Кримінальне право і законодавство України. Частина особлива
ЗМІСТ
Тема 1. Загальна характеристика Особливої частини
кримінального законодавства України
Тема 2. Злочини проти основ національної безпеки України
Тема 3. Злочини проти життя та здоров’я особи
Тема 4. Злочини проти волі, честі та гідності особи
Тема 5. Статеві злочини
Тема 6. Злочини проти конституційних прав громадян
Тема 7. Злочини проти власності
Тема 8. Господарські злочини
Тема 9. Екологічні злочини
Тема 10. Злочини проти громадської безпеки
Тема 11. Злочини проти безпеки виробництва
Тема 12. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту
Тема 13. Злочини проти громадського порядку та моральності
Тема 14. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин, прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення
Теми 15. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності
державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації
Тема 16. Злочини проти порядку управління
Тема 17. Злочини у сфері використання автоматизованих
електронно-обчислювальних систем
Тема 18. Посадові злочини
Тема 19. Злочини проти правосуддя
Тема 20. Військові злочини
Тема 21. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного
правопорядку
Передмова
Запропонований Курс лекцій викладено відповідно до програми навчального
курсу «Кримінальне право України. Частина Особлива»,’ затвердженої
Міністерством освіти України. Матеріал у Курсі лекцій розташовано за
темами.2 Найбільш поширені злочини – проти особи, розкрадання,
господарські, посадові, хуліганство, автотранспортні – викладено більш
повно, оскільки їх питома вага у слідчо-судовій практиці визначальна.
Матеріали слідчо-судової практики використані мінімально з урахуванням
достатньої їх кількості у виданих збірниках:
1. Судебная практика. Убийства, изнасилования й дру-гие преступления
против личности.- К., 1993.
2. Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.
3. Практика судів України у кримінальних справах. 1993-1995-К., 1996.
Система викладення матеріалу в курсі лекцій відповідна до структури
чинного Кримінального кодексу України. Курс лекцій може бути головною,
але недостатньою вито-кою для належного вивчення Особливої частини
кримінального законодавства України і практики його застосування. Вкрай
необхідно вивчати поспіль також керівні роз’яснення Пленуму Верховного
Суду України щодо застосування окремих кримінально-правових норм і
інституцій, коментарі Кримінального кодексу України, окремі навчальні
посібники та статті в журналі «Право України» і в газеті «Юридичний
Вісник України».
‘ В українській мові «кримінальний» – означає «злочинний» (кримінальний
аборт, кримінальні структури, кримінальна мотивація тощо). Право не може
бути кримінальним, злочинним- Див.: М. Кор-жанський. Кримінальне чи
уголовне // Юридичний Вісник України.-1997-№1.
Поняття, сутність і витоки кримінального права викладені у Загальній
частині цього курсу.—Див.: Коржанський М. Й. Кримінальне право і
законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій.— Київ, Атіка,
2001.
Тема 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
1.1. Поняття Особливої частини кримінального законодавства
Кримінальне законодавство України, яким є Кримінальний кодекс України,
структурно розподіляється на дві тісно взаємопоєднані частини – Загальна
(ст. 1-108 КК України) та Особлива (ст. 109-447 КК України).
Загальну частину складають норми, які стосуються всіх без винятку,
кримінально-правових норм. Вони застосовуються при використанні всіх
кримінальних норм, а тому є загальними.
Для зручності, доцільності вони ніби винесені за дужки і створюють
Загальну частину. Особлива частина кримінального законодавства – це
цільна система підпорядкованих норм, яка передбачає вичерпний перелік
злочинів та покарань за них.
Норми Особливої частини містять повний обсяг ознак усіх складів
злочинів, а також вид та міру покарання за ці злочини.
Курс науки Особливої частини кримінального права вивчає:
1. Кримінальне законодавство України.
2. Зміст окремих кримінально-правових норм, ознаки певних складів
злочинів.
3. Покарання за кожен злочин.
4. Практику застосування окремих кримінально-правових норм.
5. Правила кваліфікації злочинів.
6. Законодавство деяких іноземних держав. Таким чином, предметом курсу
Особливої частини кримінального права України є кримінальне
законодавство України, практика його застосування, практика судів у
кримінальних справах, а також кримінальне право деяких іноземних держав.
Слід зазначити, що поділ курсу кримінального законодавства України на
Загальну та Особливу частини – це є лише методичний засіб, доцільний для
більш зручного та поглибленого його вивчення. В дійсності Загальна та
Особлива частини кримінального законодавства являють собою тісно
поєднану систему законодавства. Вони настільки тісно поєднані, що
застосування норм Особливої частини зовсім неможливе без використання
норм Загальної частини.
У більшості норм Особливої частини немає ознак віку, форми чи виду вини,
а також деяких інших ознак складу злочину, як і розмірів покарання.
Історично кримінальне законодавство виникло і тривалий час існувало
тільки як Особлива частина – сукупність певних норм. Такою була,
наприклад, «Руська Правда» Ярослава Мудрого.
Особлива частина кримінального права України як законодавства – це
законодавча система правових норм, які визначають конкретні суспільне
небезпечні діяння, що визнаються злочинами, і покарання, що
призначаються за їх вчинення.
Особлива частина кримінального законодавства – це законодавча
систематизована сукупність норм, яка містить вичерпний перелік
кримінальне караних діянь і міри покарань, що застосовуються до осіб,
які їх учинили. Головним у Особливій частині кримінального законодавства
є те, що вона складається із сукупності встановлених Вищим органом
державної влади норм, які утворюють певну систему. В нормах Особливої
частини кримінального законодавства містяться головні ознаки конкретних
діянь, що визнаються злочинами, та встановлені певні види і міри
покарання за вчинення цих злочинів.
Відокремлення Особливої частини кримінального законодавства від
Загальної – це лише технічний засіб. У практиці застосування норм
Загальної і Особливої частин ніякого відокремлення немає. Обидві частини
кримінального законодавства перебувають у тісному взаємозв’язку,
взає-мопоєднаності. Окрему галузь законодавства – кримінального – вони
утворюють лише спільно, у сукупності. Застосування норм однієї частини.
Загальної чи Особливої, без використання при цьому норм іншої частини
зовсім неможливе. Вік, вину, осудність та інші ознаки злочину
визначають, наприклад, лише норми Загальної частини, а ознаки
конкретного діяння – лише норми Особливої частини. Єдність норм
Загальної та Особливої частин кримінального законодавства України
витікає з єдності завдання кримінального законодавства, єдності
кримінально-правової політики Держави України – захисту найбільш цінних
суспільних благ (ст. 1 КК України) та єдності принципів кримінального
права і законодавства України.
Сутності справи не змінює та обставина, що при застосуванні норм
Особливої частини не робиться посилання на норми (статті) Загальної
частини. Наприклад, у випадках притягнення особи до кримінальної
відповідальності за викрадення чужого майна діяння кваліфікується лише
за ст. 185 КК України. При цьому у кваліфікації діяння не робиться
посилання ні на норми Загальної частини про вік особи звинуваченого (ст.
22 КК України), ні на норми про вину її (ст. 24, 25 КК України) та ін.
Але хоч спеціального посилання у формулі кваліфікації діяння на ці норми
не робиться, їх вимоги завжди повною мірою враховуються. Без цього
кримінальна відповідальність неможлива, не може бути законною.
Особлива частина кримінального законодавства містить вичерпний перелік
діянь, що визнаються злочинами. Кримінальна відповідальність може
настати лише за діяння, що вказане в Особливій частині кримінального
законодавства. В Особливій частині кримінального законодавства знаходить
реалізацію найголовніший принцип кримінального права – немає злочину, не
передбаченого законом. Згідно з ч. 1 ет. 2 КК України особа може
підлягати кримінальній відповідальності лише за вчинення діяння,
передбаченого кримінальним законом. Це принципово важливе положення ст.
2 КК України повністю виключає застосування кримінального закону за
аналогією, тобто притягнення до відповідальності за діяння, що подібне
до вчиненого. Особлива частина кримінального законодавства встановлює
чіткі й певно визначені межі криміналізації суспільне небезпечних діянь.
В останні кілька років Верховна Рада України провела значну
криміналізацію і декриміналізацію.
Чітка визначеність меж криміналізації і декриміналізації має особливо
велике практичне значення, оскільки вона визначає межі кримінальної
відповідальності: особа може бути відповідальною лише за діяння,
безпосередньо передбачене чинним кримінальним законодавством.
Усі норми Особливої частини кримінального законодавства є
регулятивними,- вони призначені для регулювання суспільних відносин, що
виникають (утворюються) з факту вчинення злочину. За змістом ці норми
розподіляються на:
а) заборонювальні – загальна більшість таких норм в Особливій частині –
це норми-заборони, що беруть свій початок з норм заповідей: «не вбий»,
«не вкради», «не чу-жоложствуй» та ін.;
б) роз’яснювальні – окремі норми, в яких розкривається зміст деяких
понять, термінів (наприклад, у ст. 364 – поняття посадової особи,
великого розміру хабара; у ст. 401– поняття військового злочину і т.
ін.);
в) заохочувальні (стимулюючі) – встановлюють підстави звільнення особи
від кримінальної відповідальності за наявності зазначених у них обставин
– не вчинення ніяких дій на виконання завдання іноземної держави і
добровільної заяви про своє діяння органам влади України (ч. 2 ст. 111
КК України); якщо відносно особи, яка дала хабара, мало місце вимагання
хабара, або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про це
(ч. З ст. 369 КК України) і т. ін.
Вивчення Особливої частини кримінального законодавства має важливе
значення для:
1) Забезпечення громадського порядку в суспільстві.
2) Захисту особи, об’єднань громадян та держави від злочинних посягань.
3) Забезпечення здійснення українського правосуддя. У реалізації цих
важливих суспільних завдань значення
Особливої частини кримінального законодавства полягає в
тому, що:
1. Особлива частина кримінального законодавства містить вичерпний
перелік злочинів, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КК України кримінальній відповідальності і покаранню
підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину, передбаченого
кримінальним законом.
Отже, вчинення будь-яких інших дій, хоча б і суспільне небезпечних,
занадто шкідливих, але кримінальним законом не передбачених у його
Особливій частині, не може тягнути кримінальної відповідальності.
2. У нормах Особливої частини визначені законодавче ознаки злочину, його
складу.
Притягнення особи до кримінальної відповідальності можливе лише за
умови, що в діях цієї особи є всі ознаки повного та певного складу
злочину.
Встановлення відповідності ознак складу злочину, передбаченого Особливою
частиною кримінального законодавства ознакам вчиненого особою злочину, є
найважливішим завданням усіх застосовників закону – працівників
судово-слідчих органів.
Таким чином, вивчення Особливої частини має вирішальне значення для
обгрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності, для
того, щоб жодна особа не уникла відповідальності за вчинений злочин і
щоб жоден невинний не був притягнутий до відповідальності.
1.2. Система Особливої частини кримінального законодавства
Системою Особливої частини кримінального законодавства називається
порядок об’єднання злочинів у певні групи, розділи і розташування за
найбільш суттєвими їх ознаками.
Побудова певної системи правових норм – це питання невласне технічне.
Система законодавства обумовлюється політичним та економічним ладом
суспільства, рівнем розвитку науки та культури у цьому суспільстві,
завданнями, що ставляться перед законом. Класично Особлива частина
кримінального законодавства у ХУШ-ХІХ ст. (наприклад, у кримінальному
Кодексі Франції 1810 р.) поділялась на два великі розділи: 1) злочини
проти публічних інтересів і 2) злочини проти приватних осіб.
Найбільш поширеною є побудова системи Особливої частини кримінального
законодавства за ознаками родового об’єкта посягання. Певну групу,
розділу утворюють злочини, що посягають на один і той самий родовий
об’єкт. Порядок розташування злочинів в одній групі (розділі)
визначається їх тяжкістю. Деякі розділи чинного Кримінального кодексу
України побудовані за ступенем збільшення тяжкості віднесених до розділу
злочинів (розділ IV), а деякі розділи — за ступенем зменшення тяжкості
злочинів (розділ II).
Розташування у певному порядку розділів Особливої частини, тобто
поставлення розділів на певне місце у системі Особливої частини,
залежить від оцінки законодавцем тяжкості віднесених до розділів
злочинів і важливістю боротьби з ними. Як правило, на перше місце
ставляться злочини проти держави. Уже у Соборному Укладенні царя Олексія
Михайловича 1649 р. на першому місці були злочини проти релігії, а на
другому – злочини проти царя. У чинному Кримінальному кодексі України на
першому місці – злочини проти основ національної безпеки України.
Це не зовсім наукова і демократична побудова системи Особливої’ частини
Кримінального кодексу, оскільки вона не відповідає цивілізації та рівню
культури розвитку суспільства, оскільки вона не визнає особу найбільшою
суспільною цінністю серед усіх суспільно-державних інституцій.
Правильною є, наприклад, система Особливої частини Кримінального кодексу
Росії, що був прийнятий Державною Думою 24 травня 1996 р., схвалений
Радою Федерації 5 червня 1996 р. і введений в дію з 1 січня 1997 р., в
якому на перше місце поставлені злочини проти особи. Першою статтею
Особливої частини цього кодексу є ст. 105, яка передбачає
відповідальність за умисне вбивство. Цим самим Кримінальний кодекс Росії
визнає особу найбільшою суспільною цінністю і визнає життя людини
найважливішим об’єктом кримінально-правової охорони. В Кримінальному
кодексі України злочини проти особи поставлені на друге місце. Це
невдала і необгрунтована система Особливої частини Кримінального кодексу
України.
Система Особливої частини чинного Кримінального кодексу України має таку
структуру:
Розділ І. Злочини проти основ національної безпеки України.
Розділ II. Злочини проти життя та здоров’я особи.
Розділ III. Злочини проти волі, честі та гідності особи.
Розділ IV. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості
особи.
Розділ V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і
свобод людини і громадянина.
Розділ VI. Злочини проти власності.
Розділ VII. Злочини у сфері господарської діяльності.
Розділ VIII. Злочини проти довкілля.
Розділ IX. Злочини проти громадської безпеки.
Розділ X. Злочини проти безпеки виробництва.
Розділ XI. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту.
Розділ XII. Злочини проти громадського порядку та моральності.
Розділ XIII. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я
населення.
Розділ XIV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності
державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.
Розділ XV. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та об’єднань громадян.
Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин
(комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж.
Розділ XVII. Злочини у сфері службової діяльності.
Розділ XVIII. Злочини проти правосуддя.
Розділ XIX. Злочини проти встановленого порядку несення військової
служби.
Розділ XX. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного
правопорядку.
Система кримінального законодавства повинна будуватися на грунті
наукової класифікації об’єктів кримінально-правової охорони у такий
спосіб, щоб злочини були віднесені до певного розділу суворо за ознаками
їх родових об’єктів.
Пропозиції щодо вдосконалення системи Особливої частини Кримінального
кодексу України викликаються тим, що система Особливої частини має
неперебільшене пізнавальне і практичне значення. Властивості та
особливості цієї системи (розташування в ній норм, кількість складів
злочинів, використання формулювань при конструюванні діянь,
різноманітність санкцій тощо) мають значення для викриття суспільної
сутності злочину, для застосування закону практичними працівниками, для
вивчення його у вищих юридичних навчальних закладах, а також для
виховного впливу на громадян.
Створити науково обґрунтовану систему кримінального законодавства –
важливе завдання.
Удосконалена система кримінального закону дає можливість:
1) легко знайти певну норму;
2) зрозуміти її суспільно-політичний та юридичний зміст, її призначення;
3) правильно оцінити небезпечність цього злочину;
4) правильно застосувати кримінальний закон (кваліфікувати злочин).
1.3. Загальні засади і правила кваліфікації злочинів
Головним у змісті і призначенні Особливої частини кримінального права є
кваліфікація злочинів.
Кваліфікацією злочинів називається юридична оцінка злочину і
встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми закону, яка
найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин
-означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка
передбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину. Термін
«кваліфікація» походить від латинського – якість. Взагалі кваліфікація
позначає віднесення певного явища, речі за їх властивостями (якістю) до
певного класу, виду чи категорії. Правова кваліфікація -є пошук, вибір і
застосування до певної події, випадку конкретної правової норми.
У кримінальному праві і законодавстві кваліфікація злочину – є дія,
реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння
конкретної кримінально-правової норми, або інакше – це означає підвести
певний злочин під ознаки конкретної норми.
Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися не так давно; перші
праці на цю тему були надруковані лише після другої світової війни.
Першою з них була праця проф. О. А. Герцензона «Квалификация
преступлений» (М., 1947). Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав
як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого
складу злочину, передбаченого кримінальним законом.’ Таке визначення
поняття кваліфікації злочинів взагалі може бути визнане правильним: воно
відображає головну сутність кваліфікації – встановлення відповідності
ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаних у законі. Але
воно правильне лише взагалі і лише як орієнтовне. Його головний недолік
у тому, що воно не визначає, не вказує на ту кримінально-правову норму,
яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку, до цього саме
діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої
норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальну відповідальність за
певний, конкретний злочин передбачає декілька кримінально-правових норм,
іноді ціла низка норм. Відповідальність за вбивство, наприклад,
передбачають норми ст. 115-119 КК України. Крім того, є багато інших
кримінально-правових норм, які теж передбачають відповідальність за
позбавлення іншої особи життя – ст. 112, ч. 2 ст. 271, ч. З ет. 276, ч.
2 і 3 ет. 286, ст. 348, ст. 379, ст. 400, 443 КК України. Яка з них
підлягає застосуванню у конкретному випадку? Правильною може бути
кваліфікація лише тоді, коли буде застосована саме та норма, яка
передбачає це діяння, тобто правильним буде застосування лише однієї і
лише певної, конкретної норми. Тому вказівка у визначенні поняття
кваліфікації злочинів О. А. Герцензоном на відповідність конкретного
діяння ознакам того чи іншого складу злочину (підкреслено мною – М. К.),
передбаченого кримінальним законом, не визначає цієї однієї, єдино
правильної для цього випадку норми. Цей недолік поняття кваліфікації
злочинів робить його малопридатним для практики. Наступні дослідники
теорії кваліфікації злочинів намагались подолати його недоліки.
Найбільшим внеском у розвиток теорії кваліфікації злочинів є доробок
академіка В. М. Кудрявцева.
Див.: А. Герцензон. Квалификация преступлений-М., 1947-С. 4.
Кваліфікація злочинів, на думку В. М. Кудрявцева,- є встановлення і
юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння
і ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом.’ На
відміну від проф. О. А. Герцензона, академік В. М. Кудрявцев уточнює ту
норму, яка підлягає застосуванню, вказуючи на те, що кваліфікація є
«встановлення і закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого
діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом».
Але і таке визначення тієї норми, яка підлягає застосуванню у
конкретному випадку, незадовільне, оскільки і воно не конкретне, не
категоричне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не
виключає помилки.
Подібно до В. М. Кудрявцева визначають поняття кваліфікації злочинів
проф. А. Ф. Зелінський, проф. Б. О. Курі-нов,3 С. А. Тарарухін4. Таке
поняття кваліфікації злочинів не враховує детальної конкретизації і
диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення
законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна
диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що
багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом,
відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад,
викрадення майна (ст. 185-191 КК України) мають склади злочинів, які
відрізняються лише однією ознакою – способом вчинення діяння – таємно
(ст. 185 КК України), відкрито (ст. 186 КК України), із застосуванням
обману (ст. 190 КК України) і т. ін. Всі ж інші ознаки цих складів
злочинів тотожні, однаковісінькі. Крім того, і в межах однієї статті
міститься декілька окремих складів злочинів, які теж відрізняються,
наприклад, ч. 2 ст. 185 КК від ч. 1 цієї ж статті лише однією ознакою
(повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попередньою
змовою групою осіб).
‘ Див.: В. Н. Кудрявцев. Общая теория квалификации
преступлений.-М,1972.-С.8.
2 Див.: А. Ф. Зелинский. Квалификация повторных преступлений- Волгоград,
1976.-С. 5.
3 Див.: Б. А. Куринов. Научные основы квалификации
преступлений.-М,1984.-С.5.
4 Див.: С. А. Тарарухин. Квалификация преступлений в судебной и
следственной практике.-К., 1995.-С. 8.
Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму,
що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно із
наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від іншого
лише однієюознакою (рідше двома). За таких умов правильну кваліфікацію
можна викласти у вигляді формули: п + 1, де п – всі спільні, тотожні
ознаки складів цих злочинів, а 1 – це та додаткова ознака, яка відрізняє
цей склад злочину від інших, суміжних, подібних.
Отже, осередком, глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення
всіх ознак певних злочинів плюс, додатково, ще одиниці – однієї
додаткової ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що
його передбачає. З цього випливає, що необхідна і єдина для кваліфікації
злочину норма від інших (суміжних, подібних) відрізняється більшістю
ознак, вона більш повно описує ознаки певного злочину і складу злочину
за формулою: п + 1. Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно
вибрати і застосувати ту норму, яка найбільш повно описує ознаки
вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації
злочину.
Визначити із багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що
призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України
змушений майже у кожній постанові про практику застосування
законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати
судам на необхідність посилення уваги до ставлення у вину кваліфікації
злочинів. Зокрема, у Постанові від 24 червня 1983 року № 3 «Про практику
застосування судами України законодавства у справах про розкрадання
продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі
та споживчої кооперації» Пленум Верховного Суду зазначив, що судами
«допускаються помилки в кваліфікації дій винних за способом вчинення
розкрадання, розміром (вартістю) викраденого, за ознакою повторності, у
відмежуванні розкрадань від інших складів злочинів, закінченого
розкрадання від неза-кінченого, продовжуваного – від повторного».’ Як
бачимо, помилки трапляються майже в усьому спектрі кваліфікування
злочинів проти власності. У Постанові від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про
судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини»
Пленум Верховного Суду України зазначив, що «допускаються судами помилки
в кваліфікації умисних вбивств при розбійному нападі, з хуліганських
мотивів, способом небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених
при інших обтяжуючих обставинах».
‘ Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах.- К., 1995.- С. 79.
Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах.- С. 86.
У Постанові від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах
про корисливі злочини проти приватної власності» Пленум Верховного Суду
України зазначив, що «суди допускають помилки при кваліфікації дій
винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про
наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір
кримінальних покарань».’
У Постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про
хуліганство» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «деякі суди як
хуліганство кваліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини,
засуджують за ч. 1 ст. 296 КК України осіб, які вчинили злісне чи
особливо злісне хуліганство, кримінально-каране хуліганство розцінюють
як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності
притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство. Допускають інші помилки
при кваліфікації дій винних».2
Велике практичне значення кваліфікація діяння має тому, що вона
визначає:
1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну
сутність і небезпечність (тяжкість);
2) міру відповідальності і міру покарання;
3) суттєво посилює кримінальну відповідальність за вчинення наступних
злочинів після відбуття покарання за попередній (п. 1 ст. 67, ч. 2 ст.
187, п. 13 ч. 2 ет. 115, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 164, ч. 2 ст. 165 та
деякі інші норми КК України);
4) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбавлення певних
прав – ст. 55 КК України, судимість -ст. 88 КК України, адміністративний
нагляд – ст. 395 КК України).
Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише
ті з них, що характеризуються, визначаються кримінально-правовим змістом
– які є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються
при кваліфікації, обмежений законом – рамками складу злочину. Але за
межами складу злочину перебуває чимало інших ознак, обставин, які мають
кримінально-правове значення -суепільно-громадська характеристика особи
суб’єкта, склад його сім’ї, стан здоров’я, професія, збіг певних
обставин тощо. Згідно з цим, у кожному злочині можна виділити такі групи
ознак:
‘ Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах- С. 111-112.
Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та
цивільних справах.- 169 с.
1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;
2) ознаки і властивості, що мають значення для вирішення кримінальної
справи за сутністю;
3) кримінально-правові ознаки – ознаки складу злочину. Характеристика
кримінально-правових особливостей всіх ознак вчиненого діяння свідчить,
що для його кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі
ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім ‘не
використовуються ознаки суб’єктивної сторони, оскільки цими ознаками
викрадення не відрізняються. Всі відомі способи викрадення чужого майна
вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому й умисел всіх
викрадень лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання
неможливо. При кваліфікації викрадення найбільше помилок трапляється
тоді, коли незадовільно оцінені і враховані ознаки способу вчинення
діяння (таємно чи відкрито, з насильством, небезпечним для життя і
здоров’я потерпілого чи не небезпечним тощо), коли визначається –
викрадення було вчинено одним суб’єктом чи групою осіб, викрадення було
закінченим чи діяння утворює лише замах на вчинення злочину, або тоді,
коли визначається розмір викраденого. Судова практика свідчить, що саме
такі помилки трапляються при кваліфікації викрадення чужого майна. Так,
судова колегія Верховного Суду України у своїй ухвалі від 13 грудня 1988
р. у справі Я. та М. зазначила, що суд допустив помилку при відмежуванні
вимагання від грабежу або від розбою. При такому відмежуванні,-
зазначила колегія,- необхідно враховувати, що при вимаганні погроза
насильством спрямована на одержання майна в майбутньому, а не в момент
застосування погрози.’ Отже, помилка виникла через неправильну оцінку
судом лише однієї ознаки – моменту отримання майна за наміром злочинця.
В іншій справі суд припустився помилки, неправильно визначивши вартість
викраденого державного майна.2 Такі ж помилки трапляються і при
кваліфікації інших злочинів. Наприклад, замах на вбивство (ст. 15 і ст.
115 КК України) від заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень (ч.
1 ст. 121 КК України) відрізняється у більшості випадків лише однією
ознакою суб’єктивної сторони складу злочину – видом умислу.
‘ Див.: Практика судів України в кримінальних справах- К., 1993.-С.
84-85.
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 січня 1992
р. у справі П.- Там само.- С. 65-66.
Теорією і практикою вже давно доведено, що замах на вбивство може бути
вчинено лише з прямим умислом або, інакше кажучи, діяння може
кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчинене з
прямим умислом.’ Між тим трапляється, що суди іноді ретельно не
досліджують цю ознаку суб’єктивної сторони злочину і припускаються
помилок. У багатьох ухвалах судова колегія Верховного Суду України
вказала судам на допущені ними помилки, наголошуючи кожного разу – замах
на вбивство можливий лише з прямим умислом.
Рівним чином і умисне вбивство, відповідальність за яке
передбачають ст. 115 і 116 КК України, відрізняється одне від одного
лише однією ознакою – наявністю чи відсутністю сильного душевного
хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або
тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослідження цієї ознаки
призводить до того, що вбивство в стані сильного душевного хвилювання
кваліфікується за ст. 115 КК України, а діяння, передбачене ст. 115 КК
України, кваліфікується за ст. 116 КК України. Судова колегія Верховного
Суду, виправляючи такі помилки, звертає увагу судів на необхідність
більш ретельного дослідження цієї ознаки злочину.3 Подібні помилки
трапляються при відмежуванні вбивства, вчиненого в стані сильного
душевного хвилювання (ст. 116 КК України), від вбивства, вчиненого при
перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК України), а також при
відмежуванні вбивства (ст. 115-119 КК України) від заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК
У країни).4
‘ Див.: п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня
1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і
здоров’я людини».- Постанови Пленуму Верховного Суду України в
кримінальних та цивільних справах- К., 1995-С.93-94.
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від
5 грудня 1989 р. у справі Т.- Практика судів України в кримінальних
справах- К., 1993- С. 99-100.
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 червня 1990
р. у справі Р- Там само.- С. 105-106; ухвала судової колегії Верховного
Суду України від 21 липня 1992 р. у справі К.- Там само-С. 108-109.
4 Див.: Постанова президії Київського обласного суду від 3 жовтня
1991 р. у справі К-Там само-С. 128-129. 16
Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим більш непевно
визначені окремі ознаки злочину, чим більш важко їх конкретизувати, тим
більше помилок припускаєть-ся при виявленні, оцінці і використанні цих
ознак. Так, наприклад, кримінальне каране хуліганство у частині 1 ст.
296 КК України визначено занадто загальними, здебільшого оцін-ковими і
тому не досить певними ознаками: «грубе порушення» «громадського
порядку» з мотивів «явної неповаги» до суспільства. У літературі вже
зазначалося, що таке визначення ознак конкретного злочину невдале,
оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки, принаймні, явну
неповагу до суспільства виражають і масові заворушення (ст. 294 КК
України), і груповий розбій (ч. 2 ст. 187 КК України), і групове
зґвалтування (ч. З ст. 152 КК України) та багато ін.’ Тому відмежувати
хуліганство від злочинів проти особи буває занадто складно. У
надрукованій судовій практиці найбільше число помилок викрито саме при
розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи.
Пленум Верховного Суду України у Постанові від 28 червня 1991 р. № 3
«Про судову практику в справах про хуліганство» зазначив, що дії, які
супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв,
заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім’ї, квартирі відносно
родичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами,
неправильними діями потерпілих та інше, повинні кваліфікуватися як
злочини проти особи.3
Все це так, але як їх відрізнити, за якими ознаками, оскільки і
хуліганські дії, що передбачені ст. 296 КК України, можуть бути вчинені
у квартирі відносно родичів, знайомих. У п. 15 наведеної постанови
Пленуму Верховного Суду України вказав на те, що суди повинні розрізняти
хуліганство, вчинене групою осіб, і злочини, передбачені ст. 294 (масові
заворушення) та ст. 293 КК України (організації або активна участь у
групових діях, що порушують громадський порядок).
Див.: Н. Й. Коржанский. Квалификация хулиганства.- Волгоград 1989-С.
6-7.
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 12 грудня 1985
р. у справі Л.- Практика судів України в кримінальних справах.- К.,
1993.- С. 138-139; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 25
жовтня 1990 р. у справі К.- Там само.— С. 136-137; постанова президії
Харківського обласного суду від 14 вересня 1990 р. у справі П.- Там
само.- С. 139-140.
Див.: п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991
р- Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах.-К.,
1995-С. 173.
Для такого відмежування Пленум Верховного Суду України вказав, що дії,
передбачені ст. 293 КК України, не супроводжуються явною неповагою до
суспільства, алише порушують громадський порядок, нормальну діяльність
установ, підприємств і організацій, роботу транспорту або пов’язані з
явною непокорою законним вимогам представників влади.’ Можна зрозуміти
спробу Пленуму Верховного Суду України розмежувати ці злочини, але дуже
сумнівно, що порушення громадського порядку, нормальної діяльності
установ, підприємств і організацій, роботи транспорту або непокора
законним вимогам представників влади може чинитися без явної неповаги до
суспільства. Тому занадто важко провести таке відмежування між цими
злочинами, які мають переважну більшість подібних ознак.
Взагалі, весь процес кваліфікації злочинів,- підсумовує академік В. М.
Кудрявцев,- за своєю сутністю полягає у послідовному відмежуванні кожної
ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів. Усі ознаки
складу злочину виконують відмежувальну роль і призначаються, головним
чином, для цього. Кожна ознака злочину, описаного законом, виділяє,
відокремлює певний злочин від інших, або відмежовує злочин від інших
правопорушень.
Найбільш складними для відмежування їх від суміжних, подібних злочинів
при кваліфікації є саме ті, які відрізняються один від одного лише
однією ознакою. Ці відмежу-вальні ознаки належать у різних складах
злочинів до різних Їх елементів. Це можуть бути ознаки об’єкта
(наприклад, склади злочинів у ст. 112 і 115 КК України відрізняються
лише ознаками об’єкта посягання), ознаки суб’єктивної сторони
(наприклад, у складах злочинів ст.^115 і 119 КК України), або ознаки
суб’єкта злочину (наприклад, у злочинах, передбачених ст. 111 і 114 КК
України).
Найбільшу складність має кваліфікація діянь, які спрямовані на один і
той самий безпосередній об’єкт посягання і які утворюють низку
послідовних, але дещо різних посягань. Так, наприклад, відносно
працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з
охорони громадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними
обов’язків по охороні громадського порядку може бути вчинено опір (ст.
342 КК України), погрозу вбивством чи знищенням майна (ст. 345 КК
України) або посягання на їхнє життя (ст. 348 КК України). Пленум
Верховного Суду
‘ Див.: п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня
1991 р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України в
кримінальних справах- С. 173.
Див.: В. Н. Кудрявцев. Общая теория квалификации преступле-
ний.-М.,1972.-С.146.
України у Постанові від 26 червня 1992 р. № 8 «Про застосування судами
законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя,
здоров’я, гідність та власність працівників правоохоронних органів»
зазначив, що посягання на життя, здоров’я та власність працівника
правоохоронного органу або його близьких родичів, вчинене безпосередньо
після погрози вчинити такі дії, утворює один злочин і не потребує
додаткової кваліфікації за ст. 345 КК України.’ Таке рішення є
правильним і обфунтованим, оскільки вчинення декількох діянь,
передбачених різними кримінально-правовими нормами, одночасно, відносно
одного і того ж потерпілого (чи потерпілих), утворює лише один злочин.
Інші діяння у такому випадку є лише способом, невід’ємною складовою
частиною об’єктивної сторони вчинення іншого, більш тяжкого злочину.
Рівним чином і суб’єктивна сторона злочину (намір) свідчить, що особа
прагне вчинити найбільш тяжкий злочин, а інші злочини, що складають
його, виступають для нього процесом вчинення цього більш тяжкого
злочину.
Не має задовільних обгрунтувань кваліфікація викрадення чужого майна,
поєднаного зі знищенням цього ж самого майна. Пленум Верховного Суду
України у Постанові від 25 вересня 1981 р. №7 (з пізнішими змінами і
доповненнями) «Про практику застосування судами законодавства у справах
про розкрадання державного та колективного майна» зазначив, що
розкрадання, поєднане з умисним знищенням або пошкодженням державного чи
колективного майна, яке належить підприємству, установі, організації або
перебуває в їхньому володінні, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів
як розкрадання та умисне знищення чи пошкодження такого майна.
Вказівка у цій постанові на «такого майна» не дає можливості зробити
категоричний висновок, про яке майно йдеться – про ті ж самі речі, які
були викрадені злодієм, чи йдеться про знищення та пошкодження інших
речей, крім тих, що були викрадені. Якщо виходити з того, що йдеться про
різні речі (майно), коли, наприклад, злодієм були викрадені гроші,
радіоапаратура, магнітофон, телевізор, а знищено було приміщення
магазину, обладнання складу чи майстерні або інші речі, крім викрадених,
то, безперечно, таке діяння утворює сукупність злочинів і воно повинно
кваліфікуватися як викрадення (ст. 185-190 КК України) і за сукупністю і
знищення чужого майна (ст. 194 КК України). Але як належить
кваліфікувати діяння, коли злодій викрав державне чи колективне (чи
взагалі чуже) майно, а потім, після допиту, його як підозрюваного у
викраденні цього майна, він, злякавшись того, що буде викритий, і щоб
знищити речові докази його злочину, знищив (спалив, побив, понівечив чи
викинув) викрадені ним речі?
Див.: п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 червня 1992
р. № 8.- Постанови Пленуму Верховного Суду ‘країни в кримінальних
справах.- К., 1995.- С. 162.
Обгрунтованим може бути висновок, що у такому випадку вчинюється один
злочин, оскільки при цьому є лише одне посягання на відносини власності
(об’єкт посягання).
Викраденням економічні відносини власності зруйновані, вони вже не
існують і тому нового (другого) посягання на них бути не може (не може
бути посягання на ніщо). Тому винна у викраденні державного (чи іншого
чужого) майна особа, яка після викрадення знищила це майно, повинна
відповідати лише за викрадення цього майна. Отже, вчинення різних
передбачених законом діянь відносно одного і того ж самого предмета,
речі утворює лише один злочин.2 На тих же самих підставах і
викрадення автомобіля з наступним його знищенням (розукомплектування,
спродаж агрегатів, вузлів, спалення кузова тощо) не утворює сукупності
злочинів, а повинно кваліфікуватися лише за ст. 185-190 КК У країни.3
Крім того, кваліфікація злочину вимагає віднесення цього злочину до
певного виду – вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження
тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його родовою
кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без
визначення назви злочину, без його законодавчого найменування не може
бути повною, задовільною кваліфікація, оскільки вона не буде
загальнозрозумілою.
‘ Див.: підпункт в) пункту б Постанови Пленуму Верховного Суду України
від 26 червня 1992 р. № 7- Постанови Пленуму Верховного Суду України в
кримінальних справах.- К., 1995.- С. 76.
2 Див.: Н. Й. Коржанский. Обьект и предмет уголовно-правовой
охраны- М., 1980- С. 239.
Повідомляється, наприклад, що перші місця серед викрадених іномарок
посідають «Мерседеси» та «ВМW» і, головним чином, з метою розібрати
машину для подальшого спродажу запчастин.-Див.: Олексій Гаронько.
Автомобіль усе ж таки розкіш.- Юридичний Вісник України- 199б.-№ 11-12.
Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити
як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до
нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його
ознаки.’ Інакше кажучи, кваліфікувати злочин – це означає дати йому
кримінально-правову оцінку і застосувати до нього ту кримінально-правову
норму, яка найбільш повно описує його ознаки. Вказівка на те, що для
правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну
конкретну кримінально-правову норму із декількох суміжних, подібних, яка
найбільш повно (п + 1) описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве
практичне значення, оскільки змушує правозастосовників шукати і
застосовувати саме цю норму, яка є єдино правильною. Така певна
конкретизація кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню,
допомагає вирішенню багатьох питань кваліфікації злочинів при
конкуренції кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню.
Водночас з тим, вказівка у визначенні поняття кваліфікації на її
юридичне закріплення,2 на мій погляд, зайва, оскільки воно
(закріплення), по-перше, не властиве лише кваліфікації, і, по-друге,
воно повністю охоплюється поняттям застосування кримінально-правової
норми.
Головним засобом кваліфікації злочинів є встановлення зв’язку між
ознаками вчиненого діяння і ознаками, встановленими законом як ознаки
певного складу злочину. Цей зв’язок є зв’язком між окремим (вчинене
діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації
полягає в тому, щоб правильно визначити і встановити цей зв’язок. У
процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого
законом, уявно поєднуються з ознаками діяння, що вчинене певною особою.
При повному співпадан-ні цих ознак можна робити висновок про правильне
застосування певної кримінально-правової норми, про правильну
кваліфікацію діяння. У літературі визнається, що підставою і ґрунтом
кваліфікації є склад злочину,3 тобто сукупність встановлених
кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства,
грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою
конкретне діяння теж має
сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон,
уявно, з певним аналізом, співставленнями поєднують ознаки вчиненого
діяння з ознаками певного складу злочину. При повному співпаданні цих
ознак відбувається їх поєднання і робиться висновок про інкримінування
цього складу (чи кількох) злочину у вину особі. Таким є процес
кваліфікації. Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація
злочину, як уже зазначалося, є застосування певної норми (чи кількох)
кримінального закону. Процес же кваліфікації ні в чому іншому не
виявляється і нічого іншого собою не являє. Тому немає ніяких підстав
поруч з кваліфікацією злочину встановлювати чи визначати додатково ще і
процес кваліфікації. Головним у кваліфікації злочину є завдання і
результат – встановити повну наявність складу злочину у вчиненому
діянні, тобто викрити підставу кримінальної відповідальності. Але
кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її
підставою. Кримінально-правова кваліфікація злочину є засобом реалізації
кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує
кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність.
Кваліфікація злочину є конкретною і єдиною формою реалізації
кримінальної відповідальності. П. А. Воробей правильно відзначає, що
кваліфікація злочину і кримінально-правове ставлення у вину
співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а
ставлення у вину – її змістом.’
Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню
філософських категорій змісту і форми, в якому форма є змістовною, а
зміст – формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є
змістовною, а кримінально-правове ставлення в вину – формальним.
Формальність кваліфікації злочину випливає із формалі-зованості
кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає
відповідної форми; без цієї форми кваліфікація неможлива. Кожній і
будь-якій кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма.
Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна.
Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди
було чітко і конкретно кваліфіковане.
Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної
кримінально-правової норми — частини чи пункту певної статті
кримінального закону.
‘ Див.: Л. А. Воробей. Теорія і практика кримінально-правового ставлення
в вину.-К., 1997.-С. 151-153.
Формула кваліфікації злочину має вигляд формалізованої нумерації
кримінально-правової норми – ч. 1 ст. 185 КК України, ч 2 ст. 152 КК
України, ч. 2 ст. 368 КК України і т. ін. Конкретність кваліфікації
діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути непевною,
загальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста
(персоніфікована), але вона завжди й конкретна, чітко визначена та
обмежена. Найбільшою мірою кримінальна відповідальність конкретизується,
обмежується саме кваліфікацією, яка створює, складає сутність, зміст і
обсяг обвинувачення. Ні в чому іншому обвинувачення не виявляється і
ніщо інше обвинуваченням не є. Кваліфікація повністю дорівнює
обвинуваченню, а обвинувачення рівне кваліфікації.
Кваліфікація злочинів – надзвичайно важливе практичне завдання органів
слідства, суду, прокуратури, адвокатури.
Якраз при цьому, як свідчить практика, допускається найбільша кількість
помилок.
Передумовами правильної кваліфікації злочинів є такі вимоги:
1) глибоке вивчення та порозуміння особою, яка застосовує
кримінально-правові норми, засад кримінального права, кримінальної
політики держави, свого місця та ролі у їх виконанні;
2) правильне з’ясування і витлумачення змісту кримінального закону, всіх
ознак конкретної кримінально-правової норми;
3) повне та всебічне дослідження фактичних ознак вчиненого злочину;
4) науково обґрунтоване поєднання ознак злочину, що встановлені законом,
з ознаками вчиненого діяння. Теорією та практикою вироблені правила
кваліфікації злочинів. Головні з них такі:
1. Всі фактичні ознаки вчиненого повинні відповідати юридичним ознакам
складу злочину.
2. Ознаки вчиненого злочину повинні бути відмежовані, відокремлені від
суміжних складів злочину.
Наприклад, кражі від грабежу, розбою від вимагання і т. ін.
3. До вчиненого злочину завжди повинна бути застосована та
кримінально-правова норма, яка найбільш повно містить його ознаки.
Наприклад, ст. 271 КК України за наявності ознак ст. 119іст. 271 КК
України.
4. За наявністю у вчиненому діянні ознак загальної і спеціальної норм
застосованою повинна бути спеціальна норма.
Наприклад, ч. 1 і ч. 2 ст. 115, ст. 364 і ст. 368 КК України. При
реальній сукупності загальна та спеціальна норми можуть бути застосовані
спільно, одночасно. При ідеальній сукупності злочинів загальна та
спеціальна норми застосовані одночасно бути не можуть.
5. Кваліфікований склад злочину має пріоритет (перевагу) перед основним
складом.
Наприклад, склад ч. 2 ст. 115 перед складом ч. 1 ст. 115
КК України.
6. Більш тяжка кваліфікуюча ознака складу злочину має перевагу перед
менш тяжкою і поглинає її.
Наприклад, частини 3 у ст. 185-186, 296 КК України мають перевагу перед
частинами 1 і 2 цих статей і при кваліфікації діяння поглинають їх.
7. Діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому
об’єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння шкоди
головному об’єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні
якого шкода додатковому об’єктові заподіюється факультативне,
кваліфікується за сукупністю злочинів.
8. Спосіб вчинення злочину не утворює сукупності злочинів, якщо він є
обов’язковою, необхідною і невід’ємною ознакою певного діяння.
Наприклад, тілесні ушкодження (ст. 121-125 КК України) при вбивстві;
погроза вбивством (ст. 129 КК України) при зґвалтуванні; володіння
вогнепальною зброєю (ч. 1 ст. 263 КК України) при бандитизмі;
використання підробленого документа (ч. З ст. 358 КК України) при
викраденні чужого майна; заподіяння побоїв (ст. 125 КК України) при
тероризуванні засуджених та деякі ін.
9. Кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню: склад
закінченого злочину поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає
готування до цього злочину.
10. Умисел завжди поглинає необережність. Більш того – будь-яка вища
ступінь вини поглинає нижчу, або будь-яка вища ступінь вини містить у
собі нижчу:
а)умисел прямий;
б) умисел побічний;
в) злочинна еамонадійність;
г) злочинна недбалість.
11. Якщо один злочин є способом, складовою частиною об’єктивної сторони
іншого злочину, то перший з них поглинається другим.
Наприклад, володіння вогнепальною зброєю при бандитизмі, заподіяння
тілесних ушкоджень при вбивстві і т. ін.
12. При конкуренції самостійної, окремої норми і норми про співучасть у
більш тяжкому злочині застосовується норма про співучасть.
Правильна кваліфікація – це правильне та одноманітне застосування
закону, що дуже важливо для:
1) охорони особи, її прав та законних інтересів;
2) здійснення правосуддя;
3) охорони громадського правопорядку;
4) захисту інтересів держави.
Значення правильної кваліфікації злочинів полягає в тому, що вона:
1) є необхідною передумовою здійснення єдиної демократичної законності;
2) є необхідною передумовою проведення єдиної карної політики нашої
держави;
3) гарантія захисту прав особи.
Верховний Суд України постійно вимагає, щоб суди неухильно дотримувалися
вимог закону стосовно правильної кваліфікації злочинів, і ніякі
відхилення від цієї вимоги не допустимі.
Література до теми
1. Брайнин Я. М. Уголовный закон и его применение.-К, 1967.
2. Воробей П. А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в
вину.- К., 1996.
3. ГериензонА. А. Квалификация преступлений-М., 1947.
4. Зелинский А. Ф. Квалификация повторних преступлений.-Волгоград, 1976.
5. Коржанский Н. Й. Объект посягательства и квалификация
преступлений.-Волгоград, 1976.
6. Коржанський М. Й, Кваліфікація злочинів.-К., 1998.
7. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс
лекцій.- Київ, 1998.
8. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник-Київ, 1998.
9. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права- Київ, 1999.
10. Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів- Київ, 2000.
11. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.-
Київ, Атіка, 2001.
12.Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений-М., 1972.
13.Куринов Б. А. Научньїе основи квалификации преступлений-М., 1984.
14. Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и следственной
практике.- К., 1995.
Тема 2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСНОВ
НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
2.1. Загальна характеристика злочинів проти основ національної безпеки
України
Першим розділом Особливої частини Кримінального кодексу України є
злочини, що посягають на основи національної безпеки України. До них
належать злочини, передбачені статтями 109-114 КК.
Злочинами проти основ національної безпеки України називаються діяння,
які посягають на конституційний лад, державну безпеку, суверенітет,
територіальну недоторканність, обороноздатність та політичні і
економічні засади Української держави.
Об’єктом злочинів проти основ національної безпеки України є її
державний та суспільний устрій, суверенітет, територіальна
недоторканність, обороноздатність
та загалом конституційний лад.
Ці злочини являють собою певні посягання (як дії, так і бездіяльність),
спрямовані на шкоду Українській державі. Більшість із цих злочинів
містять формальні склади:
1) дії, вчинені з метою насильницького повалення конституційного ладу та
дії, спрямовані на захоплення державної влади,- ст. 109 КК;
2) посягання на життя державного чи громадського діяча-ст. 112КК;
3) державна зрада – ст. 111 КК;
4) шпигунство – ст. 114 КК;
5) а також посягання на територіальну цілісність і територіальну
недоторканність України – ст. 110 КК.
Один із цих злочинів містить матеріальний склад злочину – диверсія – ст.
113 КК.
Суб’єктивна сторона злочинів проти основ національної безпеки України
характеризується прямим умислом та, як правило, антиукраїнською метою –
метою повалення чи
послаблення Української держави.
Антиукраїнська мета – намір заподіяти шкоду Українській державі –
визначається у ст. 109, 110-112 КК України, тобто у більшості статей.
Ці ознаки є визначальними у понятті злочинів проти основ національної
безпеки України.
Злочинами проти основ національної безпеки України визнаються злочини,
передбачені кримінальним
законодавством України, є навмисні посягання, спрямовані на знищення або
ослаблення українського державного чи суспільного ладу України.
В залежності від безпосереднього об’єкта посягання злочини проти основ
національної безпеки України розподіляються на такі групи:
1. Злочини, що посягають на державну безпеку:
а) державна зрада – ст. 111 КК;
б) шпигунство – ст. 114 КК;
в) посягання на територіальну цілісність України -ст.ИОКК.
2. Злочини, що посягають на політичні засади України:
а) посягання на життя державного чи громадського діяча-ст. 112КК;
б) дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного
ладу або захоплення державної влади — ст. 109 КК України.
3. Злочини, спрямовані на економічні засади України:
а) диверсія – ст. 113 КК України.
Слід враховувати, що такий розподіл злочинів проти основ національної
безпеки України – умовний.
Багато із цих посягань спрямовані на заподіяння шкоди не одному, а
декільком безпосереднім об’єктам.
2.2. Посягання на національну і державну безпеку України
Посягання на національну і державну безпеку – це злочини, які
безпосередньо спрямовані на заподіяння шкоди незалежності, самостійності
України, її обороноздатності та недоторканності території.
Особлива небезпечність цих злочинів визначається саме важливістю
об’єкта, на який вони посягають:
1. Державна незалежність – це суверенітет держави, верховенство його
органів влади, самостійне проведення внутрішньої та зовнішньої політики.
2. Територіальна недоторканність – це цілісність, незмінність та
неподільність території України без належного на те рішення її державних
органів.
3. Обороноздатність – це боєздатність Збройних Сил України, їх
спроможність захистити державні інтереси України, а також стан економіки
та політична єдність народу України.
На національну і державну безпеку України посягають
злочини, передбачені статтями: 111 КК – державна зрада, 114 КК –
шпигунство.
2.2.1. Державна зрада
Державна зрада – це тяжкий злочин:
1. Зрада – це завжди перехід на бік ворога, боротьба проти своїх, ніж у
спину своїм, тому зрадник – людина
проклята.
2. Зрада – це удар свого, який знає і куди бити і від кого
удару не сподіваються.
3. Зрада несе навіть в одиничному випадку тяжкі наслідки – як
матеріальні, так і моральні.
4. Зрада – це допомога ворогові, супротивникові. Державна зрада
визначається законом як діяння, умисно вчинене громадянином України на
шкоду суверенітету, територіальній недоторканності, обороноздатності або
державній безпеці України:
– перехід на бік ворога у воєнний час або в бойовій обстановці;
– шпигунство;
– подання іноземній державі, іноземній організації або
їхнім представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти
України (ч. 1 ст. 111 КК України).
У цьому визначенні міститься вичерпний перелік зрадницьких дій (форм
зради):
а) перехід на бік ворога;
б) шпигунство;
в) допомога іноземній державі у ворожій діяльності на
шкоду Україні.
Склад злочину утворює кожна зрадницька дія, тобто для
підстави кримінальної відповідальності досить кожної з
них окремо.
Зрада державі як склад злочину – формальний: настання
фактичної шкоди державній безпеці лежить за межами складу злочину і не є
його обов’язковою ознакою, але повинна враховуватися при призначенні
покарання.
Склад злочину буде в діях особи при вчиненні нею однієї з таких дій:
1. Перехід на бік ворога у воєнний час або в бойовій
обстановці – це свідома навмисна допомога воєнному ворогові України під
час війни чи воєнного конфлікту:
– добровільна здача в полон;
– вступ до війська ворога;
– участь у військових формуваннях юрогг»,
– видача ворогові відомостей, що не містять державної чи військової
таємниці,- вчинених з метою сприяти ворогові у війні з Україною. Подібні
дії, вчинені без мети допомоги ворогові у боротьбі з Україною, не
утворюють складу злочину, передбаченою – ст. 111 КК України.
У відповідних випадках такі дії військовослужбовця можуть утворювати
злочини, передбачені ст. 427 КК чи 430 КК України.
Державна зрада (ст. 111 КК) від добровільної здачі в полон (ст. 430 КК)
відрізняється метою:
– якщо військовослужбовець здався у полон з метою сприяти ворогові, його
дії кваліфікуються за ч. 1 ст. 111 КК;
– якщо він здався у полон через боягузтво або малодушність, його дії
кваліфікуються за ст. 430 КК;
– якщо полон був вимушений (оточення, поранення), то складу злочину він
не містить.
Не утворюють державної зради і такі дії особи, яка випадково опинилася у
ворожому таборі і формально дала згоду на співпрацю, маючи мету знайти
можливість для втечі.
Якщо така особа вчинила якісь дії на шкоду Україні, то питання про
відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності.
Готування до переходу чи спроба перейти на бік ворога утворюють
готування чи замах на цей злочин.
Згода громадянина України на допомогу ворогові утворює закінчений склад
злочину (ст. 111 КК).
Кримінальній відповідальності за ст. 111 КК підлягають усі громадяни
України, які досягли 16-літнього віку, як військовослужбовці, так і
цивільні особи.
2. Другою формою державної зради є шпигунство.
Законом (ст. 114 КК) шпигунством визнається:
а) збирання інформації з метою передачі іноземній державі, іноземній
організації або їх представникам;
б) передача їм же відомостей, що становлять державну чи військову
таємницю, на шкоду інтересам України.
Таким чином, предметом шпигунства є відомості, що становлять державну чи
військову таємницю.
Перелік відомостей, що є державною чи військовою таємницею,
затверджується урядом України спеціальною постановою.
Шпигунство – злочин навмисний. Необережне повідомлення про таємницю
утворює злочин, передбачений ст. 328 КК – розголошення державної
таємниці.
За державну зраду у формі шпигунства кримінальній відповідальності
підлягають тільки громадяни України.
3. Третю форму державної зради утворює подання іноземній державі,
іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні ворожої
діяльності проти України.
Це може бути допомога у проведенні:
а) терористичних та диверсійних актів;
б) шкідництва, шпигунства;
в) антиукраїнської агітації та пропаганди;
г) поширення вигадок, чуток;
д) виконання іншого доручення на шкоду Україні: вербування агентів,
приховування шпигунів тощо.
Якщо така допомога іноземній державі сама по собі містить окремий склад
злочину, то вчинене утворює сукупність злочинів – ч. 1 ст. 111 КК +
диверсія (ст. 114 КК), чи посягання на життя державного діяча (ст. 112
КК).
Не утворюють складу злочину державної зради:
1) незаконний виїзд за кордон (ст. 331, 332 КК);
2) відмова громадянина України повернутися з-за кордону;
3) затримання (законне чи незаконне) громадянина
України органами іноземної держави;
4) участь громадянина України у військових формуваннях іноземної держави
без мети шкодити Україні або допомагати іноземній державі у проведенні
ворожої діяльності
проти України.
Перелічені три форми державної зради утворюють
об’єктивну сторону цього злочину (ч. 1 ст. 111 КК).
Важливим є питання про оцінку і кваліфікацію зрадницьких намірів, які
висловлювались серед інших осіб, були
записані у щоденниках, листах тощо.
У тих випадках, коли зрадницькі наміри були виражені
лише як думки певної особи, вони не містять складу злочину. Якщо ж
зрадницькі наміри були поєднані з утворенням умов для їх здійснення або
з підмовою інших осіб вчинити зрадництво, то дії такої особи
кваліфікуються як готування до державної зради (ст. 14 і ч. 1 ст. 111
КК) або як підбурювання до державної зради (ч. 4 ст. 27 і ст. 111 КК).
Відповідальності за державну зраду підлягають лише
громадяни України.
Суспільний стан особи, фах, посада і ніякі інші її властивості не
впливають на кваліфікацію зрадницьких дій.
Державна зрада вчинюється тільки з прямим умислом,
винна особа:
а) усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій;
б) передбачає шкоду від своїх дій інтересам України;
в) бажає настання таких наслідків своїх дій, оскільки діє з метою
завдати такої шкоди Україні.
Мотивами державної зради можуть бути:
1) ворожість до України;
2) помста Українській державі;
3) корисливість;
4) боягузтво та ін.
Визначення ознак суб’єктивної сторони складу злочину має важливе
значення для:
1) встановлення в діях особи складу злочину ч. 1 ст.ШКК;
2) відмежування державної зради від суміжних злочинів.
Частина 2 ст. 111 КК передбачає звільнення від кримінальної
відповідальності громадянина України, якщо він на виконання злочинного
завдання іноземної держави, іноземної організації або їхніх
представників:
а) не вчинив ніяких дій і б) добровільно заявив органам влади України
про свій зв’язок із ними.
Кримінальна відповідальність виключається лише за сукупністю цих обох
умов. За відсутності однієї з них відповідальність не виключається.
Норма ч. 2 ст. 111 КК є спеціальна форма діяльного каяття і повністю
звільнює від відповідальності за вчинене.
Застосовується ця норма лише до громадян України.
Карається державна зрада позбавленням волі на строк від десяти до
п’ятнадцяти років.
2.2.2. Шпигунство
Шпигунство – поширений засіб підривної діяльності і досить ефективний.
За допомогою шпигунства держави отримують важливу інформацію про своїх
ворогів, їх сили, економічний стан, озброєння військ та ін.
Ефективність шпигунства влучно визначив Наполеон:
«У ямочки на лиці гарної жінки провалювались цілі армії, а іноді й цілі
держави».
У Законі шпигунство визначається (ст. 114 КК) як передача або збирання з
метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх
представникам відомостей, що становлять державну чи військову таємницю,
вчинені іноземним громадянином або особою без громадянства на шкоду
інтересам України (ч. 1 ст. 114 КК).
Отже, предметом шпигунства є відомості, які становлять Державну чи
військову таємницю.
Об’єктивну сторону шпигунства утворюють:
1) передача – усно чи письмово, особисто чи через інших осіб, тобто
повідомлення будь-яким способом адресатові;
2) збирання – це придбання необхідних певних відомостей будь-яким
способом – за гроші, вимаганням, викраденням, фотографуванням,
спостереженнями, записом на
плівки і т. ін.
Збирання певних відомостей охоплює і їхнє зберігання.
Для наявності в діях закінченого складу злочину досить встановити
вчинення хоча б однієї з цих дій: передачі чи
збирання.
Відповідальності за шпигунство, передбачене ст. 114
КК, підлягають іноземні громадяни та особи без громадянства.
Питання про відповідальність за ст. 114 КК іноземців,
які користуються дипломатичною недоторканністю, згідно з ч. 4 ст. 6 КК
України вирішується дипломатичне.
Суб’єктивна сторона шпигунства характеризується навмисною виною; умисел
переважно прямий, але побічний умисел цього злочину не може виключатися.
Мотивами шпигунства можуть бути різні спонукання:
– політичні переконання;
– корисливість;
– кар’єризм;
– помста та ін.
Незаконне порушення кордону, спроби викрасти документи, сфотографувати
певний об’єкт можуть бути замахом на шпигунство і кваліфікуватися за ст.
15 та ст. 114 КК
України.
Частина 2 ст. 114 КК передбачає підстави звільнення
особи від кримінальної відповідальності за шпигунство за умов, що винна
особа припинила шпигунську діяльність, добровільно повідомила органи
державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було
відвернено заподіяння шкоди інтересам України.
Карається шпигунство за ст. 114 КК України позбавленням волі на строк
від восьми до п’ятнадцяти років.
2.3. Посягання на територіальну цілісність України
На державну безпеку, тобто на умови існування Української держави,
спрямовані також посягання на цілісність території України.
Об’єктивну сторону складу злочину утворюють будь-які ції спрямовані на
зміну території України чи її державного кордону та порушення порядку,
встановленого Конституцією України. Такими можуть бути:
1) захоплення частини території чи спроба її захопити;
2) перенесення кордону, його позначень та меж;
3) руйнування лінії кордону та встановлення інших позначень і т. ін.
На державну безпеку, тобто на умови існування Української держави,
посягають також заклики до насильницької зміни території України.
Склад злочину утворюють заклики, які є:
1) публічними – зверненими до мас – багатьох людей одноразово чи
багаторазово, заклики можуть бути і одноосібними, поодинці, але
охоплювати багато осіб. Для визначення закликів публічними немає
значення місце їх вчинення та спосіб – на квартирах, на майданах, на
вулицях, у громадських місцях і т. ін., голосом, друкуванням у газетах,
листівках, зверненнях по радіо, телебаченню і всіх інших засобах
інформації;
2) за змістом ці заклики спрямовані на порушення території України,
закріпленої Конституцією України. Як правило, це можуть бути заклики до
відділення якоїсь частини України, чи виділення частини її території.
Заклики до насильницького приєднання якоїсь території до України складу
злочину не утворюють, оскільки цим не порушується цілісність території
України. Норми ст. 110 КК захищають цілісність і непорушність території
України, не допускаючи її розділу, роздробленості чи виділу якоїсь
частини;
3) закликами до насильницьких засобів порушення території України – із
застосуванням зброї, використанням військ чи інших озброєних формувань
або іноземного втручання для досягнення такої мети. Насильницькі засоби
– це ті, що розраховані на силу.
Склад злочину утворюють також виготовлення та розповсюдження матеріалів
(газет, брошур, книг, листівок, відеофільмів, записів на плівку і т.
ін.) із закликами до вчинення насильницьких дій, спрямованих на
порушення цілісності території України.
Частина 2 ст. 110 КК передбачає відповідальність за кваліфіковані види
посягання на територіальну цілісність України.
Кваліфікуючими ознаками є:
1) вчинення таких дій представником влади:
– законодавчої – депутатами всіх рівнів та керівниками законодавчих
органів влади;
– виконавчої – працівниками та керівниками всіх органів виконавчої влади
– прокуратури, МВС, міністрами та ін.;
– судової – суддями всіх судів, а також судовими засідателями;
2) за попередньою змовою групою осіб – тобто двома або більше особами,
які домовилися вчинити посягання на територіальну цілісність України.
(Ознака, мабуть, зайва, бо вчинити таке посягання одному – неможливо).
Це можуть бути окремі угруповання, які організувалися чи поєдналися лише
для досягнення такої мети, або окремі політичні партії та рухи як
озброєні, так і без цього;
3) посягання на територіальну цілісність України, поєднані з
розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі.
Для безпеки України це дуже важливо, бо держава наша національне та
релігійне дуже слабка – немає єднаючих засад нашого суспільства – мови і
нації.
Частина 3 ст. 110 КК передбачає відповідальність за особливо
кваліфіковане таке посягання, яке призвело до загибелі людей або до
інших тяжких наслідків.
Іншими тяжкими наслідками цього злочину може бути лише досягнення мети
злочинцями – відрив частини української землі.
Карається посягання на територіальну цілісність України за ч. 1 ст. 110
КК України – обмеженням волі на строк до трьох років абб позбавленням
волі на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 110 КК України – обмеженням
волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк
від трьох до п’яти років, а за ч. З ст. 110 КК – позбавленням волі на
строк від семи до дванадцяти років.
2.4. Посягання на політичні засади України
На політичні засади України посягають злочини, передбачені:
а) ст. 112 КК – посягання на життя державного чи громадського діяча;
б) ст. 109 КК – дії, спрямовані на насильницьку зміну чи
повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади.
2.4.1. Посягання на життя а ержавного чи громадського діяча
Посягання на життя державного чи громадського діяча у зв’язку з його
державною діяльністю — це є терористичний
акт.
Терор у широкому розумінні — є застосування насиль-
ницьких засобів впливу на політичного супротивника з метою придушити
його волю або знищити .
Терор – дуже поширений спосіб політичної боротьби. Чемпіоном цієї
боротьби, мабуть, є Сталін – за кількістю знищених ним своїх політичних
супротивників, а заодно і ні в чому невинних.
Радянський уряд зробив терор своєю політикою, видавши 5 вересня 1918р.
Постанову СНК «О красном терроре».
На підставі цього злочинного акту були знищені десятки мільйонів людей,
у тому числі старі та малі: селянські виступи проти грабування та комун,
кронштадтське повстання а далі – знищення мільйонів селян в Україні
голодомором 1932-1933 рр.-до знищення цілих народів.
У кримінальному законодавстві використовується більш обмежене поняття
терористичного акту – це окремий факт насильства над політичним діячем з
метою усунення його від політичної діяльності фізичним знищенням.
Терористичний акт посягає на політичні засади України. Шкода інтересам
України спричиняється вбивством чи замахом на вбивство провідних
державних чи громадських діячів, зазначених у диспозиції ст. 112 КК
України.
Терористичний акт має два безпосередніх об’єкти:
1) політичні засади України (головний об’єкт посягання);
2) життя та здоров’я державних чи громадських діячів України (додатковий
об’єкт посягання).
Потерпілими від терористичного акту можуть бути лише ті державні діячі,
які зазначені у ст. 112 КК України. Цей перелік у ст. 112 КК є
вичерпний.
Посягання на життя інших осіб – інших державних чи громадських діячів,
членів сімей всіх державних діячів -утворюють злочини проти особи.
У випадках фактичної помилки в потерпілому, коли замість державного чи
громадського діяча потерпілим стала інша особа, вчинене кваліфікується
за сукупністю злочинів –за ст.15, ст. 112 КК і п. 8 ч. 2 ст. 115 КК
України.
Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 112 КК» утворюють:
1) вбивство державного діяча;
2) замах на вбивство державного чи громадського діяча. Оскільки ст. 112
КК передбачає відповідальність за посягання на життя державного діяча,
то замах на його вбивство кваліфікується як закінчений злочин.
Спосіб посягання на життя державного чи громадського діяча та
застосовані при цьому знаряддя на кваліфікацію злочину не впливають. Не
можуть кваліфікуватися за ст. 112 КК випадки заподіяння державному чи
громадському діячеві іншої шкоди – знищення майна, вбивство чи
заподіяння тілесних ушкоджень члену його сім’ї і т. ін., оскільки ці та
інші блага не мають безпосереднього зв’язку з політичними засадами
держави.
Обов’язковою ознакою складу злочину є посягання на життя державного чи
громадського діяча у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю.
Посягання на життя державного чи громадського діяча за іншими приводами
чи причинами (наприклад, з приводу особистих неприязних стосунків, з
приводу ревнощів чи помсти за іншу, недержавну, діяльність) складу
злочину ст. 112 КК України не містять і кваліфікуються як злочини
проти особи.
Суб’єктивна сторона терористичного акту характеризується прямим умислом,
оскільки посягання з евентуальним
умислом неможливе.’
Крім того, посягання на життя державного чи громадського діяча
вчиняється зі спеціальною метою – заподіяти шкоду політичним засадам
України, оскільки заподіяти їм шкоду інакше неможливо. Відсутність такої
мети виключає терористичний акт.
Мотиви терористичного акту завжди пов’язанії викликані державною
діяльністю потерпілого:
1) помста за державну чи громадську діяльність;
2) кар’єризм;
3) корисливість;
4) вороже ставлення до Української держави. Суб’єктами злочину можуть
бути всі осудні особи, які
досягли чотирнадцятирічного віку.
Посягання на життя державного діяча карається позбавленням волі на строк
від десяти до п’ятнадцяти років або
довічним позбавленням волі.
‘ У п. 23 Постанови від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику в справах
про злочини проти життя і здоров’я людини» Пленум Верховного Суду
України вказав, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим
умислом.- Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних
та цивільних справах.- К., 1995.- С. 94.
На політичні засади держави посягають також дії, спрямовані на
насильницьку зміну чи повалення
конститупійного ладу або захоплення державної влади
/ст. 109 КК України).
Об’єктивну сторону складу цього злочину утворюють будь-які дії,
спрямовані на насильницьку зміну чи повалення українського державного та
суспільного ладу:
1) агітація та пропаганда необхідності насильницької зміни існуючого
суспільного ладу;
2) створення особливих організацій для насильницької зміни
конституційного ладу України;
3) придбання коштів, зброї та ін. засобів та знарядь для здійснення
злочинних намірів;
4) публічні заклики до насильницького повалення чи зміни конституційного
ладу – виступи в засобах масової інформації, видання книжок, листівок
такого змісту;
5) виготовлення та розповсюдження матеріалів такого ж змісту – з
закликами до вчинення дій, спрямованих на насильницьку зміну чи
повалення суспільного ладу, чи захоплення влади.
Склад злочину утворює також змова про насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу держави або про захоплення державної влади. (Зайва
ознака, оскільки такий злочин – насильницьке повалення конституційного
ладу чи захоплення державної влади – не може бути вчинений однією
особою.
Ст. 109 КК передбачає відповідальність лише за насильницькі дії,
спрямовані на зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення
влади.
Не визнається таким злочином створення політичних партій та інших
організацій, які ставлять мету прийти до державної влади конституційними
способами – перемогою на виборах.
Частина 2 ст. 109 передбачає відповідальність за публічні заклики до
насильницьких змін чи повалення конституційного ладу або захоплення
державної влади, які мають аналогічні ознаки з подібними діями, що
передбачені ч. 1 ст. 109 КК України.
Особливо кваліфікованим цей злочин визнається тоді, коли його вчинено:
а) представником влади (законодавчої, виконавчої чи
судової);
6) повторно, за наявності судимості за перший із них;
в) організованою групою;
г) з використанням засобів масової інформації (радіо, Друкованих засобів
масової інформації чи телебачення) (ч. З ст. 109 КК).
Караються дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення
конституційного ладу або на захоплення державної влади:
за ч. 1 ст. 109 КК України – позбавленням волі на строк
від п’яти до десяти років;
за ч. 2 ст. 109 КК України – обмеженням волі на строк
до трьох років або позбавленням волі на той самий строк;
за ч. З ст. 109 КК України – обмеженням волі на строк до п’яти років або
позбавленням волі на строк до п’яти
років.
2.5. Посягання на економічні засади України
На економічні засади України посягає диверсія – ст. 113
КК.
Диверсія – дуже небезпечний злочин проти економіки
держави.
Наслідками диверсії можуть бути:
а) великі зруйнування важливих об’єктів;
б) загибель людей (внаслідок отруєнь, вибухів, пожеж і
т. ін.);
в) поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій;
г) порушення виробництва, роботи транспорту та ін. Предметом
диверсійного акту можуть бути різні конкретні матеріальні об’єкти:
1) споруди – електростанції, заводи, фабрики, транспортні засоби, шляхи,
мости, ліс, вода, худоба, хліб, посіви та ін.;
2) будови – найбільш важливі;
3) інші господарські, оборонні та культурні об’єкти.
Диверсія може бути вчинена:
а) дією – вибух, підпал, затоплення, отруєння тощо;
б) бездіяльністю – наприклад, робітником залізниці, який не виконав
вимог правил безпеки і цим вчинив диверсію.
Диверсія посягає на внутрішню безпеку України, на її економічні засади,
а також на громадську безпеку, здоров’я та життя людей. Засобами
вчинення диверсії є вчинення вибухів, підпалів, затоплень, зруйнування
або пошкодження важливих оборонних чи господарських споруд, комунікацій,
засобів транспорту, зв’язку, а також вчинення масових отруєнь людей,
тварин, птахів, води в криницях, поширення епідемій (масових захворювань
людей), епізоотій (масових захворювань тварин і птахів), епіфітотій
(захворювання рослин) з метою ослаблення держави, підриву її
економічної могутності.
Диверсія містить «матеріальний» склад злочину і вважається закінченою з
моменту вчинення вибуху, підпалу, затоплення, отруєння, незалежно від
розміру заподіяної школи Диверсія може бути закінченим злочином і при
фізичній цілісності предмета диверсії, наприклад, при отруєнні води в
криниці або в системі водопостачання.
Диверсія вчинюється умисно і лише з прямим умислом, оскільки злочинець
діє з метою ослаблення держави. Відповідальними за диверсію є всі осудні
особи, яким до вчинення злочину виповнилось чотирнадцять років (ч. 2 ст.
22 КК).
Вчинення диверсії громадянином України за завданням іноземної держави,
утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 111 і 113 КК України.
Карається диверсія позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти
років.
Законодавство до теми
1. Ст. 17 і 65 Конституції України.
2. Ст. 109-114 КК України.
Література до теми
1. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. (1963-1997 роки) –
Сімферополь, 1998.
2. Практика судів України в кримінальних справах,-Київ, 1993.
3. Практика судів України у кримінальних справах. 1993-1995-Київ, 1996.
4. Всемирная история шпионажа,- М., 2000.- 496 с.
5. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс
лекцій.- Київ, 1998.
6. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник-Київ, 1998.
7. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.- Київ,
8. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.-
К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.
Тема 3. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ
3.1. Загальна характеристика злочинів проти особи
Охорона особи є найважливішим завданням держави. Згідно зі ст. З
Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і
свобод людини є головним обов’язком держави.
Особливо важливою є кримінально-правова охорона особи, її життя,
здоров’я, честі та гідності.’ Посягання на особу, її життя, здоров’я,
честь та гідність є найпоширенішими та найтяжчими злочинами. Головні
кримінально-правові норми, що захищають особу, зосереджені у розділі II
Кримінального кодексу України – ст. 115-156. Крім того, у Кримінальному
кодексі України є багато інших норм, які передбачають відповідальність
за посягання на особу. Такими можна визнати норми ст. 112, 257, 258,
271, 286, 348, 379,400 КК України.
Головною ознакою всіх злочинів проти особи є родовий об’єкт цих злочинів
– сукупність суспільних відносин, які визначають суспільні властивості
особи: її громадянство, вік, освіту, ім’я, місце мешкання і роботи та
багато ін.2
Залежно від безпосереднього об’єкта посягання всі злочини проти особи
розподіляються на окремі групи:
1. Злочини проти життя – ст. 115-119 КК України;
2. Злочини проти здоров’я – ст. 121-145 КК України;
3. Злочини проти волі, честі та гідності особи – ст. 146-
151 КК;
4. Статеві злочини – ст. 152-156 КК України.
‘ Про недоліки в охороні особи див.: М. Коржанський. Кримінально-правова
охорона особи: вади і помилки // Юридичний Вісник України-1995-№ 12.
2 Докладніше про сукупність суспільних відносин, які утворюють особу,
див.: Кормсанский Н. Й. Обіект й предмет уголовно-правовой охраньї.-М.,
1980.-С. 107-112.
3.2. Злочини проти життя
На життя особи посягає найтяжчий злочин – убивство. Убивством у
кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті
при посяганні на життя іншої людини.
Конституція України закріплює невід’ємне право на життя кожної людини і
встановлює обов’язок держави захищати життя людини (ст. 27). Вбивство
позбавляє потерпілого найціннішого блага – життя. Вбивство заподіює
надзвичайно тяжку шкоду не тільки потерпілому, але і його рідним та
близьким. Разом з тим невинне (сазиз) чи легальне (наприклад, у стані
необхідної оборони, під час війни) позбавлення життя, не є вбивство.
Убивство – це заподіяння смерті іншій особі. Самогубство або замах на
самогубство вбивством не визнається, оскільки об’єктом вбивства може
бути тільки життя іншої людини щодо вбивці. Але сприяння самогубству чи
допомога самогубцеві у досягненні ним цієї мети визнається сприянням
вбивству, оскільки в цьому випадку сприяється заподіяння смерті іншій
людині. Сприяння самогубству утворює злочин, передбачений ч. 5 ст. 27 і
ч. 1 чи ч. 2 ч. 115 КК України.
Об’єктом вбивства є життя. Вбивство може бути вчинене тільки стосовно
живої людини незалежно від її віку, стану здоров’я, громадського стану
чи властивостей її особи.
Життя як об’єкт кримінально-правової охорони містить у собі суспільні
відносини, існуючі з приводу охорони життя у біологічному розумінні.
Якраз тому, що об’єкт посягання при вбивстві – не тільки біологічна
особистість, але й певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на
охорону цієї особистості (у кожному разі, у кожному певному випадку ця
сукупність буває різноманітною і особливою) Кримінальний закон містить
цілу низку кримінально-правових норм, що охороняють ці відносини – ст.
115-119 КК. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які
охоплюють заподіяння смерті потерпілому. Наприклад, ст. 112,257,271,286
КК.
Життя кожної людини як об’єкт кримінально-правової охорони не має ніяких
юридичних особливостей і відмінностей. Кримінальний закон рівною мірою
охороняє життя молодого юнака і безнадійно хворого чи доживаючого вік
старця, видатної особи, героя чи негідника, або завзятого злочинця.
Життя людини починається з фізіологічних пологів. Початок фізіологічних
пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або юридичного значення
не має, або має зовсім іншу юридичну природу) – це якраз той момент,
коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя поза
тілом матері, тобто з’являється нове життя, новий громадя-^ нин заявляє
про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя цього
громадянина під свою охорону.
Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плода до початку
фізіологічних пологів, кваліфікуються як аборт (ст. 134КК).
Заподіяння смерті під час пологів теж кваліфікується як вбивство і в тих
випадках, коли пологи були визвані штучно, і плід був життєздатним
(життєздатним визнається плід після 6 місяців вагітності).
Для поняття вбивства важливим є також визначення моменту закінчення
життя, оскільки навмисні дії, які могли заподіяти смерть, щодо вмерлого
(трупу) кваліфікуються як замах на вбивство. До недавнього часу у
медичній науці і судовій практиці настання смерті пов’язувалось із
діяльністю серця. Але розвиток медичної науки і техніки надав можливість
поновлювати дихання і роботу серця через навіть тривалий час (були
випадки через 2-3 тижні і навіть через місяць) після настання клінічної
смерті. Тому тепер у медичній практиці настання смерті пов’язується не з
роботою серця, а з незворотними процесами у головному мозку і
центральній нервовій системі.’
