Курочка М.Й., Каркач П.М. 2004 – Прокурорський нагляд в Україні (книга)

Курочка М.Й., Каркач П.М. 2004 – Прокурорський нагляд в Україні

Зміст

Передмова

Розділ 1. Сутність, мета і завдання прокурорського нагляду

1.1. Сутність прокурорського нагляду

1.2. Мета і завдання прокурорського нагляду

1.3. Система курсу “Прокурорський нагляд в Україні”

1.4. Історія органів прокуратури України

Розділ 2. Правові основи, функції та принципи організації діяльності
прокуратури

2.1. Правові основи діяльності органів прокуратури

2.2. Функції прокуратури

2.3. Принципи організації діяльності прокуратури

Розділ 3. Система та структура органів прокуратури України

3.1. Система органів прокуратури

3.2. Структура органів прокуратури

3.2.1. Структура Генеральної прокуратури України

3.2.2. Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя та прирівняні до них прокуратури

3.2.3. Колегії органів прокуратури

3.3.4. Міські, районні, міжрайонні та спеціалізовані прокуратури

Розділ 4. Загальні положення організації роботи в органах прокуратури

4.1. Мета і завдання організації роботи та діяльності прокуратури

4.2. Розподіл службових обов’язків у міській, районній прокуратурі

4.3. Інформаційно-аналітичне забезпечення органів прокуратури

4.4. Планування роботи міської (районної) прокуратури

4.5. Контроль і перевірка виконання

Розділ 5. Кадри органів прокуратури

5.1. Загальна характеристика роботи з кадрами

5.2. Добір і розміщення кадрів в органах прокуратури

5.3. Робота з молодими спеціалістами

5.4. Атестація працівників прокуратури

5.5. Формування резерву кадрів для висунення на вищі посади

5.6. Підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів

5.7. Присвоєння класних чинів прокурорсько-слідчим працівникам

5.8. Додержання трудової (службової) дисципліни в органах прокуратури

5.9. Соціально-правові Гарантії працівників прокуратури

Розділ 6. Розгляд заяв і скарг в органах прокуратури

6.1. Сутність і завдання розгляду звернень в органах прокуратури

6.2. Розгляд заяв і скарг в органах прокуратури України

6.3. Нагляд за додержанням і застосуванням Закону України “Про звернення
громадян”

Розділ 7. Нагляд за додержанням і застосуванням законів

7.1. Сутність та завдання нагляду за додержанням і застосуванням законів

7.2. Предмет і межі нагляду за додержанням і застосуванням законів

7.3. Повноваження прокурора при здійсненні нагляду

7.4. Правові засоби реагування прокурора на порушення законів

7.5. Нагляд за додержанням і застосуванням законів про права і свободи
людини та громадянина

Розділ 8. Прокурорський нагляд за додержанням законів про права і
свободи неповнолітніх

8.1. Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів про права і
свободи неповнолітніх

8.2. Нагляд за додержанням законів про захист соціальних, майнових і
особистих прав неповнолітніх

8.3. Нагляд за додержанням законів, спрямованих на попередження
правопорушень неповнолітніх

8.4. Нагляд за додержанням законів при проведенні досудового слідства

8.5. Захист прокуратурою прав неповнолітніх у порядку цивільного
судочинства

8.6. Нагляд за законністю поміщення дітей і підлітків до спеціальних
установ для неповнолітніх

Розділ 9. Підтримання державного обвинувачення в суді

9.1. Сутність і значення державного обвинувачення

9.2. Прокурор міста (району) – організатор державного обвинувачення

9.3. Підготовка прокурора до участі в судовому процесі

9.4. Участь прокурора в судовому слідстві

9.5. Завдання прокурора при підготовці до судових дебатів

9.6. Структура та зміст промови прокурора в суді

9.7. Репліка прокурора

9.8. Відмова прокурора від обвинувачення

9.9. Ознайомлення прокурора з протоколом судового засідання

9.10. Апеляційне та касаційне подання прокурора

Розділ 10. Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави
в суді

10.1. Сутність і завдання представництва прокуратурою інтересів
громадянина або держави в суді

10.2. Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в
розгляді судами цивільних справ

10.3. Представництво прокуратурою інтересів держави в розгляді судами
господарських справ

Розділ 11. Нагляд за додержанням законів органами дізнання та досудового
слідства

11.1. Сутність і завдання прокурорського нагляду за додержанням законів
при проведенні дізнання та досудового слідства

11.2. Діяльність прокурора щодо усунення порушень законів при
розслідуванні злочинів

11.3. Прокурорський нагляд за додержанням законів при порушенні
кримінальної справи

11.4. Прокурорський нагляд за виконанням законів при розслідуванні
кримінальних справ

Розділ 12. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність

12.1. Сутність, предмет і завдання нагляду за додержанням законів
органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність

12.2. Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням
законів в оперативно-розшуковій діяльності

12.3. Акти прокурорського реагування на виявлені порушення законів в
оперативно-розшуковій діяльності

12.4. Організація роботи з нагляду за додержанням законів в
оперативно-розшуковій діяльності

Розділ 13. Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян

13.1. Сутність, предмет і завдання нагляду за додержанням законів при
виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при
застосуванні інших заходів примусового характеру

13.2. Організація роботи з нагляду за додержанням законів при виконанні
судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших
заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи
громадян

13.3. Повноваження прокурора з нагляду за додержанням законів при
виконанні судових рішень

13.4. Прокурорський нагляд за додержанням законів у місцях тримання
затриманих і попереднього ув’язнення

13.5. Прокурорський нагляд за додержанням законів у місцях позбавлення
або обмеження волі

13.6. Прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні
покарань, не пов’язаних з позбавленням волі

13.7. Акти прокурорського реагування на виявлені порушення законів при
виконанні кримінальних покарань

Розділ 14. Координація діяльності щодо боротьби зі злочинністю

14.1. Сутність і значення координаційної діяльності правоохоронних
органів у боротьбі зі злочинністю

14.2. Правові й організаційні основи координаційної діяльності

14.3. Принципи та форми координації

14.4. Взаємодія судових і правоохоронних органів

14.5. Контроль виконання узгоджених дій

Розділ 15. Участь органів прокуратури в міжнародному співробітництві

15.1. Сутність міжнародного співробітництва органів прокуратури

15.2. Форми міжнародного співробітництва органів прокуратури

15.3. Виконання органами прокуратури звернень про правову допомогу в
кримінальних справах.

Розділ 16. Попередження злочинності органами прокуратури

16.1. Прокуратура як суб’єкт профілактики злочинності

16.2. Попередження злочинності засобами прокурорського нагляду

16.3. Попередження злочинності ненаглядовими засобами

Розділ 17. Інші напрямки діяльності прокуратури

17.1. Розслідування злочинів органами прокуратури

17.2. Участь прокуратури в роботі щодо вдосконалення законодавства

Передмова

Підручник “Прокурорський нагляд в Україні” підготовлено відповідно до
навчальної програми та державних освітянських стандартів з урахуванням
чинного законодавства, яке регламентує діяльність органів прокуратури
України. Навчальна дисципліна “Прокурорський нагляд” є невід’ємним
предметом професійної підготовки юристів. Знання основ діяльності
органів прокуратури, їх ролі в забезпеченні законності, захисту прав і
свобод громадян та інтересів держави необхідні для студентів, особливо
тих, хто свою майбутню діяльність пов’язує з правоохоронними органами.

У підручнику основну увагу зосереджено на питаннях, що характеризують
сутність та основні напрямки прокурорського нагляду. Поряд із цим
розглядаються питання організаційного й кадрового забезпечення та
координаційної діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі
злочинністю.

Значна увага приділяється аналізу основних функцій прокуратури, у тому
числі: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво
інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство; нагляд
за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних
справах, а також застосування інших заходів примусового характеру,
пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Успішне виконання працівниками прокуратури перелічених функцій пов’язане
з належною підготовкою з кримінального, кримінально-процесуального,
цивільного, цивільно-процесуального права, а також з господарського,
господарсько-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства.
Знання процесуального і матеріального законодавства, сумлінне вивчення
запропонованого курсу, активна участь у семінарських заняттях допоможуть
студентам ґрунтовно оволодіти матеріалами навчальної дисципліни
“Прокурорський нагляд в Україні”.

У процесі підготування підручника було використано законодавчі акти, які
регламентують діяльність органів прокуратури з урахуванням змін і
доповнень до законодавства, внесених Верховною Радою України у 2001-2004
роках.

У підручнику розглядаються також питання, пов’язані з іншими напрямками
діяльності органів прокуратури: участь у роботі щодо вдосконалення
законодавства, попередження злочинності та міжнародного співробітництва.
У матеріалах підручника широко використовуються відомчі акти Генеральної
прокуратури України: накази, інструкції та ін., що дозволяє тематичний
зміст навчальної дисципліни наблизити до практики
прокурорсько-наглядової діяльності.

Пропоноване навчальне видання підготовлено авторами, які декілька
десятків років працювали в органах прокуратури України.

Розділ 1. Сутність, мета і завдання прокурорського нагляду

1.1. Сутність прокурорського нагляду

Прокурорський нагляд – це специфічна діяльність державних органів
прокуратури, яка здійснюється від імені України та полягає в перевірці
точності додержання Конституції України і виконання законів, які діють
на її території.

Змістом цієї діяльності є:

1. Виявлення фактів порушення Конституції та вимог законів.

2. Установлення винних у правопорушеннях.

3. Ужиття заходів щодо усунення порушень закону і поновлення порушених
прав.

4. Притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб,
які порушили закон.

Із цього можна зробити висновок, що:

1. Прокурорський нагляд – це специфічний вид державної діяльності, яку,
крім прокуратури, не можуть здійснювати інші державні органи,
організації, установи або посадові особи.

2. Прокурорський нагляд здійснюється від імені держави – України.
Прокурор, здійснюючи нагляд, виявляє правопорушення, уживає заходів щодо
їх усунення та покарання винних не від імені виконавчої чи судової
влади, а від імені держави.

3. Прокурорський нагляд – це самостійний вид державної діяльності. Його
відмінність від діяльності інших державних органів визначається
специфікою його змісту. Це перевірка точності додержання вимог
Конституції України, законів, відповідності інших правових актів закону,
здійснення заходів щодо усунення виявлених правопорушень за допомогою
засобів, які законом надано виключно прокуратурі.

Органи прокуратури займають особливе місце в системі державної влади
України. Вони не відносяться ні до якої гілки влади.

Поряд із цим, слід мати на увазі, що під терміном “прокурорський нагляд”
розуміється:

а) специфічний вид державної діяльності;

б) самостійна галузь юридичної науки;

в) навчальна дисципліна.

Розглянемо зміст наведених визначень прокурорського нагляду.

Є поняття стосовно різних видів державної діяльності, які вимагають
пояснення їх змісту і призначення. У зв’язку з цим доцільно розглянути
основні поняття прокурорського нагляду як виду державної діяльності.

Перш за все необхідно визначити поняття “прокурор”.

Прокурор – це фізична особа, яка перебуває на постійній чи тимчасовій
службі в органах прокуратури, приймається на службу відповідно до Закону
“Про прокуратуру” і виконує посадові обов’язки, що передбачені тим же
законом і наказами вищого прокурора. У ст. 56 Закону України “Про
прокуратуру” дано роз’яснення поняття “прокурор”, яке застосовується в
законі.

“Прокурор” – поняття узагальнююче. У вузькому розумінні – це керівники
прокуратур: Генеральний прокурор України, прокурори Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прокурор міста,
району, спеціалізованої прокуратури.

У широкому розумінні – це не тільки вищеназвані прокурори, але і їх
заступники, начальники відділів і управлінь, помічники та старші
помічники прокурорів, прокурори-криміналісти.

Прокурорський нагляд як вид державної діяльності прокурора – це
проведення перевірок додержання і застосування Конституції України й
усіх законів, що діють на території України.

Прокурорський нагляд як галузь юридичної науки означає суму знань про
законодавство, що регулює діяльність прокурорів щодо здійснення нагляду,
його форми, засоби й методи, проблеми забезпечення ефективності цієї
діяльності. Як наука прокурорський нагляд тісно пов’язаний з
кримінальним, цивільним, господарськими процесами, криміналістикою та
іншими галузями юридичної науки.

Прокурорський нагляд як навчальна дисципліна – це частина освітянської
програми вищих і середніх юридичних навчальних закладів. За змістом вона
поділяється на Загальну й Особливу частини. У Загальній частині
розглядаються завдання, функції, принципи прокурорського нагляду,
система органів прокуратури, повноваження прокурорів та ін.

В Особливій частині розглядаються особливості здійснення прокурорського
нагляду при виконанні функцій, специфіка реагування прокурорів на різні
види правопорушень.

До предмета прокурорського нагляду як виду державної діяльності слід
віднести додержання й застосування Конституції та законів юридичними й
фізичними (посадовими) особами. У практичній

діяльності важливо чітко розуміти, що таке об’єкт і суб’єкт
прокурорського нагляду.

Об’єкт прокурорського нагляду – це підприємства, організації, установи й
інші юридичні особи, у яких проводяться прокурорські перевірки
додержання та застосування законів.

Суб’єкт прокурорського нагляду – це учасники прокурорсько-наглядової
діяльності – прокурори, які проводять перевірку додержання і виконання
законів на об’єктах нагляду.

Для виконання прокурорсько-наглядових функцій прокурор наділяється
певними повноваженнями.

Повноваження прокурора – це обсяг прав і обов’язків, які отримує
прокурор для здійснення наглядових функцій.

Законом “Про прокуратуру” передбачено значний обсяг таких повноважень.
Ряд повноважень прокурора встановлюється також нормами КПК, ЦПК, ГПК,
Законом “Про оперативно-розшукову діяльність” та іншими.

Правові засоби прокурорського нагляду тісно пов’язані з повноваженнями
прокурора. У літературі та в практичній діяльності без достатніх на це
підстав їх розуміють як синонімічні поняття.

Правові засоби мають процесуально значущий характер і застосовуються з
метою виявлення й усунення правопорушень. У цьому і полягає сутність
прокурорського нагляду. Правові засоби прокурорського нагляду за своїм
змістом можуть бути поділені на засоби виявлення правопорушень, причин
та умов, що їм сприяють; засоби усунення і попередження правопорушень;
засоби, спрямовані на притягнення порушників законів до
відповідальності, а також відшкодування матеріальних збитків.

У діяльності прокурорів широко застосовуються акти реагування на
виявлені порушення. Акт прокурорського реагування – це закріплене в
спеціальному документі рішення прокурора, за допомогою якого він реагує
на правопорушення, виявлені внаслідок застосування правових засобів
нагляду. Актами реагування можуть бути: протести, приписи, подання,
постанови, позови та заяви до суду, письмові вказівки, вимоги, протокол
про адміністративне правопорушення.

Так, виявивши незаконний правовий акт, прокурор застосовує такий
правовий засіб, як опротестування. Матеріальним вираженням цього
правового засобу є протест, у якому вказується, що акт не відповідає
закону (якому конкретно), і викладається вимога прокурора про скасування
незаконного акта.

Використовуються різні методики прокурорського нагляду та правові
засоби, передбачені Законом України “Про прокуратуру” й іншими. Закон не
дає обов’язкових рекомендацій, які з цих засобів і в яких конкретних
випадках необхідно застосовувати для виявлення й усунення різних видів
правопорушень. Такі рекомендації відпрацьовуються науковцями та
практиками. Тому сукупність науково обґрунтованих і перевірених на
практиці методів і способів застосування правових засобів і складають
методику прокурорського нагляду.

Поняття “тактика прокурорського нагляду”. При вирішенні прокуратурою
завдань, у тому числі з виявлення і усунення порушень законів, прокурор
застосовує різні правові заходи. Кожний з них може бути застосований з
допомогою різних методів, способів, прийомів. Прийоми та методи
застосування одного й того ж правового засобу можуть відрізнятися
залежно від виду об’єкти, характеру правопорушень, конкретної
обстановки, досвіду роботи прокурора й інших факторів.

У теорії та практиці прокурорського нагляду відпрацьована сукупність
прийомів і способів застосування правових засобів з метою вирішення
завдань прокурорського нагляду. Сукупність прийомів і способів
застосування кожного правового засобу і є тактика прокурорського
нагляду.

1.2. Мета і завдання прокурорського нагляду

Мета і завдання прокурорського нагляду тісно взаємопов’язані.

Під метою прокурорського нагляду слід розуміти ті результати, на
досягнення яких спрямована вся діяльність прокуратури в цілому, і
зокрема її прокурорського нагляду. Мета прокурорського нагляду
визначається статусом прокуратури, її місцем і роллю в державі. У
кінцевому рахунку вона визначається Конституцією України, Законом
України “Про прокуратуру” та іншими законодавчими актами, які
регламентують діяльність органів прокуратури.

Найбільш конкретно мета прокурорського нагляду визначена в Законі “Про
прокуратуру”. Згідно з ч. 1 ст. 4 цього Закону метою прокуратури є:

а) всемірне утвердження верховенства закону;

б) зміцнення правопорядку;

в) забезпечення захисту прав і свобод людини й громадянина;

г) забезпечення захисту охоронюваних законом інтересів суспільства і
держави.

На досягнення цієї мети спрямована вся діяльність прокуратури. Конкретні
види діяльності прокуратури закріплено в Законі” Про прокуратуру”:

1) прокурорський нагляд;

2) кримінальне переслідування;

3) координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі
злочинністю;

4) участь у розгляді кримінальних, цивільних, господарських та
адміністративних справ;

5) участь у правотворчій діяльності.

Основним засобом досягнення вказаної в Законі “Про прокуратуру” мети є
прокурорський нагляд. Завдання прокурорського нагляду в порівнянні з
метою більш конкретні, їх вирішення забезпечує досягнення мети
прокурорського нагляду. Вони відрізняються за рівнем, змістом, способом
їх вирішення, компетенцією органів прокуратури.

Завдання прокурорського нагляду можуть бути поділені на три види:
загальні, спеціальні й окремі.

Загальні завдання прокурорського нагляду визначаються Конституцією
України, Законом України “Про прокуратуру”, КПК, ЦПК, ГПК та інших
законодавчих актів. Так, ст. 4 Закону України “Про прокуратуру” визначає
завдання як захист від неправомірних посягань:

• закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного
та державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних
груп і територіальних утворень;

• Гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними
правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і
свобод людини та громадянина;

• основ демократичного устрою державної влади, правового статусу
місцевих Рад, органів самоорганізації населення.

Загальні завдання вирішуються кожним прокурором, який виконує наглядові
функції прокуратури. Прокурорський нагляд має декілька галузей
(напрямків), які відрізняються змістом законодавства, на виконання якого
здійснюється нагляд. Тому загальні завдання, які стоять перед
прокурорським наглядом в цілому, є одночасно і завданнями кожної з цих
галузей (напрямків).

Спеціальні завдання – це завдання, які стоять перед конкретною галуззю
(напрямком) прокурорського нагляду, їх сутність випливає із загальних
завдань і визначається компетенцією прокурора в кожній галузі
прокурорського нагляду.

До спеціальних завдань можна віднести:

а) своєчасне виявлення всіх незаконних актів, що видаються на об’єктах,
де здійснюється нагляд;

б) виявлення осіб, що порушують закони на тих же об’єктах нагляду й ін.

Тому одним із спеціальних завдань прокурорського нагляду в кожному
напрямку є своєчасність перевірки законності актів, що видаються, і
виявлення фактів порушення виконання законів на піднаглядових об’єктах.

Вирішення загальних і спеціальних завдань прокурорського нагляду
здійснюється шляхом застосування прокурором правових засобів нагляду,
під час яких прокурор визначає окремі (конкретні) завдання і вирішує їх.

Окремі завдання прокурорського нагляду значно більш різноманітні та
чисельні, ніж загальні та спеціальні. Перерахувати всі окремі завдання
прокурорського нагляду складно, оскільки вони не є постійними і
виникають при здійсненні конкретних дій прокуратури. Наприклад,
витребування прокурором правових актів для перевірки, своєчасне внесення
подання на незаконний вирок та ін. Окремі (конкретні) завдання
допомагають прокуророві вирішувати загальні та спеціальні завдання
прокурорського нагляду.

1.3. Система курсу “Прокурорський нагляд в Україні”

За змістом і структурою курс “Прокурорський нагляд в Україні”
поділяється на Загальну й Особливу частини. У Загальній частині
розглядаються завдання прокурорського нагляду, система органів
прокуратури, їх повноваження, а також правові засади, принципи
організації та діяльності органів прокуратури, функції прокуратури.
Поряд із цим визначаються поняття і характеристика системи органів
прокуратури, її організаційна структура. У Загальній частині значна
увага приділяється кадрам органів прокуратури, а також організації
роботи в органах прокуратури.

Зміст Особливої частини курсу відбиває особливості здійснення
прокурорського нагляду в окремих напрямках діяльності. Це стосується
нагляду за додержанням і застосуванням законів; нагляду за додержанням
законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність,
дізнання та досудове слідство; нагляду за додержанням законів при
виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при
застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з
обмеженням особистої свободи громадян; підтримання державного
обвинувачення в суді; представництва інтересів громадянина або держави в
суді у випадках, визначених законом, координації діяльності щодо
боротьбі зі злочинністю. Закінчується Особлива частина навчального курсу
розглядом питань, пов’язаних із попередженням правопорушень органами
прокуратури.

Прокурорський нагляд в Україні як навчальна дисципліна тісно взаємодіє з
іншими юридичними дисциплінами, такими як кримінологія,
кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне,
господарсько-процесуальне, кримінально-виконавче та конституційне право.
Наприклад, у конституційному праві прокуратура розглядається як один із
конституційних інститутів і як невід’ємна складова механізму правового
захисту Конституції України. Прокурори відповідно до чинного
процесуального законодавства України беруть участь у кримінальному,
цивільному та господарському судочинстві, і їх статус і порядок участі у
відповідних процесах визначається в кримінально-процесуальному,
господарсько-процесуальному та цивільно-процесуальному праві.

Навчальна дисципліна “Прокурорський нагляд в Україні” взаємодіє також з
іншими галузями права та юридичними дисциплінами.

1.4. Історія органів прокуратури України

Слово “прокурор” походить від латинського слова, що означає
“турбуватися”. Уперше прокуратуру було створено в XIII столітті у
Франції для захисту інтересів королівської влади в судах, а пізніше –
для переслідування злочинців і поновлення правопорядку.

Історію прокуратури України можна поділити на чотири етапи, починаючи з
етапу розвитку прокуратури Російської імперії. У Росії прокуратуру було
створено Указом Петра І від 12 січня 1722 року. В Указі Урядовому Сенату
зазначалося: “Надлежит быть при Сенате Генерал-Прокурору и
Обер-Прокурору, а также во всякой коллегии по прокурору, которые должны
будут рапортовать Генерал-Прокурору”.

Прокуратура створювалась у Росії як представницький орган влади
імператора. Цей орган мав здійснювати від її імені та за її дорученням
постійний нагляд і контроль за діями й рішеннями Урядового Сенату, інших
центральних і місцевих установ. Суть самої посади прокурора її засновник
Петро І висловив так: “Сей чин яко око наше!”.

Функції прокуратури були занадто широкі, але періодично вони
змінювались, особливо після судової реформи 1864 року.

Починаючи з 1802 року Генерал-прокурор став водночас і міністром
юстиції. Посаду Генерал-прокурора, установлену Петром І у 1722 році, за
весь час її існування -до жовтня 1917 року, тобто два століття – займали
33 чоловіки3. Першим Генерал-прокурором Російської імперії був П.І.
Ягужинський, один із видатних діячів імперії, а останнім – П.М.
Малянтович, з 25 вересня до 25 жовтня 1917 року. На посаді
Генерал-прокурора перебували різні особи. Серед них були талановиті
державні діячі, такі як П.І. Ягужинський, уродженець України Д.П.
Трощинський, славні юристи Н.В. Замятін, Н.В. Муравйов, російський поет
Г.Р. Державін та інші.

Органи прокуратури, які знаходилися на території тодішньої України,
входили до прокурорської системи Росії. Свою діяльність прокурори
губерній здійснювали відповідно до закону 1775 року “Учреждения для
управлений губерний”, де передбачалося, що губернська прокуратура
здійснювала нагляд за виконанням указів, розглядом справ у конторах
колегій. Прокурори та стряпчі здійснювали нагляд за швидким і законним
проходженням справ у судових місцях.

Основною функцією органів прокуратури Російської імперії з 1722 року був
нагляд за виконанням законів та інших нормативних актів, а з 1864 до
жовтня 1917 року прокуратура виконувала функцію державного обвинувачення
в судових процесах, нагляд за дізнанням і попереднім слідством слідчого
апарату окружних судів, а також нагляд за місцями позбавлення волі.

Другий етап розвитку прокуратури України почався з Лютневої революції
1917 року, коли була створена і функціонувала як підсистема державної
влади України Українська Центральна Рада (листопад 1917р).

Першим законодавчим актом про прокуратуру України був Закон “Про
утворення Генерального Суду”, у складі якого діяли цивільний,
кримінальний та адміністративний департаменти та прокураторія. У
прокураторії за штатним розкладом було передбачено посади: старший
прокурор, три прокурори, писар і помічник писаря. 4 січня 1918 року
Центральна Рада прийняла Закон “Про урядження прокураторського нагляду
на Україні”, на підставі якого прокураторії створювалися при апеляційних
та окружних судах. Прокуратори призначалися Генеральним секретарем
судових справ. Наказом Генерального секретаря судових справ №7 від 18
січня 1918 року на посаду старшого прокуратора Генерального суду було
призначено Д.В. Маркевича.

З квітня до листопада 1918 року в Україні діє Гетьманат, який розпустив
Центральну Раду й уряд і скасував усі її закони. Гетьман України П.П.
Скоропадський 8 липня 1918 року затвердив ухвалений Радою Міністрів
України Закон “Про утворення Державного Сенату”, яким регламентувалися
питання організації та діяльності прокуратури.

У листопаді 1918 р. створено Директорію, яку очолив В. Вінниченко, а
пізніше – С. Петлюра. Директорія повернула назву держави – Українська
Народна Республіка, скасувала закон гетьманського уряду про утворення
Державного Сенату і відновила діяльність Генерального Суду, який отримав
назву “Надвиший Суд Української Народної Республіки”, до штату якого
включалася прокураторія. У січні 1919 року Рада Народних Міністрів УНР
затвердила штат Надвищого Суду, куди входили 7 прокурорів. Директорія
УНР, яку очолював С. Петлюра, незабаром перестала існувати.

На території України сформувалася Радянська республіка, проголошена в
грудні 1917 р. у м. Харкові, та було створено уряд – Народний
секретаріат і Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК).

Третій етап розвитку прокуратури в Україні починається з лютого 1919 р.,
коли Декрет Ради Народних Комісарів України від 19 лютого 1919 р.
скасував усі судові установи, у тому числі і прокурорський нагляд, який
діяв на території України до встановлення радянської влади. Тимчасовим
Положенням про Народні Суди та революційні трибунали Української
Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) передбачалося, що вся влада
на території УСРР належить:

а) народним судам і радам (з’їздам) народних суддів;

б) революційним трибуналам. При революційних трибуналах було створено
народні слідчі; колегії обвинувачів; колегії правозахисників;
трибунальні виконавці.

28 червня 1922 року постановою ВУЦВК утворено Державну прокуратуру
Української СРР. У першому законодавчому акті про прокурорський нагляд
“Положення про прокурорський нагляд в УСРР”, затвердженому ВУЦВК 28
червня 1922 р.2, закріплено, що прокуратура засновується в інтересах
правильної постановки боротьби зі злочинністю і здійснення нагляду за
дотриманням законів.

Прокуратура УСРР входила до складу Народного Комісаріату юстиції як
окремий відділ, що підпорядковувався безпосередньо Народному Комісару
юстиції. Першим прокурором Республіки і комісаром юстиції було
призначено М.О. Скрипника. З травня 1925 року введено назву “Генеральний
прокурор”. Нарком юстиції, він же Генеральний прокурор УСРР, призначався
постановою ВУЦВК. Прокуратура УСРР здійснювала нагляд за законністю дій
усіх народних комісаріатів, а також адміністративний і судовий нагляд.
Судовий нагляд передбачав нагляд за діяльністю всіх органів слідства і
дізнання, участь у розпорядчих засіданнях судів, підтримання
обвинувачення у кримінальному процесі й участь у цивільному процесі.
Крім цього, прокуратура здійснювала нагляд за законністю виконання
вироків і тримання ув’язнених під вартою, а також за правильністю
тримання в місцях ув’язнення.

Прокуратура УСРР створювалася на принципах централізації та незалежності
від місцевих органів влади. Прокурор УСРР призначав і звільняв
прокурорів губерній. При військових і транспортних революційних
трибуналах були введені посади військових і транспортних прокурорів, які
підпорядковувалися помічникові прокурора Верховного Трибуналу, а після
реформи 1922 р. – Верховному Суду республіки. Призначались і звільнялись
вони Прокурором УСРР.

Після утворення Союзу РСР у грудні 1922 року і прийняття Конституції
Союзу РСР, затвердженої II з’їздом Рад СРСР у січні 1924 р., було
створено Верховний Суд СРСР і Прокуратуру Верховного Суду СРСР. У
листопаді 1923 р. на посаду прокурора Верховного Суду СРСР Президія ЦВК
СРСР призначила П.А. Красікова.

У травні 1925 р. до Конституції УСРР від 1919 року внесено зміни, згідно
з якими Прокурор УСРР став іменуватися Генеральним прокурором
республіки.

17 грудня 1933 р. було створено Прокуратуру Союзу РСР, на яку покладено
керівництво діяльністю органів прокуратур усіх союзних республік.
Прокуратура Верховного Суду СРСР ліквідувалася.

Постановою ВУЦВК від 21 березня 1934 р. в усіх районах УСРР
передбачалося створення районних прокуратур з метою поліпшення нагляду
за здійсненням революційної законності.

Прийнятою 5 грудня 1936 р. Конституцією СРСР установлювалося, що
прокурори союзних республік та областей призначаються Прокурором Союзу
РСР, а міські та районні прокурори – прокурорами республік.

Уся організація та діяльність Прокуратури Союзу РСР регламентувалася
правовим актом – “Положенням про

Прокуратуру Союзу РСР”, прийнятим постановою ЦВК і РНК СССР 17 грудня
1933 р.

Таким чином, можна зробити висновок, що на початок 1937 року в СРСР
утворилась єдина централізована система органів прокуратури СРСР і
прокуратура УРСР увійшла в цю систему.

Від 1935 до 1939 рр. – у період грубого порушення прав і свобод людини –
Прокуратуру СРСР очолював А.Я. Вишинський, який своєю теорією про докази
створював умови для масових репресій. У 1954 р. Вишинський закінчив своє
життя самогубством.

Після звільнення у 1939 р. А.Я. Вишинського з посади Прокурора СРСР на
цю посаду було призначено М.І. Панкратьєва, який працював до 1940 року.
З серпня 1940 р. до 19 листопада 1943 р. Прокурором СРСР був В.М.
Бочков, за якого у вересні 1943 р. для працівників прокуратури було
введено формений одяг. З 4 грудня 1943 року до 4 лютого 1948 р.
Генеральну прокуратуру СРСР очолював К.П. Горшенін. У цей період, 19
березня 1946 р., Прокурор СРСР став іменуватися Генеральним прокурором
СРСР. З 29 січня 1948 р. до ЗО червня 1953 р. Генеральним прокурором
Союзу РСР працював Г.М. Софронов. З 1953 р. до лютого 1981 р.
Генеральним прокурором Союзу РСР був Р.А. Руденко, який до призначення
на посаду працював прокурором Української РСР. У 1945-1946 рр. Р.А.
Руденко – Головний обвинувач від СРСР на Нюрнберзькому процесі у справах
головних фашистських військових злочинців. Роман Андрійович Руденко,
видатний працівник, державний діяч, депутат Верховної Ради СРСР і УРСР
кількох скликань, Герой Соціалістичної Праці, очолював Генеральну
прокуратуру 27 років і багато зробив для розвитку органів прокуратури
Союзу РСР. За його активної участі було розроблено і прийнято ЗО
листопада 1979 р. сесією Верховної Ради Союзу РСР Закон СРСР “Про
прокуратуру СРСР”, який став зразком при розробленні Закону України “Про
прокуратуру” в 1991 році.

Після Р.А. Руденка посаду Генерального прокурора Союзу РСР протягом семи
років займав О.М. Рекунков, який з 1938 р. до 1945 р. служив у лавах
Радянської Армії, а з 1945 р. протягом 43 років працював в органах
прокуратури. З 23 травня 1988 р. до 15 жовтня 1990 р. на посаді
Генерального прокурора СРСР працював О.Я. Сухарєв, а з 27 грудня 1990
року до 29 січня 1992 р. – М.С. Трубін. Це був останній прокурор Союзу
РСР.

Прокуратуру Української РСР після прийняття Конституції УРСР ЗО січня
1937 року очолювали прокурори, які призначалися Генеральним прокурором
СРСР. Органи прокуратури УРСР виконували свої функції незалежно від
будь-яких місцевих органів і підпорядковувалися лише Прокурору СРСР. За
цей період обов’язки прокурора УРСР виконували декілька відомих
правників і державних діячів, серед них Р.А. Руденко, який працював
прокурором Української РСР з 1944 до 1953 рр., Д.Х. Панасюк – з 23
вересня 1953 р. до 12 лютого 1963 р. Понад 20 років прокуратуру УРСР
очолював Ф.К. Глух, відомий український правник, державний діяч.

З 24 січня 1984 року прокурором УРСР працював П.Г. Осипенко, учасник
Великої Вітчизняної війни, який пройшов великий більше ніж 40-літній
шлях – від помічника прокурора, прокурора області до прокурора
республіки. Останнім прокурором Української РСР був М.О. Потебенько,
призначений на посаду Генерального прокурора СРСР 27 лютого 1990 р. і
звільнений з неї у зв’язку з поданою заявою 3 вересня 1991 року.

Четвертий етап історії прокуратури України починається з 1991 р. В
історії прокуратури України, як і всієї України, проходять істотні
зміни. 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України прийнято Декларацію про
державний суверенітет. 5 листопада 1991 року Верховна Рада України
прийняла Закон “Про прокуратуру”, яким покладено початок нового етапу
розвитку та діяльності органів прокуратури України. У ст. 5 Закону “Про
прокуратуру” чітко визначено основні функції, які виконує прокуратура:

1) нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами,
установами, організаціями, посадовими особами та громадянами;

2) нагляд за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу зі
злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяння, що містять
ознаки злочину;

3) розслідування діянь, що містять ознаки злочину;

4) підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах
кримінальних, цивільних справ і справ про адміністративні правопорушення
і господарських спорів у арбітражних судах;

5) нагляд за виконанням законів у місцях попереднього ув’язнення, при
виконанні покарань і застосуванні інших заходів примусового характеру,
які призначаються судом;

6) нагляд за додержанням законів у Збройних силах і органах Служби
національної безпеки України.

Крім указаних функцій, у Законі визначається, що на прокуратуру не
можуть покладатися функції, не передбачені законами України.

6 листопада 1991 року постановами Верховної Ради України затверджено
“Положення про класні чини працівників органів прокуратури України” і
“Дисциплінарний статут прокуратури України”.

У Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996
року, передбачено ряд положень про прокуратуру. Так, ст.ст. 121-123
Конституції України визначають прокуратуру як єдину систему, її функції,
порядок призначення і звільнення Генерального прокурора, строк його
повноважень. З урахуванням вимог Конституції Верховною Радою України
були внесені відповідні зміни до Закону “Про прокуратуру”.

Ст. 5 Закону “Про прокуратуру” визначає функції, які цілком відповідають
функціям, передбаченим ст. 121 Конституції України, а саме:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
передбачених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Разом із цим, у Перехідних положеннях Конституції передбачено, що
прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію
нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього
слідства – до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних
органів щодо контролю за додержанням законів, і до сформування системи
досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її
функціонування.

Відповідно до Закону України “Про прокуратуру” органи прокуратури
виконують функції, передбачені ст. 121 Конституції України: нагляду за
додержанням і застосуванням законів, досудового слідства, а також
функцію координації діяльності щодо боротьби зі злочинністю, яку внесено
до Закону 12 липня 2001 року.

Закон України “Про прокуратуру” чітко визначає завдання прокурорського
нагляду за додержанням законів, принципи організації та діяльності
прокуратури, Гарантії її незалежності в здійсненні повноважень та ін.

Слід визначити, що передбачений Конституцією України (ст. 122) порядок
звільнення з посади Генерального прокурора України не сприяє поліпшенню
діяльності всієї прокурорської системи. Генерального прокурора України
може звільнити з посади Президент України, а Верховна Рада України –
висловити йому недовіру, що має наслідком його відставку з посади. У
Законі не передбачено механізму взаємних стримувань і противаг, і це
приводить до того, що Генеральний прокурор, займаючи таку важливу і
відповідальну державну посаду, не може впевнено виконувати свої службові
обов’язки, організовувати систему органів прокуратури й управляти нею з
урахуванням перспектив її розвитку.

Наслідком таких законодавчих упущень є часта зміна Генеральних
прокурорів України. Тільки за роки незалежності України, з 1991 до 2003
рр., на посаді Генерального прокурора вже змінилося сім осіб. Зміна
Генеральних прокурорів спричиняє до зміни прокурорів областей, міст і
районів, що негативно впливає на діяльність органів прокуратури України.

В Україні триває процес реформування органів прокуратури. Він повинен
здійснюватися з урахуванням реальних умов, що склались у державі в
галузі забезпечення законності, захисту прав і свобод громадян,
інтересів держави. Водночас деякі “реформатори” намагаються віднести
прокуратуру до однієї з гілок влади, не беручи до уваги того, що за
тринадцять років незалежності вона переконливо довела спроможність
ефективно виконувати свої функції, співпрацювати в інтересах законності
з будь-якою гілкою влади.

У Конституції України закріплено права, свободи й обов’язки людини та
громадянина, які відповідають сучасним міжнародним стандартам, але не
мають детальних гарантій їх реалізації. Це вимагає від органів
прокуратури значно ефективніше захищати конституційні права і свободи
громадян. За цих умов виникає питання про розширення функцій прокуратури
– закріплення в Конституції України функції нагляду за додержанням прав
і свобод людини й громадянина. У наглядовій діяльності органів
прокуратури одним із головних завдань повинен бути захист гарантованих
Конституцією України прав і свобод громадян.

Розділ 2. Правові основи, функції та принципи організації діяльності
прокуратури

2.1. Правові основи діяльності органів прокуратури

Повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності
прокуратури визначаються Конституцією України, Законом “Про
прокуратуру”, іншими законодавчими актами.

Конституція України закріплює основні функції прокуратури (ст. 121) і
регламентує порядок призначення та звільнення Генерального прокурора
України (ст. 122).

Завдання, організація і порядок діяльності органів прокуратури, а також
повноваження прокурорів визначаються Законом України “Про прокуратуру”.

Порядок здійснення прокурорами процесуальних та інших повноважень
передбачається Кримінально-процесуальним, Цивільно-процесуальним,
Господарсько-процесуальним, Кримінально-виконавчим кодексами, Кодексом
України про адміністративні правопорушення, а також Законами України
“Про звернення громадян”, “Про міліцію”, “Про Службу безпеки України”,
“Про оперативно-розшукову діяльність” та ін. Крім цього, у своїй
діяльності прокурори керуються такими законодавчими актами, як
Дисциплінарний статут прокуратури України, Положення про класні чини
працівників органів прокуратури України, а також відомчими наказами,
розпорядженнями, інструкціями Генерального прокурора України (п. 7 ст.
15 Закону “Про прокуратуру”).

У своїй діяльності органи прокуратури враховують норми
міжнародно-правових актів щодо охорони прав і свобод людини. До таких
актів відносяться: Загальна декларація прав людини (1946 р.), Конвенція
з прав та основних свобод людини (1950 р.) та ін.

Генеральний прокурор України відповідно до угод про міжнародне
співробітництво і правову допомогу вирішує питання про порушення та
розслідування кримінальних справ, видачу злочинців або осіб, які
підозрюються у вчиненні злочинів, а також вирішує інші передбачені
такими угодами питання. Повноваження Генеральної прокуратури, прокуратур
обласного рівня в галузі взаємної правової допомоги в межах міжнародного
співробітництва регламентується, крім міжнародних угод, також відомчими
нормативними актами: наказами, інструкціями, протоколами.

2.2. Функції прокуратури

Поняття “функція” має декілька значень. У словнику російської мови С.І.
Ожегова воно тлумачиться так: “робота, яку виконує орган, обов’язки,
коло діяльності, призначення, роль”.

Поняття “функція прокуратури” розуміється як прокурорська діяльність,
вид прокурорської діяльності. У літературі часто вживається як
рівнозначне терміну “функції прокуратури” поняття “напрямок
прокурорської діяльності”. Однак із теоретичних позицій таке ототожнення
не завжди буде виправданим. Проте в деяких державах (Казахстані, Латвії,
Узбекистані, Литві та інших) термін “напрямки діяльності”
використовується в законодавчих актах. У Російській Федерації
застосовуються терміни “функції” і “напрямки” діяльності прокуратури.

В Україні теоретики та практики стверджують, що функції прокуратури – це
вид діяльності її органів, який зумовлюється соціальним призначенням
прокуратури й характеризується визначеним предметом провадження та
спрямуванням на вирішення відповідних завдань.

Функції прокуратури можна поділити на наглядові та ненаглядові, а
враховуючи їх законодавче закріплення -на:

а) функції, які передбачені в Законі України “Про прокуратуру”;

б) функції, передбачені Конституцією України. Згідно зі ст. 121
Конституції на прокуратуру покладаються такі функції:

а) підтримання державного обвинувачення в суді;

б) представництво штересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом;

в) нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

г) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Ці функції закріплені і в ст. 5 Закону “Про прокуратуру”. Крім цього, у
Законі передбачені також і інші функції:

1) координація діяльності по боротьбі зі злочинністю (ст. 10);

2) нагляд за додержанням і застосуванням законів (ст.1,19);

3) функція розслідування злочинів (ст. 17).

Згідно з п. 9 р. 15 Перехідних положень Конституції прокуратура виконує
функції нагляду за додержанням і застосуванням законів і досудового
слідства – до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних
органів щодо контролю за додержанням законів і до сформування системи
досудового слідства і введення в дію цих законів, що регулюють її
функціонування.

Закон України “Про прокуратуру” (ст. 5) визначає, що на прокуратуру не
може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією України
і цим Законом. У той же час слід відмітити, що в органах прокуратури, як
і в інших державних структурах, діє внутрішня функція – функція
управління. Термін “управління” означає керування, діяльність щодо
здійснення допомоги в будь-чому. Суть управління в системі органів
прокуратури треба розуміти як вплив вищих прокурорів на підлеглих,
керівництво і контроль за їх діяльністю з метою забезпечення
результативного виконання ними покладених на них завдань.

2.3. Принципи організації діяльності прокуратури

Організація діяльності прокуратури України ґрунтується на принципах, які
визначені Законом України “Про прокуратуру”. Принципи організації
діяльності прокуратури – це керівні положення, які визначають найбільш
істотні риси й ознаки діяльності органів прокуратури й основні вимоги,
що ставляться до неї.

Основні принципи організації діяльності прокуратури закріплено в ст. 6
Закону “Про прокуратуру”: а) принципи єдності та централізації
прокурорської системи з підпорядкуванням нижчих прокурорів вищим; б)
законності; в) незалежності органів прокуратури; г) рівності у захисті
прав та інтересів усіх суб’єктів; г) обов’язкового реагування на
будь-які порушення закону, поновлення порушених прав; д) принцип
гласності та деполітизації.

1. Принцип єдності означає, що всі прокуратури, які діють в Україні,
складають єдину систему. Кожний прокурор наділений у межах своєї
компетенції єдиними повноваженнями та правовими засобами їх реалізації.
Вищий прокурор може доручити нижчому виконання своїх обов’язків,
прийняти на себе виконання обов’язків нижчого прокурора, змінити або
скасувати будь-яке його рішення, крім випадків, спеціально передбачених
законом.

Централізація системи органів прокуратури проявляється в тому, що нижчі
прокурори підпорядковуються вищим прокурорам і Генеральному прокурору
України. Накази, розпорядження й інструкції, що видає Генеральний
прокурор України, є обов’язковими для всіх органів прокуратури.

2. Принцип законності – це головна загальноправова основа діяльності
всіх суб’єктів правозастосування, у тому числі й прокуратури. Це
означає, що органи прокуратури здійснюють свої повноваження на підставі
додержання Конституції України та чинних законів.

3. Принцип незалежності органів прокуратури полягає в тому, що свої
повноваження вона здійснює, дотримуючись Конституції України та чинних
на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів
державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи
їх органів.

4. Принцип захисту прав і свобод громадян реалізується на засадах їх
рівності перед законом незалежно від національного чи соціального
походження, мови, освіти, ставлення до релігії політичних переконань,
службового чи майнового стану та інших ознак.

5. Принцип обов’язкового реагування на будь-які порушення закону. Це
означає, що прокуратура України завжди і неухильно повинна вживати всіх
передбачених законом заходів для виявлення, своєчасного усунення
порушень закону, поновлення порушених прав і притягнення винних до
відповідальності.

6. Принцип гласності полягає в тому, що прокуратура інформує державні
органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її
зміцнення.

7. Принцип деполітизації. Працівники прокуратури не можуть належати до
будь-яких політичних партій чи рухів.

Розділ 3. Система та структура органів прокуратури України

3.1. Система органів прокуратури

Систему органів прокуратури складають: Генеральна прокуратура України,
прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя, військові прокуратури регіонів і Військово-морських сил (на
правах обласних), міські, районні, міжрайонні, а також військові,
транспортні, природоохороні й інші спеціалізовані прокуратури на правах
районних.

Таким чином, система органів прокуратури включає територіальні та
спеціалізовані прокуратури. Територіальні прокуратури створені та
функціонують відповідно до адміністративно-територіального устрою
України, а спеціалізовані – за предметно-галузевим принципом і в окремих
сферах життєдіяльності. Система органів прокуратури нараховує такі
спеціалізовані прокуратури: військові, транспортні, природоохоронні та
прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових
рішень у кримінальних справах.

Органи прокуратури у своїй сукупності складають злагоджену триланкову
систему. На її вершині знаходиться Генеральна прокуратура України. Другу
ланку системи утворюють прокуратури Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва і Севастополя, а також військові прокуратури
регіонів і військова прокуратура Військово-морських сил України (на
правах обласних). Третю ланку прокурорської системи складають міські,
районні, міжрайонні військові прокуратури гарнізонів, природоохоронні,
транспортні й інші.

Військові, транспортні, природоохоронні прокуратури та прокуратури з
нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах відносяться до спеціалізованих прокуратур. Усі
вони, за винятком військових прокуратур гарнізонів, є низовими ланками
територіальних обласних прокуратур. Військові прокуратури гарнізонів є
низовими ланками військових прокуратур регіонів і військової прокуратури
Військово-морських сил України.

Систему органів прокуратури очолює Генеральний прокурор України, який
призначається на посаду строком на п’ять років. Він затверджує штатну
чисельність органів прокуратури України в межах фонду заробітної плати.

3.2. Структура органів прокуратури

Відповідно до чинного законодавства Генеральний прокурор затверджує
структуру Генеральної прокуратури України та Положення про її структурні
підрозділи.

Генеральний прокурор України має першого заступника і заступників. У
Генеральній прокуратурі України створюється колегія як дорадчий орган
при Генеральному прокуророві України в складі Генерального прокурора
України (голова колегії), його першого заступника, заступників,
прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників органів
прокуратури. Персональний склад колегії затверджується Верховною Радою
України за поданням Генерального прокурора України.

У Генеральній прокуратурі створюються управління й відділи з урахуванням
напрямків діяльності. Генеральний прокурор України має право залежно від
конкретних завдань коригувати структуру Генеральної прокуратури.

3.2.1- Структура Генеральної прокуратури України

Структура Генеральної прокуратури України затверджена Наказом
Генерального прокурора України № 69 від 16 грудня 2003 р. і має такий
вигляд:

Генеральний прокурор України.

Перший заступник Генерального прокурора України.

Заступник Генерального прокурора України – 4.

Заступник Генерального прокурора України – начальник головного
управління військових прокуратур – 1.

Апарат Генерального прокурора України (на правах управління).

Радник Генеральної прокуратури України – 1.

Головне управління нагляду за додержанням законів органами, які
проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове
слідство.

Управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при
провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового
слідства:

– відділ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при
провадженні досудового слідства;

– відділ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при
провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання.

Управління нагляду за додержанням законів спецпідрозділами й іншими
установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю:

– відділ нагляду за виконанням законів спецпідрозділами й іншими
установами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю при
провадженні досудового слідства;

– відділ нагляду за додержанням законів спецпідрозділами, які ведуть
боротьбу з організованою злочинністю при провадженні
оперативно-розшукової діяльності та дізнання.

Управління нагляду за додержанням законів органами СБУ, Державної митної
служби та Державної прикордонної служби України при провадженні
оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства:

– відділ нагляду за додержанням законів органами СБУ при провадженні
оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства;

– відділ нагляду за додержанням законів про державний кордон і митну
справу.

Відділ нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при
провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового
слідства.

Організаційно-методичний відділ.

Головне управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави.

Управління захисту прав і свобод громадян:

– відділ нагляду за додержанням законів у соціальній сфері;

– відділ захисту прав і свобод неповнолітніх;

– відділ нагляду за додержанням законів про адміністративні
правопорушення.

Управління захисту інтересів держави:

– відділ захисту фінансово-економічних інтересів держави;

– відділ нагляду за додержанням природоохоронного законодавства;

– другий відділ.

Управління представництва інтересів громадян і держави в суді:

– відділ представництва інтересів громадян і держави у цивільному
судочинстві;

– відділ представництва інтересів громадян і держави в господарському
судочинстві;

– відділ захисту інтересів громадян і держави при виконанні судових
рішень.

Організаційно-методичний відділ.

Головне управління військових прокуратур.

Слідче управління:

відділ нагляду за розслідуванням кримінальних справ, додержанням законів
при провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання;

– слідчий відділ.

Відділ нагляду за додержанням законів у Збройних силах України та інших
військових формуваннях.

Відділ підтримання державного обвинувачення, представництва в судах і
нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах.

Організаційно-методичний відділ та контролю виконання.

Відділ роботи з кадрами.

Секретаріат (на правах відділу).

Управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів
прокуратури:

– відділ нагляду при проведенні слідства органами прокуратури;

– відділ криміналістики та методичної роботи.

Управління з розслідування особливо важливих справ:

– перший слідчий відділ;

– другий слідчий відділ;

– третій слідчий відділ.

Відділ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Генеральної
прокуратури України.

Управління нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті:

– відділ захисту прав і свобод громадян та інтересів держави на
транспорті;

відділ нагляду за додержанням законів на транспорті при провадженні
оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства.

Управління підтримання державного обвинувачення в судах:

– відділ організації підтримання державного обвинувачення;

– відділ участі прокурорів у розгляді Верховним Судом України
кримінальних справ;

– організаційно-методичний відділ.

Управління кадрів:

– відділ роботи з кадрами;

– відділ підготовки кадрів і роботи з навчальними закладами.

Організаційно-контрольне управління:

– відділ організації роботи і контролю виконання;

– відділ статистичної інформації та аналітичної роботи.

Міжнародно-правове управління:

– відділ міжнародного співробітництва;

– відділ правової допомоги.

Відділ нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при

застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з
обмеженням особистої свободи громадян.

Відділ правового забезпечення.

Відділ прийому громадян, розгляду звернень і запитів народних депутатів
України.

Перший відділ.

Прес-служба (на правах відділу).

Управління справами:

– секретаріат (на правах відділу);

– відділ програмного та технічного забезпечення;

– відділ перекладів;

– відділ матеріально-технічного забезпечення;

– відділ капітального будівництва;

– експлуатаційно-господарський відділ;

– їдальня;

– запасний пункт управління.

Відділ фінансування та бухгалтерського обліку.

Академія прокуратури України при Генеральній прокуратурі України (на
правах управління).

Керівники управлінь і відділів призначаються на посади Генеральним
прокурором України. Генеральний прокурор має також старших помічників з
особливих доручень. Генеральна прокуратура разом з Міністерством
внутрішніх справ та іншими заінтересованими міністерствами й відомствами
за погодженням з Міністерством статистики України розробляє систему та
методику єдиного обліку і статистичної звітності про злочинність,
розкриття та розслідування злочинів (ст. 14 Закону “Про прокуратуру”).

Генеральний прокурор України має широкі повноваження з керівництва
органами прокуратури (ст. 15 Закону “Про прокуратуру”):

1) спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх
діяльністю;

2) призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора
України, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших
працівників Генеральної прокуратури України;

3) затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів
прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;

4) призначає за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим
прокурора АРК;

5) призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим,
прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських,
районних, міжрайонних, а також прирівняних до них інших прокурорів;

6) відповідно до законодавства визначає порядок прийняття, переміщення
та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів, за
винятком осіб, призначення яких передбачено Законом України “Про
прокуратуру”;

7) відповідно до законів України видає обов’язкові для всіх органів
прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції;

8) присвоює класні чини згідно з Положенням про класні чини працівників
прокуратури. Вносить подання Президенту України про присвоєння класних
чинів державного радника юстиції 1, 2, 3 класів.

3.2.2. Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя та прирівняні до них прокуратури

Відповідно до ст. 16 Закону “Про прокуратуру” прокурори Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя й інші прокурори (на
правах обласних) очолюють відповідні прокуратури та призначаються на
посаду Генеральним прокурором України. Прокуратури цього рівня також
складаються з управлінь і відділів (значною частиною вони збігаються з
управліннями та відділами Генеральної прокуратури). Положення про
управління, відділи, інші структурні підрозділи обласних і прирівняних
до них прокуратур затверджуються керівниками цих прокуратур.

Обов’язки між працівниками структурного підрозділу розподіляються за
зонально-предметним принципом і відповідно до Наказу Генерального
прокурора України за № 1 від 19 січня 2004 р. “Про організацію роботи та
контроль виконання в органах прокуратури України”: “…розподіл
обов’язків між керівним складом Генеральної прокуратури України,
прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя, військових прокуратур регіонів і ВМС України, районних
(міських) прокуратур та прирівняних до них визначати наказом керівника
прокуратури, у структурних підрозділах – розпорядженням заступника
прокурора. Положення про структурні підрозділи затверджувати наказом
керівника прокуратури” (п. 4 Наказу).

3.2.3. Колегії органів прокуратури

У прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя та прирівняних до них прокуратурах, а також у Генеральній
прокуратурі створюються колегії в складі керівника прокуратури (голова),
його заступників, інших керівних працівників. Персональний склад колегій
затверджується Генеральним прокурором України. Відповідно до ст. 18
Закону України “Про прокуратуру” колегії прокуратур є дорадчими
органами. Вони розглядають найбільш важливі питання, що стосуються
додержання законності, стану правопорядку, діяльності органів
прокуратури, виконання наказів Генерального прокурора України, кадрові
питання, заслуховують звіти підпорядкованих прокурорів, начальників
структурних підрозділів та інших працівників прокуратури.

На засіданнях колегій можуть заслуховуватися повідомлення і пояснення
керівників міністерств, відомств, органів державного управління, нагляду
та контролю, підприємств, установ і організацій, їх об’єднань, інших
посадових осіб з приводу порушень законодавства. Рішення колегії
реалізуються, як правило, наказом керівника органу відповідного рівня.

Порядок роботи колегії визначається регламентом, її рішення доводяться
до відома працівників органів прокуратури. Контроль за виконанням рішень
колегій забезпечується прокурорами чи їх заступниками згідно з
розподілом службових обов’язків. У разі розбіжностей із колегією
прокурор проводить у життя своє рішення, але зобов’язаний доповісти про
це Генеральному прокурору України. Члени колегії можуть повідомити свою
особисту думку Генеральному прокурору України, що може бути підставою
для розгляду цих розбіжностей на колегії Генеральної прокуратури
України.

