й очікувані результати;
– взаємний обмін інформацією про результати та наслідки взаємодії;
– інформування про отримані дані в односторонньому порядку;
– спільний аналіз матеріалів (насамперед оперативно-розшукових) і
планування їх реалізації;
– внесення узгоджених коректив у спільний план заходів;
– матеріально-технічне та криміналістичне забезпечення здійснення
спільних заходів;
– використання спеціальних знань, науково-технічних заходів, засобів і
методів під час здійснення оперативно-розшукових заходів, розкриття та
розслідування злочинів;
– проведення спільних нарад, колегій і конференцій суб’єктів взаємодії
для визначення основних напрямів координаційних заходів, аналізу
наслідків і визначення заходів щодо усунення недоліків;
– проведення спільних занять суб’єктів координації, у тому числі з
запрошенням представників інших відомств, навчальних закладів,
науково-дослідних установ для підвищення кваліфікації та
професіоналізму.
Процесуальні форми (стосуються лише оперативно-розшукових і слідчих
дій):
– виконання доручень і вказівок слідчого, які обов’язкові для виконання
провадження органом дізнання розшукових і слідчих дій;
сприяння на вимогу слідчого під час провадження окремих слідчих дій;
виконання доручень слідчого під час провадження слідчих і розшукових дій
органом дізнання іншої адміністративно-територіальної одиниці; розшук
обвинуваченого, який переховується від слідства або якщо його
місцеперебування невідоме;
вжиття заходів щодо встановлення особи, яка вчинила злочин;
– повідомлення слідчого про результати оперативно-розшукових заходів у
кримінальних справах, які передано слідчому до встановлення особи, яка
вчинила злочин;
– порушення кримінальної справи й проведення щодо неї невідкладних
слідчих дій і оперативно-розшукових заходів стосовно злочинів,
провадження попереднього слідства щодо яких обов’язкове;
– участь спеціаліста в огляді місця події;
– проведення експертиз, у тому числі в позавідомчих експертних закладах.
4. Договірні засади координації в управлінні правоохоронними органами
України. Дієвим інструментом встановлення та регулювання координаційних
зв’язків, що має ефективну дію, як вважаємо, має бути договір. Договір –
акт про взаємну згоду в установленні зв’язків, що має юридичну силу.
При укладанні координаційного договору одна сторона зобов’язана
здійснити на користь іншої певний вид управлінської, оперативної або
інші види діяльності, а друга сторона має право вимагати здійснення їх,
тобто виникають зобов’язальні відносини.
Підтримання зв’язків між управлінськими системами – правоохоронними
органами має зумовлювати встановлення координаційних відносин між ними
на тих самих зобов’язальних підставах.
Формування координаційних діянь на основі договору має свої переваги.
Так, договір дозволяє встановити між сторонами формальні відносини з
чіткою регламентацією взаємних прав і обов’язків.
Обов’язковість договірних відносин сприятиме виникненню формальної
визначеності сторін, тобто правоохоронних органів, і взаємній
визначеності прав та обов’язків, забезпечить їх юридичним захистом.
Укладання договору передбачає добровільність у прийнятті на себе
зобов’язань. Це дасть змогу правоохоронним органам здійснювати
координаційну діяльність без спеціальних вказівок, приписів.
Договірні відносини сторін мають передбачати таку умову додержання
домовленостей, як санкціонована відповідальність.
Договір дозволить включити узгоджені умови, на яких його укладають. За
потреби необхідно оговорити зміни обсягу дій і характер взаємовідносин,
що встановлюють. Як наслідок – особлива точність регулювання відносин,
спрямована на забезпечення та реалізацію конкретного завдання, що
містить певну мету.
Договірні відносини дозволять правоохоронним органам передбачати та
вносити в свої відносини певну автономність регулювання взаємовідносин
між собою, але в межах чинного законодавства.
Договори сприятимуть єдності в регулюванні всього комплексу відносин із
координації зусиль, що складаються між учасниками договору в ході його
реалізації.
Цільовий характер діяльності, яку передбачатимуть договори, відображення
в них очікуваних результатів дасть змогу правоохоронним органам
використовувати різні методи управління з координації зусиль.
Сьогодні чинними формами договірних відносин з координації зусиль
правоохоронних органів у розкритті та розслідуванні злочинів є:
– міжнародні договори;
– міжнародні конвенції.
5. Прямі зв’язки між правоохоронними органами. Виникнення такої форми
взаємодії пов’язано з потребою своєчасного отримання та використання
інформації, що не завжди можливо за додержання так званої протокольної
формально-процесуальної форми взаємодії. Особливості прямих зв’язків між
правоохоронними органами полягають у тому, що самим учасникам цих
відносин надають усі необхідні повноваження, які не потребують втручання
вищих органів управління. Узгоджене розв’язання питань співробітництва
правоохоронних органів здебільшого переносять на рівень основної ланки –
структурних підрозділів або навіть окремих працівників (посадових осіб).
У системі цих відносин виникають і розвиваються різні зв’язки, в тому
числі й ті, які встановлюють безпосередньо.
За рівнями організаційної структури можна виділити такі види прямих
зв’язків:
а) між правоохоронними органами;
б) між правоохоронними органами, які належать до органів управління, та
іншими органами управління;
в) між правоохоронними органами, які не належать до органів управління,
та органами управління;
г) між правоохоронними органами та науково-дослідними установами.
Можна розглядати та групувати зв’язки за видами співробітництва
(запобігання злочинності, виявлення та розслідування,
науково-методологічне та ін.), за сферами здійснення злочинів (у
банківській, інформаційній сферах і т. ін.), призначенням зв’язків
(обмін інформацією, організація міждержавного співробітництва) та їх
організаційною формою (координаційні та інтеграційні зв’язки).
Правоохоронні органи мають використовувати форми прямих зв’язків
пропорційно ступеню складності й невизначеності завдань, які
розв’язують.
Серед поширених форм прямих зв’язків можна назвати такі:
а) використання прямих контактів між керівниками правоохоронних органів,
що взаємодіють з приводу розв’язання загальної проблеми боротьби зі
злочинністю;
б) встановлення взаємозв’язку між двома та більшою кількістю управлінь,
відділів, інших підрозділів правоохоронних органів, що мають контакти з
питань їх діяльності в сфері боротьби зі злочинністю;
в) створення тимчасових цільових груп для розв’язання завдань у сфері
боротьби зі злочинністю, що стосуються кількох управлінь (відділів,
інших підрозділів) правоохоронних органів;
г) створення постійно діючих груп для розв’язання міжфункціональних
проблем, що періодично виникають у сфері боротьби зі злочинністю;
д) встановлення подвійної відповідальності в критичних точках
розв’язання проблем у структурах координації управління правоохоронними
органами по боротьбі зі злочинністю.
Отже, використання прямих зв’язків правоохоронними органами сприятиме
найскорішому виконанню ними поставлених завдань, особливо коли йдеться
про об’єднання зусиль для досягнення якоїсь мети.
Діяльність правоохоронців по боротьбі з такими видами злочинності, як
організована злочинність та корупція, координує спеціально створений1 в
Україні орган – Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і
організованою злочинністю при Президентові України, який створено
відповідно до Указу Президента України від 26 листопада 1993 року № 561
(з наступними змінами та доповненнями). Таким чином, одним із основних
факторів протидії злочинності виступає координація діяльності
правоохоронних органів, яку здійснюють і потенційно можуть здійснювати
за багатьма напрямами.
РОЗДІЛ II Суд України
Глава 1 ОСНОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ
§ 1. Правосуддя, його ознаки та засади здійснення
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до Конституції України (ст.
126) судові органи виконують свою функцію незалежно від законодавчої і
виконавчої влади, в установлених Конституцією межах і згідно із законами
України.
Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу влади є
самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність
повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з
відповідними контрольними повноваженнями спеціально вповноважених
органів – судів.
Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження: це правовий
статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання
владних суддівських повноважень.
Заданими соціально-правових досліджень, в Україні поступово відбувається
трансформація ролі суду з органу примусу на гілку влади, яку покликано
здійснювати державний захист прав і свобод людини. Наприклад, з року в
рік суд має найкращий рейтинг серед інших інститутів (засобів масової
інформації, державних адміністрацій, у тому числі Адміністрації
Президента, прокуратури) – найвищу загальну довіру та найнижчу недовіру.
В незалежній Україні судова влада як складник державної влади почала
формуватися з прийняттям таких актів політичного характеру, як
Декларація про державний суверенітет України (1990 р.) та Акт
проголошення незалежності України (1991 р.).
28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово-правової реформи, яка
передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного
Суду, утворення спеціалізованих судів, введення апеляційних судів і
побудову органів суддівського самоврядування. За цей проміжок часу в
Закон України “Про судоустрій” неодноразово вносили зміни. Найсуттєвіші
відбулися 21 червня 2001 року, на основі яких стало можливим
удосконалення процесуальних кодексів, тобто тих нормативних актів, що
регламентують процедуру розгляду справ. Вагомим внеском у розбудову
судової системи України можна вважати прийняття 7 лютого 2002 року
нового Закону України “Про судоустрій України”.
Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, цю владу
можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи (суди);
по-друге, ці органи має бути наділено тільки їм притаманними
повноваженнями.
Судову владу реалізують через такі повноваження:
– здійснення правосуддя;
– конституційний контроль;
– контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень ідій
державних органів і посадових осіб;
– формування органів суддівського самоврядування;
– роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування
законодавства;
– утворення державної судової адміністрації.
Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення
правосуддя. Судову владу реалізують у діях суду, які не пов’язано з
розглядом справ. Насамперед це організаційні та інформаційно-аналітичні
дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики,
направлення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про
усунення порушень закону, вирішення скарг позивачів, відповідачів,
підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).
Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й
вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом
процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і
адміністративних справ. Судочинство здійснюють Конституційний Суд
України та суди загальної юрисдикції (ст. 1 Закону “Про судоустрій
України”).
Кількість розглянутих справ щороку збільшується. Наприклад, у 1998 році
судовим провадженням було закінчено 1,7 млн. справ. У 2001 році
кількість розглянутих справ збільшилася майже на половину. У 2003 році
судами України розглянуто по першій інстанції 5,8 млн. справ.
Зміни, що відбуваються в правовій системі, демократизація суспільства в
цілому безпосередньо впливають на якісний склад справ, які розглядають
суди. Останніми роками дедалі частіше розглядають позови громадян до
держави. Статистичні дані свідчать, зокрема, що в 1991 році було
зареєстровано всього 372 скарги громадян на неправомірні дії органів
державного управління й службових осіб, тоді як у 2000 році їх кількість
збільшилася до 23 тис. (у 85% таких справ позови задовольняються).
Правосуддю притаманна низка ознак, що відрізняють діяльність суду від
правоохоронної діяльності.
По-перше, його здійснюють шляхом розгляду й вирішення у Судових
засіданнях цивільних справ щодо спорів, захисту прав і законних
інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових
засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів
покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдовування
невинних; розв’язання господарських спорів, що виникають між учасниками
господарських правовідносин.
По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних,
кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.
По-третє, правосуддя здійснюють відповідно до законодавства України, на
основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують
порядок, процесуальну форму судового розгляду й рішень, які виносить
суд.
По-четверте, судові рішення ухвалюють суди іменем України, вони
обов’язкові до виконання на всій території України. Рішення, що набрали
законної сили у кожній конкретній справі, є такими ж обов’язковими для
всіх фізичних та юридичних осіб, яких стосуються, як і закон.
Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів
фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й
повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного
застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був
притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний (ст. 2
КПК України).
Завданнями цивільного судочинства, виходячи з того, як вони
сформульовані в ЩІК 2004 р., є справедливий, неупереджений та своєчасний
розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів
юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК 2004р.).
Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав громадян і
юридичних осіб. Цивільне судочинство дедалі реальніше наповнюється новим
змістом – захистом найважливіших прав людини.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації,
інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють
підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду
за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом
інтересів згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ.
Наприклад, у 2000 році всі господарські суди України розглянули 157675
справ (для порівняння в 1999 році – 134937 справ). У 2003 році
розглянуто 218164 справи. Таке різке зростання кількості звернень
суб’єктів господарювання до суду переважно пояснюють, по-перше, більшою
довірою до суду, а по-друге, збільшенням правопорушень у господарській
сфері.
Угода ж про відмову від права на звернення за судовим захистом, як
відомо, є нечинною.
Судовий захист прав має переваги перед розв’язанням спорів у
адміністративному порядку. В 1995 році до судів України надійшло всього
4830 скарг на дії органів управління й посадових осіб. Але вже в другій
половині 1996 року, коли почала діяти Конституція України, кількість
поданих до суду скарг збільшилася до 7726, у 1997 році їх було вже
11033, у 1998 році – 17217, а в 1999 році – 28847. Висновок очевидний:
громадяни почали частіше ніж у п’ять разів звертатися за захистом до
суду, що свідчить про неухильне зростання їхньої довіри до судової
влади. У 2003 році таких скарг надійшло 45324. Таким чином, суд,
здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист
гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини й
громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів
суспільства й держави.
У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних
засадах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади й
суверенітету – народу – на право як соціальну цінність. Демократичність
цих засад полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони
забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності
громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду
справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність
судового процесу та його повного фіксування технічними засобами,
державної мови судочинства. Широкі й реальні процесуальні права
учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і
простота судочинства дозволяють кожній зацікавленій особі реалізувати
право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане
Конституцією України. Отже, в засадах відображено демократичні риси й
загальну спрямованість права та його найважливіших інститутів.
Засади здійснення судочинства мають важливе значення й для
правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України мають
реалізовуватися в завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних
і господарських справах, його організаційній побудові та правоохоронній
діяльності.
Всі вони тісно взаємопов’язані й у сукупності становлять єдину систему.
Кожна з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства
в цілому, але між ними наявні взаємозв’язок і взаємодія, які визначено
єдністю мети й завдань судочинства. Дія однієї засади зумовлює дію
інших. Кожна з засад не може існувати відокремлено від системи в цілому.
Зміст окремих засад розкривається з урахуванням змісту засад іншої
галузі права.
За наявною класифікацією в засадах судочинства втілено засади формування
та існування власне права як специфічного соціального явища. Отже, ці
засади відображають сукупну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і
засад цієї галузі.
Статтею 129 Конституції України передбачено, що основними засадами
судочинства є: законність; рівність усіх учасників судового процесу
перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність
сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед
судом їх непереконливості; підтримання державного обвинувачення в суді
прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність
судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім
випадків, установлених законом; обов’язковість рішень суду.
У Законі “Про судоустрій України” визначено такі засади здійснення
правосуддя в Україні: здійснення правосуддя виключно судами; право на
судовий захист; рівність всіх учасників судового процесу перед законом і
судом; правова допомога при вирішенні справ у судах; гласність судового
процесу; державна мова судочинства; обов’язковість судових рішень; право
на оскарження судового рішення; колегіальний та одноособовий розгляд
справ; самостійність і незалежність судів; недоторканність суддів;
незмінюваність суддів; суддівське самоврядування (статті 5-17).
Науковці систему засад здійснення судочинства визначають по-різному.
До системи засад судочинства слід віднести:
1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) незалежність суддів і
підкорення їх лише законові; 3) державна мова судочинства; 4)
законність; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування
технічними засобами; 6) колегіальність і одноособовість судового
розгляду; 7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і
судом; 8) забезпечення доведеності вини; 9) змагальність сторін і
свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх
переконливості; 10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження
рішення суду; 11) обов’язковість рішень суду та інші.
Здійснення правосуддя виключно судом. Правосуддя є однією з форм
державної діяльності, яку здійснюють виключно суди шляхом розгляду й
вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних, адміністративних
і господарських справ у встановленому законом порядку. Цю засаду, як
було зазначено вище, закріплено в ст. 124 Конституції України, ст. 5
Закону України “Про судоустрій України” й відтворено в ст. 6 ЦПК України
1963 р. та ст. 15 КПК України, яка передбачає, що ніхто не може бути
визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному
покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону.
В ч. 1 ст. 124 Конституції зазначено, що делегування функцій судів,
привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускають. Не допускають також створення надзвичайних і особливих судів
(ч. 5 ст. 125 Конституції). Навіть в умовах введення на території
надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, утворені відповідно до
Конституції. Заборонено на такій території утворювати позасудові органи
або інші суди, а також спрощувати форми судочинства в чинних судах (див.
Закон України “Про надзвичайний стан”).
Незалежність суддів і підкорення їх лише законові. Згідно зі ст. 126
Конституції та ст. 3 Закону України “Про статус суддів”, ст. 14 Закону
України “Про судоустрій України” судді вирішують справи на основі
закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Незалежність
суддів під час здійснення правосуддя обов’язково передбачає підкорення
їх лише законові, бо інакше воно зумовить сваволю й беззаконня. Тому,
чим повніше й точніше в законі регламентовано діяльність суддів із
розгляду й вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі.
Так, Пленум Верховного Суду України в постанові “Про застосування
законодавства, що забезпечує незалежність суддів” від 12 квітня 1996
року № 4 вказує на те, що незалежність суддів є основною передумовою
їхньої об’єктивності та неупередженості. Суддя, підкоряючись лише
законові під час здійснення правосуддя та приймаючи рішення в судовій
справі, має керуватися тільки законом, виходити з власного її розуміння
й переконань, які ґрунтуються на всебічному, повному й об’єктивному
дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової
позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і
від представників влади та юридичних чи фізичних осіб.
Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який
спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання й
поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб із метою завдати
шкоди їхньому авторитету чи вплинути на неупередженість суду заборонено
й тягне за собою передбачену законом відповідальність (п. 5 ст. 14
Закону України “Про судоустрій України”).
Засада незалежності суддів має кілька значень.
По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади й
управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової
інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого
правосуддя на замовлення.
По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування
й прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового
засідання.
По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від
голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і
стабільність суду як надійної державної інституції.
Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу під час
здійснення ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їхнього
призначення, обрання й звільнення; їхня незмінюваність і
недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя;
таємниця нарадчої кімнати під час винесення рішень; заборона втручання у
здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи суддів;
створення необхідних умов для діяльності судів, а також матеріальне й
соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддівського
самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки
суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їхнього правового
захисту (ст. 14 Закону України “Про судоустрій України”).
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи
заарештований до винесення обвинувального вироку судом (частини 2 і 3
ст. 126 Конституції). Суддів обирає на посаду Верховна Рада України
безстрокове, але перше призначення на посаду професійного судді строком
на 5 років здійснює Президент України (ч. 1 ст. 128 Конституції). На
посаду суддю рекомендує кваліфікаційна комісія суддів. Професійні судді
не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у
будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати
будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім
наукової, викладацької та творчої (ч. 2 ст. 127 Конституції).
Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою
в Україні є українська мова. Закон України “Про судоустрій України” (ст.
10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюють у
випадках і в порядку, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст. 9
ЦПК України 1963 р. (ст. 7 ЦПК 2004 р.) та ст. 19 КПК України
судочинство проводять українською мовою або мовою більшості населення
певної місцевості.
Пленум Верховного Суду в постанові “Про застосування Конституції України
при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року № 9 вніс
роз’яснення, що судочинство мають проводити українською мовою. Лише за
клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов’язаний
застосувати під час провадження судочинства й іншу мову в порядку,
визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. З ст. 19 КПК
про те, що слідчі й ;судові документи відповідно до встановленого цим
Кодексом порядку вручають обвинуваченому в перекладі його рідною мовою
або іншою мовою, якою він володіє (п. 9).
Важливою проблемою є спілкування в процесі з глухими, німими та
глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення
їхнього права чути те, що відбувається в процесі, й бути почутими.
Відповідно до ст. 144 КПК України пред’явлення обвинувачення глухим і
німим та їхній допит проводять за правилами статей 140-143 КПК у
присутності захисника, а також особи, яка розуміє їхні знаки. Статтею
169 КПК передбачено, що допит німого або глухого свідка проводять за
правилами ст. 167 КПК за участю особи, яка його розуміє.
У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять більшість
населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених
пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх
межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не
становить більшості населення цієї місцевості, вони мають право
користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі.
Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами,
гарантує оплату послуг перекладача (п. 3 ст. 10 Закону України “Про
судоустрій України”).
Виходячи зі змісту ст. 6 Закону України “Про мови”, всі судді, секретарі
судових засідань і адвокати мають володіти українською й російською
мовами, а за потреби – іншою національною мовою в обсязі, необхідному
для виконання їхніх професійних обов’язків. Засада законності. У
Конституції України послідовно обґрунтовано засаду законності (статті 6,
8, 19, 68,129) як невід’ємний елемент демократичної правової держави.
Сутність цієї засади полягає в тому, що, по-перше, суд у своїй
діяльності під час вирішення справ має правильно застосовувати норми
матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся
діяльність суду підпорядкована чинному законодавству й здійснюється у
визначеній законом процесуальній формі.
Якщо міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано
Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, які
регламентовано в національному законодавстві, то застосовують правила
міжнародного договору.
Якщо немає норм закону, які регламентують спірні відносини, суд
застосовує норми права, що вирішують такі відносини, якщо немає
останніх, спір вирішують, виходячи з загальних принципів права.
Реалізація засади законності в суді забезпечується такими гарантіями:
1) можливістю перегляду судових рішень (у апеляційному, касаційному та
виключному провадженні); 2) участю захисника у справі, який шляхом заяв,
клопотань, скарг має спонукати відповідних посадових осіб до дій в межах
закону; 3) прокурорським наглядом за законністю досудового
розслідування; 4) гласністю судового процесу; 5) відповідальністю за
неповагу до суду.
Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.
У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України “Про судоустрій України”
серед засад судочинства проголошено власність судового процесу та його
повне фіксування технічними засобами.
Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це
суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою
суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимний бік життя осіб,
які звернулися до суду, в справах про злочини осіб, які не досягли
16-річного віку, в справах про статеві злочини та в разі, коли цього
потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист (ст. 20 КПК), а
також таємниці усиновлення (ст. 10 ЦПК 1963 р.). Відповідно до ст. 6 ЦПК
2004 р. закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий
розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка
охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у
справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання
розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб,
які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і
гідність. У господарських судах допускається закритий судовий розгляд,
коли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської
таємниці або коли сторони чи одна Зі сторін обґрунтовано вимагає
конфіденційності розгляду справи й подає відповідне клопотання до
початку розгляду справи по суті (ст. 44 ГПК України). Рішення й вирок
судів у всіх випадках проголошують публічно, крім рішень про усиновлення
(ст. 112 КпШС України, ст. 212 ЦПК). Їх зміст може бути доведений до
відома Заселення й засобами масової інформації. Однак у вироках і
рішеннях у справах, які слухали у закритих судових засіданнях, не
повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого
судового розгляду.
Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у
відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд
може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити
в залі судового засідання фото- й кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи
із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України “Про
судоустрій України”).
Колегіальність та одноособовість розгляду справ. Судочинство проводить
суддя одноособове, колегія суддів або суддя й народні засідателі чи суд
присяжних (статті 127 і 129 Конституції України, а також статті 7 і 124
ЩІК України 1963 р. (ст. 18 ЩІК 2004 р.), ст. 17 КПК, ст. 13 Закону
України “Про судоустрій України). Процесуальні кодекси визначають склад
суду залежно від складності провадження в справі, від тяжкості злочину,
від розміру покарання, яке може бути призначено судом, а в деяких
випадках і від згоди підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом.
Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядає суд першої інстанції,
одноособове суддя, який діє від імені суду, за винятком випадків,
зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті. Наприклад, кримінальні справи
про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення
волі на строк більше десяти років, розглядає суд у складі трьох осіб,
якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи
про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання
у виді довічного ув’язнення, в суді першої інстанції розглядає суд у
складі двох суддів і трьох народних засідателів, які під час здійснення
правосуддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи розглядає
суддя одноособове. Але, в разі скасування рішення суду, постановленого
суддею одноособове в справі по спорах про визначення місця проживання й
відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, справу
обов’язково розглядають у колегіальному складі суду.
Крім цього, якщо в справі об’єднано позовні вимоги, частина яких
підлягає колегіальному розгляду, справу розглядають колегіальне. Судді
місцевих господарських судів розглядають справи одноособово. Але залежно
від складності справи, будь-яку справу може бути розглянуто колегіальне
в складі трьох суддів.
Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розглядають
колегіальне в складі трьох суддів і більше.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цю
засаду передбачено ст. 129 Конституції, а також відображено в ст. 7
Закону України “Про судоустрій України”, ст. 6 ЦПК України 1963 р. (ст.
5 ЦПК 2004 р.) та ст. 16 КПК України.
Усім суб’єктам правовідносин гарантовано доступність судового захисту
їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим
судом. Відмова від звернення до суду за захистом порушеного права є
нечинною.
Правова рівність полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень
за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану,
місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Декларація про
державний суверенітет України проголошує також забезпечення рівності
перед законом і судом усіх громадян держави незалежно від їхніх
політичних поглядів. Рівноправність громадян забезпечено в усіх галузях
економічного, політичного, соціального й культурного життя.
Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть
відповідальність перед судами, які належать до єдиної судової системи,
не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких обмежень.
Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних,
адміністративних і господарських справ не суперечить цій засаді, бо
громадяни не дістають ніяких привілеїв (наприклад, у тих випадках, коли
справу розглядає в першій інстанції обласний, а не районний суд).
Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними
перед законом і судом, як і громадяни України, та користуються правом на
судовий захист, за винятками, встановленими законом (ст. 26 Конституції,
ст. 6 Закону України “Про судоустрій України”). Забезпечення доведеності
вини. Ця засада закріплена в ст. 129 Конституції України й означає, що
особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому
законом порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62
Конституції).
Конкретним формулюванням цієї засади є норма кримінально-процесуального
закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні
злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком
суду й відповідно до закону (ст. 15 КПК України). Юридичний зміст цієї
засади становлять такі положення: а) ніхто не зобов’язаний доводити свою
невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції); б)
обвинувачення не можуть ґрунтувати–ся на доказах, одержаних незаконним
шляхом (ч. 3 ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини
особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції); г) висновок
про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на
припущеннях; ґ) забороняється перекладати обов’язок доведення на
обвинуваченого.
Домагатися його покарання шляхом насильства, погроз та інших незаконних
заходів (частини 2,3 ст. 22 КПК); д) з обвинуваченим не можна поводитися
як із винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного
визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в
засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що ця
особа є злочинцем (ч. 2 ст. 15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст.
327 КПК України).
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує
матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4
ст. 62 Конституції).
Змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в
доведенні перед судом їхньої переконливості. Ця засада полягає в тому,
що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони:
в кримінальному судочинстві – сторона обвинувачення й сторона захисту, в
цивільному судочинстві – позивач і відповідач.
Ця засада є багатоплановою і має кілька складників, а саме:
а) ініціювання судового процесу заінтересованою особою; б) надання
сторонами в судовому розгляді доказів як самостійно, так і шляхом
звернення за допомогою до державних органів; в) сторони самостійно
доводять судові переконливість доказів, аргументів, мотивів, оцінок і
здійснюють попередній правовий аналіз; г) сторони зобов’язані
повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх
надходження; д) сторони відповідають перед судом за порушення в разі
попереднього неповідомлення суду та іншої сторони про наявність доказів
тощо.
Кожна зі сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів,
які передбачено процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному
судочинстві кожна зі сторін має довести ті обставини, на які вона
посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 30 ЦПК України
1963 р., ст. 10 ЦПК 2004 р.). У кримінальному судочинстві суд, прокурор,
слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати
обов’язок доказування на обвинуваченого.
Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу
щодо подання доказів, їх дослідження й заявлення клопотань, а отже
виступає гарантією всебічного, повного й об’єктивного дослідження
обставин справи й винесення законного, обґрунтованого та справедливого
рішення.
У процесі реалізації засади змагальності завжди постає питання про
доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) передбачено, що
юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, які виникають у
державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати
будь-яка справа. Значна кількість справ і складність процедури впливають
на тривалість їх розгляду.
Крім того, наявна процедура звернення до суду й розгляду справи з
фінансового погляду є досить обтяжливою: за загальним правилом,
необхідно попередньо сплатити державне мито, оплачувати проведення
експертизи, виклик свідків.
Труднощі, які виникають під час проведення судово-правової реформи,
свідчать, що є нагальна потреба вдосконалення наявних процедур,
спрямованих на ефективніше відправлення правосуддя й реальне
забезпечення права кожного громадянина на правову допомогу, в тому числі
й безплатну.
Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.
Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для
виконання завдань суду із захисту прав і охоронюваних законом інтересів
громадян та організацій, зміцнення законності й правопорядку,
утвердження принципу справедливості, забезпечення розвитку демократії,
її мають здійснювати за суворого виконання норм, що регулюють розгляд
цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у
апеляційному та касаційному порядку. Касація (від лат. розбиваю, руйную)
– форма перегляду судових рішень, що набрали законної сили, судами
касаційної інстанції (вищими спеціалізованими судами, Верховним Судом
України).
Перевіряючи справу, апеляційна та касаційна інстанції у кожному випадку
мають з’ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що
мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд визнав
встановленими; чи відповідають викладені в рішенні висновки суду
обставинам справи; чи не порушено норми матеріального або процесуального
права; чи правильно ці норми застосовано. Разом з тим суд касаційної
інстанції не може проводити судове слідство.
Свою діяльність апеляційний суд розпочав тільки після прийняття змін до
КПК, ЩІК та ГПК 21 червня 2001 р.
Апеляція (від лат. – звернення) – форма перегляду постанов суду першої
інстанції, що не набрали законної сили, судами вищої інстанції. Інститут
апеляції не є новим для вітчизняного права. Така система перегляду
судових рішень, що не набрали законної сили, існувала ще до 1917 р. Але
24 листопада (7 грудня) 1917 р. з прийняттям Декрету РНК № 1 “О суде”
апеляцію було ліквідовано. Так, зокрема, ст. 2 Декрету закріпила
правило, за яким рішення місцевих судів були остаточними й оскарженню в
апеляційному порядку не підлягали. Апеляційний суд наділено
повноваженням проводити своє судове слідство або обмежитися тими
матеріалами, які є в справі, тобто вправі дослідити нові докази, а також
ті, які є у справі, і ухвалити нове рішення.
Обов’язковість рішень суду. Конституція України (ст. 124) проголошує, що
рішення ухвалюються судами іменем України й є обов’язковими на всій
території України. Судове рішення – найважливіший акт здійснення
правосуддя. Обов’язковість рішень суду відзначає авторитет судової влади
й сприяє утворенню режиму законності та зміцненню правопорядку в
державі. Процесуальне законодавство встановлює (ст. 403 КПК України, ст.
14 ЩІК України), що вирок, рішення, ухвала й постанова суду, які набрали
законної сили, є обов’язковими для всіх державних і громадських
підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підлягають
виконанню на всій території України.
За невиконання судового рішення може настати кримінальна чи
адміністративна відповідальність. Зокрема, адміністративна
відповідальність настає у випадках (ч. 1 ст. 185 КпАП), коли службова
особа не вживає заходів до виконання такого судового рішення, як окрема
ухвала чи окрема постанова суду. Кримінальна відповідальність настає
(ст. 382 КК ) за умисне невиконання службовою особою, яка відповідно до
своїх повноважень має вжити заходів щодо виконання вироку, рішення,
ухвали, постанови суду в кримінальній, цивільній, господарській справі й
у справі про адміністративні правопорушення або перешкоджає їх
виконанню.
Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території
України за умов, визначених Законом України, відповідно до міжнародних
договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України
(п. 3 ст. 11 Закону України “Про судоустрій України”).
Участь народу в здійсненні правосуддя. Відповідно до Конституції України
(статті 124 і 127) та статей 65-72 Закону України “Про судоустрій
України” правосуддя відправляють професійні судді й у визначених законом
випадках – народні засідателі та присяжні. Народні засідателі беруть
участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах. Їх обирають із числа
громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку й постійно
проживають на території, на яку поширено юрисдикцію відповідного суду.
Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом
України “Про судоустрій України” встановлено обмеження щодо осіб, яких
не може бути включено до списків народних засідателів або присяжних, а
саме:
– визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;
– мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають
виконанню обов’язків народного засідателя;
– щодо яких провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд
кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;
– депутати всіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді,
прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів
внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси
(ст. 66).
Строк, на який народних засідателів закликають до виконання обов’язків у
суді, визначає Закон України “Про судоустрій України”. Його встановлюють
не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку
зумовлено необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з
їхньою участю (ст. 71 Закону). , На час виконання обов’язків у суді на
народних засідателів поширено гарантії незалежності й недоторканності
суддів.
Суд присяжних – це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон
надаватиме обвинуваченому в кримінальній справі право вибору – вимагати,
щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно
професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджувати під час
проведення попереднього засідання суду.
Коли справу слухає суд за участю народних засідателів, тоді суддя й
народні засідателі разом розглядають справу від початку судового
засідання й до винесення рішення по суті.
Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують
процесуальні акти, тобто діють як звичайний суд.
Натомість суд присяжних функціонує в зовсім інший спосіб.
“Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюватимуть докази та
виноситимуть вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного. Але
перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати суддя має дати їм
настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових
питань. Причому він має зробити це ненав’язливе, щоб не визначати
наперед волевиявлення присяжних”. Процесуальний порядок функціонування
суду присяжних ще не визначено.
Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. 3 ст.
129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослідженні доказів,
подає суду свої міркування з приводу застосування кримінального закону й
міри покарання щодо підсудного. Прокурор, підтримуючи обвинувачення,
зобов’язаний керуватися вимогами закону й своїм внутрішнім переконанням,
яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи (частини 1 і 2 ст. 264
КПК) (докладніше див. § 2 глави 1 розділу III).
Забезпечення обвинуваченому права на захист. Сутність цієї засади
полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від
обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією гарантовано,
що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених
законом, таку допомогу надають безоплатно. Обвинувачення не може
ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на
припущеннях.
Закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й
суддю до першого допиту обвинуваченого та підсудного роз’яснити їм право
мати захисника (ст. 21 КПК).
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової
допомоги під час розв’язання справ у судах та інших державних органах
діє адвокатура (ст. 59 Конституції).
Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Відмову від захисника не може бути прийнято:
– у справах осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину у
віці до 18 років;
– у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади
не можуть самі реалізувати своє право на захист;
– у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведуть судочинство;
– під час провадження справи про застосування примусових заходів
медичного характеру;
– коли санкція статті, за якою кваліфікують злочин, передбачає довічне
ув’язнення (ст. 45 КПК).
Суд, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати
обов’язок доказування на обвинуваченого. Закон забороняє домагатися
показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі,
шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК).
Обвинуваченому гарантовано право знати, в чому його обвинувачують;
давати показання або відмовитися давати показання; подавати докази,
заявляти клопотання й відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після
закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК).
Особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).
Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує
матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Повага до гідності особи, невтручання в її особисте й сімейне життя.
Відповідно до Конституції України кожен має право на повагу до його
гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина
без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим
дослідам (ст. 28 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його
особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених законом.
Обшук особи, а також її освідування, коли воно пов’язано з необхідністю
оголювати освідувану людину, може проводити лише слідчий тієї ж статі,
що й обвинувачений чи освідуваний, у присутності понятих цієї самої
статі (статті 184 і 193 КПК).
Відтворення обстановки й обставин події допускають лише за умови, коли
виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них
участь, і не є небезпечними для їхнього здоров’я (ст. 194 КПК).
За ст. 185 КПК під час обшуку або виїмки слідчий має вживати заходів для
того, щоб не було розголошено виявлені за цього обставини особистого
життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово
перебувають у цьому приміщенні.
Проте, охорону особистого й сімейного життя громадян не поширено на ті
його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави й
суспільства або порушують їх. Критерієм втручання є негативний, із
погляду суспільства, зміст особистого життя, його невідповідність
державним і громадським інтересам, його антисуспільний характер. Суд
може втручатися в сферу особистого й сімейного життя в разі виникнення
потреби захищати права й законні інтереси громадян, юридичних осіб і
держави.
Право на свободу та особисту недоторканність. Людину, її життя й
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнано найвищою
соціальною цінністю (ст. 3 Конституції). Кожна людина має право на
свободу й особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за
вмотивованим рішенням суду й тільки на підставах і в порядку,
встановлених законом (ст. 29 Конституції).
За нагальної потреби запобігти злочинові чи його припинити вповноважені
на те законом органи можуть застосувати затримання особи як тимчасовий
запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути
перевірено судом. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом 72
годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про
обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено
про мотив арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано
можливість з моменту затримання захищати себе особисто й користуватися
правовою допомогою захисника.
Кожному затриманому гарантовано право в будь-який час оскаржити в суді
своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів
заарештованого чи затриманого.
Недоторканність житла. Кожному гарантовано недоторканність житла. Не
допускають проникнення до житла або до іншого володіння особи,
проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням
суду (ст. 30 Конституції).
Ця засада принцип характеризує демократизм правового статусу особи в
суспільстві й є гарантією охорони матеріальних інтересів і особистого
життя громадян. Засада недоторканності житла притаманна як
кримінальному, так і цивільному судочинству.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей і майна
чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні
злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до
житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку.
Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції. Цю засаду закріплено в ст. 31 Конституції України.
Кожному гарантовано таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної
та іншої кореспонденції.
Особисте життя громадян, таємницю листування, телефонних розмов і
телеграфних повідомлень охороняє закон (ч. 2 ст. 14 КПК). Винятки можуть
бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, із метою
запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування
кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
Накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в поштово-телеграфних
установах можуть проводити лише на підставах і в порядку, встановлених
законом (ч. 3 ст. 14 КПК).
Листування, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона містить
інформацію про обставини (фактичні дані), що мають значення для справи,
належать до письмових доказів.
У цивільному судочинстві їх оголошують у відкритому судовому засіданні
тільки за згодою осіб, між якими листування і телеграфні повідомлення
відбувалися (ст. 187 ЦПК 1963 р., ст. 186 ЦПК 2004р.).
§ 2. Судова система України
Судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в
порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними
повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту гарантованих
Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина,
прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і
держави (ст. 2 Закону “Про судоустрій України”). Судова система України
становить сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах
організації і діяльності, що здійснюють судову владу.
Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та
Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної
юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка
складається із загальних і спеціальних судів.
Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до
адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження,
стабільність і єдність.
Єдність судової системи зумовлено метою та завданнями організації і
діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок
судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства,
обов’язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом,
забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів
судами загальної юрисдикції, обов’язковістю виконання на всій території
України судових рішень, фінансуванням судів виключно з Державного
бюджету України та вирішенням питань внутрішньої діяльності судів
органами суддівського самоврядування.
Відповідно до ст. 125 Конституції України та ч. 2 ст. 18 Закону “Про
судоустрій України” до системи судів загальної юрисдикції належать:
місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, Касаційний суд
України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Щодо
Касаційного суду України, то згідно з Рішенням Конституційного Суду
України від 11 грудня 2003 року Закон “Про судоустрій України” в частині
утворення такого судового органу визнано таким, що не відповідає
Конституції України (є неконституційним).
Відповідно до адміністративно-територіального устрою судову систему
України поділено на ланки. Поняття “ланка судової системи” пов’язане з
компетенцією кожного конкретного судового органу. Суди, які належать до
певної ланки судової системи, мають однакову предметну компетенцію, ті
самі функції і здебільшого розташовані в межах територіальних одиниць,
прирівняних одна до одної за адміністративним поділом.
Судова система загальних судів складається з трьох ланок:
1) місцеві суди району, району в місті, міськрайонні, військові суди
гарнізонів;
2) апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та
Севастополя; апеляційні військові суди регіонів і Військово-Морських
Сил; Апеляційний суд України;
3) Верховний Суд України.
Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в системі
судів загальної юрисдикції. Система господарських судів складається з
чотирьох ланок:
1) місцеві господарські суди;
2) апеляційні господарські суди;
3) Вищий господарський суд;
4) Верховний Суд України (Судова палата у господарських справах).
Завданням господарських судів є:
– захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників господарських
правовідносин;
– сприяння зміцненню законності в сфері господарських відносин;
– внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового
регулювання господарської діяльності.
Господарські суди сприяють зміцненню законності й протидіють проявам
злочинності в економічній сфері. З цією метою постійно направляють
окремі ухвали на адресу керівників підприємств, установ і організацій, у
діяльності яких виявлено недоліки, а також повідомлення до органів
прокуратури та внутрішніх справ. Щороку майже на 50% збільшується
кількість звернень суб’єктів господарювання за захистом своїх порушених
прав та інтересів.
Діяльність господарських судів ґрунтується на засадах:
– законності;
– незалежності, в тому числі й від органів законодавчої та виконавчої
влади, і підкорення лише законові;
– рівності всіх учасників процесу перед законом і господарським судом;
– гласності та відкритого розгляду справ, за винятком випадків, коли це
суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або за
наявності обґрунтованих заперечень однієї зі сторін;
– обов’язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду;
– змагальності сторін і свободи в наданні ними господарському суду своїх
доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості;
– повного фіксування судового процесу технічними засобами в порядку,
встановленому законом;
– забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень
господарського суду, крім випадків, установлених законом.
Господарські суди є юридичними особами, мають самостійний кошторис,
поточний, а за потреби – й інші рахунки в установах банку, печатку із
зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.
Працівники апарату господарських судів є державними службовцями, на яких
поширено дію Закону України “Про державну службу”. Фінансування
господарських судів здійснюють за рахунок Державного бюджету України.
Розмір асигнувань на утримання господарських судів затверджує Верховна
Рада України за поданням Голови Вищого господарського суду України.
Повертаючись до характеристики судової системи, слід зазначити, що
діяльність ланок судової системи визначають тим, які функції виконує суд
залежно від стадії розгляду справи, тобто в якій інстанції розглядають
справу. Отже, судова інстанція – це стадія розгляду справи в суді з
певною компетенцією. Справи в судах розглядають у першій інстанції,
другій інстанції – апеляційній та третій інстанції – касаційній. Справи
також можуть переглядати в порядку виключного провадження.
Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції цивільні, господарські,
адміністративні, кримінальні та інші справи в передбачених законом
випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших
судів.
У передбачених законом випадках місцевий суд розглядає справи про
адміністративні правопорушення.
Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих
судів і як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних і
цивільних справах, які віднесено до їхньої підсудності законом.
Для забезпечення права на апеляційне оскарження судових постанов,
ухвалених апеляційними судами в першій інстанції, відповідно до Закону
України “Про судоустрій України” (ст. 26) утворено Апеляційний суд
України.
Апеляція – це основний спосіб перегляду судових рішень у цивільних,
кримінальних і господарських справах, закріплений у законодавстві
більшості країн світу. Інститут апеляції здавна відомий і в Україні,
зокрема його досить докладно врегульовано в “Правах, за якими судиться
малоросійський народ” (1743 р.), де апеляцію визначено як “правильне
відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що
судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком,
винесеним у її справі в цьому нижчому суді”. Як універсальний спосіб
оскарження судових рішень, що не набрали законної сили, апеляція набула
законодавчого закріплення в Статуті цивільного судочинства Російської
імперії (1864 р.) і деякий час застосовувалась у судочинстві України
після проголошення нею незалежності в 1917 році. Згодом, у радянський
період, інститут апеляції припинив своє існування, а натомість було
введено інститут касації, що за змістом суттєво відрізнявся від
однойменного інституту європейського та світового процесуального
законодавства. В результаті проведення так званої малої судово-правової
реформи апеляція зайняла належне місце в процесуальних кодексах країни.
“Місцеві суди як суди першої інстанції вирішують зараз 90 відсотків
цивільних і кримінальних справ. Апеляційні суди будуть розглядати
апеляції на ці 90 відсотків рішень, а справи, в яких сторони не
погоджуються з рішенням апеляційної інстанції, направлятимуться до
касаційного суду”.
Верховний Суд України в межах своїх повноважень розглядає в касаційному
порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку
повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної
юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов’язані з винятковими
обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом, а також
здійснює інші повноваження, віднесені до його компетенції Конституцією
та законами України.
Суди першої ланки є виключно судами першої інстанції. Вони не можуть
виступати ні як касаційна, ні як апеляційна інстанція. Самостійною
формою перегляду постанов суду, що набрали законної сили, є перегляд у
зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами в порядку виключного
провадження. Такий порядок встановлено в кримінальному й цивільному
судочинстві та під час вирішення господарських спорів.
Суди загальної юрисдикції утворює й ліквідує Президент України
відповідно до Закону “Про судоустрій України” за поданням Міністра
юстиції України, погодженим із Головою Верховного Суду України або
головою відповідного вищого спеціалізованого суду. Підставами для
утворення чи ліквідації є зміна адміністративно-територіального устрою,
передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України.
Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням
Державного герба України й своїм найменуванням.
§ 3. Органи суддівського самоврядування
Незалежність судів і суддів України забезпечено належним функціонуванням
органів суддівського самоврядування, метою діяльності яких є колективне
вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів.
До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного
забезпечення судів і діяльності суддів, соціальний захист суддів та
їхніх сімей, а також інші питання, які безпосередньо не пов’язано зі
здійсненням правосуддя. Рішення із зазначених питань не пов’язані зі
здісненням правосуддя, приймають їх органи суддівського самоврядування
відповідно до закону.
Завданням органів суддівського самоврядування є:
– забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової
влади; зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в їх
діяльність;
– участь у визначенні потреб кадрового, фінансового,
матеріально-технічного та іншого забезпечення судів і контроль за
додержанням установлених нормативів зазначеного забезпечення;
– погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції,
призначення частини суддів Конституційного Суду України та суддів до
складу Вищої ради юстиції і обрання до кваліфікаційних комісій суддів;
– заохочення суддів і працівників апарату судів;
– здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур
у системі судової влади.
Організаційними формами суддівського самоврядування є:
1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляційного суду
України, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України;
2) конференції суддів загальних (крім військових) місцевих і апеляційних
судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;
3) конференції суддів військових судів;
4) конференції суддів спеціалізованих судів;
5) з’їзд суддів України.
Відповідно до ст. 105 Закону України “Про судоустрій України” збори
суддів – це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють
питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні
рішення з обговорюваних питань.
Крім того, збори суддів місцевих і апеляційних судів обирають делегатів
на відповідні конференції суддів, а збори суддів Апеляційного суду
України, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України –
делегатів на з’їзди суддів України, їх скликає за потреби, але не рідше
одного разу на шість місяців голова відповідного суду як за власною
ініціативою, так і на вимогу не менш як третини від загальної кількості
суддів даного суду. Збори суддів апеляційних судів скликає президія
відповідного суду за власною ініціативою або за пропозицією голови суду,
або на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів даного
суду не рідше одного разу на три місяці. Збори суддів Верховного Суду
України, збори суддів вищого спеціалізованого суду скликають за потреби,
але не рідше одного разу на три місяці.
Обов’язок виконувати рішення зборів суддів покладено на голову
відповідного суду, а в судах, де діють президії суду – на ці президії.
Відповідно до ст. 108 конференція суддів – це зібрання представників
суддів (делегатів) відповідних судів, на якому вони обговорюють питання
діяльності цих судів і приймають колективні рішення з обговорюваних
питань.
До повноважень конференції суддів належить вирішення таких питань:
– обговорення й вирішення питань щодо фінансування та організаційного
забезпечення діяльності відповідних судів;
– заслуховування звітів виконавчих органів конференції, інформації
відповідних управлінь державної судової адміністрації;
– визначення кількісного складу ради судців і обрання її членів;
– обрання членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів;
– розробка пропозицій на розгляд з’їзду суддів України;
– звернення з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності відповідних
судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
– обрання делегатів на з’їзд суддів України;
– обговорення інших питань, віднесених до повноважень органів
суддівського самоврядування.
У період між конференціями суддів функції суддівського самоврядування
виконує відповідна рада суддів, яка організовує виконання та контроль
рішень конференції, а також вирішує питання про скликання конференції
суддів.
З’їзд суддів України – найвищий орган суддівського самоврядування.
На з’їзді суддів України:
– заслуховують звіт Ради суддів України про виконання завдань органів
суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності судів і
суддів, стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності
судів;
– заслуховують інформацію Вищої кваліфікаційної комісії .суддів України
та голови Державної судової адміністрації України про їхню діяльність,
може висловлюватися недовіра голові Державної судової адміністрації
України;
– призначають і звільняють суддів Конституційного Суду України;
– призначають членів Вищої ради юстиції та приймають рішення про
припинення їхніх повноважень;
– обирають членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
– обговорюють потребу звернення з пропозиціями щодо вирішення питань
діяльності судів до органів і посадових осіб державної влади;
– визначають кількісний склад Ради суддів України та обирають Раду
суддів України;
– розглядають інші питання суддівського самоврядування.
24 жовтня 2003 р. на V з’їзді суддів України був затверджений Кодекс
професійної етики судді, норм якого судді мають прагнути додержуватися в
своїй професійній, громадській діяльності та приватному житті.
З’їзд суддів України скликає Рада суддів України один раз на три роки.
Для участі в роботі з’їзду суддів України може бути запрошено Президента
України, народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини, членів Вищої ради юстиції, представників Уряду,
інших центральних органів державної влади, представників навчальних і
наукових закладів та установ, громадських організацій та інших осіб.
Делегатів на з’їзд суддів України обирають на конференціях суддів, а
делегатів від Апеляційного суду України – на зборах суду, за нормою
представництва, визначеною Радою суддів України. Збори суддів
Конституційного Суду України обирають на з’їзд трьох делегатів із числа
суддів цього суду.
У період між з’їздами суддів України вищим органом суддівського
самоврядування є Рада суддів України, яку обирає з’їзд. До складу Ради
суддів України має бути обрано не менш як по одному представнику від
суддів Апеляційного суду України, конференції суддів військових судів,
конференцій суддів відповідних спеціалізованих судів, суддів Верховного
Суду України, а також суддів Конституційного Суду України. Представники
суддів загальних місцевих і апеляційних судів мають становити не менш як
половину від загальної кількості членів Ради суддів.
Глава 2 СТАТУС СУДДІВ
§ 1. Суддя – носій судової влади. Гарантії незалежності суддів
Суддя та залучені для здійснення правосуддя представники народу є
носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя.
Судді є посадовими особами судової влади, яких у конституційному порядку
наділено повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої
обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді і судах загальної
юрисдикції (загальних, військових, господарських, адміністративних
судах).
Статус суддів – це сукупність прав і обов’язків, закріплених чинним
законодавством стосовно порядку обрання суддів, їхніх повноважень,
гарантій їхньої діяльності та відповідальності.
Статус суддів закріплено та гарантовано Конституцією України, законами
України “Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд України”, “Про
судоустрій України”.
Судді в своїй діяльності є незалежними, підкоряються лише законові й
нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і забезпечує
це особливим порядком їхнього обрання (призначення), зупинення їхніх
повноважень і звільнення з посади; характерною процедурою з присвоєння
військових звань суддям військових судів; передбаченою виключно законом
процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення й
забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності
втручатися в здійснення правосуддя; встановленням відповідальності за
неповагу до суду чи судді; правом на відставку; недоторканністю суддів;
створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для
діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів
відповідно до їхнього статусу; особливим порядком фінансування судів;
системою органів суддівського самоврядування, на відміну від
загальнодержавного процесу управління (ст. 14 Закону України “Про статус
суддів”).
§ 2. Обрання суддів і припинення їхніх повноважень
Конституцією України (ст. 127) визначено, що правосуддя здійснюють
професійні судді та в установлених законом випадках – народні засідателі
й присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій і
профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати
оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Специфіка судової діяльності потребує, крім додержання засад
судочинства, ще й позбавленого політичної пристрасті суддю, дотримання
вимог несумісності. Належність судді до будь-якої партії небезпечна для
правосуддя. Необхідну за законом політичну нейтральність судді не може
бути зведено тільки до формальних заборон його зв’язків із політичними
партіями й рухами. Взагалі можливі й інші прояви суддею його політичних
симпатій або антипатій (надання матеріальної підтримки певним партіям,
участь у вуличних демонстраціях, агітація за кандидатів у депутати
тощо). Все це – акції політичного характеру, й суддя має залишатися
осторонь них. Якщо ж його політична заангажованість перетворюється на
постійний фактор, на тлі якого він продовжує виконувати свої професійні
суддівські обов’язки, то, незалежно від відсутності в судді формального
членства в партії або русі, цілком правомірним є порушення питання про
припинення його суддівських повноважень.
На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати
громадян України, які досягали 25-річного віку, мають вищу юридичну
освіту й стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживають в
Україні не менш як десять років і володіють державною мовою (ст. 59
Закону України “Про судоустрій України”).
Не може бути рекомендовано на посаду судді осіб, визнаних судом обмежено
дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи психічні
захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; щодо яких
провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної
справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.
Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їхнього
професійного рівня встановлює закон, зокрема Закон України “Про статус
суддів”. Наприклад, відповідно до ст. 7 цього Закону суддею апеляційного
суду може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти
років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю
не менш як п’ять років, у тому числі не менш як три роки на посаді
судді. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який
досяг на день обрання тридцяти п’яти років, має вищу юридичну освіту,
стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як десять років, у тому
числі не менш як п’ять років на посаді судді.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову
підготовку з питань юрисдикції цих судів. Відповідно до ст. 127
Конституції України ці судді відправляють правосуддя в складі колегій
суддів.
На посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендовано
відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянина України, не
молодшого тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять
років, володіє державною мовою, має вищу освіту в галузі знань, які
охоплено межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж
роботи за спеціальністю не менш як п’ять років.
Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого Складу суду є
складання кваліфікаційного екзамену. Цю умову не поширено на осіб, які
мають відповідний стаж роботи на посаді судді, давність якого не
перевищує одинадцяти років.
Звільнення судді або припинення його повноважень розглядають у контексті
незалежності й недоторканності суддів. У Конституції (ст. 126) та Законі
України “Про статус суддів” (ст. 15) дано вичерпний перелік випадків
припинення повноважень або звільнення з посади. Зокрема, щодо припинення
повноважень є підстави, які пов’язано з порядком проходження державної
служби (закінчення строку повноважень, досягнення
шістдесятип’яти-річного віку, переведення чи обрання судді на іншу
посаду, письмова заява про відставку або звільнення з посади за власним
бажанням), негативними життєвими ситуаціями (смерть судді або оголошення
його рішенням суду, що набрало законної сили, померлим; набрання
чинності рішення суду про визнання судді безвісно відсутнім тощо),
професійною непридатністю (звільнення в порядку дисциплінарного
провадження за професійною невідповідністю).
§ 3. Атестація та дисциплінарна відповідальність суддів
Для забезпечення формування корпусу професійних суддів і визначення
рівня їхньої фахової підготовленості, а також для розгляду питань про
дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про
звільнення судді з посади в системі судоустрою України діють такі
кваліфікаційні комісії:
– кваліфікаційні комісії суддів загальних судів;
– кваліфікаційна комісія суддів військових судів;
– кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;
– Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Строк повноважень
кваліфікаційних комісій суддів становить три роки з дня їх утворення. До
складу кваліфікаційних комісій суддів входять 11 членів, які мають вищу
юридичну освіту:
– шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії відповідно до
вимог Закону України “Про судоустрій України”;
– дві особи від Міністерства юстиції України;
– дві особи, вповноважені відповідною обласною (Київською, міською)
радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів;
– одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє в складі 13 членів, які
мають вищу юридичну освіту. До її складу входять:
– сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог Закону України “Про
судоустрій України”;
– дві особи, призначені Верховною Радою України;
– дві особи, призначені Президентом України;
– одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
– одна особа від Міністерства юстиції України. Відповідно до ст. 77
Закону України “Про судоустрій України” кваліфікаційна комісія суддів
має перевіряти відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим
законом, проводити їхнє кваліфікаційне атестування й давати висновок про
підготовленість до судової роботи кожного кандидата, якого пропонують на
посаду судді; а також давати висновки про звільнення з посади судді.
Крім того, на кваліфікаційну комісію покладено обов’язки проводити
атестацію суддів відповідних судів і присвоювати суддям кваліфікаційні
класи (не вище другого); розглядати звернення та подання про
дисциплінарну відповідальність суддів місцевих судів, проводити
пов’язані з цим службові перевірки, за наявності підстав, порушувати
дисциплінарні провадження тощо.
За результатами розгляду кваліфікаційна комісія суддів приймає рішення
(висновок), який викладає в письмовій формі. В рішенні (висновку)
зазначають дату й місце прийняття рішення, склад комісії, питання, які
розглядали, мотиви прийнятого рішення. Рішення (висновок) підписують
головуючий і члени комісії, які брали участь у засіданні.
Особа, стосовно якої прийнято рішення кваліфікаційної комісії суддів,
або особа, за поданням якої вирішувалися питання, в разі незгоди з цим
рішенням має право оскаржити його.
Вища кваліфікаційна комісія суддів України за своїми повноваженнями
може:
– давати висновок про можливість обрання суддів Верховного Суду України,
суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Апеляційного суду України,
а також висновок про звільнення зазначених суддів із посади;
– проводити атестацію суддів Верховного Суду України, вищих
спеціалізованих судів та Апеляційного суду України й присвоювати їм
відповідні кваліфікаційні класи;
– розглядати звернення про дисциплінарну відповідальність та суддів
апеляційних судів; проводити пов’язані з цим службові перевірки, за
наявності підстав, порушувати дисциплінарні провадження та вирішувати
справи про дисциплінарну відповідальність суддів зазначених судів;
– розглядати скарги на рішення (висновки) кваліфікаційних комісій
суддів;
– давати дозвіл на складання та приймати повторний (додатковий) іспит у
суддів, яким відмовлено в рекомендації до обрання суддею безстрокове;
– припиняти перебування у відставці судді (крім суддів місцевих судів)
та ін.
Метою проведення атестації є оцінка та стимулювання росту професійної
кваліфікації суддів.
Залежно від посади, стажу та досвіду роботи, рівня професійних знань,
суддям довічно встановлюють шість кваліфікаційних класів:
вищий, перший, другий, третій, четвертий і п’ятий.
Кваліфікаційні класи присвоюють: суддям Верховного Суду України – вищий
і перший кваліфікаційні класи; суддям вищих спеціалізованих судів –
вищий, перший і другий кваліфікаційні класи; суддям апеляційних судів –
перший, другий і третій кваліфікаційні класи; суддям місцевих судів –
другий, третій, четвертий і п’ятий кваліфікаційні класи.
Мінімальний строк перебування в кваліфікаційному класі, який дає право
на присвоєння наступного кваліфікаційного класу, встановлено: в п’ятому
й четвертому – три роки, в третьому й другому – п’ять років. Строк
перебування в першому кваліфікаційному класі не обмежено.
За суддею, який вийшов у відставку чи на пенсію, зберігають присвоєний
йому кваліфікаційний клас.
Втрата громадянства тягне за собою позбавлення судді кваліфікаційного
класу.
Чергову кваліфікаційну атестацію судді проводять не пізніше одного
місяця з дня закінчення строку перебування в присвоєному йому
кваліфікаційному класі. Дострокову кваліфікаційну атестацію може бути
проведено не раніше ніж через два роки з часу останньої атестації.
Особи, вперше обрані на посаду, проходять кваліфікаційну атестацію
протягом шести місяців після обрання, якщо вони мають стаж роботи, й
протягом двох років, якщо такого стажу не мають.
Порядок проведення кваліфікаційної атестації суддів передбачає, що на
суддю, який підлягає кваліфікаційній атестації, голова відповідного суду
складає характеристику, в якій відображено ділові та моральні якості,
дано оцінку його професійної діяльності.
Характеристику на голів судів складають голови судів вищого рівня.
Суддя має бути ознайомлений із характеристикою не пізніше як за
п’ятнадцять днів до проведення атестації.