З настанням смерті посягання на життя вважається закінченим, тобто воно
містить всі ознаки складу закінченого злочину. Якщо внаслідок посягання
на життя смерть не настала, то злочин кваліфікується як замах на
вбивство. При цьому слід мати на увазі, що посягання на життя може
кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли він був учинений з
прямим умислом, коли смерть потерпілого була бажаним наслідком для
винного, коли заподіяння потерпілому смерті було метою дій винного.
Злочин може кваліфікуватися як замах на вбивство лише у тих випадках,
коли винний передбачав настання смерті потерпілого, коли такий наслідок
його дій охоплювався його умислом. Тому погроза вбивством і заподіяння
потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, за відсутності умисла на настання
смерті, не можуть кваліфікуватися як замах на вбивство.
* Див.: Грамов А. П. Курс лекций по судебной медицине.- М., Медицина,
1970.-С. 145-147.
Кримінальна відповідальність за вбивство настає з чотирнадцяти років (ч.
2 ет. 22 КК). Суб’єктом злочинів, передбачених ст. 115-119 КК,
визнаються особи, яким до моменту вчинення вбивства уже виповнилось
чотирнадцять років. Цей вік настає з наступної доби після дня
народження. За відсутності в особи документів, що підтверджують її вік,
проводиться судово-медична експертиза для встановлення віку, а в
необхідних випадках – і для визнання її осудності.
Якщо вбивство було заподіяне у співучасті кількома особами (двома або
більше), то всі вони підлягають кримінальній відповідальності за
вбивство, вчинене спільно за змовою вбити потерпілого. Судова колегія з
кримінальних справ Верховного Суду України в ухвалі у справі Ш. і С.
визначила, що у випадках навмисного вбивства, вчиненого групою осіб,
завжди слід з’ясувати характер дій кожного зі співучасників, а при
кваліфікації злочину враховувати зміст їхнього умислу.
Виконавцями злочину при вбивстві визнаються всі ті особи, які діяли
спільно, з наміром заподіяти смерть, і безпосередньо брали співучасть у
самому процесі заподіяння смерті. Виконавцями вбивства визнається кожен
із співучасників, який діяв з наміром вбити потерпілого і спричинив йому
рани життєво важливих органів, незалежно від того, яка з цих ран стала
безпосередньою причиною смерті.
Виконавець убивства не тільки той, хто безпосередньо спричинив смерть,
чи той, хто виконував дії, що утворюють об’єктивну сторону злочину
вбивства, але й той, хто у змові з іншими співучасниками був на місці
вбивства і мав намір убити потерпілого, але не зміг чи не встиг цього
вчинити за обставин від нього незалежних (наприклад, тоді, коли його
випередили інші співучасники).
3.2.1. Умисне вбивство
Головний загальний склад злочину про відповідальність за вбивство
містить ч. 1 ст. 115 КК. Ця норма передбачає відповідальність за
вбивство, яке характеризується відсутністю як обтяжуючих обставин, які
перелічені у ч. 2 ст. 115
КК, так і пом’якшуючих обставин, передбачених ст. 116-118 КК України.
Наявність у злочині інших обставин, що пом’якшують чи обтяжують
вбивство, які не містяться у ст. 115-118 КК, теж підпадає під ознаки ч.
1 ст. 115 КК.
Як свідчить досвід, таке вбивство вчинюється при бійці, під час сварки
або зі спонукань помсти чи ревнощів (що також є помстою) та інших
подібних випадках.
За ч. 1 ст. 115 КК, наприклад, були кваліфіковані дії X., яка вбила
свого чоловіка. Було доведено, що її чоловік п’яний прийшов додому і
почав лаятися і ганятися за нею. X. побігла сховатися до сусідів. Вночі
вона повернулася додому, побачила, що чоловік спить, взяла сокиру і
вдарила його по голові, від чого він помер.
Вбивство зі спонукань помсти кваліфікується за ч. 1 ст. 115 КК лише у
тих випадках, коли мета помститися виникла з особливих неприязних
відносин між винним та потерпілим. Якщо ж помста виникла у зв’язку з
виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку, то вбивство
кваліфікується за п. 8 ч. 2 ст. 115 КК.
За ч. 1 ст. 115 КК кваліфікується вбивство із помсти за неправомірні чи
аморальні дії потерпілого, які проте не були нападом і не утворювали
стану необхідної оборони чи крайньої необхідності і не були спроможні
викликати фізіологічний афект (ст. 116 КК).
Таким же чином кваліфікується вбивство і в тих випадках, коли мета
помсти виникла внаслідок правомірних дій потерпілого, наприклад, докорів
за пияцтво.
Різновидом вбивства з помсти є вбивство із ревнощів. Таке вбивство
кваліфікується також за ч. 1 ст. 115 КК незалежно від того, були
підстави до ревнощів чи ні.
У всіх випадках, коли умисне вбивство було вчинене без перелічених у ст.
115-118 КК обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин, воно підпадає під ознаки
ч. 1 ст. 115 КК України (за несплату боргу, із почуття жалю до
потерпілого, з використанням безпорадного стану потерпілого тощо).
Відповідальність за умисне вбивство, передбачене ч. 1 ст. 115 КК, настає
з чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 22 КК).
Карається умисне вбивство за ч. 1 ст. 115 КК України позбавленням волі
на строк від семи до п’ятнадцяти років.
Частина 2 ст. 115 КК передбачає кримінальну відповідальність за умисне
вбивство при обтяжуючих обставинах.
Обтяжуючими обставинами ч. 2 ст. 115 КК є:
Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК). Таке
вбивство характеризується одним (єдиним) умислом на вбивство двох (або
більше) потерпілих, тобто винний має намір і мету вбити двох або більше
осіб.
Вбивство двох чи більше потерпілих може бути вчинене одночасно або в
різний час. Ця обставина вирішального значення не має Головне, що
поєднує вбивство двох чи більше осіб у п. 1 – це єдність умислу таких
дій.
‘ Див.: Радянське право.- 19б1.-№ 6.-С. 132-133.
За відсутності єдності умислу на вбивство двох чи більше осіб злочин
кваліфікується як повторне вбивство. За п. 1 кваліфікуються і ті
випадки, коли після вбивства однієї особи винний вчинив замах на
вбивство іншої особи або коли вбивству передував замах на вбивство
другої людини, якщо всі ці дії (обидва злочини) охоплювались одним
умислом.
Разом з тим при спрямованості умислу на вбивство двох або більше осіб
вбивство одного з них і замах на життя іншого (другого) не може
вважатися закінченим злочином, вбивством двох чи більше осіб, бо
злочинний намір вбити двох чи більше не був здійсненим за причин, від
волі винного незалежних. Тому такі дії кваліфікуються за ч. 1 ст. 115 чи
ч. 2 ст. 115 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК.
Якщо вбивство двох або більше осіб охоплювалось одним (єдиним) умислом,
то перерва в часі між вбивством, одного і вбивством другого (інших)
потерпілого юридичного значення не має і на кваліфікацію цього злочину
не впливає.
Замах на вбивство кількох осіб кваліфікується за ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст.
115 КК. Додатково кваліфікувати ці дії ще й за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК
немає потреби, якщо спосіб заподіяння смерті був небезпечний тільки для
цих потерпілих. Убивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК)
відрізняється від вбивства способом, що був небезпечним для життя
багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), суб’єктивно: за п. 1 ч. 2 ст. 115
КК дії кваліфікуються при намірі винного вбити кількох осіб, а за п. 5
ч. 2 ст. 115 КК – тоді, коли його умислом охоплювалося заподіяти смерть
одному, а щодо інших потерпілих винний діяв необережно – вчинив
необережне вбивство (ст. 119 КК) чи поставив потерпілих у небезпечне для
життя становище (ст. 135 КК), окрім жертви.
Вбивство двох осіб не може підпадати під ознаки п. 1 ч. 2 ст. 115 КК
якщо одне з них було необережним (ст. 119 КК) або вчинене при
перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК), чи в стані
фізіологічного афекту (ст. 116 КК).
Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завщомо для винного
була у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК).
Для кваліфікації вбивства за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК не мають значення:
а) взаємостосунки винного і потерпілої (чоловік чи жінка,
знайомі, друзі, закохані, зовсім незнайомі);
о) звідки винному було відомо про вагітність потерпілої;
в) строк вагітності;
г) мотиви вбивства (помста, ревнощі, хуліганство).
За відсутності доказів тому, що винний безсумнівно знав
про вагітність потерпілої, його дії не підпадають під ознаки п. 2 ч. 2
ст. 115 КК. У таких випадках застосовується ч. 1 ст.115ККУкраїни.
Малолітньою визнається дитина віком до 14 років. Життя дитини
починається після фізіологічних пологів. Вбивство малолітньої дитини теж
кваліфікується за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК лише у випадках, коли винний
усвідомлював або міг усвідомлювати, що потерпілою є малолітня дитина,
тобто такою, що не досягла віку 14 років. Якщо винна особа сумлінно
помилялася, тобто не усвідомлювала і за обставинами не могла
усвідомлювати віку дитини, то відповідальність настає за ч. 1 ст. 115
КК.
Умисне вбивство заручника (п. З ч. 2 ст. 115 КК).
Заручником називається особа, яку захопили і утримують проти її волі з
метою примусити родичів затриманого, державну чи іншу установу чи
організацію, посадову чи якусь фізичну особу задовольнити вимоги винного
за умови звільнення затриманої особи (ч. 1 ст. 147 КК).
Умисне вбивство двох заручників, чи з особливою жорстокістю, чи з
корисливих мотивів, або вчинене на замовлення, або за попередньою змовою
групою осіб, кваліфікується за п. п. 1, 4, 6, 11 і 12 ч. 2 ст. 115 КК.
Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п.4ч.2ст.115КК).
У п. 4 ч. 2 ст. 115 КК йдеться не про жорстокість взагалі, бо вбивство –
це завжди акт жорстокості, а про особливу жорстокість, коли жертві були
заподіяні особливі муки (безпосередньо перед вбивством чи під час його),
особливі страждання, або коли винний застосував тортури, мордування,
мучено діючу отруту чи спричинив потерпілому безліч поранень. Особлива
жорстокість може визначитися у нещадності до жертви, глумі над мерцем,
заподіянні особливо тяжких страждань присутнім при вбивстві близьким чи
рідним потерпілого.
У судовій практиці визнається, що ознака особливої жорстокості вбивства
є у випадках, коли напередодні чи в процесі вбивства до потерпілого
застосовувались тортури, мордування або винний глумився над жертвою і
при цьому винний мав намір спричинити потерпілому особливі муки та
страждання. За п. 4 ч. 2 ст. 115 КК були кваліфіковані дії М., який під
час сварки облив свою коханку бензином, підпалив і замкнув її в хаті. У
потерпілої було опалено 95% тіла, від чого вона померла у лікарні’.
Не може визнаватися особливою жорстокістю знищення меоця (трупа), а
також сама по собі множина (безліч) заподіяних потерпілому поранень.
Вбивство вчинене способом, небезпечним для багатьох інших осіб (п. 5 ч.
2 ст. 115 КК) має місце тоді, коли винний здійснював намір на вбивство
певної особи і при ньому розумів, що він застосовує такий спосіб, який
небезпечний для життя не тільки однієї людини. Такими способами можуть
бути: постріл у натовп або застосування для вбивства вогню (пожежі),
води (затоплення), спорудження різних пасток тощо.
Пунктом 5 ч. 2 ст. 115 КК вбивство охоплюється у тих випадках, коли
небезпека для інших осіб, крім жертви, була реальною, тобто дії винного
могли заподіяти їм шкоду (здоров’ю чи життю). Якщо при вбивстві
способом, небезпечним для багатьох осіб, були спричинені тілесні
ушкодження або заподіяна смерть іншим особам, то воно кваліфікується,
крім п. 5 ч. 2 ст. 115 КК, також і за п. 1 цієї статті чи за статтями,
які передбачають відповідальність за тілесні ушкодження.
Вбивство із корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) – це вбивство з
метою отримати майно чи майнові прибутки або права. Це може бути також
намір звільнитися від майнових витрат. Це може бути і вбивство за
винагороду, чи з метою отримання грошей, права на житло, або з метою
звільнитися від сплати аліментів на утримання дитини, чи когось іншого з
утриманців. Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що єдиною
перешкодою отримати майнову вигоду чи право на неї є потерпілий, і з
настанням його смерті ця перешкода усувається. Для застосування п. 6 ч.
2 ст. 115 КК не має значення, вдалося винному одержати майнову чи іншу
винагороду чи ні. Але п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не може застосовуватися у тих
випадках, коли вбивець не може одержати майнову вигоду від вчиненого ним
убивства, наприклад, звільнитися від сплати боргу.
Не підпадає під ознаки п. 6 ч. 2 ст. 115 КК також убивство дружини з
метою звільнитися від неї, бо головним мотивом цього злочину є не
корисливий мотив, а мета таким чином розірвати шлюб.
Особливість корисливого вбивства полягає в тому, що його мотив
виникає до вчинення злочину, а вбивство є лише здійсненням цього наміру
з таких спонукань. Якщо ж намір заволодіти майном потерпілого виник у
момент убивства або відразу ж після вбивства, то воно не може
кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК. Таке вбивство кваліфікується
як вчинене без обтяжуючих обставин, а привласнене після вбивства майно
– як крадіжка за ст. 185 КК.
Не підпадає під ознаки п. 6 ч. 2 ст. 115 КК вбивство при Щ охороні
власного майна, бо від цього винний не може одержати ніякої вигоди, так
само як і у випадках вбивства за заподіяну майнову шкоду (знищення або
пошкодження майна винного, коли не виникало стану ні необхідної оборони,
ні крайньої необхідності).
Корисливе вбивство за багатьма ознаками схоже на вбивство при розбої, що
утворює сукупність злочинів (п. 6 ч.2ст. 115таст. 187 КК).
Відрізняються ці злочини тим, що при корисливому вбивстві:
а) намір отримати майнову вигоду внаслідок вбивства виникає до вчинення
вбивства. При розбої винний нападає з метою заволодіти майном
потерпілого, яким при розбої буває випадкова, незнайома особа. Вбивство
з корисливих мотивів частіше буває вчиненим щодо знайомих осіб;
б) корисливе вбивство вчиняється також з метою отримання майнових прав
або майна у майбутньому (наприклад, права на житло чи спадкоємство),
тоді як при розбої це зовсім неможливо. При розбої винний прагне
заволодіти майном негайно і тільки тим, яке перебуває у потерпілого чи
при ньому.
Таким чином, вбивство, вчинене нападом з метою заволодіти майном у
момент злочину, утворює сукупність злочинів і кваліфікується за п. 6 ч.
2 ст. 115 КК та ст. 187 КК. Вбивство, яке не має ознак розбою (без
нападу), кваліфікується тільки за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.
Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) характерне
тим, що воно вчинюється, як може здатися, без видимих істотних причин,
але з явною неповагою до суспільства^ Винний вчинює дії винятково
цинічні чи особливо зухвалі. Його поведінка є відвертий виклик
громадському порядку й обумовлена бажанням протиставити себе всім, хто
його оточує, показати всім свою зневагу до них.
Вбивство з хуліганських мотивів вчинюється іноді без приводу чи з
використанням незначного приводу для вчинення злочину. Воно може бути
вчинено і як відповідні дії на зауваження потерпілого чи іншу незначну
подію (відмову дати закурити, відповісти на запитання чи на пропозицію
стати в чергу тощо).
У багатьох випадках вбивство з хуліганських спонукань є кульмінацією
хуліганської поведінки винного. Якщо інші хуліганські дії винного були
відокремлені місцем чи часом
від вбивства, то вони утворюють сукупність злочинів і кваліфікуються за
п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, відповідною частиною ст 296 КК. При ідеальній
сукупності цих злочинів все вчинене охоплюється п. 7 ч. 2 ст. 115 КК і
додаткова їх кваліфікація за ст. 296 буде зайвою.
У тих випадках, коли конфлікт між винним і потерпілим виник на підставі
хуліганських спонукань, а потім переріс в особисті неприязні стосунки
між ними, то вбивство вже не може бути кваліфіковано за п. 7 ч. 2 ст.
115 КК, бо переважним уже був не хуліганський мотив, а мотив помсти.
Умисне вбивство, особи чи її близького родича, вчинене у зв’язку з
виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2
ст. 115 КК) вчинюється у тих випадках, коли намір винного був викликаний
службовою чи громадською діяльністю потерпілого. Наприклад, вбивство
громадянина, який намагався припинити порушення громадського порядку, чи
свідка за те, що він дав правдиві показання і т. ін. Приводом до
вбивства у таких випадках є службова чи громадська корислива діяльність
потерпілого. Власне кажучи, таке вбивство є помстою за суспільне
корисливу діяльність потерпілого. Таке вбивство може бути вчинене і
відносно того потерпілого, який перешкоджав здійсненню антисуспільних
намірів винного (наприклад, вбивство охоронця, слідчого чи прокурора і
т. ін.).
За п. 8 ч. 2 ст. 115 КК кваліфікується вбивство лише у тих випадках,
коли дії потерпілого були правомірні. Якщо службова особа або громадянин
діяли неправомірно, то вбивство їх за таку діяльність не підпадає під
ознаки п. 8 ч.2 ст. 115 КК. Таке вбивство підпадає під ознаки ч. 1 ст.
115 КК України.
Оскільки п. 8 ч. 2 ст. 115 КК передбачає відповідальність за вбивство «у
зв’язку з виконанням службового або громадського обов’язку», то для
кваліфікації злочину за цією нормою немає значення, де і коли потерпілий
виконував ці обов’язки, як і те – продовжує він їх виконувати чи вже не
виконує; немає значення і те, чиї інтереси порушувались службовою чи
громадською діяльністю потерпілого – самого винного, його рідних чи
друзів.
Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити
його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК).
У п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України поєднані два самостійні різні мотиви
вбивства, які визнаються законом кваліфікуючими обставинами вбивства. У
деяких випадках вони можуть бути в сукупності, одночасно.
Вбивство з метою приховати інший злочин припускає
вчинення винним до цього іншого злочину або замаху на алочин. При цьому
для кваліфікації вбивства за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК не має значення, який
злочин був попереднім і хто став потерпілим – чи той же потерпілий, або
свідок попереднього злочину, чи інші особи, які, на думку винного, могли
його викрити.
За п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України вбивство кваліфікується незалежно від
того, чи вдалося винному досягти мети — приховати попередній злочин, а
також незалежно й від того, чи можна було таким чином злочин приховати.
Вбивство, з метою приховати інший злочин, утворює з цим попереднім
злочином сукупність і вони кваліфікуються за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК
України та статтею, яка передбачає відповідальність за приховуваний
злочин, наприклад, умисне вбивство з метою приховати попередній вчинений
розбій кваліфікуються за п. 9 ч. 2 ст. 115 та ч. 2 чи 3 ст. 187 КК
України’.
Вбивство, з метою полегшити вчинення іншого злочину, це є один із
засобів усунути ту особу, яка, на думку винного, може перешкодити
здійсненню його наміру, наприклад, вбивство охоронця майна. Кваліфікація
не змінюється залежно від того, чи вдалося винному вчинити той злочин,
який він хотів полегшити вбивством. Вчинення позначеного злочину чи
замах на нього утворюють сукупність із вбивством.
Вбивство, поєднане зі зґвалтуванням, або насильницьким задоволенням
статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ет. 115 КК) містить
у собі два різних самостійних злочини – вбивство і зґвалтування або
насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (п. 10
ч. 2 ст. 115 КК). Поєднує їх лише те, що один із них (зґвалтування) є
кваліфікуючою ознакою другого (вбивство).
Вбивство, поєднане зі зґвалтуванням чи насильницьким і задоволенням
статевої пристрасті неприродним способом, і вчинюється як під час
зґвалтування чи замаху на нього, так і після зґвалтування чи
насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом. В
усіх випадках ці злочини утворюють сукупність і кваліфікуються за п. 10
ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4 ст. 152 чи ч. З ст. 153 КК України.
‘ Див.: п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня
1994 р.- Практика судів України в кримінальних та цивільних справах.-
К., 1995.- С. 91 -92.
Необережно заподіяна смерть при зґвалтуванні чи
насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом
також кваліфікується за сукупністю злочинів – за ст 119 та ч. 4 ст. 152
КК або ч. 2 чи ч. З ст. 153 КК.
Якщо зґвалтування чи насильницьке задоволення статевої пристрасті
неприродним способом було вчинене групою осіб, то за вбивство, поєднане
з ним, відповідають усі співучасники, незалежно від того, чи всі вони
мали статевий зв’язок з потерпілою.
Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ет.115 КК України)
Таке вбивство визнається вчиненим за обтяжуючих обставин незалежно від
мотивів вбивства (помста, ревнощі, кар’єризм тощо) і від того, хто був
виконавцем і замовником вбивства. Вбивство, вчинене на замовлення і за
платню, кваліфікується за сукупністю пунктів 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК
України.
Вбивством, учиненим на замовлення, називається умисне позбавлення життя
потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи
(замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а
також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити
потерпілого життя, а замовник – вчинити або не вчинити в інтересах
виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру.
Якщо замовлення умисного вбивства мало форму угоди, відповідальність за
п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає незалежно від того, коли були вчинені
обіцяні виконавцеві дії матеріального чи нематеріального характеру – до
чи після вбивства, виконав чи не виконав їх замовник, збирався він це
робити чи ні. До дій матеріального характеру в таких випадках треба
відносити, зокрема, сплату виконавцеві винагороди за вчинення вбивства,
передачу чи збереження прав на майно, звільнення від майнових
зобов’язань тощо. Діями нематеріального характеру можуть бути будь-які
дії, вчинення чи невчи-нення яких безпосередньо не пов’язане з
матеріальними інтересами виконавця вбивства (допомога у
працевлаштуванні, вирішенні певних життєвих проблем, звільнення від
кримінальної відповідальності, залучення до вчинення інших злочинів,
якщо цього бажає виконавець тощо).
Дії виконавця умисного вбивства на замовлення кваліфікуються за п. 11 ч.
2 ст. 115 КК, а за наявності й інших оотяжуючих обставин, зазначених у
ч. 2 ст. 115 КК – відповідними пунктами цієї статті. Зокрема, у
випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчинюється з метою
одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей чи інших вигод
матеріального характеру, дії виконавця, кваліфікуються за пунктами 11 та
6 ч. 2 ст. 115 КК.
Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи
повинен визнаватися або підмовником, або організатором злочину (якщо
тільки він не є його спів-виконавцем), і його дії мають кваліфікуватися
за відповідною частиною ст. 27 та п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності
до того підстав – і за іншими пунктами цієї статті (наприклад, за п. 6 –
якщо виконавець вчинив убивство з метою одержання вигод матеріального
характеру; за п. 11 – якщо вбивство було замовлено групі осіб).
Дії замовника умисного вбивства, який був співвиконавцем цього злочину,
кваліфікується за пунктами 11 та 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство,
вчинене на замовлення за попереднім зговором групою осіб чи
організованою групою, а за наявності до того підстав – і за іншими
пунктами ч. 2 ст. 115 КК.
У разі, коли замовник, який, не є співвиконавцем убивства, діяв з
корисливих, а виконавець з якихось інших мотивів – дії замовника
кваліфікуються за ет. 27 і пунктами 6 і
11 ч.2ст. 115КК.
Зважаючи на те, що відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише
у випадках, коли замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь
інший насильницький злочин щодо неї, цей пункт ч. 2 ст. 115 КК не може
застосовуватися тоді, коли замовник доручив заподіяти потерпілому
тілесні ушкодження, а виконавець умисно вбив потерпілого. У цьому разі
замовник повинен нести відповідальність за співучасть у вчиненні того
злочину, який він організував чи до вчинення якого схилив виконавця, а
останній – за той злочин, який він фактично вчинив.
У випадках, коли виконавець взяв на себе обов’язок позбавити потерпілого
життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця
не реалізував, дії замовника залежно від конкретних обставин справи
повинні розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на
замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за
відповідними частинами статей 27 і 15, тап. 1ІЧ.2СТ.115КК.1
‘ Див.: п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого
1999 р. «Про внесення змін і доповнень до Постанови Пленуму Верховного
Суду України від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику в справах про
злочини проти життя і здоров’я людини».
Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою гоупою осіб (п. 12 ч. 2
ст. 115 КК України)
Відповідальності за вбивство, вчинене групою осіб, підлягають усі
учасники групи незалежно від того, хто безпосередньо заподіяв смерть
потерпілому.
Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, має місце
тоді, коли у позбавленні потерпілого життя брали участь за попередньою
домовленістю як спів-виконавці дві і більше особи.
Співвиконавцями умисного вбивства повинні визнаватись і ті особи, котрі
хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть
потерпілому, але, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства
єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили
частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з
метою реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи
та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють убивство за попереднім
зговором, до таких дій можуть бути віднесені:
– застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою
приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник,
скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть;
– подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті
іншим співвиконавцем (застосування до потерпілого фізичного чи
психічного насильства, зв’язування його чи утримання під час того, як
інший співучасник завдає йому ударів з метою заподіяння смерті тощо);
– усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій
особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це (тримання
чи ізоляція особи, яка намагається допомогти жертві, відвернення уваги
такої особи тощо), а також сприяння доступу іншій особі до жертви;
– надання особі, яка згідно з домовленістю, заподіює смерть потерпілому,
конкретної допомоги під час вчинення вбивства передачею зброї, давання
порад тощо;
– ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою
безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою
забезпечити реалізацію спільного умислу на вбивство.
Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо декількох осю, хоча кожен із
них позбавив життя одного потерпілого, Д кожного із співучасників
кваліфікуються як умисне гоивство двох і більше осіб, вчинене за
попереднім зговором, за пунктами 12 та 1 ч. 2 ст. 115 КК.
Умисним вбивством, вчиненим організованою групою, є умисне позбавлення
потерпілого життя, здійснене групою, яка являє собою стійке об’єднання
двох і більше осіб, що спеціально зорганізувалися для спільної злочинної
діяльності.
Відповідальність за умисне вбивство, вчинене організованою групою,
настає незалежно від того, була вона створена і функціонувала з метою
здійснення саме цього вбивства чи для заняття іншою злочинною
діяльністю.
Члени організованої групи, що брали участь у вчиненні умисного вбивства,
несуть відповідальність за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК без посилання на ст. 27
КК незалежно від того, яку роль вони при цьому виконували.
Якщо організована група являє собою банду, відповідальність її членів
настає за ст. 257 та п. 12 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності підстав – і
за іншими пунктами ч. 2 ст. 115 КК .
Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за
винятком вбивства, передбаченого ст. 116-118 КК
За п. 13 ч. 2 ст. 115 кваліфікується вбивство, що має ознаки ч. 1 чи ч.
2 ст. 115 КК, яке було вчинене повторно. Пункт 13 ч. 2 ст. 115 КК
передбачає відповідальність за повторне вбивство, тобто за вбивство,
вчинене вдруге (чи більше).
Повторним визнається вбивство, вчинене:
а) за відсутності єдиного умислу на вбивство двох чи більше осіб;
б) у різний час незалежно від тривалості перерви між ними. Повторності
не утворює:
а) вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК)
чи в стані фізіологічного афекту (ст. 116 КК);
б) вбивство, за яким уже закінчились строки давності (ст. 49 КК) чи
судимість знята або погашена (ст. 88 КК);
в) вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК);
г) необережне вбивство (ст. 119 КК);
д) вдруге вчинена спроба замаху на вбивство однієї і тієї самої особи,
якщо ці дії охоплювалися одним умислом.
Для кваліфікації злочину за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК не має значення:
а) чи був винний притягнутим до кримінальної відпові- дальності за перше
вбивство;
б) чи відбував він покарання за перше вбивство, чи відбув він таке
покарання повністю чи частково.
‘ Див.: п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого
1999 р. «Про внесення змін і доповнень до Постанови Пленуму Верховного
Суду України від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику в справах про
злочини проти життя і здоров’я людини».
Вбивство вважається повторним і тоді, коли вбивству чи іамаху на нього
передувало вчинення замаху на вбивство або готування до вбивства, а
також заподіяння смерті при бандитизмі (ст. 257 КК), посяганні на життя
державного діяча (ст. 112 КК) та інших злочинів проти життя.
Для кваліфікації вбивства як повторного за п. 13 ч. 2 ст 115 КК не має
значення, яку роль відігравав винний у попередньому вбивстві – був він
виконавцем злочину чи іншим співучасником (організатором, підбурювачем
чи по-собником). Повторність надає як співвиконавство, так і інша
співучасть.
Такі ознаки кваліфікованого вбивства визнаються кримінальним законом як
вчиненого при обтяжуючих обставинах.
Частина 2 ст. 115 КК містить вичерпний перелік обтяжуючих обставин, за
наявності яких вбивство визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах і
кваліфікується за ч.2ст. 115 КК.
Вбивство за інших обтяжуючих злочин обставин (наприклад, з використанням
безпорадного стану потерпілого, своїх рідних – батька чи матір тощо),
які у ч. 2 ст. 115 КК не згадані, кваліфікується за ч. 1 ст. 115 КК
України.
Згідно з принципом повноти осудності при кваліфікації вбивства, що
містить декілька обтяжуючих обставин, злочин кваліфікується за всіма
пунктами ч. 2 ст. 115 КК, які передбачають ці обставини.
Карається умисне вбивство при обтяжуючих обставинах позбавленням волі на
строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі з
конфіскацією майна у випадках засудження за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК
України.
3.2.2. Умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання
Стаття 116 КК передбачає кримінальну відповідальність за вбивство, яке
було вчинене у стані фізіологічного афекту.
Афектом у психіатрії називають найбільш сильні (най-сильніші) і дуже
різкі емоції та переживання – жах, лютість, відчай і т. ін.
У стані фізіологічного афекту самооцінка і самоконтроль поведінки значно
затрудняються, зменшуються, але зовсім не виключаються, як під час
патологічного афекту. у стані патологічного афекту людина нездатна ні
розуміти своїх дщ, а отже, ні контролювати їх, ні керувати ними. у
такому стані людина визнається неосудною (ст. 19 КК).
Вбивство вважається вчиненим у стані фізіологічного афекту за наявності
таких умов:
1. Якщо сильне душевне хвилювання (афект) виникло у відповідь на
протизаконні дії потерпілого і викликало намір убити його. Фізіологічний
афект – це дуже сильний емоційний спалах, але наскільки він сильний,
настільки і нетривалий. Тривалим він бути не може, такого психічного
навантаження людина довго не витримає. Вбивство у стані фізіологічного
афекту визнається вчиненим при пом’якшуючих обставинах лише тоді, коли
умисел на це виник і був здійснений у стані фізіологічного афекту, коли
винний перебував у цьому стані.
2. Якщо фізіологічний афект виник: а) внаслідок насильства потерпілого
над винним чи його рідними (близькими), наприклад, вбивство, заподіяння
тілесних ушкоджень, погроза застосувати насильство, знищити майно і т.
ін., якщо насильство було протизаконним, дійсним і значним, тобто
здатним викликати фізіологічний афект, але не надавало права на
необхідну оборону чи крайню необхідність або б) внаслідок тяжкої образи
потерпілим винного – грубого і цинічного приниження гідності особи чи в)
внаслідок інших протизаконних або грубо аморальних дій потерпілого, якщо
ці дії спричинили чи могли спричинити тяжкі наслідки для винного чи його
близьких (знищення майна, приниження гідності та ін.). Судова практика
визнає, що викликати фізіологічний афект може подружня зрада, зрада
закоханих. Афект можуть викликати і багаторазові протизаконні дії,
остання з яких і стала причиною афекту.
Таким чином, вбивство у стані фізіологічного афекту є відповіддю на
протиправні чи аморальні дії потерпілого, і тому воно визнається
вчиненим при пом’якшуючих обставинах. Наприклад, судова колегія з
кримінальних справ Верховного Суду розглянула справу Н., яка вбила свого
чоловіка. Потерпілий систематично пиячив, бив свою дружину, приводив
додому жінок. У день убивства він прийшов додому п’яний, почав вимагати,
щоб дружина задовольнила його статеву пристрасть неприродним способом, а
коли вона відмовилась, ударив її ногою в живіт. Н. схопила ніж і ударила
ним чоловіка в груди, від чого він помер. Верховний Суд ухвалив, що дії
Н. слід кваліфікувати за ст. 116 КК, оскільки вони були вчинені у стані
сильного душевного хвилювання, викликаного тяжкою образою і
протизаконним насильством з боку потерпілого’.
‘ Див.: Радянське право.- 1968- № 1.- С. 85; ухвали судової колегії
Верховного Суду України від 21 липня 1992 р. у справі К. та від 28
травня 1991 р. у справі П.
Вбивство не підпадає під ознаки ст. 116 КК, якщо стан фізіологічного
афекту був викликаний законними діями
потерпілого, наприклад, взяттям під варту (ст. 155 КПК), конфіскацією
майна (ст. 59 КК), затриманням злочинця (ст. 38
КК)тощо.
Якщо винний, перебуваючи у стані фізіологічного афекту вбив одного
потерпілого і вчинив замах на вбивство іншої особи, його дії
кваліфікуються за сукупністю злочинів за ст 116 ст. 15 та ст. 116 КК,
оскільки ця норма не передбачає посилення відповідальності за повторний
такий злочин.
Стаття 116 КК передбачає відповідальність лише за умисне вбивство у
стані фізіологічного афекту. Всі інші випадки заподіяння кримінальне
караної шкоди у стані фізіологічного афекту – тілесні ушкодження,
необережне вбивство – кваліфікуються за ст. 123 КК. Тому навмисне
вбивство у стані фізіологічного афекту одної особи і спричинення при
цьому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень іншій особі
утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 116 і ст. 123 КК.
Вбивство у стані фізіологічного афекту при обтяжуючих обставинах,
перелічених у ч. 2 ст. 115 КК, наприклад, вагітної жінки, з особливою
жорстокістю чи двох осіб, охоплюється ст. 116КК тому, що обставини, які
пом’якшують відповідальність, мають перевагу перед обставинами, які
обтяжують відповідальність. На цих же підставах вбивство у стані
фізіологічного афекту і в стані необхідної оборони, але з перевищенням
меж необхідності, кваліфікується лише за ст. 118 КК без застосування ст.
166 КК, оскільки ст. 118 КК містить більш пом’якшуючу відповідальність
обставину. Вбивство, передбачене ст. 116 КК, вчинюється лише умисно,
воно не може бути необережним.
Відповідальними за ст. 116 КК є осудні особи, яким до моменту вчинення
злочину виповнилося чотирнадцять років.
Карається умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного
хвилювання, обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням
волі на строк до п’яти років.
3.2.3. Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини
Вбивство, передбачене ст. 117 КК, має лише йому притаманні специфічні
властивості:
1. Таке вбивство вчинює мати і позбавляє життя своєї дитини.
2. Вбивство вчинюється матір’ю під час пологів або ж відразу після них.
3. Вбивство спрямоване на життя новонародженої дитини, яка тільки ще
народжується або яка тільки що народилася.
Всі ці ознаки вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини враховані
законодавцем, і тому воно вважається вчиненим при дуже пом’якшуючих
відповідальність обставинах.
Стаття 117 КК передбачає відповідальність за вбивство дитини тільки
матір’ю. Якщо подібне вбивство вчинює батько чи хтось інший з родичів,
то вони підлягають відповідальності на загальних підставах за ст. 115
КК. Інші, крім матері, особи можуть бути співучасниками вбивства,
вчиненого матір’ю. У таких випадках їхні дії кваліфікуються за ст. 27 і
ст. 117 КК. Вбивство може кваліфікуватися за ст. 117 КК лише тоді, коли
дитину вбила мати, яка цю дитину народила. Вбивство чужої дитини,
незалежно від будь-яких обставин, не може кваліфікуватися за ст. 117 КК.
Стаття 117 КК передбачає відповідальність за вбивство, яке було вчинене
матір’ю під час пологів, або відразу після них. Якщо після пологів минув
деякий час, то заподіяне вбивство, хоча б і матір’ю своєї новонародженої
дитини, не може кваліфікуватися за ст. 117 КК.
Не охоплюється ст. 117 посягання на життя плоду ще до пологів. Такі дії
кваліфікуються як аборт (ст. 134 КК
України).
Відповідальними за ст. 117 КК е особи, яким виповнилося чотирнадцять
років.
Карається умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини обмеженням
волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до п’яти
років.
3.2.4. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони
Кримінальна відповідальність за вбивство, передбачене ст. 118 КК, настає
лише тоді, коли воно було вчинене у стані необхідної оборони, але винний
явно, безсумнівно перевищив її межі. Критерій явності, очевидності
виходу за межі необхідності, як свідчить практика, недостатній, бо що
для однієї людини явне, очевидне, то для іншої – неявне, неочевидне.
Адже безсумнівно, що в усіх випадках, коли судове рішення у кримінальній
справі змінюється, то немає такої явності, очевидності, а отже, немає
перевищення меж необхідності. Тому логічним було б законоположення, що
забороняє будь-яку зміну судового рішення у справі, де було застосовано
законодавство про необхідну
оборону. Бо всіляка така зміна у подібних справах перетворює суд
(районний чи міський) у стройову роту. «Вам не очевидно, а нам
очевидно!». Ніяких інших підстав, доказів чи аргументів ці зміни не
мають.
Злочинність убивства у стані необхідної оборони полягає в тому, що
заподіяння такої шкоди нападаючому не було необхідним. Винний міг у
цьому разі захистити свої інтереси (чи іншої особи) без заподіяння
смерті. Але оскільки це було вчинено для захисту правоохоронних
інтересів від нападу потерпілого, то вбивство у стані необхідної оборони
з перевищенням її меж визнається законом, учиненим при пом’якшуючих
відповідальність обставинах.
За змістом закону перевищення меж необхідної оборони – це явна, очевидна
невідповідність захисту характерові і небезпеці нападу, коли при цьому
нападаючому без необхідності навмисно спричинюється шкода – смерть.
Якщо нападаючому була заподіяна шкода з необережності (навіть смерть),
то це не буде перевищенням меж необхідної оборони.
Перевищення меж необхідної оборони може статися лише під час оборони,
коли винний перебував у стані необхідної оборони і діяв з мотиву
захисту. Якщо ж цього стану ще не було, тобто напад ще не почався, і не
було ніяких підстав вважати, що він негайно неминуче почнеться, або
напад уже закінчився, і не було з чого зробити висновку, що він
продовжуватиметься, то заподіяна у таких випадках шкода не може
кваліфікуватися за ст. 118 КК. Відповідальність у таких випадках настає
на загальних підставах як за звичайний злочин проти особи (ст. 115 КК
України). Щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж
необхідної оборони, слід враховувати не лише відповідність чи
невідповідність знаряддя захисту і нападу, але й характер небезпеки, що
загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на
реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме:
місце і час, раптовість нападу, неготовніеть до його відбиття, кількість
нападаючих і тих, хто захищається, їхні фізичні дані (вік, стать, стан
здоров’я тощо) та інші обставини.
При цьому треба мати на увазі, що згідно з ч. 4 ст. 36 КК не може бути
перевищення меж необхідної оборони у випадку, коли смерть нападаючому
була заподіяна особою, яка через сильне душевне хвилювання, викликане
суспільне небезпечним посяганням, не могла оцінити відповідність
заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи оостановщ захисту. Не
може бути перевищенням меж необхідної оборони і у випадках заподіяння
смерті нападаючому, якщо це був захист від нападу озброєної особи чи
групи осіб, а також у випадках відсічі протиправному вторгненню у житло
чи інше приміщення (ч. 5 ст. 36 КК).
Стаття 118 КК охоплює також вбивство злочинця під час його затримання з
метою доставити до відповідних органів влади, якщо при цьому були
перевищені межі необхідності і злочинцеві була заподіяна явно зайва
шкода.
Якщо вбивство було вчинене у стані необхідної оборони з перевищенням її
меж і той, хто захищався, одночасно перебував у стані фізіологічного
афекту, то його дії кваліфікуються за ст. 118 КК, тобто за більш м’яким
законом, а не заст. 116КК’.
Заподіяння при перевищенні меж необхідної оборони тяжких тілесних
ушкоджень, від яких настала смерть, за відсутності умислу на позбавлення
життя, кваліфікується за ст. 124 КК.
Замах на вбивство не підпадає під ознаки ст. 118 КК, бо при цьому не
може бути перевищення меж необхідної оборони.
Значні особливості має оцінка діяння при Заподіянні шкоди у стані так
званої уявної оборони, тобто тоді, коли в дійсності нападу не було, а
винному лише здалося, що на нього нападають.
Відповідальність за вбивство у стані уявної оборони настає в залежності
від конкретних обставин:
а) воно підпадає під ознаки ст. 118 КК – якщо обставини події давали
підстави вважати, що це був справжній напад, але винний перевищив межі
тієї шкоди, яка була б необхідною при відповідному реальному посяганні;
б) воно охоплюється ст. 115 КК – якщо обставини не давали підстав для
сумлінної помилки про напад, і винний міг розібратися в обставинах
подій, але не звернув на це досить уваги, був неуважним, байдужим;
в) позбавлення життя виключає кримінальну відповідальність, якщо
обставини події давали достатні підстави вважати, що відбувається
дійсне, реальне посягання, і винний не міг усвідомлювати своєї помилки .
‘ Див.: Постанови президії Вінницького обласного суду від 8 серпня 1991
р. у справі Ю.- Практика судів України в кримінальних
справах.- С. 116-117.
2 Див.: п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня
1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує
право на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань».-
Постанови Пленуму Верховного Суду України.- К., 1995-С. 29.
Вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, охоплюється
ст. 118 КК і в тих випадках, коли воно має обтяжуючі ознаки, передбачені
п. п. 1, 2, 4, 13 ч. 2 ст. 115 КК України . Відповідальність за ст. 118
КК настає з шістнадцяти
Карається вбивство при перевищенні меж необхідної оборони позбавленням
волі на строк до двох років або виправними роботами на строк до двох
років, або обмеження волі на строк до трьох років.
3.2.5. Вбивство з необережності
Від усіх інших видів убивство, передбачене ст. 119 КК, відрізняється
тільки ознаками суб’єктивної сторони – воно вчинюється необережно.
Можливі при цьому обидві форми необережності – злочинна самонадійність і
злочинна недбалість.
Смерть при самонадійності настає тоді, коли винний передбачає абстрактну
можливість настання смерті, але розраховує її усунути, вважає, що в
даному випадку вона не настане. Розрахунок робиться винним на якісь
певні реальні обставини (на своє вміння, свою фізичну силу, на
властивості машин, механізмів, на поведінку тварин тощо). Але, як
виявляється, цей розрахунок є невдалий. Вина особи, яка діяла таким
чином, полягає в тому, що вона не була більш уважною, що сподівалась на
ненадійне.
Саме таке часто трапляється при порушенні різних правил – використання
машин, зброї, вогню, вибухових речовин тощо.
У тих же випадках, коли винна особа передбачала хоча й абстрактну
можливість настання смерті потерпілого і розраховувала на те, що вона не
настане, але цей її розрахунок спрямовувався на якусь випадковість (на
«авось»), а не на щось конкретно реальне, то таке вбивство визнається
навмисним, а не необережним.
Вбивство при злочинній недбалості вчинюється тоді, коли винний не
передбачає, що від його дій може статися смерть, але за обставинами
події він повинен був і міг передбачити такі наслідки своїх дій чи
бездіяльність.
Наприклад, П. під час сварки вдарив кулаком у живіт п яного С. Від
цього удару потерпілий упав, ударився головою об бруківку, від чого
помер .
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України у справі
Г.-Лрактика судів України в кримінальних справах.- С. 113. Див.:
Радянське право- 1970-№ 9.-С. 105.
Від необережного вбивства необхідно відрізняти невинне заподіяння смерті
(сазиа), коли особа не могла передбачити настання таких наслідків своїх
дій чи бездіяльності.
Умисне тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого
(за відсутності умислу на спричинення смерті), підпадає під ознаки ст.
121 КК. У всіх інших випадках, коли тілесні ушкодження призвели до
смерті потерпілого, вони кваліфікуються за ст. 119 КК України. Так,
наприклад, були кваліфіковані дії Русова, який під час сварки двічі
вдарив Сіренка по обличчю. Від цих ударів Сіренко упав і помер. Смерть
настала внаслідок крововиливу в мозок. Миколаївським обласним судом дії
Русова були кваліфіковані за ст. 115 КК. Касаційна інстанція
перекваліфікувала його дії на ст. 119 КК України’.
Наслідком багатьох злочинів, крім передбаченого статтею 119 КК, може
бути смерть потерпілого. Такі, наприклад, злочини передбачені статтями:
ч. 2 ст. 194 КК, ч. 2 ст. 271 КК, ч. 2 ст. 134, ч. З ст. 276, ч. 2 і ч.
З ст. 286 КК та ін. Всі ці злочини кваліфікуються за відповідними
статтями. Застосування ст. 119 КК у таких випадках не потрібне.
За ет. 119 КК кваліфікуються дії, якими необережно була заподіяна смерть
потерпілого при використанні винним різноманітних машин, механізмів при
виконанні ними не-транспортних робіт (ремонтних, будівельних і т. ін.) .
Частина 2 ст. 119 КК передбачає відповідальність за вбивство через
необережність двох чи більше осіб.
Кримінальна відповідальність за необережне вбивство настає з шістнадцяти
років.
Карається необережне вбивство за ч. 1 ст. 119 КК обмеженням волі на
строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на такий самий
строк, а за ч. 2 ст. 119 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до
восьми років.
3.2.6. Доведення до самогубства
Склад злочину, передбаченого ст. 120 КК, утворює сукупність ознак, з
яких головними є: а) перебування потерпілого у матеріальній або іншій
залежності від винного (був на утриманні, в шлюбі, підлеглим за службою,
притягнутим до кримінальної відповідальності і т. ін.); б) доведення
винним потерпілого до самогубства жорстоким з ним поводженням чи
систематичним приниженням його людської гідності (побоями, голодом,
холодом, ганьбою, образами цькуванням чи наклепами).
‘ Див.: Бюллетень Верховного Суда СССР- 1972- № 2.- С. 25.
2 Див.: ухвала судової колегії Верховного Суду України у справі П.-
Практика судів України в кримінальних справах.— С. 131; у справі К.- Там
само.- С. 132.
За відсутності хоча б однієї з цих ознак складу злочину ст. 120 КК
немає.
Не визнаються в судовій практиці жорстоким поводженням і здатним довести
до самогубства припинення статевих зв’язків, розірвання шлюбу, поодинокі
випадки побоїв та інші незначні дії (відмова взяти шлюб тощо).
Частиною 1 ст. 120 КК діяння визнається злочином як у тих випадках, коли
потерпілий позбавив себе життя, так само як і в тих випадках, коли він
намагався це зробити, але за незалежних від нього обставин залишився
живим.
Обов’язковими ознаками злочину, що передбачений ч. 1 ст. 120 КК є певні
наслідки жорстокого поводження винного самогубство чи замах на нього – і
причинний зв’язок між діями винної особи і цими наслідками.
Не може бути жорстоким поводження з потерпілим, якщо вчинюються стосовно
нього правомірні дії – притягнення до відповідальності, погроза викрити
його злочинні дії, вимагання не порушувати громадський порядок, поводити
себе гідно тощо.
Доведення до самогубства – злочин, як правило, необережний. Але він може
бути й умисним (умисел непрямий, побічний). Якщо ж винний бажав довести
потерпілого до самогубства, то це вже буде вбивство чи замах на
вбивство, які кваліфікуються за ст. 15 та за ст. 115 КК.
Частина 2 ст. 120 КК передбачає відповідальність за доведення до
самогубства або до спроби вчинити самогубство внаслідок систематичного
цькування чи наклепу в тих випадках, коли потерпілий був у матеріальній
або іншій залежності від винного.
Частина 3 ст. 120 КК передбачає відповідальність за доведення до
самогубства неповнолітнього, тобто особи, яка Ще не досягла віку
вісімнадцяти років.
Відповідальність за доведення до самогубства настає з шістнадцяти років.
Карається доведення до самогубства за ч. 1 і ч. 2 ст. 120 -обмеженням
волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на такий самий строк,
а за ч. З ст. 120 – позбавленням волі на строк від семи до десяти років.
3.3. Злочини проти здоров’я
3.3.1. Загальна характеристика злочинів проти здоров’я особи
Злочинами проти здоров’я називаються суспільне небезпечні навмисні чи
необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди
здоров’ю іншої особи.
Спрямованими на заподіяння шкоди здоров’ю визнаються лише ті злочини,
безпосереднім головним об’єктом яких є здоров’я іншої особи
(потерпілого). Такими не вважаються злочини, заподіяння шкоди здоров’ю
при яких є додатковим наслідком і здоров’я для них є додатковим
об’єктом. Такі, наприклад, злочини, що передбачені ст. 194, 276,286,345,
346, 350, 392 КК.
Об’єктом усіх злочинів проти здоров’я є здоров’я іншої певної особи
незалежно від його стану та аномалій. Кримінально-правова охорона
здоров’я має універсальний характер. Вона не залежить від суспільних
ознак особи потерпілого (його віку, громадянства, службового стану та
ін.). Кримінальний закон рівною мірою охороняє здоров’я як квітучого
юнака, так і здоров’я безнадійно хворої людини похилого віку, як героя,
так і завзятого злочинця.
Заподіяння шкоди своєму власному здоров’ю утворює склад злочину лише у
тих випадках, коли такі дії є засобом вчинення іншого злочину
(наприклад, ухилення від військової служби членоушкодженням – ст. 409 КК
України).
Кримінально-правова охорона здоров’я починається з часу початку
народження людини і забезпечується до самої смерті.
Заподіяння шкоди здоров’ю виключає кримінальну відповідальність, якщо ця
шкода була заподіяна:
а) у стані необхідної оборони, крайньої необхідності чи при затриманні
злочинця (ст. 36, 38 і 39 КК України);
б) при лікуванні з погодження потерпілого (наприклад, ампутація ноги,
резекція шлунка, пересадка нирки тощо).
Найбільш поширеними злочинами проти здоров’я є тілесні ушкодження.
Тілесним ушкодженням називається протизаконне і винне заподіяння шкоди
здоров’ю іншої особи, яким порушено анатомічну цілість або фізіологічні
функції тканин чи органів потерпілого, при посяганні на здоров’я.
Особливість тілесних ушкоджень полягає в тому, що вони мають зовнішні
прояви заподіяної здоров’ю шкоди -рани, переломи кісток, розриви шкіри і
тканин, кровотечу,— і ця шкода може бути певно визначена.
Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначається судово-медичною
експертизою на підставі «Правил судово-медичного визначення ступеня
тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом Міністерства охорони
здо-оов’я України №6 від 17 січня 1995 р., погоджених з Міністерством
юстиції України 26.07.1995 р. за № 255/791.
Згідно з Правилами характер і ступінь тілесних ушкоджень визначається з
використанням трьох критеріїв:
а) патологічного (головного),- який позначається небезпечністю тілесних
ушкоджень для життя в момент їх заподіяння, а також характером і
ступенем порушень цільності і функцій тканин чи органів та тривалістю
впливу цих порушень на етан здоров’я;
б) економічного (додаткового),- який визначає ступінь втрати
працездатності;
в) естетичного (додаткового),- який визначає знівечення обличчя
потерпілого.
3.3.2. Умисне тяжке тілесне ушкодження
Згідно з законом тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі з них,
які були небезпечними для життя у момент їх заподіяння або спричинили
втрату будь-якого органа або втрату його функцій, душевну хворобу або
інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не
менше, ніж на одну третину, або переривання вагітності чи невиправне
знівечення обличчя (ч. 1 ст. 121 КК).
Небезпечними для життя визнаються такі пошкодження життєво важливих
органів людини, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент
їх заподіяння чи при звичайному перебігу закінчуються смертю. Можливе чи
дійсне відвернення смерті у таких випадках не береться до уваги при
оцінці небезпечності таких ушкоджень для життя.
Тяжке тілесне ушкодження буде небезпечним для життя .при наявності хоча
б однієї з ознак, вказаних у Правилах.
Втрата будь-якого органу або втрата органом його функцій визнається
тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відділенні органу від
тіла людини, а також тоді, коли настав повний чи частковий параліч цього
органу. Це може бути втрата язика, ока, руки, ноги, мови, голосу або їх
параліч, чи втрата здібності родити дітей та ін.
Як свідчить слідча та судова практика, найчастіше втрачаються при
тілесних ушкодженнях очі, ніс, вуха, руки та ноги. Згідно з Правилами,
втрата зору, здібності бачити світ, визнається тяжким тілесним
ушкодженням, якщо настала повна сліпота обох очей або такий стан зору,
коли людина не може бачити на відстані двох метрів оточуючих її
предметів (гострота зору обох очей 0,04 і менше).
Втрата зору одним оком або втрата одного ока зовсім також визнається
тяжким тілесним ушкодженням, бо в цьому разі настає втрата
працездатності більше, ніж на одну третину, або непоправне знівечення
обличчя, якщо це поєднано з вилученням ока.
При повній втраті зору одним оком це пошкодження буде тяжким, незалежно
від того чи ока зовсім немає, чи воно є і має здоровий вигляд, рівно як
і те, коли око було втрачене в момент заподіяння тілесного пошкодження
чи при лікуванні.
Втрата потерпілим голосу, слуху, мови визнається тяжким тілесним
ушкодженням, якщо він не може спілкуватися з іншими людьми без допомоги
технічних чи спеціальних засобів, коли потерпілий не чує розмовної мови
на відстані 3-5 см від вушної раковини.
Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким тілесним ушкодженням у
всіх випадках, коли потерпілий внаслідок посягання на його здоров’я
захворів тимчасовою чи хронічною душевною хворобою, коли таке посягання
спричинило розлад його психічної діяльності.
Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку
або переляку, сильного психічного струсу (зворушення).
Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою тяжкого
тілесного ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням
виникнення внаслідок посягання нервової хвороби.
Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнається стійка втрата
працездатності не менше ніж на одну третину (не менше 33%). При цьому
йдеться не про професійну, а про загальну працездатність. Визначення
групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь тяжкості тілесних
ушкоджень. Ступені тяжкості тілесних ушкоджень, що були заподіяні дітям,
інвалідам, визначаються на загальних підставах (за тими ж Правилами) –
як здорових та дорослих людей. Втрата працездатності вважається стійкою,
якщо вона не може бути поновлена, або якщо вона може бути поновлена лише
частково, або якщо для її поновлення потрібен тривалий строк.
Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо воно спричинило переривання
вагітності. Строк вагітності при
цьму значення не має. Не впливають на відповідальність за таке посягання
на здоров’я потерпілої її стосунки з винним. Це може бути і власна
дружина, і зовсім незнайома жінка.
Кримінальна відповідальність за переривання вагітності настає лише у тих
випадках, коли воно спричинилося внаслідок дій винного, а не
патологічних властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли
винний безсумнівно знав, що потерпіла була вагітною.
Тілесне ушкодження визнається тяжким, якщо воно спричинило потерпілому
невиправне знівечення обличчя.
Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидливий
зовнішній вигляд (наприклад, відсутність носа або губ).
Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя обумовлена не тільки і не стільки
фізичною шкодою, скільки психічною травмою, оскільки ця обставина
принижує потерпілого, викликає у нього тяжкі душевні переживання, муки.
Знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути лише обличчя, а не інші
частини тіла, тобто тільки передня частина голови і верхня частина шиї.
Питання про те – знівечене чи не знівечене обличчя -вирішують органи
слідства і суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне).
Непоправним вважається таке знівечення обличчя, яке не може бути
виправлене чи усунене звичайними засобами лікування, або якщо воно
зовсім не може бути усунене. Якщо для усунення знівечення необхідна
пластична операція, то знівечення також визнається непоправним.
Поправне чи непоправне знівечення обличчя потерпілого визначає
судово-медична експертиза, бо це питання всебічно медичне.
Відповідальності за тяжке тілесне ушкодження підлягають особи, яким до
вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років (ч. 2 ет. 22 КК
України).
Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч. 1 ст. 121 КК
при наявності хоча б однієї з передбачених у ній ознак. Тобто для цього
досить наявності того, що тілесне ушкодження було небезпечним для життя
потерпілого в момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи
внаслідок ушкодження потерпілий втратив будь-який орган або функцію
якогось органу.
Наявність у скоєному винним кількох із цих ознак на кваліфікацію його
дій не впливає, але враховується при визначенні міри покарання.
Тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного
душевного хвилювання, кваліфікується не за ч.
1 ст. 121, а за ст. 123 КК України, а заподіяне у стані необхідної
оборони при перевищенні меж необхідної оборони – за ст. 124 КК України.
Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при відсічі суспільне небезпечного
посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної оборони,
складу злочину не містить і відповідальності за них не настає.
Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах
(ч. 2 ст. 121 КК), якщо воно:
1) було вчинене способом, що має характер мучення або мордування;
2) сталося внаслідок систематичних, хоч би й не тяжких тілесних
ушкоджень.
Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 121 КК),
якщо воно було вчинене мученням, мордуванням чи тортурами. При цьому
слід мати на увазі, що тяжкі тілесні ушкодження самі по собі спричиняють
потерпілому муки і страждання. Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження
визнається у тих випадках, коли винний спричиняє потерпілому особливо
тяжкі страждання і спеціально діє таким чином, щоб заподіяти особливі
мучення, спричинити нестерпний фізичний біль.
Мучення може бути спричинене тим, що потерпілому не дають їжі, води,
використовують вплив низької чи високої температури, а також
застосовують чимало інших засобів, якими спричиняється надзвичайний
фізичний біль, чи фізичні страждання.
Згідно з Правилами мордуванням називаються такі дії, які пов’язані з
багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого фізичного болю
(щипанням, биттям батогами чи нагайками, спричиненням багатьох невеликих
ушкоджень тупими чи гострими предметами і т. ін.).
Тяжке тілесне ушкодження повинно оцінюватися як кваліфіковане (ч. 2 ст.
121 КК) не тільки тоді, коли мучення чи мордування спричинялося у момент
заподіяння тілесного ушкодження, але й тоді, коли потерпілому
спричинялись систематичні побої чи легкі тілесні ушкодження, внаслідок
яких настало тяжке тілесне ушкодження.
Систематичність таких дій вказує на те, що вони вчинюються часто й
тривало. Саме по собі нанесення багатьох ударів чи побоїв ще не
свідчить, що це було мучення чи мордування. Для цього необхідно довести,
що винний навмисно діяв таким чином, маючи мету заподіяти потерпілому
особливі страждання, спричинити особливий фізичний біль.
Питання про те, чи були певні дії мученням або мордуванням, вирішує не
судово-медична експертиза, а органи
слідства і суд.
Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч.2ст.121КК),якщо:
а) воно було вчинене групою осіб;
б) було вчинене з метою залякування потерпілого чи
інших осіб;
в) було вчинене на замовлення або
г) внаслідок нього сталася смерть потерпілого.
Тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого,
характеризується тим, що воно посягає на два об’єкти і водночас
спричинює два дуже відмінні за тяжкістю злочинні наслідки: шкоду
здоров’ю і смерть потерпілого.
Стосовно кожного з цих наслідків у винного було різне психічне ставлення
– заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було навмисним, а смерть –
необережною.
Навмисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне замахові
на вбивство. Різниця між цими злочинами в їхніх суб’єктивних ознаках: у
спрямованості умислу й у змісті його інтелектуального моменту.
Розмежування між замахом на вбивство і тілесними ушкодженнями має
складність лише у тих випадках, коли тілесні ушкодження вчинені були з
прямим умислом, оскільки замах на вбивство з побічним умислом
неможливий. Для вияснення змісту умислу винного враховуються всі
обставини злочину: засоби і знаряддя злочину, кількість, характер і
місця ран, спрямованість ударів у життєво важливі органи людини, причини
припинення злочинних дій, а також попередня поведінка винного і
потерпілого, їх взаємостосунки тощо.
Якщо між тілесними ушкодженнями та настанням смерті пройшов якийсь час,
навіть тривалий, то це ще не свідчить про те, що смерть заподіяна
необережно.
При навмисному тілесному ушкодженні (легкому, середньої тяжкості і
тяжкому), на відміну від замаху на вбивство, настання смерті не
охоплюється умислом винного: він
або не передбачає її настання, або розраховує на те, що зуміє н
відвернути.
Але найважливішою розмежовуючою ці злочини ознакою є передбачення винним
смерті потерпілого. Якщо він, спричинюючи тілесні ушкодження, передбачає
настання смерті, то, незалежно від фактичних наслідків, що настали, його
дії утворюють посягання на життя – вбивство чи замах на вбивство.
Відповідальність за заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень настає
з чотирнадцяти років.
Карається умисне тяжке тілесне ушкодження за ч. 1 ст. 121 КК
позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років, за ч. 2 ст. 121 КК
– позбавленням волі на строк від семи до десяти років.
3.3.3. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження
Умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження характеризуються такими
ознаками:
1) у момент заподіяння вони не небезпечні для життя потерпілого;
2) не мають наслідків, передбачених ст. 121 КК України;
3) спричинюють тривале порушення функцій будь-якого органу;
4) спричинюють інший тривалий розлад здоров’я.
Порушеннями функцій будь-якого органу Правила називають послаблення
функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг і т. ін.). Це можуть
бути і випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.
Іншим тривалим розладом здоров’я визнаються випадки заподіяння шкоди
здоров’ю, якщо воно не було пов’язане з порушенням функцій якого-небудь
органу, але викликало втрату працездатності менше ніж на одну третину
(наприклад, зараження якоюсь хворобою).
Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший розлад
здоров’я, для поновлення яких необхідно більше 3 тижнів (більше 21 дня).
Згідно з Правилами тривалими визнаються і такі тілесні ушкодження, які
викликали тимчасову втрату працездатності на строк більше 21 дня, або
постійну втрату працездатності менше однієї третини (від 10 % до 33 %).
Умисне середньої тяжкості тілесне пошкодження, внаслідок якого сталася
смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст. 119 КК
як необережне вбивство.
За наявності у заподіяних тілесних ушкодженнях ознак як тяжкого, так і
середньої тяжкості, скоєне має бути кваліфікованим за статтею КК
України, яка передбачає відповідальність за найбільш тяжкий їх вид.
Наприклад, за ч. 1 ст. 121 КК, якщо тілесне ушкодження має ознаки
тяжкого і середньої тяжкості, оскільки тяжке тілесне ушкодження завжди
містить у собі й ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості. На цій
підставі такі випадки не утворюють сукупності злочинів.
Частина 2 ст. 122 КК передбачає підвищену відповідальність за умисні
середньої тяжкості тілесні ушкодження якщо вони були вчинені з метою
залякування потерпілого чи його родичів або були примусом до вчинення
потерпілим певних дій.
Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості настає з
чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 22 КК України).
Карається умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження за ч. 1 ст. 122
КК позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на
строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, а за ч.
2 ст.’122 КК – позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
3.3.4. Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне
у стані сильного душевного хвилювання
Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, яке було
заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту),
що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи
винного потерпілим, визначається як заподіяне при пом’якшуючих
відповідальність обставинах (п. 7 ст. 66 КК України).
Обставини, що пом’якшують відповідальність, у складі злочину ст. 123 КК
є обов’язковою ознакою.
Протизаконне насильство може бути фізичним – удари, побої, тілесні
ушкодження, позбавлення волі, зв’язування і т. ін., або психічним –
погроза заподіяти фізичну чи майнову шкоду і т, ін. Таке насильство має
бути істотним, тобто здатним викликати сильне душевне хвилювання,
реальним, а не уявним.
Для застосування ст. 123 КК необхідно довести, що насильство було
протизаконним. Насильство робітників органів правоохорони щодо злочинця,
незалежно від його психічного стану, не може бути визнане таким, що
здатне викликати сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект).
Тяжка образа потерпілим винного – всіляке істотне приниження честі та
гідності, зроблене у непристойній формі; такою теж може бути образа,
спроможна викликати сильне душевне хвилювання. Як свідчить слідча та
судова практика, найчастіше така образа спричинюється приниженням
національної гідності, релігійного почуття, подружньою зрадою і т. ін.
Протизаконне насильство чи тяжка образа може відно-ситися як до того,
хто заподіяв тілесне ушкодження, так і до інших осіб. Наприклад,
Верховний Суд України визнав правильною кваліфікацію дій К. за ст. 123
КК, який обухом сокири заподіяв 3. тяжке тілесне ушкодження за те, що 3.
побив його маму’.
Для застосування ст. 123 КК важливо визначити два часових інтервали:
а) час між протиправним насильством чи тяжкою обра^ зою і виникненням
сильного душевного хвилювання. Цей час може бути коротким і тривалим.
Юридичного значення ця обставина не має: сильне душевне хвилювання може
викликати і таке протизаконне насильство (чи тяжка образа), яке було
вчинене як нещодавно, так і давно;
б) час між виникненням сильного душевного хвилювання і заподіянням
тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження.
Для злочину, передбаченого ст. 123 КК характерною ознакою є негайне
виникнення наміру заподіяти шкоду потерпілому, яка може визнаватися як
заподіяна при обставинах, що пом’якшують відповідальність лише тоді,
коли вона була заподіяна у стані сильного душевного хвилювання
(фізіологічного афекту).
Сильне душевне хвилювання – це така душевна буря, таке сильне психічне
напруження всіх сил людини, яке не може бути тривалим. Як свідчить
практика, такий стан триває не більше кількох хвилин. Тільки у цей час
заподіяна шкода може бути визнана як заподіяна у стані сильного
душевного хвилювання і кваліфікуватися за ст. 123 КК України.
Ст. 123 КК передбачає відповідальність лише за умисне тяжке або
середньої тяжкості тілесне ушкодження.
Відповідальність за необережно заподіяні саме такі тілесні ушкодження за
таких обставин настає за ет. 128 КК.
Як зазначив Верховний Суд України, умисне тяжке тілесне ушкодження,
внаслідок якого сталася смерть потерпілого, але скоєне у стані сильного
душевного хвилювання, підпадає під ознаки ст. 123 КК, а не ч. 2 ст. 121
України.
Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні у стані сильного душевного
хвилювання, але з метою захисту від небезпечного нападу і з перевищенням
меж необхідної оборони, то вони кваліфікуються не за ст. 123 КК, а за
ст. 124 КК, оскільки ця стаття має більш пом’якшуючу відповідальність
обставину.
‘ Див.: Радянське право-1973-№ 8.-С 107.
2 Там само- 1982г. – № 4- С. 89.
Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості, заподіяні у
стані сильного душевного хвилювання і в стані необхідної оборони,
незалежно від інших обставин, за чинним законодавством не настає.
Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження у етані
сильного душевного хвилювання, навіть при обставинах, що обтяжують
відповідальність (внаслідок якого настала смерть потерпілого, чи
внаслідок якого настало переривання вагітності тощо), кваліфікується за
ст. 123 КК, а не за ст. 121 КК України.
Кримінальна відповідальність за заподіяння тяжкого або середньої
тяжкості тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання
настає з шістнадцяти років (ч. 1 ст. 22 КК України).
Карається умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження,
заподіяне у етані фізіологічного афекту, громадськими роботами на строк
від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або обмеженням волі на строк
до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років або
виправними роботами на той самий строк.
3.3.5. Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж
необхідної оборони
Згідно з законом перевищенням меж необхідної оборони визнається явна
невідповідність захисту характерові і небезпеці посягання. Пленум
Верховного Суду України у Постанові від 28 червня 1991 р. «Про практику
застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну
оборону від суспільне небезпечних посягань» визначив, що при вирішенні
питання про перевищення чи непереви-щення меж необхідної оборони повинні
враховуватися не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту
і нападу, але й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка
захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил
нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість
нападу, неготовність до його відоиття, кількість нападаючих і тих, хто
захищається, їх фізичний стан (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я)
та інші обставини. Вирішуючи питання про правомірність заподіяної шкоди,
необхідно встановити, чи захищалася осо-оа від реального, вже
розпочатого і ще не закінченого суспільне небезпечного посягання. Лише
при наявності стану необхідної оборони можна зробити висновок,
перевищила вона межі необхідної оборони чи ні (п. 4).
Заподіяння навмисного тяжкого Тілесного ушкодження при перевищенні меж
необхідної оборони кваліфікується за ст. 124 КК і в тих випадках, коли
воно було вчинене при обтяжуючих відповідальність обставинах (групою
осіб, внаслідок якого сталася смерть нападаючого).
Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні при перевищені меж
необхідної оборони, і винний одночасно перебував у стані сильного
душевного хвилювання, що раптово виникло, то його дії належить
кваліфікувати за ст. 124 КК, тобто за більш м’яким законом, а не за ст.
123 КК України.’
За ст. 124 КК кримінальна відповідальність настає і у разі перевищення
заходів, необхідних для затримання злочинців з урахуванням всіх обставин
його затримання:
а) кількості затримуваних;
б) обстановки затримання – пори доби, озброєності затримуваних, місця
затримання тощо.
Відповідальності за ст. 124 КК підлягають ті особи, які захищали від
нападу себе, а також і ті, які захищали від нападу інших громадян чи
інтереси суспільства або держави, якщо вони, захищаючись, перевищили
межі необхідної оборони і заподіяли нападаючому зайву для такого випадку
шкоду. Відповідальність за ст. 124 КК України настає з шістнадцяти
років.
Карається тяжке тілесне ушкодження, заподіяне при перевищенні меж
необхідної оборони, громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до
двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років,
або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до
двох років.
3.3.6. Умисне легке тілесне ушкодження
Кримінальна відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження настає
за ст. 125 КК.
Згідно з ч. 1 ст. 125 КК легкими тілесними ушкодженнями визнаються такі,
що:
а) не містять ознак тяжкого (ст. 121 КК) чи середньої тяжкості тілесних
ушкоджень (ст. 122 КК);
б) викликають короткочасний розлад здоров’я потерпілого чи
в) короткочасну втрату працездатності.
‘ Див.: п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня
1991 р. – Постанови Пленуму Верховного Суду України-К.,1995.-С.29.
При цьому важливо відрізняти поняття: «розлад здоров’я» і «шкода
здоров’ю», оскільки шкода здоров’ю може бути заподіяна і без його
розладу. Згідно з Правилами короткочасним розладом здоров’я вважається
таке його порушення, яке продовжувалось більше шести днів, але не більше
трьох тижнів (21 день), тобто тривало 7-20 днів.
Короткочасною втратою працездатності визнається стійка втрата загальної
працездатності до 10%. Короткочасний розлад здоров’я і короткочасність
втрати працездатності визначаються судово-медичною експертизою.
Частина 1 ст. 125 КК передбачає відповідальність за умисні легкі тілесні
ушкодження, які не спричинили наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 125 КК,
тобто не спричинили ні короткочасного розладу здоров’я, ні короткочасної
втрати працездатності. Такими Правила називають незначні, короткочасні
ушкодження, які тривали не більше шести днів – подряпини, синці тощо.
Тілесні ушкодження (тяжкі, легкі і середньої тяжкості) можуть бути
заподіяні також і при злочинах, відповідальність за які передбачена
іншими статтями КК України – наприклад, при розбої (ст. 187 КК),
посяганні на життя державного діяча (ст. 112 КК), хуліганстві (ст. 296
КК) та інших.
Оскільки при вчиненні названих злочинів здоров’я є додатковим об’єктом
посягання, то вони кваліфікуються тільки за статтями КК України, які
передбачають відповідальність за посягання на головний об єкт, тобто
відповідно за ст. 112, 187ККчи296КК.
Кримінальна відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження настає з
шістнадцяти років.
Карається умисне легке тілесне ушкодження за ч. 1 ст. 125 КК
громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами
на строк до одного року, або штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, а за ч. 2 ст. 125 КК – громадськими роботами
на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними
роботами на строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців,
або обмеженням волі на строк до двох років.
3.3.7. Побої і мордування
Характерна особливість злочину, відповідальність за який передбачає ст.
126 КК, полягає в тому, що дії, які утворюють його об’єктивну сторону,
спрямовані на те, Щоб, головним чином, завдати потерпілому фізичного
болю. Такі дії не порушують анатомічної цілісності тканин тіла чи
функцій якого-небудь органу, і цим вони відрізняються від тілесних
ушкоджень. Шкода здоров’ю спричинюється ними через фізичний біль.
Фізичний біль завдасться відповідно до ч. 1 ст. 126КК:
а) ударами;
б) побоями;
в) іншими насильницькими діями.
Ударом називають одноразовий, раптовий потужний фізичний вплив на тіло
людини будь-яким твердим предметом, що спричиняє фізичний біль.
Побої – це неодноразові удари, що спричиняються в
один час одному потерпілому.
Іншими насильницькими діями можуть бути викручування рук, ніг,
стискування горла, статевих органів тощо.
Частина 2 ст. 126 КК передбачає відповідальність за удари, побої та інші
подібні дії, якщо вони носили характер мордування. Правила мордуванням
називають такі дії, які пов’язані з багаторазовим чи тривалим
заподіянням особливого болю чи тяжкими фізичними та моральними
стражданнями потерпілого. Кваліфікованими визнаються також побої і
мордування, вчинені групою осіб або з метою залякування потерпілого чи
його близьких (ч. 2 ст. 126 КК).
Відповідальності за ст. 126 КК підлягають особи; яким до
вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ст. 22 КК).
Караються побої і мордування за ч. 1 ст. 126 КК виправними роботами на
строк до одного року, або громадськими роботами на строк до двохсот
годин, або штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, а за ч. 2 ст. 126 КК – позбавленням волі на строк до п’яти
років або обмеженням волі на строк до п’яти років.
3.3.8. Катування
Катуванням у ст. 127 КК називається умисне заподіяння сильного фізичного
болю або фізичного чи морального страждання нанесенням побоїв, мученням
або застосуванням інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого
чи іншу особу вчинити дії, які суперечать їх волі.
Заподіяння при катуванні тілесних ушкоджень утворює сукупність злочинів
і кваліфікується за ч. 1 чи ч. 2 ст. 127 і
ст. 121, 122 чи 125 КК.
Частина 2 ст. 127 КК передбачає кваліфікований вид катування.
Кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 127 КК є вчинення катування повторно
або вчинення його за попередньою змовою групою осіб.
Катування вчинюється умисно з прямим умислом і метою примусити до
виконання вимог катівника. Відповідальність за катування настає з
шістнадцяти років. Карається катування за ч. 1 ст. 127 КК – позбавленням
волі на строк від трьох до п’яти років, а за ч. 2 ст. 127 КК
-позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.
3.3.9. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження
Кримінальна відповідальність передбачена законом лише за тяжке і
середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне необережно. Необережно
заподіяні легкі тілесні ушкодження складу злочину не утворюють і
кримінальному покаранню не підлягають.
Тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад злочину
тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можливість їх настання,
але легковажно розраховувала на їх відвернення (наприклад, при порушенні
правил використання машин, механізмів, зброї, їдких речовин тощо), або
не передбачала можливості їх настання, хоча повинна була і могла їх
передбачити.
Наприклад, у справі Т. було доведено, що він самовільно сів за кермо
трактора і під’їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не
помітивши, що під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і
заподіяв одній з них середньої тяжкості тілесне ушкодження. Верховний
Суд, розглянувши справу, зазначив, що рухаючись по полю трактором і
знаючи, що під копицею обідають жінки, Т. повинен був і міг передбачити
можливість заподіяння такої шкоди.’
У тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або середньої тяжкості
тілесні ушкодження і не повинна була чи не могла передбачити їх
настання, не може бути відповідальною за них за відсутністю її вини
(випадок).
Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяжкості тілесні
ушкодження настає з шістнадцяти років.
Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок
якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 КК як
необережне заподіяння смерті.
Карається необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження
виправними роботами на строк до двох років, збо обмеженням волі на строк
до двох років або громадськими Р°ботами на строк від ста п’ятдесяти до
двохсот сорока годин.
‘ Див.: Радянське право- 1972-№ 1.-С. 109-110.
3.3.10. Погроза вчинити вбивство
Об’єкт посягання злочину, передбаченого ст. 129 КК України, у літературі
визначається дуже різно, як і його місце у класифікації злочинів розділу
II Кримінального кодексу України. Одні автори визнають його злочином
проти громадського порядку’, другі – злочином проти життя, треті –
злочином проти особистої волі3. Автор коментарю ст. 100 КК України 1960,
зовсім не визначає об’єкта погрози вчинити вбивство4. Але без визначення
об’єкта певного злочину чи неправильного його визначення немає
можливості належним чином і правильно визначити суспільну сутність
злочину, його юридичну природу і кваліфікацію.
Якщо під громадським порядком розуміти сукупність суспільних відносин,
які забезпечують громадський спокій, а під громадською безпекою – умови
безпеки невизначено-го кола осіб, то стане очевидним, що погроза вчинити
вбивство порушує, головним чином, не громадський спокій, а не громадську
безпеку. Винний суб’єкт при цьому спрямовує своє посягання не на
громадський спокій чи на громадську безпеку і такого наміру не має.
Погроза – діяння завжди персоніфіковане, звернене до якоїсь певної і
конкретної людини, чи до двох-трьох осіб. Психічний вплив винний
спрямовує на конкретну певну особу. Нікому і нічому це посягання у
більшості випадків не загрожує і безпеки не створює. Тому необхідно
дійти висновку, що погроза вчинити вбивство – це злочин проти особи. Але
видовим і безпосереднім об’єктом посягання при погрозі вчинити вбивство
є не життя. Реальної безпосередньої загрози для життя потерпілого в
момент і під час погрози вчинити вбивство не виникає. Винний не має
наміру в момент погрози позбавити потерпілого життя або заподіяти шкоду
здоров’ю.
‘ Див.: Даньшин И. Н. Уголовно-правовая охрана общественного
порядка.-М., 1973-С. 192-193.
2 Див.: Курс советского уголовного права. Часть Особенная,- К., 1968.-
С. 208; Уголовное право УССР. Часть Особенная.- К„ 1989-С.162.
3 Див.: Курс советского уголовного права. Часть Особенная.- М., 1971 -Т.
5.-С. 187.
4 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України-К.: Юрінком,
1997.-С. 359-360.
У конкретній справі Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що погроза
вчинити вбивство – це такі дії винного, які не спрямовані безпосередньо
на позбавлення життя.
Якщо ж винний, висловлюючи погрозу вбити, має намір позбавити
потерпілого життя негайно і вчинює дії, які створюють безпосередню
загрозу для життя потерпілого, то це вже буде не погроза вбивством, а
замах на вбивство. Отже, при погрозі вчинити вбивство винний посягає не
на життя потерпілого.
Суспільна сутність погрози вчинити вбивство полягає в тому, що заявлена
винним при обставинах, які дають підстави боятися її реалізації, вона
викликає почуття страху, порушує спокій потерпілого, народжує
невпевненість у своїй безпеці. Погроза вчинити вбивство, таким чином,
спрямована проти особистої безпеки потерпілого, яка і є безпосереднім
об’єктом цього злочину2. Поряд із цим погроза вчинити вбивство певною
мірою обмежує, руйнує і особисту волю особи, обмежує можливості вільно
користуватися благами життя.
Погроза вчинити вбивство – є психічне насильство над особою. Суспільна
небезпечність цього злочину полягає в тому, що він позбавляє потерпілого
спокою, небезпека його вчинення постійно переслідує потерпілого, не дає
йому можливості ні працювати, ні відпочивати.
Погроза вбити може бути доведена до потерпілого будь-яким чином: усно
(віч-на-віч), письмово (листом, телеграмою), різними діями, які
переконливо вказують на намір винного, або передана через третіх осіб.
Стаття 129 КК передбачає відповідальність лише за погрозу вбивством.
Погроза вчинити якусь іншу шкоду під ознаки цієї статті не підпадає,
наприклад, погроза знищити майно, заподіяти тілесні ушкодження,
розповсюдити ганебні вигадки тощо.
Обов’язковою ознакою складу злочину є реальність погрози, якою вона
буває в усіх випадках, коли потерпілий має підстави боятися її
виконання. Якщо сам потерпілий не вірить у реальність погрози, то вона
складу злочину не має. Наприклад, Ш. погрожував вбивством потерпілій,
яку зґвалтував, якщо вона про це розповість мамі.
‘ Див.: Постановление Пленума Верховного Суда СССР в деде Карасева-
Бюллетень Верховного Суда СССР.- 1967- № 4.- С. 19.,
Детальніше про безпосередній об’єкт погрози вчинити вбивство див.:
Коржанский Н. И. Обьект и предмет уголовно-правовой охраны.- М., 1980.-
С. 53-54.
Обласний суд визнав засудження Ш. за погрозу вбивством безпідставним,
оскільки потерпіла не вірила в реальність його погрози, та і сам винний
нічим не підтверджував намір здійснити погрозу . Погроза визнається
реальною, якщо винний:
а) вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави вважати, що ця
погроза буде здійснена;
б) своєю поведінкою, взаємостосунками з потерпілим переконував – погроза
не марна, вона буде здійснена.
Відповідальність за погрозу настає незалежно від її мотивів. Закінченою
погроза визнається з моменту доведення що до потерпілого.
Погроза вбивством за багатьма ознаками нагадує замах на вбивство.
Відрізняються ці злочини лише метою:
1. При погрозі вбивством винний не має мети негайно заподіяти смерть.
Його мета – налякати потерпілого, лишити його спокою, змусити його весь
час нервувати, страждати від страху за своє життя.
2. При замахові на вбивство винний має мету зараз, негайно заподіяти
смерть потерпілому і робить усе залежне від нього, щоб досягти цього
наслідку.
Наприклад, міський суд помилково кваліфікував за ст. 15 та ч. 1 ст. 115
дії Д., який, перебуваючи у стані сп’яніння, почав бити свою дружину і,
погрожуючи скинути її з балкона другого поверху, вимагав, щоб вона сама
стрибнула звідти. Коли Д. заявив, що візьме ніж, потерпіла не витримала
напруження, стрибнула з балкона і отримала тяжкі тілесні
ушкодження.
Кваліфікуючи дії Д. як замах на вбивство, суд не вказав у вироку, які
саме дії Д. були безпосередньо спрямовані на умисне вбивство дружини. У
справі взагалі немає даних про те, що він такі дії вчинив. З показань
потерпілої вбачається, що чоловік постійно знущався над нею,
неодноразово погрожував вбивством і що в неї були всі підстави вважати,
що він виконає свою погрозу. Цього разу, маючи на меті покінчити з
життям, вона стрибнула з балкона, та свій умисел на самогубство до кінця
не довела з незалежних від неї причин. За таких обставин Д. має нести
відповідальність за погрозу вбивством і доведення до спроби самогубства,
тобто за ч. 1 ст. 120 і ч. 1 ст. 129 КК України.
При вчиненні багатьох злочинів погроза вбивством буває складовою
частиною такого злочину, наприклад, у ст. 152, 153, 187 КК України.
‘ Див.: Радянське право.- 1970.- № 9- С; 106.
Оскільки у цих статтях передбачені спеціальні випадки погрози, то
застосовуються тут пише норми цих спеціальних статей. Кваліфікувати такі
дії додатково за ст. 129 КК непотрібно.
Частина 2 ст. 129 КК передбачає відповідальність за погрозу вбивством,
якщо погроза була вчинена членом організованої групи.
Відповідальність за погрозу вбивством настає з шістнадцяти років.
Карається погроза вчинити вбивство за ч. 1 ст. 129 КК -арештом на строк
до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років, а за ч. 2
ст. 129 КК – позбавленням волі на строк від трьох років до п’яти років.
3.3.11. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби
Згідно із Законом України від 12 грудня 1991 р. «Про запобігання
захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» (Відомості
Верховної Ради України.- 1992-№ 11.- Ст. 152) СНІД – це особливо
небезпечна інфекційна хвороба.
Частина 1 ст. 130 КК передбачає відповідальність за поставлення завідомо
хворою особою в небезпеку зараження цією хворобою іншої особи будь-яким
способом, яким ця інфекційна хвороба передається.
Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої
особи ВІЛ-інфекцією, а також особою, яка хворіє на СНІД.
Частина 3 ст. 130 КК передбачає посилену відповідальність за зараження
вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою
двох чи більше потерпілих або неповнолітнього.
Злочин, передбачений ст. 130 КК може бути вчинений як умисно, так і
необережно. Частина 4 ст. 130 КК передбачає відповідальність за умисне
зараження такими хворобами.
Відповідальними за вчинення цього злочину є особи –
носи ВІЛ-інфекції і яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять
років.
Карається свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження вірусом
імунодефіциту людини за ч. 1 ст. 130 КК арештом на строк до трьох
місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням
волі на строк до трьох рокыв, а за зараження іншої особи цим вірусом за
ч. 2 ст. 130 КК – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, за
ч. З ст. 130 КК – позбавленням волі на строк від трьох до восьми років,
а за ч. 4 ст. 130 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до десяти
років.
3.3.12. Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило
зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби
Стаття 131 КК передбачає кримінальну відповідальність за
недбале чи несумлінне виконання своїх професійних’ обов’язків медичними,
фармацевтичними працівниками, внаслідок чого особу було заражено вірусом
імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.
Суспільна небезпечність такої недбалості полягає в тому, що багато людей
були заражені ВІЛ-інфекцією з боку медперсоналу.
Суб’єктивна сторона цього діяння характеризується необережною виною.
Умисне зараження такою інфекцією підпадає під ознаки злочину,
передбаченого ст. 121 КК України.
Відповідальними за зараження потерпілого на ВІЛ чи вірусом іншої
невиліковної інфекційної хвороби є працівники медичних і фармацевтичних
установ, закладів і організацій, інших органів, які мають за обов’язок
боротися з поширенням ВІЛ чи іншими невиліковними інфекційними
хворобами. Частина 2 ст. 131
КК передбачає відповідальність за
зараження такими хворобами двох чи більше осіб.
Карається діяння, передбачене ч. 1 ст. 131 КК – обмеженням волі на строк
від одного до трьох років або позбавленням волі на такий самий строк з
позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 130 КК – позбавленням волі на
строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3.3.13. Розголошення відомостей про проведення і медичного огляду на
виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної
інфекційної хвороби
Згідно зі ст. 12 Правил медичного огляду з метою виявлення зараження
вірусом імунодефіциту людини, обліку, медичного обстеження та
профілактичного нагляду за ВІЛ-інфікованими, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 460 (ЗП
України.-1992.- № 9.- Ст. 218), медичні працівники та інші особи, яким у
зв’язку з виконанням професійних обов’язків стали відомі результати
обстеження на ВІЛ-інфекцію, зобов’язані зберігати такі відомості в
таємниці.
Розголошення цих відомостей про результати проведення медичного огляду
на зараження вірусом імунодефіциту людини утворює об’єктивну сторону
цього злочину, незалежно від способу розголошення і кореспондентів
розголошення.
Розголошення відомостей про наслідки проведеного медичного огляду може
бути умисним і необережним.
Суб’єктами відповідальності є медичні працівники, яким такі відомості
стали відомі внаслідок виконання ними своїх професійних обов’язків.
Карається розголошення відомостей про проведення медичного огляду на
зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної
хвороби штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот Сорока
годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням
волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без
такого.
3.3.14. Зараження венеричною хворобою
Окремим випадком тілесного ушкодження, що заподіює шкоду здоров’ю, є
зараження потерпілого венеричною хворобою.
Кримінальна відповідальність за ст. 133 КК настає за умови, що винний
(винна) досяг 16-річного віку, хворів венеричною хворобою і певно знав
про наявність у нього цієї хвороби та про небезпечність його певних дій
для здоров’я іншої особи.
Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад закінченого
злочину незалежно від тривалості хвороби і наслідків лікування, а також
від величини шкоди здоров’ю потерпілого, яка була заподіяна цим
зараженням.
На відповідальність не впливають:
а) вид венеричної хвороби (гонорея, м’який шанкр, сифіліс);
б) спосіб зараження – статевий акт, поцілунок, користування спільними
предметами тощо;
в) насталі наслідки;
г) згода потерпілого (потерпілої) на зараження венеричною хворобою.
Особи, які сайі не хворіють венеричною хворобою, але які навмисно тим чи
іншим способом заразили іншу особу венеричною хворобою, залежно від
способу дій та форми вини, підлягають відповідальності за тілесні
ушкодження
(ст. 122-125 КК).
Особа може бути поставлена в небезпеку зараження через статеві зносини
або іншими діями, якщо саме зараження ще не настало. Такі дії є замахом
на зараження, якщо ними була утворена справжня і реальна можливість
заразити іншу особу, але цього не сталося за обставин, незалежних від
винного.
Частина 2 ст. 133 КК передбачає відповідальність за дії, наслідком яких
сталося зараження венеричною хворобою потерпілого, якщо ці дії вчинила
особа, яка знала без
сумніву про свою хворобу.
Оскільки обов’язковою ознакою злочину як ч. 1 ст. 133 КК так і ч. 2 ст.
133 КК є знання винним про свою хворобу, І то їх суб’єктивна сторона
визначається умислом або злочинною самонадійністю. Злочинна недбалість
цього злочину неможлива.
Частина 2 ст. 133 КК передбачає відповідальність за зараження
потерпілого венеричною хворобою при обтяжуючих обставинах:
а) зараження венеричною хворобою особою, яка раніше
вже була засуджена за такий самий злочин і вона має за
нього судимість;
б) зараження одним чи різними способами двох або
більше потерпілих;
в) зараження венеричною хворобою неповнолітнього чи
неповнолітньої.
Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось
іншого злочину, то все скоєне утворює сукупність злочинів, наприклад,
при зґвалтуванні (ст. 152 чи
ст. 153 КК).
Частина 3 ст. 133 КК передбачає відповідальність за зараження, яке
спричинило тяжкі наслідки для здоров’я потерпілого.
Відповідальність за зараження венеричною хворобою
настає з шістнадцяти років.
Карається зараження венеричною хворобою за ч. 1 ст. 133 КК позбавленням
волі на строк до двох років, або виправними роботами на той самий строк,
або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до
двох років, за ч. 2 ст. 133 КК – позбавленням волі на строк до трьох
років або обмеженням волі на строк до п’яти років, а за ч. З ст. 133 КК
-позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
3.3.15. Незаконне проведення аборту
Абортом у медицині називають передчасне припинення вагітності і
вилучення з матки плідного яйця чи плоду, ще не здібного до життя поза
тілом матері у перші 28 тижнів вагітності.
У медицині відрізняють два види аборту:
1) патологічний – вагітність припиняється внаслідок захворювання
вагітної жінки;
2) штучний – вагітність припиняється побічним втручанням в організм
вагітної жінки. Патологічний аборт для кримінального права байдужий.
Штучний аборт буває законним і незаконним (кримінальним). Згідно з
діючою у медичній практиці інструкцією «Про порядок проведення операції
штучного переривання вагітності (аборту)», штучне переривання вагітності
визнається законним, якщо він був проведений за згодою жінки:
а) у стаціонарній медичній установі, спеціально пристосованій для
проведення таких операцій;
б) у перші 12 тижнів вагітності;
в) чи у зв’язку з тим, що продовження вагітності і пологи загрожували
життю жінки (у таких випадках аборт буде законним і тоді, коли
вагітність тривала більше 12 тижнів).
Незаконним (кримінальним) визнається аборт, проведений за згодою
потерпілої:
а) поза спеціальною медичною установою незалежно від того, хто проводив
операцію;
б) при тривалості вагітності більше 12 тижнів, якщо відсутні
протипоказання вагітності і пологів;
в) особою, яка не має спеціальної вищої медичної освіти. При наявності
хоча б однієї з цих обставин аборт визнається незаконним (кримінальним).
У медичній літературі зазначається, що аборт навіть у лікарні,
проведений з дотриманням усіх правил асептики та антисептики, заподіює
значну шкоду здоров’ю жінки’.
Вагітність при кримінальному аборті припиняється різними засобами:
а) механічними – введенням у матку різноманітних предметів (бушів,
дерев’яних кийків тощо), розчинів (мила, соди, йоду тощо) або нанесенням
ударів по животу і т. ін.;
б) медикаментозними – вживанням різних ліків чи хімічних речовин
(хініну, сулеми, миш’яку, гасу тощо);
Див.: Сердюков И. Г. Чем вреден и опасен аборт.- М., 1954.-^ 40;
АедеееМ. Й. Курс судебной медицини.- М., 1959.- С. 494.
в) термічними – впливом тепла на тіло вагітної жінки І (гарячі ванни,
спринцювання і т. ін.).
Аборт може бути викликаний і психічною травмою ~ переляком. Обов’язковою
ознакою аборту є настання злочинного наслідку – припинення вагітності. З
цього моменту злочин вважається закінченим. Якщо ці наслідки не настали,
то скоєне кваліфікується як замах на аборт за ст. 15 КК,
відповідною частиною ст. 134 КК.
Проведення аборту – злочин навмисний. Необережне :
припинення вагітності під ознаки ст. 134 КК не підпадає. При
відповідних умовах припинення вагітності може бути підставою для
відповідальності за необережне тілесне ушкодження (ст. 128 КК).
Аборт може бути проведений за різних мотивів (корисливість, співчуття).
Судова статистика свідчить, що аборт проводять лікарі (12,3%), медичні
сестри та акушерки (11,6%), а також особи, які не мають медичної освіти
(76,1%).
Незаконне проведення аборту припускає згоду вагітної жінки на цю
операцію. Якщо аборт проводиться без згоди потерпілої, то вчинене
кваліфікується за ст. 121 КК. У тих випадках, коли жінку примусили
вчинити аборт, дії .инних кваліфікуються за ст. 121 КК, а якщо примушув
,ння не вдалося і операція не була проведена чи не була завершена – як
замах на примусовий аборт за ст. 15 і ст. 121 КК.
Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за два види
аборту.
Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1
ст. 134 КК). Суб’єктом цього злочину визнаються особи, які не мають
вищої медичної освіти
(медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи, які мають середню
медичну освіту) незалежно від того, де вони провели аборт, а також
особи, які не мають ніякої медичної освіти.
Кваліфікований аборт (ч. 2 ст. 134 КК). Незаконна аборт визнається
кваліфікованим, якщо його проведення спричинило тривалий розлад
здоров’я, безплідність чи внаслідок якого сталася смерть потерпілої. За
ч. 2 ст. 134 КК кваліфікуються випадки заподіяння смерті необережно.
Якщо винний байдуже ставився до можливості настання і смерті, то скоєне
утворює сукупність умисного вбивства і проведення аборту (ст. 115 та ст.
134 КК). Тяжкими наслідками аборту можуть бути:
1) втрата загальної працездатності більше ніж на 15%;
2) втрата здібності до вагітності;
3) всі інші наслідки, які перелічені у ч. 1 ст. 121 КК. Спричинення
абортом тривалого розладу здоров’я може
бути втратою загальної працездатності більше ніж на 15%, чи необхідність
лікування його більше 21 дня, чи воно викликало душевну хворобу і т. ін.
Незаконне проведення аборту – злочин умисний, оскільки винна особа має
при цьому мету припинити вагітність. До настання смерті потерпілої вина
може бути лише необережною.
Відповідальність за незаконне проведення аборту настає з шістнадцяти
років.
Карається незаконне проведення аборту за ч. 1 ст. 134 КК виправними
роботами на строк до двох років, або штрафом від п’ятдесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами
на строк від ста до двохсот сорока годин, а за ч. 2 ст. 134 КК –
позбавленням волі на строк до п’яти років, або обмеженням волі на строк
до п’яти років з позбавленням права займати певні посади або займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
3.3.16. Залишення у небезпеці
Небезпечне для життя становище може бути наслідком хвороби, старості,
малолітності, непритомності, сильного сп’яніння та іншого безпорадного
стану, перебуваючи в якому особа потребує негайної допомоги.
Об’єктивна сторона злочину полягає в злочинній бездіяльності – винна
особа усвідомлює необхідність негайного подання допомоги потерпілому,
але не виконує цього обов’язку. Мотиви неподання допомоги потерпілому
суттєвого юридичного значення не мають.
Суб єктивна сторона залишення в небезпеці характеризується умислом –
винна особа усвідомлює небезпечність для життя і здоров’я потерпілого і
байдуже ставиться до настання смерті потерпілого чи тяжких наслідків для
його здоров’я.
Кримінальна відповідальність за залишення у небезпеці настає у випадках,
коли той, хто залишив потерпілого без допомоги, зобов’язаний був
піклуватися про нього і мав змогу надати йому допомогу, а також тоді,
коли він сам поставив потерпілого у небезпечне для життя становище.
Частина 2 ст. 135 КК передбачає відповідальність за залишення матір’ю
своєї новонародженої дитини у випадку, коли ма-пр уже не перебувала в
обумовленому пологами стані.
Частина 3 ст. 135 передбачає відповідальність за кваліфікований вид
цього злочину, кваліфікуючою ознакою якого є настання смерті потерпілого
або інших тяжких наслідків. До настання смерті потерпілого чи інших
тяжких наслідків винний ставиться байдуже, тобто з побічним умислом.
Якщо винний, залишаючи потерпілого у небезпечному для життя чи здоров’я
становищі, бажав настання його смерті, то діяння є навмисним убивством
(ст. 115 КК України).
Відповідальність за ст. 135 КК настає з шістнадцяти років. Карається
залишення в небезпеці за ч. 1 ст. 135 КК – обмеженням волі на строк двох
років або позбавленням волі на строк до двох років, за ч. 2 ст. 135 КК –
позбавленням волі на строк до трьох років або обмеженням волі на той
самий строк, азач.Зст.135- позбавленням волі на строк від трьох до
восьми років.
3.3.17. Неподання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя
становили
Стаття 136 КК встановлює загальний юридичний обов’язок подати допомогу
кожному, хто такої допомоги погребує внаслідок перебування у
небезпечному для життя становищі.
Подати допомогу особі, яка перебуває у небезпечному для життя
становищі, означає:
а) подати їй допомогу самому (відвезти до медичної установи, подати
необхідні ліки, одежу, їжу, притулок тощо);
б) викликати необхідні служби (швидку медичну допомогу, пожежну команду,
міліцію);
в) покликати інших осіб, які здатні подати допомогу потерпілому тощо.
Неподання допомоги полягає у невиконанні встановленого законом обов’язку
подати допомогу особі, яка перебуває у небезпечному для життя становищі,
якщо внаслідок такої бездіяльності сталася смерть потерпілого або тяжкі
тілесні
ушкодження.
Відповідальність за ст. 136 КК настає лише за умови, якщо особа мала
можливість подати допомогу, відповідальність виключається, якщо в неї
такої можливості не було.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується
умислом, умисел побічний, оскільки суб’єкт усвідомлює небезпечність
становища (без цього немає вини) і байдуже ставиться до настання тяжких
наслідків для потерпілого.
Відповідальність за залишення в небезпечному становищі виключається у
випадках: а) коли потерпілий сам міг вжити необхідних заходів і б) коли
допомога потерпілому була вже непотрібною (у випадках негайного настання
смерті).
Частина 2 ст. 136 КК передбачає відповідальність за не-надання допомоги
малолітньому, який завідомо перебуває у небезпечному для життя стані,
при можливості надати таку допомогу.
Частина 3 ст. 136 КК передбачає відповідальність за
неподання допомоги, якщо така бездіяльність призвела до настання смерті
потерпілого.
Суб’єктами відповідальності за неподання допомоги є особи, яким
виповнилося шістнадцять років.
Карається неподання допомоги за ч. 1 ст. 136 КК -штрафом від двохсот до
п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на
строк до шести місяців, за ч. 2 ст. 136 КК – штрафом від п’ятисот до
тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк
до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, а за ч. З
ст. 136 КК – обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
3.3.18. Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я
дітей
Охорона життя та здоров’я дітей має особливе значення для суспільства, і
тому ці блага є важливими об’єктами кримінально-правової охорони. На
певних осіб покладаються суспільні обов’язки щодо захисту життя чи
здоров’я дітей (вихователі, лікарі, акушери, няні, медичні сестри тощо).
Невиконання чи неналежне виконання цими особами своїх професійних чи
службових обов’язків щодо охорони життя чи здоров’я неповнолітніх, якщо
внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення було заподіяно
істотну шкоду здоров’ю потерпілого, утворюють склад злочину,
передбаченого ч. 1 ст. 137 КК.
Якщо така недбалість призвела до настання смерті неповнолітнього
потерпілого або цим були заподіяні інші тяжкі наслідки (заподіяння шкоди
здоров’ю кількох дітей, захворювання на тяжку невиліковну хворобу тощо),
то діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 137 КК.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується, у більшості
випадків,- злочинною недбалістю.
Відповідальними за діяння, передбачене ст. 137 КК, є спеціальні
суб’єкти, тобто особи, на яких були покладені спеціальні обов’язки щодо
охорони життя і здоров’я дітей. Це можуть бути особи, що вже досягли
шістнадцяти років.
Карається неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я
дітей за ч. 1 ст. 137 КК – штрафом до п ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або громадськими
роботами на строк до двохсот сорока годин, а за ч. 2 ст. 137 КК –
обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на той
самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
3.3.19. Незаконна лікувальна діяльність
Лікарюванням визнається діяльність, що полягає у встановленні діагнозу
захворювання, призначенні ліків та процедур, застосуванні різноманітних
засобів і методів впливу на тіло хворого. Не є лікарюванням пропагування
методів і ліків, лікування певних хвороб, фармацевтична діяльність.
Право на лікарювання мають лише особи, що мають належну медичну освіту –
лікарі, фельдшери, акушери, медсестри, тобто особи, які закінчили
відповідні медичні навчальні заклади, а також особи, які мають ліцензії
на лі- , кувальну діяльність, що видаються Міністерством охорони !
здоров’я України. Особи, які не мають належної медичної освіти, і
ліцензії Міністерства охорони здоров’я України є суб’єктами цього
злочину, якщо вони досягли 16-річного віку.
Обов’язковою ознакою цього злочину є настання тяжких наслідків – розладу
здоров’я або смерті потерпілого.
Незаконне лікарювання вчинюється необережно. Умисне заподіяння шкоди
здоров’я кваліфікується за ст. 121, 122
чи ст. 125 КК.
Відповідальними за незаконне лікарювання можуть бути всі осудні особи,
що досягли віку шістнадцяти років.
Карається незаконне лікарювання виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням
волі на строк до трьох років.
3.3.20. Неподання допомоги хворому медичним працівником
Згідно з клятвою Гіппократа, яку дають усі випускники медичних
навчальних закладів, вони зобов’язуються надавати медичну допомогу
хворим за будь-яких обставин. Такий же обов’язок на медичних і
фармацевтичних працівників покладає ст. 78 Основ законодавства України
про охорону здоров’я (Відомості Верховної Ради України.- 1993.- №4.-Ст.
19).
Невиконання цих обов’язків медичним працівником (лікарем, акушером,
фельдшером, медсестрою) утворює об’єктивну сторону цього злочину.
Відповідальність виключається, якщо у цих спеціалістів не було
можливості подати допомогу хворому. Поважними причинами неподання
допомоги можуть бути – нездоланна сила, стихійні лиха, тяжка хвороба,
стан крайньої необхідності та інші, що не дали можливості подати
допомогу хворому.
Частина 2 ст. 139 КК передбачає відповідальність за не-надання допомоги
хворому медичним працівником, якщо така бездіяльність призвела до
настання смерті хворого або до інших тяжких наслідків – наприклад,
інвалідності.
Неподання допомоги хворому – злочин умисний, умисел побічний, оскільки
винна особа байдуже ставиться до настання наслідків її бездіяльності.
Відповідальність за неподання допомоги хворому за ст. 139 КК настає з
шістнадцяти років. Відповідальними за ст. 139 КК є лише працівники
медичних та фармацевтичних закладів, установ.
Карається неподання допомоги хворому за ч. 1 ст. 139 КК – штрафом до
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до
трьох років або виправними роботами на строк до двох років, а за ч. 2
ст. 139 КК – обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням
волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
3.3.21. Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або
фармацевтичним працівником
Стаття 140 КК передбачає кримінальну відповідальність медичних (лікарів,
фельдшерів, акушерів, сестер, санітарів тощо) і фармацевтичних
працівників за професійну халатність, тобто за неналежне виконання чи
невиконання своїх професійних обов’язків, якщо внаслідок недбалого чи
несумлінного до них ставлення хворому були заподіяні тяжкі наслідки –
втрата працездатності, тілесні ушкодження, тривалий розлад здоров’я
тощо.
Якщо внаслідок недбалого ставлення до виконання своїх професійних
обов’язків тяжка шкода була заподіяна неповнолітньому хворому, то діяння
кваліфікується за ч. 2 ст. 140 КК.
Професійна недбалість медичних чи фармацевтичних працівників вчинюється
необережно.
Відповідальними за професійну недбалість за ст. 140 КК несуть лише
медичні і фармацевтичні працівники, що досягли шістнадцятирічного віку.
Карається неналежне виконання професійних обов’язків медичним або
фармацевтичним працівником за ч. 1 ст. 140
КК – позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до п’яти років, або виправними роботами на строк до
двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням
волі на строк до двох років, а за ч. 2 ст. 140 КК – обмеженням волі на
строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю
на строк до трьох років.
3.3.22. Порушення прав пацієнта
Згідно зі ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я
проведення клінічних випробувань лікарських засобів є легальними лише за
письмовою згодою пацієнта чи його законного представника. Проведення
клінічних випробувань лікарських засобів з участю неповнолітньої чи
недієздатної особи забороняється.
Стаття 141 КК передбачає відповідальність за незаконне проведення
клінічних випробувань лікарських засобів, тобто проведення їх без
письмової згоди пацієнта чи його законного представника або проведення
таких випробувань з участю неповнолітнього чи недієздатного пацієнта,
якщо такими випробуваннями була заподіяна смерть потерпілого чи інші
тяжкі наслідки – тяжкі тілесні ушкодження тощо.
Порушення прав пацієнта може бути умисним і необережним.
Відповідальними за порушення прав пацієнта можуть бути всі осудні особи,
що досягли віку шістнадцяти років.
Карається порушення прав пацієнта обмеженням волі на строк до п’яти
років або позбавленням волі на той самий строк.
3.3.23. Незаконне проведення дослідів над людиною
Основами законодавства України про охорону здоров’я забороняється
проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над
людиною, якщо такі досліди створюють небезпеку для життя чи здоров’я
людини.
Стаття 142 КК передбачає відповідальність за незаконне проведення таких
дослідів, якими створюється небезпека для життя чи здоров’я потерпілого
(ч. 1), а також незаконне проведення таких дослідів з неповнолітнім, або
з двома чи більше особами, чи проведення таких дослідів з застосуванням
примусу чи обману або якщо такі досліди спричинили тривалий розлад
здоров’я потерпілого (ч. 2 ст. 142 КК).
Незаконне проведення дослідів над людиною може бути необережним і
умисним.
Відповідальними за незаконне проведення дослідів над людиною можуть бути
всі осудні особи, які досягли
шістнадцятирічного віку.
Карається незаконне проведення дослідів над людиною за ч. 1 ст. 142 КК –
штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або
виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк
до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 142
КК – обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на
той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
3.3.24. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів
або тканин людини
Трансплантацією у медицині називається пересадка органів і тканин.
Розрізняють автотрансплантацію – пересадку органів і тканин однієї особи
(шкіри, хрящів, кісток, м’язів, сухожилля, жирової тканини, сальників) і
гомотрансплантацію – пересадку органів і тканини від однієї особи іншій
(нирок, серця, шкіри, м’язів тощо). Основами законодавства України про
охорону здоров’я встановлено порядок і умови проведення трансплантації
органів і тканин. (ЗУ. Том 4- К., 1996.- С. 231-243).
Стаття 143 КК передбачає відповідальність за три види діянь:
а) за порушення порядку трансплантації органів або тканин людини;
б) за торгівлю органами або тканинами людини;
в) за вилучення у людини примусом або обманом її органів або тканин з
метою їх трансплантації.
Вилучення у людини органів або тканин тіла із застосуванням насильства
(примусу) чи обману утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 2
ст. 143 і ст. 121 чи ст. 122 КК, а якщо потерпілий перебував у
безпорадному стані чи у матеріальній чи іншій залежності від винного, то
за сукупністю ч. З ст. 143 КК і ст. 121 чи ст. 122 КК.
Торгівля органами або тканинами тіла людини може мати будь-яку форму
купівлі-продажу за гроші, майно, інші матеріальні цінності.
Частина 5 ст. 143 КК передбачає посилену відповідальність за порушення
встановленого порядку проведення трансплантації органів або тканин
людини, яке було вчинене за попередньою змовою групою осіб або за участь
у діяльності транснаціональних організацій, які займаються ,
трансплантацією органів або тканин людини.
Порушення порядку трансплантації органів і тканин людини може бути
умисним і необережним, а вилучення органів і тканин або торгівля ними –
лише умисним злочином.
Відповідальними за порушення порядку трансплантації органів і тканини
людини, а також за вилучення у людини її органів і тканин можуть бути
лише лікарі. Співучасниками цих злочинів (підбурювачами, організаторами,
пособника-ми) можуть бути всі осудні особи, що досягли віку шістнадцяти
років.
Відповідальними за торгівлю органами чи тканинами людини можуть бути всі
осудні особи, які досягли віку шістнадцяти років.
Карається порушення встановленого законом порядку трансплантації органів
або тканин людини за ч. 1 ст. 143 КК -штрафом до п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на
строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 143 КК – обмеженням
волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років;
за ч. З ст. 143 КК – обмеженням волі на строк до п’яти років або
позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або
без такого; за ч. 4 ст. 143 КК -обмеженням волі на строк до п’яти років
або позбавленням волі на той самий строк, а за ч. 5 ст. 143 КК –
позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права
обіймати певні посади і займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.
3.3.25. Насильницьке донорство
Донорство, тобто добровільне вилучення крові у людини з метою
використання крові для лікування хворих є справою гідності і честі,
проявом гуманізму.
Згідно з Законом України від 29 червня 1995 року «Про донорство крові та
її компонентів» (ВВР.- 1995.- № 23.-Ст. 183) донорство — це добровільний
акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові та її компонентів
для подальшого безпосереднього використання її для лікування
виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у
наукових дослідженнях.
Донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18
років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає
протипоказань, визначених Міністерством охорони здоров’я України. Особи,
хворі на інфекційні хвороби, що можуть передаватися через кров, або
інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання
донорської функції лише у разі подальшого використання отриманих від них
крові та (або) її компонентів виключно для проведення наукових
досліджень, виготовлення діагностикумів та інших продуктів, що не
призначаються для введення реципієнтам.
Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволяється лише за
умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди.
За особистим визначенням донора давання крові та (або) її компонентів
може здійснюватися безоплатно або з оплатою, порядок якої встановлюється
Кабінетом Міністрів України.
За бажанням будь-якої дієздатної особи в порядку, що встановлюється
Кабінетом Міністрів України, за її рахунок може здійснюватися заготівля
та зберігання її власної крові та (або) її компонентів, а також крові та
(або) її компонентів, отриманих від інших донорів, з метою використання
їх у необхідних випадках для подання медичної допомоги такій особі,
членам її сім’ї або іншим особам (ст. 2 Закону).
Держава гарантує захист прав донора та охорону його здоров’я (ст. 8
Закону).
Насильницьке, примусом чи обманом вилучення крові у людини визнається
злочином і тягне відповідальність за ч. 1 ст. 144 КК.
Насильницьке донорство тобто, застосування примусу чи обману для
вилучення крові у неповнолітнього або у особи, яка перебувала у
безпорадному стані чи була у матеріальній залежності від винного
кваліфікується за ч. 2 ст. 144 КК. За ч. З ст. 144 КК кваліфікується
насильницьке донорство, вчинене за попередньою змовою групою осіб або з
метою продажу крові.
Насильницьке донорство вчинюється умисно. Відповідальними за
насильницьке донорство є всі осудні особи, що досягли шістнадцятирічного
віку.
Карається насильницьке донорство за ч. 1 ст. 144 КК -позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням
волі на строк до двох років, з штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян чи без такого, а за ч. 2 ст. 144 КК –
обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк
до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого, а за ч. З ст.
144 КК – позбавленням волі на строк до п’яти років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.
3.3.26. Розголошення лікарської таємниці
Лікарською таємницею є відомості про захворювання певних осіб на
венеричну хворобу, ВІЛ-інфекцію, іншу тяжку невиліковну хворобу тощо.
Зокрема Законом України «Про запобігання захворювання на синдром
набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» відомості
про наявність у особи ВІЛ-інфекції визнаються лікарською таємницею.
Розголошення лікарської таємниці може бути вчинене будь-яким способом –
усно, письмово, по телефону, тощо, який (спосіб) юридичного значення не
має.
Розголошення лікарської таємниці містить склад злочину, якщо таке
розголошення спричинило тяжкі наслідки -розірвання шлюбу, шкоду здоров’я
потерпілого тощо.
Діяння утворює склад злочину при умисному розголошенні лікарської
таємниці.
Відповідальними за розголошення лікарської таємниці є лише медичні
працівники, яким такі відомості стали відомими у зв’язку з виконанням
винною особою своїх професійних обов’язків.
Карається незаконне розголошення лікарської таємниці штрафом до
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або
громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.
Законодавство до теми
1. Статті 3, 21-23, 27, 29, 49, 50 Конституції України.
2. Статті 115-145 Кримінального кодексу України.
3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. «Про
судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини».
Література до теми
1 Бородин С. В. Квалификация преступлений протав жи-зни-М.,1977.
2. Загородников Н. Й. Преступления протав здоровья.-М., 1969.
3. Игнатов А. Н. Ответственность за Преступления про-тив
нравственности.- М., 1966.
4. Коржанский Н. И. Квалификация преступлений протав личности й
собственности.- Волгоград, 1984.
5. Коржанський М. Кримінально-правова охорона особи:
вади і помилки // Юридичний Вісник України.- 1995.- № 12.
6. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності.-
К., 1996.
7. Коржанський М. Й. Популярний коментар Кримінального кодексу.- К.,
1997.
8. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів.- К., 1998.
9. Коржанський М. Про зміст кримінальної погрози// Юридичний Вісник
України.- 1997.- № 41, 43.
10. Коржанський М. Вчинення злочину в стані фізіологічного афекту //
Юридичний Вісник України.- 1997.- № 48.
11 Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.- Київ, 1999.
12. Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів.- Київ,
2000.
13. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.-
К., Атіка, 2001.
14. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних
справах.- К., 1995.
15. Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.
16. Практика судів України у кримінальних справах. 1993-1995-К., 1996.
17. Сташис В. В., Бажанов М. И. Преступления против личности.- Харьков,
1981.
18. Сташис В. В., Бажанов М. И. Личность под охраной уголовного закона.-
Симферополь, 1996.
19. Убийства, изнасилования и другие преступления против личности.
Судебная практика.- Сборник судебных решений по уголовным делам.- К.,
1993.
Тема 4. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛІ, ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ ОСОБИ
4.1. Загальна характеристика злочинів проти волі, честі та гідності
особи
Честь і гідність особи – об’єкти цілої низки злочинів. На захист честі
та гідності особи спрямовані норми ст. 296, 365 КК.
Посягання на честь та гідність у багатьох випадках входять в об’єктивну
сторону також інших складів злочину. Наприклад, розголошення відомостей,
що ганьблять потерпілого або його близьких (ст. 189 КК), перевищення
влади чи службових повноважень, поєднані з діями, ображаючими, особисту
гідність (ст. 365 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та ін.
Честь і гідність як юридичні категорії є особисті невід-чуджувані
немайнові блага, якими визначається усвідомлення особою свого
громадсько-суспільного значення і визнання за нею цього значення з боку
суспільства.
Гідність особи є право на громадську повагу, що грунтується на визнанні
суспільством громадської цінності цієї особи. Гідність – це публічна
цінність особи. Честь – це самооцінка особи.
4.2. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини
Незаконне позбавлення волі посягає на свободу особи, як одне з важливих
конституційних прав.
Об’єктивно незаконне позбавлення волі може проявлятися у різних способах
і засобах – замкнення у приміщенні з позбавленням можливості вийти з
нього, зв’язування, поміщення у спеціальне сховище тощо. Позбавлення
волі, передбачене ст. 146 КК, припускає застосування до потерпілого
примусу, насильства, інших дій проти його волі.
Умови незаконного позбавлення волі на відповідальність не впливають,
якщо при цьому потерпілому не було заподіяно шкоди здоров’ю.
Частина 1 ст. 146 КК передбачає відповідальність за незаконне
позбавлення волі чи за викрадення людини.
Викрадення людини теж називається позбавленням волі і утримування
викраденої особи (осіб) з певною метою (корисливою, політичною тощо).
Частина 2 ст. 146 КК передбачає відповідальність за незаконне
позбавлення волі малолітнього або з корисливих мотивыв а також незаконне
позбавлення волі, поєднане із заподіянням потерпілому фізичних страждань
або вчинене способом небезпечним для його життя чи здоров’я, а також
вчинене щодо двох чи більше потерпілих або за попередньою змовою групою
осіб чи із застосуванням зброї або поєднане з утримуванням потерпілого
протягом тривалого часу.
Не утворює складу злочину, передбаченого ст. 146 КК, затримання і
позбавлення волі на підставі закону, наприклад, затримання злочинця з
метою доставлення його відповідним органам влади (ст. 35 КК України) або
у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК України).
Частина 3 ст. 146 КК встановлює підвищену відповідальність за незаконне
позбавлення волі, якщо воно було вчинене організованою групою, або
спричинило потерпілим тяжкі наслідки.
Відповідальними за незаконне позбавлення волі є лише приватні особи.
Посадові особи за незаконне позбавлення волі підлягають відповідальності
за перевищення влади (ст. 365 КК України) або за незаконний арешт (ст.
371 КК України).
Відповідальність за незаконне позбавлення волі настає з шістнадцяти
років.
Карається незаконне позбавлення волі за ч. 1 ст. 146 КК – обмеженням
волі на строк до трьох років або позбавленням волі на такий самий строк,
за ч. 2 ст. 146 КК – обмеженням волі або позбавленням волі на строк до
п’яти років, а за ч. З ст. 146 КК – позбавленням волі на строк від п’яти
до десяти років.
4.3. Захоплення заручників
Діяння, передбачене ст. 147 КК, посягає на особисту свободу і безпеку
осіб, що стали заручниками.
Об’єктивну сторону цього злочину утворюють: а) захоплення і б) тримання
особи як заручника.
Захоплення – це всі способи поневолення особи з появленням свободи,
можливості пересування, діяти за своїм розсудом і потребами.
Тримання – це позбавлення волі. Обов’язковою ознакою захоплення
заручників є погроза їх вбивства, заподіян-ня їм тілесних ушкоджень з
метою спонукання держави, міжнародної організації, фізичної чи юридичної
особи чи тупи осіб вчинити або утриматися від вчинення якої-небудь Дії
як умови звільнення заручника.
Частина 2 ст. 147 КК передбачає підвищену відповідальність за захоплення
заручниками неповнолітнього або вчинене організованою групою або якщо
злочинні дії були поєднані з погрозою знищення людей або якщо такі
діяння спричинили потерпілим тяжкі наслідки, тобто із заподіянням
потерпілому середньої тяжкості чи тяжкого тілесного
ушкодження.
Відповідальність за захоплення заручників настає з чотирнадцяти років.
Карається захоплення заручників за ч. 1 ст. 147 КК -позбавленням волі на
строк від п’яти до восьми років; за ч. 2 ст. 147 КК – позбавленням волі
на строк від семи до п’ятнадцяти років.
4.4. Підміна дитини
Стаття 148 КК передбачає відповідальність за підміну чужої дитини, якщо
підміна була вчинена з корисливих чи
інших особистих мотивів.
Потерпілою (чужою дитиною) визнається малолітня особа, якій не
виповнилося ще чотирнадцяти років. Викрадення дітей старше чотирнадцяти
років тягне за собою відповідальність за ст. 146 КК України.
Склад злочину утворює підміна чужої дитини. Викрадення своєї дитини
(батьком чи матір’ю) від будь-кого, з будь-якої установи чи організації
складу злочину не утворює.
Підміна чужої дитини вчинюється лише умисно. Необережна, внаслідок
помилки, підміна дитини (наприклад, у пологовому будинку) складу злочину
не утворює.
Відповідальність за викрадення чужої дитини чи підміну чужої дитини
настає з шістнадцяти років.
Карається підміна чужої дитини обмеженням волі на строк до п’яти років
або позбавленням волі на строк до п’яти років.
4.5. Торгівля людьми або іншїґнезаконна угода щодо передачі людини
Статтею 33 Конституції України гарантується кожній особі свобода
пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати
територію України та право у будь-який час повертатися в Україну.
Стаття 149 КК передбачає відповідальність за грубе
попушення цих конституційних прав у вигляді продажу чи іншої сплатної
передачі особи або вчинення іншої незаконної угоди для переміщення
потерпілого за його згодою чи без через державний кордон України з метою
подальшого продажу для сексуальної експлуатації чи використання у
порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, боргову ка-5алу,
усиновлення (удочеріння) з комерційною метою, або використання у
збройних конфліктах чи для експлуатації її праці.
Торгівля людьми у багатьох випадках утворює сукупність злочинів:
а) якщо це діяння було поєднане із заподіянням потерпілому тілесних
ушкоджень, то діяння кваліфікується за сукупністю статей – 121,
122,125,126 і ст. 149 КК;
б) якщо діяння, передбачене ч. 1 ст. 149 КК, було вчинене з незаконним
переміщенням потерпілого через державний кордон України, то скоєне
кваліфікується за сукупністю статей 341 і ч. 1 ст. 149 КК;
в) продаж людини з метою її подальшої сексуальної експлуатації
кваліфікується за сукупністю статей 152 і ч. 1 ‘ст. 149 КК; а з метою
використання її у порнобізнесі – за сукупністю статей 303 і ч. 1 ст. 149
КК.
Продаж кількох осіб, або продаж людей, вчинений повторно, чи продаж
неповнолітньої особи або посадовою особою, від якої потерпілий був у
матеріальній залежності кваліфікується за ч. 2 ст. 149 КК. Якщо
неповнолітня особа була при цьому втягнена у порнобізнес, у злочинну
діяльність чи використовувалась для сексуальної її експлуатації, то
скоєне кваліфікується за сукупністю ч. 2 ст. 149 КК і статей 152, 304 чи
ст. 303 КК.
Продаж людини організованою групою, або поєднані дії, з незаконним
вивезенням дітей за кордон чи неповернення дітей в Україну чи з метою
насильницького вилучення у потерпілого органів чи тканин для
трансплантації або насильницького донорства чи заподіяння цим тяжких
наслідків (великої шкоди здоров’ю, настання тяжкої хвороби тощо)
кваліфікується за ч. З ст. 149 КК.
Торгівля людьми вчинюється умисно у більшості випадків з корисливою
метою.
Відповідальність за торгівлю людьми настає з шістнадцяти років.
Карається торгівля людьми або інша незаконна угода про передачу людини
за ч. 1 ст. 149 КК – позбавленням волы на строк від трьох до восьми
років; за ч. 2 ст. 149 – позбавленням волі на строк від п’яти до
дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої, а за ч. З ст. 149
КК – позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з
конфіскацією майна.
4.6. Експлуатація дітей
Конституція України забороняє експлуатацію дітей (ч. 2 ст. 52) і
забороняє використовувати працю неповнолітніх на небезпечних для їх
здоров’я роботах (ч. 5 ст. 43).
Стаття 150 КК передбачає відповідальність за порушення цих
конституційних заборон.
Склад злочину утворює будь-яке використання праці неповнолітніх, які не
досягли віку 16 років, для отримання прибутку за рахунок низької оплати
праці потерпілих.
Діяння визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах, якщо до
експлуатації було залучено кількох дітей (двоє і більше), або якщо
експлуатація дітей заподіяла шкоду для здоров’я дітей чи для їх
фізичного або освітнього розвитку або якщо праця дітей використовувалась
у шкідливому для їх здоров’я виробництві, кваліфікується за ч. 2 ст. 150
КК.
Потерпілими від експлуатації визнаються діти різної статі, які не
досягли віку 16 років, а потерпілими від експлуатації на шкідливому
виробництві – всі неповнолітні, тобто особи, які не досягли віку
вісімнадцяти років.
Експлуатація дітей вчинюється умисно. Помилка винної особи щодо віку
працівника виключає кримінальну відповідальність.
Відповідальність за експлуатацію дітей настає з шістнадцяти років.
Карається експлуатація дітей за ч. 1 ст. 150 КК – арештом на строк до
шести місяців або обмеженням волі на строк і до трьох років з
позбавленням права обіймати певні посади | або займатися певною
діяльністю на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 150 КК – позбавленням
волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
4.7. Незаконне поміщення у психіатричний заклад
Стаття 151 КК передбачає відповідальність за спеціальний вид незаконного
позбавлення волі – поміщення у психіатричну лікарню завідомо психічно
здорової особи.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується умислом, оскільки
закон передбачає відповідальність лише
за поміщення в психіатричну лікарню завідомо здорової особи. Помилка в
діагнозі складу злочину не утворює. На підстави відповідальності і
кваліфікацію діяння не впливають мотиви злочину – корисливість, помста,
кар’єризм тощо.
Відповідальність за незаконне поміщення у психіатричний заклад завідомо
здорової особи, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, настає за ч.
2 ст. 151 КК.
Відповідальними за вчинення цього злочину є лікарі-психіатри, які
прийняли завідомо неправильне рішення -визнати здорову людину психічно
хворою або утримувати в психіатричній лікарні особу, яка вже
вилікувалась і є здоровою.
Карається незаконне поміщення у психіатричний заклад за ч. 1 ст. 151 КК
арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк
до двох років або позбавленням волі на строк до двох років з
позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 151 КК – позбавленням волі на
строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Законодавство до теми
Статті 28, 29, 33 49 Конституції України. Статті 146-151 Кримінального
кодексу України.
Література до теми
1.Бородин С. В. Квалификация преступлений против жизни.-М., 1977.
2. Игнатов А. Н. Ответственность за преступления против нравственности.-
М., 1966.
3.Коржанский Н. И. Квалификация преступлений против личности и
собственности.- Волгоград, 1984.
4. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів.- К., 1998.
5. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.- Київ,
6. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.-
К., Атіка, Академія, Ельга-Н.- 2001.
7. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних
справах.- К., 1995.
Тема 5. СТАТЕВІ ЗЛОЧИНИ
5.1. Загальна характеристика статевих злочинів
Статевими злочинами називають передбачені кримінальним законом
сексуальні посягання на статеву волю, статеву недоторканість, умови
нормального розвитку неповнолітніх та на нормальний уклад у галузі
статевих відносин.
Родовим об’єктом статевих злочинів є чинний у демократичному суспільстві
уклад у галузі статевих відносин. Він має такі головні норми-вимоги:
1. Статеві відносини допускаються між особами різної статі, кожна з яких
досягла певного віку та фізичної і психічної зрілості;
2. Статеві відносини виникають і ґрунтуються на підставах взаємної
поваги, добровільності і рівноправності;
3. Переважаючою формою статевих стосунків є шлюб. Характерна особливість
статевих злочинів полягає в тому, що вони мають сексуальні мотиви,
спрямовані на збудження чи задоволення статевого інстинкту. Сексуальні
дії, які утворюють об’єктивну сторону цих злочинів, завжди спрямовані на
конкретного потерпілого. Всі вони навмисні, бо вчинюються з певною метою
– порушити чи задовольнити статеву потребу.
5.2. Зґвалтування
Найпоширенішим серед статевих злочинів є зґвалтування..
Зґвалтуванням у кримінальному праві називають статевий акт, вчинений
проти волі потерпілої особи із застосуванням фізичного насильства,
погрози або з використанням її безпорадного стану.
Зґвалтування порушує статеву волю потерпілої особи, яка є видовим
об’єктом цього злочину. Кримінальний закон охороняє статеву волю жінки і
статеву волю чоловіка. Потерпілою від зґвалтування може бути особа
жіночої і чоловічої статі.
Деякі автори вважають, що об’єктом зґвалтування є статева недоторканість
жінки. Таке міркування неправильне, бо доросла жінка вільна в статевому
відношенні, а не недоторкана. Статевою волею володіють усі фізично та
розумово розвинуті особи, які розуміють значення та наслідки статевих
прагнень, сексуальних дій. Це означає, що малолітні, віком до 14-ти
років, душевнохворі, а також особи, які не оозуміють значення
сексуальних дій чи не мають можливості чинити їм опір або суперечити,
статевою волею не володіють Тільки щодо цих осіб відповідний статевий
злочин буде посяганням на їхню статеву недоторканість.
Сутність зґвалтування полягає у вчиненні статевого акту насильно, поза
волею жінки чи чоловіка, без їх згоди.
Статевий акт визнається зґвалтуванням, якщо опір жінки статевому акту
був дійсним, а не удаваним, коли жінка нібито суперечить, а насправді не
заперечує проти статевого акту .
У кожній кримінальній справі ця обставина повинна бути з особливою
увагою досліджена і доведена, щоб уникнути помилки і не засудити
невинного.
При зґвалтуванні статевий акт вчинюється насильно, тобто із
застосуванням винним фізичної сили (утриманням силою, зв’язуванням,
нанесенням ударів, побоїв і такими подібними діями, які дійсно могли
змусити потерпілу припинити опір, зламати його).
Якщо при цьому потерпілій будуть заподіяні легкі або середньої тяжкості
тілесні ушкодження, то все скоєне кваліфікується за ч. 1 ст. 152 КК.
Додаткової кваліфікації за іншими статтями про злочини проти особи не
потрібно, оскільки заподіяння шкоди здоров’ю у вказаних межах
охоплюється диспозицією ст. 152 КК2.
При зґвалтуванні статевий акт вчинюється із застосуванням погрози
вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень потерпілій чи й близьким та
рідним (дітям, батькам), за умови, що винний погрожував здійснити
погрозу негайно3.
Не визнаються ознаками зґвалтування такі погрози, які не могли змусити
потерпілу особу припинити опір:
а) застосувати насильство колись, у майбутньому;
б) знищити чи пошкодити малоцінне майно;
Ця особливість згвалтування була позначена уже в «Руській Правді» – «А
ежели несколько времени о том умолчит, и того часу жалоби не принесет,
но умолчит єдиний день или более потом, то весьма по видимому видно
будет, что и она к тому охоту имела».
Див.: п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992
р. «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві
злочини».- Постанови Пленуму Верховного Суду України-К„ 1993 р.-С. 99.
Див.: п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.- Там само.- С. 99.
в) розповсюдити вигадки чи дійсні факти, які можуть
уразити гідність потерпілої.
Погрози такими наслідками не позбавляють потерпілої особи можливості
вжити відповідних засобів захисту.
Статевий акт визнається зґвалтуванням, якщо він був вчинений з
використанням безпорадного стану потерпілої особи, коли вона за своїм
фізичним чи психічним станом не могла розуміти вчинюваних з нею дій, або
чинити опір винному, який міг усвідомлювати, що потерпіла перебуває саме
в такому стані. Такий стан може виникнути через хвороби, похилий вік,
фізичні недоліки, малолітність, патологічне сп’яніння і т. ін.
Фізіологічне сп’яніння, алкогольне чи наркотичне теж може бути визнано
безпорадним станом, але таке буває лише тоді, коли потерпіла була такою
і настільки п’яною, що не могла усвідомлювати дійсності, розуміти того,
що з нею робиться, і не могла через це чинити опір насильству.
Для відповідальності за зґвалтування не має значення, через які причини
виник безпорадний стан потерпілої – чи його створив винний, чи він виник
незалежно від нього, його дій’.
Для визначення, чи була потерпіла особа у безпорадному стані внаслідок
застосування лікарських препаратів, наркотичних засобів, отруйних,
токсичних чи інших сильнодіючих речовин, призначається відповідна
експертиза.
Не визнається зґвалтуванням:
а) статевий акт із застосуванням обману (наприклад брехливої обіцянки
одружитися) або зловживання довір’ям ;
б) вимагання вчинити статевий акт будь-яким чином, окрім застосування
фізичного насильства, погрози чи використання безпорадного стану
потерпілої.
Потерпілою від зґвалтування визнається особа незалежно від її
взаємостосунків із винним (знайома, дружина, родичка чи зовсім
незнайома), незалежно також від того, були чи не були перед тим між
потерпілою та винним статеві стосунки. Для визнання особи потерпілою не
мають значення ні її вік, ні її попередня поведінка, ні її моральне
обличчя, ні попередні статеві стосунки.
‘ Див.: п. 9 і 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27
березня 1992 р. -Постанови Пленуму Верховного Суду України.-К., 1993-С.
99.
2 Див.: п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.-Там само.- С. 99.
Закінченим зґвалтування вважається з моменту початку
статевого акту у фізіологічному розумінні, тобто з моменту заходження
статевого органа чоловіка у статеві органи жінки незалежно від
дефлорації і сім’явиливу. Якщо ж винний не зміг за причин від нього
незалежних, ввійти своїм органом v стате181 органи жінки, то його дії
кваліфікуються як замах на зґвалтування за ст. 15 та ч. 1 ст. 152 КК.
Спроба вчинити статевий акт із застосуванням фізичної сили погроз чи з
використанням безпорадного стану по-теопілої визнається замахом на
зґвалтування і в тих випадках коли винний через малоліття чи старість
або фізичні недоліки об’єктивно не міг вчинити фізіологічний статевий
Наприклад, вироком судової колегії Миколаївського обласного суду М.
засуджено за те, що він, перебуваючи у стані сп’яніння, завіз до лісу
ученицю 4-го класу С. і, застосовуючи фізичне насильство, зґвалтував її.
Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, визнала, що
М. засуджено безпідставно. Кваліфікуючи таким чином дії засудженого, суд
виходив із того, що М. довів до кінця свій намір. Але цей висновок суду
є помилковим. Як засвідчила потерпіла С., М. намагався вчинити з нею
насильницький статевий акт, але вона кричала, відштовхувала його. За
висновком судово-медичної експертизи, у потерпілої не виявлено тілесних
ушкоджень статевих органів, характерних для вчинення насильницького
статевого акту. Ушкодження на поверхні статевих органів потерпілої
свідчить лише про намагання М. здійснити статевий акт, чого він не міг
зробити через фізіологічну невідповідність Отже, М. свій злочинний намір
до кінця не довів із незалежних від нього причин. За таких обставин
судова колегія визнала, що в даному випадку мав місце замах з боку М. на
зґвалтування малолітньої потерпілої. У зв’язку з цим, вирок щодо М.
змінено, дії засудженого перекваліфіковано на ст. 15 іч.4ст. 152КК’.
У тих випадках, коли винний відмовився від зґвалтування добровільно,
хоча мав можливість це зробити, він звільняється від відповідальності за
замах на зґвалтування (ст. 17 КК)2.
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 3 вересня 1992
р.- Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1991-С. 15-16.
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України в справі В. Там
само.-С. 19.
При добровільній відмові від зґвалтування особа підлягає
відповідальності лише за ті дії, які містять у собі склад
закінченого іншого злочину.
Наприклад, П. був засуджений за замах на зґвалтування. Познайомившись на
весіллі з X., він завів її на край села, де наполягав на тому, щоб X.
вступила з ним у статеві зносини. Коли вона відмовилась, він збив її з
ніг і, долаючи опір, бив по обличчю і голові, намагаючись при цьому
вчинити статевий акт. Від ударів по голові потерпіла втратила
свідомість, а коли прийшла до пам’яті, то побачила, що напівроздягнутий
П. сидить поруч. Президія обласного суду, розглянувши справу, вказала у
своїй постанові, що суд вірно встановив фактичні обставини злочину на
підставі пояснень потерпілої та висновку судово-медичної експертизи про
наявність у неї тілесних ушкоджень. З цих матеріалів справи вбачається,
що П. мав намір, застосовуючи силу, вступити у статеві зносини з
потерпілою. Проте такі дії засудженого кваліфіковано, як замах на
зґвалтування без достатніх підстав. Відповідно до ст. 15 КК замахом на
злочин визнаються умисні дії, безпосередньо спрямовані на вчинення
злочину, коли при цьому останній не було доведено до кінця з причин,
незалежних від винної особи. У даній же справі суд, визнавши П. винним у
замаху на зґвалтування X., не вказав у вироку, з яких причин засуджений
не довів злочину до кінця. З матеріалів справи вбачається, що потерпіла
була у непритомному стані, і ніхто й ніщо не перешкоджало П. її
зґвалтувати. За поясненнями X., вона не знає, чи зґвалтував її П. Вона
лише засвідчила, що він намагався вступити з нею . в статеві зносини й у
відповідь на відмову побив її.
Отже, у справі встановлено, що П. фактично добровільно відмовився від
свого злочинного наміру – зґвалтувати потерпілу. Разом з тим встановлено
й те, що П. умисно заподіяв потерпілій легкі тілесні ушкодження, що
спричинили короткочасний розлад здоров’я. У зв’язку з цим президія
Обласного суду перекваліфікувала дії засудженого на ч. 11 СТ.125КК’.
З Добровільна відмова від
зґвалтування можлива лише до початку статевого акту, бо з цього моменту
злочин
вважається уже закінченим, а від того, що уже закінчилось (вже
минулого), відмовитися не можна.
‘ Див.: Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993-С.
20-21.
Для визнання відмови від зґвалтування добровільною необхідно встановити,
що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця,
відмовилась від нього і з власної волі припинила злочинні дії У таких
випадках особа може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії,
якщо вони утворюють склад іншого злочину. Не може визнаватися
добровільною відмова, якщо винний не зміг продовжувати і закінчити
злочин з причин, не залежних від його волі (коли йому хтось перешкодив,
чи він не зміг подолати опору потерпілої або не міг зґвалтувати
потерпілу з фізіологічних причин тощо) .
Кримінальна відповідальність можлива і за готування до зґвалтування,
якщо буде доведено, що особа вчинила такі дії які безсумнівно свідчать –
винний готувався зґвалтувати’певну потерпілу, мав такий намір і для
цього створював необхідні умови: готував приміщення, знаряддя
(наприклад, для того, щоб пов’язати потерпілу чи привести її до
безпорадного стану), шукав певну потерпілу і т. ін.
Безпосереднім виконавцем зґвалтування може бути особа чоловічої чи
жіночої статі, яка досягла 14-річного віку (ч. 2 ст. 22 КК).
Співвиконавцями цього злочину можуть бути і чоловіки і жінки.
Частина 2 ст. 152 КК передбачає відповідальність за повторно вчинене
зґвалтування, тобто вчинення цього злочину два або більше рази.
Зґвалтування визнається вчинене повторно, тобто особою, яка раніше
вчинила такий злочин (ч. 2 ст. 152 КК):
1. Якщо відносно попереднього зґвалтування ще не закінчилися строки
відповідальності за нього (ст. 49 КК) або не знята чи не погашена
судимість (ст. 88, 91 КК);
2. Якщо винний вчинив попереднє зґвалтування чи замах на цей злочин;
3. Якщо він у попередньому злочині був виконавцем його або
співучасником;
4. Незалежно від того, чи було його засуджено за попереднє зґвалтування;
5. Незалежно і від того, хто був потерпілою у попередньому та повторному
зґвалтуванні: та ж сама жінка чи це були різні особи. Потерпілою при
повторному зґвалтуванні може бути і та сама жінка, якщо умисел її
зґвалтувати виник у винного вдруге. Дії особи, яка за єдиним умислом,
без значної перерви у часі, двічі зґвалтувала одну й ту ж потерпілу,
повторності не утворюють і кваліфікуються за ч. 1 ст. 152 КК.
Див.: п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р- Там само. – С. 102.
Наприклад, безпідставно за ч. 2 ст. 152 КК були кваліфіковані дії Д.,
який, перебуваючи у стані сп’яніння, у квартирі П. зґвалтував сплячу Н.
і незабаром там же знову вчинив щодо неї такий самий злочин із
застосуванням погроз.
Як зазначено у постанові президії обласного суду, кваліфікуючи дії Д. за
ч. 2 ст. 152 КК суд припустився помилки, оскільки виходив з того, що Д.
зґвалтував потерпілу Н. повторно, тобто вчинив ще один самостійний
злочин. Проте зазначені злочинні дії було вчинено щодо тієї ж
потерпілої, коли засуджений мав єдиний умисел, тому їх не можна
розглядати як самостійний злочин. Всі ці дії повністю охоплюються ч. 1
ст. 152 КК1.
При вирішенні питання про повторність зґвалтування не враховуються ті
випадки, коли потерпіла від зґвалтування не подавала заяви про
притягнення винного до відповідальності.
Не утворюють повторності:
а) зґвалтування, за які знята чи погашена судимість, стосовно яких уже
закінчилися строки притягнення до відповідальності;
б) якщо особа, яка вчинила злочин, за попереднє зґвалтування була у
встановленому законом порядку звільнена від кримінальної
відповідальності2.
При вчиненні двох і більше зґвалтувань, передбачених різними частинами
ст. 152 КК, а також при вчиненні в одному випадку замаху на зґвалтування
або співучасті в цьому злочині, а в іншому – закінченого зґвалтування,
дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів .
Не виникає повторності і тоді, коли потерпіла від першого Зґвалтування
не подала заяви про порушення справи про притягнення винного до
кримінальної відповідальності. У такому випадку дії винного
кваліфікуються за ч. 1 ст. 152 КК.
Кваліфікуючими ознаками ч. З ст. 152 КК є:
а) вчинення зґвалтування групою осіб;
б) зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього. Для визнання
зґвалтування вчиненим групою осіб не вимагається попередньої змови між
учасниками злочину.
Зґвалтування визнається груповим, якщо воно було
вчинене:
‘ Див.: Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993-С. 145.
2 Див.: п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р. «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві
злочини».- Постанови Пленуму Верховного Суду України-К., 1993-С. 100.
3 Див.: п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.- Там само.- С. 100.
1 Групою осіб щодо однієї потерпілої, коли статевий акт вчинив тільки
один із винних, а інші сприяли йому в цьому впливаючи фізично чи
психічно на потерпілу. При цьому дії осіб, які особисто не мали
статевого акту з потерпілою, але під час такого застосували до
потерпілої фізичне чи психічне насильство і цим допомагали іншим вчинити
злочин, кваліфікуються за ч. З ст. 152 КК як
співвиконав-ців.ан’еякпособників’.
Дії особи, яка сама не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт,
але безпосередньо застосовувала фізичне насильство, погрозу чи довела
потерпілу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою,
визнаються співвиконавством цього злочину.
Дії учасника групового зґвалтування кваліфікуються за ч. З ст. 152 КК і
в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення
віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших
передбачених законом підстав, не були притягнуті до кримінальної
відповідальності”.
2. Групою осіб щодо однієї потерпілої, коли статевий акт вчинили всі чи
декілька членів групи.
Зґвалтування, вчинене групою осіб, припускає спільні погоджені дії двох
або більше осіб, які вчинили зґвалтування однієї потерпілої по черзі
кожен окремо без допомог ги іншого.
Зґвалтування визнається вчиненим групою осіб і в тих випадках, коли
особи, які брали участь у зґвалтуванні, діяли погоджено щодо потерпілої.
Та обставина, що винні по черзі вчиняли з потерпілою статевий акт кожен
окремо не виключає того, що вони діяли групою і не виключає цієї
кваліфікуючої ознаки зґвалтування – вчинення його групою осіб.
3. Групою осіб щодо декількох потерпілих, коли кожен із винних
зґвалтував одну із потерпілих, а їхні дії поєднувалися спільністю
наміру. Якщо ж насильство було застосоване хоча і одночасно, в одному і
тому самому місці різними винними щодо різних потерпілих без такої
єдності наміру, то таке зґвалтування не визнається груповим.
Співучасть у зґвалтуванні не завжди утворює групу. Дії особи, яка
сприяла вчиненню зґвалтування, але сама особисто статевого акту з
потерпілою не вчинила, під час вчи-
‘ Див.: п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України-К.1993р.-С. 100.
Див.: п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992р.-Там само-С. 100-101.
нення з нею статевого акту іншою особою не застосовувала до потерпілої
ні фізичного, ні психічного насильства, визнаються не співвиконавством,
а пособництвом. Таке зґвалтування, вчинене за допомогою пособника, не
визнається вчиненим групою осіб і не кваліфікується за ч. З ст. 152 КК.
У таких випадках дії виконавця злочину кваліфікуються за ч. 1 чи ч. 2
ст. 152 КК, а дії пособника – за ч. 5 ст. 27 та ч. 1 чи ч. 2 ст. 152 КК.
Неправильно, наприклад, були кваліфіковані районним судом дії А. за ч. З
ст. 152 КК, який в групі з іншими засудженими у цій справі А. і К.
зґвалтував потерпілу Л. У постанові по справі президія Обласного суду
зазначила, що, як свідчать наявні у справі докази, він безпосередньої
участі у зґвалтуванні потерпілої не брав, а лише допоміг іншим
засудженим обманом привести Л. до місця зґвалтування – до квартири А.,
фотографував її голу. Коли К. і А. разом ґвалтували потерпілу, А. з
приміщення вийшов, що підтвердила і потерпіла. Суд хоча і встановив ці
обставини, але всупереч їм кваліфікував дії А. за ч. З ст. 152 КК,
визнавши його співвиконавцем злочину.
Враховуючи те, що А. особисто статевого акту з Л. не вчиняв і участі у
подоланні опору під час її зґвалтування групою осіб не брав, а лише
сприяв вчиненню вказаного злочину іншими особами, президія обласного
суду перекваліфікувала його дії на ч. 5 ст. 27 і ч. З ст. 152 КК’.
Зґвалтування не визнається груповим і в тих випадках, коли під час
вчинення статевого акту однією особою інціі особи з метою усунення
перешкоди в цьому застосовували насильство до того (тих), хто намагався
запобігти вчиненню зґвалтування.
Зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього, тобто особи, яка не
досягла 18-річного віку, має ознаки складу злочину ч. З ст. 152 КК, якщо
винний знав або міг знати, що вчинює зґвалтування неповнолітньої. При
сумлінній помилці винного, коли він не знав і не міг знати віку
потерпілої особи, його дії немає підстав кваліфікувати за ч. З ст. 152
КК.
Наприклад, вироком районного суду К. засуджено за ч. З ст. 152 КК за те,
що, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, він зґвалтував
неповнолітню П. Як зазначено у вироку, К., зустрівши на вулиці потерпілу
з подругами, став до неї чіплятися. Знаючи, що вона неповнолітня, він
взяв її за руки, і, погрожуючи, силоміць завів до будинку свого
знайомого, де зґвалтував її. Проте, як свідчать матеріали справи,
висновок суду, що К. знав про неповноліття потерпілої ґрунтується на
суперечливих доказах. Зокрема, потерпіла давала з цього приводу
суперечливі показання. Так, під час попереднього слідства вона свідчила,
що говорила К. про свій 16-річний вік, а в інших показаннях – що сказала
йому про те, що навчається в технікумі. К. на попередньому слідстві і в
суді заперечував, що потерпіла повідомила його про свій вік, і заявив,
що одні тільки розмови потерпілої давали підставу вважати, що їй близько
20 років. Суд не дав відповідної оцінки цим поясненням засудженого, так
само як і поведінці потерпілої, яка палила, вживала жаргонні слова і за
своєю зовнішністю, за показанням свідка А., виглядала як повнолітня.
Крім того, суд послався у вироку на такі показання К. на попередньому
слідстві, яких він насправді не давав.
Таким чином, ні слідством, ні судом не встановлено достовірних доказів
того, що К. знав про неповнолітній вік потерпілої або міг передбачити
це. Тому президія обласного суду його дії перекваліфікувала з ч. З ст.
152 КК на ч. 2 цієї статті’.
Неповнолітніми потерпілими від зґвалтування вважаються особи віком від
14 до 18 років.
Кваліфікуючими бзнаками ч. 4 ст. 152 КК є:
1. Спричинення зґвалтуванням особливо тяжких наслідків;
2. Зґвалтування малолітньої потерпілої чи малолітнього потерпілого.
Особливо тяжкими наслідками, які дають підстави кваліфікувати дії
винного за ч. 4 ст. 152 КК можуть бути викликані смерть або самогубство
потерпілої, втрата будь-якого органа чи його функцій, душевна хвороба
або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності
не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання
вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а також зараження
вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок
зґвалтування За ч. 4 ст. 152 КК зґвалтування кваліфікується як тоді,
коли винний передбачав настання особливо тяжких наслідків, так і тоді,
коли він міг і повинен був їх передбачити.
Зґвалтування чи замах на зґвалтування, поєднані із заподіянням
потерпілій тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою
небезпечності для життя на момент його заподіяння, не можуть вважатися
такими, що спричинили особливо тяжкі наслідки. Такі дії кваліфікуються
за сукупністю ч. 1 ст. 121 КК і ч. 1 ст. 152 КК,
Якщо потерпіла при зґвалтуванні була поставлена в загрозу зараження її
вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, але захворювання не настало,
то дії винного кваліфікуються за сукупністю ст. 152 КК і ч. 1 ст. 130 КК
або ч. 1 ст. 133 КК, оскільки такі наслідки не настали.
Заподіяння при зґвалтуванні чи замаху на зґвалтування смерті потерпілої
кваліфікується за сукупністю п. 10 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4 ст. 152 КК.
Якщо смерть була заподіяна необережно, то все скоєне охоплюється ч. 4
ст. 152 КК. Додаткова кваліфікація цих дій ще й за ст. 119 КК буде
зайвою.
У тих випадках, коли смерть потерпілої сталася не внаслідок зґвалтування
її, а внаслідок того, що вона була залишена винним у небезпечному для
життя становищі, дії винного утворюють сукупність злочинів і
кваліфікуються зач. 1ст. 152іч.2ст. 135 КК.
Зґвалтування малолітньої, тобто дівчинки віком до 14-ти років,
кваліфікується за ч. 4 ст. 152 КК лише тоді, коли винний знав або
допускав, що вчинює насильницький статевий акт з малолітньою чи міг і
повинен був це передбачити. Якщо винний сумлінно помилявся щодо віку
потерпілої, то його дії кваліфікуються за ч. 1 чи ч. З ст. 152 КК.
Згода малолітньої на вчинення з нею статевого акту юридичного значення
не має, оскільки дівчинка в такому віці не розуміє характеру та значення
таких дій. Тому вчинення статевого акту з малолітньою завжди належить
кваліфікувати за ч. 4 ст. 152 КК.
Заподіяння малолітній потерпілій при зґвалтуванні тяжких тілесних
ушкоджень, небезпечних для життя на момент їх вчинення, утворює
сукупність злочинів, передбачених ч. 1 ст. 121 КК і ч. 4 ст. 152 КК
України.
Малолітнім потерпілим може бути і особа чоловічої статі.
Відповідальність за зґвалтування настає з чотирнадцяти
років.
Карається зґвалтування за ч. 1 ст. 152 КК позбавленням волі на строк від
трьох до п’яти років, за ч. 2 ст. 152 КК -позбавленням волі на строк від
п’яти до десяти років, за ч. З ст. 152 КК – позбавленням волі на строк
від семи до дванадцяти років і за ч. 4 ст. 152 КК – позбавленням волі на
строк від восьми до п’ятнадцяти років.
5.3. Задоволення статевої пристрасті неприродним способом
Стаття 153 КК передбачає кримінальну відповідальність за задоволення
статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного
насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілої
особи.
Цей злочин має всі ознаки зґвалтування:
а) вчинюється з метою задоволення статевої пристрасті, статевої потреби
(інстинкту);
б) із застосуванням тих же засобів – фізичного насильства погроз чи з
використанням безпорадного стану потерпілої особи.
Відрізняє його від зґвалтування лише спосіб задоволення статевої потреби
– неприродний, нефізіологічний акт:
а) рег os – крізь рот;
б) рег аnum – крізь анальний отвір;
в) всі інші способи сексуального торкання чи поєднання статевого органу
винного з тілом потерпілої особи з метою задовольнити статеву потребу.
Не утворює складу злочину:
а) добровільний статевий зв’язок у спотворених формах між дорослими
чоловіком та жінкою (фахівці у галузі статевої етики вважають, що
будь-які статеві добровільні дії дорослих чоловіка з жінкою є етичними);
б) добровільний статевий зв’язок між дорослими жінками (лесбіянство);
в) добровільний статевий зв’язок між дорослими чоловіками (мужолозтво).
Мужолозтвом чи педерастією в медицині і в кримінальному праві називають
статеве приваблення до особи своєї статі і статевий зв’язок чоловіка з
чоловіком.
Мужолозтво – один із видів гомосексуалізму. Другий -лесбіянство,
«лесбійське кохання» – тобто статеве приваблення жінки до жінки.
Про мужолозтво як статеве приваблення чоловіка до чоловіка свідчать
найдавніші історичні пам’ятки. Ця вада була відома у давніх сирійців і
фінікійців за 2000 років до н. ери. Незважаючи на надзвичайно суворі
кари за мужолозтво (смертна кара спаленням у Римі, в державі давніх
іудеїв), воно було поширеним, особливо в Стародавньому Римі.
«Лесбійське кохання» походить від назви грецького острова Лесбос, де в
давнину виникли ці статеві збочення.
У кримінальній практиці мужолозтво проявляється у двох формах: рег os і
рег аnum, вчинене із застосуванням до потерпілого фізичного насильства,
погрози або використанням безпорадного стану потерпілого.
Добровільні статеві зносини чоловіка з чоловіком законом не визнаються
злочинними.
Частина 2 ст. 153 КК має ті самі кваліфікуючі ознаки, які перелічені у
ч. 2 та 3 ст. 152 КК, тобто вчинення цього злочину:
а) повторно;
б) групою осіб;
в) особою, яка раніше вчинила будь-який статевий злочин (ст. 152 чи ст.
154-156 КК);
г) щодо неповнолітньої чи неповнолітнього.
Усі ці кваліфікуючі ознаки ч. 2 ст. 153 КК мають такий самий зміст, як і
відповідні ознаки ст. 152 КК.
При наявності в діях винного хоча б однієї з них (чи кількох одночасно)
вони підпадають під ознаки ч. 2 ст. 153 КК.
Якщо задоволення статевої пристрасті неприродним способом спричинило
особливо тяжкі наслідки (смерть, самогубство, втрату будь-якого органа
чи його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі
стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне
знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрату здатності до
дітонародження, або зараження вірусом імунодефіциту людини чи
сифілісом), то воно утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 2
ст. 153 КК та відповідною статтею про злочини проти особи (ч. 1 ст. 121
КК, ч. 2 чи ч. З ст. 130 або ч. 2 ст. 133 КК).
У тих випадках, коли задоволення статевої пристрасті було поєднане зі
зґвалтуванням або зґвалтування було поєднане із задоволенням статевої
пристрасті неприродним способом, то такі дії утворюють сукупність
злочинів, які кваліфікуються за відповідною частиною ст. 152 КК та ч. 2
ст. 153 КК’.
Задоволення статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітньої
особи завжди кваліфікується за ч. З ст. 153 КК. Оскільки дівчинка чи
хлопчик віком до 14 років не розуміє значення таких дій і не може чинити
їм опору, то всілякі сексуальні дії щодо них утворюють діяння з
використанням винним безпорадного стану потерпілої особи.
‘ Див.: п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України.-К.,1993р.-С. 103.
Якщо винний, діючи з єдиним умислом, без значної перерви в часі вчинив
два або більше актів задоволення статевої пристрасті неприродним
способом з однією і тією самою потерпілою, то його дії створюють один
продовжуваний злочин, який кваліфікується за ч. 1 ст. 153 КК.
При альтернативному умислі на зґвалтування чи задоволення статевої
пристрасті неприродним способом відповідальність настає за той злочин,
на вчинення якого були фактично спрямовані дії винного. Наприклад,
неправильно були кваліфіковані районним судом за ст. 15, ч. 1 ст. 152 і
ст. 15 та ч. 1 ст. 153 КК дії Л., який напав на С. і, застосовуючи
погрози та фізичне насильство, намагався задовольнити статеву пристрасть
неприродним способом, а потім зґвалтувати, проте свій умисел до кінця не
довів з незалежних від нього причин.
Судова колегія Верховного Суду, розглянувши справу, у своїй ухвалі
зазначила, що з усіх матеріалів справи видно, що умисел Л. був
спрямований на задоволення статевої пристрасті або неприродним способом,
або вчинення фізіологічного статевого акту. Долаючи опір потерпілої, Л.
запропонував їй задовольнити його статеву пристрасть неприродним
способом, а коли вона відмовилась – спробував її зґвалтувати, проте не
досяг цієї мети з незалежних від нього причин. Таким чином, дій,
спрямованих на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним
способом, Л. не вчинив, а ті його дії, які суд кваліфікував за ст. 15 і
ч. 1 ст. 153 КК були складовою частиною замаху на зґвалтування. За таких
обставин, ухвалила судова колегія, вирок у частині засудження Л. за ст.
15 і ч. 1 ст. 153 КК підлягає скасуванню, а справа відповідно закриттю
за відсутністю в його діях складу цього злочину .
Частина 3 ст. 153 КК передбачає відповідальність за насильницьке
задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчинене щодо
малолітньої чи малолітнього, якщо воно спричинило особливо тяжкі
наслідки – самогубство, безплідність тощо.
Відповідальність за діяння, передбачене ст. 153 КК, настає з
чотирнадцяти років.
Карається задоволення статевої пристрасті неприродним способом за ч. 1
ст. 153 КК позбавленням волі на строк до п яти років, за ч. 2 ст. 153 КК
– позбавленням волі на строк від трьох до семи років, а за ч. З ст. 153
КК – позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.
5.4. Примушування до статевого зв’язку
Стаття 154 КК передбачає відповідальність за статевий злочин, який
вчинюється проти волі потерпілої особи з використанням винним
матеріальної чи службової залежності від нього потерпілої жінки чи
чоловіка.
За ст. 154 КК дії кваліфікуються лише у тих випадках, коли:
1) потерпіла чи потерпілий були у матеріальній або службовій залежності
від винного;
2) винний використав чи намагався використати матеріальну або службову
залежність потерпілої чи потерпілого для того, щоб примусити їх до
статевого зв’язку.
Основними ознаками злочину, передбаченого ст. 154 КК, є спосіб і засіб
його вчинення:
а) спосіб – примусити жінку чи чоловіка до статевого зв’язку;
б) засіб – використовуючи матеріальну чи службову залежність (погрозами
позбавити житла, премії, грошової допомоги, голодом, звільнити від
роботи, виключити з черги на житло, не дати підвищення по службі і т.
ін.).
Вирішальним у цьому злочині є не суб’єкт, від якого потерпіла чи
потерпілий були матеріально чи по службі залежні, а використання ним їх
залежності. Якщо винний домагався згоди потерпілої чи потерпілого на
статевий зв’язок чи примушував їх до цього, але застосовував для
досягнення своєї мети якісь інші засоби, а не залежність потерпілої чи
потерпілого, то такі дії ст. 154 КК не охоплюються.
За ст. 154 КК кваліфікуються дії винного лише за умови доведення, що на
потерпілу чи потерпілого здійснювався вплив з використанням їх
матеріальної чи службової залежності від винного .
Не утворює складу цього злочину пропозиція залежній жінці чи чоловікові
вчинити статевий акт, якщо винний не примушував їх до цього, рівно як і
різні обіцянки без погроз.
Частина 2 ст. 154 КК передбачає відповідальність за примушування до
вступу у статевий зв’язок, якщо таке діяння було вчинене з погрозою
знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілого чи його (й)
близьких родичів або з погрозою розголошення відомостей, що ганьблять її
(його) чи близьких родичів.
‘ Див.: п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України.-К., 1993 р.-С. 104.
Відповідальність за вчинення цього злочину настає з шістнадцяти років.
Карається примушування до статевого зв’язку за ч. 1 ст. 154 КК – штрафом
до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом
на строк до шести місяців, а за ч. 2 ст. 154 КК – арештом на строк до
шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.
5.5. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості
За ст. 155 КК кваліфікуються статеві злочини, які були вчинені за
добровільною згодою потерпілої віком від 14 до 17 років. Потерпілими від
цього злочину визнаються особи жіночої та чоловічої статі.
Першою і важливішою ознакою цього злочину є добровільність погодження
потерпілої на статевий акт з нею, тобто винний не застосовував до неї ні
фізичного насильства, ні погроз і не використав її безпорадного стану’.
За наявності таких ознак (засобів) статевого зв’язку дії винного
кваліфікуються за відповідною частиною ст. 152 КК України.
Потерпілою (чи потерпілим) від цього злочину може бути особа віком від
14 до 17 років. Якщо потерпіла досягла шлюбного віку (17 років), то
добровільний з нею статевий зв’язок складу злочину не утворює, і такі
дії кримінальним законом не караються.
Статева зрілість потерпілої чи потерпілого визначається судово-медичною
експертизою (п. 4 ст. 76 КПК України). У чоловіків статева зрілість
настає з того часу, коли він може вчинити фізіологічний статевий акт і
опліднити жінку. Статева зрілість жінки визначається закінченим
розвитком її організму для виконування функцій матері – народити,
годувати і виховувати дитину.
Кримінальній відповідальності за ст. 155 КК підлягають особи чоловічої
та жіночої статі віком старші 16-ти років (ч. 1 ст. 22 КК).
За ст. 155 КК кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли винний
передбачав чи міг передбачити, що потерпіла особа не досягла статевої
зрілості.
Частиною 2 ст. 155 КК передбачається відповідальність за статеві зносини
з особою, яка не досягла статевої зрілості, що були вчинені батьком чи
матір’ю потерпілої або особою, яка їх замінює, або якщо таке діяння
призвело до безплідності потерпілої (потерпілого) чи до настання інших
тяжких наслідків.
Відповідальність за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої
зрілості, настає з шістнадцяти років.
Караються статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості за
ч. 1 ст. 155 КК – обмеженням волі на строк до трьох років або
позбавленням волі на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 155 КК –
позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
5.6. Розбещення неповнолітніх
Стаття 156 КК передбачає відповідальність за розпусні дії щодо особи
(жіночої або чоловічої статі), яка не досягла 16-річного віку.
Сутністю розпусних дій є різні способи задоволення винним статевої
потреби чи пристрасті або збудження у неповнолітньої особи статевого
інстинкту без вчинення статевого акту. Це можуть бути: подразнення
статевих органів потерпілих, торкання їх чи своїх статевих органів,
оголення власних статевих органів, відверто сексуальні розмови чи дії,
поради тощо.
Розпусні дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, матір’ю або
особою, що їх замінює, кваліфікуються за ч. 2 ст. 156 КК.
Розпусні дії, вчинені безпосередньо перед зґвалтуванням потерпілої, яка
не досягла 16-річного віку, повністю охоплюються частиною 3 або 4 ст.
152 КК і додаткової кваліфікації за ст. 156 КК не потребують’.
Відповідальність за вчинення розпусних дій настає з шістнадцяти років.
Карається розбещення неповнолітніх за ч. 1 ст. 156 КК -арештом на строк
до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, а за ч. 2
ст. 156 КК – обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням
волі на строк до трьох років.
‘ Див.: п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня
1992 р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України.-К., 1993 р.-С. 104.
Законодавство до теми
1. Статті 23, 29, 32 Конституції України.
2. Статті 152-156 Кримінального кодексу України.
3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.
.«Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві
злочини».
Література до теми
1. Авдеев М. И. Курс судебной медицины.- М., 1959.- 486 с.
2. Бажанов М. Й. Уголовная ответственность за
преступление против личности.- Киев, 1977.
3. Бородин С. В. Квалификация преступлений против жизни.- М., 1977.
4. Жижиленко А. А., Оршанский Л. Г. Половые преступлєния.-М., 1927.
5. Загородников Н. И., ИгнатовА. Н. Преступления против личности.- М.,
1962.
6. Загородников Н. И. Преступления против здоровья.- М., 1969.
7. Коржанський М. Кримінально-правова охорона особи:
види і помилки.- Юридичний Вісник України.- 1995, № 12.
8. Коржанський М. Й Кваліфікація злочинів.- Київ, 1998.
9. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.- Київ-1999.
10. Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів.- Київ,
2000.
11. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.-
К., Атіка, Академія, Ельга-Н-2001.
12. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.-М., 1972.
13. Люблинский П. И. Преступления в области полових отношений.-Л., 1925.
14. Мокринский С. П., Натансон В. Преступления против личности.-
Харьков, 1928.
15. СташисВ. В., Бажанов М. И. Личность под охраной уголовного закона.-
Симферополь, 1996.
16. Судебная практика. Убийства, изнасилования и другие преступления
против личности.- Сборник судебных решений по уголовным делам- Киев,
1993.
17. Судебные приговоры. Практика Верховного Суда Украины -Киев, 1995.
Тема 6. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ
КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН
6.1. Загальна характеристика посягань на конституційні права громадян
Розділ V Кримінального кодексу України охороняє головні конституційні
права громадян України – право вільного вибору й бути обраним
Президентом України, право обрання органів державної влади таємним
голосуванням, право на проведення референдуму, право на недоторканність
житла і таємницю листування, право на працю та на безпечні умови праці,
авторські права і право на інтелектуальну власність, а також на вільне
відправлення релігійних обрядів. Ці конституційні права громадян України
охороняються кримінально-правовими засобами – визнанням порушень цих
прав злочинами і встановленням за їх вчинення суворих заходів державного
примусу – кримінального покарання.
Кримінально-правова охорона конституційних прав громадян має велике
суспільне значення, оскільки рівнем цієї охорони і захищеності
конституційних прав громадян визначається рівень демократії у
суспільстві та державі. Кримінально-правова охорона конституційних прав
громадян є певною гарантією їх дійсності, забезпеченості. Слід також
зазначити, що деякі конституційні права громадян ще не мають належного
захисту, наприклад, право на недоторканність житла громадянина.
Безпідставно у ст. 162 КК України кримінальна відповідальність за
порушення недоторканності житла обмежена головним чином відповідальністю
лише посадових осіб. Адже таке порушення може бути вчинене і приватною
особою. Є певні недоліки і в охороні інтелектуальної власності громадян.
У залежності від безпосереднього об’єкту посягання всі злочини цього
розділу розподіляються на три групи:
1. Злочини проти політичних прав громадян (ст. 157-161 КК);
2. Злочини проти трудових прав громадян (ст. 170-174, 175 КК);
3. Злочини, що посягають на інші права та свободи громадян (ст. 162,
163-169, 176,184 КК).
6.2. Злочини проти політичних прав громадян
6.2.1. Перешкоджання здійсненню виборчого права
Згідно зі ст. 38 та 71 Конституції України громадяни України мають право
брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та
місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів
державної влади та органів місцевого самоврядування.
Стаття 157 КК забезпечує кримінально-правову охорону цих важливих
конституційних прав громадянина.
Перешкоджання здійсненню виборчого права може чинитися будь-якими
способами: насильством, обманом, погрозами, підкупом та іншими
способами, які руйнують вільну участь громадянина у виборах Президента
України, депутатів Верховної Ради України чи органів місцевого
самоврядування.
Стаття 157 КК передбачає відповідальність за перешкоди у будь-якій
участі у виборах – обирати, бути обраним, а також у проведенні
передвиборної агітації.
Перешкоджання здійсненню виборчого права, вчинене за попередньою змовою
групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою посадовою особою,
утворює кваліфікований склад цього злочину, передбаченого ч. 2 ст. 157
КК. Якщо перешкоджання здійсненню виборчого права вплинуло на результати
виборів, то діяння кваліфікується за ч. З ст. 157 КК.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. Мотивами
перешкодження у реалізації виборчого права можуть бути різні спонукання:
кар’єризм, корисливість, помста.
Відповідальність за вчинення цього злочину настає з шістнадцяти років.
Карається перешкоджання здійсненню виборчого права за ч. 1 ст. 157 КК
України – обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або
позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років, за ч. 2 ст. 157
КК – позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років, а за ч. З ст.
157 КК -позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.
6.2.2. Підлог виборчих документів, приписка або неправильний підрахунок
голосів
Фальсифікація виборчих документів посягає на право громадян вільно
обирати і бути обраними до органів державної влади (ст. 38 Конституції
України).
Об’єктивну сторону діяння, відповідальність за яке встановлена ст. 158
КК України, утворює вчинення однієї з форм фальсифікації виборчих
документів: а) підлог – виготовлення документа чи внесення до нього
неправдивих відомостей; б) приписки або в) завідомо неправильного
підрахунку голосів, а також неправомірне використання виборчих
бюлетенів.
Виборчими документами є:
– списки виборців;
– бюлетені для таємного голосування;
– протоколи підрахунку голосів;
– заяви кандидатів тощо.
Частина 1 ст. 158 КК передбачає кримінальну відповідальність за видачу
членом виборчої комісії виборчого бюлетеня особі, яка не внесена до
списку виборців або видачу виборчого бюлетеня виборцю замість інших
виборців.
Частина 2 ст. 158 КК передбачає відповідальність за фальсифікацію
виборчих документів. Фальсифікація виборчих документів, вчинена членом
виборчої комісії або іншою посадовою особою чи неправильний підрахунок
голосів, кваліфікується за ч. З ст. 158 КК.
Фальсифікація виборчих документів – злочин умисний.
Відповідальними за фальсифікацію виборчих документів є лише посадові
особи адміністративних органів, що організовують і проводять вибори.
Карається фальсифікація виборчих документів за ч. 1 ст. 158 КК –
обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі
на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 158 КК – позбавленням волі на строк
від трьох до п’яти років, а за ч. З ст. 158 КК – позбавленням волі на
строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
6.2.3. Порушення таємниці голосування
Стаття 71 Конституції України гарантує громадянам України вільне
волевиявлення на виборах до органів державної влади, які відбуваються на
основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним
голосуванням.
Розголошення таємниці голосування є грубим порушенням цього важливого
конституційного права громадянина, і суспільно-юридичною сутністю
злочину, передбаченого ст. 159 КК України. Способи і наслідки
розголошення таємниці голосування юридичного значення не мають.
Злочин, передбачений ст. 159 КК України, вчинюється умисно і умисел
прямий, оскільки винна особа діє з певною метою – розголосити таємницю
голосування.
Відповідальними за розголошення таємниці голосування є члени виборчої
комісії чи інші посадові особи виборчих органів, яким ці відомості стали
відомими при виконанні ними своїх обов’язків.
Карається порушення таємниці голосування штрафом від п’ятисот до тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на
строк від одного до трьох років з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
6.2.4. Порушення законодавства про референдум
Згідно зі ст. 73 і ст. 156 Конституції України виключно всеукраїнським
референдумом вирішуються питання про зміну Конституції і території
України. Тому дотримання законодавства про проведення референдуму і
дійсно вільне волевиявлення громадян має вирішальне значення.
Порушення законодавства про референдум може вчинюватися фізичними
діяннями:
– перешкодженням вільному здійсненню громадянином права брати участь у
референдумі, застосуванням насильства, обману, погроз, підкупу тощо;
– перешкодженням тими ж засобами вести агітацію;
– фальшуванням документів референдуму – підлог, приписки, завідомо
неправильний підрахунок голосів тощо;
– порушенням таємниці голосування.
Порушення законодавства про референдум – злочин умисний і може
вчинюватися з різних мотивів.
Відповідальними за діяння, передбачене ч. 1 ст. 160 КК, є всі приватні
особи старші шістнадцяти років, а за діяння, передбачені ч. 2 і 3 ст.
160 КК – лише члени виборчої комісії та посадові особи виборчих органів.
Карається порушення законодавства про референдум за ч. 1 ст. 160 КК –
штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на
строк до трьох років; за ч. 2 ст. 160 КК – штрафом до п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на
строк до двох років, або позбавленням волі на строк до п’яти років, а за
ч. З ст. 160 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років або
позбавленням волі на строк від одного до п’яти років.
6.2.5. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової,
національної належності чи ставлення до релігії
Злочин, передбачений ст. 161 КК України, посягає на рівноправність
громадян України незалежно від їх раси, нації чи віри.
Конституція України закріплює (ст. 24) рівність усіх громадян України
перед Законом, рівність їх конституційних прав і свобод. «Не може бути
обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками» (ч. 2 ст. 24
Конституції України).
Стаття 161 КК Кримінального кодексу України захищає рівноправність
громадян, що закріплена Конституцією України, як засаду внутрішньої
безпеки держави.
Об’єктивно діяння, передбачені ст. 161 КК, проявляються у таких формах:
– вчинення дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи
релігійної ворожнечі та ненависті;
– приниження національної честі і гідності;
– образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями;
– пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих
переваг громадян залежно від їх расової, національної приналежності або
ставлення до релігії.
Для наявності в діях особи складу злочину достатньо встановити вчинення
нею однієї із зазначених у ст. 161 КК форм порушення рівноправності
громадян.
Частина 2 ст. 161 КК передбачає відповідальність за діяння, вчинене за
обтяжуючих обставин. Кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 161 КК є такі:
– вчинення діяння із застосуванням насильства, обману або погрози;
– вчинення діяння посадовою особою.
Частина 3 ст. 161 КК передбачає відповідальність за особливо
кваліфіковані види цього злочину, кваліфікуючими ознаками якого є:
– вчинення діяння організованою групою осіб;
– загибель людей;
– настання інших тяжких наслідків (тяжких тілесних ушкоджень, великої
майнової шкоди тощо).
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується умислом (прямим),
оскільки суб’єкт діє з метою викликати національну, расову чи релігійну
ворожнечу та ненависть. Досягнення чи не досягнення винним цієї мети не
змінює сутності його наміру і відповідальності.
Відповідальними за злочин, передбачений ст. 161 КК, є всі осудні особи,
яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
Карається посягання на рівноправність громадян за ч. 1 ст. 161 КК –
штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк
до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого за ч. 2 ст. 161
КК – виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на
строк до п’яти років, а за ч. З ст. 161 КК – позбавленням волі на строк
від двох до п’яти років.
6.3. Посягання на інші права та свободи громадян
6.3.1. Порушення недоторканності житла
Статтею ЗО Конституції України кожному громадянину гарантується
недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого
володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за
вмотивованим рішенням суду (ч. 2 ст. ЗО). Ст. 162 КК України захищає це
важливе конституційне право громадян України.
Об’єктивну сторону злочину утворюють; а) незаконне проникнення до житла;
б) незаконне виселення; в) інші дії, якими порушується недоторканність
житла громадян.
Кваліфікованим визнається порушення недоторканності житла, яке було
вчинено посадовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою
його застосування (ч 2 ст. 162КК).
Суб єктивна сторона цього злочину характеризується умислом. Різноманітні
сумлінні помилки виключають кримінальну відповідальність.
Відповідальними за порушення недоторканності житла є всі особи, яким до
моменту вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
Карається порушення недоторканності житла за ч. 1 ст. 162 КК – штрафом
від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк
до трьох років, а за ч. 2 ст. 162 КК – позбавленням волі на строк від
двох до п’яти років.
6.3.2. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфних та
інших повідомлень, що передаються засобами зв’язку
Статтею 31 Конституції України кожному громадянину гарантується таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених
законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час
розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати
інформацію неможливо.
Стаття 163 КК України передбачає кримінальну відповідальність за
порушення цього конституційного права громадянина.
Об’єктивну сторону злочину утворює одне з можливих діянь: а)
ознайомлення зі змістом чужого листа, телеграми, бандеролі тощо проти
волі його адресанта: б) підслуховування телефонних розмов чи
комп’ютерних інформаційних повідомлень.
Частина 2 ст. 163 КК передбачає відповідальність за порушення таємниці
листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції щодо
державних чи громадських діячів, чи вчинена посадовою особою або з
використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття
інформації.
Суб’єктивно цей злочин вчинюється умисно, його мотиви можуть бути
різними.
Відповідальними за злочини, передбачені ст. 163 КК, є всі осудні особи,
яким на момент вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
Карається порушення таємниці листування за ч. 1 ст. 163 КК – штрафом у
розмірі від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян, або виправними роботами на строк до двох років або обмеженням
волі на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 163 КК – позбавленням волі
на строк від трьох до семи років.
6.3.3. Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей
Статтею 80 Кодексу про шлюб і сім’ю (КШС) на батьків покладається
обов’язок утримувати неповнолітніх дітей. Невиконання цих обов’язків і
ухилення від сплати коштів (аліментів) на утримання дітей утворює
об’єктивну сторону цього злочину. Способи ухилення від відповідальності
значення не мають. Злісним називається ухилення, коли воно вчинюється
після рішення суду або постанови судді про сплату коштів (аліментів).
Кваліфікованим визнається ухилення від сплати аліментів яке було вчинене
особою, раніше судимою за таке діяння. (ч. 2 ст. 164 КК).
Ухилення від сплати аліментів – злочин умисний. Відповідальними за
ухилення від сплати аліментів є кровні батьки, особи, визнані батьками
дитини, які не перебувають у шлюбі з матір’ю дитини, встановлені
батьками судом, а також усиновителі.
Потерпілими визнаються неповнолітні (до 18-річного віку) діти, а також
діти, визнані інвалідами І чи II групи.
Карається ухилення від сплати аліментів за ч. 1 ст. 164 КК – виправними
роботами на строк до одного року або обмеженням волі на такий самий
строк, а за ч. 2 ст. 164 КК -виправними роботами на строк до двох років,
або обмеженням волі на строк до трьох років.
6.3.4. Ухилення віл, сплати коштів на утримання непрацездатних батьків
Згідно зі ст. 81 КШС повнолітні працездатні діти зобов’язані утримувати
своїх непрацездатних батьків.
Злісне невиконання рішення суду про сплату коштів на утримання батьків
утворює об’єктивну сторону цього злочину. Потерпілими визнаються батьки
(крім тих, які злісно ухилялися від сплати аліментів на цих дітей), які
досягли пенсійного віку, а також інваліди І і II групи, які потребують
матеріальної допомоги.
Кваліфікованим визнається ухилення від сплати коштів на утримання
батьків, вчинене особою, раніше судимою (у межах строків судимості,
передбачених ст. 89 КК) за такий самий злочин (ч. 2 ст. 165 КК).
Відповідальними за ухилення від сплати коштів на утримання
непрацездатних батьків є кровні діти, а також Діти, що були усиновлені
потерпілими.
Карається ухилення від сплати коштів на утримування непрацездатних
батьків за ч. 1 ст. 165 КК виправними роботами на строк до одного року
або штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних доходів громадян, а за ч. 2
ст. 165 КК -виправними роботами на строк до двох років або обмеженням
волі на такий самий строк.
6.3.5. Зловживання опікунськими правами і залишення підопічних дітей без
нагляду і допомоги
Згідно зі ст. 128 і 129 КШС над дітьми, які не мають батьків внаслідок
їхньої смерті чи позбавлення їх батьківських прав, органами виконавчої
влади встановлюється опікунство з метою захисту їх особистих чи майнових
прав та інтересів. Опікунство встановлюється над дітьми, які не до-сягли
15-річного віку або які визнані судом недієздатними.
Об’єктивну сторону злочинів, передбачених ст. 166 і 167 КК утворюють:
невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом
своїх обов’язків або зловживання опікунськими правами, тобто вчинення
діянь на шкоду підопічним дітям (зайняття їхнього житла, використання на
свою користь іншого їхнього майна або його розтрата тощо), якщо такими
діями були заподіяні тяжкі наслідки (стаття 166 КК).
Відповідальними за вчинення цих злочинів є батьки, а також особи, які
призначені опікунами чи піклувальниками.
Карається зловживання опікунськими правами за ст. 167 КК штрафом до
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років, а залишення підопічних дітей без
нагляду і допомоги за ст. 166 КК – обмеженням волі на строк від двох до
п’яти років або позбавленням волі на такий самий строк.
6.3.6. Розголошення таємниці усиновлення
Стаття 112 КШС передбачає охорону таємниці усиновлення законом.
Розголошення таємниці усиновлення, тобто повідомлення про акт
усиновлення стороннім особам, є об’єктивною стороною цього злочину.
Спосіб розголошення таємниці усиновлення і кількість осіб, яким ці
відомості стали відомими, юридичного значення не мають.
Діяння, передбачене ст. 168 КК, вчинюється умисно.
Мотиви розголошення таємниці усиновлення можуть бути візними, але
юридичного значення вони не мають.
Суб’єктом відповідальності розголошення таємниці усиновлення може бути
особа, яка досягла шістнадцяти років.
Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння), вчинене посадовою особою
або працівником медичного закладу яким відомості про усиновлення стали
відомі по службі чи роботі, кваліфікується за ч. 2 ст. 168 КК.
Кваліфікованим визнається розголошення таємниці усиновлення і у
випадках, коли таке діяння спричинило тяжкі наслідки – розірвання шлюбу,
розвалу родини тощо (ч. 2 ст. 168 КК).
Карається розголошення таємниці усиновлення за ч. 1 ст. 168 КК
виправними роботами на строк до двох років або штрафом до п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ч. 2 ст. 168 КК –
штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на строк
до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
6.3.7. Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння)
Діяння, передбачене ст. 169 КК, посягає на суспільні відносини, що
утворюють умови для нормального фізичного, психічного та соціального
розвитку дітей.
Об’єктивна сторона цього злочину полягає у незаконних діях щодо
усиновлення (удочеріння) дитини чи передачі її під опіку (піклування),
чи на виховання у сім’ю громадян, якими порушується встановлений порядок
і умови усиновлення (удочеріння) дітей чи передачі їх на виховання у
сім’ю громадян. Такий порядок визначено «Положенням про дитячий будинок
сімейного типу», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від
27 квітня 1994 року (ЗП України – 1994.- № 8 – Ст. 208).
Статтею 102 КШС заборонена посередницька комерційна діяльність щодо
усиновлення (удочеріння) дітей, передачі їх під опіку чи піклування або
на виховання у сім’ю громадян України чи у сім’ю громадян інших держав.
Така посередницька діяльність утворює склад злочину, передбаченого ч. 1
ст. 169 КК.
Незаконна посередницька діяльність щодо кількох дітей чи вчинена
повторно, або групою осіб, або з використанням
посадовою особою своїх посадових повноважень чи заподіянням такою
діяльністю тяжких наслідків, кваліфікується за ч. 2ст. 169КК.
Незаконна посередницька діяльність вчинюється умисно з наміром досягнути
певної мети (мати вигоду чи позбутися утримання тощо).
Відповідальними за незаконну посередницьку діяльність є всі осудні
особи, що досягли віку шістнадцяти років.
Караються незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) за ч. 1 ст. 169 КК
– штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, а за ч. 2 ст.
169 КК -позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
6.3.8. Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних
партій, громадських організацій
Згідно зі ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на
свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, на
участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і
соціально-економічних прав та інтересів.
Перешкоджання законній діяльності профспілок політичних партій,
громадських організацій або їх органів посягає на ці права громадян (ст.
170 КК).
Об’єктивною стороною цього злочину є будь-які способи і засоби
перешкоджання законній діяльності профспілок, політичних партій чи
громадських організацій. З суб’єктивної сторони цей злочин – умисний.
Суб’єктом відповідальності є осудна особа, яка досягла шістнадцяти
річного віку.
Карається перешкоджання законній діяльності профспілок політичних
партій, громадських організацій або їх органів виправними роботами на
строк до двох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.
6.3.9. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів
1. Професійна діяльність журналістів регламентується Законом України від
16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в
Україні» (ВВР.- 1993.-№1.-Ст.1).
Згідно зі ст. 26 цього Закону Журналіст має право:
1) на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та
зберігання інформації;
2) відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального
самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути
прийнятим їх посадовими особами;
3) відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких
технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;
4) на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і
музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою
цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним
законодавством України;-
5) переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації;
6) на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних
документів;
7) по пред’явленні редакційного посвідчення чи іншого документа, що
засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації,
перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, в місцях аварій, масових
безпорядків, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено
надзвичайний стан;
8) звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних
матеріалів;
9) поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним
підписом, під умовним ім’ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);
10) відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його
зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;
11) на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком
випадків, коли ці таємниці обприлюдню-ються на вимогу суду.
На журналіста Законом покладені також обов’язки Журналіст зобов’язаний:
1) дотримуватися програми діяльності друкованого засобу масової
інформації, з редакцією якого він перебуває у трудових або інших
договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції;
2) подавати для публікації об’єктивну і достоверну інформацію;
3) задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства
або збереження таємниці авторства;
4) відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи
редакції, якщо воно не може бути виконане без порушення Закону;
5) представлятися та пред’являти редакційне посвідчення чи інший
документ, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової
інформації;
6) виконувати обов’язки учасника інформаційних відносин;
7) утримуватися від поширення в комерційних цілях інформаційних
матеріалів, які містять рекламні відомості про реквізити виробника
продукції чи послуг (його адресу, контактний телефон, банківський
рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг тощо.
Журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за
перевищення своїх прав і невиконання обов’язків.
Стаття 41 Закону України про друковані засоби масової інформації
визначає види порушень, які утворюють склад злочину, передбаченого ст.
171 КК. Законом встановлено, що редакції, засновники, видавці,
розповсюджувачі, державні органи, організації та об’єднання громадян
несуть відповідальність за порушення законодавства про друковані засоби
масової інформації.
Порушеннями законодавства України про друковані засоби масової
інформації є:
1) порушення, передбачені статтею 47 Закону України «Про інформацію»
(про спростування інформації);
2) незаконне вилучення або знищення тиражу чи його частини;
3) порушення прав журналіста, встановлених цим Законом;
4) порушення положень статті 3 цього Закону;
5) зловживання правами журналіста;
6) одержання свідоцтва про державну реєстрацію шляхом обману;
7) незаконне виготовлення і розповсюдження продукції друкованого засобу
масової інформації без його реєстрації або після припинення його
діяльності, ухилення від перереєстрації;
8) порушення порядку вміщення даних, надсилання контрольних примірників;
9) порушення права вимоги щодо публікації, спростування та порядку його
публікації, передбачених статтею 37 цього Закону.
За ці порушення винні особи притягаються до дисциплінарної,
цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності
згідно з чинним законодавством
України.
Стаття 43 Закону України «Про друковані засоби масової інформації
(пресу) в Україні» встановила правовий захист журналістів.
Професійний журналіст редакції при виконанні службових обов’язків,
зазначається у ст. 43 закону, перебуває під її правовим і соціальним
захистом. Честь, гідність, недоторканність журналіста охороняються
законом.
Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів полягає в
умисному порушенні їх прав і у виконанні ними своїх професійних
обов’язків.
Склад злочину утворює будь-яка суттєва перешкода, вчинена умисно,
незалежно від мотивів і способів вчинення такої перешкоди.
Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, поєднане із
застосуванням насильства, погрози чи заподіянням журналістові тілесних
ушкоджень, утворює сукупність злочинів, передбачених статтями – 121-122,
125, 126, 129 і ст. 171 КК, а в разі заподіяння смерті – за п.8ч.2ст.
115ІСТ. 171 КК.
Відповідальними за перешкоджання законній професійній діяльності
журналістів є всі осудні особи, які досягли віку шістнадцяти років.
Карається перешкоджання законній професійній діяльності журналістів за
ч. 1 ст. 171 КК штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або арештом на строк до шести місяців або обмеженням
волі на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 171 КК – штрафом до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на
строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на
строк до трьох років.
6.3.10. Грубе порушення законодавства про працю
Право громадянина на працю – одне із найважливіших. Воно закріплене у
ст. 43 Конституції України. Громадянам гарантується захист від
незаконного звільнення (ч. 6 ст. 43).
Порушення законодавства про працю є порушенням конституційних прав
громадян.
Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 172 КК, утворює одне із
зазначених у ній діянь:
а) незаконне звільнення з роботи; б) невиконання рішення суду про
поновлення робітника на роботі;
в) інше грубе порушення законодавства про працю (незаконне переведення
на іншу роботу, встановлення продовженого робочого дня, зниження
заробітної плати), передбачене ст. 14 і 15 Закону України від 14 жовтня
1992 р. «Про охорону праці» (Відомості Верховної Ради України.-1992-№
49-Ст. 668).
Суб’єктивно цей злочин вчинюється умисно з особистих мотивів (помста,
особисті неприязні стосунки, кар’єризм тощо).
Частина 2 ст. 172 КК передбачає відповідальність за незаконне звільнення
з роботи чи неприйняття на роботу неповнолітнього, вагітної жінки чи
матері, яка має дитину віком до чотирнадцяти років.
Конституцією України гарантується рівність прав жінки і чоловіка, що
забезпечується створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати
працю з материнством, правовим захистом, матеріальною і моральною
підтримкою материнства і дитинства (ч. З ст. 24 Конституції України).
Злочин, передбачений ч. 2 ст. 172, посягає на конституційні права жінки,
неповнолітньої особи.
Об’єктивна сторона цього злочину проявляється у вчиненні одного із
зазначених в ній діянь:
а) у незаконному звільненні працівника з роботи з осо бистих мотивів;
б) відмові в прийомі на роботу жінки з мотиву її вагітності;
в) відмові в прийомі на роботу матері, яка має дитину;
г) зниженні заробітної плати або звільненні з роботи жінки з мотивів її
вагітності;
д) зниженні заробітної плати або звільненні з роботи матері, яка має
немовля.
Злочин, передбачений ч. 2 ст. 172 вчинюється умисно з мотивів не мати на
роботі вагітну жінку чи матір, яка має дитину.
Відповідальними за порушення законодавства про працю є посадові особи
лише державних або громадських організацій, підприємств і установ, які
наділені правами приймати робітників на роботу і звільняти їх з роботи.
Карається грубе порушення законодавства про працю за ч. 1 ст. 172 КК
штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років,
а за ч. 2 ст. 172 КК штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, або позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними
роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.
6.3.11. Грубе порушення угоди про працю
Статтею 43 Конституції України примусова праця в Україні заборонена.
Кожна особа згідно ст. 43 Конституції України має право на вільний вибір
виду та умов праці, держава зобов’язана створювати умови для вільного
вибору професії та роду трудової діяльності.
Стаття 173 КК передбачає відповідність за грубе порушення угоди про
працю – порушення виду і роду роботи, оплати праці, тривалості робочого
дня і відпочинку тощо. Склад злочину утворює грубе порушення угоди про
працю, яке було вчинене обманом, зловживання довірою (різновидом обману)
або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою (ч. 1 ст. 173),
або такі дії стосовно громадянина, з яким укладена угода про роботу за
межами України (ч. 2 ст. 173 КК).
Грубе порушення угоди про працю може бути умисним і необережним.
Відповідальності за грубе порушення угоди про працю підлягають посадові
особи, які наділені правом укладати угоду про працю.
Карається грубе порушення угоди про працю за ч. 1 ст. 173 КК штрафом до
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до п’яти років, або арештом на строк до шести місяців, або
обмеженням волі на строк до двох років, а за ч. 2 ст. 173 КК -штрафом
від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
обмеженням волі на строк до трьох років.
6.3.12. Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у
страйку
Стаття 44 Конституції України встановлює право всіх працюючих на страйк
для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, а частина 3 цієї
статті Конституції України визначає, що ніхто не може бути примушений до
участі аоо до неучасті у страйку.
Злочин, передбачений ст. 174 КК, посягає на це конституційне право
громадянина.
Засобами примушування до участі у страйку або до відмови від участі у
страйку можуть бути різні види насильства (побої, тілесні ушкодження,
позбавлення можливості рухатися тощо) або погрози застосування такого
насильства.
Примушування або перешкоджання, передбачене ст. 174 КК, вчинюється
умисно, з метою позбавити громадянина можливості використати своє
конституційне право.
Відповідальність за примушування до участі у страйку чи до відмови від
участі у страйку настає з шістнадцяти років.
Карається примушування до участі в страйку або до відмови від участі в
страйку штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на
строк до трьох років.
6.3.13. Невиплата заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших,
установлених законом виплат
Конституція України гарантує всім своєчасне одержання винагороди за
працю (ч. 7 ст. 43).
Стаття 175 КК передбачає відповідальність за спеціальний вид посадової
недбалості – невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших
виплат, установлених законом.
Об’єктивну сторону діяння утворює невиплата заробітної плати, стипендії,
пенсії і т. ін. більше ніж за один місяць (ч. 1), а також безпідставна
невиплата заробітної плати, стипендій, пенсій чи іншої встановленої
законом виплати, якщо безпідставна невиплата була вчинена внаслідок
нецільового використання коштів, призначених для їх виплати (ч. 2 ст.
175 КК)
Невиплата заробітної плати, стипендії чи пенсії може бути необережною і
умисною.
Відповідальними за невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи
іншого платежу є посадові особи, які наділені повноваженнями
розпоряджатися фінансами підприємства, установи, організації.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до моменту
притягнення її до кримінальної відповідальності вона повністю виплатила
заробітну плату, стипендію чи іншу установлену законом виплату (ч. З ст.
175 КК).
Карається невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших
установлених законом виплат за ч. 1 ст. 175 КК штрафом від ста до
трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років, або позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю строком до п’яти років, або
позбавленням волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю строком до трьох років, а за
ч. 2 ст. 175 КК -штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до п’яти років,
або позбавленням волі на строк до трьох років.
6.3.14. Порушення авторських прав
Згідно із Законом України від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право і
суміжні права» (Відомості Верховної Ради України.- 1994.- № 13.- Ст.
64), автори інтелектуальних творів у галузі науки, літератури і
мистецтва мають право на опублікування, відтворення і розповсюдження
своїх творів будь-яким способом під своїм ім’ям (псевдонімом) або
анонімно, а також на недоторканність твору.
Об’єктивно порушення авторських прав може виражатися у незаконному
використанні творів особами, які не є авторами і не мають на це дозволу
автора, в примушуванні до авторства чи в привласненні авторства
(плагіат).
Плагіатом називається викрадення чужого твору -оприлюднення чужого твору
під своїм ім’ям у повному обсязі чи частки твору.
Охороняється законом також авторство на відкриття, винахід,
раціоналізаторську пропозицію.
Привласненням визнаються будь-які способи використання відкриття,
винаходу чи раціоналізаторської пропозиції без згоди автора чи без згоди
відповідної державної організації, якщо право їх використання належить
державі.
Порушенням авторського права у ч. 1 ст. 176 КК називається незаконне
відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва,
комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення,
розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх незаконне
тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших
носіях інформації, а також інше використання чужих творів, комп’ютерних
програм і баз даних, об єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають
авторське право або суміжні права, якщо такі дії завдали матеріальної
шкоди у великому розмірі.
Порушення авторських прав вчинюється лише умисно.
Будь-яка помилка у використанні відкриття, винаходу чи пропозиції складу
злочину не утворює.
Відповідальність за порушення авторських прав настає з шістнадцяти
років.
Частина 2 ст. 176 КК передбачає відповідальність за порушення авторських
прав, вчинене повторно або яке заподіяло матеріальну шкоду у особливо
великому розмірі. Згідно з приміткою до ст. 176 КК матеріальна шкода
вважається завданою у великому розмірі, якщо вартість примірників
незаконно відтворених чи розповсюджених творів, матеріальних носіїв
комп’ютерних програм, баз даних, виконань фонограм і програм мовлення
або сума доходу, отриманого в результаті незаконного опублікування,
виконання, показу чи публічного сповіщення творів, комп’ютерних програм,
баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення у сто і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в
особливо великому розмірі – якщо їх вартість або сума доходу у тисячу і
більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Особливо кваліфікованим визнається порушення авторського права, яке було
вчинене посадовою особою щодо підлеглої особи (ч. З ст. 176 КК).
Карається порушення авторського права за ч. 1 ст. 176 КК – штрафом у
розмірі від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією
всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз
даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів,
призначених для їх виготовлення і відтворення, за ч. 2 ст. 176 КК –
штрафом у розмірі від двохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк до двох років з конфіскацією всіх
примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних,
виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів,
призначених для їх виготовлення і відтворення, а за ч. З ст. 176 КК –
штрафом у розмірі від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або арештом на строк до шести місяців або обмеженням
волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади
або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
6.3.15. Порушення права на об’єкти промислової власності
Стаття 41 Конституції України закріпила право кожної особи володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності, а статтею 54 Конституції України
громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і
технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських
прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з
різними видами інтелектуальної діяльності.
Злочин, передбачений ст. 177 КК, посягає на ці конституційні права
громадянина.
Об’єктивну сторону діяння утворює один з видів передбачений ч. 1 ст. 177
КК, незаконного використання об’єктів промислової (виробничої)
власності, якщо таке незаконне використання завдало шкоди власникові у
великому розмірі, який у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний
мінімум доходів громадян – (примітка до ст. 177 КК).
Вчинення діяння повторно, чи заподіяння ним матеріальної шкоди у
особливо великому розмірі, тобто на суму, яка у тисячу і більше разів
перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян (примітка до ст. 177
КК), кваліфікується за ч. 2 ст. 177 КК.
Предметами незаконного використання можуть бути винаходи, моделі, зразки
промислових виробів, інтегральні схеми, нові сорти рослин та інші
об’єкти промислової власності.
Порушення прав на об’єкти промислової власності можуть бути необережними
і умисними.
Відповідальними за порушення прав на використання об’єктів промислової
властивості можуть бути всі осудні особи, які досягли віку шістнадцяти
років.
Карається порушення прав на об’єкти промислової власності за ч. 1 ст.
177 КК штрафом у розмірі від ста до чо-тирьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і
матеріалів, призначених для й виготовлення, а за ч. 2 ст. 177 КК –
штрафом у розмірі від двохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк до двох років, з конфіскацією незаконно
виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, призначених Для и
виготовлення.
6.3.16. Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків
Стаття 35 Конституції України гарантує всім можливість вільно і
безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і
ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Діяння, передбачене ст. 178 КК, руйнує цю конституційну можливість і є
спеціальними видом знищення чи пошкодження чужого майна (ст. 194 КК).
Склад злочину утворює зруйнування (тобто повне знищення, при якому вже
неможливе ні використання ні поновлення) чи пошкодження у якійсь частині
релігійної споруди чи культового будинку.
Предметом злочину можуть бути будь-які релігійні споруди – церкви,
монастирі, храми, костьоли, мечеті, синагоги, собори, або культові
будинки – каплиці, молільні будинки тощо.
Зруйнування чи пошкодження релігійних споруд чи культових будинків
вчинюється умисно з антирелігійною метою. Необережне заподіяння такої
шкоди за відповідних умов може кваліфікуватися за ст. 196 КК.
Відповідальність за зруйнування чи пошкодження релігійних споруд чи
культових будинків настає з шістнадцяти .років.
Карається пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178
КК) штрафом у розмірі до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або позбавленням волі на строк від одного до трьох років.
6.3.17. Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних
святинь
Незаконне утримання, осквернення чи знищення релігійних святинь порушує
конституційне право громадян України вільно і безперешкодно відправляти
одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести
релігійну діяльність (ст, 35 Конституції України),
Склад злочину утворює одне з передбачених ст. 179 КК діянь:
– незаконне утримування;
– осквернення (вчинення непристойних малюнків, написів, обпивання брудом
тощо).
– знищення – підпалом, вибухом, поломкою, шматуванням тощо.
Спроба вчинити одне з таких діянь утворює замах на
вчинення цього злочину і кваліфікується за статтями 15 і
179КК.
Знищення релігійних святинь є спеціальним видом знищення чужого майна
(ст. 194 КК), і тому ст. 179 КК має перевагу перед загальною нормою ст.
194 КК.
Предметом утримування, осквернення чи знищення можуть бути будь-які
релігійні святині – алтарі, ікони, плащаниці, мощі.
Незаконне утримування, осквернення чи знищення релігійних святинь
вчинюється умисно.
Необережні дії, що призвели до осквернення чи знищення релігійної
святині, цього злочину не утворюють. Можлива відповідальність за ст. 196
КК.
Відповідальність за незаконне утримування, осквернення чи знищення
релігійних святинь настає з шістнадцяти років.
Карається незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних
святинь (ст. 179 КК) штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.
6.3.18. Перешкоджання відправленню релігійного обряду
Конституція України надає всім громадянам України право на свободу
світогляду і віросповідання, на свободу сповідувати будь-яку релігію або
не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи
колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну
діяльність (ст. 35).
Злочин, передбачений ст. 180 КК України, посягає на ці права громадян.
Об’єктивно перешкоджання відправленню релігійних обрядів полягає у
вчиненні дій, якими чиниться заборона або примус до припинення
релігійних обрядів, богослужіння тощо.
Частина 2 ст. 180 КК передбачає відповідальність за примушування
священнослужителя до проведення релігійного обряду із застосуванням
фізичного чи психічного насильства.
Злочин вчинюється умисно з метою заподіяти перешкоду відправленню
релігійного обряду.
Відповідальними є всі осудні особи, які досягли шістнадцятирічного віку.
Карається перешкоджання відправленню релігійних обрядів за ч. 1 ст. 180
КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до
двох років, а за ч. 2 ст. 180 КК – штрафом до п’ятдесяти
неоподатковуваних доходів громадян або арештом на строк до шести
місяців.
6.3.19. Порушення недоторканності приватного життя
Стаття 32 Конституції України забороняє втручання у особисте і сімейне
життя громадянина. Частина 2 цієї статті Конституції забороняє збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про
особу без її згоди.
Стаття 182 КК визнає приватне життя громадянина об’єктом
кримінально-правової охорони і передбачає відповідальність за незаконне
збирання будь-яким способом, зберігання, використання або поширення,
розповсюдження конфіденційної інформації про особу у публічних виступах,
у творі чи .у засобах масової інформації.
Діяння, передбачене ст. 182 КК, вчинюється умисно, оскільки винна особа
збирає, зберігає, використовує чи поширює конфіденційну інформацію про
певну особу з конкретною метою, з метою певним чином використати таку
інформацію.
Відповідальність за порушення недоторканності приватного життя настає з
шістнадцяти років.
Карається порушення недоторканності приватного життя штрафом до
п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними
роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців,
або обмеженням волі на строк до трьох років.
6.3.20. Порушення права на отримання освіти
Статтею 55 Конституції України передбачається право кожного громадянина
на освіту.
Злочин, передбачений ст. 183 КК, посягає на ці важливі конституційні
права громадянина.
Склад злочину утворюють:
а) незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми
власності (ч. 1 ст. 183 КК);
б) незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних
навчальних закладах (ч. 2 ст. 183 КК).
Порушення права на отримання освіти вчинюється умисно
Відповідальними за порушення права на отримання освіти є спеціальні
суб’єкти – керівники навчальних закладів, які наділені повноваженнями
видавати накази про зарахування до навчання.
Карається порушення права на отримання освіти за ч. 1 ст. 183 КК –
штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років, а за ч. 2 ст. 183 КК – штрафом до однієї тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадянко позбавленням волі на
строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
6.3.21. Порушення права на безоплатну медичну допомогу
Конституцією України гарантується право на охорону здоров’я, медичну
допомогу та медичне страхування (ч. 1 ст. 49). Держава створює умови для
ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.
У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога
надається безоплатно, існуюча мережа таких закладів не може бути
скорочена (ч. З ст. 49 Конституції України).
Стаття 184 КК передбачає відповідальність за порушення цих
конституційних прав громадян. Порушення права на безоплатну медичну
допомогу може виявитися у відмові від прийняття до лікувального закладу,
у вимозі оплати лікування, ліки чи інші медичні послуги. Злочин
визнається закінченим з моменту відмови у безоплатному лікуванні (ч. 1
ст. 184 КК) чи з моменту прийняття рішення про скорочення мережі
державних або комунальних закладів охорони здоров’я, тобто закриття чи
анулювання хоча б одного з них (ч. 2 ст. 184 КК).
Порушення права на безоплатну медичну допомогу є не відмова від надання
медичної допомоги хворому взагалі, Що передбачає стаття 139 КК, а є
вимогою оплати лікування чи згода надати медичну допомогу лише за
оплату.
Порушення права на безоплатну медичну допомогу вчинюється умисно, з
метою примусити хворого оплатити надану йому медичну допомогу і отримати
таку плату.
Відповідальними за порушення права на безоплатну медичну допомогу є
лікарі, головні лікарі, завідуючі, завідуючі відділеннями, лікарі та
інші медичні працівники державних
чи комунальних медичних закладів, а за скорочення мережі державних чи
комунальних закладів охорони здоров’я – посадові особи органів державної
влади чи охорони здоров’я, які наділені повноваженнями приймати рішення
про скорочення чи поширення мережі таких закладів охорони здоров’я.
Карається порушення права на безоплатну медичну допомогу:
за ч. 1 ст. 184 КК штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до шести місяців;
за ч. 2 ст. 184 КК – штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років.
6.4. Злочини проти народного здоров’я
Народне здоров’я як об’єкт злочинного посягання є сукупність суспільних
відносин, що забезпечують фізіологічну безпеку людей.
На народне здоров’я посягають діяння, пов’язані з виробництвом,
використанням та обігом фізіологічне небезпечних для вільного
використання матеріалів, речовин, засобів. До таких належать: деякі
відходи виробництва, наркотичні засоби, психотропні речовини, отруйні і
сильнодіючі речовини, радіоактивне забруднені продукти харчування та
деякі інші.
На народне здоров’я посягають діяння, передбачені ст. 138, 181, 314-317,
322-325, 327 КК України.
6.4.1. Посягання на здоров’я людей під приводом релігійних обрядів
Конституцією України надається право кожному громадянинові на свободу
світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти
одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести
релігійну діяльність (ст. 35 Конституції України).
Стаття 181 КК України встановлює кримінальну відповідальність за
зловживання цим правом, за заподіяння шкоди здоров’ю громадян під
приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних
обрядів або за статеву розпусту. Діяння, передбачене ст. 181 КК України,
полягає в організації групи або в керівництві групою, яка під приводом
виконання релігійних обрядів закликає до самогубства, кастрації (у
скопців), мордування (у хлистів) чи до неупорядкованих статевих актів
(наприклад, до «гуртового гріха» у деяких сектах).
Частина 2 ст. 181 КК передбачає відповідальність за втягування у
діяльність релігійної групи, де проповідуються релігійні віровчення, чи
проводяться релігійні обряди, поєднані із заподіянням шкоди здоров’ю
людей або зі статевою розпустою неповнолітніх.
Злочин вчинюється лише умисно.
Відповідальність за діяння, передбачене ст. 181 КК України, настає з
шістнадцяти років.
Карається посягання на здоров’я громадян під приводом релігійних
обрядів:
за ч. 1 ст. 181 КК позбавленням волі на строк до трьох років або
обмеженням волі на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 181 КК – позбавленням волі на строк від трьох до п’яти
років.
Законодавство до теми
1. Статті 24, ЗО, 31, 32, 35, 36, 38, 41, 43, 44, 49, 54, 55, 71, 73,
156 Конституції України.
2. Статті 157-184 Кримінального кодексу України.
3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 10 жовтня 1982 р. № 6
«Про практику застосування судами України законодавства у справах,
пов’язаних з порушенням вимог законодавства про охорону праці».
Література до теми
1. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних
справах.- К., 1995.
2. Практика судів України в кримінальних справах,- К.,
3. Практика судів України в кримінальних справах. 1993-1995-К., 1996.
4. Лановенко І. П. Охрана трудовых прав.- К., Наукова
Думка- 1975.
5. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс
лекцій.- Київ, 1998.
6. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.-
К., Атіка, Академія, Ельга-Н-
7. Кримінальне право України. Особлива частина. підручник.- Київ, 1998.
Тема 7. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ
7.1. Загальна характеристика злочинів проти власності
Злочинами проти власності називаються передбачені Кримінальним кодексом
України діяння (статті 185-198), що посягають на економічні відносини
власності.
Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти,
користуватись і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути
протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним (ч. 4 ст. 41 Конституції). Стаття 13 Конституції України
наголошує, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права
власності і господарювання.
Конституційні економічні права та свободи громадян України, їх
проголошення і захист мають особливе суспільне значення, оскільки
економічна свобода власності є підґрунтям політичної, національної та
релігійної свободи. Людина стає особою лише тоді, коли вона є власником.
Без власності людина не особа, а колгоспник, раб, холоп.
Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 року
закріплено три рівноправні форми власності – державну, колективну і
приватну (індивідуальну). У статті 2 цього закону визначається, що
«право власності – це врегульовані законом суспільні відносини з
володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в
Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність
правовідносин власності. Кожен громадянин України має право володіти,
користуватися і розпоряджатися майном особисто чи спільно з іншими».
Таким чином, економічні відносини власності – це забезпечена
суспільством і державою можливість володіти, користуватися і
розпоряджатися предметами власності.
Суспільна сутність відносин власності полягає в тому, що власник має
можливість володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому
майном, а всі інші члени суспільства зобов’язані не перешкоджати йому у
його можливостях, не руйнувати їх.
‘ Відомості Верховної Ради України.- 1991.- № 20.- Ст. 249;
1992.-№35.-Ст.562; 1992-№48-Ст.660.
Саме тому держава закріплює економічні відносини власності правовими
нормами – заборонами, головною з яких є норма – заповідь: «не вкради».
Охоронювані Законом можливості власника володіти, користуватися і
оозпоряджатися належним йому майном і є об’єктом посягань злочинів проти
власності. На ці можливості власника посягають всі злочини проти
власності, на час чи назавжди руйнуючи (пошкоджуючи) їх. Суспільна
сутність і шкідливість злочинів проти власності полягає в тому, що вони
руйнують пошкоджують чи зовсім знищують (анулюють) економічні відносини
власності, позбавляють власника можливостей володіти, користуватися і
розпоряджатися своїм майном. Як при викраденні так і при знищенні майна
(грошей, цінних паперів) власник на час чи назавжди втрачає свої
можливості володіти, користуватися чи розпоряджатися викраденим чи
знищеним.
Головне в економічних відносинах власності – це належність певного фонду
майна (чи певної речі) конкретній особі. Належність майна закріплює
панування власника над річчю (речами), що вимагає від усіх інших осіб
дотримування і не порушування цього панування, не заподіювання йому
шкоди у володінні, користуванні його майном. Право власності лише
юридичне закріплює цю суспільну належність речей і охороняє (захищає)
її. Тому право власності як державно-правова форма закріплення
економічних відносин власності злочином не пошкоджується. Злочини проти
власності права власності не порушують і не руйнують, не знищують. Право
власності не може бути ні викраденим, ні знищеним. Власник завжди має
право вимагати повернення йому викраденого у нього майна. Власник завжди
має право на викрадене майно, тобто право власності залишається цілим і
не ушкодженим. Пленум Верховного Суду України у Постанові від 22 грудня
1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права
приватної власності» роз’яснив, що згідно зі ст. 50 Закону «Про
власність» і частиною 3 статті 145 ЦК власник у будь-якому випадку має
право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного
володіння, а також належного йому майна, безоплатно набутого володарем
від особи, яка не мала права його відчужувати’.
Див.: п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995
р- Юридичний Вісник України, 1996 р., № 10.
Отже, право власності злочином не руйнується і не знищується, не
анулюється, тобто воно від злочину не страждає і шкода йому не
заподіюється, а тому право власності е є об’єктом посягання. Злочини
проти власності руйнують, пошкоджують на час чи на завжди економічні
відносини власності, які є об’єктами розкрадань чужого майна, грошей.
Таким чином, родовим об’єктом злочинів проти власності є економічні
відносини власності як закріплювані суспільством і державою можливості
власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.
Видовими об’єктами злочинів проти власності є ті суспільні відносини
власності, на які посягають окремі, конкретні види злочинів – крадіжки,
грабежі, розбої, шахрайства і т. ін.
Безпосереднім об’єктом злочинів проти власності є власність окремої
особи (фізичної чи юридичної).
Предметами злочинів проти власності є:
1. Майно – матеріальні речі, створені працею людей для задоволення
матеріальних і культурних потреб, що мають вартість і ціну.
2. Гроші – національна та іноземна валюта, що знаходиться в обігові, а
також інша валюта і валютні цінності.
3. Цінні папери – облігації, чеки, сертифікати, векселі, акції тощо. Не
визнаються предметами злочинів проти власності земля, її надра, ліси,
дикі тварини і птахи. Згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її
надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є
об’єктами права власності українського народу. Кожний громадянин має
право користуватися природними об’єктами права власності народу
відповідно до Закону.
Порушення встановленого порядку користування природними багатствами
утворює окремі злочини, що передбачають відповідальність за такі
порушення; незаконна порубка лісу (ст. 246 КК), незаконне полювання (ст.
248 КК) незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним
промислом (ст. 249 КК), незаконне видобування корисних копалин (ст. 240
КК). Не є предметами злочинів проти власності майно, яке вилучене з
цивільного обігу -зброя, отрути, радіоактивні матеріали, наркотичні
засоби, психотропні речовини і т. ін. Незаконне заволодіння чи
користування такими речами утворює окремі злочини, передбачені статтями
262, ЗОЇ, 308, 321, 326 КК.
Головною об’єктивною ознакою злочинів проти власності є те, що відносини
власності є їх головним безпосереднім об’єктом посягання. Інші об’єкти,
яким злочинами проти власності заподіюється шкода, наприклад, здоров’я
при розбійному нападі, є додатковим безпосереднім об’єктом посягання. За
цією ознакою злочини проти власності потрібно відмежовувати він інших
злочинів, якими заподіюється шкода у сфері відносин власності. Так,
наприклад, при диверсії (ст. 113 КК), при пошкодженні шляхів сполучення
і транспортних засобів (ст. 277 КК), пошкодженні або зруйнуванні
нафтогазових трубопроводів (ст. 292 КК), знищенні чи зруйнуванні
пам’яток культури (ст. 298 КК), розкраданні вогнепальної зброї, бойових
припасів або вибухових речовин (ст. 262 КК), розкраданні радіоактивних
матеріалів (ст. 265 КК), розкраданні наркотичних засобів психотропних
речовин (ст. 308 КК) та інших головними безпосередніми об’єктами цих
злочинів є не відносини власності. Відносини власності при скоєнні цих
злочинів є додатковими безпосередніми об’єктами посягання. Головними
безпосередніми об’єктами цих злочинів є інші суспільні відносини. Так,
наприклад, головним безпосереднім об’єктом диверсії є економічна
могутність України. Пошкодження чи зруйнування шляхів сполучення або
транспортних засобів, розкрадання вогнепальної зброї, бойових припасів
або вибухових речовин -громадська безпека, розкрадання наркотичних
засобів або психотропних речовин – народне здоров’я.
Другою головною ознакою злочинів проти власності є їх суб’єктивна
сторона. Переважна більшість злочинів проти власності скоюється умисно і
лише з прямим умислом. Такою є суб’єктивна сторона усіх видів
розкрадання чужого майна (статті 185-191 КК). Лише два із злочинів проти
власності можуть вчинюватися як з прямим, так і з побічним умислом – це
умисне знищення чи пошкодження чужого майна (ст. 194 КК). І тільки два
із злочинів проти власності вчинюються з необережності – це необережне
знищення чи пошкодження чужого майна (ст. 196 КК), а також злочинне
недбале ставлення до охорони чужого майна (ст. 197 КК).
Із суб’єктивних ознак злочинів проти власності найбільше практичне
значення мають мотив і мета. Майже всі злочини проти власності
вчинюються із корисливих мотивів з метою неправомірного збагачення,
нелегального набуття майна, грошей, цінностей; з інших спонукань
(помсти, кар єризму, хуліганства) можуть бути скоєні лише два злочини –
погроза знищення чужого майна (ст. 195 КК) і умисне знищення або
пошкодження чужого майна (ст. 194 КК).
З урахуванням способу вчинення, а також мотиву і мети всі злочини проти
власності розподіляються на три групи:
1. Розкрадання чужого майна (грошей, цінностей). Такими є: крадіжка (ст.
185 КК), грабіж (ст. 186 КК), шахрайство (ст. 190 КК), привласнення,
розтрата і розкрадання з використанням посадових повноважень (ст. 191
КК), розбій (ст. 187 КК), вимагання (ст. 189 КК). Ці злочини
характеризуються протиправним корисливим заволодінням чужим майном,
поєднаним з вилученням цього майна з володіння власника.
2. Спричинення власникові майнової шкоди. Це також корисливі посягання
на власність, але вони не мають ознак розкрадання,- спричинення майнової
шкоди обманом або зловживанням довір’я (ст. 192 КК), привласнення
знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна
(ст. 193 КК). Ці злочини вчинюються також з корисливих мотивів, але вони
не поєднані з безпосереднім вилученням чужого майна із володіння
власника.
3. Некорисливі посягання на власність. До них належать умисне знищення
або пошкодження чужого майна (ст. 194 КК), необережне знищення чужого
майна (ст. 196 КК), злочинно недбале ставлення до охорони чужого майна
(ст, 197 КК), а також погроза знищення чужого майна (ст. 195 КК).
Окремим злочином, віднесеним до розділу VI «Злочини проти власності», є
передбачений ст. 198 КК злочин, який безпосередньо на економічні
відносини власності не посягає, а лише сприяє посяганням на власність.
Не обіцяне заздалегідь придбання чи збут майна, що було викраденим
(крадіжкою, грабежем, розбоєм чи шахрайством або іншим чином), надає
злодієві суттєву допомогу у реалізації здобутого злочином, оскільки у
злочинця часто немає проблеми вкрасти, а є проблема реалізації
викраденого.
7.2. Розкрадання чужого майна
Розкраданням у кримінальному праві називається корисливе, протиправне і
неоплатне заволодіння чужим майном або іншими предметами власності з
метою звернути їх у свою власність’.’ Немає ніяких підстав вважати
ознакою розкрадання вилучення майна із фондів власника, оскільки така
його властивість визначається заволодінням майна, яке без вилучення
неможливе
Суспільна сутність розкрадання полягає в тому, що злочинець ставить себе
на місце власника, і якщо злочин не буде викрито, то злочинець буде
володіти і використовувати чуже майно як своє власне. Він може ним також
і розпорядитися як власник. При вдалому для злочинця випадку він стає
фактичним володарем майна і його фактичним власником, а право власності
залишається у законного його власника. Останній не позбавляється права
на своє майно і тому він завжди може примусово (за судом) вимагати
повернення йому його речі, а коли це вже стало неможливим,-відшкодувати
йому збитки. В цьому якраз і полягає суспільна небезпечність розкрадань
– вони позбавляють власника можливості володіти, користуватися і
розпоряджатися своїм майном. Так порушується одне з головних суспільних
відносин: власність. При з’ясуванні суспільної сутності розкрадань
необхідно відрізняти економічні відносини власності і право власності як
їх юридичне закріплення, юридичне оформлення. Розкрадання чужого майна
права власності на це майно не руйнує, не порушує. Право власності на
викрадене майно завжди залишається за власником. Викрадення чужого майна
порушують лише економічні відносини власності – забезпечувані
суспільством і державою можливості для власника володіти, користуватися
і розпоряджатися належним йому майном. Ці економічні відносини і є
родовим об’єктом розкрадань чужого майна.
Безпосереднім об’єктом розкрадання є власність окремої певної особи
(фізичної чи юридичної). Для кваліфікації розкрадання фактична
належність викраденого юридичного значення не має, і вчинене
кваліфікується як злочин проти приватної чи державної або колективної
власності незалежно від фактичної належності майна, оскільки згідно зі
ст. 13 Конституції України всі суб’єкти права власності рівні перед
законом.
Предметами розкрадання можуть бути:
І) майно;
2) гроші;
3) цінні папери, які вже перебувають у власності певної особи.
Предметом розкрадання може бути майно:
а) яке вже знаходилось у майнових фондах організації, установи чи
підприємства, вже перейшло у власність особи на законних підставах чи
фактично було у її володінні. Не може бути предметом розкрадання те
майно (речі), яке ще не надійшло в фонди організації, а лише повинно
було їй передане (податок, мито тощо), або такі речі, які вже вибули із
цих фондів на законних підставах;
б) передане власником для тимчасового користування посадовим особам або
приватним особам, для службового користування, для перевезення,
переробки, ремонту тощо;
в) вилучене з фондів організації чи іншої особи без законних підстав
(викрадене – тому – розкрадання викраденого теж розкрадання);
г) вилучене з природного стану із застосуванням і витратами праці, яке
має грошову вартість та ціну (речі, видобуті із надр, виготовлені,
вирощені і т. ін.). Не можуть бути предметом розкрадання дикоростучі
рослини та їх плоди, не вилучені із природного стану корисні копалини,
дикі тварини, птахи;
д) речі, які перебувають у приватній власності громадян і були передані
на зберігання, для перевезення або іншої мети організації чи установі,
яка несе за них матеріальну відповідальність;
е) предметом шахрайства є не тільки майно, а і право на нього (надання
права вимагати виконання зобов’язань, документи, які надають право на
отримання майна тощо), а предметом вимагання – і будь-які дії майнового
характеру (передача майнових вигод або відмова від них, відмова від
права на майно тощо)1.
Не можуть бути предметом розкрадань:
1) речі, які були викинуті власником через відсутність потреби в них,
тобто як речі йому непотрібні (деякі відходи виробництва, не здатні
задовольнити якусь потребу в них тощо), що не мають ніякої економічної,
господарської або культурної чи іншої корисної цінності . Заволодіння
такими речами розкраданням не визнається, оскільки відносин
власності не порушує;
2) документи, які не є цінними паперами – квитанції, накладні, чеки,
вимоги тощо. При певних умовах викрадання такого документа може бути
готуванням до розкрадання майна. При відповідних умовах викрадення
документа кваліфікується за ст. 357 КК;
3) речі, вилучені з цивільного обігу – зброя, наркотики, радіоактивні
матеріали, а також предмети, що знаходяться
в могилі чи на могилі.
Викрадення цих предметів утворює самостійні злочини, передбачені ст.
263, 265, 267, 305-321 КК.
Таким чином, предметом розкрадання може бути майно як сукупність речей,
які мають матеріальну цінність, грошову оцінку (ціну) і знаходяться в
цивільному обігові, а також гроші та цінні папери3.
‘ Див.: п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р- Там само.- С. 113.
Тут ми не торкаємося тієї господарської сторони використовування
відходів виробництва, яка стверджує, що немає відходів виробництва, які
б не можна було використати (безвідходне виробництво, бо це питання не
юридичне, а господарське, економічне).
Докладніше про предмети злочину див.: Н. И. Коржанский-Предмет
преступления,-Волгоград, 1976.
Важливою ознакою об’єктивної сторони розкрадання є настання його
злочинних наслідків – зменшення майна власника з одного боку і
збагачення за його рахунок злодія, тобто обов’язкова об’єктивна ознака
розкрадання – є заподіяння майнової шкоди власникові.
Об’єктивно розкраданням називається протиправне і безоплатне
привласнення чужого майна. Ознака протиправ-ності розкрадання стверджує
те, що винний не має ні дійсного, ні уявного права на заволодіння цим
майном. Він усвідомлює при розкраданні, що це майно чуже, що воно йому
не належить і він захоплює його протиправне.
Не можуть кваліфікуватися як розкрадання дії особи, яка має право на
отримання певного майна, але порушує встановлений порядок його передачі
– отримання. Не утворюють розкрадання і випадки помилки.
Наприклад, неправильно були кваліфіковані за ч. З, ст. 191 КК дії 3.,
засудженого за те, що він за попередньою змовою з С. викрав
пиломатеріали на суму 766 крб., які відвіз собі на дачу.
Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, в своїй
ухвалі зазначила, що суд не зібрав достатньо доказів того, що 3. мав
намір викрасти пиломатеріали. У ході попереднього слідства і в судовому
засіданні 3. послідовно твердив, що не знав, яким чином буде оформлено
одержання пиломатеріалів, не знав їх вартості. Ще до початку робочого
дня він приїхав до С. і в службовому кабінеті вручив йому 700 крб. для
оплати зазначених матеріалів. У справі встановлено, що всі дії по
одержанню і списанню пиломатеріалів проведено за вказівкою С., а 3. лише
придбав їх з порушенням встановленого порядку оплати, що не свідчить про
наявність у нього умислу на їх розкрадання за змовою з С. Інших доказів
у причетності 3. до розкрадання зазначених матеріальних цінностей у
справі немає. Отже, в діях 3. не має складу злочину.
Заволодіння чужим майном визнається неоплатним, якщо воно було
неоплачене зовсім, або була оплачена лише його частина чи оплата була
значно нижчою його дійсної вартості. Коли була оплачена частина
привласненого майна, то викраденою визнається неоплачена частина.
Неоплатним визнається привласнення і тоді, коли винна особа замінила
майно на менш цінне з метою привласнити більш цінне майно.
З неоплатністю розкрадання тісно пов’язана корислива мета цих злочинів.
Корисливістю у кримінальному праві називається прагнення до
матеріального надбання, бажання винного звернути майно у свою власність
– назавжди без наміру колись вернути його власнику чи відшкодувати його
вартість.
Корисливий мотив – обов’язкова ознака розкрадання. Без корисливості
розкрадання немає. Корисливий мотив не виключається і тоді, коли
викрадене майно передається іншим, третім особам, а також тоді, коли
інші особи (при викраденні групою осіб) діяли за іншими спонуканнями.
Розкрадання вважається закінченим з моменту заподіяння майнової шкоди
власнику, тобто з того моменту, коли власник втрачає можливість
володіти, користуватися та розпоряджатися майном.
Пленум Верховного Суду України у поставові від 25 грудня 1992 р.
зазначив, що крадіжка і грабіж вважаються закінченими з моменту, коли
винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпорядитися чи
користуватися ним (заховати, передати іншим особам тощо) .
Вимагання вважається закінченим з моменту пред’явлення вимоги, поєднаної
з погрозою застосувати насильство, пошкодити чи знищити майно, незалежно
від досягнення винною особою поставленої мети2.
Якщо розкрадання чиниться з охоронюваної території, то воно вважається
закінченим з того моменту, коли викрадене майно було винесене за межі
території, оскільки воно вже вилучено з володіння власника, і винна
особа має реальну можливість ним скористатися чи розпорядитися (продати,
віддати, поміняти і т. ін.).
Безпідставно, наприклад, були кваліфіковані дії О. і П. як закінчений
злочин за ч. З ст. 191 КК. Вони були визнані винними в тому, що пізно
ввечері, працюючи операторами підприємства по забезпеченню
нафтопродуктами, зловживаючи своїм посадовим становищем, за попереднім
зговором з Ш., викрали на території підприємства 120 л пального вартістю
12 400 крб., до сховища якого мали доступ у зв’язку з виконанням
посадових обов’язків. Але при спробі винести шість каністр були
затримані працівниками міліції.
‘ Див.: п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р.- Там само.- С. 113.
‘ 2 Див.: п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р- Там само- С. 113-114.
Президія обласного суду, розглянувши справу, визнала кваліфікацію дій О.
і Л. неправильною і вказала, що всі троє обвинувачених були затримані з
викраденим на території підприємства, коли ще не дійшли до воріт
прохідної. Отже, вони не мали реальної можливості розпоряджатися
вилученим пальним або користуватися ним. Згідно зі ст. 15 КК, якщо
злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі
винного, такі дії кваліфікуються як замах на злочин. За таких обставин,
вказала президія, дії засуджених підлягають перекваліфікації з ч. З ст.
191 КК на ст. 15 і ч. 1ст. 191 КК’.
Доки можливість використати майно, розпорядитися ним не настала, суб’єкт
не може вважати, що він уже виконав всі дії, необхідні для досягнення
наслідків – збагатіти за рахунок чужого викраденого майна.
Якщо ці наслідки не настали за обставин від винного незалежних, то його
дії кваліфікуються як незакінчений замах за ч. З ст. 15 КК.
Розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного з
застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для
життя чи здоров’я, незалежно від того, заволоділа винна особа майном
потерпілого чи ні2.
Таким чином, у всіх випадках, крім розбою, розкрадання визнається
закінченим при наявності двох умов:
1) заподіяння власникові майнові шкоди (майна немає, немає можливості
його використовувати чи розпоряджатися ним);
2) незаконного збагачення винного за рахунок чужого (викраденого) майна.
Розкрадання можна визнати закінченим тоді, коди винний повністю
реалізував свій намір – заволодіти чужим майном і привласнити його.
Якраз тоді він і має можливість розпорядитися ним чи використати його.
Якщо винний не зміг здійснити свій намір з обставин від нього
незалежних, то його дії кваліфікуються як замах на розкрадання.
Наприклад, при відсутності майна, чи певної суми грошей або коли він не
зміг подолати перешкод (відчинити двері, виламати грати, знайти сховище,
відчинити сейф тощо), чи йому перешкодили здійснити намір інші особи
(охоронці, власники і т. ін.).
Див.: постанова президії Хмельницького обласного суду від 14 січня 1994
р. в справі О. і П- Практика судів України у кримінальних справах.
1993-1995.- Київ, Юрінком, 1996.-С. 77-78.
Див.: п. 8. Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992р.- Там само- С. 114.
Наприклад, неправильно були кваліфіковані дії П. за ч. 4 ст. 185 КК.
Органи попереднього слідства і суд визнали, що П. вчинив крадіжку
державного майна у великих розмірах. Але їх висновки, що крадіжка була
закінченою, не підтверджуються доказами у справі. Як зазначила президія
обласного суду, з матеріалів, справи видно, що П. був затриманий
працівниками міліції, коли перебував у приміщенні магазину. Частину
викрадених товарів було знайдено у нього, а частину – біля магазину.
Оскільки П. був затриманий на місці злочину і не встиг розпорядитися
викраденим, його дії не можна розглядати як закінчену крадіжку.
На підставі цього президія обласного суду перекваліфікувала дії П. з ч.
4 ст. 185 КК на ст. 15 КК і ч. З ст. 185 КК як замах на крадіжку чужого
майна у значних розмірах з проникненням у приміщення’.
Якщо особа вчинила замах на розкрадання і від закінчення злочину
добровільно відмовилась, то вона не підлягає відповідальності за замах
на розкрадання. Неправильно, наприклад, були кваліфіковані міським судом
за ст. 15 і ч. 2 ст. 185 КК дії В., який намагався викрасти товари із
магази-, ну, але не зміг довести свій намір до кінця з незалежних від
нього причин. На попередньому слідстві і у судовому засіданні В.
пояснив, що дійсно мав намір вчинити цю крадіжку, але, дійшовши до
прилавка, злякався відповідальності і вийшов з магазину. Суд визнав ці
показання правдивими. Проте, всупереч цьому у вироку вказано, що В.
залишив магазин, не довівши злочину до кінця тому, що почув шум авто
мобіля, який наближався, і злякався, що його затримають. З Такий
висновок суду,- зазначила в своїй ухвалі судова колегія Верховного Суду
України,- нічим не обґрунтований суперечить показанням свідків Ч. і М.
про те, що В. залишив магазин до прибуття автомашини з працівниками
міліції. Він був затриманий лише через деякий час і не біля магазину, а
за 300 м від нього.
Таким чином, показання В. про те, що він добровільно відмовився від
вчинення злочину, нічим не спростовані. Відповідно до ст. 17 КК особа,
яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає
кримінальній відповідальності тільки в тому разі, коли фактично вчинене
нею містить склад іншого злочину.
‘ Див.: постанова президії Кіровоградського обласного суду від 8 червня
1987 р. у справі П.- Практика судів України в кримінальних справах-Київ,
1993-С. 13.
На підставі цього судова колегія Верховного Суду України вирок про
засудження В. за замах на вчинення крадіжки скасувала і справу закрила
за відсутністю в його діях складу злочину’.
З урахуванням всіх розглянутих ознак розкрадання може бути визначене як
протиправне, корисливе і неоплатне заволодіння чужим майном з метою
звернути його у свою власність і стати його фактичним власником.
Поняття «розкрадання» є родове, поєднуюче спільні ознаки цілої низки
посягань на чужу власність – крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства,
привласнення тощо. Різноманітні види розкрадань відрізняються способом
їх вчинення. Способи розкрадань визначені законом:
1) крадіжка – таємно (ст. 185 КК),
2) грабіж – відкрито та з застосуванням насильства (ст.186КК);
3) розбій – нападом (ст. 187 КК);
4) шахрайство – обманом (ст. 190 КК);
5) привласнення чи розтрата – зловживанням довір’ям відносно чужого
майна (ст. 191 КК);
6) вимагання – психічного насильства (погроз та шантажу)-(ст. 189 КК);
7) зловживання посадовими повноваженнями – (ч. 2 ст. 191 КК).
Чинне законодавство України передбачає кваліфікуючі ознаки, за наявністю
яких розкрадання визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах.
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 16 травня 1986
р. в справі В.- Практика судів України в кримінальних справах.-С. 18-19.
Вказані ознаки можна розділити на дві групи:
1. загальні – притаманні всім розкраданням;
2. особливі – притаманні тільки деяким, окремим способам розкрадань.
Загальними кваліфікуючими ознаками розкрадань є:
а) повторність;
б) вчинення розкрадання за попередньою змовою групою осіб;
в) у великих розмірах;
г) вчинення розкрадання у особливо великих розмірах. Особливими чи
спеціальними кваліфікуючими ознаками розкрадань є:
а) розкрадання вчинено проникненням у житло, інше приміщення чи сховище
– ч. З ст. 185, ч. З ст. 186, ч. З ст. 187 КК;
б) розкрадання з застосуванням насильства – ч. 2 от. 186, Ч. 1 ст. 187,
ч. З і 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК;
в) розкрадання, поєднане із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень – ч. 4
ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК;
г) розкрадання, яке завдало значної шкоди потерпілому – ч. З ст. 185, ч.
З ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 2 ст. 190, ч. 1
ст. 192 КК;
д) розкрадання, яке завдало великої шкоди потерпілому чи спричинило інші
тяжкі наслідки -ч.4 ст. 187 КК;
е) розкрадання у великих чи особливо великих розмірах -ч. 5 ст. 185, ч.
5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190,
ч. 5 ст. 191 КК;
ж) розкрадання, вчинене організованою групою – ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст.
186, ч. 4 ст. 187, ч. З ст. 188, ч. 4 ст. 189, ч. 4
ст. 190, ч. 5 ст. 191 КК.
Повторність як кваліфікуюча ознака розкрадання передбачена частинами
2-ми статей 185, 186,189, 190 КК. Поняття повторності надається у
частині 1 примітки до ст. 185 КК. Розкрадання, вчинене способом крадіжки
(ст. 185), грабежу (ст. 186), розтрати, привласнення чи зловживанням
посадовим станом (ст. 191), та шахрайство (ст. 190) визнається вчиненим
повторно, якщо йому передувало вчинення цією особою якого-небудь із цих
злочинів або злочинів, передбачених статтями 187, 262 КК.
Згідно з законом розкрадання визнається повторним:
1. У випадках закінченого попереднього злочину, готу-
вання до нього чи замаху на нього.
2. Як тоді, коли винна особа була виконавцем попереднього злочину, так і
тоді, коли вона брала в ньому участь в ролі пособника, підбурювача чи
організатора.
3. Злочин визнається повторним незалежно від того, чи була особа
притягнена до відповідальності за попередній злочин, чи була вона за
нього засуджена, чи відбувала за нього покарання і відбула його.
Розкрадання визнається повторним незалежно від того – від різних чи від
одного власника вилучалось майно (гроші), окрім випадків, коли
розкрадання було продовжуваним.
Продовжуваним розкраданням визнається неодноразове незаконне безоплатне
вилучення чужого майна, що складається з кількох тотожних злочинних дій,
які мають загальну мету незаконного заволодіння майном, що охоплюються
єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин .
‘ Див.: п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня
1981 р.-Там само.-С. 76.
Повторність розбою має особливості. Розбій (ст. 187 КК) вважається
повторним тільки тоді, коли йому передувало вчинення такого самого
злочину (передбаченого ст. 187 КК) чи бандитизму (ст. 257 КК).
Не утворюють повторності:
1 Розкрадання, відносно яких закінчилися строки давності (ст. 49 КК) чи
за які судимість знята або погашена (СТ.89І91КК).
2. Продовжуване розкрадання, яке утворюють кілька тотожних дій,
поєднаних єдиним умислом.
3. Замах на розкрадання з наступною добровільною відмовою від закінчення
злочину (ст. 17 КК).
4. Повторення раніше невдалої спроби викрасти те ж саме майно чи ту ж
саму річ.
Як вчинене за попередньою змовою групою осіб розкрадання кваліфікується
тоді, коли в його вчиненні брали участь двоє або більше осіб, які
попередньо, до початку розкрадання чи під час нього домовилися вчинити
його спільно. Крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство і вимагання
кваліфікуються як вчинені за попередньою змовою групою осіб тоді, коли у
вчиненні відповідного злочину брали участь за домовленістю як
співвиконавці дві і більше особи’.
Розкрадання не може кваліфікуватися як вчинене за попередньою змовою
групою осіб, якщо розкрадання було вчинене безпосередньо однією особою,
а інші були підмовниками чи пособниками. Неправильно були кваліфіковані,
наприклад, дії М-кова за ч. 2 ст. 185 КК, дії М.- за ст. 27 та ч. 2 ст.
185 КК. Вони були засуджені за крадіжку за попередньою змовою державного
майна (водій автомашини М-ков на прохання М. продав йому 400 л бензину
під час його перевезення з нафтобази до радгоспу). Із справи вбачається,
і суд визнав це встановленим, що бензин украв М-ков, а М. безпосередньої
участі у злочині не брав – він лише підмовив М-кова вчинити крадіжку і
купив у нього цей бензин. Розкраданням, вчиненим за попередньою змовою
групою осіб, розуміється таке,- зазначила президія обласного суду,
розглянувши цю справу,- в якому брали участь двоє або більше осіб, котрі
заздалегідь домовились про це. Оскільки М. безпосередньої участі у
злочині не брав, його дії і дії М-кова не можуть кваліфікуватися як
крадіжка державного майна, вчинена за попередньою змовою групою осіб.
Див.: п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р-Там само-С. 119.
На підставі наведеного президія обласного суду вирок
змінила і кваліфікувала дії М-кова як крадіжку державного майна у
значних розмірах за ч. 1 ст. 185, а дії М.- як підмову до вчинення
зазначеного злочину за ст. 27 і ч. 1 ст. 185 КК1.
Вчинення розкрадання за попередньою змовою групою осіб має свої
особливості. Ця кваліфікуюча обставина характеризується двома головними
ознаками:
1) вчинення розкрадання групою не менше двох суб’єктів, які
безпосередньо брали участь в цьому злочині. Співучасть у розкраданні,
яке було вчинене одним виконавцем злочину, не утворює групи. Для
визнання групи не потрібно доводити її стійкості, міцної поєднаності та
особливої
організованості.
Розкрадання кваліфікується як вчинене групою осіб незалежно від того, що
інші учасники злочину на підставі ч. 2 ст. 22 КК не підлягають
відповідальності, незалежно від притягнення до відповідальності інших
членів групи.
2) наявність попередньої, до початку розкрадання чи під час його
вчинення, змови між членами групи про вчинення :
розкрадання.
За наявністю сукупності цих двох ознак розкрадання і
кваліфікується як вчинене за попередньою змовою групою осіб за частинами
другими статей 185 КК без застосування ст. 27 КК.
Згідно з пунктом 3 примітки до ст. 185 КК розкрадання
визнається вчиненим у великих розмірах і вважається таким, що завдало
великої майнової шкоди, якщо воно вчинене однією особою чи групою осіб
на суму, яка у двісті;
п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний
мінімум доходів громадян. Для визначення розміру розкрадання
застосовуються і державні роздрібні ціни, а при їх відсутності – ціни на
аналогічні товари.
Крім вартості викраденого майна враховується також вага, обсяг,
кількість викраденого та значущість його для власника. Але вирішальною
є грошова вартість викраденого майна, оскільки в ній відбиваються і всі
інші показники.
У справах про розкрадання державного майна, коли заподіяні матеріальні
збитки стягуються у кратному обчисленні (наприклад, при розкраданні
м’яса та м’ясопродуктів), дії винних за ознакою значного, великого або
особливо великого розміру розкрадання у всіх випадках кваліфікуються,
виходячи з вартості викраденого, яка визначається залежно від виду
продукції за роздрібними, закупочними або іншими державними цінами
‘ Див.: постанова президії Луганського обласного суду від 12 вересня
1984 р. у справі М-кова і М- Практика судів Ухраїни в кримінальних
справах.- Там само.-‘С: 24.
У Постанові від 31 березня 1989 року № 3 «Про практику застосування
судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди,
заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» Пленум
Верховного Суду України роз’яснив, що розмір шкоди, заподіяної
розкраданням, нестачею, умисним знищенням, умисним псуванням
матеріальних цінностей, визначається відповідно до Закону України від 6
червня 1995 року «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству,
установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею
або втратою дорогоцінного каміння та валютних цінностей», «Порядку
визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування)
матеріальних цінностей», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від
22 січня 1996 р. № 116 (зі змінами, внесеними постановами від 27 серпня
1996 р. № 1009 та від 20 січня 1997 р. № 34), до інших
нормативно-правових актів щодо цін і ціноутворення.
При визначенні розміру шкоди суд має виходити з цін на майно, що діють у
даній місцевості на час розгляду справи, і застосовувати встановлені
нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти,
індекси, податок на добавлену вартість, акцизний збір тощо2.
Вартість викраденого майна, визначена із застосуванням коефіцієнта, має
враховуватися як при вирахуванні розміру матеріальних збитків, так і при
кваліфікації злочину.
У тих випадках, коли збитки заподіюються розкраданням або нестачею
м’яса, молока, м’ясних і молочних продуктів, розмір сум, що піддягають
стягненню на відшкодування збитків, визначається за державними
роздрібними цінами на ці товари із застосуванням коефіцієнтів: м’ясо і м
ясні продукти – 3, молоко і молочні продукти – 2,5.
1Див.: п. 9 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня
1981 р.- Там само.- С. 77.
2Див.: п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня
1989 р. № 3 «Про практику застосування судами України законодавства про
відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення
безпідставно нажитого майна» в редакції Постанови Пленуму Верховного
Суду України від 3 грудня 1997 р. № 12.- Див.: Постанови Пленуму
Верховного Суду України (1995-«•> 1997).- Київ, Юрінком, 1998, с.
267-268.
При кваліфікації дій осіб, винних у розкраданні або втраті м’яса молока,
м’ясних та молочних продуктів необхідно виходити з одноразової вартості
викраденого або втраченого майна’. Вартість викраденої продукції і
товарів у підприємствах громадського харчування і в комісійній торгівлі
визначається за цінами, встановленими для реалізації цієї продукції і
товарів.
У тих випадках, коли роздрібні ціни нижчі оптових, для визначення
розміру розкрадання застосовуються оптові ціни, незалежно від того,
викрадене майно в організацій, які займаються роздрібною торгівлею, чи в
інших організацій.
Якщо роздрібні ціни на викрадене майно відсутні, і немає можливості
визначити його вартість за порядком, передбаченим Державним комітетом,
то вартість викраденого визначається експертами.
При викраденні майна та інших цінностей, відносно яких законодавством
встановлений особливий порядок визначення розміру заподіяної шкоди
(дорогоцінні метали, каміння тощо) вартість викраденого визначається за
цим порядком. Кваліфікація розкрадання при цьому проводиться, виходячи з
однократної вартості викраденого, без урахування додаткових
коефіцієнтів.
При кваліфікації викрадень іноземної валюти, платіжних документів,
фондових цінностей в іноземній валюті їх вартість визначається за курсом
Держбанку на день вчинення злочину, а розмір відшкодування заподіяних
злочином збитків – за відповідними цінами на час вирішення справи в
суді.
Розкрадання з контейнерів товарів, на які є роздрібна ціна, їх вартість
визначається за цими цінами, а вартість майна громадян – виходячи з
ціни, яка була вказана в товарних документах при відправленні вантажу.
Вартість сільськогосподарської продукції визначається за
середньоринковими цінами, що існували на день розкрадання.
Розмір шкоди, заподіяної розкраданням квитків до театрів, оплачених
талонів єдиного державного фонду на паливні та мастильні матеріали,
одноразових проїзних автобусних чи тролейбусних квитків, визначається за
їх номінальною вартістю і кваліфікується як закінчений злочин.
‘ Див.: пп. 10, 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24
червня 1983 р. № 3 «Про практику застосування судами України
законодавства в справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату
і псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації».- Див.:
Постанови Пленуму Верховного Суду, України. -Київ, 1995-С. 80.
При визначенні розміру розкрадання враховується:
1) все майно, викрадене з одного і того самого місця, одним і тим самим
способом;
2) все майно, викрадене групою осіб, незалежно від частки кожного із
співучасників;
3) все майно (та гроші) використане, реалізоване чи повернене.
У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на викрадення у
великому розмірі, але фактично розкрадання було вчинене лише на незначну
суму, дії винного кваліфікуються як замах на розкрадання у великому
розмірі за ст 15 та відповідною частиною статей Особливої частини (ч. 4
ст. 185, ч. 4 ст. 186, ч. З ст. 191, ч. 4 ст. 187 КК).
У разі вчинення винною особою декількох злочинів проти власності, одні з
яких були закінченими, а інші – ні, не-закінчені злочини кваліфікуються
окремо з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК .
Вартість викраденого майна повинна бути повністю обгрунтована і
доведена. Осудною може бути лише така сума, яка не викликає ніяких
сумнівів і доведена всіма доказами у справі. Неправильно були
кваліфіковані, наприклад, за ч. 4 ст. 185 КК дії П. Він був засуджений
за те, що проник до магазину і викрав звідти матеріальні цінності та
гроші на суму 5133 крб.
У стадії розслідування і в суді П. пояснив, що одразу ж після вчинення
злочину його було затримано, і все викрадене майно на суму 1343 крб.
(грошей, за словами підсудного, він не викрадав) у нього було вилучено.
У викраденні цінностей саме на таку суму П. визнав себе винним. Ці
пояснення засудженого об’єктивно підтверджуються описом вилученого у
нього майна та рапортом працівника міліції, який безпосередньо затримав
П. з викраденим майном. Під час обшуку як самого П., так і його
квартири, ніяких інших викрадених речей чи грошей не знайдено. Висновок
суду, що П. викрав матеріальних цінностей на значно більшу суму, а саме
на 5133 крб. цілком побудований на даних інвентаризації матеріальних
цінностей, згідно з якою саме на таку суму в магазині виявлено нестачу.
Проте наявність нестачі сама по собі не свідчить, що вона виникла у
зв’язку зі злочинними діями засудженого.
Див.: постанова президії Дніпропетровського обласного суду від
жовтня 1988 р. у справі П.- Практика судів України в кримінальних
справах- С. 64.
За таких обставин, як вказала судова колегія Верховного Суду, необхідно
визнати, що П. викрав із магазину матеріальних цінностей на суму 1343
крб., а тому його дії належить кваліфікувати не за ч. 4, а за ч. З ст.
185 КК .
У тих же випадках, коли винна особа мала намір викрасти певну суму
грошей чи майна на певну суму, а фактично викрала більше, то її дії
кваліфікуються, виходячи з тієї суми, яка фактично була викрадена.
Правильно, наприклад, були кваліфіковані дії Т. Його було засуджено за
те, що він, зламавши замок, проник до магазину і викрав грошову виручку
в сумі 10 528 крб. У поданій на вирок суду касаційній скарзі засуджений
просив перекваліфікувати його дії за ч. З ст. 185 КК, виходячи з того,
що, проникаючи до магазину, мав намір вкрасти одноденну виручку, тобто
500-700 крб., але, знайшовши більшу суму, грошей не перелічував.
Судова колегія Верховного Суду України підстав для задоволення скарги не
знайшла, оскільки у справі повністю доведено, щоТ. вночі зламав замок,
проник до магазину і викрав грошову виручку в сумі 10 528 крб., а тому
його дії за ч. 5 ст. 185 КК кваліфіковано правильно2.
Таке рішення судової колегії Верховного Суду є правильним, оскільки воно
грунтується на тих підставах, що винність особи, яка вчинила злочин,
визначається її психічним ставленням до злочину не взагалі, а лише під
час і саме в момент вчинення злочинних дій. Тому вирішальне значення
мають не думки, міркування чи наміри, які були у особи напередодні, а ті
з них, які вона мала під час вчинення злочину. У даному випадку Т. мав
намір викрасти одноденну виручку (500-700 крб.) заздалегідь, до вчинення
злочину. Але коли він відчинив шафу, де були сховані гроші, і побачив,
що там лежить значно більше грошей, у нього негайно намір змінився, і
він захопив їх усі – 10 528 крб. Таким чином, у момент викрадення грошей
Т. вже мав намір викрасти саме цю суму, про що свідчить і те, що він
грошей не перелічував. Якби у нього був інший намір, то він діяв би
інакше. Тому за викрадення цієї суми він і повинен відповідати, а отже,
його дії кваліфіковані за ч. 5 ст. 185 КК правильно.
‘ Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 січня 1992
р. у справі П.- Практика судів України в кримінальних справах.-Київ,
1993.-С. 65-66.
2 Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 13 березня
1986 р. в справі Т.- Практика судів України в кримінальних
справах.-Київ, 1993.-С. 72.
Згідно з пунктом 4 примітки до 4 ст. 185 КК розкрадання чужого майна
визнається вчиненим в особливо великих розмірах, якщо воно вчинено
однією особою чи групою осіб на суму, яка у шістсот і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
При визначенні особливо великого розміру розкрадання враховуються:
1 Всі розкрадання, вчинені винним, незалежно від витоку, способу, форми
і часу вчинення злочинів.
2. Вся вартість викраденого групою осіб незалежно від частки, отриманої
кожним співучасником (вирішальним є не розмір прибутку кожного злодія, а
розмір заподіяної власнику майнової шкоди їх спільними діями).
Разом з тим при вчиненні викрадення в особливо великих розмірах групою
осіб, дії окремого співучасника кваліфікуються за відповідними частинами
ст. 185-191 КК тільки у випадках, коли ця особа брала безпосередню
участь у викраденні чи допомагала в цьому іншим співучасникам.
У загальну суму викраденого не зараховується вартість викраденого
злочинами:
1) за які особа вже була засуджена, чи відносно яких спливли строки
давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК),
2) які були вчинені одним із співучасників самостійно,. незалежно від
інших.
У тих випадках, коли умисел винного був спрямованийг на викрадення в
особливо великих розмірах, але за незалежні них від нього причин він не
зміг досягти цих наслідків» його дії кваліфікуються як замах на
викрадення майна-особливо великих розмірах за ст. 15 і відповідними
частинами ст. 185-191 КК.
Отже, вчинення декількох викрадень будь-яким способом (таємно, відкрито,
з допомогою обману та іншими), які взагалі утворюють особливо великий
розмір, кваліфікується за відповідними частинами ст. 185-191 КК.
Найбільше практичне значення має спосіб вчинення розкрадання як
найважливіша його ознака. В залежності від способу розкрадання законом
диференціюється кримінальна відповідальність за різні види цих злочинів.
7.2.1. Розкрадання чужого майна способом крадіжки
Найпоширенішим є таємний спосіб розкрадання – крадіжка. Головна ознака
крадіжки – це таємний спосіб розкрадання чужого майна.
Таємно – означає непомітно:
1) для власника, володаря або охоронця – за їхвідсутності, чи і в їх
присутності, але коли вони не помічають чи не усвідомлюють факту
розкрадання (через різні особливі обставини);
2) для третіх осіб (сторонніх), які не помічають викрадення або не
усвідомлюють сутності того, що відбувається.
Розкрадання визнається таємним і тоді, коли воно спостерігається і
усвідомлюється співучасниками та особами, причетними до цього злочину.
Найскладніше визначити,- таємний чи відкритий характер має розкрадання
чужого майна тоді, коли воно вчинюється в присутності сторонніх осіб
(які не є матеріально відповідальними особами, ні охоронцями майна, ні
особами, що використовують його для роботи тощо). Такі розкрадання
трапляються на багатьох виробництвах – кондитерської, горілчаної,
м’ясо-молочної промисловості і т. ін.- в присутності співпрацівників,
співслужбовців, які бачать і усвідомлюють викрадення, що розуміє і винна
особа.
За таких обставин розкрадання визнається таємним чи відкритим залежно
від оцінки винним оцінки присутніми його поведінки. Якщо винний вважає
або безсумнівно знає, що присутні при цьому схвалюють його дії чи
принаймні байдуже ставляться до цього, то розкрадання визнається
таємним. Якщо ж винна особа не знає, як оцінюють присутні його дії, а
тим більше, коли знає, що присутні не схвалюють їх, і все ж таки чинить
викрадення, то воно визнається відкритим.
Розкрадання визнається таємним і тоді, коли воно вчинюється в
присутності будь-яких осіб, які не усвідомлюють факт викрадення через
малоліття (до 5-6-літнього віку), хворобливість, або через інші особливі
обставини. При відмежуванні крадіжки від грабежу,- зазначив Пленум
Верховного Суду України,- належить виходити з направленості умислу
винної особи і даних про те, чи усвідомлювали потерпілий або інші особи
характер вчинюваних винним дій. У зв’язку з цим викрадення належить
кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно вчинюється у
відсутності потерпілого чи інших осіб, але й тоді, коли воно чиниться в
їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що
робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи
не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна’.
‘ Див.: п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 гру дня
1992р.-Там само-С. 113.
Вирішальним для відмежування таємного і відкритого
розкрадання є суб’єктивний фактор – думка, міркування вінной особи, її
оцінка, оцінки присутніми щодо його дій. Тому якщо винний сумлінно
помилявся, вважав, що чинне ним викрадення або ніхто не спостерігає, або
ті, хто спостерегають його дії, не розуміють того, що дійсно
відбувається тобто не усвідомлюють факту викрадення, то воно визнається
таємним навіть тоді, коли в дійсності дії винно-хтось спостерігав і
розумів: вчинюється викрадення. І навпаки, якщо розкрадання ніхто не
бачив, але винний з огляду на особливі обставини вважав, що його дії
хтось спостерігає, тобто розумів, що він вчиняє викрадення в присутності
сторонніх, яких він не знає і не знає їх оцінки своїх дій, то в таких
випадках викрадання визнається відкритим.
Наприклад, П., працюючи в нічну зміну, зайшов до сушильної камери
рибозаводу і став викрадати в’ялену рибу. Коли П. склав у мішок близько
40 кг риби, то побачив, що одна із дверей камери почала повільно
відчинятися. У каморі світло було слабке, і П. здалося, що до камери
заходять робітники іншої зміни. Щоб не бути затриманим, П. схопив мішок
з рибою і втік. Потім слідчому і в суді П. стверджував, що викрав лише
40 кг риби, бо прийшли на роботу робітники іншої зміни, помітили його, і
він змушений був тікати. У справі було доведено, що в той час, коли П.
викрадав рибу. до камери ніхто не заходив і його там ніхто не бачив.
Районний суд засудив П. за грабіж, кваліфікуючи його дії як відкрите
викрадення.
Таке рішення треба визнати правильним, відповідним закону, оскільки
головне у злочині – це лиха воля, злочинна рішучість вчинити зло. тобто
суб’єктивна сторона дії. Саме тому кримінальна відповідальність
грунтується на суб’єктивних підставах, а об’єктивна осудність
відхиляється, виключається у демократичному суспільстві, демократичним
законодавством.
З усього наведеного треба зробити висновок: головна різниця між таємним
та відкритим викраденням в тому, що при відкритому викраденні винний
долає істотну психічну перешкоду, психічний бар’єр, докладає значні
вольові зусилля, для того, щоб їх подолати, розуміючи, що його дії
усвідомлюють, розуміють і осуджують присутні при цьому особи (власники,
володарі, охоронці, сторонні). Така психічна перешкода, бар’єр виникає і
тоді, коли в дійсності факту викрадення ніхто не бачить, не спостерігає,
але винний, сумлінно помиляючись, вважає, що його бачать, спостерігають
і в кожну мить можуть затримати, покликати міліцію тощо.
У тих випадках, коли при викраденні такої психічної перешкоди не
виникає, воно повинно визнаватись таємним.
Отже, таємним визнається розкрадання, при вчиненні якого винний не
зустрічає ніяких психічних перешкод, будучи впевненим у тому, що його
дії ніхто не спостерігає, не бачить, не усвідомлює факту викрадення, а
присутні при цьому сторонні особи не осуджують його дій або ставляться
до них байдуже.
Крім загальних кваліфікуючих ознак (повторність, вчинення розкрадання
групою осіб, у великих розмірах) крадіжка визнається кваліфікованою,
якщо вона була вчинена З проникненням у житло, приміщення чи інше
сховище (ч.Зст.185КК).
Проникнення – це термін не технічний, а юридичний. Головне в ньому – не
фізичне пересування чи перебування, не фізичний рух, а його юридичний
зміст – за дозволом чи без нього особа перебувала в приміщені, сховищі
чи в житлі; легальне чи нелегально вона ввійшла, вторглась до
приміщення, сховища, житла. Проникнення можна визначити як протиправне,
недозволене вторгнення в приміщення, сховище, чи житло з метою вчинити
крадіжку, грабіж чи розбій. Воно може здійснюватися як таємно, так і
відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно,
а також з допомогою різних засобів, які дозволяють винній особі
викрадати майно з приміщення, сховища чи житла без входу до них’.
Проникнення – це нелегальне, без дозволу, поза волею посадових чи
матеріально відповідальних осіб або громадян, працюючих чи відпочиваючих
в приміщенні, сховищі, чи мешканців житла, або в даний час відсутніх.
Проникнути в приміщення, сховище чи житло винний
може:
а) з допомогою усунення перешкод (запертя, замків, загороди, охорони
тощо);
б) з подоланням опору людей;
в) з допомогою обману;
г) з використанням зручних обставин, наприклад, при залишенні
приміщення, сховища чи житла незачиненими,
без охорони тощо.
‘ Див.: п. ЗО Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р-Там само-С. 120-121.
Не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у приміщення, сховище
чи житло викрадення, якщо винна особа була допущена у приміщення,
сховище чи в житло уповноваженою або мешкаючою там особою, або опинилася
там з їх дозволу, за їх запрошенням, або якщо винний мав право туди
увійти. Тому, наприклад, викрадення това-оів з магазину під час його
роботи не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у приміщення,
оскільки за таких обставин немає проникнення.
Не можуть вважатися проникнутими до приміщення чи сховища ті особи, які
в цих приміщеннях працюють – сторожі, підсобні робітники, вантажники,
якщо вони вчинили викрадення під час роботи.
Не може бути кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло» в діях особи,
яка проживала з потерпілим в одній квартирі Таку помилку зробив районний
суд у справі Б., засудивши його за ч. З ст. 185 КК. Його було визнано
винним у тому, що, заволодівши ключем від квартири своєї матері, він
викрав у неї 7 800 крб. Того ж дня Б. було затримано, гроші у нього
вилучено і повернуто матері.
Президія обласного суду визнала таку кваліфікацію дій Б. неправильною і
зазначила, що Б. був членом сім’ї матері, постійно жив у й квартирі.
Тому висновок органів попереднього слідства і суду, що Б. протиправне
проник у квартиру, де проживав, є невірним і суперечить змісту ч. З ст.
185 КК.
У зв’язку з цим президія обласного суду дії Б. перекваліфікувала з ч. З
на ч. 2 ст. 185 КК за ознакою заподіяння потерпілому значної шкоди’.
Проникнення у приміщення, сховище чи житло є кваліфікуючою ознакою не
само по собі, а лише при наявності мети – викрасти майно чи гроші. При
чому, треба довести, що цю мету винний мав, уже проникаючи у приміщення,
сховище чи житло. Якщо ж така мета виникла у винного уже під час
перебування в приміщені, сховищі чи житлі, куди він увійшов легальне, за
дозволом чи на запрошення, то його дії не мають такої кваліфікуючої
ознаки. У тих випадках, коли винний потрапив до приміщення, сховища чи у
житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи
вигаданий привід з метою викрадення майна чи заволодіння ним, його дії
кваліфікуються як вчинені з проникненням до приміщення, сховища чи у
житло2.
«Приміщенням» визнається будова, споруда призначена для розташування там
людей чи матеріальних цінностей.
Див.: постанова президії Донецького обласного суду від 15 березня 1989
р, у справі Б.- Практика судів України в кримінальних справах- С. 76-77.
Див.: п. ЗО Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р-Там же-С. 120-121.
Воно може бути як постійним, так і тимчасовим, як стаціонарним, так і
пересувним. «Інше сховище» – це відведені для постійного чи тимчасового
зберігання матеріальних цінностей ділянки території, які обладнані
загородою чи технічними засобами або забезпечені іншою охороною:
пересувні автолавки, рефрижератори, контейнери, сейфи і такі інші
сховища.
До «інших сховищ» не відносяться ділянки території, які використовуються
не для зберігання, а, наприклад, для вирощування якої-небудь продукції
(городи, садки, баштани, ставки тощо). Безпідставно, наприклад, були
кваліфіковані за ч. З ст. 185 КК дії К. як учинені з проникненням у
приміщення. К. був визнаний винним в тому, що вночі, за попередньою
змовою з іншою особою, проник до теплиці радгоспу, звідки викрав 110 кг
огірків на суму 60 500 крб.
Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала
таку кваліфікацію дій К. неправильною і вказала, що теплиця за своїм
призначенням є виробничою ділянкою, яка не створена для зберігання
матеріальних цінностей, а для вирощування городніх культур, і не може
бути визнана приміщенням чи іншим сховищем. Тому дії К. треба
кваліфікувати за ч. 2 ст. 185 КК’. Не були визнані «іншим сховищем»
монетоприймачі телефонів-автоматів. С. було засуджено за ч. З ст. 185
КК. Він був визнаний винним у тому, що за посередньою змовою з О.,
викрав із трьох телефонів-автоматів три скарбнички з розмінною монетою
на суму 260 крб. Оскільки за змістом закону «інше сховище»,- зазначила
президія обласного суду,- це відведена для постійного або тимчасового
зберігання матеріальних цінностей ділянка території, обладнана огорожею,
чи технічними засобами або забезпечена іншою охороною. З матеріалів же
справи видно, що С. разом з О. викрали гроші з трьох
телефонів-автоматів, що знаходились у кабінах, які на ніч не замикались
і ніким не охоронялись. Тому дії С. неправильно кваліфіковано як
викрадення грошей з проникненням у сховище .
‘ Див.: Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду
України від 17 березня 1994 р.- Практика судів України у кримінальних
справах. 1993-1995.- Київ, Юрінком, 1996.- С. 68-69.
2 Див.: Постанова президії Кримського Обласного суду від 6 червня 1986
р. у справі С.- Практика судів України в кримінальних справах.- С. 63.
«Житло» – це приміщення, яке призначене для постійного чи тимчасового
проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача,
садовий будинок тощо) а також ті складові його частини, які
використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших
потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).
Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані
для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових
будівель погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення) .
Якщо викрадення було вчинене з проникненням у приміщення, сховище чи
житло за попередньою змовою групою осіб, то дії винних кваліфікуються за
частиною третьою ст. 185 КК. Кваліфікувати такі дії ще й за частиною
другою цієї статті не потрібно. Але осудними у вину повинні бути
поставлені всі кваліфікуючі ознаки злочину.
У тих випадках, коли розкрадання з проникненням у приміщення чи інше
сховище було вчинене за попередньою змовою з особою, яка охороняла це
майно, дії обох винних кваліфікуються за ч. З ст. 185 КК. Крадіжка
визнається кваліфікованою і в тих випадках, коли цим потерпілому була
заподіяна значна шкода (ч. 2 ст. 185 КК).
Для визначення розміру шкоди враховуються:
а) вартість викраденого на час вчинення злочину;
б) кількість викраденого майна;
в) значущість майна для потерпілого;
г) матеріальне становище потерпілого;
д) наявність у потерпілого утриманців та інші обставини. Критерії, що не
мають матеріального змісту (дефіцитність викраденого, престижність
володіння певним майном), при визначені розміру викрадання, не
враховуються. Розмір заподіяних потерпілому збитків визначається,
виходячи з вартості майна на момент вчинення злочину за державними
роздрібними (закупівельними) цінами. Це стосується і тих випадків, коли
вилучені у потерпілого предмети були створені ним, вирощені чи добуті на
законних підставах. Якщо потерпілий придбав майно за ринковими чи
комісійними цінами, вартість повинна визначатися, виходячи з цих цін на
час вчинення злочину2.
Крадіжка – злочин умисний, умисел тільки прямий, оскільки суб’єкт діє з
корисливою метою – звернути чуже майно у свою власність – використати
його чи розпорядитися ним як своїм.
Див.: Постанова Пленуму Верховного Суду України ві 25 грудня 1992 р.-
Там само.- С. 120.
Див.: п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р.- Там само.- С. 120.
Відповідальними за крадіжку (ст. 185 КК) згідно з ч. 2 ст. 22 КК є всі
осудні особи, що досягли чотирнадцятирічного віку.
Карається крадіжка:
за ч. 1 ст. 185 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 185 КК – обмеженням волі на строк до п’яти років або
позбавленням волі на той самий строк;
за ч. З ст. 185 КК – позбавленням волі на строк від трьох до шести
років;
за ч. 4 ст. 185 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до восьми
років;
за ч. 5 ст. 185 КК – позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти
років з конфіскацією майна.
7.2.2. Розкрадання чужого майна способом грабежу
Викрадення визнається вчиненим відкрито – грабіж,- якщо його бачать,
усвідомлюють і розуміють власники, володарі, охоронці, а також сторонні
особи, які на думку винного, не схвалюють його дій.
Вирішальне значення для визнання розкрадання відкритим має суб’єктивне
переконання винного. Якщо він впевнений, що діє таємно (сумлінно
помиляючись), то хоча би в дійсності його дії і спостерігались
кимось-то, викрадення не може бути визнано відкритим (грабежем).
Розкрадання визнається відкритим і тоді, коли воно вчиняється в
присутності малолітніх старше 5-6-літнього віку, оскільки, як свідчить
практика, особи в такому віці уже розуміють суспільну сутність
викрадення.
Інколи розкрадання починається таємно, а потім викривається і стає
відкритим. Кваліфікація злочину в таких випадках залежить від того, як
діяла винна особа потім.
Якщо винний, будучи викритим, припинив викрадення, то його дії
кваліфікуються як замах на крадіжку за ст. 15 і ст. 185 КК.
Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і,
незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном
або його утримання, кваліфікуються як грабіж.
А коли винний застосував насильство чи висловлював погрози його
застосувати – в залежності від характеру насильства чи погроз – його дії
кваліфікуються як грабіж чи розбій’.
Дії. розпочаті як таємне викрадення чужого майна, а закінчені в
присутності сторонніх осіб, кваліфікуються як грабіж, оскільки винна
особа в такому випадку розуміє і усвідомлює, що вона викрита, але від
завершення злочину не відмовилась. Таке переростання крадіжки у грабіж
можливе лише до моменту закінчення крадіжки. Тому тоді, коли винний
закінчив крадіжку, відійшов з місця вчинення злочину і мав можливість
використати викрадене майно або розпорядитись ним, то крадіжка вже не
може перерости в грабіж.
Дії винного не можуть бути кваліфіковані як грабіж, якщо не доведено, що
він мав умисел відкрито викрасти чуже майно. Неправильно, наприклад,
були кваліфіковані за ч. 2 ст. 186 КК дії У. Його було засуджено за те,
що він викрав у М. золоту обручку. Проте у судовому засіданні У. заявив,
що попросив у М. обручку і гроші для передачі їх Ч., якому вони
належали, але цього не зробив і їх привласнив. Таким чином, У. вчинив не
грабіж, а шахрайство .
Важливою ознакою грабежу є насильство, яке застосовується винним з метою
заволодіння чи утримання майна. Застосоване при грабежі насильство може
бути як фізичним, так і психічним: удари, побої, заподіяння легких
тілесних ушкоджень без розладу здоров’я, зв’язування, позбавлення волі і
т. ін., або погроза застосування такого насильства. Насильство при
грабежі характерне тим, що воно не є небезпечним для життя та здоров’я
потерпілого – воно не загрожує його життю чи здоров’ю.
Оскільки фізичне насильство є способом вчинення злочину, то заподіяння
потерпілому побоїв, легких тілесних ушкоджень без розладу здоров’я та
іншої шкоди охоплюється диспозицією статті про відповідальність за
грабіж і додаткової кваліфікації цих дій не потребує.
Насильство при грабежі застосовується з метою:
а) заволодіти майном чи мати доступ до нього, або
б) утримати майно.
Якщо винний застосовує насильство з метою звільнитися від затримання,
припинивши викрадення (наприклад, покинув майно, речі, гроші), то таке
насильство не може бути підставою для кваліфікування його дій як грабежу
за ч. 2 ст. 186 КК.
Див.: п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р- Там само- С. 113.
Див.: постанова президії Житомирського обласного суду від 16 листопада
1990 р. у справі У.- Практика судів України в кримінальних справах.- Там
само,- С. 80-81.
У залежності від способу викрадення (таємно чи відкрито) його дії в
такому випадку кваліфікуються як крадіжка чи грабіж (ненасильницький).
Заподіяння потерпілому при цьому певної шкоди здоров’ю утворює окремий
злочин проти особи і кваліфікується за сукупністю злочинів.
Не утворює насильницького (ч. 2 ст. 186 КК) грабежу .викрадення способом
«хапка» (хапання), оскільки винний в такому випадку застосовує не
насильство, а розраховує на
несподіваність і раптовість своїх дій.
Грабіж вчинюється умисно і лише з прямим умислом, оскільки винний діє з
корисливою метою – заволодіти чужим майном.
Кримінальна відповідальність за грабіж (ст. 186 КК) настає з
чотирнадцяти років.
Карається грабіж:
за ч. 1 ст. 186 КК – штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або позбавленням
волі на строк до чотирьох років;
за ч. 2 ст. 186 КК – позбавленням волі на строк від чотирьох до шести
років;
за ч. З ст. 186 КК – позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми
років;
за ч. 4 ст. 186 КК – позбавленням волі на строк від семи
до десяти років;
за ч. 5 ст. 186 КК – позбавленням волі на строк від восьми до тринадцяти
років із конфіскацією майна.
7.2.3. Розкрадання чужого майна способом розбою
Найбільше небезпечним способом розкрадання є розбій
(ст. 187 КК).
Розбоєм визнається напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з
насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, особи, яка зазнала
нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ч. 1 ст. 187 КК).
Обов’язковою ознакою розбою, як і будь-якого іншого розкрадання, є
корисливий мотив нападу. Напад, вчинений не з корисливих спонукань а,
наприклад, за мотивом помсти, ревнощів чи хуліганських спонукань, не
може кваліфікуватися як розбій.
Напад при розбою характеризується несподіваним фізичним чи психічним
впливом на потерпілого, застосуванням фізичної сили чи погроз відкрито
раптово, несподівано.
На відміну від грабежу насильство при розбою характеризується тим, що
воно є небезпечним для життя чи здоров’я – в момент його застосування
воно утворює загрозу життю чи здоров’ю потерпілого.
Небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого насильство – це заподіяння
йому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад
здоров’я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або
тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не
призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи
здоров’я в момент заподіяння. До останніх, зокрема, слід відносити
насильство, що призвело до втрати свідомості чи носило характер
мордування, зду-шення шиї, скидання з висоти, застосування
електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо’.
Застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, отруйних
чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння майном чи грішми
належить розглядати як насильство і в залежності від того, було воно
небезпечним для життя або здоров’я чи не було, кваліфікувати як грабіж
(ч. 2 ст. 186 КК) чи розбій за відповідною частиною ст. 187КК.
Якщо застосування таких засобів було небезпечним для життя чи здоров’я
потерпілого, але не призвело до заподіяння легкого тілесного ушкодження,
а спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату
працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження,
вчинене кваліфікується як розбій за умови, що винна особа усвідомлювала
можливість заподіяння таких тілесних ушкоджень2.
Таким чином, межа між насильством, небезпечним для життя чи здоров’я і
не небезпечним, знаходиться в характері і тяжкості легких тілесних
ушкоджень чи погрозі їх заподіяння: легкі тілесні ушкодження без розладу
здоров’я (ч. 1 ст. 125 КК) або погроза їх вчинення, а також насильницькі
дії, поєднані з заподіянням фізичного болю (ст. 126 КК) чи з
позбавленням волі (ст. 146 КК) відносяться до насильства, не
небезпечного для життя і здоров’я. А легкі тілесні ушкодження, що
спричинили короткочасний розлад здоров’я або короткочасну незначну
втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК) належать до насильства,
небезпечного для життя і здоров’я.
Див.: п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р- Там само.- С. 114.
Див.: п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р.- Там само.- С. 114.
Для визнання насильства небезпечним для життя чи здоров’я вирішальне
значення має не фактично заподіяна шкода, а утворення реальної
небезпечності її заподіяння. Тому за ст. 187 КК кваліфікується і таке
насильство з метою заволодіння майном, яке хоча і не спричинило шкоди
здоров’ю, але в момент його заподіяння утворювало реальну небезпеку для
життя чи здоров’я потерпілого’. Наприклад, стискання шиї руками,
викидання з потягу під час руху, або застосування речовин, небезпечних
для життя і здоров’я. Заподіяння потерпілому при цьому певної шкоди
здоров’ю або тілесних ушкоджень не є обов’язковою ознакою розбою.
Якщо в процесі розбою потерпілому були заподіяні легкі тілесні
ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну
втрату працездатності, середньої тяжкості тілесного ушкодження,
позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров’я
потерпілого, нанесення побоїв, що носили характер мордування, всі ці дії
охоплюються ст. 187 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК
не потребують.
Умисне заподіяння при розбої тяжкого тілесного ушкодження, що не
призвело до смерті потерпілого, не потребує додаткової кваліфікації за
ч. 1 чи ч. 2 ст. 121 КК, оскільки воно повністю охоплюється ч. 4 ст. 187
КК.
Оскільки розбійницький напад не охоплює заподіяння смерті потерпілого,
то навмисне чи необережне вбивство потерпілого під час розбійного нападу
у всіх випадках утворює сукупність злочинів (п. 6 ч. 2 ст. 115 та ч. 4
ст. 187 КК або ст. 119 та ч. 4 ст. 187 КК), як і тоді, коли потерпілому
були заподіяні навмисні тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала
смерть (ч. 2 ст. 121 та ч. 4 ст. 187 КК)2.
‘ Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України у справі Т. ІД.-
Радянське право.- 1973, № 2- С. 107.
Див.: п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України.-С. 114-115; ухвала
судової колегії Верховного Суду України від 27 червня 1989 р. у справі
Л. і С.- Практика судів України в кримінальних справах.- С. 78-79.
Насильство при розбої може бути фізичним або психічним. Психічне
насильство при розбої полягає в погрозі негайно застосувати фізичне
насильство, небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого (погроза вбити,
заподіяти тілесні ушкодження тощо).
Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючись в будь-якій
формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у
потерпілого склалося враження, що якщо він буде протидіяти нападаючому
або не виконає його вимог, ця погроза буде реалізована, а у потерпілого
дійсно таке враження склалося. Це стосується і випадків, коли винна
особа погрожує застосуванням предметів, які завідомо для неї не можуть
бути використані для реалізації погроз (зіпсованої зброї або й макету
тощо), якщо потерпілий сприймав ці предмети як такі, що являють собою
небезпеку для життя чи здоров’я. Але коли при відкритому заволодінні
майном винна особа демонструє предмет, який має лише зовнішню схожість
із справжньою зброєю і об’єктивно не може бути знаряддям насильства,
головними критеріями наявності реальної загрози для життя і здоров’я
потерпілого повинні бути: характер злочинних дій, спрямованість умислу
та суб’єктивне сприйняття погрози потерпілим.
Наприклад, Т. і Ч. було засуджено за ч. 2 ст. 187 КК, за те, що вони з
використанням вогнепальної зброї (обріза мисливської рушниці) і
належного Т. автомобіля вчинили розбійний напад з метою заволодіти
майном на К., П. і Я., які біля магазину вивантажували з іншого
автомобіля мішки з цукром. Погрожуючи застосувати насильство, небезпечне
для життя і здоров’я, засуджені заволоділи мішком цукру, який
завантажили у свій автомобіль і з місця події зникли. Визнаючи Т. і Ч.
винними у розбійному нападі з метою заволодіння чужим майном, суд
виходив з того, що під час нападу Т. демонстрував обріз мисливської
рушниці, і потерпілі сприймали це як реальну загрозу для свого життя і
здоров’я.
Але з матеріалів справи, зокрема, з показань потерпілих, видно, що Т.
зброю не використовував, будь-яких погроз на адресу потерпілих не
висловлював, а лише демонстрував обріз мисливської рушниці. Причому, як
пояснив у стадії розслідування і в суді Т., вказаний обріз був не
справжнім, а лише макетом. Перевірити ці пояснення неможливо, оскільки
даний предмет до справи не долучено, а (за ствердженням Т.) знищено. Всі
потерпілі заявили в судовому засіданні, що сприйняли демонстрацію обріза
як жарт і не вважали, що існує загроза для їх життя. Оскільки суд не
висловив свого ставлення ні до пояснень Т. про те, що -гой демонстрував
не обріз мисливської рушниці, а його макет, ні до пояснень потерпілих
про те, що вони не сприймали ці дії як реальну загрозу для свого життя,
то необхідно визнати,- зазначила президія обласного суду,- що Т. під час
протиправного заволодіння державним майном дійсно демонстрував макет,
який лише зовні схожий на справжню рушницю, а тому об’єктивно не може
бути визнаний знаряддям насильства, небезпечного для життя потерпілих.
Отже, у справі доведено, що, демонструючи під час відкритого викрадання
мішка з цукром завідомо непридатний для пострілів предмет, Т. і Ч.
розраховували завдяки несподіваності своїх дій і переляку потерпілих
справити на них психічний вплив. За таких обставин дії засуджених є
відкрите розкрадання державного майна, вчинене за попередньою змовою
групою осіб, і тому їх належить кваліфікувати як грабіж за ч.2ст.
186КК’.
Погроза при розбою окремого злочину не утворює – вона є складовою
частиною об’єктивної сторони цього злочину, а тому погроза вчинити
вбивство, висловлена в процесі розбою, повністю охоплюються диспозицією
ст. 187 КК і додаткової кваліфікації за ст. 129 КК не потребує2.
Насильство при розбою як і при грабежі, застосовується з метою:
а) заволодіти чужим майном чи отримати доступ до нього;
б) утримати уже вилучене, захоплене майно. Як розбій кваліфікуються дії
особи і тоді, коли вона викрала майно засобом крадіжки чи грабежу, а
після – з метою утримання викраденого майна, застосувала насильство,
небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого.
Не можуть бути кваліфіковані як розбій дії особи, яка застосувала
насильство, небезпечне для життя чи здоров’я, не з метою захопити чи
утримати майно (гроші), а з метою ухилитися від затримання, з метою
уникнути затримання і відповідальності. Якщо при цьому потерпілому була
заподіяна шкода, то вчинене утворює сукупність злочинів проти особи і
замах на крадіжку, грабіж або шахрайство.
‘ Див.: Постанова президії Херсонського обласного суду від 13 березня
1919 р. у справі Т. і Ч. Практика судів України в кримінальних справах.-
С. 66-67.
2 Див.: п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р.-Там же.-С. 115-116.
Неправильно були кваліфіковані за ч. З ст. 187 КК дії М., який спільно з
невстановленою слідством особою вчинив замах на крадіжку майна з
проникненням у житло С. Коли М., і невстановлена особа вийшли з
викраденими речами з будинку,їх намагались затримати його мешканці. З
метою уникнути затримання, втекти з місця вчинення злочину, М.
погрожував потерпілому В. ножем, який хотів затримати М. У зв’язку з цим
судова колегія Верховного Суду України вказала, що дії М. необхідно
кваліфікувати за ч. З ст. 185 і ч. 1 ст. 350 КК як таємне викрадення
приватного майна, вчинене за попередньою змовою групою осіб з
проникненням в житло і як погрозу вбивством, нанесенням тяжких тілесних
ушкоджень потерпілому у зв’язку з його участю у припиненні злочину.
Розбій визнається закінченим з моменту нападу, поєднаного з
застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для
життя чи здоров’я, незалежно від того, заволоділа особа майном (грішми)
чи ні. З моменту нападу в діях винного є склад закінченого злочину, хоча
злочин ще може продовжуватися. Тому дії осіб, які приєдналися до
злочину, хоча б і після нападу, але до ще не закінченого злочину,
кваліфікуються як дії співвиконавців розбою за ч. 2 ст. 187 КК як
вчинення розбою групою осіб.
Якщо розбійний напад вчинюється групою осіб, то для звинувачення в
розбою не потрібно щоб кожен співучасник нападу застосовував
насильницькі дії, спрямовані на заподіяння шкоди потерпілому чи
висловлював погрозу їх вчинити. Спільні дії всіх співучасників
розбійного нападу, якщо тільки дехто з нападаючих застосував насильство
(крім ексцесу, коли співучасник не знав про намір інших застосувати
насильство, небезпечне для життя чи здоров’я), кваліфікуються як розбій,
вчинений групою осіб за ч. 2 ст. 187 КК.
Суб’єктивна сторона розбою характеризується прямим умислом – суб’єкт
чинить напад з метою неправомірно заволодіти чужим майном, тобто
усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій і бажає заподіяти майнову
шкоду власникові.
Кримінальну відповідальність за розбій несуть всі осудні особи, що
досягли чотирнадцятирічного віку.
Карається розбій;
за ч. 1 ст. 187 КК – позбавленням волі на строк від трьох ДО семи років;
за ч. 2 ст. 187 КК – позбавленням волі на строк від семи ДО десяти років
із конфіскацією майна;
за ч. З ст. 187 КК – позбавленням волі на строк від семи ДО дванадцяти
років із конфіскацією майна;
за ч. 4 ст. 187 КК позбавленням волі на строк від восьми До п’ятнадцяти
років із конфіскацією майна.
7.2.4. Викрадення способом демонтажу та іншим способом електричних
мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання
Стаття 188 КК передбачає відповідальність за викрадення чужого майна
способом демонтажу чи іншим подібним
способом.
Предметами викрадення визнаються у ч. 1 ст. 188 КК:
– електричні мережі або
– кабельні лінії зв’язку та
– обладнання цих мереж і ліній зв’язку.
Викраденими можуть бути не всі мережі і кабельні лінії зв’язку цілком, а
їх частини – стовпи, ізолятори, електро-дріт, вимикачі, інші частини і
обладнання.
Викрадення демонтажем частин електромереж чи кабе- , льних ліній
зв’язку, вчинене за попередньою змовою групою осіб або особою, що була
раніше судимою за такий самий злочин, або у великих розмірах,
кваліфікується за ч.2ст.188КК.
Якщо таке діяння було вчинене організованою групою, або спричинило
особливо тяжкі наслідки, то воно кваліфікується за ч. З ст. 188 КК.
Згідно з приміткою до ст. 188 КК особливо тяжкими визнаються наслідки,
якщо діяння спричинило загибель людини, перерву в забезпеченні
споживачів електричною енергією та послугами зв’язку, внаслідок якої
припинена діяльність промислових підприємств, порушена діяльність
органів влади, державних установ, лікарських закладів, правоохоронних
органів, частин пожежної охорони. Збройних сил, порушено функціонування
залізничного, морського, річного, повітряного, автомобільного транспорту
та електротранспорту.
Стаття 188 КК передбачає спосіб викрадення – демонтажем або іншим
засобом. Викрадення демонтажем чи іншим способом частин чи обладнання
електромереж або кабельних ліній зв’язку може бути вчинене таємно (ст.
185| КК), відкрито (ст. 186 КК) або з насильством (ст. 187 і ст. 189 КК)
чи із застосуванням обману (ст. 190 КК). Стаття 188 КК про
відповідальність за викрадення демонтажем» ліній електромереж чи
кабельних ліній зв’язку не дає відповіді на запитання про кваліфікацію
цього діяння за суку- пністю з кражею (ст. 185 КК), грабежем (ст. 186
КК), розбоєм (ст. 187 КК), вимаганням (ст. 189 КК) чи шахрайством (ст.
190 КК).
Здається, що обгрунтованою були б кваліфікація викрадення демонтажем або
іншим способом електромереж чи кабельних ліній зв’язку лише з грабежем,
розбоєм, вимаганням і шахрайством за відповідними частинами статей 188,
186, 187, 189 чи 190 КК.
Така кваліфікація обґрунтовується тим, що ст. 188 КК не передбачає при
викраденні застосування ні насильства, ні погрози, ні обману.
За ст. 188 КК не можуть бути відповідальними мате-піальновідповідальні
чи посадові особи, які за таке діяння повинні відповідати за ст. 191 КК.
Викрадення, передбачене ст. 188 КК, як і всі інші викрадання чужого
майна, вчинюється умисно із корисливою метою.
Відповідальність за викрадення демонтажем чи іншим способом електричних
мереж чи кабельних ліній зв’язку або їх обладнання настає з шістнадцяти
років.
Карається викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних
мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання:
за ч. 1 ст. 188 КК – штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох
років;
за ч. 2 ст. 188 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до десяти
років;
за ч. З ст. 188 КК – позбавленням волі на строк від восьми до
п’ятнадцяти років із конфіскацією майна.
7.2.5. Вимагання чужого майна чи грошей
Вимагання чужого майна чи грошей (ст. 189 КК) полягає у вимозі передачі
винному:
1) чужого майна, грошей;
2) права на майно, або
3) виконання на користь винного будь-яких дій майнового характеру під
погрозою:
а) насильства над потерпілим чи володарем, охоронцем майна або над
близькими їм особами (погроза вбити, заподіяти тілесні ушкодження);
б) обмеження прав, свобод або законних інтересів потерпілого;
в) розголошення відомостей, які ганьблять потерпілого, володаря чи
охоронця майна або близьких їм осіб;
г) пошкодження або знищення майна потерпілого, володаря чи охоронця
чужого майна, що перебуває у їх віданні чи під охороною.
Погроза при вимаганні чужого майна чи грошей повинна бути дійсною, а не
уявною, вигаданою, і звернена у недалеке майбутнє. Форма погрози
вирішального значення не має. Вона може бути заявлена письмово, усно, по
телефону, через інших осіб тощо.
Насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого (ч. 1
і ч. 2 ст. 189 КК), визнається заподіяння йому легкого тілесного
ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров’я або
короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших
насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне
позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи
здоров’я в момент заподіяння. Такі насильницькі дії, вчинені при
вимаганні, повністю охоплюються ч. 1 і ч. 2 ст. 189 КК і додаткової
кваліфікації за
іншими статтями КК не потребують’.
Небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого насильства (ч. З ст. 189
КК) – це заподіяння йому легкого тілесного ушкодження, що спричинило
короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату працездатності,
середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, а також інші
насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були
небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння. Це може бути
насильство, що призвело до втрати свідомості чи носило характер
мордування, стискування шиї, застосування електроструму, зброї,
спеціальних знарядь тощо.
Застосування до потерпілого наркотичних засобів, отруйних чи
сильнодіючих речовин (газів) з метою заволо-діння його майном
кваліфікується як вимагання за ч. 1 і ч. 2, або ч. З ст. 189 КК в
залежності від того, було воно небезпечним для життя або здоров’я чи не
було.
Якщо застосування таких засобів було небезпечним для життя чи здоров’я
потерпілого, але не призвело до заподіяння легкого тілесного ушкодження,
що спричинило короткочасний розлад здоров’я або короткочасну втрату
працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження,
кваліфікується як вимагання за ч. З ст. 189 КК за умови, що винна особа
усвідомлювала можливість заподіяння таких наслідків2.
‘ Див.: п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р.- Там само.- С. 114.
2Див.: п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від
25 грудня 1992 р-Там само-С. 114. 184
Заподіяння в процесі вимагання легкого (ст. 125 КК) середньої тяжкості
тілесного ушкодження (ст. 122 КК) позбавлення волі, вчинене способом,
небезпечним для життя або здоров’я потерпілого (ч. 2 ст. 146 КК),
нанесення побоїв, що носили характер мордування (ч, 2 ст. 126 КК)
повністю охоплюються ч. З ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за
зазначеними статтями не потребує.
Вбивство з необережності при насильницькому вимаганні також повністю
охоплюється ч. 4 ст. 189 КК за ознакою спричинення тяжких наслідків і
додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребує. Якщо в процесі
вимагання потерпілому або близьким йому особам було умисно заподіяно
тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого,
або кого-небудь з них було умисно вбито, то дії винного утворюють
сукупність злочинів і вони кваліфікуються за ч. 4 ст. 189 КК (за ознакою
насильства, небезпечного для життя або спричинення тяжких тілесних
ушкоджень) і ч. 1 чи ч. 2 ст. 121 КК або п. 6 ч. 2 ст. 115 КК’.
Психічне насильство при вимаганні полягає в погрозі негайно чи в
майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких йому осіб
(родичів, інших осіб, доля яких не байдужа потерпілому).
Якщо винний погрожував потерпілому вбивством або заподіянням тяжкого
тілесного ушкодження, то його дії кваліфікуються за ч. 2 ст. 189 КК.
Додаткової кваліфікації за ст. 129 КК ці дії не потребують.
Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій
формі (словами, жестами, демонстрацією зброї), бажає, щоб у потерпілого
склалося враження, що якщо він не виконає вимоги передати майно чи
гроші, то ця погроза буде реалізована.
Відомостями, що ганьблять потерпілого чи його близьких або рідних,
вважаються такі дійсні чи вигадані дані про них, їх дії і дії, вчинені
щодо них, які потерпілий бажає зберегти в таємниці і розголошення яких,
на його думку, принизить честь і гідність його чи близьких йому людей.
Це можуть бути відомості про інтимні сторони життя, захворювання,
негідні вчинки, дійсні чи вигадані фізичні або психічні вади тощо.
Погроза розголосити такі відомості – це погроза повідомити про них тій
особі (особам), якій вони невідомі і чи ознайомлення з ними небажане для
потерпілого.
Погроза пошкодити або знищити майно стосується майна належного
потерпілому або його близьким чи рідним.
Див.: п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р-Там само-С. 114-115.
Умисне знищення або пошкодження майна при вимаганні, якщо воно було
вчинене не підпалом чи іншим за-гальнонебезпечним способом,
кваліфікується за ч. 2 ст. 189 КК, а в разі заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень ~ за ч. 4 ст. 189 КК. Додатково кваліфікувати ці дії ще й за
ч. 1 ст. 194 КК або ч. 1 чи ч. 2 ст. 121 КК не потрібно’.
Якщо ж майно було знищене чи пошкоджене підпалом або іншим
загальнонебезпечним способом, то дії винної особи додатково
кваліфікуються і за ч. 2 ст. 194 КК
За багатьма ознаками вимагання майна чи грошей має схожість із розбоєм.
Відрізняються ці злочини тим, що:
1. При вимаганні винний може вимагати передати йому не тільки чуже майно
чи гроші, але і право на чуже майно (незаконно видати ордер на квартиру,
незаконно призначити пенсію, премію, передати йому право на житло,
житлову площу тощо).
2. При розбою погроза спрямована тільки на особу, підпалу нападу, а при
вимаганні погроза може бути спрямована і на інших осіб (рідних та
близьких потерпілого).
3. На відмінність від розбою, погроза при вимаганні полягає в
застосуванні насильства не негайно, не під час вимоги передачі винному
майна чи грошей, а в недалекому майбутньому, якщо вимога не буде
виконана.
Пленум Верховного Суду України в Постанові, від 25 грудня 1992 № 12 «Про
судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної
власності») зазначив, що при відмежуванні вимагання від грабежу чи
розбою належить виходити з того, що при грабежі і розбої насильство або
погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх
застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання,
які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що
полягають у насильстві або в погрозі його застосування в майбутньому, а
також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство
до потерпілого або близьких йому осіб у майбутньому, кваліфікується як
вимагання за ст. 189 КК.
‘ Див.: п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р.- Там само.- С 116.
Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані з метою
заволодіння майном потерпілого в момент. нападу, але у зв’язку з
відсутністю у нього майна вимога про передачу його винною особою була
перенесена на майбутнє, дії такої особи кваліфікуються залежно від
характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж і за
відповідною ст. 189 КК, якщо останні дії являли собою вимагання’.
Вимагання – це незаконна вимога передати винному чуже майно чи гроші2.
На їх отримання винний немає ніяких підстав. Тому не буде злочином,
передбачена ст. 189 КК, вимога передати майно чи гроші, хоча із
застосуванням насильства чи погроз його застосування, але з приводу того
майна, на отримання якого ця особа має право.
Не вважається вимаганням також вимога, поєднана з відповідними погрозами
чи насильством повернути борг, якщо він виник на законних підставах.
Крім загальних кваліфікуючих ознак (повторність, попередня змова, група
осіб та ін.), вимагання визнається кваліфікованим, якщо воно вчинене:
а) організованою групою або
б) завдало великої шкоди, або
в) вчинене посадовою особою.
Організованою групою називається стійке об’єднання двох і більше осіб,
які спеціально зорганізувалися для спільної злочинної діяльності, про
наявність цієї кваліфікуючої ознаки можуть свідчити;
а) розроблений (хоча б у загальних рисах) і схвалений учасниками групи
план злочинної діяльності або вчинення конкретного злочину;
б) розподіл ролей;
в) наявність організатора (керівника) групи;
г) прикриття своєї діяльності, як своїми силами, так і з допомогою
сторонніх осіб (в тому числі і підкупом хабарами посадових осіб);
д) вербування нових членів;
е) наявність загальних правил поведінки;
ж) наявність матеріальної бази – транспорту, приміщень, сховищ, коштів
тощо.
Див.: п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р.- Там само.- С. 116, .
Вимагання як назва злочинів, передбачених ст. 189 КК, дуже невдала,
оскільки вимагання, по-перше, не повно і неточно викриває сутність цих
злочинів, а по-друге, вимагання чужого майна (грошей) е обов’язковою
ознакою багатьох інших злочинів, наприклад, передбачених ст. 354 КК.
Більш вдалою назвою цих злочинів було б «здирство», як їх називав М.
Грушевський.- Див.: М. Грушевський. Історія України-Руси. Т. П. Київ,
Наукова думка, 1995-С. 375.
Від банди організована група відрізняється лише ознакою озброєності.
Тому якщо організована група озброєна, то відповідальність її керівника
і членів, які вчинили вимагання чужого майна чи грошей, настає за ст.
257 КК. Кваліфікувати їх дії додатково за ч. 4 ст. 189 КК непотрібно’.
При визначенні шкоди у великих чи особливо великих розмірах
враховуються:
а) вартість викраденого на час вчинення злочину;
б) кількість викраденого майна;
в) значущість викраденого майна для потерпілого;
г) матеріальне становище потерпілого;
д) наявність у нього утриманців тощо.
Не враховуються при цьому критерії, які не мають матеріального змісту
(дефіцитність викрадених речей, престижність володіння ними тощо).
Великої шкоди завдають збитки, заподіяні передачею майна чи грошей
винному, а також збитки, заподіяні потерпілому чи його близьким або
рідним знищенням або пошкодженням їх майна.
Розмір заподіяних потерпілому збитків визначається, виходячи з вартості
майна на момент вчинення злочину за державними роздрібними
(закупівельними) цінами. Це стосується визначення вартості й тих речей,
які були створені чи вирощені потерпілим трудовою діяльністю.
Якщо потерпілий придбав майно за ринковими чи комісійними цінами, то
його вартість визначається, виходячи з цих цін на час вчинення злочину.
За відсутності цін на майно його вартість визначають експерти.
Для кваліфікації дій винної особи за ч. З ст. 189 КК за ознакою
заподіяння потерпілому шкоди у великому розмірі необхідно довести, що
така шкода справді мала місце. Неправильно, наприклад, за ч. З ст. 189
КК було кваліфіковано дії М. і П. Вони були засуджені за те, що вимагали
у Д. 15 тис. крб., погрожуючи застосувати до нього і членів його сім’ї
насильство. Судом було встановлено, що засуджені, погрожуючи застосувати
насильство до потерпілого і членів його сім’ї, вимагали у нього 15 тис.
крб. На їх вимогу Д. поклав у обумовленому місці грошову «ляльку», в
якій фактично було 100 крб. Коли М. і П. забирали пакунок, їх затримали
працівники міліції.
Президія обласного суду, розглянувши справу, зазначила, що кваліфікація
дій М. і П. як вимагання, що заподіяло потерпілому великої шкоди, є
помилковою.
‘ Див.: п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня
1992 р.- Там само.- С. 119-120. М. Й. Коржанський. Кваліфікація
злочинів.- Київ, Юрінком, 1998.- С. 75-83.
Вимагання є закінченим з моменту пред явлення вимоги про передачу чужого
майна під погрозою заподіяти шкоду потерпілому або його близьким. Лише
така кваліфікуюча ознака цього злочину, як заподіяння потерпілому
великої шкоди, передбачає відповідно до ч. З ст. 189 КК настання
реальних наслідків від злочинних дій винних осіб. Проте в даному випадку
Д матеріальної шкоди фактично не заподіяно, отже в діях засуджених немає
зазначеної ознаки.
На цих підставах президія обласного суду перекваліфікувала дії М. і П.
на ч. 2 ст. 189 КК’.
Частина 4 ст. 189 КК визнає вимагання особливо кваліфікованим, якщо воно
було вчинене із заподіянням тілесних ушкоджень, що спричинило втрату
будь-якого органу або втрату його функцій, душевну хворобу чи інший
розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше
ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення
обличчя, заподіяння смерті чи таких само тілесних ушкоджень третім
особам, заподіяння останнім великої шкоди, а також інші наслідки, які
суд з урахуванням конкретних обставин може визнати тяжкими.
Якщо винна особа вчинила крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство,
привласнення чи розтрату, або вимагання і в її діях є декілька
кваліфікуючих ознак, передбачених різними частинами тієї чи іншої
статті, вчинене кваліфікується за тією частиною, яка передбачає більш
тяжкий злочин.
Див.: Постанову президії Вінницького обласного суду у справі М і П.-
Практика судів України в кримінальних справах.- С. 82-83. Здасться, що
кваліфікація дій М. і П за ч. 2 ст. 189 КК теж неправильна. Адже судом і
президією було встановлено, що М. і П. мали намір вчинити вимагання із
заподіянням потерпілому великої шкоди (вимагали 15 тис. крб.), але цього
наслідку не досягай з причин, від них не залежних, що відповідно до ч. 2
ст. 15 КК є замах на злочин. Твердження президії обласного суду про те,
що вимагання вважається закінченим з моменту пред’явлення вимоги
передати майно, відноситься лише до частини 1 ст. 189 КК. Кваліфіковані
види вимагання чужого майна, відносно яких законом передбачено настання
певних наслідків – знищення майна, велика шкода, інші тяжкі наслідки (ч.
2 і 3 ст. 189 КК) -можуть визнаватися закінченими лише тоді, коли такі
наслідки настали. Якщо ж винні прагнули досягти цих наслідків, мали
намір заподіяти потерпілому велику шкоду, але досягти цих наслідків не
змогли з причин, від них не залежних, то їх дії належить кваліфікувати
як замах на цей злочин за ч. 2 ст. 15 і ч. З ст. 189 КК. Кваліфікувати
дії М. і П. за ч. 2 ст. 189 КК означає безпідставно звільнити їх від
відповідальності за більш тяжкий злочин, який вони в дійсності вчинили.
При цьому всі кваліфікуючі ознаки злочину повинні бути осудні винному і
вказані у всіх процесуальних документах – у постанові про притягнення як
обвинуваченого, обвинувальному висновку і в мотивованій частині вироку.
Суб’єктивна сторона вимагання чужого майна (ст.189 КК) характеризується
прямим умислом і корисливою метою – застосуванням погрози заволодіти
чужим майном.
Кримінальна відповідальність за вимогами чужого майна настає з
чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 22 КК).
Карається вимагання:
за ч. 1 ст. 189 КК – обмеженням волі на строк до п’яти
років або позбавленням волі на той самий строк,
за ч. 2 ст. 189 КК – позбавленням волі на строк від трьох
до семи років;
за ч. З ст. 189 КК – позбавленням волі на строк від п’яти
до десяти років із конфіскацією майна;
за ч. 4 ст. 189 КК – позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти
років з конфіскацією майна.
7.2.6. Розкрадання чужого майна способом обману (шахрайство)
Шахрайством називається викрадання чужого майна або протизаконне набуття
права на чуже майно обманом чи зловживанням довір’я. Від інших форм
розкрадання шахрайство відрізняється способом заволодіння чужим майном
чи правом на майно: для цього винний застосовує обман чи зловживає
довір’ям потерпілого (володаря майна).
Обман – це призведення до помилки потерпілого чи володаря майна
повідомленням йому неправдивих відомостей або приховуванням певних
обставин з метою викликати у потерпілого (чи володаря майна) впевненість
про вигідність або обов’язковість передачі майна чи права на майно.
Зловживання довір’ям – це несумлінне використання довір’я
потерпілого чи володаря майна для заволодіння їх майном.
Важливою обов’язковою ознакою шахрайства є добровільна передача
потерпілим (володарем) майна чи права на
майно винному.
Обман при шахрайстві стосується фактів і обставин, які
відносяться до особи винного, різних предметів і явищ. Існує п’ять
типових способів обману при шахрайстві, коли винний:
1. Видає себе за особу, яка має право на отримання майна (грошей) і якою
він в дійсності не є. Видає себе, наприклад, за інкасатора, за
представника власника, за посланця близької потерпілому особи тощо.
2. Отримує плату за роботу, виконувати яку не має наміру чи кошти на
придбання речі (майна), якщо взятого на себе зобов’язання виконувати
наміру не має .
3. Змінює зовнішність речі чи видає одну річ за іншу (мідну за золоту,
«ляльку» за пачку грошей і т. ін.);
4. Змовчує про обставини, які для цього випадку є істотними й
обов’язковими (наприклад, отримання виплат на померлу дитину);
5. Надає підроблені документи для отримання майна чи грошей (підроблені
накладні, вимоги, чеки, лотерейні квитки тощо).
Якщо потерпілий у зв’язку з віком, фізичними чи психічними вадами або
іншими обставинами не міг правильно оцінити і розуміти зміст, характер і
значення своїх дій або керувати ними, передачу ним майна чи права на
нього не можна вважати добровільною. Заволодіння майном засобом
зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого за наявності до
того підстав, може кваліфікуватися за ст. 185 КК, а заволодіння правом
на майно – як недійсна угода (ст. 51, 52, 54, 55 ЦК України)2.
Зловживання довір’ям – це обман довір’я, яке було виражено потерпілим
винному. Використовуючи надане йому довір’я винний звертає у свою
власність передане йому майно (наприклад, аванс за майбутню роботу,
отримане напрокат тощо).
Отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов’язання
кваліфікується як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в
момент заволодіння цим майном мала мету його привласнити, а зобов’язання
– не виконувати. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші
чи інші цінності нібито для передачі посадовій особі у вигляді хабара,
маючи намір не передавати їх, а привласнити, то вчинене кваліфікується
як шахрайство за ст. 190 КК. Якщо при цьому винний схилив хабародавця до
замаху на давання хабара, то його дії кваліфікуються за сукупністю
злочинів за ст. 190 КК і ст. 15, ст. 27 і відповідною частиною ст. 369
КК3.
Див.: п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України.-.117.
Див.: п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р-Там само-С. 117.
Див.: п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992
р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України.-Київ, 1993-С. 117.
Якщо винна особа при шахрайстві з метою обману чи зловживання довір’ям
вчиняє інший злочин (ст. 353, 358 КК), її дії кваліфікуються за ст. 190
КК і за статтею, яка передбачає відповідальність за цей злочин.
Шахрайство, вчинене посадовою особою, якщо вона з метою обману чи
зловживання довір’ям, зловживала владою чи посадовими повноваженнями,
кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідними
частинами статей ст. 190 і 364 КК.
Найбільш істотними ознаками шахрайства є такі його властивості:
1. Особа, яка передає винному майно чи гроші, не усвідомлює факту
обману.
2. Особа, яка передає винному майно чи гроші, помиляючись вважає, що
отримання – передача майна є правомірною і вона добровільно передає його
винному назавжди.
3. Разом з передачею майна чи грошей винному передаються і всі
повноваження власника (або частина їх).
За цими ознаками шахрайство відрізняється від крадіжки, яка була вчинена
із застосуванням хитрощів чи обману, що полегшили її вчинення, або з
використанням доступу до майна. У деяких випадках крадіжка може бути
вчинена відносно майна, яке було передано винному з певною метою
(передати, перевезти, зберегти).
Шахрайство відрізняється від такої крадіжки за характером і змістом
передачі майна:
1. Якщо при передачі майна винному передаються також і повноваження
власника або хоча б частина їх, то викрадання кваліфікується як
шахрайство за ст. 190 КК.
2. Якщо ж при передачі майна винному ні в якій мірі повноваження
власника не передаються, а майно йому передається для охорони, передачі
третім особам, перевезення, то викрадення кваліфікується як крадіжка за
ст. 185 КК.
Шахрайство вважається закінченим з моменту заволо-діння майном, з
моменту передачі йому майна, оскільки воно передається йому добровільно,
то з цього моменту він має можливість ним розпоряджатися.
Спроба отримати майно чи гроші з допомогою обману чи зловживання
довірою, якщо цей намір винному здійснити не вдалося, кваліфікується як
замах на шахрайство за ст. 15іст. 190 КК.
Шахрайство, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або
таке, що завдало потерпілому значної шкоди, кваліфікується за ч. 2 ст.
190 КК, а вчинене у великих розмірах або з використанням
електронно-обчислювальної техніки – за ч. З ст. 190 КК, а вчинене в
особливо великих розмірах або організованого групою – за ч. 4 СТ.190КК.
Суб’єктивна сторона шахрайства характеризується прямим умислом і
корисливою метою – застосуванням обману заволодіти чужим майном, грішми,
цінностями.
Кримінальна відповідальність за шахрайство (ст. 190 КК) настає з
шістнадцяти років.
Карається шахрайство:
за ч. 1 ст. 190 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 190 КК – штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк від одного
до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або
позбавленням волі на строк до трьох років;
за ч. З ст. 190 КК – позбавленням волі на строк від трьох до восьми
років;
за ч. 4 ст. 190 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти
років з конфіскацією майна.
7.2.7. Привласнення, розтрата і розкрадання способом зловживання
посадовими повноваженнями
Стаття 191 КК поєднує три форми (способи) розкрадання, які мають одну
спільну ознаку – чуже майно було ввірене винному чи було у його віданні
або в оперативному управлінні. Щодо цього майна винний наділений певними
повноваженнями по розпорядженню ним, управлінню, до-ставленню,
зберіганню (продати, передати, використати для певної роботи чи для
певної мети тощо).
– За цією ознакою даний злочин відрізняється від інших розкрадань
(крадіжок, грабежів, шахрайства), за яких винний чи зовсім немає ніяких
стосунків до майна, або має до нього лише доступ за роботою, чи йому
доручена лише охорона цього майна, або воно передано винному для
використання його в процесі виробництва.
Безпідставно, наприклад, були кваліфіковані за ч. З ст. 191 КК дії X. і
Б. Вони були визнані винними в тому, що за попередньою змовою з
паливного бака трактора, який належав їітахррадгоспу і був закріплений
за X., викрали 20 л дизпалива вартістю 7 561 крб., яке було ввірене X. і
було у його віданні.
Президія обласного суду, розглянувши справу, визнала :
таку кваліфікацію дій Ш. і К. неправильною і вказала таке. Згідно з
диспозицією ст. 191 КК привласнення має місце щодо майна, яке перебуває
у правомірному володінні особи, котра отримала його для певних потреб
або у підзвіт у зв’язку з договірними відносинами. Ввіреним є майно,
щодо якого відповідна особа має повноваження оперативно-господарського
характеру. До кола функціональних обов’язків трактористах., як
вбачається з матеріалів справи, входило лише використання палива під час
експлуатації державного майна, тобто виконання технічних, виробничих
функцій по керуванню трактором. Отже, X. не мав передбачених законом
повноважень щодо викраденого з паливного бака трактора дизпалива, і воно
може розглядатися за даних конкретних умов як майно, відносно якого X.
мав доступ у зв’язку з дорученою роботою і викрав його таємно. На
підставі викладеного, зазначила президія, вирок суду підлягає скасуванню
з направленням справи на нове розслідування’.
Привласнення як окремий спосіб розкрадання характерне тим, що винна
особа правомірно володіє певним майном і воно знаходиться у її віданні,
яке вона протизаконне звертає у свою власність, розпоряджається чи
користується як своїм власним. Суб’єктом привласнення може бути лише
особа, якій майно було передано у підзвіт, і вона зобов’язана в
будь-який час дати повний звіт за кількість та якість цього майна
(грошей). За відсутності цих ознак дії особи не можуть бути
кваліфіковані за ст. 191 КК як привласнення чи розтрата.
Розкрадання може кваліфікуватися як привласнення чи
розтрата ввіреного або такого що було у віданні, чужого майна у
випадках, коли винний відповідно до службових обов’язків, договірних
відносин або спеціального доручення власника, наділений правомочністю по
розпорядженню, управлінню, доставці або зберіганню викраденого майна2.
Розкрадання чужого майна, вчинене особою, яка одержала майно за
документом (експедитором, водієм автомобіля, їздовим та ін.), на
підставі якого ця особа наділена відносно довіреного їй майна певною
правомочністю, кваліфікується як привласнення або розкрадання за ст. 191
КК.
‘ Див.: постанова президії Дніпропетровського обласного суду від 1
лютого 1994 р. у справі X. і Б.- Практика судів України у кримінальних
справах,-Київ, Юрінком, 1996.-С. 71-72.
2 Див.: п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня
1981 р. із змінами, внесеними постановою Пленуму від 23 грудня 1983 р. №
8.- Там само.- С. 75.
Розкрадання чужого майна, вчинене особою,- яка не була наділена певною
правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяльності мала
лише доступ до цього майна (комбайнер, сторож, вантажник, підсобний
робітник в магазині тощо), кваліфікується як крадіжка за ст. 185 КК.
Наприклад, безпідставно були кваліфіковані за ч. З ст 191 КК дії Ш. і
К., які за попередньою змовою викрали з поля колгоспу, де Ш. працював
комбайнером, 760 кг зерна кукурудзи, вартістю 5 092 крб., завантаживши
його у при-цеп яким керував К. Президія обласного суду визнала таку
кваліфікацію дій Ш. і К. неправильною і в своїй ухвалі зазначила, що
згідно з диспозицією ст. 191 КК привласнення або розтрата може мати
місце щодо майна, яке ввірено або перебуває у правомірному володінні
особи, котра одержала його у зв’язку з виконанням нею виробничих
функцій, або у підзвіт у зв’язку з договірними відносинами. Проте
комбайнер Ш. не наділений повноваженнями оперативно-господарського
характеру. Не може вважатися ввіреною сільгосппродукція, викрадена
комбайнером і під час збирання врожаю, оскільки Ш. не одержував зерно за
товаротранспортною накладною або за іншим документом із зазначенням
кількості, ваги, ціни та ін. Тому дії Ш. і К., зазначила президія, слід
перекваліфікувати на ч. 2 ст. 185 КК як розкрадання чужого майна,
вчинене за попередньою змовою групою осіб*.
Дії особи, яка одержала у підзвіт грошові кошти (заготов-лювач,
експедитор, агент постачання і т. ін.) для закупівлі продукції і
своєчасно не звітувала за одержані у підзвіт суми, кваліфікуються як
привласнення чи розтрата за ст. 191 КК за умови доведеності умислу на
неоплатне звернення цих коштів у свою власність або власність інших
осіб2.
Для осудності (інкримінування) за ст. 191 КК і кваліфікації дій як
привласнення необхідно довести, що особа, якій чуже майно було довірене,
звернула його у свою власність і не мала наміру його повернути або
розрахуватися за нього відповідною оплатою.
*Див.: постанова президії Дніпропетровського обласного суду від
1 лютого 1994 р. в справі Ш. і К.- Практика судів України у кримінальних
справах. 1993-1995.- Київ, Юрінком, 1996.-С. 74-75.
2 Див.: п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від
червня 1983 р. № 3 «Про практику застосування судами України
законодавства в правах про розкрадання продовольчих товарів, їх
втрату і псування в системі державної торгівлі та споживчої
кооперації».- Там само.- С. 80.
Тому сам по собі факт нестачі майна, ввіреного цій особі, якщо не
встановлена причина утворення нестачі, не може бути підставою для
притягнення її до відповідальності за нестачу чи кваліфікування нестачі
як привласнення чи розтрати.
Не є привласненням і тимчасове запозичення майна чи суми грошей, коли
матеріально-відповідальна особа використовує ввірене їй майно чи гроші,
маючи намір через деякий час (не тривалий) повернути запозичене за
належністю.
Розтрата – це протизаконне витрачання майна чи грошей, які були довірені
винному, на свої потреби.
Розтрата може бути вчинена лише тими особами, яким чуже майно чи гроші
були ввірені, передані у підзвіт для виробництва, перевезення,
зберігання, продажу тощо. Розтрата не може бути вчинена тими особами,
які мали доступ до майна за роботою, але воно їм у підзвіт передано не
було. Наприклад, керівник торговельного підприємства, що віддав
незаконне розпорядження про видачу товарів третім особам, вчиняє не
розтрату, а розкрадання засобом зловживання посадовими повноваженнями.
Розтрата відрізняється від привласнення тим, що розтратити – значить
використати майно за його корисливим призначенням: спалити (пальне,
дрова), з’їсти, випити (продовольчі товари), витратити (гроші).
Розтрачене майно використано, його вже немає у наявності, а тому воно не
може бути повернено власникові. Відносно розтрати можна мовити лише про
відшкодування власникові збитків, тобто можливо лише вернути такі самі
речі або повернути йому вартість викраденого.
При привласненні, навпаки, вилучене у власника майно є, воно – у злодія
чи в інших осіб, які ним користуються, воно є у наявності і його можливо
вернути власникові.
Розкрадання засобом зловживання посадовими повноваженнями полягає в
корисливому незаконному безоплатному зверненні посадовою особою чужого
майна у свою власність.
На відміну від привласнення і розтрати, чуже майно не знаходиться в
безпосередньому віданні посадової особи, воно й не ввірено, не передано
у підзвіт. У більшості випадків посадова особа – не
матеріально-відповідальна, а матеріально відповідальна – не посадова.
Прокурор, депутат, директор, голова колгоспу, наприклад, – посадові
особи, але не матеріально відповідальні. Комірник, касир, продавець,
експедитор та інші – матеріально відповідальні особи, але не посадові.
Рідко зустрічається поєднання в одній особі обох цих якостей. Такі,
наприклад, завідуюча магазином, якщо вона працює одна, або завідуючий
салоном-перукарні тощо.
Відносно викраденого майна посадова особа націлена правом оперативно
господарського управління ним – визначити його використовування,
передати іншим організаціям чи установам: розпорядитися ним – продати,
поміняти тощо.
Зловживання посадовими повноваженнями означає використання винним цих
наданих йому за посадою повноважень.
Якщо посадова особа не використовує цих своїх повноважень, то
кваліфікація її дій за ст. 191 КК буде неправильною. Засобів зловживання
посадовою особою своїми повноваженнями є багато. Частіше за інші, як
свідчить судова практика – зустрічаються такі:
1. Звернення у свою власність чужих коштів за підробленими угодами або
договорами;
2. Незаконне отримання чи виплата пенсій, премій або додатків до
заробітної плати;
3. Звернення у свою власність за наміром утворених лишків продукції,
сировини чи матеріалів;
4. Отримання за рахунок державної чи громадської організації хабара;
5. Звернення у свою власність коштів, які поступають у державні чи
громадські фонди від громадян.
Розкрадання засобом привласнення, розтрати чи зловживання посадовими
повноваженнями вважається закінченим з того моменту, коли чуже майно
було звернено у власність посадової особи або використано нею на свої
потреби і власник втратив певну кількість майнового фонду.
Розкрадання чужого майна привласненням, розтратою чи зловживанням
посадовими повноваженнями, вчинене повторно або за попереднього змовою
групою осіб – кваліфікується за ч. З ст. 191 КК, а вчинене у великих
розмірах кваліфікується за ч. 4 ст. 191 КК, а вчинене в особливо великих
розмірах або організованою групою – за ч. 5 ст. 191 КК.
За багатьма ознаками розкрадання майна засобом зловживання винним своїми
посадовими повноваженнями (ст. 191 КК) має схожість із зловживанням
владою або посадовими повноваженнями з корисливих мотивів (ст. 364 КК).
Різниця між цими злочинами полягає головним чином у способах їх вчинення
і в характері заподіюваної ними шкоди. Розкрадання (ст. 191 КК)
характерне тим, що посадова особа, зловживаючи своїми посадовими
повноваженнями відносно чужого майна, безоплатно звертає у свою
власність частину Цього майна (чи певні речі) або грошові кошти. Цими
діями посадової особи наявні майнові фонди власника зменшуються, тобто
йому заподіюються прямі майнові збитки.
За ст. 191 КК кваліфікуються навмисні незаконні виплати з коштів
державної чи громадської організації премій, грошових допомог, а також
інших виплат особам, які не мали права на їх отримання. Від розкрадання
зловживання владою чи посадовими повноваженнями (ст. 364 КК)
відрізняється тим, що воно, хоча й чиниться з корисливих спонукань, але
безпосередньо не поєднане з безоплатним зверненням у свою власність
посадовою особою чужого майна (коштів). Для незаконного отримання
прибутків посадова особа, зловживаючи владою чи посадовими
повноваженнями, тимчасово використовує державні чи колективні засоби
виробництва, машини, механізми, працю підлеглих робітників тощо.
Заподіювана винним при цьому шкода має вид не прямих майнових збитків, а
вид неодержаних прибутків.
Дії посадової особи кваліфікуються за ст. 354 КК тоді, коли вони були
вчинені з корисливих спонукань, при отриманні виплат за фактично
виконані роботи і розподілі їх між окремими особами із зверненням
посадовою особою частки нарахованих коштів у свою власність’.( Див.:
Коржанский Н. И. Квалвфикация должностных преступ-лений- Волгоград,
1986- С. 20-21.)
Суб’єктивна сторона злочинів, передбачених ст. 191 КК характеризується
прямим умислом і корисливою метою -прагненням до незаконного збагачення
за рахунок чужого майна. Відповідальними за ст. 191 КК є лише
матеріально відповідальні і посадові особи, що досягли
шістнадцятирічного віку.
Карається привласнення, розтрата майна або заволодін-ня ним способом
зловживання посадовими повноваженнями;
за ч. 1 ст. 191 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на той
самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого;
за ч. 2 ст. 191 КК – обмеженням волі на строк до п’яти років або
позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати
певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
за ч. З ст. 191 КК – обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років
або позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років;
за ч. 4 ст. 191 КК – позбавленням волі на строк від п’яти
до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до трьох років;
за ч. 5 ст. 191 КК – позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти
років з конфіскацією майна та з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
7.3. Спричинення майнової шкоди без ознак розкрадання
Чинний Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну
відповідальність за заподіяння майнової шкоди власникові – обманом чи
зловживанням довір’я (ст. 192 КК) і привласненням знайденого або такого,
що випадково опинилося у винного, чужого майна (ст. 193 КК).
Заподіяння майнової шкоди власникові обманом чи зловживанням довіри
полягає в тому, що винна особа не передає те майно чи кошти, які вона
була зобов’язана йому передати. Суспільна сутність цього злочину полягає
в тому, що винна особа збільшує свої прибутки за чужий рахунок, не
виконуючи свого обов’язку передати певне майно чи гроші.
Майнова шкода може бути заподіяна внаслідок:
1. Використання ввіреного винному чужого майна для отримання незаконних
прибутків (наприклад, перевезення вантажів на чужому автомобілі із
зверненням оплати у свою власність, перевезення пасажирів у таксі без
таксометра і привласнення оплати за ці послуги і т. ін.) Так за ч 1 сг.
190 КК ст. 192 КК і ч. 1 ст. 358 КК були кваліфіковані дії А. Він з
метою використання автомобіля в особистих цілях і розкрадання державних
коштів обманом, надрукував на бланку РБУ фіктивний лист про відрядження
його до м. Ялти для виконання будівельних робіт і підробив підпис
начальника РБУ. На підставі цього листа А. на автомобілі ЗІЛ-130 з
причепом був відряджений до м. Ялти. Однак поїхав до Херсонської
області, де завантажив автомашину належними громадянам помідорами і
доставив їх для продажу у м. Рязань, одержавши за це 1 310 крб. Путьові
листи про виконання робіт у м. Ялти з підробленими даними А. подав до
бухгалтерії АТП, на підставі чого йому було незаконно нараховано
заробітну плату і списано витрачений бензин. Використанням автомобіля в
особистих цілях А. завдав автопідприємству збитків на 3609 крб.1
Див.: постанова президії Київського міського суду від 29 листопада 1988
р. у справі А,- Практика судів України в кримінальних справах.- С. 75
2. Ухилення від сплати обов’язкових виплат – податків, виплат за
користування електроенергією, газом, житловою’, площею або зменшення
вартості проданого майна з метою зменшення мита тощо.
При цьому майнові збитки заподіюються не викраданням майна із державних
чи громадських фондів, а тим, що ці організації не отримують повинного,
того, що вони повинні були отримати.
Від розкрадання заподіяння майнових збитків відрізняється за змістом і
сутністю шкоди. Розкрадання спричиняє шкоду у виді прямих збитків, а
злочин, передбачений ст. 192 КК, спричиняє шкоду у виді нестриманих
прибутків. При цьому майнові фонди не зменшуються, наявне в них майно не
вилучається.
Предметом злочину, передбаченого ст. 192 КК, є майно, яке надходить, але
ще не надійшло до фондів власника. З урахуванням цього, злочин,
передбачений ст. 192 КК, можна визначити як злочинну непередачу
власникові певного майна чи грошових коштів.
Тому кримінальній відповідальності за ст. 192 КК підлягають лише особи,
які повинні були, мали обов’язок передати певне майно чи гроші.
За статтею 192 КК кваліфікуються дії тільки приватних осіб. Посадові
особи, які заподіяли майнову шкоду у вигляді нестриманих прибутків,
підлягають відповідальності за ст. 364 КК.
Способи заподіяння майнової шкоди – обман і зловживання довірою – такі ж
самі, як і при шахрайстві (ст. 190 КК).
Заподіяння майнової шкоди вважається закінченим з моменту утримання,
непередачі майна чи грошей, які винна особа була зобов’язана передати. З
цього моменту власникові заподіюється майнова шкода. Заподіяння значної
майнової шкоди обманом чи зловживанням довірою кваліфікується за ч. 1
ст. 192 КК, а заподіяння таким чином майнової шкоди у великих розмірах
або за попередньою змовою групою осіб – кваліфікується за ч. 2 ст. 192
КК.
У примітці до ст. 192 КК визначено, що відповідно до цієї статті майнова
шкода визнається значною, якщо вона у п’ятдесят і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а у великих розмірах така,
що у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 192 КК, характеризується
прямим умислом, оскільки винна особа з
корисливою метою утримує і не передає власникові належне йому майно чи
гроші. Необережне заподіяння майнової шкоди (внаслідок помилки чи
недбалості) складу злочину не утворює і кримінальної відповідальності не
тягне.
Суб’єктами відповідальності за ст. 192 КК є особи, які зобов’язані
сплачувати платежі, збори і т. інше, що досягли шістнадцятирічного віку.
Посадові особи підприємств, установ і організацій, незалежно від форм
власності, за умисне ухилення від – сплати податків, зборів або інших
обов’язкових платежів, а також фізичні особи за такі ж діяння, якщо це
призвело до заподіяння шкоди у значних розмірах (на суму в сто і більше
разів більшу установленого законодавством неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян) підлягають відповідальності за ст. 212 КК.
Карається заподіяння майнової шкоди обманом або зловживанням довірою:
за ч. 1 ст. 192 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
арештом на строк до шести місяців;
за ч. 2 ст. 192 КК – штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
7.4. Привласнення знайденого майна або такого, що випадково опинилося у
винного
Сутність злочину, передбаченого ст. 193 КК – полягає у зверненні у свою
власність винним чужого майна, яке заві-домо для винного належить не
йому.
Предметом привласнення може бути тільки цінне чуже майно – яке, як
свідчить практика, має вартість у кілька разів більшу кількох
неоподаткованих мінімумів доходів громадян і має особливу історичну,
наукову, художню чи культурну цінність, а також скарб.
До предметів привласнення закон відносить два види майна (речей):
1) майно (річ) знайдене і
2) майно (річ) або гроші, які випадково опинилися у винної особи.
Знайти можна лише те, що було загублено. Не може вважатися знайденим те,
що лежить на своєму місці, там, де воно завжди перебуває.
Той, хто привласнює річ, яка знаходиться на своєму постійному місці,
там, де вона завжди знаходиться, визнається, що він не знайшов й, а
викрав.
Загубленою у кримінальному праві визнається річ (майно), яка:
1) вибула із володіння власника, охоронця або особи, якій вона була
доручена, незалежно від того – чи знають ці особи, де вона постійно
знаходиться, чи ні.;
2) знаходиться у випадковому місці, там, де вона звичайно не лежить, не
на місці свого постійного чи звичайного знаходження (наприклад, гаманець
з грішми на дорозі, золотий годинник в лісі на дереві тощо). Загубленим
можна визнати лише те, що має сукупність цих ознак.
Деяке майно взагалі не може бути загублено, наприклад, будинок,
автомобіль тощо. Не визнається загубленим майно (річ,) яке було залишене
або забуте власником чи володарем у громадському місці (у службовому
приміщенні, У громадському транспорті, на пляжі, тощо). Привласнення
худоби, яка знаходилась на пасовищі, хоча і була тимчасово залишена без
догляду, теж кваліфікується як викрадання за ст. 185, а не за ст. 193
КК.
Таким чином кваліфікується і привласнення майна, яке було викрадено і
сховано іншими особами.
Цінне чуже майно може випадково опинитися у винної особи внаслідок
помилки, яка була викрита винним потім, після отримання цього майна чи
грошей.
Такі помилки трапляються у роботі матеріально відповідальних осіб, які
передають матеріальні цінності чи гроші зі складів, із кас, в
підприємствах торгівлі тощо.
Якщо особа, яка отримує майно чи гроші, зрозуміла помилку під час
отримання – передачі їй майна чи грошей і змовчала про це, маючи намір
привласнити те, що їй передали помилково, то її дії кваліфікуються як
шахрайство, оскільки вона застосувала обман – не повідомила про
обставини, для цього випадку істотні і обов’язкові. Привласнення
предметів, що були видобуті винним із надр землі, наприклад, золота,
дорогоцінних каменів і т. ін., не утворює складу цього злочину (ст. 193
КК). Такі дії кваліфікуються заст.214КК.
Привласнення цінного чужого майна вважається закінченим злочином з
моменту звернення майна у свою власність, з моменту заволодіння майном.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 193 КК, характеризується
завідомістю належності привласненого майна іншій особі. Винна особа при
вчиненні злочину усвідомлює, що майно, безсумнівно, належить не їй і що,
привласнюючи його, вона заподіює власникові шкоду. При помилці в
належності майна складу злочину не утворюється, Суб’єктами,
відповідальності за ст. 193 КК є всі осудні особи що досягли віку
шістнадцяти років.
‘Карається привласнення знайденого або чужого майна, що випадково
опинилося у винного штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправ вними роботами на строк до двох років, або
арештом на строк до шести місяців.
7.5. Знищення або пошкодження чужого майна
Знищення або пошкодження чужого майна є досить поширеними злочинами,
відповідальність за які передбачена ст 194ККіст. 196КК.
Знищенням визнається повне зіпсування майна, приведення майна до такого
стану, в якому воно вже не може використовуватися за своїм призначенням
через повну втрату господарсько-економічних властивостей і не може бути
поновленим. Наприклад, спалення будівлі, загибель худоби, гнилість
харчів, отруєння напоїв і т. ін. Під знищенням чужого майна розуміється
доведення цього майна до повної непридатності щодо його цільового
призначення. Внаслідок знищення майно перестає існувати або повністю
втрачає свою цінність .
Знищення або пошкодження чужого майна – це не тільки і не стільки
фізичне його зруйнування, а, головним чином, знищення, анулювання,
ліквідація можливості для власника володіти майном, користуватися ним.
Тому у деяких випадках майно може бути знищене і без його фізичного
зіпсування, наприклад, вилиття спирту у міську каналізацію, випущення з
кліток на волю диких птахів чи тварин і т. ін.
Знищення лісового масиву означає втрату ним свого господарського,
кліматичного або культурно естетичного значення, внаслідок чого лісовий
масив назавжди або на тривалий час перестає існувати (ст. 245 КК).
Пошкодженням майна називається така його зіпсованість, внаслідок якої
зменшилась чи погіршилась його якість, цінність і майно тимчасово або
частково не може використовуватись за своїм призначенням.
На відміну від знищеного пошкоджене майно може бути відновленим, але це
потребує значних витрат коштів і часу. У тих випадках, коли для
визначення втрати майном своєї цінності чи приведення певної речі до її
непридатності, потрібні спеціальні знання, проводиться відповідна
експертиза.
Предметом знищення і пошкодження можуть бути машини, механізми, худоба,
будівлі, харчі, сировина, цінні папери та інші матеріальні об’єкти.
Предметами злочинного знищення чи пошкодження майна не можуть бути
документи, оскільки документи не майно і тому відповідальність за їх
знищення чи пошкодження передбачені спеціальною статтею 357 КК.
Зруйнування або пошкодження шляхів сполучення, споруд на них, рухомого
складу або суден, засобів зв’язку чи сигналізації утворюють окремий
злочин, відповідальність
за який передбачена ст. 277 КК.
Зруйнування чи пошкодження майна (об’єктів), яке має важливе
господарське чи оборонне значення, з метою
ослаблення держави кваліфікується за ст. 113 КК.
Знищення або пошкодження майна при масових
заворушеннях кваліфікується за ст. 294 КК.
Знищення або пошкодження майна, яке належить судді, працівникам
прокуратури, органу внутрішніх справ чи безпеки та їх близьким,
кваліфікується за ст. 347, 378 КК.
Пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної лінії зв’язку,
проводного мовлення або споруд чи обладнання ліній зв’язку
кваліфікується за ст. 360 КК.
Знищення і зруйнування пам’яток історії і культури або природних
об’єктів, які були взяті під охорону держави, кваліфікуються за ст. 298
і за ст. 252 КК.
Знищення або пошкодження військового майна – зброї, боєприпасів, засобів
пересування, військової техніки чи іншого майна – кваліфікується за ст.
411 КК.
Знищення чи пошкодження чужого майна, відповідальність за яке
передбачена статтею 194 КК, може бути вчинено із різних спонукань –
помсти, ревнощів, хуліганства.
У деяких випадках знищення або пошкодження майна поєднано з
розкраданням. Таке трапляється тоді, коли знищенням чи пошкодженням
майна винна особа намагається приховати розкрадання. Всі ці дії
утворюють сукупність злочинів і кваліфікуються як розкрадання і знищення
чи пошкодження майна за ст, 185-191 і ст. 194 КК.
Розкрадання і знищення чужого майна кваліфікується за
сукупністю злочинів лише тоді, коли знищено було інше, не викрадене
майно. Якщо ж винна особа знищує те ж майно яке вона викрала (як майнові
докази), то її дії кваліфікуються тільки як розкрадання. Безпідставно
були кваліфіковані за ч. 1 ст. 194 КК дії В. і О., які під час
розбійного нападу на потерпілих пошкодили їх майно на суму 95 000 крб.
Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду вказала у своїй
ухвалі, що В. і О. били потерпілих не з метою пошкодження майна
останніх, а в процесі розбійного нападу, спрямованого на заволодіння їх
особистим майном. Таким чином, зазначила колегія, пошкодження та
знищення майна потерпілих є наслідком розбійного нападу на них і
додаткової кваліфікації дій засуджених за ст. 194 КК не потребують’.
Кваліфікуючими ознаками навмисного знищення або пошкодження чужого майна
(ч. 2 ст. 194 КК) є:
1. Знищення або пошкодження майна підпалом, за умовою, якщо, враховуючи
конкретні обставини підпалу, цей підпал був загальнонебезпечним. Тобто
утворював загрозу вогнем для інших майнових об’єктів чи для життя або
здоров’я людей. Знищення або пошкодження підпалом певної речі,
наприклад, автомобіля далеко від будівель, споруд, у полі не може
вважатися кваліфікованим.
3. Знищення або пошкодження майна іншим загально-небезпечним способом –
вибухом, затопленням, чи іншими подібними діями, якими створюється
значна небезпека для людей або предметів, крім тих, на які було
спрямовано злочин. Неправильно, наприклад, за ч. 2 ст. 194 КК були
кваліфіковані дії М. Його було визнано винним у тому, що він, у стані
сп’яніння, угнав автобус, належний АТП. В дорозі він, умисно наїхавши на
дерево, загальнонебезпечним способом пошкодив автобус, завдавши
автопідприємству збитків на суму 582 крб.
Президія обласного суду, розглянувши справу, визнала таку кваліфікацію
дій М. неправильною. Як було встановлено, у салоні автобуса і поблизу
від нього людей не було. Той факт, що сам М. вирішив у такий спосіб
заподіяти собі смерть, не може свідчити про те, що він хотів знищити
майно загальнонебезпечним способом.
Див.: Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду
України від 7 липня 1994 р. В справі В. і О.- Практика судів України у
кримінальних справах- Київ, 1996- С. 80-81.
Оскільки М., скеровуючи автобус на дерево, умисно пошкодив державне
майно з заподіяв збитків на суму 582 крб., його дії належить
кваліфікувати за ч. 1 ст. 194, а не за ч. 2 ст. 194 КК’.
4. Знищення або пошкодження майна, яке заподіяло шкоду у особливо
великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки.
Умисне знищення або пошкодження чужого майна підпалом або іншим
загально-небезпечним способом, яке спричинило людські жертви (за умовою
необережної загибелі хоча б однієї особи; навмисно заподіяна смерть
утворює сукупність злочинів), або завдало особливо великої шкоди
(зруйнування важливого об’єкту, заподіяння тілесних ушкоджень кільком
потерпілим, і т. інше) кваліфікуються за ч. 2 ст. 194 КК. До «особливо
великої шкоди» внаслідок знищення або пошкодження чужого майна належить,
наприклад, виведення з ладу повністю або на тривалий час виробничих
підприємств (окремих цехів, дільниць) та інших важливих споруд (гребель
системи водо- та енергопостачання, зв’язку тощо), загибель великої
кількості худоби, спалення або пошкодження майна та інше заподіяння
матеріальних збитків у особливо великих розмірах .
Іншими тяжкими наслідками визнається заподіяння тяжких тілесних
ушкоджень одній або кільком особам, середньої тяжкості тілесних
ушкоджень двом та більше потерпілим або заподіяння значної матеріальної
шкоди державній, громадській організації або громадянам. При вирішенні
питання про те, чи є матеріальні збитки значними або особливо великими,
враховується не тільки вартість, розмір знищеного або пошкодженого майна
в натуральному вигляді (вага, обсяг, кількість предметів) але і його
значимість для народного господарства.
Кримінальна відповідальність за необережне знищення або пошкодження
чужого майна настає тільки тоді, коли це спричинило: а) людські жертви –
загибель хоча б однієї людини3, або б) інші тяжкі наслідки – значні
зруйнування важливих об’єктів, заподіяння особливо великої матеріальної
шкоди, тяжких тілесних ушкоджень кільком потерпілимі т. ін. За ст. 196
КК були кваліфіковані, наприклад, дії О., який на порушення Правил
безпеки в газовому господарстві у своїй квартирі, розташованій на
другому поверсі восьмиквартирного будинку, самовільно намагався
підключити до газової плити балон зі зрідженим газом. Внаслідок
несправності балону газ витік і згодом загорівся. Стався вибух, яким
було пошкоджено державне майно на 3800 крб., а мешканцям будинку К., С.
М. і С. В. заподіяно тяжкі тілесні ушкодження .
‘ Див.: Постанова президії Кримського обласного суду від 22 травня 1984
р. У справі М.- Практика судів України в кримінальних справах.- С.
72-73.
2 Див.: п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 1976
р. № 4 в редакції Постанови Пленуму від 22 грудня 1978 р. № 9 Постанови
Пленуму Верховного Суду України.- С. 192-193.
3 Див.: п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 1978
р. Постанови Пленуму Верховного Суду України.- С. 192.
Кримінальна відповідальність настає як за умисне (ст. 194 КК), так і за
необережне (ст. 196 КК) знищення чи пошкодження чужого майна.
Відповідальність за умисне знищення або пошкодження чужого майна за ч. 2
ст. 194 КК настає з чотирнадцяти років, а за ч. 1 ст. 194 КК – з
шістнадцяти років.
Відповідальність за необережне знищення чи пошкодження чужого майна (ст.
196 КК) настає з шістнадцяти років.
Карається умисне знищення або пошкодження чужого майна:
за ч. 1 ст. 194 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними робо-дтами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 194 КК – позбавленням волі на строк від трьох до п’ятнадцяти
років.
Карається необережне знищення або пошкодження чужого майна:
– виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на
строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років-
7.6. Погроза знищення майна
Знищенням називається повне зіпсування майна, приведення майна до такого
стану, у якому воно вже не може використовуватися за своїм призначенням
через повну втрату господарсько-економічних властивостей і не може бути
поновленим (спалення будівлі, загибель худоби, гнилість харчів, отруєння
напоїв і т. ін.).
Див.: Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 12 жовтня 1989
р. У справі О.- Практика судів України в кримінальних справах.- С.
73-74.
Знищення майна – ще не стільки фізичне його зіпсування, скільки
ліквідація можливості його використовувати. У деяких випадках майно може
бути знищене і без його фізичного зіпсування, наприклад, молоко, вилите
у каналізацію, дикі птахи, випущені з клітки на волю тощо.
Склад злочину, передбаченого ст. 195 КК, утворює погроза знищення чужого
майна лише загальнонебезпечним способом: а) підпалом, б) вибухом, в)
затопленням, г) забрудненням (наприклад, отруєнням криниці) тощо.
Обов’язковою ознакою злочину є його серйозність, впевненість у
реалізації погрози, коли у потерпілого є підстави
побоюватися погрози.
Злочин вважається закінченим з моменту проголошення погрози, з моменту
доведення погрози до свідомості потерпілого будь-яким способом: усно,
письмово, по телефону, через інших осіб тощо.
Погроза знищення майна вчинюється умисно, умисел
завжди прямий, оскільки винний переслідує мету налякати, позбавити
потерпілого спокою, примусити до певних дій чи утриматися від них.
Погроза завжди вчинюється з певною
метою.
Відповідальність за погрозу знищення майна настає з
шістнадцяти років.
Карається погроза знищення майна (ст. 195 КК) штрафом до п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців.
7.7. Недбале ставлення до охорони чужого майна
Кримінальна відповідальність за злочинне недбале ставлення до охорони
чужого майна за ст. 197 КК настає лише
за наявністю таких ознак (умов):
1. Якщо певній особі була доручена охорона чужого майна, тобто охорона
цього майна була її прямим і безпосереднім обов’язком (сторож,
охоронець, стрілець воєнізованої охорони і т. ін. особи).
2. Якщо ця особа проявила несумлінне, недбале ставлення до виконання
своїх обов’язків щодо охорони дорученого їй майна.
3. Якщо внаслідок недбалого зберігання це майно було
пошкоджене, загинуло чи викрадено.
4. Якщо між загибеллю, пошкодженням чи викраденням майна і злочинне
недбалим ставленням до його охорони є
причинний зв’язок.
5. Якщо особа, яка охороняла майно, могла запобігти
його загибелі, пошкодженню чи розкраданню.
6. Якщо внаслідок загибелі, пошкодження чи розкрадання майна власникові
була заподіяна шкода у великих розмірах тобто для власника настали тяжкі
наслідки.
Згідно з приміткою 3 до ст. 185 КК вчиненим у великих розмірах
визнається злочин, яким однією особою чи групою осіб заподіяна шкода на
суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний
мінімум доходів громадян. Якщо таким є великий розмір у злочинах
навмисних (розкрадання), то він не може бути меншим у злочині вчиненому
з необережності – ст. 197 КК.
Безпідставно, наприклад, було засуджено за ст. 197 КК А. який, будучи у
відрядженні, залишив у Херсонській області причеп від автомобіля
ЗІЛ-130, не вживши заходів до його схоронності, внаслідок чого після
повернення причепа не знайшов, чим заподіяв АТП збитки на суму 2517 крб.
Президія Київського міського суду, розглянувши справу, встановила, що
пізніше причеп було знайдено і повернуто автопідприємству. Втратою
запасного колеса і номерного знака від автопричепа А 111 завдано збитків
на 170 крб., які не можна визнати тяжкими наслідками. Відповідальність
же за ст. 197 КК України настає у випадку, якщо втратою чи пошкодженням
чужого майна заподіяно для власника тяжкі наслідки (тобто шкоду у
великому розмірі).
З урахуванням того, що автопричеп повернуто АТП, на суму його вартості
має бути зменшено розмір збитків, що підлягають стягненню з засудженого.
На підставі викладеного президія міського суду судові рішення у частині
засудження А. за ст. 197 КК скасувала і провадження у справі закрила’.
7. Якщо злочинне недбале ставлення до охорони чужого майна було
необережним.
У тих випадках, коли особа, якій була доручена охорона, навмисно не
виконувала своїх обов’язків і цим сприяла розкраданню, загибелі чи
пошкодженню цього майна, її дії кваліфікуються як співучасть у цих
злочинах.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 197 КК, характеризується
необережною виною – суб’єкт не передбачав пошкодження, загибелі чи
викрадення охоронюваного майна, але міг і повинен був такі наслідки
передбачити, або самонадіяно розраховував на якість обставини, що такі
наслідки не настануть. Відповідальними за злочинно недбалу охорону
чужого майна є лише особи, які юридичне були зобов’язані забезпечити
належну охорону чужого майна (сторожі, охоронці, комірники та ін.).
1Див.: Практика судід. У країни в кримінальних справах.-С. 75-76.
Карається порушення обов’язків щодо охорони чужого майна (ст. 197 КК) –
штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк
до
двох років.
7.8. Придбання або збут майна, завідомо здобутого злочином
Стаття 198 КК України передбачає відповідальність за заздалегідь не
обіцяне придбання чи збут майна, здобутого злочином. Заздалегідь обіцяне
придбання чи збут такого майна визнається співучастю у злочині, яким це
майно було здобуте.
Об’єктивну сторону злочину утворюють різноманітні
способи і форми придбання (купівля, обмін, прийняття в дарунок, у
рахунок боргу тощо), збуту (продажу, обміну, дарування тощо) чи
зберігання майна. Діяння може бути вчинене у виді промислу лише у
випадках придбання майна у різних злочинців, або збуту майна на користь
різних злочинців, що трапляється рідко. Такі дії скоріше стають
співучастю у здобуванні майна, якщо вони вчинюються на користь одного і
того самого здобувача майна, оскільки ці дії дають здобувачеві майна
підстави сподіватися на продовження такого сприяння в реалізації
здобутого злочином.
Діяння, передбачене ст. 198 КК, вчинюється умисно при усвідомленні того,
що майно завідомо здобуте злочином. Кримінальна відповідальність не
настає при сумнівах, припущеннях про належність майна.
Відповідальність за придбання і збут майна, здобутого
злочином, настає з шістнадцяти років.
Карається придбання або збування майна, завідомо
здобутого злочином:
– арештом на строк до шести місяців або обмеженням
волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.
Законодавство до теми
1. Статті 13, 14, 21-24, 41, 56 Конституції України.
2. Статті 185-198 Кримінального кодексу України.
3. Постанови Пленуму Верховного Суду України:
– від 25 вересня 1981 р. «Про практику застосуванї
судами України законодавства у справах про розкрадання державного та
колективного майна»;
– від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах ппо корисливі
злочини проти приватної власності».
Література до теми
1. Владимиров В. А. Квалификация хищений личного имущества.- М., 1974.
2 Волженкин Б. В. Разграничение кражи и мошенничества-Л.,1984.
3. Гельфер М., Литовченко В. Момент окончания пре-ступления при краже.-
Соц. законность,- 1972, № 11.
4. Жижиленко А. А. Имущественнне преступления.- Л., 1925.
5. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності –
Київ, 1996.
6. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів.- Київ, 1998.
7. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.- Київ, 1999.
8. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс
лекцій,- Київ, 1998.
9. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.-
К., Атіка, Академія, Ельга-Н., 2001.
Ю.Кригер Г. А. Квалификация хищений социалистического имущества.-М.,
1974.
11. Кримінальне право України. Особлива частина.
Підручник.-Київ, 1998.
12.Матышевский П. С. Преступления протав собственности и смежнме с ними
преступления.- Киев, 1996.
13. Панов Н. И. Квалификация преступлений, совершаемых путем обмана.-
Харьков, 1980.
14. Пинаев А. А. У головно-правовая борьба с хищениями.-Харьков, 1975.
15. Практика судів України в кримінальних справах.-Київ, 1993.
16. Практика судів України у кримінальних справах 1993-1995-Київ, 1996.
Тема 8. ГОСПОДАРСЬКІ ЗЛОЧИНИ
8.1. Загальна характеристика господарських злочинів
Господарськими називаються злочини, які посягають на суспільні
відносини, що утворюють систему господарювання і визначають порядок
виробництва, розподілу і використання матеріальних цінностей, благ і
природних ресурсів.
У чинному Кримінальному кодексі України господарські злочини утворюють
розділ VII (ст. 199-235 КК). На систему господарювання посягають і деякі
інші злочини, що віднесені до інших розділів КК України, наприклад,
забруднення або псування земель (ст. 239 КК), безгосподарське
використання земель (ст. 254 КК), пошкодження об’єктів магістральних
нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів (ст. 292 КК), захоплення
державних або громадських будівель чи споруд (ст. 341 КК) тощо.
За багатьма ознаками господарські злочини подібні до злочинів проти
власності, а також до посадових злочинів. У зв’язку з цим розслідування
і кваліфікація господарських злочинів мають значну складність. Крім
того, останнім часом законодавство про відповідальність за господарські
злочини доповнилось значною кількістю нових кримінально-правових норм
(ст. 207, 209, 213, 226 КК України). Деякі статті Кримінального кодексу
України про відповідальність за господарські злочини суттєво змінені.
Наприклад, ст. 199, 204 КК України. Все це викликає потребу розглянути
головні ознаки і питання кваліфікації господарських злочинів з
відповідною належністю.
Безпосередніми об’єктами господарських злочинів є різні сфери
господарювання: торгівля, сільське господарство, фінансово-кредитна
система, лісове, рибне та мисливське господарство і т. ін. В залежності
від безпосереднього об’єкту посягання господарські злочини розподіляють
на відповідні групи. По-перше, таких груп дуже багато, а по-друге, ці
групи не завжди належно поєднані. Тому краще розглядати господарські
злочини у порядку розташування їх у чинному Кримінальному кодексі
України.
8.2. Виготовлення, зберігання, використання, придбання, перевезення,
пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених
грошей, документів на переказ або засобів доступу до банківських
рахунків чи державних цінних паперів
Фальшування грошей та інші незаконні операції з підробленими грошима
посягають на кредитно-фінансову та економічну систему України, на
добробут народу.
Таке посягання заподіює у фінансово-кредитній та економічній сфері
велику суспільно-небезпечну шкоду тому, що у ринковій економіці вся
сукупність господарських зв’язків реалізується через механізм системи
вартісних відносин. Гроші у процесі товарообліку не тільки підтверджують
суспільне значення витрат на виробництво товару, а й визначають
відповідність даного товару суспільним потребам. Таким чином, гроші
виступають не лише втіленням вартості при обміні, а й визначенням їх
кількісного виміру у конкретному товарі. Гроші використовуються як
еквівалент при обміні товарів, тому, що вони: а) є законним платіжним
засобом, декларованим державою як гроші; б) кількісно обмежені в обігу,
а право емісії належить тільки державі; в) можуть легальне обмінюватися
на різні товари.
Створення в Україні остаточно сформованої грошової системи з постійною
національною валютою вимагає застосування всіх необхідних заходів її
захисту.
Для забезпечення належного захисту національної валюти від підробок в
Україні у березні 1994 р. був введений у дію банкнотно-монетний двір,
який використовує найсучасніші технології, системи комп’ютерної графіки,
виготовлення оригінальних і друкарських форм та захищених фарб. Це —
друкарські лінії, що включають офсетні машини «Супер Сімултан-312» і
машини інтагліо друку «Супер Орлов Інта-гліо», контроль якості продукції
на машині «Нота-Чек»; це -лінії автоматичної обробки банкнот «Кутпак-2»
та близько 250 одиниць технологічного устаткування, виготовленого
провідними фірмами Німеччини, Австрії, Італії.
Банкнотно-монетний двір виконує замовлення на виготовлення банкнот,
різних видів цінних паперів і документів суворого обліку. Це облігації
внутрішньої державної ощадної позики, розрахункові та грошові чеки
Національного банку України, приватизаційні сертифікати, марки акцизного
збору на тютюнові вироби та алкогольні напої, сувенірні поштові марки.
Усі цінні папери, що виготовляються банкнотно-монетним двором мають
найсучасніші засоби захисту від підроблення. У банкнотно-монетному дворі
створено монетне виробництво, де карбуються монети масового обігу,
пам’ятні та ювілейні монети з золота, срібла та інших металів. У квітні
1997 р. прийнята в експлуатацію фабрика банкнотного паперу (м. Малин
Житомирської обл.). Технологічні потоки фабрики дозволяють виготовляти
високоякісне волокно як із бавовни, так і з бавовняного лінту. Папір
виготовляється на циліндровій (круглосітковій) папероробній машині.
Технологічне обладнання дає змогу виготовляти банкнотний та захищений
папір із крутлосітковим локальним багатотонованим водяним знаком, двома
захисними стрічками, захисними волокнами, планшетами та іншими
елементами захисту. Папір проходить стовідсотковий контроль якості.
Усіма технологічними процесами керують комп’ютери.
Банкноти та цінні папери друкуються з використанням сучасних технологій,
що виключають можливість підроблення. Для цього використовуються
захищені види паперу та фарб, спеціальні технології виготовлення
друкарських форм і друку, відповідні умови виробництва.
Папір. Для банкнот і цінних паперів має різноманітні властивості:
круглосіткові двотонові та багатотонові водяні знаки, захисні стрічки,
кольорові та флуоресціюючі волокна, реакцію на хімічні розчинники.
Фарби. Спеціальні захищені фарби, якість яких суворо контролюється:
видимі та невидимі в інфрачервоних променях, кольорозмінні під дією
хімічних розчинів та інші.
Дизайн. Під час розробки дизайну використовуються традиційне мистецтво
гравера та найсучасніша система комп’ютерної графіки для отримання
різноманітних складних гільйошних візерунків.
Друкарські форми. Спеціальні технології виготовлення оригінальних та
композитних фотоформ, робочих друкарських форм для сухого офсетного та
інтагліосетного, інтаг-ліо друку.
Способи друку. Орловський офсетний та інтагліосетний друк на машинах
«Супер Сімуліан-312», орловський багатоколірний інтагліо друк на машинах
«Супер Орлов Інтагліо», нумераційний друк на ротаційних машинах «Супер
Нумерота-212».
Контроль якості. Автоматичний контроль якості на машині «Нота-Чек».
Фінішні операції. Порізка, обандеролювання та пакування банкнот на
автоматичній лінії «Кутпак-2».
Система безпеки. Система безпеки забезпечує контроль за збереженням
паперу та готової продукції, міжопераційний контроль за
напівфабрикатами.
Банкноти виготовлені на спеціальному білому папері, що не флуоресціює в
ультрафіолетових променях, із захисною стрічкою і з багатотонованим
водяним знаком, розташованим у вільному від друку місці, що повторює
портрет, надрукований на лицьовому боці банкноти. Розмір банкнот – 133 х
66 мм.
Елементами захисту банкнот є:
1. Водяний знак – видиме на білій площині банкноти, у разі розглядання
її проти світла, зображення в різних тонах (світліших та темніших від
паперу), що повторює портрет, надрукований на лицьовому боці банкноти.
2. Захисна стрічка – стрічка з позитивним мікротекстом слова «Україна» –
у банкнотах номіналом 5 гривень та «віконна» металізована у банкнотах
номіналом 20 гривень.
3. Суміщений малюнок – малюнок, розташований в одному місці на лицьовому
та зворотному боках банкноти. Всі його елементи збігаються та доповнюють
один одного за розглядання банкноти проти світла.
4. Райдужний друк – поступовий перехід одного кольору захисної сітки,
виконаної суцільними лініями без розривів, до іншого (захисна сітка з
обох боків банкноти).
5. Антисканерна сітка – розміщені під різними кутами тонкі лінії, які за
копіювання чи сканування банкноти можуть утворювати на копії «муар»
(елементи захисної сітки з обох боків банкноти).
. 6. Мікротекст – напис безперервно повторюваного слова «Україна»,
абревіатури «НБУ», які можна прочитати за допомогою збільшувального
скла.
7. Рельєфні елементи – елементи друку, що виступають вад поверхнею
паперу, шершавість яких відчувається на дотик кінчиками пальців (портрет
і написи, номінал цифрами, кодоване зображення, знак для сліпих на
лицьовому боці).
8. Приховане (латентне) зображення – зображення номіналу цифрами, що
видно за розглядання банкноти на рівні світла у разі її повороту на 45
градусів.
9. Знак для сліпих – рельєфний елемент, розміщений у лівому нижньому
куті банкноти, який відчувається на до-“Пік кінчиками пальців і визначає
номінал банкноти.
10. Орловський друк (офсетний та інтагліо) – це різкий оерехід фарби від
одного кольору до іншого без розриву та зміщення ліній малюнка.
Такі ж засоби захисту використовуються і при виготовлені цінних
паперів.’
Незважаючи на такі ретельні засоби захисту, практика знає чимало спроб
підробки грошей та цінних паперів.
Предметами фальшування можуть бути:
– державні казначейські білети і білети Національного
банку України;
– розмінні металеві монети;
– іноземна валюта;
– державні цінні папери (акції, облігації, векселі, сертифікати та ін.)
– ст. 2 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня
1991 р.
Для відповідальності за фальшування грошей чи цінних паперів не має
юридичного значення спосіб їх виготовлення. Склад злочину утворює
будь-який спосіб, якщо він дає змогу досягти злочинної мети – збуту
фальшивих купюр чи паперів. Грубе, невдале фальшування, яке розраховане
на передачу таких фальшивок неосвіченим чи особам з фізичними вадами,
утворює склад іншого злочину – шахрайства (ст.190КК).
Підробка грошових знаків – це і фальсифікація грошової
купюри меншої цінності на купюру більшої цінності, наприклад, купюри
цінністю в 10 гривень на купюру в 100 гривень.
Збутом фальшивих грошових знаків чи цінних паперів є випуск їх в обіг як
особою, що їх виготовила, так і тією особою, яка їх не підробляла, не
виготовляла, незалежно від того, звідки вони до неї потрапили, але за
умови, що ця особа усвідомлює факт випуску в обіг фальшивих грошей.
Фальшування грошей або цінних паперів, а також Їх збут є злочином
умисним, оскільки фальшування грошей вчинюється з метою випуску їх в
обіг. Підробка грошей чи цінних паперів з іншою метою, наприклад, для
колекції, демонстра-;
ції своєї майстерності складу злочину не утворює.
Частина 2 ст. 199 КК передбачає підвищену відповідальність у випадках
вчинення цього злочину:
– за попередньою змовою групою осіб;
– особою, раніше судимою за виготовлення чи збут підроблених грошей чи
цінних паперів (за наявності судимості^ за попередній злочин);
– у великому розмірі.
Відповідальність за фальшування грошей та цінних паперів настає з
шістнадцяти років.
‘ Див.: Лютий 1. О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної
економіки.- К., Атіка, 1999.- С. 75-76.
Якщо дії, передбачені ст. 199 КК, були вчинені організованою групою або
у особливо великому розмірі, то скоєне кваліфікується за ч. З ст. 199
КК.
Згідно з приміткою до ст. 199 КК фальшування грошей чи інші незаконні
операції, відповідальність за які передбачена дт 199 КК, вважаються
вчиненими у великому розмірі, якщо сума підробки у двісті і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян; в особливо
великому розмірі – якщо сума підробки у чотириста і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Карається виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання,
ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних
цінних паперів чи білетів державної лотереї:
за ч. 1 ст. 199 КК – позбавленням волі на строк від трьох до семи років;
за ч. 2 ст. 199 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до десяти
років;
за ч. З ст. 199 КК – позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти
років з конфіскацією майна.
8.3 Незаконні дії з фінансовими документами
Діяння, передбачене ст. 200 КК, посягає на фінансово-кредитну систему
України.
Склад злочину утворюють різні незаконні дії з фінансовими документами:
а) підробка документів на переказ грошових коштів;
б) підробка платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських
рахунків, а також;
в) придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою збуту
підроблених документів на переказ грошових коштів чи платіжних карток;
або
г) їх використання чи збут.
Згідно з приміткою до статті 200 КК документами на переказ є документи у
паперовому або електронному вигляді, Що використовуються банками чи їх
клієнтами для передачі Доручень або інформації на переказ грошових
коштів між суб’єктами переказу грошових коштів (розрахункові документи,
документи на переказ готівкових коштів, а також ті, Що використовуються
при проведенні міжбанківського переказу та платіжного повідомлення,
інші).
Кваліфікованими є діяння з фінансовими документами, вчинені повторно або
за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 200 КК).
Незаконні дії з фінансовими документами вчинюються умисно, з метою їх
використання чи збуту.
Відповідальність за незаконні дії з фінансовими документами настає з
шістнадцяти років.
Караються незаконні дії з фінансовими документами:
за ч. 1 ст. 200 КК – штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох
років;
за ч. 2 ст. 200 КК – позбавленням волі на строк від двох
до п’яти років.
8.4. Контрабанда
Контрабандою називається незаконне переміщення товарів, валюти,
цінностей та інших предметів через митний кордон України поза митним
контролем або з приховуванням від митного контролю.
Контрабанда посягає на монополію зовнішньої торгівлі, підриває економіку
держави, громадську безпеку і здоров’я людей.
Предметами контрабанди є товари, валюта, історичні та культурні
цінності, а також предмети, що вилучені із вільного обігу – зброя,
отрути, радіоактивні, вибухові речовини
іт. п.
Об’єктивно контрабанду утворює одне з можливих діянь по незаконному
переміщенню через митний кордон України предметів контрабанди, вчинене:
– у великих розмірах – на суму, яка у тисячу і більше разів перевищує
неоподаткований мінімум доходів громадян;
– стосовно заборонених для ввозу/вивозу предметів: історичних і
культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних, вибухових
речовин, зброї та боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї та
бойових припа-. сів до неї), а також контрабанда стратегічно важливих
си-„ ровинних товарів, щодо яких законодавством встановлено відповідні
правила вивезення їх за межі України.
Таким чином, ст. 201 КК передбачає два види контрабанди, що є злочином:
а) незаконне переміщення через митний кордон України товарів, валюти і
цінностей (крім історичних і культурних), вчинене у великих розмірах; б)
незаконне переміщення через митний кордон України, незалежно від
кількості і вартості, спеціальних предметів – історичних і культурних
цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних і вибухових речовин,
зброї і боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї і бойових
припасів до неї), а також контрабанда стратегічно важливих сировинних
товарів, щодо яких законодавством встановлено відповідні правила
вивезення їх за межі України.
Кваліфікованою визнається контрабанда, яка була вчинена організованою
групою, тобто групою, що створила спеціальну організацію для зайняття
контрабандою, або особою, раніше судимою за контрабанду (ч. 2 ст. 201
КК).
Контрабанда – злочин умисний, і умисел прямий — суб’єкт має мету
порушити митний кордон і прагне досягнути ії.
Відповідальними за контрабанду є осудні особи, яким до вчинення злочину
виповнилося шістнадцять років.
Карається контрабанда:
за ч. 1 ст. 201 КК – позбавленням волі на строк від трьох до семи років
з конфіскацією предметів контрабанди;
за ч. 2 ст. 201 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти
років – з конфіскацією предметів контрабанди та з конфіскацією майна.
8. 5. Порушення порядку заняття господарською чи банківською діяльністю
Стаття 42 Конституції України закріпила право кожної особи на
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Законом України
від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» підприємницькою діяльністю
називається з самостійної ініціативи систематична, на власний ризик
діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та
заняття торгівлею з метою одержання прибутку.’
Згідно з Декретом Кабінету Міністрів від 17 березня 1993 р. «Про податок
на промисел»2 громадяни, не зареєстровані як суб’єкти підприємництва,
мають право продавати вироблені, перероблені та куплені речі, товари на
підставі декларації, що подається до державної податкової інспекції Для
придбання одноразового патенту на торгівлю цими речами, товарами.
Ст. 202 КК України передбачає відповідальність за два види порушень
заняття підприємницькою діяльністю:
1) заняття підприємницькою діяльністю без державної Реєстрації;
2) заняття банківською діяльністю без спеціального дозволу (ліцензії).
Відомості Верховної Ради України.- 1991,-№ 14.-Ст. 168. Там само.-
1993-№ 19-Ст. 208.
На відміну від ст. 203 КК України, яка передбачає кримінальну
відповідальність за заняття забороненими видами підприємницької
діяльності, ст. 202 КК України передбачає відповідальність за порушення
правил заняття легальними видами підприємницької діяльності. Тобто за
ст. 202 КК України кваліфікується не заборонена підприємницька
діяльність, а заняття дозволеними законом видами підприємницької
діяльності, але з порушенням порядку (правил) реєстрації чи одержання
офіційного дозволу на таку діяльність.
Перелік видів підприємницької діяльності, на заняття якими необхідно
отримати дозвіл (ліцензію), наведений у ст. 4 Закону України «Про
підприємництво»1. До таких видів діяльності, зокрема, віднесено: ремонт
спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї;
виготовлення і реалізація медикаментів і хімічних речовин, виготовлення
вина, пива, спирту, горілчаних, лікерних та коньячних напоїв; медична,
юридична, ветеринарна практика; внутрішні та міжнародні перевезення
пасажирів і вантажів; надання послуг, пов’язаних з охороною колективної
чи приватної власності або громадян та ін.
Для кваліфікації діяння за ст. 202 КК України необхідно встановити, що
громадянин займається без дозволу (ліцензії) тією чи іншою діяльністю,
на заняття якою він повинен отримати відповідний дозвіл (ліцензію).
Це може бути здійснення без державної реєстрації, як суб’єкта
підприємницької діяльності, що містить ознаки підприємницької та яка
підлягає ліцензуванню, або здійснення без одержання ліцензії видів
господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до
законодавства, чи здійснення таких видів господарської діяльності з
порушенням умов ліцензування, якщо це було пов’язано з отриманням доходу
у великих розмірах (ч. 1 ст. 202 КК), або здійснення банківської
діяльності або банківських операцій, а також професійної діяльності на
ринку цінних паперів, операцій небанківських фінансових установ без
державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання
якого передбачено законодавством, або з порушенням умов ліцензування,
якщо це було пов’язано з отриманням доходу у великих розмірах, (ч. 2 ст.
202 КК).
Згідно з приміткою до ст. 202 КК доходом у великому розмірі визнається
сума, яка у тисячу і більше разів перевищує неоподаткований мінімум
доходів громадян.
‘ Відомості Верховної Ради України.- 1991.- № 14.- Ст. 168,
1992-№48.-Ст. 654,1993.-№ ЗО.-Ст. 322,1994-№ 3-Ст. 13.
Суб’єктами відповідальності за ст. 202 КК України є всі осудні особи,
які досягли шістнадцятирічного віку.
Карається порушення порядку зайняття господарською та банківською
діяльністю:
за ч. 1 ст. 202 КК – штрафом від ста до двохсот п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на
строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років;
за ч. 2 ст. 202 КК – штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
8. 6. Заняття забороненими видами господарської діяльності
Згідно зі ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку
діяльність, яка не заборонена законом. Окремі види забороненої
підприємницької діяльності передбачені кримінальним законом як
кримінально-карані діяння.
Стаття 203 КК України встановлює кримінальну відповідальність за
підприємницьку діяльність, стосовно якої законом встановлена спеціальна
заборона. Законом України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво»’
заборонених видів підприємництва не встановлено. Закон містить перелік
лише тих видів підприємницької діяльності, якими можуть займатися лише
державні підприємства: виготовлення і реалізація зброї, вибухових
речовин, наркотичних засобів чи психотро-них речовин. Ст. 4 Закону дає
перелік видів діяльності, якими можуть займатися юридичні особи лише за
спеціальним дозволом (ліцензією), який видається Кабінетом Міністрів
України або уповноваженими ним органами. Окремими видами підприємницької
діяльності можуть займатися лише юридичні особи, наприклад, діяльністю з
випуску та обігу цінних паперів можуть займатися лише банки, акціонерні
та інші товариства, для яких операції з цінними паперами становлять їх
виключний вид діяльності.2
З цих законодавчих актів сам по собі випливає ґрунтовний висновок, що
фізичні особи такими видами діяльності займатися не можуть, для фізичних
осіб ці види діяльності є забороненими.
1Див.: Відомості Верховної Ради України.- 1994.- № 3.- Ст. 13.
2Див.: Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня
1991 р- Відомості Верховної Ради України.- 1991-№38.-Ст.508.
За ст. 203 КК України кваліфікуються дії особи, яка займається
загальними забороненими видами підприємницької діяльності. Заняття
спеціальними забороненими видами підприємницької діяльності:
1) контрабандою (ст. 201 КК України);
2) фальшуванням або збутом підроблених грошей чи цінних паперів (ст. 199
КК України);
3) незаконним проведенням абортів (ст. 134 КК України);
4) виготовленням міцних спиртних напоїв з метою збуту (ст. 204 КК
України);
5) утриманням домів розпусти чи звідництвом (ст. 302 КК України);
6) виготовленням, збутом і розповсюдженням порнографічних предметів (ст.
ЗОЇ КК України);
7) придбанням майна, здобутого злочином, або збут такого майна (ст. 198
КК України);
8) незаконним виготовленням, зберіганням, збутом або придбанням
вогнепальної зброї (ст. 263 КК України);
9) виготовленням, придбанням, зберіганням або збутом отруйних і
сильнодіючих речовин (ст. 321 КК України);
10) незаконним виготовленням, придбанням, зберіганням, перевезенням,
пересилкою або збутом наркотичних засобів або психотропних речовин (ст.
307 КК України);
11) незаконним посівом снотворного маку чи конопель (ст. 310 КК
України);
12) організацією або утриманням місць для вживання чи виготовлення
наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 317 КК України);
13) організацією або утриманням місць для вживання одурманюючих засобів
(ст. 322 КК України) кваліфікуються за статтями Кримінального кодексу,
які передбачають відповідальність за ці спеціальні види незаконної
діяльності.
Діяння може кваліфікуватися за ст. 203 КК України лише за умови, що
певні дії, види роботи утворюють діяльність, є діяльністю, тобто
постійним заняттям з розрахунком на отримання від цього заняття певного
прибутку. Не може кваліфікуватися за ст. 203 КК України виготовлення
хоча і заборонених законом окремих предметів в одному примірникові для
власних потреб, оскільки у такому випадку немає ні підприємництва, ні
діяльності. Але це правило не поширюється на заняття спеціальними видами
підприємницької діяльності, відповідальність за які передбачена ст. 199,
134, 201, 302, 263, 307, 322 КК України. Вчинення хоча б одного діяння
чи виготовлення хоча б одного предмета (підробка однієї купюри,
вогнепальної зброї, порнографії тощо) кваліфікується за відповідними
статтями КК України.
Частина 2 ст. 203 КК України передбачає відповідальність за
кваліфіковані види незаконної підприємницької діяльності. Кваліфікуючими
ознаками ч. 2 ст. 203 КК України є отримання доходу у великих розмірах,
який згідно з приміткою до ст. 203 КК у тисячу і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а також вчинення цього
злочину особою, раніше судимою за заняття забороненими видами
підприємницької діяльності.
Заняття забороненими видами підприємницької діяльності кваліфікується за
ознакою заподіяння цією діяльністю істотної шкоди інтересам держави,
інших юридичних або фізичних осіб, розміри якої визначаються з
урахуванням:
1) розмірів прибутків від такої діяльності;
2) тривалості заняттям цією діяльністю;
3) сум, несплачених державі, партнерам.
За ч. 2 ст. 203 КК України діяння кваліфікується і у випадку вчинення
його особою, яка має незняту чи непогашену судимість за попереднє
вчинення злочину, передбаченого ч. 1 або ч. 2 ст. 203 КК України.
Відповідальними за заняття забороненими видами підприємницької
діяльності є всі особи, що досягли шістнадцятирічного віку.
Карається зайняття забороненими видами господарської діяльності:
за ч. 1 ст. 203 КК – штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 203 КК – обмеженням волі на строк до п’яти років з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років.
8.7. Незаконні операції підакцизними товарами
Кримінальна відповідальність за ст. 204 КК України настає лише за
виготовлення або зберігання самогону чи інших міцних спиртних напоїв
домашнього вироблення з метою продажу,’ а також незаконне придбання з
метою збуту
Див.: п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від II жовтня 1985
р. «Про практику застосування судами України законодавства, спрямованого
на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння».-
Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних
справах.-К., 1995.-С. 125-126.
або зберігання з цією метою, або збут чи транспортування з метою збуту
незаконно виготовлених інших підакцизних товарів (тютюнових виробів та
інших).
Міцними спиртними напоями домашнього вироблення визнаються виготовлені у
домашніх умовах перегонкою -самогон, чача, арака, тутова горілка та інші
міцні напої місткістю більше 13 об’ємних відсотків етилового спирту.’
Виготовляються міцні спиртні напої домашнього вироблення, головним
чином, способом перегонки, тобто відокремленням через спеціальні апарати
спирту від алкогольної маси, що виготовляється з продуктів, багатих на
крохмалисті чи цукристі речовини (зерно, картопля, буряки, цукор, фрукти
тощо). Приготування алкогольної маси або інших продуктів бродіння для
наступного виготовлення самогону або інших міцних спиртних напоїв
кваліфікується як замах на їх виготовлення за ст. 15 та ст. 204 КК
України. Діяння кваліфікується як замах на вчинення злочину і в тих
випадках, коли винному не вдалося з різних причин, незалежних від його
волі, виготовити міцний спиртний напій, наприклад, у випадку
виготовлення спиртного напою місткістю етилового спирту менше 13
відсотків або зовсім непридатного для вживання тощо. При виготовленні
винним хоча б частини алкогольної маси міцного спиртного напою або
приготування закваски кваліфікується як закінчений злочин.
Виготовлення міцних напоїв домашнього вироблення з метою продажу
кваліфікується як закінчений злочин незалежно від того, чи почав винний
їх продаж.2
‘ Автор коментарю ст. 149 КК вважає, що міцність самогону (вміст
етилового спирту у відсотках по місткості) у мінімальних (так само як і
максимальних) величинах кримінально-правового значення не має, єдиною
необхідною ознакою такого роду напоїв е тільки спосіб їх виготовлення.
(Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.- К.,
1994.- С. 445). По-перше, законом встановлена кримінальна
відповідальність за виготовлення, зберігання і продаж не будь-яких
напоїв домашнього вироблення, а лише міцних. По-друге, загальновизнаним
є висновок, що не міцні напої домашнього виготовлення (виноградні,
плодово-ягідні вина, наливки, настойки і т. ін.) не є предметами
злочину, передбаченого ст. 204 КК України. Де ж межа між міцними і
неміцними напоями домашнього виготовлення? Адже без межі немає права.
По-третє, навіщо ж тоді призначати проведення хімічної експертизи для
визначення міцності спиртного напою? – Там само.- С. 446.
2Див.: п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня
1985 р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України.-С. 126. 224
Обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ст. 204 КК України, є
виготовлення або зберігання самогону або інших міцних спиртних напоїв
лише з метою їх продажу. Про наявність мети поодажу при виготовленні
самогону чи інших міцних спиртних напоїв можуть свідчити кількість
виготовлених напоїв, кількість алкогольної маси для їх виготовлення,
інші обставини заняття виготовленням самогону як промислом тощо.
Кримінальна відповідальність за ст. 204 КК України за зберігання міцних
спиртних напоїв домашнього виготовлення чи інших підакцизних товарів
настає лише у випадку, коли їх зберігання здійснювалося особою, яка їх
виготовила з метою продажу. Особи, які зберігали міцні спиртні напої
домашнього вироблення, що були придбані ними для власного вживання, не
підлягають кримінальній відповідальності, оскільки вони придбали ці
напої і зберігали їх без мети продажу. Не утворює складу злочину і
придбання в інших осіб міцних спиртних напоїв домашнього виготовлення чи
інших підакцизних товарів без мети їх збуту, продажу.
Незаконне виготовлення алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших
підакцизних товарів, відкритих підпільних цехів або з використанням
обладнання, що забезпечує масове виробництво таких товарів, або вчинене
особою яка раніше була засуджена за цією статтею, кваліфікується за ч. 2
ст. 204 КК.
Незаконне виготовлення підакцизних товарів з недоброякісної сировини
(матеріалів), що становлять загрозу для життя і здоров’я людей, а так
само незаконне збування таких товарів, що призвело до отруєння людей чи
інших тяжких наслідків, кваліфікується за ч. З ст. 204 КК.
Дії осіб, які сприяли виготовленню самогону або інших міцних спиртних
напоїв домашнього вироблення чи інших підакцизних товарів іншим особам
чи виготовленню таких товарів, кваліфікуються як пособництво за ч. 5 ст.
27 та ст. 204 КК України.
Дії посадових осіб, які відпускають сировину, продукти і матеріали,
надають транспортні засоби або приміщення завідомо для виготовлення або
зберігання з метою продажу самогону чи інших підакцизних товарів,
кваліфікуються за ч. 5 ст. 27 і ст. 204 КК України, чи інших підакцизних
товарів, якщо вони завдали істотної шкоди державним чи громадським
інтересам, то додатково і за ст. 364 КК України.’
Див п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від
11 жовтня 1985 р.- Постанови Пленуму Верховного Суду України.-С. 126.
Виготовлення самогону чи інших підакцизних товарів, поєднане з
втягненням до цього промислу неповнолітніх або втягнення неповнолітніх у
пияцтво, кваліфікується за сукупністю злочинів за ст. 204 КК та ст. 304
КК України.
Карається незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з
метою збуту підакцизних товарів:
за ч. 1 ст. 204 КК – штрафом від п’ятисот до тисячі п’ятдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на
строк до трьох років, з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та
обладнання для “й
виготовлення;
за ч. 2 ст. 204 КК – штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян, або позбавленням волі на строк від трьох до
п’яти років з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та
обладнання для її
виготовлення;
за ч. З ст. 204 КК – позбавленням волі від п’яти до десяти років з
вилученням та знищенням вироблених товарів та з конфіскацією обладнання
для її виготовлення.
8.8. Фіктивне підприємство
Фіктивним (недійсним) підприємництвом називається створення або
придбання того чи іншого підприємства (суб’єкта підприємницької
діяльності – юридичної особи) без наміру використовувати його за його
економічно-господарським призначенням (статутною діяльністю).
Фіктивне підприємництво є своєрідним видом шахрайства, оскільки головний
спосіб його вчинення – обман. Винна особа створює недійсне підприємство
або набуває (купує, обмінює, іншим чином стає власником) права власності
на підприємство без наміру використовувати його відповідно до його
призначення. Діяння має склад злочину і кваліфікується за ст. 205 КК за
наявності таких ознак:
а) винна особа офіційно створює або набуває у власність
підприємство (або частину підприємства);
б) винна особа не має наміру використання цих суб’єктів підприємницької
діяльності за їх статутним призначенням;
в) винна особа має намір отримати під створені чи придбані підприємства
кредити і використати ці кредити на підрив діяльності конкурентів,
монополізацію ринку товарів і послуг, інші цілі, не сумісні з статутним
призначенням створених або придбаних підприємств;
г) заподіяння матеріальної шкоди державі, банку, кредитній установі,
іншим юридичним або фізичним особам (діяння кваліфікується за ч. 1 ст.
205 КК, якщо заподіяна шкода менша тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або за ч. 2 ст. 205 КК, якщо воно було вчинене
повторно, або якщо цим була заподіяна велика матеріальна шкода).
Матеріальна шкода, заподіяна фіктивним підприємництвом державі, банку,
кредитним установам, іншим юридичним особам, визнається великою, якщо
вона у тисячу і більше разів перевищує встановлений законодавством
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а фізичним особам – яка у
двісті разів перевищує цей мінімум.
фіктивне підприємництво, поєднане з незаконним одержанням кредитів,
коштів, субсидій і привласненням їх, утворює сукупність злочинів,
передбачених відповідною частиною ст. 205 КК та відповідною частиною
статті 191 КК, або ст. 205 КК та ст. 222 КК.
фіктивне підприємництво вчинюється умисно, оскільки способом вчинення є
обман.
Відповідальними за фіктивне підприємництво є всі осудні особи, що д
осягли віку шістнадцяти років.
Карається фіктивне підприємство:
за ч. 1. ст. 205 КК – штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 205 КК – позбавленням волі на строк від трьох до п’яти
років.
8.9. Протидія законній господарській діяльності
Злочин, передбачений ст. 206 КК, є засобом боротьби з підприємницькою
діяльністю. Способами цієї боротьби є:
а) вимога припинити займатися підприємницькою діяльністю; б) вимога
укласти угоду, невигідну для потерпілого чи його близьких або
компаньйонів; в) інші обмеження у підприємницькій діяльності.
Для досягнення своєї мети винна особа застосовує погрози:
– вчинити насильство над потерпілим або близькими йому особами,
– знищити чи пошкодити їх майно.
Кваліфікуючими (обтяжуючими) ознаками цього злочи-“У є вчинення його
повторно, групою осіб або з погрозою вчинити вбивство потерпілого чи
близьких йому людей, Сподіяти їм тяжкі тілесні ушкодження, а також
застосу-ьання насильства, що не є небезпечним для життя і здоров’я, чи
знищення або пошкодження майна потерпілого чи близьких йому осіб (ч. 2
ст. 206 КК).
Частина 3 ст. 206 КК передбачає відповідальність за особливо
кваліфіковане діяння, за вчинення злочину організованою групою, або
посадовою особою з використанням посадових повноважень, або поєднане з
насильством, небезпечним для життя і здоров’я потерпілих, а також
заподіяння потерпілим великої шкоди чи інших тяжких наслідків.
Вчинюється діяння передбачене ст. 206 КК, лише умисно з прямим умислом.
Відповідальність за протидію законній підприємницькій
діяльності настає з шістнадцяти років.
Карається протидія господарській діяльності:
за ч. 1 ст. 206 КК – виправними роботами на строк до
двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 206 КК – позбавленням волі на строк від трьох
до п’яти років;
за ч. З ст. 206 КК – позбавленням волі на строк від п’яти
до десяти років.
8.10. Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті
Ухилення від повернення валютної виручки в Україну з-за кордону посягає
на фінансово-кредитну систему України.
Згідно зі ст. 9 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему
валютного контролю» від 19 лютого 1993 року (ВВР- 1993.- № (17 – ст.
184) резиденти України зобов’язані декларувати у Національному банку
України свої валютні цінності, що знаходяться за межами України, а
Законом України від 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення
розрахунків в іноземній валюті» встановлено обов’язок резидентів
зараховувати виручку в іноземній валюті на свої валютні рахунки в
уповноважених банках (ЗУ- Том 7.- К. 1997.- С. 369).
Склад злочину утворює:
а) ухилення від повернення в Україну на рахунки в іноземній валюті від
реалізації на експорт товарів (послуг) і
б) приховування будь-яким способом виручки в іноземній валюті, товарів
чи інших матеріальних цінностей.
Частина 2 ст. 207 КК передбачає посилену відповідальність, якщо таке
діяння було вчинено повторно (два і більше разів) або групою осіб, або
якщо предметом злочину була виручка у великому розмірі, тобто така, яка
у тисячу і більше разів (за курсом Національного банку України)
пе-оевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Частина 3 ст. 207 КК передбачає відповідальність за особливо
кваліфікований вид цього діяння, якщо приховувана виручка в іноземній
валюті у три тисячі і більше разів перевищувала неоподатковуваний
мінімум доходів громадян.
Частина 1 статті 207 КК містить формальний склад злочину, і діяння
вважається закінченим з настанням строку, встановленого законодавством
України для повернення в Україну виручки в іноземній валюті. Ухилення
від повернення в Україну виручки в іноземній валюті чи приховування
такої виручки у великих (ч. 2 ст. 207 КК) або у особливо великих
розмірах (ч. З ст. 207 КК) містить матеріальний склад злочину. Таке
діяння вважається закінченим з моменту, коли розмір валютної виручки
досягнув таких величин, які вказані у пунктах 1 і 2 примітки до ст. 207
КК.
Ухилення від повернення чи приховування виручки в іноземній валюті
вчинюється умисно. Умисел може бути переважно побічний, оскільки суб’єкт
має мету зберегти для себе виручку, а не заподіяти шкоду
фінансово-кредитній системі України. Така шкода для винного – байдужий
результат його дій.
Відповідальними за ухилення від повернення в Україну чи приховування
валютної виручки є посадові особи підприємств, установ та організацій
незалежно від форм власності, а також всі інші особи, які займаються
підприємницькою діяльністю і мають прибутки, виручку в іноземній валюті
за кордоном.
Відповідальність за ухилення від повернення в Україну чи приховування
валютної виручки настає з шістнадцяти років.
Карається ухилення від повернення виручки в іноземній валюті:
за ч. 1 ст. 207 КК – штрафом у розмірі від шестисот до тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами до
двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 207 КК – обмеженням волі на строк від трьох до п яги
років або позбавленням волі на строк до трьох років;
за ч. З ст. 207 КК – позбавленням волі на строк від трьох до семи
років.
8. 11. Незаконне відкриття або використання за межами України валютних
рахунків
Діяння, передбачене ст. 208 КК, посягає на фінансово-кредитну систему
України.
Порядок і умови відкриття валютних рахунків регулюються Положенням про
порядок надання ліцензій на відкриття юридичними особами-резидентами
України рахунків в іноземних банках, яке затверджено постановою
Правління Національного банку України від 5 травня 1999 р. № 212 (ОВУ-
1999-№ 20” ст. 907).
Положенням передбачено, що резиденти України можуть мати рахунки в
іноземній валюті за кордоном лише за наявності дозволу Національного
банку України. Дозвіл на відкриття рахунків в іноземній валюті за
кордоном оформляється у формі ліцензії.
Склад злочину утворюють – відкриття або використання за межами України
валютних рахунків без дозволу Національного банку. Стаття 208 КК містить
формальний склад злочину – діяння визнається закінченим з моменту
відкриття або використання будь-яким способом валютного рахунку за
кордоном, незалежно від настання злочинних наслідків.
Незаконне відкриття або використання за межами України валютних
рахунків, вчинене повторно або групою осіб, кваліфікується за ч. 2 ст.
208 КК.
Незаконне відкриття чи використання валютних рахунків за межами України
вчинюється умисно.
Відповідальними за незаконне відкриття чи використання валютних рахунків
за межами України є всі осудні особи, що досягли віку шістнадцяти років
і які є громадянами України і постійно проживають на території України,
як приватні, так і посадові особи.
Карається незаконне відкриття або використання за межами України
валютних рахунків:
за ч. 1 ст. 208 КК – штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років з
конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначених вище
рахунках;
за ч. 2 ст. 208 КК – позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років
та позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією валютних цінностей, що
знаходяться на зазначених вище рахунках.
8.12. Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих
злочинним шляхом
Відмиванням грошей називається вчинення будь-яких фінансових операцій чи
будь-яке інше використання грошей, які були здобуті (надбані) незаконно.
Головною ознакою злочину, передбаченого ст. 209 КК, є його предмет –
гроші чи майно, що були здобуті, надбані вчиненням злочину чи іншим
незаконним способом. Якщо відмивані гроші чи майно були надбані
злочином, то діяння утворює сукупність злочинів – ст. 209 КК і статті,
яка передбачає відповідальність за той злочин, яким були здобуті ці
кошти.
Легалізація (відмивання) грошей є спеціальним видом приховування
злочину, яким грошові кошти чи майно були здобуті. Якщо грошові кошти чи
майно легалізує особа, ‘яка їх незаконно не здобувала, але яка
безсумнівно знала про їх походження, то дії утворюють сукупність
злочинів, передбачених статтею 209 КК і статтею 396 КК.
Стаття 209 КК містить формальний склад злочину – діяння визнається
закінченим з моменту вчинення фінансової операції з грішми чи з моменту
використання майна у підприємницькій чи іншій господарській діяльності,
незалежно від настання злочинних наслідків.
Відповідальними за легалізацію (відмивання) грошових коштів чи майна,
здобутих незаконно, є всі осудні особи, що досягли віку шістнадцяти
років.
Карається легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна,
здобутих злочинним шляхом:
за ч. 1 ст. 209 КК – штрафом від п’ятисот до трьох тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на
строк від трьох до п’яти років з конфіскацією грошових коштів та іншого
майна, здобутих завідомо злочинним шляхом, або позбавленням волі на
строк до трьох років з конфіскацією грошових коштів та іншого майна,
здобутих завідомо злочинним шляхом;
за ч. 2 ст. 209 КК – позбавленням волі на строк від п’яти ДО дванадцяти
років з конфіскацією грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо
злочинним шляхом, та конфіскацією майна.
8.13„ Порушення законодавства про бюджетну систему України
Діяння, передбачене ст. 210 КК, є спеціальним видом овживання владою чи
посадовими повноваженнями ( 364 КК).
Законом України від 5 грудня 1990 р. «Про бюджетну систему України»
(ЗУ.- Том 1.- 1996.- С. 51-54) порушеннями законодавства про бюджетну
систему визнаються використання коштів державного бюджету на цілі, не
передбачені Законом про Державний бюджет України або в обся-;
гах, що перевищують межу видатків, затверджену Законом про Державний
бюджет України.
Склад злочину утворюють:
а) використання посадовою особою бюджетних коштів не за їх призначенням
чи у більших обсягах, ніж було передбачено;
б) недотримання вимог щодо використання видатків бюджету (скорочення чи
непропорційне використання), якщо ці дії були вчинені з бюджетними
коштами у великих розмірах, тобто на суму у тисячу і більше разів більшу
неоподаткованого мінімуму доходів громадян.
Злочин визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах, якщо його було
вчинено повторно (вдруге) або групою осіб чи у особливо великих розмірах
(коли розмір бюджетних коштів становить три тисячі і більше
неоподаткованих мінімумів доходів громадян) і кваліфікується за ч. 2 ст.
210 КК (п. 2 примітки до ст. 210 КК).
Порушення законодавства про бюджетну систему України вчинюється умисно.
Помилка у використанні бюджетних
коштів складу злочину не утворює.
Відповідальними за порушення законодавства про бюджетну систему є
посадові особи, які наділені повноваженнями розпоряджатися бюджетними
коштами.
Перелік посадових осіб, які є розпорядниками коштів державного бюджету,
визначений постановою Кабінету Міністрів України від 8 січня 2000 року №
13 «Про вдосконалення системи головних розпорядників коштів державного
бюджету». (ОВУ- 2000.- № 2.- Ст. 36).
Відповідальність за порушення законодавства про бюджетну систему України
настає з шістнадцяти років.
Карається порушення законодавства про бюджетну систему України:
за ч. 1 ст. 210 КК – штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на стррк до трьох років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на той самий строк
або без такого;
за ч. 2 ст. 210 КК – обмеженням волі на строк від двох до п’яти років
або позбавленням волі на строк від двох до восьми років, з позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років.
8.14. Видання нормативних актів, які змінюють доходи і видатки бюджету
всупереч встановленому законом порядку
Видання нормативних актів, які змінюють доходи і видатки бюджету, є
спеціальним видом порушення Закону про бюджетну систему України від 5
грудня 1990 р. в редакції від 28 квітня 1995 р. (ЗУ- Том 1- К,- 1996.-
С. 65-69), яким передбачено, що бюджети всіх рівнів повинні виконуватися
у тих самих обсягах, які затверджені відповідною радою.
Склад злочину утворює видання нормативних актів, які змінюють доходи і
видатки бюджету у великих розмірах (див. пункт 2 примітки до ст. 210
КК).
Нормативними актами, якими змінюється розмір доходів чи видатків
бюджету, всупереч встановленому законом порядку обсягах, можуть бути
постанови, накази, розпорядження, інструкції, якими встановлюються
обов’язкові для невизначеного кола осіб правила поведінки, тобто які є
обов’язковими для виконання їх всіма підпорядкованими підприємствами,
установами чи організаціями.
Якщо предметом діяння були бюджетні кошти у особливо великому розмірі
(див. пункт 3 примітки до ст. 210 КК), то злочин кваліфікується за ч. 2
ст. 211 КК.
Видання нормативних актів, які змінюють доходи і видатки бюджету
всупереч Закону, вчинюється умисно, видати нормативний акт необережно
неможливо.
Суб’єктами відповідальності за ст. 211 КК є посадові особи органів
виконавчої влади, які наділені повноваженнями видавати чи затверджувати
нормативні акти, якими змінюються порядок і умови формування чи
використання бюджетних коштів. Видання таких актів посадовими особами,
які не мають повноважень на видання таких актів, утворює сукупність
злочинів, передбачених ст. 211 і ст. 365 КК.
Відповідальність за видання нормативних актів, які змінюють доходи і
видатки бюджету всупереч закону, настає з шістнадцяти років.
Карається видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які
змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом
порядку:
за ч. 1 ст. 211 КК – штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням
волі на строк до чо-їирьох років з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 211 КК – позбавленням волі на строк від трьох до десяти
років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю на строк до трьох років.
8.15. Ухилення від сплати податків
Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст.
212 КК України) є одним із найбільш шкідливих господарських злочинів.
По-перше, цим діянням руйнується формування фінансових надходжень у
державний бюджет, і держава стає неспроможною виконувати свої соціальні
функції.
По-друге, вся соціальна сфера не має фінансового забезпечення (лікарі,
вчителі, пенсіонери, студенти та всі ін.).
По-третє, суб’єкти несплати податків отримують невиправдані прибутки і
мають змогу тиснути на ринку своїх сумлінних конкурентів. У зв’язку з
цим обов’язок сплачувати податки є конституційним. Ст. 67 Конституції
України встановлює обов’язок кожного громадянина (іноземця та особу без
громадянства у відповідних до закону випадках) сплачувати податки і
збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно
подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій
майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Законом України від 25 червня 1991 р. «Про систему оподаткування» в
редакції від 2 лютого 1994 р.’ податком, збором, іншим обов’язковим
платежем до бюджету і внеском до державних цільових фондів називається
обов’язкова сплата до бюджету відповідного рівня (державного, місцевого
тощо) або до державного цільового фонду зобов’язаними особами в порядку
і розмірах, встановлених законодавством України.
Порядок і розміри сплати податків та інших обов’язкових платежів
суб’єктами підприємницької діяльності, а також строки їх сплати,
встановлюються законами України, декретами Кабінету Міністрів та
інструкціями Міністерства фінансів і Головної податкової інспекції.
Ст. 212 КК України передбачає кримінальну відповідальність за ухилення
від сплати податків:
І) способом неподання податкових декларацій та розрахунків;
2) приховування (заниження) об’єктів оподаткування.2
‘ Див.: Голос України.- 1994, 1 квітня.
2 Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 23.- От. 333.
Законом України від 21 лютого 1992 р. «Про оподаткування доходів
підприємств і організацій» встановлена щоквартальна сплата податку
поданням податкової декларації і розрахунків із внесенням до неї
авансових внесків податків до бюджету у розмірах, передбачених
фінансовими розрахунками підприємницької діяльності за рік.
Порядок і строки сплати інших податків встановлюються декретами Кабінету
Міністрів, наприклад, декретами «Про акцизний збір»2, «Про місцеві
податки і збори» , «Про податок на прибуток підприємств і організацій» ,
«Про податок на добавлену вартість»5 та ін.
Порушення встановленого порядку і строків подання декларацій про доходи
і несплата податків є об’єктивною стороною діяння, передбаченого ч. 1
ст. 212 КК України. Для кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 212 КК України
досить встановити і доказати що декларація не була подана в установлений
строк умисно, і що з цієї причини податок не було сплачено.
Приховування (заниження) об’єктів оподаткування є способом зменшення
платежів або способом ухилення від сплати податків частково чи у повному
обсязі.
Згідно з чинним законодавством України об’єктами оподаткування є:
1) доходи (прибутки), додана вартість продукції, товарів;
2) майно юридичних осіб;
3) обороти з реалізації товарів (робіт, послуг);
4) митна вартість імпортних товарів;
5) вартість послуг за встановлення та розміщення реклами та деякі ін.
Діяння кваліфікується за ч. 1 ст. 212 КК України у випадках заподіяння
державі ухиленням від сплати податків шкоди у значних розмірах.
Значних розмірів визнається шкода, яка у тисячу і більше разів перевищує
встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Детальніше про ухиляння від сплати податків і приховування об’єктів
оподаткування див.: П. Т. Гега. Правові основи податкової системи,
правопорушення, проблеми, рішення.- К, 1996.- С. 62-92., Брич Л. П.,
Навроцький, В. О. Кримінально-правова кваліфікація Ухилення від
оподаткування в Україні.- Київ, 2000. з Там само.- 1993.- № 10.- Ст. 82.
Там само.- 1993.- № ЗО.- Ст. 336. Там само.- 1993 – № 10- Сг 76 ‘ Там
само.- 1993.- № 2.- Ст. 78.
Заподіяння несплатою податків менших розмірів тягне за
собою адміністративну відповідальність. Згідно з ч. 7 ст. 25 Закону
України «Про оподаткування доходів підприємств і організацій» на
посадових осіб, винних у несплаті податків, приховуванні (заниженні)
доходу або об’єктів оподаткування, накладається адміністративний штраф у
розмірі середньомісячної заробітної плати, а за такі самі дії, вчинені
протягом року після накладення адміністративного стягнення,-у розмірі
двох середньомісячних заробітних плат.
У тих випадках, коли приховування об’єктів оподаткування поєднується з
посадовим фальшуванням документів, діяння кваліфікується лише за ст. 212
КК України. Сукупності злочинів (ст. 33 КК України) при цьому не
утворюється тому, що фальшування документів (ст. 366 КК України) є
способом, частиною об’єктивної сторони діяння, передбаченого ст. 366 КК
України. За ст. 212 КК України кваліфікуються дії лише посадових осіб і
суб’єктів підприємницької діяльності, на яких покладені обов’язки
подавати декларації про доходи, складати бухгалтерські звіти, баланси,
вести розрахунки, пов’язані з обчисленням і сплатою податків,- керівники
підприємств і організацій, їх заступники, головні бухгалтери, інші
посадові особи, на яких покладені такі обов’язки. Інші особи можуть бути
лише співучасниками вчинення цього злочину (ст. 27 та ч. 1 або
ч. 2ст. 212 КК України).
За ч. З ст. 212 КК України діяння кваліфікується у випадках, коли:
1) діяння, передбачене ч. 1 ст. 212 КК України, було вчинене особою, яка
має не зняту чи не погашену судимість за раніше вчинене діяння,
передбачене ч. 1 або ч. 2 ст. 212 КК України;
2) ухиленням від сплати податків державі була заподіяна
шкода в особливо великих розмірах.
Згідно з приміткою до ст. 212 КК України особливо великими розмірами
заподіяної державі шкоди є сума податку, яка у три тисячі і більше разів
перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів
громадян.
Згідно з ч. 4 ст. 212 КК особа, яка вперше вчинила ухилення від сплати
податків, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до
притягнення до відповідальності сплатила податки (збори), а також
відшкодувала шкоду, завдану державі несвоєчасною сплатою (фінансові
санкції, сплата пені).
Відповідальними за ухилення від сплати податків є всі осудні особи, яким
виповнилось шістнадцять років. ‘
Відомості Верховної Ради України- 1992.-№ 23:- Ст. 333.
Карається ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових
платежів:
за ч. 1 ст. 212 КК – штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 212 КК – штрафом від п’ятисот до двох тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на
строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років з
позбавленням права обіймати певні засади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років;
за ч. З ст. 212 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до десяти
років та позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років із конфіскацією майна.
8.16. Порушення порядку вчинення операцій з металобрухтом
Брухтом (від німецького – ломити, зломити) називаються всі відходи
металовиробів (машин, обладнання, дроту, кутників, рейок тощо), які
використовуються як сировина металургії. Склад злочину утворюють
незаконні операції з металобрухтом кольорових і чорних металів, тобто
організація незаконних пунктів прийому, схову або збуту металобрухту, а
також прийом чи збут металобрухту без державної реєстрації або без
спеціального дозволу (ліцензії) на організацію прийому чи збуту
металобрухту (ч. 1 ст. 213 КК).
Незаконні операції з металобрухтом, вчинені особою, яка була раніше
судимою за такий самий злочин, кваліфікуються за ч. 2 ст. 213 КК.
Незаконні операції з металобрухтом, який завідомо був здобутий злочином,
наприклад, викраденням способом демонтажу електричних мереж, кабельних
ліній чи їх обладнання (ст. 188 КК), умисним знищенням чи пошкодженням
чужого майна (ст. 194 КК), пошкодженням шляхів сполучення чи
транспортних засобів (ст. 277 КК), пошкодженням об’єктів магістральних
нафто- та газопроводів (ст. 292 КК), умисним пошкодженням ліній зв’язку
(ст. 360 КК), умисним знищеням або пошкодженням військового майна (ст.
411 КК), кваліфікуються за сукупністю статей 198 КК та відповідної
частини ст. 213 КК.
У випадках кількаразового прийняття металобрухту від однієї особи, який
завідомо був здобутий злочином, дії
приймальника металобрухту стають співучастю у вчиненні цього злочину і
кваліфікуються за відповідною частиною ст. 213 КК і ст. 27 КК та
статтею, яка передбачає відповідальність за злочин, яким був здобутий
металобрухт.
Незаконні операції з металобрухтом вчинюється умисно
і, як правило, з корисливою метою.
Відповідальність за порушення порядку проведення операцій з
металобрухтом настає з шістнадцяти років.
Карається порушення порядку здійснення операцій з
металобрухтом:
за ч. 1 ст. 213 КК – штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або громадськими роботами від ста до двохсот
годин,
за ч. 2 ст. 213 КК – штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
8.17. Порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 року
«Про затвердження переліку корисних копалин загальнодержавного і
місцевого значення» (ЗП України.- 1995.- №2.- Ст. 42) дорогоцінними
металами є платина, золото, срібло, родій, рутеній, осмій, іридій і
паладій.
Дорогоцінним камінням називаються природні мінерали у сировині,
обробленому чи необробленому виді. До них, зокрема, належать – алмази,
рубін, смарагд, евклаз, сапфір, олександрит, хризоберіл, а також перли.
У необхідних випадках може проводитися експертиза для визнання тих чи
інших мінералів дорогоцінним камінням.
Предметами злочину, передбаченого ст. 214 КК, можуть бути також ювелірні
чи побутові вироби з дорогоцінних металів чи з дорогоцінного каміння або
лом таких виробів.
Склад злочину утворюють:
– ухилення від обов’язкової здачі чи обов’язкового продажу таких
предметів:
– якщо таке діяння було вчинене у великому розмірі -якщо вартість
незданих чи не проданих державі дорогоцінних металів або дорогоцінного
каміння перевищує п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Порушення правил здачі державою дорогоцінних металів
чи дорогоцінного каміння вчинюється умисно.
Відповідність за таке діяння настає з шістнадцяти років. Карається
порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння
– штрафом від трьохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеженням волі на строк до двох років.
8.18. Підроблення знаків поштової оплати або проїзних квитків
Стаття 215 включена до Кримінального Кодексу України на підставі
Віденської Всесвітньої міжнародної конвенції про поштовий обмін від 10
липня 1964 р.
Предметами підробки є знаки поштової оплати (марки, штемпельні відбитки
марок, віньєтки тощо), міжнародні відповідні купони (знаки поштової
оплати, що обмінюються на поштові марки і дають право на поштове
відправлення за кордон), квитки залізничного, водного, повітряного і
автомобільного транспорту та інші проїзні документи і квитки на провіз
вантажів.
Склад злочину утворює одне з діянь:
– виготовлення з метою збуту;- збування підроблених знаків поштової
оплати, маркованої продукції, міжнародних відповідних купонів,
посвідчень, відбитків маркувальних чи друкарських машинок або проїзних
квитків;
– використання завідомо підроблених знаків поштової оплати, маркованої
продукції, міжнародних купонів чи квитків на проїзд на всіх видах
транспорту.
Підробка знаків поштової оплати і проїзних квитків вчинюється умисно.
Відповідальність за цей вид фальшування настає з шістнадцяти років.
Карається підроблення знаків поштової оплати або проїзних квитків
штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк
до трьох років.
8.19. Незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут
незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору
Згідно з Законом України від 15 вересня 1995 р. «Про акцизний збір на
алкогольні напої та тютюнові вироби» (ВВР.- 1995.- № 40.- Ст. 297)
марками акцизного збору визнаються спеціальні знаки, якими позначаються
алкогольні напої та тютюнові вироби як посвідчення сплати акцизного
збору, що легалізує їх ввезення та реалізацію на території України.
Склад злочину утворює одне з передбачених ст. 216 КК діянь –
виготовлення, підроблення, використання чи збут фальшивих марок
акцизного збору.
Предметами фальшування у сг. 216 КК називаються:
а) марки акцизного збору;
б) контрольні марки для маркування упаковок, примірників аудіовізуальних
творів та фонограм чи голографічних
захисних елементів.
Фальшування чи збут фальшивих марок акцизного збору, вчинене повторно чи
групою осіб, кваліфікується за ч. 2 ст. 223 КК.
Фальшування чи збут фальшивих марок акцизного збору
вчинюється умисно.
Відповідальними за незаконні дії з марками акцизного збору є всі осудні
особи, які досягли віку шістнадцяти років.
Карається незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут
незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору
чи контрольних марок:
за ч. 1 ст. 216 КК – штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до чотирьох
років;
за ч. 2 ст. 216 КК – штрафом від трьохсот до тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від трьох до
п’яти років з конфіскацією товарів, промаркованих підробленими марками
чи голографічними захисними елементами.
8.20. Незаконне виготовлення, збут або використання державного
пробірного клейма
Пробірним клеймом називається прилад, яким позначається якість
дорогоцінного металу – золота, платини, срібла. Згідно з рішенням
Міністерства фінансів України обов’язковому клеймуванню підлягають
призначені для продажу платинові, золоті та срібні вироби як
внутрішнього виготовлення, так і ввезені з-за кордону. Таке клеймування
виробів із платини, золота і срібла проводиться з метою засвідчення
проби, якості металу, з якого ці вироби виготовлені.
Не підлягають обов’язковому клеймуванню предмети старовини, а також
речі, які мають історичну, наукову чи художню цінність, дрібненькі
шматочки золота чи срібта у виді інкрустації на зброї, вазах, шкатулках,
прилади, а також інструменти і лабораторний посуд, що виготовлені для
наукових чи медичних потреб. Пробірне клеймування є засобом державного
нагляду за відповідністю виробів із дорогоцінних металів встановленим
пробам.
Склад злочину утворюють незаконне виготовлення, збут або використання
державного пробірного клейма.
Для відповідальності за ст. 217 КК не має значення спосіб якість
виготовлення державного пробірного клейма.
Діяння визнається кваліфікованим, якщо воно було зчинене повторно (ч. 2
ст. 217 КК).
Незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного
клейма вчинюється умисно і, як правило, з корисливою метою.
Відповідальними за незаконне виготовлення збут чи використання,
державного пробірного клейма є всі осудні особи, які досягли віку
шістнадцяти років.
Карається незаконне виготовлення, збут або використання державного
пробірного клейма:
за ч. 1 ст. 217 КК – штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років;
за ч. 2 ст. 217 КК – штрафом від трьохсот до тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від трьох до
п’яти років.
8.21. Фіктивне банкрутство
Фіктивним банкрутством називається завідомо неправдива (вигадана) заява
засновника чи власника або її посадових осіб суб’єкта підприємницької
діяльності про стійку фінансову неспроможність виконання вимог
кредиторів і зобов’язань перед бюджетом.
Ст. 218 КК передбачає відповідальність за завідомо неправдиву заяву
кредиторам, якщо такі дії завдали великої матеріальної шкоди кредиторам
або державі. Заява, зроблена на підставі помилки, складу злочину не
утворює.
Заява про банкрутство має бути зроблена кредиторові (кредиторам), а не
іншим особам, і зроблена з метою:
а) приховати витрачання коштів не за призначенням;
б) ліквідувати чи приватизувати суб’єкт підприємницькі’ діяльності; в)
порушити справу про банкрутство чи санацію суб’єкта підприємницької
діяльності тощо.
За ст. 218 КК діяння кваліфікується у випадках, якщо заявою про фіктивне
банкрутство було завдано великої матеріальної шкоди кредиторам або
державі. Великою визнається матеріальна шкода, яка у п’ятсот і більше
разів перевищує встановлений законодавством неоподаткований Мінімум
доходів громадян (Примітка до ст. 218 КК).
Відповідальними за фіктивне банкрутство є засновники чи власники, а
також посадові особи суб’єктів підприємницької діяльності, яким на
момент вчинення діяння виповнилося шістнадцять років.
Карається фіктивне банкрутство:
– штрафом від семисот п’ятдесяти до двох тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
8.22. Доведення до банкрутства
Законом України від 14 травня 1992 р. «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» (Відомості Верховної Ради.- 1999.-
№42-43.- Ст. 378) банкрутством визнається встановлена арбітражним судом
неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити
вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної
процедури.
Фінансовою неспроможністю називається неспроможність суб’єкта
підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку
їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами.
Склад злочину утворює вчинення будь-яких дій, що призвели до стійкої
фінансової неспроможності потерпілого – суб’єкта підприємницької
діяльності, якщо такими діями була заподіяна велика шкода інтересам
кредиторів чи державі.
Діяння, передбачене ст.219 КК, містить матеріальний
склад злочину – злочин визнається закінченим з настанням великої
матеріальної шкоди, тобто шкоди, яка у п’ятсот і більше разів перевищує
неоподаткований мінімум доходів
громадян (примітка до ст. 218 КК).
Відповідальними за доведення до банкрутства є власники або посадові
особи суб’єкта підприємницької діяльності.
Доведення до банкрутства вчинюється умисно, з корисливих мотивів чи
іншої особистої заінтересованості.
Відповідальність за доведення до банкрутства настає з шістнадцяти років.
Карається доведення до банкрутства:
– штрафом від п’ятисот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до
трьох років.
8. 23. Приховування банкрутства
Банкрутством називається стійка фінансова неспроможність засновника чи
власника суб’єкта підприємницької діяльності задовольнити у встановлений
строк пред’явлені яо нього з боку кредиторів вимоги і виконати
зобов’язання перед бюджетом (ст. 1 Закону України від 14 травня 1992 р.
«Про банкрутство»).
За ст. 220 КК кваліфікуються дії лише посадових осіб -суб’єктів
підприємницької діяльності, які надсилають кредиторам неправильні
(вигадані) повідомлення про фінансовий стан суб’єкта підприємницької
діяльності, якими підтверджується спроможність цієї юридичної особи
виконувати свої обов’язки перед кредиторами.
Обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ст. 220 КК є заподіяння
кредиторам (хоча б одному) великої матеріальної шкоди, яка у п’ятсот і
більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний
мінімум доходів громадян (Примітка до ст. 218 КК).
Для кваліфікації діяння за ст. 220 КК не має значення фактичний
фінансовий стан суб’єкта підприємницької діяльності, банкрутство якого
винна особа намагалась приховати На кваліфікацію діяння за ст. 220 КК не
впливають причини банкрутства (банкрутство боржників, інфляція,
несумлінна конкуренція, недостатня кваліфікація керівників тощо). Ці
обставини можуть враховуватися лише при призначенні міри покарання.
Відповідальність за приховування банкрутства настає з шістнадцяти років.
Карається приховування стійкої фінансової неспроможності:
– штрафом від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або обмеженням волі на строк ДО двох років, із позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років.
8.24. Незаконні дії у разі банкрутства
Злочин, передбачений ст. 221 КК, є спеціальним видом приховування
банкрутства.
Склад злочину утворює одне з діянь, вказаних у ст. 221 КК:
а) приховування майна або майнових обов’язків чи відомостей про майно;
б) передача майна чи знищення майна;
в) фальсифікація, приховування або знищення документів про господарську
(підприємницьку) діяльність;
г) неправомірне задоволення майнових вимог одних кредиторів на шкоду
інтересам інших кредиторів;
д) прийняття задоволення своїх інтересів за рахунок інших кредиторів
особою, яка знала про перевагу, віддану їй на шкоду інтересам інших
кредиторів, якщо такими діями була заподіяна велика матеріальна шкода,
тобто шкода, яка у п’ятсот і більше разів перевищує неоподаткований
мінімум доходів громадян (Примітка до ст. 218 КК).
Злочин, передбачений ст. 221 КК, містить матеріальний склад і вважається
закінченим з моменту настання передбачених законом наслідків – великої
матеріальної шкоди.
Неправомірні дії при банкрутстві вчинюються умисно, оскільки винна особа
має мету приховати банкрутство чи задовольнити свої майнові вигоди.
Відповідальними за вчинення неправомірних дій при банкрутстві є всі
власники – засновники суб’єктів підприємницької діяльності, а також
посадові особи суб’єктів підприємницької діяльності, які досягли віку
шістнадцяти років.
Караються незаконі дії у разі банкрутства:
– штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або арештом на строк до трьох місяців з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.
8.25. Шахрайство з фінансовими ресурсами
Шахрайство з фінансовими ресурсами полягає у наданні підприємцями
завідомо неправдивої інформації державним органам, банкам або іншим
кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, кредитів чи пільг щодо
податків (за відсутності ознак розкрадання). Сутність цього злочину
полягає у застосуванні обману для отримання кредитів, субсидій чи пільг
по оподаткуванню.
Кредити, дотації, субвенції – це різні види фінансової допомоги з боку
держави чи інших кредиторів.
Дотацією називається безповоротна грошова допомога, що надається
державою фінансове слабким або збитковим підприємствам для компенсації
затрат, які не покриваються виручкою від реалізації продукції цих
підприємств, коли витрати на її виробництво перевищують дохід від її
реалізації.
Субсидією називається фінансова допомога для стимулювання виробництва
певної продукції чи певної діяльності, яка надається незалежно від
фінансового стану підприємства.
Субвенція – це фінансування певних проектів, програм на певних умовах і
на визначений час, після чого сума субвенції повинна бути повернута
кредиторові.
Кредит – це позичка у грошовій чи товарній формі на умовах повернення її
в обумовлений строк з виплатою відсотків за її надання.
За статтею 222 КК кваліфікуються дії посадових і приватних осіб, які
надали завідомо неправдиву інформацію з метою незаконного отримання
фінансової допомоги. Діяння кваліфікується за ст. 222 КК за відсутністю
ознак розкрадання державних, колективних чи приватних коштів.
Якщо винна особа надає неправдиву інформацію для отримання кредитів,
субсидій, дотацій з метою привласнити ці кошти, то її дії кваліфікуються
як розкрадання державного, колективного чи приватного майна за ст. 191
КК.
Оскільки злочин, передбачений ст. 222 КК, вчинюється способом
фальшування офіційних документів і використанням їх, і оскільки інакше
він вчинений бути не може, то ст. 222 КК сукупності зі ст. 366 і ч. З
ст. 358 КК не утворює. Все скоєне охоплюється ст. 222 КК, і додаткова
кваліфікація злочину за ст. 366 КК чи ч. З ст. 358 КК не потрібна.
Вчинення шахрайства з фінансами повторно або заподіяння шахрайством
великої матеріальної шкоди державі чи кредитору кваліфікується за ч. 2
ст. 222 КК.
За ч. 2 ст. 222 КК за ознакою повторності діяння кваліфікується у
випадках, якщо особа раніше вчинила злочин, передбачений ч. 1 або ч. 2
ст. 222 КК, і якщо ще не скінчився строк давності притягнення особи до
кримінальної відповідальності або з неї ще не знята і не погашена
судимість за перший злочин.
За ознакою заподіяння державі чи кредиторам великої матеріальної шкоди
діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 222 КК У випадках, коли розмір
заподіяної шкоди у п’ятсот і більше разів перевищує встановлений
законодавством неоподаткований мінімум доходів громадян (Примітка до ст.
218 КК).
Надання службовою особою суб’єкта підприємницької діяльності завідомо
неправдивої інформації податковій інспекції з метою одержання пільг з
оподаткування утворює сукупність злочинів – шахрайство з фінансовими
ресурсами і ухилення від сплати податків. Такі дії кваліфікуються за ч.
2 ст. 212 і ч. 2 ст. 222 КК, якщо сума несплаченого податку у сімсот
п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів
громадян. Сукупності злочинів йе утворюється, якщо сума несплаченого
податку не перевищує цього розміру. У такому випадку скоєне
кваліфікується лише за ч. 2 ст. 222 КК.
Будь-яке шахрайство, в тому числі і передбачене ст. 222 КК вчинюється
умисно.
Відповідальними за шахрайство з фінансовими ресурсами є особи, які
досягли шістнадцятирічного віку.
Карається шахрайство з фінансовими ресурсами:
за ч. 1 ст. 222 КК – штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 222 КК – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років
із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю на строк до трьох років.
8.26. Порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів
Законом України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу»
визначено загальне поняття цінних паперів, якими є грошові документи, що
засвідчують право володіння або відносини позики і передбачають, як
правило, виплату дивідендів (процентів) їх власникам.
Згідно з Законом, цінними паперами є: акції, облігації, казначейські
зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери.
Випускати (робити емісію) цінні папери мають право лише юридичні особи,
створені і зареєстровані як акціонерні товариства.
Випуск (емісія) цінних паперів акціонерними товариствами провадиться
згідно з Порядком реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств та
інформації про їх випуск, затвердженим Міністерством фінансів України ЗО
вересня 1991 р. та Указом Президента України від 18 березня 1994 р. «Про
порядок підготовки та продажу акцій відкритих акціонерних товариств, які
створені шляхом корпоратизації».
Згідно з законодавством право на випуск (емісію) цінних паперів емітент
(юридична особа) набуває з моменту реєстрації цих паперів і присвоєння
їм номеру реєстрації у фінансовому органі; після цього вона набуває
права на реєстрацію інформації про випуск (емісію) цінних паперів і може
її опублікувати.
В інформацію про випуск цінних паперів включаються такі дані:
а) найменування, місцезнаходження, дата заснування емітента, види
діяльності, бухгалтерський баланс і результати фінансової діяльності за
останні три роки, звіт про статутний фонд, чисельність службовців, дані
про освіту, кваліфікацію та виробничий стан керівників;
б) опис ділової діяльності емітента – відомості про виробництво,
реалізацію продукції, призначення, ресурсів, залучених від емісії, обсяг
емісії, вид і категорія цінних паперів, кількість, номінальна вартість і
сума емісії цінних паперів, число серій і порядкові номери, місце, день
початку і припинення продажу цінних паперів;
в) кількість іменних акцій;
г) строк погашення цінних паперів.
За ч. 1 ст. 223 КК кваліфікуються дії громадянина або посадової особи
суб’єкта підприємницької діяльності, яка випустила цінні папери без
реєстрації емісії у встановленому порядку, тобто без реєстрації емісії у
фінансовому органі.
Частина 2 ст. 223 КК передбачає відповідальність за внесення в
документи, що подаються для реєстрації емісії цінних паперів, завідомо
недостовірної (фальшивої, вигаданої) інформації, а так само затвердження
такої інформації емітентом.
Діяння за ч. 2 ст. 223 КК кваліфікується лише у випадку, якщо таким
фальшуванням інформації про випуск (емісію) цінних паперів інвесторам
була заподіяна матеріальна шкода. Для кваліфікації злочину за ч. 2 ст.
223 КК повинна враховуватися шкода, яка була заподіяна як усім, хто
придбав випущені цінні папери, так і кожному з них.
Розміри великої матеріальної шкоди, що заподіюється порушенням порядку
випуску та обігу цінних паперів, визначаються у примітці до ст. 218 КК,
якою визнається шкода, що у п’ятсот і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Карається порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів:
за ч. 1 ст. 223 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян, або позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними
роботами на строк до двох років;
за ч. 2 ст. 223 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або обмеженням волі
на строк ДО трьох років.
8.27. Виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних
паперів
Згідно з Законом України від 18 червня 1991 р. «Про ;
цінні папери і фондову біржу» та Положенням про порядок реєстрації
випуску акцій і облігацій підприємств та інформації про їх емісію,
затвердженим Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку від
12 лютого 1998 р. № 36 до недержавних цінних паперів належать: акції,
облігації підприємств, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати
інвестиційного фонду та векселі.
Акція – це довгостроковий цінний папір, яким засвідчується факт
інвестування грошових коштів до акціонерного товариства та особисті
майнові права її власника на вкладені грошові кошти (частку у статутному
фонді та у майні при ліквідації, частину прибутку, дивіденди) та
немайнові права, пов’язані з майновими (членство і право управління,
право на інформацію про діяльність товариства і результати цієї
діяльності).
Облігація – це цінний папір, яким засвідчується факт
позики її власником грошових коштів і підтверджується зобов’язання
відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу у
встановлений у ньому строк з виплатою йому фінансових відсотків, тобто
право на повернення позиченої суми і на частину доходу емітента
облігації, обмежену відсотками.
Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування
грошових коштів, яким засвідчується право власника на одержання після
встановленого строку депозиту і відсотків з нього, тобто на позичені
гроші і на частину доходу, отриману емітентом від обігу позичених
коштів.
Вексель – це короткостроковий цінний папір, яким засвідчується грошове
зобов’язання векселедавця (емітента векселя) сплатити визначену суму
векселе держателю.
Стаття 224 КК передбачає відповідальність за фальшування недержавних
цінних паперів:
за їх виготовлення без належного дозволу, з метою збуту,
збут виготовлених і
використання підроблених недержавних цінних паперів.
Способи підробки (фальшування) недержавних цінних паперів можуть бути
різними, з використанням різних приладів, матеріалів і т. ін., які
юридичного значення не мають.
Виготовлення з метою збуту, збут або використання підроблених
(недійсних) недержавних цінних паперів, вчинене повторно або поєднане із
заподіянням великої матеріальної шкоди кваліфікується за ч. 2 ст. 224
КК, а вчинене ооганізованою групою осіб або із заподіянням особливо
великої матеріальної шкоди – за ч. З ст. 224 КК.
Згідно з пунктом 2 примітки до ст. 224 КК великою визнається матеріальна
шкода, яка у триста і більше разів пе-певищує неоподатковуваний мінімум
доходів громадян, а особливо великою,- яка у тисячу і більше разів
перевищує цей мінімум.
Повторним у ч. 2. ст. 224 КК визнається злочин, вчинений особою, яка
раніше вчинила злочин, передбачений ст. 224 КК або ст. 199КК.
До недержавних цінних паперів не віднесені грошові лотереї, сертифікати
якості, торговельні патенти, марки гербового збору. Фальсифікація
(підробка) цих паперів може за відповідних умов кваліфікувати за ст. 358
КК, чи ст. 366 КК.
Фальшування недержавних цінних паперів, їх збут або використання
вчинюється умисно, як правило, з корисливою метою.
Відповідальність за фальшування (підробку), збут чи використання
підроблених недержавних цінних паперів настає з шістнадцяти років.
Карається виготовлення збут та використання підроблених цінних паперів:
за ч. 1 ст. 224 КК – обмеженням волі на строк від двох до п’яти років з
позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю
на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 224 КК – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років
з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років;
за ч. З ст. 224 КК – позбавленням волі на строк від п’яти до семи років
з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років.
8.28. Обман покупців та замовників
Обманом покупців чи замовників називається обмірювання, обважування,
перевищення встановлених роздрібних Цін або інший обман покупців.
Злочин, передбачений ст. 225 КК, є особливим видом Шахрайства, виділеним
в окремий склад злочину. Головним способом вчинення цього злочину є
обман.
Закон прямо називає три основних способи обману -обмірювання,
обважування, перевищення встановлених цін
на товари; інші способи обману об’єднані загальним визначенням – інший
обман.
Обмірювання вчинюється недоливом або недоміром продукції і товарів,
тобто передачею покупцеві продукції чи товарів у меншій кількості
(недолив олії, молока, сметани, пива, квасу, кави та інших
рідин-продуктів, або недомір –
тканини, будівельних матеріалів тощо).
Обважуванням називається обман, при якому продукція чи товари
відпускаються за меншою мірою ваги, що на декілька вагових одиниць
(грамів, кілограмів) менша оплачуваної.
Перевищення роздрібних цін – це обман у ціні, тобто
визначення більшої за фактичну ціну за продукцію чи товар. Маніпуляції з
цінами є найпоширенішим способом обману покупців (це продаж товарів
нижчого гатунку за ціною вищого гатунку, використання вищих цін при
проведенні переоцінки товарів, використання вищих цін на подібні, але
більш дешеві товари тощо).
Обраховування покупців – це обман в розрахунках за проданий чи куплений
товар. Вартість проданого завищується не в повній мірі чи й зовсім не
дається здача і т. ін.
Серед інших способів обману покупців найпоширенішим є, мабуть,
фальсифікація товарів, коли замість товару однієї якості покупцеві дають
товари іншої (нижчої, меншої) якості.
Обман покупців кваліфікується за ст. 225 КК як тоді, коли він вчинений
одним із способів обману, зазначених у ч. 1 ст. 225 КК, так і кількома
способами одночасно, якщо ці дії були вчинені у значних розмірах. Згідно
з приміткою до ст. 225 КК, значним є розмір, який перевищує три
неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.
Діяння за ст. 225 КК кваліфікується лише у разі навмисного обмірювання,
обважування, обраховування покупців, чи замовників, незалежно від
мотивів цих дій.
Не утворюють цього злочину і не можуть кваліфікуватися за ст. 225 КК
випадки необережного відпуску товарів меншої ваги, міри, якості, що
сталося внаслідок помилки продавця або його неуважності до встановлених
роздрібних цін, вимірювальних приладів тощо.
Частина 2 ст. 225 КК передбачає відповідальність за
кваліфіковані види обману покупців: вчинення діяння особою, яка раніше
була засуджена за такий самий злочин.
При визначенні розміру обману покупців враховуються: а) загальна сума,
на яку було обмануто покупців;
б) загальний розмір збитків, що були завдані покупцям чи
замовникам, незалежно від розмірів збитків, завданих кожному покупцеві
окремо. Якщо обман покупців було вчинено у розмірі, що не є значним, але
матеріалами справи встановлено, що умисел винного був спрямований на
обман покупців у значних розмірах і не був здійснений з незалежних від
винного обставин, то діяння кваліфікується як замах на обман покупців у
значних розмірах за ст. 15 і ч. 1 ст. 225 КК.
Обманом замовників називається перевищення встановлених цін і тарифів на
побутові і комунальні та інші послуги, що надаються населенню,
обрахування або інший обман замовників підприємствами побутового
обслуговування населення і комунального господарства.
Способи обману замовників переважно ті самі, що й при обмані покупців:
перевищення встановлених цін, обрахування тощо. Тотожними є й інші
ознаки цих видів обману (вина, мотиви, мета).
Відмінність обману замовників полягає в ознаках суб’єкта обману
замовників. За ст. 225 КК кваліфікуються дії працівників підприємств
побутового обслуговування населення, незалежно від форм їх власності, –
будинків побуту, майстерень, що ремонтують взуття, побутову техніку,
одяг, перукарень лазень, хімчистки, ательє індпошиву і т. ін.,- а також
підприємств комунального господарства, які при обслуговуванні громадян
обманюють їх при розрахунках за виконану роботу, за надані послуги.
За ч. 2 ст. 225 КК кваліфікуються дії особи, яка має минулу судимість за
такий самий злочин.
Обман покупців чи замовників вчинюється умисно.
Карається обман покупців та замовників:
за ч. 1 ст. 225 КК – штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
громадськими роботами на строк від ста до двохсот годин, з позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років;
за ч. 2 ст. 225 КК – штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років,
з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк До трьох років.
8.29. Фальсифікація засобів вимірювання
Діяння, передбачене ст. 226 КК, посягає на систему господарювання,
торгівлі та інтереси покупців і замовників. Склад злочину утворюють:
а) виготовлення або
б) перероблення з метою використання чи збуту, а також
в) збут фальсифікованих вимірювальних приладів чи
інструментів.
Предметом злочину можуть бути будь-які вимірювальні
прилади, а також різні вимірювальні інструменти, якими вимірюються
товари чи послуги: вагою – кілограмами чи грамами (терези, гирі, безмени
тощо), чи довжиною – метрами, міліметрами (метри, лінійки, рулетки тощо)
або рідиною (літри, міліметри, мензурки, кружки тощо).
Як правило фальсифіковані (підроблені) прилади чи інструменти мають
меншу вагу, довжину чи об’єм.
Відповідальність за фальсифікацію засобів вимірювання не залежить від
способу і якості фальсифікації.
Фальсифікація засобів вимірювання, вчинена особою, яка має судимість за
вчинення цього злочину, кваліфікується за ч. 2 ст. 226 КК.
Фальсифікація засобів вимірювання вчинюється умисно
а метою їх використання чи збуту.
Відповідальними за фальсифікацію засобів вимірювання є всі осудні особи,
що досягли віку шістнадцяти років.
Карається фальсифікація засобів вимірювання:
за ч. 1 ст. 226 КК – штрафом до ста неоподатковуваних ,
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або арештом
на строк до трьох місяців;
за ч. 2 ст. 226 КК – штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням волі до трьох років.
8.30. Випуск або реалізація недоброякісної продукції
Діяння передбачене ст. 227 КК, посягає на систему тос-подарювання,
оскільки завдає значної шкоди господарству:
випуск недоброякісної продукції призводить до витрат продукції і праці,
заподіює матеріальну шкоду і завдає
шкоди споживачам недоброякісної продукції.
Згідно з ч. 4 ст. 42 Конституції України держава захищає
права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та
усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій
споживачів.
Законом України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» в
редакції від 15 грудня 1993 р. споживачам гарантується якість товарів,
які вони мають намір придбати або замовити, вони мають право вимагати
від продавців товарів інформацію про якість товарів, про відповідність
товарів вимогам нормативних документів, умовам договору.
Предметами злочину, передбаченого ст. 227 КК, є продукція і товари, які
не відповідають вимогам щодо їх якості тобто які виготовлені з
порушенням стандартів, норм, технічних умов, встановлених для
виготовлення відповідних товарів і надання певних послуг.
Наказом Держстандарту від ЗО серпня 1993 р. № 95 затверджено перелік
продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації (Відомості Верховної
Ради України.- 1994.-№ 1.- Ст. 1). Продукція і товари, які не пройшли
сертифікації, визнаються недоброякісними або нестандартними.
За статтею 227 КК кваліфікується випуск недоброякісної чи некомплектної
продукції на товарний ринок, тобто передача й споживачам. Виготовлення
(без подальшої реалізації) такої продукції складу злочину за ст. 227 КК
не утворює.
Відповідальними за випуск на товарний ринок недоброякісної продукції і
товарів є: а) посадові особи промислових підприємств, на яких
відповідними інструкціями, наказами, угодами покладено обов’язок
контролювати якість продукції і товарів; б) підприємці, які виробляють
продукцію і товари на власних підприємствах і які зобов’язані
контролювати якість продукції і товарів, що вони випускають на товарний
ринок; в) посадові особи торговельних підприємств, які реалізують товари
і продукцію і на яких покладено обов’язок контролювати якість товарів,
що реалізуються; г) громадяни, які торгують продукцією і товарами і
згідно з Законом України «Про захист прав споживачів» несуть
відповідальність за якість продукції і товарів, що ними продаються.
Стаття 227 КК передбачає відповідальність за випуск иедоброякісної та
некомплектної продукції на товарний ринок у великих розмірах. Великими
розмірами у ст. 227 КК визнається випуск або реалізація недоброякісної
продукції на суму, яка у триста і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Для визначення розміру випуску на товарний ринок недоброякісної або
некомплектної продукції і товарів враховуються:
а) загальна кількість випущеної чи реалізованої продукції і товарів;
б) загальна вартість випущеної чи реалізованої продукції
і товарів;
в) розмір заподіяної споживачеві матеріальної шкоди та
всі види збитків, пов’язані з придбанням, переробкою чи поверненням
продукції і товарів виробникові чи продавцеві;
г) витрати споживача на переробку продукції, усунення недоліків товарів
та їх доукомплектування.
Діяння кваліфікується за сукупністю злочинів, якщо внаслідок випуску або
реалізації недоброякісної чи некомплектної продукції чи товарів
споживачеві були заподіяні тілесні ушкодження, тобто заподіяння
будь-якої шкоди здоров’ю хоча б одного споживача (ст. ст. 121-125 КК і
ст. 227 КК).
Відповідальність за випуск на товарний ринок недоброякісної продукції
настає з шістнадцяти років.
Карається випуск на товарний ринок недоброякісної
продукції
– штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років.
8.31. Змова про зміну чи фіксування цін або примушування до їх зміни чи
фіксування
Злочин, передбачений ст. 228 КК, є засобом боротьби за монополію цін,
яка істотно обмежує конкуренцію і посягає на права покупців, а також
руйнує вільну конкуренцію, не сприяє розвиткові ринку товарів і послуг.
Зговір про фіксування цін – це домовленість між суб’єктами
підприємницької діяльності про встановлення чи підтримання монопольних
цін (тарифів, скидок, надбавок, націнок) на певні товари чи послуги.
Зговір може стосуватися фіксування як підвищених цін, так і занижених з
метою усунення конкурентів з ринку товарів чи послуг.
Закон України від 18 лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» і
Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про антимонопольний комітет
України» є першими законодавчими актами, спрямованими на обмеження
монополізму і розвиток конкуренції товаровиробників.
З метою підтримання високих цін на товари і послуги, задля отримання
максимальних прибутків від реалізації товарів і послуг, монополісти
виробники примушують інших підприємців штучно підвищувати або
підтримувати високі ціни. Засобами такого примушування є застосування
насильства, завдання шкоди (здоров’ю, майнової, честі та гідності і т.
ін.) або погрози застосування насильства.
Насильство (побої, тілесні ушкодження, позбавлення волі тощо) або
завдання шкоди потерпілому (майнової чи моральної) чи погроза
застосувати насильство з метою штучної зміни або штучного фіксування цін
кваліфікується за ч.2ст. 228 КК.
Зговір про встановлення (підтримання) монопольних цін, поєднаний з
насильством, завданням шкоди потерпілим або з погрозою вчинити таке
насильство чи заподіяти шкоду, вчинений організованою групою або особою,
раніше судимою за злочин, передбачений ст. 228 КК, кваліфікується за ч.
З ст. 228 КК.
При цьому погрози, побої і легкі тілесні ушкодження охоплюються ч. 2,
ст. 228 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями про
відповідальність за злочини проти особи не потребують, оскільки ці
діяння є способом, невід’ємною складовою частиною об’єктивної сторони
злочину, передбаченого ч. 2 ст. 228 КК.
При погрозі вбивством (ст. 129 КК) або заподіянні потерпілому тяжких
(ст. 121 КК) чи середньої тяжкості (ст. 122 КК) тілесних ушкоджень
діяння кваліфікується за сукупністю злочинів – за ст. 228 КК та ст. 121,
122 чи 129 КК.
Якщо потерпілому була заподіяна майнова шкода (знищення майна, що
завдало потерпілому значної шкоди), то діяння кваліфікується за ч. 2 ст.
228 КК та ст. 194 КК чи 196 КК України.
Ст. 228 КК передбачає відповідальність як тих товаровиробників, які
примушують утримувати монополію цін, так і тих, які утримують монопольні
ціни за підмовою чи з примусу.
Якщо при цьому співучасники виступали як організована група, то їх дії
кваліфікуються за ч. З ст. 228 КК.
Примушування до штучного підвищення чи підтримання високих цін на товари
або послуги, вчинене особою, яка раніше була судимою за цей самий
злочин, кваліфікується за ч. З ст. 228 КК, за умови, що судимість за цей
злочин не знята і не погашена.
Змовлення про штучне підвищення цін вчинюється УМИСНО.
Відповідальність за штучне підвищення цін настає з
шістнадцяти років.
Карається змова про зміну чи фіксування цін або примушування до їх змін
чи фіксування:
за ч. 1 ст. 228 КК – штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або обмеженням
волі на строк до трьох років;
за ч. 2 ст. 228 КК – штрафом від сорока до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або позбавленням
волі на строк до трьох років;
за ч. З ст. 228 КК – позбавленням волі на строк від двох
до п’яти років.
8.32. Незаконне використання товарного знака
Згідно з Законом України від 15 грудня 1993 року «Про охорону прав на
знаки для товарів і послуг» товарним знаком називається позначення, за
яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг
інших осіб (ст. 1). Особа, яка бажає одержати свідоцтво на товарний
знак, подає заявку на реєстрацію товарного знака до Держпатенту України.
Після реєстрації заявки особі видається свідоцтво на право користування
цим товарним знаком (ст.ст. 4 і 5 Закону).
Використання чужого товарного знака для позначення своїх товарів чи
послуг визнається незаконним і утворює склад злочину, якщо таке
використання чужого товарного знака завдало істотної шкоди інтересам
суб’єкта підприємницької діяльності (як власникові товарного знака, так
і іншим суб’єктам підприємницької діяльності), або яке було пов’язане з
отриманням доходу у великих розмірах, (який у триста і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст.
229 КК).
Предметом злочину, передбаченого ст. 229, може бути:
а) чужий знак, тобто спеціальне позначення, для товарів і послуг на яке
власник має свідоцтво від Держпатенту;
б) фірмове маркування товарів.
Незаконне використання чужого товарного знаку вчинюється умисно з метою
отримання прибутків.
Відповідальність за незаконне використання чужого товарного знаку настає
з шістнадцяти років.
Карається незаконне використання чужого товарного
знаку:
– штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот годин,
або виправними роботами на строк до двох років.
8.33. Порушення антимонопольного законодавства
Антимонопольне законодавство захищає інтереси споживачів і протидіє
монополізму. В Україні прийнято низку законів антимонопольної
спрямованості:
а) Закон України від 18 лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»
(ЗУ.-Том 3.- К., 1996,- С. 47-55);
б) Закон України від 28 листопада 1993 р. «Про Антимо-нопольний комітет
України» (ЗУ.- Том 6.- К.- 1996.- С. 104-124);
в) Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної
конкуренції» (ЗУ.- Том 10.- К.- 1997.- С. 303-311).
Згідно з антимонопольним законодавством України питання про створення,
реорганізацію підприємств, придбання активів або часток (акцій, паїв) чи
ліквідацію суб’єктів підприємницької діяльності повинні погоджуватися з
Антимонопольним комітетом України.
Склад злочину, передбаченого ст. 230 КК, утворюють порушення
антимонопольного законодавства України, які проявилися у:
а) неподанні або поданні зазнаки неправдивих документів чи іншої
неправдивої інформації Антимонопольному комітетові України або його
територіальному відділенню;
б) ухиленні від виконання законних рішень цих органів, якщо цими діями
була заподіяна істотна шкода інтересам юридичних чи фізичних осіб, або
від цього винна особа отримала прибутки у великих розмірах (у п’ятсот і
більше разів більше неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
(примітка до ст. 230 КК).
Порушення антимонопольного законодавства вчинюється умисно на що вказує
законодавча ознака суб’єктивної сторони складу злочину: «завід омо»
неправдивих документів чи іншої інформації. Така ознака виключає
відповідальність при помилках.
Відповідальними за порушення антимонопольного
законодавства є посадові особи органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління і контролю, а також посадові
особи підприємств, установ і організацій.
Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства настає з
шістнадцяти років.
Карається порушення антимонопольного законодавства:
– штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися
певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними роботами на
строк до двох років.
8.34. Незаконне збирання з метою використання або використання
відомостей, що становлять комерційну таємницю
Підприємницьким шпигунством називається незаконне збирання з метою
використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, а також
незаконне використання таких відомостей. Успіх підприємницької
діяльності на ринку товарів і послуг у значній мірі залежить від
володіння і збереження відомостей про власну та інших
підприємців діяльність.
Головними відомостями, що становлять комерційну таємницю, є відомості
про: а) технологію виробництва продукції, товарів, їх споживчі
властивості; б) ринки збуту товарів, послуг; в) фінансовий стан
підприємства та ін.
f h j 1/4 3/4 &
(
eiv
x
(
h
c
O
.„
x
4
f
ob
A
`
c
???????O
o
c
¬
x
i
¬
B
D
?
”
–
?
’
A
V
ae
x#
:$
5
B5
\5
6
87
:7
o7
?8
?8
?:
O:
*G
¬H
®H
°H
EI
EI
II
UI
?Y
?Y
[
?[
1/4[
?\
z]
?]
c|
}
}
Z}
\}
?~
e?
ue?
2?
?
‰
1/4?
a™
ae™
i?
??
¬?
j
n
p
t
L®
N®
v°
iI
A
V
ae
n
!
t!
?!
”
T”
‚”
T#
x#
$
ae’
\)
X,
?.
?/
B5
6
:7
oe7
¶:
*G
®H
EI
?EI
II
RL
ueM
„P
S
XS
?S
uS
DT
T
cY
[
1/4[
‚\
„\
z]
c]
_
a_
v`
a
?E?P???a
Oa
4b
1/4c
xg
Ah
?i
2k
?l
?p
t
Ow
aey
Bz
¦z
Iz
c|
\}
~
c~
A?
‚
\‚
?\‚
F?
e?
„
T…
–…
2†
?†
B‡
d‡
2?
’?
u?
‰
3/4?
??
”
3/4–
e™
i?
i?
¬?
l
n
FY
¬?
X?
t
N®
x°
b?
O?
😕
OE
oI
tI
aeI
?iI
?I
oO
“O
$O
&O
aeO
La
^a
Ve
:e
3/4/
A/
aeth
oeth
HaeI
eI
oO
$O
eO
eO
EU
1/4TH
3/4a
?ae
La
pa
ae
Aae
?c
Te
Ve
? ? a ???????????????????????????????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ???????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ????????$?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?E???E???? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?(???(???? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?P???P???? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? N? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????????$?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? v r F ?P?P?я 1991 р. «Про підприємства в Україні» встановлено, що склад і обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю підприємства, визначаються його керівником згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 9 серпня 1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці». Відомості, не зазначені у цій постанові, можуть бути визнані керівником підприємства такими, що становлять комерційну таємницю. За статтею 231 КК кваліфікується два види діянь, предметом яких є відомості, що становлять комерційну таємницю: а) незаконне збирання таких відомостей з метою їх використання; б) незаконне використання таких відомостей. Діяння кваліфікується як закінчений злочин з момент)' придбання будь-яким способом (допитуванням, підслуховуванням, викраденням, підкупом, погрозами, насильством і т ін) певної кількості відомостей, що становлять комерційну таємницю, або використання у будь-якій мірі таких відомостей на шкоду конкурентам. Невдала спроба зібрати такі відомості чи використати їх кваліфікується як замах на вчинення цього злочину за ст. 15 і ст. 231 КК, якщо така спроба не заподіяла істотної матеріальної шкоди суб'єктові підприємницької діяльності, відомості про якого були зібрані чи використані. Істотною вважається матеріальна шкода (заподіяна використанням відомостей, що становлять комерційну таємницю), яка в п'ятдесят і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян. При визначенні розміру заподіяної шкоди враховуються: а) прямі матеріальні збитки; б) витрати на відвернення шкідливих наслідків; в) збитки від зниження цін на товари і послуги, зниження попиту на них. Підприємницьке шпигунство - злочин умисний. Умисел може бути прямий і побічний. Відповідальність за підприємницьке шпигунство настає з шістнадцяти років. Карається незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю: - штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років. 8.35. Розголошення комерційної таємниці Як і стаття 231 КК про відповідальність за підприємницьке шпигунство, так і ст. 232 КК про відповідальність за розголошення комерційної таємниці спрямована на захист підприємців, на розвиток підприємництва на Україні. Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» забезпечується правовий захист інформації, у тому числі конфіденційної, яка є відомостями, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних чи фізичних осіб і можуть поширюватися лише з дозволу цих осіб. Кримінальній відповідальності за незаконне розголошення комерційної таємниці підлягають лише спеціальні Об'єкти, тобто особи, яким відомості, що становлять комерційну таємницю, стали відомі у зв'язку з їх професійною чи службовою діяльністю, і які юридичне зобов'язані зберігати ці відомості. Крім осіб, котрим комерційні таємниці довіряють власники цих таємниць, такими суб'єктами можуть бути визнані працівники податкових інспекцій, банків, правоохоронних органів та інші особи, які згідно з законодавством мають право ознайомлюватися з відомостями, що становлять комерційну таємницю, або мають доступ до таких відомос-;тей по службі. Законом України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» в редакції від 24 грудня 1993 р. працівникам податкових інспекцій надано право знайомитися з фінансово-господарською діяльністю суб'єктів підприємницької діяльності і отримувати про цю діяльність необхідну інформацію. Разом з тим на працівників податкових інспекцій покладено обов'язок зберігати комерційну та службову таємницю. Розголошення комерційної таємниці утворює склад злочину і кваліфікується за ст. 232 КК лише за умови, що воно було вчинене з корисливих або інших особистих мотивів і таким діянням підприємцеві заподіяна істотна матеріальна шкода (тобто шкода, яка у п'ятдесят і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян). Розголошення комерційної таємниці — злочин умисний. Відповідальність за розголошення комерційної таємниці настає з шістнадцяти років. Карається розголошення комерційної таємниці: - штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк. 8.36. Незаконна приватизація державного, комунального майна Порядок і умови проведення в Україні приватизації майна державних підприємств регулюються Законами України: -І від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств» (ВВР- 1992.- № 24.- Ст. 348); - від 6 березня 1992 р. «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) (ВВР.- 1992.- № 24.- Ст. 350); - від 10 квітня 1992 р. «Про оренду майна державних підприємств» (ВВР.-1992-№ ЗО); - від 10 липня 1996 р. «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі України» (ВВР.-1996.-№41); від 6 березня 1992 р. «Про приватизаційні папери» (ВВР-1992-№ 38-Ст. 562). Незаконною визнається приватизація, яка була проведена з порушенням закону. Стаття 233 КК встановлює відповідальність за незаконну приватизацію, яка була проведена з: а) заниженням вартості об'єкта приватизації; б) використанням підроблених приватизаційних паперів; в) іншим порушенням закону, а також приватизація об'єкта, який не підлягає приватизації. Вартість майна об'єктів, що підлягають приватизації, визначається згідно з «Методикою оцінки вартості майна під час приватизації», затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. за № 1114. Перелік об'єктів, які не підлягають приватизації, дається у ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції Закону від 19 лютого 1997 р.). Незаконна приватизація об'єкта державної власності у великих розмірах (у тисячу разів більше неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) або вчинена за попередньою змовою групою осіб, кваліфікується за ч. 2 ст. 233 КК. Незаконна приватизація майна державних підприємств вчинюється умисно і, як правило, з корисливих мотивів. Якщо незаконна приватизація майна державних підприємств поєднана з вилученням такого майна і обернення його у власність когось із суб'єктів приватизації, то скоєне утворює сукупність злочинів, передбачених статтями 191 КК і 233 КК. Відповідальними за незаконну приватизацію є особи, які були уповноважені на проведення приватизації. Карається незаконна приватизація державного, комунального майна: за ч. 1 ст. 233 КК - позбавленням волі на строк від трьох ДО п'яти років; за ч. 2 ст. 233 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої. 8.37. Незаконні дії щодо приватизаційних паперів Порядок реалізації і використання приватизаційних паперів встановлено Законом України від 6 березня 1992 р. «Про приватизаційні папери» (ВВР.- 1992.- № 24), у редак-Ші Закону від 7 липня 1992 р. (ВВР.- 1992.- № 38, ст. 562); Указом Президента України від 26 листопада 1994 р. «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів» (Урядовий кур'єр, 1994.- 1 грудня), а також «Положенням про проведення сертифікатних аукціонів», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1995 р. № 218 (Державний інформаційний бюлетень про приватизацію- 1995- №5). Згідно з законом Приватизаційний майновий сертифікат є іменним, і право розпоряджатися ним має лише його власник. Незаконні операції з приватизаційними паперами: а) їх продаж чи купівля особою, яка не є їх власником; б) розміщення чи передача їх без належного дозволу, в) інші протизаконні операції - утворюють склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 234 КК. Вчинення таких дій повторно, або особою, що була раніше судимою за ст. 233 КК чи ст. 235 КК, або організованою групою чи посадовою особою визнається вчиненням при обтяжуючих обставинах і кваліфікується за ч. 2 ст. 234 КК. Частина 3 ст. 234 передбачає відповідальність за викрадення приватизаційних паперів, незалежно від способу і розміру викрадення. Викрадення приватизаційних паперів з іншими речами (майном) утворює сукупність злочинів, передбачених статтями 185-190 КК і ч. З ст. 234 КК. Незаконні дії з приватизаційними паперами вчинюються умисно. Відповідність за таке діяння настає з шістнадцяти років. Караються незаконні дії щодо приватизаційних паперів: за ч. 1 ст. 234 КК - штрафом у розмірі від ста до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той же строк; за ч. 2 ст. 234 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років; за ч. З ст. 234 КК - позбавленням волі на строк від трьох до семи років. 8.38. Недотримання особою обов'язкових умов щодо приватизації майна державних підприємств та їх подальшого використання Згідно з законодавством України державне майно може бути придбане за рахунок власних коштів, а також коштів, залучених покупцями. У випадку придбання об'єкта приватизації за рахунок грошових коштів на суму, яка перевищує п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, покупці, фізичні особи повинні подати до органу приватизації декларацію про доходи (ст. 20 Закону України «Про приватизацію державного майна» у редакції від 19 лютого 1997 р.). Надання декларацією неправдивих відомостей про походження коштів утворює склад злочину, передбаченого ст. 235 КК. Згідно зі ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції Закону від 19 лютого 1997 року) покупець державного майна зобов'язаний протягом визначеного часу зберегти його номенклатуру та обсяг виробництва продукції (послуг) відповідно до бізнес-плану, встановленого договором про приватизацію державного майна. Заборонено звільняти працівників приватизаційного підприємства з ініціативи нового власника протягом шести місяців з дня переходу до нього права власності. Порушення цих вимог Закону також утворює склад злочину, передбаченого ст. 235 КК. Фальсифікація декларації про доходи або безпідставне звільнення з роботи працівника приватизаційного підприємства утворюють сукупність злочинів, передбачених статтями 172 КК (173 КК), 212 КК і ст. 235 КК. Подання неправдивих відомостей у декларації вчинюється умисно, а недотримання інших вимог договору про приватизацію може бути умисним і необережним. Відповідальними за порушення законодавства про приватизацію державного майна є всі осудні особи, які досягли віку шістнадцяти років. Карається недотримання особою обов'язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання: - штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років. Законодавство до теми 1. Статті 41, 42, 67 Конституції України. 2. Статті 199-235 Кримінального кодексу України. 3. Постанови Пленуму Верховного Суду України: - від 2 березня 1973 р. «Про судову практику у справах про обман покупців»; - від 12 квітня 1996 р. «Про практику розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів». Література до теми 1.Александров Ю. В.. Бондаренко Н. А., Матвейчук В. К., Самшьік Г. М.. Собко-Нестерук А. М. Практические вопросы квалификации органами внутренних дел преступлений в сфере обслуживания населення.- К., 1984. 2. Брич Л. П., Навроцький В. О. Кримінально-правова кваліфікація ухилення від оподаткування в Україні.- Київ, Атіка, 2000. 3. Гельфанд Й. А. Хозяйственние й должностньїе пре-ступления в сельском хозяйстве.- Киев, 1970. 4. Коржанский Н. И. Квалификация хозяйственных пре-ступлений.- Волгоград, „1986. 5. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс лекцій.- К., 1998. 6. Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів.- К., 2000. 7. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.- Київ, Атіка, Академія, Ельга-Н.- 2001. 8. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник-К., 1998. 9. Михайленко П. П., Гельфанд И. А. У головно-правовая охрана сельского хозяйства.- М., 1963. 10 Навроцький В. О. Господарські злочини. Лекції- Юр. Фак. ЛДУ, 1997. 11 Польской Г. Н. Рыцари фальшивих банкнот.- М., 1982-176с. 12. Самиик Г. М. У головная ответственность за обман: заказчиков.-К., 1980. 13. Сташис В. В. У головно-правовая охрана социали-стического хозяйства.- X., 1973. 14. Таций В. Я. Понятие, система и общие види хозяйственных преступлений.- Харьков, 1974. 15. Таций В. Я. Ответственность за хозяйственные пре-ступления.-Харьков, 1979. 16. Трофимов С. В. Борьба с занятием запрещенным промислом в Украинской ССР.- К., 1975. Тема 9. ЕКОЛОГІЧНІ ЗЛОЧИНИ 9.1. Загальна характеристика злочинів, які посягають на суспільні відносини безпечного і раціонального використання природних ресурсів Останнім часом в Україні екологічна обстановка суттєво ускладнилася. Чорнобильська катастрофа призвела до екологічної кризи, яка охопила майже всю територію України і призвела до деградації основних ресурсів - ґрунтового і рослинного покриву, чистої прісної води, тваринного світу, корисних копалин і атмосферного повітря. Сьогодні в Україні один із найвищих рівнів антропогенних і техногенних навантажень на навколишнє природне середовище. Цей тиск на території України у 7 разів перевищує рівень розвинутих європейських країн. В Україні занадто велика розораність сільськогосподарських угідь (до 80%), великі нагромадження відходів (понад 25 млрд т), які поглинули майже 160 тис. га земельних угідь - українських чорноземів. Економіко-екологічна криза в Україні призвела до втрати 10% валового внутрішнього продукту, до зниження продуктивності природних і людських ресурсів.' Незадовільною є і кримінально-правова охорона природного середовища в Україні. До недавнього часу Кримінальний кодекс України 1960 року не мав окремого розділу про відповідальність за злочинні посягання на суспільні відносини безпечного і раціонального використання природних ресурсів в Україні. Не було навіть статей про відповідальність за псування головного природного ресурсу - землі. Не було задовільного визначення поняття екологічних злочинів і задовільної системи екологічних злочинів.2 У чинному Кримінальному кодексі України ці недоліки виправлені. До кодексу включено окремий розділ VIII -«Злочини проти довкілля», у якому є нові норми про відповідальність за забруднення або псування земель (ст. 239 КК), за знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245 КК), за безгосподарське використання земель (ст. 254 КК). Див.: Буркинський Б. В., Степанов В. М., Харічков С. К. Еколого-економічні орієнтири стратегії сталого розвитку України.- Проблеми сталого розвитку України. 1996, № 3- С. 81. , Див.: Кримінальне право. Особлива частина. Підручник,- Київ, 1998.-с. 370-373. Належне використання всіх кримінально-правових засобів охорони природного середовища буде сприяти безпечному і раціональному використанню природних ресурсів України. 9.2. Порушення правил екологічної безпеки Правила екологічної безпеки встановлені Законом України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ЗУ.- Том 2- К., 1991.- С. 60-63). Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554 (ЗП України- 1995- №10- Ст. 252) затверджено перелік видів діяльності та об'єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку. Склад злочину утворює порушення встановленого порядку проведення екологічної експертизи чи правил екологічної безпеки при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції чи введенні в експлуатацію або ліквідації екологічно небезпечних підприємств, споруд чи інших об'єктів, якщо таке порушення спричинило загибель людей, екологічне забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки (захворювання значної кількості людей чи втрату ними працездатності, або велику матеріальну шкоду). Порушення правил екологічної безпеки визнається закінченим злочином з моменту настання вказаних злочинних наслідків. Порушення правил екологічної безпеки вчинюється необережно. Умисне заподіяння шкоди, передбаченої ст. 236 КК, кваліфікується за ст. 113 КК як диверсія. Відповідальними за порушення правил екологічної безпеки є особи, на яких покладено обов'язки дотримання правил екологічної безпеки і які досягли віку шістнадцяти років. Карається порушення правил екологічної безпеки: - позбавленням волі та строк від п'яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 9.3. Невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення Законом України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ЗУ.- Том 2.- К., 1991.- С. 60-63) та Положенням про Державну екологічну інспекцію Міністерства екології та природних ресурсів Укпаїни затвердженим постановою Кабінету Міністрів України'від 2 березня 1998 р. (ОВУ- 1998- №9- С. Т. 348), передбачено перелік заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення. Склад злочину утворює одне з діянь, вказаних у ст. 237 КК: а) ухилення від проведення на забрудненій території дез- активаційних чи інших відновлювальних заходів щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення, чи б) неналежне проведення таких заходів, якщо така бездіяльність призвела до загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків (захворювання людей, великі матеріальні збитки тощо). Ухилення від проведення на забрудненій території дез-активаційних чи інших відновлювальних заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення вчинюється умисно (ухилення не може бути необережним), а неналежне проведення таких заходів може бути умисним і необережним. Відповідальними за невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення є особи, які досягли віку шістнадцяти років, на яких були покладені обов'язки вжити таких заходів. Карається невжиття заходів ліквідації наслідків екологічного забруднення: - обмеженням волі на строк до п'ята років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 9.4. Приховування або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки або захворюваність населення Згідно зі ст. 25 Закону України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ЗУ.- Том 2.- К., 1991.- С. 61) порядок надання інформації про екологічний етан і захворювання населення визнається Кабінетом Міністрів України. Предметами утаювання або перекручення є: а) відомості про стан екологічної обстановки, тобто інформація про стан радіоактивного та іншого забруднення води, повітря, продуктів харчування тощо; б) відомості про стан захворювання людей у районах з підвищеною екологічною небезпекою. Суб'єктами злочину є посадові особи, які відповідальні за збирання, узагальнення такої інформації і надання її відповідним державним органам. Якщо утаювання чи перекручення (фальшування) такої інформації спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки або було вчинене повторно чи у місцевості, оголошеною зоною надзвичайної екологічної ситуації, то діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 238 КК України. Утаювання таких відомостей чи їх перекручення вчинюється умисно незалежно від мотивів діяння. Карається приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення: за ч. 1 ст. 238 КК - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 238 КК - обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. 9.5. Забруднення або псування земель Земельний кодекс України встановлює обов'язки власників землі і землекористувачів: а) зберігати і підвищувати родючість грунтів, а також поліпшувати корисні властивості землі; б) захищати землі від водної та вітрової ерозії, підтоплення, заболочування, висушування, забруднення відходами виробництва, хімічними чи радіоактивними речовинами іншими відходами; в) захищати землі від заростання чагарниками і дрібноліссям; г) проводити рекультивацію порушених земель (ст. 84 Земельного кодексу України). Забруднення чи псування земель речовинами, відходами або іншими матеріалами, шкідливими для здоров'я людей або довкілля внаслідок порушення вимог Земельного кодексу України утворює склад злочину, якщо таке порушення створило небезпеку для життя чи здоров'я людей або для довкілля (ч. 1 ст. 239 КК). Діяння визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах, якщо псування чи забруднення землі спричинило загибель чи масове захворювання людей або інші тяжкі наслідки (велику матеріальну шкоду тощо) і кваліфікується за ч. 2 СТ.239КК. Забруднення або псування земель може бути умисним з метою помсти власникові землі тощо) або необережним. Відповідальними за забруднення чи псування земель є всі власники землі і землекористувачі, які досягли шістнадцяти років. Карасться забруднення або псування земель: за ч. 1 ст. 239 КК - штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 239 КК - обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. 9.6. Порушення правил охорони надр Згідно зі ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які зна ходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Діяння, передбачене ст. 240 КК, є порушенням цієї конституційної норми. Видобування корисних копалин (нафти, вугілля, газу, металевих руд тощо) може здійснюватися лише на підставі закону. Юридичним актом, що дає право на видобування корисних копалин, є акт на гірське відведення. В акті визначаються: вид корисної копалини, місце, розміри, терміни та інші умови видобування. Незаконним визнається видобування корисних копалин без відповідного дозволу. Обтяжуючими відповідальність ознаками злочину є: а) вчинення діяння на території природно заповідного фонду; б) вчинення діяння повторно; в) спричинення загибелі людей або їх масове захворювання; г) настання інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 240 КК). Порушення правил охорони надр чи незаконне видобування корисних копалин може бути вчинено умисно і необережно. Відповідальність за порушення правил охорони надр, а також незаконне видобування корисних копалин, крім за-гальнопоширених, настає з шістнадцяти років. Карається порушення правил охорони надр: за ч. 1 ст. 240 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 240 КК - обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування. 9.7. Забруднення атмосферного повітря Предметом забруднення є атмосферне повітря в межах території України. Забруднення повітря в приміщеннях може утворювати злочин, передбачений ст. 271 КК. Повітря визнається забрудненим, якщо воно стало шкідливим для життя чи і здоров'я людей або для природного довкілля внаслідок викидів у атмосферу відходів, речовин чи інших матеріалів промислового виробництва внаслідок порушення спеціальних правил. Склад злочину утворює таке забруднення атмосферного повітря, яке створило небезпеку для життя чи здоров'я людей або стало небезпечним для природного довкілля (ч. 1 ст. 241 КК) або спричинило загибель людей, тобто смерті хоча б однієї особи, чи інші тяжкі наслідки, наприклад, захворювання невизначеної кількості осіб, великої матеріаль- | ної шкоди тощо (ч. 2 ст. 241 КК). Забруднення атмосферного повітря може бути вчинено умисно і необережно. Відповідальними за забруднення атмосферного повітря є всі осудні особи, що досягли шістнадцятирічного віку. Карається забруднення атмосферного повітря: за ч. 1 ст. 241 КК - штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на той самий строк або без такого; за ч. 2 ст. 241 КК - обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. 9.8. Порушення правил охорони вод Предметом забруднення є всі водні об'єкти на території України - ріки, озера, водойми, водні джерела, підземні води та ін. Забрудненням визнається виливання чи викидання у водойми (ріки, озера) неочищеної стічної води, відходів виробництва, паливно-мастильних матеріалів, що спричинило зміну природних властивостей води або виснаження водних джерел і створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи для довкілля. Забруднення води, яке призвело до захворювання чи загибелі людей, масового знищення об'єктів тваринного чи рослинного світу або заподіяло інші тяжкі наслідки, кваліфікується за ч. 2 ст. 242 КК. Забруднення води може бути вчинене умисно (при байдужому ставленні до настання передбачених законом наслідків) і необережно. Відповідальність за забруднення води настає з шістнадцяти років. Карається порушення правил охорони вод: за ч. 1 ст. 242 КК - штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або обмеженням волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 242 КК - обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк. 9.9. Забруднення моря Стаття 243 КК передбачає відповідальність за забруднення моря в межах внутрішніх морських і територіальних вод, вчинене із суден, плавучих засобів, платформ чи інших споруд у морі. Забруднення моря з суші (з берега) підпадає під ознаки ст. 242 КК. Забрудненням визнається скидання в море речовин, шкідливих для здоров'я людей або для живих ресурсів моря - відходів виробництва, шкідливих речовин і матеріалів або сумішей, що містять такі речовини понад встановлені норми і т. п. Якщо забруднення моря спричинило загибель або захворювання людей, масову загибель тварин чи рослин або спричинило інші тяжкі наслідки, діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 243 КК. Частина 3 ст. 243 КК передбачає відповідальність посадових осіб суден чи інших плавучих засобів, повітряних суден, платформ чи інших споруд за неподання інформації лро незаконне чи вимушене скидання в море або втрати ними в морі речовин, шкідливих для здоров'я людей або живих ресурсів моря, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей або живих ресурсів моря чи могло загадати шкоди зонам лікування і відпочинку або перешкодити іншим законним видам використання моря. Забруднення моря може бути вчинене умисно і необережно. Відповідальними за забруднення моря є посадові особи - капітани морських або повітряних суден, керівники платформ та інших штучних споруд на морі. Карається забруднення моря: за ч. 1 ст. 243 КК - штрафом від трьохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 243 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. З ст. 243 КК - штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або обмеженням волі на строк до трьох років. 9.10. Порушення законодавства про континентальний шельф України Стаття 13 Конституції України закріплює виключне право власності Українського народу на природні ресурси її континентального шельфу. Континентальним шельфом називається поверхня і надра морського дна до глибини 200 метрів, що примикають до території України. Використання континентального шельфу регламентується виключно законодавством України. Об'єктивна сторона діяння, передбаченого ст.244 КК полягає у порушенні законодавства про континентальний шельф України, яке заподіяло істотну шкоду, а також систематичне неприйняття особою, яка відповідає за експлуатацію технологічних установок або інших витоків небезпеки заходів для захисту живих організмів моря від дії шкідливих відходів, якщо це створило небезпеку їхньої загибелі або загрожувало життю чи здоров'ю людей (ч. 1 ст. 244 КК), а також у проведенні на континентальному шельфі досліджень, розвідок, розробок природних багатств та інших робіт без спеціального дозволу (ч. 2 ет. 244 КК). Порушення законодавства про континентальний шельф може бути умисним і необережним. Суб'єктами відповідальності за ч. 1 ст. 244 КК є громадяни України і особи без громадянства, які досягли віку шістнадцяти років. Суб'єктами злочину, передбачено ч. 2 ст. 244 КК, можуть бути лише іноземці. Карається порушення законодавства про континентальний шельф України: за ч. 1 ст. 244 КК - штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з конфіскацією всіх знарядь, якими користувалася винна особа для вчинення злочину або без такої; за ч. 2 ст. 244 КК - штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців з конфіскацією обладнання. 9.11. Знищення або пошкодження лісових масивів Стаття 245 КК передбачає кримінальну відповідальність за спеціальний вид умисного знищення чи пошкодження чужого майна. Предметами цього злочину є: лісові масиви, зелені насадження навколо населених пунктів, вздовж залізниць, а також інші дикоростучі рослини, кущі, чагарники. Лісовим масивом визнається ліс, що займає територію більше 1 га. Склад злочину утворює знищення чи пошкодження лісового масиву або зелених насаджень, вчинене підпалом чи іншим загальнонебезпечним способом (ч. 1 ст. 245 КК). Діяння утворює кваліфікований склад злочину, якщо знищення чи пошкодження лісового масиву чи зелених насаджень спричинило загибель людей (смерть хоча б однієї особи), масову загибель лісових тварин або інші тяжкі наслідки - заподіяння тілесних ушкоджень кільком потерпілим, велику матеріальну шкоду тощо (ч. 2 ст. 245 КК). Відповідальність за ст. 245 КК настає лише при умисному пошкодженні насаджень і лісових масивів. Відповідальними за потраву посівів і пошкодження насаджень є осудні особи, яким виповнилося шістнадцять років. Карається знищення або пошкодження лісових масивів: за ч. 1 ст. 245 КК - обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 245 КК - позбавленням волі на строк від п'ята до десяти років. 9.12. Незаконна порубка лісу Ліс спільно із землею, водою та повітрям утворює природне середовище, у якому тільки і можуть жити люди. Тому головне значення лісу не в тому, що він дає гарні будівельні матеріали. Ліс - це не тільки і не стільки дрова. Ліс - де необхідна і незамінна умова життя людей. У маленького африканського племені пігмеїв є споконвічне переконання: «Тоді, коли буде знищене останнє дерево, тоді загине і остання людина на Землі». Лісовий фонд України згідно з Лісовим кодексом України складають усі ліси на території України. До лісового фонду не належать зелені насадження населених пунктів, окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках (Відомості Верховної Ради України.- 1994, № 17- Ст.99). Незаконною визнається порубка дерев без лісорубочного ордера або з порушенням дозволу, зазначеного в ордері. Предметом незаконної порубки лісу можуть бути тільки дерева і кущі в лісі, які ще не відділені від коріння. Заволодіння заготовленим чи складовим лісом, а так само незаконна порубка в містах і селищах декоративних, садових дерев з корисливою метою кваліфікується як розкрадання чужого майна за ст. 185, 186, 187, 189, 190 КК в залежності від способу викрадення. Відповідальність за ст. 246 КК у значній мірі залежить від категорії лісу, де було вчинено незаконну порубку дерев або чагарників. Лісовим кодексом України всі ліси, що утворюють лісовий фонд, розподіляються за своїм екологічним і господарським призначенням на ліси першої і ліси другої групи. ' Див.: п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи». Постанови Пленуму Верховного Суду України- К., 1995- С, 202-203. До першої групи належать: водоохоронні ліси - смуги лісів вздовж берегів річок,навколо водоймищ, озер, смуги лісів, що захищають нерестовища цінних промислових риб, а також захисні лісові насадження на смугах відводу каналів; захисні ліси - протиерозійні, захисні смуги лісів вздовж залізниць, автомобільних доріг, державні захисні лісові смуги, байрачні ліси, ліси степових, лісостепових та гірських районів; санітарно-гігієнічні та оздоровчі ліси - ліси навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси першого і другого поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання та ліси зон санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій. До лісів першої групи належать також ліси на територіях природно-заповідного фонду -заповідників, національних парків, пам'яток природи, заповідних урочищ, ліси, що мають наукове або історичне значення частини 1-5 ст. 36 ЛК. До другої групи належать ліси, що мають екологічне та експлуатаційне значення, стосовно яких встановлено режим обмеженого лісокористування (ч. 6 ст. 36 ЛК). Стаття 246 КК передбачає відповідальність за незаконну порубку дерев і чагарників, у лісах, захисних та інших лісових насадженнях, якщо цим була заподіяна істотна шкода. Шкода, заподіяна незаконною порубкою лісу, визначається за таксами, затвердженими постановами Ради Міністрів України від 17 грудня 1977 р. № 614 і від 25 травня 1982 р №301. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1992 р. № 432 «Про відповідальність за шкоду, заподіяну лісу та природним об'єктам рослинного світу» ці такси збільшені в 25 разів. Постановою Кабінету Міністрів від 31 грудня 1994 р. № 887 «Про збільшення такс для обчислення розміру стягнення за шкоду, заподіяну лісовому господарству» ці такси збільшені ще в десять разів. Розмір шкоди, заподіяної незаконною порубкою лісу, визначається з урахуванням групи лісу, де була порубка дерев, діаметра стовбура дерева, породи дерева й інших показників. Відповідальність за незаконну порубку дерев у заповідниках або на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах настає незалежно від розміру заподіяної порубкою шкоди (ч. 1 ст. 246 КК). . Дії посадових осіб, які вчинювали незаконну порубку яісу з використанням своїх посадових повноважень, кваліфікуються за сукупністю статей 246 і 364 КК (п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р.). Відповідальність за незаконну порубку лісу настає з шістнадцяти років. Карається незаконна порубка лісу: - штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією незаконно добутого. 9.13. Порушення законодавства про захист рослин Порушення правил боротьби з хворобами і шкідниками рослин посягає на сільське господарювання як систему суспільних відносин і заподіює в сфері цих відносин суспільне небезпечну шкоду. Правила боротьби з хворобами і шкідниками рослин встановлені Законом України від 16 червня 1992 р. «Про охорону навколишнього природного середовища». Законом України від ЗО червня 1993 р. «Про карантин рослин» та іншими нормативними актами. Відповідальність за ст. 247 КК настає лише у випадках, коли порушення правил спричинило тяжкі наслідки - загибель врожаю, поширення епіфітотії - заразного захворювання рослин, знищення чи значного пошкодження посівів тощо. Порушення правил боротьби з хворобами і шкідниками рослин вчинюється необережно. Умисне поширення епіфітотії має ознаки злочину, передбаченого ст. 113 КК. Відповідальними за порушення правил боротьби з хворобами і шкідниками рослин є особи, на яких покладені обов'язки запобігання хворобам рослин і боротьби з їх шкідниками. Карається порушення законодавства про захист рослин: - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років. 9.14. Незаконне полювання Незаконним називається полювання в заборонений час або в недозволених місцях, або забороненими знаряддями і способами, або на тварин, полювання на яких заборонено. Полювання - це відстежування з метою здобичі, переслідування і здобич диких тварин і птахів. Перебування без належного дозволу в мисливських угіддях з рушни-пею (мисливською вогнепальною зброєю навіть у зібраному стані), капканами та іншими знаряддями полювання з собаками чи зі здобиччю, прирівнюється до полювання. Полювання на Україні регулюється Положенням про полювання та мисливське господарство України, що затверджене постановою Ради Міністрів 8 серпня 1989 р. Предметом незаконного полювання можуть бути лише дикі тварини і птахи. Положенням про полювання та мисливське господарство полюванням визнається здобування звірів і птахів, що знаходяться в стані природної свободи. Незаконне заволодіння дикими тваринами і птахами, що перебувають у розплідниках і вольєрах або вирощуються відповідними організаціями, установами і підприємствами, визнається крадіжкою чужого майна (ст. 185 КК). За ч. 1 ст. 248 КК діяння кваліфікується лише у випадку, якщо незаконним полюванням була заподіяна істотна шкода, а також полювання на звірів і птахів, полювання на яких заборонено, тобто полювання на звірів і птахів, що занесені до Червоної книги України, або полювання на території державного заповідника чи на інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду. Розмір заподіяної незаконним полюванням шкоди визначається з допомогою такс, затверджених Міністерством охорони навколишнього природного середовища і Міністерством лісового господарства України 12 лютого 1993 р., для нарахування розміру стягнень за збитки, заподіяні незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів (крім видів, занесених до Червоної книги України), їх жител, біотехнічних споруд. При цьому необхідно враховувати, що за незаконне добування або знищення диких тварин на території державного заповідника, державного природного національного парку, державного зоологічного заказника стягнення проводиться по таксі на відповідний вид тварин, збільшеній в два рази (п. 20 постанови Верховного суду України від 26 січня 1990 р.). Згідно з додатком № 10 до постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 287 встановлені такі такси Для обчислення розміру шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування чи знищення тварин, пошкодження або знищення їх жител, місць перебування і розмноження: І. За незаконне добування або знищення (за одну тварину) нараховується сума у мінімальних заробітних платах: 1) звірі: а) бурий ведмідь - 170 (розмірів мінімальних за-Робітних плат); б) лось, олень благородний - 170; в) олень плямистий, лань — 70; г) кабан, муфлон, козуля, бобер — 40; д) байбак, куниця, норка, єнотовидний собака, лисиця, ондатра, нутрія - 20; є) заєць-русак, тхір лісовий, ласка, білка, дикий кролик - 4,5; ж) інші корисні види - 2,5; 2) птахи: а) лебідь шипун і кликун, лелека і мала біла чапля - 29; б) тетерук, сіра і руда чаплі - 22; в) рябчик, сова, денні пернаті хижаки - 15; г) шилодзьобка, галагаз - 9; д) гуси, фазан, сіра куріпка - 4; є) качка, лиска, голуб, кулик, перепілка та інші мисливські птахи - 2; II. Незаконне знищення (розорення) гнізда, нори, бобрової загати, інших жител тварин - за таксою на відповідний вид тварин, збільшений вдвічі; III. Незаконне вилучення яєць із гнізда - 20% такси на відповідний вид птаха за кожне яйце. Крім розміру заподіяної незаконним полюванням шкоди, визначеної з застосуванням зазначених такс, враховується також вартість, екологічна цінність, кількість добутого, пошкодженого чи знищеного, а також розмір шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу (п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р.). Положенням про полювання та мисливське господарство встановлено перелік тварин і птахів, полювання на яких заборонено: зубри, бобри, бабаки, білки, дикі кролі, куниці, ласки, горностаї, барсуки, тхори, норки, видри, лані, тетеруки, глухарі, рябчики, фазани, сірі куріпки, журавлі, дро- : фи, лебеді, гуси, пелікани, лелеки, білі чаплі та інші немисливські птахи. Лише за платними ліцензіями дозволяється полювання на ведмедів, оленів, лосів, диких кабанів, козуль. Незаконне полювання кваліфікується за ч. 2 ст. 248 КК у випадку застосування при вчиненні злочину автомототранс-портних засобів, тобто всіх можливих технічних засобів, машин і механізмів, за допомогою яких підвищується ефективність полювання. До таких відносять всі види автомобілів, мотоцикли, човни і катери, гелікоптери та інші самохідні машини, які можуть використовуватися для вистежування чи добування звірів або птахів. Згідно зі статтями 264, 248 і 249 КК і ет. 81 КПК знаряддя злочину, належні винній особі, в тому числі мисливські рушниці, риболовні сітки, автомашини, човни, мотоцикли та інші транспортні і плавучі засоби, за допомогою яких вчинювалися чи полегшувалося вчинення незаконного вилову риби, відстріл звірів, птахів тощо, підлягають конфіскації як знаряддя вчинення злочину (п. 14 постанови Пленуму Верховного суду України від 26 січня 1990 р.). Злочин кваліфікується за ч. 2 ст. 248 КК у тих випадках, коли він був вчинений: а) посадовою особою, або б) групою осіб або в) полювання вчинювалося способом масового знищення звірів чи птахів або інших видів тваринного світу, або г) особою, раніше судимою за незаконне полювання. Відповідальність за незаконне полювання настає з шістнадцяти років. Карається незаконне полювання: за ч. 1 ст. 248 КК - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з конфіскацією знарядь і засобів полювання та всього добутого; за ч. 2 ст. 248 КК - штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією знарядь і засобів полювання та всього добутого. 9.15. Незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом Незаконним заняттям рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом називається вилов риби та водяних тварин (в тому числі і морських) в територіальних водах України, внутрішніх річках, озерах і водоймищах без належного дозволу, чи в заборонений час, або забороненими способами та знаряддями. Предметом цього злочину є різної породи риби, раки, креветки, кальмари, восьминоги, дельфіни та інші водні тварини, а також морські водорості і трави, які мають промислове значення для виробництва добрив, медичних препаратів або продуктів харчування. Незаконний вилов водяних хутрових звірів - видри, бобрів, ондатри, хохулі - кваліфікується за ст. 248 КК як незаконне полювання. Незаконне заволодіння на свою користь або на користь інших осіб рибою, водяними тваринами, що не перебувають У стані природної свободи, не може кваліфікуватися за ст. 248 КК. Дії осіб, винних у незаконному вилові риби, добуванні водяних тварин, що вирощуються колгоспами, радгоспами іншими державними, колективними або приватними підприємствами і організаціями в спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, або винних у заволодінні рибою, водяними тваринами, відловленими цими організаціями, кваліфікуються як розкрадання державного, колективного чи приватного майна за ст. 185 КК (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р.). Порядок зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом регулюється постановами Кабінету Міністрів України. Незаконним лов риби чи добування інших водяних тварин визнається злочином у випадках, якщо він вчинюється: а) без належного дозволу (квитка, ліцензії, угоди і т. ін.); б) у заборонений час; в) забороненими способами і знаряддями (застосування електроструму, вибухівки, отруйних речовин тощо); г) у недозволених місцях і заподіює істотну шкоду. Обчислення розміру шкоди, заподіяної незаконним заняттям рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом проводиться за таксами, встановленими додатком № 10 до постанови Кабінету Міністрів від 19 квітня 1993 р. № 287. Згідно з таксою нараховується сума в кількості мінімальних розмірів заробітної плати: 1) риби (за один екземпляр): осетрові риби та їх гібриди (крім білуги чорноморської, шипа, стерляді, осетра атлантичного) - 8,5; лососеві (крім лосося чорноморського та лосося дунайського), таймень - 3; форель, сом, камбала-калкан - 2,5; вугор, марена (крім марени дніпровської і марени кримської) - 1,5; товстолоб, білий амур, чорний амур, окунь смугастий, сазан, лин, судак, щука, буфело, луфер, камбала (крім камбали-калкана) - 1; короп, лящ, жерех, кефаль, минь, в'язь, канальний сомик, оселедець, акула-катран, морський язик, скумбрія - 0,5; головень, шемая, скат, морський лин, морський півень - 0,7; тараня, плітка, синець, білозірка (кліпець), підуст, чехоня, карась - 0,5; бички всіх видів (крім бичка-рижика звичайного та бичка золотистого) - 0,3; сарган - 0,2; барабуля, ставрида - 0,2; 2) водні безхребетні: раки (крім рака широкопалого), краби (крім краба трав'яного, краба волохатого, краба кам'яного, краба мармурового та краба прісноводного), устриця (крім устриці їстівної), рапана - 0,1; морський їжак, морська зірка, змієхвостки, голотурії та інші голкошкірі «сидячих» видів, кишечно-порожнинні «сидячих» видів - 0,05; мідії, модіоли, мії, кардіуми, солени, венуси, до-накси, інші двостулкові молюски «сидячих» видів - 0,03; креветки - 0,01; восьминіг - 0,03; кальмар, каракатиця -0,02; губки, «сидячих» видів - 0,01 (за 1 кг); 3) водяні рослини: морські водорості «сидячих» видів - 0,04 (за 1 кг); річкові та болотні водорості, ряска - 0,02 (за 1 кг). У примітці до додатка № 10 встановлено, що розмір шкоди, заподіяної незаконною заготівлею ікри осетрових і лососевих риб, зазначених у цій таксі, обчислюється з роз-пахунку 50 мінімальних розмірів заробітної плати за 1 кг Заготовленої продукції. Незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом кваліфікується за ч. 2 ст. 249 КК за ознакою вчинення його способом масового знищення риби чи інших видів тваринного світу або особою, яка раніше була судимою за статтею 249 КК. Дії, осіб, які скуповують або збувають завідомо незаконно здобуту продукцію водного, рибного чи іншого добувного промислу (ст. 249 КК), кваліфікуються за ст. 198 КК. Якщо ж такі дії були заздалегідь обіцяні особі, яка займається рибним, звіриним або іншим добувним промислом, або ці дії в силу їх систематичності давали підстави розраховувати на таке сприяння, то вони кваліфікуються як співучасть у злочині за ч. 5 ст. 27 і ч. 2 ст. 249 КК. Дії посадових осіб, які вступають у злочинні угоди з браконьєрами чи самі самостійно вчинюють такі злочини, як незаконне заняття рибним промислом, кваліфікуються за сукупністю злочинів за ст. 249 КК та 364 КК (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р.). Незаконне заняття рибним або іншим водним добувним промислом, поєднане з погрозами працівникам рибоохорони, громадським інспекторам охорони рибних запасів, а також громадянам, які виконували свій громадський обов'язок, або вчинення стосовно цих осіб насильницьких дій у зв'язку з їх участю в попередженні чи припиненні правопорушення, створює сукупність злочинів, передбачених ст. 249 КК та 350 КК. Дії осіб, які вчинили опір працівникам міліції або членам громадського формування з охорони громадського порядку при виконанні ними обов'язків по охороні рибних запасів і боротьбі з порушенням правил полювання і рибальства, кваліфікуються за ст. 342 КК чи ст. 350 КК. Карається незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом: за ч. 1 ст. 249 КК - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк До трьох років, з конфіскацією знарядь і засобів промислу та всього добутого; та ч. 2 ст. 249 КК - штрафом від ста до двохсот неоподат-кувуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією знарядь і засобів промислу та всього добутого. 9.16. Проведення вибуховихробіт з порушенням правил охорони рибних запасів Діяння, передбачене от. 250 КК, руйнує навколишнє середовище і рибні запаси як його частину. Вибухові роботи в річках, озерах та інших водоймищах можуть проводитися лише з дозволу органів рибоохорони. Проведення вибухових робіт без належного дозволу утворює склад злочину незалежно від заподіяння шкоди рибному господарству. Незаконне проведення вибухових робіт може бути вчинено умисно і необережно. Вчинення вибуху у водоймищі з метою вилову риби кваліфікується як незаконне заняття рибним промислом за відповідною частиною ст. 249 КК. Відповідальність за діяння, передбачене ст. 250 КК, настає з шістнадцяти років. Карається проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів: - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк від двох до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років. 9.17. Порушення ветеринарних правил Порушення ветеринарних правил сприяє поширенню хвороб (епізоотій) тварин, їх загибелі і заподіює цим значну шкоду сільському господарству. Ветеринарні правила - це встановлена законом система заходів профілактики захворювання і лікування тварин, підвищення їх продуктивності, виробництва чистих продуктів харчування (ст. 1 Закону від 25 червня 1992 р. «Про ветеринарну медицину»). Стаття 251 КК містить «матеріальний» склад злочину, обов'язковою ознакою якого є настання наслідків: а) поширення епізоотії - масового захворювання тварин інфекційною хворобою та б) інших тяжких наслідків - загибелі тварин чи птиці, захворювання людей (на такі самі хвороби), значне пониження кількості чи якості продукції тваринництва, рибництва, бджільництва тощо. Порушення ветеринарних правил вчинюється необережно. Умисне поширення епізоотій підпадає під ознаки ст. 113 КК. Відповідальними за ст. 251 КК є особи (посадові і приват- ні), на яких ветеринарними правилами покладені обов'язки дотримування встановлених вимог у галузі ветеринарної медицини і які досягли віку шістнадцяти років. Карається порушення ветеринарних правил: - штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. 9.18. Умисне знищення або пошкодження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, взятих під охорону держави Територія та об'єкти природно-заповідного фонду визначені Законом України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України». (ЗУ,- Том 3.- К., 1996, с. 273-275). До них належать, зокрема, природні заповідники, науково-дослідні установи, біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади, пам'ятки природи, заповідні урочища, заказники тощо. Території та об'єкти, взяті під охорону держави, визначені Законом України від 13 липня 1978 р. «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» (Відомості Верховної Ради України.- 1978, № ЗО, ст. 426). До них віднесені споруди, пам'ятні місця і предмети, що пов'язані з історичними подіями у житті народу, суспільства і держави. Стаття 252 КК передбачає відповідальність за спеціальний вид умисного знищення чи пошкодження чужого майна (див. ст. 194 КК). Умисне знищення або пошкодження територій та об'єктів природно-заповідного фонду чи взятих під охорону держави, вчинене підпалом або іншим загальнонебезпеч-ним способом, якщо діяння спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (знищення чи пошкодження особливо цінних об'єктів, заподіяння особливо великої матеріальної шкоди), кваліфікується за ч. 2 ст. 252 КК. Злочин, передбачений ст. 252 КК, містить матеріальний склад злочину, тобто злочин вважається закінченим з моменту знищення чи пошкодження території чи об'єкта. Знищення або пошкодження територій чи об'єктів природно-заповідного фонду або взятих під охорону держави, вчинюється умисно. Необережне знищення чи пошкодження цих територій чи об'єктів утворює злочин, передбачений ст. 196 КК. Відповідальними за таке діяння є всі осудні особи, що досягли віку шістнадцяти років. Карається умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду: за ч. 1 ст. 252 КК - штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 252 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років. 9.19. Проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля Законом України від 26 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього середовища» (ЗУ.- Том 2- К., 1991.- С. 60-65), встановлена вимога спорудження обов'язкових інженерних систем захисту довкілля (очисних та обезбруднюючих споруд) і заборона введення в експлуатацію споруд, будівель без такого захисту. Склад злочину утворюють: а) розробка і здача проектів чи іншої документації замовнику без обов'язкових інжечерних систем захисту довкілля або б) введення в експлуатацію споруд без такого захисту, якщо таке порушення створило небезпеку настання тяжкої технологічної аварії або екологічної катастрофи, загибелі людей, масового захворювання населення або інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 253 КК), чи якщо така небезпека перетворилась на реальність (ч. 2 ст. 253 КК). Проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля можуть бути вчинені умисно і необережно. Якщо таке діяння вчинюється умисно з метою підриву чи ослаблення української держави, то скоєне утворює злочин, передбачений ст. 113 КК. Відповідальними за таке діяння є посадові та інші спеціально уповноважені особи, які є відповідальними за проектування чи експлуатацію споруд, будівель без порушення правил захисту довкілля, і які досягли віку шістнадцяти років. Карається проектування чи експлуатація споруд без захисту довкілля: за ч. 1 ст. 253 КК - позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або обмеженням волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 253 КК - обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років, або позбавленням волі на строк до п'яти років. 9.20. Безгосподарське використання земель Земельний кодекс України зобов'язує власників земельних ділянок і землекористувачів використовувати землі відповідно до їх призначення, здійснювати заходи щодо охорони земель (ст. 40), зберігати і підвищувати родючість ґрунтів, захищати землі від водної та вітрової ерозії, від заростання чагарниками (ст. 84). Безгосподарським є використання земель з порушенням вимог Земельного кодексу, якщо таке господарювання призвело до зниження чи втрат родючості земель, виведення земель із сільськогосподарського обороту, до змивання гумусного шару чи до порушення структури грунту (ст. 254 КК). Склад злочину утворює злочинна недбалість власника земельної ділянки чи землекористувача, яка призвела до настання таких наслідків через невиконання чи неналежне виконання вимог Земельного кодексу. Безгосподарське використання земель вчинюється необережно. Відповідальними за безгосподарське використання земель є всі власники земельних ділянок і землекористувачі, які досягли віку шістнадцяти років. Карається безгосподарське використання земель: - штрафом до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Законодавство до теми 1. Статті 13, 14, 16, 50, 66 Конституції України. 2. Статті 236-254 Кримінального кодексу України. 3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи». Література до теми 1. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах.- К., 1995. 2. Практика судів України в кримінальних справах.- К 1993. 3. Практика судів України у кримінальних справах 1993-1995-К., 1996. 4. Богомяков Ю. С. У головно-правовая охрана животно- го мира.— Лекция.- Тюмень, 1990. 5. Гавриш С. Б. Уголовно-правовая охрана природной среды. Проблеми теории и развитие законодательства.- Харьков, 1994. 6. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина особлива. Курс лекцій.- Київ, 1998. 7. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.- Київ, Атіка, Академія, Ельга-Н.,- 2001. 8. Кримінальне право України. Особлива частина. Пдручник.-Київ, 1998. 9. Матвійчук В. К. Кримінально-правова боротьба органів внутрішніх справ з злочинним забрудненням водних об'єктів- К, 1992. 10. Матвейчук В. К. Квалификация незаконной охоты.- К., 1992. 11. Матвійчук В. К. Кримінально-правовий захист атмосферного повітря.- К., 1994. 12. Навроцький В. О. Екологічні злочини. Лекції.- Львів, 1997. Тема 10. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ Громадською безпекою називається сукупність суспільних відносин, що створюються для захисту життя та здо-пов'я невизначеної кількості людей і безпечного використання витоків підвищеної небезпеки. На громадську безпеку посягають діяння, передбачені ст. 255-270 КК України. 10.1. Створення злочинної організації Злочинною визнається організація, яка має всі ознаки організації: а) певну кількість членів, які є учасниками цієї організації; б) розроблений і схвалений учасниками організації план (статут) злочинної діяльності організації (письмовий чи усний); в) певну структуризацію - розподіл ролей, підпорядкованість членів організації; г) наявність організатора (керівника); д) прикриття своєї діяльності, як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб (у тому числі і підкупом хабарами посадових осіб); е) підбір нових членів організації; ж) наявність загальних правил поведінки і дисципліни; з) наявність матеріальної бази - транспорту, приміщень, сховищ, коштів, засобів зв'язку тощо. Злочинна організація може мати всі ці ознаки, а може деяких з них і не мати. Головною ознакою, за якою злочинна організація відрізняється від усіх інших (виробничих, громадських, спортивних та інших) організацій - є мета і завдання злочинної організації - вчинення одного або кількох тяжких чи особливо тяжких (ч. 4 і 5 ст. 12 КК) злочинів. Склад злочину, передбаченого ст. 255 КК, утворює одне з зазначених у цій статті діянь: - створення організації (підбір учасників, розподіл ролей, пошуки матеріальних засобів - грошей, транспорту, приміщень тощо, розробка планів, пошуки об'єктів нападу і т. ін.); - керівництво організацією (підбір членів, розробка планів, постановка завдання і призначення виконавців, отримання звітів про виконання завдання тощо); - участь у злочинній організації (вступ до організації, прийняття обов'язків члена організації, участь у розробці планів і участь у їх реалізації, дотримання встановлених організацією правил поведінки тощо); - організація і проведення зборів (сходок) членів і керівників різних злочинних організацій з метою розробки спільних планів дій; - координація (погодженість) дій об'єднань злочинних організацій і груп. Від банди (ст. 257 КК) і від воєнізованого чи збройного формування (ст. 260 КК) злочинна організація відрізняється відсутністю зброї, неозброєністю. Створення (організація) озброєної злочинної організації з метою вчинення нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих громадян кваліфікується як бандитизм за ст. 257 КК, а створення воєнізованих чи збройних формувань для виконання політичних завдань - за ст. 260 КК. Створення злочинної організації вчинюється умисно з метою створити організацію для вчинення одного чи кількох тяжких чи особливо тяжких злочинів. Відповідальність за створення злочинної організації настає з шістнадцяти років. Звільняється від кримінальної відповідальності особа, крім організатора або керівника злочинної організації за вчинення злочину, передбаченого частиною першою цієї статті, якщо вона добровільно заявила про створення злочинної організації або участь у ній та активно сприяла її розкриттю. Карається створення злочинної організації: - позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років. 10.2. Сприяння учасникам злочинної організації та укриття їх злочинної діяльності Стаття 256 КК передбачає відповідальність за причетність до діяльності злочинної організації, тобто за дії, які не є співучастю у цій діяльності, а є пособництвом, яке не було заздалегідь обіцяним і яке не перебуває з конкретними злочинами у причинному зв'язку. Причетна до злочину ді яльність перебуває у причинному зв'язку з діями, що вчинюються після закінчення злочину - надання приміщень. сховищ, грошей, документів тощо з метою допомогти злочинцям уникнути відповідальності за злочинне діяння. Таке сприяння (пособництво) учасникам злочинної організації можливе лише одноразове, оскільки неодноразове такс сприяння стане у причинний зв язок з учиненням злочину і буде співучастю у цьому злочині. Склад злочину утворює одне із можливих видів сприяння учасникам злочинної організації: - приховування злочинної організації, наданням її членам приміщень, сховищ, транспортних засобів, документів, техніки, грошей, цінних паперів тощо; - створення умов, які сприяють діяльності злочинної організації. Сприяння учасниками злочинної організації або укриття їх злочинної діяльності, вчинене повторно або посадовою особою, кваліфікується за ч. 2 ст. 256 КК. Причетність до діяльності злочинної організації вчинюється умисно з метою допомоги й учасникам уникнути відповідальності. Відповідальність за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організації настає з шістнадцяти років. Карається сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності: за ч. 1 ст. 256 КК - позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. 2 ст. 256 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 10.3. Бандитизм Суспільна небезпечність бандитизму полягає у посяганні на головні засади громадської безпеки, на систему державного управління, а також на життя і власність. Закон передбачає три форми бандитизму: - організацію озброєної банди; - участь у банді; - участь у вчинюваному бандою нападі. Кожна із цих форм містить ознаки закінченого злочину. Організація озброєної банди - це сукупність дій, спрямованих на створення банди - організованої, озброєної, стійкої групи осіб, що зорганізувалася для вчинення нападів на громадян, підприємства, установи, організації. Такими діями є: - розроблення планів злочинної діяльності; - вербування, пошуки учасників; - розподіл ролей між членами банди; - добування, пошуки зброї; - пошуки транспорту, коштів; - вибір об'єктів для нападу тощо. Якщо внаслідок цих дій банда не була створена, то вчинене кваліфікується як замах на організацію банди за ет. 15 і ст. 257 КК. Бандою називається група осіб, що характеризується такими ознаками: - двоє і більше членів; - стійкість групи визначають стабільність і згуртованість, тобто наявність планів на вчинення певної (невизначеної) кількості злочинів, або хоча б і одного, але такого, що вимагає занадто ретельної і всебічної підготовки, наприклад, пограбування банку; - озброєність групи, тобто наявність вогнепальної чи холодної зброї хоча б у одного із членів банди, про що відомо іншим членам банди; - мета створення банди - для вчинення нападів на фізичних і юридичних осіб (громадян і організацій). Організація озброєної банди є закінченим злочином з моменту її створення незалежно від того, чи вчинили члени банди хоча б один напад.1 Участь у банді припускає вступ і прийняття в члени банди, участь у обговоренні планів, знання про інших членів банди, її керівників тощо. Участь у вчинюваних бандою нападах припускає дії осіб, які не є членами банди, але які були залучені до участі в одному чи кількох нападах і які усвідомлювали, що чинять злочин у складі банди. Особи, які не були членами банди і не усвідомлювали факту її існування, але своїми діями будь-як сприяли банді у вчиненні нападу, несуть відповідальність за співучасть у злочині, який охоплювався їх умислом. Бандитизм охоплює заподіяння нападом будь-якої шкоди, крім умисного вбивства. Вчинення при бандитському нападі умисного вбивства утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 115 і 257 КК України. Бандитизм - злочин умисний, умисел прямий, оскільки учасники банди бажають вчинити напад і заподіяти потерпілим певну шкоду. Відповідальними за бандитизм є особи, яким до моменту вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років (ч. 2 ст. 22 КК України). Карається бандитизм позбавленням волі на строк від п'яти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна. 10. 4. Терористичний акт Терористичним актом називається вбивство або погроза вчинити вбивство чи застосувати до потерпілих жорстокі тортури з метою досягнення політичної мети, а також вчинення з такою метою вибухів, підпалів, затоплень або інших дій, небезпечних для життя чи здоров'я людей, а також погроза вчинити такі дії. Склад злочину утворюють: а) застосування зброї (вбивство або погроза вчинити вбивство); б) вчинення вибуху, підпалу, затоплення; в) вчинення інших дій, які створюють небезпеку для життя чи здоров'я людей, заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків - тілесних ушкоджень значній кількості потерпілих, зруйнування важливих господарських чи культурних об'єктів тощо. Суб'єктивна сторона терористичного акту характеризується прямим умислом і політичною метою - порушити громадську безпеку, залякати населення, спровокувати воєнний конфлікт, міжнародні ускладнення або добитися бажаного рішення органами державної влади чи посадовими особами, об'єднаннями громадян, юридичними особами або привернути увагу громадськості до певних політичних чи релігійних поглядів терориста. Вчинення терористичного акту за попередньою змовою групою осіб або повторно, або якщо терористичним актом була заподіяна значна майнова шкода або інші тяжкі наслідки кваліфікується за ч. 2 ст. 258 КК, а якщо терористичним актом була заподіяна смерть хоча б однієї людини - за ч. З ст. 258 КК. Частина 4 ст. 258 КК передбачає відповідальність за створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією і участь у такій групі чи організації, а також матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації. Терористична група характеризується такими ознаками: а) двоє чи більше членів групи; б) дрмовлення про спільне вчинення одного чи кількох злочинів, передбачених частинами 1, 2 або 3 ст. 258 або ст.349КК. Терористична організація характеризується тим, що кілька осіб: а) з метою вчинення одного чи кількох злочинів, передбачених частинами 1, 2 або 3 ст. 258 або ст. 349 КК, здійснили в межах об'єднання розподіл функцій; б) досягли домовленості про певні правила поведінки під час підготовки і вчинення цих злочинів. Терористичний акт вчинюється умисно з політичною метою. Відповідальність за терористичний акт настає з чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 22 КК). Частина 5 ст. 258 КК передбачає спеціальний вид звільнення особи від відповідальності за участь у терористичній групі чи терористичній організації (ч. 4 ст. 258 КК) за сукупністю умов: а) особа не була організатором чи керівником терористичної групи чи організації; б) особа добровільно заявила про створення терористичної групи чи терористичної організації правоохоронним органам; в) особа сприяла припиненню існування чи діяльності терористичної групи або організації або сприяла розкриттю злочинів, вчинених терористичною групою чи організацією; г) в її діях немає складу іншого злочину. Карається терористичний акт: за ч. 1 ст. 258 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років; за ч. 2 ст. 258 КК - позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років; за ч. З ст. 258 КК - позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцята років або довічним позбавленням волі;4 за ч. 4 ст. 258 КК - позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років. 10.5. Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об'єктів власності Стаття 259 КК передбачає відповідальність за спеціальний вид неправдивого повідомлення про вчинення злочину - терористичного акту. Склад злочину утворює зазнаки, тобто безсумнівно для винної особи, неправдиве повідомлення про терористичний акт, яким створювалась загроза для життя людей чи настання інших тяжких наслідків (тілесних ушкоджень багатьом людям, заподіянням великої матеріальної шкоди тощо). Завідомо неправдиве повідомлення може стосуватися підготовки вибуху, підпалу чи інших дій, що загрожують загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків. Якщо неправдиве повідомлення було вчинене повторно яйо спричинило тяжкі наслідки, то діяння кваліфікується за ч2ст.259КК. Неправдиве повідомлення вчинюється умисно. Повідомлення про терористичний акт внаслідок помилки складу злочину не утворює. Мотивами неправдивого повідомлення про терористичний акт можуть бути різні спонукання - кар'єризм, помста, хуліганство тощо. Відповідальність за неправдиве повідомлення про терористичний акт настає з шістнадцяти років. Карається завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об'єктів власності: за ч. 1 ст. 259 КК - штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 259 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. 10.6. Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань Згідно з чинним законодавством, в Україні створюються: а) Збройні сили України; б) Національна гвардія України; в) Служба безпеки України; г) формування і підрозділи МВС; д) Прикордонні війська України; е) Управління охорони вищих посадових осіб України та деякі інші. Складом злочину є створення (організація) не передбачених законодавством воєнізованих чи збройних формувань чи груп. Згідно з пунктами 1 і 2 примітки до ст. 260 КК, воєнізованими визнаються формування, які мають організаційну структуру військового типу, а саме: єдиноначальність та військову Дисципліну, і в яких проводиться військова або стройова чи фізична підготовка, а збройними формуваннями визнаються воєнізовані групи, які незаконно мають на озброєнні придатну Для використання вогнепальну, вибухову чи іншу зброю. Створення незаконних воєнізованих або збройних формувань чи груп і активна участь у їхній діяльності вчинюються умісно і з метою використання таких формувань чи груп для Досягнення політичної мети - вирішення політичних проблем із застосуванням військової сили. Керівництво незаконними зброїними чи воєнізованими формуваннями, їх фінансування, постачання їм зброї, боєприпасів, вибухових речовин чи військової техніки кваліфікується за ч. З ст. 260 КК. Якщо вчинення збройним чи воєнізованим формуванням нападу призвело до загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків, то діяння кваліфікується за ч. 5 ст. 260 КК. Керівництво незаконним воєнізованим чи збройним формуванням, його зброєю, боєприпасами або військовою технікою, як і участь у складі такого формування чи групи, (ч. З ст. 260 КК) відрізняється від бандитизму (ст. 257 КК) політичною метою і політичними проблемами, для вирішення яких створюються й діють такі формування і групи. Відповідальність за ст. 260 КК настає з шістнадцяти років. Відповідальними є організатори та керівники воєнізованих формувань і груп, а також особи, які безпосередньо брали участь у нападі, вчиненому воєнізованим формуванням чи групою. Якщо участь у такому нападі брали особи віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років, то вони підлягають кримінальній відповідальності лише за злочини, вказані у ч. 2 ст. 22 КК, які ці особи безпосередньо вчинили чи брали участь у їх вчиненні. Частина 6 ст. 260 КК передбачає спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності учасника незаконного воєнізованого формування за умови, що він добровільно вийшов з такого формування чи групи і повідомив про їх існування органи державної влади. Карається створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань; за ч. 1 ст. 260 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років; за ч. 2 ст. 260 КК - позбавленням волі на строк від трьох до восьми років; за ч. З ст. 260 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років; за ч. 4 ст. 260 КК - позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років; за ч. 5 ст. 260 КК - позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років. 10.7. Напад на об'єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку Діяння, передбачене ст. 261 КК, посягає на громадську безпеку, на життя і здоров'я невизначеної кількості людей. Предметами цього посягання можуть бути об'єкти, на яких виготовляються, зберігаються, використовуються чи якими транспортуються радіоактивні, хімічні, біологічні чи вибухонебезпечні матеріали, речовини, предмети. Напад на об'єкти підвищеної небезпечності вчинюється з метою захоплення, пошкодження або знищення цих об'єктів. Діяння, передбачене ст. 261 КК, визнається закінченим з моменту початку нападу, незалежно від того, чи вдалося винним захопити, пошкодити чи знищити такий об'єкт. Відповідальність за напад на об'єкти підвищеної небезпечності настає з шістнадцяти років. Карається напад на об'єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення: - позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років. 10.8. Викрадення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або радіоактивних матеріалів Предметами розкрадання, щодо яких застосовується ст. 262 КК, є вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси до зброї, вибухові речовини, вибухові пристрої і радіоактивні матеріали. Наступне за викраденням носіння або збут вогнепальної зброї утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 262 КК і ст. 263 КК. Незаконне зберігання викраденої вогнепальної зброї окремого злочину не утворює, оскільки викрадення без зберігання (тимчасового) неможливе. Відповідальними за зберігання зброї взагалі не можуть бути особи, які цю зброю викрали (вони не зберігають її, а незаконно володіють нею). Викрадення зброї, бойових припасів, радіоактивних матеріалів чи вибухових речовин, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, чи посадовою особою, кваліфікується за ч. 2 ст. 262 КК. Вчинення такого злочину організованою групою, а також способом нападу (розбоєм), або вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів, поєднане з насильством, небезпечним для життя і Здоров'я потерпілих, кваліфікується за ч. З ст. 262 КК. Викрадення, привласнення чи вимагання завжди є умисними. Відповідальність за викрадення зброї, бойових припасів вибухових речовин, вчинене таємно, відкрито і розбійним нападом, настає з чотирнадцяти років, а вчинене із використанням посадових повноважень, привласненням чи розтратою - з шістнадцяти років. Карається викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем: за ч. 1 ст. 262 КК - позбавленням волі на строк від трьох до семи років; за ч. 2 ст. 262 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років; за ч. З ст. 262 КК - позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна. 10.9. Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами Неконтрольоване розповсюдження і поводження зі зброєю створює загрозу громадській безпеці, життю і здоров'ю людей. Предметами злочину, передбаченого ст. 263 КК, визнаються: а) вогнепальна зброя; б) холодна зброя; в) бойові припаси; г) вибухові речовини і д) вибухові пристрої. До вогнепальної зброї належать усі пристрої, в яких для пострілу та ураження живої цілі використовується сила порохових газів. До предметів злочину, передбаченого ст. 263 КК, не належать мисливські рушниці, пневматичні і газові рушниці та пістолети, стартові, сигнальні й будівельні пістолети, ракетниці та ін., які не призначені для ураження людей (зазначені об'єкти, перероблені для ураження людей - наприклад, обріз, є предметами цього злочину). До холодної зброї належать ріжучі, рубаючі, колючі знаряддя, призначені для ураження людей - ножі, кинджали, шаблі, кортики, кастети, нунчаки, стилети та ін. Бойовими припасами називаються припаси до зброї -патрони, міни, снаряди, а також інші знаряддя, що споряджені вибуховими речовинами і призначені для стрільби. Склад злочину утворюють: носіння, зберігання, ремонт, придбання, виготовлення, або збут вогнепальної, зброї без належного дозволу. Відносно холодної зброї кримінально-караним є лише носіння, виготовлення, ремонт, або збут без належного дозволу. Діяння, передбачене ет. 263 КК, вчинюється умисно. Відповідальність за незаконне виготовлення, придбання, зберігання або збут зброї настає з шістнадцяти років. Згідно з ч. З ет. 263 КК, особа, яка добровільно здала зброю, бойові припаси чи вибухові речовини, або пристрої, звільняється від кримінальної відповідальності. Карається незаконне поводження зі зброєю, бойовими поипасами або вибуховими речовинами: за ч. 1 ст. 263 КК - позбавленням волі на строк від двох по п'яти років; за ч. 2 ст. 263 КК - штрафом до п ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк від двох до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років. 10.10. Недбале зберігання вогнепальної зброї або боєприпасів Предметами недбалого зберігання за ст. 264 КК є лише вогнепальна зброя (в тому числі й мисливська гладкоство-льна) і боєприпаси, що зберігалися у винної особи на законних підставах. Недбале зберігання вогнепальної зброї і боєприпасів, якими особа володіла незаконно, підпадає під ознаки ст. 263 КК України. Склад злочину утворює лише таке порушення правил зберігання вогнепальної зброї і боєприпасів до неї, яке потягло за собою людські жертви (загибель хоча б однієї людини) або інші тяжкі наслідки (заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, великої майнової шкоди тощо). Недбале зберігання зброї чи боєприпасів вчинюється необережно. Відповідальність за недбале зберігання зброї настає з шістнадцяти років. Карається недбале зберігання зброї чи боєприпасів: - обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк. 10.11. Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами Предметом злочину, передбаченого ст. 265 КК, є радіоактивні матеріали - витоки іонізуючого випромінювання, радіоактивні речовини і ядерні матеріали, що перебувають У будь-якому фізичному стані в установці або виробі чи в іншому вигляді. Належність тих чи інших матеріалів до радіоактивних визначає відповідна експертиза. Склад злочину утворюють незаконне придбання, зберігання; використання, передача або руйнування радіоактивних матеріалів. Заподіяння внаслідок незаконних операцій з Радіоактивними матеріалами смерті чи інших тяжких наслідків потерпілим кваліфікується за ч. 2 ст. 265 КК. Діяння, передбачене ст. 265 КК може бути вчинене умисно і необережно. Відповідальність за незаконні дії з радіоактивними матеріалами настає з шістнадцяти років. Карається незаконне поводження з радіоактивними матеріалами: за ч. 1 ст. 265 КК позбавленням волі на строк від двох до п'яти рогів; за ч. 2 ст. 265 КК позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. 10.12. Погроза вчинити викрадання або використати радіоактивні матеріали Злочин, передбачений ст. 266 КК, є шантажем державного органу чи міжнародної організації, фізичної або юридичної особи з метою примусити їх вчинити будь-яку дію або утриматися від неї засобом погрози, вчинити викрадання або використати радіоактивні матеріали, якщо були підстави сподіватися реалізації такої погрози. Засобом такого шантажу є погроза вчинити розкрадання радіоактивних матеріалів (ч. 1 ст. 266 КК) або використати їх для вбивства людей чи заподіяння інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 266 КК). Способи погрози (усно, письмово, по телефону, через третіх осіб) юридичного значення не мають. Злочин вчинюється умисно, як правило, з метою досягнення політичних чи економічних вимог. Відповідальність за погрозу вчинити розкрадання радіоактивних матеріалів або їх використання настає з шістнадцяти років. Карається погроза вчинити викрадання або використати радіоактивні матеріали: за ч. 1 ст. 266 КК позбавленням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 266 КК позбавленням волі на строк до п'яти років. 10.13. Порушення правил поводження з вибуховими речовинами, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами Вибуховими називаються речовини, які без доступу кисню здатні до хімічної реакції з виділенням великої кількості газів, високої температури, що призводить до руйнування навколишніх предметів. До таких речовин належать динаміт, тротил, порох та ін. Для забезпечення охорони людей встановлено правила зберігання, використання, обліку і перевезення цих речовин Порушення таких спеціальних правил безпеки поводження з цими загальнонебезпечними речовинами утворює об'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 267 КК. Для здійснення безпечного поводження з радіоактивними матеріалами встановлено спеціальні правила - правила зберігання, використання, обліку, перевезення та ін. (знешкодження, захоронення тощо). Порушення цих правил утворює об'єктивну сторону злочину, якщо порушення правил створило небезпеку загибелі людей або настання інших тяжких наслідків. 'Частина 2 статті 267 КК передбачає відповідальність за порушення правил поводження з вибуховими речовинами та радіоактивними матеріалами, якщо ці порушення спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки, а також за незаконне пересилання поштою або багажем легкозаймистих чи їдких речовин, якщо вони спричинили настання таких же наслідків. Предметами незаконної пересилки є легкозаймисті (див. ст. 269 КК) або їдкі речовини. До їдких речовин належать усі види кислот та лугів (сірчана кислота, їдкий натр тощо). Об'єктивну сторону злочину утворює незаконна пересилка цих речовин поштою чи багажем, якщо ці дії спричинили тяжкі наслідки - смерть потерпілих чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або великої майнової шкоди. Незаконна пересилка легкозаймистих чи їдких речовин вчинюється необережно. Відповідальність за порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами настає з шістнадцяти років. Карається порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами: за ч. 1 ст. 267 КК штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 267 КК позбавленням волі на строк від трьох До дванадцяти років. 10.14. Незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини Перелік небезпечних відходів, ввезення яких в Україну заборонено, встановлено постановою Кабінету Міністрів України № 117 від 22 лютого 1994 р. До них належать, зокрема, радіоактивні відходи, відходи з лікарень, тваринницьких ферм і т. ін. Контроль за ввезенням на територію України і транзитом через її територію відходів чи вторинної сировини здійснює Міністерство охорони навколишнього середовища України. Частина 1 ст. 268 КК України передбачає відповідальність за ввезення на територію України чи транзит через її територію відходів чи вторинної сировини без належного дозволу, тобто матеріалів, на ввезення чи транзит яких мусить бути виданий відповідний дозвіл. Частина 2 ст. 268 КК України передбачає відповідальність за ввезення на територію України речовин чи матеріалів, що належать до категорії небезпечних відходів, які забороняються до ввезення, тобто таких, на ввезення яких дозвіл зовсім не видається. Ввезення на територію України чи транзит через її територію відходів чи вторинної сировини вчинюється умисно. Відповідальність за таке діяння настає з шістнадцяти років. Карається незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини: за ч. 1 ст. 268 КК - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 268 КК - штрафом від п'ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років. 10.15. Незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин Легкозаймистими називаються речовини, здатні до спалаху при температурі не більше 61 °С вище нуля. До них належать рідини - бензин, спирт, ацетон, ефір та ін., а також речовини, здатні займатися від контакту з водою, з деякими окислювачами (сірка, фосфористий калій тощо). Склад злочину утворює перевезення пасажиром на будь-якому повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, незалежно від настання злочинних наслідків (ч. 1 ст. 269 КК). Якщо діяння призвело до загибелі людей чи ястання інших тяжких наслідків, відповідальність настає за ч 2 ст. 269 КК. Відповідальність за ет. 269 КК настає з шістнадцяти років. Діяння, передбачене ст. 269 КК, вчинюється необережно Умисне таке заподіяння шкоди (ч. 2 ст. 269 КК) утворює склад злочину диверсії (ст. 113 КК). Карається незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин: за ч. 1 ст. 269 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 269 КК - позбавленням волі на строк від трьох до десяти років. 10.16. Порушення правил пожежної безпеки Пожежею називається неконтрольоване горіння за межами спеціального вогнища з настанням тяжких наслідків. Порушенням правил пожежної безпеки є недотримання чи невиконання вимог, установлених для запобігання пожежам, і протипожежного захисту. Частина 1 ст. 270 КК України передбачає відповідальність за допущене порушення правил пожежної безпеки, якщо таке порушення спричинило виникнення пожежі, якою заподіяна шкода здоров'ю людей або майнова шкода у великому розмірі. Згідно з приміткою до ст. 270 КК майнова шкода визнається заподіяною у великому розмірі (ч. 1 ст. 270 КК), якщо прямі збитки складають суму, яка у триста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а у особливо великому розмірі (ч. 2 ст. 270 КК),- якщо прямі збитки складають суму, яка у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Частиною 2 ст. 270 КК України передбачається відповідальність за порушення правил, якщо воно спричинило людські жертви (смерть хоча б одного потерпілого) або інші тяжкі наслідки (заподіяння потерпілим тяжких тілесних ушкоджень, великих майнових збитків тощо). Порушення правил пожежної безпеки вчинюється необережно. Умисне вчинення пожежі (підпалу) кваліфікується за ч. 2 ст. 194 КК України або за ст. 113 КК. Відповідальність за порушення правил пожежної безпеки настає з шістнадцяти років. Посадові особи підлягають відповідальності за ст. 270 КК України лише у тих випадках коли спеціальними наказами, інструкціями, статутами на цих осіб були покладені обов'язки по забезпеченню пожежної безпеки на підприємстві, установі чи в організації. Карається порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки: за ч. 1 ст. 270 КК - штрафом від п'ятдесяти до ста двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 270 КК - позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. Законодавство до теми 1. Статті 3,16, 27,49,66 Конституції України. 2. Статті 255-270 Кримінального кодексу України. 3. Постанови Пленуму Верховного Суду України - від 7 липня 1995 р. «Про судову практику в справах про бандитизм»; - від 2 липня 1976 р. «Про питання, що виникли в судовій практиці в справах про знищення та пошкодження державного і колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення правил пожежної безпеки», Література до теми 1. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах - К., Юрінком, 1995. 2. Практика судів України у кримінальних справах - 1993-1995 К. Юрінком, 1996. 3. Ємельянов В. П. Злочини терористичної спрямованості- Харків, 1997. 4. Коржанський М. Й. Поняття терору.- У кн. Нариси уголовного права,- Київ,, 1999. 5. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс лекцій,- Київ, 1998. 6. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник.-Київ, 1998. 7. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.- Київ, Атіка, 2001. 8. Раззаков Ф. Бандиті запада. Хроника знаменитих преступлений.- М., 1997.- 400 с. 9. Тихий В. П. Ответственность за хищение огнестрельного оружия, боевых припасов и взрывчатых веществ.- Харьков, 1976. 10. Тихий В. П. Уголовная ответетвенность за незаконное владение оружием.-Харьков, 1978. 11. Тихий В. П. Уголовно-правовая охрана общественной безопасности.- Харьков, 1981. Тема 11. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ ВИРОБНИЦТВА 11.1. Загальна характеристика злочинів проти безпеки виробництва Статтею 43 Конституції України кожній особі гарантується право на належні, безпечні і здорові умови праці. Безпекою виробництва є безпечні і здорові умови праці, які виключають заподіяння шкоди здоров'ю працівникам. Всі норми, що віднесені до розділу Х - «Злочини проти безпеки виробництва»,- передбачають відповідальність за такі порушення безпеки виробництва, які призвели до заподіяння шкоди здоров'ю людей, до загибелі людей чи які створили загрозу загибелі людей чи настання тяжких наслідків (заподіяння шкоди здоров'ю кількох потерпілих тощо). Всі злочини проти безпеки виробництва вчинюються необережно. Умисне заподіяння наслідків, передбачених статтями КК про відповідальність за порушення правил безпеки виробництва, підлягає кваліфікації за статтями КК про відповідальність за злочини проти особи. Всі злочини проти безпеки виробництва є порушеннями відповідних правил. При притягненні особи до кримінальної відповідальності за порушення цих правил у кожному конкретному випадку повинні бути точно визначені і вказані конкретні правила, які порушила притягнута до кримінальної відповідальності особа. До кримінальної справи повинен бути доданий витяг із встановлених правовими актами правил безпеки виробництва, у якому повинно бути вказане конкретне правило, що було порушеним, і порушення якого призвело чи могло призвести до заподіяння шкоди здоров'ю робітників. 11.2. Порушення вимог законодавства про охорону праці Конституцією України гарантуються всім належні, безпечні і здорові умови праці (ст. 43). Діяння, передбачене ст. 271 КК посягає на безпечні умови праці. Згідно з Законом України від 14 жовтня 1992 р, — «Про охорону праці» (Відомості Верховної Ради України.- 1992- № 49- Ст. 668) всім працівникам державних і громадських підприємств і організацій повинні бути забезпечені безпечні умови праці. Об'єктивно діяння, передбачені ст. 271 КК, полягають у порушенні правил техніки безпеки, правил промислової санітарії або інших правил охорони праці. Стаття 271 КК містить бланкетні (ті, що відсилають до інших актів) норми, і тому у кожному конкретному випадку настання на підприємстві чи в організації нещасних випадків з людьми (загибель, заподіяння тілесних ушкоджень) необхідно встановлювати конкретні правила, що були порушені. За ч. 1 ст. 271 КК відповідальність настає за порушення встановлених правил, яке заподіяло шкоду здоров'ю працівникам підприємства, організації, внаслідок порушення правил техніки безпеки чи промислової санітарії. За ч.2 ст.271 КК відповідальність настає у випадках, коли порушення правил техніки безпеки чи промислової санітарії або інших правил охорони праці спричинило нещасні випадки з людьми (смерть, тілесні ушкодження, втрата працездатності тощо), або інші тяжкі наслідки (захворювання людей, великі матеріальні збитки тощо). Суб'єктивно порушення правил охорони праці вчинюється необережно. При умисному поставленні робітника в такі умови праці, в яких йому була заподіяна смерть або тілесні ушкодження, відповідальність винної особи настає за злочини проти особи. Відповідальними за ст. 271 КК є службові особи, які за посадою зобов'язані забезпечити на певній ділянці роботи безпечні умови праці, а також громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності, які зобов'язані були згідно з законом забезпечити безпечні умови праці на своєму підприємстві. Карається порушення вимог законодавства про охорону праці: за ч. 1 ст. 271 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 271 КК - виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до семи років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до двох років або без такого. 11.3. Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці. Це право кожної особи є особливо важливим при виконанні робіт з підвищеною небезпекою, до яких належать, зокрема, гірничі, будівельні та такі інші роботи. Стаття 272 КК передбачає відповідальність за порушення правил безпеки при проведенні гірничих, будівельних та. інших робіт з підвищеною небезпекою. Гірничими називаються роботи по розробці і видобуванню корисних копалин (вугілля, руди, мармуру, бокситів та ін.), їх проведення характеризується підвищеною небезпечністю для працівників, тому виробничі процеси регулюються спеціальними правилами. Склад злочину утворюють порушення правил безпеки гірничих робіт, якщо таке порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або призвело до заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого (ч. 1 ст.272 КК). Якщо порушення правил гірничих робіт спричинило людські жертви чи інші тяжкі наслідки; якщо такі наслідки настали, то діяння кваліфікується за ч. 2 ст. 272 КК. Будівельними визнаються правила, що регулюють роботи при будівництві чи ремонті будинків, споруд тощо. Порушеннями їх можуть бути відступи від проектів, використання непередбачених матеріалів, порушення технологій тощо. Санітарні правила - це норми захисту людей від пилу (наприклад, цементу), випару фарб, лаків, їдких речовин тощо. Порушення правил безпеки при виконані будівельних, гірничих чи інших робіт з підвищеною небезпекою для працівників вчинюється необережно. При умисному заподіянні потерпілому працівнику смерті чи тяжких тілесних ушкоджень відповідальність настає за вчинення злочинів проти особи за ст. 115 КК чи 121 КК. Склад злочину утворює порушення встановлених правил, якщо воно створювало загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків чи заподіяло шкоду здоров’ю потерпілого. Порушення правил, яке спричинило людські жертви чи інші тяжкі наслідки, кваліфікується за ч.2. ст. 272 КК. Відповідальність за порушення будівельних, гірничих та іниіих правил безпеки настає з шістнадцяти років. Карається порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою: за ч. 1 ст. 272 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст, 272 КК - обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 11.4. Порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах Дія ст. 273 КК поширюється лише на вибухонебезпечні підприємства (цехи), тобто підприємства, які в установленому порядку зараховані до категорії вибухонебезпечних. Стаття 273 КК передбачає відповідальність як за порушення правил вибухозапобігання (усунення загрози вибуху), так і правил вибухозахисту (захисту від можливого вибуху). Склад злочину, передбаченого ч. ї ст. 273 КК, утворюють порушення правил безпеки, якщо ці порушення створили загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяли шкоду здоров'ю потерпілого. Частина 2 ст. 273 КК передбачає відповідальність за порушення правил безпеки, якщо воно спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки. Відповідальними за порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах є особи, на яких було покладено обов'язок дотримання цих правил. Відповідальність за порушення правил безпеки на вибу- ховонебезпечних підприємствах настає з шістнадцяти років. Карається порушення безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах: за ч. 1 ст. 273 КК - виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 273 КК - обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до десяти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 11.5. Порушення правил ядерної або радіаційної безпеки Законом України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії та радіаційні матеріали» встановлені правила поводження з ними. Радіоактивними матеріалами називаються матеріали природного чи штучного походження, які є витоками іонізуючого випромінювання, і перебувають у будь-якому стані. Ядерними матеріалами є уран і торій у вигляді металу, сплаву чи у певній концентрації з іншими матеріалами, а також інші матеріали, які розщеплюються. Склад злочину утворюють порушення на виробництві правил ядерної чи радіаційної безпеки, якщо таке порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого (ч. 1 ст. 274 КК), чи спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (шкоду здоров'ю багатьох потерпілих чи велику матеріальну шкоду (ч. 2 ст. 274 КК). Порушення правил ядерної чи радіаційної безпеки вважається закінченим злочином з моменту створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або з моменту заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого (ч. 1 ст. 274 КК) чи з моменту загибелі хоча б одного потерпілого, або з моменту настання інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 274 КК). Порушення правил ядерної чи радіаційної безпеки вчинюється необережно. Умисне заподіяння такої шкоди внаслідок порушення правил ядерної безпеки повинно кваліфікуватися за ст. 113 або за ст. 115 чи ст. 121 КК в залежності від конкретних обставин вчиненого злочину. ^Відповідальними за порушення правил ядерної чи радіаційної безпеки є посадові особи, які були зобов'язані забезпечити дотримання цих правил. Карається порушення правил ядерної або раціональної безпеки: за ч. 1 ст. 274 КК - обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на той самий строк, з появленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; ч.2 ст. 274 КК - позбавленням волі на строк від трьох до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 11.6. Порушення правил, що стосуються безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд Спеціальним видом посягання на безпеку виробництва є порушення правил безпечного використання промислової продукції чи безпечної експлуатації будівель і споруд, якщо таке порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків, або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого (ч. 1 ст. 275 КК) чи спричинило загибель людей, або інші тяжкі наслідки (шкоду здоров'ю кількох осіб, велику матеріальну шкоду тощо) (ч. 2 ст. 275 КК). Склад злочину утворює порушення під час розробки конструювання, виготовлення чи зберігання промислової продукції, правил безпечного її використання, правил безпечної експлуатації будівель і споруд, які встановлені для забезпечення безпеки виробництва. Порушення правил вважається закінченим злочином з моменту створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або з моменту заподіяння потерпілому шкоди здоров'ю (ч. 1 ст. 275 КК), або з моменту загибелі хоча б одного потерпілого чи настання інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 275 КК). Порушення правил, передбачених ст. 275 КК, вчинюється необережно. Умисне порушення таких правил з метою заподіяння матеріальної шкоди, кваліфікується за ст. 194 КК, або з метою вчинити вбивство, кваліфікується за СТ.П5КК. Відповідальними за порушення правил поводження з промисловою продукцією чи експлуатації будівель і споруд є особи, які були зобов'язані забезпечити дотримання цих правил. Карається порушення правил, що стосується безпечного використання промислової продукції або безпечної експлуатації будівель і споруд: за ч. 1 ст. 275 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади займатися певною діяльністю на строк до двох років або без такого; за ч. 2 ст. 275 КК - виправними роботами на строк до лвох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Законодавство до теми 1. Статті 3, 22, 27, 43, 60 Конституції України. 2. Статті 271-275 Кримінального кодексу України. 3. Постанови Пленуму Верховного Суду України: - від 10 жовтня 1982 р. «Про практику застосування судами України законодавства у справах, пов'язаних з порушенням вимог законодавства про охорону праці»; - від 3 жовтня 1986 р. «Про практику застосування судами України законодавства і виконання Постанови Пленуму Верховного Суду України у справах, пов'язаних з порушенням вимог законодавства про охорону праці». Література до теми 1. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних справах.- Київ, 1995. 2. Практика судів України у кримінальних справах. 1993-1995-К., 1996. 3. Борисов В. И. Уголовная ответственность за нарушение правил при производстве строительных работ.- Харьков, 1977. 4. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.- Київ, Атіка, 2001. 5. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс лекцій.- Київ, 1988. 6. Кримінальне право України. Особлива частина. Підручник-Київ, 1998. 7. Лановенко І. П. Боротьба із злочинами проти трудових прав і безпеки виробництва.- Київ, 1972. Тема 12. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ______ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ 12.1. Загальна характеристика злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту Останні десятиріччя XX століття характеризуються як період бурхливого розвитку транспорту. В сучасних умовах транспорт виконує не тільки роль засобу пересування пасажирів та вантажів. Транспортна система перетворилась на складову частину загального прогресу людства, залучаючи народи і країни до найсучасніших досягнень цивілізації у найрізноманітніших галузях. Цей процес набуває свого розвитку і в Україні, яка поряд з іншими європейськими державами має досить велику і розвинуту транспортну систему, зв'язану з багатьма країнами світу. Цю систему складають повітряний, морський, річковий, залізничний, автомобільний, магістрально-трубопровідний транспорт, метрополітени, розвинута сітка міського та позаміського електричного та різноманітного відомчого транспорту. Від рівня безпеки функціонування транспортної системи значною мірою залежить успішне вирішення соціально-економічних програм української держави. Але разом із розвитком транспортної системи та зростанням кількості транспортних засобів зростають і рівень транспортних злочинів, і кількість загиблих і поранених на транспорті, вже не кажучи про величезні матеріальні збитки. За роки незалежності в Україні розпочато складну роботу, спрямовану на створення нормативно-правової бази, що має забезпечити безпечність функціонування транспорту. Серед правових заходів важливе значення у боротьбі з правопорушеннями на транспорті має правильне застосування кримінального законодавства. У чинному Кримінальному кодексі України відповідальність за злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту передбачена статтями 276-292 (розділ XI). Більшість із них існує в законі давно, але, незважаючи на це, як свідчить аналіз слідчої, судової та прокурорської практики при застосуванні цих норм, трапляються помилки, які порушують принципи і завдання кримінального закону. Для їх попередження важливе значення має узагальнення і вивчення практичного досвіду правоохоронних органів, використання рекомендацій судової практики Верховного Суду України, наукових досліджень фахівців з цієї проблеми. Певне значення для юридичної практики має і судовий ппецедент - тобто рішення суду у конкретній кримінальній справі Однак вивчення та теоретичне осмислення судової поактики здійснюється поки що недостатньо. З одного бо- 'гцей важливий і цінний практичний досвід використову-іть&я не повною мірою, а з іншого - практика не отримує необхідних наукових рекомендацій. 12.2. Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту Злочин, передбачений ст. 276 КК України, посягає на безпеку руху головних видів транспорту - залізничного, водного, повітряного, загрожує громадській безпеці, життю та здоров'ю людей, відносинам власності. Об'єктивна сторона діяння проявляється у: а) порушенні правил безпеки руху та експлуатації транспорту, в недоброякісному ремонті транспортних засобів, засобів сигналізації та зв'язку; б) створенні небезпеки для життя людей або настанні інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 276 КК), у спричиненні потерпілому середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень чи у заподіянні великої матеріальної шкоди (ч. 2 ст. 276 КК), у спричиненні загибелі людей (ч. З ст. 276 КК); в) наявності причинного зв'язку між порушенням зазначених правил та наслідками, що настали, чи загрозою їх настання. Залізничний транспорт — це всі види механічного рейкового транспорту, до якого належать залізничні шляхи сполучень, рухомий склад та їх комунікації, крім трамваю та фунікулеру. Водний транспорт - це морський, річковий та озерний транспорт, вантажні, риболовецькі та інші судна, водні шля-^ита комунікації. До водного транспорту у розумінні ст. 276 КК не належать маломірні судна - човни, яхти тощо. Повітряний транспорт - це всі види повітряних суден: літаки, дирижаблі, гелікоптери, планери тощо (ст. 15 Пові-'фяного кодексу // Відомості Верховної Ради України-1993.-№25.-Ст.274). Відповідальність за ст. 276 КК настає лише у випадку порушення правил безпеки руху чи експлуатації цих видів транспорту. Відповідальними за ст.276 КК є лише працівники цих видів транспорту, діяльність яких безпосередньо пов'язана з експлуатацією та ремонтом транспортних засобів і в службові обов'язки яких входило забезпечення правил безпеки руху чи експлуатації транспорту. Порушення правил безпеки руху чи експлуатації транспорту вчинюється лише необережно,- працівник транспорту, порушуючи правила безпеки руху чи ремонту самонадійно розраховує відвернути настання суспільне небезпечних наслідків, або не передбачає їх настання, хоча має можливість їх передбачити. Умисне порушення правил безпеки руху чи експлуатації транспорту утворює інший склад злочину - диверсію (ст. 113 КК) або пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277 КК України). Карається порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту: за ч. 1 ст. 276 КК - виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 276 КК - позбавленням волі на строк від двох до семи років; за ч. З ст. 276 КК - позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років. 12.3. Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів Суспільна небезпечність діяння, передбаченого ст. 277 КК, полягає у загрозі громадській безпеці, життю і здоров'ю людей. Транспортними засобами як предметами злочину є пасажирські та вантажні платформи, мости, віадуки, тунелі, естакади, шлюзи, причали тощо. Засоби зв'язку та сигналізації - це світлофори, семафори, радіомаяки, локатори, телефони та ін. Зруйнуванням чи пошкодженням шляхів сполучення, засобів зв'язку чи сигналізації визнається призведення їх до такого стану, при якому вони не здатні до дії, до виконання свого призначення, якщо цим була порушена нормальна робота транспорту або була створена небезпека для життя людей чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 277 КК). Якщо пошкодження шляхів чи засобів сполучення призвело до заподіяння потерпілому середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження або до великої матеріальної шкоди, то вчинене кваліфікується за ч. 2 ст. 277 КК, а якщо внаслідок цього сталася загибель людей - за ч. З ст. 277 КК. Злочин, передбачений ст. 277 КК вчинюється умисно. Необережне заподіяння шкоди, передбаченої ст. 277 КК, тягне за собою відповідальність за ст. 196 КК України. Суб'єктами відповідальності за це діяння є осудні особи, які досягли чотирнадцятирічного віку. Карається пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів: за ч. 1 ст. 277 КК - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 277 КК - позбавленням волі на строк від трьох до восьми років; за ч. З ст. 277 КК - позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років. 12.4. Угон або захоплення поїзда, повітряного, морського чи річкового судна Діяння, передбачене ст. 278 КК України, посягає на громадську безпеку, життя і здоров'я людей. Угоном транспортних засобів визнається протиправне самовільне заволодіння такими засобами з метою подальшого їх використання за власним маршрутом. Предметами діяння визнаються: а) залізничний рухомий склад; б) повітряні, морські чи річкові судна. Угон чи захоплення транспортних засобів, вчинені за попередньою змовою групою осіб або із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, кваліфікується за ч. 2 ст. 278 КК України, а якщо угон чи захоплення транспортних засобів були вчинені організованою групою або поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого або потягли за собою загибель однієї чи більшої кількості осіб, або заподіяння інших тяжких наслідків - за ч. З ст. 278 КК України. Невдала спроба захопити чи угнати транспортний засіб кваліфікується як замах на вчинення злочину за ст. 15 і ст. 278 КК України. Угон чи захоплення транспортних засобів вчинюється умисно. Відповідальність за таке діяння настає з чотирнадцяти років. Карається угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна: за ч. 1 ст. 278 КК - позбавленням волі на строк від трьох До шести років; за ч. 2 ст. 278 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. З ст. 278 КК - позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років. 12.5. Блокування транспортних комунікацій або зазоплення транспортних підприємств Блокуванням транспортних телекомунікація визнається вчинення перешкод діяльності транспортних комунікацій. Способами блокування можуть бути: а) влаштування перешкоди - завалів, торосів, ям, насипів тощо; б) встановлення постів та інші способи (вимикання сигналізації, електроенергії тощо), порушили нормальну роботу транспорту або створили небезпеку для життя людей, або настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 279 КК); Обов'язковою ознакою злочину є настання наслідків - порушення нормальної роботи транспорту або загрози її порушення, а також створення загрози для життя чи здоров' я людей. Частина 2 ст. 279 КК передбачає відповідальність за захоплення вокзалу, аеродрому, порту, станції або іншого транспортного підприємства, установи або організації. Захопленням транспортного підприємства називається заволодіння ним і використання транспортного підприємства за власним розсудом. Блокування транспортних комунікацій, або захоплення транспортного підприємства, яке потягло за собою загибель людей чи інші тяжкі наслідки, підпадає під ознаки ч. З ст. 279 КК України. Якщо блокування транспортних комунікацій було поєднане з умисним знищенням чи пошкодженням шляхів сполучення чи транспортних засобів, то вчинене утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 277 КК і 279 КК України. Відповідальність за блокування транспортних комунікацій настає з шістнадцяти років. Карається блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства: за ч. 1 ст. 279 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 279 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років; за ч. 9 ст. 279 КК позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років. 12.6. Примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов'язків Примушуванням працівника транспорту до невиконання ним своїх службових обов'язків визнається застосування психічного насильства з метою домогтися відмови від виконання цих обов'язків. Способом примушування є погроза вбивством, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або знищення майна цього працівника, або його близьких родичів. Потерпілими можуть бути лише працівники залізничного повітряного, водного, автомобільного, міського електричного чи магістрального трубопроводного транспорту (члени поїздних бригад, екіпажів морських чи повітряних суден, диспетчери, начальники станцій, портів), від яких залежить функціонування зазначених видів транспорту. Частина 2 ст. 280 КК передбачає відповідальність за примушування працівника транспорту, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, а ч. З ст. 280 КК -за вчинення цього діяння організованою групою або із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я потерпілого, або поєднане із загибеллю людей чи настанням інших тяжких наслідків. Відповідальність за примушування працівника транспорту до невиконання обов'язків настає з шістнадцяти років. Карається примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов'язків: за ч. 1 ст. 280 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 280 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років; за ч. З ст. 280 КК - позбавленням волі на строк від п'яти До дванадцяти років. 12.7. Порушення правил повітряних польотів Порушення правил повітряних польотів посягає на безпеку повітряних польотів і створює загрозу для життя та здоров'я людей. Склад злочину утворюють порушення правил повітряних польотів, якщо порушення правил створило небезпеку для життя людей чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 281 КК) або якщо воно спричинило потерпілому серед- ньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження або завдало великої матеріальної шкоди (ч. 2 ст. 281 КК) чи спричинило загибель людей (ч. З ст. 281 КК). Злочин визнається закінченим з моменту настання цих наслідків. Порушення правил повітряних польотів вчинюється необережно. Відповідальними за порушення правил повітряних польотів є особи, які не є працівниками повітряного транспорту, це можуть бути пілоти літальних апаратів, що належить громадянам на праві приватної власності, пілоти окремих нетранспортних підприємств чи організацій тощо. Відповідальність за порушення правил повітряних польотів настає з шістнадцяти років. Карається порушення правил повітряних польотів: за ч. 1 ст. 281 КК - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 281 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років; за ч. З ст. 281 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років. 12.8. Порушення порядку використання повітряного простору України Згідно зі ст. 1 Повітряного кодексу повітряним простором України є повітряна сфера, що розташована над сушею і водною територією України, у тому числі й простір над територіальними водами України. Порушення порядку використання повітряного транспорту України полягає у: - порушенні правил дотримання вимог спеціальних нормативних актів про порядок використання повітряного простору, зокрема, при проведенні пусків ракет, стрільби, підривних робіт або іншого підняття, пересування чи спускання у повітряному просторі матеріальних об'єктів; - наявності причинного зв'язку між порушеннями правил та наслідками, що настали; - створенні загрози безпеці повітряних польотів. Частина 2 ст. 282 КК передбачає відповідальність за спричинення потерпілому середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень або заподіяння великої матеріальної шкоди внаслідок порушення правил використання повітряного простору. За ч. З ст. 282 КК кваліфікуються порушення правил використання повітряного простору України, якщо такі по-оушення спричинили загибель людей. " Суб'єктами відповідальності за діяння, передбачене 282 КК, є пілоти, які не належать до працівників повіт-пяного транспорту, а також особи, відповідальні за безпеку використання повітряного простору при запускові ракет, проведенні стрільб тощо. Карається порушення правил використання повітряного простору: за ч. 1 ст. 282 КК - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років; за ч. 2 ст. 282 КК - позбавленням волі на строк від двох до п'яти років; за ч. З ст. 282 КК - позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років. 12.9. Самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда Самовільним визнається зупинення поїзда, яке було вчинено без належного дозволу і без поважної потреби. Правомірним може бути зупинення поїзда стоп-краном, роз'єднанням повітряної гальмової системи чи іншим способом лише у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК України). Обов'язковою ознакою злочину є настання злочинних наслідків: а) створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків, або в) заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого. Частина 2 ст. 283 КК передбачає відповідальність за самовільне зупинення поїзда, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (заподіяння шкоди здоров'ю кількох осіб чи великої матеріальної шкоди). Суб'єктами цього злочину можуть бути особи, які досяг-ли шістнадцятирічного віку. Карається самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда: за ч. 1 ст. 283 КК - штрафом до п'ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 283 КК - позбавленням волі на строк від п'яти До десяти років. 12.10. Ненадання допомоги судну та особам, які зазнали лиха Міжнародною Брюссельською конвенцією від 23 вересня 1910 р. «Про подання допомоги і рятування людей на морі» на капітанів всіх морських суден покладено обов'язок - подати допомогу всім людям, які зазнали лиха за умови, що така допомога могла бути надана без серйозної небезпеки для свого судна, його екіпажу та пасажирів. Склад злочину утворює неподання допомоги при зіткненні суден, незалежно від того, чи винен капітан судна у зіткненні, а так само неподання допомоги зустрінутим на морі особам, які зазнали лиха. Якщо зіткнення суден сталося внаслідок порушення капітаном судна правил безпеки руху, то діяння містить сукупність злочинів, передбачених ст. 276 КК і ст, 284 КК України. Відповідальності за ст. 284 КК підлягає лише капітан судна чи особа, яка виконувала обов'язки капітана. Карається ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха: - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. 12.11. Неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден При зіткненні суден на морі їх капітани зобов'язані повідомити один одному назву свого судна, порт приписки свого судна, а також місця свого відправлення та призначення. Невиконання цього обов'язку, за наявності можливості його виконати, утворює об'єктивну сторону складу злочину. Відповідальності за діяння, передбачене ст. 286 КК України, підлягає лише каштан судна чи особа, яка виконувала його обов'язки. Карається неповідомлення капітаном назви свого судна: - штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців. 12.12. Порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами Дорожній рух в Україні регулюється Законом від ЗО червня 1993 р. «Про дорожній рух» (Відомості Верховної Ради України.- 1993- № 31.- Ст.338) та Правилами дорожнього руху, затвердженими постановою Кабінету Мшіетрів України від 31 грудня 1993 р. № 1094, які введені п пію з 1 травня 1994 р. (Правила дорожнього руху У країни. -Вінниця, 1994). Об'єктивна сторона злочину полягає в: а) порушенні правил безпеки руху чи експлуатації транспорту, тобто в порушенні конкретного правила, передбаченого конкретним пунктом правил; 6) настанні суспільне небезпечних наслідків - заподіяння смерті чи тілесних ушкоджень учасникам дорожнього руху і в) причинному зв'язку між порушенням правил безпеки руху чи експлуатації транспорту та насталими наслідками. Кримінальна відповідальність за ст. 286 КК настає лише в разі наявності сукупності в діях особи всіх цих ознак. Якщо у заподіянні потерпшому смерті чи тілесних ушкоджень є вина чи груба необережність потерпілого, то водій транспортного засобу звільняється від кримінальної відповідальності лише у тих випадках, коли він порушення правил безпеки руху не припустився. Порушення правил безпеки руху вчинюється необережно. У разі умисного заподіяння потерпілому смерті чи тілесних ушкоджень, коли транспортний засіб був знаряддям вчинення злочину, відповідальність настає за злочини проти особи (ст. 115 КК України або ст. 121 чи 122 КК України). Відповідальність за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту настає з шістнадцяти років незалежно від наявності у водія посвідчення на право керування і належності транспортного засобу. Транспортні засоби, згідно з приміткою до ст. 286 КК України - це всі види автомобілів, тракторів та інших самохідних машин, трамваї і тролейбуси, а також інші механічні транспортні засоби. Порушення правил безпеки руху при керуванні тракторами та іншими механічними транспортними засобами підпадає під ознаки ст. 286 КК України У всіх випадках, якщо такий засіб використовувався при виконанні транспортних робіт*.(Докладніше див.: Коржанський М. Й.. Мисливий В. А. Кваліфікація автотранспортних злочинів.- К., 1996.) Карається порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами: за ч. 1 ст. 286 КК - штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого: за ч. 2 ст. 286 КК - позбавленням волі на строк від трьох
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
