Кримінологія. Загальна частина (у 2-х томах)

Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн.

За заг. ред. О.М.Джужи

Зміст

Передмова

Глава 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології . 5

§ 1. Поняття кримінології як соціально-правової науки,

її предмет, завдання та функції ………….. 5

§ 2 Методологія та методи кримінологічних досліджень ….. 11

§ 3. Місце кримінології у системі наук, її зв’язок з юридичними

та іншими науками ……………….. 14

§ 4. Система науки кримінології ……………. 17

Глава 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні
……………………… 19

§ 1. Виникнення кримінології як науки …………. 19

§ 2. Розвиток кримінології в 20-ті – 30-ті роки XX століття … 24 § 3.
Відновлення кримінології в СРСР та УРСР у 60-ті роки

XX ст. та її сучасний стан ……………. 28

Глава 3. Злочинність та її основні характеристики ….. 42

§ 1. Поняття злочинності та її види …………… 42

§ 2. Основні показники злочинності ………….. 52

§ 3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють

її існування ………………….. 55

§ 4. Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її розвитку . . 60

Глава 4. Причини та умови злочинності ……….. 79

§ 1. Поняття причин і умов злочинності та їх класифікація …. 79

§ 2. Причини злочинності як соціального явища ……… 81

§ 3. Умови, що сприяють існуванню злочинності …….. 90

Глава 5. Кримінологічне вчення про особу злочинця …. 92

§ 1. Особи, які вчинили злочини, як об’єкти кримінологічного
дослідження. Поняття особи злочинця та межі її вивчення у кримінології
…………………. 92

§ 2. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця ……. 96

§ 3. Співвідношення соціального і біологічного в особі злочинця . 99 §
4. Класифікація і типологія злочинців …………. 101

Глава 6. Причини та умови конкретних злочинів …… 105

§ 1. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів . 105 § 2.
Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину . 110 § 3.
Поняття конкретної життєвої ситуації, її різновиди та роль

у вчиненні злочину ……………….. 115

§ 4. Обставини, що сприяють вчиненню злочинів …….. 118

Глава 7. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки . 121

§ 1. Становлення віктимології як самостійного напрямку

кримінологічних досліджень ……………. 121

§ 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення.

Класифікація жертв злочинів …………… 126

§ 3. Механізм суїцидальної поведінки ………….. 130

Глава 8. Попередження злочинів ………….. 136

§ 1. Поняття попередження злочинів ………….. 136

§ 2. Цілі, завдання, функції та межі профілактики злочинів …. 142

§ 3. Система профілактики злочинів ………….. 144

§ 4. Класифікація профілактичних заходів ………… 147

§ 5. Методи та форми попереджувальної діяльності ……. 150

Глава 9. Віктимологічна профілактика злочинів ……. 155

§ 1. Поняттям і система віктимологічної профілактики …… 155

§ 2. Форми та методи віктимологічної профілактики ……. 159

§ 3. Особа потерпілого та її правовий захист ………. 163

§ 4. Віктимологічна профілактика окремих видів злочинів …. 167

§ 5. Особливості віктимологічної профілактики

серед неповнолітніх ………………. 169

Глава 10. Методика та організація кримінологічних досліджень
…………………….. 172

§ 1. Поняття методики кримінологічних досліджень, їх завдання

та організація …………..”…….. 172

§ 2. Методика і техніка збору первинної кримінологічної

інформації …………………… 180

§ 3. Статистичний метод у кримінології …………. 185

Глава 11. Прогнозування та планування боротьби зі злочинністю
…………………… 196

§ 1. Поняття, функції, види та методи кримінологічного

прогнозування …………………. 196

§ 2. Основи кримінологічного планування ………… 200

§ 3. Прогнозування індивідуальної злочинної поведінки ….. 203

Глава 12. Злочинність у зарубіжних країнах, концепції її детермінації та
запобігання ……………. 207

§ 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею у розвинутих

країнах світу ………………….. 207

§ 2. Теоретичні та практичні аспекти превенції злочинів

у Великій Британії ……………….. 217

§ 3. Концепції детермінації злочинності в зарубіжній кримінології . 228

Літературні джерела ………………… 231

Додатки. Нормативно-правові акти …………. 272

Закон України “Про прокуратуру” (Витяг) ……….. 272

Закон України “Про міліцію” (Витяг) ………….. 277

Закон “Про Службу безпеки України” (Витяг) ……… 287

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” (Витяг) . . 290
Закон України “Про державну податкову службу

в Україні” (Витяг) ……………….. 293

Закон України “Про участь громадян в охороні громадського

порядку і державного кордону” (Витяг) ………. 300

Закон України “Про внесення змін до Закону України

“Про державну статистику” (Витяг) ………… 307

Закон України “Про державний захист працівників суду

і правоохоронних органів” (Витяг) …………. 316

Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь

у кримінальному судочинстві” (Витяг) ……….. 321

Закон України “Про державну службу” (Витяг) ……… 326

Закон України “Про митну справу в Україні” ………. 330

Указ Президента України “Про Державну митну службу

України” (Витяг) ………………… 332

Положення “Про Державну митну службу України” (Витяг) . . . 334

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності
органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського
порядку” …………. 336

Указ Президента України “Про Комплексну програму

профілактики злочинності на 2001-2005 роки” …… 337

Комплексна програма профілактики злочинності

на 2001-2005 роки (Витяг) ……………. 338

Проект Закону України “Про профілактику злочинів”

від 12.05.1998р. ………………… 339

Декларация “Основне принципы правосудия для жертв

преступления и злоупотребления властью” ……… 345

Передмова

Кримінологія, як відносно молода наука про злочинність та засоби
боротьби з нею, перебуває у постійному розвитку, розширюється коло її
інтересів. Нині предмет кримінології охоплює сферу перед-кримінальної і
кримінальної поведінки, а також її віктимологічні аспекти.
Вдосконалюються методи кримінологічних досліджень та понятійний апарат
цієї науки, зміцнюються її зв’язки з іншими галузями знань.

Вивчення кримінології – важлива складова професійної підготовки не лише
юристів, а й педагогів, психологів, економістів, соціологів та інших
фахівців. Без кримінологічних знань сьогодні не можуть обійтися
працівники усіх правоохоронних органів, особливо органів внутрішніх
справ, податкової міліції, установ виконання покарань. Адже вони
перебувають на передньому краї боротьби зі злочинністю та злочинцями,
мають збирати, аналізувати й узагальнювати інформацію про рівень,
структуру, динаміку, детермінанти і тенденції розвитку цього
антисуспільного явища.

Без уміння оперувати сучасними кримінологічними знаннями неможливо
розробляти і здійснювати адекватні заходи протидії злочинності, творчо
використовувати у цій справі позитивний досвід зарубіжних країн, їх
внутрішні та міжнародно-правові акти щодо боротьби зі злочинністю,
враховуючи її транснаціональний характер.

Цей підручник підготовлений у час перехідного періоду українського
суспільства. Корінні зміни соціально-економічних умов призвели до
зруйнування старої системи профілактики злочинів і становлення нових
підходів до їх попередження. Істотно змінилася кримінологічна
характеристика злочинності, особливо її детермінанти та криміногенні
фактори, які формують особу злочинців. Все це знайшло своє відображення
при розкритті тієї чи іншої теми.

Підручник складається з двох частин – Загальної та Особливої. У
Загальній частині висвітлюються такі питання, як предмет, методологія,
методи і система кримінології, поняття злочинності, її кількісні та
якісні показники, чинники та система попередження злочинів. Аналізуються
також проблеми, пов’язані з особою злочинця і жертви злочину, історія
вітчизняної кримінології, практика боротьби зі злочинністю в інших
країнах світу, концепції детермінації злочинності у зарубіжній
кримінології. .

Таким чином, система кримінології включає в себе загальну кримінологію
(Загальна частина) та приватні кримінологічні теорії (Особлива частина).
Конкретні кримінологічні дослідження здійснюються в рамках приватних
кримінологічних теорій.

Тому не дивно, що у вітчизняній кримінології стали розвиватися
регіональні дослідження, молодіжна й жіноча кримінологія, кримінологія
організованої та професійної злочинності, пенітенціарна кримінологія,
віктимологічна профілактика і т.п.

У кримінологічній науці ще чимало питань залишаються спірними. Тому
автори цієї праці намагалися показати різні точки зору на

окремі проблеми.

Автори з вдячністю врахують зауваження і побажання читачів у

своїй подальшій роботі.

Авторський колектив

Глава 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології доктор
юридичних наук, професор ДЖУЖА О.М. Глава 2. Історія становлення
кримінології та Ті сучасний стан в Україні доктор юридичних наук,
професор МИХАЙЛЕНКО П.П.

Глава 3. Злочинність та її основні характеристики кандидат юридичних
наук, старший науковий співробітник КУЛИК О.Г.

Глава 4. Причини та умови злочинності кандидат юридичних наук, професор
АЛЕКСАНДРОВ Ю.В.

Глава 5. Кримінологічне вчення про особу злочинця кандидат юридичних
наук, ГРИНЧАК В.М.

Глава 6. Причини та умови конкретних злочинів кандидат юридичних наук,
професор ТАРАРУХІН С.А.

Глава 7. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки кандидат
юридичних наук, професор МОІСЕЄВ Є.М.

Глава 8. Попередження злочинів Член-кореспондент АПН, професор
КОНДРАТЬЄВ Я.Ю.;

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О.М.

Глава 9. Віктимологічний аспект профілактики злочинів доктор юридичних
наук, професор ДЖУЖА О.М., кандидат юридичних наук ВАСИЛЕВИЧ В. В.

Глава 10. Методика та організація кримінологічних досліджень

кандидат юридичних наук, доцент АНТИПОВ B.I.

Глава 11. Прогнозування та планування заходів боротьби зі злочинністю

кандидат юридичних наук, КРАВЧЕНКО Ю.Ф.

Глава 12. Злочинність у зарубіжних країнах, концепції її детермінації

та запобігання

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О.М.;

координатор проектів Скармен центру Лестерського університету А. БЕК

Додатки:

доктор юридичних наук ДЖУЖА О.М.;

кандидат юридичних наук ВАСИЛЕВИЧ В.В.

Глава 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології

§ 1. Поняття кримінологи як соціально-правової науки, її предмет,
завдання і функції

§ 2. Методологія і методи кримінологічних досліджень

§ 3. Місце кримінології у системі наук, її зв’язок з юридичними та
іншими науками

§ 4. Система науки кримінології

§ 1. Поняття кримінології як соціально-правової науки, Ті предмет,
завдання та функції

Жодна ідея не дістає свого розвитку, якщо немає відповідних суспільних
умов і потреб. Кримінологія як галузь наукових знань виникла у XVIII ст.
на базі кримінального права. Її поява була пов’язана із загостренням
соціальних суперечностей, що призвело до різкого зростання злочинності.
За цих умов наука, що пояснювала злочинність як явище, почала здобувати
дедалі більшу суспільну значимість’.

Проблема злочинності й сьогодні є однією з найактуальніших і політичне
гострих. Довкола неї точиться чимало спорів.

Етимологічне поняття “кримінологія” означає вчення про злочин (від лат.
crimen – злочин та грец. logos – слово, вчення). Проте згодом це поняття
набуло ширшого значення, і сьогодні воно означає науку про злочинність.
У зарубіжній літературі, поряд з терміном “кримінологія”, трапляються й
інші – “кримінальна соціологія”, “кримінальна біологія”, “кримінальна
етимологія”, “соціологія злочинності”, “кримінальна антропологія” тощо.
У вітчизняній науці вживається лише термін “кримінологія”.

Межі кримінології часто пов’язують з її предметом і фактично зводять до
переліку його складових частин. Разом з тим такий підхід є недостатнім,
оскільки, незважаючи на вагомість предмета, визначення науки має містити
у собі повнішу її характеристику, вказуючи, зокрема, на місце науки в
загальній системі знань, найважливіші

1 Див.: Джужа О. М. Які кримінологія потрібна сьогодні? // Право
України. – 2000. – №6.-С. 65.

методологічні підходи до об’єкта дослідження, на кінцеву мету та

завдання дослідницьких пошуків.

Вітчизняну кримінологію можна визначити як комплексну

науку про злочинність, її сутність та історичні форми прояву,
детермінанти, стан, структуру і динаміку, особу злочинця, жертву
злочину, а також про засоби протидії злочинності та іншим, пов’язаним з

нею, антисоціальним проявам.

Отже, кримінологія, як і будь-яка наука, вивчає закономірності певних
явищ і на цій основі розв’язує завдання бажаного впливу на них. У
процесі розвитку вітчизняної кримінології пропонувалися різні визначення
її поняття та предмета. Перші підручники’ з кримінології та деякі вчені2
розуміли кримінологію як науку про стан, динаміку, причини злочинності,
методи її вивчення, шляхи та засоби боротьби з нею.

П. І. Гришаєв вважає, що кримінологія – це наука, яка “досліджує сферу
суспільних відносин, що виникають у зв’язку з існуванням злочинності як
відносно масового соціального явища класового суспільства”3. Існує і
низка інших визначень4. Певною мірою всі вони мають право на самостійне
існування. Проте зазначимо, що визначення (дефініція) кожної науки має
містити у собі якості, властиві саме цій науці. Тому, як справедливо
зазначають автори “Курсу радянської кримінології”, немає потреби
включати у поняття кримінології положення, які є загальними для всіх
наук (наприклад, що це відносно самостійна система знань і в той же час
її складова, особлива форма діяльності людей, що об’єднує вчених і
наукові заклади)5.

Кримінологія є однією з суспільних наук і її місце – на межі філософії,
соціології, психології, правознавства та деяких інших наук. До
правознавства кримінологія має відношення тому, що явища, які вона
вивчає, базуються на кримінально-правових поняттях “злочин” і
“злочинець”, які відрізняються від адміністративно-правових понять
“правопорушення” і “правопорушник”. Профілактика злочинів теж має
правову основу або правовий аспект. А детермінанти зло-

* Див.: Советская криминология. – М., 1966. – С. 8; Криминология. – М.,
1968. – С. 7; Криминология. – М., 1976. – С. 70.

2 Див.: Карпец И. И. Проблемы преступности. – М., 1969. – С. 3; Ковалев
Н. И, Основы криминологии. – М., 1970 та ін.

Гришаев П. И. Советская криминология: Учебное пособие. – М., 1975. – С.
6. Наприклад: Аванесов Г. А. Криминология, прогностика, управление. –
Горький,

1975. – С. 14.

5 Див.: Курс советской криминологии: Предмет. Методология. Преступность
и ее

причины. Преступник. – М., 1985. – T.I. – С. 4-5. 6

чинності, особа злочинця пов’язані з дефектами правосвідомості,
психології тощо. Разом з тим вивчення злочинності як соціального явища,
особи злочинця та засобів протидії злочинності не обмежується тільки
правовими характеристиками. Аналіз цих проблем лежить у сфері предмета
соціології. Вже тому кримінологія є не чисто правовою, а
соціолого-правовою наукою. Проте невірно вважати кримінологію лише
соціологічною наукою, як це робить О. Б. Сахаров. Обґрунтовуючи свою
позицію з цього питання, він пише: “Той факт, що кримінологія
використовує кримінально-правові поняття і категорії і певною мірою
ґрунтується на них, не доводить юридичний характер цієї науки. Правові
поняття і категорії покладено, наприклад, в основу судової статистики,
яка не є юридичною наукою”‘. Більшість вітчизняних вчених не поділяє
цього погляду і вважає кримінологію соціолого-правовою наукою.

У процесі розвитку кримінології було окреслено її предмет, до якого нині
входять чотири основні елементи:

1) злочинність як соціально-правове явище;

2) особа злочинця;

3) причини та умови (детермінанти) злочинності;

4) попередження злочинності2.

У науковій літературі трапляються й інші визначення предмета
кримінології3. У деяких працях воно ширше, в інших – вужче. Це пов’язано
з тим, що предмет будь-якої науки – не застигла матерія. Він змінюється
з розвитком самої науки, уточнюється, доповнюється новими елементами.
Схожа еволюція помітна, зокрема, на проблемі особи злочинця, яка
виокремилася в самостійну частину предмета кримінології лише на останніх
етапах її розвитку. Те саме можна сказати і про віктимологію – частину
кримінології, яка вивчає властивості жертв злочинів, без чого розуміння
злочинності та її детермінант було б неповним.

‘ Сахаров А. Б. Некоторые принципиальные вопросы советской криминологии
// Криминология и уголовная политика. – М., 1985. – С. 16-П.

Термін “попередження злочинності” не зовсім коректний. Запобігати або
попереджати можна те, що ще не існує в дійсності. Злочинність вже існує,
вона є об’єктивною реальністю. Тому з нею можна тільки боротися,
протидіяти їй, долати її. Запобігти їм або попередити можна лише окремі,
ще не вчинені злочини. На цей нюанс більшість радянських кримінологів
чомусь не звертала уваги. Звідси плутанина таких термінів, як
“попередження злочинності”, “профілактика злочинності”, “запобігання
злочинності”, “превенція злочинності”. Всі вони підходять тільки до ще
не вчинених злочинів, а не до злочинності як уже існуючого соціального
явища.

3 Див.: Герцензон А. А, Введение в советскую криминологию. – М., 1965. –
С. 22;

Криминология. – М., 1966. – С. 8 та ін.

Розходження у визначенні предмета кримінології спричинені різним
розумінням суті предмета науки, ототожненням його з її змістом,
завданнями тощо. Показовим тут є погляд, згідно з яким “все, що вивчає
та чи інша наука, входить до її предмета”‘. За такого підходу предмет
кримінології визначається дуже широко, фундаментальні теоретичні
проблеми науки стають поряд з прикладними питаннями.

Для глибшого усвідомлення предмета кримінології та його меж

доцільно зіставити і розмежувати предмет кримінології з її об’єктом.
Розмежування цих категорій є важливим теоретико-пізнавальним принципом у
методології комплексних досліджень, бо “все те, що пізнається, є
об’єктом дослідження, оскільки воно ще не пізнане і суперечить знанню.
Ті самі речі, явища, процеси, їх сторони і відношення, оскільки вони вже
відомі, зафіксовані з певної сторони у тій чи іншій формі знань, “дані”
у ній, але підлягають подальшому дослідженню, є предметом… Предмет
обумовлюється об’єктом і є його стороною, зафіксованою у певній формі. У
такому об’єктивному вигляді він протистоїть людині та її знанням”2.

Таким чином, об’єкт кримінології відтворює специфічне об’єктивне явище –
злочинність та особливі форми реакції на неї, які полягають в усуненні
детермінант злочинності. Предметом кримінології є конкретні сторони і
прояви цього об’єкта. При цьому проблеми, що їх вивчає кримінологія, з
погляду їх значимості для науки і практики, не рівнозначні. Одні з них є
центральні, створюють власне предмет кримінології або його “ядро”. Інші
мають прикладне, допоміжне значення, стають умовою або засобом глибокого
і всебічного пізнання цього предмета. Розглянемо докладніше ці елементи.

1) Головним елементом предмета кримінології є сама злочинність як
історично мінливе, соціальне і кримінально-правове явище, що являє собою
сукупність усіх злочинів, вчинених у державі за певний період. Вона
вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як стан, рівень,
структура, динаміка, характер та географія. Правопорушення, які не є
злочинами, але тісно пов’язані з ними (наприклад, пияцтво, проституція,
наркоманія), розглядаються кримінологією як “фонові” явища.

2) Особа злочинця виступає як система демографічних, соціально-рольових,
психологічних та інших властивостей суб’єктів злочи-

\ Стручков Н. А. Вступительная часть // Бухгольц Э., ЛекшасДж., Хартман
Р. Социалистическая криминология. – М., 1975. – С. 13.

Садовский В. Н. Методологические проблемы исследования объектов,
представляющих собой системы // Социология в СССР. – М., 1966. – Т. 1. –
С. 181.

нів. Зазначимо, що злочин – це акт вольовий, свідомо обраний. Це
результат складного процесу, в якому зовнішні чинники діють не
безпосередньо, а переломлюючись через внутрішні фактори. Щоб пізнати
детермінанти злочинності, потрібно розкрити механізм злочинної
поведінки, а це неможливо зробити, не вивчивши особу злочинця, вплив її
індивідуальних властивостей на вчинення злочину.

3) Причини та умови злочинності, об’єднані родовим поняттям
“детермінанти” або “криміногенні фактори”, є сукупністю економічних,
соціальних, ідеологічних, психологічних, правових,
організаційно-управлінських та інших чинників, які обумовлюють
(детермінують) злочинність як свій наслідок. Причини та умови
(детермінанти) злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності в
цілому, окремих видів злочинів, конкретного злочину.

4) Протидія злочинності є системою державних і громадських заходів,
спрямованих на усунення або нейтралізацію детермінант злочинності та
корекцію поведінки осіб, схильних до правопорушень. Деякі дослідники,
розглядаючи злочинність як соціальне явище, зазначають, що головним у
боротьбі з нею є прогресивні соціально-економічні перетворення. Поряд з
цим важливе значення мають і спеціальні кримінологічні заходи
запобігання тим чи іншим злочинам, які застосовуються правоохоронними
органами і громадськими формуваннями. Кримінологія мовби синтезує в собі
все те цінне, що накопичене з проблеми протидії злочинності іншими
науками, і дає цілісне знання про весь цей процес’.

Звичайно, розглянуті вище основні елементи предмета кримінології не
вичерпують усього її змісту. Щоб повніше, глибше й ефективніше
вирішувати завдання, які стоять перед кримінологією, вона вивчає і
проблеми, що безпосередньо не входять до її предмета. Це питання
дискусійне у зв’язку з тим, що до цих проблем мають певне відношення
інші юридичні та неюридичні науки. Коротко розглянемо їх.

1) Прогнозування злочинності, а також планування заходів протидії їй.
Застосування дієвих заходів боротьби зі злочинністю неможливе без
відповідного прогнозування, а також планування цього процесу. Тому ця
проблематика має бути включена до предмета кримінології.

2) Кримінальна-правова статистика, яка є основою аналізу стану
злочинності у суспільстві. Ця статистика допомагає правоохо-

‘ Див.: Гринчак В. М. Кримінологія і сучасність // Науковий вісник
НАВСУ. – 2000. – № 2. – С. 27.

ронним органам правильно організувати свою роботу щодо боротьби зі
злочинністю.

3) Методика вивчення злочинності. При проведенні кримінологічних
досліджень використовують методи інших наук – соціологічні, статистичні,
математичні, психологічні, пристосовуючи їх до проблеми, що вивчається.
Це дає змогу проникнути у суть досліджуваних явищ та успішно
розв’язувати поставлені завдання.

4) Супутні злочинності негативні соціальні явища. Ці прояви в
кримінології називають “фоновими”, а в соціології – “асоціальними”,
Кримінологія не може не брати їх до уваги, оскільки вони мають великий
вплив на злочинність. Крім того, попередження злочинів є найефективнішим
тоді, коли воно починається на стадії ранньої профілактики, тобто
дозлочинної асоціальної поведінки.

5) Жертва злочину. Для означення цього аспекту в науковій літературі
з’явився термін “віктимологія” (від лат. victima – жертва і грец. logos
– слово) – вчення про жертву злочину. У кримінологічних дослідженнях до
недавнього часу основна увага приділялася особі злочинця. Разом з тим
потерпілий є другою стороною, причетною до злочину. Саме він взаємодіє
зі злочинцем, а тому ця проблема становить неабиякий інтерес для
кримінологів.

6) Суїцидальна поведінка (проблема самогубства). Частина вчених виступає
проти включення цього питання до предмета кримінології’, проте є й
протилежні думки. На наш погляд, ця проблема має міждисциплінарний
характер, вона стосується психіатрії, психології, кримінального права,
але має і кримінологічний аспект.

Основними завданнями кримінології є:

1) здобуття достовірних знань про те, що становить її предмет;

2) виявлення та аналіз факторів (чинників), які детермінують
(обумовлюють) злочинність;

3) встановлення процесу формування особи злочинця та жертв злочинів;

4) розробка засобів протидії злочинності та запобігання злочинній
поведінці з боку окремих осіб.

З цих завдань випливають такі функції кримінології:

а) описова. Кримінологія виявляє і фіксує певні факти соціальної
дійсності, пов’язані зі злочинністю, відображає їх властивості й ознаки,
дає їх науковий опис;

б) пояснювальна. Розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних
положень суть досліджуваних об’єктів, кримінологія дає їм наукове
пояснення;

1 Див.: Карпец И. И. Современные проблемы криминологии. – М., 1982. – С.
133;

Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

в) прогностична. Вивчаючи тенденції розвитку кримінологічне значущих
процесів та явищ, кримінологія прогнозує їх майбутній стан;

г) практично-перетворювальна. Кримінологічні описання, пояснення і
прогнозування так чи інакше підпорядковані інтересам наукового
управління соціальними процесами, пов’язаними з протидією злочинності.
Тому боротьба зі злочинністю у широкому розумінні фокусує всі інші
проблеми, що вивчаються кримінологією. У цьому полягає
практично-перетворювальна функція науки, оскільки кримінологічні знання
лише тоді мають цінність, коли вони озброюють суб’єктів профілактики
злочинів, слугують їм керівництвом до дій.

§ 2. Методологія та методи кримінологічних досліджень

Наукова достовірність досліджень та їх результатів значною мірою
залежить від методологічної бази1. Загальноприйнятим є положення, що
метод визначається предметом і завданнями дослідження. Разом з тим
багато залежить не лише від предмета, а й від його розуміння, тобто від
теорії предмета. Тому не випадково, що кожній теорії властивий свій
метод, що метод – це не лише спосіб дослідження, а й теорія. Наприклад,
залежно від розуміння суті і структури особи злочинця, детерміністської
природи злочинної поведінки вирішальною мірою визначається метод
дослідження. Це характерно і для інших проблем кримінології.

Глибоко й достовірно пізнати соціальні явища дають можливість
діалектичний та історичний підходи. Вони сприяють правильному вирішенню
таких дуже важливих для кримінології проблеми, як співвідношення буття і
свідомості, фізичного і духовного, соціального й біологічного,
необхідного і випадкового, загального зв’язку явищ у їх постійному
розвитку, єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у
якісні тощо. Діалектико-історичний метод орієнтує дослідника на потребу
розглядати злочинність та інші кримінологічні явища у
порівняльно-історичному аспекті – у розвитку й зміні їх соціальних
зв’язків та обумовленостей, застерігає від суб’єктивізму й однобічного
підходу, забезпечує системність дослідження. Проте хибною є думка, що
лише на підставі загальних

Див.: Мельник П., Ківенко Н., Лановенко І. Методологічні проблеми
розвитку кримінологічної науки в Україні // Науковий вісник ДПА України.
– 2000. – № 2 (8). – С. 7.

філософських положень можна пояснити всі явища і суперечності, з якими
стикається кримінологія. Завдання будь-якого кримінологічного
дослідження полягає в тому, щоб за допомогою законів і категорій
діалектики обрати такий метод дослідження, який би дав можливість
розкрити суть явища, встановити закономірності його розвитку, історичні
форми прояву.

Діалектичний метод лежить в основі методології будь-якої науки, а
діалектичний матеріалізм становить загальну методологію, тобто теорію
пізнання. Філософи глибоко проникли в розуміння того, яким шляхом
розвивається наукове пізнання, які найважливіші закономірності його руху
від зовнішніх ознак явищ, що вивчаються, до їх внутрішньої суті. Отже,
завдання науки в тому, щоб видимий у явищі рух звести до дійсного
внутрішнього руху, бо якби форма прояву і суть речей збігалися, то наука
була б зайвою.

Зазначимо, що наукове пізнання проходить три фази: від вивчення
початкового цілого, тобто розвитку предмета у всій його складності, як
безпосередньо даного, через розгляд різних складових і аспектів
предмета, що пізнається, шляхом створення відповідних абстракцій до їх
зв’язку між собою для абстрактного відтворення початкового предмета в
його цілісності й конкретності. Неможливо пізнати ціле інакше, як
спочатку розкласти його на окремі елементи, з’ясувати їх функції та
взаємозв’язки, що в свою чергу обумовлені функціонуванням системи в
цілому. В цьому суть діалектики. Вся історія природознавства і
суспільствознавства є наочним підтвердженням наведених положень.

Філософи обґрунтували науковий метод, що враховує діалектичну
суперечність пізнання і спирається на принцип розвитку, метод сходження
від абстрактного, тобто нерозвинутого, зачаткового, не наповненого
визначеннями, до конкретного, тобто розвинутого, збагаченого
визначеннями. При цьому хід абстрактного мислення від простого до
складного відповідає дійсному історичному процесові та

стану речей.

Сказане вище цілком стосується пізнання явищ, які входять до

предмета науки кримінології. Але ці вимоги не вичерпують усіх правил
пізнання. При вивченні того, що становить предмет кримінології, велике
значення мають такі філософські закони, як закон єдності і боротьби
протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення, а також
категорії причини і наслідку, загального, особливого й одиничного,
необхідного і випадкового, можливості і дійсності, змісту і форми, суті
і явища тощо. Разом з тим філософські закони і категорії не вичерпують
усіх засобів пізнання. До арсеналу кримінологічних досліджень входять й
інші методи, які у своїй

сукупності становлять методологію науки. Під методологією слід розуміти
систему певних теорій, які виступають як керівний принцип, знаряддя
наукового аналізу, засіб реалізації вимог цього аналізу1.

Філософське розуміння методології вказує на її нерозривний зв’язок з
методами. На її основі розробляються загальнонаукові та спеціальні
методи. Всі вони дістають широке застосування у кримінології. В них
проявляються методологічні засади матеріалістичної діалектики. Методи
дослідження реалізують ці засади на практиці.

Отже, враховуючи сказане, можна зробити висновок, що в основі
методології лежить загальний метод пізнання – діалектичний та історичний
матеріалізм. Це – база як для загальнонау-кових (логічного, абстрактного
мислення, висунення гіпотез, аналізу й синтезу, спостереження,
експерименту, експертних оцінок), так і спеціальних методів
(соціологічних, статистичних, математичних, психологічних, педагогічних
тощо). Останні методи не є кримінологічними, але свою специфіку вони
отримують через особливості предмета і завдань саме кримінологічних
досліджень. При їх проведенні найчастіше застосовують такі методи:

1. Конкретно-соціологічні: анкетування, інтерв’ювання, вивчення
документів, експерименту, експертних оцінок тощо. Ці методи дають змогу
глибше пізнати соціальний аспект явищ, процес їх детермінації, зібрати
великий емпіричний матеріал, що характеризує як стан і динаміку
злочинності в цілому, так і окремих її видів, предметніше з’ясувати
детермінанти злочинності та розробити заходи боротьби з нею.

2. Статистичні: масового спостереження (закон великих чисел),
групування, аналіз узагальнених показників тощо. Вони дають можливість
дослідити велику кількість злочинів і за допомогою отриманих
статистичних показників встановити закономірності і взаємозалежності їх
розвитку, зробити узагальнення, перейти від випадкового й одиничного до
стійкого, масового, закономірного, побачити якісні ознаки досліджуваного
явища.

3. Історико-порівняльний метод допомагає визначити переважні тенденції
розвитку злочинності, зміни її стану і структури за той чи інший період,
без чого неможливо розробити ефективні заходи протидії їй.

4. Психолого-педагогічні методи: спостереження, самоспостереження,
тестування застосовують для вивчення співвідношення об’єктивного і
суб’єктивного в поведінці особи злочинця, процесу

1 Див.: Стефанов Н. Теория и метод в общественных науках. – М., 1967. –
С. 138. 13

формування антисоціальних властивостей у її структурі, виникнення
злочинного наміру та його реалізації, мотивації злочинів, ресоціа-

лізації злочинців і т.п.

5. Системного аналізу. Цей метод використовується найчастіше. Він дає
змогу розглядати злочинність як систему, для якої характерні певні
зв’язки і відношення між складовими її елементами, з одного боку, а з
другого – зв’язки злочинності з іншими соціальними явищами і процесами,
які впливають на неї’.

Кожний з названих методів передбачає певну процедуру (техніку)
дослідження, вибір якої залежить від програми, цілей і завдань
конкретного дослідження. Як правило, кримінологічні пошуки проводяться з
поєднанням кількох методів, що значно розширює їх базу і підвищує
результативність.

§ 3. Місце кримінології у системі наук, її зв’язок з юридичними та
іншими науками

Для розкриття суті кримінології як науки важливо визначити не лише її
предмет, методологію й методику, а й місце у системі наук. Кримінологія
відрізняється від усіх інших юридичних наук тим, що більшість
розроблюваних нею проблем має комплексний характер і перебуває на межі
філософії, політології, соціології, правознавства, психології,
педагогіки, демографії, економіки, статистики тощо. Безперечно одне –
кримінологія належить до класу суспільних наук2. Але яке її місце, чи
становить вона самостійну галузь знань, чи це лише частина іншої науки,
чи це комплексна наука? З цього приводу існують різні точки зору як у
нашій державі, так і в зарубіжних країнах. Нині у науковій літературі
утвердилися чотири основні

погляди.

1. Кримінологія є частиною кримінального права. Вперше таку думку
висловив відомий російський кримінолог М. М. Гернет, який у 1906 p.
назвав кримінологію проблематикою кримінального права. Аналогічну
позицію відстоювали О. А. Герцензон (частина кримінального права)3, А.
А. Піонтковський (кримінологія не самостійна наука і виділення її в таку
“принципово неприпустимо”)4.

1 Монаха О. Є. Методологічна функція кримінології: Монографія. – К.,
1998. – С. 9-Ю.

2 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков: Право,
1998. – С. 36.

Див.: Герцензон А. А. Введение в советскую криминологию. – М., 1965. –
С. 32. Курс советского уголовного права. – М., 1970. – Т. І. – С. 28.

2. Кримінологія – самостійна наука, яка перебуває на межі соціології і
права.

3. Кримінологія – загальнотеоретична наука про злочинність.

4. Кримінологія – самостійна галузь юридичної науки, складова частина
системи юридичних наук (Г. А. Аванесов, І. І. Карпець та ін.). Ця думка
була висловлена в першому підручнику з кримінології’.

Визнання кримінології як частини науки кримінального права має сьогодні
мало прибічників. Зв’язок кримінального права з кримінологією
незаперечний, але він не виключає самостійності останньої. Безперечно,
кримінологія зародилася і розвивалася у надрах кримінального права, але
це не може бути достатнім аргументом для визнання її частиною цієї
науки. Історія свідчить, що проблемою злочинності цікавилося багато
мислителів минулого, які були далекі від кримінального права, зокрема
Аристотель, Ж.-Ж. Руссо, Т. Кам-панелла, К. Сен-Сімон, Т. Мор, О. М.
Радищев, В. Г. Бєлінський, Ф. М. Достоєвський. Це свідчить про те, що
кримінологія виникла і розвинулася як загальнополітична теорія і лише
потім “з’єдналася” з юриспруденцією і стала загальнотеоретичною наукою
про злочинність.

Самостійність кримінології стосовно кримінального права пояснюється і
різними методами цих наук, специфічністю їх безпосередніх цілей і
завдань2. Якщо предметом кримінального права є окремий склад злочину,
кримінальне покарання за нього, види злочинів, поняття особливо
небезпечного рецидивіста тощо, то предметом кримінології – злочинність
як соціальне явище, її детермінанти, особа злочинця, заходи запобігання
злочинам. Якщо завданням кримінального права є покарати винного за
вчинений злочин, то кримінології – не допустити самого формування особи
з антисуспільною спрямованістю поведінки. Разом з тим зазначимо, що
кримінологи користуються багатьма поняттями і положеннями науки
кримінального права. І навпаки, кримінальне право широко використовує
висновки кримінології, особливо щодо особи злочинця та її покарання,
вироблення кримінальної політики, декриміналізації діянь.

Питання про зв’язок кримінології з іншими науками є складовою частиною
питання про її предмет. Комплексний характер кримінології визначає і
безліч її зв’язків з іншими як суспільними, так і природничими науками.
Суспільні науки, з якими кримінологія безпосе-

1 Криминология. – М., 1966.

2 Див. Зелінський А. Ф. Перспективи подальшого розвитку кримінології //
Право України. – 2001. – № 1. – С. 107-109.

редньо пов’язана, можна класифікувати у такому порядку:
філософ-сько-соціологічні, юридичні, психолого-педагогічні, економічні.

Зв’язок кримінології з філософією виявляється у тому, що закони і
категорії останньої є обов’язковими для кримінологічних досліджень,
дають можливість вірно розкрити суть і зміст злочинності, її зв’язки з
іншими соціальними явищами. Особливо тісним є зв’язки з соціологією, яка
збагачує кримінологію безліччю емпіричних даних про суспільні явища та
їх розвиток (міграція, урбанізація, соціальна активність людей, умови й
спосіб їхнього життя і т. п.). Крім того, кримінологія широко застосовує
методи соціології при проведенні своїх досліджень (опитування,
тестування, спостереження). У свою чергу кримінологічні висновки
збагачують і соціологію, роблять її більш всеохоплюючою.

Найтісніше пов’язана кримінологія з юридичними науками, особливо з
кримінальним правом. Низка понять, якими оперує кримінологія, є
кримінально-правовими: злочин, кримінальна відповідальність і покарання,
судимість, рецидив тощо. Розглядаючи злочинність, кримінологія
спирається на кримінальне законодавство, оскільки зміни в ньому
(криміналізація чи декриміналізація діянь) завжди ведуть до кількісних
та якісних змін самої злочинності. З іншого боку, кримінологічна
інформація дає змогу визначити ті суспільні відносини, які потребують
або не потребують кримінально-правового захисту.

Кримінально-правова статистика забезпечує кримінологію емпіричними
даними про злочини та осіб, які їх вчинили, а також репрезентативність
досліджень.

Зв’язок науки кримінально-процесуального права з кримінологією полягає у
визначенні процесуальних вимог щодо виявлення причин та умов злочинів
(статті 23 і 23′ КПК України), а також форм реагування на них.
Кримінологічні ж дослідження допомагають удосконалювати у цьому напрямі
кримінально-процесуальне законодавство.

У різних аспектах можна простежити зв’язок кримінології з
криміналістикою. З одного боку, теоретичні висновки про детермінанти
злочинів, відпрацьовані кримінологією, мають визначальне значення для
методики і тактики розслідування злочинів, з іншого – криміналістичні
засоби розкриття злочинів застосовують у кримінології при вивченні
проблем їх профілактики.

Очевидним є взаємозв’язок кримінології і науки кримінально-виконавчого
права, яка широко використовує висновки кримінології у процесі
виправлення і перевиховання засуджених осіб, попередження вчинення ними
нових злочинів тощо. У свою чергу кримінологія

враховує пенітенціарний досвід для вирішення завдань боротьби зі
злочинністю.

Вивчення проблем протидії злочинності неможливе без використання
комплексу знань зі сфери конституційного, державного, адміністративного,
цивільного, сімейного, трудового та інших галузей права. Правовідносини,
що їх вивчають ці юридичні науки, теж є об’єктом злочинних посягань, а
отже і предметом кримінологічних досліджень.

Кримінологія тісно пов’язана з психолого-педагогічними науками.
Теоретичні положення й емпіричні дані загальної та соціальної психології
потрібні для вивчення всіх властивостей особи, які визначають механізм
індивідуальної злочинної поведінки. Вивчення морально-психологічних
ознак особи злочинця як елемента її загальної кримінологічної
характеристики неможливо без поглибленого аналізу емоційно-вольової
сфери, особливостей темпераменту і характерологічних ознак осіб, які
вчинили злочини, їх антисуспільної спрямованості. Ресоціалізація таких
осіб у свою чергу вимагає знань педагогіки, її методів впливу.

Зв’язок кримінології з економічними науками виявляється не лише при
вивченні злочинності у сфері економіки і корисливої злочинності, а й при
оцінці ролі матеріальних факторів (чинників) у генезисі злочинності,
розробці економічних заходів її подолання в окремих галузях народного
господарства.

Останніми роками дедалі змінюється зв’язок кримінології з математикою і
кібернетикою. Праці ряду кримінологів (Г. А. Аванесова, Ю. Д.
Блувштейна, С. Є. Віцина, А. Ф. Зелінського, В. В. Панкратова та ін.)
показали можливість плідного співробітництва кримінології з цими
науками. Математичні методи істотно підвищують точність кримінологічних
досліджень та їх висновків (наприклад, при визначенні рівня, питомої
ваги, латентності злочинності, її прогнозуванні).

Таким чином, можна зробити висновок, що кримінологія є самостійною,
комплексною загальнотеоретичною наукою про злочинність.

§ 4. Система науки кримінології

Кримінологія, як і будь-яка наука, має свою систему. Система
кримінології перебуває у прямій залежності від її предмета, відображає
його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їх логічно
впорядкований систематизований виклад.

Система науки кримінології базується на двох підставах: предметі
дослідження і рівні узагальнення науково-практичної інформації.

За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин: а)
вчення про злочинність; б) вчення про детермінацію злочинів; в) вчення
про особу злочинця та жертву злочинів; г) вчення про засоби протидії
злочинності.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія
поділяється на Загальну і Особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це –
поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система,
методологія і методика досліджень, історія розвитку кримінології та
аналіз її основних теорій. Центральне місце в Загальній частині
посідають проблеми злочинності, особи злочинця, детермінант злочинності,
віктимології і суїциду, організації та методики досліджень,
кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності.

Особлива частина кримінології вивчає окремі види злочинності, їх
детермінанти та заходи боротьби з ними.

Кримінологія має як загальнотеоретичний, так і прикладний аспекти.
Загальнотеоретичний аспект полягає у розробці наукових основ злочинності
як соціально-правового явища та його подолання, прикладний має своїм
завданням розробку конкретних заходів, спрямованих на запобігання
окремим видам злочинів. Водночас треба мати на увазі, що кримінологія,
як і будь-яка інша наука, не є чимось застиглим, раз і назавжди
запрограмованим. У процесі свого розвитку вона у певних межах може
доповнюватися й уточнюватися.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає комплексність науки кримінології?

2. Як співвідносяться предмет і об’єкт кримінології?

3. В чому полягають особливості кримінологічних знань?

4. В яких напрямках розвивається предмет науки кримінології?

5. Що таке система науки та система дисципліни кримінологи?

6. Яке місце кримінологічних знань в практичній правоохоронній
діяльності?

Глава 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні

§ 1. Виникнення кримінології як науки § 2. Розвиток кримінології в
20-30-ті роки XX століття

§ 3. Відновлення кримінологи в СРСР та УРСР у 60-ті роки та її сучасний
стан у XXI столітті

§ 1. Виникнення кримінології як науки

Кримінологія – це соціально-правова наука, яка на основі філософського
вчення про злочинність як соціальне явище має відповісти на питання,
чому вчиняються злочини і що треба зробити для того, щоб їх не було? Для
цього вона повинна розкрити детермінанти злочинності, її стан, динаміку,
структуру, географію та розробити засоби протидії їй.

Протягом тривалого часу кримінологію вважали частиною науки
кримінального права, тому що латинське слово crimen означає злочин. При
подальшому розгляді виявилося, що межі кримінології ширші за межі
кримінального права. Вона містить у собі і низку рис соціології, карної
політики, кримінально-правової статистики, психології, психіатрії,
френології та інших наук. Це, власне, і сприяло виділенню кримінології в
самостійну практичну науку. Проте історію виникнення кримінології варто
розглядати в контексті розвитку науки кримінального права, яка у той час
багатьма вченими ототожнювалася з соціологією чи карною політикою.

Кримінальне право, за висловом засновника соціологічної школи
кримінального права Ф. Ліста, є найстарішою галуззю права. Воно виникло
разом з поділом суспільства на класи і було знаряддям зміцнення позицій
панівного класу.

Зупинимося на основних напрямах розвитку кримінально-правової думки, які
тісно пов’язані з історією кримінології. Корені її – ще у працях Платона
й Аристотеля. З XVI ст., коли проблеми злочину і покарання стали займати
чільне місце в ідеях передових мислителів того часу, з’являються цілісні
доктрини з цих питань.

Формування кримінально-правових теорій пройшло три ступені свого
розвитку: класичний, антропологічний і соціологічний, в основі яких
лежали погляди деяких видатних учених того часу.

Класичний період. Ш.-Л. Монтеск’є (1689-1755) різко виступав проти
свавілля у правосудді. Необхідно, щоб законодавець пройнявся інтересами
народу. Він говорив, що дух толерантності має бути духом законодавця.
Жорстокість покарань шкідлива для держави і суспільства: по-перше, народ
грубіє і у нього формуються риси жорстокості, що “є злом надзвичайним”;
по-друге, в державах, де застосовуються короткострокові покарання,
злочинність не вища, ніж у тих, де привалює жорстокість. Лише деспотії
спираються на страх і жорстокість. Демократичне правління формує більш
високу систему цінностей у громадян, що стримує їх від багатьох
злочинів.

Ш.-Л. Монтеск’є звертав увагу на необхідність застосування
профілактичних заходів. Скептично ставився до таємних доносів. Потрібні
публічні обвинувачення, а не доносителі, які нерідко поєднують у собі
“пороки і негідницьку душу з честолюбством”. Виступав за скасування усіх
варварських законів, що під приводом захисту релігії обагрили правосуддя
потоками крові і звели нанівець свободу думки і совісті. “Якщо за
крадіжку і вбивство буде призначатися однакове покарання, то вбивства не
припиняться”. Ідеї Монтеск’є полонили багатьох його сучасників.

Ч. Беккаріа (1738-1794) написав відомий трактат “Про злочини і
покарання”, який був перекладений усіма європейськими мовами, у тому
числі російською. Він увібрав у себе ідеї видатних мислителів минулого і
сформулював основні вчення класичної школи кримінального права.

Ч. Беккаріа, перебуваючи під сильним впливом природного права і
суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, вважав, що злочинність можна
ліквідувати шляхом створення гарних, ясних законів і просвітництва,
виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і
судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого
злочину, щоб принцип “немає злочину, немає покарання без вказівки на це
в законі” став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава
бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на
законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Ч. Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної
моралі, яка має бути відокремлена від чесноти людської, так званої
політичної. Людська і державна справедливість не тотожні, так само як не
тотожні божественна мораль і природна чеснота. “Злочин, – говорив він, –
не порок, що випливає із злої волі злочинця, а продукт соціального
середовища”. Цим він переносив вину з особи, яка вчинила злочин, на
суспільний лад.

Ч. Беккаріа обстоював за гармонію суспільних і особистих інтересів
громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти,
особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. “Вони не
потрібні і не корисні”. Він був переконаним противником помсти. В міру
розвитку культури і просвітництва суворість покарання
послаблюватиметься. “Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає
міцні шори на злочин. Інакше або закон позбавляється загальної поваги,
або ж саме поняття про честь і моральність ослаблюється. Покарання
безсилі. Треба попереджати злочини, а існуючу страту замінити
позбавленням волі, поєднаним з працею”.

Вольтер (1694-1778) пропонував провести реформу кримінального
судочинства і скасувати формальні докази. Висловлювався за широку
практику допуску до процесу захисту, був противником інквізиції і
катувань, виступав проти безправ’я і свавілля.

Вольтер категорично вимагав скасування покарань за єресі, богохульство,
чаклунство, виступав за принцип індивідуалізації покарання. Головне у
правосудді – це суспільна користь, тобто покарання мають бути
справедливими. Вольтер багато в чому продовжив справу Монтеск’є і
Беккаріа. Але, на відміну від них, він не лише висував ідеї, а й
самовіддано боровся за впровадження їх у життя.

Класична школа в кримінальному праві розвивалася і в Росії такими
вченими, як М. О. Неклюдов, М. В. Духовський, І. Я. Фой-ницький, а
пізніше А. А. Піонтковський, М. М. Гернет, М. М. По-лянський, В. В.
Єсипов та ін. Всі вони боролися за введення політичних елементів у науку
кримінального права і навіть за виокремлення науки карної політики в
самостійну дисципліну. Не у всіх питаннях вони були одностайні, але час
догматичного підходу до права минув. Теорія вільної волі, висловлена
класиками Кестліном, Бернером, а в Росії – І. Я. Фойницьким та ін.,
випливала з філософії і метафізики Г. Гегеля й І. Канта. Так, І. Кант
зазначав, що воля людини є абсолютно вільною, що людина не залежить від
впливу зовнішнього середовища, що її поведінка є продуктом розуму. З
цього виходило, що будь-яке діяння людини, у тому числі злочинне, є
породженням її вільної волі. А якщо так, то в основу покарання має бути
покладена відплата. Зло, заподіяне невинному, – це зло самому собі,
тобто осмислене волевиявлення злочинця на своє неминуче покарання.
Помста за заподіяне зло дорівнює великому злу. Відновлення потоптаної
справедливості має відбуватися шляхом розплати.

Дуже схожими, але не тотожними, були погляди на злочин і покарання у
Гегеля. Він вважав^ що відплата має бути еквівалентною

заподіяним збиткам, а покарання – пропорційним тяжкості злочину. На
відміну від І. Канта, Г. Гегель не вимагав принципу таліону – “смерть за
смерть”.

Отже, відповідальність правопорушника класики будували переважно на
зовнішніх властивостях діяння. Індивідуальні якості суб’єкта злочину, що
характеризують його суспільну небезпеку, вони до уваги не брали.

З розвитком держави змінювалися засади боротьби зі злочинністю.
Жорстокість стала поступатися місцем гуманізму, головною формою якого
було виправлення злочинця. Цей засіб класики називали “виправним” і
покладали на нього великі надії. Але вони не завжди справджувалися.
В’язниця у всіх її видах не тільки не виправляла, а скоріше всього
розбещувала осіб, які потрапляли за її стіни.

Антропологічний напрям у кримінології представлений такими вченими, як
Ч. Ломброзо, Е. Феррі й Р. Гарофало. Після проведення тривалих
досліджень вони дійшли, як їм здавалося, єдино правильного висновку про
те, що причини злочинності лежать не в соціальних умовах, а в самому
злочинці, його анатомічних, фізіологічних, психічних і моральних
властивостях, отриманих при народженні. Ч. Ломброзо і його соратники
вважали, що злочинець – це своєрідний різновид людини, у якому
сконцентровані особливі біологічні риси, що ведуть його до злочину. З
цього випливало, що злочин є “явище настільки ж природне і необхідне, як
народження, смерть, зачаття, психічні хвороби, сумним різновидом яких
він часто є”.

У своїй праці “Злочинна людина” Ч. Ломброзо докладно виклав біологічні
риси (анатомічні, фізіологічні, психічні) злочинців, показав їхню
відмінність від “нормальних людей”. Антропологи зазначали, що у світі
завжди були і є люди, які від народження приречені бути злочинцями. До
них треба застосовувати не міри покарання, а заходи безпеки. Природжений
злочинець має бути знищений фізично або засуджений на довічне
ув’язнення, вислання на незаселені острови тощо.

Треба зазначити, що Ч. Ломброзо, Е. Феррі та деякі інші автори стояли на
детерміністських позиціях, і з часом у їх поглядах відбулася еволюція у
бік пом’якшення значення біологічних факторів у злочинній поведінці.
Згодом були визнані недоліки в теорії фундатора школи. Потім Ломброзо і
сам змінив деякі свої попередні висновки. Він вказував не тільки на
біологічні чинники злочинів, а й на соціальні. Говорячи про природженого
злочинця, він зазначав, що злочину може і не бути, якщо відсутні
“сприятливі обставини”. Тому

Ч. Ломброзо пропонував боротися не ізольовано з кожним чинником
(біологічним, фізичним чи соціальним), а з усією їх сукупністю. Ще
чіткіше з цього приводу висловився Е. Феррі: “Ніхто з нас не говорив про
фаталізм злочину, ми говоримо тільки про причинний або природний
детермінізм”.

Деякі з опонентів Ч. Ломброзо (зокрема Прінс), не заперечували існування
типу злочинця як такого. Професія та умови життя накладають на людину
певний відбиток, надають її фізичній і психічній структурі особливих
рис. Тому професійним злочинцям притаманні специфічні риси так само, як
ученим, артистам, духівництву тощо. Але цей тип не є продуктом
спадковості, а результатом негативного впливу зовнішнього середовища.

Соціологічний напрям виник у 90-х роках XIX ст. Його засновниками були
Ф. Ліст, Ван-Гамель, Прінс та ін. Соціологи, так само як і антропологи,
вважали, що в кримінологічних дослідженнях основну увагу слід приділяти
не злочинному діянню, як це робили представники класичного напряму, а
особі злочинця. Але вони більш чітко висловлювалися за те, щоб
біологічну неповноцінність особи вважати тільки одним з чинників
злочинності, що діє поряд з іншими факторами соціально-економічного
характеру (безробіттям, злиднями, дорожнечею життя, проституцією,
алкоголізмом тощо).

Соціологи заперечували саме поняття “природжений злочинець”. Основні
чинники злочинності вони вбачали в суспільних відносинах. У зв’язку з
цим вони негативно ставилися до “вільної волі”, а разом з нею і до
принципу відплати за злочин, і були прибічниками профілактики злочинів,
хоч і не відкидали превентивне значення покарання. Проте вивчення особи
велося все-таки у плані характеристики суб’єкта злочину. Соціологи
відмовилися від поняття “склад злочину” та замінили кримінальне
покарання засобами безпеки. Це вело до судового свавілля. Адже суд міг
визнати небезпечний стан навіть там, де ще немає ні злочинця, ні
злочину.

Таким чином, запобігання злочинам вийшло на перший план, замінюючи
класичний принцип залякування і механічний принцип усунення, що лежав в
основі антропологічного напряму. Соціологам було ясно, що лише в площині
соціальних реформ лежить справжня боротьба зі злочинністю, що для її
подолання необхідно в першу чергу вплинути на соціальні чинники, не
забуваючи, звичайно, про суб’єктивні фактори. Іншими словами, вони
намагалися поєднати превентивне значення покарання із загальносоціальною
профілактикою злочинів.

§ 2. Розвиток кримінології в 20-30-ті роки XX ст.

Для підтвердження або спростування тих чи інших теорій потрібно було
створити науково-методичну і організаційну базу для проведення широких
кримінологічних досліджень. Такі заклади вже існували на Заході у
вигляді приватних шкіл і лабораторій. Прообразом цих установ у Росії
була школа, створена Л. М. Толстим у Ясній Поляні. Відомо, що до нього
приїжджав Ч. Ломброзо, який знайомився з роботою великого письменника,
цікавився його думкою про антропологічну теорію злочинності. Л. М.
Толстой не поділяв точку зору ломброзіанців, але добре висловлювався про
дослідження, що проводились. “Шукати істину завжди похвально”, – казав
він.

У Радянській Росії також створювалися кримінологічні кабінети. У
Петрограді, Саратові, Москві, Мінську та інших містах вони здебільшого
займалися вивченням особи злочинців. Так, у Саратовському кабінеті
кримінальної антропології і судово-медичної експертизи, створеному у
1922 р., наукова робота велась у трьох напрямах: 1) вивчення злочинця і
злочинності; 2) пошук найраціо-нальніших методів перевиховання
злочинців; 3) проведення експертиз для судових органів, карного розшуку
та адміністрації виправних установ.

Виникнення Московського кримінологічного кабінету було пов’язано з
проведеним у квітні 1923 р. обстеженням виправно-трудових будинків.
Матеріали обстеження виявилися настільки цікавими й цінними, що
напрошувався висновок про необхідність організації систематичного
вивчення особи злочинця і злочинності. У зв’язку з цим при
Адміністративному відділі Московської Ради було створено Кабінет з
вивчення проблем особи злочинця і злочинності, в якому працювали
криміналісти, соціологи, психіатри, психологи, антропологи, біохіміки.
Московський кабінет розробив кілька анкет. Програма обстеження злочинців
складалася з 43 питань, відповідь на які фіксувалася вищеназваними
спеціалістами. Наприклад, соціологічне дослідження передбачало
встановити процес формування антисоціальної спрямованості особи,
раптового, стрімкого її утворення або, навпаки, поступового розростання
в ній антисоціальних властивостей. Виявлялися умови життя неповнолітніх
правопорушників, причини повторного вчинення ними злочинів тощо. Це
давало можливість зробити висновок, чи правильно обрано міру покарання
для обвинувачуваного.

Організований у 1926 р. кабінет у Ростові-на-Дону проводив дослідження у
біопсихологічному напрямі. Його роботою керував доктор медицини О. В.
Брайловський. Кабінет видавав збірник “Вопро-

сы изучения преступности на Северном Кавказе”, авторами статей якого
були переважно лікарі.

У 1925 р. при Петроградському губернському суді теж був створений
кримінологічний кабінет. Його робота будувалася на комплексній основі.
Спочатку вивчалися матеріали справи, потім проводилося анкетування
кожного засудженого і бесіди з ними. Зокрема, було проведено
конкретно-соціологічне дослідження причин злочинності неповнолітніх.
Анкетуванню були піддані засуджені за вбивство, звалтування, хуліганство
та особи, які вчинили корисливі злочини. Матеріали дослідження було
розіслано в інші регіони СРСР, у тому числі в Україну, а написані на
його підставі статті – опубліковано у спеціальних наукових збірниках.

Взагалі, у ті часи експериментували дуже багато. Захоплення
соціологічними дослідженнями заполонило працівників правоохоронних
органів і особливо виправно-трудових установ. У місцях позбавлення волі
організовувались різного роду курси, на яких засуджені здобували
спеціальність. У камерах випускалися стіннівки чи листівки. У деяких
колоніях видавались не лише газети, а й журнали, створювались гуртки
художньої самодіяльності і навіть театри.

В Україні тоді також створювались кримінологічні кабінети’. В Києві,
крім кабінету при юридичному факультеті Інституту народного
господарства, існувала ще й “Юридична клініка”. Вона працювала на
громадських засадах. Викладачі відповідних кафедр набирали групи
студентів, які проводили анкетування ув’язнених, а також членів їхніх
сімей, товаришів по роботі. Ці матеріали використовувались у навчальному
процесі та профілактичній роботі.

У 1925 р. всі українські кабінети було перетворено на інститути
науково-судової експертизи, які, згідно з Положенням від 25 квітня 1925
р., мали проводити різного роду наукові дослідження та експертизи у
судових справах, а також експериментальні дослідження з питань
кримінальної техніки та методики вивчення злочинності й особи злочинця.
Серед шести секцій Інституту була й секція кримінально-психологічних і
психопатологічних досліджень.

Ще до створення Київського інституту науково-судової експертизи
“Юридична клініка” разом з науковцями кабінету провела низку досліджень
під керівництвом академіка І. О. Малиновського. На засіданнях її Вченої
ради, зокрема, були заслухані такі доповіді:

“Про вивчення злочинця і злочинності”; “Про асоціативний метод і
застосування його в судовій роботі”; “Про особливості професійного

Див.: Даньшин И. Н Из истории криминологических учреждений в Украинской
ССР в 20-30-е годы // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1980. – Вып.
32.

злочинця”. Найбільший інтерес становила перша доповідь, з якою 27
листопада 1926 p. виступив академік І. О. Малиновський. Коротко виклавши
історію заснування в Європі й Америці кабінетів і лабораторій з вивчення
злочинності і злочинців, він зауважив, що хоч ці кабінети ставлять своїм
завданням усебічне вивчення злочинності, але насправді головним чином
займаються біологічним обстеженням злочинців. Соціологічні дослідження
відсуваються на другий план. Далі доповідач наголосив на тому, що
радянське законодавство розглядає злочин як продукт
соціально-економічних умов і вважає за необхідне застосовувати до
злочинця заходи соціального захисту, пристосовувати його до умов
співпраці, а не мститися йому. Необхідно вивчати злочинця, щоб
з’ясувати, як боротися зі злочинністю. Обов’язок такого вивчення
законодавець покладав на судові органи і виправно-трудові установи. Але,
як вважав І. О. Малиновський, потрібні і спеціальні наукові установи, де
б працювали вчені різних галузей знань. Доповідач зауважив, що у деяких
містах України – Києві, Харкові, Одесі діють установи з вивчення
злочинності – кабінети науково-судової експертизи в системі Наркомату
юстиції. Але їх робота не координується. Треба створити інститут
республіканського масштабу, який би займався систематичним вивченням
проблем злочинності в Україні. Він координував би наукові дослідження
місцевих закладів на зразок Московського державного інституту з вивчення
злочинності і злочинців.

Київський інститут науково-судової експертизи вивчав етіологію, динаміку
та структуру злочинності в Україні, розробляв окремі питання методології
й методики досліджень особи правопорушника, працював над проблемами
пенітенціарного характеру. Результати досліджень заслуховувалися на
відкритих засіданнях Вченої ради і публікувалися в доповідях і
повідомленнях науковців Інституту. Київський ІНСЕ мав також
кримінологічний музей, у якому було три відділи: кримінологічний,
пенітенціарний і методів дослідження.

Про характер діяльності секції кримінально-психологічних і
психопатологічних досліджень Інституту свідчать наукові праці,
підготовлені у 1928-1929 роках: “Про застосування гіпнозу в слідчій
справі” (проф. В. М. Гаккебуш); “Сучасні погляди на явища телепатії та
їх кримінологічне значення” (проф. В. І. Фаворський); “Психоаналітичне
дослідження піроманії” (доктор І. А. Залкінд); “Порівняльне дослідження
крові у засуджених за різні злочини” (доктор В. В. Фоломіна); “Про
татуювання правопорушників” (доктор І. І. Цорапська). Деякі праці були
присвячені проблемам позбавлення волі як мірі соціального захисту та
його впливу на засуджених:

“Про специфічні порушення нервово-психічної діяльності у засудже-

них” (доктор І. А. Залкінд); “Теорія і практика виправно-трудової справи
в УРСР” (проф. М. О. Чельцов-Бебутов). Як бачимо, майже всі дослідження
проводилися представниками природничих наук.

По-іншому будувалась робота Всеукраїнського кабінету з вивчення особи
злочинця і злочинності, який був створений у листопаді 1924 р. з
ініціативи співробітників Одеської губернської виправно-трудової
інспекції. Рада цього кабінету складалася з науковців та працівників
суду, прокуратури і медичних установ. Кабінет розгорнув свою
дослідницьку діяльність у лютому 1925 р. Згідно з Положенням про нього,
затвердженим НКВС УРСР, він мав на меті “сприяння виправно-трудовим
установам у справі правильного застосування методів виправно-трудового
впливу”, а також “дослідженням злочинності як соціального явища”.
Кабінет діяв і через створені за його ініціативою так звані ланки з
вивчення особи злочинця, які були у Чернігові, Дніпропетровську, Сумах
та інших містах України. Штат кабінету складався з юриста-соціолога,
психіатра та лікаря. При ньому стажувалися студенти, які брали участь у
збиранні емпіричних матеріалів, а всю технічну роботу виконували самі
засуджені. Тут же містилося обладнання, необхідне для проведення
антропометричних вимірів і психологічних тестів.

Робота Всеукраїнського кабінету набрала широкого розмаху, охоплюючи нові
напрями досліджень та різні сторони профілактичного впливу на
засуджених. Поряд з вивченням засуджених, члени кабінету брали активну
участь у роботі спостережної комісії, представляючи їй відповідні
характеристики на них, а також в окремих судових процесах, виступаючи із
детально відпрацьованими висновками, побудованими на основі конкретних
спостережень, опитувань тощо.

Наукові розробки кабінету, крім збірника “Вивчення злочинності та
пенітенціарної практики”, публікувалися в періодичних часописах
“Проблеми злочинності”, “Допровский робітник”, “Геть злочинність!”. Були
підготовлені і популярні брошури “Психопатичні особи в умовах висилки”,
“Боротьба з татуюванням у місцях позбавлення волі” та монографія “Типи
сучасних правопорушників”. Четвертий випуск збірника “Вивчення
злочинності та пенітенціарної практики” був присвячений рецидиву і
професійній злочинності. Стосовно профілактичних заходів щодо
професійних злочинців пропонувалася максимальна їх ізоляція у
виправно-трудових установах, широке використання як робочої сили в
інтересах загальних господарських завдань.

На особливу увагу заслуговує діяльність Харківського (у той час
столичного) кабінету з вивчення причин злочинності і особи зло-27

чинця, який виник у 1928 p. Серед його відділів найпомітнішою була
робота соціально-економічної секції, яка проводила глибокі наукові
дослідження не лише окремих видів злочинів, а й злочинності у цілому,
велике місце відводила проблемам профілактичної діяльності, вивченню
соціальних умов життя і поведінки осіб, які вчинили злочини. Ці
дослідження проводили наукові співробітники кабінету,
професорсько-викладацький склад харківських юридичного і медичного
інститутів із залученням для виконання технічної роботи окремих осіб,
які відбували покарання у місцях позбавлення волі. Серед учених потрібно
назвати професорів Г. І. Волкова, М. М. Гроздин-ського, В. А. Внукова,
В. С. Трахтерова.

Крім того, в 1930 р. у Харкові був створений Всеукраїнський
кримінологічний інститут, на який покладалися обов’язки з координації
роботи кабінетів і разом з тим проведення планових наукових досліджень.
У 1931 р. його було передано до системи Нарком’юсту під назвою
“Науково-дослідний інститут з вивчення злочинності”. Нова назва внесла і
деякі корективи в плани його роботи. На Інститут було покладено завдання
наукової розробки заходів, методів і способів боротьби зі злочинністю в
Україні, включаючи і запобігання конкретним злочинам. У ньому
біологізаторство причин злочинності було зведено майже нанівець. Панівне
становище зайняла ідея про особу злочинця як продукт криміногенного
соціального середовища.

На жаль, перебудова діяльності Інституту не була завершена.
Обвинувачення ряду російських та українських учених у пропаганді ідей Ч.
Ломброзо призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення
інститутів з вивчення причин злочинності на установи, які досліджували
лише питання карної політики і кримінального права. Це ознаменувало
собою ліквідацію кримінології як “буржуазної лженауки”. Її викладання у
вузах припинилося, хоч насущні проблеми запобігання злочинам знову
перейшли до науки кримінального права. Як кажуть, “з водою вихлюпнули й
дитя”. І тільки на початку 60-х років раніше заборонена в СРСР наука
кримінологія стала поступово відроджуватися.

§ 3. Відновлення кримінології в СРСР та УРСР у 60-ті роки XX ст. та її
сучасний стан

Наприкінці 50-х років, після усунення наслідків культу особи Сталіна,
справа з кримінологічними дослідженнями змінилася на

краще. В юридичній літературі почали з’являтися статті, автори яких
ставили актуальні питання боротьби зі злочинністю’.

На засіданнях і конференціях, які були організовані у Москві Генеральною
прокуратурою та Верховним судом СРСР, юридичні науково-дослідні
інститути й вищі навчальні заклади планували заходи, спрямовані на
вивчення кримінологічних проблем.

Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін
юридичних факультетів вузів щодо вивчення різних сторін злочинності та
її детермінації. З 1957 р. проблемами кримінології почали займатися на
юридичних факультетах університетів і в юридичних інститутах, секторах
філософії і права ряду Академій наук союзних республік.

До нових кримінально-процесуальних кодексів (1961 р.) були внесені
норми, що встановлювали обов’язок органів слідства, прокуратури й суду
виявляти причини та умови, які сприяють вчиненню злочинів.

На початку 60-х років були опубліковані важливі наукові праці з
кримінологічної тематики, зокрема: С. С. Остроумова “Злочинність та її
причини в дореволюційній Росії” (1960), О. Б. Сахарова “Про особу
злочинця та причини злочинності в СРСР” (1961), О. А. Герцензона
“Предмет та метод радянської кримінології” (1962), Г. М. Міньковського,
В. К. Звірбуля та інших “Попередження злочинів” (1962).

У 1963 р. був створений Всесоюзний інститут з вивчення причин та
розробки заходів попередження злочинності, що стало значним кроком у
розвитку кримінології. Перед інститутом було поставлено завдання –
об’єднати й очолити наукові дослідження у даній галузі. У складі
інституту працювали десять секторів: загальної методики вивчення і
попередження злочинності (О. О. Герцензон); вивчення причин та розробки
заходів попередження розкрадань соціалістичної власності (В. Г.
Танасевич); вивчення злочинів проти особи (С. С. Степечев); злочинів
неповнолітніх (Г. М. Міньковський);

попереднього слідства (А. І. Михайлов); прокурорського нагляду (В. К.
Звірбуль); криміналістичної техніки (М. О. Селіванов). Першим директором
інституту був призначений І. І. Карпець, заступниками – В. М. Кудрявцев
і Г. І. Кочаров.

Невдовзі з’явилися такі теоретичні наукові праці: П. П. Михай-ленко, І.
А. Гельфанд “Предупреждение преступлений – основа

Див.: Шаргородский М. Д. Некоторые задачи советской правовой науки в
настоящее время / Ученые записки ЛГУ. – 1995. – № 187. – Вып. 6. – С. 5;
Кудрявцев В. Н. Развивать науку советского уголовного права // Соц.
законность. – 1956. – № 1. – С. 29.

борьбы за искоренение преступности” (1964); О. А. Герцензон “Введение в
советскую криминологию” (1965); П. П. Михайленко “Причины рецидива и
борьба с ними в УССР” (1965), “Борьба с преступностью в Украинской ССР”,
Т. 1 (1966) і Т. 2 (1967), “Предупреждение преступности
несовершеннолетних в УССР” (1967), “Профилактическая деятельность
районных (городских) органов милиции и следственных аппаратов при них”
(1968); В. М. Кудрявцев “Причинность в криминологии” (1968); І. І.
Карпець “Проблема преступности” (1969); Н. Ф. Кузнецова “Преступление и
преступность”

(1970); П. П. Михайленко, I. А. Гельфанд “Рецидивная преступность и ее
предупреждение органами внутренних дел” (1970);

М. І. Ковальов “Основы криминологии” (1970); В. К. Звірбуль
“Деятельность прокуратуры по предупреждению преступлений”

(1971); Г. О. Аванесов “Теория и методология криминологического
прогнозирования” (1972); А. С. Шляпочников “Советская криминология на
современном этапе” (1973) та ін.

Для цього та наступних періодів характерна активізація кримінологічних
(теоретичних і прикладних) досліджень. Опубліковано значну кількість
монографій і навчальних посібників, які дістали позитивну оцінку серед
широкого загалу читачів. Кримінологія, як самостійна наука і навчальна
дисципліна, починає відігравати все більшу роль у розробці карної
політики держави, нормотворчості та практиці боротьби зі злочинністю.

У 1966 р. виходить перший підручник з радянської кримінології,
підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин та розробки
заходів попередження злочинності, який витримав потім три видання і був
основою створення в середині 80-х років 2-томного “Курсу кримінології”.
Розвиток цієї науки активізувало створення кафедр кримінології у
багатьох вищих юридичних навчальних закладах країни та вищих школах МВС.

Викладання кримінології було орієнтовано на отримання випускниками вузів
не тільки твердих знань з проблем боротьби зі злочинністю та її окремими
видами, а й на можливість реальної їх участі у розробці і реалізації
різних профілактичних заходів, спрямованих на ефективну протидію
злочинності. У 80-ті роки відбувався також інтенсивний розвиток
кримінологічних досліджень стосовно поглибленого вивчення властивостей
та ознак особи злочинця, механізму індивідуальної злочинної поведінки
(М. Ю. Антонян, Г. X. Єфремова, М. М. Кочетов, В. В. Гульдан, А. Р.
Ратінов, О. М. Яковлев та ін.). Завдяки цим дослідженням стало можливим
використовувати у практиці боротьби зі злочинністю науково обґрунтовані
дані про генезис і детермінанти різних видів злочинів та осіб, які їх
вчиняють.

ЗО

Значний внесок у розвиток радянської кримінології зробили такі вчені, як
Г. О. Аванесов, О. І. Алексеев, М. М. Бабаев, С. В. Боро-дін, Ю. Д.
Блувштейн, Ю. А. Віцин, П. С. Дагель, І. М. Даньшин, А. І. Долгова, В.
Д. Єрмаков, А. Е. Жалінський, А. П. Закалюк, Г. І. Забрянський, М. Е.
Ігошев, І. І. Карпець, В. Е. Квашис, Б. В. Коробейников, М. В.
Костицький, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, І. П. Лановенко, В. В.
Лунєєв, П. П. Михайленко, Г. М. Мінь-ковський, І. С. Ной, В. В. Орехов,
В. В. Панкратов, О. Б. Сахаров, С. А. Тарарухін, І. К. Туркевич, Т. Г.
Шавгулідзе, В. П. Філонов, О. М. Яковлев та ін.

Відродження кримінології в Україні почалося у стінах Київської Вищої
школи МВС СРСР (нині – Національна академія внутрішніх справ України).
Там у 1962-1963 роках під керівництвом професора П. П. Михайленка
проводилися соціологічні дослідження причин злочинності неповнолітніх та
рецидивної злочинності в УРСР. А у 1964 р. у Москві “Юриздат” видав
монографічне дослідження П. П. Михайленка і І. А. Гельфанда
“Предупреждение преступлений – основа борьбы за искоренение
преступности”. У праці розглядалися питання ролі і значення попередження
злочинів, визначення поняття “попередження”, запобігання злочинам у
стадії готування і замаху на злочин, недопущення рецидиву злочинів. В
окремих главах монографії розглядається участь громадськості у
запобіганні злочинам тощо.

Слідом за цією монографією з’явилася низка інших. У них узагальнювалася
не тільки практична діяльність правоохоронних органів, а й інших
державних органів та громадських формувань. У країні стали створюватися
науково-дослідні установи, сутність яких зводилася до відтворення колись
існуючих наукових установ, але на новій основі з урахуванням розвитку
науки і суспільно-економічних відносин в Україні.

Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ
кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і
права Академії наук УРСР’. Наукові співробітники цього відділу
наприкінці 60 – на початку 70-х років проводили широкі кримінологічні
дослідження у різних містах України. В результаті цього були
підготовлені й видані колективні монографії: “Попередження правопорушень
неповнолітніх” (1967, відп. редактор М. М. Міхеєн-ко); “Боротьба з
правопорушеннями і злочинністю” (1969, відп. редактор І. П. Лановенко);
“Кримінально-правова боротьба з хуліган-Див.: Інститут держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України. Наукові досягнення за 50 років
(1949-1999). – К., 1999. – С. 112-121.

ством” (1971, відп. редактор Ф. А. Лопушанський); “Відповідальність за
втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність” (1971, відп. редактор І.
П. Лановенко); “Теоретичні проблеми попередження правопорушень
неповнолітніх” (1977, відп. редактор Ф. А. Лопушанський).

У цей же час була опублікована низка індивідуальних монографій, зокрема:
І. П. Лановенко “Боротьба зі злочинами проти трудових прав і безпеки
виробництва” (1977), О. Я. Светлов “Боротьба з посадовими зловживаннями”
(1970). Значна увага приділялась підготовці навчально-методичної
літератури для службового користування працівників правоохоронних
органів. Так, за участю співробітників відділу був виданий навчальний
посібник “Розслідування та попередження злочинів” (1970).

Наприкінці 70 – на початку 80-х років у відділ кримінально-правових та
кримінологічних проблем прийшло чимало нових наукових співробітників,
серед яких А. Й. Міллер, О. М. Костенко, Ю. М. Крупка. Вони займалися
кримінологічними дослідженнями й опублікували низку монографій: А. Й.
Міллер “Протиправна поведінка неповнолітніх (генезис і рання
профілактика)” (1985);

О. М. Костенко “Принцип відображення у кримінології” (1987) та
“Кримінальне свавілля (соціопсихологія волі і свідомості злочинця)”
(1990); Ю. М. Крупка (у співавторстві) “Попередження сімейно-побутових
злочинів” (1989).

Серед інших наукових здобутків відділу в галузі кримінології можна
назвати такі колективні праці, як: “Пияцтво і злочинність” (1989);

“Боротьба з економічними злочинами” (1994); “Наркотизм і злочинність”
(1994); “Боротьба з господарськими злочинами” (1997).

З проголошенням України незалежною державою кримінологічні дослідження
почали набувати якісно нового характеру. Вони стали рішуче звільнятися
від заідеологізованості компартійних догм, класового підходу до проблем
злочинності. Кримінологи дістали більшу можливість звертатися до теорії
і практики боротьби зі злочинністю у розвинутих країнах світу. Водночас
їм довелося осмислювати реалії нового суспільного буття та пов’язані з
ними кримінологічні

проблеми.

В Україні з 1991 р. відбулися істотні соціально-економічні зміни.
Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до
ринкової, від тоталітарної держави до правової. Але непослідовність,
якою супроводжувався обраний шлях, обернулася негативними наслідками для
життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до
спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів тіньової
економіки, хронічних взаємонеплате-

жів, незахищеності вітчизняного товаровиробника та інших негараздів, які
загострили соціально-економічну і криміногенну ситуацію в Україні.

Це призвело до масових порушень законності, правового нігілізму, низької
державної і фінансової дисципліни, неналежного виконання посадових
обов’язків, корумпованості чиновників у всіх ешелонах влади. Зросла
кримінальна “зараженість” населення. Суспільство зіткнулося з розширеним
відтворенням злочинної поведінки і різким зростанням злочинності.

Зазначені негативні явища й процеси – наслідок гострих суперечностей у
всіх сферах суспільного життя, які й детермінують сучасну злочинність.
Вона видозмінюється не тільки кількісно, а й погіршуються її якісні
характеристики. Намітилося збільшення тяжких злочинів проти особи,
бандитизму, розбоїв, пов’язаних із застосуванням зброї. Суб’єктами таких
злочинів дедалі частіше стають неповнолітні. Насильницька злочинність
зрощується з корисливою. Частка останньої у загальній масі злочинів
становить більше половини. З’явилися нові види економічної злочинності,
зокрема комп’ютерна, зростає організована злочинність, тісно пов’язана з
корупцією та зарубіжними кримінальними структурами.

Таким чином, саме життя висунуло перед сучасною українською
кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначитися на
предметі, тематиці й методиці наукових досліджень. Реорганізується сама
система кримінологічних закладів, що дісталися у спадок від радянських
часів, створюються нові дослідницькі центри. Вже на початку 90-х років
почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При
Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний
інститут вивчення злочинності. Один з трьох його відділів проводить
власне кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН
України роботу в цьому напрямі продовжує відділ кримінально-правових і
кримінологічних проблем. Кримінологічна проблематика також
сконцентрована у Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі
злочинністю Національної академії внутрішніх справ України та
Університеті внутрішніх справ МВС України. Крім того, на відповідних
кафедрах юридичних вузів країни працюють групи науковців, планові
дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.

У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР було створено
науково-дослідну лабораторію Всесоюзного науково-дослідного інституту
МВС СРСР, яку очолив професор П. П. Михайленко, а згодом – відомий
кримінолог професор А. П. Закалюк. За цей період лабораторія зазнала
багато реорганізацій і у 1997 р. на базі цієї

установи був створений Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі
злочинністю.

Протягом усього періоду існування одним з основних напрямів роботи цієї
установи було проведення кримінологічних досліджень. У 70-80-х роках її
співробітники провели ґрунтовні дослідження щодо діяльності громадських
формувань з профілактики правопорушень та злочинів (А. П. Закалюк, О. О.
Ковалкін, О. Г. Кулик), профілактики злочинності неповнолітніх (С. А.
Тарарухін, В. Ф. Трегу-бов), рецидивної злочинності (А. М. Носенко),
попередження грабежів, розбійних нападів та інших найпоширеніших видів
злочинів (В. О. Кузнецов, Б. І. Бараненко, В. І. Грачов),
сімейно-побутових злочинів (С. В. Трофімов, М. С. Хруппа, В. В. Петров),
дармоїдства (В. І. Женунтій), бродяжництва (В. І. Грачов) та ін. На
жаль, майже всі ці розробки, багато з яких були здійснені вперше в СРСР
або в Україні, через існуючі в той час режимні обмеження не були
надруковані у відкритій науковій літературі і не стали доступні широкому

науковому загалу.

Наприкінці 80 – на початку 90-х років тематика наукових розробок дещо
змінилась. У той час успішно розроблялися проблеми попередження
індивідуальної злочинної поведінки (А. П. Закалюк), кримінологічного
аналізу злочинності (О. О. Ковалкін, О. Г. Кулик), боротьби з незаконним
обігом наркотичних речовин (О. О. Ковалкін, М. С. Хруппа, В. Л.
Чубарев), створення системи попередження рецидивної злочинності (М. М.
Короткий), профілактики групової злочинності неповнолітніх (С. А.
Тарарухін), запобігання майновим злочинам, вчинюваним організованими
групами (Б. І. Бараненко, А. І. Пясецький), злочинів, вчинених з
особливою жорстокістю (А. П. Закалюк, А. В. Шаповалов, В. С.
Ковальський), антисус-пільної поведінки осіб з психічними аномаліями (А.
П. Закалюк, Л. М. Москалюк), боротьби зі злочинами у сфері економіки (В.
В. Головач, Л. С. Сміян) та ін. Вийшли друком монографії А. П. Закалюка
“Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного
поведения”, О. О. Ковалкіна “Латентная преступность и ее выявление
органами внутренних дел”, В. Л. Чубарева “Опасность лиц, совершающих
преступные деяния” та “Тяжесть преступного поведения”, О. О. Ковалкіна,
М. С. Хруппи, В. Л. Чубарева “Деятельность органов внутренних дел по
выявлению и предупреждению группового сбыта наркотических средств” тощо.
У 1994 р. був опублікований збірник наукових праць та інших матеріалів
“Преступность в Украине”, у якому вперше в українській кримінології було
опубліковано статистичні дані щодо стану, структури

та динаміки злочинності в країні у 1972-1993 pp. (0. Г. Кулик, В. І.
Бобир).

Останніми роками в інституті щороку здійснюється аналіз криміногенної
ситуації в Україні та прогноз її розвитку на наступний рік, на базі
середніх та вищих навчальних закладів м. Києва проводяться моніторингові
опитування населення, здійснюються кримінологічні експертизи
нормативно-правових актів (О. Г. Кулик), досліджуються проблеми
профілактики злочинності серед неповнолітніх, сімейно-побутових злочинів
(О. В. Бакаев), боротьби з наркотизмом (М. С. Хруппа), різними видами
економічної злочинності (В. М. Попович, С. Н. Баліна, Л. С. Сміян, В. Ф.
Ущаповський та ін.). Надруковано роботи М. С. Хруппи (у співавторстві)
“Антинаркотичне законодавство України: Теорія. Історія. Коментар”, В. М.
Поповича “Тіньова економіка як предмет економічної кримінології”, С. Н.
Ба-ліної (у співавторстві) “Тіньова економіка і організована
злочинність”, С. Н. Баліної та В. Ф. Ущаповського “Правові основи
приватизації в Україні та її захист від злочинних посягань” та ін.

Координаційні функції покладено на Координаційне бюро з проблем
кримінології, створене при Академії правових наук України в 1995 р. Його
завдання полягають у плануванні та узгодженні фундаментальних і
прикладних досліджень; підготовці науково-педагогічних кадрів через
аспірантуру (ад’юнктуру) і докторантуру; забезпеченні
навчально-методичною літературою юридичних вузів і факультетів, де
викладається курс кримінології; організації проведення наукових
семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.

Координаційне бюро забезпечує постійні контакти між вітчизняними і
зарубіжними кримінологами, практичними працівниками державних і
громадських організацій, які займаються питаннями протидії злочинності,
а також сприяє поширенню кримінологічних знань для використання їх в
інтересах зміцнення правопорядку, захисту конституційних прав і свобод
громадян, здійснення ефективної боротьби зі злочинністю з урахуванням
позитивного зарубіжного досвіду. Останнє є особливо актуальним для
молодої української держави, яка намагається інтегруватися до
європейського і світового співтовариства, відповідати міжнародним
стандартам у сфері ре-соціалізації злочинців, функціонування судової та
пенітенціарної систем.

Інтенсивність кримінологічних досліджень за останні роки дає підстави
стверджувати, що кримінологія в Україні, попри всі труднощі становлення,
має певні перспективи. Тривають розробки вже традиційних проблем, як то:
злочинність неповнолітніх, рецидивна, насильницька, необережна.
Розпочато вивчення генезису злочинів у

сфері економіки, малого й середнього бізнесу, посилено увагу до
з’ясування природи організованої злочинності, боротьби з нелегальним
обігом наркотичних засобів, предметів озброєння, радіоактивних речовин,
торгівлею людьми тощо.

З метою сприяння поширенню кримінологічних знань серед населення, а
також використання досягнень цієї науки у справі запобігання злочинам в
Україні 23 липня 1998 p. була створена Кримінологічна асоціація. Вона є
громадською організацією, яка об’єднує кримінологів та інших фахівців,
професійна діяльність яких пов’язана з протидією злочинності. 26 травня
1998 р. в м. Києві відбулася установча конференція цієї Асоціації, у
якій взяли участь понад 160 учасників – провідних учених Національної
академії наук України, Академії правових наук України, Національної
юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, Національної академії
внутрішніх справ України, Національного університету ім. Тараса
Шевченка, Одеської національної юридичної академії, а також керівний
склад правоохоронних органів і установ юстиції, представники
пра-возахисних організацій та інших громадських об’єднань. Учасники
конференції прийняли статут Кримінологічної асоціації України та
сформували її керівні органи.

Президентом Асоціації було обрано Міністра внутрішніх справ України,
кандидата юридичних наук Ю. Ф. Кравченка, віце-президентами – народного
депутата України, доктора юридичних наук, професора О. М. Бандурку та
голову Координаційного бюро з проблем кримінології Академії правових
наук, доктора юридичних наук, професора А. П. Закалюка. До складу
правління Асоціації увійшли:

доктор юридичних наук, професор І. М. Даньшин; доктор юридичних наук,
професор А. Ф. Зелінський; доктор юридичних наук, професор С. В.
Кивалов; член-кореспондент АПН, кандидат юридичних наук, професор Я. Ю.
Кондратьев; доктор юридичних наук, професор І. К. Туркевич; кандидат
юридичних наук О. М. Литвак.

Перспективними планами роботи Кримінологічної асоціації передбачаються:
організація і проведення наукових семінарів та конференцій з актуальних
проблем детермінації і попередження злочинів, участь у розробці та
експертизі законопроектів, сприяння науковим дослідженням, налагодження
тісних зв’язків з ученими та кримінологічними установами в зарубіжних
країнах, а також співробітництво з Міжнародним кримінологічним
товариством, підготовка і видання збірника наукових праць вітчизняних
кримінологів. Регіональні відділення Асоціації вже створено у більшості
областей України. Вони ведуть активну роботу щодо об’єднання зусиль
учених та практичних працівників правоохоронних органів й експертних

установ з метою розробки і реалізації дієвих заходів попередження та
боротьби зі злочинністю’.

За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук
України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого
забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних
кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи, ЗО листопада 2000
р. в м. Києві пройшов 1-й з’їзд кримінологів України. Констатуючи
істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних
досліджень в Україні після створення у травні 1998 р. Кримінологічної
асоціації України, з’їзд визнав за необхідне:

1) підвищити рівень координації наукових досліджень кримінологічного
спрямування, вдосконалити їх зміст і посилити практичну спрямованість,
подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі кримінологічних
досліджень, здійснити заходи щодо впровадження їх результатів у
практику;

2) вдосконалити кримінологічну підготовку кадрів працівників судових та
правоохоронних органів;

3) визначити перспективи розвитку кримінологічних досліджень та їх
організаційного, інформаційного і методичного забезпечення;

4) визнати, що головною метою проведення кримінологічних досліджень в
Україні та впровадження їх результатів у практику є забезпечення прав і
свобод людини, інтересів організованого на демократичних засадах
суспільства, сприяння становленню правової держави.

Кримінологія, як галузь наукових знань, довела своє право на самостійне
існування. Ще в 70-ті роки їй вдалося відстояти цю позицію у дискусіях з
криміналістами, які довгий час стверджували, що кримінологія має бути
складовою частиною науки кримінального права. В Україні, як і в
зарубіжних державах, кримінологія нині розглядається як самостійна
соціально-правова наука, галузь знань про злочинність та засоби протидії
їй. Кримінологічні знання містять у собі значною мірою теоретичні
положення юриспруденції, розроблені відповідними галузями права –
кримінальним, адміністративним, конституційним, фінансовим, трудовим
тощо. Боротьба зі злочинністю ведеться на правовій основі, що є
юридичною гарантією того, що протидія злочинності здійснюватиметься у
рамках закону з додержанням прав і свобод громадян.

1 Див.: Прилито С. Створення Кримінологічної асоціації в Україні //
Право України. – 1998. -№ 12. – С. 132-133.

В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які
охоплюють такі важливі проблеми, як теорія і практика профілактики
злочинів; значення “фонових” явищ у генезисі злочинності;

аналіз кількісних та якісних показників злочинності; вдосконалення
організації та методики кримінологічних досліджень; вивчення
суб’єктивних детермінантів суспільне небезпечних діянь; узагальнення
позитивного досвіду попередження злочинів у зарубіжних країнах тощо. У
цьому напрямі плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи – Ю. В.
Александров, В. І. Борисов, В. В. Голіна, В. О. Глушков, І. М. Даньшин,
О. М. Джужа, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. М. Костенко, І. П.
Лановенко, Ф. А. Лопушан-ський, П. П. Михайленко, С. А. Тарарухін, І. К.
Туркевич та ін. їх теоретичні пошуки сприяють подальшому розвитку
української кримінологічної науки.

Не залишаються поза увагою і кримінологічні дослідження, які мають
прикладний характер. Так, у країні запроваджується кримінологічна
експертиза проектів законодавчих та інших нормативних актів; державна
автоматизована система кримінологічної інформації (ДАСИ); розробляються
сучасні форми і методи боротьби з кілер-ством, захопленням заручників,
тероризмом, здирством; створюються науково-прикладні програми з
використанням досягнень економічної науки щодо попередження
господарських злочинів з ознаками корупції та відмивання “брудних”
грошей.

Вітчизняні кримінологи здійснили чималу роботу з підготовки Державної
програми боротьби зі злочинністю на 1993-1996 роки, Комплексної цільової
програми боротьби зі злочинністю в Україні на 1996-2000 роки та низки
аналогічних регіональних програм.

Після прийняття нових кодексів – кримінального,
кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого – планується
прийняти Закон “Про попередження (профілактику) злочинів”, у якому мають
бути визначені пріоритетні напрями боротьби зі злочинністю в Україні,
уточнено основні завдання профілактичної діяльності, визначено її
суб’єкти із зазначенням їх компетенції, об’єкти і види запобіжних
заходів, підстави та юридичні гарантії їх застосування тощо.

Кримінологічна наука повинна мати у своєму розпорядженні повні й
достовірні дані про злочинність і злочинців, які вчиняють злочини.
Йдеться про впорядкування реєстрації й обліку суспільне небезпечних
діянь; забезпечення об’єктивності статистичних даних;

наукові методи визначення рівня латентної злочинності; публікацію
щорічних статистичних звітів про неї; розробку ефективних методик
визначення “ціни” злочинності; запровадження “моральної” статис-

тики, яка б враховувала різні соціальні аномалії (найпоширеніші
адміністративні делікти, алкоголізм, наркотизм, різні форми аморальної
поведінки). Немає ніяких сумнівів щодо необхідності подальших
комплексних досліджень з питань формування і механізму злочинної
поведінки. А це потребує вивчення як соціального макро- і
мікросередовища, так і внутрішніх біопсихологічних властивостей осіб,
які вибирають з усіх можливих саме злочинний варіант поведінки. Особа
злочинця піддавалась детальному аналізові багатьма зарубіжними
кримінологами, які сповідують як біологічні, так і соціологічні підходи.
Зібраний ними багатий емпіричний матеріал варто ретельно узагальнити з
позицій сучасних досягнень природничих і суспільних наук без зайвого
критиканства і поверхового інтуїтивного судження. Близько до цієї
тематики стоять проблеми віктимології. Нині вони перебувають на
початковій стадії вирішення. Тому їх поглиблене вивчення має велике
теоретичне і практичне значення.

Потребують серйозного вдосконалення методики прогнозування злочинності,
визначення тенденцій її розвитку в Україні в цілому та окремих регіонах
на найближчу і далеку перспективу, що позитивно позначиться на науковій
обґрунтованості планування боротьби з нею. Це саме стосується і
прогнозування індивідуальної злочинної поведінки для її раннього
попередження.

Виникла нагальна потреба в інтенсифікації досліджень корпоративної
злочинності, яка заподіює не тільки величезні матеріальні збитки, а й
значну моральну шкоду, оскільки підриває довіру громадян до владних
структур, посягає на моральні засади суспільства, перешкоджає здоровій
конкуренції, гальмує соціальний поступ країни, підриває її національну
безпеку. Корпоративна злочинність пов’язана з інтернаціоналізацією
економіки, розвитком міжнародної торгівлі та комунікацій у світі. Через
те вона має транснаціональний характер. Темпи зростання корпоративної
злочинності істотно збільшилися після розпаду соціалістичного табору,
коли вона вийшла за національні кордони. Чимало корпорацій сьогодні
відкривають свої тіньові філії в інших країнах, щоб ухилитися від
виконання законів своєї держави. Цьому сприяє корупція чиновників з
вищих ешелонів влади. Ось чому діяльність кримінологічних установ
України має бути спрямована в русло міжнародного співробітництва. Це
об’єктивний процес, оскільки боротьба зі злочинністю визнається у всіх
країнах гостро актуальною і набуває глобального характеру. Вона
здійснюється під егідою Економічної і Соціальної Ради ООН і
координується відповідними її комісіями. Злочинність, заходи контролю за
нею та питання профілактичного впливу на злочинців також пе-

ребувають у полі зору ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров’я,
Міжнародної ради з контролю за наркотичними засобами, Європейського
комітету з проблем злочинності Ради Європи. Особливо варто відмітити
роботу конгресів ООН з попередження злочинності та поводження з
правопорушниками, які починаючи з 1965 р. скликаються один раз у п’ять
років. Ухвалені ними резолюції і рішення адресуються усім державам. У
них містяться рекомендації щодо застосування заходів боротьби зі
злочинністю з урахуванням національних, соціально-економічних та
профілактичних програм.

Кримінологи України налагоджують тісні контакти з іноземними науковими
установами, які здійснюють масштабні кримінологічні дослідження. Серед
них можна виокремити: а) Міжнародну асоціацію кримінального права; б)
Міжнародне кримінологічне товариство; в) Міжнародне товариство
соціального захисту; г) Дослідницький комітет Міжнародної соціологічної
асоціації; д) Міжнародну організацію суддів у справах неповнолітніх.

Міжнародне співробітництво в галузі кримінологічної науки і практики
боротьби зі злочинністю, безумовно, є велінням часу. Разом з тим цей
процес не повинен перетворитися на бездумне запозичення чужих ідей і
теорій без урахування історичних традицій та сучасних реалій нашого
життя. І тим більше не можна перетворювати його на канал “імпортування”
шкідливих, антигуманних доктрин і постулатів.

Кримінологічна ситуація у світі дає вагомі підстави вважати, що
суспільство, яке не в змозі вживати необхідних заходів для боротьби зі
злочинністю, навряд чи може розраховувати на майбутнє. В Україні для
ефективної протидії злочинності є кілька важливих інструментів.
Насамперед це: а) розробка сучасної кримінологічної теорії; б)
реалізація науково обґрунтованих соціально-економічних програм; в)
пріоритетна увага держави до розвитку національної культури і освіти; г)
реформування правоохоронних органів, спрямоване на істотне підвищення їх
професіоналізму. При цьому діяльність усіх суб’єктів профілактики
злочинів треба творчо співвідносити з накопиченим світовим досвідом та
загальнолюдськими цінностями. Тільки такою може бути адекватна реакція
на виклик злочинності, яка нині вже загрожує національній безпеці,
самому виживанню українського народу і суверенітету нашої держави.

Питання для самоконтролю

1. Які принципові кримінологічні ідеї знайшли своє місце в працях Ш.-Л.
Монтеск’є та Ч. Беккаріа?

2. Яка основна суть концепції Ч. Ломброзо?

3. Яка принципова різниця та що є спільного в антропологічному і
соціологічному напрямах кримінології?

4. В чому, за Е. Дюркгеймом, полягає соціальна функція злочинності?

5. Чому у вітчизняній кримінології дореволюційного періоду кінця XIX
початку XX століття переважав соціологічний напрям?

6. Які основні етапи розвитку вітчизняної кримінології та їх
особливості?

Глава 3. Злочинність та її основні характеристики

§ 1. Поняття злочинності та її види § 2. Основні показники злочинності §
3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють

її існування § 4. Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її
розвитку

§ 1. Поняття злочинності та її види

Злочинність – одна з найгостріших проблем суспільства. Згідно з
результатами опитувань громадської думки, проведених в останні
десятиліття, люди багатьох країн ставлять її за значимістю на
дру-ге-третє місце після проблем економічного характеру.

Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. Перші думки з цього
приводу можна знайти вже у Аристотеля і Платона, які висловлювались щодо
злочинності, розглядаючи філософські проблеми суспільного устрою, етики
людської поведінки. З початком формування суспільства сучасного типу
увага до проблеми злочинності значно зросла. У XVIII ст. до неї
зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш.-Л.
Монтеск’є, І. Бентам, Дж. Локк та інші видатні вчені. Вони вбачали
причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому
вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких
покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т. Мор, А.
Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен та ін. Вони стверджували, що злочинність
породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній
власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали
боротьбу із злочинністю шляхом застосування до злочинців кримінальних
покарань неефективною. Подолати злочинність, на їхню думку, можна лише
шляхом повної перебудови суспільства на соціалістичних засадах.

Сучасний погляд на це явище почав формуватися у XIX ст. із
запровадженням регулярних статистичних спостережень злочинності. Перші
кримінальні статистичні звіти були складені у Франції у

1826 р. і з того часу почали друкуватися. Дослідження, основані на
аналізі статистичних звітів, були започатковані бельгійцем Дюк-петью,
французом Гері і видатним бельгійським математиком і астрономом А.
Кетле. В результаті цих досліджень, передусім праць А. Кетле, було
встановлено дивовижну незмінність даних щодо злочинності, яка
спостерігалася з року в рік. Це дало можливість глибше усвідомити
сутність злочинності як соціального явища, виявити її закономірності.
“Суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені,
тому що в ньому наявні умови, які сприяють їхньому розвиткові; воно, так
би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який
соціальний стан передбачає відповідно певну кількість та певний порядок
проступків, які є необхідним наслідком його організації”‘.

Розвиткові досліджень злочинності сприяли також значне зростання її
рівня в 2-й половині XIX ст. майже в усіх країнах Європи, а також
виникнення наприкінці XIX ст. соціології, кримінології та поширення
конкретних емпіричних досліджень. Саме в цей період народилась теорія,
яка суперечила поглядам на соціальну природу злочинності. Йдеться про
теорію відомого італійського психіатра Ч. Ломброзо. В результаті
проведених обстежень злочинців він дійшов висновку, що злочинність –
природне явище, яке має значною мірою біологічне походження. Він
стверджував, що більше третини всіх злочинців мають специфічні
антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що зумовлюють їхню
злочинну поведінку і роблять їх природженими злочинцями. У подальших
працях Ч. Ломбро-зо визнав значення цілої низки інших факторів
злочинності, розглядаючи біологічні як один із них2. Теорія Ч. Ломброзо
не дістала підтвердження у подальших наукових дослідженнях, але
привернула ще більшу увагу суспільства до проблеми злочинності і стала
основою біологічного напряму в кримінології.

В рамках цього напряму розроблялися ідеї злочинності як вияву
неусвідомлених інстинктів та прагнень особи (3. Фрейд), успадкованої
схильності до злочинів (О. Кінберг, Ж. Пінатель, Е. Гейєр та ін.),
ендокринної схильності до злочинів (Ді-Туліо, Р. Фунес),
конституціональної схильності до злочинів (Е. Кречмер) тощо. Ці погляди,
певним чином трансформовані, знайшли прибічників і в радянській
кримінології (І. С. Ной).

1 Кетле А. Человек и развитие его способностей. – СПб., 1865. – С. 7.

2 Див.: Ломброзо Ч. Преступление. – СПб., 1900.

У той же час дістав подальшого розвитку погляд на злочинність як на
соціальне явище. Французький соціолог Е. Дюркгейм розробив основні
положення соціологічного підходу до злочинності. Він, зокрема, зазначав:
“Злочин спостерігається не тільки у більшості суспільств того чи іншого
виду, але в усіх суспільствах усіх типів”‘. Е. Дюркгейм вважав, що
“злочинець зовсім не є істотою, відокремленою від суспільства, на зразок
паразитуючого елемента, не є чужим та таким, що не піддається
асиміляції, тілом в середині суспільства; це регулярно діючий фактор
суспільного життя”. Відповідно він підкреслював, що “існування
злочинності саме по собі нормально, але лише тоді, коли воно досягає, а
не перевищує певного для кожного соціального типу рівня”2. Ці ідеї були
розвинені у працях таких вчених, як Р. Мертон, Г. Тард, Е. Сатерленд, Ф.
Ліст, С. Берт, К. Шоу, П. Соліс, А. Коен, Д. Кресі, Р. Редфілд, Р.
Куіні, Д. Гіббонс та ін.

Зазначимо, що серед кримінологів Західної Європи та США була і лишається
досить поширеною традиція взагалі не вживати загальне поняття
злочинності, а обмежуватися її робочим визначенням. Основна увага
приділяється способам виміру та оцінки злочинності, встановленню зв’язку
з іншими соціальними явищами, окремими видами злочинної поведінки3.

В радянській кримінології після її відродження визначенню злочинності
спочатку не приділялося багато уваги. В першому підручнику з
кримінології цьому питанню був присвячений невеличкий параграф. У ньому
зазначалося, що “злочинність містить у собі всю сукупність конкретних
злочинів, вчинених у певний період часу в даному суспільстві, але не є
простою сумою цих злочинів”4. Далі розглядалися стан, структура та
динаміка злочинності. Особливо підкреслювалось, що злочинність є явищем
соціальним.

Найбільш серйозною працею в 60-х роках про злочини і злочинність була
монографія Н. Ф. Кузнецової “Преступление и преступность”. “Злочинність
– це відносно масове, історично мінливе соціальне, що має
кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що
складається з усієї сукупності злочинів, які вчиня-

Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. – М., 1995. –
С. 85. Дюркгейм Э. Зазначена праця. – С. 86, 91.

3 Див.: Брунон Холыст. Криминология. Основные проблемы. – М., 1980; Фоке
В. Введение в криминологию. – М., 1985; Кэн Уэда. Преступность и
криминология в современной Японии. – М., 1989; Шнайдер Г. И.
Криминология. – М., 1994.

4 Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966. – С. 55-57.

ються у певній державі у певний період часу”‘ – зазначала Н. Ф.
Кузнецова. Основні положення цієї праці дістали загальне визнання і
відтворювалися у багатьох підручниках з кримінології. Майже в усіх
виданих в останні десятиліття працях підкреслювалася соціальна природа
злочинності, її історичність і класова обумовленість, розкривалися
кількісні і якісні характеристики цього явища, співвідношення злочину і
злочинності2.

Ряд авторів аналізували злочинність у ширшому контексті, як вид
поведінки, що відхиляється від встановлених суспільством соціальних
норм3. У деяких працях пропонувалося розглядати злочинність як своєрідну
систему4. Для досліджень злочинності радянського періоду були характерні
певні методологічні недоліки, які стримували розвиток наукових поглядів
на цю проблему. Це, по-перше, ідеологічна забарвленість питання про
злочинність, яка й досі не зникла повною мірою і продовжує обмежувати
науковий пошук, знижує ступінь об’єктивності дослідження. По-друге, мало
місце переважання юридичного підходу до розгляду злочинності при
недостатньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та
соціально-психологічного методів аналізу. По-третє, для значної
кількості праць характерним є загальнотеоретичний, умоглядний погляд на
злочинність, явно недостатнє використання даних статистичного аналізу,
результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та
окремих видів злочинів.

1 Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. – М., 1969. – С. 173.

Карпец И. И. Проблема преступности. – М., 1969; Йогож. Современные
проблемы уголовного права и криминологии. – М., 1976; Аванесов В. А.
Криминология и социальная профилактика. – М., 1980; Долгова А. И.
Преступность и общество. – М., 1992;

Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М., 1976; Його ж. Генезис
преступления. Опыт криминологического моделирования. – М., 1998; Курс
советской криминологии:

Предмет. Методологии. Преступность и ее причины. Преступник. – М., 1985;
Коваленко О. И., ФчлоновВ. П. Курс лекций по криминологии и профилактике
преступности. – Донецк, 1995; Зелинский А. Ф. Криминология. -Харьков,
1996; Криминология. – М., 1997; ЛихолобВ. Г., Филонов В. П., Коваленко
О. И., Михайлов А. Е. Криминология. – Киев-Донецк, 1997; Литвак О.
Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997. –

С. 29. і Див., наприклад: Социальные отклонения. Введение в общую
теорию. – М., 1984;

Социальные отклонения. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 1989; Гилинский
Я. И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая
теория // Социологические исследования. – 1991. – № 4. – С.72-78.

4 Див., наприклад: Волошина Л. А. О системном подходе к изучению
сущности преступности // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1972. –
Вып. 15; Аванесов В. А. Криминология и социальная профилактика. – М.,
1980; Вицин С. Е. Системный подход и преступность. – М., 1980; Долгова
А. И. Системно-структурный характер преступности // Вопросы борьбы с
преступностью. – 1984. – Вып. 41.

Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність
дає підстави для виділення таких її істотних ознак. Почнемо з питань
найбільш загального характеру, які стосуються філософських,
соціологічних та психологічних засад людської поведінки. Життя кожної
людини складається з величезної кількості актів поведінки. Вони дуже
різноманітні за характером діяння, його мотивами, метою, наслідками.
Різноманітність актів поведінки характерна для будь-якого суспільства
незалежно від ступеня його розвитку. Разом з тим, об’єктивно необхідною
основою існування суспільства є стандартизація людської поведінки,
встановлення соціальних норм, що обмежують її різноманітність шляхом
визначення видів поведінки, які є корисними для суспільства, схвалюються
більшістю його членів і підтримуються ними, а також тих, які пов’язані
із заподіянням шкоди членам суспільства, засуджуються ним і тягнуть за
собою застосування покарання щодо осіб, які їх вчинили. Дуже важливо
підкреслити, що цей процес є природно-історичною формою створення та
розвитку суспільства. Ті спільноти, в яких така стандартизація людської
поведінки не відбулася або набували поширення види поведінки, що мали
соціальне небезпечний характер, були нежиттєздатними і припиняли
існування.

Але в жодному суспільстві, як свідчить історія, ніколи не вдавалося
досягти повної стандартизації людських вчинків і виключити вчинення
антисуспільних діянь. У соціології подібна поведінка називається такою,
що відхиляється від встановлених соціальних норм. Це найбільш загальне
формулювання, яке включає різні види соціальних відхилень – аморальні
вчинки, порушення правил співжиття у побуті, правопорушення і, нарешті,
злочини. Таким чином, злочин є актом поведінки людини, яка порушує
встановлені в суспільстві соціальні норми. Такі діяння, взяті в
сукупності, шкодять суспільним відносинам, що склалися, руйнують єдність
суспільства. Отже, злочинність є крайнім, найбільш небезпечним видом
соціального відхилення. Це її основна ознака.

Треба погодитись з Е. Дюркгеймом, який стверджував, що “оскільки не може
бути суспільства, в якому індивіди більш-менш не відрізнялися б від
колективного типу, то деякі з цих відзнак обов’язково матимуть злочинний
характер”‘. Цей висновок підтверджується результатами багатьох
етнографічних та історичних досліджень, згідно з якими антисуспільні
дії, пов’язані із заподіянням значної шкоди членам суспільства, мали
місце на найперших стадіях його

1 Дюркгейм Э. Зазначена праця. – С. 89. 46

розвитку і винні несли за це певні покарання’. Так, спільноти того
періоду були дуже не розвинені, низьким був рівень соціальної регуляції,
з соціальних норм не виділялися кримінальні, але головні ознаки
злочинності вже мали місце. Це дає підстави стверджувати, що злочинність
не є породженням саме класового суспільства. Вона існувала, нехай і в
нерозвинених, примітивних формах, ще до утворення класів. Інша справа,
що саме в класовому суспільстві це явище значно поширилося.

На користь цього висновку свідчить і досвід існування соціалістичних
країн у XX ст. У цих країнах були знищені так звані експлуататорські
класи і антагоністичні класові суперечності, які, як вважалося, є
основною причиною злочинності. На жаль, це не привело до зникнення
злочинності, хоч її рівень внаслідок встановлення жорсткого тотального
контролю за суспільним життям істотно зменшився. Через аналогічні
причини низький рівень злочинності спостерігається зараз у ряді
мусульманських країн. Але злочинність існує і там.

У радянській кримінології було загальним прагнення у самому визначенні
злочинності підкреслити його класовість і тим більше – відмежуватися від
немарксистських поглядів. Звичайно, класові, як, до речі, і всі інші
суперечності, впливають на злочинність, характер конкретних видів
злочинів, але вульгарне використання їх як риси, що відрізняє наше
розуміння злочинності від інших, нічого корисного науці не принесло.
Поглиблене вивчення злочинності показує, що основні закономірності її
існування, як і детермінанти злочинності, однакові для всіх соціальних
систем.

Наведене дає підстави стверджувати, що злочинність являє собою передусім
вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду
суспільству. При чому ці діяння є найбільш небезпечними серед усіх видів
людської поведінки. Є всі підстави характеризувати злочинність як
соціальне явище, властиве будь-якому суспільству. Це випливає з
походження злочинності, її чинників, сутності та наслідків. Наголошення
на цьому не здається нам зайвим, оскільки в кримінології існував та й
зараз існує досить потужний біологічний напрям, у рамках якого не раз
висловлювалася ідея про біологічне походження злочинності. Дослідження
представників цього напряму, самі по собі досить цікаві й корисні, досі
не дали підстав для такого висновку2.

} Див., наприклад: История первобытного общества. – М., 1988. – С.
454-457. 2 Див., наприклад: Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н.
Генетика, поведение, ответственность. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.,
1989.

Злочинність за своєю суттю – явище негативне, що заподіює шкоду як
суспільству в цілому, так і конкретним його членам. У той же час деякі
мислителі ставили під сумнів таке розуміння. Проте біди, що їх несе
людям злочинність, навряд чи дають змогу говорити про неї інакше, ніж як
про негативне явище.

Чи є злочинність вічною? Це питання має здебільшого умоглядний характер.
У радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є
явищем в історичному плані тимчасовим, яке має зникнути в комуністичному
суспільстві. Згодом ряд кримінологів відмовилися від цього погляду’.

Ми вважаємо, що застосування такої невизначеної категорії, як
“вічність”, у даному контексті є ненауковим. Можна лише стверджувати, що
злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах суспільства, а також
те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсолютна
більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитивними або
соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитивного (героїчні
вчинки, випадки самопожертви), так і негативного характеру, в тому числі
злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки.
Проте вони є досить поширеними й істотно впливають на життя суспільства.
Визначити й обґрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є
“нормальними” для суспільства, наука на сьогодні не може. Рівень
злочинності є дуже різним, він залежить від низки економічних,
соціальних, політико-пра-вових, культурно-історичних та
соціально-психологічних факторів, що діють у кожній країні. Так, згідно
з даними Інтерполу, коефіцієнт злочинності у розрахунку на 100 тис.
населення в 1997 p. був найвищим у Фінляндії (14027) та Швеції (13521),
які за загальним визнанням є країнами з високим рівнем життя.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це означає, що до
злочинів належать тільки суспільне небезпечні діяння, які прямо
передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне за собою
встановлене цим законом покарання. Підкреслимо, що ця ознака дає
можливість відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а
також реально існуючих діянь, які об’єктивно є суспільне небезпечними,
але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є
некриміналізованими. Криміналізація чи декримі-

1 Див., наприклад: Карпец И. И. Преступность: иллюзии и реальность. –
М., 1992. – С. 69.

налізація у праві є єдиним легальним засобом зміни кола діянь, що є
злочинними.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку
суспільства коло злочинів істотно змінювалося. З ускладненням суспільних
відносин збільшувалася і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь
були декриміналізовані, а то й взагалі перестали траплятися, виникли
нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом
соціальним явищам, але в даному разі вказівка на цю ознаку не є зайвою.
Справа у тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті
суспільства і звичайно відображає їх.

До цього часу ми розглядали злочинність як сукупність усіх злочинів,
вчинених у певному суспільстві. Багато авторів вживають більш конкретне
формулювання – сукупність злочинів, вчинених на певній території
(країні, області, районі тощо) в певний проміжок часу. Це дає змогу
охарактеризувати її кількісні параметри. Слід зазначити, що злочинність
є статистичною сукупністю актів анти-суспільної, протиправної поведінки,
непогоджених і прямо не пов’язаних між собою.

З цього положення випливають два питання, які часто обговорювалися в
літературі. Йдеться про співвідношення конкретного злочину та
злочинності, а також сукупності конкретних злочинів та злочинності.
Співвідношення злочинності і конкретних злочинів звичайно розглядається
як співвідношення цілого і частини, загального й одиничного. Тільки
реальне існування конкретних злочинів, їх повторюваність дали можливість
сформулювати поняття злочинності. Злочинність не виявляється іншим чином
ніж через процес постійного вчинення конкретних злочинів, які, взяті в
часових і територіальних межах, створюють певну сукупність.

Між тим, популярною є думка про те, що злочинність не зводиться до
сукупності злочинів. Стверджується, що вона виявляє себе як у конкретних
злочинах, так і в особах, які їх вчиняють, або включає всю сукупність
вчинених злочинів і суспільне небезпечних наслідків. Такі тлумачення по
суті порушують логіку побудови визначення, оскільки включають до нього
явища, які перебувають за його рамками. Насправді, необхідним елементом
кожного конкретного злочину є особа, яка його вчинила, і це є
беззаперечним. Можна сказати, що є коло осіб, які вже вчиняли злочини
або мають схильність до злочинної поведінки, але ці явища не охоплюються
поняттям злочинності і є самостійними кримінологічними категоріями. Що
стосується наслідків, то безпосередні наслідки злочинів прямо зазначені
у кримінальному законі і входять до поняття злочину, а

взяті у сукупності – до поняття злочинності. Щодо більш віддалених
наслідків конкретних злочинів та злочинності в цілому, то вони також є
самостійним явищем, яке виходить за межі злочинності і може розглядатися
як соціальні наслідки злочинності.

Наприкінці 70-80-х років у кримінології поширився погляд, відповідно до
якого злочинність має системно-структурний характер, є певною системою.
Проте й дотепер цей погляд не є загальновизнаним. Спроби обґрунтувати
злочинність як специфічне системно-структурне утворення робили різні
кримінологи.

Одні автори вважали, що за системного підходу до дослідження цього явища
має йтися про взаємозв’язок, взаємозумовленість злочинності та її
причин’, на думку інших – про взаємозв’язок злочинів та осіб, які їх
вчиняють2. Дехто вказував на взаємозв’язок різних підструктур
(елементів) злочинності. Зокрема, С. Є. Віцин зазначав, що для цього
явища характерний комплекс взаємозалежних елементів, якими визнаються й
окремі злочини, й види злочинності. Стосовно останньої вони виступають
як підсистеми3.

Ці погляди розвивалися у рамках популярних у той час методологічних
течій – системного підходу та загальної теорії систем. Нам здається, що
ідея про системний характер злочинності є сумнівною.

По-перше, взаємозв’язок, який існує між її видами, окремими злочинами не
має самостійного характеру, а є лише відбитком тих закономірностей
функціонування суспільства, що обумовлюють існування злочинності. Самі
автори цих тверджень визнають, що конкретні злочини не пов’язані між
собою. Те саме можна сказати про певні види злочинів. Те, що існує
професійна та організована злочинність, злочинне середовище, що
утворюється на основі зв’язків між особами, які відбували покарання у
місцях позбавлення волі, не дає достатніх підстав говорити про
злочинність як про систему.

По-друге, прихильники цієї ідеї надзвичайно широко трактують саме
поняття “система”, відповідно до якого майже будь-яка сукупність
одночасно існуючих, будь-чим пов’язаних явищ може розглядатися як
система.

v Див.: Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М., 1976. – С. 55;
Волошина Л. А. О системном подходе к изучению сущности преступности //
Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1972. – Вып. 15. – С. 15.

2 Див.: Стручков Н. А. Преступностькак социальное явление. -Л., 1979. –
С. 14.

3 Вицин С. Е. Зазначена праця. – С. 39-50.

Розуміючи умовність і неповноту, властиву всякому визначенню, можна
констатувати, що найбільш обґрунтованим і поширеним тепер є визначення
злочинності як негативного соціального, історично мінливого правового
явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які
заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому,
відповідальність за які передбачена кримінально-правовими нормами.

Злочинність є вкрай неоднорідним явищем. Діяння, які вона об’єднує, є
схожими тільки за двома загальними ознаками: всі вони становлять
небезпеку для суспільства і відповідальність за їх вчинення передбачена
кримінальним законом. У всьому іншому вони дуже різноманітні й істотно
різняться між собою. Це зумовлює необхідність виокремлення різних видів
злочинності. Критерії цього виділення можуть бути різними і відповідно
існують різні класифікації злочинів. Але всі вони мають значення для
кримінологічної характеристики злочинності.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність
злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів)
злочинність. Як особливий її різновид останнім часом виділяється
професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є
для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком
– злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти
злочинність молоді та осіб інших вікових груп.

За характером діяння звичайно виділяють корисливу, насильницьку і
корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють
сімейно-побутову, вуличну, економічну, або господарську, злочинність,
наркозлочинність, посадову та необережну злочинність. Можна виділити
чотирнадцять видів злочинності за главами Особливої частини
Кримінального кодексу України.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення
багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних
завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її видами.

§ 2. Основні показники злочинності

Злочинність як соціальне явище має низку ознак, яких немає у злочині як
індивідуальному акті поведінки. Ці ознаки відображаються рядом
показників’. Найчастіше у науковій та практичній діяльності
використовують такі показники злочинності, як її рівень, інтенсивність,
динаміка, структура, географія.

Рівень злочинності – це абсолютна кількість вчинених злочинів, скоєних
на певній території за певний проміжок часу, а також злочинців. Ці
показники визначають стан злочинності.

На ці показники можуть впливати зміни у законодавстві або у практиці
його застосування. Прийняття нового законодавчого акта, криміналізуючого
або декриміналізуючого діяння, тягне за собою збільшення чи зменшення
кількості злочинів.

Щоб отримати дані, придатні для коректного порівняння у просторі та
часі, використовують такий показник інтенсивності злочинності, як
коефіцієнт злочинності. Коефіцієнт злочинності – відносний статистичний
показник, який характеризує інтенсивність злочинності на певній
території (країна, область тощо) і виражається в кількості злочинів, що
припадає на кожну 1 тис. (10 або 100 тис.) чол. населення даної
території. Коефіцієнт злочинності обчислюють за формулою:

К. з. =

3-1000

де 3 – кількість злочинів, зареєстрованих на певній території за певний
період часу, Н – кількість населення, яке проживало на даній території в
певний період часу. Коефіцієнт злочинності можна обчислювати на все
населення або на населення, яке досягло віку кримінальної
відповідальності. В першому випадку коефіцієнт злочинності відображатиме
ступінь враженості злочинністю населення даної території, в другому –
ступінь його кримінальної активності.

Для чіткішого визначення коефіцієнта злочинності бажано враховувати не
все населення, а лише ті вікові групи, представники яких можуть бути
притягнуті до відповідальності за злочин відповід-

4 Див.: Кондрашков Н. Н. Количественные методы в криминологии. – М.,
1971;

Блувштейн Ю. Д. Криминология и математика. – М., 1974; Його ж:
Криминологическая статистика (статистические методы в анализе
оперативной обстановки). – Минск, 1981;

Кондратюк. Л. В. Система криминологических показателей и методы их
вычисления. – М., 1978; Зеяінський О. Ф. Методика кримінологічних
досліджень. -Харків, 1992; Токарев А. Ф. Криминологическое
прогнозирование и предупреждение преступности. – М., 1990; Литвою О. М.
Державний вплив на злочинність: Криміяолого-правове дослідження. –
К.,2000.

но до чинного кримінального законодавства. Часто при обчисленні цього
показника не включаються не лише діти, а й частина населення похолого
віку, оскільки на частку таких осіб припадає дуже незначна кількість
вчинених злочинів.

Використовується також спеціальний коефіцієнт злочинності, який являє
собою кількість злочинів певного виду, зареєстрованих на даній території
за певний період часу в розрахунку на 1 тис. (10 або 100 тис.) чол.
населення у віці 14 років і старше. Таким же чином можна обчислити
спеціальний або деталізований коефіцієнт злочинної активності щодо
статевих, вікових та інших соціально-демографічних груп населення.

Кількісні показники стану злочинності відіграють істотну роль при її
вивченні, їх використовують:

а) при порівнянні проявів злочинності у різні періоди;

б) для порівняння проявів одного структурного виду злочинності з іншим;

в) для порівняння однакових періодів проявів злочинності у різних
територіальних одиницях.

Злочинність як явище матеріального світу перебуває у постійному русі і
зміні, у безперервній динаміці. Динаміка злочинності – кримінологічна
категорія, що означає зміни у стані, структурі, характері, географії
злочинності, що відбувалися протягом певного періоду. Основним
показником динаміки є темп зростання або зниження кількості
зареєстрованих злочинів. Цей показник показує, у скільки разів або на
скільки відсотків певна кількість злочинів або злочинців більша або
менша за аналогічний показник, узятий за базу порівняння. За базу
порівняння може бути взятий показник першого року періоду, за який
аналізується злочинність, або показник кожного попереднього року. В
першому випадку темп зростання або зниження обчислюється щодо постійної
бази і називається базисним, а в другому – щодо змінної бази і
називається ланцюговим. Темп зростання або зниження злочинності
характеризує інтенсивність зміни її рівня за одиницю часу. Цей показник
може бути обчислений за формулою:

Т.б. =

Зі-100

Зо

, або

Т.л. =

Зі-100

з,-і

де Зі – кількість злочинів, вчинених у певному році; Зо – кількість
злочинів, вчинених протягом першого року даного ряду динаміки; Зі-] –
кількість злочинів, вчинених у попередньому році.

Ми розглядали кількісні показники злочинності, але вона, крім того, має
і якісну сторону. Якісні показники злочинності – це її структура і
характер.

Структура злочинності – це внутрішня властива їй ознака яка розкриває
якісно різні групи або види злочинів, з яких вона складається, вчинених
за певний проміжок часу і на певній території. Структура виразно
говорить про те, що являє собою злочинність у конкретних умовах, яка
визначальна якість цього явища. Основним показником структури
злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх
загальної кількості. Питома вага – це відсоткове співвідношення частини
злочинності до її загальної величини. Наприклад:

П. в. =

Зз-100%

•Зз

де Зд – кількість злочинів певного виду, Зз – загальна кількість
зареєстрованих злочинів.

У науковій та практичній діяльності виділяються різні види структури
злочинності. Злочинності, як і будь-якому іншому явищу, властива
просторово-часова структура. Чинники, що формують злочинність, певним
чином “розлиті” у просторі (по регіонах, населених пунктах різного типу)
і часі (по годинах доби, днях тижня, порах року). Можна побудувати
структуру злочинності виходячи із ступеня суспільної небезпеки злочинів
(особливо небезпечні, тяжкі, менш небезпечні, що не становлять великої
суспільної небезпеки). Певний інтерес становить структура злочинності за
об’єктом злочинних посягань і психічним ставленням винуватця до
вчиненого (за главами Кримінального кодексу або – умисні й необережні),
за ознаками особи злочинця (чоловіча, жіноча, неповнолітніх, дорослих,
первинна і рецидивна, пенітенціарна). Виділяють також злочинність
одинаків і групову, майнову і немайнову, у сфері сімейно-побутових
відносин, галузях народного господарства (будівництво, торгівля,
банківська діяльність, транспорт), організовану і професійну.

Крім рівня, динаміки, структури і характеру злочинності, у кримінології
існує поняття географія злочинності, під якою розуміється її поширення
по різних регіонах (територіях) держави. Географія злочинності звичайно
визначається за допомогою таких показників, як питома вага злочинності
регіону у загальній кількості злочинів, вчинених у країні, а також
регіональні коефіцієнти злочинності.

Практика показує, що географічна нерівномірність у рівні, динаміці та
структурі злочинності пояснюється:

1) соціально-економічними умовами того чи іншого регіону;

2) національним складом і структурою населення;

3) рівнем соціального контролю за поведінкою людей;

4) рівнем культурно-виховної роботи та організації дозвілля населення;

5) станом боротьби зі злочинністю.

Виявлення і врахування територіальної різниці злочинності – ключ до
ефективних заходів запобігання злочинам. У цьому випадку стають більш
видимими і конкретні чинники злочинів, що має не лише пізнавальне
значення, а й є основою для організації ефективної профілактичної
діяльності.

Останнім часом дедалі частіше висловлюється думка про те, що поряд із
традиційними показниками потрібно використовувати показник обсягу
заподіяної шкоди, включаючи витрати держави на боротьбу зі злочинністю.
На жаль, методику виміру реальної “ціни злочинності” поки що розроблено
недостатньо. Однак такі показники, безумовно, є конче необхідними.

Характеристика основних показників злочинності буде неповною без
урахування латентної злочинності, без цього неможливо визначити реальний
стан злочинності у суспільстві.

§ 3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування

Під латентною (прихованою) злочинністю у кримінології та правоохоронній
практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені,
але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не
відображаються в офіційній статистиці. В юридичній літературі латентну
злочинність часто визначають як “сукупність злочинів, які залишилися
невиявленими, не відомими правоохоронним органам”1.

Розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та пог-раничну.
Під природною латентністю розуміється сукупність тих випадків, коли
злочин відбувся, але про нього не відомо правоохоронним органам. Штучна
латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але правоохоронні
органи з різних причин не ставлять його на облік. Погранична латентність
– це коли злочин відбувся, але

Див. Шляпочников А. С., Забрянский Г. И. Выявление латентной
преступности // Сов. гос-во и право. – 1973. – № 5. – С. 9.

потерпілий не усвідомлює цього. Наприклад, факт кишенькової крадіжки.

У західній кримінології виділяють такі різновиди латентної злочинності:

1) злочини, що залишаються нікому не відомими;

2) антисуспільні дії, що по суті є злочинними, але не визнаються такими
(частина підліткової злочинності);

3) так звана прихована сфера злочинних кар’єр – невиявлені злочини,
вчинені рецидивістами, професійними злочинцями.

Проміжну категорію становлять так звані напівприховані злочини, або
“сіра злочинність”, тобто злочини, зареєстровані правоохоронними
органами, але не розкриті або такі, що розкриті, однак підозрювані
звільняються від відповідальності за недостатністю доказів вини.

Важко погодитись, що латентною є лише та злочинність, яка залишається
нерозкритою, незареєстрованою, невиявленою. Адже є злочини, які хоч і
розкрито, але з якихось причин не зареєстровано. Деякі з них хоч і
розкрито, і зареєстровано, але вони не доходять до суду, внаслідок чого
залишаються поза сферою кримінологічного аналізу. Точних відомостей про
розміри латентної злочинності не існує. Безумовно, вона значна, її стан
можна передати формулою:

Л. з. = Нз + Нр.з. + Зв,

де Нз – незареєстровані злочини; Нр.з – нерозкриті злочини;

Зв – злочини, за якими не винесені обвинувавальні вироки (але вони
розкриті).

Існує також загальна формула обчислення латентної злочинності:

3. Л. = Зф – Здп,

де Зф – злочинність фактична; Звр – злочинність врахована, а також
формула обчислення її рівня:

Р=

Звр

Зф

З самого початку запровадження кримінально-правової статистики питання
латентної злочинності визнавалось як проблемне. Для визначення латентної
злочинності використовується багато термінів, особливо зарубіжними
кримінологами (“чорне число”, “темне поле”, “сіре число”, “кавалерійські
злочини” і т. ін.). Першим підходом до розв’язання цієї проблеми була
теорія “закону постійних співвідношень”, яку відстоював А. Кетле. Він
виходив з того, що між офіційно зареєстрованою і латентною злочинністю
існує постій-

не і незмінне співвідношення. Тобто, якщо кількість зареєстрованих
злочинів певного виду є значною, то відповідно значною є й кількість
латентних злочинів, і навпаки, при незначній кількості зареєстрованих
злочинів певного виду незначною є й їх прихована частка. На основі цього
закону обстоювався висновок про те, що офіційно зареєстрована
злочинність має симптоматичне (тобто таке, що відображає тенденцію зміни
рівня офіційної злочинності) і репрезентативне значення для реальної
злочинності. Згодом було доведено, що латентна складова злочинності
істотно відрізняється з року в рік і злочинами одного виду від іншого.
Внаслідок цього теорія А. Кетле була визнана необґрунтованою.

Для встановлення рівня латентної злочинності використовують загальні і
спеціальні методи. До загальних належать: виявлення громадської думки
про стан латентної злочинності; експертна оцінка спеціалістів; вивчення
документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю,
медичних закладів тощо. Спеціальними методами можна назвати аналіз
динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до
розкриття і запровадження санкцій;

екстраполяцію; системно-структурний аналіз тощо.

Можна виділити види злочинів, які найчастіше залишаються невиявленими, і
навпаки. Низький рівень латентності мають очевидні злочини, внаслідок
чого інформація про них швидко поширюється (вбивства, розбої, грабежі).
Середній рівень – злочини, вчинення яких не настільки очевидне.
Потерпілі не звертаються до правоохоронних органів за захистом порушених
прав, але й не приховують факт злочину (незначний збиток, невіра у
можливість знайти злочинця і т. ін.). Висока латентність – злочини,
вчинення яких здебільшого відомо лише злочинцеві і потерпілому, причому
останній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів
(шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Такі злочини, з огляду
на їх неочевидність і практично “нульову” активність потерпілого,
залишаються невідомими.

Дослідження проблеми латентної злочинності були активізовані після
Другої світової війни завдяки зусиллям учених США. Дискусія з приводу
цієї проблеми точилася між двома течіями: інституціо-налістами і
реалістами. Перші виходили з того, що єдиною реальною злочинністю є
сукупність офіційно зареєстрованих злочинів, щодо яких органи
кримінального судочинства здійснювали заходи офіційного реагування.
Реалісти прагнули до встановлення справжніх розмірів злочинності шляхом
визначення кількості злочинів, які були реально вчинені, але не
зареєстровані офіційною статистикою. Ця дискусія закінчилась перемогою
реалістів.

Перше дослідження латентної злочинності було проведене О. Портерфілдом у
Форт-Уерті (штат Техас) шляхом опитування групи студентів коледжу і
підлітків-правопорушників. Обом групам були задані запитання: чи вчиняли
вони коли-небудь якісь делікти. Суть методу полягала в тому, що
нормативні назви певних складів злочинів були замінені описами
протиправних діянь з використанням побутових понять. Виявилося, що
представники обох груп вчиняли одні й ті самі протиправні дії, але
студенти робили це рідше. Дослідження-самозвіти були повторені в кінці
50 – на початку 60-х років у країнах Скандинавії. Якщо узагальнити
висновки цих досліджень, то вони матимуть такий вигляд:

– протиправна поведінка поширена значно більше, ніж це відображає
офіційна статистика, переважна частина латентних злочинів не становить
великої суспільної небезпеки (вандалізм, крадіжки з магазинів,
заподіяння легких тілесних ушкоджень). Такі злочини вчиняє хоч би раз
майже кожний підліток;

– протиправність у поведінці не є особливістю особи злочинця, вона
властива всім громадянам, але ступінь її прояву дуже різний. Велика
частина підлітків рідко вчиняє дрібні злочини і дуже малий відсоток
неповнолітніх часто вчиняють тяжкі злочини;

– офіційна система соціального контролю вживає заходів лише щодо
незначної частини неповнолітніх злочинців;

– латентність тяжких злочинів менша, ніж тих, що не становлять великої
суспільної небезпеки, оскільки про тяжкі злочини повідомлення до поліції
надходять набагато частіше.

До недоліків опитувань жертв злочинів з метою визначення ступеня
віктимізації населення належать:

– обмеженість переліку злочинів, описи яких включаються до анкети;

– прагнення частини респондентів забути і не згадувати про неприємні для
них події, що веде до викривлення інформації;

– помилки в юридичній оцінці протиправних дій, яких припускається
частина опитаних, Що призводить до викривлення результатів дослідження.

Нині у зарубіжних країнах дослідження латентної злочинності
розглядається як необхідне доповнення офіційної статистики, яке дає
можливість отримати точнішу картину криміногенної ситуації у країні.
Крім національних досліджень такого роду в США, ФРН та інших країнах,
був реалізований також проект міжнародного опитування жертв злочинів
(The international Crime-Victim Survey). Це довгостроковий проект, який
здійснюється Міжрегіональним інститутом ООН з вивчення злочинності і
правосуддя (UNICRI). Мета

проекту – порівняльний моніторинг криміногенних ситуацій у різних
країнах світу, вивчення динаміки злочинності та досвіду людей, які стали
жертвами різних видів злочинів. Інститут широко публікує і представляє
для міжнародного обговорення результати своїх емпіричних досліджень. Ця
установа працює у тісному контакті з правоохоронними органами окремих
держав, сприяючи розробці стратегій поліпшення криміногенних ситуацій,
попередження злочинів і захисту населення.

До цього часу здійснено три етапи дослідження (1989, 1992- 1994 та
1996-1997). Коло країн, у яких проводиться міжнародне опитування жертв
злочинів, постійно розширюється. У 1996- 1997 роках опитування
проводилося у 54 країнах Європи, Америки, Африки, Азії, а також країнах
СНД. Україна вперше брала участь у цьому проекті в 1997 р.

Стан латентної злочинності в Україні у даний час можна визнати
неблагополучним. Мають місце випадки неподання громадянами заяв про
вчинені щодо них злочини, порушення облікової дисципліни співробітниками
правоохоронних органів, необґрунтованої відмови у порушенні кримінальних
справ. Тому офіційна статистика значною мірою не відображає дійсного
стану справ.

Опинившись поза обліком, латентна злочинність залишається поза
соціальним контролем і тому є особливо небезпечною. Адже:

а) питання боротьби з латентною злочинністю не враховуються і не
плануються;

б) якщо при розкритих злочинах заподіяні збитки певною мірою
відшкодовуються, то у разі прихованих цього не робиться;

в) почуття безкарності заохочує осіб, які вчинили злочини, продовжувати
свою злочинну діяльність;

г) латентна злочинність, оскільки вона все ж “помічається” оточуючими,
руйнує їх моральні бар’єри, що спонукає деяких членів суспільства
ставати на злочинний шлях.

Як частина загальної злочинності, латентна злочинність несе в собі всі
її ознаки, обумовлені тими самими соціальними чинниками, спричиняє
матеріальну і моральну шкоду суспільству. Існують об’єктивні і
суб’єктивні фактори латентної злочинності. Об’єктивні належать до дії:
середовище, обставини, в яких вчиняються злочини. Наприклад, недоліки у
звітності і контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів; відсутність
письмових і речових доказів тощо. Суб’єктивними факторами є
небезпечність особи, яка вчинила злочин; небажання потерпілого
повідомляти про злочин; недоліки у роботі правоохоронних органів тощо.

Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:

а) володіти інформацією про реальний стан злочинності на певній
території;

б) визначити дійсну структуру злочинності;

в) мати чітке уявлення про тенденції розвитку злочинності;

г) визначити розмір збитків, заподіяних державі і громадянам;

д) виявляти чинники, які породжують злочинність, і визначати шляхи їх
усунення;

е) прогнозувати і планувати боротьбу зі злочинністю з урахуванням рівня
її латентності.

§ 4. Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її’ розвитку

Для злочинності в Україні протягом 1972-1999 pp. характерні п’ять
основних періодів:

Перший (1972-1977) – час відносної стабілізації, протягом якого число
зареєстрованих злочинів становило в середньому 140 тис. щороку, а
середньорічний темп приросту дорівнював +1,7 %.

Другий (1978-1983) – час значного зростання рівня злочинності, протягом
якого число зареєстрованих злочинів зросло з 142 тис. у 1972 р. до 237
тис. у 1983 p., середньорічний темп приросту становив +9,0 %.

Третій (1984-1988) – час відносної стабілізації зареєстрованих злочинів.
Середній рівень злочинності за цей період – 242 тис., середньорічний
темп приросту +0,6 %.

Четвертий (1989-1995) – час стрімкого зростання числа зареєстрованих
злочинів. За ці роки рівень злочинності збільшився у 2,6 раза при
середньорічному темпі приросту +15,1 %.

П’ятий (1996-1999) – період стабілізації та поступового зменшення
кількості зареєстрованих злочинів. Цей показник скоротився з 641860 до
558716 злочинів. Темп скорочення в середньому за рік становив 3,4 %.

Наведені дані певною мірою відображають об’єктивні процеси, які
відбуваються в суспільстві. Перший період стабілізації рівня
злочинності, на наш погляд, є прямим наслідком позитивного впливу
економічних реформ кінця 60 – початку 70-х років, що зумовили
уповільнення негативних процесів в економіці. В 1977 р. розпочалося
згортання реформ та зміцнення адміністративних методів управління
економікою. Негативні тенденції в промисловості та сільському
господарстві, знову почали наростати, що й відбилося на криміногенній
обстановці в Україні.

В 1983 р. були вжиті заходи щодо зміцнення дисципліни та правопорядку в
країні. Пізніше було розпочато великомасштабні полі-

тичні та економічні реформи (перебудова). В це п’ятиріччя внаслідок
низки об’єктивних та суб’єктивних чинників рівень злочинності залишався
незмінним. Далі розпочалася глибока соціально-економічна криза, яка
зумовила різке зростання злочинності. З 1997 р. спостерігається
поступове скорочення рівня зареєстрованої злочинності, що зумовлено
посиленням стабілізаційних тенденцій в економічній, політичній та інших
сферах життя суспільства. Певний вплив на коливання рівня злочинності
справляли і деякі чинники функціонування правоохоронної системи – зміни
кримінального законодавства, ослаблення уваги до забезпечення повноти
реєстрації злочинів органами внутрішніх справ’.

Оцінка нинішнього стану злочинності в Україні буде неповною без
порівняння її з відповідними показниками в інших країнах світу (див.
таблиці 1-3).

Таблиця 1

Коефіцієнти злочинності в Україні та країнах, що межують з нею, в
1991-1998 роках

№ п/п

Країна

Роки

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

Угорщина

4253

4326

3889

3789

4885

4563

5056

5926

Приріст у % до 1991 р.

1,7

-8,6

-10,9

14,9

7,3

18,9

39,3

Словакія

2474

даних немає

2743

2571

2134

1848

1815

1740

Приріст у%до 1991 р.

10,9

3,9

-13,7

-25,3

-26,6

-29,7

Польща

2047

2020

2217

даних немає

2527

2325

2568

2775

Приріст у%до 1991 р.

-1,3

8,3

23,4

13,6

25,5

35,6

Болгарія

1781

2255

2912

2522

даних немає

2334

2891

1992

Приріст у % до 1991 р.

26,6

63,5

41,6

62,3

11,8

Україна

781

921

1033

1096

1234

1187

1155

1141

Приріст у%до 1991 р.

32,3

40,4

58,0

47,9

46,2

Румунія

612

636

964

1039

1305

1423

1597

1723

Приріст у % до 1991 р.

3,9

57,6

69,8

113,2

132,5

161

181,5

Туреччина

191

210

339

даних немає

502

522

426

Приріст у % до 1991 р.

9,7

77,6

162,8

173,3

123

Докладніше загальна характеристика злочинності в Україні викладена в
праці:

Лшпвак О. М. Державний вплив на злочинність. – К., 2000. – С. 8-44.

Як бачимо, тільки Туреччина має значно нижчий показник, ніж Україна.
Туреччина належить зовсім до іншого світу: по-перше, це ісламська
країна, а, як відомо, в таких країнах рівень злочинності значно нижчий;
по-друге, ця країна має досить стабільну економіку. Найближче до України
за коефіцієнтом злочинності є Румунія, що зумовлено схожістю
соціально-економічної та криміногенної ситуації в цих країнах.

Якщо порівняти коефіцієнти злочинності країн колишнього СРСР в 1996-1998
pp., то видно, що найвищим цей показник є в Литві (2096 в 1998 р.) та
Росії (1755). В Білорусі коефіцієнт злочинності в 1998 p. становив 1199.
Україна за рівнем злочинності посідає четверту сходинку (1141). Далі
йдуть Казахстан і Молдова, в яких спостерігається істотне зниження рівня
злочинності. У країнах, які розташовані на Кавказі та в Середній Азії,
коефіцієнт злочинності в 4-4,5 раза менший. Така розбіжність пояснюється
великою різницею між Україною та вказаними країнами в характері
економічних відносин та ментальністю суспільства (див. табл. 2).

Таблиця 2

Коефіцієнти злочинності в Україні та країнах колишнього СРСР у 1996-1999
pp.

Країна

Роки

1996

1997

1998

1999

Литва

1825,6

2033,7

2096,3

даних немає

+/- у % до попереднього року

11,4

3,1

Росія

1784,6

1629,7

1755,2

2040,6

+/- у % до попереднього року

-4,7

-8,7

7,7

16,3

Білорусь

1241,3

1252,9

1198,6

1273,5

+/- у % до попереднього року

-3,4

0,9

-4,3

6,3

Україна

1222,3

1166,7

1140,6

1130

””У”” У % до попереднього року

-3,8

-4,5

-2,2

-0,9

Казахстан

1164,1

1028,2

870,1

882,2

+/- у % до попереднього року

-11,7

-15,4

1.4

Молдова

808,9

927,2

838,7

914,0

+/- у % до попереднього року

]9,3

14,6

-9,5

9,0

Вірменія

328,9

325,6

283,6

265,0

+/- у % до попереднього року

23,1

-1

-12,9

-6,6

Туркменистан

315,4

даних немає

281,6

255,6

+/- у % до попереднього року

-0,2

-9,2

Узбекистан

276,4

даних немає

282,3

311,7

“‘”У” У % До попереднього року

-1,6

10,4

Грузія

266,7

255,5

273,9

260,5

+/- у % до попереднього року

-7,9

-4,2

7,2

-4,9

Таджикистан

220,7

217,8

217,0

238,0

+/- у % до попереднього року

-7,9

-1,3

-0,4

9,5

Азербайджан

229,9

215,1

195,9

1888,9

+/- У % до попереднього року

-12,2

-6,4

-8,9

-3,6

Згідно зі статистичними даними, в економічно розвинутих країнах рівень
злочинності в кілька разів вищий, ніж в Україні. Особливо високий він у
країнах, що вважаються благополучними за станом криміногенної ситуації.
Пояснити цей парадоксальний, на перший погляд, факт можна таким чином.
По-перше, в розвинутих країнах порівняно з країнами, які розвиваються,
виникає набагато більше правовідносин (між громадянами, між громадянами
та організаціями, між організаціями тощо), що ускладнює їх регулювання і
призводить до збільшення кількості правопорушень. По-друге, в країнах,
де рівень злочинності оцінюється як характеристика благополуччя
суспільних відносин, а не як результат діяльності правоохоронних
органів, реєстрація правопорушень у державних установах повніша,
оскільки не обтяжена ідеологічними гаслами на зразок:

“Міліція несе відповідальність за стан злочинності”. На фоні такого
підходу більшість потерпілих не вагається, подавати заяву про
правопорушення чи ні. По-третє, дається взнаки істотна різниця у
кримінальному законодавстві різних країн у плані віднесення певних видів
діянь до злочинів (див. табл. 3).