Атестацію проводять у присутності судді, якого атестують, у формі
кваліфікаційного іспиту, кваліфікаційної співбесіди або повторного
(додаткового) іспиту. Кваліфікаційна комісія, залежно від рівня
професійних знань, стажу, досвіду роботи судді, приймає рішення про:
– присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу;
– присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу;
– залишення судді в раніше присвоєному кваліфікаційному класі;
– відкладення атестації до шести місяців.
За своїми повноваженнями кваліфікаційна комісія може дати висновок про
невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді й
звільнення його з посади судді.
Крім того, за наявності підстав, кваліфікаційна комісія може присвоїти
судді більш високий кваліфікаційний клас, ніж запропоновано в поданні,
внести подання про заохочення судді.
Рішення кваліфікаційної комісії з питань кваліфікаційної атестації може
бути оскаржено суддею, стосовно якого розглядали питання, до Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України в п’ятнадцятиденний строк з дня
вручення йому рішення. Скаргу подають через комісію, яка проводила
атестацію. Скаргу з матеріалами атестації надсилають до Вищої
кваліфікаційної комісії суддів України протягом трьох днів. її мають
розглянути протягом місяця з дня надходження.
За своїми повноваженнями, за наявності підстав, Вища кваліфікаційна
комісія може прийняти одне з таких рішень:
– залишити скаргу без задоволення;
– змінити рішення й присвоїти судді кваліфікаційний клас;
– залишити в раніше присвоєному кваліфікаційному класі;
– призначити повторний (додатковий) іспит.
За порушення законодавства під час розгляду судових справ, вимог, які
ставлять до судді, та обов’язків судді його притягують До дисциплінарної
відповідальності. За кожне з порушень накладають лише одне з таких
дисциплінарних стягнень (ст. 32 Закону України “Про статус суддів”):
-догана;
– пониження кваліфікаційного класу;
– за наслідками дисциплінарного провадження відповідна кваліфікаційна
комісія суддів може прийняти рішення про направлення рекомендації до
Вищої ради юстиції для вирішення питання про внесення подання про
звільнення судді з посади.
Дисциплінарне провадження включає:
– перевірку даних про дисциплінарний проступок судді;
– порушення дисциплінарного провадження;
– розгляд дисциплінарної справи.
Право ініціювати порушення дисциплінарного провадження відповідно до ст.
97 Закону України “Про судоустрій України” мають:
– Міністерства юстиції України;
– Голова Верховного Суду України (голова вищого спеціалізованого суду);
– Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;
– члени Ради суддів України;
– голова відповідної ради суддів;
– народні депутати України.
Відповідно до ст. 98 Закону України “Про судоустрій України”
дисциплінарне провадження здійснюють:
1) кваліфікаційні комісії суддів – щодо суддів місцевих судів;
2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України – щодо суддів апеляційних
судів;
3) Вища рада юстиції – щодо суддів вищих спеціалізованих судів і суддів
Верховного Суду України.
Рішення в дисциплінарній справі судді приймають більшістю голосів членів
кваліфікаційної комісії суддів, присутніх на засіданні. При накладенні
на суддю дисциплінарного стягнення враховують характер проступку, його
наслідки, особу судді, ступінь його вини, обставини, що впливають на
обрання міри дисциплінарної відповідальності.
Рішення в дисциплінарній справі судді про притягнення його до
дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено до Вищої ради
юстиції.
§ 4. Правовий і соціальний захист суддів
Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних
умов для діяльності суддів, їхнє матеріальне та соціальне забезпечення.
Держава гарантує судді заробітну плату, яка складається з посадового
окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу
років та інших надбавок. Судді військових судів одержують грошове
утримання, яке складається з посадового окладу, окладу за військове
звання, доплат за кваліфікаційний клас судді та за вислугу років
військовослужбовця.
Законом України “Про статус суддів” (ст. 44) передбачено, що не пізніше
як через шість місяців після обрання, суддю Конституційного Суду,
Верховного Суду або вищого спеціалізованого суду, який потребує
поліпшення житлових умов, забезпечують благоустроєним житлом у вигляді
окремої квартири або будинку – Кабінет Міністрів України, а суддю іншого
суду – відповідні місцеві органи державної виконавчої влади за
місцезнаходженням суду. Суддів військових судів забезпечують таким же
житлом і в ті самі строки за рахунок Міністерства оборони України. В
разі незабезпечення судді благоустроєним житлом у зазначені строки суд
за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за
ринковими цінами й передати їх у користування судді.
Судді мають й інші пільги, передбачені законодавством.
Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей (ст. 126
Конституції).
У разі надходження від судді заяви про вчинення в зв’язку з його
службовою діяльністю посягання на його життя і здоров’я, знищення чи
пошкодження його майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням
майна судді, образу чи наклеп на нього, а також про посягання на життя й
здоров’я близьких родичів судді (батьків, дружини, чоловіка, дітей),
погрозу їм вбивством, пошкодженням майна органи внутрішніх справ
зобов’язані вжити необхідних заходів, щоб забезпечити безпеку судді,
членів його сім’ї та збереження їхнього майна.
З метою створення умов для діяльності судів державою розроблено й
поступово втілюються в життя відповідні заходи щодо забезпечення їх
необхідним обладнанням, транспортом, засобами оргтехніки та іншими
матеріально-технічними ресурсами, в тому числі виділяють валютні кошти
для здійснення міжнародних зв’язків. Суддів і членів їхніх сімей
прирівняно щодо медичного, побутового та транспортного обслуговування до
відповідних посадових осіб Кабінету Міністрів України, місцевих
державних адміністрацій.
Життя й здоров’я суддів підлягають обов’язковому державному страхуванню.
В разі загибелі (смерті) судді, що сталася в зв’язку з виконанням
службових обов’язків, сім’ї загиблого виплачують одноразову допомогу в
розмірі десятирічного грошового утримання за останньою посадою.
Пенсію чи довічне грошове утримання судді виплачують йому повністю,
незалежно від заробітку, одержуваного після виходу на пенсію.
Глава 3 МІСЦЕВІ СУДИ
§ 1. Місцевий суд – основна ланка системи судів загальної юрисдикції
Місцевий суд є основною ланкою в системі судів загальної юрисдикції. Це
випливає насамперед з того, що суди саме цього рівня розглядають усі
кримінальні, цивільні, господарські та адміністративні справи, за
винятком тих, які віднесено законодавством до компетенції інших судів.
Засади його організації та діяльності закріплено в Конституції, законах
України “Про судоустрій України”, “Про статус суддів” і деяких інших
нормативних актах.
Суд цього рівня утворюють у районі, місті та районах міста, а також на
території міста і району – міськрайонний. В назві місцевого суду
використовують назву населеного пункту, в якому він знаходиться. До
місцевих загальних судів належать і військові суди гарнізонів. Місцевими
господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними
судами – окружні суди, які утворюють у округах відповідно до Указу
Президента України.
До складу місцевого суду входять: судді місцевого суду, голова та
заступник голови суду. В місцевому суді, в якому кількість суддів
перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника
голови суду.
За своїми повноваженнями місцевий суд є судом першої інстанції і
розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.
Зокрема, місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні
справи, а також справи про адміністративні правопорушення; місцеві
господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських
правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до
їх підсудності; місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні
справи, пов’язані з правовідносинами в сфері державного управління та
місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім
справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління,
розгляд яких здійснюють військові суди.
Порядок призначення (обрання) суддів до місцевого суду визначено
Конституцією України (статті 126 і 128) та Законом України “Про статус
суддів” (ст. 9).
§ 2. Голова місцевого суду
Голову місцевого суду та його заступника (ст. 20 Закону України “Про
судоустрій України” ) призначає на посаду строком на п’ять років із
числа суддів і звільняє з посади Президент України за поданням Голови
Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів – голови
відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради
суддів України (щодо спеціалізованих судів – рекомендації відповідної
ради суддів).
Обов’язки голови місцевого суду досить місткі. Він, зокрема, здійснює
організаційне керівництво діяльністю суду; визначає обсяг обов’язків
заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про призначення
на посаду судді чи обрання суддею безстрокове або припинення повноважень
судді видає відповідний наказ; приймає на роботу й звільняє працівників
апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця в установленому
законом порядку, застосовує щодо них заохочення та накладає
дисциплінарні стягнення; здійснює заходи щодо забезпечення формування
складу народних засідателів; організовує ведення судової статистики;
проводить роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду;
представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, громадянами та організаціями; здійснює інші
передбачені законом повноваження.
Голова місцевого суду з питань, що належать до його повноважень, видає
накази й розпорядження.
Як суддя голова суду здійснює правосуддя у судових справах.
§ 3. Організація роботи місцевого суду
Належна організація роботи місцевого суду має велике значення для
забезпечення виконання покладених на нього функцій. Завдання
організувати роботу суду покладено на голову суду.
Голова суду розподіляє обов’язки між суддями. Якщо до складу суду обрано
кілька суддів, то розподіл обов’язків між ними можливий за такими
принципами:
– зональний або територіальний (суддя розглядає всі справи в межах своєї
зони);
– предметний або функціональний (суддя розглядає тільки кримінальні чи
цивільні справи або навіть певну категорію справ);
– предметно-зональний (суддя розглядає лише кримінальні чи цивільні
справи в межах своєї зони);
– поточний (кримінальні справи розглядають по черзі, цивільні – суддя,
який прийняв заяву під час прийому громадян).
Для забезпечення ефективної роботи місцевих судів щодо здійснення
правосуддя діє апарат суду, структуру й штатну чисельність яких
затверджує Міністерство юстиції в установленому порядку за поданням
голови суду.
Голова суду добирає, приймає на роботу й звільняє з посади працівників,
яких не обирають: консультантів, секретарів суду та судового засідання,
завідувача канцелярії, діловода, архіваріуса тощо. Він здійснює загальне
керівництво роботою канцелярії суду, своєчасно вживає заходів щодо
усунення недоліків і упущень у її роботі.
Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії, керує роботою
секретарів, діловода, архіваріуса. На завідувача канцелярії покладають:
розподіл роботи між працівниками канцелярії суду й контроль за
виконанням ними своїх обов’язків; розподіл кореспонденції, що надійшла
до суду; контроль за веденням документів первинного обліку, нарядів,
обліку й реєстрації звернень громадян і юридичних осіб; організацію
обліку й зберігання судових справ, речових доказів; контроль за
своєчасним відправленням справ зі скаргами, поданнями, протестами до
вищої ланки суду; забезпечення збереження та правильного заповнення
трудових книжок працівників суду, особових справ і карток обліку тощо.
На секретарів суду покладають ведення діловодства з судових справ,
зокрема: реєстрацію, облік і зберігання справ (кримінальних, цивільних,
про адміністративні правопорушення та інших); ведення картотек,
журналів, нарядів; оформлення документів щодо повернення вироків до
виконання, рішень, ухвал, постанов суду і контроль за одержанням
повідомлень про виконання; підготовку й передачу до архіву закінчених
провадженням справ, картотек, журналів, нарядів та ін.
Крім того, секретар судового засідання виконує необхідну роботу під час
прийому суддею громадян; викликає учасників процесу й свідків; перевіряє
явку осіб, викликаних у судове засідання, й зазначає час перебування їх
у суді; веде протоколи судових засідань, оформляє справи після їх
розгляду; веде журнал судових засідань; виписує виконавчі листи у
справах, щодо яких судом допущено негайне виконання рішень, тощо.
Консультант суду веде облік законодавства й узагальнення судової
практики; інформує працівників суду про чинне законодавство та судову
практику судів вищої інстанції; обліковує окремі ухвали й контролює їхнє
виконання.
На архіваріуса суду покладають: ведення архіву; видачу копій судових
документів у справах, що є в архіві; облік і зберігання архівних справ
та ін.
Глава 4 АПЕЛЯЦІЙНІ СУДИ
§ 1. Порядок обрання, склад і повноваження апеляційних судів
Апеляційні суди – це суди другої ланки єдиної судової системи судів
загальної юрисдикції. Вони є судами вищого рівня для місцевих судів і
нижчими стосовно Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів.
У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та
спеціалізовані апеляційні суди, а саме: апеляційні суди областей,
апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної
Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів і апеляційний суд
Військове-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. За
потреби замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні
загальні суди, територіальну юрисдикцію яких поширено на кілька районів
області. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські
суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних
округах відповідно до Указу Президента України.
В апеляційних судах утворюються судові палати. В складі загального
апеляційного суду утворюється судова палата в цивільних справах і судова
палата в кримінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного
суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій
справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної
судової юрисдикції.
Апеляційний суд України має діяти в складі трьох палат: судової палати у
цивільних справах, судової палати у кримінальних справах та військової
судової палати.
Суди другої ланки мають однакову компетенцію та рівні права Щодо
розгляду кримінальних, цивільних, господарських і адміністративних
справ. Вони діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих
судів і як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних та
цивільних справах, які віднесено до їхньої підсудності законом.
Апеляційні господарські суди справ у першій інстанції не розглядають.
Апеляційні суди вивчають і узагальнюють судову практику, а також
здійснюють інші повноваження, надані їм законом. Апеляційний суд України
розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку
відповідно до вимог процесуального закону. Цей суд має переглядати в
апеляційному порядку судові рішення у справах, розглянутих апеляційними
загальними судами у першій інстанції. До його компетенції не віднесено
перегляд судових рішень у господарських і адміністративних справах.
До складу апеляційних судів входять судді, як правило, обрані Верховною
Радою України безстрокове чи, в окремих випадках, призначені Президентом
України в межах п’ятирічного строку. Кількість суддів у кожному
апеляційному суді визначає Президент України.
Голова апеляційного суду має першого заступника та заступників голови
суду – голів судових палат.
Голову апеляційного суду та його заступників зі складу суддів
відповідного апеляційного суду строком на п’ять років призначає і
звільняє Президент України за поданням Голови Верховного Суду України (а
щодо спеціалізованих судів – голови вищого спеціалізованого суду). Для
вирішення організаційних питань у апеляційних судах діє президія
апеляційного суду. До повноважень президії апеляційного суду віднесено
також розгляд узагальнень судової практики, надання методичної допомоги
місцевим судам тощо.
§ 2. Голова апеляційного суду та його заступники
Повноваження голови апеляційного суду визначено в Законі України “Про
судоустрій України” (ст. 28). Так, зокрема, він:
– здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
– розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
– на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення
повноважень судді видає відповідний наказ; утворює судові палати та
вносить на затвердження президії суду їхній персональний склад;
– організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання й
головує на засіданнях президії;
– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й
узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду
справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
– приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, присвоює їм
ранги державного службовця в порядку, встановленому законом, застосовує
щодо них заохочення й накладає дисциплінарні стягнення;
– організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату
відповідного суду;
– подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на
утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;
– представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;
– вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи голові
відповідного вищого спеціалізованого суду щодо кандидатур для
призначення на посади голів місцевих судів та їхніх заступників;
– здійснює інші передбачені законом повноваження. Перший заступник
голови апеляційного суду здійснює організаційне керівництво роботою
структурних підрозділів суду та виконує інші обов’язки, визначені
головою суду.
Заступник голови апеляційного суду (ст. 29 Закону) – голова судової
палати:
– організовує роботу відповідної судової палати;
– формує колегії суддів для розгляду справ, головує в судових засіданнях
або призначає для цього суддів;
– організовує ведення судової статистики, аналіз і узагальнення судової
практики в справах, віднесених до компетенції палати;
– має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в
яких набрали законної сили;
– інформує президію суду про діяльність судової палати;
– здійснює інші передбачені законом повноваження. Голова апеляційного
суду та його заступники здійснюють також функції судді і беруть участь у
здійсненні правосуддя.
§ 3. Суддя апеляційного суду
Головним обов’язком судді апеляційного суду є здійснення правосуддя в
порядку, встановленому процесуальним законом. Судді апеляційних
загальних судів беруть участь у розгляді справ у апеляційному порядку та
у першій інстанції. Під час розгляду справи у першій інстанції суддя
може бути головуючим у судовому засіданні або входити до складу колегії
суддів, а в апеляційному порядку – головуючим, доповідачем у справі або
членом складу суду.
Суддя здійснює процесуальні дії та організаційні заходи, спрямовані на
забезпечення розгляду справи; контроль за своєчасним зверненням до
виконання постановлених за його участі судових рішень. Суддя може
проводити узагальнення судової практики, надавати методичну допомогу
місцевим судам тощо.
§ 4. Організація роботи апеляційних судів
Організацію роботи судів другої ланки покладено на голову суду та його
заступників. Голова суду здійснює загальне керівництво. Заступники
голови суду відповідають за стан діловодства у відповідних структурних
підрозділах апарату суду.
До апарату апеляційного суду й прирівняних до нього судів входять
помічник голови суду, завідувач канцелярії, секретарі суду, секретарі
судового засідання, консультант, діловод, судовий розпорядник,
архіваріус, завідувач господарства.
Завідувач канцелярії організовує роботу канцелярії; керує роботою
секретарів, діловодів, друкарок, архіваріуса; організовує прийом
відвідувачів, доповідає голові суду або заступникам про кореспонденцію,
що надійшла до суду; здійснює контроль за веденням документів первинного
обліку, нарядів, обліку й реєстрації звернень громадян і юридичних осіб
та строками їхнього вирішення; контролює відправку справ зі скаргами,
поданнями, протестами до вищої ланки судової системи.
На секретарів суду покладено: виконання доручень голови суду,
заступників голови суду та завідувача канцелярії; реєстрацію, облік і
зберігання кримінальних, цивільних, про адміністративні правопорушення
та інших справ і матеріалів; ведення картотек, журналів, нарядів;
оформлення документів щодо звернення до виконання вироків, рішень,
ухвал, постанов суду й контроль за одержанням повідомлень про виконання;
облік і зберігання речових доказів (також може бути покладено на
судового розпорядника) тощо.
Секретарі судового засідання ведуть протокол судового засідання;
оформляють справи після їхнього розгляду; ведуть журнал судових
засідань; викликають засідателів і обліковують їхню роботу, складають і
вивішують списки справ, призначених до розгляду в судовому засіданні,
тощо.
Консультант суду проводить роботу з обліку законодавства й судової
практики; бере участь в узагальненні судової практики та обліковує цю
роботу.
Голова обласного суду може мати в складі суду помічника, на якого
покладають: збирання, узагальнення пропозицій і підготовку проекту плану
роботи суду; контроль за виконанням плану роботи суду; організацію та
аналіз роботи з вирішення звернень громадян і юридичних осіб;
діловодство по кадрах, ведення книги наказів; ведення судової статистики
(може виконувати консультант з питань статистики), правильне та
своєчасне складання звітів; підготовку даних судової статистики та інших
матеріалів для розгляду на оперативних нарадах, засіданнях президії;
контроль за виконанням рішень оперативних нарад і засідань президії;
забезпечення зв’язку із засобами масової інформації, правоохоронними
органами та підготовку відповідних матеріалів.
Судовий розпорядник, про якого згадували раніше, забезпечує додержання
порядку в залі судового засідання та приміщенні суду; контролює
наявність наочної довідкової інформації, а саме: покажчиків кабінетів,
графіків прийому громадян, зразків процесуальних документів, списків
розгляду справ; забезпечує виконання розпоряджень головуючого щодо
порушників у судовому засіданні – складання відповідного протоколу; за
потреби викликає працівників міліції для наведення порядку в залі
судового засідання та приміщенні суду; запрошує свідків до залу, стежить
за тим, щоб недопитані свідки не спілкувалися з допитаними; у виняткових
випадках для забезпечення оперативного розгляду справ терміново
доставляє листи, запити, інші документи; контролює своєчасну доставку до
суду конвойною службою осіб, які перебувають під вартою, та своєчасне
виготовлення й вручення конвойній службі необхідних документів;
обліковує й зберігає речові докази; за потреби забезпечує доставку
речових доказів у встановленому порядку на судове засідання. Діловод
веде облік вхідної і вихідної кореспонденції.
Глава 5 ВІЙСЬКОВІ СУДИ
§ 1. Види військових судів, порядок їхнього обрання, склад і загальні
повноваження
Відповідно до Закону України “Про судоустрій України” (ст. 21) в Україні
діють військові суди гарнізонів як місцеві суди, військові суди регіонів
і Військово-Морських Сил – як апеляційні суди (ст. 25). У складі
Верховного Суду України діє Військова судова колегія (ст. 48).
Законодавством визначено, що діяльність військових судів спрямовано на
запобігання будь-яким посяганням на безпеку України; підтримання
боєздатності й боєготовності Збройних Сил та інших військових формувань;
охорону прав і свобод військовослужбовців та інших громадян; охорону
прав і законних інтересів військових частин, установ та організацій.
Таким чином, на військові суди покладено завдання здійснювати правосуддя
в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачене
законодавством України.
Суттєвим фактором, що зумовлює особливість становища військових судів є
те, що їх утворюють і діють вони в специфічних умовах Збройних Сил та
інших військових формувань. Це пов’язано насамперед з тим, що в
організації і функціонуванні Збройних Сил на першому місці стоїть
забезпечення безпеки держави, необхідної боєздатності, підтримання
військової дисципліни та встановленого порядку несення служби. По-друге,
дислокацію військ і флоту не пов’язано з адміністративно-територіальним
устроєм, що відповідно впливає на організацію та діяльність військових
судів. По-третє, під час визначення підвідомчості справ військовим судам
завжди враховуватимуть, чи належать суб’єкти правовідносин до числа
військовослужбовців.
Визначення підсудності справ військовослужбовців потрібно здійснювати за
процесуальним законодавством. Сьогодні його ще не приведено у
відповідність із Законом України “Про судоустрій України”.
Ці питання вирішуються так:
– у разі обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні злочинів,
якщо справа хоч би про один із злочинів підсудна військовому суду, а про
інші – загальному суду, справу про всі злочини розглядає військовий суд;
– у разі обвинувачення групи осіб у вчиненні одного або кількох
злочинів, що не є військовими злочинами, якщо справа щодо хоч би одного
з обвинувачених підсудна загальному суду, справу щодо всіх обвинувачених
розглядає загальний суд;
– справи про злочини, вчинені особами, зазначеними вище, в період
проходження ними військової служби, розглядають військові суди й у тому
разі, якщо на момент розгляду справи вони вже звільнилися з військової
служби;
– справи про злочини, вчинені особами до їхнього призову чи вступу на
військову службу, розглядають загальні суди.
У порядку цивільного судочинства військовими судами розглядаються такі
справи:
а) за спорами, які виникають із адміністративних правовідносин, зокрема
скарги на неправомірні дії та рішення посадових осіб і органів
військового управління відповідно до гл. 31-А ЩІК;
б) за спорами щодо врегулювання порядку проходження служби
військовослужбовцями (здебільшого це стосується звільнень з військової
служби й несвоєчасного розрахунку в зв’язку з цим, порушень порядку
такого звільнення, неправильного вибору підстав для звільнення тощо);
в) за житловими спорами щодо, зокрема, питань виселення з гуртожитків і
будинків державного житлового фонду;
г) інші (виплата грошового забезпечення, відшкодування моральної шкоди
тощо).
Згідно зі статистичними даними, якщо в 1997 році військовими судами
України було розглянуто з постановленням рішення лише 620 цивільних
справ, то в 1998 і 1999 роках їхня кількість уже перевищувала 5 тис., а
всього за ці роки розглянуто 11169 таких справ. У 2003 році військовими
судами закінчено провадження 15366 цивільних справ.
§ 2. Військовий суд гарнізону. Голова військового суду гарнізону
Військовий суд гарнізону утворюють на території, на якій розташовано
один або кілька військових гарнізонів.
Повноваження військового суду гарнізону визначають тим, що він є
місцевим судом і як суд першої інстанції розглядає всі кримінальні та
цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення, за
винятком тих, які підсудні військовим судам регіонів і
Військово-Морських Сил.
Голову військового суду гарнізону призначає на посаду строком на п’ять
років з числа суддів і звільняє з посади Президент України за поданням
Голови Верховного Суду України на підставі акта Ради суддів України або
відповідної ради суддів (п. 5 ст. 20 Закону України “Про судоустрій
України”). Компетенцію голови військового суду гарнізону чітко визначено
законом (ст. 24 Закону України “Про судоустрій України”). Наприклад,
він: здійснює організаційне керівництво діяльністю суду; визначає обсяг
обов’язків заступника (заступників) голови суду; на підставі акта про
призначення на посаду судді чи обрання суддею безстрокове або припинення
повноважень судді видає відповідний наказ; приймає на роботу й звільняє
працівників апарату суду, застосовує щодо них заохочення та накладає
дисциплінарні стягнення; здійснює заходи щодо забезпечення формування
складу народних засідателів; організовує ведення судової статистики;
організовує роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату
суду; представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;
здійснює інші передбачені законом повноваження.
§ 3. Військовий суд регіону (Військово-Морських Сил) і його
повноваження. Голова військового суду регіону (Військово-Морських Сил)
Військовий суд регіону (Військово-Морських Сил) є апеляційним судом,
який:
– у межах своїх повноважень розглядає справи як суд першої інстанції, у
порядку апеляційного оскарження та в зв’язку з ново-виявленими
обставинами;
– здійснюючи нагляд за організацією судової діяльності військових судів
гарнізонів, вивчає й узагальнює судову практику, аналізує судову
статистику;
– здійснює інші повноваження, надані йому законом.
У передбачених законом випадках кримінальні справи розглядаються за
участю народних засідателів.
Народних засідателів обирають відкритим голосуванням на зборах
військовослужбовців військових частин строком на п’ять років з числа
громадян України, які перебувають на військовій службі й досягай
двадцятип’ятирічного віку. Під час здійснення правосуддя народні
засідателі військових судів користуються всіма правами судді.
Кількість народних засідателів у кожному військовому суді визначає
голова військового суду регіону (Військово-Морських Сил) за погодженням
з відповідним військовим командуванням.
Як суд першої інстанції військовий суд регіону (Військово-Морських Сил)
розглядає: 1) справи про злочини осіб, які мають військове звання
полковника (капітана першого рангу); 2) справи про злочини осіб, які
мають посаду від командира полку (командира корабля першого рангу) й
вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем; 3) справи про всі
злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачено можливість
призначення покарання у вигляді довічного ув’язнення (ст. 36 КПК).
Підсудність цивільних справ визначає ст. 123 ЩІК України 1963 р.
Наприклад, військовим судам регіонів і Військово-Морських Сил як судам
першої інстанції підсудні справи за скаргами на незаконні дії і рішення
військових службових осіб і органів військового управління на рівні
військових об’єднань і вище. Підсудність цивільних справ військовим
судам ЦПК 2004 р. не передбачена.
Голова військового суду регіону (Військово-Морських Сил) відповідно до
ст. 28 Закону України “Про судоустрій України”:
– здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
– розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
– на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення
повноважень судді видає відповідний наказ;
– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й
узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду
справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
– приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, застосовує
щодо них заохочення й накладає дисциплінарні стягнення;
– організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату
відповідного суду;
– подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на
утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;
– представляє суд у відносинах з іншими органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;
– здійснює інші передбачені законом повноваження;
– видає накази з питань організації роботи суду.
§ 4. Організація роботи військових судів
Для належного виконання завдань зі здійснення правосуддя військові суди
мають бути відповідно забезпечені.
Фінансування, матеріально-технічне постачання, забезпечення транспортом,
засобами зв’язку, зберігання архівних матеріалів військових судів і
Військової колегії Верховного Суду України відповідно до ст. 122 Закону
України “Про судоустрій України” покладено на Державну судову
адміністрацію, яка взаємодіє з відповідними установами Міністерства
оборони України.
Посадові оклади та доплати за кваліфікаційні класи військовим суддям
установлюють на рівні посадових окладів і доплат за кваліфікаційні класи
суддів відповідних загальних судів.
Доплати за військові звання й вислугу років встановлює законодавство
України для військовослужбовців. Посадові оклади працівників апарату
військових судів не можуть бути меншими, ніж посадові оклади працівників
апаратів відповідних загальних судів.
Особовий склад військових судів користується всіма видами військового
спорядження нарівні з особовим складом військових частин і установ
Міністерства оборони України.
Військовослужбовці військових судів перебувають на військовій службі й
належать до штатної чисельності Збройних Сил України. На них поширено
права й пільги, встановлені законодавством України для
військовослужбовців.
Перелік штатних посад суддів військових судів і Військової колегії
Верховного Суду України та відповідних цим посадам військових звань
затверджує Президент України.
Строки й порядок присвоєння військових звань, порядок призову й
звільнення з військової служби працівників військових судів визначено
законодавством України.
Охорону службових приміщень військових судів здійснюють військові
частини гарнізонів, на території яких знаходяться військові суди.
Конвоювання у військові суди осіб, яких утримують під вартою на
гауптвахтах, і охорону цих осіб здійснюють військові комендатури.
Конвоювання осіб, яких утримують під вартою в слідчих ізоляторах,
в’язницях та інших установах Державного департаменту з питань виконання
покарань України, здійснюють підрозділи внутрішніх військ.
§ 5. Особливості статусу суддів військових судів
Статус суддів військових судів визначено Конституцією України, Законом
України “Про статус суддів” та ін.
Перше призначення на посаду військового судді, як зазначено в ст. 128
Конституції, строком на п’ять років здійснює Президент України. Всіх
інших суддів обирає Верховна Рада України безстрокове.
Суддями військових судів можуть бути громадяни України, які відповідають
вимогам ст. 7 Закону України “Про статус суддів”, перебувають на
військовій службі та мають військове звання офіцерського складу.
Кількість суддів у військових судах встановлює Президент України за
поданням Голови Верховного Суду або Міністра юстиції.
Закон України “Про статус суддів” закріплює право суддів військових
судів на відставку. За звільнення з військової служби та виходу у
відставку судді військових судів за їхнім вибором мають право на
одержання щомісячного довічного утримання та інших пільг або на
одержання пенсії, встановленої законодавством для військовослужбовців.
Суддю військового суду не може бути звільнено з військової служби;
винятком є такі випадки: за власним бажанням, за станом здоров’я, а
також у разі досягнення шістдесятип’ятирічного віку.
Особливість статусу військових суддів відповідно до ст. 63 Закону
України “Про судоустрій України” полягає в тому, що судді військових
судів перебувають на військовій службі й входять до штатної чисельності
Збройних Сил України. Президент України за поданням Голови Верховного
Суду України, якщо інше не встановлено законом, присвоює їм військові
звання. Строки та порядок присвоєння військових звань, порядок
звільнення з військової Служби суддів визначено законом. Військового
суддю, крім здійснення правосуддя, не можна залучати до виконання інших
обов’язків військової служби.
Глава 6 ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
§ 1. Місце Верховного Суду України в судовій системі. Його повноваження,
склад та порядок обрання
У Конституції України визначено, що найвищим судовим органом у системі
судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст.125). Місце і
роль Верховного Суду України в системі судів визначаються покладеними на
нього обов’язками. Насамперед, це забезпечення однакового застосування
законодавства судами загальної юрисдикції.
Відповідно до ст. 47 Закону України “Про судоустрій України” Верховний
Суд України:
1) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах,
віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в
порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної
юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом,
розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами;
2) дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі
узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі
необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму вищого
спеціалізованого суду з питань застосування спеціалізованими судами
законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції;
3) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких
звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого
злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про
можливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом
здоров’я;
4) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у
судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо
конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного
тлумачення Конституції України та законів;
5) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову
практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства;
6) у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з
міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у
зносинах з судами інших держав;
7) здійснює інші повноваження, передбачені законом. Верховний Суд
України складається з обраних до нього Верховною Радою України суддів.
Розгляд та перегляд справ, віднесених законом до підсудності Верховного
Суду України, відбувається в судових палатах.
Верховний Суд України є остаточною судовою інстанцією в усіх справах,
розглянутих судами загальної юрисдикції. У 2002 році Верховним Судом
України розглянуто 28513 справ і матеріалів, а в 2003 році – 32620). У
складі Верховного Суду України діють:
– Судова палата у цивільних справах;
– Судова палата у кримінальних справах;
– Судова палата у господарських справах;
– Судова палата в адміністративних справах;
– Військова судова колегія.
Кількісний склад судових палат і Військової Судової колегії визначає
Пленум Верховного Суду України з числа суддів Верховного Суду України.
Голова Верховного Суду в разі потреби має право своїм розпорядженням
залучати суддів однієї палати для розгляду справ у складі іншої палати.
Судові палати в межах своїх повноважень здійснюють судочинство в
справах, віднесених до їх відання, в порядку, встановленому
процесуальним законом; готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду
України, вивчають і узагальнюють судову практику, аналізують судову
статистику та виконують інші повноваження, надані їм законом.
При судових палатах діють групи наукових консультантів Верховного Суду
України, які займаються підготовкою проектів постанов Пленуму Верховного
Суду України, виконують завдання керівників судових палат.
У Верховному Суді України діють: Президія Верховного Суду України для
вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду
України; Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, визначених
Конституцією України та ст. 55 Закону “Про судоустрій України”;
Науково-консультативна рада, яку утворюють з числа висококваліфікованих
фахівців у галузі права для розроблення науково-обгрунтованих
рекомендацій з принципових питань судової практики, попереднього
розгляду проектів постанов Верховного Суду України щодо роз’яснення
законодавства, надання висновків стосовно проектів законодавчих актів та
з інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких
потребує наукового забезпечення. Діяльність Науково-консультативної ради
регламентовано Положенням про Науково-консультативну раду при Верховному
Суді України, затвердженим постановою Президії Верховного Суду України
від 14 січня 2003 р.№3.
Організаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності
Верховного Суду України здійснює апарат Верховного Суду України,
численність і структуру якого затверджує Президія Верховного Суду
України за поданням Голови Верховного Суду України. До складу апарату
Верховного Суду України входять: управління забезпечення діяльності
Судової палати у цивільних справах; управління забезпечення діяльності
Судової палати у кримінальних справах; управління забезпечення
діяльності Судової палати у господарських справах; управління
забезпечення діяльності Військової колегії; управління систематизації
законодавства; управління узагальнення судової практики та аналітичної
роботи з “питань застосування законодавства; управління законопроектної
роботи та представництва в судах; управління міжнародно-правового
співробітництва; управління бюджетного планування та грошового
утримання; управління кадрового забезпечення, відділ прийому громадян і
попереднього розгляду їх звернень, а також інші управління та структурні
підрозділи, які забезпечують діяльність Верховного Суду України.
Положення про апарат затверджує Голова Верховного Суду України за
погодженням з Президією Верховного Суду України. При Верховному Суді
України діє бібліотека, яка забезпечує необхідними нормативно-правовими
актами, спеціальною літературою й матеріалами судової практики
оперативний склад Верховного Суду України. Всі матеріали, пов’язані з
діяльністю Верховного Суду України, зберігаються в архіві Верховного
Суду України.
Єдині основні правила організації та ведення діловодства у Верховному
Суді України встановлює Інструкція з діловодства у Верховному Суді
України.
Верховний Суд України має офіційний друкований орган, видає “Вісник
Верховного Суду України”, “Рішення Верховного Суду України”, “Постанови
Пленуму Верховного Суду України”, “Бібліотеку судді”.
Верховний Суд України є юридичною особою, має печатку з зображенням
Державного герба України й своїм найменуванням.
§ 2. Пленум Верховного Суду України. Президія Верховного Суду України
Відповідно до Закону України “Про судоустрій України” (ст. 55) до складу
Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верховного Суду
України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова
Апеляційного суду України (в законі вказано й “голова Касаційного суду
України”, але рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003
року Касаційний суд України визнано неконституційним).
Засідання Пленуму веде Голова Верховного Суду України, а в разі його
відсутності Перший заступник або інший заступник Голови Верховного Суду.
Порядок роботи Пленуму встановлено Законом “Про судоустрій України” та
прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду
України.
В засіданнях Пленуму беруть участь Голова Вищої ради юстиції,
Генеральний прокурор і Міністр юстиції України.
На засідання Пленуму можуть бути запрошені судді інших судів, члени
Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, інші фахівці
відповідних галузей права, які вправі брати участь у обговоренні питань,
з яких їх запрошено на засідання Пленуму.
Засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови
присутності на ньому не менш як двох третин складу Пленуму.
Пленум Верховного Суду України:
– відповідно до Конституції України обирає на посаду та звільняє з
посади шляхом таємного голосування Голову Верховного Суду України, а
також здійснює призначення та звільнення суддів з інших адміністративних
посад у Верховному Суді України;
– призначає на посаду та звільняє з посади першого заступника,
заступників Голови Верховного Суду України;
– утворює судові палати Верховного Суду України, визначає їх кількісний
склад, призначає голів судових палат та їх заступників, голову
Військової судової колегії;
– визначає кількісний склад суддів Президії Верховного Суду України та
обирає їх у порядку, передбаченому Законом “Про судоустрій України”;
– призначає на посаду з числа суддів Верховного Суду України за поданням
Голови Верховного Суду України та звільняє з посади секретаря Пленуму
Верховного Суду України;
– заслуховує інформацію Голови Верховного Суду України, голів судових
палат Верховного Суду України, голів вищих спеціалізованих і апеляційних
судів щодо організації роботи судових палат та діяльності відповідних
судів;
– дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування
законодавства, в разі необхідності визнає нечинними відповідні
роз’яснення вищих спеціалізованих судів;
– приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань
конституційності законів та інших правових актів, а також щодо
офіційного тлумачення Конституції України й законів;
– відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи
відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак
державної зради або іншого злочину, а також ухвалює подання до Верховної
Ради України про неможливість виконання Президентом України своїх
повноважень за станом здоров’я;
– затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду України;
– здійснює інші повноваження, передбачені законом (ст. 55 Закону “Про
судоустрій України”).
Законом України “Про судоустрій України” передбачено, що Пленум
Верховного Суду України скликають не менш як один раз на три місяці. Про
час скликання Пленуму й питання, які вносять на його розгляд, суддів, що
входять до складу Пленуму, та інших учасників засідання Пленуму
повідомляють, не пізніше як за десять днів до засідання.
Члени Пленуму, Голова Вищої ради юстиції. Генеральний прокурор України й
Міністр юстиції України заздалегідь знайомляться з проектами постанов
Пленуму та іншими матеріалами. Ці документи надають, надсилаються їм не
пізніше як за десять днів до засідання. Голова Вищої ради юстиції,
Генеральний прокурор і Міністр юстиції України на засіданні Пленуму
висловлюють свою думку з питань, що обговорюються (за винятком питань
про обрання, призначення суддів Верховного Суду України на
адміністративні посади та звільнення їх з цих посад). Неявка зазначених
посадових осіб на засідання Пленуму не є перепоною для його проведення.
Секретар Пленуму Верховного Суду України організовує підготовку засідань
Пленуму, забезпечує ведення протоколу, контролює виконання постанов
Пленуму.
Ведення протоколу, в якому письмово фіксується перебіг засідання Пленуму
та фіксування засідання технічними засобами покладено на сектор
організаційної роботи й протокольного забезпечення Пленуму та Президії
Верховного Суду України. Протокол підписують головуючий на засіданні
Пленуму й секретар Пленуму.
Постанови Пленуму підписують Голова Верховного Суду України (а в разі
його відсутності – заступник, головуючий на засіданні) та секретар
Пленуму й публікують у офіційному друкованому органі – журналі “Вісник
Верховного Суду України”.
З метою організації ефективнішої діяльності при. Верховному Суді України
утворюють Президію. Склад Президії визначає Пленум Верховного Суду
України. За посадою до складу Президії Верховного Суду України входять
Голова Верховного Суду України, його заступники, голови судових палат,
секретар Пленуму Верховного Суду України. Суддів Верховного Суду України
до Президії обирає Пленум Верховного Суду України за поданням Голови
Верховного Суду України чи за пропозицією суддів Верховного Суду України
таємним голосуванням строком на п’ять років. Обраним вважають суддю за
якого подано більшість голосів суддів, які брали участь у засіданні
Пленуму. В такому ж порядку суддів достроково звільняють від обов’язків
члена Президії.
Законом України “Про судоустрій України” (ст. 54) визначено повноваження
Президії Верховного Суду України, а саме:
1) розглядає питання організації діяльності Верховного Суду і України,
судових палат і апарату Верховного Суду України;
2) затверджує персональний склад судових палат; заслуховує інформацію
голів судових палат і Військової судової колегії про їх діяльність;
3) розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової
статистики, приймає відповідні рекомендації;
4) розглядає питання фінансування та організаційного забезпечення
діяльності Верховного Суду України й виробляє пропозиції щодо їх
поліпшення; схвалює пропозиції до проекту Державного бюджету України
щодо фінансування діяльності Верховного Суду України;
5) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату
Верховного Суду України та підвищення їх кваліфікації;
6) затверджує положення про преміювання суддів і працівників апарату
Верховного Суду України, про надання матеріальної допомоги; встановлює
надбавки до посадових окладів суддів, які займають адміністративні
посади;
7) заслуховує інформацію голів апеляційних загальних судів і вищих
спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів; розглядає
матеріали вивчення стану організації здійснення судочинства судами
загальної юрисдикції;
8) виробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах на
основі нормативів навантаження суддів у судах усіх рівнів;
9) вирішує питання щодо заснування друкованих видань Верховного Суду
України та заслуховує звіти про роботу редакційних колегій цих органів;
затверджує за поданням Голови Верховного Суду України положення про
Науково-консультативну раду при Верховному Суді України та її
персональний склад;
10) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України питання
відповідно до його Регламенту;
11) здійснює інші повноваження, передбачені законом. Засідання Президії
Верховного Суду України проводять не рідше одного разу на два місяці.
Вони є повноважними за наявності двох третин її членів.
За потреби можуть провадити спільні засідання Президії Верховного Суду
України та Ради суддів України, а також Державної судової адміністрації
України. 20 лютого 2004 року на спільному засіданні Президії Верховного
Суду України, Ради суддів України та Державної судової адміністрації
України розглянуто питання про стан здійснення судочинства в Україні в
2003 р. і завдання на 2004 р. та про підсумки роботи Державної судової
адміністрації в 2003 р. і пріоритетні напрями організаційного
забезпечення діяльності судів у поточному році. Із зазначених питань
було прийнято дві постанови, що сприятиме підвищенню рівня правосуддя.
Президія приймає постанови більшістю голосів її членів, які брали участь
у засіданні. Постанови підписує Голова Верховного Суду України або його
заступник, який головував на засіданні.
§ 3. Голова Верховного Суду України та його заступники
Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. Голову
Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з неї Пленум Верховного
Суду України шляхом таємного голосування. Обраним на посаду Голови
Верховного Суду України вважають кандидата, за якого подано більшість
голосів від загального складу Пленуму. Обрання Голови Верховного Суду
України затверджують, на підставі протоколу таємного голосування
постановою Пленуму. Голова Верховного Суду України не може бути обраний
на цю посаду більш ніж на два строки підряд.
До компетенції Голови Верховного Суду України належить вирішення таких
питань:
– організація діяльності Верховного Суду України;
– розподіл обов’язків між заступниками Голови Верховного Суду України;
– організація роботи Президії та скликання Пленуму Верховного Суду
України, внесення питань на їх розгляд і головування на їх засіданнях;
Голова Верховного Суду України:
– може головувати в судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду
України під час розгляду будь-якої справи;
– погоджує відповідно до Закону “Про судоустрій України” подання щодо
утворення та ліквідації судів загальної юрисдикції;
– вносить подання про призначення та обрання, а також звільнення з
посади суддів судів загальної юрисдикції та вносить подання про
призначення суддів на адміністративні посади у випадках і порядку,
передбачених Законом “Про судоустрій”; вносить подання до відповідної
кваліфікаційної комісії про надання висновку щодо можливості обрання або
призначення суддів на посади;
– на підставі актів про обрання суддею Верховного Суду України або
припинення повноважень суддів видає відповідний наказ;
– вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо
кількості суддів у складі Президії Верховного Суду України й у складі
судових палат Верховного Суду України; вносить пропозиції Президії
Верховного Суду України щодо персонального складу судових палат;
– вносить подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про
проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів;
– вносить Президенту України подання про затвердження переліку штатних
посад військових суддів і відповідних цим посадам військових звань, а
також про присвоєння відповідно до закону військових звань військовим
суддям;
– організовує фінансування та здійснює керівництво організаційним
забезпеченням діяльності Верховного Суду України, затверджує штатний
розпис і кошторис витрат на утримання Верховного Суду України;
– затверджує положення про структурні підрозділи Верховного Суду
України;
– керує організацією роботи судових палат; здійснює керівництво роботою
апарату Верховного Суду України, приймає на роботу та звільняє
працівників апарату, присвоює їм ранги державного службовця в
установленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та
накладає дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства;
– інформує Пленум і Президію Верховного Суду України про діяльність
Верховного Суду України;
– представляє Верховний Суд України та систему судів загальної
юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади України,
органами місцевого самоврядування, а також з судовими органами інших
держав міжнародними організаціями;
– здійснює інші передбачені законом повноваження, (ст. 50 Закону “Про
судоустрій України”).
Голова Верховного Суду України має Першого заступника та заступників,
яких згідно зі ст. 52 Закону України “Про судоустрій України” наділено
такими повноваженнями:
– можуть головувати в судових засіданнях палат і колегій суддів
Верховного Суду України, бути доповідачами в конкретних судових справах;
– організовують роботу відповідних судових палат;
– у межах своїх повноважень видають накази й розпорядження;
– здійснюють відповідно до розподілу обов’язків керівництво роботою
структурних підрозділів апарату Верховного Суду України;
– виконують інші обов’язки, визначені розпорядженням Голови Верховного
Суду України.
Перший заступник Голови Верховного Суду України за відсутності Голови
Верховного Суду України здійснює його повноваження, а за відсутності
Першого заступника – заступник Голови Верховного Суду України, який має
більший суддівський стаж.
§ 4. Суддя Верховного Суду України
Суддя Верховного Суду України є посадовою особою судової влади й носієм
судової влади в Україні.
Його наділено повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої
обов’язки на професійній основі в порядку, встановленому процесуальним
законом. Під час здійснення правосуддя суддя є незалежним від
законодавчої та виконавчої влади й підкоряється лише закону, нікому не
підзвітний, недоторканний і незмінюваний. З метою забезпечення
своєчасного та якісного розгляду справ суддя здійснює необхідні
процесуальні та організаційні заходи, спрямовані на забезпечення
розгляду справ відповідно до вимог закону.
Крім того, він бере участь у розгляді питань, які вносять на засідання
відповідної судової палати та Пленуму Верховного Суду України; аналізує
судову практику, вносить у встановленому порядку пропозиції щодо
поліпшення й удосконалення законодавства; бере участь у підготовці
проектів постанов Пленуму, доповідає на Пленумі матеріали, на підставі
яких приймають відповідні постанови. Лише в 2004 році за доповідями
суддів прийнято постанови “Про застосування судами законодавства про
відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу
антигромадську діяльність” від 27 лютого 2004 року № 2, “Про практику
застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних
справ” від 16 квітня 2004 року № 7 тощо. Суддя вивчає в судах нижчого
рівня стан організації здійснення судочинства, аналізує їх роботу й
надає методичну допомогу.
Матеріали доповідає на засіданнях Президії Верховного Суду України. За
результатами проведених аналізів і обговоренням зазначених питань
приймають постанови Президії, які доводять до відома всіх суддів
України. Суддя здійснює також інші передбачені законом повноваження.
Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який
володіє державною мовою, досяг на день обрання 35 років, має вищу
юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як десять років, у
тому числі не менш як п’ять років на посаді судді, проживає на території
України не менш як десять років. Суддю Верховного Суду України обирає на
посаду Верховна Рада України безстрокове. Він не може належати до
політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші
оплачувані посади й виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької та творчої.
Суддю Верховного Суду України звільняє з посади Верховна Рада України,
за наявності підстав, передбачених ст. 15 Закону “Про статус суддів”:
досягнення суддею шістдесяти п’яти років; неможливості виконувати свої
повноваження за станом здоров’я; подання суддею заяви про відставку або
про звільнення з посади за власним бажанням; порушення суддею присяги та
інших підстав, зазначених у законі. Суддя Верховного Суду України має
помічника, який допомагає судді виконувати його повноваження, забезпечує
організацію розгляду справ, підбирає нормативно-правові акти, стосовно
розгляду справ, організовує звернення до виконання рішень у справах, у
яких суддя був доповідачем, тощо.
Глава7 ВИЩІ СПЕЦІАЛІЗОВАНІ СУДИ
Вищими судовими органами в системі спеціалізованих судів є:
Вищий господарський суд України, що здійснює судочинство в господарських
справах, віднесених до його підсудності Господарським процесуальним
кодексом, у встановленому законом порядку, та Вищий адміністративний суд
України, що буде розглядати спори в сфері публічних правовідносин. Закон
“Про судоустрій України” (ст. 38) передбачає утворення й інших вищих
спеціалізованих судів у порядку, встановленому цим Законом.
Слід зазначити, що Вищий господарський суд України на підставі підпункту
6 п. 3 Розділу VII Закону “Про судоустрій України” продовжив діяльність
як вищий спеціалізований суд, а Вищий адміністративний суд України
утворено Указом Президента України від 1 жовтня 2002 р. № 889/2002 “Про
Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий
адміністративний суд України”.
Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду
безстрокове, голови суду та його заступників.
У вищому спеціалізованому суді діє Президія суду для вирішення
організаційних питань і Пленум для вирішення загальних питань діяльності
відповідних спеціалізованих судів.
При вищих спеціалізованих судах можуть утворювати науково-консультативні
структури (наприклад, Науково-консультативний центр Вищого
господарського суду України).
У вищому спеціалізованому суді можуть утворювати судові палати з
розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах
відповідної спеціальної судової юрисдикції, що формуються за поданням
голови цього суду, яке він направляє до президії вищого спеціалізованого
суду. Президія затверджує як кількісний, так і персональний склад
судової палати.
Повноваження вищого спеціалізованого суду визначають Конституція
України, Закон “Про судоустрій України” та відповідні процесуальні
кодекси.
Зокрема, вищий спеціалізований суд:
1) розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової
юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним
законом;
2) веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову
практику;
3) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового
застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на
основі її узагальнення й аналізу судової статистики; дає спеціалізованим
судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування
законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;
4) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюють колегіально, в
кількості не менше трьох суддів у порядку, визначеному процесуальним
законом.
Суддя вищого спеціалізованого суду, як і судді всіх інших судових
органів, є носієм судової влади, а отже його статус визначено
Конституцією України та Законом України “Про статус суддів”. Згідно з
вимогами закону суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадянин
України не молодший 30 років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи
в галузі права не менше ніж 7 років, з них 5 безпосередньо на посаді
судді. Крім цього, обов’язковою умовою є володіння державною мовою та
проживання на території України протягом 10 років, а також наявність
фахової підготовки з питань юрисдикції цих судів.
Суддя вищого спеціалізованого суду:
1) здійснює правосуддя в порядку, визначеному процесуальним законом;
2) провадить процесуальні дії і здійснює організаційні заходи, необхідні
для забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ;
3) здійснює відповідно до закону контроль за своєчасним зверненням до
виконання постановлених за його участю судових рішень;
4) здійснює інші, передбачені законом, повноваження (надання методичної
допомоги суддям нижчого рівня, узагальнення судової практики тощо).
Суддя вищого спеціалізованого суду має помічника, який виконує роботу,
спрямовану на забезпечення діяльності судді.
Помічником судді може бути громадянин України, який має вищу юридичну
освіту.
Голову вищого спеціалізованого суду призначає на посаду з числа суддів
відповідного суду та звільняє з посади Президент України за поданням
Голови Верховного Суду України. Він є керівником суду й на нього
покладають обов’язки, за виконання яких він несе особисту
відповідальність.
Відповідно до ст. 41 Закону “Про судоустрій України” голова вищого
спеціалізованого суду:
1) здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
2) розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;
3) на підставі акта про обрання суддею вищого спеціалізованого суду або
припинення повноважень судді цього суду видає відповідний наказ; утворює
судові палати та вносить на затвердження президії суду пропозиції щодо
їхнього персонального складу;
4) організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання та
головує на її засіданнях; скликає Пленум вищого спеціалізованого суду,
вносить на його розгляд питання та головує на його , засіданнях; може
головувати в судових засіданнях колегій суддів вищого спеціалізованого
суду під час розгляду будь-якої справи, що належить до юрисдикції цього
суду;
5) керує організацією роботи судових палат, здійснює керівництво роботою
апарату відповідного вищого спеціалізованого суду;
6) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й
узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду
справи, судові рішення в яких набрали законної сили;
7) приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, присвоює їм
ранги державного службовця в порядку, встановленому законом, застосовує
щодо них заохочення й накладає дисциплінарні стягнення;
8) погоджує подання щодо утворення та ліквідації відповідних місцевих і
апеляційних спеціалізованих судів;
9) вносить подання про призначення та обрання безстрокове суддів
відповідних місцевих і апеляційних спеціалізованих судів, вищого
спеціалізованого суду, а також про звільнення їх з посад;
10) вносить подання про призначення суддів на адміністративні посади в
порядку, встановленому Законом “Про судоустрій України”;
11) затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утримання
відповідного вищого спеціалізованого суду;
12) організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату
вищого спеціалізованого суду;
13) подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на
утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;
14) інформує Пленум Верховного Суду України про діяльність вищого
спеціалізованого суду;
15) представляє вищий спеціалізований суд і відповідну систему
спеціалізованих судів у зносинах з іншими органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, громадянами й організаціями, органами
влади та організаціями інших держав;
16) здійснює інші передбачені законом повноваження. Перебування на
посаді голови суду не звільняє від здійснення повноважень судді вищого
спеціалізованого суду.
Голова вищого спеціалізованого суду з питань, що належать до його
повноважень, видає накази та розпорядження.
Для ефективнішої організації роботи суду голова вищого спеціалізованого
суду має першого заступника та заступників голови суду, між якими він
розподіляє функціональні обов’язки. За відсутності голови вищого
спеціалізованого суду його обов’язки виконує перший заступник голови
суду, а за його відсутності – один із заступників голови цього суду.
Заступники голови вищого спеціалізованого суду здійснюють керівництво
роботою структурних підрозділів суду відповідно до встановленого
розподілу обов’язків і виконують інші обов’язки, визначені головою суду;
можуть головувати в судових засіданнях колегій суддів відповідного
вищого спеціалізованого суду.
Заступник голови вищого спеціалізованого суду одночасно є головою однієї
із судових палат, утворених у вищому спеціалізованому суді. Заступник
голови вищого спеціалізованого суду – голова судової палати:
– організовує роботу відповідної судової палати;
– формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових
засіданнях або призначає для цього суддів;
– організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й
узагальнення судової практики в справах, віднесених до компетенції
судової палати; має право витребувати з відповідного суду справи, судові
рішення щодо яких набрали законної сили;
– інформує президію вищого спеціалізованого суду про діяльність судової
палати;
– надає методичну допомогу спеціалізованим судам з метою правильного
застосування законодавства;
– здійснює інші передбачені законом повноваження (ст. 42 Закону “Про
судоустрій України”).
Першого заступника й заступника голови вищого спеціалізованого суду
призначає на посаду з числа суддів даного суду Президент України за
поданням голови вищого спеціалізованого суду на підставі рекомендації
ради суддів відповідного спеціалізованого суду. Як голова, так і
заступники голови вищого спеціалізованого суду можуть бути призначені на
зазначені посади повторно.
У разі необхідності голова вищого спеціалізованого суду за погодженням з
президією суду може з числа суддів цього суду призначити в складі
судової палати заступника голови судової палати, який виконує доручення
голови судової палати щодо організації її діяльності та за його
відсутності здійснює обов’язки голови судової палати. За відсутності
голови й заступника голови судової палати обов’язки голови судової
палати виконує старший за віком суддя палати.
Важливе місце в діяльності вищого спеціалізованого суду належить
президії. До президії вищого спеціалізованого суду входять голова, його
заступники, а також судді, кількісний склад яких визначає Пленум вищого
спеціалізованого суду. Суддів обирають до складу президії загальними
зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.
Відповідно до ст. 43 Закону “Про судоустрій України” президія вищого
спеціалізованого суду:
1) розглядає питання організації діяльності суду, судових палат і
апарату суду;
2) за поданням голови вищого спеціалізованого суду затверджує склад
кожної з судових палат;
3) заслуховує інформацію голів судових палат про діяльність судових
палат;
4) розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової
статистики, приймає відповідні рекомендації;
5) розглядає питання організаційного забезпечення діяльності суду й
виробляє пропозиції щодо його поліпшення;
6) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату
вищого спеціалізованого суду та підвищення їхньої кваліфікації;
7) заслуховує інформацію голів апеляційних і місцевих спеціалізованих
судів щодо організації роботи цих судів;
8) опрацьовує пропозиції щодо кількості суддів у відповідних
спеціалізованих місцевих і апеляційних судах;
9) надає методичну допомогу апеляційним і місцевим судам для
забезпечення правильного застосування ними законодавства та здійснює
інші повноваження.
Засідання президії вищого спеціалізованого суду проводять не рідше
одного разу на два місяці. Засідання президії є повноважним за
присутності не менше двох третин її складу.
Постанови президії приймають відкритим або таємним голосуванням
більшістю голосів членів президії, присутніх на засіданні, й підписують
голова суду чи його заступник, який головував на засіданні.
Однією з найважливіших форм діяльності вищого спеціалізованого суду є
робота Пленуму вищого спеціалізованого суду, який діє в складі всіх
суддів вищого спеціалізованого суду та голів апеляційних спеціалізованих
судів. Під час розгляду Пленумом питань щодо роз’яснень про застосування
законодавства в роботі Пленуму беруть участь Генеральний прокурор
України та Міністр юстиції України, які вправі виступати в обговоренні
цих питань. На засідання Пленуму можуть бути запрошені судді інших
судів, члени Науково-консультативної ради, представники органів
законодавчої і виконавчої влади, науковці тощо.
Відповідно до ст. 44 Закону “Про судоустрій України” Пленум вищого
спеціалізованого суду:
1) дає роз’яснення з питань застосування спеціалізованими судами
законодавства під час вирішення справ відповідної судової юрисдикції;
2) затверджує склад Науково-консультативної ради при вищому
спеціалізованому суді та положення про неї; затверджує склад редакційної
колегії друкованого органу вищого спеціалізованого суду;
3) визначає кількісний склад суддів – членів президії вищого
спеціалізованого суду;
4) заслуховує інформацію голови вищого спеціалізованого суду про
діяльність відповідних спеціалізованих судів, а також повідомлення
заступників голови вищого спеціалізованого суду та голів апеляційних і
місцевих спеціалізованих судів про практику вирішення судових справ;
5) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо необхідності змін
чинного законодавства;
6) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з
поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України та вирішує інші
питання, віднесені законом до його повноважень.
Скликають Пленум не рідше двох разів на рік. Про дату його скликання
членів Пленуму повідомляють за десять днів до засідання. В цей же строк
надсилають матеріали щодо питань, які вносять на розгляд Пленуму.
Постанови Пленуму підписує головуючий на його засіданні.
Під час роботи Пленуму ведуть протокол засідання або звукозапис. При
вищому спеціалізованому суді з метою опрацювання питань, пов’язаних із
роз’ясненням законодавства, а також для надання висновків щодо проектів
законів та інших нормативно-правових актів і з інших питань, пов’язаних
із необхідністю наукового забезпечення діяльності вищого
спеціалізованого суду, створюють Науково-консультативну раду. Порядок
організації та діяльності Науково-консультативної ради визначають
положенням, яке затверджує Пленум вищого спеціалізованого суду.
Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган, у якому
публікують матеріали судової практики, рішення з організаційних питань
діяльності вищого спеціалізованого суду та відповідних спеціалізованих
судів, інші матеріали (ст. 46 Закону “Про судоустрій України).
Зокрема, Вищий господарський суд України має два офіційні друковані
видання: “Вісник Вищого господарського суду України” та “Збірник рішень
Вищого господарського суду України”.
Глава 8 КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
§ 1. Статус Конституційного Суду України. Його склад і повноваження
Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції в
Україні. Завдання його полягає в гарантуванні верховенства Конституції
як Основного Закону держави на всій території України.