3.2.4. Міські, районні, міжрайонні та спеціалізовані прокуратури

Зі статусом міських, районних прокуратур на території України створені
та функціонують прокуратури з нагляду за додержанням законів при
виконанні судових рішень у кримінальних справах, транспортні,
природоохоронні, військові прокуратури гарнізонів.

Прокуратури міст, районів, прирівняні до них прокуратури очолюють
відповідні прокурори, які призначаються на посаду Генеральним прокурором
України строком на п’ять років. У цих прокуратурах є посади заступника
прокурора, старшого помічника прокурора, помічників прокурора, слідчих,
у тому числі старших слідчих. Вони призначаються прокурором області або
прирівняними до нього прокурорами. Штатна чисельність прокуратур цієї
ланки з урахуванням обсягу виконуваної роботи затверджується Генеральним
прокурором України. Обсяг роботи визначається рівнем злочинності в місті
(районі), чисельністю населення, кількістю піднаглядових об’єктів,
чисельним складом суду й іншими обставинами.

Спеціалізовані прокуратури керуються тими ж законами, що й територіальні
прокуратури, перед ними стоять загальні для всіх органів прокуратури
завдання, що визначені ст. 4 Закону України “Про прокуратуру”.

Військові прокуратури складаються з військових прокуратур регіонів і
Військово-морських сил України (на правах обласних), а також військових
прокуратур гарнізонів (на правах міських). Ці прокуратури здійснюють
нагляд за додержанням і застосуванням законів у Збройних силах України,
органах Прикордонної служби, Управління державної охорони, внутрішніх
військ МВС, військової контррозвідки, Служби безпеки України,
підрозділах МНС. Вони здійснюють нагляд за виконанням законів при
провадженні дізнання та досудового слідства, яке здійснюється в цих
установах і формуваннях, а також розслідують злочини, що скаються
військовослужбовцями та службовцями військових формувань.

На органи військової прокуратури покладено обов’язок щодо підтримання
державного обвинувачення у військових судах, участь, у межах своїх
повноважень, у розгляді судами цивільних і господарських справ.

Транспортні прокуратури діють на правах районних прокуратур і здійснюють
нагляд за додержанням і застосуванням законів підприємствами,
установами, організаціями та посадовими особами залізничного, морського,
річкового і повітряного транспорту системи Міністерства транспорту
України, метрополітенами.

Транспортні прокурори здійснюють нагляд за додержанням і застосуванням
законів:

– юридичними та фізичними особами, які займаються експлуатацією рухомого
складу на під’їзних коліях незалежно від форм власності щодо
забезпечення безпеки руху;

– юридичними та фізичними особами, які займаються експлуатацією
планерів, дельтапланів, літальних апаратів, інших повітряних суден
спортивного призначення, повітряних суден аматорської конструкції,
аеростатичних апаратів і допоміжних пристроїв, що впливають на безпеку
польотів, на діяльність авіації та перевезення пасажирів указаними
типами повітряних суден;

– юридичними та фізичними особами, які займаються експлуатацією
торговельних, риболовних, маломірних суден, водних мотоциклів, плавучих
засобів спеціального призначення незалежно від валової місткості та
довжини, веслових, парусних і парусно-моторних суден, що впливають на
безпеку судноплавства, на діяльність флоту та перевезення пасажирів
вказаними суднами;

– органами санітарно-епідемічного контролю на транспорті, державного
департаменту з контролю за

охороною праці та державної інспекції з контролю за охороною праці на
залізничному транспорті, Головною інспекцією з безпеки польотів
Укравіатрансу, державною інспекцією з безпеки судноплавства й іншими
спеціально уповноваженими державними органами щодо виконання ними своїх
повноважень на підприємствах залізничного, водного, повітряного
транспорту і в метрополітенах;

– підприємствами, незалежно від відомчої належності, підпорядкованості
та форми власності, акціонерними товариствами, об’єднаннями й
управліннями з рибного господарства, риболовецькими господарствами щодо
забезпечення безпеки судноплавства;

– лікувальними, торговельними, навчальними закладами й об’єктами
соціально-культурного побуту, які обслуговують працівників залізничного,
морського, річкового і повітряного транспорту та готують для них
спеціалістів, за винятком підпорядкованих міністерствам освіти й охорони
здоров’я України;

– підприємствами, які здійснюють посередництво у працевлаштуванні
моряків для роботи на суднах вітчизняних та іноземних судновласників, а
також агентування суден, надають брокерські, експедиторські,
сюрвейєрські послуги незалежно від форми власності.

Транспортні прокурори проводять розслідування злочинів, які віднесені до
підслідності слідчих прокуратури, а саме вчинених на залізничних,
повітряних і водних шляхах України, у метрополітенах.

Наглядають за дотриманням законів при здійсненні дізнання та досудового
слідства в кримінальних справах, які перебувають у провадженні слідчих
транспортних прокуратур, органів внутрішніх справ на транспорті, відділи
прокуратур областей, на території яких вчинено злочин, і відповідні
транспортні прокурори. Транспортні прокурори підтримують державне
обвинувачення у справах, направлених до суду.

Прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових
рішень у кримінальних справах діють на правах міжрайонних прокуратур. На
них покладено нагляд за додержанням і застосуванням законів у виправних
і виховних колоніях, виправних центрах, лікувально-трудових
профілакторіях, дільницях слідчих ізоляторів на території виправних
колоній.

Вони ж відповідно до вимог ст. 112 КПК проводять досудове слідство в
кримінальних справах про злочини, вчинені в цих місцях; підтримують
державне обвинувачення в судах у кримінальних справах про такі злочини,
а також беруть участь у судових засіданнях при вирішенні питань,
пов’язаних з виконанням вироків у піднаглядових установах відповідно до
вимог чинного законодавства, і представляють інтереси громадян і держави
в суді у випадках, передбачених законом.

Природоохоронні прокуратури діють як міжрайонні прокуратури.

Контроль за їх роботою керівництво ними покладається на прокурорів
обласного рівня.

Природоохоронні прокуратури здійснюють нагляд за додержанням
екологічного законодавства в діяльності місцевих структурних підрозділів
спеціально уповноважених органів державного контролю у сфері охорони
довкілля, а також за додержанням законності при розслідуванні порушених
ними кримінальних справ, у яких досудове слідство проводиться слідчими
природоохоронних прокуратур. У цих же справах вони забезпечують
підтримання державного обвинувачення в судах.

Крім цього, природоохоронні прокурори здійснюють представництво
інтересів громадян або держави в суді при розгляді цивільних або
господарських справ, порушених за позовами та заявами природоохоронних
прокурорів.

Розділ 4. Загальні положення організації роботи в органах прокуратури

4.1. Мета і завдання організації роботи та діяльності прокуратури

Міські, районні прокуратури займають особливе місце в системі органів
прокуратури України. Це основна ланка прокурорської системи, яка налічує
майже 70 % усіх працівників органів прокуратури України.

Організація роботи в органах прокуратури України, у тому числі в міських
(районних) прокуратурах, завжди була в центрі уваги Генерального
прокурора України, про що свідчать накази, які регламентують діяльність
прокуратури на всіх напрямках при виконанні покладених на них функцій.

Повноваження прокурорів, організація, принципи, функції та порядок
діяльності чітко визначено Конституцією України, Законом України “Про
прокуратуру”, іншими законодавчими актами.

Органи прокуратури у встановленому порядку, у межах своєї компетенції
також вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм
міжнародного права й укладених Україною міждержавних договорів.

Прокуратура України становить єдину централізовану систему, яка
відповідно до наведених правових актів виконує такі функції:

1) нагляд за додержанням і застосуванням законів усіма органами,
підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та
громадянами;

2) підтримання державного обвинувачення в суді;

3) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
передбачених законом;

4) нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

5) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

6) координація діяльності щодо боротьби зі злочинністю органів
внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, митної служби та
інших правоохоронних органів;

7) розслідування кримінальних справ про злочини, які визначені
Кримінально-процесуальним кодексом;

8) ужиття заходів, спрямованих на попередження злочинності та
правопорушень, участь у розробленні органами державної влади заходів
запобігання злочинам та іншим правопорушенням;

9) участь у роботі щодо вдосконалення законодавства;

10) роз’яснення законодавства та висвітлення діяльності органів
прокуратури в засобах масової інформації;

11) здійснення повноважень у галузі міжнародного співробітництва та
правової допомоги.

Реалізація перелічених функцій має забезпечити виконання основного
завдання органів прокуратури – ствердження верховенства закону,
зміцнення правопорядку та захисту від неправомірних посягань: 1)
закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та
державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних
груп і територіальних утворень; 2) гарантованих Конституцією, іншими
законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних,
політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; 3) основ
демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад,
органів самоорганізації населення (ст. 4 Закону України “Про
прокуратуру”).

Форми й методи реалізації повноважень прокурорів міст, районів з
виконання функцій прокуратури в межах встановленого Конституцією України
та законами України порядку регламентуються також наказами та
розпорядженнями Генерального прокурора України, прокурорів обласного
рівня, рішеннями колегій і оперативних нарад, інструкцією з діловодства
в органах прокуратури України.

Характерною особливістю відомчих нормативних актів є їх спрямування на
створення оптимального організаційного порядку діяльності, який би
забезпечував повноту і своєчасність використання прокурорами наданих їм
повноважень, оперативне та реальне усунення порушень закону, зміцнення
правопорядку, поновлення порушених конституційних прав і свобод
громадян, притягнення винних до встановленої законом відповідальності.

Для забезпечення успішного виконання завдань, що вирішує прокуратура,
законодавством Гарантується її незалежність у здійсненні повноважень.
Органам державної влади й органам місцевого самоврядування, посадовим
особам забороняється втручатися в діяльність прокуратури з нагляду за
додержанням законів або розслідування злочинів.

Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій
чи рухів. На прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не
визначених Конституцією та Законом України “Про прокуратуру”. Вимоги, що
відповідають чинному законодавству, є обов’язковими для всіх
підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і
виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені
прокурором строки. Рішення прокурора міста (району) може бути оскаржене
вищому прокурору або в суд.

Успішне виконання завдань, які визначені ст. 4 Закону України “Про
прокуратуру”, можливе за умови правильної організації роботи в
прокуратурі міста, району.

4.2. Розподіл службових обов’язків у міській, районній прокуратурі

Важливим чинником організації роботи міської (районної) прокуратури є
розподіл службових обов’язків між оперативними працівниками прокуратури.
Чіткий, добре продуманий, він є обов’язковою умовою ефективності
колективної роботи, сприяє узгодженості дій, підвищує персональну
відповідальність за кінцевий результат, забезпечує раціональне
використання індивідуальних можливостей кожного працівника. Це особливо
важливо в роботі міської (районної) прокуратури.

Не випадково Генеральна прокуратура України приділяє особливу увагу
питанням розподілу обов’язків. Наказом №1 від 19 січня 2004 р. “Про
організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України”
передбачено вимоги, які регламентують розподіл обов’язків між
працівниками прокуратур. Розподіл обов’язків між працівниками міської
(районної) прокуратури – творчий організаційно-управлінський акт, тому
неможливо дати універсальні рекомендації, придатні на всі випадки.
Водночас існує ряд проблем, розгляд яких може зацікавити керівників
прокуратур, які займаються питаннями організації роботи.
Організаційно-управлінський акт розподілу службових обов’язків між
працівниками міської (районної) прокуратури умовно можна поділити на
кілька етапів.

На першому етапі визначаються види роботи, які необхідно розподілити між
працівниками прокуратури, ураховуючи компетенцію міської (районної)
прокуратури, яка, у свою чергу, зумовлена функціональними обов’язками
прокурорів.

Розподілу підлягає така прокурорська робота:

1) нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання та
досудове слідство;

2) підтримання державного обвинувачення;

3) представництво інтересів громадянина або держави в суді;

4) координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі
злочинністю;

5) нагляд за додержанням законів щодо недоторканності особи,
соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян,
захисту їх честі й гідності, прав неповнолітніх; законів, що стосуються
економічних, міжнаціональних відносин; охорони навколишнього середовища,
митниці та зовнішньоекономічної діяльності; а також нагляд за
відповідністю актів, що видаються всіма органами, підприємствами,
установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції
України та чинних законів;

6) нагляд за додержанням законів щодо боротьби з корупцією; законів при
виконанні судових рішень у кримінальних справах тощо.

До особливої групи відноситься робота, пов’язана з організацією праці
кожного працівника особисто, а також усього колективу. Колективна праця
потребує такого керівника, який би міг організувати колектив на
виконання поставлених завдань. Така робота вимагає інтелектуальних,
психологічних та інших зусиль.

На другому етапі необхідно визначити приблизний обсяг людино-днів,
потрібний для виконання всієї роботи прокуратури в цілому та за окремими
напрямками її діяльності протягом року. При цьому слід ураховувати, що
цей організаційно-управлінський процес складний, а його результати
можуть бути надто невизначеними. Це пов’язано з тим, що в органах
прокуратури немає науково обґрунтованих нормативів для всіх видів
прокурорської роботи. У зв’язку з цим міськрайпрокурор визначає
завантаженість своїх підлеглих на основі особистого досвіду й інтуїції,
що не завжди збігається з фактичним обсягом роботи, яку виконують
підлеглі. Показники завантаженості мають ураховуватися не лише при
оцінці роботи працівників прокуратури, але й при розподілі між ними
службових обов’язків. Якщо цього не враховувати, то, можливо, розподіл
роботи буде проведено нерівномірно, а це негативно вплине на загальну
організацію роботу прокуратури.

Третій етап пов’язаний із закріпленням за кожним оперативним працівником
конкретних обов’язків. При цьому обов’язки між працівниками районних і
прирівняних до них прокуратур розподіляються, як правило, за галузевим
(предметним) принципом з урахуванням теоретичної підготовки, практичного
досвіду, індивідуальних нахилів і здібностей працівників. У практичній
діяльності, особливо у міськпрокуратурах штатом понад 20 працівників,
може також застосовуватися зонально-предметний принцип при розподілі
обов’язків.

Предметний (галузевий) принцип передбачає розподіл обов’язків між
працівниками за напрямами прокурорської діяльності з урахуванням
визначених законом функцій прокуратури. При застосуванні предметного
(галузевого) принципу за кожним закріплюється коло питань, поєднаних
спільною темою. Ці питання можуть стосуватись як однієї, так і кількох
галузей (напрямів) прокурорської діяльності.

Зонально-предметний принцип у міських і районних прокуратурах передбачає
умовний поділ території міста чи району на окремі ділянки (зони) та
закріплення їх за конкретними працівниками. Цей принцип доцільно
застосовувати в тих прокуратурах, які обслуговують велику територію і
мають необхідну кількість оперативних працівників. При цьому за
працівниками закріплюється не лише територія, але й нагляд за групою
законодавчих актів з урахуванням функцій прокуратури.

У практичній діяльності головним чином застосовується предметний
(галузевий) принцип розподілу службових обов’язків між працівниками
міської (районної) прокуратури (п. 4 наказу Генпрокурора № 1 від
19.01.04 р.).

При розподілі конкретних обов’язків між окремими працівниками
прокуратури береться до уваги ряд факторів суб’єктивного й об’єктивного
характеру.

Суб’єктивний фактор – це рівень теоретичної підготовки, практичного
досвіду та здібностей працівників, у тому числі й самого прокурора.
Доцільно при визначенні службових обов’язків ураховувати бажання й
індивідуальні нахили до виконання тих чи інших обов’язків кожним
оперативним працівником.

До об’єктивних факторів необхідно віднести особливості діяльності
прокуратури, її кількісний склад, рівень і структуру злочинності в
регіоні, стан законності й інші чинники. Велике значення в цьому аспекті
має та обставина, що не всі оперативні працівники міськрайпрокуратури
наділені однаковими повноваженнями в наглядовій діяльності. Так,
помічник прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів
органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та
досудове слідство, не має права самостійно порушувати кримінальну
справу, скасовувати незаконну та необґрунтовану постанову слідчого чи
особи, яка проводить дізнання; давати в справі письмові вказівки;
затверджувати обвинувальний висновок, здійснювати інші наглядові
повноваження. Ці дії може виконувати міський, районний прокурор або
заступники.

Отже, обов’язки з нагляду за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство,
необхідно розподіляти тільки між прокурором та його заступником.
Помічникові прокурора може бути доручено нагляд на цьому напрямку тільки
з окремих питань, наприклад щодо додержання законності при розгляді заяв
і повідомлень про злочини, які надходять до органів внутрішніх справ,
податкової міліції.

Як уже зазначалося, розподіл обов’язків між працівниками прокуратури
здійснюється з урахуванням штатної чисельності. Усі міські (районні)
прокуратури умовно можна класифікувати на три групи: зі штатом до
чотирьох оперативних працівників (прокурор, два помічники, слідчий); зі
штатом 8-10 оперативних працівників (прокурор, заступник, старший
помічник, три помічники прокурора і два слідчих); зі штатом понад 10
оперативних працівників (прокурор, два заступники, кілька помічників,
три і більше слідчих).

Розглянемо схему розподілу службових обов’язків у міській (районній)
прокуратурі зі штатом до десяти оперативних працівників як найбільш
поширену в органах прокуратури міської (районної) ланки.

Обов’язки міськрайпрокурора:

загальне керівництво роботою прокуратури за всіма напрямами діяльності,
визначеними Конституцією України, Законом України “Про прокуратуру” та
наказами Генерального прокурора України;

організація прокурорського нагляду за виконанням законів, спрямованих на
розкриття злочинів і запобігання їм;

– нагляд за виконанням законів слідчими прокуратури при провадженні
досудового слідства;

– організація боротьби з корупцією;

– нагляд за законністю розгляду заяв і повідомлень про злочини, що
надходять до прокуратури;

– проведення оперативних нарад працівників прокуратури;

– організація і проведення координаційних нарад правоохоронних органів;

організація і планування роботи прокуратури;

– контроль за виконанням керівних документів прокуратур вищого рівня й
особистих рішень;

– інформаційно-аналітичне забезпечення міськрайпрокуратури;

– питання навчання і виховання кадрів;

– питання статистичної звітності;

питання забезпечення гласності й інформування державних органів влади,
громадськості про стан законності та заходи щодо її зміцнення;

контроль за роботою канцелярії прокуратури;

– організація роботи зі зверненнями громадян до прокуратури.

З урахуванням конкретних обставин прокурор може здійснювати також інші
обов’язки.

Обов’язки заступника прокурора:

– організація і безпосередній нагляд за додержанням законів органами,
які проводять дізнання та досудове слідство, зокрема керування роботою
помічника прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів цими
органами;

– організація і безпосередній нагляд за законністю затримання громадян
на підставі статей 106 і 115 Кримінально-процесуального кодексу України,
за додержанням законності в ізоляторах тимчасового тримання; кімнатах
для доставлених міськрайвідділів міліції;

нагляд за дотриманням законності при адміністративному затриманні
громадян;

нагляд за додержанням законності при виконанні покарань, не пов’язаних з
позбавленням волі;

підготування аналітичних та інших документів про стан злочинності та
законності.

При розподілі обов’язків між помічниками (старшими помічниками)
прокурора необхідно додатково враховувати деякі особливості. По-перше,
підтримання державного обвинувачення в суді є однією з найважливіших
функцій прокуратури, яка реалізується здебільшого прокурорами міської та
районної ланок. По-друге, підтримання державного обвинувачення в суді
прокурором – конституційна засада судочинства (п. 5 ч. З ст. 129
Конституції України), а тому участь прокурора в судовому розгляді
кримінальної справи є обов’язковою.

Якщо брати до уваги, що в місцевих, міських районних судах, як правило,
одночасно розглядається кілька кримінальних справ, у яких забезпечується
державне обвинувачення, молена дійти висновку, що підтримання державного
обвинувачення в суді є службовим обов’язком кожного працівника
прокуратури, крім слідчих. Цього вимагає і Наказ Генерального прокурора
України № 3 від 30 березня 2004 р. за “Про завдання й організацію роботи
прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ”. Тож усі помічники
прокурора мають в обов’язковому порядку підтримувати державне
обвинувачення в суді, але для декого з помічників ця робота буде
додатковою до основної, передбаченої посадовими обов’язками. Доцільно,
щоб у наказі зазначалося, хто з помічників прокурора відповідає за
організацію цієї роботи, її облік, складання статистичних звітів тощо.

У деяких прокуратурах створюються групи обвинувачів. Такі групи має
очолювати старший помічник прокурора, який і буде організовувати роботу
в прокуратурі щодо підтримання державного обвинувачення в суді, вести п
облік, складати звіти, надавати методичну допомогу молодим обвинувачам.
Аналогічні групи доцільно створювати й при здійсненні нагляду за
додержанням законів органами дізнання та досудового слідства. Доцільно,
щоб їх очолював заступник прокурора міста, району.

Розподіл обов’язків між помічниками прокурора, які здійснюють нагляд за
додержанням і застосуванням законів (загальнонаглядова робота),
провадиться за предметним принципом.

При цьому доцільно виокремити такі предмети нагляду:

– законність актів, що видаються всіма органами, установами,
організаціями та посадовими особами;

– додержання законів про права та свободи людини і громадянина;

– додержання законів, що стосуються економічних відносин, зокрема у
фінансово-банківській системі, паливно-енергетичному, агропромисловому
комплексах;

додержання законів про охорону навколишнього середовища митними та
податковими органами, у зовнішньоекономічній діяльності та в
міжнаціональних відносинах, а також при притягненні громадян до
адміністративної відповідальності.

Зазначені обов’язки, залежно від штатної чисельності прокуратури, можна
покласти на кількох помічників. Водночас доцільно виділити як
самостійний предмет нагляду додержання законів, спрямованих на
запобігання правопорушенням серед неповнолітніх і захист їх прав. Цю
ланку варто закріпити за найбільш кваліфікованим помічником, який має
досвід роботи.

Важлива ланка діяльності прокуратури пов’язана з реалізацією функцій
представництва інтересів громадян або держави в судах у випадках,
визначених законом. Якщо брати до уваги, що представницька діяльність
тісно пов’язана з наглядом за додержанням і застосуванням законів, то цю
роботу можна розподілити між помічниками прокурора, які займаються
“загально-наглядовою” діяльністю, або покласти на одного з них,
визначивши відповідального за організацію роботи, її облік, складання
статистичних звітів тощо.

Крім зазначених напрямків діяльності, які необхідно закріпити в наказі,
треба одному з помічників прокурора доручити роботу щодо систематизації
законодавства, розміщення та зберігання нормативних актів, юридичної
літератури, відповідних карток.

На четвертому етапі організаційно-управлінського акту готується наказ
про розподіл службових обов’язків. Формулювання наказу мають викладатися
юридично грамотно, точно та конкретно, щоб кожен працівник чітко знав
свої функціональні обов’язки.

В окремому пункті наказу необхідно зазначити ті види прокурорської
діяльності, у яких беруть участь усі оперативні працівники прокуратури.
Такими є:

1) прийом громадян і розгляд їх звернень згідно з установленим графіком;

2) участь у плануванні роботи, підготування та складання статистичних
звітів;

3) виступи в засобах масової інформації, на підприємствах, установах та
в організаціях з повідомленнями про стан законності та заходи щодо її
зміцнення;

4) інформаційно-аналітична робота;

Крім цього, окремим пунктом необхідно передбачити взаємозамінність
оперативних працівників на період їх тимчасової відсутності (відпустка,
хвороба, відрядження та інші поважні причини).

У наказі також необхідно визначити основні обов’язки слідчих:

– розслідувати кримінальні справи особисто за дорученням прокурора або в
складі слідчо-оперативної групи;

– брати участь у чергуваннях, виїздах на місце події;

– при розслідуванні кримінальних справ вести профілактичну роботу;

– забезпечувати збереження доказів тощо.

Наказ підписується прокурором міста (району) і під розписку з ним
ознайомлюються всі оперативні працівники. До підпису наказу прокурором
доцільно його обговорити на оперативній нараді.

4.3. Інформаційно-аналітичне забезпечення органів прокуратури

Інформація в механізмі прийняття організаційних рішень, плануванні
роботи прокуратури міста чи району має особливе значення. Цінність
інформації є безперечною. Недаремно говорять: “Хто володіє інформацією,
той володіє світом”. Для працівників прокуратури володіння інформацією
про стан законності на території міста, району – важлива умова
ефективної організації роботи зі зміцнення правового режиму. Це
пояснюється тим, що робота прокуратури не може бути чітко організована
без використання даних про стан законності та правопорушень, у тому
числі злочинності, її структури, динаміки, її тенденції. Цю інформацію
можна назвати правовою інформацією, яка є часткою соціальної інформації.
Вона має свій зміст і особливості, оскільки відображає перш за все такі
специфічні сторони соціальної дійсності, як правопорушення, стан
законності, рівень злочинності, її структуру. Крім цього, вона включає в
себе відомості про причини правопорушень і умови, які їм сприяють.

Отже, наглядова й інша діяльність органів прокуратури, спрямована на
зміцнення законності та правопорядку, неможлива без всебічного аналізу
стану законності. В основі такого аналізу лежить інформаційне
забезпечення.

Інформаційне забезпечення ґрунтується на певних принципах.

1. Принцип оперативності інформації.

У прокуратурі повинні бути розроблені форми й методи одержання
інформації. Тобто яка інформація, за якими напрямками прокурорської
діяльності та з яких джерел повинна надходити до прокуратури.

Строки надходження інформації визначаються прокурором, координаційною
нарадою або планом роботи.

2. Принцип повноти інформації.

Зі значної кількості відомостей, що надходять до прокуратури,
виокремлюється оптимальний обсяг інформації, яка дозволяє забезпечити
аналітичну роботу, визначити пріоритетні напрямки діяльності прокуратури
та застосувати необхідні заходи прокурорського реагування.

3. Принцип достовірності інформації. Інформація повинна бути
об’єктивною, відповідати фактичній ситуації, стану законності та
злочинності в районі, місті. Достовірність визначає рівень організації
роботи прокуратури.

Інформація – це сукупність відомостей, що визначають рівень знань про ті
чи інші факти, події, явища, а також про їхні взаємозв’язки. Для
працівників прокуратури району, міста велике значення має інформація про
стан законності та правопорядку на території району, міста, а також про
причини й умови, що сприяють правопорушенням.

Таким чином, можна стверджувати, що під інформаційним забезпеченням
прокуратури слід розуміти дії прокурорсько-слідчих працівників,
спрямовані на збирання, облік, накопичення, розподіл, аналіз,
збереження, пошук і передачу інформації, необхідної для наглядової та
іншої діяльності прокуратури, і зміцнення законності в районі, місті.

Усю роботу з інформаційного забезпечення, яка проводиться в прокуратурі
району, міста, умовно можна поділити на декілька етапів.

Перший етап – збирання необхідної інформації. При цьому треба
враховувати, що об’єктами інформації можуть бути:

– стан злочинності, динаміка, структура і тенденція її розвитку;

– стан законності в економічній, соціальній та інших сферах діяльності;

– дотримання прав і свобод людини й громадянина;

– законність правових актів;

– законність кримінального переслідування;

– законність при розслідуванні кримінальних справ;

– стан законності в кримінальному судочинстві;

– стан законності при виконанні прокуратурою функції представництва
інтересів громадянина або держави в суді;

– стан законності при реєстрації та розгляді заяв і повідомлень про
злочини;

– виконання наказів, рішень колегії, координаційних нарад, завдань вищих
прокуратур;

– систематизація законодавства.

Ураховуючи внутрішню необхідність, прокурор району, міста може визначити
й інші об’єкти інформаційного забезпечення.

Другий етап інформаційного забезпечення – це облік, систематизація,
розподіл інформації, що надходить. Облік інформації здійснює канцелярія
прокуратури, реєструючи інформацію. Систематизацією і розподілом
інформації займаються оперативні працівники за предметом своєї
діяльності, визначеним наказом прокурора міста, району про розподіл
службових обов’язків у прокуратурі.

Третій етап – це накопичення інформації, яке здійснюють оперативні
працівники шляхом поступового її збільшення за кожним напрямом
прокурорської діяльності.

Четвертий етап – аналіз інформації оперативними працівниками відповідно
до закріплених за ними напрямків (ланок) діяльності. Аналіз інформації
дозволяє зробити висновки не лише про кількісну сторону порушення
законодавства, але й про конкретні види й характер правопорушень. На
підставі аналізу робляться висновки про динаміку, тенденції
правопорушень і висловлюються пропозиції, спрямовані на їх усунення.

П’ятий етап – збереження інформації. Як правило, цю роботу виконує
канцелярія прокуратури. Інформація багаторазового тривалого користування
передається в канцелярію оперативними працівниками після її опрацювання
(аналізу).

Шостий етап – пошук необхідної інформації та передача її для
використання в роботі. Цю роботу виконують працівники канцелярії спільно
з оперативними працівниками, які нею користуються.

Інформаційне забезпечення прокуратури вважається оптимальним тоді, коли
вона достатньою мірою забезпечує виконання функцій прокуратури, які
спрямовані на вирішення завдань, визначених ст. 4 Закону України “Про
прокуратуру”. Генеральний прокурор України у Наказі № 1/1 від 19 січня
2004 р. “Про організацію аналітичної і методичної роботи в органах
прокуратури” вимагає від прокурорів вживати належних заходів щодо
повсякденного збирання, накопичення, систематизації та опрацювання
оптимального обсягу інформації, необхідної для аналітичних досліджень
(п.2 наказу).

Стосовно організації інформаційного забезпечення необхідно зазначити, що
згідно зі ст.ст. 8, 20 Закону України “Про прокуратуру” вимоги прокурора
про надання статистичної та іншої інформації або їх копій є
обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій,
посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або в передбачені
законом чи визначені прокурором строки й безкоштовно. Дії прокурора щодо
надання статистичної та іншої інформації можуть бути оформлені як
письмовий запит або документ під заголовком “Вимога”. У цьому документі
викладається зміст вимог, робиться посилання на статтю закону, що
регламентує повноваження прокурора і містить указівку про обов’язковість
його виконання та передбачену законом відповідальність за невиконання.

До джерел інформації про порушення закону слід віднести:

1. Органи внутрішніх справ, де концентрується значний обсяг даних про
правопорушення і осіб, які їх вчинили. Деякі відомості (дані про
злочинність та її окремі види, про кількість порушених справ та інше)
надходять до прокуратури щомісяця у вигляді звітів.

2. Органи державної контрольно-ревізійної служби України, до складу яких
входять контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) у районах і
містах. Головне завдання цих служб – здійснення державного контролю за
використанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням,
достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в бюджетних установах,
державних фондах на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти
із бюджетів усіх рівнів. Державний контроль здійснюється у формі ревізій
і перевірок. їх результати мають для прокуратури особливе значення, тому
вона повинна мати таку інформацію.

3. Органи державної податкової інспекції району, міста, у тому числі й
податкової міліції, які здійснюють контроль за додержанням податкового
законодавства; слідчі підрозділи податкової міліції, які розслідують
кримінальні справи, віднесені нормами КПК до їх компетенції.

4. Органи державної влади й управління, які мають дані про порушення
законодавства у підзвітних їм структурах.

5. Органи відомчого контролю (бухгалтерські, ревізійні, юридичні), які
мають інформацію про порушення господарського, фінансового, трудового
законодавства.

6. Банківські установи, які мають дані про правопорушення банківського
законодавства.

7. Органи державних інспекцій, які мають право розглядати справи про
адміністративні правопорушення, насамперед органи рибоохорони, охорони
лісового господарства, органи мисливського господарства, органи
Міністерства екології та природних ресурсів, органи Пенсійного фонду,
органи держстатистики й інші, усього понад 40 органів.

8. Медичні установи, які мають відомості про тілесні ушкодження,
заподіяні при дорожньо-транспортних пригодах (ДТП), аваріях, при
вчиненні злочинів.

9 Установи, де тримаються засуджені, заарештовані, затримані, які мають
інформацію про правопорушення, вчинені в зазначених установах.

10. Органи відомчої та державної охорони, які мають дані про розкрадання
матеріальних цінностей на об’єктах, що перебувають під їх охороною.

11. Районні, міські відділи державної виконавчої служби Міністерства
юстиції України, які мають дані про примусове виконання рішень судів та
інших органів.

12. Громадські організації, загальні збори громадян за місцем
проживання, трудові колективи підприємств, організацій, установ, які
можуть інформувати органи прокуратури про порушення законів.

13. Міські, районні місцеві суди, які мають відомості про осіб, які
вчинили правопорушення, причини й умови, що їм сприяли.

14. Громадяни, їх об’єднання, посадові особи, які звертаються до органів
прокуратури з заявами та скаргами з приводу вчинених злочинів, інших
правопорушень.

15. Митні органи, які мають дані про порушення митного законодавства.

16. Кримінальна міліція, органи та служби в справах неповнолітніх і
спеціальні установи для неповнолітніх, які мають дані про правопорушення
серед них.

17. Повідомлення засобів масової інформації про порушення прав і
законних інтересів громадян та інтересів держави.

18. Районні, міські відділи статистики, які мають значну інформацію, що
може бути корисною прокурору. У відділах можна одержати інформацію про
умови праці на підприємствах, в організаціях, про стан травматизму, про
наявність і витрату палива, теплоелектроенергії, про кредиторську
заборгованість, про інвестиції, заборгованість із виплати заробітної
плати й іншу інформацію.

Крім перелічених джерел інформації, прокуратура району, міста має і свій
значний обсяг інформації, який є результатом її наглядової та іншої
діяльності, спрямованої на зміцнення законності та правопорядку. Ця
інформація міститься в довідках про результати перевірок, актах
прокурорського реагування, у статзвітності, аналізах та узагальненнях, у
матеріалах кримінальних справ та інших документах прокурорської
діяльності.

Накопичення в прокуратурі інформації здійснюється в процесі повсякденної
діяльності, її обсяг значний, тому важливо вміло використовувати
одержану інформацію. З цією метою доцільно всю інформацію, що надходить
до прокуратури, аналізувати, щоб одержати основні відомості про стан,
тенденції та прогнози стану законності в тій чи іншій галузі, у цілому
по району, місту.

Аналітичні дослідження інформаційних матеріалів повинні бути актуальними
й мати практичне значення, а тому цю роботу необхідно проводити,
додержуючись певних правил. Перш за все необхідно: 1) визначити завдання
аналітичного дослідження і коло питань, які підлягають дослідженню; 2)
скласти план досліджень;

3) визначити обсяг інформації, що підлягає дослідженню;

4) вибрати метод вивчення інформації – загальний чи вибірковий; 5)
визначити коло осіб, які беруть участь в аналітичний роботі, і
забезпечити їх необхідним методичним і нормативним матеріалом.

Для успішного виконання аналітичної роботи необхідно охарактеризувати
кількісні показники виявлених порушень, порівняти, за можливості, з
даними за аналогічний минулий період, визначити їх динаміку, тенденції,
що характеризують їх розвиток, та ін.

В обов’язковому порядку треба визначити причини й умови, що сприяють
порушенням закону. Закінчувати аналітичну роботу слід висновками та
рекомендаціями з урахуванням одержаних результатів аналізу.
Використовуючи дані аналізу, можна підготувати доповідну записку або
інформацію органам державної влади та самоврядування, доповідь на
оперативну, координаційну або міжвідомчу нараду, подання керівникам
підприємств, організацій та установ, а також органам місцевого
самоврядування. Дані аналізу доцільно враховувати й при плануванні
роботи районної чи міської прокуратури.

Здійснюючи аналітичну роботу, необхідно враховувати вимоги наказу
Генерального прокурора України за № 1/1 від 19 січня 2004 р. “Про
організацію аналітичної та методичної роботи в органах прокуратури”, у
якому запропоновано “спрямувати аналітичну і методичну роботу на
вивчення реального стану законності, викриття причин її погіршення,
правильне визначення напрямів наглядових зусиль і об’єктів нагляду,
прогнозування розвитку негативних тенденцій, розробку запобіжних заходів
і формування наглядової політики в цілому” (п.1.2 наказу).

4.4. Планування роботи міської (районної) прокуратури

Планування роботи – це одна з організаційних підстав, яка забезпечує
діяльність прокуратури міста, району з реалізації повноважень,
визначених Законом України “Про прокуратуру”. Планування відбиває рівень
організаційної роботи, її мету, визначає заходи, яких повинен ужити
прокурор, щодо активізації боротьби з правопорушеннями, зміцнення
законності.

Правильна організація планування в прокуратурі дозволяє зосередити
зусилля працівників прокуратури на пріоритетних напрямках прокурорської
діяльності з попередження й усунення порушень законності. Планування
роботи міської, районної прокуратури повинне проводитися з додержанням
основних принципів планування.

1. Принцип конкретності. План повинен бути конкретним, з юридично
грамотним формулюванням планових заходів. У планових заходах необхідно
вказувати конкретно, додержання чи застосування якого закону планується
перевіряти. При цьому слід зазначити офіційну назву закону. Важливо, щоб
у планових заходах було визначено також конкретні підприємства,
організації чи установи, де буде проводитися перевірка.

2. Принцип оптимальної достатності. Обсяг планових заходів повинен
узгоджуватися зі штатними можливостями прокуратури. Не повинно бути
такого становища, коли в планах прокуратури передбачено значний обсяг
заходів, а оперативних працівників і часу для їх виконання не вистачає.
Планові заходи необхідно розподіляти за часом їх виконання таким чином,
щоб на кожний місяць плану припадало приблизно рівне навантаження на
виконавців. Такий підхід до планування дозволить раціонально
використовувати робочий час оперативних працівників, якісно проводити
перевірки.

Принцип оптимальної достатності забезпечується визначенням найбільш
актуальних, пріоритетних напрямків діяльності, що грунтуються на
результатах аналізу стану законності в районі, місті.

3. Важливим при плануванні роботи є принцип стабільності. Це означає, що
заплановані заходи повинні бути незмінними, стабільними, хоча, звичайно,
залежно від оперативної обстановки в районі, місті до плану можуть
вноситися корективи.

Робиться це за наявності достатніх підстав як за клопотанням оперативних
працівників прокуратури, так і з особистої ініціативи прокурора. На
пропозицію керівників прокуратур відповідного рівня можуть вноситися
зміни до планів роботи прокуратур нижчого рівня лише стосовно строків
проведення відповідних заходів у межах кварталу.

До планів роботи не включаються заходи, що стосуються повсякденної
діяльності прокуратури. Плани роботи міських, районних, міжрайонних та
інших прирівняних до них прокуратур складаються на квартал; при
плануванні важливо не допускати дублювання заходів, передбачених планами
роботи прокуратур вищого рівня. Плани роботи складаються та підписуються
до 1-го числа місяця поточного кварталу. Проекти планів мають
розглядатися на оперативних нарадах і затверджуватися керівниками
прокуратури (п. 5 наказу № 1).

Таким чином, Генеральний прокурор України в наказі визначив основні
вимоги до планування роботи в органах прокуратури. Поряд із цим,
необхідно зазначити, що, плануючи роботу міських, районних прокуратур,
слід передбачати проведення перевірок, додержання законів з усіх
напрямків прокурорської діяльності, визначаючи при цьому пріоритетні
галузі, у тому числі питання стосовно додержання конституційних прав і
свобод громадян, законів, що охороняють інтереси держави, а також
вивчення практики прокурорського нагляду, звітів прокурорсько-слідчих
працівників, та інші заходи.

Планування роботи тісно пов’язане з інформаційно-аналітичною роботою.
Аналіз інформації завжди передує плануванню. Інформація є джерелом
об’єктивних і всебічних даних про стан законності в районі, місті,
дозволяє визначити ефективність здійснення прокурорських повноважень,
виявити тенденції розвитку правопорушень. Можна однозначно стверджувати,
що плануванню притаманні прогностичні функції, які дозволяють
використовувати аналітичну інформацію, впливати на розвиток процесів,
передбачати і відповідні заходи, що впливають на зміцнення законності.

Планування в органах прокуратури – це управлінська функція діяльності,
спрямована на впорядкування розподілу обов’язків серед оперативних
працівників, підвищення відповідальності кожного з них за
результативність діяльності. Недоліки в плануванні, як правило,
спричиняють незадовільну якість прокурорських перевірок та інших заходів
і як наслідок – низьку їх ефективність, нераціональне використання
інтелектуального потенціалу прокуратури.

У практичній діяльності прокуратур міської та районної ланок
застосовуються різні види планів. За терміном виконання планових заходів
вони поділяються на перспективні (довгострокові) та поточні.

Перспективними (довгостроковими) є плани на рік і більше. Як правило,
вони передбачають вирішення проблем щодо боротьби зі злочинністю в місті
(районі) спільно з іншими правоохоронними органами. Це можуть бути
спільні заходи правоохоронних органів, затверджені на координаційній
нараді, або план роботи прокуратури, де передбачаються заходи за
найважливішими напрямками прокурорської діяльності з урахуванням
реального стану законності та правопорядку на підставі науково
обґрунтованого кримінологічного прогнозу. Слід зазначити, що наказами
Генерального прокурора України перспективного планування не передбачено,
але в практичній діяльності воно застосовується.

Поточні плани використовуються для планування заходів за головними
напрямками прокурорської діяльності, таких як перевірки виконання
законів, аналітична робота, а також, як правило, обговорення результатів
діяльності органів прокуратури. Такі плани передбачають конкретні
терміни виконання заходів і складаються на квартал.

Поряд із цим, у міських і районних прокуратурах застосовується
індивідуальне планування щодо підвищення професійної підготовки, а також
особисте планування діяльності прокурорів та інших працівників. Особисті
плани прокурора й інших працівників є важливим елементом організації
праці. Як правило, вони передбачають використання робочого часу протягом
дня і складаються на декаду або тиждень. Таке планування дозволяє
раціонально використовувати особистий робочий час протягом дня, тижня,
декади. Особистий план складає кожен оперативний працівник з урахуванням
заходів, передбачених поточним планом, а також тих завдань, які йому
необхідно вирішувати (перевірка скарг, участь у судових засіданнях,
прийом громадян, підготовка актів прокурорського реагування та ін.).
Такий план – це особиста творчість кожного працівника, він ні з ким не
погоджується, не затверджується і складається з метою поліпшення
організації праці.

Процес складання плану роботи міськрайпрокуратури поділяється на три
стадії.

Перша стадія включає в себе інформаційне забезпечення: збирання
необхідної інформації про стан злочинності, додержання законів, дані
аналізів і узагальнень прокурорсько-слідчої практики тощо. На цій стадії
прокурор району, міста на оперативній нараді ставить перед працівниками
завдання підготувати узагальнені дані та пропозиції до проекту плану.

Оперативні працівники згідно з розподілом службових обов’язків виконують
конкретну роботу та повинні накопичувати відповідну інформацію про стан
законності на закріплених за ними напрямках. Ураховуючи ці дані, кожен
працівник подає письмові пропозиції з обґрунтуванням необхідності
включення тих чи інших заходів до плану роботи прокуратури.

У процесі підготовки плану необхідно враховувати вимоги наказів,
указівок вищих прокурорів, їх доручень, рішень колегії та координаційних
і міжвідомчих нарад. Підставами для включення до плану заходів є дані
про порушення законності, які містяться в матеріалах перевірок,
кримінальних і цивільних справ, аналізу прокурорської та
правозастосовної практики, повідомленнях контролюючих органів,
зверненнях громадян і посадових осіб та інших джерел інформації.

Роботу з вивчення аналітичних документів, поданих пропозицій та іншої
інформації, а також із формулювання проекту плану здійснює особисто
прокурор міста (району). Якщо в прокуратурі кількість оперативних
працівників є значною, то ці обов’язки можуть бути покладені на одного з
заступників прокурора, який готує проект плану і доповідає прокуророві.
Готуючи план, доцільно керуватися такими положеннями: передбачаючи ті
або інші планові заходи та їх виконавців, необхідно, по-перше,
ураховувати функціональні обов’язки кожного працівника, його щоденну
поточну роботу; по-друге, ураховувати не лише закріплені за працівником
обов’язки, але і його професійну підготовку, здатність виконувати ту чи
іншу роботу: аналітичну, проведення перевірок, підготування наради та
ін.

Друга стадія підготовки проекту плану. План роботи необхідно складати у
визначеній формі, де передбачаються відповідні графи: порядковий номер,
назва заходів, строк їх виконання, виконавці та відмітка про виконання з
зазначенням результатів.

Третя стадія – завершальна. На цій стадії підготування плану
відпрацьовується остаточна його редакція. Ураховуються заходи плану
прокуратури області, її завдання та рекомендації, але не допускається
дублювання заходів, передбачених планами прокуратур вищого рівня, а
також не включаються заходи, що стосуються повсякденної діяльності.
Підготовлений проект плану роботи обговорюється на оперативній нараді
при прокуророві міста, району. На обговоренні проекту обов’язково
повинні бути присутні ті працівники, які вносили пропозиції до проекту.
Слід підкреслити, що обговорення проекту плану на оперативній нараді –
важливий етап планування, метод його оцінки. Дороблений і обговорений
проект плану підписується прокурором, і з цього моменту план стає
управлінським рішенням, обов’язковим для виконання. З планом роботи
ознайомлюються під розписку всі оперативні працівники прокуратури.

Контроль за організацією виконання планових завдань здійснюється
прокурором міста, району.

Практикою вироблено певну тематику основних заходів, що включаються до
планів роботи прокуратури міста (району), які можна поділити на окремі
напрямки. У планах ці заходи конкретизуються з урахуванням особливості
кожного міста (району).

1. Загальні питання організації роботи.

До цього напрямку слід віднести такі питання:

а) оперативні наради при прокуророві міста (району), на яких обговорюють
підсумки роботи за певні періоди – як правило, за квартал, півріччя,
рік;

б) координаційні та міжвідомчі наради працівників правоохоронних органів
міста, району;

в) оперативні наради з питань про стан прокурорського нагляду за
додержанням законності на різних напрямках діяльності;

г) оперативні наради, на яких обговорюються звіти оперативних
працівників про виконання службових обов’язків;

г) оперативні наради, на яких розглядаються питання про хід виконання
запланованих заходів, заслуховуються звіти окремих працівників
прокуратури. Включаються також організаційні питання, які регламентують
діяльність органів прокуратури.

2. Нагляд за додержанням і застосуванням законів.

Перелік законодавчих актів, додержання яких підлягає перевірці при
виконанні прокуратурою цієї функції, необхідно визначити, ураховуючи
вимоги наказу Генерального прокурора України за № б гн від 15 квітня
2004 р. “Про організацію наглядової діяльності органів прокуратури щодо
захисту прав і свобод громадян та інтересів держави”, у якому чітко
вказано пріоритетні напрямки прокурорської діяльності.

У ході виконання цієї функції основними завданнями наглядової діяльності
є: додержання конституційних прав і свобод громадян, передусім осіб, які
потребують соціального захисту та допомоги; додержання законності у
сфері економічних відносин, особливо додержання законів про власність,
бюджетну систему, аграрну реформу, енергозбереження, зовнішньоекономічну
діяльність, про приватизацію державного і комунального майна, про
банківську діяльність, а також додержання законів у діяльності
контролюючих і правоохоронних органів.

Прокурорські перевірки проводяться за такими напрямками:

а) законність видання правових актів органами влади та місцевого
самоврядування, а також додержання законів на підприємствах, в
організаціях та установах (зазначити, у яких конкретно);

б) виконання вимог законодавства про порядок створення підприємств і
державної реєстрації юридичних осіб, а також їх реорганізації та
ліквідації;

в) додержання вимог чинного законодавства з питань володіння,
розпоряджання й управління державною і комунальною формами власності та
їх використання;

г) виконання державною податковою інспекцією обов’язків з контролю за
додержанням законодавства про податки;

г) виконання вимог Законів: “Про власність”, “Про підприємство”, “Про
банки і банківську діяльність”, “Про приватизацію державного майна”,
“Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про сільськогосподарську
кооперацію”, “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, “Про
забезпечення санітарного й епідемічного добробуту населення”, “Про
фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”,
“Про боротьбу з корупцією” та ряду інших законів.

3. Нагляд. за дотриманням законів у соціальній сфері.

Законодавство про працю

Перевіряти додержання вимог законодавства про працю на підприємствах і в
організаціях, звертаючи особливу увагу на своєчасність виплати
заробітної плати, допомоги на утримання дітей, залишення працівників у
відпустці без оплати на період вимушеного простою. Перевіряти виконання
Законів України “Про охорону праці, “Про оплату праці”, відшкодування
шкоди, заподіяної громадянам при виконанні трудових обов’язків, Закону
“Про колективні договори і погодження”.

Житлове законодавство

Перевіряти: конкретні правові норми, які Гарантують забезпечення
громадян житловими приміщеннями, відповідно до Житлового кодексу;
виконання Законів України “Про приватизацію державного житлового фонду”,
“Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи”, “Про статус ветеранів війни, гарантії
їхнього соціального статусу”, “Про основні принципи соціального захисту
ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”.

Пенсійне законодавство

Перевіряти виконання Закону України “Про загальнообов’язкове державне
пенсійне страхування” у міських, районних управліннях Пенсійного фонду в
частині своєчасного призначення і виплати пенсій, особливо інвалідам,
неповнолітнім та іншим малозабезпеченим категоріям громадян. При цьому
приділяти увагу додержанню вимог законодавства, що регламентує розгляд
звернень і скарг громадян, а також фактам ухилення підприємств і
організацій різної форми власності від виплати страхових внесків у
Пенсійний фонд. Поряд із цим, доцільно перевіряти додержання вимог
Закону України “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Адміністративне законодавство

Перевіряти виконання адміністративного законодавства при притягненні
громадян до відповідальності за порушення санітарно-епідеміологічних
правил, правил дорожнього руху, правопорушення в галузі торгівлі, а
також за порушення податкового, пенсійного, ветеринарного, лісового
законодавства, законодавства з охорони рибних запасів, захисту прав
споживачів та іншого законодавства.

4. Нагляд за додержанням і застосуванням, законів про права
неповнолітніх.

Перевіряти законність діяльності кримінальної міліції в справах
неповнолітніх, додержання законності в приймальниках-розподільниках і
притулках для неповнолітніх, у загальноосвітніх школах і професійних
училищах соціальної реабілітації, центрах медико-соціальної
реабілітації; виконання органами та службами в справах неповнолітніх
покладених на них законом організаційних, координаційних і контрольних
функцій у вирішенні питань соціального захисту неповнолітніх, проведенні
роботи щодо запобігання бездоглядності та правопорушенням серед дітей і
підлітків.

Перевіряти додержання законодавства про пільги та гарантії дітям, які
постраждали від Чорнобильської катастрофи, дітям-сиротам і дітям, які
залишилися без піклування батьків, дітям-інвалідам, про надання
соціальної допомоги малозабезпеченим і багатодітним сім’ям, виконання
Законів України “Про освіту” і “Про зайнятість населення” та ін.

5. Нагляд за додержанням і застосуванням законів про охорону природа.

Перевіряти додержання Законів України “Про охорону навколишнього
природного середовища”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про
рослинний світ”, “Про природно-заповідний фонд “, “Про тваринний світ”
та інших.

Перевіряти додержання законності в діяльності спеціально уповноважених
органів державного контролю у сфері охорони довкілля, а також вимог
Водного кодексу, Лісового кодексу, Кодексу про надра.

6. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання та
досудове слідство.

При плануванні роботи в цьому напрямку необхідно передбачити перевірки:

– виконання законів, спрямованих на профілактику особливо тяжких і
тяжких злочинів;

– виконання податковою міліцією законів щодо боротьби з ухиленням від
сплати податків та інших платежів;

– виконання законів про попередження рецидивної злочинності;

– узагальнення стану про додержання строків досудового слідства,
дізнання, тримання під вартою в справах, які перебувають у провадженні
міськрайвідділів внутрішніх справ і податкової міліції;

– виконання законів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю, пов’язаною
з незаконним обігом наркотиків;

– виконання законів, спрямованих на боротьбу зі злочинами у сфері
економіки.

7. Нагляд за законністю судових рішень у кримінальних справах.

Узагальнювати додержання законності при підтриманні державного
обвинувачення, аналіз причин помилок, яких припускаються державні
обвинувачі, аналіз практики призначення судом міри покарання в
кримінальних справах (конкретна категорія справ), вплив державного
обвинувача на законність призначення міри покарання.

8. Нагляд за законністю судових рішень у цивільних і господарських
справах, розглянутих за участю прокурора.

Узагальнювати стан законності судових рішень у справах, розглянутих за
участю прокурора, наприклад у справах за позовами та заявами прокурорів;
аналіз додержання законності при розгляді судом позовів прокурора про
відшкодування збитків державі та ін.

9. Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах.

Узагальнювати додержання законності дій при виконанні судових рішень у
кримінальних справах кримінально-виконавчою інспекцією.

10. Питання статистики й оперативного обліку. Узагальнювати додержання
законів про повноту та

достовірність реєстрації злочинів у міськрайвідділах внутрішніх справ.

11. Робота з розгляду звернень громадян. Узагальнювати практику
додержанням законів у

роботі з заявами, скаргами, зверненнями в органах прокуратури.
Перевіряти виконання Закону України “Про звернення громадян” на
підприємствах, установах, організаціях.

4.5. Контроль і перевірка виконання

Невід’ємною частиною організацій роботи в міській (районній) прокуратурі
є контроль і перевірка виконання. Контроль виконання – це засіб
забезпечення високого рівня ефективності прокурорського нагляду,
зміцнення виконавчої дисципліни, попередження фактів невиконання або ж
неякісного виконання прийнятих рішень. За своїм змістом контроль є
сукупністю дій і заходів, спрямованих на перевірку своєчасності та
якості роботи з виконання службових обов’язків, запланованих заходів,
доручень і завдань Генерального прокурора України та прокурорів
обласного рівня.

Предметом контролю є строки, повнота і якість виконання завдань,
доручень, планів, рішень та інших організаційно-розпорядчих документів.
Основним завданням контролю і перевірки виконання є:

1) установлення фактичного стану з виконанням вимог законодавства,
контрольних вимог; упущень в організації роботи;

2) забезпечення виконавчої дисципліни та відповідальності в роботі
оперативного складу прокуратури з виконання покладених на них службових
обов’язків;

3) своєчасне виявлення, усунення і попередження порушень і недоліків в
організації прокурорського нагляду, виконання завдань, рішень,
організаційно-розпорядчих та інших документів, що стосуються діяльності
міськрайпрокуратури;

4) з’ясування причин недоліків і допущених порушень та підготування
пропозицій щодо їх усунення, а також внесення змін до раніше прийнятих
контрольних рішень;

5) підвищення ролі й авторитету органів прокуратури в структурі
державних органів.

Здійснення прокурором перелічених завдань із контролю досягається шляхом
одержання від підлеглих інформації про хід виконання планів, завдань,
наказів та інших контрольних документів і перевірка реально проведеної
роботи. На факти порушення виконавчої дисципліни або неякісного
виконання роботи прокурор повинен принципово реагувати. Прокурор міста
(району) несе персональну відповідальність за організацію і стан
контролю.

Аналіз норм Закону України “Про прокуратуру”, наказів Генерального
прокурора України, зокрема тих, що визначають контрольні вимоги,
дозволяє зробити висновок, що основними принципами контролю за
виконанням є:

1) своєчасність проведення контрольних заходів до настання обставин, за
яких виконання контрольного завдання стає практично непотрібним;

2) безперервність – здійснення контролю на всіх етапах організації
виконання завдань, планів, доручень, наказів тощо, починаючи з
оформлення матеріалів (планів, доручень тощо), визначення виконавців і
закінчуючи зняттям відповідного документа з контролю;

3) достовірність – висновки за результатами перевірки повинні бути
обґрунтованими та відповідати фактичним даним;

4) підпорядкованість меті поліпшення виконавчої дисципліни на всіх
напрямках прокурорської діяльності;

5) стимулювання досігнення цілей, які стоять перед прокуратурою міста,
району, – використання наявної системи заохочень стосовно
прокурорсько-слідчих працівників, які забезпечують належну та якісну
виконавську дисципліну.

Основними об’єктами контролю і перевірки виконання в прокуратурі може
бути:

а) виконання планів роботи прокуратури, заходів координаційної
діяльності правоохоронних органів, рівень оперативних нарад;

6) виконання заходів із реалізації організаційно-розпорядчих документів
Генеральної прокуратури України та прокуратур обласного рівня, у тому
числі наказів, розпоряджень і рішень колегій, постанов координаційних
нарад у частині, що стосуються діяльності міськрайпрокуратур;

в) надання статистичних звітів і підсумкових документів про роботу
прокуратури;

г) реалізація документів прокурорського реагування, які мають строки їх
вирішення (протести, подання, приписи, постанови та ін.);

г) реалізація регіональних заходів щодо боротьби зі злочинністю з
питань, що належать до діяльності прокуратури міста, району;

д) додержання процесуальних строків слідства, пред’явлення
обвинувачення, тримання затриманих відповідно до ст.ст. 106, 115 КПК,
тримання під вартою (ст. 156 КПК), розгляд і вирішення повідомлень про
злочини, виконання письмових указівок і окремих доручень у кримінальних
справах;

є) додержання строків розгляду заяв і скарг громадян і юридичних осіб;

є) контроль за виконанням доручень, завдань і документів, які надійшли в
прокуратуру з вищих прокуратур зі строками їх виконання;

ж) додержання строків усунення недоліків, виявлених перевіркою в роботі
прокуратури, і надання інформації вищому прокурору.

Цей перелік основних об’єктів контролю і перевірки виконання, який може
бути використаний у роботі прокурора міста (району), не є вичерпним.
Щоразу за необхідності прокурор особисто вирішує питання про об’єкт
контролю і перевірки виконання.

1. Форми и методи контролю.

Організація контролю і перевірки виконання в прокуратурі регламентується
низкою відомчих нормативних актів, у тому числі Інструкцією з
діловодства в органах прокуратури України № 90 від 28 грудня 2002 р.
Документи, виконання яких підлягає обов’язковому контролю, визначає
керівник прокуратури (п. 6.1. Інструкції).

Контроль за виконанням повинен мати превентивне значення і забезпечувати
не лише додержання строків, але й фактичне виконання документів, їх
якість і повноту.

Найбільш поширеним методом контролю є ознайомлення зі станом виконання
контрольного завдання оперативним працівником прокуратури або одержання
від виконавця документа прокурорського реагування: протесту, подання,
припису, постанови, а також доповідної записки, письмової інформації,
довідки про результати виконання планових заходів, завдань, доручень та
інших документів.

Контроль за результатами реалізації документів прокурорського реагування
необхідно покладати на заступника прокурора, який відповідає за цей
напрямок діяльності, і тих помічників, які готували ці документи. У
нарядах за напрямками прокурорського нагляду разом із кожним таким
документом підшивається довідка про результати його розгляду і вжиті
заходи з посиланням на номер наряду чи наглядового провадження, де
підшито первісні матеріали.

Контроль за виконанням документів і заходів здійснюється прокурором
шляхом заслуховування і одержання інформації під час особистих бесід із
конкретним працівником про хід виконання контрольних і планових заходів,
результати прокурорських перевірок, підтримання державного обвинувачення
в суді, розгляд цивільних справ, розглянутих за участі прокурора, стан
слідства, розслідування конкретних справ та з інших питань службової
діяльності.

Така форма контролю застосовується як особисто прокурором, так і його
заступниками за напрямками прокурорської діяльності, закріпленими за
ними.

Дієвою формою контролю є заслуховування на оперативних нарадах звітів
заступників, помічників і слідчих про здійснення ними службових
обов’язків на закріплених ділянках роботи, а також про хід виконання
планових та інших заходів, контрольних завдань, доручень тощо. На
оперативних нарадах заслуховуються звіти, визначаються завдання з
усунення виявлених недоліків в організації контролю виконання. Робота
оперативної наради фіксується протокольно, протокол веде один із
учасників наради, і потім його підписує прокурор.

Ураховуючи значення контролю і перевірки виконання, доцільно детально
розглянути деякі особливості організації контролю.

На особливу увагу заслуговує організація контролю за виконанням
організаційно-розпорядчих та інших документів.

Контроль за виконанням даної категорії документів пов’язаний з їх
надходженням і реєстрацією в канцелярії прокуратури міста (району).
Зареєстровані відповідно до Інструкції з діловодства в органах
прокуратури України документи і матеріали негайно передаються на розгляд
прокуророві, який не пізніше наступного дня з часу реєстрації
зобов’язаний розглянути, а термінові – негайно і накласти на документі
резолюцію, у якій визначає строк виконання, виконавців і порядок
виконання. На документі з терміновим виконанням у резолюції
зазначаються: виконавці, ставиться підпис автора резолюції та дата.

Поставлені на контроль документи зберігаються в канцелярії в окремій
папці з написом “контроль”. На кожний документ, що підлягає контролю,
ставиться штамп “Контроль” і кінцева дата виконання, заповнюється
контрольна картка в одному примірнику, який передається прокуророві
району для особистої перевірки виконання документів підлеглими (п. 6.3.
Інструкції). У випадках, коли прокурор дає доручення кільком
працівникам, головним виконавцем є особа, яка зазначена в резолюції
першою, якщо в документі не обумовлено інше.

Така особа:

– доводить зміст резолюції до інших працівників, зазначених у ній;

– у разі необхідності знімає копію чи робить витяги і передає їх іншим
виконавцям;

– організовує роботу з документом у повному обсязі;

– відповідає за своєчасне виконання доручення.

Для виконання доручення їй надається право скликати інших виконавців і
координувати їх роботу (п. 5.6. Інструкції). Термін надходження
документів від керівництва прокуратури до безпосередніх виконавців не
повинен перевищувати одного робочого дня.

Виконання планів роботи прокуратури необхідно виділити в окремий
напрямок контролю під безпосереднім керівництвом прокурора міста
(району) або його заступника. Для контролю планів виконання доцільно
завести окрему папку контролю, де зосередити матеріали за виконанням
окремих пунктів плану. Слід мати на увазі, що виконання плану
контролюється постійно. Щомісяця аналізується хід виконання, причини
зриву або перенесення виконання планових заходів. За необхідності
питання стану виконання планових заходів, планової дисципліни прокурор
вносить на розгляд оперативної наради, на якій заслуховуються звіти
конкретних виконавців.

Про виконання пунктів плану свідчать доповідні записки, копії документів
прокурорського реагування, інформації вищим прокурорам і органам влади,
повідомлення про розгляд актів прокурорського реагування, пояснення
посадових осіб та інші дані, що підтверджують фактичне виконання
планових заходів. Документи про виконання плану додаються до
контрольного примірника плану, і робиться відповідна відмітка про
виконання, а також зазначається, у якому наряді підшито документи.

Стан планової дисципліни аналізується після закінчення планового
періоду, у разі необхідності результати обговорюються на оперативній
нараді, при прокуророві міста (району).

Після виконання документів у канцелярії прокуратури в контрольній картці
(папці) робиться відмітка про результати виконання. Виконані документи у
визначеному порядку підшиваються до встановленої номенклатурою справи.

У прокуратурах, де запроваджено комп’ютерний облік контрольних завдань,
регулярно з метою контролю робиться їх контрольний роздрук, а після
виконання документів до комп’ютерної бази заносяться відповідні дані про
результати виконання.

Організація контролю за виконанням службових обов’язків оперативними
працівниками.

Розподіл службових обов’язків між оперативними працівниками прокуратури
міста (району) є важливим елементом організації роботи прокуратури, а
контроль за виконанням цих обов’язків – невід’ємна її частина. Це
вимагає від прокурора постійного контролю за виконанням службових
обов’язків кожним оперативним працівником прокуратури. У практичній
діяльності контроль здійснюється за такими напрямками діяльності:
виконання заходів поточного плану роботи міськрайпрокуратури,
контрольних завдань, доручень, рішень колегій і координаційних нарад
витих прокуратур;

виконання доручень і вказівок прокурора міста (району) і його заступника
з питань діяльності прокуратури;

стан нагляду за додержанням законів про права і свободи людини;

– організація перевірок додержання і застосування законів, строки
проведення, їх якість і результативність;

стан нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та
досудове слідство;

– стан нагляду за законністю розгляду та вирішення заяв і повідомлень
про злочини;

– стан нагляду за додержанням законності при затриманні громадян у
порядку статей 106, 115 КПК, а також при застосуванні запобіжних заходів
– взяття під варту;

– додержання законності при розгляді в суді кримінальних справ;

– стан роботи з представництва інтересів громадянина або держави в суді;

– стан нагляду за додержанням законності при розгляді заяв і скарг
громадян;

– стан аналітичної роботи за напрямками прокурорського нагляду щодо
додержання законності, а також боротьби зі злочинністю.

Перелік питань, які прокурор міста (району) може поставити й обговорити
на оперативній нараді, не є вичерпним. У кожному випадку контрольна
діяльність прокурора визначається станом законності, ефективності
прокурорської діяльності, а також наявністю недоліків і упущень у роботі
підлеглих працівників.

Необхідно виділити контроль за роботою слідчих прокуратури, яка має свою
специфіку, зумовлену Кримінально-процесуальним кодексом України. Ця
специфіка полягає в тому, що прокурор у даному випадку виконує подвійну
функцію: функцію керівника слідства і функцію нагляду за додержанням
процесуального законодавства при розслідуванні.

Уся діяльність прокурора спрямована на здійснення постійного контролю:

за своєчасним виїздом слідчих на місця подій і порушенням кримінальних
справ, забезпеченням своєчасної та правильної взаємодії з
оперативно-розшуковими службами з розкриття і розслідування злочинів;

додержанням законності при затриманні громадян на підставі ст. 115 КПК;

своєчасним і повним виконанням письмових указівок, окремих доручень у
кримінальних справах;

правильним використанням криміналістичної техніки, науково-технічних
засобів і забезпеченням збереження речових доказів;

виявленням причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, підготуванням
подань про їх усунення, а також контролем за їх розглядом;

станом обліку справ, які перебувають у провадженні, і додержанням плану
їх розслідування;

організацією планування слідства в кримінальних справах, розробленням
слідчих версій і їх реалізацією;

додержанням строків слідства і тримання під вартою в кримінальних
справах;

своєчасним, повним і об’єктивним розглядом скарг і звернень громадян у
зв’язку з розслідуванням кримінальних справ;

виконанням планів підвищення кваліфікації слідчих.

Прокурор міста (району), реалізуючи свої повноваження з нагляду за
законністю досудового слідства, здійснює контроль і з інших питань
роботи слідчих. При цьому він застосовує такі основні форми контролю:

надає практичну допомогу і керує розслідуванням конкретних кримінальних
справ;

заслуховує інформації слідчих про стан слідства в кримінальних справах,
виконання окремих слідчих дій;

бере участь в огляді місця подій і виконанні інших слідчих дій;

вивчає кримінальні справи, які знаходяться в провадженні слідчого, дає
письмові вказівки, контролює їх виконання;

знайомиться з проектами процесуальних та інших документів, вносить
необхідні корективи до їх змісту;

надає допомогу в організації проведення експертиз;

аналізує роботу слідчих та обговорює її стан на оперативних нарадах.

У практичній діяльності прокурори міст (районів) можуть використовувати
й інші форми контролю. їх вибір залежить від професійної підготовки
слідчих, які розслідують кримінальні справи, а також від особистого
ставлення кожного слідчого до виконання своїх обов’язків.

Розглядаючи загальні положення організації роботи прокуратури міст
(районів), необхідно проаналізувати організацію роботи з виконання
окремих її функцій. Згідно зі ст. 121 Конституції України на прокуратуру
покладаються такі функції:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Визначення перелічених функцій прокуратури безпосередньо в Основному
Законі держави свідчить про те, що органи прокуратури посідають особливе
місце в системі органів державної влади та являють автономну
правоохоронну структуру зі своїм предметом, провадженням, функціями та
повноваженнями.

Ураховуючи особливе значення функцій, які закріплені в ст. 121
Конституції України, а також у ст. 5 Закону України “Про прокуратуру”,
доцільно проаналізувати виконання кожної з них.

Розділ 5. Кадри органів прокуратури

5.1. Загальна характеристика роботи з кадрами

У складних криміногенних умовах прокуратура спільно з іншими
правоохоронними органами вирішує питання боротьби зі злочинністю,
зміцнення законності та правопорядку в державі.

Успішне виконання поставлених перед прокуратурою завдань значною мірою
залежить від чіткої організації роботи з відбору, розміщення, виховання
та професійної підготовки прокурорсько-слідчих кадрів. Якісна професійна
підготовка, високі моральні риси та життєвий досвід кадрів дозволяють
успішно вирішувати завдання зі зміцнення законності та правопорядку.

Кадри для органів прокуратури в основному готують Київський, Львівський
університети, Одеська національна юридична академія, а також Національна
юридична академія України імені Ярослава Мудрого, де створено інститут
підготовки кадрів для органів прокуратури.

Генеральна прокуратура, а також прокуратури областей постійно приділяють
увагу питанням підготовки кадрів у цих навчальних закладах, підтримуючи
з ними зв’язки, беруть участь у розробленні спеціальних навчальних
програм. Генеральний прокурор України наказом № 2 від 25 лютого 2004 р.
“Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України”
зобов’язав керівників усіх ланок органів прокуратури “здійснювати більш
якісний добір абітурієнтів до вищих юридичних закладів. Рекомендації для
вступу до навчання надавати насамперед особам, звільненим із Збройних
Сил, робітникам, службовцям зі стажем роботи не менш двох років, які
мають високий рівень загальноосвітньої підготовки” (п. 1.7 Наказу).

Виходячи з цих вимог, відділи роботи з кадрами прокуратур обласного
рівня щороку через міських і районних прокурорів займаються відбором
абітурієнтів. Ця робота визнається однією з найважливіших складових
системи підготовки кадрів. Районні та міські прокурори, апарат
облпрокуратур займаються формуванням кадрів, органів прокуратури,
починаючи з відбору абітурієнтів.

Який же зміст вкладається в поняття “кадри”, “робота з кадрами”? Кадри
визначаються як основний підготовлений склад працівників якого-небудь
підприємства, установи.

Робота з кадрами – це діяльність, яка пов’язана з виконанням функцій
управління. У зв’язку з тим, що функція управління реалізується стосовно
людини, яка займається трудовою діяльністю, необхідно враховувати
психологічний аспект її особистості. З урахуванням цього здійснюють
добір, розміщення, виховання і професійну підготовку кадрів. При цьому,
як відмічається в Наказі № 2 Генерального прокурора від 25 лютого 2004
р., “роботу із забезпечення добору, розстановки, професійної підготовки
та виховання кадрів розглядати як ефективний засіб підвищення авторитету
органів прокуратури, їх ролі в зміцненні законності і правопорядку” (п.
1.1 Наказу).

Виходячи з цих вимог Генерального прокурора України, а також із
напрацьованої практики, уся робота з добору кадрів організовується
відповідно до вимог Закону України “Про прокуратуру”. Закон України “Про
прокуратуру” визначає, що прокурорами і слідчими можуть призначатися
громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та
моральні якості. Тому необхідно приділяти пильну увагу до особистості
працівника, його ділових і моральних якостей при прийнятті його на
роботу, а також при проходженні служби на відповідних посадах.

Особистість – це психологічне обличчя людини як дієздатного члена
суспільства, що розуміє свою роль у ньому. Це обличчя складається із
природжених задатків і життєвого досвіду людини. Чим активніша
діяльність людини, тим виразніше будуть проявлятися риси п характеру.
Риси характеру особистості мають багато ознак, таких як: доброта,
вірність, жадність та ін. Тому при доборі кадрів, зважаючи на специфіку
та важливість прокурорсько-слідчої діяльності, доцільно враховувати не
тільки окремі дані, що характеризують психіку особистості, а і її риси
як цілісне творіння. Часто при визначенні цілісного образу допускаються
помилки через неправильне розуміння матеріалів, які характеризують
поведінку або діяльність особи.

Для співробітників прокуратури характерні такі загальновизнані
професійно значущі якості, як вимогливість, дисциплінованість, почуття
обов’язку й ін. Але трапляється, що такими якостями наділяється особа
тільки на підставі даних про її діяльність, які в ряді випадків свідчать
не про вимогливість, а про самодурство, не про дисциплінованість, а про
лінощі та ін. У зв’язку з цим якості особистості, які схожі за проявами,
але різні за метою та засобами діяльності, значно складніше виявляти.
Правильно, об’єктивно оцінити дані про особистість – означає не
допустити помилок при доборі та розміщенні кадрів.

Практикою відпрацьовано найбільш, результативні методи вивчення особи:
а) вивчення життєвого шляху особи; б) вивчення думки колективу, де
працює особа; в) вивчення близького оточення особи; г) доручення окремої
роботи або створення ситуації, за якої найбільшою проявляються
професійні якості; г) вивчення думки особи про роль у справах, які
вирішуються колективом.

Доцільно розглянути кожний метод окремо.

1. Вивчення життєвого шляху особи – це ефективний метод, який
застосовується завжди, коди вирішується питання про її працевлаштування,
підвищення на посаді та в інших випадках. При цьому особа вивчається не
тільки за анкетою, автобіографією, а також і в особистому спілкуванні та
бесідах. Під час спілкування доцільно ставити різні запитання, у тому
числі проблемного характеру, з’ясувати коло особистих інтересів і
потреб.

2. При вивченні думки колективу, де працює особа, необхідно враховувати,
що оцінка колективу найбільш об’єктивна, вона характеризує не тільки
ставлення особи до виконання своїх трудових обов’язків, але й до
колективу.

3. Вивчення близького оточення особи, її друзів, партнерів за
інтересами, відпочинком дозволяє побачити особу ніби у відображенні її в
особистих рисах інших, оскільки, як правило, взаємини складаються на
ідентичних переконаннях, цінностях, інтересах.

4. Доручення особі окремої роботи або створення ситуації для виявлення
професійних якостей дозволяє перевірити не тільки її здатність виконати
ту чи іншу роботу, але й перевірити уміння самостійно приймати рішення,
виявляти волю і наполегливість, ерудицію, знання законодавства.

5. При вивченні думки особи про себе, своє місце і роль у колективі при
вирішенні поставлених завдань можна зробити висновок про об’єктивність
особи в оцінці персональної ролі в колективі (чи не принижує і не
замовчує значущість інших працівників, чи правильно дає характеристику
діловій атмосфері в колективі).

Запропоновані методи вивчення особи не є вичерпними, вони можуть бути
розширені з урахуванням конкретної ситуації й не завжди повинні всі
застосовуватися.

5.2. Добір і розміщення кадрів в органах прокуратури

Вимоги, що ставляться до осіб, які призначаються на посади
прокурорсько-слідчих працівників, чітко регламентовано Законом України
“Про прокуратуру”. Стаття 46 Закону визначає, що прокурорами та слідчими
можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту,
необхідні ділові та моральні якості.

Який же зміст вкладається у вимоги про “ділові та моральні якості”?
Поняття “ділові якості” означає риси, які характеризують ставлення до
громадської, службової діяльності, до роботи.

Ділові якості прокурорсько-слідчих працівників охоплюють комплекс
професійних знань і практичних навичок, а також ставлення їх до
виконання службових обов’язків. Де вид і рівень професійного уміння
працівника, наявність у нього знань, навиків і особистих якостей,
необхідних для виконання відповідної роботи, а також показник певної
професійної діяльності.

Ділові якості працівників прокуратури – це теоретична підготовка і
практичний досвід, уміння організувати роботу і якісно її виконувати,
уміння виявити недоліки в роботі та їх подолати, здатність реально
оцінити результати своєї роботи. На формування у працівників ділових
якостей значно впливають такі чинники:

1) знання чинного законодавства, особливо матеріального та
процесуального права, тобто рівень юридичної підготовки;

2) персональний інтерес працівника до обраної професії;

3) правильна організація роботи в міськрайпрокуратурі;

4) добре організоване навчання з підвищення кваліфікації працівників;

5) наявність в міськрайпрокуратурі необхідної літератури для підвищення
теоретичного і професійного рівня;

6) стимулювання працівників до результативної праці. Безумовно,
необхідно вміло застосовувати професійні

знання на практиці, володіти сучасними методами прокурорського нагляду,
розслідування злочинів і виконування інших функцій прокуратури. Ділові
(професійні) якості треба постійно вдосконалювати, використовуючи
позитивний досвід і методичні рекомендації за умови, що працівник до
цього прагне.

Моральні якості – одна з головних умов добору кадрів в органах
прокуратури.

Мораль – це правила моральності, а моральність – це духовні якості, які
необхідні людині в суспільстві, а також виконання цих правил.

Добір працівників з високими моральними якостями -вимога, передбачена
Законом України “Про прокуратуру”, а також Наказом Генерального
прокурора № 2 від 25 лютого 2004 р. Моральні якості працівника
визначаються його світоглядом і переконаннями. Моральні властивості
особистості, моральні переконання, моральні почуття – це регулятори
моральних вчинків особистості.

Моральна подоба людини розкривається в п вчинках, діях. На які моральні
якості необхідно перш за все звертати увагу, призначаючи на посаду
працівників прокуратури? Із численних моральних властивостей особистості
вирізняються: чесність, принциповість, скромність, непідкупність,
добросовісність, відповідальність, вірність професійному обов’язку,
здатність правильно сприймати критику, чуйність і уважність до людей,
нетерпимість до недоліків та ін.

З оцінкою цих моральних якостей особистості необхідно підходити до
вирішення питань формування кадрів органів прокуратури. Такі вимоги
передбачено наказом Генерального прокурора України № 2 від 25 січня 2004
р.: “Домагатися, щоб усі напрямки прокурорського нагляду і слідства були
укомплектовані принциповими, непідкупними, компетентними і
добросовісними працівниками, які здатні творчо, цілеспрямовано і якісно
виконувати завдання, що стоять перед органами прокуратури України” (п.
1.1 Наказу).

Визначення цих якостей як головних зумовлено тим, що прокурорсько-слідчі
працівники покликані вирішувати виключно важливі завдання, які на них
покладено Законом України “Про прокуратуру”. Виконання покладених
завдань можливе тільки за умови, якщо вони будуть укомплектовані
кадрами, котрі мають перелічені якості.

Більшість якостей, у тому числі й моральних, напрацьовуються в процесі
роботи, формуються в колективі, де людина працює. При цьому слід мати на
увазі, що будь-який підрозділ прокуратури, кожний колектив відзначається
специфічними, тільки йому притаманними особливостями. Ці особливості
складаються з багатьох факторів: від вимогливості керівника до
підлеглих, стану трудової та службової дисципліни, рівня громадської
активності працівників та ін.

Таким чином, у вирішенні питань добору кадрів для органів прокуратури
одне з головних завдань – не допустити в прокуратуру людей випадкових,
недостатньо кваліфікованих чи здатних зрадити інтереси справи. Це дає
підстави стверджувати, що при доборі та розміщенні кадрів в органах
прокуратури необхідно суворо дотримуватись основних принципів кадрової
роботи; а) професійної, моральної та вікової придатності; б) бездоганної
репутації; в) законності в діяльності кадрових служб прокуратури; г)
позапартійності; г) рівності вимог до проходження служби в органах
прокуратури; д) відповідальності керівників органів прокуратури за
добір, розміщення і виховання прокурорських кадрів.

Важливу роль у доборі та розміщенні кадрів відіграє атестація
працівників. Атестація – ці організаційний фактор, який стимулює
результативну працю і професіональний розвиток працівника. Генеральний
прокурор України вимагає, щоб у справі професійної підготовки і
виховання кадрів службове атестування здійснювалося на якісно новому
рівні (п.7.1 Наказу № 2).

Таким чином, можна зробити висновок, що робота з добору та розміщення
кадрів – це творчий процес, і завдання зводиться до того, щоб жоден
працівник не залишився поза увагою керівника. На жаль, ця важлива і
відповідальна робота не всюди організована належним чином, трапляються
випадки, коли на місцях, у районних і міських прокуратурах не
приділяється необхідної уваги вихованню кадрів, підвищенню їх
професійного рівня, додержанню моральних норм. Особливо від цього
страждають молоді спеціалісти, які приходять на роботу в прокуратуру
після закінчення вищого навчального закладу. Добре відомо, що початок
професійної діяльності молодого спеціаліста – це відповідальний етап,
від якого значною мірою залежить подальша його доля. Тому дуже важливо,
щоб праця молодого спеціаліста була належним чином організована.

5.3. Робота з молодими спеціалістами

Випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію
фахівця з вищою освітою і які працевлаштовані в органи прокуратури на
підставі направлення Генеральної прокуратури України, вважаються
молодими спеціалістами.

Строк, протягом якого випускник вважається молодим спеціалістом,
становить три роки з моменту укладення з ним трудового договору. Таке
визначення передбачено у Положенні про організацію роботи з молодими
спеціалістами в органах прокуратури України, яке затверджене наказом
Генерального прокурора за № 452к від 5 липня 2001 р.

Відповідно до ст. 46 Закону України “Про прокуратуру” особи, які
закінчили вищі навчальні юридичні заклади і не мають досвіду практичної
роботи за фахом, проходять стажування в міських, районних та прирівняних
до них прокуратурах строком до одного року. Під час стажування молоді
спеціалісти набувають практичних і організаційних навичок, вивчають
специфіку роботи органів прокуратури, поглиблюють одержані у вузах
теоретичні знання, освоюють методику прокурорських перевірок,
розслідують кримінальні справи, вивчають позитивний досвід прокурорської
практики.

Стажування проводиться за індивідуальним планом з урахуванням конкретних
умов роботи даної прокуратури, рівня підготовки молодого спеціаліста та
його пропозицій. Планом стажування передбачається вивчення наказів
Генерального прокурора України, чинного законодавства з питань
організації роботи в органах прокуратури, прокурорського нагляду та
слідства. За час стажування молодий спеціаліст повинен розслідувати
кілька кримінальних справ, набути практичних навичок у застосуванні
криміналістичної техніки й науково-технічних засобів.

Керівники прокуратур районів і міст, до яких прийняті на роботу молоді
спеціалісти, повинні приділяти кожному з них постійну увагу й
організувати роботу щодо їх стажування. Вони забезпечують безпосереднє
керівництво стажуванням, на них покладаються такі обов’язки:

а) складання разом із молодими спеціалістами індивідуальних планів
стажування і контроль за їх виконанням;

6} створення необхідних умов праці й побуту для виконання плану
стажування;

в) підготування проекту атестації після закінчення строку стажування з
висновками про можливість використання молодого спеціаліста на посаді
слідчого або помічника прокурора.

Під час стажування молодий спеціаліст зобов’язаний:

а) належно виконувати обов’язки, передбачені трудовим договором і
правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також індивідуальним
планом стажування; додержуватися професійної етики та культури
спілкування;

б) оволодіти практичними навиками здійснення прокурорського нагляду та
розслідування злочинів, пов’язувати навчання з практичною діяльністю,
використовуючи досягнення науки та позитивний досвід
прокурорсько-слідчої практики;

в) після закінчення терміну стажування скласти звіт про виконання
індивідуального плану.

Після закінчення стажування молодий спеціаліст підлягає атестуванню, але
не раніше шести місяців від дня призначення на посаду, а повторно –
через два роки.

На визначеному етапі стажування можливим є заслуховування атестаційною
комісією звіту молодого спеціаліста та його керівника про хід
стажування. Після закінчення стажування на кожного молодого спеціаліста
складаються атестаційні документи: біографічна довідка, атестаційна
картка та характеристика ділових і особистих якостей. У них
відображаються ступінь професійної підготовки молодого спеціаліста, його
ділові та моральні якості, організаторські та практичні навички,
отримані під час стажування. У характеристиці вказуються як позитивні
якості працівника, так і недоліки в його роботі та поведінці. При цьому
оцінка роботи працівника, його ділових і моральних якостей мають бути
конкретними, обґрунтованими й об’єктивними.

Висновки атестаційного документа повинні свідчити про відповідність
молодого спеціаліста посаді слідчого чи помічника прокурора, а в ряді
випадків про необхідність продовження терміну стажування. Атестаційні
документи мають бути обговорені в колективі, де молодий спеціаліст
проходив стажування, і направлені в атестаційну комісію не пізніше як за
15 днів до проведення атестування. Атестаційна комісія у присутності
молодого спеціаліста розглядає його атестацію, звіт про виконання
індивідуального плану, заслуховує повідомлення прокурора чи керівника
стажування про роботу молодого спеціаліста в період стажування, про
виконання плану стажування, пояснення молодого спеціаліста і робить
висновок про його відповідність посаді. Одночасно на засіданні
атестаційної комісії розглядається питання про присвоєння першого
класного чину.

У випадку, коли атестаційна комісія після річного стажування молодого
спеціаліста дійде висновку про невиконання плану стажування, його строк
може бути продовжений, але не більш як на шість місяців. Після
закінчення додаткового строку молодий спеціаліст знову підлягає
атестуванню. Якщо при повторному атестуванні комісія прийде до висновку
про неготовність молодого спеціаліста до самостійної роботи, прокурор
області приймає рішення про його звільнення і працевлаштування.

5.4. Атестація працівників прокуратури

Атестація прокурорських працівників проводиться для визначення
відповідності їх займаній посаді та підвищення їх кваліфікації,
зміцнення службової дисципліни.

Порядок і строки проведення атестації встановлено Положенням про порядок
проведення атестації прокурорсько-слідчих працівників органів
прокуратури України, затвердженим наказом Генерального прокурора України
№ 2873 ц від 26 грудня 2002 р.

Атестація працівників прокуратури – це управлінська кадрова процедура,
яка спрямована на визначення кваліфікованої оцінки працівників
прокуратури на підставі вивчення їх професійних і моральних якостей.
Атестація проводиться з метою: а) визначення службової відповідності
працівників прокуратури займаним посадам, стану їх професійної
підготовки; б) формування резерву кадрів на висунення; в) стимулювання
зростання професійної майстерності; г) визначення напрямів підвищення
кваліфікації, професійної підготовки та перепідготовки; г) внесення й
обгрунтування пропозицій щодо призначення, переміщення та звільнення
кадрів.

Згідно зі ст. 46 Закону України “Про прокуратуру” прокурорсько-слідчі
працівники підлягають атестації один раз у п’ять років. Крім цього,
атестація може проводитись і достроково:

– при висуванні працівника на вищі керівні посади;

– у разі неналежного виконання службових обов’язків чи неправильної
поведінки, якщо вжиті заходи впливу не дали позитивних результатів;

– на вимогу працівника.

Таким чином, можна стверджувати, що атестація працівників прокуратури є
важливим засобом вивчення та виховання кадрів, їх розміщення, усунення
недоліків у їх діяльності та поведінці. Атестація грунтується на
підготовлених матеріалах, за якими оцінюється діяльнсть працівника. На
кожного працівника, який підлягає атестації, складаються атестаційні
документи: біографічна довідка та характеристика ділових і особистих
якостей. У біографічній довідці відзначаються основні біографічні дані
працівника, зазначаються нагороди та заохочення, наявні дисциплінарні
стягнення.

Службова характеристика повинна містити аналіз виконання працівником,
який атестується, службових обов’язків, відомості про його професійну
підготовку, творчі й організаторські здібності, ініціативність,
компетентність, організованість, діловитість, відданість справі,
морально-психологічні якості, риси характеру, навички, ставлення до
підлеглих, уміння прийняти рішення в складних ситуаціях, стан здоров’я,
поведінку в сім’ї та побуті. Оцінка роботи працівника, характеристика
його ділових і моральних якостей мають бути конкретними, обґрунтованими,
об’єктивними. Характеристика завершується висновком про відповідність
або невідповідність працівника займаній посаді чи про неповну службову
відповідність з умовою повторного атестування через шість місяців або
через рік, а також оцінкою його професійної підготовленості. Працівник,
який підлягає атестації, має бути ознайомлений з підготовленими на нього
атестаційними документами під розписку до передачі їх в атестаційну
комісію.

Атестаційні документи готують на прокурорсько-слідчих працівників
районів, міст, міжрайонних прокуратур прокурори цих же прокуратур.
Атестаційні комісії в органах прокуратури утворюються:

• у Генеральній прокуратурі України – Вища атестаційна комісія, склад
якої затверджується Генеральним прокурором України. Очолює комісію один
із заступників Генерального прокурора України;

• у прокуратурах обласного рівня атестаційну комісію утворюють прокурори
областей, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим,
військові прокурори регіонів і Військово-морських сил України. Очолюють
комісії перші заступники цих прокурорів. За узгодженням з Генеральною
прокуратурою України прокурори АРК і областей можуть утворювати
атестаційні комісії в прокуратурах великих міст із районним поділом.

Атестація прокурорсько-слідчих працівників підвищує рівень роботи з
добору, розміщення та виховання кадрів, є одним із джерел формування
резерву кадрів на висунення на вищі рівні посади в органах прокуратури
України.

5.5. Формування резерву кадрів для висунення на вищі посади

У Наказі Генерального прокурора України № 2 від 25 лютого 2004 р. “Про
організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України” заступникам
Генерального прокурора України, начальнику Управління кадрів Генеральної
прокуратури, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва
і Севастополя, військовим прокурорам регіонів і Військово-морських сил
України запропоновано постійно дбати про створення резерву кадрів для
висунення на вищі посади, використовуючи з цією метою підвищення їх
професійної кваліфікації, атестацію прокурорів і слідчих.

До резерву зараховуються зазвичай на підставі рішення атестаційної
комісії, затвердженого наказом Генерального прокурора, професійно
підготовлені працівники, які успішно виконують службові обов’язки, мають
організаторські здібності та необхідний практичний і життєвий досвід.
Заміщення керівних посад проводиться, як правило, працівниками, які
перебувають у резерві.

Кадровий резерв для висунення на вищі посади формується:

у Генеральній прокуратурі України – на посади прокурорів Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військових
прокурорів регіонів і Військово-морських сил та їх заступників, а також:
керівників структурних підрозділів;

у прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя, військових прокуратурах регіонів і Військово-морських сил
України – на посади прокурорів міст, районів, міжрайонних і прирівняних
до них прокурорів, а також керівників структурних підрозділів.

Таким чином, створено чітку систему формування резерву кадрів для
висунення на вищі посади. До формування резерву в прокуратурах обласного
рівня мають відношення й прокурори міст, районів, а також керівники
відділів і управлінь обласних прокуратур. Вони беруть участь у відборі
кандидатів для резерву, їх думки та пропозиції враховуються при
обговоренні конкретних кандидатів, тобто зусиллями цих працівників і
створюється резерв.

Згідно зі ст. 46 Закону України “Про прокуратуру” на посаду прокурорів
обласного рівня призначаються особи віком не молодше ЗО років, які мають
стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше семи
років; на посади районних і міських прокурорів – віком не молодше 26
років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не
менше трьох років. У наказі Генерального прокурора № 2 від 25 січня 2004
р. визначається, що для висунення на вищі посади необхідно
використовувати атестацію і зараховувати до резерву професійно
підготовлених працівників, які успішно виконують службові обов’язки,
мають організаторські здібності, необхідний практичний і життєвий
досвід.

Можна стверджувати, що резерв кадрів для висунення на вищі посади – це
основне джерело поповнення і підготовки керівних кадрів органів
прокуратури. Зарахування до резерву на висунення слід розглядати як
цілеспрямовану підготовку особи для самостійної роботи та на самостійну
посаду. Відомі вихідні дані про особу, його професійну підготовку, а
також на якій посаді їй передбачається працювати, тому використовується
цілий комплекс заходів для того, щоб підготувати майбутнього керівника
до самостійної роботи. Безперечно, що кожна посада, для якої готують
резерв, має свою специфіку, тому й підготовку організовують з
урахуванням цієї специфіки.

Наприклад, усю підготовку резерву для висунення на посаду прокурора
району, міста можна умовно поділити на три етапи:

перший етап – добір і висунення до резерву. На цьому етапі вивчаються
ділові та моральні якості працівника прокуратури;

другий етап – навчання і підготовка резерву в районній, міській, а також
обласній прокуратурах. На цьому етапі використовуються всі форми
навчання, при цьому приділяється увага питанням керування колективом і
організації роботи. Навчання проводиться за спеціальною програмою;

третій етап – навчання в інституті підвищення кваліфікації, де
завершується підготовка резерву на посаду міськрайпрокурора. Слухачі
одержують знання щодо організації роботи за всіма напрямками
прокурорської діяльності.

Успішною підготовка резерву для висунення на вищі посади буде тоді, коли
навчання поєднується з самоосвітою і вихованням. Цим процесом повинні
керувати і брати в ньому участь районні, міські прокурори, а також
начальники управлінь і відділів обласних прокуратур. Контроль за етапом
роботи з резервом на висунення на вищі посади здійснює відділ по роботі
з кадрами, колегія і прокурор області, про зарахування до резерву на
висунення на вищу посаду працівник повинен знати й дати на це свою
згоду. У зв’язку з цим він повинен проявити себе; бути ініціативним,
дисциплінованим, відповідально виконувати професіональні обов’язки. У
цей період є найбільш сприятливими умови для вивчення особистості
співробітника, якого зараховано до резерву, на підставі даних вивчення
особистості під час перебування в резерві необхідно психологічно
підготувати її до діяльності керівника.

При підготовці до діяльності керівника доцільно відпрацювати й закріпити
такі навички:

а) спілкування з людьми, у тому числі вміння їх слухати. Відпрацювати
форму спілкування з підлеглими, навчитися ставитися до них із повагою,
вислуховувати їх і розуміти. Доцільно пам’ятати, що вміння чути іншого
-це професійний інструмент керівника;

б) уміння приховувати свій емоційний стан у процесі спілкування;

в) уміння вести бесіду (повідомити співрозмовника про мету зустрічі,
надати йому можливість бути більш активним і довірливим);

г) уміння проводити наради й виступати на них (визначити завдання при
виступі, не відхилятися від мети наради, ставити питання учасникам
наради, правильно закінчувати нараду і підбивати її підсумки;

г) уміння визначати соціально-психологічний стан у колективі, для чого
треба знати поведінку працівників у службовий і позаслужбовий час,
аналізувати конкретні ситуації.

Під час підготовки резерву необхідно відпрацювати навички виховної
роботи при виконанні функції організації (управління). При цьому треба
враховувати, що до засобів виховної роботи відносяться:

– чітке виконання кожним працівником функціональних обов’язків, що
визначається наказом прокурора;

– рівень організації роботи та контролю виконання;

– рівень активності членів колективу;

– міжособистісні стосунки в колективі;

– поведінка керівника, а також окремих членів колективу;

– організація навчання в колективі.

До виховної роботи слід віднести й такі фактори, як особистий приклад
керівника, інформування членів колективу про події в колективі, районі
тощо, розвиток критики і самокритики, уміле застосування заохочень і
стягнень.

Робота з резервом – це складний і безперервний процес. При цьому
враховується настрій особи, зарахованої до резерву.

Істотну шкоду настрою й активності осіб, які зараховані до резерву,
заподіюють випадки призначення на посаду особи, яка не була в резерві, а
також відсутність конкретного строку перебування в резерві. Такі
обставини породжують у людини негативне ставлення до свого стану як
особи, зарахованої до резерву для висунення на вищу посаду.

5.6. Підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів

В умовах, коли часто змінюється законодавство, вимоги до професійних
знань прокурорсько-слідчих працівників значно підвищуються. Вони повинні
не тільки знати законодавство, практику його застосування, але й
володіти тактикою та методикою здійснення прокурорського нагляду,
розслідування злочинів, участі в судових засіданнях, кваліфікованого
виконання інших службових обов’язків. Ці обставини вимагають значно
поліпшити систему підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих
працівників, яка повинна відповідати потребам прокурорської та слідчої
практики, бути безперервною й охоплювати всі категорії оперативного
складу органів прокуратури. Сьогодні ми констатуємо, що окремого
відомчого нормативного документа, який би конкретно регламентував роботу
з підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників, не існує.

У той же час у Наказі Генерального прокурора України за № 2 від 25
лютого 2004 р. “Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури
України” визначається система підвищення кваліфікації: “З метою
забезпечення високого рівня професіоналізму прокурорів і слідчих
удосконалювати та більш дієво використовувати Єдину систему підвищення
кваліфікації, яка включає самостійне навчання; постійно діючі семінари,
науково-практичні конференції, стажування у структурних підрозділах
апаратів прокуратур, кабінетах криміналістики, навчання в Інституті
підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників Академії
прокуратури України при Генеральній прокуратурі України” (п. 3.1
Наказу).

Таким чином, наказом Генерального прокурора визначено систему і форми
навчання, які доцільно розглянути окремо.

1. Самостійне навчання прокурорсько-слідчих працівників є найбільш
результативним. Цією формою підвищення кваліфікації охоплюються всі
працівники незалежно від посад. Вона має ряд переваг перед іншими
формами, оскільки здійснюється постійно і краще враховує інтереси та
рівень підготовки працівників. При самоосвіті вивчають нові законодавчі
й інші нормативні акти, накази й інші акти Генерального прокурора
України, постанови Пленуму Верховного Суду України, ознайомлюються з
новою юридичною літературою, досконально вивчають окремі правові
проблеми.

Кожен працівник самостійно визначає тему для вивчення з урахуванням
своїх професійних і службових інтересів. Самостійне навчання необхідно
планувати.

План повинен бути коротким, містити визначені теми й перелік літератури.
Доцільно для кращого засвоєння прочитаного матеріалу складати конспект
або робити виписки. У ряді випадків прокурорсько-слідчі працівники
одержують від прокурорів міста, району або керівників відділів та
управлінь обласних прокуратур рекомендації та завдання для самостійного
вивчення. Контроль за станом самостійного навчання здійснюють керівники
міськрайпрокуратур, відділів та управлінь облпрокуратур.

2. Постійно діючі семінари є поширеною формою підвищення кваліфікації
кадрів працівників прокуратури. Семінари проводяться в Генеральній
прокуратурі та прокуратурах обласного рівня. Семінари – це форма
навчання прокурорсько-слідчих працівників з урахуванням їх спеціалізації
та практичного досвіду. Мета проведення семінару – засвоєння конкретних
тем і питань методики й тактики прокурорського нагляду, розслідування
окремих видів злочинів, обмін досвідом роботи та ін. Кількісний склад
учасників семінару визначається з урахуванням тематики. Семінари дають
змогу досконало вивчити будь-яке теоретичне чи практичне питання
діяльності органів прокуратури.

3. Науково-практичні конференції проводяться на рівні Генеральної
прокуратури України й обласних прокуратур. Конференції ретельно та
всебічно готуються. На їх розгляд виносяться актуальні питання
прокурорської діяльності, теоретичні, практичні, правові питання й ін. У
конференціях, як правило, беруть участь учені-юристи, представники інших
правоохоронних органів. Наприклад, 20 листопада 2003 р. у Генеральній
прокуратурі України відбулася науково-практична конференція на тему:
“Державне обвинувачення в судах України; здобутки, проблеми та
перспективи його розвитку в умовах судової реформи”. У роботі
конференції взяли участь представники органів прокуратури, суду,
провідних вищих навчальних закладів, працівники Верховного Суду України,
а також міжнародних організацій. На конференції було розглянуто й
прийнято рекомендації за обговореними питаннями.

4. Поширеною формою підвищення професійної майстерності кадрів органів
прокуратури є їх стажування в структурних підрозділах апаратів
прокуратур, кабінетах криміналістики.

Мета стажування – поповнити практичний досвід, ознайомитися з новою
методикою й тактикою здійснення прокурорського нагляду або розслідування
злочинів, застосування криміналістичної техніки й ін. Стажування
проводиться за планом, затвердженим керівниками прокуратур. План
стажування, як правило, складає керівник стажування з урахуванням
досвіду і кваліфікації стажиста.

Стажування можуть проводитися: а) у вищих прокуратурах; б) на місці
своєї постійної роботи; в) в аналогічних прокуратурах інших регіонів,
міст, областей; г) у кабінеті криміналістики. Вибір форм стажування
залежить від займаної посади та досвіду роботи стажиста, а також від
характеру питання, які треба засвоїти.

У практичній діяльності застосовується і така форма, як стажування на
робочому місці з виїздом працівника вищої прокуратури. Така практика
ефективна для надання допомоги при розслідуванні конкретних кримінальних
справ, підтриманні обвинувачення в суді, проведенні перевірок додержання
і застосування законів та ін.

Після закінчення стажування начальник відділу, управління, заступник
прокурора області в присутності керівника стажування заслуховують на
оперативній нараді звіт про виконання плану стажування і роблять
висновки про його хід. За результатами стажування складається довідка,
яка передається у відділ кадрів.

5. Працівники прокуратури, які мають стаж роботи, проходять навчання в
Інституті підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників
Академії прокуратури України при Генеральній прокуратурі України. Вони
одержують знання з теорії та практики прокурорського нагляду, нового
законодавства, а також основ організації праці в органах прокуратури.
Формують контингент слухачів відділи кадрів обласних прокуратур, які
направляють на навчання прокурорсько-слідчих працівників, проходити
навчання з підвищення кваліфікації в інституті, як визначається наказом
Генерального прокурора № 2 від 25 січня 2004 р., працівники повинні не
рідше одного разу за п’ять років.

Відпрацьована на практиці система підвищення кваліфікації
прокурорсько-слідчих працівників за багато років себе виправдала і стала
невід’ємною частиною службових обов’язків кожного керівника прокуратури.

5.7. Присвоєння класних чинів прокурорсько-слідчим працівникам

Велике виховне значення в роботі з кадрами органів прокуратури має
присвоєння працівникам класних чинів. Порядок присвоєння класних чинів
визначається Положенням про класні чини працівників органів прокуратури
України, затвердженим Постановою Верховної Ради України в листопаді
1991р.

Положенням встановлено 10 класних чинів, які присвоюються в послідовному
порядку з урахуванням ділових і особистих якостей працівника відповідно
до посади, яку він займає, і стажу роботи. Класні чини встановлено такі:
державний радник юстиції; державний радник юстиції 1 класу; державний
радник юстиції 2 класу і державний радник юстиції 3 класу (присвоюються
Президентом України), старший радник юстиції, радник юстиції, молодший
радник юстиції, юрист 1 класу, юрист 2 класу та юрист 3 класу
(присвоюються Генеральним прокурором України).

Особливим є порядок присвоєння першого класного чину – юриста 3 класу.
Він присвоюється працівникам, які працюють в органах прокуратури не
менше шести місяців, а також молодим спеціалістам – після закінчення
стажування і призначення на посаду.

Генеральний прокурор України в окремих випадках має право присвоїти
працівникам чергові класні чини достроково, а саме: а) за зразкове
виконання службових обов’язків; б) при призначенні на вишу посаду. Крім
того, Генеральний прокурор України має право виходити з поданням до
Президента України про присвоєння класного чину державного радника
юстиції 1, 2 і 3 класів.

Працівники органів прокуратури, яким присвоєно класні чини, перебувають
у них довічно. Позбавлення класного чину може мати місце при звільненні
працівника з органів прокуратури за порочні вчинки. За грубі порушення
службового обов’язку працівником прокуратури, ганебну поведінку він може
бути понижений у чині.

Працівники органів прокуратури, які мають класні чини, під час виконання
службових обов’язків носять формений одяг, їм виплачуються відповідні
грошові надбавки за класні чини. Присвоєння чергових класних чинів
повинне використовуватися повною мірою для стимулювання їх службової
діяльності, виховання відповідальності за виконання службових
обов’язків, підвищення авторитету органів прокуратури.

5.8. Додержання трудової (службової) дисципліни в органах прокуратури

Керівники органів прокуратури зобов’язані забезпечити організаційний
порядок у колективі, контролювати додержання трудової та службової
дисципліни підлеглими, вимагати від кожного працівника відповідального
ставлення до виконання службових обов’язків. Серед заходів, які
позитивно впливають на виховання працівників, необхідно виділити
прийняття Присяги прокурорсько-слідчими працівниками. Прийняття Присяги
створює в колективі атмосферу високої вимогливості й відданості
дорученій справі кожного працівника, а також має юридичні наслідки.
Порушення Присяги є підставою для притягнення працівника до
відповідальності.

Особливе місце у виховній роботі працівників прокуратури займає
дисциплінарна практика. Усі питання про заохочення і дисциплінарну
відповідальність вирішуються відповідно до вимог Дисциплінарного статуту
прокуратури України. Дисциплінарний статут прокуратури України було
затверджено постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р.

Відповідно до вимог Дисциплінарного статуту право заохочення
прокурорсько-слідчих працівників і накладення на них дисциплінарних
стягнень мають Генеральний прокурор України, прокурори Автономної
Республіки Крим, обласних і прирівняних до них прокуратур, а також міст
Києва і Севастополя. Прокурори міст і районів таким правом наділені
стосовно тих працівників, яких вони призначають на посаду, тобто
працівників, які не займають посади прокурорів і слідчих. Разом із тим,
прокурор міста, району, як правило, виступає ініціатором заохочення або
притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорсько-слідчих
працівників, які йому підпорядковані. У зв’язку з цим прокурор має право
направити вищому прокурору подання про притягнення дисциплінарної
відповідальності або про заохочення. Таке подання повинне бути
об’єктивним, умотивованим, з викладом конкретних фактів і пропозицій про
вид заохочення або стягнення.

Згідно зі ст. 5 Дисциплінарного статуту прокурорсько-слідчі працівники
за сумлінне та зразкове виконання службових обов’язків, ініціативу й
оперативність у роботі можуть бути заохочені такими заходами; 1) подяка;
2) грошова премія; 3) подарунок; 4) цінний подарунок; 5) дострокове
присвоєння класного чину або підвищення в класному чині; 6) нагородження
нагрудним знаком “Почесний працівник прокуратури України”. За особливі
заслуги в роботі працівники прокуратури можуть бути представлені до
нагородження державними нагородами та присвоєння почесного звання
“Заслужений юрист України”.

З особливою увагою прокурор міста (району) повинен підходити до фактів
порушення трудової та службової дисципліни, проступків, які порочать
працівника прокуратури. У разі скоєння такого вчинку підлеглим прокурор
повинен провести службову перевірку, обов’язково витребувати письмове
пояснення у порушника, з’ясувати причини цих порушень. За результатами
службової перевірки зробити висновок з пропозицією про захід реагування.
За матеріалами службової перевірки прокурор міста (району) за наявності
підстав вносить подання прокурору області з пропозицією про
дисциплінарне стягнення.

Дисциплінарним статутом (ст. 9) передбачено такі дисциплінарні
стягнення; 1) догана; 2) пониження в класному чині; 3} пониження в
посаді; 4) позбавлення нагрудного знака “Почесний працівник прокуратури
України”; 5) звільнення; 6) звільнення з позбавленням класного чину.

Дисциплінарне стягнення застосовується протягом одного місяця з дня
виявлення проступку, не враховуючи часу службової перевірки, тимчасової
непрацездатності працівника та перебування його у відпустці, але не
пізніше одного року з дня вчинення проступку. Строк проведення службової
перевірки не може перевищувати двох місяців. За один і той самий вчинок
може бути накладено тільки одне дисциплінарне стягнення. У разі вчинення
працівником діяння, не сумісного з перебуванням на роботі в органах
прокуратури, його звільнення відбувається незалежно від часу вчинення
проступку.

Про використання заходів заохочення, як і про накладення дисциплінарного
стягнення, видається наказ прокурора, який оголошується, при цьому наказ
про дисциплінарне стягнення працівнику оголошується під розписку. Копія
наказу про заохочення, а також про дисциплінарне стягнення додається до
особової справи працівника. Дисциплінарний статут визначає, що наказ про
притягнення до дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено
працівником Генеральному прокурору України в місячний строк від дня
ознайомлення з наказом.

5.9. Соціально-правові гарантії працівників прокуратури.

Закон України “Про прокуратуру” (ст. 49-51) передбачає заходи
матеріального і соціального забезпечення працівників прокуратури,
ураховуючи особливості характеру і режиму їх праці, яка пов’язана з
відповідальними службовими повноваженнями, підвищеними фізичними та
нервово-психологічними навантаженнями.

Матеріальне і соціальне забезпечення включає питання: грошового і
пенсійного забезпечення; медичного обслуговування; безкоштовного
форменого одягу; надання додаткової оплачуваної відпустки; безкоштовного
користування за службовими посвідченнями всіма видами транспорту
міського, приміського і місцевого сполучення (крім таксі). Слідчі
прокуратури забезпечуються житловою площею місцевими органами влади в
першочерговому порядку. їм надається 50-відсоткова знижка плати за
займане ними та членами їх сімей житло, комунальні послуги
(водопостачання, газ, електрична й теплова енергія) і користування
квартирним телефоном.

Прокурори та слідчі прокуратур, які призначені на роботу в іншу
місцевість, протягом шести місяців забезпечуються виконавчими комітетами
місцевих рад упорядкованими житловими приміщеннями в позачерговому
порядку. Вони мають також право на першочергове влаштування дітей у
дошкільні заклади й установлення квартирного телефону, місцеві ради
можуть продавати житлові приміщення працівникам прокуратур на пільгових
умовах зі знижкою до 50% його вартості.

Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міські, районні та
прирівняні до них прокурори, які відпрацювали в органах прокуратури не
менше 25 років і досягай пенсійного віку або стали інвалідами під час
роботи, після звільнення з органів прокуратури в разі переїзду в одну з
обраних місцевостей, де вони працювали або проживали, забезпечуються
виконавчими комітетами місцевих рад упорядкованим житловим приміщенням в
першочерговому порядку. їм надається право позачергового вступу до
житлово-будівельного кооперативу або допомога в індивідуальному
житловому будівництві.

Відповідно до Закону України “Про прокуратуру” (ст. 49) заробітна плата
прокурорів і слідчих прокуратури складається з посадових окладів,
надбавок за класні чини, вислугу років. Розміри посадових окладів,
надбавок за класні чини та вислугу років затверджуються Президентом
України.

Указом Президента “Про розміри надбавок до посадових окладів працівникам
прокуратури” №11/91 від 20 грудня 1991 року встановлено: розмір надбавок
до посадових окладів щомісячно від загальної суми посадового окладу і
доплат за класний чин становить – зі стажем у класному чині понад 2 роки
– 5 %; понад 5 років -10 %; понад 10 років – 15 %; понад 15 років – 20
%; понад 20 років – 25 %; понад 25 років – 30 %; понад 30 років -40 %.
Крім надбавок за класні чини, згідно з цим Указом Президента встановлено
надбавки за загальний стаж роботи в органах прокуратури: за стаж роботи
понад 2 років – надбавка в 5 % від посадового окладу; понад 5 -10 %;
понад 10 років – 15 %; понад 15 років – 20 %; понад 20 років – 25 %;
понад 25 років – 30 %; понад 30 років – 40 %.

Прокурорам і слідчим прокуратури надається щорічна відпустка тривалістю
ЗО календарних днів з оплатою проїзду до місця відпочинку й у зворотному
напрямку. Атестованим працівникам прокуратури, які мають стаж роботи в
органах прокуратури понад 10 років, надається додаткова оплачувана
відпустка тривалістю: після 10 років – 5 календарних днів, після 15
років – 10 календарних днів, після 20 років – 15 календарних днів.

Прокурорсько-слідчі працівники перебувають під захистом закону.
Кримінальним кодексом України передбачено кримінальну відповідальність
за погрозу або насильство щодо працівника прокуратури (ст. 345 КК) і
посягання на життя (ст. 348 КК). Збитки, заподіяні знищенням або
пошкодженням майна прокурору, слідчому чи пенсіонеру з числа
прокурорсько-слідчих працівників, членам їх сімей і близьким родичам у
зв’язку

3 виконанням працівником прокуратури службових обов’язків,
відшкодовуються державою в повному розмірі за рахунок державного бюджету
(ст. 50 Закону “Про прокуратуру”).

Життя і здоров’я працівників прокуратури підлягають обов’язковому
державному страхуванню за рахунок коштів відповідних бюджетів на суму
десятирічного грошового утримання за останньою посадою. Порядок та умови
страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Пенсійне забезпечення прокурорсько-слідчих працівників регламентується
ст. 50-1 Закону України “Про прокуратуру”. Прокурори та слідчі зі стажем
роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах
прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на
пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія
призначається у розмірі 80 % від суми їх місячної (чинної) заробітної
плати, до якої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються
страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням
пенсії. За кожен рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія
збільшується на 2 %, але не більше 90 % від суми місячного (чинного)
заробітку.

Право на пенсію за вислугу років мають особи, які безпосередньо перед
зверненням за призначенням такої пенсії працюють в органах прокуратури
чи в науково-навчальних закладах Генеральної прокуратури України, а
також особи, які звільнені з прокурорсько-слідчих посад органів
прокуратури за станом здоров’я, у зв’язку зі скороченням чисельності або
штату працівників та у зв’язку з обранням їх на виборні посади органів
державної влади чи органів місцевого самоврядування.

Прокурорам і слідчим, які визнані інвалідами І або II групи
призначається пенсія по інвалідності в розмірах, передбачених вище, за
наявності стажу роботи в органах прокуратури не менше 10 років.

Особи, звільнені з роботи в порядку дисциплінарного стягнення з
позбавленням класного чину або позбавлені класного чину за вироком суду,
втрачають право на пенсійне забезпечення за вислугою років. Права на
одержання пенсії, передбаченої Законом України “Про прокуратуру”,
позбавляються також особи, звільнені з роботи у зв’язку з засудженням за
умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або
корупційне діяння.

Прокурорам і слідчим у разі виходу на пенсію за вислугою років чи по
інвалідності виплачується грошова допомога без сплати податку в розмірі
місячного заробітку, з якого обчислена пенсія, за кожен повний рік
роботи прокурором або слідчим прокуратури чи на посадах у
науково-навчальних закладах прокуратури.

Розділ 6. Розгляд заяв і скарг в органах прокуратури

6.1. Сутність і завдання розгляду звернень в органах прокуратури

Відповідно до ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” в органах
прокуратури вирішуються звернення про порушення прав громадян і
юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду.
Робота з розгляду звернень громадян і юридичних осіб уважається одним із
пріоритетних напрямків діяльності органів прокуратури. Такий висновок
випливає насамперед зі ст. 40 Конституції України, Закону України “Про
прокуратуру” та Наказу Генерального прокурора України № 5 га від 9
квітня 2004 р. “Про введення в дію Інструкції про порядок розгляду і
вирішення звернень та особистого прийому громадян в органах прокуратури
України”. Право на звернення громадян до різних інституцій є
конституційним правом, що складає разом з іншими правами єдиний
конституційно-правовий статус людини і громадянина. При цьому слід
підкреслити, що захист у межах прокурорської компетенції прав і свобод
громадян здійснюється на засадах їх рівності перед законом і є одним з
основних принципів організації та діяльності прокуратури (ст. 6 Закону
“Про прокуратуру”).

Робота зі зверненнями громадян і юридичних осіб реалізується при
здійсненні функцій, які визначені Законом України “Про прокуратуру”. При
цьому поняття звернення розуміється в широкому значенні: звернення,
пропозиція, заява, скарга, клопотання, лист, запит, що адресуються
органам прокуратури.

Діяльність прокуратури з розгляду та вирішення звернень громадян
складається з двох напрямків: розгляду заяв і скарг безпосередньо в
органах прокуратури всіх рівнів; нагляду за додержанням і застосуванням
вимог Закону України “Про звернення громадян” усіма органами,
підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами.

Правовими підставами діяльності прокуратури на зазначених напрямках є:

– Конституція України;

– Закони України “Про прокуратуру”, “Про звернення громадян”, Наказ
Генерального прокурора України № 5 від 9 квітня 2004 р., а також норми
КПК, КВК та інші.

Згідно зі ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” прокурор розглядає
заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг,
розгляд яких віднесено до компетенції суду. Прийняте прокурором рішення
може бути оскаржене вищому прокуророві або до суду.

Розгляд звернень громадян в органах прокуратури проходить безкоштовно й
більш оперативно, ніж у судах, тому громадяни надають перевагу
прокуратурі в захисті своїх прав.

Звернення, які розглядаються та вирішуються в органах прокуратури, – це
одне із джерел інформації про порушення законів. Вони дозволяють швидко
реагувати на злочини, незаконні правові акти органів державної влади й
органів місцевого самоврядування, протиправні дії посадових і службових
осіб, інші порушення. Вони є приводом до проведення перевірок фактів
порушень законності, які містяться у зверненнях.

Суб’єктами права на звернення до прокуратури законодавство визнає як
фізичних, так і юридичних осіб. Від імені останніх звертаються їх
керівники або колегіальні органи.

Органи прокуратури розглядають і звернення народних депутатів України,
що захищають публічні інтереси, звертаючись до прокуратури із запитами,
які проголошені на сесійних засіданнях Верховної Ради України, або ж із
депутатськими зверненнями. Особливість депутатських звернень і запитів
полягає у пріоритетності їх розгляду в порівнянні з іншими суб’єктами
звернень. Водночас Конституційний Суд України вважає неправомірними
будь-які пропозиції, указівки та вимоги народного депутата України до
прокурорів з питань здійснення ними своїх функцій (Рішення
Конституційного Суду України № 4-рп/2000 від 11 квітня 2000 р., справа
про запити народних депутатів України до прокуратури). Тому в разі
надходження до органів прокуратури звернень народних депутатів України,
депутатів місцевих рад та інших осіб, у яких містяться пропозиції,
указівки чи вимоги в конкретних кримінальних, цивільних, господарських
справах, у тому числі з питань слідства і нагляду за додержанням законів
органами, які проводять дізнання, досудове слідство, ОРД, вони не
повинні розглядатися по суті.

Авторам таких звернень у 10-денний термін надається роз’яснення про
неприпустимість втручання в діяльність органів прокуратури з посиланням
на відповідні рішення Конституційного Суду України та процесуальне
законодавство (п. 2.6 Інструкції про порядок розгляду і вирішення
звернень та особистого прийому громадян в органах прокуратури України).

6.2. Розгляд заяв і скарг в органах прокуратури України

Відповідальність за своєчасний і якісний розгляд звернень покладається
на керівників прокуратури. При встановленні фактів несумлінного
ставлення до перевірок звернень працівники прокуратури несуть
відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України.

Порядок роботи зі зверненнями чітко регламентовано Інструкцією, яка
передбачає всі стадії проходження звернень в органах прокуратури: від
реєстрації до винесення рішення та реалізації заходів відновлення
порушених прав громадян.

За зареєстрованим зверненням прокурор зобов’язаний прийняти одне з таких
рішень:

прийняти звернення до розгляду; передати звернення до підпорядкованої
прокуратури для вирішення;

– долучити звернення до раніше отриманої скарги або до матеріалів
кримінальної справи для вирішення по суті;

– направити звернення до іншого відомства. Звернення направляються за
належністю в 5-денний термін з повідомленням про це заявника.

Умовами прийняття звернення до провадження в органах прокуратури є:

підвідомчість розгляду таких звернень у прокуратурі; відповідність
звернення вимогам, які встановлені Законом України “Про звернення
громадян”.

У зверненні вказуються прізвище, місце проживання, а також ставиться
підпис автора.

Заява, скарга, пропозиція без зазначення цих даних, а також без підпису
автора визнаються анонімними й розгляду не підлягають. Анонімні
звернення, які містять інформацію про підготовлені або вчинені злочини,
направляються в правоохоронні органи за належністю.

Якщо приймається рішення про відмову в задоволенні вимог, то авторові
про це повідомляється в письмовій формі. Відповідь має бути зрозумілою
та вмотивованою.

Приймати рішення та давати відповіді про відхилення звернень мають
право:

у міських, районних і прирівняних до них прокуратурах – лише прокурори
та їх заступники;

– у Генеральній прокуратурі України, прокуратурі АР Крим, областей, міст
Києва та Севастополя, військових прокуратурах регіонів та
Військово-морських сил – прокурори та їх заступники, начальники
управлінь і відділів.

У випадку, коли вимоги заявника визнано обґрунтованими і звернення
підлягає задоволенню, про це письмово повідомляється заявник із
зазначенням заходів, ужитих на відновлення порушених прав. Відповіді про
задоволення вимог заявників надаються працівником, який розглядав
звернення, або іншою особою за вказівкою керівництва прокуратури.

Законодавством забороняється надсилати звернення для вирішення тим
органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Про
направлення звернення до інших органів, на адресу підпорядкованих чи
інших прокурорів обов’язково повідомляється заявникові.

Заяви та скарги про злочини, на дії органів дізнання та досудового
слідства, на рішення та дії органів виконання покарань розглядаються й
вирішуються відповідно до вимог кримінально-процесуального та
кримінально-виконавчого законодавства.

Звернення, які надходять до прокуратури, згідно з чинним законодавством
вирішуються протягом 30 днів із дня надходження до прокуратури, а ті, що
не потребують додаткової перевірки, – не пізніше 15 днів, якщо інший
строк не встановлено законодавством. Запити народного депутата України
вирішуються в 15-денний або інший установлений Верховною Радою України
строк. Запит депутата місцевої ради – у строк, установлений радою.

У 5-денний строк звернення направляються для розгляду за належністю в
інші відомства чи для вирішення до підпорядкованої прокуратури з
повідомленням про це заявників.

Строки розгляду звернення обчислюються з наступного дня після реєстрації
його в прокуратурі.

Звернення народного депутата України, депутата місцевої ради
розглядається та вирішується протягом 10 днів. Строк розгляду
депутатського запиту, звернення, з урахуванням продовження, не може
перевищувати ЗО днів.

Під час розгляду звернення не допускається розголошення одержаних із
нього відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей,
що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом, та
іншої інформації, якщо це зачіпає права і законні інтереси громадян. Не
допускається з’ясування даних про особу громадянина, які не стосуються
звернення. На прохання громадянина, висловлене в усній формі або
зазначене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвища,
місце проживання та роботи (ст. 10 Закону України “Про звернення
громадян”).

Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів прокуратури,
має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи
скаргу; брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з
матеріалами перевірки та бути присутнім під час розгляду заяви чи
скарги.

Громадяни також мають право: надавати додаткові матеріали або наполягати
на запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу, користуватися
послугами захисника або організації, яка здійснює правозахисну функцію,
оформивши це повноваження у встановленому законом порядку; одержати
письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги; вимагати
відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень
установленого порядку розгляду звернень (ст. 18 Закону “Про звернення
громадян”).

Органи прокуратури, їх керівники та посадові особи в межах своїх
повноважень зобов’язані:

об’єктивно, усебічно та своєчасно перевіряти заяви й скарги;

на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного
органу, що розглядає його заяву чи скаргу;

відміняти або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених
законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим
нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення
неправомірних дій, виявляти, усувати причини й умови, які сприяли
порушенням;

забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у
зв’язку з заявою чи скаргою рішень;

уживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку
матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті
обмеження його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про
відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення;

особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг
громадян, уживати заходів до усунення причин, що їх породжують,
систематично аналізувати, інформувати населення про хід цієї роботи (ст.
19 Закон України “Про звернення громадян”). До провадження в Генеральній
прокуратурі України приймаються, як правило, заяви та скарги, які вже
раніше розглядалися в підпорядкованих прокуратурах. Відповідно в
обласних і прирівняних до них прокуратурах розглядаються звернення, за
якими вже прийнято рішення міськими, районними та прирівняними до них
прокурорами.

Після прийняття рішення Генеральним прокурором України провадження за
зверненнями в органах прокуратури припиняється, про що повідомляється
заявникові. У разі повідомлення заявником нових фактів і доводів, вони
підлягають перевірці в порядку, установленому інструкцією.

Відповідно до ст. 12 Закону України “Про прокуратуру” в органах
прокуратури здійснюється особистий прийом громадян. В усіх прокуратурах
на доступному для громадян місці вивішуються графіки прийому громадян, у
тому числі й у прокуратурах вищого рівня. У прокуратурах областей, міст,
районів прийом громадян проводиться протягом усього робочого дня.
Порядок прийому у вечірній час, вихідні та святкові дні встановлюється
керівником відповідної прокуратури. Крім цього, на видному місці має
бути текст Закону України “Про звернення громадян”.

Порядок ведення особистого прийому громадян визначається керівником
органу прокуратури. Особистий прийом керівництвом Генеральної
прокуратури України здійснюється відповідно до затвердженого Генеральним
прокурором України графіку. Генеральний прокурор України за попереднім
записом приймає громадян за зверненнями, якщо в задоволенні їх раніше
відмовлено його заступниками.

Керівники прокуратур здійснюють прийом громадян не рідше одного разу на
тиждень. Реєстрація прийому ведеться за спеціальними картками або в
книзі реєстрації звернень з особистого прийому, у якій зазначається
також зміст відповіді. У кожній прокуратурі встановлюється скринька “Для
скарг і заяв”, що розміщується в доступному для громадян місці.

Наказ Генпрокурора України № 5 від 9 квітня 2004 р. передбачає щорічний
аналіз стану роботи зі зверненнями громадян, народних депутатів України,
депутатів місцевих рад і заслуховування його результатів на засіданнях
колегій та оперативних нарадах.

6.3. Нагляд за додержанням і застосуванням Закону України “Про звернення
громадян”

Нагляд за додержанням і застосуванням законодавства щодо порядку
розгляду звернень громадян є однією з форм захисту прав, свобод і
законних інтересів людини та громадянина. Відповідно до ст. 12 Закону
України “Про прокуратуру”, ст. 29 Закону України “Про звернення
громадян” прокурор здійснює нагляд за додержанням і застосуванням
законодавства про порядок розгляду звернень усіма органами державної
влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами,
організаціями та їх посадовими особами.

Здійснюючи нагляд за додержанням і застосуванням законодавства про
звернення громадян, прокурори регулярно проводять перевірки.

При виборі об’єкта перевірки враховуються:

– стан законності на об’єкті перевірки;

– наявність сигналів про порушення законних прав та інтересів громадян.

Під час перевірок додержання законодавства про порядок розгляду звернень
прокурор знайомиться з матеріалами реєстрації, листуванням за заявами та
скаргами, за необхідності витребує пояснення від осіб, які займаються
перевіркою, уточнює окремі обставини в самих заявників і з’ясовує такі
основні питання:

додержання встановлених законом прав громадян, які звернулися зі
скаргою, заявою;

дотримання встановлених законом термінів розгляду та вирішення звернень;

законність направлення звернень на розгляд і вирішення до інших органів;

– додержання вимог закону в частині повноти та об’єктивності перевірок
заяв і скарг з урахуванням аргументів заявників;

– відповідність закону й обставинам справи рішень, прийнятих за
зверненнями; чи даються заявникам умотивовані відповіді;

– здійснення контролю за фактичними усуненнями порушених прав і
поновленням законності, притягнення винних до відповідальності;

– виконання вимог закону про аналіз практики розгляду заяв і скарг з
метою вдосконалення цієї роботи та вжиття заходів до усунення причин,
які зумовлюють обґрунтовані звернення громадян.

Під час перевірок прокурори з’ясовують також стан дотримання
встановлених правил обліку та реєстрації звернень, наявність графіку
прийому громадян, дані про відповідальних за цю ланку роботи посадових
осіб та інше. Ураховуючи характер і наслідки порушень законодавства щодо
порядку розгляду звернень, прокурор приймає рішення про заходи
прокурорського реагування: протест, подання, порушення щодо винних
кримінальної справи, провадження про адміністративне правопорушення або
дисциплінарне провадження.

Розділ 7. Нагляд за додержанням і застосуванням законів

7.1. Сутність та завдання нагляду за додержанням і застосуванням законів

Прокурорський нагляд за додержанням і застосуванням законів – це вид
діяльності спеціально уповноважених органів державної влади, що
здійснюється від імені держави з використанням установлених законом
повноважень і правових засобів для перевірки додержання Конституції
України та законів, ужиття заходів до усунення порушень закону,
притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб,
які допустили ці порушення. Цю функцію конкретизовано в ст. 1 Закону
України “Про прокуратуру”, згідно з якою Генеральний прокурор України та
підпорядковані йому прокурори здійснюють нагляд за додержанням і
правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України,
міністерствами й іншими центральними органами виконавчої влади, органами
державного та господарського управління й контролю, Радою міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими органами,
військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями
незалежно від форм власності, підпорядкованості та належності,
посадовими особами та громадянами.

Завдання прокурорського нагляду сформульовано в ст. 4 Закону “Про
прокуратуру” і визначено як діяльність органів прокуратури, що
спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку та
має своїм завданням захист від неправомірних посягань: 1) закріплених
Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного
ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і
територіальних утворень; 2) гарантованих Конституцією, іншими законами
України та міжнародними правовими актами соціально-економічних,
політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; 3) основ
демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад,
органів самоорганізації населення.

Завдання нагляду за додержанням і застосуванням законів конкретизуються
в наказі Генерального прокурора України № 6 гн від 15 квітня 2004 р.
“Про організацію наглядової діяльності органів прокуратури щодо захисту
прав і свобод громадян та інтересів держави”. У наглядовій діяльності за
додержанням і застосуванням законів основними завданнями є захист
гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян, а також захист
інтересів держави.

Поряд із захистом прав і свобод громадян необхідно приділяти увагу
наглядовій діяльності за додержанням законності в окремих галузях
економіки, промисловості, агропромисловому комплексі, фінансовій
системі. При цьому зосереджувати наглядову діяльність на забезпеченні
додержання вимог законів стосовно:

– запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом;

– викриття корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з
корупцією;

– охорони власності, земельних ресурсів і природного середовища;

– здійснення приватизації державного та комунального майна;

– банківської, митної та зовнішньоекономічної діяльності;

– бюджетної діяльності, оподаткування й енергозбереження (п. 2.3
Наказу).

Особливу увагу необхідно звертати на додержання конституційних прав і
свобод громадян.

7.2. Предмет і межі нагляду за додержанням і застосуванням законів

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України “Про прокуратуру” предметом нагляду
за додержанням і застосуванням законів є:

1. Відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами,
установами, організаціями й посадовими особами, вимогам Конституції
України та чинним законам.

До числа правових актів відносяться накази, інструкції, постанови,
розпорядження, правила, статути, положення тощо, які видаються як
посадовими особами, так і органами.

Законність нормативних актів, які не відповідають вимогам закону,
порушують права фізичних і юридичних осіб, прокурор повинен перевіряти в
першочерговому порядку, виходячи з їх відповідності Конституції України
та законам.

2. Додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні,
політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі та
гідності, якщо законом не передбаченого іншого порядку захисту цих прав.

Конституція України гарантує кожному недоторканність особи, ніхто не
може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за
мотивованим рішенням суду і тільки з підстав і в порядку, установлених
законом. Прокурорський нагляд за додержанням законів є однією з гарантій
забезпечення недоторканності особи та захисту конституційних прав
громадян.

3. Додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних
відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та
зовнішньоекономічної діяльності.

Прокуратура повинна забезпечити нагляд за до-ржанням законів у сфері
економічних відносин, законів, спрямованих на реалізацію економічної
реформи та ринкових відносин.

Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни України різних
національностей мають рівні права, органи прокуратури повинні вживати
заходів до виключення їх дискримінації за національною ознакою та
виникнення конфліктів на цій основі.

Крім цього, органи прокуратури зобов’язані забезпечити нагляд за
додержанням законів про охорону навколишнього середовища, а також: за
додержанням законодавства про зовнішньоекономічну та митну діяльність.

Здійснюючи нагляд, органи прокуратури вживають заходів до захисту
державних інтересів.

Межі нагляду за додержанням і застосуванням законів визначаються:

1. Колом актів, за додержанням яких здійснюється нагляд – Конституція
України, у тому числі й міжнародні правові акти, які ратифіковані
Верховною Радою України.

2. Органами, які піднаглядові прокуратурі, за винятком Верховної Ради
України, Президента України, Конституційного Суду України.

3. Компетенцією прокурора з розгляду заяв і карг громадян. Прокурор на
підставі ч. 1 ст. 12 Закону “Про прокуратуру”, розглядає всі заяви і
скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, за винятком тих,
розгляд яких віднесено до компетенції суду.

4. Неприпустимістю підміни прокуратурою органів відомчого управління та
контролю; втручання в господарську діяльність, якщо така діяльність не
суперечить чинному законодавству (ч. 2 ст. 19 Закону “Про прокуратуру”).

Прокурорський нагляд повинен своєчасно і в повному обсязі виявляти
порушення законів на піднаглядових об’єктах, не підміняти органи
відомчого контролю.

7.3. Повноваження прокурора при здійсненні нагляду

Для здійснення нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурори
мають широкі повноваження, які визначено в статтях 20, 44 Закону “Про
прокуратуру”. За своїм змістом і призначенням їх можна поділити на дві
основні групи.

1. Повноваження щодо виявлення порушень законів, причин порушень і умов,
що їм сприяють (ч. 1 ст. 20, пп. 1, 2 ч. 2 ст. 44 Закону “Про
прокуратуру”).

2. Повноваження щодо усунення порушень закону, причин і умов, що їм
сприяли, і притягнення винних осіб до встановленої відповідальності (пп.
1, 2, 3, 4, 5, б ч. 2 ст. 20, пп. 2, 3 ч. 2 ст. 44, ст. 12, ст. 9, ч. 2
ст. 19 Закону “Про прокуратуру”).

Першу групу складають повноваження:

1) безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити
в приміщення органів державної влади й органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від
форм власності, підпорядкованості та належності, до військових частин,
установ без особливих перепусток, де такі запроваджено; мати доступ до
документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, у тому
числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таємницю або
конфіденційну інформацію, письмово вимагати подання в прокуратуру для
перевірки зазначених документів і матеріалів, видачі необхідних довідок,
у тому числі щодо операцій та рахунків юридичних осіб й інших
організацій, для вирішення питань, пов’язаних з перевіркою;

2) вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази й
інші документи, одержувати інформацію про стан законності та заходи щодо
її забезпечення;

3) вимагати від керівників і колегіальних органів проведення перевірок,
ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств,
установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а
також: виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і
позавідомчих експертиз;

4) викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або
письмових пояснень щодо порушень закону;

5) у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього
ув’язнення, установ, у яких засуджені відбувають покарання, установ для
примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там
перебувають, знайомитися з документами, на підставі яких ці особи
затримані, взяті під варту або до них застосовано заходи примусового
характеру;

6) перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації
цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або
скасовувати їх, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених
порушень;

7) розглядати заяви, скарги про порушення прав громадян та юридичних
осіб;

8) брати участь у засіданнях органів державної влади й управління.

Друга група включає такі повноваження прокурора:

1) опротестовувати акти Прем’єр-міністра України, Кабінету Міністрів
України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевих рад,
підприємств, установ та організацій, громадських об’єднань, а також
рішення і дії посадових осіб;

2) вносити подання або протест на рішення місцевих рад залежно від
характеру порушень;

3) вносити подання до державних органів, громадських організацій і
посадовим особам про усунення порушень закону й умов, що їм сприяли;

4) звертатись до суду з заявами про захист прав і законних інтересів
громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб;

5) давати приписи про усунення очевидних порушень закону;

6) негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання
затриманих, попереднього ув’язнення позбавлення волі або в установі для
виконання заходів примусового характеру;

7) опротестовувати або скасовувати накази, розпорядження і постанови
адміністрації місць тримання затриманих, установ для виконання заходів
примусового характеру, зупиняти виконання таких актів;

8) порушувати у встановленому законом порядку кримінальну справу,
дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне
правопорушення, передавати матеріали на розгляд громадських організацій.

Повноваження прокурора щодо своєчасного виявлення порушень закону, їх
усунення та притягнення винних осіб до відповідальності забезпечують
ефективність прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням
законів.

Ці повноваження реалізуються у формі відповідних актів, які є юридичними
фактами, що породжують прокурорсько-наглядові правовідносини між
прокурором і посадовими особами піднаглядових об’єктів або громадянами.

7.4. Правові засоби реагування прокурора на порушення законів

Правові засоби реагування прокурора на виявлені порушення закону,
причини й умови, що їм сприяли, та притягнення винних до
відповідальності, реалізуються у формі наглядових актів. Такі акти,
залежно від мети їх застосування прокурором, містять вимоги, які
поділяються на такі види:

а) обов’язкові для виконання: перевірка документів і матеріалів; видача
необхідних довідок; проведення перевірок, ревізій діяльності
підконтрольних і підпорядкованих підприємств, установ, організацій та
інше;

б) обов’язкові для розгляду відповідними органами та їх посадовими
особами: приведення відомчого акта у відповідність до закону; припинення
незаконної дії посадової особи; поновлення порушеного права; усунення
порушень закону, причин порушень та умов, що їм сприяють; про
притягнення особи до дисциплінарної, адміністративної відповідальності
тощо.

Згідно зі ст. 8 Закону України “Про прокуратуру” вимоги прокурора, які
відповідають чинному законодавству, є обов’язковими для всіх органів,
підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і
виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені
прокурором строки.

Акти прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законодавства
передбачено Законом України “Про прокуратуру”, це вимога (пп. 1, 2, 3 ч.
1 ст. 20); протест (п. 1 ч. 2 ст. 20, ст. 21); припис (п. 4 ч. 2 ст. 20,
ст. 22); подання (пп. 2, 5 ч. 2 ст. 20, ст. 23); заява або позов до суду
(п. 6 ч. 2 ст. 20, ч. З ст. 36і), постанова (п. З ч. 2 ст. 20, ст. 24),
а також протокол про адміністративне правопорушення у випадках,
визначених законом.

Умовами застосування перелічених актів є: своєчасність, точність і
достовірність фактів, що в них указуються; юридична обґрунтованість і
мотивування, правильність вибору адресата, строки їх розгляду і
виконання.

Доцільно розглянути кожен акт окремо.

Вимога прокурора спрямована на одержання статистичної та іншої
інформації, документів, матеріалів, актів державних органів та їх
посадових осіб, проведення керівниками перевірок, ревізій діяльності
підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та
інших структур, виділення спеціалістів для проведення експертиз тощо.

Протест – письмовий акт, який приноситься на рішення органу або дію
посадової особи, що суперечать закону. Він містить умотивовану вимогу
про скасування незаконних рішень або дії, приведення їх у відповідність
із законом, а також припинення незаконної дії посадової особи,
поновлення порушеного права.

Протест приноситься прокурором до органу, який його видав, або до вищого
органу. Відповідно до ч. З ст. 21 Закону України “Про прокуратуру”
протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта. У заключній частині
протесту вказується на обов’язковість його розгляду в десятиденний строк
після його надходження та повідомлення прокурора про його результати.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор
протягом п’ятнадцяти днів з моменту повідомлення про його відхилення або
закінчення передбаченого законом строку розгляду може звернутися з
заявою до суду про визнання акта незаконним.

Подання прокурором заяви до суду та участь у цивільному процесі
передбачено статтями 45, 46 ЦПК України.

Припис – акт прокурорського нагляду, звернений до органу чи посадової
особи, які допустили порушення та які правоможні усунути порушення, з
вимогою негайно усунути очевидне порушення закону, яке може завдати
істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а
також громадянам. Письмовий припис підлягає негайному виконанню, про що
повідомляється прокурору. Особливість цього акта реагування в тому, що
він вноситься у випадках, коли порушення закону має очевидний характер і
може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи,
організації або громадянина.

Припис вноситься з пропозицією про конкретні дії, які необхідно
здійснити з метою припинення порушень закону та недопущення завдання
шкоди, вимогою про негайне виконання припису та повідомлення про це
прокурора, а також роз’яснення права на його оскарження вищому
прокурору, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів, або
до суду.

Внесення прокурором припису про усунення порушень закону не звільняє
осіб, винних у протиправних діяннях, від притягнення до кримінальної,
адміністративної або дисциплінарної відповідальності, а також від
відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок порушення закону.

Подання – акт прокурорського нагляду про усунення порушень закону,
причин цих порушень та умов, що їм сприяють. Вноситься державному
органу, громадській організації або посадовій особі, які уповноважені
усунути порушення закону, та підлягає невідкладному розгляду. Не пізніш
як у місячний строк має бути вжито відповідних заходів до усунення
порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про результати
повідомлено прокурору. Цей акт прокурорського нагляду є засобом не
тільки усунення порушень закону, а і їх попередження шляхом поставлення
вимог органам державної влади, управління та господарювання вжити
заходів із ліквідації причин та умов, які сприяють правопорушенням.

Подання вноситься на підставі матеріалів перевірок додержання законів,
узагальнень практики нагляду за їх виконанням; у ньому наводяться
приклади порушень закону, указуються посадові особи, винні в неналежному
виконанні службових обов’язків щодо забезпечення дотримання законів.

Подання вноситься державному органу, громадській організації або
посадовій особі, які уповноважені усунути порушення закону.

Постанова – акт прокурорського нагляду, який виноситься прокурором,
залежно від характеру порушень закону посадовою особою або громадянином,
про порушення кримінальної справи, провадження про адміністративне
правопорушення або дисциплінарне провадження.

Прокурор, установивши достатні дані, які вказують на ознаки злочину в
діях (бездіяльності) посадових осіб або громадян, у встановленому
законом порядку порушує кримінальну справу шляхом винесення відповідної
постанови. Постанова надсилається органам дізнання або досудового
слідства.

За наявності даних про вчинення посадовою особою або громадянином
правопорушення, за яке встановлено адміністративну або дисциплінарну
відповідальність, прокурор виносить, відповідно, постанову про порушення
провадження про адміністративне правопорушення або про порушення
дисциплінарного провадження і направляє на розгляд державним органам або
посадовій особі, яка має право її реалізувати. Постанова про порушення
провадження про адміністративне правопорушення або дисциплінарне
правопорушення підлягає розгляду в 10-денний строк після її надходження.
Про результати розгляду постанови повідомляється прокурор.

Заява до суду – це прокурорський акт, метою якого є захист прав і
законних інтересів громадян або держави. Звернення до суду з позовами
або заявами про захист прав і свобод особи, прав юридичних осіб, коли
порушуються інтереси держави, або визнання незаконними правових актів,
дій чи рішень органів і посадових осіб – одна з форм представництва
прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді. Закон України
“Про прокуратуру” визначає, що підставою представництва в суді інтересів
громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан
або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи
оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження. Підставою
для представництва в суді інтересів держави є наявність порушень
державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних
або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Готуючи позов або заяву до суду, прокурор з’ясовує обставини
правопорушення та пов’язані з цим правові наслідки; визначає коло осіб,
які причетні до правопорушення; збирає докази, які підтверджують його
вимоги, і оформляє позов або заяву відповідно до ст.ст. 45, 46 ЦПК та
ст.ст. 2, 54, 55, 56, 57 ГПК.

Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є
обов’язковими й підлягають виконанню всіма органами, підприємствами,
установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.
Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора тягне
передбачену законом відповідальність (ч. З ст. 8 Закону України “Про
прокуратуру”).

Так, згідно з ч. 2 ст. 1856 КУпАП залишення посадовою особою без
розгляду протесту, припису або подання прокурора, а так само несвоєчасна
відповідь на подання, протест чи припис тягнуть накладення штрафу, а ст.
1858 (ч. 1) КУпАП передбачає відповідальність за невиконання законних
вимог прокурора про проведення перевірки чи ревізії діяльності
підконтрольних або підпорядкованих підприємств, установ, організацій або
про виділення спеціалістів для проведення такої перевірки. Крім цього,
передбачається відповідальність осіб за ухилення від прибуття за
викликом до прокуратури (ч. 2 ст. 1858 КУпАП).

Протокол про вчинення такого правопорушення складає прокурор або
уповноважена ним особа з числа працівників прокуратури (п. 8 ч. 1 ст.
255 КУпАП) і надсилає його на розгляд суду.

7.5. Нагляд за додержанням і застосуванням законів про права і свободи
людини та громадянина

Конституція України на рівні сучасних міжнародних стандартів закріпила
права, свободи й обов’язки людини та громадянина в Україні.
Конституційні права і свободи – це Гарантовані державою можливості, які
дають кожній людині та громадянину вільно й самостійно обирати вид і
міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як
в особистих, так і в загальних інтересах. Закріплені в Основному Законі
України права і свободи являють собою цілісну систему, яка забезпечує
гідний конституційно-правовий статус особи.

Основою правового статусу особи є особисті права і свободи. До них
належать права: на життя; на повагу гідності; на свободу й особисту
недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування,
телефонних розмов; телеграфної та іншої кореспонденції,

невтручання в особисте та сімейне життя; на вільний вибір місця
проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і
віросповідання (ст.ст. 27-35 Конституції).

У Конституції України закріплено політичні права і свободи, тобто права,
які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він
виступає як громадянин держави. Вони пов’язані з участю в громадському
житті та в управлінні державою. До політичних прав і свобод відносяться:
право на свободу об’єднання в політичні партії, громадські організації;
право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському
та місцевих референдумах, обирати та бути обраними до органів державної
влади та місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї та
проводити збори, мітинги, походи й демонстрації; право направляти
індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст.ст. 36-40
Конституції).

У Конституції України знайшли закріплення економічні, соціальні та
культурні права. Це права, які пов’язані з діяльністю людини в
господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством,
державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури та
духовного життя. Перелік цих прав подається в ст.ст. 41-54 Конституції
України: це право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право
на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; на працю, на
належні, безпечні й здорові умови праці, на зарплату, не нижчу від
визначеної законом; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних
інтересів; на відпочинок; на соціальний захист; на охорону здоров’я,
медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і
здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права
шкоди; на освіту; свободу літературної, художньої, наукової та технічної
творчості; на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Перелічені права і свободи людини та громадянина, як визначено в ст. 55
Конституції України, захищаються судом, куди кожний має право
звертатися. Водночас слід відмітити, що закріплені в Конституції України
права і свободи людини та громадянина, не мають детальних гарантій їх
реалізації, а деякі гарантії є декларативними. В умовах існуючого
правового безладдя в державі питання про фактичну реалізацію
конституційних прав і свобод людини та громадянина породжують безліч
проблем, які особливо ускладнюються через бідність населення.

У державі створено системи контролюючих, правоохоронних, судових
органів, які по суті своєї діяльності повинні стояти на сторожі
конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Проте слід визнати, що якість правозастосовчої та правоохоронної
діяльності цих органів не завжди відповідає тим потребам, які Гарантують
захист прав і свобод. Незважаючи на всю важливість діяльності
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційного
Суду України, контролюючих і судових органів, їх роль у забезпеченні
прав і свобод людини та громадянина на сьогодні ще недостатня. У цих
умовах на порядок денний стало питання про розширення функцій
прокуратури, закріплення в Конституції України функції нагляду за
додержанням прав і свобод людини та громадянина, додержанням законів з
цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування,
їх посадовими та службовими особами. Передбачені проектом зміни до
Конституції свідчать, що в наглядовій діяльності органів прокуратури
захист гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян є одним
із головних завдань. Крім цього, зазначені зміни дозволяють вести мову
про гармонізацію законодавства щодо прокуратури з нормами міжнародного
права.

Правовими підставами нагляду за додержанням законів про права і свободи
людини та громадянина, а також за законністю правових актів із тих
питань, що видають органи державної влади та місцевого самоврядування, є
нормативні правові акти: Конституція України, ряд законів України, які
регламентують права і свободи громадян, Закон України “Про прокуратуру”,
а також Наказ Генерального прокурора України за № 6 гн від 15 квітня
2004 року “Про організацію наглядової діяльності органів прокуратури
щодо захисту прав і свобод громадян та інтересів держави”.

При цьому можна однозначно стверджувати, що повноваження прокурора з
нагляду за додержанням прав і свобод людини та громадянина поширюються
на всі органи і всіх посадових осіб незалежно від їх підпорядкованості і
форм власності. Закон у цьому відношенні не має яких-небудь обмежень. У
разі надходження до прокуратури відомостей про порушення прав і свобод
людини та громадянина прокурор зобов’язаний провести перевірку або
здійснити інші наглядові дії на будь-якому підприємстві, в установі чи
організації, у тому числі в громадських організаціях і об’єднаннях. При
цьому треба мати на увазі, що забезпечення прав і свобод людини та
громадянина згідно з Конституцією України покладається на всі без
винятку органи.

Основні завдання прокурорського нагляду – забезпечити верховенство
Конституції України, правовий захист прав громадян. Своєчасне виявлення
і припинення порушень законів позитивно впливає на зміцнення законності
й тому обґрунтовано визнається ефективним засобом попередження злочинів.

На сьогодні в діяльності органів прокуратури особливе значення надається
захисту конституційних прав і свобод громадян. Генеральний прокурор
України в наказі № б гн від 15 квітня 2004 року вимагає від прокурорів
усіх рівнів забезпечити дієвий нагляд за додержанням законів,
спрямованих на захист соціально-економічних, політичних, особистих прав
і свобод людини та громадянина, насамперед законів про:

– реалізацію прав на працю, її оплату й охорону;

– охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;

– соціальне та пенсійне забезпечення;

– соціальний захист пільгових категорій громадян;

– захист прав споживачів;

– міграцію населення та біженців;

– міжнаціональні та міжконфесійні відносини;

– захист громадської моралі;

– захист прав неповнолітніх;

– захист прав громадян при притягненні їх до адміністративної
відповідальності ;

– запобігання наркоманії;

– інформаційну діяльність (п. 2. 4 наказу).

При цьому виокремлюється категорія громадян, захист прав яких має
першочергове значення. Це учасники війни, інваліди, особи похилого віку
й інші особи, які потребують соціального захисту та державної підтримки.

Особливу увагу слід приділити нагляду за додержанням законів про
адміністративні правопорушення правоохоронними та контролюючими
органами, у тому числі заходам адміністративного примусу.

У процесі перевірки додержання законів про права і свободи людини та
громадянина необхідно враховувати вимоги міжнародних актів, які Україна
ратифікувала, і акти, що містять загальновизнані принципи та норми
міжнародного права, які згідно зі ст. 9 Конституції України є складовою
частиною її національного законодавства. Характерно, що такі акти мають
пріоритетне значення у випадках розбіжності з вітчизняним
законодавством.

До переліку актів міжнародно-правового характеру необхідно віднести
такі, як: Загальна декларація прав людини (1946 р.), Конвенція
міжнародної організації праці (1958 р.), Міжнародний пакт про громадські
та політичні права (1966 р.) та інші. При цьому необхідно враховувати,
що підзаконні акти, які видаються на підставі й для виконання законів,
відіграють значну роль у забезпеченні їх виконання. Однак їх виконання –
це не предмет нагляду органів прокуратури, а предмет діяльності інших
органів, і в першу чергу органів контролю. Водночас прокуратура здійснює
нагляд за відповідністю цих підзаконних актів чинному законодавству.

Особливості прокурорського нагляду за додержанням законів про права і
свободи людини та громадянина зумовлюють високі вимоги до його
організації. Робота прокурора повинна організовуватися таким чином, щоб
у полі його зору перебували всі актуальні питання забезпечення
законності. Сутність діяльності прокурора з нагляду за додержанням
законів про права і свободи людини та громадянина полягає в здійсненні
ним від імені держави специфічної діяльності, яка спрямована на
отримання й аналіз інформації про порушення законів, і застосуванні
заходів прокурорського реагування з метою усунення порушень закону,
поновлення порушених прав і притягнення у встановленому порядку до
відповідальності осіб, які допустили ці порушення.

Таким чином, завданнями наглядової діяльності прокурора є попередження,
виявлення й усунення порушення закону щодо прав і свобод людини та
громадянина, захист їх інтересів. З цією метою прокурор перевіряє:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами виконавчої влади та
місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, вимогам
Конституції України, чинним законам та указам Президента України;

2) додержання законів, перш за все вимог Конституції України про
особисті права і свободи (ст.ст. 27-36 Конституції), політичні права і
свободи (ст.ст. 36-40 Конституції) та економічні, соціальні й культурні
права (ст.ст. 41-54 Конституції), а також інших законів, які
регламентують права і свободи людини та громадянина; додержання законів
про адміністративні правопорушення.

Використовуючи повноваження, прокурор прагне досягти неухильного
додержання прав і свобод громадян органами державної влади, місцевого
самоврядування, їх посадовими і службовими особами, а також своєчасного
скасування незаконних актів, припинення їх діяльності та притягнення у
встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці
порушення.

Розділ 8. Прокурорський нагляд за додержанням законів про права і
свободи неповнолітніх

8.1. Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів про права і
свободи неповнолітніх

У діяльності органів прокуратури нагляд за додержанням законів про права
і свободи неповнолітніх завжди був одним із головних напрямків. Це
зумовлено особливою увагою, яку держава приділяє долі неповнолітніх, а
також тим, що в системі правових актів, яка регламентує права
неповнолітніх, закладено основні конституційні вимоги, і перш за все
Гарантії щодо захисту прав і свобод. Конституція України, Конвенція про
права дитини, схвалена сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989
року, що набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, Закон
України “Про сприяння спеціальному становленню та розвитку молоді в
Україні” та інші нормативні акти передбачають не тільки права
неповнолітніх, але й обов’язки держави піклуватися про їх виховання,
охорону здоров’я, гармонійний розвиток, а також захист прав і законних
інтересів. Особливої уваги з боку держави потребують діти-сироти, діти,
які залишилися без батьківського піклування, діти, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи. Генеральний прокурор України у
Наказі № 6/1 гн від 15 квітня 2004 р. “Про організацію діяльності
органів прокуратури щодо захисту прав і свобод неповнолітніх” чітко
визначив основні завдання органів прокуратури на зазначеному напрямку
діяльності:

– захист прав і свобод неповнолітніх, Гарантованих Конституцією України,
Конвенцією ООН про права дитини, законами України;

– нагляд за додержанням законів органами виконавчої влади та місцевого
самоврядування, на які покладено обов’язки щодо захисту прав дітей,
профілактики правопорушень і бездоглядності;

– нагляд за додержанням законності в діяльності спеціальних установ для
неповнолітніх: приймальників-розподільників, притулків, загальноосвітніх
шкіл, професійно-технічних училищ, соціальної реабілітації, центрів
медико-соціальної реабілітації.

Таке широке коло питань, які зобов’язані розглядати прокурори при
виконанні визначених завдань, вимагає комплексного підходу до їх
вирішення. Нагляд за додержанням законів, спрямованих на захист прав і
свобод неповнолітніх, не передбачено в Законі “Про прокуратуру” окремою
функцією, тому наглядові заходи здійснюються в рамках усіх функцій,
визначених ст. 5 Закону “Про прокуратуру”.

Прокурори, виходячи з завдань, здійснюють нагляд за додержанням законів:

1) про захист соціальних, майнових і особистих прав неповнолітніх;

2) про захист прав неповнолітніх у порядку цивільного судочинства;

3) спрямованих на запобігання правопорушенням неповнолітніх;

4) при проведенні досудового слідства у кримінальних справах про
злочини, а також суспільно небезпечні діяння неповнолітніх, розгляді
цієї категорії справ у судах;

5) при поміщенні дітей і підлітків до спеціальних установ для
неповнолітніх.

Доцільно розглянути кожний напрямок наглядової діяльності.

8.2. Нагляд за додержанням законів про захист соціальних, майнових і
особистих прав неповнолітніх

Діяльність прокурорів щодо нагляду за додержанням законів про захист
соціальних, майнових і особистих прав неповнолітніх охоплює значну
кількість законодавчих актів. Тому в першу чергу необхідно визначити
закони, що стосуються неповнолітніх, які потребують підвищеного
соціального захисту.

До числа неповнолітніх, що потребують підвищеного соціального захисту,
відносяться діти й підлітки-сироти або напівсироти, які позбавлені
батьківської опіки; які виховуються та навчаються в дитячих будинках і
школах-інтернатах; діти-інваліди, а також, ті які потерпіли або
захворіли внаслідок Чорнобильської катастрофи. Конституція України (ст.
52) визначає: “Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування, покладається на державу”. Здійснюючи нагляд за
додержанням цієї конституційної норми, прокурор перш за все повинен
перевіряти додержання вимог Сімейного кодексу України, який регламентує
питання опіки та піклування над дітьми, що залишились без батьків. Опіка
встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а
піклування – над дитиною віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та
піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом
України (ст. 243 Сімейного кодексу). Дітей-сиріт і дітей, які залишилися
без піклування батьків або щодо яких батьки виконують обов’язки з
виховання неналежним чином чи зловживають батьківськими правами,
зобов’язані виявляти: органи ЗАГСу при реєстрації смерті батьків,
нотаріальні органи; керівники шкіл і дошкільних установ, близькі родичі
й інші особи, судові, слідчі органи, органи внутрішніх справ, інші
посадові особи.

Інформацію про таку категорію дітей вони зобов’язані подавати до
відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та
Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських,
районних у містах, а також селищних і сільських рад.

Безпосереднє ведення справ про опіку та піклування покладається на
відділи й управління освіти виконкомів міських рад і районних державних
адміністрацій, а також виконкоми селищних і сільських рад, які
здійснюють таку діяльність відповідно до вимог Сімейного кодексу
України.

При здійсненні нагляду за додержанням законів стосовно дітей цієї
категорії звертається увага на своєчасність встановлення опіки або
піклування, законність прийнятих рішень, на стан контролю з боку органів
опіки та піклування за виконанням опікунами та піклувальниками своїх
обов’язків, виплатою грошової допомоги на дітей, які перебувають під
опікою та піклуванням. Таку допомогу передбачено Законом України “Про
державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р.

При перевірці додержання законодавства у дитячих закладах, де
перебувають діти цієї категорії, звертається увага на повноту
забезпечення їх одягом, харчуванням, здійснення оздоровчих заходів та
інше.

При цьому перевіряється стан контролю за умовами утримання та виховання
неповнолітніх з боку працівників районної служби у справах
неповнолітніх, які відповідно до Закону України “Про органи і служби у
справах неповнолітніх” від 24 січня 1995 р.1 зобов’язані здійснювати
такий контроль.

До дітей, які потребують соціального захисту, відносяться й діти, що
постраждали від Чорнобильської катастрофи. їх статус визначено Законом
України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи”. 6 червня 1996 року до цього Закону
було внесено зміни – “Захист дітей, потерпілих від Чорнобильської
катастрофи”, де подано вичерпний перелік дітей, які належать до
потерпілих від Чорнобильської катастрофи (ст. 27 Закону), а також
перелік пільг і компенсацій, які встановлено дітям та їх батькам (ст. ЗО
Закону). Виконання перелічених норм Закону повинне бути в полі зору
прокурора, у тому числі питання про своєчасну й у повному обсязі
виплату, визначених коштів.

Потребують правового захисту держави й діти-інваліди. Конвенція про
права дитини, схвалена на сесії Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада
1991 року, яка набула чинності для України 27 вересня 1991року,
зобов’язує держав-учасниць визнавати, що неповноцінна в розумовому або
фізичному відношенні дитина має право на повноцінне й достойне життя в
умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в
собі й полегшують її активну участь у житті суспільства (ст. 23).
Основним законодавчим актом, який регулює захист інвалідів в Україні, є
Закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, прийнятий
21 березня 1991 року. Згідно з вимогами ст. 4 Закону держава гарантує
для інвалідів створення правових, економічних, політичних, соціальних,
побутових, соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у
відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій і
громадській діяльності. Соціальний захист держави полягає в наданні
грошової допомоги, засобів пересування, протезування та інших засобів
комунікаційного зв’язку залежно від особливостей інвалідів. Крім цього,
держава гарантує дітям-інвалідам дошкільне виховання, що відповідає їх
здібностям і можливостям (ст. 21). Після закінчення навчального закладу
дитина-інвалід отримує право вибору місця роботи з наявних варіантів або
право вільного працевлаштування за її бажанням. Перелічені норми Закону
повинні виконувати органи місцевої державної влади, а органи прокуратури
– здійснювати нагляд за їх додержанням і застосуванням.

У Конституції України закріплено право кожного громадянина на освіту.
Стаття 53 Конституції України проголошує: “Держава забезпечує
доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної, середньої,
професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних
закладах…”. Ця конституційна норма конкретизована в Законі України
“Про освіту” від 23 травня 1991 року. Державну політику в галузі освіти
й у межах їх компетенції відповідно до ст. 14 Закону “Про освіту”
здійснюють органи державної виконавчої влади та місцевого
самоврядування. На них покладено обов’язки організовувати облік дітей
дошкільного і шкільного віку, контролювати виконання вимог щодо навчання
дітей у закладах освіти, створювати належні умови за місцем виховання
дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів. Місцевими
органами державної виконавчої влади й органами місцевого самоврядування
створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких, поряд
з іншим, спрямовується на координацію дій педагогічних, виробничих
колективів, сім’ї, громадськості з питань навчання та виховання дітей.
Прокурори зобов’язані перевіряти додержання Закону України “Про освіту”
в органах державного управління освітою, а також у місцевих органах
державної виконавчої влади й органах місцевого самоврядування та
підпорядкованих їм органах. У виконавчих органах місцевого
самоврядування і місцевих державних адміністраціях перевіряється, як
забезпечується в місті (районі) правовий і соціальний захист
неповнолітніх, чи створено необхідні умови для одержання освіти,
професійної підготовки, охорони здоров’я, чи виділяються в місцевому
бюджеті цільові кошти на фінансування державної молодіжної політики,
фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, та
ряд інших питань.

Перевіряючи відділи освіти, прокурор ознайомлюється з наказами,
розпорядженнями, актами ревізій, матеріалами перевірок шкіл, з заявами
та скаргами громадян, які містять відомості щодо порушень законодавства
про освіту, з актами розслідування нещасних випадків; матеріалами
перевірок СЕС про здорові та безпечні умови навчання і з’ясовує:

– як здійснюється контроль за дотриманням законодавства з питань освіти,
яким є рівень дошкільної, позашкільної, загальної, середньої та
професійно-технічної освіти незалежно від їх підпорядкування і форм
власності навчально-виховних закладів;

– як організовано облік дітей дошкільного та шкільного віку, щр
підлягають навчанню в загальноосвітніх навчально-виховних закладах;

– як здійснюється спільно з органами охорони здоров’я контроль за
охороною здоров’я дітей і організацією оздоровчих заходів, створенням
безпечних умов навчання та праці;

– чи проводяться районні (міські) конференції педагогічних працівників;
рішення яких питань віднесено до їх ведення, законність прийнятих рішень
(ст. 16 Закону “Про освіту”).

Перевіряючи середні загальноосвітні школи, прокурор ознайомлюється зі
статутом школи (ст. 18 Закону “Про освіту”), з колективною угодою, з
наказами, протоколами засідань педагогічної ради, загальних зборів
(конференцій) колективу закладу освіти, з’ясовує інші питання, у тому
числі про додержання вимог ст. 10 Закону “Про освіту”, створення системи
державних органів управління й органів громадського самоврядування.
Самоврядування закладів освіти передбачає їх право на самостійне
планування економічної та фінансово-господарської діяльності й інше.

Прокурор перевіряє додержання закону про права учнів. Відповідно до
Закону України “Про освіту” (ст. 51) учні мають право на навчання для
здобуття певного освітнього рівня; вибір закладу освіти, форми навчання,
освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять;
одержання направлення на навчання до інших закладів освіти, у тому числі
за кордон; користування навчальною, виробничою, культурною, спортивною,
побутовою, оздоровчою базою закладу освіти; безпечні та нешкідливі умови
навчання та праці; трудову діяльність у встановленому порядку в
позаурочний час; користування послугами закладів охорони здоров’я,
засобами лікування, профілактики захворювань і зміцнення здоров’я;
захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного
насильства, від дій педагогічних, інших працівників, які порушують права
або принижують їх честь і гідність, та інше.

Учні мають право на безпечні та нешкідливі умови навчання, праці та
виховання (ст. 26 Закону “Про освіту”), на безкоштовне або на пільгових
умовах користування позашкільними закладами освіти: палацами, будинками,
центрами, станціями дитячої, юнацької творчості, учнівськими клубами,
дитячо-юнацькими спортивними школами, школами мистецтв, студіями,
початковими спеціалізованими мистецькими навчальними закладами,
бібліотеками, оздоровчими й іншими закладами.

У процесі перевірки прокурор залучає спеціалістів органів
санітарно-епідеміологічного контролю, держінспекції з охорони праці для
перевірки відповідності санітарно-гігієнічним нормам шкільних меблів,
освітлення в приміщеннях для занять; створення безпечних умов для занять
фізичною культурою та трудовим навчанням; якості харчування й т.ін.

Прокурор також перевіряє додержання законодавства про права педагогічних
працівників. Відповідно до ст. 55 Закону “Про освіту” педагогічні та
науково-педагогічні працівники мають право на захист професійної честі,
гідності; вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення
педагогічної ініціативи; індивідуальну педагогічну діяльність; участь у
громадському самоврядуванні; забезпечення житлом у першочерговому
порядку, пільгові кредити для індивідуального й кооперативного
будівництва; одержання службового житла; підвищення кваліфікації,
перепідготовку. Відволікання педагогічних і науково-педагогічних
працівників від виконання професійних обов’язків не допускається, за
винятком випадків, передбачених законодавством.

Поряд із цим, звертається увага на роботу з відбору та виховання
педагогічних кадрів. Педагогічною діяльністю можуть займатися особи з
високими моральними якостями, які мають відповідну освіту,
професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати
службові обов’язки.

Закон України “Про освіту” (ст. 57) передбачає державні гарантії
педагогічним працівникам належних умов праці, побуту, відпочинку,
медичного обслуговування; підвищення кваліфікації, правового,
соціального, професійного захисту; компенсацій, установлених
законодавством, тощо. Педагогічним працівникам, які працюють у сільській
місцевості та селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше
працювали педагогічними працівниками в цих населених пунктах і
проживають у них, держава забезпечує безоплатне користування житлом з
опаленням і освітленням у межах установлених норм. Вони мають право на
одержання у власність земельної ділянки в розмірі середньої земельної
частки відповідно до чинного законодавства.

Особлива увага приділяється додержанню законодавства про попередження
правопорушень серед учнів. З’ясовуються питання про залучення учнів і
підлітків до участі в гуртках, секціях, клубах, товариствах за
інтересами в школі, позашкільних закладах, за місцем проживання,
особливо дітей, схильних до правопорушень.

Перевіряється стан виконання вимог ст. 59 Закону України “Про освіту”
щодо відповідальності батьків за розвиток дитини. Законом передбачено,
що батьки й особи, які їх заміняють, зобов’язані постійно турбуватися
про фізичний розвиток, психічний стан дітей, створювати належні умови
для розвитку їхніх природних здібностей; поважати гідність дитини,
виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя та ін.; сприяти
одержанню дітьми освіти.

• Завжди в полі зору прокурора додержання законів про працю
неповнолітніх, охорону їх трудових прав.

Перевірки можуть проводитися як у контролюючих органах, так і
безпосередньо на підприємствах та в установах, організаціях різних форм
власності.

Органи місцевої влади встановлюють квоти робочих місць для підлітків на
підприємствах та в організаціях. Відповідно до ст. 7 Закону “Про
сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” у разі
відмови в прийнятті на роботу підлітків у межах встановленої квоти з
підприємств стягується штраф у розмірі середньомісячного заробітку за
кожну відмову. Відомості про такі порушення закону можуть стати для
прокурора підставою для перевірки і вжиття відповідних заходів
реагування щодо окремих підприємств та організацій і в цілому по місту
(району).

Водночас при перевірках виконання законів прокурори звертають увагу на
додержання вимог про прийняття на роботу підлітків, які не досягли віку,
установленого законом (ст. 188 КЗпП), тобто 16 років, а у виняткових
випадках – 15 років (за згодою профспілкового комітету) та з 14 років –
учнів шкіл, професійно-технічних закладів освіти для підготовки до праці
за згодою одного з батьків або осіб, що їх заміняють. При цьому прокурор
з’ясовує також, чи не використовуються вони на важкій роботі або на
роботі зі шкідливими умовами праці, для переміщення вантажів, які
перевищують встановлені норми; чи здійснюються попередні медичні огляди
осіб, які не досягли 18-річного віку, чи не залучаються вони до
надурочних робіт, у нічний час і вихідні дні, чи надається відпустка
тривалістю один календарний місяць (ст. 75 КЗпП), чи надається учбова
відпустка тим, хто навчається.

8.3. Нагляд за додержанням законів, спрямованих на попередження
правопорушень неповнолітніх

Особливе значення прокурорського нагляду полягає в тому, що він
спрямований на попередження злочинів та інших правопорушень
неповнолітніх. При цьому прокурор перш за все звертає увагу на те, як
виконують свої обов’язки в цій частині такі органи контролю: служби у
справах неповнолітніх, органи освіти, адміністрація закладів освіти.

Серед контролюючих органів у сфері застосування законодавства про
неповнолітніх важливе місце займають органи та служби у справах
неповнолітніх, які створені відповідно до Закону України “Про органи і
служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для
неповнолітніх”. Вони здійснюють державну політику щодо соціального і
правового захисту неповнолітніх, попередження правопорушень серед них.
При цьому особливе місце в їх діяльності займає розроблення та
здійснення заходів щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів
неповнолітніх, координації зусиль державних органів та органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ, громадських організацій з цих
питань. Зазначені органи здійснюють контроль за дотриманням
законодавства про працю неповнолітніх, за умовами утримання
неповнолітніх у спеціальних установах для неповнолітніх, організацією
виховної роботи в навчально-виховних і позашкільних закладах за місцем
проживання.

Важливу роль у попередженні правопорушень неповнолітніх відіграє
кримінальна міліція в справах неповнолітніх, яка є складовою частиною
кримінальної міліції органів внутрішніх справ. Кримінальна міліція у
справах неповнолітніх здійснює соціальний захист і профілактику
правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку.

Кримінальна міліція в справах неповнолітніх зобов’язана:

– проводити роботу, пов’язану з запобіганням правопорушенням серед
неповнолітніх;

виявляти, припиняти та розкривати злочини, вчинені неповнолітніми;

– здійснювати досудову підготовку матеріалів про злочини, вчинені
неповнолітніми, проводити дізнання в межах, визначених
кримінально-процесуальним законодавством;

здійснювати розшук неповнолітніх, які залишили сім’ї, навчально-виховні
заклади та спеціальні установи Для неповнолітніх;

– розглядати в межах своєї компетенції заяви та повідомлення про
правопорушення, вчинені неповнолітніми;

– виявляти причини й умови, які сприяють здійсненню правопорушень
неповнолітніми, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх
усунення, брати участь у правовому вихованні неповнолітніх;

– повертати підлітків до місць постійного мешкання, навчання або
направляти їх до спеціальних установ для неповнолітніх, затримувати та
повідомляти про неповнолітніх, які були підкинуті або заблукали,
залишили сім’ю, навчально-виховний заклад; вести профілактичний облік
неповнолітніх;

виявляти дорослих, які залучають неповнолітніх до злочинної діяльності,
проституції, наркоманії, жебракування, а також осіб, які займаються
виготовленням і розповсюдженням порнографічної продукції, видань, що
пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту;

– надсилати до відповідних служб у справах неповнолітніх відомості про
неповнолітніх, які повернулися із загальноосвітніх шкіл і професійних
училищ соціальної реабілітації та скоїли правопорушення, за яке вжито
заходи громадського впливу або адміністративне стягнення; вживають
спиртні напої або допускають немедичне вживання наркотичних та
одурманюючих засобів; у віці до 16 років систематично кидають сім’ю,
спеціальні навчально-виховні заклади, – для взяття їх на облік і
проведення з ними профілактичної роботи; а також інформувати вказані
служби про необхідність застосування до них заходів впливу або захисту;

надавати допомогу органам освіти й охорони здоров’я у підготуванні
відповідних документів щодо оформлення особистих справ неповнолітніх,
які направляються до загальноосвітніх шкіл і професійних училищ
соціальної реабілітації, і ряд інших обов’язків.

При перевірці виконання законів органами кримінальної міліції необхідно
звернути увагу на реалізацію повноважень щодо соціального захисту та
профілактики правопорушень серед неповнолітніх, законність узяття їх на
профілактичний облік.

На особливу увагу заслуговують питання нагляду за додержанням законів,
спрямованих на боротьбу з пияцтвом, наркоманією та проституцією серед
неповнолітніх. Перевірки виконання законодавства про боротьбу з
пияцтвом, наркоманією та проституцією серед неповнолітніх доцільно
проводити комплексно, охоплюючи діяльність щодо застосування відповідних
законодавчих актів службами в справах неповнолітніх, органами освіти,
охорони здоров’я та внутрішніх справ. Перевірки проводяться з
урахуванням поширеності подібних правопорушень у підлітковому
середовищі.

8.4. Нагляд за додержанням законів при проведенні досудового слідства

Здійснюючи нагляд за додержанням закону під час розслідування
кримінальних справ про злочини неповнолітніх, прокурор використовує
повноваження, які передбачені нормами КПК України. При цьому
враховується специфіка правового статусу підлітків і конкретні вимоги
розділу VIII КПК України. Норми цього розділу КПК відображають
особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх під час
досудового слідства, а також розгляду справ судами.

Стаття 433 КПК України передбачає обставини, що підлягають встановленню
при провадженні досудового слідства: 1) вік неповнолітнього (число,
місяць, рік народження); 2) стан здоров’я та загального розвитку
неповнолітнього; 3) характеристика особи; 4) умови життя та виховання
неповнолітнього; 5) обставини, що негативно впливали на виховання
неповнолітнього; 6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які
втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. Указані обставини, які
впливають на міру покарання й усунення причин і умов, що сприяють
вчиненню злочину, відносяться до предмета доказування в кримінальній
справі.

Якщо слідчий установить, що суспільно небезпечне діяння вчинила особа
віком від 11 років до настання віку, з якого можливе настання
кримінальної відповідальності, то він виносить мотивовану постанову про
закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів
виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору,
від якого залежить наступне направлення її на розгляд суду (ч. 1 ст. 73
КПК України). Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від 11 до
14 років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за
яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у вигляді
позбавлення волі понад п’ять років, необхідно у зв’язку з цим негайно
ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою
прокурора за вмотивованим рішенням суду вона може бути поміщена до
приймальника-розподільника для неповнолітніх на строк до ЗО діб (ч. З
ст. 73 КПК України). Підлітки, які досягли віку, з якого настає
кримінальна відповідальність, якщо злочини не становлять великої
суспільної небезпеки, можуть бути звільнені від кримінальної
відповідальності. Відповідно до ст. 9 КПК України прокурор, а також
слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій ст. 97 КК України,
виносять умотивовану постанову про направлення справи до суду для
вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності. У
такому випадку неповнолітньому на виконання вимог ст. 438 і 440 КПК
України пред’являється обвинувачення і після оголошення про закінчення
досудового слідства пред’являються всі матеріали справи для
ознайомлення. Потім справа надсилається до суду. Згідно зі ст. 105 КК
України неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої
тяжкості, може бути звільнений судом із застосуванням таких примусових
заходів виховного характеру: 1) застереження, 2) обмеження дозвілля і
встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, 3) передача
неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, що їх заміняють, чи під
нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також:
окремих громадян на їхнє прохання, 4) покладення на неповнолітнього,
який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток,
обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків, 5) направлення
неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і
підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох
років.

Прокурор повинен особливо уважно підходити до вирішення питання про
можливість узяття під варту неповнолітнього, виходячи з того, що цей
захід може застосовуватися до підлітків тільки у виняткових випадках,
коли це викликається тяжкістю злочину (ст. 434 КПК України).

8.5. Захист прокуратурою прав неповнолітніх у порядку цивільного
судочинства

Здійснюючи нагляд за додержанням законів про права неповнолітніх,
прокурор завжди повинен приділяти увагу захисту майнових та інших прав
неповнолітніх. У Цивільному, Сімейному, Житловому кодексах України
закріплено майнові відносини між батьками та Дітьми, передбачено ряд
норм, що захищають соціальні права неповнолітніх.

Житловий кодекс України закріпив право на житло за неповнолітніми, у
тому числі й за тими, які тимчасово відсутні або не мешкають на своїй
житловій площі. Останніми роками поширилися випадки порушень житлових
прав неповнолітніх під час приватизації житла. Приватизація житла
проводиться в Україні відповідно до Закону України “Про приватизацію
державного житлового фонду” від 19 травня 1999 р. Житло стало товаром,
який можна продати, обміняти та здійснити щодо нього інші дії. У ряді
випадків це й приводить до порушень прав дітей на житлову площу,
особливо дітей малолітніх або коли вони відсутні під час приватизації.
Ці й інші обставини вимагають від прокурорів приділяти особливу увагу
нагляду за додержанням законів, які спрямовані на захист житлових і
соціальних прав неповнолітніх. Генеральний прокурор у наказі № 6/1 гн
від 15 квітня 2004 р. вимагає від прокурорів використовувати всі форми
представницької діяльності в суді, щоб забезпечити захист соціальних,
житлових і майнових прав неповнолітніх, своєчасно й обґрунтовано
подавати позови (заяви) для реального поновлення порушених прав. Крім
цього, Генеральний прокурор вимагає пред’являти позови, що стосуються
незаконного перепрофілювання та відчуження дитячих закладів, нецільового
використання бюджетних коштів, спрямованих на реалізацію дитячих програм
(п. 8 наказу № 6/1 гн).

Таким чином, виконуючи функцію представництва, прокурори повинні
забезпечити захист не тільки прав неповнолітніх, а також збереження тієї
соціальної сфери, яка задовольняє їх потреби.

Для успішного виконання визначених завдань прокурори повинні в цій
роботі широко використовувати матеріали прокурорських перевірок,
кримінальних справ, звернення громадян, інформацію органів державної
виконавчої влади, на які покладено обов’язки щодо захисту прав
неповнолітніх. Поряд із цим, прокурори повинні забезпечувати обов’язкову
участь у розгляді справ про позбавлення батьківських прав, усиновлення
дітей іноземними громадянами (п. 8 наказу № 6/1 гп).

8.6. Нагляд за законністю поміщення дітей і підлітків до спеціальних
установ для неповнолітніх

Нагляд за додержанням законності в діяльності адміністрації спеціальних
установ для неповнолітніх здійснюється підрозділами обласних і
прирівняних до них прокуратур, а також міжміськрайпрокурорами залежно
від підпорядкування цих спеціальних установ. Нагляд за додержанням
законів у спеціальних установах для неповнолітніх республіканського й
обласного підпорядкування здійснюють галузеві підрозділи обласних
прокуратур, міського та районного підпорядкування, прокурори районів,
міст і прирівняні до них прокурори.

У ст. 1 Закону України “Про органи і служби у справах неповнолітніх і
спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 серпня 1995 р. визначено
перелік спеціальних установ, які здійснюють соціальний захист і
профілактику правопорушень серед неповнолітніх, у тому числі:

1) притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх;

2) центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх органів охорони
здоров’я;

3) загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації
органів освіти;

4) приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх
справ;

5) виховні колонії Державного департаменту України з питань виконання
покарань.

Стаття 11 цього Закону регламентує діяльність притулків для
неповнолітніх служб у справах неповнолітніх. Притулки створюються
відповідно до соціальних потреб кожного регіону для тимчасового
розміщення в них неповнолітніх віком від 3-х до 18 років, які потребують
соціального захисту держави. До притулку Для неповнолітніх приймаються
неповнолітні, які: заблукали; були підкинуті; залишилися без піклування
батьків або опікунів; залишили сім’ї чи заклад освіти; вилучені
кримінальною міліцією у справах неповнолітніх із сімей, перебування в
яких загрожує життю та здоров’ю дітей; втратили зв’язок з батьками під
час стихійного лиха, військового конфлікту, техногенної катастрофи тощо;
не мають постійного місця проживання і засобів для життя; самі
звернулися по допомогу до адміністрації притулку. Основними завданнями
притулків для неповнолітніх є створення належних житлово-побутових і
психологічних умов для забезпечення їх нормальної життєдіяльності.
Підставою для прийняття до притулку є:

– звернення неповнолітнього до адміністрації притулку для неповнолітніх;

– акт про доставляння підкинутої дитини або яка заблукала;

– письмове звернення керівника органу управління освітою відповідної
державної адміністрації чи виконавчого комітету Ради;

– постанова або акт кримінальної міліції в справах неповнолітніх. Стаття
9 Закону визначає діяльність центрів медико-соціальної реабілітації
неповнолітніх, які створюються в державній системі охорони здоров’я. До
центрів направляються неповнолітні віком від 11 років, які вживають
алкоголь, наркотики, а також неповнолітні, які за станом здоров’я не
можуть бути направлені до загальноосвітніх шкіл і професійних училищ
соціальної реабілітації. Неповнолітні перебувають у центрах
медико-соціальної реабілітації протягом терміну, необхідного для
лікування, але не більше двох років. Основними завданнями центрів є
лікування, психо-соціальна реабілітація і корекція поведінки
неповнолітніх, які потребують їх унаслідок вживання алкоголю,
наркотиків, інших психотропних засобів, а також неповнолітніх із
девіантними (такими, що відхиляються від норми) формами поведінки.

Питання про прийняття до центру вирішується керівництвом центру за
наявності заяви батьків або осіб, які їх заміняють; наявності рішення
служби в справах неповнолітніх. Нагляд прокурора за додержанням
законності в діяльності адміністрацій притулків і центрів
медико-соціальної реабілітації здійснюється систематично, незалежно від
наявності заяв і скарг. У притулках для неповнолітніх перевірки
здійснюються щоквартально, у центрах медико-соціальної реабілітації – не
рідше одного разу на півріччя (п. 2.1 наказу № 3/1 гн). Відповідно до
ст. 8 Закону України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та
спеціальні установи для неповнолітніх” створено спеціальні
навчально-виховні установи для неповнолітніх, які потребують особливих
умов виховання. Це загальноосвітні школи та професійні училища
соціальної реабілітації органів освіти.

До цих закладів направляються неповнолітні, які вчинили злочин у віці до
18 років або правопорушення до досягнення віку, з якого настає
кримінальна відповідальність. До загальноосвітніх шкіл соціальної
реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні з 11 до 14
років, а до професійних училищ соціальної реабілітації – з 14 років.
Термін перебування у цих установах визначається судом, але може
становити не більше трьох років.

Нагляд за додержанням законів у загальноосвітніх школах і професійних
училищах соціальної реабілітації здійснюється, залежно від їх
підпорядкування, прокуратурою обласного або районного рівня. Перевірки в
зазначених установах проводяться систематично – не рідше одного разу на
півріччя (п. 2.1 наказу № 3/1 гн). Згідно зі ст. 7 Закону України “Про
органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для
неповнолітніх” у АРК, областях, містах Києві та Севастополі створено
приймальники-розподільники для неповнолітніх, які підпорядковані органам
внутрішніх справ. До приймальників-розподільників можуть бути доставлені
неповнолітні віком від 11 до 18 років на термін до ЗО діб, які:

– вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння
особи підлягають кримінальній відповідальності;

– згідно з рішенням суду направлені до спеціальних установ для
неповнолітніх;

– самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони
перебувають.

Основними завданнями приимальника-розподільника для неповнолітніх є
тимчасове тримання неповнолітніх, повернення їх у сім’ю або до
спеціальних навчально-виховних закладів у разі самовільного їх
залишення, а також доставляння неповнолітніх до спеціальних
навчально-виховних закладів за рішенням суду.

Перевірка додержання законності в приймальниках-розподільниках для
неповнолітніх прокуратурою здійснюється щомісяця (п. 3.1 наказу №3/1
гн).

Нагляд за додержанням законів у виховних колоніях прокуратурою
здійснюється систематично. У виховних колоніях виконується покарання у
вигляді позбавлення волі на певний строк (ст. 19 КВК). Згідно з Наказом
Генерального прокурора України № 8 гн від 23 квітня 2004 р. “Про
організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні
судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших
заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи
громадян” перевірки у виховних колоніях здійснюються один раз на
півріччя (п. 7 наказу). При перевірці прокурор керується вимогами
Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) і особливо нормами, що
регламентують відбування покарання неповнолітніми у виховних колоніях
(статті 143-149 КВК). Прокурорський нагляд спрямовується на забезпечення
законності в місцях відбування покарання неповнолітніми. При цьому
прокурор має широкі повноваження, передбачені ст. 44 Закону “Про
прокуратуру”. Постанови та вказівки прокурора щодо додержання
встановлених законодавством порядку й умов тримання затриманих,
заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших
покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового
характеру, є обов’язковими й підлягають негайному виконанню (ст. 45
Закону України “Про прокуратуру”).

Розділ 9. Підтримання державного обвинувачення в суді

9.1. Сутність і значення державного обвинувачення

Основу кримінального процесу складає діяльність уповноважених законом
державних органів, які зобов’язані виявляти, розкривати злочини,
викривати злочинців та застосовувати щодо них кримінальний закон і
покарання. На певних стадіях до цієї діяльності залучаються громадяни,
які мають відношення до вчиненого злочину: обвинувачений, потерпілий,
свідки, поняті, цивільний позивач та інші. Вони виступають у
судочинстві, керуючись різними процесуальними інтересами, їх роль у
встановленні істини у справі не завжди рівноцінна.

Водночас участь громадян у кримінальному процесі має одну загальну
підставу: вони стають суб’єктами процесу тільки тоді, коли така
діяльність буде визнана необхідною рішенням компетентного органу
державної влади.

Кримінально-процесуальна діяльність характеризується тісним
переплетінням і взаємозалежністю трьох основних
кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та вирішення
справи. Указані функції є в кожній кримінальній справі, у якій
проводиться розслідування і яка потім передається для розгляду до суду.
Під час досудового слідства кримінально-процесуальна функція
обвинувачення починає реалізовуватися з моменту винесення слідчим
умотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого (ст.ст.
131, 132 КПК). Таку точку зору висловили М.С. Строгович, С.А. Альперт,
В.Т. Маляренко і І.В. Вернидубов та інші.

Сутність обвинувальної функції на досудовому слідстві залежить від дій
слідчого. Він формулює обвинувачення, складає постанову про пред’явлення
особі обвинувачення і створює матеріально-правову основу, на якій у
подальшому розвиватиметься процесуальна діяльність із підтриманням
обвинувачення перед судом. Реалізація висновків, до яких дійшов слідчий
і з якими погодився прокурор, що затвердив обвинувальний висновок, буде
здійснюватися прокурором у суді при підтриманні обвинувачення.

Сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом висновку про
винність підсудного прийнято називати “державним обвинуваченням”.
Характерно, що законодавець, говорячи про досудове слідство, застосовує
лише термін “обвинувачення”, а термін “державне обвинувачення”
вживається лише в тих випадках, коли регламентується діяльність
прокурора в суді. Конституція України чітко визначила одну з основних
конституційних функцій прокуратури – підтримання державного
обвинувачення в суді (ст. 121 Конституції), ця функція знайшла своє
закріплення і в Законі України “Про прокуратуру” (ст. 5), а також у
Кримінально-процесуальному кодексі (ст. 264 КПК).

Проблеми державного обвинувачення завжди перебували в центрі уваги
фахівців, оскільки це складний і відповідальний вид діяльності, але
особливого значення набули при обговоренні судово-правової реформи.
Тепер, коли змагальність відповідно до ст. 129 Конституції України стала
однією з основних засад судочинства, виникає питання про функції
прокурора при розгляді в суді кримінальних справ.

Позитивне вирішення цього питання полягає в тому, що в суді першої
інстанції прокурор виконує функцію підтримання державного обвинувачення
від імені держави. При цьому прокурор користується процесуальним
статусом сторони й виконує обов’язки щодо обґрунтування обвинувальної
тези або відмови від обвинувачення, якщо вона не підтвердилася. Таке
положення закріплено в Кримінально-процесуальному кодексі та перестало
бути дискусійним.

Дискусії ведуться з інших питань: чи виконує прокурор у суді першої
інстанції функцію нагляду за законністю дій і рішень учасників процесу;
яка його функція у вищих судах і на процесуальній стадії виконання
вироку; якою повинні бути межі повноважень прокурора при вирішенні долі
обвинувачення в змагальному процесі.

Відповідаючи на ці питання, ми виходимо з того, що функція прокурора як
обвинувача в суді першої інстанції є не односторонньою, на відміну від
функції захисту. Прокурор в окремих випадках зобов’язаний відмовитися
від обвинувачення, а адвокат не має права відмовитися від прийнятого
захисту, прокурор виконує державно-правову функцію, залишається
представником системи прокуратури й тому зобов’язаний реагувати на
будь-які випадки порушення закону, у тому числі на незаконне рішення
(вирок), незалежно від того, відповідає це інтересам обвинуваченого чи
суперечить їм. Такі вимоги закріплено в ст. 25 КПК України: “Прокурор
зобов’язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати
передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від
кого б ці порушення не виходили “.

Аналогічні обов’язки передбачено в Законі України “Про прокуратуру”:
“Прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу…
зобов’язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення
порушень закону, хоч би від кого вони виходили” (ст. 35 Закону).

Адвокат обмежений у цьому відношенні рамками прийнятого доручення. Маючи
визначений процесуальний інтерес, кожна зі сторін повинна мати рівну з
іншою стороною сукупність прав для доведення своїх тверджень, які
відображають цей інтерес. Рівноправність сторін – обов’язкова умова
дійсної змагальності.

Зрівнявши обвинувача, підсудного і захисника в праві брати участь у
провадженні судом окремих процесуальних дій, законодавець цим не
обмежився. Він передбачив, крім цього, загальну норму про рівність прав
учасників судового розгляду: “Сторона обвинувачення (прокурор, а також
потерпілий, цивільний позивач та їх представники) і сторона захисту
(підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його
представник) користуються рівними правами на заявлення відводів і
клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх
переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних
рішень суду” (ст. 261 КПК). Ця норма точно формулює поняття сторін та
ідею змагальності судового розгляду. Мова в ній іде не про рівність
становища прокурора, підсудного або захисника, а про процесуальну
рівноправність сторін обвинувачення та захисту, під якою розуміється
рівноправність прав кожної з них у доказуванні, відстоюванні своїх
тверджень. Таку позицію займає більшість науковців, у тому числі В.В.
Долежан і Ю.Є. Полянський, які наголошують, що обов’язки прокурора як
учасника процесу принципово відрізняються

від обов’язків інших учасників, оскільки відповідно до ст. 22 КПК він
зобов’язаний сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний,
об’єктивний розгляд справи та постановлення судових рішень, що
ґрунтуються на законі. Такі вимоги передбачено і в ст. 34 Закону “Про
прокуратуру”.

Підсумовуючи сказане про процесуальне становище прокурора в судовому
розгляді, необхідно зробити такий висновок: у цій стадії кримінального
судочинства прокурор має процесуальне становище сторони -обвинувача,
рівноправного з іншими сторонами, які беруть участь у справі, і,
підтримуючи наданими йому законом засобами державне обвинувачення,
виконує таким чином державно-правову функцію кримінального
переслідування, покладену на нього Законом України “Про прокуратуру”.

Але, незважаючи на рівність прав прокурора з правами інших учасників
процесу в доказуванні, немає підстав урівнювати інші повноваження, у
тому числі й обов’язки сторін.

У контрольних судових інстанціях – апеляційній і касаційній, а також при
перегляді судових рішень у порядку виключного провадження, – прокурор не
підтримує обвинувачення, а висловлює свою позицію про законність та
обґрунтованість оскарженого вироку, сприяє тим самим правильному
вирішенню справи.

Така ж роль прокурора і при розгляді судом питань, пов’язаних із
виконанням вироку (ст. 411 КПК), де прокурор робив свій висновок.

Закріпивши у вітчизняному судочинстві принцип змагальності, автори змін,
внесених до КПК в липні 2001 року, всупереч традиціям вітчизняного
судочинства, відмову прокурора від обвинувачення (ст. 264 КПК) зробили
обов’язковою для суду. При цьому законодавці та вчені, які підтримують
це положення, не звертають увагу на те, що таким чином вони обмежують
владу суду, а долю справи цілком передають до рук прокурора.

Правосуддя перестає бути повноцінним, коли виключена судова перевірка
обґрунтованості відмови прокурора від обвинувачення, як і перевірка
визнання обвинуваченим своєї вини. Як наслідок таких законодавчих
положень про відмову прокурора від обвинувачення склалась ситуація, коли
помилкова незаконна позиція прокурора про відмову від обвинувачення для
суду є обов’язковою і рішення, яке він приймає, за всієї очевидності
його незаконності, ніяка контрольна судова інстанція не може скасувати.

Наведений приклад свідчить про те, що, дотримуючись принципу
змагальності в кримінальному судочинстві, необхідно зберегти контроль за
дотриманням законів прокурором і судом, який повинен бути взаємним.
Підтримання державного обвинувачення в суді є головною функцією
прокуратури, яка вимагає особливої уваги з боку керівників органів
прокуратури, необхідного організаційного та методичного забезпечення.

Положення про те, що судочинство здійснюється на підставі змагальності
сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед
судом їх переконливості (ст. 129 Конституції України), а також вимоги
про змагальність, закріплені в ст. 16і КПК, створили певні проблеми в
організації роботи прокуратури з підтримання державного обвинувачення.

Сьогодні згідно зі ст. 264 КПК України участь прокурора в судовому
засіданні є обов’язковою, крім випадків, коли розглядаються справи про
злочини, передбачені ст. 125 (умисне легке тілесне ушкодження); ч. 1 ст.
126 (побої та мордування, які не спричинили тілесних ушкоджень) і ст.
356 (самоправство), а також коли прокурор відмовився від підтримання
державного обвинувачення.

Таким чином, кримінально-процесуальний закон зобов’язує органи
прокуратури підтримувати державне обвинувачення практично в усіх
кримінальних справах, які розглядаються в судах. За 2003 рік органи
прокуратури України забезпечили підтримання обвинувачення в усіх справах
обов’язкової категорії, розглянутих судами. Тим же часом слід зазначити,
що, незважаючи на такий позитивний показник, органи прокуратури мають
значні проблеми в організації роботи з підтримання державного
обвинувачення. Перш за все для реалізації в повному обсязі принципу
змагальності прокуратура не має необхідного кадрового потенціалу. Як
наслідок трапляються випадки, коли обвинувачення в судах підтримують
прокурори без належної підготовки через відсутність необхідного часу для
вивчення справи або несумлінне ставлення до своїх обов’язків. Така
підготовка закінчується ознайомленням з матеріалами наглядового
провадження.

Безумовно, що якість державного обвинувачення у таких випадках не
відповідає принципу змагальності й не забезпечує невідворотності
покарання винних у вчиненні злочину.

Конституційний принцип здійснення судочинства на підставі змагальності
передбачає насамперед поділ функцій обвинувачення, захисту та вирішення
справи. У кримінальному судочинстві поділ процесуальних функцій не
означає, що збирання та подання виправдувальних доказів, з’ясування
обставин справи, які виправдовують обвинуваченого, входить тільки до
обов’язків обвинуваченого та його захисника. Наш кримінальний процес має
змішаний характер, що зобов’язує прокурора в суді першої інстанції не
тільки доказувати винність підсудного, але й попереджати безпідставне,
бездоказове визнання підсудного винним і його засудження.

Прокурор виступає Гарантом прав і свобод підсудного, а також інших
громадян, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто прокурор
у суді здійснює правозахисну функцію. Таке розуміння функцій прокурора в
суді відповідає конституційним вимогам про те, що права і свободи людини
та їх Гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. З
Конституції). Крім цього, прокурор реалізує в суді профілактичну та
правовиховну функції.

На стадії судового розгляду кримінальних справ обов’язкова участь не
лише підсудного, але й прокурора як державного обвинувача в усіх справах
публічного та приватно-публічного обвинувачення. Це загальні умови
реалізації принципу змагальності кримінального судочинства. Така
конструкція кримінального судочинства сприяє, з одного боку, активному
дослідженню обставин справи, під час якої сторони мають можливість
висловлювати своє ставлення до обвинувачення, доказів, які є його
основою, а з іншого – звільняє суд від участі в протистоянні сторін,
забезпечує його об’єктивність, чим створюються необхідні умови для
постановлення лише законного та справедливого судового рішення.

За законом прокурор у стадії судового розгляду, “керуючись вимогами
закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне
обвинувачення” (ст. 264 КПК). Разом із тим, прокурор може відмовитися
від підтримання державного обвинувачення, якщо в результаті судового
розгляду він переконається; що дані судового слідства не підтверджують
пред’явленого підсудному обвинувачення (ч. З ст. 264 КПК). Крім цього,
прокурор може звернутися до суду з пропозицією про виправдання
підсудного або направлення справи на додаткове розслідування.

Чинний закон виходить із того, що підтримання державного обвинувачення в
суді, як і дослідження обставин справи на будь-якій стадії
кримінально-процесуального провадження, має бути об’єктивним, таким, що
дозволяє виявити і обставини, що викривають, і обставини, що
виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи
обтяжують його відповідальність. Закон України “Про прокуратуру” чітко
визначає завдання прокурора в судовому процесі. “Прокурор, який бере
участь в розгляді справи у судах, додержуючись принципу незалежності
суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про
всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та постановленню судових
рішень, що ґрунтуються на законі” (ст. 34 Закону). Таким чином, прокурор
зобов’язаний ужити всіх передбачених законом заходів для того, щоб суд
постановив законний, обґрунтований і справедливий вирок.

Проте судова практика свідчить, що в діяльності прокурорів, які
підтримують державне обвинувачення в суді, усе ще бувають факти, коли
вони виявляють обвинувальний ухил, незалежно від даних судового
слідства. Така ситуація пояснюється тим, що в значній кількості випадків
державне обвинувачення підтримують помічники прокурорів, підлеглі
керівникам органів прокуратури, які затверджують обвинувальний висновок
і направляють справу до суду. Отже, прокурор району (міста) несе повну
відповідальність за незаконне рішення, яке він може допустити при
затвердженні обвинувального висновку. У зв’язку з цим деякі керівники
прокуратури безпідставно орієнтують помічників прокурора, які виступають
у судах як державні обвинувачі, на те, щоб вони робили все, іноді навіть
порушуючи вимоги КПК, для попередження виправдувального вироку.

Безумовно, подібні вимоги не відповідають закону, згідно з яким
державний обвинувач, як і інші учасники кримінального процесу, дають
оцінку доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на
всебічному, повному й об’єктивному розгляді усіх обставин справи в їх
сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК).

Суть вимог Закону України “Про прокуратуру”, Кримінально-процесуального
кодексу і наказів Генерального прокурора України до прокурора, який бере
участь у суді як державний обвинувач, полягає в такому:

1) підтримання державного обвинувачення є одним з пріоритетних напрямків
діяльності прокуратури, найважливішим службовим обов’язком прокурора;

2) прокурор повинен сурово керуватися Конституцією і законами України;

3) бути Гарантом конституційних і процесуальних прав громадян, залучених
до судочинства в кримінальній справі (потерпілий, підсудний та інші);

4) проявляти активність у дослідженні доказів, сприяти всебічному
дослідженню обставин справи;

5) забезпечувати об’єктивність при здійсненні функції державного
обвинувачення, підтримувати обвинувачення тільки в міру його доведеності
й таким чином сприяти прийняттю законного та справедливого судового
рішення в кримінальній справі;

6) реагувати на виявлені в суді грубі помилки та порушення законності
під час досудового слідства та дізнання;

7) ставити перед судом питання про винесення окремої ухвали (постанови)
у зв’язку з установленими в справі фактами порушення закону, причинами й
умовами, що сприяли вчиненню злочину.

З метою успішного виконання перелічених завдань керівникам органів
прокуратури необхідно приділяти особливу увагу стану роботи щодо
підтримання державного обвинувачення; удосконалювати підготовку
державних обвинувачів; вивчати та впроваджувати позитивний досвід
роботи; проводити навчально-методичні заходи для підвищення ефективності
участі прокурорів у розгляді судами кримінальних справ.

З моменту впровадження в кримінальний процес України принципу
змагальності сторін виникли різні точки зору на роль суду в процесі. Чи
повинен суд прагнути до найбільш повного з’ясування обставин справи,
беручи участь не лише в дослідженні й оцінці доказів, але і в їх
збиранні, або він повинен виносити свій вирок на підставі доказів, які
подали сторони?

Згідно зі ст. 129 Конституції України та ст. 16і КПК розгляд справ у
судах відбувається на засадах змагальності. Учені-спеціалісти майже
одностайно визнали необхідним включити до кримінального процесу принцип
змагальності, але водночас розійшлися у визначенні сутності цього
принципу.

Так, М. С. Строгович зазначає: “Змагальність – це така побудова судового
розгляду, у якому обвинувачення відокремлено від суду, що вирішує
справу, у якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами,
наділеними рівними правами для відстоювання своїх тверджень і
оспорювання тверджень протилежної сторони, причому підсудний є стороною,
що користується правом на захист, суду ж належить керівництво процесом,
активне дослідження обставин справи і вирішення самої справи”. Таким
чином, на думку автора, сутність змагальності процесу полягає в поділі
функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи між судом і сторонами.

Проте деякі вчені не визнають принципу змагальності. А.С. Барабаш і К.Г.
Помернін уважають, що принцип змагальності суперечить принципу
об’єктивності, повноти і всебічності дослідження обставин справи.

На противагу сказаному А. Ларін висловлює думку, Що уявлення про
несумісність принципу досягнення об’єктивної істини та змагальності є
глибоко помилковим, і вказує, що змагальність – це спір, під час якого
досягається істина. Думається, що суперечність між; принципом
змагальності та метою встановлення об’єктивної істини дійсно існує.

Яскравим прикладом цієї тези може бути положення, закріплене в ч. З ст.
264 КПК України, коли відмова прокурора від обвинувачення є обов’язковою
для суду. Немає сумніву, що таке положення суперечить вимогам
установлення істини. Водночас закриття на цій підставі провадження в
справі відповідає принципу змагальності.

У чинному кримінальному процесі обвинувачення завжди пов’язане з
функцією захисту. Змагальність найповніше проявляється тоді, коли в
процесі беруть участь прокурор, який підтримує обвинувачення, і
захисник-адвокат, який захищає підсудного. Норми КПК забороняють
процесуальним органам перекладати свої обов’язки на обвинуваченого.
Обвинувачення як процесуальна функція, як вид кримінально-процесуальної
діяльності пов’язане з предметом обвинувачення, тобто з
матеріально-правовим відображенням тих кримінально караних діянь, у
зв’язку з якими ведеться кримінальний процес.

Обвинувачення в матеріально-правовому значенні є процесуальним
відображенням кримінальної відповідальності, точніше складу злочину, у
якому звинувачують конкретну особу. Обвинувачення охоплює всі необхідні
ознаки злочину, усі його елементи, передбачені диспозицією відповідної
статті Кримінального кодексу.

Обвинувальну функцію на досудовому слідстві виконує слідчий. Він
особисто відшукує докази вини, систематизує й оцінює їх, формулює і
пред’являє обвинуваченому постанову про притягнення його до кримінальної
відповідальності, приймає рішення про застосування запобіжного заходу й
інших примусових заходів, відпрацьовує кінцевий для даної стадії процесу
висновок про винність особи. Тобто слідчий створює обвинувачення в
матеріально-правовому його значенні, на підставі якого в майбутньому
розгортається процесуальна діяльність щодо підтримання та відстоювання
обвинувачення перед судом.

Ураховуючи ці обставини, слід визнати, що прокурор, який затвердив
обвинувальний висновок, підтримує в суді обвинувачення, яке було
пред’явлено слідчим. Підтримує тому, що, наглядаючи за досудовим
слідством, він впливав на його формування. Завдяки цьому висновок
слідчого про винність не може бути для прокурора несподіваним. Тому
підтримання державного обвинувачення в суді – логічне продовження тієї
функції кримінального переслідування, яке прокурор виконував у стадії
досудового слідства.

Таким чином, можна зробити висновок, що здійснення прокурором у суді
процесуальної функції обвинувачення – це практична реалізація тих
висновків, до яких він прийшов у результаті нагляду за досудовим
слідством. Державне обвинувачення ґрунтується на діяльності органів
розслідування, зусиллями яких обвинувачений, викритий у вчиненні
злочину, і повинен стати перед судом. Надійшовши до суду, обвинувачення,
яке сформульоване в обвинувальному висновку, втілюється в життя за
допомогою інших чинників у стадії судового слідства.

Отже, сукупність форм і методів реалізації в суді обвинувальної функції
створює поняття “підтримання державного обвинувачення”.

Обвинувачення, і перш за все державне обвинувачення, – це стрижень,
навколо якого в судовому розгляді концентруються зусилля всіх його
учасників. Обвинувачення, сформульоване в обвинувальному висновку і
подане прокурором до суду, являє собою основний і єдиний предмет
судового дослідження. Для перевірки правильності обвинувачення
викликаються в суд обвинувачений, потерпілий, свідки, експерти;
проводяться різні судові дії; заслуховуються думки сторін;
забезпечується певний порядок і послідовність у дослідженні доказів.

Розглядаючи питання про постановлення вироку, суд повинен вирішити: чи
мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, чи має це
діяння склад злочину і чи винний у його вчиненні підсудний. Тому можна
однозначно стверджувати, що перевірка правильності й обґрунтованості
обвинувачення і прийняття рішення по суті – одне з головних завдань, яке
стоїть перед судом.

9.2. Прокурор міста (району) – організатор державного обвинувачення

Успішне вирішення завдань, які стоять перед прокурорами, що беруть
участь у судовому розгляді кримінальних справ, можливе за умови
правильної організації цієї роботи. Вона повинна починатися з
об’єктивної оцінки прокурором міста (району) обсягу роботи на даному
напрямку прокурорської діяльності. За такої оцінки прокурор повинен
ураховувати кількісний склад суддів міського (районного) суду, кількість
кримінальних справ, які вони розглядають за певний час, і їх категорію,
а також умови діяльності прокуратури, маючи на увазі її штат, професійну
підготовку працівників, а також: місцезнаходження суду відносно
розміщення прокуратури й інші особливості. Тільки після визначення
обсягу роботи на даному й інших напрямках прокурор міста (району) видає
наказ про розподіл службових обов’язків між оперативними працівниками.
Наказом закріплюється обов’язки з підтримання державного обвинувачення
одним або кількома помічниками прокурора. Якщо за цим напрямком
прокурорської діяльності буде закріплено декілька оперативних
працівників, то необхідно розподілити обов’язки між ними. Прокурор
наказом призначає одного з них старшим, який повинен вести облік роботи,
перевіряти своєчасність надання державними обвинувачами довідок за
розглянутими справами, складати звіт про цю роботу за визначений період,
аналізувати й узагальнювати її тощо.

Важливо, щоб прокурор, готуючи наказ, ураховував кількісний склад
суддів, які розглядають кримінальні справи. Оптимальним є таке кількісне
співвідношення, коли на кожного помічника прокурора, відповідального за
цю ланку роботи, припадає не більше двох складів суду. Закріплення
обов’язків за конкретними помічниками прокурора з підтримання державного
обвинувачення в суді зовсім не означає, що тільки вони здійснюють дану
функцію. Наказом Генерального прокурора України № 3 від ЗО березня 2004
р. “Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді
кримінальних справ” визначено, що підтримання державного обвинувачення –
службовий обов’язок кожного прокурора (п. 1.1 наказу), а керівники
прокуратур повинні особисто брати участь у судовому розгляді
кримінальних справ (п. 1.6. наказу). Визначаючи необхідну кількість
помічників прокурора для участі в розгляді судами кримінальних справ,
доцільно також брати до уваги їх кваліфікацію і досвід роботи. Від
державного обвинувача вимагається знання кримінального і
кримінально-процесуального права, уміння аналізувати докази й інші
матеріали справи, вести полеміку в умовах змагального судочинства.

Практика свідчить, що на помічника прокурора, який за службовими
обов’язками призначений підтримувати обвинувачення в суді, у ряді
випадків покладається виконання й інших прокурорських обов’язків. Таке
поєднання збільшує обсяг роботи помічника, але це цілком допустимо і не
повинне викликати з його боку заперечень.

Безумовно, що кожного разу, коли вирішується питання про підтримання
обвинувачення в тій чи іншій справі, його розв’язує особисто прокурор
або його заступник. Слід зазначити, що на момент направлення справи до
суду, хоча дата її розгляду ще невідома, завжди доцільно визначити, хто
конкретно буде підтримувати державне обвинувачення. Коли ж почнеться
розгляд справи в суді, помічник прокурора, якому доручили обвинувачення
при направленні справи до суду, буде вже підготовлений до судового
процесу. Особливо це важливо в багатоепізодних, ускладнених певними
обставинами чи таких, що стосуються кількох підсудних, справах; якщо
державний обвинувач призначається у період, коли справа знаходиться в
прокуратурі, до направлення її в суд. Це дозволяє йому краще
підготуватися до судового процесу. Генеральний прокурор ставить вимогу:
“Перед направленням кримінальних справ до суду доручати обвинувачам їх
вивчати (п. 1.3 наказу № 3).

Якісна і своєчасна підготовка прокурора до підтримання державного
обвинувачення значною мірою залежить від правильної організації роботи в
прокуратурі міста (району). Перш за все прокуратура повинна своєчасно,
за декілька днів до цього, мати інформацію про дату розгляду
кримінальних справ у суді. Уся інформація надходить до прокуратури із
двох джерел. По-перше, це інформація прокурора, який брав участь у
попередньому розгляді справи (ст. 240 КПК), де суд прийняв рішення про
призначення справи до судового розгляду. По-друге, офіційне повідомлення
суду про день і час розгляду справи в суді. Практика свідчить, що такі
повідомлення надходять до прокуратури за 8-10 днів до початку розгляду
справ. Це дозволяє прокуророві своєчасно вирішувати питання про те, хто
з оперативних працівників і в якій справі буде підтримувати державне
обвинувачення, щоб дати їм можливість підготуватися до судового процесу.
Такий підхід до організації роботи з підтримання державного
обвинувачення в суді дозволяє забезпечити якісну підготовку до судового
процесу і виконати обов’язок державного обвинувача на високому
професійному рівні. Злагоджена організація роботи прокуратури на цій
ділянці є необхідною умовою того, щоб кожен прокурор приходив до суду з
максимальною готовністю до виконання своїх обов’язків.

9.3. Підготовка прокурора до участі в судовому процесі

Обов’язок кожного прокурора – забезпечити високу якість державного
обвинувачення. З цією метою керівники органів прокуратури повинні
призначати державних обвинувачів завчасно, щоб вони мали можливість
ґрунтовно підготуватися. На жаль, практика свідчить про інше. Прокурори
міст (районів) доручають підтримувати обвинувачення своїм помічникам
напередодні відкриття судового засідання або в день судового засідання.
Така практика має негативні наслідки: державний обвинувач, не знайомий з
матеріалами справи, виявляє пасивність у судовому засіданні; у своїй
обвинувальній промові широко використовує текст обвинувального висновку;
його промова не містить елементів переконливості та негативно
сприймається присутніми.

Крім цього, є й значна позитивна практика, коли кримінальні справи
розподіляються прокурором заздалегідь, перед направленням справи до суду
або з моменту одержання із суду повідомлення про призначення їх до
розгляду, що дає можливість оперативним працівникам прокуратури, а це в
основному помічники прокурора, у суді вони – прокурори, своєчасно
ознайомитися з матеріалами кримінальної справи, вивчити та
законспектувати їх.

Доцільно, щоб ознайомлення з матеріалами, особливо з багатоепізодними та
багатотомними справами, прокурор починав у період, коли справа перебуває
в прокуратурі, до направлення її до суду. У практичній діяльності
використовують і такий спосіб: слідчі готують для наглядового
провадження копії найбільш важливих процесуальних документів. Цей
варіант допомагає прокуророві при ознайомленні з матеріалами справи, але
не звільняє від їх вивчення.

Підготування до підтримання державного обвинувачення починається з
ознайомлення з наглядовим провадженням у кримінальній справі та вивчення
матеріалів справи.

При вивченні матеріалів справи прокурор перевіряє законність проведеного
розслідування й обґрунтованість обвинувального висновку, що забезпечує
належне проходження справи в суді. Питання, які вирішуються в процесі
підготування до судового розгляду, визначено в ст. 228 КПК: 1) чи мала
місце подія злочину; 2) чи має діяння, яке ставиться у вину
обвинуваченому, склад злочину, 3) чи були додержані під час провадження
дізнання та досудового слідства вимоги КПК про забезпечення права
підозрюваного й обвинуваченого на захист; 4) чи немає в справі обставин,
що тягнуть за собою закриття справи (згідно ст. 213 КПК); 5) чи
пред’явлено обвинувачення по всіх установлених злочинних діях
обвинуваченого; 6) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, викриті у
вчиненні злочину; 7) чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за
статтями кримінального закону; 8) чи додержано вимог закону при
складанні обвинувального висновку; 9) чи правильно обрано запобіжний
захід; 10) чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків,
заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна; 11) чи виявлено
причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів до їх
усунення; 12} чи додержано органами дізнання або досудового слідства
всіх інших вимог КПК. На ці запитання при вивченні кримінальної справи
прокурор повинен знайти відповіді.

При цьому слід мати на увазі, що майбутній державний обвинувач з моменту
підготовки досудового розгляду процесуально незалежний від позицій
прокурора, який затвердив обвинувальний висновок. Готуючись до
підтримання державного обвинувачення, на підставі аналізу питань, що
передбачені ст. 228 КПК, він повинен зробити висновок у справі, у тому
числі:

1. Чи об’єктивно й повно проведено досудове слідство.

2. Чи додержано при розслідуванні (крім забезпечення повноти й
об’єктивності) вимог кримінально-процесуального закону та чи не допущено
таких його порушень, які унеможливлюють розгляд справи по суті.

3. Чи правильно вирішено під час досудового слідства клопотання
обвинуваченого і його захисника, чи відповідають ці клопотання нормам
КПК і чи обґрунтованою є відповідь слідчого вимогам закону.

4. Чи вжито заходів до відшкодування заподіяної злочином матеріальної
шкоди та чи забезпечено можливу конфіскацію майна обвинуваченого.

5. Чи правильно складено обвинувальний висновок та чи відповідає він
матеріалам справи і пред’явленому обвинуваченню.

Підготовка прокурора до участі в судовому розгляді кримінальної справи
складається з:

а) вивчення справи (конспектування її матеріалів: показань
обвинуваченого, потерпілого, свідка, висновків експертизи та інших
доказів);

б) аналізу й оцінки доказів, зібраних під час досудового слідства;

в) ознайомлення із законодавством, судовою практикою, методичними
рекомендаціями, які стосуються особливостей розслідування та розгляду
конкретної кримінальної справи;

г) розроблення плану участі в судовому слідстві, особливо при допиті
потерпілого, свідків, підсудного,

проведенні експертизи, огляду місця події, перевірці вказівок на місці
та виконання інших слідчих дій;

г) складання тез або тексту промови.

Добре знання матеріалів справи – одна з можливих умов успішного
підтримання державного обвинувачення, тому вивчення кримінальної справи
повинне бути всебічним і повним. Практикою вироблено такі способи
вивчення кримінальних справ.

1. Вивчення спочатку матеріалів справи у тій послідовності, у якій
проводилося досудове слідство, а потім ознайомлення з обвинувальним
висновком.

2. Вивчення справи починається з обвинувального висновку. При цьому стає
зрозумілою суть обвинувачення, що полегшує вивчення інших матеріалів,
які знаходяться у справі, а також дозволяє скласти найбільш оптимальний
план участі прокурора в судовому слідстві.

Обираючи той чи інший спосіб вивчення справи, прокурорський працівник
повинен пам’ятати, що справа має бути вивчена в повному обсязі. Під час
вивчення рекомендується конспектувати окремі показання підсудного,
потерпілого, свідків. Методика конспектування матеріалів справи
обумовлена характером, складністю, обсягом, кількістю обвинувачених і
свідків. Найбільш поширеною є така форма конспектування: аркуш паперу
ділять на кілька частин, зліва коротко записують з посиланням на аркуші
справи показання обвинуваченого (підсудного), потерпілого, свідків.
Друга частина залишається вільною для запису наступних показань цих осіб
у судовому засіданні. Наприклад:

№ з/п Дата допиту № аркуша Показання осіб у справі на досудовому
слідстві Показання осіб у справі в судовому засіданні

На практиці застосовуються інші форми конспекту. Аркуш паперу ділять на
частини. У лівій частині містяться дані досудового слідства, в середній
– питання,

які належить з’ясувати під час судового слідства. У правій – дані
судового слідства.

Таким чином, у середній частині аркуша практично формується план участі
державного обвинувача в судовому слідстві. Прокурор занотовує питання,
які необхідно з’ясувати, черговість їх поставлення тощо, наприклад:

з Дата допиту № аркуша Показання осіб у справі Що необхідно з’ясувати
(які питання) Що з’ясовано в судовому засіданні

Якщо мова йде про розгляд у судовому засіданні багатоепізодної чи
групової справи, то доцільно застосовувати подвійну систему
конспектування; робочі записи щодо кожного обвинуваченого (підсудного) і
кожного епізоду. Наприклад:

Дані на обвинуваченого А.

№ з/п Короткий

зміст справи Докази Номер аркуша справи Показання обвинуваченого Номер
аркуша справи Що необхідно з’ясувати Що з’ясовано в суді

Дані за епізодом обвинувачення

№ з/п Короткий зміст епізоду Хтозоб-винувачених брав участь (прізвище)
Докази за епізодом Номер аркуша справи Що необхідно з’ясувати в суді Що
з’ясовано в

суді

Вивчивши і законспектувавши таким чином справу, прокурор має можливість
під час судового слідства вносити до таблиці дані, отримані під час
допиту підсудних, потерпілих, свідків, експерта, спеціаліста й ін.

Це значно підвищує якість аналізу доказів і підготовки прокурора до
судових дебатів. Готуючись до розгляду справи в суді, прокурор повинен
продумати й такі питання:

1. Чи доцільно розширювати коло свідків, включаючи до нього тих, що були
допитані під час досудового слідства, але не вказані в додатку до
обвинувального висновку. Чи потрібно викликати до суду експертів, які
залучалися під час досудового слідства, але не вказані в списку осіб, що
підлягають виклику в судове засідання.

2. Чи можливо почати слухання справи, якщо до суду не з’явиться
потерпілий чи свідок.

3. Який порядок судового слідства необхідно запропонувати суду.

Під час підготування до участі в суді прокурор повинен ознайомитися із
законодавством, нормами Кримінального кодексу, з керівними роз’ясненнями
Пленуму Верховного Суду України, з судовою практикою з аналогічних
справ, щоб правильно здійснювати кваліфікацію злочину. Усі ці питання
прокурор вирішує, готуючись до участі в судовому розгляді кримінальної
справи. Підготування тез або тексту всієї промови державний обвинувач
завершує, як правило, після закінчення судового слідства, коли суд
робить перерву перед судовими дебатами. У цей час прокурор аналізує
матеріали судового слідства, робить кінцеві висновки щодо кваліфікації
злочину, а також про вид і конкретну міру покарання.

Усі матеріали підготовки прокурора до судового процесу згідно з вимогами
наказу Генерального прокурора № 3 від 30 березня 2004 р. повинні
зберігатися в наглядовому провадженні в кримінальній справі (п. 4
наказу).

Матеріали, які повинні гребувати в наглядовому провадженні, зосереджує
прокурор, який підтримує державне обвинувачення. Ознайомлення з
матеріалами наглядового провадження дає уявлення про те, як прокурор
готувався до судового слідства: чи брав активну участь у судовому
слідстві; які міркування висловлював суду щодо застосування
кримінального закону.

9.4. участь прокурора в судовому слідстві

Найважливіша частина розгляду кримінальної справи – це судове слідство,
яке починається з оголошення прокурором обвинувального висновку (ст. 297
КПК). Під час судового слідства перевіряється обґрунтованість
обвинувачення, пред’явленого підсудному, і досліджуються всі докази в
справі. При цьому прокурор, який підтримує обвинувачення, використовує
багатоаспектну тактику, що охоплює значний обсяг знань у галузі теорії
доказу. Тому нема підстав стверджувати, що судове слідство зводиться
лише до перевірки матеріалів, зібраних на стадії досудового
розслідування. Це самостійне дослідження доказів, і тому суд як зі своєї
ініціативи, так і за клопотанням учасників судового розгляду має право
витребувати нові докази, що підтверджують або спростовують висновки
досудового слідства.

Згідно зі ст. 260 КПК керівництво судовим засіданням покладається на
головуючого. Це означає, що він спрямовує судове слідство на
забезпечення реалізації сторонами своїх прав, належного виховного рівня
судового процесу, усуває з судового слідства все те, що не стосується
розгляданої справи.

Прокурор, підтримуючи державне обвинувачення в суді, бере активну участь
у перевірці та дослідженні доказів, доводить наявність усіх тих
обставин, які відповідно до закону підлягають доказуванню, а також усі
зазначені в обвинувальному висновку.

Можна впевнено констатувати, що і загальні положення криміналістичної
тактики, і тактичні прийоми здійснення окремих судово-слідчих дій
спрямовані на вирішення завдань доказування, а конкретніше – на
збирання, перевірку, дослідження й оцінку доказів. У зв’язку з цим
тактику обвинувачення неможливо розглядати інакше, як із позиції
доказування, що здійснює обвинувач. Доказування досудове, у якому він
бере участь як адресат доказування; доказування під час судового
слідства, де він виступає як суб’єкт доказування, а адресатом є суд;
доказування, що закінчується його обвинувальною промовою та реплікою,
ґрунтуються на матеріалах як досудового слідства, так і судового
розгляду. Допомагаючи суду встановити істину, прокурор повинен проявити
ініціативу та наполегливість у виявленні та поданні доказів, які мають
істотне значення для з’ясування обставин справи, а також причин і умов,
що сприяють вчиненню злочину. Під час судового слідства допитуються
потерпілі, підсудні, свідки, експерти, оглядаються речові докази,
проводяться експертизи, оглядаються й оголошуються документи, а також
виконуються інші слідчі дії. Доказуванню в суді підлягають обставини,
зазначені в ст. 64 КПК:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення
злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також
обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та
обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат
закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від
злочинного діяння.

Якщо розглядаються справи про злочини неповнолітніх, то крім зазначених
обставин, відповідно до ст. 433 КПК, необхідно з’ясувати:

1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

2) стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього;

3) характеристику особи неповнолітнього;

4) умови життя та виховання неповнолітнього;

5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули
неповнолітнього в злочинну діяльність.

У ході судового розгляду кримінальних справ прокурор зобов’язаний
виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК).

Послідовність проведення судового слідства законом не регламентовано,
тому суд, вислухавши прокурора й інших учасників процесу, визначає
порядок дослідження доказів (ст. 299 КПК).

Прокурор першим висловлює свою думку про порядок дослідження доказів,
тому йому необхідно, готуючись до судового процесу, детально продумати,
а потім запропонувати суду черговість дослідження доказів. Це особливо
важливо, коли в суді розглядаються багатоепізодні справи або справи
стосовно декількох підсудних.

Основним способом перевірки та дослідження доказів у суді є допит.
Допитуючи підсудного, державний обвинувач має основною метою викрити
підсудного, одержати дані, які підтверджують його вину. Стаття 299 КПК
передбачає, що обсяг доказів, які підлягають дослідженню, та порядок їх
дослідження визначаються постановою судді чи ухвалою суду. Судове
слідство – це етап судового розгляду, у якому суд і учасник судового
розгляду при реалізації принципів кримінального процесу перевіряють
обґрунтованість обвинувачення, яке пред’явлено підсудному, і досліджують
усі докази його винності у вчиненні злочину. Всебічно, повно й
об’єктивно проведене судове слідство забезпечує постановлення законного,
обґрунтованого і справедливого вироку.

Версія обвинувачення і обвинувального висновку для суду мають попередній
характер. Суд є самостійним у висуванні версій і дослідженні доказів.
Він може розглядати версії, які досудове слідство визнало такими, що не
підтверджуються, або версії, які зовсім не висувалися.

Суд має право піддавати повторному дослідженню обставини, які досудове
слідство визнавало неістотними або такими, що не мають відношення до
справи. Унаслідок цього він може прийти до іншого висновку, ніж слідчий
і прокурор. Не виключена можливість, що суд визнає неістотним те, що
досудове слідство вважало істотним. Відомо, що на судовому слідстві
закладається фундамент вироку в справі. Прокурор повинен ужити всіх
передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного
дослідження обставин справи, щоб переконати суд у винності підсудного.
Він повинен брати активну участь у дослідженні доказів, виявляти
ініціативу і наполегливість у пошуках і наданні нових доказів, які мають
істотне значення для встановлення дійсних обставин справи. Додержуючись
об’єктивності, прокурор зобов’язаний здійснювати свою діяльність у суді
так, щоб вона була спрямована на викриття винних у вчиненні злочину.

Підтримання обвинувачення в суді не самоціль, а один із важливих засобів
боротьби зі злочинністю. Виконати покладені на державного обвинувача
завдання в суді зможе лише той прокурор, який досконало вивчив матеріали
кримінальної справи; знає чинне законодавство і практику його
застосування; добре володіє методикою і тактикою дослідження й оцінки
доказів; уміє при цьому використовувати дані психології, логіки та має
необхідні морально-вольові, інтелектуальні та професійні якості. Крім
того, державний обвинувач повинен суворо дотримуватися вимог закону,
бути принциповим і справедливим. Досягти такого ступеня професіоналізму
можливо лише шляхом постійного підвищення рівня юридичних знань,
удосконалення ділової кваліфікації та всебічного розвитку особистості.

У судовому слідстві беруть участь різні учасники судового розгляду, які
мають певну мету. За загальним правилом у судовому слідстві всі вони
мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні та заявляти
клопотання. Судова реформа України звільнила суд від виконання будь-яких
функцій обвинувачення. Суд повинен вислухати думки сторін – державного
обвинувача та захисника – про достатність обвинувачення і перевірити
докази, які є в справі. Проголошений у Конституції України та КПК
України принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і
судом, змагальність сторін і свобода в наданні суду своїх доказів
вимагають від прокурора визначати тактику підтримання державного
обвинувачення залежно від конкретних обставин кожної справи.

Прокурор повинен ураховувати, що тактика підтримання державного
обвинувачення складається з реалізації окремих слідчих дій, які
здійснюються під час судового слідства. До цих дій слід віднести: допити
підсудного, потерпілого, свідків, експертів; огляд речових доказів;
проведення експертизи в суді; огляд місця подій; оголошення показань
свідків; пред’явлення для впізнання; огляд і оголошення документів та
інші. Цей широкий перелік слідчих дій у суді, передбачений КПК, прокурор
повинен уміло використати, плануючи та визнаючи тактику підтримання
державного обвинувачення. Прокурор має вирішити та запропонувати суду,
які дії та в якій послідовності необхідно виконувати під час судового
слідства. Суд, ураховуючи пропозиції державного обвинувача й інших
учасників процесу, повинен визначити послідовність запропонованих
судових дій.

Державний обвинувач, пропонуючи суду порядок дослідження доказів,
повинен мати на увазі, що цей порядок має допомогати суду організовано
провести судове слідство, економно і раціонально використати час на
перевірку доказів.

Таким чином, прокурор, беручи участь у розгляді в суді кримінальної
справи, повинен чітко виконувати завдання, яке визначається Законом
України “Про прокуратуру”, про те, що він, додержуючись принципу
незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню
вимог Закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ і
постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34).

Перевірки та дослідження доказів у суді відбуваються, як правило, під
час допиту. Закон розрізняє декілька видів допитів: допит підсудного,
допит потерпілого, допит свідків, допит експертів. Саме за допомогою
допиту підсудних, потерпілих і свідків у кожній справі суд одержує
найбільшу кількість інформації про обставини, які підлягають доказу.
Допит у суді відрізняється від допиту під час досудового слідства не
лише процесуальною регламентацією, але й специфічною формою і тактичними
прийомами його проведення.

Інформація, отримана під час допиту осіб на досудовому слідстві, стає
відомою суб’єктам процесу. Тому головним при цьому є вплив інформації,
яка викладається на судовому слідстві, на думку учасників процесу,
оцінка якої має логічне узгодження з іншими доказовими фактами. Ці
обставини повинні бути використані прокурором для надання допомоги
особі, яку допитують, у відновленні забутих фактів і деталей події. Таке
нагадування особливо важливе, якщо брати участь, що з моменту допиту під
час досудового слідства і допиту в суді проходить, як правило, значний
період часу.

Успіх допиту, який проводить державний обвинувач, значною мірою залежить
від того, як він підготувався до цього, а також; від його
професіоналізму, такту, загальної культури й культури допиту. В основу
кожного допиту повинні бути покладені процесуальні норми, що
забезпечують його процесуальну допустимість як джерела доказів у справі.

Етика судового допиту, який здійснює державний обвинувач, повинна
виявлятися в конкретному ставленні до суду і до всіх інших учасників
процесу, у тому числі до особи, яку допитують. Не повинно бути місця
упередженості, неповазі до осіб, яких допитують. Прокурор, формулюючи
питання, має викладати їх коректно, чітко і конкретно. Поведінка
прокурора повинна бути витриманою, без емоцій і підвищеної реакції на
запитання захисника, не повинно бути реплік або коментарів. Допит, який
здійснює державний обвинувач, повинен мати спокійний і діловий характер.
Під час допиту не слід переривати допитуваного, якщо він ухиляється від
поставленого питання і починає розповідати про обставини, які не мають
відношення до справи, – це зробить головуючий суду. Прокуророві в таких
випадках краще в тактичній формі запропонувати допитуваному відповісти
конкретно на ті питання, які йому поставлено.

При допиті в умовах судового слідства має значення кожна деталь, у тому
числі й тон, яким буде поставлено запитання. На це повинен звертати
увагу прокурор. Закон надає право прокурору в разі істотних розбіжностей
у показаннях під час судового розгляду й на досудовому слідстві, а
також; при відмові від показань суб’єкта заявляти клопотання про
оголошення показань, які він давав раніше. Такий спосіб може дати значну
перевагу прокуророві. Тим же часом після оголошення показань довіра до
допитуваного може бути значно підірвана, у тому числі й у судці.

Поведінка державного обвинувача при допиті осіб у суді, тон запитань,
які він ставить, повинні чітко свідчити про те, що основна лінія його
поведінки – бажання встановити істину в справі. За умови належної
реалізації цього подібну позицію спроможний оцінити не лише захисник,
але й підсудний.

Допити, які здійснюються під час судового слідства, мають такі
різновиди: основний, додатковий, повторний, перехресний, шаховий, допит
на очній ставці та допит із пред’явленням доказів. Тактичне, уміле
використання прокурором усіх видів допиту дає йому можливість одержати
від допитуваних осіб правдиві та достовірні показання, установити факти
помилкових показань.

Основний допит підсудного, потерпілого і свідків, у якому беруть участь
суд та інші суб’єкти судового слідства, є найбільш важливим. Він
починається з вільної розповіді допитуваного про все, що йому відомо у
справі. Дослідження свідчать, що вільна розповідь, яка не перебивається
запитаннями з репліками, – найбільш точна форма показань. Тому не слід
квапити допитуваного, щоб його показання були “ближче до справи” (крім
випадків, коли він ухиляється від предмета допиту), або обмежувати його
під час досудового слідства. Думається, що все це є недопустимим не лише
з позиції психології, але й з огляду на завдання судового дослідження
справи як самостійного етапу в пізнанні об’єктивної істини. Вислухавши
розповідь, можна скласти більш повне уявлення про психічний стан
допитуваного, а також про те, чи є в нього намір говорити правду. Досвід
показує: якщо допитуваний вирішив говорити неправду, то у вільній
розповіді він усе менше відхиляється від правди, ніж даючи відповіді, де
вся його увага концентрується на запитаннях, які йому ставлять. Указані
особливості необхідно враховувати прокуророві при плануванні тактики
допиту конкретної особи. При цьому йому необхідно пам’ятати, що при
допитах він повинен виявляти активність. Особлива підготовка потрібна
для допиту особи, яка викликана в суд з ініціативи прокурора. Треба
заздалегідь підготуватися до такого допиту, з’ясувати для себе, які
обставини підлягають установленню, які питання слід поставити та ін.

Якщо прокурор допитує особу, викликану з ініціативи захисту, то йому
необхідно мати загальне уявлення, про які факти будуть показання, і
швидко, з урахуванням відповідей допитуваного, підготувати власні
запитання. Запитання ставляться не для того, щоб збити допитуваного з
його позиції, а для встановлення істини. Повнота й об’єктивність
слідства тільки виграють від того, що прокурор своїми запитаннями
уточнює факт, що з’ясовується. Це сприятиме його детальному вивченню
або, навпаки, продемонструє перед судом та іншими учасниками
недостовірність даного факту.

Додатковий допит проводиться прокурором з дозволу головуючого суду в
будь-який момент судового слідства, коли під час основного допиту
залишилися нез’ясованими які-небудь обставини або коли вони потребують
уточнення та пояснення допитуваного.

Повторний допит зазвичай проводиться, коли виникають сумніви в
правдивості й точності первісних показань, а також у будь-який момент
слідства, але, як свідчить практика, краще його провадити відразу ж, як
тільки виникне в цьому необхідність. Слід ураховувати, що особа, яку
повторно допитують, перебувала в залі суду, і їй відомі показання інших
свідків, потерпілих, підсудних, що може вплинути на зміст її відповідей.
Тому прокуророві необхідно відрізнити те, що допитуваний знав раніше в
справі, від того, що йому стало відомо під час судового слідства. Щоб
відмежувати повторні спогади про факт від перших показань, доцільно
допитувати в послідовності, зворотній попередньому допиту, або іншим
подібним способом. Для правильної оцінки повторних показань доцільно
простежити їх історію, від допиту до допиту.

Специфічною формою судового допиту, яка не є характерною для судового
слідства, є перехресний допит. Такий допит проводиться щодо одних і тих
же обставин з Декількома учасниками процесу: державним обвинувачем,
судом, захисником, підсудним, потерпілим та іншими. Згідно з нормами КПК
такому допиту можуть підлягати підсудні, потерпілі, свідки й експерти.
Незважаючи на те, що цей тактичний спосіб використовується на практиці,
у законодавчому порядку він регламентується в загальному вигляді.
Учасники процесу використовують даний допит після основного, коли
виникає необхідність усунути суперечності в показаннях допитуваного чи
доповнити їх. Тому цей допит є засобом для виявлення сумлінної помилки
або недостатньої обізнаності допитуваного. Як підкреслює В.Т. Маляренко,
“жодна суперечність не повинна пройти повз увагу прокурора”. Ця слідча
дія може проводитися як у межах основного, так і при додатковому або
повторному допиті.

Перехресний допит впливає на психіку допитуваного, що може викликати
нервові перевантаження, порушити процес сприйняття. Тому при
перехресному допиті обвинувач має бути спокійним, коректним, здатним до
негайного поставлення запитань, чутливо реагувати на будь-які зміни в
показаннях.

Під час судового слідства в ряді випадків застосовується шаховий допит.
Суть його в тому, що при основному допиті особі одночасно ставиться
запитання вже допитаним особам щодо тих же обставин, які встановлюються
і при основному допиті. Такий спосіб може бути використаний прокурором,
коли допитуваний не досить чітко або неясно висловлює свої показання,
плутається в них. Шаховий допит дозволяє підтвердити показання або їх
спростувати.

Уміле використання тактики всіх видів допиту дозволяє прокуророві
одержувати від допитуваних осіб

правдиві та повні показання, установлювати факти неправильних показань,
сумлінних помилок.

Важливим моментом у діяльності прокурора щодо судового дослідження
доказів є його роль при призначенні в суді експертизи, а також при
дослідженні її висновків.

Для проведення експертизи в суді прокуророві необхідно заявити
клопотання чи підтримати клопотання про це інших учасників процесу.
Аналіз свідчить, що найбільш часто експертиза проводиться, якщо:

1) у процесі судового розгляду з’являються факти, які потребують
експертного дослідження;

2) під час досудового слідства вона не проводилася, але в її проведенні
була необхідність, про що клопотали захисник і обвинувачений;

3) під час судового слідства виникла потреба провести дослідження за
участі кількох експертів в одній чи різних галузях знань;

4) суд та інші учасники процесу не погоджуються з висновками експертів,
бо в них є суперечності, неясність, сумніви в їх обґрунтованості;

5) висновки експерта, що виконував дослідження на досудовому слідстві, є
незрозумілими, неповними, або інші обставини зумовлюють необхідність
розширити експертне дослідження;

6) необхідно встановити за допомогою проведення експертних досліджень
обставини, які сприяли вчиненню злочину, і заходи, потрібні для їх
усунення.

У проведенні експертизи в суді можна виокремити п’ять основних етапів:

1. Виклик експерта до суду і його участь у процесі.

2. Участь експерта в дослідженні обставин справи, які стосуються
предмета експертизи.

3. Формулювання запитань експерту учасниками судового розгляду.

4. Експертне дослідження, складання висновку і його оголошення в суді.

5. Допит експерта.

У всіх етапах, що стосуються проведення експертизи, прокурор повинен
брати активну участь.

Прокурор також повинен ужити заходів, щоб належним чином було оглянуто
або оголошено всі наявні у справі докази та інші документи, які мають
істотне значення для вирішення справи.

9.5. Завдання прокурора при підготовці до судових дебатів

Після закінчення судового слідства суд переходить до наступного етапу
судового розгляду – судових дебатів. Судові дебати являють собою ту
частину судового розгляду, у якій обвинувачення та захист дають оцінку
дослідженим у судовому розгляді доказам, виступають із доводами на
підтвердження своєї позиції. Дебати полягають у промовах прокурора,
потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного
відповідача або їх представників, захисника, підсудного (ст. 318 КПК).
Учасники судових дебатів висловлюють думки щодо доведення або
недоведення злочину, кваліфікації злочину, наявності обставин, що
обтяжують або пом’якшують провину підсудного; міри покарання підсудному,
а також з інших питань, які вирішуються під час судового розгляду.
Судові дебати покликані сприяти виконанню загальних завдань
кримінального судочинства. Крім цього, є і специфічне завдання –
попередження засудження невинних.

Першим у судових дебатах виступає прокурор. Його промова – це підсумок
усієї роботи в справі. При цьому він повинен вирішувати головне завдання
– сприяти суду в постановленні рішень, які ґрунтуються на законі.

Виконання завдань із підтримання державного обвинувачення зобов’язує
прокурора: а) довести обвинувачення; б) переконати суд у правильності
позиції щодо винності підсудного за конкретним обвинуваченням; в)
визначити міру покарання підсудному, що відповідає тяжкості вчиненого
злочину та даним про його особу.

Щоб виконати в повному обсязі вказані завдання, прокурор повинен
особисто переконатися, що його позиція як державного обвинувача
ґрунтується на матеріалах судового слідства. З цією метою йому необхідно
детально проаналізувати всі матеріали, які досліджено в судовому
засіданні.

Аналізуючи матеріали судового слідства, прокурор повинен знати відповіді
на ті питання, які вирішуються судом при постановленні вироку (ст. 324
КПК), у тому числі: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого
обвинувачується підсудний; 2) чи має це діяння склад злочину, і якою
саме статтею кримінального закону він передбачений; 3) чи винен
підсудний у вчиненні цього злочину; 4) чи підлягає підсудний покаранню
за вчинений ним злочин; 5) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують
відповідальність підсудного, і які саме; 6) яка саме міра покарання
повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати; 7) чи
підлягає задоволенню цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі,
і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також
кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на його стаціонарне
лікування, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що робити з майном,
описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації
майна; 9) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями
й іншими речами, нажитими злочинним шляхом.

Безумовно, не на всі перелічені питання прокурор повинен шукати
відповідь при підготуванні до судових дебатів – все залежить від
категорії справи. Водночас деякі питання, зокрема чи мало місце діяння,
чи має воно склад злочину і чи винен підсудний у вчиненні злочину,
прокурор вирішує в кожній справі.

Позитивна відповідь на зазначені питання дає можливість прокурору
скоригувати відповіді на інші питання, визначені в ст. 324 КПК України.

Таким чином, предметом судової промови прокурора є ті питання, які суд
вирішує при постановленні вироку. Ці питання визначено для суду першої
інстанції, як уже згадувалося, ст. 324 КПК, а також у статтях 323, 328,
330 КПК. Вони досліджуються під час судового слідства й аналізуються в
промовах. До змісту промови прокурора обов’язково входять ті елементи,
які становлять її предмет.

Обвинувальна промова прокурора повинна:

1) бути ґрунтовною і містити в собі оцінку соціальної шкоди, заподіяної
злочином, що дозволяє переконати суд, підсудного, інших учасників
процесу в справедливості та обґрунтованості засудження винного;

2) не мати загальних, абстрактних декларацій; викриваючи винних,
висуваючи та обґрунтовуючи позицію про їх засудження і застосування
покарання, мобілізуючи громадську думку на боротьбу зі злочинністю,
прокурор повинен дотримуватися конкретних фактів і обставин, що були
предметом судового дослідження;

3) докази – головна цінність судової промови, які роблять висновки
прокурора очевидними для суду і всіх присутніх. Щоб промова була такою,
необхідно досконально знати матеріали справи й мати тверду впевненість у
правильності позиції, що відстоюється;

4) обвинувальна промова повинна бути ясною, конкретною, чіткою за
змістом, логічно послідовною, такою, щоб її зміст був доступним,
зрозумілим і переконливим.

В основі належної судової промови завжди лежить бездоганне знання
предмета, про який говорить оратор. Якщо ж прокурор, виступаючи в суді,
робить висновки квапливо, не вивчивши справу і не проаналізувавши
матеріали судового слідства, промова буде непослідовною,
неаргументованою і нелогічною.

Висловлюються різні думки щодо того, як готувалися, за виразом П.
Сергеїча (П.С. Пороховщиков), “до промови з пером у руці”. Одні
прокурори пишуть виступ повністю, другі обмежуються письмовим планом і
тезами виступу, треті складають письмові нотатки в ході розгляду справи
в суді. Навіть якщо звернутися до діяльності видатних ораторів і судових
діячів минулого, однакового практичного підходу до цих питань знайти не
вдасться. Наприклад, А.Ф. Коні ніколи не писав своїх промов, але
проголошував їх блискуче. Однак він ніколи не виключав необхідності
найретельнішої підготовки до проголошення промови. За імпровізованими
виступами стояла величезна повсякденна праця, що дозволило йому
піднятися до вершини ораторського мистецтва.

Зрозуміло, багато у виборі методу підготовки обвинувальної промови
залежить від різноманітних факторів: складності й обсягу справи,
кількості підсудних, досвіду й ерудиції оратора. Проте в будь-якому разі
необхідною є ретельна попередня підготовка прокурора. Тому доцільно
обвинувальну промову писати, не покладаючись легковажно на експромт.

Люди досвідчені та вимогливі переконливо стверджують, що промова
судового оратора повинна бути написана від початку до кінця. Але якщо це
не завжди буває можливо, то в будь-якому випадку вона має бути написана
у вигляді детального і логічного плану, кожна окрема частина якого
повинна бути викладена у вигляді самостійного логічного цілого, і далі
ці частини поєднуються між собою в єдине ціле.

Досвід переконливо свідчить, що, працюючи над промовою, прокурор краще
засвоює матеріал. Письмовий

текст дисциплінує, дає можливість удосконалювати й шліфувати мову,
відкидати все зайве, домагаючись максимальної лаконічності й виразності.
Не випадково вважається, що істинним оратором може бути лише той, хто
пише свої промови. Прокурор, який зважає на цю пораду, користуючись
текстом як орієнтиром, зможе проголосити в суді промову вже не
додержуючись тексту, викласти її вільно, оскільки він заздалегідь
продумав і записав свою усну промову. Щоб виступати невимушено, без
папірця, як це не парадоксально, необхідно багато працювати, готувати
текст промови, який зовсім не для того призначений, щоб його потім
читати слово в слово.

Роботу державного обвинувача з промовою можна поділити на два етапи: 1)
підготування промови; 2) проголошення промови, контакт з аудиторією,
судом.

Перший етап включає: а) вивчення й аналіз фактичного матеріалу, правових
норм, судової практики; б) композиційно-логічне оформлення; в) роботу з
над мовою і стилем.

На другому етапі прокурор виступає як виконавець своєї промови, яка
нерозривно пов’язана з його особою. Щоб обвинувальна промова досягла
мети, він має володіти значним діапазоном прийомів і навичок, сукупністю
операцій з її підготування та проголошення. Два етапи роботи державного
обвинувача органічно пов’язані між собою, і жоден з них не може
применшуватися.

Будь-який публічний виступ – сукупність мовних, інтонаційних, текстових,
мімічних та інших засобів вираження. Доповнюючи один одного, вони
полегшують розуміння промови, підсилюють її вплив на аудиторію.
Перебуваючи з аудиторією в прямому контакті, оратор має можливість
спостерігати за нею, оцінювати реакцію слухачів, що впливає на
виступаючого.

9.6. Структура та зміст промови прокурора в суді

Кримінально-процесуальний закон не встановив елементів обвинувальної
промови. Однак на практиці склалася така структура обвинувальної
промови:

1) оцінка суспільної безпеки вчиненого злочину (вступ);

2) фабула справи – короткий виклад фактичних обставин справи;

3) аналіз і оцінка досліджених у суді доказів;

4) обґрунтування юридичної кваліфікації злочину;

5) характеристика особи підсудного (а за необхідності й потерпілого);

6) пропозиція з приводу міри покарання і цивільного позову;

7) аналіз причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, пропозиції щодо
їх усунення.

Природно, що не кожна обвинувальна промова може містити всі елементи й у
тій послідовності, як вони перелічені, але вони повинні бути логічно
пов’язані між собою. Так, при оцінці суспільної безпеки злочину дається
характеристика небезпеки вчиненого, визначення заподіяної соціальної
шкоди. Вона повинна бути пов’язана з конкретними фактичними обставинами
справи, яка розглядається.

Необхідно, щоб фактичні обставини справи викладалися коротко, чітко й
об’єктивно, щоб усім присутнім у залі було ясно, яке обвинувачення
пред’явлено підсудному.

Одночасно слід підкреслити, що, висвітлюючи в загальних рисах фактичний
бік справи, прокурор формулює і свої підсумкові завдання в галузі
доказування в даній справі.

У практичній діяльності державних обвинувачів можна виокремити декілька
підходів до викладу фактичних обставин справи. Дехто з прокурорів майже
зовсім їх не торкається, а у своїй промові заявляє, що обставини злочину
викладено в обвинувальному висновку і детально досліджено в судовому
засіданні. Така позиція прокурора не відповідає тим завданням, які
стоять перед ним у судовому процесі.

Тим же часом, багато хто з прокурорів дослівно виголошують фабулу
справи, викладену в обвинувальному висновку, при цьому викладають усі
подробиці злочину. Така деталізація обставин злочину призводить до
повторення, ускладнює промову, утруднює сприйняття її слухачами.

Викликає деякі труднощі питання, пов’язане з порядком проголошення
фактичних обставин справи. У якому порядку повинен прокурор викладати
обставини справи: за обвинувальним висновком чи тільки в рамках того, що
він уважає доведеним у суді? Щодо цього питання є різні думки. Так, Л.Н.
Смирнов стверджує, що необхідно обставини викладати, виходячи із
доведеного в суді. І.М. Садовський, навпаки, висловлює думку, що
спочатку слід викласти фактичні обставини за обвинувальним висновком, а
потім те, що доведено в судовому засіданні. Думається, така позиція
більш логічна, зрозуміла слухачам і дозволяє прокуророві логічно перейти
до аналізу доказів.

Аналіз і оцінка досліджених у суді доказів – це головна частина судової
промови, де доводиться подія злочину та винність підсудного в його
вчиненні. Саме аналіз і оцінка доказів переконує суд у правильності
позиції прокурора, змушує прислухатися до його думки. Прокурор зможе
переконати суд і всіх слухачів у доказовості обвинувачення лише в тому
випадку, коли він конкретно і ретельно проаналізує всі докази в справі
та переконається особисто, що докази підтверджують пред’явлене
підсудному обвинувачення. Якщо ж матеріали судового слідства не
переконують прокурора в доведеності обвинувачення, він повинен
відмовитися від обвинувачення (ст. 264 КПК). До цього його зобов’язують
і вимоги ст. 36 Закону України “Про прокуратуру”: “У разі, коли при
розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не
підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов’язаний відмовитись від
обвинувачення”.

Внутрішнє переконання прокурора – це важлива передумова кваліфікованого
підтримання обвинувачення. Його завдання – довести правильність своїх
висновків і переконати в цьому суд. Оцінка прокурором доказів має
ґрунтуватися на нормах права та законах логіки. Прокурор оцінює докази
за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному
й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Якщо суд розглядає групову чи багатоепізодну справу, то аналіз доказів
рекомендується проводити за окремими епізодами або групою епізодів.
Такий метод дозволяє скласти чітке уявлення про спосіб, характер і обсяг
злочинної діяльності та визначати роль кожного з підсудних. При цьому
прокурору доцільно при аналізі доказів за кожним епізодом чи їх групою
формулювати свої висновки, щоб його промова була більш переконливою.

Обґрунтування юридичної кваліфікації злочину. Обґрунтовуючи юридичну
кваліфікацію злочину, державний обвинувач повинен коротко і чітко
сформулювати інкримінований злочин. При цьому необхідно обґрунтувати
кваліфікацію дій підсудного за кожною статтею, кожним пунктом, за кожною
кваліфікуючою ознакою. Якщо підсудних декілька, то це треба зробити
окремо щодо кожного з них.

Необхідно підкреслити, що юридична кваліфікація підлягає доказуванню так
само, як і факт вчинення злочину, а також винність особи, яка його
вчинила. Якщо кваліфікація має суперечливий характер, то прокурор
повинен особливо чітко аргументувати свою позицію, у тому числі й
посилаючись на судову практику.

Прокурор, обґрунтовуючи правильність пропонованої ним кваліфікації, не
повинен висловлювати альтернативні варіанти, тобто пропонувати суду
кваліфікувати злочин за однією або іншою статтею Кримінального кодексу.

Необхідно додержуватись і ще одного правила: якщо кваліфікація злочину
має суперечливий характер, то прокурор повинен не тільки аргументувати
свою позицію, але й обґрунтувати помилковість позиції опонента. При
цьому доцільно широко використовувати не тільки норми Кримінального
кодексу, їх коментарі, але й судову практику, постанови Пленуму
Верховного Суду України.

Характеризуючи особу підсудного, важливо знати, що це є необхідним
елементом обвинувальної промови, а з етичної точки зору – найскладнішим.
Прокурор звертається до морального обличчя підсудного, при цьому він
говорить про особу, яку ще не визнано злочинцем. Тому необхідно зважати
на ці особливості, аналізуючи біографічні дані підсудного. Доцільно
аналізувати тільки такі факти біографії, які стосуються вчиненого
злочину. Водночас слід враховувати, що характеристика особи в деяких
випадках сприяє встановленню мотивів злочину, а значить, і його
кваліфікації. Вона повинна ґрунтуватися на матеріалах, зібраних у справі
й розглянутих під час судового слідства.

З огляду на це прокурор робить свої висновки на підставі цих даних, не
висловлює суб’єктивної думки про підсудного. Зовсім недопустимо при
характеристиці підсудного виявляти необ’єктивність, ігнорувати його
позитивні якості. Прокурор у своїй промові не повинен насміхатися над
підсудним, вдаватися до пронизливого та знущального тону.

Характеризуючи підсудного, необхідно дати аналіз обставин, які обтяжують
(ст. 67 КК) або пом’якшують (ст. 66 КК) покарання. Слід пам’ятати, що
обтяжуючі обставини повинні бути зазначені в обвинувальному висновку і в
деяких випадках є елементом обвинувачення, тому прокуророві нема потреби
на них посилатися у своїй промові.

Дотримуючись принципу індивідуалізації покарань, прокурор повинен у
своїй промові називати й пом’якшуючі обставини. Така промова
сприймається як об’єктивна й обґрунтована.

Державний обвинувач повинен у своїй промові висловити власну думку про
міру покарання, яку він пропонує суду застосувати для підсудного. У
юридичній літературі висловлюються різні міркування з цього приводу:
повинен прокурор пропонувати суду конкретні вид і міру покарання чи ні.
Деякі автори вважають, що промова прокурора, у якій конкретної міри
покарання не названо, має характер незавершеності та викликає в деяких
випадках непорозуміння присутніх у залі. В.І. Басков вважає: “Якщо в
державного обвинувача немає принципової позиції щодо розміру покарання,
то в подальшому це ускладнює виконання ним обов’язку принести касаційний
протест на м’якість чи суворість вироку”. Такої ж думки і Е.А.
Матвієнко, В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов. Інші автори вважають, що
не слід вимагати від прокурора точного висловлення думки щодо міри
покарання, а суд сам визначить міру. Погоджуючись з поглядами В.І.
Баскова, В.Т. Маляренка та інших авторів, ми підкріплюємо цю позицію
вимогами законодавчих актів. Так, ст. 264 КПК вимагає від прокурора, щоб
він викладав свої міркування з приводу застосування кримінального закону
і міри покарання щодо підсудного. Про це ж сказано й у ст. 36 Закону
України “Про прокуратуру”. Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор
бере участь у дослідженні доказів, висловлює суду свої міркування щодо
застосування закону та міри покарання підсудному. Таку ж думку висловлює
і відомий процесуаліст України О.Р. Михайленко: “Прокурору належить
максимально конкретно подати суду свої міркування з приводу застосування
міри покарання щодо підсудного”.

Ураховуючи викладене, маємо всі підстави стверджувати, що прокурор
повинен у промові чітко висловити свою думку про вид і конкретну міру
покарання за вчинений злочин. Ця вимога стосується як основного, так і
додаткового покарання. Інших варіантів не може бути. Прокурор у суді
виступає як державний обвинувач. На цю діяльність його уповноважила
держава, чітко визначивши через нормативні акти, якою повинна бути його
позиція при визначенні покарання підсудному.

До викладеного слід додати: якщо підсудний обвинувачується у вчиненні
декількох злочинів, то прокурор повинен указати, яку міру покарання
треба, на його думку, визначити за кожний злочин окремо, а потім,
керуючись ст. 70 КК, призначити остаточне покарання шляхом поглинення
менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового
складання призначених покарань.

У практичній діяльності виникають питання про форму, у якій прокурор
висловлює суду свої пропозиції про міру покарання. Деякі прокурори
викладають свою позицію у формі прохання, інші – у формі вимог або
побажань. Так, М.С. Алексєєв та З.В. Макарова вважають, що прокурор
повинен звертатися до суду з проханням, а В.В. Леоненко стверджує, що за
певних обставин, особливо коли йдеться про тяжкий злочин, прокурор у
своїй промові повинен вимагати міру покарання. Думається, такі
пропозиції не досить переконливі. Прокурор у розгляді кримінальної
справи виступає як представник держави, тому він не повинен виступати з
проханням. Він також не повинен і вимагати призначення міри покарання.
Вимагати можна тільки від того органу, який за статусом зобов’язаний
виконувати вимоги прокурора. Однак суд є незалежним при вирішенні всіх
питань, у тому числі й питань щодо міри покарання, тому вимога прокурора
буде некоректною. Думається, що в даній ситуації для прокурора більше
підходить висловлення думки про міру покарання в такій формі: “вважаю
правильним”, “думаю, що доцільно…”, “буде справедливим” та інше. У
даному випадку свою пропозицію щодо міри покарання прокурор висловлює
ясно та в коректній формі.

Крім основної та додаткової мір покарання, прокурор, якщо законом
передбачено конфіскацію майна, повинен висловити міркування щодо її
застосування. За наявності підстав він також зобов’язаний висловити своє
ставлення до заявленого позову.

Як представник держави прокурор зобов’язаний у своїй обвинувальній
промові проаналізувати причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і
внести пропозицію щодо їх усунення. Цей обов’язок прокурора закріплено в
ст. 23 КПК України.

Під час судового засідання прокурор, використовуючи всі передбачені
законом джерела доказів, виявляє причини й умови, які сприяли вчиненню
злочину. При цьому звертається увага на недоліки в роботі державних
органів, громадських організацій, посадових осіб щодо попередження
злочинних проявів і ліквідації умов, що їм сприяють. Тому прокурор в
обвинувальній промові повинен відмітити ці недоліки та порушення,
визначити їх вплив на вчинення злочину і запропонувати суду відреагувати
окремою ухвалою (постановою). Слід підкреслити, що згідно зі ст. 23 КПК
України під час судового розгляду кримінальної справи прокурор, а не суд
зобов’язаний виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і
ставити питання перед судом про вжиття заходів щодо їх усунення. Таку
ініціативу повинен проявляти прокурор як представник органів
прокуратури, діяльність яких “спрямована на всемірне утвердження
верховенства закону, зміцнення правопорядку” (ст. 4 Закону України “Про
прокуратуру”).

У заключній частині промови підбиваються підсумки судового процесу, де
прокурор висловлює упевненість, що справедливий вирок сприятиме
зміцненню правопорядку.

9.7. Репліка прокурора

Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися
репліками. Право останньої репліки належить підсудному (ст. 318 КПК).
Прокурор зобов’язаний скористатися правом репліки, коли адвокат
допустить перекручення зібраних доказів або промови прокурора. При цьому
прокурор повинен звернути увагу суду на ці факти та навести переконливі
аргументи, які підтверджують його думку.

Оскільки репліка є відповіддю на прослухану промову інших учасників
судових дебатів, виникає питання, чи завжди державному обвинувачеві
треба використовувати право на репліку. Безумовно, не завжди. Із
реплікою слід виступати в тих випадках, коли захисник або підсудний
перекручує обставини справи, неправильно тлумачить факти. Зовсім
недопустимою є репліка з другорядних, непринципових розбіжностей.

Репліка, як і промова, не обмежена часом, але вона повинна бути
короткою, без повторення раніше висловлених в обвинувальній промові
положень.

Ініціатором полеміки в суді може бути тільки прокурор, але він може й не
використати своє право на репліку. Як уже було зазначено, прокурор має
право на репліку тільки після промови захисника або підсудного, який
брав участь у судових дебатах особисто, тобто виступив із захисною
промовою.

Крім формальних підстав для репліки, необхідні й фактичні підстави для
права прокурора на виступ з реплікою.

Перелік таких підстав може бути значним. Доцільно назвати деякі:
захисник перекрутив обвинувальну промову прокурора, допустив неетичні
зауваження на промову прокурора, його особу й органи досудового
слідства; захисник безпідставно стверджував про недоказовість
сформульованого обвинувачення та інші підстави. Думається, що прокурору
також доцільно виступити з реплікою, якщо в нього після промови
захисника з’явилися нові міркування щодо кваліфікації злочину; якщо під
впливом промови захисника він погодився з ним, а також; погодився
вилучити з обвинувачення окремі епізоди або перекваліфікувати дії
підсудного.

У разі участі в судовому процесі декількох захисників прокурор може
використати своє право на репліку тільки щодо тієї захисної промови,
зміст якої має фактичні підстави для репліки. При цьому він повинен
конкретизувати, з приводу промови якого саме захисника виголошується
репліка.

Репліка за своєю суттю є відповіддю прокурора на виступ захисника, тому
не допускається відмова прокурора від репліки, якщо для неї були
фактичні підстави. Така відмова означає, що прокурор погодився з
неправомірними, неетичними зауваженнями захисника. А це справляє
враження про пасивність прокурора.

Зміст репліки прокурора залежить від багатьох факторів об’єктивного
характеру і від особистості прокурора, його вміння аргументовано та
коректно вести полеміку з процесуальним супротивником. Думається, що
репліка повинна бути короткою та конкретною. Вона не має структурних
елементів, і її зміст цілком залежить від тих питань, яких торкався
захисник у промові.

Водночас для додержання цих вимог прокурору необхідно:

1. Виділити й дослівно процитувати ту частину з промови захисника, яка,
на його думку, є підставою для репліки. Це дозволить прокурору звернути
увагу суду на ті сторони положення, з яких необхідно досягти істини.

2. Після повторення тези захисника також викласти доводи, які були
висловлені в промові захисника на обґрунтування ним положення, що
захищається. При цьому доцільно цитувати докази з промови захисника
дослівно, що не дозволить йому дорікати прокуророві за перекручування
його промови.

3. Критично проаналізувати й показати суду помилковість, неетичність,
неправомірність позиції захисника з обговорюваного питання. Аналіз
необґрунтованих аргументів захисника повинен бути всебічним і
переконливим, щоб у суду виникло почуття впевненості в обґрунтованості
позиції прокурора.

4. Докази прокурора в спростуванні позиції захисника повинні бути
переконливими, що глибоко впливає на учасників судового розгляду справи,
а також підвищує авторитет прокурора.

5. Прикінцева частина репліки прокурора повинна мати пропозиції про міру
відповідальності, яку необхідно покласти на захисника, позиція якого не
відповідає вимогам, що ставляться до захисників згідно зі ст. 48 КПК і
Законом України “Про адвокатуру”. Слід зауважити, що ця частина репліки
може бути використана в разі навмисних неправомірних дій захисника.

9.8. Відмова прокурора від обвинувачення

Прокурор, який прийшов до суду як державний обвинувач, повинен бути
переконаний у винності підсудного. За інших умов він не спроможний буде
виконати свою процесуальну функцію. Така переконаність прокурора виникає
у зв’язку з вивченням матеріалів кримінальної справи, тобто матеріалів
досудового слідства при підготуванні до судового процесу.

Якщо прокурор, ознайомившись із матеріалами кримінальної справи, прийде
до висновку, що винність обвинуваченого не підтверджується, він повинен
відмовитися від участі в судовому розгляді. Таким чином, прокурор, якому
доручено підтримувати в суді державне обвинувачення, повинен мати
внутрішнє переконання у винності обвинуваченого. Він також повинен
ураховувати, що судовий розгляд справи має якісно іншу форму дослідження
доказів, ніж при досудовому слідстві, і може по-іншому висвітлити
обставини справи, надати їм зовсім іншого змісту та ряд інших
особливостей. До таких змін прокурор завжди повинен бути готовим. Від
цих змін залежить, яку він займе позицію, до яких висновків прийде, як
його переконаність у винності особи буде трансформуватися.

З огляду на принципову можливість зміни прокурором свого початкового
переконання у винності підсудного слід проаналізувати причини, які
вплинули на його позицію як державного обвинувача. Причини у кожному
випадку можуть бути такими:

?

‚

?

?

??I?

v

x

‚

?

x

D

F

\

^

j

l

t

v

~

?

?

–

E–

?

®

°

1/4

3/4

I

I

Oe

O

?

o

o

oe

th

”

>

@

\

^

®

°

-02\^lntvh

j

z

|

?

?

¶

?

Ae

AE

ue

th

VI °

th

?

?

?

G?

?

?

?

–

4

6

J

L

2

4

?

?

4

?

ae

????$??$??????????

ae

ae

”

”

Ue ~

‚

„

?   F

H

b

d

’

?

?

?

Z

¤

8

”

$

c

¤

?

?

®

°

A

A

O

O

ae

e

o

o

6

8

>

FСудове слідство показало, що докази, зібрані під час досудового
слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про
винність особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й
аналізу.

2. На судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які
зламали всю систему обвинувачення, побудованого на фактах, котрі під час
досудового слідства не були перевірені в повному обсязі.

3. На судовому слідстві виявляються факти грубих порушень норм КПК при
проведенні досудового слідства: фальсифікація, однобічність, усунення зі
справи всього того, що виправдовувало б обвинуваченого й інше.

Названі причини розглянуто тільки в аспекті змін у фактичних обставинах
справи, що викликали необхідність відмовитися від обвинувачення.
Водночас необхідно відмітити, що в кримінальному судочинстві
враховуються лише певні факти, тому для відмови прокурора від
обвинувачення необхідно, щоб вони мали юридичну характеристику та були
відображені в кримінально-процесуальному законі.

Слід ураховувати й суб’єктивну сторону відмови від обвинувачення, тобто
особисту позицію прокурора. Така відмова є можливою і необхідною, якщо
він упевнений і переконаний у невинності підсудного. Ці висновки
грунтуються на вимогах закону. Так, відповідно до ч. З ст. 264 КПК
України: “Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до
переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого
підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і у
своїй постанові викласти мотиви відмови”. З цього можна зробити
висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення – це не
тільки право, але і його обов’язок. Проте згідно з ч. 2 ст. 267 КПК
потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду
справи. Таким чином, вони особисто будуть підтримувати обвинувачення,
яке вже неможливо вважати державним. У разі, якщо потерпілий чи його
представник не бажають підтримувати обвинувачення, то суд на підставі ч.
2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов’язаний закрити справу.

Отже, можна зробити висновок, що під відмовою прокурора від державного
обвинувачення слід розуміти його звернення до суду, у якому він повністю
або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і викладає мотиви
неможливості його підтримання. Це означає, що прокурор у цілому або в
якійсь частині припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного.
Виходячи зі змісту відмови прокурора від обвинувачення, можна виділити
два різновиди відмови від державного обвинувачення – повну та часткову.

Повна відмова має місце тоді, коли прокурор пропонує закрити справу або
виправдати особу в повному обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що
повна відмова прокурора від обвинувачення – це виправлення помилки,
допущеної при порушенні кримінальної справи, її розслідуванні,
затвердженні обвинувального висновку, а також при попередньому розгляді
справи в суді. На цих стадіях процесу в результаті більш глибокої
перевірки й аналізу обставин справи в більшості випадків можна було
виявити допущені помилки.

Часткова відмова від обвинувачення має місце в тому разі, коли прокурор
відмовляється від обвинувачення у вчиненні одного або декількох
злочинів, залишивши обвинувачення особи в інших злочинах.

У даному випадку від прокурора надходить пропозиція про закриття справи
або виправдання особи за однією або кількома статтями Кримінального
кодексу, залишивши обвинувачення в інших злочинах. Часткову відмову від
обвинувачення слід розмежувати зі зміною обвинувачення. Під зміною
обвинувачення слід розуміти внесення до нього прокурором тих чи інших
поправок, які впливають на сутність, обсяг чи характер обвинувачення у
справі. Наприклад, вилучення епізодів із багатоепізодного злочину;
вилучення кваліфікуючих ознак; зменшення обсягу обвинувачення у розмірах
і наслідках та багато інших можливих змін. Характерно, що часткова
відмова прокурора від державного обвинувачення, як і повна, якщо
потерпілий погоджується з прокурором, згідно ст. 282 КПК, для суду є
обов’язковою. Повна відмова від обвинувачення означає, що, на думку
прокурора, підсудний повинен бути виправданий.

Згідно з чинним законодавством (ст. 327 КПК) виправдання судом можливе
за умови, коли дані судового слідства не підтверджують пред’явленого
підсудному обвинувачення, тобто: 1) якщо не встановлено подію злочину
(п. 1 ст. 6 КПК); 2) якщо в діянні підсудного немає складу злочину (п. 2
ст. 6 КПК); 3) якщо не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч.
2 ст. 213 КПК). Таким чином, за наявності вказаних підстав суд виносить
виправдувальний вирок. Поряд із цим, згідно зі ст. 282 КПК суд своєю
ухвалою (постановою) повинен закрити справу, якщо прокурор відмовиться
підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий також погоджується з
прокурором.

У практичній діяльності виникають випадки, коли прокурор відмовляється
від підтримання державного обвинувачення і за інших підстав, коли він
пропонує суду застосувати ст.ст. 6-10 КПК України? Особливо це
стосується випадків, коли прокурор пропонує суду закрити справу у
зв’язку з актом амністії, якщо він усуває застосування покарання за
вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням особи (п. 4 ст. 6 КПК)
і якщо особа, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного
діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК).

Розглядаючи справу щодо особи, до якої необхідно застосувати акт про
амністію чи помилування (ч. 4 ст. 6 КПК), прокурор свою позицію повинен
викласти з урахуванням вимог закону, який визначає, що за цих обставин
суд повинен довести розгляд справи до кінця, постановити обвинувальний
вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Розглядаючи справу щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно
небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК), прокурор
повинен запропонувати винести ухвалу – постанову про закриття справи
(ст. 282 КПК), а до підсудного застосувати примусові заходи виховного
характеру відповідно до ст. 447 КПК. Коли ж у судовому засіданні
встановлено, що на час розгляду справи внаслідок зміни обставин вчинене
особою діяння втратило суспільну небезпеку або особа, яка його вчинила,
перестала бути суспільно небезпечною (ст. 7 КПК), прокурор повинен
підтримувати обвинувачення. У цих обставинах суд за наявності підстав,
зазначених у ст. 48 КК, а це стосовно особи, яка вперше вчинила злочин
невеликої або середньої тяжкості, може звільнити від кримінальної
відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді,
унаслідок зміни обстановки, вчинене нею діяння, втратило суспільну
небезпеку, або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Прокурор
при цьому повинен підтримувати обвинувачення, суд же може закрити
справу, додержуючись вимог, зазначених у ч. 2 і 3 ст. 7 КПК, тобто у
зв’язку з примиренням підсудного з потерпілим або із застосуванням до
неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а може
погодитися з прокурором і винести обвинувальний вирок зі звільненням
засудженого від покарання (ч. 2 ст. 334 КПК).

Такі випадки свідчать, що в разі встановлення в судовому засіданні
вказаних обставин, прокурор може або продовжувати підтримувати
обвинувачення, або відмовитися від нього.

Необхідно також визначити групу обставин, які ведуть до закриття
провадження в справі незалежно від того, винний чи невинний підсудний у
вчиненні злочину: а) за відсутності скарги потерпілого, якщо справу може
бути порушено не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК); б) щодо
померлого, якщо його рідні не наполягають на продовженні розгляду справи
з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); в) щодо особи, про яку є вирок по
тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова
суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК).

Характерно, що питання про винність особи в цих випадках не треба
вирішувати. Тому прокурор і не повинен висловлювати свою позицію щодо
обвинувачення. Він має звернути увагу суду на вказані обставини й
запропонувати закрити провадження в справі, тобто за наявності цих
обставин прокуророві не треба виносити постанову про відмову від
підтримання державного обвинувачення, а достатньо лише в усній формі
довести суду свою позицію про необхідність закриття справи.

У випадках, коли в судовому засіданні буде встановлено, що особа, яка
вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим і
відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК),
прокурор не відмовляється від обвинувачення. Такою самою є позиція
прокурора й у справах стосовно неповнолітнього, який уперше вчинив
злочин невеликої тяжкості (ст. 97 КК). При цьому суд на підставі ст. 8
КПК у зв’язку з примиренням підсудного з потерпілим виносить постанову
про закриття справи, а також виносить постанову про закриття справи і
відносно неповнолітнього (ст. 9 КПК). Прокурор у цих випадках доводить
винність підсудних і може запропонувати суду закрити справу, а може
запропонувати і міру покарання.

У практичній діяльності виникають також питання щодо позиції прокурора
при звільненні від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею
особи на поруки (ст. 10 КПК). Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої
або середньої тяжкості та щиро розкаялася, може бути звільнена від
кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу
підприємства, установи чи організації за їх клопотанням (ст. 47 КК). За
наявності зазначених підстав прокурор не відмовляється від
обвинувачення, а шляхом доведення винності підсудного висловлює суду
свою пропозицію про можливість закриття провадження у справі з передачею
підсудного на поруки. Суд у судовому засіданні виносить постанову про
закриття справи. Таким чином, аналізуючи підстави, які спричиняють
відмову прокурора від обвинувачення, ми констатуємо, що
Кримінально-процесуальний кодекс допускає різні випадки, коли прокурор
може відмовитися від обвинувачення, а в ряді випадків така відмова є
обов’язковою. Переконання у відсутності даних про винність особи
виникають у прокурора на підставі аналізу доказів, досліджених під час
судового слідства. При цьому прокурор повинен проаналізувати не тільки
ті дані, що були зібрані слідчим і перевірені в судовому засіданні, але
й нові докази, які слідчий не досліджував, а вони виявилися під час
судового слідства. За таких обставин прокурор, аналізуючи нові докази,
повинен встановити причини, чому вони не потрапили в поле зору слідчого.

Висновки з такого аналізу повинні дати чітке уявлення про конкретні
зміни, яких зазнало обвинувачення в суді, як вплинули ці зміни на
формулювання та юридичну кваліфікацію інкримінованого підсудному діяння,
а також; на фактичні підстави і правову сутність обвинувачення. Якщо
зміни формулювання та юридичної кваліфікації обвинувачення з підсудного
не знімають, то зміна фактичних підстав і правової сутності істотно
впливають на позицію прокурора. Даючи їм об’єктивну оцінку, прокурор
вирішує заявити про відмову від підтримання обвинувачення.

Відмовившись від державного обвинувачення, прокурор визнає, що в справі
відсутні дані суду для винесення обвинувального вироку. За відмови від
обвинувачення у зв’язку з відсутністю підстав вважати підсудного винним
прокурор повинен звернутися до суду з пропозицією про закриття справи.
Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення відповідно до
вимог ст. 264 КПК можлива лише шляхом винесення відповідної постанови. У
постанові повинні бути наведені мотиви відмови й аргументи на їх
підтримку.

Постанова про відмову від обвинувачення складається з трьох частин:
вступної, описово-мотивувальної та резолютивної.

У вступній частині зазначається дата, місце винесення постанови, посада
прокурора, його прізвище та ініціали, а також назва кримінальної справи.

В описово-мотивувальній частині постанови вказуються фактичні
обвинувачення, які ставилися за вину підсудному, результати аналізу й
оцінки досліджених доказів у досудовому та судовому слідстві, юридичні
та фактичні підстави для відмови від підтримання державного
обвинувачення. При цьому прокурор повинен навести підстави для відмови:
не встановлено події злочину; у діянні підсудного немає складу злочину
або не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

У резолютивній частині, крім рішення про відмову від обвинувачення,
доцільно вмістити пропозиції щодо поновлення прав підсудного, а також
зазначати причини й умови необґрунтованого притягнення особи як
обвинуваченого і пропозиції щодо їх усунення.

У практичній діяльності виникає питання: у який момент судового розгляду
прокурор може заявити про відмову від підтримання державного
обвинувачення? У юридичній літературі з цього приводу висловлюються
різні думки. Більшість науковців стверджують, що прокурор може
відмовитися від підтримання державного обвинувачення лише після судового
слідства. Таких поглядів дотримуються В.І. Басков, В.Д. Фінько1, В.Т.
Маляренко, І.В. Вернидубов. Слід погодитись із цією позицією, оскільки
вона відповідає вимогам ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу
України.

У судовому засіданні прокурор згідно зі ст. 22 КПК зобов’язаний ужити
всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного
дослідження обставин справи. Це дозволить йому переконатися, що дані
судового слідства або підтверджують, або не підтверджують пред’явленого
підсудному обвинувачення. Таким чином, у прокурора з’являється
впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилося, і він має
підстави відповідно до вимог ч. 3 ст. 264 КПК відмовитися від
підтримання обвинувачення, про що виносить постанову, яку передає суду.

Водночас слід зауважити, що мають місце випадки, коли безпідставність
обвинувачення стає очевидною прокуророві ще до закінчення судового
слідства. Такі випадки можуть бути: а) коли особа не досягла на час
вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст.
6 КПК); б) коли відсутня скарга потерпілого, якщо справа може бути
порушена не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК); в) коли
розглядається справа відносно померлого, рідні якого не наполягають на
продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); г)
коли розглядається справа відносно особи щодо якої є вирок за тим же
обвинуваченням, який набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду
про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК). За таких
обставин прокурор має всі підстави відмовитися від підтримання
обвинувачення і в інших стадіях судового розгляду, у тому числі й до
закінчення судового слідства. У подальшому підтримання обвинувачення є
порушенням закону.

На нашу думку, прокуророві в даних випадках не потрібно виносити
постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а досить
про це заявити клопотання відповідно до ст. 282 КПК. Оскільки за цих
обставин не вирішується питання про винність особи, то застосовувати
вимоги ст. 264 КПК немає підстав.

У практичній і науковій діяльності виникає питання про становище
прокурора в судовому процесі, коли він відмовився від підтримання
державного обвинувачення: зберігається його статус державного обвинувача
чи він перестає бути ним? Деякі науковці вважають, що процесуальний
статус прокурора, якщо він відмовився від державного обвинувачення,
зберігається, тобто він продовжує бути державним обвинувачем. Так, В.М.
Савицький зазначає, що “прокурор, як і раніше, продовжує бути державним
обвинувачем, його процесуальне становище зберігається без будь-яких
істотних змін”. Деякі науковці висловлюють іншу позицію. Г.Н. Агеєва
ставить запитання: “Як же прокурор може залишатися державним
обвинувачем, якщо він відмовився викривати підсудного перед судом?”. А
В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов зазначають, що, “проголосивши
постанову про повну відмову від державного обвинувачення, він (прокурор)
перестав бути державним обвинувачем, оскільки вже немає державного
обвинувачення”.

З такою позицією слід погодитися. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 264 КПК участь
прокурора у судовому засіданні є обов’язковою, крім випадків, коли він
відмовився від підтримання державного обвинувачення. Таким чином, коли
прокурор проголосив постанову про відмову від підтримання державного
обвинувачення і передав її до суду, він уже не державний обвинувач і має
право залишати судове засідання й не виголошувати ніяких промов. Суд,
отримавши постанову прокурора, зобов’язаний роз’яснити потерпілому та
його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи та
підтримувати обвинувачення.

Якщо потерпілий чи його представник не згодні з позицією прокурора про
закриття справи, то підтримання обвинувачення переходить до них. У
такому випадку обвинувачення перестає бути державним, оскільки
представник держави – прокурор – відмовився від нього. Воно стає
приватним, незважаючи на те, що це справа публічного чи
приватно-публічного обвинувачення. Такий вид обвинувачення не суперечить
нормам Кримінально-процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 49 КПК
у випадках, визначених кодексом, “потерпілий має право під час судового
розгляду особисто або через свого представника підтримувати
обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах”. У ст.
267 КПК це положення конкретизовано: “У разі відмови прокурора від
обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У
цьому випадку він підтримує обвинувачення”.

Таким чином, якщо прокурор у судовому засіданні дійшов висновку, що дані
судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному
обвинувачення, він свою позицію викладає у вмотивованій постанові про
відмову від державного обвинувачення. Така постанова Для суду є
обов’язковою. Тому що, керуючись принципом змагальності, він
зобов’язаний прийняти рішення, запропоноване прокурором. Слід зазначити,
що постанова прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є
важливим і відповідальним процесуальним документом. Справа в тому, що
суд, у разі заяви прокурора про відмову від державного обвинувачення і
винесення відповідної постанови, зобов’язаний погодитися з позицією
прокурора – такі вимоги закріплено в ч. 2 ст. 282 КПК. Характерно, що
суд повинен погодитися з постановою прокурора про закриття справи, якщо
з цим погоджується потерпілий, і в тих випадках, коли така постанова по
своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства. Наприклад, коли
прокурор помилково оцінює події або діяння підсудного, коли неправильно
тлумачить матеріальний чи процесуальний закон, який застосовується, коли
помилково оцінює докази, їх достатність, достовірність чи допустимість
та в інших випадках, у тому числі коли прокурор зловживає службовим
становищем.

Ці й інші випадки, безумовно, спричинять прийняття судом незаконного
рішення про закриття справи. Тим же часом незаконна постанова (ухвала)
суду про закриття справи, винесена на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, за
чинним законом не може бути переглянута з ініціативи прокурора та
потерпілого в апеляційній і касаційній інстанціях. У законі визначено,
що на постанову чи ухвалу про закриття справи протягом семи діб з дня її
винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо
справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом – касаційні
подання чи скаргу подають до касаційного суду (ч. 4 ст. 282 КПК).

Згідно зі ст. 348 КПК потерпілий чи його представник можуть подати
апеляцію тільки в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в
межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; прокурор, який брав
участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який
затвердив обвинувальний висновок, – у межах обвинувачення, що
підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справ судом першої
інстанції. Ці суб’єкти не можуть реалізувати своє право на апеляцію з
приводу скасування ухвали чи постанови суду про закриття справи у
зв’язку з тим, що вони відмовилися від обвинувачення. Таким чином, в
апеляційній інстанції незаконна постанова чи ухвала суду про закриття
справи не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого.

У касаційному порядку така постанова (ухвала) також: не може бути
переглянута з ініціативи цих суб’єктів через те, що згідно з вимогами
ст. 383 КПК особа, щодо якої закрито кримінальну справу, не є суб’єктом
касаційного провадження в справах, у яких судові рішення набрали
законної сили. Ураховуючи вимоги ст. 261 КПК про рівність прав сторін у
судовому розгляді, при оскарженні рішень суду прокурор і потерпілий
також не можуть оскаржити постанову (ухвалу) про закриття кримінальної
справи, яка набрала законної сили. Не допускається перегляд такого
судового рішення і в порядку виключного провадження, оскільки згідно з
ч. 2 ст. 400-4 КПК такий перегляд не допускається.

Отже, з вини державного обвинувача незаконна постанова (ухвала) про
закриття кримінальної справи, яку винесено на підставі ч. 2 ст. 282 КПК,
не може бути переглянута.

Така ситуація викликає певне занепокоєння і вимагає від державних
обвинувачів значно поліпшити підготовку до судових процесів, ретельніше
вивчати матеріали, брати активну участь у суді. Генеральний прокурор
України Наказом № 3 від 30 березня 2004 р. “Про завдання та організацію
роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ” попереджає
прокурорів щодо належного рівня підтримання державного обвинувачення в
судах. Про відмову від обвинувачення прокурори повинні, згідно з
наказом, доповідати керівнику прокуратури відповідного рівня або його
заступнику (п. 4.4 наказу).

Таким чином, державним обвинувачам необхідно постанови про відмову від
обвинувачення виносити виважено, для підготовки брати перерву в судовому
засіданні, зміст обов’язково погоджувати з прокурором або його
заступником, на якого покладено обов’язок щодо організації роботи з
підтримання державного обвинувачення в суді. Такі вимоги Генерального
прокурора України спрямовані на попередження незаконних і
необґрунтованих постанов про відмову від обвинувачення. Вимоги не
суперечать нормам КПК України, оскільки обвинувач обстоює в суді не свій
власний інтерес, а є представником державного органу – прокуратури, яка
діє на принципах єдиної централізованої системи (п. 1 ст. 6 Закону
України “Про прокуратуру”), і керівник повинен цікавитися позицією
державного обвинувача, особливо якщо вирішується питання про його
відмову від державного обвинувачення.

9.9. Ознайомлення прокурора з протоколом судового засідання

Важливим процесуальним документом кримінальної справи є протокол
судового засідання. У протоком судового засідання відповідно до ст. 87
КПК фіксується весь хід судового процесу, дані, одержані в процесі
розгляду справи. Це єдиний документ, який свідчить про те, які дії і в
якій послідовності здійснювалися в судовому засіданні. Тому Генеральний
прокурор у наказі № 3 від ЗО березня 2004 р. не випадково вимагає від
державних обвинувачів “знайомитися з матеріалами судового слідства,
апеляціями та касаційними скаргами інших учасників процесу” (п. 4.7
наказу № 3). До матеріалів судового слідства в першу чергу слід віднести
протокол судового засідання. Кримінально-процесуальне законодавство
чітко визначає відомості, які підлягають обов’язковому відображенню в
протоколі судового засідання; установлює термін його виготовлення і
підпису; зобов’язує головуючого в справі забезпечити учасникам процесу
можливість ознайомитися з протоколом; передбачає право учасників процесу
подати щодо нього свої зауваження; регламентує порядок розгляду цих
зауважень. Відомості, які підлягають відображенню в протоколі судового
засідання, можна поділити на три основні групи: а) питання, які
стосуються додержання процедури судового розгляду;

б) питання, які стосуються дослідження й оцінки доказів;

в) питання, які стосуються рішень, що приймає суд під час засідання.

Недбалість і неточність записів у протоколі з цих питань створюють
підстави для подання зауважень на такий протокол учасниками судового
процесу.

Протокол судового засідання – це процесуальна форма, у якій повинен
точно відбиватися весь хід судового процесу. Не може бути випадків, коли
показання осіб, які допитуються в суді, заяви учасників процесу
записувались би скорочено, неточно або довільно.

Протокол судового засідання в суді першої інстанції веде секретар
судового засідання, який відповідає за його оформлення. Водночас слід
зазначити, що головуючий у судовому засіданні несе особисту
відповідальність за повноту, точність, якість і своєчасність
виготовлення цього процесуального документа. Стаття 87 КПК визначає, що
протокол судового засідання повинен бути виготовлений не пізніше семи
діб з дня закінчення судового розгляду справи. Про виготовлення
протоколу судового засідання повідомляються учасники судового засідання.
Це означає, що державний обвинувач має підтримувати зв’язок із судом,
щоб можна було своєчасно ознайомитися з протоколом. Закон (ст. 88 КПК)
установлює для прокурора, а також для учасників судового розгляду, які
заявили клопотання про ознайомлення з протоколом, три доби з моменту
одержання повідомлення про його виготовлення. Таким чином, прокурор має
необхідний час на те, щоб ознайомитися з протоколом.

Це його обов’язок, який ґрунтується на вимогах Закону України “Про
прокуратуру”, ст. 25 КПК про те, що прокурор зобов’язаний своєчасно
вжити передбачених заходів до усунення порушень закону, а також наказу
Генерального прокурора України № 3 від 30 березня 2004 р.

На які питання повинен звертати увагу прокурор, ознайомлюючись із
протоколом судового засідання? Перш за все, чи знайшли закріплення в
протоколі відомості, які в обов’язковому порядку повинні, згідно зі ст.
87 КПК, фіксуватися. У протоколі зазначається місце та час початку і
закінчення судового засідання, назва і склад суду, яка справа
розглядалася, дані про особу підсудного, про час одержання ним копії
обвинувального висновку, а також; про роз’яснення підсудному й іншим
учасникам процесу їх прав та обов’язків. У протоколі також наводяться
відомості про осіб, які беруть участь у справі, у тому числі з
зазначенням прізвищ та ініціалів суддів, секретаря, обвинувача,
захисника, підсудного, потерпілого та інших викликаних до суду осіб.

В обов’язковому порядку вказується запобіжний захід, застосований до
підсудного на момент розгляду кримінальної справи. Дії суду від
відкриття до закриття відображаються в тій послідовності, у якій вони
відбувалися насправді.

Крім цього, у протоколі зазначаються всі заяви, заперечення, клопотання
учасників процесу, а також докладний зміст записаних від першої особи
показань підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів,
відповідей експерта на усні запитання.

У протоколі викладається основний зміст ухвал і постанов, які виносить
суд до видалення до нарадчої кімнати. Якщо ці рішення приймаються в
нарадчій кімнаті, то в протоколі вказується час видалення суду і
повернення його до залу судового засідання, факт проголошення
процесуального документа і долучення його до матеріалів кримінальної
справи.

Оскільки для забезпечення прав осіб, які беруть участь у справі, велике
значення має роз’яснення кожному з них наданих законом прав, це повинне
знайти відображення в протоколі: кому, ким, які права було роз’яснено.
На ці обставини прокурор при ознайомленні з протоколом також повинен
звертати увагу.

Показання осіб, які допитуються в суді, мають бути викладені максимально
докладно, з фіксацією запитань, що ставилися, і одержаних відповідей,
оскільки з’ясовані під час допиту фактичні обставини є доказами, на
підставі яких суд постановляє вирок. Якщо судом проводились огляд місця
подій, речових доказів, оголошення документів, пред’явлення для
впізнання та інші слідчі дії, це обов’язково детально заноситься до
протоколу.

У протоколі фіксується послідовність і короткий зміст судових дебатів; з
цих записів має бути видно позицію кожного учасника дебатів у
кримінальній справі. Більше того, Генеральний прокурор України в наказі
пропонує державним обвинувачам “долучати текст промов або їх тези до
матеріалів справи” (п. 4.5 наказу № 3).

Факт проголошення вироку, порядок і строки його оскарження в
апеляційному порядку також; відображаються в протоколі судового
засідання.

Якщо судовий процес фіксувався за допомогою звукозаписуючої апаратури чи
інших технічних засобів (ст. 87-1 КПК), то це вказується в протоколі
судового засідання. При цьому до протоколу додається звіт секретаря
судового засідання, у якому щохвилинно зазначаються відомості про
процесуальні дії, виконані в судовому засіданні. Аудіокасета й інші
носії інформації, на яких зафіксовано судовий процес, зберігаються в
справі.

Правовим засобом реагування прокурора на недоліки протоколу судового
засідання є принесення письмового зауваження.

Згідно з законом (ст. 88 КПК) зауваження щодо протоколу судового
засідання мають право подати учасники судового розгляду, указавши на
його неправильність чи неповноту. Головуючий розглядає зауваження на
протокол і в разі згоди з ними посвідчує їх правильність. У разі незгоди
головуючого з зауваженнями, вони виносяться на розгляд судового
засідання. Про час розгляду зауважень повідомляються всі учасники
судового розгляду, але їх неявка не перешкоджає розгляду зауважень. У
судовому засіданні заслуховуються пояснення осіб, які подали зауваження,
думки інших учасників судового розгляду; за необхідності відтворюється
технічний запис процесу, якщо він здійснювався; опитуються особи, щодо
змісту показань яких подано зауваження. Суддя – постановою, суд –
ухвалою за наявності до того підстав задовольняють чи відхиляють
зауваження.

Зауваження на протокол, постанова чи ухвала про їх розгляд приєднуються
до справи. Зауваження на протокол, подані з порушенням строків,
постановою головуючого залишаються без розгляду і долучаються до справи.

Якщо прокурор не згоден з постановою (ухвалою) суду, який відхилив
зауваження на протокол судового засідання, він може на підставі ст. 347
КПК зробити окреме подання. Строк подачі такого акта реагування -15 діб
з моменту проголошення вироку.

Таким чином, правовим засобом реагування прокурора на порушення закону
при оформленні протоколу судового засідання є зауваження прокурора на
протокол, а також окреме подання. Як свідчить практика, прокурори дуже
рідко подають свої зауваження на протоколи судових засідань, що
пояснюється здебільшого їх формальним підходом до ознайомлення з цим
важливим процесуальним документом суду, на підставі якого апеляційна та
касаційна інстанції дають оцінку законності й обґрунтованості судових
рішень.

Пленум Верховного Суду України в Постанові “Про додержання судами
України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд
кримшальних справ” (постанова № 11 від 25 грудня 1985 р., із змінами,
внесеними постановами № 3 від 4 червня 1993 р. та № 12 від 3 грудня 1997
р.) звертає увагу судців на суворе додержання вимог статей 87, 88 КПК
України. При цьому Пленум рекомендує апеляційним інстанціям при розгляді
справ ретельно перевіряти додержання вимог кримінально-процесуального
законодавства, не залишати без реагування жодного випадку таких порушень
(пп. 21, 22 постанови Пленуму).

9.10. Апеляційне та касаційне подання прокурора

Згідно зі ст. 35 Закону “Про прокуратуру” прокурор повинен своєчасно
вжити передбачених законом заходів щодо усунення порушень закону, від
кого б вони не виходили. Такі ж вимоги передбачено й у ст. 25 КПК
України. Це означає, що прокурор району (міста) повинен організувати
роботу з підтримання державного обвинувачення таким чином, щоб на кожне
незаконне та необґрунтоване рішення суду був акт прокурорського
реагування – апеляційне або окреме подання до апеляційного суду. Особи,
які мають право направляти апеляцію на незаконне та необґрунтоване
рішення суду, конкретно визначаються законом. Стаття 348 КПК надає право
на апеляцію “прокурору, який брав участь у розгляді справи судом першої
інстанції, а також прокурору, який затвердив обвинувальний висновок, у
межах обвинувачення, що підтримав прокурор, який брав участь у розгляді
справи судом першої інстанції”. У Законі України “Про прокуратуру” також
закріплено питання про внесення апеляції на незаконні та необґрунтовані
судові рішення. Закон визначає коло посадових осіб прокуратури, які
мають право внести апеляцію: “Право внесення апеляційного, касаційного і
окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається
прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від
їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники
прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні,
касаційні й окремі подання тільки у справах, у розгляді яких вони брали
участь” (ст. 37 Закону}. Таким чином, помічник прокурора має право
внести апеляційне подання тільки стосовно справи, у якій він брав
участь. Заступникові прокурора таке право надається, якщо він у справі
підтримував обвинувачення або затверджував обвинувальний висновок.

Нормами КПК (ст. 355) передбачено, що подання прокурора на вирок,
постанову або ухвалу суду до початку розгляду справи в апеляційному суді
може бути відкликано особою, яка подала апеляцію, тобто прокурором, який
підтримував обвинувачення, або тим, який затвердив обвинувальний
висновок. У законодавчому порядку не визначено, чи потрібно мотивувати
відкликання подання з апеляційного суду. Деякі апеляційні суди
вимагають, щоб відкликання подання було вмотивованим. Як видається, такі
вимоги відповідають інтересам прокуратури. Тільки за такого підходу
вирішення прокурором питання про принесення апеляційного чи окремого
подання може бути більш відповідальним і обґрунтованим.

Недоліки апеляційного чи окремого реагування на незаконні та
необґрунтовані судові рішення в кримінальних справах пояснюються тим, що
не завжди правильно і вміло організовано роботу з підготування судових
процесів та участі в них.

Практика свідчить, що позитивні результати досягаються тоді, коли
прокурор проявляє принциповість і наполегливість у відстоюванні своєї
позиції в кримінальній справі, у розгляді якої він брав участь,
своєчасно й уважно ознайомлюється з протоколом судового засідання і
рішенням у справі. Обов’язок перевіряти законність і обґрунтованість
судових рішень у визначений законом апеляційний термін, а це п’ятнадцять
діб, покладено на державного обвинувача. Рішення суду в справі стає йому
відомим з моменту проголошення, однак це не звільняє від необхідності
перевіряти законність і обґрунтованість цього рішення. У випадках
незгоди з рішенням суду прокурор зобов’язаний внести апеляційне або
окреме подання.

Ознайомлюючись із протоколом судового засідання, прокурор повинен
звернути увагу на правильність вирішення питань, які виникали під час
судового розгляду, а також додержання правил проведення судових дій:
допитів, огляду речових доказів, призначення та проведення експертизи,
огляду місця подій та інших слідчих дій.

Важливим моментом є перевірка законності та обґрунтованості вироку,
правильності кваліфікації злочину, у вчиненні якого підсудного було
визнано винним, а також відповідності покарання ступеню суспільно
небезпечних дій, обставинам, які пом’якшують або обтяжують
відповідальність засудженого, і даних, що характеризують його
особистість.

Якщо в справі надійшла апеляційна скарга, то прокурор, готуючи
апеляційне подання, повинен ураховувати докази, які викладені в скарзі.

Виявлені при перевірці законності й обґрунтованості вироку перелічені й
інші обставини дозволяють прокурору прийняти обґрунтоване рішення щодо
внесення апеляційного подання. Слід відмітити, що невжиття заходів
реагування на незаконні судові рішення відповідно до вимог КПК
розцінюється як неналежне виконання службових обов’язків працівниками
прокуратури (наказ № 3). Прокурор повинен приділити увагу і
процесуальним строкам, які регламентують діяльність суду при розгляді
кримінальних справ. У разі виявлення фактів грубого порушення суддями
процесуальних строків прокурор в апеляційному поданні порушує перед
апеляційною інстанцією питання про винесення окремих ухвал щодо
відповідних суддів. Крім того, прокурору доцільно у випадках тяганини
при судовому провадженні в кримінальних справах звертатися з поданням до
кваліфікаційної комісії суддів загальних судів. Таке подання
направляється в комісію через прокуратуру області. Реагування прокурора
на факти порушення судом норм КПК цілком відповідає принципам діяльності
органів прокуратури (ст. 6, 35 Закону України “Про прокуратуру”).

Правовими підставами оскарження вироків, ухвал і постанов суду, що
набрали сили в кримінальних справах, є ст. 37 Закону України “Про
прокуратуру” та ст. 384 КПК України.

Згідно з нормою Закону “право внесення… касаційного… подання на
вироки, рішення ухвали і постанову судів надається прокурору і
заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в
розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори
управлінь і відділів можуть вносити… касаційні… подання тільки у
справах, в розгляді яких вони брали участь”.

Згідно зі ст. 384 КПК касаційні подання на вироки, ухвали та постанови
апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, має право
подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи
апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний
висновок. Касаційне подання на вироки, постанови апеляційного суду,
постановлені ним в апеляційному порядку, має право подати прокурор, який
брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а
також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор АРК,
прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори
та їх заступники в межах їх повноважень – незалежно від їх участі в
розгляді судом першої чи апеляційної інстанції. Касаційні подання на
вироки, ухвали, постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом
першої інстанції, можуть бути подані протягом одного місяця з моменту
проголошення вироку, ухвали або постанови, які оскаржуються; касаційні
подання на вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в
апеляційному порядку, а також районного, міського судів, військових
судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих
вироків і постанов, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту
набрання ними законної сили.

Помилка, яку допустив суд першої інстанції під час вирішення справи і
яка не виправлена апеляційною та касаційною інстанціями або ж ними
допущена, має бути виправлена під час перегляду судових рішень у порядку
виключного провадження (ст. 400-4 КПК).

Розділ 10. Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави
в суді

10.1. Сутність і завдання представництва прокуратурою інтересів
громадянина або держави в суді

У Конституції України (ст. 121) передбачається функція представництва
прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом. Названа функція є принципово новою в нашому
законодавстві, оскільки раніше подібних обов’язків на прокуратуру не
покладалося. Водночас слід відмітити, що прокурор і раніше виступав як
представник держави, юридичних осіб і громадян, захищаючи їхні права й
інтереси в суді. Однак його діяльність була складовою частиною
наглядової функції.

Новизна представницької функції, яка знайшла закріплення також і в ч. 2
ст. 5 Закону “Про прокуратуру”, полягає в тому, що правове становище
прокурора, яким він наділений у цивільному та господарському
судочинстві, визначається в його конституційному статусі як суб’єкта
представництва інтересів громадянина або держави в суді. Держава,
визнаючи велике значення прокуратури в реалізації положень Конституції
про захист у судовому порядку прав громадян, порушених незаконними діями
та бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого
самоврядування і їх посадових осіб, а також про відшкодування державі
матеріальних збитків, закріпила в Конституції України за прокуратурою
функцію представництва. Незважаючи на те, що ця функція не
конкретизована, прокуратура активно її реалізує, виконуючи конституційну
норму як норму прямої дії, а також дотримуючись норм
Цивільно-процесуального (ЦПК) і Господарсько-процесуального кодексів
(ГПК).

Закон України “Про прокуратуру” (ст. 36і) визначає, що “представництво
прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у
здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій,
спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у
випадках, передбачених законом”. Формами представництва, а це означає і
участь прокурора в цивільному та господарському процесах, є: 1)
звернення до суду з заявами або позовами про захист інтересів
громадянина, держави або про визнання незаконними правових актів, дій чи
рішень органів і посадових осіб; 2) участь прокурора в суді при розгляді
цивільних і господарських справ про захист прав і законних інтересів
окремих громадян або держави; 3) внесення апеляційного, касаційного
подання або заяв про їх перегляд за нововиявленими та винятковими
обставинами й участь у цих переглядах.

Представництво прокурором інтересів громадян або держави в суді – це
одна з важливих Гарантій забезпечення захисту їх інтересів. Приводами
для дій прокурора щодо здійснення представництва можуть бути:

1) звернення до прокуратури громадянина;

2) звернення до прокуратури державного органу;

3) повідомлення в засобах масової інформації;

4) безпосереднє виявлення прокурором порушеного права громадянина або
держави.

Підставами представництва у суді інтересів громадянина, як визначає ст.
36 і Закону України “Про прокуратуру”, є його неспроможність через
фізичний або матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно
захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати
процесуальні повноваження, а підставами представництва інтересів держави
– наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та
інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності)
фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з
державою.

Таким чином, прокурор звертається до суду або господарського суду за
захистом прав і законних інтересів громадян, держави, а також
підприємств та інших юридичних осіб, коли цього вимагає охорона
державних інтересів. Такі повноваження прокурора закріплено в ст.20
Закону України “Про прокуратуру”, де передбачено, що в разі виявлення
порушень закону він або його заступник у межах своєї компетенції мають
право “звертатись до суду з заявами про захист прав і законних інтересів
громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб”.

Здійснюючи захист прав і законних інтересів громадян і держави, прокурор
представляє їх інтереси перед відповідними органами (органами державної
влади, правоохоронними органами, підприємствами, установами,
організаціями), які правоможні усунути порушення закону й поновити
порушені права. Тобто представництво прокуратури – це правовідносини, у
яких прокурор (представник) виступає в суді від імені дерясави або
громадянина щодо захисту порушених прав, свобод і інтересів.
Представництво – це ефективний інструмент реалізації правоохоронної
місії прокуратури, який забезпечує законність у державі, захищає права
та свободи громадян і державних інтересів.

Як справедливо зазначають ряд науковців, завданням представництва є
захист прав, свобод і законних інтересів громадян та інтересів держави.
Ця діяльність регламентується Конституцією України, Законом України “Про
прокуратуру”, нормами ЦПК і ГПК, а також Наказом Генерального прокурора
України № 6/3 гн від 7 травня 2004 р. “Про організацію роботи по
представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді.” У
наказі відмічається, що судові форми захисту прав громадян та інтересів
держави мають застосовуватись у кожному випадку, якщо неможливо поновити
їх позасудовим шляхом (п.2 наказу).

Отже, представництво прокуратурою інтересів громадян і держави в суді
слід розглядати як напрямок прокурорської діяльності, що одержала статус
конституційної функції прокуратури. Характерно, що ця діяльність
прокуратури, як уже було сказано, тісно пов’язана з наглядом за
додержанням і застосуванням законів. Необхідно виділити ряд особливостей
такого представництва: по-перше, представництво ґрунтується
безпосередньо на нормі Конституції України, тимчасом як інші
представництва здійснюються на підставі доручень, адміністративних або
законодавчих актів; по-друге, особливістю прокурорського представництва
є те, що його здійснює орган, який не має свого інтересу і завжди
виступає на варті законності.

Суб’єктами реалізації представництва інтересів громадян і держави, а
також контролю за його здійсненням є:

а) Генеральний прокурор України та його заступники, а також прокурори
Управління представництва інтересів громадян і держави в судах,
Головного управління військових прокуратур Генеральної прокуратури
України;

б) прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя; військових регіонів і Військово-морських сил;

в) прокурори міських, районних, міжрайонних прокуратур, військових
прокуратур гарнізонів та інших спеціалізованих прокуратур.

Предметом прокурорського звернення до суду – заяви або позову – можуть
бути: 1) незаконні акти органів державної влади та місцевого
самоврядування, які прокурор пропонує переглянути в судовому порядку; 2)
протиправні дії, які прокурор пропонує припинити, або дії, передбачені
законом, які прокурор пропонує виконати за допомогою судового рішення;
3) моральна та матеріальна шкода, що заподіяна порушеннями, яку прокурор
пропонує відшкодувати судовим рішенням.

Таким чином, прокурор, виконуючи представницьку функцію у своїй
діяльності, вирішує головне завдання, яке передбачає захист прав, свобод
і законних інтересів громадян та інтересів держави. Реалізацію функції
представництва він здійснює, як уже зазначалося раніше, у декількох
формах. Слід підкреслити, що дві форми – досудове провадження, яке
включає в себе підготовку і звернення до суду з заявами та позовами, а
також участь у розгляді в судах цивільних або господарських справ – є
обов’язковими складовими елементами функції представництва. Третя форма
– внесення апеляційного та касаційного подання або заяви про перегляд за
нововиявленими та винятковими обставинами – застосовується прокурором,
коли виникають певні обставини при розгляді справ у суді.

10.2. Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в
розгляді судами цивільних справ

Виконуючи функцію представництва, прокурор звертається до суду з позовом
або заявою про захист прав і законних інтересів громадян, прав юридичних
осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними
правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб. Представницька
діяльність прокурора не обмежується поданням позовів чи заяв. Значна
роль у ній належить безпосередній участі прокурора в розгляді справ, які
порушуються з його ініціативи. Відповідно до ст. 45 ЦПК України прокурор
звертається до суду з позовними заявами, якщо вони породжують позовне
провадження, і з заявами в справах, що виникають з
адміністративно-правових відносин, і справах окремого провадження.
Готуючи позовну заяву, прокурор повинен:

а) з’ясувати права фізичної чи юридичної особи на самостійне звернення з
позовом до суду, у тому числі спроможність громадянина самостійно
захищати свої права і законні інтереси;

б) з’ясувати питання про відповідача: хто повинен ним бути, його точні
дані, адресу та ін.;

в) установити всі обставини, що стосуються підстав і предмета позову,
котрі необхідно підтвердити в позовній заяві доказами.

Прокурор складає позовну заяву, чітко дотримуючись вимог ст. 119 ЦПК
України щодо форми та змісту. При цьому він повинен посилатися на норми
матеріального і процесуального права, підзаконні акти, якими регулюються
дані правовідносини, і на конкретні докази, що додаються до позовних
заяв.

Практика свідчить, що позови готують, як правило, помічники прокурора,
які за наказом про розподіл службових обов’язків у прокуратурі міста,
району відповідають за цей напрямок прокурорської діяльності, а також і
інші оперативні працівники, якщо наказом такі обов’язки за ними
закріплено. Підготовлені позови підписує безпосередньо прокурор чи його
заступник, оскільки до їх компетенції входить право на звернення з
позовом до міського чи районного місцевого суду.

Участь прокурора в розгляді судами справ, порушених за його позовами та
заявами, є обов’язковою. Генеральний прокурор України в наказі № 6/Згн
від 7 травня 2004 р. вимагає від прокурорів: брати обов’язкову участь у
розгляді судом справ, порушених за позовами прокурора, а також у
випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необхідне (п.
9 наказу). Завдання прокурора, який бере участь у розгляді в суді
цивільних справ, визначається ст. 34 Закону України “Про прокуратуру”,
якою передбачено, що прокурор, “додержуючи принципу незалежності суддів
і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про
всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та постановленню судових
рішень, що грунтуються на законі”. При цьому необхідно підкреслити, що
відповідно до ст. 35 Закону України “Про прокуратуру” прокурор може
вступити в справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист
конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і
зобов’язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення
порушень закону, хоч би від кого вони виходили. Прокурор має рівні права
з іншими учасниками судового засідання. Обсяг і межі повноважень
прокурора, який бере участь у судовому процесі, визначаються цим законом
і процесуальним законодавством України.

Таким чином, закон надає прокурору право вступити в справу, якщо цього
вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та
суспільства. При цьому прокурор, як і інші учасники судового засідання,
на підставі ст. ст. 7, 45, 46 ЦПК України має право:

а) знайомитися з матеріалами справи та виписувати необхідну інформацію;

б) брати участь у судових засіданнях, досліджувати та подавати докази;

в) давати усні та письмові пояснення, заявляти клопотання;

г) подавати свої доводи, міркування та заперечення;

г) підтримувати або змінювати позови та заяви, з якими він звернувся до
суду, або відмовитися від них.

Водночас права на укладання мирової угоди він не має. Генеральний
прокурор у п. 5 наказу № б вимагає від прокурорів всіх рівнів
забезпечити участь у розгляді справ, які повинні розглядатися за їх
участю. При цьому необхідно ретельно готуватися до судових засідань,
ефективно застосовувати надані процесуальні права, що суд розглядає
справи у межах заявлених позовних вимог і на підставі наданих суду
доказів. Вони зобов’язані активно досліджувати докази, з’ясовувати
фактичні обставини справи, дотримуватися судової етики, процесуальної
позиції в судовому засіданні, у тому числі по суті спору, який
вирішується судом, висловлювати свої міркування відповідно до вимог
закону та матеріалів справи.

У судових дебатах згідно з ст. 193 ЦПК прокурор повинен узагальнити та
проаналізувати дані, які розглянуті в судовому засіданні, а також
висловити свої пропозиції щодо рішення, яке, на його думку, необхідно
прийняти суду. При цьому його висновок має бути аргументованим,
грунтуватися на доказах, які були дослідженні в судовому засіданні.
Відповідно до Закону України “Про прокуратуру” прокурор зобов’язаний
реагувати на незаконні судові рішення. Ці вимоги конкретизовано в наказі
Генерального прокурора України, згідно з яким прокурори повинні
своєчасно вносити на них апеляційні, касаційні подання, заяви (подання)
за нововиявленими та винятковими обставинами (п. 10 наказу № 6/3 гн).

У значній більшості випадків суди першої інстанції виносять законні й
обґрунтовані рішення, але судові помилки в практичній діяльності
трапляються. Тому апеляційна перевірка судових рішень і ухвал є
гарантією здійснення права на судовий захист. Стаття 292 ЦПК до
суб’єктів, які володіють правом оскарження судових рішень і ухвал, крім
сторін, відносить і прокурора, який брав участь при розгляді справи.
Таке визначення відрізняється від вимог ст. 37 Закону України “Про
прокуратуру”, яка розширює коло суб’єктів, що мають право реагувати на
незаконне рішення суду: “Право внесення апеляційного, касаційного і
окремого подання на рішення, ухвали і постанови судів надається
прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від
їх участі в розгляді справ в суді першої інстанції. Помічник прокурора,
прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні, касаційні і
окремі подання тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь”.
Така неузгодженість щодо суб’єктів, які мають право на апеляцію,
потребує внесення змін до ст. 294 ЦПК України.

Апеляційне подання прокурора на ухвалу може бути подано до суду
апеляційної інстанції протягом 10 днів після подання заяви про
апеляційне оскарження, а заяву про оскарження ухвали першої інстанції
може бути подано протягом п’яти днів з дня проголошення ухвали.
Апеляційне подання на рішення, ухвалу і постанову суду може бути
доповнене або замінене прокурором, який його вніс, а також прокурором
вищого рівня до початку розгляду справи судом (ст. 40 Закону України
“Про прокуратуру”).

За наслідками розгляду скарги (подання) на рішення суду першої інстанції
апеляційний суд відповідно до ст. 307 ЦПК має право: а) відхилити
подання (скаргу) і залишити рішення без зміни; б) скасувати рішення суду
й ухвалити нове рішення; в) скасувати рішення і закрити провадження або
залишити заяву без розгляду; г) змінити рішення; г) повністю або
частково скасувати рішення суду першої інстанції та направити справу на
новий розгляд.

Рішення й ухвали в цивільних справах, що набрали законної сили, можуть
бути оскаржені прокурором (у межах своєї компетенції) шляхом внесення
касаційного подання.

Касаційний перегляд справи – це виключний вид провадження. На відміну
від апеляційного перегляду об’єктом тут є постанова суду, що набула
чинності. Ініціаторами перегляду є особи, зазначені в ст. 324 ЦПК.
Рішення й ухвали, що набрали законної сили, можуть бути оскаржені
прокурором шляхом внесення касаційного подання. Генеральний прокурор
України, його заступники мають право внести касаційне подання на
рішення, ухвалу в цивільній справі, розглянутій у будь-якому суді
держави. Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя та прирівняні до них прокурори мають право вносити касаційне
подання на рішення й ухвали в цивільних справах судів відповідної
адміністративної одиниці, яку вони обслуговують. Прокурори міст, районів
і прирівняні до них прокурори мають право вносити касаційне подання в
справах, у яких вони безпосередньо здійснювали функцію представництва
інтересів громадян і держави.

Судом касаційної інстанції згідно з нормами ЦПК є Верховний Суд України.
Засобом порушення касаційного провадження є касаційне подання прокурора
у випадках, коли, на думку касатора, суд неправильно застосував норми
матеріального права або порушив норми процесуального права. Відповідно
до ст. 37 Закону України “Про прокуратуру” прокурор і його заступник
мають право вносити касаційне подання, незалежно від їх участі в
розгляді справи в суді першої інстанції, а помічники прокурора,
прокурори управлінь і відділів – тільки в справах, у розгляді яких вони
брали участь.

Касаційне подання подається через суд першої інстанції (ст. 327 ЦПК).
Прокурор може вносити касаційне подання протягом двох місяців з дня
проголошення ухвали чи рішення суду касаційної інстанції або протягом
Року з дня проголошення ухвали чи рішення суду першої інстанції, якщо на
ці ухвали чи рішення прокурор не вносив апеляційних подань. У разі
пропущення строку на касаційне подання з поважних причин суд за заявою
прокурора може поновити цей строк, але не більше ніж у межах одного року
з дня виникнення права на касаційне оскарження (ст. 325 ЦПК).

Прокурор, який вніс касаційне подання, та вищий прокурор мають право
доповнити чи змінити його до початку розгляду справи судом, а прокурор,
який вніс подання, має також право його відкликати або відмовитися від
нього протягом усього часу розгляду справи. Суд касаційної інстанції
виносить ухвали та рішення.

Відповідно до ст. 344 ЦПК України ухвалою вирішуються питання про: 1)
відхилення касаційного подання і залишення рішення без змін; 2)
скасування рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої
чи апеляційної інстанції; 3) скасування судового рішення із закриттям
провадження у справі або залишенням подання без розгляду; 4) скасування
судового рішення і залишення в силі рішення, яке було помилково
скасоване апеляційним судом; 5) відхилення касаційної скарги (подання) і
залишення ухвали без змін; 6) зміну ухвали або скасування ухвали з
направленням справи на новий розгляд або вирішенням питання по суті.
Рішення або ухвали касаційної інстанції набувають чинності з моменту їх
проголошення (ст. 349 ЦПК).

Чинне законодавство одночасно передбачає перегляд рішень, ухвал, що
набрали законної сили у зв’язку з ново-виявленими та винятковими
обставинами. Прокурор, здійснюючи представництво в суді інтересів
громадян і держави за наявності для того підстав, зобов’язаний
використовувати своє право на внесення заяви про перегляд рішень і ухвал
судів першої інстанції, апеляційної та касаційної інстанцій за
нововиявленими та винятковими обставинами. Стаття 361 ЦПК передбачає
чотири підстави перегляду рішень, ухвал, постанов у зв’язку з
нововиявленими обставинами:

1) істотні для справи обставини, що не були й не могли бути відомі
заявникові;

2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо
неправдиві показання свідка, завідомо неправильні висновки експерта,
завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових
доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного рішення;

3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення
рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду;

4) встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону,
іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при
вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане;

Підстави для перегляду справи за винятковими обставинами передбачено ст.
354 ЦПК. їх дві: 1) виявлене після касаційного перегляду справи
неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і
того самого положення закону; визнання судового рішення міжнародною
судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує
міжнародні зобов’язання України. Заяви про перегляд рішень і ухвал у
зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами можуть бути подані
прокурором протягом трьох місяців з дня встановлення обставини, що є
підставою для перегляду.

Рішення чи ухвали переглядаються у зв’язку з нововиявленими обставинами
судом, який їх постановив, а за винятковими обставинами – колегією у
складі суддів Верховного Суду України. Ухвала суду про задоволення заяви
про перегляд рішення або ухвали у зв’язку з нововиявленими та
винятковими обставинами оскарженню не підлягає. Ухвала суду першої
інстанції про відмову в задоволенні заяви про перегляд рішення або
ухвали у звязку з нововиявленими обставинами може бути оскаржена
прокурором у загальному порядку.

10.3. Представництво прокуратурою інтересів держави в розгляді судами
господарських справ

Прокурорсько-представницькі правовідносини після звернення прокурора з
позовом до суду набувають розвитку в наступній стадії господарського
судочинства – стадії розгляду справи по суті. У цій стадії реалізується
головна і відповідальна частина всієї роботи прокуратури зі здійснення
конституційної функції представництва. Прокурор, реалізуючи визначені
Конституцією України (п. 2 ст. 121), Законом України “Про прокуратуру”
(п. 2 ст. 5) та ст. ст. 2 і 29 ГПК повноваження, провадить в суді
процесуальні дії з метою захисту інтересів держави.

Процесуальне становище прокурора, який заявив позов в інтересах держави,
у господарському процесі можна визначити так. Це: а) сторона в процесі,
оскільки він пред’являє докази й прагне добитися визнання правильності
своїх вимог; б) захисник держави, оскільки має державну
заінтересованість, захищаючи права та інтереси не свої, а інших осіб, і
рішення суду за позовом прокурора поширюються не на самого прокурора, а
на особу, в інтересах якої подано позов.

Усе це свідчить про те, що прокурор, який подав позов в інтересах інших
осіб, не може мати процесуальне становище позивача. Водночас прокурор як
суб’єкт господарського процесу не має ніяких додаткових повноважень або
переваг у порівнянні з іншими особами, які беруть участь у справі.
Прокурор, який подав позов, має обов’язки та користується правами
позивача, крім права на укладення мирової угоди (ст. 22 ГПК).

Діяльність прокурора в господарському судочинстві, крім звернення до
суду з позовами та заявами, включає: а) участь у розгляді судом
будь-якої справи з ініціативи прокурора чи за ухвалою суду, якщо це
необхідно для захисту інтересів держави; б) внесення апеляційних та
касаційних подань і подань про перегляд судових рішень за нововиявленими
обставинами.

Отже, як зауважує М.В. Руденко, процесуальні форми участі прокурора в
господарському судочинстві – це закріплена законом можливість його
впливу на розвиток позовного провадження: на порушення справи в
господарському суді чи вступ в уже розпочатий іншими особами судовий
процес у справі1.

Генеральний прокурор у наказі № 6/Згн від 7 травня 2004 р. вимагає від
прокурорів уживати в межах своєї компетенції, за наявності підстав для
захисту інтересів громадян або держави, заходів, спрямованих на
своєчасне і повне застосування повноважень для подання і підтримання
позовів.

Відповідно до ст. 29 ГПК прокурор бере участь у господарському процесі
при розгляді справ, які порушені за його заявою, а також у випадках,
коли це передбачено законом або визнано за необхідне господарським
судом. Про свою участь у справі прокурор повідомляє суд письмово.
Господарський суд згідно зі ст. 64 ГПК України у випадках прийняття
позову повинен не пізніше п’яти днів із дня надходження даного документа
повідомляти про порушення провадження в справі. У ст. 2 ГПК зазначено,
що господарський суд вирішує справу за позовними заявами прокурорів і
заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

Узявши до уваги, що в практичній діяльності виникли питання щодо
офіційного тлумачення положень ст. 2 ГПК, Конституційний Суд України
своїм рішенням від 8 квітня 1999 р. дав роз’яснення, що положення ст. 2
ГПК в контексті п. 2 ст. 121 Конституції України слід Розуміти так, що
прокурор і його заступник подають до господарського суду позови саме в
інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій
незалежно від їх підпорядкування і форми власності. Прокурор самостійно
визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому полягає порушення
інтересів держави чи загроза її інтересам, і ця заява за ст. 2 ГПК
України є підставою для порушення справи в господарському суді. При
цьому в позовній заяві має бути зазначено орган державної влади чи орган
місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу
виконавчої влади (п. 2 рішення КС за № 3 -рп).

Таке обмеження кола суб’єктів, в інтересах яких прокурор може подати
заяву, тільки державою, як уважають деякі науковці, суперечить п. б ст.
20 Закону “Про прокуратуру”, п. 5 ст. 2 Закону “Про власність”.
Погоджуючись із такою позицією, ми визначаємо, що зараз у практичній
діяльності прокурор, звертаючись до господарського суду в інтересах
держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення
інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також;
зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в
спірних відносинах.

Прокурори звертаються до господарських судів з позовами в інтересах
підприємств, організацій і громадян-підприємців в особі органу, який
здійснює функції держави у випадках, коли встановлено, що порушення
законних прав цих суб’єктів поєднано із посяганням на державні інтереси.
Це може бути в разі порушення нормальної експлуатації об’єктів
телекомунікацій, транспорту, енергетики, медичних закладів,
перешкоджання діяльності підприємств оборонної промисловості,
паливно-енергетичного комплексу та інших. У разі прийняття господарським
судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі
органу, уповноваженого здійснювати функції держави в спірних
правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Особливість процесуального становища прокурора, який у разі подання ним
позову в інтересах держави не є позивачем, полягає в тому, що відмова
прокурора від поданого ним позову, зменшення розміру позовних вимог,
зміна підстави або предмета позову не позбавляють позивача права
підтримувати позовні вимоги (ч. 4 ст. 29 ГПК).

Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не
позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору
по суті. Відповідно до наказу Генерального прокурора України № 6 від 28
жовтня 2002 р. прокурори обов’язково повинні брати участь у розгляді
господарськими судами всіх справ, порушених за позовами прокурора та
його поданнями в першій, апеляційній і касаційній інстанціях:
“Організацію забезпечення участі прокурора в розгляді справ у
апеляційних судах, місцевих господарських судах покласти на підрозділи
представництва інтересів громадян і держави в судах прокуратур областей
і прирівняних до них за місцем знаходження апеляційного суду, місцевого
господарського суду” (п. 3.2. наказу за № 6).

Крім цього, Генеральний прокурор вимагає, у разі звернення з позовом до
господарського суду не за місцем знаходження прокуратур, копію позову
(заяви) разом із матеріалами надсилати відповідному прокурору для
забезпечення участі в розгляді справи й письмово інформувати про це суд,
до якого направлено позов (заяву). Прокурор, який забезпечував участь у
суді, невідкладно письмово повідомляє прокурора, який направив позов,
про результати його розгляду (п. 1.9 наказу).

Обсяг і межі повноважень прокурора, який приймає участь у господарському
судочинстві, визначаються Господарсько-процесуальним кодексом, зокрема
ст. 22, де передбачено, що прокурор, який бере участь у Господарському
процесі, має право знайомитися з матеріалами справи, робити витяги,
знімати копії, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати
участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати пояснення в
справі, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників процесу,
підтримувати поданий позов і відмовлятися від нього, одержувати копію
рішень, ухвал, постанов, вносити апеляційне, касаційне й окреме подання
на рішення, ухвали та постанови судів.

Відповідно до ст. 91, ст. 106 ГПК прокурор має право внести апеляційне
подання на рішення (ухвалу) місцевого господарського суду, яке не
набрало законної сили. Апеляційне подання вноситься протягом десяти днів
з дня прийняття рішення місцевим господарським судом. Подання вноситься
через місцевий господарський суд, який розглядав справу. Апеляційне
подання розглядається у двомісячний термін з дня надходження справи
разом з апеляційним поданням в апеляційну інстанцію.

За результатами розгляду апеляційного подання апеляційний господарський
суд приймає постанову, що набирає законної сили з дня її прийняття. На
постанову апеляційного суду, рішення й ухвали місцевих господарських
судів прокурор має право внести касаційне подання. Касаційне подання
може бути внесене Генеральним прокурором України, його заступниками,
прокурорами обласного рівня, їх заступниками та прирівняними до них
прокурорами. За касаційним поданням прокурора рішення місцевого
господарського суду та постанови апеляційного господарського суду
перевіряє Виший господарський суд України, а судова палата в
господарських справах Верховного Суду України виступає судовою
інстанцією повторної касації на постанови Вищого господарського суду
України.

Касаційне подання вноситься до Вищого господарського суду через місцевий
і апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржене рішення чи
постанову. Термін для внесення касаційного подання – один місяць з дня
набрання рішенням місцевого господарського суду чи постановою
апеляційного господарського суду законної сили. Згідно зі ст. 37 Закону
України “Про прокуратуру” касаційне подання на рішення судів вноситься
прокурором і його заступником в межах їх компетенції, незалежно від їх
участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора,
прокурори управлінь і відділів можуть внести касаційне подання тільки в
справах, у розгляді яких вони брали участь. Процесуальне законодавство
не визначає рівень прокурора, який має право на касаційне оскарження.
Тому, зважаючи на положення Закону України “Про прокуратуру”, можна
зробити висновок, що право на внесення касаційного подання мають ті
прокурори та їх заступники, які беруть участь у розгляді справ в
апеляційних судах.

Згідно з п. 9.1 наказу № 6/3 у розгляді справ в апеляційних і місцевих
господарських судах зобов’язані брати участь прокурори підрозділів
представництва інтересів громадян і держави в судах прокуратур обласного
рівня.

Касаційне подання прокурора розглядається у двомісячний строк з дня
надходження справи разом із касаційним поданням до Вищого господарського
суду України (ст. 111-8 ГПК), який за результатами його розгляду приймає
постанову, яка набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова Вищого господарського суду України відповідно до ст. 111-14
ГПК може бути оскаржена в касаційному порядку Генеральним прокурором
України до Верховного Суду України не пізніше одного місяця з дня
прийняття постанови Вищим господарським судом України. Провадження з
перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду
порушується за згодою не менш ніж п’яти суддів Верховного Суду і
здійснюється протягом місяця з дня надходження касаційного подання (ст.
111-17 ГПК).

Постанови Вищого господарського суду переглядаються в касаційному
порядку за правилами розгляду справи в господарському суді першої
інстанції, за винятком процесуальних дій, пов’язаних із встановленням
обставин та їх доказуванням. За результатами розгляду касаційного
подання приймається постанова Верховного Суду України, яка оскарженню не
піддягає. Поряд із цим ст. 113 ГПК України передбачає право прокурора
вносити подання щодо перегляду судового рішення господарського суду, яке
набрало законної сили, за ново-виявленими обставинами, які мають істотне
значення для справи і не могли бути відомі заявникові.

Таке подання може бути внесене не пізніше двох місяців з дня
встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового
рішення. Прокурор за наявності таких обставин вносить подання до
господарського суду, який прийняв судове рішення. Господарський суд,
приймаючи подання до перегляду, вносить ухвалу, у якій визначає час і
місце розгляду подання. Рішення й ухвали, що набрали законної сили і
прийняті судом першої інстанції, переглядаються господарським судом,
який прийняв ці судові рішення. Перегляд за нововиявленими обставинами
постанов і ухвал апеляційної та касаційної інстанції, якими змінено або
скасовано судове рішення суду першої інстанції, здійснюється судом тієї
інстанції, якою змінено або прийнято нове судове рішення.

Подання прокурора про перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими
обставинами розглядаються господарським судом у місячний строк з дня їх
надходження. Участь прокурора при цьому обов’язкова (ст. 114 ГПК).

Розділ 11. Нагляд за додержанням законів органами дізнання та досудового
слідства

11.1. Сутність і завдання прокурорського нагляду за додержанням законів
при проведенні дізнання та досудового слідства

У діяльності органів прокуратури особливе місце займає нагляд за
додержанням законів при проведенні дізнання та досудового слідства. Таке
становище зумовлено тим, що органи дізнання та досудового слідства,
розслідуючи та розкриваючи злочини, вимушені обмежувати конституційні
права й свободи громадян у кримінальному процесі, уживати заходів
процесуального примусу. Такі обставини істотно впливають на інтереси й
права громадян, які беруть участь у кримінальному судочинстві.
Незважаючи на те, що законодавством, особливо Кримінально-процесуальним
кодексом, чітко і докладно регламентується діяльність органів дізнання і
досудового слідства при проведенні слідчих дій, у їх практичній
діяльності мають місце порушення прав і свобод громадян. Ці та інші
обставини вимагають від органів прокуратури активно проводити наглядову
діяльність, чітко і в повному обсязі виконувати завдання з виявлення,
усунення і попередження порушень закону при провадженні дізнання і
досудового слідства.

Особливу увагу треба приділяти законності при порушенні кримінальних
справ і їх розслідуванні.

Завдання прокурорського нагляду в досудовій стадії реалізується в
декількох взаємопов’язаних напрямках. По-перше, відповідно до ст. 25 КПК
України завданням прокурорського нагляду є своєчасне вжиття передбачених
законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці
порушення не виходили. По-друге, це вжиття заходів до виконання органами
дізнання і досудового слідства вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й
об’єктивне дослідження обставин справи й інших приписів закону,
спрямованих на здійснення завдань кримінального судочинства, що
визначені ст. 2 КПК України. Обидва ці напрямки наглядової діяльності
прокуратури покликані забезпечити законність у досудових стадіях
кримінального процесу.

Водночас слід підкреслити, що в першому випадку мова йде про своєчасне
усунення виявлених прокурором порушень закону, а в другому – про
діяльність прокурора, спрямовану на їх попередження. Усе це дає підстави
зробити висновок, що під прокурорським наглядом за додержанням законів
міськрайорганами, які проводять дізнання та досудове слідство,
розуміється діяльність міських і районних прокурорів, їх заступників і
помічників у досудових стадіях кримінального процесу в межах їх
компетенції та з використанням наданих їм повноважень із забезпечення
режиму законності при розслідуванні злочинів.

Закон України “Про прокуратуру” (ст. 29) визначив предмет нагляду –
додержання законів органами, які проводять дізнання та досудове
слідство, а також завдання нагляду. До предмета нагляду входять:

1) додержання прав та свобод людини і громадянина;

2) додержання визначеного порядку розгляду заяв і повідомлень про
вчинення або підготовку злочинів;

3) порядок проведення розслідування; 4) законність рішень, які приймають
органи дізнання і досудового слідства.

Завдання прокурорського нагляду конкретизовані в законі. Нагляд повинен
сприяти:

1) розкриттю злочинів, захисту особи, її прав, свобод, власності, прав
підприємств, установ, організацій від злочинних посягань;

2) виконанню вимог закону про невідворотність відповідальності за
вчинений злочин;

3) запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної
відповідальності;

4) охороні прав і законних інтересів громадян, які перебувають під
слідством;

5) здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та
умов, що сприяють їх вчиненню.

Здійснюючи нагляд за додержанням законності при проведенні
розслідування, прокурор повинен, з урахуванням завдань нагляду, чітко
конкретизувати предмет нагляду, виділяючи як об’єкти нагляду окремі,
найбільш істотні елементи цієї діяльності. При їх визначенні необхідно
враховувати перш за все важливість охоронюваних законом прав і законних
інтересів особи. З цих позицій нагляд значною мірою стосується і
законних інтересів учасників процесу при: 1) вирішенні питання про
порушення кримінальної справи; 2) затриманні; 3) узятті під варту; 4)
притягненні до кримінальної відповідальності; 5) забезпеченні повноти,
об’єктивності та всебічності розслідування; 6) вирішенні справи по суті.
Практика свідчить, що працівники органів дізнання і досудового слідства
найбільш часто порушують вимоги закону при вирішенні цих питань.

Для здійснення завдань нагляду за виконанням законів органами дізнання і
досудового слідства прокурор наділений важливими повноваженнями
владно-розпорядчого характеру, які чітко регламентовано ст. 227
Кримінально-процесуального кодексу України. Повноваження прокурора -це
не тільки його права, але й обов’язки: виявивши порушення закону, він
зобов’язаний реалізувати свої права з їх усунення, поновити порушені
права та притягти у встановленому законом порядку до відповідальності
осіб, які допустили ці порушення. Це один із принципів організації та
діяльності прокуратури, передбачений Законом України “Про прокуратуру”
(п. 4 ст. 6 Закону). При цьому слід зазначити, що конкретні заходи
реагування прокурор вибирає особисто, ураховуючи ситуацію.

Повноваження прокурора в досудових стадіях кримінального процесу
прийнято розглядати стосовно до мети наглядової діяльності, яка
визначається Законом України “Про прокуратуру” і
Кримінально-процесуальним кодексом України. Мета прокурорської
діяльності – це попередження порушень закону та поновлення порушених
прав.

Виконуючи свої повноваження зі здійснення нагляду за додержанням законів
органами дізнання і досудового слідства, прокурор може реально
попередити порушення закону. Так, особисто беручи участь у проведенні
слідчих дій, він звертає увагу на дотримання вимог КПК України. Крім
того, він попереджає порушення, коли відповідно до закону вирішує
питання про видачу санкції на проведення визначених слідчих дій.
Наприклад, має санкціонуватися проведення обшуку, відсторонення
обвинуваченого від посади, згода на обрання запобіжного заходу у вигляді
взяття під варту й ін. Значну роль у попередженні порушень закону
відіграють письмові вказівки прокурора при розслідуванні злочину,
зокрема про кваліфікацію злочину, про обрання, зміну або скасування
запобіжного заходу, закриття кримінальної справи та інші.

У здійсненні прокуратурою нагляду за виконанням законів із боку органів
дізнання і досудового слідства важливою є правильна організація роботи
щодо своєчасного виявлення порушень, які допускаються при розслідуванні.
Прокурор має широкі повноваження, і це дозволяє йому застосовувати різні
методи виявлення порушень закону при провадженні дізнання і досудового
слідства: 1) ознайомлення з матеріалами розслідування кримінальної
справи; 2) участь прокурора в провадженні дізнання і досудового
слідства; 3) розгляд скарг на дії слідчого та органу дізнання; 4)
доручення керівникам органів досудового слідства, дізнання щодо
проведення перевірок у підвідомчих їм підрозділах; 5) участь прокурора в
розгляді кримінальної справи в суді; 6) узагальнення даних нагляду за
розслідуванням кримінальних справ.

Доцільно проаналізувати кожен метод окремо, щоб мати уявлення про його
застосування.

1. Ознайомлення з матеріалами розслідування кримінальної справи:

а) безпосередня перевірка і вивчення матеріалів справи. Прокурор на
підставі п. 1 ст. 227 КПК має право витребувати від органів дізнання і
досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи,
матеріали про вчинені злочини. При ознайомленні з матеріалами
кримінальної справи прокурор вивчає показання свідків, потерпілого,
обвинуваченого, висновки експертизи й інші докази, робить висновок про
повноту, всебічність розслідування, законність постанов, що виносить
слідчий, додержання процесуальних норм;

б) заслуховування доповіді особи, яка проводить розслідування, про його
хід, тактику й перспективу. Під час доповіді прокурор може ознайомитися
безпосередньо зі справою або з окремими її документами;

в) ознайомлення з наглядовим провадженням у справі. У наглядовому
провадженні наявні копії основних процесуальних документів: постанови
про порушення кримінальної справи, про пред’явлення обвинувачення, про
запобіжний захід; копії вказівок прокурора в справі й інші документи.
Ознайомлення з матеріалами наглядового провадження дає прокурору
можливість простежити за строками розслідування справи, пред’явлення
обвинувачення, виконання окремих слідчих дій та ін., що може допомогти
виявити порушення закону.

2. Участь прокурора в провадженні дізнання та досудового слідства.
Участь прокурора в розслідуванні злочинів у практичній діяльності
застосовується часто. При цьому необхідно виділити декілька способів
такої участі:

а) присутність прокурора при виконанні слідчим окремих важливих слідчих
дій: огляді місця події, допиті свідків, потерпілого, обвинуваченого й
інших. Однак активної участі у виконанні цих слідчих дій він не бере, а
наглядає за тим, щоб слідчий точно дотримувався норм
кримінально-процесуального закону. При цьому своїми порадами він може
допомогти слідчому правильно виконати слідчі дії, визначити їх
послідовність та ін.;

б) активна участь прокурора в проведенні слідчим окремих слідчих дій.
Він ставить питання особам, яких допитують, пред’являє речові докази,
документи, бере участь у проведенні інших слідчих дій. Щоб участь
прокурора була ефективною, він повинен підготуватися до цих дій,
ретельно вивчити матеріали кримінальної справи, знати нормативну базу:
кримінальний і кримінально-процесуальний закони, криміналістику,
рекомендації Пленуму Верховного Суду Україні тощо.

Активна участь у проведенні слідчим слідчих дій дає можливість прокурору
більш повно ознайомлюватися зі станом розслідування кримінальної справи,
попереджувати, виявляти порушення закону, ефективно здійснювати нагляд
за додержанням законів органами, що проводять дізнання та досудове
слідство;

в) самостійне проведення прокурором окремих слідчих дій у справах, що
перебувають у провадженні слідчого.

Такі випадки виникають, коли прокурор має інформацію про порушення
закону або є сумніви у правильності проведення тих чи інших слідчих дій.
Інколи постає необхідність у подібних діях, коли обвинувачений,
потерпілий або свідок з різних причин відмовляються давати показання,
коли прокурор вирішує питання про згоду на обрання підозрюваному,
обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту й ін.
Практика свідчить, що активна участь прокурора в розслідуванні злочинів
допомагає слідчим якісно розслідувати кримінальні справи, значно
зменшити порушення закону.

3. Розгляд скарг на дії слідчого та органу дізнання.

Порядок розгляду скарг на дії слідчого й органу дізнання регламентовано
Кримінально-процесуальним кодексом України та наказами Генерального
прокурора України. Так, ст. 110 КПК України передбачає порядок
оскарження дій і постанов органів дізнання, а ст.ст. 215, 234, 235 КПК –
оскарження дій слідчого. Крім норм Кримінально-процесуального кодексу
України, питання розгляду скарг на дії слідчого й органів дізнання
регламентуються Наказом Генерального прокурора України № 4/ Ігн від 20
квітня 2004 р. “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням
законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство” та
Інструкцією про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого
прийому громадян в органах прокуратури України, затвердженою наказом
Генерального прокурора № 5 гн від 9 квітня 2004 р.

Скарги на дії слідчого можуть бути подані як через слідчого, так і
безпосередньо прокурору. Прокурор протягом трьох днів після одержання
скарги зобов’язаний вирішити її та про результати повідомити скаржника.

Скаргу та копію повідомлення про результати її розв’язання долучають до
справи. Відмова в задоволенні скарги повинна бути мотивована (ст. 235
КПК.). Усі заяви щодо фальсифікації матеріалів дослідної перевірки або
кримінальної справи, застосування погроз, фізичного насильства, інших
незаконних методів дізнання та досудового слідства необхідно перевіряти
з прийняттям рішення в порядку ст. 97 КПК. Матеріали про відмову в
порушенні справи з відповідною постановою долучати до кримінальних справ
(п. 13.1 наказу №4/1).

Рішення прокурора за скаргою може бути оскаржене вищому прокуророві, а у
випадках, передбачених законом, – в суд. Перевіряючи скаргу, прокурор
ознайомлюється з матеріалами кримінальної справи, опитує скаржника й
інших осіб, вимагає пояснення у працівників органів дізнання і слідчих,
а за необхідності проводить окремі слідчі дії. Під час перевірки скарги
прокурор може виявити порушення закону, які допустили органи дізнання
або слідчі. При цьому прокурор зобов’язаний ужити заходів щодо усунення
порушень закону і повідомити заявника.

4. Доручення керівникам органів досудового слідства, дізнання щодо
проведення перевірок у підвідомчих їм підрозділах. Відповідно до вимог
ст. ЗО Закону України “Про прокуратуру” прокурор має право в необхідних
випадках доручити керівникам органів досудового слідства, дізнання
проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок з метою виявлення й
усунення порушень закону. Такі вимоги прокурора є обов’язковими для
виконання керівниками цих органів (ст. 8 Закону “Про прокуратуру”).

За виявленими порушеннями керівники органів досудового слідства і
дізнання повинні вжити заходів реагування, про що повідомляється
прокурор. У разі необхідності він може витребувати матеріали перевірки
для ознайомлення й оцінки вжитих заходів реагування. Проте необхідно
мати на увазі, що вимоги прокурора про проведення перевірок не повинні
перетворюватися на систему, він не повинен перекладати свої функції на
керівників піднаглядних органів. Прокурор зобов’язаний сам систематично
перевіряти додержання законів органами, які проводять дізнання і
досудове слідство. Доручати проведення перевірок керівникам піднаглядних
органів доцільно в тих випадках, коли прокурор має дані про поширеність
порушень у цих органах.

Таким чином, використовуючи своє право, прокурор за допомогою керівників
піднаглядних органів уживає заходів до виявлення та усунення порушень
закону.

5. Участь прокурора в розгляді кримінальних справ у суді. Вимоги закону
зобов’язують прокурора брати участь у судовому засіданні при розгляді
всіх кримінальних справ, крім справ приватного обвинувачення (ст. 264
КПК). Така участь дає можливість прокурору виявити порушення законів під
час проведення досудового слідства. Незважаючи на те, що кримінальна
справа перебуває за межами прокурорського нагляду, факти порушень закону
під час досудового слідства повинні виявлятися, і за ними вживатися
заходи реагування.

Судовий розгляд кримінальної справи найбільш чітко виявляє якість
досудового слідства і прокурорського нагляду за його законністю, його
помилки, недоліки та порушення в роботі органів дізнання, слідчого,
прокурора. Прокурор, державний обвинувач повинен уміло використовувати
такі дані, щоб уникнути їх повторення в подальшій роботі при
розслідуванні злочинів. Державний обвинувач фіксує виявлені недоліки та
порушення в довідці про результати розгляду кримінальної справи судом і
доповідає прокурору.

Прокурор, залежно від характеру недоліків і порушень, приймає рішення
про акти реагування та відповідальність посадових осіб. Незважаючи на
те, що недоліки та порушення виявляються після закінчення досудового
слідства, а також судового розгляду кримінальної справи, прокурор
зобов’язаний реагувати на них.

6. Узагальнення даних нагляду за розслідуванням кримінальних справ.
Узагальнювати й аналізувати стан прокурорського нагляду за законністю
розслідування кримінальних справ прокурор повинен за звітні періоди.
Доцільно при цьому проводити узагальнення за окремими категоріями
розслідуваних справ. При цьому можуть виявлятися типові помилки та
порушення законів, що допускаються при розслідуванні, а також: недоліки
прокурорського нагляду. Виявлені порушення та помилки прокурор може
відобразити в актах реагування: підготувати подання, обговорити на
оперативних і координаційних нарадах, на семінарських заняттях.
Необхідно систематично узагальнювати найбільш актуальні питання стану
прокурорського нагляду за додержанням законності органів дізнання і
досудового слідства, уживати заходів щодо підвищення ефективності
наглядової діяльності (п. 20.7 наказу № 4/1).

Таким чином, прокурор використовує дані узагальнення для попередження
подібних порушень у діяльності органів досудового слідства і дізнання.

11.2. Діяльність прокурора щодо усунення порушень законів при
розслідуванні злочинів

Один із принципів організації та діяльності прокуратури – ужиття заходів
до усунення порушень закону, поновлення порушених прав і притягнення у
встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці
порушення (п. 4 ст. 6 Закону “Про прокуратуру”). Обов’язок прокурора
щодо усунення порушень закону закріплено й у ст. 25 КПК. Прокурор
зобов’язаний на всіх стадіях кримінального судочинства “своєчасно
вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону,
від кого б ці порушення не виходили”.

Для реалізації цих вимог прокурор у законодавчому порядку наділений
широкими правами, у тому числі правом давати вказівки органам дізнання і
досудового слідства. Такі вказівки прокурор в межах своєї компетенції
може давати в кожній справі, що перебуває в провадженні органів дізнання
та слідства. Характерно, що в нормах КПК визначено ряд слідчих дій, за
якими доцільним є втручання прокурора. Зокрема, він “дає письмові
вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування
запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій
та розшук осіб, які вчинили злочини” (п. З ст. 227 КПК). Законом чітко
визначено перелік важливих процесуальних дій, до яких прокурор
обов’язково повинен втрутитися з метою усунення порушень. Це дуже
важливо при вирішенні питань про кваліфікацію злочинів; обрання
запобіжних заходів; розшук осіб, які вчинили злочини, та ін. З цього
можна зробити висновок, що прокурор, здійснюючи нагляд, повинен
приділити особливу увагу вирішенню слідчими цих питань, щоб своєчасно
усунути порушення закону.

У практичній діяльності реагування прокурора, як правило, здійснюється у
формі письмових указівок. Це пояснюється тим, що письмові вказівки
прокурора при розслідуванні злочинів слід розглядати як процесуальні
документи, які приєднуються до матеріалів справи, а копії цих документів
залишаються в наглядовому провадженні. Виконання вказівок прокурора для
слідчих і органів, що проводять дізнання, є обов’язковим, за винятком
випадків, передбачених у ст. 114 КПК, коли це вказівки про притягнення
як обвинуваченого; про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення; про
направлення справи для віддання обвинуваченого до суду; про закриття
справи. У цих випадках слідчий у разі незгоди з указівками, вправі
подати справу вищому прокурору з письмовим викладом своїх заперечень. У
Цьому випадку прокурор скасовує вказівки нижчого прокурора або доручає
провадження слідства в цій справі іншому слідчому. Водночас необхідно
зазначити, що згідно зі ст. 32 Закону України “Про прокуратуру” вказівки
прокурора, його заступника органам, що проводять дізнання і досудове
слідство, щодо порушення кримінальних справ і провадження розслідування,
які даються відповідно до кримінально-процесуального законодавства,
також є обов’язковими для цих органів.

Однак слід визнати, що право слідчого на оскарження вказівок прокурора
не варто розглядати як обмеження повноважень прокурора. Навпаки, це є
Гарантією процесуальної самостійності слідчого, а також гарантією
прийняття прокурором законного рішення в справі.

У законодавчому порядку не регламентовано строки виконання вказівок
прокурора. Тому в практичній діяльності виникає питання про те, чи
вправі прокурор визначити строк виконання своїх указівок. Практика
свідчить, що прокурори, направляючи вказівки, зазвичай визначають
терміни їх виконання. Така практика підтримується і науковцями. Так,
Д.М. Бакаєв зазначав, що “визначення строку виконання дисциплінує
слідчого, дає можливість прокурору проконтролювати своєчасність
виконання вказівок”. Погоджуючись з позицією про встановлення строків
для виконання вказівок прокурора, ми виходимо з того, що вказівка
прокурора в кримінальній справі – це акт реагування, а в усіх актах
прокурорського реагування згідно з вимогами Закону України “Про
прокуратуру” повинні зазначатися строки їх розгляду.

Використовуючи вказівку як акт прокурорського реагування, прокурор не
лише усуває порушення закону при розслідуванні, але й попереджає їх.
Контроль за виконанням вимог, що передбачається у вказівках, прокурор
здійснює шляхом перевірки наглядових проваджень, де знаходяться копії
вказівок у справі, із зазначенням терміну їх виконання.

До актів прокурорського реагування на порушення закону при провадженні
дізнання та досудового слідства слід віднести постанову прокурора про
скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчих та осіб, які
проводять дізнання.

Кримінально-процесуальний кодекс України вимагає від слідчих і органів
дізнання приймати згідно з постановою рішення, які повинні бути
законними й обґрунтованими. Порушення цих вимог веде до порушення
законності та прав громадян, негативно впливає на хід розслідування
злочинів. Тому прокурору необхідно приділяти особливу увагу законності й
обґрунтованості постанов, які виносять слідчі й органи дізнання.
Незаконну постанову прокурор зобов’язаний скасувати або змінити. У
постанові прокурора про скасування або зміну незаконної постанови
обов’язково вказуються причини скасування (зміни), а також: термін, у
який необхідно усунути допущені порушення закону.

Необхідно також ураховувати, що деякі постанови слідчих не підлягають
виконанню без санкції прокурора, тому немає необхідності їх скасовувати,
а деякі не скасовуються, бо вони вже виконані, і в такому випадку
допущене порушення закону не буде усунуто. Наприклад, слідчий виносить
необґрунтовану постанову про привід свідка. Якщо привід свідка не
виконано, то прокурор скасовує таку постанову, а якщо постанову
виконано, то прокурор не скасовує її, а тільки звертає увагу на допущене
порушення закону і вирішує питання про відповідальність винної особи.

Отже, використовуючи у своїй діяльності такий акт прокурорського
реагування, як постанова, прокурор не лише скасовує незаконні рішення
органів досудового слідства і дізнання, але й захищає законні права, у
першу чергу права й законні інтереси громадян.

3. Нормами Кримінально-процесуального кодексу України передбачено й такі
повноваження прокурора, як усунення особи, яка провадять дізнання, або
слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства за
порушення закону при розслідуванні справи (п. 10 ст. 227 КПК).

Законодавством не визначено, за які порушення і за яких обставин
прокурор повинен застосовувати вказані повноваження. Практика свідчить,
що в кожному конкретному випадку він особисто вирішує це питання,
ураховуючи характер порушень, обставини справи, наслідки, що настали або
могли настати, а також дані про осіб, які провадять слідство чи
дізнання.

Крім цього, прокурор усуває слідчого або особу, яка проводить дізнання,
у випадках, коли заявлено відвід стосовно них або самовідвід.
Законодавство (ст. 60 КПК) визначає підстави, які можуть бути покладені
в основу такого рішення прокурора. За заявою, що надійшла до прокурора,
про відвід або самовідвід, прокурор повинен провести перевірку й
одержати пояснення від слідчого й інших осіб, витребувати необхідні
документи, вивчити матеріали кримінальної справи й тільки після цього
винести вмотивовану постанову про відвід слідчого чи особи, яка
провадить дізнання, або про відмову в задоволенні заяви про відвід чи
самовідвід. Про прийняте рішення прокурор письмово повідомляє заявників.

4. Однією з форм реагування на порушення закону є закриття провадження в
кримінальній справі.

Справу, що перебуває в провадженні слідчого або органу дізнання,
прокурор повинен закрити, якщо будуть установлені обставини, які
виключають провадження, передбачені ст. 6 КПК, або за недоведеності
участі обвинуваченого у вчиненні злочину (ст. 213 КПК).

Перевірку кримінальної справи з метою виявлення підстав для її закриття
прокурор проводить як з особистої ініціативи, так і за скаргою
заінтересованої особи або її представника. Приймаючи рішення про
закриття кримінальної справи, прокурор повинен ураховувати право на його
оскарження вищому прокурору, а якщо він відмовить у задоволенні скарги,
то ця постанова може бути оскаржена до суду (ст. 236 КПК).

До заходів, які прокурор застосовує з метою усунення чи попередження
порушень законів органами дізнання і досудового слідства, слід віднести
вилучення від органу дізнання будь-якої справи і передачу її слідчому,
передачу від одного органу досудового слідства іншому, а також від
одного слідчого іншому.

У Кримінально-процесуальному кодексі України передбачаються повноваження
прокурора (п. 9 ст. 227 КПК) щодо забезпечення найбільш повного й
об’єктивного розслідування. Прокурор, виконуючи наглядову функцію, може,
наприклад, вилучити справу з органів міліції та передати її слідчим
органу податкової міліції. Якщо прокурор установить, що справа про
злочин, який не є тяжким або особливо тяжким, перебуває в провадженні
органів дізнання більше десяти днів з моменту встановлення особи, яка
його вчинила, то він зобов’язаний вилучити справу з органів дізнання та
передати її слідчому.

У випадках, якщо справа про тяжкий або особливо тяжкий злочин перебуває
в провадженні органу дізнання більше десяти днів з моменту порушення
справи, або якщо цей строк не вийшов, але в справі виконано невідкладні
слідчі дії, прокурор зобов’язаний вилучити таку справу з органів
дізнання і передати слідчому. Такими ж мають бути дії прокурора і
стосовно справ, у яких розслідування проводять органи дізнання, у разі,
коли до підозрюваного обрано запобіжний захід і дізнання проводиться
більше п’яти діб з моменту обрання цього заходу.

Згідно з п. 9 ст. 227 КПК прокурору надано право передавати справу від
одного органу досудового слідства іншому, але це положення не
конкретизується з урахуванням вимог ст. 112 КПК, яка визначає
підслідність. Думаємо, що вилучення і передача справи від одного органу
досудового слідства іншому можуть здійснюватися прокурором у випадках
виявлення порушень закону про підслідність. Виходячи з буквального
тлумачення п. 9 ст. 227 КПК, справи можна передавати від одного органу
досудового слідства іншому, ураховуючи підслідність, за винятком
передачі справ слідчим прокуратури. Слідчі прокуратури можуть
розслідувати справи не прокурорської підслідності у випадках, якщо про
це буде відповідна постанова Генерального прокурора України, його
заступників, прокурора області та прирівняних до них прокурорів (ст. 112
КПК).

Можна зробити висновок, що слідчим прокуратури, прокурору району, міста
можна доручити розслідування справ, які підслідні іншим органам, тільки
за постановою прокурора області.

Внесення прокурором подання про порушення законів при розслідуванні
злочинів. Для здійснення нагляду за додержанням законів органами, які
проводять дізнання і досудове слідство, прокурор наділяється
владно-розпорядчими повноваженнями. Це означає, що він нікому не довіряє
усунути порушення закону, а зобов’язаний усувати їх сам. Арсенал актів
прокурорського реагування дуже широкий: дача письмових указівок у
справі; скасування незаконних і необґрунтованих постанов органів
дізнання чи слідчого; усунення особи від подальшого ведення дізнання чи
слідства й ін. Тим же часом у практичній діяльності прокурорів активно
використовується і така форма реагування, як внесення подання, що
передбачено ст. 23 Закону “Про прокуратуру”. Незважаючи на те, що ця
стаття закону присвячена поданню прокурора при здійсненні функції
нагляду за додержанням і застосуванням законів (загальний нагляд),
застосування його при нагляді за розслідуванням кримінальних справ
цілком виправдане й не суперечить нормам КПК України та Закону України
“Про прокуратуру”. Прокурор району, міста може вносити подання
начальнику слідчого підрозділу або керівникам вищих органів МВС,
податкової міліції через прокуратуру області.

Безумовно, такий акт прокурора за своїм змістом відрізняється від
загальнонаглядового подання, у якому він просить особу усунути порушення
закону. У поданні, яке вноситься прокурором при нагляді за додержанням
законів при розслідуванні кримінальних справ, як правило, констатуються
факти порушень, а також; їх усунення в результаті застосування
прокурором владно-розпорядчих повноважень і пропонується вжити заходів
щодо усунення причин і умов, які сприяють порушенню закону, а також
заходи реагування щодо винних посадових осіб.

Таким чином, у поданні прокурора викладаються порушення, які вже, як
правило, прокурором усунуто. Хоча є підстави стверджувати, що мета
подання – це попередження порушень закону шляхом спонукання відповідних
керівників органів дізнання і досудового слідства до вжиття заходів з
ліквідації причин та умов, які сприяють порушенню закону.

В основу подання покладаються матеріали узагальнень практики нагляду,
перевірки виконання законів, вивчення динаміки та причини порушення.
Подання необхідно вносити тим посадовим особам, від яких залежить
своєчасність ужиття найбільш дієвих заходів до усунення порушень
законів, причин порушень і умов, що їм сприяють. У кожному конкретному
випадку прокурор, ураховуючи стан законності при розслідуванні злочинів,
сам визначає адресата, якому доцільно направити подання.

11.3. Прокурорський нагляд за додержанням законів при порушенні
кримінальної справи

Здійснюючи нагляд за законністю діяльності органів дізнання і досудового
слідства, прокурор перш за все приділяє увагу нагляду за законністю та
обґрунтованістю порушення й відмови в порушенні кримінальної справи.
Виконуючи цю функцію, він керується вимогами Кримінально-процесуального
кодексу, Закону України “Про прокуратуру” і Наказу Генерального
прокурора України № 4/ Ігн від 20 квітня 2004 р. “Про організацію
прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять
дізнання та досудове слідство”. При цьому наглядова діяльність прокурора
починається з нагляду за виконанням вимог закону щодо прийняття заяв і
повідомлень про злочини та порядку їх розгляду.

Закон зобов’язує всі органи, які мають право порушувати кримінальні
справи, приймати заяви та повідомлення про вчинені або підготовлювані
злочини, у тому числі й у справах, які не підлягають їх віданню (ст. 97
КК). Такі вимоги закону виключають можливість повернення заявнику заяви
з пропозицією звернутися до іншого органу, що забезпечує оперативність
реагування на повідомлення про злочин.

За заявою або повідомленням про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання
або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких
рішень: порушити кримінальну справу, відмовити в порушенні кримінальної
справи, направити заяву або повідомлення за належністю (п. 2 ст. 97
КПК). Коли виникає необхідність перевіряти заяву або повідомлення про
злочин до порушення кримінальної справи, така перевірка здійснюється в
строк не більше десяти днів.

Відповідно до п. 1 ст. 227 КПК прокурор, здійснюючи нагляд, зобов’язаний
не менше ніж один раз на місяць перевіряти виконання вимог закону про
приймання, реєстрацію і вирішення заяв і повідомлень про вчинені або ті,
що готуються, злочини.

Таким чином, прокурорський нагляд за законністю діяльності органів
дізнання і досудового слідства починається з моменту, коли посадовим
особам стає відомо про вчинений злочин. Відтоді прокурор здійснює нагляд
за законністю додержання строків, визначених для перевірки повідомлень
про злочини, а також за законністю та обґрунтованістю порушення або
відмови в порушенні кримінальної справи.

Генеральний прокурор вимагає від прокурорів своєчасно виявляти
приховування злочинів від обліку, у кожному правоохоронному органі
перевіряти виконання вимог закону з зазначених питань. При цьому
забезпечувати комплексний підхід, використовуючи дані органів державного
нагляду та контролю, лікувальних закладів, звернення громадян, установ,
організацій та інші (п. 3.1 наказу № 4/1 гн). У практичній діяльності
органів прокуратури позитивно зарекомендувала себе практика витребування
з метою перевірки об’єктивності обліку та реєстрації заяв і повідомлень
про злочини відомостей з медичних установ про надання допомоги
громадянам у зв’язку з кримінальними травмами; відомостей зі страхових
установ про виплати страхових сум у зв’язку з фактами правопорушень; з
підрозділів охорони об’єктів про злочини на об’єктах; використання
матеріалів засобів масової інформації та інших відомостей. Одержавши
відомості від перелічених установ і організацій, прокурор перевіряє
повноту обліку інформації про злочини, які зафіксовано в журналі
реєстрації про злочини й інші події, що знаходиться в черговій частині,
порівнюючи з відомостями про злочинні прояви, що містяться в одержаній
інформації. При цьому необхідно, якщо прокуратура проводить перевірку в
районному відділі внутрішніх справ, звернути увагу на стан
внутрішньовідомчого контролю.

В Інструкції про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і
підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що
вчинені або готуються, яка затверджена наказом міністра внутрішніх справ
України № 400 від 14 квітня 2004 р., визначено порядок реєстрації,
обліку інформації про злочини та інші події, що надійшли до органів.
Крім цього, інструкцією передбачено журнали обліку інформації, що не
містить явних ознак злочину; журнали реєстрації заяв, повідомлень про
злочини, що вчинені або готуються, а також журнали реєстрації інформації
про злочини та події, що надійшли телефонною лінією та іншими засобами
зв’язку.

Порівняння даних, що виявляються прокуратурою, з даними державного
нагляду та контролю, а також лікувальних закладів та інших органів і
установ дозволяє прокурору робити висновки про організацію роботи з
додержання встановленого порядку приймання, реєстрації та розгляду заяв
і повідомлень про злочини. Практика свідчить, що найбільш поширеними
недоліками при перевірці заяв і повідомлень про злочини є невиконання
або неповне проведення перевірних дій, які дають підстави для порушення
або відмови в порушенні кримінальної справи.

У зв’язку з цим прокурору необхідно перевіряти своєчасність,
обґрунтованість та повноту перевірки заяв і повідомлень про злочини й
робити висновки про законність порушення або відмови в порушенні
кримінальної справи. Перевіряючи матеріали, за якими прийнято рішення
про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор повинен
контролювати не тільки законність і обґрунтованість прийнятого рішення,
але й з’ясовувати, чи своєчасно прийнято, зареєстровано та взято на
облік заяви й повідомлення, чи додержано процесуального порядку
перевірки інформації, чи не порушено прав заінтересованих осіб. Вивчаючи
матеріали, за якими порушено кримінальну справу, прокурор з’ясовує, коли
було подано і зареєстровано заяву, у який термін і які перевірні дії
проводилися, через який проміжок часу після надходження заяви або
повідомлення було порушено кримінальну справу.

Виявити порушення закону прокурор може і порівнюючи одержану інформацію
про вчинені злочини з записом у різних документах органів дізнання, у
тому числі в журналі обліку матеріалів, за якими прийнято рішення про
відмову в порушенні кримінальної справи, а також у журналі обліку
злочинів і осіб, що їх вчинили, та ін.

Організація прокурорського нагляду за законністю порушення і відмови в
порушенні кримінальних справ значною мірою залежить від обсягу роботи,
кількості працівників, яких наказом прокурора району, міста закріплено
за цим напрямком наглядової діяльності, та інших обставин. Деякі
прокурори районів, міст перевіряють матеріали, за якими відмовлено в
порушенні кримінальних справ, один раз на місяць, під час перевірки в
черговій частині додержання законності при прийманні, реєстрації, обліку
та розгляді заяв, повідомлень про злочини. Уважаємо, що така
прокурорська діяльність не відповідає завданням нагляду за додержанням
законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство. На
практиці незаконне рішення про відмову в порушенні кримінальної справи
скасовується через 15-20 днів після його прийняття, що може негативно
вплинути на розкриття злочину, на захист особи, її прав, власності, прав
підприємств, установ, організацій від злочинних посягань. Ефективнішою
була б практика наглядової діяльності, коли прокурор установлює порядок
перевірки кожного матеріалу відразу після прийняття рішення про відмову
в порушенні кримінальної справи. Такий порядок прокурор може встановити,
домовившись з керівництвом міськрайоргану про те, щоб матеріали, за
якими відмовлено в порушенні кримінальної справи, не приймали до обліку
без відповідної відмітки прокурора про згоду з таким рішенням. Це
дозволить прокуророві робити за ними висновки відразу після прийняття
рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. У випадках
прийняття незаконного та необґрунтованого рішення прокурор скасовує його
і порушує кримінальну справу, а якщо перевірку проведено неповно,
поверхово, скасовує і направляє його для додаткової перевірки.

Така організація нагляду за додержанням законності при порушенні та
відмові в порушенні кримінальних має свої значні переваги: забезпечує
своєчасний і ефективний нагляд, скорочує строки й оперативно вирішує
питання про порушення кримінальної справи, що збільшує можливості
успішного розслідування, з’являється можливість своєчасно передати
кримінальну справу до суду. Перевіряючи матеріали, за якими порушено
кримінальні справи або відмовлено в їх порушенні, прокурор повинен
звертати увагу на факти, коли під час перевірки заяви чи повідомлення
про злочин органи дізнання проводять слідчі дії. У деяких випадках ще до
порушення кримінальної справи вони проводять допити, затримують
громадян, проводять інші слідчі дії, що є грубим порушенням норм КПК.
Виявивши подібні факти, прокурор негайно вживає заходів щодо усунення
порушень закону і притягнення винних осіб до відповідальності.

При здійсненні нагляду прокурор особливу увагу також приділяє законності
порушення кримінальних справ. Виявивши факти порушення справ без
законних підстав, тобто з порушенням вимог ст. 94 КПК, прокурор своєю
постановою повинен скасувати незаконну постанову слідчого чи органу
дізнання або закрити справу. Якщо при перевірці прокурор установлює, що
справу порушено без законних підстав і в справі ще не проводилися слідчі
дії, він скасовує постанову про порушення справи, якщо такі дії
проводилися, він її закриває (ст. 100 КПК). Для ефективного нагляду за
законністю порушення кримінальних справ важливо, щоб прокурору своєчасно
надходили повідомлення про порушення кримінальних справ. Згідно зі ст.
100 КПК слідчий та орган дізнання зобов’язані не пізніше доби направити
прокуророві копію постанови про порушення кримінальної справи.
Додержання цих вимог дозволяє прокурору своєчасно виконувати свої
повноваження з нагляду за законністю при порушенні кримінальної справи.

11.4. Прокурорський нагляд за виконанням законів при розслідуванні
кримінальних справ

Організація нагляду за законністю розслідування кримінальних справ
органами дізнання і досудового слідства потребує значної уваги
прокурорів міст і районів. Це зумовлено тим, що такий нагляд як
самостійна ділянка прокурорської діяльності за своїм обсягом займає
провідне місце серед решти функцій прокуратури. До цієї сфери входить
нагляд за законністю в діяльності органів дізнання і досудового
слідства, що перебувають на території міста, району.

Відповідно ст. 101 КПК України до органів дізнання відносяться:

1) міліція; 2) податкова міліція – у справах про ухилення від сплати
податків і зборів (обов’язкових платежів), а також у справах про
приховування валютної виручки; 3) органи безпеки – у справах, віднесених
законом до їх відання; 4) командири військових частин, об’єднань,
начальники військових установ – у справах про всі злочини, вчинені
підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов’язаними під час
проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені
працівниками і службовцями Збройних сил України у зв’язку з виконанням
службових обов’язків або в розташуванні частини, з’єднання, установи; 5)
митні органи – у справах про контрабанду; 6) начальники
виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових
профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв – у справах про злочини
проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих
установ, а також; у справах про злочини, вчинені в розташуванні
зазначених установ; 7) органи державного пожежного нагляду – у справах
про пожежі та порушення протипожежних правил; 8) органи охорони
державного кордону -у справах про порушення державного кордону; 9)
капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Перелічені органи й посадові особи здійснюють і іншу діяльність, але
прокурорський нагляд поширюється тільки на їх діяльність, що
регламентується кримінально-процесуальним законодавством, тобто
проведення дізнання. До органів досудового слідства відносяться органи,
визначені ст. 102 КПК України: 1) слідчі прокуратури; 2) слідчі органів
внутрішніх справ; 3) слідчі податкової міліції; 4) слідчі органів
безпеки.

Слідчі, незалежно від відомчої належності, виконують тільки функцію
розгляду та вирішення заяв і повідомлень про злочини й розслідування
справ про злочини, віднесені до їх компетенції. У зв’язку з цим
прокурорський нагляд за додержанням законів охоплює всю діяльність
органів досудового слідства. Для правильної організації прокурорського
нагляду за законністю розслідування кримінальних справ дізнання і
досудового слідства доцільно виокремити декілька етапів і безпосередніх
об’єктів наглядової діяльності. Ураховуючи предмет нагляду, визначений
ст. 29 Закону України “Про прокуратуру”, усі вони збігаються з етапами
розслідування: виконання невідкладних слідчих дій, притягнення до
кримінальної відповідальності, виконання інших слідчих дій, закінчення
досудового слідства. При цьому обов’язковими об’єктами прокурорського
нагляду в кримінальній справі є: затримання, застосування запобіжного
заходу до підозрюваного, обвинуваченого й інші слідчі дії, які обмежують
конституційні права і свободи учасників розслідування; притягнення до
кримінальної відповідальності; забезпечення прав і законних інтересів
учасників досудової стадії процесу; всебічне, повне й об’єктивне
дослідження обставин злочину та законне вирішення справи по суті.

Наказ Генерального прокурора України № 4/1гн від 20 квітня 2004 р.
всебічно регламентує організацію прокурорського нагляду за додержанням
законів усіма органами, які проводять досудове слідство і дізнання.
Значну увагу в наказі приділено питанням прокурорського нагляду за
законністю проведення першочергових слідчих дій. Згідно з наказом
міські, районні, міжрайонні, військові прокурори гарнізонів і прирівняні
до них прокурори повинні особисто виїжджати на місця подій з метою
належної організації огляду та проведення інших першочергових слідчих
дій (п. 3.2 наказу №4/1гн). Особливо важливою є роль прокурора на місці
подій як координатора зусиль слідчих і оперативних працівників щодо
розкриття злочинів, процесуального закріплення і використання в процесі
огляду слідів злочину і речових доказів.

Із переліку першочергових слідчих дій увагу прокурора мають привертати
затримання і обшук, що віднесені до найбільш істотних заходів
процесуального примусу і під час виконання яких часто трапляються
порушення закону. Аналізуючи законність затримання, прокурори повинні
враховувати передбачені ст. 106 КПК підстави, а також мету затримання.
Органи дізнання і слідства вправі затримати особу, підозрювану у
вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді
позбавлення волі за наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після
його вчинення;

2) коли очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу,
що вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному, на його одягу, при ньому або в його житлі буде
виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні
злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа
намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або
коли не встановлено особи підозрюваного. Мета затримання, як
визначається в ст. 148 КПК, полягає в запобіганні спробам ухилитися від
дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у
кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також у
забезпеченні виконання процесуальних рішень.

Наказ Генерального прокурора України № 4/1 гн містить також ряд вимог
щодо організації прокурорського нагляду за законністю затримання і
тримання під вартою підозрюваного. Наказ зобов’язує міських, районних,
міжрайонних і прирівняних до них прокурорів щодекадно перевіряти
законність тримання в ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), кімнатах
для доставлених у чергових частинах міськрайвідділів УМВС, на
гауптвахтах, у кімнатах тимчасового затримання у військових частинах та
інших місцях тимчасового обмеження волі громадян (п. 5.1 наказу).
Прокурори зобов’язані особливу увагу приділяти виявленню фактів
порушення прав і свобод людини та громадянина при затриманні, узятті під
варту притягненні до кримінальної відповідальності, невідкладно вживати
заходів до їх фактичного поновлення та притягнення винних службових осіб
правоохоронних органів до встановленої законом відповідальності.

Одержавши заяву затриманого про застосування незаконних методів
слідства, прокурор повинен негайно її перевірити.

Стаття 22 КПК забороняє домагатися показань обвинуваченого й інших осіб,
які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших
незаконних дій, а ст. 373 КК встановлює кримінальну відповідальність за
примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку
особи, яка проводить дізнання або досудове слідство.

Ураховуючи особливості суспільної небезпеки такого виду злочинів, які
грубо порушують вимоги ст. 28 Конституції України, прокурор після
одержання заяви від затриманого повинен негайно його опитати, за
необхідності направити на судово-медичний огляд, а також невідкладно
провести інші дії, зумовлені конкретними обставинами. Така перевірка має
самостійний характер і повинна проводитися поза справою, яка
розслідується. За результатами перевірки прокурор приймає рішення,
відповідно до ст. 97 КПК, про порушення або про відмову в порушенні
кримінальної справи. У разі підтвердження фактів застосування незаконних
методів розслідування або незаконного порушення кримінальної справи
прокурору необхідно вжити заходів, які виключали б можливість подальшого
протиправного впливу на затриманого. Особливу увагу прокурор повинен
звертати на факти використання органами дізнання і слідчими затримання і
взяття під варту як засобу одержання від підозрюваного, обвинуваченого
визнання вини у вчиненні злочину.

Важливою умовою правильної організації прокурорського нагляду є
інформаційне забезпечення, яке гарантує своєчасне та повне одержання
прокурором даних про затримання особи. Згідно зі ст.ст. 106, 115 КПК
орган дізнання, слідчий, затримавши особу, підозрювану у вчиненні
злочину, зобов’язані скласти протокол, копію якого з переліком прав та
обов’язків негайно вручити затриманому, а також: направити прокурору. У
ст. 106 КПК вказується не конкретний термін, у який прокурор
повідомляється про затримання особи, а це повинне робитися “негайно”.
Таке формулювання закону передбачає, що повідомляти прокурора про
затримання необхідно в той же час, як тільки буде складено протокол. У
практичній діяльності органів прокуратури така неконкретність створює
труднощі, тому логічно було б в статті визначити конкретний термін – 24
години.

Заслуговує на поширення досвід ряду районів, коли про факт затримання
прокурор повідомляється негайно по телефону, а потім надсилається
письмове повідомлення – копія протоколу. Такий порядок дозволяє
прокурору мати більше часу, необхідного для перевірки законності
затримання.

Особливу увагу прокурор повинен приділяти перевірці законності
проведення обшуку та виїмки. Ці слідчі дії мають поширений характер, бо
допомагають одержати докази в кримінальній справі. Вони дозволяють
відшукати та вилучити знаряддя злочину, речі й інші предмети, документи,
необхідні для встановлення істини в справі, або забезпечити цивільний
позов.

При проведенні обшуку слідчі й органи дізнання вирішують такі завдання:

1) перевіряють і закріплюють докази або одержують нові докази;

2) перевіряють розроблені слідчі версії;

3) виявляють обставини, які сприяли вчиненню злочину.

Поряд зі слідчими діями, які в деяких випадках є продовженням обшуку,
слід указати виїмку. Виїмка – це слідча дія, яка проводиться з метою
вилучення предметів і документів, що мають значення в справі, про які
відомо, що вони знаходяться у визначеної особи чи у визначеному місці
(ст. 178 КПК). При проведенні виїмки слідчі й органи дізнання вирішують
такі ж завдання, що й при обшуку.

Зміни, внесеш до Кримінально-процесуального кодексу законом від 21
червня 2001 р. з метою його узгодження з нормами Конституції, не
врегулювали повною мірою порядок виконання таких процесуальних дій, як
обшук і виїмка.

У науковців і практичних працівників при виконанні даних дій, серед
інших, виникає питання щодо обшуку житла або іншого володіння особи.
Закон чітко визначає: “Обшук житла чи іншого володіння особи, за
винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою
постановою судді” (ч. 5 ст. 177 КПК). Безумовно, що в цій частині
кодексу знайшли повне відображення вимоги ч. 1 ст. 30 Конституції
України, яка Гарантує кожній особі право на недоторканність житла.
Постає потреба у визначенні поняття “житло або володіння особи”. Від
правильного визначення в деяких випадках залежить, яку норму
кримінально-процесуального закону треба застосовувати слідчому,
одержувати йому в прокурора санкцію на обшук чи звертатися з поданням до
суду. У кримінально-процесуальному законодавстві ці питання не знайшли
чіткого визначення, тому доцільно враховувати судову практику. Пленум
Верховного Суду України в Постанові № 12 від 25 грудня 1992 р. “Про
судову практику по справах про корисливі злочини проти приватної
власності” роз’яснив: “Житло – це приміщення, яке призначено для
постійного чи тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира,
кімната готелю, дача, садовий будинок і т.п.), а також ті його складові
частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна чи
задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори і т.п.). Не
можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані
для постійного чи тимчасового мешкання (відокремлені від житлових
будинків погреби, гаражі, інші будови господарського призначення),
службові приміщення, сейфи, приміщення, вільні для доступу публіки, і
т.п.”.

Таким чином, Верховний Суд України дав поняття “житло”, що, безумовно,
має практичне значення. Водночас необхідно звернути увагу, що це
роз’яснення Пленуму Верховного Суду було зроблено до прийняття
Конституції України. Ми вважаємо, що з урахуванням конституційних вимог
до “житла та іншого володіння” слід віднести не тільки безпосередньо
житло, але й інші приміщення, не призначені й не пристосовані для
мешкання, тобто всі інші господарські будівлі, призначені для
задоволення життєвих потреб людини.

У зв’язку з цим вирішення питання про те, за дозволом якого органу
проводити обшук, є однозначним: тільки на підставі постанови суду.

З метою недопущення порушень законодавства при проведенні обшуку та
виїмки в законодавчому порядку передбачено ряд заходів, які забезпечують
контроль за їх виконанням (ст. 177 КИП). Так, у невідкладних випадках,
коли обшук було проведено без санкції прокурора, слідчий у добовий строк
повідомляє прокурора про такий обшук і його результати. Якщо обшук було
проведено без постанови судці, то слідчий також протягом доби з моменту
проведення цієї слідчої дії повідомляє прокурора. При цьому в
законодавчому порядку визначено, що таке повідомлення здійснюється у
формі направлення копії протоколу обшуку з зазначенням причин проведення
обшуку без постанови судді.

Таким чином, при проведенні обшуку без постанови судді чітко визначено,
у якій формі про ці слідчі дії повідомляється прокурор, а при проведенні
обшуку без санкції прокурора форми повідомлення законодавством не
визначено.

У практичній діяльності такі неузгодженості призводять до того, що
існують різні форми інформування прокурора про обшук без його санкції:
телефонне повідомлення, направлення письмової інформації або копії
протоколу. Усе це зменшує Гарантії законності при проведенні обшуку без
санкції прокурора. Уважаємо, що в законодавчому порядку необхідно
встановити таку ж форму інформування, як і при проведенні обшуку без
постанови судді, тобто направлення прокуророві копії протоколу обшуку.

Крім цього, необхідно звернути увагу на ряд інших особливостей обшуку та
виїмки. Так, зауваження присутніх під час обшуку та виїмки з приводу тих
чи інших дій слідчого заносяться до протоколу (ст. 188 КПК). За
наявності зауважень на неправильні дії, допущені під час цих слідчих
дій, слідчий не пізніше двох днів повідомляє про це того прокурора,
котрий здійснює нагляд за слідством (ст. 189 КПК). У якій формі слідчий
повідомляє про це прокурора, законодавством не визначено. Думаємо, що в
цьому випадку повідомляти прокурора також слід, надіславши йому копію
протоколу обшуку.

Прокурор, одержавши протокол проведених слідчих дій без його санкції або
без постанови судді, а також із зауваженнями, повинен визначити
законність цих слідчих дій, звернути увагу на причини проведення обшуку
без його санкції або постанови судді, установити, чи були “невідкладні
випадки” для обшуку, і зробити висновок щодо законності цих слідчих дій.
Даючи оцінку законності дій слідчого з урахуванням зауважень у протоколі
на неправильні дії під час обшуку, прокурор повинен їх вирішувати,
виходячи з вимог ст. 234 КПК, тобто як письмову скаргу. При цьому
слідчий повинен направити не тільки копію протоколу з зауваженнями, але
й свої пояснення. Прокурор протягом трьох днів після одержання такої
скарги зобов’язаний вирішити її та повідомити про результати скаржника
(ст. 235 КПК).

Таким чином, прокурор, перевіряючи підстави для проведення цих слідчих
дій і наявність причин, що зумовили їх проведення без постанови судді
або санкції прокурора, повинен звернути увагу на достовірність
“невідкладних випадків” і їх обґрунтованість. Для цього прокурор вивчає
матеріали справи й у разі виявлення фактів незаконного проведення обшуку
або незаконної виїмки предметів, які не відносяться до справи, повинен
ужити заходів прокурорського реагування.

Законність інших невідкладних слідчих дій, як правило, перевіряється
тільки після надходження скарг. У всіх інших випадках перевірка
законності проводиться на більш пізніх етапах слідства: при перевірці
законності притягнення до кримінальної відповідальності; обрання
запобіжних заходів; продовження строків розслідування і тримання під
вартою; при зупиненні досудового слідства, а також при закінченні
розслідування.

Після прийняття Конституції України пріоритетним напрямком у діяльності
прокуратури з нагляду за додержанням законності при розслідуванні
злочинів стало забезпечення прав і законних інтересів учасників
кримінального процесу. Органи дізнання і слідчі повинні забезпечити
права всіх осіб, причетних до кримінально-процесуальної діяльності, і
перш за все потерпілих і підозрюваних (обвинувачених), яким для захисту
їх законних інтересів Кримінально-процесуальним кодексом передбачено
значний обсяг прав.

Наглядову діяльність стосовно забезпечення прав і законних інтересів
учасників процесу доцільно організовувати на всіх найбільш важливих
етапах розслідування: при вирішенні питання про порушення кримінальної
справи, виконанні невідкладних слідчих дій, особливо при затриманні
підозрюваного та проведенні обшуку, пред’явленні обвинувачення й обранні
запобіжного заходу, при забезпеченні всебічності, повноти й
об’єктивності розслідування, а також при прийнятті остаточних
процесуальних рішень у справі.

Забезпечення прав і законних інтересів повинне бути головним,
обов’язковим завданням наглядової діяльності прокуратури при перевірці
законності процесуальних рішень і проведенні слідчих дій, які обмежують
конституційні свободи та права громадян. Крім цього, у процесі
розслідування необхідно постійно контролювати додержання органами
дізнання і слідчими статей КПК, які регламентують правовий статус
учасників процесу.

У міськрайпрокуратурах повинен бути встановлений порядок негайної
перевірки і, у необхідних випадках, оперативного реагування на звернення
до прокуратури учасників процесу і громадян у зв’язку з порушенням їх
прав і законних інтересів під час розслідування злочинів. Така
організація нагляду сприятиме попередженню, виявленню й усуненню
порушень прав і законних інтересів учасників процесу.

Важливим об’єктом прокурорського нагляду є законність притягнення до
кримінальної відповідальності й обрання запобіжним заходом узяття під
варту підозрюваного (обвинуваченого), яке повинне здійснюватися в
суворій відповідності до встановленої КПК процедури. З цією метою
прокурору доцільно взяти участь у пред’явленні обвинувачення й допиті
обвинуваченого, витребувати кримінальну справу для перевірки законності
й обґрунтованості пред’явленого обвинуваченого. Прокурор може скасувати
незаконну та необґрунтовану постанову про притягнення як обвинуваченого,
закрити кримінальну справу в цілому або стосовно конкретної особи,
особисто пред’явити обвинувачення або дати вказівку про це органу, що
проводить розслідування, а також про обсяг обвинувачення і кваліфікацію
злочину.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс не передбачає згоди прокурора на
притягнення як обвинуваченого. Але передбачається, що копія постанови
про притягнення як обвинуваченого негайно надсилається прокуророві (ст.
132 КПК). Крім цього, згідно зі ст. 140 КПК у разі відмови
обвинуваченого поставити підпис у протоколі слідчий робить на ньому
відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що
сповіщає прокурора.

Таким чином, прокурор має можливість своєчасно перевірити законність
притягнення до кримінальної відповідальності. Тому дуже важливо, щоб у
міськрайпрокуратурах було встановлено дієвий контроль за своєчасністю
надходження копій постанов про притягнення як обвинуваченого.
Ознайомившись з постановою, прокурор у необхідних випадках може
витребувати кримінальну справу для перевірки законності й
обґрунтованості притягнення як обвинуваченого.

Здійснюючи нагляд, прокурор приділяє значну увагу законності
застосування такого запобіжного заходу, як узяття під варту. У наказі
Генерального прокурора України №4/1 гн наголошується на необхідності
додержання вимог КПК щодо обрання запобіжним заходом взяття під варту:
“…ретельно вивчати необхідність застосування цього запобіжного заходу,
при потребі допитувати особисто підозрюваного чи обвинуваченого, а
неповнолітніх – завжди” (п. 5.4 наказу).

Законність узяття під варту підозрюваних і обвинувачених значною мірою
залежить від організації наглядової діяльності в міськрайпрокуратурі. З
метою запобігання порушенням закону прокурору необхідно приділяти
особливу увагу неухильному виконанню вимог ст. 155 КПК, детально
ознайомлюватися з матеріалами справи, у яких містяться підстави для
взяття під варту. Перш ніж дати згоду на взяття під варту відповідно до
ст. 1652 КПК, прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що
дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання
доказів, їх достатність для обвинувачення.

З цих вимог закону можна зробити висновок, що питання доказовості вини
обвинуваченого й обґрунтованості підозри відносно затриманого, як і
раніше, залишається основним для прокурора. Тому вимоги, які ставилися
до прокурора тоді, коли остаточне рішення з цього питання він приймав
сам, є обов’язковими і сьогодні. Як зазначають Д.М. Бакаєв і А.М.
Балашов, “для того щоб правильно вирішити питання про арешт громадянина,
прокурор перш за все перевіряє законність і обґрунтованість
пред’явленого йому обвинувачення. Це пов’язане з тим, що запобіжні
заходи відповідно до закону обираються, як правило, обвинуваченому. При
цьому прокурор повинен перевіряти наявність доказів усіх чотирьох
елементів складу злочинів – об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і
суб’єктивної сторони. У цьому плані особливу увагу прокурор приділяє
перевірці доказів вини обвинуваченого”1.

Незважаючи на те, що зараз остаточне рішення з цих питань приймає тільки
суд, прокурор також повинен переконатися в достовірності та достатності
доказів, які підтверджують вину обвинуваченого (підозрюваного). З цією
метою на підставі ст. 227 КПК він може витребувати від органів дізнання
і досудового слідства кримінальну справу й інші відомості про вчинений
злочин. Для вирішення цих питань прокурор за необхідності може допитати
підозрюваного (обвинуваченого), що відповідає вимогам п. 5 ст. 227 КПК.

У наглядовій діяльності прокуророві слід приділяти увагу додержанню
строків тримання під вартою. Ці строки та порядок їх продовження
регламентовано ст. 165-3 КПК, згідно з якою такі питання вирішуються
судом. При вивченні клопотання про продовження строку

тримання особи під вартою міськрайпрокурори повинні перевіряти
законність тримання під вартою, наявність для цього підстав,
передбачених ст.ст. 155, 156, 165-3 КПК. У випадках, коли підстави для
тримання особи під вартою відпали, міськрайпрокурори повинні звільнити
її з-під варти. Відповідно до ст. 156 КПК: “У разі закінчення строку
тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо цей строк не продовжено
у встановленому …порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор
зобов’язані негайно звільнити особу з-під варти”.

Таким чином, відповідно до закону скасування або зміна запобіжного
заходу у вигляді тримання під вартою здійснюється на підставі
вмотивованої постанови органів дізнання, слідчого і прокурора. Чи
повинні слідчий та органи дізнання постанову про звільнення з-під варти
погоджувати з прокурором? У законодавчому порядку вирішення цього
питання не передбачено. Думаємо, що така постанова не потребує
погодження з прокурором. Водночас прокурор, здійснюючи нагляд за
продовженням строку тримання під вартою, повинен звертати увагу на
додержання строків звернення з поданням до суду. Законодавством (ст.
165-3 КПК) визначено, що подання про продовження строку тримання особи
під вартою повинне бути подано до суду: 1) при продовженні строку
тримання під вартою до чотирьох місяців – не пізніше як за п’ять діб до
закінчення строку тримання особи під вартою; 2) при продовженні строку
тримання під вартою до дев’яти місяців – не пізніше п’ятнадцяти діб до
закінчення строку тримання під вартою; 3) при продовженні строку
тримання під вартою до вісімнадцяти місяців – не пізніше двадцяти діб до
закінчення строку тримання під вартою. Порушення слідчими вказаних вимог
закону в кожному конкретному випадку вимагає правової оцінки з боку
прокурора. При цьому слід ураховувати, що зазначені строки встановлено
законом, тому прокурор повинен розцінювати факти порушення строків як
порушення вимог закону.

Один із важливих напрямків нагляду за додержанням законів при проведенні
дізнання та досудового слідства – це виконання вимог ст. 22 КПК про
всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи в процесі
розслідування. Реалізація вимог про всебічне, повне й об’єктивне
дослідження відбувається на всіх стадіях розслідування, але найбільші
можливості їх забезпечення будуть після пред’явлення обвинувачення,
оскільки ця стадія спрямована на перевірку дій і розширення доказової
бази. Прокурор у процесі нагляду повинен звертати увагу на виконання цих
важливих вимог закону, а виявивши факти його невиконання або неналежного
виконання, має негайно відреагувати: дати вказівку в справі, а можливо,
і усунути особу, яка проводить дізнання чи слідство, від дальшого
розслідування. Слід зазначити, що в практичній діяльності органів
дізнання і слідства однобічність, неповнота та необ’єктивність дуже
поширені. Вони зумовлюються, зокрема, і недоліками в організації
прокурорського нагляду, коли виконання вимог ст. 22 КПК перевіряється не
в процесі розслідування, а лише при закінченні слідства, коли прокурор
оцінює законність і обґрунтованість остаточного процесуального рішення і
коли в ряді випадків бувають втрачені реальні можливості для усунення
недоліків розслідування. Тому, організуючи нагляд за виконанням вимог
ст. 22 КПК, прокурор повинен своєчасно проводити перевірку і давати
правильні вказівки щодо усунення порушень цієї норми закону.

Заключним етапом прокурорського нагляду за виконанням законів при
розслідуванні злочинів є нагляд за законністю дій і рішень при
закінченні провадження в кримінальній справі. Більшість справ
закінчуються поданням прокурору для затвердження обвинувального висновку
і направлення їх до суду. До направлення справи прокурору слідчий,
визнавши, що досудове слідство закінчено, повідомляє про це потерпілого,
його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх
представників (ст. 217 КПК), а також обвинуваченого і його захисника
(ст. 218 КПК), роз’яснює їм право ознайомитися з матеріалами
розслідування і подає справу для ознайомлення.

Закон не обмежує час ознайомлення з матеріалами справи і дозволяє
виписувати з неї будь-які відомості. Водночас якщо обвинувачений і його
захисник явно намагатимуться зволікати, ознайомлюючись зі справою,
слідчий вправі своєю вмотивованою постановою визначити певний строк для
ознайомлення з матеріалами справи. Така постанова підлягає затвердженню
прокурором (ст. 218 КПК). Висновок слідчого про явне затягування
ознайомлення зі справою є оцінним, тому прокурор перед затвердженням
постанови повинен переконатися, що для такого висновку слідчий має
достатні підстави. З цією метою прокурору доцільно ознайомитися з
документацією про час ознайомлення обвинуваченого і його захисника з
матеріалами справи, з їх доводами. Крім того, прокурору необхідно
оцінити достатність установленого слідчим строку для ознайомлення з
матеріалами справи, ураховуючи обсяг і характер інформації та інші
обставини.

Прокурор повинен приділяти пильну увагу скаргам на відмову слідчого в
задоволенні клопотання обвинуваченого і його захисника про доповнення
матеріалів розслідування. При цьому прокурор протягом трьох днів після
одержання скарги зобов’язаний вирішити її та повідомити про результати
скаржника (ст. 235 КПК). Рішення за скаргою прокурор приймає на підставі
вивчення матеріалів справи.

Якщо він визнає скаргу обґрунтованою, то дає вказівку про виконання
клопотання. У разі відмови в задоволенні скарги прокурор своє рішення
повинен мотивувати. Це рішення може бути оскаржене вищому прокуророві
(ст. 235 КПК).

Після ознайомлення обвинуваченого й інших осіб, перелічених у законі, з
матеріалами кримінальної справи слідчий передає її з обвинувальним
висновком прокурору. Прокурор вивчає матеріали справи відповідно до
вимог ст. 228 КПК і приймає одне з рішень, передбачених ст. 229 КПК: 1)
затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний
висновок; 2) повертає справу органу дізнання або слідчому із своїми
письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування; 3)
закриває справу, склавши про це постанову.

Після затвердження обвинувального висновку прокурор направляє справу до
суду та повідомляє обвинуваченого, до якого суду її направлено. Якщо
обвинувачений перебуває під вартою, то прокурор у письмовій формі
повідомляє адміністрацію слідчого ізолятора про направлення справи до
суду.

Значний обсяг роботи в діяльності прокурора складає нагляд за законністю
і обґрунтованістю закриття кримінальних справ. Організація
прокурорського нагляду за законністю закриття кримінальних справ
залежить від підстав прийняття такого рішення. Підстави та порядок
закриття кримінальних справ на стадії досудового слідства регламентовано
законодавством України. Існують три групи підстав: 1) у зв’язку з
наявністю підстав, які дозволяють звільнити від кримінальної
відповідальності за злочин (ст.ст. 7 – 11і КПК); 2) у зв’язку з
наявністю обставин, які виключають провадження в кримінальній справі
(ст. 6 КПК); 3) за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні
злочину ( п. 2 ст. 213 КПК).

У першому випадку органи дізнання і досудового слідства направляють
справу до суду для вирішення питання про закриття справи і звільнення
від кримінальної відповідальності, якщо в судовому засіданні буде
встановлено підстави для закриття справи, передбачені статтями 7
(вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність, або ця особа
перестала бути суспільно небезпечною); ст. 72 (у зв’язку з дійовим
каяттям особи); ст. 8 (у зв’язку з примиренням обвинуваченого з
потерпілим); ст. 9 (у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього
примусових заходів виховного характеру); ст. 10 (у зв’язку з передачею
особи на поруки); ст. 11і (у зв’язку з закінченням строків давності). У
такому разі суд, вислухавши думку учасників судового розгляду і висновок
прокурора, закриває справу. Направляючи до суду справу для закриття на
підставі ст.ст. 7 – 11і КПК, прокурор повинен перевірити додержання
передбачених законом умов для закриття справи і тільки після цього
давати згоду на закриття провадження в справі та направлення її до суду.

Для закриття справи в разі встановлення обставин, що виключають
провадження (ст. 6 КПК), згоди прокурора не потрібно, але він повинен
перевірити законність і обґрунтованість прийнятого рішення. З цією метою
прокурор має встановити такий порядок, щоб кожна справа, яка
закривається з цих обставин, негайно направлялася до прокуратури для
перевірки.

При закритті кримінальної справи за недоведеності участі обвинуваченого
у вчиненні злочину рішення приймається стосовно конкретної особи, але
справа не закривається, а слідство в справі зупиняється і злочин
залишається нерозкритим. У зв’язку з цим прокурор здійснює нагляд за
тим, щоб слідчий особисто, а також через оперативно-розшуковий підрозділ
проводив заходи до встановлення особи, яка вчинила злочин. Копія
постанови про закриття справи надсилається прокуророві, особі, яка була
притягнута до кримінальної відповідальності, особі, за заявою якої було
порушено справу, а також потерпілому та цивільному позивачеві (ст. 214
КПК).