Лiсова Т.В. 2005 – Правове забезпечення землеустрою в Українi (книга)

Лiсова Т.В. 2005 – Правове забезпечення землеустрою в Українi

ЗМІСТ

Передмова 4

Розділ 1. Правові засади землеустрою 6

Історико-правовий аспект розвитку землеустрою в Україні 6

Правові основи суспільних відносин у сфері землеустрою 23

Суб’єкти, об’єкти і зміст землеустрою 33

Види землеустрою 55

Принципи землеустрою 65

Землеустрій – важлива функція державного управління

у сфері використання та охорони земель 74

Землеустрій як гарантія суб’єктивних прав

учасників земельних відносин 84

Розділ 2. Правове забезпечення землеустрою щодо земель

сільськогосподарського призначення 89

Землеустрій – головна правова форма забезпечення

використання земель сільськогосподарського призначення 89

Землеустрій як засіб охорони земель

сільськосподарського призначення 98

Розділ 3. Роль землеустрою у процесі забезпечення використання та
охорони земель

несільськогосподарського призначення 112

Особливості землеустрою при забезпеченні використання

земель житлової та громадської забудови 112

Питання землеустрою при формуванні адміністративно-

територіальних утворень 118

Землеустрій як форма забезпечення обмежувального режиму

використання земель 125

Землеустрій щодо організації та встановлення меж територій
природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-

культурного призначення 131

Розділ 4. Землеустрій як

важливий чинник земельної реформи 135

Землеустрій як правова форма розмежування земель

державної та комунальної власності 135

Землеустрій – складова механізму приватизації земель 143

Список використаних джерел 146

ПЕРЕДМОВА

При переході економіки країни до ринкових засад актуальність і практична
значущість землеустрою не викликає сумнівів. Цей земельно-правовий
інститут отримав новий, суттєво збагачений зміст, зумовлений ринковими
відносинами та проведенням сучасної земельної реформи. Земельний кодекс
України містить щодо землеустрою спеціальну Главу 31 “Землеустрій”.
Правові приписи цієї Глави знайшли свою деталізацію в спеціальному
Законі “Про землеустрій” від 22 травня 2003 р.

В процесі проведення земельної реформи не можливо здійснити жодного
кроку без землеустрою (починаючи з вибору земельної ділянки, надання її
у власність та користування, використання земельної ділянки за проектами
землеустрою, припинення права володіння і користування нею).

Реалізація правових приписів, присвячених землеустрою, викликає низку
питань, які мають важливе практичне значення та потребують свого
вирішення. У роботі зроблено спробу запропонувати вирішення найбільш
актуальних питань, що виникають у зазначеній сфері.

Наукового дослідження потребують також особливості та специфіка
здійснення землеустрою щодо різних категорій земель
(сільськогосподарського та іншого призначення), низка його проваджень,
зокрема, розмежування земель державної та комунальної власності,
організація і встановлення меж територій природно-заповідного та іншого
природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення; встановлення та зміна меж
адміністративно-територіальних утворень тощо. Особливої уваги потребують
також питання, пов’язані із реалізацією заходів із землеустрою, які
зумовлені процесами здійснення аграрної та земельної реформ і стосуються
перш за все земель сільськогогосподарського призначення. Роль
землеустрою у зазначеній сфері є визначальною. При змінах, що
відбуваються нині в аграрному секторі, землеустрій виступає головною
правовою формою забезпечення раціонального використання і охорони земель
сільськогосподарського призначення.

В умовах зниження родючості земель сільськогосподарського призначення,
деградації ґрунтового покриву набуває актуальності екологічна
спрямованість землеустрою. Саме землеустрій виступає одним із засобів
охорони таких земель.

Зростання ролі землеустрою у сфері охорони земель та навколишнього
природного середовища підкреслюють, зокрема, й положення Закону України
“Про екологічну мережу України” від 24 червня 2004 р. [1]. Викладене
свідчить про необхідність глибокого і всебічного дослідження зазначених
аспектів землеустрою.

Комплексного і всебічного аналізу проблем правового регулювання
землеустрою як на теренах самостійної України, так і в умовах колишнього
СРСР не проводилося. Дослідження окремих аспектів зазначеної проблеми
проведено такими російськими та українськими ученими у галузі
екологічного та земельного права, як Г.О. Аксеньонок, В.І. Андрейцев,
Г.І. Балюк, А.Г. Бобкова, Ю.О. Вовк, А.П. Гетьман, O.K. Голіченков, В.К.
Гуревський. І.А. Дмитренко, Б.В. Єрофеєв, Ю.Г. Жариков, О.О.
Забелишенський, І.О. Іконицька, С.П. Кавелін, І.І. Каракаш, Т.Г.
Ковальчук, О.М. Козир, О.П. Коцюба, С.М. Кравченко, М.В. Краснова, M.I.
Краснов, O.I. Крассов, П.Ф. Кулинич, Н.Р. Малишева, Б.С. Мартинов, П.В.
Мельник, І.В. Мозжухін, В.Л. Мунтян, В.В. Носік, М.Т. Огановський, О.М.
Пащенко, 0.0. Погрібний, В.К. Попов, П.Д. Сахаров, В.І. Семчик, Н.І.
Титова, О.А. Хауке, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, В.В. Янчук, В.З. Янчук
та ін.

Оскільки заходи із землеустрою у зв’язку із суттєвим оновленням
земельного законодавства України набули особливої актуальності й
потребують наукового осмислення, це зумовлює нагальну необхідність
подальшого наукового дослідження проблем правового регулювання
суспільних відносин у сфері землеустрою в Україні з урахуванням тих
соціально-економічних змін, які відбуваються у сучасному українському
суспільстві.

РОЗДІЛ 1 ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗЕМЛЕУСТРОЮ

1.1. Історико-правовий аспект розвитку землеустрою в Україні

Землеустрій у своєму розвитку пройшов декілька етапів розвитку та,
безумовно, представляє собою історичне явище. Його зміст та завдання
залежать від суспільно-політичних умов певного періоду, обумовлюються
особливостями та характером земельного ладу. З урахуванням зазначеного у
зв’язку зі змінами основи земельного ладу можна виділити три головні
етапи розвитку цього явища.

Перший етап розвитку землеустрою обмежується часовими рамками – 1906 –
1917 рр. – основний вплив на землеустрій було спричинено столипінськими
реформами. Землеустрій обслуговував політику та вирішував завдання уряду
з реформування земельних відносин, спрямованого на вихід селян із общин
та створення власного приватного господарства. До цього, як відомо,
“Положенням про викуп” від 19 лютого 1861 р. встановлювалось, що селяни,
які звільнялися від кріпосної залежності, мусили об’єднуватися у
сільські громади, що представляли собою поземельні спілки селян,
пов’язані спільним землекористуванням та виконували ряд адміністративих
функцій. Саме у 1906 р. у російському лексиконі уявився термін
“землеустрій” у проекті нормативно-правового акту “Положення про
землеустрій” [2, с.ЗЗ]. До цього вживався лише термін “межування”, під
яким розуміли, в першу чергу, “сукупність технічних та юридичних дій,
які мали за мету визначити на місцевості та затвердити особливими
позначками і актами кордони земельних володінь” [3, с.611].

Історії розвитку земельних відносин відоме генеральне та спеціальне
межування. Проведення генерального межування полягало у розмежуванні
земель приватних власників та у відокремленні їх від казенних земель.
Слід додати, що генеральне межування мало обов’язковий та суцільний
характер, його документи були юридичною основою для регулювання
земельних відносин [З, С.6Г1]. Царський уряд почав ґрунтовно проводити
генеральне межування у Росії, у т.ч. в Україні, з 60-х рр. 18 ст. Однак
у 1729 – 1731 рр. було зроблено першу спробу провести розмежування
земель на Лівобережній Україні. Так, за часів гетьмана Д.П. Апостола
проводився облік земельного майна власників з метою встановлення титулу
землеволодіння шляхом ревізії маєтків, пов’язаних із рангами козацької
старшини. Після ліквідації гетьманської влади у 1764 р. царський уряд
проводив генеральне межування в Україні в межах загальноросійського, яке
було розпочато за царським маніфестом у 1765 р. та урядовою інструкцією
1766 р. Реалізацією заходів із Генерального межування керувала створена
при Сенаті межова експедиція, якій були підпорядковані губернські межові
канцелярії та повітові межові контори. В Україні такими справами
займалися підкоморські суда, які у 1834 р. було перейменовано на межові,
які існували до 1840 р.

[З, с 612].

У деяких же губерніях Російської імперії у зв’язку з проведенням
генерального межування в 1810 р. були створені спеціальні межові суди.
Аналіз вищезазначеного дозволяє дійти висновку, що термін “землеустрій”
розумівся ширше, аніж поняття “межування”, адже, крім зазначених цілей,
був спрямований на задоволення економічних інтересів власників земельних
ділянок. Саме у добу діяльності уряду під керівництвом прем’єр-міністра
П. А. Столипіна землеустрій посів головне місце всієї нової аграрної
реформи уряду. Початок столипінської реформи пов’язують з прийняттям
Іменного Найвищого Указу “Про доповнення деяких постанов чинного закону
відносно селянського землеволодіння та землекористування” від 9
листопада 1906 р [4], який детально регламентував процедуру виходу селян
з общини та закріплення за ними земельних ділянок на праві приватної
власності.

Таким чином, завданням тодішнього землеустрою постала замша існуючих
форм селянського землеволодіння одноосібною власністю у формі отрубів і
хуторів, при чому поліпшення господарських засобів обробки землі були
відкладені на невизначене майбутнє.

На таких же принципах було побудовано й Закон “Про вихід з общини” від
14 червня 1910 р., який забезпечував розвиток положень вищезазначеного
Указу і визначав порядок зміцнення наділення селян землею общини [4].
Встановлення приватної власності на землю забезпечувало заможним селянам
можливість скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію
надільної селянської землі в своїх руках.

Значні темпи розвалу общини та ліквідація зрівняльного
землевикористання, потреба у регламентації розширення діяльності
землевпорядних комісій вимагали зведення заходів землеустрою до єдиної
системи [5, сі 16]. Звід раніше виданих законів та інструкцій із змінами
та доповненнями склав основу Положення “Про землеустрій”, затвердженого
Законом “Про землеустрій” від 29 травня 1911 р. [6].

Положення “Про землеустрій” закріпило низку заходів у сфері землеустрою,
вчинення яких добровільно або примусово покладалося на губернські та
повітові землевпорядні комісії. До таких, зокрема, відносилися:
виділення земельних ділянок окремим поселенням сільських общин;
виділення земельних ділянок частинам поселень та новоствореним висілкам;
відмежування земель від суміжних володінь; розподіл угідь, які
знаходяться у загальному користуванні селян та приватних власників;
виділення окремим членам сільських общин відрубних ділянок та ін.

Перед початком Першої світової війни термін “землеустрій” охоплював дії
щодо врегулювання селянського землекористування шляхом змін у території
селянських общин, зокрема шляхом формування хуторів та отрубів. Однак
єдиного визначення вказаного поняття так і не було досягнуто.

На той час деякими вченими було зроблено перші спроби визначити зміст
цього терміну та дати його характеристику. Так, професор Московського
Межевого Інституту О.А. Хауке у 1914 р. підкреслював державний характер
землеустрою, як сукупності певних дій, мета яких полягала у зміні
існуючих земельних відносин та форм власності в інтересах всього
суспільства [7, с.51].

Професор Б.С. Мартинов дещо звузив зміст цього терміну, зводячи його до
заснованої на встановлених законом засадах діяльності державної влади,
спрямованої на перетворення наявних прав землевласників з метою
створення самостійних поземельних володінь [8, с.286].

Ряд інших вчених, даючи визначення поняття зазначеного терміну,
наголошували на економічних аспектах цього явища, розуміючи під
землеустроєм комплекс технічних, а іноді й культурно-технічних операцій
[9, с.75; 10, с.89].

Зазначені підходи до визначення поняття землеустрою стосувалися лише
землекористувань сільськогосподарського призначення, а. отже, звужували
сутність цього явища, не досить чітко визначали як правові, так і
економічні його засади. Така ситуація була обумовлена існуючим на той
час суспільним устроєм дореволюційного періоду. Саме вона й пояснює
відповідне уявлення про землеустрій.

Як бачимо, землеустрою того часу властиві свої особливі риси: по-перше,
державний характер, по-друге, чітка спрямованість на поліпшення
землекористування в інтересах всього суспільства, по-третє, обумовлення
сутністю відповідного суспільного устрою, по-четверте розуміння
землеустрою як суто технічної діяльності.

Другий етап розвитку землеустрою охоплює 1917 – 1990 рр. Протягом
зазначеного часового періоду землеустрій забезпечував перехід всіх
земель до державної власності, їх перерозподіл в інтересах держави.

Декретом “Про соціалізацію землі”, затвердженим ВЦВК 9 лютого 1918 р.,
було скасовано в межах РСФРР приватну власність на землю та інші
природні ресурси. Землеустрій забезпечував розподіл землі виключно
органами радянської держави та її виключення з цивільного обороту [11].

“Положення про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до
соціалістичного землеробства”, затверджене постановою ВЦВК 14 лютого
1919 р., підтвердило основу радянського земельного ладу – націоналізацію
землі [12]. Зазначеним нормативно-правовим актом було передбачено широке
проведення робіт із землеустрою, які в основному полягали у відведенні
земель для новостворених колективних господарств та впорядкуванні земель
існуючих господарств, повсюдній ліквідації черезсмужжя та інших
недоліків землекористування, землеустрій охоплював усю сукупність
заходів технічного характеру, спрямованих на поетапне усуспільнення
землекористування.

Земельний кодекс УСРР 1922 року представляв собою законодавче підґрунтя
для формування галузі земельного права в Україні. Слід зазначити, що в
Україні у Земельному кодексі УСРР 1922 року у частині IV, яка мала назву
“Про землеустрій і переселення”, вперше було використано термін
“землеустрій” на законодавчому рівні за радянських часів. Відповідно до
цього Кодексу мета землеустрою полягала у впорядкуванні існуючих
землекористувань та створенні нових, згідно з правами на землю та
вимогами господарсько-технічної доцільності [13]. Відповідно до ст. 144
Земельного кодексу УСРР завданням землеустрою було створення для
селянського господарства найбільших зручностей у землекористуванні
шляхом усунення черезсмужжя, далекоземелля й інших незручностей
землекористування. В цілому, у 20-ті й наступні роки минулого століття
землеустрій, як підкреслено в літературі, крім економічних функцій,
виконував ще й соціальну, а іноді навіть політичну роль, забезпечуючи
перерозподіл земель в інтересах держави [14, с.79].

Саме в цю добу в літературі відбувся сплеск досліджень у зазначеній
сфері, набуло поширення універсальне визначення землеустрою як
сукупності правових, економічних та технічних заходів [15, с 12; 16,
с.248; 17, с. 16]. Запропоновані трактування поняття землеустрою
спрямовані на раціоналізацію землекористування в умовах відповідного
земельного ладу з пріоритетом державного регулювання землеустрою.

Поряд зі спробами визначити зміст землеустрою та його характеристику в
літературі, законодавство того часу також регулює землеустрій. Так,
політичний аспект набув значення на XV уїзді Рад було прийнято рішення
про всеосяжний розвиток колективізації сільського господарства та про
шляхи її здійснення. В подальшому це було підтверджено і на
законодавчому рівні.

“Загальні засади землекористування і землеустрою” – перший кодифікований
загальносоюзний земельний закон, затверджений ЦБК СРСР 15 грудня 1928
року, який встановлював, що право виключної державної власності на землю
визнано за СРСР [18]. Таким чином, земельні фонди всіх союзних республік
було перетворено на єдиний земельний фонд СРСР.

Відповідно до цього нормативно-правового акту найважливішим завданням
землеустрою був розвиток продуктивних сил сільського господарства із
забезпеченням посилення в ньому соціального будівництва. Він не лише
заохочував колективні форми господарювання, а й ще допускав вільний їх
вибір та не виключав найману працю в сільському господарстві.

Слід зазначити, що практично кожний етап розвитку земельного
законодавства за радянських часів знаменував розширення кола завдань
землеустрою. Так. у 1928 р. це були обов’язки щодо боротьби з недоліками
землекористування, переходу до сівозмін, докорінному поліпшенню
земельних угідь, господарському опановуванню землі. Вже в 30-ті роки
перед землеустроєм постали завдання щодо визначення призначення,
розмірів, форм та раціонального розміщення кожної земельної ділянки,
створення територіальних умов для підвищення продуктивності угідь та
оптимальної організації виробництва. В ті ж роки було прийнято декілька
постанов ВУЦВК та РНК УСРР, спрямованих на посилення ролі
колективізації, зокрема, “Про скасування земельних громад у районах
суцільної колективізації, а також у селах, де більшість
бідняцько-середняцького складу населення охоплено виробничою
сільськогосподарської кооперацією” від 25 лютого 1930 р. [19], “Про
заборону оренди землі і використання найманої праці в індивідуальних
селянських господарствах у районах суцільної колективізації” від 1
лютого 1930 р. [20]. На виконання тотожних завдань було спрямовано і
постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР “Про заходи охорони громадських земель
колгоспів від розбазарювання” від 27 травня 1939 р. [21].

Після Великої Вітчизняної війни посилилася тенденція щодо централізації
правового регулювання земельних відносин. Землеустрій перестає
трактуватися в літературі як суто технічна діяльність, що підтверджує
його визначення у 1955 р. С.О. Удачиним, який вбачав сутність
землеустрою не в землемірній техніці, а в регулюванні земельних
відносин, організації землі як важливого засобу виробництва і об’єкта
соціальних зв’язків у суспільному виробництві [22, с.56].

13 грудня 1968 року Верховною Радою СРСР було прийнято “Основи
земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік” – важливий
загальносоюзний акт земельного законодавства [23]. В Основах було
розкрито зміст землеустрою як системи державних заходів, спрямованих на
реалізацію рішень державних органів у сфері землекористування,
сформовано завдання землеустрою, а саме: організація найбільш повного,
раціонального і ефективного використання земель, зростання культури
землеробства і охорона земель. У цьому акті було закріплено державний
характер діяльності із землеустрою. Заслуговує на увагу положення щодо
охорони земель як одного із важливих завдань землеустрою.

На розвиток положень Основ щодо землеустрою 28 травня 1968 р.
Міністерством сільського господарства СРСР було прийнято “Основні
положення землеустрою” [24]. Згідно з цим документом землеустрій
визначається як система державних заходів щодо регулювання земельних
відносин у державі, раціональної організації землевикористання у
сільськогосподарських підприємствах, окремих галузях і народному
господарстві в цілому в інтересах розширеного відтворення.

Зазначеним нормативно-правовим актом було сформульовано важливі
положення щодо створення територіальної основи для здійснення комплексу
економічних, агротехнічних і меліоративних заходів щодо зростання
родючості ґрунтів, ефективного використання земель у процесі
землеустрою.

Позитивним моментом є, безперечно, чіткий розподіл заходів із
землеустрою на два види: міжгосподарський та внутрішньогосподарський,
розкриття змісту кожного із зазначених видів.

Як зазначалося, “Основи земельного законодавства Союзу РСР та союзних
республік” постали фундаментальною основою для розробки кодексів союзних
республік. Прийнятий 3 червня 1970 року Земельний кодекс Української РСР
значною мірою продублював положення Основ [25]. Так, визначення
землеустрою і його завдання, по суті, в цьому Кодексі було запозичено із
Основ. Підкреслюючи державний характер землеустрою, Земельний кодекс
УРСР фактично деталізував деякі положення “Основ земельного
законодавства Союзу РСР та союзних республік”. Однак новелізація
Земельного кодексу порівняно із вказаними Основами полягала в
закріпленні важливих положень щодо землевпорядного процесу та його
стадій, а також підвищенні значення приписів землеустрою, наприклад, ст.
170 Земельного кодексу передбачала відповідальність за самовільне
відхилення від проектів внутрішньогосподарського землеустрою.

Під впливом суспільних трансформацій дещо змінюється сутність
землеустрою, що відмічається і в літературі. Так, у 70-х роках П.М.
Перший надає явищу землеустрою більш вагому оцінку, ніж його
попередники. На його думку, сутність землеустрою полягає у
соціально-економічному змісті [26, с.271].

В цілому, дослідники радянської доби пропонували досить схожі визначення
землеустрою та аналіз його змісту, фактично повторюючи визначення
землеустрою в союзних Основах. У наукових працях цього періоду
підкреслювався не лише державний, а й класовий характер землеустрою.
Однак у всіх запропонованих поняттях землеустрою залишилися відсутніми
екологічні аспекти, що негативно впливало на діяльність, пов’язану з
охороною земель.

Аналізуючи землеустрій зазначеного періоду, можна виділити такі його
риси: по-перше, пріоритет державного регулювання землевпорядного
процесу, наголошення на класовій природі землеустрою, по-друге,
розуміння землеустрою не лише як суто технічної діяльності, а як
діяльності, що спрямована на регулювання земельних відносин,
забезпечення раціонального та ефективного використання земель, їх
охорони, культури землеробства.

Наступним етапом розвитку землеустрою доцільно вважати період з 1990 р.
до сьогодення. У свою чергу вищевказаний період складається з ряду більш
коротких за часом періодів.

Першим з них є 1990 – 1992 рр., початок якого пов’язаний з прийняттям
“Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю” 28 лютого
1990 року [27]. Цей акт містив суттєві новели. Відповідно до ст. З Основ
земля проголошувалася надбанням народів, які мешкають на даній
території. Вводилися інститути права довічного успадковуваного володіння
землею, аренди на землю та платності землекористування. Право виключної
державної власності на землю починає зазнавати змін.

Розділ XIII Основ містив приписи щодо визначення землеустрою та його
змісту і організації. Відповідно до цих Основ землеустроєм вважалася
система заходів, спрямованих на здійснення земельного законодавства,
рішень Рад народних депутатів щодо організації використання і охорони
земель, створення сприятливого екологічного середовища та поліпшення
природних ландшафтів. Важливим у цьому визначенні землеустрою вбачається
певне закріплення його екологічного аспекту. Позитивним моментом слід
вважати і положення щодо права на вчинення дій із землеустрою не лише
державними, а й іншими організаціями.

18 грудня 1990 року Верховною Радою Української РСР було прийнято
Земельний кодекс Української РСР, який базувався на положеннях
Декларації про державний суверенітет України і фактично започаткував
земельну реформу [28]. Цим Кодексом було, зокрема, закріплено довічне
успадковуване володіння для громадян та постійне володіння для
сільськогосподарських і лісогосподарських підприємств; організацію
селянських (фермерських) господарств, особистих підсобних господарств,
товариств, інших форм господарювання, істотно збільшено розміри
земельних ділянок, наданих громадянам для користування; започатковано
курс на екологізацію землекористування та збереження історико-культурної
спадщини шляхом введення нової категорії земель – природоохоронного,
рекреаційного, історико-культурного та оздоровчого призначення.

Визначення землеустрою у цьому Кодексі було фактично запозичено з “Основ
законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю”. Одночасно із
Земельним кодексом було прийнято постанову Верховної Ради України “Про
земельну реформу” [29], головним завданням якої був перерозподіл земель
з метою створення умов для для рівноправного розвитку різноманітних форм
господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, охорони і
раціонального використання землі. Таким чином, протягом вищевказаного
часового періоду було покладено початок реформування земельних відносин
в цілому і відносин у сфері землеустрою, зокрема.

Другий підетап охоплює 1992 – 2001 рр. Він пов’язаний із прийняттям
Земельного кодексу в редакції 1992 р. та подальшим реформуванням
відносин у сфері землеустрою. Земельний кодекс України в редакції від 13
березня 1992 року закріпив крім визначення землеустрою, також його
зміст, організацію та порядок здійснення землевпорядних дій [30].

Подальше реформування земельних відносин вплинуло і на реформування у
сфері землеустрою. З переходом до ринкових земельних відносин
землеустрою відводиться головна роль у реформуванні земельних відносин.
Всі дії, які пов’язані з перерозподілом земельної власності,
купівлею-продажем та іншими угодами щодо земельних ділянок, утворенням
нових і впорядкуванням існуючих землеволодінь і землекористувань,
наданням і вилученням земельних ділянок, повинні обов’язково базуватися
на проектах землеустрою. Отже, землеустрій стає важливим чинником
механізму проведення земельної реформи.

Виокремлення третього підетапу 2001 р. — нинішній час обумовило
прийняття нового Земельного кодексу України [31], а згодом і Закону
України “Про землеустрій” 22 травня 2003 року [32]. Прийняття нової
редакції Земельного кодексу України було зумовлене необхідністю
формування єдиної правовової основи для регулювання земельних відносин,
яка б спиралась на принципові положення Конституції України та
враховувала набутий досвід проведення в країні земельної реформи. З
прийняттям і введенням у дію 1 січня 2002 р. Земельного кодексу України
намітилися позитивні тенденції щодо землеустрою, підвищується його роль,
зростає значущість його приписів, уявляються нові суб’єкти, об’єкти
землеустрою, розширюється його зміст.

Сьогодні ряд науковців неоднозначно ставляться до визначення
“землеустрою” у чинному Земельному кодексі (ст. 181) й Законі України
“Про землеустрій” від 22 травня 2003 р. (ст. 1). Ці нормативні акти
закріплюють поняття “землеустрою”, а чинний Земельний кодекс ще й
поняття “землевпорядні проекти” та “землевпорядна документація” (ст.ст.
181, 186).

Спеціалісти у сфері землеустрою пропонують розглядати землеустрій як
процес територіального формування об’єктів землекористування; а
землевпорядкування як територіально-функціональне планування
землекористування сформованих земельних об’єктів [33, с.32; 34, с.15;
35, с.90]. На їх думку, поняття “землеустрій” не лише буквально, а й
фактично, за сутністю його процесів, означає наявність або досягнення
певного територіального устрою в окремому регіоні або державі в цілому у
вигляді сукупності певних земельних об’єктів. Сутність же
землевпорядкування полягає у впорядкуванні земель: діяльність з очищення
земель, благоустрій земель тощо [34, с 15]. Ця обставина, за
переконанням М.О. Володіна, у свій час і обумовила переклад російського
слова “землеустройство” на українське “землевпорядкування” [34, с 15].

Не можна не погодитись з фахівцем-землевпорядником Д.С. Добряком, що у
випадку із Земельним кодексом причиною став недостатній розвиток
сучасної української мови щодо перекладу іншомовних слів, таких як
“землеустрій”, який ототожнюється із “землевпорядкуванням” [36, с 27].
Таким чином, для означення одного й того ж явища вживаються обидва
терміни. В. Горлачук пропонує замість терміну “землеустрій” вживати
термін “землевпорядкування” [37, с 14; 38, с.20]. Іноді вважають
достатнім користуватися одним терміном – “землеустрій”, а також
похідними від нього – землеустрійна документація, землеустрійні роботи.
На думку низки інших науковців, терміни “землеустрій” і
“землевпорядкувавння” різні за своєю сутністю та ознаками [39, с.43].
Перше явище – наявний стан (система організації землі) і користування
нею [40, с.34; 41, с 10], друге – сукупність заходів щодо організації
землекористування, тобто процес, який перш за все відноситься до земель
сільськогосподарського призначення.

Досліджуючи деякі правові питання землеустрою, І. Будзилович доходить
висновку, що термін “землеустрій” набув більш широкого значення і
представляє собою комплексне явище, яке за своїм об’ємом перевищує
землевпорядкування [2. с.ЗЗ]. Проте як вважають деякі інші науковці, для
створення нового земельного устрою (ладу) в державі необхідно проведення
землевпорядкування.

Словникові джерела сучасної української мови визначають
землевпорядкування (землевпорядження, землеустрій) “як сукупність
заходів щодо організації землі і користування нею” [42, с.363]. Отже, ці
терміни практично є тотожними. Слово ж “устрій” трактується як “порядок,
система організації чого-небудь” [42, с 1306]. Терміни “впорядковувати,
впорядження, впорядковування” означають “розвиток певних якостей,
навичок, постійною системною роботою, спроба опанувати якусь справу,
набути певного досвіду” [42, с 160]. Таким чином, аналізуючи
співвідношення термінів “землеустрій” і “землевпорядкування” можна
зробити висновок, що більше відповідає сутності термін “землеустрій”,
який і використовується Земельним кодексом та Законом України “Про
землеустрій”. Що ж до розмежування зазначених понять, то і “процес
територіального формування об’єктів землекористування”, і
механізм територіального планування території “сформованих
землекористувань” виступають елементами організації території.
Уявляється доцільним, що правознавцям, незалежно від дискусій, які
точаться між землевпорядниками, при вирішенні цього питання слід
покладатися на нормативно-правові акти, а саме на Земельний кодекс і на
Закон України “Про землеустрій”, які вживають саме термін “землеустрій”.

В умовах ринкової економіки, як відомо, зміст та завдання землеустрою
кардинально змінюються. По-перше, у процесі здійснення земельної реформи
зазнають змін функції землеустрою. Раніше система землеустрою
забезпечувала виконання функцій державою з адміністративно-командною
системою управління. Головне завдання тодішнього землеустрою полягало
насамперед у міжгалузевому розподілі землі та відведенні відповідних
земельних ділянок, організаційно-господарському і
організаційно-територіальному впорядкуванні земель
сільськогосподарського призначення. Це пов’язувалося головним чином з
виконанням держзамовлення на виробництво сільськогосподарської
продукції. Землеустрій стосувався насамперед земель, які
використовувалися як основний засіб виробництва в сільському
господарстві.

В умовах же ринкової економіки при звуженні адміністративної ролі
держави та переходу до економічних методів управління, появі
конкуренції, перерозподілі державної власності на землю і встановленні
багатосуб’єктності форм власності на неї головним завданням постало
максимальне задоволення економічних інтересів всіх землевласників і
землекористувачів, найбільш ефективне задоволення виробничого потенціалу
господарств і закріплених за ними земель. Одним з актуальних питань
виступає проблема врахування економічних умов і факторів при
використанні всіх земель.

Звертає на себе увагу ще одна важлива обставина. Як відомо, впродовж
досить тривалого періоду екологічні аспекти були відсутні у трактуванні
змісту землеустрою. Це негативно позначалося на діяльності, наприклад,
пов’язаній з охороною земель. Свідченням цього є, скажімо, якісний стан
орних земель України, який за висновками спеціалістів характеризується
значним зниженням вмісту гумусу в грунті. Так, за даними УААН, щорічні
втрати ґрунту становлять близько 600 млн. тонн, у тому числі

близько 20 млн. тонн гумусу. Площа деградованих ґрунтів зростає щороку
на 80 тис. га [43, с 13]

На підставі аналізу сутності землеустрою спеціалістами в галузі
землеустрою було розроблено наукову концепцію розвитку і подальшого
вдосконалення землеустрою, який вважається складовою частиною
суспільного способу виробництва, що має самостійний
соціально-економічний характер. Отже, на думку авторів вказаної
концепції, землеустрій повинен мати державний характер, бути головним
важелем держави у здійсненні земельних перетворень [44, с 86].

З цим висновком слід погодитися, оскільки: по-перше, землеустрій –
головний механізм утворення землекористувань, основна умова організації
землекористування; по-друге, в процесі землевпорядних робіт здійснюється
територіальна організація виробництва; по-третє, шляхом землеустрою
створюються оптимальні організаційно-територіальні умови здійснення
різних форм власності на землю та землекористування.

Основний Земельний закон визначає землеустрій як “сукупність
соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання
земельних відносин та раціональної організації території
адміністративно-територіальних утворень, суб’єктів господарювання, що
здійснюється під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку
продуктивних сил” (ст. 181). Закон України “Про землеустрій” надає
тотожне визначення цього явища

(ст. 1).

Таким чином, крім економічних, технічних функцій землеустрою Земельний
кодекс України поряд з ними закріпив і екологічний аспект діяльності,
проте не закріпивши мету землеустрою у самому визначенні цього явища
(ст. 182).

Екологічний аспект спрямований на забезпечення оптимального складу і
співвідношення земельних угідь, забезпечення екологічно збалансованого
землевикористання, створення сприятливого екологічного стану, поліпшення
природних ландшафтів та дотримання технологій, що сприяють збереженню
якісного стану земель (особливо ґрунтів) у процесі їх використання.
Екологічна спрямованість землеустрою повинна виходити на перший план.
Відповідні положення знайшли своє закріплення в чинному законодавстві.
Так, відповідно до Закону України “Про

/1 8

державну експертизу землевпорядної документації” від 17 червня 2004 р.
при проведенні державної землевпорядної експертизи повинна
досліджуватися, перевірятися, аналізуватися та оцінюватися
еколого-економічна ефективність проектних рішень щодо запобігання їх
негативного впливу на стан земельних ресурсів, суміжні земельні ділянки
та ландшафт [45]. Іншими словами, в процесі здійснення землеустрою слід
вчиняти дії, спрямовані не лише на забезпечення раціонального та
ефективного використання земельних ділянок, але й на створення
сприятливого екологічного середовища і формування природних ландшафтів
за межами ділянок, на яких проводиться землевпорядкування.

Екологічну спрямованість землеустрою підтверджують також екологічні
вимоги при розміщенні і розвитку населених пунктів, сформульовані у ст.
59 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від
25 червня 1991 р. [46], щодо додержання приписів правових норм відносно
охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання
природних ресурсів та екологічної безпеки.

Закон України “Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000
р. [47] також наголошує на обгрунтуванні та встановленні режиму
раціонального використання земель, на яких передбачається містобудівна
діяльність, визначенні територій, що мають особливу екологічну, наукову,
естетичну, історико-культурну цінність як на одних з основних завдань
планування і забудови територій. Згідно з Законом України “Про охорону
земель” від 19 червня 2003 року територіальний розвиток житлової і
громадської забудови в межах населених пунктів, а також спорудження
об’єктів інженерно-транспортної інфраструктури здійснюються з
урахуванням вимог раціонального використання земель [48]. При здійсненні
містобудівної діяльності передбачаються заходи щодо максимального
збереження площі земельних ділянок з ґрунтовим і рослинним покривом;
дотримання екологічних вимог; недопущення порушення гідрологічного
режиму земельних ділянок; зняття та складування у визначених місцях
родючого шару з наступним використанням його для поліпшення
малопродуктивних угідь, рекультивації земель та благоустрою населених
пунктів і промислових зон тощо.

Закон України “Про державний контроль за використанням та охороною
земель” від 19 червня 2003 р. також-містить норму щодо розміщення,
проектування, будівництва об’єктів, які негативно впливають на стан
земель (ст. 1) [49].

Чинний Земельний кодекс України фактично втілив значну кількість
положень концепції створення сучасного землеустрою щодо його змісту та
завдань. Однак треба звернути увагу на деякі уточнення, що знайшли місце
у зазначеній концепції. Так, у Земельному кодексі говориться про
інформаційне забезпечення правового, економічного й містобудівного
механізму регулювання земельних відносин на національному,
регіональному, локальному й господарському рівнях. Названа концепція
містить щодо цього уточнення: земель, наданих у власність і
користування, включаючи оренду. Земельний кодекс також закріплює приписи
про встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних
утворень, територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і
заповідними режимами, меж земельних ділянок власників земельних ділянок
і землекористувачів. Концепція ж включає до цього припису ще й території
з особливим правовим режимом у місцях проживання й господарювання
населення.

Сучасні відносини, які виникають у сфері землеустрою, є відносинами між
державою, землевласниками і землекористувачами. До основних рис відносин
у сфері землеустрою на сучасному етапі відносяться: спрямування
суб’єктивних прав та обов’язків їх учасників на організацію землі як
важливого засобу виробництва; їх тісний зв’язок із правовідносинами в
сфері землекористування і земельної власності, управлінням та охороною
землі. Головними завданнями їх є: реалізація земельної політики держави
шляхом науково обґрунтованого розподілу земель, формування раціональної
системи землеволодіння і землекористуваня зі створенням екологічно
сталих ландшафтів; забезпечення раціонального землевикористання,
збереження, відновлення і підвищення родючості ґрунтів та охорони
земель; інформаційне забезпечення правового, економічного,
еколого-економічного містобудівного механізму регулювання земельних
відносин на всіх рівнях господарювання шляхом розробки пропозицій щодо
встановлення особливого режиму та умов використання земель, наданих у
власність і користування;

здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації
раціонального використання і охорони всіх земель незалежно від форм
власності на всіх рівнях; організація земель територій населених пунктів
зі створенням просторових, економічних, правових, екологічних умов, що
забезпечують оптимальні умови проживання населення, ефективного
функціонування виробничої і соціальної інфраструктури з урахуванням
містобудівної та іншої документації; розробка системи заходів щодо
розроблення і поліпшення природних ландшафтів, відновлення і підвищення
родючості ґрунтів; організація територій несільськогосподарських
підприємств, установ і організацій з метою створення умов ефективного
землекористування тощо.

Як уже було зазначено, в умовах ринкової економіки змінюються завдання
та зміст землеустрою, уявляються його нові функції, що пов’язано з
набуттям окремими земельними ділянками рис товару, включенням їх в
ринковий обіг та ін. Реформування земельних правовідносин в Україні
значною мірою має сприяти запровадженню єдиної системи землеустрою в
державі як основи територіального планування продуктивних сил,
забезпечення якості земель та екологічної безпеки, відтворення й охорони
останніх. На сучасному етапі суспільного розвитку висловлюються думки,
що землеустрій є комплексним явищем і включає в себе три
взаємопов’язаних аспекти: юридичний, економічний і технічний {50, с
121]. Безперечно, землеустрій є явищем багатогранним. До вказаних
аспектів необхідно додати ще й екологічний, який у сучасних умовах
набуває особливої актуальності.

Економічний аспект землеустрою представляє собою комплекс дій,
спрямованих на створення територіальних умов господарювання, котрі
сприяли б найбільш раціональному землевикористанню та охороні земель. У
сучасних умовах землеустрій повинен створювати передумови для
максимально повного й ефективного використання природних властивостей
землі у виробничому процесі.

Технічний же аспект землеустрою вміщує в себе технічні дії з реалізації
прав землевласників та землекористувачів і представляє собою графічне
відображення та інструментальне закріплення на місцевості об’єктів права
власності на землю і права землекористування: картографічні і геодезичні
роботи, розроблення іншої документації із землеустрою, спеціальні огляди
та вишуки (ґрунтові, геоботанічні, агрогосподарські та ін.),
встановлення межових знаків в натурі (на місцевості) [50, с.121].

Сьогодні термін “межування” знову повертається як до російського, так і
до українського лексикону. Він вживається у Законах “Про землеустрій”
Російської Федерації [51] і України [32]. Закон України “Про
землеустрій” надає визначення цього явища як комплексу робіт із
встановлення чи відновлення в натурі (на місцевості) меж
адміністративно-територіальних утворень, меж земельних ділянок
власників, землекористувачів, у тому числі орендарів, із закріпленням їх
межовими знаками встановленого зразка. Закон Російської Федерації “Про
землеустрій” від 18 червня 2001 р. відносить межування до
територіального землеустрою, яке поділяється на межування об’єктів
землеустрою та створення нових і впорядкування існуючих об’єктів
землеустрою. Таким чином, межування знову розглядається як складова
землеустрою.

Зрозуміло, що при переході економіки країни до ринку землеустрій отримав
новий зміст. Наукового дослідження потребує як сам землеустрій, так і
відповідні особливості та специфіка його щодо різних земель. уявилася
необхідність розробки відповідної документації із землеустрою у нових
умовах з урахуванням екологічного фактору. Також відкритою проблемою
залишається розробка додаткових аргументів щодо місця правових норм, що
регулюють відносини у сфері землеустрою, у системі права.

1.2. Правові основи суспільних відносин у сфері землеустрою

Для виконання завдань землеустрій об’єктивно потребує правового
регулювання. Не можна погодитися з твердженням деяких вчених про
землеустрій як регулятор земельних відносин, про що у своїй монографії
“Землеустроительный процесе в СССР” зазначав П.Д. Сахаров, наголошуючи
на неможливості регулювання землеустроєм земельних відносин, оскільки
він сам є різновидом земельних відносин [52, с.7]. Пізніше цю думку було
підтримано авторами “Загальної теорії радянського земельного права” [53,
с.235]. Суспільні відносини у сфері землеустрою, врегульовані нормами
земельного права, одержують правову форму і стають правовими
відносинами, яким властивий не лише економічний, а й юридичний зміст.

Разом з тим, проведення земельних перетворень як складової економічної
реформи, поява і розширення конкуренції, перерозподіл державної
власності на землю, виникнення багатосуб’єктності форм власності на
землю обумовлює ситуацію, коли землеустрій слід розглядати як комплексну
категорію.

Ця категорія характеризується і своєю правовою природою, питання про яку
доцільно дослідити. Юридичний аспект землеустрою полягає у правовому
обґрунтуванні тих економічних та технічних дій, які входять до складу
землевпорядних дій на наступних етапах.

Визначення землеустрою у Земельному кодексі України, продубльоване
Законом України “Про землеустрій”, стосується лише його
соціально-економічного аспекту, яке не характеризує всю сутність цього
явища. Аналогічним визначенням природничого характеру є визначення
рослинного світу у ст. З Закону України “Про рослинний світ” від 9
квітня 1999 р. [54], а також лісу у ст. З Лісового кодексу [55]. Але, як
вже було зазначено, землеустрій є складним і багатогранним явищем. Тому
підходи до нього повинні бути більш виваженими та обґрунтованими. З цієї
точки зору слід зауважити, що у попередній редакції Земельного кодексу
поняття землеустрою було більш досконалим. У зазначеному визначенні
землеустрою, по-перше, мова йде не про просту сукупність
соціально-економічних та екологічних заходів, а про їх систему; подруге,
заходи у сфері землеустрою спрямовані на реалізацію положень
земельного законодавства, а не на регулювання земельних відносин;
по-третє – закріплення екологічного аспекту у самому визначенні
землеустрою, його мети — організації використання та охорони земель,
створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних
ландшафтів. У цьому сенсі більш досконалим є і визначення землеустрою в
“Основах законодавства Союзу РСР і сюзних республік про землю” 1990 р. й
Земельного кодексу УРСР 1990 p.. Перевага Земельного кодексу УРСР 1970
р. й “Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік” 1968
р. у тому, що вони закріплюють поняття цього явища, по-перше, як системи
заходів, по-друге, заходів, спрямованих на здійснення рішень державних
органів у сфері користування землею.

Як бачимо, закріплене в Законі “Про землеустрій” визначення землеустрою
не узгоджується із загальними положеннями теорії земельного права.
Теорія земельного права виходить з того, що землеустрій як сукупність
суспільних відносин щодо організації використання землі не може
регулювати земельні відносини, оскільки відносини, які складаються у
сфері землеустрою, є різновидом земельних відносин і потребують
правового регулювання нарівні з іншими земельними відносинами, земельні
відносини регулюються не землеустроєм, а правовими нормами [53, с.235].
Отже, землеустрій як сукупність соціально-економічних заходів не може
регулювати земельні відносини.

Землеустрій повинен представляти собою не просту сукупність вказаних у
чинному Земельному кодексі та Законі України “Про землеустрій” заходів,
а цілісну структуровану систему, що характеризується об’єднанням та
узгодженням заходів, їх цілісністю, об’єднанням єдиним призначенням –
забезпеченням раціонального використання та охорони земель, створенням
сприятливого екологічного середовища та поліпшенням природних
ландшафтів.

Поняття землеустрою, яке відповідало б сучасним умовам реформування
земельних відносин, буде доцільним надати після встановлення місця
правових приписів, що регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою,
у системі земельного права. Аналізуючи зміст правових приписів щодо
землеустрою в системі земельного права, необхідно додати, що питання
щодо визнання земельного права самостійною галуззю права є дискусійним
[56.

с.51-56].

Як відомо, система права представляє собою сукупність чинних норм права,
якій властиві як єдність та узгодженість, так і диференціація на
відносно самостійні структурні утворення (норми, інститути, галузі права
та ін.).

Систему земельного права прийнято розглядати як науково обґрунтоване
послідовне розміщення однорідних інститутів і норм, які об’єднані в
інститути залежно від змісту, функцій, цільового призначення і способів
їх реалізації, що обумовлені характером та особливостями суспільних
земельних відносин, які ними регулюються. Відомо, що будучи однорідним
за своїм характером та змістом, предмет правового регулювання будь-якої
галузі права має всередині цієї єдності певні відмінності, що випливають
з особливостей суб’єктного складу, підстав виникнення та ін., що входять
до цього предмету правового регулювання. Звідси визнання єдності
земельних відносин та єдності норм земельного права, які їх регулюють,
передумовлює поділ цих норм на окремі групи. Диференціація правових норм
на окремі частини чи групи залежно від охоплення своїми нормами різних
сторін земельних відносин всередині земельного права відбувається шляхом
групування норм у правові інститути. Отже, особливості та характерні
риси правового інституту визначаються своєрідністю врегульованих ними
суспільних відносин.

Правовий інститут є первісним самостійним структурним підрозділом галузі
права та представляє собою сукупність органічно пов’язаних між собою
правових норм, які склалися всередині і входять до сукупності норм
відповідної галузі права, та регулюють типові суспільні відносини з
необхідною деталізацією. Правові норми створюють галузь права не
безпосередньо, а шляхом об’єднання в правові інститути. Отже, правовий
інститут представляє собою систему взаємопов’язаних правових норм, які
регулюють певну групу (вид) суспільних відносин.

На думку спеціалістів із загальної теорії права, правовий інститут
характеризується низкою ознак: а) є логічно замкнутою, відокремленою
сукупністю норм, які є взаємопов’язаними та утворюють єдину систему; б)
регулює певний вид суспільних відносин або певну сторону їх групи, тобто
є однорідним за фактичним змістом; в) функціонує автономно, тобто має
можливість здійснювати регулювання суспільних відносин незалежно від
інших інститутів права [57, с.258 – 259].

Таким чином, якщо виходити з викладених загальнореоретичних положень, то
правові норми, які регулюють групу однорідних відносин, що виникають з
приводу раціональної організації території
адміністративно-територіальних утворень та суб’єктів господарювання, в
умовах проведення земельної реформи і розмежування земель, можна
розглядати як самостійний інститут земельного права, який сформувався в
рамках земельного законодавства, характеризується усіма ознаками
правового інституту земельного права, спрямованого на регулювання
певного кола однорідних суспільних відносин, котрі виникають в сфері
раціональної організації території адміністративно-територіальних
утворень та суб’єктів господарювання, у сфері організації раціонального
використання та охорони земель, формування нових і впорядкування
існуючих земельних ділянок чи їх частин й встановлення їх меж.
Зазначеному колу суспільних відносин властива єдина правова природа у
вигляді визначеної юридичної регламентації всередині земельного права.
Також для інституту землеустрою є характерним і автономне
функціонування, засноване на єдності правових приписів. При цьому його
остаточне формування поки що не завершено.

Необхідно зазначити, що правові приписи інституту землеустрою
регламентують переважно публічні інтереси. Шляхом здійснення заходів із
землеустрою проводиться державна земельна політика. В сучасних умовах
проведення земельної реформи завдання землеустрою повинні забезпечувати
єдність суспільства, окремих колективів та громадян при пріоритеті
суспільних інтересів.

Категорія “публічний (суспільний) інтерес”, яка активно використовується
у юриспруденції і, в тому числі, при аналізі землеустрою, має
державно-правове значення. Вперше у правовій літературі вона дістала
глибокого вивчення Ю.О. Тихомировим. Він визначив публічний інтерес як
визнаний державою та забезпечений правом інтерес соціальної спільноти,
задоволення якого слугує гарантією її існування та розвитку [58, с.55].

Публічні інтереси завжди знаходять своє вираження у правових нормах в
результаті усвідомлення їх державою, чим забезпечується їх охорона.
Таким чином, публічні інтереси є суспільними інтересами, визнані
державою та врегульовані правом. Публічні інтереси включають до себе
лише ті потреби, від яких залежить існування та розвиток суспільства.
Держава повинна обмежувати своє втручання сферою публічних інтересів.
Отже, “публічність” означає спрямування діяльності держави на
благополуччя суспільства.

Землеустрій – це сфера, яка повинна задовольняти перш за все публічні
інтереси. Це пов’язано з тим, що приписи землеустрою стосуються такого
важливого і унікального об’єкта яким є земля. Конституцією України вона
визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою
охороною держави (ст. 14) [59]. Як відомо, земля виконує різні функції,
що покладає відповідний відбиток на характер тих інтересів, які повинен
забезпечувати землеустрій. Нормативно-правові акти повинні забезпечувати
визнання публічних інтересів, їх реалізацію та захист. Разом з тим.
Закон України “Про землеустрій” містить положення щодо врахування не
лише державних та громадських, а й приватних інтересів при здійсненні
землеустрою (ст.ст.ст. 48, 58, 59).

Про приватно-правовий аспект землеустрою можна говорити, наприклад, коли
мова йде про земельно-правовий інститут добросусідства (ст. 103
Земельного кодексу). Приватно-правовий аспект землеустрою має місце й
при укладенні між замовником та виконавцем договору про розроблення
проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.1 Приватні
інтереси – інтереси окремого громадянина (фізичної особи), сім’ї, групи
громадян, організації (якщо остання створена за участю – безпосередньо
або опосередковано – фізичних осіб і не належить до сфери публічної
-державної або комунальної – форми власності [61, с.1; 58, с.2; 62,
с.21]. Однак приватно-правові відносини окремих землекористувачів або
землевласників, спрямовані на задоволення їх приватних інтересів, також
виражають інтереси усіх шляхом

1 Постановою Кабінету Міністрів від 4 березня 2004 р. № 266 було
затверджено “Типовий договір про розроблення проекту землеустрою Щодо
відведення земельної ділянки” [60].

встановлення правил цих відносин, що створює суспільний порядок та
відповідає інтересам усього суспільства, тобто створює суспільний
інтерес. Це свідчить про тісний взаємозв’язок публічно-та
приватно-правових аспектів землеустрою. Інтерес окремої особи певною
мірою відзеркалює інтереси соціальних спільнот, суспільства в цілому,
хоча насамперед, як підкреслюється в літературі, спрямовує свідомість
суспільства на самого себе [63, с.24].

Враховуючи викладене, землеустроєм слід вважати систему правових норм,
які спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері управління
використанням й охороною земель та здійснення комплексу відповідних дій
щодо виникнення і припинення права власності і права користування ними,
забезпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого їх
використання й охорони та мають за мету забезпечення гарантій прав на
землю. Йдеться в тому числі про дії, які стосуються організації
території адміністративно-територіальних утворень, раціонального
використання та охорони земельних ділянок, формування нових і
впорядкування існуючих або частин останніх і встановлення їх меж з метою
забезпечення раціонального, екологічно збалансованого використання й
охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища й
поліпшення природних ландшафтів. Таким чином, усі перераховані суспільні
відносини можна класифікувати в залежності від їх безпосередньої
спрямованості на відносини: у сфері організації раціонального
використання та охорони земель: розробка загальнодержавної і
регіональних програм використання та охорони земель, складання
спеціальних карт і атласів стану земель та їх використання, схем
землеустрою, складання проектів землеустрою, що забезпечують
еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь,
розроблення техніко-економічних обгрунтувань використання та охорони
земель відповідних адміністративно-територіальних утворень, іншої
документації у сфері землеустрою, пов’язаної з використанням та охороною
земель, здійснення авторського нагляду за використанням та охороною
земель, розроблення проектів землеустрою щодо організацій встановлення
меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного
призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення.

У сфері формування нових і впорядкування існуючих земельних ділянок чи
їх частин й встановлення їх меж на місцевості: встановлення в натурі (на
місцевості) державного кордону України; складання проектів встановлення
і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, формування земель
комунальної власності територіальних громад і розмежування земель
державної та комунальної власності населених пунктів, проектів
землеустрою щодо відведення земельних ділянок, створення нових і
впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань, проектів
землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів.

У сфері виникнення права власності та права користування землями:
розробка технічної документації щодо складання документів, що
посвідчують право власності або право користування землею.

При розгляді цього питання слід зупинитися на подібних до землеустрою
категоріях. А.П. Гетьман, беручи за основу функції державного управління
використанням та охороною навколишнього природного середовища, серед
проваджень еколого-правового процесу розрізняє провадження із
просторово-територіального впорядкування об’єктів природи [64, с 108].
На його думку, з якою слід погодитися, провадження із
просторово-територіального впорядкування об’єктів природи можна поділити
на: порядок ведення землевпорядкування, лісовпорядкування,
мисливство-впорядкування, просторово-територіальне впорядкування надр,
паспортизацію водних об’єктів. Зазначені провадження є цілеспрямованою
діяльністю спеціально вповноважених державних органів управління
використанням, відтворенням і охороною навколишнього природного
середовища, на проведення впорядковуючої роботи щодо організації
використання, відтворення й охорони довкілля та захисту природних
ресурсів, створення сприятливих екологічних умов [64, с 109 – 110].

Термін “просторово-територіальне впорядкування об’єктів природи”
використовується в науці як збірне поняття. На думку Ю.О. Вовка,
просторово-територіальне впорядкування, як функція державного управління
об’єктами природи, включає в себе землевпорядкування, планування
населених пунктів і лісовпорядкування, певною мірою, на його думку, сюди
ж відносяться й дії з індивідуалізації ділянок надр та акваторії [65, с.
113]. За поглядами А.П. Гетьмана, до цього слід зробити декілька
зауважень. У науці лісового права певний час лісовпорядкування
розглядалося як система державних заходів щодо впорядкування земельної
території, що входить до складу державного лісового фонду, котра має на
меті найраціональніше використання цієї території в інтересах всього
народного господарства в цілому й лісового зокрема [66, с 10]. Г.М.
Полянська вважала, що лісовпорядкування ширше, ніж організація земельної
території [67, с.292]. Нині лісовпорядкування розглядається як система
державних заходів, спрямованих на забезпечення ефективної охорони і
захисту, раціональне використання, підвищення продуктивності лісів та їх
відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури
ведення лісового господарства [68, с.70]. О.І. Красов вважає, що земле-
і лісовпорядкуванню властиві загальні принципи [69, с.88]. Дійсно,
земле- і лісовпорядкуванню властиві як певні загальні принципи, так і
певна специфіка впорядковуючих дій, однак при реалізації деяких заходів
із землеустрою здійснюються певні дії з лісовпорядкування, наприклад,
заліснення еродованих та малопродуктивних земель, вилучених з
інтенсивноо використання, та здійснення інших лісомеліоративних заходів.

Паспортизація водних об’єктів має декілька відмінностей щодо порядку їх
реалізації стосовно земле- й лісовпорядкування. У правовій літературі
робилася спроба охарактеризувати водовпорядкування як правовий інститут,
аналогічний інститут}7 землевпорядкування. Так, Л.І. Дембо вважав
державне водовпорядкування сукупністю заходів, спрямованих на плановий
розподіл водних ресурсів між окремими галузями народного господарства,
республіками, областями та окремими водокористувачами, а також заходів
щодо визначення режиму зрошення чи осушування певної території [70,
с.75-76]. О.С Колбасов дотримувався іншої думки, вважаючи, що процеси
індивідуалізації об’єктів права водокористування відбуваються звичайно
або при відведенні водних об’єктів у користування, або при державній
реєстрації їх у період складання схем використання й охорони водних
ресурсів чи водного кадастру [71, с.55]. Таким чином, виконувана
діяльність із паспортизації водних об’єктів охоплюється провадженням із
розподілу й перерозподілу природних ресурсів, а також провадженням із їх
обліку та ведення природноресурсових кадастрів. А.П. Гетьман цілком
справедливо зазначає, що зміст впорядковуючих дій, що виконуються під
час паспортизації водних об’єктів є вужчим від змісту впорядковуючих
дій, виконуваних при земле-, й лісовпорядкуванні. Вказані дії
охоплюються іншими провадженнями еколого-правового процесу -розподіл і
перерозподіл, облік природних ресурсів та веденням природно-ресурсоавих
кадастрів. В екологічному законодавстві відсутня нормативна база, що
регулює матеріальні відносини з водовпорядкування (виняток становлять
лише індивідуалізація ділянок водних об’єктів, пов’язаної з їх
виділенням в користування, а також веденням відповідних кадастрів), на
відміну від земле- й лісовпорядкування, що свідчить про відсутність
реального ґрунту для формування процедури реалізації таких норм.

Важливою науковою проблемою залишається і питання щодо землевпорядного
процесу, категорії, яка сьогодні жваво обговорюється. У працях деяких
вчених свого часу було зроблено спробу дати характеристику вказаному
явищу як одному з різновидів земельного процесу [72; 52]. З такою точкою
зору не можна не погодитись, адже земельний процес охоплює процесійну
діяльність щодо здійснення відповідними органами функцій управління
земельним фондом.

Найбільш фундаментальним дослідженням щодо визначення природи
землевпорядного процесу є монографія П.Д. Сахарова “Землеустроительный
процесе в СССР”. Автор вважав землевпорядний процес системою
врегульованих правовими нормами послідовно здійснюваних
землевпорядно-процесуальних дій та виникаючих в їх сфері
землевпорядно-процесуальних відносин, що спрямовані на виявлення та
забезпечення реалізації прав та обов’язків суб’єктів землевпорядних
відносин відповідно до норм земельного права [52, с.25]. Отже, на думку
фахівця, землевпорядний процес складається з двох елементів:
землевпорядно-процесуальної діяльності та землевпорядно-процесуальних
правовідносин, які знаходяться одне з одним у нерозривному зв’язку.
Землевпорядно-процесуальна діяльність тягне виникнення, розвиток, зміну
чи припинення землевпорядно-процесуальних правовідносин, які
представляють собою врегульовані нормами права відносини між
землевпорядними і виконавчо-розпорядчими органами та іншими органами і
особами та складаються в процесі виконання землевпорядними і
виконавчо-розпорядчими органами конкретних землевпорядних дій, та
спрямовані на забезпечення реалізації прав та обов’язків учасників
матеріальних землевпорядних правовідносин відповідно до норм земельного
права [52. с 18 – 19].

Викладену позицію пізніше підтримали М.І. Краснов та І.О. Іконицька.
землеустрій регулюється двома групами норм: перша з них опосередковує
земельні відносини щодо раціональної організації земельних ресурсів, а
друга – землевпорядно-процесуальну діяльність та
землевпорядно-процесуальні відносини, які виникають в цій діяльності.
При цьому слід підкреслити, що землевпорядно-процесуальні відносини
виникають та розвиваються в зв’язку із землевпорядними відносинами та є
засобом, що забезпечує належну реалізацію прав і обов’язків суб’єктів
матеріальних землевпорядних правовідносин. Отже,
землевпорядно-процесуальні відносини відіграють службову роль щодо
землевпорядних правовідносин, їх виникнення та припинення завжди
пов’язано з виникненням та припиненням останніх. В свою чергу, норми
землевпорядного права мож}ть бути реалізовані належним чином лише шляхом
відповідних землевпорядно-процесуальних норм. Аналізуючи явище
землевпорядного процесу, порівнюючи його із землеустроєм, можна зробити
висновок, що явище землеустрою ширше, аніж землевпорядного процесу.
Останній відіграє роль службової складової землеустрою щодо реалізації
матеріальних норм землеустрою [52, с.22]. Як справедливо наголошували
М.І. Краснов та І.О. Іконицька, без процесуальних норм взагалі відсутні
гарантії реалізації матеріальних норм або відсутні гарантії правильної
реалізації цих норм, у повній відповідності з їх змістом, що підкреслює
значення процесуальних норм як таких, що встановлюють певний порядок
діяльності відповідних державних органів, підприємств, установ,
організацій та громадян, їх права та обов’язки [72, с 111]. Звідси можна
зробити висновок, що землеустрій передбачає наявність норм матеріального
права, а землевпорядний процес в свою чергу забезпечує реалізацію цих
норм, гарантує їх правильну реалізацію. Таким чином, ці два явища не є
тотожні, проте є взаємозалежними та взаємообумовлюючими, переслідують
єдину мету – організацію раціонального використання та охорони земель.

1.3. Суб’єкти, об’єкти і зміст землеустрою

Коло суб’єктів права є досить різноманітним. У теорії права його
суб’єктами визнаються фізичні та юридичні особи, які відповідно до
законодавства можуть бути носіями суб’єктивних прав і юридичних
обов’язків. У юридичній літературі минулого століття обговорювалося
питання щодо співвідношення понять “суб’єкт права” і “суб’єкт
правовідносин”. Деякі правознавці вважали достатнім одного терміну
“суб’єкт права” для позначення особи, яка здатна стати носієм прав і
обов’язків, і особи, яка вже бере участь у правовідносинах [73, с 108].
На думку інших вчених, зазначені поняття не можна вважати тотожними,
оскільки будучи суб’єктом права, можна не бути суб’єктом правовідносин,
у тому числі процесуальних, реалізація ж правових норм може
здійснюватися як за допомогою правовідносин, так і поза їх межами [74,
с.63]. Деякі сучасні представники теорії держави та права також
наголошують на неможливості ототожнення зазначених понять [57, с.338].

Питання про суб’єктів землеустрою доцільно вирішувати з позиції єдності
суб’єктів права і суб’єктів правовідносин. Це пов’язано з тим, що
реалізація суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків поза
правовідносин суб’єктів права не можлива. Коли ж правовідносинам
властивий матеріальний характер, суб’єкт права, який бере участь у таких
правовідносинах, як правило не є учасником процесуальних правовідносин.
В той же час, коли виникають процесуальні правовідносини, суб’єкти
права, які є їх учасниками, не берзчгь участі у матеріальних
правовідносинах. Однак досить часто суб’єкт права виступає одночасно
учасником і матеріальних, і процесуальних правовідносин.

У теорії права питання про його суб’єктивний склад традиційно
розглядалося у загальному плані. Так, С.С. Алексеев суб’єктами права
вважає осіб, що володіють правосуб’єктністю, тобто громадян,
організації, громадські утворення, які можуть бути носіями прав та
обов’язків, приймати участь у правових відносинах [75, с.94]. П.М.
Рабінович під суб’єктом права розуміє носія можливих або реальних прав
та обов’язків [76, с.68]. На думку інших науковців, суб’єктами права є
індивіди або організації, які на підставі юридичних норм можуть бути
учасниками правовідносин, тобто носіями суб’єктивних прав та обов’язків
[77, с.355]. Своєрідне поняття суб’єкта права надає B.C. Нерсесянц,
вважаючи суб’єктами права всіх тих, хто знаходиться під дією права,
визнається ним в якості абстрактної правової особи, можливого носія прав
та обов’язків [78, с.509 – 510].

Фахівці в галузі земельного права, зокрема Г.О. Аксеньонок, виходячи із
специфіки відповідного різновиду суспільних відносин, суб’єктами
земельних правовідносин вважали: державу, державні органи, які
здійснюють розпорядження і управління єдиним державним земельним фондом,
землекористувачів – громадян, державні та громадські організації та
установи, які володіють земельною правоздатністю [79, с.73]. О.І.
Крассов суб’єктами земельних правовідносин вважає носіїв прав та
обов’язків в цих відносинах [80, с 103]. На думку інших вчених,
суб’єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним
законодавством правами та обов’язками, достатніми для участі в тих чи
інших правовідносинах [81, с.35].

Як відомо, правовий статус суб’єктів визначається через їх право-, діє-,
а також деліктоздатність. Більшість науковців розглядає правоздатність
як абстрактну здатність суб’єкта права мати суб’єктивні права та
юридичні обов’язки. Викладені загальні положення мають безпосереднє
відношення і до землеустрою.

Відповідно до ст. 185 Земельного кодексу України землеустрій
здійснюється державними та іншими землевпорядними організаціями. Закон
України “Про землеустрій” деталізує зазначене положення, закріплюючи
перелік органів державної влади і місцевого самоврядування у сфері
землеустрою та їх повноваження. Відповідно до ст. 4 названого Закону
суб’єктами землеустрою виступають: органи державної влади та місцевого
самоврядування; юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій;
землевласники та землекористувачі. Таким чином, в умовах проведення
земельної реформи термін “державний землеустрій”, що використовувався у
нормативно-правових актах минулих років, зникає, уявляються й інші
суб’єкти землеустрою, крім державних структур. Перелік повноважень
органів державної влади і місцевого самоврядування у сфері землеустрою
достатньо повно викладено у

Законі України “Про землеустрій”, отже перераховувати їх немає сенсу.
Варто лише зазначити, що до органів державної влади, які мають певні
повноваження у сфері землеустрою цей нормативний акт відносить: Верховну
Раду України, Кабінет Міністрів України, Верховну Раду Автономної
Республіки Крим, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
державні адміністрації, центральний орган виконавчої влади з питань
земельних ресурсів. До кола цих органів можна додати обласні головні
управління земельних ресурсів, Київське та Севастопольське міське
головне управління земельних ресурсів, міські (міст обласного та
районного значення) управління (відділи) земельних ресурсів, районні
відділи земельних ресурсів, компетенція цих органів у сфері землеустрою
передбачена постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження
Типових положень про територіальні органи земельних ресурсів” від 24
лютого 2003 р. № 200 [82]. якою було дещо змінено статус перерахованих
органів, закріплений Указом Президента України “Про створення єдиної
системи державних органів земельних ресурсів” від 6 січня 1996 р. [83].
Відповідно до вказаної постанови зазначені органи набувають статусу
територіальних органів Державного комітету України по земельних
ресурсах, статус якого визначається відповідним Положенням “Про
Державний комітет України по земельних ресурсах” від 14 серпня 2000 р. №
970/200 [84], є підзвітними й підконтрольними йому.

Новим є й те, що обласне головне управління земельних ресурсів
координується головою обласної держадміністрації в межах його
повноважень у сфері регулювання земельних відносин, визначених
законодавством; Київське та Севастопольське міське головне зЛправління
земельних ресзфсів – головою міської держадміністрації; міське (міст
обласного та районного значення) управління (відділ) земельних ресурсів
– виконавчим органом міської ради; районний відділ земельних ресурсів –
головою районної держадміністрації. Указ Президента України “Про
створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів” від 6
січня 1996 р. до державних органів земельних ресурсів приєднує також і
інженерів-землевпорядників сіл та селищ.

Уявляється доцільним розподілити всіх суб’єктів у сфері землеустрою на
дві категорії. До першої входять суб’єкти, які безпосередньо здійснюють
заходи землеустрою або мають певні

35

і

Г!

повноваження у сфері землеустрою. До другої категорії слід віднести
суб’єктів правовідносин, які використовують результати проведення
заходів із землеустрою. Основними критеріями зазначеної класифікації є:
рівень базових відносин, у рамках яких визначаються суб’єкти; їхня
правосуб’єктність і компетенція у сфері землеустрою.

Як наголошували деякі науковці, критерій правосуб’єктності у зазначеній
класифікації є одним з основних у зв’язку із розглядом проблеми
суб’єктів правовідносин крізь призму їхньої право- і дієздатності [85. с
130 – 132]. Таким чином, до першої категорії входять наступні суб’єкти:
органи державної влади та органи місцевого самоврядування: Верховна Рада
України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації, центральний орган виконавчої влади з питань земельних
ресурсів; обласні головні управління земельних ресурсів, Київське та
Севастопольське міське головне управління земельних ресурсів, міські
(міст обласного та районного значення) управління (відділи) земельних
ресурсів, районні відділи земельних ресурсів; юридичні та фізичні особи,
які здійснюють землеустрій: Інститут землеустрою при Державному комітеті
України по земельних ресурсах, та який можна додати й до другої
категорії, оскільки, ця структура займається не лише проектними
розробками, а й науково-дослідницькою діяльністю, що базується на
результатах землеустрою. До другої категорії суб’єктів відносяться
землевласники та землекористувачі.

Необхідно додати, що у великих містах структура органів земельних
ресурсів має свої особливості. Так, у Харківській області паралельно
діють управління по земельних ресурсах у складі міської ради та
управління земельних ресурсів з боку державної влади.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 травня
2003 р. № 284-р Інститут землеустрою разом з його філіалами було
передано зі складу Української академії аграрних наук до сфери
управління Державного комітету України по земельних ресурсах [86]. З
урахуванням того, що Державний комітет України по земельних ресурсах та
Інститут землеустрою виконують різні функції, що призводить до
перетворення такого

Інституту на цілком залежну структуру від Держкомзему як центрального
органу виконавчої влади у сфері земельних ресурсів. Сьогодні складається
ситуація, при якій Державному комітету України по земельних ресурсах
належать повноваження щодо здійснення землеустрою і державного контролю
за використанням та охороною земель, проте це є неправильним, оскільки,
будучи центральним органом виконавчої влади у сфері земельних ресурсів,
йому належать владні повноваження щодо формування державної політики у
сфері землеустрою). Державний комітет України по земельних ресурсах
всупереч ст. 14 Конституції України, відповідно до якої право власності
на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та
державою виключно відповідно до Закону, взявши на себе повноваження
законодавчої гілки влади, Наказом Державного комітету України по
земельних ресурсах від 23 травня 2003 р. “Про створення єдиної системи
державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них
у складі державного земельного кадастру та удосконалення структури
державного підприємства “Центр державного земельного кадастру при
Державному комітеті України по земельних ресурсах”, зобов’язав
вищевказаний структурний підрозділ здійснювати на засадах самоокупності
і платній основі державну реєстрацію земельних ділянок, прав на них і
переходу прав, надавати фізичним та юридичним особам ефективні послуги у
сфері використання даних державного земельного кадастру і державного
реєстру земель [87]. Таким чином, проігнорувавши Указ Президента України
“Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних
ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного
кадастру” від 17 лютого 2003 р. [88], згідно з яким Кабінету Міністрів
України в місячний термін було доручено затвердити перелік додаткових
платних послуг у сфері землеустрою та земельного кадастру та
використання даних державного земельного кадастру, що можуть надаватися
Державним комітетом України по земельних ресурсах. Державний комітет
України по земельних ресурсах вирішив питання стягнення плати на свій
розсуд. Зазначене ще раз підтверджує концентрацію влади в одних руках,
що, на думку вчених, створює умови для зловживання при стягненні плати
[89, с.9]. Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України
“Про порядок використання коштів державного бюджету, які виділяються для
проведення земельної реформи, збереження, відтворення та забезпечення
раціонального використання земельних ресурсів” від 27 липня 2005 р.
Держкомзем було визнано головним розпорядником щодо використання коштів
державного бюджету за бюджетними програмами “Проведення земельної
реформи” і “Збереження, відтворення та забезпечення раціонального
використання земельних ресурсів” [90]. Саме Держкомзем формує і
затверджує в межах коштів, що передбачаються щороку в державному бюджеті
для виконання бюджетних програм, плани заходів щодо проведення земельної
реформи, збереження, відтворення та забезпечення раціонального
використання земельних ресурсів, за його розподілом Державне
казначейство здійснює перерахування коштів розпорядникам бюджетних
коштів нижчого рівня згідно з кошторисом та планами заходів.
Вищезазначене знову підкреслює посилення концентрації влади у сфері
регулювання земельних відносин в руках Держкомзему. Судячи зі статуту
державного підприємства “Центр державного земельного кадастру при
Державному комітеті України по земельних ресурсах”, він є комерційною
структурою, якій дозволено заробляти гроші у будь-якій сфері
господарської діяльності. Така діяльність є несумісною з фз7нкцією
здійснення державної реєстрації земельних ділянок та прав на них, адже
державна реєстрація не є різновидом господарської діяльності, а є
функцією державного управління земельним фондом. Необхідно зазначити, що
сьогодні на порядку денному постає питання щодо реформування
Держкомзему, на стадії підготовки відповідний проект Указу Президента.
Найближчим часом планується реорганізувати 42 державних комітети із 62.
Метою такого реформування органів державної виконавчої влади є створення
умов для подолання корупції в державному апараті, задоволення державних,
а не відомчих інтересів [91 с.6]. За словами представників влади,
“пропонується контрольну функцію передати Міністерству охорони
навколишнього природного середовища, функції реєстрації прав власності
на землю – Міністерству юстиції, а на Державний комітет по земельних
ресурсах покласти функції адміністрування ринку землі та регулюючі
функції у сфері земельних відносин” [92, с.4]. Концентрація повноважень
у сфері земельних відносин створює умови для зловживання ними,
складається ситуація, коли Держкомзем контролюватиме від імені держави
власні дії. Деякі фахівці із земельного права пропонують створити на
базі Центру державного земельного кадастру при Держкомземі Національне
агентство з питань державної реєстрації прав на нерухоме майно [91. с
6]. Що ж до повноважень Держкомзему у сфері охорони земель, то у
зазначеній сфері буде доцільним розробити правову базу функціонування
Державної служби охорони родючості ґрунтів та її територіальних органів,
яка повинна мати статус урядового органу державного управління у складі
Міністерства аграрної політики [91. с 7]. Разом з тим. питання
реформування Держкомзему викликало занепокоєння серед представників
Спілки землевпорядників. На їх думку, у разі ліквідації єдиної системи
державних органів земельних ресурсів буде знищено важливу документацію
із землеустрою, напрацьовану роками; головне, щоб нова структура
“акумулювала всі функції управління земельними ресурсами: від створення
планово-картографічного матеріалу, обстежень грунту – до
нормативно-методичного, виробничого, законодавчого циклу, враховуючи
безпосереднє адміністрування” [93, с8].

У свою чергу суб’єктів першої категорії можна класифікувати відповідно
на дві групи: на основних та допоміжних. Так, до першої групи
відносяться: юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій,
Інститут землеустрою. До складу допоміжних суб’єктів входять: органи
державної влади загальної компетенції та місцевого самоврядування,
центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, обласні
головні управління земельних ресурсів. Київське та Севастопольське
міське головне управління земельних ресурсів, міські (міст обласного та
районного значення) управління (відділи) земельних ресурсів, районні
відділи земельних ресурсів.

Слід додати, що й досі до штатів сільських та селищних рад не введено
посад інженерів-землевпорядників, не організовано державних відділів
(управлінь) земельних ресурсів у міських радах (це завдання передбачено
підпунктом «д». п. 4 розділу IX “Заключних положень” Земельного кодексу
України та доручено Кабінету Міністрів України). Очевидно, ці труднощі
пов’язані з введенням державного органу до складу органу місцевого
самоврядування, що уявляється досить проблематичним. Проте Листом
Державного комітету України по земельних ресурсах “Про введення посад
шженерів-землевпорядників в штати сільських, селищних рад та організації
державних відділів (управлінь) землевпорядних ресурсів у міських радах з
делегованими повноваженнями” від 8 лютого 2002 р. перед Кабінетом
Міністрів України знову було поставлено це важливе питання [94]. На
сьогодні склалася ситуація, при якій сільські та селищні ради, не маючи
в своїх штатах спеціалістів-землевпорядників, не в змозі реалізувати на
відповідному рівні свої повноваження щодо розпорядження землею,
реалізації земельної політики, регулювання земельних відносин на
відповідних територіях. Необхідно додати, що усі вказані органи повинні
дотримуватися землеохоронних заходів та враховувати існування
екологічного фактору.

За висновками спецалістів, недостаньо чітка спеціалізація та координація
діяльності різнопрофільних державних та недержавних проектних та
вишукувальних організацій, які виконують роботи із землеустрою,
призводить до порушення технологічного процесу виконання таких робіт
[95, с. 19]. А спеціалізовані інститути землеустрою на місцях
обмежуються виконанням робіт, пов’язаних із виготовленням документів, що
посвідчують право власності на землю й користування нею, не виконують
складних і важливих видів проектних робіт та програм з прогнозування,
раціонального використання, охорони і поліпшення земельних ресурсів на
регіональному та місцевому рівнях, а також не проводять вишукувальних
робіт. Слід зазначити, що чинний Земельний кодекс, на жаль, чітко не
розмежовує дії щодо здійснення землеустрою, компетенція щодо вчинення
яких належить уповноваженим державним органам, і ті, які можуть
здійснюватися недержавними спеціалізованими підприємствами, покладаючи
це завдання на спеціальний Закон України “Про землеустрій”. Існування
такої ситуації поки що обумовлює те, що недержавні організації у сфері
вчинення заходів землеустрою намагаються під будь-яким приводом
забезпечити виконання тих робіт, які краще оплачуються і менш
трудомісткі.

Варто підкреслити, що держава зацікавлена у високо професійних та
компетентних недержавних організаціях, про що свідчать оголошення
тендерів для них, наприклад, на виготовлення державних актів на право
власності на землі сільськогосподарського призначення. Проте сьогодні
оголошують ці тендери іноземні структури. Закон України “Про
землеустрій” від 22 травня 2003 р. чітко розмежував повноваження органів
державної влади і місцевого самоврядування, але не надав чіткого
розмежування повноважень державних і недержавних спеціалізованих
організацій у сфері землеустрою. Землеустрій має державний характер.
Разом з тим слід звернути увагу на те, що чинне земельне законодавство
дозволяє виконання певних заходів із землеустрою суб’єктами недержавної
і некомунальної власності. Йдеться, по-перше, про невелику питому вагу
таких заходів. По-друге, це стосується лише конкретних робіт. По-третє,
суб’єкти, які здійснюють такі роботи повинні мати відповідні ліцензії.

Слід зазначити, що за період здійснення земельної реформи значний обсяг
робіт у сфері землеустрою проводився комерційними структурами, які не
були повністю укомплектовані відповідними кадрами. Ці роботи проводилися
нерідко наспіх, з використанням застарілих матеріалів, без проведення
належної експертизи. Наслідком такого положення стала поява хаосу у
використанні земель, порушення сівозмін у процесі сільськогосподарського
виробництва, розширення і активізація процесів водної та вітрової
ерозії, формування нових землеволодінь і землекористувань без урахування
інженерної і соціальної інфраструктури та ін. Все це переконливо
свідчить про те, що виникає необхідність посилення ролі державних
уповноважених органів, державного контролю за підготовкою спеціалістів у
галузі землеустрою, дотриманням розробниками документації із землеустрою
єдиних норм і правил при реалізації заходів землеустрою, проведенням
державної атестації спеціалістів і ліцензуванням на право проведення
зазначених робіт.

Ще у 1998 р. Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах
від 9 лютого 1998 р. “Про дотримання вимог чинного законодавства при
виконанні робіт з питань землеустрою” на основі аналізу робіт з питань
землеустрою, які виконувалися 671 суб’єктом підприємницької діяльності,
було встановлено, що їх якість не відповідає нормативам та технічним
вимогам [96]. Зокрема, при переоформленні права власності (користування)
на земельні ділянки безпідставно вимагається погодження з
природоохоронними, санітарними органами та органами архітектури, а при
наданні земельних ділянок необгрунтовано вимагається до 20 погоджень з
різними установами і організаціями та їх структурними підрозділами. Були
виявлені грубі порушення фінансової дисципліни в окремих
госпрозрахункових підрозділах районних відділів та міських управлінь
(відділів) земельних ресурсів, а також інші недоліки.

З метою ліквідації вказаних недоліків та неухильного забезпечення
нормативно-технічних вимог щодо виконання робіт із землеустрою на
посадових осіб місцевих органів земельних ресурсів покладено обов’язок
забезпечити здійснення робіт із землеустрою та проектних робіт з охорони
земель відповідно до вимог, встановлених Земельним кодексом, тільки
державними та іншими організаціями у сфері вчинення заходів із
землеустрою.

Було визнано необхідним запровадити практику розробки технічної
документації із землеустрою іншими суб’єктами підприємницької діяльності
на умовах субпідряду з державними та іншими землевпорядними
організаціями. Здійснення вказаних заходів дасть можливість забезпечити
своєчасний контроль за якістю виконуваних робіт.

Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах “Про створення
єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна
та прав на них у складі державного земельного кадастру й удосконалення
структури державного підприємства “Центр державного земельного кадастру
при Державному комітеті України по земельних ресурсах” від 23 травня
2003 р. № 135 було доручено Генеральному директору ДП “Центр державного
земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних
ресурсах” вжити заходи з поступового скорочення (протягом трьох років) й
припинення виконання землевпорядних і землеоціночних робіт на
комерційній основі [87], що свідчить про незадоволення держави якістю
послуг у сфері землеустрою, що надаються недержавними структурами.

Суб’єкти господарювання, які виконують роботи у сфері землеустрою
повинні отримати ліцензію на виконання таких робіт. Наказом Державного
комітету України з питань розвиту підприємництва. Державного комітету
України по земельних ресурсах від 13 лютого 2001 р. № 28/18 на підставі
Закону України від 1 червня 2000 р. № 1775 – III “Про ліцензування
певних видів господарської діяльності” [97] та постанови Кабінету
Міністрів

України від 14 листопада 2000 р. № 1698 “Про затвердження переліку
органів ліцензування” [98] було затверджено “Ліцензійні умови
провадження господарської діяльності щодо проведення землевпорядних і
землеоціночних робіт” [99].

Слід зазначити. що ліцензування щодо проведення землевпорядних та
землеоціночних робіт є різновидом ліцензування у сфері
природокористування в цілому, яке є проявом адміністративно-правового
методу регулювання екологічних відносин шляхом заборони, дозволу та
вповноваження та полягає у видачі дозволу вповноваженим органом щодо
ведення певного виду діяльності з використання природного ресурсу.
Вищевказаним документом встановлюються організаційні, кваліфікаційні та
технологічні вимоги до здійснення зазначених робіт, забезпечення
встановленого порядку обліку, зберігання та використання відомостей і
матеріалів про виконані роботи, захисту держави, територіальних громад і
споживачів від неякісної продукції відповідно до чинного законодавства і
нормативно-технічних документів. У ньому надається детальний перелік
робіт у сфері землеустрою та землеоціночних робіт, які підлягають
ліцензуванню, і підкреслюється, що сформульовані вимоги є обов’язковими
для всіх суб’єктів господарювання незалежно від їх
організаційно-правової форми і форми власності. Органом проведення
ліцензування щодо ведення господарської діяльності в зазначеній сфері є
Державний комітет України по земельних ресурсах.

Одним із аспектів землеустрою є надання послуг у сфері землеустрою
фізичним та юридичним особам. Зазначене питання особливо гостро постає в
умовах проведення земельної реформи, з одного боку, при появі значної
кількості недержавних структур, які мають право виконувати роботи у
зазначеній сфері, а з другого, при великій кількості платних послуг, що
надаються державними організаціями. У процесі здійснення землеустрою
виникло питання про віднесення послуг у сфері землеустрою до державних
послуг. У зв’язку з цим постає питання, чи можна вважати послуги у сфері
землеустрою різновидом державних послуг, визначення яких надається у ст.
7 Закону України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибутку
підприємств” [100]. Відповідно до названого Закону ними є будь-які
платні послуги, обов’язковість отримання яких встановлюється
законодавством, та які надаються фізичним чи юридичним особам органами
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та створеними ними
установами і організаціями, що утримуються за рахунок коштів відповідних
бюджетів. Слід зауважити, що вказаним терміном не охоплюються податки,
збори (обов’язкові платежі), визначені Законом України “Про систему
оподаткування”. Дійсно, правове регулювання процесуальних (процедурних)
відносин громадян та юридичних осіб з органами виконавчої влади та
органами місцевого самоврядування є однією з найактуальніших та
найгостріших проблем в Україні. Але одна з категорій таких відносин,
зокрема, щодо надання адміністративних (управлінських) послуг
залишається й досі дискусійною й малодослідженою в українській науці
[101, с 103]. Між тим, поняттю “адміністративні послуги” передувало
поняття “управлінські послуги”, яке зазнавало небезпідставної критики,
оскільки управлінськими послугами часто вважають обслуговування власне
управлінського процесу, в тому числі у приватному секторі економіки.
Також існує “широке” визначення управлінських послуг, яке фактично
тотожне поняттю “державні послуги”, яке охоплює також послуги, за
надання яких органи державної влади та місцевого самоврядування несуть
опосередковану відповідальність, хоча безпосередньо їх не надають [101,
с 103]. Зважаючи також на те, що адміністративна (управлінська) послуга
має кінцеву форму індивідуального адміністративного акту та є
результатом адміністративного провадження, буде доцільно зробити
висновок про коректність використання саме терміну “адміністративні
послуги”. Хоча в політико-правовому обігу України поняття “управлінські
послуги” вже використовується [102], проте його визначення ніде не
надається. Концепція адміністративної реформи в Україні та проект
Концепції реформи адміністративного права закріплюють лише декілька тез
стосовно управлінських послуг. Між тим, деякі науковці з
адміністративного права вживають саме термін “управлінські послуги”
[103, с.26].

Отже, за основу слід брати зазначене раніше поняття “державні послуги” у
Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Але цим Законом
регулюються фінансові правовідносини, тому в ньому зроблено акцент на
платності. А державні послуги в цілому й адміністративні, зокрема,
можуть бути також й безоплатними. Також поняття “державні послуги” є
ширшим, ніж “адміністративні послуги”, оскільки крім останніх воно
включає також і послуги, які надаються державними установами і
організаціями. У цьому розумінні було б доцільним розрізняти категорії
“державних” та “муніципальних послуг”, залежно від джерела фінансування
суб’єктів, які надають такі послуги. У свою чергу державні та
муніципальні послуги разом можна назвати “публічними послугами”.
Адміністративні послуги є частиною публічних послуг, які надаються
органами державної влади, в першу чергу виконавчої, та органами
місцевого самоврядування [101, с.105]. Отримала розвиток й точка зору,
що вся діяльність органів влади є послугами, оскільки вона реалізується
на благо суспільства [104, с.34 – 35]. Уявляється, у такому разі поняття
“послуги” та “служіння” ототожнюються. У такому сенсі стверджується, що
“адміністративна послуга” є не правовою категорією, а політичною або
ідеологічною, жодного юридичного змісту вона не має. Але необхідним є
крім ідеологічного значення враховувати й потреби практики, які
зумовлюють потребу в правовому опрацюванні проблематики адміністративних
послуг.

Слід додати, що термін “послуги” в публічному праві вже зустрічався не
лише в зазначеному раніше Законі, а й у затверджених Кабінетом Міністрів
переліках платних послуг, що надаються окремими органами виконавчої
влади; чітке виокремлення правової категорії адміністративних послуг
дозволяє вирішити питання запровадження госпрозрахунку до діяльності
органів виконавчої влади, які ці послуги надають; розуміння юридичного
змісту “адміністративних послуг” дозволяє уніфіковано регулювати
відповідні відносини та впроваджувати нові організаційні форми надання
адміністративних послуг – створювати так звані “універсами послуг” [104.
с 34 – 35].

Вказане дозволяє виділити певні ознаки адміністративних послуг: надання
їх за ініціативою (заявою) фізичних та юридичних осіб; необхідність і
можливість отримання конкретної адміністративної послуги безпосередньо
передбачена законом; наділення законом повноваженнями з надання кожної
адміністративної послуги відповідного органу виконавчої влади або органу
місцевого самоврядування; для отримання адміністративних послуг фізичним
та юридичним особам необхідно виконати певні вимоги, визначені законом;
адміністративна послуга має кінцеву форму індивідуального
адміністративного акту, в якому вказано його адресат (“споживач такої
послуги”). На думку І.Б. Коліушко, адміністративними послугами є
передбачена законом розпорядча діяльність адміністративних органів
(органів виконавчої влади та місцевого самоврядування), що здійснюється
за ініціативою фізичних та юридичних осіб і спрямована на реалізацію їх
прав, свобод та законних інтересів [101, с 107]. Сьогодні, на його
думку, можна говорити про становлення правового інституту
адміністративних послуг. Іншими словами, адміністративними послугами є
дії, за допомогою яких зацікавленим фізичним та юридичним особам (а
також об’єктам, що знаходяться у їх власності чи користуванні)
надається, підтверджується або роуяснюється певний юридичний статус.

Уявляється доцільним, окремі послуги у сфері організації та здійснення
землеустрою не вважати державними послугами, оскільки вони можуть
надаватися й недержавними суб’єктами. Але їх можна віднести до
адміністративних послуг, наприклад, у випадку надання Державним
комітетом України по земельних ресурсах та його територіальними органами
ліцензій суб’єктам господарювання на проведення землевпорядних робіт або
організації видачі державних актів на право приватної власності на
землю, або обґрунтування встановлення меж територій з особливими
природохоронними, рекреаційними і заповідними режимами тощо.

Послуги у сфері здійснення землеустрою щодо надання державними органами
ліцензій на право проведення робіт із землеустрою можна віднести до
адміністративних послуг. По-перше, вони надаються за ініціативою
фізичних або юридичних осіб. Відповідно до загальних положень
суб’єктивного права правомочності, які входять до його складу можуть
бути трьох головних видів. У випадку звернення особи з клопотанням про
видачу ліцензії на проведення землевпорядних дій, вона реалізує свою
вимогу щодо виконання компетентними суб’єктами покладених на них
обов’язків. Відповідно до другої ознаки адміністративних послуг –
надання адміністративної послуги можливе лише у випадку спеціального
правового регулювання порядку надання такої послуги. Охорона
суб’єктивного права забезпечується державою шляхом покладання ооов’язків
на інших осіб, чим забезпечується охорона суб’єктивних прав. Так, у
випадку надання ліцензії на проведення землевпорядних робіт охорона
суб’єктивного права забезпечується шляхом закріплення обов’язку
відповідного державного органу у конкретному нормативно-правовому акті
(в цьому випадку “Ліцензійних умовах провадження господарської
діяльності щодо проведення землевпорядних та землеоціночних робіт”).
Нарешті, звернення за конкретною адміністративною послугою можливе лише
до певного визначеного законом органу державної влади або місцевого
самоврядування.

На теперішній час склалася ситуація, при якій відсутні чіткі принципи
діяльності органів держави у вказаному напрямі, відсутні й принципи
формування цін на такі послуги, що викликає запитання – у яких випадках
державні послуги повинні надаватися безкоштовно, а в яких випадках
громадяни повинні сплачувати їх виконання. Ситуація, що склалася
сьогодні в державі, характеризується поширенням державних послуг при
відсутності чітко визначеного механізму їх надання, гарантій якості,
термінів виконання, відповідальності осіб, які надають такі послуги
[105, с.24; 106, с.32].

Відповідно до ст. 181 чинного Земельного кодексу України землеустрій
здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету
Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також коштів громадян
та юридичних осіб.

Чинний Земельний кодекс, на жаль, не називає фінансування землевпорядних
заходів. В умовах проведення земельної реформи основа фінансування таких
робіт розширюється, уявляються альтернативні (недержавні) джерела
фінансування робіт у сфері землеустрою. Питання щодо фінансування цих
робіт вирішує Закон України “Про землеустрій” (ст.67).

Аналіз зазначеної статті приводить до висновку, що за рахунок бюджетних
коштів виконуватимуться такі види робіт, здійснення яких забезпечуватиме
публічні інтереси, тобто насамперед інтереси держави та територіальної
громади. Деякі ж інші види робіт у сфері землеустрою, враховуючи
складання проектів відведення земельних ділянок для юридичних та
фізичних осіб, розробку документації з землеустрою, фінансуватимуться
відповідно до укладених договорів за власний рахунок замовниками цих
робіт на підставі угоди між ними і виконавцями. Викладений підхід є
цілком виправданим.

Відповідно до Закону України “Про державну експертизу землевпорядної
документації” фінансування державної експертизи здійснюється за рахунок
коштів замовника державної екпертизи у розмірі 3 відсотків від
кошторисної вартості проектно-вишукувальних робіт, але не менше 20
гривень (ст. 39).

Вказівкою Державного комітету України по земельних ресурсах від 18
березня 1998 р. “Про удосконалення землевпорядних робіт при виготовленні
документів, що посвідчують право на земельну ділянку” з метою дотримання
вимог чинного законодавства та скорочення термінів виконання робіт із
землеустрою щодо виготовлення документів, що посвідчують право на
земельну ділянку, зобов’язано посадових осіб державних місцевих органів
по земельних ресурсах забезпечувати виготовлення цих документів фізичним
і юридичним особам, які мали у користуванні земельні ділянки, надані їм
до введення в дію Земельного кодексу України (березень 1991 p.),
виконувати на підставі робіт по кадастровому землеустрою (інвентаризація
земель та юридичне підтвердження права на земельну ділянку), а не в
порядку повторного оформлення проекту відведення земельної ділянки
[107].

Окремої уваги заслуговує питання щодо вартості робіт за виготовлення
державних актів на право приватної власності на землю громадянам, які в
процесі реформування аграрного сектора * замість земельного сертифікату
отримують державні акти.

Як раніше наголошувалося, розробку технічної документації по складанню
державних актів на право власності на землю здійснюють державні та інші
землевпорядні органи, які мають на це відповідний дозвіл. Звісно, що ця
робота вимагає певних коштів. Вона повинна провадитися за рахунок
місцевих коштів. Однак у зв’язку з обмеженістю таких коштів вказані
роботи виконуються за кошти громадян.

Вартість робіт за виготовлення технічної документації по видачі
державних актів на право власності на земельні ділянки у розмірі
земельної частки (паю) обумовлюється договором на підставі кошторису,
укладеним між громадянином і виконавцем робіт.

Згідно з Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. “Про невідкладні
заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”
вартість таких робіт встановлена у розмірі до п’яти неоподаткованих
мінімумів доходів громадян, тобто 85 грн. [108].

Заслуговує на увагу питання і про покриття витрат на видачу відповідних
ліцензій. Доцільною уявляється позиція щодо покриття таких витрат за
рахунок отримувача такої ліцензії. Повинна бути чітко визначена
процедура ціноутворення за таку послугу. Принцип компенсації ціною
витрат повинен бути в основі цієї процедури, тобто фактичних витрат
уповноваженого органу. Але ліцензії для певних видів підприємницької
діяльності виправдано мають покриватися частково за рахунок отримувача
такої ліцензії і частково фінансуватися державою. Наказом Державного
комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва,
Державним комітетом України по земельних ресурсах № 30/64 від 18 березня
2003 р. з метою контролю за додержанням “Ліцензійних умов провадження
господарської діяльності щодо проведення землевпорядних і землеоціночних
робіт” було затверджено “Порядок контролю за додержанням Ліцензійних
умов провадження господарської діяльності щодо проведення землевпорядних
і землеоціночних робіт” [109], відповідно до якого контроль за
додержанням суб’єктами господарювання Ліцензійних умов провадження
господарської діяльності щодо проведення землевпорядних і землеоціночних
робіт здійснюють Державний комітет України по земельних ресурсах як
орган ліцензування, Державний комітет України з питань регуляторної
політики та підприємництва як спеціально уповноважений орган з питань
ліцензування у межах своїх повноважень шляхом проведення планових і
позапланових перевірок. Вказаним положенням детально регламентовано
порядок проведення планових і позапланових перевірок, обов’язки та права
комісії з перевірки дотримання Ліцензійних умов, підстави та порядок
анулювання ліцензії.

Спільним наказом Державного комітету по земельних ресурсах України,
Міністерством фінансів України та Міністерством економіки України від 15
червня 2001 р. були затверджені “Розміри оплати земельно-кадастрових
робіт та послуг”, які використовуються при визначенні вартості робіт з
виготовлення проектної і вишукувальної продукції та надання послуг
відповідно до чинних нормативно-правових та технічних актів [ПО].
Зазначеним нормативно-правовим актом було встановлено межі
договірно-правового регулювання порядку і вартості робіт зі складання
проекту відведення земельної ділянки.

Таким чином, тільки комплексне вирішення зазначених завдань забезпечить
прозорість оплати в процесі виконання робіт та надання якісних послуг
населенню в сфері землеустрою, порядок при використанні земель та
збереженні природних ресурсів. Постановою Кабінету Міністрів України від
1 листопада 2000 р. було затверджено “Порядок виконання
земельно-кадастрових робіт та надання послуг на платній основі
державними органами земельних ресурсів” [111]. Відповідно до цього
Порядку державні органи земельних ресурсів можуть виконувати та надавати
на платній основі відповідні види земельно-кадастрових робіт та робіт у
сфері землеустрою. Виконання робіт, вартість яких не встановлено,
здійснюється за цінами, визначеними договорами. Кошти, отримані за
виконання земельно-кадастрових робіт та надання послуг на платній
основі, зараховуються до спеціального фонду державного бюджету і
використовуються на відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням робіт
з ведення Державного земельного кадастру. Але згідно з “Положенням про
Державний комітет України по земельних ресурсах”, затверженим Указом
Президента України від 14 серпня 2000 p., організація і забезпечення
ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою є
основними завданнями Державного комітету України по земельних ресурсах.
Отже, виконання зазначених послуг на платній основі Державним комітетом
України по земельних ресурсах та його державними органами свідчить про
порушення зазначеного положення та про чітку тенденцію щодо збільшення
адміністративних послуг, за які з громадян, зокрема з підприємців,
стягуються кошти до спеціальних бюджетних коштів органів влади, що,
фактично, стало альтернативним засобом фінансування діяльності органів
влади. Це вже підкреслювалося в літературі [112, с.9]. Проте державі
слід цілеспрямовано мінімізувати своє втручання в життєзабезпечення
громадян та надавати лише ті послуги, які на даний період суспільного
розвитку вона в змозі гарантувати, та які неможливо знайти на ринку
послуг.

Слід зазначити, що оплата земельно-кадастрових робіт громадянами
здійснюється відповідно до вказівки Державного комітету України по
земельних ресурсах від 1 серпня 2002 р. “Про формування Тимчасового
порядку формування та ведення бази даних автоматизованої системи ведення
державного земельного кадастру”, яка затверджена спільним наказом
Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства юстиції
та Міністерства економіки та зареєстрована в Міністерстві юстиції

України 10 січня 2002 р. [113].

У зв’язку з прийняттям Указу Президента України від 17 лютого 2003 р.
“Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних
ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного
кадастру” та віднесенням до компетенції державних органів земельних
ресурсів надання громадянам та юридичним особам додаткових платних
послуг у сфері землеустрою та використання даних державного земельного
кадастру за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України,
актуальності набуває питання щодо сутності та змісту тих послуг, які
будуть включені до вказаного переліку.

З метою захисту конституційних прав громадян на землю Законом України
“Про захист конституційних прав громадян на землю” від 30 січня 2005 р.
було визначено фінансові засади щодо реалізації громадянами України прав
власності на землю згідно зі ст. 14 Конституції України. Зокрема, було
встановлено, що вартість робіт із землеустрою щодо виготовлення
документів, які посвідчують право власності на земельні ділянки, при
виділенні їх в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв)
не може перевищувати п’яти неоподаткованих мінімумів доходів громадян.
Відповідно ж вартість робіт щодо виготовлення документа, який посвідчує
право власності на земельну ділянку, при передачі безоплатно земельних
ділянок у власність громадянам України згідно зі ст. 121 Земельного
кодексу України не може перевищувати дев’яти неоподаткованих мінімумів
доходів громадян [114].

З питань об’єкта правовідносин існують різні погляди. Більшість вчених
сходиться на тому, що у всіх правовідносин повинен бути власний об’єкт.
В юридичній літературі свого часу були запропоновані різні точки зору
щодо об’єкта правовідносин.

Перед тим, як дослідити питання щодо об’єкту землеустрою, доцільно
зупинитися на деяких загальнотеоретичних положеннях. У загальній теорії
права об’єктами правовідносин традиційно визнаються матеріальні й
нематеріальні блага, з приводу яких складаються правовідносини [75.
с.99; 115. с.326; 116, с.237; 117, с 130; 57, с.344]. На думку деяких
вчених, об’єктом правовідносин є поведінка людини, її дії [76, с.73].
Об’єктом процесуальних правовідносин іноді вважають матеріальні
правовідносини, заради яких складаються процесуальні правовідносини
[118, с 109 – 112]. P.O. Халфіна взагалі запропонувала конструкцію, за
якою об’єкт не входить до структури правовідносин. На її думку, до
структури правовідносин входять її наступні елементи: учасники
правовідносин, права та обов’язки. їх взаємозв’язок; реальна поведінка
учасників правовідносин у відповідності з правами та обов’язками [119,
с.214-217].

На думку Г.О. Аксеньонка, говорячи про землю як об’єкт земельних
правовідносин, слід розуміти її не як дар природи, а землю, щодо якої
встановлено відповідний правовий режим, у зв’язку з чим вона стає
об’єктом права, об’єктом земельних правовідносин [79, с 137].

П.Д. Сахаров об’єктом землевпорядно-процесуальних правовідносин вважав
діяльність осіб, спрямовану на досягнення певного позитивного
результату, тобто виявлення і забезпечення реалізації суб’єктивних прав
і обов’язків учасників землевпорядних правовідносин [52, с.42].

М.І. Краснов та І.О. Іконицька підтримують зазначену точку зору,
приходячи до висновку, що в земельно-процесуальних правовідносинах на
передній план виходить не сама земля, як об’єкт правовідносин, головне в
цих правовідносинах – результат дії [72, с.90]. Однак раніше І.О.
Іконицька об’єкт земельно-процесуальних правовідносин трактувала як
діяльність державних органів, що здійснюють функції розпорядження й
управління землею; у зв’язку з тим, що ця діяльність спрямована на
врегулювання відносин щодо раціонального використання землі, то в
кінцевому рахунку об’єктом цих відносин є земля [120, с 116; 121, с.96].
Таким чином, правознавець розглядає об’єкт земельно-процесуальних
правовідносин як багатогранне явище, що має складну структуру. Залежно
від певного виду земельних правовідносин їх об’єктом може бути державний
земельний фонд в цілому, його певна частина або конкретна земельна
ділянка, закріплена за землекористувачем [53, с.164;80,с.104;81;с.36].

Слушна думка з цього приводу висловлена А.П. Гетьманом, який вважає, що
об’єкт еколого-процесуальних правовідносин має складну внутрішню
структуру, де головним елементом є діяльність учасників правовідносин.
Природні ж ресурси, оточуюче природне середовище є об’єктом екологічних
матеріальних відносин, у зв’язку з чим вони виступають як додатковий
елемент об’єкта (але не самим об’єктом) еколого-процесуальних
правовідносин. Саме цим елементом визначається зміст діяльності
учасників еколого-процесуальних правовідносин. Природні ресурси є
предметом діяльності (основним елементом об’єкта) учасників
еколого-процесуальних правовідносин [122, с.88 – 89].

Як відомо, інститут землеустрою складається з матеріальних та
процесуальних норм, за допомогою яких реалізуються матеріальні норми, в
сфері землеустрою виникає складна сукупність матеріальних і
процесуальних правовідносин. Відповідно до ст. З Закону України “Про
землеустрій” об’єктами землеустрою є: територія України; територія
адміністративно-територіальних утворень або їх частин; території
землеволодінь і землекористувань чи окремі земельні ділянки. Слід
підкреслити, що цей Закон до об’єктів землеустрою не відносить частини
земельних ділянок. Проте практика свідчить, що частина земельної ділянки
теж є об’єктом землеустрою. Таким чином, уявляється доцільним вважати
об’єктом матеріальних правовідносин у сфері землеустрою вищезазначені
об’єкти. Що ж до об’єкту процесуальних правовідносин (землевпорядного
процесу), то ним виступатиме сукупність певних видів процесуальної
діяльності відповідних суб’єктів. При цьому природні ресурси, а саме
земельні, стосовно яких виникають процесуальні відносини у сфері
землеустрою, є додатковим елементом об’єкта.

Чинний Земельний кодекс України не містить положення щодо
землевпорядного процесу та його стадій. Проте в умовах колишнього СРСР
Земельні кодекси союзних республік регулювали відповідне питання [123;
25]. Існування відповідних норм у союзних кодексах зумовлено тим, що
землевпорядний процес в СРСР, будучи єдиним та загальним для всіх видів
землевпорядних дій, забезпечував при виконанні заходів землеустрою
інтереси держави – єдиного власника землі. З початком реформування
земельного ладу та прийняттям “Основ законодавства Союзу РСР і союзних
республік про землю” 1990 р. ситуація змінилась. Основи, закріпивши
проведення заходів землеустрою не лише державними організаціями, вже не
включали відповідну норму щодо регулювання землевпорядного процесу та
його стадій.

На підставі аналізу чинних земельно-правових приписів можна виокремити
декілька послідовних стадій землевпорядного процесу: порушення
клопотання щодо здійснення заходів із землеустрою; проведення
відповідних підготовчих робіт; складання проекту землеустрою і
погодження його із заінтересованими особами; проведення землевпорядної
експертизи; затвердження проекту землеустрою; перенесення проекту в
натуру (на місцевість): авторський нагляд за реалізацією проекту.

Необхідно зазначити, що здійснення авторського нагляду за реалізацією
проекту є завершальною стадією землевпорядного процесу. Вона
здійснюється відповідно до ст. 64 Закону України “Про землеустрій” й
наказу Державного комітету України поземельних ресурсах “Про
затвердження Порядку ведення журналу авторського нагляду за виконанням
проекту землеустрою” від 16 грудня 2003 р. розробниками документації із
землеустрою. За необхідності до авторського нагляду залучаються
представники підрядних організацій, які реалізують зазначений проект
[124].

Відсутність норми щодо регламентації землевпорядного процесу та його
стадій, очевидно, зумовлена й розширенням змісту землеустрою. У зв’язку
з чим необхідно розглянути питання щодо видів землеустрою та дій у
зазначеній сфері, оскільки саме вони утворюють його зміст.

1.4. Види землеустрою

Важливою характерною рисою землеустрою є його види. Чинний Земельний
кодекс України, як і Закон України “Про землеустрій” не містять правових
положень щодо поділу землеустрою на окремі види. Між тим слід зауважити,
що нормативно-правові акти з питань землеустрою ще радянського періоду
(Основи земельного законодавства СРСР та союзних республік 1968 р.).
Земельні кодекси 1978 р., 1990 р., 1992 р. вирізняли два окремих його
види – міжгосподарський і внутрішньогосподарський. Це було їхньою
суттєвою перевагою.

Сучасна практика здійснення дій у сфері землеустрою також свідчить про
існування фактично двох названих видів землеустрою, їм властиві своя
специфіка, завдання, зміст і методи проведення. Кожен з них
характеризується певною метою, здійснюється на різних рівнях. Тому було
б доцільно, щоб самостійні види землеустрою знайшли своє закріплення на
законодавчому рівні.

Закон України “Про землеустрій” передбачає здійснення землеустрою на
національному, регіональному, місцевому (локальному й господарському)
рівнях (ст. 3). Слід підкреслити, що головним критерієм поділу
землеустрою на відповідні рівні є певна територія. Необхідно додати, що
сьогодні деякими спеціалістами у сфері землеустрою замість терміну
“міжгосподарський землеустрій” у зв’язку із появою його нових проваджень
вживається термін ‘”територіальний землеустрій” [125, с.210]. Однак
чинне вітчизняне земельне законодавство, на відміну від земельного
законодавства Російської Федерації, яке вживає зазначений термін (ст.
15) [51], не містить відповідних положень з цього приводу.
Територіальним землеустроєм можна називати, наприклад, заходи із
землеустрою щодо встановлення меж територій
адміністративно-територіальних утворень, територій з особливим
природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимами, розмежування
земель державної та комунальної власності.

Сутність міжгосподарського землеустрою полягає в тому, що він є одним із
самостійних видів землеустрою щодо комплексної організації території
декількох суб’єктів (власників землі, орендарів) і здійснюється з метою
найефективнішого її використання. Саме в процесі здійснення цього
землеустрою створюється можливість визначати цільове призначення землі,
вчинювати внутрішньогалузевий і міжгалузевий розподіл і перерозподіл
земель між конкретними суб’єктами. Завдяки йому створюються нові і
змінюються існуючі суб’єкти господарювання, вирішуються державні,
галузеві, регіональні й конкретні внутрішньогосподарські завдання,
розробляються заходи оптимізації міжгосподарських економічних зв’язків
та ін. Необхідно додати, що міжгосподарський землеустрій здійснюється на
національному, регіональному та локальному рівнях.

До прогнозних і передпроектних дій із землеустрою на державному
(національному) рівні насамперед належить складання загальнодержавних
програм використання й охорони земель. Іншу групу дій у сфері
землеустрою становить складання проектів окреслення і зміни меж: а)
державного кордону України; б) адміністративно-територіальних утворень;
в) територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного
призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення.

Окремо у вказаному Законі наводиться перелік дій щодо землеустрою на
регіональному рівні. Постає питання, що ж слід вважати регіоном, якими
ознаками повинно володіти це утворення. Необхідно зазначити, що на думку
Б.П. Курашвілі, поняття “регіон” можна розглядати у широкому аспекті як
будь-яке територіальне утворення та у спеціальному – як сукупність
близько розташованих одна до одної великих територіальних спільнот, що
мають внаслідок цього та особливостей історичного розвитку досить
інтенсивний економічний обмін і соціально-культурну спільність [126. с
178 -179].

О. Заржицький, регіоном визначає окрему область або декілька областей
України, які об’єднані єдиним стратегічним напрямком економічного,
фінансового, соціального, культурного розвитку [127, с.71]. Деякі
науковці розглядають термін “регіон” в аспекті певних географічних
територій: Карпати, басейн Чорного моря та ін. [128, с.ЗО].

Відповідно до Концепції державної регіональної політики України від 25
травня 2001 р. термін “регіон” вжито у значенні “регіон
адміністративний”, тобто як вища адміністративно-територіальна одиниця
держави (область, Автономна Республіка Крим, місто – регіон) [129].

Згідно з постановою Верховної Ради України “Основні напрями державної
політики України у галузі охорони довкілля, використання природних
ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” від 5 березня 1998 р.
регіональні інтереси у галузі охорони природи охоплюють територію в
межах двох або більше областей та Автономної Республіки Крим чи
поширюються на територію суміжних держав та акваторію морської
економічної зони; місцеві (охоплюють територію в межах АРК, області,
району) [130]. Отже, на регіональному рівні заходи із землеустрою
виконуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, обласними радами.

Зазначені дії також можна систематизувати на такі дії щодо складання: а)
регіональних програм використання та охорони земель; б) схем землеустрою
і техніко-економічних обґрунтувань використання і охорони земель
адміністративно-територіальних утворень; в) проектів землеустрою щодо
організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та
іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення.

На місцевому рівні землеустрій пов’язаний із розробкою, затвердженням та
реалізацією схем та проектів землеустрою Київською і Севастопольською
міськими радами, районними та районними у містах радами, сільськими,
селищними, міськими радами, місцевими державними адміністраціями,
обласними головними управліннями земельних ресурсів, Київським та
Севастопольським міськими головними управліннями земельних ресурсів,
міськими (міст обласного та районного значення) управліннями (відділами)
земельних ресурсів, а також районними відділами земельних ресурсів, а
саме: а) складання проектів землеустрою щодо формування земель
комунальної власності територіальних громад і проектів розмежування
земель права державної та комунальної власності населених пунктів; б)
відведення земельних ділянок; в) впорядкування території населених
пунктів; г) створення нових і впорядкування існуючих землеволодінь і
землекористувань; д) робочих проектів землеустрою; є) проектів
землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни
та впорядкування угідь.

На місцевому рівні також виконуються наступні заходи з організації
здійснення землеустрою: а) складання технічної документації із
землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну
ділянку; б) складання технічної документації із землеустрою щодо
визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); в)
спеціальних тематичних карт і атласів стану земель та їх використання.

Названі заходи можна систематизувати залежно від їх спрямованості щодо
об’єктів землеустрою. Відповідно до Закону України “Про землеустрій”
об’єктами землеустрою виступає територія України, територія
адміністративно-територіального утворення або його частини, території
землеволодіння та землекористування чи окремі ділянки (ст. 5).

Якщо об’єктом заходів із землеустрою є територія України, то виконуються
заходи з землеустрою на загальнодержавному (національному) рівні.
Йдеться, зокрема, про встановлення в натурі (на місцевості) державного
кордону України; проектів встановлення та змін меж
адміністративно-територіальних утворень; проектів землеустрою щодо
організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та
іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення; складання загальнодержавних програм
використання та охорони земель тощо.

Якщо об’єктом землеустрою є територія адміністративно-територіального
утворення або його частини, то будуть здійснюватися заходи регіонального
рівня. До них відносяться: складання схем землеустрою і
техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель
адміністративно-територіальних утворень; проектів землеустрою щодо
організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та
іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення; складання регіональних програм
використання та охорони земель тощо.

У тих випадках, коли об’єктом землеустрою виступають території
землеволодінь та землекористувань, окремі ділянки чи їх частини, а також
земельні частки (паї), то будуть вчинюватися відповідні заходи на
місцевому рівні. Серед них розрізняють: складання проектів
землеустрою щодо формування земель комунальної власності
територіальних громад проектів розмежування земель державної та
комунальної власності населених пунктів; складання проектів землеустрою
щодо відведення земельних ділянок; проектів землеустрою щодо створення
нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань; робочих
проектів землеустрою; проектів землеустрою, що забезпечують еколого-
економічне обгрунтування сівозміни та впорядкування угідь; проектів
землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів; технічної
документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в
натурі (на місцевості); технічної документації із землеустрою щодо
складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку;
спеціальних тематичних карт і атласів стану земель та їх використання
тощо.

Необхідно наголосити на тому, що міжгосподарський землеустрій набуває
важливого практичного значення в умовах реалізації земельної реформи,
оскільки надання землі у власність чи користування вимагає вжиття певних
заходів цього землеустрою.

За сучасних умов земельної реформи змінюється зміст останнього, методи
його ведення, а заходи набувають договірного характеру, відбиваючи
потреби й інтереси всіх суб’єктів земельних правовідносин.

Отже, з перерахованих різновидів дій, що складають зміст
внутрішньогосподарського землеустрою чинний Закон України “Про
землеустрій” закріпив лише наступні: складання проектів землеустрою, що
забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування
угідь (розробляються з метою організації сільськогосподарського
виробництва і впорядкування сільськогосподарських угідь у межах
землеволодінь і землекористувань для ефективного ведення
сільськогосподарського виробництва, раціонального використання та
охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища і
покращення природних ландшафтів); робочих проектів землеустрою щодо
рекультивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь,
захисту земель від ерозії, підтоплення, заболочення, вторинного
засолення, висушення, зсувів, ущільнення, закислення, забруднення
промисловими та іншими відходами, радіоактивними та хімічними
речовинами, покращення сільськогосподарських земель, підвищення
родючості ґрунтів (складаються для реалізації заходів, передбачених
схемами використання та охорони земельних ресурсів, схемами і проектами
землеустрою на основі вишукувань спеціального призначення); спеціальних
тематичних карт і атласів стану земель та їх використання (складаються з
метою відображення в них стану земель та їх використання, даних
зонування і природно-сільськогосподарського районування, визначення
заходів із землеустрою щодо організації раціонального використання та
охорони земель.

Між тим, внутрішньогосподарський землеустрій характеризується іншими
рисами ніж міжгосподарський. Завдяки йому вирішуються питання
комплексної організації території окремого землекористування чи
землеволодіння з метою створення територіальних умов для раціонального
використання й охорони земель у його межах. Отже,
внутрішньогосподарський землеустрій провадиться в межах
сільськогосподарського підприємства, але у певних випадках і
несільськогосподарських підприємств, установ і організацій. Цей вид
землеустрою здійснюється з метою організації раціонального використання
земель сільськогосподарського призначення та їх охорони. Відповідно до
чинного Земельного кодексу України, внутрішньогосподарський землеустрій
включає дії з:

а) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-

економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також

розроблення заходів щодо охорони земель;

б) розроблення іншої землевпорядної документації щодо

використання та охорони земель (ст. 184). На жаль, ні в чинному

Земельному кодексі, ні в Законі “Про землеустрій” не закріплено

такий вид робіт, як: упорядкування території садівничих товариств,

земельних ділянок для городництва, сінокосіння і випасання худоби

тощо. Проте проекти Закону України “Про землеустрій”

закріплювали ці види дій у сфері землеустрою.

Інакше кажучи, внутрішньогосподарський землеустрій полягає в
раціональному розміщенні господарських центрів і виробничих одиниць,
внутрішніх доріг, організації угідь, сівозмін, природоохоронних зон, в
економічно оптимальному устрої територій, садів, виноградників,
ягідників, кормових угідь тощо. Аналіз положень Закону України “Про
землеустрій” дозволяє дійти висновку, що внутрішньогосподарський
землеустрій здійснюється на господарському рівні. Слід додати, що його
новою рисою в умовах переходу до ринкової економіки стала організація
території не лише сільськогосподарських підприємств, а й селянських,
фермерських та орендних господарств з урахуванням їх побажань щодо
використання землі.

Внутрішньогосподарський землеустрій спрямовано на територіальну
організацію землі, яка повинна забезпечувати: раціональне використання
земельних ресурсів; ефективність сільськогосподарського виробництва;
створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних
ландшафтів.

В умовах проведення земельної реформи доцільно говорити про виокремлення
ще одного різновиду землеустрою. Його можна назвати дрібноконтурним,
сутність цього різновиду буде розглянуто у наступному розділі.

Дії при здійсненні землеустрою також можна класифікувати залежно від їх
безпосереднього спрямованості та змісту. Так, діями у сфері вивчення
стану земель, визначення їх якісних та кількісних характеристик є:
проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових,
геоботанічних та інших обстежень земель, земельно-оціночних робіт,
інвентаризації земель тощо.

У сфері організації раціонального використання та охорони земель:
природно-сільськогосподарське районування земель, бонітування ґрунтів,
розробка загальнодержавної і регіональних програм використання та
охорони земель, складання спеціальних карт і атласів стану земель та їх
використання, схем землеустрою, розроблення техніко-економічних
обґрунтувань використання та охорони земель відповідних
адміністративно-територіальних утворень, іншої документації у сфері
землеустрою, пов’язаної з використанням та охороною земель, здійснення
авторського нагляду за використанням та охороною земель, складання
проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування
сівозміни та впорядкування угідь, розроблення проектів землеустрою щодо
організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та
іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення.

У сфері формування нових і впорядкування існуючих земельних ділянок чи
їх частин й встановлення їх меж на місцевості: встановлення в натурі (на
місцевості) державного кордону України, складання проектів встановлення
і зміни меж адміністративно-територіальних утворень, формування земель
комунальної власності територіальних громад і розмежування земель
державної та комунальної власності населених пунктів, проектів
землеустрою щодо відведення земельних ділянок, створення нових і
впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань, проектів
землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів.

У сфері виникнення права власності та права користування: складання
технічної документації щодо складання документів, що посвідчують право
власності або право користування землею.

Останнім часом важливого практичного значення набувають дії, пов’язані з
обґрунтуванням встановлення меж територій з особливими
природоохоронними, рекреаційними й заповідними режимами. Збереження
відповідних територій та об’єктів забезпечується шляхом встановлення
заповідного режиму, проведення систематичних спостережень за станом
заповідних і рекреаційних природних комплексів та об’єктів. Таким чином,
в умовах проведення земельної реформи уявляється новий різновид
міжгосподарського землеустрою, який буде доцільно називати “землеустроєм
спеціального призначення”, який здійснюється на національному,
регіональному та локальному рівнях. Слід підкреслити, що це є
узагальнене поняття, оскільки до нього входять декілька категорій
земель: землі природно-заповідного та іншого природоохоронного
призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового та
водного фондів; землі оздоровчого та рекреаційного призначення,
транспорту, зв’язку, енергетики, оборони тощо. “Порядок розроблення
проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій
природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення”, затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 p., розкриває
стадії розроблення таких проектів [131].

У порядку міжгосподарського землеустрою відбувається і віднесення земель
до певної самостійної категорії або зміна цільового призначення земель.

В основі поділу земель України на самостійні категорії -основне цільове
призначення. Цей критерій враховують уповноважені державні органи та
органи місцевого самоврядування, які планують використання, розподіл та
перерозподіл земель. Згідно з ч. 1 ст. 19 Земельного кодексу землі
України за основним цільовим призначенням поділяються на дев’ять
головних категорій. Крім віднесення земель до певної категорії,
законодавству відоме переведення земель із однієї категорії земель до
іншої, яке здійснюється в результаті зміни їх цільового призначення.
Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності
юридичних осіб або громадян відбувається відповідно до “Порядку зміни
цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або
юридичних осіб”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
11 квітня 2002. р. [132]. Згідно з вказаним нормативно-правовим актом
відбувається складання проекту відведення земельної ділянки, якщо зміні
цільового призначення підлягає її частина або перепогодження такого
проекту з відповідними органами виконавчої влади, якщо зміні цільового
призначення підлягає вся земельна ділянка. Проект відведення земельної
ділянки, цільове призначення якої змінюється, складається державною або
іншою землевпорядною організацією на замовлення власника земельної
ділянки протягом терміну, враховуючи умови, зазначені у договорі,
укладеному замовником з виконавцем робіт. Необхідним є погодження або
перепогодження проекту відведення земельної ділянки з органом земельних
ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміолологічним органами,
органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, а
також підлягає державній землевпорядній експертизі, після якої замовник
подає проектні матеріали відповідно до сільської, селищної, міської ради
або до районної держадміністрації для прийняття рішення.

Таким чином, в процесі проведення земельної реформи зміст як
міжгосподарського, так і внзтрішньогосподарського землеустрою значно
збагатився. уявляються нові провадження міжгосподарського землеустрою.
Це насамперед розробка проектів щодо організації і встановлення меж
територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного
призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення; проектів землеустрою щодо формування земель комунальної
власності територіальних громад і проектів розмежування земель державної
та комунальної власності населених пунктів тощо.

Збагачується і зміст внутрішньогосподарського землеустрою. Якщо раніше
його головним завданням була внутрішньогосподарська організація
території колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських
підприємств, установ та організацій з метою максимального збільшення
виробництва сільськогосподарської продукції, забезпечення виконання
державного плану, то в умовах проведення земельної реформи його головною
рисою є організація території не лише сільськогосподарських підприємств,
а й селянських, фермерських та орендних господарств з урахуванням
екологічного фактору.

1.5. Принципи землеустрою

Як відомо, кожний правовий інститут виступає певною взаємопов’язаною
системою правових норм з загальними для них принципами, що регулюють
однорідні суспільні відносини та представляють собою самостійну
відокремлену групу всередині галузі права. Іноді їх ототожнюють з
загальноправовими. чи галузевими принципами, піддаючи сумніву
необхідність існування принципів окремих правових інститутів. Разом з
тим, принципи окремих правових інститутів становлять самостійну наукову
категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних
принципів права [57, с.200 – 201]. У юридичній літературі термін
“принцип” тлумачать як основоположні засади, ключові ідеї, які
визначають та виражають сутність права в цілому, галузі, підгалузі
права, складних і простих правових інститутів та підінститутів. Вони
відображають закономірності суспільного розвитку, потреби суспільства та
юридично закріплюють об’єктивні закономірності суспільного життя.

Принципи не тільки вбирають в себе найбільш характерні риси правових
утворень, але й визначають їх юридичну сутність. Вони пронизують усі
юридичні норми, є основою всієї правової системи держави. Звідси
випливає їх суттєва роль у сфері регулювання суспільних відносин,
юридичної практики. Чітке та суворе виконання правових вимог є одночасно
і безпосередньою реалізацією закладених у праві принципів. Саме вони
служать фундаментальною основою правильного застосування юридичних норм,
винесення обґрунтованих рішень. Принципи права можуть безпосередньо
закріплюватися в юридичних нормах або складати саму правову матерію.

Найбільш характерними і суттєвими рисами правових принципів прийнято
вважати наступні. По-перше, вони об’єктивно обумовлені сутністю
суспільних відносин. По-друге, не можна визначити їх сутність щодо тієї
чи іншої правової системи, не враховуючи соціально-економічні умови,
структуру та зміст діяльності державної влади, засади побудови та
функціонування всієї політичної системи суспільства. По-третє, вони
забезпечують узагальнене закріплення засад суспільного устрою, однакове
формулювання правових норм та їх вплив на суспільні відносини як шляхом
правового регулювання, так і іншими видами правового впливу.
По-четверте, враховуючи суспільний розвиток, система принципів може
змінюватися, вона повинна бути мобільною.

В умовах здійснення земельної реформи на перший план виходять такі
принципи: рівноправність усіх суб’єктів у земельних відносинах,
пріоритет вимог екологічної безпеки в процесі використання земель,
цільове і раціональне використання земель, здійснення контролю за
використанням та охороною земель, забезпечення гарантій прав на землю,
пріоритет правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Чинний Земельний кодекс України закріпив найважливіші принципи
земельного законодавства (ст. 5). Але, на жаль, не закріпивши жодного
специфічного принципу землеустрою -важливого інституту земельного права.
Певною мірою цю прогалину заповнює спеціальний Закон “Про землеустрій”.
Саме в цьому Законі знайшла своє закріплення низка принципів землеустрою
– основоположних засад, головних ідей, яким властива універсальність, та
які відображають сутність землеустрою. Необхідно додати, що заходи у
сфері землеустрою, які проводяться з метою забезпечення раціонального,
екологічно стабільного використання та охорони землі, повинні
відповідати єдиним вимогам та мати в своїй основі непорушні положення,
правила. Вони мають забезпечувати цілеспрямованість проведення
землеустрою. Таким чином, землеустрій повинен грунтуватися на певній
принципіальній основі.

Відомо, що існують три головних види правових принципів:
загальноюридичні, спеціально-галузеві й міжгалузеві. Перші визначають
найбільш суттєві риси права в цілому, його зміст та особливості як
регулятора усієї сукупності суспільних відносин. Вони поширюються на усі
правові норми та з однаковою силою діють у всіх галузях права незалежно
від характеру та специфіки врегульованих ними суспільних відносин. До
них, зокрема, належать: принцип єдності юридичних прав та обов’язків,
рівності усіх перед законом, демократизму, гуманізму, законності,
відповідальності за вину та ін. Інші принципи з наведеної класифікації
виражають особливості деяких споріднених галузей права. Одночасно на ці
галузі права в повному обсязі поширюються й загально правові принципи.
Вони знаходять свій вияв у кожній галузі права й інтегруються в
міжгалузеві та галузеві принципи, які характеризують найбільш суттєві
риси конкретної галузі права. Існують також підгалузеві (притаманні
відповідним підгалузям права) й інституційні принципи, що базуються на
нормах права і регулюють основні положення правових інститутів.

Зважаючи на викладене, можна говорити про принципи землеустрою як
інституту земельного права. Саме вони враховують певні специфічні ознаки
у регулюванні відповідного різновиду земельних відносин. Отже, слід
зазначити, що усі дії, пов’язані із землеустроєм, повинні спиратися не
лише на загальноюридичні принципи, принципи екологічного права (на
перший план з них виходять наступні: правове забезпечення досягнення
гармонійної взаємодії суспільства і природи, екологічної безпеки,
цільового, раціонального й ефективного використання природних ресурсів
усіма суб’єктами, пріоритету екологічних вимог тощо) й земельного права
(пріоритет вимог екологічної безпеки, здійснення контролю за
використанням та охороною земель; встановлення особливого правового
режиму земель відповідних категорій, цільового і раціонального
використання земель, забезпечення захисту прав на землю та ін.), а й на
специфічні принципи землеустрою.

Зазначене свідчить, що специфічні принципи землеустрою (створення
територіальних та екологічних умов щодо реалізації суб’єктами
землеустрою прав на земельні ділянки; досягнення коплексності розвитку
території; документальне закріплення положень щодо організації
використання земельної ділянки; забезпечення збагачення естетичних
властивостей ландшафтів у процесі використання земель; мінімальне
використання площ для розташування несільськогосподарських об’єктів;
організація земель територій населених пунктів зі створенням необхідних
умов проживання населення, ефективного функціонування виробничої та
соціальної інфраструктури; впровадження прогресивних форм організації
землеустрою; створення умов для організації і розвитку виробництва тощо)
не можна розглядати ізольовано від загальноправових принципів, принципів
екологічного та земельного права, оскільки всі вони взаємопов’язані та
взаємообумовлені.

Отже, дії у сфері землеустрою повинні ґрунтуватися в першу чергу на
принципах Основного закону держави – Конституції України. Вона має
найвищу юридичну силу. її норми є нормами

прямої дії, закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на
основі Конституції України та їй відповідати. Слід зазначити, що
конституційні принципи, відтворені у загальноправових принципах, разом з
останніми відображаються у земельному законодавстві, набуваючи характеру
і змісту спеціальних земельно-правових принципів.

У законодавстві про землеустрій було б доцільним передбачити принципи,
яких слід дотримуватися при вчиненні заходів у сфері землеустрою, та які
можна систематизувати та класифікувати за певними ознаками. Так. залежно
від характеру використання та категорій земель можна виокремити перш за
все загальні принципи для сільськогосподарського і
несільськогосподарського використання земель: дотримання вимог
земельного законодавства, реалізації законних прав суб’єктів земельних
відносин; пріоритет вимог екологічної безпеки; забезпечення реалізації
державної політики щодо використання земель, відповідно до якої земельні
ділянки мають використовуватися найбільш ефективно за цільовим
призначенням без втрат корисних властивостей і погіршення стану
навколишнього середовища; створення територіальних та екологічних умов
щодо реалізації суб’єктами землеустрою суб’єктивних прав на земельні
ділянки; досягнення комплексності розвитку території; документальне
закріплення положень щодо організації використання земельної ділянки;
забезпечення збагачення естетичних властивостей ландшафтів у процесі
використання земель; максимальне врахування природно-економічних і
соціальних умов та екологічних вимог при забезпеченості збереження та
поліпшення навколишнього середовища, охорони земельних ресурсів і
відтворення родючості ґрунтів, продуктивності сільськогосподарських
земель, встановленні режиму природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення, обмеження негативного
впливу господарської діяльності на природні ресурси та ін. Другу групу
складають принципи землеустрою в галузі сільськогосподарського
використання земель: пріоритет сільськогосподарського використання
земель їх власниками та землекористувачами, мінімального використання
площ для розташування несільськогосподарських об’єктів; недопустимість
вилучення для несільськогосподарських потреб особливо цінних земель, а
також земель, що мають особливий статус охорони. Нарешті, самостійну
групу складають принципи землеустрою в галузі несільськогосподарського
використання земель: організація земель територій населених пунктів зі
створенням необхідних умов проживання населення, ефективного
функціонування виробничої та соціальної інфраструктури.

Принципи землеустрою можна також класифікувати за іншими ознаками. Так,
самостійне місце посідають ті принципи землеустрою, на які спираються
окремо загальнодержавні та галузеві заходи, а також ті, які виступають
загальними як для загальнодержавних заходів, так і для галузевих. Отже,
загальними принципами в цьому випадку є: дотримання земельного
законодавства; досягнення комплексності розвитку територій; пріоритет
вимог екологічної безпеки; відповідність заходів землеустрою
перспективам економічного і соціального розвитку регіонів, галузей та
окремих господарств.

Принципи загальнодержавних заходів: створення територіальних та
еколого-економічних умов щодо реалізації суб’єктами землеустрою прав на
земельні ділянки; документальне закріплення положень щодо організації
використання земельної ділянки; недопустимість вилучення для
несільськогосподарських потреб особливо цінних земель, а також земель,
що мають особливий статус охорони.

До принципів галузевих заходів слід віднести забезпечення реалізації
державної політики щодо цільового, ефективного та раціонального
використання земель без втрат корисних властивостей і погіршення стану
навколишнього середовища; пріоритет сільськогосподарського використання
земель; забезпечення збагачення естетичних властивостей ландшафтів;
організація земель територій населених пунктів зі створенням належних
умов для проживання населення, ефективного функціонування виробничої та
соціальної інфраструктури; максимальне врахування конкретних
природно-економічних і соціальних умов та екологічних вимог за умови
забезпеченості збереження та поліпшення навколишнього середовища,
охорони земельних ресурсів і відтворення родючості грунтів,
продуктивності сільськогосподарських земель, встановленні режиму
природоохороннного, оздоровчого, рекреаційного та
історикокультурного призначення, обмеження негативного впливу
господарської діяльності на природні ресурси та ін.

Відомо, що мета землеустрою визначається відповідними напрямками його
проведення, згідно з якими теж можна систематизувати принципи
землеустрою. Зокрема, принципами раціонального використання земель при
проведенні заходів землеустрою є: забезпечення реалізації державної
політики у сфері використання земель; створення територіальних та
еколого-економічних умов щодо реалізації суб’єктами землеустрою прав на
земельні ділянки; досягнення комплексності розвитку території та ін.
Значення принципів землеустрою важко переоцінити. Вони є тими засадами,
головними ідеями, які відображають сутність землеустрою в Україні,
забезпечують узагальнене закріплення засад суспільного устрою, однакове
формулювання правових норм та їх вплив на суспільні відносини шляхом
правового регулювання та інших видів правового впливу. Наведені принципи
визначають сутність землеустрою. їх перелік повинен бути достатньо
повний.

У Законі України “Про землеустрій” в основному охоплені всі зазначені
раніше принципи. Разом з тим серед положень цього Закону не знайшли
свого закріплення наступні важливі принципи: впровадження прогресивних
форм організації землеустрою; створення умов для організації і розвитку
виробництва; недопустимість вилучення для несільськогосподарських потреб
особливо цінних земель, а також, що мають особливий статус охорони;
забезпечення збагачення естетичних властивостей ландшафтів землеволодінь
і землекористувань; документальне закріплення положень щодо організації
використання земельної ділянки; врахування перспектив і комплексності
розвитку території; екологічна, економічна і соціальна ефективність
організації території, що вимагає всебічного обґрунтування заходів із
землеустрою.

Уявляється доцільним коротко зупинитися на аналізі деяких з
перерахованих принципів. Так, принцип дотримання вимог земельного
законодавства, реалізації законних прав суб’єктів земельних відносин є
надзвичайно актуальним. Будь-які заходи землеустрою повинні бути
законними, оскільки шляхом проведення землеустрою державою здійснюється
зміцнення земельного ладу. Отже, встановлення меж землеволодінь
та землекористувань повинно відповідати рішенням державних органів та
власників земельних ділянок щодо розпорядження землею. Дії у сфері
землеустрою повинні гарантувати суб’єктам земельних відносин їх права на
володіння та користування земельними ділянками у тому обсязі, який
встановлено законодавством. Передбачені проектними матеріалами та
встановлені на місцевості межі земельних ділянок повинні бути чіткими і
конкретними та забезпечувати належний порядок використання землі.

Дотримання принципу пріоритету екологічних вимог є дуже важливим,
оскільки в цьому випадку вирішується цілий комплекс проблем з
організації території. Важливо, щоб будь-які заходи у сфері землеустрою
вчинювались без спричинення шкоди для стану землі та інших природних
ресурсів в процесі її організації раціонального її використання,
перерозподілу за категоріями, галузями, різновидах та формах власності.
Слід зазначити, що систему заходів щодо дотримання пріоритету
екологічних вимог можна розглядати у двох аспектах: локальному,
пов’язаному з виробничою діяльністю окремого підприємства, і
загальнотериторіальному, яке залежить від умов організації території в
цілому, наприклад, при регулюванні розподілу територій галузей та
підприємств.

Розглядаючи це питання у локальному аспекті, необхідно наголосити, що
будь-яке використання землі (за рідким виключенням) може призвести до
порушення екологічних норм. Ці порушення можуть проявлятися у вигляді
зміни природного ландшафту, втрати ґрунтової родючості, ерозії ґрунтів,
зміни водного режиму, рослинного покриву тощо. У зв’язку з тим, що
зазначені порушення виникають у зв’язку з діяльністю певного
підприємства, землеустрій не може радикально впливати на неї (якщо мова
йде про несільськогосподарське підприємство).

Завдання землеустрою можуть бути спрямовані на встановлення відповідних
режимів землекористування, що зменшували б негативний вплив на довкілля.
Якщо ж йдеться про сільськогосподарське підприємство, то на його
території проводиться внутрішньогосподарський землеустрій, який
забезпечує проведення комплексу ґрунтовозахисних та природоохоронних
заходів.

У загальнотериторіальному аспекті система землеустрою спроможна
принципово впливати на дотримання екологічних вимог, регулюючи розподіл
території галузей та підприємств.

Принцип максимального врахування при здійсненні землеустрою
природно-економічних (рельєф місцевості, вологозабезпечення та родючість
ґрунту, характер рослинності, обсяги виробництва, матеріально-технічне
забезпечення підприємства, спеціалізація господарства) та соціальних
умов (зайнятість населення, характер розселення) найбільш суттєво має
свій прояв щодо сільськогосподарських підприємств. Однак природні та
економічні умови впливають і на інші заходи землеустрою: зонування
території; розподіл земель за категоріями; встановленння меж тощо. З
метою отримання інформації щодо природно-економічних умов проводиться
ряд вишукувальних і дослідницьких робіт. Особливе місце серед яких
посідає обстеження території при землеустрої.

Принцип створення територіальних та економічних умов для реалізації
суб’єктивних прав на земельні ділянки також має досить суттєве значення.
Це правило, головним чином, відноситься до сільськогосподарських
підприємств, але застосовується і до інших галузей.

У зв’язку з проведенням земельної реформи вирішується завдання
реорганізації територіальної структури АПК, впровадження нових ринково
орієнтованих форм сільськогосподарських підприємств. Необхідно
забезпечувати оптимальне співвідношення функціонування суспільних,
особистих селянських господарств у кожному регіоні. Реорганізація діючих
сільськогосподарських підприємств та формування нових суб’єктів
обов’язково пов’язані із проведенням заходів землеустрою. Виходячи з
економічної доцільності, визначаються їх місцезнаходження, площі, склад
угідь, конфігурація та положення меж. Ці параметри проектуються з
врахуванням спеціалізації, обсягів виробництва, трудових ресурсів та
матеріального забезпечення кожного господарства, чим створюються
територіальні умови для ефективного розвитку підприємства на основі
прогресивних технологій і методів ведення господарства.

Важливу роль відіграє і принцип відповідності заходів землеустрою
перспективам економічного і соціального розвитку

регіонів, галузей та окремих господарств. • Конкретні заходи
землеустрою повинні бути не просто узгодженими із загальними програмами
та схемами організації території, але й забезпечувати територіальні
умови для перспективного розвитку кожного підприємства згідно з
розробленою для нього програмою. Отже, показники розвитку на перспективу
повинні закладатися в основу будь-якого заходу у сфері землеустрою.

1.6. Землеустрій – важлива функція державного управління у сфері
використання та охорони земель

Перш ніж надати характеристику землеустрою як важливій функції
державного управління у сфері використання та охорони земель, слід
зупинитися на особливостях державного управління земельним фондом в
Україні, яке є частиною державного управління в цілому, але саме
специфіка його об’єкта, відносини щодо раціонального використання та
охорони земель, відрізняє його від інших сфер державного управління. Ця
специфіка полягає у наступному: земля є продуктом природи і виникла та
існує незалежно від волі та свідомості людини; земля у процесі
використання не зношується, не зменшує свої корисні властивості;
використання землі пов’язане з просторовою постійністю місця та
обмеженістю території. Якщо в умовах СРСР державне управління земельним
фондом здійснювали лише державні органи, то при переході держави до
ринкової економіки законодавець також наділяє повноваженнями щодо
управління земельними ресурсами і органи місцевого самоврядування, що не
змінює державного характеру управління, оскільки діяльність органів
місцевого самоврядування здійснюється в межах, встановлених державою та
має на меті вирішення спільних завдань.

В радянські часи державне управління в сфері використання та охорони
земель представляло собою виконавчо-розпорядчу діяльність відповідних
державних органів щодо здійснення функцій, які випливали із права
виключної державної власності на землю. У 50-х роках питання про зміст
та поняття державного управління землею викликало значну зацікавленість.
Так, на думку Г.О. Аксеньонка, право управління землею набуває
особливого значення в умовах виключної державної власності та не може
ототожнюватися з правом розпорядження. Управлінням є безпосереднє
завідування землями, яке полягає у реєстрації, обліку землі, яку вже
відведено вищим органом для певної мети, у розподілі землі всередині
певного відомства, у контролі за належним її використанням [133, с.304].

Протилежної думки дотримувався І.В. Павлов, вважаючи зазначені поняття
тотожними [134, с 89].

В.К. Григор’єв дійшов висновку, що право управління єдиним державним
земельним фондом має в своїй основі розпорядження землею [135, с 168].
Його думку поділяв В.В Карасс, вважаючи, що розпорядження державою
земельним фондом здійснюється у порядку управління [136, с.299]. Слід
зазначити, що й деякі сучасні науковці наголошують на тому, що хоча
функції державного управління земельним фондом та державного регулювання
співпадають, але їх не слід ототожнювати, коли мова йде про межі цієї
діяльності [137, с.95].

О.О. Забелишенський, даючи характеристику державному управлінню
земельним фондом, виходить із заснування управлінської діяльності
держави на політичній владі. Маючи державну владу, держава сама визначає
зміст своїх повноважень як власника, а також форми їх реалізації. Отже,
зміст повноважень держави як власника земельних ресурсів має
управлінський характер [85, с.27 – 28]. Звідси випливає висновок, що
фундаментом управління земельними ресурсами радянської держави слід
вважати територіальне верховенство держави в якості властивості
політичної влади та право виключної державної власності на землю. У
сучасних умовах проведення земельної реформи та переході економіки
країни до ринкового типу змінюється сутність державного управління, та
вдосконалюється система принципів державного управління земельними
ресурсами.

Методи управління земельними ресурсами того часу носили адміністративний
характер, в основу яких було покладено прийняття державою обов’язкових
рішень для здійснення прямого впливу на суб’єкта господарювання, іноді
без врахування конкретної ситуації.

Наприкінці 80-х років почали виявлятися глибокі протиріччя в розвитку
земельних відносин, породжені монополією виключної державної власності
на землю. Це зумовило необхідність докорінних змін земельних відносин на
основі проведення земельної реформи.

Здійснення земельної реформи вимагає нових форм державного регулювання
земельних відносин, нових підходів та змісту управління земельними
відносинами. Землеустрою властивий державний характер, оскільки його
характер та конкретний зміст визначається земельним законодавством;
держава встановлює екологічні вимоги щодо вчинення заходів у сфері
землеустрою; організація та фінансування таких заходів здійснюється
переважно державою; керівництво такими заходами, контроль за їх
реалізацією та охорона землі здійснюється переважно державними органами
із землеустрою; саме держава визначає та регулює землевпорядний процес,
так надання, вилучення земельних ділянок здійснюється виключно на
підставі рішень компетентних державних органів; держава організує
підготовку кадрів із вчинення заходів у сфері землеустрою вищого та
середнього порядку.

Землеустрій спрямовується державою на укріплення та розвиток нових,
сучасних форм землеволодіння і землекористування, поліпшення
територіальної організації народного господарства, в першу чергу, в
агропромисловому комплексі. Держава шляхом заходів із землеустрою
охороняє землю, встановлює раціональні форми її використання, розподіляє
її відповідно до функціонального призначення, між галузями та суб’єктами
господарювання.

У зв’язку з ліквідацією монополії та перерозподілом державної власності
на землю, закріпленням багатосуб’єктності форм власності на неї державне
управління земельним фондом розмежовується на два напрями: управління
держави як власника землі (господарське державне управління, в якому
земля є лише об’єктом господарської діяльності держави, що реалізується
через систему державних органів) та управління держави як органа влади,
який є сувереном відносно всіх інших форм земельної власності (земля
виступає в якості просторового базису для здійснення владних функцій
держави).

На думку деяких вчених, сьогодні необхідно створити нову систему
управління використанням та охороною земель, яка б базувалася на
економічних методах управління, основу яких складали б економічні
стимули, які б сприяли економічній зацікавленості щодо раціонального
використання та охорони земель [80, с 173].

Зміст державного управління щодо раціонального використання та охорони
земель розкривається через конкретні функції управління. На думку А.П.
Гетьмана, функції державного управління використанням і охороною
навколишнього природного середовища представляють собою
“визначені екологічним законодавством види діяльності органів управління
й інших суб’єктів права, спрямовані на організацію раціонального
використання і відтворення природних ресурсів, а також охорону довкілля”
[64, с 108]. Він вважає кожну з функцій державного управління
самостійною за цільовим призначенням, порядком і формами здійснення,
системою органів виконання.

В.Л. Мунтян справедливо наголошує, що управління в галузі
природокористування і охорони природи є найважливішим засобом здійснення
природоохоронної функції держави [138, с 56 – 57].

Ю.О. Вовк вбачає в управлінні в галузі використання і охорони об’єктів
природи організаторську діяльність, спрямовану на забезпечення найбільш
раціонального використання природних ресурсів і охорону довкілля [65,
с.81].

В юридичній літературі запропоновано декілька класифікацій функцій
управління в сфері природокористування та охорони довкілля. Так, А.П.
Гетьман поділяє зазначені функції на групи, що дозволяє чітко уясувати
співвідношення та зміст відповідних функцій [139, с.56 – 66]. До групи
організаційних функцій управління він відносить:
просторово-територіальний устрій об’єктів природи; облік природних
ресурсів; розподіл та перерозподіл природних ресурсів; прогнозування
використання природних ресурсів та охорони довкілля; екологічне
планування; в умовах появи нових функцій управління до зазначених
функцій буде доцільним додати й екологічне ліцензування. До групи
попереджувально-охоронних функцій управління входять: екологічний
моніторинг; екологічна експертиза; екологічний контроль. Групу інших
функцій утворюють: стандартизація і нормування в сфері охорони довкілля;
вирішення екологічних спорів; інформування про стан навколишнього
природного середовища; до перелічених функцій слід додати й функцію
екологічноі сертифікації.

Іншу класифікацію функцій управління в сфері екології надає М. І.
Малишко, який розподіляє вказані функції за основними напрямками
діяльності на дві групи: загальні та спеціальні [140, с.34]. Загальні
функції складають: планування і прогнозування; організаційна діяльність;
облік; екологічний контроль і нагляд; координація, а спеціальні:
стандартизація та нормування; видача ліцензій та лімітів на
природокористування; екологічний моніторинг; екологічна експертиза:
ведення державних природоресурсових кадастрів; ведення Червоної книги;
розподіл і перерозподіл природних ресурсів тощо. В умовах підвищення
значущості екологічного фактору при використанні природних ресурсів,
зокрема ґрунтів, уявляється доцільним розробити Червону книгу ґрунтів
(на зразок Російської Федерації), до якої буде необхідно включити
рідкісні ґрунти та ґрунти, що знаходяться під загрозою зникнення. На
основі аналізу та узагальнення точок зору функціями в сфері управління
використанням та охороною земель слід вважати певні напрями
управлінської діяльності, які є необхідними для організації
раціонального використання та охорони земель.

Серед функцій державного управління у сфері використання та охорони
земель слід виділяти наступні: планування використання земель; функцію
землеустрою; ведення державного земельного кадастру; контроль за
раціональним використанням і охороною земельних ресурсів; моніторинг
земель; справляння плати за землю; економічне стимулювання раціонального
використання та охорони земель тощо.

Саме землеустрою належить провідна роль серед перерахованих функцій
державного управління земельним фондом. У сучасних умовах саме він є тим
публічно-правовим інститутом, який має домінуюче та загальнодержавне
значення. Цей висновок випливає з чинного законодавства. Так, при
аналізі Закону України “Про Генеральну схему планування території
України” від 7 лютого 2002 р. можна зробити висновок про роль
землеустрою при плануванні та використанні території країни [141].
Зокрема, саме шляхом землеустрою реалізовуються заходи щодо
раціонального використання території країни, передбачені зазначеним
нормативним актом.

Відомо, що значення земельного кадастру при проведенні землеустрою,
плануванні використання та охорони земель набуло особливого значення в
умовах ринкової економіки, земельної реформи. Матеріали земельного
кадастру підлягають обов’язковому застосуванню при проведенні
землеустрою, надаючи відомості про оцінку економічної ефективності
запланованих заходів, місце земельних ресурсів у складі всіх земель
держави, повні дані про правовий, природний, господарський склад земель
тощо. Отже, дані земельного кадастру слугують вихідною інформацією для
землеустрою. В свою чергу результати проведення землевпорядних дій є
документальною основою для ведення земельного кадастру та фіксуються
(після затвердження землевпорядної документації) як зміни, які офіційно
відбулися у межах та режимах землекористування. Відповідно до положення
“Про регіональні кадастри природних ресурсів”, затвердженого постановою
Кабінету [Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 17/81 відомості та
дані про місце розташування, правовий режим земельних ділянок, кількісну
та якісну характеристику земель, а також їх розподіл серед
землевласників та землекористувачів є основою для ведення кадастрів
земельних ресурсів [142].

Землеустрій і земельний кадастр у професійному відношенні представляють
собою певну єдність: землеустрій є державним механізмом перерозподілу
земель, а земельний кадастр – системою документації про стан земельного
фонду у кожний конкретний період. На основі даних земельного кадастру
розробляються інші види кадастрів, серед яких – містобудівний кадастр,
що містить дані генерального плану або плану забудови, або детального
плану, правовий статус, допустимі види забудови та інші види
використання земельних ділянок, єдині умови та обмеження забудови
окремих земельних ділянок тощо.

Слід зазначити, що в умовах трансформації економіки, проведення
земельної реформи сутність і зміст деяких функцій зазнають змін. Серед
цих функцій є й функція землеустрою. Нині на землеустрій покладено
виконання важливих завдань щодо раціонального використання земельних
ресурсів, їх охорони та захисту ґрунтів незалежно від цільового
призначення земель. Землеустрій як функція державного управління значно
збагачується (заходи землеустрою охоплюють не лише землі
сільськогосподарського призначення, а й житлової та громадської
забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення), уявляються його нові
провадження, оновлюється суб’єктний склад.

Новим у характеристиці функції землеустрою є і закріплення екологічного
аспекту у чинному Земельному кодексі України. Як відомо, земельна
ділянка, надана землекористувачам або землевласникам для певних цілей,
функціонує в тісному зв’язку з іншими об’єктами природи. Вона є частиною
єдиної екологічної системи. Процес використання земельної ділянки може
по-різном> впливати на стан довкілля. Це залежить від суб’єкта, який
використовує землю. Процес використання земельної ділянки обумовлений
вимогами землеустрою, які закріплюються у відповідних проектах
землеустрою при відведенні земельних ділянок, створенні нових
землеволодінь і землекористувань, при розробці прогнозних матеріалів,
схем землеустрою, техніко-економічних обгрунтувань використання та
охорони земель, робочих проектів, пов’язаних з упорядкуванням,
докорінним поліпшенням та охороною земель, їх раціональним
використанням.

Таким чином, якщо екологічний підхід буде забезпечуватися у |
відповідних проектах землеустрою, то в кінцевому рахунку це буде
забезпечувати і екологічно збалансоване користування земельними
ділянками власниками і користувачами земельних ділянок. Отже, виконуючи
дії у сфері землеустрою, слід не лише реалізовувати певні матеріальні
інтереси, а й враховувати конкретні екологічні інтереси ряду суб’єктів.

Як відомо, відсутність врахування екологічного фактору при вчиненні
заходів землеустрою може призвести до глобальних екологічних проблем.
Серед них найгострішими є: ерозія ґрунтів, їх закислення та засолення,
заболочення і перезволоження земель, виснаження родючого шару ґрунту
тощо. Необхідно додати, що екологічна спрямованість землеустрою поки що
зафіксована лише формально. У дійсності ж щороку збільшується значний
масив деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених земель
сільськогосподарського призначення. Що призвело до включення нового
розділу у Земельний кодекс – “Консервація земель”. З формуванням великої
кількості приватних сільськогосподарських землеволодінь кожний господар
займається лише обробкою власної ділянки, а поля продовжують вкриватися
бур’яном. Все це свідчить про поки що лише формальне закріплення
екологічних вимог землеустрою. Зазначені негаразди дещо спричинені також
і втратою або застарілістю документації у сфері землеустрою, й
проведенням заходів землеустрою переважно за державний рахунок при
відсутності достатніх коштів державного бюджету на необхідні заходи.

Розглядаючи землеустрій як функцію, необхідно уясувати її співвідношення
з іншими категоріями, наприклад, з методами. В літературі іноді функції
підмінюють методами, розглядаючи землеустрій не як функцію державного
управління, а як метод державного управління у сфері використання та
охорони земель [143, с.133]. З цим не можна погодитись, адже функціями
державного управління є відповідні напрями управлінської діяльності.

Загальна теорія держави і права виходить з того, що методом правового
регулювання є сукупність прийомів, способів та засобів впливу права на
суспільні відносини [144, с.335]. Метод же певної функції державного
управління представляє собою сукупність певних способів і прийомів її
здійснення. Кожна управлінська функція, у свою чергу, складається з
певних форм та методів реалізації. Якщо говорити про функцію
землеустрою, то мова йде про поєднання економічних і вдосконалених
адміністративних методів.

В умовах проведення земельної реформи, при змінах, що відбуваються в
агропромисловому комплексі землеустрою відводиться вирішальна роль. В
результаті земельних перетворень значно збільшилася кількість
сільськогосподарських та інших землеволодінь і землекористувань,
змінилися їх межі, площі, організація території. Реальним механізмом
наведення порядку у використанні земель, переоблаштування території може
бути тільки землеустрій. Всі дії, пов’язані з перерозподілом земель,
утворенням нових землеволодінь і землекористувань, організацією
використання і охорони земель, повинні здійснюватися лише в порядку
землеустрою, на основі детального екологічного і соціально-економічного
обґрунтування.

В умовах проведення земельної реформи уявляються нові види документації
із землеустрою. Якщо, в радянські часи видами документації із
землеустрою були відповідні проекти землеустрою, що складалися,
наприклад, при відведенні або зміні меж існуючих господарств, то нині
законодавче закріплення отримали нові види такої документації:
загальнодержавні й регіональні (республіканські програми) використання
та охорони земель; проекти землеустрою, що забезпечують
еколого-економічне обгрунтування сівозміни та впорядкування угідь;
проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж
адміністративно-територіальних утворень; схеми землеустрою і
техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель
адміністративно-територіальних утворень; проекти землеустрою щодо
організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та
іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення та ін.

Слід зазначити, що складання відповідних проектів та схем землеустрою є
правовими формами реалізації землеустрою. Виникнення приватної форми
власності на землю, уявляється, повинна була б звільнити власників таких
ділянок від дотримання вимог землеустрою. Проте, навіть, приватний
власник повинен дотримуватися цих вимог. Постає питання, чи не
обмежуються його права у даному разі. Однак такі обмеження обумовлені
суспільними інтересами. Власність же на землю відіграє соціальну роль.
її обмеження зумовлене публічними інтересами. У зв’язку з чим, необхідно
додати, що в умовах проведення земельної реформи при введенні приватної
власності та включенні землі до цивільного обігу постає питання про
пріоритет земельного або цивільного законодавства щодо регулювання
земельних відносин. Зазначене питання виникає у зв’язку з тим, що чинне
цивільне законодавство, зокрема чинний Цивільний кодекс України, містить
декілька і положень щодо регулювання земельних відносин (регулювання
відносин власності, найму (оренди) земельної ділянки, віднесення її

до нерухомих речей) [145].

Oe

oe

//eaUOA®??xj

&

&

ss~ss?ss”ss?ss¶ss?ss–a?a?? ¤

”

*

„E1$`„E

„µ1$`„µ

`„«

„e1$`„e

1$`„«

?x

„?1$`„?

d

„«1$`„«

y ¤R1$`„

Hсновним засобом виробництва, одночасно будучи просторово-операційним
базисом для всіх видів людської діяльності. Виходячи з характеру
зазначених суспільних відносин, правове регулювання відповідних
суспільних відносин не може здійснюватися в межах Цивільного кодексу і в
цілому цивільного права. Оскільки це є не лише специфічна галузь
суспільних відносин, а й переважно сфера публічного права. Об’єднує ж ці
відносини їх матеріальний об’єкт -земля.

1.7. Землеустрій як гарантія суб’єктивних прав учасників і

земельних відносин

Перш ніж зупинитися на характеристиці землеустрою як гарантії
суб’єктивних прав землевласників та користувачів земельних ділянок, слід
визначити, що ж представляють собою правові гарантії взагалі.

Проблема правових гарантій у сучасному земельному законодавстві є однією
з актуальних, проте її вирішенню поки що не було присвячено спеціального
комплексного дослідження. Хоча окремі дослідження деяких правових
гарантій земельних прав все ж мали місце, наприклад щодо
відповідальності за порушення земельного законодавства. Разом з тим
правові гарантії не зводяться лише до застосування відповідальності до
порушників, винних у вчиненні земельних правопорушень [152].

Поняття “гарантії” (від франц. “garantir” – поручатися, забезпечувати) є
досить поширеним у різних сферах людської діяльності. У юридичній
літературі їх розглядають як гарантії реалізації норм права, прав та
обов’язків.

Загальне поняття правових гарантій у науці досі не розроблено. Проте
низка науковців намагалася дати визначення цього явища. Так, з точки
зору Ю.С. Шемшученка, правовими гарантіями слід вважати сукупність
спеціальних правових засобів і способів, за допомогою яких реалізується,
охороняється й захищається суб’єктивне право громадянина на сприятливе
довкілля, аналогічної думки дотримується В.В. Хома [153, с.29; 154,
с.127]. До прийняття нині чинного Земельного кодексу М.В. Шульгою було
надане інше визначення цієї правової категорії. На його думку правові
гарантії представляють собою систему нормативних приписів і правових
способів, передбачених земельним законодавством (матеріальним і
процесуальним), що забезпечують нормальну юридичну можливість
відповідних суб’єктів набувати суб’єктивне право, реалізовувати його в
процесі практичної діяльності, а при його порушенні забезпечити його
надійний захист [56, с 179].

О.О. Погрібний вважає, що зазначене поняття охоплює всю сукупність
об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію
земельних прав, на усунення перешкод їх повного і належного здійснення
[155, с 192 – 193].

У загальній теорії права висунуто думку щодо юридичних гарантій як
системи правових засобів, за допомогою яких реалізується можливість
захищати свої права та обов’язки, доступність законодавства та інших
нормативних актів, можливість не свідчити проти самого себе і своїх
близьких родичів, відповідальність держави за незаконні дії державних
органів і посадових осіб [57; с 197].

Ряд інших вчених надають досить схожі визначення юридичних гарантій,
вважаючи їх системою умов, юридичних способів та засобів, що надаються
державою, за яких особа вільно і безперешкодно мала б можливість
виявляти, набувати та реалізувати закріплене за нею право [156, с.452 –
453; 77, с.545 -546; 157, с.26].

Земельний кодекс присвятив гарантіям прав на землю спеціальний Розділ –
Розділ 5. Таким чином, держава, виступаючи гарантом реалізації законних
прав, забезпечує виконання суб’єктами покладених на них законом
обов’язків. Законодавство не надає визначення поняття захисту права
власності, проте визначає порядок і засоби (способи) захисту порушеного
права. Так, згідно зі статтями 16 – 18 Земельного кодексу захист
цивільних прав здійснюється судом. Президентом України, органами
державної влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого
самоврядування, нотаріусом.

На думку М.В. Краснової, доцільно розрізняти такі поняття, як засоби,
способи та форми захисту порушених прав на землю [156, с.454]. Так,
засобами захисту є дії уповноваженої особи, за допомогою яких остання
може вимагати здійснення захисту своїх земельних прав від посягань інших
суб’єктів (наприклад, подання позову, скарги, заяви). Способи захисту –
це дії державних органів у межах їх компетенції, які безпосередньо
спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права
на землю судом, розгляд земельних спорів радою, опротестування
прокуратурою акта органу державної влади, що порушує земельні права
тощо).

Форми захисту являють собою варіанти звернення громадян за захистом
своїх порушених прав, обумовлені різницею діяльності державних та інших
органів щодо захисту прав у цілому. Тобто, громадяни та юридичні особи
вправі звертатися за захистом своїх порушених прав до правоохоронних
органів, органів адміністративної чи судової юрисдикції, які зобов’язані
в межах своїх повноважень розглянути такі звернення та застосувати
відповідні способи захисту порушених прав.

Як відомо, існують певні гарантії прав власників та землекористувачів
щодо земельних ділянок. Так, у випадку встановлення (відновлення) на
місцевості меж певного землеволодіння або землекористування землеустрій
буде відігравати роль базової частини гарантії прав на землю. Значення
землеустрою підкреслюється і Перехідними положеннями Земельного кодексу.
Так, відповідно до п. 6 Перехідних положень громадяни та юридичні особи,
які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим
Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року
переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на
них (Законом України “Про внесення змін до Земельного кодексу України”
від 6 жовтня 2004 р. цей термін було продовжено до 1 січня 2008 р.).

В умовах проведення земельної реформи є досить поширеними випадки
відмови органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у
наданні земельної ділянки у власність або користування, Земельний кодекс
містить декілька положень щодо оскарження таких рішень до суду (п. 11
ст. 118, п. 9 ст. 123). У випадку позитивного вирішення справи судом
необхідна розробка проекту відведення земельної ділянки організаціями у
сфері землеустрою на підставі рішення суду. Встановлення (відновлення)
меж земельних ділянок в натурі або перенесення проекту відведення на
місцевість є головними умовами отримання документів, які посвідчують
право власності чи користування на земельну ділянку. Наявність таких
документів та їх державна реєстрація фіксує виникнення у громадянина чи
юридичної особи суб’єктивного права на відповідну земельну ділянку. З
цього моменту суб’єкту гарантовано право власності чи користування
земельною ділянкою. У випадку ж із встановленням охоронних зон, зон
санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму
використання земель, зон охорони об’єктів культурної спадщини, територій
природно-заповідного фонду землеустрій буде відігравати роль головної
гарантії прав на землю. Встановлення саме за проектами землеустрою меж
зазначених зон і територій обмеженого використання є головною гарантією
встановлення особливого правового режиму таких земель з метою їх
захисту, забезпечення охорони від негативного впливу людської діяльності
тощо. Таким чином, землеустрій може як виконувати роль базового елемента
певної гарантії права на землю, так і виступати головною гарантією
такого права. Розроблення певних державних стандартів, норм у сфері
землеустрою, які встановлюють комплекс якісних та кількісних показників,
параметрів, що регламентують розробку і реалізацію документації із
землеустрою з урахуванням екологічних, економічних, соціальних,
природно-кліматичних та інших умов, також є певною гарантією. Це в свою
чергу дозволить реалізовувати заходи у сфері землеустрою якісно та з
урахуванням вищевказаних умов, що позитивно впливає на проведення таких
заходів. Необхідно додати, що відповідно до наукових розробок деяких
вчених можна вести мову про запровадження окремої форми нормування –
землевпорядного нормування, спрямованого на забезпечення раціонального
використання, охорони та відтворення земель [158, с.4]. Проблема
запровадження таких нормативів є надзвичайно актуальною, оскільки на
нинішній час відповідні нормативи забезпечуються не силою права, а
управлінським примусом. Суб’єктом такого нормування слід вважати
Державний комітет України по земельних ресурсах. Об’єктами ж його
відповідно виступатимуть: земля як природний ресурс; діяльність людини у
відносинах щодо землі; інші об’єкти, нормування яких сприяє забезпеченню
раціонального використання, охорони та відтворення земель.

Відповідно до певного об’єкта землевпорядного нормування можна
виокремити наступні різновиди такого нормування. Так, нормативами
використання землі як природного ресурсу є землевпорядні нормативи
структури земельних угідь (їх оптимального співвідношення): нормативи
граничного меліоративного освоєння при осушенні боліт, норми зрошення,
поливу, які забезпечуються нормами відстані між каналами; нормативи
розташування виробничих підрозділів та господарських центрів, розміщення
магістральних доріг вщтрішньогосподарського значення, організації
сільськогосподарських угідь та сівозмін; нормативи
контурно-меліоративної організації територій; нормативи організації
використання деградованих земель;

нормативи площі для сільськогосподарських виробничих комплексів; інші
нормативи структури земельних угідь.

Нормативами діяльності, що впливає на землі, є нормативи будівництва
меліоративних споруд, способів та методів меліорації; нормативи
гідротехнічних, агротехнічних, лісомеліоративних заходів із захисту
земель від ерозії та інших несприятливих процесів, нормативи
ґрунтозахисної системи землеробства та ін.

Допоміжними землевпорядними нормативами виступатимуть: нормативи
складання та виконання проектів землеустрою, інших земельно-правових
документів; інші організаційні нормативи та нормативи юридичної техніки;
земельно-економічні нормативи тощо.

Здійснення землевпорядного нормування повинно поділятися на відповідні
стадії: а) розробка проектів нормативів; б) їх експертиза та погодження
в складі проектів нормативно-правових актів Державного комітету України
по земельних ресурсах; в) затвердження таких нормативно-правових актів;
г) їх реєстрація та оприлюднення.

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗЕМЛЕУСТРОЮ ЩОДО ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО
ПРИЗНАЧЕННЯ

2.1. Землеустрій – головна правова форма забезпечення використання
земель сільськогосподарського призначення

На сучасному етапі земельної реформи здійснюється реформування аграрних
підприємств та організацій, які використовують землі
сільськогосподарського призначення. Це потребує проведення значного
обсягу робіт у сфері землеустрою, зокрема, щодо формування
землекористувань та видачі документів, що посвідчують право на землю.

В аграрній сфері поступово відбувається перехід від державної до
приватної та комунальної власності на землю. Іноді це здійснюється без
забезпечення рівноваги економічного та екологічного факторів, змінюються
форми господарських структур, які нерідко формуються стихійно за
бажанням власників земельних часток (паїв). Значна частина земель
сільськогосподарського призначення, які використовують
сільськогосподарські підприємства, приватизована. У зв’язку з цим
сільськогосподарське виробництво здійснюється на землях різного
правового статусу. Частина земель сільськогосподарського призначення
знаходиться у власності сільськогосподарських підприємств. Інші –
передані власниками земельних часток (паїв) в оренду. Деякі – орендовані
в органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Отже, в умовах
реформування відносин власності у сільському господарстві, при явній
застарілості відповідної проектної документації та необхідності розробки
нової з урахуванням екологічного фактору землеустрій виступає головною
правовою формою забезпечення використання та охорони земель
сільськогосподарського призначення.

Нині в аграрному секторі відбувається поєднання малого, середнього та
крупного сільськогосподарського виробництва, що потребує внесення певних
змін до документації із землеустрою, яка покликана забезпечувати
раціональне та екологічно збалансоване використання відповідних земель.
Мова йде передовсім про проекти внутрішньогосподарського землеустрою.
Якщо в умовах існування радянської держави складання проекту
внутрішньогосподарського землеустрою господарюючих суб’єктів було
спрямоване на впорядкування сільськогосподарських угідь, то при
ринковому механізмі економіки на землях колишніх сільськогосподарських
підприємств створено одне або декілька агроформувань, фермерських
господарств, господарств громадян, які самостійно господарюють на
конкретній земельній частці (паї), відбувається розширення земель
особистих селянських господарств, формуються землі резерву та запасу. В
сучасних умовах головна увага у проектах землеустрою приділяється не
лише вирішенню організаційно-територіальних питань, пов’язаних з
утворенням нових і впорядкуванням існуючих землекористувань,
перерозподілом і розмежуванням земель, але й правовому забезпеченню
проекту.

Залучення земельних ділянок сільськогосподарського призначення до
системи ринкового обігу та фінансових ринкових операцій вимагає нових
підходів до проектування заходів у сфері землеустрою. Необхідною
уявляється не лише наявність оптимізації економіки
виробничо-технологічного процесу на відповідній земельно-територіальній
основі, але й відшукання для кожної частини цієї основи найбільш
вигідного її включення до такої системи.

Просторову структуру нових землеволодінь і землекористувань доцільно
формувати, враховуючи ландшафтно-екологічні умови конкретних земельних
ділянок відповідно до проектів організації їх території. На землях
суб’єктів господарювання виконуються землевпорядні роботи, які складають
сутність міжгосподарського землеустрою (складання проектів відведення
земельних ділянок, зміна цільового призначення земельних ділянок,
кадастрового землевпорядкування, проектів встановлення і зміни меж
землеволодінь і землекористувань тощо). Ці роботи проводяться з метою
відповідності розташування, площі, структури сільськогосподарських
підприємств, фермерських та селянських господарств потребам розвитку,
підвищення ефективності виробництва, а також для організації
раціонального використання землі як головного засобу виробництва в
сільському господарстві та її охорони. Проведення міжгосподарського
землеустрою на сільськогосподарських угіддях при врахуванні різних умов
довкілля (клімату, ґрунтів, рельєфу, рослинного світу), а також
соціальноекономічних факторів (форма господарства, склад угідь,

сільськогосподарське освоєння території, спеціалізація

виробництва, забезпечення комунікаціями) пов’язане з необхідністю

підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва та

використання землі, забезпечення її охорони, зниження збитків та

витрат, покращення соціальних умов у сільському господарстві. Але

визначальну роль на зазначених землях відіграє

внутрішньогосподарський землеустрій, який проводиться з метою

організації раціонального використання земель

сільськогосподарського призначення та їх охорони, та новий різновид
землеустрою, дрібноконтурний, формування якого пов’язане з проведенням
земельної реформи.

Організація території нових сільськогосподарських підприємств не
обмежується формуванням землекористувань. Уявляється необхідним
розробити весь комплекс заходів щодо поліпшення використання та охорони
земель в межах вже створених землекористувань, забезпечити ефективне
функціонування кожної земельної ділянки, а також засобів виробництва
нерозривно пов’язаних із землею. Таким чином, організація території
нових сільськогосподарських підприємств відбувається як в порядку
міжгосподарського землеустрою (при встановленні їх меж на місцевості
межовими знаками та наданні відповідних документів, які посвідчують
право власності або користування земельною ділянкою, їх реєстрації), так
і порядку внутрішньогосподарського землеустрою (при внесенні змін в їх
розміри, межі, місцерозташування з метою створення умов для підвищення
ефективності виробництва, поліпшення використанння та охорони землі, при
розміщенні виробничих ділянок, об’єктів інфраструктури, створенні
найбільш сприятливого територіального розміщення засобів виробництва).

В основі внутрішньогосподарського землеустрою лежить відповідний науково
обгрунтований проект, який орієнтований на максимальне задоволення
економічних інтересів власників земельних ділянок та землекористувачів і
спрямований на організацію раціонального та ефективного використання
земель.

Певною мірою внутрішньогосподарський землеустрій є аналогічним іншим
заходам щодо організації території, які проводяться в межах населених
пунктів, промислових, гірничих, лісогосподарських та інших відводів.
Однак йому властиві свої суттєві риси. Йдеться, зокрема, про:
організацію землі не як просторового базису, а в якості головного засобу
сільськогосподарського виробництва з врахуванням властивих їй ознак.
Такими ознаками виступають: ґрунтова родючість, геоботанічні,
гідрологічні та інші умови; проведення його на землях
сільськогосподарського призначення; у процесі його провадження
розробляються найважливіші природоохоронні та ґрунтозахисні заходи тощо.
При цьому слід підкреслити, що організація територій
сільськогосподарських підприємств має не лише економічне, а й соціальне
значення, оскільки на цій території проживає значна частина сільського
населення, яке органічно пов’язане з сільськогосподарським виробництвом
та використанням землі.

Шляхом внутрішньогосподарського землеустрою вирішується важливе
виробниче завдання – забезпечити взаємну відповідність трьох ланок:
організації виробництва, організації території, організації трудових
ресурсів населення. Отже, воно орієнтоване не лише на максимальну
прибутковість підприємства, але й на раціональне використання та охорону
земельних ресурсів, зайнятість населення, дотримання загальнодержавних
економічних та соціальних інтересів.

Таким чином, головна мета внутрішньогосподарського землеустрою полягає в
організації раціонального використання землі і пов’язаних з нею засобів
виробництва. Це забезпечує максимальну економічну ефективність
сільськогосподарського виробництва, його соціальну й природоохоронну
спрямованість. При цьому вирішується низка задач: визначення завдань,
характеру та режиму використання кожної земельної ділянки з властивими
їй ознаками: родючістю, місцезнаходженням, рослинністю, розмірами;
визначення заходів щодо поліпшення виробничих властивостей та природних
умов земельних ділянок на підставі меліоративних, агротехнічних заходів
тощо; забезпечення раціонального співвідношення головних елементів та
умов виробництва: організації території, розселення, розміщення галузей,
виробничих, господарських центрів, організаційно-виробничої структури:
розробка системи природоохоронних та ґрунтозахисних заходів, які
забезпечують екологічну рівновагу довкілля та екологічну безпеку
сільгоспвиробництва; створення організаційно-територіальнних умов для
застосування сучасних технологій, виробничого використання техніки,
підвищення культури землеробства, наукової організації праці та
управління сільгоспвиробництвом; розробка системи земельно-оціночних
нормативів.

Таким чином, можна зробити висновок, що при внутрішньогосподарському
землеустрої розробляються три головні напрямки: організація території;
заходи щодо поліпшення стану земель та їх охорони; заходи щодо
підвищення обсягів виробництва та зниження витрат на обробку землі.

В результаті проведення земельної реформи, законодавчого закріплення
багатосуб’єктності форм власності на землю є всі підстави стверджувати
про об’єктивне формування нового різновиду внутрішньогосподарського
землеустрою. Його можна було б називати дрібноконтурним землеустроєм.

Чинний Земельний кодекс вперше надає визначення земельної ділянки як
частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем
розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79). Таким чином,
земельна ділянка виступає, з одного боку, об’єктом використання та
володіння, а з іншого – елементом навколишнього природного середовища.

Слід зазначити, що новий різновид землеустрою відрізняється від
внутрішньогосподарського землеустрою, розрахованого на великий масив
земель та спрямованого на впорядкування землеволодіння або
землекористування в цілому. Однак, крім того, що і
внутрішньогосподарський землеустрій, і дрібноконтурний землеустрій
стосуються земель сільськогосподарського призначення, їм властива єдина
принципіальна основа, спільна мета – організація раціонального та
ефективного використання землі, економічний, правовий та технічний зміст
заходів із землеустрою тощо. Було б доцільним вважати зазначений
різновид землеустрою певним різновидом внутрішньогосподарського
землеустрою, який здійснюється на господарському рівні.

В результаті проведення земельної реформи уявляються маломірні
(дрібноконтурні) земельні ділянки. За даними Інституту аграрної
економіки УААН, сьогодні на основі приватної власності на землю в
поєднанні з індивідуальною, сімейною, колективною формами організації
виробництва діє майже 19 тис. сільськогосподарських підприємств, які
працюють на ринкових засадах, понад 43 тис. фермерських і близько 12,9
млн. особистих селянських господарств, які обробляють відповідно 63,4,
7,7 і 28,9 % усіх сільськогосподарських угідь країни [159, с 17]. В
результаті проведення аграрної і земельної реформи землі
сільськогосподарського призначення були приватизовані й колишні члени
колективних сільськогосподарських підприємств отримали земельні ділянки
у приватну власність. За даними Міністерства аграрної політики України,
внаслідок паювання земель 6,8 млн. селян набули право на земельну частку
(пай), 6,7 млн. з них отримали сертифікати, що посвідчують це право; у
приватну власність передано 29,5 млн. га або 70.5 % усіх
сільськогосподарських угідь [160, с.6].

Питання щодо сутності і правової природи права на земельну частку (пай)
має дискусійний характер.

Деякі вчені вважають, що її слід розглядати в структурі цивільних
правовідносин як об’єкт спільної часткової власності [161, с.166]. О.А.
Вівчаренко ж вважає її об’єктом “колективної спільнопайової власності”,
обґрунтовуючи свої погляди тим, що член юридичної особи колективної
організації, який набув право на земельну частку (пай), не має права
приватної власності на земельну ділянку, а може витребувати в натурі
конкретну земельну ділянку в разі виходу з колективного підприємства
[162, с 170].

На думку ж В. Носіка та Т. Коваленко, віднесення земельної частки (паю)
до об’єктів права власності (спільної часткової або колективної
спільнопайової) суперечить правовій природі земельної частки (паю) та
праву на земельну частку (пай) [163, с.51]. З останньою точкою зору не
можна не погодитись, оскільки зміст права на земельну частку (пай)
відрізняється від права власності на виділену в натурі земельну ділянку
(права користування, володіння, розпорядження). Сертифікат на право на
право на земельну частку (пай) не є правовстановлюючим документом, що
посвідчує всі правомочності власника земельної ділянки. Аналогічної
точки зору щодо правової природи земельної частки (паю) дотримуються й
інші науковці [164, с.98 – 107].

Зміст права на земельну частку (пай) складає право вимоги особи, яка має
право на земельну частку (пай) і визнану у законодавстві можливість
реалізувати зазначене право, про виділення в натурі (на місцевості)
конкретної земельної ділянки, якому кореспондує обов’язок недержавного
сільськогосподарського підприємства щодо задоволення вказаної вимоги.
Земельна частка (пай) не існує як об’єкт матеріального світу та не
виділяється в натурі на (місцевості), а представляє собою особливу
юридичну категорію.

Закон зобов’язує використовувати отримані землі для товарного
сільськогосподарського виробництва. Зі змісту Земельного кодексу
випливає, що такі землі повинні використовуватися лише згідно з
проектами землеустрою. Однак у зв’язку з тим, що середній розмір
земельної ділянки складає менше 5 га, розробити повноцінний проект
внутрішньогосподарського землеустрою досить важко. Проте ці ділянки все
одно потребують розробки певних документів. Саме цим і викликано
впровадження дещо спрощеного різновиду землеустрою – дрібноконтурного,
який орієнтований на випадки використання приватизованої земельної
ділянки самим власником. Уявляється доцільним, що проекти
дрібноконтурного землеустрою повинні узгоджуватися між власниками
суміжних земельних ділянок. Такий проект може бути розроблений і на
декілька суміжних земельних ділянок.

При розробці таких проектів треба виходити й з того, що згідно з
Земельним кодексом власникам земельних ділянок сільськогосподарського
призначення надана можливість об’єдувати належні їм ділянки у єдиний
масив. Все це свідчить про необхідність законодавчого закріплення
вказаного різновиду землеустрою, який на практиці дозволяє отримати
робочі проекти із кошторисами оволодіння земельної ділянки на підставі
детальних топографічних, геоботанічних та інших вишукувань з метою
підвищення продуктивності ділянок сільськогосподарських угідь, а також
їх облаштування та охорони; упровадження ресурсозберігаючих технологій
обробки сільськогосподарських культур, обов’язкових ґрунтозахисних
заходів тощо.

Новий різновид землеустрою повинен ґрунтуватися перш за все на
економічних методах господарювання, але враховуючи загальні
адміністративні засади управління. Уявляється доцільним використовувати
земельні частки (паї), здійснювати щодо них заходи землеустрою
відповідно до Земельного кодексу України та Закону України “Про порядок
виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних
часток (паїв)” від 5 червня 2003 р., яким визначено організаційні та
правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних
ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним
сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам,
сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної
власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками [165]. Таким
чином, для отримання земельної ділянки у власність необхідно
виготовлення технічної документації на перенесення на місцевість меж
земельної ділянки, відвід земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Недодержання вищезазначеного свідчить про незаконність володіння певною
земельною ділянкою, що підтверджують приклади судової практики. Так,
відсутність документів, які б свідчили про проведення дій, передбачених
чинним земельним законодавством про відведення земельної ділянки в
натурі (на місцевості), до отримання державного акту на право власності
на земельну ділянку, стала однією з підстав оскарження рішення
Шевченківського районного суду Харківської області від 4 березня 2004
р., винесеного за позовом ПСП “Еліна” до громадянина Ч. про захист права
користування земельною ділянкою на правах оренди та відшкодування шкоди,
в Апеляційному суді Харківської області [166]. З таких же самих причин
рішенням Камінь-Каширського районного суду громадянам К. та Р. було
відмовлено у задоволенні позову до громадянина Л. та Камінь-Каширської
міської ради про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки й
усунення перешкод у користуванні нею [167, с.8 – 9]. Аналогічні
порушення законів були виявлені й прокуратзфою Запорізької області у
діяльності національного заповідника “Хортиця” [168, с.6]. Необхідно
додати, що аналіз узагальнення Верховним судом України та апеляційними
судами практики розгляду судами земельних спорів [169, с.27] свідчить
про поки що досить невелику кількість позовів, пов’язаних із
землеустроєм.

Згідно з вищезазначеним Законом щодо організації території земельних
часток (паїв) державними та іншими землевпорядними організаціями, які
отримали в установленому законом порядку ліцензії на проведення
землевпорядних робіт, розробляється проект землеустрою, який
погоджується відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною
державною адміністрацією

і затверджується на зборах більшістю власників земельних часток (паїв)
у межах земель, що перебувають у користуванні одного
сільськогосподарського підприємства, та оформляється відповідним
протоколом (ст.7). У вказаному проекті визначаються місце розташування
земельних ділянок, їх межі та площі сільськогосподарських угідь, що
підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв), їх цільове
призначення, дії обмежень (обтяжень) у використанні земельних ділянок, у
тому числі земельних сервітутів. На розвиток положень вищезазначеного
Закону Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову “Про
організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками
земельних часток (паїв)” від 4 лютого 2004 р. № 122, що визначає більш
детально процедуру розподілу земельних ділянок між власниками земельних
часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території
земельних часток (паїв) [170]. Таким чином, аналіз чинного земельного
законодавства та літературних джерел, присвячених проблемам права
власності та господарювання у сільському господарстві [171], дозволяють
дійти висновку, що саме завдяки проведенню певних заходів землеустрою
щодо виділення земельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної
ділянки, право на яку посвідчується державним актом на право власності
на земельну ділянку, остання стає об’єктом права власності на землю.
Отже, при реалізації заходів землеустрою виникають окремі, самостійні
земельні ділянки як об’єкти прав на землю (земельна ділянка, земельний
масив, охоронна зона тощо). Саме при проведенні земельної реформи
зазначена роль землеустрою набуває особливої актуальності.

2.2. Землеустрій як засіб охорони земель сільськогосподарського
призначення

Як відомо, однією з різновидів ефективності землеустрою є його
екологічна ефективність. Екологічна ефективність раціональної
організації території суб’єктів господарювання в аграрному секторі
зумовлена необхідністю охорони довкілля, відтворення та раціонального
використання природних ресурсів, та впливає на оточуюче середовище при
проведенні землевпорядних робіт шляхом поліпшення земель, захисту їх від
ерозії, реалізації природоохоронних заходів.

Необхідно зазначити, що правовою охороною земель сільськогосподарського
призначення прийнято вважати сукупність юридичних заходів, спрямованих
на забезпечення науково обгрунтованого, ефективного та раціонального
використання земель зазначеної категорії як головного засобу виробництва
у сільському господарстві, з урахуванням пріоритету права
сільськогосподарського землекористування з іншими видами користування
землею та сприятливої взаємодії землі з іншими природними ресурсами і
факторами. Можна стверджувати, що. з одного боку, охороняючи право
власності на землю і право користування нею, одночасно охороняється й
земля як природний об’єкт, а, з іншого, охорона землі як природного
об’єкта – це одночасно й охорона правомочностей власника та користувача
землі.

Статею 1 Закону України “Про охорону земель” встановлено, що охорона
земель представляє собою систему правових, організаційних, економічних,
технологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання
земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель
сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб,
захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення
родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду,
забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Але іноді зустрічаються й інші визначення вказаного поняття. Так, Т.Т.
Тагіров охороною вважає діяльність державних органів, громадських
організацій, землекористувачів та громадян, що спрямована на
забезпечення раціонального використання земель у сільському господарстві
та дотримання правоохоронного режиму цих земель як сукупності правових
норм щодо них, шляхом попередження порушень режиму та притягнення винних
до відповідальності [172, с.ЗЗ]. Пізніше, на його думку, вказаним
поняттям слід вважати закріплення в правових нормах підстав і умов
землекористування, за допомогою яких діяльністю державних та громадських
організацій забезпечується екологічна рівновага, збереження та
раціональне використання головного засобу у сільському господарстві
[173, с.51]. Проте перше з цих визначень є більш вдалим, оскільки саме
діяльність є засобом охорони. Слід додати, що в літературі існують різні
точки зору щодо співвідношення понять “охорона” і “захист” у сфері
земельних відносин. Так, А.А. Рябов вважає, що охорона – більш широке
поняття, ніж захист. Коли йдеться про захист, мається на увазі
відповідна реакція правоохоронних органів на будь-яке реальне порушення.
Охорона ж не обов’язково пов’язана з вчиненням конкретного
правопорушення [174, с.58 – 59].

Ю.Г. Жариков, підтримуючи дану точку зору, включає до поняття охорони
запобіжні заходи і примусовий захід [175, с 18]. Деякі інші учені
підтримують вищезазначені точки зору, вважаючи захист складовим
елементом охорони [176, с.58]. Деякі науковці дотримуються іншої думки.
Охорона і захист розглядаються ними як тотожні явища. Так, на думку Ю.О.
Вовка, охорона права власності на природні ресурси безпосередньо
пов’язана з правопорушенням [65, с.59]. На думку інших авторів, охорона
і захист є протилежними явищами, розходження між якими полягає в
тимчасових межах їх настання, способах здійснення, засобах реалізації,
органах, що їх здійснюють. Так, захист настає з моменту порушення
суб’єктивного права і діє в межах термінів, установлених для захисту.
Охорона ж виникає з моменту прийняття правових норм і припиняється разом
з їх скасуванням [155, с.279]. З урахуванням викладеного можна зробити
висновок, що зміст охорони полягає у комплексі заходів, вжитих до
здійснення правопорушеня, тобто запобіжних заходів і заходів припинення
негативних наслідків, пов’язаних з порушенням певних правових охоронних
норм.

Змістом же поняття “захист” є заходи, що здійснюються після| вчиненого
правопорушення, тобто, яким не властивиї попереджувальний
характер, та які припускають певну реакції правоохоронних органів на це
правопорушення. Таким чином,’ поряд з поняттям “захист” існує поняття
“охорона”, яке є ширшим за обсягом.

Питання щодо елементів охорони права власності і права землекористування
є дискусійним. Спочатку в радянсько-правовій літературі її зміст
зводився лише до боротьби з порушеннями законів щодо націоналізації
землі або лише до заходів відповідальності [133, с.280 – 299]. Пізніше
до неї включають також і компенсаційні заходи, спрямовані на захист
інтересів землекористувачів у випадку спричинення шкоди правомірними
діями [175, с.9]. За останні роки зазначена проблема почала розглядатися
значно ширше. Так, на думку О.С. Колбасова, охорона права власності й
права землекористування здійснюється у організаційно-попереджувальній
формі, суть якої зводиться до досягнення правоохоронної мети й
організаційної роботи державних органів і громадських організацій [177,
с 196]. Зазначену думку поділяє й А.А. Рябов, який вважає, що всі
функції державного управління земельним фондом безпосередньо спрямовані
на охорону права власності на землю та права землекористування [174,
с57]. Таким чином, можна стверджувати, що охорона землі як природного
об’єкта і як об’єкта правомочностей власника та користувача здійснюється
перш за все в межах управління’ земельним фондом.

Всі функції державного управління земельним фондом грають охоронну роль
щодо землі, але за умов одночасної дії та взаємодії одне з одним. Як
справедливо зазначає Ф.Х. Адіханов, головними виконавцями заходів щодо
охорони землі (боротьби з ерозією, засоленням, заболоченням,
бур’янистими рослинами) як об’єкта довкілля є самі власники та
користувачі земельних ділянок, але виконання найбільш суттєвих заходів
щодо охорони землі відноситься до компетенції держави [178, с.54].

Слід констатувати, що в сучасних умовах найнебезпечнішою тенденцією
залишається зниження родючості земель сільськогосподарського
призначення з різних причин. Перерозподілу земельного фонду призвів до
порушення організації території

сільськогосподарських підприємств, зокрема сівозмін, деградації
ґрунтового покриву, посилення змиву ґрунтів. Крім цього, продовжується
порушення складу земель водними гірськими потоками, зниження
продуктивності значних площ сільськогосподарських угідь, поглиблення
процесів їх дегуміфікації внаслідок істотного зменшення обсягів внесення
органічних та мінеральних добрив у ґрунти, все це відбувається в
результаті надмірного втягнення землі до сфери аграрного виробництва, а
також порушення екологічно допустимих співвідношень між елементами
екосистеми в процесі їх експлуатації. За даними Державного комітету
України по земельних ресурсах, нині понад 15 млн. га земель
сільськогосподарського призначення руйнуються внаслідок деградаційних
процесів – вітрової, водної ерозії, а також антропогенних навантажень
[179, с.29]. Розораність сільськогосподарських угідь складає в
середньому по Україні близько 78 %, а в деяких регіонах до 90 %. Для
порівняння – у Великобританії, Франції та Німеччині такі показники
коливаються в межах 18 – 23 % [179, с.29]. Загальна площа еродованих
сільськогосподарських угідь становить 13,3 млн. га, у тому числі -10,6
млн. га орних земель; площа активних ярів – 154,6 тис. га; вітровій
ерозії систематично піддається понад 6 млн. га, а в роки з пиловими
бурями – до 20 млн. га; земель з іншими якісними показниками
(засоленість, солонцюватість, перезволоженість та ін.) -19,1 млн. га,
їхня площа має сталу тенденцію до збільшення [180,

с.55].

У результаті роздержавлення і приватизації земель колишніх

колективних сільськогосподарських підприємств

сільськогосподарські угіддя були передані у колективну власність, а
згодом й у приватну власність – сільськогосподарські угіддя, в основному
рілля, що розміщена на середньо- і сильнозмитих ґрунтах і схилах
крутістю понад 7°, а також радіоактивно, техногенно забруднені, засолені
й перезволожені землі [95, с 17]. Власники таких паїв не можуть їх
інтенсивно використовувати, оскільки на цих угіддях потрібно здійснювати
спеціальні ґрунтозахисні та природоохоронні заходи, які можуть бути
ефективними не на окремо взятому земельному паї, а на всій водозабірній
площі або в меліоративній системі. До проведення роздержавлення й
приватизації сільськогосподарських угідь

1

потрібно було розробити проекти використання, охорони і поліпшення
угідь, здійснити перерозподіл земель за придатністю грунтів для
вирощування певних сільськогосподарських культур, визначити на
картографічних планах просторове розміщення таких ґрунтів. Однією з
проблем сучасного землеустрою є порушення послідовності поновлення та
забезпечення доброякісними планово-картографічними проектними
матеріалами. Разом з тим, за час проведення земельної реформи в
більшості регіонів України зазначеній проблемі не приділяється належної
уваги. Втрачена черговість поновлення планово-картографічних матеріалів,
а існуючі є застарілими й не відповідають місцевості, а отже, дані
земельного обліку не можуть бути об’єктивними. У регіонах не коригують
зазначені матеріали, відповідно не визначають площ; контурів угідь за
категоріями земель та землекористувачами, що негативно впливає на
достовірність інформації. Необхідно додати, що відсутність якісних
планових матеріалів впливає на якість проектування, оскільки розробка
проектів розміщення земельних часток (паїв) потребує доброякісних
планово-картографічних матеріалів. У результаті створення нових
агроформувань, перерозподілу земель між формами власності і категоріями
була порушена раніше налагоджена чітка структура сівозмін, яка раніше
надавала змогу одержувати сталі врожаї сільськогосподарських культур,
збагачувати ґрунт корисними речовинами. Крім того, нині розбаланосовано
структуру земельних угідь, сформовані ж агроландшафти є нераціональними
й економічно неефективними [95, с 19]. Більшість новостворених
агроформувань не мають проектів землеустрою, які б забезпечували
еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь
відповідно до ст. 52 Закону України “Про землеустрій”. Стихійне
формування нових землекористувань ринкового типу на основі
приватизованих земельних часток (паїв) здебільшого здійснюється
нашвидкуруч без заздалегідь розроблених проектів землеустрою. Як
наслідок -розбалансованість структури земельних угідь та посівних площ,
порушення єдиної системи агроландшафтів, охорони земельних угідь і
організації території, відсутність врахування придатності ґрунтів для
вирощування певних сільськогосподарських культур, районованих у даній
зоні. Лише окремі сільськогосподарські підприємства ведуть книги історії
полів та керуються у своїй роботі

проектами внутрішньогосподарського землеустрою, що були розроблені ще
до початку земельної реформи і є давно застарілими, що призводить до
зниження родючості й деградації грунтів [181, с 24]. У деяких регіонах
країни при паюванні використовуються матеріали більш як 15-річної
давності, й на їхній основі визначаються якість сільськогосподарських
угідь, грошова оцінка земель, земельний податок, визначається стратегія
використання угідь [95. с 18]. Реформування земельних відносин вимагає
проведення інвентаризації земель за категоріями, землевласниками й
землекористувачами. В умовах трансформації земельних відносин є
необхідним проведення інвентаризації деградованих земель за всіма
власниками земельних паїв і землекористувачами для наступної консервації
таких земель.

В сучасних умовах розвитку до особливостей складання й обґрунтування
проектів землеустрою слід відносити: підтримання екологічного середовища
території в безпечному стані; конструювання екологічно стійкого
агроландшафту: диференціацію території на відповідні зони з певним
режимом їх використання й охорони; обґрунтування при розміщенні
виробничих підрозділів, доріг та інших лінійних елементів,
гідротехнічних споруд; встановлення та фіксування на місцевості
оптимальної структури головних ландшафтоутворювальних угідь: ріллі,
лісу, водних об’єктів, пасовищ тощо. Проект землеустрою повинен
вдосконалювати існуючі та формувати нові відносини у сфері землеустрою
на основі перерозподілу, розмежування та організації раціонального
використання земель з різним режимом, правовим статусом, умовами
землеволодіння і землекористування.

Землі сільськогосподарського призначення охороняються від забруднення,
псування, погіршення їх якісного стану. У зв’язку з чим, Земельним
кодексом України передбачені техногенно забруднені, деградовані та
малопродуктивні землі. Однією з форм охорони земель
сільськогосподарського призначення за допомогою землеустрою є реалізація
заходів щодо вилучення з інтенсивного використання таких земель та їх
подальшої консервації. Землеустрій у цій сфері є невід’ємним елементом
охорони земель сільськогосподарського призначення. Без проведення
заходів землеустрою не можливо визначити, які землі потребують
консервації, які конкретні заходи можуть попередити деградацію,
еродованість та малопродуктивність земель.

Ще однією проблемою використання сільськогосподарських угідь залишається
їх екологічна оптимізація, яка безпосередньо залежить від збереження
природних фітоценозів. Таким чином, поліпшення екологічної ситуації
вбачається у зменшенні питомої ваги орних земель, збільшенні площі
кормових угідь, лісових насаджень, іншими словами
середовищестабілізуючими угіддями, екосистеми яких функціонують за
природними аналогами при мінімізованому антропогенному впливі. Проекти
землеустрою суб’єктів агроформувань повинні складатися на підставі
певних принципів: раціонального використання території; екологічності
використання земельної ділянки, її відповідності загальнотериторіальним
екологічним вимогам; екологізації виробничого процесу тощо, до
показників розробки проекту землеустрою, на пропозицію
фахівців-землевпорядників, слід включити й блок екологічних показників,
таких як: рівноважна щільність складання ґрунту; родючість ґрунту
(наявність гумусу, азоту, калію, фосфору, мікроелементів); кислотність
ґрунту; забруднення атмосферного повітря, в тому числі місцевими
джерелами; забрудненість місцевих водних джерел, наявність місцевих
об’єктів забруднення; еродованість грунту та фактори, що зумовлюють її
виникнення (водна й вітрова ерозії, рельєф території); шумове
навантаження довкілля тощо. Необхідним є врахування певних природних та
економічних умов території, яка підлягає землеустрою, агроекологічного
потенціалу земель і інтенсивності виробництва – це є стратегічним
завданням землеустрою на землях сільськогосподарського призначення. Це
пов’язано з тим, що значна частина земель підлягає консервації та не
повинна залучатися до розподілу через своє забруднення та деградацію.
Зазначені негативні явища, які склалися в сільському господарстві,
спонукали прийняття Законів України “Про охорону земель” та “Про
землеустрій” (поєднує названі закони мета -забезпечення раціонального
використання та охорони земель), якими передбачені розробка та
реалізація державних і регіональних програм, норм, стандартів, правил,
регламентів у сфері охорони земель; проведено облік показників родючості
земель; складання планів здійснення меліоративних, агротехнічних,
протиерозійних заходів тощо.

Чинний Земельний кодекс України закріпив мету землеустрою, яка полягає в
забезпеченні раціонального використання та охорони земель, створенні
сприятливого екологічного середовища та поліпшенні природних ландшафтів
(ст. 184). Його заходи повинні бути спрямовані на вирішення ще однієї
проблеми – у процесі паювання земель у багатьох випадках було
проігноровано вимоги раніше розробленої контурно-меліоративної
організації території (при якій структура земельних угідь, посівних
площ, сівозмінних масивів, поля й робочі ділянки органічно вписуються до
природних ландшафтів та чередуються з ними), внаслідок чого було
необгрунтовано розпайовано понад 5 млн. га деградованих і
малопродуктивних орних земель [179, с.29]. Їх використання завдає
збитків власникам та користувачам земельних ділянок, а також державі. В
зв’язку з цим виникає необхідність широкомасштабного проведення
землевпорядних робіт щодо консервації та регенерації таких земель.
Землеустрій забезпечує організацію території сільськогосподарських
підприємств, установ і організацій з метою створення просторових умов
для еколого-економічної оптимізації використання та охорони земель
сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм
організації управління землекористуванням, удосконалення структури і
розміщення земельних угідь, посівних площ, системи сівозміни, сінокосо-
і пасовищезміни (ст. 2). Таким чином, виявлення порушених земель і
земель, що зазнають впливу негативних процесів, та проведення заходів
щодо їх відновлення чи консервації, рекультивації порушених земель,
землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії,
підтоплення, заболочення, вторинного засолення, висушення, ущільнення,
забруднення промисловими відходами, радіоактивними і хімічними
речовинами та інших видів деградації, консервації деградованих і
малопродуктивних земель вимагають обов’язкового проведення землеустрою
(ст. 20). Отже, проблема деградації, еродованості та техногенного
забруднення земель набула загальнодержавного значення. Так, постановою
Верховної Ради України “Про стан дотримання законодавства України щодо
видачі державних актів на право власності на землю, сертифікатів на
право на земельну частку (пай) та їх обігу; про дотримання законодавства
України щодо вилучення в натурі (на місцевості), використання та обігу
земельних ділянок сільськогосподарського призначення” від 22 травня 2003
р. Кабінету Міністрів України було рекомендовано вжити заходів щодо
вилучення з інтенсивного використання деградованих, еродованих та
техногенно забруднених земель сільськогосподарського призначення [182].
На еродованих та малопродуктивних площах здійснюються агротехнічні,
лісомеліоративні та гідротехнічні заходи щодо приведення їх до
первісного стану, що ще раз підкреслює необхідність консервації таких
земель – їх залуження та заліснення, перетворення на зони відпочинку,
ботанічні заповідники, пасовища й сінокосні угіддя, що дозволить
забезпечити природну рівновагу та вберегти землі від подальшої
деградації. Планується вилучити з оброблення щонайменше 10 млн. га орних
земель [183, с.6].

Відповідно до “Порядку консервації земель”, затвердженого Наказом
Держкомзему від 17 жовтня 2002 р., консервація земель здійснюється
шляхом припинення їх господарського використання на визначений термін та
залуження або заліснення за проектом консервації земель, що є різновидом
документації із землеустрою та розробляється землевпорядною
організацією, яка має ліцезію на виконання землевпорядних робіт [184].
Проект консервації земель підлягає державній землевпорядній експертизі,
після чого подається на затвердження до відповідної державної
адміністрації (сільської, селищної, міської ради). При реалізації такого
проекту межі земельних ділянок закріплюються у натурі (на місцевості)
межовими знаками (у місцях, де межі збігаються з існуючими природними
елементами території (дорогами, лісосмугами, каналами, валами,
валами-дорогами тощо), межові знаки не ставляться), після чого
складається акт про перенесення меж земельних ділянок у натуру (на
місцевість), що підписується виконавцем робіт, замовником та
представником місцевого органу земельних ресурсів. За висновками
спеціалістів, процес консервації деградованих та малопродуктивних угідь
відбувається дуже повільно, що викликано наступними причинами:
відсутність достатньої законодавчої бази; відсутність чітких економічних
та екологічних критеріїв (нормативів гранично допустимого забруднення
ґрунтів, деградації земель і ґрунтів, якісного стану] земель,
оптимального співвідношення земельних угідь) щодо визначення земель, що
підлягають консервації; помилкове уявлення щодо можливості виведення
таких земель із ріллі без врахування ґрунтових, топографічних,
технологічних та організаційних факторів [185, с.11]. Необхідно додати,
що проведення консервації земель вимагає розробки проектно-технічної
документації, в якій буде чітко визначено просторове розміщення
деградованих земель, належність і ступень їх деградації, передбачені
заходи щодо їх використання, охорони та поліпшення й визначені строки та
обсяги компенсації земельних ділянок у грошовій або натуральній формі,
тимчасове або вічне відчуження ділянок.

Шляхом проведення заходів землеустрою також виявляються рідкісні ґрунти
та такі, що знаходяться під загрозою зникнення, що може бути використано
при розробці в майбутньому Червоної книги ґрунтів.

Відповідно до ст. 25 Закону України “Про охорону земель” документацією
із землеустрою в галузі охорони земель є схеми землеустрою і
техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель
адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і
землекористувань, що включають заходи еколого-економічної оптимізації
використання та охорони земель, удосконалення співвідношення і
розміщення земель та сільськогосподарських угідь, систем сівозміни,
сінокосо- і пасовищезміни. У разі необхідності в складі схем землеустрою
може розроблятися проект землеохоронних заходів для конкретної земельної
ділянки. Документацією із землеустрою повинні передбачатися обмеження
щодо господарського використання земель, які виконують важливі
екосистемні функції (схили, водоохоронні зони тощо). У сфері охорони
земель розробляються наступні форми документації із землеустрою:
загальнодержавні й регіональні (республіканські) програми використання
та охорони земель; проекти землеустрою, що забезпечують
еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь;
робочі проекти землеустрою щодо рекультивації порушених земель,
землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії,
підтоплення, заболочення, вторинного засолення, висушення, зсувів,
ущільнення, закислення, забруднення промисловими та іншими відходами,
радіоактивними та хімічними речовинами, покращання
сільськогосподарських земель, підвищення родючості ґрунтів; генеральні
схеми використання та охорони земель передбачають наукове обґрунтування
розподілу земель між галузями економіки України, визначення державних
пріоритетів у використанні земельних ресурсів та їх охорони,
встановлення (відновлення) меж адміністративно-територіальних утворень;
схеми землеустрою і техніко-економічні обґрунтування використання та
охорони земель адміністративно-територіальних утворень; генеральні схеми
протиерозійних заходів, рекультивації порушених земель, консервації
малопродуктивних і деградованих земель; схеми протиерозійних заходів
АРК, областей, яружно-балкових систем районів: регіональні схеми
рекультивації порушених земель, консервації деградованих і
малопродуктивних земель АРК, областей, районів. Отже, деякі із
зазначених видів документації стосуються лише земель
сільськогосподарського призначення, деякі – й інших категорій земель;
частина документації має загальнодержавне значення, інша – розробляється
на регіональному та місцевому рівнях.

Слід додати, що загальнодержавні програми використання й охорони земель
передбачають прогноз раціоналізації використання й охорони земельних
ресурсів держави, створення сталого розвитку землекористування,
сприятливого навколишнього середовища, визначення пріоритетних напрямків
реалізації державної політики у сфері землекористування, визначають
склад та обсяги першочергових і перспетивих заходів з охорони земель, а
також обсяги і джерела ресурсного забезпечення виконання робіт з їх
реалізації. Регіональні ж програми використання та охорони земель
розробляються відповідно до загальнодержавної програми з урахуванням
місцевих особливостей. Генеральні схеми використання та охорони земель
передбачають наукове обгрунтування розподілу земель між галузями
економіки України, визначення державних пріоритетів у використанні
земельних| ресурсів та їх охорони, встановлення (відновлення) меж
адміністративно-територіальних утворень. Генеральні схеми протиерозійних
заходів, рекультивації порушених земель, консервації малопродуктивних і
деградованих земель передбачають розробку системи заходів щодо
стабілізації деградаційних процесів, поліпшенню природних ландшафтів,
відновленню і підвищенню родючості грунтів шляхом визначення територій з
особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами,
застосування ресурсо- і енергозберігаючих технологій, лісомеліоративних
заходів, гідротехнічних споруд. На регіональному ж рівні у програмах
використання й охорони земель розробляються заходи з оптимізації
використання й охорони земель з врахуванням державних інтересів,
соціально-економічних, історичних, екологічних та природньо-кліматичних
особливостей. У Схемах землеустрою адміністративних районів
розробляються заходи з формування раціональної системи землеволодінь й
землекористувань з усуненням недоліків щодо розташування земель,
створення екологічно стійких ландшафтів і екосистем. Реалізація заходів
охорони та відтворення родючості земель неможлива без вирішення питань
протиерозійної організації території та створення необхідних умов для
здійснення системи ґрунтозахисних заходів у процесі розробки проектів
землеустрою, поліпшення якості яких триває. Намітилося й удосконалення
методів складання програм використання й охорони земель і генеральних
схем протиерозійних заходів.

Спеціалістами у сфері земельних ресурсів було розроблено проект
Концепції загальнодержавної програми використання та охорони земель,
спрямованої на реалізацію державної політики України щодо забезпечення
сталого розвитку землекористування, екологічно безпечних умов проживання
населення і господарської діяльності, захисту земль від виснаження,
деградації та забруднення, збереження ландшафтного і біологічного
різноманіття [180, с.54 – 59]. Програма визначає склад та обсяги
першочергових і перспективних заходів щодо використання та охорони
земель, які заплановано реалізувати шляхом розробки необхідної
передпроектної, проектної й робочої документації із землеустрою, а також
обсяги і джерела ресурсного та іншого забезпечення їх реалізації й
визначає механізми, за допомогою яких можливо в оптимальні строки
досягти зазначених цілей і докорінно поліпшити охорону земельних
ресурсів.

Кожен власник чи користувач земельної ділянки повинен пам’ятати, що
кожна земельна ділянка є не лише об’єктом права власності чи
користування, а й елементом єдиної екологічної системи. В складі цієї
системи вона функціонує в нерозривному зв’язку з іншими об’єктами
природи, що вимагає екологічно збалансованого використання земельної
ділянки. В сучасних умовах на перший план виходить екологічний фактор
при використанні всіх природних ресурсів. Стаття 25 Закону України “Про
охорону земель” встановлює можливість розроблення у разі необхідності у
складі схем землеустрою проекту землеохоронних заходів для певної
земельної ділянки, що підтверджує законодавчу основу щодо врахування
екологічного фактору при дрібноконтурному землеустрої. Як зазначалося
раніше, дії із землеустрою щодо земельної долі (паю) регулюються
Земельним кодексом України та Законом України “Про порядок виділення в
натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток
(паїв)”. Вказаний нормативний акт спрямований не лише на організацію
території земельної ділянки, а й на забезпечення екологічно
збалансованого землекористування, оптимального складу земельних угідь.
Стаття 7 зазначеного Закону підтверджує необхідність виключення із площі
земельних ділянок, що підлягають розподілу, деградованих,
малопродуктивних, техногенно забруднених земель, що підлягають
консервації; заболочених земель; інших земель, які недоцільно
використовувати для сільськогосподарських потреб.

Згідно з Законом України “Про охорону земель”, система заходів у галузі
охорони земель включає наступні заходи: державну комплексну систему
спостережень (яка включає топографо-геодезичні, картографічні, грунтові,
агрохімічні, радіологічні та інші обстеження і розвідування стану земель
і грунтів, їх моніторинг, на базі якої формуються національний,
регіональний та місцевий банки даних про стан земель і ґрунтів);
створення екологічної мережі; розробку загальнодержавних і регіональних
(республіканських) програм використання та охорони земель, документації
із землеустрою в галузі охорони земель (схем землеустрою і
техніко-економічних обгрунтувань використання та охорони земель
адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і
землекористувань); здійснення природно-сільськогосподарського,
еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування
(зонування) земель; економічне стимулювання впровадження заходів щодо
охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів;
стандартизацію і нормування.

Отже, основний масив заходів з охорони земель, передбачених

Законом України “Про охорону земель”, реалізується в процесі

діяльності у сфері землеустрою (розробка загальнодержавних і

регіональних (республіканських) програм використання та охорони

земель, документації із землеустрою в галузі охорони земель,

здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-

економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування)
земель, проведення заходів щодо консервації та рекультивації земельних
угідь), чим підкреслюється значення цього публічно-правового інституту
для охорони ґрунтів, їх раціонального використання, відтворення та
підвищення родючості, інших корисних властивостей землі, збереження
екологічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля в цілому.

Законом України “Про землеустрій” від 22 травня 2003 р. встановлено
відповідальність осіб, винних у порушенні законодавства у сфері
землеустрою. Однак не визначено підстави і види юридичної
відповідальності. Можна припустити, що відповідальність нестимуть особи,
винні у екологічно необгрунтованому здійсненні землеустрою, недодержанні
вимог нормативно-правових актів з питань землеустрою, недодержання
державних стандартів і нормативів в галузі охорони земель, що призвело
до пошкодження, погіршення стану природних ресурсів, зокрема, до
погіршення корисних властивостей, стану, складу та родючості ґрунту,
накопичення в ґрунтах речовин, які негативно впливають на їх родючість
та інші корисні властивості тощо.

РОЗДІЛ З

РОЛЬ ЗЕМЛЕУСТРОЮ У ПРОЦЕСІ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ
НЕСІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

3.1. Роль землеустрою при забезпеченні використання земель житлової та
громадської забудови

Аналізуючи положення Земельного кодексу України. Законів України: “Про
планування і забудову територій”, “Про основи містобудування” [186].
“Про архітектурну діяльність” [187] та розроблених на розвиток
зазначених Законів “Типових регіональних правил забудови” [188].
“Положення про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт”
[189]. “Порядку вибору земельних ділянок для розміщення об’єктів” [190].
можна зробити висновок, що діяльність щодо планування, забудови і
благоустрою територій, прогнозування їх розвитку, проектування,
будівництва і реконструкції об’єктів житлово-цивільного, виробничого
призначення, спорудження інших об’єктів вимагає обов’язкового проведення
заходів із землеустрою.

Згідно зі ст. 38 Земельного кодексу України до земель житлової та
громадської забудови належать земельні діялянки у межах населених
пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови,
громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування.
Таким чином, обов’язковими ознаками таких земель є їх місцерозташування
– у межах населених пунктів та цільове призначення – використання для
розміщення забудови.

Землі житлової та громадської забудови є неоднорідними за своїм складом,
оскільки відповідні земельні ділянки зазначеної категорії мають різне
цільове призначення. Так, законодавець розрізняє садибну і несадибну
житлову забудову. На відміну від житлової громадську забудову становлять
об’єкти соціально-культурного та комунально-побутового призначення, які
розташовані на відповідних земельних ділянках.

Відповідно до Закону України “Про основи містобудування” визначення
територій та вибір земель для містобудівних потреб здійснюється на
підставі затвердженої містобудівної документації (системи затверджених
текстових та графічних матеріалів, якими регулюється планування,
забудова й інше використання територій) та планів
земельно-господарського устрою. Саме містобудівна документація містить
основні положення відносно містобудівних потреб, для задоволення яких
надаються у користування або власність відповідні земельні ділянки.
Містобудівні потреби реалізуються шляхом спорудження на земельній
ділянці певної будівлі.

На землях житлової та громадської забудови заходи із землеустрою
проводяться разом із містобудівною діяльністю. Містобудівна
документація, а також документація із землеустрою одного рівня повинні
доповнювати одна одну. Згідно із Законом України “Про планування і
забудову територій” (планування територій – процес регулювання
використання територій, який полягає у створенні та впровадженні
містобудівної документації, ухваленні і реалізації відповідних рішень),
зокрема на місцевому рівні, полягає у розробці і затвержденні
генеральних планів населених пунктів, схем планування територій та іншої
містобудівної документації, регулюванні використання їх територій,
прийняття й реалізації відповідних рішень щодо дотримання містобудівної
документації.

Планування населених пунктів знаходиться у тісному зв’язку із забудовою
населених пунктів, оскільки воно може бути реалізовано лише шляхом
забудови, а архітектурна діяльність, в свою чергу, реалізується шляхом
створення об’єктів архітектури на земельних ‘ ділянках, що ще раз
підтверджує необхідність проведення заходів землеустрою.

Необхідно зазначити, що певною специфікою харктеризується використання
забудованих земельних ділянок у межах житлової забудови, на яких
розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них
будівлі, споруди та прибудинкові території.

Земельні ділянки багатоквартирної несадибної житлової забудови
знаходяться у спільному користуванні декількох юридичних осіб (власників
будинків або підприємств, установ і організацій, які здійснюють
управління ними) і мають єдину інфраструктуру та об’єкти обслуговування
будинків.

Згідно з “Основними напрямами земельної реформи в Україні на 2001-2005
роки” визначення меж прибудинкових територій у зонах житлової забудови є
одним з напрямів реалізації земельної реформи [191]. Зазначене має
безпосереднє відношення до землеустрою.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 Земельного кодексу земельні ділянки, на яких
розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них
будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної
власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і
організаціям, які здійснюють управління цими будинками. Згідно із ч. 4
ст. 42 розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані
багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та
прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу
території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної
документації.

Прибудинкова територія є новелою земельного законодавства, її виникнення
зумовлене реформуванням житлової сфери, приватизацією житлового фонду,
створенням об’єднань співвласників багатоквартирних жилих будинків.

Відповідно до “Положення про порядок встановлення та закріплення меж
прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне
користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для
спорудження житлових будинків” від 5 квітня 1996 р. прибудинкова
територія визначається як встановлена за проектом поділу території
мікрорайону (кварталу) та проектом забудови земельна ділянка
багатоквартирної несадибної жилової забудови, яка необхідна для
розміщення та обслуговування житлового будинку (будинків) і не може
виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій, квартир тощо)
[192]. Аналіз зазначеної правової норми дозволяє дійти висновку, що за
допомогою заходів із землеустрою відбувається як встановлення меж
земельних ділянок прибудинкових територій за проектами відведення цих
ділянок, так і закріплення меж вже встановлених прибудинкових територій
межовими знаками на місцевості.

Акцент на тому, що прибудинкова територія встановлюється за проектом
поділу території мікрорайону й проектом забудови для будинку в цілому, а
не будь-якої його частини, зумовлено специфічним правовим статусом
земельної ділянки. Йому властива неподільна господарська інфраструктура
й перебування у спільному користуванні власників житлової забудови.

Як бачимо, для встановлення прибудинкових територій необхідно складання
проекту поділу території мікрорайону на окремі земельні ділянки для
прибудинкових територій. Уявляється доцільним, щоб до розробки такого
проекту проводити комплекс підготовчих робіт (збір даних бюро технічної
інвентаризації й територіальних органів земельних ресурсів та
землеустрою щодо об’єктов, розташованих на території кварталу,
мікрорайону, містобудівної документації, планів інженерно-транспортної
інфраструктури, обстеження на місцевості території, яка підлягає
розмежуванню). Затверджений проект поділу, в свою чергу, буде підставою
для розробки проектів відведення земельних ділянок прибудинкових
територій. Затверждений проект відведення буде підставою для визначення
меж прибудинкової території та встановлення межових знаків.

Згідно з “Положенням про порядок встановлення та закріплення меж
прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне
користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для
спорудження житлових будинків” розміри земельних ділянок прибудинкових
територій визначаються пропорційно в залежності від загальної площі
житлових, допоміжних і нежитлових приміщень, поверховості будинків, їх
розташування в межах населеного пункту відповідно до державних норм і
правил та затвержденої проектно-технічної документації [192]. Необхідно
зазначити, що Закон України “Про об’єднання співвласників
багатоквартирного будинку” від 29 листопада 2001 р. пропонує інше
визначення прибудинкової території як території навколо
багатоквартирного будинку, визначеної актом на право власності чи
користування земельною ділянкою і призначеної для обслуговування
багатоквартирного будинку [193].

Межі земельних ділянок прибудинкових територій встановюються за
проектами відведення цих ділянок відповідно до затверджених в належному
порядку норм та проектно-технічної документації.

Затверджений відповідними органами місцевого самоврядування за
місцезнаходженням ділянок проект поділу території мікрорайону
(кварталу), групи будинків є підставою для розробки проектів відведення
земельних ділянок прибудинкових територій будинку (будинків) цього
мікрорайону (кварталу).

В проекті поділу території мікрорайону, виходячи з існуючої ситуації,
встановлюються також території (об’єкти) спільного користування, які
знаходяться у спільній частковій власності. Утримання та використання
вказаних територій або об’єктів здійснюєтьтся відповідно до угод,
укладених між зацікавленими Об’єднаннями співвласників будинків. Ці
території не підлягають поділу на місцевості. У складі прибудинкової
території також визначаються об’єкти, що використовуються сторонніми
користувачами з встановленими правилами експлуатації та користування, їх
межі. В проекті також встановлюються сторонні користувачі.

Згідно з Законом України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного
будинку” таким об’єднанням є юридична особа, створена власниками для
сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і
використання неподільного та загального майна (ст. 1). У разі
приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна
земельна ділянка може безоплатно передаватись у власність або надаватись
у користування об’єднанню співвласників. Однак виділення в натурі
частини земельної ділянки власникам квартир і нежитлових приміщень та їх
окреме відчуження не допускається.

Відповідно до “Положення про порядок встановлення та закріплення меж
прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне
користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для
спорудження житлових будинків” замовником проекту поділу території
мікрорайону, кварталу є відповідні органи місцевого самоврядування.
Зазначений проект є містобудівним обґрунтуванням виділенння
прибудинкових територій (земельних ділянок) та розробляється на підставі
проекту забудови території опорного (чергового) плану з урахуванням
рішень містобудівної документації, і містить графічний матеріал -план
поділу прибудинкових територій, який виконується на відкорегованому
топогеодезичному плані, і пояснювальну записку, яка містить відомості
про прибудинкові території та землеволодіння під громадськими та іншими
спорудами мікрорайону (кварталу, групи будинків). Подається розрахунок
площі прибудинкових територій, яка припадає на одиницю загальної площі
будинку.

Передача прибудинкових територій (земельних ділянок) у користування чи
власність Об’єднанням співвласників будинків здійснюється за їх
зверненням до відповідних органів місцевого самоврядування. Дозвіл на
підготовку проекту відведення прибудинкової території видається
відповідними органами місцевого самоврядування на підставі затвердженого
проекту поділу території мікрорайону (кварталу, групи будинків).

Розробку проекту відведення прибудинкової території виконують структурні
підрозділи міських управлінь (відділів) або районних відділів земельних
ресурсів Держкомзему України та інші землевпорядні організації, що мають
відповідні дозволи (ліцензії), в термін, обумовлений договором.

Після затвердження відповідного проекту здійснюється його перенесення та
закріплення меж прибудинкової території в натуру (на місцевість). Після
відведення прибудинкової території складається акт про перенесення меж у
натурі, до якого додається план зовнішніх меж ділянки із зазначенням її
розмірів. Об’єднанням співвласників будинків видається державний акт на
право постійного користування землею.

Заходи щодо підвищення рівня благоустрою прибудинкових територій
(спорудження гаражів, дитячих майданчиків, автостоянок тощо),
здійснюються за рішенням Об’єднань співвласників з дозволу уповноважених
органів на підставі проектної документації, розробленої та затвердженої
у встановленому порядку.

3.2. Питання землеустрою при формуванні адміністративно-територіальних
утворень

Чинний Земельний кодекс України присвятив питанню встановлення та зміні
меж адміністративно-територіальних утворень окремий розділ, що є новелою
земельного законодавства та підкреслює значущість зазначених правових
положень в умовах реформування земельних відносин. Відповідно до
“Основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001 – 2005 роки”
формування раціональних меж та земельно-кадастрова організація територій
населених пунктів є одним з напрямів реалізації земельної реформи. На
момент прийняття відповідного нормативно-правового акту проблема
встановлення меж населених пунктів залишалася надзвичайно складною1.

Ст. 173 Земельного кодексу України визначає межу
адміністративно-територіального утворення як умовну замкнену лінію на
поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста,
району у місті від інших територій. Значення встановлення меж не
викликає жодного сумніву, оскільки вимагає не лише окреслити зовнішні
кордони території. В межах конкретного адміністративно-територіального
утворення здійснюють свої повноваження відповідні компетентні органи,
наприклад, органи місцевого самоврядування у місті, селищі або селі.

Аналіз ст. 173 Земельного кодексу дозволяє констатувати, що законодавче
визначення межі адміністративно-територіального утворення є
недосконалим. Не зовсім зрозумілою уявляється точка зору законодавця
щодо визначення межі як умовної замкненої лінії. Вбачається доцільним
вважати за межу адміністративно-територіального утворення зовнішню межу
території адміністративно-територіального утворення, на якій
здійснюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування,
що

1 На початок 2002 р. із 169 обласних центрів та міст обласного
підпорядкування було встановлено межі лише в 39 (23,1 %), із 226
районних центрів і міст районного підпорядкування – 120 (45,5 %). У
селищах цей показник становив відповідно 53,2 %, у селах – 72,7 % [194,
с.58].

відокремлює ці землі від суміжних територій. Вона має встановлюватися і
змінюватися за проектами землеустрою, що розробляються відповідно до
техніко-економічного обґрунтування їх розвитку й генеральних планів
населених пунктів. Привертає до себе увагу і словосполучення “інших
територій”. Постає питання, що ж розуміти під “іншими територіями”. Якщо
враховувати викладене, то треба прийти до висновку, що одне невідоме
виводиться через інше.

Проекти формування територій і встановлення меж
адміністративно-територіальних утворень складаються з метою створення
територіальних умов для самостійного вирішення органами місцевого
самоврядування питань місцевого життя, враховуючи інтереси населення,
яке мешкає на відповідній території.

Згідно зі ст. 132 Конституції України територіальний устрій України
ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території,
поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади,
збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням
їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних
особливостей, етнічних і культурних традицій. Саме територіальне
планування виконує функцію вибору оптимального варіанта територіальної
організації [195, с.71]. Стаття 133 Конституції України закріпила
систему адміністративно-територіального устрою України, яку складають:
Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони у містах,
селищі і села. На цей час питання територіального планування вирішуються
у планах земельно-господарського устрою населених пунктів і проектах
формування територій та встановлення меж сільських, селищних рад.

Базовими нормативно-правовими актами при цьому є “Порядок складання
плану земельно-господарського устрою населеного пункту” [196],
затверджений наказом Міністерства України у справах будівництва і
архітектури і Державного комітету України по земельних ресурсах від 24
вересня 1993 р. № 158/61, та “Технічні вказівки по складанню проектів
формування територій і встановлення меж сільських населених пунктів”,
затверджені Державним комітетом України по земельних ресурсах ЗО жовтня
1991 р. [197], відповідно до яких проекти встановлення меж сільських
населених пунктів розробляються на підставі завдання на проектування,
яке складається сільською радою одночасно для всіх сіл. розташованих на
території відповідної сільської ради. Розроблені проекти розглядаються і
погоджуються сільською радою, а затверджуються районною (міською) радою.
Встановлення меж сільських населених пунктів в натурі (на місцевості)
відбувається на основі затверджених проектів.

Залежно від рівня відповідного адміністративно-територіального утворення
рішення про встановлення і зміну його меж приймає Верховна Рада України,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська чи
Севастопольська міська ради. Відповідно до Земельного кодексу вирішенню
питання щодо встановлення й зміни меж передує подання до вищої ради з
боку Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської чи
Севастопольської міської рад або районних та відповідних сільських,
селищних рад. Встановлення ж меж районів у містах приймає міськрада за
поданням районних у містах рад. Певні повноваження з цього приводу
належать і місцевим державним адміністраціям. Згідно зі ст. 17
Земельного кодексу України до повноважень місцевих державних
адміністрацій у галузі земельних відносин належить підготовка висновків
щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та
міст.

Чинний Земельний кодекс закріпив положенння щодо встановлення меж
адміністративно-територіальних утворень в порядку та відповідно до
закону. Проте відповідний закон досі не прийнятий, а Положення “Про
порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою
Української РСР”, затверджене Указом Президії Верховної Ради Української
РСР від 12 березня 1981 року [198] є застарілим та стосується не лише
певних адміністративно-територіальних одиниць, а й населених пунктів, що
не мають власних адміністративно-територіальних одиниць.

Сьогодні в умовах проведення земельної реформи обговорюються декілька
проектів Закону України “Про адміністративно-територіальний устрій
України”, який повинен відповідати сучасним вимогам. Відповідно до
одного з таких проектів встановлення меж адміністративно-територіальних
Зтворень має відбуватися: на суші – по характерних точках і лініях
рельефу; на судноплавних річках – по середині головного фарватеру або
тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) – по їх середині або
по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах – по
прямій лінії, що уєднує виходи меж адміністративно-територіальних
одиниць до берегів озера або іншої водойми; на водосховищах гідровузлів
та інших штучних водоймах відповідно до лінії меж, що проходили на
місцевості до їх заповнення: за межами землекористувачів; на залізничних
і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через
ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв). – по середині цих
споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження меж на
воді; по лінії державного кордону України. Цим документом
передбачається, що складові системи адміністративно-територіального
устрою України за своїм статусом поділяються на:
адміністративно-територіальні одиниці – Автономна Республіка Крим,
області, райони, райони у місті, громади – села, селища, міста; населені
пункти – села, селища, міста; невеликі поселення: спеціальні поселення.

Відповідно до чинного Земельного кодексу адміністративно-

територіальним утворенням є район, село, селище, місто, район у

місті (ст. 173), але з невідомих причин до вказаного переліку

не включено області. Аналіз норм зазначеного проекту дозволяє дійти
висновку, що адміністративно-територіальні одиниці є дещо ширшою
категорією, аніж населені пункти, які в свою чергу можуть входити до
адміністративно-територіальних одиниць.

Посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень має відбуватися
шляхом складання державного акту України, форма та порядок видачі якого
встановлюється Верховною Радою України. Законом передбачено, що цей акт
буде надаватися відповідному адміністративно-територіальному утворенню і
повинен містити відомості про межі певної адміністративно-територіальної
одиниці. Сьогодні форму такого акту ще не розроблено. Уявляється, що
державний акт України на межі адміністративно-територіального утворення
буде відрізнятися від державних актів, які посвідчують право власності
на землю або право постійного землекористування, оскільки він
виконуватиме дещо іншу роль.

Наявність такого державного акту надає уявлення про просторові межі
території певного адміністративно-територіального утворення. В межах
території села, селища, міста, району в місті можуть перебувати ділянки
державної, комунальної, приватної власності. Право власності на ці
землі, а також землі, надані в постійне користування, посвідчується
відповідними державними актами, форми яких затверджуються Кабінетом
Міністрів України. Форма ж та порядок видачі державного акта України на
межі адміністративно-територіального утворення встановлюються Верховною
Радою України. Відповідно до проекту вищезазначеного Закону до
державного акту на межі має додаватися топографічна карта відповідного
масштабу з нанесеною межою певної адміністративно-територіальної одиниці
та зазначеними суміжними адміністративно-територіальними одиницями.
Відповідно до Закону України “Про землеустрій” розробка проектів
землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних
утворень є складовою землеустрою на загальнодержавному і регіональному
рівнях. Відповідні проекти розробляються для створення повноцінного
життєвого середовища та сприятливих умов їх територіального розвитку,
забезпечення ефективного використання потенціалу територій із
збереженням їх природних ландшафтів та історико-культурної цінності, з
урахуванням інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у
тому числі орендарів, і затвердженої містобудівної документації.

Проект встановлення (зміни) меж адміністративно-територіального
утворення виконують у наступному порядку: розробка завдання на
проектування (включає в себе найменування проекту; підстави для
проектування; відомості про замовника та розробника проекту; терміни
розробки проекту або його етапів; відомості про наявні межі
адміністративно-територіального утворення; відомості про територіальний
розвиток адміністративно-територіального утворення, виходячи із
затвердженого генерального плану; пропозиції замовника щодо встановлення
чи зміни меж; перелік територій для проведення вишукувальних робіт;
перелік природоохоронних заходів та вимог щодо захисту довкілля; склад
матеріалів, необхідних для надання замовнику; до завдання додаються:
копії генерального плану населеного пункту, план}7
земельно-господарського устрою, перелік наявних матеріалів, що можуть
бути використані при проектуванні); підготовчі роботи (вивчення
юридичних документів щодо наявних меж; збір та | обробка матеріалів
земельного обліку й статистичних даних; вивчення земель, прилеглих до
певного адміністративно-територіального утворення, їх можливе включення
до його території; збір, обробка та приведення до єдиного масштабу
графічних матеріалів; виготовлення необхідної кількості копій
планово-картографічного матеріалу; виявлення й вивчення побажань
замовника та інших зацікавлених сторін); складання проекту, який
складається з проектного плану, пояснювальної записки, інших допоміжних
креслень (особливу увагу необхідно приділяти обґрунтуванню можливості
включення до міської межі населених пунктів промислових підприємств,
розташованих недалеко від міської межі; доцільності виключення з міської
межі сільськогосподарських угідь); його розгляд і затвердження;
перенесення проектних пропозицій на місцевість; виготовлення та видача
документів замовнику.

Отже, встановлення і зміна меж адміністративно-територіального утворення
здійснюється в порядку землеустрою за рахунок коштів Державного бюджету
України, бюджету АРК і місцевих бюджетів. Проте у Законі України “Про
землеустрій” відсутнє положення про фінансування будь-яких заходів з
землеустрою за рахунок бюджету АРК. Чинний Земельний кодекс же, будучи
нормою загальної дії, закріпив фінансування заходів з землеустрою й за
рахунок бюджету АРК. Отже, вказаний недолік Закону “Про землеустрій”
усуває Земельний кодекс. Необхідно додати, що при зміні меж
адміністративно-територіального утворення у випадку включення нових
земельних ділянок правовий режим земельних ділянок не змінюється, а може
бути змінений лише у випадку їх вилучення (викупу) у загальному порядку
з відшкодуванням власникам земельних ділянок і землекористувачам збитків
в повному обсязі.

При розгляді цього питання необхідно також звернути увагу й на
земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів, яка
здійснюється за допомогою заходів із землеустрою. Інвентаризація
обов’язкова не тільки для уточнення площі відповідних земель, а й їх
меж, використання земель за формами власності і господарювання. Згідно з
“Положенням про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених
пунктів”, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних
ресурсах від 26 серпня 1997 р. метою проведення інвентаризації земель
населених пунктів є створення інформаційної бази для ведення державного
земельного кадастру, регулювання земельних відносин, раціонального
використання і охорони земельних ресурсів, оподаткування [199].
Призначенням інвентаризації є: визначення кількісного складу земель;
отримання даних для виготовлення технічної документації по оформленню
документів, що посвідчують право власності або право користування
земельними ділянками, які були раніше надані юридичним та фізичним
особам; аналіз фактичного використання земельних ресурсів; одержання
достовірної інформації для вирішення питань щодо припинення права
користування земельними ділянками, які використовуються не за цільовим
призначенням, з порушенням земельного законодавства і встановлених вимог
або ж нераціонально; надання інформації для обчислення земельного
податку та орендної плати тощо. Отже, головне призначення цього виду
робіт є створення основи одержання даних для ведення державного
земельного кадастру.

Стаття 35 Закону України “Про землеустрій” також закріпила мету
інвентаризації земель при здійсненні землеустрою: встановлення місця
розташування об’єктів землеустрою, їхніх меж, розмірів, правового
статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються
нераціонально або не за цільовим призначенням, виявлення і консервація
деградованих сільськогосподарських угідь і забруднених земель,
встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для
ведення державного земельного кадастру, здіснення державного контролю за
використанням та охороною земель і прийняття на їх основі відповідних
рішень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Необхідно зазначити, що сьогодні йде обговорення
адміністративно-територіальної реформи, сутність якої полягає у
децентралізації влади, введенні трирівневої моделі територіального
устрою України (базовий рівень – громада, районний – район, місто-район,
регіональний – регіон, АРК, місто-регіон), збираються відповідні
пропозиції. При проведенні такої реформи роль заходів із землеустрою
буде надзвичайно важливою.

3.3. Землеустрій як форма забезпечення обмежувального режиму
використання земель

Відповідно до чинного Земельного кодексу України в порядку землеустрою
встановлюються охоронні, санітарно-захисні, санітарні та інші зони
обмеженого використання. Відповідно до Закону України “Про землеустрій”
відповідними проектами землеустрою визначаються місце розташування і
розміри земельних ділянок, власники земельних ділянок, землекористувачі,
у тому числі орендарі, а також встановлюється режим використання та
охорони таких територій. Порядок розробки таких проектів встановлюється
Кабінетом Міністрів України. Необхідно зазначити, що землекористувачі та
землевласники таких ділянок наділені додатковими обов’язками щодо
утримання таких територій, і, навпаки, характер їх прав щодо цих
територій є обмеженим. Отже, встановлення саме за проектами землеустрою
меж зазначених зон і територій породжує встановлення особливого
правового режиму таких земель.

Слід зазначити, що встановлення відповідних зон обмеженого використання
відбувається на землях різних категорій, деякі зони встановлюються з
метою охорони і захисту певних об’єктів, розташованих на території тієї
чи іншої зони, для забезпечення їх функціонування, інші з метою
запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей
та довкілля, суміжні зони та інші природні об’єкти тощо. Таким чином,
зони обмеженого використання можна класифікувати за низкою підстав:
залежно від категорії земель на яких встановлюються такі зони, залежно
від мети їх встановлення тощо.

Відповідно до Земельного кодексу України охоронні зони створюються
навколо особливо цінних природних об’єктів, об’єктів культурної
спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту
від несприятливих антропогенних впливів; уздовж ліній зв’язку,
електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів для
забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а
також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні зони
та інші природні об’єкти.

Встановлення охоронних зон передбачається, крім ст. 112 Земельного
кодексу й Закону України “Про природно-заповідний фонд” [200], й іншими
нормативно-правовими актами навколо об’єктів, призначених для
гідрометеорологічних спостережень та інших видів гідрометеорологічної
діяльності [201], електричних мереж [202], ліній зв’язку [203],
магістральних трубопроводів [204]. Межі таких зон встановлюються
відповідно до проектів будівництва відповідних суб’єктів, а в разі їх
відсутності – відповідно до затверджених нормативів з врахуванням місце
розташування таких об’єктів, їх призначення, параметрів, конструкції й
ступеня впливу на довкілля; межі таких зон відображаються на
планово-картографічних матеріалах або черговій земельно-кадастровій
карті. До графічних матеріалів додається реєстр режимостворюючих
об’єктів і зон із зазначенням відповідних режимів, а також експлікація
земель, що включені до зони за видами угідь. Встановлення охоронних зон
передбачається й наступними Законами: “Про транспорт” від 10 жовтня 1994
р. [205], “Про електроенергетику” від 16 жовтня 1997 р. [206], “Про
залізничний транспорт” від 4 липня 1996 р. [207], “Про
топографо-геодезичну і картографічну діяльність” від 23 грудня 1998 р.
[208].

Частиною 1 ст. 113 Земельного кодексу передбачається встановлення зон
санітарної охорони навколо об’єктів, де є підземні та відкриті джерела
водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об’єкти
оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної
захищеності. Відповідно до ч. 2 зазначеної статті у межах зон санітарної
охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди
підземним та. відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і
водоочисним спорудам, водоводам, об’єктам оздоровчого призначення,
навколо яких вони створені.

Закон України “Про питну воду та водопостачання” від 10 січня 2002 р.
передбачає, крім встановлення зон санітарної охорони, створення окремих
поясів особливого режиму цих зон [209]. Встановлення меж зон санітарної
охорони джерел та об’єктів централізованого та питного водопостачання
здійснюється у процесі розроблення проекту землеустрою. Встановлення меж
зон санітарної охорони передбачається і Законом України “Про курорти”
[210], і Водним кодексом [211]. і “Порядком визначення розмірів і меж
водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них”,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р.
[212].

Частиною 1 ст. 114 Земельного кодексу, ст. 24 Закону України “‘Про
внесення змін до Закону України “Про охорону атмосферного повітря”
[213], ст. 19 Закону “Про електроенергетику”, п. З “Правил охорони
електричних мереж” передбачається встановлення санітарно-захисних зон.

Зазначені зони створюються навколо об’єктів, які є джерелами виділення
шкідливих речовин, запахів, підвищення рівнів шуму, вібрації,
ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих
випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об’єктів від територій
житлової забудови. У межах таких зон забороняється будівництво житлових
об’єктів, об’єктів соціальної інфраструктури та інших об’єктів,
пов’язаних з постійним перебуванням людей.

Статею 115 Земельного кодексу України передбачається створення зон
особливого режиму використання земель. Відповідно до Земельного кодексу
України зони особливого режиму використання земель створюються навколо
військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань,
утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення
функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та
іншого військовогго майна, охорони державного кордону ‘України, а також
захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу
аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих
об’єктах.

Згідно з Законом України “Про державний кордон України” від 4 листопада
1991 р. з метою забезпечення на державному кордоні України належного
порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а
також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони [214].

Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону
України на його сухопутних ділянках або вздовж прикордонних річок, озер
та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що
визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 р. “Про
прикордонний режим” прикордонна смуга представляє собою ділянку
місцевості, яка встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону
на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер
та інших водойм у межах територій селищних і сільських рад, прилеглих до
державного кордону, але не може бути меншою від ширини смуги місцевості,
що знаходиться в межах від лінії державного кордону до лінії
прикордонних інженерних споруджень [215].

Відповідно до ч. З ст. З Закону України “Про використання земель
оборони” від 27 листопада 2003 р. навколо військових об’єктів можуть
створюватися зони з особливим режимом використання земель з метою
функціонування військових частин та об’єктів, збереження озброєння,
військової техніки, іншого військового майна, охорони державного кордону
України, захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу
аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих
об’єктах. Розмір та правовий режим таких зон встановлюється відповідно
до Закону [216].

Захисні зони можуть встановлюватися як у межах земель, наданих для
потреб оборони, так і за їх межами, тобто на суміжних земельних
ділянках, у зв’язку з чим розрізняють внутрішні і зовнішні захисні зони.

Частина 1 ст. 60 Земельного кодексу у межах водоохоронних зон передбачає
виділення земельних ділянок під прибережні захисні смуги вздовж річок,
морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони
поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження
їх водності. Проект землеустрою щодо розташування водоохоронних зон та
прибережних захисних смуг складається в декілька стадій: підготовчі
роботи; розробка проектних рішень щодо встановлення меж таких територій
з рекомендаціями щодо використання та охорони земель в їх межах;
оформлення, погодження та затвердження проектної документації.
Відповідно до ч. З ст. 60 Земельного кодексу розмір та межі прибережної
захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів
встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів – з
урахуванням містобудівної документації.

Відповідно до ст. 63 Земельного кодексу для забезпечення експлуатації та
захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і
осушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і
гребель на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з
особливим режимом використання, розміри та режим використання яких
визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і
затверджуються водокористувачами за погодженням зі спеціально
уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології і природних
ресурсів та водного господарства.

Згідно зі ст. 64 Земельного кодексу на судноплавних водних шляхах за
межами населених пунктів для проведення робіт, пов’язаних з
судноплавством, встановлюються берегові смуги водних шляхів. Розміри цих
смуг визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і
затверджуються в установленому порядку. У земельному законодавстві
відсутнє положення про конкретні розміри земельних ділянок берегових
смуг водних шляхів. Проекти землеустрою, які визначають такі розміри,
розробляються і затверджуються Міністерством транспорту України за
погодженням з відповідними органами охорони навколишнього природного
середовища, водного господарства і земельних ресурсів. “Порядок
складання паспортів річок і Порядок встановлення берегових смуг водних
шляхів та користування ними” затверджено постановою Кабінету Міністрів
України від 14 квітня 1997 р. № 347

[217].

У сучасних умовах новелою земельних відносин постало встановлення в
порядку землеустрою охоронних зон навколо історико-культурних
заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних
ансамблів і комплексів з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або
може вплинути на додержання режиму використання цих земель. Відповідно
до Закону України “Про землеустрій” розробка проектів землеустрою щодо
земель історико-культурного призначення, як і земель природоохоронного,
оздоровчого та рекреаційного призначення є складовою землеустрою на
загальнодержавному та регіональному рівнях. Правовий режим земель
історико-культурного призначення визначається Земельним кодексом,
Законом України від 16 червня 1992 р. “Про природно-заповідний фонд”,
Законом України від 8 червня 2000 р. “Про охорону культурної спадщини”
[218].

З метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам’яток,
комплексів (ансамблів) навколо них встановлюються зони охорони пам’яток:
охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту,
зони охоронюваного археологічного культурного шару [218]. Межі та режим
використання земель, зайнятих зонами охорони пам’яток, визначаються
відповідною науково-проектною документацією та затверджуються
центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної
спадщини. Порядок визначення меж зон охорони пам’яток встановлюється
центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної
спадщини. Межі земель та режими використання історичних ареалів
населених місць, обмеження господарської діяльності на їх території
визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України [219],
відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується
центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини
або уповноваженими ним органами охорони культзрної спадщини. Необхідно
зазначити, що межі історичних ареалів слід проводити уздовж
розпланувальних і природних рубежів, що відокремлюють історичний ареал
від решти міських територій, і визначати історико-архітектурним опорним
планом населеного місця [219].

3.4. Землеустрій щодо організації та встановлення меж

територій природно-заповідного фонду, іншого

природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення

У попередньому підрозділі детально розглядаються питання встановлення
охоронних зон на землях природно-заповідного фонду, промисловості,
транспорту, зв’язку, енергетичної системи, історико-культурного
призначення, зон санітарної охорони, водоохоронних зон на землях водного
фонду, зон особливого режиму використання земель тощо, тобто землеустрою
спеціального призначення.

Однак у зв’язку з тим, що в умовах реформування земельних відносин при
здійсненні заходів із землеустрою знаходить прояв його екологічний
аспект, необхідно зупинитися на особливостях порядку розроблення
відповідних проектів землеустрою щодо організації та встановлення меж
територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення з метою
збереження відповідних територій та об’єктів (землеустрою спеціального
призначення).

Указом Президента України “Про заходи щодо подальшого розвитку
природно-заповідної справи в Україні” від 23 травня 2005 р. розвиток
природно-заповідної справи в Україні було визнано одним з найважливіших
пріоритетів довгострокової політики України [220]. Зазначеним
нормативно-правовим актом Кабінету Міністрів України доручено внести у
тримісячний строк проект державної програми розвитку природно-заповідної
справи в Україні до 2020 р., в якому передбачити розширення мережі
територій природно-заповідного фонду, прискорення формування на їх
основі національної екологічної мережі; забезпечити протягом 2005 – 2006
pp. установлення в натурі (на місцевості) меж територій та об’єктів
природно-заповідного фонду України, оформлення їх відповідними знаками
та інформаційними матеріалами, нанесення меж на відповідні
планово-картографічні матеріали, а також виготовлення та видачу
природним та біосферним заповідникам, національним природним паркам,
ботанічним садам, дендрологічним та зоологічним паркам документів, що
посвідчують право власності на земельні ділянки.

Відповідно до “Порядку розроблення відповідних проектів землеустрою з
організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду,
іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення”, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 25 серпня 2004 р.. розроблення відповідних
проектів відбувається в декілька стадій. На розвиток зазначеної
постанови Наказом Міністерства охорони навколишнього природного
середовища 6 липня 2005 р. було затверджено “Положення про Проект
організації території природного заповідника та охорони його природних
комплексів” [221]. яке деталізує вищезазначену постанову стосовно
особливостей розробки відповідних проектів щодо організації території
природних заповідників.

Першою стадією є замовлення відповідного проекту, який розробляється на
підставі рішення сільської, селищної, міської, обласної, районної,
Київської або Севастопольської міської держадміністрації, до повноважень
якої належить надання у користування або передача у власність земельних
ділянок; договору, укладеного між землевласником, землекористувачем та
розробником проекту землеустрою; судового рішення.

Розробником проекту землеустрою в цьому випадку може бути фізична або
юридична особа, яка має ліцензію на проведення робіт із землеустрою
відповідно до закону. Замовником проекту може бути сільська, селищна,
міська, обласна, районна, Київська або Севастопольська міська
держадміністрація, землевласник або землекористувач, інша особа
відповідно до закону. У разі прийняття судового рішення щодо розроблення
проекту землеустрою його замовником є фізична або юридична особа, на
користь якої прийнято рішення. Розроблення проекту землеустрою
здійснюється відповідно до завдання, затвердженого замовником, яке є
невід’ємною частиною договору про розроблення проекту землеустрою. До
договору, який складається відповідно до типового договору, що
затверджується Кабінетом Міністрів України, замовником додається вихідна
документація, необхідна для розроблення проекту

Наступною стадією є проведення відповідних підготовчих робіт, що
включають: вивчення та аналіз обґрунтування необхідності створення
або оголошення територій природнозаповідного фонду, іншого
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення; планово-картографічних матеріалів з визначенням обсягів
польових та камеральних робіт з їх оновлення, земельно-облікової
документації, матеріалів відведення земель в межах відповідної території
природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення; містобудівної
документації; проектної документації з питань охорони навколишнього
природного середовища, збереження об’єктів культурної спадщини; іншої
документаці, необхідної для розроблення проекту землеустрою; визначення
режиму території, у тому числі охоронних зобов’язань та обмежень на
використання земельної ділянки.

Після проведення підготовчих робіт відбувається складання проекту
землеустрою, у якому визначається функціональна організація відповідної
території природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; місце
розташування і розміри земельних ділянок, їх власники і користувачі, у
тому числі орендарі; режим використання та охорони території
природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного, оздоровчого
(округи і зони санітарної (гірничо-санітарні) охорони), рекреаційного та
історико-культурного (охоронні зони) призначення; межі земельних
ділянок, включених до складу природно-заповідного фонду, іншого
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення, щодо використання яких встановлено обмеження (обтяження), у
розрізі землевласників і землекористувачів; розмір охоронної зони.

Наступною стадією є його погодження з власниками і користувачами
суміжних земельних ділянок, а також земельних ділянок, які включаються
до території природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення без їх
вилучення, органом земельних ресурсів, природооохоронним органом,
санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування і архітектури
та охорони культурної спадщини.

Необхідно зазначити, що проект землеустрою з організації та встановлення
меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення
складається з: завдання на виконання робіт; пояснювальної записки, в
якій зазначається коротка характеристика території, режим використання
земель у межах території природно-заповідного фонду, іншого
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення, в тому числі земельних ділянок, щодо використання яких
встановлено обмеження (обтяження), погодження меж із власниками і
користувачами суміжних земельних ділянок, короткий опис виконаних робіт,
склад земель за угіддями, власниками і корисувачами земельних ділянок;
графічних матеріалів, якими є план території у маштабі, який дає змогу
відобразити усі елементи проекту – зовнішню межу, номери межових знаків,
міри ліній, назви власників і користувачів суміжних земельних ділянок,
межі та площі земель, які включаються до території без їх вилучення;
креслення перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) та
межі земельних ділянок, щодо використання яких встановлено обмеження
(обтяження); матеріалів погодження та затвердження проекту, які
складаються з акту польового обстеження і погодження меж, висновків про
погодження проекту, рішення про затвердження проекту землеустрою та
встановлення обмежень (обтяжень) щодо використання земельних ділянок.

Нарешті, погоджений проект землеустрою підлягає державній експертизі
відповідно до законодавства. У випадку одержання позитивного висновку
державної експертизи проект землеустрою розглядається та затверджується
сільською, селищною, міською, обласною, районною, Київською або
Севастопольською міською держадміністрацією чи в установленому порядку
подається іншим органам, до повноважень яких належить надання у
користування або передача у власність земельних ділянок.

РОЗДІЛ 4

ЗЕМЛЕУСТРІЙ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ЗЕМЕЛЬНОЇ

РЕФОРМИ

4.1. Землеустрій як правова форма розмежування земель державної та
комунальної власності

Однією з найбільш гострих сучасних проблем, які вирішуються в ході
земельної реформи, є формування комунальної власності на землю в
результаті розмежування земель державної й комунальної власності.
Розмежування земель державної та комунальної власності представляє собою
здійснення певних організаційно-правових заходів щодо розподілу земель
державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а
також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж
земельних ділянок державної та комунальної власності.

Згідно з “Основними напрямами земельної реформи в Україні на 2001-2005
роки” розмежування земель державної і комунальної власності – це один з
важливих напрямів реалізації земельної реформи в Україні. Становлення
комунальної власності на землю відбувається в досить складних умовах,
при наявності деяких неузгодженостей у правовому полі. Відсутність
протягом досить тривалого періоду часу Закону України “Про розмежування
земель державної та комунальної власності” породило низку проблем щодо
використання та володіння такими землями. “Тимчасовий порядок
розмежування земель права державної і комунальної власності”,
затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р.
[222], не вирішував всіх питань, які виникають у зазначеній сфері. Таке
становище спричинило протистояння передовсім у відносинах між місцевими
органами державного управління та органами місцевого самоврядування.

Аналіз земельного законодавства свідчить, що проекти формування земель
комунальної власності територіальних громад і проекти розмежування
земель державної та комунальної власності в населених пунктах є
специфічною формою землеустрою на місцевому рівні.

Проблема щодо розмежування земель потребує свого негайного вирішення. У
зв’язку з цим розмежування земель на землі державної и комунальної
власності з використанням землеустрою викликає теоретичний інтерес та
набуває практичної значущості.

Трансформація земельно-правових відносин, зокрема відносин власності на
землю, викликає значний інтерес у науковців. Розробка проблеми теорії та
практики становлення комунальної власності на землю, її розмежування із
землями державної власності займає досить вагоме місце [223; 224; 164;
225; 226; 227; 228].

Дослідження землеустрою як правової форми розмежування земель потребує
окремої уваги, оскільки при здійсненні розмежування земель державної і
комунальної власності йому відводиться вирішальна роль.

Термін “комунальна власність на землю” вперше уявився у Конституційному
договорі між Верховною Радою і Президентом України “Про основні начала
організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України” [229]. При
цьому зазначена форма власності розглядалася як самостійна форма
власності поряд з державною, колективною і приватною. Чинна Конституція
України закріпила положення про перебування землі й у власності
територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах (ст. 142).
Таким чином, на відміну від попереднього законодавства, первинними
суб’єктами комунальної власності було визнано не
адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних,
міських, селищних і сільських рад, а відповідні територіальні громади:
населення сіл, селищ, міст, районів у містах. На районному та обласному
рівні передбачається функціонування об’єктів (у тому: рахунку й землі)
спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що
перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальна громада у Законі України “Про місцеве самоврядування в
Україні” від 21 травня 1997 р. визначається як жителі, об’єднані
постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними
адміністратвно-територіальними одниницями, або добровільне об’єднання
жителів кількох сіл. що мають єдиний адміністративний центр [230].
Зазначене свідчить, що комунальна власність є різновидом публічної
власності, яка не належить державі. Ряд дослідників вважають її
різновидом державної форми власності на землю тому, що від імені
територіальної громади нею розпоряджається орган місцевого
самоврядування [224, с.9]. До речі, думки науковців щодо сутності цієї
форми власності на землю досить відрізняються. Уявляється, що в цьому
питанні слід підтримати точку зору В.І. Андрейцева, який вважає право
комунальної власності на землю самостійною формою власності поряд з
державною і приватною [231. с.27].

Конституційні положення щодо комунальної власності конкретизує Закон
України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 p.,
який дає загальне визначення комунальної власності, під якою розуміється
право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно
користуватися й розпоряджатися на свій розсуд та у своїх інтересах
майном, що належить їй як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування. Нарешті у зв’язку із введенням у дію чинного Земельного
кодексу України, який закріпив на законодавчому рівні комунальну
власність на землю, ця форма власності була легалізована.

Відомо, що до введення в дію Земельного кодексу більшість державних,
комунальних та інших підприємств не мали державних актів на право
користування земельними ділянками, а їх межі не завжди були визначені чи
зафіксовані в натурі. Прийняття ж Земельного кодексу змінило власника
певних земель. Фактично ж земель комунальної власності, відмежованих від
інших земель, поки що не існує. Необхідно додати, що Земельний кодекс
вживає наступні поняття: передача земель з державної власності у
‘комунальну власність (ст.83) та розмежування земель державної та
комунальної власності (розділ IX “Прикінцеві положення”, розділ X
“Перехідні положення”). Очевидним є те, що передача земель з державної
форми власності на землю до комунальної можлива лише після проведення
розмежування таких земель на землі держави і територіальних громад.

Відповідно до Земельного кодексу землі, які належать на праві власності
територіальним громадам сіл, селищ, міст, відносяться до комунальної
власності. У комунальній власності перебувають усі землі в межах
населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також
земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної
власності (ст. 83 Земельного кодексу). Зазначена стаття визначає окремі
категорії земель, які належать до земель комунальної власності і не
можуть передаватись

у приватну власність. За своїм правовим статусом, вказані землі
виконують переважно суспільні функції на користь жителів конкретного
населеного пункту. Вони використовуються для формування належних умов
життя мешканців, діяльності органів місцевого самоврядування або
належать до земель, що виконують особливу функцію, наприклад,
екологічну, історико-культурну тощо. У зв’язку з цим, не можна не
погодитись з думкою О.Г. Бондара, що саме споріднена сутність державної
і комунальної власності щодо задоволення насамперед державних і
суспільних інтересів ускладнює вироблення чітких критеріїв розподілу
землі [223, С.80]’.

П.Ф. Кулинич справедливо розглядає зазначені форми власності на землю як
публічну власність [164, с 93 – 94]. Зближує ці форми власності ще й та
обставина, що первісне формування комунальної власності на землю
безпосередньо залежить від державної власності на землю. Цікаво
підкреслити, що в Російській Федерації проблема публічної земельної
власності. яка досліджується у працях ряду вчених, також набула суттєвої
актуальності [232; 233; 234; 235; 236; 237]. Точкам зору щодо цієї
проблеми властивий спірний характер. Так, деякі вчені вважають, що
державна власність на землю вже розмежована, а муніципальна -вже
сформована, [238, с.168 – 170; 143, с.12]. Інші наголошують на
необхідності розмежування державної власності на землю [239, с.40;| 240,
с.70 – 85]. Представники ще одного напрямку вважають доцільним
застерегти від розмежування державної власності на землю [241]. Так,
О.О. Забелишенський наголошує на тому, що проблема полягає не у
розмежуванні державної власності на землю, а у виробленні механізму
сумісного вирішення питань володіння, використання, розпорядження та
управління природними ресурсами

[241,с.86-87].

Чинний Земельний кодекс України містить низку базових положень щодо
формування комунальної власності на землю, по-перше, він виходить з
того, що розмежування державної й комунальної власності на землю повинно
здійснюватися на рівні Закону, крім того, існують й інші базові
положення: чітке закріплення переліку видів землі, які не можуть при
розмежуванні передаватися з державної до комунальної власності; рішення
про розмежування земель у межах населених пунктів приймають

і,

сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої
влади, а за межами населених пунктів – органи виконавчої влади за
погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування; закріплено
повноваження Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної
Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських
державних адміністрацій щодо визначення меж земельних ділянок органів
державної влади, державних органів освіти; джерела фінансування витрат,
пов’язаних з розмежуванням земель. Прийняття 1 серпня 2002 р. постанови
Кабінету Міністрів України “Про затвердження Тимчасового порядку
розмежування земель права державної і комунальної власності” було
вимушеним кроком на період до прийняття відповідного Закону “Про
розмежування земель державної та комунальної власносності”. Аналіз
Тимчасового порядку свідчить, що його зміст не враховував принципові
вимоги Земельного кодексу. Зокрема, підпунктами “є”-“з” пункту 4 цим
нормативно-правовим актом було збільшено перелік земель, які у процесі
розмежування залишаються у державній власності та можуть бути передані у
комунальну власність виключно за рішенням Кабінету Міністрів України. Це
фактично свідчить про суттєве звуження права територіальних громад,
надані Земельним кодексом, на цю обставину звертають увагу практичні
працівники [226, с.З]. Замість рад, яким було доручено приймати рішення
про розмежування земель у межах населених пунктів, ці функції з
невідомих причин було передано Кабінету Міністрів України у містах
Києві, Севастополі, містах обласного значення та Раді Міністрів
Автономної Республіки Крим, і обласним державним адміністраціям – в
інших випадках.

Всупереч ст. 185 Земельного кодексу, яка відносила вчинення дій у сфері
землеустрою до функцій державних та інших землевпорядних організацій,
зазначений нормативний акт поклав проведення заходів щодо розмежування
земель на державні органи земельних ресурсів. Він, зокрема, доручив
Державному комітету України по земельних ресурсах визначити порядок
здійснення цих робіт. Таким чином, органи місцевого самоврядування були
фактично відсторонені від функцій щодо розпорядження землею у межах
населених пунктів.

Згідно зі ст. 49 Закону України “Про землеустрій” проекти землеустрою
щодо формування земель комунальної власності і розмежування таких земель
із землями комунальної власності визначають місце розташування і розміри
земельних ділянок, що знаходяться в державній власності, власності
територіальної громади, юридичних та фізичних осіб за категоріями
земель; правове, організаційне і фінансове забезпечення, строки
реалізації та економічну, соціальну й екологічну ефективність
розмежування земель державної та комунальної власності.

Прийняття 5 лютого 2004 року Закону України “Про розмежування земель
державної та комунальної власності” [242] повинно сприяти вирішенню
вищеперерахованих проблем. Зазначеним нормативно-правовим актом
визначено порядок розмежування земель державної та комунальної
власності, який складається з наступних дій: укладення угоди між
замовниками (органами місцевого самоврядування, органами виконавчої
влади) та розробниками (державними або комунальними землевпорядними
організаціями) щодо розроблення проектів розмежування земель;
розроблення проектів розмежування земель, які повинні містити аналіз
існуючого розподілу та використання земель, обґрунтування розмежування
земель за формами власності, креслення меж категорій земель і земельних
ділянок за формами власності; погодження та затвердження проектів з
органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
встановлення в натурі (на місцевості) меж земель державної та
комунальної власності; посвідчення меж земель державними актами України.

Слід зазначити, що відповідні проекти доцільно було б погоджувати й з
органами земельних ресурсів, що сприяло б раціональному використанню та
збереженню землі як природного ресурсу. Необхідно додати, що значну роль
при розмежуванні земель, обґрунтованому встановленню меж буде
відігравати проведення інвентаризації земель, завдяки якій буде
встановлено правовий статус земель, що підлягають розмежуванню,
виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально
або не за цільовим призначенням, деградованих і забруднених земель.

Сутність проекту землеустрою щодо розмежування земель державної та
комунальної власності, виходячи з положень Законів “Про землеустрій” та
“Про розмежування земель державної та комунальної власності”, буде
полягати у правильному визначенні місця розташування та розмірів
земельних ділянок, які залишаються в державній власності й земельних
ділянок, які відійдуть до комунальної власності. Крім того, в проекті
повинні міститись відомості щодо земельних ділянок, які знаходяться у
власності юридичних та фізичних осіб за категоріями земель, правовому,
організаційному й фінансовому забезпеченні, строках реалізації та
економічній, соціальній й екологічній ефективності розмежування земель
державної та комунальної власності.

Відповідно до Закону України “Про розмежування земель державної та
комунальної власності” особливо складні проекти можуть розроблятися у
два етапи: концептуальні основи розмежування земель державної та
комунальної власності та проект розмежування таких земель; при
віднесенні ж лише частини земельної ділянки до земель відповідної форми
власності встановленню її меж у натурі передуватиме її поділ на
кадастрових планах (ст.ст. 11, 12). У випадках, коли в межах певних
територій будуть земельні ділянки лише державної або комунальної
власності процес розмежування повинен бути спрощеним [243, с 12].
Графічна частина проекту розмежування земель повинна містити межі
масивів земель державної і комунальної власності або ж межі групи
земельних ділянок однієї форми власності, що створюють єдиний масив;
окремі ділянки земель однієї власності, що розташовані серед земель
іншої власності, безумовно повинні б}ти ‘відображені належним чином
[243, с 12]. Уявляється доцільним, у процесі розмежування земель
уточнити межі земель приватної власності, чітко визначити співвідношення
меж таких земель із межами земель державної та комунальної власності.

Передбачає Закон і фінансування робіт, пов’язаних з розмежуванням
земель, проте не зазначає за рахунок коштів яких саме бюджетів 65’дуть
здійснюватися зазначені дії. Уявляється доцільним, що витрати, пов’язані
з розмежуванням земель в межах населених пунктів, здійснюються за
рахунок коштів місцевих бюджетів, за межами населених пунктів – за
рахунок коштів Державного бюджету України. Слід додати, що розробка
проектів розмежування земель державної та комунальної власності є новим
видом робіт, обсяг яких надзвичайно великий (кількість проектів
перевищить по країні ЗО тис), а якість науково-технічної продукції, її
повнота повинна відповідати найвищим вимогам переважно на конкурсній
основі, проте кількість організацій, які можуть бути допущені до участі
у тендері, є досить обмеженою. За даними Державного комітету України по
земельних ресурсах, на виконання робіт із розмежування земель державної
та комунальної власності завдяки вжитим заходам місцевих органів
земельних ресурсів у 2003 році місцевими радами виділено 1,9 млн. грн.
(8,1 % запланованих коштів). Підготовлено планово-картографічний
матеріал на земельні дялянки у межах населених пунктів загальною площею
1267,4 тис. га і за межами населених пунктів загальною площею понад 8274
тис. га. На планово-картографічному матеріалі визначено межі земельних
ділянок державної та комунальної власності на площі 702 тис. га.
Підготовлено земельно-кадастрову документацію з розмежування земель
державної та комунальної власності по 360 адміністративно-територіальних
одиницях, затверджено переліки земельних ділянок державної та
комунальної власності на площі 1850 тис. га, у тому числі в межах
населених пунктів на площі 7,3 тис. га [244, с.3|

Питання формування земель комунальної власності, їх розмежування із
землями державної власності набуває сьогодні особливої значущості та
актуальності і пов’язане з необхідністю вдосконалення у майбутньому
правової бази діяльності органів місцевого самоврядування щодо земельних
відносин, зокрема, внесенням змін у найближчий час до Закону України
“Про місцеве самоврядування в Україні”.

У зв’язку з цим у майбутньому постане питання про припинення дії
відповідної норми Земельного кодексу щодо розпорядження землями
державної й комунальної власності до проведення їх розмежування.
Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу до
розмежування земель зазначених форм власності землями населених пунктів
розпоряджаються відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами
населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Після проведення
розмежування земель державної та комунальної власності розпорядження
землями державної власності будуть здійснювати згідно з Земельним
кодексом органи виконавчої влади, а землями комунальної власності –
органи місцевого самоврядування. Нагальною залишається й проблема
затвердження форми державного акту на право комунальної власності на
землю.

4.2. Землеустрій – складова механізму приватизації земель

Приватизація є ринковим правовим інструментом і пов’язана з переходом
від планової економічної системи до ринкових засад господарювання, та є
засобом набуття права власності, який полягає у передачі об’єктів права
державної, комунальної або колективної власності у приватну власність.

Приватизація земель в Україні як складова земельної реформи розпочалася
у зв’язку з прийняттям Земельного кодексу України від 13 березня 1992
p., яким громадянам України було надано право на отримання земельної
ділянки у власність з метою ведення селянського (фермерського)
господарства; особистого підсобного господарства; будівництва і
обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва,
дачного і гаражного будівництва тощо (ст. 17). Декретом Кабінету
Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок” від 26 грудня
1992 р. сільським, селищним і міським Радам було доручено забезпечити
передачу громадянам України у приватну власність земельних ділянок,
наданих ім для особистого підсобного господарства, будівництва і
обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва,
дачного і гаражного будівництва, у межах норм, 5’становлених Земельним
кодексом України [245]. Таким чином з цього часу у процес приватизації
бу.ло включено як землі сільськогосподарського призначення, так й інші
землі, що в майбутньому було врегульовано низкою нормативно-правових
актів [108; 165; 170; 246-251].

Земельним законодавством України передбачено здійснення приватизації
земель як безоплатно, так і за плату. Згідно зі ст.ст. 116, 121
Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну
приватизацію земельних ділянок (які перебувають у їх користуванні;
надаються у власність внаслідок приватизації державних і комунальних
сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержувати
земельні ділянки із земель державної і комунальної власності в межах
норм безоплатної приватизації) в певних розмірах залежно від виду їх
цільового призначення. Платна ж приватизація земельних ділянок
здійснюється у випадку приватизації земельної ділянки тотожного
цільового призначенння вже безоплатно приватизованої земельної ділянки;
при бажанні громадянина приватизувати належну йому на праві користування
земельну ділянку більшого розміру, ніж той. який. Законом дозволено
приватизувати безоплатно: при бажанні приватизувати земельну ділянку
іншого цільового призначення, ніж перераховані у ст. 121 Земельного
кодексу, на якій розташований об’єкт нерухомого майна, що належить на
праві власності громадянину; право на платну приватизацію також мають
вітчизняні та іноземні юридичні особи, які є власниками будівель, споруд
та інших об’єктів нерухомого майна, розташованих на земельній ділянці.

Аналіз чинного земельного законодавства дозволяє дійти висновку, що для
отримання земельної ділянки у власність є необхідним виготовлення
технічної документації на перенесення на місцевість меж земельної
ділянки, відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Отже,
відсутність проведення зазначених заходів із землеустрою свідчить про
незаконність отримання у власність певної земельної ділянки. Закон
України “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних
ділянок власникам земельних часток (паїв)” від 5 червня 2003 р. та
постанова Кабінету Міністрів України “Про організацію робіт та методику
розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)” від
4 лютого 2004 р. підкреслюють значення документації із землеустрою щодо
організації території земельних часток (паїв).

Приватизації різних категорій земель властива своя специфіка, однак саме
ст. 118 Земельного кодексу регулює процедуру безоплатної приватизації
земель громадянами щодо усіх категорій земель. Аналізуючи зазначену
правову норму, можна зробити висновок, що заходи із землеустрою, а саме
розробка проекту відведення земельної ділянки, є невід’ємною складовою
приватизації земель. Необхідно додати, що і при наданні земельної
ділянки в оренду громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового
призначення та із земель запасу під забудову є обов’язковою розробка
проекту відведення земельної ділянки та перенесення його в натуру.

Процедура приватизації земельної ділянки складається з декількох етапів:
звернення із заявою зацікавлених у приватизації земельних ділянок осіб
до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної
адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням
земельної ділянки; розгляд заяви зазначеними компетентними органами, а
при передачі земельної ділянки фермерському господарству – також
висновків конкурсної комісії; надання в разі згоди дозволу на розробку
проекту відведення земельної ділянки: розроблення відповідного проекту
за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи
(ліцензії) на виконання цих видів робіт; погодження проекту відведення
земельної ділянки з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і
санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подання його
на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу
місцевого самоврядування; розгляд проекту відведення районною. Київською
чи Севастопольською міською державною адміністрацією або сільською,
селищною, міською радою у місячний строк та прийняття рішення про
передачу земельної ділянки у власність.

Відповідно до Земельного кодексу України підготовка проекту відведення
земельної ділянки здійснюється організаціями, які мають відповідні
дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт за замовленнням, а отже,
за рахунок громадян, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Погодження проекту відведення земельної ділянки є важливою стадією
підготовки такого проекту, яке полягає не у виконанні формальних вимог
закону, а має суттєве значення для розробки проекту та здійснення
землеустрою [252, с.ЗІО]. Аналіз цієї стадії приватизації дозволяє дійти
висновку, що без дотримання зазначеного правового положення не може бути
розглянуто проект відведення земельної ділянки.

Розгляд проекту, відведення земельної ділянки за розробленим проектом
землеустрою та прийняття рішення про передачу земельної ділянки у
власність є окремою стадією землевпорядного процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Про екологічну мережу: Закон України від 24 червня 2004 року № 1864-ГУ
// Офіційний вісник України. – 2004. – № 29. – Ст. 1950.

Будзилович І.С. Землеустрій в Україні: еволюція його змісту в сучасних
умовах // Землевпорядкування. – 2001. – № 1. – С 32 -35.

Юридична енциклопедія: В 6-ти т. / Вид-во “Українська енциклопедія імені
М.П. Бажана” – К., 2001. – Т. 3: К – М. -792 с.

Волков Н.Т. Законы 9 ноября 1906 – 14 июня 1910. – М.: Тип. П.П.
Рябушинскаго, 1910. – 178 с.

История земельных отношений и землеустройства: Учебник для вузов / Под
ред. А.А. Варламова. – М.: Колос, 2000. – 336 с.

Громов Н.А. Закон о землеустройстве 29.05.11. – Спб.: Юрид. кн. маг.
Н.К. Мартынова, 1912. – 343 с.

Хауке О.А. Очерки землеустроительного права. Вып. 1. – М.:
Типо-Літографія “Ю. Венеръ преемн. О. Фалкъ”, 1914. – 56 с.

Мартынов Б.С. Понятие землеустройства. – Л.: Тип. Мин. земледелия,
1917.-291 с.

Огановский М.Т. Индивидуализация землевладения в России и ее
последствия. – М.: Лига аграрных реформ, 1917. – 296 с.

Мозжухин И.В. Землеустройство в Богородицком уезде Тульской губернии. –
М.: Типо-Литографія Русскаго Товарищества Печатнаго и издательскаго
дела, 1917. – 256 с.

О социализации земли: Декрет СНК РСФСР от 9 февраля 1918 года // СУ
РСФСР. – 1918. – № 25. – Ст. 346.

Положение о социалистическом землеустройстве и о мерах по переходу к
социалистическому земледелию: Утверждено постановлением ВЦИК от 14
февраля 1919 года // СУ РСФСР. -1919. -№4. -Ст. 43.

Земельний кодекс УСРР від 16 жовтня 1922 року // ЗУ УСРР. –

1922.-№51.-Ст. 750.

Сулин М.А. Основы землеустройства: Учеб. пособие. – Спб.:

Лань, 2002. – 128 с.

Рудин Н.П. Новое землеустройство. – М.: Нов. деревня, 1922. -143 с.

Кавелин СП. Земельное право и земельный процесс. -Воронеж: Б. и., 1925.
-369 с.

Сазонов К.Н. Землеустроительное проектирование. – М.: Рабочее изд-во
“Прибой”, 1930. – 387 с.

Общие начала землепользования и землеустройства от 15 декабря 1928 года
// СЗ СССР. – 1928. – № 69. – Ст. 642.

Про скасування земельних громад у районах суцільної колективізації, а
також у селах, де більшість бідняцько-середняцького складу населення
охоплено виробничою сільськогосподарської кооперацією: Постанова ВУЦВК,
РНК УСРР від 25 лютого 1930 року // 33 УРСР. – 1930. – № 6. – Ст. 63.

20 Про заборону оренди землі і використання найманої праці в
індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної
колективізації Постанова ВУЦВК, РНК УСРР від 1 лютого 1930 року // 33
УРСР. -№11. – Ст. 108.

О мерах охраны общественных земель колхозов от разбазаривания:
Постановление ЦК ВКП(б), СНК СССР от 27 мая 1939 года // СП СССР. –
1939. – № 34. – Ст. 235.

Удачин С.А. Вопросы теории землеустройства. – М.: Сельхозгиз, 1955. –
162 с.

Основы земельного законодательства Союза СССР и союзных республик от 13
декабря 1968 года // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1968. -№ 51. –
Ст. 485.

Основные положения землеустройства от 28 мая 1968 года. -М: Колос,
1968.-12 с.

Земельний кодекс УРСР від З червня 1970 року // Відомості

Верховної Ради УРСР. – 1970. – № 29. – Ст. 205.

Перший П.М. Нариси аграрних проблем соціалізму. – К.: Наукова думка,
1973. – 339 с

Основы законодательства Союза ССР и союзных республик о земле от 28
февраля 1990 года // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1990. – № 10. Л
Ст. 129.

Земельний кодекс УРСР від 18 грудня 1990 року // Відомості Верховної
Ради УРСР. – 1991.-№ 10. – Ст. 98.

Про земельну реформу: Постанова Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990
року № 563-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. -№ 10. -Ст.
100.

Земельний кодекс України від 13 березня 1992 року № 562-ХІІ // Відомості
Верховної Ради України. – 1992. – № 25. – Ст. 355.

Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 1389-XIV // Офіційний
вісник України. – 2001. – № 46. – Ст. 2038.

Про землеустрій: Закон України від 22 травня 2003 року № 858-IV //
Офіційний вісник України. – 2003. – № 25. – Ст. 1778.

Войтенко С.П., Володін М.О. Вітчизняні механізми територіального
формування і планування землекористування через призму підготовки
фахівців // Землевпорядкування. –

2001.-№ 1.-С 31-35.

Володін М.О. Землеустрій і землевпорядкування – як базис і функціональна
надбудова // Землевпорядний вісник. – 2001. -№2.-С 13-16.

Войтенко С.П., Володін М.О. Аналіз витоків землеустрою і чинники
формування сучасного землевпорядкування //

то Матеріали міжн.-практ. конф. “Землевпорядна наука, виробництво і
освіта XXI століття”. – К.: Ін—т землеустрою УААН, 2001.- С 87-92.

Добряк Д.С. Проблеми сучасного землеустрою в Україні //
Землевпорядкування. – 2002. – № 2. – С 22-31.

Горлачук В.В. Розвиток землекористування в Україні. – К.: Довіра,
1999.-254 с.

38. Горлачук В. В. Методологічні проблеми сучасного

землевпорядкування // Землевпорядкування. – 2001. – № 2. – С.

20 – 24.

39. Казьмір П.Г., Флекей З.П., Мицай А.А. Чи потрібна

модифікація понятійно-термінологічного апарату в

землевпорядкуванні ? // Землевпорядкування. – 2002. – № 2. –

С 41-46.

40. Рациональное использование земель и развитие форм их

. . устройства в западных районах Украинской СССР. – Львов:

Львов, с.-х. ин-т, 1971. – 125 с. 41.. Третяк A.M.. Возняк
Р.Л., Гнаткович Д.І. Схема землевпорядкування – основа
організації використання.

території населених пунктів // Землевпорядний вісник. – 2000. -№2.-С.
9-12.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Голов, ред. В.Т.
Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001. – 1440 с.

Петрушенко М. Подбай про землю – і вона віддячить // Урядовий кур’єр. –
2003. – 23 липня. – С. 13.

Новаковський Л.Я., Третяк A.M. Основні положення концепції розвитку
земельної реформи в Україні. – К.: Ін-т землеустрою УААН, 2000. – 96 с.

Про державну експертизу землевпорядної документації: Закон України від
17 червня 2004 року № 1862-IV // Урядовий кур’єр. – 2004. – № 150. – 11
серпня.

Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25
червня 1991 року № 995-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991.
– № 41. – Ст. 546.

Про планування і забудову територій: Закон України від 20 квітня 2000
року № 1699-ІП // Відомості Верховної Ради

України. – 2000. -№ 31. – Ст. 250.

Про охорону земель: Закон України від 19 червня 2003 року № 962-IV //
Урядовий кур’єр. – 2003. – 6 серпня.

Про державний контроль за використанням та охороною земель: Закон
України від 19 червня 2003 року № 963-IV // Відомості Верховної Ради
України. – 2003. – № 39. – Ст. 350.

Земельное право: Учебник / Под ред. Ю.Г. Жарикова, В.Х. Улюкаева. – М.:
Былина, 2000. – 388 с.

О землеустройстве: Федер. Закон Рос. Федерации от 18 июня 2001 года № 78
– ФЗ / СЗ РФ. – 2001. – № 26. – Ст. 2582.

Сахаров П.Д. Землеустроительный процесс в СССР. – М: Юрид. лит., 1968.
-158 с.

Общая теория советского земельного права / Под ред. Г.А. Аксененка,
И.А.Иконицкой, Н.И. Краснова. – М.: Наука, 1983.

-359 с.

Про рослинний світ: Закон України від 9 квітня 1999 року № 591-XTV //
Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22-23.-Ст. 198.

Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 року № 3853-ХП // Відомості
Верховної Ради України. – 1994. – № 17. – Ст. 99.

Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в
современных условиях: Монография. – Харьков: Фирма “Консум”, 1998. – 224
с.

Загальна теорія держави і права: Підручник / За ред. М.В. Цвіка. В.Д.
Ткаченка. О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002.

-432 с.

Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебник для юрид. факультетов и вузов. –
М.: БЕК. 1995. – 484 с.

Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради
України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

Типовий договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення
земельної ділянки: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від
4 березня 2004 року № 266 //

: Офіційний вісник України. – 2004. – № 10. – Ст. 596.

Дождев Е.В. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.:

Норма-Инфра, 1996. – 704 с

Вінник О.М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах:
проблеми правового забезпечення: Монографія. -К.:Атіка, 2003.-352 с

Здравомыслов А.Г. Проблема интереса в социологической теории. – Л.:
Изд-во Ленинг. ун-та. 1964. – 74 с.

Гетьман А.П. Вступ до теорії еколого-процесуального права України. –
Харків: Основа, 1998. – 208 с.

Вовк Ю.А. Советское природно-ресурсовое право и правовая охрана
окружающей среды. Общая часть. – Харьков: Вища школа, 1986.-160 с.

Березовская Э.Б. Правовой режим лесов: Дис… канд. юрид.

наук: 12.00.06. – Л., 1959. – 179 с.

Полянская Г.Н. Право государственной собственности на леса

в СССР. М.: Госюриздат, 1959. – 407 с.

Мельник П.В. Проблеми правової охорони лісів Карпатського регіону
України. – Івано-Франківськ: Плай, 2003. – 158 с

Крассов О.И. Правовой режим земель государственного лесного фонда. – М:
Наука, 1985. – 224 с.

Дембо Л.И. Основные проблемы советского водного законодательства. – Л.:
Изд-во и тип. Ленинг. Гос. Ордена Ленина ун-та им. А.А. Жданова, 1948. –
136 с.

Колбасов О.С. Теоретические проблемы права пользования

водами в СССР. – М.: Знание, 1972. – 227 с.

Краснов Н.И., Иконицкая И.А. Процессуальные вопросы советского
земельного права. – М.: Наука, 1975. – 151 с.

Качекьян И.Ф. Правоотношения в социалистическом

обществе. – М.: Изд-во АН СССР, 1958.-285 с.

Ринг М.П. К вопросу о гражданских процессуальных правоотношениях //
Учен. Зап. ВНИИСЄЗ. – Вып. 16. – М., 1963.-С. 61-67.

Алексеев С.С. Государство и право: Начальный курс. – М.: Юрид.лит.,
1996.-192 с.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права: Навчальний
посібник. – Харків: Консум, 2002. – 160 с

Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. В.М.
Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: Норма, 2001. – 616 с.

Нерсесянц B.C. Общая теория права и государства: Учебник для юрид. вузов
и факультетов. – М.: Норма, 2001. – 552 с.

Аксененок Г.А. Земельные правоотношения в СССР. – М.: Госюриздат,
1958.-424 с.

Крассов О.И. Земельное право: Учебник. – М.: Проспект, 2000.

-437 с.

Земельне право України: Підручник / За ред М.В. Шульги. –

К.: Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.

Типові положення про територіальні органи земельних ресурсів:
Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003
року № 200 // Офіційний вісник України. –

2003.-№9. -Ст. 371.

Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів: Указ
Президента України від 6 січня 1996 року № 34/96 // Законодаство України
про землю: Hop мат.-правові акти з земельних питань. – К.: Юрінком
Інтер, 2002. – № 9. –

Ст. 371.

84. Положення про Державний комітет України по земельних

ресурсах: Затверджено Указом Президента України від від 14 серпня 2000
року № 970 // Офіційний вісник України. – 2000. -№33. -Ст. МОЇ*.

Забелышенский А.А. Управление земельным фондом в СССР: Учебное пособие.
– Свердловск: Изд-во Свердловск, юрид. инта, 1974. – 154 с.

Про передачу інституту землеустрою та його філіалів до сфери
Держкомзему: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 травня 2003
року № 284-р // Офіційний вісник України. -2003.-№21.-От. 962.

Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних
ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного
кадастру та удосконалення структури державного підприємства “Центр
державного земельного кадастру при Державному комітеті України по
земельних ресурсах”: Наказ Державного комітету України по земельних
ресурсах від 23 травня 2003 року № 135 // Офіційний вісник України. –
2003. – № 23. – Ст. 1091.

#8. Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації
земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного
земельного кадастру: Указ Президента України від 17 лютого 2003 року №
134/2003 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 8. – Ст. 301.

Кулинич П.Ф. Земля в “законі” // Юридичний вісник України.

2003. – № 42. – 18 – 24 жовтня. – С 9.

Про порядок використання коштів державного бюджету, які виділяються для
проведення земельної реформи, збереження, відтворення та забезпечення
раціонального використання природних ресурсів: Постанова Кабінету
Міністрів України від 27 липня 2005 року № 659 // Урядовий кур’єр. –
2005. – № 144.

5 серпня.

Кулинич П. Як нам реформувати Держкомзем // Юридичний вісник України. –
2005. – № 7. – 19 – 25 лютого. – С 6 -7.

Готується реформування Держкомзему // Урядовий кур’єр. -2005. -№51.-22
березня. – С 4.

Гряде землі трясіння // Голос України. – 2005. – № 34. – 23 лютого. – С
8.

Про введення посад інженерів-землевпорядників в штати сільських,
селищних рад та організації державних відділів (управлінь)
землевпорядних ресурсів у міських радах з делегованими повноваженнями:
Лист Державного комітету і

України по земельних ресурсах від 8 лютого 2002 року № 1423-7/760 //
Новітнє земельне законодавство України. – Харків: ТОВ “Одісей”, 2003. –
С 461 – 462.

Корнілов Л.В., Черняга П.Г. Проблеми і напрями розвитку сучасного
землеустрою // Землевпорядний вісник. – 2004. – № 1.-С. 14-19.

Про дотримання вимог чинного земельного законодавства при виконанні
робіт з питань землеустрою: Наказ Державного комітету України по
земельних ресурсах від 9 лютого 1998 року № 12 // Земельне законодавство
України: Збірник нормативних актів, судової та арбітражної
(господарської практики): У двох книгах. – Кн. 2. – К: Урожай, 2002. – С
347

-348.

Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України
від 1 червня 2000 року № 1775-Ш // Відомості Верховної Ради України. –
2000. – № 36. – Ст. 299.

Про затвердження переліку органів ліцензування: Постанова Кабінету
Міністрів від 14 листопада 2000 року № 1698 // Офіційний вісник України.
– 2000. – № 46. – Ст. 2001.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності щодо проведення
землевпорядних та землеоціночних робіт: Затверджено Наказом
Держпідприємництва, Держкомзему України від 13 лютого 2001 року № 28/18
// Законодавство України про землю: Земельний кодекс України.
Нормат.-правові акти з земельних питань. – К.: Юрінком Інтер, 2002. -С
232-235.

Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 грудня 1994
року № 334/94-ВР // Відомості Верховної Ради

України. – 1995. – № 4. – Ст. 28.

Коліушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в
Україні. – К.: Факт, 2002. – 259 с

Про державиу комісію проведення в Україні адміністративної реформи: Указ
Президента України від 7 липня 1997 року № 620/97 // Урядовий кур’єр. –
1997. – 10 липня.

Державне управління в Україні: Навч. посібник / За заг. ред. Б.М.
Авер’янова. – К.: У АДУ, 1999. – 265 с

Адміністративна реформа для людини (науково-практичний коментар) / За
заг. ред. І.Б. Коліушко. – К.: Факт, 2001. – 72 с

Комзюк А.Т. Нормативно-правові та організаційні аспекти вдосконалення
механізму надання управлінських послуг // Матеріали науково-практичної
конференції “Нормативно-правові та організаційні аспекти надання
управлінських послуг”. – Харків: Вид-во ХНУРЕ, 2003. – С 24 – 25.

Вдосконалення системи надання управлінських послуг (аналіз, дослідження,
пропозиції) / Під заг. ред. О.С. Мірошник. -Харків: Вид-во ХНУРЕ, 2003.
– 72 с

Про удосконалення землевпорядних робіт при виготовленні документів, що
посвідчують право на земельну ділянку: Вказівка Державного комітету
України по земельних ресурсах від 18 березня 1998 року № 13 // Земельне
законодавство України: Збірник нормативних актів, судової та арбітражної
(господарської практики): У 2-х кн. – Кн. 2. – К: Урожай, 2002. – С
349-350.

Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора
економіки: Указ Президента України від З грудня 1999 року № 1529/99 //
Офіційний вісник України. -1999. -№49. -Ст. 2400.

109. Порядок контролю за додержанням Ліцензійних умов

провадження господарської діяльності щодо проведення

землевпорядних і землеоціночних робіт: Затверджено наказом

Державного комітету України по земельних ресурсах,

Державного комітету України з питань регуляторної політики

та підприємництва від 18 березня 2003 року № 30/64 //

Офіційний вісник України. – 2003. – № 14. – Ст. 637.

Про затвердження розмірів оплати земельно-кадастрових робіт та послуг:
Наказ Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства
фінансів України та Міністерства економіки України від 15 червня 2001
року № 97/298/124 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 29. – Ст.
1329.

Порядок виконання земельно-кадастрових робіт та надання послуг на
платній основі державними органами земельних ресурсів: Затверджено
постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2000 року № 1619
// Офіційний вісник України. -2000. -№44. -Ст. 1896.

Іллюк Ф. “Підніжний корм” для вітчизняного чиновника // Юридичний вісник
України. – 2003. – 22 – 28 лют. – С. 9.

113. Тимчасовий порядок автоматизованої системи ведення

Державного земельного кадастру: Затверджено вказівкою

Державного комітету України по земельних ресурсах від 1

серпня 2002 року № 23 // Новітнє земельне законодавство

України. -Харків: ТОВ “Одіссей”, 2003. – С 485-486.

Про захист конституційних прав громадян на землю: Закон України від 20
січня 2005 року № 23 75-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005.
-№ 10. – Ст. 194.

Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М. Рассолова,
В.О. Лучинина, Б.С. Эбзеева. – М.: Юнити-Дана, Закон и право, 2000. –
640 с.

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М:
Юристъ, 2001. – 520 с.

117. Харитонов Е.О. Саниахметова Н.А. Гражданское право:

Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические

лица. Вещное право. Обязательства. – К.: АСК, 2003. – 832 с.

Козлов Ю.М. Административные правоотношения. – М.: Юрид. лит., 1976.-184
с.

Халфина P.O. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит. – 351 с.

Иконицкая И.А. О земельном процессе в СССР // Сов. государство и право.
– 1970. – № 2. – С. 115-118.

Иконицкая И.А. Разрешение земельных споров. – М.: Юрид. лит., 1973.-104
с.

Гетьман А.П. Процессуальные нормы и отношения в экологическом праве. –
Харьков: Основа, 1994. – 136 с.

Земельный кодекс РСФСР от 1 июля 1970 года // Ведомости Верховного
Совета РСФСР. – 1970. – № 28. – Ст. 581.

Порядок ведення журналу авторського нагляду за виконанням проекту
землеустрою: Затверджено наказом Державного комітету України по
земельних ресурсах від 16 грудня 2003 року № 1162/8483 // Офіційний
вісник України. – 2003. -№51. – т. 2. – Ст. 2727.

Третяк А.М Наукові основи землеустрою: Навч. посібник. – К.:

ТОВ ЦЗРУ, 2002. – 342 с

126 .Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления / Отв. ред.
М.И. Пискотин. – М.: Наука, 1978. – 292 с.

Заржицький О. Концепція регіональної екологічної політики в Україні:
якою їй бути // Право України. — 2001. — № 7. — С. 7075.

Здоровко Л.М. Правові питання регіонального екологічного контролю в
Україні: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.06. -Харків, 2003. – 185 с.

Про Концепцію державної регіональної політики України: Указ Президента
України від 25 травня 2001 року № 341/2001 // Офіційний вісник України.
– 2001. -№ 22. – Ст. 983.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля,
використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки:
Затверджено постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року
№ 57-ХІУ // Відомості

Верховної Ради України. – 1998. – № 38 – Ст. 248.

Порядок розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення
меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення:
Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004
року № 1094 // Урядовий кур’єр. – № 169. – 9 вересня.

Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності
громадян або юридичних осіб: Затверджено постановою Кабінету Міністрів
України від 11 квітня 2002 року № 502 // Офіційний вісник України. –
2002. – № 15. – Ст.

818.

Аксененок Г.А. Право государственной собственности на землю в СССР. –
М.: Гос. изд. юрид. лит., 1950. – 308 с.

Павлов И.В. Рецензия на книгу “Право государственной собственности на
землю в СССР” // Сов. государство и право. –

1951.-№8. -С.88.-92.

Вопросы колхозного и земельного права. – М.:Академиздат, 1951.-264 с.

Карасе В.В. Право государственной социалистической собственности. – М.:
Изд-во Академии наук СССР, 1954. – 280 с.

Прохорова Н.А. Понятие “управления” в земельном праве // Государство и
право. – 2003. – № 6. – С. 90 – 95.

Мунтян В.Л. Правова охорона природи УРСР. – Київ.: Вища школа, 1982.-231
с.

Екологічне право України: Підручник / За ред. B.K. Попова, А.П.
Гетьмана. – Харків: Право, 2001. – 480 с

Малишко М.І. Основи екологічного права України: Навч. посібник. – K.:
Вид-во МАУП. 1999. – 389 с

Про Генеральну схему планування території України: Закон України від 7
лютого 2002 року № 3059-ІП // Урядовий кур’єр. – 2002. – 5 червня.

Положення про регіональні кадастри природних ресурсів: Затверджено
постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року № 17/81 //
Офіційний вісник. – 2002. – № 1. -Ст. 10.

143. Государственное регулирование земельных отношений:

Учебник для вузов / Под. ред. А.А. Варламова, B.C.

Шаманаева. – М.: Колос, 2000. – 263 с.

Общая теория государства и права: Акад. курс / Под. ред. М.Н. Марченко.
Т. 2.-М.: ИКД “Зерцало – М”, 2002. – 528 с.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості
Верховної Ради України. – № № 40-44. – Ст. 356.

Цивільний кодекс від 9 грудня 1963 року // Ведомости Верховного Совета
СССР. – 1963. -№ 51. – Ст. 731.

Дозорцев В.А. Проблемы совершенствования гражданского права Российской
Федерации при переходе к рыночной економике // Государство и право. –
1995. – № 1. – С. 25 – 31.

Гражданское право: Учебник: В 2-х т. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К.
Толстого. – М.: Проспект, 1999. – Т. 1. – 484 с.

Краснов НИ. О соотношении земельного и гражданского права при переходе к
рыночной економике // Государство и право. -1994-№7. -С. 58-63.

Сыродоев Н.А. О соотношении земельного и гражданского законодательства
// Государство и право. – 2001. – № 4. – С. 28 -35.

Титова Н. Співвідношення Земельного та Цивільного кодексів України:
деякі проблеми // Право України. – 2004. – № 3. – С 71-77.

Рябов А.А. Ответственность за нарушение законодательства о
землепользовании, М.: Наука, 1981. – 246 с.

Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. – К.: Наукова думка, 1989. –
231 с.

154. Хома В.В. Гарантии права граждан на благоприятную

окружающую среду. // Материалы межрег. конф. молодых

ученых и соискателей “Законодательство Украины: состояние,

проблемы, перспективы”. -Харьков: УЮА, 1994. – С. 127.

Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Общие части учебных
курсов: Учебное пособие / Под ред. А.А. Погребного, И.И. Каракаша. –
Харьков: Одиссей, 2001. – 400 с.

Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар. -К.: Вид. Дім “Ін
Юре”, 2003. – 676 с.

Ростовщиков И.В., Ростовщикова О.В. О юридических гарантиях прав и
свобод человека // Рос. юрид. журнал. – 2004. -№ 4.-С. 26-33.

Мірошниченко A.M. Нормування як засіб правового регулювання земельних
відносин: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.06 / Київський
національний ун-т ім. Т. Шевченка. -К., 2004. -20 с.

Саблук П., Месель-Веселяк В..Федоров М. Закон і зміни на селі // Голос
України. – 2003. – № 121. – 3 липня. – С 17.

Омельяненко Г. Наукове підґрунтя реформи на селі // Урядовий кур’єр. –
2003. – № 143.-5 серпня. – С 6.

Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. – К.: Вентурі,
1996.-270 с.

Вівчаренко О.А. Право власності на землю в Україні (актуальні проблеми).
– Івано-Франківськ: ЗАТ “Надвірнянська друкарня”, 1998.-179 с

Носік В., Коваленко Т. Щодо правової природи земельної

частки (паю) // Право України. – 2002. – № 3. – С 48 – 53.

Аграрне законодавство України: проблеми ефективності / Семчик В.І.,
Стретович В.М., Погрібний О.О., Кулініч П.Ф., Бичкова І.В. / За ред.
B.I. Семчика. – К.: Наук. Думка, 1998. –

244 с.

Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок
власникам земельних часток (паїв): Закон України від 5 червня 2003 року
// Відомості Верховної Ради України. -2003.-№38. -Ст. 314.

Архів Апеляційного суду Харківської області за 2004 рік.

Судова практика // Вісник Верховного суду України. – 2001. –

№5.-С 8-9.

168. Ларіна О. У семи няньок // Юридичний вісник України. – 2003.

8 – 14 лютого. – С. 6.

Практика розгляду судами земельних спорів // Вісник Верховного суду
України. – 2003. – № 3. – С 27 – 39.

Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між
власниками земельних часток (паїв): Постанова Кабінету Міністрів України
від 4 лютого 2004 року № 122 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 5.
– Ст. 241.

Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві /
Семчик В.І., Проценко Т.П., Кулинич П.Ф., Поліводський О.А., Сонюк В.А.,
Бейкун Г.Ю., Бистров Г.Ю. / Під ред. B.I. Семчика. – К.: Ін-т держави і
права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 216 с

ТагировТ.Т. Правовая охрана земель сельскохозяйственного назначения. –
Волгоград: Нижнее-Волжское книжн. изд-во,

1979. -128 с.

173. Тагиров Т.Т. Правовая охрана земель сельскохозяйственного

назначения: Дис… д-ра юрид. наук: 12.00.06. – Алма-Ата,

1980. -381 с.

Рябов А.А. Охрана права государственной собственности на природные
ресурсы СССР. – Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1982.

144 с.

Жариков Ю.Г. Охрана права землепользования. – М.: Юрид.

лит., 1974. – 199 с.

Правовая охрана природы в СССР: Учеб. пособие для вузов по специальности
“Правоведение” / Под ред. В.В. Петрова – М.:

Юрид. лит., 1976. – 352 с.

Колбасов О.С. Охрана права государственной собственности на землю и
права землепользования. – М.: Наука, 1984, – 287 с.

Адиханов Ф.Х. Теоретические проблемы правовой охраны земель
сельскохозяйственного назначения. – Барнаул: Изд-во Алтайск. ун-та,
1989. – 98 с.

Кармазин Р. Законодавчі перспективи землеустрою як механізму ефективного
використання земель // Юридичний

журнал. – 2003. – № 5. – С.29 – 31.

Концепція загальнодержавної програми використання та охорони земель //
Землевпорядний вісник. – 2004. – № 1. – С

54 – 59.

Мілєхін П.О. Землеустрій сільськогосподарських підприємств -завдання
найближчого часу // Землевпорядний вісник. – 2004. -№ 1.-С 24-25.

Про стан дотримання законодавства України щодо видачі державних актів на
право власності на землю, сертифікатів на право на земельну частку (пай)
та її обігу; про дотримання законодавства України щодо вилучення в
натурі (на місцевості), використання та обігу земельних ділянок
сільськогосподарського призначення: Постанова Верховної Ради України від
22 травня 2003 р. № 220 // Голос України. -2003. -№ 115 -116.- С ЗО.

Шевченко А. Дума о земле // Голос Украины. – 2003. – № 108. –

12 июня. -С. 6-7.

Порядок консервації земель: Затверджено наказом Державного комітету
України по земельних ресурсах від 17 жовтня 2002 року № 175 // Офіційний
вісник України. – 2002. – № 8. – Ст. 323.

Медведев В. Почему снижается плодородие почв // Голос Украины. -2003.
-№226. – 26 ноября. – СЮ – 11.

Про основи містобудування: Закон України від 16 листопада 1992 року №
2780-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. -1992. – №52. -Ст. 683.

Про архітектурну діяльність: Закон України від 20 травня 1999 року №
687-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. – 1999. -№31.-Ст. 246.

Типові регіональні правила забудови: Затверджено наказом Держбуду
України від 10 грудня 2001 року № 219 // Офіційний

вісник України. – 2002. – № 3. – Ст. 99.

Положення про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт:
Затверджено наказом Державного комітету будівництва, архітектури та
житлової політики України від 5 грудня 2000 року № 273 // Офіційний
вісник України. – 2001. -№52.-Ст. 2298.

Порядок вибору земельних ділянок для розміщення об’єктів: Затверджено
постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 427 //
Офіційний вісник України. – 2004. –

№ 14. – Ст. 972.

Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки: Схвалено
Указом Президента України від 30 травня 2001 року № 372/2001 //
Офіційний вісник України. – 2001. – № 22. – Ст. 986.

Положення про порядок встановлення та закріплення меж

прибудинкових територій існуючого житлового фонду та

надання у спільне користування або сумісну власність

земельних ділянок для спорудження житлових будинків:

Затверджено наказом Держкомзему України,

Держкоммістбудування України, Держжитлокомунгоспу

України та Фонду Державного майна України від 5 квітня 1996

року № 31/30/53/396 // Законодавство України про землю:

Земельний кодекс України. Нормат.-правові акти з земельних

питань. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С 238 – 244.

Про об’єднання власників багатоквартирного будинку: Закон України від 29
листопада 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10.
– Ст. 78.

,194. Юрченко А.Д. Коментарі до Основних напрямів земельної реформи в
Україні на 2001 – 2005 роки // Землевпорядний

вісник. – 2001. -№ 4. – С 56 – 59.

195. Кубах С.М. Організація територіального планування на

сучасному етапі розвитку земельних відносин //

Землевпорядний вісник. – 2001. – № 4. – С.70 – 72.

Порядок складання плану земельно-господарського устрою населеного
пункту: Затверджено наказом Мінбудархітектури та Держкомзему України від
24 вересня 1993 року № 158/61 // Законодавство України про землю:
Земельний кодекс України. Нормат.-правові акти з земельних питань. – К.:
Юрінком Інтер. 2002. – С 235 – 237.

Технічні вказівки по складанню проектів формування територій та
встановлення меж сільських населених пунктів: Затверджено наказом
Держкомзему України від 30 жовтня 1991 року // Земельні відносини в
Україні: Законодавчі акти і нормативні документи. – К.: Урожай, 1998. –
С. 610 – 624.

198. Про порядок вирішення питань адміністративно-

територіального устрою Української РСР: Постанова

Верховної Ради УРСР від 12 березня 1981 року // Відомості

Верховної Ради УРСР. – 1981. -№ 12. – Ст. 170.

Положення про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених
пунктів: Затверджено наказом Державного комітету України по земельних
ресурсах від 26 серпня 1997 року № 85 // Законодавство України про
землю: Земельний кодекс України. Нормат.-правові акти з земельних
питань. – К.: Юрінком Інтер. 2002. -С. 253-261.

Про природно-заповідний фонд: Закон України від 16 червня 1992 р. №
2456-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. -1992.-№34. -Ст. 502.

201. Порядок встановлення охоронних зон навколо об’єктів,

призначених для гідрометеорологічної діяльності та режим їх

використання: Затверджено постановою Кабінету Міністрів

України від 11 грудня 1999 року № 2262 // Офіційний вісник

України. – 1999. – № 50. – Ст. 2455.

•202. Правила охорони електричних мереж: Затверджено постановою Кабінету
Міністрів України від 4 березня 1997 року № 209 // Офіційний вісник
України. – 1997. – № 10. – С. 28.

203. Правила охорони ліній зв’язку: Затверджено постановою

Кабінету Міністрів України від 29 січня 1996 року № 135 // Бюл.
законодавства і юрид. практики України. – 2001. – № 10. – С 229.

Правила охорони магістральних трубопроводів: Затверджено постановою
Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002

№ 1747 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 47. – Ст. 2135.

Про транспорт: Закон України від 10 листопада 1994 року № 232/ 94-ВР //
Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № HYPERLINK
“http://51.-CT.446” 51.-CT.446 .

Про електроенергетику: Закон України від 16 жовтня 1997 року № 575/97-ВР
// Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № І.-Ст. 1.

Про залізничний транспорт: Закон України від 4 липня 1996 року №
75/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996.

-№40.-Ст. 183.

Про топографо-геодезичну діяльність: Закон України від 23 грудня 1998
року № 353-ХІУ // Відомості Верховної Ради

України. – 1999. – № 5 – 6. – Ст. 46.

Про питну воду та водопостачання: Закон України від 10 січня 2002 року №
2918-ІП // Відомості Верховної Ради України. -2002.-№16.-Ст. 112.

Про курорти: Закон України від 5 жовтня 2000 року № 2026-ІИ // Відомості
Верховної Ради України. – 2000. – № 50. – Ст. 435.

Водний кодекс України від 6 липня 1995 року № 214-95/-ВР // Відомості
Верховної Ради України. – 1995. – № 24. – Ст. 189.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення
господарської діяльності в них: Затверджено

;; постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 //
ЗП України. – 1996. – № 13. – Ст. 364.

213. Про внесення змін до Закону України “Про охорону

, атмосферного повітря”: Закон України від 21 червня 2001 року

ї; № 2556-ІП // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №

48. – Ст. 252.

Про державний кордон України: Закон України від 4 листопада

1991 року № 1777-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. -1992. -№2.
-Ст. 5.

Про прикордонний режим: Постанова Кабінету Міністрів України від 27
липня 1998 року № 1147 // Урядовий кур’єр. –

1998.-20 серпня.

Про використання земель оборони: Закон України від 27 листопада 2003
року № 1345-ІУ // Відомості Верховної Ради

України. – 2004. – № 14. – Ст. 209.

Порядок складання паспортів річок і Порядок встановлення берегових смуг
водних шляхів та користування ними: Затверджено постановою Кабінету
Міністрів України від 14 квітня 1997 року № 347 // Офіційний вісник
України. – 1997. -№16. – С 80.

Про охорону культурної спадщини: Закон України від 8 червня 2000 року №
1805-ІП // Відомості Верховної Ради України. –

2000.-№39.-Ст. 333.

Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів
населених місць, обмеження господарської діяльності на території
історичних ареалів населених місць: Затверджено постановою Кабінету
Міністрів України від 13 березня 2002 року №318// Офіційний вісник
України. – 2002. – № 12. – Ст.

587.

220. Про заходи щодо подальшого розвитку природно-заповідної

справи в Україні: Указ Президента України від 23 травня 2005

року № 838 / 2005 // Урядовий кур’єр. – 2005. – № 100. – 1

” червня.

221. Положення про Проект організації території природного

заповідника та охорони його природних комплексів:

Затверджено Наказом Міністерства охорони навколишнього

природного середовища від 6 липня 2005 року № 245 //

Офіційний вісник України. – 2005. – № 31. – Ст. 1913.

Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної
власності: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1
серпня 2002 року № 1100 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 31. –
Ст. 1482.

Бондар О.Г. Формування інституту комунальної власності в Україні:
актуальні проблеми // Вісн. Запорізьк. Юрид. ін-ту. -1999. -№ 4.- С
77-84.

Добряк Д.С., Муховиков A.M., Тихонов А.Г. Комунальна власність на землю:
сутність, мотивація, принципи реалізації // Землевпорядкування. – 2002.
– № 1. – С. 7 – 12.

Кулинич П. Як розмежувати землі державної і комунальної власності //
Юридичний вісник України. – 2003. – 1 – 7 лют. -С. 8.

Омельченко А. Земля государственная и коммунальная // Голос Украины. –
2003. – 22 июля. – С. 1, 3 – 5.

Солярчук Ю. Наукові засади розмежування земель державної та комунальної
власності // Вісн. Львів, держ. аграр. ун-ту: Сер. Землевпорядкування і
земельний кадастр. – 2002. – № 5. – С. 195-199.

Другак В.М. Місцеве самоврядування і проблеми земельної власності //
Землевпорядкування. – 2001. – № 1. – С 15 – 18.

Про основні начала організації і функціонування державної влади і
місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України: Конституційний договір між Президентом України та
Верховною Радою України від 8 червня 1995 року № 1/к-ВР // Відомості
Верховної Ради

України. – 1995. -№ 18. – Ст. 33.

230. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21

травня 1997 року № 421/97 // Відомості Верховної Ради

України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

231. Андрейцев В.І. Правові засади земельної реформи і

приватизації земель в Україні: Навч.-практ. посібник. – К.:

Істина, 1999.-320 с.

232. Попов М.В. Право муниципальной собственности на землю в

России: проблемы теории и практики: Дис… канд. юрид. наук:

12.00.06.-М.. 2001.-198 с.

233. Фомина Л.П. Земельная реформа и государственная

собственность на землю // Государство и право. – 1997. – №8. –

С. 51 -57.

Медведев С. Новое земельное законодательство: разграничение
государственной собственности на землю и участие публичных образований в
хозяйственном обороте земли // Хозяйство и

право. – 2002. – № 7. – С. 64 – 68.

Фадеев В.И. Муниципальное право России. – М.: ИНИОН,

1994. -552 с.

236. Шугрина Е.С. Муниципальное право. – Новосибирск: Аксакал,

1995. -267 с.

Козлова Е.И.. Кутафин О.Е. Конституционное право России. –

М.:Юристъ, 1999.-479 с.

Ерофеев Б.В. Земельное право. – М.: Юристъ, 1999. – 529 с.

Иконицкая И.А. О некоторых проблемах развития земельного ‘
законодательства на современном этапе // Государство и право.

-1997.-№3.-С. 40.

Иконницкая И.А. Земельное право Украины: Учебник. – М.:

Юристь, 1999.-220 с.

Экологическое право России: Сборник материалов научно-практических
конференций 1995 – 1998 гг. / Под ред. А.К. Голиченкова. – М.: Зерцало,
1999. -416 с.

Про розмежування земель державної та комунальної форми власності: Закон
України від 5 лютого 2004 p. № 1457-IV // Урядовий кур’єр. – 2004. – №
140. – 28 липня.

243. Муховиков A.M. Муніціпалізація земель // Землевпо-

рядкування. – 2004. – № 3. – С 9 – 12.

244. Вітання голови Держкомзему України А.С. Даниленка із Днем

Землевпорядника України // Землевпорядний вісник. — 2004. –

№ 1.-С. 2-3.

245. Про приватизацію земельних ділянок: Декрет Кабінету

Міністрів України від 26 грудня 1992 р. №15-92 //

Законодавство України про землю: Земельний кодекс України.

Нормат.-правові акти з земельних питань. – К.: Юрінком Інтер,

2002. – С 159-160.

246. Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи

у сфері сільськогосподарського виробництва: Указ Президента

України від 10 листопада 1994 року № 666 // Жушман В.П.

Аграрне право та законодавство України: Навч.-практ.

посібник. – X.: ТОВ “Одісей’, 2003. – С 268 – 270.

247. Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського

призначення: Указ Президента України від 19 січня 1999 року

№ 32/09 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 3. – Ст. З.

Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва: Закон
України від 14 вересня 2000 року № 1953-Ш // Відомості Верховної Ради
України. – 2000. – № 45. – Ст. 375.

Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в
натурі із земель колективної власності членам колективних
сільськогосподарських підприємств і організацій: Затверджено наказом
Державного комітету України по

• . земельних ресурсах, Міністерства сільського господарства і
продовольства України, Української академії аграрних наук від 4 червня
1996 року № 47/172/48 // Законодавство України про землю: Земельний
кодекс України. Нормат.-правові акти з земельних питань. – К.: Юрінком
Інтер, 2002. – С 172 – 178.

Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність
сільськогосподарським підприємствам і організаціям: Указ Президента
України від 8 серпня 1995 р. № 720/95 // Бюл. законодавства і юрид.
практики України. – 2001.

-№ 12. – С 162.

Про стан реформування земельних відносин: Постанова Кабінету Міністрів
України від 12 лютого 1996 року № 187 // Комп’ютерна правова система
“ЛІГА-ЗАКОН”.

252. Земельный кодекс Украины: Комментарий. – X.: ООО

“Одиссей”, 2002. – 600 с.

Навчальне видання

Лісова Т. В.

Правове забезпечення землеустрою в Україні

Монографія

Підписано до друку 04. 10. 2005 р. Формат 60×84 Обсяг: 10,5 друк.
арк. Папір офсетний. Друк офсетний. Зам. 165. Тир. 500 екз.

Надруковано в ЗАТ „Харківська друкарня № 16″. 61003, м. Харків, вул.
Університетська, 16.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників та
розповсюджувачів видавничої продукції Серія ДК № 576 від 29.08.2001 р.

PAGE 1

PAGE 9

PAGE 14

PAGE 34

PAGE 34

PAGE 22

PAGE 20

PAGE 21

PAGE 42

PAGE 41

PAGE 64

PAGE 43

PAGE 64

PAGE 65

PAGE 72

PAGE 73 . .;.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter