.

Лук\’янець Д.М. 2001 – інститут адміністративної відповідальності (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 9765
Скачать документ

Лук’янець Д.М. 2001 – інститут адміністративної відповідальності

ПЕРЕДМОВА

Серед великої кількості правових інститутів навряд чи знайдеться багато
таких, які б торкались Інтересів переважної більшості людей. Одним із
них є інститут адміністративної відповідальності. Вже в 1995 р.
кількість осіб, яких було притягнуто до адміністративної
відповідальності, сягнула 20 мільйонів і нині продовжує стрімко
зростати. В ході адміністративно-правової реформи реформуванню інституту
адміністративної відповідальності відведено важливе місце, але сьогодні
юридична наука, на жаль, приділяє недостатню увагу цьому інститутові.

Адміністративна відповідальність є важливим інструментом державного
управління. І майже неможливо виділити сферу, де б вона не
застосовувалася. Проте існує багато проблем, які потребують свого
якнайскорішого вирішення. До таких можна віднести проблему реального
забезпечення прав осіб, які притягуються до адміністративної
відповідальності, проблеми ефективності заходів адміністративної
відповідальності та забезпечення виконання адміністративних стягнень І
багато інших. Потребує наукового обгрунтування адміністративна
відповідальність юридичних осіб і на цій основі — побудова її принципів
і засад.

Нагальною потребою є систематизація законодавства про адміністративну
відповідальність, а цей процес неможливий без відповідного наукового
забезпечення. Обговорення проекту нового Кодексу України про
адміністративні проступки, розробленого робочою групою під керівництвом
заступника голови Верховного Суду України В.С.Стефанюка, що відбулося у
березні 2000 р. в Київському регіональному центрі Академії правових наук
України, показало, що значні позитивні кроки в напрямі створення
гармонійного кодифікованого закону про адміністративну відповідальність
уже зроблено, але певні моменти потребують додаткового опрацювання і
особливо — в частині відповідальності юридичних осіб-

Процес реформування законодавства про адміністративну відповідальність
потребує якісно’нових поглядів на зміст цього Інституту та його місце в
механізмі державного управління. Необхідно позбутися застарілих
ідеологічних догм. які тривалий час справляли вплив

на розвиток ць саме — адміністративних стягнень”40. На думку 1.0.. Ґалаґана, “під
адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування у
встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами
адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях
адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних
проступків, що містять державний і громадський осуд, засудженая їх особи
і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках,
які вони зобов’язані виконати, і переслідують ЦІЛІ їх покарання,
виправлення І перевиховання, а також охорони суспільних відносин у сфері
радянського державного управління”41- Г-П. Бондаренко вважає, що
“адміністративна відповідальність — це форма реагування держави на
правопорушення, яке виявляється в застосуванні повноважними державними
органами, службовими особами, громадськістю до виннрї особи
адміністративних санкцій у межах І порядку, встановлених законодавством;
це обов’язок правопорушника звітувати за свою протиправну поведінку і
зазнавати за неї несприятливих наслідків, передбачених санкцією правової
норми”42. С.Т.Гончарук зазначає, що:

“адміністративна відповідальність як різновид правової відповідальності
— це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі ЇЇ
компетентних органів на відповідну категорію протиправ

них проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою
особи, які скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед
повноважними державними органами за свої неправомірні дії і понести за
це адміністративні стягнення в установленому законом порядку”43

Іноді у спеціальній літературі зустрічаються досить незвичні визначення
поняття адміністративної відповідальності. Так, наприклад, російський
дослідник А.Б.Агапов пропонує таке визначення: “Адміністративна
відповідальність є різновидом правової відповідальності. суб’єктами якої
є Російська Федерація, ЇЇ регіони, уповноважені ними юридичні особи —
органи виконавчої І законодавчої влади, суди, наділені повноваженнями у
сфері адміністративного правосуддя. посадові особи вказаних органів, а
також фізичні особи”44. Уявляється, що таке визначення є методологічно
неправильним, оскільки воно містить у собі тільки одну ознаку —
суб’єкта, який здійснює притягнення до адміністративної
БІдповІдальності.

У багатьох роботах, що тим чи іншим чином стосуються питань

адміністративної відповідальності, автори (Ю.М.Козлов45, Л.В.коде- . \
. ‘ . – ….

валь- та ін.) взагалі не наводять поняття адміністративної
відповідальності, констатуючи той факт. що адміністративна
відповідальність є різновидом юридичної, і виділяючи характерні ознаки
цього виду відповідальності- Але на відміну від, наприклад, кримінальної
або дисциплінарної відповідальності, для практики важливою є розробка і
запровадження саме законодавчого визначення адміністративної
відповідальності. Це обумовлено, насамперед, тим, що у статті 2 Кодексу
України про адміністративні правопорушення зазначено, що положення цього
Кодексу поширюються і на адміністративні правопорушення,
відповідальність за які передбачена законодавством. ще не включеним до
Кодексу. У свою чергу, однією з ознак адміністративного правопорушення
(проступку), що випливає з положень статті 9 КУпАП, є передбаченість за
нього адміністративної відповідальності. Отже, для того, щоб застосувати
положення КУпАП за межами цього Кодексу, необхідно мати законодавче
визначення адміністративної відповідальності, яке має відображати
сутність цього правового явища і містити в собі необхідні та достатні
класифікаційні ознаки цього виду юридичної відповідальності.

Як справедливо відзначає К.С.Бєльський, наукові визначення відіграють
велику роль у правознавстві і практичному житті. Вони мають важливе
теоретичне значення у процесі пізнання даної конкретної галузі права,
створення постійного капіталу галузі правознавства- Водночас практика
показує, що для того, аби поняття використовувалось у суспільстві
ефективно, запам’ятовувалось людьми, ставало часткою їх правосвідомості,
йому потрібно дати визначення у законодавчому акті. Визначення розвиває
поняття, розгортає його

зміст, вводить у саму його суть. Це — коротке пояснення, що має найвищу
якісну цінність. Коротко розкриваючи сутність правового явища у ввідній
частині нормативного акта, вони потім дають змогу законодавцю більш
точно І вільно формулювати правові норми 47

У літературі при класифікації юридичної відповідальності адміністративна
відповідальність виділяється як окремий вид юридичної відповідальності
за різноманітними підставами. Найбільшого поширення отримав розподіл
видів юридичної відповідальності за галузевою ознакою. За цією підставою
розрізняють кримінальну відповідальність, адміністративну,
цивільно-правову, дисциплінарну і матеріальну48. Однак, як вважає 0-Е.
Лейст, “цей поділ не співпадає з галузевою структурою права вже з тієї
причини, що видів відповідальності менше, ніж галузей права, причому за
порушення норм права різних галузей може застосовуватися
відповідальність одного й того самого виду. Галузева класифікація не
пояснює також, чому в межах однієї’ галузі права можуть Існувати різні
види відповідальності, і навпаки, нормами різних галузей права
регулюється здійснення одного виду відповідальності”49.

На такі ж види юридична відповідальність поділяється відповідно до видів
правопорушень60- Кримінальна відповідальність настає за злочини,
адміністративна — за адміністративні правопорушення, дисциплінарна — за
дисциплінарні проступки і т.ін. На нашу думку, така класифікація не
зовсім коректна.

Так, у статті 9 КпАП України вказано, що адміністративним
правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або
необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або
громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободу громадян,
на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено
адміністративну відповідальність. Тобто визначення самої підстави
класифікації дано через вид відповідальності (іает рег ігіет). Має місце
замкнене коло. Крім того, з цього положення КУпАП можна зробити
висновок, що адміністративна відповідальність може наставати не лише за
адміністративні правопорушення, а й за іншими підставами-

Отже, визначення адміністративної відповідальності як відповідальності,
яка застосовується за вчинення адміністративних правопорушень, не може
бути визнано правильним і взагалі є очевидним, що виділяти
адміністративну відповідальність серед інших видів юридичної
відповідальності за однією ознакою (галузь права чи підстава
відповідальності) неможливо.

О.Е. Лейст звертав увагу на такі положення, розроблені логікою:

перша вимога якісної класифікації полягає в тому, щоб пункти схожості,
на підставі яких ми складаємо класи, були важливі в практичному
відношенні. Друга вимога якісної класифікації полягає в

тому, щоб вона давала нам можливість зробити найбільше тверджень- Та
класифікація найкраща, в якій предмети подібні один до одного за якомога
більшою кількістю ознак51. Використовуючи цей підхід, спробуємо виділити
найважливіші: ознаки, властиві саме для адміністративної
відповідальності.

Мабуть, буде правильним визначення вищезгаданих ознак проводити через
порівняння адміністративної відповідальності з Іншими загальновідомими
видами відповідальності.

Найбільш вдало вважаємо розглядати цей вид відповідальності через
нормативну конструкцію, під якою розуміється комплекс норм матеріального
І процесуального права, що визначають санкцію та Інші заходи примусу,
які підлягають застосуванню у випадку правопорушення, порядок і
послідовність застосування і реалізації цих заходів, а рівно норм, що
визначають права особи, яка притягується до відповідальності52.

Виходячи з поділу санкцій на правовідновлювальні і штрафні (каральні), в
межах загального поняття юридичної відповідальності розрізняють дві ЇЇ
основні конструкції, відмінності між якими пов’язані з галузевою
структурою права, але не тотожні їй. Всі види відповідальності слугують
попередженню правопорушень І боротьбі з ними, але Їх нормативна
організація, спеціальні функції і спосіб реалізації різні53.

Майнова відповідальність (цивільно-правова і матеріальна) здійснюється
таким чином, що у випадку завдання майнової шкоди або порушення договору
на правопорушника покладається обов’язок відшкодувати збитки, сплатити
неустойку (штраф, пеню). Цей обов’язок є конкретним (оскільки санкції
норм про майнову відповідальність у переважній більшості абсолютно
визначені), виникає з моменту правопорушення і може бути виконаний
добровільно.

По-Іншому конструюється відповідальність при застосуванні та реалізації’
штрафних (каральних) санкцій. Особливість кримінальної, адміністративної
і дисциплінарної відповідальності полягає в тому, що поза діяльністю
уповноважених на те державних органів і посадових осіб така
відповідальність здійснюватись не може. Вона виникає з моменту
офіційного звинувачення певної’ особи у вчиненні правопорушення, причому
застосуванню санкцій передує період дослідження обставин правопорушення,
а конкретне стягнення (покарання) призначається винному в межах санкції,
яка носить, як правило, відносно визначений характер54.

У межах штрафної відповідальності досить легко відрізнити кримінальну та
адміністративну відповідальність від дисциплінарної. Перші дві мають
чітко виражений публічний характер, тобто суб’єктом притягнення до цих
видів відповідальності є держава55 в особі її спеціальних органів. У
випадках дисциплінарної відповідальності

суб’єктом притягнення виступає орган, з яким особа, яка скоїла
правопорушення, знаходиться у відносинах службової підлеглості. Отже, за
суб’єктом притягнення штрафну юридичну відповідальність можна поділити
на публічну (кримінальну та адміністративну) та службову
(дисциплінарну).

Всередині публічної відповідальності між кримінальною та
адміністративною ізідповІдальністю також Існують суттєві відмінності.
Перш за вс>е кримінальна зідповідальшсть застосовується лише судом і,
крім цього, вона реалізується виключно в порядку, передбаченому
Кримінально-процесуульним кодексом України.

Щодо адміністративної відповідальності, то вона застосовується в
позасудовому порядку органами державного управління спеціальної
коїлпетенції56 (адміністративної юрисдикції). Адміністративна юрисдикція
полягає в розгляді адміністративно-правових спорів, справ про
адміністративні правопорушення у встановленій законом
адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими на те
органами (посадовими особами), які наділені правом розглядати спори та
накладати адміністративні стягнення57.

Навіт.ь якшо замислитись, чому один Із видів юридичної вІдпові-даяьності
має назву “адміністративна” та неважко дійти висновку, що така
відповідальність у будь-якому випадку повинна мати відношення до
державного управління (лат. асітіпізігаііо — керування, управління58).
Іншими словами, адміністративна відповідальність — відповідальність
управлінська. Ця думка не нова, зокрема, ще на початку 70-х років на
управлінську сутність адміністративної відповідальності звертав увагу І.
О. Ґалаґан59.

Адміністративна відповідальність тісно пов’язана з управлінською
діяльністю, а точніше — з такою функцією управління, як контроль.
Зокрема, В.Ф. Опришко пише: “Саме орган управління, що реалізує
відповідні управлінські функції у певній сфері, від імені держави, як
правило, притягує винних до адміністративної відповідальності”60. У
статті 15 Закону України “Про підприємництво”, яка має назву “Державне
регулювання підприємництва”, зазначено, що органи державного управління
будують свої відносини з підприємцями, використовуючи податкову та
фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і
процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил
ціноутворення; йдльових дотація; валютного курсу; розмірів економічних
санкцій. Як буде показано нижче, санкції є нічим іншім, як мірою
юридичної відповідальності, а оскільки ЦІ санкції застосовуються саме
органами державного управління, то адміністративна відповідальність є
одним Із засобів державного регулювання підприємництва.

Слід зазначити, що в чинному законодавстві відсутнє визначеная поняття
“адміністративна відповідальність”, хоча воно дуже час

то використовується. Сьогодні майже єдиним нормативно-правовим актом,
зміст якого дає змогу виділити класифікаційні ознаки адміністративної
відповідальності з метовз відмежування цього виду юридичної
відповідальності від Інших, є Кодекс України про адміністративні
правопорушення (КУпАП).

Аналіз положень КУпАП, зокрема статей, що містяться в главах 17 —
“Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення” та 19 —
“Протокол про адміністративне правопорушення”, дає підстави
стверджувати, що притягнення осіб, які вчинили адміністративні
правопорушення, до адміністративної відповідальності здійснюється в
переважній більшості органами виконавчої влади, які здійснюють функції
державного управління у відповідній сфері суспільних відносин.
Адміністративна відповідальність виступає, з одного боку, як необхідний
елемент механізму державного управління і є фактично різновидом
державно-управлінських: відносин, а з іншого боку, вона виступає засобом
охорони всіх суспільних відносин, які потрапляють до сфери державного
управління. При цьому притягнення до адміністративної відповідальності
завершує собою процес реалізації органом державного управління такої
функції державного управління, як контроль.

Наприклад, контрольні повноваження Державної автомобільної Інспекції
Міністерства внутрішніх справ України закріплені в Положенні про
Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ України,
затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 р. №
341. Відповідно до цього Положення ДАІ здійснює контроль за додержанням
власниками транспортних засобів, а також громадянами, посадовими особами
вимог Закону України “Про дорожній рух”, правил, норм і стандартів з
питань забезпечення безпеки дорожнього руху. ДАІ за результатами
контролю розглядає справи про адміністративні правопорушення, віднесені
до її відання, застосовує інші, передбачені нормативно-правовими актами
заходи впливу.

Державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров’я
України, повноваження якої регулюються Законом України “Про забезпечення
санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” від 24.02.1994
р.. здійснює контроль за додержанням юридичними І фізичними особами
санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або
усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я людей, а
також застосовує заходи правового характеру відносно правопорушників.
Відповідно до вимог статті 47 цього Закону розглядати справи про
адміністративні правопорушення, а відтак І накладати адміністративні
стягнення за відповідні порушення мають право посадові особи Державної
санітарно-епідеміологічної служби.

Аналогічним чином контрольні повноваження митних органів закріплені в
Митному кодексі України, положеннях про митну службу та ЇЇ підрозділи. В
той же час посадові особи митних органів уповноважені розглядати справи
про адміністративні правопорушення, виявлені в процесі здійснення
митного контролю.

Наведене свідчить про те, що адміністративна відповідальність замикає
собою кьльце зворотного зв’язку в процесі державного уп-

– т т ” ч»

равління. Цей зворотний зв язок починає реалізовуватись у той момент,
коли поведінка об’єкта управління відхиляється від тієї, яку вимагає від
нього суб’єкт управління. Виявлення такого відхилення здійснюється під
час реалізації контрольної функції органом державного управління, а
застосування заходів адміністративної відповідальності цим органом, у
свою чергу, має на меті коригування поведінки об’єкта управління в
необхідному напрямі.

Можна стверджувати, що однією з особливостей адміністративної
відповідальності є те, що вона застосовується органами державного
управління (переважно органами виконавчої влади) в процесі реалізації
ними функцій державного управління. Власне, саме тому ця
відповідальність І має назву “адміністративна”, тобто вона реалізується
в адміністративному порядку.

Отже, видоутворюючими ознаками для розподілу публічної штрафної
відповідальності на кримінальну І адміністративну буде суб’єкт
притягнення до відповідальності і характерний для кожного виду
відповідальності порядок притягнення. Для адміністративної
відповідальності ключовим моментом є те, що вона застосовується органами
виконавчої влади І реалізується в процесі здійснення ними функцій
державного управління, причому порядок її реалізації встановлюється
нормами адміністративного права та закріплюється у відповідних
нормативно-правових актах. На аналогічних характерних ознаках
адміністративної відповідальності зосереджують увагу Д.Н.Бахрах81,
Л.Л.Попов62 та деякі інші автори. За наявності таких ознак можна
впевнено стверджувати, що тут має місце саме адміністративна
відповідальність.

Наведена вище думка може викликати заперечення в тому плані, що згідно з
КУпАП частина справ про адміністративні правопорушення підвідомча
районним (міським) судам, тобто суб’єктом притягнення до
адміністративної відповідальності тут виступає не орган виконавчої
влади. Але така підвідомчість має досить обмежений характер. Із більш
ніж 260 статей КУпАП, якими встановлюється відповідальність за конкретні
адміністративні правопорушення, судам підвідомчі справи тільки по 44 з
них, що становить менше, ніж 15%. Якщо ж говорити про кількість
конкретних складів правопорушень. цей відсоток буде ще меншим.

Як вважає І.В.Март’янов, справами про адміністративні правопорушення, що
розглядаються судами, є найбільш складні справи про проступки з
підвищеним ступенем суспільної шкідливості порівняно з іншими
адміністративними правопорушеннями63. Крім того, судам переважно
підвідомчі справи про адміністративні правопорушення в тих сферах, на
які або взагалі не поширюється компетенція органів виконавчої влади, або
якщо такі органи не мають відповідних повноважень. Водночас суспільні
відносини в цих сферах потребують відповідного правового захисту. Це
стосується, наприклад, таких правопорушень, як ухилення від участі в
переговорах з укладання, зміни або доповнення колективного договору,
угоди (ст.41-1 КУпАП), порушення або невиконання колективного договору,
угоди (ст.41-2 КУпАП), ухилення від медичного огляду або медичного
обстеження (ст.44-1 КУпАП). прояв неповаги до суду (ст.185 — 3) І
багатьох інших-

СлІд звернути увагу також і на той факт, що порядок розгляду справ про
адміністративні правопорушення і порядок накладення адміністративних
стягнень судами та Іншими органами адміністративної юрисдикції є
однаковим і він регламентований нормами саме адміністративного права. З
урахуванням відмінностей між суб’єктами притягнення до адміністративної
відповідальності можна виділити два порядка притягнення:
адміністративний і адміністративно-судовий. Адміністративний порядок
використовується органами адміністративної юрисдикції, які є органами
виконавчої влади. Адміністративно-судовий порядок використовується
судами при здійснені ними адмІністративно-юрисдикційних повноважень.

Нині досить поширеною є думка про те, що коло органів адміністративної
юрисдикції слід суттєво обмежити, передавши переважну більшість таких
повноважень судам. До кола суб’єктів притягнення до адміністративної
відповідальності (органів адміністративної юрисдикції) сьогодні належить
досить велика кількість різноманітних суб’єктів. Безумовно, перелік цих
органів потребує певної корекції, але це вимагає відповідного наукового
обгрунтування, причому воно має базуватися на розумінні місця
адміністративної відповідальності в механізмі державного управління.
Якщо розуміти відносини адміністративної відповідальності як елемент
системи зворотнього зв’язку, за допомогою якого відбувається вплив на
правопорушників з метою коригування їх поведінки, то уявляється
доцільним зберегти адмінІстративно-юрисдикцІйні повноваження за тими
органами державного управління, які здійснюють контрольну функцію в
певній сфері. Це дасть змогу забезпечити оперативність реагування на
правопорушення І збереже цілісність управлінського механізму.

Крім того, слід зазначити, що вирішення справ про адміністративні
правопорушення в багатьох сферах діяльності потребує досить ґрунтовних
спеціальних знань, якими не володіють, наприклад, судді або члени
адміністративних комісій. Взагалі, що стосується наявності
адміністративних комісій серед органів адміністративної юрисдикції, то
слід погодитись з тими, хто пропонує ліквідувати Їх як такі. оскільки
некомпетентність посадових осіб різних відомств, що входять до Їх
складу, та форми роботи цих комісій не дають можливості сподіватися на
об’єктивну оцінку протиправних діянь з їх боку.

Ще. одним аргументом на користь збереження за органами виконавчої влади
адмІністративно-юрисдикцІйних повноважень є їх економічна доцільність.
Щороку в країні вчинюються десятки мільйонів адміністративних
правопорушень. Наприклад, тільки в 1995 р. було зафіксовано понад 22
мільйони адміністративних правопорушень 64 Якщо передати загальним судам
повноваження з розгляду хоча б половини справ про адміністративні
правопорушення, то це призведе до необхідності суттєвого збільшення
штатів судів. Приблизні підрахунки показали, що за таких умов
чисельність суддів у районному суді обласного центру з населенням
приблизно 150 тис. чоловік має становити більше 100 осіб. Зрозуміло, що
в масштабах усієї країни це просто неможливо реалізувати.

Безумовно, загальні суди також повинні залишитись серед органів
адміністративної юрисдикції, але коло справ, що підлягають їх розгляду,
слід обмежити такими, де як адміністративне стягнення передбачаються
заходи, які обмежують особисті права людини (адміністративний арешт,
виправні роботи тощо) або передбачають конфіскацію майна.

Водночас з метою недопущення сваволі з боку органів адміністративної
юрисдикції, особливо з боку тих, які належать до органів виконавчої
влади, необхідно передбачити можливість оскарження рішень про накладення
адміністративних стягнень виключно у спеціальних адміністративних:
судах-

Слід зазначити, що й у перспективі не спостерігається тенденція щодо
розширення повноважень загальних судів з розгляду справ про
адміністративні правопорушення. Що стосується адміністративних судів, то
Концепція адміністративної реформи в Україні відхиляє можливість
“надання адміністративним судам повноважень щодо накладання
адміністративних стягнень65. Такий підхід має місце й у визначенні
компетенції Адміністративних судів багатьох країн Західної Європи.
Наприклад, серед повноважень Адміністративного суду Австрії відсутні
повноваження щодо застосування адміністративних стягнень66.

Але слід відзначити, що в деяких зарубіжних країнах, наприклад, у
Франції, адміністративна відповідальність розглядається зовсім під Іншим
кутом зору. У французькому адміністративному праві адміністративна
відповідальність розуміється як відповідальність публічної влади за
нанесену нею шкоду, тобто адміністративна відповідальність розглядається
у цивільно-правовому аспекті67.

Загальновизнаним є той факт. що одним Із ключових моментів юридичної
відповідальності є державний примус. У випадках застосування штрафної
(каральної) відповідальності примус має прояв або в обмеженні прав
особи, яка притягується до відповідальності (позбавлення права займати
певні посади, позбавлення права керувати автомобілем І т. п-), або в
накладенні додаткових обов’язків (сплатити штраф і т. п-). Уявляється
правильним стверджувати, що цей аспект адміністративної відповідальності
має бути відображеним у ЇЇ визначенні.