Його рішення є остаточними: вони не можуть бути оскаржені. Вісімнадцять
суддів Конституційного Суду України за своїм складом відображають
паритет трьох гілок влади в державі. Об’єктом конституційної перевірки
не можуть бути заяви, звернення та інші акти загальнополітичного
характеру, що не мають прямого юридичного значення.
Діяльність Конституційного Суду ґрунтується на засадах незалежності та
колегіальності, повноти й усебічності розгляду справ, гласності,
обґрунтованості прийнятих рішень, рівноправності суддів, верховенства
права.
Конституційний Суд приймає рішення та дає висновки з таких питань:
1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, які
вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню
обов’язковість;
3) додержання конституційної процедури розслідування й розгляду справи
про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах,
визначених статтями 111 і 151 Конституції України;
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.
У юридичній літературі зазначено, що тлумачення юридичних норм є сферою
суспільної або державної діяльності, яка здебільшого стосується
вироблення в процесі тлумачення конституційно-правової орієнтації в
розумінні й обґрунтуванні права. Тлумачення норм Конституції, яке
здійснює Конституційний Суд України, нового змісту не породжує, воно
примножує розуміння змісту прав та обов’язків і надає йому офіційного
характеру. Офіційна інтерпретація в даному разі забезпечує правопорядок
у державі.
До повноважень Конституційного Суду України не належать питання
законності підзаконних актів органів державної влади, органів влади
Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування, а також
інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.
Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення про
неконституційність правових актів (повністю чи в їхніх окремих частинах)
є:
невідповідність Конституції України;
порушення встановленої Конституцією процедури їхнього розгляду,
ухвалення або набрання ними чинності;
перевищення конституційних повноважень під час їх прийняття.
Більш як половина всіх рішень, прийнятих Конституційним Судом,
стосується офіційного тлумачення положень Конституції та законів
України. Конституційний Суд вирішив цілу низку вузлових питань
правозастосовної діяльності в Україні, зокрема щодо: несумісності
депутатського мандата з іншими видами діяльності; дня набрання чинності
Конституцією України; змісту права людини на інформацію; права на
оскарження в суді неправомірних дій посадової особи; визначення
результатів виборів у багатомандатному загальнодержавному виборчому
окрузі; внесення змін до Конституції України; порядку голосування та
повторного розгляду законів Верховною Радою України; тлумачення терміна
“законодавство”; зворотної дії у часі законів та інших
нормативно-правових актів тощо.
Формами звернення до Конституційного Суду є конституційне подання та
конституційне звернення.
Конституційне подання – це письмове клопотання до Конституційного Суду
про визнання правового акта (окремих його положень) неконституційним,
про визначення конституційносгі міжнародного договору або про
необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради України про
надання висновку щодо конституційносгі процедури розслідування, розгляду
справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.
Конституційне подання має складатися з додержанням певних вимог. Воно
має містити:
– повне найменування органу, посадової особи, які направляють
конституційне подання;
– відомості про представника за законом або уповноваженого за
дорученням;
– повне найменування, номер, дату прийняття, джерело опублікування
правового акта, конституційність якого оспорюють чи який потребує
офіційного тлумачення;
– повне обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта
(його окремих положень) або необхідності офіційного тлумачення;
– дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилаються суб’єкти
конституційного подання (копії цих документів і матеріалів додають);
– перелік документів і матеріалів, які додають. Конституційне звернення
– це письмове клопотання до Конституційного Суду України про
необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів
України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і
свобод людини й громадянина, а також прав юридичної особи.
Конституційне звернення так само, як і конституційне подання,
складається з додержанням певних вимог. Конституційне звернення має
містити:
– прізвище, ім’я, по батькові громадянина України, іноземця чи особи без
громадянства, адресу, за якою особа проживає, або повну назву та
місцезнаходження юридичної особи;
– відомості про представника особи за законом або уповноваженого за
дорученням;
– статті (окремі положення) Конституції України або закону, тлумачення
яких вимагають від Конституційного Суду;
– обґрунтування необхідності офіційного тлумачення положень Конституції
або законів;
– дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилаються суб’єкти
конституційного звернення (копії цих документів і матеріалів додають);
– перелік документів і матеріалів, які додають.
§ 2. Порядок призначення суддів
Конституційного Суду України та припинення їхніх повноважень.
Особливості статусу судді Конституційного Суду України Конституційний
Суд складається з вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада
України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів
Конституційного Суду.
Суддю Конституційного Суду призначають строком на 9 років без права бути
призначеним повторно. Суддя Конституційного Суду під час виконання своїх
обов’язків на засіданні суду повинен бути одягнений у мантію, мати
нагрудний знак.
Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день
призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж
практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менш як десять
років, володіє державною мовою й проживає в Україні протягом останніх
двадцяти років.
Судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, мати
представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності,
обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану
роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Вступаючи на посаду,
судді Конституційного Суду складають присягу на засіданні Верховної
Ради, яке проводять за участю Президента України, Прем’єр-міністра
України, Голови Верховного Суду України. Вони урочисто присягають чесно
й сумлінно виконувати обов’язки судді Конституційного Суду України,
забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний
лад держави, конституційні права і свободи людини й громадянина.
Статус судді Конституційного Суду визначено Конституцією, Законом
України “Про Конституційний Суд України” та законами України щодо
статусу суддів.
Повноваження судді Конституційного Суду України та його конституційні
права і свободи не можуть бути обмежені під час запровадження воєнного
чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.
Суддя Конституційного Суду готує питання для розгляду колегією
Конституційного Суду та Конституційним Судом, бере участь у розгляді
справ. Він має право витребувати від Верховної Ради, Президента України,
Прем’єр-міністра, Генерального прокурора України, суддів, органів
державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ і
організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань
громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу
інформацію з питань, які готують до розгляду Конституційний Суд України
та його колегія.
Ухилення від надання документів, матеріалів, інформації тягне за собою
відповідальність винних осіб згідно з законом.
Суддя має право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються
провадження в Конституційному Суді лише щодо тих справ, у яких
Конституційним Судом прийнято рішення чи дано висновок.
Повноваження судді припиняються в разі:
– закінчення строку призначення;
– досягнення суддею шістдесятип’ятирічного віку;
– неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;
– порушення суддею вимог, що встановлені до судді;
– порушення суддею присяги;
– набрання законної сили обвинувального вироку щодо нього;
– визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
– подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за
власним бажанням.
Повноваження судді припиняються в разі його смерті. Судді, здійснюючи
свої повноваження, є незалежними, підкоряються лише Конституції України
та керуються законами України, крім тих законів або їхніх окремих
положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду.
Особа судді є недоторканною. Суддя Конституційного Суду не може бути
затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до
винесення обвинувального вироку судом. Судді не несуть юридичної
відповідальності за результати голосування або висловлювання, за
винятком відповідальності за образу чи наклеп під час розгляду справ,
прийняття рішень і надання висновків Конституційним Судом.
§ 3. Голова Конституційного Суду України та його заступники
Очолює Конституційний Суд України та організовує його діяльність Голова
Конституційного Суду, якого обирають таємним голосуванням на
спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України з числа
суддів Конституційного Суду не пізніше двомісячного строку з дня, коли
посада Голови стала вакантною.
На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду головує один
із заступників Голови. Якщо до списку кандидатур на посаду Голови
внесено кандидатуру судді, який є головуючим, то на засіданні головує
старший за віком суддя, не внесений до списку кандидатур. Спеціальне
пленарне засідання вважають повноважним, якщо на ньому присутні не менш
як дванадцять суддів. Відкритим голосуванням затверджують форму бюлетеня
для голосування щодо виборів Голови та форму протоколу голосування.
До списку кандидатур на посаду Голови вносять будь-яку кількість
кандидатів, які дали згоду балотуватися на посаду Голови. Список
затверджують на спеціальному пленарному засіданні відкритим голосуванням
і оформляють протоколом, який підписує головуючий на засіданні. Для
організації та проведення виборів Голови обирають комісію в складі трьох
суддів з числа тих, які не балотуються на посаду Голови. Комісія
забезпечує виготовлення бюлетенів для таємного голосування. Після
проведення таємного голосування комісія перевіряє дійсність бюлетенів,
підраховує голоси, складає протокол голосування, який підписує голова й
члени комісії. Протокол голосування оголошують на спеціальному
пленарному засіданні й затверджують більшістю голосів від загальної
кількості суддів, які беруть участь у засіданні. Обраним на посаду
Голови вважають того з кандидатів, за якого проголосувало не менш як
десять суддів Конституційного Суду України.
Відповідно до ст. 21 Закону України “Про Конституційний Суд України” до
повноважень Голови Конституційного Суду належать:
– організація роботи колегій Конституційного Суду, комісій,
секретаріату;
– скликання й проведення засідань, пленарних засідань Конституційного
Суду;
– розпорядження бюджетними коштами на утримання й забезпечення
діяльності Конституційного Суду відповідно до кошторису.
Докладніше повноваження Голови Конституційного Суду визначено в
Регламенті Конституційного Суду України. Зокрема, Голова:
– подає на затвердження суддів Конституційного Суду проект кошторису на
кожний наступний рік;
– подає на затвердження суддів Конституційного Суду план роботи суду на
кожний квартал року;
– скликає чергові засідання Конституційного Суду з організаційних та
інших питань діяльності Суду, а також позачергові засідання з власної
ініціативи або на вимогу не менше трьох суддів Конституційного Суду;
– видає розпорядження;
– призначає на посади радників і помічників Голови Конституційного Суду
України, наукових консультантів і помічників суддів Конституційного Суду
за пропозицією суддів, заступників керівника секретаріату, керівників
самостійних структурних підрозділів секретаріату та їхніх заступників,
керівників інших структурних підрозділів, кандидатури яких погоджують на
засіданні Конституційного Суду, та їхніх заступників;
– присвоює ранги державного службовця працівникам секретаріату;
– застосовує до працівників секретаріату заходи заохочення та
дисциплінарного стягнення;
– звітує протягом січня кожного року на пленарному засіданні
Конституційного Суду про діяльність Суду, а також щоквартально інформує
суддів про свою діяльність;
– представляє Конституційний Суд України у відносинах з органами
державної влади України та органами інших держав і міжнародних
організацій;
– виступає від імені Конституційного Суду з офіційними заявами.
Голова Конституційного Суду України має двох заступників. Вони виконують
за дорученням Голови окремі його розпорядження.
За відсутності Голови або неможливості здійснення ним своїх повноважень
його обов’язки виконує заступник, старший за віком.
У разі відсутності обох заступників обов’язки Голови виконує найстарший
за віком суддя.
Обирають заступників Голови за його пропозицією на один трирічний строк
таємним голосуванням.
Голова Конституційного Суду, його заступники мають право достроково
звільнитися з посад, які обіймають. Рішення про дострокове звільнення
вважають прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини
конституційного складу суддів.
Звільнення з посади Голови, заступника Голови не позбавляє їх
повноважень судді.
§ 4. Організація роботи Конституційного Суду України. Апарат
Конституційного Суду України
Організацію та діяльність Конституційного Суду визначено Конституцією,
Законом України “Про Конституційний Суд України” та актами
Конституційного Суду, що встановлюють організацію його внутрішньої
роботи.
Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше
забезпечення діяльності Конституційного Суду здійснює секретаріат
Конституційного Суду на чолі з керівником. Положення про секретаріат,
його структуру й штат затверджують на засіданні Конституційного Суду
України. Керівника секретаріату також призначають на засіданні
Конституційного Суду за поданням Голови з числа громадян, які мають
право обійняти посаду професійного судді.
Керівник секретаріату, як і судді Конституційного Суду, не може належати
до політичних партій, мати представницький мандат, брати участь у
будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані
посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької
та творчої.
Допоміжними робочими органами з питань організації внутрішньої
діяльності Конституційного Суду є постійні комісії, які утворюють з
числа суддів шляхом відкритого голосування. Конституційний Суд утворює
такі постійні комісії:
– з питань регламенту та етики;
– з питань бюджету й кадрів;
– з питань наукового та інформаційного забезпечення;
– з міжнародних зв’язків.
За потреби може бути утворено інші постійні комісії, ліквідовано або
реорганізовано раніше створені, змінено їх кількісний і персональний
склад.
Діють вони на основі положення, затвердженого Конституційним Судом на
пленарному засіданні.
Голів постійних комісій призначає Голова Конституційного .Суду на строк
своїх повноважень.
За пропозицією суддів Конституційного Суду ухвалою Конституційного Суду
на його пленарному засіданні може бути утворено тимчасову комісію
Конституційного Суду з числа фахівців відповідних галузей права для
додаткового дослідження матеріалів справи. В ухвалі встановлюють строк
для підготовки висновку тимчасовою комісією. Конституційний Суд передає
тимчасовій комісії матеріали справи для ознайомлення та надає на її
запит додаткові матеріали, необхідні для роботи.
При Конституційному Суді утворюють Науково-консультативну раду. Склад,
повноваження й порядок діяльності Науково-консультативної ради
затверджує Конституційний Суд.
Матеріали діяльності Конституційного Суду України зберігають у архіві
Конституційного Суду.
Матеріали справи, щодо яких Конституційний Суд прийняв рішення або дав
висновок, зберігають сто років.
Оригінали рішень і висновків Конституційного Суду зберігають у архіві
безстрокове.
Інші матеріали зберігають на загальних підставах, визначених
законодавством України.
Для забезпечення Конституційного Суду нормативно-правовими актами,
науковою та іншою спеціальною літературою створено бібліотеку.
Друкованим органом Конституційного Суду є “Вісник Конституційного Суду
України”.
В апараті Конституційного Суду є посада судового розпорядника. На нього
покладено забезпечення встановленого порядку в залі засідань, він
виконує розпорядження лише головуючого. Судовий розпорядник має право
робити зауваження присутнім у залі засідань особам, вимагати від них
додержання встановленого порядку та вживати заходів щодо усунення
порушень. Вимоги судового розпорядника щодо підтримання порядку є
обов’язковими для всіх присутніх. Судовий розпорядник до початку
пленарного засідання та під час перерви інформує службу, що пропускає до
залу засідань бажаючих бути присутніми на засіданні, про наявність
вільних місць у залі.
Глава 9 ВИЩА РАДА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
§ 1. Правові засади діяльності Вищої ради юстиції України
За правовим статусом (ст. 131 Конституції України і ст. 1 Закону України
“Про Вищу раду юстиції” ) Вища рада юстиції (далі – ВРЮ) є колегіальним,
незалежним органом, відповідальним за формування суддівського корпусу в
державі, здатним професійно, кваліфіковано, відповідно до вимог чинного
законодавства чинити правосуддя. Водночас цей орган держави в межах
своєї компетенції здійснює дисциплінарні функції, приймаючи рішення
стосовно порушень суддями й прокурорами вимог щодо несумісності.
Фактично це дорадчий (узгоджувальний) орган, який формують за принципом
представництва.
На зразок Вищої ради юстиції в інших країнах, зокрема у Франції, Італії,
Португалії, Румунії, Колумбії, Алжирі та низці інших країн, наявний
аналогічний орган. Вища рада магістратури (Так її називають у більшості
західних країн) – це особливий орган державної влади, основне завдання
якого – добір кандидатур на посади суддів і прокурорів, а також
здійснення дисциплінарної функції щодо суддів. Переважно у Вищій раді
магістратури головує президент держави. Членів цієї ради призначає
президент республіки (Франція, Алжир), обирають палатами парламенту
(Румунія) або визначають іншим способом. Наприклад, у Італії дві третини
членів Ради обирає сам суддівський корпус, одну третину – парламент, а
перший голова й генеральний прокурор касаційного суду входять до ради за
посадою. До відання ВРЮ в Україні належить внесення подань про
призначення на посади суддів і звільнення їх з посад, розгляд справ про
порушення суддями й прокурорами вимог щодо несумісності. Останні мають
право звернутися до Ради зі скаргою на рішення про притягнення їх до
дисциплінарної відповідальності.
Вища рада юстиції – єдиний орган, якому Конституцією України надано
право відкривати дисциплінарне провадження щодо Голови, заступників
Голови, суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів.
Зазначені посадові особи можуть бути притягнуті до дисциплінарної
відповідальності за порушення присяги та за наявності підстав,
передбачених Законом України “Про статус суддів”. Процедуру притягнення
цих посадових осіб судової влади до дисциплінарної відповідальності може
бути розпочато лише за поданням народного депутата України,
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або члена Вищої ради
юстиції. Для забезпечення виконання своїх повноважень Вищу раду юстиції
наділено відповідними правами.
Конституційний склад Вищої ради юстиції – 20 членів.
Враховуючи специфічні повноваження та завдання Ради, її формують не
тільки трьома гілками влади – законодавчою, виконавчою та судовою, а й
прокурорською системою та інститутами громадянського суспільства –
адвокатурою, навчальними й науковими юридичними колами. Верховна Рада
України, Президент України, з’їзди суддів, адвокатів, представників
юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до
Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників
прокуратури – двох.
До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду,
Міністр юстиції та Генеральний прокурор. Строк повноважень членів Вищої
ради юстиції (крім тих, хто входить до її складу за посадою) шість
років.
Свою діяльність Вища рада юстиції розпочала 31 березня 1998 Року.
Вища рада юстиції певною мірою є контрольно-наглядовим органом (на
зразок прокуратури, державних інспекцій тощо), про що свідчить її
статус, специфіка прав і обов’язків. Цей конституційний орган не можна
віднести до якоїсь із гілок влади, зокрема законодавчої або виконавчої.
Визнати її органом судової влади також неможливо, оскільки відповідно до
ч. 1 ст. 127 Конституції України правосуддя здійснюють професійні судді
та, у визначених законом випадках, народні засідателі й присяжні. А
згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють
виключно суди.
Таким чином, Вища рада юстиції належить до кола державних органів, місце
яких визначено їх контрольно-наглядовими повноваженнями та
конституційним статусом серед інших органів держави, зокрема
міністерств, відомств, контролюючих і правоохоронних органів.
Вища рада юстиції цілеспрямовано впливає на такий важливий суспільний
процес, як формування суддівського корпусу й забезпечення правосуддя.
Отже опосередковано ВРЮ впливає на правосуддя, на формування системи
судочинства.
Крім того, Вища рада юстиції є апеляційною інстанцією в системі
дисциплінарного провадження щодо суддів апеляційних і місцевих судів та
прокурорів усіх рівнів.
Вона має забезпечувати гарантію незалежності суддів у здісненні
правосуддя від можливого тиску з боку інших гілок влади або посадових
осіб.
§ 2. Організація діяльності Вищої ради юстиції України
Вища рада юстиції України організовує свою діяльність за
колегіально-секційним принципом. У структурі ВРЮ діють дві секції: а) з
питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх
з посад; б) дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного
провадження, розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної
відповідальності й прийняття рішення про порушення суддями та
прокурорами вимог щодо несумісності. Координує роботу ВРЮ Голова, а за
його відсутності – заступник Голови Вищої ради юстиції. На постійній
основі у ВРЮ працюють лише Голова, заступник Голови, секретарі секцій.
Осіб, яких призначено до складу ВРЮ (крім народних депутатів),
прикомандировують до неї.
Вища рада юстиції приймає такі акти: подання, рішення й ухвали. Подання
приймають із питань призначення суддів і про звільнення суддів з посади.
Рішення приймають стосовно порушення вимоги щодо несумісності, про
дисциплінарну відповідальність, за скаргою на рішення про притягнення до
дисциплінарної відповідальності. Ухвали – процедурний акт, його
приймають під час відкриття дисциплінарного провадження та під час
відкриття провадження щодо вимог законодавства про несумісність. За
відмови в поданні про призначення на посаду також приймають рішення, а
не ухвалу. За невиконання або несвоєчасне виконання актів Вищої ради
юстиції, а також за ухилення від подання або порушення строків подання
витребуваних матеріалів або документів посадові особи несуть
відповідальність за законом.
Як і будь-який інший орган держави, ВРЮ має свій апарат (секретаріат),
функції якого полягають у забезпеченні діяльності Вищої ради юстиції,
яка є похідною (організаційно залежною) інституцією щодо носіїв судової
влади – судів і суддів, без яких її наявність неможлива. Отже,
діяльність ВРЮ мають забезпечувати кваліфікаційні комісії суддів,
кадрові підрозділи органів прокуратури, суди, підприємства, установи й
організації громадян та їхніх об’єднань.
Колегіальні засідання ВРЮ вважають правомочними за присутності не менш
як двох третин від її конституційного складу. Засідання є відкритими; їх
документують протоколом, рішення приймають простою більшістю від
конституційного складу. Під час розгляду справ ВРЮ може витребувати
необхідну інформацію, в тому числі судові справи.
Засідання секції ВРЮ вважають правомочним, якщо на ньому присутні не
менш як три чверті від її складу. Члени ВРЮ мають право знайомитися з
матеріалами, поданими на розгляд Ради, брати участь у їхньому з’ясуванні
та перевірці, заявляти клопотання, наводити свої мотиви, подавати
відповідні документи.
Відвід члена ВРЮ здійснюють у разі, якщо він особисто є родичем особи,
стосовно якої розглядають питання, або є сумніви щодо його
упередженості. Відвід може бути заявлено в будь-який час до прийняття
ВРЮ рішення. Відвід має бути вмотивований, викладений у письмовій формі
до початку розгляду питання.
Існує спеціальний порядок розгляду матеріалів у ВРЮ. Контрольні питання
організації діяльності ВРЮ відображено в Регламенті ВРЮ (від 7 листопада
2001 р.), згідно з яким до її розгляду приймають:
– матеріали про призначення громадянина України на посаду судді вперше;
– звернення про звільнення суддів з посади;
– матеріали стосовно порушення суддями та прокурорами вимог щодо
несумісності, а також порушення суддями вимог присяги;
– подання про відкриття дисциплінарного провадження щодо керівників
судових органів;
– скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності
суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.
За особливих обставин суб’єкт звернення (народний депутат України,
Уповноважений ВРУ з прав людини, член ВРЮ) може звернутися з пропозицією
про звільнення судді з посади. Цей суб’єкт має довести ґрунтовність і
правомірність звернення.
На засіданні секції щодо кожного матеріалу (кожної персони) дають
висновок по суті порушених питань. За дорученням секції ВРЮ її секретар
доповідає матеріали на засіданні ВРЮ.
Усі члени Вищої ради юстиції користуються рівними правами під час
розгляду матеріалів, звернень, справ, скарг. Під час засідання кожен із
них має право: заявляти клопотання, викладати свої міркування, подавати
відповідні документи, вносити пропозиції щодо прийняття рішення.
Головуючий на засіданні не має права обмежувати членів Вищої ради
юстиції у можливості ставити запитання доповідачеві та особам, які
беруть участь у засіданні, знімати запитання, коментувати висловлювання
й запитання членів Вищої ради юстиції та осіб, які беруть участь у
засіданні.
Для забезпечення цілеспрямованої роботи засідання, головуючий може
запропонувати членам Вищої ради юстиції зняти з обговорення питання, що
не стосується предмета розгляду.
Рішення про зняття питання з обговорення приймають більшістю від
конституційного складу Вищої ради юстиції.
Розгляд матеріалів, звернень, подань, справ, скарг на засіданні Вищої
ради юстиції, здебільшого, проводять за участю запрошених осіб, стосовно
яких вирішують питання, їх виклик є обов’язковим, крім осіб, що
перебувають під вартою або відбувають покарання у вигляді арешту,
позбавлення волі.
На засідання Вищої ради юстиції запрошують переважно суб’єктів подань,
звернень та інших осіб, коли необхідно заслухати їх по суті внесених
подань, звернень, прийнятих до її розгляду.
У разі неявки судді чи прокурора на засідання без поважних причин
розгляд дисциплінарної справи проводять за їх відсутності за ухвалою
Ради.
Закрите засідання проводять за рішенням більшості від конституційного
складу Вищої ради юстиції у разі, коли розгляд звернень, подань, справ,
скарг може зумовити до розголошення державної чи іншої таємниці, що
охороняється законом, або особистого чи сімейного життя осіб, щодо яких
вирішують питання, та з інших поважних причин.
РОЗДІЛ III Правоохоронні органи України
Глава 1 ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
§ 1. Місце прокуратури в системі органів державної влади
Прокуратура України – самостійний централізований орган державної влади,
що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від
неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права й свободи
людини, а також основи демократичного устрою засобами та методами, які
передбачено законом. Прокуратура не підпорядковується виконавчій або
судовій владі, оскільки її діяльність є елементом системи стримувань і
противаг між гілками влади, які формуються та утверджуються в державі
після прийняття нової Конституції. “Фундаментальні гілки влади –
законодавча, виконавча та судова, які уособлюють єдину державну владу та
її поділ, зовсім не виключають можливості існування інших функціонально
самостійних правових інститутів. їх наявність визначається реальними
потребами побудови правової держави і державно-правового життя
суспільства в даний конкретний період, необхідністю демократичних форм
контролю гілок влади у випадках, коли їх діяльність не відповідає
принципам і положенням Конституції”. Проголосивши незалежність, Україна
першою серед колишніх республік СРСР 5 листопада 1991 року прийняла
Закон України “Про прокуратуру”, який було введено в дію 1 грудня 1991
року. Саме цей день відзначають як День працівників прокуратури.
Відповідно до ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено:
– підтримання державного обвинувачення в суді;
– представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом;
– нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
– нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у
кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів
примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи
громадян.
У ст. 123 Конституції України передбачено, що організацію та порядок
діяльності органів прокуратури визначає закон. Прийняття Верховною Радою
Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про прокуратуру”
дозволило зняти низку дискусійних питань щодо конституційності деяких
норм закону. Зміни в законодавстві, пов’язані з судово-правовою
реформою, рішення Конституційного Суду України, накази Генерального
прокурора України деталізують компетенцію прокуратури, але без нової
редакції Закону “Про прокуратуру” гальмується процес подальшого
реформування органів прокуратури.
Вступаючи до Ради Європи, наша держава взяла на себе зобов’язання
змінити роль і функції прокуратури шляхом перетворення її в орган, який
відповідатиме принципам цієї міжнародної організації (висновок і
рекомендації Парламентської Асамблеї РЄ № 190 (1995) від 26 вересня 1995
року щодо вступу України).
Проте в цілому діяльність прокуратури України сьогодні ґрунтується на
нормативному фундаменті, що поєднує, з одного боку, норми Розділу VII
Конституції, які згідно з висновком Венеціанської Комісії, відповідають
Європейським стандартам, а з другого – норми Перехідних положень
Конституції, які відразу викликали застереження Ради Європи й тому
передбачались як тимчасові, але продовжують діяти вже понад 7 років і не
мають чітко визначеного обмеження в часі.
Невідповідність наявної моделі прокуратури Конституції України та
міжнародним нормам і стандартам стосовно її ролі в демократичному
суспільстві, насамперед щодо забезпечення прав і свобод людини й
громадянина, зумовлюють необхідність імплементації конституційних і
міжнародних норм у законодавство України, а також проведення відповідних
змін щодо функціонального наповнення діяльності прокуратури.
Правоохоронна діяльність прокуратури є елементом утілення обов’язку
держави з утвердження та забезпечення прав і свобод людини й несе на
собі відбиток історичних традицій здійснення нагляду за виконанням
правових норм. Попри все, сьогодні дієвий механізм органів прокуратури є
одним з важливих чинників законності та правопорядку, сприяє реалізації
принципу верховенства права.
Правовою основою організації і діяльності органів прокуратури є
Конституція, Закон України “Про прокуратуру”, кримінально-процесуальне,
цивільно-процесуальне, адміністративне, кримінально-виконавче,
господарсько-процесуальне законодавство та інші закони України, а також
визнані Україною відповідні міжнародні договори й угоди.
Діяльність органів прокуратури спрямовано на всемірне утвердження
верховенства закону, зміцнення правопорядку й має своїм завданням захист
від неправомірних посягань на:
1) закріплені Конституцією України незалежність республіки, суспільний і
державний лад, політичну та економічну системи, права національних груп
і територіальних утворень;
2) гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними
правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права й
свободи людини та громадянина;
3) основи демократичного устрою державної влади, правовий статус
місцевих рад, органів самоорганізації населення.
Пріоритетним напрямом діяльності прокуратури є захист прав і свобод
людини. Для цього прокуратура має обмежити неправомірну або таку, що
межує з правопорушенням, дію певного кола державних органів і посадових
осіб передбаченими законом засобами. При цьому органи прокуратури
захищають у межах своєї компетенції права й свободи громадян на засадах
їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального
походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань,
службового чи майнового стану та інших ознак.
Оскільки в Україні визнається й діє принцип верховенства права, то
цілком природно, що функціонування прокуратури як державного інституту,
діяльність її посадових осіб підпорядковано тільки нормативно-правовим
актам. Принцип верховенства права передбачає визначальну, провідну роль
права в співвідношенні права й політики, права та ідеології, права й
економіки.
Слід зазначити, що неправомірні рішення, дії чи бездіяльність прокурорів
можуть бути оскаржені в судовому порядку. Суд не може відмовити в
правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства
вважає, що її права й свободи порушено чи порушуються, створено перепони
для їх реалізації чи мають місце утиски прав і свобод (у тому числі з
боку органів прокуратури). У Законі України “Про прокуратуру” (ст. 6)
закріплено принципи організації та діяльності прокуратури, де зазначено,
що органи прокуратури України:
1) становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний
прокурор України, з підпорядкуванням прокурорів нижчого рівня вищому;
2) здійснюють свої повноваження на основі додержання Конституції України
та чинних на території нашої держави законів, незалежно від будь-яких
органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських
об’єднань чи їх органів;
3) захищають у межах своєї компетенції права й свободи громадян на
засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи
соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних
переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;
4 ) вживають заходів щодо усунення порушень закону, від кого б вони не
виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому
законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;
5) діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про
стан законності та заходи щодо її зміцнення.
Суть принципу єдності полягає в тому, що кожний орган прокуратури, її
посадові особи діють у межах своєї компетенції, виступаючи як
представники єдиної системи прокурорських органів.
Це – важлива структурна ознака, оскільки внаслідок цього забезпечується
єдність завдань, що стоять перед прокурорами різних рівнів, загальність
методів, форм їх діяльності з основних напрямів роботи, а також засобів
реагування на порушення закону. Здійснюючи нагляд за виконанням законів,
органи прокуратури вживають заходів щодо усунення порушень закону,
поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку
до відповідальності осіб, які допустили ці порушення, виходячи з єдності
мети й завдань, що стоять перед прокуратурою.
Сувора підпорядкованість органів прокуратури по вертикалі, яка
ґрунтується на принципі централізації прокурорської системи, є не лише
фактором виконавської дисципліни, що само по собі важливо в діяльності
прокуратури. Вона гарантує, що будь-який акт прокуратури має відповідати
закону, наказам Генерального прокурора. Для скасування незаконного,
необґрунтованого рішення, що його прийняв прокурор нижчого рівня,
відповідному керівникові органу прокуратури надано право одноособове
розв’язати це питання.
Незалежність прокуратури означає, що всі прокурори здійснюють свої
повноваження незалежно від органів державної влади й самоорганізації
населення, політичних партій і громадських об’єднань. Конституційний Суд
України визнав, що зі способу призначення Генерального прокурора України
на посаду та звільнення його з посади не випливають відносини
підпорядкованості органів прокуратури України іншим органам державної
влади, зокрема тим, які здійснюють повноваження щодо призначення на
посаду та звільнення з посади Генерального прокурора України.
Принцип гласності в діяльності прокуратури характеризується тим, що
органи прокуратури виконують покладені на них завдання гласно,
інформуючи громадян, а також органи державної влади про результати своєї
роботи, про стан і додержання законів органами й установами, щодо яких
прокуратура здійснює наглядові функції. Цим прокуратура зміцнює правовий
порядок, запобігає порушенню прав і свобод людини, сприяє формуванню
громадської думки щодо засудження правопорушень і осіб, які їх скоїли,
впливає на правосвідомість громадян, підвищуючи їх правову культуру.
Для ефективного виконання прокуратурою правозахисної ролі законодавством
передбачено гарантії незалежності та повноваження, що значно відрізняють
її від інших правоохоронних органів. Втручання органів державної влади,
посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних
організацій та їх представників у діяльність прокуратури з нагляду за
додержанням законів або з розслідування діянь, що містять ознаки
злочину, заборонено.
Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити
виконанню ним службових обов’язків або добитися прийняття неправомірного
рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з
приводу конкретних справ і матеріалів, що перебувають у провадженні
прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо
результатів їх вирішення.
Як втручання в здійснення прокурорського нагляду, розслідування злочинів
кваліфікуються звернення народних депутатів України, депутатів органів
місцевого самоврядування, посадових осіб, представників засобів масової
інформації до прокурора з вимогою надати інформацію, що становить
службову таємницю або .таємницю слідства, виконати чи не виконати
конкретні наглядові чи слідчі дії або здійснити їх всупереч законові.
В Рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційним
поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення
положень ст. 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України “Про
статус народного депутата України” (справа про запити народних депутатів
України до прокуратури) зазначено, що народний депутат України не має
права звертатися до органів прокуратури й прокурорів з вимогами,
пропозиціями чи вказівками в конкретних справах із питань підтримання
державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина
(або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за
додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову
діяльність, дізнання й досудове слідство, нагляду за додержанням законів
під час виконання судових рішень у кримінальних : справах, під час
застосування інших заходів примусового характеру, пов’язаних із
обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з
питань досудового слідства в конкретних кримінальних справах.
Передбачені законом повноваження прокурора брати участь у засіданнях
органів законодавчої і виконавчої влади, а також органів самоорганізації
населення є одним із важливих проявів особливого статусу прокуратури в
здійсненні наглядових функцій. Разом з тим встановлено заборону
прокурору входити до складу комісій, комітетів та інших колегіальних
органів, утворюваних радами або їх виконавчими органами.
Отже, посідаючи не підпорядковане місце в системі поділу державної
влади, прокуратура всю свою діяльність спрямовує на захист передбачених
законом прав і свобод громадян та інтересів держави від неправомірних
посягань, утвердження принципу верховенства права.
§ 2. Функції прокуратури
Конкретні функції прокуратури слід розглядати в двох аспектах. По-перше,
вони ґрунтуються на наявній нормативній базі та перевірені практикою, а
тому підлягають уточненню й удосконаленню відповідно до історичних умов
формування правової держави. Сьогодні прокуратура залишається доступним
для населення й надійним державним органом, що забезпечує захист прав і
свобод громадян, інтереси держави.
На вимогу прокурорів щорічно поновлюють майнові, трудові, житлові та
інші права сотень тисяч людей.
По-друге, конституційні положення дещо звужують сферу діяльності
прокуратури. Як уже було зазначено, крім передбачених у ст. 121
Конституції України та ст. 5 Закону України “Про прокуратуру” функцій,
прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію
нагляду за додержанням і застосуванням законів і функцію попереднього
слідства. Це також закріплено в Перехідних положеннях до Закону України
“Про внесення змін до Закону України “Про прокуратуру”.
Принципово важливим є законодавче застереження про те, що на прокуратуру
не може бути покладено виконання функцій, не передбачених Конституцією
України та Законом України “Про прокуратуру”.
Підтримання державного обвинувачення в суді. Однією з основних функцій
діяльності прокуратури є підтримання державного обвинувачення в суді.
Конституційне положення про визнання винним і про застосування
кримінального покарання тільки судом визначає судовий розгляд
центральною вирішальною стадією кримінального процесу.
Державне обвинувачення формують і формулюють до розгляду справи в суді,
й прокурор стає державним обвинувачем саме в цей період. Участь
прокурора в судовому розгляді є однією з найважливіших ділянок його
діяльності. Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді –
важлива гарантія винесення судом законного, обґрунтованого вироку й
додержання передбачених законом прав та інтересів громадян. Слід
відзначити, що суд і прокуратура під час розгляду кримінальних справ
мають схожі завдання, але прокурор сприяє їх виконанню згідно з
принципом змагальності особливими методами.
У державах із високорозвинутою системою права не виникає питання про
необхідність участі прокурора під час розгляду кримінальних справ у
суді. Без обвинувача справу не розглядають, а неявка прокурора в судове
засідання тягне за собою відкладення розгляду справи. В чинному
кримінально-процесуальному законодавстві, яке теж передбачає
змагальність як одну з найважливіших засад, це положення не передбачено.
Сьогодні прокуратура ще не має реальних можливостей забезпечити
підтримання державного обвинувачення в кожній справі (за останніми
даними прокурорами в першому півріччі 2003 року підтримано державне
обвинувачення по 96,6 % справ, провадження в яких закінчено й які
надійшли до судів з обвинувальними висновками чи постановами для
розв’язання питання про застосування примусових заходів медичного
характеру, тобто прокурори не брали участі в розгляді 3,4 % справ
публічного обвинувачення, що складає 3,3 тис. справ) у зв’язку з
відсутністю бюджетного фінансування для введення до штату додаткових
працівників. Але демократичні зміни, деякі позитивні зрушення в сфері
економічних реформ в Україні найближчим часом, очевидно, таки приведуть
до безумовного виконання обов’язку підтримання державного обвинувачення
прокурором у кожній кримінальній справі, що її розглядає суд.
Державне обвинувачення завжди спрямовано проти конкретної особи В
кожному випадку воно є персоніфікованим і складається з виявлення
(встановлення) цієї особи. Сутність державного обвинувачення полягає в
сукупності дій прокурора з відстоювання перед судом обвинувального
висновку про передбачений законом злочин, що його вчинила особа, яка
перебуває на лаві підсудних. “Захисник, як і обвинувачений, не
зобов’язаний доказувати невинність або меншу винність обвинуваченого, а
також обставини, що виключають його кримінальну відповідальність.
Слідчий і суд також не вправі перекладати, а точніше покладати,
обов’язок доказування на захисника, як і на обвинуваченого”.
У суді, крім прокурора, в ролі обвинувача можуть виступати й інші особи
– потерпілий або його представник, причому вони виконують функцію
обвинувачення не тільки в справах, порушених за скаргою потерпілого, а й
у інших кримінальних справах, користуючися правами сторони в процесі та
маючи свій власний інтерес. Термін “державне обвинувачення” вживає
законодавець тільки при регламентації діяльності прокурора.
Джерелом державного обвинувачення є діяльність органів дізнання та
досудового слідства, зусиллями яких особа, викрита як така, що вчинила
злочин, у зв’язку з чим має постати перед судом. Підтримуючи
обвинувачення в суді, прокурор привселюдно обвинувачує підсудного та
наполягає на застосуванні до нього справедливого покарання, допомагає
суду в кваліфікованому вирішенні справи, привертає увагу до причин і
умов, що сприяли вчиненню злочину.
Державний обвинувач бере участь у допитах підсудного, потерпілого,
свідків, у дослідженні висновків експертів і речових доказів. Він
розпочинає судові дебати після судового слідства, виступаючи з
обвинувальною промовою.
У ній прокурор аналізує матеріали справи, докази, характеристику
особистості підсудного, висловлює міркування з питання призначення міри
покарання. Об’єктивність і незалежність прокурора в суді гарантовано
передбаченою законом можливістю для прокурора відмовитися від
підтримання державного обвинувачення, якщо дані судового слідства не
підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, виклавши в своїй
постанові мотиви відмови.
Гласний і змагальний судовий процес створює сприятливі умови для оцінки
доказів, виявлення обставин, які були раніше невідомі чи не піддавалися
дослідженню або які відображено в процесуальних документах із суттєвими
порушеннями закону. Зосередження в один час і в одному місці всіх
процесуальних осіб, які мають відомості про злочин, перевірка їхніх
показань під різними кутами зору прокурором і захисником, послідовний та
безперервний допит підсудного, потерпілого, свідків, експертів
дозволяють з’ясувати розбіжності в їхніх показаннях і сприяють логічному
аналізу та синтезу всієї сукупності доказів.
Прокурору для відмови від обвинувачення не обов’язково переконатися в
невинності особи, йому досить втратити переконання в провині, оскільки
невинність не з’ясовують, а презюмують. Відмова від обвинувачення
означає, що, на думку прокурора, підсудний має бути виправданий. Проте
чинне законодавство (ст. 264 КПК України) передбачає обов’язок суду
роз’яснити потерпілому та його представнику їхнє право вимагати
продовження розгляду справи та підтримувати обвинувачення.
Після винесення судом вироку прокурор зобов’язаний вжити в установленому
законом порядку заходів щодо виправлення помилок, які на його думку мали
місце, висловити свою незгоду з мірою покарання, визначеною судом, якщо
вона не відповідає тяжкості злочину та суспільній небезпеці особи, яка
його вчинила. Для цього прокуратура має визначені законом повноваження,
незалежно від того, набрав вирок законної сили чи ні.
Таким чином, підтримання державного обвинувачення – це діяльність
прокуратури в установлених кримінально-процесуальним законом формах, яка
складається з аналізу матеріалів справи та доказування вини особи в
судових органах, сприяння постановленню законного, обґрунтованого й
справедливого вироку.
Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді у
випадках, визначених законом. Представництво прокурором інтересів
громадян або держави в суді – одна з важливих гарантій забезпечення
захисту прав і свобод громадян, законних інтересів держави. Судовий
порядок захисту прав і свобод громадян значно розширюється. Участь
прокурора в ньому є ефективним засобом забезпечення та поновлення їх.
Формами представництва є:
– звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод
іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушено
інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи
рішень органів і посадових осіб;
– участь у розгляді судами справ;
– внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви
про їх перегляд за нововиявленими обставинами.
Навряд чи можна погодитися з точкою зору, що “функція представництва
інтересів громадянина або держави в суді є для прокурора новою”. За
цивільно-процесуальним і господарсько-процесуальним законодавством
прокуратура й раніше мала право на подання позову (заяви) до суду.
Останніми роками саме прокуратурою в порядку цивільного судочинства
зупинено незаконну приватизацію значної кількості важливих державних
об’єктів, а також забезпечено повернення значних державних коштів,
поновлено права неповнолітніх під час незаконного продажу житла тощо.
Прокуратура представляє інтереси громадянина чи держави в суді від імені
держави, здійснюючи це представництво через прокурорів, які є
уповноваженою на це державною інституцією.
Тому ніяких довіреностей чи доручень прокурору не треба, оскільки він не
представляє інтереси конкретної особи чи органу влади. В межах своєї
компетенції, визначеної законом, він діє як представник держави, маючи
водночас і всі процесуальні права позивача. Прокурор самостійно визначає
підстави для представництва в судах, форму його здійснення й може
здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку,
передбаченому законом.
Право прокурора на позов регламентовано цивільно-процесуальним (щодо
захисту прав фізичної особи), господарсько-процесуальним законодавством
(щодо захисту прав юридичної особи), іншими нормативними актами, а також
конкретизовано наказами Генерального прокурора України. Він зобов’язаний
використати це право для забезпечення захисту соціальних прав громадян,
а також відшкодування шкоди, завданої державі, державним підприємствам,
установам і організаціям, стягнення заборгованості перед бюджетом,
пенсійним фондом та ін. Правозахисну діяльність прокуратури не
протиставляють аналогічній діяльності суду. Вона лише доповнює її.
Більше того, на свій розсуд суд може визнати необхідним обов’язкову
участь прокурора в суді для надання висновків з метою здійснення
покладених на нього обов’язків.
Процесуальне становище прокурора в ролі позивача дещо відрізняється від
становища інших осіб, які заявляють позов у цивільній справі. Так,
прокурор не несе судових витрат, до нього не може бути пред’явлено
зустрічного позову, він не може укладати мирову угоду, а рішення суду за
позовом прокурора поширюється не на прокурора, а на особу, в інтересах
якої пред’явлено позов.
Громадяни, юридичні особи й держава в особі її органів самостійно
звертаються до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів, які
охороняє закон. Прокурор же здійснює представництво в суді лише тоді,
коли громадянин неспроможний через фізичний чи матеріальний стан або з
інших причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або
реалізувати процесуальні повноваження. Захист прав неповнолітніх,
недієздатних, обмежено дієздатних, безвісно відсутніх прокурор здійснює
в суді, представляючи їхні інтереси, лише тоді, коли батьки,
всиновителі, опікуни та піклувальники, органи виконавчої влади чи
місцевого самоврядування не виконують передбачених законом обов’язків.
Прокурор має право подавати позов до господарського суду в інтересах
держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не
збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств і
організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної
власності в статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси
не тільки в їхній діяльності, а й у діяльності приватних підприємств,
товариств, захисті підприємств з іноземними інвестиціями.
За Конституцією України всі форми власності юридичне рівноправні. Тому
прокурор з урахуванням того, що “інтереси держави” є оціночним поняттям,
у кожному конкретному випадку самостійно визначає, посилаючись на закон,
на підставі якого подано позов, у чому саме відбулося чи може відбутися
порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в
позовній заяві необхідність їхнього захисту та зазначає орган,
уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних
відносинах.
Враховуючи реальний стан економіки в нашій державі та зниження життєвого
рівня значної частини населення, сьогодні є передчасною й
необґрунтованою спроба усунути прокуратуру від забезпечення за допомогою
судових засобів додержання конституційних прав громадян, і насамперед
соціально-економічних: права кожного на працю, належні, безпечні й
здорові умови праці, заробітну плату, не нижчу визначеної законом, і на
своєчасне її отримування, права приватної власності тощо.
Відповідно до ст. 290 ЩІК України 1963 р. (ст. 292 ЦПК 2004 р.) прокурор
має право вносити апеляційне подання на рішення суду, що не набрало
законної сили, коли він брав участь у справі. Підставами для внесення
касаційного подання прокурором згідно зі ст. 320 ЦПК України 1963 р.
(ст. 324 ЦПК 2004 р.) є неправильне застосування судом норм
матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Ширші процесуальні повноваження прокурора передбачено ст. 29
Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК)2. Так,
прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може
вступити за своєю ініціативою в справу, порушену за позовом інших осіб,
на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина
або держави. З метою вступу в справу прокурор може подати апеляційне,
касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими
обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи,
порушеної за позовом інших осіб.
У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором
в інтересах держави в особі органу, вповноваженого здійснювати функції
держави в спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу
позивача.
Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський
суд письмово, а в судовому засіданні – також і усно. Відмова прокурора
від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати розв’язання
спору по суті. Відмова позивача від позову, поданого прокурором у
інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і
вимагати розв’язання спору по суті.
Отже, на відміну від цивільного процесу, повноваження прокурора в
розгляді справ господарським судом законодавцем дещо розширено. Прокурор
у господарському суді не є представником держави, він виступає як
посадова особа найважливішого правоохоронного органу – прокуратури, який
без особливих доручень від цього органу, а лише на підставі закону та
свого службового становища виконує завдання представництва інтересів у
суді.
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Нагляд за
додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову
діяльність, дізнання, досудове слідство, спрямований на забезпечення
встановленого порядку, виявлення й розкриття злочинів, розгляду заяв і
повідомлень про них, законності здійснення оперативних заходів,
слідства, правомірності прийнятих зазначеними органами рішень.
“Розслідування злочинів – це така діяльність, у якій зведено до мінімуму
будь-які “зовнішні” види контролю (наприклад, народний, громадський,
позавідомчий). У зв’язку з чим прокурорський нагляд тут має бути
максимальний, з імперативними повноваженнями прокурора”.
Предметом правозахисної діяльності прокуратури при цьому є насамперед
інтереси суспільства, держави, їх охорона від злочинних посягань. Не
менш важливе значення має також захист прав і законних інтересів
громадян, зокрема, потерпілих від злочину, забезпечення об’єктивного
розгляду їхніх заяв і скарг, вжиття заходів для відшкодування їм
матеріальних і моральних збитків. Сутність правоохоронної діяльності
прокуратури виявляється в протидії протиправним вчинкам у першу чергу з
боку державних органів і їх посадових осіб, які мають спеціальні,
визначені законом повноваження з обмеження конституційних прав громадян,
нейтралізації та ліквідації порушень, правової оцінки вчиненого й
притягнення винних до відповідальності.
Прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю поширено на
оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, органів служби безпеки,
прикордонних військ, управління державної охорони України, органів
державної податкової служби, органів і установ Державного департаменту
України з питань виконання покарань.
Компетенцію прокурора, визначену кримінально-процесуальним
законодавством та іншими нормативними актами, поширено на слідчих
прокуратури, органів внутрішніх справ, служби безпеки й податкової
міліції, що об’єднані процесуальним поняттям “органи досудового
слідства”. У ст. 227 КПК України передбачено такі повноваження:
перевірка кримінальних справ, матеріалів та інших відомостей про вчинені
злочини; скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчих і
осіб, які проводять дізнання; дача письмових вказівок про розслідування
злочинів; безпосередня участь у провадженні окремих слідчих дій або
розслідування в повному обсязі будь-якої справи; санкціонування
проведення окремих слідчих дій; продовження строку розслідування та
погодження утримання під вартою як запобіжного заходу; повернення
кримінальних справ органам попереднього слідства з вказівками щодо
провадження додаткового розслідування; вилучення справи від органу
дізнання й передача її слідчому; усунення особи, яка проводить дізнання,
або слідчого від подальшого ведення дізнання або попереднього слідства,
якщо вони допустили порушення закону під час розслідування справи;
порушення кримінальної справи або відмова порушити її; закриття або
зупинення провадження у кримінальних справах; затвердження
обвинувального висновку; направлення справи до суду.
Значення прокурорського нагляду на цьому комплексному напрямі
правоохоронної діяльності важко переоцінити. Як відомо, під час
провадження оперативно-розшукової діяльності, дізнання та попереднього
слідства неминуче зачіпають, а часто й суттєво обмежують права й законні
інтереси громадян, гарантовані Конституцією України та іншими законами
(право на свободу, недоторканність житла тощо).
Під час виконання професійного обов’язку з додержання порядку розгляду
заяв і повідомлень про злочини прокурор повинен стежити за тим, щоб усі
заяви та повідомлення було зареєстровано й своєчасно прийнято щодо них
одне з таких рішень: порушено кримінальну справу; відмовлено в порушенні
кримінальної справи; заяву направлено на розгляд за належністю.
Порядок досудового слідства детально регламентовано
Кримінально-процесуальним кодексом України. Прокурорський нагляд за
безумовним його додержанням є однією з гарантій забезпечення прав
учасників кримінального процесу (підозрюваних, обвинуваченого,
потерпілого, свідків), невідворотності відповідальності за вчинений
злочин. Одночасно слід звернути увагу на підвищення ролі судового
контролю за розслідуванням кримінальних справ. Ця загальновизнана
розвинутими правовими системами тенденція в Україні знаходить своє
втілення в зміні порядку проведення обшуку житла, прослуховування
телефонних розмов, взяття особи під варту. Більш того, згідно з рішенням
Конституційного Суду України підлягає судовому оскарженню постанова про
порушення кримінальної справи щодо конкретної особи.
Нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у
кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів
примусового характеру, пов’язаних із обмеженнями особистої свободи
громадян. Прокуратура, здійснюючи цю функцію, покликана забезпечити, з
одного боку, законність перебування затриманих, заарештованих, осіб, що
за вироком суду перебувають у місцях відбування покарання у вигляді
арешту, обмеження та позбавлення волі, а з іншого – законність
діяльності закладів для виконання судових рішень у кримінальних справах
і закладів, що застосовують інші заходи примусового характеру, пов’язані
з обмеженням особистої свободи громадян.
Цей напрям прокурорської діяльності суттєво відрізняється від інших як
за методами його здійснення, так і за повноваженнями. Прокурор не тільки
перевіряє законність правових актів, які видає адміністрація установи
виконання покарань, а й здійснює нагляд за законністю всієї діяльності
цієї установи.
Згідно з вимогами закону прокуратура здійснює нагляд для того, щоб
своєчасно й правильно виконували вироки; утримання засуджених у місцях
відбування покарання у вигляді арешту, обмеження та позбавлення волі
проводили не інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законом;
було забезпечено додержання встановлених законом прав і обов’язків
засуджених; було виконано законодавство про умовно-дострокове звільнення
засуджених від відбуття покарання.
Предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у
місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, інших установах, що
виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначає суд,
додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку
та умов тримання або відбування покарання особами в цих установах, їхніх
прав і виконання ними своїх обов’язків.
Згідно зі ст. 11 Кримінально-виконавчого кодексу України органами
виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання
покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча
інспекція. Прокурорський нагляд поширено й на установи виконання
покарань: арештні доми, виправні центри, виховні колонії, дисциплінарні
батальйони, гауптвахти, а також на Державну виконавчу службу та
військові частини.
Кримінально-виконавчі установи поділяють на кримінально-виконавчі
установи відкритого типу (виправні центри) й кримінально-виконавчі
установи закритого типу (виправні колонії).
Виправні колонії поділяють на колонії мінімального, середнього й
максимального рівнів безпеки.
Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяють на колонії
мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання й колонії
мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.
Прокурор має широкі наглядові повноваження. Він може в будь-який час
відвідувати піднаглядні заклади, опитувати осіб, яких там тримають,
знайомитися з усіма документами та матеріалами, перевіряти відповідність
закону наказів і розпоряджень адміністрації місць позбавлення волі.
Йому також надано право вимагати від посадових осіб створення належних
умов, що забезпечують права затриманих, осіб, узятих під варту,
засуджених і осіб, щодо яких застосовано примусові заходи. Він може
також отримувати від згаданих посадових осіб пояснення. Прокурор
наділений повноваженнями відміняти незаконне дисциплінарне стягнення,
накладене на особу, яка відбуває покарання, або негайно звільняти її
своєю постановою з дисциплінарного ізолятора, приміщення камерного типу,
карцеру, з-під варти, якщо встановлено, що особу затримано або взято під
варту без законних підстав.
Прокурор зобов’язаний періодично проводити комплексні перевірки
додержання законів як у місцях виконання покарань, так і під час
виконання інших заходів примусового характеру, що їх призначає суд.
Імперативний характер повноважень прокурора щодо додержання порядку та
умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі
та інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового
характеру, випливає зі ст. 45 Закону України “Про прокуратуру”.
Виконання прокуратурою цієї функції спрямовано також на виконання
Україною підписаних міжнародно-правових угод і конвенцій, зокрема
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародних
стандартних правил поводження з ув’язненими, Зводу принципів захисту
всіх осіб, що піддаються затриманню або ув’язненню в будь-якій формі.
Нагляд за додержанням і застосуванням законів. Предметом цього виду
нагляду є правозастосовна діяльність органів виконавчої влади,
підприємств і посадових осіб, яка має відповідати вимогам Конституції
України та чинним законам.
Прокуратура здійснює нагляд за додержанням і застосуванням законів
Прем’єр-міністром України, Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, міністерствами та іншими центральними
органами виконавчої влади, виконавчими органами місцевих Рад,
громадськими організаціями, підприємствами, установами та організаціями
незалежно від форм власності, підпорядкованості та належності.
З урахуванням стану законності прокуратура має забезпечити постійний
нагляд за додержанням соціально-економічних, політичних, особистих прав
і свобод громадян, військовослужбовців і членів їхніх сімей, прав та
інтересів соціальних груп, які потребують державної допомоги й захисту;
законодавства про порядок розгляду скарг, особливо з питань виплати
заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, охорони
праці, здоров’я, освіти, житлових прав; природоохоронного законодавства.
Органи прокуратури безплатно й оперативно реагують на порушення
законодавства, а тому соціальне малозахищена частина населення, зважаючи
на порівняно дорогі адвокатські послуги та тривалість судових процедур,
звертається за юридичною допомогою саме до них. Для успішного здійснення
передбаченої Перехідними положеннями Конституції функції прокурору
надано необхідні повноваження. Вони дозволяють йому своєчасно встановити
порушення закону, притягнути порушника до встановленої законом
відповідальності та вжити заходів для усунення причин і умов, що сприяли
цим порушенням закону.
Прокурор не має права безпосередньо відміняти чи змінювати неправове
рішення, підміняти органи відомчого управління та контролю, втручатися в
господарську діяльність, якщо вона не суперечить чинному законодавству.
Але його вимоги за встановлення факту порушення закону, які реалізуються
у вигляді протесту, припису, подання чи постанови, є обов’язковими до
розгляду й корекції рішення, що не відповідає закону.
Під час здійснення нагляду за додержанням і застосуванням законів
прокурор має право:
безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити до
приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій (незалежно від
форм власності, підпорядкованості чи належності), до військових частин,
установ без спеціальної перепустки;
мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення
перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, й тих, що .містять
комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію;
письмово вимагати надання зазначених документів і матеріалів для
перевірки, видачі необхідних довідок, у тому числі щодо операцій і
рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань,
пов’язаних з перевіркою;
вимагати для перевірки правозастосовні та інші акти й документи,
одержувати інформацію про стан законності й заходи щодо її забезпечення;
вимагати від керівників і колегіальних органів проведення перевірок,
ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств,
установ, організацій та інших структур (незалежно від форм власності), а
також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і
позавідомчих експертиз;
викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних чи письмових
пояснень щодо порушень закону.
Слід зазначити, що реалізація прокурором представництва інтересів
громадянина або держави в суді навряд чи можлива без повноважень,
властивих нагляду за додержанням і застосуванням законів. З’ясувати
обставини порушення, зібрати докази для відстоювання правової позиції
під час судового розгляду позову (заяви) прокурор може, лише маючи
передбачені законом права. Збереження за прокуратурою функції нагляду за
додержанням і застосуванням законів законодавець пов’язує з формуванням
нових державних органів, що здійснюватимуть контроль за додержанням
законів. Реалізуючи принципи створення правової держави, останніми
роками з’явилися й почали діяти такі інститути, як Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата, Державна
податкова адміністрація, Антимонопольний комітет, органи виконавчої
влади, що забезпечують захист прав споживачів, експортний контроль тощо.
У зв’язку з цим в умовах перехідного періоду прокуратура дещо звузила
межі прокурорського втручання. Дискусію щодо обсягу повноважень з
нагляду за додержанням і застосуванням законів в умовах перехідного
періоду пов’язано з ініціюванням конституційної реформи, здійсненням
адміністративної реформи. Визначення на законодавчому рівні меж цих
повноважень безумовно сприятиме наповненню новим змістом правозахисної
діяльності прокуратури, стрижнем якої була й залишається охорона прав і
свобод громадян. Слідство в органах прокуратури. Згідно з
кримінально-процесуальним законодавством досудове слідство проводять
слідчі прокуратури в справах про злочини проти життя та здоров’я особи,
злочини проти довкілля, злочини проти громадської безпеки, злочини проти
безпеки виробництва, злочини проти безпеки руху та експлуатації
транспорту, злочини в сфері забезпечення призову та мобілізації, злочини
проти авторитету органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та об’єднань громадян, злочини в сфері службової
діяльності, злочини проти правосуддя, злочини проти встановленого
порядку несення військової служби та інші. Крім того, в усіх справах про
злочини, вчинені службовими особами, які займають особливо відповідальне
становище, відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України “Про державну службу”
та особами, посади яких віднесено до 1-3 категорії посад, працівниками
правоохоронних органів досудове слідство проводять слідчі прокуратури.
За постановою Генерального прокурора України, його заступників,
прокурора області та прирівняних до них прокурорів слідчі прокуратури
можуть розслідувати й інші злочини (ст. 112 КПК України).
У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки
Крим є старші слідчі в особливо важливих справах і слідчі в особливо
важливих справах; у прокуратурах областей, міст та інших прирівняних до
них прокуратурах працюють слідчі в особливо важливих справах і старші
слідчі; в районних, міжрайонних, міських – старші слідчі та слідчі.
Усі рішення про спрямування слідства й провадження слідчих дій слідчий
прокуратури приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом
передбачено одержання згоди, затвердження чи санкції від прокурора, й
несе повну відповідальність за їх законне та своєчасне проведення.
Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України під час
звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки;
в зв’язку з дійовим каяттям; під час розв’язання справ про суспільне
небезпечні діяння, вчинені особою, яка не досягла віку, з якого можлива
кримінальна відповідальність; у зв’язку з примиренням обвинуваченого,
підсудного з потерпілим; у зв’язку з передачею особи на поруки та інших
потрібна згода прокурора, після чого кримінальну справу направляють до
суду.
Запобіжний захід, крім взяття особи під варту, обраний прокурором, може
бути скасовано або змінено слідчим і органом дізнання лише за згодою
прокурора. Обшук проводять за вмотивованою постановою слідчого з санкції
прокурора чи його заступника, за винятком житла чи іншого володіння
особи. Виїмку документів, що становлять державну та/або банківську
таємницю, проводять тільки з санкції прокурора або його заступника й у
порядку, по узгодженому з керівником відповідної установи.
Правові підстави, форми й методи здійснення прокурорського нагляду за
додержанням законів слідчими прокуратури ідентичні тим, які прокуратура
застосовує, реалізуючи свої повноваження щодо слідчих служби безпеки,
органів внутрішніх справ і податкової міліції. Однак оскільки прокурор
організаційно несе відповідальність за роботу слідчих (як керівник
структурного підрозділу), іноді складається враження, що він є
“начальником” слідчого, особою, яка керує розслідуванням. Тому важливо
розрізняти процесуальну діяльність прокурора та слідчого, що базується
на кримінально-процесуальному законодавстві, й трудові відносини між
органом прокуратури та слідчим, які мають ґрунтуватися виключно на
основі трудового законодавства, наказів та інструкцій Генерального
прокурора України (наприклад, забезпечення прокурором району робочого
місця слідчого, забезпечення телефоном, канцелярським приладдям,
доручення розслідування конкретної кримінальної справи, виклик на місце
події тощо).
@
?????Z?@
>@ c¤¦OUUeAE
E
j”
jb
c n!uFOYB?Oe?O·?A&AeABE?I°IO?oOoooooooooooooooooooooooooooo
B
?
oooooooooooooooooooooooooooo
?„ae†oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
H
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
?
oooooooooooooooooooooooooooo
O’ H“ ” –– t› ? ? Oe ~¦ d§ T? h© R? N¬ oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooo
?
?
?
?
?
?
?
?????????
?
?
?
?
?
?
?
?
?
?
? th ue
?
ae’ a? oooooooooooooooooooooooooooo
th
oooooooooooooooooooooooooooo
`’
AE’
F+
?-
¤0
?????????w?отьбі зі злочинністю органів внутрішніх справ, служби
безпеки, податкової міліції, митної служби та інших правоохоронних
органів. Щоб забезпечити координацію цих органів, прокурор скликає
координаційні наради, організовує робочі групи, витребує статистику та
іншу необхідну інформацію, а також бере участь у організації нарад
Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і
корупцією при Президентові України.
§ 3. Система прокуратури та організація її роботи
Систему прокуратури України становлять: Генеральна прокуратура України,
прокуратури Автономної Республіки Крим, міст Києва й Севастополя (на
правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші, прирівняні до них
прокуратури, військові прокуратури регіонів, військова прокуратура
Військове-Морських Сил України (на правах обласних), військові
прокуратури гарнізонів (на правах міських), а також навчальні заклади,
науково-дослідні та інші установи.
Військові прокуратури, що входять до системи прокуратури України, які
очолює заступник Генерального прокурора України – начальник головного
управління військових прокуратур, здійснюють свої повноваження в
Збройних Силах України, Прикордонних військах України та інших
військових формуваннях.
У системі органів прокуратури діють спеціальні прокурори (на правах
районних), що підпорядковуються обласному прокуророві. До спеціальних
прокуратур, за принцип організації діяльності яких узято виокремлення
найбільш специфічних сфер, що потребують особливої правоохорони,
належать природоохоронні, транспортні, прокуратури з питань нагляду за
додержанням кримінально-виконавчого законодавства.
Генеральна прокуратура України є центральним органом системи
прокуратури, що його очолює Генеральний прокурор України, який керує
діяльністю всіх прокуратур і підпорядкованих закладів та забезпечує
виконання завдань, покладених Конституцією й Законом України “Про
прокуратуру”.
Відповідно до Конституції України його призначає на посаду та звільняє з
неї Президент України за згодою Верховної Ради України. Генеральний
прокурор України не менш як один раз на рік інформує Верховну Раду
України про стан законності. Верховна Рада може висловити недовіру
Генеральному прокуророві, наслідком чого є його відставка.
Генерального прокурора звільняють з посади також у разі:
– закінчення строку, на який його призначено;
– неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;
– порушення вимог щодо несумісності;
– набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
– припинення його громадянства;
– подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням. Строк
повноважень Генерального прокурора та підпорядкованих йому прокурорів –
п’ять років.
Генеральний прокурор України спрямовує роботу органів прокуратури й
здійснює контроль за їх діяльністю, призначає першого заступника,
заступників Генерального прокурора України, керівників структурних
підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної
прокуратури України, затверджує структуру та штатну чисельність
підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання,
призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим
прокурора Автономної Республіки Крим, призначає заступників прокурора
Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва й
Севастополя, їхніх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також
прирівняних до них інших прокурорів.
Відповідно до законодавства він визначає порядок прийняття, переміщення
й звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів.
Досить важливим є те, що він відповідно до законів України видає
обов’язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження,
затверджує положення та інструкції.
Структуру Генеральної прокуратури становлять головні управління,
управління та відділи.
У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки
Крим, прокуратурах областей, міст Києва й Севастополя та прирівняних до
них прокуратурах утворюють колегії. Колегію Генеральної прокуратури
України утворюють у складі Генерального прокурора, його першого
заступника, заступників прокурора, прокурора Автономної Республіки Крим
і деяких керівників апарату Генеральної прокуратури. Персональний склад
колегії Генеральної прокуратури України затверджують наказом
Генерального прокурора. Персональний склад колегій прокуратур обласного
рівня затверджує Генеральний прокурор України за поданням відповідного
прокурора.
Колегії прокуратур є дорадчими органами й розглядають найважливіші
питання стосовно додержання законності, стану правопорядку, діяльності
органів прокуратури, виконання наказів Генерального прокурора України,
кадрові питання, заслуховують звіти підпорядкованих прокурорів,
начальників структурних підрозділів та інших працівників прокуратури.
На засіданнях колегій можуть заслуховувати повідомлення та пояснення
керівників міністерств, відомств, органів державного управління, нагляду
й контролю, підприємств, установ і організацій, їх об’єднань, інших
посадових осіб з приводу порушень законодавства.
Рішення колегій доводять до відома працівників органів прокуратури. В
разі розбіжностей між прокурором і колегією він проводить у життя своє
рішення, але зобов’язаний доповісти про це Генеральному прокуророві
України. Члени колегії можуть повідомити свою особисту думку
Генеральному прокуророві України, що може бути підставою для розгляду
цих розбіжностей на колегії Генеральної прокуратури України.
Система органів прокуратури може ефективно діяти лише за умови належної
організації роботи. Організація роботи – це засоби, форми й методи
реалізації завдань, які покладено на органи прокуратури, її рівень під
час здійснення правоохоронної діяльності визначають науково
обґрунтованими управлінськими рішеннями. Головним у організації роботи є
визначення основних напрямів роботи, належне планування, забезпечення
дієвого контролю виконання, правильний добір і розстановка кадрів.
Результативність здійснення нагляду за виконанням законів визначають
правильною організацією праці, вдосконаленням стилю та методів роботи
прокурорів і слідчих усіх ланок прокурорської системи. В обстановці
швидких змін державного, політичного, економічного та
соціально-культурного життя країни органи прокуратури в своїй діяльності
намагаються уникнути стереотипів, що склалися роками, а також займають
активну позицію щодо порушень законності, напрацьовують адекватні заходи
боротьби з правопорушеннями.
Для працівників органів прокуратури характерна обізнаність щодо стану
законності й правопорядку, висока професійна ерудиція та виконавська
дисципліна, а стилю їхньої роботи притаманне прийняття обґрунтованих
рішень, відкрите спілкування з громадянами, протистояння будь-яким
місцевим і протиправним проявам.
Для ефективного виконання співробітниками прокуратури своїх обов’язків
встановлено певну систему їх розподілу. Здебільшого, між співробітниками
районної, міської ланки обов’язки розподіляють за галузевим принципом,
коли на заступника чи помічника прокурора району покладають виконання
роботи, контроль і аналітичну діяльність за одним із напрямів
прокурорського нагляду (наприклад, нагляд за дізнанням у органах
внутрішніх справ). Виконання службових обов’язків працівниками
прокуратур вищого рівня організовано за зонально-предметним принципом,
при якому прокурор управління чи відділу контролює діяльність однієї чи
кількох підлеглих прокуратур і здійснює нагляд, аналізує роботу з
окремого питання (наприклад, законність затримань і арештів) у межах
компетенції прокуратури відповідного рівня. При цьому враховують
теоретичну підготовку й практичний досвід, індивідуальні нахили та
здібності працівників.
Генеральна прокуратура України, орієнтуючи підлеглих прокурорів на
підвищення дієвості прокурорського нагляду, намагається уникнути
бюрократизму, вимагає виключити практику складання численних аналізів і
узагальнень у районній, міській ланках органів прокуратури й спрямовує
їх роботу на реальний вплив на стан боротьби зі злочинністю та зміцнення
законності. За критерій оцінки правоохоронної діяльності органів
прокуратури беруть повноту та своєчасність використання прокурорами
наданих їм повноважень, принциповість і наполегливість в усуненні
порушень законів, притягненні винних до відповідальності.
Планування роботи – одна з умов успішного виконання органами прокуратури
завдань щодо здійснення нагляду за точним виконанням законів. Воно
дозволяє правильно визначити напрям роботи, раціонально розподілити сили
та максимально використати можливості зі зміцнення законності й
правопорядку. Прокурори вищого рівня можуть вносити зміни до планів
роботи підлеглих прокуратур, а також забезпечують дієвий контроль за
виконанням планових завдань.
Важливе місце в організації роботи органів прокуратури посідають питання
обліку й звітності, внаслідок чого є можливість отримувати дані про стан
злочинності в державі та заходи, що їх вживають різні органи державної
влади. Згідно з законом Генеральна прокуратура України разом з
Міністерством внутрішніх справ України та іншими заінтересованими
міністерствами й відомствами за погодженням з Міністерством статистики
розробляє систему й методику єдиного обліку та статистичної звітності
про злочинність, розкриття й розслідування злочинів. Здійснюючи
конституційну функцію нагляду за неухильним додержанням законів
органами, що проводять розшукову діяльність, дізнання та слідство,
органи прокуратури виявляють і ставлять на облік приховані злочини, за
допомогою системи статистичної звітності сприяють об’єктивній оцінці
ефективності діяльності правоохоронних органів з розкриття злочинів і
стану законності під час їх розслідування.
На прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й
Севастополя, міських та районних і прирівняних до них прокурорів
покладено персональну відповідальність за належне ведення статистики в
органах прокуратури та її достовірність. Зрозуміло, що лише маючи точну
інформацію про складні процеси в боротьбі зі злочинністю, можна вживати
адекватних заходів законодавчого, організаційно-управлінського
характеру.
Окремим напрямом у організації роботи є забезпечення особистого прийому
громадян усіх рівнів та розгляд заяв і звернень громадян, підтримання
ділових зв’язків із засобами масової інформації. Органи прокуратури були
й залишаються відкритими для спілкування з населенням, роз’яснюючи
громадянам чинне законодавство як індивідуально під час відвідання ними
прокуратури, так і через пресу, радіо й телебачення. У разі коли
громадянин звертається з приводу порушення прав, починають перевірку, за
потреби вживають відповідних заходів щодо їхнього захисту.
Порядок розгляду скарг, заяв і пропозицій громадян регулюють Закон
України “Про звернення громадян”, кримінально-процесуальне законодавство
та накази Генерального прокурора України. В згаданому Законі (ст. 29)
встановлено, що “нагляд за дотриманням законодавства про звернення
громадян здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими
йому прокурорами, відповідно до наданих їм чинним законодавством
повноважень, вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту
законних інтересів громадян, притягнення порушників до
відповідальності”.
Ця норма Закону є важливою ще й тому, що законодавець уже після
прийняття Конституції України поклав саме на прокуратуру певні
повноваження щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів. Для їх
виконання звичайно потрібні повноваження й саме ті, які здійснювала
прокуратура в порядку “загального нагляду”, забезпечуючи охорону прав і
свобод громадян.
Таким чином, правоохоронна діяльність прокуратури, яку побудовано на
чіткій системі, має внутрішню організаційну логіку, підпорядкована
закономірностям, що дозволяють адекватними формами й методами виявляти
порушення закону та відповідно на них реагувати. Централізація органів
прокуратури, вертикальне підпорядкування прокурорів нижчого рівня та
незалежність їх від будь-якого місцевого впливу є основою зміцнення
законності, забезпечення демократичних принципів правової держави.
§ 4. Акти прокурорського реагування
Визначені законом повноваження прокуратури реалізують у формі актів
прокурорського реагування. Особливістю цих актів є те, що їх слід
розглядати не тільки як право, а й як обов’язок прокурора реагувати на
порушення закону.
Протест прокурора – один із основних правових засобів реагування
прокурора на виявлені порушення закону. Протест на правовий акт
(наприклад, наказ чи постанову про притягнення особи до дисциплінарної,
адміністративної чи матеріальної відповідальності) заявляють у разі,
коли той суперечить законові. В ньому міститься вимога про усунення
порушення, приведення акта відповідно до чинного законодавства або його
відміну. Сферу застосування протесту не обмежено лише правовими актами.
Закон передбачає можливість опротестування незаконних дій, щоб припинити
їх і поновити порушене право.
Протест заявляє прокурор, його заступник до органу, який видав цей
правовий акт, або до вищого органу. Протест прокурора зупиняє дію
опротестованого акта й підлягає обов’язковому розглядові відповідним
органом або посадовою особою в десятиденний строк після його
надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляють
прокурору.
У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може
звернутися із заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду
може бути подано протягом п’ятнадцяти днів з моменту одержання
повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого
законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію
правового акта.
Заяву до суду направляють відповідно до чинних положень
цивільно-процесуального законодавства, а також із урахуванням
підвідомчості та підсудності справи.
Письмовий припис про усунення порушень закону вносить прокурор, його
заступник органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищому
в порядку підпорядкованості органу, посадовій особі, які правомочні
усунути порушення. Його вносять у разі, коли порушення закону має
очевидний характер і може завдати суттєвої шкоди інтересам держави,
підприємства, установи та організації, а також громадянам, якщо не буде
негайно усунуто.
Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляють прокурору.
Припис використовують, переважно, в разі реальної загрози спричинення
тяжких наслідків, аварій, екологічних та інших катастроф. Він спонукає
органи державної влади чи самоврядування, посадових осіб до активних дій
щодо здійснення запобіжних заходів. Наприклад, якщо зволікають із
відселенням мешканців будинку, що загрожує обвалом, прокурор письмовим
приписом вимагає термінового розв’язання цього питання, оскільки може
бути завдано шкоди життю та здоров’ю громадян.
Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому
прокуророві, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів,
або до суду.
Подання прокурора є актом прокурорського реагування, спрямованим на
усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють.
Право внесення подання належить прокуророві та його заступникові.
Подання ґрунтується на матеріалах прокурорської перевірки, а підставою
для його внесення є виявлені факти порушень і, як правило, стосуються
групи таких порушень.
Подання вносять у орган чи посадовій особі, компетенція яких дозволяє
вжити реальних заходів щодо усунення порушень закону, причин цих
порушень і умов, що їм сприяли. Вимоги прокурора повинні мати лише
правову спрямованість і не носити ознак втручання в господарську сферу.
Разом з вимогами, спрямованими на усунення причин правопорушень,
здебільшого ставлять питання про притягнення винних осіб до
дисциплінарної і матеріальної відповідальності.
Подання підлягає негайному розглядові. Не пізніше як у місячний строк
має бути вжито відповідних конкретних заходів щодо усунення порушень
закону, причин і умов, що їм сприяють, а про наслідки повідомлено
прокурору. Нерідко направлені прокурору повідомлення про заходи, що
здійснено відповідно до вимог подання, є звичайними бюрократичними
відписками. Для того, щоб звести до мінімуму формалізм у реагуванні на
подання, прокурори аналізують повідомлення й у разі потреби порушують
питання про персональну відповідальність винних посадових осіб, які не
належним чином відреагували на виявлені прокурором порушення. У ст. 185
Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено
можливість накладання штрафу за залишення посадовою особою без розгляду
чи несвоєчасний розгляд подання, протесту чи припису прокурора.
Колегіальний орган (сесія місцевої ради, виконком, колегія міністерства
й т. ін.), куди внесено подання, повідомляє прокурору про день
засідання, який має право особисто взяти участь у його розгляді.
Обговорення подання в такому випадку проходить у публічній формі й часто
набуває характеру дискусії. Важливо, щоб прокурор аргументовано й
кваліфіковано відстоював свою позицію та міг переконати в необхідності
вжиття відповідних заходів.
Кримінально-процесуальне, цивільне процесуальне та господарське
процесуальне законодавство передбачають право прокурора на апеляційне та
касаційне подання щодо порушень закону з конкретних кримінальних,
цивільних і господарських справ у зв’язку з оскарженням вироків, рішень,
ухвал і постанов судів.
Постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне
правопорушення або про порушення кримінальної справи виносить прокурор
щодо посадової особи або громадянина в разі порушення ними закону.
Наприклад, під час прокурорської перевірки виявлено, що через недбалість
працівника при виконанні ним своїх службових обов’язків завдано
матеріальної шкоди державі. Отже, є конкретна особа, щодо якої після
з’ясування ступеня вини та розмірів шкоди має бути розв’язано відповідно
до закону питання про дисциплінарну, матеріальну чи кримінальну
відповідальність. Постанова про порушення дисциплінарного провадження
або провадження про адміністративне порушення підлягає розгляду
повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний
строк після надходження, якщо інше не встановлено законом. Постанову
прокурора про порушення кримінальної справи передають, додержуючись
принципу підслідності, для розслідування слідчому того органу, який має
розслідувати справу.
Постанова прокурора є одним із поширених актів прокурорського
реагування, її застосовують не лише у випадках визначення персональної
відповідальності. Кримінально-процесуальне законодавство, визначаючи
компетенцію прокурора щодо органів дізнання й слідства, передбачає
використання постанови для реалізації ним своїх повноважень.
Саме постановою прокурор скасовує незаконні, необґрунтовані постанови
слідчих і осіб, які проводять дізнання, закриває або зупиняє провадження
в кримінальних справах і т. ін.
Вимога прокурора про надання йому документів і матеріалів, довідок та
інформації, а також про проведення перевірок і ревізій є одним із актів
прокурорського реагування. Посадові особи та громадяни повинні
з’являтися за викликом прокурора (повісткою) й давати пояснення щодо
обставин, які з’ясовує прокурорська перевірка.
Виконання обґрунтованих законом вимог прокурора не може бути пов’язано з
будь-якими умовами й здійснюється в строки, передбачені законом або
погодженні з прокурором. Документи та інформацію, необхідні органам
прокуратури для здійснення покладених на неї наглядових функцій, надають
безплатно. Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора й
ухилення від явки в прокуратуру тягнуть за собою встановлену законом
відповідальність.
У ст. 1855 Кодексу України про адміністративні правопорушення
передбачено адміністративну відповідальність посадової особи за
невиконання законних вимог прокурора про проведення перевірки або
ревізії діяльності підпорядкованих підприємств, про надання необхідних
матеріалів, а також відповідальність посадових осіб і громадян за
ухилення від прибуття за викликом прокуратури. Досить схожим з вимогою
прокурора є такий акт прокурорського реагування, як вказівка прокурора
органам, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та
досудове слідство.
Вона є обов’язковою до виконання, дають її у випадках, передбачених
кримінально-процесуальним законодавством, а саме: про розслідування
злочинів, про обрання, зміну, скасування запобіжного заходу,
кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій і розшук осіб, які
вчинили злочин (ст. 227 КПК України).
Подання позову з метою захисту інтересів держави й громадян також є
актом прокурорського реагування, що тягне за собою порушення судового
провадження. Саме суд своїм рішенням має підтвердити обґрунтованість
викладених у позові чи заяві прокурора вимог, поновити порушені права та
притягнути винних до цивільно-правової відповідальності.
Акти прокуратури повинні бути законними, обґрунтованими, вмотивованими,
юридичне й стилістично грамотними, чіткими за змістом, а також містити
правову аргументацію та роз’яснення порядку оскарження. У протесті,
поданні, приписі або постанові прокурора обов’язково зазначають, ким і
яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що й у який
строк посадова особа або орган мають вжити для його усунення. У цих та
інших документах мають бути зазначені правові наслідки невиконання
викладених вимог і вказані посада, класний чин і прізвище особи, яка
підписала акт.
Отже, реагування органів прокуратури на порушення закону може
відбуватися лише в передбачених законом формах. Прокуратурою обов’язково
має бути встановлено порушення закону, після чого точно й у межах
компетенції використано весь передбачений законодавством арсенал засобів
прокурорського реагування.
§ 5. Кадри органів прокуратури
Особливий характер діяльності прокурорів і слідчих прокуратури зумовили
необхідність визначення низки суттєвих професійних і морально-етичних
вимог щодо осіб, яких призначають на ці посади.
Прокурорами та слідчими можуть призначати громадян України, які мають
вищу юридичну освіту, необхідні ділові й моральні якості. Працівники
прокуратури повинні мати високі людські якості, бути принциповими й
непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх
професійних обов’язків із громадянською мужністю, справедливістю та
непідкупністю. Вони повинні особисто суворо додержуватися вимог закону,
виявляти ініціативу в роботі, підвищувати її якість та ефективність і
сприяти утвердженню верховенства закону, забезпеченню демократії,
формуванню правосвідомості громадян, поваги до законів, норм і правил
суспільного життя.
Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю,
проходять у органах прокуратури стажування строком до Одного року.
Особи, вперше призначені на посаду помічників прокурорів, прокурорів
управлінь, відділів, слідчих прокуратури складають Присягу працівника
прокуратури.
На посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й
Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначають осіб віком не
молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на
судових посадах не менш як сім років. На посади районних і міських
прокурорів призначають осіб віком не молодше 25 років, зі стажем роботи
в органах прокуратури або на судових посадах не менш як три роки.
Для цієї категорії керівників органів прокуратури, поряд з моральними та
професійними якостями, важливе значення має наявність організаторських
здібностей, вміння керувати колективом, а також розв’язувати завдання в
складних умовах, що постійно змінюються. “Прокурори й слідчі прокуратури
підлягають атестації один раз на п’ять років. Основним завданням
атестації є визначення службової відповідності особи посаді, яку вона
обіймає, встановлення перспективи використання потенційних можливостей і
здібностей працівника, визначення напрямів підвищення кваліфікації, а
також висунення у певних випадках пропозицій про переміщення кадрів або
звільнення з посади.
Прокурорам і слідчим органів прокуратури, працівникам науково-навчальних
закладів прокуратури присвоюють класні чини відповідно до посад, які
вони обіймають, і стажу роботи. Класний чин – це спеціальне персональне
звання прокурорського працівника як державного службовця, яке присвоюють
із урахуванням посади, яку він обіймає, стажу, знань і досвіду, а також
за конкретними результатами роботи особи. Порядок присвоєння та
позбавлення класних чинів визначено Положенням про класні чини
керівників прокуратури України від 6 листопада 1991 року, затвердженим
Верховною Радою України.
Працівникам органів прокуратури встановлено 10 класних чинів: державний
радник юстиції України, державний радник юстиції 1-го класу, державний
радник юстиції 2-го класу, державний радник юстиції 3-го класу, старший
радник юстиції, радник юстиції, молодший радник юстиції, юрист 1-го
класу, юрист 2-го класу, юрист 3-го класу. Класні чини державного
радника юстиції України, державного радника юстиції 1, 2 і 3-го класів
присвоює Президент України, інші класні чини – Генеральний прокурор
України.
Важливою умовою забезпечення незалежності прокурорів і слідчих
прокуратури під час здійснення ними їх повноважень є гарантована законом
недоторканність особи цих працівників. Нанесення тілесних ушкоджень,
образа, погроза щодо працівника прокуратури чи його близького родича, а
також знищення їхнього майна, інші насильницькі дії у зв’язку з
виконанням прокурором або слідчим прокуратури своїх службових обов’язків
тягнуть за собою встановлену законом відповідальність (статті 342, 343,
345, 346-349 Кримінального кодексу України). Збитки, заподіяні знищенням
або пошкодженням майна прокурору, слідчому чи пенсіонеру з числа
прокурорських слідчих працівників, членам їхніх сімей і близьким родичам
у зв’язку з виконанням працівником прокуратури своїх службових
обов’язків, відшкодовує держава в повному обсязі за рахунок державного
бюджету.
Законом України “Про прокуратуру” встановлено порядок заохочень,
передбачено заходи матеріального та соціального забезпечення, правового
й соціального захисту працівників органів прокуратури. Передбачено
матеріальне та соціальне забезпечення прокурорських працівників з
урахуванням надбавок за вислугу років і класні чини.
Стаття 50 Закону України “Про прокуратуру” регламентує пенсійне
забезпечення прокурорів і слідчих, яке суттєво відрізняється від
загальних підходів з урахуванням інтенсивності, особливих умов праці
співробітників прокуратури. Так, прокурори й слідчі зі стажем роботи не
менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і
слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне
забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсію призначають у
розмірі 80% від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до якої
включають усі види оплати праці, на які нараховують страхові внески,
одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожний
повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2
відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного)
заробітку.
Працівникам, які не мають вислуги 20 років, але стаж служби в органах
прокуратури становить не менше 10 років, після досягнення чоловіками 55
років при загальному стажі роботи 25 років і більше, а жінками – 50
років при загальному стажі роботи 20 років і більше, пенсію призначають
у розмірі, пропорційному кількості повних років роботи на прокурорських
посадах із розрахунку 80% місячного заробітку за 20 років вислуги. За
кожний рік загального стажу понад 25 років для чоловіків і 20 років для
жінок пенсія збільшується на один відсоток місячного заробітку, з якого
її обчислюють.
До пенсії за вислугу років, призначеної згідно з цією статтею,
встановлюють надбавки на утримання непрацездатних членів сім’ї та на
догляд за одиноким пенсіонером у розмірах і за умов, передбачених ст. 21
Закону України “Про пенсійне забезпечення”.
Право на пенсію за вислугу років мають особи, які безпосередньо перед
зверненням за призначенням такої пенсії працюють у органах прокуратури
чи в науково-навчальних закладах Генеральної прокуратури України, а
також особи, звільнені з прокурорсько-слідчих посад органів прокуратури
за станом здоров’я, у зв’язку зі скороченням чисельності або штату
працівників і в зв’язку з обранням їх на виборні посади органів
державної влади чи органів місцевого самоврядування.
За порушення закону, неналежне виконання службових обов’язків чи
вчинення ганебного вчинку прокурори й слідчі несуть відповідальність
згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, затвердженим
Верховною Радою України 6 листопада 1991 року.
Крім загальних підходів до дисциплінарної відповідальності, для
співробітників прокуратури з метою забезпечення бездоганних моральних
якостей цим нормативним документом встановлено, що в разі вчинення
працівником діяння, несумісного з перебуванням на роботі в органах
прокуратури, його звільняють незалежно від часу вчинення проступку.
Історія не раз підтверджувала, що зловживання владою, перебування на
відповідальних посадах нечесних осіб зумовлює грубі порушення закону,
веде до тоталітаризму. В демократичній правовій державі цьому немає
місця. “Для людини, яку зараз незаконно заарештовано чи безпідставно
віддано до суду, не має значення чи є це порушення закону поодиноким, чи
порушення закону мають масовий характер. У питаннях порушення
законності, особливо в сфері кримінального судочинства, не можна мислити
категоріями великих чисел. І єдиного порушення закону досить, щоб
поставити питання про відповідальність слідчого чи прокурора”.
Будь-які порушення прокурорсько-слідчими працівниками законності та
службової дисципліни підривають авторитет прокуратури, завдають шкоди
інтересам держави та суспільства.
Одним із досягнень Генеральної прокуратури України є збереження в
сучасних умовах основного кадрового потенціалу прокуратури, встановлення
необхідного балансу між досвідченими й молодими працівниками. Саме
завдяки їхнім зусиллям підвищується дієвість нагляду, стає правилом не
лише виявлення конкретного порушення закону й притягнення винних до
відповідальності, а й створення умов, що виключають, порушення
законності в майбутньому.
Проблеми вдосконалення прокурорського нагляду як загалом, так і за
окремими напрямами є важливими для побудови дійсно демократичної
правової держави.
Глава 2 ОРГАНИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
§ 1. Напрями правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ України
Напрями правоохоронної діяльності є відображенням внутрішньої політики
держави, здійснення якої згідно з Конституцією покладено на Кабінет
Міністрів України.
Міністерство внутрішніх справ України (далі – МВС) як головний
(провідний) орган у системі центральних органів виконавчої влади
спрямовує свою діяльність на формування й реалізацію державної політики
в сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави
від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорону
громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки
дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних
об’єктів.
Правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ (далі – ОВС) досить
різнобічна, її здійснюють водночас на трьох рівнях – центральному,
регіональному та місцевому. МВС як центральний орган виконавчої влади
реалізує державну політику в сфері захисту прав і свобод громадян,
інтересів суспільства, організовує й координує діяльність ОВС щодо
боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку й забезпечення
громадської безпеки. Потреби суспільства та інтереси держави в
правоохоронній сфері перетинаються, оскільки забезпечення законності й
правопорядку становить одну з основних функцій держави та є запорукою
стабільності суспільства. Держава, як і суспільство, зацікавлена в
громадському спокої, впорядкованості внутрішніх державних відносин.
Важливою гарантією правопорядку та законності є правоохоронна діяльність
держави, яку здійснюють через систему органів внутрішніх справ.
Відповідно до законодавства України МВС створює необхідні умови безпеки
працівників суду та правоохоронних органів, їхніх близьких родичів і
осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. На МВС покладено
забезпечення безпеки дорожнього руху, а також забезпечення законності
діяльності у системі органів внутрішніх справ.
Органи внутрішніх справ України виконують і специфічні завдання. їх
обумовлено, по-перше, загальнодержавною концепцією боротьби зі
злочинністю, в зв’язку з якою на ОВС покладено завдання реалізації
державної політики в боротьбі зі злочинністю, охорони органами
внутрішніх справ громадського порядку на вулицях, майданах, у парках,
скверах та інших громадських місцях, запобігання та припинення
адміністративних правопорушень і забезпечення провадження в справах,
розгляд яких законом покладено на органи внутрішніх справ. По-друге, в
цій правоохоронній діяльності акцент роблять на запобіжні заходи. Тому
ОВС здійснюють профілактичні та оперативно-розшукові заходи щодо
запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів. Крім того, в
ОВС проводять дізнання й попереднє слідство в справах про злочини,
розслідування яких покладено на них законом. Для забезпечення безпеки
працівників суду, органів прокуратури, внутрішніх справ, митних органів,
органів державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної
служби, рибоохорони, державної лісової охорони, Антимонопольного
комітету України, їхніх близьких родичів, а також безпеки осіб, які
беруть участь у кримінальному судочинстві, МВС організовує здійснення
необхідних заходів.
Для профілактики правопорушень МВС, його підрозділи на місцях вносять до
центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств,
установ і організацій подання про необхідність усунення причин і умов,
що сприяють вчиненню правопорушень, організовують проведення серед
населення роз’яснювальної роботи з питань охорони громадського порядку й
боротьби зі злочинністю. ОВС організовують проведення наукових,
кримінологічних і соціологічних досліджень, розробляють на їхній основі
програми боротьби зі злочинністю й охорони правопорядку, вживають разом
з іншими державними органами заходів щодо запобігання дитячій
безпритульності та правопорушенням серед неповнолітніх.
При цьому накопичено великі масиви інформації. Наявність цієї інформації
та її використання в правоохоронній діяльності дозволяє стверджувати про
окремий обліковий напрям правоохоронної діяльності МВС. Згадану
інформацію використовують у деяких правоохоронних діях, а саме: під час
проведення розшуку громадян у випадках, передбачених законодавством і
міжнародними угодами; під час проведення експертиз у кримінальних
справах і криміналістичних дослідженнях за матеріалами
оперативно-розшукової діяльності, використовують спеціалісти
криміналістичної служби в слідчих діях з кримінальних справ. Для
обробки, поповнення та застосування накопиченої інформації у структурі
ОВС формують центральний і регіональні (обласні) довідково-інформаційні
фонди, здійснюючи при цьому оперативно-пошуковий і криміналістичний
облік, а в межах своїх повноважень ведуть також державну статистику.
Органи внутрішніх справ проводять паспортизацію населення країни, а
також здійснюють паспортний контроль за іноземними громадянами та
особами без громадянства, використовуючи накопичену інформацію.
Обліковий напрям правоохоронної діяльності не обмежено формуванням
інформаційних масивів лише про міграцію населення, розшук громадян і про
об’єкти криміналістичної ідентифікації. Обліковий напрям охоплює також
створення інформаційних масивів про зберігання, придбання та
використання зброї, придбання транспортних засобів тощо.
Окремий напрям правоохоронної діяльності ОВС складається з дій,
спрямованих на охорону громадської безпеки, тобто забезпечення
кримінологічної безпеки об’єктів народного господарства, юридичних і
фізичних осіб, збереження майна, врятування людей у разі стихійного
лиха, аварій, проведення заходів із охорони навколишнього середовища, а
також здійснення операцій із конвойної охорони. Для розвитку цього
напряму діяльності в МВС і його органах на місцях впроваджують
досягнення науки й передового досвіду, забезпечують розробку озброєння,
спеціальних, технічних і криміналістичних засобів для ОВС, військ
внутрішньої і конвойної охорони. На даному етапі адміністративної та
судово-правової реформ ОВС перебувають у стані перебудови. Основні
напрями реформи передбачено Концепцією розвитку системи МВС України, яка
визначає головну мету й основні принципи функціонування та розвитку
системи МВС України.
§ 2. Система органів внутрішніх справ України
Основними завданнями МВС України згідно з Положенням про нього є
організація та координація діяльності ОВС щодо захисту прав і свобод
громадян, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань,
охорона громадського порядку та забезпечення безпеки громадян.
Видами правоохоронної діяльності органів системи МВС є профілактична,
оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна (на
договірних засадах) і організаційно-правова.
Міністерство внутрішніх справ України та підпорядковані йому органи
мають широкі повноваження для виконання завдань правоохоронної
діяльності. Статус МВС як однієї з головних “силових” структур у державі
є небезпідставним. МВС, зокрема, має право одержувати від міністерств,
інших центральних органів державної виконавчої влади, підприємств,
установ і організацій відомості, необхідні для виконання покладених на
нього завдань. Жодне з міністерств України, крім Міністерства фінансів і
Міністерства статистики, таких повноважень не має.
Важливим також є те, що на основі й на виконання чинного законодавства
України МВС у межах своїх повноважень видає накази, самостійно
організовуючи й контролюючи їх виконання, а за потреби видає разом з
іншими центральними органами державної виконавчої влади та місцевими
державними адміністраціями спільні акти (наприклад, з питань порядку
обліку випадків звернень до медичних установ і міськрайлікорганів
внутрішніх справ громадян з тілесними ушкодженнями кримінального
характеру, організації спільного патрулювання співробітників ОВС і
військовослужбовців Збройних Сил України тощо).
Рішення МВС з питань безпеки дорожнього руху, діяльності дозвільної
системи (адміністративно-виконавчої структури, що здійснює контроль за
придбанням, зберіганням і використанням зброї та вибухових речовин,
реєстрацію мисливських товариств тощо), інших, визначених чинним
законодавством питань, є обов’язковими для центральних і місцевих
органів державної виконавчої влади, а також підприємств, установ і
організацій.
Ефективність внутрішньої політики взагалі, як і такого її складника,
яким є правоохоронна діяльність, багато в чому залежить від організації
управлінського процесу, рівня відповідальності та керівної ролі МВС.
Міністерство внутрішніх справ як керівний орган системи ОВС бере участь
у розробці та реалізації державної політики щодо боротьби зі
злочинністю, забезпечує на всіх рівнях запобігання злочинам, їх
припинення, розкриття й розслідування, організовує розшук осіб, які
вчинили злочини, вживає заходів щодо усунення причин і умов, що сприяють
вчиненню правопорушень.
Систему ОВС України будують відповідно до цієї мети та напрямів їх
діяльності. Останні поділяються на три групи: основні, забезпечувальні
та загального керівництва.
До основних напрямів діяльності (далі – функцій) ОВС належать:
гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав, свобод і
законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку;
запобігання, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне
виявлення, розкриття й розслідування злочинів і .розшук осіб, які їх
вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від
злочинних посягань; виконання адміністративних стягнень; гарантування
тощо.
Функції забезпечення спрямовано на забезпечення ефективної діяльності
органів внутрішніх справ. До них належать матеріально-технічне
постачання, фінансове забезпечення, забезпечення умов , праці
співробітників зазначених органів тощо. Функції загального керівництва
забезпечують ефективність управління органами системи МВС України в
процесі забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю в
державі. Відповідно до цього система ОВС України включає в себе такі
групи структурних підрозділів:
– галузеві служби (підрозділи), які реалізують основні функції
зазначених органів, а саме: міліція, слідчі апарати, внутрішні війська;
– функціональні служби (підрозділи), які виконують забезпечувальні
функції цих органів: кадрові, фінансово-економічні, господарські,
медичної служби;
– загального керівництва: керівники служб (підрозділів), штаби, чергові
частини, інформаційно-аналітичні центри, апарат міністра.
Певні особливості щодо управління та функціонування має система ОВС на
транспорті, яку побудовано з урахуванням специфіки забезпечення охорони
громадського порядку й боротьби зі злочинністю на залізничному,
повітряному, морському й річковому транспорті. На магістралях
української залізниці (Північно-Західній, Південній, Придністровській,
Одеській, Донецькій і Львівській) діють шість управлінь внутрішніх
справ, які централізовано підпорядковані МВС України, на великих
залізничних станціях – лінійні відділи Управління Міністерства
внутрішніх справ (УМВС), на інших об’єктах залізниці – відділення
міліції. Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті
підпорядковується Департаменту транспортної міліції МВС України (ДТМ МВС
України) на чолі з начальником департаменту, якого призначають на посаду
наказом Міністра внутрішніх справ України.
У великих аеропортах, морських і річкових портах функціонують відділи
внутрішніх справ, підпорядковані територіальним УМВС областей, міст.
До складу ОВС на транспорті входять усі основні галузеві служби (за
винятком державної автомобільної), паспортні підрозділи та деякі інші.
На окремих промислових підприємствах, в установах і організаціях,
діяльність яких пов’язано з особливим режимом роботи (оборонний
характер, особливо висока технічна небезпека виробництва та низка
інших), створюють відділи внутрішніх справ для Роботи на закритих
об’єктах.
Система органів внутрішніх справ водночас управляє та управляється,
тобто фактично виступає як об’єкт і суб’єкт управління. Результативність
функціонування підрозділів і служб органів внутрішніх справ багато в
чому залежить від ефективного управління ними. Як різновид державного
управління воно має забезпечувати взаємодію систем, підрозділів і служб
органів внутрішніх справ як єдиного цілого з метою виконання поставлених
перед ними завдань у сфері внутрішніх справ держави.
Процес управління органами внутрішніх справ становить єдину систему
взаємопов’язаних і в певному порядку виконуваних дій, які можна
розглядати як його елементи або стадії. Він визначає динаміку реалізації
цілей управління через систему дій операцій, які змінюються,
розвиваються та вдосконалюються. В процесі управління виявляють цілі та
зумовлені ними завдання й функції органу внутрішніх справ. Цьому процесу
притаманні безперервність, циклічність, його здійснюють водночас у
різних напрямах.
Систему ОВС очолює Міністерство внутрішніх справ України – центральний
орган державної виконавчої влади, до складу якого входять керівництво,
апарат Міністра, Головний штаб (на правах Департаменту), департаменти,
головні управління, управління, центри, відділи за напрямами його
діяльності.
Система місцевих органів внутрішніх справ включає в себе такі структурні
елементи: управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в
Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у
районах (районні в містах) і лінійні відділи (управління) внутрішніх
справ.
Управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі
створюють відповідно до чинного законодавства України. Вони
безпосередньо на місцях здійснюють функції виконавчої влади в галузі
внутрішніх справ, виконуючи поставлені перед ними завдання через
підпорядковані їм відповідні служби та міські, районні відділи
(управління) внутрішніх справ.
Управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України є апаратом,
що безпосередньо виконує завдання по боротьбі зі злочинністю, охороні
громадського порядку в межах наданих їм Повноважень, їх очолюють
начальники, яких призначають на посаду наказом Міністра внутрішніх справ
України.
Основними формами управлінської діяльності зазначених органів є: видання
наказів, інструкцій та вказівок, затвердження планів заходів, здійснення
контрольних функцій, проведення семінарів-нарад, зборів тощо.
Кожна галузева служба (підрозділ) має певну внутрішню структуру, яку
формують відповідно до виконуваних нею завдань і функцій. Зокрема, до
складу управління (головного управління) внутрішніх справ МВС України
входять відділи (управління): карного розшуку; державної служби по
боротьбі з економічною злочинністю; по боротьбі з організованою
злочинністю; адміністративної служби міліції; державної автомобільної
інспекції; організації роботи дільничних Інспекторів міліції; слідчі
підрозділи; підрозділи дізнання; державної служби охорони; штабні
підрозділи; паспортної роботи; реєстраційної і міграційної роботи та
інші.
Міські (районні) відділи (управління) внутрішніх справ практично
реалізують загальні для всіх ланок завдання, які визначено законами
України, указами Президента України, постановами та розпорядженнями
Кабінету Міністрів України, а також актами органів місцевого
самоврядування. На основі законів і підзаконних актів МВС України шляхом
видання наказів (інструкцій) визначає форми й методи діяльності апаратів
внутрішніх справ на місцях для виконання поставлених завдань.
Місцевим органам внутрішніх справ належить провідна роль у охороні
громадського порядку, боротьбі зі злочинністю, оскільки безпосередньо
вони своїми силами й засобами забезпечують порядок у громадських місцях,
запобігають правопорушенням і припиняють їх.
Структура міських і районних відділів (управлінь) внутрішніх справ
відповідає їхнім основним функціям, її визначено штатними розписами, в
яких дається найменування посад, чисельність і посадові оклади.
Міністерство внутрішніх справ України в межах штатної чисельності та
фонду заробітної плати затверджує штати відповідних органів внутрішніх
справ.
Керують міськими, районними відділами (управліннями) начальники, яких
призначають на посаду наказом начальника УВС (ГУВС) за узгодженням з МВС
України.
До складу відділів (управлінь) місцевих органів внутрішніх справ
входять: штаб, відділ (відділення) карного розшуку, відділ служби по
боротьбі з економічною злочинністю, слідчий підрозділ, підрозділ
державної автомобільної інспекції, паспортні служби, інспекція виправних
робіт, служба дільничних інспекторів міліції. При відділах (управліннях)
внутрішніх справ наявні також відділи (управління) державної служби
охорони.
Міські й районні відділи (управління) внутрішніх справ у своєму складі
можуть мати відділення міліції, які обслуговують певну територію й
побудовані за галузевим принципом, їхні співробітники, виходячи з
галузевого поділу, працюють за відповідними напрямами. З метою
підвищення рівня роботи органів внутрішніх справ і розвитку партнерських
відносин між міліцією й населенням Указом Президента України “Про
утворення місцевої міліції” від 22 січня 2001 року на базі підрозділів
дорожньо-патрульної служби Державної автомобільної інспекції України,
патрульно-постової служби та служби дільничних інспекторів міліції в
Україні органи місцевого самоврядування за спільним поданням місцевих
державних адміністрацій і виконавчих органів сільських, селищних,
міських рад, погодженим з МВС України, утворюють місцеву міліцію,
підрозділи якої входять до складу управлінь (відділів) внутрішніх справ.
Реалізація норм зазначеного Указу потребує вирішення багатьох питань,
пов’язаних із закріпленням правового статусу місцевої міліції,
визначенням її місця та ролі в системі органів внутрішніх справ і
правоохоронних органів в цілому, регулюванням порядку й організації її
функціонування, фінансового та матеріально-технічного забезпечення тощо.
Здійснення положень Концепції розвитку системи Міністерства внутрішніх
справ України, про яку згадували раніше, має забезпечити комплексний
підхід до впорядкування системи МВС і розробку механізмів управління її
структурними ланками на сучасному етапі, в зв’язку з чим очікують
загального підвищення результативності функціонування системи МВС
України, посилення її позитивного впливу на стабілізацію криміногенної
ситуації в Україні.
§ 3. Кримінальна міліція
Кримінальна міліція – складова частина міліції України. Правовою основою
її функціонування є закони України “Про міліцію”, “Про
оперативно-розшукову діяльність”, “Про органи і служби у справах
неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, а також
кримінальне й кримінально-процесуальне законодавство, постанова
Верховної Ради України “Про стан виконання законів і постанов Верховної
Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби зі
злочинністю”, укази й розпорядження Президента України (зокрема,
розпорядження Президента України “Про додаткові заходи щодо посилення
боротьби зі злочинністю та зміцнення правопорядку в Україні” тощо) та
постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, зокрема постанова
Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про дозвільну
систему”.
На виконання вищезазначених нормативно-правових актів МВС видає накази,
інструкції, положення, настанови, в яких конкретизовано й актуалізовано
питання діяльності кримінальної міліції. З питань, віднесених до їхньої
компетенції, відповідні рішення приймають місцеві органи державної
виконавчої влади, представницькі органи місцевого самоврядування.
Правовий статус, завдання, функції та структуру кримінальної міліції
безпосередньо визначено Положенням про кримінальну міліцію України та
шляхом нормативного регулювання функціонування окремих служб, які згідно
з чинним законодавством входять до її складу. Наприклад, Положенням про
Департамент карного розшуку МВС України, Положенням про Державну службу
боротьби з економічною злочинністю, Положенням про кримінальну міліцію у
справах неповнолітніх, Настановою по організації та здійсненню органами
внутрішніх справ боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів,
психотропних речовин та прекурсорів, а також іншими нормативними актами.
Апарати кримінальної міліції є самостійними підрозділами, що входять до
структури всіх органів внутрішніх справ – від центрального апарату МВС
України, головних управлінь МВС України, Автономної Республіки Крим,
міста Києва та Київської області, управлінь МВС України в областях,
місті Севастополі й на транспорті до підпорядкованих їм органів
внутрішніх справ у районах, містах, районах міст і на транспортних
магістралях. Таку вертикальну наповненість кримінальної міліції
пояснюють тим, що до її складу входять оперативно-розшукові,
оперативно-технічні та інші підрозділи, діяльність яких спрямовано на
запобігання, припинення та розкриття тяжких злочинів, розшукування осіб,
які ухиляються від органів дізнання, слідства й суду, відбування
покарання, пропали безвісти, та інших осіб у випадках, передбачених
законодавством. Структурна вертикаль підпорядкування кримінальної
міліції є такою:
Департамент (управління, відділи, відділення на місцях) карного розшуку;
Департамент (управління, відділи, відділення, групи) Державної служби
боротьби з економічною злочинністю;
Національне центральне бюро Інтерполу в Україні (на правах Департаменту
МВС України, відділення, групи на місцях);
Департамент (управління, відділи) боротьби з незаконним обігом
наркотиків;
управління (відділи) кримінальної міліції у справах неповнолітніх;
підрозділи карного розшуку, боротьби з економічними злочинами та
кримінальної міліції у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ,
підпорядкованих відділу спеціальної міліції МВС України;
підрозділи карного розшуку, боротьби зі злочинними посяганнями на
вантажі;
служба боротьби з економічною злочинністю та боротьби з незаконним
обігом наркотиків органів внутрішніх справ на транспорті;
підрозділи, які виконують спеціальні завдання зазначених Служб:
Департамент розвідувально-пошукової діяльності (управління, відділи);
Департамент оперативно-технічних заходів (відділи, відділення);
кінологічна служба (на правах відділу).
Основне завдання кримінальної міліції – боротьба зі злочинністю. Заходи,
які здійснюють при цьому в державі, умовно можна поділити на
організаційно-оперативні, аналітичні та запобіжні. Так, підрозділи
кримінальної міліції вносять пропозиції до державної програми боротьби
зі злочинністю, аналізують і прогнозують криміногенну ситуацію
(аналітичні заходи); встановлюють і викривають осіб, які готують або
вчинили тяжкі злочини, а також злочини, не віднесені законодавством до
цієї категорії, але вчинені кваліфікованим способом із застосуванням
вогнепальної чи холодної зброї або групою осіб, розшукують злочинців і
осіб, які пропали безвісти тощо (організаційно-оперативні заходи);
запобігають правопорушенням неповнолітніх внаслідок виявлення,
припинення та розкриття злочинів, вчинених неповнолітніми, та проведення
з ними профілактичної роботи (запобіжні заходи).
Діяльність кримінальної міліції будують за принципом спеціалізації,
відповідно до особливостей кримінальних проявів у кожній окремій сфері
народного господарства або специфіки суспільних відносин. З урахуванням
цього на кримінальну міліцію покладено такі завдання:
– боротьба з незаконним обігом наркотичних засобів;
– розкриття тяжких злочинів (насамперед, вчинених злочинними групами);
– розкриття злочинів, вчинених із застосуванням зброї, боєприпасів,
вибухових і радіоактивних речовин, злочинів, пов’язаних з викраденням і
угоном автотранспортних засобів, тощо.
Значною за складністю та обсягом є діяльність кримінальної міліції,
спрямована на запобігання та викриття економічних злочинів, зокрема в
кредитно-фінансовій і банківській системах, у сфері приватизації та
зовнішньоекономічній сфері, торгівлі, паливно-енергетичному комплексі.
Соціально-психологічну спрямованість має професійна робота з
неповнолітніми правопорушниками, а також виявлення та викриття дорослих
осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, проституцію,
пияцтво, наркоманію, осіб, які виготовляють і розповсюджують у
підлітковому середовищі порнографічну продукцію, видання, що пропагують
насильство, жорстокість, сексуальну розпусту.
Правоохоронна діяльність кримінальної міліції має конфіденційний
характер. Певні відомості щодо цієї діяльності віднесено до державної
або службової таємниці. Такими, наприклад, є інформаційні системи,
використання яких характеризується високим ступенем захисту. Це
інформація про нерозкриті злочини, викрадені та вилучені номерні речі,
зброю, автомототранспорт, спеціальні агентські повідомлення та інші
дані, що сприяють запобіганню злочинам та їх розкриттю. Підрозділи
кримінальної міліції обмінюються офіційною та конфіденційною
(оперативно-розшуковою) інформацією з підрозділами по боротьбі з
організованою злочинністю, органами досудового слідства, іншими службами
органів внутрішніх справ і правоохоронними структурами України. Вони
сприяють представникам відповідних органів зарубіжних держав, які
прибули в Україну для здійснення оперативно-розшукових та інших заходів
боротьби зі злочинністю; виконують також завдання оперативних служб, які
не входять до складу кримінальної міліції (спец-підрозділів по боротьбі
з організованою злочинністю, внутрішньої безпеки, кадрових апаратів
тощо).
Для виконання зазначених завдань і правоохоронних дій кримінальну
міліцію наділено такими правами:
– одержувати в установленому законодавством порядку від підприємств,
установ і організацій відомості, необхідні для виконання покладених на
неї завдань;
– залучати для розробки актуальних проблем боротьби зі злочинністю,
проведення консультацій і експертиз вищі навчальні заклади, інші
установи, а також учених і висококваліфікованих фахівців;
– співпрацювати в питаннях, віднесених до компетенції кримінальної
міліції (апаратів кримінальної міліції МВС, ГУМВС, УМВС, УМВСТ України),
з відповідними органами інших держав;
– проводити оперативно-розшукові заходи під час перевірки
фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій та
окремих осіб;
– здійснювати операції щодо захоплення озброєних злочинців і припинення
тяжких злочинів;
– збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних у злочині
осіб;
– негласно виявляти та фіксувати сліди тяжких злочинів, документи й інші
предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення таких
злочинів;
– застосовувати технічні засоби для отримання інформації; проводити
візуальне спостереження в громадських місцях;
– встановлювати конфіденційне співробітництво з приватними особами на
добровільних засадах;
– створювати й застосовувати автоматизовані інформаційні системи;
– застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та
вогнепальну зброю на засадах і в порядку, встановлених чинним
законодавством, а також інші заходи, передбачені Законом України “Про
оперативно-розшукову діяльність”.
До того ж слід зауважити, що оперативно-розшукова діяльність повинна
мати правомірний характер. Під час її здійснення не можна допускати
порушення прав і свобод людини та юридичних осіб.
Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий
характер, їх можуть застосовувати лише з санкції прокурора щодо особи, в
діях якої є ознаки злочину, та у випадках, передбачених законодавством
України, для захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.
Наприклад, згідно з Законом України “Про оперативно-розшукову
діяльність” негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи,
зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням,
телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією,
застосування інших технічних засобів одержання інформації проводять за
рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного
підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або
про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом
доби. Ці заходи застосовують виключно з метою запобігти злочинові чи
з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим
способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення
зазначених оперативно-розшукових заходів складають протокол з
відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у
кримінальному судочинстві.
Заборонено передавати й розголошувати відомості про заходи безпеки та
осіб, узятих під захист, нерозкриті злочини або такі, що можуть
зашкодити слідству чи інтересам людини, безпеці України.
Підрозділи, що використовують автоматизовані інформаційні системи в
оперативно-розшуковій діяльності, мають забезпечити можливість видавати
дані про особу на запит органів розслідування, прокуратури, суду. В
місцях зберігання інформації має бути гарантовано її достовірність і
надійність охорони. Одержані під час оперативно-розшукової діяльності
відомості щодо особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не
містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не
підлягають і мають бути знищені. Не підлягають передачі та розголошенню
результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до
законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості
стосовно особистого життя, честі, гідності людини. За передачу й
розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також
особи, яким ці відомості було довірено під час здійснення
оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі,
підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім
випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права
людини.
Оперативно-розшукові заходи, пов’язані з тимчасовим обмеженням прав
людини, проводять з метою запобігання тяжким злочинам, їх припинення та
розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального
покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров’я, житла й майна
працівників суду та правоохоронних органів і осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності
проти України. За оперативної потреби невідкладного здійснення цих
заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов’язані протягом 24 годин
повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх
проведення.
Для одержання інформації заборонено застосовувати технічні засоби,
психотропні, хімічні та інші речовини, які пригнічують волю або завдають
шкоди здоров’ю людей і навколишньому середовищу.
Кримінальну міліцію України очолює заступник Міністра внутрішніх справ
України – начальник кримінальної міліції МВС України. Його призначає на
посаду та звільняє Президент України за поданням Міністра внутрішніх
справ. Начальники підрозділів кримінальної міліції ГУМВС України в
Криму, місті Києві та Київській області, МВС України в областях, місті
Севастополі та на транспорті, а також підпорядкованих їм підрозділів у
районах, містах, районах міст і на транспортних магістралях є за посадою
першими заступниками начальників відповідних органів внутрішніх справ.
Таким чином, кримінальна міліція як правоохоронний орган є складовою
частиною міліції в системі органів внутрішніх справ України, її
діяльність спрямовано на запобігання, припинення, розкриття тяжких
злочинів, а також на здійснення оперативно-розшукової діяльності у
випадках, передбачених чинним законодавством.
Структуру кримінальної міліції формують за певними критеріями, зокрема з
урахуванням рівнів управління, адміністративно-територіального устрою,
функціонального призначення цієї служби.
Наявний загальний підхід до формування внутрішньої структури
кримінальної міліції, який ґрунтується на лінійному принципі організації
і діяльності цієї служби. Він передбачає, як було сказано вище,
утворення та функціонування структурних підрозділів кримінальної міліції
за окремими напрямами її діяльності відповідно до поставлених перед нею
завдань.
Згідно з Типовою структурою органів внутрішніх справ і структурою
центрального апарату МВС України до кримінальної міліції входять такі
основні підрозділи: карного розшуку, служба по боротьбі з економічною
злочинністю, підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків,
служба кримінальної міліції у справах неповнолітніх.
Підрозділи карного розшуку запобігають, припиняють і розкривають
злочини, а також вживають оперативно-розшукових заходів у випадках,
передбачених чинним законодавством. Зокрема, вони ведуть боротьбу з
груповою та організованою злочинністю; зі злочинністю проти особи; з
майновими злочинами; з проституцією, поширенням СНІДу та
правопорушеннями, пов’язаними з іноземними громадянами; розшукують
злочинців і осіб, які безвісти зникли, а також проводять іншу оперативну
роботу. Особливу увагу в межах своїх повноважень ці підрозділи
зосереджують на організації запобігання та розкритті резонансних і
серійних злочинів, а також на боротьбі з наркобізнесом, який набув
міжрегіонального та міждержавного характеру.
Державну службу по боротьбі з економічною злочинністю покликано
своєчасно припиняти злочини в галузі економіки та запобігати їм,
здійснювати аналіз і прогнозування криміногенних процесів у економіці й
своєчасно інформувати про них органи державної виконавчої влади;
виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень у цій
сфері, а також вживати заходів для їх усунення. Підрозділи по боротьбі з
незаконним обігом наркотиків аналізують і оцінюють оперативну обстановку
в сфері нелегального обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів на території обслуговування, прогнозують тенденції поширення
цього явища; виявляють і узагальнюють причини та умови, що сприяють
незаконному обігові вказаних засобів, і вживають відповідних заходів для
усунення цих причин; здійснюють оперативно-розшукові дії з виявлення та
документування осіб, які займаються наркобізнесом або іншою злочинною
діяльністю, пов’язаною з незаконним обігом наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів. У взаємодії з іншими державними
органами ці підрозділи здійснюють акції щодо припинення контрабанди
зазначених засобів і надають допомогу працівникам інших служб органів
внутрішніх справ у їх роботі; організовують і проводять антинаркотичну
пропаганду з використанням засобів масової інформації тощо.
Кримінальна міліція у справах неповнолітніх зобов’язана запобігати
правопорушенням неповнолітніх; виявляти, припиняти та розкривати
злочини, вчинені ними; розглядати заяви й повідомлення про
правопорушення, вчинені неповнолітніми, та здійснювати досудову
підготовку відповідних матеріалів; виявляти причини й умови, що сприяють
вчиненню правопорушень цією категорією громадян, вживати заходів щодо
усунення цих причин;
брати участь у правовому вихованні неповнолітніх і виконувати інші
завдання, передбачені чинним законодавством.
Кримінальна міліція повинна відповідати всім сучасним вимогам боротьби
зі злочинністю. Вона має бути єдиним мобільним правоохоронним органом,
структурні підрозділи якого, взаємодіючи між собою, зможуть ефективно
боротися з найнебезпечнішими злочинами.
Для корінного поліпшення діяльності, пов’язаної з запобіганням і
розкриттям злочинів, схвалено Концепцію розвитку системи Міністерства
внутрішніх справ. Концепцією передбачено подальше нормативне
розмежування функцій між підрозділами кримінальної міліції, міліції
громадської безпеки та підрозділами по боротьбі з організованою
злочинністю.
§4. Міліція громадської безпеки
Невід’ємною частиною системи органів міліції України є міліція
громадської безпеки.
Правову основу її діяльності становлять правові акти, що регулюють
правовідносини з громадської безпеки та спокою, дають підстави для
застосування правових норм до визначеного в цих правових актах кола
осіб. Такими правовими актами є закони України (“Про міліцію”, “Про
дорожній рух”, “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з
місць позбавлення волі”), постанови Верховної Ради України (зокрема,
постанова “Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України
з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю”),
укази й розпорядження Президента України (зокрема, Указ “Про невідкладні
заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю”), а також постанови та
розпорядження Кабінету Міністрів України (зокрема, “Про Концепцію
розвитку системи Міністерства внутрішніх справ”).
На основі цих правових актів МВС видає накази, інструкції, положення,
статути тощо. Представницькі органи місцевого самоврядування в межах
їхніх повноважень також можуть видавати рішення, що є обов’язковими для
органів міліції громадської безпеки.
Конкретне правове регулювання діяльності міліції громадської безпеки,
визначення її безпосередніх завдань (функцій, структури, підпорядкування
тощо) здійснюють переважно шляхом відомчої регламентації. Так, за роки
незалежності України МВС було видано такі документи, як Положення про
службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх
справ України, Положення про Державну автомобільну інспекцію
Міністерства внутрішніх справ України, Положення про Головне управління
охорони громадського порядку Міністерства внутрішніх справ України (нині
– Департамент громадської безпеки), Статут патрульно-постової служби
міліції, Положення про службу міліції з охорони й конвоювання затриманих
і взятих під варту осіб та Інші нормативні акти. Як відомо, за часів
СРСР подібні нормативні акти були виключною прерогативою центральної
адміністративно-командної системи.
Міліція громадської безпеки входить до складу органів внутрішніх справ
України. Відповідно до чинної Конституції завдання та функції, що стоять
перед нею, є надзвичайно важливими й вимагають від особового складу
постійного контакту з населенням і керівництвом відповідного регіону,
оскільки стосуються захисту конституційних прав і свобод людини та
громадянина. Основні завдання міліції громадської безпеки:
– забезпечення особистої безпеки, прав, свобод і законних інтересів
громадян;
– запобігання правопорушенням і їх припинення;
– охорона та забезпечення громадського порядку й громадської безпеки;
– виявлення та розкриття злочинів, у справах яких провадження
попереднього слідства не обов’язкове;
-забезпечення безпеки дорожнього руху;
– захист власності від злочинних посягань;
– надання допомоги фізичним і юридичним особам у межах відповідних
повноважень міліції.
Міліція громадської безпеки виконує адекватні цим завданням
профілактичну, адміністративно-проваджувальну та
кримінально-процесуальну функції. Профілактична функція полягає в
запобіганні найпоширенішим загальнокримінальним злочинам і
адміністративним правопорушенням (таким як хуліганство, крадіжка,
злочини та правопорушення, що їх вчиняють на ґрунті повсякденних
негараздів, тощо), а також у виявленні причин, умов вчинення злочинів і
правопорушень і вжитті заходів щодо їх усунення.
Адміністративно-проваджувальна функція полягає в організації і
практичному здійсненні охорони громадського порядку й громадської
безпеки в межах повноважень, наданих цьому підрозділові міліції, та
документуванні під час цього правопорушень.
Під кримінально-процесуальною функцією слід розуміти розгляд заяв та
інформації про злочини, в справах яких провадження попереднього слідства
не обов’язкове, та провадження дізнання по них. Так, у ст. 425 КПК
подано перелік нетяжких (а тому не особливо небезпечних) злочинів, за
якими досудову підготовку матеріалів проводять у протокольній формі. До
таких злочинів віднесено, зокрема, зараження венеричною хворобою (ч. 1
ст. 133 КК), ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164
КК), крадіжка (ч. 1 ст. 185 КК), грабіж (ч. 1 ст. 186 КК), викрадення
шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній
зв’язку та їх обладнання частиною (ч. 1 ст. 188 КК), шахрайство (ч. 1
ст. 190 КК), умисне знищення або пошкодження майна (ч. 1 ст. 194 КК),
порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю
частиною (ч. 1 ст. 202 КК), зайняття забороненими видами господарської
діяльності (ч. 1 ст. 203 КК), фіктивне підприємництво (ч. 1 ст. 205 КК),
ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ч. 1
ст. 212 КК), порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч. 1
ст. 213 КК), обман покупців та замовників (ч. 1 ст. 225 КК),
фальсифікація засобів вимірювання (ч. 1 ст. 226 КК), знищення або
пошкодження лісових масивів (ч. 1 ст. 245 КК), незаконна порубка лісу
(ст. 246 КК), порушення законодавства про захист рослин (ст. 247 КК),
незаконне полювання частиною (ч. 1 ст. 248 КК), незаконне зайняття
рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом частиною (ч. 1 ст.
249 КК), проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних
запасів (ст. 250 КК), хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК), порушення правил
адміністративного нагляду (ст. 395 КК).
Правоохоронній діяльності міліції громадської безпеки притаманні
відповідні структурно-функціональні ознаки, які вказують на те, що,
по-перше, таку діяльність спрямовано на охорону прав і законних
інтересів як народу України в цілому, так і окремих фізичних та
юридичних осіб, а також держави від протиправних посягань; по-друге, ця
правоохоронна діяльність покликана забезпечити охорону громадського
порядку й громадської безпеки в межах повноважень, наданих цьому
підрозділові міліції, а також запобігти злочинам, припинити та розкрити
їх, якщо провадження попереднього слідства в цих справах не обов’язкове.
Таким чином, міліція громадської безпеки – це структурний підрозділ
міліції у системі органів внутрішніх справ України, діяльність якого
спрямовано на забезпечення особистої безпеки громадян, охорону
громадського порядку та громадської безпеки, запобігання й припинення
злочинів і адміністративних правопорушень, розкриття злочинів, у справах
яких провадження попереднього слідства не обов’язкове, а також надання в
межах компетенції міліції допомоги громадянам, посадовим особам,
підприємствам, установам, організаціям і громадським об’єднанням.
Організаційна будова міліції громадської безпеки залежить від й
функціонального призначення та наявних рівнів управління, які
відповідають адміністративно-територіальному устрою держави.
Внутрішня структура міліції громадської безпеки ґрунтується на лінійному
принципі її організації та діяльності (лінійна спеціалізація й
відповідне підпорядкування), згідно з яким утворюють і функціонують
структурні підрозділи цієї служби за окремими напрямами їх діяльності.
Відповідно до Типової структури органів внутрішніх справ України до
міліції громадської безпеки належать адміністративна служба міліції
(включає підрозділи охорони громадського порядку, дільничних інспекторів
міліції, підрозділи з питань радіоактивного забруднення, підрозділи
охорони й забезпечення карантинних і ветеринарно-санітарних заходів під
час проведення боротьби з епізоотією, конвоювання затриманих і взятих
під варту осіб), Державна автомобільна інспекція, підрозділи Державної
служби охорони, патрульно-постова служба міліції. Крім того, за своїм
функціональним призначенням до зазначеного підрозділу входять також
приймальники МВС України.
§ 5. Державна автомобільна інспекція
Одним із важливих напрямів діяльності органів внутрішніх справ України є
забезпечення безпеки дорожнього руху. Виконання цього завдання покладено
на Державну автомобільну інспекцію.
У своїй діяльності особовий склад Державної автомобільної інспекції
(далі – ДАІ) повинен керуватися Конституцією та законами України,
постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента
України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України,
відомчими нормативними актами Міністерства внутрішніх справ України.
Система органів ДАІ МВС України включає в себе підрозділи
дорожньо-патрульної служби, дорожнього нагляду,
реєстраційно-екзаменаційної роботи, технічного нагляду, розшуку
транспортних засобів, з пропаганди безпеки руху, її очолює Головне
управління ДАІ, яке є самостійним структурним підрозділом Міністерства
внутрішніх справ України.
На службу ДАІ покладено виконання актуальних і важливих функцій.
По-перше, це – організація боротьби з аварійністю на автомобільному
транспорті, забезпечення безпеки дорожнього руху; державний нагляд за
виконанням юридичними та фізичними особами законодавчих актів, правил,
нормативів і стандартів, які діють на автомобільному транспорті.
По-друге, ДАІ контролює порядок проектування, будівництва,
реконструкції, утримання, облаштування й охорони автомобільних шляхів,
вулиць та інженерних споруд на них; встановлює вимоги щодо конструкції і
технічного стану механічних транспортних засобів і причепів до них, а
також до охорони навколишнього середовища від шкідливого впливу
транспортних засобів.
По-третє, ДАІ контролює стан і систему експлуатації транспортного парку,
тобто вона реєструє та веде облік транспортних засобів, допускає (чи не
допускає) громадян до керування транспортними засобами, організовує
систему профілактики аварійності серед населення; узагальнює й
впроваджує в практику діяльності органів внутрішніх справ досягнення
науки й передового досвіду з питань забезпечення безпеки дорожнього
руху.
Основні напрями діяльності патрульно-постової служби: контроль і
регулювання дорожнього руху, вживання заходів адміністративного впливу,
організація невідкладних дій на місцях дорожньо-транспортних пригод
(ДТП), дізнання по них, надання долікарняної допомоги потерпілим і
вживання невідкладних заходів під час виникнення небезпечних дорожніх
умов, а також облік правопорушень, дорожньо-транспортних пригод на
території обслуговування, аналіз причин і умов, що сприяють їх вчиненню.
Здійснюючи контроль за діяльністю міністерств, відомств та інших
організацій, ДАІ в межах своєї компетенції організовує та реалізує
державний нагляд за додержанням ними норм, правил, стандартів стосовно
забезпечення безпеки дорожнього руху; організовує нагляд за технічним
станом транспортних засобів, а також контроль за виконанням заходів, що
запобігають забрудненню повітря транспортними засобами; розглядає й дає
висновки щодо проектів конструкцій транспортних засобів, тролейбусів,
трамваїв і предметів додаткового їх обладнання; контролює відповідність
транспортних засобів, які виготовляють в Україні або ввозять на її
територію для масового використання, вимогам і нормам стандартів у сфері
забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечує заборону експлуатації
транспортних засобів, конструкція або технічний стан яких не відповідає
вимогам правил, норм і стандартів у сфері безпеки дорожнього руху, тощо.
Крім того, ДАІ реєструє та веде облік транспортних засобів, які належать
підприємствам, установам, організаціям і громадянам, видає реєстраційні
документи й номерні знаки на транспортні засоби; приймає іспити з правил
дорожнього руху й навичок практичного водіння транспортних засобів і
видає посвідчення на право керування ними; бере участь у розробці
державних стандартів на номерні знаки, розробляє зразки бланків
реєстраційних документів, водійських посвідчень; організовує
роз’яснювальну роботу серед населення про порядок реєстрації,
перереєстрації транспортних засобів і отримання водійських посвідчень
тощо.
У межах своїх повноважень органи ДАІ забезпечують силами й засобами
дорожньо-патрульної служби безпечний і безперебійний рух транспортних
засобів і пішоходів; наглядають за дорожнім рухом; виявляють і
припиняють порушення правил, норм і стандартів у сфері забезпечення
безпеки дорожнього руху; вживають невідкладних заходів на місцях
вчинення дорожньо-транспортних пригод, порушують за потреби кримінальні
справи й проводять невідкладні слідчі дії для встановлення та
закріплення слідів злочину, розшукують спільно з іншими службами органів
внутрішніх справ водіїв і осіб, винних у вчиненні дорожньо-транспортних
пригод, а також тих, хто вчинив угони чи крадіжки транспортних засобів
або інші злочини з їх використанням; забезпечують безпечний і
безперешкодний проїзд автомобілів спеціального призначення; беруть
участь у охороні громадського порядку, попередженні та припиненні
правопорушень у громадських місцях тощо.
Здійснюючи оперативний контроль за станом аварійності в містах, ДАІ
визначає та реєструє аварійно-небезпечні для руху ділянки й місця
концентрації ДТП на вулицях, вивчає причини цього, разом з дорожніми й
комунальними організаціями забезпечує безпечні умови руху на таких
ділянках.
Крім того, ДАІ відповідає за встановлення, експлуатацію та впровадження
технічних засобів і автоматизованих систем регулювання дорожнього руху;
розглядає та дає висновки щодо проектів будівництва, реконструкції і
ремонту автомобільних шляхів, а також бере участь у їх прийманні в
експлуатацію.
Для проведення профілактичної роботи серед населення та взаємодії із
засобами масової інформації органи ДАІ розробляють і здійснюють заходи
щодо пропаганди безпеки дорожнього руху з використанням засобів масової
інформації; організовують проведення лекцій з безпеки дорожнього руху;
сприяють міністерствам, відомствам, організаціям і об’єднанням у
організації вивчення правил дорожнього руху в дошкільних,
загальноосвітніх, навчально-виховних закладах, підприємствах, установах
і організаціях (незалежно від форм власності та господарювання), а також
у проведенні пропагандистських заходів щодо запобігання
дорожньо-транспортному травматизмові тощо.
Отже, діяльність ДАІ як самостійного структурного підрозділу в системі
МВС України спрямовано на забезпечення безпеки дорожньою руху на
території нашої держави.
§ 6 Міліція охорони
Державна служба охорони при Міністерстві внутрішніх справ (далі –
Державна служба охорони) є централізованою системою підрозділів,
створених на договірних засадах для здійснення заходів охорони щодо
нерухомих об’єктів та іншого майна, в тому числі вантажів, а також
грошових знаків, цінних паперів та інших цінностей, які перевозять,
інкасації в місцях, не охоплених централізованою службою інкасації і
перевезень цінностей Національного банку, забезпечення особистої безпеки
громадян у порядку, встановленому законодавством. Служба охорони діє на
засадах самофінансування за рахунок коштів, одержаних за виконання
договорів про забезпечення особистої і майнової безпеки громадян та
юридичних осіб.
Державну службу охорони підпорядковано Міністру внутрішніх справ єдиною
централізованою системою, очолюваною Департаментом Державної служби
охорони при Міністерстві внутрішніх справ, яка складається з управлінь,
відділів Державної служби охорони при головних управліннях МВС в
Автономній Республіці Крим, м. Києві та Київській області, управліннях
МВС в областях і м. Севастополі та підпорядкованих їм підрозділів
охорони: міських, районних, міжрайонних відділів, відділень, підрозділів
воєнізованої охорони й охоронних підрозділів, стройових підрозділів
міліції охорони, пунктів централізованого спостереження, в тому числі на
окремих об’єктах, а також установ і навчальних закладів професійної
підготовки працівників охорони.
У своїй діяльності зазначені органи керуються Конституцією та законами
України, постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями
Президента України, декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету
Міністрів України, нормативними актами МВС, а також рішеннями місцевих
державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Правовий
статус і основні напрями функціонування підрозділів цієї служби
визначено Положенням про Державну службу охорони при Міністерстві
внутрішніх справ.
Основними завданнями Державної служби охорони є:
– здійснення за договорами заходів охорони особливо важливих об’єктів
згідно з переліком, який затверджено Кабінетом Міністрів України, інших
об’єктів (обмежені території, будівлі та споруди тощо), вантажів, а
також грошових знаків і цінних паперів, що перевозять, інкасації в
місцях, не охоплених централізованою службою інкасації і перевезення
цінностей Національного банку, забезпечення особистої безпеки громадян;
– розроблення основних вимог до захисту об’єктів і громадян від
злочинних посягань, типових договорів і вимог до інженерно-технічного
укріплення та захисту об’єктів, оснащення їх технічними системами й
засобами телевідеоспостереження, тривожної сигналізації, контролювання
доступу, а також інструкцій та інших документів, що регламентують
виконання охоронних функцій;
– участь у проведенні єдиної технічної політики щодо впровадження
технічних засобів охоронного призначення шляхом розроблення нормативних
документів на час усього циклу їх життєдіяльності (проектування,
промислове виробництво, монтаж, експлуатація та утилізація).
Державна служба охорони відповідно до покладених на неї завдань виконує
такі функції:
-визначає за погодженням із власниками майна або вповноваженими ними
органами чи особами (далі – власник) вид охорони під час її організації
(міліцейська, цивільна, за допомогою пунктів централізованого
спостереження тощо);
-запобігає правопорушенням і припиняє їх у місцях несення служби;
– реалізує технічні засоби охоронного призначення та надає послуги з їх
проектування, монтажу, ремонту й обслуговування;
– бере участь у розробленні комплексу стандартів на технічні засоби
охоронного призначення з урахуванням міжнародних вимог і норм, розвитку
міжнародного співробітництва в галузі їх стандартизації, а також
співробітництва з вітчизняними та іноземними суб’єктами підприємницької
діяльності в галузі розроблення, стандартизації, проектування,
виробництва, монтажу й обслуговування зазначених технічних засобів;
– забезпечує випробування вітчизняних та іноземних зразків технічних
засобів охоронного призначення для подальшого впровадження;
– укладає договори на виробництво технічних засобів охоронного
призначення, відповідних датчиків і приладів на державних та інших
підприємствах України й інших держав;
– здійснює в установленому порядку сертифікацію технічних засобів
охоронного призначення, які застосовують на території України;
– погоджує за заявками замовників проекти в частині забезпечення
технічними засобами охоронного призначення об’єктів і споруд, які
будують (реконструюють);
– організовує проведення технічної експертизи й підготовку висновків
щодо якості проектування та виробництва технічних засобів охоронного
призначення;
– провадить у встановленому порядку зовнішньоекономічну Діяльність.
Для реалізації своїх функцій Державну службу охорони наділено
відповідними повноваженнями. Зокрема, її підрозділи мають право:
– утримувати навчальні заклади з підготовки та перепідготовки кадрів,
здійснювати на договірних засадах навчання працівників підприємств,
установ і організацій, у тому числі зарубіжних, що займаються охороною,
монтажем, використанням, ремонтом і обслуговуванням технічних засобів
охоронного призначення;
– створювати в установленому порядку, а також виступати засновником
(учасником) суб’єктів господарювання, діяльність яких пов’язано з
організацією та виконанням заходів охорони й безпеки, розробленням,
виробництвом, реалізацією, монтажем, профілактичним обслуговуванням,
використанням, ремонтом технічних засобів охоронного призначення,
проведенням маркетингу та інжинірингу в галузі забезпечення особистої і
майнової безпеки, соціального захисту своїх працівників;
– застосовувати технічні засоби охоронного призначення з використанням
радіочастот на умовах, передбачених для правоохоронних органів.
Безпосередньо керує службою охорони Департамент Державної служби охорони
при МВС України.
Управління, відділи, відділення Державної служби охорони під час
виконання покладених на них завдань оперативно підпорядковано керівникам
відповідних органів внутрішніх справ. Порядок створення та ліквідації
воєнізованих, сторожових і спеціалізованих підрозділів служби охорони,
інших самоокупних підрозділів визначено положеннями про управління
(відділи) Державної служби охорони при УВС Автономної Республіки Крим,
ГУВС міста Києва, УВС областей і міста Севастополя, що їх затверджують у
порядку, встановленому МВС України.
Чисельність міліції охорони встановлюють відповідно до чинного
законодавства.
Працівники цих підрозділів під час відбування служби зобов’язані
захищати власність і громадян від злочинних посягань і забезпечувати
додержання режиму охорони згідно з укладеними договорами, запобігати
правопорушенням і припиняти їх у місцях несення служби, зберігати
державну, службову та комерційну таємницю. Вони мають право вимагати від
працівників підприємств, установ і організацій, які охороняють,
додержання встановлених пропускного та внутрішнього режимів, а також
громадського порядку; затримувати й доставляти до службових приміщень
охорони для встановлення особи та складання протоколу про правопорушення
осіб, які вчинили правопорушення чи перебувають без належних підстав на
території об’єкта, який охороняють, за потреби передавати їх до органу
внутрішніх справ для прийняття рішення. В установленому законодавством
порядку працівники державної охорони можуть проводити особистий огляд
громадян, які перебувають у приміщені чи на території об’єкта, який
охороняють, або поблизу нього, а також огляд їхнього майна та
транспортних засобів, щоб запобігти розкраданню, й вилучення викраденого
тощо. Наслідком використання зазначених прав має бути складання
протоколу про адміністративні правопорушення на осіб, які вчинили дрібні
крадіжки. В порядку та випадках, передбачених законодавством, до
правопорушників можуть бути застосовані заходи фізичного впливу,
спеціальні засоби й зброя.
Крім того, під час виконання службових обов’язків вони мають право
застосовувати технічні засоби й здійснювати фотографування, звукозапис,
кіно- та відеозйомку для виявлення вкраденого й фіксації протиправних
дій у порядку, визначеному чинним законодавством. За неналежне виконання
службових обов’язків працівники Державної служби охорони відповідають
згідно з Положенням про проходження служби особовим складом органів
внутрішніх справ України, Кодексом законів про працю України та
укладеними контрактами.
Відносини підрозділів служби охорони з юридичними особами та
громадянами, відповідальність, права й обов’язки сторін визначають у
договорах.
Служба охорони за рахунок власних коштів може здійснювати особисте
страхування працівників воєнізованої, сторожової та спеціалізованої
охорони, спеціалістів управлінського й обслуговуючого персоналу від
нещасних випадків, пов’язаних із виконанням службових обов’язків.
Департамент Державної служби охорони при МВС, управління, відділи,
відділення Державної служби охорони та навчальні заклади підготовки
особового складу є юридичними особами; вони мають штампи й печатки із
зображенням Державного герба України, бланки зі своїм найменуванням,
самостійні баланси та рахунки в установах банків.
§ 7. Спеціальні підрозділи міліції
Спеціальні підрозділи міліції створюють у системі органів внутрішніх
справ України з метою виконання спеціальних завдань і функцій з охорони
громадського порядку в державі.
Згідно з чинним законодавством України для забезпечення громадського
порядку на об’єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське
значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення,
катастрофи, Міністерство внутрішніх справ України з дозволу Кабінету
Міністрів України може створювати спеціальні підрозділи міліції.
Крім того, до спеціальної міліції належать підрозділи внутрішніх справ
на закритих об’єктах, тобто на окремих промислових підприємствах, в
установах і організаціях, діяльність яких пов’язано з особливим режимом
роботи (наприклад, підприємства оборонного призначення, підприємства з
особливо високою технічною небезпекою виробництва та низка інших).
З метою належних дій органів внутрішніх справ з охорони громадського
порядку в надзвичайних обставинах і оперативного реагування на вчинення
тяжких злочинів, групових порушень громадського порядку, збройних
нападів, посилення боротьби з організованою злочинністю та підтримання
порядку в громадських місцях зі складною оперативною обстановкою в 1992
році було створено підрозділи міліції швидкого реагування “Беркут”, їх
було організовано з наявних у містах Києві, Дніпропетровську, Донецьку,
Львові, Одесі, Сімферополі та в усіх обласних центрах загонів міліції
особливого призначення. Доцільність такого рішення підтверджено
міжнародною практикою діяльності подібних підрозділів у більшості країн
світу.
Підрозділ швидкого реагування “Беркут” – це високомобільний спеціальний
загін, створений для боротьби зі злочинністю, забезпечення правопорядку
під час проведення загальнодержавних, громадсько-політичних,
спортивно-видовищних, культурно-масових, релігійних заходів, проведення
спеціальних операцій і охорони громадського порядку.
Штати підрозділу затверджує Міністр внутрішніх справ України. Особовий
склад підрозділу комплектують на конкурсній основі з найбільш професійно
підготовлених працівників міліції, які мають необхідну фізичну
підготовку та стаж роботи в органах внутрішніх справ України не менш як
два роки.
Основні завдання та функції підрозділів міліції швидкого реагування
“Беркут” такі:
– охорона прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань та
інших антигромадських дій;
– постійна готовність до дій у ситуаціях, що ускладнюють оперативну
обстановку в регіонах держави;
– боротьба з організованою злочинністю;
– участь у проведенні спеціальних операцій із затримання озброєних
злочинців, членів організованих злочинних угруповань, звільнення
заручників, припинення терористичних актів, відбиття нападу на будівлі,
приміщення, споруди, транспортні засоби або звільнення їх у разі
незаконного захоплення;
– забезпечення громадського порядку під час проведення масових заходів;
– запобігання та припинення групових порушень громадського порядку й
масових безпорядків тощо.
В умовах складних політичних, економічних і соціальних перетворень
особливо гостро стоїть питання забезпечення надійного захисту здоров’я
та життя громадян, збереження майна усіх видів власності від
протиправних зазіхань.
Для забезпечення захисту на договірних засадах цінних вантажів, грошових
коштів, які перевозять, та інших видів власності юридичних осіб,
громадян у місцях їхнього тимчасового перебування й забезпечення
майнової безпеки українських та іноземних громадян, осіб без
громадянства в січні 1993 року в структурі Державної служби охорони при
МВС України було створено спеціальні підрозділи міліції “Титан”.
Ці підрозділи є складовою частиною служби охорони при органах внутрішніх
справ, їх призначено для здійснення на договірних засадах охорони
власності фізичних і юридичних осіб, забезпечення захисту фізичних осіб
від злочинних посягань.
Основними завданнями підрозділу “Титан” є: охорона та супроводження
грошових коштів, цінних вантажів і паперів, які перевозять; охорона
власності юридичних осіб за місцем їхнього перебування; забезпечення
особистої безпеки фізичних осіб; охорона власності фізичних осіб у
місцях їх тимчасового проживання. “Титан” – це елітні підрозділи, в яких
служать спеціально підготовлені професіонали, забезпечені сучасною
зброєю, засобами індивідуального захисту, активної оборони та
радіозв’язку. В штаті є службові собаки, натреновані на пошук вибухівки
й обстеження місць перебування осіб, яких охороняють.
Будь-яка людина може укласти угоду з “Титаном”, якщо їй або членам сім’ї
загрожує небезпека. Сьогодні послугами професіоналів “Титана”
користуються чимало осіб, серед яких є бізнесмени, комерсанти,
дипломати, державні урядовці та інші.
Підрозділ швидкого реагування “Сокіл” – це спеціальні мобільні
оперативні відділи, які входять до структури Головного управління по
боротьбі з організованою злочинністю МВС і відповідних управлінь у всіх
областях нашої держави. На його бійців покладено відповідальні завдання
з проведення антитерористичних операцій, ліквідації бандформувань,
організованих злочинних угруповань, затримання та знешкодження озброєних
небезпечних злочинців, які чинять активний опір, визволення заручників,
силової підтримки оперативно-розшукових заходів і слідчих дій, участі в
заходах щодо припинення тяжких злочинів, вилучення зброї тощо.
Таким чином, діяльність спеціальних підрозділів міліції спрямовано на
розв’язання відповідних завдань і виконання функцій, які стоять перед
кожним із них. Така діяльність є однією з гарантій підтримання
громадського порядку в Україні.
§ 8. Застосування міліцією заходів фізичного впливу, спеціальних засобів
і вогнепальної зброї
У сучасних умовах держава спрямовує свою діяльність на побудову
громадянського суспільства, за якого людські цінності є найголовнішими,
а їх охорона набуває першочергового значення.
Одним з органів, діяльність якого спрямовано на захист життя, здоров’я,
прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів
суспільства й держави від протиправних посягань, є міліція як державний
озброєний орган виконавчої влади. У процесі реалізації покладених на неї
завдань міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу,
спеціальні засоби та вогнепальну зброю у випадках і порядку,
передбачених чинним законодавством України.
Правовою основою застосування заходів фізичного впливу, спеціальних
засобів і вогнепальної зброї є Закон України “Про міліцію”, Правила
застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в
Україні, Положення про порядок застосування вогнепальної зброї,
Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і
застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами
сльозоточивої та дратівної дії, Положення про порядок придбання, видачі,
обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до
неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і
правоохоронних органів, а також особами, які беруть участь у
кримінальному судочинстві, та інші нормативно-правові акти.
Для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам
міліції, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї
обов’язків, працівники міліції мають право застосовувати заходи
фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою. Під заходами
фізичного впливу слід розуміти дії співробітника міліції, що виявляються
в застосуванні мускульної сили та механічного впливу на будь-який орган,
частину тіла або весь організм правопорушника без допомоги спеціальних
засобів і вогнепальної зброї, щоб припинити правопорушення, затримати
порушника та відвести небезпеку, що загрожує життю й здоров’ю громадян.
До прийомів рукопашного бою слід віднести кидки, удари, захвати, прийоми
звільнення від них, прийоми обшуку та конвоювання, блоки, відходи з
лінії атаки й т. ін.
Вид засобу фізичного впливу та інтенсивність його застосування кожний
співробітник міліції визначає самостійно, виходячи з оцінки обстановки,
що склалася.
Крім того, працівники міліції мають право застосовувати наручники,
гумові кийки, засоби зв’язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові
пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і
примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні
й транспортні засоби, а також використовувати службових собак для:
– захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють
загрозу їхньому життю або здоров’ю;
– припинення масових безпорядків і групових порушень громадського
порядку;
– відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди й транспортні засоби,
незалежно від їхньої належності, або звільнення їх у разі захоплення;
– затримання й доставки в міліцію або інше службове приміщення осіб, які
вчинили правопорушення, а також для конвоювання та тримання осіб,
затриманих і заарештованих, взятих під варту, якщо зазначені вище особи
чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави вважати, що вони
можуть втекти чи завдати шкоди оточуючим або собі;
– припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть зумовити
зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу
транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громадський
спокій, життя та здоров’я людей;
– припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують
службові або громадські обов’язки з охорони громадського порядку й
боротьби зі злочинністю;
– звільнення заручників.
Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування
визначають з урахуванням обстановки, що склалася, характеру
правопорушення та особи правопорушника. Повний перелік спеціальних
засобів, а також правила їх застосування встановлює Кабінет Міністрів
України за висновком Міністерства охорони здоров’я України й Генеральної
прокуратури України; їх має бути опубліковано в засобах масової
інформації.
Зокрема, згідно з Правилами застосування спеціальних засобів при охороні
громадського порядку в Україні спеціальними засобами, які застосовують
під час охорони громадського порядку, є:
1) засоби індивідуального захисту: шоломи (сталеві армійські, “Сфера”,
каска захисна пластмасова), бронежилети, протиударні та броньові щити;
2) засоби активної оборони: гумові кийки; наручники; електрошокові
пристрої; патрони та пристрої для них вітчизняного виробництва,
споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними
снарядами несмертельної дії; ручні газові гранати, а також патрони з
газовими гранатами (“Черемуха-1”, “Черемуха-4”, “Черемуха-5”,
“Черемуха-6”, “Черемуха-7”, “Черемуха-10”, “Черемуха-12”, “Сирень-1”,
“Сирень-2”, “Сирень-3″); балончики, патрони, гранати та інші спеціальні
засоби з препаратами сльозоточивої та дратівної дії.
Використовуючи засоби активної оборони, слід враховувати Деякі
особливості. Зокрема, під час застосування наручників потрібна
періодична (не рідше як через 2 години) перевірка стану фіксації замків.
Заборонено наносити удари гумовим кийком по голові, шиї, ключичній
ділянці, животі, статевих органах. У ході використання сльозоточивих
речовин заборонено прицільну стрільбу по правопорушниках, розкидання та
відстрілювання фанат у натовп, повторне застосування їх у межах зони
ураження в період дії цих речовин. o”Черемуху-1”, “Черемуху-4”,
“Черемуху-12”, “Сирень-3” та “Облако” застосовують тільки на відкритій
місцевості. Патрони з гумовою кулею ударної непроникливої дії “Волна-р”
відстрілюють з допомогою спеціального карабіна на відстані не ближче 40
метрів від людини й тільки по нижній частині ніг,
3) засоби забезпечення спеціальних операцій: ранцеві апарати “Облако”,
світлошумова граната “Заря” та світлошумовий пристрій “Пламя”, патрони з
гумовою кулею “Волна-р”, водомети, бронемашини та інші транспортні
засоби, пристрій для примусової зупинки автотранспорту “Еж-М”. При цьому
потрібно враховувати, що світлошумові засоби відволікаючої дії
(світлошумова граната “Заря”, світлошумовий пристрій “Пламя”) слід
застосовувати на відстані не ближче двох метрів від людини, а водомети –
для розосередження учасників масових безпорядків при температурі
атмосферного повітря не нижче 0 °С. Заборонено застосовувати пристрій
типу “Еж-М” для примусової зупинки автотранспорту, в тому числі
вантажних автомобілів, що здійснюють перевезення людей; автотранспорту,
який належить дипломатичним, консульським та іншим представництвам
іноземних держав;
мотоциклів, мотоколясок, моторолерів, мопедів, а також на гірських
шляхах або ділянках шляхів з обмеженою видимістю, залізничних переїздах,
мостах, шляхопроводах, естакадах, у тунелях;
4) пристрої для відкриття приміщень, захоплених правопорушниками:
малогабаритні підривні пристрої “Ключ”, “Імпульс”. У той же час
заборонено їх застосовувати для відкриття приміщень, захоплених
правопорушниками, де перебувають заручники.
Під час охорони громадського порядку можна також використовувати
службових собак, які пройшли відповідний курс дресирування, визнані
придатними для службового користування й перебувають у штатах
підрозділів службового собаківництва. Право застосування службових собак
надають працівникам міліції, які несуть з ними службу. Службових собак
використовують на довгому та короткому повідках, без повідка, в
наморднику і без нього, виходячи з конкретної ситуації, що склалася.
Використанню спеціальних засобів, за винятком необхідності відбиття
раптового нападу на працівника міліції та звільнення заручників, має
передувати попередження про намір їх застосувати.
Попередження може бути зроблено голосом, а якщо значна відстань або
потрібно звернутися до великої групи людей – через гучномовні установки,
підсилювачі мови й у кожному випадку бажано рідною мовою осіб, проти
яких ці засоби застосовуватимуть, та українською й російською мовами не
менш як 2 рази з наданням часу, достатнього для припинення
правопорушення.
Рішення про застосування спеціальних засобів приймає службова особа,
відповідальна за забезпечення громадського порядку, або керівник
конкретної операції. Працівники міліції, які діють індивідуально,
приймають такі рішення самостійно. Про застосування цих засобів вони в
письмовій формі доповідають безпосередньому начальникові із зазначенням
коли, де, проти кого, за яких обставин застосовували спеціальні засоби
та наслідки їхнього застосування.
Вогнепальну зброю працівники міліції мають право застосовувати як
крайній захід, зокрема, її застосовують для:
– захисту громадян від нападу, що загрожує їхньому життю й здоров’ю, а
також визволення заручників;
– відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім’ї, якщо
їхньому життю або здоров’ю загрожує небезпека;
– відбиття нападу на об’єкти, які охороняють, конвої, жилі приміщення
громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і
організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;
– затримання особи, яку застали під час вчинення тяжкого злочину та яка
намагається втекти;
– затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під
варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та
інших предметів, що загрожує життю й здоров’ю працівника міліції;
– зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій
своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю громадян або працівника
міліції.
Проте, слід зауважити, що заборонено застосовувати й використовувати
вогнепальну зброю за значного скупчення людей, якщо від цього можуть
постраждати сторонні особи.
Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу
тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує
життю й здоров’ю громадян або працівника міліції. Працівник міліції має
право оголити вогнепальну зброю та привести її у готовність, якщо
вважає, що за обставин, які склалися, можуть виникнути підстави для її
застосування. Спроби особи, яку затримує працівник міліції з оголеною
вогнепальною зброєю, наблизитися до нього, скоротивши при цьому
визначену ним відстань, чи доторкнутися до його зброї дають працівникові
міліції право застосувати вогнепальну зброю відповідно до чинного
законодавства України.
Під час затримання злочинців чи правопорушників або осіб, яких він
запідозрив у вчиненні злочинів чи правопорушень, а також під час
перевірки документів у підозрілих осіб працівник міліції може привести в
готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її
застосування.
Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї має
передувати попередження про намір їх використання, якщо є можливість.
Без попередження фізичну силу, спеціальні засоби та зброю можна
застосовувати тільки в тому разі, якщо виникла безпосередня загроза
життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції.
Заборонено застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби та
вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого
віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків
вчинення ними групового нападу, що загрожує життю та здоров’ю людей,
працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.
Якщо не можна уникнути застосування сили, вона має не перевищувати міри,
необхідної для виконання покладених на міліцію обов’язків, і повинна
зводити до мінімуму можливості заподіяння шкоди здоров’ю правопорушників
та інших громадян. За заподіяння шкоди міліція забезпечує надання
необхідної допомоги потерпілим у найкоротший термін.
Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів примусу працівник
міліції рапортом доводить до відома безпосереднього начальника.
Про поранення або смерть, що сталися внаслідок застосування фізичного
впливу й спеціальних засобів, а також про всі випадки застосування зброї
працівник міліції зобов’язаний негайно письмово повідомити своєму
начальникові для сповіщення прокуророві. Перевищення повноважень із
застосування сили, в тому числі спеціальних засобів і зброї, тягне за
собою відповідальність, встановлену законодавством України.
Глава 3 ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА
§ 1. Основні напрями правоохоронної діяльності державної податкової
служби
Державна податкова служба (далі – ДПС) України становить єдину
централізовану систему, побудовану за принципом багаторівневої
ієрархічної організації: загальнодержавного, республіканського
(Автономної Республіки Крим), обласного, міського та районного рівнів.
Кожен рівень має специфіку інформаційного забезпечення, необхідного для
організації ефективної роботи в усіх напрямах відповідно до компетенції.
Важливе місце в її діяльності, як і для держави в цілому, посідає
формування бюджету – грошового доходу, потрібного для забезпечення
діяльності держави як цілісного інституту (реалізації економічних і
соціальних програм, забезпечення безпеки й обороноздатності тощо). Чи не
найголовнішим джерелом формування бюджету є податки, що їх сплачують
юридичні та фізичні особи (платники податків). Податки – це обов’язкові
загальнодержавні й місцеві збори у вигляді податку на додану вартість,
прибуткового податку, плати за землю, акцизного збору тощо, які
сплачують господарюючі суб’єкти (юридичні та фізичні особи) за ставками,
встановленими законодавством. Постійне надходження до бюджетів податків
та інших обов’язкових платежів є важливим чинником належного
функціонування держави, запорукою успішного соціального, економічного
розвитку та добробуту, розвитку місцевого самоврядування громадян. Проте
не всі платники податків сумлінно виконують один з найголовніших
обов’язків перед державою, вдаються до різних порушень податкового
законодавства – від несвоєчасної сплати податків, зборів та інших
обов’язкових платежів до бюджету відповідного рівня до умисного ухилення
від їх сплати. Зважаючи на це, держава створює систему обліку платників
податків і контролю за своєчасною та повною сплатою нарахованих
податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Цю функцію виконує
центральний орган державної виконавчої влади – Державна податкова
адміністрація України.
Основними завданнями органів ДПС є:
– здійснення контролю за виконанням податкового законодавства;
– правильне обчислення повноти й своєчасності сплати до бюджетів,
державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а
також неподаткових надходжень, встановлених законодавством;
– внесення в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення
податкового законодавства;
– прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів
і методичних рекомендацій з питань оподаткування;
– формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб – платників
податків та інших обов’язкових платежів і Єдиного банку даних про
платників податків – юридичних осіб;
– роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників
податків;
– запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до
компетенції податкової міліції, їх розкриття, розслідування, а також
провадження в справах про адміністративні правопорушення.
Органи державної податкової служби України в своїй діяльності керуються
Конституцією, законами України, іншими нормативно-правовими актами
органів державної влади, а також рішеннями Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування з питань оподаткування, прийнятими в межах
їхніх повноважень. Правовий статус ДПС України визначено Законом України
“Про державну податкову службу в Україні”.
Одним із основних напрямів компетенції органів ДПС України є
правоохоронна функція, яку здійснюють підрозділи податкової міліції, що
організаційно входять до відповідних структурних підрозділів податкової
служби та ведуть боротьбу з податковими правопорушеннями й здійснюють
контроль за додержанням податкового законодавства, виконують
оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.
Податкова міліція – новий правоохоронний орган. Його створення було
обумовлено реформуванням суспільно-економічних відносин у державі та
пов’язаним з ними реформуванням податкової системи. Державна податкова
служба, яку спочатку було створено тільки як систему контролю за
додержанням податкового законодавства, була не спроможна ефективно вести
боротьбу з протиправними, в тому числі злочинними, посяганнями на
податкові відносини. Підрозділи з податкових розслідувань, що
функціонували при ДПС України, враховуючи їхню обмежену компетенцію та
нераціональну функціональну належність, не могли ефективно замінити
процесуальне самостійний правоохоронний орган, який би виконував увесь
комплекс завдань, пов’язаних із боротьбою з податковими злочинами. Тому
в 1998 році в новій редакції Закону України “Про державну податкову
службу в Україні” було вміщено новий розділ, присвячений організаційним
принципам побудови та компетенції нового органу в складі ДПС –
податкової міліції.
Основними напрямами правоохоронної діяльності податкової міліції згідно
з зазначеним Законом є:
– запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування,
насамперед у кредитно-фінансовій і банківській системах,
агропромисловому та паливно-енергетичному комплексах, сферах
зовнішньоекономічної діяльності, виробництві й реалізації підакцизних
товарів, гральному та шоу-бізнесі, виявлення контрабанди, діяльності
фіктивних фірм, протиправного використання подвійних рахунків,
приховування коштів та інших цінностей, здобутих злочинним шляхом, а
також їх розкриття та розслідування; провадження у справах про
адміністративні правопорушення;
– розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів;
– запобігання корупції в органах державної податкової служби та
виявлення її фактів;
– забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної
податкової служби, захист їх від протиправних посягань, пов’язаних із
виконанням службових обов’язків.
Отже, відповідно до чинного законодавства податкова міліція здійснює
правоохоронну діяльність за такими напрямами:
1. Адміністративна діяльність податкової міліції, яку здійснюють у
справах про податкові правопорушення. За наявності підстав підозрювати
суб’єктів – платників податків у вчиненні адміністративного
правопорушення працівники податкової міліції мають право перевіряти в
громадян і посадових осіб документи, що посвідчують особу, здійснювати
адміністративне затримання, складати протоколи про адміністративні
правопорушення, застосовувати інші заходи, передбачені законодавством
про адміністративні правопорушення.
2. Оперативно-розшукову діяльність підрозділу податкової міліції
проводять відповідно до Закону України “Про оперативно-розшукову
діяльність” і здійснюють гласними та негласними заходами.
Оперативні працівники податкової міліції мають право:
– проводити опитування громадян, використовувати їхню добровільну
допомогу;
– брати участь у перевірці фінансово-господарської діяльності
підприємств, установ, організацій і окремих осіб;
– витребувати, збирати й вивчати документи та дані, що характеризують
діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя
окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та
розміри їхніх доходів;
– проводити операції із захоплення озброєних злочинців, припинення
тяжких злочинів;
– здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із
застосуванням фото-, кіно- та відеозйомки, оптичних і радіоприладів,
інших технічних засобів обстеження приміщення;
– залучати громадян з їхньої згоди до співробітництва на конфіденційній
основі;
– здійснювати проникнення в злочинну групу зі збереженням у таємниці
достовірних даних щодо власної особи;
– мати гласних і негласних штатних працівників;
– застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та
вогнепальну зброю на підставах і в порядку, встановлених чинним
законодавством для працівників правоохоронних органів;
– знімати інформацію з каналів зв’язку та застосовувати інші технічні
засоби отримання інформації;
– негласно проникати до житлових приміщень, здійснювати візуальне
спостереження в них та інші оперативно-розшукові заходи відповідно до
чинного законодавства.
3. Боротьбу з відмиванням доходів, одержаних незаконним шляхом, у
державній податковій службі організовує відповідний департамент і
здійснюють його підрозділи на місцях згідно з чинним законодавством.
Першим нормативним актом, який зобов’язав вести активну боротьбу з
приховуванням неоподаткованих доходів, незаконним переміщенням за кордон
неоподаткованих капіталів, відмиванням доходів, одержаних незаконним
шляхом, став Указ Президента України від 22 червня 2000 року № 813/2000
“Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з приховуванням
неоподаткованих доходів, а також відмиванням доходів, одержаних
незаконним шляхом”, відповідно до якого в органах податкової міліції
Державної податкової служби України було створено спеціальні підрозділи
по боротьбі з приховуванням неоподаткованих доходів, а потім з
“відмиванням” доходів, одержаних незаконним шляхом.
З метою подальшого вдосконалення роботи щодо боротьби з “відмиванням”
доходів, одержаних злочинним шляхом, забезпечення створення комплексної
системи державного контролю за сумнівними операціями, які здійснюють
суб’єкти підприємницької діяльності, активізації участі України в
розвитку міжнародного співробітництва в сфері протидії відмиванню
доходів, здобутих злочинним шляхом, пошуку, арешту та конфіскації таких
доходів згідно з Указом Президента України від 19 липня 2001 року №
532/2001 “Про додаткові заходи щодо боротьби з відмиванням доходів,
одержаних злочинним шляхом” у ДПА України було створено Департамент
боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом (далі
Департамент), а в управліннях податкової міліції, Державних податкових
адміністраціях у Автономній Республіці Крим, областях і м. Києві
створено управління боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним
шляхом, у м. Севастополі – відділ боротьби з відмиванням доходів,
одержаних злочинним шляхом, з оперативним підпорядкуванням Департаменту.
На підрозділи боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним
шляхом, покладено обов’язки забезпечувати виявлення фактів приховування
доходів від оподаткування або маскування їхнього незаконного походження,
з’ясування достовірності джерел їхнього набуття, місцезнаходження й
переміщення, розміру та використання, в тому числі для здійснення
підприємницької діяльності, іншої господарської, інвестиційної,
благодійної діяльності, розрахункових і кредитних операцій. Для цього на
зазначені підрозділи покладено такі завдання:
– участь у створенні та реалізації комплексної системи боротьби з
відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, і контролю за
сумнівними фінансово-майновими операціями;
– виявлення фактів, що свідчать про легалізацію (відмивання) доходів,
одержаних злочинним шляхом; проведення в установленому законодавством
порядку їх пошуку, арешту та конфіскації;
– організаційно-технічне забезпечення діяльності Міжвідомчої робочої
групи, визначеної Кабінетом Міністрів України. Для реалізації
вищенаведених завдань підрозділи виконують наступні функції:
1) співпрацюють із Національним банком України, Міністерством економіки
України, Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством фінансів
України, Міністерством юстиції України, Генеральною прокуратурою
України, Службою безпеки України, Верховним судом України, Державною
комісією з цінних паперів та фондового ринку України, іншими
міністерствами, центральними та місцевими органами виконавчої влади,
підприємствами, установами й організаціями з метою:
– отримання інформації і створення на її основі єдиного банку даних про
сумнівні операції;
– дослідження методів і тенденцій у процесах відмивання доходів,
одержаних злочинним шляхом, і аналізу ефективності заходів, яких
вживають для запобігання та протидії таким явищам;
2) беруть участь у створенні системи фінансового регулювання та контролю
з метою протидії легалізації (відмиванню) “брудних” коштів, для чого:
– збирають інформацію про значні сумнівні операції, створюють банк даних
про такі операції;
– користуються в установленому порядку базами даних та інформаційними
джерелами ДПА України, інших державних органів для отримання інформації,
необхідної для роботи Департаменту та його структурних підрозділів;
– ведуть облік і реєстрацію отриманої інформації і, разом з відповідними
підрозділами податкової служби, здійснюють заходи щодо її збереження та
нерозголошення, охорони державної таємниці та відомчого режиму
документів, що містять нетаємні дані обмеженого поширення;
– використовуючи накопичені масиви інформації, проводять аналітичні
дослідження з метою визначення стратегії та напрямів роботи щодо
виявлення юридичних або фізичних осіб і/або організованих злочинних
угруповань, причетних до відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом,
а також розробки схем, механізмів і технологій, які при цьому
застосовують;
– проводять заходи по протидії легалізації (“відмиванню”) доходів,
одержаних злочинним шляхом, пошуку, арешту та конфіскації таких доходів
(коштів, майна, майнових прав та інших матеріальних цінностей), для
чого:
– здійснюють відповідно до чинного законодавства та встановленого ДПА
України порядку перевірки (розслідування) фінансово-майнових операцій з
метою виявлення фактів маскування незаконного походження доходів,
їхнього справжнього характеру та джерел набуття, місця знаходження,
переміщення (в т. ч. з проведенням міжнародних трансакцій) і
використання;
– встановлюють схеми та механізми маскування незаконного походження
доходів, їхнього місцезнаходження, справжній характер і джерела набуття;
– інформують органи прокуратури та інші правоохоронні органи про
виявлені в процесі діяльності факти правопорушень, віднесених до їхньої
компетенції;
– здійснюють оперативно-розшукові заходи щодо виявлення фактів
“відмивання” доходів, у т. ч. за запитами іноземних держав;
– співпрацюють із слідчими підрозділами податкової міліції, прокуратури,
іншими правоохоронними органами з питань розслідування кримінальних
справ, пов’язаних із відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом;
– розробляють, узгоджують і супроводжують у органах виконавчої та
законодавчої влади України проекти законодавчих актів, які відповідають
меті боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом.
5 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний
кодекс України, який увів кримінальну відповідальність за легалізацію
(відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутого злочинним шляхом
(ст. 209). Зі вступом у дію з 1 вересня 2001 року ст. 209 КК України
розпочався новий етап боротьби з відмиванням доходів, одержаних
злочинним шляхом.
Наступним етапом боротьби з відмиванням “брудних” коштів було прийняття
Верховною Радою України Закону України “Про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” від 28
листопада 2002 року № 249-ІУ, який вступив у дію з червня 2003 року.
Таким чином, на законодавчому рівні було усунено перешкоди, що заважали
боротьбі з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом.
Але для покращення роботи щодо викриття та попередження легалізації
“брудних” коштів необхідно не тільки законодавче врегулювання цього
питання, а також і модернізація функцій і структури спеціальних
підрозділів боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом.
Разом з тим, з моменту свого створення Державна податкова адміністрація
України забезпечує стале надходження податків до бюджету, працює над
удосконаленням виконавчого управління, докладає зусиль для розвитку
операційної діяльності, боротьби зі злочинністю в сфері оподаткування.
Це дозволяє зміцнювати її становище як відомства, відповідального за
надходження коштів до бюджету. Водночас наявна податкова система
виявилася неадекватною до умов перехідної економіки, оскільки неповною
мірою забезпечує розвиток економічних реформ, добровільну сплату
податків. У результаті це зумовило певну напруженість у відносинах між
податковою службою та суспільством.
Враховуючи зазначене, керівництво ДПА України прийняло рішення про
розгортання довгострокової Програми модернізації державної податкової
служби, в тому числі підрозділів боротьби з відмиванням доходів,
одержаних злочинним шляхом, з метою ефективнішої роботи щодо викриття та
попередження легалізації “брудних” коштів, її має бути завершено до 2012
року.
Аналіз діяльності податкової міліції щодо виявлення фактів приховування
доходів від оподаткування або маскування їх незаконного походження,
виявлення справжнього характеру й джерел набуття, місцезнаходження та
переміщення, розміру, використання, в тому числі для здійснення
підприємницької діяльності, іншої господарської, інвестиційної,
благодійної діяльності, розрахункових і кредитних операцій, показав, що
основну роботу в цьому напрямі здійснюють на районному рівні. Разом з
тим, підрозділи по боротьбі з відмиванням доходів, одержаних злочинним
шляхом, створено на стратегічному та тактичному рівнях. Тому, для
ефективнішого проведення роботи щодо протидії відмиванню “брудних”
коштів, потрібно створити відповідні підрозділи в міжрайонних податкових
інспекціях.
Вищезазначені пропозиції враховано в майбутній структурі Державної
податкової служби України, що зумовить повнішу та якіснішу роботу щодо
викриття та попередження легалізації “брудних” коштів у регіонах.
Крім того, Департамент боротьби з відмиванням доходів, одержаних
злочинним шляхом, спільно з управлінням модернізації податкової міліції
Департаменту розвитку та модернізації ДПС визначають методику та
розробляють методичні рекомендації щодо проведення діяльності по
викриттю та попередженню відмивання “брудних” коштів.
Водночас Науково-дослідний центр Академії державної податкової служби
проводить дослідження криміногенної ситуації в окремих галузях
господарювання та надає рекомендації щодо шляхів і схем викриття
легалізації “брудних” коштів.
З вищенаведеного видно, що модернізація діяльності та функцій
підрозділів боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом,
і постійне вивчення шляхів і методів легалізації “брудних” коштів
впливає на повноту та якість викриття злочинів, пов’язаних із
відмиванням “брудних” коштів.
4. Досудове слідство співробітники слідчих підрозділів податкової
міліції проводять згідно з кримінальним і кримінально-процесуальним
законодавством України.
У зв’язку з прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу України
та внесенням змін до Кримінально-процесуального кодексу України в
справах про злочини, передбачені статтями 204 (Незаконне виготовлення,
зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів),
207 (Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті), 208 (Незаконне
відкриття або використання за межами України валютних рахунків), 209
(Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих
злочинним шляхом), частинами 2, 3, 4 ст. 212 (Ухилення від сплати
податків, зборів, інших обов’язкових платежів), статтями 216 (Незаконне
виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених,
одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок),
218 (Фіктивне банкрутство) Кримінального кодексу України, досудове
слідство проводять слідчі податкової міліції.
Якщо під час розслідування цих злочинів буде встановлено злочини,
передбачені статтями 191, 192, 200, 201, 202, 203, 205, 213, 215, 219,
220, 221, 255, 358, 364, 366 та 367 КК, вчинені особою, щодо якої ведуть
слідство, або іншою особою, якщо вони пов’язані зі злочинами, вчиненими
особою, щодо якої ведуть слідство, їх розслідують слідчі податкової
міліції.
У разі викриття злочину, який віднесено до компетенції слідчих
податкової міліції, вони порушують кримінальну справу та розслідують її
у повному обсязі, застосовуючи передбачені законодавством заходи для
всебічного, повного й об’єктивного дослідження всіх обставин справи.
Слідче управління податкової міліції забезпечує організаційно-методичне
керівництво діяльністю слідчих підрозділів органів ДПС. Воно здійснює
процесуальний контроль за провадженням попереднього слідства та надає
практичну допомогу в розслідуванні найскладніших злочинів. Слідче
управління та регіональні слідчі відділи або відділення становлять
єдиний централізований слідчий апарат податкової міліції з виключно
процесуальною підлеглістю та підзвітністю нижчих органів вищим.
5. Боротьбу із з корупцією в органах ДПС проводять спеціально створені
підрозділи податкової міліції, які, відповідно, підпорядковуються
Управлінню по боротьбі з корупцією та безпеки в органах ДПС.
Законодавчою базою діяльності цих підрозділів є Закон України “Про
боротьбу з корупцією”. Згідно з цим уповноважені підрозділи здійснюють
оперативні та слідчі дії для запобігання й викриття корупційних діянь та
інших правопорушень, пов’язаних із корупцією в системі органів ДПС.
6. Забезпечення безпеки працівників органів державної податкової служби
та захист їх від протиправних посягань, пов’язаних із виконанням ними
посадових обов’язків, здійснюють спеціально вповноважені підрозділи
податкової міліції. Створення зазначених підрозділів обумовлено
специфікою діяльності працівників Податкової служби, які під час
виконання посадових обов’язків часто стикаються з образами, погрозами
щодо себе та близьких осіб, нанесенням ушкоджень, вбивством чи знищенням
належного їм майна, залякуванням, психічним тиском, хуліганськими або
провокуючими діями з боку осіб, які мають сплачувати податки.
Охорона особистої та громадської безпеки. Крім того, згідно з Законом
України “Про державну податкову службу в Україні” на співробітників
податкової міліції покладено обов’язок незалежно від посади, яку вони
обіймають, місцеперебування й часу в разі звернення до них громадян або
посадових осіб із заявою чи повідомленням про загрозу особистій чи
громадській безпеці або в разі безпосереднього виявлення такої загрози
вжити заходів щодо запобігання правопорушенню та його припинення,
рятування людей, надання допомоги особам, що її потребують, встановлення
й затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події і
повідомлення про це в найближчий орган внутрішніх справ.
Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань має право:
– приймати й реєструвати заяви, повідомлення та іншу інформацію про
злочини й правопорушення, віднесені до її компетенції, у встановленому
порядку перевіряти їх і приймати щодо них передбачені законом рішення;
– здійснювати досудову підготовку матеріалів за протокольною формою,
вживати заходів щодо відшкодування заподіяних державі збитків;
– виявляти причини й умови, що сприяли вчиненню злочинів та інших
правопорушень у сфері оподаткування, вживати заходів щодо їх усунення;
– збирати, аналізувати й узагальнювати інформацію щодо порушень
податкового законодавства, прогнозувати тенденції розвитку негативних
процесів кримінального характеру, пов’язаних із оподаткуванням.
Посадова особа податкової міліції у межах повноважень, наданих
законодавством, самостійно приймає рішення й несе за свої протиправні
дії або бездіяльність дисциплінарну або іншу, передбачену
законодавством, відповідальність. Посадова особа податкової міліції, яка
виконує свої обов’язки відповідно до наданих законодавством повноважень
і в межах закону, не несе відповідальності за заподіяні збитки. Такі
збитки компенсують за рахунок держави.
§ 2. Система та компетенція органів державної податкової служби
Державну податкову службу в Україні створено за рішенням Ради Міністрів
УРСР від 12 квітня 1990 року № 70.4 грудня того ж року Верховна Рада
УРСР прийняла Закон “Про державну податкову службу в Українській РСР”.
Податкову систему України було започатковано на початку 90-х років
минулого сторіччя прийняттям низки законодавчих актів, зокрема законів
України “Про систему оподаткування”, “Про оподаткування доходів
підприємств і організацій”, “Про Державний реєстр фізичних осіб –
платників податків та інших обов’язкових платежів” тощо. Створюючи її,
законодавець мав на меті побудувати таку податкову систему, яка б
відповідала соціально-економічним реаліям сьогодення та становила
важливий складовий елемент функціонування незалежної держави. Якісно
новий етап у розвитку податкової системи та її складників – податкової
служби й системи оподаткування – почався в 1996-1997 роках з прийняттям
Указу Президента України “Про заходи по реформуванню податкової
політики” від 31 червня 1996 року, а 22 серпня 1996 року Президент
України підписав Указ “Про утворення Державної податкової адміністрації
України та місцевих державних податкових адміністрацій”. Нині в Україні
діє понад 30 нормативно-правових актів вищого рівня юридичного значення,
які регулюють порядок обчислення й сплати різних видів податків і
відрахувань. Усього чинне законодавство про систему оподаткування
передбачає на цей час 20 загальнодержавних податків, зборів, відрахувань
у різні фонди та 14 місцевих податків і зборів.
Прийняттям 5 лютого 1998 року Верховною Радою України в новій редакції
Закону України “Про державну податкову службу в Україні” в основному
завершилося законодавче врегулювання діяльності державної податкової
служби. Таке відбулося вперше серед країн СНД і Східної Європи.
Таким чином було поєднано зусилля податкової служби та органів
внутрішніх справ щодо посилення контролю за виконанням податкового
законодавства. Було ліквідовано паралелізм і дублювання в роботі,
можливість перекладання відповідальності за низьку якість роботи.
Податкова служба, як оновлена структура Державного управління, посіла
основне місце в системі органів управління бюджетно-податковими
відносинами.
Зазначеними вище нормативно-правовими актами було сформовано оптимальну
систему органів державної податкової служби та визначено її
структурно-функціональні характеристики.
До системи органів державної податкової служби належать:
– Державна податкова адміністрація України;
– державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі;
– державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та
Севастополя), районах у містах.
Державна податкова адміністрація України, залежно від кількості
платників податків та інших місцевих умов, може утворювати міжрайонні
(на два й більше районів), об’єднані (на місто й район) державні
податкові інспекції та в їхньому складі – відповідні підрозділи
податкової міліції.
У Державній податковій адміністрації України та державних податкових
адміністраціях у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі утворюють колегії. Чисельність і склад колегії Державної
податкової адміністрації України затверджує Кабінет Міністрів України, а
колегій державних податкових адміністрацій у Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі – Державна податкова адміністрація
України. Колегії є дорадчими органами, що розглядають найважливіші
напрями діяльності відповідних державних податкових адміністрацій.
Структуру Державної податкової адміністрації України затверджує Кабінет
Міністрів України.
Державні податкові адміністрації у Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі підпорядковано Державній податковій
адміністрації України.
Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та
Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні
податкові інспекції підпорядковано відповідним державним податковим
адміністраціям у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі.
Органи ДПС України координують свою діяльність із фінансовими органами,
органами Державного казначейства України, органами служби безпеки,
внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митною та
контрольно-ревізійною службами, іншими контролюючими органами,
установами банків, а також із податковими службами інших держав.
Державну податкову службу України очолює Голова Державної податкової
адміністрації України, якого призначає на посаду та звільняє з посади
Президент України за поданням Прем’єр-міністра України.
Заступників Голови Державної податкової адміністрації України призначає
на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням
Голови Державної податкової адміністрації України. Кількість заступників
Голови Державної податкової адміністрації України визначає Кабінет
Міністрів України.
Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі очолюють голови, яких призначає на посаду й
звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Голови Державної
податкової адміністрації України. Державні податкові інспекції у
районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах,
міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції очолюють
начальники, яких призначає на посаду й звільняє з посади Голова
Державної податкової адміністрації України за поданням голів відповідних
державних податкових адміністрацій у Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі.
Начальників управлінь податкової міліції призначає Голова Державної
податкової адміністрації України.
Державна податкова адміністрація України (далі – ДПА) як центральний
орган ДПС здійснює насамперед організаційно-розпорядчі функції,
пов’язані з роботою регіональних ланок ДПС. Державна податкова
адміністрація України отримує, узагальнює й аналізує звіти та
статистичні дані податкових органів про виконану роботу; проводить
безпосереднє обстеження та перевірку діяльності податкових органів;
контролює додержання податкового законодавства, правильність обчислення,
повноту й своєчасність сплати до бюджетів, державних цільових фондів
податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів,
установлених законодавством. ДПА виконує й функцію, безпосередньо
пов’язану з впливом на податкову політику держави: вносить у
встановленому порядку пропозиції щодо вдосконалення податкового
законодавства; приймає у випадках, передбачених законом,
нормативно-правові акти й методичні рекомендації з питань оподаткування;
роз’яснює законодавство з питань оподаткування серед платників податків;
вносить пропозиції та розробляє проекти міжнародних договорів стосовно
оподаткування, виконує в межах, визначених законодавством, міжнародні
договори з питань оподаткування.
Крім того, ДПА здійснює й організаційно-методичну функцію шляхом
затвердження форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших
документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів,
декларацій про валютні цінності, зразка картки фізичної особи – платника
податків та інших обов’язкових платежів, форми повідомлення про
відкриття або закриття юридичними особами, фізичними особами –
суб’єктами підприємницької діяльності банківських рахунків, а також
форми звітів про роботу, проведену органами державної податкової служби.
ДПА також організовує роботу зі створення інформаційної системи
автоматизованих робочих місць та інших засобів автоматизації і
комп’ютеризації робіт органів державної податкової служби; розробляє
основні напрями, форми й методи проведення перевірок додержання
податкового та валютного законодавства.
Функція з організації роботи з особовим складом полягає в здійсненні
заходів щодо добору, розстановки, професійної підготовки та
перепідготовки кадрів для органів державної податкової служби.
ДПА України, ДПА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі, а також державні податкові інспекції в районах, містах без
районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні
податкові інспекції спрямовують свою діяльність на:
– облік платників податків;
– перевірку додержання податкового законодавства платниками податків;
– застосування податкової санкції за порушення податкового
законодавства;
– запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до
компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування
та провадження в справах про адміністративні правопорушення.
Облік платників податків – безпосередній обов’язок органів ДПС. Його
здійснюють шляхом формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб
– платників податків та інших обов’язкових платежів і Єдиного банку
даних про платників податків – юридичних осіб. Платникові податку, який
став на облік, відповідний регіональний орган ДПС видає довідку з
ідентифікаційним номером. Для платників податків нарахування заробітної
плати, користування послугами банків і кредитних установ тощо можливо
лише за наявності такого номера. Для всіх потенційних платників податків
постановлення на податковий облік є обов’язковим.
Для виконання цієї функції органи ДПС мають право: одержувати безплатно
необхідні відомості для формування інформаційного фонду Державного
реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових
платежів; від підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, включаючи Національний банк України та його установи,
комерційні банки, та громадян – суб’єктів підприємницької діяльності –
про суми доходів, виплачених фізичним особам, і утриманих із них
податків, інших платежів; від органів, уповноважених проводити державну
реєстрацію, а також видавати спеціальні дозволи (ліцензії, патенти тощо)
на здійснення деяких видів підприємницької діяльності – про видачу таких
дозволів суб’єктам підприємницької діяльності;
від органів внутрішніх справ – про громадян, які прибули на проживання
до відповідного населеного пункту чи вибули з нього;
від органів реєстрації актів громадянського стану – про громадян, які
померли.
Перевірку додержання податкового законодавства здійснюють шляхом
контролю за додержанням законодавства про податки, інші платежі, валютні
операції, порядку розрахунків зі споживачами з використанням електронних
контрольно-касових апаратів, комп’ютерних систем і товарно-касових книг,
лімітів готівки в касах та її використанням для розрахунків за товари,
роботи, послуги, а також контролю за наявністю свідоцтв про державну
реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності та ліцензій, патентів,
інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької
діяльності; контролю за додержанням виконавчими комітетами сільських і
селищних рад порядку прийняття та обліку податків, інших платежів від
платників податків, своєчасністю й повнотою перерахування цих сум до
бюджету. З цією метою органи ДПС мають право:
– здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від
форм власності та у громадян, у тому числі громадян – суб’єктів
підприємницької діяльності, перевірку грошових документів,
бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових
книг, показників електронних контрольно-касових апаратів і комп’ютерних
систем, які застосовують для розрахунків за готівку зі споживачами, та
інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи
комп’ютерний), пов’язаних із обчисленням і сплатою податків, інших
платежів, наявності свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів
тощо) на її здійснення, а також одержувати від посадових осіб і громадян
у письмовій формі пояснення, довідки й відомості з питань, що виникають
під час перевірок; перевіряти в посадових осіб, громадян документи, що
посвідчують особу, під час проведення перевірок з питань оподаткування;
викликати посадових осіб, громадян для пояснень щодо джерела отримання
доходів, обчислення й сплати податків, інших платежів, а також проводити
перевірки достовірності інформації, одержаної для занесення до
Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших
обов’язкових платежів;
– запрошувати громадян, у тому числі громадян – суб’єктів
підприємницької діяльності, для перевірки правильності нарахування та
своєчасності сплати ними податків, інших платежів;
– одержувати безплатно від підприємств, установ, організацій, включаючи
Національний банк України та його установи, комерційні банки та інші
фінансово-кредитні установи, від громадян – суб’єктів підприємницької
діяльності довідки, копії документів про фінансово-господарську
діяльність, отримані доходи, видатки підприємств, установ і організацій
незалежно від форм власності та громадян про розрахункові, валютні та
інші рахунки, інформацію про наявність і обіг коштів на цих рахунках, у
тому числі про ненадходження в установлені терміни валютної виручки від
суб’єктів підприємницької діяльності, та іншу інформацію, пов’язану з
обчисленням і сплатою податків, інших платежів у порядку, визначеному
законодавством, входити в будь-які інформаційні системи, зокрема
комп’ютерні, для визначення об’єкта оподаткування;
– обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні та інші
приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від форм
власності та житло громадян, якщо їх використовують як юридичну адресу
суб’єкта підприємницької діяльності, а також для отримання доходів. У
разі відмови керівників підприємств, установ, організацій і громадян
допустити посадових осіб органів державної податкової служби для
обстеження зазначених приміщень і обладнання та неподання документів про
отримані доходи й проведені витрати органи ДПС мають право визначати
оподатковуваний дохід (прибуток) таких підприємств, установ, організацій
і громадян на підставі документів, що свідчать про одержані ними доходи
(прибутки), а стосовно громадян – також з урахуванням оподаткування
осіб, які займаються аналогічною діяльністю;
– одержувати щомісяця безплатно від митних органів звітні дані про
ввезення на митну територію України імпортних товарів і справляння при
цьому податків, інших платежів та інформацію про експортно-імпортні
операції, що їх здійснюють резиденти та нерезиденти, за формою,
погодженою з Державною податковою адміністрацією України, та від органів
статистики дані, необхідні для використання в проведенні аналізу
фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій
усіх форм власності.
Застосування податкових санкцій за порушення податкового законодавства
визначено законодавством як один із найважливіших напрямів діяльності
органів ДПС. Податкові санкції застосовують у вигляді стягнення
недоїмки, накладення адміністративного штрафу або нарахування пені, а
також у вигляді зупинення операцій на розрахункових рахунках. Недоїмка –
це сума заниженого чи прихованого прибутку або сума податку за інший
прихований чи неврахований об’єкт оподаткування.
Штраф – грошове стягнення за порушення податкового законодавства. Пеня –
сума, яку нараховують у разі затримки сплати податків, інших
обов’язкових платежів. Операції платників податків на рахунках в
установах банків, інших фінансово-кредитних установах можуть зупиняти,
за винятком операцій щодо сплати податків та інших платежів.
Стягнення недоїмки, накладення адміністративного штрафу, нарахування
пені та зупинення операцій на розрахункових рахунках податкові органи
застосовують за:
– відмову в проведенні документальної перевірки чи недопущення посадових
осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, які
використовують для одержання доходів або пов’язані з утриманням інших
об’єктів оподаткування незалежно від їхнього місцезнаходження,
обладнання, електронних контрольно-касових апаратів, комп’ютерних
систем, які застосовують Для розрахунків за готівку зі споживачами,
вагокасових комплексів, систем і засобів штрихового кодування;
– неподання або несвоєчасне подання органам державної податкової служби
податкових декларацій, розрахунків, аудиторських висновків та інших
документів, необхідних для обчислення податків, інших платежів, а також
за неподання або несвоєчасне подання установам банків платіжних доручень
на сплату податків, інших платежів;
– непред’явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів
тощо) на її здійснення, сертифікатів відповідності електронних
контрольно-касових апаратів, комп’ютерних систем;
– порушення встановленого законом порядку реєстрації в органі державної
податкової служби як платників податків, відсутності обліку об’єктів
оподаткування або коли наявна реальна загроза витрачання коштів чи
відчуження майна, вилучення яких у встановленому законом порядку є
єдиним засобом відшкодування збитків, завданих державі, в зв’язку з
неплатоспроможністю юридичної особи, яку перевіряють, та інші податкові
правопорушення.
Один із найважливіших напрямів діяльності органів ДПС – запобігання
злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції
податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та
провадження в справах про адміністративні правопорушення. Зазначений
напрям діяльності було висвітлено в § 1 цієї глави.
Державні податкові адміністрації у Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі, а також базові структурні підрозділи ДПС –
державні податкові інспекції у районах, містах без районного поділу,
районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції
виконують аналогічні функції, але в межах відповідної
адміністративно-територіальної одиниці.
До системи органів Державної податкової адміністрації України належить і
податкова міліція. Про повноваження цього органу ДПС України вже йшлося
в § 1 цієї глави. Додамо, що систему органів податкової міліції
становлять:
Департамент боротьби з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом,
Слідче управління, Управління по боротьбі з корупцією та безпеки в
органах ДПС, Головне управління податкової міліції, до складу якого
входять:
Управління по організації боротьби з незаконним обігом товарів,
Управління по оперативному документуванню, Оперативно-аналітичне
управління, Оперативне управління, Управління дослідчих перевірок,
Управління по оперативному супроводженню збиткових підприємств,
Управління організації оперативних заходів по скороченню податкової
заборгованості та інші підрозділи, що забезпечують виконання
функціональних завдань відповідно до повноважень, наданих податковій
міліції чинним законодавством;
управління податкової міліції, слідчі відділи податкової міліції,
відділи по боротьбі з корупцією та безпеки в органах державної
податкової служби відповідних державних податкових адміністрацій у
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
відділи податкової міліції, слідчі відділення (групи) податкової міліції
відповідних державних податкових інспекцій у районах, містах, районах у
містах, міжрайонних та об’єднаних державних податкових інспекцій.
Податкову міліцію очолює начальник податкової міліції – перший заступник
Голови Державної податкової адміністрації України, а в державних
податкових адміністраціях у Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі – начальники управлінь податкової міліції – перші
заступники голів відповідних державних податкових адміністрацій.
Посадові особи органів ДПС зобов’язані додержуватися Конституції і
законів України, інших нормативних актів, прав і охоронюваних законом
інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, забезпечувати
виконання покладених на органи ДПА функцій і повною мірою
використовувати надані їм права.
Глава 4 ВИЯВЛЕННЯ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
§ 1. Поняття виявлення та розслідування злочинів
Виявлення та розслідування злочинів – важливий вид правоохоронної
діяльності. У процесі її здійснення розв’язують специфічні завдання,
спрямовані на повне й швидке розкриття кожного злочину, розшук злочинців
і осіб, які зникли, своєчасне притягнення до кримінальної
відповідальності. Разом з тим суб’єктів цієї діяльності позбавлено права
на необґрунтоване обвинувачення та на юридичну помилку. Правоохоронна
діяльність у сфері виявлення та розслідування злочинів є несумісною з
фактами протиправних затримань і арештів, її предмет включає характерні
ознаки професійної діяльності та органу (посадової особи),
уповноваженого виявляти й (або) розслідувати злочин, окремі форми, етапи
та принципи цієї діяльності.
Виявлення та розслідування події злочину – це процес, що розгортається в
часі та просторі, в якому встановлюють, досліджують, оцінюють численні
фактичні обставини, здійснюють цілеспрямовані пошукові, перевірочні,
контрольні та правові дії.
Більшість питань детально розглядають у курсах
кримінально-процесуального права, криміналістики й оперативно-розшукової
діяльності. У цій навчальній дисципліні висвітлено юридичну діяльність,
предмет якої полягає у виконанні функції правоохорони. Виявленню та
розслідуванню злочинів як правоохоронній діяльності притаманні кілька
ознак. По-перше, охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних
осіб шляхом правильного застосування адміністративного, кримінального й
кримінально-процесуального законодавства з тим, щоб жоден невинний не
був притягнутий до кримінальної відповідальності. По-друге, державний
вплив на злочинність, захист інтересів держави й суспільства з тим, щоб
застосовувати кримінальну відповідальність до винних осіб. Таку
діалектичну єдність вказаних ознак зумовлено певною єдністю інтересів
держави й публічних інтересів особи.
Охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб
трансформується в принцип правоохорони, за яким притягнення до
кримінальної відповідальності невинної особи є неприпустимим. За ст. 29
Конституції кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність. При цьому в Основному Законі відзначено, що за
нагальної потреби запобігти злочинові чи відвернути його, вповноважені
на те законом органи можуть застосувати затримання особи як тимчасовий
запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин
має перевірити суд. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом
сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого
рішення суду про тримання під вартою. В порядку додержання цього
принципу встановлено кримінальну відповідальність за зловживання або
юридичні помилки, припущені посадовими особами під час здійснення ними
виявлення та розслідування злочинів, зокрема за завідомо незаконний
арешт, затримання або привід (ст. 371 КК), за притягнення завідомо
невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), за примушення
давати показання (ст. 373 КК). Згідно з Конституцією ніхто не
зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60).
Захист інтересів держави й суспільства також втілено в принцип
правоохорони, за яким відповідальності підлягають лише винні особи.
Кримінальна відповідальність має індивідуальний характер. Ніхто не може
бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне
й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції); доводити свою
невинуватість у вчиненні злочину не є обов’язком особи, притягнутої до
відповідальності; за Конституцією обвинувачення не може ґрунтуватися на
доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі
сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її користь (ст. 62).
Для додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність
за завідомо неправдивий донос (ст. 383 КК), завідомо неправдиве
показання (ст. 384 КК). Разом з тим, якщо самим фактом розголошення
посадовою особою даних попереднього слідства завдано суттєвої шкоди
державним чи громадським інтересам, це є підставою для притягнення цієї
посадової особи до кримінальної відповідальності.
Професійна діяльність із виявлення та розслідування злочинів має
інтегративне значення незалежно від відомчої належності осіб, які є
суб’єктами цієї діяльності. Всі вони керуються нормами КПК України. Інші
процесуальні процедури з цього приводу можуть лише доповнювати його.
Така професійна діяльність вимагає спеціалізації, взаємодії та
ірунтовної правової підготовки.
Її здійснюють за різними типами правових охоронних дій, а саме:
правопримушувальними, правовстановлюючими, правозабезпечувальними та
правовідновлювальними.
Встановлення злочину або особи злочинця (підозрюваного, обвинуваченого)
здійснюють за умов різних типів складностей фактичних обставин, з
урахуванням очевидного або неочевидного типів вчинення злочину.
Джерелами інформації про подію злочину можуть бути, як у першому, так і
в другому випадках, фізичні особи (наприклад, потерпілі, очевидці тощо),
інформація про фізичні або інші наслідки дій винних осіб, документи,
нотатки тощо. Виявленням злочину вважають встановлення події (явища,
часу, обставин, особи тощо), зокрема моменту заволодіння майном,
проникнення в житлове приміщення, нападу на особу й заволодіння її
майном, заподіяння розладу здоров’я тощо. Деякі особливості встановлення
моменту закінчення події притаманні злочинам, які за складом є формальні
(моментом закінчення злочину вважають саму дію, наприклад, при
хуліганстві чи розбійному нападі) або матеріальні (моментом закінчення є
виникнення шкоди, іншого матеріального наслідку, наприклад, під час
заподіяння тілесних ушкоджень, крадіжок тощо).
Очевидним злочинам не притаманна висока складність виявлення та
розслідування. Встановлення складу злочину при цьому не потребує
особливих зусиль у доказуванні. Проте здебільшого подію злочину приховує
особа або група осіб. Це стосується більшості так званих неочевидних
злочинів, які вчиняють у господарській, фінансовій та інших сферах,
злочинів, які пов’язано з обігом наркотичних засобів тощо. Виявлення їх,
зокрема фінансового шахрайства, несплати податків, інших видів
неочевидних (латентних) злочинів, потребує попередньої та додаткової
контрольно-перевірочної роботи. Етіологія “трастових” злочинів,
розслідування банківських справ свідчать про появу нової хвилі злочинів,
виявлення та доказування яких потребує значних професійних зусиль.
У процесі виявлення та розслідування злочинів правоохоронні органи
України дедалі частіше використовують можливості таких міжнародних
організацій, як Інтерпол або Європол. Розвиток політичних, соціальних,
економічних і екологічних відносин у Європі та й усьому світі
супроводжується стрімким зростанням міжнародної злочинності. Типові її
прояви – це відмивання “брудних” грошей, запровадження в міжнародний
обіг фальшивих грошей, торгівля людьми, незаконна поставка зброї в
“гарячі точки”, розкрадання міжнародних кредитів, нелегальна торгівля
людськими органами, наркобізнес. Останнім часом через мережу Інтернет
поширюють культ насильства та жорсткості, дитячу порнографію й
расистську пропаганду. Стрижнем ефективної боротьби з міжнародними
злочинами стає узгодження слідчих та оперативних дій і повноважень
поліцій європейських країн.
Значних зусиль потребує пошук і встановлення осіб, що пропали безвісти.
Під час виявлення та розслідування конкретного злочину виявляють інші
неправомірні дії, що стає достатньою підставою для порушення
кримінальних справ і проведення самостійного розслідування цих
неправомірних дій. Також додаткового розслідування потребують так звані
суміжні склади злочинів, коли однією антисуспільною дією вчинено два й
навіть більше різних злочинів.
Виявлення та розслідування злочинів здійснюють у процесуальних і
позапроцесуальних формах, але з обов’язковим додержанням вимог
Конституції України та КПК. В іншому разі сама діяльність, яку
здійснюють із порушенням конституційних або процесуальних норм,
перетворюється на протиправну.
Типові правові дії (як було зазначено раніше, їх класифікують на
правовстановлюючі, правопримушувальні, правозабезпечувальні та
правовідновлювальні) становлять певний алгоритм функцій правоохорони.
Правопримушувальні дії перемежовують з іншими видами правових дій. Вони
найпоширеніші й притаманні правоохоронній діяльності під час виявлення
та розслідування злочинів. Відносинам, що забезпечують функцію
правоохорони між уповноваженими органами та громадянами, притаманна
специфічна взаємодія, яку відображено в кримінальному законодавстві.
Повідомляти про злочин – Право кожного громадянина. Законодавець
передбачив звільнення від кримінальної відповідальності за активне
сприяння в розкритті тяжких злочинів, у тому числі, вчинених у складі
організованої групи. Проте, коли громадянинові стало відомо про тяжкий
злочин або про приготування до нього, він зобов’язаний повідомити про це
правоохоронні органи. Особа не несе відповідальності за відмову давати
показання або пояснення лише щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів
(ст. 63 Конституції).
Правовий примус під час провадження з виявлення та розслідування
злочинів може мати як безпосередній, так і опосередкований характер,
оскільки законні повноваження й вимоги правоохоронних органів мають
обов’язкову силу. Наприклад, підкоритися порядку проведення та
оформлення слідчих дій зобов’язані всі їхні учасники. Разом з тим примус
має опосередкований характер, тобто вимагають лише точного виконання
вимог щодо проведення слідчих дій, зокрема оглядів, освідувань, виїмок,
допитів, впізнання, отримання зразків для порівняльного дослідження,
призначення експертизи, очної ставки, ексгумації трупа тощо.
Правопримушування безпосередньо спрямовано на суттєве обмеження прав
людини, на примусовий варіант правової поведінки в разі накладення
арешту на майно, затримання підозрюваного, під час обрання запобіжного
заходу в вигляді арешту тощо.
Правовстановлюючі дії з виявлення та розслідування злочинів спрямовано
на збір даних, які прямо чи побічно підтверджують факт події, її
злочинний характер, наявність потерпілих, причетність осіб (або особи)
до злочину. Встановлення таких даних за певним обсягом формує доказову
базу з розслідування конкретного злочину. До того ж слід враховувати
властивість фактичних даних підтверджувати, спростовувати або іншим
чином співвідноситися з подією злочину. Особливе значення має вид
доказів, зберігання доказових властивостей речей, інформації тощо.
Об’єктивне й повне проведення виявлення й розслідування злочину свідчить
про неупередженість процесу, що є запорукою законності правоохоронної
діяльності.
Виявлення злочину, здебільшого, передує розслідуванню. Хоч у багатьох
випадках ці види діяльності здійснюють паралельно. розслідування
кримінальних справ у кримінально-процесуальному законодавстві називають
досудовим слідством, тобто таким, що передує судовому слідству з
розгляду даного злочину. Достатність підстав для початку слідства є
важливим, відправним моментом. Ні суспільні катаклізми, ні одноособові
або групові уявлення про негативні прояви тощо не можуть бути приводом
для початку провадження, тобто проведення робіт з виявлення або
розслідування. Лише вичерпний перелік джерел достовірної інформації про
наявні ознаки злочину може бути взятий до уваги. Такими джерелами або за
кримінально-процесуальним законодавством приводами до порушення
кримінальної справи можуть бути:
– заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових
осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;
– повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян,
які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину;
– явка з повинною;
– повідомлення, опубліковані в пресі;
– безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом
ознак злочину.
Дізнавач, слідчий, прокурор, суддя мають власноручно розпочати
провадження, якщо вони безпосередньо виявили ознаки злочину під час
їхньої повсякденної праці. Справу може бути порушено за умови
достатності даних, які характеризують ту чи іншу подію як злочин.
Будь-яка подія має предмет доказування. Зазначені ознаки утворюють
загальний предмет доказування, а за злочинами, вчиненими неповнолітніми
особами, особами, які захворіли на душевну хворобу після вчинення
злочину або вчинили суспільне небезпечні діяння в стані неосудності,
предмет доказування конкретизують, доповнюють ознаками, що
характеризують правовий статус неповнолітніх і душевнохворих.
Доказування в процесі виявлення та розслідування злочинів – це
діяльність суб’єктів правоохорони зі збирання, перевірки, оцінки доказів
і джерел їхнього походження, а також формулювання аргументів, прийняття
рішень за суттю кримінальної справи.
Під час доказування насамперед мають бути встановлені об’єктивні
обставини події злочину, серед яких важливе місце посідає причинний
зв’язок між злочинною дією (або бездіяльністю) та шкодою (її обсягом або
розміром). Паралельно встановлюють суб’єктивні ознаки злочину, тобто
винність особи, мотиви кримінального вчинку тощо. При цьому до уваги
беруть і обставини, що свідчать про ступінь вини причетної до злочину
особи (або групи осіб), причини й умови, що сприяли вчиненню злочину,
соціальну та правову характеристику винного, його можливі взаємини з
потерпілим тощо.
Правозабезпечувальні дії поширено на різних осіб, що беруть участь у
виявленні та розкритті злочину (зокрема тих, які ведуть провадження,
відстоюють свої інтереси в провадженні або сприяють йому), та на законні
права фізичних і юридичних осіб, які є учасниками розслідування. Є
кілька груп правозабезпечувальних дій. Дії однієї групи полягають у
виявленні та усуненні причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів.
До причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, належать об’єктивні та
суб’єктивні обставини буття, які зумовлюють (детермінують) злочини або
безпосередньо спричиняють спрямованість на вчинення неправомірних дій.
Причини й умови виявляють шляхом комплексного дослідження макро- або
мікрооточення особи злочинця та механізму вчинення злочину. Спеціальним
заходом, який слугує запобіганню злочинам, є направлення подання органу
розслідування до підприємств, установ, організацій про усунення обставин
(криміногенних факторів), що спричиняють вчинення злочинів. Подання
вносять у зв’язку з конкретною кримінальною справою.
Правозабезпечувальний характер подання полягає в тому, що його може бути
внесено до моменту закінчення розслідування; в ньому мають бути
викладені всі без винятку причини й умови; інформація про них має
ґрунтуватися на проведених діях з виявлення та розслідування злочину;
вимоги щодо усунення причин і умов можуть стосуватися правомірних дій
або бездіяльності (невиконання вимог чинних нормативних актів) тощо;
подання є дієвим засобом забезпечення прав громадян і виконання ними
законодавче встановлених обов’язків.
До іншої групи правозабезпечувальних дій відносять дії із забезпечення
безпеки суддів і працівників правоохоронних органів, а також учасників
розслідування кримінальних справ (так само як і їхніх близьких), життю,
здоров’ю або майну (майновим правам) яких існує реальна загроза.
Правовідновлювальні дії під час виявлення та розслідування злочинів
полягають у захисті й поновленні честі, гідності, ділової репутації
потерпілих, юридичної та соціальної реабілітації особи, яку незаконно
обвинувачено у вчиненні злочину. Правовідновлення під час виявлення та
розслідування злочинів реалізують у заходах із відшкодування
матеріальної та моральної шкоди, поновлення статусу та прав потерпілого,
з відшкодуванням йому витрат на стаціонарне лікування тощо. Порядок і
розмір відшкодування шкоди визначають під час прийняття рішення, яке
реабілітує особу. При цьому моральну шкоду відшкодовують у грошовій
формі незалежно від відшкодування майнової шкоди.
Таким чином, роль досудового слідства є надзвичайно важливою в системі
правоохоронної діяльності. Від якості виявлення й розслідування злочину,
надійності доказів у кримінальній справі, достовірності отриманої
інформації залежить своєчасність попереднього слідства, а також
ґрунтовність і справедливість судового рішення, а отже рівень захисту
прав людини, інтересів держави, охорони правового порядку.
§ 2. Засади виявлення злочинів
Засоби та пошукові процедури, які застосовують у процесі виявлення
злочинів, вивчають у курсі криміналістики та оперативно-розшукової
діяльності. Висвітлення цих питань у курсі правоохоронної діяльності
полягає в дослідженні організаційних і моральних засад виявлення
злочинів.
Органи, які здійснюють виявлення злочинів, орієнтовано на протидію та
викриття протиправної діяльності, їхні завдання визначено в КПК, Законі
України “Про оперативно-розшукову діяльність”, інших законах, що
формулюють правоохоронну компетенцію з вказаних питань, а також
відповідних настановах.
Основні завдання органів, які вповноважено виявляти злочини, полягають у
пошуку та документуванні протиправної діяльності окремих осіб і груп, у
фіксації розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб іноземних
держав і організацій, припиненні правопорушень, забезпеченні вимог
кримінального судочинства, проведенні діяльності в інтересах безпеки
суспільства й держави. Подібні завдання становлять предмет спеціальної
правоохоронної діяльності (див. § 3 глави 1).
Виявлення злочинів, як уже було зазначено, є професійно ризикованою
діяльністю. Особовий склад органів, уповноважених її здійснювати,
виконує при цьому певну оперативну професійну роль (функцію). Особливо
вона стосується конкретної посадової особи, зокрема її місця в структурі
органу, розподілу праці, інтенсивності та послідовності виконання певних
оперативних і слідчих дій, виконання процесуальних документів, стилю
взаємодії з учасниками розслідування тощо. В основі цієї ролі мають бути
такі моральні засади, як правдивість, чесність, відданість інтересам
справи та інші. Приниження ролі моральних засад здебільшого зумовлює
несумлінне виконання своїх обов’язків, неадекватне професійне
волевиявлення, перетворення оперативно-розшукової діяльності на джерело
суспільної небезпеки.
Оперативний працівник, який протистоїть злочинові, має бути, по-перше,
активним суб’єктом діяльності, а по-друге, культивувати особисту
готовність (установку) до виконання виключно правомірних службових
завдань. Він має вміло використовувати спеціальні знання та досвід,
дистанціюватися від позаслужбового впливу й таким чином забезпечувати
ґрунтовність і об’єктивність службових рішень. Готовність до виконання
своїх завдань полягає в постійному засвоєнні нових знань і створенні
способу їхнього оновлення, психологічній адаптації до негативних
факторів, негативної інформації (психологічному імунітетові), вмінні
працювати в умовах посилення демократичних засад правосуддя та більш
чутливому ставленні учасників кримінального процесу до примусу й проявів
насильства.
Органи, вповноважені виявляти та протидіяти злочинам, чітко визначено в
законодавстві, про що йшлося під час висвітлення поняття спеціальної
правоохоронної діяльності.
До них, зокрема, належать:
– органи кримінальної та спеціальної міліції;
– спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю;
– оперативно-розшукові підрозділи Державної автомобільної інспекції;
– органи служби безпеки (розвідка, контррозвідка, військова
контррозвідка); підрозділи захисту національної державності, боротьби з
корупцією та організованою злочинною діяльністю, оперативно-технічні
підрозділи, підрозділи з оперативного документування;
– підрозділи з оперативно-розшукової роботи прикордонних військ;
– підрозділи оперативного забезпечення охорони Державної служби охорони;
– оперативні підрозділи податкової міліції;
– оперативні підрозділи Державного департаменту з питань виконання
покарань.
Цей перелік уповноважених органів вичерпний, їхня діяльність за своїм
характером є оперативно-розшуковою, спрямованою на отримання доказів про
злочинну подію, особу злочинця (підозрюваного або винного), інших
обставин справи, що становлять предмет доказування в кримінальній
справі.
Важливе завдання виявлення злочину – його повне розкриття, тобто
здійснення комплексу заходів щодо повного встановлення події злочину,
викриття осіб, винних у його вчиненні. Розкриття злочину, яке за часом
встановлення істини може бути досить тривалим процесом, як поняття має
кілька аспектів. По-перше, розкриття попереднє (оперативне), що включає
з’ясування обставин події злочину, встановлення та викриття особи
(осіб), яка його вчинила (вчинили), а також обставин, що характеризують
ступінь і характер їх вини. По-друге, процесуальне розкриття передбачає
з’ясування всіх без винятку обставин, що становлять предмет доказування
в кримінальній справі. Остаточним же рішенням з цього приводу зазвичай є
рішення суду, виправдувальний чи обвинувальний вирок у кримінальній
справі.
Важливим моментом у виявленні злочину є факт реєстрації заяви,
повідомлення чи інформації про вчинення дії, що має ознаки злочину.
Процедуру реєстрації передбачено спеціальним актом, за яким чергова
частина органу внутрішніх справ має зафіксувати їх і видати заявникові
або ініціатору спеціальний номер реєстрації. Цей номер ідентифікує
реєстрацію кримінальної справи. З цього приводу в оперативному
підрозділі органу, який реєструє заяву, повідомлення чи інформацію,
разом із кримінальною справою ведуть оперативно-розшукову справу, в якій
зосереджують конфіденційні матеріали з виявлення злочину. Розкриття
злочину значною мірою залежить від організації роботи на початковій
стадії виявлення злочину, взаємодії оперативних підрозділів із слідчими
під час проведення огляду місця події, встановлення кола причетних до
події осіб, розробки оперативно-слідчих версій.
У порядку виконання цієї діяльності оперативні підрозділи зазначених
органів можуть здійснювати:
а) контрольно-перевірочні, б) спостережно-перевірочні й в) тактичні
акції. Ці дії та акції можуть мати як закритий (конфіденційний), так і
відкритий характер. Наприклад, опитування громадян оперативні працівники
можуть проводити лише за згодою опитуваних осіб, використовуючи їхню
добровільну допомогу; на засадах добровільності встановлюють
співробітництво з особами, проводять роботу з виявлення характерних
обставин за допомогою гласних і негласних штатних працівників.
Ініціюючи розкриття злочину, оперативні працівники отримують від
юридичних і фізичних осіб безплатно або за винагороду інформацію про
підготовлені або вчинені злочини, відвідують житлові та інші приміщення
за згодою їхніх власників або мешканців для з’ясування обставин
вчиненого або підготовлюваного злочину, збирають відомості про
протиправну діяльність підозрюваних осіб, одержують розвідувальну
інформацію, в тому числі шляхом таємного проникнення працівника до
приміщення, транспортних засобів, на земельні ділянки. В процесі
розкриття злочинів беруть до уваги криміногенну та іншу соціальну або
психологічну інформацію, будують типові або індивідуальні версії про
подію злочину, про особу злочинця.
Активній розробці версій вчиненого злочину можуть допомогти відбір
телеграфно-поштових відправлень, негласне виявлення й фіксація слідів
тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами
підготовки або вчинення такого злочину, чи отримання інформації з
каналів зв’язку, застосування різних технічних засобів зняття
інформації. Уповноважений орган, що здійснює виявлення злочину, повинен
мати юридичні підстави для проникнення до житла, накладення арешту на
кореспонденцію, проведення виїмки, зняття інформації з каналів зв’язку,
якими можуть бути лише рішення суду.
Ефективними під час виявлення та розкриття злочинів є заходи щодо
витребування, збору та узагальнення господарських і бухгалтерських
документів, а також даних, що характеризують діяльність підприємств,
установ, організацій, а також спосіб життя тих осіб, які є підозрюваними
в підготовці або вчиненні злочину, вивчення джерел і розмірів їхніх
доходів порівняно з тими доходами, які ці особи задекларували. При цьому
оперативні працівники разом із громадянами, які допомогають їм на
громадських засадах, можуть проводити контрольні закупівлі товарів,
перевіряти фінансово-господарську діяльність підприємств, установ,
організацій і окремих осіб. Для викриття протиправної господарської
діяльності оперативні підрозділи можуть створювати конспіративні
підприємства й організації, шифрувати відомчу належність працівників,
приміщень, транспортних засобів своїх підрозділів.
Більше того, для отримання потрібної інформації компетентні органи
проводять операції з проникнення в злочинну групу негласного працівника
зі збереженням у таємниці достовірних даних щодо його особи. При цьому
на дії таких працівників поширено звільнення від відповідальності1. Ці
акції межують із застосуванням засобів фізичного впливу, спеціальних
засобів і вогнепальної зброї. Уповноважені органи мають діяти на
підставах і в порядку, встановлених законами про міліцію, Службу
національної безпеки, Прикордонні війська, Управління охорони вищих
посадових осіб України. Нагляд за діяльністю органів, уповноважених
виявляти злочини, здійснює прокуратура.
§ 3. Засади досудового розслідування злочинів
Процес розслідування є предметом курсу кримінально-процесуального права
та криміналістики. В полі зору предмета нашого” курсу перебувають лише
засади діяльності з розслідування злочинів уповноваженими органами.
Органами, вповноваженими проводити досудове розслідування злочинів, є
органи слідства, органи дізнання та прокуратура. Органи слідства за
законодавством уповноважені проводити досудове слідство в кримінальних
справах. Посадовими особами, які конкретно й безпосередньо виконують цю
функцію, є слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, а в
справах про державні злочині – слідчі органів безпеки. В справах про
економічні злочини (приховування валютної виручки, ухилення від сплати
податків, фіктивне банкрутство тощо) злочини розслідують слідчі
податкової міліції.
Незалежно від відомчої належності, слідчі органи керуються єдиним
кримінально-процесуальним законодавством, мають однакові повноваження,
єдиний процесуальний статус. Під час розслідування конкретної
кримінальної справи їхні вказівки для інших учасників розслідування
мають однакову юридичну силу.
У кожному випадку виявлення ознак злочину слідчий зобов’язаний порушити
кримінальну справу, організувати розкриття злочину, встановити винних
осіб, захистити права та законні інтереси осіб, вжити заходів щодо
усунення причин і умов вчинення злочину, відшкодування заподіяної шкоди.
Для реалізації цих завдань слідчі органи наділено широкими
повноваженнями.
Вони приймають рішення з питань організації розслідування кримінальних
справ як процесуальне незалежні особи, доручають органам дізнання
провадження розшукових і слідчих дій, вимагають від оперативних
підрозділів активної участі в розкритті злочину.
Слідчий не може виконувати завдання, які суперечать суті правоохоронної
діяльності. Наприклад, він не може брати участі в розслідуванні справи,
якщо є потерпілим, свідком, цивільним позивачем або цивільним
відповідачем; якщо він брав участь у цій справі як спеціаліст, експерт,
перекладач або якщо його родичі зацікавлені в результатах розслідування
справи тощо. За наявності цих обставин слідчий має заявити прокуророві
або безпосередньому керівникові самовідвід.
Досудове слідство полягає в діяльності слідчих органів (слідчого) з
пошуку, перевірки, дослідження, оцінки, використання встановлених фактів
і доказів для захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств,
установ та організацій. Досудове слідство створює умови для належного
розгляду та вирішення кримінальних справ у суді. Таким чином воно має
сприяти здійсненню правосуддя. Помилки досудового слідства можуть
зумовити судові помилки, тому матеріали досудового слідства підлягають
ретельній і незалежній оцінці в суді.
Термін досудового слідства становить два місяці з моменту порушення
кримінальної справи. За цей період слідчий встановлює наявність або
відсутність складу злочину; він має обґрунтувати й довести предмет
доказування. Важливою частиною є встановлення (разом з оперативними
підрозділами) особи, яка вчинила злочин. Завершуючи розслідування,
слідчий складає обвинувальний висновок і направляє матеріали справи
прокуророві для їхнього затвердження та передачі до суду. Слідчий
приймає також рішення про застосування примусових заходів медичного
характеру, про закриття або зупинення провадження в справі. Термін
досудового слідства може бути продовжено до трьох місяців (районним,
міським або прирівняним до них прокурором), а в особливо складних
справах – до шести місяців (прокурором Автономної Республіки Крим,
прокурором області, міста Києва, військовим прокурором округу або їхніми
заступниками). На більший термін досудове слідство може продовжити
Генеральний прокурор України або його заступники у виняткових випадках.
Органами дізнання є:
– міліція (виконує найбільший обсяг робіт із провадження дізнання);
– податкова міліція (в справах про ухилення від сплати податків і зборів
(обов’язкових платежів), а також у справах про приховування валютної
виручки);
– органи безпеки (в справах, віднесених законом до їхнього відання);
– командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ
(у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями й
військовозобов’язаними під час проходження ними зборів, а також у
справах про злочини, вчинені робітниками та службовцями Збройних Сил
України в зв’язку з виконанням службових обов’язків або в розташуванні
частини, з’єднання, установи);
– митні органи (в справах про контрабанду);
– начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів,
лікувально-трудових і виховно-трудових профілакторіїв (у справах про
злочини, що порушують установлений порядок несення служби, вчинені
працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в
розташуванні зазначених установ);
– органи державного пожежного нагляду (в справах про пожежі та порушення
протипожежних правил);
– органи охорони державного кордону (в справах про порушення державного
кордону);
– капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
Безумовно, для всіх перерахованих органів провадження дізнання не є
основним видом діяльності. Ці органи розслідують злочини лише у
випадках, коли це є продовженням їхньої основної діяльності, тобто
виконанням тих основних обов’язків, які визначено в законодавстві.
Особливості компетенції органів міліції, органів служби безпеки, митних
органів і органів охорони державного кордону як органів дізнання
полягають у тому, що вони можуть поєднувати провадження як
процесуальних, так і оперативно-розшукових дій, узгоджуючи обидва
напрями для виконання одного із завдань правоохоронної діяльності –
боротьби зі злочинністю.
Дізнання та досудове слідство співвідносяться як певні етапи
розслідування кримінальних справ. Вони мають деякі спільні риси.
Вповноважені органи на обох етапах займаються розкриттям злочинів,
викриттям або розшуком винних у вчиненні злочину осіб, а також
діяльністю із запобігання злочинам; розв’язують типові процесуальні
завдання, хоч і за різних категорій злочинів; загальним є предмет
доказування; суб’єкти правоохоронної діяльності мають застосовувати
однакові кримінально-процесуальні норми, правові наслідки для учасників
розслідування як під час дізнання, так і під час попереднього слідства
мають однакову силу.
Діяльність органів дізнання полягає в прийнятті, реєстрації, розгляді та
перевірці заяв і повідомлень про злочини. Вони приймають рішення щодо
порушення кримінальних справ за наявності ознак злочину й проваджують
дізнання в справах про тяжкі злочини та злочини, які не є тяжкими;
готують матеріали в протокольній формі, а також виконують окремі
доручення слідчих.
Дізнання в справах про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими
провадять у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту
встановлення особи, яка його вчинила. Якщо таку особу не встановлено,
дізнання призупиняють. Проте органи дізнання вживають заходів для
встановлення такої особи. В справах про тяжкий або особливо тяжкий
злочин дізнання проводять у строк не більше десяти днів з моменту
порушення справи.
Дізнання в справах, у яких здійснюють провадження за протокольною формою
досудової підготовки матеріалів, зменшує навантаження на слідчі органи,
дозволяє їм зосередитися на розслідуванні небезпечних резонансних
злочинів. Такий вид провадження відомий У кримінально-процесуальному
праві як протокольна форма.
Основним органом, який проводить дізнання в переважній частині категорій
справ, є міліція. Міліція – складова частина органів внутрішніх справ
України (див. главу 5 розділу III цього посібника). В складі міліції за
функціональним розподілом наявні кримінальна міліція, міліція
громадської безпеки, Державна автомобільна інспекція та податкова
міліція. Серед основних обов’язків зазначених органів важливе місце
посідає провадження в кримінальних справах.
Прокурор у межах своєї компетенції (про компетенцію прокурора див. главу
1 розділу III) може брати участь у проведенні дізнання та досудового
слідства. За потреби він може особисто проводити досудове слідство або
окремі слідчі дії у будь-якій справі.
Він може підключитися до розслідування злочину на будь-якій стадії,
давати вказівки слідчому, вимагати їхнього виконання. Вказівки прокурора
з питань здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання й
досудового слідства є обов’язковими для них.
Оскарження слідчим отриманих вказівок прокурора вищому прокуророві не
може зупинити їхнього виконання, за винятком незгоди слідчого з
найсуттєвіших питань розслідування, а саме:
– притягнення конкретної особи (групи осіб) як обвинуваченого;
– про кваліфікацію злочину;
– про обсяг обвинувачення;
– направлення справи для віддання обвинуваченого до суду;
– про закриття справи.
У таких випадках передбачено окремі процедури скасування вказівок
прокурора вищим прокурором або передачі кримінальної справи для
розслідування іншому слідчому. Якщо ж прокурор розслідує кримінальну
справу особисто, то на нього поширено вимоги, властиві слідчим органам.
Під час розв’язання питання за суттю в протокольній процедурі досудової
підготовки матеріалів прокурор порушує кримінальну справу та формулює
висновок щодо обвинувачення особи, яка стала перед судом. Розглянувши
при цьому матеріали, надані органом дізнання, прокурор складає
обвинувальний висновок і направляє справу до суду або повертає матеріали
для провадження досудового слідства. За відсутності підстав прокурор
приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
Суд виконує функцію правосуддя і не належить до правоохоронних органів
(див. глави 1 та 2 розділу II). Суд (суддя) розглядає справу з
додержанням норм чинного законодавства, вживає заходів щодо захисту
прав, свобод і законних інтересів громадян, а також юридичних осіб,
інтересів держави, правильного застосування Закону при ухваленні
судового рішення тощо. При цьому під час розгляду кримінальної справи
суд не зв’язаний висновками органів, які здійснювали виявлення та
розслідування злочинів. Судовий розгляд справи відбувається на законних
підставах, вирок обґрунтовується лише на доказах, які були розглянуті в
судовому засіданні і оцінюються за внутрішнім переконанням судді, що
ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розглядові обставин
справи, їхньому системному зіставленні та сукупності, за умови
виключення зовнішнього впливу на результати розгляду кримінальної
справи.
Глава 5 СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
§ 1. Компетенція Служби безпеки України
Після проголошення незалежності України відразу постало питання про
необхідність реформування колишньої союзно-республіканської системи
органів державної безпеки. 20 вересня 1991 року Верховна Рада України
прийняла постанову “Про створення Служби національної безпеки України”,
а 25 березня 1992 року Верховна Рада ухвалила Закон “Про Службу безпеки
України”, який став ще одним підтвердженням курсу на побудову правової,
демократичної держави. Співробітники молодої української спецслужби, на
відміну від своїх попередників, дістали змогу діяти, спираючися на чітку
правову основу – закони України “Про Службу безпеки України”, “Про
оперативно-розшукову діяльність”, “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю”, “Про державну таємницю”, “Про
боротьбу з корупцією”, “Про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”. Розуміючи нову
внутрішню та зовнішньополітичну ситуацію, що склалася в Україні у
зв’язку з проголошенням її незалежності, прагнення увійти до спільноти
цивілізованих демократичних країн і посісти гідне місце на міжнародній
арені, Служба безпеки (далі СБУ) рішуче відмовилася від глобального та
всеохоплюючого підходу в своїй діяльності, використання образу основного
супротивника чи ворога демократії, нецивілізованих і негуманних методів
роботи. З перших днів свого існування СБУ активно сприяла керівництву
країни в розв’язанні надзвичайно важливих проблем на пріоритетних
напрямах державного будівництва, з кожним роком нарощуючи свій потенціал
і гнучко реагуючи на зміни обставин. Створена як принципово новий
правоохоронний орган спеціального призначення, СБУ посіла належне їй
місце в системі державних органів.
Сьогодні СБУ здатна в повному обсязі розв’язувати всі завдання, які
визначено Законом України “Про Службу безпеки України” та поставлено
вищим керівництвом держави. При цьому увагу акцентують на
найпріоритетніших, найважливіших завданнях, притаманних саме спецслужбі.
Згідно з Законом СБУ є державним правоохоронним органом спеціального
призначення, який забезпечує державну безпеку України, її підпорядковано
Президентові України. Вона підконтрольна Верховній Раді України. На
Службу безпеки України в межах визначеної законодавством компетенції
покладено захист державного суверенітету, конституційного ладу,
територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного
потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від
розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань
з боку окремих організацій, груп і осіб.
До завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та
розкриття злочинів проти миру й безпеки людства, тероризму, корупції та
організованої злочинної діяльності в сфері управління й економіки та
інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво
важливим інтересам України. Діяльність СБУ, її органів і співробітників
ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи,
позапартійності та відповідальності перед народом України. В
оперативно-службовій Діяльності СБУ дотримується принципів поєднання
єдиноначальності й колегіальності, гласності та конспірації.
Правову основу діяльності СБУ становлять Конституція України, Закон
України “Про Службу безпеки України” та інші акти законодавства України,
відповідні міжнародні правові акти, визнані Україною. Діяльність СБУ
здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини. Органи та
співробітники СБУ мають поважати гідність людини й виявляти до неї
гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про її особисте
життя. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних
злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені в
порядку й межах, визначених Конституцією та законами України.
Неправомірне обмеження законних прав і свобод людини є неприпустимим і
тягне за собою відповідальність згідно з законодавством. Орган СБУ у
разі порушення його співробітниками під час виконання службових
обов’язків прав чи свобод людини має вжити заходів для поновлення цих
прав і свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди,
притягнення винних до відповідальності. СБУ на вимогу громадян України в
місячний строк зобов’язала дати їм письмові пояснення з приводу
обмеження їхніх прав чи свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду
неправомірні дії посадових (службових) осіб і органів СБУ.
Використання СБУ в партійних, групових чи особистих інтересах не
допускають. Діяльність партій, рухів та інших громадських об’єднань, що
мають політичні цілі, в СБУ заборонено. На період служби чи роботи за
трудовим договором членство співробітників СБУ в таких об’єднаннях
зупиняють. Як виняток, дозволено членство працівників, які уклали
трудовий договір із Службою безпеки України, в професійних спілках.
Громадськість України через засоби масової інформації та в інших формах
у визначеному законодавством порядку інформують про діяльність СБУ.
Заборонено встановлювати обмеження на інформацію щодо загального бюджету
СБУ, її компетенції та основних напрямів діяльності, а також випадків
протиправних дій органів і співробітників СБУ.
Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну, військову,
службову та комерційну таємницю, а також інформація конфіденційного
характеру, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці
України, честі й гідності особи або порушити її законні права, крім
випадків, передбачених законодавством у інтересах правосуддя.
СБУ взаємодіє з державними органами, підприємствами, установами,
організаціями та посадовими особами, які сприяють виконанню покладених
на неї завдань. Громадяни України та їхні об’єднання, інші особи
сприяють законній діяльності СБУ на добровільних засадах.
§ 2. Система й організація діяльності Служби безпеки України
Систему СБУ становлять Центральне управління СБУ, підпорядковані йому
регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи
військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні,
науково-дослідні та інші заклади СБУ. Організаційну структуру СБУ
визначає Президент України.
Центральне управління СБУ, інші органи та установи, що належать до
системи СБУ, є юридичними особами, мають печатку із зображенням
державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки й штампи,
рахунки в банках, у тому числі валютні. Для організації і проведення
антитерористичних операцій і координації діяльності суб’єктів, які
ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних
операцій, при СБУ функціонує Антитерористичний центр. Положення про
Антитерористичний центр при СБУ затверджує Президент України за поданням
Кабінету Міністрів України.
Боротьбі з тероризмом надають великого значення. В багатьох країнах
світу ця проблема вже потіснила інші й вийшла на перший план. Саме
завдяки вжитим запобіжним і профілактичним заходам в Україні не було
масштабних і серйозних проявів тероризму. Останнім часом у взаємодії з
іншими правоохоронними органами розкрито низку проявів терористичного
спрямування.
Зокрема відвернуто протизаконні екстремістські акції стосовно деяких
дипломатичних представництв, які збиралися здійснити на території
України іноземні громадяни. Всілякі спроби використати перебування в
нашій країні для приготування до терористичних актів або з метою
переховування від покарання за таку Діяльність рішуче припиняють і
будуть припиняти.
Сьогодні в Україні проявів тероризму, в класичному розумінні Цього
поняття, немає. Однак іноді доводиться мати справу з різноманітними
погрозами вчинення насильницьких дій щодо державних діячів України,
представників органів влади всіх рівнів, лідерів партій і
громадсько-політичних об’єднань, із випадками кіднепінзі захоплення
заручників.
Зважаючи на серйозність цієї проблеми, в Україні ухвалено низку законів,
спрямованих на підвищення ефективності боротьби з тероризмом. Крім
цього, законодавче закріплено новий напрям у діяльності українських
правоохоронців – забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у
кримінальному судочинстві. В СБУ цими питаннями займається управління
боротьби з тероризмом та захисту учасників кримінального судочинства.
Його співробітники здійснили понад 300 оперативно-бойових операцій
захоплення особливо небезпечних злочинців і звільнення заручників. Жодна
особа, яку охороняли бійці управління, не постраждала.
Скоординовані керівництвом країни заходи правоохоронних органів, у тому
числі Служби безпеки, в боротьбі зі злочинністю дозволили на деяких
пріоритетних напрямах припинити або локалізувати протиправну діяльність
кримінальних угруповань. Перед спецпідрозділами по боротьбі з корупцією
й організованою злочинністю стоїть завдання діяти ефективніше, особливо
проти стійких груп, які чинять злочини на міжрегіональному та
міжнародному рівнях.
Центральне управління СБУ відповідає за стан державної безпеки,
координує й контролює діяльність інших органів СБУ. До його складу
входять апарат Голови СБУ та функціональні підрозділи: розвідки,
контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної
державності, боротьби з корупцією й організованою злочинною діяльністю,
інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного
документування, слідчий, урядового зв’язку, по роботі з особовим
складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний
та інші згідно з організаційною структурою СБУ.
Функціональний підрозділ розвідки в складі Центрального управління СБУ
має статус розвідувального органу СБУ. Центральне управління СБУ видає
положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов’язкові
для виконання в системі СБУ. Зазначені акти не підлягають виконанню,
якщо в них встановлено не передбачені законодавством додаткові
повноваження органів і співробітників СБУ або антиконституційні
обмеження прав і свобод громадян. У межах своєї компетенції Центральне
управління СБУ вносить Президентові України пропозиції про видання актів
з питань збереження державної таємниці, обов’язкових для виконання
органами державного управління, підприємствами, установами,
організаціями та громадянами.
Розвідка й контррозвідка є найважливішими напрямами СБУ. Інша річ, що
змінюються підходи до здійснення цієї роботи, вносяться певні корективи,
враховуються зміни, що відбуваються в світі, в сфері міждержавних
стосунків. Українська спецслужба відмовляється від “тотального” принципу
застосування контррозвідувального пошуку, впроваджує диференційований
підхід до організації протидії конкретним іноземним спецслужбам. Позиція
СБУ в новій історичній добі ґрунтується/на засадах підпорядкованості
контррозвідувальних заходів нормам чинного законодавства, захисту на цій
основі прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави як на
території України, так і за її межами специфічними засобами та методами
спецслужби.
Відповідно до поставлених вимог співробітниками контррозвідки припинено
протиправну діяльність кількох агентів спецслужб іноземних держав, не
допущено низки спроб громадян України передати за кордон інформацію
науково-технічного й економічного характеру.
Не допущено здійснення низки протизаконних акцій щодо вивезення з
України й ввозу контрабандним шляхом на її територію великих партій
зброї. Заблоковано спроби організувати відтік із України технологій і
матеріалів подвійного призначення, здійснити нелегальні операції з
ядерними матеріалами та радіоактивними речовинами. В результаті вжитих
заходів не допущено жодного випадку порушення Україною взятих
зобов’язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів її
доставки.
З метою ефективного виконання своїх завдань Службою безпеки України
створено її регіональні органи: обласні управління СБУ, їхні міжрайонні,
районні та міські підрозділи, розміщення й територіальна компетенція
яких можуть не збігатися з адміністративно-територіальним поділом
України.
В інтересах державної безпеки органи й підрозділи СБУ можуть створювати
на окремих державних стратегічних об’єктах і територіях, у військових
формуваннях. У своїй оперативно-службовій діяльності регіональні органи
СБУ є незалежними від органів місцевої державної адміністрації та
місцевого самоврядування, посадових осіб, партій і рухів.
Органи військової контррозвідки створено для контррозвідувального
забезпечення Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України
та інших військових формувань, дислокованих на території України.
Керівництво всією діяльністю СБУ, її Центральним управлінням здійснює
Голова СБУ. Він несе персональну відповідальність за виконання завдань,
покладених на СБУ. Голову СБУ призначає Верховна Рада України за
поданням Президента України, він має заступників, яких за його поданням
призначає Президент України.
У СБУ створено колегіальний дорадчий орган – колегію, яка визначає шляхи
виконання покладених на СБУ завдань, приймає рішення з основних напрямів
і проблем оперативно-службової діяльності та роботи з кадрами. Рішення
колегії приймають більшістю голосів і оголошують наказами Голови СБУ. До
складу колегії входять Голова СБУ, його заступники, Голова Служби
безпеки Автономної Республіки Крим та інші особи, крім народних
депутатів України, призначені Президентом України за погодженням з
Верховною Радою України. Перебування членів колегії в партіях, рухах,
інших громадських об’єднаннях, що мають політичні цілі, відповідно до
ст. 6 Закону України “Про Службу безпеки України” зупиняють. Положення
про колегію СБУ затверджує Президент України.
Начальників підрозділів Центрального управління СБУ: розвідки,
контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної
державності, боротьби з корупцією й організованою злочинною діяльністю,
інформаційно-аналітичного, оперативно-технічного, оперативного
документування, слідчого, урядового зв’язку, по роботі з особовим
складом, а також начальників регіональних органів – обласних управлінь
СБУ призначає Президент України за поданням Голови СБУ. Голову Служби
безпеки Автономної Республіки Крим призначають відповідно до
законодавства Автономної Республіки Крим за погодженням з Головою СБУ.
Порядок призначення інших посадових осіб СБУ визначає Голова СБУ.
Начальників регіональних органів СБУ призначають з відома глави місцевої
державної адміністрації.
Для розв’язання покладених завдань СБУ може встановлювати контакти з
органами безпеки іноземних держав і взаємодіяти з ними на підставі норм
міжнародного права, відповідних договорів і угод. СБУ взаємодіє з
Управлінням охорони вищих посадових осіб України, правоохоронними та
митними органами України в порядку й на засадах, визначених законами,
указами Президента України та прийнятими на їхній основі актами СБУ й
відповідного відомства.
Фінансування, матеріально-технічне та соціально-побутове забезпечення
СБУ здійснюють Кабінет Міністрів України в порядку, визначеному
Верховною Радою України, за рахунок коштів Державного бюджету України.
Органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування
сприяють СБУ, її органам і підрозділам у розв’язанні житлових та інших
соціально-побутових проблем, забезпеченні транспортом і зв’язком.
СБУ має адміністративні приміщення та інші споруди, об’єкти охорони
здоров’я, навчального, науково-дослідного, господарського та
соціально-культурного призначення, відомчий житловий фонд.
§ 3. Кадри Служби безпеки України
Кадри СБУ становлять: співробітники-військовослужбовці, працівники, які
уклали трудовий договір зі Службою безпеки України, а також
військовослужбовці строкової служби.
До органів СБУ приймають на конкурсній, добровільній і договірній основі
громадян України, здатних за діловими та моральними якостями, освітнім
рівнем і станом здоров’я ефективно виконувати службові обов’язки.
Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності,
визначають кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджує
Голова СБУ. Кількісний склад співробітників СБУ визначає Президент
України за поданням Голови СБУ, відповідно до потреб надійного захисту
державної безпеки України, в межах встановленого бюджету.
Умови й порядок виконання обов’язків
співробітниками-військовослужбовцями СБУ визначають укладеним договором
(контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби
поширено порядок проходження військової служби в Збройних Силах України,
визначений законодавством. Військовослужбовці СБУ приймають Військову
присягу на вірність народу України. Військовослужбовцям СБУ видають
службове посвідчення, вони мають єдину форму одягу, зразки якого
затверджує Президент України.
Використання військових звань, відзнак, форми одягу й службового
посвідчення військовослужбовців СБУ іншими особами тягне за собою
встановлену законодавством відповідальність. Трудові відносини
працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України,
регулює законодавство України про працю.
Підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації спеціалістів для СБУ
здійснюють відповідно до Закону України “Про освіту” та інших актів
законодавства. Для забезпечення професійної освіти кадрів СБУ створює
відповідні навчальні заклади, їй підпорядковано Національну академію
Служби безпеки України.
Запас СБУ складають військовослужбовці, що вислужили встановлені строки
в СБУ, а також інші військовозобов’язані громадяни, зараховані за їхньою
згодою в запас СБУ. Зазначені особи перебувають на військовому обліку в
регіональних органах СБУ й проходять учбові збори у визначеному
законодавством порядку.
§ 4. Повноваження Служби безпеки України
СБУ відповідно до своїх основних завдань зобов’язана:
– здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного
проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і
зовнішньої діяльності, розв’язання проблем оборони,
соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу,
екології та інших питань, пов’язаних із національною безпекою України;
– здійснювати розвідувальну діяльність відповідно до закону;
– здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних
представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи,
пов’язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та
зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян України за кордоном;
– виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких
віднесено законодавством до компетенції СБУ; проводити дізнання та
слідство в цих справах; розшукувати осіб, які переховуються в зв’язку з
вчиненням зазначених злочинів;
– здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення,
припинення й розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності
проти України;
– забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного ладу й
територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку
окремих осіб і їхніх об’єднань;
– здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу,
Збройних Сил України, інших військових формувань, дислокованих на
території України, енергетики, транспорту, зв’язку, а також важливих
об’єктів інших галузей господарства;
– брати участь у розробці та здійсненні заходів щодо захисту державних
таємниць України, сприяти в порядку, передбаченому законодавством,
підприємствам, установам, організаціям і підприємцям у збереженні
комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво
важливим інтересам України;
– здійснювати відповідно до законодавства профілактику правопорушень у
сфері державної безпеки;
– у межах визначеної законодавством компетенції забезпечувати захист
особистої безпеки громадян і осіб, які беруть участь у кримінальному
судочинстві, в разі надходження від них, членів їхніх сімей і близьких
родичів заяви, звернення керівника відповідного державного органу чи
отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози їхньому
життю, здоров’ю, житлу чи майну; брати участь у реабілітації і
поновленні прав незаконно репресованих осіб;
– сприяти Державній прикордонній службі України в охороні державного
кордону України;
– сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного стану в разі
їхнього оголошення, а також ліквідації наслідків стихійного лиха,
значних аварій, катастроф, епідемій, епізоотій та інших надзвичайних
ситуацій;
– подавати наявними силами та засобами, в тому числі й технічними,
допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам у
боротьбі зі злочинністю;
– брати участь у розробці заходів і розв’язанні питань щодо в’їзду в
Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців і
осіб без громадянства, прикордонного режиму й митних правил;
– забезпечувати засекреченим і шифрованим зв’язком державні органи
України й посадових осіб відповідно до переліку, встановленого Кабінетом
Міністрів України;
– проводити наукові дослідження та дослідно-конструкторські роботи,
впроваджувати їхні результати в практику діяльності СБУ;
– виконувати за дорученням Верховної Ради України або Президента України
інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та
зовнішньої безпеки держави;
– брати участь у розробленні та здійсненні заходів щодо фізичного
захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів,
інших джерел іонізуючого випромінювання, а також у проведенні
спеціальної перевірки щодо допуску до особливих робіт.
СБУ, її органам і співробітникам для виконання покладених на них
обов’язків надано право:
– вимагати від громадян і посадових осіб припинення правопорушень і дій,
що перешкоджають здійсненню повноважень СБУ, перевіряти в зв’язку з цим
документи, які посвідчують їхню особу, а також проводити огляд осіб,
їхніх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного
або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності;
– подавати органам державного управління обов’язкові для розгляду
пропозиції з питань національної безпеки України, в тому числі про
припинення роботи, пов’язаної з державними таємницями, яку виконують з
порушенням установлених правил;
– одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу СБУ від
міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ,
організацій, військових частин, громадян і їхніх об’єднань дані й
відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також
користуватися з цією метою службовою документацією та звітністю.
Отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю,
здійснюють у порядку й обсязі, встановлених Законом України “Про банки і
банківську діяльність”;
– заходити в порядку, погодженому з адміністрацією підприємств, установ,
організацій і командуванням військових частин, на їхню територію та до
службових приміщень;
– використовувати з наступним відшкодуванням витрат і збитків
транспортні засоби, які належать підприємствам, установам і
організаціям, військовим частинам і громадянам (крім транспортних
засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних
держав і організацій, транспортних засобів спеціального призначення),
для проїзду до місця події, припинення злочинів, переслідування й
затримання осіб, яких підозрюють у їх вчиненні, доставки до лікувальних
установ осіб, що потребують термінової медичної допомоги;
– виключно під час безпосереднього припинення злочинів, розслідування
яких віднесено законодавством до компетенції СБУ, переслідування осіб,
яких підозрюють у їх вчиненні, заходити в житлові, службові, виробничі
та інші приміщення, на території і земельні ділянки й оглядати їх з
наступним повідомленням прокурору протягом 24 годин;
– проводити гласні і негласні оперативні заходи в порядку, визначеному
Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”;
– здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, в
тому числі на договірних засадах, дотримуючися при цьому умов
добровільності й конфіденційності цих відносин;
– користуватися на договірних засадах службовими приміщеннями
підприємств, установ, організацій, військових частин, а також жилими та
іншими приміщеннями громадян;
– направляти військовослужбовців СБУ для роботи на штатних посадах у
інші установи, підприємства й організації на час виконання конкретних
завдань у інтересах розвідки, контррозвідки, боротьби з корупцією та
організованою злочинною діяльністю; в окремих випадках у порядку,
визначеному колегією СБУ, допускають направлення на роботу таких
військовослужбовців в установи, підприємства й організації за
ініціативою їхніх керівників;
– у інтересах розвідки, контррозвідки й оперативно-розшукової діяльності
створювати інформаційні системи та вести оперативний облік у обсязі й
порядку, визначеними завданнями, покладеними на СБУ цим Законом;
– морально й матеріально заохочувати співробітників СБУ та інших осіб за
заслуги щодо забезпечення державної безпеки; представляти їх у
встановленому порядку до державних нагород;
– позачергово придбавати квитки на всі види транспорту незалежно від
наявності місць і поселятися в готелях за пред’явлення посвідчення про
відрядження;
– безплатного проїзду всіма видами міського пасажирського транспорту
загального користування (крім таксі), залізничного та водного транспорту
приміського сполучення й автобусами приміських маршрутів, а також
попутним транспортом;
– видавати за наявності небезпеки для життя й здоров’я особам, узятим
під захист, відповідно до чинного законодавства зброю, спеціальні засоби
індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку.
У разі проведення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням
терористичної діяльності СБУ та її органи також мають право:
– одержувати в установленому законом порядку на письмову вимогу
керівника органу або оперативного підрозділу СБУ від митних, фінансових
та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форми
власності) інформацію й документи про операції, стан рахунків і руху
коштів на них за конкретний проміжок часу (з розшифруванням сум, дати
призначення та контрагента платежу), вклади, внутрішньо- та
зовнішньоекономічні угоди, а також завірені копії документів, на
підставі яких було відкрито рахунок конкретної юридичної або фізичної
особи. Отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю,
здійснюють у порядку й обсязі, встановлених Законом України “Про банки і
банківську діяльність”. Документи та інформацію має бути подано негайно,
а якщо це неможливо – не пізніше як протягом 10 діб;
– залучати в установленому законодавством порядку до проведення
перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ,
організацій контрольних і фінансових органів;
– одержувати в установленому законодавством порядку за письмовими
запитами керівника органу або оперативного підрозділу СБУ інформацію з
автоматизованих інформаційних і довідкових систем та банків даних,
створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України,
Національним банком України, Антимонопольним комітетом України, Фондом
державного майна України, міністерствами, іншими центральними органами
виконавчої влади й органами місцевого самоврядування України;
– подавати за матеріалами оперативно-розшукової діяльності до суду заяви
про скасування реєстрації і припинення діяльності суб’єктів
підприємництва, а також за наявності підстав, передбачених законом,
подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку,
встановленому законодавством України;
– входити за письмовим розпорядженням керівника органу або оперативного
підрозділу СБУ за службовими посвідченнями на територію, в приміщення,
склади та сховища підприємств, організацій і установ (крім іноземних
дипломатичних представництв) незалежно від форми власності, на пункти
пропуску через державний кордон і митниць, а також у виробничі
приміщення громадян, які займаються підприємницькою діяльністю;
– за постановою слідчого та з санкції відповідного прокурора по нагляду
за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової
діяльності, а в невідкладних випадках – з наступним повідомленням
прокурору протягом доби в разі загрози знищення, приховування або втрати
предметів чи документів, які можуть бути використані в розкритті та
розслідуванні злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати
архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх
під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних
і юридичних осіб, вилучати предмети й документи зі складанням
відповідного акта.
Копії акта вручають громадянину чи представнику підприємства, установи,
організації.
Органи й підрозділи СБУ, які здійснюють боротьбу з тероризмом, мають
повноваження органу дізнання.
Військовослужбовці СБУ мають право зберігати, носити, використовувати й
застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку,
передбачених Законом України “Про міліцію”, військовими статутами
Збройних Сил України та іншими актами законодавства.
§ 5. Контроль і нагляд за діяльністю Служби безпеки України
Постійний контроль за діяльністю СБУ, дотриманням нею законодавства
здійснює Комісія Верховної Ради України з питань оборони і державної
безпеки. Голова СБУ регулярно інформує Верховну Раду України, Президію
Верховної Ради України та Комісію Верховної Ради України з питань
оборони і державної безпеки про діяльність СБУ, стан державної безпеки,
дотримання чинного законодавства, забезпечення прав і свобод людини та з
інших питань. СБУ в порядку, встановленому законодавством, зобов’язана
відповідати на запити постійних і тимчасових комісій Верховної Ради
України та народних депутатів України.
Голова СБУ щорічно подає Верховній Раді України звіт про діяльність СБУ.
Контроль за діяльністю СБУ здійснює Президент України та вповноважені
ним державні органи. Постійний контроль за дотриманням конституційних
прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності органів
і підрозділів СБУ, а також контроль за відповідністю виданих Службою
безпеки України положень, наказів, розпоряджень, інструкцій і вказівок
Конституції і законам України здійснюють спеціально призначені
Президентом України посадові особи. Повноваження цих посадових осіб і
правові гарантії їхньої діяльності визначено Положенням, затвердженим
Президентом України. СБУ регулярно в порядку, визначеному Президентом
України, інформує Президента України, членів Ради національної безпеки і
оборони України, посадових осіб, спеціально призначених Президентом
України, з основних питань своєї діяльності, про випадки порушення
законодавства, а також на їхню вимогу подає інші необхідні відомості.
Голова СБУ щорічно подає Президентові України письмовий звіт про
діяльність СБУ та несе персональну відповідальність за своєчасність,
об’єктивність і повноту поданої інформації.
Контроль за адміністративно-господарською й фінансовою діяльністю СБУ
здійснюють у порядку, визначеному Президентом України. Вищий нагляд за
додержанням і застосуванням законів Службою безпеки України здійснює
Генеральний прокурор України й уповноважені ним прокурори.
Сьогодні не можна не враховувати радикальних змін розуміння безпеки, що
відбулися останнім часом. Це поняття охоплює досить широке коло питань
для кожної держави. Окрім захисту територіальної цілісності,
недоторканності кордонів, військових, економічних і політичних чинників,
йдеться про колективну безпеку всього регіону, здатність держав спільно
протистояти новим викликам і загрозам: розповсюдженню зброї масового
знищення, наркотиків, міжнародному тероризму, організованій злочинності,
нелегальній міграції, екологічним лихам. Тому, діючи в умовах
сьогоднішньої обстановки у світі, яка постійно змінюється, якій
притаманні більша відкритість суспільств, розширення співробітництва на
всіх рівнях, активне входження України в світове співтовариство, Служба
безпеки докладає всіх зусиль, щоб держава впевнено почувала себе в
європейському й світовому домі.
Таким чином, концепція діяльності нової української спецслужби полягає в
тому, що основним орієнтиром для СБУ є захист інтересів українського
народу, національних і загальнолюдських цінностей. Про ці та інші
аспекти своєї діяльності СБУ постійно інформує громадськість, висвітлює
результати роботи через засоби масової інформації. Гласність стала
обов’язковою умовою функціонування Служби безпеки.
Глава 6 ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ ТА ІНШІ
ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
§ 1. Державний департамент фінансового моніторингу
12 червня 2003 року набрав чинності Закон України “Про запобігання та
протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”.
Його прийняття стало переломним моментом на шляху формування в Україні
системи фінансового моніторингу. До набрання зазначеним Законом чинності
зусилля всіх без винятку органів державної виконавчої влади й
Національного банку України було спрямовано на успішну імплементацію
його положень, тобто створення системи фінансового моніторингу
відповідно до рекомендацій РАТР (Групи з розробки фінансових заходів
боротьби з відмиванням грошей).
Протягом 2003 року Уряд і Національний банк України в межах затвердженої
спільним рішенням Програми протидії легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом. Програма становила чіткий план дій усіх
державних органів країни з імплементації вимог базового Закону,
організаційно спрямовувала роботу всіх задіяних суб’єктів у напрямі
недопущення використання фінансових установ для відмивання “брудних”
грошей і усунення причин та умов, які зумовили застосування заходів
стосовно України.
Система фінансового моніторингу в Україні охоплює фактично всіх
надавачів фінансових послуг і передбачає тісну взаємодію різних
міністерств та відомств. Кожна з цих установ відіграє специфічну,
визначену законами роль у єдиній системі. Координація діяльності
суб’єктів фінансового моніторингу та їхнє методологічне забезпечення
покладено на спеціально вповноважений орган – Державний департамент
фінансового моніторингу (Держфінмоніторинг).
Згідно з Законом, система фінансового моніторингу є дворівневою.
Виявлення та супроводжування підозрілих операцій мають здійснювати як
безпосередньо надавачі фінансових послуг (первинний фінансовий
моніторинг), так і державні органи (державний фінансовий моніторинг).
Суб’єкти первинного фінансового моніторингу, тобто різні учасники
фінансового сектора, зобов’язані проводити ідентифікацію осіб, що
здійснюють підозрілі фінансові операції, забезпечувати виявлення та
реєстрацію таких операцій, а також оперативне подання інформації про них
спеціально вповноваженому державному органу.
Здійснення державного фінансового моніторингу покладено на Державну
комісію з цінних паперів та фондового ринку, Державну комісію з
регулювання ринків фінансових послуг і Національний банк України. Саме
ці інститути виконують функції регулювання та нагляду за діяльністю
юридичних осіб разом з спеціально вповноваженим органом виконавчої влади
з питань фінансового моніторингу – Держфінмоніторингом, на який
покладено не тільки збір, обробку й аналіз інформації про підозрілі
фінансові операції, а й повноваження передавати узагальнені матеріали
правоохоронним органам, за умов достатності підстав вважати фінансову
операцію пов’язаною з легалізацією “брудних” коштів або фінансуванням
тероризму.
Спеціально уповноважений орган співпрацює з відповідними органами
іноземних держав щодо обміну інформацією про ознаки легалізації
(відмивання) доходів, у межах своєї компетенції забезпечує
співробітництво з РАТР та іншими міжнародними організаціями, діяльність
яких спрямовано на співробітництво в запобіганні та протидії легалізації
(відмиванню) доходів. Встановлено також, що він має право укладати
міжнародні договори міжвідомчого характеру з відповідними органами інших
держав із питань співробітництва. Державна система протидії легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
Розбудова та розвиток ефективної системи фінансового моніторингу
спирається на обґрунтовану державну стратегію, яка, зокрема, передбачає:
– діяльність спеціально вповноваженого органу з питань фінансового
моніторингу як координуючого центру, забезпечення його політичної та
матеріальної незалежності;
– створення Єдиної державної інформаційної системи в сфері запобігання
та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом, використання баз даних усіх державних органів;
– співробітництво Держфінмоніторингу з державними органами, що
контролюють діяльність суб’єктів первинного фінансового моніторингу;
– співробітництво Держфінмоніторингу з правоохоронними органами;
– відслідковування Держфінмоніторингом стану розгляду матеріалів,
переданих правоохоронним органам;
– використання міжнародного досвіду й активну участь у міжнародному
співробітництві.
Завдяки цій стратегії в Україні створено механізм у сфері боротьби з
відмиванням грошей, який включає:
– спеціально вповноважений орган;
– державні органи, що здійснюють нагляд і контроль за дотриманням
суб’єктами первинного фінансового моніторингу законодавства в сфері
протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;
– правоохоронні органи;
– суб’єктів первинного фінансового моніторингу – надавачів фінансових
послуг.
В доповнення до вищенаведених елементів системи, окремо слід відзначити
такі елементи:
– міжвідомче співробітництво;
– міжнародне співробітництво;
– навчання персоналу.
Відповідно до законодавства Державний департамент фінансового
моніторингу України є центральним елементом, який поєднує всі елементи
національної системи моніторингу та координує діяльність усіх фінансових
установ і державних інститутів, а також правоохоронних органів, що
розслідують факти, пов’язані з відмиванням злочинних доходів і
фінансуванням тероризму.
Згідно з ст. 13 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” завданнями спеціально
вповноваженого органу є:
– збір, обробка й аналіз інформації про фінансові операції, що
підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу;
– участь у реалізації державної політики в сфері запобігання та протидії
легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму;
– створення та забезпечення функціонування єдиної державної
інформаційної системи в сфері запобігання та протидії легалізації
(відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму;
– налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з
органами державної влади, компетентними органами іноземних держав і
міжнародними організаціями в зазначеній сфері;
– забезпечення представництва України в установленому порядку в
міжнародних організаціях із питань запобігання та протидії легалізації
(відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму. Департамент очолює Голова
Держфінмоніторингу. Держфінмоніторинг є юридичною особою, має
самостійний баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі
України й утримується за рахунок Державного бюджету.
Разом з тим Департамент є незалежною від політичних процесів державною
установою, що закріплено базовим Законом. Ніякі політичні партії та
групи не мають впливу на призначення його керівника, заступників і їхню
повсякденну діяльність.
До структури Держфінмоніторингу входять такі підрозділи:
– управління взаємодії з суб’єктами фінансового моніторингу;
– аналітичне управління;
– управління інформаційних технологій;
– управління міжнародної та нормативно-правової роботи;
– відділ кадрової роботи, фінансування та справ;
– відділ режиму та безпеки.
З метою залучення й прийому на службу найкращих фахівців у
Держфінмоніторингу встановлено вищий, порівняно з іншими органами
виконавчої влади, рівень заробітної плати. Відбір на роботу до
Департаменту здійснюють через кваліфікаційну комісію згідно з
спеціальною процедурою.
Окремо слід зазначити, що для досягнення поставленої мети й на виконання
ст. 13 базового Закону Держфінмоніторинг має забезпечити створення та
функціонування Єдиної державної інформаційної системи в сфері
запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом (ЄДІСФМ).
Її основними інформаційними джерелами є інформація, отримана в
результаті проведення суб’єктами первинного фінансового моніторингу,
внутрішнього фінансового моніторингу щодо виявлення, відповідно до
Закону, фінансових операцій, які підлягають обов’язковому фінансовому
моніторингу, та інших фінансових операцій, що можуть бути пов’язані з
легалізацією (відмиванням) доходів і фінансуванням тероризму.
В основу такої інформації покладено формалізовані повідомлення про
фінансові операції. Відповідні форми обліку та подання інформації,
затверджено Наказом Державного департаменту фінансового моніторингу від
13 травня 2003 № 48 та Постановою Правління Національного банку України
від 14 травня 2003 року № 189.
За день система дозволяє здійснювати збір і обробку до 5000 повідомлень
від банків, страхових компаній, товарних, фондових та інших бірж,
професійних учасників ринку цінних паперів, інвестиційних фондів,
недержавних пенсійних фондів, підприємств і об’єднань зв’язку та інших
надавачів фінансових послуг.
Для забезпечення захисту інформації, пов’язаної зі здійсненням
фінансового моніторингу в Держфінмоніторингу створено комплексну систему
захисту інформації.
Інформацію про фінансові операції, які є об’єктом фінансового
моніторингу, подають до Держфінмоніторингу в стандартному
формалізованому вигляді суб’єкти фінансового моніторингу (яких в Україні
налічують більше 10 тисяч, у тому числі 1,5 тис. банківських установ).
Окремим питанням, пов’язаним із імплементацією базового Закону, є
прийняття нормативних актів, що мають регулювати порядок вчинення
фінансовими операторами дій, пов’язаних з проведенням первинного
фінансового моніторингу. Безпосередньо із закону випливає встановлення:
– порядку реєстрації суб’єктами первинного фінансового моніторингу
фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу;
– порядку подання цими суб’єктами Держфінмоніторингу інформації про
фінансові операції, які підлягають обов’язковому фінансовому
моніторингу;
– порядку взяття на облік Держфінмоніторингом фінансових операцій, що
підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу.
Зазначене затверджено постановами Кабінету Міністрів України від 26
квітня 2003 р. № 644 та 646.
Взяття на облік фінансових операцій проводить Держфінмоніторинг після
перевірки інформації на відповідність вимогам щодо її надання, але не
пізніше робочого дня, що настає після одержання повідомлення.
З метою координації діяльності фінансових установ Держфінмоніторингом
видано наказ “Про затвердження вимог до організації фінансового
моніторингу суб’єктами первинного фінансового моніторингу у сфері
запобігання та протидії запровадженню в легальний обіг доходів,
одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму” від 24 квітня
2003 року № 40, зареєстрований у Міністерстві юстиції України. Цей
документ став основою правил внутрішнього фінансового моніторингу та
повинен допомогти фінансовим операторам створити внутрішню систему
фінансового моніторингу.
Під час фінансового моніторингу виконують:
-встановлення правил проведення внутрішнього фінансового моніторингу;
– виявлення підозрілих фінансових операцій;
– ідентифікацію осіб, у тому числі осіб, від імені або за дорученням
яких здійснено фінансову операцію, а також які є справжніми
вигодоодержувачами.
Разом з тим, постановою Правління Національного банку України від 14
травня 2003 року № 189 затверджено “Положення Про здійснення банками
фінансового моніторингу”, яке, зокрема, включає:
– вимоги до правил внутрішнього фінансового моніторингу й програм його
проведення;
– порядок ідентифікації клієнтів;
– порядок реєстрації банком фінансових операцій, які підлягають
фінансовому моніторингу;
– порядок надання інформації уповноваженому органу;
– права й обов’язки відповідального працівника банку (філії);
– програми навчання та підвищення кваліфікації працівників банків. Також
затверджено та зареєстровано в Міністерстві юстиції України наказ
Держфінмоніторингу “Про затвердження вимог до кваліфікації
відповідального працівника суб’єкта первинного фінансового моніторингу”
від 12 травня 2003 року № 46, що визначає основні вимоги до знань і
навичок особи, яку може бути призначено відповідальною за проведення
первинного моніторингу, та наказ Держфінмоніторингу “Про затвердження
деяких форм обліку та подання інформації, пов’язаної із здійсненням
фінансового моніторингу, та Інструкції щодо їх заповнення” від 13 травня
2003 року № 48, що має забезпечити дотримання єдиного формалізованого
підходу до ведення реєстрів підозрілих операцій і обміну інформацією між
надавачами фінансових послуг і Держфінмоніторингом.
Система фінансового моніторингу передбачає постійну тісну взаємодію
органів державної влади з питань боротьби з відмиванням “брудних”
грошей.
Слід зазначити, що система протидії легалізації кримінальних доходів у
межах запровадження інформаційного обміну передбачає організацію
співпраці:
– з суб’єктами державного фінансового моніторингу, до яких належать
Національний банк, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку
і Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг;
– з правоохоронними та контролюючими органами, а саме:
Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки, Генеральною
прокуратурою, Державною податковою адміністрацією, Держмит-службою,
Держкомкордоном та іншими;
– з судовими органами;
– з іншими державними органами (Міністерством закордонних справ,
Державним комітетом статистики, Міністерством юстиції).
Базовим Законом передбачено, що Держфінмоніторинг, за наявності
достатніх підстав, що фінансову операцію може бути пов’язано з
легалізацією (відмиванням) доходів або фінансуванням тероризму, надає
правоохоронним органам відповідні узагальнені матеріали. Такими
правоохоронними органами в Україні є Генеральна прокуратура України,
Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, податкова
міліція Державної податкової служби України.
Департаментом розроблено механізм передачі Держфінмоніторингом і
розгляду правоохоронними органами узагальнених матеріалів щодо
підозрілих фінансових операцій, який також передбачає обов’язок
правоохоронних органів інформувати Держфінмоніторинг про хід опрацювання
переданих матеріалів.
На виконання рекомендацій РАТР у компетентних державних органах створено
спеціальні підрозділи, завданням яких є боротьба з “відмиванням”
кримінальних доходів і фінансуванням тероризму. Такі підрозділи входять
до структури Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки
України, Національного банку України, Державної податкової адміністрації
України. Процес створення таких підрозділів триває в Державній комісії з
цінних паперів та фондового ринку й Державній комісії з регулювання
ринків фінансових послуг. На цей час Держфінмоніторингом укладено Угоди
про загальні засади співробітництва з Генеральною прокуратурою України,
Державною податковою адміністрацією України, Міністерством внутрішніх
справ України й Державним комітетом у справах охорони державного
кордону, Державною митною службою України та Службою безпеки України,
Державним комітетом статистики України, Міністерством юстиції України,
Державним комітетом України по земельних ресурсах і Державним комітетом
зв’язку та інформатизації України.
Важливим елементом взаємодії є Міжвідомча робоча група з дослідження
методів та тенденцій у відмиванні “брудних” доходів, яку створено на
виконання Указу Президента України “Про додаткові заходи щодо боротьби з
відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом” від 19 липня 2001 року.
Діяльність групи дозволяє оперативно, на робочому рівні, розв’язувати
завдання стосовно міжвідомчої співпраці з питань запобігання та протидії
відмиванню кримінальних доходів.
На шляху створення ефективної та дієвої національної системи боротьби з
легалізацією кримінальних доходів і фінансуванням тероризму Український
Уряд тісно співпрацює з такими міжнародними організаціями, як Рада
Європи, Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням
коштів (РАТР), Комітет Ради Європи з взаємної оцінки заходів протидії
відмиванню грошей, Егмонтська група, Європейська комісія та підрозділи
фінансових розвідок інших країн.
Підтвердженням плідної співпраці України з Радою Європи та Європейською
комісією стало підписання в грудні 2002 року Заяви про наміри щодо
“Проекту технічної допомоги з питань боротьби в Україні з відмиванням
доходів, отриманих злочинним шляхом”. Проектом передбачено підготовку
фахівців Держфінмоніторингу в відповідних підрозділах фінансових
розвідок інших країн.
В межах реалізації цього проекту 16 квітня 2003 року в Києві проведено
перший Міжнародний семінар по імплементації проекту технічної допомоги з
питань боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом в
Україні, організований Держфінмоніторингом і Радою Європи. В роботі
семінару взяли участь представники Ради Європи, Європейської комісії,
Міжнародного валютного фонду, Світового банку, фінансових розвідок інших
держав, а також Адміністрації Президента України, Верховної Ради
України, Уряду України, Національного банку України, центральних органів
виконавчої влади, найвпливовіших в Україні громадських об’єднань. У ході
семінару було обговорено питання організації роботи Держфінмоніторингу,
приведення законодавства України відповідно до базового Закону й
затверджено робочий план Проекту.
З метою розвитку та покращення міжнародного співробітництва в сфері
боротьби з відмиванням грошей Держфінмоніторинг розпочав діяльність,
спрямовану на приєднання до міжнародної Організації Фінансових Розвідок
– Егмонтської групи. Враховуючи, що підрозділи фінансових розвідок інших
країн здійснюють свою діяльність уже тривалий час і досягли певних
результатів у сфері боротьби з відмиванням “брудних” грошей, доцільно
використовувати накопичений досвід будь-якої країни, яка матиме наміри
співпрацювати з Україною й таким чином налагодити ефективний і дієвий
обмін інформацією.
У цьому контексті Державним департаментом фінансового моніторингу
підготовлено до укладання відповідно до стандартів, рекомендованих
Егмонтською групою, міжвідомчі міжнародні угоди про співробітництво.
Проекти зазначених угод передано низці країн, зокрема, Бельгії,
Німеччині, Люксембургу, Швейцарії, Ліхтенштейну, Бразилії та Норвегії.
В межах перебування української делегації в Люксембурзі українська
делегація передала люксембурзькій стороні проект типового Меморандуму
про взаєморозуміння, підписання якого значно розширить можливості
взаємодії між органами фінансової розвідки України та Люксембургу. Також
під час зустрічі обговорювалося питання щодо проведення для українських
банківських фахівців семінарів із практичних питань у цій галузі згідно
з Угодою між Кабінетом Міністрів України й Урядом Люксембургу в галузі
банківської підготовки. 20-24 травня 2003 року відбувся візит делегації
Держфінмоніторингу на 11 щорічне засідання Економічного Форуму ОБСЄ
“Торгівля людьми, наркотиками, легкою та стрілецькою зброєю: національні
і міжнародні економічні наслідки”, яке пройшло в Празі (Чехія). Вжиті
Україною за такий незначний час заходи реально підтвердили прагнення
нашої держави створити прозору фінансову систему, що діятиме й
змінюватиметься в форматі міжнародної співпраці та провідного світового
досвіду. В цьому контексті слід відзначити – намір України незабаром
провести підготовчі заходи для вступу до Егмонтської групи й надалі
системно вживати необхідних кроків, спрямованих на підтримку зусиль
світової спільноти щодо боротьби з відмиванням “брудних” коштів.
25 лютого 2004 року РАТР прийнято рішення про виключення України з
“чорного” списку.
§ 2. Інші правоохоронні органи України
До правоохоронних органів належать також інші органи державної
виконавчої влади, на які законом покладено здійснення однієї чи кількох
із таких правоохоронних функцій, як:
– охорона державної безпеки, громадського порядку, майна фізичних і
юридичних осіб;
– контроль за дотриманням нормативних актів в окремих сферах державного
управління;
– виявлення фактів вчинення злочинів і адміністративних правопорушень та
інформування про них державних органів, уповноважених порушувати
кримінальні справи, вести дізнання та попереднє розслідування, а також
виносити рішення про застосування заходів адміністративного стягнення;
– припинення злочинів і адміністративних правопорушень, затримання за
наявності підстав осіб, що їх учинили;
– розгляд матеріалів про адміністративні правопорушення, винесення
рішення про застосування до осіб, винних у вчиненні їх,
адміністративного стягнення і виконання рішень про накладення
адміністративних стягнень. Відмітною рисою цих органів є те, що поряд із
правоохоронними вони виконують також організаційно-управлінські,
контрольно-перевірочні та правороз’яснювальні функції, їх керівні органи
є органами центральної виконавчої влади із так званим спеціальним
статусом. До них належать митні органи, органи охорони державного
кордону, органи рибоохорони, органи державної лісової охорони,
Антимонопольний комітет України, а також інші органи, які беруть
безпосередню участь у здійсненні правоохоронних функцій. До
правоохоронних органів можуть також бути віднесені Управління державної
охорони України, органи виконання кримінальних покарань, державна
контрольно-ревізійна служба, а також інспекційні органи, що здійснюють
правозастосувальні дії і робота їхнього персоналу пов’язана із високим
професійним ризиком і на них поширюється законодавство про державну
службу в Україні. До таких органів належать Санітарно-епідеміологічна
служба, Державна екологічна інспекція, Головна державна інспекція з
нагляду за ядерною та радіаційною безпекою, органи захисту прав
споживачів, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю.
Митні органи України становлять систему органів управління митною
справою (митну систему). До неї входять Державний митний комітет
України, територіальні митні управління, митниці та інші митні установи.
Посадовим особам митних органів України присвоюються спеціальні звання,
що встановлюються законами України. Вони виконують такі правоохоронні
функції:
– контроль за додержанням законодавства України про митну справу та
виявлення фактів порушення митних правил і чинного законодавства під час
перетинання митного кордону завдяки проведенню огляду речей, особистого
огляду тощо;
– припинення правопорушень і злочинів (контрабанди тощо), затримання
винних осіб;
– провадження адміністративних справ, накладення адміністративних
стягнень.
Діяльність митних органів регулюється Митним кодексом України.
Прикордонні війська України є державним правоохоронним органом, що має
забезпечувати недоторканність державного кордону України на суходолі,
морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охороняти
виключну (морську) економічну зону України. Правову основу діяльності
Прикордонних військ України становить Закон України “Про прикордонні
війська України”. Центральним органом управління Прикордонних військ
України є Адміністрація Державної Прикордонної служби, яка
підпорядковується Кабінету Міністрів України. Голова Державного комітету
є командувачем Прикордонних військ України. Він призначається і
звільняється з посади Президентом України.
Органи охорони державного кордону мають право застосовувати зброю,
бойову техніку та спеціальні засоби під час охорони державного кордону
України і виключної (морської) економічної зони.
Антимонопольний комітет України є державним органом, покликаним
забезпечувати відповідно до його компетенції державний контроль за
дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців
і споживачів від його порушень. У своїй діяльності Антимонопольний
комітет України підпорядкований Кабінету Міністрів України.
Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти
державних уповноважених, з яких призначаються перший заступник та два
заступники Голови Антимонопольного комітету України. Антимонопольний
комітет України утворює територіальні відділення. Діяльність
Антимонопольного комітету України регулюється Законом України “Про
Антимонопольний комітет України”.
Державна контрольно-ревізійна служба – є органом державної виконавчої
влади, що здійснює контроль у формі ревізій і перевірок за витрачанням
коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю
бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах,
державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на
підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх
рівнів і державних валютних фондів. Державна контрольно-ревізійна служба
складається з Головного контрольно-ревізійного управління України і
територіальних контрольно-ревізійних управлінь, відділів, груп.
На державну контрольно-ревізійну службу покладено здійснення таких
правоохоронних функцій:
– проведення ревізії та перевірок фінансової діяльності, стану
збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку та
звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших
органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах, а
також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету
та з державних валютних фондів;
– розгляд листів, заяв і скарг громадян про факти порушення
законодавства з фінансових питань, інформування про факти крадіжок,
розтрат, нецільового використання бюджетних коштів прокуратури та
податкової міліції;
– стягування в дохід держави коштів, одержаних міністерствами,
відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами,
установами й організаціями за незаконними угодами, без установлених
законом підстав і з порушенням чинного законодавства;
– накладення у випадках, передбачених законодавчими актами, на
керівників та інших службових осіб підприємств, установ і організацій
адміністративних стягнень і фінансових санкцій.
Діяльність державної контрольно-ревізійної служби регулюється Законом
України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”.
Управління державної охорони – це правоохоронний орган спеціального
призначення, що здійснює систему організаційно-правових, режимних,
оперативно-розшукових, інженерно-технічних та інших заходів з метою
забезпечення нормального функціонування органів державної влади України,
безпеки посадових осіб і об’єктів державного значення. Управління
державної охорони підпорядковане Президентові України та підконтрольне
Верховній Раді України. Правовий статус і компетенцію Управління
державної охорони визначено Законом України “Про державну охорону
органів державної влади України та посадових осіб”.
Державний департамент України з питань виконання покарань є центральним
органом виконавчої влади, який безпосередньо реалізує єдину державну
політику у сфері виконання кримінальних покарань. Статус цього органу
визначений Кримінально-виконавчим кодексом України. До складу органів
виконання покарань належать територіальні управління Держдепартаменту з
виконання покарань, кримінально-виконавча інспекція (яка займається
організацією виконання громадських і виправних робіт, а також
кримінального покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади
або займатися певною діяльністю), а також установи виконання покарань,
такі як арештні дома, установи виконання покарань відкритого типу
(виправні центри) і установи виконання покарань закритого типу (виправні
колонії).
Органи виконання покарань реалізують у своїй діяльності порядок і умови
виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів
особи, суспільства і держави. Вони здійснюють це шляхом створення умов
для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових
злочинів як засудженими, так і іншими особами. Одним із головних завдань
також є запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує
гідність, поводженню із засудженими. Підставою виконання і відбування
покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а
також закон України про амністію та акт помилування. (Виправлення – це
процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого, які
свідчать про наявну готовність до самокерованої правослухняної
поведінки, а ресоціалізація – це свідоме відновлення засудженого в
соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до
самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в
суспільстві. Див.: Кримінально-виконавчий кодекс України, ст. 6.) Органи
захисту прав споживачів – це система органів державної виконавчої влади,
які здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України
про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної
виконавчої влади та суб’єктами господарювання – підприємствами (їх
об’єднаннями), установами, організаціями незалежно від форм власності,
громадянами-підприємцями та іноземними юридичними особами, які
здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують
реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів.
До цієї системи входять Державний комітет України з питань технічного
регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України), якій є
центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом та його
регіональні управління. Його діяльність спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України. Держспоживстандарт України, його органи на
місцях наділено такими повноваженнями контрольно-інспекційного
характеру:
– давати суб’єктам господарювання обов’язкові для виконання приписи про
припинення порушень прав споживачів;
– перевіряти у суб’єктів господарювання сфери торгівлі, громадського
харчування і послуг, якість товарів (робіт, послуг), додержання
обов’язкових вимог щодо безпеки товарів (робіт, послуг), а також
додержання правил торгівлі та надання послуг;
– припиняти відвантаження і реалізацію товарів, які не відповідають
вимогам нормативних документів, до усунення суб’єктами господарювання
виявлених вад;
– забороняти суб’єктам господарювання реалізацію споживачам товарів
(виконання робіт, надання послуг) у випадках, передбачених законом,
вилучати неякісні товари, документи, інші предмети, що свідчать про
порушення прав споживачів;
– подавати до суду позови про захист прав споживачів;
– передавати матеріали перевірок на дії осіб, що містять ознаки злочину,
органам дізнання чи попереднього слідства;
– накладати на винних осіб у випадках, передбачених законодавством,
фінансові й адміністративні стягнення.
Окрему групу правоохоронних органів складають спеціалізовані підрозділи
галузевих органів державної виконавчої влади (міністерств і державних
комітетів), на які покладено здійснення правоохоронних функцій в окремій
галузі народного господарства.
До них належать: Державна інспекція рибоохорони Головрибводгоспу
(Державного комітету рибного господарства); Державна лісова охорона
системи Державного комітету України з деревообробної промисловості,
Державна екологічна інспекція Міністерства охорони навколишнього
природного середовища та ядерної безпеки України, Державна
санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров’я України,
Державна архітектурно-будівельна інспекція у складі
Держкоммістобудування та деякі інші.
Хоча усі ці органи діють у різних сферах народного господарства,
правоохоронні функції їх значною мірою збігаються – вони здійснюють
державний контроль за дотриманням законодавства, встановлених норм і
правил у своїй сфері; виявляють правопорушення і злочини, припиняють їх,
затримують правопорушників, Інформують про них компетентні правоохоронні
органи, застосовують примусові заходи впливу щодо правопорушників
(складають протоколи і розглядають справи про адміністративні
правопорушення, накладають адміністративні стягнення, призупиняють
діяльність тощо); подають позови про відшкодування збитків і втрат,
заподіяних через порушення законодавства.
РОЗДІЛ IV Правозахисні органи України
Глава 1 УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ
§ 1. Загальна характеристика інституту Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини
Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває в
стадії становлення. Першого Уповноваженого з прав людини в Україні було
призначено на посаду тільки в травні 1998 року.
Необхідність утворення цього інституту обумовлена багатьма обставинами.
По-перше, недостатнім рівнем захисту прав і свобод громадян традиційними
процедурами захисту. По-друге, збільшенням імовірності порушень прав
громадян посадовими особами в умовах не досить визначеного
законодавства. По-третє, проголошенням приєднання Української держави до
розвинених міжнародних стандартів демократії. І, по-четверте,
демократичністю цього правозахисного інституту, а саме: незалежністю від
державних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур
розгляду заяв і скарг, безплатним наданням громадянам допомоги.
Загалом, історичний досвід свідчить, що необхідність утворити інститут
постає тоді, коли наявні інститути захисту прав людини недостатньо
ефективні, внаслідок чого й виникає потреба в додаткових механізмах
їхнього захисту.
Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямовано на охорону прав і
свобод людини, розширення обізнаності громадян про порушення органами
влади, посадовими особами їхніх прав і свобод.
Цей інститут, поєднуючи в собі риси інституту держави й інституту
громадянського суспільства, погоджує інтереси між ними та пом’якшує
соціальні суперечності. Діяльність Уповноваженого демократизує
суспільство, розвиває правову свідомість.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює легітимний
парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод
людини й громадянина та захист прав кожного на території України в межах
повноважень.
Інститут Уповноваженого Верховної Ради виступає додатковим
(субсидіарним) засобом захисту прав і свобод людини щодо інших
правозахисних механізмів і неповною мірою компенсує недоліки традиційних
засобів захисту прав людини, парламентського й відомчого контролю за
адміністративними органами. “Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі
засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не
відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які
забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод”, – відзначено
у ч. 2 ст. 4 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини”. Він виступає незаангажованим, деполітизованим інститутом,
який безпосередньо приймає скарги від громадян. Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини наділено владними повноваженнями зі значного
кола питань. Він може використовувати різні методи впливу.
§ 2. Компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних
органів і посадових осіб.
Незалежність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
гарантовано ст. 20 Закону: “Втручання органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ,
організацій (незалежно від форм власності) та їх посадових і службових
осіб у діяльність Уповноваженого забороняється”. Уповноважений може
співпрацювати з різними складами Верховної Ради України, оскільки термін
його повноважень не збігається з терміном повноважень Верховної Ради (5
років – Уповноваженого з прав людини й 4 роки – Верховної Ради). Крім
того, в ч. 3 ст. 4 Закону зазначено: “Повноваження Уповноваженого не
можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень
Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску)”.
Уповноважений розглядає скарги про порушення конституційних прав
громадян, які звертаються до нього після того, як усі правомірні шляхи
для відновлення порушених прав вичерпано. Якщо омбудсман вважає за
необхідне, то він знову може порушити провадження у відповідних
державних органах. Крім того, він аналізує стан справ щодо забезпечення
прав людини в країні в цілому, подає щорічні доповіді з цього питання
парламенту, водночас пропонує відповідні законодавчі заходи для усунення
типових причин порушення прав і свобод громадян. Таким чином, інститут
Уповноваженого – ефективний правозахисний орган, який відіграє суттєву
роль у забезпеченні прав людини.
Згідно зі ст. 3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав
людини” діяльність Уповноваженого спрямовано на:
– захист прав і свобод людини й громадянина, проголошених Конституцією
та законами України, а також міжнародними договорами України;
– додержання та повагу до прав і свобод людини й громадянина суб’єктами,
зазначеними в Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини”;
– запобігання порушенням прав і свобод людини й громадянина або сприяння
їхньому поновленню;
– сприяння приведенню законодавства України про права й свободи людини і
громадянина відповідно до Конституції України й міжнародних стандартів
тощо.
Здійснюючи свої повноваження, Уповноважений з прав людини керується
Конституцією, законами України, чинними міжнародними договорами.
Згідно зі ст. 2 зазначеного Закону сферою його компетенції є відносини,
що виникають під час реалізації прав і свобод людини між громадянином
України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без
громадянства, які перебувають на території України, й органами державної
влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та
службовими особами.
До сфери компетенції Уповноваженого належать і відносини, що виникають
між громадянином під час реалізації його прав і свобод та об’єднаннями
громадян, установами, підприємствами, організаціями (незалежно від форми
власності), їхніми посадовими й службовими особами.
Значними є повноваження українського омбудсмана. Зокрема, він має право:
– невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради
України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду
України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України,
Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів,
органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств,
установ, організацій (незалежно від форми власності), їхніми посадовими
й службовими особами;
– бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету
Міністрів України, Верховного Суду України й вищих спеціалізованих судів
України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;
– звертатися до Конституційного Суду України з поданням:
– про відповідність Конституції України законів України та інших
правових актів Верховної Ради, актів Президента й Кабінету Міністрів
України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим
стосовно прав і свобод людини й громадянина;
– про офіційне тлумачення Конституції та законів України;
– ознайомлюватися з документами, в тому числі й секретними (таємними),
та отримувати їхні копії в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах,
організаціях (незалежно від форми власності), органах прокуратури,
включаючи справи, які перебувають у судах. Доступ до інформації,
пов’язаної зі службовою та державною таємницями, здійснюють у порядку,
визначеному законодавчими актами України;
– вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій
(незалежно від форми власності) сприяння проведенню перевірок діяльності
підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій,
виділення спеціалістів для участі в проведенні перевірок, експертиз і
надання відповідних пояснень;
– відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього
ув’язнення, установи відбування засудженими покарань і установи
примусового лікування та перевиховання, психіатричні лікарні; опитувати
осіб, які там перебувають, і отримувати інформацію про умови їхнього
тримання;
– звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини й
громадянина тих осіб, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин
не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого
представника брати участь у судовому процесі у випадках і порядку,
встановлених законом;
– направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого в разі
виявлення порушень прав і свобод людини й громадянина для вжиття цими
органами необхідних заходів;
– перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини й
громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що
проводять оперативно-розшукову діяльність тощо.
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання
громадян, підприємства, установи, організації (незалежно від форм
власності), посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений,
зобов’язані співпрацювати з ним і надавати необхідну допомогу, зокрема:
– забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на
засадах, зазначених у нормативних актах про охорону державної та
службової таємниць;
– надавати інформацію та давати пояснення стосовно фактичної і правової
підстави своїх дій і рішень. Відмова органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ,
організацій (незалежно від форм власності), їхніх посадових і службових
осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих
даних, будь-яке незаконне втручання в діяльність Уповноваженого з метою
протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним
законодавством. Наділяючи омбудсмана такими повноваженнями, законодавець
закріплює за ним і певні обов’язки.
Зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зобов’язаний
додержуватися Конституції і законів України, інших правових актів, прав
і охоронюваних законом інтересів людини й громадянина, забезпечувати
виконання покладених на нього функцій і повною мірою використовувати
надані йому права.
Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини регулюють
статті 55,85,101 і 150 Конституції України, Закон України “Про
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, а також Закон
України “Про державну службу”. Закріплення статусу Уповноваженого з прав
людини на конституційному рівні свідчить про визнання пріоритету прав
людини й громадянина в нашій країні, про визнання державою нагальної
потреби в незалежному, деполітизованому органі для захисту громадянина
від управлінського свавілля, бюрократичних збочень державного апарату,
несправедливого ставлення з боку посадових осіб. Конституційне
закріплення статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
надає цьому інститутові більшої вагомості, підвищує його роль у
правоохоронній діяльності.
Термін повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини –
п’ять років. Він починається з дня складення Уповноваженим присяги на
сесії Верховної Ради. Оскільки законом не заборонено, то ту саму особу
можуть призначати на посаду Уповноваженого кілька разів.
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини призначає на посаду
й звільняє з посади Верховна Рада України таємним голосуванням шляхом
подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду
Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради або народні депутати
(чисельністю не менше однієї четвертої від конституційного складу
Верховної Ради). Відповідний комітет Верховної Ради подає Верховній Раді
України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого,
відповідності її вимогам, передбаченим законом, і підтверджує
відсутність причин, які б перешкодили їй обійняти цю посаду.
Призначеним вважають того кандидата, за якого проголосувала більшість
народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України,
про що приймають постанову.
– Законодавство чітко регламентує порядок припинення повноважень і
звільнення з посади омбудсмана, що є важливою гарантією його діяльності.
Згідно із законодавством України повноваження Уповноваженого припиняють
у разі:
– його відмови від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви
про складення своїх повноважень;
– набрання законної сили обвинувального вироку суду щодо нього;
– набрання законної сили рішення суду про визнання особи, яка обіймає
посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її
померлою;
– складення присяги новообраним Уповноваженим;
– смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого. Верховна Рада України
може прийняти рішення про звільнення з посади Уповноваженого до
закінчення строку, на який його було обрано, в таких випадках:
– порушення ним присяги;
– порушення вимог щодо несумісності діяльності;
– припинення громадянства України;
– неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати
обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності.
Висновок про наявність підстави для звільнення з посади Уповноваженого
має дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.
За наявності зазначених підстав, Верховна Рада розглядає питання й
приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за
поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї четвертої
депутатів від конституційного складу Верховної Ради України.
Уповноваженого вважають звільненим з посади, якщо за це проголосувала
більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради
України.
Припинення повноважень і звільнення з посади Уповноваженого оформляють
відповідною постановою Верховної Ради України. Важливою гарантією
діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є також
те, що він користується правом недоторканності на весь час своїх
повноважень.
Без згоди Верховної Ради України він не може бути притягнутий до
кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного
стягнення, які накладають у судовому порядку, затриманий, заарештований,
підданий обшуку, а також особистому оглядові. Кримінальну справу проти
Уповноваженого може порушити лише Генеральний прокурор України. За
порушення законодавства щодо гарантій діяльності Уповноваженого, його
представників і працівників секретаріату винних осіб притягують до
відповідальності згідно з чинним законодавством.
Уповноважений зобов’язаний зберігати конфіденційність інформації. Це
зобов’язання діє й після припинення його повноважень. У разі
розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у
встановленому законодавством порядку.
Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте
життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.
Законодавець не наділив Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини правом законодавчої ініціативи.
У своїй діяльності Уповноважений використовує відомості про порушення
прав і свобод людини й громадянина, які він отримує:
– зі звернень громадян України, іноземців;
– осіб без громадянства чи їхніх представників;
– зі звернень народних депутатів України;
– за власною ініціативою.
Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України,
іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють у їхніх інтересах,
відповідно до Закону України “Про звернення громадян”.
§ 3. Акти Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
Актами реагування Уповноваженого на порушення положень Конституції та
законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод
людини й громадянина є: конституційне подання Уповноваженого; подання до
органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян,
підприємств, установ, організацій (незалежно від форми власності) та
їхніх посадових і службових осіб.
Конституційне подання Уповноваженого – це акт, поданий до
Конституційного Суду України для розв’язання питання про відповідність
Конституції України (конституційності) закону чи іншого правового акта
Верховної Ради України, акта Президента та Кабінету Міністрів України,
правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення
Конституції та законів України.
Подання до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань
громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форми
власності) та їхніх посадових і службових осіб здійснюють для вжиття в
місячний строк відповідних заходів щодо усунення виявлених порушень прав
і свобод людини й громадянина.
Згідно зі ст. 18 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини” протягом першого кварталу кожного року
Уповноважений подає Верховній Раді України щорічну доповідь про стан
додержання та захисту прав і свобод людини й громадянина в Україні
органами державної влади, органами місцевого самоврядування,
об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями
(незалежно від форми власності) та їхніми посадовими й службовими
особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права й свободи
людини та громадянина, й про виявлені недоліки в законодавстві щодо
захисту прав і свобод людини й громадянина. У цьому документі
Уповноважений повинен проаналізувати найпоширеніші порушення прав і
свобод людини й громадянина, відзначити недоліки в діяльності органів
державної влади, посадових осіб, навести дані про неправильне тлумачення
чи застосування законів, зробити висновки та подати рекомендації,
спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини й
громадянина, на вдосконалення законодавства щодо прав людини й практики
його застосування.
Щорічна доповідь має містити посилання на випадки порушень .прав і
свобод людини й громадянина, щодо яких Уповноважений уживав необхідних
заходів, на результати перевірок, що відбувалися протягом року.
У разі потреби Уповноважений може представити Верховній Раді спеціальну
доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод
людини й громадянина. За щорічною та спеціальною (спеціальними)
доповідями Уповноваженого Верховна Рада приймає постанову.
Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постановою Верховної
Ради України публікують у офіційних виданнях Верховної Ради. Для
здійснення своїх повноважень Уповноважений з прав людини формує
секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та
печатку встановленого зразка. Структуру секретаріату, розподіл
обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулює
Положення про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини. Призначає на посаду та звільняє працівників секретаріату
Уповноважений.
При Уповноваженому для надання консультативної підтримки, проведення
наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення захисту
прав і свобод людини й громадянина може бути створено консультативну
раду (вона може діяти й на громадських засадах) з осіб, які мають досвід
роботи в сфері захисту прав і свобод людини й громадянина.
Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених
коштів, затверджених Верховною Радою України.
Глава 2 ЮСТИЦІЯ УКРАЇНИ
§ 1. Організація та завдання органів юстиції
Система органів юстиції за час свого існування змінювалася залежно від
завдань, які на неї покладали. Історія становлення та розвитку органів
юстиції в Україні налічує понад 85 років – від створення Міністерства
судових справ і Народного секретарства юстиції до сучасного центрального
органу виконавчої влади – Міністерства юстиції з його складною
розвинутою структурою підрозділів, державних служб, інститутів та
підприємств.
Проголошення незалежності України, здійснення політичної, правової та
економічної реформ зумовили необхідність кардинальних змін пріоритетів у
діяльності Мін’юсту, значного розширення його повноважень, покладення на
нього нових функцій, що відповідно привело до суттєвих структурних
перетворень і змін у центральному апараті. Так, з 1992 року на Мін’юст
покладено обов’язки з організаційного та кадрового забезпечення
діяльності військових судів, а також судів, які здійснюють правосуддя на
особливо режимних об’єктах. Аз 1993 року розпочато реєстрацію
благодійних фондів і державну реєстрацію нормативних актів міністерств
та інших органів державної виконавчої влади, органів господарського
управління й контролю, що стосуються прав, свобод і законних інтересів
громадян або актів, що мають міжвідомчий характер. З 1994 року установи
Мін’юсту здійснюють експертне забезпечення правосуддя.
У сучасному стані система органів юстиції включає: Міністерство юстиції
України; Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній
Республіці Крим; обласні, Київське та Севастопольське міські управління
юстиції; районні, районні у містах управління юстиції; міські (міст
обласного значення) управління юстиції.
Законодавчу основу організації діяльності органів юстиції складають
Конституція, закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів
України, накази Міністерства юстиції України, згідно з якими органи
юстиції здійснюють захист основ конституційного ладу, прав і свобод
людини та громадянина.
Зокрема, органи юстиції виконують такі державні завдання:
– здійснюють правотворчу діяльність; підготовку пропозицій щодо
проведення в Україні правової реформи;
– організують роботу з адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу та забезпечення дотримання принципів і норм
міжнародного права в процесі нормотворчої діяльності;
– проводять державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються
прав, свобод й законних інтересів громадян або мають міжвідомчий
характер органів виконавчої влади;
– впроваджують систематизацію та кодифікацію законодавства України;
– координують правову роботу й правову освіту громадян; сприяють
розвитку правової науки, формуванню у громадян правового світогляду;
– забезпечують інформатизацію з правових питань життя держави та
суспільства;
– здійснюють примусове виконання рішень судів та інших органів
(посадових осіб);
– організують судові та інші експертизи;
– крім того, органи юстиції представляють інтереси України як держави,
Президента України й Кабінету Міністрів України в судах України та
іноземних державах, міжнародних судових органах і установах;
– організують роботу нотаріату;
– забезпечують роботу органів державної реєстрації актів цивільного
стану громадян України.
У листопаді 2003 року в першому читанні прийнято Закон України “Про
органи юстиції, яким передбачено на законодавчому рівні відзначити
правовий статус органів юстиції. Проектом запропоновано закріпити за
органами юстиції низку нових функцій, серед яких особливе значення
мають: державна реєстрація нормативно-правових актів, які регулюють
права, свободи й законні інтереси громадян або мають характер взаємин
між органами місцевого самоврядування та інших органів,
нормативно-правові акти яких підлягають державній реєстрації; офіційне
видання нормативно-правових актів органів державної влади та збірників
актів законодавства України; забезпечення виконання кримінальних
покарань; державне регулювання адвокатури.
Керівництво органами юстиції здійснює Міністерство юстиції України, що є
центральним органом держави, діяльність якого спрямовано на реалізацію
державної правової політики, утвердження демократичних засад розвитку
суспільства, верховенства права, принципів справедливості та гуманізму,
захисту прав і свобод людини, становлення громадянського суспільства.
До складу Міністерства юстиції України входять обласні, районні та
міські управління юстиції; районні та міські відділи державної
виконавчої служби, районні та міські відділи реєстрації актів цивільного
стану (назву яких змінено в зв’язку з прийняттям і вступом у дію з 1
січня 2004 року Сімейного кодексу України); районні та міські державні
нотаріальні контори; обласні нотаріальні архіви; обласні філії
Державного підприємства “Інформаційний центр”; обласні філії
спеціалізованого державного підприємства “Укрспец’юст”;
науково-дослідні інститути судових експертиз; Центральний і Лівобережний
відділи реєстрації шлюбів (м. Київ); Центр європейського та
порівняльного права (м. Київ); Центр правової реформи та законопроектних
робіт (м. Київ); Центр підвищення кваліфікації працівників юстиції (у
містах Києві та Харкові); Державний комітет у справах релігій (м. Київ);
Головне державне об’єднання правової інформації та пропаганди правових
знань (м. Київ).
Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній
Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські, районні,
районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції
(далі – територіальні органи Міністертства юстиції України) утворює
Кабінет Міністрів України, й підпорядковуються вони Міністерству юстиції
України.
Нині створено Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в
Автономній Республіці Крим, 24 обласні, Київське та Севастопольське
міські управління юстиції, 745 районних і міських управлінь юстиції,
розроблено нормативно-правову базу забезпечення їхнього належного
функціонування.
Згідно з Положенням про районні, районні у містах, міські (міст
обласного значення) управління юстиції, затвердженим наказом
Міністерства юстиції України від 5 лютого 1999 року № 9/5, ці установи є
територіальними органами Мін’юсту й підпорядковуються Мін’юсту та
безпосередньо Головному управлінню юстиції Міністерства юстиції України
в Автономній Республіці Крим, обласним, Київському та Севастопольському
міським управлінням юстиції.
Територіальні органи Міністерства юстиції України виконують на місцевому
рівні покладені на Міністерство юстиції України завдання й функції та
діють на підставі положень, затверджених наказами Міністерства юстиції
України.
Структурними підрозділами управлінь юстиції є відділи державної
виконавчої служби та відділи реєстрації актів цивільного стану.
Керівники зазначених відділів є заступниками начальників управлінь
юстиції. Керівників управлінь юстиції на місцях призначає на посаду
Міністр юстиції за погодженням з головами відповідних місцевих державних
адміністрацій.
У свою чергу, органи державної виконавчої служби забезпечують
відновлення порушених прав людини й громадянина, юридичних осіб,
інтересів держави шляхом своєчасного, повного й неупередженого
примусового виконання рішень судів та інших органів і посадових осіб,
статус яких визначено Законом України “Про державну виконавчу службу”.
Щодо відділів реєстрації актів цивільного стану районних, районних у
містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції, то вони
проводять реєстрацію народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу,
зміни імені, приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін,
доповнень, поновлення, а також анулювання записів актів цивільного стану
та в установленому порядку зберігають книги реєстрації актів цивільного
стану. Основними завданнями цих відділів є:
– забезпечення повної, своєчасної і правильної реєстрації актів
цивільного стану відповідно до чинного законодавства;
– забезпечення в межах визначеної компетенції охорони особистих і
майнових прав громадян.
Відділ очолює керівник, якого призначає на посаду та звільняє з неї
начальник Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в
Автономній Республіці Крим, обласного, Київського, Севастопольського
міського управління юстиції за поданням начальника районного, районного
в місті, міського (міст обласного значення) управління юстиції з
дотриманням вимог ст. 10 Закону України “Про органи реєстрації актів
громадянського стану”.
До структури органів юстиції належать також органи нотаріату.
Повноваження цих органів визначено в Законі України “Про нотаріат”.
Основними завданнями діяльності цього підприємства є забезпечення
належного зберігання вилученого державними виконавцями майна,
організація й проведення аукціонів з його продажу, реалізація цього
майна на комісійних та інших договірних засадах. Певні правозахисні
функції щодо надання юридичної допомоги виконує державне підприємство
“Інформаційний центр” Міністерства юстиції. Його головні функції
визначено постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 року №
1272. Відповідно до цієї постанови державне підприємство “Інформаційний
центр” – це адміністратор реєстрів, створення та забезпечення
функціонування яких належить до компетенції Мін’юсту. Підприємство
“Інформаційний центр” є адміністратором Єдиного реєстру заборон
відчуження об’єктів нерухомого майна, Єдиного реєстру доручень,
засвідчених у нотаріальному порядку, Єдиного реєстру нотаріусів, Єдиного
реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, Єдиного державного
реєстру об’єднань громадян і благодійних організацій тощо. Міністерство
юстиції України, урядові органи та його територіальні органи є
юридичними особами, що мають самостійні баланси, рахунки в установах
Державного казначейства України, печатку із зображенням Державного Герба
України та своїм найменуванням, інші печатки й штампи, відповідні бланки
документування. Отже, система органів юстиції склалася відповідно до
державних завдань, які покладені на українську юстицію.
§ 2. Основні функції (компетенція) органів юстиції
Органи юстиції традиційно належать до правозастосовних органів нашої
держави.
Враховуючи те, що діяльність юстиції межує з виконанням правоохоронних
дій (охорона прав; відновлення порушеного права або виконання покарань;
захист конституційного порядку й національної безпеки; підтримання
правопорядку; забезпечення стану законності), органи юстиції, безумовно,
мають вплив на систему забезпечення прав і свобод людини.
Якщо розглядати правоохоронну діяльність органів юстиції, то вони
виконують два види дій: правозабезпечення та правовідновлення. Основні
функції органів юстиції полягають у: а) діяльності з юридичної допомоги;
б) діяльності з виконання рішень (вироків), постанов судових органів.
До органів юстиції звертаються дедалі більше громадян. З метою допомогти
громадянам, у першу чергу малозабезпеченим, створено близько двох тисяч
громадських приймалень.
Для реалізації державних завдань до компетенції Міністерства юстиції
України належать:
– розробка проектів нормативно-правових актів;
– розробка за пропозиціями центральних органів виконавчої влади проектів
програм розвитку законодавства й планів нормо-творчих робіт, координація
та контроль за їх виконанням;
– державне замовлення робіт із підготовки проектів нормативно-правових
актів, передбачених планами нормотворчих робіт;
– адаптація законодавства Європейського Союзу до законодавства України,
розробка за пропозиціями центральних органів виконавчої влади щорічних
планів роботи з адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу, контроль за цією роботою;
– проведення за дорученням Кабінету Міністрів України правової
експертизи прийнятих Верховною Радою України законів, які подають на
підпис Президентові України;
– проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, які
подають на розгляд Верховній Раді України, Президентові України,
Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів Верховної
Ради Автономної Республіки Крим щодо їхньої відповідності Конституції та
законам України, іншим актам законодавства України, в тому числі чинним
міжнародним договорам України, вимогам техніки нормотворення й основним
положенням законодавства Європейського Союзу;
– підготовка пропозицій за участю центральних органів виконавчої влади
щодо вдосконалення законодавства України;
– підготовка пропозицій щодо укладення міжнародних договорів України з
правових питань або набуття членства України в чинних міжнародних
договорах;
– проведення правової експертизи на відповідність Конституції та законам
України, проектам міжнародних договорів України, підготовка висновків
щодо здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання
чинності міжнародними договорами України, а також юридичних висновків,
інших матеріалів, передбачених міжнародними кредитними (гарантійними)
договорами України, які необхідні для набрання ними чинності;
– підготовка пропозицій щодо приведення законодавства України відповідно
до норм міжнародного права, зокрема, принципів і стандартів ООН, Ради
Європи, інших міжнародних організацій, членом яких є Україна, та
внесення їх на розгляд Кабінету Міністрів України;
– здійснення інших функцій відповідно до законодавства. До компетенції
Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній
Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських
управлінь юстиції належать:
1) узагальнення практики застосування законодавства, підготовка
пропозицій щодо вдосконалення законодавства та подання їх до
Міністерства юстиції України;
2) здійснення в межах компетенції обліку та підтримання в контрольному
стані актів законодавства відповідно до Єдиного класифікатора галузей
законодавства України;
3) здійснення інших функцій відповідно до законодавства. До компетенції
районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь
юстиції належать:
1) узагальнення практики застосування законодавства, підготовка
пропозицій щодо вдосконалення законодавства та подання їх до Головного
управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці
Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь
юстиції;
2) здійснення діяльності з юридичної допомоги, а саме: розвиток правової
інформатизації населення, формування масового правового світогляду.
Важливого значення набула законопроектна робота. Так, наприклад, за 1998
рік підготовлено лише 51 законопроект, а в 2003 році – вже більше 130.
За 1998 рік за дорученням Президента України Міністерством юстиції
проведено 2722 правові експертизи проектів нормативно-правових актів,
опрацьовано 1814 проектів міжнародних договорів. У 2003 році ці
показники збільшилися майже удвічі.
У сфері державної реєстрації нормативно-правових актів органи юстиції:
– здійснюють державну реєстрацію нормативно-правових актів центральних
органів виконавчої влади, органів, нормативно-правові акти яких
підлягають державній реєстрації, ведуть державний реєстр цих актів;
– контролюють і координують здійснення державної реєстрації
територіальними органами Міністерства юстиції України
нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів
Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, їх
управлінь, відділів та інших структурних підрозділів, органів місцевого
самоврядування;
– скасовують рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів;
– узагальнюють стан виконання законодавства про державну реєстрацію
нормативно-правових актів і подають відповідну інформацію Президентові
України та Кабінету Міністрів України.
У сфері систематизації законодавства та інформаційно-правової діяльності
органи юстиції:
– систематизують законодавство України, готують пропозиції щодо його
кодифікації; ведуть Єдиний класифікатор галузей законодавства України;
– видають збірники актів законодавства, інформаційного бюлетеня
“Офіційний вісник України”, коментарі до законів і кодексів України,
беруть участь у виданні журналів і газет загально-правового характеру;
– здійснюють облік, зберігання та підтримання в контрольному стані акти
законодавства;
– опубліковують нормативно-правові акти органів державної влади,
міжнародні договори України, згоду на обов’язковість яких надано
Верховною Радою України.
У сфері координації правової роботи з органами виконавчої влади органи
юстиції:
– здійснюють методичне керівництво, координацію правової роботи,
перевірку стану цієї роботи, розроблення рекомендацій щодо її
вдосконалення;
– проводять правову експертизу нормативно-правових актів;
– погоджують в установленому законодавством порядку призначення
керівників юридичних служб центральних органів виконавчої влади, беруть
участь у проведенні їх атестації, підвищенні кваліфікації працівників
юридичних служб центральних органів виконавчої влади.
У сфері державної реєстрації та легалізації об’єднань громадян органи
юстиції:
– легалізують всеукраїнські об’єднання громадян і їх спілок, реєструють
політичні партії, міжнародні громадські організації, відділення, філії,
представництва та інші структурні осередки громадських (неурядових)
організацій іноземних держав в Україні;
– реєструють всеукраїнські і міжнародні благодійні організації,
всеукраїнські творчі спілки, торгово-промислові палати України,
всеукраїнські професійні спілки і їх об’єднання;
– реєструють символіку об’єднань громадян і благодійних організацій;
– ведуть відповідні державні реєстри. У сфері державної реєстрації прав
на нерухоме майно органи юстиції:
– реєструють права на нерухоме майно, здійснюють контроль, координацію
та нормативно-методичне забезпечення цієї діяльності;
– ведуть відповідні державні реєстри.
Організацію виконання функцій в сфері забезпечення виконання покарань
має здійснювати Державний департамент з питань виконання покарань.
Державний департамент з питань виконання покарань у сфері забезпечення
виконання кримінальних покарань:
1) бере участь у формуванні та здійсненні єдиної державної політики в
сфері виконання кримінальних покарань;
2) забезпечує виконання кримінальних покарань і здійснення контролю за
виконанням вироків, постанов, ухвал суду;
3) організовує роботу із забезпечення безпеки та правопорядку в органах
і установах виконання покарань, проведення дізнання в справах про
злочини, вчинені в цих органах і установах, здійснення
оперативно-розшукової діяльності;
4) організовує застосування передбачених законом засобів виправлення та
перевиховання засуджених; здійснює інші повноваження, що належать до
його компетенції.
До компетенції Міністерства юстиції України в сфері представництва
інтересів держави Україна, Президента України, Кабінету Міністрів
України в судах України та закордонних юрисдикційних органах належать:
1) організація та безпосереднє представлення інтересів Президента
України й Кабінету Міністрів України під час розгляду справ судами
України;
2) захист прав та інтересів держави Україна, Президента України й
Кабінету Міністрів України в закордонних юрисдикційних органах, у тому
числі за їхніми позовами (скаргами, зверненнями);
3) координація діяльності заінтересованих органів і організацій,
юридичних та фізичних осіб, яких залучають для захисту прав та інтересів
держави Україна, Президента України й Кабінету Міністрів України в
закордонних юрисдикційних органах;
4) погодження пропозицій Міністерства закордонних справ України щодо
шляхів забезпечення імунітету України в справах, порушених за позовами
до неї в закордонних юрисдикційних органах, а також щодо визначення
відповідального органу за захист прав та інтересів України в закордонних
юрисдикційних органах, коли відповідальним органом не є Міністерство
юстиції України;
5) залучення юридичних радників, у тому числі іноземних, у випадках,
коли відповідальним органом за здійснення захисту прав та інтересів
України в закордонних юрисдикційних органах не є Міністерство юстиції
України;
6) узагальнення інформації про пред’явлення в закордонних юрисдикційних
органах позовів до України та про хід розгляду в закордонних
юрисдикційних органах позовів до України;
7) підготовка разом із Міністерством закордонних справ України спільного
висновку про наявність порушень міжнародного права в ухвалених судовими
або арбітражними органами іноземної держави рішеннях проти України;
8) участь у розробленні відповідних заходів до іноземної держави, її
майна в разі тривалого порушення норм і принципів міжнародного права
щодо України тощо.
Організацію виконання функцій Міністерства юстиції України в сфері
представництва інтересів держави в Європейському Суді з прав людини
здійснює Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і
основних свобод людини.
Положення про Уповноваженого в справах дотримання Конвенції про захист
прав і основних свобод людини затверджує Кабінет Міністрів України.
До компетенції органів юстиції в сфері діяльності нотаріату належать:
– організація роботи нотаріату, забезпечення державного контролю за
здійсненням нотаріальної діяльності;
– прийняття рішень про відкриття, ліквідацію та організацію
матеріально-технічного забезпечення державних нотаріальних контор і
державних нотаріальних архівів, перевірка їх діяльності та її
вдосконалення;
– забезпечення контролю за законністю вчинення нотаріальних дій
нотаріусами;
– видання та анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною
діяльністю, організація реєстрації приватної нотаріальної діяльності;
– затвердження зразків і описів спеціальних бланків нотаріальних
документів, гербових печаток державних і приватних нотаріусів та
встановлення порядку їх виготовлення й постачання;
– організація контролю за використанням спеціальних бланків нотаріальних
документів;
– ведення відповідних державних реєстрів тощо. До компетенції органів
юстиції України в сфері державних органів реєстрації актів цивільного
стану належать:
– забезпечення реєстрації актів цивільного стану;
– безпосереднє керівництво та контроль за діяльністю державних органів
реєстрації актів цивільного стану;
– здійснення підготовки та засвідчення документів, оформлених державними
органами реєстрації актів цивільного стану України для їх використання
за кордоном;
– забезпечення виготовлення бланків свідоцтв про реєстрацію актів
цивільного стану та контроль за їх використанням;
– матеріально-технічне забезпечення державних органів реєстрації актів
цивільного стану.
Одним із важливих напрямів діяльності органів юстиції є діяльність,
спрямована на виконання рішень (вироків), постанов судових органів. При
цьому органи юстиції організовують заходи щодо своєчасного, повного й
неупередженого примусового виконання рішень судових органів.
До компетенції органів юстиції в сфері примусового виконання рішень
судів та інших органів (посадових осіб) належать:
– організація своєчасного, повного й неупередженого примусового
виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб);
– керівництво та контроль за діяльністю органів державної виконавчої
служби;
– фінансове та матеріально-технічне забезпечення органів державної
виконавчої служби;
– здійснення нормативно-методичного забезпечення діяльності органів
державної виконавчої служби, в тому числі надання роз’яснень і
рекомендацій щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку,
встановленому законом;
– узагальнення статистичної звітності про роботу органів державної
виконавчої служби.
Виконання покладених завдань у цьому плані виявляється в здійсненні
добору кадрів, методичному керівництві діяльністю державних виконавців,
підвищенні їхнього професійного рівня, фінансовому й
матеріально-технічному забезпеченні органів державної виконавчої служби,
розгляді скарг на дії державних виконавців. Органи юстиції організовують
виконання законів і здійснюють керівництво відділами державної
виконавчої служби, координують і контролюють їх діяльність;
організовують професійну підготовку й атестацію державних виконавців;
заохочують їх за успіхи в роботі та накладають стягнення за порушення
трудової дисципліни.
Відповідно до виконуваних функцій до діяльності органів юстиції:
– залучаються вчені та спеціалісти;
– утворюються в разі потреби комісії та експертні групи, залучаються на
договірній основі фахівців для підготовки проектів актів законодавства,
здійснення їх експертизи та надання консультацій;
– вони одержують в установленому порядку від міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування
інформацію, документи й матеріали, а від органів статистики –
статистичні дані для виконання своїх завдань;
– перевіряють в центральних і місцевих органах виконавчої влади,
установах та організаціях додержання законодавства про державну
реєстрацію нормативно-правових актів, стан організації нормотворчої
діяльності, вносити пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і
порушень та притягнення до відповідальності винних посадових осіб.
Відповідно органи юстиції мають право:
– скасовувати рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів
міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади,
установ та організацій;
– залучати до перевірок з питань організаційного забезпечення діяльності
та діловодства судів (крім Верховного Суду України та господарських
судів) голів і заступників голів інших судів або суддів, які перебувають
у резерві на ці посади;
– разом з відповідними центральними органами виконавчої влади
контролювати цільове використання державних коштів, виділених на
реалізацію прийнятих програм, проектів, заходів, а також міжнародних
програм.
Глава 3 ДЕРЖАВНА СУДОВА АДМІНІСТРАЦІЯ
З прийняттям Верховною Радою України Закону України “Про судоустрій
України” від 7 лютого 2002 року (далі – ЗУ “Про судоустрій України”) у
вітчизняному правовому полі з’явилися нові терміни – державна судова
адміністрація та Державна судова адміністрація України.
Під державною судовою адміністрацією (далі – ДСА) вказаний Закон розуміє
систему органів, що складається з Державної судової адміністрації
України та її територіальних управлінь.
Державну судову адміністрацію України (далі – ДСА України) цей же Закон
визначає як центральний орган виконавчої влади, що здійснює
організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім
Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих
спеціалізованих судів), а також інших органів і установ судової системи.
Створення цього органу було обумовлено необхідністю реформування системи
державного управління в Україні, яке відбувалось у межах
адміністративної реформи, розпочатої Указом Президента України від 22
липня 1998 року № 810/98, приведення законодавства відповідно до
встановленого ст. 6 Конституції України принципу поділу влади в Україні
та з метою забезпечення участі й контролю судової влади у використанні
бюджетних коштів, потрібних для забезпечення діяльності судової системи.
Як уже зазначали, ДСА вперше в законодавстві було передбачено ЗУ “Про
судоустрій України”. Фактично, основні засади її правосуб’єктності
закладено ст. 119 цього Закону, відповідно до якої в Україні діє єдина
система забезпечення функціонування судової влади – судів загальної
юрисдикції та Конституційного Суду України. При цьому організаційне
забезпечення діяльності судів покладено на державну судову
адміністрацію. Організаційне забезпечення діяльності судів становлять
заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та
організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для
повного й незалежного здійснення правосуддя.
За Перехідними та прикінцевими положеннями цього Закону, визначені даною
статтею повноваження ДСА повинна була здійснювати, починаючи з 1 січня
2003 року.
З цією метою 29 серпня 2002 Указом Президента України № 780/2002
створено центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом –
ДСА України.
Спеціальний статус ДСА України обумовлено тим, що всі питання її
правового статусу та взаємовідносин з іншими органами розв’язано окремим
Законом – а саме, главою 19 ЗУ “Про судоустрій України”.
Слід зауважити, що ДСА не винахід вітчизняної законотворчості.
Аналогічно ДСА в низці інших країн існують органи, що забезпечують
діяльність судової системи. Так, зокрема, в Росії при Верховному Суді
Російської Федерації функціонує Судовий департамент, перед яким
поставлено такі ж завдання. Але він не має статусу окремого центрального
органу виконавчої влади, а є структурним підрозділом Верховного Суду РФ.
Наявність таких органів дозволяє суттєво покращити організацію
діяльності судової системи. Росія має позитивний досвід діяльності
Судового департаменту: сьогодні інформатизовано суди, функціонує система
органів мирової юстиції, запроваджено відеоконференцзв’язок із
підсудними під час слухання кримінальних справ та інше.
Як уже було сказано, на ДСА покладено обов’язок організаційного
забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції. А оскільки до
організаційного забезпечення діяльності судів віднесено заходи
фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та
організаційно-технічного характеру, роботу ДСА скеровують у названих
напрямах.
Положенням про ДСА України, яке затверджено Указом Президента України №
182/2003 від 3 березня 2003 перед ДСА України поставлено такі основні
завдання:
а) організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції,
забезпечення діяльності Академії суддів України, роботи з’їздів суддів
України, діяльності Ради суддів України, конференцій суддів, рад суддів;
б) участь у межах своїх повноважень у формуванні судів загальної
юрисдикції;
в) розроблення пропозицій щодо вдосконалення організаційного
забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції;
г) здійснення матеріального та соціального забезпечення суддів і
працівників апаратів судів.
Для виконання покладених завдань п. 4 Положення про ДСА України та ст.
126 ЗУ “Про судоустрій України” ДСА надано наступні повноваження:
1) забезпечення належних умов діяльності судів загальної юрисдикції,
кваліфікаційних комісій суддів, органів суддівського самоврядування,
Академії суддів України;
2) вивчення практики організації діяльності судів, розробка й внесення в
установленому порядку пропозицій щодо її вдосконалення;
3) вивчення кадрових питань апарату судів, прогноз необхідної потреби в
спеціалістах, замовлення через Міністерство юстиції України та інші
органи на підготовку відповідних спеціалістів;
4) ведення статистичного й персонального обліку даних про кадри судів,
підготовка матеріалів щодо призначення, обрання та звільнення суддів;
5) забезпечення необхідних умов для підвищення кваліфікації суддів і
працівників апарату судів, створення системи підвищення кваліфікації;
6) організація проходження навчальної практики в судових установах і
розробка відповідних програм;
7) організація роботи по веденню судової статистики, діловодства та
архіву; контроль за станом діловодства в судах загальної юрисдикції;
8) підготовка матеріалів для формування пропозицій щодо бюджету судів і
здійснення заходів щодо їх фінансування;
9) виконання функцій головного розпорядника бюджетних коштів судової
системи;
10) здійснення матеріального й соціального забезпечення суддів, у тому
числі суддів у відставці, а також працівників апарату судів;
11) забезпечення медичного обслуговування та санаторно-курортного
лікування суддів і працівників апарату судів, вжиття заходів щодо
забезпечення їх благоустроєним житлом;
12) забезпечення у взаємодії з органами суддівського самоврядування,
судами та іншими правоохоронними органами незалежності, недоторканності
й безпеки суддів;
13) організація та фінансування будівництва й ремонту будинків і
приміщень судів, а також забезпечення їх технічного оснащення;
14) організація впровадження в судах комп’ютеризації для судочинства,
діловодства та інформаційно-нормативного забезпечення судової
діяльності; забезпечення судів необхідними технічними засобами
фіксування судового процесу;
15) здійснення зв’язків з відповідними органами й установами, в тому
числі інших держав, з метою вдосконалення, організаційного забезпечення
діяльності судів;
16) організація діяльності служби судових розпорядників;
17) визначення разом з Радою суддів України нормативів навантаження
суддів у судах усіх рівнів і підготовка пропозицій щодо кількості суддів
у відповідних судах;
18) здійснення інших повноважень, визначених законом.
Поряд з повноваженнями ДСА щодо організаційного забезпечення діяльності
судів загальної юрисдикції ст. 130 ЗУ “Про судоустрій України” на апарат
суду покладено повноваження з організаційного забезпечення роботи
відповідного суду.
Такі повноваження, незважаючи на подібність, не суперечать одне одному,
а є основою для утворення та функціонування системи судового
адміністрування, де вищим органом є ДСА, а конкретний суд – низова ланка
цієї системи.
ДСА фактично очолює субординаційний ланцюг судового адміністрування.
Адміністрування суду поряд з відправленням правосуддя – один із аспектів
діяльності суду. Судове адміністрування – це організація та координація
роботи суду. Правосуддя відправляють виключно судді в порядку,
встановленому процесуальними кодексами. Адміністрування суду здійснюють
судді, що займають адміністративні посади (але тільки щодо діяльності,
яку не пов’язано з відправленням правосуддя), посадові особи суду, інші
працівники апарату суду. Посадові особи суду під час здійснення ними
організації роботи суду утворюють адміністративну вертикаль відповідного
суду, що продовжує субординаційний ланцюг судового управління,
розпочатий ДСА України.
Як і інші центральні органи виконавчої влади, ДСА здійснює свої
повноваження відповідно до Конституції України, законів, актів
Президента України, Кабінету Міністрів України, інших
нормативно-правових актів, але, крім цього, враховуючи її особливий
статус, керується й рішеннями з’їзду суддів України та Ради суддів
України.
ДСА очолює Голова, який має заступників. Голову ДСА України призначають
на посаду в такому ж порядку як і іншого керівника центрального органу
виконавчої влади, тобто Президент України за поданням Прем’єр-міністра
України. Але таке подання обов’язково має бути погоджено з Радою суддів
України. Звільнення Голови ДСА України можливе тільки за погодженням з
Радою суддів України чи за рекомендації з’їзду суддів України. Для
призначення та звільнення заступників Голови Закон не вимагає погодження
з Радою суддів України. Начальників територіальних управлінь ДСА
призначає та звільняє Голова ДСА за погодженням з Радою суддів України.
Голова організовує роботу органів ДСА та видає накази й розпорядження з
питань, що належать до його повноважень, і відповідно до ст. 127 ЗУ “Про
судоустрій України”:
1) керує діяльністю державної судової адміністрації, несе персональну
відповідальність за виконання покладених на неї завдань;
2) організовує роботу ДСА України;
3) призначає на посади та звільняє з посад працівників ДСА;
4) затверджує положення про структурні підрозділи ДСА України та
визначає службові обов’язки працівників ДСА України;
5) встановлює посадові оклади працівникам ДСА, присвоює їм ранги
державного службовця відповідно до Закону, застосовує заохочення та
накладає дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства;
6) інформує про діяльність ДСА Раду суддів України;
7) бере участь у підготовці пропозицій до проекту Державного бюджету
України щодо фінансування судової влади;
8) здійснює інші, передбачені законом, повноваження. Голова ДСА України
щорічно звітує перед Радою суддів України про свою діяльність.
ДСА підконтрольна органам суддівського самоврядування. ДСА за
погодженням з Радою суддів України розробляє та затверджує єдині
нормативи фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції, які
переглядають не рідше одного разу на три токи. На підставі нормативів
затверджують кошториси витрат на утримання судів. Рада суддів України
контролює додержання вимог Закону органами ДСА щодо фінансування судів.
Повноваження ДСА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі здійснюють її територіальні органи – територіальні
управління державної судової адміністрації, які очолюють начальники ДСА
України. Територіальні управління ДСА є юридичними особами, мають
печатки із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням,
самостійний баланс і рахунки в установах банку.
Посадові особи ДСА є державними службовцями. На них поширено вимоги,
пов’язані з їх статусом.
При ДСА функціонує державний вищий навчальний заклад – Академія суддів
України, яка відповідно до ст. 129 Закону України “Про судоустрій
України” здійснює підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації
суддів і працівників апарату судів.
Глава 4 НОТАРІАТ В УКРАЇНІ
§ 1. Загальна характеристика та основні завдання нотаріату
У системі правозахисних органів важливе місце належить нотаріату.
Нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на яких
покладено обов’язок засвідчувати права, а також факти, що мають юридичне
значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України
“Про нотаріат”, для надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону).
Діяльність нотаріату спрямовано на охорону й захист прав і законних
інтересів фізичних та юридичних осіб, на запобігання правопорушенням
шляхом правильного й своєчасного вчинення нотаріальних дій.
Предметом нотаріальної діяльності є засвідчення безперечних прав,
безперечних фактів і вчинення інших дій, що випливає з повноважень
нотаріальних органів і посадових осіб, закріплених у Законі України “Про
нотаріат”. У разі виникнення спору про цивільне право нотаріус
зобов’язаний зупинити вчинення нотаріальної дії до розв’язання спірного
питання судом.
Під час здійснення нотаріальної дії виділяють такі стадії нотаріального
провадження:
– подання заяви, її прийняття посадовою особою, перевірка передумов
права на виконання нотаріальних дій і умов їхнього здійснення;
– розгляд заяви по суті;
– здійснення нотаріальної дії;
– оскарження дії нотаріального органу;
– виконання нотаріального акта.
У функціонуванні нотаріату умовно можна виділити загальну частину, в
якій розглядають такі положення, як правова основа діяльності нотаріату,
права й обов’язки нотаріуса тощо, та спеціальну, де основним є
повноваження з вчинення окремих нотаріальних дій. Джерелами
нотаріального права є система нормативних актів, що регулюють ці
правовідносини. Джерелом є також Конституція України, де закріплено
теоретичні положення, які обумовлюють діяльність нотаріату.
2 вересня 1993 року прийнято Закон України “Про нотаріат”. Цим Законом
врегульовано діяльність нотаріату в Україні, визначено, хто може бути
нотаріусом, установлено коло прав і обов’язків нотаріусів. Законом
вперше було передбачено запровадження приватного нотаріату.
Крім цих основних нормативних актів, нотаріуси в своїй діяльності
керуються постановами й розпорядженнями Кабінету Міністрів України,
наказами та інструкціями Міністерства юстиції.
Норми, що регулюють організацію й діяльність нотаріату, становлять
самостійну галузь законодавства. Разом з тим законодавство про нотаріат
тісно пов’язано з такими галузями законодавства, як цивільне, цивільне
процесуальне, шлюбно-сімейне та трудове. Під час здійснення будь-яких
нотаріальних дій нотаріусам доводиться використовувати не лише правила
нотаріального провадження, а й звертатися до норм зазначених галузей
законодавства. Наприклад, засвідчуючи договори купівлі-продажу, заповіт,
видачу свідоцтва про право на спадщину, нотаріус керується нормами
цивільного законодавства, роз’яснює їхній зміст громадянам, які до нього
звернулися. Здійснення нотаріальних дій за кордоном визначено
консульськими конвенціями, міжнародними угодами та договорами, а в
певних випадках можуть бути застосовані норми іноземного законодавства.
Серед загальних положень про нотаріат, закріплених законодавством, можна
виділити ті, що є основою діяльності нотаріусів та інших посадових осіб
нотаріату.
Одним із найважливіших є принцип законності. Він виявляється насамперед
у тому, що нотаріуси й службові особи, які виконують ці функції, діють
згідно з чинним законодавством (ст. 7 Закону).
Разом з тим нотаріуси повинні вимагати додержання законності всіма
громадянами та юридичними особами, які звертаються до них із проханням
виконати певну нотаріальну дію; відмовляти у виконанні дій, що
суперечать закону; не приймати документи, які оформлено з порушеннями
закону або містять відомості, що ганьблять честь і гідність громадян.
Не менш важливим принципом діяльності нотаріату є додержання таємниці
виконуваних нотаріальних дій. Так, у ст. 5 зазначеного Закону прямо
вказано на те, що одним з обов’язків нотаріуса є зберігання в таємниці
відомостей, одержаних ним у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій. Дія
цього принципу має поширюватися не лише на нотаріусів, а й на тих осіб,
які виконують будь-які допоміжні функції і яким стало відомо про суть
вчинюваних нотаріальних дій (наприклад, друкарки, перекладачі).
Саме тому довідки й документи нотаріальні контори та приватні нотаріуси
видають лише тим громадянам, державним установам і організаціям, для
яких або за дорученням яких виконували нотаріальні дії. Довідки стосовно
заповітів можуть бути видані тільки після смерті спадкодавця й тільки в
разі пред’явлення свідоцтва про його смерть. Довідки й документи про
виконувані нотаріальні дії видають також на вимогу (оформлену належним
чином) судових органів, органів прокуратури, слідства, пов’язаних із
кримінальними або цивільними справами, що є в їхньому провадженні.
Останнім часом зростає тенденція до зняття з суду обов’язку сприяти
сторонам у цивільній справі в збиранні доказів. Водночас законодавець
передбачив, що відповідно до ст. 6 Закону України “Про адвокатуру”
адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути
використані як докази в цивільній справі, а також запитувати й
отримувати документи або їх копії, необхідні для виконання доручення
клієнта. Отже, враховуючи зазначене, доцільно було б до ст. 8 Закону
України “Про нотаріат” внести відповідні зміни щодо розширення кола
осіб, які можуть одержувати інформацію стосовно вчинюваних нотаріальних
дій від органів нотаріату.
Важливе значення в діяльності нотаріату має також принцип об’єктивної
істини, тобто обґрунтованості дій нотаріусів та інших посадових осіб,
які виконують нотаріальні дії. Цей принцип передбачає, що підставою для
виконання нотаріальних дій є дійсні обставини, підтверджені необхідними
й достатніми письмовими доказами (документами). Подані матеріали
нотаріус оцінює з погляду їх належності, допустимості та достовірності
(ст. 4 Закону).
Значну роль відіграє принцип національної мови нотаріального діловодства
(ст. 15 Закону). Мову нотаріального діловодства визначено Конституцією
України, законами України “Про нотаріат” та “Про мови” (ст. 20). Якщо
особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою
ведуть діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути
перекладені їй нотаріусом або перекладачем.
§ 2. Структура та повноваження нотаріальних органів
Міністерство юстиції України наділено правом відкривати й ліквідовувати
нотаріальні контори (ст. 17 Закону).
Штати державних нотаріальних контор затверджують управління юстиції Ради
міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій у межах встановленої для державних
нотаріальних контор штатної чисельності та фонду заробітної плати (ч. 2
ст, 17 Закону).
Державна нотаріальна контора є юридичною особою, її очолює завідуючий.
Призначення та звільнення з посади нотаріуса здійснює відповідне
управління юстиції.
За вчинення нотаріальних дій нотаріуси справляють державне мито в
розмірах, установлених Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня
1993 року з наступними змінами та доповненнями.
Державний нотаріус має печатку із зображенням Державного герба України,
найменуванням державної нотаріальної контори та відповідним номером (ст.
22 Закону).
Приватну нотаріальну діяльність реєструють відповідні управління юстиції
за заявою особи, яка має свідоцтво про право на нотаріальну діяльність.
Правила реєстрації приватної нотаріальної діяльності регламентовано
Законом України “Про нотаріат” та Положенням про порядок реєстрації
приватної нотаріальної діяльності, затвердженим наказом Міністерства
юстиції України від 4 березня 1994 року № 10/5. Відповідно до ч. 2 ст.
24 Закону реєстраційне посвідчення видає управління юстиції у 15-денний
строк з моменту подачі заяви. Відмову в реєстрації приватної
нотаріальної діяльності заборонено. Про видане реєстраційне посвідчення
управління юстиції повідомляє податкову інспекцію.
Закон зобов’язує приватного нотаріуса розпочати свою діяльність у
тримісячний термін після отримання реєстраційного посвідчення.
Ігнорування цієї вимоги Закону може зумовити анулювання реєстраційного
посвідчення (ч. 5 ст. 24 Закону).
Анулювання реєстраційного посвідчення та, як наслідок, припинення
приватної нотаріальної діяльності може відбутися також у випадках,
передбачених ст. 30 Закону, а саме:
подання приватним нотаріусом письмового клопотання про припинення своєї
діяльності;
анулювання свідоцтва про право на нотаріальну діяльність;
коли приватний нотаріус не уклав договір службового страхування, не вніс
заставу для забезпечення відшкодування шкоди або не поповнив страхову
заставу до встановленого розміру (шкоду, заподіяну особі внаслідок
незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовують у
повному розмірі – ст. 27 Закону); для забезпечення відшкодування
заподіяної шкоди протягом трьох місяців приватний нотаріус зобов’язаний
укласти з органом страхування договір службового страхування або внести
на спеціальний рахунок у банківську установу страхову заставу; страхову
заставу або страхову суму встановлюють у розмірі стократної мінімальної
заробітної плати (ст. 28 Закону);
якщо приватний нотаріус без поважних причин не виконував своїх
обов’язків протягом трьох місяців і не повідомив про це управління
юстиції;
якщо стан здоров’я тривалий час перешкоджає нотаріальній діяльності.
За вчинення нотаріальних дій приватні нотаріуси справляють плату, розмір
якої встановлюють за домовленістю сторін (ст. 31 Закону). З доходу
приватного нотаріуса справляють прибутковий податок за ставками,
встановленими чинним законодавством (ст. 32 Закону). Відповідно до ст.
37 Закону України “Про нотаріат” та Інструкції про порядок вчинення
нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських,
селищних, міських рад народних депутатів України від 25 серпня 1994 року
№ 22/5 у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові
особи можуть вчиняти певні нотаріальні дії.
Згідно з п. 2 Інструкції нотаріальні дії можуть здійснювати лише ті
посадові особи, на яких рішенням виконавчого комітету відповідної ради
народних депутатів покладено вчинення цих дій.
Посадові особи виконавчих комітетів, які вчиняють нотаріальні дії,
зобов’язані додержуватися таємниці цих дій.
Посадові особи зобов’язані сприяти громадянам, підприємствам і
організаціям у здійсненні їхніх прав і захисті законних інтересів,
роз’яснювати права та обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних
нотаріальних дій для того, щоб юридичну необізнаність не могли
використовувати їм на шкоду (п. 5 Інструкції).
Організацію й порядок вчинення нотаріальних дій консульськими установами
України регламентовано Законом України “Про нотаріат”, Консульським
статутом України та ін.
Організацію роботи державних нотаріальних архівів регулює Закон України
“Про нотаріат” і Положення про державний нотаріальний архів, затверджене
наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 1994 року № 8/5.
Відповідно до згаданих Закону (ст. 23) та Положення (п. 1.1) державні
нотаріальні архіви засновують у обласних центрах, містах Києві,
Севастополі та Сімферополі для тимчасового (до 75 років)
централізованого зберігання та використання нотаріальних документів,
передачі їх у відповідний державний архів, надання методичної та
практичної допомоги фондоутворювачам у вдосконаленні роботи з
документами.
Фондоутворювачами є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси,
посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад
народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, та посадові особи, що
посвідчують заповіти й доручення, прирівняні до нотаріально засвідчених.
Архів створює та ліквідує Міністерство юстиції України. Він є юридичною
особою, має свою печатку та найменування.
Сукупність нотаріальних дій, які згідно з чинним законодавством мають
виконувати нотаріальні органи, становить компетенцію нотаріату.
Нотаріальні дії, відповідно до їхньої спрямованості, класифікують таким
чином:
дії з засвідчення безспірного факту;
дії з засвідчення безспірного права;
дії з надання виконавчої сили борговим і платіжним документам;
захисні нотаріальні дії.
Наявне загальне правило, відповідно до якого нотаріальні дії може
вчиняти будь-який нотаріус на всій території України, за винятком
випадків, передбачених статтями 9, 36, 55, 60, 70-73, 85,93 та 103
Закону України “Про нотаріат”. Наприклад, нотаріус і посадова особа
виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради народних
депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не можуть вчиняти нотаріальні
дії на своє ім’я й від свого імені, на ім’я та від імені свого чоловіка
чи своєї дружини, їхніх і своїх родичів (батька, дітей, онуків, діда,
баби, братів, сестер), а також на ім’я й від імені працівників даної
нотаріальної контори, працівників, які перебувають у трудових відносинах
із приватним нотаріусом, або працівників цього виконавчого комітету.
Посадові особи виконавчих комітетів не мають права вчиняти нотаріальні
дії також на ім’я й від імені виконавчого комітету. У зазначених
випадках нотаріальні дії вчиняють у будь-якій іншій державній
нотаріальній конторі, в приватного нотаріуса. Посадові особи не можуть
засвідчувати заповіти й доручення на своє ім’я та від свого імені, на
ім’я та від імені свого чоловіка або своєї дружини, її і своїх близьких
родичів.
Нотаріальні та прирівняні до них дії, вчинені з порушенням установлених
ст. 9 Закону правил, є нечинними.
Закон України “Про нотаріат” визначає компетенцію державних нотаріальних
контор.
У державних нотаріальних конторах вчиняють такі нотаріальні дії (ст. 34
Закону):
засвідчують угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти та
ін.);
вживають заходів щодо охорони спадкового майна;
видають свідоцтва про право на спадщину;
видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні
подружжя;
видають свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів;
видають дублікати документів, що зберігаються в справах нотаріальної
контори;
накладають заборону відчуження житлового будинку, квартири, дачі,
садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
засвідчують вірність копій документів і виписок з них тощо. Разом з тим
слід враховувати, що Указом Президента України “Про врегулювання
діяльності нотаріату в Україні” від 23 серпня 1998 року було фактично
розширено компетенцію приватних нотаріусів, при цьому не змінюючи
відповідних норм Закону України “Про нотаріат”. Відтепер із компетенції
приватних нотаріусів виключено лише такі нотаріальні дії:
видача свідоцтва про право на спадщину;
вжиття заходів щодо охорони спадщини майна. Слід погодитися з авторами,
які вважають, що неоднозначне розв’язано питання про право приватного
нотаріуса засвідчувати справжність підпису батьків, опікунів
(піклувальників) на заявах про згоду на усиновлення. Закон України “Про
нотаріат” (ст. 37) передбачає, що в населених пунктах, де немає
державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських,
селищних, міських рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії:
1) засвідчують заповіти;
2) засвідчують доручення;
3) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;
4) засвідчують справжність підпису на документах. Посадові особи не
мають права оформляти документи, призначені для дії за кордоном.
Відповідно до ст. 38 Закону України “Про нотаріат” нотаріальні дії за
кордоном виконують консульські установи України. Безпосередньо
нотаріальні дії виконують консули та консульські агенти.
Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від
2 квітня 1994 року, встановлює, що основним завданням консульських
установ України є захист економічних і правових інтересів держави,
громадян України та юридичних осіб.
Консульський статут передбачає низку уточнень щодо деяких дій.
Наприклад, відповідно до ст. 44 Статуту консул повинен вживати заходів
щодо спадкового майна, реалізувати це майно, якщо воно не підлягає
тривалому зберіганню; приймати спадкове майно для передачі спадкоємцям,
що перебувають на території України, приймати на зберігання гроші,
цінності, цінні папери, документи громадян України.
Згідно зі ст. 44 Консульського статуту консули, одержавши повідомлення
від капітанів морських торговельних суден про загибель або пошкодження
вантажів, повинні скласти акт про морський протест, а в разі аварії,
вимушеної посадки або іншої пригоди з цивільним повітряним судном
України вони вживають заходів щодо зберігання доказів; таких самих
заходів вживають, коли йдеться про засоби автомобільного, залізничного
транспорту та суден річкового флоту.
За консулом закріплено право без спеціальної довіреності представляти в
установах, у тому числі й нотаріальних, держави перебування громадян
України, які відсутні або не мають можливості особисто захищати свої
інтереси з будь-яких причин. Захист прав відбувається до моменту
призначення особою представника або до початку ведення справ особисто.
У ст. 51 Консульського статуту закріплено правило, яке зобов’язує
консула, якщо йому стане відомо про відкриття спадщини на користь
громадян, що проживають в Україні, повідомити про це МЗС України.
Слід зазначити, що вчиняючи нотаріальні дії, передбачені ст. 38 Закону
України “Про нотаріат”, консули додержуються тих самих принципів і
правил вчинення нотаріальних дій, які встановлено законодавством для
нотаріальних органів, що діють на території України.
Крім перерахованих вище, згідно зі ст. 40 Закону України “Про нотаріат”
до нотаріально засвідчених прирівнюють заповіти та доручення, засвідчені
посадовими особами певних організацій за обставин, коли поблизу немає
нотаріуса й разом з тим виникає потреба у вчиненні таких дій.
Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, санаторіях
або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, прирівнюють до
нотаріально засвідчених, якщо їх засвідчено головними лікарями, їхніми
заступниками по медичній частині або черговими лікарями зазначених
будинків для престарілих та інвалідів.
Право засвідчувати заповіти надано капітанам морських суден або суден
внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, а також
начальникам експедицій стосовно заповітів громадян, які перебувають у
плаванні або експедиції.
Засвідчувати заповіти та доручення мають право начальники
військово-лікувальних закладів, шпиталів, санаторіїв, їхні заступники по
медичній частині, старші й чергові лікарі стосовно громадян, які
перебувають на лікуванні в цих закладах.
Заповіти та доручення військовослужбовців, а також робітників і
службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців у
пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і
військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор,
приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що вчиняють нотаріальні
дії, можуть засвідчувати командири (начальники) цих частин, з’єднань,
установ і закладів.
Начальники місць позбавлення волі мають право засвідчувати заповіти та
доручення осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі.
§ 3. Статус, правовий і соціальний захист нотаріусів
Нотаріус (від лат. писар, секретар) – посадова особа, яка вчиняє
нотаріальні дії.
Хто має право на нотаріальну діяльність? Відповідно до ст. 3 Закону
України “Про нотаріат” нотаріусом може бути громадянин України, який має
вищу юридичну освіту, пройшов стажування протягом шести місяців у
державній нотаріальній конторі або в приватного нотаріуса, склав
кваліфікаційний іспит і одержав свідоцтво про право займатися
нотаріальною діяльністю.
Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.
Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних і
громадських підприємств та організацій, займатися підприємницькою й
посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, за
винятком викладацької і наукової.
За Законом України “Про нотаріат” (ст. 4) нотаріус має право:
вимагати від підприємств, установ і організацій відомості та документи,
необхідні для вчинення нотаріальних дій;
складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів і виписки з
них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних дій і
консультації правового характеру.
Чинним законодавством нотаріусу можуть бути надані й інші права.
Обов’язки нотаріуса:
здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до закону й даної ним
присяги;
сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні
їхніх прав, захищати їхні законні інтереси, роз’яснювати права та
обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для
того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;
зберігати в таємниці відомості, одержані під час вчинення нотаріальних
дій;
відмовляти у вчиненні нотаріальної дії у разі її невідповідності
законодавству України або міжнародним договорам.
Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір
займатися нотаріальною діяльністю, при управліннях юстиції Ради
міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій утворюють
кваліфікаційну комісію нотаріату, Положення про яку затверджує
Міністерство юстиції (ст. 10 Закону України “Про нотаріат”). Положення
про кваліфікаційну комісію нотаріату затверджено наказом Міністерства
юстиції України від 28 грудня 1993 року № 22/5 зі змінами, внесеними
згідно з наказом Мін’юсту від 25 грудня 1997 року № 89/5. Це Положення
регламентує статус, завдання та функції кваліфікаційної комісії
нотаріату.
Повноваження кваліфікаційної комісії (п. 12 Положення):
розглядає заяви осіб і проводить конкурсний відбір для визначення
професійного рівня осіб, які мають намір займатися нотаріальною
діяльністю;
зараховує до резерву на заміщення посади стажиста;
визначає керівника стажування;
допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання кваліфікаційного
іспиту;
приймає кваліфікаційний іспит;
приймає рішення про можливість чи неможливість допуску особи до
нотаріальної діяльності.
При Міністерстві юстиції України створено Вищу кваліфікаційну комісію
нотаріату, її діяльність регламентовано Положенням про Вищу
кваліфікаційну комісію нотаріату, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 22 лютого 1994 року № 114 з наступними змінами,
внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1998 року
№ 1640.
Основним завданням комісії є розгляд скарг на рішення кваліфікаційних
комісій нотаріату, тому комісія:
розглядає скарги на рішення кваліфікаційних комісій нотаріату про
відмову в допуску особи до нотаріальної діяльності;
розв’язує питання про можливість складання повторного кваліфікаційного
іспиту комісії особою, яка подала скаргу;
розробляє й затверджує програму та порядок складання кваліфікаційних
іспитів особами, які виявили намір займатися нотаріальною діяльністю (п.
10 Положення).
На підставі рішення кваліфікаційної комісії нотаріату Міністерство
юстиції України видає свідоцтво про право на здійснення нотаріальної
діяльності (ст. 11 Закону України “Про нотаріат”).
Відмову у видачі свідоцтва може бути оскаржено до суду в місячний термін
з дня її одержання (ч. 2 ст. 11 Закону).
Кабінет Міністрів України встановлює розмір плати, яку вносять за видачу
свідоцтва про право на здійснення нотаріальної діяльності. Міністерство
юстиції може анулювати свідоцтво про право на здійснення нотаріальної
діяльності (ст. 12 Закону);
1) з власної ініціативи нотаріуса;
2) за поданням Міністерства юстиції Автономної Республіки Крим,
обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій
у випадках:
а) втрати громадянства України або виїзду за межі України на постійне
проживання;
б) винесення щодо нотаріуса обвинувального вироку суду, який набрав
чинності;
в) винесення ухвали про застосування щодо нотаріуса примусових заходів
медичного характеру, що набрала законної сили;
г) винесення постанови про припинення щодо нотаріуса кримінальної справи
з нереабілітуючих підстав;
д) винесення рішення суду, що набрало законної сили, про обмеження
дієздатності особи, яка виконує обов’язки нотаріуса, визнання її
недієздатною або безвісно відсутньою, оголошення її померлою;
е) неодноразового порушення нотаріусом чинного законодавства при
вчиненні нотаріальних дій або грубого порушення закону, яке завдало
шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян;
є) невідповідності нотаріуса посаді, яку він обіймає, внаслідок стану
здоров’я, що перешкоджає нотаріальній діяльності.
Рішення про анулювання свідоцтва про право на здійснення нотаріальної
діяльності може бути оскаржено до суду в місячний термін з дня його
одержання.
Для захисту соціальних і професійних прав нотаріуси можуть об’єднуватися
в загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації. В Україні існує
Нотаріальна палата, яка захищає професійні інтереси нотаріусів.
Об’єднання нотаріусів здійснюють методичну та видавничу роботу, можуть
створювати спеціальні фонди й діють відповідно до своїх статутів.
Глава 5 АДВОКАТУРА В УКРАЇНІ
§ 1. Загальна характеристика адвокатської діяльності
Конституція України кожному гарантує право захищати свої права й свободи
від порушень і протиправних посягань шляхом оскарження в суді рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб.
Стаття 59 Конституції України проголошує наявність в Україні одного з
найважливіших правових інститутів – адвокатури, основними завданнями
якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання
правової допомоги. Значною мірою за станом адвокатури й ставленням до
неї держави судять про демократичність самої держави.
Престиж адвоката та ефективність його діяльності безпосередньо залежать
від становища людини в суспільстві й державі, від ставлення до
фундаментальних принципів демократії, законності, верховенства права.
У будь-якому правовому суспільстві адвокату належить особлива роль. Він
має діяти не тільки в інтересах клієнта, а й у інтересах права в цілому.
Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по
запобіганню злочинам, що відбувся в серпні 1990 року, вказують на
особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яку має поважати й
гарантувати уряд під час розробки національного законодавства та його
застосування як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами
законодавчої та виконавчої влади й суспільством у цілому.
Після здобуття Україною незалежності в українському законодавстві
зроблено перші кроки на шляху створення самостійної, незалежної
адвокатури. 19 грудня 1992 року був прийнятий Закон України “Про
адвокатуру”, за яким адвокатуру в Україні визначено як добровільне
професійне громадське об’єднання, покликане згідно з Конституцією
України сприяти захистові прав, свобод і представляти законні інтереси
громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб,
подавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону).
Законом України “Про адвокатуру” передбачено, що адвокатом може бути
громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за фахом
юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні
іспити, має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та
прийняв Присягу адвоката України.
Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті,
органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління.
Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.
Без допомоги адвоката чи фахівця в галузі права заслухати складну справу
в суді досить важко. Адже тягар доказування в цивільних справах, захист
у кримінальному судочинстві покладено на самі сторони, на їхніх
представників і захисників, функції яких найчастіше здійснюють адвокати.
Щоб це відбулося на високому професійному рівні, Законом України “Про
адвокатуру” та Правилами адвокатської етики (схвалені Вищою
кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1
жовтня 1999 року) чітко регламентовано права й обов’язки адвоката.
Наприклад, адвокат має право: представляти й захищати права та інтереси
громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням у всіх органах,
підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить
розв’язання відповідних питань; збирати відомості про факти, які можуть
бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних
справах і справах про адміністративні правопорушення, зокрема запитувати
й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ,
організацій та об’єднань, а від громадян – за їхньою згодою,
ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з
необхідними для виконання доручення документами й матеріалами, за
винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати письмові
висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;
застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного
законодавства; доповідати клопотання й скарги на прийомі в посадових
осіб і відповідно до Закону одержувати від них письмові вмотивовані
відповіді на ці клопотання й скарги; бути присутнім під час розгляду
своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати
пояснення щодо суті клопотань і скарг. Вагомого значення в підвищенні
якості правової допомоги й зміцненні ролі адвоката набуває Указ
Президента України “Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи
адвокатури” від 30 вересня 1999 року № 1240/99. Відповідно до п. 9 Указу
органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, керівники
підприємств, установ і організацій повинні сприяти реалізації права
адвокатів збирати відомості про факти, які можуть бути використані як
докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про
адміністративні правопорушення, подавати безплатно відповідні відомості
та копії документів на запити адвокатів і адвокатських об’єднань у
справах, що перебувають у їхньому провадженні.
Під час здійснення професійної діяльності адвокат зобов’язаний неухильно
додержуватися вимог чинного законодавства, використовувати всі
передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та
юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду
особі, в інтересах якої прийняв доручення. Законом України “Про
адвокатуру” передбачено й інші обов’язки адвоката.
Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства
закону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіденційності (ст. 4
Закону). Принципи адвокатської діяльності глибше розкрито в Правилах
адвокатської етики.
Принцип незалежності адвокатської діяльності полягає в забезпеченні
таких умов виконання професійних прав і обов’язків адвоката, які б
забезпечували його свободу від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи
втручання в його діяльність, зокрема з боку державних органів, а також
від впливу своїх особистих інтересів. Адвокат зобов’язаний не допускати
в своїй професійній діяльності компромісів, які б применшували його
незалежність, з метою догодити суду, іншим державним органам, третім
особам або клієнту, якщо такі компроміси розходяться із законними
інтересами клієнта й перешкоджають належному наданню йому правової
допомоги.
Адвокат не повинен займатися іншою діяльністю, яка б ставила його в
юридичну, матеріальну або моральну залежність від інших осіб,
підпорядковувала б його вказівкам або правилам, які можуть суперечити
нормам чинного законодавства про адвокатуру.
Адвокат не повинен під час виконання доручення клієнта керуватися
вказівками інших осіб щодо змісту, форм, методів, послідовності й часу
здійснення його професійних прав і обов’язків, якщо вони суперечать його
власному уявленню про оптимальний варіант виконання доручення клієнта.
Сутність принципу додержання законності в діяльності адвоката полягає в
тому, що він зобов’язаний не порушувати чинного законодавства України,
сприяти утвердженню й практичній реалізації принципів верховенства права
та законності, вживати всі свої знання та професійну майстерність для
належного захисту й представництва прав і законних інтересів громадян і
юридичних осіб. Адвокат не може давати клієнту поради, свідомо
спрямовані на полегшення вчинення правопорушень, або іншим чином умисно
сприяти їх вчиненню.
Адвокат не має права в своїй професійній діяльності вдаватися до засобів
і методів, що суперечать чинному законодавству.
У своєму приватному житті адвокат також зобов’язаний додержуватися
закону, не вчиняти правопорушень і умисно не сприяти вчиненню їх.
Додержання принципу конфіденційності є необхідною та найважливішою
передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких
неможливо належне надання правової допомоги. Отже, збереження
конфіденційності будь-якої інформації, отриманої адвокатом від клієнта,
а також про клієнта або інших осіб у процесі здійснення адвокатської
діяльності, є правом адвоката у відносинах з усіма суб’єктами права, які
можуть вимагати розголошення такої інформації, та обов’язком щодо
клієнта й тих осіб, кого ця інформація стосується.
Конфіденційність певної інформації, яку охороняють правила ст. 4 Закону
України “Про адвокатуру” може бути скасована тільки особою,
заінтересованою в її додержанні (або спадкоємцями такої фізичної особи
чи правонаступниками юридичної особи), в письмовій або іншій
зафіксованій формі.
Адвокат не відповідає за порушення цього принципу в разі допиту його в
установленому законом порядку як свідка щодо обставин, які виходять за
межі предмета адвокатської таємниці, визначеного чинним законодавством,
хоч і охопленого предметом конфіденційної інформації.
Розголошення відомостей, що становлять адвокатську таємницю, заборонено
за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання,
досудового слідства й суду допитати адвоката про обставини, що є
адвокатською таємницею.
Адвокат (адвокатське об’єднання) зобов’язаний забезпечити такі умови
зберігання документів, переданих йому клієнтом, адвокатських досьє та
інших матеріалів, що є в його розпорядженні й містять конфіденційну
інформацію, які розумно виключають доступ до них сторонніх осіб.
Принцип конфіденційності тісно пов’язаний з принципом адвокатської
таємниці. Адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом
адвокатської таємниці є питання, з яких громадяни або юридична особа
зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших
відомостей, одержаних адвокатом під час здійснення своїх професійних
обов’язків. Дані досудового слідства, що стали відомі адвокатові в
зв’язку з виконанням ним своїх професійних обов’язків, можуть бути
розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні в
розголошенні відомостей досудового слідства, несуть відповідальність
згідно з чинним законодавством. Адвокату, помічникові адвоката,
посадовим особам адвокатських об’єднань заборонено розголошувати
відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, й
використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.
Гарантії адвокатської діяльності. Професійні права, честь і гідність
адвоката охороняє закон. Заборонено будь-яке втручання в адвокатську
діяльність, вимагати від адвоката, його помічника, посадових осіб і
технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять
адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як
свідки.
Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають
оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди Заборонено
прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з
оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального прокурора
України, його заступників, прокурорів Автономної Республіки Крим,
області, міста Києва.
Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а
також винесено окрему ухвалу суду щодо правової позиції адвоката в
справі.
Адвокату гарантовано рівність прав з іншими учасниками процесу.
Кримінальну справу проти адвоката може порушити тільки Генеральний
прокурор України, його заступники, прокурори Автономної Республіки Крим,
області, міста Києва. Адвоката не можна притягти до кримінальної,
матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням
у зв’язку з поданням юридичної допомоги громадянам і організаціям згідно
з законом.
§ 2. Організаційні засади діяльності адвокатури
Діяльність адвокатури регламентовано Конституцією України, Законом
України “Про адвокатуру”, іншими законодавчими актами України та
статутами адвокатських об’єднань (ст. 3 Закону).
Відповідно до Закону України “Про адвокатуру” адвокат має право
займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє
адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії,
адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об’єднання, які діють
відповідно до закону та статутів адвокатських об’єднань.
Закон України “Про адвокатуру” закріплює, що адвокатські об’єднання
діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та
гласності. Реєстрацію адвокатських об’єднань проводять у Міністерстві
юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Адвокатські об’єднання письмово повідомляють місцеві органи влади про
свою реєстрацію, а адвокати – про одержання свідоцтва на право займатися
адвокатською діяльністю.
Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських
об’єднань, структуру, штати, функції, порядок витрачання коштів, права
та обов’язки керівних органів, порядок їхнього обрання та інші питання,
що належать до їхньої діяльності, регулює статут відповідного
об’єднання.
Адвокатські бюро, колегії, контори та інші адвокатські об’єднання є
юридичними особами. Адвокати й адвокатські об’єднання відкривають
розрахунковий рахунок та інші рахунки в банках на території України, а у
встановленому чинним законодавством порядку – й у іноземних банках;
можуть мати печатку та штампи зі своїм найменуванням.
Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися
адвокатською діяльністю, розв’язання питань про дисциплінарну
відповідальність адвокатів у Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі створюють строком натри роки
кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури. Порядок організації та
діяльності такої комісії визначають Положенням про
кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, затвердженим Указом
Президента України від 5 травня 1993 року № 155/93″. Формування
кваліфікаційно-дисциплінарних комісій і організаційне забезпечення
їхньої діяльності здійснюють відповідно Рада міністрів Автономної
Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міські ради.
Комісію очолює голова, якого обирають більшістю голосів від загальної
кількості членів комісії таємним голосуванням і на альтернативній основі
з числа членів палат на першому засіданні комісії.
Заступниками голови кваліфікаційно-дисциплінарної комісії за посадою є
голови палат комісії.
Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія діє в складі двох палат –
атестаційної та дисциплінарної.
Атестаційну палату створюють у складі 11 членів.
До неї входять 4 адвокати, 4 судді, по одному представникові від
відповідної міської ради, Головного управлінні юстиції Міністерства
юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та
Севастопольського міського управління юстиції, відділення Спілки
адвокатів України (п. 8 Положення).
Дисциплінарна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комісії складається з
9 членів. До неї входять 5 адвокатів, 2 судді, по одному представникові
відповідно від Головного управління юстиції Міністерства юстиції України
в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського
міського управління юстиції, відділення Спілки адвокатів України (п. 9
Положення).
За своїми повноваженнями атестаційна палата: розглядає заяви осіб, які
мають намір займатися адвокатською діяльністю та допускає їх або
відмовляє в допуску до складання кваліфікаційних іспитів; приймає
кваліфікаційні іспити; ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі
свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Дисциплінарна палата має право розглядати скарги громадян, окремі ухвали
судів, постанови судів, постанови або подання слідчих органів, голови
кваліфікаційно-дисциплінарної комісії або її членів, заяви адвокатських
об’єднань, підприємств, установ, організацій на дії адвокатів. Вона може
розв’язувати питання про притягнення адвоката до дисциплінарної
відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи, приймає
рішення про застосування дисциплінарного стягнення або про відмову в
притягненні адвоката до дисциплінарної відповідальності; узагальнює
дисциплінарну практику палати.
Рішення про відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю або про притягнення адвоката до дисциплінарної
відповідальності можуть бути оскаржені до Вищої кваліфікаційної комісії
адвокатури.
Порядок діяльності Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури регулює
Положення, затверджене Указом Президента України від 5 травня 1999 року
№ 155/93.
Відповідно до Закону України “Про адвокатуру” та Положення Вищу
кваліфікаційну комісію адвокатури утворюють при Кабінеті Міністрів
України. о” Строк повноважень комісії становить 3 роки.
Утворюють Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури з представників від
кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду
України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.
Відповідно до Закону України “Про адвокатуру” та п. 10 Положення Вища
кваліфікаційна комісія адвокатури:
– розглядає скарги: на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій
адвокатури або їхніх палат про відмову в допуску до кваліфікаційних
іспитів, відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю, про анулювання рішення атестаційної палати про видачу
свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, розглядає скарги
про накладення на адвоката дисциплінарного стягнення, про припинення
адвокатської діяльності та анулювання свідоцтва про право на заняття
адвокатською діяльністю;
– розробляє та затверджує програми й порядок складання кваліфікаційних
іспитів особами, які виявили намір займатися адвокатською діяльністю,
порядок видачі та анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю;
– здійснює контроль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій
адвокатури, аналізує практику застосування ними Закону України “Про
адвокатуру”, Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію
адвокатури, актів, прийнятих Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури,
розробляє й здійснює заходи щодо поліпшення роботи цих комісій;
– схвалює Правила адвокатської етики;
– встановлює порядок здійснення контролю за додержанням адвокатами
зобов’язань, що випливають із Присяги адвоката України, актів
законодавства України, Правил адвокатської етики, порядок організації та
проведення перевірок, передбачених п. 18 Положення про
кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури;
– затверджує Положення про Єдиний реєстр адвокатів України, складає,
веде й систематично оприлюднює цей Реєстр;
– затверджує зразок ордера, який адвокат використовує для підтвердження
своїх повноважень і представництва або захисту клієнта;
– виготовляє за встановленим зразком бланки свідоцтва про право на
заняття адвокатською діяльністю;
– встановлює порядок і форми підвищення кваліфікації адвокатів і
координує роботу кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури з цих
питань;
– вживає заходів щодо усунення порушень вимог несумісності адвокатської
діяльності з іншими видами роботи та причин і умов, що сприяли вчиненню
інших порушень законодавства.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури в межах своїх повноважень приймає
або затверджує положення, рекомендації, роз’яснення, рішення,
обов’язкові для виконання кваліфікаційно-дисциплінарними комісіями
адвокатури, адвокатами та адвокатськими об’єднаннями, на яких поширено
їх дію.
Сильна, незалежна адвокатура, завдання якої визначено в Конституції
України, можлива лише за умов існування єдиної професійної організації
адвокатів. Про створення такої ще в 1994 році заявила Спілка адвокатів,
і цю ініціативу було підтримано адвокатами. На створенні професійної
всеукраїнської організації адвокатів наполягала й Рада Європи, а Україна
під час вступу до цієї поважної організації дала зобов’язання утворити
професійну асоціацію адвокатів, але не виконала його до цього часу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