Таблиця З

Коефіцієнти злочинності в Україні та найбільш розвинутих країнах світу у
1994-1998 pp.

№

Країна

1994

1995

1996

1997

1998

Фінляндія

14799

14803

14617

14027

14405

Швеція

12620

12982

13521

даних немає

Данія

10525

10334

10065

10068

9428

Канада

10352

9163

9080

8691

8453

Норвегія

–

9167

9376

9770

10048

Німеччина

8038

8179

8125

8031

7869

Нідерланди

–

7928

9315

7820

7808

Франція

6783

6317

6135

5972

6096

Австрія

6314

6058

6033

5975

5940

Бельгія

5833

7106

7138

8072

8478

США

5374

5278

5079

4923

даних немає

Швейцарія

5168

4981

5079

5461

5406

Ізраїль

5191

5316

5786

6531

5017

Італія

3828

3994

4241

4272

4214

Греція

2959

3208

3406

даних немає

3759

Ірландія

2867

2912

2863

2582

2279

Іспанія

2287

2303

2360

2344

2312

Японія

1490

1486

2276

1570

1671

Україна

1096

1234

1187

1155

1141

Зазначимо також, що в Японії коефіцієнт злочинності значно менший, ніж у
розвинутих країнах Європи і Північної Америки. Це характерно й для інших
азіатських країн і пов’язано, очевидно, з особливостями їх
соціально-економічного розвитку, традиціями життя у замкнутій громаді,
впливом релігії.

Як показують наведені дані та оцінки експертів ООН, загальна злочинність
у світі продовжує зростати. Середній коефіцієнт становить 6 – 8 тис.
злочинів на 100 тис. населення.

В Україні в 1999 р., як і в попередні роки, зменшилася кількість
виявлених осіб, які вчинили злочини. В 1999 р. було виявлено 316995
таких осіб, що на 4 % менше показника минулого року. Коефіцієнт
злочинної активності у розрахунку на 100 тис. населення знизився з 665
до 626 у 1999 р. (-5,9 % за 1996-1999 pp.).

Доволі суперечливими є показники динаміки за окремими видами злочинів. У
1999 p. зареєстровано зменшення кількості випадків звалтування (-3,4 %);
грабежів державного чи колективного майна (-16,6 %) та індивідуального
майна громадян (-5,4 %); розбійних нападів з метою заволодіти державним
або колективним майном (-32,6 %) та індивідуальним майном громадян (-1,7
%); крадіжок приватного майна (-5 %); вимагання (-2 %), хуліганських
проявів (-15,4 %), крадіжок автомобілів (-30,8 %); розкрадань державного
чи колективного майна шляхом привласнення, розтрати або зловживання
посадовим становищем (-1,4 %) та деяких інших. У той же час збільшилась
кількість зареєстрованих умисних вбивств із замахом (+1,3 ); умисних
тяжких тілесних ушкоджень (+1,5 %);

умисних тілесних ушкоджень середньої тяжкості (+3,8 ); крадіжок
державного чи колективного майна (+3,5 %), шахрайств з метою заволодіти
державним або колективним майном (+0,9 %) та індивідуальним майном
громадян (+3,7 %); економічних злочинів (+0,6 %), злочинів, пов’язаних з
наркотиками (+6,8 %); випадків хабарництва (-5 ).

Наведені дані свідчать про процес трансформації злочинності в Україні,
який полягає в переході частини осіб від відкритих злочинних посягань
насильницької та корисливо-насильницької спрямованості до вчинення
замаскованих злочинів корисливого характеру, пов’язаних з використанням
ринкової інфраструктури.

Вивчення помісячної реєстрації злочинів дає можливість визначити місяці
істотного зростання та зниження рівня злочинності. До перших належить
лютий (1996 p. +37,3 %, 1997 p. +21,9 %, 1998 p. +19,7 %, 1999 p. +21,3
%), березень (відповідно +1,3 %, +4,7 %, +7,7 % та +8,7 %), червень
(+4,5 %, +3,0 %, +5,7 % та +5,1 %), вересень (-1,5 %, +1,8 %, +4,9 % та
+6,4 %) і грудень (+16,2 %, +19,4 %, +17,3 % та +34,3 %). До місяців,
протягом яких фіксується зменшення кількості зареєстрованих злочинів,
можна віднести січень (-34,6 %, -30,5 %, -20,4 % та -21 %), квітень
(-9,2 %, -1,4 %, -11,5 % та -12 %), травень (+0,8 %, -4,5 %,

-3,8 % та -5 %), липень (-4,2 %, -2,4 %, -4,9 % та -6,1 %), серпень
(+2,1 %, -3,5 %, -6,7 % та -2,2 %) і листопад (-1,6 %,

-5,8 %, -3,6 % та -7,1 %). Помісячні коливання рівня злочинності
зумовлені періодами підвищення чи зниження загальної соціаль-

з і_і7» 65

і ^а.^

ної активності населення. Певний вплив на ці показники мають також
особливості реєстрації злочинів в органах внутрішніх справ.

У переважній більшості областей відбулося зменшення зареєстрованих
злочинів (див. табл. 4).

Таблиця 4

Динаміка кількості зареєстрованих злочинів в областях у 1999 р.

Області, в яких відбулося зменшення кількості зареєстрованих злочинів (у
% до попереднього року)

Області, в яких відбулося зростання зареєстрованих злочинів (у % до
попереднього року)

Запорізька

-7,8

м. Севастополь

+9,2

Одеська

-7,3

Хмельницька

+7,8

Волинська

-6,2

Чернівецька

+6,1

Херсонська

-6,2

Тернопільська

+3,8

м. Київ

-6

Миколаївська

+2,8

Дніпропетровська

-5,8

Житомирська

+1,5

Донецька

-5,5

Черкаська

+0,8

Вінницька

-5,3

Чернігівська

-5,3

Київська

-4,8

Закарпатська

-4,6

Кіровоградська

-3,1

Луганська

-2,9

Полтавська

-2,4

Сумська

-1,8

Автономна Республіка Крим

-1,6

Івано-Франківська

-1,6

Харківська

-1,3

Рівненська

-1

Львівська

-0,1

Найістотніше зменшився рівень злочинності в Запорізькій, Одеській,
Волинській, Херсонській областях та м. Києві. Значне збільшення
кількості зареєстрованих злочинів спостерігалося лише в м. Севастополі,
Хмельницькій та Чернівецькій областях. Зазначимо також, що в
Харківській, Рівненській, Львівській, Житомирській та Черкаській
областях стан злочинності проти минулого року не зазнав істотних змін.
Група областей, для яких характерний найвищий коефіцієнт злочинності,
залишилась незмінною. До неї входять Дніпропетровська (1687), Запорізька
(1586), Луганська (1465), Харківська (1451) області, Автономна
Республіка Крим (1371), Миколаївська (1265) та Херсонська (1089)
області. Таким чином, регіонами з високим рівнем злочинності, як і в
попередні роки, є Схід та Південь країни.

Наявна статистична інформація не дає можливості точно визначити так
звану ціну злочинності. Але за деякими показниками можна встановити
приблизні масштаби та динаміку матеріальних збитків, заподіяних
злочинами (див. табл. 5).

Таблиця 5

Матеріальна шкода, заподіяна злочинами, та її відшкодування

Показники

1997

1998

1999

Встановлена сума матеріальних збитків

321917312

419331147

501850316

+/- у % до попереднього року

–

+30

+19,7

Сума прихованого прибутку

51636239

60617974

69951798

+/- у % до попереднього року

–

+17,4

15,4

Сума невиплаченого податку

52491147

85152808

98971171

+’/’ ~ У % До попереднього року

–

+62,2

16,23

Добровільно відшкодовано на суму

94572796

153997514

207609548

+/- у % до попереднього року

–

+62,8

34,81

Частка від суми матеріальних збитків (у %)

29,4

36,7

41,37

Накладено арешт на майно

51011138

75299774

97710655

+/””” У % ДО попереднього року

–

+47,6

29,76

Частка від суми матеріальних збитків (у %)

15,8

17,9

19,47

Вилучено на суму:

24854305

19159629

29816537

+/- У % до попереднього року

–

-22,9

55,62

Частка від суми матеріальних збитків (у %)

7,7

4,5

5,94

– майна

21664637

16137159

19049062

+/- У % до попереднього року

–

-25,5

18,04

– готівки

1057076

1576371

1572917

+/~ у % до попереднього року

–

-0,22

– цінних паперів

125694

101367

1230679

+/- у % до попереднього року

–

19,4

1114,08

– іноземної валюти

2006898

1344732

7963879

+/~ У % до попереднього року

–

-33

492,23

Загальна сума встановлених збитків від вчинення злочинів зросла протягом
1998-1999 pp. більш ніж у 1,5 раза і становила 501,8 млн. гривень. Якщо
ж врахувати високий рівень латентної злочинності, особливо в економічній
сфері, то можна сказати, що реальна сума збитків за оцінками експертів,
є у 10-12 разів більшою. Проте, наведені дані свідчать про зростання
протягом останніх двох років цього показника і підтверджують тезу про
збільшення кількості корисливих злочинів.

Результати досліджень, проведених в Україні, свідчать про досить високий
рівень латентності злочинності (див. табл. 6).

Таблиця б

Дані щодо заяв і повідомлень про злочини та інші правопорушення, які
надійшли до ОВС у 1996-1998 pp.

Показники

Роки

1996

1997

1998

1999

Юлькість заяв і повідомлень про

1806419

1764456

1832446

1903643

злочини та інші правопорушення, що надійшли до ОВС

+/- У % до попереднього року

+16,0

-2,3

+3,9

Кількість заяв і повідомлень про вчинення злочинів, що дістали
підтвердження

1308306

1310621

1370108

1426745

+/~ У % До попереднього року

+0,2

+4,5

+4,1

Кількість заяв і повідомлень про вчинення злочинів, за якими порушено
кримінальні справи

553730

523447

518632

499520

+/- у % до попереднього року

-5,5

-0,9 •

-3,7

Кількість заяв і повідомлень про вчинення злочинів, за якими відмовлено
у порушенні кримінальної справи

694549

723203

799190

885566

+/- у % до попереднього року

+4,2

+4,1

+10,5

+10,8

З наведеної таблиці видно, що кількість заяв і повідомлень про злочини,
які дістали підтвердження, в 1999 p. збільшилася на 4,1 %. Продовжує
зменшуватися кількість заяв і повідомлень, за якими було порушено
кримінальні справи. Їх частка від заяв та повідомлень про вчинення
злочинів, що дістали підтвердження, зменшилася з 42,3 % у 1996 p. до 35
% в 1999 p. Зростає у 1999 р. на 10,8 % кількість заяв і повідомлень про
вчинення злочинів, за якими було відмовлено у порушенні кримінальної
справи, їх частка від заяв і повідомлень про вчинення злочинів, що
дістали підтвердження, також зростає. В 1999 p. вона збільшилася до 62,1
%.

Тривалі попередні спостереження свідчать про схожість показників
динаміки зареєстрованої злочинності та кількості заяв і повідомлень про
вчинення злочинів, що надійшли до ОВС. Розходження між ними, що
намітилось протягом 1996-1999 pp., дає підстави стверджувати, що ОВС,
працюючи в умовах перевантаження, змушені обмежувати кількість заяв і
повідомлень, за якими порушуються кримінальні справи, і відповідно
кількість злочинів, що реєструються. Таким чином, рівень зареєстрованої
злочинності не повною мірою відображає криміногенну ситуацію, що
склалася, і головну тенденцію злочинності.

За результатами опитування експертів, у країнах СНД поза реєстрацією
залишається від 40 % (загальнокримінальні) до 95 % (економічні,
посадові) злочинів. Вибіркові дослідження свідчать про те, що кількість
направлених правоохоронними органами на судово-медичну експертизу осіб,
у яких були встановлені тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, в
5-6 разів перевищує число зареєстрованих злочинів, пов’язаних із
заподіянням тілесних ушкоджень.

В ході опитувань учнівської молоді м. Києва, проведених
Науково-дослідним інститутом Національної академії внутрішніх справ
України в 1998 і 1999 pp., було виявлено, що в 1998 p. постраждало від
злочинних посягань 64,5 % опитаних, причому 48,6 % з них – більше одного
разу. В 1999 p. відсоток осіб, які стали потерпілими від злочинів
аналогічного типу, становив 51,7 %, з них 77,2 % постраждали більше
одного разу (див. табл. 7).

Таблиця 7

Ступінь віктимізації учнівської молоді м. Києва за окремими видами
злочинів

Види злочину

Від яких злочинів Ви постраждали протягом останнього року? ( % від
загальної кількості опитаних)

1998

1999

Обман покупців

немає даних

51,5

Кишенькова крадіжка

31,3

24,9

Хуліганство

15,9

14,7

Хабарництво

12,5

15,7

Крадіжка з квартири приватного будинку, дачі

9,8

9,5

Шахрайство

9,3

8,6

Крадіжка деталей та майна з автомобіля

6,6

8,8

Вимагання

6,6

5,0

Автовандалізм

немає даних

4,5

Знищення або пошкодження майна

5,3

2,7

Порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило значну шкоду

4,5

3,2

Умисне заподіяння тілесних ушкоджень, побої

4,5

3,6

Грабіж або розбій

4,2

5,2

Угон автомобіля

1,6

2,0

Звалтування чи замах на нього

0,5

3,2

Наведені дані свідчать про те, що ступінь віктимізації населення є дуже
високим. Ця констатація є справедливою навіть з урахуванням обмеженого
характеру опитувань, можливих помилок при оцінці протиправних дій.
Зазначимо, структура віктимізації населення є досить усталеною, що
відображає закономірності цього процесу. Характерно, що і в 1998, і в
1999 р. понад 60 % осіб, які постраждали від злочинів, не зверталися із
заявою до міліції.

Узагальнення статистичних та дослідних даних дає підставу констатувати:

– рівень зареєстрованої злочинності не повною мірою відображає
криміногенну ситуацію, що склалася в суспільстві, значна частина
злочинів залишається поза реєстрацією;

– головними причинами зростання латентності злочинності є:

збільшення випадків неповідомлення громадянами про вчинені щодо них
злочини середньої тяжкості та такі, що не становлять великої суспільної
небезпеки; збільшення кількості корисливих злочинів, що вчиняються із
застосуванням спеціальних засобів маскування (розкрадання, шахрайства,
контрабанда, незаконне підприємництво, злочини у фінансово-кредитній та
податковій сферах); недоліки у реєстрації злочинів, у тому числі
внаслідок відмови у порушенні кримінальних справ.

За місцем вчинення переважають злочинні прояви в містах та селищах
міського типу: 1996 р. – 75,8 % загальної кількості зареєстрованих
злочинів, 1997 р. – 74,9 %, 1998 та 1999 pp. – 74,9 %. Разом з тим,
рівень сільської злочинності поступово збільшується. Протягом останніх
трьох років спостерігається тенденція до зменшення кількості тяжких
злочинів. Їх питома вага скоротилася з 41,7 % в 1995 р. до 37,3 % в 1999
р.

В останні чотири роки зафіксовано тенденцію до зростання рецидивної
злочинності. В 1999 р. частка злочинів, вчинених рецидивістами,
становила 20,1 %, що більше ніж у попередні роки. Ці дані свідчать про
подальшу професіоналізацію злочинності.

Всупереч прогнозам кількість злочинів, вчинених неповнолітніми,
продовжувала зменшуватися і в 1999 р. (-5,2 %). Але є серйозні підстави
вважати, що саме ця категорія злочинів характеризується високою
латентністю. Неповнолітні вчиняють значну частину злочинних посягань
середнього ступеня тяжкості та таких, що не становлять великої
суспільної небезпеки. А саме про такі злочини часто не повідомляють
потерпілі, тому вони залишаються поза реєстрацією.

Найчисленнішу групу становлять злочини корисливої спрямованості, хоч
їхня питома вага зменшилася з 55,0 % в 1996 р. до

53,1 % в 1999 р. Кількість зареєстрованих злочинів цієї групи протягом
останніх чотирьох років зменшувалася, у тому числі в 1999 р. – на 2 %.
Основну масу корисливих злочинів становлять крадіжки. Частка крадіжок
щодо всієї злочинності в 1999 р. – 47 %, а серед корисливих злочинів –
майже 89 %. Переважають, як і раніше, крадіжки індивідуального майна
громадян, їх питома вага в 1996- 1999 pp. дещо зменшилася порівняно з
попереднім періодом, але й нині перевищує ЗО %. Структура крадіжок
приватного майна в 1999 p. характеризувалася такими даними: крадіжки з
квартир – 32,6 %, крадіжки транспортних засобів (крім автомобілів) – 7,2
%, крадіжки автомобілів – 2,1 %, крадіжки з гуртожитків, готелів та
кишенькові крадіжки – по 0,6 %. Решту злочинів цього виду (56,9 %)
становлять так звані інші крадіжки.

Оцінюючи наведені показники, зазначимо, що для всіх видів крадіжок,
навіть квартирних, характерним є дуже високий рівень латентності. Саме
про ці злочини, якщо вони не завдають надто великої шкоди, громадяни
найчастіше не заявляють до ОВС. Згідно з результатами опитування та
експертними оцінками протягом останніх років різко зросла кількість
фактично вчинюваних кишенькових крадіжок, крадіжок з дач, речей з
автомобілів тощо. Отже, офіційні дані щодо злочинів цього виду істотно
відрізняються від реальності.

Заслуговують на увагу показники динаміки найбільш небезпечних різновидів
крадіжок – з квартир, автомобілів та інших транспортних засобів.
Кількість перших зменшилася протягом 1996- 1999 pp. відповідно на 6,7 %,
14,1 %, 1,1 % та 7,1 %. Щодо крадіжок автомобілів, то їх кількість
скоротилась протягом 1996-1999 p. на 51,1 %. Показник скорочення
крадіжок інших транспортних засобів за цей період дещо менший – 8,3 %.
Оскільки рівень латентності цих злочинів значно менший, ніж інших видів
крадіжок, можна припустити, що тенденція до зменшення їх кількості
обумовлена дією інших факторів. На скорочення зазначених видів крадіжок
серйозно вплинули заходи щодо посилення охорони квартир та збільшення
кількості стоянок автомобілів, які охороняються.

Як і раніше, значна частина корисливих злочинів вчинюється шляхом
крадіжки державного або колективного майна. В 1999 p. вони становили
29,4 % загальної кількості корисливих злочинів і 15,6 % всіх злочинів.
Незважаючи на те, що в 1999 p. рівень крадіжок даного виду дещо
збільшився (+3,5 % порівняно з попереднім роком), протягом останніх
років спостерігається тенденція до зменшення кількості цих злочинів
(1996 p. – на 11,6 %, 1997 p. – на 17,2 %, 1998 p. – на 11,2 %). За
оцінками експертів, крадіжки державного або колективного майна в умовах
зміни форм власності,

відсутності ефективної системи контролю за державним майном набувають
дуже високого рівня «іатентності. Це так звані злочини без реального
потерпілого, про які ніхто не зацікавлений повідомляти.

Серед інших корисливих злочинів варто виділити шахрайство. Кількість
шахрайств з метою заволодіти державним або колективним майном постійно
зростає протягом 1992-1999 pp. (+19,9 % у середньому за рік).
Шахрайство, як відносно безпечний, завуальований та такий, що важко
виявляється, вид розкрадання державного або колективного майна, є досить
привабливим видом злочинної діяльності. Враховуючи сказане, а також
криміногенні фактори, що діють у сфері управління державним майном,
можна прогнозувати подальше зростання шахрайств.

Щодо шахрайств з метою заволодіти індивідуальним майном громадян, то тут
відбулася зміна тенденції. Якщо в 1996-1997 pp. кількість цих злочинів
збільшилася відповідно на 12,6 % і 65,3 %, то в 1998 p. було зафіксовано
падіння їх рівня на 14,1 %. В 1999 p. цей показник знову збільшився і
становив 16079 злочинів. Зазначимо, що процес розвитку й ускладнення
інфраструктури торгівлі та послуг у країні, системи фінансово-кредитних
відносин створює базу для зростання цих злочинів.

В 1999 p. рівень зареєстрованих корисливо-насильницьких злочинів
зменшився на 6 %, тобто збереглася тенденція трьох попередніх років. Це
скорочення зумовлено зменшенням кількості грабежів та розбійних нападів.
У 1999 p. кількість грабежів з метою заволодіти індивідуальним майном
громадян скоротилася на 5,4 %. Кількість розбійних нападів з метою
заволодіти державним або колективним майном зменшилася на 32,6 %, а з
метою заволодіти приватним майном – на 1,7 %. Ймовірно, на зменшення
кількості зареєстрованих грабежів та розбоїв вплинуло розширення
можливостей здобуття майна та грошей за рахунок злочинних дій
ненасильницького характеру.

Зупинимося й на такому виді злочинів, як вимагання. За кримінологічними
характеристиками воно може бути віднесено до злочинів
корисливо-насильницького спрямування. Цей вид злочинної поведінки значно
поширився протягом останніх років (+1,5 % в 1997 p., + 14,5 % в 1998 р.,
в 1999 p. він дещо зменшився (-2 %), але залишається значним). Він є
однією з основних форм діяльності організованих злочинних угруповань.
Причому зазначимо, що велика частина цих посягань не реєструється через
небажання потерпілих заявляти про вчинений щодо них злочин. Є підстави
вважати, що вимагання у найближчі роки становитиме дуже серйозну
кримінологічну проблему.

Загальна кількість насильницьких злочинів у 1999 р., на відміну від
останніх років, зросла на 2 %. Зокрема, збільшилася кількість
зареєстрованих випадків заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень
(+1,5 %), умисних тілесних ушкоджень середньої тяжкості (+3,8 %),
умисних вбивств (+1,3 %). Зменшилася кількість звалту-вань (-3,4 %).
Зросла кількість резонансних убивств на замовлення та вчинених
організованою злочинною групою.

Вже зазначалося, що для насильницьких злочинів характерним є високий
рівень латентності. Значна кількість потерпілих не звертається із
заявами до органів внутрішніх справ. Навіть повнота реєстрації умисних
убивств викликає певні сумніви. Так, кількість осіб, які зникли
безвісти, в Україні постійно збільшується. В 1997 p. був оголошений
розшук щодо 34694 таких осіб, а в 1998 p. – 37465. В 1999 p. цей
показних дещо зменшився (30903 осіб), однак залишається досить високим.
Цілком обґрунтованим є припущення, що певна частина цих осіб стала
жертвами вбивств.

Новим небезпечним способом вчинення насильницьких злочинних дій є
використання вибухових речовин. У 1997 p. було вчинено 164 злочини з їх
використанням, у 1998 р, – 136, а протягом 6 місяців 1999 p. – 74.
Найбільше таких дій було вчинено в м. Києві, Донецькій області, м.
Севастополі, Херсонській та Кіровоградській областях. Ці дані свідчать
про зниження рівня контролю за обігом вибухових речовин. Крім того, на
збільшення кількості цих злочинів впливає таке явище, як поширення
злочинної поведінки, метою якої є не лише спричинення шкоди конкретній
особі, але й демонстрування сили, залякування конкурентів тощо.

Зазначимо, що одним з чинників зростання тяжкості злочинів
насильницького та корисливо-насильницького характеру є значне підвищення
рівня озброєності злочинців. Факторами, які сприяють посиленню цієї
тенденції, є ослаблення режиму охорони об’єктів зберігання зброї в армії
та контролю за її використанням, переміщення в Україну зброї з районів
збройних конфліктів, виникнення нелегального ринку зброї. Практика
свідчить про постійне зростання (в середньому на 13,8 % щороку) протягом
1992-1997 pp. кількості злочинів, пов’язаних з незаконним носінням,
зберіганням, придбанням, виготовленням і збутом зброї. Хоч у 1998 та
1999 pp. відбулася зміна тенденції (відповідно -6,4 % та -10,8 %), вона,
з огляду на тривалу дію вищезазначених криміногенних факторів, є
нестійкою.

Простежується тенденція до скорочення злочинів, вчинених на вулицях та
громадських місцях. Їх кількість зменшилась в 1997 р. на 13,1 %, в 1998
р. – на 10,1 %, а в 1999 р. – на 10,5 %. В 1999 р.

продовжує зменшуватися кількість хуліганських проявів (-11 % порівняно з
1998 p.). Також продовжує зменшуватись частка цих злочинів у загальній
злочинності. В 1999 р. вона становила лише 5 %.

Однією з найгостріших кримінологічних проблем в Україні є постійне
зростання злочинів, пов’язаних з виготовленням, придбанням, зберіганням,
перевезенням, пересилкою або збутом наркотичних засобів. У 1999 р. їх
було зареєстровано 38040, або 6,8 % від загальної кількості злочинів.
Внаслідок діяння вищевказаних соціально-економічних та
соціально-психологічних факторів, в Україні складаються сприятливі умови
для поширення наркоманії, особливо серед молоді. Рівень наркотизації
населення зростає. У 1996- 1998 pp. Україна за цим показником стійко
утримує 2-е місце серед країн СНД. Тільки за офіційними даними кількість
осіб – немедич-них споживачів наркотиків – за п’ять останніх років
зросла удвічі і перевищила 60 тисяч, а щорічно виявляється та береться
на облік близько 10 тис. таких осіб. Переважну більшість серед
споживачів наркотиків (майже 90 %) становить молодь у віці до ЗО років
(з них близько половини – неповнолітні), а кожен третій з тих, хто
перебуває на обліку, – жінка.

За оцінками експертів, реальна кількість немедичних споживачів
наркотиків, враховуючи високу латентність цього явища, мінімум у 10-15
разів більша, що підтверджується і даними соціологічних досліджень, за
якими майже 10 % населення пробували наркотики. Крім того, за даними
анонімного опитування, проведеного МВС України у деяких вузах країни, до
споживання наркотичних засобів прилучився кожен другий-третій студент.

Неухильно зростає смертність осіб, які зловживають наркотиками. За
п’ятиріччя кількість таких смертей зросла більше ніж у чотири рази. В
основному це особи, які вживали наркотики шляхом ін’єкцій, а така
категорія споживачів становить майже 85 % від їх загальної кількості.

Проблема СНІДу також безпосередньо пов’язана з наркоманією, оскільки 90
% ВІЧ-інфікованих є ін’єкційними наркоманами.

Відбувається процес створення ринку наркотиків з усіма його характерними
ознаками – споживачами, інфраструктурою виробництва, перевезення та
збуту. Хоч треба зазначити, що збутом здебільшого займаються самі
наркомани. Збільшується обсяг наркотичних речовин, що їх поставляють в
Україну з-за кордону, і стає небезпечнішим їх склад. Цьому сприяють
також зв’язки, які встановилися між вітчизняними та зарубіжними
злочинними угрупованнями, що займаються збутом наркотичних засобів,
близькість України як до азіатських країн-виробників наркотиків, так і
європейського

ринку збуту. Негативним є й факт приватизації та втрати внаслідок цього
належного державного контролю за підприємствами, які виготовляють
психотропні препарати.

Якщо врахувати великий вплив наркоманії на стан злочинності, то є всі
підстави констатувати факт набуття нею статусу потужного криміногенного
фактора.

Кількість злочинів у сфері економіки протягом 1992-1999 pp. зросла майже
в два рази і в 1999 p. становила 65724. Середньорічний темп їх зростання
дорівнює 9,5 %. Ці дані відображають лише виявлену частину економічних
злочинів. Між тим, перевірки діяльності господарюючих суб’єктів та
оцінки експертів свідчать про те, що 90 % таких злочинів залишаються
невідомими правоохоронним органам.

Перехід від командно-адміністративної до ринкової моделі економіки
зумовив істотні зміни у структурі економічної злочинності. Так, істотно
зменшилася питома вага розкрадань державного або колективного майна
шляхом крадіжки (1992 p. – 18,7 %, 1999 p. – 6,8 %); з 17,2 до 7,1 %
зменшилася питома вага випадків обману покупців та замовників. Починаючи
з 1994 p. намітилася тенденція до зростання питомої ваги виготовлення
або збуту підроблених грошей (з 2,8 до 6,2 % у 1998 p.). Загальна
кількість цих злочинів у 1998 p. майже у три рази перевищила показник
1992 p. і становила 4027. В 1999 p. спостерігалося зменшення числа
злочинів цього виду (на 30,7 %) щодо попереднього року. Але кількість
випадків виготовлення або збуту підроблених грошей чи цінних паперів
продовжує перевищувати показники 1992-1996 pp. Зростає кількість
виявлених випадків ухилення від сплати податків (+0,4 % порівняно з 1998
p.).

У 1999 p. значно зросла кількість злочинів, виявлених у найбільш
криміногенних сферах економіки: фінансово-кредитній (+15,7 % порівняно з
рівнем минулого року), банківській (+5,6 %), зовнішньоекономічній (+15,3
%), приватизації (+19,7 %). Широко використовуються нові способи
вчинення економічних злочинів – ухилення від сплати податків за
допомогою завищення дебіторської заборгованості, бартерних розрахунків,
операцій з давальницькою сировиною; безпідставні завищення собівартості
продукції та заниження прибутку; різні схеми “відмивання” нелегального
капіталу; переведення безготівкових коштів у готівку тощо.

У 1999 p. виявлено 1166 організованих злочинних угруповань (+0,8 % до їх
кількості в 1998 р.) та 4673 особи, які вчинили злочини в їх складі
(-3,4 %), зареєстровано 9307 злочинів, вчинених членами організованих
злочинних угруповань (+0,4 %). Причому

дедалі частіше в поле зору стали потрапляти не групи
загальнокри-мінального характеру, а розгалужені, стійкі, найбільш
небезпечні злочинні організації, члени яких займалися бандитизмом,
розбійними нападами, розкраданням державного або колективного майна в
особливо великих розмірах.

Активізувалася діяльність і злочинних угруповань корисливої
спрямованості. Використовуючи накопичені капітали і зв’язки у владних
структурах, вони намагаються встановити контроль над кредитно-фінансовою
системою, передусім комерційними банками, розподілом квот та ліцензій на
експорт товарів і сировини, зовнішньоторговельними операціями, процесом
приватизації державного майна. Ознакою часу є їх прагнення здійснювати
активний вплив на формування та діяльність органів державної влади
різних рівнів шляхом корупції.

Можна констатувати, що коли на початку кризи і загального погіршення
криміногенної обстановки організована злочинність виступала як наслідок
цих процесів, то в даний час вона набула вже значення самостійного і
дуже вагомого криміногенного фактора. Діяльність злочинних угруповань
дестабілізує ситуацію в суспільстві, створюючи зразки та стимули для
загальнокримінальної злочинності.

Істотним фактором ускладнення криміногенної ситуації в державі є також
корупція. Корупційні дії – складова багатьох економічних злочинів та
діяльності організованих груп. Так, у 1999 р. в Україні було
зареєстровано 2327 випадків хабарництва, 211 з яких вчинені
організованими групами, складено близько 6 тис. протоколів про вчинення
адміністративних правопорушень, пов’язаних із корупцією.

Згідно з результатами опитування, проведеного в 1998 р. на замовлення
Української правничої фундації, рівень корумпованості державних органів
оцінений так:

– державна автоінспекція – 4,17;

– медичні заклади – 4,09;

– міліція – 4,04;

– вищі навчальні заклади – 4,04;

– міністерства та інші центральні органи виконавчої влади – 3,99;

– органи місцевого самоврядування – 3,93;

– митниця – 3,93;

– податкова інспекція – 3,89;

– Верховна Рада – 3,88;

– суди – 3,82;

– прокуратура – 3,76;

– адміністрація Президента – 3,71;

– приватизаційні органи – 3,52.

Серед осіб, які вчинили злочини в 1999 p. абсолютну більшість становили
чоловіки (83,3 %). Спостерігається тенденція до абсолютного та
відносного зростання серед злочинців осіб, які не працювали і не
навчалися на момент їх вчинення. Кількість таких осіб у 1999 p. дещо
зменшилася (-1,1 %), але і зараз вони становлять 59,6 % усіх виявлених
злочинців.

Треба відмітити зменшення кількості осіб, які вчинили злочини у стані
сп’яніння (-12 %) та наркотичного збудження (-7,3 %). Але їх питома вага
серед усіх злочинців зростає і нині дорівнює 15,8 %.

З усього вищевикладеного можна зробити загальний висновок про те, що
стан злочинності в Україні і тенденції її розвитку відображають
соціально-економічну ситуацію у суспільстві. Це ще раз наочно
підтверджує тезу про те, що яке суспільство – така і злочинність, що
остання дійсно є соціальним явищем, яке має глибокі економічні корені.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає соціальна природа злочинності?

2. Які основні ознаки злочинності як соціального явища?

3. Яке значення кількісних та якісних показників злочинності?

4. Що таке латентна злочинність? Які є види латентності?

5. Які основні методи вивчення латентної злочинності?

6. Які сучасні тенденції та закономірності злочинності в Україні та за
кордоном?

Глава 4. Причини та умови злочинності

§ 1. Поняття причин і умов злочинності та їх класифікація § 2. Причини
злочинності як соціального явища § 3. Умови, що сприяють існуванню
злочинності

§ 1. Поняття причин і умов злочинності та їх класифікація

Проблема причин злочинності – одна з центральних у кримінології. Вона
існує протягом тисячоліть, тобто виникла значно раніше самої науки
кримінології.

Коли розглядається поняття причин злочинності через спектр філософського
вчення про причинність, то поряд із поняттям причини, яка викликає
певний наслідок, неодмінно стоїть поняття умови, яка сама цього наслідку
не викликає, але сприяє причині “виконати свою справу”. Терміни
“причина” і “умова” застосовує і законодавець (ст. 23 КПК України та
ін.).

Отже, ці поняття використовуються кримінологією, хоч поряд з ними
трапляється й таке поняття, як “детермінанти”, що охоплює обидва вказані
терміни. В цьому немає нічого дивного, адже причини і умови – складові
елементи процесу детермінації, який крім них включає ще й наслідок’.
Більше того, відштовхуючись від філософської суті цих понять, слід
зауважити, що в кримінології їх важко чітко розмежувати. Так,
відсутність потрібного досвіду і досвідчених фахівців, які б змогли
організувати на високому рівні процес роздержавлення майна у країні,
були умовами злочинних проявів у ході приватизації. Але вони стали
одночасно і причинами цих проявів, штовхнувши певних осіб на злочини у
цій сфері.

Отже, причини – це ті процеси і явища, які породжують злочинність як
свій безпосередній наслідок. Що стосується умов, то вони безпосередньо
не породжують злочинність, але “відкривають шлях” для дії причин,
полегшують настання суспільне небезпечних наслідків. Умовами виступають
всілякі недоліки в управлінській та організаційній сфері діяльності
різних галузей господарства і державного апарату.

1 Див.: Парнюк М. А. Принцип детерминизма в системе материалистической
диалектики. – К., 1972. – С. 93.

Причини і умови злочинності криються у всій сукупності негативних явищ у
соціумі, і саме вони обумовлюють існування злочинності як свого
наслідку.

За Н. Ф. Кузнецовою, причиною, яка найближче стоїть до злочинного акту,
є антисоціальна мотивація поведінки’. Виникає запитання: звідки ж вона
береться у деяких членів суспільства? Якщо рухатися по ланцюжку
причинності в зворотному напрямі від цієї “кінцевої” причини, то ми
потрапляємо до маси факторів, які генерують цю криміногенну мотивацію.
Тобто вони виступають попередньою ланкою у причинному зв’язку і
відображають ті об’єктивні суперечності, що існують у конкретному
суспільстві.

У тріаді “злочин – вид злочинності – злочинність” немає механічного
повтору їх детермінантів. Адже злочинність як соціальне явище не тотожне
окремому її прояву за всіма ознаками. Вона інтегрує в собі все, що
властиве окремим діянням, виводячи на вищий рівень загальні
характеристики усієї сукупності.

Якщо детермінантами злочинності є соціальні, економічні й психологічні
фактори, то виникає запитання: яке ж місце в них належить біологічним
чинникам? Не більше, як своєрідній умові, що може ускладнювати чи
гальмувати соціалізацію особи, яка потребує в таких випадках корекції і
“лікування”. Без такої корекції можливий негативний вплив генетичних та
психічних аномалій на поведінку особи в бік її антисуспільної
орієнтації, як правило, агресивного характеру.

Прикладом соціальної обумовленості злочинності є її різке зростання в
Україні в 1-й половині 90-х років внаслідок кризових явищ, що
спостерігалися в нашому суспільстві (1990 p. – 370 тис. злочинів, 1995
p. – 640 тис.). Пояснити біологічними чинниками таке її різке зростання
аж ніяк не можна.

Питанню про соціальні і біологічні фактори злочинності була присвячена
конференція Американської асоціації наукового прогресу (Бостон, 1993
p.). Висновок її учасників: “Теза – злочинцями народжуються, а не
стають” – насмішка над наукою. Всі доповідачі явно віддавали перевагу
соціальним чинникам над біологічними факторами злочинності. Расових
передумов злочинності також немає, – вважає більшість учених.

Причини і умови злочинності залежно від їх рівня дії можна класифікувати
на: 1) причини і умови злочинності в цілому; 2) причини

1 Див.: Кузнецова Н. Ф. Проблемы криминологической детерминации. – М.,
1984. – С. 56.

і умови окремих видів злочинності; 3) причини і умови конкретних
злочинів.

За змістом детермінанти злочинності можна поділити на економічні,
соціальні, політичні, духовні, ідеологічні, організаційно-управлінські
тощо.

§ 2. Причини злочинності як соціального явища

Загальні причини злочинності криються у суспільних суперечностях, які
існують як “по вертикалі”, так і “по горизонталі”. Від початку свого
існування й до сьогодні людству властива злочинність як соціальний
феномен, обумовлений об’єктивною реальністю, тому справедливим є вислів:
кожне суспільство має таку злочинність і злочинців, яких воно
заслуговує. І якщо відійти від нормативного розуміння злочинності
(наявність держави і права як інститутів, що визначають, які діяння є
злочинами, а які ні), то можна сказати, що так звана вічна злочинність,
тобто посягання на власність і людину, існувала ще за первіснообщинного
ладу і згідно зі звичаями каралася стратою або вигнанням з племені, що
було рівнозначно смерті. Ці “вічні” посягання становлять ядро і сучасної
злочинності, незважаючи на зміни суспільно-економічних формацій.

Отже, можна погодитися з думкою, що злочинність вічна. Більше того, з
інтенсифікацією розвитку суспільства злочинність стає дедалі
глобальнішим і всеохоплюючим явищем, яке все більше “конкурує” з
легальним бізнесом, переплітається з ним, набуває реальної влади. Нині
її можна назвати, за висловом Президента України Л. Кучми, “п’ятою
владою”.

Починаючи з 70-х років у СРСР, а, отже, і в Україні, спостерігається
зниження рівня державної регуляції економічних процесів, внаслідок чого
почала бурхливо зростати економічна і посадова злочинність. Намагання
влади “лібералізувати” економіку в межах існуючих політичної і
економічної систем було моментально використано злочинним світом для
створення і подальшого розвитку “тіньового сектора”, тобто фактично
паралельної системи виробництва і розподілу продукції. Тіньова
економіка, за оцінками фахівців, вже наприкінці 70-х років становила
щонайменше 25 % ВВП. Звичайно, на прискорення вказаних процесів вплинули
й суб’єктивні чинники, насамперед безталанне керівництво державою.

Зауважимо, що тіньова економіка і пов’язані з нею економічна злочинність
та корупція були в СРСР завжди. Після періоду непу, в якому вона
процвітала, їй вдалося вижити в ЗО-50-ті роки, ховаючись за вивісками
різних артілей, що виробляли хімікати (у народі

їх називали артіль “Червона синька”), примуси (артіль “Примусова праця”)
і т. п. У 60-ті роки хрущовської “відлиги” така звані цеховики почали
виробляти “ліву” продукцію вже й на державних підприємствах, залучаючи
до цього таланти підпільного бізнесу. Свого апогею негативні процеси у
галузі соціалістичної економіки досягли у 80-ті роки, в період
горбачовської “перебудови”. Виконання планових завдань все менше могло
забезпечуватися наявними фондами і кредитами. Отже, для того, щоб був
“фронт робіт” та ще й ходити у “передовиках”, стала необхідною система
“неформальних зв’язків” кримінального характеру, які б забезпечували
приріст виробництва через одержання позалімітних фондів, привабливих
держзамовлень тощо. Все це остаточно розхитало залишки обліку і контролю
у народному господарстві, сприяло його руйнації, розбазарюванню фондів і
виробленої продукції, на чому “гріли руки” і чиновники всіх рангів, і
авторитети злочинного світу.

“Успіхи” тіньової економіки вже з самого початку привернули увагу
професійних злочинців. До речі, вони існували в СРСР завжди. Досить
сказати, що з 1953 по 1991 р. у місцях позбавлення волі в СРСР
перебувало більше ЗО млн. осіб, багато з яких – неодноразово.

А з 2-ї половини 70-х років професійні злочинці отримали нове дихання,
спрямувавши свій погляд на “тіньовиків”. Спочатку вони їх досить рішуче
“шарпали”, однак незабаром обидві сторони дійшли висновку, що потребують
одне одного. Тіньовикам були потрібні “професіонали” для захисту,
силового вирішення проблем, що виникали, професійні ж злочинці від цього
теж мали великий зиск.

Таким чином у 80-ті роки склалася тріада: тіньова економіка + професійна
злочинність + корумповані державні чиновники. Саме ця тріада заклала
основи організованої злочинності, як її нового найнебезпечнішого виду,
що охоплює практично всі сфери, які можуть давати прибуток.

Різке зростання злочинності в Україні на початку 90-х років було
зумовлено суперечностями перехідного періоду від
адміністративно-командної системи господарювання до ринкової економіки.
Багато діячів колишньої партноменклатури використовували цю ситуацію у
корисливих цілях, накопичуючи злочинним шляхом “первинний капітал” і
дискредитуючи ідею цивілізованого ринку масовим зубожінням народу.
Лобіювалися і приймались законодавчі акти, які фактично давали простір
кримінальному бізнесу, “дикій” приватизації, відпливу капіталу за
кордон. Одночасно виникло засилля іноземних товарів широкого вжитку, які
витіснили вітчизняного товаровиробника.

Надзвичайно сильним ударом по благополуччю громадян стало знецінення
їхніх грошових заощаджень в Ощадбанку СРСР.

У різні форми кримінальної діяльності потягнулася частина людей, які за
нормальних умов цього б не зробили. Цьому значною мірою сприяли
безробіття, різке падіння життєвого рівня, наркотизація і алкоголізація
населення. Особливо небезпечні процеси відбуваються у молодіжному
середовищі, яке найбільше вражене безробіттям. Багато молодих людей
поповнило криміналітет, створюючи базу організованих злочинних
угруповань. На перший план вийшли такі види організованої злочинності,
як наркобізнес, сексбізнес, торгівля людьми, зброєю, фальсифікованими
спиртними напоями. При загальному спаді виробництва дедалі більше
громадян втягувалися у незаконну торговельну діяльність.

В умовах, коли значна частина населення перебуває за межею бідності або,
працюючи, не без складностей зводить “кінці з кінцями”, одночасно
спостерігаючи, як деякі особи, не відмічені ніякими талантами, крім
кримінальних, на очах збагачуються і стають “поважними людьми”,
відбувається переоцінка цінностей, у ході якої протизаконна діяльність
сприймається як нормальна ділова активність або як неминуча альтернатива
чесному, але далеко не кращому способу життя. В свою чергу найбільш
далекозорі представники “нових українців” намагаються “відмити” не
тільки гроші, а й свою репутацію, виступаючи спонсорами благодійних
акцій, підтримуючи молодіжні клуби, діячів мистецтва тощо.

Розглянемо основні чинники злочинності, які діють у різних сферах нашого
суспільства.

Економічні детермінанти злочинності. Цивілізовані ринкові відносини
мають базуватися на рівній конкуренції усіх їх суб’єктів, а держава
повинна сприяти такій конкуренції, створюючи відповідні умови.

На жаль, Україна визнана корумпованою країною з оцінкою 2,6 бала за
10-бальною шкалою. Цей висновок зробила спеціалізована міжнародна
організація “Трансперенсі інтернейшнл”. Такому стану речей сприяли
надзвичайно велике втручання держави в економіку, несправедлива система
оподаткування, величезні витрати на утримання органів державної влади,
недосконале законодавство. Все це призвело до масового ухилення від
сплати податків, формування тіньового сектора економіки (до 60 %), вкрай
низького рівня забезпечення тих, хто працює у бюджетній сфері. Звідси
корумпова-ність чиновницького апарату.

Корупційна діяльність у свою чергу “бумерангом” впливає на погіршення
економічного становища в Україні. “Трансперенсі інтер-

нейшнл” вважає корупцію основним чинником економічного занепаду України.
Корумпована номенклатура не заінтересована в реальному здійсненні
економічної та адміністративної реформ.

Ще один важливий чинник злочинності – це спад суспільного виробництва і
безробіття, яке набуло в Україні загрозливого стану. Так, на початок
2000 р. було зареєстровано у центрах зайнятості населення 1234 тис. осіб
(серед них 62 % – жінки, 32 % – молодь). Проте фахівці вважають, що
реальний рівень безробіття у кілька разів вищий і становить до 40 % від
загального числа працюючих. На кожне робоче місце претендує в середньому
15 осіб (на Херсонщині – 3, Львівщині – 10). Багато людей, які
вважаються працюючими, фактично перебувають у довготривалих
неоплачуваних відпустках, працюють неповний робочий тиждень. Значна
частина людей працює “в тіні” або вже перебуває “на дні” суспільства
(бродяги, алкоголіки, наркомани тощо). Саме вони і поповнюють ряди
правопорушників.

Як стверджують міжнародні експерти, допустимий рівень безробіття у
суспільстві не повинен перевищувати 10 % населення у соціальне активному
віці. Вищі показники загрожують соціальній стабільності у державі.

Соціальні детермінанти злочинності. Найважливіша з них – соціальна
нерівність членів суспільства. Вона була й буде у будь-якому
суспільстві. Але за наявності малого прошарку багатих людей і переважної
кількості бідних можливості досягнення достойного рівня життя для
останніх стають ще більш проблематичними. Така ситуація завжди
створювала велике соціальне напруження. Тому суперечності між благами,
які є стандартними у суспільстві, і можливостями їх досягнення
виступають корінними чинниками злочинності.

Вважається, що стабільність у суспільстві піддається серйозному
випробуванню, коли різниця між рівнем життя багатих і бідних прошарків
населення перевищує 10-кратну величину. В Україні ця різниця сягає 20 і
більше разів. Розшарування в українському суспільстві призвело до появи
незначного відсотка дуже багатих людей, тоді як понад 60 % перебувають
за межею бідності. За соціологічними даними, суспільство
криміналізується, якщо в ньому за межею бідності перебуває більше 10 %
населення. Так званий середній клас, якщо він переважає у суспільстві, є
запорукою його

стабільності.

Особливо гостро долає труднощі та частина молоді, яка є безробітною, не
бачить свого достойного місця у житті. Старі ціннісні орієнтації багато
в чому стали непривабливими: робота вчителя,

науковця, робітника, військового тощо. Нові ж види бізнесу далеко не
кожному під силу (звичайно, йдеться про чесний бізнес, а не ділків
тіньових структур). Втрата життєвих перспектив, зневіра, бажання не бути
гіршим за тих, хто “зверху”, штовхають багатьох на злочинний шлях, до
наркотиків і алкоголю.

Треба мати на увазі, що радянська влада постійно втовкмачувала людям
ідеї соціальної рівності. Хоч такої рівності не було й тоді, але
загальна “скромність у житті” згладжувала її, і сьогодні багатьом важко
примиритися з разючими контрастами дійсності. Тим більше, що чимало
людей небезпідставно вважає, що сучасні скоробагатьки здебільшого нажили
свої капітали далеко не законним способом. Ось чому, посягаючи на
власність багачів, особа може не відчувати докорів сумління, бо вважає,
що чинить те, що раніше робили власники майна (“грабуй награбоване”).

З іншого боку, частина “нових українців”, відчуваючи тиск
кри-міналітету, йде на зрощування з ним, бере участь у злочинних
угрупованнях, пов’язаних з контрабандою підакцизних товарів, фіктивним
підприємництвом, шахрайством з фінансовими ресурсами тощо. Не будучи
впевненими у своєму майбутньому, пам’ятаючи, що життя бізнесмена
“прекрасне, але коротке”, вони намагаються перевести накопичені кошти на
рахунки закордонних банків, тим самим ще більше ослаблюючи вітчизняну
економіку.

Істотним криміногенним фактором сьогодні в Україні є нелегальна
міграція. Чимало мігрантів створюють етнічні злочинні угруповання, які
займаються наркобізнесом, захопленням заручників з метою викупу,
розбійними нападами, шахрайством тощо. Велика частина мігрантів
спрямовує свій погляд на “благословенний” Захід, нелегально перетинаючи
державний кордон України, втягує у злочинну діяльність місцевих жителів,
які займаються підпільною переправкою цих осіб. Боротьба з нелегальною
міграцією поки що є проблематичною через відкритість кордонів,
відсутність ефективного законодавства.

На стан злочинності негативно впливає урбанізація і внутрішня міграція
населення. У великих містах осідають не лише закордонні мігранти, а й
вихідці з сільської місцевості, які далеко не завжди знаходять своє
місце серед законослухняних громадян. Відсутність житла і засобів до
існування штовхає деяких з них в обійми злочинності, а труднощі
соціального контролю, в тому числі з боку правоохоронних органів,
ускладнюють виявлення злочинців з числа переміщених осіб.

Нерівноправне становище жінки в нашому суспільстві теж слугує одним із
соціальних чинників злочинності. Побутові злочини та

їх характер прямо пов’язані з економічною ситуацією в країні чи регіоні.
У “виконанні” бідних ці злочини стають більш жорстокими. В їх основі
лежать такі якості особи, як агресивність, що доходить до садизму,
бажання принизити людину, відчути свою зверхність, помститись комусь за
реальні чи уявні гріхи. Побутові злочини, як правило, обтяжуються
алкогольним чи наркотичним сп’янінням.

Науково-технічний прогрес теж може мати криміногенні властивості. Саме
така ситуація простежується з комп’ютерними злочинами, а також
злочинністю, пов’язаною з обігом радіоактивних матеріалів та
забрудненням навколишнього природного середовища. Це свідчить про те, що
суспільство не завжди встигає адаптуватися до нових умов, що виникають у
зв’язку зі швидкими темпами науково-технічного прогресу. Злочинці широко
використовують досягнення НТР для модернізації старих способів вчинення
злочинів (наприклад, комп’ютерів для виготовлення фальшивих грошей,
документів тощо).

Політичні детермінанти злочинності. Історія людства характеризується
постійною боротьбою за владу, оскільки вона дає можливість
розпоряджатися матеріальними багатствами та людьми. Тільки в останній
період (і то далеко не всюди і не завжди) вона стала набирати
цивілізованих форм. Нерідко ж політична боротьба супроводжується
протиправною діяльністю. Всі диктатори вели жорстоку боротьбу за владу,
а досягши її – за те, щоб утриматися при ній, знищуючи своїх ворогів, як
справжніх, так і уявних. Політична злочинність “верхів” і тих, хто
безпосередньо виконує їх накази, нерозривно пов’язана з суто
кримінальною злочинністю.

На щастя, в Україні будується демократична, правова держава, і ми
практично не маємо серйозних політичних конфліктів. Звичайно, у
політичній боротьбі допускаються певні порушення законодавства, у тому
числі кримінального, але вони не мають масового характеру. Хоч є деяке
протистояння між Заходом і Сходом України, не все гаразд в Автономній
Республіці Крим.

Однак важливим політичним чинником злочинності в Україні є конфлікти,
непорозуміння між різними гілками влади, особливо законодавчою і
виконавчою, нерозвиненість судової влади. При цьому парадокс полягає в
тому, що політики в ажіотажі, викликаному тими чи іншими амбіціями, ніби
не помічають (чи не хочуть помічати), що самі стимулюють злочинність, з
якою потім закликають боротися. Представники опозиції до існуючої влади
завжди спекулюють на цьому питанні.

Отже, між політичними суперечками і злочинністю існує прямий зв’язок. І
не лише у вигляді особливої групи злочинів, визначе-

них у кримінальному законодавстві як злочини проти держави, а й як
криміногенного фактора, що обумовлює зіткнення, які призводять до
вчинення звичайних злочинів – убивств, грабежів, розбоїв, розкрадань
тощо. До того ж виконавці цих злочинів можуть бути втягнуті у ситуації,
коли вони не усвідомлюють глибинних політичних мотивів своїх діянь.

Політична нестабільність загострює економічну і соціальну ситуацію в
суспільстві, підриває міжнаціональні та міжрелігійні відносини,
приводить до утворення незаконних озброєних формувань, активізації
бандитизму, тероризму, посягань на майно юридичних і фізичних осіб.
Передвиборна боротьба може спричиняти і масові заворушення та інші
злочини проти громадської безпеки.

Криміногенність політичних та етнічних конфліктів полягає також у тому,
що до цієї боротьби примикають зі своїми корисливими цілями представники
злочинного світу, аби проникнути в органи державної влади і легалізувати
своє становище чи лобіювати інтереси кримінальних структур.

Вседозволеність для “верхів” та їх розбещеність відлунюються у широких
масах населення, стимулюючи таку ж поведінку пересічних громадян за
принципом: якщо їм можна, то чому не дозволено нам.

Ідеологічні детермінанти злочинності значною мірою є похідними від тих
проблем, які ми розглянули вище, проте в свою чергу вони впливають на
економічну, соціальну та політичну ситуацію і належать до духовної сфери
життя суспільства.

Держава має не лише декларувати, а й виховувати духовність народу, що
включає в себе отримання повноцінної освіти та професії, прищеплення
загальної культури, моральних цінностей, вироблених людством, тобто
всього того, що робить особу громадянином, активним учасником соціальних
процесів. На рівень духовності суспільства впливають усі його
суперечності і проблеми.

І, врешті-решт, саме від культури, духовності людини залежить, буде її
діяльність суспільне корисною чи злочинною. Важливу роль у цьому
відіграє і правова культура громадян. Демонстрування неповаги до закону,
прав людини з боку окремих чиновників, непродуманість деяких законів
загострює у населення неповагу до правових норм і до влади, породжує,
особливо у молоді, цинізм і аморальність. Характерним прикладом може
бути ставлення до виконання вимог податкового законодавства.

Треба мати на увазі й те, що в умовах переходу до ринкової економіки
держава не фінансує (або фінансує дуже обмежено) культурну сферу життя.
Тому низькопробні твори мистецтва – кіно-

фільми, естрада, книги, часописи – захопили ринок. Так званий шоу-бізнес
теж значною мірою криміналізований, адже справжнього мистецтва там немає
або воно відходить на другий план перед усілякими “технологіями
розкрутки” поп-дів, “крутих” рок-ансамблів, на виступах яких часто
розповсюджуються наркотичні засоби і психотропні речовини.

Індустрія відпочинку, додержуючись гасла: “продається все, що
купується”, пропонує далеко не культурні розваги, все це не сприяє
підвищенню духовності суспільства, а навпаки, призводить до
спустошеності, насамперед молоді, яка її некритично сприймає. До того ж
масова культура, як правило, не має національного забарвлення, а саме
українська культура є основою духовності народу, виховання кращих рис
людини, почуття патріотизму. Як наслідок, далеко відійшли від
спілкування з широким глядачем театри, філармонії, колективи народної
творчості, навіть звичайні кінотеатри, різко скоротилася мережа клубів.
Кращі солісти і колективи стали елітарними, інші змушені вести боротьбу
за виживання.

Заради прибутків насаджується психологія вседозволеності, сексуальної
свободи. Скажімо, статеве життя широко демонструється на екранах і в
книжковій продукції під приводом того, що це є невід’ємною частиною
людського буття. Напоказ виставляються всілякі збочення, прикладом для
наслідування стають педерасти, лесбіянки, бісексуали і транссексуали.
Широко рекламується проституція, дискутується доцільність її
легалізації. Порнографія, хоч формально і визнана предметом злочинної
діяльності, фактично широко розповсюджена, в тому числі серед підлітків.
Між тим західні кримінологи вже давно довели, що існує тісний зв’язок
між порнографією та злочинністю і не лише сексуальною.

Другим криміногенним фактором, що випливає з масової культури, є
пропаганда відвертого насильства, жорстокості, знущання з людини,
підступності як норм поведінки. Особливо негативно це впливає на
підростаюче покоління. Адже йому прищеплюються ідеали суспільства, в
якому фактично немає місця вічним цінностям, які завжди були
пріоритетними в Україні: благородство, доброта, повага до людини.
Водночас формується сексуально-агресивна мотивація, зростає
захворюваність на СНІД та венеричні недуги.

Пряме відношення до стимулювання злочинності мають пияцтво і наркоманія,
яким суспільство протистоїть у нерівній боротьбі, адже асигнування на
неї не відповідають ступеню загрози наркотизації країни. Більше того,
лунають голоси, що вживання “слабких” наркотиків не згубне для здоров’я
людини, що потрібно дозволити їх легальне розповсюдження і це, мовляв,
може збити хвилю поширен-

ня важких наркотиків, хоч практика інших країн, де проводилися такі
експерименти, не дає підстав для позитивних висновків.

Таким чином, пропагування негативних стереотипів поведінки, яке фактично
заполонило всі засоби масової інформації, призводить до їх засвоєння
нестійкими людьми, які і “втілюють” їх потім у життя. Куди складніше
формувати високу духовність, благородство, повагу до людини. У битві
добра зі злом, активному ствердженні моральних засад суспільства на
переломному етапі його розвитку чільне місце має належати інтелігенції,
передусім юридичним і творчим її колам. Проте треба констатувати, що
кількість закладів, які готують юристів в Україні (а їх близько двохсот)
далеко не завжди відповідає їх якості. Деякі з них, не маючи достатнього
числа кваліфікованих фахівців, готують майбутніх юристів на низькому
рівні, що не забезпечує виконання ними своїх професійних обов’язків.

Що стосується творчої інтелігенції, то значна її частина занадто
політизувалася чи комерціалізувалася, а дехто просто обслуговує певні
політичні та фінансові клани. Вкрай потрібні митці, які могли б
піднестися до Шевченківських висот розуміння потреб країни і готовності
покласти всі свої сили на її олтар. Без духовної єдності нації, без
національної ідеї, яка б гуртувала весь народ, не буде і
соціально-економічного поступу.

Звичайно, ми розглянули далеко не всі економічні, соціальні, політичні
та ідеологічні чинники, які детермінують сучасну злочинність в Україні.
Як вважають деякі кримінологи, їх налічується кілька сотень. Всі вони
тісно переплітаються, взаємодіють і видозмінюються залежно від
кількісних та якісних змін в умовах існування суспільства. Тому для
налагодження ефективної боротьби зі злочинністю необхідно криміногенним
факторам протиставити антикримі-ногенні, тобто зі знаком “плюс”, для
прогресивного розвитку всіх сторін суспільного життя.

Доречно зазначити, що роль правоохоронних органів у цьому процесі не
головна, ось чому питати тільки з них про стан злочинності у країні
принаймні некоректно, а по суті – безглуздо. Це лише вожді комуністичної
партії додумувалися ставити перед правоохоронними органами Радянського
Союзу завдання покінчити зі злочинністю до якоїсь конкретної дати. Така
утопічна ідея випливала з тодішньої радянської кримінології, яка
стверджувала, що за соціалізму немає причин злочинності, а її
“безпричинне” існування пояснювала “пережитками капіталізму” у
свідомості людей, що явно суперечило самій же марксистській теорії,
згідно з якою суспільне буття визначає суспільну свідомість і остання не
може бути нічим іншим, як його відображенням.

§ 3. Умови, що сприяють існуванню злочинності

Умови, що сприяють злочинності, – це ті факти реальної дійсності, які
безпосередньо злочинність не спричинюють, але їх наявність сприяє її
існуванню. Самі ці факти кореняться в економічних, політичних, духовних
та суспільних відносинах.

Здебільшого це недоліки у функціонуванні господарського і державного
механізму, охороні правопорядку, державного чи приватного майна, обліку
матеріальних цінностей тощо. Це можуть бути і упущення в діяльності
державної адміністрації, правоохоронних та контролюючих органів, судів,
прогалини у законодавстві. Вони об’єктивно сприяють існуванню
злочинності, хоч прямо її не породжують.

У принципі виявлення і усунення умов злочинності – операція більш легка,
ніж аналогічні дії стосовно причин злочинності. Така діяльність вимагає
менших затрат, але здатна дати вагомі позитивні результати. Проте й
умови злочинності на загальному й видовому рівні усунути повністю
неможливо. Скажімо, однією з умов, що сприяє злочинності, є те, що не
всі вчинені злочини реєструються, а з-поміж зареєстрованих – не всі
розкриваються. Звичайно, однією з причин такого становища є недоліки в
роботі правоохоронних органів. Керівництво цих органів, зокрема
внутрішніх справ, робить багато, аби усунути ці недоліки. Для скорочення
штучної латентності змінюються критерії оцінки діяльності органів
міліції, проводиться низка заходів кадрового, оперативно-розшукового,
слідчого, матеріально-технічного характеру. Це дає позитивні результати.
Так, зменшується кількість злочинів (у 1995 p. зареєстровано 641860
злочинів, у 1999 p. – 558716 злочинів), у той же час підвищується їх
розкриття (у 1995 p. воно становило 49,5 %, у 1999 p. – 73,4 %). За цими
показниками стоїть напружена праця всіх служб міліції. Але чи можна
сказати, що всі недоліки міліцейської роботи, які мають як об’єктивний,
так і суб’єктивний характер, можуть бути коли-небудь усунені? Звичайно,
ні.

Щодо умов, які сприяють окремим злочинним посяганням, то вони можуть
бути усунені повністю, наприклад, шляхом введення нових форм
бухгалтерського обліку, встановлення сигналізації на об’єкті. Проте
треба мати на увазі, що злочинці знаходитимуть або самі створюватимуть
нові обставини, які виступатимуть як умови вчинення злочинів. Отже,
умови – невід’ємна складова процесу детермінації.

Наприкінці зазначимо, що викладені нами положення не повинні сприйматися
занадто песимістично. Адже ми розглядали тільки криміногенні фактори,
які обумовлюють злочинність.

Та водночас потрібно бачити і позитивні зрушення в Україні, які
набирають сили. Так, вони не ліквідують злочинність, але з поліпшенням
соціально-економічної ситуації, підвищенням життєвого рівня народу вона
неминуче буде відтіснятися на узбіччя шляху розбудови правової держави і
громадянського суспільства, де людина, її життя і здоров’я, права і
законні інтереси справді будуть найвищою соціальною цінністю.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає наукова і практична значимість виявлення причин і умов
злочинності?

2. В чому полягає зміст рівневого підходу до визначення причин і умов
злочинності?

3. В чому полягає сутність взаємозв’язку і взаємообумовленість причин та
умов злочинності із соціальними протиріччями?

4. Як впливають на злочинність протиріччя і недоліки в основних сферах
життєдіяльності суспільства?

5. Назвіть основні причини та умови злочинності на сучасному етапі
розвитку суспільних відносин в Україні.

6. В чому полягає сутність процесуальних вимог до органів дізнання та
попереднього слідства щодо виявлення причин і умов злочинів?

Глава 5. Кримінологічне вчення про особу злочинця

§ 1. Особи, які вчинили злочини, як об’єкт кримінологічного

дослідження. Поняття особи злочинця і межі її вивчення

в кримінології

§ 2. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця § 3. Співвідношення
соціального і біологічного в особі злочинця § 4. Класифікація і
типологія злочинців

§ 1. Особи, які вчинили злочини, як об’єкт кримінологічного дослідження.
Поняття особи злочинця та межі її” вивчення у кримінології

Однією з основних складових предмета науки кримінології є вчення про
особу злочинця. Без нього неможливо до кінця з’ясувати всі інші
кримінологічні проблеми, будь-то детермінанти злочинності чи організація
боротьби з нею.

З одного боку, детермінанти злочинності пов’язані з об’єктивними
соціальними явищами, які негативно впливають на моральне формування
людей і проявляються в індивідуалістичних, антисус-пільних поглядах,
звичках, позиціях, що лежать в основі злочинної поведінки, а з іншого –
з обставинами, які сприяють реалізації прояву подібних поглядів, звичок
і позицій у конкретному злочині. Здавалось би, зазначені явища та
обставини незалежні від людини, яка вчинила злочин, і є зовнішніми
стосовно неї, але свого криміногенного значення вони набувають, формуючи
особу злочинця і таким чином трансформуючись у внутрішні детермінанти
злочину.

В однакових умовах різні люди ведуть себе по-різному – одні дотримуються
закону, інші його порушують. Це дає підстави вважати, що особи, які
обрали антисуспільний варіант поведінки, чинять так внаслідок певних їх
властивостей, що обумовили саме цей вибір. Тому дуже важливим напрямом
науки кримінології є вивчення осіб, які вчинили злочини.

Зміст поняття особи злочинця поєднує в собі соціологічне поняття особи і
юридичне поняття злочинця, тому проблема особи злочинця має вирішуватись
на основі загальносоціологічного вчення про особу.

Поняття “людина” включає нерозривну єдність різних сторін її суті:
соціальної і біологічної. У понятті “особа” фіксуються лише специфічно
соціальні ознаки. Особа – це соціальна сутність людини, те, ким вона
стала у процесі соціалізації, своєї діяльності в суспільстві. Соціальні
якості конкретної особи пов’язані з рівнем її свідомості, змістом
внутрішнього духовного світу. Обумовлена соціальним середовищем і
попереднім досвідом свідомість стає активним елементом особи, визначаючи
у конкретних випадках вибір нею тієї чи іншої соціальної позиції, лінії
і форми поведінки. Таке розуміння особи передбачає діалектичну єдність
соціального і психологічного, їх взаємну обумовленість.

Як особи люди нерівнозначні і нерівноцінні. Одні з них дієво допомагають
суспільному прогресові, інші, навпаки, перешкоджають йому: ухиляються
від суспільне корисної праці, стають порушниками громадського порядку
або займають антисоціальну позицію. Об’єктивну цінність особи становлять
не походження людини, належність до певного класу, а її соціальна
позиція, внесок у загальний суспільний прогрес. Ознаки особи можуть бути
не лише позитивними, а й негативними. Саме останні характерні для особи
злочинця. Таким чином, застосовуючи поняття “особа злочинця”, треба мати
на увазі саме соціальну суть людини, яка вчинила злочин, тобто порушила
кримінальний закон.

Вивчення особи злочинця у кримінології підпорядковано виявленню
закономірностей злочинної поведінки, злочинності як масового явища, їх
детермінації і розробці науково обґрунтованих рекомендацій щодо боротьби
зі злочинністю.

У філософському розумінні особа – продукт соціального розвитку, єдність
загального, особливого й одиничного. Вона являє собою підсумок еволюції
всього людського роду, успадковує і відображає соціальний досвід усіх
попередніх поколінь. Разом з тим, особа вбирає в себе ознаки певного
соціального устрою, до якого вона належить, що проявляються в її
свідомості, світогляді, політичних ідеалах тощо. Отже, особа наділена
неповторними ознаками і якостями, які відображають індивідуальний
життєвий досвід людини, її буття, обумовлені конкретним змістом її
сімейних, виробничих, побутових та інших відносин і зв’язків, тим
мікросередовищем, у якому вона живе. Людину як особу формує вся
сукупність економічних, політичних, ідеологічних, моральних, правових,
побутових, культурних, естетичних та інших умов, які становлять зміст
громадського та індивідуального буття, їх відображення у суспільній та
індивідуальній свідомості. Викладене має важливе значення для
правильного розуміння особи злочинця, є основою для розкриття
“механізму” форму-

вання подібних осіб, вказує на можливі джерела негативних моральних
якостей та антигромадських поглядів.

Людина не народжується особою, а стає нею у процесі свого розвитку,
входження в соціальне середовище, засвоєння навколишньої дійсності,
ідей, поглядів, норм моралі і звичок, поведінки, властивих соціуму, до
якого вона належить. Процес, протягом якого особа розвивається і
змінюється, отримуючи конкретне соціальне обличчя, називається
соціалізацією. Дефектом соціалізації є особа злочинця, яка формується
поступово. Більшість вітчизняних кримінологів вважає, що немає людей,
приречених на вчинення злочинів, злочинцями вони стають внаслідок
дефектів їх соціалізації.

Оскільки поняття “особа злочинця” має соціально-правовий характер і
поєднує загальносоціальне поняття “особа” і юридичне поняття
“злочинець”, то вчинення злочину виявляє в особі тільки її антисуспільну
спрямованість, але не розкриває повністю її соціальної сутності.
Правильне судження про людину в цілому можливе лише на підставі усіх її
ознак і проявів як особи. Тільки тому сукупність та співвідношення
соціально-позитивних і соціально-негативних якостей дають повне уявлення
про осіб, які вчинили злочини. Особі злочинця також притаманна певна
система морально-психологічних переконань, властивостей, установок,
інтелектуальних, емоційних і вольових якостей. Морально-психологічні
особливості особи злочинця перебувають у діалектичному зв’язку з її
соціальними властивостями, а тому мають розглядатися у цій єдності.

Виходячи з наведеного, можна сказати, що особа злочинця – це сукупність
соціальна значимих властивостей, ознак, зв’язків і відносин, які
характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в
поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами, що впливають
на її злочинну поведінку. З цього визначення чітко видно зв’язок між
загальносоціологічною і кримінально-правовою сутністю поняття особи
злочинця. Негативні соціальні чинники формують особу злочинця лише в тих
випадках, коли вони проявляються у самому факті вчинення злочину. Самі ж
негативні ознаки і властивості не дозволяють вважати особу злочинцем до
вчинення нею злочину. Кримінологів цікавлять як соціально-негативні
фактори, що відбилися у свідомості особи і сформували в неї здатність
вчинити злочин, так і ті, які сприяли вчиненню конкретного злочину.

