.

Кримінологія. Загальна частина (у 2-х томах)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 207932
Скачать документ

Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн.

За заг. ред. О.М.Джужи

Зміст

Передмова

Глава 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології . 5

§ 1. Поняття кримінології як соціально-правової науки,

її предмет, завдання та функції ………….. 5

§ 2 Методологія та методи кримінологічних досліджень ….. 11

§ 3. Місце кримінології у системі наук, її зв’язок з юридичними

та іншими науками ……………….. 14

§ 4. Система науки кримінології ……………. 17

Глава 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні
……………………… 19

§ 1. Виникнення кримінології як науки …………. 19

§ 2. Розвиток кримінології в 20-ті – 30-ті роки XX століття … 24 § 3.
Відновлення кримінології в СРСР та УРСР у 60-ті роки

XX ст. та її сучасний стан ……………. 28

Глава 3. Злочинність та її основні характеристики ….. 42

§ 1. Поняття злочинності та її види …………… 42

§ 2. Основні показники злочинності ………….. 52

§ 3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють

її існування ………………….. 55

§ 4. Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її розвитку . . 60

Глава 4. Причини та умови злочинності ……….. 79

§ 1. Поняття причин і умов злочинності та їх класифікація …. 79

§ 2. Причини злочинності як соціального явища ……… 81

§ 3. Умови, що сприяють існуванню злочинності …….. 90

Глава 5. Кримінологічне вчення про особу злочинця …. 92

§ 1. Особи, які вчинили злочини, як об’єкти кримінологічного
дослідження. Поняття особи злочинця та межі її вивчення у кримінології
…………………. 92

§ 2. Основні кримінологічні ознаки особи злочинця ……. 96

§ 3. Співвідношення соціального і біологічного в особі злочинця . 99 §
4. Класифікація і типологія злочинців …………. 101

Глава 6. Причини та умови конкретних злочинів …… 105

§ 1. Поняття причин та умов (детермінант) конкретних злочинів . 105 § 2.
Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину . 110 § 3.
Поняття конкретної життєвої ситуації, її різновиди та роль

у вчиненні злочину ……………….. 115

§ 4. Обставини, що сприяють вчиненню злочинів …….. 118

Глава 7. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки . 121

§ 1. Становлення віктимології як самостійного напрямку

кримінологічних досліджень ……………. 121

§ 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення.

Класифікація жертв злочинів …………… 126

§ 3. Механізм суїцидальної поведінки ………….. 130

Глава 8. Попередження злочинів ………….. 136

§ 1. Поняття попередження злочинів ………….. 136

§ 2. Цілі, завдання, функції та межі профілактики злочинів …. 142

§ 3. Система профілактики злочинів ………….. 144

§ 4. Класифікація профілактичних заходів ………… 147

§ 5. Методи та форми попереджувальної діяльності ……. 150

Глава 9. Віктимологічна профілактика злочинів ……. 155

§ 1. Поняттям і система віктимологічної профілактики …… 155

§ 2. Форми та методи віктимологічної профілактики ……. 159

§ 3. Особа потерпілого та її правовий захист ………. 163

§ 4. Віктимологічна профілактика окремих видів злочинів …. 167

§ 5. Особливості віктимологічної профілактики

серед неповнолітніх ………………. 169

Глава 10. Методика та організація кримінологічних досліджень
…………………….. 172

§ 1. Поняття методики кримінологічних досліджень, їх завдання

та організація …………..”…….. 172

§ 2. Методика і техніка збору первинної кримінологічної

інформації …………………… 180

§ 3. Статистичний метод у кримінології …………. 185

Глава 11. Прогнозування та планування боротьби зі злочинністю
…………………… 196

§ 1. Поняття, функції, види та методи кримінологічного

прогнозування …………………. 196

§ 2. Основи кримінологічного планування ………… 200

§ 3. Прогнозування індивідуальної злочинної поведінки ….. 203

Глава 12. Злочинність у зарубіжних країнах, концепції її детермінації та
запобігання ……………. 207

§ 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею у розвинутих

країнах світу ………………….. 207

§ 2. Теоретичні та практичні аспекти превенції злочинів

у Великій Британії ……………….. 217

§ 3. Концепції детермінації злочинності в зарубіжній кримінології . 228

Літературні джерела ………………… 231

Додатки. Нормативно-правові акти …………. 272

Закон України “Про прокуратуру” (Витяг) ……….. 272

Закон України “Про міліцію” (Витяг) ………….. 277

Закон “Про Службу безпеки України” (Витяг) ……… 287

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” (Витяг) . . 290
Закон України “Про державну податкову службу

в Україні” (Витяг) ……………….. 293

Закон України “Про участь громадян в охороні громадського

порядку і державного кордону” (Витяг) ………. 300

Закон України “Про внесення змін до Закону України

“Про державну статистику” (Витяг) ………… 307

Закон України “Про державний захист працівників суду

і правоохоронних органів” (Витяг) …………. 316

Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь

у кримінальному судочинстві” (Витяг) ……….. 321

Закон України “Про державну службу” (Витяг) ……… 326

Закон України “Про митну справу в Україні” ………. 330

Указ Президента України “Про Державну митну службу

України” (Витяг) ………………… 332

Положення “Про Державну митну службу України” (Витяг) . . . 334

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності
органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського
порядку” …………. 336

Указ Президента України “Про Комплексну програму

профілактики злочинності на 2001-2005 роки” …… 337

Комплексна програма профілактики злочинності

на 2001-2005 роки (Витяг) ……………. 338

Проект Закону України “Про профілактику злочинів”

від 12.05.1998р. ………………… 339

Декларация “Основне принципы правосудия для жертв

преступления и злоупотребления властью” ……… 345

Передмова

Кримінологія, як відносно молода наука про злочинність та засоби
боротьби з нею, перебуває у постійному розвитку, розширюється коло її
інтересів. Нині предмет кримінології охоплює сферу перед-кримінальної і
кримінальної поведінки, а також її віктимологічні аспекти.
Вдосконалюються методи кримінологічних досліджень та понятійний апарат
цієї науки, зміцнюються її зв’язки з іншими галузями знань.

Вивчення кримінології – важлива складова професійної підготовки не лише
юристів, а й педагогів, психологів, економістів, соціологів та інших
фахівців. Без кримінологічних знань сьогодні не можуть обійтися
працівники усіх правоохоронних органів, особливо органів внутрішніх
справ, податкової міліції, установ виконання покарань. Адже вони
перебувають на передньому краї боротьби зі злочинністю та злочинцями,
мають збирати, аналізувати й узагальнювати інформацію про рівень,
структуру, динаміку, детермінанти і тенденції розвитку цього
антисуспільного явища.

Без уміння оперувати сучасними кримінологічними знаннями неможливо
розробляти і здійснювати адекватні заходи протидії злочинності, творчо
використовувати у цій справі позитивний досвід зарубіжних країн, їх
внутрішні та міжнародно-правові акти щодо боротьби зі злочинністю,
враховуючи її транснаціональний характер.

Цей підручник підготовлений у час перехідного періоду українського
суспільства. Корінні зміни соціально-економічних умов призвели до
зруйнування старої системи профілактики злочинів і становлення нових
підходів до їх попередження. Істотно змінилася кримінологічна
характеристика злочинності, особливо її детермінанти та криміногенні
фактори, які формують особу злочинців. Все це знайшло своє відображення
при розкритті тієї чи іншої теми.

Підручник складається з двох частин – Загальної та Особливої. У
Загальній частині висвітлюються такі питання, як предмет, методологія,
методи і система кримінології, поняття злочинності, її кількісні та
якісні показники, чинники та система попередження злочинів. Аналізуються
також проблеми, пов’язані з особою злочинця і жертви злочину, історія
вітчизняної кримінології, практика боротьби зі злочинністю в інших
країнах світу, концепції детермінації злочинності у зарубіжній
кримінології. .

Таким чином, система кримінології включає в себе загальну кримінологію
(Загальна частина) та приватні кримінологічні теорії (Особлива частина).
Конкретні кримінологічні дослідження здійснюються в рамках приватних
кримінологічних теорій.

З

Тому не дивно, що у вітчизняній кримінології стали розвиватися
регіональні дослідження, молодіжна й жіноча кримінологія, кримінологія
організованої та професійної злочинності, пенітенціарна кримінологія,
віктимологічна профілактика і т.п.

У кримінологічній науці ще чимало питань залишаються спірними. Тому
автори цієї праці намагалися показати різні точки зору на

окремі проблеми.

Автори з вдячністю врахують зауваження і побажання читачів у

своїй подальшій роботі.

Авторський колектив

Глава 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології доктор
юридичних наук, професор ДЖУЖА О.М. Глава 2. Історія становлення
кримінології та Ті сучасний стан в Україні доктор юридичних наук,
професор МИХАЙЛЕНКО П.П.

Глава 3. Злочинність та її основні характеристики кандидат юридичних
наук, старший науковий співробітник КУЛИК О.Г.

Глава 4. Причини та умови злочинності кандидат юридичних наук, професор
АЛЕКСАНДРОВ Ю.В.

Глава 5. Кримінологічне вчення про особу злочинця кандидат юридичних
наук, ГРИНЧАК В.М.

Глава 6. Причини та умови конкретних злочинів кандидат юридичних наук,
професор ТАРАРУХІН С.А.

Глава 7. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки кандидат
юридичних наук, професор МОІСЕЄВ Є.М.

Глава 8. Попередження злочинів Член-кореспондент АПН, професор
КОНДРАТЬЄВ Я.Ю.;

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О.М.

Глава 9. Віктимологічний аспект профілактики злочинів доктор юридичних
наук, професор ДЖУЖА О.М., кандидат юридичних наук ВАСИЛЕВИЧ В. В.

Глава 10. Методика та організація кримінологічних досліджень

кандидат юридичних наук, доцент АНТИПОВ B.I.

Глава 11. Прогнозування та планування заходів боротьби зі злочинністю

кандидат юридичних наук, КРАВЧЕНКО Ю.Ф.

Глава 12. Злочинність у зарубіжних країнах, концепції її детермінації

та запобігання

доктор юридичних наук, професор ДЖУЖА О.М.;

координатор проектів Скармен центру Лестерського університету А. БЕК

Додатки:

доктор юридичних наук ДЖУЖА О.М.;

кандидат юридичних наук ВАСИЛЕВИЧ В.В.

Глава 1. Поняття, предмет, методи та система кримінології

§ 1. Поняття кримінологи як соціально-правової науки, її предмет,
завдання і функції

§ 2. Методологія і методи кримінологічних досліджень

§ 3. Місце кримінології у системі наук, її зв’язок з юридичними та
іншими науками

§ 4. Система науки кримінології

§ 1. Поняття кримінології як соціально-правової науки, Ті предмет,
завдання та функції

Жодна ідея не дістає свого розвитку, якщо немає відповідних суспільних
умов і потреб. Кримінологія як галузь наукових знань виникла у XVIII ст.
на базі кримінального права. Її поява була пов’язана із загостренням
соціальних суперечностей, що призвело до різкого зростання злочинності.
За цих умов наука, що пояснювала злочинність як явище, почала здобувати
дедалі більшу суспільну значимість’.

Проблема злочинності й сьогодні є однією з найактуальніших і політичне
гострих. Довкола неї точиться чимало спорів.

Етимологічне поняття “кримінологія” означає вчення про злочин (від лат.
crimen – злочин та грец. logos – слово, вчення). Проте згодом це поняття
набуло ширшого значення, і сьогодні воно означає науку про злочинність.
У зарубіжній літературі, поряд з терміном “кримінологія”, трапляються й
інші – “кримінальна соціологія”, “кримінальна біологія”, “кримінальна
етимологія”, “соціологія злочинності”, “кримінальна антропологія” тощо.
У вітчизняній науці вживається лише термін “кримінологія”.

Межі кримінології часто пов’язують з її предметом і фактично зводять до
переліку його складових частин. Разом з тим такий підхід є недостатнім,
оскільки, незважаючи на вагомість предмета, визначення науки має містити
у собі повнішу її характеристику, вказуючи, зокрема, на місце науки в
загальній системі знань, найважливіші

1 Див.: Джужа О. М. Які кримінологія потрібна сьогодні? // Право
України. – 2000. – №6.-С. 65.

5

методологічні підходи до об’єкта дослідження, на кінцеву мету та

завдання дослідницьких пошуків.

Вітчизняну кримінологію можна визначити як комплексну

науку про злочинність, її сутність та історичні форми прояву,
детермінанти, стан, структуру і динаміку, особу злочинця, жертву
злочину, а також про засоби протидії злочинності та іншим, пов’язаним з

нею, антисоціальним проявам.

Отже, кримінологія, як і будь-яка наука, вивчає закономірності певних
явищ і на цій основі розв’язує завдання бажаного впливу на них. У
процесі розвитку вітчизняної кримінології пропонувалися різні визначення
її поняття та предмета. Перші підручники’ з кримінології та деякі вчені2
розуміли кримінологію як науку про стан, динаміку, причини злочинності,
методи її вивчення, шляхи та засоби боротьби з нею.

П. І. Гришаєв вважає, що кримінологія – це наука, яка “досліджує сферу
суспільних відносин, що виникають у зв’язку з існуванням злочинності як
відносно масового соціального явища класового суспільства”3. Існує і
низка інших визначень4. Певною мірою всі вони мають право на самостійне
існування. Проте зазначимо, що визначення (дефініція) кожної науки має
містити у собі якості, властиві саме цій науці. Тому, як справедливо
зазначають автори “Курсу радянської кримінології”, немає потреби
включати у поняття кримінології положення, які є загальними для всіх
наук (наприклад, що це відносно самостійна система знань і в той же час
її складова, особлива форма діяльності людей, що об’єднує вчених і
наукові заклади)5.

Кримінологія є однією з суспільних наук і її місце – на межі філософії,
соціології, психології, правознавства та деяких інших наук. До
правознавства кримінологія має відношення тому, що явища, які вона
вивчає, базуються на кримінально-правових поняттях “злочин” і
“злочинець”, які відрізняються від адміністративно-правових понять
“правопорушення” і “правопорушник”. Профілактика злочинів теж має
правову основу або правовий аспект. А детермінанти зло-

* Див.: Советская криминология. – М., 1966. – С. 8; Криминология. – М.,
1968. – С. 7; Криминология. – М., 1976. – С. 70.

2 Див.: Карпец И. И. Проблемы преступности. – М., 1969. – С. 3; Ковалев
Н. И, Основы криминологии. – М., 1970 та ін.

Q

Гришаев П. И. Советская криминология: Учебное пособие. – М., 1975. – С.
6. Наприклад: Аванесов Г. А. Криминология, прогностика, управление. –
Горький,

1975. – С. 14.

5 Див.: Курс советской криминологии: Предмет. Методология. Преступность
и ее

причины. Преступник. – М., 1985. – T.I. – С. 4-5. 6

чинності, особа злочинця пов’язані з дефектами правосвідомості,
психології тощо. Разом з тим вивчення злочинності як соціального явища,
особи злочинця та засобів протидії злочинності не обмежується тільки
правовими характеристиками. Аналіз цих проблем лежить у сфері предмета
соціології. Вже тому кримінологія є не чисто правовою, а
соціолого-правовою наукою. Проте невірно вважати кримінологію лише
соціологічною наукою, як це робить О. Б. Сахаров. Обґрунтовуючи свою
позицію з цього питання, він пише: “Той факт, що кримінологія
використовує кримінально-правові поняття і категорії і певною мірою
ґрунтується на них, не доводить юридичний характер цієї науки. Правові
поняття і категорії покладено, наприклад, в основу судової статистики,
яка не є юридичною наукою”‘. Більшість вітчизняних вчених не поділяє
цього погляду і вважає кримінологію соціолого-правовою наукою.

У процесі розвитку кримінології було окреслено її предмет, до якого нині
входять чотири основні елементи:

1) злочинність як соціально-правове явище;

2) особа злочинця;

3) причини та умови (детермінанти) злочинності;

4) попередження злочинності2.

У науковій літературі трапляються й інші визначення предмета
кримінології3. У деяких працях воно ширше, в інших – вужче. Це пов’язано
з тим, що предмет будь-якої науки – не застигла матерія. Він змінюється
з розвитком самої науки, уточнюється, доповнюється новими елементами.
Схожа еволюція помітна, зокрема, на проблемі особи злочинця, яка
виокремилася в самостійну частину предмета кримінології лише на останніх
етапах її розвитку. Те саме можна сказати і про віктимологію – частину
кримінології, яка вивчає властивості жертв злочинів, без чого розуміння
злочинності та її детермінант було б неповним.

‘ Сахаров А. Б. Некоторые принципиальные вопросы советской криминологии
// Криминология и уголовная политика. – М., 1985. – С. 16-П.

о

Термін “попередження злочинності” не зовсім коректний. Запобігати або
попереджати можна те, що ще не існує в дійсності. Злочинність вже існує,
вона є об’єктивною реальністю. Тому з нею можна тільки боротися,
протидіяти їй, долати її. Запобігти їм або попередити можна лише окремі,
ще не вчинені злочини. На цей нюанс більшість радянських кримінологів
чомусь не звертала уваги. Звідси плутанина таких термінів, як
“попередження злочинності”, “профілактика злочинності”, “запобігання
злочинності”, “превенція злочинності”. Всі вони підходять тільки до ще
не вчинених злочинів, а не до злочинності як уже існуючого соціального
явища.

3 Див.: Герцензон А. А, Введение в советскую криминологию. – М., 1965. –
С. 22;

Криминология. – М., 1966. – С. 8 та ін.

7

Розходження у визначенні предмета кримінології спричинені різним
розумінням суті предмета науки, ототожненням його з її змістом,
завданнями тощо. Показовим тут є погляд, згідно з яким “все, що вивчає
та чи інша наука, входить до її предмета”‘. За такого підходу предмет
кримінології визначається дуже широко, фундаментальні теоретичні
проблеми науки стають поряд з прикладними питаннями.

Для глибшого усвідомлення предмета кримінології та його меж

доцільно зіставити і розмежувати предмет кримінології з її об’єктом.
Розмежування цих категорій є важливим теоретико-пізнавальним принципом у
методології комплексних досліджень, бо “все те, що пізнається, є
об’єктом дослідження, оскільки воно ще не пізнане і суперечить знанню.
Ті самі речі, явища, процеси, їх сторони і відношення, оскільки вони вже
відомі, зафіксовані з певної сторони у тій чи іншій формі знань, “дані”
у ній, але підлягають подальшому дослідженню, є предметом… Предмет
обумовлюється об’єктом і є його стороною, зафіксованою у певній формі. У
такому об’єктивному вигляді він протистоїть людині та її знанням”2.

Таким чином, об’єкт кримінології відтворює специфічне об’єктивне явище –
злочинність та особливі форми реакції на неї, які полягають в усуненні
детермінант злочинності. Предметом кримінології є конкретні сторони і
прояви цього об’єкта. При цьому проблеми, що їх вивчає кримінологія, з
погляду їх значимості для науки і практики, не рівнозначні. Одні з них є
центральні, створюють власне предмет кримінології або його “ядро”. Інші
мають прикладне, допоміжне значення, стають умовою або засобом глибокого
і всебічного пізнання цього предмета. Розглянемо докладніше ці елементи.

1) Головним елементом предмета кримінології є сама злочинність як
історично мінливе, соціальне і кримінально-правове явище, що являє собою
сукупність усіх злочинів, вчинених у державі за певний період. Вона
вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як стан, рівень,
структура, динаміка, характер та географія. Правопорушення, які не є
злочинами, але тісно пов’язані з ними (наприклад, пияцтво, проституція,
наркоманія), розглядаються кримінологією як “фонові” явища.

2) Особа злочинця виступає як система демографічних, соціально-рольових,
психологічних та інших властивостей суб’єктів злочи-

\ Стручков Н. А. Вступительная часть // Бухгольц Э., ЛекшасДж., Хартман
Р. Социалистическая криминология. – М., 1975. – С. 13.

Садовский В. Н. Методологические проблемы исследования объектов,
представляющих собой системы // Социология в СССР. – М., 1966. – Т. 1. –
С. 181.

8

нів. Зазначимо, що злочин – це акт вольовий, свідомо обраний. Це
результат складного процесу, в якому зовнішні чинники діють не
безпосередньо, а переломлюючись через внутрішні фактори. Щоб пізнати
детермінанти злочинності, потрібно розкрити механізм злочинної
поведінки, а це неможливо зробити, не вивчивши особу злочинця, вплив її
індивідуальних властивостей на вчинення злочину.

3) Причини та умови злочинності, об’єднані родовим поняттям
“детермінанти” або “криміногенні фактори”, є сукупністю економічних,
соціальних, ідеологічних, психологічних, правових,
організаційно-управлінських та інших чинників, які обумовлюють
(детермінують) злочинність як свій наслідок. Причини та умови
(детермінанти) злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності в
цілому, окремих видів злочинів, конкретного злочину.

4) Протидія злочинності є системою державних і громадських заходів,
спрямованих на усунення або нейтралізацію детермінант злочинності та
корекцію поведінки осіб, схильних до правопорушень. Деякі дослідники,
розглядаючи злочинність як соціальне явище, зазначають, що головним у
боротьбі з нею є прогресивні соціально-економічні перетворення. Поряд з
цим важливе значення мають і спеціальні кримінологічні заходи
запобігання тим чи іншим злочинам, які застосовуються правоохоронними
органами і громадськими формуваннями. Кримінологія мовби синтезує в собі
все те цінне, що накопичене з проблеми протидії злочинності іншими
науками, і дає цілісне знання про весь цей процес’.

Звичайно, розглянуті вище основні елементи предмета кримінології не
вичерпують усього її змісту. Щоб повніше, глибше й ефективніше
вирішувати завдання, які стоять перед кримінологією, вона вивчає і
проблеми, що безпосередньо не входять до її предмета. Це питання
дискусійне у зв’язку з тим, що до цих проблем мають певне відношення
інші юридичні та неюридичні науки. Коротко розглянемо їх.

1) Прогнозування злочинності, а також планування заходів протидії їй.
Застосування дієвих заходів боротьби зі злочинністю неможливе без
відповідного прогнозування, а також планування цього процесу. Тому ця
проблематика має бути включена до предмета кримінології.

2) Кримінальна-правова статистика, яка є основою аналізу стану
злочинності у суспільстві. Ця статистика допомагає правоохо-

‘ Див.: Гринчак В. М. Кримінологія і сучасність // Науковий вісник
НАВСУ. – 2000. – № 2. – С. 27.

9

ронним органам правильно організувати свою роботу щодо боротьби зі
злочинністю.

3) Методика вивчення злочинності. При проведенні кримінологічних
досліджень використовують методи інших наук – соціологічні, статистичні,
математичні, психологічні, пристосовуючи їх до проблеми, що вивчається.
Це дає змогу проникнути у суть досліджуваних явищ та успішно
розв’язувати поставлені завдання.

4) Супутні злочинності негативні соціальні явища. Ці прояви в
кримінології називають “фоновими”, а в соціології – “асоціальними”,
Кримінологія не може не брати їх до уваги, оскільки вони мають великий
вплив на злочинність. Крім того, попередження злочинів є найефективнішим
тоді, коли воно починається на стадії ранньої профілактики, тобто
дозлочинної асоціальної поведінки.

5) Жертва злочину. Для означення цього аспекту в науковій літературі
з’явився термін “віктимологія” (від лат. victima – жертва і грец. logos
– слово) – вчення про жертву злочину. У кримінологічних дослідженнях до
недавнього часу основна увага приділялася особі злочинця. Разом з тим
потерпілий є другою стороною, причетною до злочину. Саме він взаємодіє
зі злочинцем, а тому ця проблема становить неабиякий інтерес для
кримінологів.

6) Суїцидальна поведінка (проблема самогубства). Частина вчених виступає
проти включення цього питання до предмета кримінології’, проте є й
протилежні думки. На наш погляд, ця проблема має міждисциплінарний
характер, вона стосується психіатрії, психології, кримінального права,
але має і кримінологічний аспект.

Основними завданнями кримінології є:

1) здобуття достовірних знань про те, що становить її предмет;

2) виявлення та аналіз факторів (чинників), які детермінують
(обумовлюють) злочинність;

3) встановлення процесу формування особи злочинця та жертв злочинів;

4) розробка засобів протидії злочинності та запобігання злочинній
поведінці з боку окремих осіб.

З цих завдань випливають такі функції кримінології:

а) описова. Кримінологія виявляє і фіксує певні факти соціальної
дійсності, пов’язані зі злочинністю, відображає їх властивості й ознаки,
дає їх науковий опис;

б) пояснювальна. Розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних
положень суть досліджуваних об’єктів, кримінологія дає їм наукове
пояснення;

1 Див.: Карпец И. И. Современные проблемы криминологии. – М., 1982. – С.
133;

Зелинский А. Ф. Криминология. – Харьков, 2000.

10

в) прогностична. Вивчаючи тенденції розвитку кримінологічне значущих
процесів та явищ, кримінологія прогнозує їх майбутній стан;

г) практично-перетворювальна. Кримінологічні описання, пояснення і
прогнозування так чи інакше підпорядковані інтересам наукового
управління соціальними процесами, пов’язаними з протидією злочинності.
Тому боротьба зі злочинністю у широкому розумінні фокусує всі інші
проблеми, що вивчаються кримінологією. У цьому полягає
практично-перетворювальна функція науки, оскільки кримінологічні знання
лише тоді мають цінність, коли вони озброюють суб’єктів профілактики
злочинів, слугують їм керівництвом до дій.

§ 2. Методологія та методи кримінологічних досліджень

Наукова достовірність досліджень та їх результатів значною мірою
залежить від методологічної бази1. Загальноприйнятим є положення, що
метод визначається предметом і завданнями дослідження. Разом з тим
багато залежить не лише від предмета, а й від його розуміння, тобто від
теорії предмета. Тому не випадково, що кожній теорії властивий свій
метод, що метод – це не лише спосіб дослідження, а й теорія. Наприклад,
залежно від розуміння суті і структури особи злочинця, детерміністської
природи злочинної поведінки вирішальною мірою визначається метод
дослідження. Це характерно і для інших проблем кримінології.

Глибоко й достовірно пізнати соціальні явища дають можливість
діалектичний та історичний підходи. Вони сприяють правильному вирішенню
таких дуже важливих для кримінології проблеми, як співвідношення буття і
свідомості, фізичного і духовного, соціального й біологічного,
необхідного і випадкового, загального зв’язку явищ у їх постійному
розвитку, єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у
якісні тощо. Діалектико-історичний метод орієнтує дослідника на потребу
розглядати злочинність та інші кримінологічні явища у
порівняльно-історичному аспекті – у розвитку й зміні їх соціальних
зв’язків та обумовленостей, застерігає від суб’єктивізму й однобічного
підходу, забезпечує системність дослідження. Проте хибною є думка, що
лише на підставі загальних

Див.: Мельник П., Ківенко Н., Лановенко І. Методологічні проблеми
розвитку кримінологічної науки в Україні // Науковий вісник ДПА України.
– 2000. – № 2 (8). – С. 7.

11

філософських положень можна пояснити всі явища і суперечності, з якими
стикається кримінологія. Завдання будь-якого кримінологічного
дослідження полягає в тому, щоб за допомогою законів і категорій
діалектики обрати такий метод дослідження, який би дав можливість
розкрити суть явища, встановити закономірності його розвитку, історичні
форми прояву.

Діалектичний метод лежить в основі методології будь-якої науки, а
діалектичний матеріалізм становить загальну методологію, тобто теорію
пізнання. Філософи глибоко проникли в розуміння того, яким шляхом
розвивається наукове пізнання, які найважливіші закономірності його руху
від зовнішніх ознак явищ, що вивчаються, до їх внутрішньої суті. Отже,
завдання науки в тому, щоб видимий у явищі рух звести до дійсного
внутрішнього руху, бо якби форма прояву і суть речей збігалися, то наука
була б зайвою.

Зазначимо, що наукове пізнання проходить три фази: від вивчення
початкового цілого, тобто розвитку предмета у всій його складності, як
безпосередньо даного, через розгляд різних складових і аспектів
предмета, що пізнається, шляхом створення відповідних абстракцій до їх
зв’язку між собою для абстрактного відтворення початкового предмета в
його цілісності й конкретності. Неможливо пізнати ціле інакше, як
спочатку розкласти його на окремі елементи, з’ясувати їх функції та
взаємозв’язки, що в свою чергу обумовлені функціонуванням системи в
цілому. В цьому суть діалектики. Вся історія природознавства і
суспільствознавства є наочним підтвердженням наведених положень.

Філософи обґрунтували науковий метод, що враховує діалектичну
суперечність пізнання і спирається на принцип розвитку, метод сходження
від абстрактного, тобто нерозвинутого, зачаткового, не наповненого
визначеннями, до конкретного, тобто розвинутого, збагаченого
визначеннями. При цьому хід абстрактного мислення від простого до
складного відповідає дійсному історичному процесові та

стану речей.

Сказане вище цілком стосується пізнання явищ, які входять до

предмета науки кримінології. Але ці вимоги не вичерпують усіх правил
пізнання. При вивченні того, що становить предмет кримінології, велике
значення мають такі філософські закони, як закон єдності і боротьби
протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення, а також
категорії причини і наслідку, загального, особливого й одиничного,
необхідного і випадкового, можливості і дійсності, змісту і форми, суті
і явища тощо. Разом з тим філософські закони і категорії не вичерпують
усіх засобів пізнання. До арсеналу кримінологічних досліджень входять й
інші методи, які у своїй

12

сукупності становлять методологію науки. Під методологією слід розуміти
систему певних теорій, які виступають як керівний принцип, знаряддя
наукового аналізу, засіб реалізації вимог цього аналізу1.

Філософське розуміння методології вказує на її нерозривний зв’язок з
методами. На її основі розробляються загальнонаукові та спеціальні
методи. Всі вони дістають широке застосування у кримінології. В них
проявляються методологічні засади матеріалістичної діалектики. Методи
дослідження реалізують ці засади на практиці.

Отже, враховуючи сказане, можна зробити висновок, що в основі
методології лежить загальний метод пізнання – діалектичний та історичний
матеріалізм. Це – база як для загальнонау-кових (логічного, абстрактного
мислення, висунення гіпотез, аналізу й синтезу, спостереження,
експерименту, експертних оцінок), так і спеціальних методів
(соціологічних, статистичних, математичних, психологічних, педагогічних
тощо). Останні методи не є кримінологічними, але свою специфіку вони
отримують через особливості предмета і завдань саме кримінологічних
досліджень. При їх проведенні найчастіше застосовують такі методи:

1. Конкретно-соціологічні: анкетування, інтерв’ювання, вивчення
документів, експерименту, експертних оцінок тощо. Ці методи дають змогу
глибше пізнати соціальний аспект явищ, процес їх детермінації, зібрати
великий емпіричний матеріал, що характеризує як стан і динаміку
злочинності в цілому, так і окремих її видів, предметніше з’ясувати
детермінанти злочинності та розробити заходи боротьби з нею.

2. Статистичні: масового спостереження (закон великих чисел),
групування, аналіз узагальнених показників тощо. Вони дають можливість
дослідити велику кількість злочинів і за допомогою отриманих
статистичних показників встановити закономірності і взаємозалежності їх
розвитку, зробити узагальнення, перейти від випадкового й одиничного до
стійкого, масового, закономірного, побачити якісні ознаки досліджуваного
явища.

3. Історико-порівняльний метод допомагає визначити переважні тенденції
розвитку злочинності, зміни її стану і структури за той чи інший період,
без чого неможливо розробити ефективні заходи протидії їй.

4. Психолого-педагогічні методи: спостереження, самоспостереження,
тестування застосовують для вивчення співвідношення об’єктивного і
суб’єктивного в поведінці особи злочинця, процесу

1 Див.: Стефанов Н. Теория и метод в общественных науках. – М., 1967. –
С. 138. 13

формування антисоціальних властивостей у її структурі, виникнення
злочинного наміру та його реалізації, мотивації злочинів, ресоціа-

лізації злочинців і т.п.

5. Системного аналізу. Цей метод використовується найчастіше. Він дає
змогу розглядати злочинність як систему, для якої характерні певні
зв’язки і відношення між складовими її елементами, з одного боку, а з
другого – зв’язки злочинності з іншими соціальними явищами і процесами,
які впливають на неї’.

Кожний з названих методів передбачає певну процедуру (техніку)
дослідження, вибір якої залежить від програми, цілей і завдань
конкретного дослідження. Як правило, кримінологічні пошуки проводяться з
поєднанням кількох методів, що значно розширює їх базу і підвищує
результативність.

§ 3. Місце кримінології у системі наук, її зв’язок з юридичними та
іншими науками

Для розкриття суті кримінології як науки важливо визначити не лише її
предмет, методологію й методику, а й місце у системі наук. Кримінологія
відрізняється від усіх інших юридичних наук тим, що більшість
розроблюваних нею проблем має комплексний характер і перебуває на межі
філософії, політології, соціології, правознавства, психології,
педагогіки, демографії, економіки, статистики тощо. Безперечно одне –
кримінологія належить до класу суспільних наук2. Але яке її місце, чи
становить вона самостійну галузь знань, чи це лише частина іншої науки,
чи це комплексна наука? З цього приводу існують різні точки зору як у
нашій державі, так і в зарубіжних країнах. Нині у науковій літературі
утвердилися чотири основні

погляди.

1. Кримінологія є частиною кримінального права. Вперше таку думку
висловив відомий російський кримінолог М. М. Гернет, який у 1906 p.
назвав кримінологію проблематикою кримінального права. Аналогічну
позицію відстоювали О. А. Герцензон (частина кримінального права)3, А.
А. Піонтковський (кримінологія не самостійна наука і виділення її в таку
“принципово неприпустимо”)4.

1 Монаха О. Є. Методологічна функція кримінології: Монографія. – К.,
1998. – С. 9-Ю.

2 Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков: Право,
1998. – С. 36.

Див.: Герцензон А. А. Введение в советскую криминологию. – М., 1965. –
С. 32. Курс советского уголовного права. – М., 1970. – Т. І. – С. 28.

14

2. Кримінологія – самостійна наука, яка перебуває на межі соціології і
права.

3. Кримінологія – загальнотеоретична наука про злочинність.

4. Кримінологія – самостійна галузь юридичної науки, складова частина
системи юридичних наук (Г. А. Аванесов, І. І. Карпець та ін.). Ця думка
була висловлена в першому підручнику з кримінології’.

Визнання кримінології як частини науки кримінального права має сьогодні
мало прибічників. Зв’язок кримінального права з кримінологією
незаперечний, але він не виключає самостійності останньої. Безперечно,
кримінологія зародилася і розвивалася у надрах кримінального права, але
це не може бути достатнім аргументом для визнання її частиною цієї
науки. Історія свідчить, що проблемою злочинності цікавилося багато
мислителів минулого, які були далекі від кримінального права, зокрема
Аристотель, Ж.-Ж. Руссо, Т. Кам-панелла, К. Сен-Сімон, Т. Мор, О. М.
Радищев, В. Г. Бєлінський, Ф. М. Достоєвський. Це свідчить про те, що
кримінологія виникла і розвинулася як загальнополітична теорія і лише
потім “з’єдналася” з юриспруденцією і стала загальнотеоретичною наукою
про злочинність.

Самостійність кримінології стосовно кримінального права пояснюється і
різними методами цих наук, специфічністю їх безпосередніх цілей і
завдань2. Якщо предметом кримінального права є окремий склад злочину,
кримінальне покарання за нього, види злочинів, поняття особливо
небезпечного рецидивіста тощо, то предметом кримінології – злочинність
як соціальне явище, її детермінанти, особа злочинця, заходи запобігання
злочинам. Якщо завданням кримінального права є покарати винного за
вчинений злочин, то кримінології – не допустити самого формування особи
з антисуспільною спрямованістю поведінки. Разом з тим зазначимо, що
кримінологи користуються багатьма поняттями і положеннями науки
кримінального права. І навпаки, кримінальне право широко використовує
висновки кримінології, особливо щодо особи злочинця та її покарання,
вироблення кримінальної політики, декриміналізації діянь.

Питання про зв’язок кримінології з іншими науками є складовою частиною
питання про її предмет. Комплексний характер кримінології визначає і
безліч її зв’язків з іншими як суспільними, так і природничими науками.
Суспільні науки, з якими кримінологія безпосе-

1 Криминология. – М., 1966.

2 Див. Зелінський А. Ф. Перспективи подальшого розвитку кримінології //
Право України. – 2001. – № 1. – С. 107-109.

15

редньо пов’язана, можна класифікувати у такому порядку:
філософ-сько-соціологічні, юридичні, психолого-педагогічні, економічні.

Зв’язок кримінології з філософією виявляється у тому, що закони і
категорії останньої є обов’язковими для кримінологічних досліджень,
дають можливість вірно розкрити суть і зміст злочинності, її зв’язки з
іншими соціальними явищами. Особливо тісним є зв’язки з соціологією, яка
збагачує кримінологію безліччю емпіричних даних про суспільні явища та
їх розвиток (міграція, урбанізація, соціальна активність людей, умови й
спосіб їхнього життя і т. п.). Крім того, кримінологія широко застосовує
методи соціології при проведенні своїх досліджень (опитування,
тестування, спостереження). У свою чергу кримінологічні висновки
збагачують і соціологію, роблять її більш всеохоплюючою.

Найтісніше пов’язана кримінологія з юридичними науками, особливо з
кримінальним правом. Низка понять, якими оперує кримінологія, є
кримінально-правовими: злочин, кримінальна відповідальність і покарання,
судимість, рецидив тощо. Розглядаючи злочинність, кримінологія
спирається на кримінальне законодавство, оскільки зміни в ньому
(криміналізація чи декриміналізація діянь) завжди ведуть до кількісних
та якісних змін самої злочинності. З іншого боку, кримінологічна
інформація дає змогу визначити ті суспільні відносини, які потребують
або не потребують кримінально-правового захисту.

Кримінально-правова статистика забезпечує кримінологію емпіричними
даними про злочини та осіб, які їх вчинили, а також репрезентативність
досліджень.

Зв’язок науки кримінально-процесуального права з кримінологією полягає у
визначенні процесуальних вимог щодо виявлення причин та умов злочинів
(статті 23 і 23′ КПК України), а також форм реагування на них.
Кримінологічні ж дослідження допомагають удосконалювати у цьому напрямі
кримінально-процесуальне законодавство.

У різних аспектах можна простежити зв’язок кримінології з
криміналістикою. З одного боку, теоретичні висновки про детермінанти
злочинів, відпрацьовані кримінологією, мають визначальне значення для
методики і тактики розслідування злочинів, з іншого – криміналістичні
засоби розкриття злочинів застосовують у кримінології при вивченні
проблем їх профілактики.

Очевидним є взаємозв’язок кримінології і науки кримінально-виконавчого
права, яка широко використовує висновки кримінології у процесі
виправлення і перевиховання засуджених осіб, попередження вчинення ними
нових злочинів тощо. У свою чергу кримінологія

16

враховує пенітенціарний досвід для вирішення завдань боротьби зі
злочинністю.

Вивчення проблем протидії злочинності неможливе без використання
комплексу знань зі сфери конституційного, державного, адміністративного,
цивільного, сімейного, трудового та інших галузей права. Правовідносини,
що їх вивчають ці юридичні науки, теж є об’єктом злочинних посягань, а
отже і предметом кримінологічних досліджень.

Кримінологія тісно пов’язана з психолого-педагогічними науками.
Теоретичні положення й емпіричні дані загальної та соціальної психології
потрібні для вивчення всіх властивостей особи, які визначають механізм
індивідуальної злочинної поведінки. Вивчення морально-психологічних
ознак особи злочинця як елемента її загальної кримінологічної
характеристики неможливо без поглибленого аналізу емоційно-вольової
сфери, особливостей темпераменту і характерологічних ознак осіб, які
вчинили злочини, їх антисуспільної спрямованості. Ресоціалізація таких
осіб у свою чергу вимагає знань педагогіки, її методів впливу.

Зв’язок кримінології з економічними науками виявляється не лише при
вивченні злочинності у сфері економіки і корисливої злочинності, а й при
оцінці ролі матеріальних факторів (чинників) у генезисі злочинності,
розробці економічних заходів її подолання в окремих галузях народного
господарства.

Останніми роками дедалі змінюється зв’язок кримінології з математикою і
кібернетикою. Праці ряду кримінологів (Г. А. Аванесова, Ю. Д.
Блувштейна, С. Є. Віцина, А. Ф. Зелінського, В. В. Панкратова та ін.)
показали можливість плідного співробітництва кримінології з цими
науками. Математичні методи істотно підвищують точність кримінологічних
досліджень та їх висновків (наприклад, при визначенні рівня, питомої
ваги, латентності злочинності, її прогнозуванні).

Таким чином, можна зробити висновок, що кримінологія є самостійною,
комплексною загальнотеоретичною наукою про злочинність.

§ 4. Система науки кримінології

Кримінологія, як і будь-яка наука, має свою систему. Система
кримінології перебуває у прямій залежності від її предмета, відображає
його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їх логічно
впорядкований систематизований виклад.

17

Система науки кримінології базується на двох підставах: предметі
дослідження і рівні узагальнення науково-практичної інформації.

За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин: а)
вчення про злочинність; б) вчення про детермінацію злочинів; в) вчення
про особу злочинця та жертву злочинів; г) вчення про засоби протидії
злочинності.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія
поділяється на Загальну і Особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це –
поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система,
методологія і методика досліджень, історія розвитку кримінології та
аналіз її основних теорій. Центральне місце в Загальній частині
посідають проблеми злочинності, особи злочинця, детермінант злочинності,
віктимології і суїциду, організації та методики досліджень,
кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності.

Особлива частина кримінології вивчає окремі види злочинності, їх
детермінанти та заходи боротьби з ними.

Кримінологія має як загальнотеоретичний, так і прикладний аспекти.
Загальнотеоретичний аспект полягає у розробці наукових основ злочинності
як соціально-правового явища та його подолання, прикладний має своїм
завданням розробку конкретних заходів, спрямованих на запобігання
окремим видам злочинів. Водночас треба мати на увазі, що кримінологія,
як і будь-яка інша наука, не є чимось застиглим, раз і назавжди
запрограмованим. У процесі свого розвитку вона у певних межах може
доповнюватися й уточнюватися.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає комплексність науки кримінології?

2. Як співвідносяться предмет і об’єкт кримінології?

3. В чому полягають особливості кримінологічних знань?

4. В яких напрямках розвивається предмет науки кримінології?

5. Що таке система науки та система дисципліни кримінологи?

6. Яке місце кримінологічних знань в практичній правоохоронній
діяльності?

18

Глава 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні

§ 1. Виникнення кримінології як науки § 2. Розвиток кримінології в
20-30-ті роки XX століття

§ 3. Відновлення кримінологи в СРСР та УРСР у 60-ті роки та її сучасний
стан у XXI столітті

§ 1. Виникнення кримінології як науки

Кримінологія – це соціально-правова наука, яка на основі філософського
вчення про злочинність як соціальне явище має відповісти на питання,
чому вчиняються злочини і що треба зробити для того, щоб їх не було? Для
цього вона повинна розкрити детермінанти злочинності, її стан, динаміку,
структуру, географію та розробити засоби протидії їй.

Протягом тривалого часу кримінологію вважали частиною науки
кримінального права, тому що латинське слово crimen означає злочин. При
подальшому розгляді виявилося, що межі кримінології ширші за межі
кримінального права. Вона містить у собі і низку рис соціології, карної
політики, кримінально-правової статистики, психології, психіатрії,
френології та інших наук. Це, власне, і сприяло виділенню кримінології в
самостійну практичну науку. Проте історію виникнення кримінології варто
розглядати в контексті розвитку науки кримінального права, яка у той час
багатьма вченими ототожнювалася з соціологією чи карною політикою.

Кримінальне право, за висловом засновника соціологічної школи
кримінального права Ф. Ліста, є найстарішою галуззю права. Воно виникло
разом з поділом суспільства на класи і було знаряддям зміцнення позицій
панівного класу.

Зупинимося на основних напрямах розвитку кримінально-правової думки, які
тісно пов’язані з історією кримінології. Корені її – ще у працях Платона
й Аристотеля. З XVI ст., коли проблеми злочину і покарання стали займати
чільне місце в ідеях передових мислителів того часу, з’являються цілісні
доктрини з цих питань.

Формування кримінально-правових теорій пройшло три ступені свого
розвитку: класичний, антропологічний і соціологічний, в основі яких
лежали погляди деяких видатних учених того часу.

19

Класичний період. Ш.-Л. Монтеск’є (1689-1755) різко виступав проти
свавілля у правосудді. Необхідно, щоб законодавець пройнявся інтересами
народу. Він говорив, що дух толерантності має бути духом законодавця.
Жорстокість покарань шкідлива для держави і суспільства: по-перше, народ
грубіє і у нього формуються риси жорстокості, що “є злом надзвичайним”;
по-друге, в державах, де застосовуються короткострокові покарання,
злочинність не вища, ніж у тих, де привалює жорстокість. Лише деспотії
спираються на страх і жорстокість. Демократичне правління формує більш
високу систему цінностей у громадян, що стримує їх від багатьох
злочинів.

Ш.-Л. Монтеск’є звертав увагу на необхідність застосування
профілактичних заходів. Скептично ставився до таємних доносів. Потрібні
публічні обвинувачення, а не доносителі, які нерідко поєднують у собі
“пороки і негідницьку душу з честолюбством”. Виступав за скасування усіх
варварських законів, що під приводом захисту релігії обагрили правосуддя
потоками крові і звели нанівець свободу думки і совісті. “Якщо за
крадіжку і вбивство буде призначатися однакове покарання, то вбивства не
припиняться”. Ідеї Монтеск’є полонили багатьох його сучасників.

Ч. Беккаріа (1738-1794) написав відомий трактат “Про злочини і
покарання”, який був перекладений усіма європейськими мовами, у тому
числі російською. Він увібрав у себе ідеї видатних мислителів минулого і
сформулював основні вчення класичної школи кримінального права.

Ч. Беккаріа, перебуваючи під сильним впливом природного права і
суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, вважав, що злочинність можна
ліквідувати шляхом створення гарних, ясних законів і просвітництва,
виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і
судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого
злочину, щоб принцип “немає злочину, немає покарання без вказівки на це
в законі” став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава
бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на
законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Ч. Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної
моралі, яка має бути відокремлена від чесноти людської, так званої
політичної. Людська і державна справедливість не тотожні, так само як не
тотожні божественна мораль і природна чеснота. “Злочин, – говорив він, –
не порок, що випливає із злої волі злочинця, а продукт соціального
середовища”. Цим він переносив вину з особи, яка вчинила злочин, на
суспільний лад.

20

Ч. Беккаріа обстоював за гармонію суспільних і особистих інтересів
громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти,
особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. “Вони не
потрібні і не корисні”. Він був переконаним противником помсти. В міру
розвитку культури і просвітництва суворість покарання
послаблюватиметься. “Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає
міцні шори на злочин. Інакше або закон позбавляється загальної поваги,
або ж саме поняття про честь і моральність ослаблюється. Покарання
безсилі. Треба попереджати злочини, а існуючу страту замінити
позбавленням волі, поєднаним з працею”.

Вольтер (1694-1778) пропонував провести реформу кримінального
судочинства і скасувати формальні докази. Висловлювався за широку
практику допуску до процесу захисту, був противником інквізиції і
катувань, виступав проти безправ’я і свавілля.

Вольтер категорично вимагав скасування покарань за єресі, богохульство,
чаклунство, виступав за принцип індивідуалізації покарання. Головне у
правосудді – це суспільна користь, тобто покарання мають бути
справедливими. Вольтер багато в чому продовжив справу Монтеск’є і
Беккаріа. Але, на відміну від них, він не лише висував ідеї, а й
самовіддано боровся за впровадження їх у життя.

Класична школа в кримінальному праві розвивалася і в Росії такими
вченими, як М. О. Неклюдов, М. В. Духовський, І. Я. Фой-ницький, а
пізніше А. А. Піонтковський, М. М. Гернет, М. М. По-лянський, В. В.
Єсипов та ін. Всі вони боролися за введення політичних елементів у науку
кримінального права і навіть за виокремлення науки карної політики в
самостійну дисципліну. Не у всіх питаннях вони були одностайні, але час
догматичного підходу до права минув. Теорія вільної волі, висловлена
класиками Кестліном, Бернером, а в Росії – І. Я. Фойницьким та ін.,
випливала з філософії і метафізики Г. Гегеля й І. Канта. Так, І. Кант
зазначав, що воля людини є абсолютно вільною, що людина не залежить від
впливу зовнішнього середовища, що її поведінка є продуктом розуму. З
цього виходило, що будь-яке діяння людини, у тому числі злочинне, є
породженням її вільної волі. А якщо так, то в основу покарання має бути
покладена відплата. Зло, заподіяне невинному, – це зло самому собі,
тобто осмислене волевиявлення злочинця на своє неминуче покарання.
Помста за заподіяне зло дорівнює великому злу. Відновлення потоптаної
справедливості має відбуватися шляхом розплати.

Дуже схожими, але не тотожними, були погляди на злочин і покарання у
Гегеля. Він вважав^ що відплата має бути еквівалентною

21

заподіяним збиткам, а покарання – пропорційним тяжкості злочину. На
відміну від І. Канта, Г. Гегель не вимагав принципу таліону – “смерть за
смерть”.

Отже, відповідальність правопорушника класики будували переважно на
зовнішніх властивостях діяння. Індивідуальні якості суб’єкта злочину, що
характеризують його суспільну небезпеку, вони до уваги не брали.

З розвитком держави змінювалися засади боротьби зі злочинністю.
Жорстокість стала поступатися місцем гуманізму, головною формою якого
було виправлення злочинця. Цей засіб класики називали “виправним” і
покладали на нього великі надії. Але вони не завжди справджувалися.
В’язниця у всіх її видах не тільки не виправляла, а скоріше всього
розбещувала осіб, які потрапляли за її стіни.

Антропологічний напрям у кримінології представлений такими вченими, як
Ч. Ломброзо, Е. Феррі й Р. Гарофало. Після проведення тривалих
досліджень вони дійшли, як їм здавалося, єдино правильного висновку про
те, що причини злочинності лежать не в соціальних умовах, а в самому
злочинці, його анатомічних, фізіологічних, психічних і моральних
властивостях, отриманих при народженні. Ч. Ломброзо і його соратники
вважали, що злочинець – це своєрідний різновид людини, у якому
сконцентровані особливі біологічні риси, що ведуть його до злочину. З
цього випливало, що злочин є “явище настільки ж природне і необхідне, як
народження, смерть, зачаття, психічні хвороби, сумним різновидом яких
він часто є”.

У своїй праці “Злочинна людина” Ч. Ломброзо докладно виклав біологічні
риси (анатомічні, фізіологічні, психічні) злочинців, показав їхню
відмінність від “нормальних людей”. Антропологи зазначали, що у світі
завжди були і є люди, які від народження приречені бути злочинцями. До
них треба застосовувати не міри покарання, а заходи безпеки. Природжений
злочинець має бути знищений фізично або засуджений на довічне
ув’язнення, вислання на незаселені острови тощо.

Треба зазначити, що Ч. Ломброзо, Е. Феррі та деякі інші автори стояли на
детерміністських позиціях, і з часом у їх поглядах відбулася еволюція у
бік пом’якшення значення біологічних факторів у злочинній поведінці.
Згодом були визнані недоліки в теорії фундатора школи. Потім Ломброзо і
сам змінив деякі свої попередні висновки. Він вказував не тільки на
біологічні чинники злочинів, а й на соціальні. Говорячи про природженого
злочинця, він зазначав, що злочину може і не бути, якщо відсутні
“сприятливі обставини”. Тому

22

Ч. Ломброзо пропонував боротися не ізольовано з кожним чинником
(біологічним, фізичним чи соціальним), а з усією їх сукупністю. Ще
чіткіше з цього приводу висловився Е. Феррі: “Ніхто з нас не говорив про
фаталізм злочину, ми говоримо тільки про причинний або природний
детермінізм”.

Деякі з опонентів Ч. Ломброзо (зокрема Прінс), не заперечували існування
типу злочинця як такого. Професія та умови життя накладають на людину
певний відбиток, надають її фізичній і психічній структурі особливих
рис. Тому професійним злочинцям притаманні специфічні риси так само, як
ученим, артистам, духівництву тощо. Але цей тип не є продуктом
спадковості, а результатом негативного впливу зовнішнього середовища.

Соціологічний напрям виник у 90-х роках XIX ст. Його засновниками були
Ф. Ліст, Ван-Гамель, Прінс та ін. Соціологи, так само як і антропологи,
вважали, що в кримінологічних дослідженнях основну увагу слід приділяти
не злочинному діянню, як це робили представники класичного напряму, а
особі злочинця. Але вони більш чітко висловлювалися за те, щоб
біологічну неповноцінність особи вважати тільки одним з чинників
злочинності, що діє поряд з іншими факторами соціально-економічного
характеру (безробіттям, злиднями, дорожнечею життя, проституцією,
алкоголізмом тощо).

Соціологи заперечували саме поняття “природжений злочинець”. Основні
чинники злочинності вони вбачали в суспільних відносинах. У зв’язку з
цим вони негативно ставилися до “вільної волі”, а разом з нею і до
принципу відплати за злочин, і були прибічниками профілактики злочинів,
хоч і не відкидали превентивне значення покарання. Проте вивчення особи
велося все-таки у плані характеристики суб’єкта злочину. Соціологи
відмовилися від поняття “склад злочину” та замінили кримінальне
покарання засобами безпеки. Це вело до судового свавілля. Адже суд міг
визнати небезпечний стан навіть там, де ще немає ні злочинця, ні
злочину.

Таким чином, запобігання злочинам вийшло на перший план, замінюючи
класичний принцип залякування і механічний принцип усунення, що лежав в
основі антропологічного напряму. Соціологам було ясно, що лише в площині
соціальних реформ лежить справжня боротьба зі злочинністю, що для її
подолання необхідно в першу чергу вплинути на соціальні чинники, не
забуваючи, звичайно, про суб’єктивні фактори. Іншими словами, вони
намагалися поєднати превентивне значення покарання із загальносоціальною
профілактикою злочинів.

23

§ 2. Розвиток кримінології в 20-30-ті роки XX ст.

Для підтвердження або спростування тих чи інших теорій потрібно було
створити науково-методичну і організаційну базу для проведення широких
кримінологічних досліджень. Такі заклади вже існували на Заході у
вигляді приватних шкіл і лабораторій. Прообразом цих установ у Росії
була школа, створена Л. М. Толстим у Ясній Поляні. Відомо, що до нього
приїжджав Ч. Ломброзо, який знайомився з роботою великого письменника,
цікавився його думкою про антропологічну теорію злочинності. Л. М.
Толстой не поділяв точку зору ломброзіанців, але добре висловлювався про
дослідження, що проводились. “Шукати істину завжди похвально”, – казав
він.

У Радянській Росії також створювалися кримінологічні кабінети. У
Петрограді, Саратові, Москві, Мінську та інших містах вони здебільшого
займалися вивченням особи злочинців. Так, у Саратовському кабінеті
кримінальної антропології і судово-медичної експертизи, створеному у
1922 р., наукова робота велась у трьох напрямах: 1) вивчення злочинця і
злочинності; 2) пошук найраціо-нальніших методів перевиховання
злочинців; 3) проведення експертиз для судових органів, карного розшуку
та адміністрації виправних установ.

Виникнення Московського кримінологічного кабінету було пов’язано з
проведеним у квітні 1923 р. обстеженням виправно-трудових будинків.
Матеріали обстеження виявилися настільки цікавими й цінними, що
напрошувався висновок про необхідність організації систематичного
вивчення особи злочинця і злочинності. У зв’язку з цим при
Адміністративному відділі Московської Ради було створено Кабінет з
вивчення проблем особи злочинця і злочинності, в якому працювали
криміналісти, соціологи, психіатри, психологи, антропологи, біохіміки.
Московський кабінет розробив кілька анкет. Програма обстеження злочинців
складалася з 43 питань, відповідь на які фіксувалася вищеназваними
спеціалістами. Наприклад, соціологічне дослідження передбачало
встановити процес формування антисоціальної спрямованості особи,
раптового, стрімкого її утворення або, навпаки, поступового розростання
в ній антисоціальних властивостей. Виявлялися умови життя неповнолітніх
правопорушників, причини повторного вчинення ними злочинів тощо. Це
давало можливість зробити висновок, чи правильно обрано міру покарання
для обвинувачуваного.

Організований у 1926 р. кабінет у Ростові-на-Дону проводив дослідження у
біопсихологічному напрямі. Його роботою керував доктор медицини О. В.
Брайловський. Кабінет видавав збірник “Вопро-

24

сы изучения преступности на Северном Кавказе”, авторами статей якого
були переважно лікарі.

У 1925 р. при Петроградському губернському суді теж був створений
кримінологічний кабінет. Його робота будувалася на комплексній основі.
Спочатку вивчалися матеріали справи, потім проводилося анкетування
кожного засудженого і бесіди з ними. Зокрема, було проведено
конкретно-соціологічне дослідження причин злочинності неповнолітніх.
Анкетуванню були піддані засуджені за вбивство, звалтування, хуліганство
та особи, які вчинили корисливі злочини. Матеріали дослідження було
розіслано в інші регіони СРСР, у тому числі в Україну, а написані на
його підставі статті – опубліковано у спеціальних наукових збірниках.

Взагалі, у ті часи експериментували дуже багато. Захоплення
соціологічними дослідженнями заполонило працівників правоохоронних
органів і особливо виправно-трудових установ. У місцях позбавлення волі
організовувались різного роду курси, на яких засуджені здобували
спеціальність. У камерах випускалися стіннівки чи листівки. У деяких
колоніях видавались не лише газети, а й журнали, створювались гуртки
художньої самодіяльності і навіть театри.

В Україні тоді також створювались кримінологічні кабінети’. В Києві,
крім кабінету при юридичному факультеті Інституту народного
господарства, існувала ще й “Юридична клініка”. Вона працювала на
громадських засадах. Викладачі відповідних кафедр набирали групи
студентів, які проводили анкетування ув’язнених, а також членів їхніх
сімей, товаришів по роботі. Ці матеріали використовувались у навчальному
процесі та профілактичній роботі.

У 1925 р. всі українські кабінети було перетворено на інститути
науково-судової експертизи, які, згідно з Положенням від 25 квітня 1925
р., мали проводити різного роду наукові дослідження та експертизи у
судових справах, а також експериментальні дослідження з питань
кримінальної техніки та методики вивчення злочинності й особи злочинця.
Серед шести секцій Інституту була й секція кримінально-психологічних і
психопатологічних досліджень.

Ще до створення Київського інституту науково-судової експертизи
“Юридична клініка” разом з науковцями кабінету провела низку досліджень
під керівництвом академіка І. О. Малиновського. На засіданнях її Вченої
ради, зокрема, були заслухані такі доповіді:

“Про вивчення злочинця і злочинності”; “Про асоціативний метод і
застосування його в судовій роботі”; “Про особливості професійного

Див.: Даньшин И. Н Из истории криминологических учреждений в Украинской
ССР в 20-30-е годы // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1980. – Вып.
32.

25

злочинця”. Найбільший інтерес становила перша доповідь, з якою 27
листопада 1926 p. виступив академік І. О. Малиновський. Коротко виклавши
історію заснування в Європі й Америці кабінетів і лабораторій з вивчення
злочинності і злочинців, він зауважив, що хоч ці кабінети ставлять своїм
завданням усебічне вивчення злочинності, але насправді головним чином
займаються біологічним обстеженням злочинців. Соціологічні дослідження
відсуваються на другий план. Далі доповідач наголосив на тому, що
радянське законодавство розглядає злочин як продукт
соціально-економічних умов і вважає за необхідне застосовувати до
злочинця заходи соціального захисту, пристосовувати його до умов
співпраці, а не мститися йому. Необхідно вивчати злочинця, щоб
з’ясувати, як боротися зі злочинністю. Обов’язок такого вивчення
законодавець покладав на судові органи і виправно-трудові установи. Але,
як вважав І. О. Малиновський, потрібні і спеціальні наукові установи, де
б працювали вчені різних галузей знань. Доповідач зауважив, що у деяких
містах України – Києві, Харкові, Одесі діють установи з вивчення
злочинності – кабінети науково-судової експертизи в системі Наркомату
юстиції. Але їх робота не координується. Треба створити інститут
республіканського масштабу, який би займався систематичним вивченням
проблем злочинності в Україні. Він координував би наукові дослідження
місцевих закладів на зразок Московського державного інституту з вивчення
злочинності і злочинців.

Київський інститут науково-судової експертизи вивчав етіологію, динаміку
та структуру злочинності в Україні, розробляв окремі питання методології
й методики досліджень особи правопорушника, працював над проблемами
пенітенціарного характеру. Результати досліджень заслуховувалися на
відкритих засіданнях Вченої ради і публікувалися в доповідях і
повідомленнях науковців Інституту. Київський ІНСЕ мав також
кримінологічний музей, у якому було три відділи: кримінологічний,
пенітенціарний і методів дослідження.

Про характер діяльності секції кримінально-психологічних і
психопатологічних досліджень Інституту свідчать наукові праці,
підготовлені у 1928-1929 роках: “Про застосування гіпнозу в слідчій
справі” (проф. В. М. Гаккебуш); “Сучасні погляди на явища телепатії та
їх кримінологічне значення” (проф. В. І. Фаворський); “Психоаналітичне
дослідження піроманії” (доктор І. А. Залкінд); “Порівняльне дослідження
крові у засуджених за різні злочини” (доктор В. В. Фоломіна); “Про
татуювання правопорушників” (доктор І. І. Цорапська). Деякі праці були
присвячені проблемам позбавлення волі як мірі соціального захисту та
його впливу на засуджених:

“Про специфічні порушення нервово-психічної діяльності у засудже-

26

них” (доктор І. А. Залкінд); “Теорія і практика виправно-трудової справи
в УРСР” (проф. М. О. Чельцов-Бебутов). Як бачимо, майже всі дослідження
проводилися представниками природничих наук.

По-іншому будувалась робота Всеукраїнського кабінету з вивчення особи
злочинця і злочинності, який був створений у листопаді 1924 р. з
ініціативи співробітників Одеської губернської виправно-трудової
інспекції. Рада цього кабінету складалася з науковців та працівників
суду, прокуратури і медичних установ. Кабінет розгорнув свою
дослідницьку діяльність у лютому 1925 р. Згідно з Положенням про нього,
затвердженим НКВС УРСР, він мав на меті “сприяння виправно-трудовим
установам у справі правильного застосування методів виправно-трудового
впливу”, а також “дослідженням злочинності як соціального явища”.
Кабінет діяв і через створені за його ініціативою так звані ланки з
вивчення особи злочинця, які були у Чернігові, Дніпропетровську, Сумах
та інших містах України. Штат кабінету складався з юриста-соціолога,
психіатра та лікаря. При ньому стажувалися студенти, які брали участь у
збиранні емпіричних матеріалів, а всю технічну роботу виконували самі
засуджені. Тут же містилося обладнання, необхідне для проведення
антропометричних вимірів і психологічних тестів.

Робота Всеукраїнського кабінету набрала широкого розмаху, охоплюючи нові
напрями досліджень та різні сторони профілактичного впливу на
засуджених. Поряд з вивченням засуджених, члени кабінету брали активну
участь у роботі спостережної комісії, представляючи їй відповідні
характеристики на них, а також в окремих судових процесах, виступаючи із
детально відпрацьованими висновками, побудованими на основі конкретних
спостережень, опитувань тощо.

Наукові розробки кабінету, крім збірника “Вивчення злочинності та
пенітенціарної практики”, публікувалися в періодичних часописах
“Проблеми злочинності”, “Допровский робітник”, “Геть злочинність!”. Були
підготовлені і популярні брошури “Психопатичні особи в умовах висилки”,
“Боротьба з татуюванням у місцях позбавлення волі” та монографія “Типи
сучасних правопорушників”. Четвертий випуск збірника “Вивчення
злочинності та пенітенціарної практики” був присвячений рецидиву і
професійній злочинності. Стосовно профілактичних заходів щодо
професійних злочинців пропонувалася максимальна їх ізоляція у
виправно-трудових установах, широке використання як робочої сили в
інтересах загальних господарських завдань.

На особливу увагу заслуговує діяльність Харківського (у той час
столичного) кабінету з вивчення причин злочинності і особи зло-27

чинця, який виник у 1928 p. Серед його відділів найпомітнішою була
робота соціально-економічної секції, яка проводила глибокі наукові
дослідження не лише окремих видів злочинів, а й злочинності у цілому,
велике місце відводила проблемам профілактичної діяльності, вивченню
соціальних умов життя і поведінки осіб, які вчинили злочини. Ці
дослідження проводили наукові співробітники кабінету,
професорсько-викладацький склад харківських юридичного і медичного
інститутів із залученням для виконання технічної роботи окремих осіб,
які відбували покарання у місцях позбавлення волі. Серед учених потрібно
назвати професорів Г. І. Волкова, М. М. Гроздин-ського, В. А. Внукова,
В. С. Трахтерова.

Крім того, в 1930 р. у Харкові був створений Всеукраїнський
кримінологічний інститут, на який покладалися обов’язки з координації
роботи кабінетів і разом з тим проведення планових наукових досліджень.
У 1931 р. його було передано до системи Нарком’юсту під назвою
“Науково-дослідний інститут з вивчення злочинності”. Нова назва внесла і
деякі корективи в плани його роботи. На Інститут було покладено завдання
наукової розробки заходів, методів і способів боротьби зі злочинністю в
Україні, включаючи і запобігання конкретним злочинам. У ньому
біологізаторство причин злочинності було зведено майже нанівець. Панівне
становище зайняла ідея про особу злочинця як продукт криміногенного
соціального середовища.

На жаль, перебудова діяльності Інституту не була завершена.
Обвинувачення ряду російських та українських учених у пропаганді ідей Ч.
Ломброзо призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення
інститутів з вивчення причин злочинності на установи, які досліджували
лише питання карної політики і кримінального права. Це ознаменувало
собою ліквідацію кримінології як “буржуазної лженауки”. Її викладання у
вузах припинилося, хоч насущні проблеми запобігання злочинам знову
перейшли до науки кримінального права. Як кажуть, “з водою вихлюпнули й
дитя”. І тільки на початку 60-х років раніше заборонена в СРСР наука
кримінологія стала поступово відроджуватися.

§ 3. Відновлення кримінології в СРСР та УРСР у 60-ті роки XX ст. та її
сучасний стан

Наприкінці 50-х років, після усунення наслідків культу особи Сталіна,
справа з кримінологічними дослідженнями змінилася на

28

краще. В юридичній літературі почали з’являтися статті, автори яких
ставили актуальні питання боротьби зі злочинністю’.

На засіданнях і конференціях, які були організовані у Москві Генеральною
прокуратурою та Верховним судом СРСР, юридичні науково-дослідні
інститути й вищі навчальні заклади планували заходи, спрямовані на
вивчення кримінологічних проблем.

Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін
юридичних факультетів вузів щодо вивчення різних сторін злочинності та
її детермінації. З 1957 р. проблемами кримінології почали займатися на
юридичних факультетах університетів і в юридичних інститутах, секторах
філософії і права ряду Академій наук союзних республік.

До нових кримінально-процесуальних кодексів (1961 р.) були внесені
норми, що встановлювали обов’язок органів слідства, прокуратури й суду
виявляти причини та умови, які сприяють вчиненню злочинів.

На початку 60-х років були опубліковані важливі наукові праці з
кримінологічної тематики, зокрема: С. С. Остроумова “Злочинність та її
причини в дореволюційній Росії” (1960), О. Б. Сахарова “Про особу
злочинця та причини злочинності в СРСР” (1961), О. А. Герцензона
“Предмет та метод радянської кримінології” (1962), Г. М. Міньковського,
В. К. Звірбуля та інших “Попередження злочинів” (1962).

У 1963 р. був створений Всесоюзний інститут з вивчення причин та
розробки заходів попередження злочинності, що стало значним кроком у
розвитку кримінології. Перед інститутом було поставлено завдання –
об’єднати й очолити наукові дослідження у даній галузі. У складі
інституту працювали десять секторів: загальної методики вивчення і
попередження злочинності (О. О. Герцензон); вивчення причин та розробки
заходів попередження розкрадань соціалістичної власності (В. Г.
Танасевич); вивчення злочинів проти особи (С. С. Степечев); злочинів
неповнолітніх (Г. М. Міньковський);

попереднього слідства (А. І. Михайлов); прокурорського нагляду (В. К.
Звірбуль); криміналістичної техніки (М. О. Селіванов). Першим директором
інституту був призначений І. І. Карпець, заступниками – В. М. Кудрявцев
і Г. І. Кочаров.

Невдовзі з’явилися такі теоретичні наукові праці: П. П. Михай-ленко, І.
А. Гельфанд “Предупреждение преступлений – основа

Див.: Шаргородский М. Д. Некоторые задачи советской правовой науки в
настоящее время / Ученые записки ЛГУ. – 1995. – № 187. – Вып. 6. – С. 5;
Кудрявцев В. Н. Развивать науку советского уголовного права // Соц.
законность. – 1956. – № 1. – С. 29.

29

борьбы за искоренение преступности” (1964); О. А. Герцензон “Введение в
советскую криминологию” (1965); П. П. Михайленко “Причины рецидива и
борьба с ними в УССР” (1965), “Борьба с преступностью в Украинской ССР”,
Т. 1 (1966) і Т. 2 (1967), “Предупреждение преступности
несовершеннолетних в УССР” (1967), “Профилактическая деятельность
районных (городских) органов милиции и следственных аппаратов при них”
(1968); В. М. Кудрявцев “Причинность в криминологии” (1968); І. І.
Карпець “Проблема преступности” (1969); Н. Ф. Кузнецова “Преступление и
преступность”

(1970); П. П. Михайленко, I. А. Гельфанд “Рецидивная преступность и ее
предупреждение органами внутренних дел” (1970);

М. І. Ковальов “Основы криминологии” (1970); В. К. Звірбуль
“Деятельность прокуратуры по предупреждению преступлений”

(1971); Г. О. Аванесов “Теория и методология криминологического
прогнозирования” (1972); А. С. Шляпочников “Советская криминология на
современном этапе” (1973) та ін.

Для цього та наступних періодів характерна активізація кримінологічних
(теоретичних і прикладних) досліджень. Опубліковано значну кількість
монографій і навчальних посібників, які дістали позитивну оцінку серед
широкого загалу читачів. Кримінологія, як самостійна наука і навчальна
дисципліна, починає відігравати все більшу роль у розробці карної
політики держави, нормотворчості та практиці боротьби зі злочинністю.

У 1966 р. виходить перший підручник з радянської кримінології,
підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин та розробки
заходів попередження злочинності, який витримав потім три видання і був
основою створення в середині 80-х років 2-томного “Курсу кримінології”.
Розвиток цієї науки активізувало створення кафедр кримінології у
багатьох вищих юридичних навчальних закладах країни та вищих школах МВС.

Викладання кримінології було орієнтовано на отримання випускниками вузів
не тільки твердих знань з проблем боротьби зі злочинністю та її окремими
видами, а й на можливість реальної їх участі у розробці і реалізації
різних профілактичних заходів, спрямованих на ефективну протидію
злочинності. У 80-ті роки відбувався також інтенсивний розвиток
кримінологічних досліджень стосовно поглибленого вивчення властивостей
та ознак особи злочинця, механізму індивідуальної злочинної поведінки
(М. Ю. Антонян, Г. X. Єфремова, М. М. Кочетов, В. В. Гульдан, А. Р.
Ратінов, О. М. Яковлев та ін.). Завдяки цим дослідженням стало можливим
використовувати у практиці боротьби зі злочинністю науково обґрунтовані
дані про генезис і детермінанти різних видів злочинів та осіб, які їх
вчиняють.

ЗО

Значний внесок у розвиток радянської кримінології зробили такі вчені, як
Г. О. Аванесов, О. І. Алексеев, М. М. Бабаев, С. В. Боро-дін, Ю. Д.
Блувштейн, Ю. А. Віцин, П. С. Дагель, І. М. Даньшин, А. І. Долгова, В.
Д. Єрмаков, А. Е. Жалінський, А. П. Закалюк, Г. І. Забрянський, М. Е.
Ігошев, І. І. Карпець, В. Е. Квашис, Б. В. Коробейников, М. В.
Костицький, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, І. П. Лановенко, В. В.
Лунєєв, П. П. Михайленко, Г. М. Мінь-ковський, І. С. Ной, В. В. Орехов,
В. В. Панкратов, О. Б. Сахаров, С. А. Тарарухін, І. К. Туркевич, Т. Г.
Шавгулідзе, В. П. Філонов, О. М. Яковлев та ін.

Відродження кримінології в Україні почалося у стінах Київської Вищої
школи МВС СРСР (нині – Національна академія внутрішніх справ України).
Там у 1962-1963 роках під керівництвом професора П. П. Михайленка
проводилися соціологічні дослідження причин злочинності неповнолітніх та
рецидивної злочинності в УРСР. А у 1964 р. у Москві “Юриздат” видав
монографічне дослідження П. П. Михайленка і І. А. Гельфанда
“Предупреждение преступлений – основа борьбы за искоренение
преступности”. У праці розглядалися питання ролі і значення попередження
злочинів, визначення поняття “попередження”, запобігання злочинам у
стадії готування і замаху на злочин, недопущення рецидиву злочинів. В
окремих главах монографії розглядається участь громадськості у
запобіганні злочинам тощо.

Слідом за цією монографією з’явилася низка інших. У них узагальнювалася
не тільки практична діяльність правоохоронних органів, а й інших
державних органів та громадських формувань. У країні стали створюватися
науково-дослідні установи, сутність яких зводилася до відтворення колись
існуючих наукових установ, але на новій основі з урахуванням розвитку
науки і суспільно-економічних відносин в Україні.

Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ
кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і
права Академії наук УРСР’. Наукові співробітники цього відділу
наприкінці 60 – на початку 70-х років проводили широкі кримінологічні
дослідження у різних містах України. В результаті цього були
підготовлені й видані колективні монографії: “Попередження правопорушень
неповнолітніх” (1967, відп. редактор М. М. Міхеєн-ко); “Боротьба з
правопорушеннями і злочинністю” (1969, відп. редактор І. П. Лановенко);
“Кримінально-правова боротьба з хуліган-Див.: Інститут держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України. Наукові досягнення за 50 років
(1949-1999). – К., 1999. – С. 112-121.

31

ством” (1971, відп. редактор Ф. А. Лопушанський); “Відповідальність за
втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність” (1971, відп. редактор І.
П. Лановенко); “Теоретичні проблеми попередження правопорушень
неповнолітніх” (1977, відп. редактор Ф. А. Лопушанський).

У цей же час була опублікована низка індивідуальних монографій, зокрема:
І. П. Лановенко “Боротьба зі злочинами проти трудових прав і безпеки
виробництва” (1977), О. Я. Светлов “Боротьба з посадовими зловживаннями”
(1970). Значна увага приділялась підготовці навчально-методичної
літератури для службового користування працівників правоохоронних
органів. Так, за участю співробітників відділу був виданий навчальний
посібник “Розслідування та попередження злочинів” (1970).

Наприкінці 70 – на початку 80-х років у відділ кримінально-правових та
кримінологічних проблем прийшло чимало нових наукових співробітників,
серед яких А. Й. Міллер, О. М. Костенко, Ю. М. Крупка. Вони займалися
кримінологічними дослідженнями й опублікували низку монографій: А. Й.
Міллер “Протиправна поведінка неповнолітніх (генезис і рання
профілактика)” (1985);

О. М. Костенко “Принцип відображення у кримінології” (1987) та
“Кримінальне свавілля (соціопсихологія волі і свідомості злочинця)”
(1990); Ю. М. Крупка (у співавторстві) “Попередження сімейно-побутових
злочинів” (1989).

Серед інших наукових здобутків відділу в галузі кримінології можна
назвати такі колективні праці, як: “Пияцтво і злочинність” (1989);

“Боротьба з економічними злочинами” (1994); “Наркотизм і злочинність”
(1994); “Боротьба з господарськими злочинами” (1997).

З проголошенням України незалежною державою кримінологічні дослідження
почали набувати якісно нового характеру. Вони стали рішуче звільнятися
від заідеологізованості компартійних догм, класового підходу до проблем
злочинності. Кримінологи дістали більшу можливість звертатися до теорії
і практики боротьби зі злочинністю у розвинутих країнах світу. Водночас
їм довелося осмислювати реалії нового суспільного буття та пов’язані з
ними кримінологічні

проблеми.

В Україні з 1991 р. відбулися істотні соціально-економічні зміни.
Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до
ринкової, від тоталітарної держави до правової. Але непослідовність,
якою супроводжувався обраний шлях, обернулася негативними наслідками для
життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до
спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів тіньової
економіки, хронічних взаємонеплате-

32

жів, незахищеності вітчизняного товаровиробника та інших негараздів, які
загострили соціально-економічну і криміногенну ситуацію в Україні.

Це призвело до масових порушень законності, правового нігілізму, низької
державної і фінансової дисципліни, неналежного виконання посадових
обов’язків, корумпованості чиновників у всіх ешелонах влади. Зросла
кримінальна “зараженість” населення. Суспільство зіткнулося з розширеним
відтворенням злочинної поведінки і різким зростанням злочинності.

Зазначені негативні явища й процеси – наслідок гострих суперечностей у
всіх сферах суспільного життя, які й детермінують сучасну злочинність.
Вона видозмінюється не тільки кількісно, а й погіршуються її якісні
характеристики. Намітилося збільшення тяжких злочинів проти особи,
бандитизму, розбоїв, пов’язаних із застосуванням зброї. Суб’єктами таких
злочинів дедалі частіше стають неповнолітні. Насильницька злочинність
зрощується з корисливою. Частка останньої у загальній масі злочинів
становить більше половини. З’явилися нові види економічної злочинності,
зокрема комп’ютерна, зростає організована злочинність, тісно пов’язана з
корупцією та зарубіжними кримінальними структурами.

Таким чином, саме життя висунуло перед сучасною українською
кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначитися на
предметі, тематиці й методиці наукових досліджень. Реорганізується сама
система кримінологічних закладів, що дісталися у спадок від радянських
часів, створюються нові дослідницькі центри. Вже на початку 90-х років
почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При
Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний
інститут вивчення злочинності. Один з трьох його відділів проводить
власне кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН
України роботу в цьому напрямі продовжує відділ кримінально-правових і
кримінологічних проблем. Кримінологічна проблематика також
сконцентрована у Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі
злочинністю Національної академії внутрішніх справ України та
Університеті внутрішніх справ МВС України. Крім того, на відповідних
кафедрах юридичних вузів країни працюють групи науковців, планові
дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.

У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР було створено
науково-дослідну лабораторію Всесоюзного науково-дослідного інституту
МВС СРСР, яку очолив професор П. П. Михайленко, а згодом – відомий
кримінолог професор А. П. Закалюк. За цей період лабораторія зазнала
багато реорганізацій і у 1997 р. на базі цієї

33

установи був створений Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі
злочинністю.

Протягом усього періоду існування одним з основних напрямів роботи цієї
установи було проведення кримінологічних досліджень. У 70-80-х роках її
співробітники провели ґрунтовні дослідження щодо діяльності громадських
формувань з профілактики правопорушень та злочинів (А. П. Закалюк, О. О.
Ковалкін, О. Г. Кулик), профілактики злочинності неповнолітніх (С. А.
Тарарухін, В. Ф. Трегу-бов), рецидивної злочинності (А. М. Носенко),
попередження грабежів, розбійних нападів та інших найпоширеніших видів
злочинів (В. О. Кузнецов, Б. І. Бараненко, В. І. Грачов),
сімейно-побутових злочинів (С. В. Трофімов, М. С. Хруппа, В. В. Петров),
дармоїдства (В. І. Женунтій), бродяжництва (В. І. Грачов) та ін. На
жаль, майже всі ці розробки, багато з яких були здійснені вперше в СРСР
або в Україні, через існуючі в той час режимні обмеження не були
надруковані у відкритій науковій літературі і не стали доступні широкому

науковому загалу.

Наприкінці 80 – на початку 90-х років тематика наукових розробок дещо
змінилась. У той час успішно розроблялися проблеми попередження
індивідуальної злочинної поведінки (А. П. Закалюк), кримінологічного
аналізу злочинності (О. О. Ковалкін, О. Г. Кулик), боротьби з незаконним
обігом наркотичних речовин (О. О. Ковалкін, М. С. Хруппа, В. Л.
Чубарев), створення системи попередження рецидивної злочинності (М. М.
Короткий), профілактики групової злочинності неповнолітніх (С. А.
Тарарухін), запобігання майновим злочинам, вчинюваним організованими
групами (Б. І. Бараненко, А. І. Пясецький), злочинів, вчинених з
особливою жорстокістю (А. П. Закалюк, А. В. Шаповалов, В. С.
Ковальський), антисус-пільної поведінки осіб з психічними аномаліями (А.
П. Закалюк, Л. М. Москалюк), боротьби зі злочинами у сфері економіки (В.
В. Головач, Л. С. Сміян) та ін. Вийшли друком монографії А. П. Закалюка
“Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного
поведения”, О. О. Ковалкіна “Латентная преступность и ее выявление
органами внутренних дел”, В. Л. Чубарева “Опасность лиц, совершающих
преступные деяния” та “Тяжесть преступного поведения”, О. О. Ковалкіна,
М. С. Хруппи, В. Л. Чубарева “Деятельность органов внутренних дел по
выявлению и предупреждению группового сбыта наркотических средств” тощо.
У 1994 р. був опублікований збірник наукових праць та інших матеріалів
“Преступность в Украине”, у якому вперше в українській кримінології було
опубліковано статистичні дані щодо стану, структури

34

та динаміки злочинності в країні у 1972-1993 pp. (0. Г. Кулик, В. І.
Бобир).

Останніми роками в інституті щороку здійснюється аналіз криміногенної
ситуації в Україні та прогноз її розвитку на наступний рік, на базі
середніх та вищих навчальних закладів м. Києва проводяться моніторингові
опитування населення, здійснюються кримінологічні експертизи
нормативно-правових актів (О. Г. Кулик), досліджуються проблеми
профілактики злочинності серед неповнолітніх, сімейно-побутових злочинів
(О. В. Бакаев), боротьби з наркотизмом (М. С. Хруппа), різними видами
економічної злочинності (В. М. Попович, С. Н. Баліна, Л. С. Сміян, В. Ф.
Ущаповський та ін.). Надруковано роботи М. С. Хруппи (у співавторстві)
“Антинаркотичне законодавство України: Теорія. Історія. Коментар”, В. М.
Поповича “Тіньова економіка як предмет економічної кримінології”, С. Н.
Ба-ліної (у співавторстві) “Тіньова економіка і організована
злочинність”, С. Н. Баліної та В. Ф. Ущаповського “Правові основи
приватизації в Україні та її захист від злочинних посягань” та ін.

Координаційні функції покладено на Координаційне бюро з проблем
кримінології, створене при Академії правових наук України в 1995 р. Його
завдання полягають у плануванні та узгодженні фундаментальних і
прикладних досліджень; підготовці науково-педагогічних кадрів через
аспірантуру (ад’юнктуру) і докторантуру; забезпеченні
навчально-методичною літературою юридичних вузів і факультетів, де
викладається курс кримінології; організації проведення наукових
семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.

Координаційне бюро забезпечує постійні контакти між вітчизняними і
зарубіжними кримінологами, практичними працівниками державних і
громадських організацій, які займаються питаннями протидії злочинності,
а також сприяє поширенню кримінологічних знань для використання їх в
інтересах зміцнення правопорядку, захисту конституційних прав і свобод
громадян, здійснення ефективної боротьби зі злочинністю з урахуванням
позитивного зарубіжного досвіду. Останнє є особливо актуальним для
молодої української держави, яка намагається інтегруватися до
європейського і світового співтовариства, відповідати міжнародним
стандартам у сфері ре-соціалізації злочинців, функціонування судової та
пенітенціарної систем.

Інтенсивність кримінологічних досліджень за останні роки дає підстави
стверджувати, що кримінологія в Україні, попри всі труднощі становлення,
має певні перспективи. Тривають розробки вже традиційних проблем, як то:
злочинність неповнолітніх, рецидивна, насильницька, необережна.
Розпочато вивчення генезису злочинів у

35

сфері економіки, малого й середнього бізнесу, посилено увагу до
з’ясування природи організованої злочинності, боротьби з нелегальним
обігом наркотичних засобів, предметів озброєння, радіоактивних речовин,
торгівлею людьми тощо.

З метою сприяння поширенню кримінологічних знань серед населення, а
також використання досягнень цієї науки у справі запобігання злочинам в
Україні 23 липня 1998 p. була створена Кримінологічна асоціація. Вона є
громадською організацією, яка об’єднує кримінологів та інших фахівців,
професійна діяльність яких пов’язана з протидією злочинності. 26 травня
1998 р. в м. Києві відбулася установча конференція цієї Асоціації, у
якій взяли участь понад 160 учасників – провідних учених Національної
академії наук України, Академії правових наук України, Національної
юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, Національної академії
внутрішніх справ України, Національного університету ім. Тараса
Шевченка, Одеської національної юридичної академії, а також керівний
склад правоохоронних органів і установ юстиції, представники
пра-возахисних організацій та інших громадських об’єднань. Учасники
конференції прийняли статут Кримінологічної асоціації України та
сформували її керівні органи.

Президентом Асоціації було обрано Міністра внутрішніх справ України,
кандидата юридичних наук Ю. Ф. Кравченка, віце-президентами – народного
депутата України, доктора юридичних наук, професора О. М. Бандурку та
голову Координаційного бюро з проблем кримінології Академії правових
наук, доктора юридичних наук, професора А. П. Закалюка. До складу
правління Асоціації увійшли:

доктор юридичних наук, професор І. М. Даньшин; доктор юридичних наук,
професор А. Ф. Зелінський; доктор юридичних наук, професор С. В.
Кивалов; член-кореспондент АПН, кандидат юридичних наук, професор Я. Ю.
Кондратьев; доктор юридичних наук, професор І. К. Туркевич; кандидат
юридичних наук О. М. Литвак.

Перспективними планами роботи Кримінологічної асоціації передбачаються:
організація і проведення наукових семінарів та конференцій з актуальних
проблем детермінації і попередження злочинів, участь у розробці та
експертизі законопроектів, сприяння науковим дослідженням, налагодження
тісних зв’язків з ученими та кримінологічними установами в зарубіжних
країнах, а також співробітництво з Міжнародним кримінологічним
товариством, підготовка і видання збірника наукових праць вітчизняних
кримінологів. Регіональні відділення Асоціації вже створено у більшості
областей України. Вони ведуть активну роботу щодо об’єднання зусиль
учених та практичних працівників правоохоронних органів й експертних

36

установ з метою розробки і реалізації дієвих заходів попередження та
боротьби зі злочинністю’.

За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук
України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого
забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних
кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи, ЗО листопада 2000
р. в м. Києві пройшов 1-й з’їзд кримінологів України. Констатуючи
істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних
досліджень в Україні після створення у травні 1998 р. Кримінологічної
асоціації України, з’їзд визнав за необхідне:

1) підвищити рівень координації наукових досліджень кримінологічного
спрямування, вдосконалити їх зміст і посилити практичну спрямованість,
подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі кримінологічних
досліджень, здійснити заходи щодо впровадження їх результатів у
практику;

2) вдосконалити кримінологічну підготовку кадрів працівників судових та
правоохоронних органів;

3) визначити перспективи розвитку кримінологічних досліджень та їх
організаційного, інформаційного і методичного забезпечення;

4) визнати, що головною метою проведення кримінологічних досліджень в
Україні та впровадження їх результатів у практику є забезпечення прав і
свобод людини, інтересів організованого на демократичних засадах
суспільства, сприяння становленню правової держави.

Кримінологія, як галузь наукових знань, довела своє право на самостійне
існування. Ще в 70-ті роки їй вдалося відстояти цю позицію у дискусіях з
криміналістами, які довгий час стверджували, що кримінологія має бути
складовою частиною науки кримінального права. В Україні, як і в
зарубіжних державах, кримінологія нині розглядається як самостійна
соціально-правова наука, галузь знань про злочинність та засоби протидії
їй. Кримінологічні знання містять у собі значною мірою теоретичні
положення юриспруденції, розроблені відповідними галузями права –
кримінальним, адміністративним, конституційним, фінансовим, трудовим
тощо. Боротьба зі злочинністю ведеться на правовій основі, що є
юридичною гарантією того, що протидія злочинності здійснюватиметься у
рамках закону з додержанням прав і свобод громадян.

1 Див.: Прилито С. Створення Кримінологічної асоціації в Україні //
Право України. – 1998. -№ 12. – С. 132-133.

37

В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які
охоплюють такі важливі проблеми, як теорія і практика профілактики
злочинів; значення “фонових” явищ у генезисі злочинності;

аналіз кількісних та якісних показників злочинності; вдосконалення
організації та методики кримінологічних досліджень; вивчення
суб’єктивних детермінантів суспільне небезпечних діянь; узагальнення
позитивного досвіду попередження злочинів у зарубіжних країнах тощо. У
цьому напрямі плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи – Ю. В.
Александров, В. І. Борисов, В. В. Голіна, В. О. Глушков, І. М. Даньшин,
О. М. Джужа, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. М. Костенко, І. П.
Лановенко, Ф. А. Лопушан-ський, П. П. Михайленко, С. А. Тарарухін, І. К.
Туркевич та ін. їх теоретичні пошуки сприяють подальшому розвитку
української кримінологічної науки.

Не залишаються поза увагою і кримінологічні дослідження, які мають
прикладний характер. Так, у країні запроваджується кримінологічна
експертиза проектів законодавчих та інших нормативних актів; державна
автоматизована система кримінологічної інформації (ДАСИ); розробляються
сучасні форми і методи боротьби з кілер-ством, захопленням заручників,
тероризмом, здирством; створюються науково-прикладні програми з
використанням досягнень економічної науки щодо попередження
господарських злочинів з ознаками корупції та відмивання “брудних”
грошей.

Вітчизняні кримінологи здійснили чималу роботу з підготовки Державної
програми боротьби зі злочинністю на 1993-1996 роки, Комплексної цільової
програми боротьби зі злочинністю в Україні на 1996-2000 роки та низки
аналогічних регіональних програм.

Після прийняття нових кодексів – кримінального,
кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого – планується
прийняти Закон “Про попередження (профілактику) злочинів”, у якому мають
бути визначені пріоритетні напрями боротьби зі злочинністю в Україні,
уточнено основні завдання профілактичної діяльності, визначено її
суб’єкти із зазначенням їх компетенції, об’єкти і види запобіжних
заходів, підстави та юридичні гарантії їх застосування тощо.

Кримінологічна наука повинна мати у своєму розпорядженні повні й
достовірні дані про злочинність і злочинців, які вчиняють злочини.
Йдеться про впорядкування реєстрації й обліку суспільне небезпечних
діянь; забезпечення об’єктивності статистичних даних;

наукові методи визначення рівня латентної злочинності; публікацію
щорічних статистичних звітів про неї; розробку ефективних методик
визначення “ціни” злочинності; запровадження “моральної” статис-

38

тики, яка б враховувала різні соціальні аномалії (найпоширеніші
адміністративні делікти, алкоголізм, наркотизм, різні форми аморальної
поведінки). Немає ніяких сумнівів щодо необхідності подальших
комплексних досліджень з питань формування і механізму злочинної
поведінки. А це потребує вивчення як соціального макро- і
мікросередовища, так і внутрішніх біопсихологічних властивостей осіб,
які вибирають з усіх можливих саме злочинний варіант поведінки. Особа
злочинця піддавалась детальному аналізові багатьма зарубіжними
кримінологами, які сповідують як біологічні, так і соціологічні підходи.
Зібраний ними багатий емпіричний матеріал варто ретельно узагальнити з
позицій сучасних досягнень природничих і суспільних наук без зайвого
критиканства і поверхового інтуїтивного судження. Близько до цієї
тематики стоять проблеми віктимології. Нині вони перебувають на
початковій стадії вирішення. Тому їх поглиблене вивчення має велике
теоретичне і практичне значення.

Потребують серйозного вдосконалення методики прогнозування злочинності,
визначення тенденцій її розвитку в Україні в цілому та окремих регіонах
на найближчу і далеку перспективу, що позитивно позначиться на науковій
обґрунтованості планування боротьби з нею. Це саме стосується і
прогнозування індивідуальної злочинної поведінки для її раннього
попередження.

Виникла нагальна потреба в інтенсифікації досліджень корпоративної
злочинності, яка заподіює не тільки величезні матеріальні збитки, а й
значну моральну шкоду, оскільки підриває довіру громадян до владних
структур, посягає на моральні засади суспільства, перешкоджає здоровій
конкуренції, гальмує соціальний поступ країни, підриває її національну
безпеку. Корпоративна злочинність пов’язана з інтернаціоналізацією
економіки, розвитком міжнародної торгівлі та комунікацій у світі. Через
те вона має транснаціональний характер. Темпи зростання корпоративної
злочинності істотно збільшилися після розпаду соціалістичного табору,
коли вона вийшла за національні кордони. Чимало корпорацій сьогодні
відкривають свої тіньові філії в інших країнах, щоб ухилитися від
виконання законів своєї держави. Цьому сприяє корупція чиновників з
вищих ешелонів влади. Ось чому діяльність кримінологічних установ
України має бути спрямована в русло міжнародного співробітництва. Це
об’єктивний процес, оскільки боротьба зі злочинністю визнається у всіх
країнах гостро актуальною і набуває глобального характеру. Вона
здійснюється під егідою Економічної і Соціальної Ради ООН і
координується відповідними її комісіями. Злочинність, заходи контролю за
нею та питання профілактичного впливу на злочинців також пе-

39

ребувають у полі зору ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров’я,
Міжнародної ради з контролю за наркотичними засобами, Європейського
комітету з проблем злочинності Ради Європи. Особливо варто відмітити
роботу конгресів ООН з попередження злочинності та поводження з
правопорушниками, які починаючи з 1965 р. скликаються один раз у п’ять
років. Ухвалені ними резолюції і рішення адресуються усім державам. У
них містяться рекомендації щодо застосування заходів боротьби зі
злочинністю з урахуванням національних, соціально-економічних та
профілактичних програм.

Кримінологи України налагоджують тісні контакти з іноземними науковими
установами, які здійснюють масштабні кримінологічні дослідження. Серед
них можна виокремити: а) Міжнародну асоціацію кримінального права; б)
Міжнародне кримінологічне товариство; в) Міжнародне товариство
соціального захисту; г) Дослідницький комітет Міжнародної соціологічної
асоціації; д) Міжнародну організацію суддів у справах неповнолітніх.

Міжнародне співробітництво в галузі кримінологічної науки і практики
боротьби зі злочинністю, безумовно, є велінням часу. Разом з тим цей
процес не повинен перетворитися на бездумне запозичення чужих ідей і
теорій без урахування історичних традицій та сучасних реалій нашого
життя. І тим більше не можна перетворювати його на канал “імпортування”
шкідливих, антигуманних доктрин і постулатів.

Кримінологічна ситуація у світі дає вагомі підстави вважати, що
суспільство, яке не в змозі вживати необхідних заходів для боротьби зі
злочинністю, навряд чи може розраховувати на майбутнє. В Україні для
ефективної протидії злочинності є кілька важливих інструментів.
Насамперед це: а) розробка сучасної кримінологічної теорії; б)
реалізація науково обґрунтованих соціально-економічних програм; в)
пріоритетна увага держави до розвитку національної культури і освіти; г)
реформування правоохоронних органів, спрямоване на істотне підвищення їх
професіоналізму. При цьому діяльність усіх суб’єктів профілактики
злочинів треба творчо співвідносити з накопиченим світовим досвідом та
загальнолюдськими цінностями. Тільки такою може бути адекватна реакція
на виклик злочинності, яка нині вже загрожує національній безпеці,
самому виживанню українського народу і суверенітету нашої держави.

40

Питання для самоконтролю

1. Які принципові кримінологічні ідеї знайшли своє місце в працях Ш.-Л.
Монтеск’є та Ч. Беккаріа?

2. Яка основна суть концепції Ч. Ломброзо?

3. Яка принципова різниця та що є спільного в антропологічному і
соціологічному напрямах кримінології?

4. В чому, за Е. Дюркгеймом, полягає соціальна функція злочинності?

5. Чому у вітчизняній кримінології дореволюційного періоду кінця XIX
початку XX століття переважав соціологічний напрям?

6. Які основні етапи розвитку вітчизняної кримінології та їх
особливості?

41

Глава 3. Злочинність та її основні характеристики

§ 1. Поняття злочинності та її види § 2. Основні показники злочинності §
3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють

її існування § 4. Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її
розвитку

§ 1. Поняття злочинності та її види

Злочинність – одна з найгостріших проблем суспільства. Згідно з
результатами опитувань громадської думки, проведених в останні
десятиліття, люди багатьох країн ставлять її за значимістю на
дру-ге-третє місце після проблем економічного характеру.

Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. Перші думки з цього
приводу можна знайти вже у Аристотеля і Платона, які висловлювались щодо
злочинності, розглядаючи філософські проблеми суспільного устрою, етики
людської поведінки. З початком формування суспільства сучасного типу
увага до проблеми злочинності значно зросла. У XVIII ст. до неї
зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш.-Л.
Монтеск’є, І. Бентам, Дж. Локк та інші видатні вчені. Вони вбачали
причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому
вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких
покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т. Мор, А.
Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен та ін. Вони стверджували, що злочинність
породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній
власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали
боротьбу із злочинністю шляхом застосування до злочинців кримінальних
покарань неефективною. Подолати злочинність, на їхню думку, можна лише
шляхом повної перебудови суспільства на соціалістичних засадах.

Сучасний погляд на це явище почав формуватися у XIX ст. із
запровадженням регулярних статистичних спостережень злочинності. Перші
кримінальні статистичні звіти були складені у Франції у

42

1826 р. і з того часу почали друкуватися. Дослідження, основані на
аналізі статистичних звітів, були започатковані бельгійцем Дюк-петью,
французом Гері і видатним бельгійським математиком і астрономом А.
Кетле. В результаті цих досліджень, передусім праць А. Кетле, було
встановлено дивовижну незмінність даних щодо злочинності, яка
спостерігалася з року в рік. Це дало можливість глибше усвідомити
сутність злочинності як соціального явища, виявити її закономірності.
“Суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені,
тому що в ньому наявні умови, які сприяють їхньому розвиткові; воно, так
би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який
соціальний стан передбачає відповідно певну кількість та певний порядок
проступків, які є необхідним наслідком його організації”‘.

Розвиткові досліджень злочинності сприяли також значне зростання її
рівня в 2-й половині XIX ст. майже в усіх країнах Європи, а також
виникнення наприкінці XIX ст. соціології, кримінології та поширення
конкретних емпіричних досліджень. Саме в цей період народилась теорія,
яка суперечила поглядам на соціальну природу злочинності. Йдеться про
теорію відомого італійського психіатра Ч. Ломброзо. В результаті
проведених обстежень злочинців він дійшов висновку, що злочинність –
природне явище, яке має значною мірою біологічне походження. Він
стверджував, що більше третини всіх злочинців мають специфічні
антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що зумовлюють їхню
злочинну поведінку і роблять їх природженими злочинцями. У подальших
працях Ч. Ломбро-зо визнав значення цілої низки інших факторів
злочинності, розглядаючи біологічні як один із них2. Теорія Ч. Ломброзо
не дістала підтвердження у подальших наукових дослідженнях, але
привернула ще більшу увагу суспільства до проблеми злочинності і стала
основою біологічного напряму в кримінології.

В рамках цього напряму розроблялися ідеї злочинності як вияву
неусвідомлених інстинктів та прагнень особи (3. Фрейд), успадкованої
схильності до злочинів (О. Кінберг, Ж. Пінатель, Е. Гейєр та ін.),
ендокринної схильності до злочинів (Ді-Туліо, Р. Фунес),
конституціональної схильності до злочинів (Е. Кречмер) тощо. Ці погляди,
певним чином трансформовані, знайшли прибічників і в радянській
кримінології (І. С. Ной).

1 Кетле А. Человек и развитие его способностей. – СПб., 1865. – С. 7.

2 Див.: Ломброзо Ч. Преступление. – СПб., 1900.

43

У той же час дістав подальшого розвитку погляд на злочинність як на
соціальне явище. Французький соціолог Е. Дюркгейм розробив основні
положення соціологічного підходу до злочинності. Він, зокрема, зазначав:
“Злочин спостерігається не тільки у більшості суспільств того чи іншого
виду, але в усіх суспільствах усіх типів”‘. Е. Дюркгейм вважав, що
“злочинець зовсім не є істотою, відокремленою від суспільства, на зразок
паразитуючого елемента, не є чужим та таким, що не піддається
асиміляції, тілом в середині суспільства; це регулярно діючий фактор
суспільного життя”. Відповідно він підкреслював, що “існування
злочинності саме по собі нормально, але лише тоді, коли воно досягає, а
не перевищує певного для кожного соціального типу рівня”2. Ці ідеї були
розвинені у працях таких вчених, як Р. Мертон, Г. Тард, Е. Сатерленд, Ф.
Ліст, С. Берт, К. Шоу, П. Соліс, А. Коен, Д. Кресі, Р. Редфілд, Р.
Куіні, Д. Гіббонс та ін.

Зазначимо, що серед кримінологів Західної Європи та США була і лишається
досить поширеною традиція взагалі не вживати загальне поняття
злочинності, а обмежуватися її робочим визначенням. Основна увага
приділяється способам виміру та оцінки злочинності, встановленню зв’язку
з іншими соціальними явищами, окремими видами злочинної поведінки3.

В радянській кримінології після її відродження визначенню злочинності
спочатку не приділялося багато уваги. В першому підручнику з
кримінології цьому питанню був присвячений невеличкий параграф. У ньому
зазначалося, що “злочинність містить у собі всю сукупність конкретних
злочинів, вчинених у певний період часу в даному суспільстві, але не є
простою сумою цих злочинів”4. Далі розглядалися стан, структура та
динаміка злочинності. Особливо підкреслювалось, що злочинність є явищем
соціальним.

Найбільш серйозною працею в 60-х роках про злочини і злочинність була
монографія Н. Ф. Кузнецової “Преступление и преступность”. “Злочинність
– це відносно масове, історично мінливе соціальне, що має
кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що
складається з усієї сукупності злочинів, які вчиня-

Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. – М., 1995. –
С. 85. Дюркгейм Э. Зазначена праця. – С. 86, 91.

3 Див.: Брунон Холыст. Криминология. Основные проблемы. – М., 1980; Фоке
В. Введение в криминологию. – М., 1985; Кэн Уэда. Преступность и
криминология в современной Японии. – М., 1989; Шнайдер Г. И.
Криминология. – М., 1994.

4 Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н.
Кудрявцева. – М., 1966. – С. 55-57.

44

ються у певній державі у певний період часу”‘ – зазначала Н. Ф.
Кузнецова. Основні положення цієї праці дістали загальне визнання і
відтворювалися у багатьох підручниках з кримінології. Майже в усіх
виданих в останні десятиліття працях підкреслювалася соціальна природа
злочинності, її історичність і класова обумовленість, розкривалися
кількісні і якісні характеристики цього явища, співвідношення злочину і
злочинності2.

Ряд авторів аналізували злочинність у ширшому контексті, як вид
поведінки, що відхиляється від встановлених суспільством соціальних
норм3. У деяких працях пропонувалося розглядати злочинність як своєрідну
систему4. Для досліджень злочинності радянського періоду були характерні
певні методологічні недоліки, які стримували розвиток наукових поглядів
на цю проблему. Це, по-перше, ідеологічна забарвленість питання про
злочинність, яка й досі не зникла повною мірою і продовжує обмежувати
науковий пошук, знижує ступінь об’єктивності дослідження. По-друге, мало
місце переважання юридичного підходу до розгляду злочинності при
недостатньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та
соціально-психологічного методів аналізу. По-третє, для значної
кількості праць характерним є загальнотеоретичний, умоглядний погляд на
злочинність, явно недостатнє використання даних статистичного аналізу,
результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та
окремих видів злочинів.

1 Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. – М., 1969. – С. 173.

Карпец И. И. Проблема преступности. – М., 1969; Йогож. Современные
проблемы уголовного права и криминологии. – М., 1976; Аванесов В. А.
Криминология и социальная профилактика. – М., 1980; Долгова А. И.
Преступность и общество. – М., 1992;

Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М., 1976; Його ж. Генезис
преступления. Опыт криминологического моделирования. – М., 1998; Курс
советской криминологии:

Предмет. Методологии. Преступность и ее причины. Преступник. – М., 1985;
Коваленко О. И., ФчлоновВ. П. Курс лекций по криминологии и профилактике
преступности. – Донецк, 1995; Зелинский А. Ф. Криминология. -Харьков,
1996; Криминология. – М., 1997; ЛихолобВ. Г., Филонов В. П., Коваленко
О. И., Михайлов А. Е. Криминология. – Киев-Донецк, 1997; Литвак О.
Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997. –

С. 29. і Див., наприклад: Социальные отклонения. Введение в общую
теорию. – М., 1984;

Социальные отклонения. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 1989; Гилинский
Я. И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая
теория // Социологические исследования. – 1991. – № 4. – С.72-78.

4 Див., наприклад: Волошина Л. А. О системном подходе к изучению
сущности преступности // Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1972. –
Вып. 15; Аванесов В. А. Криминология и социальная профилактика. – М.,
1980; Вицин С. Е. Системный подход и преступность. – М., 1980; Долгова
А. И. Системно-структурный характер преступности // Вопросы борьбы с
преступностью. – 1984. – Вып. 41.

45

Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність
дає підстави для виділення таких її істотних ознак. Почнемо з питань
найбільш загального характеру, які стосуються філософських,
соціологічних та психологічних засад людської поведінки. Життя кожної
людини складається з величезної кількості актів поведінки. Вони дуже
різноманітні за характером діяння, його мотивами, метою, наслідками.
Різноманітність актів поведінки характерна для будь-якого суспільства
незалежно від ступеня його розвитку. Разом з тим, об’єктивно необхідною
основою існування суспільства є стандартизація людської поведінки,
встановлення соціальних норм, що обмежують її різноманітність шляхом
визначення видів поведінки, які є корисними для суспільства, схвалюються
більшістю його членів і підтримуються ними, а також тих, які пов’язані
із заподіянням шкоди членам суспільства, засуджуються ним і тягнуть за
собою застосування покарання щодо осіб, які їх вчинили. Дуже важливо
підкреслити, що цей процес є природно-історичною формою створення та
розвитку суспільства. Ті спільноти, в яких така стандартизація людської
поведінки не відбулася або набували поширення види поведінки, що мали
соціальне небезпечний характер, були нежиттєздатними і припиняли
існування.

Але в жодному суспільстві, як свідчить історія, ніколи не вдавалося
досягти повної стандартизації людських вчинків і виключити вчинення
антисуспільних діянь. У соціології подібна поведінка називається такою,
що відхиляється від встановлених соціальних норм. Це найбільш загальне
формулювання, яке включає різні види соціальних відхилень – аморальні
вчинки, порушення правил співжиття у побуті, правопорушення і, нарешті,
злочини. Таким чином, злочин є актом поведінки людини, яка порушує
встановлені в суспільстві соціальні норми. Такі діяння, взяті в
сукупності, шкодять суспільним відносинам, що склалися, руйнують єдність
суспільства. Отже, злочинність є крайнім, найбільш небезпечним видом
соціального відхилення. Це її основна ознака.

Треба погодитись з Е. Дюркгеймом, який стверджував, що “оскільки не може
бути суспільства, в якому індивіди більш-менш не відрізнялися б від
колективного типу, то деякі з цих відзнак обов’язково матимуть злочинний
характер”‘. Цей висновок підтверджується результатами багатьох
етнографічних та історичних досліджень, згідно з якими антисуспільні
дії, пов’язані із заподіянням значної шкоди членам суспільства, мали
місце на найперших стадіях його

1 Дюркгейм Э. Зазначена праця. – С. 89. 46

розвитку і винні несли за це певні покарання’. Так, спільноти того
періоду були дуже не розвинені, низьким був рівень соціальної регуляції,
з соціальних норм не виділялися кримінальні, але головні ознаки
злочинності вже мали місце. Це дає підстави стверджувати, що злочинність
не є породженням саме класового суспільства. Вона існувала, нехай і в
нерозвинених, примітивних формах, ще до утворення класів. Інша справа,
що саме в класовому суспільстві це явище значно поширилося.

На користь цього висновку свідчить і досвід існування соціалістичних
країн у XX ст. У цих країнах були знищені так звані експлуататорські
класи і антагоністичні класові суперечності, які, як вважалося, є
основною причиною злочинності. На жаль, це не привело до зникнення
злочинності, хоч її рівень внаслідок встановлення жорсткого тотального
контролю за суспільним життям істотно зменшився. Через аналогічні
причини низький рівень злочинності спостерігається зараз у ряді
мусульманських країн. Але злочинність існує і там.

У радянській кримінології було загальним прагнення у самому визначенні
злочинності підкреслити його класовість і тим більше – відмежуватися від
немарксистських поглядів. Звичайно, класові, як, до речі, і всі інші
суперечності, впливають на злочинність, характер конкретних видів
злочинів, але вульгарне використання їх як риси, що відрізняє наше
розуміння злочинності від інших, нічого корисного науці не принесло.
Поглиблене вивчення злочинності показує, що основні закономірності її
існування, як і детермінанти злочинності, однакові для всіх соціальних
систем.

Наведене дає підстави стверджувати, що злочинність являє собою передусім
вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду
суспільству. При чому ці діяння є найбільш небезпечними серед усіх видів
людської поведінки. Є всі підстави характеризувати злочинність як
соціальне явище, властиве будь-якому суспільству. Це випливає з
походження злочинності, її чинників, сутності та наслідків. Наголошення
на цьому не здається нам зайвим, оскільки в кримінології існував та й
зараз існує досить потужний біологічний напрям, у рамках якого не раз
висловлювалася ідея про біологічне походження злочинності. Дослідження
представників цього напряму, самі по собі досить цікаві й корисні, досі
не дали підстав для такого висновку2.

} Див., наприклад: История первобытного общества. – М., 1988. – С.
454-457. 2 Див., наприклад: Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н.
Генетика, поведение, ответственность. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.,
1989.

47

Злочинність за своєю суттю – явище негативне, що заподіює шкоду як
суспільству в цілому, так і конкретним його членам. У той же час деякі
мислителі ставили під сумнів таке розуміння. Проте біди, що їх несе
людям злочинність, навряд чи дають змогу говорити про неї інакше, ніж як
про негативне явище.

Чи є злочинність вічною? Це питання має здебільшого умоглядний характер.
У радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є
явищем в історичному плані тимчасовим, яке має зникнути в комуністичному
суспільстві. Згодом ряд кримінологів відмовилися від цього погляду’.

Ми вважаємо, що застосування такої невизначеної категорії, як
“вічність”, у даному контексті є ненауковим. Можна лише стверджувати, що
злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах суспільства, а також
те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсолютна
більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитивними або
соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитивного (героїчні
вчинки, випадки самопожертви), так і негативного характеру, в тому числі
злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки.
Проте вони є досить поширеними й істотно впливають на життя суспільства.
Визначити й обґрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є
“нормальними” для суспільства, наука на сьогодні не може. Рівень
злочинності є дуже різним, він залежить від низки економічних,
соціальних, політико-пра-вових, культурно-історичних та
соціально-психологічних факторів, що діють у кожній країні. Так, згідно
з даними Інтерполу, коефіцієнт злочинності у розрахунку на 100 тис.
населення в 1997 p. був найвищим у Фінляндії (14027) та Швеції (13521),
які за загальним визнанням є країнами з високим рівнем життя.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це означає, що до
злочинів належать тільки суспільне небезпечні діяння, які прямо
передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне за собою
встановлене цим законом покарання. Підкреслимо, що ця ознака дає
можливість відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а
також реально існуючих діянь, які об’єктивно є суспільне небезпечними,
але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є
некриміналізованими. Криміналізація чи декримі-

1 Див., наприклад: Карпец И. И. Преступность: иллюзии и реальность. –
М., 1992. – С. 69.

48

налізація у праві є єдиним легальним засобом зміни кола діянь, що є
злочинними.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку
суспільства коло злочинів істотно змінювалося. З ускладненням суспільних
відносин збільшувалася і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь
були декриміналізовані, а то й взагалі перестали траплятися, виникли
нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом
соціальним явищам, але в даному разі вказівка на цю ознаку не є зайвою.
Справа у тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті
суспільства і звичайно відображає їх.

До цього часу ми розглядали злочинність як сукупність усіх злочинів,
вчинених у певному суспільстві. Багато авторів вживають більш конкретне
формулювання – сукупність злочинів, вчинених на певній території
(країні, області, районі тощо) в певний проміжок часу. Це дає змогу
охарактеризувати її кількісні параметри. Слід зазначити, що злочинність
є статистичною сукупністю актів анти-суспільної, протиправної поведінки,
непогоджених і прямо не пов’язаних між собою.

З цього положення випливають два питання, які часто обговорювалися в
літературі. Йдеться про співвідношення конкретного злочину та
злочинності, а також сукупності конкретних злочинів та злочинності.
Співвідношення злочинності і конкретних злочинів звичайно розглядається
як співвідношення цілого і частини, загального й одиничного. Тільки
реальне існування конкретних злочинів, їх повторюваність дали можливість
сформулювати поняття злочинності. Злочинність не виявляється іншим чином
ніж через процес постійного вчинення конкретних злочинів, які, взяті в
часових і територіальних межах, створюють певну сукупність.

Між тим, популярною є думка про те, що злочинність не зводиться до
сукупності злочинів. Стверджується, що вона виявляє себе як у конкретних
злочинах, так і в особах, які їх вчиняють, або включає всю сукупність
вчинених злочинів і суспільне небезпечних наслідків. Такі тлумачення по
суті порушують логіку побудови визначення, оскільки включають до нього
явища, які перебувають за його рамками. Насправді, необхідним елементом
кожного конкретного злочину є особа, яка його вчинила, і це є
беззаперечним. Можна сказати, що є коло осіб, які вже вчиняли злочини
або мають схильність до злочинної поведінки, але ці явища не охоплюються
поняттям злочинності і є самостійними кримінологічними категоріями. Що
стосується наслідків, то безпосередні наслідки злочинів прямо зазначені
у кримінальному законі і входять до поняття злочину, а

49

взяті у сукупності – до поняття злочинності. Щодо більш віддалених
наслідків конкретних злочинів та злочинності в цілому, то вони також є
самостійним явищем, яке виходить за межі злочинності і може розглядатися
як соціальні наслідки злочинності.

Наприкінці 70-80-х років у кримінології поширився погляд, відповідно до
якого злочинність має системно-структурний характер, є певною системою.
Проте й дотепер цей погляд не є загальновизнаним. Спроби обґрунтувати
злочинність як специфічне системно-структурне утворення робили різні
кримінологи.

Одні автори вважали, що за системного підходу до дослідження цього явища
має йтися про взаємозв’язок, взаємозумовленість злочинності та її
причин’, на думку інших – про взаємозв’язок злочинів та осіб, які їх
вчиняють2. Дехто вказував на взаємозв’язок різних підструктур
(елементів) злочинності. Зокрема, С. Є. Віцин зазначав, що для цього
явища характерний комплекс взаємозалежних елементів, якими визнаються й
окремі злочини, й види злочинності. Стосовно останньої вони виступають
як підсистеми3.

Ці погляди розвивалися у рамках популярних у той час методологічних
течій – системного підходу та загальної теорії систем. Нам здається, що
ідея про системний характер злочинності є сумнівною.

По-перше, взаємозв’язок, який існує між її видами, окремими злочинами не
має самостійного характеру, а є лише відбитком тих закономірностей
функціонування суспільства, що обумовлюють існування злочинності. Самі
автори цих тверджень визнають, що конкретні злочини не пов’язані між
собою. Те саме можна сказати про певні види злочинів. Те, що існує
професійна та організована злочинність, злочинне середовище, що
утворюється на основі зв’язків між особами, які відбували покарання у
місцях позбавлення волі, не дає достатніх підстав говорити про
злочинність як про систему.

По-друге, прихильники цієї ідеї надзвичайно широко трактують саме
поняття “система”, відповідно до якого майже будь-яка сукупність
одночасно існуючих, будь-чим пов’язаних явищ може розглядатися як
система.

v Див.: Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. – М., 1976. – С. 55;
Волошина Л. А. О системном подходе к изучению сущности преступности //
Вопросы борьбы с преступностью. – М., 1972. – Вып. 15. – С. 15.

2 Див.: Стручков Н. А. Преступностькак социальное явление. -Л., 1979. –
С. 14.

3 Вицин С. Е. Зазначена праця. – С. 39-50.

50

Розуміючи умовність і неповноту, властиву всякому визначенню, можна
констатувати, що найбільш обґрунтованим і поширеним тепер є визначення
злочинності як негативного соціального, історично мінливого правового
явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які
заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому,
відповідальність за які передбачена кримінально-правовими нормами.

Злочинність є вкрай неоднорідним явищем. Діяння, які вона об’єднує, є
схожими тільки за двома загальними ознаками: всі вони становлять
небезпеку для суспільства і відповідальність за їх вчинення передбачена
кримінальним законом. У всьому іншому вони дуже різноманітні й істотно
різняться між собою. Це зумовлює необхідність виокремлення різних видів
злочинності. Критерії цього виділення можуть бути різними і відповідно
існують різні класифікації злочинів. Але всі вони мають значення для
кримінологічної характеристики злочинності.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність
злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів)
злочинність. Як особливий її різновид останнім часом виділяється
професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є
для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком
– злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти
злочинність молоді та осіб інших вікових груп.

За характером діяння звичайно виділяють корисливу, насильницьку і
корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють
сімейно-побутову, вуличну, економічну, або господарську, злочинність,
наркозлочинність, посадову та необережну злочинність. Можна виділити
чотирнадцять видів злочинності за главами Особливої частини
Кримінального кодексу України.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення
багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних
завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її видами.

51

§ 2. Основні показники злочинності

Злочинність як соціальне явище має низку ознак, яких немає у злочині як
індивідуальному акті поведінки. Ці ознаки відображаються рядом
показників’. Найчастіше у науковій та практичній діяльності
використовують такі показники злочинності, як її рівень, інтенсивність,
динаміка, структура, географія.

Рівень злочинності – це абсолютна кількість вчинених злочинів, скоєних
на певній території за певний проміжок часу, а також злочинців. Ці
показники визначають стан злочинності.

На ці показники можуть впливати зміни у законодавстві або у практиці
його застосування. Прийняття нового законодавчого акта, криміналізуючого
або декриміналізуючого діяння, тягне за собою збільшення чи зменшення
кількості злочинів.

Щоб отримати дані, придатні для коректного порівняння у просторі та
часі, використовують такий показник інтенсивності злочинності, як
коефіцієнт злочинності. Коефіцієнт злочинності – відносний статистичний
показник, який характеризує інтенсивність злочинності на певній
території (країна, область тощо) і виражається в кількості злочинів, що
припадає на кожну 1 тис. (10 або 100 тис.) чол. населення даної
території. Коефіцієнт злочинності обчислюють за формулою:

К. з. =

3-1000

Н

де 3 – кількість злочинів, зареєстрованих на певній території за певний
період часу, Н – кількість населення, яке проживало на даній території в
певний період часу. Коефіцієнт злочинності можна обчислювати на все
населення або на населення, яке досягло віку кримінальної
відповідальності. В першому випадку коефіцієнт злочинності відображатиме
ступінь враженості злочинністю населення даної території, в другому –
ступінь його кримінальної активності.

Для чіткішого визначення коефіцієнта злочинності бажано враховувати не
все населення, а лише ті вікові групи, представники яких можуть бути
притягнуті до відповідальності за злочин відповід-

4 Див.: Кондрашков Н. Н. Количественные методы в криминологии. – М.,
1971;

Блувштейн Ю. Д. Криминология и математика. – М., 1974; Його ж:
Криминологическая статистика (статистические методы в анализе
оперативной обстановки). – Минск, 1981;

Кондратюк. Л. В. Система криминологических показателей и методы их
вычисления. – М., 1978; Зеяінський О. Ф. Методика кримінологічних
досліджень. -Харків, 1992; Токарев А. Ф. Криминологическое
прогнозирование и предупреждение преступности. – М., 1990; Литвою О. М.
Державний вплив на злочинність: Криміяолого-правове дослідження. –
К.,2000.

52

но до чинного кримінального законодавства. Часто при обчисленні цього
показника не включаються не лише діти, а й частина населення похолого
віку, оскільки на частку таких осіб припадає дуже незначна кількість
вчинених злочинів.

Використовується також спеціальний коефіцієнт злочинності, який являє
собою кількість злочинів певного виду, зареєстрованих на даній території
за певний період часу в розрахунку на 1 тис. (10 або 100 тис.) чол.
населення у віці 14 років і старше. Таким же чином можна обчислити
спеціальний або деталізований коефіцієнт злочинної активності щодо
статевих, вікових та інших соціально-демографічних груп населення.

Кількісні показники стану злочинності відіграють істотну роль при її
вивченні, їх використовують:

а) при порівнянні проявів злочинності у різні періоди;

б) для порівняння проявів одного структурного виду злочинності з іншим;

в) для порівняння однакових періодів проявів злочинності у різних
територіальних одиницях.

Злочинність як явище матеріального світу перебуває у постійному русі і
зміні, у безперервній динаміці. Динаміка злочинності – кримінологічна
категорія, що означає зміни у стані, структурі, характері, географії
злочинності, що відбувалися протягом певного періоду. Основним
показником динаміки є темп зростання або зниження кількості
зареєстрованих злочинів. Цей показник показує, у скільки разів або на
скільки відсотків певна кількість злочинів або злочинців більша або
менша за аналогічний показник, узятий за базу порівняння. За базу
порівняння може бути взятий показник першого року періоду, за який
аналізується злочинність, або показник кожного попереднього року. В
першому випадку темп зростання або зниження обчислюється щодо постійної
бази і називається базисним, а в другому – щодо змінної бази і
називається ланцюговим. Темп зростання або зниження злочинності
характеризує інтенсивність зміни її рівня за одиницю часу. Цей показник
може бути обчислений за формулою:

Т.б. =

Зі-100

Зо

, або

Т.л. =

Зі-100

з,-і

де Зі – кількість злочинів, вчинених у певному році; Зо – кількість
злочинів, вчинених протягом першого року даного ряду динаміки; Зі-] –
кількість злочинів, вчинених у попередньому році.

53

Ми розглядали кількісні показники злочинності, але вона, крім того, має
і якісну сторону. Якісні показники злочинності – це її структура і
характер.

Структура злочинності – це внутрішня властива їй ознака яка розкриває
якісно різні групи або види злочинів, з яких вона складається, вчинених
за певний проміжок часу і на певній території. Структура виразно
говорить про те, що являє собою злочинність у конкретних умовах, яка
визначальна якість цього явища. Основним показником структури
злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх
загальної кількості. Питома вага – це відсоткове співвідношення частини
злочинності до її загальної величини. Наприклад:

П. в. =

Зз-100%

•Зз

де Зд – кількість злочинів певного виду, Зз – загальна кількість
зареєстрованих злочинів.

У науковій та практичній діяльності виділяються різні види структури
злочинності. Злочинності, як і будь-якому іншому явищу, властива
просторово-часова структура. Чинники, що формують злочинність, певним
чином “розлиті” у просторі (по регіонах, населених пунктах різного типу)
і часі (по годинах доби, днях тижня, порах року). Можна побудувати
структуру злочинності виходячи із ступеня суспільної небезпеки злочинів
(особливо небезпечні, тяжкі, менш небезпечні, що не становлять великої
суспільної небезпеки). Певний інтерес становить структура злочинності за
об’єктом злочинних посягань і психічним ставленням винуватця до
вчиненого (за главами Кримінального кодексу або – умисні й необережні),
за ознаками особи злочинця (чоловіча, жіноча, неповнолітніх, дорослих,
первинна і рецидивна, пенітенціарна). Виділяють також злочинність
одинаків і групову, майнову і немайнову, у сфері сімейно-побутових
відносин, галузях народного господарства (будівництво, торгівля,
банківська діяльність, транспорт), організовану і професійну.

Крім рівня, динаміки, структури і характеру злочинності, у кримінології
існує поняття географія злочинності, під якою розуміється її поширення
по різних регіонах (територіях) держави. Географія злочинності звичайно
визначається за допомогою таких показників, як питома вага злочинності
регіону у загальній кількості злочинів, вчинених у країні, а також
регіональні коефіцієнти злочинності.

54

Практика показує, що географічна нерівномірність у рівні, динаміці та
структурі злочинності пояснюється:

1) соціально-економічними умовами того чи іншого регіону;

2) національним складом і структурою населення;

3) рівнем соціального контролю за поведінкою людей;

4) рівнем культурно-виховної роботи та організації дозвілля населення;

5) станом боротьби зі злочинністю.

Виявлення і врахування територіальної різниці злочинності – ключ до
ефективних заходів запобігання злочинам. У цьому випадку стають більш
видимими і конкретні чинники злочинів, що має не лише пізнавальне
значення, а й є основою для організації ефективної профілактичної
діяльності.

Останнім часом дедалі частіше висловлюється думка про те, що поряд із
традиційними показниками потрібно використовувати показник обсягу
заподіяної шкоди, включаючи витрати держави на боротьбу зі злочинністю.
На жаль, методику виміру реальної “ціни злочинності” поки що розроблено
недостатньо. Однак такі показники, безумовно, є конче необхідними.

Характеристика основних показників злочинності буде неповною без
урахування латентної злочинності, без цього неможливо визначити реальний
стан злочинності у суспільстві.

§ 3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування

Під латентною (прихованою) злочинністю у кримінології та правоохоронній
практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені,
але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не
відображаються в офіційній статистиці. В юридичній літературі латентну
злочинність часто визначають як “сукупність злочинів, які залишилися
невиявленими, не відомими правоохоронним органам”1.

Розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та пог-раничну.
Під природною латентністю розуміється сукупність тих випадків, коли
злочин відбувся, але про нього не відомо правоохоронним органам. Штучна
латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але правоохоронні
органи з різних причин не ставлять його на облік. Погранична латентність
– це коли злочин відбувся, але

Див. Шляпочников А. С., Забрянский Г. И. Выявление латентной
преступности // Сов. гос-во и право. – 1973. – № 5. – С. 9.

55

потерпілий не усвідомлює цього. Наприклад, факт кишенькової крадіжки.

У західній кримінології виділяють такі різновиди латентної злочинності:

1) злочини, що залишаються нікому не відомими;

2) антисуспільні дії, що по суті є злочинними, але не визнаються такими
(частина підліткової злочинності);

3) так звана прихована сфера злочинних кар’єр – невиявлені злочини,
вчинені рецидивістами, професійними злочинцями.

Проміжну категорію становлять так звані напівприховані злочини, або
“сіра злочинність”, тобто злочини, зареєстровані правоохоронними
органами, але не розкриті або такі, що розкриті, однак підозрювані
звільняються від відповідальності за недостатністю доказів вини.

Важко погодитись, що латентною є лише та злочинність, яка залишається
нерозкритою, незареєстрованою, невиявленою. Адже є злочини, які хоч і
розкрито, але з якихось причин не зареєстровано. Деякі з них хоч і
розкрито, і зареєстровано, але вони не доходять до суду, внаслідок чого
залишаються поза сферою кримінологічного аналізу. Точних відомостей про
розміри латентної злочинності не існує. Безумовно, вона значна, її стан
можна передати формулою:

Л. з. = Нз + Нр.з. + Зв,

де Нз – незареєстровані злочини; Нр.з – нерозкриті злочини;

Зв – злочини, за якими не винесені обвинувавальні вироки (але вони
розкриті).

Існує також загальна формула обчислення латентної злочинності:

3. Л. = Зф – Здп,

де Зф – злочинність фактична; Звр – злочинність врахована, а також
формула обчислення її рівня:

Р=

Звр

Зф

З самого початку запровадження кримінально-правової статистики питання
латентної злочинності визнавалось як проблемне. Для визначення латентної
злочинності використовується багато термінів, особливо зарубіжними
кримінологами (“чорне число”, “темне поле”, “сіре число”, “кавалерійські
злочини” і т. ін.). Першим підходом до розв’язання цієї проблеми була
теорія “закону постійних співвідношень”, яку відстоював А. Кетле. Він
виходив з того, що між офіційно зареєстрованою і латентною злочинністю
існує постій-

56

не і незмінне співвідношення. Тобто, якщо кількість зареєстрованих
злочинів певного виду є значною, то відповідно значною є й кількість
латентних злочинів, і навпаки, при незначній кількості зареєстрованих
злочинів певного виду незначною є й їх прихована частка. На основі цього
закону обстоювався висновок про те, що офіційно зареєстрована
злочинність має симптоматичне (тобто таке, що відображає тенденцію зміни
рівня офіційної злочинності) і репрезентативне значення для реальної
злочинності. Згодом було доведено, що латентна складова злочинності
істотно відрізняється з року в рік і злочинами одного виду від іншого.
Внаслідок цього теорія А. Кетле була визнана необґрунтованою.

Для встановлення рівня латентної злочинності використовують загальні і
спеціальні методи. До загальних належать: виявлення громадської думки
про стан латентної злочинності; експертна оцінка спеціалістів; вивчення
документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю,
медичних закладів тощо. Спеціальними методами можна назвати аналіз
динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до
розкриття і запровадження санкцій;

екстраполяцію; системно-структурний аналіз тощо.

Можна виділити види злочинів, які найчастіше залишаються невиявленими, і
навпаки. Низький рівень латентності мають очевидні злочини, внаслідок
чого інформація про них швидко поширюється (вбивства, розбої, грабежі).
Середній рівень – злочини, вчинення яких не настільки очевидне.
Потерпілі не звертаються до правоохоронних органів за захистом порушених
прав, але й не приховують факт злочину (незначний збиток, невіра у
можливість знайти злочинця і т. ін.). Висока латентність – злочини,
вчинення яких здебільшого відомо лише злочинцеві і потерпілому, причому
останній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів
(шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Такі злочини, з огляду
на їх неочевидність і практично “нульову” активність потерпілого,
залишаються невідомими.

Дослідження проблеми латентної злочинності були активізовані після
Другої світової війни завдяки зусиллям учених США. Дискусія з приводу
цієї проблеми точилася між двома течіями: інституціо-налістами і
реалістами. Перші виходили з того, що єдиною реальною злочинністю є
сукупність офіційно зареєстрованих злочинів, щодо яких органи
кримінального судочинства здійснювали заходи офіційного реагування.
Реалісти прагнули до встановлення справжніх розмірів злочинності шляхом
визначення кількості злочинів, які були реально вчинені, але не
зареєстровані офіційною статистикою. Ця дискусія закінчилась перемогою
реалістів.

57

Перше дослідження латентної злочинності було проведене О. Портерфілдом у
Форт-Уерті (штат Техас) шляхом опитування групи студентів коледжу і
підлітків-правопорушників. Обом групам були задані запитання: чи вчиняли
вони коли-небудь якісь делікти. Суть методу полягала в тому, що
нормативні назви певних складів злочинів були замінені описами
протиправних діянь з використанням побутових понять. Виявилося, що
представники обох груп вчиняли одні й ті самі протиправні дії, але
студенти робили це рідше. Дослідження-самозвіти були повторені в кінці
50 – на початку 60-х років у країнах Скандинавії. Якщо узагальнити
висновки цих досліджень, то вони матимуть такий вигляд:

– протиправна поведінка поширена значно більше, ніж це відображає
офіційна статистика, переважна частина латентних злочинів не становить
великої суспільної небезпеки (вандалізм, крадіжки з магазинів,
заподіяння легких тілесних ушкоджень). Такі злочини вчиняє хоч би раз
майже кожний підліток;

– протиправність у поведінці не є особливістю особи злочинця, вона
властива всім громадянам, але ступінь її прояву дуже різний. Велика
частина підлітків рідко вчиняє дрібні злочини і дуже малий відсоток
неповнолітніх часто вчиняють тяжкі злочини;

– офіційна система соціального контролю вживає заходів лише щодо
незначної частини неповнолітніх злочинців;

– латентність тяжких злочинів менша, ніж тих, що не становлять великої
суспільної небезпеки, оскільки про тяжкі злочини повідомлення до поліції
надходять набагато частіше.

До недоліків опитувань жертв злочинів з метою визначення ступеня
віктимізації населення належать:

– обмеженість переліку злочинів, описи яких включаються до анкети;

– прагнення частини респондентів забути і не згадувати про неприємні для
них події, що веде до викривлення інформації;

– помилки в юридичній оцінці протиправних дій, яких припускається
частина опитаних, Що призводить до викривлення результатів дослідження.

Нині у зарубіжних країнах дослідження латентної злочинності
розглядається як необхідне доповнення офіційної статистики, яке дає
можливість отримати точнішу картину криміногенної ситуації у країні.
Крім національних досліджень такого роду в США, ФРН та інших країнах,
був реалізований також проект міжнародного опитування жертв злочинів
(The international Crime-Victim Survey). Це довгостроковий проект, який
здійснюється Міжрегіональним інститутом ООН з вивчення злочинності і
правосуддя (UNICRI). Мета

58

проекту – порівняльний моніторинг криміногенних ситуацій у різних
країнах світу, вивчення динаміки злочинності та досвіду людей, які стали
жертвами різних видів злочинів. Інститут широко публікує і представляє
для міжнародного обговорення результати своїх емпіричних досліджень. Ця
установа працює у тісному контакті з правоохоронними органами окремих
держав, сприяючи розробці стратегій поліпшення криміногенних ситуацій,
попередження злочинів і захисту населення.

До цього часу здійснено три етапи дослідження (1989, 1992- 1994 та
1996-1997). Коло країн, у яких проводиться міжнародне опитування жертв
злочинів, постійно розширюється. У 1996- 1997 роках опитування
проводилося у 54 країнах Європи, Америки, Африки, Азії, а також країнах
СНД. Україна вперше брала участь у цьому проекті в 1997 р.

Стан латентної злочинності в Україні у даний час можна визнати
неблагополучним. Мають місце випадки неподання громадянами заяв про
вчинені щодо них злочини, порушення облікової дисципліни співробітниками
правоохоронних органів, необґрунтованої відмови у порушенні кримінальних
справ. Тому офіційна статистика значною мірою не відображає дійсного
стану справ.

Опинившись поза обліком, латентна злочинність залишається поза
соціальним контролем і тому є особливо небезпечною. Адже:

а) питання боротьби з латентною злочинністю не враховуються і не
плануються;

б) якщо при розкритих злочинах заподіяні збитки певною мірою
відшкодовуються, то у разі прихованих цього не робиться;

в) почуття безкарності заохочує осіб, які вчинили злочини, продовжувати
свою злочинну діяльність;

г) латентна злочинність, оскільки вона все ж “помічається” оточуючими,
руйнує їх моральні бар’єри, що спонукає деяких членів суспільства
ставати на злочинний шлях.

Як частина загальної злочинності, латентна злочинність несе в собі всі
її ознаки, обумовлені тими самими соціальними чинниками, спричиняє
матеріальну і моральну шкоду суспільству. Існують об’єктивні і
суб’єктивні фактори латентної злочинності. Об’єктивні належать до дії:
середовище, обставини, в яких вчиняються злочини. Наприклад, недоліки у
звітності і контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів; відсутність
письмових і речових доказів тощо. Суб’єктивними факторами є
небезпечність особи, яка вчинила злочин; небажання потерпілого
повідомляти про злочин; недоліки у роботі правоохоронних органів тощо.

59

Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:

а) володіти інформацією про реальний стан злочинності на певній
території;

б) визначити дійсну структуру злочинності;

в) мати чітке уявлення про тенденції розвитку злочинності;

г) визначити розмір збитків, заподіяних державі і громадянам;

д) виявляти чинники, які породжують злочинність, і визначати шляхи їх
усунення;

е) прогнозувати і планувати боротьбу зі злочинністю з урахуванням рівня
її латентності.

§ 4. Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її’ розвитку

Для злочинності в Україні протягом 1972-1999 pp. характерні п’ять
основних періодів:

Перший (1972-1977) – час відносної стабілізації, протягом якого число
зареєстрованих злочинів становило в середньому 140 тис. щороку, а
середньорічний темп приросту дорівнював +1,7 %.

Другий (1978-1983) – час значного зростання рівня злочинності, протягом
якого число зареєстрованих злочинів зросло з 142 тис. у 1972 р. до 237
тис. у 1983 p., середньорічний темп приросту становив +9,0 %.

Третій (1984-1988) – час відносної стабілізації зареєстрованих злочинів.
Середній рівень злочинності за цей період – 242 тис., середньорічний
темп приросту +0,6 %.

Четвертий (1989-1995) – час стрімкого зростання числа зареєстрованих
злочинів. За ці роки рівень злочинності збільшився у 2,6 раза при
середньорічному темпі приросту +15,1 %.

П’ятий (1996-1999) – період стабілізації та поступового зменшення
кількості зареєстрованих злочинів. Цей показник скоротився з 641860 до
558716 злочинів. Темп скорочення в середньому за рік становив 3,4 %.

Наведені дані певною мірою відображають об’єктивні процеси, які
відбуваються в суспільстві. Перший період стабілізації рівня
злочинності, на наш погляд, є прямим наслідком позитивного впливу
економічних реформ кінця 60 – початку 70-х років, що зумовили
уповільнення негативних процесів в економіці. В 1977 р. розпочалося
згортання реформ та зміцнення адміністративних методів управління
економікою. Негативні тенденції в промисловості та сільському
господарстві, знову почали наростати, що й відбилося на криміногенній
обстановці в Україні.

В 1983 р. були вжиті заходи щодо зміцнення дисципліни та правопорядку в
країні. Пізніше було розпочато великомасштабні полі-

60

тичні та економічні реформи (перебудова). В це п’ятиріччя внаслідок
низки об’єктивних та суб’єктивних чинників рівень злочинності залишався
незмінним. Далі розпочалася глибока соціально-економічна криза, яка
зумовила різке зростання злочинності. З 1997 р. спостерігається
поступове скорочення рівня зареєстрованої злочинності, що зумовлено
посиленням стабілізаційних тенденцій в економічній, політичній та інших
сферах життя суспільства. Певний вплив на коливання рівня злочинності
справляли і деякі чинники функціонування правоохоронної системи – зміни
кримінального законодавства, ослаблення уваги до забезпечення повноти
реєстрації злочинів органами внутрішніх справ’.

Оцінка нинішнього стану злочинності в Україні буде неповною без
порівняння її з відповідними показниками в інших країнах світу (див.
таблиці 1-3).

Таблиця 1

Коефіцієнти злочинності в Україні та країнах, що межують з нею, в
1991-1998 роках

№ п/п

Країна

Роки

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1.

Угорщина

4253

4326

3889

3789

4885

4563

5056

5926

Приріст у % до 1991 р.

1,7

-8,6

-10,9

14,9

7,3

18,9

39,3

2.

Словакія

2474

даних немає

2743

2571

2134

1848

1815

1740

Приріст у%до 1991 р.

10,9

3,9

-13,7

-25,3

-26,6

-29,7

3.

Польща

2047

2020

2217

даних немає

2527

2325

2568

2775

Приріст у%до 1991 р.

-1,3

8,3

23,4

13,6

25,5

35,6

4.

Болгарія

1781

2255

2912

2522

даних немає

2334

2891

1992

Приріст у % до 1991 р.

26,6

63,5

41,6

31

62,3

11,8

5.

Україна

781

921

1033

1096

1234

1187

1155

1141

Приріст у%до 1991 р.

18

32,3

40,4

58,0

52

47,9

46,2

6

Румунія

612

636

964

1039

1305

1423

1597

1723

Приріст у % до 1991 р.

3,9

57,6

69,8

113,2

132,5

161

181,5

7.

Туреччина

191

210

339

даних немає

даних немає

502

522

426

Приріст у % до 1991 р.

9,7

77,6

162,8

173,3

123

Докладніше загальна характеристика злочинності в Україні викладена в
праці:

Лшпвак О. М. Державний вплив на злочинність. – К., 2000. – С. 8-44.

61

Як бачимо, тільки Туреччина має значно нижчий показник, ніж Україна.
Туреччина належить зовсім до іншого світу: по-перше, це ісламська
країна, а, як відомо, в таких країнах рівень злочинності значно нижчий;
по-друге, ця країна має досить стабільну економіку. Найближче до України
за коефіцієнтом злочинності є Румунія, що зумовлено схожістю
соціально-економічної та криміногенної ситуації в цих країнах.

Якщо порівняти коефіцієнти злочинності країн колишнього СРСР в 1996-1998
pp., то видно, що найвищим цей показник є в Литві (2096 в 1998 р.) та
Росії (1755). В Білорусі коефіцієнт злочинності в 1998 p. становив 1199.
Україна за рівнем злочинності посідає четверту сходинку (1141). Далі
йдуть Казахстан і Молдова, в яких спостерігається істотне зниження рівня
злочинності. У країнах, які розташовані на Кавказі та в Середній Азії,
коефіцієнт злочинності в 4-4,5 раза менший. Така розбіжність пояснюється
великою різницею між Україною та вказаними країнами в характері
економічних відносин та ментальністю суспільства (див. табл. 2).

Таблиця 2

Коефіцієнти злочинності в Україні та країнах колишнього СРСР у 1996-1999
pp.

Країна

Роки

1996

1997

1998

1999

Литва

1825,6

2033,7

2096,3

даних немає

+/- у % до попереднього року

11,4

3,1

Росія

1784,6

1629,7

1755,2

2040,6

+/- у % до попереднього року

-4,7

-8,7

7,7

16,3

Білорусь

1241,3

1252,9

1198,6

1273,5

+/- у % до попереднього року

-3,4

0,9

-4,3

6,3

Україна

1222,3

1166,7

1140,6

1130

””У”” У % до попереднього року

-3,8

-4,5

-2,2

-0,9

Казахстан

1164,1

1028,2

870,1

882,2

+/- у % до попереднього року

0

-11,7

-15,4

1.4

Молдова

808,9

927,2

838,7

914,0

+/- у % до попереднього року

]9,3

14,6

-9,5

9,0

Вірменія

328,9

325,6

283,6

265,0

+/- у % до попереднього року

23,1

-1

-12,9

-6,6

Туркменистан

315,4

даних немає

281,6

255,6

+/- у % до попереднього року

-0,2

-9,2

Узбекистан

276,4

даних немає

282,3

311,7

“‘”У” У % До попереднього року

-1,6

10,4

Грузія

266,7

255,5

273,9

260,5

+/- у % до попереднього року

-7,9

-4,2

7,2

-4,9

Таджикистан

220,7

217,8

217,0

238,0

+/- у % до попереднього року

-7,9

-1,3

-0,4

9,5

Азербайджан

229,9

215,1

195,9

1888,9

+/- У % до попереднього року

-12,2

-6,4

-8,9

-3,6

Згідно зі статистичними даними, в економічно розвинутих країнах рівень
злочинності в кілька разів вищий, ніж в Україні. Особливо високий він у
країнах, що вважаються благополучними за станом криміногенної ситуації.
Пояснити цей парадоксальний, на перший погляд, факт можна таким чином.
По-перше, в розвинутих країнах порівняно з країнами, які розвиваються,
виникає набагато більше правовідносин (між громадянами, між громадянами
та організаціями, між організаціями тощо), що ускладнює їх регулювання і
призводить до збільшення кількості правопорушень. По-друге, в країнах,
де рівень злочинності оцінюється як характеристика благополуччя
суспільних відносин, а не як результат діяльності правоохоронних
органів, реєстрація правопорушень у державних установах повніша,
оскільки не обтяжена ідеологічними гаслами на зразок:

“Міліція несе відповідальність за стан злочинності”. На фоні такого
підходу більшість потерпілих не вагається, подавати заяву про
правопорушення чи ні. По-третє, дається взнаки істотна різниця у
кримінальному законодавстві різних країн у плані віднесення певних видів
діянь до злочинів (див. табл. 3).

63

Таблиця З

Коефіцієнти злочинності в Україні та найбільш розвинутих країнах світу у
1994-1998 pp.

Країна

1994

1995

1996

1997

1998

1

Фінляндія

14799

14803

14617

14027

14405

2

Швеція

12620

12982

13521

13521

даних немає

3

Данія

10525

10334

10065

10068

9428

4

Канада

10352

9163

9080

8691

8453

5

Норвегія

9167

9376

9770

10048

6

Німеччина

8038

8179

8125

8031

7869

7

Нідерланди

7928

9315

7820

7808

8

Франція

6783

6317

6135

5972

6096

9

Австрія

6314

6058

6033

5975

5940

10

Бельгія

5833

7106

7138

8072

8478

11

США

5374

5278

5079

4923

даних немає

12

Швейцарія

5168

4981

5079

5461

5406

13

Ізраїль

5191

5316

5786

6531

5017

14

Італія

3828

3994

4241

4272

4214

15

Греція

2959

3208

3406

даних немає

3759

16

Ірландія

2867

2912

2863

2582

2279

17

Іспанія

2287

2303

2360

2344

2312

18

Японія

1490

1486

2276

1570

1671

19

Україна

1096

1234

1187

1155

1141

Зазначимо також, що в Японії коефіцієнт злочинності значно менший, ніж у
розвинутих країнах Європи і Північної Америки. Це характерно й для інших
азіатських країн і пов’язано, очевидно, з особливостями їх
соціально-економічного розвитку, традиціями життя у замкнутій громаді,
впливом релігії.

Як показують наведені дані та оцінки експертів ООН, загальна злочинність
у світі продовжує зростати. Середній коефіцієнт становить 6 – 8 тис.
злочинів на 100 тис. населення.

64

В Україні в 1999 р., як і в попередні роки, зменшилася кількість
виявлених осіб, які вчинили злочини. В 1999 р. було виявлено 316995
таких осіб, що на 4 % менше показника минулого року. Коефіцієнт
злочинної активності у розрахунку на 100 тис. населення знизився з 665
до 626 у 1999 р. (-5,9 % за 1996-1999 pp.).

Доволі суперечливими є показники динаміки за окремими видами злочинів. У
1999 p. зареєстровано зменшення кількості випадків звалтування (-3,4 %);
грабежів державного чи колективного майна (-16,6 %) та індивідуального
майна громадян (-5,4 %); розбійних нападів з метою заволодіти державним
або колективним майном (-32,6 %) та індивідуальним майном громадян (-1,7
%); крадіжок приватного майна (-5 %); вимагання (-2 %), хуліганських
проявів (-15,4 %), крадіжок автомобілів (-30,8 %); розкрадань державного
чи колективного майна шляхом привласнення, розтрати або зловживання
посадовим становищем (-1,4 %) та деяких інших. У той же час збільшилась
кількість зареєстрованих умисних вбивств із замахом (+1,3 ); умисних
тяжких тілесних ушкоджень (+1,5 %);

умисних тілесних ушкоджень середньої тяжкості (+3,8 ); крадіжок
державного чи колективного майна (+3,5 %), шахрайств з метою заволодіти
державним або колективним майном (+0,9 %) та індивідуальним майном
громадян (+3,7 %); економічних злочинів (+0,6 %), злочинів, пов’язаних з
наркотиками (+6,8 %); випадків хабарництва (-5 ).

Наведені дані свідчать про процес трансформації злочинності в Україні,
який полягає в переході частини осіб від відкритих злочинних посягань
насильницької та корисливо-насильницької спрямованості до вчинення
замаскованих злочинів корисливого характеру, пов’язаних з використанням
ринкової інфраструктури.

Вивчення помісячної реєстрації злочинів дає можливість визначити місяці
істотного зростання та зниження рівня злочинності. До перших належить
лютий (1996 p. +37,3 %, 1997 p. +21,9 %, 1998 p. +19,7 %, 1999 p. +21,3
%), березень (відповідно +1,3 %, +4,7 %, +7,7 % та +8,7 %), червень
(+4,5 %, +3,0 %, +5,7 % та +5,1 %), вересень (-1,5 %, +1,8 %, +4,9 % та
+6,4 %) і грудень (+16,2 %, +19,4 %, +17,3 % та +34,3 %). До місяців,
протягом яких фіксується зменшення кількості зареєстрованих злочинів,
можна віднести січень (-34,6 %, -30,5 %, -20,4 % та -21 %), квітень
(-9,2 %, -1,4 %, -11,5 % та -12 %), травень (+0,8 %, -4,5 %,

-3,8 % та -5 %), липень (-4,2 %, -2,4 %, -4,9 % та -6,1 %), серпень
(+2,1 %, -3,5 %, -6,7 % та -2,2 %) і листопад (-1,6 %,

-5,8 %, -3,6 % та -7,1 %). Помісячні коливання рівня злочинності
зумовлені періодами підвищення чи зниження загальної соціаль-

з і_і7» 65

і ^а.^

ної активності населення. Певний вплив на ці показники мають також
особливості реєстрації злочинів в органах внутрішніх справ.

У переважній більшості областей відбулося зменшення зареєстрованих
злочинів (див. табл. 4).

Таблиця 4

Динаміка кількості зареєстрованих злочинів в областях у 1999 р.

Області, в яких відбулося зменшення кількості зареєстрованих злочинів (у
% до попереднього року)

Області, в яких відбулося зростання зареєстрованих злочинів (у % до
попереднього року)

Запорізька

-7,8

м. Севастополь

+9,2

Одеська

-7,3

Хмельницька

+7,8

Волинська

-6,2

Чернівецька

+6,1

Херсонська

-6,2

Тернопільська

+3,8

м. Київ

-6

Миколаївська

+2,8

Дніпропетровська

-5,8

Житомирська

+1,5

Донецька

-5,5

Черкаська

+0,8

Вінницька

-5,3

Чернігівська

-5,3

Київська

-4,8

Закарпатська

-4,6

Кіровоградська

-3,1

Луганська

-2,9

Полтавська

-2,4

Сумська

-1,8

Автономна Республіка Крим

-1,6

Івано-Франківська

-1,6

Харківська

-1,3

Рівненська

-1

Львівська

-0,1

Найістотніше зменшився рівень злочинності в Запорізькій, Одеській,
Волинській, Херсонській областях та м. Києві. Значне збільшення
кількості зареєстрованих злочинів спостерігалося лише в м. Севастополі,
Хмельницькій та Чернівецькій областях. Зазначимо також, що в
Харківській, Рівненській, Львівській, Житомирській та Черкаській
областях стан злочинності проти минулого року не зазнав істотних змін.
Група областей, для яких характерний найвищий коефіцієнт злочинності,
залишилась незмінною. До неї входять Дніпропетровська (1687), Запорізька
(1586), Луганська (1465), Харківська (1451) області, Автономна
Республіка Крим (1371), Миколаївська (1265) та Херсонська (1089)
області. Таким чином, регіонами з високим рівнем злочинності, як і в
попередні роки, є Схід та Південь країни.

Наявна статистична інформація не дає можливості точно визначити так
звану ціну злочинності. Але за деякими показниками можна встановити
приблизні масштаби та динаміку матеріальних збитків, заподіяних
злочинами (див. табл. 5).

Таблиця 5

Матеріальна шкода, заподіяна злочинами, та її відшкодування

Показники

1997

1998

1999

Встановлена сума матеріальних збитків

321917312

419331147

501850316

+/- у % до попереднього року

+30

+19,7

Сума прихованого прибутку

51636239

60617974

69951798

+/- у % до попереднього року

+17,4

15,4

Сума невиплаченого податку

52491147

85152808

98971171

+’/’ ~ У % До попереднього року

+62,2

16,23

Добровільно відшкодовано на суму

94572796

153997514

207609548

+/- у % до попереднього року

+62,8

34,81

Частка від суми матеріальних збитків (у %)

29,4

36,7

41,37

Накладено арешт на майно

51011138

75299774

97710655

+/””” У % ДО попереднього року

+47,6

29,76

67

Частка від суми матеріальних збитків (у %)

15,8

17,9

19,47

Вилучено на суму:

24854305

19159629

29816537

+/- У % до попереднього року

-22,9

55,62

Частка від суми матеріальних збитків (у %)

7,7

4,5

5,94

– майна

21664637

16137159

19049062

+/- У % до попереднього року

-25,5

18,04

– готівки

1057076

1576371

1572917

+/~ у % до попереднього року

49

-0,22

– цінних паперів

125694

101367

1230679

+/- у % до попереднього року

19,4

1114,08

– іноземної валюти

2006898

1344732

7963879

+/~ У % до попереднього року

-33

492,23

Загальна сума встановлених збитків від вчинення злочинів зросла протягом
1998-1999 pp. більш ніж у 1,5 раза і становила 501,8 млн. гривень. Якщо
ж врахувати високий рівень латентної злочинності, особливо в економічній
сфері, то можна сказати, що реальна сума збитків за оцінками експертів,
є у 10-12 разів більшою. Проте, наведені дані свідчать про зростання
протягом останніх двох років цього показника і підтверджують тезу про
збільшення кількості корисливих злочинів.

Результати досліджень, проведених в Україні, свідчать про досить високий
рівень латентності злочинності (див. табл. 6).

Таблиця б

Дані щодо заяв і повідомлень про злочини та інші правопорушення, які
надійшли до ОВС у 1996-1998 pp.

Показники

Роки

1996

1997

1998

1999

Юлькість заяв і повідомлень про

1806419

1764456

1832446

1903643

злочини та інші правопорушення, що надійшли до ОВС

+/- У % до попереднього року

+16,0

-2,3

+3,9

+3,9

Кількість заяв і повідомлень про вчинення злочинів, що дістали
підтвердження

1308306

1310621

1370108

1426745

+/~ У % До попереднього року

0

+0,2

+4,5

+4,1

Кількість заяв і повідомлень про вчинення злочинів, за якими порушено
кримінальні справи

553730

523447

518632

499520

+/- у % до попереднього року

-5,5

-5,5

-0,9 •

-3,7

Кількість заяв і повідомлень про вчинення злочинів, за якими відмовлено
у порушенні кримінальної справи

694549

723203

799190

885566

+/- у % до попереднього року

+4,2

+4,1

+10,5

+10,8

З наведеної таблиці видно, що кількість заяв і повідомлень про злочини,
які дістали підтвердження, в 1999 p. збільшилася на 4,1 %. Продовжує
зменшуватися кількість заяв і повідомлень, за якими було порушено
кримінальні справи. Їх частка від заяв та повідомлень про вчинення
злочинів, що дістали підтвердження, зменшилася з 42,3 % у 1996 p. до 35
% в 1999 p. Зростає у 1999 р. на 10,8 % кількість заяв і повідомлень про
вчинення злочинів, за якими було відмовлено у порушенні кримінальної
справи, їх частка від заяв і повідомлень про вчинення злочинів, що
дістали підтвердження, також зростає. В 1999 p. вона збільшилася до 62,1
%.

Тривалі попередні спостереження свідчать про схожість показників
динаміки зареєстрованої злочинності та кількості заяв і повідомлень про
вчинення злочинів, що надійшли до ОВС. Розходження між ними, що
намітилось протягом 1996-1999 pp., дає підстави стверджувати, що ОВС,
працюючи в умовах перевантаження, змушені обмежувати кількість заяв і
повідомлень, за якими порушуються кримінальні справи, і відповідно
кількість злочинів, що реєструються. Таким чином, рівень зареєстрованої
злочинності не повною мірою відображає криміногенну ситуацію, що
склалася, і головну тенденцію злочинності.

За результатами опитування експертів, у країнах СНД поза реєстрацією
залишається від 40 % (загальнокримінальні) до 95 % (економічні,
посадові) злочинів. Вибіркові дослідження свідчать про те, що кількість
направлених правоохоронними органами на судово-медичну експертизу осіб,
у яких були встановлені тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, в
5-6 разів перевищує число зареєстрованих злочинів, пов’язаних із
заподіянням тілесних ушкоджень.

69

В ході опитувань учнівської молоді м. Києва, проведених
Науково-дослідним інститутом Національної академії внутрішніх справ
України в 1998 і 1999 pp., було виявлено, що в 1998 p. постраждало від
злочинних посягань 64,5 % опитаних, причому 48,6 % з них – більше одного
разу. В 1999 p. відсоток осіб, які стали потерпілими від злочинів
аналогічного типу, становив 51,7 %, з них 77,2 % постраждали більше
одного разу (див. табл. 7).

Таблиця 7

Ступінь віктимізації учнівської молоді м. Києва за окремими видами
злочинів

Види злочину

Від яких злочинів Ви постраждали протягом останнього року? ( % від
загальної кількості опитаних)

1998

1999

Обман покупців

немає даних

51,5

Кишенькова крадіжка

31,3

24,9

Хуліганство

15,9

14,7

Хабарництво

12,5

15,7

Крадіжка з квартири приватного будинку, дачі

9,8

9,5

Шахрайство

9,3

8,6

Крадіжка деталей та майна з автомобіля

6,6

8,8

Вимагання

6,6

5,0

Автовандалізм

немає даних

4,5

Знищення або пошкодження майна

5,3

2,7

Порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило значну шкоду

4,5

3,2

Умисне заподіяння тілесних ушкоджень, побої

4,5

3,6

Грабіж або розбій

4,2

5,2

Угон автомобіля

1,6

2,0

Звалтування чи замах на нього

0,5

3,2

70

Наведені дані свідчать про те, що ступінь віктимізації населення є дуже
високим. Ця констатація є справедливою навіть з урахуванням обмеженого
характеру опитувань, можливих помилок при оцінці протиправних дій.
Зазначимо, структура віктимізації населення є досить усталеною, що
відображає закономірності цього процесу. Характерно, що і в 1998, і в
1999 р. понад 60 % осіб, які постраждали від злочинів, не зверталися із
заявою до міліції.

Узагальнення статистичних та дослідних даних дає підставу констатувати:

– рівень зареєстрованої злочинності не повною мірою відображає
криміногенну ситуацію, що склалася в суспільстві, значна частина
злочинів залишається поза реєстрацією;

– головними причинами зростання латентності злочинності є:

збільшення випадків неповідомлення громадянами про вчинені щодо них
злочини середньої тяжкості та такі, що не становлять великої суспільної
небезпеки; збільшення кількості корисливих злочинів, що вчиняються із
застосуванням спеціальних засобів маскування (розкрадання, шахрайства,
контрабанда, незаконне підприємництво, злочини у фінансово-кредитній та
податковій сферах); недоліки у реєстрації злочинів, у тому числі
внаслідок відмови у порушенні кримінальних справ.

За місцем вчинення переважають злочинні прояви в містах та селищах
міського типу: 1996 р. – 75,8 % загальної кількості зареєстрованих
злочинів, 1997 р. – 74,9 %, 1998 та 1999 pp. – 74,9 %. Разом з тим,
рівень сільської злочинності поступово збільшується. Протягом останніх
трьох років спостерігається тенденція до зменшення кількості тяжких
злочинів. Їх питома вага скоротилася з 41,7 % в 1995 р. до 37,3 % в 1999
р.

В останні чотири роки зафіксовано тенденцію до зростання рецидивної
злочинності. В 1999 р. частка злочинів, вчинених рецидивістами,
становила 20,1 %, що більше ніж у попередні роки. Ці дані свідчать про
подальшу професіоналізацію злочинності.

Всупереч прогнозам кількість злочинів, вчинених неповнолітніми,
продовжувала зменшуватися і в 1999 р. (-5,2 %). Але є серйозні підстави
вважати, що саме ця категорія злочинів характеризується високою
латентністю. Неповнолітні вчиняють значну частину злочинних посягань
середнього ступеня тяжкості та таких, що не становлять великої
суспільної небезпеки. А саме про такі злочини часто не повідомляють
потерпілі, тому вони залишаються поза реєстрацією.

Найчисленнішу групу становлять злочини корисливої спрямованості, хоч
їхня питома вага зменшилася з 55,0 % в 1996 р. до

71

53,1 % в 1999 р. Кількість зареєстрованих злочинів цієї групи протягом
останніх чотирьох років зменшувалася, у тому числі в 1999 р. – на 2 %.
Основну масу корисливих злочинів становлять крадіжки. Частка крадіжок
щодо всієї злочинності в 1999 р. – 47 %, а серед корисливих злочинів –
майже 89 %. Переважають, як і раніше, крадіжки індивідуального майна
громадян, їх питома вага в 1996- 1999 pp. дещо зменшилася порівняно з
попереднім періодом, але й нині перевищує ЗО %. Структура крадіжок
приватного майна в 1999 p. характеризувалася такими даними: крадіжки з
квартир – 32,6 %, крадіжки транспортних засобів (крім автомобілів) – 7,2
%, крадіжки автомобілів – 2,1 %, крадіжки з гуртожитків, готелів та
кишенькові крадіжки – по 0,6 %. Решту злочинів цього виду (56,9 %)
становлять так звані інші крадіжки.

Оцінюючи наведені показники, зазначимо, що для всіх видів крадіжок,
навіть квартирних, характерним є дуже високий рівень латентності. Саме
про ці злочини, якщо вони не завдають надто великої шкоди, громадяни
найчастіше не заявляють до ОВС. Згідно з результатами опитування та
експертними оцінками протягом останніх років різко зросла кількість
фактично вчинюваних кишенькових крадіжок, крадіжок з дач, речей з
автомобілів тощо. Отже, офіційні дані щодо злочинів цього виду істотно
відрізняються від реальності.

Заслуговують на увагу показники динаміки найбільш небезпечних різновидів
крадіжок – з квартир, автомобілів та інших транспортних засобів.
Кількість перших зменшилася протягом 1996- 1999 pp. відповідно на 6,7 %,
14,1 %, 1,1 % та 7,1 %. Щодо крадіжок автомобілів, то їх кількість
скоротилась протягом 1996-1999 p. на 51,1 %. Показник скорочення
крадіжок інших транспортних засобів за цей період дещо менший – 8,3 %.
Оскільки рівень латентності цих злочинів значно менший, ніж інших видів
крадіжок, можна припустити, що тенденція до зменшення їх кількості
обумовлена дією інших факторів. На скорочення зазначених видів крадіжок
серйозно вплинули заходи щодо посилення охорони квартир та збільшення
кількості стоянок автомобілів, які охороняються.

Як і раніше, значна частина корисливих злочинів вчинюється шляхом
крадіжки державного або колективного майна. В 1999 p. вони становили
29,4 % загальної кількості корисливих злочинів і 15,6 % всіх злочинів.
Незважаючи на те, що в 1999 p. рівень крадіжок даного виду дещо
збільшився (+3,5 % порівняно з попереднім роком), протягом останніх
років спостерігається тенденція до зменшення кількості цих злочинів
(1996 p. – на 11,6 %, 1997 p. – на 17,2 %, 1998 p. – на 11,2 %). За
оцінками експертів, крадіжки державного або колективного майна в умовах
зміни форм власності,

72

відсутності ефективної системи контролю за державним майном набувають
дуже високого рівня «іатентності. Це так звані злочини без реального
потерпілого, про які ніхто не зацікавлений повідомляти.

Серед інших корисливих злочинів варто виділити шахрайство. Кількість
шахрайств з метою заволодіти державним або колективним майном постійно
зростає протягом 1992-1999 pp. (+19,9 % у середньому за рік).
Шахрайство, як відносно безпечний, завуальований та такий, що важко
виявляється, вид розкрадання державного або колективного майна, є досить
привабливим видом злочинної діяльності. Враховуючи сказане, а також
криміногенні фактори, що діють у сфері управління державним майном,
можна прогнозувати подальше зростання шахрайств.

Щодо шахрайств з метою заволодіти індивідуальним майном громадян, то тут
відбулася зміна тенденції. Якщо в 1996-1997 pp. кількість цих злочинів
збільшилася відповідно на 12,6 % і 65,3 %, то в 1998 p. було зафіксовано
падіння їх рівня на 14,1 %. В 1999 p. цей показник знову збільшився і
становив 16079 злочинів. Зазначимо, що процес розвитку й ускладнення
інфраструктури торгівлі та послуг у країні, системи фінансово-кредитних
відносин створює базу для зростання цих злочинів.

В 1999 p. рівень зареєстрованих корисливо-насильницьких злочинів
зменшився на 6 %, тобто збереглася тенденція трьох попередніх років. Це
скорочення зумовлено зменшенням кількості грабежів та розбійних нападів.
У 1999 p. кількість грабежів з метою заволодіти індивідуальним майном
громадян скоротилася на 5,4 %. Кількість розбійних нападів з метою
заволодіти державним або колективним майном зменшилася на 32,6 %, а з
метою заволодіти приватним майном – на 1,7 %. Ймовірно, на зменшення
кількості зареєстрованих грабежів та розбоїв вплинуло розширення
можливостей здобуття майна та грошей за рахунок злочинних дій
ненасильницького характеру.

Зупинимося й на такому виді злочинів, як вимагання. За кримінологічними
характеристиками воно може бути віднесено до злочинів
корисливо-насильницького спрямування. Цей вид злочинної поведінки значно
поширився протягом останніх років (+1,5 % в 1997 p., + 14,5 % в 1998 р.,
в 1999 p. він дещо зменшився (-2 %), але залишається значним). Він є
однією з основних форм діяльності організованих злочинних угруповань.
Причому зазначимо, що велика частина цих посягань не реєструється через
небажання потерпілих заявляти про вчинений щодо них злочин. Є підстави
вважати, що вимагання у найближчі роки становитиме дуже серйозну
кримінологічну проблему.

73

Загальна кількість насильницьких злочинів у 1999 р., на відміну від
останніх років, зросла на 2 %. Зокрема, збільшилася кількість
зареєстрованих випадків заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень
(+1,5 %), умисних тілесних ушкоджень середньої тяжкості (+3,8 %),
умисних вбивств (+1,3 %). Зменшилася кількість звалту-вань (-3,4 %).
Зросла кількість резонансних убивств на замовлення та вчинених
організованою злочинною групою.

Вже зазначалося, що для насильницьких злочинів характерним є високий
рівень латентності. Значна кількість потерпілих не звертається із
заявами до органів внутрішніх справ. Навіть повнота реєстрації умисних
убивств викликає певні сумніви. Так, кількість осіб, які зникли
безвісти, в Україні постійно збільшується. В 1997 p. був оголошений
розшук щодо 34694 таких осіб, а в 1998 p. – 37465. В 1999 p. цей
показних дещо зменшився (30903 осіб), однак залишається досить високим.
Цілком обґрунтованим є припущення, що певна частина цих осіб стала
жертвами вбивств.

Новим небезпечним способом вчинення насильницьких злочинних дій є
використання вибухових речовин. У 1997 p. було вчинено 164 злочини з їх
використанням, у 1998 р, – 136, а протягом 6 місяців 1999 p. – 74.
Найбільше таких дій було вчинено в м. Києві, Донецькій області, м.
Севастополі, Херсонській та Кіровоградській областях. Ці дані свідчать
про зниження рівня контролю за обігом вибухових речовин. Крім того, на
збільшення кількості цих злочинів впливає таке явище, як поширення
злочинної поведінки, метою якої є не лише спричинення шкоди конкретній
особі, але й демонстрування сили, залякування конкурентів тощо.

Зазначимо, що одним з чинників зростання тяжкості злочинів
насильницького та корисливо-насильницького характеру є значне підвищення
рівня озброєності злочинців. Факторами, які сприяють посиленню цієї
тенденції, є ослаблення режиму охорони об’єктів зберігання зброї в армії
та контролю за її використанням, переміщення в Україну зброї з районів
збройних конфліктів, виникнення нелегального ринку зброї. Практика
свідчить про постійне зростання (в середньому на 13,8 % щороку) протягом
1992-1997 pp. кількості злочинів, пов’язаних з незаконним носінням,
зберіганням, придбанням, виготовленням і збутом зброї. Хоч у 1998 та
1999 pp. відбулася зміна тенденції (відповідно -6,4 % та -10,8 %), вона,
з огляду на тривалу дію вищезазначених криміногенних факторів, є
нестійкою.

Простежується тенденція до скорочення злочинів, вчинених на вулицях та
громадських місцях. Їх кількість зменшилась в 1997 р. на 13,1 %, в 1998
р. – на 10,1 %, а в 1999 р. – на 10,5 %. В 1999 р.

74

продовжує зменшуватися кількість хуліганських проявів (-11 % порівняно з
1998 p.). Також продовжує зменшуватись частка цих злочинів у загальній
злочинності. В 1999 р. вона становила лише 5 %.

Однією з найгостріших кримінологічних проблем в Україні є постійне
зростання злочинів, пов’язаних з виготовленням, придбанням, зберіганням,
перевезенням, пересилкою або збутом наркотичних засобів. У 1999 р. їх
було зареєстровано 38040, або 6,8 % від загальної кількості злочинів.
Внаслідок діяння вищевказаних соціально-економічних та
соціально-психологічних факторів, в Україні складаються сприятливі умови
для поширення наркоманії, особливо серед молоді. Рівень наркотизації
населення зростає. У 1996- 1998 pp. Україна за цим показником стійко
утримує 2-е місце серед країн СНД. Тільки за офіційними даними кількість
осіб – немедич-них споживачів наркотиків – за п’ять останніх років
зросла удвічі і перевищила 60 тисяч, а щорічно виявляється та береться
на облік близько 10 тис. таких осіб. Переважну більшість серед
споживачів наркотиків (майже 90 %) становить молодь у віці до ЗО років
(з них близько половини – неповнолітні), а кожен третій з тих, хто
перебуває на обліку, – жінка.

За оцінками експертів, реальна кількість немедичних споживачів
наркотиків, враховуючи високу латентність цього явища, мінімум у 10-15
разів більша, що підтверджується і даними соціологічних досліджень, за
якими майже 10 % населення пробували наркотики. Крім того, за даними
анонімного опитування, проведеного МВС України у деяких вузах країни, до
споживання наркотичних засобів прилучився кожен другий-третій студент.

Неухильно зростає смертність осіб, які зловживають наркотиками. За
п’ятиріччя кількість таких смертей зросла більше ніж у чотири рази. В
основному це особи, які вживали наркотики шляхом ін’єкцій, а така
категорія споживачів становить майже 85 % від їх загальної кількості.

Проблема СНІДу також безпосередньо пов’язана з наркоманією, оскільки 90
% ВІЧ-інфікованих є ін’єкційними наркоманами.

Відбувається процес створення ринку наркотиків з усіма його характерними
ознаками – споживачами, інфраструктурою виробництва, перевезення та
збуту. Хоч треба зазначити, що збутом здебільшого займаються самі
наркомани. Збільшується обсяг наркотичних речовин, що їх поставляють в
Україну з-за кордону, і стає небезпечнішим їх склад. Цьому сприяють
також зв’язки, які встановилися між вітчизняними та зарубіжними
злочинними угрупованнями, що займаються збутом наркотичних засобів,
близькість України як до азіатських країн-виробників наркотиків, так і
європейського

75

ринку збуту. Негативним є й