Здавалося б, ще одним важливим елементом визначення адміністративної
відповідальності повинна бути вказівка на юридичні факти, з якими
пов’язано виникнення відносин адміністративної відповідальності. Але при
визначенні кол.а таких фактів є певні труднощі. Традиційно вважається,
що головною підставою адміністративної відповідальності є
адміністративне правопорушення (проступок), однак як буде ^показано
нижче, адміністративне правопорушення (проступок) є лише однією з
можливих підстав адміністративної відповідальності. Крім того, в деяких
випадках, наприклад, за вчинення адміністративних правопорушень
(проступків) військовослужбовцями встановлюється дисциплінарна
відповідальність, а за вчинення злочину особа може бути притягнута до
адміністративної відповідальності (стаття 51 КК України (1960)).
Беззаперечним можна вважати лише той факт, що встановлення підстав
адміністративної відповідальності має здійснюватися тільки законом-

Отже, ознаками, що дозволяють виділити адміністративну відповідальність
серед інших видів юридичної відповідальності, є такі:

— суб’єктом притягнення до відповідальності є орган адміністративної
юрисдикції (орган виконавчої влади, а в передбачених законом випадках —
суд);

— притягнення до відповідальності здійснюється в адміністративному
порядку і регламентується нормами адміністративного права, що містяться
у відповідних нормативно-правових актах;

— між суб’єктом притягнення до відповідальності І особою, котра
притягується до відповідальності, відсутні відносини службового
підпорядкування.

Оскільки норми про адміністративну відповідальність адресуються не
тільки правопорушникам, а всім суб’єктам відносин, які охо-

роняються за допомогою цього виду відповідальності, уявляється, що ЇЇ
законодавче визначення повинно відображати зміст адміністративної
відповідальності в об’єктивному розумінні, тобто охоплювати не тільки
права та обов*язки тієї чи іншої сторони, до того ж, законодавче
визначення цього правового явища має бути доступним розумінню всіх
суб’єктів правовідносин ї водночас відображати його суттєві риси.
Поняття адміністративної відповідальності з метою використання його в
законодавчій практиці може бути. наприклад, таким: “Адміністративною
відповідальністю визнаються відносини, що виникають між органами
виконавчої влади і фізичними або юридичними особами (за умов відсутності
між ними відносин службового підпорядкування) з приводу вчинення
останніми передбачених законодавством протиправних діянь І полягають у
застосуванні до них в адміністративному порядку передбачених законом
стягнень. У передбачених законом випадках застосування адміністративних
стягнень може бути віднесено до компетенції судів.”

З урахуванням наведеного визначення адміністративної відповідальності
потребують деякого уточнення окремі, прийняті в законотворчій практиці,
стандартні формулювання. Багато законів містять у собі такі положення:
“особи, винні в порушенні цього закону, несуть кримінальну,
адміністративну та дисциплінарну відповідальність”. Подібні формулювання
припустимі тоді, коли юридична відповідальність розуміється в
суб’єктивному плані, тобто як обов’язок особи зазнати певних втрат
майнового, особистого чи організаційного характеру в результаті
накладення на неї органом адміністративної юрисдикції в установленому
законом порядку адміністративного стягнення.

Але, якщо розуміти юридичну відповідальність взагалі і адміністративну
зокрема як правовідносини, то правильніше буде вживати таку форму:
“особи, винні в порушенні цього закону, притягуються до
відповідальності”. Слово “притягуються” означає, що правопорушники поза
своєю волею, незалежно від їх бажання, стають стороною відносин
юридичної відповідальності. Відомо, що однією з суттєвих ознак
адміністративних правовідносин є те, що вони виникають за ініціативою
однієї із сторін і, зазвичай, такою стороною є орган виконавчої влади.
Оскільки однією із сторін відносин адміністративної відповідальності
завжди є орган виконавчої влади, то інша сторона (правопорушник) стає
такою автоматично, поза своєю волею, тобто вона притягується до цього.

1.2.3. Адміністративно-правова природа окремих видів юридичної
відповідальності за законодавством України

Юридична відповідальність є одним із найважливіших правових явищу
будь-якій правовій системі, І через це проблемам юридичної
відповідальності відводиться належне місце як у загальній теорії права,
так І в галузевих юридичних науках. Останнім часом найбільш гострі
суперечки виникають серед вчених-правознавців з приводу класифікації
юридичної відповідальності, особливо при спробах віднести ту чи Іншу
передбачену законами відповідальність до загальновідомих видів або
виділити новий, окремий її вид.

Досить часто серед вітчизняних дослідників зустрічається погляд, згідно
з яким юридична відповідальність, до якої притягуються різноманітні
суб’єкти і яка має ознаки адміністративної, відноситься до окремого
виду, відмінного від адміністративної. Зокрема, така ситуація склалася з
визначенням виду відповідальності, яка передбачена законодавством
України за податкові порушення. Найбільш поширеною є думка про те, що
фінансові санкції, які накладаються податковими органами за порушення в
сфері оподаткування, є самостійним видом юридичної відповідальності.
Зокрема, за галузевим характером виділяють такі види відповідальності за
порушення податкових норм: кримінальна відповідальність, адміністративна
відповідальність, фінансові санкції, дисциплінарні санкції’68.

Фінансові санкції визначаються при цьому як “покарання уповноваженим
органом платника податків за вчинення податкового правопорушення в
порядку, встановленому фінансово-правовими нормами, з метою реалізації
суспільних інтересів щодо забезпечення грошових надходжень до
бюджету”69. В даному випадку змішуються два фундаментальних поняття
теорії відповідальності — “відповідальність” і “санкція”. Але ці поняття
мають різний зміст і на цьому іноді зауважують навіть самі представники
науки фінансового права70.

Як відзначав О.Е.Лейст, у теорії права поняття “санкція” пов’язане з так
званою “логічною структурою” (теоретичною моделлю) правової норми,
згідно з якою кожна правова норма має гіпотезу (визначення кола
адресатів норми І умов її реалізації), диспозицію (зміст правила
поведінки, обов’язки І права учасників відносин, що регулюються),
санкцію. Ця теоретична модель пов’язана з усвідомленням предметної
сутності права як системи загальнообов’язкових норм, що охороняються
державним примусом (санкція) і реалізуються через поведінку людей
(диспозіція), обов’язкових за певних умов (гіпотеза). Трьохелементна
структура орієнтує правотворчість і практику застосування закону на
точне визначення: хто, коли І до

чого зобов’язаний, на іь’о має право, які, за що І до кого
застосову-еоться санкції71.

Стосовно відповідальності санкція виступає перш за все як ЇЇ міра.
Їлюстра’цією .цього положеняя може бути стаття 114 Податкового кодексу
Російської федерації’72, в якій зазначено, що податкова санкція є мірою
відповідальності з’а вчинення податкового правопо-рушеняя. Аналогічним
чином є мірою відповідальності І адміністративні стягнення73.

Коли йдеться про фінансові санкції, то очевидно, що мається на уьіазі
саме зміст санкцій, у чому вони мають свій вираз. Зокрема, В..Л. Юсупов
вгдзначає: “Більшість учених бачить у санкції засіб конкретизації міри
державного примусу”74. Фінансові санкції завжди ї виражаються в грошовій
формі. Це може бути і штраф, і пеня, І стягнення незаконно отриманих
доходів тощо. Якщо взяти як видо-утворюючу ознаку юридичної
відповідальності характер санкцій, то цілком можливим е виділення такого
виду відповідальності, як фінансова –

Така класифікація дослть часто зустрічається І в літературі- Так,
напр.иклад, А.Фурман зазначає: “Фінансова (економічна)
відповІ-оальв^ість застосовується до суб^єктІв підприємницької
діяльності у вигляді стяпчень фіксованого штрафу, вартості
неоприбуткованих товарів, суми неоприбуткованої готівки, а також
конфіскації про-пукції, товарів, матеріальних цінностей І валютних
коштів”75. У такому ь’.ипадку фінансовою .відпозІдальністю можна вважати
випадки, ко-їи особа засуджується до сплати штрафу за статтею 202
Кримінального кодексу України, коли притягується до відповідальності з

ни Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті , Закон України
“Про охорону праці” та багато інших законів у податковій, валютній та
Інших сферах.

Активна нормотворчІсть у сфері юридичної’ відповідальності і, особливо,
відповідальності юридичних осіб без відповідної її систематизації,
призвела до того, що в різних галузях правової науки дослідниками стали
виділятись таки види юридичної відповідаль-“ності, як господарська,
економічна, фінансові санкції тощо. При цьому

увага концентрувалась виключно на деяких, до того ж, не ‘головних,
формально-юридичних ознаках цих видів відповідальності. Зокрема, такою
ознакою іноді вважається характер санкцій (наприклад, фінансові) або
навіть спосіб обчислення розміру штрафу з?і відповідне правопорушення.
Водночас зовсім не звертається увага на призначення того чи іншого виду
юридичної відповідальності, його, так би мовити, функціональний аспект.

Виходячи з викладеного в п.1.2.2, для того, щоб зробити висновок про те,
що застосування до суб’єктів підприємницької діяльності (особливо — до
юридичних осіб) санкцій, передбачених вищезгаданими законами України, є
саме адміністративною відповідальністю, необхідно встановити наступне:

1. Суб’єктом притягнення до відповідальності повинен виступати орган
виконавчої влади або суд.

2. Між суб’єктом притягнення і правопорушником не повинно Існувати
відносин службового підпорядкування.

3. Повинен існувати врегульований нормами адміністративного права І
закріплений у відповідному нормативно-правовому акті порядок притягнення
порушника до відповідальності.

Досліджуючи законодавчі акти, що встановлюють відповідальність юридичних
осіб за різноманітні правопорушення, можна виділити кілька варіантів
визначення порядку притягнення до відповідальності.

Перший варіант полягає в тому. що і склади правопорушень і порядок
притягнення до відповідальності за їх вчинення викладені в одному
законі. Прикладом таких законів можуть служити Закон України “Про
відповідальнІстїь підприємств, установ та організацій за порушення
законодавства про ветеринарну медицину”. Закон України “Про виключну
(морську) економічну зону України” та деякі інші.

Другий варіант передбачає закріплення складів правопорушень у
відповідному законі, а порядок притягнення до відповідальності
(застосування санкцій) визначається у підзаконному нормативному акті
органу виконавчої влади. Прикладами таких пар можуть бути Закон України
“Про відповідальність підприємств, Їх об’єднань, установ та організацій
за правопорушення у сфері містобудування” і Положення про накладення
штрафів за правопорушення у сфері містобудування”, затверджене
Постановою Кабінету Міністрів України від 6.04.1995 р. № 244; Закон
України “Про охорону праці” і Положення про порядок накладення штрафів
на підприємства, установи І організації за порушення нормативних актів
про охорону праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від
17.09.1993 р. № 754; Закон України “Про електроенергетику” і Положення
про порядок накладення на суб’єктів господарської діяльності штрафів

за поріушенпя законодавства про електроенергетику, затверджене
Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999р. № 312 і т. ін.

Третій варіант полягає в тому, що склади правопорушень передбачаються в
кількох законах, а порядок притягнення до відповідальності зл їх
вчинення міститься в одному, загальному для всіх цих за.конІв
підзаконному нормативному акті. Подібним чином регламентована
відповідальність за податкові та деякі Інші правопорушення. Так,
Інструкція про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій
органами Державної податкової служби, затверджена наказом Міністерства
фінансів України і Головної Державної податкової інспекції від
20.04.1995 р. № 28, застосовується при притягненні до відповідальності
за порушення, передбачені Законами України “Про оподаткування прибутку
підприємств”, “Про податок на додану вартість”, “Про застосування
реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського
харчування та послуг” і т. ін.;

Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства
України, затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України
від 19.04.1994 р. № 5, застосовуються при притягненні до
відповідальності за порушення, передбачені Законами України “Про
обмеження монополізму і Недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності” і “Про захист від недобросовісної
конкуренції”; Правила розгляду справ про порушення вимог законодавства
на р’инку цінних паперів та застосування санкцій, затверджені яаказом
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.01.1997 р.
№ 2, застосовуються при притягненні до відповідальності за порушення,
передбачені Законами України “Про державне регулювання ринку цінних
паперів в Україні” та “Про цінні папери і фондову біржу”.

Незважаючи на різноманітність варіантів правового регулювання
відповідальності у вищезгаданих випадках, можна помітити одну загальну
особливість, а саме те, що притягнення до відповідальності здійснюється
в переважній більшості органами виконавчої влади в процесі здійснення
ними контрольних функцій, повноваження щодо виконання яких є частиною їх
компетенції. Так, наприклад, відповідь но до п-2 Положення про
накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування”,
затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 6.04.1995 р. №
244. штрафи накладаються інспекціями архітектурно-будівельного контролю
на підприємства, їх об*єднан-ня, установи та організації, що допустили
правопорушення у сфері містобудування, за результатами контрольних
перевірок, а також перевірок, проведених за зверненнями зацікавлених
юридичних або фізичних осіб. Згідно з п.8 Положення про порядок
накладення штрафів на підприємства, установи І організації’ за порушення
нормативних актів про охорону праці, затвердженого Постановою Кабіне

ту Міністрів України від 17.09.1993 р. № 754. постанова про накладення
штрафу на підприємство приймається за підсумками перевірки стану безпеки
І умов праці на даному підприємстві, проведеної органами
ДержнаглядохоронпрацІ (нині — Комітет з нагляду за охороною праці у
складі Міністерства праці і соціальної політики України). Згідно з п.З
Порядку застосування санкцій за порушення законодавства про
електроенергетику, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України
від 19.07.2000 р. № 1139, підставою для застосування санкцій можуть бути
результати здійснення Національною комісією регулювання
електроенергетики та ЇЇ регіональними представництвами перевірок
діяльності енергопостачальників. Згідно з п.14 Правил розгляду справ про
порушення антимонопольного законодавства України, затверджених
розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.1994 р. № 5,
справи розглядаються на підставі безпосередньо виявлених службовцями
Комітету, відділення порушень. Згідно з п.3.1 Правил розгляду справ про
порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування
санкцій, затверджених наказом Державної комісії з цінних паперів та
фондового ринку від 09.01.1997 р. № 2, підставою для порушення справи
про правопорушення можуть бути безпосередньо виявлені працівниками
Комісії та її територіальних відділень правопорушення при виконанні ними
своїх службових обов’язків. Згідно з п.9 Інструкції про порядок
застосування та стягнення фінансових санкцій органами Державної
податкової служби, затвердженої наказом Міністерства фінансів України і
Головної Державної податкової інспекції від 20.04.1995 р. № 28, факти
порушень податкового законодавства службова особа органу Державної
податкової служби оформляє актом документальної перевірки. У статті 16
Закону України “Про державне регулювання виробництва І торгівлі спиртом
етиловим, коньячним І плодовим, алкогольними напоями і тютюновими
виробами” вказано, що контроль за дотриманням норм цього закону
здійснюється органами, які видають ліцензії (патенти), а також іншими
органами в межах компетенції, визначеної чинним законодавством. Водночас
рішення про стягнення штрафів, передбачених статтею 17 цього закону,
приймаються органом, який видав ліцензію на право виробництва і торгівлі
спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і
тютюновими виробами та іншими органами виконавчої влади у межах їх
компетенції.

Статус вищезгаданих органів як органів виконавчої влади також закріплено
у відповідних нормативних актах. Так, наприклад, у статті 1 Закону
України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”
зазначено, що орган ліцензування — орган виконавчої влади, визначений
Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноважений виконавчий
орган рад. Відповідно до статті 4 Зако-

практикою правотворення в суспільстві, законодавчої діяльності держави,
а також реалізації правових норм”80. З цієї точки зору правильнім
уявляється’ висновок І.Зуба. який також, обґрунтовуючи думку про те, що
фІн.ансові санкції є нічим іншим, як адміністративними штрафами,
доходить твердження про необхідність законодавчого подолання недоліків
доктрини сучасного адміністративного праЕ;а81.

Врахову.ючи вищевикладене, необхідно звернути увагу на ще один факт,,
який свідчить про те, що в законодавчій практиці починає реалізовуватися
саме те розуміння ознак адміністративної відповідальності, на яко’му
наголошувалося вище. Йдеться про відповідальність, яка передбачалась за
ухилення від виконання судових рішень. Так, статтею 119
Арбітражно-процесуального Кодексу України було встановлено, що за
ухилення від виконання рішення, ухвали, постанови Арбітражного суду
підприємством, установою чи організацією, яким ухвала або наказ
пред’явлено до виконання, Арбітражний суд може стягнути в доход
Державного бюджету штраф у розмірі 50 процентів від суми виконання або
до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо виконання не
пов’язане Із перерахуванням чи списанням грошових сум.

Очевидно, що відносини, які були врегульовані цією статтею, не
відносяться ні до кримінальної, ні до дисциплінарної, ні до
цивільно-правової відповідальності. На перший погляд вони не відносяться
І до адміністративної відповідальності, оскільки регламентовані не
адмінІстративно-правовими нормами. Але в даному випадку можна провести:
певну аналогію з такими ж відносинами, що виникають у зв’язку з.
невиконанням рішень судів загальної юрисдикції-

Згіднс» зі статтею 87 Закону України “Про виконавче провадження”, в разі
невиконання у встановлений державним виконавцем строк без пова.жних
причин рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, які можуть
бути виконані лише боржником, державний виконавець виносить постанову
про накладення штрафу на боржника в розмірі від двох до десяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо фізичних осіб, І від
десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо
посадових осіб. та призначає новий строк виконання. Очевидно, що в
даному випадку відповідальність за невиконання судового рішення буде
виключно адміністративною, оскільки державний виконавець є представником
органу виконавчої влади (див. Закон України “Про державну виконавчу
службу”), його діяльність регламентована нормами адміністративного права
і між ним і особою, яка повинна виконувати рішення суду, відсутні
відносини службового підпорядкування-Відносини, які буяй врегульовані
статтею 119 Арбітражно-процесуального кодексу України І статтею 87
Закону України “Про вико

навче провадження”, мають абсолютно однаковий зміст, відповідальність в
обох випадках має абсолютно однакову мету — примусити особу виконати
судове рішення, але мають різний суб’єктний склад. Та при цьому
Арбітражний суд у даному випадку здійснював не правосуддя в
загальноприйнятому розумінні, тобто як метод вирішення господарських
спорів, а виконавчо-розпорядчі повноваження, тобто фактично діяв як
адміністративний орган. Отже, відповідальність, яка була передбачена
статтею 119 АПК, також мала адміністративно-правову природу.

Така точка зору знайшла своє практичне підтвердження після того, як
зазначену статтю було вилучено з АПК, а КУпАП був доповнений відповідною
статтею, хоча органом адміністративної юрисдикції у даному випадку стала
виступати Державна виконавча служба.

1.2.4. Загальні підстави адміністративної відповідальності

Якщо розглядати адміністративну відповідальність як специфічні
правовідносини, неможливо обійти увагою підстави виникнення цих
правовідносин, але передусім треба уяснити, що розуміється під поняттям
“підстава адміністративної відповідальності”.

У філософії “підстава” визначається як явище, що виступає як необхідна
умова, передумова існування якого-небудь іншого явища і котре слугує
поясненням останнього82.

Як відомо із загальної теорії права, динаміка правовідносин пов’язана з
реальними життєвими обставинами, тобто юридичними фактами. Юридичний
4>акт — це конкретна життєва обставина, з настанням якої норма права
пов’язує виникнення, зміну, припинення правовідносин83. Із цього
визначення випливає, що юридичний факт складається з двох частин —
правової і фактичної. Правова частина — це правова норма, що містить
описання конкретних життєвих обставин, а фактична — власне самі
конкретні життєві обставини.

Відповідно до цього в науці адміністративного права виділяють фактичні
та юридичні (правові) підстави адміністративної відповідальності.
Фактичну підставу адміністративної відповідальності складає
адміністративне правопорушення (проступок)84. Юридичні ж підстави
адміністративної відповідальності пов’язують з поняттям “склад
адміністративного правопорушення (проступку)”. Під складом
адміністративного правопорушення (проступку) розуміється сукупність
встановлених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують
дію або бездіяльність як адміністративне правопорушення (проступок)85.

Проступок є фактом реальної дійсності. Склад проступку, у свою чергу, це
логічна конструкція, правове поняття про нього, що відображає суттєві
властивості реальних явищ, тобто певних антисуспіль-них явищ.
Законодавець не створює ознак проступків, а лише відбирає з них суттєві,
відмінні і конструює склади. Логічна конструкція закріплюється у праві і
стає обов’язковою. Перелік закріплених у ній ознак — необхідна і
достатня умова для кваліфікації діяння як адміністративного проступку.
Реальне діяння тільки тоді вважається проступком, коли воно містить усі
названі законом ознаки, відсутність хоча б одного з яких означає
відсутність складу в цілому36.

Розвиток законодавчої техніки привів до спеціалізації правових норм.
Зокрема, щоб не повторювати десятки разів загальні властивості
адміністративних правопорушень (проступків). Їх закріпили нормами
загальної частини КУпАП. Тому в диспозиції будь-якої норми, що
встановлює адміністративну відповідальність, немає повного переліку всіх
ознак складу. Для правильного з’ясування змісту конкретного складу, крім
аналізу конкретної статті нормативного акта, необхідно розглядати її
зв’язки з нормами загальної частини КУпАП, з іншими частками нормативної
основи87-

Взагалі у правовій науці панує думка про те, що універсальною підставою
юридичної відповідальності є саме склад правопорушення88. Але досить
часто виділяють суб’єктивні підстави юридичної відповідальності
(зокрема, вину)89 і правосуб’єктні підстави (припускають
відповідальність лише по відношенню до певних осіб, які здатні нести
відповідальність за вчинені ними діяння)90- При цьому слід зазначити, що
в кінцевому підсумку все збігається до елементів складу правопорушення
(відповідно суб’єктивної сторони, суб’єкта тощо).

Нині основною підставою адміністративної відповідальності фізичних осіб
за чинним законодавством України визнається адміністративне
правопорушення (проступок). Поняття адміністративного правопорушення
(проступку) міститься у статті 9 КУпАП. Склади конкретних
адміністративних правопорушень (проступків) містяться в главах 5-15
Особливої частини КУпАП, а також у деяких інших законодавчих актах
(наприклад. Митному кодексі України). ^

Якщо говорити більш конкретно, то фактичною (об’єктивною) підставою
адміністративної відповідальності фізичних осіб є вчинення діяння,
передбаченого у статті Особливої частини КУпАП та в деяких інших
законах. Суб’єктивною підставою є вина, форми якої визначені у статтях
10 Ї 11 КУпАП. Правосуб’єктнІ підстави адміністративної відповідальності
визначені у статтях 12-16, та 20 КУпАП. До них, зокрема, відносяться вік
відповідальності, осудність, а також ознаки спеціального суб’єкта,
зокрема, неповнолітніх, посадо

вих осіб, Іноземних громадян та осіб без громадянства,
військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія
дисциплінарних статутів.

Деякими статтями Кодексу України про адміністративні правопорушення
передбачена відповідальність ще одного різновиду спеціальних суб’єктів,
а саме — суб’єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб- Така
відповідальність, зокрема, передбачається за порушення правил торгівлі
та надання послуг (ст.155), порушення правил проведення розрахунків Із
споживачами (ст.155-1), порушення законодавства про захист прав
споживачів (ст. 156-1). недобросовісну конкуренцію (ст. 164-3). ухилення
від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду соціального
страхування України та порушення порядку обчислення і сплати внесків на
соціальне страхування (ст. 165-1). Усього на цей час КУпАП містить у
собі близько 20 складів правопорушень, суб’єктами яких є
громадяни-підприємці, тобто суб’єкти підприємницької діяльності —
фізичні особи. Крім цього, багатьма законами України передбачається
відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності без поділу Їх на
фізичних І юридичних осіб (див. Додаток 1).

Хоча загальна частина КУпАП визначає деякі особливості відповідальності
таких спеціальних суб’єктів, як неповнолітні, посадові особи,
військовослужбовці, а також іноземні громадяни І особи без громадянства,
суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа також повинен
відповідати певним вимогам, зазначеним у законах, які й обумовлюють його
спеціальний статус, І це повинно бути відображено в Кодексі.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про підприємництво” суб’єктами
підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України,
Інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності.
Виходячи зі змісту статей 1 та 2 зазначеного закону, слід вважати, що
здатність бути суб’єктами підприємницької діяльності виникає у громадян
з досягненням певного віку, тобто водночас із визнанням громадян
повністю дієздатними. Це пояснюється тим, що право на заняття
підприємництвом є правом на власну господарську діяльність, що є
особистим І невідчужува-ним, яке передбачає в свою чергу свідому
діяльність того, хто його має, а отже й особисту самостійну участь у
здійсненні цього права.

Отож, правоздатність громадян-підприємців є спеціальною, І в цьому
полягає ЇЇ відносна самостійність у рамках загальних положень про
правоздатність громадян, передбачених Цивільним кодексом.

Оскільки статус громадянина-підприємця має своє відносно самостійне
значення, то його можуть не мати деякі інші категорії громадян, які
цілком правоздатні та дієздатні з точки зору загального

цивільного законодавства, але з інших причин виключені з числа можливих
підприємців. Ці категорії громадян передбачені ч.З ст-2 Закону України
“Про підприємництво”91. З положень зазначеної статті виплив.ає, що
підприємцями можуть бути тільки громадяни України .або інших держав, у
особи без громадянства займатися підприємницькою діяльністю не можуть.
Крім того, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких
категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів
прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ. Державного
арбітражу. Державного нотаріату, а також органів державної влади І
управління, які покли-к.ані здійснювати контроль за діяльністю
підприємств. До того ж, 3.аконом України “Про- державну службу”
заборонено займатися підприємницькою діяльністю державним службовцям.

Ще однією особливістю суб’єкта підприємницької діяльності є те, що в;ін
може вважатися таким лише після того. як пройшов державну реєстрацію
згідно з вимогами статті 8 Закону України “Про підп’.риємництво”.

Слід зазначити, що серед передбачених статтею 17 КУпАП об-ставїин, що
виключають адміністративну відповідальність, для суб’єктів
підприємницької діяльності — фізичних осіб можуть бути застосовані лише
положення про неосудність особи. Але при цьому слід погодитися з думкою,
висловленою С.Тараненком, щодо необхідності законодавчого визначення
кола осіб. які можуть давати висновок про наявність стану неосудності та
порядку встановлення цього

стану92.

ТІЇ о ж до крайньої необхідності та необхідної оборони, то власне сам
зміст підприємницької діяльності виключає можливість її здійснення в
умовах крайньої необхідності та необхідної оборони.

Ще одним .важливим елементом складу правопорушення є його об’єкт. Згідно
з нормативним визначенням адміністративного правопорушення, яке
міститься в статті 9 КУпАП, таким є державний або громадський порядок,
власність, права і свободи громадян І встановлений порядок управління.
Взагалі об’єкт адміністративного правопорушення — це суспільні
відносини, на які адміністративне правопорушення посягає і які
захищаються заходами адміністративної відповідальності. Однак ці
відносини мають різний ступінь диференціації, що дає змогу говорити про
існування поряд із загальним родового та конкретного об’єктів
адміністративних правопорушень93. Безумовно, нормативне визначення
адміністративного правопорушення повинно містити в собі вказівку на
загальний об’єкт. Враховуючи те, що адміністративна відповідальність
встановлюється за порушення норм багатьох галузей права і відповідно до
цього — за посягання на величезне коло суспільних відносин, уявляється
правильним як загальний об*єкт зазначити тільки правопорядок.

У теорії права під правопорядком розуміється стан впорядкованості
суспільних відносин, оснований на праві і законності. Це кінцевий
результат реалізації правових вимог і приписів, результат дотримання,
виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок є метою
правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони та інші
нормативно-правові акти, здійснюється вдосконалення законодавства,
вживаються заходи щодо зміцнення законності94. Оскільки правопорядок —
це стан суспільних відносин, то посягання на будь-які з них буде
посяганням на правопорядок.

За родовим об’єктом правопорушення групуються в окремі глави КУпАП і на
нього вказує назва відповідної глави. Конкретний (або безпосередній)
об’єкт зазначається безпосередньо в статтях Кодексу.

Щодо підстав адміністративної відповідальності юридичних осіб, то. на
відміну від адміністративної відповідальності фізичних осіб, у чинному
законодавстві відносно них Існують суттєві прогалини. Зокрема, практично
відсутні загальні норми, яки б визначали суб’єктивні і правосуб*єктні
підстави їх адміністративної відповідальності, а також обставини, що її
виключають. Використовувати ж відносно юридичних осіб положення КУпАП
неможливо, оскільки весь зміст цього кодифікованого акта, його концепція
виходять з інших позицій, визнаючи суб’єктом адміністративного проступку
лише фізичну особу95.

Проблема адміністративної відповідальності юридичних осіб сьогодні стала
надзвичайно актуальною і заслуговує на окреме вивчення.

1.3. Принципи адміністративної відповідальності та проблеми їх
реалізації

Для більш повного усвідомлення сутності адміністративної
відповідальності необхідно визначити принципи, на яких вона базується. В
принципах будь-якого явища відображаються глибинні, усталені,
закономірні зв’язки, завдяки яким воно й існує. Пізнання принципів
адміністративної відповідальності дає змогу правильно застосовувати
норми, якими врегульовані відповідні відносини, вирішувати справи при
наявності прогалин у правовому регулюванні, забезпечувати ефективність
державно-правового примусу.

Для адміністративної відповідальності властиві всі принципи юридичної
відповідальності взагалі, але Їх реалізація на практиці має деякі
особливості, що робить необхідним розглянути кожний принцип детальніше.

Головним принципом адміністративної відповідальності, як, власне, і
будь-якої іншої із різновидів юридичної відповідальності, є принцип
законності. Сутність принципу законності стосовно адміністра-

тивної відповідальності полягає в тому, що. по-перше, притягнення до
відповідальності можуть здійснювати виключно органи адміністративної
юрисдикції, яким ці повноваження надано законом. По-друге, порядок
притягнення до адміністративної відповідальності має бути
регламентований відповідними нормативно-правовими актами. І, по-третє,
притягнення до адміністративної відповідальності має відбуватися на
передбачених законом підставах.

Коло органів та посадових осіб, яким надано право здійснювати
притягнення до адміністративної відповідальності, визначено в розділі 17
КУпАП України. Зокрема, до них відносяться: адміністративні комісії при
виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах Рад; виконавчі
комітети сільських, селищних Рад; районні (міські) суди; органи
внутрішніх справ (міліція); прикордонні війська;

органи Державного пожежного нагляду; органи залізничного транспорту;
органи морського транспорту; органи річкового транспорту;

Державна Інспекція з маломірних суден; органи повітряного транспорту;
органи автомобільного транспорту та електротранспорту;

органи Міністерства праці та соціальної політики; митні органи; органи
Державної контрольно-ревізійної служби; органи Державної податкової
служби; Національний банк України; військові комісаріати; органи,
установи та заклади Державної санітарно-епідеміологічної служби; органи
Державного ветеринарного контролю; органи Державної служби з карантину
рослин; органи державного контролю у насінництві; спеціально
уповноважені органи виконавчої влади в сфері захисту рослин; органи, що
здійснюють управління і контроль за використанням і охороною вод і
відновленням водних ресурсів;

органи рибоохорони; органи лісового господарства; органи мисливського
господарства; органи Міністерства екології та природних ресурсів
України; органи Державної Інспекції електрозв’язку; органи, що
здійснюють державний пробірний нагляд; органи Пенсійного фонду України і
Фонду соціального страхування України; органи державної статистики;
органи державного контролю за цінами;

Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю; органи
Державного комітету стандартизації, метрології і сертифікації України;
органи державного контролю за якістю ліків та деякі інші.

Порядок притягнення до адміністративної відповідальності регламентований
нормами розділу IV КУпАП України, а також деякими іншими
нормативно-правовими актами (див. п.1.2.3). Крім цього, статтею 19
Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією
та законами України.

Щодо підстав адміністративної відповідальності, то п.22 статті 92
Конституції України передбачено, що діяння, які є адмініст

ративними правопорушеннями, визначаються виключно законами України.

Ще одним базовим принципом адміністративної відповідальності є принцип
справедливості. Стосовно відповідальності цей принцип має включати, перш
за все, соцІально-етичну оцінку законодавства, що встановлює заборону і
санкцію за її порушення, яка реалізується у відносинах відповідальності.
Справа в тому, що навіть при най-ретельнІшому дотриманні всіх принципів
відповідальності вона буде несправедливою, якщо правопорушник у точній
відповідності з діючим законом зазнає занадто суворого або, навпаки,
занадто м’якого стягнення. Іншими словами, в основі справедливої
відповідальності’ є перш за все дотримання законодавцем спІврозмірностІ
правопорушення і санкції. При реалізації’ відповідальності про її
справедливість можна казати і тоді, коли правопорушнику у відповідності
з обставинами справи призначається конкретне стягнення на підставі
відносно визначеної санкції. Нарешті, самостійне значення принципу
справедливості відповідальності в тому, що за одне правопорушення д,о
винного може бути застосована тільки одна штрафна, каральна санкція.
Міжнародними пактами про права закріплений принцип, згц\но з яким ніхто
не повинен двічі піддаватися кримінальній або іншій відповідальності за
одне й те ж правопорушення (поп Ьіз іп Ігіегп — “не двічі за одне”)96-

Принцип “не двічі за одне” відноситься до застосування штрафних.
каральних санкцій І не суперечить тому, що до правопоріушни-ка, який був
підданий штрафній, каральній відповідальності, одночасно застосовуються
правовідновлювальні санкції, якщо його діянням було нанесено майнової
або Іншої шкоди97- Зокрема, статтею 40 КУпАП України передбачено
можливість покладення обов’язку відшкодувати втрату, нанесену
адміністративним правопорушенням. Крім цього, така можливість
передбачена і багатьм-а іншими законами. Так, наприклад, у статті 47
Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення” зазначено, що сплата штрафів і фінансових
санкцій, передбачених статтею 46 цього Закону, не звільняє порушників
від обов’язку відшкодування збитків підприємствам, установам,
організаціям І громадянам, яких вони зазнали внаслідок порушення
санітарного законодавства. У статті 22 Закону України “Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності” встановлено, що збитки, заподіяні зловживанням монопольним
становищем, антиконкурентними узгодженими діями, дискримінацією
суб’єктів господарювання органами державної’ влади, органами місцевого
самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та
контролю, підлягають відшкодуванню

в порядку, передбаченому цивільним законодавством України. 1 таких
прикладів у законодавстві дуже багато.

Розгяядаючи принцип справедливості відносно адміністративної
відповідальності, необхідно зупинитися ще на одному його аспекті.
Останнім часом серед вчених-адміністративістів все більше поширюється
принципово новий погляд на суспільне призначення адміністративного
права, який грунтується на визначенні Конституцією України головним
обов’язком держави “утворення і забезпечення прав і свобод людини”, а
також утвердженні принципу, згідно з яким саме “права І свободи людини
та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави”

Встанонленню нового режиму взаємовідносин має сприяти певне
переосмислення методу регулювання адміністративного права і забезпечення
так званої реординації у відносинах органів виконавчої влади та їх
пос.адових осіб з фізичними і юридичними особами. Реординація
реалізується шляхом, з одного боку, надання громадянам права вимагати
від керівних, владарюючих суб’єктів належної поведінки щодо забезпечення
прав і свобод громадян, а з другого — покладання на ці суб’єкти чітких
обов’язків щодо неухильного виконання зазначених вимог громадян93

Уявляється. що реординація повинна враховуватись і при вирішенні питання
про притягнення до адміністративної відповідальності.

Основну увагу, на нашу думку, необхідно приділити дослідженню питання
про те, чи були створені відповідними органами виконавчої влади
необхідні об’єктивні умови для належного виконання особою, яка
притягується до адміністративної відповідальності, обов’язків, за
невиконання котрих передбачена адміністративна відповідальність. Причому
це дослідження має проводитися за двома напрямами.

Перший напрям пов’язаний Із дослідженням ситуацій, коли для виконання
передбаченого законом обов’язку особа повинна мати необхідні
матеріально-технічні умови. Наприклад, для того, щоб громадянин міг
своєчасно подати до податкових органів декларацію про свої доходи, з
боку цих органів повинні бути забезпечені: достатня кількість бланків
декларацій про доходи, достатня кількість працівників для прийняття
декларацій І відповідний режим роботи підрозділів, до яких мають
надаватися декларації, надання роз’яснень щодо правил заповнення
декларацій тощо. Відсутність таких умов, у свою чергу, може створити
умови для вчинення особою адміністративного правопорушення,
передбаченого статтею 164-1 КУпАП.

Другий напрям пов’язаний з можливістю знання та розуміння громадянами
положень відповідних нормативно-правових актів. Метод реординації у
даному випадку має прояв у тому, що держава

в особі ЇЇ органів зобов’язана забезпечити всім можливість ознайомитися
з нормативно-правовими актами І не просто ознайомитись, а й виключити
можливість неоднозначного тлумачення норм, що містяться в них.

Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлено дві
форми вини: умисел і необережність. Згідно зі статтею 11 КУпАП
адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли
особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих
наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх
відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч
повинна була І могла їх передбачити. Якщо поняття умислу пов’язане з
психічним ставленням особи до свого діяння і його наслідків, то при
визначенні необережності до уваги береться ставлення лише до шкідливих
наслідків”. Але шкідливі наслідки і причинний зв’язок обов’язкові тільки
в так званих матеріальних складах (наприклад, дрібна крадіжка,
пошкодження телефонів-автоматів, знищення посівів тощо). Більшість же
адміністративних правопорушень характеризується недотриманням
різноманітних правил, коли діяння утворює склад проступку незалежно від
настання шкідливих наслідків (формальні склади)100. Наприклад,
адміністративні правопорушення суб’єктів підприємницької діяльності
переважно є правопорушеннями з формальним складом, а отже, можуть бути
вчинені лише умисно.

Згідно зі статтею 10 КУпАП адміністративне правопорушення визнається
вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала
протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її
шкідливі наслідки і бажала їх, або свідомо допускала настання цих
наслідків- Юридичним вираженням шкідливості адміністративного проступку
є його протиправність, яка означає, що дія або бездіяльність прямо
заборонені адміністративно-правовими нормами101. Для того, щоб людина
могла усвідомлювати протиправний характер своєї дії, необхідно, щоб вона
знала положення закону. тобто положення КУпАП чи Інших законів, якими ці
дії або бездіяльність заборонені. Це випливає безпосередньо з норми,
закріпленої статтею 10 КУпАП. Отже, щоб стверджувати, що проступок
вчинено умисно, необхідно довести, що особа знала закон.

Вина особи, як і будь-який психологічний її стан, знаходить своє
вираження в реальній поведінці особи. Правозастосовчим органом вина
з’ясовується через певні об’єктивні обставини, які встановлюються під
час адміністративного розслідування102. Однак важко уявити такі
об’єктивні обставини, що свідчать про знання особою закону. Правомірна
поведінка особи може свідчити про те, що вона знає закон І свідомо
дотримується його вимог. Водночас неправомірна ловедінка може свідчити
як про незнання закону, так і про його

знання і свідоме порушення. Істина щодо знання закону криється саме у
свідомості людини, а проникнути у свідомість навряд чи можливо.

Отже. однозначно довести, знає людина закон, чи ні, неможливо, а відтак
неможливо і довести ЇЇ вину в формі умислу. В той же час встановлення
вини є обов’язковим при розгляді справи про адміністративне
правопорушення (ст.280 КУпАП) І цей обов’язок покладено саме на
правозастосовчі органи.

Слід зазначити, що на цю проблему останнім часом звертають увагу І
представники науки кримінального права. Зокрема, П-А.Во-робей,
розглядаючи питання кримінально-правового ставлення в вину пише: “Але
вилучити із законодавства та практики його застосування об’єктивне
Інкримінування поки що неможливо. Ніяка правова система, ніяке
кримінальне законодавство не вільні від об’єктивного ставлення в вину.
Майже всі правові системи й кримінальні кодекси дотримуються правила,
згідно з яким незнання закону не звільняє особу від кримінальної
відповідальності. Це правило поширюється також на іноземців і осіб без
громадянства, але незнання закону річ зовсім можлива, а, значить,
неможна при цьому виключити об’єктивного ставлення в вину”’03.

Для вирішення зазначеної проблеми необхідно також встановити, що означає
“знати закон”. Вище було зазначено, що знання закону, зокрема КУпАП,
прямо впливає на наявність вини- Водночас, статтею 68 Конституції
України встановлено, що незнання законів не звільняє від юридичної
відповідальності. Це положення Конституції лежить в основі так званого
“принципу презумпції знання закону”. Але очевидно, що цей принцип
вступає в протиріччя з принципом презумпції невинуватості, який згідно з
сучасною доктриною адміністративного права є одним із базових принципів
адміністративної відповідальності. Іншими словами, припущення, що людина
знає закон, скасовує необхідність встановлення того, чи дійсно вона його
знає. З одного боку, особа вважається невинуватою до того моменту, поки
її вина не буде доведена в установленому законом порядку, а з іншого —
ЇЇ вина вже презуміюється, тобто не потребує ніякого доведення.
^

Фактично вищезгадані норми Конституції І норми діючого КУпАП
встановлюють не принцип презумпції невинуватості, а навпаки — принцип
презумпції вини, до того ж неоспорюваний. Такий стан справ є
неприпустимим з точки зору забезпечення прав особи, яка притягується до
адміністративної відповідальності. Хоча в той же час принцип
неоспорюваної презумпції вини використовується в окремих випадках,
наприклад, у податковому законодавстві Франції І Швейцарії104.

Заради справедливості слід відзначити, що сутність цієї проблеми відома
багатьом науковцям та юристам-практикам, багато хто з них погоджується з
думкою, що існує колізія норм діючого КУпАП І Конституції України, але й
досі проблема не знайшла практичного вирішення і очевидним є те, що в
ході адміністративно-правової реформи ця колізія має бути усунена.
Колізія нормативних актів є вимушеним шляхом розвитку права105, сучасний
динамічний розвиток правової системи України неминуче породжує
суперечності і розбіжності між законодавчими актами, що заважає
правильному їх застосуванню і, отже, в цілому знижує ефективність
законодавства106.

Так, ми підійшли до проблеми співвідношення понять “знати закон” і
“розуміти закон”. Очевидно, що між цими поняттями необхідно ставити знак
рівності. Людина може вивчити шекспірівського “Гам-лета” в оригіналі,
але не розуміти, про що говориться в цьому творі через незнання
англійської мови. При цьому ніхто не скаже, що вона саме “знає” цей
твір. У даному випадку людина сприймає форму, але ніяк не зміст.
Аналогічна ситуація має місце і зі знанням законів. Можна вивчити
напам’ять статті закону, але не розуміти, про що в них ідеться. І тут
роль знання мови відіграє рівень правових знань особи і можливість
правильно їх тлумачити, тобто зрозуміти ЇХ ЗМІСТ.

Як відомо Із загальної теорії права, за глибиною аналізу, переконливістю
й обгрунтованістю виділяють буденне тлумачення, компетентне (або
професійне) і доктринальне. Буденне тлумачення дається громадянами,
компетентне (професійне) — спеціалістами в сфері права, а доктринальне —
вченими, які проводять дослідницьку роботу в цій галузі107. Очевидно, що
погляд на зміст тих чи інших норм права буде різним і визначатиметься
рівнем правових знань особи та, крім того, практичним досвідом. Особи,
які здійснюють притягнення до адміністративної відповідальності,
користуються професійним тлумаченням норм права, в той час, як переважна
більшість правопорушників не може піднятися вище буденного. При цьому
встановити дійсний рівень правової грамотності особи в процесі розгляду
справи про адміністративне правопорушення навряд чи можливо, оскільки
тут відіграє важливу роль багато суто суб’єктивних чинників.

Уявляється, що зазначена проблема може бути вирішена. Слід відзначити,
що принцип презумпції знання закону не абсолютний-Він обмежений
положеннями статті 57 Конституції України, яка наголошує на тому, що
кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. При цьому ця
гарантія має бути дещо змістовнішою, ніж просто забезпечення
оприлюднення закону чи іншого нормативно-правового акта.

Як було зазначено вище, знання закону передбачає не лише сприйняття
зовнішньої форми правових норм, а й правильне розуміння їх змісту. З
огляду на це уявляється правильним пропонувати закріплення в законі
права особи, котра притягується до адміністративної відповідальності,
оспорювати свою вину за мотивом незнання закону в двох аспектах-
По-перше, за неможливістю ознайомитися із законом або іншим
нормативно-правовим актом, і. по-друге — за фактом неправильного
використання норми в тих випадках, коли відповідна норма викладена таким
чином, що дає підстави неоднозначного її тлумачення. Це буде надійною
гарантією захисту від об’єктивного ставлення у вину.

Отже, необхідно скоригувати принцип презумпції знання закону приблизно
так: “Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, за
умов забезпечення можливості всіх осіб ознайомитись з Їх змістом та
забезпечення однозначного тлумачення норм, що містяться у них”.

Безумовно, коригувати конституційну норму можна лише шляхом внесення
змін до Конституції, що досить складно. Тому доцільнішим буде
передбачити в новому Кодексі України про адміністративні проступки таку
норму:

“Особа звільняється від відповідальності, якщо буде встановлено, що
протиправне діяння, вчинене нею внаслідок об’єктивної неможливості
виконати встановлений законом обов’язок (тобто з причин. що не залежали
від її б’олі І свідомості), об’єктивної неможливості ознайомитись з
відповідним нормативно-правовим актом, або внаслідок неправильного
використання норми, яка викладена таким чином, що допу екає неоднозначне
її тлумачення”. Це положення ніяк не суперечить Конституції України і
надає особам, які притягуються до адміністративної відповідальності,
більше можливостей для захисту своїх прав.

Необхідно відмітити, що згаданий принцип у минулому іноді
використовувався в нормотворчІй практиці, хоча це можна вважати скоріше
виключенням, ніж правилом. Так, п.6 Постанови Ради Міністрів СРСР від
14.08.1950 р- № 3512 “Про незадовільне виконання заходів по боротьбі з
картопляним раком” передбачалося, що накладення штрафу за порушення
карантинних правил мож^ бути проведено за умови попереднього
ознайомлення відповідальної особи з правилами карантину І характеру
відповідальності за їх порушення.
^’

Що стосується процесуального обов’язку правозастосовчого органу щодо
доведення вини особи у вчиненні адміністративного проступку, то його
необхідно деталізувати з урахуванням вищезгаданої норми, наприклад, так:
“Орган (посадова особа), що розглядає справу

про адміністративний проступок, зобов’язаний встановити, чи було
належним чином забезпечено можливість особи, яка притягується до
адміністративної відповідальності, ознайомитися з відповідними
нормативно-правовими актами, а також чи не є протиправне діяння
наслідком неправильного використання норми, яка викладена так, що
допускає неоднозначне її тлумачення”.

Ще одним важливим принципом юридичної відповідальності взагалі і
адміністративної зокрема вважається принцип невідворотності. Зміст цього
принципу полягає в тому, що встановлення заборон і санкцій за їх
порушення має сенс лише за умов, коли особи, які вчиняють
правопорушення, притягуються до відповідальності і піддаються заходам
примусу, які визначені санкціями порушених правових норм.
Правопорушення, на яке не відреагували компетентні органи, завдають
правопорядку серйозної шкоди: безкарність правопорушників не лише
заохочує Їх до вчинення нових правопорушень, а й подає поганий приклад
Іншим особам108.

Для адміністративної відповідальності реалізація принципу
невідворотності надзвичайно важлива, оскільки адміністративна
деліктність має високі показники латентності, на що звертають увагу
дослідники в сфері адміністративної деліктології109.

Практична реалізація принципу невідворотності потребує вирішення відразу
кількох проблем. По-перше, при встановленні адміністративної
відповідальності за певні правопорушення законодавець повинен врахувати
реальну можливість контролю з боку органів виконавчої влади за певною
сферою суспільних відносин. Так, наприклад, можна вважати, що в с4»ері
оподаткування принцип невідворотності відповідальності забезпечено дуже
добре і це досягнуто за рахунок ретельного обліку платників податків,
наявності відповідних органів у системі Державної податкової служби,
відпрацьо-ванІстю процедур перевірок і т.ін. Водночас у сфері боротьби з
корупцією цей принцип майже не діє, хоча Законом України “Про боротьбу з
корупцією” і встановлено адміністративну відповідальність за корупційні
діяння. Причиною цього є саме відсутність можливості здійснювати
реальний контроль у цій сфері, відсутність ефективних інструментів для
викриття і фіксації корупційних діянь. При цьому всі добре уявляють собі
величезні масштаби корупції у державі.

По-друге, невідворотність відповідальності зумовлюється її доцільністю.
В даному випадку мається на увазі доцільність адміністративної
відповідальності як юридичного явища. Тобто при встановленні
адміністративної відповідальності законодавець повинен чітко уявляти, а
чи можливо взагалі подолати відповідні правопорушення виключно за
допомогою саме заходів адміністративної відповідальності.

Результати боротьби з тією ж корупцією в нашій державі свідчать, що в
даному випадку заходи адміністративної та кримінальної відповідальності,
передбачені чинним законодавством, недоцільні з тієї точки зору, що вони
не здатні виконати функцію превенції корупцій-них діянь самі по собі.

Видається правильним стверджувати, що вирішення завдання боротьби з
корупцією повинно мати комплексний характер, тобто вплив має
здійснюватися на всі явища, що виступають причинами І умовами корупції.
Тобто необхідним є поєднання як адміністративних методів
(адміністративна і кримінальна відповідальність), так і економічних.

По-перше, необхідно всіляко підвищувати престиж державної служби і
формувати у державних службовців усвідомлення цінності тієї посади,
котру вони обіймають. Це може бути досягнуто за рахунок установлення
належного рівня оплати Їхньої праці, реалізації соціальних гарантій
(пенсій, медичного страхування тощо), а також за рахунок упровадження
системи ефективного стимулювання якісної праці.

По-друге, необхідно значно скоротити межі втручання державних органів у
діяльність приватних осіб. Насамперед, це стосується сфери
підприємницької діяльності. (Скорочення переліку видів діяльності, що
ліцензуються, кількості різноманітних дозволів, погоджень і т.ін.).

По-третє, одним Із найбільш ефективних, на наш погляд, заходів для
попередження корупції було б вилучення з Кримінального кодексу України
статті, що передбачає кримінальну відповідальність за провокацію хабара.
Провокація хабара має стати одним із основних інструментів, що буде
використовуватися органами, покликаними вести боротьбу з корупцією. При
цьому необхідно відзначити, що ці дії повинні бути чітко регламентовані
законом. Необхідно визначити підстави застосування такої міри, порядок
ЇЇ реалізації І можливі наслідки для особи, по відношенню до якої
здійснюється провокація хабара. Одним із основних положень у даному
випадку має бути те, що при позитивному результаті застосування даного
заходу, особа, щодо якої здійснювалася провокація хабара, не повинна
притягатися до кримінальної відповідальності. Однак такий результат має
бути приводом для звільнення такої особи з державної служби Із забороною
займати такі посади взагалі або протягом ‘визначеного періоду.

По-четверте, у податковій системі необхідно передбачити можливість
непрямого визначення розмірів прибутків державних службовців.

Безумовно, зазначені міри стануть ефективними тільки в тому випадку,
якщо вони реалізовуватимуться одночасно, у комплексі.

Крім того, певні зусилля мають бути докладені й у сфері формування в
населення активно-негативного ставлення до такого явища, як корупція.
Укорінене в свідомості значних мас людей уявлення про те. що гроші
роблять все, найчастіше є не менш небезпечною умовою Існування корупції.
З цього погляду актуальна побудова системи виховання молоді на принципах
християнської моралі, формування в неї установки на те, що тільки кошти,
отримані чесним шляхом, можуть бути запорукою благополуччя й успіху в
суспільстві.

У цілому боротьба з корупцією — це доля не лише державних органів або
якихось спеціальних підрозділів. Це завдання загальнонаціонального, а,
можливо, І всесвітнього масштабу. Важливу роль у рішенні проблеми
корупції повинні відігравати міжнародні зв’язки- Це може бути як
вивчення досвіду країн, що досягай значних успіхів у боротьбі з
корупцією, так і безпосередня практична взаємодія зацікавлених органів
різних держав. При цьому наявність доброї волі в такому співробітництві
може бути якісним показником наявності бажання держави вирішити проблему
корупції у своїх межах.

Принцип доцільності адміністративної відповідальності, крім згаданого
вище значення, означає ще й те, що врахування доцільності необхідно і в
процесі правозастосування, тобто при визначенні виду і розміру
адміністративного стягнення. Очевидно, що адміністративне стягнення,
його вид І розмір мають відповідати тій меті. яку слід досягти,
застосовуючи це стягнення. В цьому аспекті доцільність прямо пов’язана з
проблемою ефективності адміністративної відповідальності, оскільки
оцінка ефективності й полягає у визначенні того, якою мірою застосування
адміністративних стягнень за ті чи Інші правопорушення досягають своєї
мети-

Сьогодні можна впевнено стверджувати, що норми, якими встановлюється
адміністративна відповідальність, мають досить невелику ефективність.
Такий висновок можна зробити, проаналізувавши динаміку вчинення
адміністративних правопорушень. Так, Є.В.Додін наводить цифри, що
характеризують стан адміністративної делІкт-ності в Україні за роки
незалежності. У 1991 р. до адміністративної відповідальності в Україні
було притягнуто 8646571 чоловік, в 1992 — 10328834, в 1993 — 12411643. в
1994 — 14243524. в 1995 — 22483600.

Слід погодитися з твердженням про те, що однією з головних Цілей
адміністративної відповідальності є превенція правопорушень. Механізм
превентивної ДІЇ адміністративної відповідальності може бути
найрізноманітнішим, від простого залякування самим фактом існування
санкцій за певні правопорушення — до реального застосування таких
санкцій-

В юридичній літературі процес формування правопорушення поділяєтьсїї на
три ос:новні етапи: формування особистості з анти-суспІльною
орієнтацією, формування у суб’єкта конкретного рішення на вчинення
протиправного проступку І реалізацію цього рішення, включаючи вчинення
правопорушення і настання шкідливих наслідків. Можна погодитися з
відомими кримінологами в тому, що кримінальна до податку діяння, а потім
і втілювана в ньому кримінальна мотивація є прич.иною всіх без винятку
злочинів, включаючи необережні. Але як адміністративний проступок
зокрема, так і адміністративна деліктнІсть взагалі відрізняються від
злочину і злочинності. так і їх причини принципово, за винятком причин
деліктів, суміжних зі злочинами, відрізняються від детермінації злочинів
І злочинності110.

Якщо уважно проаналізувати склади адміністративних правопорушень.
викладені в КпАП України та багатьох інших законах, якими встановлюється
адміністративна відповідальність, стає очевидним, що основна їх маса —
це проступки, які порушують норми права з технічним змістом. Відомий
український учений-адмінІстра-тивІст Є.В.Додін зауважує, що самі по собі
технічні норми не мають дійсно ціннісного характеру — вони можуть
служити всім, незважаючи на класові Інтереси, оцінки і т. ін. Вони не
спираються на соціальний авторитет і в тих випадках, коли з ними не
рахуються, не призводять до специфічних наслідків поза результатом, до
якого привела об’єктивна причинна залежність111.

Психологи’ правильно стверджують, що моральна поведінка є базою
правос.лухняної поведінки. Мораль — це універсальний регулятор і її
вплив поширюється нг всі, або майже всі вчинки людини. Мораль втілює в
собі низку найважливіших людських цінностей, через що моральні норми і
оцінки є вищим критерієм поведінки. Мораль тому оцінює п.раво з точки
зору його відповідності вимогам справедливості- Але норми з технічним
змістом є морально нейтральними. Вони не несуть майже ніякого морального
навантаження, не підлягають моральній оцінці, в той час, як багато норм
кримінального права сформувалися під впливом загальнолюдських мочі і п
ральних цінностей1″. ‘

Норми адміністративного права, що регулюють поведінку дюдей у сфері
транспорту, шляхового господарства, зв’язку, у сфері дозвільної системи,
паспортної системи, техніки безпеки, як і багато Інших норм, часто
встановлюються державою без урахування моральних та Інших соціальних
вимог (наприклад, релігійних), які несуть морально-етичне навантаження.
Тому якщо при вчиненні злочину злочинцю необхідно подолати не тільки
заборону (обов’язок), встановлену правовою нормою, а й порушити певну
моральну вимогу, то особа, яка порушує правила паркування машин, не
дотримується

стандартів і технічних умов, порушує правила пожежної безпеки тощо, має
справу з технічними правилами, що позбавлені будь-яких моральних
умовностей113.

Безумовно, люди, які працюють у сферах, де діють згадані вище технічні
норми, повинні їх знати внаслідок характеру своєї роботи, хоча вони не
завжди розуміють доцільність і логіку таких норм. Набагато гірше стан
справ з правообізнанІстю звичайних громадян, оскільки ніхто їх до цього
не зобов’язує і не надає допомоги в ознайомленні з адміністративним
актом. Хоча, звичайно, поведінка людини визначається не лише знанням
норм, а й його відношенням до тих соціальних цінностей, які захищаються
цими нормами.

Засвоєння норм права, які регламентують поведінку людини або колективних
суб’єктів у сфері державного управління, особливо тих, виконання яких
забезпечується адміністративно-правовою санкцією, — це не процес
уподібнення зовнішнім образам, а процес структурування свідомості. Але,
на жаль, не всі ці норми засвоюються особистостями. Психологи
стверджують, що коли соціальна норма не включається у ціннісну систему
особистості, поведінка людини набуває асоціального характеру. Виникає
запитання, чому багато норм з технічним змістом і не тільки, що
охороняються адміністративно-правовими санкціями, порушуються такою
кількістю людей?

Загальнолюдські цінності, як відомо, захищають кримінально-правові
санкції. Жодна норма природного права не захищається
адміністративно-правовою санкцією, оскільки вона призначена для захисту
публічного інтересу. Але публічний інтерес конкретною людиною не завжди
сприймається як його особистий, приватний інтерес навіть тоді, коли
публічний інтерес певною мірою відображає його власний. Тому порушення
публічного інтересу, тим більше, якщо він виражений у технічних нормах,
часто не вважається проступком, особливо тоді, коли ці норми не
співпадають з нормами буденної свідомості.

Отже,- навіть у тих випадках, коли людина не знає норм кримінального
права, його загальна моральна підготовка дозволяє обрати такий варіант
поведінки, який не конфліктує з кримінальним законодавством, чого не
можна сказати про адміністративно-протиправну поведінку- Суспільна
небезпека адміністративного проступку значно менша, ніж злочин, а
значить моральне осудження його набагато слабкіше. Оціночна діяльність
людини зумовлена найрізноманітнішими умовами: світоглядом, ідеологією,
суспільною психологією, Ціннісними орієнтаціями, у зв’язку з чим одні й
ті самі проступки оцінюються різними людьми по-різному. Знання правової
заборони Дозволяє громадянину обрати варіант поведінки, який відповідає
забороні. Його незнання створює передумови такої поведінки, яка випливає
з власної позиції, а ми вже знаємо про низьку адміністра-

тивно-правову обізнаність громадян, особливо про ті норми, які мають
технічний зміст114.

На відміну від злочинця, який своїми діями сам створює криміногенну
(конфліктну) ситуацію, котра вирішується через вчинення злочину, особа,
яка вчинює адміністративний проступок, найчастіше сама потрапляє у
конфліктну ситуацію, і коли ця ситуація пов’язана з дотриманням
технічних або інших норм, що не піддаються моральній оцінці (або ступінь
такої оцінки дуже мала), людина досить легко приймає рішення про ЇЇ
вирішення навіть через вчинення адміністративного проступку. В подібних
ситуаціях правопорушник зазвичай знає, що своїм неправильним рішенням
конкретній особі він ніякої шкоди не завдасть, перед ним лише абстрактні
заборони, за якими реальні особистості не стоять, і це послаблює його
внутрішній самоконтроль, розхитує властиві йому ціннісні установки і
створює умови для вчинення адміністративного проступку115.

Висновок про те, що причиною більшості адміністративних проступків
виступає не деформація особистості правопорушника, а виникаюча конкретна
життєва ситуація, яка звичайно сприймається правопорушником крізь
власний інтерес, який створює можливість прийняття вигідного для нього,
але неправомірного рішення, має суттєве значення для розробки
рекомендацій щодо підвищення ефективності адміністративно-правових
санкцій, а відтак і для реалізації принципу доцільності адміністративної
відповідальності.

З огляду на це необхідно при розробці норм, якими встановлюються склади
конкретних адміністративних деліктів та санкції за їх вчинення,
обов’язково передбачити відповідальність за повторне вчинення такого
делікту- При цьому кількісна характеристика стягнення має прогресувати в
залежності від кількості повторних порушень. Наприклад, якщо особа
вчинює правопорушення повторно, розмір штрафу зростає вдвічі від
накладеного за попереднє правопорушення. Отже, якщо в перший раз
правопорушник сплатить 50 гривень, то в другий — 100, в третій — 200, в
четвертий — 400 і так далі.

Така система визначення розміру адміністративних стягнень у вигляді
штрафу дасть змогу зробити відповідальність дійсно індивідуальною. В
багатьох випадках розмір адміністративних стунень неспівставний з тими
Інтересами, які задовольняються правопорушником внаслідок* порушення
певних норм. З огляду на це, адміністративне стягнення виконає свою роль
у тому випадку, коли інтерес порушника у збереженні певної суми грошей,
яку буде потрібно сплатити у вигляді штрафу, переважить інтерес, який
правопорушник задовольнить, вчиняючи порушення. У поєднанні з принципом
реординації у сфері адміністративної відповідальності такі норми можуть
бути досить ефективними.

Підвищенню ефективності адміністративних стягнень має сприяти й
розширення кола таких стягнень, які повинні передбачати можливості
всебічного впливу на правопорушника. До стягнень, що впливають на сферу
матеріальних Інтересів особи, традиційно відносяться штраф, конфіскація,
виправні роботи. Але правопорушник не завжди має роботу або достатньо
коштів чи матеріальних цінностей. щоб можна було реально виконати ці
стягнення. З урахуванням цього вплив необхідно перенести на іншу сферу
інтересів особи, наприклад, на особисту або організаційну. До
адміністративних стягнень, які впливають на сферу особистих інтересів,
традиційно відноситься адміністративний арешт, але слід погодитися з
тими, хто пропонує ввести таке адміністративне стягнення, як громадські
роботи, оскільки воно не залежить від матеріального стану
правопорушника.

Особливу увагу слід звернути і на адміністративні стягнення, які можуть
бути застосовані до юридичних осіб- Окрім тих, що застосовуються і до
фізичних осіб, таких як штраф або конфіскація, слід передбачити І
стягнення, які є специфічними виключно для юридичних осіб, наприклад,
такі як скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької
діяльності, тимчасове призупинення певного виду

ДІЯЛЬНОСТІ І Т. ІН.

Безумовно, підхід до визначення адміністративного стягнення, яке
необхідно застосовувати за ті чи інші правопорушення, має бути
індивідуальним І враховувати матеріальне становище порушника, його
соціальний стан та інші параметри. З огляду на це уявляється необхідним
у процесі реформування адміністративного законодавства передбачити
систему взаємозамІни адміністративних стягнень, якщо вони не можуть бути
виконані з об’єктивних обставин. Наприклад, адміністративний штраф можна
замінити громадськими роботами, вартість яких еквівалентна сумі штрафу,
виправні роботи — штрафом і навпаки і т.ін. Така система взаємозамІни
сприятиме не лише реалізації принципу доцільності адміністративної
відповідальності, а й реалізації принципу невідворотності, оскільки
невідворотність адміністративної відповідальності повинна включати і
невідворотність накладення адміністративного стягнення, і
невідворотність реального виконання цього стягнення.

3 Там само. — С. 26-27.

-ї Строгс’вич М.С. Сушность юридической ответственности / Советское
государство й право. — 1979. — № 5. — С. 74.

5 Клочков В.В. Социальная ответственность й уголовньїй закон / Извес-тия
иьісших учебньїх заведений. Правоведение. — 1987. — № 2. — С. 4-6.

6 Астемиров З.Л. Понятие юридической ответственности / Советское
государство й право. — 1979. — № 6. — С. 62.

7 Плахогїїан А.Ф. Проблема социальной ответственности. — X.: Вища школа,
1981. — С/8.

8 Словарь практического психолога / Сост. С.Ю.Головин. — Минск:

Х.ірвест, 1997. — С. 376.

9 Законодательство П’їтра Ї. — М.: Юрид. лит., 1997. — С. 73 (880 с.).

10 Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение. — К.: Вища школа,
1979. — С. 11.

11 Загальна теорія держ.ави і права. Навчальний посібник / За ред.
В.В.Ко-пєй^икова. — К,: Юрінком, 1997. — С. 190-191.

12 Юриста О. Про поняття та основні ознаки правоохоронного відношення //
Право України. — 1997. — № 10. — С. 57.

13 Серегина В.В. Государственное: принуждение по советскому праву. —
Воронеж. 1991. — С. 101.

14 Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С.Шемшученка. — К: Феміда,
1996. — С. 689.

15 Обіцая теория права н государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. —
М.: Юрист-ь, 1996. — С. 240.

16 Але.ксеев С.С. Проблеми теории права: Курс лекций. — Т.1. —
Сверд-ловск. 1972. — С. 371.

17 Братусь С.Н. Юридическая ответственность й законность. — М., 1976. —
С. 85.

18 Теоряя государства й права. Учебник / Под ред. В.М.Корельского й
В.Д.Перевалова. — М… Издательская группа ИНФРА’М-НОРМА, 1997. — С.
418.

19 Загальна теорія держави і праве… Навчальний посібник / За ред.
В.В.Ко-пєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — С. 204-

20 Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник- —
К.: АтІка, 2000. — С. 17; Конституційне право України. Підручник / За
ред. В.Ф.Погор’їлка. — К.: Наукова думка. 2000. — С. 19.

21 Кравченко В.В. Цит. праця. — С. 18.

22 Конституційне право України. Підручник / За ред. В.Ф.По горілка. —
К.: Наукова думка, 2000. — С. 20.

23 Бельский К.С. Административяая ответственность: генезис, основньїе
признаки, структура. // Государство й право. — 1999. — № 12. — С. 12-20.

24 Агапов А.Б. Административная: ответственность: Учебник. — М.: Статут.
2000. — С- 11.

25 Памятники римского права: Закони XII таблиц. Институции Гая. Диге-сту
Юстиниана. — М..: Зерцало, 1997. — С. 161.

26 Агапов А.Б. — Цит. праця. — С. 11.

27 Там само- — С. 85-86.

28 Тнтов Ю.П. Хрестоматия по истории государства й прав России- Учеб-ное
пособие- — М.: Проспект. 1998. — С. 260

29 Титов Ю.П. Цит. праця. — С. 264.

30 Сводь Законовь Россійской имперіи 2-е изд- / Под ред. А.Ф.Волкова й
/С’.^Ї.Фяляяод.з. — СПб: Общественная польза, 1899.

31 36. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. —
1927. — № 39. — ст. 177.

32 36. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України /
1927. — № 63-65. — ст- 239.240.

33 33 СРСР / 1936. — № 18. — ст. 149.

34 ЗП УРСР / 1946. — № 13-14. — ст. 107.

35 Ведомости ВС СССР / 1955. — № 9. — ст. 222.

36 СП УССР / 1969. — № 10. — ст. 131.

37 Ведомости ВС СССР / 1976. — № 42. — ст. 584.

38 Ведомости ВС СССР / 1966. — № ЗО. — ст. 596.

39 Клепицкий И.А. Преступление, г.дминистративное правонарушение й
наказание в России в свете Европейской Конвенции о правах человека /
Государство й право. — 2000. — № 3. — С. 66-68.

40 Советское административное право / Под ред. В.И.Половойи
М.С.Сту-деникиной. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 88.

41 Ґалаґан И.А. Административная ответственность в СССР. — Воронеж:

ВГУ. 1970. — С. 41.

42 Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. — Львів:

ЛДУ, 1975. — С. 84.

43 Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством
України. Навчальний посібник. — К., 1995. — С. 19.

44 Агапов А.Б. Цит. праця. — С. 85-86.

45 Козлов Ю.М. основу советского административного права. — М.: Зна-ние,
1975. — С. 133.

46 Коваль Л.В. Адміністративне право. Курс лекцій. — К-: Вентурі, 1996.
— С. 122-129.

47 Бельский К.С. Цит. праця. — С. 20.

45 Теория государства й права / Под ред. В.М. Корельского й
В.ДЛере-валова. — М.: Издательская группа ИНФРА • М-НОРМА, 1997. — С.
428-429.

49 Лейст 0.3. Цит. праця. — С. 12&.

50 Теория государства й права. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова й
А.В.Малько. — М.: Юрисгь, 1997. — С. 544.

51 Лейст 0.9. Цит. праця. — С. 61.

52 Там само. — С. 130-131.

53 Там само. — С. 131.

54 Там само. — С. 131-132.

55 Общая теория государства й права. Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. —
М.: Юристь, 1996. — С. 246.

56 Коваль Л.В. Відповідальність за адміністративні правопорушення. — К.:
Вища школа, 1975. — С. 9.

57 Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. ЮЛ.Битяка. — Харків: Право, 2000. — С. 196.

55 Авер’янов В.Б., Прокопенко В.І. Адміністрація // Юридична
енциклопедія. — К., 1998. — Т. 1. — С. 59.

59 Ґалаґан Й.А. Теоретические проблему административной ответствен-ности
по советскому праву: Автореф. дис. доктора юр. наук: 12711 / ВНИИСЗ. —
М, 1971. — С. 18-24.

60 Опрьгшко В.Ф. Административная ответственность за правонаруше-ния. ~
К.: Общество “Знание”, 1986. — С. 20.

61 Советское административное право / Под ред. В.М.Манохина. — М.:

Юрид.лит., 1977. — С. 228.

62 Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М.Козлова, Л.Л.Попова. —
М.: Юристь, 1999. — С. 338-339.

63 Мартьянов Й.В. Административная ответственность по советскому
за-конодательству. — К.: Вища школа, 1985. — С. 23.

64 Додин Е.В. Административная деликтология. Курс лекций. — Одесса:

АО БАХВА. 1997. — С. 6.

65 Стефанюк В. С. Запровадження адміністративної’^ юстиції в Україні //
Право України. — 1999. — № 7. — С. 8.

66 ШишкінВ.І. Адміністративний суд Австрії // Право України. — 1997- — №
5. — С. 58.

67 Брзбан Г. Французское административное право . — М.: Прогресе, 1988.
— С. 219-223.

68 Фінансове право: Підручник / Алісов 6.0., Воронова Л.К, Кадькален-ко
С.Т. та ін. — X.: Фірма “Консум”. 1998. — С. 281-283.

69 Там само. — С. 282.

70 Андреев А.В. Финансово-правовьіе санкции: Автореф. дис. … канд. юр.
наук: 12.00.02 / МРУ — Саратов. 1984. — С. 7-8.

71 Лейст 0.3. Цит. праця. — С- 8.

72 Полньїй сборник кодексов Российской Федерации- — М.: Москва, 1999. —
С. 697.

73 Самсонов В.Н. Административное законодательство: поняти^ содер-жание,
реформа. — X.: Основа. 1991. — С. 36.

74 Юсупов ВА. Теория административного права. — М.: Юрид. лит., 1985. —
С. 116.

75 Фурман А. Закон краще не порушувати // Вісник податкової служби
України. — 1996. — № 12. — С. 25.

76 Хавронюк М. До питання про дію законів, щ.6 встановлюють юридичну
відповідальність // Предпринимательство, хозяйство й право. — 1998. —

№ 4. — С. 7-8. і

77 Государственная дисциплина й ответственность / Дреишев Б.В.,
Миколаєва Л.А„ Кожохнн Б.И. й др, — Л.: Изд-во ЛГУ. 1990. — С. 136-147.

78 фінансове право: підручник / Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькален-ко
С.Т. та Ін. — X.: Фірма “Консум”, 1998. — С. 68.

79 Попов Ю. Вина — обязательное условие применения финансовьіх санкции
// Бизнес (бухгалтерия, право, налоги, консультации). — 24-05.1999. — №
21. — С- 110-113; Попов Ю. Нет вини — нет финансовой санкции // Бизнес.
— 31.05.1999. — № 21- — С. 69-

80 Селіванов В. Проблема методологічної обгрунтованості вітчизняного
правознавства та юридичної практики // Право України. — 1998. — № 12. —

С. 41-42.

81 Зуб Й. О правовой природе финансовьіх санкции // Предпринимательство,
хозяйство й право. — 1997. — № 3. — С. 9-Ю.

82 Философский словарь / Под ред. М.М.Розенталя. — 3-є изд. — М.:

Изд-во политической литературьі, 1975. — С. 298-

83 Теория государства й права / Под ред. В.М.Корельского й
В.Д.Пєрева-лова. — М.: Издательская группа ИНФРА • М-НОРМА, 1997 — С.
352

84 Битяк Ю.П., Зуй В.В. Цит. праця. — С. 124.

85 Там само. — С. 127.

86 Бахрах Д.Н. Административное право. Учебник. — М.: БЕК, 1997. — С.
218.

87 Там само. — С. 218-219.

аа Матвеев Г.К. Основания имущественной ответственности частннх
пред-принимателей // Государство й право. — 1993. — № 9. — С. 97.

89 Малеин Н.С. Современньїе проблеми юридической ответственности //
Государство й право. — 1994. — № 6. — С- ЗО.

90 Леськов П. Как защитить интересн предприятия // Бизнес. — 17.01.1995.
— № 1- — С. 14.

91 Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус їх
суб”єктів // Право України. — 1994. — № 5-6. — С- 9-Ю.

92 Тараненко С. Щодо поняття неосудності в адміністративному праві //
Право України. — 1998. — № 6. — С. 88-89.

93 Овчарова Е.В. Материально-правовьіе проблеми административной
ответственности юридических лиц (к проекту Кодекса Российской Федерации
об административньїх правонарушениях) // Государство й право. — 1998- —
№ 7. — С. 16.

94 Общая теория права й государства / Под ред. В.В.Лазарева. — М.:

Юристь, 1996. — С. 218-219.

95 Герасименко Є. Суб’єкт адміністративного проступку // Право України.
— 1999. — № 4. — С. 44,

96 Теория государства й права: Курс лекций / Под ред. М-Н.Марченко. —
М-: Зерцало. 1997. — С, 468-469.

97 Там само. — С. 469.

98 Шемшуче.чко Ю.С., Авер’яиов В.Б. Людина і реформування
адміністративного права // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 53. _ С. 9.

” битук ЮЛ.. Зуй В.В. Административное право Украиньї (Общая часть):

Учебное пособие-. — X.: Одиссей, 1999. — С. 130.

100 Там само. — С. 128.

101 Там само. — С. 126.

102 Гералименко Є. Форми та види вини при вчиненні адміністративного
правопорушення / / Право України. — 1998. ~ № 7. — С. 80.

103 Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в
зин-у: Автореф. дис.:. доктора юр. наук: 12.00.08 / НАВС — К 1998 — С.
Ї.О.

•°^ Белиуский е(с. Вопросьі виньї в налоговом законодательстве //
Го-сударство й право. — 1996. — № б. — С. 54-55.

юї} Галянтич М. Колізія нормативних актів: вимушений шлях розвитку правл
// Право України. — 1996. — № б. ~ С. 33.

101І Нагреб-льнийВЛ., Онищук М В. Причини та шляхи подолання колізій у
законодавстві України // Адвокат. — 1997. — № 4. _ С. 45.

107 Общая теория права й государства / Под ред. В.В.Лазарева — М •
Юристь, 1996. — С. .217.

10в Теория государс’лза й права: Курс лекций / Под ред. М.НМарченко —
^.; Зерцало. — 1997. — С. 470.

109 Додин’ Е.В. Административная деликтология. Курс лекций — Одесса-АО
БАХВА, 1997. – С. 6. – . д .

110 Там само. — С. 50-51.

111 Там само. — С. 5.2.

112 Там само. — С. 53.

113 Там само. — С. 54.

114 Там само. — С. 54-57. .

115 Там само. — С. 57-58.

»

розділ 2

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ: ДИСКУСІЙНІ ПРОБЛЕМИ

2.1. Юридичні особи як суб’єкти адміністративної відповідальності

Питання про те, чи можуть бути юридичні особи суб’єктами
адміністративної відповідальності, вже давно є предметом спору
українських учених-правознавцІв.

Так, Л.В.Коваль відмічав, що: “Тривалий досвід (зокрема ЗО—50-х років)
свідчить про неефективність застосування адміністративної
відповідальності до юридичних осіб (у 1961 році від цієї практики
відмовились). Адміністративна відповідальність — це репресивний вид
відповідальності, за якого покарання має характер особистого
перетерплювання кари, а вплив спрямовується на волю правопорушника з
тим, щоб змусити його відчувати певне психічне переживання кари,
докладати зусиль до подолання мотивів, якими обумовлюється його
іраціональна поведінка, та стимулювати мотиви, що мають схилити
правопорушника до поведінки, яка узгоджується з правовими нормами. Лише
особиста (персональна) відповідальність за адміністративні
правопорушення може забезпечити здійснення таких функцій покарання, як
осуд, страхання, запобігання, виправлення, перевиховання. Тут
встановлення особистої вини та форм її прояву є основною умовою
(суб’єктивною підставою) застосування відповідальності, покарання.
Відсутність вини не створює складу проступку. До того ж визнання
суб’єктами адміністративної відповідальності юридичних осіб не
узгоджується з процесуальним порядком порушення справ про
адміністративні правопорушення, що передбачає складання протоколу на
конкретну особу, ознайомлення її з матеріалами справи, отримання від неї
пояснень тощо”‘. Аналогічну думку щодо неможливості юридичної особи бути
суб’єктом адміністративного проступку, але з дещо Іншою аргументацією,
висловлював Г.П.Бондаренко. Він зазначає: “Помилковість твердження
окремих авторів, що суб’єктом адміністративного проступку може бути
юридична особа, полягає в тому, що вони механічно підмінюють поняття
суб’єкта адміністративного примусу поняттям суб’єкта адміністративного
проступку, безпідставно розширюють межі адміністративної
відповідальності, включаючи до неї і правопорушення, які не є
адміністративними проступками І за які не настає адмінІст-

ративна відповідальність, а застосовуються заходи адміністративного
запобігання або адміністративного припинення”‘^.

Разом з тим Г.П.Бондаренко визнає, що тривалий час у радянській правовій
науці і законодавстві була поширена думка, що суб’єктом
адміністративного проступку можуть бути юридичні .особи. Однак Указом
Президії Верховної Ради СРСР “Про подальше обмеження штрафів, що
накладаються в адміністративному порядку” від 21.06.61 р. було
встановлено: “Скасувати накладення штрафів в адміністративному порядку
на установи, підприємства І організації. Встановити, що штрафи
відповідно до діючого законодавства накладаються на тих службових осіб,
які в порядку виконання своїх службових обов’язків повинні вживати
заходів до своєчасного виконання встановлених правил”3. Цілком
зрозуміло, що в умовах радянського планового господарства така ідея була
виправданою, оскільки замість перекладання грошей з однієї “майже”
державної кишені до Іншої вводилась конкретна відповідальність винних
посадових осіб4. Але майже через двадцять років статтею 1 Указу Президії
Верховної Ради СРСР від 19.02.81 р. “Про порядок введення в дію Основ
законодавства Союзу РСР І союзних республік про адміністративні
правопорушення” було встановлено, що набрання чинності цих Основ не
стосується діючих актів законодавства з питань відповідальності
юридичних осіб в адміністративному порядку. Як зазначав В.Новосьолов,
“ця норма має принципове значення для визнання юридичних осіб одним із
суб’єктів адміністративної відповідальності поряд з іншими суб’єктами —
громадянами, посадовими особами. Іноземними громадянами і особами без
громадянства. …Встановлення адміністративної відповідальності
юридичних осіб — один Із засобів забезпечення виконання покладених на
них обов’язків. ії потрібно розглядати також як складову єдиної системи
щодо забезпечення соціалістичної законності і державної дисципліни”5-

Найбільш послідовно позицію щодо визнання юридичних осіб суб’єктами
адміністративної відповідальності відстоює в українській науці Є.В.
ДодІн. Навіть після прийняття згаданого Указу Президії ВР СРСР від
21.06.61 р. він зберіг свою точку зору6 і дотримується ЇЇ і сьогодні7.
Зокрема, Є.В.ДодІн відмічає: ‘Тривалий час в адміністративно-правовій
науці суб’єктом проступку визнавалась лише фізична особа, що знайшло
своє відображення у Кодексі України про адміністративні правопорушення.
Однак розвиток ринкових відносин, виникнення приватного підприємництва
зробили необхідним посилити контроль з боку держави за додержанням
юридичними особами обов’язків у сфері здійснення виконавчої влади й
встановити адміністративну відповідальність у разі порушення цих
обов’язків”8. У навчальному посібнику Ю.П.Битяка та В.В.Зуй
адміністративній відповідальності юридичних осіб присвячено навіть
розділ в одній Із

тем9- Аналогічної точки зору дотримується С.Т.Гончарук, стверджуючи, що
“суб’єктами адміністративних правопорушень можуть бути деліктоздатнІ
фізичні та юридичні особи, що скоїли ті чи інші правопорушення”10.

На Першій національній науково-теоретичній конференції “Адміністративне
право: сучасний стан І напрями реформування”, що відбулась 18-21 червня
1998 року, а також на Другій національній науково-теоретичній
конференції “Українське адміністративне право:

актуальні проблеми реформування”, що відбулася 25-27 травня 2000 р.,
неодноразово зверталась увага на те, що юридичні особи є повноцінними
суб’єктами адміністративної відповідальності”. Аналогічну думку
висловлюють І відомі в Україні російські вчені-правознавці. Зокрема, на
Всеросійській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми
адміністративного права росії”, що відбулась у травні 1998 року, йшлося
про необхідність визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної
відповідальності12. У цілому стан розробки проблеми адміністративної
відповідальності юридичних осіб у Росії можна виразити словами
Є.Ф.Мосіна:” Хоча питання адміністративної відповідальності юридичних
осіб Ще є предметом дискусій спеціалістів і поки не отримало у
вітчизняному праві ні концептуально визначеного, ні практично
прийнятного розв’язання, проте чимало діючих нормативних правових актів
уже передбачають таку відповідаль-

тіП

шсть .

Слід також відзначити, що й ті відомі вчені, які свого часу виступали
проти визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної
відповідальності, поступово змінюють своє ставлення до цього питання.
Так, наприклад, Л.В-Коваль відзначає: “Особливим видом адміністративної
відповідальності є відповідальність за порушення законодавства про
виключну (морську) економічну зону України (Закон України “Про виключну
(морську) економічну зону України”, 1995 р.), оскільки суб’єктами
відповідальності, яку застосовує рай(мІськ)суд можуть бути як фізичні,
так і юридичні особи, які вправі оскаржувати постанову суду”14.

Деякі дослідники, не заперечуючи можливості юридичних осіб бути
суб’єктами адміністративної відповідальності, вважають, що ця позиція
більше відповідає перспективам удосконалення інституту адміністративної
відповідальності, ніж реаліям сьогоднішнього дня15.

Але й нині досить поширеним аргументом проти віднесення юридичної
відповідальності, що передбачається різноманітними законами для
юридичних осіб, до адміністративної є твердження про те, що суб’єктом
адміністративної відповідальності не може бути юридична особа16. При
цьому основним аргументом є те, що юридичні особи не передбачені як
суб’єкти адміністративних правопорушень КУпАП.

Н.Саніа.хметоиа, зокрема, зазначає: “…штрафи, що стягуються
Ан’гимонопольним комітетом України відповідно до статті 19 Закону
(Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”), слід
відрізняти від стягненню, штрафів як заходів адміністративної
відповідальності згідно з Кодексом про адміністративні правопорушення
України (КУнАП). Вони зІдрізняються за суб’єктами правопорушення, їїії
яких накладаються штрафи- Останні за статтею 19 Закону застосовуються
лише до підприємців — юридичних осіб, а згідно з КУпАП — до посадових
осіб органів влади і управління, керівників (розпорядників кредитів)
підприємств (об’єднань, господарських товари-ств та ін.), а також до
громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення
юридичної особи (тобто до фізичних осіб — суб’єктів підприємницької
діяльності”‘7. Це положення досить спірне. Відсутність юридичних осіб
серед суб’єктів адміністративної:’ відповідальності, передбачених КпАП
України, ще не свідчить про їх неможливість бути такими.

Перше фундаментальне наукове дослідження поняття юридичної особи було
здійснено Ф.К.Савіньї у середині XIX сторіччя й увійшло в історію під
назвою “теорія фікцій’* або “теорія уособлення”. Суть теорії фікція
полягає в наступному: ^оскільки, з одного боку, волею, свідомістю, тобто
властивостями суб’єкта права, володіє тільки людина, окрема людська
особистість, а, з Іншого — життя дає численні приклади того, як майнові
права належать не окремій людині, а колективам, корпораціям,
законодавець визнає за цими корпораціями властивості особистості,
суб’єкта. Іншими словами, ця корпорація уособлюється, персоніфікується.
При цьому законодавець розуміє, що корпорація особистістю бути не може,
тобто припускає фікцію. Заз.начена теорія була сприйнята законодавством
і водночас зазнала критики з боку юристів- Слабкі сторони цієї теорії
очевидні:

фікцію застосовують лише внаслідок тимчасової відсутності в
юриспруденції достатніх технічних засобів.

Особливе місце в доктринах юридичної особи займає концепція її Існування
як реального суб’єкта реальних суспільних відносин. Засновник органічної
теорії юридичної особи О.Гірке стверджував, що юридмчна особа — це
особливий тілесно-духовний організм, союзна особистість. Це не продукт
правопорядку, а реально Існуючий оргаь.пзм, на який держава впливає, але
не закликає до життя. Органічна теорія* виходить із того, що всі
колективності, які задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичними
особами. Будь-яка юридична особа має потребу у волі для здійснення своїх
прав. Між тим реальна воля існує тільки в людини, тому тільки людські
Індивіди І можуть висловлювати волю колективних осіб, а це можливо. якщо
останні мають відповідні органи. У такій побудові орган

72 –

є нічим іншим, як індивідом, що передає назовні волю колективної особи.
Колективність в юридичному сенсі — це ніщо без своїх органів. Між
колективністю і органом не Існує ніякого юридичного відношення, оскільки
вони представляють єдину особу. Існує одне юридичне ціле, колективність,
яка організована, мислить І виражає свою волю через свої органи.

Зазначена теорія також була піддана критиці, але прибічники ідеї О.
Гірке розвинули її у рамках так званої реалістичної теорії-Зокрема,
Л-Мішу і Р.Салейль зауважували, щоб людський колектив перетворився на
самостійну особу, відмінну від суми індивідів, які його складають,
необхідні: а) наявність у колективу постійного інтересу, відмінного від
індивідуальних інтересів його членів; б) відповідна організація, здатна
виявляти колективну волю, представляти і захищати спільний інтерес; в)
включення колективу до юридичного середовища.

Сучасна доктрина юридичної особистості корпорацій у цілому базується або
на теорії фікцій, або на органічній (реалістичній), або на
позитивістських теоріях юридичної особи, практично не вносячи нічого
принципово нового в жодну з них. Разом з тим. як це не парадоксально,
існуюча І нині множинність теорій юридичної особи не завдає негативного
впливу на практику функціонування. Першочергова мета, яка стояла перед
дослідниками феномену юридичної особи, — обгрунтування розмежування
майна корпорації і учасників цієї корпорації, а також третіх осіб. Саме
спільність вказаної мети, незважаючи на різнобій думок, об’єднує теорії
юридичної особи І дозволяє всім їм чудово обслуговувати потреби
сучасного капіталістичного обігу. Юридична особа постає як суб’єкт
публічного і приватного права, що вступає в цивільні, адміністративні,
кримінальні та трудові відносини від свого власного імені і такого, що
відповідає в рамках цих відносин власним майном18. Враховуючи це, не
зовсім зрозумілими є твердження деяких дослідників про те, що юридична
особа — цивільно-правова категорія і ЇЇ застосування для регулювання
Інших суспільних відносин не виправдане ні теоретично, ні практично19.

Якщо на стадії свого максимального розвитку категорією “юридична особа”
охоплювалися всі його суспільні відносини, закладені в поняттях “обмін”,
“обіг”, у сучасних умовах суспільні відносини не обмежуються вже
обміном, а включають до себе І відносини між Державою і суб’єктами
підприємництва, а також між засновниками підприємства та самим
підприємством, І торкаються параметрів регулювання й управління їх
господарською (підприємницькою) діяльністю. В результаті категорією
юридичної особи неможливо опосередкувати обсяг їх правосуб’єктності.
Логічним продовженням її стає категорія “суб*єкт підприємництва”, а
конкретним її виразом —

підприємство- Але це зовсім не означає відмови від поняття юридичної
особи- Всі підприємницькі структури і організації, що беруть участь у
сфері обігу, повинні володіти правами юридичної особи20.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України, юридичними особами
визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого
Імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов’язки,
бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або у третейському
суді.

Як зазначалося вище, для правопорушника відповідальність полягає у
виконанні додаткових обов’язків обтяжуючого характеру або обмеженні його
прав. Із наведеного в Цивільному кодексі України визначення юридичної
особи випливає, що відносно юридичних осіб існує потенційна можливість
застосування санкцій різноманітного характеру:

— володіння відокремленим майном зумовлює можливість застосування
санкцій майнового (за змістом) характеру (стягнення недоїмки, штрафу,
пені і т. ін.);

— можливість набувати від свого імені майнових та особистих немайнових
прав зумовлює застосування санкцій у вигляді обмежень цієї можливості
(наприклад, ст.37 Закону України **Про зовнішньоекономічну діяльність”
передбачено застосування до конкретних суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності
Індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими
суб’єктами положень цього Закону стосовно антимонопольних заходів,
заборони недобросовісної конкуренції, обмеження реекспорту, заборони
демпінгу та інших зазначених у ньому положень, що встановлюють певні
заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій
з дозволу держави. Крім того, цією ж статтею передбачено тимчасове
зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього
закону або пов’язаних з ним законів України, проведення дій, які можуть
зашкодити Інтересам національної економічної безпеки.);

— організаційна єдність зумовлює можливість застосування санкцій, які
спрямовані на ліквідацію цієї єдності (наприклад, ст.16 Закону України
“Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності” передоаче-но, що у випадках, коли суб’єкти
господарювання зловживають монопольним становищем на ринку,
Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення мають
право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень).

Отже, юридична особа є потенційно деліктоздатною, тобто спроможна нести
відповідальність, причому не тільки цивільно-правову, а й
адміністративну. Цивільно-правова відповідальність використовує тільки
один напрям впливу на юридичних осіб, виключно через

74

майно. Водночас адміністративна відповідальність охоплює всі можливі
напрями впливу.

Як уже було зазначено вище, поняття адміністративного правопорушення
(проступку) включає в себе І передбаченість настання за це діяння
адміністративної відповідальності, але законодавство не містить у собі
її чіткого визначення. В цьому випадку логічним буде твердження про те,
що юридична особа не може бути суб’єктом адміністративного
правопорушення (в контексті КУпАП). При цьому нічим не заперечується
існування інших підстав адміністративної відповідальності, суб’єктом
яких може бути І юридична особа-

Навіть якщо взяти визначення адміністративного правопорушення, наведене
у статті 9 КУпАП поза його зв’язком з іншими нормами Кодексу, то воно є
цілком придатним І для юридичних осіб за умов певного коригування
зазначених у ньому форм вини-

Взагалі уявляється неправильним розглядати питання адміністративної
відповідальності виключно крізь призму КУпАП. Норми. що стосуються
адміністративних правопорушень фізичних осіб, є лише частиною норм, що
утворюють інститут адміністративної відповідальності, і цей інститут
значно багатший за змістом, ніж це можна собі уявити, досліджуючи КУпАП.
В той же час КУпАП — це єдиний нормативний акт, норми якого дають змогу
визначати класифікаційні ознаки адміністративної відповідальності, а
відтак слугують відправною точкою для досліджень у сфері
адміністративної відповідальності.

`

b

e

e

I

I

AE

E

$

&

R

T

X

^

l

t

v

®

e

e

&

,

?

?

oe

o

l

&

?

ae

ae

Sї і Португалії. Слід відзначити, що цей інститут широко
використовується У праві Європейської Спільноти21. Іноді в літературі
зустрічається згадка і про так звану “квазікримінальну”, а за суттю —
адміністративно-кримінальну відповідальність юридичних осіб. Зокрема,
така відповідальність передбачена законодавством Швеції, Італії і
Бельгії. В Італії, наприклад, така відповідальність передбачена за
порушення законодавства про свободу конкуренції, у Бельгії — у
податковій. митній та сільськогосподарській сферах2’2.

Сучасні дослідники зазначають, що необхідність введення відповідальності
(як кримінальної, так і адміністративної) юридичних осіб за вчинення
головним чином господарських І економічних право-

порушень, пов’язана багато в чому з тим, що всередині колективного
суб’єкта або спільноти (підприємства, корпорації) виявляється дія
потужних факторів, що впливають на індивідуальну волю окремих членів
цієї спільноти.

Багатьма кримінологічними дослідженнями було підтверджене висловлене ще
в 30-х роках німецьким юристом Р.Бушем припущення, що з включенням у
спільноту з протиправною спрямованістю в окремого учасника цього
колективу через завищену оцінку інтересів спільноти послаблювалися,
стримуючи мотиви, яких, здавалося б, достатньо для перешкоджання
протиправного, але індивідуального діяння. Готовність окремого члена
спільноти віддати перевагу інтересам спільноти порівняно з вимогами
правових заборон стимулюється через так знану методику колективної
нейтралізації, яка дає змогу члену спільноти знаходити легітимацію своєї
поведінки. До цього часто додається соціальна залежність окремого члена
спільноти і удав’-аний етичний нейтралітет господарчих правопорушень, на
тлі якого тьмяніє індивідуальна санкція кримінально-правової або
адміністративної норми.

При вчиненні юридичними особами правопорушень проявляється вплив і
характерного для сучасного господарського життя розподілу праці. В
окремого члена спільноти не виникає усвідомлення неправомірної
спрямованості конкретного виконуваного ним акту поведінки, оскільки він
не уявляє, та й не може уявити, що бере участь у неправо’мірному діянні.
Крім того, окремий співучасник правопорушення в такій ситуації часто не
виконує повного складу правопорушення. До того ж специфіка розподілу
праці на виробництвах І підприємствах дозволяє перекладати
відповідальність за діяння з осіб, які повинні були б ЇЇ понести у
відповідності до закону, на залежних від них п’.ідлеглих.

З розподілом праці тісно пов’язані труднощі з встановленням суб’єкта
правопорушення. Часто неможливо встановити конкретну особу, яка
безпосередньо вчинила правопорушення. Справа в тому, що керівництво
підприємства І менеджерський персонал просто перекладають вину одне на
одного. При цьому неможливо встановити, чиї заперечення відповідають
дійсності.

Крім того, часто зустрічаються посилання на те, що з пІдписаеи-ми
документами той чи Інший відповідальний працівник у зв’язку з
завантаженістю по “роботі не зміг ознайомитись особисто. Перевірити ж,
входило це до кола його обов’язків, чи ні. неможливо. Іноді через те, що
ці обов’язки суворо не закріплюються. Настільки ж мало піддається
доказуванню дача співробітнику доручення на здійснення спеціальних
обов’язків, що є необхідною умовою для притягнення його до
відповідальності.

В літературі домінує думка, що для правопорушень юридичних осіб
характерне те, що винесення лише Індивідуального покарання відносно
порушника — члена спільноти, справляє на саму юридичну особу недостатній
превентивний вплив. Значна шкода, що завдається правопорушеннями
юридичних осіб, І отримана господарська вигода неспІвставні з розміром
індивідуального покарання, який, як правило, незначний і при його
визначенні необхідно враховувати майнове становище особи. При цьому з
поля зору випадає те, що юридична особа, яка отримує вигоду від цього,
залишається поза впливом закону23

У проекті нового Кодексу Російської’ Федерації про адміністративні
правопорушення запропоновано визнати юридичні особи самостійним
суб’єктом адміністративних правопорушень, однак це положення викликало
неоднозначну реакцію серед російських вчених- Так, наприклад, В.Д.
СорокІн вважає визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної
відповідальності однією з двох тенденцій, що руйнують цілісність
інституту адміністративної відповідальності. Основним аргументом на
користь цієї думки, який використовує В.Д.Сорокін, є те, що один із
основоположних принципів адміністративної відповідальності — це принцип
вини, але для юридичних осіб непридатні визначення вини та її форми, які
застосовуються при визначенні вини фізичних ос[б. Вину ж юридичних осіб
він вважає стороннім агрегатом у класичній конструкції Інституту
адміністративної відповідальності24. І все-таки уявляється, що проблему
вини юридичної особи можна вирішити, і в цій роботі здійснено спробу
запропонувати один Із варіантів можливого розв’язання цієї проблеми-

Розуміючи важливість питання, розробники проекту нового Кодексу України
про адміністративні проступки передбачили в ньому адміністративну
відповідальність не тільки фізичних, а й юридичних осіб25.

Отже, питання про визнання юридичних осіб суб’єктами адміністративної
відповідальності може і повинно бути вирішено на користь визнання Їх
такими за умов розв’язання проблеми підстав адміністративної
відповідальності юридичних осіб, а також важливої проблеми визначення
вини юридичних осіб.

2.2. Вина юридичних осіб та шляхи ЇЇ визначення

Оскільки юридичною підставою адміністративної відповідальності є
передбачений у законі склад адміністративного правопорушенння, виникають
проблеми з визначенням окремих елементів такого складу і передусім —
суб’єктивної сторони правопорушення. Ця пробле-

ма полягає у визначенні вини суб’єктів, які є юридичними особами. До
недавніх часів вона розроблялася переважно в межах науки цивільного
права І залишається дискусійною до сьогодні.

Суттєва відмінність у підходах до дослідження вини юридичних осіб у
цивільному та адміністративному праві полягає в тому, що в цивільному
праві вина є категорією оціночною. Хоча у Цивільному кодексі України
згадується вина в формі умислу та необережності (наприклад, у ст-209),
норми, які б розкривали зміст понять “умисел”, “необережність” або
“вина” по відношенню до юридичних осіб, відсутні.

Серед вчених-цивІлістів існує дві основні точки зору на визначення вини
юридичних осіб. Перша — полягає у фактичному ототожненні вини юридичної
особи з виною її працівників або її органів. Зокрема, таку думку в різні
часи висловлювали Н-С.Малеїн26, А.А.Пушкін27, І.Н.Петров28, Н.Д.Єгоров29
та Інші. В деяких випадках, як різновид першої точки зору виділяється
думка Г.К.Матвєє-ва, згідно з якою вина юридичних осіб виступає як
складне соцІаль-но-психологічне явище, як вина всього колективу, а не
тільки окремого його працівника30. Слід зазначити, що ця думка
підтримується деякими вченими і сьогодні. Зокрема, В.В.Луць використовує
точку зору, висловлену Г.К.Матвєєвим у сучасному підручнику з цивільного
права31.

Другу точку зору можна викласти словами В.К.Мамутова: “Питання про вину
соціалістичних організацій — це питання про те, були чи ні використані
всі заходи для виконання покладених на цю організацію обов’язків (у тому
числі й договірних зобов’язань)”32. Дещо раніше аналогічну думку
висловлював Б.І.Пугінський33. Схожий погляд мав Н-П. Волошин: “У
цивільному праві вина відповідача за заподіяну шкоду в ряді випадків
розуміється в більш широкому розумінні і має вираз у відсутності
необхідного контролю, нагляду. навчання, виховання, невжиття належних
заходів І т.Ін.”34.

Іноді в літературі зустрічається також точка зору, яка об’єднує дві
вищезгадані. Зокрема, А.Я.Пилипенко і В.С.Щербина у навчальних
посібниках з господарського права зазначають: “Вина у господарській і
юрисдикційній практиці — це існування двох обставин. які дають підстави
для застосування відповідальності: наявність в особи правопорушника
реальних можливостей для належного виконання; невжиття ним всіх
необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам
(шкоді) потерпілого. … Вина підприємства (господарюючого суб’єкта) —
це вина його працівників”35.

В адміністративному праві, як І в кримінальному, вина, а точніше її
форми, мають чітке визначення в законі і проблема полягає в тому, що
розуміння вини як психічного ставлення особи до протиправно

го діяння і його наслідків не може застосовуватися до юридичної особи.
До речі, розробники проекту нового Кодексу про адміністративні
правопорушення Російської Федерації, розуміючи, що питання про вину
юридичної особи є складною юридичною проблемою, яку насамперед необхідно
розв’язувати в доктринальному плані, не стали законодавчим шляхом
вирішувати це питання. Принцип вини був збережений як підстава
адміністративної відповідальності фізичних і юридичних осіб, але при
цьому було прийняте рішення не розгортати формулювань форм вини36. При
обговоренні цього проекту деякими авторами пропонувалося при визначенні
поняття вини юридичної особи в адміністративному правопорушенні взяти за
основу положення про “вину організації”, що було сформульоване
Б-І-Пугінським: вина юридичної особи у скоєнні адміністративного
правопорушення розуміється як недокладення юридичною особою зусиль, що
допускаються та вимагаються законодавством для виконання покладених на
нього обов’язків, за порушення яких передбачена адміністративна
відповідальність, а також як невиконання наданих прав і можливостей для
усунення причин адміністративного правопорушення37. Таку позицію
піддавав справедливій критиці В.А.ОйгензІхт, зазначаючи, що в даному
випадку вина замінюється Іншою умовою — противоправною поведінкою, до
того ж, лише у вигляді бездіяльності38. Уявляється, що при дослідженні
виші юридичної особи треба за основу брати інші критерії.

Як згадувалося вище, адміністративним правопорушенням (проступком)
вважається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи
бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок,
соціалістичну власність, права і свободу громадян, на встановлений
порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну
відповідальність. Можна стверджувати, що відправною точкою для
дослідження вини юридичної особи повинна бути винна дія, і через
визначення того, що буде вважатися винною дією, можна сформулювати
поняття вини юридичної особи.

Як зазначав ще Є.М.Трубецькой, дієздатність юридичних осіб має вираз у
діях певних фізичних осіб, представників, які діють від імені юридичної
особи. Дії таких представників вважаються діями самої юридичної особи.
Однак ні особи, уповноважені бути представниками юридичної особи, ні
взагалі фізичні особи, котрі входять до її складу, не повинні
ототожнюватись із самою юридичною особою30. Дійсно, навіть зі смертю
керівника юридичної особи, вона не припиняє свого існування. Однією з
умов існування юридичної особи є існування матеріального субстрату,
тобто тих сил, фактичних умов, без яких не може бути досягнута мета,
заради якої засновується юридична особа40.

Ві-.їходячи з поняття юридичної особи, що наведено у ст.23 Цивільного
кодексу України, а саме, що юридичними особами визнаються організації,
які мають відокремлене майно, можуть від свого Імені набувати майнових і
особистих немайнових прав І нести обов’язки, бути позивачами і
відповідачами в суді, видно, що матеріальним субстратом юридичної особи
є І майно, і фізичні особи, з яких,

^т .ч

власне, і складається організація. У зазначеній статті законодавець
прямо встановлює, що юридична особа є правовим інструментом, за
допомогою якого’можуть бути описані специфічні соціальні утворення —
організації. Організація — соціальний суб’єкт, в основі якого ле.ікить
соцІсільно-цільова зв’язаність. Більш точно: діяльність організації — це
діяльність людей, спрямована на досягнення єдиної мети, і тому утворює
соціально-цільову єдність41.

Виходячи з наведеного у статті 1 Закону України “Про підприємництво”
ьїизначенн^,’ підприємництва як самостійної Ініціативи, систематичної,
на власний ризик діяльності з виробництва продукції, виконання робіт,
надання послуг з метою одержання прибутку, можна стверджувати, що для
суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи визначальною метою
є одержання прибутку.

Коли ми говоримо, що фірма надає послуги, магазин торгує, банк надає
кредит, ми відволікаємось від того, що надання послуг, торгівля,
кредитування — це комплекс процедур, кожну з яких виконує конкретна
яюдина. Оскільки весь цей комплекс спрямовано на реалізацію певної мети,
він становить соціальну єдність. Для нас важливою є тільки ця мета, і
ми, не занурюючись у технологію діяльності, що веде до реалізації цієї
мети, говоримо не про діяльність людей, втягнутих в єдиний процес, а про
діяльність самої єдності — “магазин торгує”, замість того, щоб описати
всі дії продавця, касира тощо. Для нас тут суттєво те, що діяльність
організації — це одна з форм діяльності громадян42.

Сполучною ланкою між метою та діяльністю, спрямованою на її досягнення,
є воля, тобто свідома цілеспрямованість людини на виконання т-их чи
інших дій43. В межах юридичної особи кожна людина виконує певні функції,
які визначаються її місцем в організації. Але, як зазначалося вище,
частина таких осіб наділена правом виступати від імені юридичної особи,
тобто через власну волю формувати волю всієї організації — юридичної
особи, робити можливим її

• й ^ ,

участь у відносинах певного типу як самостійного суб єкта.

Отже, дієздатність юридичної особи зумовлюється спеціальною дієздатністю
фізичних осіб, які входять до ЇЇ складу. Специфіка дієздатності цих осіб
знаходить свій вираз у тому, що діяльність саме цих осіб, обумовлена їх
посадовими обов’язками, тягне за собою виникнення для юридичної особи
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Особливість цих відносин і
полягає в тому, що дії

фізичних осіб тягнуть за собою виникнення юридичних наслідків не власне
для них, а для юридичної особи, з якою вони знаходяться в певному
зв’язку.

Для зручності у подальшому користуванні позначимо людську частину
матеріального субстрату юридичної особи як її соціальний субстрат або як
фізичних осіб, які входять до складу юридичної

особи.

При вирішенні питання про притягнення до юридичної відповідальності
фізичної особи вина відіграє дещо іншу роль, ніж при притягненні до
відповідальності юридичної особи. Вина відокремлює правопорушення від
тих видів протиправної поведінки, що є суспільно-шкідливими,
свідомо-вольовими, порушують норми права, але не відображають
негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів44.

Детальніше питання вини розроблені в науці кримінального права. Вина як
обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину
нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками. У вині особи
відбиваються об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт і
об’єктивну сторону- Тому не існує вини абстрактної, відірваної від
конкретного суспільно-небезпечного діяння. Саме воно й становить
предметний зміст вини, її матеріальне наповнення.

Зміст вини І є першою найважливішою складовою (елементом) у понятті
вини… Однак сам по собі предметний зміст вини не дає повної
характеристики її поняття. Для цього необхідно виділити І проаналізувати
Інші ЇЇ складові. Серед них важливе значення має її соціальна сутність.
Вина є категорією соціальною. Ця властивість знаходить свій прояв у
негативному або зневажливому ставленні особи, яка вчиняє
суспільно-небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ,
цінностей (суспільних відносин), що охороняються законом. Тому вина
особи у вчиненні суспільно-небезпечного дІян-ня оцінюється негативно і
засуджується правом. Важливе значення в понятті вини мають також форми і
ступінь вини.

Форми вини — це окреслені в законі сполучення певних ознак (елементів)
свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільно-небезпечне діяння. У
сполученні таких ознак і знаходить свій вираз психічне ставлення особи
до діяння та його наслідків- Чинне право виділяє Дві форми вини — умисел
(ст.24 КК і ст.Ю КУпАП) І необережність (ст.25 КК і ст.11 КУпАП). Умисел
може бути прямим або непрямим. а необережність проявляється у вигляді
самовпевненості чи недбалості.

Ступінь вини є завершальною складовою поняття вини. Це оціночна,
кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого
діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має

практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності І
призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з
прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який умисел мав місце —
заздалегідь обдуманий або такий, що виник раптово, якого виду
необережності припустилася особа І в/ чому це проявилося45. Все
вищезазначене повною мірою відноситься І до адміністративної
відповідальності.

Отже, вина особи є не тільки обов’язковою суб’єктивною ознакою, а й
важливою соціальною категорією, зміст якої визначають як характер і
тяжкість протиправного діяння, так і сама його наявність як такого.
Відомо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім
середовищем, його об’єктивними умовами. Однак ця залежність не є
фатальною. Вона не визначає антисоціальну поведінку особи. В цьому
головну роль виконують її свідомість І воля. Саме вони визначають
характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку. При
встановленні вини слід виходити з її об’єктивного існування в реальній
дійсності46.

Суттєвою відмінністю врахування вини юридичної особи при притягненні
його до адміністративної відповідальності є те, що ні форма вини, ні ЇЇ
ступінь не мають значення при визначенні санкції, яка повинна бути
застосована за відповідне порушення- Жодний склад правопорушення
юридичної особи, закріплений у законодавстві, не містить у собі вказівки
на форму вини. Крім того, в переважній більшості випадків, санкції, що
застосовуються до юридичних осіб, мають абсолютно визначений характер.
Так, наприклад. Законом України “Про рекламу” передбачено, що штрафи за
поширення реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої
заборонено законодавством України, накладаються в розмірі п’ятикратної
вартості поширення такої реклами, за поширення реклами, забороненої
чинним законодавством — у розмірі чотирикратної вартості поширення такої
реклами, за порушення порядку виготовлення та поширення реклами — у
розмірі чотирикратної вартості поширення такої реклами, за недотримання
вимог законодавства щодо змісту та достовірності реклами — у розмірі
п’ятикратної вартості поширення такої реклами. Згідно зі статтею 20
Декрету Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію”,
орган, винний у пв О., КалІшн Р. Підприємство на лаві підсудних: досвід
зарубіжного законодавця // Юридичний вісник України- — 1-7 квітня 1999
р. — С. 23.

49 Там само. — С. 25.

50 Там само. — С. 27.

51 Ойгензихт В.А. Воля й волеизьявление- — Душанбе, 1983. — С. 162.

52 Матвеев Г.К. Психологический аспект винн советских юридических лиц //
Советское Государство й право. — 1978. — № 8. — С. 43. д

53 Антимонов Б.С. Значение виньї потерпевшего при гражданском
право-нарушении. — М.: Гос. изд-во юридической литературн, 1950. — С.
241-242.

54 Стефанюк Б., Голосніченко І., Міхеєвко М. Інститут адміністративної
відповідальності юридичних осіб: проблеми теорії та практики // Право
України. — 1999. — № 9. — С. 8.

55 Калинина Т.М. Некоторие вопросу виньг. риска й гражданско-право-вой
ответственности // Проблему государства й права. — М., 1975. — Вьш.10- —
С, 281.

56 Ойгензихт В.А, Проблема риска в гражданском праве- — Душанбе, 1972. —
С. 180-189.

57 Мальков В.П. Субьективнуе основания уголовной ответственности //
Государство й право. -^ 1995. — № 1. — С- 95.

58 Там само, — С. 97-98.

59 Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М.Козлора, Л.Л.По-лова.
— М.: Юристь. 1999. — С. 345.

60 Дудоров О. Проблема юридичної особи як суб’єкта злочину та її вирІ-

116 •

шення у проектах КК України // Вісник Академії правових наук України. —
^999. — № 2(17). — С 139-140

61 Там само. — С. 140.

62 Матковський О., Смітієнко В. Реформа цивільного законодавства в
світлі проблем кримінального права // Право України. — 1998. — № 4, — С.
43,

63 Загальна теорія держави і права; Навчальний посібник / За ред.
В.В.Ко-пєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — С. 177-178.

64 Саниахметова Н. Злоупотребления монопольним положением на рьін-ке //
Бизнес. (Документи, комментарии, консультации). — 30.03-1998. — № 12. —
С, 38.

65 Миргородский Д. Предельі ответственности за осуществление
пред-принимательской деятельности без лицензии // Бизнес (Документу,
комментарии, консультации). — 06.04 1998. — № 13. — С. 31.

66 Криминология: Учебное пособие / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой. — М.:

Зерцало. 1998, — С. 49.

67 Пепеляев С. Налоговьій кодекс й налоговая практика // Закон. — 1998.
— № 11/12. — С. 45.

68 Горшенев Б.М., Шахов Й.Б. Контроль как правовая форма деятельности. —
М.: Юрид. лит, 1987. — С. 23.

69 Державне управління: теорія і практика / За ред. В.Б.Авер’янова. —
К-: Юрінком Інтер, 1998. ~ С. 226.

70 Селіванов В. Правова реформа і методологія дослідження
фундаментальних проблем юридичної науки // Вісник Академії правових наук
України. — Х„ 1998. — № 4(15). — С. 15.

71 Теория государства й права / Под ред. В.М.Корельского й
В.Д.Перева-лова. — М.: Издательская группа ИНФРА • М-НОРМА, 1997. — С.
426.

72 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред.
П.С.Матншевського та ін. — К,: Юрінком Інтер, 1997. — С. 83.

73 З^огіпа Ь.Р., СЬигаіїоуа Ь.Р. Ілп^иа іаііпа ІигісіісіаЇІг- — К.: Вища
школа, 1995. — С. 245.

Розділ З

ОСОБЛИВІ ПІДСТАВИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Юридична відповідальність — явище, безпосередньо пов’язане з
нормативністю права. Передусім нормативність означає здатність
регулювати певні типи суспільних відносин. Нормативність — це І якість
управлінських відносин, управлінських процесів, які можуть існувати
залежно від заданої мети, встановлювати і регулювати в заданому нормою
права режимі порядок реалізації цих суспільних відносин, тобто визначати
ступінь дозволеності або необхідності дій І вчинків, забороняти певні
дії відповідно до цілей правового ре-гулювання.

При характеристиці здатності права визначати межі необхідної поведінки
суб’єктів права, їх правовий статус, суб’єктивні права І юридичні
обов’язки акцент звичайно зміщується в бік формулювання моделі
забороненої поведінки, що безпосередньо пов’язано з поняттям
неправомірної (протиправної) поведінки І правопорушення. У загальній
теорії права панує погляд, згідно з яким правопорушеннями є лише ті
протиправні (неправомірні) діяння, які скоюються дієздатними, такими, що
досягли певного віку особами, котрі скоюють ці діяння умисно або з
необережності (винно), якщо за ці діяння встановлені юридичні санкції. Є
також невелика кількість юридичних фактів у рамках протиправних дій, з
якими закон пов’язує настання відповідальності, навіть якщо вина
відсутня- Тому якщо є неправомірне діяння, але немає вини, то, як
правило, немає ні правопорушення, ні відповідальності’. Слід зазначити,
що така конструкція в цілому виправдовує себе: найбільшою мірою — в
кримінальному праві, меншою — в цивільному, а в адміністративному —
виявляються додаткові труднощі.

Розвиток законодавства про адміністративну відповідальність ід^ шляхом
включення до Особливої частини КУпАП нових складів адміністративних
правопорушень (проступків), а також передбачення таких складів в окремих
законодавчих актах. Так відбувається розширення кола правових підстав
адміністративної відповідальності. Очевидно, наука адміністративного
права не може створити власних підстав адміністративної
відповідальності- її завданням є осмис

лення з теоретичних позицій підстав, передбачених у діючому
законодавстві. Таке осмислення, зокрема, передбачає:

— визначення юридичної природи тих підстав адміністративної
відповідальності, які закріплені на нормативному рівні, уточнення у
зв’-язку з цим змісту окремих підстав;

— відповідну оцінку чинного законодавства, що визначає такі

підстави;

— внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке визначає
підстави адміністративної відповідальності.

При розробці нових складів адміністративних правопорушень (проступків),
законодавець повинен враховувати і поняття адміністративного
правопорушення (проступку), що міститься в загальній частині КУпАП, але
так відбувається не завжди.

Аналіз норм, якими встановлюється адміністративна відповідальність,
свідчить про те, що її підставами можуть бути не тільки адміністративні
правопорушення в їх класичному розумінні, а й інші види неправомірних
діянь і не тільки діянь.

Для зручності позначимо юридичний факт, що є загальною підставою
виникнення відносин адміністративної відповідальності, словосполученням
“адміністративний делікт” І виокремимо особливі, відмінні від
адміністративного правопорушення, різновиди адміністративних деліктів на
підставі аналізу нормативно-правових актів, що встановлюють
адміністративну відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності.

У довідковій та монографічній літературі поняття “делікт” застосовується
в дуже широкому значенні, охоплюючи не тільки цивільні, міжнародні
правопорушення, а й кримінальні, адміністративні, дисциплінарні.
Останнім часом досить активно формується новий науковий напрям у межах
науки адміністративного права, а саме — адміністративна деліктологія,
представники якої’ (наприклад, Є.В.Додш2 та 0.1. Остапенко3) під
адміністративним деліктом у загальному вигляді якраз і розуміють
підставу адміністративної відповідальності. Це поняття використовує для
позначення підстави адміністративної

відповідальності і Д.М.Бахрах4.

Традиційно поняття “делікт” походить з римського права, де іменувались
деліктами всі протиправні дії. з поділом їх на приватні або
цивільно-правові (сїеІІсіигп — ргіуаііігп), І квазі-делікти,
різноманітні порушення іншого роду (^иа5ІсЇе1ісіит)5. Саме ця обставина
робить поняття “адміністративний делікт” дуже зручним для використання
його як узагальнюючого позначення підстав адміністративної
відповідальності.

3.1. Протиправний стан як підстава адміністративної відповідальності

Особливим видом адміністративного делікту можна вважати протиправний
стан. Так, статтею 23 Закону України “Про захист прав споживачів”, серед
Інших видів порушень законодавства про захист прав споживачів, за які
несуть відповідальність господарюючі суб’єкти сфери торгівлі,
громадського харчування і послуг, у тому числі громадяни-підприємці,
зазначена І відсутність необхідної, доступної та достовірної інформації
про товар, роботу, послугу. Крім того, статтею 20 Закону України “Про
оподаткування прибутку підприємств” встановлена відповідальність
платників податків, які не мають на момент перевірки податковим органом
податкових декларацій про прибуток І розрахунків, пов’язаних з
нарахуванням та сплатою податку за відповідні періоди. Очевидно,
відсутність інформації у першому випадку і відсутність певних документів
— у другому, не є ні дією, ні бездіяльністю. Якщо дія або бездіяльність
— це форми поведінки, явища, що мають розглядатися в динаміці, то стан —
явище статичне. По відношенню до дій або бездіяльності, стан є їх
наслідком-

Аналогічним чином протиправним станом можна вважати І одну з підстав
застосування передбачених статтею 11 Закону України “Про державну
податкову службу в Україні” санкцій у вигляді призупинення операцій
перевірюваного підприємства (установи, організації) на банківських
рахунках, а саме — відсутність обліку об’єктів оподаткування6.
,

Окремі автори стверджують, що особливим видом правопорушення є створення
протиправного стану — самовільне вселення або будівництво. утримання
чужої речі, укладення протизаконної угоди, видання незаконного акта, що
порушує права громадян чи покладає на них непередбачені законом
обов’язки тощо7. В даному випадку протиправний стан буде наслідком
протиправних дій. і об’єктивна сторона такого правопорушення
складатиметься з дій щодо створення протиправного стану І наслідків
таких дій, тобто самого такого стану.

Л.В.Коваль відносить неправомірні стани до юридичних подій. Він
відзначав, що існує кілька критеріїв для класифікації юрвдич^ них
фактів. По-перше, факти прийнято поділяти за ознакою Їх зв’язку з
Індивідуальною волею. Це юридичні події, тобто факти об’єктивного
характеру, що здійснюються без участі волі. До них належать також різні
неправомірні стани, коли несвідомо діючі сили породжують такий стан
речей, який суперечить праву8.

Не заперечуючи цього положення, треба зазначити, що протиправний
(неправомірний) стан може утворюватись і внаслідок свіпо-

мих дій. Наприклад, власник або працівник торговельного підприємства
знищує документи, що свідчать про країну походження товару І видає його
за товар, виготовлений в іншій країні. Знищення таких документів
призведе до утворення протиправного стану у вигляді відсутності
достовірної інформації про товар І це буде підставою для притягнення
підприємства до адміністративної відповідальності згідно із Законом
України “Про захист прав споживачів”.

Слід зазначити, що протиправний стан як підстава адміністративної
відповідальності передбачений і Кодексом про адміністративні
правопорушення. В загальній частині Кодексу ця підстава не знайшла свого
відображення, але аналіз деяких норм свідчить про те, що вона існує.
Так, статтею 102 КУпАП встановлена відповідальність за експлуатацію
газовикористовуючих установок без обліку витрат газу або без обліку
теплової енергії і продукції, вироблюваних Із застосуванням газу, чи
відсутність (несправність) передбачених проектом газовикористовуючої
установки засобів автоматичного регулювання процесів горіння газу, або
приладів теплотехнічного контролю, або теплоутилізаційного устаткування,
які б забезпечували раціональне й ефективне використання газу.
Експлуатація установок — це дійсно дія, але відсутність чи несправність
приладів ніяк не можуть бути дією чи бездіяльністю і за своїм змістом це
— протиправний стан. Статтею 103 КУпАП передбачена відповідальність за
непідготовленість до роботи передбаченого для газоспоживаючо-го
підприємства, установи та організації резервного паливного господарства
або непідготовленість газовикористовуючих установок до роботи на
встановлених резервних видах палива. Очевидно, непідготовленість — це не
дія, не бездіяльність, це — протиправний стан. У статті 164 — 2 КУпАП
поряд з діями, за які передбачена адміністративна відповідальність, має
місце і протиправний стан, який виражається у відсутності
бухгалтерського обліку, хоча деякі автори вважають це триваючим
правопорушенням9.

Як відомо, загальним об’єктом правопорушення є ті суспільні відносини,
яким правопорушенням завдається шкода. У випадках, що розглядаються,
протиправний стан завдає шкоди суспільним відносинам певного типу тим,
що він створює умови вчинення різноманітних правопорушень. Саме в цьому
полягає суспільна шкідливість протиправного стану.

Пунктом 20 Порядку заняття торговельною діяльністю І правил
торговельного обслуговування населення, затвердженому Постановою
Кабінету Міністрів України від 08.02.95 р. №108, передбачено обов’язок
працівників господарюючого суб’єкта, що здійснює продаж товарів, надати
покупцю Інформацію про товари в обсязі, передбаченому законодавством.
Статтею 3 Закону України “Про захист прав споживачів” встановлено, що
споживачі, які перебувають

.н.а території України, під час придбання, замовлення або використання
товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають
право н.а необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість,
якість І асортимент товарів (робіт, послуг). Відсутність такої
інформації створює протиправний стан. тобто створює умови для ненпдання
покупцеві належної інформації І тим самим — порушення його суб’єктивного
права.

Оскільки протиправний стан створює умови для вчинення різноманітних
правопорушень, мета адміністративної відповідальності за протиправний
стан полягає в тому, щоб змусити суб’єкта підприємницької діяльності
вжити заходів щодо ліквідування таких умов. Тобто адміністративне
стягнення в даному випадку виконує функцію адміністративного
попередження правопорушень.

Оскільки протиправний стан не є дією і не є бездіяльністю, об’єктивна
сторона протиправного стану матиме дещо інший зміст. Об’єктивна сторона
протиправного стану показує, в чому він має зовнішній вираз, тобто які
фактичні обставини утворюють протиправний стан. Так, наприклад, п.17
Правил продажу непродовольчих товарів, затверджених наказом Міністерства
зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 27.05-96 № 294,
встановлено, що при продажу товарів вітчизняного та Іноземного
виробництва господарюючий суб’єкт зобов’язаний забезпечити надання
покупцям доступної та достовірної інформації про товари державною чи
іншою мовою відповідно до Закону УРСР “Про мови в Українській РСР”, яка
повинна містити: . .

— назву нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати товари;

— перелік основних споживчих властивостей товару;

— ці.ну та умови придбання товару;

— дату виготовлення;

— гарантійні зобов’язання виробника;

— правила та умови ефективного використання товарів;

— термін служби (придатності) товарів, відомості про необхідні дії
покупця після його закінчення, а також можливі наслідки в разі
невиконання цих дій;

— найменування та адресу виробника І підприємства, яке здійснює його
функції’ щодо прийняття претензій від покупця, а також проводить ремонт,
технічне обслуговування;

— інформацію про сертифікацію товарів (якщо вони підлягають обов’язковій
сертифікації).

Відсутність Інформації, що стосується хоча б одного пункту зазначеного
переліку, складатиме об’єктивну сторону порушення у вигляді
протиправного стану, відповідальність за який передбачена в абзаці
восьмому ст.23 Закону України “Про захист прав споживачів”.

У деяких випадках протиправний стан виступає як необхідний елемент
об’єктивної сторони правопорушення суб’єкта підприємницької діяльності.
Так, статтею 17 Закону України **Про державне регулювання виробництва і
торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та
тютюновими виробами” передбачена відповідальність суб’єктів
підприємницької діяльності за роздрібну торгівлю алкогольними напоями та
тютюновими виробами без наявності сертифікату якості. Наявність
протиправного стану, а саме — відсутності сертифікату якості, в цьому
випадку є складовою частиною об’єктивної сторони правопорушення.

Суб’єктом протиправного стану буде суб’єкт підприємницької діяльності —
фізична або юридична особа, в господарстві якої виник і має місце цей
протиправний стан. Господарство при цьому можна визначити як територію,
на якій суб’єкт підприємницької діяльності здійснює її, а також
розташовані на цій території засоби виробництва, майно І т.ін.

Певні труднощі виникають із визначенням суб’єктивної сторони
протиправного стану. Очевидно суб’єктивна сторона повинна
характеризувати ставлення суб’єкта підприємницької діяльності до
існуючого в його господарстві протиправного стану І усвідомлення того,
що цей стан створює умови для вчинення правопорушень.

З точки зору оцінки суб’єктом підприємницької діяльності протиправного
стану, що виник у його господарстві, можна виділити кілька ситуацій.

1. Активне усвідомлення, яке має місце, коли суб’єкт підприємницької
діяльності — фізична особа або посадова особа, яка входить до складу
суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, усвідомлює
наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення
правопорушень І вживає заходів щодо ліквідації цього стану.

2. Пасивне усвідомлення, яке має місце, коли суб’єкт підприємницької
діяльності — фізична особа або посадова особа, яка входить до складу
суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, усвідомлює
наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення
правопорушень і не вживає заходів щодо ліквідації цього стану.

3. Коли суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа або посадова
особа, яка входить до складу суб’єкта підприємницької діяльності —
юридичної особи, не усвідомлює наявність протиправного стану і те, що
він створює умови для вчинення правопорушень, але повинна усвідомлювати
це.

При вирішенні питання про притягнення суб’єкта підприємницької
діяльності за протиправний стан, безумовно, необхідно оцінювати його
ставлення до цього протиправного стану. Якщо має місце

активне усвідомлення, то це повинно бути підставою звільнення від
відповідальності.

Підбиваючи підсумки, протиправний стан як підставу адміністративної
відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності можна визначити
таким чином: протиправний стан — це передбачена законом сукупність
фактичних обставин, які створюють умови для вчинення правопорушення І за
наявність яких передбачена адміністративна відповідальність-Існування
такого різновиду адміністративних деліктів, як протиправний стан,
вимагає розробки І включення до законодавства про адміністративну
відповідальність відповідних норм загального характеру. При цьому мають
місце певні труднощі і це зумовлено передусім відсутністю сьогодні
аналогічних норм у чинному законодавстві І теоретичних розробок у науці.

Мінімальний обсяг норм, що визначають загальні питання адміністративної
відповідальності за протиправний стан, має включати:

— норми, що розкривають поняття протиправного стану як підстави
адміністративної відповідальності;

— норми, що визначають коло суб’єктів, які можуть бути притягнуті до
адміністративної відповідальності за протиправний стан;

— норми, що визначають обставини, які виключають адміністративну
відповідальність за протиправний стан.

Норма, що розкриває поняття протиправного стану, може виглядати так:
“Протиправним станом визнається передбачена законом сукупність фактичних
обставин, які створюють умови для вчинення будь-яких протиправних діянь
або для порушення прав, свобод і законних інтересів громадян чи
юридичних осіб і за яку передбачена адміністративна відповідальність”.

Коло осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності, на цей
час обмежується суб’єктами підприємницької діяльності (Закони України
“Про захист прав споживачів”, “Про оподаткування прибутку підприємств”)
та посадовими особами (ст. 102, 103. 164-2 КУпАП). Очевидно, що це коло
є достатнім, але при його визначенні необхідно вказати на характер
зв’язку між цими особами і власне протиправним станом- Визначити, що це
повинні бути винні особи, не можна, оскільки класичне поняття вини для
протиправного стану не підходить. Навіть якщо протиправний стан виник
внаслідок стихійного лиха, а не дій або бездіяльності конкретних осіб,
його протиправність» і суспільна шкідливість від цього не зникають.
Отже, коло осіб, які можуть бути притягнуті до адміністративної

• – .
й

‘ її А

відповідальності за протиправний стан. можна визначити так:
Адміністративній відповідальності за протиправний стан підлягають
суб’єкти підприємницької діяльності (фізичні або юридичні особи). в
господарстві яких має місце протиправний стан, або посадові осо-

124 »

би, до кола службових обов’язків котрих входить забезпечення
організаційно-розпорядчої, господарської та інших видів діяльності
відповідно до вимог нормативно-правових актів. У випадках, коли
функціональні обов’язки посадових осіб не визначені, а також коли
неможливо встановити, до обов’язків якої посадової особи входить
забезпечення організаційно-розпорядчих, господарських та інших видів
діяльності, відповідно до вимог нормативно-правових актів притягненню до
адміністративної відповідальності підлягає керівник підприємства,
установи або організації.”

У випадках, коли суб’єктом адміністративної відповідальності за
протиправний стан є суб’єкт підприємницької діяльності, зв’язок між
суб’єктом і станом виражається в тому, що стан повинен мати місце в
господарстві саме цього суб’єкта підприємницької діяльності.
Господарська діяльність будь-якого суб’єкта має вираз не тільки в
зовнішніх діях, а й у діяльності всередині самого суб’єкта, І він несе
відповідальність і за цю діяльність. Зокрема, у статті 21 Закону України
“Про підприємства” зазначено, що за порушення договірних зобов’язань,
кредитно-розрахункової і податкової дисципліни. вимог до якості
продукції та інших правил здійснення господарської діяльності
підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством.

Коли ж суб’єктом адміністративної відповідальності за протиправний стан
виступає посадова особа, то зазначений зв’язок має вираз через його
обов’язки щодо забезпечення організаційно-розпорядчої, господарської та
інших видів діяльності відповідно до вимог нормативно-правових актів-

Введення до законодавства про адміністративну відповідальність норми, що
визначає обставини, які виключають адміністративну відповідальність за
протиправний стан, вирішує відразу кілька завдань. По-перше, така норма
відображає суб’єктивну оцінку особою про-тирравного стану, а, по-друге,
надає їй можливість захистити свої права. Подібна норма може мати,
наприклад, такий вигляд: “Особа звільняється від адміністративної
відповідальності за протиправний стан, якщо доведе, що до моменту
виявлення протиправного стану нею вжиті або вживаються необхідні заходи
щодо ліквідації цього стану або запобігання порушенням прав, свобод та
законних Інтересів фізичних та юридичних осіб, умови для вчинення котрих
створюються протиправним станом”.

Вжиття зазначених вище заходів свідчить про те, що особа усвідомлює
наявність протиправного стану і те, що він створює умови для вчинення
правопорушень, тобто це відображає психічне ставлення особи до
протиправного стану. При цьому інтелектуальний момент полягає
безпосередньо в усвідомленні наявності цього стану, а вольовий момент —
у прагненні ліквідувати його, підкріпленому активними діями,
спрямованими на досягнення цієї мети.

3.2. Цивільне правопорушення як підстава адміністративної
відповідальності с

Статтею 23 Закону України “Про захист прав споживачів” поряд з іншими
порушеннями передбачена відповідальність господарюючих суб’єктів сфери
торгівле громадського харчування і послуг, у тому числі
громадян-підприємців за порушення умов договору між .споживачем і
продавцем (виконавцем) на виконання роботи, надання послуги у розмірі
ста відсотків вартості роботи, послуги. З визначення адміністративного
правопорушення, наведеного в статті 9 КУпАП випливає, що об’єктом
правопорушення виступають державний .або громадський порядок, власність,
права І свободи громадян та встановлений порядок управління. Очевидно
те, що об’єкт зазначеного вище порушення не має відношення до державного
або громадського порядку, власності або встановленого порядку
управління. Залишаються лише права І свободи громадян- Статтею 42
Конституції України встановлено, що держава захищає права споживачів.
Оскільки ця стаття міститься в розділі Конституції, який має назву
“Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, логічним буде
твердження, що права споживачів відносяться до прав громадянина.

Права споживачів закріплені в статті 3 Закону України “Про захист прав
споживачів” І до н.их, зокрема, відносяться:

— право на державний захист своїх прав;

— пряво на гарантований рівень споживання;

—— право на належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного т.з
інших видів обслуговування;

— право на безпеку товарів (робіт, послуг);

— право на необхідну, доступну та достовірну Інформацію про кількість,
якість і асортимент товарів (робіт, послуг);

— право на відшкодування збитків, завданих товарами (роботами,
по’слугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними
для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами) у випадках,
передбачених законодавством;

— право на звернення до суду та інших уповноважених державних органів за
захистом порушених прав;

— право на об’єднання в громадські організації споживачів. v Окрім
цього, статтею 15 цього ж закону закріплені права споживача в разі
порушення виконавцем умов договору про виконання робіт і надання послуг.
До таких прав можна віднести:

— право відмовитися від договору про виконання робіт І надання послуг;

— право вим:агати відшкодування збитків;

— право вимагати усунення недоліків чи відшкодування витрат, яких він
зазнав при усуненні своїми засобами недоліків роботи, або відповідного
зменшення винагороди за роботу (послугу).

Як видно з наведеного вище переліку прав споживачів, порушення умов
договору не посягає на права споживачів, за винятком тих випадків, коли
порушення умов договору стосується якості робіт і послуг. В Інших
випадках, наприклад, коли виконавець порушує терміни виконання робіт або
надання послуг, встановлені в договорі, порушення умов договору не буде
адміністративним правопорушенням, оскільки за об’єктом посягання не може
бути віднесено

до них.

З теорії цивільного права відомо, що договір є різновидом
цивільно-правових угод І виступає підставою виникнення зобов’язань10. У
свою чергу, порушення саме зобов’язань стороною цивільно-правового
договору є характерною ознакою цивільного правопорушення І на це
вказується багатьма дослідниками. Так, залежно від характеру
цивільно-правового порушення можна розрізнити договірні та позадоговірні
правопорушення. Перші пов’язані з порушенням зобов’язань стороною
цивільно-правового договору, другі — з недотриманням або невиконанням
вимог цивільно-правових норм11. Невиконання договірних зобов’язань
відносить до цивільних правопорушень і О.Е-Лейст. Даючи визначення
цивільному правопорушенню, він зазначає, що “цивільні правопорушення
(делікти) — завдання неправомірними діями шкоди особистості або майну
громадянина, а також завдання шкоди організації, укладання протизаконної
угоди, невиконання договірних зобов’язань, порушення права власності,
авторських або винахідницьких прав та інших цивільних прав”12.

Ще одним аргументом на користь визнання цивільного правопорушення
можливою підставою адміністративної відповідальності є форма
протиправної поведінки, яка має місце у випадку, що розглядається.
Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону
чи іншого нормативного акта, або виразилась у невиконанні чи неналежному
виконанні договірного зобов’язання або в заподіянні позадоговірної шкоди
життю, здоров’ю чи майну Іншої особи тощо’3. Згідно з вимогами статті
151 Цивільного кодексу України, в силу зобов’язання одна особа (боржник)
зобов’язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от:
передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо, або утриматися від
певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його
обов’язку. ПротиправнІсть поведінки боржника або кредитора в
зобов’язанні полягає в порушенні зобов’язання14. Порушення умов договору
якраз І є порушенням зобов’язання- Тобто в даному випадку поведінка
виконавця протиправна в цивільно-правовому розумінні.

Розглянутий вище приклад не поодинокий. У п.З статті 14 Закону України
“Про державний матеріальний резерв” зазначено, що за прострочення
поставки, недопоставку (неповне закладення) матеріальних цінностей до
державного резерву постачальник (виготовлювач) сплачує неустойку в
розмірі 50 відсотків вартості недопостав-лених (незакладених)
матеріальних цінностей. Поставка матеріальних цінностей до державного
резерву здійснюється на підставі державних контрактів (договорів).
Згідно з п.4 статті 8 зазначеного закону центральний орган ^виконавчої
влади, що здійснює управління державним резервом, укладає або доручає
підприємствам, установам і організаціям, що належать до сфери його
управління, укладення державних контрактів (договорів) на поставку
матеріальних цінностей до державного резерву- Зазначені контракти
(договори) є цивільно-правовими і є підставою виникнення зобов’язань
щодо поставки матеріальних цінностей до державного резерву. Прострочення
поставки або недопоставка будуть якраз розглядатися як порушення
зобов’язань.

Отже, зазначене вище порушення також є цивільним. Навіть санкція, яка
застосовується за це порушення, є цивільно-правовою І має назву
“неустойка”. Але відповідальність за це порушення буде адміністративною,
оскільки згідно зі статтею 15 цього ж Закону фінансові санкції,
передбачені пунктами 2-5, 7-15 статті 14, застосовуються за рішенням
центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним
резервом, тобто органом адміністративної юрисдикції, і до того ж, у
безспірному порядку. При цьому слід зазначити, що в літературі
висловлювалася думка, що законна неустойка часто набуває вигляду
адміністративного штрафу15.

Власне факт встановлення адміністративної відповідальності за цивільні
правопорушення не є чимось незвичним. Це — лише додаткове підтвердження
того, що адміністративне правопорушення не є виключною підставою
адміністративної відповідальності. В окремих випадках закон допускає
навіть притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення
злочину- Так, згідно зі статтею 51 Кримінального кодексу України (1961
р.) особу, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, який не являє
великої суспільної небезпеки, може бути звільнено від кримінальної
відповідальності. якщо буде визнано, що її виправлення І перевиховання
можливе без застосування кримінального покарання. В цьому разі
відповідно до законодавства України може бути прийнято рішення Про
притягнення особи до адміністративної відповідальності. В новому
Кримінальному кодексі України (2001 р.) аналогічної статті немає, але за
рахунок розширення кола діянь, за які може бути застосовано таке
покарання, як штраф, арешт, обмеження волі. в да

ному випадку за своїми параметрами покарання за злочин наблизилося до
адміністративного стягнення.

Якщо в наведеному прикладі критерієм для визначення того, що особу, яка
вчинила діяння, що містить ознаки злочину, необхідно притягувати не до
кримінальної відповідальності, а до адміністративної, слугує невелика
суспільна небезпека діяння, то для притягнення до адміністративної
відповідальності замість цивільної цивільне правопорушення має бути
більш суспільне шкідливим. Встановлюючи адміністративну відповідальність
за цивільні правопорушення, держава тим самим вказує на особливу
важливість окремих цивільно-правових відносин, що підлягають правовій
охороні.

Точніше було б сказати, що відбувається притягнення до адміністративної
відповідальності не замість цивільної, а разом з нею. В даному випадку
адміністративна відповідальність не виключає цивільної. Однак підстава
при цьому буде одна, а різними — тільки стягнення та порядок Їх
застосування.

3.3. Цільова обумовленість різноманітності підстав адміністративної
відповідальності та вдосконалення їх законодавчого регулювання

Як було встановлено, підставам адміністративної відповідальності
властива певна різноманітність. Всі адміністративні делікти за
особливостями зовнішнього прояву — динамічні або статичні, можна
поділити на дві групи: протиправні діяння і протиправні стани.

В рамках протиправних діянь слід виділити діяння з прямою
про-типравнІстю (адміністративні правопорушення) і діяння з похідною
протиправністю (цивільні правопорушення). У першому випадку основою
протиправності є порушення вимог нормативно-правових актів, у другому —
порушення умов цивільно-правових угод.

Оскільки окремі елементи складу адміністративних правопорушень для
фізичних і юридичних осіб мають певні відмінності, адміністративні
правопорушення слід поділити на адміністративні правопорушення фізичних
осіб І адміністративні правопорушення юридичних осіб.

У свою чергу, в рамках адміністративних правопорушень юридичних осіб за
особливостями об’єктивної сторони можна виділити такі різновиди
адміністративного правопорушення, як об’єктивно винне діяння, складне
правопорушення, правопорушення з виділеним суб’єктом і комплексне
правопорушення, які були розглянуті вище16.

Пропонована класифікація спрямована на подальшу деталізацію і уточнення
правової регламентації інституту адміністративної відповідальності
фізичних І юридичних осіб на засадах Концепції рефор-

.ми адміністративного права України та реально існуючої практики
функціонування адміністративно-деліктних відносин, але в ході
дослідження підстав адміністративної відповідальності виникає логічне
запит.ання: чим обумовлена різноманітність цих підстав і насамперед —
для суб’єктів підприємницької діяльності? На нашу думку, відповідь на це
запитання слід шукати через визначення цілей адміністративної
відповідальності для кожного різновиду підстав.

Ціль свідчить про соціальну необхідність юридичної відповідальності, ЇЇ
призначення в правовій системі. Юридична відповідальність незале.’жно
від її виду переслідує дві глобальні цілі: захист правопорядку і
виховання громадян в дусі поваги до права. Ціль конкретизується у
функціях юридичної відповідальності, серед яких найчастіше виділяють
такі.

1) Репресивно-каральна. Вона свідчить про те, що юридична
відповідальність, по-лерше — це акт відплати держави по відношенню до
правопорушника; по-друге — засіб, що попереджає нові правопорушення.

2) Попереджувально-виховна, або превентивна, функція тісно пов’язана з
реп’ресивно-каральною. Вона покликана забезпечити формування в адресатів
права мотивів, що спонукають додержуватись законів, поважати права і
законні Інтереси Інших осіб.

3) Право відновлювальна, або компенсаційна, функція притаманна ма.йновій
відповідальності. Стягнення заподіяної шкоди з правопорушника компенсує
збитки потерпілої сторони, відновлює її майнові права17.

Ці положення загальної’ теорії права виражають цілі та функції юридичної
відповідальності в загальному вигляді. Щодо адміністративної
відповідальності, то тут є деякі особливості.

Як зазначалося раніше, адміністративна відповідальність тісно пов’язана
з управлінською діяльністю органів виконавчої влади і реалізується
переважно при здійснені такої функції державного управління, як
контроль. Сутність контрольної діяльності полягає в тому, що суб’єкт
управління (державні контролюючі органи) здійснює перевірку того, як
об’єкт управління виконує приписи, викладені в нормативно-правових
актах. Головною метою контрольної діяльності є блокування відхилень
поведінки об’єкта управління від правил. визначених нормами права, а у
випадку їх порушення — приведення у відповідність з* ними.

В даному випадку і регулятивні і охоронні начала знаходять свій прояв у
адміністративній відповідальності. Сутність відповідальності полягає в
тому, що вона є засобом приведення поведінки суб’єкта підприємницької
діяльності у відповідність з вимогами правових норм. Свій зовнішній
вираз відповідальність знаходить у заходах державного

примусу, які застосовуються до порушника. Останнім часом погляди на
адміністративну відповідальність як на елемент механізму державного
управління стають все більш поширеними серед учених-адміністративістів.
Зокрема, О.Ф.Андрійко відзначає: “Основною метою реалізації результатів
контролю у сфері державного управління не є застосування каральних
засобів, яким є юридична відповідальність. Це — вимушений захід, який
слід розцінювати як об’єктивну необхідність, зумовлену наявністю
правопорушення. Тому відповідальність як наслідок контролю є вимушеним
заходом впливу і застосовується за умови, коли вичерпані всі інші заходи
впли-

“18

ву .

Така позиція вже знайшла підтвердження і в законодавчій практиці. Так,
наприклад, відповідно до статті 73 Закону України “Про банки і
банківську діяльність” у разі порушення банками або іншими особами, які
можуть бути об’єктом перевірки Національного банку України відповідно до
цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів
Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які
загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний
банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи
впливу, до яких відносяться:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних
заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку,
обмеження невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами,
зменшення чи відчуження неефективних інвестицій:

2) скликання загальних зборів учасників, спостережної ради банку,
правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового
оздоровлення банку або плану реорганізації банку;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою
особа зобов’язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення
фінансового стану банку тощо;

4) видати розпорядження щодо:

а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій
формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та
іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів
здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

д) заборони надавати банкові кредити;

е) накладення штрафів на:

керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;

банків відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного
банку України, але в розмірі, не більше одного відсотка від суми
зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі
в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі
грубого чи систематичного порушення ним вимог цього закону або
нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи
банку від посади в разі грубого чи систематичного порушення цією особою
вимог цього закону або нормативно-правових актів Національного банку
України;

з) реорганізації банку;

й) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення цього закону чи нормативно-правових актів Національного
банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, І
настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має
право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку
згідно з положеннями цього закону.

Зі змісту наведеної статті видно, що заходи адміністративної
відповідальності, якими можна вважати накладення штрафів на керівників
банків та самі банки і відкликання ліцензії, є частиною, до того ж —
невеликою, заходів впливу на порушників. Інші заходи впливу — це заходи
адміністративного попередження або адміністративного припинення.

Аналогічна ситуація простежується І в Законі України “Про захист
економічної конкуренції”, який уже в найближчому майбутньому прийде на
зміну Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Зокрема,
статтею 48 згаданого закону передбачено, що за результатами розгляду
справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції
органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі
про:

— визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної
конкуренції;

— припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
,,

— зобов’язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу
адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або
змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані
антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління ,та контролю;

— визнання суб’єкта господарювання таким, що займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку;

— примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку;

— накладення штрафу;

— блокування цінних паперів;

— усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної
конкуренції;

— скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій, заборонених
згідно зі статтею 19 цього закону;

— оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної Інформації
Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення
стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі
опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням Інформації з
обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним
уповноваженим, головою територіального відділення інформації,
розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали
участь у справі), у строк І спосіб, визначені цим рішенням або
законодавством;

Серед зазначених у наведеній статті заходів впливу до заходів
відповідальності відповідно до статей розділу VIII Закону України “Про
захист економічної конкуренції” відносяться лише штраф І примусовий
поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче)
становище на ринку.

Уважний аналіз норм, якими встановлюється адміністративна
відповідальність суб*єктів підприємницької діяльності, свідчить про те,
що репресивно-каральна функція не зовсім властива для цього виду
відповідальності- Як зазначав Б-М.Лазарев, “В адміністративному праві
немає понять “покарання” І “кара”, І цим підкреслюється якісна
відмінність санкцій за злочини і за адміністративні правопорушення”19. У
статті 23 КУпАП зазначено, що адміністративне стягнення є мірою
відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила
адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до
правил співіснування, а також запобігання вчиненню нових правопорушень
як самим правопорушником, так і іншими особами- Тобто метою
адміністративної відповідальності є виховання правопорушника, а також —
превенція правопорушень- Це положення цілком справедливе для фізичних
осіб. Відносно них адміністративні стягнення дійсно здатні вирішувати
завдання превенціЇ порушень законності через створення негативних
наслідків для людини, різноманітних заходів морального, матеріального, а
іноді — і фізичного характеру. Це зумовлюється здатністю людини
переживати ці негативні наслідки, пропускати Їх через власну психіку,
робити відповідні висновки з цього І власними зусиллями волі коригувати
свою поведінку.

банків відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного
банку України, але в розмірі, не більше одного відсотка від суми
зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі
в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі
грубого чи систематичного порушення ним вимог цього закону або
нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи
банку від посади в разі грубого чи систематичного порушення цією особою
вимог цього закону або нормативно-правових актів Національного банку
України;

з) реорганізації банку;

й) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення цього закону чи нормативно-правових актів Національного
банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, І
настанні ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має
право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку
згідно з положеннями цього закону.

Зі змісту наведеної статті видно, що заходи адміністративної
відповідальності, якими можна вважати накладення штрафів на керівників
банків та самі банки і відкликання ліцензії, є частиною, до того ж —
невеликою, заходів впливу на порушників. Інші заходи впливу — це заходи
адміністративного попередження або адміністративного припинення.

Аналогічна ситуація простежується І в Законі України “Про захист
економічної конкуренції”, який уже в найближчому майбутньому прийде на
зміну Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Зокрема,
статтею 48 згаданого закону передбачено, що за результатами розгляду
справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції
органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі
про:

— визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної
конкуренції;

— припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
,,

— зобов’язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу
адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або
змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані
антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування,
органів адміністративно-господарського управління ,та контролю;

— визнання суб’єкта господарювання таким, що займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку;

— примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку;

— накладення штрафу;

— блокування цінних паперів;

— усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної
конкуренції;

— скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій, заборонених
згідно зі статтею 19 цього закону;

— оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної Інформації
Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення
стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі
опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням Інформації з
обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним
уповноваженим, головою територіального відділення інформації,
розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали
участь у справі), у строк І спосіб, визначені цим рішенням або
законодавством;

Серед зазначених у наведеній статті заходів впливу до заходів
відповідальності відповідно до статей розділу VIII Закону України “Про
захист економічної конкуренції” відносяться лише штраф І примусовий
поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче)
становище на ринку.

Уважний аналіз норм, якими встановлюється адміністративна
відповідальність суб*єктів підприємницької діяльності, свідчить про те,
що репресивно-каральна функція не зовсім властива для цього виду
відповідальності- Як зазначав Б-М.Лазарев, “В адміністративному праві
немає понять “покарання” І “кара”, І цим підкреслюється якісна
відмінність санкцій за злочини і за адміністративні правопорушення”19. У
статті 23 КУпАП зазначено, що адміністративне стягнення є мірою
відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила
адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до
правил співіснування, а також запобігання вчиненню нових правопорушень
як самим правопорушником, так і іншими особами- Тобто метою
адміністративної відповідальності є виховання правопорушника, а також —
превенція правопорушень- Це положення цілком справедливе для фізичних
осіб. Відносно них адміністративні стягнення дійсно здатні вирішувати
завдання превенціЇ порушень законності через створення негативних
наслідків для людини, різноманітних заходів морального, матеріального, а
іноді — і фізичного характеру. Це зумовлюється здатністю людини
переживати ці негативні наслідки, пропускати Їх через власну психіку,
робити відповідні висновки з цього І власними зусиллями волі коригувати
свою поведінку.

Водночас до юридичних осіб не можуть бути застосовані такі

•• • * І ч ”

пснхолс’го-пед.агопчні категорії як виховання , та й превенція
правопорушень юридичних осіб через психічні процеси уявляється
неможливою. Як зазначалося вище. протиправні дії юридичних осіб завжди
зумовлені діями фізичних осіб, які входять до Їх складу. Тому завдання
превенції правопорушень юридичних осіб доцільніше вирішувати через
адміністративну відповідальність саме цих фізичних осіб, що в більшості
випадків і робиться (спільна або субститу-альнл адміністративна
відповідальність). Але в цих випадках неможливо врахувати ту шкоду, що
завдається авторитету держави саме діями юридичної особи-Питання змісту
покарання з;з злочини, різноманітних санкцій І стягнень, що накладаються
на правопорушників при притягненні до адміністративної відповідальності,
давно цікавить учених. Найбільш детально ця проблема розроблена в науці
кримінального права, але

ЇЇ п.ол’оження можна використовувати і при дослідженнях у сфері

…. . »-»-і , адміністративної
відповідальності. Іак, наприклад, прагнучи з ясувати з.міст покарання,
досліджуючи положення, розроблені такими відомими вченими, як
Ч.Беккаріа, Р.Иєрінг, Е.Дюркгейм, Ю.В. Ти-хонравов стверджує, що
Істинний зміст покарання не стільки в тому, щоб покарати даного
конкретного злочинця, І не в тому, щоб відвернути іяого від подальших
проступків, чи послужити уроком для інших, скільки в задоволенні
скривдженого почуття суспільної моралі, в задоволенні громадської думки,
яка не сприймає злочинні посягання з боку будь-кого на усталені в
суспільстві правила співжиття’20.

Слід зазначити, що існує багато проступків, які розглядалися раніше, або
ще розглядаються як правопорушення, хоча самі по собі вони не завдають
прямої шкоди суспільству. Навіть тоді, коли проступок, безперечно,
шкідливий для суспільства, ступінь шкоди, що їм викликана, далеко не
завжди однаково відповідає ступеню пока-р.ання. У кримінальному праві
більшості народів вбивство завжди розглядалось як найтяжчий злочин.
Однак соціальна або економічна’ криза суспільства, фінансовий крах чи
навіть просте банкрутство часто дезорганізують суспільство і завдають
йому шкоди більш суттєвої, ніж окреме вбивство. Вбивство, безперечно,
завжди зло. але ніщо не доводить, що воно є найбільшим злом. Водночас
проступок може бути згубним для суспільства, не викликаючи ніякої карн.
Прикладом можуть бути хоча б так звані перебудовнІ процеси, які ввергли
суспільство в повний хаос, викликали величезні матеріальні та моральні
збитки, людські жертви, і проте ніхто з їх ініціаторів не зазнав
покарання21-

Отже. Ю.В.Тихонравов робить висновок: “Проступок є соціальне шкідливим
тому, що він не сприймається суспільством, бо він суперечить суспільній
свідомості й моралі. Ось чому, якщо відповідні

Їм почуття знищені або дуже ослаблені, то найбільш руйнівний для
суспільства проступок може не тільки бути терпимим, а й навіть
поважатися І бути за приклад”22.

Однак є випадки правопорушень, де це пояснення не працює. 6 категорія
проступків, яка карається за ступенем суворості, що не відповідає
ступеню його негативної оцінки з боку суспільної думки. Такі проступки,
як, скажімо, несплата податків, залишає нас доволі байдужими, але однак
карається досить суворо. Часто трапляється, що проступок, за який
встановлено покарання, не ображає безпосередньо колективного почуття: в
нас немає нічого, що б активно протестувало проти порушення порядку
виготовлення і поширення реклами, та багатьох інших проступків, про які
суспільство навіть не знає. Безперечно, в жодному з цих випадків
покарання не здається зовсім несправедливим. Але хоча воно не
відкидається суспільною думкою, надане самому собі, покарання або не
вимагало б його зовсім, або виявилося б менш вимогливим. Значить, у всіх
випадках такого роду правопорушення цілком або частково виходить не від
ступеня образи ним колективних почуттів, а від іншої причини. Тут, у
цьому пункті, ми вже переходимо до іншої сфери суспільного життя і
загальної системи моралі у сферу, яка визначається так званими
державними інтересами, пов’язаними з публічною владою, функціями і
завданнями, що нею здійснюються, до сфери співвідношення суспільства і
держави23.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що правопорушеннями юридичних
осіб шкода передусім завдається державним інтересам, а саме — тому
інтересу, який полягає в добровільному виконанні всіма суб’єктами права
покладених на них законами обов’язків і дотримання встановлених заборон.
Застосування за такі правопорушення штрафних санкцій, які становлять
переважну більшість, має на меті відшкодування моральної шкоди,
нанесеної авторитету держави правопорушеннями.

Правопорушеннями може завдаватися І матеріальна шкода. Але якщо
внаслідок цього протиправного діяння завдано матеріальної шкоди, вона
підлягає відшкодуванню в цивільно-правовому порядку, і це в багатьох
випадках прямо зазначено в законах.

Дещо інша мета адміністративної відповідальності має місце у випадках
притягнення до неї за протиправний стан. Як зазначалося вище, суспільна
шкідливість протиправного стану полягає в тому, що він створює умови для
вчинення правопорушень суб’єктами підприємницької діяльності. Накладення
на суб’єктів підприємницької діяльності штрафів за протиправний стан
покликане стимулювати цього суб’єкта до усунення такого стану, а відтак
— І до усунення умов, які сприяють вчиненню правопорушень. Тобто в
даному випадку виконується попереджувальна (превентивна) функція адмі-

ністративної відповідальності. При цьому правильніше було б вважати цю
функцію не стільки превентивною, скільки профілактичною. Це випливає
власне Із змісту правових норм. ПревенцІя має на увазі попередження
правопорушень на прикладі вже скоєних. На відміну від цього
профілактичні заходи мають на меті взагалі попередження будь-яких
правопорушень, незалежно від того, скоювались вони раніше, чи ні.
Зокрема, Є.В.Додін так визначав завдання профілактики: “Профілактика
адміністративної делІктності повинна становити організовувану державою
діяльність формальних і неформальних утворень і окремих громадян, яка
здійснюється на основі І на виконання закону з метою викорінювання
причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних проступків-. “24.

У випадках, коли адміністративна відповідальність встановлюється за
цивільні правопорушення, штрафні санкції мають на меті стимулювання
суб’єкта підприємницької діяльності до належного виконання
цивільно-правових зобов’язань, які є важливими для держави.

Також стимулююча функція притаманна адміністративній відповідальності і
у випадках, передбачених Законом України “Про порядок здійснення
розрахунків в Іноземній валюті”. Але, на відміну від відповідальності за
цивільні правопорушення, тут стимулюється не виконання цивільно-правових
зобов’язань, а виконання встановленого державою обов’язку дотримання
встановлених законом термінів зарахування валютної виручки або поставки
імпортної частини контрактів. На цьому прикладі необхідно зупинитися
детальніше.

Згідно зі статтями 1 і 2 цього закону, виручка резидентів в іноземній
валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в, уповноважених
банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не
пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення продукції, що
експортується. При здійсненні Імпортних операцій резидентами поставка
товару повинна бути здійснена протягом 90 календарних днів з моменту
здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь
постачальника продукції.

Згідно з вимогами статті 4 зазначеного закону порушення резидентами
термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього закону, тягне за собою
стягнення пені за кожний день прострочки в розмірі 0,3 відсотка від суми
нестриманої виручки (митної вартості недопостав-леної продукції) в
іноземній валюті, перерахованій в грошову одиницю України за валютним
курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості.
Водночас у цій статті зазначено, що в разі прийняття судом або
Арбітражним судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською
арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної
заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла
внаслідок недотримання термінів, передбачених експортно-імпортними

контрактами, терміни, передбачені статтями 1 І 2 цього закону,
зупиняються І пеня за їх порушення не сплачується. У разі прийняття
судом або Арбітражним судом рішення про відмову в позові повністю або
частково, або припинення (закриття) провадження по справі чи залишення
позову без розгляду терміни, передбачені статтями 1 і 2 цього закону,
поновлюються і пеня за Їх порушення сплачується за кожний день
прострочення, включаючи період, на який ці терміни було зупинено.

Особливість цього адміністративного делікту полягає в тому. що аналіз
норм, які встановлюють відповідальність за нього, не дає змоги чітко
визначити його вид.

Залежно від фактичних обставин справи об’єктивна сторона цього делікту
матиме різний зміст. При цьому можливі такі варіанти:

— об’єктивна сторона складається з дії, що має вираз у порушенні
резидентом термінів І водночас бездіяльності ( незаявленні позову до
нерезидента);

— об’єктивна сторона складається з дії, що має вираз у порушенні
резидентом термінів і наявності рішення суду про відмову в прийнятті
позову або незадоволенні позову.

Якщо порушення термінів виникло внаслідок того, що нерезидент не виконав
своїх договірних зобов’язань, але резидент не може звернутися до суду з
позовом про стягнення заборгованості з нерезидента (наприклад, за
відсутності коштів на сплату державного мита), фактично матиме місце
об’єктивно протиправне діяння. Тобто вина резидента в порушенні термінів
буде відсутня, але відповідальність за це порушення настане.

Якщо порушення термінів виникло внаслідок дій резидента (наприклад, коли
гроші за поставлену продукцію були перераховані на рахунок резидента в
банку, який знаходиться за межами України), то матиме місце звичайне
адміністративне правопорушення.

Можлива І третя ситуація, коли резидент не бажає звертатися до суду з
позовом до нерезидента. У статті 1 Арбітражного процесуального кодексу
України зазначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі
колгоспи. Індивідуальні, спільні підприємства, міжнародні об’єднання
організацій України та інших держав, а також інші юридичні особи,
незалежно від форм власності майна та організаційних форм. мають право
звертатися до Арбітражного суду згідно з встановленою для нього
підвідомчістю господарських спорів за захистом своїх порушених або
оспорюваних прав та Інтересів, що охороняються законом. Це право є
суб’єктивним правом суб’єкта підприємницької діяльності. Оскільки це
право, а не обов’язок, можна стверджувати, що суб’єкт підприємницької
діяльності має право і не звертатися до суду за захистом своїх прав. Він
вільний у виборі, звертатися йому до суду, чи ні. У випадку, що
розглядається, має

тісце т.зка форма протиправної поведінки, як зловживання правом.
Зловживання виявляється в тому, що резидент, використовуючи своє глраво
на звертатися до суду з позовом до нерезидента, завдає цим шкоди
державі, порушує її інтерес у надходженні валюти.

Задоволення позову резидента про стягнення заборгованості з нерезидента
фактично свідчить про те, що порушення термінів сталося не з вини
резидента і це виключає його відповідальність- Тобто в ^’,іях резидента
немає складу порушення.

Зазначений адміністративний делікт можна визначити як делікт з
перемінним складом. Залежно від фактичних обставин він матиме прояв або
як об’єктивно протиправне діяння, або як правопорушення, або як
зловживання правом. Але при цьому слід зауважити, що подібне викладення
ознак складу правопорушення в законі дуже невдале І суттєво обмежує
можливості суб’єктів підприємницької діяльності щодо захисту своїх прав.

Ще одним прикладом невдалого викладення ознак складу правопорушення, за
яке передбачається адміністративна відповідальність, можна вважати Указ
Президента України “Про заходи щодо запобігання експорту товарів,
походженням з України, за цінами, які можуть розглядатись як демпінгові,
та врегулювання торгових спорів” від 25.08.1994 р. Згідно з п.5 цього
указу. Міжвідомча комісія з питань антидемпінгових розслідувань щодо
експорту товарів, походженням з України, уповноважена застосовувати
санкції, передбачені Законом України “Про зовнішньоекономічну
діяльність”, до суб’єктів підприємницької діяльності України у випадку
порушення проти них відповідної процедури антидемпінгового розслідування
(або загрози такого розслідування) щодо товарів, походженням з
України25. В даному випадку головною ознакою об’єктивної сторони
правопорушення є не дії або бездіяльність особи, яка притягується до
адміністративної відповідальності, а дії органу, що порушив процедуру
антидемпінгового розслідування (до того ж, ще до результатів такого
розслідування), або взагалі загроза порушення такої процедури- Це також,
як і на попередньому прикладі, не дає змоги чітко визначити вид даного
адміністративного делікту, а відтак не дає змоги суб’єктам
підприємницької діяльності, які притягуються до адміністративної
відповідальності на підставі згаданого Указу, захистити свої права.

Існування такого роду підстав адміністративної відповідальності
суб’єктів підприємницької діяльності свідчить про те, що метою
притягнення до адміністративної відповідальності в цих випадках є
досягнення задоволення інтересу держави в нормальному здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності всіма суб’єктами, але буде правильним
стверджувати, що при розробці нормативно-правових актів, які
встановлюють адміністративну відповідальність суб’єктів підприєм

ницької діяльності, мають враховуватися не лише інтереси держави, а й
інтереси суб’єктів підприємницької діяльності.

Слід звернути увагу на те, що встановлення адміністративної
відповідальності за певні діяння Іноді має на меті профілактику
злочинів. Це буває передусім тоді, коли як кваліфікуюча ознака складу
злочину передбачена адміністративна преюдиція, тобто діяння вважається
злочином, якщо особа за вчинення аналогічного діяння вже була притягнута
до адміністративної відповідальності (наприклад, ст.207-1. 227-2. 228-1.
229-3 КК України (1960 р.) та ін.). Щодо нового Кримінального кодексу
України, то в ньому не передбачено адміністративної преюдиції, а
профілактична функція адміністративної відповідальності має прояв
насамперед через те, що багато складів злочинів відрізняються від
адміністративних правопорушень саме наявністю загрози спричинення
небезпечних наслідків або настанням таких наслідків. Так. наприклад, ст.
291 Кримінального кодексу України (2001 р.) передбачена відповідальність
за порушення діючих на транспорті правил, що забезпечують безпеку руху,
яке потягло загибель людей або Інші тяжкі наслідки. В той же час
відповідальність за аналогічні діяння, але без тяжких наслідків,
передбачена ст.ст. 109, 111, 114, 116 та іншими КУпАП. Так, якщо особа
притягується до адміністративної відповідальності за певні діяння, то
цим деякою мірою усуваються причини та умови вчинення аналогічних

ЗЛОЧИНІВ.

Отже, можна зробити висновок, що різноманітність підстав
адміністративної відповідальності зумовлюється тими цілями, які ставить
законодавець, встановлюючи адміністративну відповідальність. Викладене
вище підтверда

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020