Закономірно постає запитання: з якого часу можна говорити про особу
злочинця і коли така можливість відпадає, тобто в яких межах існує особа
злочинця? Відповідаючи на нього, треба враховувати кримінально-правовий,
соціологічний і кримінологічний аспекти

поняття особи злочинця. У кримінально-правовому аспекті особа злочинця
виникає після визнання її судом винною та вступу вироку суду в законну
силу і триває до моменту відбуття покарання та погашення (зняття)
судимості. Таке положення має важливе значення, оскільки дає можливість
вірно визначити напрями й межі вивчення особи злочинця і саме тих її
властивостей, які відіграли вирішальну роль у вчиненні злочину.

Кримінологічна характеристика такої особи теж нерозривно пов’язана із
злочином, який вона вчинила. Але кримінологів більше цікавить генезис
особи злочинця, тобто процес її становлення і розвитку, який розкриває
детермінанти її формування. Такий інтерес зникає, коли дана особа
перестає бути антисоціальне орієнтованою. Таким чином, антисуспільні
властивості, які характеризують особу злочинця, існують до злочину і
обумовлюють його вчинення, проте визнання конкретної особи злочинцем
можливе лише після та у зв’язку з вчиненням нею злочину’.

У вітчизняній кримінології поняття особи злочинця трактується
по-різному. В одному випадку під ним розуміють особу, яка винно вчинила
суспільне небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом. І
злочинців об’єднує тільки те, що вони вчинили злочин2. В іншому –
робиться наголос на якісну відмінність особи злочинця від особи
незлочинця. І лише тоді, коли кримінологічне дослідження ставило за мету
вивчення особи злочинця, проводився більш детальний її аналіз. При цьому
наголошувалося, що антисуспільна спрямованість особи проявляється в її
аморальних вчинках, дисциплінарних, адміністративних та інших
правопорушеннях, які ще не мають злочинного характеру, але при
повторенні дедалі більше набирають кримінальних рис і вказують на
реальну можливість вчинення даною особою злочину3.

Розробляючи методи вивчення особи злочинця, кримінологи не обмежуються
кримінально-правовими чи соціологічними дослідженнями. Для створення
наукової основи боротьби зі злочинністю враховуються також психологічні,
педагогічні та інші знання, які допомагають визначити мотиви і мету
вчинення злочину, а також засоби впливу на особу злочинця. В діяльності
правоохоронних органів вра-

* Див.: Сахаров А. Б. Актуальные вопросы учения о личности преступника
// Теоретические проблемы учения о личности преступника. – М., 1979. –
С. 13.

2 Див.: Карпец И. И. Проблема преступности. – М., 1969. – С. 102-103.

3 Див.: Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолетних
(генезис и ранняя профилактика). – К., 1985. – С. 112.

ховуються кримінально-правові, кримінально-процесуальні й пенітенціарні
характеристики особи злочинця.

Так, багато обставин, що характеризують особу злочинця (вік, осудність,
попередня судимість, службове становище тощо), законодавець відносить до
ознак складу злочину. Ступінь вини й індивідуалізація покарання залежать
від пом’якшуючих чи обтяжуючих відповідальність обставин (статті 39, 40,
41, 44 та 45 КК України). Кримінологічні дані про особу злочинця
допомагають правильно вирішити питання про її звільнення від
кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 51 КК) або покарання (ч. 2 ст.
50 КК), про заміну кримінального покарання примусовими заходами
виховного характеру (ч. З ст. 10 КК), передачу справи до товариського
суду чи передачу винного на поруки (ст. 51 КК). Відомості про особу
злочинця відіграють важливу роль при провадженні попереднього слідства,
виявленні причин і умов вчинення злочину (ст. 23 КПК України) та
застосуванні заходів щодо їх усунення.

Як бачимо, вчення про особу злочинця має як. науково-пізнавальне, так і
практичне значення, конкретизуючи у собі проблеми детермінації
злочинності та боротьби з нею.

§ 2. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця

Вчення про особу злочинця не може бути вичерпним без з’ясування проблеми
особи взагалі та її життєдіяльності. Кримінологи вивчають злочинність і
злочинців у рамках специфічного детермінізму, коли розкриття їх чинників
явно неповне з точки зору філософії та загальних наук про людину і
суспільство. Ця специфіка обумовлюється предметом і методикою
кримінологічних досліджень. Отже, виникає завдання виокремити коло тих
характеристик, які дають можливість виявити найближчі до злочину і
злочинця причинно-на-слідкові зв’язки та типові ознаки. Для поглибленого
аналізу цієї проблеми кримінологи звертаються до інших наук про людину.

Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, якостей, що
визначають її як людину, яка вчинила злочин. Будучи різновидом особи
взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта,
соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі
злочинця специфічні ознаки, які визначають і виражають характер та
ступінь її суспільної небезпеки. Вітчизняні кримінологи поділяють
названі ознаки на такі основні групи:

а) соціально-демографічні;

б) кримінально-правові;

в) соціальні ролі і статус;

г) морально-психологічні характеристики.

Соціально-демографічні ознаки особи злочинця включають стать, вік,
освіту, місце народження і проживання, громадянство та інші відомості
демографічного характеру. Ці ознаки властиві будь-якій особі і самі по
собі не мають кримінологічного значення. Але у статистичній звітності
стосовно осіб, які вчинили злочини, соціально-демографічні ознаки дають
важливу інформацію, без якої неможлива повна кримінологічна
характеристика особи злочинців. Так, враховуючи таку ознаку, як стать,
ми можемо дійти висновку, що злочинність чоловіків значно переважає
жіночу, особливо при вчиненні тяжких насильницьких злочинів. Зокрема,
співвідношення вбивств, вчинених жінками і чоловіками, становить 1 до
11, тяжких тілесних ушкоджень – 1 до 35. Проте останніми роками рівень
жіночої злочинності в Україні зростає.

Така ознака, як вік злочинців, дає змогу виявити криміногенну активність
різних вікових груп населення (неповнолітніх, молоді, осіб зрілого
віку). Освітня характеристика вказує на залежність злочинної поведінки
від рівня освіти та інтелектуального розвитку особи, які значною мірою
впливають на потреби й інтереси людини. Скажімо, для тих, хто вчинив
хуліганство, грабежі, посягання на особу, характерний низький освітній
та інтелектуальний рівень. Місце проживання часто визначає географію
злочинності (міська чи сільська), а також характер злочинності у
курортних зонах, “спальних” районах міст, новобудовах тощо.

Кримінально-правова характеристика особи злочинця – це дані не лише про
склад вчиненого злочину, а й про спрямованість і мотивацію злочинної
поведінки, одноособовий чи груповий характер злочинної діяльності, форму
співучасті (виконавець, організатор, підмовник, пособник), інтенсивність
кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо. Така характеристика
дає уявлення про особу злочинця з кримінально-правових позицій. Ця група
ознак виражає якості, властиві саме особі злочинця, а не будь-якій іншій
особі, наприклад, аморальній, порушникові трудової дисципліни чи
законослухняній людині.

Соціально-рольові характеристики розкривають функції індивіда,
обумовлені його становищем у системі існуючих суспільних відносин,
належність до певної соціальної групи, взаємодію з іншими людьми та
організаціями в різних сферах громадського життя (робітник чи
службовець, рядовий виконавець чи керівник, неодружений чи глава сім’ї,
працездатний чи непрацездатний, безробітний тощо). Ці дані показують
місце і значимість особи у суспільстві,

яким ролям вона віддає перевагу, а які ігнорує, розкривають її соціальну
чи антисоціальну орієнтацію.

Поширеними ознаками осіб, які вчиняють злочини, є низька престижність
їхніх соціальних ролей, відчуженість від навчальних чи трудових
колективів і разом з тим орієнтування на неформальні групи з
антисуспільними формами поведінки, завищені претензії, для задоволення
яких доводиться ігнорувати правові норми. Зрозуміло, що
соціально-демографічні ознаки й соціальні ролі характеризують особу
злочинця зовнішньо, не розкриваючи її внутрішнього змісту. Вони
найбільше проявляються у морально-психологічних особливостях особи
злочинця і допомагають з’ясувати, чому дана особа вчинила злочин і яке
її внутрішнє ставлення до цього.

Моральні властивості особи включають її світогляд, духовність, погляди,
переконання, установки та ціннісні орієнтації. Злочинці відрізняються
негативним або байдужим ставленням до виконання своїх громадських
обов’язків, додержання правових норм, вибором незаконних засобів
задоволення особистих потреб, егоїзмом, ігноруванням суспільних
інтересів тощо.

Психологічна характеристика особи злочинця включає особливості її
інтелектуальних, емоційних і вольових якостей. Інтелектуальні
властивості передбачають: рівень розумового розвитку, обсяг знань,
життєвий досвід, широту або вузькість поглядів, зміст і різноманітність
інтересів тощо. Кримінологічні дослідження показують, що більшість осіб,
які вчинили злочини, особливо насильницькі, характеризуються зниженим
рівнем загальноосвітніх знань, вузьким світоглядом, а то й розумовою
відсталістю, обмеженими здібностями до якоїсь суспільне корисної
діяльності.

До емоційних властивостей особи відносять рівновагу і рухомість нервових
процесів (вид темпераменту); ступінь емоційного збудження; силу і темп
реагування на різні зовнішні подразники, ситуації тощо. Особам, які
вчинили насильницькі злочини, притаманні нестриманість, необдуманість
вчинків, агресивність, конфліктність, мінливість у стосунках з іншими
людьми. Вольові властивості особи полягають у вмінні свідомо регулювати
свою поведінку, здатності приймати і виконувати правильні рішення,
досягати поставленої мети. Треба зазначити, що певна частина злочинців
володіє сильними вольовими якостями, але вони спрямовані на задоволення
антисус-пільних потреб та інтересів. Інші злочинці характеризуються
слабовіллям, піддатливістю, неспроможністю протистояти впливу осіб, які
втягують їх у злочинну діяльність.

Розглянуті нами ознаки, що характеризують особу злочинця, перебувають у
взаємозв’язку і взаємозалежності. Так, соціально-де-

мографічні ознаки особи значною мірою визначають її соціальні ролі і
разом з останніми є вирішальним фактором у формуванні моральних і
психологічних якостей особи. Низка ознак може мати альтернативний
характер, тобто одночасно їх можна віднести до кількох груп (наприклад,
громадянство, партійність).

Комплексне вивчення особи злочинця не повинно обмежуватися встановленням
окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а має
проводитись з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією
повнішого виявлення чинників генезису особи злочинця з метою
застосування адекватних заходів для її корекції і недопущення вчинення
нею нових злочинів.

§ 3. Співвідношення соціального і біологічного в особі злочинця

У вченні про особу злочинця принциповим є питання про роль біологічних
факторів у злочинній поведінці. Ця проблема до кінця не розв’язана, і
різні кримінологи трактують її по-різному. Перші спроби пояснити
поведінку злочинця з біологічних позицій були зроблені ще в 2-й половині
XIX ст. в антропологічній теорії Ч. Ломб-розо та його послідовників.
Такі підходи існують і в сучасній зарубіжній кримінології. У 70-ті роки
значний інтерес серед радянських кримінологів викликали публікації І. С.
Ноя, який писав: “Незалежно від середовища людина може не стати ні
злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки”‘.

Пізніше російський кримінолог В. П. Ємельянов зробив висновок: “Лише
певна сукупність економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних
чинників дає реакцію, названу злочином… Причина злочинності – це
синтез різноманітних явищ соціального і біологічного характеру”2. І. С.
Ной і В. П. Ємельянов мали прихильників серед відомих генетиків: Б. Л.
Астаурова, Д. Н. Беляева. Разом з тим, генетик В. П. Дубинін вважає:
“Людина не одержує від народження готової соціальної програми, вона
формується суспільною практикою у ході її індивідуального розвитку”3.

1 Ной И. С. Методологические проблемы советской криминологии. – Саратов,
1975. – С. 107.

Емельянов В. П. Преступность лиц с психическими аномалиями. – Саратов,
1980. – С. 33.

3 Дубинин В. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение,
ответственность. – М„ 1982.

На противагу антропологічним поглядам у кримінології завжди переважав
підхід, який принципово заперечував біологізацію злочинної поведінки.
Прибічники соціологічної школи вказували, що не можна пояснювати мінливе
соціальне явище – злочин постійними властивостями природи людини, у тому
числі “злочинної людини”. На думку О. О. Герцензона, кримінологу немає
потреби занурюватися в глибинну сутність особи, шукаючи біологічні
джерела поведінки’. У колективній монографії “Генетика, поведение,
ответственность” відомі радянські кримінологи В. М. Кудрявцев, І. І.
Карпець і генетик В. П. Дубинін доводили лише соціальну обумовленість
злочинної поведінки. За конкретними злочинцями ці автори вбачали
несприятливі умови соціального формування і життєдіяльності2.

Нині проблема соціального і біологічного в особі злочинця теж
розв’язується по-різному. Так, Ю. М. Антонян наголошує на
психофізіологічній характеристиці злочинців. У праці “Жорстокість у
нашому житті” він вказує, що жорстокість людини – це вічна категорія.
Очевидно, що і біологічні, і соціальні фактори беруть участь у
детермінації злочинів. Не випадково у кримінальному процесі проводяться
судово-психологічні, судово-медичні, судово-психіатричні та інші види
експертиз.

Проте позиція більшості сучасних вітчизняних кримінологів ґрунтується на
тому, що загалом злочинна поведінка у будь-якому суспільстві має
соціальний характер і соціальну обумовленість. Пояснення її тільки чи
переважно біологічними властивостями особи суперечить усій історії
злочинності, та й боротьба з нею ведеться соціально-економічними,
правовими та іншими засобами, а не біологічними. Говорити про біологічні
заходи впливу на сучасному рівні розвитку генетики не доводиться ще й
тому, що ця наука не озброїла нас твердою можливістю корегувати
поведінку людини. Але розшифрування її генетичного коду вселяє певні
надії.

Біологічна природа людини склалася задовго до виникнення самого поняття
злочину і впродовж усього історичного періоду не зазнала істотних змін,
тоді як у соціальному плані людина змінюється значно швидше залежно від
трансформації суспільного життя. Разом з тим, на нашу думку, від
біологічних особливостей людини теж залежить, що вона засвоїть від
середовища, в якому перебуває і розвивається. Тому біологічне виступає
ніби підґрунтям у формуванні особи та її взаємин у системі суспільних
відносин.

1 Герцензон А. А. Уголовное право и социология. – М., 1970.

2 Дубинин В. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Зазначена праця; Тарасов
К. F., Черненко Е. К. Социальная детерминированность биологии человека.
– М., 1979.

100

Таким чином, соціальне і біологічне в особі не виключають одне одного, а
перебувають у тісному взаємозв’язку. Цілісність людини, яка поряд з
соціальними якостями наділена природними силами живої істоти,
ґрунтується на діалектичній взаємодії соціального і біологічного. Ці
загальнотеоретичні положення повністю стосуються і особи злочинця. Тому
завданням кримінологічних досліджень є визначення суті та рівня
взаємодії соціального і біологічного в особі злочинця, розкриття її
психофізіологічних властивостей, які проявляються саме у злочинній
поведінці.

§ 4. Класифікація і типологія злочинців

Вивчення злочинців буде неповним і нерезультативним, якщо не
систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі
злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність
кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність
контингенту злочинців. Ця проблема розв’язується шляхом розподілу
злочинців на окремі групи і типи, що досягається за допомогою
класифікації та типології.

Під класифікацією розуміється розподіл статистичної сукупності на групи
за певними чіткими ознаками. У рамках класифікації фактично вивчається
не особа у комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При
цьому виявляється поширеність серед них тих чи інших ознак. У
кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за
такими критеріями:

а) за соціально-демографічними даними (стать, вік, місце проживання). У
кримінально-правовій статистиці виділяють неповнолітніх з 14 до 18
років, осіб молодого віку (18-29 років), зрілого віку (ЗО років і
старші);

б) за соціально-економічними показниками (освіта, професія, наявність чи
відсутність роботи, матеріальне становище тощо);

в) за громадянством (громадяни України, іноземці та особи без
громадянства);

г) за станом особи в момент вчинення злочину (алкогольне чи наркотичне
сп’яніння, перебування у складі злочинної групи, в місцях позбавлення
волі тощо).

Класифікація злочинців можлива й на інших підставах. Найпростішим є їх
розподіл за видами вчинених злочинів: убивці, злодії, насильники,
хулігани, грабіжники, шахраї, хабарники тощо. Цей розподіл ґрунтується
на виді злочину і менше – на особливостях особи злочинця, для якої
злочин хоч і істотна, але не єдина характерна

101

ознака. Безумовно, така класифікація не може задовольнити кримінологів.
У кримінальному праві існує також поділ злочинців залежно від ступеня
суспільної небезпеки вчиненого діяння. Це особи, які вчинили: особливо
тяжкі, тяжкі злочини, середньої тяжкості або менш тяжкі та злочини, що
не становлять великої суспільної небезпеки, а також особи, які раніше
відбували покарання у вигляді позбавлення волі та особливо небезпечні
рецидивісти.

Як правило, проста класифікація не відображає усієї суті явищ, що
досліджуються. Тому, крім таких, які враховують лише одну ознаку,
використовують і складніші групування, що включають одночасно дві-три
ознаки. Так, у регіонах з’ясовується, якого саме віку і роду занять
злочинці вчинили ті чи інші злочини. При багатомірній класифікації
можуть застосовуватися математичні методи, які дають можливість певним
чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення,
зокрема виявлення напрямів змін у цьому контингенті, груп, що потребують
першочергової профілактичної уваги, тощо. Однак з’ясування тільки
статистичних показників ще не відповідає на запитання, який характер
зв’язків між різними ознаками цієї сукупності.

Типологія є глибшим розподілом злочинців на категорії за ознаками, які
причинно пов’язані зі злочинною поведінкою. У науковій літературі
зазначається, що типологія передбачає вищий рівень пізнання. При цьому
умовно виділяють ознаки-прояви й ознаки-причини, які забезпечують
змістовний характер розподілу. В основі типології обов’язково лежать
істотні ознаки явищ.

У межах одного типу мають бути однорідними ознаки-прояви й
ознаки-причини; вони повинні відображати певні функціональні
закономірності й детермінаційні зв’язки, виявлені у кримінологічних
дослідженнях. Так, вчинення крадіжок як ознака-прояв базується на
ознаках-причинах стійкої орієнтації особи на незаконні способи
забезпечення свого добробуту, її безкарності після вчинення попередніх
злочинів, певному злочинному досвіді тощо. Комплекс цих ознак вказує на
тип професійного злочинця. Для здійснення типології злочинців треба
з’ясувати внутрішню сутність осіб, які групуються, їх глибинну
антисуспільну спрямованість і цільову визначеність на певний вид
злочинної діяльності. Тип злочинця виражає якісну однорідність істотних
характеристик багатьох злочинців.

Кримінологічна типологія злочинців, як правило, будується на двох
підставах: характері антисуспільної спрямованості особи і глибині та
стійкості її асоціальності. Виходячи з першого критерію злочинців можна
поділити на такі типи:

102

– з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ
(життя, здоров’я, честі, гідності тощо);

– з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов’язаною з ігноруванням принципу
соціальної справедливості і чесної праці;

– з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних
інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов’язків;

– з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил
техніки безпеки, що проявляється у вчиненні необережних злочинів.

Серед злочинців можна виділити також такі типи, як
послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний.
Критерієм їх розмежування є характер взаємодії соціальної ситуації та
особи (що переважає у такій взаємодії – ситуація чи особа).

Послідовно-криміногенний тип формується у мікросередовищі, де норми
моралі і права систематично порушуються; злочин випливає зі звичного
стилю поведінки й обумовлюється стійкими антисус-пільними поглядами,
установками й орієнтаціями суб’єкта. Як правило, ситуація, що сприяє
вчиненню злочину, активно створюється самими особами, їх кримінальна
поведінка є автономною від зовнішніх обставин.

Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм
і вчиненням правопорушень незлочинного характеру, формується і діє в
суперечливому мікросередовищі; злочин значною мірою обумовлений
ситуацією, несприятливою із соціально-економічної, моральної і правової
точок зору. До злочину таку особу призводять його мікросередовище і весь
попередній антисус-пільний спосіб життя.

Ситуативний тип: аморальні елементи у поведінці такої особи та в її
мікросередовищі якщо і є, то виражені слабо. Представниками цього типу
злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з їх
вини. Водночас така особа (на відміну від випадкового злочинця) може
виправдовувати в даних ситуаціях свою і чужу злочинну поведінку або не
знати правомірних способів вирішення конфліктів. Так, серед цього типу
розкрадачів в основному є люди, які беруть те> що “погано лежить”.

Отже, типологія фіксує не просто те, що найчастіше трапляється, а
закономірне, що є логічним результатом соціального розвитку особи. Вона
поглиблює наші знання про злочинців, що сприяє вирішенню загальних
завдань боротьби зі злочинністю, зокрема підвищенню ефективності
індивідуальної профілактики злочинів та ресо-ціалізації засуджених.

103

Питання для самоконтролю

1. Які основні ознаки кримінологічного поняття особи злочинця?

2. В чому полягає сутність співвідношення категорій “особа злочинця” і
“суб’єкт злочину”?

3. Розкрийте зміст елементів структури особи злочинця та їх практичне
значення.

4. Які характерні особливості особи відіграють визначальну роль в
детермінації злочинної поведінки?

5. Як слід розглядати співвідношення соціального та біологічного у
формуванні особи злочинця?

6. В чому полягає практична значимість класифікації та типології
злочинців?

104

Глава 6. Причини та умови конкретних злочинів

§ 1. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів § 2.
Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину § 3. Поняття
конкретної життєвої ситуації, її різновиди та роль у

вчиненні злочину § 4. Обставини, що сприяють вчиненню злочинів

§ 1. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів

Детермінантами кожного злочину, як умисного, так і необережного, є, з
одного боку, особисті властивості конкретного індивіда – його потреби,
погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у
тому числі правових; з іншого – сукупність зовнішніх обставин, які
викликають намір і рішення вчинити умисний злочин або дію
(бездіяльність), яка призвела до злочину з необережності. Тобто існує
взаємодія криміногенних властивостей особи, які склалися під впливом
несприятливих умов її формування, із зовнішніми об’єктивними обставинами
і ситуаціями. Можна визначити два рівні такої взаємодії особи з
соціальною дійсністю. На першому створюється передумова, можливість
вчинити злочин конкретною особою, на другому – ця можливість
реалізується.

На цих рівнях проявляється також зв’язок між загальними причинами й
умовами злочинності та причинами й умовами окремого злочину. Загальні
причини й умови різними сторонами “входять” в індивідуальні умови
соціалізації особи і водночас визначають конкретні ситуації, в яких вона
діє. У свою чергу детермінанти окремих злочинів відображають на
індивідуальному рівні загальні причини й умови злочинності та ситуації,
за яких вчиняються злочини. Як бачимо, тут наявна діалектична єдність
загального і одиничного, окремого. З урахуванням дворівневої взаємодії
особи з об’єктивною дійсністю мають аналізуватися причини й умови
конкретного злочину.

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не має
однозначного трактування. Ними деякі автори називають: 1) антигромадські
погляди певного кола осіб; 2) зовнішні обставини, що сформували ці
погляди; 3) різні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи
спричинюють злочинні дії1. Саме по собі це не ви-

Див.: Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М., 1976. – С. 86. 105

кликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкретизувати
це поняття, одні кримінологи у якості причини окремого злочину вказували
на дефекти індивідуальної правової свідомості;

інші – на “пережитки минулого” у свідомості й поведінці, неправильні
погляди та уявлення; треті – на наявність у свідомості окремих осіб
антисуспільної установки; четверті – на егоїзм, кар’єризм, корисливе
ставлення до державної чи колективної власності. Але за такого підходу
незрозуміле, чому в окремих осіб деформується свідомість, стаючи
антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на
злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне
формують свідомість особи злочинця.

Обминаючи дискусію, зауважимо, що в самому понятті злочину неминуче
міститься правовий аспект, і злочин аж ніяк не існує у двох іпостасях: в
одному випадку – як юридична категорія, в іншому – як соціальний
феномен. Сам злочин визначається кримінальним законом, який діє в даний
момент. Особливістю кримінологічного підходу є розгляд злочинної
поведінки як процесу, що розвивається у часі та просторі, який включає
не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, а й
попередні соціально-психологічні явища, що визначають генезис злочину’.
Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою
або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який
володіє правосуб’єктністю, тобто є осудним і має відповідний вік (16 або
14 років), достатній, на думку законодавця, для оцінки суспільної
небезпеки.

Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб’єкта, і тому на
перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного
варіанта поведінки, що й лежить в основі кримінальної відповідальності.
У цьому зв’язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі
суб’єкта, які визначають його винність у вчиненні злочину.

Спроможність суб’єкта вибирати певні види поведінки може звужуватися
(обмежуватися) з різних причин. По-перше, через сильне хвилювання,
викликане насильством, тяжкою образою тощо, по-друге, внаслідок різних
відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок
розумового розвитку, що спостерігаються у неповнолітніх, коли соціальна
зрілість і вік вступають у суперечність;

по-третє, через антигромадську установку (стан готовності діяти
злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбуваються
заради них самих, що властиве для деякої категорії злочин-

1 Див.: Механизм преступного поведения. – М., 1981. – С. 3. 106

ців-рецидивістів. У потрібних випадках, крім останнього, проводиться
психологічна, психіатрична або комплексна психолого-психіат-рична
експертиза. Проте вона не стосується правової оцінки вчиненого – ні
змістовної сторони винності (наміру або необережності), ні причинності
як такої між суспільне небезпечною дією (бездіяльністю) і наслідками у
вигляді заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом. Це в
компетенцію експертизи не входить, а є прерогативою суду, і було б
абсурдним жадати від експертів інших рішень. Нічого, крім власного
предмета, вони розкрити не можуть. Спроби суто пенологічного розгляду
кримінологічної проблематики виглядають прикрим непорозумінням.

Як об’єкт вивчення у кримінології виступає насамперед особа, яка вчинила
злочин, хоч профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з
його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину.
Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.

Так звана передкримінальність не означає фатальності вчинення злочину,
тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб’єктом
(осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності) не може
бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації
одиничного злочину, тим очевиднішим стає існування типових явищ, які
характеризують суб’єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І
було б великою помилкою не бачити саме тут те особливе, що пов’язує
загальне (злочинність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.

У психології особистість людини розглядається з двох сторін –
формальної, яка належить до психофізіології, і змістовної, обумовленої
свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і
підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинкти,
органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів
(відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, почуття, воля), індивідуально
набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень культури) і сформовані
за життя якості особи, які визначаються соціалізацією людини й
обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності’.

Під соціалізацією звичайно розуміють становлення особи і включення її в
існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові,
сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструк-турі
спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань,
ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій.

* Див.: Платонов К. К. О системе психологии. – М., 1972. – С. 127-128.

107

Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сформовану за
рахунок навчання, виховання, власного вдосконалювання і включення в
суспільне корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що основним чинником становлення особи на
злочинний шлях виступають дефекти в її соціалізації. Проте така
категоричність не завжди виправдана. Адже соціалізується будь-яка особа,
стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не
становлять з цього винятку й ті, хто вчиняє злочини. Одні з них,
включившись у суспільне корисну діяльність, “сполучають” її зі
злочинною, інші – окремо від неї, треті – випадають із сфери соціальне
корисних зв’язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять.
Ускладнення у процесі соціалізації можуть бути обумовлені багатьма
факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями,
різними захворюваннями. Але з цього зовсім не випливає, що злочини
спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що
споконвічне криміногенне або набуває криміногенність у зв’язку з фактом
вчинення злочину конкретною особою. Кожний суб’єкт, зазнаючи якогось
зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу.
Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої
особи.

Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко
виховувані, педагогічно занедбані, інші такого минулого не мали.
Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося
причиною даних, найтиповіших ускладнень у вихованні, навчанні
(соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпечення належного
формування особи, а не причин вчинення злочинів. Відомо, що далеко не
кожний, хто відзначався важковиховува-ністю, стає злочинцем. Причинами
неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей,
несприятливі умови в сім’ї, відсутність елементарних можливостей
одержати потрібні знання, а труднощів у вихованні – різноманітні
акцентуації характеру, психічні відхилення у рамках осудності,
психолого-педагогічна безграмотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні
інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні
впливи сприймаються особою не автоматично, а переломляючись через її
внутрішній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на
попередній, який вплинув на формування особи, зовсім не обов’язково
змінюючи його або діючи в тому самому напрямі. Неповнота соціалізації
особистості, обумовлена різного роду соціальними аномаліями,
супроводжується або доповнюється обмеженістю, звуженням реальних
можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії,
спричинених різного роду фізичними і психічними відхи-

108

леннями, соматичними захворюваннями і т. п., що самі по собі споконвічне
не є криміногенними і коригуються спеціальними заходами виховання’.

Біопсихологічні чинники, у тому числі й стосовні до згаданих станів
психіки, не визначають і не можуть визначити соціальних властивостей
особистості. Спадкові нахили – можливості, а не готові властивості
особистості.

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби,
інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх
задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причиною злочину. Мотиви
– це те, що спонукало індивіда діяти, а не чому він обрав саме
кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спонукання різняться між
собою за змістом, ступенем усвідомлення, силою впливу на людину. Одні з
них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння,
треті стають реально чинними. Проте у такій якості виступають лише ті з
них, які суб’єктом не тільки сприймаються і “відфільтровуються”
свідомістю за значимістю в даний момент, а й набувають вольового
імпульсу на задоволення, що властивий тільки прагненням. Мотив злочинної
поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до
вчинення конкретного діяння, яке містить у собі суспільну небезпеку і
передбачене кримінальним законом як злочин2. Мотив безпосередньо
пов’язаний з прийняттям винним рішення діяти із заподіянням шкоди
правоохоронюваним інтересам. Але сам по собі мотив не визначає змісту
прийнятого рішення, контрольованого свідомістю і волею суб’єкта. Ні сама
по собі мотивація, ні формальна спроможність до вибірковості поведінки
не створюють, не формують самої вибірковості, зумовленої соціальними
властивостями особистості, що сформувалася у процесі життя.

При аналізі детермінації конкретного злочину навряд чи можна
претендувати на врахування всіх зовнішніх і внутрішніх чинників
(факторів), які стосуються даного явища. З усієї їх сукупності важливо
виділити з них ті, які спроможні викликати мотиви конкретного злочину і
спонукати особу діяти саме так, а не інакше. У профілактичному плані їх
ліквідація (нейтралізація) веде до внутрішньої перебудови особи і зміни
її поведінки у корисному для суспільства напрямі. Вивчення цих
детермінант доцільно проводити на двох рів-Див.: Тарарухин С. А.,
Селецкий А. Й. Несовершеннолетние с отклоняющимся поведением. – К.,
1981; Криминальные мотивации. – М., 1986. – С. 235-250.

Див.: Тарарухин С. А. Установление мотива и квалификация преступления. –
К., 1977. – С. 14.

109

них: 1) на рівні чинників, які безпосередньо стосуються дефектів
соціалізації особи і формування її антисоціальних властивостей; 2) на
рівні внутрішнього процесу мотивації і виникнення рішення вчинити
злочин. Такий підхід дає можливість розкрити увесь механізм злочинної
поведінки, комплексно підійти до складного процесу її детермінації.

Деякі кримінологи справедливо стверджували, що “якихось особливих причин
злочинності немає. Є причина, обставини антигромадської поведінки, що
можуть призвести до вчинення злочинів. Лише в цьому змісті можна
говорити про причини злочинності”‘. Розвиваючи цю думку, можна
констатувати: 1) передкримінальність виражається в антигромадській
поведінці (пияцтві, наркоманії, порушеннях суспільного порядку тощо) або
зневажанні елементарними правилами обережності, нехлюйстві, що свідчать
про асоціальні прояви, судячи з яких очікується вчинення злочину; 2)
рециди-вонебезпечність суб’єкта визначається його злочинним минулим, але
це саме по собі, поза антигромадськими проявами, не є криміногенним; 3)
причинні залежності в кримінально-правовому і кримінологічному аспектах
містяться у взаємодії особистості і середовища в її широкому значенні
макро- і мікровпливів.

§ 2. Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину

Для розкриття сутності даного явища не обійтися без встановлення
взаємозв’язку об’єктивного (зовнішнього) і суб’єктивного (особистого) у
всьому їх різноманітті. Поза таким підходом будь-який кримінологічний
аналіз причин злочинів не може бути плідним. Характер цієї взаємодії
ніколи не повторюється і залежить від специфіки злочину й особи самого
злочинця. В одних випадках на перший план висуваються об’єктивні
чинники, в інших – суб’єктивні. Безпосередньою причиною злочину є
складна взаємодія об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Вітчизняний кримінолог А. Й. Міллер, виходячи з того, що людина є
активною, свідомою і самокерованою істотою, що джерелом її активності
виступають суперечності між нею і навколишнім світом, між її потребами і
можливостями їх задоволення, що ці суперечності розв’язуються через
предметну діяльність, яка являє собою

* Стручков Н. А. Советская исправительно-трудовая политика и ее роль в
борьбе с преступностью. – Саратов, 1970. – С. 103.

110

двоєдиний процес суб’єктивації об’єктивного та об’єктивації
суб’єктивного, дає таке визначення причини конкретного злочину:
“Причиною злочину є діалектична взаємодія криміногенних факторів
соціального середовища (зовнішніх умов) і антисуспільних властивостей
особи (внутрішніх умов), яка призводить індивіда до вчинення суспільне
небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом як злочинне”‘.

Розкриття причини злочину безпосередньо пов’язане з проникненням у
механізм злочинної поведінки. Під останнім розуміють зв’язок і взаємодію
зовнішніх факторів об’єктивної дійсності та внутрішніх психічних
процесів і станів, що детермінують рішення вчинити злочин, скеровують і
контролюють його виконання2.

Для пояснення причин конкретних злочинів не застосовна категорія
фатальної обумовленості та тісного зв’язку між несприятливими
соціальними умовами формування особи і вчиненим нею злочином. Взаємодія
особи і середовища не може розумітися як щось таке, що автоматично
призводить до формування антисуспільних якостей і становлення особи на
злочинний шлях. Розглядати причинність за принципом “стимул-реакція”
було б спрощенням. Вплив зовнішнього середовища відбувається
опосередковано, через власне сприйняття індивіда, його моральні погляди,
переконання, світорозуміння та уявлення про добро і зло. Його дії завжди
підконтрольні свідомості і волі (крім стану неосудності, але тоді й
немає складу злочину).

Отже, помилково називати якісь соціальні умови (обставини) причинами
злочинів, як це часто-густо робилося у радянській кримінології. Таке
невірне твердження випливало з метафізичного трактування
причинно-наслідкового зв’язку, коли причина і наслідок розглядалися
окремо одне від одного (тут – сама по собі причина, там – сам по собі
наслідок). У діалектичній інтерпретації причина і наслідок – це дві
сторони одного й того ж відношення, єдність двох протилежностей, які
існують одночасно. Кожний наслідок має одну причину і багато умов, що
були задіяні в процесі його детермінації. Причина є причиною тільки у
взаємозв’язку з даним наслідком, у якомусь одному відношенні. В інших
відношеннях їх зв’язок має інший характер. Тому детермінація не
зводиться лише до причинних відношень. Останні є тільки одним з її
моментів.

Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолетних (генезис и
ранняя профилактика). – К. 1985. – С. 140; Його ж. Категорії причинності
в понятійному апараті кримінології// Філософська думка. – 1982. – № 1. –
С. 92.

Див.: Механизм преступного поведения. – М., 1981. – С. 30.

Ill

Детермінація включає в себе й такі різновиди відношень, як статистичні,
кореляційні, функціональні та інші зв’язки. Проте глибокий розгляд
детермінації потребує звернення до причинності, бо за своєю природою
вона є генетичним зв’язком – причина породжує наслідок із сукупності
необхідних і достатніх умов, а породивши його, перестає бути причиною.

Встановлення значимості об’єктивних і суб’єктивних чинників, що
детермінують злочинну поведінку, якоюсь мірою можливе за рахунок
визначення їхньої спільності, типовості, наскільки вони регулярно
виявляються на рівні маси злочинів і злочинності в цілому. Це дає змогу
оцінити силу їх криміногенності та намітити відповідні заходи
запобіжного характеру.

В сутність безпосередньої мотивації як внутрішніх детермінант поведінки
можна проникнути через різноманітні форми її прояву, адже вплив макро- і
мікросередовища переломлюється через життєві позиції індивіда, його
свідомість у широкому розумінні слова. В одних випадках на перше місце
висуваються зовнішні умови, в яких перебуває суб’єкт; в інших – його
власні соціально-психологічні властивості, що набули антисуспільної
спрямованості.

Взаємодія об’єктивних і суб’єктивних чинників (факторів), яка
виражається формулою “ситуація (привід) – особа – діяння”, виступає в
різних варіаціях: 1) особа з чітко вираженою антисуспіль-ною
спрямованістю – ситуація, що не має значення для злочинної поведінки; 2)
особа з відносно стійкою антисуспільною спрямованістю – ситуація,
сприятлива для вчинення злочину; 3) особа зі слабо вираженою
антисуспільною спрямованістю – ситуація, що провокує злочин. Ступінь
сформованості антисуспільних властивостей особи і її реакція на
конкретну ситуацію найбільш чітко виявляються у мотивації. Вона може
бути стійкою, притаманною поведінці індивіда в цілому, і ситуаційною або
випадковою, не властивою для даної особи, яка раніше була
законослухняною. Настільки ж помітна і різниця мотивів злочинів, що
лежать в основі протиправної поведінки, – від глибоко укорінених,
антигромадських за змістом (наприклад, хуліганських), до соціальне
нейтральних (що співпадають зі звичайною поведінкою) або змушених
мотивів дії, властивих ексцесу оборони, порушенням умов крайньої
необхідності тощо. Осуджується не сам мотив і не потреби, інтереси,
емоції, що лежать у його основі, а злочинні засоби та способи їх
задоволення. Не осуджується суспільством і своєрідна мотивація
необережності поза суспільне небезпечними, злочинними наслідками
вчинених дій або утримання від них.

112

Виявлення типових чинників, що впливають на злочинність, дає можливість
вивести закономірності детермінації, а, отже, обрати найбільш
раціональні шляхи їх нейтралізації й усунення. У кримінологічних
дослідженнях саме цьому питанню нерідко не надається належного значення.
Дослідники досить часто ставлять в один ряд і найчастіше повторювані
(типові) чинники, і ті, що проявляються порівняно рідко. Їх неоднакова
значимість, з одного боку, може свідчити про випадковий вплив деяких із
них, а з іншого – про стійкі закономірності проявів. Звісно, не
виключено, що взяті окремо як чинники, що рідко виявляються, насправді
вони здійснюють більш значний детермінуючий вплив за наявності певних
умов, що випали з уваги дослідника. Проте основна увага в будь-якому
разі має бути надана нейтралізації та усуненню насамперед тих чинників,
криміногенне значення яких типове. Це не означає відсутність потреби
вивчення й атиповості впливу деяких із них, оскільки вони теж можуть
вказати шлях проникнення у справжні причини вчинення злочинів, але це
все-таки виняток із прояву загальних закономірностей. Безпосередня
мотивація вчиненого злочину може не вкладатися в повсякденне уявлення
про неї, бути незначною, непоясненною або глибоко схованою від
зовнішнього сприйняття. Проте це зовсім не означає, що сам злочин
безмотивний або що справжні причини вчинення злочину можна звести до
якогось одного чинника, об’єктивного або суб’єктивного, поза їх
взаємодією між собою.

У кримінологічній літературі найчастіше підкреслюється значення
криміногенного впливу середовища на особу. При цьому особлива увага
справедливо приділяється мікросередовищу – сфері безпосереднього
спілкування індивіда. Проте саме мікросередовище зазвичай розглядається
як щось статичне, яке існує лише в даний момент або безпосередньо
напередодні вчинення злочину. У тих же випадках, коли вказується на
криміногенні фактори, які сформували особу злочинця в минулому, то
однозначно відзначається роль несприятливого оточення у сфері
сімейно-побутових відносин, дозвілля, навчання чи праці, але при цьому
упускається з виду динамізм особистих стосунків з іншими людьми.

Внутрішня структура будь-якого мікросередовища може різнитися, але її
основу становить мала соціальна група, що впливає на особу безпосередньо
і найсильніше. Тут же міститься предметно-речове (матеріальне)
середовище, яке оточує людину в побуті, на роботі, особистому житті, в
умовах якого вона здійснює свою життєдіяльність. Під малою групою
розуміється соціальна спільність людей, об’єднаних єдністю мети, які
взаємодіють один з одним безпосередньо. У такій групі завжди існують
певні норми, правила поведінки

113

(формальні й неформальні), які в загальному вигляді сприймаються усіма
учасниками. Це створює умови для досягнення спільної мети. Інтереси
групи в ідеальному випадку кожним суб’єктом сприймаються як свої власні,
незалежно від їх змісту. Це зовсім не виключає, що учасники групи можуть
при цьому мати і свої власні цілі й інтереси, наприклад, вигоду, користь
для себе особисто. Проте спільність групових цілей і обраних групою
засобів їх досягнення об’єднує учасників у єдине ціле.

Спілкування з іншими людьми має для кожного індивіда різне значення, що
позначається поняттям референтності (особливої цінності, важливості для
нього). “Еталоном” може бути будь-яка група, але криміногенне значення
мають насамперед асоціальні і кримінальні угруповання, які стають для
особи референтними.

Така загальна схема взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників, які
детермінують конкретний злочин, їх криміногенність може змінюватися у
досить широких межах, що не дає можливості пояснити різні види злочинів
за допомогою якогось головного чинника незалежно від того, належить він
до об’єктивних чи суб’єктивних детермінант. їх взаємозв’язок має
комплексний характер і стосовно кожного окремого випадку своєрідний.
Наприклад, у рецидивістів домінують суб’єктивні чинники – стійка
антисуспільна спрямованість особи, яка сама створює передумови для
вчинення злочину. Зовнішні чинники при цьому відсуваються на другий
план. Вони лише в минулому зіграли свою роль, сформувавши таку особу,
взаємодіючи з нею. У той же час значна частина осіб, які вчинили злочин
уперше, не характеризуються міцними антисуспільними установками,
звичками. Вони вступають у конфлікт із законом у результаті провокуючих
або скрутних зовнішніх обставин. Вчинене нерідко негативно оцінює сам
винний. У таких випадках, очевидно, можна говорити про моральну
нестійкість особи, що не стала бар’єром для вчинення злочину. Нарешті,
вчинене іноді вступає у суперечність з внутрішнім, у цілому позитивним
змістом особистої спрямованості, ставши сплетінням випадково сформованих
обставин, конфліктної ситуації, що дістала помилкове, неправильне
рішення. Така ситуація може бути викликана як об’єктивними, так і
суб’єктивними причинами. Зовнішніми обставинами, що провокують злочин,
можуть бути сімейні негаразди і побутові конфлікти, у тому числі
протиправна поведінка потерпілого, недооцінка несприятливої ситуації,
учасником якої суб’єкт став випадково, а іноді його власна аморальна
поведінка чи ігнорування якихось соціальних вимог.

У початківців злочинної поведінки, хоч і щоразу по-новому, чітко
простежуються різного роду відхилення у моральному формуван-

114

ні особистості, розвитку її соціальних властивостей, відповідальних за
зміст поведінки. Варто лише виключити із загального ланцюга детермінації
цю ланку, як вона вся розпадеться. Навпаки, зовнішні середовища можуть
змінюватися іншими, що веде до цього ж результату, то спричинюючи або
провокуючи його безпосередньо, то віддаляючись від самого факту вчинення
злочину в минулий вплив на особистість.

Домінуючу криміногенну значимість можуть набувати й окремі психофізичні
якості особи. Так, на перше місце в деяких злочинах висуваються емоції
(афективна поведінка), в інших – почуття (вчинення злочину на ґрунті
ревнощів), у третіх – вади волі у вигляді нестриманості, у четвертих –
вікові особливості тощо.

Як бачимо, кожен конкретний злочин унікальний через різноманітне
сплетіння об’єктивних і суб’єктивних чинників, що його детермінують. Але
на видовому і загальному рівнях злочинності виявляються певні
кореляційні залежності та статистичні закономірності, які й дають
підстави для узагальнюючих кримінологічних висновків.

§ 3. Поняття конкретної життєвої ситуації, Ті різновиди та роль у
вчиненні злочину

Антисуспільні властивості особи, які склалися під впливом негативних
умов її формування, ведуть до вчинення злочинів за наявності певних
обставин, що сприяють такому наслідкові і створюють ситуацію вчинення
злочину – криміногенну ситуацію. Слово “ситуація” походить від
латинського situs і означає сукупність умов, які створюють ті чи інші
відносини, обставини, становище. Під ситуацією розуміється також
розташування і співвідношення сил.

Для кримінології найбільший інтерес становить поняття конкретної
життєвої ситуації як певного збігу обставин життя людини, що
безпосередньо впливають на її поведінку. Конкретна життєва ситуація є
мовби каналом зв’язку між людиною і зовнішнім світом, завдяки якому
відбувається взаємодія особи з навколишнім середовищем, надбання нею
певних соціальних якостей. Щодо нашої теми, то під конкретною
криміногенною ситуацією треба розуміти сукупність зовнішніх
(об’єктивних) обставин, в яких опинилася людина і які впливають на її
свідомість, почуття, волю, з урахуванням яких особа приймає рішення
вчинити дію, що утворює склад умисного злочину або призводить до злочину
з необережності.

115

У кожній життєвій ситуації потрібно розрізняти її об’єктивний зміст,
який визначається реальною дійсністю, і суб’єктивну оцінку, яка дається
їй особою залежно від її поглядів, досвіду, нахилів, характеру тощо.
Об’єктивний зміст і суб’єктивна оцінка можуть бути розбіжними, при цьому
людина діє відповідно до своїх уявлень про ситуацію. Суб’єктивне
розуміння ситуації в свою чергу тісно пов’язане з мотиваційною сферою
особи і метою її поведінки.

Криміногенна ситуація – особливий характер взаємодії особи із соціальною
дійсністю. Важливою властивістю криміногенної ситуації є те, що вона
завжди конкретна за змістом та існує в певних просторово-часових межах,
її оцінка залежить від характеру діяльності певної особи, її можливостей
та ціннісних орієнтацій. Другою властивістю ситуації є її системність і
деяка повторність, що створює необхідні гносеологічні засади для
передбачення її появи в майбутньому, хоч точного її повторення ніколи не
буває. Воно можливе лише у загальних рисах, але вже за нових обставин чи
їх іншої комбінації.

У загальному вигляді криміногенну ситуацію можна розглядати як один з
різновидів соціального середовища, яке сприяє вчиненню злочинів. Вплив
соціального середовища має актуалізований характер, оскільки особа
взаємодіє з ним у даний момент. Безумовно, соціальне середовище впливає
на людину не лише безпосередньо перед яким-небудь вчинком. Воно
справляло свій вплив на неї і в минулому, формуючи її як особу. Саме в
цьому полягає різниця між конкретною життєвою ситуацією (сучасне) і
умовами формування особи (минуле).

Конкретні криміногенні ситуації можуть створюватися не тільки з одних
соціальних умов, а й через дії сил природи, наприклад, стихійне лихо. За
своїм обсягом криміногенна ситуація може бути локальною, тобто
стосуватися однієї особи чи вузького кола осіб, а може торкатися і
багатьох людей. Вона може бути створена як правомірними, так і
незаконними діями самого суб’єкта чи інших осіб, наприклад, штучне
створення дефіциту товарів, надмірне вживання алкоголю. Серед ситуацій,
пов’язаних з діями інших осіб, розрізняють віктимологічні ситуації, що
їх створюють потерпілі від злочину. Не зупиняючись детально на цьому
аспекті, зазначимо лише, що такими вони є лише для жертви злочину, а з
боку злочинця ці ситуації оцінюються як сприятливі для вчинення злочину.
Нарешті, можливі й змішані ситуації, в яких протиправні дії людей
здійснюються одночасно з проявами стихійних сил природи (скажімо,
мародерство при землетрусах).

116

Класифікація криміногенних ситуацій за джерелом їх виникнення має
практичне значення, оскільки вказує на напрями запобіжної роботи щодо
усунення чи нейтралізації обставин, спроможних призвести до вчинення
нових злочинів. Таке розмежування важливе для встановлення безпосередніх
детермінант злочинів та визначення міри покарання винного. Ось чому
багато конкретних ситуацій вчинення злочинів передбачені у кримінальному
законі як обставини, що обтяжують чи пом’якшують відповідальність
(статті 40 і 41 КК України).

За змістом розрізняють такі види криміногенних ситуацій:

а) проблемна ситуація, за якої людина стикається з певними труднощами і
перешкодами в досягненні наміченої мети (наприклад, проникнення у
помешкання, щоб вчинити крадіжку). Вирішення проблемної ситуації полягає
у знаходженні способу подолання перепон;

б) мотиваційне байдужа ситуація, за якої стан і зміни елементів, що її
складають, не впливають на діяльність суб’єкта;

в) мотивуюча ситуація, коли щось у її стані впливає на прийняття особою
рішення діяти саме так, а не інакше;

г) конфліктна ситуація – характеризується зіткненням різних інтересів,
поглядів, бажань її учасників, що веде до боротьби між ними злочинним
шляхом.

Залежно від причин виникнення конфліктів можна виділити основні види
конфліктних ситуацій, які можуть мати місце перед вчиненням злочину:

1) конфлікти, що виникають на основі неадекватності уявлень особи про
реальну дійсність. Наприклад, особа діє згідно з нормами поведінки,
прийнятими у її групі, але не властивими для іншої групи, де вона
вимушена в той час діяти;

2) конфлікти як наслідок переоцінки своїх можливостей або недооцінки їх
іншими людьми;

3) конфлікти, що виникають на ґрунті неприязних особистих відносин;

4) конфлікти, обумовлені недостатньою інформацією;

5) конфлікти як сумніви у правильному виборі між кількома можливими
варіантами поведінки.

У науковій літературі трапляються й інші класифікації криміногенних
ситуацій, які, безперечно, теж мають право на існування. Зазначимо лише,
що конкретна ситуація – це сукупність обставин, які можуть як сприяти,
так і перешкоджати злочинові або бути нейтральними. Роль ситуації у
злочині значною мірою залежить від того, яка група факторів визначає
“обличчя” цієї ситуації і домінує в

117

ній. Але в кінцевому підсумку вибір варіанта поведінки залежить від
індивідуального рішення, оскільки вчинки людей не є механічною реакцією
на вплив ситуацій. “Люди – не пасивні істоти, які перебувають під владою
зовнішніх стимулів; вони значною мірою створюють світ, у якому живуть і
діють. Гнучкість поведінки пояснюється тим, що, взаємодіючи з оточенням,
людина здійснює низку послідовних дій, дедалі більше пристосовуючи до
себе обставини ситуації”‘.

§ 4. Обставини, що сприяють вчиненню злочинів

Елементами криміногенної ситуації є обставини, які сприяють вчиненню
злочинів. Ці обставини різноманітні. Вони можуть бути пов’язані з
недоліками в діяльності державних чи громадських організацій, мати місце
на виробництві і в родині, у школі і серед найближчого оточення
індивіда. Ці обставини полегшують вчинення злочину, створюють умови для
настання суспільне небезпечних наслідків. До таких обставин належать:

1) недоліки в діяльності державних установ (тяганина, бюрократизм),
незадовільна робота правоохоронних органів (приховування злочинів від
обліку, необґрунтована відмова у порушенні кримінальних справ, інші
порушення законності);

2) недоліки в системі господарювання (ненадійна охорона майна,
незадовільний стан обліку і контролю, проблеми в матеріально-технічному
забезпеченні тощо);

3) упущення в ідеологічній та культурно-виховній роботі,
нена-лагодженість сфери дозвілля;

4) вади у сімейному, шкільному і трудовому вихованні;

5) пияцтво, наркоманія, токсикоманія, паразитизм, проституція;

6) згубний вплив побутового оточення з антисуспільною спрямованістю.

До недоліків у діяльності правоохоронних органів належать:

– відсутність на сьогоднішній день цілісної системи боротьби зі
злочинами, її планування, програмування та фінансування;

– недостатнє залучення широких верств населення до профілактичної роботи
та формалізм у діяльності існуючих громадських формувань щодо
попередження злочинів та інших правопорушень;

1 Див.: Шчбутиани Т. Социальная психология. – М., 1969. – С. 94. 118

– відсутність належної координації і взаємодії як між правоохоронними
органами, так і громадськими формуваннями.

Подібні обставини можуть мати протиправний або навіть злочинний характер
(наприклад, неналежний контроль у якій-небудь сфері соціального життя).

Перелічені вище обставини є не причинами злочинів, а умовами, оскільки
самі по собі вони не викликають їх вчинення, а лише допомагають цьому.

Попередження конкретного злочину досягається впливом не тільки на його
причини, а й на умови його вчинення. У багатьох випадках усунути
обставини, які допомагають вчиненню злочинів, значно легше, ніж усунути
самі причини. Тому вплив на обставини криміногенної ситуації,
попередження її виникнення, усунення або нейтралізація – найважливіші
напрями профілактичної діяльності органів внутрішніх справ.

Під механізмом злочинної поведінки розуміється зв’язок і взаємодія
зовнішніх факторів об’єктивної дійсності і внутрішніх, психічних
процесів та станів, що обумовлюють (детермінують) усвідомлене і вольове
рішення діяти (бездіяти), спрямовують і контролюють його виконання.

Механізм злочинної поведінки включає в себе три ланки: мотивацію
злочину; планування злочинних дій; виконання злочину і настання
суспільне небезпечних наслідків.

До першої ланки входять потреби особи, її інтереси, ціннісні орієнтири,
установки, які породжують мотиви злочинної поведінки.

У другій ланці механізму злочинної поведінки мотивація вже
конкретизується у план протиправного вчинку. Суб’єкт визначає
безпосередні цілі й об’єкти своїх дій, а також засоби, місце і час
вчинення злочину, приймаючи відповідне рішення.

Третя ланка – безпосереднє вчинення злочину. Вона охоплює як злочинні
дії (бездіяльність) суб’єкта, так і настання злочинного наслідку.

Виходячи з усього вищесказаного можна зробити висновок, що детермінанти
злочинів лежать, з одного боку, у морально-психологічних якостях особи
(внутрішній момент), а з іншого – у криміногенних ситуаціях і соціальних
суперечностях та негараздах, які об’єктивно існують у нашому суспільстві
(зовнішній момент).

119

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає сутність взаємозв’язку причин і умов злочинності та
конкретного злочину?

2. Розкрийте механізм формування криміногенної мотивації.

3. Яка роль соціального середовища в механізмі формування криміногенної
мотивації?

4. Розкрийте причинний зв’язок конкретного злочину.

5. Що необхідно розуміти під криміногенною ситуацією і яка її роль в
механізмі індивідуальної злочинної поведінки?

6. Яка роль умов у вчиненні конкретного злочину? 120

Глава 7. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки

§ 1. Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних
досліджень

§ 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення. Класифікація жертв
злочинів

§ 3. Механізм суїцидальної поведінки

§ 1. Становлення віктимології як самостійного напряму кримінологічних
досліджень

У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялась
поведінці злочинця, а потерпілий від злочину в основному фігурував як
учасник кримінального процесу. Разом з тим, взаємозв’язок злочинця і
потерпілого має важливе кримінологічне значення. Серед осіб, що
стикаються зі злочинами, є насамперед їх жертви. Тож ігнорувати їх роль
у механізмі злочинної поведінки було б помилково.

Ідея про врахування ролі жертви у вчиненні злочину трапляється ще у
далеких від нас пам’ятках світової культури’. Але систематичні наукові
дослідження у цьому напрямі почалися лише наприкінці 40-х – на початку
50-х років XX ст. і пов’язуються перш за все з книгою німецького вченого
Г. Гентіга “Злочинець та його жертва” (1948 p.). Він започаткував нову
галузь у кримінологічній науці – віктимологію (від лат. victima- жертва
і грец. logos – слово вчення, що разом означає вчення про жертву).
Гентіг розробив вчення про жертву злочину з такою повнотою, що жоден
наступний дослідник цієї проблеми не міг обійтися без його
основоположних ідей, зокрема думки про те, що відношення
“жертва-злочинець” тісно пов’язані зі злочином. Це дає можливість не
тільки комплексно підійти до цього феномена, а й робити прогнози
стосовно осіб, які у майбутньому можуть стати жертвами злочинів, а також
точніше визначати рівень латентної злочинності.

Чільне місце у віктимологічних дослідженнях посідають праці Р. Гассера,
І. Маттеса, Б. Мендельсона, А. Фаттаха та інших. Най-

1 Див., наприклад, праці Ч. Беккаріа “Про злочин та покарання”, Л.
Фейербаха “Документальне викладення визнаних злочинців”, Ф. Діаса
“Убивство і його мотиви” та ін.

121

більш інтенсивно віктимологія розвивається у США, Великій Британії,
Франції, Німеччині, Швеції, Японії. Так, у Токіо в 1974 р. вийшла друком
двотомна праця “Злочин і жертва – віктимологія в Японії”.

У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимології почалася з
середини 60-х років завдяки працям відомого кримінолога Л. В. Франка,
який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в карній
політиці держави і практиці боротьби зі злочинністю. Проблемам особи і
поведінки потерпілого були присвячені також праці В. С. Мінської, Д. В.
Ривмана, В. Я. Рибальської, В. В. Романова, В. І. Полубинського та інших
вчених’.

В останні роки віктимологічні дослідження активізувались у всьому світі.
У 1973 р. створено Міжнародне віктимологічне товариство (м. Мюнстер,
Німеччина), яке вже провело низку міжнародних симпозіумів та конгресів.
У роботі IX конгресу (серпень 1997 р., м. Амстердам) вперше взяли участь
українські кримінологи.

Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію у широкому і вузькому її
розумінні. У широкому значенні віктимологія має право на самостійне
існування, оскільки вивчає як жертви злочинів, так і жертви певних
соціальних та природних явищ (війн, стихійних лих тощо). В такому
аспекті вона може вважатися окремою наукою, а не тільки частиною
кримінології. Віктимологія ж у вузькому значенні – це кримінальна
віктимологія, тобто галузь знань саме про жертву злочину та її роль у
генезисі злочинної поведінки, а тому є частиною науки кримінології.

Практика свідчить про збільшення кількості потерпілих від злочинів в
Україні. Так, порівнюючи перші півріччя 1997 і 1998 pp., можна побачити,
що їх число зросло від 64011 до 73460 осіб (на 14,8 %). Серед потерпілих
за вказаний період 1998 p. від заподіяння смерті постраждало 3513 осіб,
шкоди здоров’ю – 14525. Матеріальної шкоди зазнали 169,5 тис фізичних та
юридичних осіб на суму 147 млн. гривень2.

Звичайно, виникнення й розвиток нового напряму у науці – процес
тривалий, який потребує розробки концептуальних засад, створення
спеціального понятійного апарату тощо. Нині віктимологія оперує такими
основними поняттями: а) потерпілий (жертва

1 Див., наприклад: Франк Л. В. Некоторые теоретические вопросы
становления советской виктимологии // Потерпевший от преступления. –
Владивосток, 1974; РивманД. В. Виктимологические факторы и профилактика
преступлений. – Л., 1975; Палубинский В. И. Викгимологические аспекты
профилактики преступлений. – М., 1980; Романов В. В, Основы криминальной
виктимологии. – Минск, 1980.

2 Див.: Вісник Верховного Суду України. – 1998. – № 3. – С. 39.

122

злочину); б) зв’язок “злочинець – потерпілий” як певне відношення або
ситуація; в) віктимізація; г) віктимність. Розглянемо ці поняття
докладніше.

Потерпілий (жертва злочину). В основу цього поняття покладено визначення
потерпілого, що міститься у ст. 49 КПК України, як особи, якій злочином
безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Базуючись на
цьому визначенні, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює
більш широке коло ознак. Жертва у віктимології – це особа або певна
спільнота людей, якій прямо чи опосередковано заподіяно якусь шкоду від
злочинного посягання. Таке широке розуміння особи потерпілого дає
можливість комплексно дослідити всі її ознаки. Конкретніше це питання
буде розглянуто далі.

Зв’язок, “злочинець – потерпілий”. Виходячи з положень філософії,
вітчизняні кримінологи насамперед відрізняють об’єктивні та суб’єктивні
зв’язки. Об’єктивний зв’язок існує між потерпілими і злочинцями
незалежно від того, знають вони один одного чи ні. Їх об’єднує час і
місце вчинення злочину. У деяких випадках злочинних посягань об’єктивний
зв’язок між різними незнайомими людьми перетворює їх на співпотерпілих
(потенційних або реальних) і часто обумовлює їхню поведінку, спільні
дії. Суб’єктивний зв’язок “злочинець – жертва” має місце тільки тоді,
коли вони знають одне одного. Зв’язок “злочинець – жертва” у
віктимологічному плані розглядається не тільки як відношення, а й як
тривала подія, що існує у певному просторі й часі і зміст якої визначає
поведінку потерпілих, їх взаємодію зі злочинцями до, під час, а іноді й
після вчинення злочину.

Велике значення має також ситуація вчинення злочину. Злочинець, як і
потерпілий, діє не тільки відповідно до реальної ситуації, а й так, як
він її сприймає та інтерпретує. У процесі взаємодії злочинця і
потерпілого виникає віктимокриміногенна ситуація, за якої вчиняється
злочин.

Зв’язок “злочинець – жертва” може розглядатися і як певний стан, коли в
одній особі “уживаються” злочинець і жертва одночасно або чергуючись.
Поєднання ролей злочинця і жертви в одній особі – теж можливий варіант,
що відображає різноманітність кримінальної поведінки.

Віктимність – це така соціально-психологічна сукупність рис особи, яка
обумовлює високу вірогідність стати об’єктом злочинного посягання. Треба
зауважити, що віктимність – це якісний показник; чим вища віктимність
особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.

123

Віктимізація – це процес перетворення особи або групи осіб на реальну
жертву, а також результат такого процесу; віктимізува-ти означає
перетворити когось на жертву злочину.

Віктимна ситуація – життєва обстановка, що складається у зв’язку з
якостями особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна
можливість заподіяти їй шкоду.

Сказане свідчить, що віктимологія – це галузь (напрям) кримінології, яка
вивчає кількісну і якісну характеристики жертв злочинів, закономірності
їх взаємовідносин зі злочинцями для вдосконалення форм і методів
попередження злочинності.

Віктимологічна профілактика – це сукупність державних і громадських
заходів, спрямованих на попередження злочинності шляхом зниження у
населення в цілому чи окремих громадян ризику стати жертвою злочинних
посягань.

Загальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні вік-тимогенних
факторів і вжитті заходів щодо їх усунення чи нейтралізації.
Індивідуальна віктимологічна профілактика складається з виявлення осіб з
підвищеною віктимністю і проведення з ними захисно-виховних заходів,
спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочину.

Рівень віктимності (коефіцієнт) за особами обчислюється з кількості
потерпілих від злочинів за певний період часу на тій чи іншій території
і загальної кількості населення з розрахунку на 1000, 10000, 100000 тис.
осіб. Виражається у відносних цифрах за формулою:

Кво =

П-1000-10000-100000

де Кво – коефіцієнт віктимності за особами; /7 – кількість потерпілих
від злочинів; Н – все населення регіону.

Спеціальну (вибіркову) віктимність обчислюють за формулою:

Квсо =

Пс-1000-10000-100000

де Квсо – коефіцієнт спеціальної віктимності за особами (віктимність
окремих видів злочинів); Пс – кількість потерпілих від певних видів
злочинів; Н – все населення регіону.

Структура віктимності відображає питому вагу окремих видів жертв
злочинів, яким заподіяно шкоду, в загальній кількості потерпілих за
певний період часу на тій чи іншій території.

124

Поведінка людини за своєю природою може бути не тільки правомірною чи
злочинною, а й ризикованою, бездумною, розбещеною, провокаційною, а тому
небезпечною для самої себе, що відповідно збільшує ризик стати “мішенню”
для злочинних посягань. Разом з тим, це не фатальна властивість особи. У
принципі ступінь віктимності будь-якої людини може бути зведений до
нуля. Все залежить від того, чи людина вибирає найбільш оптимальний
варіант поведінки, аби не створювати віктимну ситуацію.

Вина потерпілого. Вина – це не тільки юридичне поняття, а й
соціально-психологічна категорія, яка має моральне значення. Завдання
віктимології – розробити критерії вини потерпілого у співвідношенні з
провиною особи, яка вчинила злочин, у межах їх спільної відповідальності
перед суспільством, іншими громадянами та самим собою. Віктимологію
цікавить також проблема правомірності опору злочинним посяганням,
включаючи самозахист, самодопомогу і самоконтроль. Характер протидії
злочинцеві показує, якою мірою і яким способом потерпілий чинив йому
опір.

Відшкодування шкоди, завданої потерпілому. Суть проблеми полягає у тому,
які оптимальні форми участі держави, суспільства, самого злочинця у
процесі ліквідації чи пом’якшенні наслідків злочину для його жертви.
Одним із шляхів розв’язання даної проблеми може бути створення
спеціального компенсаційного фонду в системі страхування, але кращим
виходом є його бюджетне фінансування. Наприклад, в Японії у 1980 p. був
прийнятий Закон про грошові виплати жертвам злочинів, відповідно до
якого потерпілі, а також члени їхніх сімей у разі заподіяння їм шкоди
можуть одержати грошові компенсації від держави, якщо вони не отримали
їх від злочинців або не користуються якимось іншим видом державної
допомоги. Якщо злочинець і потерпілий є членами однієї родини або
потерпілий заслуговує на осуд за те, що сам спровокував злочин, дія
названого закону на нього не поширюється.

Функції віктимології в основному аналогічні функціям кримінології, але в
центрі уваги тут перебуває жертва злочину.

Перш за все це пізнавальна функція, яка полягає у вивченні особи
потерпілого, станів віктимності та віктимізації з тим, щоб розробити
відповідні засоби їх попередження. Це також інформаційне забезпечення
віктимологічної профілактики різних видів злочинів, надання рекомендацій
щодо розкриття та розслідування діянь, вчинених за наявності
взаємозв’язку між злочинцем і жертвою. Завданням віктимології є
встановлення більш повної картини латентної злочинності шляхом виявлення
потерпілих від невідомих чи

125

прихованих злочинів, а також вдосконалення механізмів відшкодування
шкоди потерпілому на справедливій основі.

Прикладна функція віктимології визначається тим, що її знання
використовуються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема
при індивідуалізації відповідальності підсудних з урахуванням поведінки
потерпілих, а також для розробки науково обґрунтованих заходів
віктимологічної профілактики злочинів.

§ 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення. Класифікація жертв
злочинів

Вивчаючи будь-яку особу (у тому числі злочинця і потерпілого) як
суб’єкта того чи іншого виду соціальної діяльності, треба мати на увазі,
що між особою та її поведінкою існує нерозривний зв’язок.

Конкретна особа являє собою індивідуальну форму буття суспільних
відносин, це цілісна сукупність взаємопов’язаних рис, властивостей і
якостей учасника і носія цих відносин.

Деяка частина громадян характеризується суспільне негативною діяльністю,
зокрема, злочинною поведінкою. Ефективність боротьби зі злочинністю не
може бути високою без глибокого знання про тих, хто вчиняє злочини.
Звідси виникає потреба вивчення особи злочинця. Але при цьому не можна
ігнорувати й різнобічну інформацію про їх жертви, мотиви і мету дій усіх
учасників кримінальних подій. Не буде перебільшенням, коли скажемо, що
іноді дані про особу потерпілого мають не менше значення, ніж про
злочинця. Роль жертв у виникненні й розвитку криміногенних ситуацій
часто дуже значна, тому потрібний аналіз усіх віктимологічних чинників,
аби зробити правильні висновки й узагальнення. Врешті-решт, це потрібно
для прийняття рішень щодо забезпечення особистої безпеки потенційних
жертв злочинів.

Як уже зазначалося, в основу поняття жертви злочину можна покласти
визначення потерпілого, яке дано в ч. 1 ст. 49 КПК України, але цим не
можна обмежуватися. Треба розкрити поняття жертви у віктимологічному
плані, що, в свою чергу дасть змогу перейти до класифікації і типології
потерпілих як суб’єктів не тільки правових, а й інших суспільних
відносин. Це потрібно ще й тому, що питання про віктимологічне поняття
потерпілого постійно дискутується у спеціальній зарубіжній та
вітчизняній літературі. Г. Гентіг, наприклад, жертвою вважав таку особу,
яка об’єктивно зазнала порушення якого-небудь права, захищеного законом,
і яка сприймає таке порушення з невдоволенням або стражданням. Він
зазначав, що мо-

126

жуть бути також колективні й абстрактні жертви: окремі соціальні групи,
суспільство в цілому, держава, правопорядок тощо.

Автор однієї з перших іноземних дисертацій з віктимології Паащ писав, що
жертвою з точки зору кримінальних наук є така фізична чи юридична особа,
у якої порушено будь-яке право, що користується захистом держави.
Відомий теоретик віктимології Нагель визначає це поняття так: “Жертвою є
той, хто піддається такому незаконному заподіянню шкоди з боку
співгромадян, що правова система реагує проти порушника, який виступає в
якості “віктимізатора”.

В. Я. Рибальська пропонує своє визначення поняття потерпілого. Ним є
фізична особа, якій у результаті злочинного посягання спричинено
фізичну, моральну або матеріальну шкоду, визнана такою обвинувальним
вироком, що вступив у законну силу. Це поняття ширше, ніж у
кримінально-процесуальному законодавстві. В останньому випадку за межами
віктимологічних досліджень опинилися б потерпілі від убивств (як відомо,
мертві не визнаються учасниками кримінального процесу), латентні жертви,
потерпілі, хоч і визнані такими постановою слідчого, але не підтверджені
судовим вироком, наприклад, у зв’язку з припиненням справи, та деякі
інші категорії потерпілих.

Підсумовуючи сказане, можна дати таке віктимологічне визначення поняття
жертви злочину. Жертва злочину – це людина (спільнота людей у будь-якій
формі їх інтеграції), якій злочином заподіяно фізичну, майнову або
моральну шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом
порядку потерпілим чи таким вона сама себе вважає. Звичайно, таке широке
розуміння жертви злочину може бути конкретизовано залежно від предмета і
завдань дослідження, а також у процесуальній діяльності слідчих та
судових органів.

Велике значення у розкритті змісту даного поняття має вивчення особи
потерпілого на соціально-психологічному рівні – це її соціальний статус,
позиції, ролі. Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і
обов’язків у межах кримінального процесу і, що важливо для віктимології,
його відносинами з іншими особами, втягнутими в орбіту злочинної
діяльності. Позиція жертви – це особливості відносин між
“співпотерпілими”, між ними і третіми особами або свідками злочину і,
зрозуміло, між жертвою і злочинцем. Роль жертви – істотний фактор у
вчиненні злочину. Адже її поведінка може так вплинути на розвиток
конфлікту, що перетворить її з об’єкта злочину на його суб’єкт
(наприклад, у бійці, сімейно-побутових конфліктах).

127

У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:

а) правомірна, коли жертва реагує допустимим законом способом на
суспільне небезпечні дії злочинця або коли вона не створює умов для
вчинення злочину;

б) нейтральна, коли між діями жертви і злочинця немає прямого зв’язку;

в) неправомірна, коли дії жертви містять ознаки того чи іншого
правопорушення, у тому числі злочину.

Особливе віктимологічне значення має, безумовно, неправомірна поведінка
жертви, яка дуже часто є джерелом конфлікту і провокацією злочину, її
форми різні: від фізичного чи психічного насильства щодо злочинця або
його близьких до їх образи, проявів неповаги до громадського порядку та
загальновизнаних норм моралі. Випадки неправомірної поведінки потерпілих
найчастіше трапляються при вчиненні таких злочинів, як вбивство, тілесні
ушкодження, звалтування, грабежі, розбої тощо.

З точки зору теорії ролей, жертви злочинів можуть бути такі, що
усвідомлюють чи не усвідомлюють своє становище через різні обставини;
стійкими (які неодноразово зазнають нападу) та випадковими (коли особа
була об’єктом разового злочинного посягання). Роль потерпілого може бути
також відкритою чи прихованою. Саме відкрито-провокуюча роль потерпілого
у генезисі злочину призводить до його реального вчинення.

Приховану роль жертва може розпочати “грати” задовго до злочину
внаслідок своїх віктимних особистих якостей, статусу, поведінки. Така
особа ніби експонується, виставляє себе мішенню для злочинних посягань.
Схожим є поняття евентуальної жертви – тієї ж потенційної жертви, але
більш детермінованої віктимологічни-ми ситуаціями і вибором самого
нападника (наприклад, хулігана).

Латентна жертва – це особа, яка реально постраждала від злочину, але з
якихось причин цей факт залишився прихованим від офіційного обліку. Тому
до латентних жертв мають бути віднесені й ті потерпілі, яким закон надав
право вибору – повідомляти чи не повідомляти про злочин, що стався
(справи так званого приватного обвинувачення).

Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує
собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав’язується.
Звідси роль жертви може бути реальною і уявною (мається на увазі її
самооцінка). Принципове значення має й виділення персоніфікованих та
колективних ролей. Хоч віктимологія в основному вивчає конкретних жертв,
але не варто випускати з виду

128

того, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес
перетворення на жертву як групи осіб, так і окремих її членів.

Проблема класифікації жертв злочинів і ще більшою мірою їх типології –
надто складна. Адже жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту
її народження і до смерті. Надзвичайна неоднорідність об’єкта створює
серйозні труднощі для віктимологічної класифікації, оскільки існує
велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її
основу. Але при цьому необхідно додержуватись однієї основної вимоги –
віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв’язок між
поведінкою жертви, з одного боку, і діями злочинця до і під час вчинення
злочину, з іншого. Цей зв’язок може простежуватись у різних аспектах:
соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо.

Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях,
дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних чи необережних
злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена чи ні, випадкова чи
жертва-співучасник). Але ці критерії не задовольняють потреб науки і
практики, бо не розкривають дійсного розмаїття взаємодії потенційної
жертви і злочинця.

Кримінально-правовий підхід до віктимологічної класифікації здійснив
відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон. Він розрізняє: жертву,
повністю не винну (вона називається “ідеальною”);

жертву з незначною провиною; жертву, винну однаково зі злочинцем;
добровільну жертву; жертву з провиною більшою, ніж у злочинця; жертву,
особисто винну у вчиненні злочину; стимулюючу жертву (психічно хворі,
малолітні, особи похилого віку). Практична цінність цієї класифікації
безперечна. Проте вона не враховує інші віктимологічні аспекти цієї
проблеми.

Комплексний підхід кладе в основу класифікації ступінь вік-тимності, що
відображає у найбільш узагальненому вигляді: віктим-ну деформацію особи;
професійну віктимність; вікову віктимність;

віктимну патологію. Це дає можливість виділити кілька типів жертв
злочинів.

/. Випадкова жертва – коли особа стає такою внаслідок збігу обставин.
Взаємовідносини, що виникли між жертвою і злочинцем, не залежать від їх
волі і бажання.

2. Жертва з незначним ступенем ризику – особа, яка живе за нормальних
для всіх людей факторах ризику і віктимність якої зросла непередбачене
під впливом конкретної несприятливої ситуації.

3. Жертва з підвищеним ступенем ризику – особа, яка володіє низкою
віктимних властивостей. До цієї категорії належать два основні види
жертв:

12Q

S 1_-ПВ iz”

а) жертви необережних злочинів – коли характер роботи, що вони
виконують, або їх поведінка у громадських місцях мають більш високу, ніж
звичайна, віктимність;

б) жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, що вони
виконують, містять підвищений ризик (працівники правоохоронних органів,
воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й особи,
віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємовідносин між жертвою
і злочинцем, а також діями третіх осіб, які спричинили конфліктну
ситуацію. Віктимність може виявитися також у манерах поведінки
майбутньої жертви, її зовнішньому

вигляді.

4. Жертва з дуже високим ступенем ризику – особа, морально-соціальна
деформація якої не відрізняється від правопорушників. Вона
характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, схильністю до
алкоголю, наркотиків, статевою розбещеністю тощо. Висока віктимність –
це стан, який довгий час не зникає і після того, коли особа змінила свою
поведінку.

Класифікація і типологія жертв злочинів тісно пов’язані з вирішенням
практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки полегшують
діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і
проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи.

Підбиваючи підсумки усього сказаного, можна зробити висновок, що
основними завданнями віктимології є:

– виявлення кола осіб, які можуть стати жертвами злочинів;

– встановлення взаємозв’язків між поведінкою потерпілих і злочинців;

– вивчення віктимних властивостей особи як детермінуючого фактора
злочинних посягань;

– розробка запобіжних заходів, спрямованих на недопущення можливого
перетворення осіб на жертв злочинів;

– врахування поведінки потерпілого при індивідуалізації покарання
винному у вчиненні злочину;

– визначення розмірів шкоди (матеріальної, фізичної, моральної), що
заподіюється окремими злочинами та злочинністю в цілому.

§ 3. Механізм суїцидальної поведінки

Розглянемо ще один феномен, який має пряме чи побічне відношення до
віктимології, – суїцидальну поведінку. Суїцид (від лат. suicidium –
самогубство) – навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя,
один з видів насильницької смерті. Пара-

130

суїцид – це невдала спроба самогубства. Термін “суїцидологія” виник у
70-ті роки XX ст. Ним позначається галузь теоретичних і прикладних
досліджень феномена самогубства.

Винятково людська властивість самозагибелі існує як “зворотний бік” її
саморегулюючої поведінки. В її основі лежить самозруй-нування людини
через прийняття свідомого рішення про це.

У різні історичні епохи у різних соціальних прошарках самогубство мало
діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких народів воно
розглядалося як спосіб гідно піти з життя (наприклад, масове самогубство
переможених у релігійних війнах, ритуальне самогубство вдів і слуг
правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буддійські
самоспалення). Поряд з цим історія з давніх часів фіксує “персональні”
самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.

Необхідно зазначити, що починаючи з 30-х років у радянській науковій і
періодичній літературі не було жодного повідомлення про самогубство (за
винятком випадків, коли воно розцінювалося як наслідок психічного
захворювання). Тільки у 1989 p. вперше у газеті “Комсомольская правда”
були опубліковані деякі статистичні дані з цього питання. За останні
десятиріччя у зв’язку з перетворенням самогубства на руйнівну хворобу,
яка дедалі більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась
як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання
самогубствам, збільшується кількість різних наукових центрів і агентств
щодо профілактики цього явища. В Україні у великих містах, у тому числі
в Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), у 2-й
половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин
смертності з тенденцією до постійного зростання: 400 – 600 тис. осіб у
рік на планеті кінчають життя самогубством. Кількість же тих, хто вчинив
замах на самогубство, у 8-10 разів більша. Відповідно до критеріїв ВООЗ
психічне здоров’я нації перебуває під загрозою, якщо число суїцидів
перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суїцидальної
активності). Серед країн з високим її рівнем – Латвія (42,5 суїцида),
Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9).

За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової
психіатрії, Україна теж увійшла до числа країн з високим рівнем
суїцидальної активності. При цьому цей показник весь час підвищується:
19 – у 1988 р. та 29,8 – у 1999 р. Смертність серед чоловіків від
самогубств у 3 рази вища, ніж серед жінок. Найбільший відсоток
самогубств припадає на людей похилого віку. Серед

131

чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно пішли з життя 72,3 на
100 тис. населення.

Де ж ті чинники, які ведуть людину на добровільну смерть? Відповідь може
бути такою: самогубство у всіх випадках є проявом складної взаємодії
суїцидальних якостей особи і соціального середовища. Це положення стало
домінуючим у сучасній суїцидології. З-поміж її концепцій найбільшого
поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.

Дезадаптація – це непристосованість, конфлікт особи з соціальним
середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім. Конфлікт, який
перейшов поріг дезадаптації, називається кризою або кризовою ситуацією.
Об’єктивно дезадаптація проявляється у невідповідності поведінки особи
її соціальній ролі та ситуації, що виливається у компенсаторні форми
поведінки. Суб’єктивно – це широка гама психоемоційних переживань. При
перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи.
Несподіваний суїцид на фоні, здавалося б, зовнішнього благополуччя може
стати одним з її проявів. Такий підхід дає можливість охарактеризувати
суїцид і споріднені з ним форми аутоагресивної поведінки як крайній вияв
соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Суїцид можна трактувати
як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб “виходу з
гри” за неможливості перейти на новий рівень адаптації. Поняття
дезадаптації логічно об’єднує багато різних мотивів суїцидальної
поведінки і дає змогу уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.

Існує універсальний як для норми, так і патології механізм суї-циду
(див. рис. 1 на с. 133).

Звичайно, наведена схема є спрощеною, але вона наочно демонструє процес
скочування людини до самогубства.

Стрижнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтацій особи, що у
повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент
простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних
психічних аномалій. Крах ціннісних орієнтацій – це і професійне фіаско,
і втрата близької людини, і загроза здоров’ю або сексуальній потенції –
явища у кожному разі індивідуальні, але врешті-решт соціальне значимі
для особи. Цей стан відображає так звану аподафічну кризу (втрата особою
своєї “точки опори”). Втративши таку опору, людина йде, як правило, на
самогубство.

Способи позбавити себе життя у різних країнах мають свої варіації, однак
відмічені і загальні тенденції. Повішання – основний спосіб суїциду в
усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб

132

Рис. 1. Механізм суїцидальної поведінки.

133

самогубства – це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де
ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У
Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчинюється ЗО
% самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме
передозування лікарських препаратів відмічається у 18 % самогубств).
Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо-транспортних
пригод з єдиною жертвою – це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що,
як правило, особи, які бажають позбавити себе життя, не заявляють про це
оточуючим. Тільки 15-25 % людей, які вчиняють самогубства, залишають
прощальні записки.

Детермінанти суїцидальної поведінки дуже різні. Вони містяться у
біологічній, психологічній і соціальній сферах життя людини. Незважаючи
на те, що люди здебільшого чинять самогубство в екстремальних умовах,
якими для багатьох є розлучення, смерть рідних, нерозділене кохання,
втрата роботи, неможливість отримати освіту тощо, більшість експертів
стверджує, що це лише зовнішні чинники суїциду. Значна частина людей,
які позбавляють себе життя, страждають від депресій, що свідомо
приховуються і не лікуються. Оскільки депресія лежить в основі
самогубства, вивчення причин її виникнення може допомогти краще
з’ясувати механізм суїциду.

Деякі вчені вважають, що особи, які страждають тими чи іншими психічними
захворюваннями, вчиняють близько 90 % усіх самогубств. Соматичні хвороби
теж збільшують ризик суїциду, особливо коли вони супроводжуються
депресією, тяжкими іпохондричними переживаннями. Майже третина дорослих,
що скоїли самогубство, страждали різними соматичними недугами. Доведено
також, що рівень самогубств тісно корелює зі ступенем соціальної
інтеграції людини, тобто залежить від того, як індивід почуває себе у
значимому для нього соціумі.

Погіршення соціально-економічної ситуації теж негативно впливає на
рейтинг суїциду. Так, більшість самогубств в Україні відбулася на фоні
кризових явищ в усіх сферах життя (затримки у виплаті заробітної плати,
зростання цін на всі товари і послуги, безробіття, соціальна
незахищеність і т. п.), що призвело до різкого зубожіння широких верств
населення і дестабілізації морально-психологічного клімату в
суспільстві’.

Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі,
так і за кордоном свідчить, що самогубствам у багатьох

Названі соціально-економічні чинники є спільними як для суїциду, так і
злочинності. Ось чому суїцидальна поведінка тісно пов’язана з
кримінологічними проблемами.

134

випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного
виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної
роботи, усунення факторів, що обумовлюють такі дії, надання даним особам
відповідної соціальної і психологічної допомоги. Тут не можна
заощаджувати кошти, бо немає тієї ціни, якої було б не варто заплатити
за врятування людського життя.

Як бачимо, проблеми віктимології та суїцидальної поведінки мають велике
значення не тільки для кращого розуміння злочинності та жертв злочинів і
самогубств, а й для практичної діяльності із запобігання цим явищам.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть умови формування та становлення віктимології як самостійного
напрямку кримінології.

2. Що таке віктимність поведінки жертви злочину?

3. Які обставини об’єктивного і суб’єктивного характеру впливають на
віктимність жертви злочину?

4. Що таке віктимна ситуація і як вона впливає на вчинення злочину?

5. Що таке суїцид і що лежить в основі суїцидальноТ поведінки?

6. Як впливає рівень соціально-економічного розвитку суспільства на
рівень суїциду в ньому?

135

Глава 8. Попередження злочинів

§ 1. Поняття попередження злочинів

§ 2. Цілі, завдання, функції та межі профілактики злочинів

§ 3. Система профілактики злочинів

§ 4. Класифікація профілактичних заходів

§ 5. Методи та форми попереджувальної діяльності

§ 1. Поняття попередження злочинів

З розвитком людства діяльність, що її проводять у сфері охорони
правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри
кримінального покарання почали співвідноситися із заходами попередження
злочинів, причому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, цим
заходам надається пріоритетне значення. Вперше проблему попередження
злочинів поставив один з основоположників кримінології – італієць Ч.
Беккарія у своїй книзі “Про злочини і покарання”, яка вийшла у світ 1764
p.

Сьогодні попередження злочинів розуміється як предметно існуюча система
соціального регулювання, що охоплює спеціалізовані органи і формування
громадськості, які, застосовуючи досягнення науки, намагаються
забезпечити виконання чинних законів.

Попереджувальна діяльність надзвичайно різноманітна, що відображається
передусім у спеціальній термінології. Крім категорії “попередження
злочинів”, що застосовується для визначення родового поняття,
використовуються також “профілактика”, “запобігання”, “припинення”. На
жаль, дотепер у кримінологічній літературі відсутнє жодне концептуальне
розуміння відповідних понять та їх співвідношення. Тривалі дискусії,
безсумнівно, породжували і далі породжують відому плутанину, а в ряді
випадків – істотні суперечності щодо розв’язання проблем попередження
злочинів. Виходячи з цих міркувань, доцільно визначити такі дискусійні
положення.

Деякі автори не ототожнюють поняття “попередження” та “профілактика”,
надаючи кожному окреме тлумачення та різний логічний обсяг’. Зазначимо,
що запропонована термінологічна дискусія стосовно розмежування цих
понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не
має теоретичного та практич-

1 Юридична енциклопедія. – К., 1999. – Т. 2. – С. 513-514. 136

ного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує
вчених “переключатися” з аналізу змісту явища на його етимологічну
оболонку. Доцільно пригадати, що термін “профілактика” перейшов у
кримінологію з медичної практики масових щеплень проти хвороб. Тут
мається на увазі не можлива хвороба конкретного індивіда. Таким чином
можемо визначити кримінологічну профілактику як попередження негативного
впливу криміногенних факторів (причин та умов) безвідносно до
конкретного злочину.

Отже, як вважає А. Ф. Зелінський, профілактика не має на увазі
конкретний злочин, а забезпечується через попередження криміногенних
ситуацій, їх усунення, ослаблення дії криміногенних факторів, захисту
об’єктів від посягань тощо. Поряд з тим, запобігання злочинам спрямоване
на перешкоджання здійсненню злочинного наміру конкретної особи до
початку посягання на стадіях виявлення наміру або готування до злочину.
Припинення направлене на злочинну діяльність, що вже розпочалася, та має
за мету забезпечити ненастання її шкідливих наслідків’.

Попередження злочинів – це найгуманніший засіб підтримки правопорядку,
забезпечення безпеки охоронюваних правом цінностей. Здійснення його,
поряд із захистом суспільства від злочинних посягань, уберігає також
нестійких громадян від подальшого морального падіння, не даючи їм стати
злочинцями, і тим самим позбавляє їх від кримінального покарання.
Попередження злочинів є найефективнішим засобом боротьби зі злочинністю,
оскільки кримінально-правові заходи мають обмежений характер.

Поняття “попередження злочинів” може тлумачитися у вузькому
(кримінально-правовому) і широкому (соціально-політичному) значенні. Під
кримінально-правовим попередженням розуміють превентивні заходи, які
здійснюються у процесі призначення покарання та його виконання. У такому
плані ідея попередження злочинів пронизує всю систему
кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих
інститутів.

Разом з тим практика боротьби зі злочинністю показує, що для справжнього
попередження злочинів потрібно виходити з більш широких позицій –
економічних, соціально-політичних, моральних, психологічних, правових
тощо. Такий підхід дає можливість сформулювати це поняття у широкому
значенні, яке включає в себе різні антикриміногенні заходи державних
органів і громадських організацій. Йдеться про те, щоб не допустити
існування злочинності у майбутньому, а в найближчій перспективі –
якомога більше скоротити

1 Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996. – С.
141-142. 137

її прояви у суспільстві. Попередження злочинів є системою дій щодо
антисуспільних явищ та їх детермінант з метою зниження рівня злочинності
й усунення криміногенних факторів.

Отже, попередження злочинів розглядається як соціально-правовий процес,
що обмежує або ліквідує чинники, які детермінують злочинність. У
найзагальнішому вигляді попередження злочинів забезпечується всією
сукупністю заходів, що їх здійснюють державні органи і громадські
організації, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин і
поліпшення життя народу.

У зв’язку з цим визначення предмета попередження злочинів як наукової
дисципліни зводиться до того, щоб встановити його співвідношення з
предметом кримінології. Є дві точки зору на цю проблему. Ряд авторів,
погляди яких найпоширеніші, вважає, що теорія попередження злочинів є
складовою частиною кримінології1. Інші стверджують, що теорія
попередження злочинів вже “відокремилася” від кримінології, оскільки
багато її проблем не вкладається у межі предмета кримінології2. Ми
вважаємо, що попередження злочинів, як наукова дисципліна, спирається на
теоретичні положення кримінології і широко ними користується, але не
зводиться тільки до них. Ця частина кримінології має більш прикладний
характер.

Предметом теорії попередження злочинів3 є: 1) поняття попереджувальної
діяльності; 2) її види, форми, рівні; 3) суб’єкти й об’єкти цієї
діяльності; 4) організаційні та правові основи; 5) тактика і методика
здійснення попереджувальних заходів; 6) особливості попередження окремих
видів злочинів. Усі ці елементи тісно пов’язані між собою, обумовлюють
один одного, і відповідно зміст навчального курсу виступає не як
механічна сукупність знань, а як їх система. Даний навчальний курс
складається із Загальної і Особливої

частин.

У Загальній частині дається характеристика попереджувальної діяльності
як наукової дисципліни – її предмет і система, виникнення і розвиток,
місце в системі наук, основний понятійний апарат,

1 Див.: Криминология. – М., 1979. – С. 3-4.

2 Див.: Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М.,
1980. – С. 409-416.

•э

Тут доречно зауважити, що багато вчених застосовують термін
“попередження злочинності”. На нашу думку, це не зовсім коректно, адже
попередити можна те, чого ще немає в дійсності. Злочинність, як
соціальне явище, вже об’єктивно існує, тому її не можна попередити. З
нею можна тільки боротися, протидіяти їй, долати її. Попереджати можна
окремі злочини, які ще не вчинені, але можуть бути вчинені, якщо їх не
попередити. Тому більш доцільно говорити про “попередження злочинів” як
систему заходів їх запобігання.

138

мета, завдання, принципи, функції. Крім того, у цій частині
розглядаються компетенція суб’єктів попереджувальної діяльності, її
види, класифікація попереджувальних заходів, тактика й методика їх
здійснення, прогнозування і планування заходів боротьби зі злочинністю,
організація взаємодії між суб’єктами цієї діяльності. В Особливій
частині увага приділяється як детермінантам, так і заходам попередження
окремих видів злочинів: неповнолітніх та молоді, рецидивної,
організованої, професійної, насильницької злочинності, у сфері
економіки, необережних злочинів, “фонових явищ” тощо.

Тепер необхідно визначитися з понятійним апаратом теорії попередження
злочинів. У науковій літературі та законодавчих актах використовуються
такі терміни, як “попередження”, “профілактика”, “запобігання”,
“превенція”. Чимало вчених вкладають у ці поняття неоднаковий зміст,
виходячи з різних рівнів, напрямів та видів попереджувальної
діяльності1.

На наш погляд, розрізнення цих понять є надуманим, таким, що суперечить
буквальному змісту зазначених слів. Адже кожне з них означає одне й те
саме: щось упередити, не допустити. Всі ці слова є взаємозамінними
синонімами. Тому заходи рівнозначно можуть бути або попереджувальні, або
профілактичні, або запобіжні, або превентивні. Так само діяльність
однаково може бути або попереджувальна, або профілактична, або
запобіжна, або превентивна. Все це – одне й те саме. В основу ж
розмежування попереджувальної діяльності за рівнями, напрямами, видами
має бути покладений аналіз її змісту, а не вживання в одних випадках
терміна “попередження”, а в інших – “профілактика”.

Боротьба зі злочинністю як соціальним явищем завжди передбачає ефективну
профілактику конкретних злочинів. У зв’язку з цим поняття профілактики
можна розуміти як у вузькому, так і в широкому значенні. У широкому
трактуванні – це недопущення злочинів взагалі, тобто утримання окремих
членів суспільства від злочинних дій. Можна сказати й інакше: це
діяльність щодо недопущення порушень норм кримінального права членами
суспільства. У вузькому значенні під профілактикою розуміють діяльність,
по-перше, щодо виявлення й усунення детермінант конкретних злочинів;
по-друге, виявлення осіб, здатних до вчинення злочинів, і проведення з
ними відповідної роботи.

1 Див., наприклад: Аванесов Г. А. Криминология и организация
предупреждения преступлений. – М., 1995. – С. 125-126.

139

Профілактика у широкому розумінні підпорядкована завданням боротьби зі
злочинністю як явищем, у вузькому – попередженню конкретних злочинів з
боку окремих осіб. На індивідуальному рівні профілактика злочинів
включає також їх відвернення і припинення. Коли попереджувальна
діяльність виявилася малоефективною, тоді й виникає потреба у
відверненні чи припиненні злочину. Відвернення застосовується на стадії
готування до злочину, а припинення – на стадії замаху на злочин. Таким
чином, попередження (профілактика) і відвернення та припинення злочинів
тісно взаємопов’язані. Всі вони підпорядковані загальним завданням
боротьби зі злочинністю.

Профілактика злочинів відрізняється від інших видів соціального
управління своєю цілеспрямованістю на зміцнення безпеки
право-охоронюваних цінностей – інтересів держави, суспільства, прав і
свобод громадян – шляхом усунення факторів, які детермінують злочинні
дії. Ще одна ознака профілактики злочинів полягає у тому, що вона є
цілісною системою. Як і будь-яка система, вона має інформаційне
забезпечення, головним елементом якого є правові норми, що регулюють
попереджувальну діяльність.

Отже, під профілактикою (попередженням) злочинів треба розуміти
особливий вид соціального управління, який покликаний забезпечити
безпеку правоохоронюваних цінностей і полягає у розробці та здійсненні
спеціальних заходів щодо виявлення й усунення детермінант злочинності, а
також справлянні запобіжного впливу на осіб, схильних до протиправної
поведінки.

Найважливішими складовими профілактики злочинів є органи, організації,
особи, які здійснюють запобіжні заходи, а також самі ці заходи. Істотним
для теорії і практики боротьби зі злочинністю є виявлення специфіки дій
суб’єктів профілактики і відповідно масштабів здійснюваних ними
запобіжних заходів та аналіз конкретної спрямованості цих заходів.
Зауважимо, що питання про рівні профілактики злочинів не дістало
однозначного вирішення. Найбільш обґрунтованою є точка зору О. М.
Яковлева, який виділяє три рівні попередження злочинів:

1) загальносоціальна профілактика, тобто попереджувальна діяльність, що
здійснюється у суспільстві в цілому;

2) профілактика у соціальних групах і колективах;

3) індивідуальна профілактика (рання і безпосередня)’.

\ Див.: Яковлев А. М. Индивидуальная профилактика преступного поведения.
– Горький, 1977. – С. 5.

140

Виділяють також четвертий рівень – профілактику злочинів на
регіональному або галузевому рівні’.

Розглядаючи структуру профілактики злочинів під кутом зору конкретної
спрямованості превентивних заходів, можна виділити два види цієї
діяльності. До першого з них – загальної профілактики – належать заходи,
мета яких полягає у створенні об’єктивних умов, що виключають або
утруднюють вчинення злочинів. Другий вид – індивідуальну профілактику –
становлять заходи, спрямовані на недопущення злочинної поведінки з боку
конкретної особи.

Складнішу будову структури попереджувальної діяльності дає Г. А.
Аванесов. Він поділяє профілактику злочинів на: загальну, спеціальну й
індивідуальну, а також на моральну, кримінально-правову, кримінологічну
та спеціальну2. Зазначимо, що поділ профілактики на два види – загальну
та індивідуальну – міцно закріпився у діяльності органів внутрішніх
справ.

Під загальною профілактикою злочинів треба розуміти діяльність щодо
виявлення детермінант злочинності, а також розробку і здійснення
заходів, спрямованих на їх усунення чи нейтралізацію. Така діяльність
здійснюється державними органами та громадськими організаціями і зачіпає
інтереси всіх членів суспільства.

Разом з тим, детермінанти злочинів, до якої б сфери соціальної дійсності
вони не належали, діють лише опосередковано – через особу, схильну до
злочинної поведінки. З урахуванням цього попереджувальний вплив має
здійснюватися не тільки на зовнішні (стосовно особи) фактори, а й на
саму особу. Сукупність взаємопов’язаних виховних та примусових заходів
впливу на особу з метою недопущення вчинення нею злочину становить
індивідуальну профілактику злочинів. Виділяючи індивідуальну
профілактику в особливий вид попереджувальної діяльності, слід
пам’ятати, що вона нерозривно пов’язана із заходами загальної
профілактики, оскільки остання є тим фундаментом, на якому будується вся
індивідуальна робота з правопорушниками.

У науковій літературі можна зустріти і більш конкретизоване визначення
індивідуальної профілактики – як системи цілеспрямованого,
організованого, з урахуванням педагогічних вимог виховного впливу на
свідомість, почуття, волю профілактованої

Див.: Блувштейн Ю. Д., Зырин М. И., Романов В. В. Профилактика
преступлений. – Минск, 1986. – С.27.

2 Див.: Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М.,
1980. – С. 339-401.

141

особи, з метою усунення, нейтралізації, блокування у неї негативних, і
одночасно формування позитивних якостей, стереотипів і звичок
законослухняної поведінки1.

§ 2. Цілі, завдання, функції та межі профілактики злочинів

Суспільство – це складний соціальний організм, кожна сфера якого
складається з відносно самостійних суспільних відносин, зв’язків,
процесів. Тому профілактика злочинів як система має власну “добірку”
компонентів (підсистем). Це передусім сама попереджувальна діяльність,
що здійснюється у певному просторі, тобто йдеться про межі її поширення.
Сфера профілактики злочинів, яку вона охоплює, надзвичайно широка. Нині
вона не може залишатися полем діяльності одних лише правоохоронних
органів. У ній мають брати участь усі державні органи, громадські
формування і громадяни України2.

Зазначимо, що профілактика злочинів є конкретною діяльністю, яка мусить
бути обмежена рамками закону, хоч при цьому потрібно вирішувати великий
обсяг завдань із заздалегідь не встановленим і змінюваним змістом. Межі
цієї діяльності залежать від запобіжного впливу на певні об’єкти, його
змісту, цілей, завдань. Ці ознаки і окреслюють сферу функціонування
профілактики злочинів. Отже, межі профілактики визначаються усією
системою соціально-політичних, економічних, організаційних, моральних,
психологічних, виховних, правових та інших засобів впливу, але вони
охоплюють тільки ту сферу, в якій діють чинники, що детермінують злочини
та інші правопорушення.

Розкрити з достатньою повнотою зміст профілактики злочинів можна лише за
умов урахування й аналізу функцій, які вона виконує, а також цілей і
завдань, що стоять перед нею. Коригуючи у специфічних формах
взаємозв’язок особи і суспільства, вона впливає на поведінку людей та
суспільні інтереси. Ця роль випливає з властивої їй
попереджувально-регулятивної функції – не лише перешкоджати розвиткові
одних і допомагати вдосконаленню інших сус-

1 Дт.: Алексеев А. Й., СахаровА. Б. Причины преступлений и устранение их
органа-ми внутренних дел. – М., 1985. – С. 53.

2 Див.: Указ Президента України “Про Комплексну цільову програму
боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки” від 17 вересня 1996 р. –
Урядовий кур’єр. – 23 вересня 1997 р.

142

пільних відносин, а й, долаючи суперечності, що виникають між особою і
суспільством, сприяти утвердженню їх соціально-позитивного
взаємозв’язку.

Профілактика злочинів спрямована на недопущення протиправної поведінки і
тим самим активно проявляє свою охоронну функцію. Вона реалізує не
тільки засоби переконання, а й примусу до осіб, які не хочуть ставати на
шлях виправлення. Таким чином, основною метою охоронної функції є захист
суспільних інтересів та соціальних цінностей, особи і держави від
злочинних посягань. Виконуючи регулятивну функцію, профілактика
покликана забезпечити таку поведінку людей, яка б відповідала
спеціальним вимогам, закріпленим у нормах права.

Профілактика злочинів виконує також виховну функцію, оскільки її
призначення не у примусі, а в переконанні, тобто не в тому, щоб
покарати, а в тому, аби виховати таку особу, яка б не допускала вчинення
злочинів. Профілактика постійно реалізує й ідеологічну функцію,
призначення якої полягає у забезпеченні загальної ідейної спрямованості
попереджувальних заходів, ідеологічному обґрунтуванні їх змісту,
правильному визначенні шляхів, форм і методів практичної діяльності. На
жаль, на сучасному етапі розвитку нашої держави питанням ідеології не
приділяється належної уваги. А це фактор, який цементує єдність усього
суспільства.

Здійснення прогностичної функції збагачує теорію і практику профілактики
злочинів інформацією, яка дає можливість намічати пріоритетні напрями у
боротьбі зі злочинністю.

Профілактика злочинів має свої цілі. Вони конкретизуються на різних
етапах розвитку суспільства, а також залежно від її напрямів, рівнів і
видів.

Основними цілями профілактики є:

– обмеження дії негативних явищ і процесів, взаємопов’язаних зі
злочинністю;

– усунення (нейтралізація) детермінант злочинних проявів;

– ліквідація криміногенних факторів у мікросередовищі особи, які
формують її антисуспільну позицію і мотивацію злочинної поведінки;

– превентивний вплив на особу, яка за своїм антисуспільним способом
життя здатна вчинити злочин.

Виходячи із вказаних цілей, завданнями профілактики злочинів є:

1) виявлення й аналіз явищ, процесів, обставин, які виступають
детермінантами злочинів;

2) вивчення чинників, що призводять до формування особи злочинця та
реалізації злочинних намірів;

143

3) встановлення кола осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, і
цілеспрямований профілактично-виховний вплив на них;

4) усунення або нейтралізація криміногенних факторів на індивідуальному
рівні.

Ці загальні завдання конкретизуються залежно від рівнів, видів, форм і
методів попереджувальної діяльності. Тому загальна ефективність
профілактики залежить від того, як виконуються конкретні завдання, що
стоять перед нею.

Попереджувальна діяльність ґрунтується на певних принципах, провідне
місце серед яких займають:

– законність – дотримання вимог закону всіма без винятку суб’єктами
профілактики;

– гуманність – захист гідності та інтересів людини шляхом очищення її
духовного світу від антисуспільних установок і орієнтацій, усунення
чинників деформації особи;

– наукова обґрунтованість – використання форм, методів і засобів
попереджувальної діяльності, розроблених та рекомендованих наукою;

– демократизм – широка участь у боротьбі зі злочинністю державних
органів, громадських формувань та окремих громадян;

– диференціація – врахування специфіки факторів, що детермінують
злочинність шляхом криміногенного впливу на особу, а також
індивідуальних особливостей правопорушників;

– своєчасність – випереджаюче проведення превентивних заходів, які б не
дали можливості вчинити злочин;

– плановість – здійснення профілактичної діяльності за відповідною
програмою, а не спонтанно;

– комплексність – використання різноманітних форм, методів і засобів
попередження, спрямованих не тільки на злочинність, а й на ті соціальні,
економічні, політичні, духовні та інші фактори, які її обумовлюють.

§ 3. Система профілактики злочинів

Попередження злочинів є складною, багаторівневою системою державних
органів та громадських організацій, які здійснюють ан-тикриміногенний
вплив на соціальні об’єкти з метою недопустити порушень
кримінально-правових норм і усунути (нейтралізувати) чинники, що їх
детермінують. Її утворюють суб’єкти, об’єкти та заходи попереджувальної
діяльності.

Розглядаючи це питання, зазначимо, що узагальнених теоретичних праць про
систему профілактики злочинів у кримінологічній лі-

144

тературі ще немає. Не кращим є стан справ і з правовим забезпеченням
цієї діяльності. Для правильного визначення суб’єктів попереджувальної
діяльності Ю. Д. Блувштейн запропонував виділити такі їх основні ознаки:

– цілеспрямоване здійснення профілактики злочинів як пряма функція;

– зв’язок з іншими елементами системи “по горизонталі” (координація) і
“по вертикалі” (субординація);

– здійснення своїх дій відповідно до команд керівних органів системи;

– можливість вибору варіанта поведінки, що визначається конкретним
станом об’єкта впливу і межами, заданими системою.

Тому органи, організації та особи, які не володіють хоч би однією з
названих ознак, не можуть вважатися суб’єктами профілактики злочинів’.

Різноманітність суб’єктів, що різняться характером, масштабами, формами
й методами діяльності, – одна з істотних особливостей профілактики
злочинів. До її суб’єктів належать: відповідні державні органи та
установи, громадські організації і формування, посадові особи й інші
працівники – представники цих органів, установ, організацій і формувань,
а також окремі громадяни.

Суб’єктів профілактики можна також поділити на такі групи:

а) органи та організації, які керують, спрямовують, координують
попереджувальну діяльність (органи державної влади і управління);

б) органи та організації, які безпосередньо здійснюють профілактичні
заходи (МВС, СБУ, прокуратура, суд, спеціально створені громадські
формування);

в) суб’єкти, у функції яких частково входить здійснення запобіжних
заходів, – заклади освіти, охорони здоров’я, адміністрації підприємств,
установ, організацій тощо.

Класифікуючи суб’єктів профілактики, потрібно враховувати, що, по-перше,
всі вони відрізняються один від одного, але функціонують у
взаємозв’язку, тим паче, що існує їх своєрідна ієрархія;

по-друге, кожний суб’єкт наділений своїми повноваженнями (є носієм
певних прав та обов’язків).

У кримінологічній літературі виділяють також загальні суб’єкти
профілактики, для яких ця діяльність не є головною, і спеціальні
суб’єкти, для яких попередження злочинів є головною або однією з
визначальних функцій. Остання група суб’єктів – найактивніша ланка у
боротьбі зі злочинністю, оскільки перебуває на її передньо-

1 Див.: Блувштейн Ю. Д. Предупреждение преступлений. – Минск, 1980. – С.
34. ^.

145

му краї, володіючи спеціальними повноваженнями й засобами. Це – органи
внутрішніх справ, податкова міліція, служба безпеки, прокуратура, суди,
митна варта, спеціальні громадські формування тощо.

Таким чином, системою профілактики злочинів є сукупність державних
органів, громадських організацій та громадян, які цілеспрямовано
здійснюють на різних рівнях і у різних масштабах управління й планування
попереджувальної діяльності, виконання профілактичних заходів та мають у
зв’язку з цим певні права та обов’язки і несуть відповідальність за
досягнення поставленої мети.

Крім суб’єктів, система профілактики злочинів має ще й об’єкти
запобіжного впливу. У науковій літературі такими об’єктами визнаються:
злочинність, її детермінанти, особа правопорушника та умови її
формування, які потрібно корегувати.

Центральне місце у системі спеціальних суб’єктів профілактики посідають
органи внутрішніх справ, їх діяльність щодо попередження злочинів має
комплексний характер, що проявляється у таких аспектах:

1) органи внутрішніх справ, на відміну від інших суб’єктів профілактики,
впливають на дуже широке коло об’єктів попереджувальної діяльності;

2) вони активно взаємодіють з усіма іншими суб’єктами, надаючи їм
інформацію про криміногенну обстановку в регіоні, виявлені детермінанти
злочинів та осіб, що потребують індивідуального профілактичного впливу,
а також методичну й практичну допомогу в проведенні різних запобіжних
заходів;

3) органи внутрішніх справ не лише самі виявляють і ліквідують
криміногенні фактори, а й у встановленому законом порядку пред’являють
іншим суб’єктам вимоги щодо необхідності виконання покладених на них
функцій у сфері зміцнення правопорядку;

4) органи внутрішніх справ здійснюють попереджувальну діяльність на всіх
рівнях, використовуючи при цьому широкий арсенал методів та засобів, як
гласних, так і оперативних. До того ж до їх структури входить низка
служб і підрозділів, єдине або головне призначення яких полягає в
реалізації профілактичних функцій.

Аналіз чинного законодавства та відомчих нормативних актів МВС України
дає змогу назвати такі основні напрями попереджувальної діяльності
органів внутрішніх справ:

– участь у забезпеченні громадського порядку, охороні державної та
приватної власності, конституційних прав і свобод громадян, перекриття
каналів незаконного збагачення;

146

– попередження різних злочинних проявів, особливе місце серед яких
посідають організована і професійна злочинність як найбільш небезпечні
її види;

– запобігання пияцтву, наркоманії, проституції, поширенню вірусу СНІДу,
які не тільки згубно впливають на здоров’я і моральний стан людей,
завдають значних матеріальних збитків суспільству, а й штовхають
індивідів на вчинення злочинів;

– попередження злочинів серед неповнолітніх, у першу чергу таких, як
крадіжки, грабежі, розбої, зґвалтування, убивства, хуліганство, угони
транспортних засобів. Неповнолітні злочинці дають максимальний,
порівняно з іншими категоріями засуджених, відсоток рецидиву, формуючи
тим самим тенденцію до його зростання на багато років уперед;

– боротьба з рецидивною злочинністю. МВС України неодноразово зазначало,
що незважаючи на заходи, які вживаються, проблема подолання рецидивної
злочинності залишається гострою. Рецидивістами вчиняється чимало тяжких
злочинів. За останнє десятиріччя на 95 % збільшилася кількість злочинів,
вчинених особливо небезпечними рецидивістами;

– попередження злочинів у сфері економічних відносин. Криза виробництва,
інфляція, недосконале податкове законодавство, безробіття є тими
чинниками, які породжують тіньову економіку та мафіозні структури. Цей
вид злочинності становить пряму загрозу національній безпеці;

– запобігання злочинам у сфері сімейно-побутових стосунків та тим, що
скоюються у парках, на вулицях й інших громадських місцях, особливо у
вечірній і нічний час;

– попередження необережних, зокрема транспортних, злочинів та злочинів
проти довкілля, які завдають суспільству значних збитків.

§ 4. Класифікація профілактичних заходів

Численність і різнохарактерність заходів загальної та індивідуальної
профілактики виключають можливість їх вичерпного перерахування. Може
йтися лише про їх класифікацію та визначення особливостей кожного
виділеного класу. Головними підставами такої класифікації є суб’єкти та
об’єкти профілактики, її завдання, форми і методи, ступінь правового
регулювання попереджувальної діяльності.

147

Заходи загальної профілактики поділяються:

1) за суб’єктом – на загальні і спеціальні. Загальні заходи
застосовуються тими суб’єктами, для яких попереджувальна діяльність не є
основною функцією. Спеціальні заходи використовують суб’єкти, для яких
ця діяльність є основною або однією з головних;

2) за об’єктом – на заходи попередження будь-яких злочинів;

заходи попередження окремих видів злочинів (неповнолітніх, рецидивних,
насильницьких, корисливих тощо); заходи попередження конкретних
злочинів;

3) за характером завдання – на заходи, спрямовані на виявлення
детермінант злочинів, та заходи, спрямовані на усунення (нейтралізацію)
цих детермінант;

4) за організаційною формою – на заходи-сигнали і заходи-дії.
Заходами-сигналами є інформація про необхідність цілеспрямованого впливу
на виявлені криміногенні фактори (подання органів дізнання і
попереднього слідства, прокуратури, окремі ухвали судів). Ці заходи, як
правило, здійснюють спеціальні суб’єкти попереджувальної діяльності.
Інші суб’єкти виконують заходи-дії, тобто безпосередньо працюють над
усуненням виявлених детермінант злочинів. Заходи-дії, у свою чергу, за
змістом можна розділити на: організаційні, економічні, правові,
моральні, технічні (добір і розстановка кадрів, ефективне використання
патрульно-постової служби, вдосконалення бухгалтерського обліку,
використання сучасних обчислювальних пристроїв, сигналізації тощо);

5) за ступенем правового врегулювання – на заходи правового і
неправового характеру. Наприклад, заходи, що здійснюються у межах
кримінально-процесуальної діяльності або загального нагляду прокуратури,
є правовими, а у сфері господарської чи культурно-виховної діяльності –
неправовими.

Зазначимо, що у науковій літературі наводяться й інші класифікації’.
Кожна з них має свої переваги й недоліки, однак узяті разом вони дають
краще уявлення про загальну профілактику злочинів.

Заходи індивідуальної профілактики завжди спрямовані на конкретного
члена суспільства чи певну групу осіб, тобто включають у себе відповідну
роботу з людьми. Тому вони підкоряються всім основним закономірностям,
властивим міжособистісним стосункам. Виходячи з цього, до заходів
індивідуальної профілактики злочи-

\ Див.: Миньковский Г. М. Теоретические основы предупреждения
преступности. – М., 1977.

148

нів висуваються певні вимоги: вони мають бути обґрунтованими,
позбавленими будь-яких проявів формалізму, послідовними і безперервними,
побудованими на прогнозуванні поведінки особи, щодо якої здійснюються
профілактичні заходи, з урахуванням її індивідуальних особливостей.

Заходи індивідуальної профілактики залежно від завдань, на вирішення
яких вони спрямовані, можна поділити на три групи: інформаційні; заходи
впливу; заходи контролю. До інформаційних належать такі, що спрямовані
на виявлення осіб, які потребують профілактичного впливу, а також на
збирання необхідних відомостей про них, аби правильно побудувати роботу
з ними.

Заходи впливу становлять ядро індивідуальної профілактики. Саме вони
покликані забезпечити усунення дефектів соціалізації особи і тим самим
уберегти її від вчинення злочину. Заходи контролю спрямовані на
перевірку ефективності застосування заходів впливу і, залежно від цього,
мають визнати їх достатніми або намітити додаткові заходи профілактики.

Заходи індивідуальної профілактики можна також поділити на заходи
переконання, примусу і допомоги.

Як уже зазначалося, індивідуальна профілактика спрямована не лише на
окрему людину, яка може вчинити злочин, а й на її мікро-середовище.
Досягти вирішення другого завдання можна різними засобами. Це можуть
бути заходи, спрямовані на те, щоб змінити характер впливу
мікросередовища на особу або радикально змінити саме це середовище
(скажімо, перевести особу у здоровий колектив). Вибір заходів залежить
від ступеня антисоціальності мікросередовища, можливостей його
перебудови у бажаному напрямі, інтенсивності впливу на особу та інших
обставин. Але у будь-якому разі ефективність індивідуальної профілактики
залежить від своєчасності застосування превентивних заходів на якомога
ранніх стадіях соціальної запущеності особи, коли вона ще тільки вчиняє
аморальні поступки і правопорушення, що не мають злочинного характеру.

Не випадково у кримінології виділяють в окремий підвид так звану ранню
профілактику злочинів. За визначенням А. Й. Міллера, під нею треба
розуміти спеціальну діяльність щодо виправлення і перевиховання особи,
чия поведінка відхиляється від моральних та правових норм, але ще не
стала злочинною, що передбачає як корекцію відносно слабких деформацій у
структурі особи, так і усунення (нейтралізацію) діючих на неї
криміногенних факторів

149

мікросередовища, з тим щоб виключити саму можливість вчинення даною
особою злочину’.

Наведене свідчить, що з трьох видів антисуспільної поведінки
(аморальної, протиправної і злочинної) об’єктом ранньої профілактики
виступають тільки перші два види, тобто дозлочинні форми антисоціальної
поведінки. Тим самим за своїм змістом рання профілактика є ніби
проміжною ланкою між загальновиховними заходами, адресованими всім
громадянам (особливо неповнолітнім), і кримінально-правовими, які
застосовуються до тих, хто вже вчинив злочин.

§ 5. Методи та форми попереджувальної діяльності

Будь-яка діяльність, у тому числі попереджувальна, має свої методи і
форми здійснення. Профілактика злочинів проводиться із застосуванням
заходів переконання та примусу стосовно осіб, які порушують норми права
і правила поведінки, встановлені у суспільстві. Тому тут
використовуються два методи: переконання і примус. Якщо перший є більш
гуманним, оскільки спрямований на переконання людини в невигідності
протиправних вчинків, то другий метод пов’язаний із застосуванням тих чи
інших заходів примусу до осіб, які допускають правопорушення. Безумовно,
ці методи мають застосовуватися з урахуванням криміногенних властивостей
особи.

Під формами попереджувальної діяльності розуміється науково обґрунтована
система найдоцільніших засобів вирішення завдань профілактики злочинів.
Серед її суб’єктів особливе місце посідають органи державної влади усіх
рівнів та їх виконавчі структури, які відповідно до Конституції України
покликані забезпечити “додержання законів, охорону державного і
громадського порядку, прав і законних інтересів громадян”. Виходячи з
цього, попереджувальну діяльність вони здійснюють у таких формах:

– розробляють систему заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю у
суспільстві (соціальних, економічних, правових тощо);

– здійснюють у межах своїх повноважень керівництво суб’єктами
профілактики на підвідомчій їм території;

* Див.: Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолетних
(генезис и ранняя профилактика). – К., 1985. – С. 126.

150

– координують діяльність державних і громадських органів при реалізації
комплексних програм боротьби зі злочинністю;

– разом з громадськими формуваннями розробляють і затверджують
комплексні плани профілактики злочинів;

– заслуховують керівників правоохоронних органів та громадських
формувань з питань зміцнення законності і правопорядку;

– приймають рішення про створення нових суб’єктів профілактики;

– безпосередньо через свої постійні комісії (адміністративні, у справах
неповнолітніх тощо) проводять профілактичну роботу, використовуючи при
цьому як метод переконання, так і примусу.

Гарантією успіху попереджувальної діяльності є активна участь у ній
громадських організацій, трудових колективів і громадян. Це одна з
важливих запорук розбудови правової держави, розвитку демократії та
створення громадянського суспільства. Діяльність названих суб’єктів у
розрізі обговорюваної проблеми здійснюється у таких формах:

а) обговорення питань профілактики злочинів у трудових колективах;
участь у перспективному і поточному плануванні попереджувальної
діяльності з закріпленням її завдань у колективних договорах; взаємодія
з правоохоронними органами, що передбачено у нормативних і методичних
документах;

б) застосування заходів громадського впливу щодо осіб з асоціальною
спрямованістю, аби не допустити їх подальшої деградації і забезпечити
корекцію поведінки;

в) індивідуальні і групові бесіди, обговорення поведінки на зборах
трудового колективу, призначення куратора, наставника і т. п.;

г) запровадження громадського контролю за додержанням правових норм у
сфері побуту, довкілля, боротьби з пияцтвом, наркоманією тощо;

д) проведення рейдів, патрулювання у громадських місцях для зміцнення
правопорядку.

Практика виробила й організаційні форми участі громадськості у
попередженні злочинів. Це громадські пункти охорони порядку, ради
профілактики у трудових колективах, добровільних народних дружинах
(ДНД), робітничі загони допомоги міліції та ін. Крім громадських
формувань, у попереджувальній діяльності беруть участь окремі громадяни,
формами роботи яких можна назвати:

– недопущення негативного впливу на дітей;

– створення нормальних умов життя і виховання неповнолітніх;

– запобігання пияцтву і наркоманії у побуті;

151

– повідомлення правоохоронних органів про підготовлювані чи вчинені
правопорушення;

– застосування заходів необхідної оборони;

– шефство, наставництво над особами, які стоять на профілактичному
обліку.

Попереджувальна діяльність громадськості весь час модернізується і
вимагає належного інформаційно-аналітичного та методичного забезпечення,
що покладається на правоохоронні органи. Останнім, як відомо,
відводиться головна роль у боротьбі зі злочинністю як спеціальним
суб’єктам профілактики. Залежно від завдань, поставлених перед тим чи
іншим правоохоронним органом, теорією і практикою вироблені відповідні
форми їх попереджувальної діяльності.

Так, Закон України “Про прокуратуру” встановлює, що її діяльність
спрямована на всебічне зміцнення законності, охорону суспільного ладу,
його політичної та економічної систем, соціально-економічних, політичних
і особистих прав і свобод громадян. З цього положення випливає, що
профілактика злочинів пронизує всі функції прокуратури, виступає
завданням, яке підлягає вирішенню на кожному напрямі її діяльності.
Закон визначає також форми попереджувальної діяльності органів
прокуратури. Основною з них є загальний нагляд за виконанням законів. З
найбільш значимих виділимо: нагляд за виконанням законів органами
дізнання і попереднього слідства; нагляд за виконанням законів при
розгляді кримінальних справ судами; виявлення чинників, що обумовлюють
злочини, і вжиття заходів щодо їх усунення; розробка спільно з іншими
державними органами заходів попередження злочинів; координація
діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю; правова
пропаганда.

Суди здійснюють попереджувальну діяльність у двох формах – процесуальній
і позапроцесуальній. У свою чергу процесуальні заходи поділяються на три
групи: кримінально-процесуальні; адміністративно-процесуальні;
цивільно-процесуальні. Зміст позапроцесуаль-них форм полягає у виступах
перед трудовими колективами, засобах масової інформації про стан
злочинності; підготовці відповідних матеріалів для державних органів;
направленні окремих ухвал; звітах суддів перед населенням про свою
роботу.

Формами попереджувальної діяльності органів юстиції є: організаційне
керівництво діяльністю суддів; методичне забезпечення юридичних служб
підприємств та адвокатури; проведення правової пропаганди і правового
виховання громадян. Органам юстиції, на

152

відміну від інших спеціальних суб’єктів, підвідомчі тільки заходи
загальної профілактики.

Основними формами попереджувальної діяльності органів внутрішніх справ
є:

1) реєстрація та своєчасне розкриття злочинів;

2) профілактичний облік осіб, схильних до правопорушень, та
індивідуальні бесіди з ними;

3) вжиття примусових заходів щодо осіб, які вчинили різні правопорушення
(застосування штрафу, адмінарешту, конфіскації, позбавлення певних прав,
направлення на примусове лікування, встановлення адміністративного
нагляду і, нарешті, притягнення до кримінальної відповідальності за
вчинення злочину);

4) проведення різноманітних операцій, рейдів для затримання
правопорушників, виявлення криміногенних факторів та їх усунення;

5) розробка комплексних планів попередження злочинів на території
обслуговування;

6) інформування державних органів про стан злочинності, її тенденції та
детермінанти;

7) координація діяльності і надання методичної допомоги громадським
формуванням у попередженні злочинів та інших правопорушень;

8) здійснення правової пропаганди серед населення. Треба також
зазначити, що ця діяльність складається з кількох етапів:

– розробки і здійснення загальних напрямів попередження злочинів;

– конкретизації загальних планів, доведення їх до рівня підприємств,
установ, організацій і місця проживання громадян;

– організації індивідуально-виховної роботи з особами, які поставлені на
профілактичний облік;

– припинення злочинів з боку осіб, про злочинні наміри яких відомо
працівникам міліції;

– розкриття злочинів і розшуку винних з метою недопущення вчинення ними
нових злочинів;

– профілактичної роботи з раніше засудженими, з тим щоб запобігти
рецидиву.

Викладені вище положення є основними для попередження будь-яких
злочинів. Знання основних напрямів, форм і методів профілактичної
діяльності дасть змогу правильно організувати боротьбу з різними видами
злочинності, кожен з яких, безперечно, має свою специфіку.

153

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає сутність змісту попередження в широкому та вузькому
розумінні?

2. Розкрийте сутність загальносоціального та спеціально-кримінологічного
попередження злочинів.

3. В чому полягає соціально-правова обумовленість попередження злочинів?

4. В чому полягає специфіка діяльності органів внутрішніх справ у
профілактиці злочинів?

5. Розкрийте сутність взаємодії та координації, які здійснюються під час
проведення профілактичних заходів.

6. Які основні напрямки правового регулювання попередження злочинів?

154

Глава 9. Віктимологічна профілактика злочинів

§ 1. Поняття і система віктимологічної профілактики

§ 2. Форми та методи віктимологічної профілактики

§ 3. Особа потерпілого та її правовий захист

§ 4. Віктимологічна профілактика окремих видів злочинів

§ 5. Особливості віктимологічної профілактики серед неповнолітніх

§ 1. Поняття і система віктимологічної профілактики

Стратегія боротьби зі злочинністю у світі загалом і в нашій країні
зокрема переходить до системного впливу на неї, тобто втілюються в життя
комплексні програми загальносоціальних та кримінально-правових заходів
протидії цьому негативному явищу. Вітчизняні кримінологи зробили вагомий
внесок у результати таких розробок. Але поки що їх зусилля спрямовані
переважно на опрацювання заходів впливу на злочини та осіб, які їх
вчиняють. Жертва ж злочину, як правило, залишається поза увагою. Як
наслідок, до цього часу немає повного обліку потерпілих, а тому не
вивчаються їх соціально-демографічні, соціально-рольові,
морально-психологічні, психічні та правові характеристики, роль у
генезисі злочинної поведінки, розмір заподіяних їм збитків тощо. Заходи
віктимологічної профілактики часто мають фрагментарний характер, а особа
потерпілого розглядається лише як джерело інформації про злочин і
злочинця та як сторона кримінального процесу.

Разом з тим у зарубіжних країнах з кінця 40-х років XX ст. послідовно
втілюється ідея захисту жертв злочинів від протиправних дій злочинців та
свавілля державних чиновників. Б. Мендельсон, Г. Гентіг, Г. Елленбергер
у той час започаткували дослідження механізму злочинної поведінки з
урахуванням віктимологічних аспектів’. Вони сформулювали новий науковий
напрям – віктимологію, як систему знань про жертву злочину.

Див.: Ellenberger Н. Psychological relationships bet ween the criminal
and his victim // Revue intemationale de Criminologie et de police
technique. – 1954; Mendelsohn B. Rape in criminology // Justicia penale.
– 1940; Mendelsohn B. The victimology // Etudes internationals de Psych-
Sociologie criminalle. – 1956; HentigH., van. The criminal and his
victime / – New Haven Ct.: Yale university press, 1948.

155

Виникненню віктимології сприяли такі обставини:

а) соціальні та політичні зміни, що сталися після Другої світової війни;

б) руйнування традиційних інститутів соціальної солідарності в
результаті урбанізації та міграції;

в) зміна ролі сім’ї у суспільстві;

г) зростання безробіття (як легального, так і прихованого);

д) зменшення гарантованих законом можливостей особи для компенсації
шкоди від злочинних посягань;

е) обмеженість традиційних моделей профілактики злочинів, спрямованих
виключно на нейтралізацію кримінальної активності злочинців’.

Остання обставина спонукала правоохоронні органи якомога активніше
використовувати можливості віктимологічної профілактики, головною метою
якої є зниження ризику стати жертвою злочину. До цієї діяльності активно
залучаються громадські організації, асоціації, різні спілки й комітети,
клуби потерпілих тощо. Наприклад, у ФРН – це широко відоме громадське
об’єднання “Біле кільце”, у США – Національна асоціація з надання
допомоги жертвам та комітет “Жінки в боротьбі з погрозами зґвалтування”.
На міжнародному рівні діють Всесвітня віктимологічна асоціація,
Європейський форум підтримки жертв злочинів та інші. В Україні 1997 р.
теж був створений правозахисний центр “Ла Страда – Україна”, який є
членом Всесвітнього альянсу проти торгівлі жінками. Головною метою
центру є запобіжна робота серед жінок, які збираються за кордон,
стосовно того, як не потрапити в тенета секс-бізнесу і не стати жертвами
торгівців людьми2.

Проблема захисту прав жертв злочинів дістала відповідне схвалення і в
Організації Об’єднаних Націй. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985
р. затвердила Декларацію основних принципів правосуддя для жертв
злочинів і зловживання владою. Крім тлумачення термінів “жертва злочину”
та “жертва зловживань владою”, Декларація визначила такі головні напрями
підтримки потерпілих:

1) впровадження у національне законодавство держав-членів ООН
міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи правосуддя та
державної підтримки;

1 Див.: Туляков В. А. Викгимология: социальные и виктимологические
проблемы. – Одесса, 2000.- С. 10.

2 Див.: Полиция и борьба с преступностью за рубежом: Информационный
сборник. – М., 1991; Квашис В. Е. Основы виктимологии. Проблемы защиты
прав потерпевших от преступлений. – М., 1999; Українсько-американський
регіональний семінар з правоохоронних питань у сфері боротьби з
торгівлею жінками та дітьми. – К., 2000.

156

2) кримінально-правова реституція жертвам, їх сім’ям або утриманцям;

3) компенсації жертвам з державних і недержавних фондів;

4) надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та
соціальної допомоги з урядових, добровільних громадських та місцевих
джерел’.

Більшість розвинутих країн ухвалила низку нормативно-правових актів,
спрямованих на захист прав жертв злочинів. У Європі з 1950 р. щорічно 22
лютого проводиться День підтримки жертв злочинів. Саме в цей день у
Великій Британії було опубліковано Хартію підтримки потерпілих від
злочинів. У США закон про права потерпілих від злочинів був прийнятий у
1980 р. Згідно з цим законом вони мають право: одержувати всю потрібну
інформацію про види допомоги; вносити свої пропозиції про розміри і
форми компенсації шкоди. Жертви злочину мають право не лише на
відшкодування збитків самим винним, а й у порядку державної компенсації.

У США створено Національну організацію допомоги жертвам злочинів, при
Міністерстві юстиції функціонує Департамент допомоги таким жертвам. У
1984 р. був заснований Федеральний фонд допомоги жертвам для додаткового
фінансування двох головних національних програм. Перша програма
розрахована на утримання державних, громадських і приватних служб; друга
– на забезпечення штатів додатковими коштами для виплати потерпілим
державної компенсації за шкоду, заподіяну злочином2.

Деякі подібні до цього зрушення відбуваються і в Україні.
Кримінально-процесуальне законодавство передбачає право потерпілого або
його представників подати позов, який розглядається судом одночасно з
кримінальною справою. Рішення про відшкодування збитків суд приймає і
без наявності позову в порядку кримінально-правової реституції. Однак в
умовах економічної нестабільності та низького життєвого рівня більшості
населення України такі рішення дуже рідко виконуються у повному обсязі.
Таку ситуацію могло б змінити на краще створення державного фонду для
відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це б посилило соціальну
захищеність людини, оздоровило моральну ситуацію в суспільстві,
підвищило авторитет держави та її правоохоронних органів.

Важливим кроком до реального захисту окремих категорій осіб стало
прийняття в грудні 1993 р. законів України “Про забезпечен-

1 Міжнародні акти про права людини // Збірник документів. – М., 1998.

2 Гошовсъкий М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі
України. – К.,1998.

157

ня безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” та “Про
державний захист працівників суду і правоохоронних органів”. У цих
законах визначено не лише права та обов’язки осіб, щодо яких
здійснюються відповідні заходи безпеки, а й названо види цих заходів і
порядок їх здійснення. Крім того, Комплексна програма профілактики
злочинів на 2001-2005 pp., затверджена Указом Президента України від 25
грудня 2000 p., містить низку заходів щодо захисту життя, здоров’я,
честі і гідності особи, її майна від злочинних посягань. Програма
визначає, що основними напрямами такої діяльності є:

– виявлення каналів незаконного обігу і крадіжок вогнепальної зброї,
боєприпасів і вибухових речовин з метою запобігання злочинним посяганням
проти особи і суспільства, терористичним актам;

– посилення контролю за суб’єктами господарювання, що мають ліцензії на
посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном;

– проведення обліку житла, де проживають особи похилого віку, самотні,
визнані недієздатними, психічно хворі, хворі на наркоманію і алкоголізм,
з метою запобігання фактам знущання над ними, незаконного відчуження
їхнього житла;

– розробка заходів запобігання порушенням діяльності страхових,
інвестиційних, пенсійних фондів, які залучають кошти громадян;

– проведення паспортизації під’їздів багатоповерхових жилих будинків і
гуртожитків для запровадження їх охорони, технічного захисту, системи
термінового зв’язку постів охорони з міліцією тощо.

Оскільки виникненню злочинного наміру та вчиненню злочину в багатьох
випадках сприяють особистісні характеристики потерпілого, його поведінка
і стосунки із злочинцем, то під час розробки та реалізації запобіжних
заходів мають бути враховані проблеми зниження віктимної схильності
окремих осіб. Поведінка людини та окремих груп населення за своєю
природою може бути віктимною, тобто ризикованою, необачною, легковажною,
розпутною, провокаційною, нарешті, небезпечною для самих себе. Тому не
викликає сумніву той факт, що потенційні потерпілі теж потребують
профілактичного впливу.

Віктимологічну профілактику, на наш погляд, можна визначити як систему
взаємопов’язаних, організаційно забезпечених державних, громадських та
індивідуальних заходів, спрямованих на виявлення і усунення або
нейтралізацію чинників, які формують особисту чи масову можливість стати
жертвою злочину.

158

Залежно від цілей і завдань віктимологічна профілактика має три рівні:
загальносоціальний, спеціальний та індивідуальний.

Загальносоціальиий рівень включає заходи, пов’язані з вирішенням
соціально-економічних і культурно-виховних завдань, спрямованих на
усунення чи нейтралізацію факторів, що сприяють процесу віктимізації
людей.

Спеціальний рівень – це здійснення державними органами, громадськими
об’єднаннями та окремими громадянами заходів, які мають своєю
спеціальною метою попередження злочинів шляхом недопущення реалізації
віктимних властивостей окремих груп осіб (підлітків, людей похилого
віку, представників деяких професій тощо).

Індивідуальний рівень охоплює профілактичні заходи щодо осіб, які,
враховуючи їх поведінку або сукупність характеристик як осіб, можуть з
великою ймовірністю стати жертвами злочинів. Ці заходи спрямовані на
підвищення захисних реакцій, а також забезпечення особистої, майнової та
іншої безпеки цих громадян.

Об’єктом віктимологічної профілактики є: фактори, що формують
індивідуальну чи масову віктимність; обставини віктимної ситуації та
процес віктимізації.

Систему суб’єктів віктимологічної профілактики становлять:

1) органи державної влади і місцевого самоврядування. Вони визначають
основні напрями, завдання та функції профілактичної діяльності,
забезпечують функціонування та реалізацію регіональних і місцевих
програм;

2) правоохоронні органи всіх рівнів. Вони забезпечують безпосереднє
здійснення заходів спеціальної та індивідуальної віктимологічної
профілактики (особиста охорона, охорона житла, майна тощо);

3) підприємства й установи різних форм власності, громадські формування
та окремі громадяни.

Всі суб’єкти віктимологічної профілактики об’єднані єдиними цілями, а
також інформаційними, координаційними і правовими зв’язками.

§ 2. Форми та методи віктимологічної профілактики

Ефективність віктимологічної профілактики неможлива без аналізу значного
потоку відповідної інформації, яка дає змогу всебічно враховувати
криміногенні чинники (як загальні, так і стосовно конкретного злочину).
Місце, час, способи вчинення злочинів, найтипо-віші категорії осіб,
втягнутих у них в якості злочинців або потерпі-

159

лих, – усе це треба ґрунтовно знати при організації попереджувальної
роботи. Вивчення зібраної інформації дає можливість виявляти типових
потенційних потерпілих, що може здійснюватися у трьох напрямах:

1) від ситуації, коли, аналізуючи обстановку, “виходять” на конкретних
віктимологічно вразливих у цій ситуації осіб;

2) від злочинця, коли шляхом вивчення його зв’язків або типової
поведінки визначається коло його потенційних жертв;

3) від потерпілого, коли конкретна особа виявляє підвищені вік-тимні
якості.

Важливим засобом загальної віктимологічної профілактики є правове
виховання. Практика свідчить, що деякі злочини стали можливими у зв’язку
з правовою неосвіченістю потерпілих. Позитивний ефект досягається
роз’яснювальною роботою серед населення, особливо тієї його частини, яка
характеризується підвищеною віктимністю. Тут важливо поширювати
відомості про осіб, які внаслідок своєї необачності стали жертвами
злочинів, активніше використовувати радіо, телебачення, періодичну
пресу. Виступаючи з лекціями і бесідами, працівники правоохоронних
органів повинні звертати увагу на обставини віктимного характеру,
рекомендувати бути пильнішим, додержуватися правил безпеки, критичніше
ставитися до своїх вчинків.

Індивідуальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні осіб з
підвищеною віктимністю і проведенні з ними профілактично-виховних
заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочинних
посягань. Прийоми і методи індивідуальної віктимологічної профілактики
достатньо відомі. Проте зазначимо, що вони, як правило, зводяться лише
до захисно-виховної роботи з громадянами, які стали потерпілими. Робота
з виявлення осіб із підвищеною віктимністю практично не ведеться. Така
однобічність у віктимологічній профілактиці зумовлена головним чином
відсутністю спеціальних методик виявлення осіб з підвищеною віктимністю
і суб’єктів, які здійснюють цей вид профілактики.

Індивідуальна віктимність виявляється у різних формах. Скажімо, у
потерпілих від шахрайства і зґвалтувань вона виражається в байдужій,
аморальній, а то й провокуючій поведінці; від кишенькових крадіжок – у
легковажній поведінці. Звичайно, знання віктимо-логічних обставин і
чинників, що призводять до злочинів, поліпшення економічної ситуації у
країні й удосконалення законів аж ніяк не гарантують того, що не
знайдуться неуважні й безтурботні громадяни, які можуть стати жертвою
злочину. Проте це не означає, що зменшення віктимності окремих людей є
марною справою. Тут мож-

160

ливе використання двох взаємопов’язаних напрямів у рамках індивідуальної
віктимологічної профілактики: а) виявлення осіб з підвищеною
віктимністю; б) корекція віктимності в окремих громадян.

Виявлення осіб з підвищеною віктимністю, тобто тих, хто потребує
профілактичного впливу, є, по суті, і прогнозуванням їхньої вік-тимної
поведінки. Таке прогнозування дуже складне. Обсяг і якість інформації
мають забезпечуватися вивченням не лише соціально-демографічних і
правових ознак конкретної особи, а й даних, що характеризують
особливості її поведінки.

У зв’язку з цим особливого значення набуває методологічне забезпечення
названої проблеми. Методологія прогнозування індивідуальної віктимної
поведінки дістає своє втілення насамперед у принципах прогнозування.
Одним з них є принцип можливості того чи іншого розвитку подій. Сутність
його полягає в тому, що при оцінці явища, істинність якого невідома,
треба керуватися найімовірнішою і найприйнятнішою інтерпретацією.

З можливістю прогнозування тісно пов’язаний принцип відносності.
Передбачення певних явищ не може бути абсолютним. У зв’язку з цим
співвідношення пов’язаних між собою явищ, що залежать від прогнозованого
об’єкта та обсягу інформації про нього, визначає рівень відносності
результатів прогнозу. Ще одним принципом є системність. У широкому
розумінні він означає, що передбачення віктимної поведінки є ланкою в
системі прогнозування загальної поведінки людини. У вузькому значенні
цей принцип розглядає передбачення віктимної поведінки як закінчену
систему, всі елементи якої спрямовані на складання прогнозу віктимної
поведінки.

Виявивши певний ступінь віктимності й ознак, що визначають можливість її
розвитку в майбутньому, та використовуючи заходи індивідуальної
віктимологічної профілактики, можна знизити потенціал віктимності
конкретної особи. Саме в цей момент і повинна вступати в дію програма
корекції віктимності в окремих громадян. Вона здійснюється у двох формах
– безпосередньої і ранньої.

Заходи безпосередньої профілактики спрямовані на особу, яка вже стала
жертвою злочину або перебуває у стані, близькому до “перетворення” на
жертву; заходи ранньої профілактики – на особу, яка підпадає під ознаки
потенційної жертви внаслідок того, що вона володіє високим ступенем
віктимності. Відмінність між цими формами профілактики обумовлена
головним часовим критерієм, який дає змогу визначити стан потенційної
жертви до моменту вчинення щодо неї злочину. Останнє пов’язане з вибором
конкретних профілактичних заходів. Наприклад, якщо громадянин поводиться
безпечно і легковажно в громадському місці, явно демонструє зміст

fi І__;7В 161

свого гаманця, не контролюючи при цьому ситуацію, то треба негайно
припинити його очевидну віктимну поведінку. Наразі йдеться про
безпосередній профілактичний вплив, оскільки часовий фактор тут зведений
до нуля.

Рання профілактика застосовується із значним інтервалом у часі. Скажімо,
для попередження квартирних крадіжок потрібно попереднє накопичення
інформації про жителів району, які можуть стати жертвами цього злочину
через своє матеріально-фінансове становище або невжиття ними заходів
безпеки. Виявивши громадян з підвищеною віктимністю, потрібно проводити
з ними відповідну роботу.

Індивідуальна віктимологічна профілактика має бути спрямована не лише на
потенційні жертви, а й на їх мікросередовище. Система заходів даної
профілактики характеризується не простим впливом активного суб’єкта на
пасивний об’єкт, а специфічною формою взаємозв’язку, коли одна сторона
намагається перетворити поведінку іншої в позитивному для неї напрямі.

Заходи індивідуального впливу можна поділити на два види: переконання і
допомоги. Заходи переконання мають як захисний, так і виховний характер.
Такими є бесіди, роз’яснення того, як не стати жертвою злочину,
забезпечити цілісність свого майна тощо. Умовою, що сприяє вчиненню
багатьох злочинів, є алкогольне сп’яніння жертви, тому віктимологічна
профілактика значною мірою спрямована на попередження пияцтва. Крім
того, треба активно пропагувати й інші засоби профілактики –
встановлення охоронної сигналізації, використання технічних засобів
особистої безпеки тощо.

До заходів допомоги належить насамперед організація спеціальних
консультаційних пунктів, центрів соціально-психологічного впливу на
громадян, основним завданням яких є інформування населення про способи
захисту від злочинів. У центрах психологічної допомоги слід
організовувати групові й індивідуальні консультації з потенційними
жертвами злочинів, у ході яких надавати їм соціально-психологічну
допомогу, прогнозувати їх індивідуальну поведінку, виявляти і намагатися
разом з ними нейтралізувати віктимологічно значимі якості особи.

Важливим елементом віктимологічної профілактики є правова освіта
населення. Знання законів, що регулюють цивільні, трудові, сімейні,
господарські, кримінально-правові та інші відносини, дають можливість
багатьом уникнути долі постраждалих від злочинів.

162

§ 3. Особа потерпілого та Ті правовий захист

Віктимологічна профілактика неможлива без урахування особи потерпілого.
Людина, яка постраждала від посягання на своє життя, здоров’я, честь і
гідність, а також майно, потребує соціального захисту.

У чинному законодавстві України значне місце відведено захистові прав і
свобод громадян, у тому числі жертв злочинів. Однак, у сучасному
кримінальному правосудді головна увага приділяється захистові прав і
законних інтересів підсудного, якому загрожує кара з боку держави за
вчинене, а потерпілим, серед яких є найуразливіші категорії людей –
діти, інваліди, люди похилого віку, не завжди надається належна
допомога.

Як уже зазначалося, Декларація основних принципів правосуддя для жертв
злочинів і зловживання владою, прийнята ООН, підняла проблему
відновлення балансу між основними правами підозрюваного,
обвинувачуваного, підсудного, з одного боку, та інтересами жертви – з
іншого. Декларація окреслила також шляхи подальшого вдосконалення
захисту прав потерпілого.

В Україні поки що навіть немає єдиної віктимологічної статистичної
звітності. Різні правоохоронні органи акцентують увагу на окремих
віктимологічних аспектах, що не дає змоги об’єктивно оцінювати стан
справ у цій сфері. Статистична звітність Міністерства внутрішніх справ
щодо потерпілих та заподіяної шкоди є недосконалою. У ній не
відображається кількість осіб, які звернулися із заявами про злочин,
кількість повідомлень про злочини, не вказується число порушених за ними
кримінальних справ, не зазначаються категорії потерпілих, види та суми
заподіяних і відшкодованих збитків.

Проведене нами вивчення 107 кримінальних справ, за якими було засуджено
148 осіб, показало, що з них засуджені за: корисливі злочини – 51 особа
(34,5 %); вбивства – 49 осіб (33,1 %); злочини проти здоров’я – 23 особи
(15,5 %); хуліганство – 17 осіб (11,5 %); статеві злочини – 5 осіб (3,4
%); порушення правил безпеки руху – 3 особи (2,0 %). Від цих злочинних
посягань потерпіло 180 осіб, з них: похилого віку (понад 60 років) –
110, що становить 61,1 %; малолітніх та неповнолітніх – 64 особи (35,6
%). Серед потерпілих 96 осіб (53,3 %) становлять особи жіночої статі.
Дослідження свідчить про те, що злочини, вчинені проти дітей, інвалідів
та осіб похилого віку, здебільшого мають корисливий характер.

Порівнюючи статистичні показники, які стосуються злочинних посягань на
людей похилого віку та дітей, кількість яких у нашому

163

суспільстві приблизно на одному рівні, можна дійти висновку, що права й
інтереси дітей мають надійніший захист, ніж осіб похилого віку. Останні,
як правило, одинокі і перебувають у скрутному матеріальному становищі.
Саме вони й стають об’єктами злочинних посягань з боку осіб, які ніде не
працюють, зловживають спиртним, мають судимість (частка раніше
засуджених становить 40,7 %). Останніми роками дедалі частіше предметом
корисливих злочинів поряд з дорогими речами, стають продукти харчування,
худоба, птиця, зерно, консервація домашнього виготовлення тощо.

Аналіз вивчених справ свідчить, що малолітні і неповнолітні рівною мірою
страждають від корисливих та насильницьких злочинів. Від посягань на
життя і здоров’я постраждало ЗО осіб (46,9 %), 15 з них загинуло, у тому
числі восьмеро дітей віком до 10 років. Від посягань на майно потерпіло
24 особи. Зауважимо, що злочини проти дітей та підлітків вчиняються
переважно молодими особами. Частка засуджених віком до 21 року в таких
справах становить 77,8 %. Характерним для всіх вивчених справ є те, що в
жодній з них посягання на потерпілих не були спричинені їх
неправомірними або образливими діями стосовно злочинців.

Останнім часом жертвами протиправних посягань дедалі частіше стають
власники приватних квартир, як правило, одинокі люди похилого віку, які
з різних причин (довірливість, необізнаність із законодавством, вади
здоров’я) підписували договори купівлі-продажу, дарування або довічного
їх утримання. Узагальнення судової практики свідчить також про те, що
жертвами злочинів частіше стають діти, що виховуються одним із батьків,
або сироти, які потерпають від жорстокого поводження з ними в дитячих
закладах. Зауважимо, що законодавство деяких країн передбачає
відповідальність за жорстоке поводження з дітьми у сім’ях. Так, у Швеції
1 грудня 1979 p. прийнято закон проти тілесних покарань, який
передбачає: “Діти мають право на піклування, безпеку та добре виховання.
При поводженні з дітьми треба поважати їхню індивідуальність. Вони не
можуть бути об’єктом тілесних покарань або будь-якого іншого
принизливого ставлення”.

Стаття 156 Кримінального кодексу Російської Федерації встановлює
відповідальність за невиконання або неналежне виконання обов’язків,
пов’язаних із вихованням дітей батьками чи іншими особами, які їх
замінюють, а також працівниками навчально-виховних закладів, коли це
поєднано з жорстоким поводженням з неповнолітніми. Вважаємо, що таку
норму було б доцільно запровадити у наше законодавство та розробити
механізм розгляду скарг дітей на жорстоке поводження з ними у сім’ї і за
її межами.

164

На нашу думку, важливим питанням є правове становище потерпілих. Згідно
зі ст. 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином
заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Жертва злочину набуває
статусу учасника процесу з моменту винесення слідчим постанови про
визнання особи потерпілою.

Відповідно до названої раніше Декларації ООН особа може вважатися
жертвою незалежно від того, чи був засуджений правопорушник, а також
незалежно від родинних відносин між правопорушником і жертвою. Поняття
“жертва” у певних випадках включає близьких родичів або утриманців
безпосередньої жертви, а також осіб, яким було заподіяно шкоду при
спробі надати допомогу жертвам, що перебувають у тяжкому стані.

Згідно з ч. 5 ст. 49 КПК України в справах про злочини, внаслідок яких
настала смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його
близькі родичі. Вичерпний перелік цих прав міститься у п. 11 ст. 32 КПК
України. Вбачається, що така норма не забезпечує належного захисту прав
людей похилого віку та інвалідів, які часто проживають одні, не маючи
близьких родичів. Між тим, у потерпілих можуть бути інші особи, які хоч
за законом не є близькими родичами, але є для них близькими людьми.
Наприклад, фактична дружина, племінники, двоюрідні брати та сестри.

Більше того, порівняно з іншими учасниками процесу ст. 49 КПК України
передбачає обмежений перелік прав потерпілого, що ставить його у нерівне
становище з обвинуваченим.

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, або його представник має
право: давати показання в справі; надавати докази; заявляти клопотання;
знайомитися з матеріалами справи з моменту закінчення попереднього
слідства, а у справах, де попереднє слідство не проводилося, після
віддання обвинуваченого до суду;

брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на
дії особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і судді, а також
подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови судді.

Зауважимо, що законодавство деяких країн передбачає обов’язкову участь
потерпілих і врахування їхньої думки під час розгляду таких питань, як
умовно-дострокове звільнення засуджених від покарання, передача на
поруки (у стадії попереднього слідства) або закриття справ з інших
підстав. Тому було б доцільним запровадити обов’язкове складання
протоколу про оголошення потерпілому чи заявникові про закриття справи
або відмову в її порушенні. В цих протоколах має зазначатися про
роз’яснення прав, передбачених статтями 236-2366 КПК України.

165

На сьогоднішній день навіть менш вразливі верстви людей, які виступають
як потерпілі, слабо захищені. Слідчі продовжують хибну практику,
сповіщаючи обвинувачуваному, його родичам про місце проживання
потерпілих, пропонують домовлятися між собою. За таких обставин не може
йтися про належний захист потерпілих.

Велике значення має відшкодування потерпілим матеріальної та моральної
шкоди, заподіяної злочином. Відповідно до ст. 28 КПК України особа, якій
злочином заподіяно матеріальну шкоду, може пред’явити цивільний позов до
обвинуваченого або осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його
дії. Згідно зі ст. 50 КПК України про визнання особи цивільним позивачем
слідчий виносить постанову, а суд – ухвалу. Оскільки у зазначених нормах
не були передбачені аналогічні права для потерпілих у разі заподіяння їм
моральної шкоди, в проекті нового КПК України цю прогалину усунуто.

Ще не існує сталої практики щодо розмірів моральної шкоди від злочину.
Суди приймають різні рішення за майже однакових обставин. Є випадки
стягнення моральної шкоди за тілесні ушкодження в більшому розмірі, ніж
у зв’язку зі смертю. Отже, назріла необхідність розробити чіткі критерії
визначення розмірів моральної шкоди за різні види злочинів. Потребують
удосконалення й деякі інші правові норми, що стосуються відшкодування
завданої потерпілим матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави,
з наступним стягненням збитків із засуджених у дохід держави у порядку
регресу.

Як зазначено у § 12 вищеназваної Декларації ООН, у випадках, коли
компенсацію неможливо отримати в повному обсязі від правопорушника або з
інших джерел, держави повинні надавати компенсації: а) жертвам, які
внаслідок злочинів дістали тяжкі ушкодження або значно погіршили своє
фізичне чи психічне здоров’я; б) сім’ям, зокрема утриманцям осіб, які
померли або стали недієздатними внаслідок злочину.

Зважаючи на досвід зарубіжних країн, для поліпшення виконання рішень про
компенсацію потерпілим варто надати таким виплатам пріоритетного
значення порівняно з іншими майновими стягненнями з правопорушника.

Внесення змін і доповнень до національного законодавства, а також
розробка нових законів щодо посилення захисту потерпілих від злочинів
мають відбуватися на основі таких міжнародно-правових актів:

1) Загальної декларації прав людини;

2) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права;

166

3) Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права;

4) Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього;

5) Конвенції про права дитини;

6) Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок;

7) Декларації про ліквідацію насильства стосовно жінок;

8) Міжнародної конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання
за нього;

9) Конвенції про недопущення рабства та подібних практик;

10) Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими;

11) Європейської конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню;

12) Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку;

13) Приписів медичної етики, що стосуються поведінки медичного
персоналу, особливо лікарів, при захисті ув’язнених та затриманих, проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують
гідність, поводження та покарання;

14) Конвенції проти захоплення дипломатів та взяття їх у заручники;

15) Кодексу норм поведінки на державній службі;

16) Кодексу поведінки для державних посадових осіб.

§ 4. Віктимологічна профілактика окремих видів злочинів

Найбільш кардинальними із основаних на даних віктимологічно-го аналізу є
заходи, зорієнтовані на усунення ситуацій спричинення шкоди. Це наочно
простежується стосовно попередження злочинів окремих видів.

Коротко розглянемо заходи віктимологічної профілактики, яку ще часто
називають “профілактикою навпаки”, таких видів злочинів, як квартирні
крадіжки, незаконне заволодіння автотранспортними засобами, грабежі та
крадіжки, зґвалтування.

/) Заходи захисту від крадіжок з помешкань громадян. Експерти вважають,
що “середньостатистичний” крадій відмовиться від свого наміру, якщо на
його шляху з’явиться перешкода, на подолання якої доведеться витратити
зайві 4 хвилини. У зв’язку з цим варто

167

ретельно перевірити всі підходи, що ведуть до квартири: двері, вікна,
підвал, гараж та інші місця, які можна легко відчинити або зламати.

Двері слід зробити міцними, краще броньованими, укріпити раму вікна;
замінити звичайний замок на надійний; скляні двері закрити металевими
жалюзі. На нижніх поверхах варто поставити захисні грати.

Доцільно також встановити освітлення вхідних дверей і обладнати квартиру
охоронною сигналізацією. У разі тимчасового залишення квартири потрібно
надати будинкові (квартирі) жилого вигляду;

пропонується застосовувати таймери, які періодично включають і
виключають світло та радіо; припинити на певний час доставку пошти та
кореспонденції; на балконі вивісити білизну. Ці хитрощі створюють ілюзію
присутності вдома господарів.

2) Заходи проти незаконного заволодіння автотранспортними засобами:

– не залишати автотранспорт без догляду;

– паркувати автомобіль лише на стоянці, яка охороняється;

– оснастити автотранспортний засіб електронним та механічним
протиугонним пристроєм;

– не брати в салон незнайомих пасажирів;

– не показувати навіть близьким людям порядок відімкнення протиугонного
обладнання;

– не залишати в машині ключ запалювання.

3) Заходи захисту від пограбувань та крадіжок:

– не носити гаманець у верхніх кишенях одежі;

– не брати з собою зайвих грошей, а лише потрібну суму;

– бажано мати при собі другий гаманець з дрібними грошима, який у разі
потреби можна віддати грабіжникам; ніколи не тримати всі гроші в одному
місці;

– обов’язково мати в кишені розмінну монету, щоб без потреби не
розкривати гаманець та не привертати уваги злочинців;

– жіночі сумочки особливо впадають в око грабіжникам, тому їх не можна
залишати без уваги. Не носити відкрито коштовні прикраси та інші дорогі
речі;

– не прикріпляти до ключів від квартири ніяких предметів, які допоможуть
розшукати власника ключів;

– мати при собі свисток чи газовий балончик, а вночі – кишеньковий
ліхтарик;

– не підніматися по східцях, якщо працює ліфт. У разі нападу в ліфті
нажати на кілька кнопок для його зупинки і кликати на допомогу.

168

4) Заходи захисту проти згвалтування:

– обирати при переміщенні в містах добре освітлені людні вулиці;

– виявляти у всьому максимальну обережність та уникати навіть
малоймовірної небезпеки;

– не виходити вночі з роботи поодинці, в громадському транспорті
триматися один одного;

– з’ясувати заздалегідь місцезнаходження телефонів, а також міліцейських
постів по дорозі додому;

– у разі нападу голосно кликати на допомогу перехожих чи сховатися від
переслідування у найближчому будинку;

– про факт нападу негайно сповістити міліцію. На жаль, віктимологічна
профілактика злочинів ще не набула широкого поширення у нашій країні. У
деяких районах Києва такі рекомендації розповсюджували дільничні
інспектори міліції у вигляді “пам’яток” для мешканців міста. Заходи
віктимологічної профілактики мають розроблятися з урахуванням специфіки
місцевої кримінальної ситуації і через засоби масової інформації
доводитись до відома населення.

§ 5. Особливості віктимологічної профілактики серед неповнолітніх

Особливості віктимологічної профілактики серед неповнолітніх випливають
зі специфіки самого її об’єкта. Проаналізуємо ці особливості виходячи з
теоретичних засад віктимології. Основним фактором віктимності
неповнолітніх є їх вік. Ця віктимність у свою чергу обумовлена двома
чинниками:

1) незавершеністю формування особи у біологічному плані, а відтак
неспроможністю дати фізичну відсіч злочинним посяганням;

2) незавершеністю формування особи у соціальному плані, а відтак
нездатністю адекватно оцінювати обстановку, що веде до більшої
вірогідності потрапити в криміногенну ситуацію як жертва злочину.

Враховуючи особливості неповнолітніх, основними суб’єктами
віктимологічної профілактики для них є такі інститути соціалізації, як
сім’я і школа. Наведемо перелік головних заходів, які мають здійснювати
батьки та педагоги для зниження рівня віктимності своїх дітей:

1) догляд за нормальним розвитком дитини з метою раннього виявлення
психічних чи фізичних вад;

169

2) правильне загальне та статеве виховання, формування культури
спілкування;

3) прищеплення дитині навичок поведінки в нестандартних, у тому числі
віктимологічних, ситуаціях;

4) закладення основ правових знань.

Шкода, що нашому пересічному громадянинові властива низька правова
культура. Саме тому важлива роль у підвищенні віктимоло-гічної
грамотності населення належить правоохоронним органам і передусім
працівникам міліції. Але їхні можливості у цій сфері обмежені. Хоч
органи внутрішніх справ мають у своєму розпорядженні багатий
статистичний матеріал та достатній кадровий потенціал для розробки
науково обґрунтованих рекомендацій, проте вони, на жаль, не завжди
можуть довести їх до широкого загалу. Для реалізації цього завдання
потрібно налагодити активну агітаційно-роз’яснювальну роботу. Основними
питаннями, що визначають її зміст, є:

1) виявлення стандартних віктимологічних ситуацій;

2) розробка пропозицій, як їх уникнути;

3) вироблення лінії поведінки підлітка, коли він потрапить у
вік-тимологічну ситуацію.

У цьому плані вже існує певний досвід. Так, спеціалісти дослідили такі
стандартні віктимологічні ситуації з участю неповнолітніх:

дитина одна вдома; дитина одна на вулиці; дитина загубилася; дитина
піддається насильству; дитина стикається з маніяком; дитина у чужому
автомобілі; дитина, захоплена в заручники.

Віктимологічна профілактика серед неповнолітніх може здійснюватися
шляхом реалізації таких заходів:

– пропаганда правових знань через ознайомлення читацької та глядацької
аудиторії з основними правами та обов’язками громадян, роз’яснення
кримінально-правових понять (крайня необхідність, необхідна оборона,
затримання злочинця) тощо;

– привернення уваги до питань, пов’язаних із винністю самого
потерпілого, тобто такої поведінки жертви, коли вона створює умови, що
сприяють злочинрві;

– виступи через засоби масової інформації спеціалістів – юристів,
психологів, педагогів з практичними рекомендаціями, як уберегти себе від
злочинних посягань;

– оперативне інформування населення про кримінальну ситуацію у регіоні з
метою упередження можливих злочинних зазіхань;

– висвітлення в засобах масової інформації антигромадської діяльності
неформальних підліткових угруповань та пропаганда альтернативних їм
організацій;

170

– роз’яснення батькам, що їхня поведінка є взірцем для дитини, і
найкраща профілактика – це їх особистий приклад правильного поводження.

Ми звикли вважати, що навчити дітей тих чи інших правил захисту можна
лише за допомогою багаторазових тренувань. Але, як показує практика, це
далеко не так. Наші діти навчаються у нас навіть тоді, коли ми абсолютно
впевнені, що вони зайняті своєю справою і не помічають нічого навколо.
Тому віктимологічна самопрофі-лактика батьків – дієва “школа виживання”
для їх дітей в екстремальних ситуаціях.

Питання для самоконтролю

1. Що таке віктимологічна профілактика злочинів?

2. Які обставини соціально-правового характеру спонукали виділити
віктимологічну профілактику в самостійний напрям?

3. Які особливості об’єкта віктимологічноТ профілактики злочинів?

4. Що складає правову основу віктимологічноТ профілактики злочинів?

5. Які особливості віктимологічної профілактики окремих видів злочинів?

6. Розкрийте зміст ранньої та безпосередньої віктимологічноТ
профілактики злочинів.

171

Глава 10. Методика та організація кримінологічних досліджень

§ 1. Поняття методики кримінологічних досліджень, їх завдання та
організація

§ 2. Методика і техніка збору первинної кримінологічної інформації

§ 3. Статистичний метод у кримінології

§ 1. Поняття методики кримінологічних досліджень, їх завдання та
організація

Кримінологічний аналіз злочинності дає можливість розробляти конкретні
заходи, спрямовані на боротьбу з нею, будувати цю роботу цілеспрямовано
і планомірно, правильно координувати діяльність правоохоронних органів і
громадських організацій.

Слово метод походить з грецької і буквально означає дорогу до
чого-небудь, дослідження. У науковому обігу вживаються терміни
“методика” і “методи”. Методика – це набір, низка методів. Метод – це
прийом, спосіб дослідження, який ґрунтується на методології- вченні про
шляхи наукового пізнання світу’.

Кримінологічне дослідження – один з видів соціального пізнання у його
широкому розумінні. Воно здійснюється з використанням усіх методів
вивчення суспільних явищ. При цьому враховуються особливості предмета
кримінології. У ній використовуються такі загальнонаук.ові методи: 1)
сходження від абстрактного до конкретного; 2) гіпотеза; 3) історичний
метод; 4) порівняння; 5) статистичні методи.

Сходження від абстрактного до конкретного. Цей метод передбачає певний
рівень теоретичної підготовки дослідника, висунення гіпотез,
використання наукових понять, абстрактне мислення.

Гіпотеза, як припущення чогось, дає напрям пошуку, акцентує увагу
дослідника на тих чи інших моментах дійсності, що вивчають-

Див.: Андреев И. Д. Методологические основы познания социальных явлений.
– М., 1977; Косоплечее Н. П. Методы криминологического исследования. –
М., 1983;

Методологія кримінологічних досліджень докладніше викладена у главі 1
цього підручника.

172

ся. Гіпотеза, по-перше, має узгоджуватися з установленими в кримінології
науковими положеннями; по-друге, характеризуватися обґрунтованою
ймовірністю відповідного припущення. Не кожне припущення є гіпотезою. Як
правило, під нею розуміють таке припущення, яке заслуговує на те, щоб
його перевірили.

Висунення і формулювання гіпотези вимагають оцінки теоретичних та
емпіричних даних, які вже існують, їх зіставлення з предметом, об’єктом
і завданнями дослідження. Ця робота проводиться у процесі підготовки
дослідницької програми.

Історичний метод забезпечує вивчення злочинності в історичному розрізі,
в динаміці. При аналізі злочинності береться, як правило, тривалий
період, що дає змогу розкривати стійкі характеристики й тенденції
злочинності, а також її взаємозв’язки з іншими суспільними явищами.

Порівняльний метод використовується для зіставлення злочинності у різних
державах, різних регіонах України, злочинності осіб різної статі, віку,
соціального статусу тощо. При цьому з’являється можливість отримати нові
дані про детермінанти злочинності, оскільки її відмінності накладаються
на відмінні і соціально-економічні та інші процеси в інших державах,
регіонах. При використанні порівняльного методу встановлюються ті
характеристики злочинності, які є в одних державах, регіонах і яких
немає в інших. Такого роду відомості слугують базою для висунення і
перевірки гіпотез, свідчать про кореляційну залежність злочинності і
конкретних соціальних умов.

У кримінології порівняльний метод набуває особливого значення при
виявленні специфіки чого-небудь. Так, при вивченні особливостей
індивідуальної характеристики особи злочинця, умов її формування і
життєдіяльності поряд зі злочинцем обов’язково вивчається так звана
контрольна група. Так, для з’ясування специфіки правосвідомості
неповнолітніх злочинців поряд з цими особами опитуються їх ровесники,
які навчалися у тих самих навчальних закладах, але не вчинили злочинів.
Без контрольної групи у таких випадках дослідження провести неможливо.

Статистичні методи широко використовуються при вивченні масових явищ,
одним з яких є злочинність. Вони дають змогу виявити закономірності та
тенденції її розвитку. Статистика, знаходячи і вимірюючи загальні
властивості, визначає закономірності, основані на дії закону великих
чисел. Проте вона не пояснює внутрішній механізм формування цих
закономірностей, не встановлює детерміна-ційних зв’язків між певними
явищами і процесами.

173

Наприклад, доведеність того факту, що серед рецидивістів особи у 80 %
випадків вчинили перші злочини в неповнолітньому віці, сама по собі не
пояснює, чому так відбувається. Вивчення особи рецидивістів в її
взаємодії з соціальним середовищем дає змогу виявити чинники такого
феномена, встановити, в яких саме умовах і з якими особистими
характеристиками ці особи стали рецидивістами, чим вони відрізнялися від
осіб, які виправилися.

Особливе місце у кримінологічних дослідженнях посідають
конкретно-соціологічні методи, тобто способи вивчення соціальних явищ у
їх конкретному вияві в певних умовах місця і часу. Цю низку методів далі
розглянемо окремо.

Кримінологічне дослідження починається з розробки програми і плану
аналізу об’єкта, що вивчається. Від ступеня наукової обґрунтованості та
рівня організаційно-технічного оформлення цих документів значною мірою
залежить результативність дослідження. Програма становить теоретичну
основу здійснюваних кримінологом процедур дослідження – збору, обробки й
аналізу інформації, необхідної для отримання наукових результатів.
Структура програми – це виклад методів аналізу об’єкта відповідно до
завдань, що вирішуються. Програма мусить відповідати низці вимог, аби
всі її частини були пов’язані в єдине ціле.

Результати кримінологічного дослідження значною мірою залежать від його
теоретичного обґрунтування, вдалого вибору системи емпіричних показників
і робочих гіпотез. Погано організоване дослідження призводить до
помилкових теоретичних висновків та неефективних практичних
рекомендацій, що не виправдовує тих коштів, які витрачаються на його
проведення.

Практична проблема, що виникає в процесі діяльності, не завжди
виливається у постановку наукової проблеми. Якщо практичні завдання
можна вирішити вже відомими засобами, то в цьому разі йдеться про
використання старих знань. Принциповою особливістю розв’язання наукових
проблем є отримання нових знань, причому в них, як правило, поєднується
практичний аспект з науковим. Отже, вирішити наукову проблему – значить
отримати нове знання або створити теоретичну модель (концептуальну
схему), що пояснює те або інше явище. На основі цього знання
виробляються рекомендації для практичної діяльності.

Проміжною ланкою між проблемою і теоретичною моделлю є гіпотеза. Вона
керує діями кримінолога протягом усього дослідження. Важливо уникати
небезпеки постановки уявних проблем, тобто таких, що не відображають
реальної кримінологічної ситуації або давно розв’язані. Для цього
потрібно володіти широким науковим кру-

174

гозором і глибоким знанням практики боротьби зі злочинністю. Не завжди
вдається чітко сформулювати наукову проблему на початку складання
програми дослідження. У цьому випадку вона намічається лише в загальних
рисах, а при розробці інших частин програми вона уточнюється.

Розв’язання наукової проблеми має бути спрямоване на досягнення тих чи
інших цілей, серед яких глобальною є підвищення ефективності боротьби зі
злочинністю. Виходячи з цього, і ставляться конкретні завдання перед
кожним дослідженням.

Кожне кримінологічне дослідження має бути належним чином підготовлено й
організовано. Існує три варіанти організаційно-технічного плану
дослідження: розвідувальний, аналітичний та експериментальний.

Розвідувальний план кримінологічного дослідження застосовується тоді,
коли немає ясного уявлення про проблему або об’єкт дослідження. Мета
плану – формулювання проблеми. У тій галузі дослідження, де ще мало
відповідної наукової літератури або її зовсім немає, дослідження
починається із загальної розвідки. Розвідка дає змогу детальніше й
чіткіше сформулювати проблему, вибрати набір дослідницьких засобів і
методів дослідження, визначити порядок їх застосування та черговість
завдань, що підлягають вирішенню. Нерідко виявляється, що поставлені
завдання надто широкі, а знань і технічних засобів недостатньо. Усі ці
питання уточнюються у процесі реалізації розвідувального плану.

Розвідувальний план передбачає три основні етапи роботи: вивчення
документів, проведення інтерв’ю і здійснення спостережень. Передусім
рекомендується переглянути всю літературу з обраної теми, як вітчизняну,
так і зарубіжну, не забуваючи про суміжні галузі знань. При цьому
складається найповніша бібліографія і опрацьовуються літературні
джерела. Метою інтерв’ювання фахівців-уче-них і практиків є отримання
додаткових знань про об’єкт, що вивчається, і формулювання низки
первинних гіпотез. Рекомендується заздалегідь скласти список осіб і
установ, до яких треба звернутися за консультацією.

Спостереження є завершальним етапом розвідки. На цей момент кримінолог
вже має у своєму розпорядженні певну інформацію. Робота за
розвідувальним планом завершується чітким формулюванням проблеми. Цей
план треба відрізняти від такої дослідницької процедури, як пілотажне
дослідження. Мета розвідувального плану – постановка проблеми і
висунення гіпотез, а пілотаж здійснюється для перевірки методики і
техніки дослідження.

175

Аналітичний план кримінологічного дослідження застосовується у тих
випадках, коли наявні знання про проблему дають можливість визначити
його об’єкт і сформулювати описову гіпотезу про структурно-функціональні
зв’язки і класифікаційні характеристики об’єкта, що вивчається. Мета
цього плану полягає в тому, щоб перевірити дану гіпотезу і в разі
підтвердження отримати точні якісно-кількісні параметри об’єкта. При
цьому буде недостатньо вивчення наукової літератури, неформалізованих
спостережень та інтерв’ю. Тут застосовується інший набір засобів
дослідження: вибіркове або суцільне обстеження, анкетування, групування,
кореляційний аналіз отриманих даних тощо.

Нерідко до досліджень за аналітичним планом висуваються претензії через
те, що вони не розкривають причинно-наслідкових зв’язків або дають
тривіальні результати, тобто такі, що давно відомі. Однак те, що є
звичним на рівні здорового глузду, ще не є науковою істиною. Вчений
мусить обережно поводитися з “очевидними” фактами. Дослідження за
аналітичним планом допомагає впорядкувати здавалось би відомі факти,
встановити певні співвідношення між ними. Воно закінчується
класифікацією емпіричних даних, що належать до структури об’єкта
дослідження.

Експериментальний план кримінологічного дослідження застосовується тоді,
коли знання про об’єкт дають змогу сформулювати пояснювальну гіпотезу.
Мета плану – встановити причинно-на-слідкові зв’язки в об’єкті, розкрити
не лише структуру, а й чинники, що зумовлюють його функціонування та
розвиток. Фактично аналітичний план завжди містить у собі елементи
експериментального:

явно або неявно кримінолог прагне розробити класифікаційні і
структурно-функціональні гіпотези, спираючись хоч би на приблизні
уявлення про деякі причинно-наслідкові зв’язки об’єктів, що вивчаються.
Після того як завершено роботу за аналітичним планом, виникають чіткіші
й ясніші пояснювальні гіпотези. І тут відкривається можливість не лише
зафіксувати наявність зв’язків, а й визначити їх характер.

У реальному житті рідко буває так, щоб один з названих типів плану
існував у чистому вигляді. Часто в одному дослідженні поєднуються всі
три типи, починаючи від розвідувального, потім йде висунення описових
гіпотез і здійснення аналітичного плану, а потім настає з’ясування
причинно-наслідкових зв’язків шляхом реалізації експериментального
плану.

Вибір методів збору, обробки й аналізу кримінологічної інформації
визначається завданнями дослідження, специфікою його об’єкта, емпіричною
базою, інтерпретацією понять, змістом гіпотез.

176

Кожне кримінологічне дослідження є своєрідним поєднанням даних факторів
і в цьому плані неповторне. Нерідко кримінологу не вдається віднайти
готовий набір дослідницьких засобів і схему їх застосування. У таких
випадках йому доводиться спиратися на свій досвід і робити оригінальний
вибір.

У кожному дослідженні розробляється одна або кілька процедур збирання
інформації, описуються методи й техніка збору, способи і порядок їх
застосування. Методично грамотне дослідження завжди передбачає у
програмі перспективу подальшої обробки та аналізу отриманої інформації.
Воно не зводиться тільки до збирання емпіричних даних. Його мета – дати
науково обґрунтовану інтерпретацію фактів, а це в свою чергу має на
увазі обробку зібраного матеріалу на основі заздалегідь розробленої
схеми.

У кримінології розрізняють два типи обробки інформації. Перший – це
статистичний аналіз первинної інформації. Основними засобами тут
виступають математика і логіка. У результаті дослідник має інформацію,
придатну для теоретичного аналізу і внесення практичних рекомендацій.
Цей вид називається вторинною інформацією. Другий тип обробки
кримінологічної інформації – це теоретична інтерпретація, аналіз
вторинної інформації.

Обробка первинної інформації – це робота з тим масивом даних, який
отриманий за допомогою методів збору інформації, передбачених у програмі
кримінологічного дослідження. Сам по собі цей масив не придатний для
теоретичного аналізу. Первинна обробка впорядковує, класифікує
емпіричний матеріал, роблячи його придатним для аналізу.

Аналіз вторинної кримінологічної інформації включає такі процедури:
визначення порядку аналізу вторинної інформації, який встановлюється,
виходячи з цілей і завдань кримінологічного дослідження; вибір методів
аналізу даної інформації. Остання процедура зводиться до комбінування
різних методів наукового пізнання, а саме:

формальної логіки, історичного і логічного методів, методу сходження від
абстрактного до конкретного, індуктивного і дедуктивного, аналогії,
формалізації, аксіоматичного методу, моделювання, узагальнення,
експерименту, опису і класифікацій, типологізації, системного аналізу
тощо.

Наочності результатів дослідження допомагає застосування:

а) діаграм: лінійних в одному вимірюванні (у прямокутній системі
координат або в полярній); стовпчикових (ізольованих або пов’язаних);
секторних (фігури, знаки); площинних (у двох вимірюваннях), прямокутних
або кругових (у трьох вимірюваннях); б) картограм, побудованих на основі
географічної чи топографічної плану-карти;

177

в) картограм, що являють собою комбінації карт і діаграм або карт і
фігурних знаків.

Теоретична інтерпретація кримінологічної інформації. Додержання логічних
і математичних правил забезпечує лише формальну істинність припущень.
Математична обробка використовується для того, щоб первинній
кримінологічній інформації надати форму, придатну для змістовної
інтерпретації. Ось чому не можна перебільшувати можливостей комп’ютерної
обробки зібраного матеріалу.

У процесі змістовного аналізу – осмислення, пояснення здійснюється
шляхом логічних операцій. Тільки обробивши кримінологічну інформацію,
отриману внаслідок дослідження, можна зіставити її з гіпотезою. Шляхом
такого зіставлення встановлюється істинність висловлених припущень.
Таким чином, гіпотеза перетворюється на наукову схему. На основі нового
знання формулюються рекомендації для розв’язання практичних завдань, що
призвели до даної кримінологічної проблеми.

Широко поширився нині вибірковий метод. Майже всі кримінологічні
дослідження базуються на вибіркових спостереженнях. Щоб вивчати якусь
кримінологічну проблему, дослідник повинен відібрати таку частину
об’єктів спостереження, яка представлятиме явище, що досліджується.
Постановка завдання про вибірку для кримінологічного дослідження загалом
не може бути чітко сформульована. Вона може бути дана лише в кожному
конкретному випадку, коли є можливість сформулювати критерій, що дає
змогу оцінити якість відібраної для дослідження частини об’єктів
спостереження (вибіркової сукупності).

Генеральну сукупність утворює вся множина об’єктів, які є предметом
вивчення у межах, окреслених програмою кримінологіч* ного дослідження і
територіально-часовими параметрами. Наприклад, якщо об’єктом вивчення є
всі зареєстровані в 2000 р. випадки хуліганства, генеральна сукупність
буде налічувати всі кримінальні справи та інші матеріали про
хуліганство. Якщо дослідження охоплює всі без винятку об’єкти, що
утворюють його генеральну сукупність, то воно буде суцільним
обстеженням.

Вибіркову сукупність становить частина генеральної сукупності, що
виступає об’єктом спостереження. Вибіркову сукупність найчастіше
застосовують у конкретних кримінологічних дослідженнях. Вона повинна
бути репрезентативною, тобто відтворювати якість генеральної сукупності.
Вибіркова сукупність виступає своєрідною моделлю генеральної сукупності.
Побудувати модель генеральної сукупності – значить визначити, які саме і
скільки елементів цієї

178

сукупності увійдуть до складу вибірки, а потім обґрунтувати її
репрезентативність, а саме – ступінь наближення до об’єкта, що
моделюється. Репрезентативність вибірки означає, що з деякою наперед
заданою похибкою можна ототожнити встановлений у вибірковій сукупності
розподіл ознак явища, що вивчається, з їх дійсним розподілом у
генеральній сукупності.

Зазвичай виділяють такі основні етапи формування вибіркової сукупності:

1. Перш ніж організовувати процедури безпосереднього добору об’єктів у
вибірку, потрібно обґрунтувати її структуру з точки зору завдань
дослідження. Структура вибіркової сукупності задається на підставі
висунутих гіпотез. Наприклад, при дослідженні проблеми хуліганства
кримінолог може висунути гіпотезу про різне поширення цього злочину
серед верств населення залежно від їх освіти. Тоді, знаючи, що в
генеральній сукупності (серед населення регіону, що вивчається) 15 %
осіб з вищою освітою, 40 % – із середньою і 45 % – з неповною середньою
освітою, він повинен витримати ці пропорції і у вибірці. Якщо гіпотеза
передбачає, що схильність до хуліганства залежить також від віку, то у
вибірці мають бути пропорційно представлені ті вікові групи генеральної
сукупності, які цікавлять дослідника.

Отже, загальний принцип вибіркового дослідження – вибіркова сукупність
має бути копією генеральної сукупності. Але тут йдеться про врахування
лише тих характеристик генеральної сукупності, які істотні для вирішення
поставлених у дослідженні завдань.

2. Структура вибіркової сукупності задається з урахуванням доступної
досліднику кримінологічної інформації.

3. Після того, як визначена структура вибіркової сукупності, наприклад,
розподіл осіб за віком, виникає питання, як практично відбирати об’єкти
з генеральної сукупності, аби отримати потрібну структуру. Тут є
незамінними методи математичної статистики. На цьому етапі обирається і
обсяг вибірки та способи її проведення.

Обсяг вибірки – це загальне число одиниць спостереження, включених у
вибіркову сукупність. Вибірковий метод не дає універсального рецепту
щодо потрібного у кожному разі обсягу вибірки. Якщо є намір сформувати
ймовірну репрезентативну вибірку, то вона, згідно з вимогами
математичної статистики, має бути досить великою. Але саме поняття
“досить великої вибірки” залежить від двох чинників: ступеня
однорідності генеральної сукупності і потрібного ступеня точності
вибіркових результатів. Чим однорідніша, з точки зору ознак, що
вивчаються, генеральна сукупність, тим нижче її дисперсія і, отже, може
бути меншим обсяг вибірки. За інших

179

рівних умов велика вибірка даватиме меншу похибку і відповідно мала
вибірка – більшу похибку.

Обсяг вибірки також залежить від числа ознак, які вона охоплює. Вибірка,
яка має достатній обсяг для однієї ознаки, може бути абсолютно
недостатньою для іншої. Тому коли планується вивчення розподілу багатьох
ознак, то вибірка має повно репрезентувати кожну з них.

§ 2. Методика і техніка збору первинної кримінологічної інформації

Аналіз документів. У кожному суспільстві документи є засобом обміну
інформацією. Коло кримінологічно-значимих документів настільки широке,
що будь-яке емпіричне дослідження фактично починається з аналізу якихось
документів. Вони поділяються на архівні, періодичні, статистичні та
спеціальні документи дослідження.

Для цілей кримінологічного дослідження найчастіше використовуються
архівні кримінальні справи. Їх аналіз може бути корисний при виробленні
критеріїв оцінки того чи іншого феномена і в деяких випадках – для
контролю результатів досліджень, проведених іншими методами.

Газетно-журнальна періодика виступає у кримінологічних дослідженнях як
джерело загальної інформації про ті чи інші соціальні явища та процеси.
Вона допомагає після певного часу ніби заново відновити і осмислити
якийсь ланцюг подій.

Зв’язок між статистичними матеріалами і кримінологією настільки тісний,
що у деяких випадках лише чисто формально можна провести між ними межу.
Більше того, сама ідея конкретних кримінологічних досліджень зобов’язана
своїм походженням досвіду соціально-економічної статистики. Природно, що
майже всі кримінологічні дослідження спираються на якісь статистичні
дані. Всебічний аналіз таких матеріалів дає підстави для узагальнюючих
кримінологічних висновків.

Документи дослідження спеціально розробляються для його проведення. Це:
опитувальні листи анкет та інтерв’ю, різного роду тести, щоденники,
протоколи спостережень тощо. При роботі з опи-тувальними листами не
треба забувати про те, що кримінолог має справу передусім з думками,
ставленням опитуваних до предмета, про який йдеться у складеному
дослідником документі. Це можуть бути індивідуальні або групові думки.
Більше того, ставлення опитуваних може мати як стійкий, так і нестійкий
характер, оскільки думки людей змінюються під впливом безлічі соціальних
чинників.

180

Методи аналізу документації дуже різноманітні і безперервно
вдосконалюються, що пояснюється практичними потребами, специфікою форм
документів, метою аналізу. Однак у всьому їх розмаїтті можна виділити
два основні типи аналізу: традиційний (класичний) і формалізований
(контент-аналіз). Істотно розрізняючись між собою, вони не виключають, а
взаємно доповнюють один одного, оскільки мають одну й ту саму мету –
отримання достовірної інформації.

Під традиційним (класичним) аналізом мається на увазі все різноманіття
розумових операцій, спрямованих на інтерпретацію відомостей, що
містяться у документі. Інформація, яка цікавить кримінолога, зазвичай є
у документі у прихованому вигляді і далеко не завжди відповідає цілям
кримінологічного дослідження. Традиційний аналіз означає перетворення
первинної форми цієї інформації на потрібну дослідникові. Фактично, це
не що інше, як інтерпретація змісту документа, його тлумачення з
позицій, які цікавлять кримінолога.

Основним його недоліком є суб’єктивізм. Яким би добросовісним не був
дослідник, як би він не намагався неупереджено, об’єктивно розглянути
матеріал, інтерпретація завжди більшою чи меншою мірою буде
суб’єктивною.

Контент-аналіз – це техніка виведення висновку, що здійснюється шляхом
об’єктивного виявлення відповідних характеристик тексту. Застосування
такої техніки передбачає деякі стандартизовані процедури, які часто
вимагають вимірювання.

Контент-аналіз доцільний у випадках, коли потрібний високий ступінь
точності або об’єктивності аналізу; за наявності великого за обсягом і
несистематизованого матеріалу. Контент-аналіз корисний і тоді, коли
поняття, важливі для дослідження, часто з’являються у документах, що
вивчаються, наприклад, при роботі з відповідями на відкриті запитання
анкет або коли велике значення має сама мова джерела інформації.

Достовірність документів, що їх використовують у кримінологічному
дослідженні, теж має бути перевірена. Сліпа віра у “правдивість”
документа може призвести до прикрих помилок. Тому ще при розробці
програми дослідження треба чітко визначитися, якого роду документи, з
точки зору їх надійності, можуть бути у ньому використані.

Спостереження являє собою спосіб збирання первинної кримінологічної
інформації про об’єкт, що вивчається, шляхом безпосереднього сприйняття
і прямої реєстрації його ознак.

181

Труднощі застосування цього методу поділяються на суб’єктивні (пов’язані
з особою спостерігача) та об’єктивні (що не залежать від нього). До
суб’єктивних труднощів спостереження належить можливість оцінки дій
інших людей через призму власного “я”, свою систему ціннісних
орієнтацій. До об’єктивних труднощів передусім треба віднести
обмеженість спостереження часом, коли відбувається подія. Крім того,
далеко не всі соціальні факти піддаються безпосередньому спостереженню.

Спостереження рідко буває основним методом збору кримінологічної
інформації. Як правило, воно застосовується поряд з іншими методами.
Будучи частиною дослідження, спостереження підкоряється його цілям і
може застосовуватися на всіх його етапах. Особливого значення воно
набуває при формулюванні робочих гіпотез, а також первинній їх
перевірці.

Залежно від ролі спостерігача в кримінологічній ситуації, що
досліджується, розрізняють включений і невключений види спостереження.
При нее «.люченому спостереженні дослідник або його помічники
перебувають поза об’єктом, що вивчається. Вони зі сторони спостерігають
процеси, не втручаючись у їх хід; вони просто реєструють хід подій.
Включеним є таке спостереження, при якому дослідник безпосередньо
задіяний у процесі, що вивчається, перебуває в контакті з людьми, за
якими спостерігає, і бере участь у їх діяльності. Міра включеності
спостерігача в ситуацію може коливатися у досить широкому діапазоні: від
“пасивного” до “активного” включення, коли він зливається з колективом,
який досліджується. Наприклад, для вивчення штучної латентності злочинів
дослідник стає “співробітником” чергової частини органу внутрішніх
справ.

Включене спостереження у будь-яких його видах дає можливість зібрати
інформацію, недоступну для отримання іншим шляхом. Основна перевага
безпосереднього спостереження полягає в тому, що воно дає змогу
фіксувати різні зміни об’єкта, що вивчається, в момент їх появи.
Дослідник бачить розвиток подій у колективі і вивчає поведінку його
членів у природних умовах. Спостерігаючи всю різноманітність колективних
та індивідуальних проявів, дослідник може точніше визначити їх сутність,
сформулювати нові гіпотези для подальших досліджень. Саме тому такі
спостереження мають велику цінність на початкових стадіях дослідження.

Однак, незважаючи на певні переваги, метод спостереження має й низку
недоліків. Насамперед, це втручання дослідника в розвиток подій, що може
негативно вплинути на ситуацію, яка вивчається. Оскільки спостереження
(особливо включене) часто веде одна особа, це може стати причиною того,
що щось буде пропущено, не по-182

мічено, неправильно оцінено. Крім того, спостерігач, який намагається у
короткий термін зафіксувати якомога більше різних фактів, може не зуміти
співвіднести їх з цілим об’єктом, що вивчається. Спостереженням також
неможливо виявити думки респондентів з питань, які цікавлять
кримінолога.

Що стосується злочинної діяльності, то теоретично можна уявити
кримінолога, який включається у злочинну групу. Однак практично це
пов’язано з обов’язковою участю у вчиненні злочинів. Інше загрожує його
викриттям і дуже тяжкими наслідками. Включене спостереження у місцях
позбавлення волі теж пов’язано з неабиякими труднощами процесу
конфіденційного набуття статусу засудженого. Таке спостереження можуть
здійснювати співробітники виправно-трудових установ. З цієї точки зору
для кримінолога важливо вивчати досвід їхньої роботи, а також думки з
приводу проблем ресоціалізації засуджених.

Можливості кримінологічних досліджень значно розширюються із
застосуванням такого конкретно-соціологічного методу, як опитування. Це
спосіб збирання первинної вербальної інформації, оснований на
безпосередній (інтерв’ю) або опосередкованій (анкета)
соціально-психологічній взаємодії дослідника та опитуваного
(респондента).

Перш ніж розробляти запитальник, підбирати інтерв’юерів, потрібно
розібратися в контингенті респондентів, чи здатні вони давати правдиві
відповіді на запитання. Для отримання достовірних даних треба, щоб
опитуваний: 1) сприйняв відповідну інформацію;

2) правильно зрозумів її; 3) зміг пригадати, якщо це потрібно, про якісь
події минулого; 4) обрав правдиву відповідь на поставлені запитання; 5)
зміг адекватно її висловити. Необхідно також, щоб опитуваний не лише
міг, а й хотів щиро відповісти на запитання.

Кримінологічний запитальник (бланк інтерв’ю або анкета) є вимірювальним
інструментом, основне призначення якого – встановити певні ознаки особи
респондента.

Для оптимізації процесу опитування потрібно розбити його на фази:
адаптацію, досягнення поставленої мети і зняття напруження. Будь-яке
опитування починається з адаптації, в ході якої реалізуються дві важливі
цілі: створення у респондента мотивації відповісти на запитання і
підготовка його до дослідження. Фаза адаптації складається із звертання
і кількох перших запитань. Звертання – це зав’язка, початок опитування.
Від того, як це зробить дослідник, багато в чому залежить достовірність
усієї інформації.

Для того щоб респондент міг дати правдиву інформацію, треба підготувати
його: пояснити зміст запитальника, а в разі анкетування –

183

правила заповнення анкети, і поступово, задаючи запитання, підвести його
до теми дослідження. Не можна одразу задавати складні запитання,
оскільки респонденту потрібна психологічна розминка, кілька легких
запитань, які ввели б його в курс опитування і наблизили до основної
проблематики.

Зміст цієї фази – розвідка, зондажування. її розробка дуже
відповідальна, і, крім знань у галузі психології спілкування, вимагає
від дослідника попереднього знайомства з аудиторією, якій адресується
інтерв’ю або анкета. Основне завдання цієї фази – встановити контакт з
респондентом, зав’язати розмову.

Створення в опитуваних мотивації до участі в дослідженні – складніше
завдання. У кожної людини свої інтереси, цінності, потреби. Варто
зацікавити респондентів у дослідженні, торкнувшись їх життєвих потреб,
аби відповіді на запитання набули для них особистого значення. Деякі
дослідники ігнорують цю фазу дослідження, особливо при анкетному
опитуванні. Цілі дослідження або взагалі не вказуються, або
зазначається, що опитування проводиться у наукових цілях.

Важливим фактором, який впливає на бажання респондента дати правдиві
відомості, є побоювання, що вони будуть використані на шкоду йому.
Застосування анонімного опитування зменшує цей ризик і підвищує
достовірність отриманих даних. В інтерв’ю анонімність не може бути
збережена повністю. Інтерв’юер щонайменше бачить обличчя респондента,
знає або може дізнатися його прізвище та адресу. Тому йому треба
наголосити, що відповіді будуть опубліковані лише в узагальненому
вигляді, вселити респондентові довіру й переконати в анонімності його
відповідей. Подальше підвищення зацікавленості респондента і зміцнення
контакту з дослідником здійснюється у процесі відповідей на перші
запитання. Для цього використовуються так звані контактні запитання. По
можливості, вони мають бути близькі до теми опитування і поступово
вводити респондента в проблематику, що вивчається.

Основний зміст кінцевої фази опитування – досягнення поставленої мети,
тобто збір інформації, потрібної для вирішення намічених завдань. У цій
фазі інтерес респондентів до дослідження може згасати. Для його
підвищення використовують функціонально-психологічні запитання, які
мають бути цікавими для опитуваних. Чоловіків, наприклад, можна спитати
про футбол, жінок – про моду. Основна мета цих запитань – зняти втому і
підвищити інтерес до дослідження.

Для того щоб анкета була ефективним інструментом збирання первинної
інформації, треба врахувати такі вимоги:

184

1) всі запитання і висловлювання, що увійшли до анкети, повинні
інтерпретуватися усіма респондентами однаково;

2) формулювання запитань має підтримувати у респондентів мотивацію дати
інформацію, яка цікавить дослідника;

3) у запитаннях треба враховувати можливу непоінформованість
респондентів про об’єкт дослідження, а також відсутність у них думок
щодо поставлених питань;

4) запитання анкети мають враховувати ту обставину, що частина
респондентів може погано володіти умінням адекватно висловлювати свої
думки.

§ 3. Статистичний метод у кримінології

На даному методі ми зупинимося детальніше внаслідок його особливої
значимості для кримінологічних досліджень. Останні неможливі без
використання показників статистики (обліку), а також тих її прийомів, за
допомогою яких аналізується отримана інформація. Однією з численних
галузей статистики є правова статистика1, яка кількісно досліджує різні
аспекти правових порушень – кримінальних, адміністративних, цивільних,
їхні структуру, динаміку, детермінанти та сукупність засобів боротьби з
ними. Правова статистика відображає, як охороняється суспільний і
державний устрій, власність, гарантовані Конституцією України права та
інтереси громадян, підприємств, установ, організацій тощо. Основним
завданням правової статистики є облік порушень законності, а також
заходів боротьби з ними.

Статистичне вивчення злочинності – складний багатоступеневий процес. У
ньому виділяють такі етапи:

1) статистичне спостереження;

2) зведення зібраного матеріалу;

3) обробка й аналіз зведених статистичних показників. Ці етапи
нерозривно пов’язані між собою і проводяться за заздалегідь складеним
планом, який охоплює всі сторони статистичного

дослідження.

1 У науковій літературі вживаються ще й такі назви, як “юридична”,
“судова”, “кримінальна”, “кримінологічна”, “карна”, “моральна”
статистика. Все це вказує на становлення і розвиток комплексної
статистики антисуспільних явищ (включаючи злочинність) та заходів
протидії їм. Див.: Остроумов С. С. Советская судебная статистика. – М.,
1976; Блувштейн Ю. Д. Криминологическая статистика. – Минск, 1981;
Лу-неев В. В. Юридическая статистика: Учебник. – М., 1999; Савюк Л. К.
Уголовная статистика. – Калининград, 1996; Правова статистика: Курс
лекцій. – К., 2000.

185

Статистичне спостереження – це реєстрація і збір за заздалегідь
розробленою програмою окремих фактів явища, що вивчається (злочинності),
та його властивостей. Статистика вивчає масові процеси, де, як уже
зазначалося, проявляється закон великих чисел. Тому статистичному
спостереженню підлягає маса окремих елементів явища, яке нас цікавить.
Вся сукупність зареєстрованих окремих фактів явищ, що досліджуються,
називається статистичною сукупністю, або об’єктом спостереження, а
окремі її неподільні елементи – одиницями сукупності. Отже, об’єкт
статистичного спостереження складається з окремих елементів. Повне
уявлення про об’єкт можна дістати, якщо використати такі поняття
статистики, як одиниця спостереження, одиниця сукупності та одиниця
виміру.

Одиниця спостереження – це джерело, звідки надходить початкова
статистична інформація (відділ міліції, прокуратура, суд,
виправно-трудова установа тощо).

Одиниця сукупності – це всі ознаки, що реєструються у процесі
статистичного спостереження і становлять неподільний елемент сукупності.

Одиниця виміру в правовій статистиці показує, в яких величинах
обчислюється соціально-правові явища.

Розрізняють кілька видів статистичного спостереження. Якщо реєстрацією
охоплено всі одиниці сукупності, то таке спостереження буде суцільним.
Прикладом може бути реєстрація в органах внутрішніх справ злочинів та
осіб, які їх вчинили, що здійснюється за формами № 1 і № 2.

В окремих випадках уявлення про всю сукупність можна дістати, дослідивши
лише її частину. Таке спостереження називається вибірковим. Практика
показує, що вибіркове дослідження при його правильній організації дає
достовірні дані про всю сукупність. Докладніше це питання
розглядатиметься далі.

За обліком фактів у часі статистичне спостереження може бути поточним,
коли факти реєструються постійно, в міру їх виникнення (реєстрація заяв
про злочини у чергових частинах органів внутрішніх справ), та перервним,
за якого реєстрація фактів не пов’язана з часом їх виникнення, а
відображає їх стан на певну дату (наприклад, стан злочинності за місяць,
квартал, рік). Головним при організації статистичного спостереження є
визначення його програми.

Програмою статистичного спостереження називається перелік питань, на які
необхідно отримати відповіді по кожній одиниці сукупності при
статистичному спостереженні. Тому розробка про-

186

грами і забезпечення достовірності зібраних даних – необхідна умова
статистичного дослідження.

Питання програми розміщуються на спеціальному бланку -статистичному
формулярі. Розрізняють два види формулярів: карткові і списочні. При
картковій системі кожна одиниця сукупності та всі її ознаки реєструються
на окремій картці (картка ф. № 1 на зареєстрований злочин). При
списочній системі в одному журналі чи формулярі реєструються відомості
про дві і більше одиниць спостереження. Збір статистичних показників
здійснюється у двох основних формах: офіційна статистична звітність
підприємств, установ, організацій та спеціальні статистичні обстеження.

Офіційна статистична звітність – це нормативно закріплена у встановлених
формах і часі звітність нижчестоящих перед вищестоящими установами, що
містить сукупність документів, які дають відповіді на питання програми
статистичного спостереження за певний (звітний) період. Розрізняють
державну та внутрішньовідомчу звітність. Перша є загальнообов’язковою
для всіх підприємств, установ, організацій, а друга використовується для
внутрішньовідомчих потреб. Централізоване керівництво статистикою
здійснює Державний комітет статистики України.

Основними об’єктами кримінально-правової статистики є:

а) злочинність (усі злочини, передбачені кримінальним законодавством
України);

б) злочинці (особи, які вчинили дії, передбачені кримінальним законом як
злочини);

в) покарання (заходи державного примусу за вчинені злочини).

У практичній діяльності правоохоронних та інших державних органів
виникають також адміністративно-правові відносини, в яких об’єктами
адміністративно-правової статистики є: адміністративні правопорушення;
особи, які їх вчинили та заходи адміністративного стягнення, застосовані
до правопорушників.

Характеристика одиниць об’єктів кримінально-правової статистики
відображається показниками документів первинного обліку органів
внутрішніх справ, прокуратури, судів та установ з виконання покарань.
Правильна організація первинного обліку – обов’язкова умова складання
статистичних звітів про злочинність, судимість, діяльність
правоохоронних органів щодо протидії злочинності.

Статистичний облік кримінально-правової статистики – це суцільне
статистичне спостереження злочинів, осіб, які їх вчинили, а також
результатів діяльності органів, що здійснюють боротьбу зі злочинністю,
основане на заповненні відповідних документів (у картковій або
журнальній формі). З січня 1996 р. діє єдина систе-

187

ма обліку і звітності за показниками, що характеризують стан злочинності
в Україні та роботу правоохоронних органів з протидії їй. В Україні
існує єдина система офіційного статистичного обліку злочинів, згідно з
якою затверджено документи первинного обліку:

картка за ф. № 1 – на виявлений злочин;

картка за ф. № 1.1 – на розкритий злочин та інші наслідки розслідування;

картка за ф. № 2 – на особу, яка вчинила злочин;

картка за ф. № 3 – статистична картка про рух кримінальної справи.

Відповідно до чинного законодавства злочин вважається зареєстрованим
тоді, коли його поставили на централізований облік і включили до
статистичної звітності.

Картка за ф. № 1 заповнюється негайно після порушення кримінальної
справи, направлення до суду матеріалів з протоколом або винесення
постанови про звільнення обвинуваченого від кримінальної
відповідальності із застосуванням до нього заходів громадського впливу.

Картка за ф. № 1 заповнюється також тоді, коли потрібно зареєструвати
злочин, який раніше не був зареєстрованим, у разі:

– прийняття до виконання кримінальної справи органами внутрішніх справ
чи прокуратурою, порушеної судом, а також яка надійшла із служби безпеки
чи з військової прокуратури;

– звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної
відповідальності внаслідок акта амністії без порушення кримінальної
справи;

– поновлення провадження за кримінальною справою, яка раніше була
припинена із зняттям злочину з обліку;

– приєднання до справи, яка розслідується, матеріалів про інший, раніше
не зареєстрований, злочин;

– виділення матеріалів кримінальної справи про злочин з іншої справи;

– пред’явлення у процесі слідства особі обвинувачення у вчиненні
додатково виявленого і раніше не зареєстрованого злочину. Відповідно до
чинного порядку, картка за ф. № 1.1 заповнюється:

– для обліку розкритого злочину, коли вона подається після закінчення
провадження у справі, матеріалів і протокольного провадження одночасно з
карткою за ф. № 2 на особу, яка вчинила злочин;

– щоб зняти злочин з обліку, коли картка подається у разі припинення
справи за відсутністю події, складу злочину або з інших підстав, які
виключають оцінку дії як злочину.

188

Картка за ф. № 2 заповнюється:

– на всіх осіб, які вчинили злочин, стосовно яких за кримінальною
справою прокурором затверджено обвинувальний висновок або санкціоновано
направлення протоколу і матеріалів до суду відповідно до ст. 426 КПК
України;

– стосовно осіб, кримінальні справи щодо обвинувачення яких припинені у
зв’язку із закінченням строку давності, внаслідок акта амністії і
помилування, у зв’язку зі смертю обвинуваченого, зміною обставин,
застосування до обвинуваченого адміністративних заходів, або інших
заходів громадського впливу. Картка за ф. № 2 заповнюється на особу в
одному примірнику, незалежно від того, скільки злочинів вона вчинила.

Картка за ф. № 3 заповнюється у всіх випадках проходження справи
(припинення, направлення до суду тощо). У цій картці фіксуються дані про
матеріальний збиток і забезпечення його відшкодування.

Зазначимо, що названі картки є первинним матеріалом для здійснення
статистичної звітності.

Звітні показники мають бути повними, достовірними, точними і
своєчасними, а також порівняними між собою, тобто подібними за якісними
ознаками і відрізками часу.

У багатьох випадках провести суцільне спостереження дуже важко, а іноді
(наприклад, латентних злочинів) взагалі неможливо. Тоді використовують
вибіркове спостереження, за якого вивчається не вся сукупність, а окрема
її частина, яка дає змогу зробити вірні висновки. Основною вимогою до
вибіркових спостережень є їх репрезентативність – властивість
відтворювати характеристики генеральної сукупності. З цією метою теорія
статистики виробила кілька способів організації вибірок, в основу яких
покладений випадковий відбір.

Випадковий відбір являє собою вибірку з генеральної сукупності певної
кількості елементів за принципом лотереї (скажімо, третій, п’ятий або
десятий елемент сукупності, яка досліджується). Вибірку можна провести
також шляхом суцільного спостереження одиниць сукупності всередині
окремих елементів, що вибираються у випадковому порядку. Цей спосіб
дістав назву серійного. Серійна вибірка має місце тоді, коли у
випадковому порядку вибираються, наприклад, суди області чи іншого
регіону, а потім у цих судах вивчаються всі справи за категорією, яка
нас цікавить.

Репрезентативності можна досягти і за рахунок типового відбору, який
характеризується тим, що генеральна сукупність поділяється на якісно
однорідні групи, а потім у межах кожної з них прово-

189

диться випадковий відбір. Однак застосування вибіркового способу не може
дати таких точних результатів, як при суцільному спостереженні. Тому
існують спеціальні таблиці похибок репрезентативності, коефіцієнти яких
повинні враховувати дослідники.

Перший етап статистичного дослідження (спостереження) закінчується
заповненням статистичних карток або журналів первинного обліку, кожний з
яких характеризує окрему одиницю сукупності. Накопичений матеріал треба
звести і згрупувати, аби отримати узагальнену картину явища, яке
вивчається. Завдання другого етапу дослідження полягає в тому, щоб
систематизувати статистичні картки, підрахувати їх, розділити на групи,
звести їх разом і підбити кінцеві підсумки. Внаслідок цих дій
утворюються статистичні сукупності, з’являється можливість оперувати
такими кількісними величинами, як абсолютні числа.

Статистичне зведення – це підрахунок одиниць первинного обліку і
зведення їх у сукупність за певними ознаками. Наприклад, за видами
злочинів. Зведення може бути централізованим і децентралізованим. При
централізованому зведенні первинні документи направляються у центр, де
їх опрацьовують. У кримінально-правовій статистиці здебільшого
застосовують децентралізоване зведення, коли орган, що проводить
спостереження, сам обробляє первинні документи і надсилає у центр уже
зведені матеріали (звіти).

За способом виконання зведення може бути ручним чи механізованим. Нині
на практиці широко використовуються механізовані зведення з
використанням ЕОМ. Основою таких зведень є шифри, якими закодовано
показники статистичної звітності. Ці шифри переносяться на перфораційну
стрічку і телетайпом передаються у спеціальні контролюючі машини, а
потім, після перевірки, надходять в обліково-сортувальну машину, яка
підбиває підсумки. Останнім часом при зведенні широко застосовується
комп’ютерна техніка.

Зведення статистичних матеріалів не обмежується простим підрахунком. Як
правило, під час зведення певні показники упорядковуються і
систематизуються. Це досягається за допомогою групування, яке являє
собою розподіл одиниць сукупності за істотними ознаками. Воно дає
можливість виділити типи явищ, а в межах кожного типу охарактеризувати
зв’язки між ознаками, що змінюються. Щоб забезпечити точність, при
групуванні слід додержуватися таких вимог:

– перевірити правильність заповнення статистичних карток, що забезпечує
достовірність даних;

– чітко вибрати групові ознаки, що містяться у звітності;

190

– безпомилково розподілити картки за певними ознаками, наприклад, за
категоріями засуджених;

– правильно підрахувати одиниці виміру та записати результати у
статистичні таблиці.

Розрізняють три види групування:

а) типологічне – поділяють масу явищ на якісно однорідні категорії або
типи (наприклад, розподіл крадіжок за галузями народного господарства);

б) варіаційне – характеризують структуру сукупності за якою-небудь
кількісною варіаційною ознакою (наприклад, вікова структура засуджених);

в) аналітичне – встановлюють взаємозв’язки явищ, що вивчаються
(наприклад, між злочинністю і пияцтвом, наркоманією, проституцією).

Дані про злочинність або інші правові явища після зведення і групування
заносяться до статистичних таблиць. Статистичною таблицею називається
спосіб викладення і узагальнення даних про суспільні явища (злочинність)
за допомогою чисел, розташованих у відповідному порядку. Значення цих
таблиць полягає у тому, що вони дають змогу систематизувати показники
злочинності, наочніше, ніж словесний текст, показати ту чи іншу її
сторону.

Основою побудови таблиць служать групуючі ознаки. Як правило, вони
розташовуються у рядках по горизонталі, а їх кількісні характеристики
(числа) – у вертикальних графах. Істотним елементом таблиць є загальний
заголовок (найменування), призначення якого-пояснити, про що йдеться.
Статистичні таблиці являють собою своєрідне статистичне речення, в якому
можна виділити підмет і присудок. Підметом є те, про що говориться у
таблиці (об’єкти дослідження). Присудок – це кількісний опис об’єктів,
що вивчаються. Підмет, як правило, розташовується у лівій частині
таблиці у вигляді найменування стрічки. Права сторона таблиці (графи)
відводиться для присудка.

У статистиці розрізняють прості, складні та комбіновані таблиці. Простою
є таблиця, підмет якої складається із однієї ознаки і не містить ніяких
групувань. Прикладом такої таблиці є розподіл злочинів за райвідділами
внутрішніх справ області. У складній таблиці підмет складається з однієї
ознаки, яка об’єднує групування. Наприклад, злочинність за районами
показана у структурі. Якщо дослідника цікавить взаємозв’язок явищ, то
використовують комбіновані таблиці. Вони складаються з кількох
групувань, але об’єднані не за однією, а двома і більше ознаками.
Прикладом комбінованих таб-

191

лиць є статистична звітність органів внутрішніх справ за певний період.

Поряд із статистичними таблицями, у статистичних дослідженнях
використовують графіки, схеми, діаграми тощо. Вони являють собою умовні
зображення показників та їх співвідношення за допомогою геометричних
фігур або графічних малюнків, що робить результати дослідження більш
наочними.

Після зведення й групування отриманих матеріалів та складення
відповідних таблиць приступають до завершального етапу дослідження
-аналізу й узагальнення статистичних показників. Основна його мета –
виявити статистичні закономірності, встановити характер зв’язків між
явищами та ознаками, що вивчаються.

Статистичний аналіз – це процес вивчення, зіставлення, порівняння
отриманих кількісних показників злочинності між собою та з іншими
показниками, а також їх узагальнення. Можна назвати чотири основні
завдання статистичного аналізу:

а) описати показники, що характеризують злочинність;

б) зіставити їх та виявити статистичні закономірності злочинності;

в) спрогнозувати розвиток злочинності у майбутньому;

г) внести пропозиції щодо посилення протидії злочинності.
Кримінально-правова статистика, яка досліджує два об’єкти-

злочинність і діяльність органів, що ведуть боротьбу з нею, на етапі

аналізу виконує такі функції:

1) дає кількісну характеристику рівня, структури, динаміки злочинності і
діяльності правоохоронних органів, тобто відповідає на питання, який
стан злочинності і боротьби з нею (описова функція);

2) виявляє статистичні зв’язки, залежності, співвідношення у стані,
структурі й динаміці злочинності та в системі правоохоронної діяльності,
тобто відповідає на питання, чому склалося таке становище справ
(пояснювальна функція);

3) розкриває тенденції розвитку злочинності і складає кримінологічні
прогнози, тобто відповідає на питання, чого слід очікувати у перспективі
(прогнозуюча функція);

4) виявляє “гострі” моменти у характеристиці злочинності та “вузькі
місця” у роботі правоохоронних органів, щоб на основі цих даних
своєчасно прийняти відповідні рішення і здійснити необхідні заходи для
усунення виявлених недоліків, тобто відповідає на питання, що треба
зробити (управлінська функція).

Статистичне дослідження передбачає широке використання матеріалів
звітності органів МВС, прокуратури, судів, а також даних з

192

економічної, демографічної, соціальної та інших видів статистики і
результатів спеціальних вибіркових досліджень.

Показники, що характеризують загальну величину статистичної сукупності,
називаються абсолютними (наприклад, стан злочинності), Відображаючи
розрліри явищ, які вивчаються, абсолютні величини мають велике
пізнавальне і практичне значення. У складі абсолютних величин фігурують
два показники; чисельність сукупності (наприклад, число зареєстрованих
злочинів) і обсяг ознаки (наприклад, строк позбавлення волі, вік
злочинців). Абсолютні величини відображають або рівень, що характеризує
стан злочинності на певний час (число злочинів у визначеному році), або
кількість злочинів за певний проміжок часу (квартал, рік, п’ять років).
Вони дають змогу бачити лише загальні кількісні тенденції явища.

Щоб з’ясувати якісні закономірності та їх зв’язок з іншими соціальними
явищами, потрібно провести різного роду порівняння З цією метою
абсолютні показники приводять у порівняльний вигляд. Показники, що
характеризують сукупність одиниць, об’єднаних у групи і приведених у
порівняльний вигляд, називаються узагальнюючими показниками.

Кількісна характеристика співвідношення двох взаємопов’язаних величин
називається відносним показником. Відносний показник – це співвідношення
двох величин, де чисельником є дані про явище, яке досліджується, а
знаменник є базою для порівняння. Якщо основу прийнято за 100, то
відносна величина буде виражатися у відсотках.

При статистичному аналізі часто використовується прийом постійної (або
нерухомої) бази, який характеризує динаміку злочинності. Суть його
полягає в тому, що дані за який-небудь період беруться за 100 %.
Показники наступних періодів визначаються у відсотковому відношенні до
цієї бази.

До узагальнюючих кількісних показників належать також середні величини,
їх найчастіше застосовують при характеристиці правоохоронної діяльності
(середні навантаження на слідчого, оперативного уповноваженого,
дільничного інспектора тощо). Середню величину визначають, складаючи
значення середньої ознаки і ділячи отримане число на кількість ознак, що
містяться у чисельнику. Наприклад, у слідчого РВВС у квітні було 20
кримінальних справ, у травні – 15, червні – 16. Потрібно визначити
середню кількість справ, які були у слідчого за квартал. Застосовуємо
формулу середньої арифметичної:

Ср. ар. =

20+15+16

=17 справ.

Для вивчення руху загального числа злочинів та окремих їх видів
використовують динамічні ряди, які складаються з абсолютних величин і
можуть бути моментними та інтервальними.

Моментні ряди складаються з показників, що характеризують явище за
станом на певну дату, наприклад, кількість нерозкритих злочинів у
районному відділі внутрішніх справ (див. табл. 8).

Таблиця 8

1.01.1993р.

1,02.1993 р.

1.03.1993р.

1.04.1993 р.

120

131

147

158

Цей ряд показує, що залишок нерозкритих злочинів у РВВС з місяця в
місяць зростає.

І нтер вальний ряд характеризує зміну величини явища за певний проміжок
часу (див. табл. 9):

Таблиця 9

Роки

Абсолютне число злочинів (тис.)

Абсолютний приріст (тис.)

Темп зростання (%)

Темп приросту (%)

1994

1517,0

–

1995

1685,2

168,2

111,1

11,1

1996

1790,0

104,8

118,0

18,0

1997

2267,3

477,3

126,7

26,7

1998

2976,0

708,4

131,2

31,2

При аналізі змін злочинності потрібно розрізняти рівень ряду, тобто
абсолютні підсумкові величини ряду; абсолютний приріст – різницю між
рівнем ряду наступного та попереднього періодів; темп зростання –
відсоткове відношення рівня наступного періоду до попереднього; темп
приросту – відсоткове відношення абсолютного приросту наступного ряду до
рівня попереднього. Як видно з наведеного прикладу, злочинність постійно
зростає і своєї найвищої точки досягла у 1998 р.

Ми розглянули лише деякі прийоми статистичного аналізу, котрі
застосовуються у кримінологічних дослідженнях. Повніше й деталь-

194

ніше висвітлення їх подається у теорії статистики’, зокрема у
кримінально-правовій статистиці. Зазначимо також, що в сучасних умовах
при статистичній обробці та аналізі показників злочинності широко
використовуються можливості комп’ютерної техніки.

Питання для самоконтролю

1. В чому суть понять метод і методика в кримінології?

2. Розкрийте зміст загальнонаукових і приватно-наукових методів у
кримінологічних дослідженнях.

3. Які основні завдання програми та плану кримінологічного дослідження?

4. Як проводиться анкетування та інтерв’ювання?

5. Які існують етапи кримінологічного дослідження?

6. В чому полягає значення та зміст кримінальної статистики?

Див.: Ефимова М. Р., Петрова Е. В., Румянцев В. Н. Общая теория
статистики. – М., 1996.

195

Глава 11. Прогнозування та планування боротьби зі злочинністю

§ 1. Поняття, функції, види та методи кримінологічного

прогнозування

§ 2. Основи кримінологічного планування § 3. Прогнозування
індивідуальної злочинної поведінки

§ 1. Поняття, функції, види та методи кримінологічного прогнозування

Людині властиве передбачення майбутнього для того, щоб правильно
спланувати свої подальші дії. Зазвичай розрізняють три види
іередбачення. Перший – це передрікання, яке здійснюється найчастіше на
буденному, поверхневому рівні. Другий вид – прогнозування, що базується
на наукових засадах, кількісних та якісних параметрах якогось явища, що
відображають об’єктивні закономірності його теперішнього і можливого
майбутнього стану. Третій вид – планування, яке, поряд з передбаченням
майбутнього розвитку явищ і процесів, вказує на необхідність здійснення
певних заходів для позитивного впливу на них.

Найчастіше прогнози поділяються на соціальні, спрямовані на передбачення
динаміки суспільних явищ, та індивідуальні, які прогнозують поведінку
окремих осіб. У широкому розумінні індивідуальні прогнози теж є
соціальними, оскільки поведінка людини має суспільний характер. За
галузевим принципом розрізняють політичні, економічні, науково-технічні,
демографічні, кримінологічні та інші види прогнозів.

Кримінологічне прогнозування є частиною соціального прогнозу, який
охоплює всі явища і процеси життєдіяльності суспільства: перспективи
розвитку науки й техніки, економіки, демографічних й етнічних процесів,
охорони здоров’я, освіти, мистецтва, держави і права тощо. Тому видами
галузевого прогнозування можуть бути будь-які специфічні сфери
суспільства. Однією з важливих галузей соціального прогнозування є
передбачення розвитку кримінологічне значимих явищ і процесів.

Відомо, що соціальне управління є цілеспрямованою діяльністю з
реалізації конкретних завдань. Воно неможливе без наукового передбачення
тих чи інших явищ суспільного життя. Сказане сто-. /є “-.ся тієї сфери,
яку вивчає кримінологія. Спираючись на виявлені ^ ‘•””^LeCI НауКОВОГС
ЯИЯЛІЗ.” ^.!”ЧЙ^’-:, Кі-І «’ ‘^”‘МЛВЛ^’ЮТЬ і-‘-;”’ЧаКНЯ

J У;

злочинності, кримінологи визначають ймовірність майбутнього її стану,
тенденцій розвитку, динаміки, зміни якісних характеристик і на цій
основі пропонують відповідні заходи боротьби з цим негативним явищем. У
найзагальнішому вигляді прогнозування здійснюється так. Суб’єкт
прогнозування спостерігає обраний об’єкт, виявляє його основні
закономірності і, підставивши у ці закономірності певні емпіричні дані,
складає прогноз на майбутнє. Очевидно, що чим довший термін прогнозу,
тим менша його точність.

Кримінологія з часу свого виникнення чимало зробила для з’ясування
сутності злочинності, її факторів, тенденцій розвитку тощо. Нині перед
нею постало актуальне завдання передбачити характер злочинності в
майбутньому, аби вже зараз розробити комплекс заходів, спрямованих на
протидію їй. Ще в 1853 р. на 1-му Міжнародному статистичному конгресі А.
Кетле висловлювався за можливість встановлення закономірностей розвитку
злочинності на підставі відповідного статистичного матеріалу, а відтак і
можливість її прогнозування. Певного розмаху кримінологічне
прогнозування набуло з середини 60-х років минулого століття, коли
виникли для цього нові передумови, а саме: були розроблені
загальнотеоретичні проблеми злочинності і соціального прогнозування,
з’явилися можливості використання ЕОМ, а згодом – і персональних
комп’ютерів, підготовлені кадри кримінологів, озброєних новітньою
методикою досліджень.

Розгляд питань кримінологічного прогнозування почнемо із з’ясування
центральних понять науки прогностики.

Прогнозування – це процес отримання наукового знання про майбутнє, що
ґрунтується на закономірностях певних явищ, у результаті аналізу їх
стану в минулому і сьогоденні. Прогноз – це результат передбачення,
висновок про ймовірність настання певних змін в об’єкті дослідження.

Соціальний прогноз виконує такі функції:

– орієнтуючу (вибір найоптимальнішої цілі та шляхів її досягнення, а
також пріоритетних напрямів розвитку);

– нормативну (визначення основних соціальних потреб у майбутньому та
способів їх задоволення);

– попереджувальну (визначення можливих негативних наслідків того чи
іншого явища).

При вивченні майбутнього дуже часто висувається певна гіпотеза, тобто
створюється своєрідна модель. Чим вона детальніша й повніша, тим більше
наближається до реальної картини. Окремі елементи моделі, як правило, не
є постійними і змінюються в часі. Тому якід’з дослідник хоче отримати
прогноз із заданим ступенем досто-

197

вірності, він змушений переоцінювати стан об’єкта через відповідні
проміжки часу. Наприклад, суб’єктові прогнозування треба передбачити
рівень злочинності через п’ять років. Для цього він повинен взяти
статистичні дані за минулі п’ять років і нинішні, встановити їх динаміку
і на основі виявлених закономірностей спрогнозувати стан злочинності
через п’ять років. Але п’ятирічний термін є досить значним і якщо
дослідника не задовольняє ступінь достовірності, він має йти більш
складним шляхом: вивести динаміку злочинності за рік і створити модель
на рік уперед – А1. Потім, взявши результати моделі А1 як базові,
спрогнозувати модель А2, і так аж до моделі А5. Зрозуміло, що
достовірність прогнозу в останньому випадку буде більшою, але й
зростають затрати праці на його складання. Тому варто обирати “золоту
середину” між обсягом затрат і ступенем достовірності. Створена на
основі гіпотези модель може змінюватися чи доповнюватися, що дає змогу
ставити нові цілі і завдання.

Кримінологічне прогнозування є, з одного боку, різновидом соціального
передбачення, а з іншого, – однією з галузей юридичного прогнозування. З
цього випливає, що поняття кримінологічного прогнозування включає в себе
два аспекти: соціальний і юридичний.

Місце юридичного прогнозування в системі соціальної прогностики
визначається роллю, яку відіграють такі інститути, як держава і право,
демократія, законність і правопорядок. Кримінологічне прогнозування за
своїм змістом є соціально-юридичним, оскільки його об’єкт – злочинність
– являє собою соціально-правове явище.

Подальший розвиток кримінології і суміжних з нею наук дають для
прогнозування дедалі більше фактичного матеріалу, забезпечують його
глибоке теоретичне обґрунтування. Кримінологічні прогнози – не самоціль.
Вони дають можливість не тільки передбачати майбутнє злочинності, а й
слугують керівництвом до дії у складному процесі боротьби зі
злочинністю. Кримінологічне прогнозування – процес інтерактивний (тобто
такий, що постійно повторюється) і за своєю суттю безперервний. Він
вимагає систематичних уточнень у міру отримання нових даних про
злочинність, її детермінанти, а також про попереджувальну діяльність.
Відзначаючи велику роль прогнозування у боротьбі зі злочинністю,
водночас слід враховувати, що для кожної галузі знань існують свої межі
пізнання, реальні можливості передбачення. Достовірність кримінологічних
прогнозів сягає 60-70 %.

Узагальнюючи сказане, кримінологічне прогнозування можна визначити як
процес наукового передбачення змін тенденцій, кількісних і якісних
характеристик злочинності, її детермінант, особи

198

злочинця, діяльності з попередження злочинів у майбутньому, а також
перспектив розвитку самої кримінологічної науки.

Метою кримінологічного прогнозування (відповідно до предмета
кримінології) є встановлення всіх параметрів злочинності в перспективі,
виявлення на цій основі небажаних тенденцій та пошук засобів їх зміни у
позитивному напрямі.

Кримінологічний прогноз повинен дати відповідь на такі запитання:

– якими будуть із заданою вірогідністю на відповідний термін основні
показники злочинності (стан, рівень, структура, динаміка);

– яка ймовірність змін у видах злочинності, а відтак і в категоріях
злочинців;

– які саме чинники і з якою силою негативно чи позитивно впливатимуть на
злочинність;

– які категорії осіб можуть поповнити коло злочинців;

– яке існує співвідношення між найближчими і більш віддаленими
завданнями боротьби зі злочинністю та які заходи найпридат-ніші для їх
досягнення.

У кримінологічному прогнозуванні використовуються певні методи’.
Найпоширенішим є метод екстраполяції. Його сутність полягає у порівнянні
минулого й сучасного станів досліджуваного об’єкта та перенесенні на
майбутнє виявлених закономірностей його розвитку.

Недоліком цього методу є те, що він забезпечує потрібний ступінь
достовірності лише в короткострокових прогнозах і за умови достатньої
стабільності суспільних відносин.

Точнішим є метод моделювання. Він передбачає прогнозування кількісних
характеристик злочинності, які відображають її залежність від дії
соціально-економічних, політичних, ідеологічних, правових та інших
чинників. Підставивши у модель значення факторів, що обумовлюють
злочинність на прогнозований період, визначають її майбутній стан.
Складність даного методу полягає у тому, що ще недостатньо вивчені всі
чинники злочинності, механізм їх взаємодії та сила впливу кожного з них
на злочинність. Мало використовуються математичні методи та комп’ютерні
технології обробки емпіричного матеріалу.

Якість кримінологічних прогнозів підвищується при поєднанні
екстраполяції і моделювання з методами експертних оцінок. Останній
полягає в узагальненні думок фахівців щодо можливих змін кількісних і
якісних показників злочинності за прогнозований промі-

‘ Докладніше див.: Вицин С. Е. Моделирование в криминологии. – М., 1973.
199

жок часу. Існують певні правила збирання, обробки, аналізу й
узагальнення експертних оцінок.

За термінами кримінологічні прогнози поділяються на короткострокові (1-3
роки), середньострокові (до 5 років) і довгострокові (10 і більше
років). Чим довший термін прогнозу, тим менша його достовірність (так
само, як і в метеорологічних прогнозах).

Практичне значення кримінологічного прогнозування полягає у забезпеченні
планової і цілеспрямованої діяльності державних органів і громадських
організацій, які беруть участь у боротьбі зі злочинністю. Вони
орієнтуються на вибір адекватних засобів протидії цьому негативному
явищу з урахуванням як наявних ресурсів, так і тих, що з’являться
згодом. Прогнозування дає змогу заздалегідь підготуватися до розв’язання
нових проблем, застерегти суб’єктів профілактики від такої ситуації,
коли вони постають перед фактом, що відбувся, і змушені займатися вже
наслідками, які склалися, не маючи можливості діяти на випередження.
Однак заради справедливості треба зазначити, що кримінологічне
прогнозування у нас ще не увійшло в повсякденне життя.

§ 2. Основи кримінологічного планування

Кримінологічне планування становить цілеспрямований процес розробки
плану, в якому на основі цілей і завдань боротьби зі злочинністю
окреслюються шляхи й засоби їх досягнення, нормативне, інформаційне,
організаційне, методичне та ресурсне забезпечення на визначений термін.

Кримінологічне планування може бути ефективним за умови включення його
як елементу системи соціального управління, зокрема суб’єктів
профілактики злочинів. Дієвість їх роботи залежить від:

– чіткого усвідомлення всіма і кожним своїх функціональних обов’язків;

– належного забезпечення відповідними ресурсами;

– знання умов майбутньої ситуації, в якій доведеться реалізовувати
покладені на них завдання;

– координації дій усіх ланок системи для оптимального досягнення
спільної мети.

План – це різновид управлінського рішення, поданого у вигляді системи
взаємопогоджених і взаємопов’язаних заходів, які потрібно здійснити у
встановленій послідовності та визначені строки для досягнення
поставлених цілей.

200

Планування – це формування низки планів у системі певної галузі.
Скажімо, якщо йдеться про органи внутрішніх справ, то маються на увазі
плани як цього міністерства, так і всіх служб та підрозділів’.

Комплексне планування охоплює розробку міжвідомчих завдань і засобів
боротьби зі злочинністю на певній території чи у сфері суспільного
життя. Основне його завдання – об’єднати різних суб’єктів профілактики
злочинів і спрямувати їхні зусилля у єдине русло цілеспрямованої
діяльності. Прикладом такого планування є Комплексна програма
профілактики злочинів на 2001-2005 pp., затверджена Указом Президента
України 25 грудня 2000 p.

Кримінологічне планування ґрунтується на таких принципах:

наукової обрунтованості, який полягає в тому, що планування повинно
здійснюватися на основі наукового аналізу об’єктивної дійсності, в
умовах якої реалізовуватиметься план. При цьому мають бути науково
обґрунтовані: завдання органу, що реалізує план; його ресурсне
забезпечення; передбачення майбутньої ситуації, в якій йому доведеться
діяти;

законності, який передбачає розробку планів відповідно до чинного
законодавства;

актуальності, який означає необхідність у процесі планування визначити
пріоритетні напрями профілактичної діяльності;

реальності, який вимагає урахування об’єктивних можливостей суб’єктів
профілактики;

конкретності, який передбачає однозначність змісту запланованих заходів,
термінів їх виконання, суб’єктів реалізації та контролю;

несуперечливості, який означає узгодження у межах плану усіх його
складових частин, аби вони не суперечили один одному;

субординації, який полягає у підпорядкуванні заходів короткострокових
планів довгостроковим, нижчих ланок суб’єктів профілактики вищим;

інформативності, який розглядається у двох аспектах. Згідно з першим цей
принцип означає складання плану на основі повної й достовірної
інформації. Відповідно до другого аспекту план повинен розроблятися
таким чином, щоб за якомога меншого обсягу знакового масиву містити
якнайбільше необхідної інформації.

Названі принципи покликані впорядковувати процес кримінологічного
планування. У свою чергу такі плани впорядковують діяль-

Див., наприклад: Програма діяльності органів внутрішніх справ щодо
поліпшення правопорядку в Україні на початку III тисячоліття від 16
грудня 1999 p.

201

ність суб’єктів профілактики. Тому принципи планування не можуть
суперечити принципам їх діяльності. Прикладом реалізації цього положення
може слугувати Програма розвитку партнерських відносин між міліцією і
населенням на 2000-2005 pp., другий розділ якої має назву “Принципи
партнерських відносин між міліцією і населенням та переходу до системи
правоохоронного обслуговування населення”. Кримінологічне планування має
свої етапи. Основними з них є:

1. Підготовчий. Змістом цього етапу є збирання та обробка
кримінологічної інформації, визначення основних завдань на планований
термін.

2. Збору пропозицій. Тут особа, відповідальна за складання плану,
доводить отриману на підготовчому етапі інформацію до керівництва
суб’єктів профілактики, а потім узагальнює їх пропозиції і вносить до
відповідного плану.

3. Узгодження плану. Цей етап передбачає координацію дій окремих
суб’єктів з урахуванням їх наявних ресурсів, а також узгодження заходів
нижчестоящих органів з планом вищестоящих.

4. Затвердження плану. Останній етап, на якому керівник відповідного
суб’єкта профілактики злочинів, перевіривши відповідність плану основним
завданням, що стоять перед ним, та планам вищестоящих органів,
затверджує його.

Для реалізації принципів планування використовують відповідні методи.
При цьому на кожному етапі суб’єкт планування повинен обирати
найдоцільніші з них. На першому етапі застосовуються методи, які умовно
можна об’єднати в групу методів збирання та обробки інформації. До них
належать:

1) Соціологічні методи – анкетування, інтерв’ювання, опитування,
спостереження.

2) Математичні методи. – сітьового, лінійного, динамічного планування,
метод послідовних наближень, балансовий метод.

Важливою умовою, яка забезпечує високу ефективність плану, є контроль за
його виконанням. Це особливо стосується діяльності, спрямованої на
боротьбу з таким складним і багатогранним явищем, як злочинність.

Планування тісно пов’язано з кримінологічним прогнозуванням. Щодо їх
співвідношення, то у науковій літературі існують різні погляди. Одні
автори стверджують, що прогнозування – це процес, який передує
плануванню. Інші вважають, що це етап, наступний за плануванням, який
охоплює перспективи, що не піддаються плануванню. Треті уявляють
прогнозування як передбачення некерованих процесів природи і
суспільства, а планування – як засіб регулювання керованих процесів.

202

Основним змістом планування є визначення засобів та способів досягнення
поставлених цілей, раціональне використання ресурсів при мінімумі
затраченого часу. Головна різниця між прогнозуванням і плануванням
полягає у тому, що в першому випадку виявляється зв’язок сучасного з
майбутнім, фактичного стану злочинності з її станом у перспективі. При
плануванні ж вирішується інше питання – як треба діяти, щоб досягти
бажаного результату в майбутньому.

Кримінологічне планування можливе за певних умов, а саме:

1) наявності конкретної кінцевої мети, щоб процес планування не
перетворився на безладні дії;

2) визначеності у часі, в межах якого цю мету має бути досягнуто;

3) визначеності у засобах, які використовуватимуться для реалізації
поставлених завдань;

4) кінцева мета не повинна бути щільно прив’язана до засобів її
здійснення.

У науковій літературі можна зустріти твердження про те, що планування
одночасно означає і передбачення. На нашу думку, такий погляд є надто
категоричним. План – це не просто передбачення майбутнього, а й
директива для практичної діяльності. Прогноз вказує на те, що може
статися з тим чи іншим ступенем імовірності в майбутньому, план – що
треба робити. План визначає точний перелік заходів боротьби зі
злочинністю виходячи з даних кримінологічних прогнозів.

Один із напрямів реалізації їх результатів – це виявлення осіб, а також
факторів, що формують їх антисуспільну спрямованість, які потребують
посиленого соціального контролю і відповідного профілактичного впливу.

Проте навіть найнесприятливіший кримінологічний прогноз не означає
неминучості настання передбачених подій. Він не приречує суб’єктів
профілактики на пасивність, а спонукає шукати шляхи та засоби не
допустити негативних наслідків, зробити так, щоб цей прогноз був
спростований їх активними діями. Прогноз лише забезпечує науковий підхід
до планування боротьби зі злочинністю, підвищує її цілеспрямованість та
ефективність.

§ 3. Прогнозування індивідуальної злочинної поведінки

У науковій літературі вже давно висловлювалися думки про потребу поряд
із загальносоціальною проводити й індивідуальну профілактику злочинів.
На ранніх етапах розвитку кримінології об’єктом

203

профілактичного впливу обиралися особи, які вже вчинили злочин. Тобто
йшлося про індивідуальну профілактику рецидиву. Обрання об’єктом
індивідуального прогнозування осіб, які чинили злочин, було обумовлено
низкою причин. По-перше, в усьому масиві громадян не треба шукати особу,
яка здатна вчинити злочин, бо злочинець апріорі є такою особою.
По-друге, оскільки дана особа вже вчинила злочин, то вона перебуває або
в пенітенціарному закладі, або під наглядом правоохоронних органів, а
тому дослідникові легше спостерігати за нею. По-третє, під час
попереднього слідства та судового розгляду справи був накопичений
матеріал про цю особу, і кримінолог мав можливість вивчити цей матеріал,
зменшуючи затрати часу на збирання інформації про неї. І головне, особа
злочинця становить суспільну небезпеку і тому вимагає особливої уваги в
плані профілактичного впливу. Ці обставини дають ключ до розуміння
факторів, що ускладнюють загальну індивідуальну профілактику злочинів.
Справа в тому, що держава не має ресурсів для індивідуальної
профілактичної роботи з кожним членом суспільства, та в цьому й немає
потреби. Отже, виникає необхідність виявлення тих осіб, які схильні до
вчинення злочинів. Вирішення цього завдання і покладено на прогнозування
індивідуальної злочинної поведінки.

На сьогоднішній день кримінологія озброїла фахівців значною кількістю
методик індивідуального кримінологічного прогнозування. Залежно від
кінцевої мети, об’єкта, суб’єкта, терміна прогнозування дані методики
можна класифікувати. На наш погляд, досить ефективними є методики,
створені колективом українських учених на чолі з А. П. Закалюком. Тому
подальші теоретичні положення індивідуального кримінологічного
прогнозування розглядатимуться на підставі його монографії
“Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного поведения”
(М., 1986).

На думку А. П. Закалюка, методика індивідуального кримінологічного
прогнозування має складатися з чотирьох частин, забезпечуючи послідовне
вирішення наступних завдань:

1) вивчення сучасного і минулого характеру поведінки особи й чинників,
що її обумовлюють, середовища та ситуації, їх ознак, закономірностей
формування, розвитку та проявів (здійснюється, як правило, шляхом
застосування соціологічних методів і має назву “методика ретроспекції”);

2) виявлення серед ознак, вказаних у п. 1, тих із них, які мають
прогностичне значення; встановлення їх якісної ролі та кількісних
показників, у тому числі в системі показників, найзручніших для
практичного прогностичного застосування (найчастіше проводиться

204

з використанням кількісних методів та шляхом кримінологічної
інтерпретації результатів і називається “методика діагностики”);

3) створення прикладної моделі прогнозу злочи’нної поведінки
(використовується метод моделювання ознак, зазначених у п. 2, та
кількісних методів для визначення вірогідності прогнозованих висновків;
це власне, методика прогнозу);

4) практичне прогнозування (здійснюється завдяки створенню і
застосуванню методики, що визначає порядок, правила та способи
користування прогностичною моделлю).

Треба зазначити, що наприкінці 60 – на початку 70-х років минулого
століття вітчизняні кримінологи почали активно розробляти проблему
індивідуального кримінологічного прогнозування. Праця Г. А. Аванесова
“Теория и методология криминологического прогнозирования” дала поштовх
до створення відповідних методик. Вагомий внесок у цю справу зробили Ю.
М. Антонян, Ю. Д. Блувштейн, А. Ф. Зелінський, А. П. Іващенко, Л. А.
Ігнатьєв, Г. М. Міньков-ський, А. А. Новіков та ін.

Своєрідною на той час була й атмосфера наукового пошуку, якій була
притаманна здорова конкуренція. Практично кожна нова методика одразу ж
публікувалася і обговорювалася у юридичних виданнях, з’ясовувалися її
переваги і недоліки. Таким чином, кожна наступна розробка вдосконалювала
попередні. У той час учені використовували чотири основні підходи:
клінічний, детерміністський. еталонний і типологічний. А. П. Закалюк
доводив, що найбільш ефективним є останній.

Дослідження показали, що тип особи є своєрідною інтегративною моделлю,
яка дає змогу встановлювати відповідність конкретної особи даній моделі.
Виділення типів особи злочинця, а також осіб, від яких з високим
ступенем імовірності можна очікувати вчинення злочину, лежить в основі
моделей їх типових ознак. Прогноз злочинної поведінки базується на
встановленні належності (або нена-лежності) ознак даної особи до
зазначених моделей.

Типологія осіб проводиться, як правило, за трьома критеріями. характером
і змістом антисоціальної спрямованості; її інтенсивністю; глибиною
антисуспільної спрямованості. Так, за глибиною анти-суспільної
спрямованості розрізняють осіб: асоціального типу, антисоціального типу,
суспільне небезпечного типу. В свою чергу останній тип поділяється на
осіб: некримінального різновиду, передкримі нального різновиду і
кримінального різновиду. Під час емпіричних досліджень були виявлені
ознаки, значимі для прогнозу злочинної поведінки. Вони, як правило,
показують негативне ставлення особи до таких соціальних цінностей, як
праця, освіта, культура, сім’я, ви-

205

ховання підростаючого покоління, нормальне спілкування з людьми,
додержання норм моралі і права, тобто свідчать про належність до типу
осіб антисуспільної спрямованості; вказують, що ці особи своєю
поведінкою завдають шкоди названим соціальним цінностям, тобто належать
до суспільне небезпечного типу.

Враховуючи систематичність антисуспільних проявів та небажання
відмовитися від такого способу життя навіть за умови громадського і
адміністративного впливу, можна зробити висновок, що особа, якій
властиві названі ознаки, з високою вірогідністю може вчинити злочин, а
отже досягла передкримінального стану.

Однак треба мати на увазі, що людина – істота непередбачува-на внаслідок
того, що вона, на відміну від істот природи (тварин), наділена свободою
волі. І який варіант поведінки – злочинний чи незлочинний – вона вибере
в кожному конкретному випадку, залежить тільки від неї самої. Людина –
причина і результат своєї діяльності. Тому в якому б передкримінальному
стані не перебувала особа, підставою для застосування до неї заходів
правового характеру можуть бути тільки вчинені діяння, які заборонені
законом.

Сказане не означає, що прогнозування індивідуальної злочинної поведінки
втрачає будь-який практичний сенс. Прогноз розвитку особи та її
поведінки є важливим елементом індивідуальної профілактики злочинів,
виправлення засуджених, їх реадаптації після відбування покарання тощо.

Але наразі правильніше говорити про прогнозування поведінки не
конкретної особи, а певних типів осіб з більш або менш вираженими
криміногенними властивостями й ознаками.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність поняття кримінологічного прогнозування та його
значення для практики боротьби зі злочинністю.

2. Які види кримінологічних прогнозів переважають у практиці боротьби зі
злочинністю?

3. Розкрийте зміст методів, які використовуються в кримінологічному
прогнозуванні.

4. В чому проявляється складність та недоліки індивідуального
кримінологічного прогнозування?

5. Як співвідносяться кримінологічне прогнозування та планування
боротьби зі злочинністю?

206

Глава 12. Злочинність у зарубіжних країнах, концепції її детермінації та
запобігання

§ 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею в розвинутих країнах
світу.

§ 2. Теоретичні та практичні аспекти превенції злочинів у Великій

Британії § 3. Концепції детермінації злочинності в зарубіжній
кримінології

§ 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею у розвинутих країнах
світу

“Попри всі істотні розбіжності стосовно рівня злочинності в різних
країнах першою і визначальною світовою тенденцією є її абсолютне та
відносне зростання”‘, – такий висновок робить експерт Європейського
інституту вивчення злочинності (HEUNI) В. В. Лу-нєєв. Узагальнючи
дослідження, що їх раз на п’ять років проводить ООН, В. В. Лунєєв
підтверджує свої висновки конкретними цифрами (див. табл. 10).

Таблиця 10

Роки збору інформації

Кількість країн, що надіслали інформацію

Кількість злочинів на 100 тис. населення у країнах

розвинутих

що розвиваються

всіх

1980

5200

1000

3200

1985

6800

1300

4100

1990

8000

1300

5500

1995

100

8200

1700

7300

В індустріальне розвинутих державах злочинність характеризується такими
основними рисами:

– високим, хоч і різним рівнем;

Див.: Лунеев В. В. Преступность XX века. Мировые, региональные и
российские тенденции. – М., 1997. – С. 3.

207

– тенденцією зростання з деякими періодами стабілізації і стагнації;

– дедалі більшою інтернаціоналізацією;

– самодетермінаційними процесами.

На 8-му Конгресі ООН з попередження злочинності та поводження з
правопорушниками (Гавана, 1990 р.) відзначалося, що в 1975 р. у світі
було зареєстровано 350 млн. заарештованих, у 1990 р. – 500 млн. На 11-му
Міжнародному кримінологічному конгресі (Будапешт, 1993 р.) вказувалося,
що ця цифра становила вже 650 млн., а сьогодні вона наближається до 1
млрд.

Президент наукового комітету Міжнародного кримінологічного товариства
(МКТ) Г. Кернер зазначає, що найближчим часом на Заході і Сході
прийдеться розв’язувати проблему неухильного глобального зростання
злочинності в умовах лібералізації заходів боротьби

3 нею, а також страху перед злочинами серед населення й одночасної
байдужості того ж населення до злочинності.

В Англії та Уельсі реєструється до 5 млн. злочинів за рік (без ДТП).
Коефіцієнт злочинності – 7400 злочинів на 100 тис. населення. Це у 8 раз
більше, ніж у 1950 р. У Німеччині реєструється

4 млн. злочинів із коефіцієнтом понад 7,5 тис., тобто за останні 20
років кількість злочинів потроїлася. Найменший рівень злочинності
залишається у Японії (коефіцієнт – 1,5 тис. злочинів). Низька
криміналізація японського суспільства пояснюється такими факторами:

1) сталі сімейні традиції;

2) сильно розвинута культура і почуття солідарності;

3) попередження злочинів – справа всього суспільства;

4) участь громадськості у кримінальному провадженні;

5) активна підтримка поліції.

У структурі нинішньої зарубіжної злочинності виділяють її чотири основні
складові: “білокомірцева”; організована; професійна;
за-гальнокримінальна (вулична).

До “білокомірцевої” злочинності владних структур входять:

а) злочини проти миру і людства у вигляді агресій, тероризму, геноциду,
расової дискримінації, апартеїду; б) економічні злочини типу ухиляння
від сплати податків, фіктивного банкрутства, злісного порушення правил
безпеки праці, біржові шахрайства; в) посадові злочини, насамперед
корупція, зловживання владою, підлоги; г) екологічні злочини; д)
комп’ютерні злочини; е) наркобізнес та інші загаль-нокримінальні діяння
у співучасті з організованою злочинністю.

За даними американської корпорації з досліджень у галузі бізнесу, у США
злочинці у білих комірцях завдають суспільству в 17 раз

208

більше збитків, ніж усі крадіжки і грабежі. Підраховано, що середня
виручка грабіжника банків становить 6000 доларів, а нечесних службовців
банків – 220000. За рік у США розкрадається кілька мільярдів доларів.
Точну цифру встановити не можна, тому що виявляється лише 15 % злочинів,
а до суду доходить 3 % справ про розкрадання.

Організована злочинність – це свого роду держава в державі, особливо в
США та Італії. Кримінальні об’єднання на зразок синдикатів дедалі
частіше набувають міжнародного характеру, суворо централізовані,
ієрархізовані, законспіровані, ретельно планують злочинну діяльність.
Спеціалізуються вони на наркобізнесі, азартних іграх, проституції,
контрабанді, торгівлі зброєю, рекеті, нелегальній імміграції,
несанкціонованому посередництві у найманні робочої сили, шахрайстві у
сфері страхування. У Німеччині увагу організованої злочинності привертає
територія колишньої НДР, де є сприятливі умови для активної злочинної
діяльності. Вона міцно зрослася з урядовими та правоохоронними органами,
аж до розвідувальних, і добре юридичне забезпечена.

Організованою цю злочинність називають ще й тому, що її нерідко
спонсорують вищі ешелони влади для виконання за їх завданням політичних
злочинів та злодіянь міжнародного характеру. Скажімо, вбивства
політичних діячів, нелегальна торгівля зброєю (головні продавці – США,
Велика Британія, ФРН та Ізраїль; покупці – Пакистан, Ірак, ПАР),
торгівля людьми. Іншим джерелом прибутків організованих злочинців є
проникнення їх у легальний бізнес. За даними сенатської комісії з
розслідування організованої злочинності США, вона пустила коріння більш
як у 70 різних сферах американського бізнесу.

Більш небезпечною і витонченою у західному світі стає професійна
злочинність. Поле її інтересів – крадіжки автомобілів,
фаль-шивомонетництво, незаконні валютні операції, квартирні крадіжки.
Вона, подібно до організованої злочинності, давно перетнула державні
кордони. Основні риси професійної злочинності: спеціалізація на якомусь
виді злочинної діяльності, ретельне її планування, постійне відточування
кримінальної майстерності, перетворення злочинної справи на спосіб життя
і світогляд.

Зарубіжні кримінологи розрізняють чотири види міжнародних злочинних
організацій. У першу входять об’єднання типу італійської мафії, основу
яких становить сім’я. Вони давно займаються злочинним і легальним
бізнесом, суворо ієрархізовані і законспіровані, поведінка їхніх членів
жорстко врегульована “кодексами честі” (наприклад, Меделінський
кокаїновий картель у Колумбії). Другий

209

вид охоплює об’єднання професійних злочинців, у яких немає суворої
структурної ієрархії. Вони спеціалізуються на одному або двох видах
злочинів (фальшивомонетництво, наркотики, контрабанда, крадіжки,
шахрайство).

Третій вид – це злочинні організації, що сформувалися за етнічною
ознакою. Такі, наприклад, як “тріади” – секретні китайські злочинні
угруповання, що виникли ще у XVII ст. і нині функціонують в усіх великих
містах Заходу. “Якудза” – японські злочинні об’єднання, які за
структурою нагадують “Коза ностру”. Вони контролюють проституцію,
наркобізнес, ігорні будинки, японо-аме-риканські торговельні компанії.
З’явилася за кордоном і “російська братва”, сформована з числа
іммігрантів з колишнього СРСР. Вона займається шахрайством, рекетом,
фальшивомонетництвом, контрабандою, торгівлею живим товаром. На відміну
від суворо етнічних груп, вони мають здебільшого змішаний характер –
росіяни, вихідці з кавказьких регіонів, євреї, українці тощо. Новизна
цих угруповань ускладнює поліції процес розкриття вчинюваних ними
злочинів. Четвертим різновидом злочинних об’єднань вважаються міжнародні
терористичні організації.

Загальнокримінальна (вулична) злочинність безробітних, осіб, які живуть
за межею бідності, в офіційній статистиці виглядає дуже вражаюче і
фіксує, скільки крадіжок, грабежів, інших майнових злочинів задля
виживання вчинено цією категорією громадян. До 90 % ув’язнених – це
представники найбільш знедолених прошарків суспільства. Національною
трагедією для країн Американського континенту став наркобізнес.
Посилення покарання у США за злочини, пов’язані з наркотиками, до 25
років тюремного ув’язнення, а при чиненні опору поліції – аж до страти,
успіху не принесло. На боротьбу з наркотизмом американський Конгрес у
1990 р. асигнував лише 7,9 млрд. доларів, а прибутки від наркобізнесу
становили 100 млрд.

Корисливі злочини посідають головне місце у структурі злочинності
розвинутих країн, їх питома вага коливається від 75% у ФРН і Японії до
90 % у США і Великій Британії. Насильницька злочинність становить у США
10-12 %, Великій Британії – 5 %, Японії – 2 %. Частка злочинів
неповнолітніх у різних державах коливається у межах від 15 до 50 %, а
разом з молодіжними сягає 70 %. У США в 1991 р. заарештовано за тяжкі
злочини 2,7 млн. неповнолітніх, що на 5 % більше, ніж у 1990 р.
Кримінальний рецидив становить 50- 70 %, що значно підвищує суспільну
небезпеку саме молодіжної злочинності.

210

Американські кримінологи і правові статистики повніше своїх зарубіжних
колег обчислюють ціну злочинності. Розроблені ними методики становлять
значний науковий і практичний інтерес. Обчислюється не тільки прямий
збиток суспільству від злочинів, а й витрати держави на утримання
правоохоронних органів. Наприклад, збиток від крадіжок становить понад 7
млрд. доларів, від підпалів – 1 млрд. У програмі з національної
стратегії запобігання наркотизму розписані всі графи витрат: на
судочинство, утримання поліції, виконання покарання у в’язницях,
профілактичні заходи, наркологічну й медичну допомогу, міжнародну
підтримку боротьби з наркоманією. У 1990 р. ця сума дорівнювала 7864
млн. доларів. На базі таких економічних розрахунків будуються відповідні
профілактичні програми.

Динаміка злочинності при загальній тенденції до зростання, що випереджає
приріст населення у 10 раз, в окремі роки стабілізується і рідко має
спад. Фактори тимчасового скорочення злочинності різноманітні. У їх
числі і демографічні чинники (зменшення частки неповнолітніх у
населенні), і посилення кримінальних репресій, і декриміналізація діянь.
Наприклад, у США після прийняття у 1984 р. федерального Комплексного
акта з боротьби зі злочинністю, що подвоїв терміни позбавлення волі,
обсяг звільнення під заставу різко скоротився, зменшилося число
невизначених вироків і злочинність дещо пішла на спад. Але вже в 1988 р.
загальна кількість зареєстрованих злочинів виявилася більшою на 3 %
порівняно з попереднім роком, а тяжкі злочини збільшилися на 6 %.

В усьому світі насильницька злочинність зростає на 9 % у рік. Злочини
неповнолітніх і молоді досягли позначки 60 % до всієї зареєстрованої
злочинності. Як зазначалося у резолюції 8-го Конгресу ООН з попередження
злочинності, середні темпи її зростання випереджають не тільки приріст
населення, а й економічний розвиток світового співтовариства. Щорічно у
світі на боротьбу зі злочинністю витрачається майже 300 млрд. доларів.
Конгрес дійшов висновку: якщо світове співтовариство не здійснить
конкретних і ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю та усунення
її чинників, то у XXI ст. людство стане жертвою міжнародної злочинності.
Окрема держава не в змозі зупинити її інтернаціоналізацію, яка не знає
меж і успішно використовує вади міжнародних та національних законів.
Тільки ефективне міжнародне співробітництво може сприяти боротьбі з
національною і транснаціональною злочинністю.

Детермінанти злочинності у будь-якому суспільстві органічно вплетені у
складну систему його соціально-економічних суперечностей. В міру
загострення цих суперечностей посилюється і дія кримі-

211

ногенних факторів. Перша, найбільш важлива, з точки зору світової
безпеки, система суперечностей криється у сучасних міжнародних
відносинах. Вони детермінують злочини проти миру і людства, геноцид,
апартеїд, міжнародний тероризм тощо. Відкрито озброюються і фінансуються
державно-мафіозними режимами банди злочинців, що засилаються до
суверенних держав. Так, геноцид щодо населення Палестини і Лівану
заохочується з боку міжнародних екстремістів, які вчиняють масові
розправи над арабами. Те саме стосується міжетнічних війн у низці
африканських країн.

Треба зазначити, що міжнародні зусилля у боротьбі з тероризмом,
реалізація нового мислення про пріоритетність загальнолюдських цінностей
вже приносять свої плоди. Число актів міжнародного тероризму скоротилося
з 1988 по 1990 рік на 50 %. Найвищий рівень тероризму залишається в
Латинській Америці.

Проблемою глобального масштабу, яка загрожує самому існуванню
цивілізації, стало забруднення навколишнього середовища. В її основі
лежать суперечності між економічною вигодою і політичними експансіями, з
одного боку, та інтересами забезпечення здорового природного середовища
– з іншого. Техногенний і криміногенний характер мають суперечності,
пов’язані із поводженням з радіоактивними відходами, аваріями на атомних
електростанціях, забрудненнями повітря і моря тощо.

Друга система суперечностей – внутрішні суперечності в суспільствах
окремих країн. Під впливом науково-технічної революції ще гострішим стає
конфлікт між швидко зростаючими виробничими силами і застарілим
характером суспільних відносин. Загострюється насамперед суперечність
між працею і капіталом. Чим багатша держава, тим більша в ній, як
правило, економічна нерівність населення. Так, на підприємствах 350
промислових монополій, що становлять усього 0,002 % компаній розвинутих
країн, зайнято 2/3 усієї робочої сили. При цьому цим монополіям належить
70 % акцій.

Слід зазначити, що протидії злочинності в індустріальне розвинутих
державах надається важливе значення. Відмічається їх активна участь у
міжнародному антикримінальному співробітництві, розробці національних і
регіональних програм запобігання злочинам. У цих країнах існують
небезуспішні форми залучення населення до боротьби зі злочинністю.

У 1971 р. був створений Комітет із запобігання злочинності та контролю
над нею у складі 27 експертів. Він входить до Ради ООН з економічних і
соціальних питань. Раз на п’ять років скликається Конгрес ООН з
попередження злочинності та поводження з правопорушниками. У функції
цього Комітету входять визначення політи-

212

ки ООН у сфері контролю над злочинністю, розробка цільових програм,
надання консультаційної допомоги Генеральному секретареві та
спеціалізованим органам ООН, підготовка міжнародних конгресів і
регіональних нарад, інформаційних матеріалів і проектів резолюцій щодо
попередження злочинів. ООН періодично публікує огляди про тенденції
розвитку злочинності та заходи протидії їй. Для уніфікації даних про
злочинність у різних країнах у них вказуються десять видів злочинів:
умисне вбивство, необережне вбивство, зґвалтування, грабіж, крадіжка,
шахрайство, викрадення людей, злочини, пов’язані з наркотиками,
хабарництво і корупція. В одинадцяту графу заносяться всі інші
зареєстровані тяжкі злочини.

Влітку 1990 р. в Гавані відбувся 8-й Конгрес ООН із запобігання
злочинності з порядком денним: міжнародне співробітництво в протидії
злочинності і кримінальне законодавство у XXI ст. Найважливішими з
прийнятих на ньому документів були п’ять проектів угод, які стали базою
для кожної країни у розвитку багато- і двостороннього співробітництва у
боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, екологічними злочинами
та незаконним вивезенням пам’яток культури і мистецтва. Багато країн
уклали угоди про взаємну допомогу у розкритті злочинів та видачу
злочинців. Чимало робиться й у плані розробки ефективного міжнародного
кримінального законодавства. Останнє є необхідною правовою базою
функціонування всієї системи попередження злочинів, які мають
транснаціональний характер (зокрема, відмивання брудних грошей, біржові
злочини, наркобізнес).

Активну міждержавну антикримінальну діяльність здійснює Ін-терпол. Його
членами є понад 150 держав світу, у тому числі Україна. Обмін
інформацією, досвідом роботи, надання допомоги у розшуку та затриманні
злочинців, розробка й реалізація профілактичних програм – ці функції
Інтерполу дуже актуалізуються у зв’язку зі швидкими темпами глобалізації
злочинності. У рамках Інтерполу створено відділ “Європол” для боротьби
із захопленням заручників, фальшивомонетництвом, скупкою краденого,
торгівлею зброєю і людьми тощо.

В індустріальне розвинутих країнах накопичений певний досвід у
кримінологічному прогнозуванні і плануванні. Лідирують у цій галузі США
і Японія. Американці досягли успіху в загальнонаціональному (державному)
плануванні боротьби зі злочинністю, а японці – в локальному (на
місцевому рівні). Так, у 1970 р. Конгрес США прийняв Закон про контроль
за організованою злочинністю, який передбачає низку законодавчих і
профілактичних заходів щодо попередження злочинів, що підлягають
федеральній юрисдикції, їх пе-

213

релік дуже широкий: вбивства, підлоги, грабежі, хабарництво, організація
азартних ігор, шахрайство. Ті підприємства, які пов’язані зі
злочинністю, теж підлягають заходам впливу.

У 1989 p. уряд США прийняв цільову Програму “Стратегія національного
контролю за наркотиками”. Вона передбачає комплекс заходів щодо
профілактики наркоманії, що здійснюються правоохоронними органами від
федеральних до муніципальних. Програма базується на багаторічних
наукових дослідженнях урядового Інституту з проблем наркоманії та
широких статистичних даних. Приймаються і реалізуються численні
профілактичні програми в окремих штатах та правоохоронних відомствах,
зокрема у ФБР. Існують міжштатні програми боротьби з угонами автомашин,
літаків, важкої будівельної техніки, крадіжками дорогоцінних металів,
посяганнями на життя і здоров’я державних службовців, які виконують
обов’язки з підтримання правопорядку.

Система попередження злочинів у Японії орієнтується на локальні
програми. Міністерством юстиції навіть розроблено модель програми
запобігання злочинам для району. Районні програми бувають двох видів:
наукові, мета яких полягає у кримінологічному діагностуванні стану
злочинності в районі, і прикладні, які містять конкретні заходи
попередження. Існують також муніципальні програми, в реалізації яких
бере участь населення районів. Функції ранньої (дозлочинної) і
післяпенітенціарної (після відбуття покарання) антирецидивної
профілактики в Японії здійснюють спеціальні органи реабілітаційної
допомоги. В них працюють добровільні і штатні співробітники.

Останнім часом розширяється залучення громадян у профілактичну роботу.
Наприклад, у США створено інститут добровільних помічників поліції. Він
по суті є частиною руху американських скаутів. Добровільні помічники
діють під патронатом відділів зі зв’язків з громадськістю місцевих
органів поліції. Найвдалішу систему громадської профілактики створено в
Японії. Саме ця обставина відіграє важливу роль у тому, що в цій
індустріальне розвинутій країні, на відміну від інших, відмічається
досить низький рівень злочинності. Активну роботу в цьому напрямі веде
Асоціація профілактики злочинів – напівгромадська, напівдержавна
організація, її підрозділи функціонують на різних рівнях (від
загальнонаціонального до місцевого) при кожному відділенні поліції.
Низовими ланками цієї асоціації є пункти попередження злочинів, які
працюють у тісному контакті з квартальними комітетами самоврядування.

Попередженням злочинів з боку неповнолітніх займається Асоціація
“старших братів і сестер”, її структурні підрозділи діють у

214

всіх префектурах Японії. Члени організації – це молоді люди віком до 20
років, переважно студенти, які на громадських засадах проводять “дружню
роботу” з правопорушниками у тісній взаємодії зі школою, батьками,
поліцією. Профілактичну роботу з неповнолітніми правопорушниками
проводять також жіночі товариства реабілітаційного захисту, які були
створені ще у 1953 р. На державному рівні функціонує японська жіноча
рада реабілітаційного захисту, яка координує діяльність місцевих органів
при кожній префектурі.

У Франції в 1983 р. була створена Національна рада з попередження
злочинів (НРПЗ). До неї увійшли члени парламенту, мери міст, міністри,
експерти, представники бізнесових структур. Рада вирішує такі завдання:
розробляє національну політику у сфері боротьби зі злочинністю, стимулює
державні антикримінальні ініціативи, координує взаємодію між місцевими
органами влади, громадськими організаціями і приватним сектором,
фінансує програми попередження злочинів, інформує громадськість про стан
справ зі злочинністю, а також контролює хід виконання намічених заходів.
Головою цієї ради є прем’єр-міністр країни. У регіонах діють місцеві
ради з попередження злочинів.

У Великій Британії з 1966 р. працює Постійна конференція з профілактики
злочинів. До неї входять представники Конфедерації британських
промисловців, Торговельної палати, профспілок і Асоціації старших
офіцерів поліції. У складі цієї організації діють робочі групи, які
спеціалізуються на попередженні угонів автомобілів, пограбувань квартир,
крадіжок з магазинів, злочинів неповнолітніх тощо. Виданий у 1984 р.
міжвідомчий циркуляр щодо боротьби зі злочинністю зосередив увагу
населення на тому, що криміногенні фактори не можуть бути подолані
силами лише поліції, а вимагають широкої участі громадськості.

Значним досягненням закордонної системи профілактики злочинів треба
визнати її ґрунтовне правове забезпечення. Найкраще це зроблено в США.
Ще в 1970 р. там був прийнятий закон про контроль за організованою
злочинністю. Протягом кількох десятиліть він істотно вдосконалився,
набув комплексного характеру. Закон детально регламентує процесуальні,
кримінологічні і кримінально-правові аспекти боротьби з організованою
злочинністю. Важливо й те, що в ньому конкретно визначено джерела й
обсяги фінансування, без чого будь-яка профілактична програма
залишається благим наміром.

У 1990 р. Конгрес США ухвалив закон про контроль за злочинністю, який
регламентує порядок здійснення боротьби з відмиванням “брудних” грошей,
захист грошових знаків від підробок, заходи

215

попередження жорстокої поведінки з дітьми, функціонування виправної
системи для неповнолітніх злочинців, протидії розповсюдженню
порнографії, незаконному обігу зброї, наркотичних речовин тощо.

З 1994 по 2000 pp. в США були також посилені кримінально-правові санкції
за вчинення тяжких злочинів, розширена можливість застосування смертної
кари.

Відправною посилкою американських кримінологів, на базі якої будується
профілактична робота, є визнання тієї обставини, що суспільство повинно
здійснювати боротьбу зі злочинністю за допомогою комплексного впливу на
неї, індивідуалізуючи його стосовно різних видів злочинності. Для цього
необхідно широке, на урядовому рівні планування розв’язання гострих
соціально-економічних проблем. Профілактична діяльність тут виступає як
специфічна галузь соціального управління. На думку кримінологів, успіх
зусиль, спрямованих на зменшення злочинності, залежить насамперед від
реального виконання висунутих державою програм боротьби з нею за
допомогою здійснення радикальних реформ у сфері житлового будівництва,
освіти, охорони здоров’я, а також ступеня сприяння широких кіл
громадськості цим урядовим заходам.

Американські урядові програми з боротьби зі злочинністю містять у собі
визначення напрямів соціологічних досліджень, розробку їх методик,
підготовку відповідного персоналу, фінансування, організацію і
реалізацію власне превентивних заходів. Відрізняє їх істотний акцент на
ранню профілактику. Комплексний характер програм передбачає залучення
соціальних служб (освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення
тощо), благодійних організацій до роботи з їх реалізації. Комплексність
програм полягає також у тому, що у їх здійсненні беруть участь поліція,
органи юстиції місцевого самоврядування, представники наукових кіл і
громадські формування, які використовують різні засоби й методи у
вирішенні поставлених перед ними завдань. Нерідко у цих програмах
передбачається система заходів спеціально-кримінологічної превенції, які
належать уже до сфери кримінального, процесуального і пенітенціарного
права. Характерною рисою в боротьбі зі злочинністю в Америці в останні
десятиліття є прагнення до централізованого планування і координації
даної сфери діяльності, створення для цього спеціальних органів і
наділення їх досить широкими повноваженнями’.

* Докладніше див.: Воронин Ю. А. Система борьбы с преступностью в США. –
Екатеринбург, 1990.

216

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що вивчення законодавства і
практики боротьби зі злочинністю у розвинутих країнах світу, запозичення
їх позитивного досвіду є нагальною потребою для молодої Української
держави, яка прагне стати повноправним членом Європейського Союзу та
світового співтовариства.

§ 2. Теоретичні та практичні аспекти превенції злочинів у Великій
Британії

Наприкінці XIX ст. нова позитивістська теорія в кримінології піддала
критиці класичне припущення, що злочинці діють з власної волі і що вони
не припинятимуть злочинних дій незалежно від перешкод, створених на
їхньому шляху. Фізичні перешкоди можуть захистити конкретні об’єкти, але
на макрорівні матимуть невеликий вплив на загальний рівень злочинності;
отже, і збитки, пов’язані зі злочинністю, залишаться в основному
незмінними. Дослідження показали, що позитивістські програми, спрямовані
на “лікування” порушників та корекцію їхньої поведінки, не були
успішними. Такі кримінологи, як Д. Матца (1964), висловлювали думку про
те, що злочинці можуть заохочуватися суспільством, яке поціновує і
навіть схвалює їхні дії. Невдачі в корекції поведінки злочинців призвели
до переоцінки класичної школи у кримінології.

У 70-х роках XX ст. було сформульовано нову парадигму, в якій
розглядався контекст конкретних злочинів. Така увага до окремих
злочинів, а не злочинності взагалі, пояснювалася нездатністю надати
єдиного пояснення усім злочинам. Кларк (1980), наприклад, визнавав, що
багато злочинів вчиняли “звичайні” люди, які були законослухняними
громадянами протягом більшої частини свого життя. Ще раніше Д. Матца
зауважив, що навіть злісні злочинці витрачають більше часу на
загальноприйняту діяльність, ніж на вчинення злочинів. Дослідники
поставили собі завданням розробити систему профілактики злочинів за
допомогою зміни ситуацій їх вчинення. Вони відкинули тезу про
“схильність до злочинів” та спрямували свої зусилля на зменшення
кількості певних видів злочинів замість пошуку цілющого засобу, який
вилікує злочинність як таку. Починаючи з 1980 р., цей підхід став
пріоритетним в урядовій політиці Великої Британії.

Ситуативізм та пов’язана з ним теорія “раціонального вибору” базуються
на припущенні, що злочин є результатом вибору, який робить людина,
оцінюючи винагороду або збитки від своїх дій. У цьому плані злочинці
мало чим відрізняються рід .тчкоцчс.^у-пя-

217

них громадян: вони порівнюють переваги і можливі збитки, пов’язані з
порушенням закону, і якщо перші перевищують втрати, злочин може бути
вчинений. Дослідження показали, що особи оцінюють багато факторів до
того, як вчинити злочин. Це і докори сумління і ризик фізичної помсти з
боку жертви, і ризик бути спійманим, і санкції з боку сім’ї, і страх
втратити роботу.

З точки зору прихильників ситуативізму, проблематичність такого підходу
полягає у значній віддаленості можливості покарання від моменту вчинення
злочину. Покарання може застосовуватися тільки до тих, кого спіймають.
Якщо порушник не вважає високою ймовірність свого затримання, навряд чи
його лякатиме покарання. Ситуативісти погоджуються, що злочинність
неможливо викоріни-ти: завжди знайдуться ті, хто захоче скористатися
перевагами порушення закону. Метою має бути зменшення можливостей
скористатися такими перевагами.

Деякі вчені звинувачують прихильників теорії раціонального вибору у
визнанні за злочинцями занадто великого запасу “раціональності”, а також
відкидають концепцію, за якою злочинці після відповідного аналізу мають
чітке уявлення щодо результатів своїх дій. Проте основні критичні
зауваження стосовно ситуативного підходу полягають у тому, що попри всі
переваги захисту конкретних об’єктів, це має мінімальну користь для
суспільства в цілому, оскільки особи підштовхуються до вчинення злочину
соціальними обставинами (економічні труднощі або залежність від
психоактивних речовин). Тому фізичний захист одного об’єкта просто
змусить потенційного правопорушника звернути увагу на інший, і загальний
рівень злочинності навряд чи спаде.

Ситуативний підхід до профілактики намагається запобігти злочинам,
змінюючи обставини, в яких вони вчиняються. Центральною є концепція
сприятливих можливостей, визначення яких має кілька відтінків: вони
можуть стосуватися матеріальних обставин, за яких особа може вчинити
злочин; при вчиненні імпульсивних злочинів сприятливі можливості
одночасно містяться і в обставинах, і у звабі вчинити злочин; у ширшому
значенні сприятливі можливості існують не тільки там, де є спокусливі
матеріальні обставини, а й там, де зиск можна отримати з мінімальним
ризиком (Кларк, 1980). Отже, ситуативні заходи необхідно пристосовувати
до того типу сприятливих можливостей для вчинення злочину, які вони
мають усувати (Беннет, 1986).

Варто зробити кілька зауважень щодо місця ситуативізму у профілактиці
злочинів. Існує три види попередження злочинів. Це заходи первинної
профілактики, які розробляються, щоб здійснювати

218

вплив до або, принаймні, під час вчинення злочину. Прикладами можуть
слугувати замки, грати на вікнах, сигналізація в автомобілях. Заходи
первинної профілактики здебільшого є фізичними перешкодами на шляху
вчинення злочину або візуальним нагадуванням про можливість бути
спійманим. Вторинна профілактика вступає в силу, коли потенційних
злочинців уже ідентифіковано. Більшість її заходів спрямована на
усунення соціальних умов, які провокують злочини. Це, скажімо,
забезпечення корисного проведення вільного часу тими підлітками, які
перебувають у криміногенному середовищі. І, нарешті, третинна
профілактика зводиться до функціонування судів та пенітенціарної
системи. Після того як злочинця затримано, ці установи мають на меті
позбавити його бажання і здатності вчиняти повторні злочини.

Первинна профілактика в основному спирається на припущення, що злочин
вчиняється через наявність сприятливих можливостей: варто їх усунути і
злочин не відбудеться. Звідси випливає, що більшість превентивних
заходів спрямовані на зміну обставин, в яких можуть вчинятися злочини.
Цей підхід сприяв створенню системи превентивних засобів під загальною
назвою “ситуативна профілактика злочинів”.

Посилення захисту об’єктів злочинного посягання є одним з найбільш
визнаних заходів ситуативної профілактики. Так, у дослідженнях Мейг’ю та
його колег (1976) аналізувалась ефективність застосування замка кермової
колонки автомобіля у ФРН і Великій Британії. У Західній Німеччині
законодавство почало вимагати, щоб усі автомобілі були обладнані такими
замками. Результатом стало зниження числа їх крадіжок на 62 %. У 1972 р.
у ФРН ризик крадіжки автомобіля був у чотири рази нижчий, ніж у 1960 р.,
коли в дію вступив відповідний законодавчий акт. У Великій Британії з
1971 р. за законом усі нові автомобілі мали обладнуватися замком
кермової колонки, але закон не поширювався на автомобілі, випущені до
того часу. Це позначилося на збільшенні крадіжок автомобілів. Так, у
1974 р. у Лондонському окрузі кількість викрадених автомобілів зросла на
80 % порівняно з 1970 р., хоч за цей період рівень інших злочинів зріс
лише на 22%.

Якщо повністю захистити об’єкт, то можна зменшити його привабливість для
крадіїв. Чекові книжки, хоч у них і немає цінності як такої, були
привабливішими для крадіїв до того, як запровадили гарантійні картки.
Кейси, що розбризкують чорнила, які неможливо вивести, теж роблять
здобич непривабливою для грабіжників. Іншим заходом захисту майна є його
маркування поштовим індексом володаря, що ускладнює продаж викраденого,
допомагає у розкритті

219

злочинів та поверненні майна законному власникові. До того ж будь-які
заходи, спрямовані на підвищення безпеки, стимулюють людей бути
пильнішими у ставленні до своїх речей.

Поліцейське патрулювання району, здавалось би, повинно бути
найефективнішою формою зовнішнього спостереження. Проте емпіричні дані,
зібрані у Великій Британії та Америці, дають мало підстав стверджувати,
що воно зменшує рівень зареєстрованої злочинності. Барроуз та його
колеги (1979) виявили, що арешт поліцією зазвичай є результатом
інформації, наданої громадянам, затримання злочинця “на гарячому”.
Вільсон (1975) вважає, що фінансові витрати на збільшення чисельності
поліції набагато перевищують її реальний вплив на показники злочинності.
Більше того, ефективність арешту залежить від того, як справа
проходитиме через судові органи, а над ними поліція не має ніякої влади.
Лі та Янг (1984) стверджують, що поліцейські патрулі в центральних
районах міста можуть підвищувати злочинність через маргіналізованих
громадян, які зазвичай розглядаються як підозрювані, а ті у свою чергу
бачать у поліцейських ворога.

Кларк та Гоу (1984) припускають, що злочини вчиняються доволі рідко, а
отже дуже мала ймовірність викриття поліцейським злочину в момент його
вчинення. Підвищення інтенсивності патрулювання не мало значного впливу
на рівень злочинності, проте названі автори вважають, що повинні
вживатися заходи для підтримки громадського контролю та “цільового
спостереження” за певними типами потенційних правопорушників.
Патрулювання районів громадянами, незважаючи на їхню “беззбройність”,
має певні переваги над поліцейським патрулем. До них можна зарахувати
такі: громадяни краще обізнані з проблемами району, орієнтуються на
місцевості і знають мешканців; вони є волонтерами, а значить не
потребують додаткових коштів.

Спостереження за допомогою відеокамер застосовувалося у Великій Британії
у різних формах і за різних обставин. Говорити про ефективність цього
методу профілактики злочинів важко, оскільки відеоспостереження
супроводжується й іншими заходами. Тітлей (1992) зазначав, що
превентивний потенціал відеоспостереження для крадіжок у середньому
зберігається протягом дев’яти місяців, а потім для підтримування його
ефективності треба запроваджувати нове обладнання. Одним із способів
нагадування злочинцям про дієвість відеоспостереження можуть слугувати
регулярні висвітлення засобами масової інформації судових процесів над
затриманими. Звичайно, дешеві системи спостереження дають лише
тимчасовий ефт.к”’. Тйк’лй Бі-к.гіс.исж роблять Бек Tfc Вілліс (1994) у
своєму дослі-

220

дженні відеоспостережень у крамницях. Вони стверджують, що хоч камери і
є доволі витонченим засобом захисту, існують різні оцінки їх значення.
Загальний висновок полягає у тому, що встановлення відеокамер саме по
собі, без пропагування їх можливостей серед потенційних правопорушників,
має лише короткочасний успіх.

Заходи попередження базуються на тому, що, контролюючи своє оточення під
час повсякденної діяльності, люди можуть підвищити свою захищеність від
злочинів. Цю ідею висловлювали Якобс (1962) і Ньюман (1976). Беннет та
Райт (1984), які проводили інтерв’ю із засудженими квартирними злодіями,
виявили, що третина опитаних відмовилась би від вчинення злочинів через
присутність сусідів. Третина повідомила, що вони б не грабували
приміщень, що перебувають під наглядом, а ще третина – взагалі полишила
б злочинні плани за таких обставин.

Існує переконаність у тому, що контроль сприяє профілактиці злочинів.
Так, Ньюман стверджує, що певним поясненням злочинності в містах може
бути нездатність громадян згуртуватися у справі перешкодження діям
злочинців. Автор пропонує реструктурувати житлові райони, аби вони стали
більш контрольованими – не поліцією, а людьми, які там мешкають. Ньюман
вважає, що державні житлові квартали найбільш уразливі через недоліки
громадського контролю за злочинністю. Безпечнішим може бути район,
розташований у середині більшої округи, позбавленої злочинності, тобто
який відгороджений від зовнішнього світу своєрідним ровом.

У Гартфорді (штат Коннектікут, США) вивчався район, у межах якого
проводилося посилене патрулювання громадян та удосконалення дизайну.
Завдяки цьому вдалося досягти певного зниження квартирних пограбувань,
але контрольне дослідження (Fowler and Mangione, 1982) показало, що
вплив таких заходів на злочинність був короткотривалим. Мері (1981)
гадає, що переваги “захищеного середовища” в основному залежать від
мешканців, як вони повідомляють про незнайомців або дізнаються про мету
їх перебування на даній території.

Заходи профілактики, які підпадають під загальну назву “управління
середовищем”, базуються на припущенні, що деякі райони, провокуючи
злочинність своєю незахищеністю, можуть потерпати і через те, що
складається враження, ніби їх мешканців нічого не обходить. Різниця між
“плануванням середовища” і “управлінням середовищем” незначна, проте
вона важлива. Перший метод застосовується на етапі планування (перед
тим, як збудовано жилий квар-гал). Другий •– у вже існуючих кварталах,
а також комерційних п;;^;;1^-:^!-)}-^. др №;!ше можливостей для
вдфсрмальног:; с^сіл-ре-

•”>’ > ‘і

ження. Аргументація методу управління середовищем зводиться до думки:
якщо залишити сліди вчиненого злочину, вони спонукатимуть до нових
злочинів, особливо таких як вандалізм, бродяжництво й жебракування,
порушення, які можна кваліфікувати як непристойна поведінка. Вільсон та
Келінг (1982) називають це ефектом “розбитих вікон”.

Однак Метьюз (1992) піддає сумніву таке твердження. Він зазначає, що всі
прояви непристойної поведінки більше пов’язані зі страхом перед
злочинністю, аніж зі злочинністю як такою. Висловлюється думка, що центр
міста стає привабливим для молодих людей, які шукають різних розваг.
Отож шумні бари та інші атрибути міста можуть бути як принадою, так і
приводом для побоювання. Усе, що можна виявити – це кореляцію між
стурбованістю, спричиненою непристойною поведінкою, і страхом стати
жертвою злочинів.

Існують також програми сусідського патруля (СП), основним компонентом
яких є активне спостереження. Вважається, що такі програми сприяють
поліпшенню стосунків між громадою і поліцією та опосередковано впливають
на рівень злочинності. СП швидко розповсюдилися у Британії. Брайт (1991)
встановив щорічний показник їх зростання на 15-20 тис. Вони охопили
понад 4 млн. до-могосподарств.

Спроби оцінити ефективність СП у попередженні злочинів дали неоднозначні
результати. Виявилось, що ці програми у США кращі, ніж у Великій
Британії. Однак відсутність уніфікованої схеми СП ускладнює валідні
порівняння навіть у межах однієї країни. Так, Ге-ніг (1984) повідомив,
що злочинність у тих районах Вашингтона, де діяли СП, знизилася. А от
Беннет (1992) констатує погіршення кримінальної ситуації у деяких
регіонах Великої Британії, хоч там здійснювались ці програми.

Найціннішим ефектом СП згідно з результатами опитувань є повсюдне
зменшення страху громадян перед злочинністю. Число респондентів, які
говорили, що “дуже бояться”, знизилось на 75 %. Важче оцінити, наскільки
СП зміцнюють соціальну згуртованість, яку виміряти складно. Але
популярність СП сприяла створенню таких програм як Діловий патруль,
Офісний патруль, Нагляд за автомобілями тощо.

Насамкінець варто зазначити, що у Великій Британії існує чимало
різноманітних програм з превенції злочинів як на загальнодержавному, так
і локальному рівнях. Одні з них більш дієві, інші – менш, однак загалом
вони дають змогу утримувати злочинність у так званих прийнятних для
суспільства межах.

222

§ 3. Концепції детермінації злочинності в зарубіжній кримінології

Біологічна школа. Цей напрям у кримінології є найстарішим. Ще у 70-ті
роки XIX ст. Ч. Ломброзо зазначав: “Злочинець – це атавістична істота,
яка відтворює у своїй особі інстинкти первісного людства і тварин”.
Злочинцями не стають, заявляв він, ними народжуються. Природжені
індивідуальні властивості – ось що лежить в основі злочинної поведінки.
Ч. Ломброзо розробив таблицю ознак природженого злочинця – таких рис
(стигм), які він виявив шляхом безпосереднього виміру фізичних
характеристик злочинців, які показували, чи маємо ми справу з
природженим злочинцем, чи ні.

Неважко побачити в цій концепції перенесення еволюційно-біологічної
теорії розвитку видів Ч. Дарвіна на сферу злочинності. І справді, якщо
еволюційно людина походить від людиноподібної мавпи, потім пережила
стадію первісної дикості, то чи не є існування злочинців виявом
атавізму, тобто появою на світ серед цивілізованих людей первісних,
близьких до своїх людиноподібних предків? До того ж і у Дарвіна можна
знайти такий вислів: “У людському суспільстві деякі з найгірших
схильностей, які раптово, поза всякою видимою причиною з’являються у
складі сімей, можливо, являють собою поворот до первісного стану, від
якого ми відокремлені не такою вже й великою кількістю поколінь”. Ця
точка зору нібито підтверджується у відомому прислів’ї про паршиву
вівцю.

Перші ж перевірки таблиць Ч. Ломброзо показали, що наявність у злочинця
особливих фізичних рис, що відрізняють його від решти індивідів та
наближають до первісної людини, – не більш ніж вигадка. Теорія Ч.
Ломброзо і сучасні погляди, що випливають з неї, виходять з того, що між
деякими фізичними характеристиками організму людини, з одного боку, і
злочинною поведінкою – з іншого, існує певна залежність, що певному
моральному обличчю відповідає певна фізична конституція людини. Слід
сказати, що у повсякденній, побутовій свідомості та й художній
літературі дійсно фігурує стереотип злочинця ломброзіанського типу
(фігури негідників), якому протистоїть добропорядний герой, чия фізична
сила завжди доповнюється моральною перевагою. Але ніякого наукового
обґрунтування такий збіг, звичайно, не має.

У 1913 р. англійський кримінолог Горінг перевірив досліди Ч. Ломброзо,
порівнявши ув’язнених зі студентами Кембріджу (1000 осіб), Оксфорду й
Абердина (959 осіб), військовослужбовцями і викладачами коледжів (118
осіб). Виявилося, що ніяких фізичних відмінностей між ними і злочинцями
не існує. Схожі дослідження з тими самими результатами здійснив В. Гіле
у 1915 р.

223

Теорія Ч. Ломброзо побудована також на уявленні про те, що фізична норма
(досконалість тіла) сама собою припускає досконалість моральну і що
взагалі існує об’єктивна норма (єдина для всіх часів і народів) фізичних
рис людини. Ч. Ломброзо щиро вважав, що для злочинців характерні риси
“монгольського” типу, що ці риси наближають злочинця-європейця до
первісної людини і монгола.

Після критики теорії про анатомічні відхилення, що спричиняють злочини,
виникли нові течії біологічного напряму, в основу яких були покладені
особливості ендокринної системи, залоз внутрішньої секреції або
психофізична конституція людей (теорія німецького психіатра Е.
Кречмера), або природні вади нервової системи (вчення англійського
психіатра Айзенка).

Розвиток генетики, який подає надію розшифрувати у майбутньому
генетичний код людини, теж не обминув проблем злочинності. Так з’явилася
теорія підвищеної криміногенності осіб з набором хромосом типу XYY.

Комбінація хромосом Х і Y визначає стать людини (XX – жінка, XY –
чоловік). У деяких випадках цей нормальний розподіл може порушуватися.
Наявність зайвої хромосоми Х чи Y призводить до народження розумове
неповноцінних індивідів (синдром Дауна). Звідси виникло припущення, що у
осіб з хромосомною формулою XYY мають бути властивості суперменів
(підвищена агресивність, сексуальність тощо). Іншими словами, була
висунута гіпотеза про те, що люди такого типу – природжені злочинці.

У 1966 р. в англійському часописі “Природа” була опублікована доповідь
кримінолога П. Джекобса, в якій йшлося про те, що 3,5 % розумово
відсталих пацієнтів-чоловіків з небезпечними насильницькими проявами,
які утримувалися в одній із шведських в’язниць, мали зайву Y хромосому.
На цій підставі П. Джекобс зробив висновок про те, що у деяких осіб
потяг до насильства може бути вродженим внаслідок порушення хромосомного
набору.

На спростування цього висновку американський генетик Т. Поу-ледж навів
такі факти: а) рівень чоловічого гормону (тестостерону), як показали
дослідження, у осіб з набором хромосом XYY не відрізняється від
чоловіків з набором хромосом XY, і підвищена сексуальність таких осіб не
підтверджена; б) така фізична характеристика, як високий зріст, властива
всім особам з набором хромосом XYY (інших фізичних відхилень немає); в)
психологічні показники (коефіцієнт інтелекту), виявлені в осіб з набором
хромосом XYY, хоч і нижчі середніх для населення в цілому, але
збігаються з показниками інших осіб, які утримуються в закритих
установах (в’язницях або лікарнях); г} комбінація хромосом XYY
трапляється у сер0″””-

224

му в одного з тисячі народжених, і цей відсоток є постійним, тому ніяк
не корелює зі значним зростанням або зниженням рівня насильницької
злочинності; д) на відміну від інших порушень набору хромосом, які
однозначно призводять до хвороби Дауна, наявність зайвої хромосоми Y не
спричиняє явних відхилень у психології і поведінці таких осіб. Форми
їхньої поведінки (у тому числі вчинення насильницьких злочинів) нічим,
по суті, не відрізняються від поведінки людей з нормальним набором
хромосом.

Соціологічний напрямок у кримінології представлений численними теоріями.
Розглянемо деякі з них. 9 липня 1813 р. на засіданні бельгійської
Королівської академії наук у Брюсселі з доповіддю виступив астроном і
математик А. Кетле. Він заявив: “Ми можемо розрахувати заздалегідь,
скільки індивідуумів почервонять руки в крові своїх співгромадян,
скільки осіб стануть шахраями, скільки отруйниками, майже так само, як
ми заздалегідь можемо підрахувати, скільки людей народиться і скільки
помре…”.

Цей висновок став закономірним результатом розвитку в XIX столітті
демографічної статистики. До цього часу не було систематичних даних про
злочинність. Правда, ще у 1778 р. I. Бентам висловив припущення, що у
сфері злочинності повинні спостерігатися стійкі статистичні
закономірності, які могли б слугувати своєрідним політичним барометром,
за допомогою якого можна було б оцінювати ефективність боротьби зі
злочинністю. Так само, як рівень смертності свідчить про фізичне
здоров’я суспільства, кримінальна статистика може вказувати на його
моральне здоров’я.

Дослідження статистиків у галузі злочинності проводилися стосовно віку,
статі, національності, професії та освіти злочинців, економічних умов їх
життя тощо. Центральний висновок, якого вони дійшли, полягав у тому, що
щорічно число всіх злочинів, а також кількість конкретних видів злочинів
зберігалися приблизно однаковими. Було також виявлено, що, складаючись з
окремих злочинних актів, утворюється щось відмінне від його складових
частин – злочинність як соціальне явище.

Чим же відрізняється злочинність, тобто сукупність злочинів, від кожного
окремого злочину? Як цю проблему розв’язували наші попередники? Суть
полягає в тому, що якщо кожний окремо взятий злочин міг статися, а міг і
не статися, то стосовно сукупності цих актів подібний підхід
непридатний. Тут доводиться говорити, що це не тільки могло, а й повинно
було трапитися, тобто злочинність загалом є явищем закономірним для
певних умов певного суспільства. Констатація цього положення неминуче
веде до визнання соціальної обумовленості злочинності.

8 і_і7« 225

Такий висновок і зробив А. Кетле. “Суспільство, – писав він, – містить у
собі зародок усіх, що мають статися, злочинів, тому що у ньому існують
умови, які сприяють їхньому розвиткові; воно, так би мовити, підготовлює
злочин, а злочинець є тільки знаряддям. Отже, будь-який суспільний
устрій припускає відоме число і відомий порядок злочинців, які є
необхідним наслідком його організації. Це спостереження, що на перший
погляд може видатися безрадісним, навпаки, дуже втішливо, якщо уважніше
придивитися до нього. Воно вказує на можливість вдосконалення людей за
допомогою зміни інституцій, навичок, стану освіченості і взагалі усього,
що має вплив на їхній побут”. Таким чином, вперше у кримінології була
продемонстрована соціальна детермінованість злочинності, її відносна
незалежність від волі і бажання окремих людей. Ось чому французький
кримінолог А. Лакассань вивів свою знамениту формулу: кожне суспільство
має тих злочинців, яких воно заслуговує.

Теорія соціального детермінізму злочинності дала можливість перетворити
факти, які здавалися випадковими і розрізненими, на чіткий показник
панівних у суспільстві умов життя. Центральна ідея цього вчення –
довести підпорядкованість людських вчинків

об’єктивним соціальним законам.

З теорії соціального детермінізму випливають надзвичайно важливі
кримінологічні висновки. І перший з них полягає в тому, що, не змінивши
соціальних умов, які детермінують злочини, марно намагатися радикально
скоротити саму злочинність. Якщо детермінантами злочинності є об’єктивні
(тобто не залежні від волі людей) фактори, то злочинність перестає
виглядати всього лише породженням егоїстичних прагнень окремих осіб.
Справді, здається очевидним, що вчиняють злочини ті, хто хоче їх
вчинити. Хоче вчинити злочин той, хто є егоїстичним, непорядним,
аморальним. Але якщо не все у поведінці людей залежить від їхніх
намірів, бажань, якщо їхніми вчинками рухають і об’єктивні фактори, тоді
ані жорстокі покарання, ані найдосконаліше кримінальне законодавство,
ані найкраща система юстиції самі по собі істотно вплинути на
злочинність

неспроможні.

Треба зазначити, що теорія соціальної фізики дещо обмежувалась
механічним розумінням соціального детермінізму. У суспільному житті вона
намагалася застосувати закони, аналогічні законам механіки (дія дорівнює
протидії, рівновага – основна властивість суспільства тощо). Саме в
цьому пункті виявляються недоліки механістичного підходу до феномена
злочинності, оскільки упускається важливе положення гносеологічного
порядку: статистичні кореляції

226

ще не є причинними зв’язками, які лежать в основі генезису злочинності.

Кожне суспільство має такий тип злочинності і злочинців, які
відповідають його економічним, соціальним, культурним, моральним,
релігійним та іншим умовам.

З-поміж інших широко знаних соціологічних концепцій генезису злочинності
зазначимо такі.

Теорія диференціації асоціації. Її засновником був американський
кримінолог Е. Сатерленд. Він вважав, що людина не народжується
злочинцем. Злочинній поведінці вона навчається у процесі різних
контактів, безпосереднього спілкування з найближчим оточенням, у якому
переважають кримінальні елементи.

Теорія наслідування. Розроблена французьким соціологом Г. Тардом, який
стверджував, що вирішальна роль у поведінці людей належить наслідуванню
один одному, імітації вчинків інших. Ця теорія тісно переплітається з
вищеназваною.

Інтеракціоністська теорія. Одним з її фундаторів був американський
кримінолог Ф. Танненбаум. Прибічники цієї теорії чинники злочинності
бачать у самій реакції суспільства на злочинну поведінку. Це виражається
у тому, що на особу, яка вчинила злочин, суспільство ніби наклеює ярлик,
таврує її як “чужу”. Це заплямовує репутацію людини, справляє на неї
гнітючий психологічний тиск, що позбавляє її можливості знову стати
“правовірною”, тобто законослухняним членом суспільства.

Сучасні теорії детермінації злочинності. Оцінюючи перспективи розвитку
злочинності у країнах з високорозвиненою ринковою економікою, чимало
сучасних західних кримінологів розраховують на краще. Це пояснюється
насамперед тим, що останніми роками стабілізувався рівень злочинності
неповнолітніх. Посилено контроль за в’їздом осіб з країн із нестабільною
економічною та політичною ситуацією. Багато уваги приділяється
поліпшенню технічного оснащення поліції, активно впроваджуються у
практику електронні системи захисту майна громадян, дедалі більшою
популярністю користуються приватні правоохоронні служби. Так, у США
число співробітників у цих службах зрівнялося з чисельністю штатних
поліцейських. У низці високорозвинутих країн поліпшуються показники
розкриття злочинів, передусім небезпечних посягань на життя і здоров’я
громадян. Це у свою чергу сприяє зростанню авторитету правоохоронних
органів серед населення, яке виявляє велику активність і готовність до
співробітництва з поліцією. Наприклад, у ФРН рівень розкриття різних
видів злочинів відповідно становить:

227

убивств – 87 %, нанесення тяжких тілесних ушкоджень – 88 %, злочинів,
пов’язаних з наркобізнесом, – 95 %.

У доповідях, які були зроблені на останніх Міжнародних кримінологічних
конгресах, та наукових розробках сучасних західних кримінологів
структурні зміни у злочинності пов’язуються з характером політичних,
економічних і соціальних перетворень у світі. Щодо впливу економічних і
соціальних чинників на динаміку злочинності нині існує кілька теорій,

Теорія кримінально-статистичного регулювання рівня злочинності вважає,
що зростання злочинності у деяких високорозви-нутих країнах відбувається
за рахунок більшої соціальної активності населення, підвищення його
чутливості до злочинів, бажання повідомляти про злочини у поліцію.
Звідси зменшується “темна цифра” злочинності, тобто кількість латентних
злочинів і відповідно збільшується число зареєстрованих діянь.

Економічна теорія зростання злочинності виходить з того, що
науково-технічний прогрес сприяє зростанню добробуту далеко не всіх
громадян. Такі інфраструктури, як медицина, освіта, соціальне
забезпечення, будівництво, обходять своєю увагою малозабезпечені верстви
населення, які і стають більш криміногенними. Своє підтвердження ця
теорія частково знаходить стосовно тих, хто вчиняє злочини проти життя і
здоров’я особи, а також корисливі посягання.

Теорія можливостей вперше була сформульована на конгресі

ООН з боротьби зі злочинністю і поводженням з правопорушниками в 1988 р.
За цією теорію високий рівень життя у країнах Західної Європи і США
поєднаний з розширенням можливостей для вчинення певних видів злочинів.
Так, у середині 80-х років у багатьох розвинутих державах основним
засобом розрахунків стали кредитні картки. Цей вид платежів зумовив
численні шахрайські операції з ними. Тільки із запровадженням додаткових
засобів захисту кредитних карток від підробок вдалося різко зменшити
кількість такого роду злочинів.

Демографічна теорія пов’язана з концепцією молодіжної суб-культури. У
період свого інтенсивного соціального становлення підлітки перебувають у
психологічній та матеріальній залежності від дорослих. Водночас вони
сприймаються оточуючими через свої чисто фізичні дані як дорослі. Крім
того у молоді є свої ідеали в спорті, музиці та інших сферах життя, які
нерідко протиставляються звичним. Звідси втрата контролю за поведінкою
неповнолітніх, конфлікт поколінь, що в кінцевому підсумку призводить до
зростання злочинності серед цієї категорії населення.

228

Теорія втрачених ілюзії вважає, що в даний час у світі відбуваються
корінні зміни ціннісних орієнтацій людей. При різкому підвищенні рівня
життя одних соціальних прошарків відбувається зубожіння інших.
Можливість реалізації життєвих планів за рахунок чесної праці стає для
багатьох не здійсненною. Престижними стають посади і місця роботи, які
приносять нетрудові доходи. Втрата ілюзій законним шляхом розв’язати
свої життєві проблеми штовхає певну частину громадян на вчинення
протиправних дій.

Теорія потенційної доцільності та значення контролю за дотриманням
законів про наркотики на вуличному рівні, автором якої є американський
аналітик Школи управління ім. Кеннеді Гарвардського університету М.
Клейман, звертає увагу на те, що масований наступ на вуличних торговців
героїном і споживачів підвищить нематеріальну вартість наркотиків (ризик
бути заарештованим або збільшення часу, необхідного для пошуку нових
джерел наркотиків), що тим самим зменшить їх споживання. Крім того, за
висновками М. Клеймана, за таких обставин знизиться рівень насильницьких
і майнових злочинів за незначних витрат на таку діяльність’ .

Теорія аномії-синомії пояснює зростання злочинності в період
соціально-економічних реформ як наслідок конфліктів між соціальними
групами з різним статусом. В ідеалі такі конфлікти повинні вирішуватися
мирним шляхом. Але міграція, як індустріалізація й урбанізація
суспільства, істотно змінюють спосіб життя людей та стандарти їхньої
поведінки. Ці процеси можуть призвести до аномії, тобто
дезінтегрованості соціуму, його дезорганізації і виникнення різних
ворогуючих між собою субкультур. Наявність усталених і нових норм
поведінки у суспільстві, що змінюється, може спровокувати соціальні
конфлікти. Тому соціальні цінності мають бути інтегровані і узгоджені.
Цей процес, що веде до згуртованості суспільства, консенсусу ціннісних
орієнтацій (синомія), потребує значних зусиль, зате запобігає злочинним
проявам.

Названа теорія видається найбільш слушною для країн, які перебувають у
перехідному періоді розвитку, зокрема, посткомуністичних держав.

Як видно із вищенаведеного, у зарубіжній кримінології існує багато
різних концепцій, теорій, підходів, шкіл, які намагаються по-своєму
пояснити генезис злочинності та причини її існування2.

Див.: Антонян Ю. М., Князев В. В. Борьба с незаконным оборотом
наркотиков за рубежом. – М., 1999.

Докладніше див.: Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М., 1997.

229

Таке становище зумовлено тим, що сама злочинність є настільки складним,
багатогранним і динамічним явищем суспільного життя, що одночасно і
цілком охопити всі її сторони, рівні і сфери якоюсь однією універсальною
теорію дуже важко. Сказане певною мірою виправдовує паралельне
співіснування часом навіть не пов’язаних між собою соціологічних,
культурологічних, психологічних, психічних, медико-біологічних та інших
інтерпретацій етіології злочинності. Водночас це свідчить про
відсутність єдиної методологічної та предметно-інструментальної бази
кримінологічних досліджень.

Сьогодні можна лише констатувати, що вся різноманітність теорій
детермінації злочинності зводиться до трьох відносно самостійних
напрямів – біологічного, соціологічного та біосоціального. Перший напрям
надає перевагу біологічним чинникам, другий – соціально-економічним, а
третій намагається поєднати (узгодити) два попередні підходи. Очевидно,
що істина, як завжди, десь посередині. Крім того, істина завжди
конкретна. На індивідуальному рівні в одних випадках можуть домінувати
одні криміногенні фактори, в інших – Другі.

Питання для самоконтролю

1. Які особливості генезису злочинності в розвинутих країнах світу?

2. Як впливає рівень соціально-економічного розвитку суспільства,
урбанізації та міграції на стан злочинності в певній державі?

3. Розкрийте зміст і сутність “ситуативної” профілактики у Великій
Британії.

4. Розкрийте сутність взаємодії поліції Великої Британії з населенням у
здійсненні заходів “ситуативної” профілактики.

5. Розкрийте основні положення теорій біологічного та соціологічного
напряму причин злочинності.

6. Розкрийте сучасні теорії причин злочинності та їх зміст.

230

Літературні джерела

Загальна частина До глави 1 Поняття, предмет, методи та система
кримінології

1. Закон України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і
державного кордону” від 22 червня 2000 p. № 1835-ІІІ // Відомості
Верховної Ради України. – 2000. – № 40. – Ст. 338.

2. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення
діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони
громадського порядку” від 16 червня 1999 р. № 650/99 // Міліція України.
– 1999. – № 7-8. – С. 4.

3. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998
р.

4. Аванесов Г. А. Криминология, прогностика, управление. – Горький,
1975.

5. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

6. Аванесов Г. А. Криминология. – М. 1984.

7. Аванесов Г. А. Криминология и организация предупреждения
преступлений. – М., 1995.

8. Блувштейн Ю. Д., Яковлев А. М. Введение в курс криминологии. – Минск,
1983.

9. Гаврилишин А. П., Михайлов А. Е. Учебно-методические материалы к
лекции. Тема: “Понятие, предмет, задачи, метод и система криминологии”.
– К., 1992.

10. Герцензон А. А. Введение в советскую криминологию. – М., 1965.

11. Гринчак В. М. Кримінологія і сучасність // Науковий вісник НАВСУ. –
2000. – № 2.

12. Гришаев П. И. Советская криминология: Учеб. пособие. – М., 1975.

13. Година В. В. Работа органов внутренних дел и прокуратуры по
предупреждению преступности: Уч. пособие. – Харьков, 1981.

14. Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков, 1998.

15. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Альбом схем з
кримінології (загальна і особлива частини): Навч. посібник / За заг.
ред. Джужи О. М. – К.: НАВСУ, 1999.

16. Джужа 0. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. Джужи О. М. – К.
1999.

17. Джужа 0. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія – Альбом
схем (Загальна і Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. Джужи
О. М. – 1, К., 2000.

18. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навчальний посібник / За заг. ред. Джужи О. М.
– К., 2000.

19. Джужа 0. М. Яка кримінологія потрібна сьогодні? // Право України. –
2000. – № 6.

20. Драюк В. М., Журавльов С. Ю. Російсько-український словник юридичних
термінів. – К., 1993.

21. Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение,
ответственность. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 1989.

22. Дюрквейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. – М.,
1995.

23. Жалинский А. Э. Специальное предупреждение преступлений в СССР. –
Львов, 1976.

24. Жалинский А. Э., Костицкий М. В. Эффективность профилактики
преступлений и криминологическая информация. – Львов, 1980.

25. Зеленецкий В. С. Предупреждение преступлений следователем. –
Харьков, 1975.

26. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

27. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

28. Зелінський А. Ф. Перспективи подальшого розвитку кримінології //
Право України. – 2001. – № 1.

29. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

30. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Учебное пособие
для вузов. – М., 2001.

31. Карпец И. И. Проблемы преступности. – М., 1969.

32. Карпец И. И. Современные проблемы криминологии. – М., 1982.

33. Ковалев Н. И. Основы криминологии. – М., 1970.

34. Коржанский М. Й. Нариси уголовного права. – К., 1999.

35. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

36. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

37. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

38. Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. В. Н.
Кудрявцева, В. Е. Эминова. – М., 1995.

39. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

40. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

41. Криминология; Учебник для юридических вузов / Под общ. ред. д-ра
юрид. наук, профессора А. И. Долговой. – М., 1999.

42. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів
юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Дань-шин, В. В.
Голіна, О. Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

43. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.

44. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

45. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

46. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій У 2-х кн.
/Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джужа О. М. та ін.; За ред. В. Г.
Лихолоба – К. 1996. кн. 1: Загальна частина.

47. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. /
Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джужа О. М. та ін.; За заг. ред. О.
М. Джужи. – К.: НАВСУ, 2000. Кн 2: Особлива частина.

48. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск
2000.

49. Курганов С. И. Основы криминологии. – М., 1998.

50. Курс советской криминологии – М., 1985. T.I. Предмет. Методология.
Преступность и ее причины. Преступник.

51. Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. – М., 1972.

52. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К, 1997.

53. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. – правове
дослідження. – К., 2000.

54. Маноха 0. Є. Методологічна функція кримінології: Монографія .- К.:
НАВСУ, 1998.

55. Мельник. М. І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми
кваліфікації, удосконалення законодавства. – К., 2000.

56. Мельник П., Ківенко Н., Лановенко І. Методологічні проблеми розвитку
кримінологічної науки в Україні / / Науковий вісник ДПА України. – 2000.
– № 2 (8).

57. Михайленко П. П. Кримінальне право, кримінальний процес та
кримінологія України. – К., 1999.

58. Мойсюк О. М. Віктимологічна профілактика порушень правил безпеки
дорожнього руху (ст. 215 КК України): Автореф. дис… канд. юрид. наук.
– К., 1999.

59. Насильственная преступность / Под ред. В. Н. Кудрявцева и А. В.
Наумова. – М., 1997.

60. Ной И. С. Методологические проблемы советской криминологии. –
Саратов, 1975.

61. Омыгов В. И. Библиографический справочник по курсу “Основы
криминологии”. – Пермь, 1995.

62. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., заслуженного юриста РСФСР, президента Российской
криминологической ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

63. Садовский В. Н. Методологические проблемы исследования объектов,
представляющих собой системы / / Социология в СССР. – М., 1966.-Т. 1.

64. Сахаров А. Б. Криминология и ее значение для профилактической
деятельности ОВД. – М. 1985.

65. Сахаров А. Б. Некоторые принципиальные вопросы советской
криминологии // Криминология и уголовная политика. – М.,1985.

66. Словник юридичних термінів (російсько-український) / Укладачі: Ф.
Андерш, В. Вінник, А. Красницька, А. Полешко, О. Юр-чук. -К., 1994.

67. Социальные отклонения. Введение в общую теорию. – М., 1984.

68. Стефанов Н. Теория и метод в общественных науках. – М., 1967.

69. Стручков Н. А. Вступительная статья // Бухгольц 3., Лекшас Дж.,
Хартман Р. Социалистическая криминология. – М., 1975.

70. Туляков В. О. Віктимологія (соціальні та кримінологічні проблеми). –
Одеса, 2000.

71. Хохряков Г. В. Криминология: Учебник / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев. –
М.,1999.

72. Шибутиани Т. Социальная психология. – М., 1969.

73. Шнайдер Г.Й. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О. Иванова
– М., 1994.

74. Юридична енциклопедія. – К., 1999. – Т. 2.

75. Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. А. Я. Сухарев; Ред.
кол.: М. М. Богуславский, М. И. Козырь, Г. М. Миньковский и др. – М.,
1984.

76. Юридичний словник / За ред. академіків АН УРСР В. М. Бабія, В. М.
Корецького. – К., 1974.

77. Яхнел Н. Социология и социальная практика: Пер. с болг. – М., 1985.

78. Gunther Kaiser. Kriminologie Eine Einfiihrung in die Gmndlagen 10.,
vollig neubearbeitete Auflage C. F. MiillerVerlag Heidelberg. 1996.

79. Hans Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter –
Berlin – New-York.

80. The Oxford Handbook of Criminology / Ed. by М. Maguire, R. Morgan,
R. Reiner. – Oxf: Clarendon Press, 1997.

До глави 2

Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні

1. Аванесов Г. А. Криминология, прогностика, управление. – Горький,
1975.

2. Аванесов Г. А. Криминология. – М., 1984.

3. Блувштейн Ю. Д., Яковлев А. М. Введение в курс криминологии. – Минск,
1983.

4. Герцензон А. А. Введение в советскую криминологию. – М., 1965.

5. Гришаев П. И. Советская криминология: Уч. пособ. – М., 1975.

6. Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков, 1998.

7. Даньшин И. Н. Из истории криминологических учреждений в Украинской
ССР в 20-30-е годы / / Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1980. –
Вып. 32.

8. Цжужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом схем
(Загальна і Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. Джужи О. М.
– К., 2000.

9. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. –
К., 2000.

10. Джужа О. М. Яка кримінологія потрібна сьогодні? // Право України. –
2000. – № 6.

11. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАЙ України. Наукові
дослідження за 50 років (1949-1999). – К., 1999.

12. Иванов Л. О., Ильина Л. В. Пути и судьбы отечественной криминологии.
– М., 1991.

13. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

14. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

15. Иванов Л. О., Ильина Л. В. Пути и судьбы отечественной криминологии.
– М., 1991.

16. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

17. Карпец И. И. Современные проблемы криминологии. – М., 1982.

18. Ковалев Н. И. Основы криминологии. – М., 1970.

19. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

20. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

21. Криминология. – М., 1968.

22. Криминология. – М., 1976.

23. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского – М.,
1994.

24. Криминология: Учебник для юр. вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева, В.
Е. Эминова. – М., 1995.

25. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

26. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского Г. М.
– М., 1998.

27. Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид. наук,
проф. А. И. Долговой. – М., 1999.

28. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Дань-шин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

29. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000.

30. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,2001.

31. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

32. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За ред. В. Г.
Лихолоба. – К., 1996. Кн. 1: Загальна частина.

33. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи –
К., 2000. Кн 2: Особлива частина.

34. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск,
2000.

35. Кудрявцев В. Н. Развивать науку советского уголовного права // Соц.
законность. – 1956. – № 1.

36. Курс советской криминологии. – М., 1985. T.I. Предмет. Методология.
Преступность и ее причины. Преступник.

37. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

38. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

39. Михайленко П. П. Кримінальне право, кримінальний процес та
кримінологія України. – К., 1999.

40. Прилипко С. Створення Кримінологічної асоціації в Україні / / Право
України. – 1998. – № 12.

41. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., засл. юриста РСФСР, президента Российской криминолог,
ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

42. Сахаров А. Б. Криминология и ее значение для профилактической
деятельности ОВД / М.: Академия МВД СССР, 1985.

43. Сахаров А. Б. Некоторые принципиальные вопросы советской
криминологии // Криминология и уголовная политика. – М., 1985.

44. Советская прокуратура. Страницы истории / Отв. ред. А. М. Рекунков.
– М., 1982.

45. Чубинский М. П. Курс уголовной политики. – СПб, 1912.

46. Шаргородский М. Д. Некоторые задачи советской правовой науки в
настоящее время / / Ученые записки Ленингр. ун-та. – 1995. – № 187. –
Вып. 6.

47. Шнайдер Г. Й. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994.

48. Ферри Э. Уголовная социология. – СПб, 1900.

До глави З Злочинність та її основні характеристики

1. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення
діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони
громадського порядку” від 16 червня 1999 р. № 650/99 // Міліція України.
– 1999. – № 7-8. – С. 4.

2. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998
р.

3. Аванесов Г. А. Криминология. – М., 1984.

4. Антонян Ю. М., Бородин С. В. Преступность и психические аномалии. –
М., 1987.

5. Бабаев М. М. Социальные последствия преступности. – М.:

Академия МВД СССР, 1982.

6. Басков В. И. Уголовная преступность и борьба с ней // Вест. Моск.
ун-та. Сер. II, Право. – 1991. – № 4.

7. Бужор В. Г. О сущности преступности: Уч. пособие – Киши-нэу,1998.

8. Бужор В. Г., Гуцуляк В. И. Групповая преступность: методические
аспекты изучения и классификация: Монография. – Киши-нэу,1998.

9. Волошина Л. А. О системном подходе к изучению сущности преступности
// Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1972. – Вып.17.

10. Гаврилишин Л. 77., Джужа А. Н. и др. Преступность и ее основные
характеристики: Лекция. – К., 1993.

11. Гогель С. К. Роль общества в деле борьбы с преступностью – М.,1996.

12. Година В. В. Работа органов внутренних дел и прокуратуры по
предупреждению преступности: Учебн. пособие. – Харьков, 1981.

13. Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков, 1998.

14. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом
схем (Загальна і Особлива частини): Навчальний посіб-ний / За заг. ред.
Джужи О. М.. – К., 2000.

15. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи –
К.: НАВСУ, 2000.

16. Долгова А. И. Системно-структурный характер преступности и ее причин
// Вопросы борьбы с преступностью. – М., – 1984. – Вып. 41.

17. Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение,
ответственность. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 1989.

18. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. –
М.,1995.

19. Жалинский А. Э., Костицкий М. В. Эффективность профилактики
преступлений и криминологическая информация. – Львов, 1980.

20. Жижиленко А. А. Преступность и ее формы. – М., 1922.

21. Зелінський О. Ф. Методика кримінологічних досліджень. – Харків,
1992.

22. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

23. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

24. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

25. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Уч. пособие для
вузов. – М., 2001.

26. Карпец И. И. Проблема преступности. – М., 1969.

27. Карпец И. И. Преступности: иллюзии и реальность. – М., 1992.

28. Ковалкин А. А. Латентная преступность и ее выявление органами
внутренних дел: Учеб. пособие. – К., 1985.

29. Кондратюк Л. В. Система криминологических показателей и методы их
вычисления. – М., 1978.

30. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

31. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

32. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

33. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева,
В. Е. Эминова. – М., 1995.

34. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

35. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

36. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, профессора А. И. Долговой. – М., 1999.

37. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів
юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Дань-шин, В. В.
Голіна, О. Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

38. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.

39. Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

40. Криминология и профилактика преступлений: Учебник. – М., 1989.

41. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За ред. В. Г.
Лихолоба – К., 1996. Кн. 1: Загальна частина.

42. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За заг. ред. О. М.
Джужи – К., 2000. Кн. 2: Особлива частина.

43. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск,
2000.

44. Курганов С. И. Основы криминологии. – М., 1998.

45. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

46. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

47. Лихолоб В. Г. Правопорушення: правова і моральна оцінка – К., 1994.

48. Малый город. Социально-демографическое исследование малого города. –
М., 1972.

49. Мельник М. І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми
кваліфікації, удосконалення законодавства. – К., 2000.

50. Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії:

Монографія. – К., 2001.

51. Михайленко П. П. Кримінальне право, кримінальний процес та
кримінологія України. – К., 1999.

52. Насильственная преступность / Под ред. В. Н. Кудрявцева и А. В.
Наумова. – М., 1997.

53. Пьянство и преступность: история, проблемы / И. П. Лано-венко, А. Я.
Светлов и др.: Отв. ред. И. П. Лановенко. – К., 1989.

54. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., заслуженного юриста РСФСР, президента Российской
криминологической ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

55. Токарев А. Ф. Криминологическое прогнозирование и предупреждение
преступности. – М., 1990.

56. Хохряков Г. В. Криминология: Учебник / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев. –
М., 1999.

57. Шляпочников А. С., Забрянский Г. И. Выявление латентной преступности
// Сов. государство и право. – 1973. – № 5.

58. Шнайдер Г. Й.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова. – М., 1994.

59. Юридичний словник / За ред. академіків АН УРСР В. М. Бабія, В. М.
Корецького. – К., 1974.

60. Criminology: Sourcebook / Ed. by М. Doherty. – Z., Old Bailey Press,
1998.

61. Hans Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter –
Berlin – New-York.

62. The Oxford Handbook of Criminology. / Ed. by М. Maguire, R. Morgan,
R. Reiner. – Oxf: Clarendon Press, 1997.

До глави 4 Причини та умови злочинності

1. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998
р.

2. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

3. Бунче М. Причинности. – М., 1962.

4. Власов В. С. Причини и условия преступности в СССР. – Ярославль,
1987.

5. Гаррисон М. Любовь, секс и СПИД. – Вильнюс, 1996.

6. Гернет М. Н. Преступление и борьба с ним в связи с эволюцией
общества. – М., 1916.

7. Гилинский Я. И. Проблема причинности в криминологической науке //
Сов. государство и право. – 1986. -№ 8.

8. Гришаев П. И. Структура полной причины преступности. Классификация
причин и условий преступности: Лекция. – М.:

ВЮЗИ, 1984.

9. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом схем
(Загальна і Особлива частини): Навч. посібник /За заг. ред. О. М. Джужи.
– К., 2000.

10. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. –
К., 2000.

11. Долгова А. И. Взаимодействие и причинность в криминологии // Вопросы
борьбы с преступностью. – 1981. – Вып. 34.

12. Долгова А. И. Социально-психологические аспекты преступности
несовершеннолетних. – М., 1981.

13. Жижиленко А. А. Преступность и ее формы. – М., 1922.

14. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

15. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

16. Иванов Г. Из практики Саратовского губернского кабинета криминальной
антропологии и судебно-психиатрической экспертизы. – Советское право. –
1925. – № 1.

17. И ишаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

18. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Уч. пособие для
вузов. – М., 2001.

19. Карпец И. И. Проблема преступности. – М., 1969.

20. Карпец И. И. Преступность: иллюзии и реальность. – М., 1992.

21. Комплексное изучение системы воздействия на преступность / Под ред.
В. В. Орехова и др. – Л., 1978.

22. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

23. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

24. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

25. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева,
В. Е. Эминова. – М., 1995.

26. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

27. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

28. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, профессора А. И. Долговой. – М., 1999.

29. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

30. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000.

31. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

32. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

33. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. /
Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джужа О. М. та ін.; За ред.
Ли-холоба В. Г. – К., 1996. Кн. 2: Загальна частина.

34. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. /
Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Джужа О. М. та ін.; За заг. ред.
Джужи О. М.. – К., 2000. Кн. 2: Особлива частина.

35. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск,
2000.

36. Кудрявцев В. Н. Причинность в криминологии. – М., 1968.

37. Кузнецова Н. Ф. Проблемы криминологической детерминации / Под ред.
В. Н. Кудрявцева. – М., 1984.

38. Кузнецова Н. Ф., Остроумов С. С. Методологические проблемы
криминологии // Изв. вузов. Правоведение. – 1973. – № 3.

39. Курганов С. И. Основы криминологии. – М., 1998.

40. Курс советской криминологии. – М., 1985. – T.I. Предмет.
Методология. Преступность и ее причины. Преступник.

41. Литвак, О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

42. Литвак. О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

43. Мельник. М. I. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії:

Монографія. – К., 2001.

44. Михайленко П. П. Кримінальне право, кримінальний процес та
кримінологія України. – К., 1999.

45. Павлодский Е. А. Корреляционный анализ причин правонарушений // Сов.
государство и право. – 1987. – № 2.

46. Насильственная преступность / Под ред. В. Н. Кудрявцева и А. В.
Наумова. – М., 1997.

47. Ной И. С. Методологические проблемы советской криминологии. –
Саратов, 1975.

48. Номокопов В. А. О проблеме изучения причин преступности / / Вопросы
борьбы с преступностью. – М., 1984. – Вып. 44.

49. Парнюк, М. А. Принцип детерминизма в системе материалистической
диалектики. – К., 1972.

50. Пьянство и преступность: история, проблемы / И. П. Лано-венко, А. Я.
Светлов и др.: Отв. ред. И. П. Лановенко. – К., 1989.

51. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., засл. юриста РСФСР, президента Российской криминолог,
ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

52. Сахаров А. В. Методологические вопросы изучения социальной
обусловленности преступности // Влияние социальных условий на
преступность. – М., 1983.

53. Тарновский Е. Н. Влияние хлебных цен и урожаев на движение
преступлений против собственности в России // Журнал Министерства
юстиции. – 1898. – № 8.

54. Фойницкий И. Я. Влияние времен года на распределение преступности //
Судебный журнал. – 1873. – Январь-февраль.

55. Фоке В. Введение в криминологию. – М. 1980.

56. Хохряков Г. В. Криминология: Учебник / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев. –
М., 1999.

57. Чарыхов X. М. Учение о факторах преступности (социологическая школа
в науке уголовного права). – М., 1910.

58. Шнайдер Г. И.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994.

59. Юридичний словник / За ред. академіків АН УРСР В. М. Бабія, В. М.
Корецького. – К., 1974.

60. Gunther Kaiser. Kriminologie Eine Einfuhrung in die Grundlagen 10.,
vollig neubearbeitete Auflage C. F. Muller Veriag Heidelberg. 1996.

61. Hans Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter. –
Berlin – New-York, s. 13-22.

62. Lombroso С. (1918) Crime – Its Causes and Remedies, Boston: Little
Brown, pp. 365-366 and 368.

63. P. van Koppen, Janes R. Yhe Road to the Robbery // Yhe British
Journal of Criminology, 1998, vol.38,’ 2, pp. 230-246.

До глави 5 Кримінологічне вчення про особу злочинця

1. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998
р.

2. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

3. Антонян Ю. М. Изучение личности преступника: Учеб. пособие. – М.,
1982.

4. Антонян Ю. М. Основные черты теории и личности преступника в
криминологии // Сов. государство и право. – 1984. – № 3.

5. Антонян Ю. М. Социальная среда и формирование личности преступника:
Учеб. пособие. – М., 1975.

6. Антонян Ю. М., Енакеев М. И., Эминов В. Е. Психология преступника и
расследование преступлений. – М., 1996.

7. Ателъцев С. Н. Личность преступника и проблемы криминологического
анализа. – М., 2000.

8. Блувштейн Ю. Д. Понятие личности преступника // Сов. государство и
право. – 1979. – № 8.

9. Блувштейн Ю. Д., Яковлев А. М. Введение в курс криминологии. – Минск,
1983.

10. Джулса О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом
схем (Загальна і Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О, М.
Джужи. – К., 2000.

11. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. –
К., 2000.

12. Долгова А. И. Социально-психологические аспекты преступности
несовершеннолетних. – М., 1981.

13. Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение,
ответственность. – М., 1989.

14. Емельянов В. П. Преступность несовершеннолетних с психическими
аномалиями. – Саратов, 1980.

15. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

16. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

17. Игошев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступного
поведения. – Горький, 1974.

18. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

19. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Уч. пособие для
вузов. – М., 2001.

20. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

21. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

22. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

23. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева,
В. Е. Эминова. – М., 1995.

24. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

25. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

26. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. – М., 1999.

27. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Даньшин, В. В. Го-ліна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

28. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.

29. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джу-жи. -К.,
2001. – 368 с.

30. Криминология и профилактика преступлений: Учебник. – М., 1989.

31. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За редакцією В. Г.
Лихолоба – К., 1996. Кн. 1: Загальна частина.

32. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За заг. ред. О. М.
Джужи – К., 2000. Кн. 2: Особлива частина.

33. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск,
2000.

34. Курганов С. И. Основы криминологии. – М., 1998.

35. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

36. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

37. Лихолоб В. Г., Никитин Ю. В., Тарарухин С. А., Гриценко В. В.
Криминологическая характеристика личности расхитителей. – К., 1989.

38. Личность и уважение к закону. Социологический аспект / Под ред.
чл.-кор. АН СССР В. Н. Кудрявцева. – М., 1979.

39. Личность преступника. – М., 1975.

40. Личность преступника: методы изучения и проблемы воздействия. – М.,
1986.

41. Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії:

Монографія. – К., 2001.

42. Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолетних (генезис и
ранняя профилактика). – К., 1985.

43. Наследование биологическое и социальное / / Коммунист. – 1983. – №
14.

44. Ной И. С. Методологические проблемы советской криминологии. –
Саратов, 1975.

45. Платонов К. К. О системе психологии. – М., 1972.

46. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., засл. юриста РСФСР, президента Российской криминолог,
ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

47. Сахаров А. Б. Актуальные вопросы учения о личности преступника / /
Теоретические проблемы учения о личности преступника. – М.,1979.

48. Тарасов К. Е., Черненко Е. К. Социальная детерминированность
биологии человека. – М., 1979.

49. Теоретические проблемы учения о личности преступника. – М., 1979.

50. Туляков В. О. Віктимологія (соціальні та кримінологічні проблеми). –
Одеса, 2000.

51. Хохряков Г. В. Криминология: Учебник / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев. –
М., 1999.

52. Шнайдер Г. И.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994.

53. Юридичний словник / За ред. академіків АН УРСР В. М. Бабія, В. М.
Корецького. – К., 1974.

54. Яковлев А. М. Теория криминологии и социальная профилактика. – М.,
1985.

55. Dalgardl. S. and Kringlen Е. (1976) Criminal Behaviour in Twins,
British Journal of Criminology, 16: pp. 213-232.

56. EysenckH. J. Crime and Personality, London: Routledge and Kegan
Paul, 3rd ed, 1977, pp. 114-116, 118-119 and 130-133.

57. Gunther Kaiser. Kriminologie Eine Einfuhrung in die Grundlagen 10.,
vollig neubearbeitete Auflage C. F. Muller Verlag Heidelberg. 1996.

58. Hans Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter. –
Berlin – New-York, s. 13-22.

59. Satin М. Law and Psychology // Annual Survey of American Law,
1994,’4,pp.13-34.

До глави 6 Причини та умови конкретних злочинів

1. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998
р.

2. Антонян Ю. М. Социальная среда и формирование личности преступника:
Уч. пособие. – М., 1975.

3. Бафия Е. Проблемы криминологии: Диагностика криминологической
ситуации. – М., 1983.

4. Волков В. С. Мотивы преступлений: уголовно-правовые и
социально-психологические исследования. – Казань, 1982.

5. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом схем
(Загальна і Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. Джужи О. М.
– К., 2000.

6. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. Джужи О. М. –
К., 2000.

7. Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение,
ответственность. О природе антиобщественных поступков и путях их
предупреждения. – М., 1882.

8. Здравомыслов Н. Г. Потребности. Интересы. Ценности. – М., 1986.

9. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

10. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

11. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

12. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Уч. пособие для
вузов. – М., 2001.

13. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

14. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

15. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева,
В. Е. Эминова. – М., 1995.

16. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

17. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

18. Криминология: Учебник для юрид вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. – М., 1999.

19. Кримінологія. Особлива частина: Навч посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Дань-шин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

20. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.

21. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

22. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

23. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За ред. В. Г.
Лихолоба. – К.: УАВС, 1996. Кн. 1: Загальна частина.

24. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За заг. ред. Джужи О.
М. – К.: НАВСУ, 2000. Кн. 2: Особлива частина.

25. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск:
РИО ЛИВД, 2000.

26. Кудрявцев В. Н. Причинность в криминологии. – М., 1968.

27. Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М., 1976.

28. Курганов С. И. Основы криминологии. – М., 1998.

29. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

30. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

31. Мельник. М. I. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми
кваліфікації, удосконалення законодавства. – К., 2000.

32. Механизм преступного поведения. – М., 1981.

33. Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолетних (генезис и
ранняя профилактика). – К., 1985.

34. Миллер А. И. Категорії причинності в понятійному апараті
кримінології // Філософська думка. – 1982. – № 1.

35. Платонов К. К. О системе психологии. – М., 1972.

36. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., засл. юриста РСФСР, президента Российской криминолог,
ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

37. Стручков Н. А. Советская исправительно-трудовая политика и ее роль в
борьбе с преступностью. – Саратов, 1970.

38. Тарарухин С. А. Преступное поведение, социальные и психологические
черты. – М., 1974.

39. Тарарухин А. И. Установление мотива и квалификация преступления. –
К.,1977.

40. Тарарухин С. А., Селецкий А. И. Несовершеннолетние с отклоняющимся
поведением. – К., 1981.

41. Шибутиани Т. Социальная психология. – М., 1969.

42. Шнайдер Г. И.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994.

43. Яковлев А. М. Теория криминологии и социальная профилактика. –
М.,1986.

44. Dalgard 0. S. and Kringlen E. (1976) Criminal Behaviour in Twins,
British Journal of Criminology, 16: 213-232.

45. Lombroso С. (1918) Crime – Its Causes and Remedies, Boston: Little
Brown, pp. 365-366 and 368.

До глави 7 Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки

1. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998
р.

2. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

3. Амбрумова А. Г. Предупреждение самоубийств: изучение и проведение
предупредительных мер. – М., 1980.

4. Гоголева Л. Л., Женунтий В. И., Цибуленко Т. Д. Вовлечение
несовершеннолетних в преступную деятельность: Виктимологи-ческий аспект:
Уч. пособие. – К., 1991.

5. Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Попередження провокуючої (віктимної)
поведінки потерпілого // Проблеми кримінальної віктимології. – К., 1994.

6. Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми кримінальної віктимології
(кримінологічний, психологічний та пенітенціарний аспекти). – К., 1998.

7. Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми потерпілого від злочину. – К.,
1998.

8. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом схем
(Загальна і Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М.
Джужи. – К„ 2000.

10. Зелинский А. Ф. Криминология. Курс лекций. – Харьков, 1996.

11. Зелинский А. Ф. Криминология: – Харьков, 2000.

12. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

13. Квашне В. Е. Основы виктимологии. Проблемы защиты прав потерпевших
от преступлений. – М., 1999.

14. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

15. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

16. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева,
В. Е. Эминова. – М., 1995.

17. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

18. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

19. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. – М., 1999.

20. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

21. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.

22. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

23. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

24. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн.

– / Ю. В. Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.;

За ред. В. Г. Лихолоба. – К., 1996. Кн. 1: Загальна частина.

25. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн.

– / Ю. В. Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.;

За заг. ред. О. М. Джужи. – К., 2000. Кн. 2: Особлива частина.

26. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск,
2000.

27. Литвак. О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

28. Литвак. О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

29. Мойсюк О. М. Віктимологічна профілактика порушень правил безпеки
дорожнього руху (ст. 215 КК України): Автореф. дис. … канд. юрид.
наук. – К., 1999.

30. Минская В. С., Чечель Г. И. Виктимологические факторы и механизм
преступного поведения. – Иркутск, 1988.

31. Полубинский В. Н. Виктимологические аспекты профилактики
преступлений. – М., 1980.

32. Потерпевший от преступлений: уголовно-правовые,
уголовно-процессуальные, криминологические и психологические аспекты. –
Тарту, 1987.

33. Правовые вопросы борьбы с преступностью. – Томск, 1985.

34. Ривман Д. В. Виктимологические факторы и профилактика преступлений.
– Л., 1975.

35. Романов В. В. Основы криминальной виктимологии. – Минск, 1980.

36. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., засл. юриста РСФСР, президента Российской криминологической
ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

37. Смидович С. Г. Самоубийства в зеркале исследований // Социол.
исслед. – М., 1990. – № 4.

38. Туляков В. О. Віктимологія (соціальні та кримінологічні проблеми). –
Одеса, 2000.

39. Холыст Б. Факторы, формирующие виктимность / / Вопросы борьбы с
преступностью. – 1984. – Вып. 41.

40. Хохряков Г. В. Криминология: Учебник /Отв. ред. В. Н. Кудрявцев. –
М., 1999.

41. Франк. Л. В. Некоторые теоретические вопросы становления советской
виктимологии // Потерпевший от преступления. – Владивосток, 1974.

42. Шибутиани Т. Социальная психология. – М., 1969.

43. Центров Е. Е. Криминологическое учение о потерпевшем. – М.,1988.

44. Шнайдер Г. И.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994.

45. Gunther Kaiser. Kriminologie Eine Einfuhrung in die Grundlagen 10.,
vollig neubearbeitete Auflage C. F. Muller Veriag Heidelberg. 1996. –
s.296-326.

46. Ham Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter. –
Berlin-New-York, -s. 28-31.

47. The Oxford Handbook of Criminology. / Ed. by M. Maguire, R. Morgan,
????????›?????????????????????????????????????????????????????????????›?
??????????????????

До глави 8 Попередження злочинів

1. Закон України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і
державного кордону” від 22 червня 2000 р. № 1835-ІІІ // Відомості
Верховної Ради України. – 2000. – № 40. – Ст. 338.

2. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики
злочинності на 2001-2005 роки від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000.

3. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення
діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони
громадського порядку” від 16 червня 1999 р. № 650/99 // Міліція України.
– 1999. – № 7-8. – С. 4.

4. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998
р.

5. Аванесов Г. А. Криминология. Прогностика. Управление. – Горький,
1975.

6. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – M., 1980.

7. Аванесов Г. А. Криминология и организация предупреждения
преступлений. – M., 1995.

8. Алексеев А. И., Сахаров А. Б. Причины преступлений и устранение их
органами внутренних дел. – M., 1985.

9. Блувштейн Ю. Д. Предупреждение преступлений. – Минск, 1980.

10. Блувштейн Ю. Д., Зырин M. И., Романов В. В. Профилактика
преступлений. – Минск, 1986.

11. Голина В. В. Работа органов внутренних дел и прокуратуры по
предупреждению преступности: Уч. пособие. – Харьков, 1981.

12. Джужа О. M., Моісеєв Є. M., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом
схем (Загальна і Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. M.
Джужи. – К., 2000.

13. Джужа О. M., Моісеєв Є. M., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. О. M. Джужи. –
К., 2000.

14. Жалинский А. Э. Специальное предупреждение преступлений в СССР. –
Львов, 1976.

15. Жалинский А. Э., Костицкий M. В. Эффективность профилактики
преступлений и криминологическая информация. – Львов, 1980.

16. Зеленецкий В. С. Предупреждение преступлений следователем. –
Харьков, 1975.

17. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

18. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

19. Иншаков С. M. Криминология: Учебник. – M., 2000.

20. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Уч. пособие для
вузов. – M., 2001.

21. Клейменов M. П. Уголовно-правовое прогнозирование. – Омск, 1991.

22. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

23. Кривощекова И. Преступления, о которых не знает статистика. О
латентной преступности, которая не получила отражения в уголовной
статистике // Экономика и жизнь. – 1990. – № 1.

24. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – M., 1966.

25. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-ского. – M.,
1994.

26. Криминология: Учебник для юрид вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева, В.
Е. Эминова. – M., 1995.

27. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – M., 1997.

28. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. M. Миньков-ского. – M.,
1998.

29. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. – M., 1999.

30. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. M. Даньшин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. M. Дань-шина. – Харків, 1999.

31. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000.

32. Кримінологія. Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

33. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

34. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М, Джужа та ін.; За ред. В. Г.
Лихолоба. – К., 1996. Кн. 1: Загальна частина.

35. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа О. М. та ін.;

За заг. ред. О. М. Джужи. – К., 2000. Кн. 2: Особлива частина.

36. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск,
2000.

37. Курс советской криминологии: предмет, методология, преступность и ее
причины, преступник. – М., 1985. T.I. Предмет. 1 Методология.
Преступность и ее причины. Преступник, г

38. Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. – М., 1972.

39. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

40. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

41. Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії:

Монографія. – К., 2001.

42. Методы анализа преступности: Метод, пособие / Под ред. О. И. Сороки.
– М., 1986,

43. Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннолетних (генезис и
ранняя профилактика). – К., 1985.

44. Миньковський Г. М. Понятие и система мер предупреждения преступности
в среде молодежи. – М., 1971.

45. Миньковський Г. М. Теоретические основы предупреждения преступности.
– М., 1977.

46. Предупреждение преступности и иных правонарушений: Сб. документов. –
М., 1986.

47. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., засл. юриста РСФСР, президента Российской криминолог,
ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

48. Токарев А. Ф. Криминологическое прогнозирование и предупреждение
преступности. – М., 1990.

49. Хохряков Г. В. Криминология: Учебник / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев. –
М., 1999.

50. Шнайдер Г. И.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994.

51. Юридична енциклопедія. – К., 1999. – Т. 2.

52. Яковлев А. М. Индивидуальная профилактика преступного поведения. –
Горький, 1977.

53. Gunther Kaiser. Kriminologie Eine Einfuhrung in die Grundlagen 10.,
vollig neubearbeitete Auflage C. F. MullerVerlag Heidelberg. 1996.

54. Наш Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter. –
Berlin-New-York.

55. The Oxford Handbook of Criminology. / Ed. by М. Maguire, R. Morgan,
R. Reiner. – Oxf.: Clarendon Press, 1997.-pp. 963-997.

До глави 9 Віктимологічний аспект попередження злочинів

1. Аванесов П. А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

2. Алексеев А. И., Сахаров А. Б. Причины преступлений и устранение их
органами внутренних дел. – М., 1985.

3. Блувштейн Ю. Д. Предупреждение преступлений. – Минск, 1980.

4. Блувштейн Ю. Д., Зыгрин М. И., Романов В. В. Профилактика
преступлений. – Минск, 1986.

5. Гоголева Л. Л., Женунтий В. И., Цыбуленко Т. Д. Вовлечение
несовершеннолетних в преступную деятельность (виктимологи-ческий
аспект). – К., 1991.

6. Голина В. В. Криминологическая профилактика, предотвращение и
пресечение преступности. – К., 1989.

7. Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі
України. – К., 1998.

8. Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми кримінальної віктимології
(кримінологічний, психологічний та пенітенціарний аспекти). – К., 1998.

9. Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми потерпілого від злочину. – К.,
1998.

10. Джужа 0. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом
схем (Загальна та Особлива частини): Навч. посібн. / За заг. ред. О. М.
Джужи. – К., 2000.

11. Джужа 0. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. –
К., 2000.

12. Джужа 0. М., Моісеєв Є. М. Попередження провокуючої (віктимної)
поведінки потерпілого // Проблеми кримінальної віктимології. – К., 1994.

13. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

14. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

15. Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М., 1997.

16. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

17. Квашис В. Е. Основы виктимологии. Проблемы защиты прав потерпевших
от преступлений. – М., 1999.

18. Квашис В. Е. Основы виктимологии. Проблемы защиты прав потерпевших
от преступлений. – М., 1999; Українсько-американський регіональний
семінар з правоохоронних питань у сфері боротьби з торгівлею жінками та
дітьми. – К., 2000.

19. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

20. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

21. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева В.
Н., В. Е. Эминова. – М., 1995.

22. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

23. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

24. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общей ред. д-ра юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. – М., 1999.

25. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Дань-шин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

26. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000.

27. Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

28. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін. / За ред. В. Г.
Лихолоба. – К., 1996. – Кн. 1: Загальна частина.

29. Кримінологія і профілактика злочинів. Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За заг. ред. О. М.
Джужи. – К.: НАВСУ, 2000. – Кн. 2: Особлива частина.

30. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск,
2000.

31. Кудлай Г. П. Специализированные субъекты профилактики правонарушений
несовершеннолетних. – К., 1991.

32. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

33. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність. – К., 2000.

34. Максимов С. В. Эффективность общего предупреждения преступлений. –
М., 1992.

35. Миньковский Г. М. Понятие и система мер предупреждения преступности
в среде молодежи. – М., 1971.

36. Міжнародні акти про права людини: 36. документів. – М., 1998.

37. Модель региональной программы борьбы с преступностью / Под ред. А.
А. Алексеева. – М., 1993.

38. Мойсюк, О. М. Віктимологічна профілактика порушень правил безпеки
дорожнього руху (ст. 215 КК України): Автореф. дис. … канд. юрид.
наук. – К., 1999.

39. Полиция и борьба с преступностью за рубежом: Иинформа-ционный
сборник – М., 1991.

40. Ривман Д. В. О виктимологической профилактике преступлений //
Вопросы профилактики преступлений. – Л., 1977.

41. Туляков В. А. Виктимология: социальные и виктимологиче-ские
проблемы. – Одесса, 2000.

42. Франк. Л. В. Потерпевшие от преступления и проблемы советской
виктимологии. – Душанбе, 1977.

43. Шнайдер Г. И.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред.

Л. О. Иванова – М., 1994.

44. Ellenberger H. Psychological relationships bet ween the criminal and
his victim // Revue Internationale de Criminologie et de police
technique. – 1954.

45. Hentig H., von. The criminal and his vitime/ – New Haven Ct: Yale
universiyy press, 1948.

46. Mendelsohn В. Rape in criminology // Justicia penale. – 1940;

47. Mendelsohn В. The victimology // Etudes internationals de
Psych-So-ciologie criminalle. – 1956;

48. Schneider, Hans Joachim. Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter. –
Berlin-New-York. S.28-31, 751-787.

До глави 10 Методика та організація кримінологічних досліджень

1. Андреев И. Д. Методологические основы познания социальных явлений. –
М., 1977.

2. Вицин С. Е. Моделирование в криминологии: Уч. пособие. – М., 1973.

3. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Альбом схем з
кримінології (Загальна і Особлива частини): Навч. посібник / За заг.
ред. О. М. Джужи. – К., 1999.

4. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом схем
(Загальна і Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М.
Джужи. – К., 2000.

5. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред, О. М. Джужи. –
К., 2000.

6. Ефимова М. Р., Петрова Е. В., Румянцев В. H. Общая теория статистики.
– М., 1996.

7. Журавский Д. П. Об источниках и употреблении статистических сведений.
– М., 1946.

8. Зелінський О. Ф. Методика кримінологічних досліджень. – Харків, 1992.

9. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

10. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

11. Иванов Л. О. Предмет моральной статистики в историческом аспекте //
Сов. государство и право. – 1990. – № 4.

12. Иншак.ов С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

13. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Уч. пособие для
вузов. – М., 2001.

14. Кальман А. Г., Христич И. А. Правовая статистика: Уч. пособие. –
Харьков, 1998.

15. Кондратюк, Л. В. Система криминологических показателей и методы их
вычисления. – М., 1978.

16. Косоплечее H. П. Методы криминологического исследования: Пособие для
специалистов, разрабатывающих проблемы преступности. – М., 1984.

17. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

18. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. H.
Кудрявцева. – М., 1966.

19. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

20. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. H. Кудрявцева,
В. Е. Эминова. – М., 1995.

21. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. H. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

22. Криминология / Под ред. H. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

23. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. – М., 1999.

24. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

25. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. H. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М., 2000.

26. Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

27. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

28. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За ред. В. Г.
Лихолоба. – К.: УАВС, 1996. Кн. 1: Загальна частина.

29. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За заг. ред. О. М.
Джужи. – К.: НАВСУ, 2000. Кн. 2: Особлива частина.

31. Кузьмичева С. К. Обработка и анализ материалов уголовной статистики.
– Горький, 1974.

32. Курганов С. И. Основы криминологии. – М., 1998.

33. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К„ 1997.

34. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

35. Лунеев В. В. Юридическая статистика: Учебник. – М., 1999.

36. Организация и методика криминологических исследований и внедрение их
результатов в деятельность внутренних дел. – М., 1982.

37. Остроумов С. С. Советская судебная статистика. – М. 1976.

38. Правовая статистика: Учебник / Под ред. 3. Г. Яковлевой. – М., 1986.

39. Правова статистика: Курс лекцій. (Загальна та Особлива частини) / Ю.
В. Александров, В. М. Гринчак, О. М. Джужа та ін.;

За заг. ред. О. М. Джужи. – К., 2000.

40. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., засл. юриста РСФСР, президента Российской криминолог,
ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

41. Савюк. Л. К. Уголовная статистика. – Калининград, 1996.

42. Суслов Ю. А. Конкретные исследования и развитие социологии права. –
М., 1983.

43. Сыницина О. М. Методы и формы научного познания. – М., 1972.

44. Теория статистики. – М., 1996.

45. Шнайдер Г. И.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994.

До глави 11

Прогнозування та планування заходів боротьби зі злочинністю

1. Закон України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і
державного кордону” від 22 червня 2000 р. № 1835-ІІІ //Відомості
Верховної Ради України. – 2000. – № 40.

2. Указ Президента України “Про комплексну програму профілактики
злочинності на 2001-2005 роки” від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000.

4. Проект Закону України “Про профілактику злочинів” від 12 травня 1998
р.

5. Аванесов Г. А. Криминология. Прогностика. Управление. – Горький,
1975.

6. Горяинов К. К., Кондратюк Л. В. Проблемы прогнозирования преступности
в региональном разрезе. // Вопросы борьбы с преступностью. – М., – 1983.
– Вып. 39.

7. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом схем
(Загальна і Особлива частини): Навчальний посібник / За заг. ред. О. М.
Джужи. – К., 2000.

8. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Третьякова Т. А. Стислий словник
кримінологічних термінів: Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. –
К., 2000.

9. Закалюк А. П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального
преступного поведения. – М., 1986.

10. Звирбуль В. К. Роль социального планирования в предупреждении
правонарушений. – М., 1977.

11. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

12. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

13. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

14. Клейменов М. Уголовно-правовое прогнозирование // Соц. законность. –
1990. – № 7.

15. Комплексное планирование профилактики правонарушений. – М., 1979.

16. Кравченко Ю. Ф. Міліція України. – К., 1999.

17. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

18. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

19. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В. Н. Кудрявцева,
В. Е. Эминова. – М., 1995.

20. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

21. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

22. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, профессора А. И. Долговой. – М., 1999.

23. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

24. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000.

25. Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібн. / За заг. ред. О. М. Джужи. – К., 2001.

26. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

27. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За ред. В. Г.
Лихолоба. – К.: УАВС, 1996. Кн. 1: Загальна частина.

28. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За заг. ред. О. М.
Джужи. – К.: НАВСУ, 2000. Кн. 2: Особлива частина.

29. Криминология: приглашение к дискуссии: Монография / Авт. кол.: А. В.
Беляба, Э. В. Виленская, Э. А. Дидоренко, Б. Г. Розовский. – Луганск,
2000.

30. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

31. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність. – К., 2000.

32. Лунеев В. В. Преступность XX века. Мировой криминологический анализ.
– М., 1997.

33. Никитина А. Г. Предвидение как человеческая способность. – М„ 1975.

34. Токарев А. Ф. Криминологическое прогнозирование и планирование
предупреждения преступлений. – М., 1990.

1 35. Шнайдер Г. Й.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994. – 504 с.

36. Ham Joachim Schneider Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter – Berlin
– New-York.

37. The Oxford Handbook of Criminology. /Ed. ЬуМ. Magwre, R. Morgan, R.
Reiner. – Oxf.: Clarendon Press, 1997.

До глави 12

Злочинність у зарубіжних країнах, концепції її детермінації та
запобігання

1. Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. – М., 1980.

2. Баглай М. В. Капитализм и “социальная демократия”. – М , 1970.

3. Брагинская Г. Л. Ранняя профилактика правонарушений и формы борьбы с
делинквентностью учащихся в американской школе // Ранняя профилактика
правонарушений несовершеннолетних. – М.,1978.

4. Бугров Е. В. Социальная политика буржуазного государства // США:
экономика, политика, идеология. – 1972. – № 3.

5. Валицкая В. И., Коробейников Б. В. Проблемы городской преступности:
(по материалам Х Конгресса международного общества социальной защиты) /
/ Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1983. – Вып. 38.

6. Волд Г. Теоретическая криминология. – Нью-Йорк, 1958.

7. Воронин Ю. А. Система борьбы с преступностью в США. – Екатеринбург,
1990.

8. Джужа О. М., Моісеєв Є. М., Василевич В. В. Кримінологія. Альбом схем
(загальна і особлива частини): Навчальний посібник / За заг. ред. О. М.
Джужи. – К., 2000.

10. Дюркгейм 3. Норма и патология // Социология преступности. – М.,
1966.

11. Евенко Л. И., Воронков А. А. Новые тенденции в управлении
федеральными программами // США: экономика, политика, идеология. – 1977.
– № 10.

12. Зелинский А. Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996.

13. Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

14. Злобин Г. А. Кризис законности и “научные” иллюзии. – М. 1996.

15. Иванов Л. О., Ильина Л. В. Пути и судьбы отечественной криминологии.
– М., 1991.

16. Иншаков С. М. Зарубежная криминология. – М., 1997.

17. Иншаков С. М. Криминология: Учебник. – М., 2000.

18. Исаченко А. Г. Оперативно-розыскная криминология: Уч. пособие для
вузов. – М., 2001.

19. Кларк Р. Преступность в США. – М., 1975.

20. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966.

21. Криминология: Пер. с чешского / Под ред. д-ра юрид. наук Н. А.
Стручкова. – М., 1982.

22. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1994.

23. Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред. В. Н.
Кудрявцева, В. Е. Эминова. – М., 1995.

24. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – М., 1997.

25. Криминология / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Г. М. Миньков-ского. – М.,
1998.

26. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф. А. И. Долговой. – М., 1999.

27. Кримінологія. Особлива частина: Навч. посібник для студентів юрид.
спеціальностей вищих закладів освіти / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О.
Г. Кальман; За ред. І. М. Даньшина. – Харків, 1999.

28. Криминология: Учебник / Под ред. акад. В. Н. Кудрявцева, проф. В. Е.
Эминова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2000.

29. Кримінологія: Спеціалізований курс лекцій зі схемами (Загальна та
Особлива частини): Навч. посібник / За заг. ред. О. М. Джужи. – К.,
2001.

30. Криминология и профилактика преступлений: Учебник – М., 1989.

31. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин, О. М. Джужа та ін.; За ред. В. Г.
Лихолоба. – К., 1996. Кн. 1: Загальна частина.

32. Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій: У 2-х кн. / Ю. В.
Александров, А. П. Гаврилишин А. П., О. М. Джужа та ін.;

за заг. ред. О. М. Джужи. – К., 2000. Кн. 2: Особлива частина.

34. Кузнецова Н. Ф. Проблемы криминологической детерминации. – М., 1984.

35. Кузнецова Н. Ф. Современная буржуазная криминология. – М., 1974.

36. Курс лекций по криминологии и профилактике преступлений / Под общ.
ред. О. И. Коваленка, В. П. Филонова. – Донецк, 1995.

37. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997.

38. Литвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолог. -правове
дослідження. – К., 2000.

39. Лунеев В. В. Преступность XX века. Мировые, региональные и
российские тенденции. – М., 1997.

40. Мельникова Э. Б. Почему они совершают преступления?:

Преступность молодежи и подростков в капиталистическом обществе. – М.,
1974.

41. Мельникова Э. Б. Применение принудительных мер воспитательного
характера к несовершеннолетним правонарушителям в капиталистических
странах // Сов. государство и право. – 1966. –

№4.

42. Мельникова Э. Б. Социальная реакция на преступность – новое
направление в современной буржуазной криминологии // Проблемы буржуазной
криминологии. – М., 1981.

43. Мертон Р. Социальная структура и анемия / / Социология преступности.
– М., 1966.

44. Нежинская Л. А. Буржуазная теория и практика привлечения населения к
борьбе с преступностью: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – М., 1976.

45. Общественность и правопорядок / / Аргументы и факты. – 1983. – № 50.

46. Преступность несовершеннолетних в капиталистических странах. – М.,
1970. Ч. 2: Превенция.

47. Проблемы преступности в капиталистических странах (по материалам
иностранной печати). – М., 1981. – № 3.

48. Рыжиков Г. В., Фесиоров Г. С. Общество, парализованное страхом. –
М., 1984.

49. Российская криминологическая энциклопедия / Под общ. ред. д-ра юрид.
наук, проф., заслуженного юриста РСФСР, президента Российской
криминолог, ассоциации А. И. Долговой. – М., 2000.

50. Селлин Т. Социологический подход к изучению причин преступности //
Социология преступности. – М., 1966.

51. Сухарев А. Я., Бородин С. В. К итогам шестого конгресса ООН по
предупреждению преступности и обращению с правонарушителями // Сов.
государство и право. – 1981. – № 6.

52. Теоретические основы предупреждения преступности. – М., 1977.

53. Узда К. Преступность и криминология в современной Японии. – М.,
1989.

54. Фоке В. Введение в криминологию: Пер. с англ. / Под ред. д-ра юрид.
наук, проф. Б. С. Никифорова и канд. юрид. наук В. М. Когана. – М.,
1980.

55. Шиханцев Г. Насильственная преступность несовершеннолетних в США //
Соц. законность. – 1984. – № 12.

56. Шнайдер Г. Й.. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. Л. О.
Иванова – М., 1994.

57. Шур Э. Наше преступное общество. – М., 1977.

58. Advisory Comission on Intergovernmental Relations: State Local
Relations in the Criminal Justice System. Wash., 1971. P. 263.

59. Barr, R. and Pease, K. (1992) Crime Displacement to Crime Placement,
in D. J. Evans, N. R. Fyfe and D. T. Herbert (eds) Crime, Policing and
Place: Essays in Environmental Criminology, London: Routledge.

60. Beck, A. and Willis, A. (1994) Customer and Staff Perceptions of the
Role of Closed Circuit Television in Retail Security, in М. Gill (ed.)
Crime at Work: Studies in Security and Crime Prevention, Leicester:
Perpetuity Press.

61. Bennett, J. (1992) in D. J. Evans, N. R. Fyfe and D. T. Herbert
(eds) Crime, Policing and Place: Essays in Environmental Criminology,
London:

Routledge.

62. Bennett, T. and Wright, R. (1984) Burglars on Burglary: Prevention
and the Offender, Aldershot: Gower.

63. Bright, J. (1991) Crime Prevention: The British Experience, in K.
Stenson and D. Cowell (eds) The Politics of Crime Control, London: Sage.

64. Burrows, J., Ekblom, P. and Heal, K. (1979) Crime Prevention and the
Police (HORS no. 55), London: HMSO.

65. Clarke, R. V. G. and Hough, М. (1984) Crime and Police
Effectiveness, London: Home Office.

66. Criminology: Sourcebook / Ed. by М. Doherty. – Z., Old Bailey Press,
1998.

67. Dalgard 0. S. and Kringlen E. (1976) Criminal Behaviour in Twins,
British Journal of Criminology, 16: 213-232.

68. Determinants of Law-Enforcement Policies. Lexington. Toronto,
1979.P.193.

69. Evans, D. J., Fyfe, N. R. and Herbert, D. T. (eds) (1992) Crime,
Policing and Place: Essays in Environmental Criminology, London:
Routledge.

М. and Pease, K. (1988) The Kirkholt Burglary Prevention Project
Rochdale, CPU Paper No. 13, London: Home Office.

72. Fraud and Abuse in Government Benefit Programmes. Wash., 1979.
P.101-103.

73. Friday P. Delinquency Prevention and Social Policy // Providing
Criminal Justice I’or Children. L.. 1983. P. 36-51.

74. Gunther Kaiser. Kriminologie Eine Einfuhrung in die Grundlagen 10.,
vollig neubearbeitete Auflage C. F. Miiller Verlag Heidelberg. 1996. S.
296-326.

75. HacklerJ. The Prevention of Youthful Crime: The Quat Stumble
1-or-ward. Toronto, 1978. Ch. 1; Sandhu I. Juvenile Delinquency: Causes,
Control and Prevention. 1977. Ch. 2. 3; Vt’orren. VI. Classification of
(Menders as an Aid to Efficient Management and Effective Treatment //
The Journal of Criminal Law, Criminology and Police Science. 1971. No.
2. P. 242.

76. Hans Joachim Schneider. Kriminologie. 1987. Walter de Gruyter. –
Berlin – New-York.

77. Henig, J. R. (1984) Citizens Against Crime: An Assessment of the
Neighbourhood Watch Program in Washington DC, Washington, DC: George
Washington University.

78. Honess, T. andMaguire, M. (1993) Vehicle Watch and Car Theft: An
Evaluation, London: Home Office Police Research Group.

79. International Review of Criminal Policy. 1969. No. 27. P. 33.

80. Leo, J. and Young, J. (1984) Relative Deprivation, in J. Muncie, E.
McLaughlin and M. Langan (eds) (1996) Criminological Perspectives: A
Reader, London: Sage.

81. Lombroso C. (1918) Crime – Its Causes and Remedies, Boston: Little
Brown, pp.365-366 and 368.

її. Matthews, R. (1992) Replacing “Broken Windows”: Crime, Incivilities
and Urban Change, in R. Matthews and J. Young (eds) Issues in Realist
Criminology, London: Sage.

83. McPherson I. Silloway G. Planning to Prevention Crime // Reactions
to Crime. Beverly Hills, 1981. P. 146-166.

84. Merry, S. E. (1981) Defensible Space Undefended, Urban Affairs
Quarterly, 16: 397-422.

^S.Merton R. (1957) Social Theory and Social Structure, Glencoe: Free
Press, pp. 131-160.

86. National Advisory Comission on Criminal Justice Standards and Goals:
Criminal Justice System. Wash., 1971. P. 3-43.

87. National Evaluation Design for the Deinstitutialization of Status
Offender Programme. Wash., 1977. P. 1-10.

88. Newman, 0. (1976) Defensible Space: People and Design in the Violent
City, London: The Architectural Press.

89. Public Law. 1961. 87-284.

90. Shah S. A. and Roth L. H. (1974) Biosocial and Psychophsyiological
Factors in Criminology, in D Glaser (ed). Handbook of Criminology,
Chicago: Rand McNally, pp. 124-125.

91. Silberman Ch. Criminal Violence, Criminal Justice. N. Y., 1978. Ch.
11; Touiler F. Reducing Residential Crime and Fear: The Hartford
Neighbourhood Crime Prevention Programme. Wash., 1979. P. З-12, etc.

92. Sutherland A. Principles of Criminology. N. Y., 1968. P. 597-638.

93. The Oxford Handbook of Criminology. / Ed. by M. Maguire, R. Morgan,
R. Reiner. – Oxf.: Clarendon Press, 1997. – pp. 233-265, 891-911.

94. Walklate S. Understanding Criminology: Current Theoretical Debates.
– Buckingham: Open Univ. Press, 1998. – pp. 16-33,130-139.

95. WhisenandP. Crime Prevention. Boston, 1977. P. 7.

96. Williams К. (1997) Textbook of Criminology, London: Blackstone,
pp.177-180.

97. Wilson, J. Q. andKelling, G. (1982) Broken Windows, Atlantic
Monthly, March: 29-38.

98. Yensen G., Rojek D. Delinquency: A Sociological View. Toronto, 1980.
P. 3-89,369-370; SarryR. Paradigms and PitfaJIs in Juvenile Justice
Diversion // Providing Criminal Justice for Children. L., 1983. P. 71.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter